МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЗВО УКРАЇНСЬКИЙ КАТОЛИЦЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФІЛОСОФСЬКО-БОГОСЛОВСЬКИЙ ФАКУЛЬТЕТ
Кафедра пасторального богослов’я

Курсова робота
ПСИХОЕМОЦІЙНА СКЛАДОВА У ДУХОВНОМУ ПРОВОДІ
ЛЮДИНИ

Студент 3-го курсу Богдан Пемпусь

Науковий керівник: Юлія Вінтонів

ЛЬВІВ 2022
 ЗМІСТ

ВСТУП.........................................................................................................................3

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ДУХОВНОГО ПРОВОДУ У ХРИСТИЯНСТВІ........5

РОЗДІЛ 2. ПСИХОЕМОЦІЙНА СКЛАДОВА...................................................11

2.1 Психічна складова.....................................................................................11
2.2 Емоційна складова....................................................................................14

РОЗДІЛ 3. ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК ПСИХОЛОГІЧНОГО ТА ДУХОВНОГО

СУПРОВОДУ В ДУШПАСТИРСТВІ.................................................................18

ВИСНОВОК.............................................................................................................25

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ...............................................................28

2
 ВСТУП

Духовний провід вірних є одним з ключових серед напрямків пасторальної

діяльності священників у Церкві. Він передбачає щиру розмову духовного
наставника з пенітентом, у якій священник старається – наскільки дозволяє
особа – осмислити її поведінку та допомогти побачити їй себе та свої вчинки
такими, якими вони є. Людина інколи не усвідомлює мотиваційну модель своєї
поведінки через те, що це може бути на підсвідомому рівні. Тому завданням
духовного провідника часто є зрозуміти, яким переконаннями керується особа у
своєму житті, які обставини впливають на її вчинки та яким чином можна її
ефективно провадити у духовному житті. Тож ця робота має за мету дослідити,
яку роль у духовному проводі відіграє психоемоційна складова.
Завдання дослідження:
1) окреслити поняття духовного проводу і психоемоційної складової
людини;
2) дослідити, чи доречно душпастирю використовувати знання з галузей
психології та психотерапії;
3) визначити, яким чином ці знання можуть ефективно допомогати йому в
духовному проводі.
Актуальність роботи полягає у тому, що з технологічним прогресом
розвивається і наука, в тому числі галузі, які вивчають людину на різних рівнях,
зокрема психічному та емоційному. Однак не завжди фундаментом наукових
пошуків є християнський світогляд. Тому важливість цієї роботи в пошуку та
визначення спільних площини для обох напрямків (духовного та психічного),
що сприяло б комплексній допомозі людині, а також розмежування у
компетентності духівника та психотерапевта, що мінімізуватиме ризики
завдання духовної або психічної шкоди.
Робота передбачає опрацювання та синтез літератури про духовний провід,
психічну та емоційну сфери людини, а також ту, у якій автори пов’язують
духовну та психоемоційну складову. Серед авторів, праці яких будуть
використовуватись, є чимало праць Юзефа Авґустина, зокрема збірник статей
3
за його упорядкуванням, а також роботи Ансельма Ґрюна, Марка Івана Рупніка
та інших.
Дослідження не матиме за мету дослідити усі аспекти духовного проводу,
психоемоційної складової та види їхнього взаємозв’язку, тому буде
обмежуватись лише визначенням базових (вступних) понять і
найпоширенішими моделями взаємовпливу обох сфер.
Робота складатиметься з 3-х розділів.
У першому розглянемо поняття духовності та духовного проводу людини
у християнстві, а також окреслимо роль духовного керівника у ньому.
Другий розділ буде поділений на два підрозділи: перший розкриватиме
психологічну складову людини, її базові потреби та прив’язаності; другий –
емоційну сферу, базові емоції та їхню роль у житті людини.
У третьому розділі розглянемо безпосередній вплив психоемоційної
складової, зокрема певних розладів чи конфліктів на духовне становлення
особи – як труднощі у цій сфері можуть позитивно або негативно впливати на
формування духовного життя людини та її зростання у вірі.

4
 РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ДУХОВНОГО ПРОВОДУ У ХРИСТИЯНСТВІ

Людина, вінець Божого творіння, створена як єдність тіла, душі та духа. За

Божим задумом вона всеціло покликана до спасіння та вічного життя у
Небесному Царстві. Це передбачає її наполегливі старання у щоденному житті,
які дозволять людині у співдії з Божою ласкою осягнути спасіння; вони
відповідно стосуються фізичної, душевної та духовної сфер. Тому перш, ніж
перейти до означення духовного проводу, варто точніше окреслити межі між
цими трьома сферами та визначення духовного життя і небезпек, які виникають
у разі підміни або редукції цього поняття.
Словенський єзуїт о. Іван Марко Рупнік, який є відомим сучасним
богословом та митцем, у своїй книзі «Духовне життя» застерігає від хибного
тлумачення духовного лише як того, що не є матеріальним. Така помилкова
парадигма призводить до часткового викривлення розуміння того, що таке
духовність насправді1. Попри те, що духовний світ справді є невидимим, адже
ми не можемо бачити ні Бога, ні ангелів, ні душ обмеження духовного виміру
через виключення усього фізичного, тілесного та матеріального світу є
неправильним. Як приклад, він наводить Євхаристію, яка, будучи матеріальною
– хлібом та вином – та під час Божественної Літургії перемінюючись на Тіло і
Кров Ісуса Христа, стає духовною поживою. Однак без цього ототожнення у
людському сприйнятті вона, на жаль, стає безплідним обрядом2.
Інша небезпека, яку також описує о. Рупнік, полягає у тому, що людина
зводиться лише до душі (psyche) та тіла, відтак стає психосоматичним
індивідом і таким чином позбавляється будь-яких елементів, які б поєднували її
з релігійною та богословською сферою. Як наслідок, духовне життя стає
психічним і редукується до світу думок, волі та почуттів, а духовність, залежно
від подальшого розвитку цієї парадигми, далі зводиться або до інтелектуалізму,
або волюнтаризму, або ж сентименталізму, тобто надає цілковиту перевагу
сфері думок та ідей, волі або ж почуттів 3. Тому, якщо зводити духовне життя до

1
Рупнік І. М. Духовне життя. Рим 1995, 7.
2
Рупнік. Духовне життя, 13.
3
Рупнік. Духовне життя, 10-11.

5
світу психіки, то, думаючи про вдосконалення духовності, людина насправді
намагатиметься контролювати думками та волею свої пристрасті, бажання,
інстинкти та потреби, часто безуспішно, внаслідок чого постійно нарощується
певна напруга. Молитва тоді стає безбарвною та безкорисною аскезою, а
людина починає йти на компроміси, шукаючи виправдання своїх вчинків,
створюючи хибну систему мислення, підкріплюючи її аргументами зі сфер
філософії, психології, культури і навіть духовності4.
Показавши поширені проблеми, які виникають внаслідок редукції духовної
сфери до світу психіки, о. Рупнік окреслює духовну сферу, виразно поєднуючи
її з усім, що стосується людського життя: «Духовне життя обіймає думки,
почуття, фізичність; нема жодної події щоденного життя, навіть незначної, яка
була б виключена з духовности, не заторкнута життям духа» 5. Це означає, що
духовний вимір людини проникає в усі сфери її життєдіяльності. Подателем
духовного життя є Святий Дух, який діє у кожній людині настільки, наскільки
вона дозволить це йому. Це передбачає відкритість людини на Божу волю та
вміння її розпізнавати у кожному моменті свого життя, іншими словами,
йдеться про духовне розпізнавання. Саме воно є тим інструментом, який
допомагає людині дати можливість Святому Духові плодоносити в нашому
житті. Відтак справжнє духовне життя не є ані дисципліною, ані аскезою, ані
будь-якою іншою наукою, а мистецтвом синергії зі Святим Духом 6. Це
відбувається найперше через фільтрацію безлічі думок, які можуть походити
або від Бога, або від диявола, або бути плодом власних міркувань та пережиттів
людини. І вміти розпізнавати це досить важко, адже є ризик поринути в
самообман або ілюзію духовного життя, коли людині через дотримування
заповідей та виконування інших зовнішніх практик здаватиметься, що вона
духовно зростає. Однак насправді особа чим раз віддалятиметься від Бога,
творячи сама зі себе ідола та закладаючи в основу своєї поведінки хибну
систему мислення, про що вже йшлось раніше.

4
Рупнік. Духовне життя, 23.
5
Рупнік. Духовне життя, 29.
6
Рупнік. Духовне життя, 38.

6
 Саме ілюзія є однією з найбільших небезпек, які виникають у духовному
житті. Юзеф Авґустин, сучасний польський священник-єзуїт та автор багатьох
видань у сфері духовності та психології, у книзі «Практика духовного
керівництва» пише, що чим глибше людина входить у духовне життя, тим
більше важчими будуть запитання, перешкоди та сумніви, з якими вона
стикатиметься. І саме звідси народжується внутрішня потреба у духовному
керівництві іншої особи, що є особливим місцем у розпізнаванні, якому варто
піддавати усі важливі справи свого духовного життя7. Особливо потрібний
духовний супровід у час упадків, криз, життєвих труднощів, перед важливими
та важкими рішеннями, які визначатимуть напрямок життєвого шляху, аби у
Божому світлі побачити найкращий шлях.
Серед труднощів, які називає о. Марко Рупнік, можна часто зустріти
одностороннє тлумачення Святого Письма, сприйняття першої думки як
Божого голосу, а також побудову життя на основі часто помилкових концепцій,
беззастережному їх виконанні (фанатизм) тощо. «Пускатися самому в духовні
глибини означає йти на великий ризик втрати шляху, відхилень та аномалій» 8.
Тому, аби цього уникнути, людині варто постійно переосмислювати ту
дійсність, у якій вона живе – події, зустрічі, прочитане та побачене, думки та
почуття – та розуміти, чи справді вони ведуть до Христа, чи віддаляють від
Нього. І саме з іншими у церковній спільноті можна розпочати здорове духовне
життя. І це може бути товариство, духовна дружба або ж провід духовного
отця. Однак обидва отці-єзуїти зазначають, що не існує абсолютної духовної
необхідності у духовному керівництві, адже людина може бути внутрішньо
ведена самим лише Святим Духом, який допоможе духовно дозріти без
сторонньої допомоги, зокрема коли вона її позбавлена.
У практичному посібнику для сповідників та духовних наставників,
виданому Синодом єпископів УГКЦ у 2020 році, духовний супровід
пояснюється як допомога, яку один християнин надає іншому, і ним не
обов’язково має бути священник. Його плодом, за словами цитованої у
7
Авґустин Ю. Практика духовного керівництва. Львів 2015, 12.
8
Рупнік. Духовне життя, 75-76.

7
посібнику літератури, стає звертання уваги на власний зв’язок з Богом,
відповідь Богові, який є ініціатором цієї розмови, зростання у тісному
спілкуванні з Ним та втілення наслідків цих відносин9. І тут йдеться не так про
поради, вказівки чи перестороги, як найперше про «поміч у розпізнаванні її
особистої духовної ситуації, щоб завдяки цій помочі вона ставала щораз більше
здатною самостійно шукати Бога і Його волю, а також – щоб вміла брати на
себе ті завдання, до котрих її кличе Бог» 10. Звідси випливає, що в духовному
супроводі духівник не бере на себе роль поводиря чи вчителя життя людини,
яка йому довіряється, натомість найперше дбає, аби людина налагодила
автентичний зв’язок зі своїм Творцем. Отець Юзеф, розкриваючи ширший сенс
духовного керівництва, також пише, що кожен християнин покликаний бути
духовним керівником, турбуючись про духовне добро один одного. Це
пов’язано з тим, що під час труднощів люди шукають найперше близьку особу,
яка викликає щирість та довіру, якій можна розкрити свої переживання. Тому
священник-єзуїт закликає не нехтувати цим рівнем духовного керівництва11.
Як пише Ю. Августин, неправильне уявлення суті духовного проводу
призводить до того, що багато з тих, хто веде активне духовне життя і
впевнений у своїй рішучості та самостійності, вважає, що не потребує у цьому
проводу, бо не хоче вислуховувати чиїсь вказівки та моралізаторство. А чим
більше особа має завдань та відповідальності, тим більше потребує
розважливості та Божого світла у своїх рішеннях, інакше наслідки
неправильного вибору з огляду на масштабність можуть бути вкрай
негативними. Насамперед тут йдеться про особливі місії та покликання,
зокрема коли особи є відповідальними за інших: як розуміємо, найперше це
священники та єпископи, які дбають за спасіння людських душ, а також
представники світської влади, керівники організацій, підприємств тощо. Однак
тут варто наголосити, що це не означає, що духівник має втручатись у хід

9
William A. Baary, William J. Connoly, Kierownictwo duchowe w praktyce, Kraków 1992, 29. Цит. за: Синод
єпископів УГКЦ. Сповідь – таїнство Божого милосердя. Практичний посібник для сповідників та духовних
наставників УГКЦ. Львів 2020, 122.
10
Сповідь – таїнство Божого милосердя, 123.
11
Авґустин. Практика духовного керівництва, 72-73.

8
прийняття рішень, якими б суспільно-важливими чи навіть секретними вони б
не були. Тобто предметом духовного керівництва є не спосіб виконання
обов’язків чи ухвалення рішень, а духове життя особи, яка їх приймає. Тому
духівник не виконує завдання дорадника в якомусь питанні, вказуючи кращий
на його думку шлях розвитку проблем і тим самим беручи на себе частину
відповідальності перед суспільством чи тими особами, кого певне рішення
стосуватиметься. Натомість духівник діє лише у внутрішній площині, тобто
входить безпосередньо у духовний стан особи, і старається уникати спокуси
впливати на рішення того, кого супроводжує, а разом з тим самої
відповідальності за ці рішення12.
Ще одним важливим аспектом, який варто розглянути у контексті цього
розділу, є термінологія. Зважаючи на широкий спектр діяльності духівника та
різноманітні життєві обставини та ролі осіб, які йому ввіряються, духовний
провід як загальне поняття передбачає поділ на кілька моделей, а отже і
термінів.
Перший випадок – це духовне керівництво. У буквальному тлумаченні
ключовим елементом він передбачає послух пенітента своєму керівникові, який
володіє однозначним авторитетом – як через отримані від Церкви
повноваження, так і з огляду на особистий духовний досвід та заслужену
довіру. Ця модель, як пише о. Юзеф, підходить людям, які є
внутрішньозагублені, тобто зовсім невпевнені у собі та бояться самостійно
приймати рішення, тому потребують саме такої допомоги13.
Друга модель – це духовне супроводження. Тут ключовим є партнерство, а
супровідник є лиш досвідченішим у духовному плані, тому виступає «старшим
духовним братом», допомагаючи іншому у цьому зростати. Водночас, на
відміну від попередньої моделі, де ролі керівника та пенітента визначені чітко
та у єрархічний спосіб, цей варіант передбачає взаємний обмін духовним
досвідом та допомогою між особами, які перебувають у дружніх стосунках.
Тому ролі фактично можуть змінюватись. Однак для того, щоб уникнути
12
Пор. Авґустин. Практика духовного керівництва, 14-16.
13
Авґустин. Практика духовного керівництва, 17.

9
взаємного самоствердження у незрілих стосунках, така духовна дружба
потребує емоційну та духовну зрілість, взаємну свободу, а також інколи її
обговорення з духівником, який виступатиме «третьою особою»14.
Третій варіант, який розрізняє Юзеф Августин, – це духовне батьківство 15.
Він є набагато глибшим видом духовного проводу, ніж попередні два. Тут мова
йде про «духовне народження» – про нього говорить, до прикладу, ап. Павло у
листі до корінтян: «Пишу це не щоб осоромити вас, але щоб як дітей моїх
улюблених навести на розум. Бо хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, але
батьків небагато, я бо вас породив через Євангеліє у Христі Ісусі» (1 Кор 4:14-
15). У цьому контексті доречними будуть слова о. Марка Рупніка: «Духовний
отець – це той, хто через міць Святого Духа народжує людей для Бога»16.
Загалом духовний наставник – це свідок дії Бога у житті конкретної
людини. А це, за словами Юзефа Августина, чітко вказує на його другорядну
роль, адже основний діалог ведеться між Богом та людиною. Тож кожен з трьох
варіантів духовного проводу показує лише певну частину служіння, суттю
якого є допомога людині у духовному зростанні17. Як наслідок, під впливом
духовного батьківства, як пише о. Марко Рупнік, захоплення у любові до Бога
починає проявлятись у любові до себе та інших, а особа починає помічати
«порух Духа» навіть у сферах, які видаються мало дотичними до релігійного
досвіду. Її ментальність та поведінка змінюється, а вона все більше відчуває
свободу у бутті з Богом18.

14
Авґустин. Практика духовного керівництва, 18.
15
Авґустин. Практика духовного керівництва, 19.
16
Рупнік. Духовне життя, 90.
17
Авґустин. Практика духовного керівництва, 19.
18
Рупнік. Духовне життя, 108.

10
 РОЗДІЛ 2. ПСИХОЕМОЦІЙНА СКЛАДОВА

2.1 Психічна складова

За трихотомічним поділом людини окрім духа та тіла існує також третя
складова – душа. З нею пов’язані всі психічні процеси, що відбуваються у ній:
«відчуття, сприймання, пам’ять, мислення, мовлення, уява, уявлення, увага,
почуття, воля»19. Психіка – це результат діяльності кори великих півкуль
головного мозку, також її називають вищою нервовою діяльністю. Психіка
відображає об’єктивно існуючі явища в ідеальних образах, однак робить це
суб’єктивно – залежно від досвіду, знань, інтересів, психічного стану, потреб
тощо. Свою поведінку людина довільно регулює завдяки свідомості, що
відрізняє її від психіки тварин. Однак окрім свідомості психіка також містить в
собі сфери надсвідомості та підсвідомості20.
Важливу роль у психіці відіграють почуття – «певний внутрішній стан,
певна внутрішня налаштованість, якими супроводжується кожен наш досвід у
житті»21. У Катехизмі Католицької Церкви слово «почуття» 22 належить до
християнського спадку. Це природні складові людської психіки, що «означають
емоції або порухи чутливості, які спонукають діяти чи ні відповідно до того, що
людина відчуває чи уявляє як добро або зло»23. Часто причиною виникнення
своїх почуттів люди вважають зовнішні чинники: хтось чи щось її злить,
дратує, викликає агресію або ж навпаки – радість, симпатію тощо. Однак, як
пише Юзеф Августин, це лише каталізатори, які насправді лише
пришвидшують появу того, що вже міститься всередині особи – її внутрішніх
станів та усталеної поведінки. А от на них впливають різноманітні чинники:
виховання, пережитий досвід, прийняті рішення, помилки, виконувані протягом
років ролі тощо; особливий вплив має досвід життя у сім’ї24.

19
Ігнатюк В. Основи загальної психології. Івано-Франківськ 2004, 10.
20
Фармацевтична енциклопедія // www.pharmencyclopedia.com.ua (19.07.2022).
21
Авґустин Ю. Світ наших почуттів. Львів 2011, 12.
22
Примітка щодо перекладу. Наслідуючи перекладача книги «Світ духовних почуттів», для
забезпечення нейтральності та кращого розуміння тексту термін «пристрасті», який фігурує в затвердженому
перекладі ККЦ, тут замінено на «почуття».
23
Катехизм Католицької Церкви. Жовква 2002, п. 1763.
24
Авґустин. Світ наших почуттів, 14.

11
 В схема-терапії, одному з психологічних напрямків, розробленого у 90-х
роках ХХ ст. американським психологом Джеффі Янгом, виділяють п’ять
базових емоційних потреб, які є ключовими у дитинстві: прив’язаність та
безпека, незалежність та ідентичність, свобода висловлювати потреби і
почуття, спонтанність та гра, реалістичні межі та самодисципліна. Ці так звані
схеми розвиваються через досвід взаємодії дитини та батьків і формуються зі
спогадів, емоцій і тілесних відчуттів. Оскільки вони зберігаються в частині
мозку, яка відповідає за емоції, то не піддаються логічному осмисленню, а тому
їх важко змінювати під час будь-якої терапії. І якщо якась з цих потреб не була
задовільнена, то в процесі розвитку особи можуть виникнути різноманітні
дезадаптивні схеми, до прикладу відчуження, залежність, гіперкритичність,
нестабільність стосунків тощо25. Це моделі поведінки, які супроводжуються
відсутністю нормального пристосування індивіда до певних життєвих умов, що
помітно ускладнює його життя та може призвести до проблем із психічним
здоров’ям.
Також варто коротко розглянути теорію прив’язаності, запропоновану
британським психіатром Дж. Боулбі. Саме Боулбі вводить поняття
«прив’язаність» – стан, в якому людина сильно прагне близькості з іншою
конкретною особою. Це прагнення може бути спричинене потребою в допомозі
у труднощах чи стресі, захисті від небезпеки тощо. Згодом виокремили чотири
стилі прив’язаності:
1. Безпечний – характеризується довірою партнерові та водночас
відсутністю страху його втратити, формується через достатньо приділену
увагу важливих людей у дитинстві.
2. Тривожно-амбівалентний – присутні страх втратити близьку людину,
інтенсивні пошуки таких осіб та намагання проводити з ними якомога
більше часу. Він формується через недостатню увагу близьких осіб до
дитини.

25
КПТ – Що таке схема-терапія // https://cbt-therapist.net (20.07.2022).

12
 3. Тривожно-уникаючий – спостерігається намагання людини ухилятись від
прямого контакту, вона не відчуває потреби будувати стосунки. Також
спричинений браком уваги на ранньому етапі розвитку дитини.
4. Дезорієнтований – характеризується дивною та непослідовною
поведінкою. Особа може чогось прагнути, але раптом передумати і в
останній момент відмовитись від своїх намірів. Стиль, який зустрічається
у дітей, що зазнали насильства26.
Згодом ця теорія була застосована до пошуку передумов релігійності осіб,
базуючись на думці, що Бог (а також Богородиця, ангели, святі та інші
природні сили) для багатьох людей можуть ототожнюватись з психологічною
постаттю прив’язаності. У своїй монографії Олена Яремко, сучасний доктор
психології релігії, описуючи історію досліджень моделей зв’язку досвіду
міжособистісних стосунків та стосунку з Богом та беручи до уваги власні
дослідження, виділяє чотири типи їхньої взаємодії:
1. Позитивна кореспонденція (відповідність) – добрі особистісні стосунки
сприяють формуванню позитивного образу Бога та добрих стосунків з
Ним.
2. Негативна кореспонденція – погані особистісні стосунки формують
негативний образ Бога, а отже і погані стосунки з Ним.
3. Компенсація – погані особистісні стосунки у людей з тривожно-
амбівалентним та тривожно-уникаючим стилями прив’язаності
спонукають до пошуку об’єкта прив’язаності в Богові і цим успішно
компенсують потребу в емоційній безпеці.
4. Брак релігійної соціалізації – попри хороші стосунки з людьми досвід
Бога у людини з безпечною прив’язаністю є негативним27.
Не менш важливим для нас є висновок дослідниці: «Оскільки стиль
прив’язаності з дитинства та пов’язані із цим патерни поведінки можуть
переноситися на релігійні та терапевтичні стосунки, потрібно враховувати це

26
Пор. Яремко О. Релігійність у психології особистості та міжособистісних стосунків. Теорія,
методологія, практика. Львів 2021, 79-81.
27
Пор. Яремко. Релігійність у психології особистості та міжособистісних стосунків, 82-86.

13
під час духовного проводу, особистісної/духовної формації…»28. Зважаючи на
те, що моделі є різними за видами кореляційних звʼязків, не можна
стверджувати, що релігійний досвід формується лише за однією схемою.
Однак численні дослідження показують, що трапляється багато випадків, у
яких простежується однаковий спосіб впливу міжособистісних стосунків на
образ та досвід Бога, що доводить тісний взаємозв’язок психічної та духовної
складової людини. Важливим та навіть революційним у психології був внесок
Віктора Франкла, відомого психотерапевта ХХ ст. та автора логотерапії 29. Він
доповнив концепцію людини духовним виміром (поряд з біологічним та
психічним), позиціонуючи її як «інтегральну фундаментальну частину
особистості»30.

2.2 Емоційна складова

Емоційність – важлива частина кожної людини. Емоції – це реакції на
певний чинник чи подразник – людей, події, явища тощо. Вони бувають
позитивні (тобто такі, що свідчать про приємність) та негативні (які показують
якусь проблему або небезпеку). Їх часто порівнюють зі сигнальними лампами
на панелі приладів машини, які допомагають водієві побачити несправність, але
не є її джерелом. Розрізняють 6 базових емоцій: радість, інтерес, смуток, гнів,
огида, страх. Окрім них також розрізняють кілька десятків почуттів та станів –
коротко- чи довготривалих, інтенсивних або ж слабких, які формують цілу
палітру емоційності. У Новому Завіті також зустрічаємо описи євангелистами
різних емоцій Христа: радості (пор. Лк 10:21), гніву та журби (пор. Мр 3:5),
плачу (пор. Лк 11:35), страху та тривоги (пор. Мр 14:33) тощо. Це доводить те,
що емоції є невід’ємною частиною людськості Ісуса.
Ансельм Ґрюн, священник-бенедиктинець, доктор богослов'я, у своїй книзі
«Позитивна сила емоцій» описує етимологію слова «емоції» від лат. emovere
28
Яремко. Релігійність у психології особистості та міжособистісних стосунків, 86.
29
Логотерапія (від грец. logos — сенс і therapeia — догляд, турбота, лікування) – психотерапевтична
концепція Віктора Франкла, за якою пошук сенсу життя є основним мотивом людського існування. Її
фундаментальним твердженням є фраза Ніцше: «Той, хто знає, навіщо жити, може витримати будь-яке як».
Франкл пише, що це «терапія, яка відважується втрутитися у духовний простір людського існування» (Франкл
В. Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі. Харків 2020, 112).
30
Яремко. Релігійність у психології особистості та міжособистісних стосунків, 146.

14
(виштовхувати назовні, викопувати з глибини). За його словами, емоції є
важливим інструментом та джерелом енергії, який ми покликані досліджувати
у собі. Їх слід сприймати серйозно, інакше ризикуємо потрапити під їхню
владу31. До прикладу, заздрість – почуття, яке, за словами автора, люди звикли
придушувати, що може призводити до самозневаги та ненависті до себе. Однак
воно показує людську убогість та тугу, спричинені тим, що особа, порівнюючи
себе з іншими, не цінує того, що має, та не думає про себе, а лише косо
дивиться на інших звинувачує Бога в несправедливості. Тому в таких випадках
заздрість як почуття є сигналом до критичного і зрілого погляду на свої
бажання та потреби у різних життєвих сферах. Тоді виникатиме почуття
вдячності Богові та позитивної енергії для досягнення нових звершень 32. Таким
чином автор демонструє ефективне застосування різних емоцій через
виявлення, самоаналіз та розпізнавання глибшої причини їхнього виникнення.
Часто люди переконані, що негативні емоції, особливо гнів, є чимось
гріховним та таким, що потрібно добре контролювати та у разі виникнення
придушувати. Однак це або перетворюється на боротьбу Дон Кіхота з
вітряками, або призводить до виникнення емоційних проблем, особливо коли
це стосується дітей. Юзеф Августин описує емоційну репресію як практику, яку
часто переживають діти через заборони та накази батьків. Не розуміючи
глибинного сенсу своїх емоцій та почуттів, дитина сприймає лише логіку
покарань та нагород, а тому почуття любові та турботи інколи замінюється на
страх бути нелюбленим та відкинутим. Згодом це може переростати у
постійний смуток, образи, відсутність стремління до життя, сором через свої
прагнення та природні потреби, зокрема у любові. Карл Ранер, відомий теолог,
стверджує, що репресія почуттів та приглушення їх у підсвідоме не мають
сенсу та є недоцільними, адже вони згодом все одно вийдуть, але в іншій, вже
гіршій формі33. Емоційний розвиток «вимагає прийняття всієї правди про нашу
зраненість і людську обмеженість, вимагає смирення»34. Доречними будуть
31
Ґрюн А. Позитивна сила емоцій. Львів 2017, 7.
32
Пор. Ґрюн А. Позитивна сила емоцій. Львів 2017, 96-100.
33
Пор. Авґустин Ю. Дай мені пити. Львів 2013, 159-165.
34
Авґустин. Світ наших почуттів, 34.

15
слова Христа, який казав: «Спізнаєте правду, і правда визволить вас» (Йо 8:32).
Якщо почуття залишатимуться нерозпізнаними, невисловленими та
невпорядкованими, то вони будуть утверджувати наші внутрішні стани, через
які й виникають, і це призводитиме до виникнення все більшої кількості
особистих проблем та образ – в стосунку до Бога, ближніх та самих себе. Те, що
про себе людина не пізнає і не прийме, перекидатиме на інших, чим ранитиме
як себе, так і їх. І чим пізніше почати працювати над ними, тим важче буде
розуміти, що ж діється з людиною, і тим важче буде ці рани виліковувати 35. Ю.
Августин стверджує, що якщо людина не працюватиме над розумінням своїх
внутрішніх станів, то тим гальмуватиме свій внутрішній розвиток і вони, хоч і
залишаючись неусвідомленими, будуть основним мотивом її поведінки 36. Тож
можна зробити висновок, що емоційність – це важлива сфера, про яку потрібно
дбати не менше, ніж за тіло. Також важливим є бути свідомим своїх почуттів,
виявляти та осмислювати їх, даючи змогу їм розвиватись і таким чином жити
усвідомлено та реалізовувати свою внутрішню енергію у потрібний спосіб.
Саме тоді емоції та почуття можуть стати цінним джерелом інформації про себе
та оточуючих.
Подібно, як у духовному проводі важливу роль відводиться духівнику, так
і тут зміцнити психічну складову людини може психотерапевт: «Роль
психотерапевта – допомогти створити можливість і простір для пацієнта, щоб
він міг пропрацювати важкi досвіди з дитинства, усвідомити причини
актуальних життєвих переконань та установок, виявити витіснені і почуття,
надати їм значення та отримати корективний досвід» 37. Юзеф Августин вдало
та аргументовано доводить потребу в допомозі досвідченої людини, щоб
розібратись у своїх почуттях:
"Ніхто не є добрим суддею у власних справах". Це прислів'я містить у собі глибоку
психологічну правду про людину. Неможливо самому розібратися у світі своїх
почуттів. Щоб об'єктивно оцінити свої почуття, відкрити їх джерела і вплив на
прийняття рішень, ми потребуємо допомоги досвідченої людини. Ніхто з нас без
дзеркала не може побачити своє лице, так само ніхто не може навчитися правильно

35
Авґустин. Світ наших почуттів, 23.
36
Авґустин. Світ наших почуттів, 26.
37
Яремко. Релігійність у психології особистості та міжособистісних стосунків, 169.

16
 відчитувати свій внутрішній стан без допомоги ближнього. Ось так перед нами постає
проблема духовного проводу або навіть, в емоційно складних випадках, психотерапії38.
Це не означає, що кожній людині у кожному випадку потрібно звертатись
до кваліфікованого психотерапевта – хтось може зазвичай самотужки
справлятись зі щоденними викликами. Але коли йде мова про складні ситуації,
травми дитинства або коли особа недостатньо зріла в емоційному плані,
розмова з психотерапевтом буде потрібною та корисною для вдалого вирішення
проблеми та подальшого зростання людини в психоемоційному та
особистісному плані.

38
Авґустин. Світ наших почуттів, 21.

17
 РОЗДІЛ 3. ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК ПСИХОЛОГІЧНОГО ТА ДУХОВНОГО
СУПРОВОДУ В ДУШПАСТИРСТВІ

Окресливши поняття духовного проводу у першому розділі та психоемоційної

складової людини у другому, зараз спробуємо співставити ці два напрямки та
визначити спільності, відмінності, взаємозалежність з одного боку та потребу в
розмежуванні з іншого. Також розглянемо приклади ефективного застосування
знань з психотерапії у духовному проводі та можливі ризики, від яких
застерігають духівників.
За словами Юзефа Авґустина, психотерапія часто хворіє на «втечу від
Бога»: попри те, що в ній існувало багато авторів, які вміло поєднували
психічний вимір з духовністю, основні її напрямки є байдужими або негативно
налаштовані до релігії та духовності39. Католицька Церква теж не одне
десятиріччя ставилась до психотерапії з великим упередженням. Доказом цього
є, наприклад, те, що в документі конгрегації у справах доктрини віри 1961 р.
священникам дозволялось звертатись за порадою до психоаналітиків лише з
благословення єпископа, і то через важливі причини 40. Від взаємної
нетерпимості потерпала людина, яка потребувала допомоги як духовної, так і
психологічної, і лише ІІ Ватиканський собор позитивно вирішив це питання,
зокрема закликавши священників застосовувати «здорову психологію» в
душпастирстві41. Таким чином частково вирішилась початкова проблема
співіснування обох напрямків, принаймні зі сторони Церкви, хоча й зараз
можна спостерігати, що до психотерапії досі є чимало упереджень та
стереотипів як у мирян, так і в духовенства. Тому з’ясування спільних та
відмінних риси між духовним проводом та психотерапевтичною допомогою є
важливим та актуальним завданням.
Вдало розкриває це питання Ю. Августин. Подібність, за його словами, в
тому, що обидва служіння спочатку спрямовані на ті самі проблеми, зранення,
страхи та прагнення і мають за одну з цілей дати людині відчути
39
Авґустин. Практика духовного керівництва, 100-101.
40
Авґустин. Практика духовного керівництва, 100-101.
41
Авґустин Ю. Здорова психотерапія і таїнство примирення // Мистецтво сповіді. Порадник. Львів
2014, 523.

18
відповідальність за свою ситуацію. Однак різниця полягає у використанні
різних методів та наявності різних цілей. Психотерапія прагне навчити особу
панувати над своїми емоціями, покращити самопочуття, керувати життям у
критичних обставинах. Опорною постаттю там є психотерапевт, який виконує
ролі батька, матері, друга, а сам процес сфокусований на психічних та
емоційних людських станах. Натомість для духовного керівника ключовим є
зв’язок особи з Богом, який формується через віру, молитву та досвідчення
Божої присутності у її житті, хоч в процесі проводу він бере до уваги психічні й
емоційні реакції людини, що ми згодом розглянемо детальніше. І якщо у
психотерапії екраном та «цапом-відбувайлом», на якого людина переносить усі
негативні емоції, зранення та біль, є особа психотерапевта, то в духовному
проводі це Ісус Христос. Саме він, як написано в книзі пророка Ісаї, взяв на
себе усі людські болі та страждання (Пор. Іс 53)42.
Отець Міхал Дамазин, доктор богослов'я та сучасний соціотерапевт,
розглядаючи різницю між двома проводами, підкреслює розбіжність в суті
проблем конкретної особи. Він стверджує, що невротик, який страждає від
психічних проблем і тому може поводитись аморально, по суті не є грішником.
Це через те, що невроз43 є не психічним наслідком гріха, а перешкодою у
релігійному житті, яка може виражатись і в поведінці, яка назовні
видаватиметься моральною, як от скрупульозність. Щодо цілей, то він
стверджує просту річ – для психотерапії це щастя особи, а для релігії – її
спасіння. І якщо звільнення особи з психічними розладами від тривоги та
неспокою або зменшення кількості внутрішніх конфліктів є лише наслідком
сповіді, то в психотерапії це і є метою44.
Психологія, як стверджує о. Рупнік, є помічною для спасіння людини, адже
пояснює «як можна створити в людині передумови для більш цілісного та
мирного єднання з Богом, від якого походить всяке спасіння і всякий дар
42
Пор. Авґустин. Практика духовного керівництва, 104-106.
43
Невроз – психічний розлад або стан нервової системи, при якому людина різко стає більш чутливою до
сигналів ззовні або зсередини. Основні прояви – тривога, дратівливість, зниження концентрації уваги, рясне
потовиділення тощо. Основний вид лікування – поєднання медичних препаратів та психотерапії. Джерело:
Фармацевтична енциклопедія // www.pharmencyclopedia.com.ua (23.07.2022).
44
Пор. Дамазин М. Психотерапія та сповідь // Мистецтво сповіді, 514-516.

19
життя»45. Вона висвітлює чимало закономірностей у сферах психічного та
чуттєвого, які належать до людського – і саме в постійному переході між ним
та божественним відбувається духовне життя46.
Юзеф Августин, говорячи про взаємозв’язок психотерапії та духовності,
стверджує, що майже кожна людська проблема має «друге дно», тут також
бачимо, що духовні проблеми все-таки можуть сягати глибше, ніж психічні:
Психічні й емоційні проблеми мають своє духовне «дно», духовні та релігійні
проблеми часто мають емоційні і психічні основи. Духовний керівник часом повинен
переконати пенітента, що той потребує не тільки духовної допомоги, а і
психотерапевтичної. І психотерапевти також повинні характеризуватися такою самою
відкритістю і скерувати пацієнта до священика. Багато емоційних чи психічних
проблем мають духовну основу. Можна захвоpiти «важким неврозом», легковажачи
проблемою мети життя, «бездумно» піддаючись найнижчим інстинктам. Проблеми
прощення, страждання, страху смерти неможливо остаточно вирішити за допомогою
психотерапії. Перед найважчими людськими питаннями психотерапія безпорадна. Бо
це передовсім проблеми духовної природи. Це повинен усвідомлювати не тільки
кожний священик, а й кожний психолог і психіятр. Саме звідси походить постулат
взаємноï тіснішої праці між душпастирством і психотерапією47.
Тут також бачимо потребу вміти розпізнати, чия допомога в конкретній
ситуації є потрібна – чи духівника, чи психотерапевта, чи їх обох, та без вагань
скерувати особу до компетентного спеціаліста.
Водночас священник, провадячи людину, повинен обов’язково
враховувати її психічні та емоційні особливості та зрілість у цих сферах, не
лише, щоб могти ефективно здійснювати цей провід, але й щоб часом самому
не зашкодити їй.
Юзеф Августин називає це вміння «великою допомогою для керівника»,
яка можлива через слухання та розпізнавання як змісту розмови, так і поведінки
пенітента, адже незрілість в психоемоційній сфері буде проявлятись в
духовному та моральному безладі, який натомість матиме вплив на емоційні
реакції, поведінку особи та її поставу48. Ці реакції будуть лише імпульсивні та
часто неусвідомлювані і керуватимуть людиною, яка легковажитиме світом

45
Рупнік. Духовне життя, 93-94.
46
Рупнік. Духовне життя, 93.
47
Авґустин. Практика духовного керівництва, 106.
48
Авґустин. Практика духовного керівництва, 33.

20
своїх почуттів та не звертатиме увагу на нього 49. А це завжди загрожуватиме
духовною ілюзією та сповненням своєї волі замість Божої50.
Одна зі звичних ілюзій – «фальшива святість», наприклад, – може бути
створена шляхом витіснення усіх негативних емоцій у підсвідомість та
трактуватись як чистота душі та моральна бездоганність, хоча це буде
насправді неприйняттям своєї внутрішньої невпорядкованості 51. Тому вміння
священника ідентифікувати психоемоційні елементи у житті пенітента, які він
помічає у сповіді або духовій розмові, є важливою навичкою. Її ще називають
«терапевтичним вухом», і воно охоплює не лише зміст слів, але також і
розпізнавання тону голосу – це особливо важливо, коли людина переживає
якусь кризу, однак виразно про це не говорить – або з неусвідомлення, або зі
страху чи переживання. У цьому контексті Богуслав Шпаковскі, сучасний
психотерапевт та викладач антропології в одній з польських духовних
семінарій, розкриває ключове значення психоемоційного контакту на сповіді:
Психологічний контакт пенітента зі священником – основна запорука успіху. Чим
більше пенітент відчуває, що його слухають, тим більше у нього зростає почуття
безпеки і він сміливіше та глибше представляє внутрішній стан своєї душі, дозволяє
виявити, і очистити власні почуття. Попри те, що у сповідника посилюється бажання
втрутитися, бажано, щоб він заволодів своєю нетерпеливістю і дозволив пенітентові
висловитись до кінця. Занадто швидке втручання не дасть очікуваного успішного
результату. Спокій священника зменшує неспокій пенітента. Адже в очах останнього
сповідник є вольовою та емоційно врівноваженою особою, на якого можна опертися.
Тому пенітент має шанс отримати саме те, чого потребує через втрату власної
емоційної рівноваги52.
Таким чином, священник, який буде сам емоційно зрілим та обізнаним у
психоемоційній сфері, зможе отримати набагато більше інформації від особи,
ніж якщо би таким не був. Владика Володимир Груца, діючий єпископ-
помічник Львівської архиєпархії УГКЦ, також пише про те, що якщо
священник буде психологічно підготовленим, то це спонукатиме каянника
сміливо та щиро визнати гріхи на сповіді. Він також додає, пастирська опіка

49
Авґустин. Світ наших почуттів, 15-16.
50
Авґустин. Світ наших почуттів, 42.
51
Авґустин. Світ наших почуттів, 17.
52
Шпаковскі Б. Сповідання людей в особливо складних життєвих ситуаціях // Мистецтво сповіді, 498.

21
священника не може зупинитись на їхньому прощенні, адже той, будучи
лікарем душі, має дбати за цілковите зцілення грішника53.
Як твердить Ю. Августин, ігнорування священником психоемоційної
сфери та зациклення лише на духовному та релігійному досвіді може привести
до безвихідного становище як у духовному плані, так і в емоційному.
Причиною є те, що дії людини, які можуть виглядати порушенням моральних
норм, насправді часто зумовлені патологічними (хворобливими)
психологічними механізмами, що звільняє людину від провини або мінімізують
її. А тому звинувачення людини, яка перебуває в стані глибокого неврозу, в
аморальності, заклик збільшити релігійні зусилля або спроба допомогти через
молитву екзорцизму можуть дуже їй нашкодити54.
Попри те, що священнику, який буде достатньо обізнаний у психології,
використання психоаналізу в духовному проводі може виглядати
перспективним та дієвим, щодо цього є чимало застережень з боку Церковної
влади та досвідчених духівників. Душпастирям важливо зрозуміти, що
священник не може перетворювати ані духовну розмову, ані тим більше
сповідь на психотерапевтичний сеанс. Папа Іван Павло ІІ застерігає, що через
більшу увагу на емоційному полегшенні, ніж на прощенні гріхів та примиренні
з Богом вплітання у сповідь психотерапевтичних елементів «спотворює її суть
та навіть позбавляє її святості»55. Також Папа, розділяючи сповідь і
психотерапію та окреслюючи завдання священника, зауважує неприпустимість
вирішувати медичні проблеми самотужки й у таких випадках закликає
скерувати співрозмовника до компетентних спеціалістів з християнським
світосприйняттям56. Юзеф Августин наводить цитату Томаса Мертона,
відомого католицького монаха-містика та автора багатьох духовних праць, у
якій той висвітлює дві великі помилки духівників:
[Духовний] керівник – не психоаналітик. Повинен триматися місії, даної йому Богом і уникати
двох великих помилок. Перше: не повинен ставати аматором психотерапевтом і безпосередньо

53
Груца В. Терапевтична функція сповіді у східнохристиянській перспективі // Мистецтво сповіді, 218.
54
Авґустин. Практика духовного керівництва, 101.
55
Jan Paweł II, Sakramenty pokuty w życiu Kościoła, "L'Osservatore Romano" (пол. вид.), № 5–6 (1998), 5.
Цит. за: Дамазин. Психотерапія та сповідь, 517.
56
Jan Paweł II, Sakramenty pokuty w życiu Kościoła. Цит. за: Дамазин. Психотерапія та сповідь, 517.

22
 займатися неусвідомленими порухами й емоційними проблемами. Але повинен знати про них
достатньо, щоб помітити їхню присутність, і мати глибоку пошану до несвідомої,
інстинктивної природи людини. Повинен уникати наступної помилки, яка полягає у духовному
керівництві, яке підсилює несвідомі, інфантильні та авторитарні тенденції. (...) Друге: повинен
розуміти, що психологічні проблеми – це реальні проблеми, і якщо вони існують (у пенітента),
то перебувають поза його компетентністю57.
Боґуслав Шпаковскі, застерігаючи від схожих проблем, пояснює, що
священник часто є першим, до кого звертається особа, яка перебуває у тяжкій
ситуації або має якісь психоемоційні розлади. І хоч вона розуміє, що сповідь –
це тайна примирення з Богом, інколи є переконаною у певній магічності тайни:
«…що розгрішення звільнить її від необхідності конфронтувати з власним
світом почуттів, думок, поглядів і поведінки (…) позбавить психічних
розладів»58. Очевидно, що священник є обмеженим у можливостях, тож не
може справдити ці очікування. Однак, будучи вразливим або емпатійним та
намагаючись у всьому зарадити, він може почуватись пригнічено або навіть
роздратовано59.
Нерозрізнення або змиття меж між духовністю та
психологією/психотерапією у священників та мирян може призвести до
десакралізації духовних практик, редукції до психічних вправ та позбавлення їх
цілющої Божої благодаті, про що вже йшлось у першому розділі. Однак тут
доречно поглибити цю думку, адже йтиметься про роль духівників. За словами
о. Рупніка, через змиття згаданих меж духовні практики зводяться до психічних
вправ з заспокійливим ефектом, зокрема молитва сприймається як вид
медитації та психічного опорожнення, а їхньою метою стане добре
самопочуття. І коли вони не дають очікуваного ефекту, якого насправді й не
спроможні забезпечити, то стають непотрібними. Так, до прикладу, людина, яка
прагне позбутись психологічної патології через сповідь, отримує відпущення
гріхів, молиться, однак не виправляється. Чим далі вона сповідається, тим
більше знеохочується і зрештою припиняє сповідатись – яскравий приклад
неефективності духовного життя, обмеженого психологічною або етичною

57
T. Merton, Kierownictwo duchowe i medytacja, c. 51-52. Цит за: Авґустин. Практика духовного
керівництва, 107.
58
Шпаковскі. Сповідання людей в особливо складних життєвих ситуаціях, 497.
59
Шпаковскі. Сповідання людей в особливо складних життєвих ситуаціях, 497.

23
сферою. Тоді, звернувшись до психолога або психотерапевта, який, очевидно,
компетентний у світі підсвідомості та зв’язках між розумом та почуттями, вона
позбувається цієї проблеми, відтак у подальшому замінює сповідь на
психотерапевтичний сеанс. А оскільки все частіше останні заміняють
сповідника, самі священники орієнтуються більше на психологію, діючи радше
як психологи, ніж священники, нехтуючи силою Святого Духа та фактично
витісняючи її дію зі своїх практик. Так вони стають сповідниками безсилими,
«не здатними дати можливість насолоджуватися силою Любови, яка
перетворює в конкретному щоденному житті»60.
Духовні проблеми бувають набагато важчі, ніж психоемоційні, адже
далеко не на всі життєві питання (як от прощення, страждання, смерть)
психологи та психотерапевти будуть спроможні вичерпно відповісти. Хоч і
традиційна психологія не бере до уваги вплив на життя людини її стосунків з
Богом, натомість психотерапія, яка базується на християнському світогляді та
визнає, що Бог провадить кожну особу, має «вписатись в цей процес і стати
його частинкою»61.
Тож порівнюючи психологію і духовність, користь психоемоційної
стабільності та важливість пережиття Божої любові і дії Духа, яка спасає, нам
варто визнати очевидно більшу значущість останніх. О. Рупнік влучно
зауважує, що не варто ідолізувати психологічний спокій, бо лише у свободі
стосунків з Богом всі людські справи очищуються, в Любові дух і психіка
з’єднуються62. А в іншому місці священник-єзуїт ще яскравіше підкреслює
велич духовного проводу та преображення людини перед Богом:
Тут ми перебуваємо в межах автентичного стосунку до Бога, в якому й справді
відбувається самоусвідомлення на психологічному рівні, але водночас ці явища по-
справжньому приймаються Особою, Богом-Отцем-Любов'ю, який оздоровлює, очищає,
зцілює, лікує і приводить все до преображення у воскресінні. І справді, одна річ є бути
свідомим цього інтелектуально, а зовсім інша – додати до цього знання свідомість, що
все це не пропадає даремно. Не лише не пропадає – воно преображається на обличчі
Того, хто на хресті проявив свою любов63.
60
Рупнік. Духовне життя, 13.
61
Ostaszewska, A. (2006). Zasady psychoterapii chrześcijańskiej. W Psychologia i psychoterapia chrześcijańska
w teorii i praktyce. Materia ły wybrane z X Konferencji SPCH 2004 roku (ss. 85-101). Plock: Plocki Instytut
Wydawniczy. Цит. за: Яремко. Релігійність у психології особистості та міжособистісних стосунків, 168.
62
Пор. Рупнік. Духовне життя, 59-60.
63
Рупнік. Духовне життя, 103.

24
 ВИСНОВОК

Провівши дослідження, нам вдалось окреслити основні поняття у

духовному проводі та психоемоційній складовій людини та знайти взаємні
площини та перспективи застосування цього сучасними душпастирями.
У першому розділі ми визначили, що справжня духовність, яка проникає у
всі сфери людської життєдіяльності, полягає у відкритті на дію Святого Духа.
Оскільки людину супроводжують безліч думок, часто буває важко розрізнити
добре від злого, дійсність від ілюзії. Тут народжується потреба у розпізнаванні
іншою, більш зрілою та досвідченою духовною особою. Це особливо актуально
під час криз та життєвих труднощів. Варто розуміти, що духовний провід не є
моралізаторством чи готовими відповідями на всі питання пенітента і що
духівник не втручається у хід прийняття ним рішень, а лише є свідком дії Бога
у житті конкретної людини. Також слід розрізняти види проводу: духовне
керівництво, яке передбачає абсолютний послух, духовне супроводження, де
вже відбувається взаємний обмін духовним досвідом, та духовне батьківство –
найглибший вид духовного проводу.
У другому розділі ми заглибились у психоемоційні процеси людини. Сама
психіка є вищою нервовою діяльністю людини та вирізняється наявністю
свідомості. Важливими у ній є почуття та емоції, які постійно супроводжують
людину у її житті. Вони мало залежать від подразників, адже виявляють
внутрішні стани особи, які формуються через вплив багатьох чинників, зокрема
одним з ключових є виховання у сім’ї. Там особливо важливим є задоволення
емоційних потреб дитини, через нього або його відсутність формуються
усталені моделі поведінки, які через зберігання в емоційній пам’яті мозку
важко піддаються розумовому осмисленню. Прив’язаність, яка є однією з форм
психоемоційного зв’язку, інколи переноситься на духовну площину, впливаючи
на особисте сприйняття Бога. Іншим аспектом є людські емоції, які є важливим
інструментом та джерелом енергії для людини. Їх важливо сприймати серйозно
та усвідомлювати свої емоційні стани – як позитивні, так і негативні.
Придушення останніх (так звана емоційна репресія) може згодом призвести до
25
емоційних порушень, натомість важливо розвивати свою емоційну сферу,
сприймати її як корисне джерело інформації та таким чином жити усвідомлено.
У всьому цьому корисною може бути допомога психотерапевта.
Третій розділ був присвячений ролі психоемоційної складової у духовному
проводі. Вдалось з’ясувати, що через різні тенденції ХХ ст. до психотерапії з
боку Католицької Церкви було досить обережне або упереджене ставлення,
однак це змінилось на ІІ Ватиканському соборі. Хоча як психотерапія, так і
духовний провід скеровані на ті самі проблеми, вони відрізняються цілями та
методами. В першому випадку ключовою постаттю є психотерапевт, а процес
фокусується на усвідомленні та опановуванні пацієнтом своїх психічних та
емоційних станів. В другому випадку ключовим є не особа провідника, а
зв’язок людини з Богом, який, однак, не формується без її психоемоційних
реакцій.
Для душпастиря важливо розуміти, що людина, яка має психічні розлади,
може не піддаватись моральній оцінці, тому він має знати різні закономірності
у психічній та чуттєвій сферах, щоб могти розпізнати такі випадки. Багато
психоемоційних проблем можуть мати духовну основу, і навпаки. Тому за
потреби священникам та психотерапевтам слід об’єднувати зусилля задля
ефективної допомоги людині, водночас доведеним є те, що духовні проблеми
сягають глибше та інколи психотерапія перед ними безпорадна. Ще однією
перспективою використання знань з психології є налагодження психологічного
контакту священника з пенітентом, що дозволить більше дізнатись про
внутрішній стан особи та краще їй допомогти. З іншого боку, ігнорування
душпастирем психоемоційної сфери може призвести до безвихідного
становища та нашкодити людині.
Однак священник не повинен ставати психотерапевтом-аматором та не
може перетворювати духовну розмову на психотерапевтичний сеанс, ані
вплітати окремі елементи у сповідь, адже лише спотворюватиме її суть. Бачачи
проблеми у психічній або емоційній сферах, він повинен рахуватись з ними та
скерувати людину до компетентного фахівця з християнським світоглядом,

26
інакше спроба зарадити може призвести до десакралізації духовних практик та
того, що в один момент пенітент може зробити вибір на користь
психотерапевтичного сеансу, аніж сповіді, не усвідомивши різницю між цілями
цих служінь.
Попри значимість психології в особистісному розвитку людини, все ж
духовний провід вважається важливішим, адже ніяка практика не може
замінити автентичного стосунку з Богом та сили зцілення Його безмежною
любов’ю, яка провадить кожну людину, тож психотерапія має стати частинкою
цього процесу.
За результатами дослідження зроблено висновок, що тема є актуальною та
має перспективи подальшого опрацювання. Одним з можливих напрямків праці
є детальніший опис взаємозв’язку різних психоемоційних процесів людини та її
духовного життя. Це допоможе душпастирям краще дізнатись про ці
закономірності та швидше помічати їх у розмові з пенітентами, надаючи
ефективну допомогу або ж впевнено та аргументовано скеровуючи особу до
потрібного фахівця.

27
 СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Святе Письмо Старого та Нового Завіту / перекл. Хоменко І. Рим 1990.

Основна література
1. Авґустин Юзеф. Дай мені пити. Львів 2013.
2. Авґустин Юзеф. Здорова психотерапія і таїнство примирення //
Мистецтво сповіді. Порадник / упор. Авґустин Ю. Львів 2014, 520-530.
3. Авґустин Юзеф. Зцілення почуття кривди. Львів 2013.
4. Авґустин Юзеф. Практика духовного керівництва. Львів 2015.
5. Авґустин Юзеф. Світ наших почуттів. Львів 2011.
6. Ґрюн Ансельм. Позитивна сила емоцій. Львів 2017.
7. Дамазин Міхал. Психотерапія та сповідь // Мистецтво сповіді. Порадник /
упор. Авґустин Ю. Львів 2014, 512-519.
8. Рупнік Іван Марко. Духовне життя. Рим 1995.
9. Шпаковскі Боґуслав. Сповідання людей в особливо складних життєвих
ситуаціях // Мистецтво сповіді. Порадник / упор. Авґустин Ю. Львів 2014,
496-511.
10.Яремко Олена. Релігійність у психології особистості та міжособистісних
стосунків. Теорія, методологія, практика. Львів 2021.

Допоміжна література
1. Груца Володимир. Терапевтична функція сповіді у східнохристиянській
перспективі // Мистецтво сповіді. Порадник / упор. Авґустин Ю. Львів
2014, 209-222.
2. Ігнатюк Василь. Основи загальної психології. Івано-Франківськ 2004.
3. Катехизм Католицької Церкви. Жовква 2002.
4. Синод єпископів УГКЦ. Сповідь – таїнство Божого милосердя.
Практичний посібник для сповідників та духовних наставників УГКЦ. Львів
2020.

28
5. Франкл Віктор. Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у
концтаборі. Харків 2020.
Інтернет-джерела
1. КПТ – Що таке схема-терапія // https://cbt-therapist.net (20.07.2022).
2. Фармацевтична енциклопедія // www.pharmencyclopedia.com.ua (19.07.2022).

29