Антропологія Феофана Затворника

Зміст
Розділ І. Антропологічне вчення Феофана Затворника. …………………….. 2
1.1. Духовна сторона людського життя. ………………………………………. 4
А) Прояви духовного життя у християнина і невіруючого…………………… 4
Б) Головні прояви духовного життя……………………………………………. 5
1) Страх Божий.
2) Совість.
3) Спрага Бога.
В) значення благодаті для духовного життя……………………………………. 7
Г) Гармонійний стан людини……………………………………………………. 8
Д) Гідність людини………………………………………………………………. 9
1.2. Душевна сторона людського життя. ………………………………………. 11
1.3. Тілесна сторона людського життя. ………………………………………. 14
Розділ ІІ. Положення совісті у антропологічній системі
Феофана Затворника…………………………………………………………… 19
2.1. Світлість душі і роль у ній совісті. ……………………………………….. 19
2.2. Внутрішній безлад людини і роль совісті у налаштуванні внутрішньої
гармонії.……………..…………………………………………………………. 21
2.3. Сповідь і совість.……………………………………………………………. 30
2.4. Роль совісті у духовній ревності. ………………………………………… 33
2.5. Пристрасті і совість.……………………………………………………….. 37
2.6. Співдія совісті і благодаті…………………………………………………. 41
1
Вступ
З самого свого народження людина старається дослідити навколишній світ з усіма
його барвами та новинками. Вона намагається дослідити походження пізнаваних речей,
заглянути у минуле, поміркувати про майбутнє. Зовнішній світ манить людину, проте
вона чомусь часто втікає від свого внутрішнього світу, світу – з якого починається її
життя, який є її домом; світу, – який з усіма його внутрішніми силами і частинами
складає внутрішню родину людини; світу, у якому за допомогою гармонійної співдії
всієї внутрішньої родини вона (людина), зустрічається з Богом. Отці духівники часто
зустрічаються з дилемою: чому людина втікає сама від себе, що її гонить: біди,
терпіння, зрада, гріх чи справедливі докори совісті? Людина часто боїться зустрічі з
своїм Творцем у внутрішній своїй домівці. Але хто її налякав тим, що Всемилосердний
Бог, котрий є і Законодавцем – буде судити її як строгий і справедливий суддя? Часами
є те, що людині неприємно чути про себе щось негативне, самообман оправдовує
людину і вона, будучи неправою, буде гнати ті слухи, або втікати від них поза межі
досяжного. Хто допоможе і завдяки чому людина може повернутися у свій
гармонійний світ – світ спокою і благодаті, - чи не завдяки своїй совісті?
Мета цієї праці – дослідити місце совісті в антропологічній системі Феофана
Затворника та показати її значення і роль у духовному житті християнина.
Для того, щоб повніше і зрозуміліше представити положення совісті у людині, її
зв’язок з душею, ревністю, з пристрастями, благодаттю і ін., вважаємо за доцільне
подати також і внутрішню структуру людини так, як її бачить єпископ Феофан
Затворник. Тому однією з цілей цієї праці є представлення цілісної структури людини,
взаємодію сил та єрархію частин, а також руйнівні наслідки гріха, які відображаються у
співвідношенні та взаємодії сил і частин людської особи. Доцільність такого огляду
пояснюється також і тим, що святитель Феофан Затворник творить власну, складну, та
незвичну на даний час, антропологічну систему, яка хоч і зберігає святоотцівську
2
трихотомію, то, все ж таки, має свої особливості, яких не знаходимо в інших духовних
авторів. Не відкидуючи традиційної трихотомії, тобто поділу людської особи на дух,
душу та тіло, він описує діяльність трьох головних сил: пізнавальної, діяльної та
чуттєвої на трьох рівнях: духовному, душевному та тілесному. Ця наукова думка
святителя коротко представлена у першому розділі, особливо для того, щоб доступніше
пояснити ціль обраної теми дипломної роботи.
Ми зустрілися із недостатністю критичного матеріалу, що зумовило вибрати
аналітичний метод дослідження. Згідно цього праця звузилась виключно до
оригінальних творів Феофана , виділення у них думок, котрі, прямо чи опосередковано,
стосуються теми совісті, систематизацію зібраного матеріалу та його виклад. Вчення
про совість не описується окремо Затворником, воно розкидане по усій структурі його
творів і складає пряме чи додаткове відношення до його думки. У праці міститься
багато цитат святителя Феофана для найповнішої передачі його поглядів. Додаткової
літератури майже не представлено, так як праця побудована на джерелах.
Під час написання праці виникла проблема з браком української богословської
термінології. Так як вся використана література є російською мовою. Багато слів, які
вживає святитель Феофан, на даний час, є застарілими навіть у рідній його російській
мові, не говорячи про те, що в українській мові взагалі немає відповідників, тому
потрібно було перекладати їх ситуаційно дивлячись на контекст чи описово. У іншому
випадку стало необхідністю залишити слово, яке було вжито в оригіналі, щоб не
втратити глибини значення при перекладі.
3
Розділ І. Антропологічне вчення Феофана Затворника.
“Багато людей тому і не живуть, як потрібно, що думають, нібито правила про це
достовірне життя нав’язуються ззовні, а не ісходять з самого єства людини та не нею
потребуються. Якщо б були переконані, що так є, не перечили б їм і не відступали б від
них. Однак, як ще інакше жити чоловіку, як не так, як він створений”1.
Святитель Феофан Затворник у своєму антропологічному підході старається
пояснити своїм учням, чи духовним чадам, складну та, на даний час, незвичну
антропологічну систему, яку він глибоко обгрунтовує на біблійному, антропологічному
вченні та на вченні Отців Церкви. У цій системі він аналізує загальну будову людської
особи під трьома аспектами, що визначається поєднанням: “різних сил, здібностей та
різних частин, які входять до її складу”2. Все, що відбувається у нашому нутрі,
походить від дії трьох основних сил: пізнавальної, діяльної та чуттєвої,  які є основою
життєдіяльності особи. Вони не є рівнозначні. Серед них особливе місце займає чуттєва
сила, або, як часто Феофан її називає, серце. Воно лежить в основі пізнавальної і
діяльної сили, і становлять для них немовби базу з якої черпають силу і знання, та до
якої приносять досвід. Всі ці сили зосереджуються і сходяться разом внутрі нашої
особи, у нашому “Я”. Святитель Феофан окремо виділяє особу – “Я”, яка утримує
інтегральну єдність усіх сил, частин та властивостей і крім того, сама наділена
незалежними властивостями: свідомістю, розумово-свобідною самостійністю та
життям. Він також ділить людську особу “Я”, кажучи, що це єдніть духа, душі та тіла 3.
Ці три сили чи способи дій проявляються у нас на трьох ступенях, або в трьох станах –
тваринному, душевному та духовному.
1
Феофан Затворник. Что есть духовная жизнь. – Москва: Правило веры, 1997. – С. 23.
2
Творения иже во святых отца нашего Феофана Затворника. Начертание христианского нравоучения.
Издательство Свято-Успенского Псково-Печерского монастыря, 1994. – С. 188.
3
Пор.: Творения иже во святых отца нашего Феофана Затворника. Начертание христианского
нравоучения. Издательство Свято-Успенского Псково-Печерского монастыря, 1994. – С. 189.
4
Щоб розглянути індентичність людської особи, святитель також говорить про
свідомість, що  “це така якість, згідно з якою людина, утверджуючи своє власне
існування, та існування речей поза собою, відрізняє їх від себе, а себе від них” 4. Вона є
тут безпосередньою якістю особи, немов би її пояснення. Свідомість може нормально
функціонувати тільки тоді, коли вона піднесена над собою і над зовнішнім світом. А
особливим видом свідомості є самосвідомість, або самопізнання. Ненормальним станом
свідомості є такий її стан, коли людина усвідомлює себе не як себе, а як іншу особу, це
у випадку опанованості злим духом.
Святитель приділяє великого значення життю духовном у, зосередженню на
своєму внутрішньому світі, звідки виходять правила про це достовірне життя якими
користується людина, та життю божественному у якому обожествлюється людина.
Однак, Феофан не відокремлює життя тілесне та душевне від життя духовного, а
говорить про їхню важливу взаємодію та гармонію.
Досліджує Феофан три сторони людського життя: тілесне, душевне, та життя
духовне, у якому визначне місце приділяє совісті. Розглянувши співвідношення всіх
сил, частин та властивостей, добре було б подивитися як проявляється їх
життєдіяльність та як відбувається взаємодія між собою. На даний час було б доречним
зокрема розглянути всі три сторони які пропонує святитель, а разом з цим
поспостерігати, яке значення і відношення має до тих сторін совість, та, яким чином
вона впливає на них. Забігаючи наперед, можна сказати, що такий перегляд допоможе
нам зрозуміти роль і місце совісті у духовному подвизі людини, у її гріхопадінні та
наверненні, про яке буде описано у другому розділі.
1.1. Духовна сторона людського життя.

4
5
А) Прояви духовного життя у християнина і невіруючого.
Що до життя духовного, святитель Феофан Затворник не робить значної різниці
між тим, чи є людина християнином чи вона взагалі є невіруючою. Так як людина
будучи християнином може довести себе до прокляття і бути виключеною з лона
Церкви, або навпаки,  будучи невіруючою  увірувати. Про питання совісті у
невіруючих, на перший погляд, Феофан відноситься загадково: “Вона (совість) є
очевидними скрижалями Божого завіту, що простираються на всіх людей. І бачимо у
всіх людей разом із страхом Божим і дію совісті” 5. На перший погляд складається
враження, що святитель за свого життя зустрічався з грішниками, а з невіруючими
людьми ні, тому що простирає завіт Божий на невіруючих. Проте, за вченням Феофана
дух людський  “це та сила, яку вдихнув Бог в лице чоловіка, завершуючи створення
його”6. Тому, як і християнин, так і невіруючий є сповненні духом з самого
народження. Християнин він чи не християнин  це швидше питання віри, а не духа.
Грішнином він може бути з незнання закону Богжого, тому совість такої людини буде
викривленою,  з цим ми зстрінемось докладніше у наступних розділах,  або,
невіруючим людина може стати тоді коли завдяки гріху втрачає благодать і виходить з
членів Христової Церкви. Як одна, так і друга людина занедбує духовне життя і
уподібнується душевному, чи життю, що уподібнює життю тваринному, – згідно чого
втрачає зв’язок з Богом. Феофан називає таких людей мертвими. Тому першою і
найважливішою стороною людського життя, згідно Феофана Затворника є житя
духовне.
Святитель представляє духа, як силу, джерелом якї є Бог, та яка прагне жити
тільки для Нього. “Дух, як сила, що вийшла від Бога, шукає Бога і в ньому одному
знаходить спокій. Деяким духовним сокровенним чуттям впевнюючись у своєму

5
Феофан Затворник. Что есть духовная жизнь. – Москва: Правило веры, 1997. – С. 47-48.
6
6
походжені від Бога, він відчуває повну від Бога залежність і визнає себе зобов’язаним
догоджувати Йому, та жити тільки для Нього і Ним” 7. Досягнення такої мети практично
і є обожествлення духа, а так як дух є невід’ємною частиною людини,  то і цілої
людини. Однак, здатність духа до пізнання не обмежується лише в керунку до Бога, але
й до видимих речей: “чистий і простий дух, з’єднавшись з багатоскладовим тілесним
організмом, при своїй простоті і незмінності природи, володіє різноманітними
властивостями, огорнений багатьма потребами, спрямованими до речей і світу”. 8
Бачимо, що дух не є ворожий до душевної і тілесної сфери, а навпаки, зєднюється з
ними, щоб разом піднестись до речей Божественних.
Б) Головні прояви духовного життя
Головними проявами духовного життя Феофан подає: страх Божий, совість, і
спрага Бога9. Як бачимо совість Затворник ставить на один з щаблів духовного життя
людини. Стоячи між страхом Божим і спрагою Бога, совість набуває неабиякого
духовного значення у історії спасіння людини та взагалі у її обожествленні. Коротко
зупинимся на цих проявах  це допоможе нам глибше зрозуміти їхнє походження і
формування.
1) Страх Божий
Святитель Феофан наголошує на “символі віри”, який написаний Богом в дусі
кожної людини: “Всі люди, на яких би вони ступенях розвитку не стояли, знають, що є
верховна істота, Бог, Котрий все сотворив, все отримує і всім управляє, що і вони у
всьому від Нього залежні і Йому повинні догоджувати та що Він є Суддя і Воздатель
всякому по його ділах”10. Вишенський Затворник говорить про те, що цей “символ
7
8
Архимандрит Георгий Тертышников. Святитель Феофан Затворник и его учение о спасении. Правило
веры. – Москва, 1999. – С. 224.
9
Див.: Феофан Затворник. Что есть духовная жизнь. – Москва: Правило веры, 1997. – С. 44.
10
7
віри” був написаний в дусі Богом ще в той час, коли Він вдихнув дух у людину за
вершуючи її створіння. Визнаючи його, дух благоговіє, (благоговенствуєт) перед Богом
і наповнюється страхом Божим11. Очевидно, коли людина через якесь гріховне
відхилення втрачає це визнання, вона втрачає і страх Божий, що засобю тягне не
передбачені наслідки.
2) Совість
“Совість – говорить Феофан Затворник,  я називаю практичним знанням. У
цьому відношенні можна сказати, що вона є силою духа, яка усвідомлюючи закон і
свободу, визначає їх взаємне відношення”.12 Таким чином вона природно пов’язана з
Богом і часто називається голосом Божим у людині. Тут йде мова не лише про знання
будь-яких душевних проявів, підкреслює Єпископ Феофан, а зокрема тих, які мають
пряме відношення до морального життя.
Святитель представляє совість, котра управляє духом, так як дух, за словами
Феофана, хоче, але сам не знає як догодити Богові13. Проте, совість тут не є над духом,
а є одною із сторін духа. Ця сторона, за порученням Бога стежить, судить і вказує що
робити, а що не потрібно робити. Опорою совісті, якраз являється цей “символ віри”,
який в дусі був написаний Богом, а також накреслені Богом вимоги святості, правди і
благості, які очевидно, людина черпає із Святого Письма. “Звістивши духу частичку
свого всезнання (всеведения) в природньому символі віри, Бог накреслив у ньому і
вимоги Своєї святості, правди і благості, доручивши йому ж самому спостерігати за
виконанням їх і судити себе в справнсті чи несправності. Ця сторона духа і є совість,
котра вказує, що вірно і що не вірно, що потрібно і чого не портібно робити; вказавши
(совість) властю спонукає виконати це, а відтак за виконання нагороджує потіхую, а за
11
12
веры. – Москва, 1999. – С. 228.
13
Пор.: Феофан Затворник. Что есть духовная жизнь. – Москва: Правило веры, 1997. – С. 47.
8
невиконання наказує угризінням”14. З цього ми бачимо, що совість виступає також, як
законодавець, блюститель закону, суддя і каратель (воздаятель). Тепер, очевидним є те,
чому Феофан застосовує питання совісті до всіх людей,  так як вона є одною з сторін
духа. Лише різницею буде те, що у грішника втрачається “символ ври” і нехтуються
вимоги святості, а у невіроючого ще нерозроблений символ віри, а вимоги святості на
рівні природніх законів.
3) Спрага Бога
Вона виражається,  каже Феофан,  у всезагальному стремлінні до досконалого
(всесовершенного) блага і, також, яскравіше її видно у всезагальному незадоволенні
нічим тваринним15. Святитель відносить спрагу Бога до бажльної сторони людського
духа, котра прагне Бога і не заспокоюється до тих пір, доки не досягне Його.
“Походячи (исшедши) від Бога, він (дух) Бога шукає, бажає Його скуштувати (вкусить)
і, перебуваючи в живому з Ним союзі та єдності (сочетании), у Ньому заспокоюється” 16.
Спрага Бога є також рушієм ревності, але докладніше про це поговоримо у другому
розділі. Щодо грішників та невіруючих, то Феофан не виявляє у них спраги Бога, а
показує їхню спрагу згаслою, або ще не розпаленою. Натомість, покаує ще спрагу не до
Бога, а до речей і благ тваринних, не духовних, які їх не задовільняють, тому вони
найшовши кідають їх і знову починають шукати, щоб і те, найшовши, також кинути17.
Можна сказати, що наявність у людини стремління до чогось вказує на те, що
вона того потребує, а за характером потреби можемо визначити внутрішній устрій
людини до чого вона налаштована, до благ тваринних, чи до Бога. “Оскільки людина
створена на образ Божий, то головною її потребою і стремлінням повинна бути спрага
за Богом, та Божественними речами”18. Жадання Бога виражається у загальному
14
15
16
17
18
9
стремлінні до найдосконалішого блага, щоб спочити, тому загальне незадоволення
походить від того, що дух не досягнув цього спокою в Бозі, а коли досягне, значить
людина здобуде цього спокою в собі, в страсі Божому, в совісті та спразі Бога.
В) Значення благодаті для духовного життя.
Страх Божий, допомагає людині у її духовному розвитку, та сприйнятті благодаті,
бо тільки Божою благодаттю людина може увійти у світ Божественний і пізнати тайни,
покладені в основу сотворення. У цьому випадку розсудок одуховлюється і, злившись з
розумом, входить в тайни Божественного розуму. “Розчинившись з Божим розумом,
розум людини, яка приєдналася до Бога, може бути ним уведений у тайни буття і явищ.
…Цей духовний ум називається ще відчуттям тайн, відчуттям прихованого, вищим
духовним спогляданням”19. У іншому місці святитель пише, що: “розум у своєму
правдивому вигляді є тим, який споглядає тайни Божества, духа та матеріального
світу”20. Але це споглядання не приходить само по собі. Тому, для того, щоб розум
справді міг бачити, йому потрібна Божа благодать, яка сприймається завдяки страху
Божому, який упокорює людину під дію Божоі благодаті. Без благодаті він може
заволодіти різними правдами, навіть правди про спасіння, але вони, все ж таки,
залишаються як світогляд і не стають переконанням.
Щоб ясніше зрозуміти тут дію Божої благодаті, святитель, ідентифікує поняття
“дух” і “благодать”, кажучи, що дух впалої людини не може діяти самостійно
відповідно до свого призначення. Силу для цього він отримує від Божої благодаті, яка
сходить на нього. Божа благодать не вносить нічого нового у наше єство, вона тільки
19
Издательство Свято-Успенского Псково-Печерского монастыря, 1994. – С. 241-242.
20
10
відновлює те, що в нас вже є закладене, а після Адамового гріхопадіння впале і
розладнане21.
У наверненні людини благодать Божа діє безпосередньо на дух і оживляє її сили –
страх Божий, совість і спрагу за Богом. Благодать, поєднуючись з людським духом,
бере верх в людині і починає перебудовувати душевні сили і їх підносити до духовного
рівня. Цей процес супроводжується боротьбою, яка є невід’ємним атрибутом
християнського життя.
Г) Гармонійний стан людини.
Пошук Бога і стремління до Божества вже вказує на те, що людина стрімить до
досконалості, для зєднання з Богом, а для того їй і потрібний, за вченням святителя,
гармонійний стан, де нище кориться вищому. Цією вищою частиною людини є дух.
“Природне співвідношення складових частин людини повинно бути, згідно з законом
підпорядкування меншого більшому, слабшого сильнішому, таким: тіло повинно
підкорятись душі, душа духові, а дух за своєю сутністю повинен бути зануреним в Бозі.
Людина повинна перебувати в Бозі цілим своїм єством і свідомістю. При цьому сила
духа над душею залежить від присутнього ві ній Божества, сила душі над тілом від
духа, який нею володіє”22. Гріх, з’являється тоді, коли людина віддає перевагу тому, що
має бути підпорядкованим. Потрібно пам’ятати, що душа тісно пов’язана із діяльністю
нашого духа, який намагається якнайактивніше втягнути її у свою діяльність, захопити
бажанням неба. Саме в цій взаємодії духа і душі і полягає її одуховлення. Повернення
до первісної внутрішньої гармонії всіх сил людини відбувається у наверненні її до Бога
21
Див.: Творения иже во святых Отца нашего Феофана Затворника. Толкование посланий апостола
Павла. Послание к Солунянам. – Московский Сретенский монастырь. Паломник – Правило веры, 1998. –
С. 236.
22
11
тоді, коли дух, сповнений Божою благодаттю, бере верх і притягає до себе нижчі
частини – душу та тіло. “У справжнього християнина всі сили у своїй діяльності
залежать від нього самого, а не від порухів власної волі, і в цій діяльності завжди діють
спільно, не дроблячись і не віддаляючись одна від одної, взаємно допомагаючи одна
одній та підносячи спільне життя духа так, що воно від цього стає повним та міцним,
достойною посудиною Бога, Який перебуває у ньому”23.
Д) Гідність людини.
Нища частина душі, у Феофана,  це життя тілесне і душевне без духовного на
них впливу, цебто, коли людина приділяє великого значення речам матеріальним і
егоістичному самозадоволенню самим собою, та своїх тілесних потреб,  стає
уподібнюватись до тварин, без жодного потягу до речей духовних. Душа людини хоч і
схожа з душею тварин у нижчій своїй частині, проте у вищій вона незрівнянно
перевищує її. Вища частина душі  це життя духовне, коли людина тягнеться до Бога та
духовних речей, знаходячи у них мир та спокій. Це завдяки тому, що душа зєднюється з
духом, який прагне Бога, і підносить душу щоб жити з Ним. Отже, душа являється
возвишеною у людині завдяки тому, що зєднюється з духом 24. У іншому місці Феофан
пише, що є поєднання душі з духом, який вивищив її та “підняв над душею тварин на
цілий рівень, і бачимо людину, в якої до відповідного ступеня все відбувається як у
тварин, а далі починається ряд сил..., які перевищують душу: розсудок, воля, смак”. 25
Затворник каже, що це возвишення і являється гідністю людини у сотвореному світі.
“Людська душа робить нас мало чим вище тварин, а дух являє нас мало чим меншими
від ангелів”26.
23
24
25
веры. – Москва, 1999. – С. 198.
26
12
Дух людини присутній у ній як жива сила,  як бачимо у святителя  живими і
відчуваючими рухами свідчить про свою присутність, тому, в кому не має рухів і дій
духа, той не тоїть на рівні з людською гідністю,27 а принижує себе до рівня тварин.
Як бачимо, Феофан Затворник надає великого статусу людському духові, який
підносить людину до її Творця, якого не можливо ліквідувати, і у кожного він є свій
особливий. “Дух  найвища сторона людського життя, сила, яка потягає її від видимого
до невидимого, від тимчасового до вічного, від творіння до Творця, яка характеризує
людину і відрізняє її від усіх земних сотворінь. Цю силу можна ослаблювати у різних
ступенях, можна криво тлумачити її вимоги, але зовсім її заглушити чи знищити
неможливо. Вона невідємна приналежність нашого людського єства і у кожного
проявляє себе своїм чином”28. У християнина чи у невіруючого прояви духа замежать
від діючої присутності цієї особи у життю духовному з його потягами до
обожествлення. Або їх присутності у життю душевному, що мало по малу приводить
людину до потягу речам не духовним, згідно чого втрачає звязок з Богом і стає
мертвою. Визнаючи очевидний, для Феофана, –“символ віри”, де всі люди знають, що є
верховна істота, Бог,  дух людини благоговіє перед Ним і наповнюється страхом
Божим. Совість, за святителем,  є тою стороною людського духа, котра опираючись на
сказаний символ віри і накреслені в дусі Богом вимоги святості, скеровує дух, щоб у
правді і благості догодити Богові. Совість є судією і потішає за правильне, та картає за
неправильне виконання Божих приписів. Дух шукає і бажає торкнутися Бога, бо тільки
в Ньому він знаходить спокій. Цей пошук і бажання Бога переростає у спрагу Бога, яка
більше виражається тоді, коли людина чим раз то більше, не задовільняється нічим
тваринним. Дух не може сам осягнути своєї цілі, силу для цього він отримує від Божої
27
28
13
благодаті, яка сходить на нього. Для цього людині потрібно, як каже Феофан,
утримувати в собі гармонійний стан, що виявляється підпорядкуванням нищим силам
душі і тілу вищим  духові. Завдяки співдії духа з душею,  душа являється
возвишеною і ця гідність відрізняє її від усіх земних сотворінь.
З цього випливає що духовна сторона людського життя є одною з найголовніших
чинників у історії спасіння людини, у її піднесенні над земним сотворінням, у
стремлінні людини до свого Батька, та свого Дому. Між цим всім, бачимо, що совість
займає одне з найвирішальніших місць у духовному житті людини, у її спокою і її меті,
яку показує дух,  а це пошук Бога.
1.2. Душевна сторона людського життя.
До другої сторони людського життя святитель Феофан відносить життя душевне.
Про душу людини Теофан пише: “Душі теж (як і ангели) істоти духовні і розумні,
невидимі і нематеріальні”.29 Згідно його розуміння, душу має кожне створіння, яке
належить до тваринного і рослинного світу. Ця сторона теж відіграє не малу роль у
формації людського існування, особливо тоді, коли душа не бажає коритися духові,
відходить від Бога та погружається у свої турботи і пристрасті. Совість, будучи
феноменом духовної сфери людської істоти, впливає на всі виміри її існування.
Душа є джерелом тих свідомих явищ, які починаються чуттєвим сприйняттям,
потягами та відчуттями і закінчуються науковими композиціями, всеохоплюючими
заходами та діями.
Душевну сторону людського життя ми розглянемо під трьома головними
напрямками, які подає нам святитель Феофан, а саме: мисленний, бажальний і
29
Святитель Феофан Затворник. Душа и ангел – не тело, а дух. Москва, 1999. – С. 11.
14
чуттєвий. Тут роглянемо як совість діє в цих трьох основних напрямках дужевної
сфери.
1). Перший напрямок  це сторона мисляча з її видами: де у душу нічого не може
увійти якщо не перейде через уяву і пам’ять30, що знаходяться між тілом та душею, а
також розсудок, що є пізнавальною стороною душі  справа якого розмірковувати,
обдумувати і знаходити потрібні рішення, та характеризується здатністю пізнавати все
видиме, сотворине. Мислення полягає в обдумуванні і знаходженні правильних рішень.
Наслідком процесу мислення є дати відповідь на питання: “як з відомої причини, за
певним законом, з допомогою відповідних засобів та при певних обставинах могло
трапитись те чи інше”31. Чим більше є правильних рішень і відповідей на питання, тим
більші є знання.
Вище всіх знаходиться розум, який пізнає невидимі, духовні речі, а також
внутрішню сутність речей, пізнаних розсудком.
Діяльність розсудку безпосередньо пов’язана з діяльністю пам’яті та уяви, які
діють спільно, вони, за допомогою зовнішнього, та внутрішнього спостереження,
органів чуттів, сприймають предмети, довідуються про них, та про все, що в нас і поза
нами – подають цю інформацію душі32. У „архів” пам’яті також поступає інформація
про добрі і злі вчинки, якими совість скористується щоб нагадати душі у сповіді. Також
совість у пам’ять відправляє інформацію про угризіння, які були спрчинені в той час
коли людина згрішила і визнала свій гріх. Ця інформація нагадує душі про неприємні
відчуття в той час коли людина стоїть перед вибором знову вчинити гріх чи ні.
Наслідком пам’яті і уяви є також друга діяльність, яка проявляється у вигляді
пригадування та фантазії. У пригадуванні ми відтворюємо той образ, який зберігається
у нашій пам’яті. Феофан звертає нашу увагу на те, що не раз у людини котра взялась за
30
31
32
Пор.: Феофан Затворник. Что есть духовная жизнь. – Москва: Правило веры, 1997. – С. 29-30.
15
справу спасіння голос совісті каже: пригадай коли і як розпочався твій упадок, який
закон ти порушив, та як ти повинен це направити? 33 Таким чином святитель нам
показує, що совість направляє людину до пам’яті де зберігаються ті події і за наказом
совісті людина відтворює ці події в душі. Наново переживши ці події, людина
звертається до совісті і совість представляє їй Богом написаний закон котрий порушила
людина. Цей закон людина також зберігає у своїй пам’ті. Відтак вся ця справа
передається покаянню. Таким чином совість провадить своє суддівство перебираючи
все чим людина змогла нагрішити, спонукуючи її пригадати все що вкоїла 34. Це
пригадування є у нас власновільне, яке викликається діяльністю духа, та є ще не
власновільне, яке відбувається само по собі.
Фантазія творить повністю нові образи на основі попереднього матеріалу за
готовими зразками. Вона буває не власновільна, яка допомагає уявити обдумуваний
проект, та власновільна, яка видумує різні неймовірні події поза контролем свідомості.
Саме фантазія найбільше підпадає під вплив гріха. Фантазія у грішника спричиняє
глибоку внутрішню руїну усіх сил, внаслідок чого вона бачить всі зовнішні речі через
призму власних пристрастей. Саме через те совість відвертається, або радше сказати,
що фантазія відвертає людину від сторони совісті і спрямовує її до пристрасних
бажань, руйнуючи при цьому все зосередження на духовних речах. Подвиг чування
спрямований на те, щоб не допустити самовільної діяльності фантазії, яка руйнує
зосередження та вказівки совісті через що, дуже шкодить духовному життю35.
Розсудку Феофан виділяє також добрі якості, або чесноти: працелюбність,
добросовісність, уважну обачність та довір’я до інших. Протилежними до них
недосконалості: загонистість та диктаторство, необачність, недобросовісність та
поверховна легковажність. Очевидно, що тільки тоді, коли благодать освітить душу,
33
Пор.: Феофан Затворник. Письма о вере и жизни. – Москва: Правило веры, 1999. – С. 460.
34
35
16
приходить розуміння речей прихованих і розсудок може сповняти своє призначення, з
роботою якого ми ще будемо зустрічатись у інших розділах.
На основі вище сказаного бачимо, що мисляча сторона душі практично вся є
образною проте, це не мішає совісті позитивно чи негативно мати вплив на душу.
2). Другим напрямком душевного життя є сторона бажань. Тут душі належить
вибір, щоб розібратися з багатьма бажаннями. По виборі виходить рішення – зробити,
чи достати, чи використати вибране. По рішенні робиться підбір засобів та
визначається спосіб і порядок виконання. Управителем діяльного життя поставлено
“благоразумие”, що є той самий розсудок, однак стоїть на служінню у волі. “У
мисленій області розсудок вирішує, як, що є із суттєвого, а у бажаючій і діяльній –
визначає, як і що потрібно робити, щоб було вірно досяжне те, що законно забажав” 36.
Великою силою тут є воля, “котра наказує – бажає придбати, застосувати, чи зробити
все що знаходить корисним для себе, потрібним, чи приємним, і не наказує – не
бажаючи того, що суперечило б цьому”37. Вона тримає у своєму керівництві всі сили
душі і тіла та всі підручні способи які запускає в хід коли потрібно. Вольова сторона
душі – це діяльна сила, яка потягає людину до життя та діяльності і проявляється
назовні у діях та вчинках. Діючи як законодавець, совість “показує закони, згідно з
якими потрібно діяти розумно свобідній істоті і схиляти до цього волю силою свого
зобовязання”38. Приписи совісті усвідомлюються тут у вигляді вимог, так само як інші
потреби чи спокуси виставляють свої вимоги, тому і не дивно, що у всій цій сумотосі
вимог людина не може розібрати кому підкоритись.39
36
37
38
39
Издательство Свято-Успенского Псково-Печерского монастыря, 1994. – С. 268
17
Рушієм діяльної сили, як ми зустрічаємо у святителя  є ревність, яка у свою чергу
приводиться у дію за допомогою приємного, корисного та потрібного. “В її основі
знаходиться ревність або запал,  спрага дії, а збудниками у ній є приємне, корисне і
потрібне, за відсутності яких ревність спить, а діяльні сили втрачають напругу,
занепадають. Вони підтримують бажання, а бажання розпалюють ревність” 40. Воля
впорядковує ці побажання відносно того, які у неї є цілі, та не перечачи даному
порядку, що панує у душі. Вона розпочинає дії, вчинки та керується своїми правилами,
щоб впорядкувати свою внутрішню і зовнішню діяльність. Тому Феофан пише, що:
“справою волі є впорядкувати невизначені і, так би мовити, ще не охарактеризовані
побажання, узгоджувати їх із своїми цілями, потребами та існуючим порядком,
встановлювати вчинки та людські починання і накреслювати цілу систему правил для
впорядкування своєї суспільної та домашньої діяльності”41. Згідно цього святитель
говорить, що:“страх Божий із совістю приводять до рішучості залишити гріх і
розпочати добрчесне життя”42. Тоді, якщо воля бажає стриміти до Бога, вона за свою
основу вибере ті закони, які зі сторони духа запропонує їй совість, а саме, – визнати
природній символ віри, та керуватись тими вимогами святості, правди і благості, які в
дусі написав Бог43.
Основним предметом діяльності волі є добро, а вся її діяльність базується на
задоволенні всласних бажань та відречення від зла. Святитель Феофан зауважує, що
навіть грішна людина бажає і шукає добра, але вбачпє його у злому, тому у засліпленні
погане бачить як добре, а добре як погане44.
З вище сказаного видно, що воля є господинею всіх наших сил і всього життя. Її
справою є визначити образ, спосіб, і міру задовольняння бажань, що народжуються

40
41
42
Феофан Затворник. Письма о вере и жизни. – Москва: Правило веры, 1999. – С. 231.
43
44
18
потребами, або їх замінниками, щоб життя йшло своєю чередою, приносячи спокій і
радість людині котра бажає жити. Однак, єпископ Феофан каже, що совість стоїть вище
всіх цих сил, тому, що передає свідомості волю Божу. Більш цього, совість не діє
самостійно і окремо, а бере собі у посередники другі сили: розсудок, волю, силу
відчуття. Тому, від совісті не подрібно очікувати вірної дії, якщо ці сили є розладнані. 45
У мислячій стороні бувають тривоги, розсіяння і замішання думок, а у бажаючій –
непостійність, безпорядковість та своєрідність бажань і діл. За всім цим стежить совісь,
котра, дивлячись по ситуації у яку потрапила людина, судить її: “Совість як свідок та
суддя усвідомлює як повелась людина з приписаним нею законом і, застосовуючи до
нього конкретний вчинок з усіма внутрішніми та зовнішніми обставинами, визначає
винна людина чи невинна”46. У людини грішної ця діяльність викривлена внаслідок
збочення законодавчої діяльності та внутрішнього розсіяння. Внаслідок падіння
людини, її воля обернулася до неї самої,  “замість Бога, людина полюбила себе
безмежною любов’ю, поставила себе єдиною метою, а все інше поставила як засіб” 47.
Любов людини до себе називає Феофан  самолюбство. Це все від того, що наша воля
стала розпливчастою. Совість такої людини стає викривленою, так як вона поєднюється
із егоїзмом та підпорядковується йому. Феофан говорить, що у цьому випадку “її
закони перетлумачуються, потім викривлюються і, врешті, змінюються зовсім іншими,
власновільними і навіть протилежними до правдивих законів.” 48 Святитель зауважує,
що ми з особливим заохоченням віримо тому, що любимо, і дуже бажаємо, щоб істина
була на стороні любленого. Тому, якщо почуємо голос совісті з заповіддю, що є
протилкжною нашому уподобанню, то цей голос має для нас менше переконаня, ніж ця
45
нравоучения. Издательство Свято-Успенского Псково-Печерского монастыря, 1994. – С. 266-267.
46
Издательство Свято-Успенского Псково-Печерского монастыря, 1994. – С. 270 – 271.
47
48
19
потреба серця. Людина починає лукавити перед собою, що є найлютіше із всіх
лукавств. Совість спочатку буде відстоювати, а відтак замовкне, бо людина є своїм
господарем49. Серце такої людини спрямовується до лукавства світу цього. Проте час
від часу совість буде нагадувати про негативні порухи серця і не буде давати спокою.
Тому, як каже Феофан, людина захоче приглушити голос совісті. Постає питання, 
чим приглушити? “Відхиляти увагу на зовнішне, щоб не бути у своєму домі” 50,  тобто,
щоб не бути у своєму серці, а значить у тому домі де можлива зустріч з Богом. Це
принесе плід байдужності до справи спасіння і утрати страху Божого. Для привернення
первісного спрямування волі до Бога, необхідно викорінити самолюбство, що приведе
до злиття волі із совістю, причиною чого стане припинення будь якого внутрішнього
бунту.51 Можна зауважити, скільки у нас є негативних збудників бажань: гнів,
ненависть, зависть, скупість, гордість і інші подібні. Проте, джерелом бажань повинні
бути очевидні і природні потреби, що склалися життям сімейним чи суспільним. Бо
негативні тільки виводять з ладу єство, руйнуючи необхідний душі спокій52.
3). Третім напрямком душевного життя, святитель Феофан, відносить сторону
відчуття – серце. “У серці осідає все, що входить в душу ззовні і що виробляється її
мислячою та діючою стороною; через серце проходить і все те, що помічається душею
ззовні. Тому воно і називається центром життя” 53. Справою серця є відчувати все те,
що дотикається нашої особи. “В серці відбуваються всі сили людського єства на
кожному рівні своєї діяльності”54. Воно відчуває постійно і невідступно стан душі і
тіла, а при цьому і різноманітні враження, заставляючи людину надавати йому приємне
і відвертати неприємне. Саме на серце спрямовує свої покарання совість. Той хто
49
50
51
52
53
54
20
визнав свою провину совість мучить скорботою, тугою, самозвинувачуваннями та
докорами, які на собі відчуває серце. Через це грішна людина буде намагатися
приспати совість різними способами, щоб уникнути її мук. Завдяки каяттю, сповіді і
тривалому утримуванні від гріха совість вже не стає мучителькою, а, як каже Феофан,
утішителькою, котра сповняє серце пахощами радості і миру 55. У іншому місті, пише
святитель, що святі згадували совість як вогонь геєнский, що неперестанно їх
опалював. Тому, продовжує, “такий стан совісті з однієї сторони приносило їм стан
тверезості , свіжості та бадьорості, з іншої, по відношенню до Бога і усього характеру їх
життя, наповнювало їх солодощами миру, незбагненною радістю, всеохоплюючим
Богоблаженством.”56 Проте значення серця в економії нашого життя не тільки, щоб
співчутливо знаходитись над враженнями і свідчити про задовільний чи не задовільний
наш стан, але і те, каже святитель, щоб підтримувати енергію всіх сил душі і тіла.
Очевидно, як швидко робиться та справа, до якої схильне серце, а перед тим, що серце
не схильне, руки опускаються. “Воно, даючи знати про добрий чи поганий стан
людини, збуджує до діяльності інші сили, і результат їхньої діяльності знову приймає в
себе, для посилання чи послаблення того почуття, яким визначався стан людини” 57.
Ревність, що є рухаючою силою волі – ізсходить із серця.
В серці також закладені смаки, чи схильності людини, які формують її характер і
звички; воно є місцем зосередження пристрастей у грішника та джерелом чеснот у
праведного. Для святителя Феофана серце не є хаосом невпорядкованих почуттів, їх він
чітко розрізняє і навіть класифікує. Отже, в серці “повинні міститися почуття духовні,
душевні і тваринно-чуттєві, які за своїм походженням і якостями настільки різняться
між собою, що й саму здатність відчувати потрібно розглядати під трьома оглядами”58.
55
56
57
58
21
Більш всього мучать серце пристрасті. Не було би пристрастей, неприємності
були б, але вони не мучили би так серце, як мучать ці пристрасті. “Кожна пристрасть,
кожне відхилення у своїй основі має свою знану впевненість, яка прикриває їх від
погляду овісті і холоного розмірковування, або, краще сазати, те, чим серце присипляє
совість і обманює розсудок”.59 Можливо помітити, що наприклад гнів, має свою
впевненість у думці, що супротивник навмисно нам надокучає; в основі марнославства
 що всі займаються тільки нами; гордості  що ми ліпші від інших і т.д. Такі
переконання закладені глибоко в серці і являються його потаємними відчуттями.
Підкорюючись їм, людина не може і не буде слухати голосу своєї совісті, так як є
підкореною і переконаною цим грішним нахилом пристрастей. Можна простежити, як
розпікає наше серце гнів, як гризе його ненависть, як точить його зависть, і т.д. Якщо
пристрасті перемагають, то все стає мутним. Вони дають певну радість, але це на
короткий час. Однак коли їх не задовольнити, а на противагу зустріти їх противно, то
спричинять затяжну і невиносиму тугу. З ними серце неправильно вказує на наш стан і
збудники інших сил направляються не у потрібну сторону. Щоб заобігти цьому
святитель Феофан наголошує на невтомній праці в молитві, пості та благодійності.
“Якщо будеш так робити, скоро прийде спокій совісті; відтак розпочнеться
утихомирення серця, у тому значенні, що пристрасті стали завмирати  так як від них
усі тривоги серця. Коли серце зовсім утихомириться, це значить що пристрасті
позавмиали. Тоді очікуй присутності Божої: благодать засіяє  і ти відчуєш дотик
присутності в собі Триіпостасного Бога”60.
З цього випливає закон – тримати серце в руках і піддавати почуття, смаки і
потяги його строгій критиці. Бачимо, коли засокоїться совість  заспокоїться серце, а це
спонукає до сходження благодаті і присутності Бога в серці 61. Коли хтось очиститься
59
Феофан Затворник. Письма о христианской жизни. Поучения. – Москва, 1997. – С. 382.
60
Феофан Затворник. Внутренняя жизнь. Избранные поучения. – Москва, 1998.  С. 219.
61
22
від пристрастей, хай дає волю серцю, але поки спокуси у силі, давати волю серцю –
значить явно приректи себе на різні неправильні дороги. Тому, каже святитель,
необхідно протидіяти і вирвати пристрасті з нашого серця, а “ознакою того, що
пристрасть вирвана з нашого серця є те, що серце починає відчувати відразу і
ненависть до пристрасті62”
Феофан порівнює серце до посудини, яка призначена для того, щоб щось у собі
утримувати. Якщо серце не заповнене Богом, то обов’язково заповнене чимось не
Божественним і немає жодного співчуття до світу Божественного. Феофан говорить, що
чистота совісті є необхідною умовою молитви яка твориться у серці. І коли неупинно
працювати душею в молитві, то приходить зворотня реакція,  совість не стане
докоряти вас у лінивстві, та намагатиметься забезпечити спокій у серці, щоб
наповитись Богом63.
Отже, людині приємно перебувати в тому, з чим вона має живий зв’язок, тому
кожний грішник, – це властиво ідолопоклонник, бо в його серці завжди є якийсь
предмет, в який воно входить ціле і в ньому перебуває постійно 64. Напрямок людини до
Бога, чи духовного світу, залежитьне тільки від поштовху совісті та пориву людського
духа до божественного, але залежить від вибору людини завдяки своїй свобідній волі.
Згідно чого людина може вибрати і матеріальний світ, чи світ своїх ілюзій і фантазій 
якщо у цьому їй приємно перебувати. У іншому місці він пише:“Бог і Божественний
порядок речей, духовний світ і світ матеріальний... становлять немовби три сфери, в
яких би людині було б приємно перебувати, і до яких вона мала б мати співчуття” 65.
Однак, душа вся звернена виключно на влаштування нашого тимчасового буття –
земного. І всі пізнання її будуються тільки на основі того, що дає досвід, і діяльність її
62
63
64
Пор.: Феофан Затворник. Внутренняя жизнь. Избранные поучения. – Москва, 1998.  С. 358.
65
23
обернена на задоволення потреб тимчасового життя. Совість вкаже на помилки і якщо
воля душі буде схильною до Бога, і має на меті світ божественний, то виконуючи
поручення совісті забезпечується спокій серця та присутності у ньому Бога. “Що не
правилне у нас є чи буває, на це вказують спочатку заповіді і вимоги совісті, пізніше
мирне упорядкування серця, а на останок Боже око в серці” 66. Почуття душі
породжуються і тримаються тільки на основі її положення та видимого становища. Що
вище цього, то не її справи. Хоча і буває у неї дещо вище від того що сказано, проте це,
як каже святитель, є гості67, що заходять до неї із другої вищої області – а головно з
області духа. Це не робить життя душевне маловажним, проте воно мусить виявити
послух духовній стороні, щоб підняти людину до її Творця. “Виявляється, що хоч
душевність і є природньою, але для людини протиприродньо бути душевною; так само
і плотскість є природною, але людині бути плотською протиприродньо”68.
1.3. Тілесна сторона людського життя.
Третьою стороною людського життя: життя тілесне, її органи і потреби: руху, їжі,
сну; потреби нервової системи, і особливо приємне роздражнення п’яти наших
відчуттів, у яких нервова система виходить на зовні для спілкування із зовнішнім
світом.69
Погляньмо, яким чином тіло співдіє з душею. До тілесної сфери людини Феофан
зараховує і ту частину душі, яка допомагає тілу здійснювати свої основні функції:
живлення, рух і подразнення. “Прийнявши в себе всі тілесні потреби душа вважає
своєю справою і їх задоволення та дбає про їду, пиття, сон, одяг, житло і все інше, по
66
Пор.:Феофан Затворник. Письма о вере и жизни. – Москва: Правило веры, 1999. – С. 472.
67
68
69
Пор.: Феофан Затворник. Что есть духовная жизнь. – Москва: Правило веры, 1997. – С.24.
24
всякому бажаючи добитись того, щоб тіло було спокійне і не тривожило її своїми
надоїдливими вимогами. Це відношення душі до тіла, яке вона тримає не вчившись, а
само собою, по деякій внутрішній потребі, проявляється в ній у вигляді якогось
інстинкту – житєлюбності, теплолюбності і бажання задовольняти потреби тіла” 70. Ця
думка має своє продовження в наступних словах богослова, де Феофан, говорить про
нерозривність існування душі і тіла: “Тіло є найближчим знаряддям душі і єдиний
спосіб її визначення назовні в цьому світі. Це перше його призначення. Тому по своєму
складу воно повністю пристосоване до душевних сил. Причому, тіло є чимось
зовнішнім для душі, тим, що вона повинна відділяти від себе і, приймаючи за своє, не
зливатися з ним”.71
Щодо співдії тіла і людського духа, то тут значення цієї справи стоїть набагато
вище від справи душі і тіла. Святитель пише, що здатність духа до пізнання не
обмежується лише в керунку до Бога, але й до видимих речей: “чистий і простий дух,
з’єднавшись з багатоскладовим тілесним організмом, при своїй простоті і незмінності
природи, володіє різноманітними властивостями, огорнений багатьма потребами,
спрямованими до речей і світу”. 72 Продовжуючи цю думку Феофан у іншому місці
наголошує, що дух у християнина повинен стояти вище душі і тіла, так як він повинен
надавати певний тон життя, а душа і тіло повинні йому підкорятись. Дух, це те, що
робить людину людиною: “під цим духом  каже святитель  є у нас душа і тіло, котрі
поєднюють сили і потреби, пристосовані до життя на землі: у тілі, наприклад, потреба
їсти, пити, віддихати, спати і цьому подібне; в душі  потреби сімейні, суспільні,
художні, ділові, наукові і тому подібні. Цими сторонами життя (тілесною і душевною)
70
Феофан Затворник. Что есть духовная жизнь. – Москва: Правило веры, 1997. – С.25. Пор. Творения
иже во святых отца нашего Феофана Затворника. Начертание христианского нравоучения. Издательство
Свято-Успенского Псково-Печерского монастыря, 1994. – С.24.
71
72
веры. – Москва, 1999. – С. 224.
25
ми стоїмо на одній лінії з тваринами; тільки вони у нас більш усвідомлені, тому що
значно припідняті від землі даним нам духом.”73
Феофан розрізняє почуття нижчі, до яких відносить почуття тілесні і душевні, так
як вони спрямовані на буденний світ, світ видимий, та почуття вищі,  духовні, так як
вони спрямовані на світ божественний. Проте, вибір яким почуттям підкоритися
залишається волі. Наші нижчі почуття творять зв’язок між потребами та схильностями,
які виникаюить внаслідок частого задоволення того самого бажання. Вони є
“схильностями волі до тієї чи іншої речі під приводом приємного так, як це подають
почуття та уява”74. У людини ж, яка трудиться для Господа, бажання залежить не від
потреб тіла, а від дії духа. Це не означає, що людина відкидає тіло, навпаки, нервова
система разом з п’ятьма нашими відчуттями, спрямована на відчуття духовного і
цілком підпорядковуються дії духа. Дух, за допомогою благодаті, веде таку людину до
виконання Божих заповідей і Божої волі. Совістю вони спрямовуються до духовних
речей і така людина не знаходть задоволення у тимчасових чуттєвих потребах тіла чи
душі, а навпаки, відчуває до нього відразу. У цьому випадку митець не бачить в іконі
шедевр майстерності написання, а вбачає Господа Бога; голодна людина не бачить у
Святій Євхаристії хліб і вино для поживи, а вбачає Тіло і Кров Христа, присутність
Божу. Ці почуття сприймає на собі тіло за допомогою відчуттів. Людина керує своєю
уявою, тому її бажання не пливуть самовільно, а контрольовані совістю і
підпорядковані вищим силам. Вона тілом і душею залежить від духа, але водночас
людина є свобідною, так як це вибір її волі та гармонійне спрямування всіх сил до мети
 Бога, у якому знаходить спокій.75
73
Феофан Затворник. Письма о вере и жизни. – Москва: Правило веры, 1999. – С. 198.
74
Издательство Свято-Успенского Псково-Печерского монастыря, 1994. – С.303.
75
Пор.: Творение иже во святых Отца нашого Феофана Затворника. Толкование посланий апостола
Павла. Послание к Галатам.  Московский Сретенский монастыр. Паломник – Правило веры, 1996. 
С. 217-218.
26
Нищі пізнавальні здібності, що знаходяться між душею та тілом, і до яких
зараховуємо зовнішню та внутрішню спостережливість, уяву та пам’ять, діють спільно
і те, що робить одна, відразу сприймають інші. До сфери їх дії належить все “зовнішнє
та внутрішнє, все, що відноситься до нашого знання та стосується нашої свідомості…
Вони становлять немов би вхід у нашу внутрішню храмину” 76 і, тому мають дуже
важливе значення у всій діяльності людини.
Зовнішня спостережливість стосується сприйняття зовнішніх речей за допомогою
органів чуттів, де все проходить через тіло у внутрішній світ. Внутрішня
спостережливість – це спостережливість того, що відбувається всередині нас за
допомогою свідомості, або внутрішнього почуття. Потрібно пам’ятати, що тіло тісно
пов’язане з діяльністю душі. Тому, цей вид спостережливості становить основу для
самопізнання і, крім того, відіграє надзвичайно важливу роль в усвідомленні та
сприйнятті голосу совісті. Зовнішня та внутрішня спостережливісь бачать помилки що
вчинила людина та відправляє їх у банк пам’яті. Коли совість розпочинає свій суд, то
вони стають свідками цих подій і совість мучить докорами як душу так і тіло77.
В людини грішної зовнішня спостережливість спрямована на речі, які живлять її
пристрасті, щоб задовільнити тіло його забаганками, а внутрішня спрямована назовні,
щоб не нюхати “смороду гріха”, який її наповнює. У зв’язку з цим, людина хоч і живе
“у вигнанні”,  не прагне каяття і звільнення. Коли ж людина за допомогою Божої
благодаті запанувала над свої нутром, то вона назовні звертає увагу тільки на те, що
говорить їй про Бога, а в нутрі – спостерігає усі порухи, які в ній відбуваються, і
набуває здатності внутрішнього бачення. Таким чином, за допомогою совісті людина
бачить, що їй тут, в нутрі, потрібно змінити, та дотримуючись закону Божого вона
корегує свою особу. Ідучи дорогою навернення людина часто накладає на себе піст
76
77
Пор.:Феофан Затворник. Письма о вере и жизни. – Москва: Правило веры, 1999. – С. 347.
27
бажаючи відчути певну покуту та налатувати досвд стійкості у борбі з спокусами. Тому
святитель Феофан говорить, що “звичайний піст приймати потрібно тоді, коли є
внутрішня потреба,  душа наполягає,  совість зобов’язує …тоді і сила більша буде,
бо тоді душа буває сердитою на своє тіло і хоче його помучити”78.
Коли людина відкидає духовне і навіть душевне життя, то вона практичоно стає
твариноподібоню, зациклившись тільки на задоволенні тілесних потреб. “Тілесне,
плотське, відчуттєве – не одобрюване в моральному відношенні – життя є те, коли
людина захоплюється крайнім животолюбієм і тілолюбієм, постановляє головною для
себе ціллю і турботою клопотатись про тіло, або всестороннє задоволення лише
тілесних потреб з байдужістю про душу і тим більше про дух” 79. Тому одуховнити
потрібно також і тіло, яке, за допомогою чуттів, стало осідком і твердинею всіх
пристрастей. Духові належить зруйнувати цей замок, розп’явши тіло з усіма його
пристрастями і похотями. Метою цього руйнування є зробити тіло покірним знаряддям
духа80.
Оцінюючи тілесну сферу людини, можемо зробити висновок, що сама по собі
вона є морально нейтральною, не є доброю, і поганою. Негативного значення вона
набирає тоді, коли спрямована виключно на задоволення потреб тіла і його інстинктів
без уваги на душу і ще більше на дух. Душа допомагає тілу здійнювоти свої основні
функції: живлення, руху і подразнення, та бажає задовільнити всі потреби тіла. Тіло і
душа об’єднюють свої сили і потреби, пристосовані до життя на землі. Тому Феофан
говорить, що цими сторонами життя ми стоїмо на одній лінії з тваринами і тільки дух,
“котрий Бог вдихнув в лице чоловіка, завершуючи створіння його” 81, підносить тіло і
душу над тваринами. Згідно цього, святитель розрізняє почуття нижчі, до яких
78
79
80
Павла. Послание к Галатам.  Московский Сретенский монастырь. Паломник – Правило веры, 1996. 
С. 391-392.
81
28
відносить почуття тілесні і душевні, так як вони спрямовані на буденний світ, видимий,
та почуття вищі  духовні, так як вони спрямовані на світ божественний. У людини, яка
має за мету Бога, тіло разом із душею підкорене духові, котрий веде їх до
обожествлення. Совість, як одна із сторін духа82, за невиконання приписаних законів
карає докорено як душу, так і тіло, що відбивається на ньому, властивими йому болями.
У стані гріха нижчі побажання виявляються у тому, що людина застрягає в чуттєвості,
стається плотською, твариноподібною. Вже не вона керує своїми бажаннями, а вони
нею, беруть її немовби в рабство. Тому вся діяльність волі тут крутиться у замкненому
колі, як каже святитель – “переходить тільки від бажань до насолод і від насолдод
знову до бажань”83. Цей стан тіла святитель називає плотськістю, коли людина
захоплюється крайнім животолюбієм і тілолюбієм, постановляє головною для себе
ціллю і турботою клопотатись про тіло, або всестороннє задоволення лише тілесних
потреб з байдужістю про душу і тим більше про дух. Сукупність всього цього і є
тілесною стороною людського життя.
У цьому розділі ми розглянули загальну схему поділу людини, або, як все сказане
вище коротко підсумовує святитель Феофан: “у середині чоловікка є три роди дій:
думки, уявлення та міркування; бажання, схильності та дії і почуття усіх видів. Та
оскісльки у складі нашого єства неможливо не розрізняти трьох частин: тіла, душі та
духа, то ці три роди дій виявляються у нас на трьох ступенях, або в трьох станах, а
саме: тваринному, душевному та духовному”84. Розуміючи при цьому в кожному з цих
станів діючу ієрархію їх особливих сил у внутрішньому нашому світі, якісно діючих
під прикриттям тіла. У загальному ми побачили, як проявляється їх життєдіяльність, та
82
83
84
29
як відбувається їхня взаємодія між собою. Підсумовуючи три частини нашої особи –
дух, душу та тіло, бачимо, що вони діють у гармонійній єдності і мають свою єрархічну
структуру, встановлену Богом при сотворенні. “Мета і призначення першої,  пише
Феофан,  спілкування з Богом і духовним світом, а останньої  посередництво у
відношеннях зі світом чуттєвим; середня повинна від чуттєвого підноситися через дух
до Бога та одуховлюватися і від Бога через дух одуховлювати чуттєве” 85. Проте,
відпавши від людської особи “Я”, вони (дух, душа, тіло) втратчають спільну точку
дотику, а разом з тим перестають отримувати взаємну допомогу і не мають вже того,
чим одна живиться від інших. Більш того, вони отримали ворожий один до одного
напрямок і одна старається запречити іншу86.
У цьому розділі також дізнались до якої сфери діяльності Вишенський Затворник
відносить совість, та чим вона керується і яке займає місце у житті людини. Вона є сила
духа, яка усвідомлюючи закон і свободу оприділяє їх взаємодію. Побачили, що саме,
страх Божий, совість і спрага Бога є найбільш вираженими проявами руху і життя духа.
Вони є прихильниками і захісниками Закону Божого, який закарбований у серці
кожного праведного християнина. Їх прояви є нашими дороговказами до пізнання Бога,
до Царства Божого. Святитель ставить совість на високий щабель духовного життя, яке
впроваджує людину у божественний світ, світ  до якого людство стриміло ще з тих
часів, як через перший гріх було вигнано з раю. Грузнучи щораз більше і більше у своїх
прогрішеннях, втративши Страх Божий, оглушивши совість та затушивши спрагу за
Богом, як за джерелом живої води, не стає дивним, що така людина помирає, і
винуватою у цьому є тільки вона сама.
За допомогою наступних розділів поглянемо, яку роль святитель Феофан
Затворник приділяє совісті. Постараємось глибше дослідити процес втручання совісті у

85
86
30
діяльну сферу людського життя. Поглянемо, яким чином проявляє себе совість у
антропологічній системі,  це допоможе нам зрозуміти значення совісті у духовному
подвизі людини.
Розділ ІІ. Положення совісті у антропологічній системі Феофана Затворника.
Як ми частково згадували у попередньому розділі, всю діяльність совісті можна
поділити на три частини: законодавчу, судочинну і виконавчу. “Совість є
законодавцем, блюстителем закону, суддею, та виконавцем присудів” 87. На всіх цих
трьох рівнях совість суттєво буде відрізнятися у доброго християянина та у людини,
яка відпала від Бога. Совість є силою духа і, якщо совість має цілковиту волю, як це
відображається на душі і тілі людини, та якою стає людина? У цьому розділі
постараємось дослідити діяльність совісті, як проявляється, як вона впливає на людину,
як, і чому карає,  і відповісти на питання  чому совість буває бездіяльною?
Поглянемо як діють на совість пристрасті, чим вона спричинюється до духовної
ревності, яке відношення має до покаяння, сповіді і ін.. У цьому розділі метою буде
87
31
показати як святитель Феофан Затворник розглядає положення совісті як у праведного
чоловіка, так і людини грішної.
2.1.Світлість душі і роль у ній совісті.
“…Бог є світло, і в Ньому нема жодної темряви! Коли скажемо, що маємо
спільність з Ним, а ходимо в темряві, то говоримо неправду і правди не робимо. Коли ж
ходимо у світлі, як Сам Він є в світлі, то маємо спільність одне з одним…” 88
Відштовхуючись від цієї цитати з Святого Письма, святитель Феофан Затворник пише
про оболонку душі котра буває світлою, або темною, відповідно внутрішньому стану
душі.89 Тобто, людина, коли “входить у Богоподобіє, або причащається Божих
досконалостей, чи засмакує Божих дібр, називається вступаючою у світло Боже,
уподібнюючись в нього; і самим діянням вона стає тоді світлом. 90 Це діяння є якраз
нашою працею над собою у шляху до досконалості. Перепоною на шляху повстають
різні пристрасті, котрі людина повинна вигнати із своєї душі. Допомогою цьому тут
служить совість. Християнину, який прагне до Бога, совість, за словами Феофана,
представляє образ Господа і образ страшного суду, для погашення пристрасних порухів
похотей.91 Цими образами із душі виганяється всяка пристрасть; і ними, коли
утвердиться в душі добрий намір догоджувати Богові, запобігається і саме виникнення
похотей. У іншому місці, святитель пише, що святі згадували совість як вогонь
геєнский, що неперестанно їх опалював, і продовжує, “такий стан совісті з однієї
сторони приносило їм стан тверезості , свіжості та бадьорості, з іншої, по відношенню
88
Перше послання апостола Івана 1.5-7.
89
Пор.: Феофан Затворник. Что есть духовная жизнь. – Москва: Правило веры, 1997. – С.74.
90
Творение иже во святых Отца нашого Феофана Затворника. Толкование посланий апостола Павла.
Послание к Ефесеям.  Московский Сретенский монастырь. Паломник – Правило веры, 1998.  С. 385.
91
Послание к Ефесеям.  Московский Сретенский монастырь. Паломник – Правило веры, 1998.  С. 385.
32
до Бога і усього характеру їх життя, наповнювало їх солодощами миру, незбагненною
радістю, всеохоплюючим Богоблаженством.”92 Хто цим наповнився, входив у стан
безпристрастності, а цей стан, у свою чергу, приближував людину до Божої
досконалості, або до світлості Божої. Визначна роль, яку відіграла своїми
представленими образами совість, привела людину до безпристрасного стану  чистого
і світлого ясністю Божою.
На прикладах святих, єпископ Феофан показує, що світлість нашої душі залежить
не від зовнішніх дій людини, якою вона виглядає в очах людей, що її оточують, бо
людина може скривати свої прогрішення, чи навіть лицемірити,  а залежить від
самоконтролю і критичного ставлення до своїх рішень, дій, вибору і ін. Саме тут
святитель показує, що вирішальну роль у налаштуванні світлої душі займає совість.
Ми самі можемо, якщо не бачити, то визначити, які ми є. Про це скаже нам наша
совість, котра є непідкупним судією.93 Єпископ Феофан каже, що совість можна на
деякий час заглушити, однак вона постійно вспіває звільнитись з-під гніту, та підняти
свій голос, навіть і не у зовсім совісних людей. А у людей з чистим сумлінням голос
совісті завжди чистий і дзвінкий. Совість, за словами святителя є і іменується голосом
Божим у дусі людини.94 У ній відображається і те, якої думки про нас, або який мають
на нас погляд святі. Отож, коли совість говорить, що ми у всьому чисті перед Богом і
людьми, то це свідоцтво совісті світлом відображається у сфері нашої душі і, як каже
святитель, “всі святі бачать нас світлими”.95 А коли совість докоряє, що ми нечисті, тоді
нас бачать темними.
Світлою можна побачити і плоть, як наприклад у Мойсея, чи святих, котрих у
своїх прикладах згадує Феофан. Проте, ближче всіх нас бачать ангели хоронителі, кого
92
93
Феофан Затворник. Что есть духовная жизнь. – Москва: Правило веры, 1997. – С.75.
94
95
33
світлими, кого темними, судячи з нашого внутрішнього настрою, постійного, чи
випадкового. Окрім ангелів і святих, нас бачать, невидимо для нас і темні сили. Тільки
вони, коли душа світла, не можуть дивитись на неї, боячись світла, а дивляться на неї
тільки тоді, коли вона починає затьмарюватися. Відтак нападають на душу воротячи її
різними помислами, пристрасними бажаннями і хвилюваннями почуттів.
Отже, єпископ Феофан показує якю світлою буває душа, коли вона чиста у своїй
совісті та вірна Господу. При чистій совісті страх Божий наповнює душу і береже її
недоторканою, тоді Господь, Котрий всюди є і все наповняє, відвідує цю душу і вона
вся стає світлом, та сяє як зоря.96 Зберігшись такою чистою й світлою, душа і на той
світ переходить по виході із тіла світлою.
Цю науку про світло душі святитель також грунтує на прикладах з життя святих
Антонія, Аммона, Андрія Христа ради юродивого (константинопільського). Беручи
практичну базу з життя святих, автор підносить совість на високий рівень, показуючи,
як бути, щоб жити в дусі, та ним одухотворювати душу й тіло і все своє зовнішнє. Тому
і радить не покладатись на свою зовнішність, бо можливе, що одне бачимо, а інші ми у
дійсності.
2.2. Внутрішній безлад людини і роль совісті у налаштуванні внутрішньої
гармонії.
“Дух, відійшовши від Бога, втратив свою силу і підпорядкувався душі, душа ж, не
ушляхетнювана духом, підпорядкувалась тілу. Людина всім своїм єством і свідомістю
загрузла в чуттєвості”97,  так охарактеризовує Святитель Феофан весь природній
96
97
34
порядок у людини, який був зруйнований, та змінився на протилежній. У цьому
випадку святитель привертає нашу увагу до безладу і суєти (смятение), що також є
духовним упадком та руйнуючою силою на духовній дорозі людського життя. Тут
постає питання,  звідкіля це у наших сім’ях і наших спільнотах, чому головний суддя
совість не прогресує у наведені порядку та не картає таких людей у їхній бездіяльності
та підпорядкуванню нижчим проявам людської гідності? Деякою мірою у такому
людському існуванні святитель звинувачує родичів. Нібито виховання дітей проходить
у неувазі батьків, безладі, суєті, і діти, засвоюючи ці уроки і досвід у цьому
виростають. Також цими зовнішніми прикладами, з якими зустрічаються діити у
своєму навколшньому середовищі, приглушують свою совість і не дають їй
розгорнутися. Однак, що ж робити тим дітям, батьки яких практично праведні, а діти не
виправдали очікувань, та й совість їхня мовчить.
Свого часу безлад у гармонію людства приніс первородний гріх, він закорінився у
наш внутрішній світ, творячи дисгармонію сил і чуттів людини, приносячи хаос
наслідки якого з роду в рід дають про себе знати. На прикладі прокажених людей
святитель пояснює, що: “діти прокакжених народжуються добрими і ростуть зовсім
здоровими, але приходить час, проказа проявляється і вони починають бути як їхні
батьки. Звідки це? Вона вийшла із середини, а туди попала разом з народженням. …
Отже, якщо розібратись звідки у нас цей безпорядок, то ми знайдемо. Що він
попередньо був у нашому нутрі, але був схований, і тепер вийшов назовні” 98. Зовнішні
впливи, за вченням святителя, не дають нічого нового, а тільки пробуджують те, що
вже є у середині. Звідси випливає, що зовнішні бурі діють на внутрішній стан людини і
тим себе реалізують, тому що зародок їхній і приязнь до них є вже у середині.
Не тільки первородний гріх є зародком і причиною нашого внутрішнього безладу,
а, у наслідок і духовного падіння, тривоги й страху, причиною є й те, що воля наша дає
98
35
згоду на перевагу душевних і тілесних якостей над духовними. “Перевага душі, так
само як і перевага тіла,  це заперечення життя духом”99.
Наприклад, святитель Феофан показує нам як від такого малого, майже не
замітного насіння, як самолюбство  розростається у нас зло. Притому, воно ділиться
на різні видозміни, які породжуючи зло шкодять не тільки нашому внутрішньому
єству, але і всьому що нас оточує. “Від нього (самолюбства) походить наповнені його
силою три відростки зла – три його видозміни: самовивищення, користолюбство,
чуттєвіть, а ці три породжують незліченну кількість пристрастей та гріховних
схильностей; ... що розходяться потім по всьому єству, виходять назовні і покривають
все, що оточує нас”100. Коли людина думкою, серцем і бажанням відвертається від Бога,
а у наслідок цього і від ближніх; то очевидно зупиняється на собі одному,  себе
настановляє центральною точкою, до якої направляє все, не шкодуючи ні
Божественних уставів, ні блага ближніх. Феофан звертає увагу на те, що людина, яка
“думкою і серцем підносить себе над усіма, якщо приймає якусь думку, приймає не по
голосу розуму і совісті, не по пораді мудрих і прозріння слова Божого, а по своїх
міркуваннях, приймає тому, що це йому хочеться: він своєвільний свавільний” 101. Отож,
цей грішник живе у своє задаволення. Його душа грузне у тілі і відчуттях. “Будь-який
гріховний порух утримується в душі завдяки відчуттю певної приємності від нього:
тому, коли він залишається без будь-якої підтримки, то зникає сам собою” 102. Проте, це
не є все легко, та не все можливо: легко знищувати гнівом помисли, трудніше з
бажаннями, але ще трудніше – пристрасті: бо вони є тими ж таки сердечними
схильностями.
99
100
Феофан Затворник. Письма о христианской жизни. – Москва, 1997. – С. 327-328.
101
Феофан Затворник. Письма о христианской жизни. – Москва, 1997. – С. 323.
102
Феофан Затворник. Письма о христианской жизни. – Москва, 1997. – С. 394.
36
Коли людина за співдією Божї благодаті, волі і досвіду, умовно кажучи,
приходить до себе, то бачить у собі новину. Совість, голос котрої до цього часу був
приглушений різними бурями і безпорядками доповідає, що ця новина – ваша робота і
робота не належна. До цього часу, совість тільки спостерігала за помилками, які робила
людина і відправляла цю інформацію у “банк” пам’яті, як ми вже згадували у
попередньому рзділі про духовне життя людини. Після чого вона судить грішника
“совість як свідок та суддя усвідомлює як повелась людина з приписаним нею законом
і, застосовуючи до нього конкретний вчинок з усіма внутрішніми та зовнішніми
обставинами, визначає винна людина чи невинна” 103. Людина бачить свою вину і
кається. Та як тільки пройшов вирок суду і людина в собі усвідомила, що вона є
винною,  розпочинається скорбота, туга, досаджувати собі, здіймаються докори
сумління, роздирання, або муки совісті. Такі відчуття і є суттю відплати за гріхи від
совісті, як і протилежно цьому,  почуття утіхи за оправдання совістю, що є суттю
відплати за праву, чи чистосердечного покаяння за вкоїні прогрішення та совісне
виправлення їх.104
Грішна людина котра за вирішенням своєї власної волі не бажає направитись,
буде намагатись приспати совіть різними способами, щоб уникнути її мук, така людина
не має сміливості зробити цей крок до каяття, до Бога. Коли приходить гріховна думка,
то людина або спотворює дорікання совісті, або заставляє її мовчати. “Це приводиться
різними способами, щоб приспати совість. Воно (приспання) приходить і само по собі
від частого гріхопадіння, бо відомо, що друге падіння менше мучить, трете ще менше і
так все менше і менше, а на заквершення совість зовсім німіє” 105. На відміну цьому,
Феофан каже, що у людини, яка навернулася і розкаялась, совіть стає не мучителькою,
103
Издательство Свято-Успенского Псково-Печерского монастыря, 1994. – С. 270 – 271.
104
105
37
а утішителькою, яка сповняє її душу пахощами радості і миру. Плодами такого стану
совісті є сміливість перед Богом, свобода духа, яка проявляється через жваву, сильну та
швидку діяльність і, врешті, злиття волі із совістю, внаслідок чого припиняється будь-
який внутрішній бунт. Коли ж людина навернеться, то совість її ясно вказує на
Божественний закон, який повинен керувати її життям. У цьому стані людині вже не
потрібно закону, бо вона переповнюється знанням закону, який немов на скрижалях
записаний у її серці.106
Що ж до нападів з боку злої волі, то вони самі собою пропадають, і, як вважає
Феофан, найдієвіший спосіб для цієї боротьби є самовідречення. Самовідречення – це
заперечення самолюбства, тобто відкинення всього на чрому є печать егоїзму та
усунення усіх речей, які його живлять. Святитель Феофан каже, що “головними
схильностями волі у християнина: самовідречення і ревність за перебування у
спілкуванні з Богом та любов’ю”107. Усунення від себе речей полягає не в тому, щоб їх
не мати, але в тому, щоб вийняти з них своє єство, щоб нам було чужим усе, окрім
Бога.
Підкоряючись голосу совісті, людина, котра прагне виправтись, все добре
обсуджує і вірно оцінює це життя. Якщо людина знову підпадає під вплив цих
зовнішніх бурь, пам’ять нагадає їй попередню ситуацію і докори совісті. Проте, якщо
людина буде тримати своє серце на віддалі, не даючи йому волі, в той час, коли воно
почне рватись на співчуття,  то людина не буде випробовувати колись перенесених
мук, але якщо попустить волю, то вона знову впаде.
Святитель Феофан застерігає, що небезпекою в подвизі трезвіння, тобто переходу
від грішного стану у паведний  є почуття ситості, сердечного задоволення, яке
приходить після певних трудів, коли вже здобуто якийсь плід. Хто допустився до
106
107
38
такого почуття, той вже впав. “Утікайте від ситості – такого стану, в якому лукаве
серце говорить собі: досить, нічого вже не потребую; потрудились добре, утвердилися,
можна дати собі й пільгу. ... Безпосередньою дією ситості є послаблення уваги і
допускання пільг. Хто на це піддався, той почне скочуватися додолу, як скочуються по
схилу слизької гори”108.
У іншому місці ми бачимо, як святитель Феофан у звернені до грішників, закликає
до святого життя, і якщо вони не можуть без оправдання їхньої совісті предстати
святим перед Богом, то повинні збудити самовиправлення від усього богопротивного:
“Сини падшого – зачаті в беззаконні і вийшовші на світ з розітлінною природою,  ми у
святій купелі хрещення народжеємся у святе життя і у Тайні миропомазання отримуємо
силу Святого Духа для святого життя. Тому, якщо ніхто не може похвалитись
непорочністю і безгрішністю, а поміж тим, без насилля совісті, не може відказатись від
святого обов’язку представити себе Богу святим: то що друге усякий повинен
возбудити і зігріти в серці, як неудушевленну рішучість до самовиправлення і, як не
божественну ревність у очищенні серця свого від всього богопротивного” 109. Що ж
повинна виправити в собі грішна людина, котра стала на шях покаяння? Совість такої
людини, беручись до роботи, скаже, що справити необхідно майже все, що є у нас.
Святитель Феофан показує, що гріх, до якого прихильно ставиться людина оволодіває
усією людиною: “Гріх любить повновладдя і, якщо наше серце ставиться до нього з
любов’ю, то гріх оволдіває всім, та всю людину покриває своєю зловредною силою” 110.
У цьому можна легко переконатись, коли пильно вдивитися у середину грішного серця,
що “там,  за словами Затворника  побачить він корінь насіння зла, побачить основні
збудники гріха, рівно ж і те, в чому він проявляється”111.

108
Творения иже во святых Отца нашего Феофана Затворника. Собрание писем, Т. ІV, № 708. Издание
Свято-Успенского Псково-Печерского монастыря и издательства Паломник, 1994. – С. 155-156.
109
Феофан Затворник. Письма о христианской жизни. Поучения – Москва, 1997. – С. 319.
110
Феофан Затворник. Письма о христианской жизни .Поучения. – Москва, 1997. – С. 320.
111
39
Отже, якщо ми бачимо у своєму нутрі безлад, тривогу і хаотичність, суєту-думок,
чуттів, бажань, початок якихось діл – і крутимось в них, то це тому, що зародок цього
всього є занесений у наше єство і, що цей зародок безпорядку, розкриваючись разом з
розкриттям наших сил і потреб, заносить у них суєту, хаотичність, безлад.
Приглушуючи при цьому крик нашої совісті і спокушуючи волю та серце до різних
необдуманих дій, робить, таким чином, все наше життя бурхливим та тривожним.
Очевидно, що після цього, щоб звернути з себе ярмо гріховного рабства не
можливо без боротьби і боротьби напруженої, протяжної, і що ця боротьба має дві
частини. Спочатку необхідно повстати проти гріха, взагалі зненавидіти його, вигнати
його із його головного місцеперебування – переломом волі, взбудженням спраги
протидії гріху і підкорення себе святій Божій волі,  а відтак вже повставати і проти
того, що породжує цей гріх, поразити його залишки в собі до можливого його
опустошення. Завданням людини, котра постановила вийти з гріха, є за допомогою
совісті здобути не мрійливий ум, який би не розсіювався постійно, а перебував
зібраним. Також, набути сукупність моральних почуттів та переконань супротивних
гріхові. Основою для цього правила святитель подає таке спостереження духовних
подвижників: “Кожна пристрасть, кожна схильність у своїй основі має певне
переконання, яке прикриває її від зору совісті і холодних роздумів чи, краще б сказати,
якими серце присипляє совіть і обманює глузд. ... Такі переконання знаходяться
глибоко в серці і становлять його приховані почуття. Доки вони є в серці, до того часу
не можна бути вільним від пристрастей та схильностей, не можна їх перемогти:
потрібно їх зв’язати, загородити для них вихід із серця, зовсім викоренити їх. А цього
ніяк не можна досягти, як тільки супротивними переконаннями та супротивними
почуттями”112.
112
Феофан Затворник. Письма о християнской жизни. Поучения.  Москва, 1997.  С. 382.
40
Тим, хто став на нову дорогу покаяння і життя згідно совісті, Святитель Феофан
Затворник пропонує деякі правила для відігнання внутрішнього безладу. Те, що дух
наш є впавшим, це до зрозуміння збагнув всякий, хто положив собі за правило строго
спострігати за тим, що діється в середині нас хоча б протягом одного дня. Згадка про це
вже була: саме те, що внутрі нас суєта, що суєта ця незаконно прийшла і тому повинна
бути призупинена. Причиною, що спричинило цю суєту, святитель приділяє тому, що
думки ума нашого усі звернені на земне і ніяк не підняти їх до небесного. “Предмет
їхній – суєтне, чуттєве, грішне... Крім цього низькоходіння (низкоходности), вони ще й
неперестанно бушують, не стоять на одному місці... Поміж тим вони не залишаються
без дії”113.
Під думками лежить серце, і від них у це серце непрестанно падають удари і
приводять відповідну собі дію. “Яка думка, така і дія серця. Звідси і радість, чи досада,
чи зависть, чи страх, чи розчарувння, чи надія, чи самовпевненість  одне за другим
виникає в серці. Ні зупинки, ні порядку так само як і у думках” 114. Тут серце
неперестанно тремтить від думок та чуттів, які весь час штурмують серце своїми
похотями, своїми вибагливими чуттєвими переконаннями, своїм поштовхом до свого
приємного. Таким чином приглушується голос совісті у нашому серці, а забуваючи про
закон серце знову манить щось приємне.
Думки і чуття завжди породжують бажання біль чи менш сильні. Так як думки і
чуття бурлять і бажання: це придбати, друге кинути; одного потішити, другому
відімстити; то бігти від усіх, то виступити і діяти; в одному послухатись, а вдругому
настояти на свому і т.д. Не те, щоб все це виконувалось, однак в душі все це криється.
Тому і не потрібно чекати порядного життя поки не знищеться цей поганий внутрішній
наслідок. За переконаннями святителя Феофана цей внутрішній стан у нас мусить бути,
бо такий закон, що заставляє нас трудитись і боротись із самим собою. “Якщо би для
113
114
41
виправлення нашого внутрішнього життя достатньо було б тільки захотіти – і все би
там з’явилось у найліпшому виді, або дати слово – і за словом в той час з’явилося б і
діло, то ні зачим не потрібно було б турбуватись. Але такий вже закон морального
життя, яке, тим більше в сутності пошкоджене гріхом, що навіть, коли і є тверда
рішучість і благодатна допомога готова, проте все ж потрібно напрягатись і боротись, а
передусім – з самим собою”115.
Наш внутррішній світ ніколи не вставляється у належний порядок, а завжди після
того, як прийнято благий намір і ми сподобляємося благодаті, котра сприяє через
таїнства, потрібен і слідує знову інтенсивний труд над собою, над своїм внутрішнім –
труд і зусилля звернені на те, щоб царюючий внутрі негативний настрій і безлад 
знищити, та замість того настане лад і порядок, за котрим послідує внутрішній мир і
постійно радісний стан.116 Не потрібно думати, що для цього миру потрібно переробити
багато справ чи нав’язати на себе хто-зна скільки правил. “Зовсім ні, – каже святитель,
 два три правила, два три застереження і все” 117. Отже, Феофан наголошує на
правилах, які б мали допомогти відновити свою внутрішню гармонію. Якщо людина
усвідомила, що у неї всередині є безлад і вона вирішила це змінити, то потрібно
розпочати з причин цього безладу. Причиною хаосу є те, що дух наш загубив вроджену
йому точку опори. Опора ж його в Бозі. Отже, перше, що пропонує святитель,  це
звикати до непристанної пам’яті про Бога із страхом і благоговінням. 118 Цей труд
потрібно невпинно продовжувати. Потрібно постійно бути з Господом, що не робили б,
і все до нього звертатись умом, намагаючися тримати себе так, як хто стоїть перед
царем. У скорому часі прийде досвід і усвідомиться навик, однак святитель застерігає,
що не потріно це кидати чи переривати, так як занедбавши цю практику необхідно буде
115
116
117
118
42
розпочинати її заново. Феофан наголошує на прозрінні людини, коли вона, виконуючи
правило, буде помічати свої хиби. “Якщо будите добросовісно виконувати це невелике
правило, то цей внутрішній безлад буде стиснено із нутра і хоч буде прориватись у
вигляді пустих та непотрібних думок, чи у вигляді чуттів і невмісних бажань, однак ми
у цей же час, будемо помічати цю несправність та проганяти цих непрошених гостей,
спішучи усякий раз відновлювати єдину пам’ять про Єдиного Господа” 119. Коли
встановиться благоговійна увага в Єдиному Бозі – з Ним прийде і внутрішній мир.
До цього правила святитель пропонує додаток, котрий відіграє велику рольу його
непорушності та допомагає строго слідувати у напрямку Божому. А це є: “Нічого не
робити, що забороняє совість, і нічого не впускати, що наказує вона робити, чи велике
це чи мале”120. У цьому випадку совість є нашим моральним керманичем. Те, що у
нашому нутрі – думки, чуття і бажання – допускаються непозволеному безладу,
причина цьому, між іншим, і та, що совість загубила силу. Повернути її силу, за
вченням Феофана, значить виявити повну її покору. Отже, ми просвітили совість,
допустивши її до командуванням над нами, вияснили, що нам потрібно робити і що не
робити. Феофан Затворник наголошує на тому, щоб слідувати на цій меті неухильно, і
так рішуче, що нічого проти совісті не дозволити собі зробити,  тоді швидше досягнем
бажаного результату. “Чим рішуче так поступати, тим могутнішою буде ставати
совість, тим повніше і сильніше буде вона внушати потрібне та відхиляти від
непотрібного і в ідлах, і в словах, і в помислах – і внутрішнє (наше) буде швидше
упорядковуватись”121. Звідси і походить, що “совість з благлвійною пам’яттю Божою –
джерело істиного духовного життя”122. Це все вже згадувалося у першому розділі про
духовну сторону людського життя.
119
120
121
122
43
Більш цих двох правил, як каже святитель, нічого не потрібно, доповнити їх
тільки терпінням, яке є також могутньою зброєю у духовному поступі, 123 однак не
потрібно падати духом, коли спіткне невдача.
Отже, у цьому розділі ми побачили, що внутрішній безлад людини розпочався із
зруйнування внутрішньої гармонії, котра гарантувала спілкування людини з Богом, а
тепер,  змінений на протилежний. Свого часу безлад у гармонію людства приніс
первородний гріх, він закорінився у наш внутрішній світ, творячи дисгармонію сил і
чуттів людини, приносячи хаос наслідки якого з роду в рід дають про себе знати. Тому,
ми, бачучи у своєму нутрі безлад, тривогу і хаотичність, суєту-думок, чуттів, бажань,
початок якихось діл – крутимось в них, бо зародок цього всього є занесений у наше
єство і, що цей зародок безпорядку, розкриваючись разом з розкриттям наших сил і
потреб, заносить у них суєту, хаотичність, безлад. Чезез це, приглушуючи крик нашої
совісті і спокушуючи волю та серце до різних необдуманих дій, робить, таким чином,
все наше життя бурхливим та тривожним.
Коли ж людина навернеться, то совість її ясно вказує на Божественний закон, який
повинен керувати її життям, що веде до блаженного стану і свободи. У цьому стані
людині вже не потрібно закону, бо вона переповнюється знанням закону, який немов на
скрижалях записаний у її серці. 124 Підкоряючись голосу совісті, людина, котра прагне
виправтись, все добре обсуджує і вірно оцінює це життя. Проте, виховання в собі
всього святого так важко і дуже складно, бо дорога до добра пролягає посеред такого
багатства сокровенних роздоріж, що приступаючого до благого подвигу
самовиправлення потрібно попередньо накреслити в мислях, що і як виправляти,
постійно носити це накреслене в умі і серці, щоб з ним, як з вірним путівником, надійно
і без спотикання привести до кінця розпочате діло.
123
124
44
Очевидно, що після цього, звернення з себе ярма гріховного рабства не можливо
без боротьби і боротьби напруженої, протяжної. Єпископ Феофан підкреслює, що тут
мова не лише про знання будь-яких душевних проявів, а зокрема тих, які мають пряме
відношення до морального життя. “Совість – говорить Феофан Затворник,  я називаю
практичним знанням. У цьому відношенні можна сказати, що вона є силою духа, яка
усвідомлюючи закон і свободу, визначає їх взаємне відношення”. 125 Тому завданням
людини, котра постановила вийти з гріха, є за допомогою совісті здобути не мрійливий
ум, який би не розсіювався постійно, а перебував зібраним, щоб набути сукупність
моральних почуттів та переконань супротивних гріхові, для стояння чистим і
виправданим у Господі.
2.4.Сповідь і совість.
“...Тільки законом для себе майте те, що ніколи нічого, ні більшого, ні малого, не
робити протів совісті, а якщо щось прорветься, в той же час задовільнити її покаянням
 своїм внутрішнім, домашнім. Перед духовником пізніше посповідаєтесь. Совість 
велике діло. Вона є голос Всюдиприсутнього Бога у нашій душі. Хто в мирі з нею, той в
мирі і з Богом ”126.
Відштовхуючись від попередньо сказаного, видно, що святитель Феофан ставить
совість на високий щабель у процесі нашого внутрішнього покаяння, а особливо на
перших кроках його прояву. Говорячи про совість, як про голос Божий звертається
увага на те, що совість є гарантом нашого миру з Богом та є суддею, бо чітко стоїть на
непорушності Закону Божого, що є гарантом людської свободи. Перед тим, як перейти
125
веры. – Москва, 1999. – С. 228.
126
45
до сповіді святитель Феофан радить увійти в себе самих і переглянути все, що є у нас.
На даний час втручання у справу нашого покаяння якого небудь стороннього лиця
непотрібне і, як каже святитель, зовсім неможливе: “Увійти у нас та розібрати справи
нашої совісті ніхто не може окрім нас самих” 127. На цьому кроці святитель подає
декілька вказівок для ліпшого розпізнання внутрішнього стану у діяльному житті
людини, що повязані з діями, схильностями, та загальним станом, який оточує людину
у повсякденому її житті. “Щоби себе добре розглядіти, необхідно звернути увагу на три
сторони нашого діяльного життя: на вчинки  поодинокі дії, вчинені у певний час, у
такому-то місці і при таких-то обставинах; на сердечні прихильності і характеристичні
нахили скриті під цими діями; і на загальний дух життя”128.
Усе наше життя складається із неперервного ряду діянь: думок, слів, дій, що
змінюють одні одних і одні одних підштовхують. Переглянути всі такі діяння, під час
приготування до сповіді,  особливо кожне,  і визначити їхню моральну ціну немає
ніякої можливості. Навіть, якщо б надумати перебрати і пересудити свої діяння
зроблені в один день, то і цього неможливо вчинити. “Людина є рухомою істотою, і
вона стільки передумає з ранку до вечора, чи від сповіді до сповіді, що й тяжко
згадати”129. Як же тут бути? Святитель Феофан показує, що немає ніякої потреби, все
окремо перебирати і пересуджувати. Усьому цьому тут великою помічницею є совість,
яка не поступиться у своїй правоті, а тримаючись Закону Божого, не пропустить нічого
злого, що вчинила людина: “У нас є те, що за всіма цими справами слідкує совість. Що
поганого зроблено вона ніяк не пропустить. І як би совісті не тлумачити що це зійде, а
це може бути, вона ніколи не перестане стверджувати своє: що погано, те погано” 130.
Тут святитель наголошує на перше діло: прислухатись до совісті і “всі ті справи, котрі
звинувачує вона, без всяких вибачень признати їх грішними і готовитись їх

127
128
129
130
46
висповідати”131. Це можна назвати першою і послідньою справою: тобто зізнатись, що
безвідповідально винуваті у тому, в чому звинувачує совість, постановивши
поправитись та уникати злого,  і було б достатньо, якби можна було б бути
переконаним, що сама совість у всьому цьому є справною.
Деколи совість огортає страх перед тим, що ми постійно чинимо гріх і згодом це
переростає у скрупульозність: “Нерідко на совість нападає страх (скрупульозність), по
якому майже всяке діло рахується гріхом, він за все тривожиться і їсть людину. Стан
того, хто підлягає такому суду, нестерпний і тому є станом хворобливим та
неприродним”132.
Бувають випадки, каже Затворник, що інколи совість дещо не помітить у якісь
суматосі, інше забуде по давності, а інше не рахує за гріх по незнанню, чи по
неповному знанню справ, що стосуються нас. У цьому випадку, на допомогу совісті,
святитель повертає нас до заповідей зображених у Слові Божому 133. Це допоможе нам
згадати певні забуті прогрішення, та заставить нас поглянути на вкоєні вчинки іншими
очима: “І переглядаючи їх питати в совісті, чи не зроблено нами що-небудь проти тої
чи іншої заповіді. При цьому багато згадається що забулося, і багато із згаданого
постане у іншому вигляді, ніж ми про це думали” 134. Душа, читаючи Слово Боже та
переглядаючи там численні заповіді, не зможе не побачити, чи виправлена вона у цих
заповідях чи ні: совість, будучи просвітлена при цьому словом Живого Бога не
лицемірно скаже в цю мить душі її провини. 135 Це друге діло, на яке звертає увагу
Феофан Затворник,  переглянути заповіді, щоб допомогти совісті прояснити стан
душі. Також необхідно все своє уповання возложити на Бога. Чи так у нас все було,
щоб часом не обманути самих себе. У звичайному потоці діл ми можемо цього не
131
132
133
134
135
47
помітити, проте, коли читаючи, зустрічається заповідь яку ти порушив, у той же час це
прогрішення виходить назовні, тоді буває видно, на чому опирається душа, на Бозі, чи
на чомусь другому, забуваючи про Бога. Таким чином необхідно поступати із всякою
заповіддю і помітимо, якими ділами протів якої заповіді поступились. У такий спосіб
необхідно перебрати всі свої вчинки
У відповідальному ставленні до сповіді святитель застерігає нас на тому, що не
звертаючи уваги на величність прогрішення, необхідно жалувати за свої гріхи, великі
чи малі, слухаючись голосу своєї совісті. Якщо вона сказала що це гріх, значить
необхідно це викінути із себе, висказати цей гріх перед Богом у сповіді, щоб з нього
дістати розрішення,  у інший спосіб цей нерозрішений гріх, як чорне пятно, не
залишить нашу душу і на тому світі: “Велике чи мале, діло чи слово, але як скоро
совість говорить що це гріх потрібно очищати це сповіддю і покаянням. Сутність
таїнства покаяння полагає у розрішенні сказаного гріха. Гріх не сказаний не
розрішиться та залишиться на душі і з нею піде на той світ. І дуже виразною буде чорна
пляма на білому платті. Хитроуміє там не допоможе. Потрібно зробити як покладено не
людьми а самим Господом: пригадай мені, станьмо на суд разом, говори ж, щоб
виправдатись! (Ісая 43,26)”136. У іншому місці святитель говорить про два розрішення з
гріхів: таїнственне і побутове. “ у першому розрішуться совість,  і людина відчуває
себе радісно, розрішеною від усякого осудження за гріхи; у другому розрішується
істота від усіх страстей, що її в’яжуть. До цього посліднього ведуть подвиги
самовмертвлення і праця доброчинності та молитов”137. Феофан також наголошує на
тому, що все недозволене на землі боговстановленим порядком залишається
недозволеним і на Небі, добавляючи цитату з євангелії від Матея 18,18: “усе,що ви
136
137
Феофан Затворник. Письма о вере и жизни.  Москва: Правило веры, 1999.  С. 464.
48
звяжете на землі, буде звязане на небі і все, що розвяжете на землі буде розвязане на
небі”.
Коли спитали святителя Феофана Затворника де нам знайти потіху і опору від
підозрілих очей і злих людських язиків,  то святитель дав єдину відповідь  у
свідоцтві вашої совісті. Це усвідомлення моральної вартості ваших вчинків перед
Богом і всіма здоровомислячими людьми, його тримайте в умі і серці138.
2.3. Роль совісті у духовній ревності.
Ми можемо зустріти чоловіка, який немов палає духом, нестримно стремить
робити добрі вчинки і налаштовує себе до святості. Бачимо, що така людина спішить до
зустрічі з Богом, та скіровує себе на життя в Бозі, у Царстві Небесному. Нераз
зустрінемо людину котра налаштовує себе, свій внутрішній стан на воздвиження з
гріхів, та спасіння своєї душі. Нераз дивуємось людській завзятості. Поштовхом цьому
є ревність. Цікавим тут є поглянути, як святитель Феофан Затворник показує співдію
ревності з совістю такої людини, яким чином людина досягла такого успіху і яку роль у
цьому налаштуванні заняла совість.
Розпочнемо з цього, що чоловік покаявшись, забажав спасіння в Господі і
підтриманий совістю, постановив робити все, що для цього потрібно, або надіється в
цьому наверненні перебувати – ці справи є дією покаяльною, що проходить у нутрі і
цими проявами задовільняється. Проте, остання дія: готовність робити все, що для
цього потрібно,  є справжньою діючою силою у спасінні, поскільки вона залежить від
нас, та є джерелом спасаючої діяльності і житя спасенного. Ця готовність, в час, коли
нами самими виявляється, є слабою, а коли благодать Божа у нутро вселяється, тоді
138
49
“становиться всесильною, незнаючою перепон та все перемагає”139. Вона є
ненаситньою ревністю догодити Богові, та чистосердечному виконанню волі Божої,
при всій вірі в Господа і благонадійному спасенні у Ньому Єдиному. У іншому місці
єпископ Феофан доповнює цю думку пишучи, що: це рішення (догодити Богові)
виявляється ревністю, яка стає могутньою коли зєднюється з нею Божественна
благодать, у посередництві божественних таїнств. З цієї миті християнин починає
горіти духом, тобто, ревно і невтомно виконувати все, на що вкаже йому совість, як на
волю Божу”140. Це горіння духа можна підтримувати і посилювати, або погасити.
Розпалюється він найбільше ділами любові до Бога і ближніх, складаючи істоту цього
духа вірною всім заповідям Божим із спокоєм совісті, та молитвою й думкою про Бога.
Гасне відхиленням уваги до Бога і Божих справ, неуміреними турботами житейських
справ, потуранням чуттєвим задоволенням, угодження пристрасті.
У цьому вченні святитель Феофан звертає нашу увагу на те, щоб не змішати
ревність з ревністю. Ревінсть духовна вся виснажується, щоб вгодити Богові і на
спасіння душі; вона переповнена страхом Божим і зберігає непрестанну увагу до Бога,
повсякчас піклуючись нічого не допустити ні в думках, ні в почуттях, ні в словах, ні в
ділах,  нічого, щоб не образити Бога. Вона все робить так, як вказує їй на те совість.
Совість як голос Божий духовна ревність збеоігає чистою, бо відчуває у ній Закон
Божий, та свого провідника у духовному житті. “Як вказує їй (духовній ревності) на те
совість, яку вона зберігає чистою як зеркало”141. Вона не відчужується від того що
необхідно до дочасного життя, однак все, що відноситься до цього є для духовної
ревності межею, а справою її є одне,  догодити Богові і спасіння: “Серце своє вона
пильнує від всіляких захоплень до чого небудь, окрім Бога і речей божественних, та
139
140
Послание к Солунянамъ.  Московский Сретенский монастырь. Паломник – Правило веры, 1998. 
С. 222.
141
50
своїми надіями пересиляється у світ інший, відкинувши всі земні надії” 142. Тому, ні
совість, ні стрх Бжий, ні серце, ні жадання Бога не спрямовує ревність духовну
відчужуватися від духовного життя, а тільки все, що до цього життя відноситься,
ставиться у певні межі, а обовязком залишається догодити Богові і добитись спасіння.
Затворник наголошує на ревності духовній, котра є “діючою, живою, запальною,
невтомлюючою – це є ознакою того, що дух наш відновлений у своїй силі на правах
через зєднання з Божою благодаттю і дією Святого Духа” 143. Прояви ревності бувають у
нас і свої, однак вспалахують і відразу ж гаснуть, так як не співдіють з благодаттю і
Святим Духом.
Є ще ревність душевна і вона є сильною. Однак ця ревність вся звернена на
улаштування дочасного життя. Тут святитель Феофан подає різного роду ревності: хто
старається про науку, хто про художність, хто до промисловості і торгівлі, хто до
іншого громадського життя. Все це було би добрим, однак, біда в тому, що коли будь-
яка із цих ревностей заволодіє увагою і силами людини, то вона гасить ревність
духовну. “Душевна ревність, навіть у цих ліпших своїх проявах що вказані, є холодна
до духовного і відбиває всяке бажання займатись тим, що задовільняє ревність
духовну”144. Інші ревності, що спрямовані на задоволення страстям, взагалі
противляться духовній ревності. І, як-тільки душевна ревність зарухається у совісті, чи
у страсі Божому, чи інше, – гріхоспрямовані ревності гонять її і переслідують різними
своїми переконаннями145. У і шому місці святитель пише: “Душа також є ревною, але
тільки щоб улаштувати земне буття; а до духовного вона є холодною. І вся людина до
цього є холодною, докіль у неї переважає душевна сторона. А коли дух пробудиться
благодаттю, тоді він не тільки духовне робить ревнісним, але і все душевне, тілесне,
142
143
144
145
51
сімейне та громадське туди ж направляє і одухотворює” 146. Духовна ревність не
переслідує душевну (науковості, художності і т.д.), а тільки ставить її у певні рамки,
направляючи її до своїх видів, не дозволяючи їй діяти у чомусь такому, щоб
противилось їй.
Святитель застерігає, щоб людина не загубила пильності у виконанні вимог своєї
совісті, і до страху Божого,  наслідком цього є так зване охолодження. “Погасне цей
дух (ревності), погасне і життя християнське”147. Воно є найголовнішим ворогом
ревності. Але потрібно знати, що не всіляке зменшення жару ревності є згубним
охолодженням. Буває воно і внаслідок надмірного напруження душевних сил, буває і
внаслідок упадку сил тілесних або немочі. Одне і друге, не біда  проходить. Бідою
охолодження стає внаслідок самовільного відхилення від волі Божої, усвідомлюючи це
і, наперекір напоумляючій і зупиняючій совісті,  відхиляється з пристрастю до чого
небудь не Божого148. Від цього застерігає святитель Феофан,  боятись духовного
охолодження як смерті, бо це вбиває дух і зводить нанівець життя духовне 149. Совість
тут стає ворогом, а Закон Божий тратить авторитет і людина знову повертається до
свого страшного, умертвляючого, грішного життя.
Звертаючись до Святого Письма, Феофан Затворник показує, що ревність виконує
предвічне оприділення Боже, щоб ми були святі і непорочні перед Ним у любові (Еф.
1,4), для чого і робить нас Господь ревними до добрих діл (Тит. 2, 14). “Бо хоча Дух
цей є Дух благодатний, однак, присутність Його у нас свідчить горінням духовної
ревності; і гасне Він, коли гасне ця ревність” 150. Чування та не лінивство і є самою
ревністю; горіння духом є свідоцтвом її присутності і дійсності. Совість як голос Божий

146
Послание к Римлянамъ.  Московский Сретенский монастырь. Паломник – Правило веры, 1998. 
С. 790-791.
147
Послание к Солунянамъ.  Московский Сретенский монастырь. Паломник – Правило веры, 1998. 
С. 222.
148
149
150
52
духовна ревність збеоігає чистою, бо відчуває у ній Закон Божий, та свого провідника у
духовному житті. Співдія совісті із духовною ревністю проводить людський дух у
піднесенні його до Бога, та сприйняття Божої благодаті. Християнин починає горіти
духом, тобто, ревно і невтомно виконувати все, на що вкаже йому совість, як на волю
Божу. Та, для утримання духовної ревності у людині, святитель цитує лист Павла до
Римлян 12,1-2: “за ради Божого моласердя, принесіть ваші тіла як живу, святу, приємну
Богові жертву, як ваше служіння розуму. І не пристосовуйтеся до цього віку, але
змінюйтеся оновленням (вашого) ума, щоб ви пізнавали, що є Божа воля: добре,
приємне і досконале”. При сходженні благодаті совість, набирає значної сили
стимулюючи ревність до доброго, приємного і досконалого. Тому ум відвертається від
справ віку цього і старається лише щоб догодити Богові, приносячи всього себе Богові
у жертву живу і святу, а тому і приємну Богові.
2.5. Боротьба совісті і пристрастей.
Святитель говорить про помисли, різні рухи, відчуття і побажання, які
прориваються і щораз з сильнішою силою. Він каже: “Прорвались  виженіть, знову
прорвались  знову виженіть. Бо це так належиться”151. Феофан звертає увагу на те, як
потрібно до цих проривань відноситись по суду совісті. Чи віднестись до цього
байдуже, чи жалкувати про те, що так сталося і каятись в цьому Господу: “Не можна
байдуже відноситись до цих проривань,  пише святитель,  а після прогнання їх у
всякому разі необхідно пожалкувати і покаятись перед Господом, що так сталося.
Навіть і тоді, коли думки, почуття, пристрасні бажання несподівано прорвуться, без
151
53
всілякої участі волі, все ж таки вони означають, що серце наше не чисте і з нього
ізсходять злі помисли (Мт.15,19)”152.
У всіх цих випадках святитель звинувачує людину за те, що вона допустила гріх і
не озброївшись вчасно, не стала проти нього: “Таким чином, погана думка допущена 
ви є виною; від неї допущено породитись дурному почуттю  друга вина; і з дурного
почуття допустили народитись дурному бажанню  третя вина; дурному бажанню
дозволено призупинитись  четверта вина. Ось скільки звинувачень!” 153. У іншому
місці про цей упадок святитель Феофан пише глибше, звертаючи увагу на те, що, якщо
на противагу істині людина вибире гріховні помисли, хоча б затримає їх у собі, а не
прожине з ненавистю, то людина поступово, крок за кроком загрузне у грісі та впаде,
заглушивши совість і вигнавши благодать: “Якщо вона (людина) дозволить цьому
предмету спокуси затримтись в душі, спочатку може бути тільки для одної забави та
розумовх розваг (це пенрший крок до падіння), то у скорому часі приєднається до нього
серце і породить пристрасні порушення (це  другий крок); слаба воля, котрою звикло
уравляти серце, починає бажати (це треій крок); поміж тим голос совісті, спочатку
збуджений благодаттю, буде стихати і стихати; з’являється розсудок і під рукою серця
складає софістичні оправдання; голос совісті повністю замовкає; вся істота загорілась
бажанням; воля рішилась і тайна внутрішнього беззаконня звершена (це  четвертий
крок). За цим очевидно послідує і сама дія (це  п’ятий). Людина дозволила себе
обманути і впала”154. Очевидно, що чим легше був зроблений перший крок, тим легше
робиться другий. Святитель це падіння прирівнює до каменя, що скочується з вершини
гори і не зупиниться поки не досягне дна, самого краю гори. Так само і гріх,  не
заспокоїться поки не досягне самого дна серця людини. Грішник губить свободу.
Ставши рабом гріха, він слухається його у всьому, як тварина свого інстинкту.
152
153
154
Феофан Затворник. Письма о христианской жизни. Поучения. – Москва, 1997. – С. 441-442.
54
Можна помітити, що думка породила почуття, думка з почуттям породила
бажання  душа повна пристрастей. Але все це ще мислячі нечистоти і прогрішення, до
діла ще далеко. Між бажанням і ділом завжди стоїть рішучість на діло з обдумуванням
як його вчинити. Як появляється рішучість не завжди видно. Святитель пише, що:
“вона у слабому вигляді уже є в бажанню, відтак росте разом з обдумуванням діла,
тобто з підбором засобів та встановленням способів і обставин” 155. Якщо у серці все це
затверджується то гріх вже скоєний, ми на нього дали дозвіл: “Коли все обдумано,
завершується рішучість  тоді діло в нутрі уже завершено. Перед лицем Бога і совісті
гріх уже зроблений: заповіді презираються, совість пошарпана” 156. Тут приходить Страх
Божий, згадуються заповіді, і совість не мовчить, але всі їх спасительні навіювання
відштовхуються з презирством. Але і це ще не все. У Святителя Феофана бачимо, що ці
події: думка, почуття, бажання, рішучість  проходять на поверхні душі і вже коли
душа почне обдумувати, чи можна, і як зробити задоволення пристрасті  тут душа вже
стає на дорогу гріха157.
Совість у цей час не мовчить, а намагається звернути увагу людини на себе,
кажучи, що вона (людина) вчинила похибку, і є винною: “Совість як свідок та суддя
усвідомлює як повелась людина з приписаним нею законом і, застосовуючи до нього
конкретний вчинок з усіма внутрішніми та зовнішніми обставинами, визначає винна
людина чи не винна”158. У людини грішної і ця ділянка викривлена внаслідок збочення
законодавчої діяльності совісті, та внутрішнього розсіяння. Совість тут вважається
викривленою, якщо людина не вміє розрізняти між її вимогами та природними вимогаи
свого єства. Совість в неї мовчить і тому, людина не знає свого головного начала, яким
155
156
157
158
55
би вона мала користуватися у прийнятті рішень на які скіровує її благодать. Іншим
видом викривлення законодавчої совісті є її поєднання та підпорякування гріховному
егоїзму. У цьому випадку “її закони перетлумачуються, потім викривлюються, і,
врешті, змінюються зовсім іншими, власновільними і навіть протилежними до
правдивих законів”159. Для іншої душі можливе кінцеве падіння  у відчай, після якого
немає відновлення,  немає можливості відновитися поканням. Тоді благодать
назавжди залишає її на руках її падіння  віддавши на загибель. Таким чином совість у
гріховному стані в законодавчому, в судовому і виконавчому напрямку стає не
правильною, та навмисно викривлюється ради пристрасті.160
Ще більше людина не хоче слухати голосу совіті, коли вона змушена судити свої
пристрасні вчинки. В цьому випадку грішна людина буде завжди себе оправдовувати,
давати собі поблажку, але інших буде судити дуже строго і безпристрасно. Цей суд
грішник робить для того, щоб показати совісті який він справедливий і оправдати себе
у її очах, так як перед тим, совість картала його за пристрасні вчинки. Таким чином
грішник лицемірить та на деякий час заспокоює совість, котра на даний час не думає
про недавно вчинений пристрасний гріх, а фокусує свою увагу на прихований під
егоїзмом “справедливий суд”. Часте вживання такого способу оправдання спотворює
совість і людина, набираючи собі пільг, приходить до збочення законодавчої
діяльності.161
Говорячи про такого грішника святитель навчає, що ці люди не думають про щось
божественне чи якісь обов’язки, бо вони не можуть так думати. “Про небо, про духовні
потреби, про наполягання совісті і обов’язку він не роздумує, не хоче і навіть не може
роздумувати”162. При цьому підтверджуючи свої слова святитель Феофан звертається
159
160
161
Феофан Затворник. Письма о вере и жизни.  Москва: Правило веры, 1999.  С. 422.
162
56
до тексту Святого Письма: “Бо прагнення тіла (веде) до смерти, а прагнення духа – до
житя і миру; тому, що прагнення тіла вороже Богові – бо не кориться законові Божому,
та й не може” (Рим. 8, 6-7). Всі свої турботи такий грішник звертає на влаштування
земного добробуту, вбачаючи їх у задоволенні душевних і тілесних потреб, спорчених
та викривлених пристрастями.163
Однак гріх не задовольняється цьому зовнішньому покрову,  непокорі закону
Божому: скрізь нього можна ще якось проникнути розкриваючи скорботою і
внутрішнім потрясінням совісті, та відкрити скрите під цим огидне діло гріха. Тому
гріх сам із себе творить деякий непроникаючий покров, що складається із незнання,
безчуттєвості і безпечності. “Не знаємо своєї загрози, тому і не відчуваємо її; не
відчуваємо, тому і передаємось безпечності” 164. Що б ми не робили для опам’ятання
такого грішника, все марно.
На все це, безперечно, були зовнішні причини. Але не причини винні, а винувата
людина навіщо опустила такі погані почуття. “І не дозволяйте собі маскуватися,
прикриваючись листям смоковниці, і скриватись в кущах від Господа, що підходить до
нас в совісті і викриваючого. Обвинувачуйте швидше себе і просіть прощення, не
перекидаючи вини ні на кого”165. Святитель Феофан радить покаянням і сокрушенням
помиритись людині з Господом та совістю, тоді вона знову буде у спокою складати
хвалу Господу. А якщо не покається не зможе скласти гідну хвалу Господу, бо це буде
для неї тяжко і небезпечно.
Якщо людина, викінувши пристрасті, заповнить своє серце Богом, тоді нічого
противного Богу не захоче пустити у своє серце, бо все інше буде для неї огидним і не
163
Павла. Послание к Римлянамъ.  Московский Сретенский монастырь. Паломник – Правило веры, 1998. 
С. 468.
164
165
57
матиме цьому місця. “Ознакою того, що пристрась вирвана з нашого серця є те, що
серце починає відчувати відразу і ненависть до пристрастей”166.
Коли людина навернеться, тоді її пильне око зауважує все, що діється всередині і
намагається все виправляти покаянням та ненавистю до гріха. Вона вибирає Бога за
ціль свого життя. Совість, як Божий закон, не буде мати перешкод чи протистояння бо
вибрана мета пролягає через її володіння. Людина вчинила це своїм вибором, а головно
 переломом своєї волі: “Хто хоче звільнитись від рабства гріха, очитсити свою душу
від усієї нечисті, тому необхідно, передусім, зненавидіти гріх, розпалити бажання
противитись йому, зруйнувати протистояння Божому закону і розпалити бажання
ходити в ньому,  потрібно переломити волю”167. Тоді воля буде впорядковувати
невизначені і, так би мовити, ще не охарактеризовані побажання, узгоджувати їх із
своїми цілями, потребами та існуючим порядком, встановлюючи вчинки та людські
починання і накреслювати цілу систему правил для впорядкування своєї суспільної та
домашньої діяльності.
У святителя зустрічаємо погляд на строгу пильність щодо ставлення до думок,
почуттів, бажань, особливо коли вони пристрасно спрямовуються до тебе, зустрічати їх
з ненавистю і відганяти їх не входячи з ними у діалог. Тоді наша совість буде чистою й
не будемо відчуватись винними перед Богом та судом нашої совісті. “Законом положіть
(собі) ні помислу, ні почуттю, ні пристрасному бажанню самовільно не попускати, а
гнати їх з повною ненавистю в той час, як тільки помітите. І ніколи не будете
виноватими ні перед Богом ні перед своєю совістю. Буде у вас нечистота страстей, але і
невинність”168.
Отже, боротьба з пристрастями, які прорвались є не легкою. Стан павшої людини
тривожний і мутний. Життя його рухається без уваги до вимог совісті та страху
166
167
168
58
Божого, по душевно-тілесним схильностям, привичкам і пристрастям, що приносять
тимчасову радість, але і відчуття незадоволеня такого життя. Дух у них живе, хоча
занедбаний, забутий, загнаний.169 Святитель Феофан звинувачує людину за те, що вона
допустила гріх і не озброївшись вчасно, не стала проти нього. Такі люди не думають
про щось божественне чи якісь обов’язки, бо вони не можуть так думати. Ворог манить
солодкістю гріха. Господь, відволікаючи від гріха, дає каянику і щиро навертаючомуся
на добру дорогу відчути солодкість життя у мирі з Ним і совістю. Людина
наповнюється Богом і совість заспокоюється, не маючи перешкод пристрастей.
Ознакою того, каже святитель, що пристрась вирвана з нашого серця є те, що серце
починає відчувати відразу і ненависть до пристрастей.
2.6. Співдія совісті і благодаті.
У Святому Письмі Старого Завіту є багато мість в яких точно і життєво
відображається внутрішній стан членів благодатної Новозавітньої Церкви. Як зауважує
святитель Феофан Затворник, у цих місцях, наприклад під іменем премудрості, можна
розуміти дію благодаті Всесвятого Духа, премудро встановлюючи спасіння кожної
душі: “Вона ж бо напочатку щляхами кривими його водитиме, й насилатиме на нього
страх та тривогу, ще й у повчаннях його іспитуватиме, поки не зможе покластись на
нього, і його випробовуватиме правосуддям своїм,  а потім знову поверне його на
дорогу просту, і відкриє йому свої таємниці. Коли ж він зблудить, то вона його покине і
віддасть його на загибель.” (Сир. 4, 17-19).
Святитель Фелфан Затворник цілковито згідний із святим Макарієм Великим,
який на суть сказаної вище цитати у творі «Бесіда» говорить, що сила благодаті Божої
169
Пор.: Феофан Затворник. Письма о вере и жизни.  Москва: Правило веры, 1999.  С. 199.
59
“з великим довготерпінням, премудрістю і таїнственним випробовуванням ума у
людині, котра довший час порізному подвизається,  починає діяти. Тоді справи
благодаті у ньому ідеально показуються, коли його воля після багатьох спокус,
старається догодити Святому Духові і через довший час показує себе в цьому
терпеливою і непохитною”170.
Чому з перших хвилин благодать не вилиє всіх своїх потіх на душу, яка шукає
Господа, тим більше, коли ці її випробовувальні дії деколи служать каменем
спотикання для недосвідченої і слабкої душі? Святитель Феофан каже що інакше не
можна, так як в історії спасіння людства на образі Авраама, Йосифа, Давида, – були
дані великі обітниці, але для досягнення їх потрібно було бути під тяжким хрестом
випробовувань. Хрест,  каже Феофан,  є основою благодатного Царства Христового,
тому святитель показує людину, котра повинна приєднатися до Христових страстей, не
думками, але самим ділом. Святитель зауважує те, що благодать навмисно допускає
скорботи і скриває свої потішення та свою очевидну допомогу, щоб викорінити із
людини самовпевненість, а натомість посадти корінь смиренного уповання на Бога 171.
Дорогою і провідником у цій мандрівці для людини є совість, котра користується
всіма Богонаписаними законами карає, або оправдовує і заодно показує, що караючи
Господь любить її та за допомогою благодаті возносить до гідністі своїх дітей. 172
Особливістю людського життя є здатність жити вічно завдяки благодаті Божого
життя173. Такм чином можна сказати, що благодать, спасаючи людину, сама продукує в
її душі тугу, скорботу, страх, внутрішні потрясіння, щоби вознести людину на хрест 174.
І з’єднює з христовими страстями, для того, щоб відкрити собі просторіший вхід у
нутро людини та освятити її.

170
Макарий Великий. Беседа 1, п. 9 // Феофан Затворник. Письма о христианской жизни. Поучения. –
Москва, 1997. – С. 410.
171
Пор.: Феофан Затворник. Письма о христианской жизни. Поучения. – Москва, 1997. – С. 416.
172
Пор.: Феофан Затворник. Письма о вере и жизни.  Москва: Правило веры, 1999.  С. 313.
173
174
Пор.: Гал. 5, 24.
60
Ідучи за вченням святих Отців Феофан також утотожнює поняття “Дух” і
“благодать”. Він каже, що “дух впалої людини не може діяти самостійно відповідно до
свого призначення. Силу для цього він отримує від Божої благодаті, котра сходить на
нього і без якої не видно його дій так, ніби їх немає” 175. Божа благодать не вносить
нічого нового в наше єство, вона тільки відновлює те, що у нас вже є закладене, а після
Адамового гріхопадіння впале і розладнане.
Гріх увійшовши в саму глубину людської істоти, розвивається звідси у різних
прихильностях, звичках, пристрастях, і, проникнувши крізь всю людську істоту,
виходить назовні та зв’язує її з буденними речами зовнішнього буття 176. І, як би не
хотів обережно очистити істоту від цього зараження, не можливо не причинити болю.
Це як вийняти скалку з тіла. Серце, коли є пристрасним до чого-небудь немов би
входить цілковито у пристрасний предмет і стає неначе його частиною 177. Тому душа і
не бачить потіхи благодаті, котра прагне її виправлення. У іншому місті Феофан
Затворник пояснює це тим, що: “було пошкоджено живе спілкування з Богом, згідно
чого зменшився потік Божественної сили. Дух, який залишився сам із собою, не міг вже
управляти душею і тілом, але був поневолений і став володінням. Людиною заволоділа
душевність, а через душевність  тілесність, і вона стала душевною і тілесною”. 178
Внаслідок цього дух, поневолений душевними і тілесними прагненнями, втратив силу
глибшого пізнання Бога до міри чистого Його споглядання, насолоджуючись красою
Божественного світу.
Не має сумніву, що у допомозі благодаті, про що досі йшла мова,  не обійшлось
без втручання у людську свободу. “Свобода,  пише Феофан,  полягає в тому, щоб
виконувати свої дії без будь-якого насильства чи захоплення ззовні, або із середини,
175
Послание к Солунянам.  Московский Сретенский монастырь. Паломник – Правило веры, 1998.  С. 236.
176
177
178
веры. – Москва, 1999. – С. 225.
61
безпосередньо від особи. Характерною рисою особи є незаллежність і
невимушеність”179. Ми вже згадували, що основу людської життєдіяльності становить
зв’язок з Богом, гармонійна співдія всіх сил та здібностей, свобода від гріха. Єпископ
Феофан підкреслює, що тут йде мова не лише про знання будь-яких душевних проявів,
а зокрема тих, які мають пряме відношення до морального життя. “Совість – говорить
Феофан Затворник,  я називаю практичним знанням. У цьому відношенні можна
сказати, що вона є силою духа, яка усвідомлюючи закон і свободу, визначає їх взаємне
відношення”.180 Таким чином вона природно пов’язана з Богом і часто називається
голосом Божим у людині. У людині – грішника всі ці елементи відсутні, тому Феофан
називає таку людину мертвою. Якщо людина просить Духа  Дух її сповняє; а совісті зі
страхом Божим, що бажають схилити людину до добра – благодать їм допомагає це
зробити, так само і усьому іншому. Благодать уділяється тою мірою, якою людина
просить і очікує. “Назагал, виправлення людини повитнно бути справою не тільки
благодаті, але і свободи. Благодать в цьому випадку діє, якщо людина співдіє,” 181 –
зауважує Феофан. Тому благодать немов би супроводжує людину у її спасенному
подвизі, а не оволодіває нею як оволодіває гріх. Вона утверджує в ній сили вчинити і
пізнати те, що сама людина зробити не зможе. “Благодать, прийшовши, не приносить із
собою багато відомостей, але навчає людину уваги і ніби зобов’язує до ретельного
розгляду речей; вона не вияснює їй законів мислення, але вливає любов до істини, яка
не дозволяє відхилятися від правдивої дороги і занадто надіятись на другорядності
речей, тобто кладе її на справжню середину і утверджує в ній те, чого вона сама по собі
179
Издательство Свято-Успенского Псково-Печерского монастыря, 1994. – С. 207. Пор. Феофан Затворник.
Письма о христианской жизни. Поучения. – Москва, 1997.  С. 418.
180
веры. – Москва, 1999. – С. 228.
181
62
зробити не може”182. Таким чином Божа благодать надає вартості нашим душевним
якостям, все підносить та освітлює.
Постараємось глибше дослідити присутність благодаті у людині за допомогою
вищесказаного і детальніше поглянути на дію совісті що є ціллю цього дослідження.
Як ми бачили у попередньому розділі боротьби совісті і пристрасті – совість у
гріховному стані в законодавчому, в судовому і виконавчому напрямку стає не
правильною, та навмисно викривлюється ради пристрасті.183 Тому і немає кому
боротися з пристрастю. У людини, котра звернулась до Бога і відновлює благодійне з
Ним спілкування, заблукша совість опам’ятовується і виправляється викривлення у всіх
трьох своїх напрямках. Тут святитель пише, що: „перший промінь благодаті падає на
совість і своїм Божественним вогньом очищує її, як золото в горнилі. Коли ж
здійснюється повернення відновлюється спілкування з Богом, тоді повертається совісті
первісна сила”184. Отож, совість володіє усіма способами для виправлених дій.
Серце, яке не сповнене благодаттю,  камінь. Все святе у ньому тільки мерехтить,
або відбивається назад залишивши його як було  холодним. Коли грішник
навертається швидко починає відчувати цю окам’янілість і через те перше, що просить
Господа, щоб вибавив його від закам’янілої нечутливості і дарував правдиві сльози
покаяння185. Відновлюючи зруйновані гріхом сили, зауважує святитель, благодать у
першій своїй дії підносить на серці і очищує духовне почуття, скріплюючи совість і
страх Божий. Тепер глянувши на себе через совість, душа бачить всі свої помилки та
роздумує зробити те чи інше для свого виправлення; але не знаходить в собі ні сил, ні
навіть заохочення до добрих дій.
182
183
184
185
63
Бажаючи зробити перший крок до навернення грішник починає розмірковувати
над очевидною думкою  чи не перейшов він ту лінію з якої немає повернення од Бога,
чи не зіпсував він себе до тієї міри, що сама сила Божа не зможе зробити з нього що-
небудь доброго,  ця думка вражає його через страх Божий. Діючи як законодавець,
совість “показує закони, згідно з якими потрібно діяти розумно-свобідній істоті і
схиляти до цього волю силою свого зобов’язання”186. У цій метушні людина звертається
до Бога милосердного, але совість своїм угризінням представляє їй Бога правосудного і
страшного карателя беззаконних187. Покарання за гріх лякає грішника, а представлені
совістю його прогрішення пригнічують. З цього місця на думку святителя Феофана
людина починає страдати. Вона обмірковує все своє життя і не знаходить жодного
доброго діла, за яке визнала б себе достойною (возрения) споглядання Божого, бачачи
перед собою лише вигнання на вічні муки. “Страх і трепет приходить на неї і покриває
її тьма. Душа у цей час деяким образом торкається неначе вічних мук” 188. Благодать
проводить душу через весь цей пригноблюючий стан, через угризіння совісті, через
страх і трепет, а відтак, коли потрясіння звершує свою дію і людина усвідомила свої
прогрішення  благодать підносить її на хрест і через нього вливає у серце надію
спасіння.
Совість буде нагадувати новонаверненому грішнику цей страх і трепет у весь час,
як тільки якась пристрасть захоче потривожити мислячу сторону людини, ми про це
частково згадували у попередніх розділах цієї дипломної. Страх, який виробляється
згідно того, що буде нагадувати совість,  стає захисником людини перед упадками.
“Цей спасаючий страх не залишає душі під час цілого процесу виправлення: тільки
спочатку він служить поштовхом у переломі з грішної хвороби, а відтак залишається в
186
187
188
64
душі як захисник від упадку, нагадуючи їй про те, куди веде гріх” 189. Таким чином
благодать через совість наводить на людину спасаючий страх за себе увесь час її
виправлення. Це триває навіть до кінця життя, якщо душа не встигне піднестись до
того стану у якому страх розчиняється у любові190.
Можна сказати, що головною ціллю благодаті у її супроводі складається в тому,
щоби постійно тримати людину у ясному усвідомленні своїх немочей. Оцінивши
гідність помислів, людина ясно пізнає хто вона і що залишається їй робити. Звідси
можна зрозуміти великі труди, незвичайні бдінія і надзвичайні пости святих
подвижників. Вони з сльозами шукають якийсь неоцінимий скарб, який мали, але якого
тепер немає,  це велика туга по небесній вітчизні.
Проте, хоч така висота і є досяжною для людини, котра посвятила себе Богу,
натомість постійно утриматись на ній не можливо. “Цього не може винести людська
природа. Один святий чоловік,  каже Феофан,  молився Господу: “Господи! Ослаби
мені хвилі благодаті Твоєї, бо інакше помру від повноти блаженства.” 191. Тому
ідеальний ступінь не даний людині.
Минає час і болі забуваються, рани загоюються і людина знову зустрічається з
гріховними помислами, які не раптово виходять з її серця. У Феофана ми зустрічаємо
те, що ні благодать, ні совість не змушують волю людини до якихось конкретних дій у
їхню користь  вони надають волі право вибору. Людина сама має вибрати чи
залишитись з Богом під дією благодаті, чи піддатись гріху, котрий не з меншою силою
приваблює її. “У цей же час зі сторони благодаті через совість до волі приходять
законні вимоги, котрі звичайно на першому кроці спокуси бувають сильніші від
гріховних рухів, або, у крайньому разі, рівносильні їм. Якщо людина зверне всю свою
душу до вимог благодаті: то гріховні помисли швидше чи помалу витиснуться із душі і
189
190
Пор.: Феофан Затворник. Письма о христианской жизни. Поучения. – Москва, 1997. – С. 426-427.
191
65
у ній запанує спокій”192. Коли ж дух впливає на волю, то вона спонукає до діл, не тому,
що вони потрібні, корисні чи приємні, а тому, що вони гарні, добрі та справедливі, не
звертаючи увагу на те, що вони не дають жодної користі, а часом здійснюються за
рахунок дочасної вигоди. Вершиною цього стремління душі до чеснот є відречення від
усього дочасного заради осягнення величі і краси світу невидимого, пізнаваного через
дух, тому “не тільки краси шукає душа, ведена духом, але вияву в прекрасних формах
прекрасного невидимого світу, куди потягає її своїм впливом дух”193.
Якщо на противагу цьому людина вибире гріховні помисли, хоча б затримає їх у
собі, а не прожине з ненавистю, як це вже згадувалося у попередньому розділі про
пристрасті, то людина поступово, крок за кроком загрузне у грісі і впаде, заглушивши
совість і вигнавши благодать,  грішник губить свободу. Ставши рабом гріха, він
слухається його у всьому, як тварина свого інстинкту. Тьма осліплює такого грішника,
він не бачить куди іде і не бачить своєї загибелі. Інша душа знову падає і знову встає,
декілька раз падає і декілька раз встає. Поміж тим чуття її все більше і більше німіє,
грубне, стає жорсткіше, тим, очевидно, менше стає спосібною сприйняти збудження,
безчуттєвою для благодаті, та викривлює совість, щоб не відчути своє гріховне
положення194.
Отже, у цьому розділі ми побачили, що як око прагне світла,  так душа прагне
світла благодаті, бо адом для неї стає життя у грісі. Тоді знову вона мусить загорітись
ревністю, прислухатись до голосу своєї совісті, підкоритись супроводу благодаті і
наново перейти через страх та сльози, щоб знову увійти в чин істинних чад Церкви, по
життю і духу. Відновлення внутрішнього порядку в людині, в якому першочергову
роль відіграє її дух, здійснюється дією Божої благодаті і включає обов’язково згоду
особистої волі людини. Значення Божої дії єпископ Феофан описує так: “Благодать
192
193
194
66
робить людину сильною на життя в Бозі. Утверджуюи її дух, вона вводить її в живе
спілкування з Богом, яке дає початок життя в Бозі”. 195 В іншому місці він пише
наступне: “Коли дух пробудиться благодаттю, тоді людина не лише в духовному ревна,
але й все душевне, тілесне, сімейне і суспільне туди спрямовує і одухотворює”. 196
Сповнившись благодаттю, викривлена совість повертає собі всю первинну силу. Тоді
ніщо не зможе перешкодити голосу Божому – закону совісті, – що проходить до
глубини душі. У цьому відношенні можна сказати, що совість є силою духа, яка
усвідомлюючи закон і свободу, визначає їх взаємне відношення і спрямовує людину на
правильну дорогу обожествлення, – глибшого пізнання Бога до міри чистого Його
споглядання, насолоджуючись красою Божественного світу. У першому розділі ми
читали що совість є властивістю і стороною духа, та є представником Слова Божого.
Зараз можемо потвердити думку Феофана про те, що завдяки благодаті совість неначе
вводить людину у світ Божественний і одночасно формує з неї “... громадянина того
світу, куди вона має з часом пересилитися”197.
Висновок
Святитель Феофан Затворник (1815-1894) випрацював і описав власну систему
духовного вдосконалення. Не малу роль у системі вдосконалення людини займає
совість, поняття і значення якої ми намагались викласти.
Не відкидуючи традиційної трихотомії, тобто поділу людської особи на дух, душу
та тіло, Феофан описує діяльність трьох головних сил: пізнавальної, діяльної та
чуттєвої на трьох рівнях: духовному, душевному та тілесному. Вони об’єднюються у

195
веры. – Москва, 1999. – С. 226.
196
Творения иже во святых отца нашего Феофана Затворника. Толкование посланий апостола Павла.
Послание к Римлянам.Паломник. Правило веры. – Москва, 1996. – С. 790.
197
67
нашому особовому центрі – „Я”, разом з різнорідними силами, частинами та
властивостями. Між духом, душею та тілом існує певна єрархія. Вищість чи першість
надається духові, який одуховнює душу і підпорядковує собі тіло.
Духовна сторона людського життя є одною з найголовніших чинників у історії
спасіння людини, у її піднесенні над земним сотворінням, у стремлінні людини до
свого Батька, та свого Дому. Дух  найвища сторона людського життя, сила, яка
потягає її від видимого до невидимого, від тимчасового до вічного, від творіння до
Творця, яка характеризує людину і відрізняє її від усіх земних сотворінь.
Совість займає одне з найвирішальніших місць у духовному житті людини, у її
спокою і її меті, яку показує дух,  а це пошук Бога. Совість називають практичною
свідомістю. У цьому відношенні можна сказати, що вона є силою духа, яка
усвідомлюючи закон і свободу, визначає їх взаємне відношення. Визнаючи природній
“символ віри”, де всі люди знають, що є верховна істота, Бог,  дух людини благоговіє
перед Ним і наповнюється страхом Божим. Совість, за святителем,  є тою стороною
людського духа, котра опираючись на природній символ віри і накреслені в дусі Богом
вимоги святості, скеровує дух, щоб у правді і благості догодити Богові. Совість є
судією і потішає за правильне, та картає за неправильне виконання Божих приписів.
Дух шукає і бажає торкнутися Бога, бо тільки в Ньому він знаходить спокій. Цей пошук
і бажання Бога переростає у спрагу Бога, яка більше виражається тоді, коли людина
чим раз то більше, не задовільняється нічим тваринним. Дух не може сам осягнути
своєї цілі, силу для цього він отримує від Божої благодаті, яка сходить на нього. Для
цього людині потрібно, як каже Феофан, утримувати в собі гармонійний стан, що
виявляється підпорядкуванням нищим силам душі і тілу вищим  духові. Завдяки
співдії духа з душею,  душа являється возвишеною і ця гідність відрізняє її від усіх
земних сотворінь.
68
Сторона душі теж відіграє не малу роль у формації людського існування,
особливо тоді, коли душа не бажає коритися духові, відходить від Бога та погружається
у свої турботи і пристрасті. Совість, будучи феноменом духовної сфери людської
істоти, впливає на всі виміри її існування. Душа вся звернена виключно на влаштування
нашого тимчасового буття – земного. І всі пізнання її будуються тільки на основі того,
що дає досвід, і діяльність її обернена на задоволення потреб тимчасового життя.
Совість вкаже на помилки і якщо воля душі буде схильною до Бога, і має на меті світ
божественний, то виконуючи поручення совісті забезпечується спокій серця та
присутності у ньому Бога.
До тілесної сфери людини Феофан зараховує і ту частину душі, яка допомагає тілу
здійснювати свої основні функції: живлення, рух і подразнення. Тіло є найближчим
знаряддям душі і, за словами святителя єдиний спосіб її визначення назовні в цьому
світі. Це перше його призначення. Тому по своєму складу тілоо повністю пристосоване
до душевних сил. Причому, тіло є чимось зовнішнім для душі, тим, що вона повинна
відділяти від себе і, приймаючи за своє, не зливатися з ним”
…---…---…---….-----…..---------……………-------------……..--------.
“Один Господь є переможцем усіх наших немочей, а прихилити Його силу можна
тільки молитвою. Вона є джерелом усього досягнення… Дія ця дуже проста. Стоячи
умом перед Господом, у благоговійному стані, не відриваючи від Нього очей ума,  у
цьому все. Чиста совість перед Господом і людьми є умовою цьому”198.
198
Феофан Затворник. Письма о христианской жизни. Поучения. – Москва, 1997. – С. 19-20.
69

Антропологія Феофана Затворника

Uploaded by

Document Information

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Антропологія Феофана Затворника

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

Зміст

Розділ І. Антропологічне вчення Феофана Затворника. …………………….. 2

1.1. Духовна сторона людського життя. ………………………………………. 4

А) Прояви духовного життя у християнина і невіруючого…………………… 4

Б) Головні прояви духовного життя……………………………………………. 5

В) значення благодаті для духовного життя……………………………………. 7

Г) Гармонійний стан людини……………………………………………………. 8

1.2. Душевна сторона людського життя. ………………………………………. 11

1.3. Тілесна сторона людського життя. ………………………………………. 14

Розділ ІІ. Положення совісті у антропологічній системі

2.1. Світлість душі і роль у ній совісті. ……………………………………….. 19

2.2. Внутрішній безлад людини і роль совісті у налаштуванні внутрішньої

2.3. Сповідь і совість.……………………………………………………………. 30

2.4. Роль совісті у духовній ревності. ………………………………………… 33

2.5. Пристрасті і совість.……………………………………………………….. 37

2.6. Співдія совісті і благодаті…………………………………………………. 41

З самого свого народження людина старається дослідити навколишній світ з усіма

його барвами та новинками. Вона намагається дослідити походження пізнаваних речей,

складає внутрішню родину людини; світу, у якому за допомогою гармонійної співдії

Бог, котрий є і Законодавцем – буде судити її як строгий і справедливий суддя? Часами

досяжного. Хто допоможе і завдяки чому людина може повернутися у свій

гармонійний світ – світ спокою і благодаті, - чи не завдяки своїй совісті?

Мета цієї праці – дослідити місце совісті в антропологічній системі Феофана

Затворника та показати її значення і роль у духовному житті християнина.

Для того, щоб повніше і зрозуміліше представити положення совісті у людині, її

зв’язок з душею, ревністю, з пристрастями, благодаттю і ін., вважаємо за доцільне

подати також і внутрішню структуру людини так, як її бачить єпископ Феофан

співвідношенні та взаємодії сил і частин людської особи. Доцільність такого огляду

пояснюється також і тим, що святитель Феофан Затворник творить власну, складну, та

незвичну на даний час, антропологічну систему, яка хоч і зберігає святоотцівську

авторів. Не відкидуючи традиційної трихотомії, тобто поділу людської особи на дух,

чуттєвої на трьох рівнях: духовному, душевному та тілесному. Ця наукова думка

пояснити ціль обраної теми дипломної роботи.

Ми зустрілися із недостатністю критичного матеріалу, що зумовило вибрати

аналітичний метод дослідження. Згідно цього праця звузилась виключно до

оригінальних творів Феофана , виділення у них думок, котрі, прямо чи опосередковано,

стосуються теми совісті, систематизацію зібраного матеріалу та його виклад. Вчення

творів і складає пряме чи додаткове відношення до його думки. У праці міститься

літератури майже не представлено, так як праця побудована на джерелах.

Під час написання праці виникла проблема з браком української богословської

потрібно було перекладати їх ситуаційно дивлячись на контекст чи описово. У іншому

втратити глибини значення при перекладі.

“Багато людей тому і не живуть, як потрібно, що думають, нібито правила про це

достовірне життя нав’язуються ззовні, а не ісходять з самого єства людини та не нею

потребуються. Якщо б були переконані, що так є, не перечили б їм і не відступали б від

них. Однак, як ще інакше жити чоловіку, як не так, як він створений”1.

Святитель Феофан Затворник у своєму антропологічному підході старається

антропологічну систему, яку він глибоко обгрунтовує на біблійному, антропологічному

особи під трьома аспектами, що визначається поєднанням: “різних сил, здібностей та

різних частин, які входять до її складу”2. Все, що відбувається у нашому нутрі,

незалежними властивостями: свідомістю, розумово-свобідною самостійністю та

тваринному, душевному та духовному.

тут безпосередньою якістю особи, немов би її пояснення. Свідомість може нормально

особливим видом свідомості є самосвідомість, або самопізнання. Ненормальним станом

у випадку опанованості злим духом.

Святитель приділяє великого значення життю духовном у, зосередженню на

користується людина, та життю божественному у якому обожествлюється людина.

Однак, Феофан не відокремлює життя тілесне та душевне від життя духовного, а

говорить про їхню важливу взаємодію та гармонію.

Досліджує Феофан три сторони людського життя: тілесне, душевне, та життя

духовне, у якому визначне місце приділяє совісті. Розглянувши співвідношення всіх

сил, частин та властивостей, добре було б подивитися як проявляється їх

життєдіяльність та як відбувається взаємодія між собою. На даний час було б доречним

нам зрозуміти роль і місце совісті у духовному подвизі людини, у її гріхопадінні та