Вчення святих отців про гріховні пристрасті і боротьбу з ними

Вступ
Зі Священного Писання ми дізнаємось про те, що людина була
створена «по образу та подобі» Бога (Бут. 1, 26) «вельми доброю» (Бут. 1,31).
Але порушення заповіді та падіння через непослух Адама і Єви, яке
відбулось через зловживання вільною волею, спотворює та заражає гріхом
людську природу. Людина користувалася свободою у сфері моральних дій,
маючи повну можливість ухилятися у бік зла. Ця можливість під впливом
спокушання диявола здійснилась у житті перших людей. Наслідком падіння
стало спотворення розумної природи людини, потемніння та ослаблення
розумної сили у зв'язку зі зростаючим впливом нижчих нерозумних потягів 1.
Через падіння перших людей гріх увійшов в світ. По слову ап. Іоанна
Богослова: «Гріх то беззаконня» (1 Ів. 3, 4), тобто гріх є спотворенням
закону, порядку, який даний Богом, переміна ідеї всього творіння, якою воно
живе, тієї Премудрості, в якій є сенс світу. Простіше, гріх – це порушення
Божої волі про нас, про спосіб людського існування. Гріх вражає «дух»,
тобто розумну природу людини, яка відмежовується від Бога. Людина
зробила себе центром своєї життєдіяльності, порушивши встановлену Богом
ієрархію. Це стало причиною того, що всередині людської природи також
відбулось спотворення: дух, покликаний керувати душею і тілом як
божественне начало у людині, не зміг зберегти своє покликання після
гріхопадіння. Чудово виражається В. Лоський: «Первозданная иерархия
человеческого бытия… оказывается перевернутой. Ум-дух должен был жить
Богом, душа – духом, тело – душой. Но дух начинает паразитировать на
душе, питаясь ценностями не Божественными – подобными тем автономным
доброте и красоте, которые змий раскрыл женщине, когда привлек ее
внимание к древу. Душа, в свою очередь, становится паразитом тела –
возникают страсти. И наконец, тело становится паразитом земной вселенной:

1
Григорьевич В. М. Учение Отцов Церкви о страсти // Богословский вестник 1911. Т.2. №5. С. 248.
убивает, чтобы питаться, и таким образом обретает смерть»2. Таким чином
богослов описує входження гріха та пристрасті в життя людини.
Для святих отців тема боротьби з пристрастями є невід’ємною
складовою християнського духовно-морального вдосконалення. Адже
досягнути обоження та виконати волю Божу про людину можливо лише
відкинувши пристрасті, які стали ніби «другою природою». Без прикладання
зусиль цього досягнути неможливо, адже пристрасті неначе хвороби, які
поражають душу людини. Велика кількість монахів-аскетів та подвижників
благочестя, основуючись на власному досвіді, у своїх трудах висвітлили
основні аспекти вчення про розвиток пристрастей, їх види та боротьбу з
ними. Для них розуміння пристрастей ґрунтувалося, перш за все, на досвіді
боротьби та подолання, саме в цьому полягає цінність та унікальність
духовного діяння, яким ми бачимо ранньохристиянське чернецтво. Святі отці
жили у виняткових умовах аскетичного подвигу, спрямованого на очищення
душі від пристрастей та відновлення богоподібного образу людини, це була
їхня головна справа. Тому християнським подвижникам відкрились
принципи і закони духовної боротьби зі злом на шляху духовного
вдосконалення. За допомогою їх настанов та при підтримці Божої благодаті
людина має можливість стати на шлях боротьби для очищення себе від
гріховних пристрастей.
1. Поняття «пристрасть» у святих отців
Дуже часто в християнській духовній літературі фігурує поняття
«пристрасть». Важливо зрозуміти, що саме мають на увазі святі отці, коли
оперують цим поняттям. Слово «пристрасть», грецькою πάθος (пафос),
використовується християнськими подвижниками в декількох значеннях.
Варто відзначити, що святоотцівські визначення поняття «пристрасть» дуже
схожі між собою, не залежно від того, до якого століття відноситься той, чи
інший автор. Дослідники вважають, що ці визначення значною мірою
виявляються запозичені Отцями та вчителями Східної Церкви з еллінської
2
Лосский В. Очерк мистического богословия Восточной Церкви. Догматическое богословие. СТСЛ, 2012. С.
479-480.
філософської традиції. Наприклад, Немезій Емеський, преп. Іоанн Дамаскин
та багато інших використовують формулу Аристотеля: «Вообще же и в
общем смысле страсть живого существа есть то, за чем следует удовольствие
или печаль — ведь за страстью следует печаль; и не сама страсть есть печаль,
потому что бесчувственное, претерпевая, не испытывает боли»3. Бачимо, що
тут пристрасть не має яскраво вираженого морально-негативного
забарвлення, а навпаки, пристасть, πάθος - означає переживання чогось.
Інше визначення страсті, яке зустрічається у християнських авторів,
запозичине у Галена і означає «нерозумний рух душі»4. Розуміння пристасті
як деякої страдаючьої сили душі, без жодного морального відношення,
знаходимо у преп. Іоанна Дамаскина: «Страсть есть чувственное движение
желательной способности, вследствие воображения блага или зла»5.
Схожі поняття знаходимо також у преп. Максима Сповідника, який
вважає, що взагалі пристрасність людини є природною нормою, вона була
притаманна людині ще до гріхопадіння. Він говорить, що «страстная часть
души разделяется, как говорят, на то, что подчиняется разуму, и на то, что
разуму не подчиняется… А удобопокорное разуму разделяется на два:
вожделевательное (ἐπιθυμητικόν) и гневное (θυμικόν)… Удобопокорному
разуму свойственно направляться разумом и подчиняться ему. Затем
вожделевательное разделяют на удовольствие (ἡδονή) и печаль (λύπη). Ибо
вожделение, будучи удовлетворяемо, соделывает удовольствие, а не
удовлетворяемо – печаль»6. Таким чином, святий вказує на пристрасть, як
силу створеної Богом душі, яка по природі та по логосу не є гріховною.
Пристрасть є складовою нерозумної частини душі, і якщо вона
«естественным, так сказать, «нормальным» образом приводится в движение
высшей разумной частью души, а не действует сама по себе, как бы
3
Малков П. Ю. Учение святых отцов Восточной Церкви о страстях (в его взаимосвязи с учением о
человеческой природе и призвании ее к обожению). Електронний ресурс. URL:
https://bogoslov.ru/article/1245518 (дата звернення: 18.10.2022).
4
Там само.
5
Иоанн Дамаскин, преп. Точное изложение Православной веры // Творения преподобного Иоанна
Дамаскина. Источник знания. М., 2002. С. 217-218.
6
Цит. по: Малков П. Ю. Учение преподобного Максима Исповедника о страстях. Електронний ресурс. URL:
https://pravoslavie.ru/100677.html (дата звернення: 18.10.2022).
«вырываясь» из подчинения высшему началу, – оказывается способна
осуществить свое предназначение в согласии с силами, возможностями и
призванием человеческой природы, с Божественным замыслом об образе ее
жизни и существования»7.
Коли ж цього не відбувається, має місце інше розуміння пристрасті, як
гріховної звички, коли у людини, яка знаходиться у полоні гріха, дві
найважливіші здібності нерозумної душі – бажання та гнів – виходять з
підпорядкування розуму. Простіше, пристрасті – це переважаючий вплив
нижчих нерозумних потягів душі, над розумною силою. Пристрасність – це
«строй душевной жизни, когда руководящим началом жизни и деятельности
человека служит плотское начало, совершенно возобладавшее над высшей
часть человеческого существа»8. Свят. Феофан Затворник говорить, що
гріховна пристрасть – це «постійне бажання грішити відомим чином, або
любов до гріховних будь-яких справ чи предметів» 9. Пристрасті
повідомляють хибний, неправильний напрямок життєдіяльності людини. Без
очищення від пристрастей душа не лікується від гріховних недугів. За
святоотцівським уявленням, пристрасті – це насамперед хвороби душі, через
які страждає тіло. Преп. авва Ісайя говорить, що «пристрасті є рани душі, які
відокремлюють її від Бога. Блаженний, хто чистий і вільний від
пристрастей»10.
Таким чином, Г. Шиманський підсумовує: «Слово «страсть» (по-
гречески «пафос») употребляется обычно в нескольких значениях: 1. В
смысле душевного и телесного страдания, душевного волнения, настроения и
др., а также в значении подвига, как сознательного принятия на себя тяготы
мученичества. 2. В смысле сильного движения (возбуждения) чувства, из
необузданного влечения, сильного душевного желания, возбуждающего
греховное чувство, а у свв. отцов – чаще всего в смысле наклонности или
7
Малков П. Ю. Учение преподобного Максима Исповедника о страстях. Електронний ресурс. URL:
https://pravoslavie.ru/100677.html (дата звернення: 18.10.2022).
8
Григорьевич В. М. Вказ. твір. С. 252.
9
Феофан Затворник, свят. Начертание христианского нравоучения, издание 2-е. М.: Правило веры, 2010 г., с.
546.
10
Исаия авва, преп. Слово 28. О ветвях греховного зла, 1 // Добротолюбие. Т. 1. М., 2004. С. 400.
навыка ко греху, постоянного и сильного влечения, стремления ко греху» 11.
Важливо вказати, що в даному творі мова буде йти виключно про розуміння
пристрасті як порочний, гріховний стан людини, пристрасть як синонім слова
гріх. Преп. Іоанн Ліствичник говорить, що «Страстью называется уже самый
порок (греховный помысл, осуществляющийся в греховном деле), от долготы
времени вгнездившийся в душе и через навык, сделавшийся как бы
природным ее свойством, так что душа уже произвольно и сама собою к нему
стремится»12.
2. Походження гріховних пристрастей та їх вплив на людину
Як уже було вказано вище, аскетичне вчення про пристрасті
основується на Біблійному вченні про гріхопадіння перших людей, через
зловживання свобідною волею. Внаслідок чого відбулась зміна духовного
устрою людини. Розлад і односторонній напрямок сил людини знаходить
свій найбільш повний і характерний вираз у пристрастях. Пристрасті стають
ніби другою природою людини, ядром почуттів і бажань, під впливом яких
особа реагує на різні життєві обставини та ідеї, які виникають у її свідомості.
Власне у пристрастях і виражається відпадання людини від живого союзу з
Богом унаслідок переважання егоїзму у його життєдіяльності13. Тобто,
причина появи пристастей – це віддалення від Бога, внаслідок чого, людина
зосереджується на собі, тобто заражається самолюбством та егоїзмом. «Когда
человек мыслию, сердцем и желанием отвращается от Бога, а вследствие того
и от ближних, то естественно останавливается на самом себе – себя
поставляет средоточием, к которому направляет все, не щадя ни
Божественных уставов, ни блага ближних»14.
По вченню Немезія Емеського душа умовно поділяється на дві частини
– розумну та нерозумну. В свою чергу нерозумна частина має дві складових –

11
Шиманский Г. И. Учение святых отцов и подвижников Православной Церкви о борьбе с главными
греховными страстями и о христианских добродетелях. - М. : Изд. Сретенского монастыря, 2006. С. 35.
12
Иоанн Лествичник, преп. Лествица, возводящая на небо. М.: Изд-во Сретенского монастыря, 2013. С. 221.
13
Зарин С. М., проф. Православная аскетика.Електронний ресурс. URL: https://azbyka.ru/otechnik/
Sergej_Zarin/pravoslavnaja-asketika/#0_23 (дата звернення: 18.10.2022).
14
Шеховцова Л. Ф. и др. Преодоление страсти аскетическими и психологическими методами. М.: Изд-во
Московского подворья Свято-Троицкой Сергиевой лавры, 2014. С. 9.
та, яка не підкорюється розуму і та, яка підкорюється. Перша - містить у собі
початок всіх фізіологічних сил живого організму: живильну, пульсову та
сперматичну сили. Друга в свою чергу поділяється на чуттєво-бажану та
емоційну, саме ці частини тісно пов’язані з пристастністю душі і породжують
побажання (ἐπιθυμία) та гнів (θυμός). «Вот эти-то силы и могут проявить себя
(и проявляют себя так в падшем человеке) негативно, губительно, когда они
освобождаются из-под власти разума, перестают ему повиноваться» 15. Саме
тут зароджується гріх та пристрасть.
У святоотцівській письмовій спадщині пристрасті прийнято розділяти
на тілесні та душевні. Однак варто зауважити, що святоотцівська думка
наполягає, що у людській природі «ініціатором» нашого поневолення чи
душевною, чи тілесною пристрастю завжди є людська душа. Преп. Максим
Сповідник говорить, що пристасть є протиприродний рух душі16.
Пристрасть – це гріховний навик душі, який від довгого часу і частого
повторювання гріху став ніби природною складовою. Тут важливо звернути
увагу на те, що пристрасть з’являється внаслідок довготривалого і частого
повторювання гріху, від чого виникає звичка до гріха, яка переростає в
пристасть. Як було сказано вище пристрасть виникає від самолюбства, і є
насамперед хворобою волі, яка не може протистояти довготривалому
гріховному бажанню, проте як наслідок впливає на весь психофізичний склад
людини.
Розвиток пристрасті починається від поступового, зростаючого впливу
помислу на душевний стан людини. Святі отці створили досить детальний
опис появи гріха від гріховного помислу, який переростає в пристрасть.
Наприклад, преп. Іоанн Ліствичник виражає відомий шлях розвитку гріха:
«1) приражение или прилог; 2) сдружение или сочетание; 3) сосложение,
соизволение; 4) борьба; 5) навык; 6) пленение; 7) страсть» 17. Шлях
15
Малков П. Ю. Учение святых отцов Восточной Церкви о страстях (в его взаимосвязи с учением о
человеческой природе и призвании ее к обожению). Електронний ресурс. URL:
https://bogoslov.ru/article/1245518 (дата звернення: 18.10.2022).
16
Максим Исповедник, преп.. Главы о любви, 16 //Творения преподобного Максима Исповедника. Кн. 1. М.,
1993. С. 109.
17
Нейфах Г., прот. О страстях и покаянии : аскетика для мирян. М.: Правило веры, 2009. С. 55-59.
зародження під впливом помислу до здійснення гріха детально описаний
святими отцями та узагальнений дослідниками аскетичної святоотцівської
спадщини. Для нас важливим є початок та кінець цього шляху, тобто
гріховний помисел, який ззовні входить в нашу душу, та кінець шляху –
привичне повторення гріху. Дослідники помічають, що «после многократных
падений порок переходит в незаметную привычку сердца и становится как
бы исходящим изнутри нас. В самих нас, уже без внешних прилогов, вновь и
вновь начинает возбуждаться, даже без помощи дьявольской, желание
повторения греха. И вот это именуется страстью»18. Гріховні пристасті саме
тим і небезпечні, що вони затьмарюють розум і людина їх не помічає. І
пристрасть вже сама по собі, без усілякого зовнішнього впливу породжує
гріховну поведінку, як цілком звичну та необхідну. Підсумовує. Г.
Шиманський: «Посредством привычки страсть пользуется как духовными,
так и телесными органами для служения греху, а когда уже органы
приобретают большой навык ко греху (привычку), они, в свою очередь,
приводят страсть в движение. Между ними устанавливается полное
взаимодействие»19. Тіло стає працівником душі для задоволення пристастей.
По ідеї, Бог створив людину вільною від гріховних пристрастей, і в
людині немає природнього джерела для пристрасті. Проте, паразитуючи в
людині, пристасті являються ніби похідними від падшої гріховної природи і є
не лише видами звички, а й в широкому сенсі – взагалі усіляким зусиллям
людини, направленим проти Божої волі. Тобто, пристасть – це будь-яка дія
направлена проти ества, природи, логосу творіння. Тому саме пристасть
характеризується протиприродними властивостями. Преп. Максим
Сповідник говорить, що пристрасть є зловживанням природною дією, а таке
зловживання способом природної дії з'являється тоді, коли властивий якійсь
силі чи природі рух прямує до протиприродного20.

18
Там само. С. 59.
19
Шиманский Г.И. Конспект по нравственному богословию. Електронний ресурс. URL: https://azbyka.ru/
otechnik/Germogen_Shimanskij/konspekt-po-nravstvennomu-bogosloviyu/5_4 (дата звернення: 19.10.2022).
20
Максим Исповедник, преп. Вопросоответы к Фалассию // Патристика. Труды Отцов Церкви и
патрологические исследования. Нижний Новгород, 2007. С. 53-54
 Таким чином, виявляється що пристрасть – це 1) хибно направлена
сила людської душі, яку Бог такою не створював, а вона змінилась через
прагнення до гріху; 2) протиприродний гріховний стан людини, коли гріх
паразитує на свобідній волі.
3. Види, класифікація пристрастей святими отцями та боротьба з
ними
Основою пристрасті святі отці називають спотворене людське
прагнення до життєдіяльності. Життя душі неможливе в статиці, необхідний
постійний рух. Життя, як постійний рух необхідний та природній для
людини. «Человек постоянно влечётся к тому, чего не достаёт для его бытия.
Влечения в пределах умеренности не только дозволительны, но и законны,
так как в них сказывается голос самой природы, потребности человеческого
существа»21. Реалізація природних прагнень пов'язані із задоволенням. Саме
через спотворення природних потреб діє пристрасть, через обман та
надмірність: «То, что не нужно для поддержания жизни, что излишне и не
требуется, возводится в потребность»22. Як вже згадувалось, пристрасті
можна поділити по потребам людини: є тілесні та духовні потреби, саме їх
надмірність та спотвореність породжує тілесні та духовні пристрасті. До
перших відноситься потяг до їжі, пиття, статевих стосунків та ін. До
душевних належать потяг до істини, добра, краси, любові і т.д.
Взагалі існує доволі багато різних класифікацій, якими користуються
святі отці, коли виражають вчення про гріховні пристрасті. Варто зазначити,
що всі класифікації є умовними, адже кожна пристрасть є взаємо
проникаючою до інших і зазвичай вони всі тісно пов’язані та живлять одна
одну. Один з найперших на три складові усі життєві пристрасті поділяє ап.
Іоанн Богослов, який у своєму посланні пише: «Все, що в світі: пожадливість
тілесна, і пожадливість очам, і пиха життєва» (1 Ів. 2, 16). В святоотцівській
традиції ці три види похоті виражаються наступним чином: пожадливість
тілесна – це «сластолюбіє», що означає любов до насолод, чуттєвість;
21
Григорьевич В. М. Вказ. твір. С. 248.
22
Там само. С. 249.
пожадливість очам – «сребролюбие», тобто своєкорисливість; пиха життєва –
«славолюбіє», тобто самопіднесення. «Все отцы говорят, что всякая страсть
рождается от сих трёх причин: сластолюбия, славолюбия и сребролюбия» 23, -
говорить авва Дорофей.
Відомою є класифікація страстей по походженню, генезису, яку, як
вважають дослідники, в IV столітті першим виразив Євагрій Понтійський, а
розкрив преп. Іоанн Кассіан. Вісім основних пристрастей, від яких беруть
свій початок інші – «чревоугодие, блуд, сребролюбие, гнев, печаль, уныние,
тщеславие, гордость»24. Свят. Феофан Затворник пише: «Знай, брате, что есть
восемь помыслов, воюющих с монахом, как говорят св. отцы. Первый –
чревоугодия; второй – злой и срамной похоти; третий – сребролюбия;
четвертый – печали; пятый – гнева; шестой – уныния; седьмой – тщеславия, и
гордости – восьмой»25. Цієї самої класифікації притримується і відомий
дослідник святоотцівської аскетики – свят. Ігнатій Брянчанинов26.
Їх також можна розділити на три групи в залежності від сил душі:
обжерливість, блуд відносять до пристрастей дратівливої сили;
сріблолюбство – до пожадливої («вожделевательной») частини; гнів, печаль,
смуток, марнославство, гордість – до розумної сили душі.
Тілесні пристрасті, чревоугодництво та блуд, полягають в тому, що
людина свідомо свою природню потребу перетворює у привід і джерело
самозадоволення і самодогоджання, доводячи до спотворення і переважання
над іншими сторонами своєї природи. Людина керується початком грубого
егоїзму та самолюбства. Боротьба з цими пристрастями ведеться через
утримання від надмірності. Пристрасть сріблолюбства врачується в
широкому сенсі нестяжательством, а пристрасті славолюбства –
23
Дорофей авва. Слово об ужасе // Преподобного отца нашего Аввы Дорофея душеполезные поучения и
послания с присовокуплением вопросов его и ответов на оные Варсануфия Великого и Иоанна Пророка. М.:
Благовест, 2010. С. 184-185.
24
Флоренская Т. Святоотеческое учение о страстях и психотерапия // Московский психотерапевтический
журнал, 2003, № 3 С. 106.
25
Феофан Затворник, свят. Об осьми главных страстях, святого отца нашего Иоанна Дамаскина // Рукописи
из кельи / Духовное наследие святителя Феофана Затворника. М.: Правило веры, 2008. С. 369.
26
Восемь главных страстей по учению святителя Игнатия Брянчанинова. Електронний ресурс. URL: https://fo-
ma.ru/vosem-glavnyix-strastej-po-ucheniyu-svyatitelya-ignatiya-bryanchaninova.html (дата звернення:
19.10.2022).
смиренномудрієм. Святі отці сходяться в думці про те, що основою або
початком всіх пристрастей головних і другорядних вважається самолюбство.
Наприклад, преп. Максим Сповідник говорить: «Начало всех страстей
самолюбие, конец же – гордость»27.
Боротьба зі страстями розпочинається з того, що людина відвертається
від гріховного життя і повертається до Бога, намагається виконувати заповіді
Божі. «Возможность, основание и условие всех внутренних побед над
страстями полагаются при обращении грешника к Богу и к христианской
богоугодной жизни. Здесь бывает одержана первая победа – победа над
собой – в перемене воли и в предании себя Богу с неприязненным
отвержением всего греховного»28. Така переміна можлива через покаяння, як
переміну свого життя. Коли через благодать розум повертає собі головне
місце в складі людської природи, у людини виникає нелюбов до гріха, та
бажання жити благочестиво. Ця свобода духу має постійно підтримуватись
та живитись насамперед страхом Божим та пам’яттю про Бога. Далі все
життя християнина – це шлях протистояння гріху, який називається аскезою.
Головними інструментами для стримання плоті, яка звикла жити по гріху, є
піст та молитва. Також, «главными упражнениями телесных сил и
средствами стеснения плоти для уврачевания от всего плотского, греховного
и для пользы духовной служат труд и бдение, воздержание и пост, телесная
чистота и целомудрие»29.
Християнські письменники визначають засоби боротьби з основними
пристрастями. Обжерливість лікується через дотримання постів, їжу слід
вживати лише у встановлений час, а закінчувати трапезу до ситості;
намагатись вживати просту їжу, утримуватись від алкоголю, харчуватися, а
не ласувати. Блудну пристрасть слід стримувати утриманням від зайвої їжі,
вина, сну; необхідна часта сповідь, фізична робота, молитва та читання Св.

27
Максим Исповедник, преп. Главы о любви // Творения преподобного Максима Исповедника / Т. 1:
Богословские и аскетические трактаты. М.: Мартис, 1993. С. 128.
28
Шиманский Г. И. Учение святых отцов и подвижников Православной Церкви о борьбе с главными
греховными страстями и о христианских добродетелях. - М. : Изд. Сретенского монастыря, 2006. С. 60.
29
Там само. С. 80.
Письма. Сріблолюбство врачується через милостиню, зміцненню віри у
Промисл Божий та пам'ять смертну. Гнів необхідно стримувати через
виховання терпіння та молитву за того, хто дратує. З печаллю та смутком
слід боротись через молитву зі сльозами, милосердя, роздуми про майбутні
блага і блаженство в раю, прийняття всього, що відбувається, як дару
Божого. Також допомагає праця та терпіння. Марнославство перемагається
через не реагування на похвалу, прагненням не виділятися серед інших,
скромності у мові, одязі та мовчанні. А гордість – через пам'ять про свої
гріхи, пам'ять смертна, міркування про благодіяння Божі, прохання про
прощення, молитва про всі, навіть найпростіші потреби та приписування всіх
добрих справ Богові. «Борьба со всем страстным, греховным начинается с
момента обращения грешника к Богу. Сначала эта борьба ведется, главным
образом, с греховными делами, а когда человек отвыкнет от худых дел, то
брань сосредоточивается в основном на греховных помыслах (худых мыслях,
чувствах и пожеланиях), которые еще продолжают быть в плену греха» 30.
Слід зазначити, перемога над пристрастями і безпристрасність досягаються
виконанням заповідей і утвердження чеснот, головним чином, через любов,
яка є вінцем всього.
Висновок
Досліджуючи святоотцівське вчення про гріховні пристрасті та
боротьбу з ними, слід зазначити, що пристрасть в людській природі є
складовою нерозумної частини душі, яка керує бажанням та гнівом. По
причині гріхопадіння змінюється відношення людини до Бога, руйнується і
природна ієрархія людини, низькі нерозумні пристрасті беруть верх над
розумним началом. До людської природи через гріх на звичку приєднуються
пристрасті, які настільки тісно співіснують, що людина, через пригнічений
розум, вважає їх своїми природніми елементами. Таким чином, пристрасть
означає хибно направлену силу людської душі, яку Бог такою не створював, а
вона змінилась через прагнення до гріху; а також, протиприродний гріховний

30
Шиманский Г. И. Учение святых отцов и подвижников… С. 87.
стан людини, коли гріх паразитує на свобідній волі. Гріховні страсті
розуміються Отцями Церкви як ненормальне та згубне явище, що потребує
його негайного подолання, і рішучої перемоги над ним. Основні пристрасті
розподіляються на три родові групи: «сластолюбие», «сребролюбие» та
«славолюбие». Християнські аскети виділяють вісім основних пристрастей,
від яких беруть свій початок інші: обжерливість, блуд, сріблолюбство, гнів,
печаль, смуток, марнославство, гордість. Боротьба зі страстями починається
через відсторонення від гріховного життя, та повернення до Бога через
покаяння. В покаянні людині дається благодать, яка очищає розум, і він
починає жити по заповідям та волі Божій, починає ненавидіти гріх та тілесні
пристрасті. В християнській аскезі велике значення надається утриманню та
цнотливості. Головна протидія пристрастям досягається через укріплення
християнських чеснот, головні з яких: віра, надія та любов.
Список використаних джерел
Біблія. Святе Письмо Старого та Нового Завіту. пер. І. Огієнко. УБО,
1962 р.

1. Восемь главных страстей по учению святителя Игнатия

Брянчанинова. Електронний ресурс. URL: https://foma.ru/vosem-
glavnyix-strastej-po-ucheniyu-svyatitelya-ignatiya-bryanchaninova.html
(дата звернення: 19.10.2022).
2. Григорьевич В. М. Учение Отцов Церкви о страсти // Богословский
вестник 1911. Т.2. №5. С. 244-251.
3. Дорофей авва. Слово об ужасе // Преподобного отца нашего Аввы
Дорофея душеполезные поучения и послания с присовокуплением
вопросов его и ответов на оные Варсануфия Великого и Иоанна
Пророка. М.: Благовест, 2010.
4. Зарин С. М., проф. Православная аскетика.Електронний ресурс.
URL:
https://azbyka.ru/otechnik/Sergej_Zarin/pravoslavnaja-asketika/#0_23
(дата звернення: 18.10.2022).
5. Иоанн Дамаскин, преп. Точное изложение Православной веры //
Творения преподобного Иоанна Дамаскина. Источник знания. М.,
2002.
6. Иоанн Лествичник, преп. Лествица, возводящая на небо. М.: Изд-во
Сретенского монастыря, 2013.
7. Исаия авва, преп. Слово 28. О ветвях греховного зла, 1 //
Добротолюбие. Т. 1. М., 2004.
8. Лосский В. Очерк мистического богословия Восточной Церкви.
Догматическое богословие. СТСЛ, 2012.
9. Максим Исповедник, преп. Вопросоответы к Фалассию //
Патристика. Труды Отцов Церкви и патрологиче-ские исследования.
Нижний Новгород, 2007.
10.Максим Исповедник, преп. Главы о любви // Творения
преподобного Максима Исповедника / Т. 1: Богословские и
аскетические трактаты. М.: Мартис, 1993.
11.Малков П. Ю. Учение преподобного Максима Исповедника о
страстях. Електронний ресурс. URL:
https://pravoslavie.ru/100677.html (дата звернення: 18.10.2022).
12.Малков П. Ю. Учение святых отцов Восточной Церкви о страстях (в
его взаимосвязи с учением о человече-ской природе и призвании ее
к обожению). Електронний ресурс. URL:
https://bogoslov.ru/article/1245518 (дата звернення: 18.10.2022).
13.Нейфах Г., прот. О страстях и покаянии : аскетика для мирян. М.:
Правило веры, 2009.
14.Феофан Затворник, свят. Начертание христианского нравоучения,
издание 2-е. М.: Правило веры, 2010.
15.Феофан Затворник, свят. Об осьми главных страстях, святого отца
нашего Иоанна Дамаскина // Рукописи из кельи / Духовное наследие
святителя Феофана Затворника. М.: Правило веры, 2008.
16.Флоренская Т. Святоотеческое учение о страстях и психотерапия //
Московский психотерапевтический жу-рнал, 2003, № 3 С. 104-113.
17.Шеховцова Л. Ф. и др. Преодоление страсти аскетическими и
психологическими методами. М.: Изд-во Мо-сковского подворья
Свято-Троицкой Сергиевой лавры, 2014.
18.Шиманский Г. И. Учение святых отцов и подвижников
Православной Церкви о борьбе с главными грехов-ными страстями
и о христианских добродетелях. - М. : Изд. Сретенского монастыря,
2006.
19.Шиманский Г.И. Конспект по нравственному богословию.
Електронний ресурс. URL:
https://azbyka.ru/otechnik/Germogen_Shimanskij/konspekt-po-
nravstvennomu-bogosloviyu/5_4 (дата звернення: 19.10.2022).