Світоглядному ідеалізму Юнга були близькими погляди Іммануїла Канта (1724—1804) —

філософа-ідеаліста, праці якого започаткували німецьку класичну філософію. Для Канта

основоположною була проблема осягнення людиною знання. Здобувають його з «чистого
розуму», оскільки воно наявне у людській свідомості до набуття досвіду й незалежне від
нього. Обґрунтовані філософом «ідеї розуму» не мають адекватних речей, аналогів досвіду,
тому що є абсолютною цілісністю, якої не можна віднайти у межах людського досвіду. Ці
ідеї як ідеали пізнання дуже важливі, оскільки спрямовують практичну та пізнавальну
діяльність людини. У німецького філософа-ірраціоналіста Шопенгауера аналогом
платонівського світу ідей стала світова воля. У головній праці «Світ як воля та уявлення» він
витлумачував світ як світову волю, всюдисущу, вічну і незмінну. Наукове (раціональне)
пізнання вважав обмеженим, адже істинна сутність речей — ірраціональна, її можна
пізнавати лише ірраціонально (за допомогою філософської інтуїції, яка є вираженням
потойбічної волі до пізнання).

Юнгівський архетип — також ідеальний феномен.

Поняття архетипу є результатом багаторазових спостережень, передусім над міфами і

чарівними казками, які містять стійкі мотиви. «Ті самі мотиви, — писав Юнг, — ми
зустрічаємо у фантазіях, снах, мареннях і галюцинаціях сучасної людини. Ці типові образи і
асоціації я називаю архетипними ідеями»1. Ідеальний характер архетипу пов’язаний з
інстинктом. Саме інстинкт як неусвідомлений успадкований процес, що виникає регулярно і
одноманітно, як типова дія, передбачає появу архетипу. Архетип (першообраз), вважав Юнг,
доцільно тлумачити як автопортрет інстинкту, як сприймання інстинктом самого себе.

Архетип (грец. arche — початок, typos — відбиток) — ідеальна, пуста форма, наділена
енергетичною силою, що походить з неусвідомленого і формує уявлення.

Істинна природа архетипу, як і платонівської ідеї, на думку Юнга, не може бути

усвідомлена, оскільки вона ірраціональна. Він розрізняв архетип і архетипний(первинний)
образ.

Архетип пустий і суто формальний, це певна апріорна можливість формотворення, чиста,

одержима силою енергія. Якщо архетипи визначає не зміст, а лише форма, то архетипний
образ, ставши усвідомленим (наповнившись матеріалом усвідомленого досвіду),
визначається відповідно до змісту.

Архетипний образ — спосіб вияву архетипу у свідомості.

Отже, психологічно успадковуються не уявлення, а енергетичні форми, і в такому сенсі вони

відповідають вічним інстинктам. Якщо свідомість є внутрішнім сприйняттям об’єктивного
життєвого процесу, а свідоме розуміння надає діяльності людини форми і напряму, то
неусвідомлене розуміння через архетип визначає форму і напрям інстинкту. Архетип як
ідеальна формотворчість виявляється у матеріалі свідомого досвіду через архетипний образ.
Саме тоді спадщина предків, яка зберігається в кожній індивідуальній душі формально і
несвідомо, має змогу «прозріти» через життєву конкретику. Будь-яка людина наділена
інстинктами і запасом архетипних образів, які їх відображають. Отже, у кожній людині
функціонує колективне неусвідомлене, утворене зі сфери інстинктів і їх відповідників —
архетипів.
Обґрунтувавши поняття колективного неусвідомленого та архетипу як неусвідомленої
форми інстинкту, Юнг вивів фройдівський «суб’єктивний» психоаналіз на «об’єктивний»
універсальний шлях. На основі цього він розглянув неврози не лише як індивідуальний, а і як
соціальний феномен: активізується відповідний часові архетип, назовні вириваються
приховані в ньому руйнівні й небезпечні сили, а людина зі своїми внутрішніми проблемами
може стати його жертвою. Тоді особистий комплекс виявляється як специфічний зв’язківець
між індивідуальним і колективним неусвідомленим, засвідчує індивідуальну психологічну
проблему людини у зв’язку з архетипом. Відповідно, теорію архетипів Юнг використовував
для пояснення історичних, релігійних, художніх феноменів. Наприклад, появу Христа він
трактував як «індивідуальну» і «колективну» проблему: у колективному неусвідомленому
прокинувся архетипний образ боголюдини, саме він захоплює Христа і вириває його із
щоденної суєти, виходячи через Христа на поверхню цивілізації. Загалом ідею БогаЮнг
вважав архетипною, неминуче наявною у психіці кожної людини: саме на цьому й
ґрунтується психологічна істина всіх релігій.

Коли особистість переживає дію архетипу, то виявляє його характерну рису — нумінозність.

Нумінозність (лат. божество) — невидима присутність або така якість видимого об'єкта,
що викликає зміну свідомості на основі глибинного емоційного потрясіння.

Термін «нумінозний» обґрунтував німецький філософ і теолог Рудольф Отто (1869 —1937).
Він визнавав реальне існування релігійного об’єкта, так зване «святе», і характеризував його
як ірраціональну таємницю.

Зустріч із «божественною таємницею» («святим») викликає почуття захоплення, поклоніння

і трепету, виявляє особливі зміни свідомості. Недаремно давні цивілізації цінували досвід
сновидінь і різних видінь як божу милість, що давала змогу вступити в прямий контакт зі
світом божественного.

Архетипний образ, захоплюючи людину, бере її під свій контроль. Тому релігійні вчення
адаптують свідомість до першообразів колективного неусвідомленого:первинні образи
відкривають людині священні смисли і водночас застерігають її душу від безпосереднього
зіткнення з колосальною психічною енергією архетипів. Шляхом міфологізації (оброблення
архетипних образів) через мистецтво відбувається подібне привертання уваги до
переживання колективного неусвідомленого як нумінозного досвіду.

Архетипні образи є джерелом міфології, релігії та мистецтва. Своє «божественне» натхнення

великі митці, на думку Юнга, черпають зі сфери неусвідомленого, створюючи могутні
образи архетипної природи, оскільки творчий процес полягає в неусвідомленому
одухотворенні архетипу. Однак зіткнення з могутньою психічною енергією архетипів може
поставити митця на межу психологічної катастрофи, зробивши його жертвою нумінозного.

В аналітичній психології описані архетипи Великої Матері, Вічної Дитини, Старого

Мудреця, Діви, Духу, Священного Шлюбу та ін.; також архетипи у психічній структурі
людини — Персона, Тінь, Аніма, Анімус і Самість. Отже, додавши до індивідуальних
факторів фройдівської теорії колективно-феноменальні, Юнг розширив психоаналіз
особистості, обґрунтував положення аналітичної психології, яка спирається на універсальні
психічні сутності.

Архетипи Тіні, Аніми, Анімусу

У структурі психіки Юнг виділив архетипи, які наймогутніше впливають на Его. Це
архетипи Тіні, Аніми й Анімусу.

Перед тим як заглибитись у психічну структуру, Юнг виявив соціальну маску, яка
репрезентує індивідуальність, — Персону.

Персона (лат. persona — акторська маска) — компромісне утворення, що виникає внаслідок

пристосування індивідуальності до соціуму, тобто соціальна роль людини, зумовлена
суспільними правилами поведінки.

Персона є зовнішнім характером людини, оскільки її утворює комплекс функцій, які виникли
на основі пристосування Его до зовнішнього світу. Аналізуючи Персону, знімають соціальну
маску («те, що здавалось індивідуальним, в основі своїй колективне»), тобто «персона була
лише маскою колективної психіки», видимістю, а не сутністю.

Якщо Персона виражає зв’язок Его із зовнішнім світом, тобто є первинною «зовнішньою»
психічною конструкцією, то первинною «внутрішньою» психічною конструкцією є Тінь, яка
відображає зв’язок Его з індивідуальним неусвідомленим.

Тінь — сукупність низьких, примітивних несвідомих бажань і потягів людини, що

конфліктують зі свідомістю.

Усвідомлення власної Тіні — це визнання реальної присутності темних аспектів

індивідуальної особистості. Тому Тінь є моральною проблемою, викликом свідомості. Акт
визнання власної Тіні, за Юнгом, — найсуттєвіша умова будь-якого самопізнання.

Розгляд характеристик Тіні дає змогу збагнути, що ця психічна «істота» наділена емоційною
природою і автономією, виступає як «друга особистість»: їй притаманна нав’язливість,
владна присутність і бажання себе виявити. Зустріч із Тінню має важливе духовне значення,
оскільки вона провокує психічний розвиток людини. Ця несвідома сутність, яка з погляду
ортодоксальної християнської релігійності є джерелом зла, у Юнга постала значущим
феноменом: вороже зіткнення свідомості з Тінню — умова повноцінної психотерапії, що
повинно привести до порозуміння між конфліктуючими сторонами.

Оскільки природа Тіні особистісна, її можна осягнути. Невроз означає, що свідомість

зіткнулася зі збільшеною, посиленою Тінню. Однак великі труднощі у пізнанні Тіні, як і в
пізнанні інших психічних сутностей (Аніми, Анімусу), на думку Юнга, виникають тоді, коли
вона постає як архетип — могутній колективний досвід: цілком реально, в межах людських
можливостей «визнати відносне зло своєї природи, але спроба заглянути в обличчя
абсолютного зла виявляється рідкісним і потрясаючим за своєю дією досвідом»1. Архетип
Тіні, що закладає глибину такого пізнання, є відомим мотивом релігії, міфології та
літератури. Так, духовний шлях Христа, за Біблією, полягав у тому, що він відкинув свою
Тінь і нічого не залишив дияволу, тобто став Світлом, в якому немає темряви. Юнг вважав,
що опозиція «Фауст — Мефістофель» характеризує цілісність не лише особистості Гете, а й
метафізичної сутності загалом, яка персоніфікується таким чином у гетівському творі. На
противагу «зовнішній» людині, або видимому характеру Персони, Юнг виокремлював
«внутрішній», несвідомий аспект особистості, зумовлений статтю, і називає його Анімою та
Анімусом.

Аніма (лат. anima — душа) — неусвідомлена жіноча сутність чоловіка, що персоніфікується

у сновидіннях і творчості образами жінок. Поняття «анімусу» взято з давньогрецької
культури, де воно означало феномен духовного. На відміну від аніми (душі), яку в давньому
світі вважали невіддільною від тілесного індивіда, анімусу (духу) надавали автономності.
Поняття «анімусу» Юнг переосмислював для пояснення жіночої форми душі.

Анімус (лат. animus — дух) — неусвідомлена чоловіча сутність жінки, що персоніфікується

у сновидіннях і творчості образами чоловіків.

«Внутрішня» особистість містить усі ті загальнолюдські якості, яких позбавлена свідома

установка.

Персона, що виражає мужню установку, пояснював Юнг,— ідеальний зовнішній образ

чоловіка, який внутрішньо компенсує жіноча слабкість: наскільки чоловік сильний ззовні у
своїй соціальній ролі, настільки слабкий у своєму внутрішньому світі. Типовим прикладом є
тиран, якого мучать внутрішні страхи й жахливі сновидіння. Оскільки «внутрішній»
характер душі доповнює «зовнішній» характер «Персони», то образно — «Персона» вагітна
своїм антиподом — душею. Тому за психологічним законом компенсації із характеру
Персони можна вивести характер душі.