2

ЗМІСТ

1. ВСТУП………………………………………………………………………...3
2. ОСНОВНА ЧАСТИНА……………………………………………………...4
2.1. Поняття етичної і моральної культури адвоката………………….….……4
2.2. Принципи моральної діяльності адвоката…………………………………7
2.3. Моральні категорії в діяльності адвоката………………………………….9
2.4. Професійна етика
адвокату………………………………………………...12
2.5. Психологічна культура адвоката………………………………….
……….20
2.6. Типи темпераментів і їх вплив на діяльність
адвокатів………………….21
3. ВИСНОВКИ..……………………………………………………………….23
4. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………...25

1.1.
 3

1. ВСТУП
Серед науковців поширене твердження, що мораль є похідною від релігії.
Але виникнення релігії є значно пізнішим явищем, порівняно з табу,
звичаями, традиціями, ритуалами, обрядами чи міфами. Лише з
виникненням, дві тисячі років тому, нової світової релігії - християнства,
людство одержало можливість «впорядкувати» свої релігійні міркування,
сповідувати одну віру. З'являються християнська мораль і християнська
етика. Звичайно, мусульманство чи іудаїзм також поширені релігійні течії. З
появою християнства табу, звичаї, ритуали набувають, можна сказати,
«організованого характеру». Це означає, що з'явилось духовне право, яке
охопило своїм регулюванням не тільки суспільні відносини, а й оволоділо
думками, помислами, прагненнями людей. Звідси постає висновок, що
мораль, а згодом і позитивне право, виникають з духовного права.
Предмет дослідження психології, як відомо, становлять такі психічні
процеси: відчуття, сприймання, запам'ятовування, згадування, уявлення,
мислення, почуття, прагнення тощо. Ці процеси у кожному виді професії
мають свої особливості, що спричиняє поділ психології на відповідні види. У
цьому зв’язку нас більшою мірою цікавить юридична психологія, як наука,
що з'ясовує природу і сутність психіки, загальні її закономірності, основні
психічні процеси, властивості, притаманні правникові. Йдеться не тільки про
психологічну структуру особистості юриста, а й про уміння володіти
психологічними прийомами, розуміння соціально-психологічних явищ у
суспільстві, знання психіки інших людей тощо.
 4

2.1. ОСНОВНА ЧАСТИНА

2.1. Поняття етичної і моральної культури адвоката.

Етична культура адвоката - це знання адвокатом його моральних прав і

обов'язків та використання їх у професійній діяльності.
Мораль - це норми поведінки, які базуються на поняттях про добро і зло,
честь і обов'язок, правду і справедливість.
Мораль - елементарні правила поведінки, особливих навичок в реалізації
яких не потрібно, тому етична культура юриста включає два аспекти:
• визнання існуючих моральних норм як необхідних регуляторів
поведінки;
• дотримання цих норм у професійній діяльності
Основні принципи етичної культури юриста
Бризгалов І.В. Юридична деонтологія. – К.: МАУП, 1998. – С.40.:
1. Гуманне відношення до людини, тобто відношення до людини не як до
засобу досягнення якоїсь мети, а як до цілі.
2. Чесність і правдивість, тому що справедливості не можна досягти
нечесним шляхом.
3. Доброзичливість і чуйність, оскільки юристам часто доводиться
спілкуватись з людьми, які потрапили в складні життєві ситуації Однак
ці риси не можна ототожнювати з всепрощенням.
4. Простота і скромність. Вони потрібні юристу для того, щоб він не був
егоїстом і користолюбним.
5. Дотримання професійної таємниці Це необхідно для об'єктивного і
повного розслідування кримінальної справи, а також, щоб не
показувати інтимне життя учасників юридичного процесу.
Моральна культура юриста, як частина духовної культури суспільства,
поєднує вищу моральну свідомість і культуру поведінки. Моральна
свідомість, зрозуміло, ґрунтується на вищих законах добра і справедливості,
за якими має жити суспільство. Юрист, як відомо, виступає державним
службовцем, до нього з надією звертаються громадяни при розв'язанні
правових питань, регулюванні суспільних відносин. Ця місія надзвичайно
складна і відповідальна, а тому моральна свідомість правника має бути
провідною для правової, економічної, національної, політичної,
інформаційної тощо.
Культура поведінки юриста має відповідати його вищій моральній
свідомості і вищим моральним почуттям.
 5

Причому маю на увазі не лише службову поведінку, а й поведінку за

межами служби. Юрист завжди і скрізь має бути носієм морально-правових
норм, пропагувати і переконувати власним прикладом, що будувати життя
слід за моральними законами, виступати творцем нових моральних цінностей
у праві.
Моральна культура адвокату має функціонувати за принципом
випередження суспільного розвитку (стану моральної культури), а не
збігатися.
Моральна культура адвокату - це результат становлення власної
гармонії: між досягнутим максимальним рівнем вищої моральності і
активним використанням моральних норм у правовому регулюванні
суспільних відносин. Власна гармонія - насамперед моральна, яку юрист сам
«конструює», причому, створення гармонії має динамічний та імперативний
характер
Сливка С.С. Правнича деонтологія. – К., 1999.-С. 145..
Моральну позицію адвокату доцільно подати у такій динаміці:
свідомість - почуття, свідомість - поведінка, почуття - поведінка, свідомість -
дія. Перший рівень (свідомість - почуття) характеризується можливістю
наблизити власне почуття до рівня свідомості у моральному полі. Тут
фактично «будується» умовна стартова готовність юриста до певної
поведінки.
Ідеальний варіант полягає у повній відповідності морального почуття
моральній свідомості. Проте таке явище рідко знаходить свій вияв на
практиці. Фактично почуття стає своєрідною матеріалізацією свідомості, де
частина усвідомлюваної інформації втрачається, внаслідок чого почуття ніби
притуплюється, відстає від свідомості. Цей варіант допустимий, але різниця
між свідомістю і почуттями має бути щонайменшою і прямувати до нуля.
Таким чином, виявити суперечності між моральною гармонією та моральною
свідомістю і моральними почуттями. Моральна сутність юриста означає його
готовність пожертвувати не заради конкретної справи чи людини, чи заради
утвердження вищої моралі. Звичайно, переважна більшість називатиме такий
крок нерозумним, але це є серйозною перевіркою на рівень моральних
почуттів охоронця правопорядку. Особливістю другого рівня градації
(свідомість - поведінка) є фактичний перехід від моральної свідомості до
моральної поведінки. Ще Гегель зазначав, що справжній моральний стан є
свідомість, яка скоює вчинки (59, 331). У даному випадку моральна сутність
юриста визначатиметься як фактична дія: перетворення ідей вищої моралі
безпосередньо у практику власного життя особи. Моральне почуття може
при цьому «спрацювати» або отримати незначний «дотик» чи взагалі бути не
«враженим» - це залежить від того, чи людина замислюється над даною
моральною проблемою, чи ні. Зрозуміло, що надто тривале замислення може
 6

негативно впливати на моральну вартість поведінки, оскільки час іде на

певне зважування, вагання.
Найбільш реальним і традиційним є третій рівень (почуття - поведінка),
коли моральна поведінка випливає із морального почуття. Це означає, що
вже відбулась певна «трансформація» свідомості у почуття, виробився намір
діяти і, як правило, схема «почуття - поведінка» ніколи не підводить.
Головне, щоб «спрацювала» воля, яка є рушійною силою у суспільне
схваленій поведінці юриста.
Кожна із трьох розглядуваних позицій має свою гармонію, свою
цінність. Це свідчить про те, що моральна поведінка особи є результатом її
вищої моральної свідомості і почуттів.
Моральна культура адвоката вкрай необхідна при застосуванні на
практиці таких важливих категорій, а саме, досягнення гармонії у пізнанні
правового явища, гармонії у правовому спілкуванні та гармонії у
прийнятому правовому рішенні.
Розглядаючи перший вид гармонії, зазначимо, що вона досягається за
умови всебічного, повного, глибинного пізнання адвокатом правового явища.
Схема «свідомість - поведінка» найкраще це відображає, проте дія за
схемою «почуття - свідомість» має суб'єктивний характер, коли «домінують»
певні інтереси, а це може зашкодити справі, отже пізнання не буде
об'єктивним, що призведе до порушення гармонії. Тобто у пізнанні правового
явища найефективнішу роль відіграє моральна свідомість юриста, його
налаштованість на виконання службового обов'язку.
«Гармонія у правовому спілкуванні» досить яскраво демонструє рівень
моральної культури адвоката. Фактично тут відбувається діалог між
моральністю адвоката і співрозмовника (діалог людських моральностей).
Правове спілкування стає способом вираження внутрішнього морального
змісту адвоката у його зовнішніх виявах, оскільки у даному випадку мораль
не зовсім підвладна імперативам, повелінням. Тут проявляються почуття, без
яких спілкування практично не можливе, і схема почуття - поведінка буде
ефективною. А зміст моральної гармонії полягатиме в умінні юриста
викликати у співрозмовника зворотну реакцію, зворотні, необхідні для
юридичної справи, почуття.
Біленчук П.Д. Правова деонтологія. – К.: Атака, 1999.-С.153..
У прийнятому адвокатом рішенні найбільше виявляються розум,
інтелект, які можуть бути притаманні гармонії і дисгармонії у діях. Адже
рівень моральної культури, і який виявляється у контактуванні з
громадянином, зводиться до умови: зробити комусь добре, не поступаючись
інтересами інших. Як не порушити гармонію у такому випадку? Це завдання
моральної культури адвоката. Гадаю, що найефективніше це можна
здійснити за схемою: свідомість - поведінка. Адже, якщо адвокатом
 7

оволодіють надмірні моральні почуття, то регулювати ними при прийнятті

остаточного рішення досить важко. При цьому ми виходимо з того, що кожна
особистість - це цілісна система (цілий світ), якого порушувати не можна.
Проте необхідно врівноважити становище за допомогою
моральної свідомості, яка реалізується шляхом прийняття справедливого
правового рішення.
Моральна поведінка і моральна діяльність - різні речі. Поняття
діяльності ширше, і поведінка може бути не пов'язана з діяльністю, в тому
числі з професійною. Проте постійне перебування юриста у моральному полі,
під впливом власної моральної культури, її принципів не повинно
створювати суттєвої різниці між поведінкою і діяльністю. Тобто гармонією в
даному випадку буде відповідність діяльності поведінці і навпаки.
Важливість такої компоненти моральної культури юриста як активне
використання моральних норм у правовому регулюванні суспільних відносин
- очевидна. Тут особливо виявляється моральний імператив Канта, цінність
якого полягає саме у дієвості моральних норм. Тобто існування моралі
полягає у її виявах. Теоретичного обґрунтування моральної культури юриста
не достатньо. Потрібна активна професійна дія у правовому регулюванні
суспільних відносин. Мораль спонукає дію, оскільки вона виявляє сутність
юриста як людини.

2.2. Принципи моральної діяльності адвоката.

Моральна культура найбільш наближена до духовної культури. У

такому разі юридичній діяльності властивий ще один вид контролю -
моральний, який походить від духовного. У цьому переконують ті принципи,
на яких ґрунтується моральна культура юриста. До основних принципів,
доцільно віднести: моральні чесноти, ненасильство, безкорисливість,
анонімність, безадресність, свідомість пробачення, терплячість,
толерантність, дія за власним сумлінням, постійна актуальність та ін
Сливка С.С. Професійна культура юриста. – С. 197..
Щодо моральних чеснот, то ця проблема широко висвітлюється у
релігійній літературі. Існує твердження, що одні моральні чесноти (віра,
надія, любов) дані людині від природи, а інші (мудрість,
поміркованість, справедливість, мужність, стриманість тощо) - набуваються
практикою, тривалою працею. Процес соціалізації обов'язково має й
моральну орієнтацію. Розуміння юристом свого призначення у суспільстві,
набуття ним високих моральних чеснот сприятиме тому, що держава
морально зміцнюватиметься.
Коли йдеться про такий принцип моральної культури адвоката як
ненасильство, то під цим розуміється альтернативність вибору. Важливо
 8

вшанувати переконання й світогляд інших людей, не нав'язувати свої

погляди. Моральна культура об'єднує людей, підтримує солідарність,
передбачає гуманність. Цей принцип стає особливо актуальним тоді, коли
адвокат вимагає від інших особливої поваги до себе як до службовця та ін.
Адже це - моральне і духовне насильство. Інша справа, якщо в результаті
вияву моральної культури юрист заслуговує на повагу і шану громадян.
Моральна культура адвоката передбачає і такий принцип як
безкорисливість. Звичайно, безкорисливість не завжди увінчується
вдячністю. Але у діяльності адвоката, який живе в суспільстві і пов'язаний з
ним, велику роль відіграє бажання допомогти, домогтися торжества
справедливості, виявити милосердя. Щоправда, часом доводиться чути й
таке: «Хто оцінить твоє старання?», «Чи варто людям робити добро?» та ін.
Проте цінність моральної культури полягає саме у безкорисливості дії, без
розрахунку на позитивну оцінку.
Анонімність - важливий принцип моральної культури. Йдеться про
творіння добра без зайвого афішування своєї доброчинної діяльності.
Анонімність у даному випадку означає дію за покликом сумління, без
очікування вигоди. Це одна із ознак справжнього покликання юриста, його
уміння мовчати, не розраховувати на компліменти чи «оплески», коли
найціннішим є істина.
Біленчук П.Д. Правова деонтологія. – К.: Атака, 1999. -С. 235..
Аналогічний смисл має принцип безадресності у моральній культурі,
коли головним є прагнення творити добро, незалежно, для кого, тільки
заради справедливості, заради того, щоб душа і совість були чистими,
щоб утверджувалось загальне благо.
Свідоме пробачення, як моральна категорія у професійно-юридичній
моралі не завжди має вияв. Посідаючи високе соціальне становище,
здійснюючи правосуддя, адвокат може вважати непотрібним просити
вибачення в учасників юридичного процесу, думаючи, що він завжди має
рацію. Проте з уміння попросити пробачення, якщо ти винний, і починається
людське в людині, проявляється суспільна свідомість. При цьому вибачення
не повинно зводитися до автоматизму, механічності чи навіть байдужості. Це
має бути духовне, щире, душевне каяття за вчинене ненавмисне чи
необережне зло, що підкреслюватиме якісну характеристику морального
розвитку і моральної зрілості суб'єкта права.
Чи можлива моральна культура без уміння бути терплячим,
толерантним. Іноді на практиці можна почути судження: «ніхто нікому не
повинен терпіти». При цьому, безперечно, сповідується принцип насильства,
принцип відповідати злом на зло. А до чого ж це може призвести? Адвокат
повинен врегульовувати подібні утворені суспільні відносини. І допоможе
цьому вияв його моральної культури. Тільки толерантні юридичні дії можуть
 9

залагодити будь-які суспільні конфлікти. До того ж, вміння бути терплячим -

це свого роду моральна санкція.
Діючи за власним сумлінням юрист спирається на моральні норми,
закріплені у матеріальних законах. Тобто, моральна культура стає
узаконеною у правовій культурі. Так, у частині 3 ст. 323 Кримінально-
процесуального Кодексу України йдеться про те, що суд оцінює докази за
своїм внутрішнім переконанням. Не викликає сумніву, що внутрішнє
переконання вбирає у себе як сумління, так і моральне почуття. Однак нам
видається, що кращим був би варіант, коли принцип дії за власним
сумлінням юрист будував би тільки на моральній свідомості. Хоча до
деякої міри це буде професійним ризиком, однак моральна чистота
характеризується більшою ймовірністю та гармонійністю. Проте, зауважимо,
що сумління не повинно бути втручанням у приватне життя іншої людини,
зайвим дошкулянням їй за неправомірні дії, посиланням на свої внутрішні
вимоги. Слід досягати внутрішньої рівноваги, адже і власне сумління також
пов'язане з певними моральними переживаннями.
Постійно актуальним у моральній культурі юриста є переконання:
добро творити ніколи не пізно. Це забезпечує постійну готовність до того,
щоб змінити хід думок та дій у напрямі добра. Саме на такому моральному
принципі ґрунтується професійна діяльність адвокатата.

2.3. Моральні категорії в діяльності адвоката.

У теорії професійної етики велике значення мають такі категорії, як

моральний ідеал, моральна оцінка, моральні почуття, моральні погляди,
моральні якості, моральна діяльність, моральні відносини, сфера дії
моралі, моральні цінності, моральний конфлікт, моральний вибір, моральна
культура, моральний обов'язок, моральні вимоги, моральне переконання,
моральна свобода, етичне мислення, моральні потреби, моральний вчинок,
моральна свідомість та ін. Моральні категорії ніколи не мають логічно
закінченого змісту. Кожна людина, кожна історична епоха вкладають свій
зміст у ці поняття.
Жалинский А.Э. Профессиональная деятельность юриста. – М., 1997. –
С. 143.
Розглянемо деякі із цих категорій Особливе місце серед них посідає
моральний ідеал. Він є абстрактним, уявним. Це — зразок моральної
поведінки, до якої прагне людина. Це — орієнтир, який визначає
спрямованість цілей. Це — комплексна, гранично узагальнена норма, яка діє
лише, будучи глибоко засвоєною, прийнятою,
опосередкованою індивідуальною свідомістю. Це — синтез теперішнього,
минулого і бажаного майбутнього. Прикладом у цьому випадку може
 10

слугувати прагнення українського народу до побудови незалежної,

суверенної держави.
На мій погляд, моральний ідеал — це сукупність високих моральних
якостей, притаманних конкретній особі або суспільній групі, які є орієнтиром
у їхній життєдіяльності. Слід підкреслити, що моральний ідеал
постійно оновлюється, змінюється, доповнюється дедалі новими моральними
вимогами.
Практичне застосування у всіх сферах життя суспільства має така
категорія, як моральна оцінка. Предметом її є вчинок, дія, бездіяльність,
висловлювання тощо.
На мою думку, моральна оцінка — це ставлення суб'єкта до існуючих
моральних принципів і норм, а також до здійснюваних моральних вчинків.
У професійній діяльності особи, зокрема працівника органів
внутрішніх справ, одну із провідних ролей відіграє моральна свобода. Вона
передбачає такий вибір поведінки, який відповідає як суспільним вимогам
моралі, так і внутрішнім переконанням індивідуума.
Вважаю, що моральна свобода — це вільний вибір людиною варіанту її
поведінки у конкретній ситуації з усвідомленням вимог моральних норм і
принципів та відповідальності за свої дії.
Професійна діяльність особи значною мірою визначається її
моральними звичками, тобто встановленим способом поведінки у певних
ситуаціях, який не викликає негативної реакції; соціальною послідовністю у
здійсненні моральних вчинків; готовністю до правильного вчинку, умінням
без роздумів підпорядковувати особисте суспільному, у критичній ситуації
сміливо йти назустріч небезпеці, виконати завдання; єдністю
внутрішнього настрою (потреби, стремління) і зовнішнього способу робити
певним чином, що є характерною рисою стійкості моральної поведінки.
Думається, що моральна звичка — це вироблені послідовні, стабільні
дії особи у різних ситуаціях відповідно до моральних норм і рівня
моральності.
Про моральний вчинок говорять, що це — спонукання особи до тієї чи
іншої дії, схвалення чи осуд з точки зору морального критерію, «зв’язуюча
ланка» у системі моральної свідомості та відношень, момент поведінки.
Видається, що моральний вчинок — це заснована на вимогах
позитивної моралі звичайна, властива особі поведінка у конкретних життєвих
ситуаціях. Основними складовими елементами морального вчинку є мотив та
намір, які тісно пов'язані з поведінкою, моральними почуттями, моральними
переживаннями тощо. Слід зауважити, що кожна особа має власний мотив чи
намір у скоєнні вчинку, які в свою чергу, як відомо, класифікуються як
моральні та аморальні.
 11

Основним мотивом вчинку є переконання. Моральні переконання — це

невід'ємна індивідуальна гідність особи, важлива ланка, яка пов'язує почуття
і знання, волю і поведінку.
Моральні переконання можуть передаватися іншій особі, а здебільшого
вони формуються у кожної особи самостійно. І формування залежить від
життєвого досвіду, рівня соціальної культури, особистих моральних якостей,
наукового світогляду тощо.
Важливою категорією моралі є також моральний обов'язок людини.
Про нього багато пишуть. Зокрема вважають, що моральний обов'язок
передбачає поєднання зовнішньої поведінки та її внутрішніх спонукань, їхню
органічну єдність, це він відображає суспільну необхідність у вигляді певних
моральних вимог, які висуваються до окремої особи та особою до
суспільства.
Моральний обов'язок — це необхідність певної поведінки суб'єктів, що
ґрунтується на моральних вимогах у певних конкретних життєвих ситуаціях.
Із морального обов'язку особи випливає її моральна відповідальність,
під якою розуміють відповідальність за вибір форм поведінки, діалектичну
єдність об'єктивних, суспільне значимих і суб'єктивних, особистих
елементів, міру того, наскільки глибоко вимоги усвідомлені самою особою і
стали ціннісною орієнтацією у діяльності та поведінці.
З нашої точки зору, моральна відповідальність — це вкорінений у
загальнолюдських цінностях і забезпечуваний громадською думкою
моральний обов'язок особи визнати у випадках неналежної поведінки
правомірність позбавлення її певних цінностей.
Моральна відповідальність не знає відомчих та службових бар'єрів. Її
не можна дозувати «від і до», і якщо людина лише споглядає недоліки
навколо себе, то виявляє тим самим відсутність моральної культури, яка
відбиває цілісність її морального обличчя. Отже, моральна відповідальність
повинна наступати у будь-якому випадку діяльності особи чи її
бездіяльності.
Розгляньмо таку моральну категорію, як моральна свідомість. Під нею
розумітимемо систему понять, поглядів, уявлень та почуттів особи на
загальнолюдські цінності, а також діяльність, пов'язану з вимогами
моральних норм.
Думається, що моральна свідомість має такі елементи
Біленчук П.Д. Правова деонтологія. – К.: Атака, 1999. – С.140.:
1. За змістом моральних поглядів: інформаційний (когнітивний) — знання
моральних норм; оціночний (аксіологічний) — оцінка моралі;
регулятивний — психологічна установка щодо поведінки,
врегульованої моральними нормами.
 12

2. За формою (способом) відбиття моральної дійсності: поняття про

моральні явища; моральні погляди; моральні уявлення; моральні почуття.
3. За територіальною поширеністю: загальна моральна свідомість; локальна
(місцева, релігійна) моральна свідомість
4. За рівнем відбиття моральної дійсності: моральна психологія; моральна
ідеологія.
5. За суб'єктами (носіями) моральної свідомості: індивідуальна; колективна:
а) суспільна, загальносоціальна (загальнонародна); б) національна; в)
класова; г) групова.
Моральна свідомість особи тісно пов'язана з моральними потребами.
Це —моральна цінність не людини, а норми. З точки зору останньої,
оцінюється і все інше, в тому числі людина.
Тому моральні потреби особи — це життєво важливий комплекс
соціальних цінностей, необхідний для всебічного розвитку особи та
людського спілкування.
Моральні потреби постійно змінюються, оновлюються залежно від
розвитку суспільства. Вони не знають меж, із часом, із появою нових цілей,
можливостей та мотивів ускладнюються.
В етичній теорії існує така категорія, як моральний конфлікт.
Моральний конфлікт визначається по-різному, зокрема, як зумовлене
різним чином усвідомлення гострого протиріччя думок, інтересів, установок,
способів досягнення мети різними людьми чи групами, які співпрацюють або
безпосередньо спілкуються; як суспільний процес, в якому індивід (група)
прагнуть "досягти мети (задоволення потреб, реалізація інтересів) шляхом
ліквідації, знищення чи підкорення особі іншого індивіда (групи), котрий
переслідує ідентичні цілі, як ситуація, в якій суб'єкт діяльності поставлений
перед необхідністю вибрати одну із двох взаємно виключених форм
поведінки, або одну із двох моральних цінностей.
У нашому розумінні моральний конфлікт — це така ситуація, в якій
сторони, що активно розв'язують проблему, стали на шлях приниження
гідності та інших моральних якостей один одного
Сливка С.С. Правнича деонтологія. – К., 1999. – С. 152..
Психологічна, духовна напруженість зростає у такому ряді конфліктів:
між моральною і позаморальною вимогами до поведінки; між двома
моральними вимогами (між вимогами двох різних систем моралі та між
вимогами однієї і тієї ж системи моралі). Моральний конфлікт остаточно
долається не в момент прийняття рішення, переваги в цілях і засобах, а в
процесі реалізації цього рішення на практиці, ліквідації чи зміни тієї ситуації,
яка його зумовлює.

2.4. Професійна етика адвокату.

 13

Говорячи про професійну етику адвоката, проблеми, що при цьому

виникають, на мій погляд, їх можна підрозділити так. 3 одного боку, йдеться
про адвокатську діяльність, що врегульовується чинним законодавством. 3
другого боку, морально-етичні проблеми не регулюються законодавцем,
тому термін «професійна етика» виявляється досить штучним. В той же час,
професійність може розглядатися як рівень кваліфікації адвоката. Такий
підхід розкриває тенденцію до поєднання проблем права та суспільної
свідомості в цілому. Дане «поєднання» не можна визнати послідовним, воно
є бажаним.
Не вдаючись до аналізу колізії моралі і права, обмежимося лише тим,
що морально-етичні принципи, як загальнолюдські, діють опосередковано і
можуть впливати чи виражати так звану ментальність національної культури.
В сучасних умовах остання може тлумачитися на широкій базі як дії, так і
лише мотиву, наміру. Якщо, на погляд деяких вчених, російська ментальність
ґрунтується, насамперед, на авторитарності, та українську — слід базувати на
колегіальності.
В українській історико-правовій культурі значне місце займали
принципи особливої моральності, вони мали особистісний характер.
Наприклад, на противагу Т. Гоббсу, який обґрунтовував суспільний договір,
щоб, по суті, протистояти природному праву, ряд українських мислителів
(Касіян Сакович, Інокентій Гізель, Стефан Яворський та ін.) розглядали дію
через почуття сорому, провини як гріха Ф. Прокопович, Я. Козельський, Г. С.
Сковорода виділяли природне та громадське право. Просвітницький дух
останніх ставив мораль вище права. Наприклад, тілесна смерть вважалася
меншим покаранням, ніж духовна, тобто осуд, забуття, презирство тощо.
Моральність розглядалася на рівні божественного закону, що формувало
особливу національну етику. Провідну рису української ментальності
починає визначати феноменологічність, екзистенційність Г.С. Сковорода,
наприклад, вважав, що «перемога» в судовому засіданні є абсурдом, оскільки
«переможця» не існує.
Виникає відповідна етимологічна проблема чи може бути поєднана
морально-етична (екзистенщина) та правова сторони суспільного життя?
Зрозуміло, що українське право повинно мати і свою особливу філософію
права. Якщо визнати це, то воно вимагає і особливого методу, тобто
відповідної логіки права.
Поширюючи загальні проблеми права на розуміння адвокатської
таємниці, можна стверджувати, що остання не може розглядатися у відриві
від соціально-економічних, політичних, духовних форм сучасного життя
суспільства. В той же час, в сучасному праві виділяються дві основні
тенденції, а саме всі суспільні відносини регулювати через право;
 14

розмежовувати мораль і право. Розглядаючи професійну діяльність адвоката,

бачимо, що ці дві тенденції призводять і до різного розуміння адвокатської
таємниці. Перша — намагається розширити розуміння її правових аспектів
до морально-етичних норм і, звідси, відповідна форма й адвокатської
відповідальності, тоді як друга тенденція виявляється у намаганні
регламентувати будь-яку діяльність адвоката, передбачивши всі
правові наслідки, що й складатиме сучасну адвокатську етику. Професія
адвоката і постає такою, в якій перехрещуються і морально-правові аспекти, і
чисто правові. На цьому ґрунті й формується професійна етика адвокатів.
В ст. 14 Основних положень про роль адвокатів зазначено, що адвокат,
надаючи допомогу клієнтам при здійсненні правосуддя, повинен
додержуватись прав людини і основних свобод визнаних національним і
міжнародним правом, діяти вільно і наполегливо відповідно до закону й
визнаних професійних стандартів та етичних норм.
У Кодексі поведінки юристів у Європейському співтоваристві,
прийнятому у жовтні 1998 р, підкреслено роль деонтологічних правил для
забезпечення виконання адвокатурою її важливої й особливої ролі у
суспільстві. В преамбулі до цих правил зазначено, що адвокат у
демократичному суспільстві при виконанні своїх професійних обов'язків
вступає в різноманітні відносини, що покладають на нього відповідні
обов'язки перед клієнтами, судом та іншими органами влади, адвокатською
професією, її окремими представниками, суспільством. Адвокатська професія
стала суттєвою запорукою охорони прав людини у відносинах з державною
владою. Це і формує особливі вимоги до юридичної деонтології. Існування
чітких норм адвокатської етики, які відповідають
загальновизнаним міжнародним стандартам, розглядається як необхідна
передумова, без якої неможлива довіра до адвокатів.
Забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової
допомоги під час вирішення справ у судах та інших державних органах
реалізуються адвокатами в складній системі правовідносин з різними
суб'єктами, яка сама по собі може бути суперечливою. Тому гострою є
потреба створення чіткої системи критеріїв правильності вибору того чи
іншого варіанта поведінки в ситуаціях зіткнення, суперечності різних
обов'язків і прав адвоката. Для інтересів клієнта і для іміджу адвокатури, як
правового інституту, важливо, щоб система таких критеріїв була єдиною для
всіх адвокатів, певною і передбачуваною. А це досягається закріпленням
таких орієнтирів у деонтологічних кодексах або правилах, вироблених і
прийнятих адвокатами. В більшості країн вони є єдиними в національному
масштабі і відбивають загальноприйняті міжнародні адвокатські
деонтологічні стандарти.
 15

Закон України «Про адвокатуру» також передбачає дотримання правил

адвокатської етики як одного з основним обов'язків адвоката, які він бере на
себе, складаючи Присягу адвоката України. Отже, законодавець визначає
і адвокатську етику, тобто гарантує клієнтові певний рівець професійної
поведінки адвоката, визначає межу його етичних обов'язків, унеможливлює
надмірні претензії до адвоката, захисника, захищаючи їх від
необґрунтованого і непередбачуваного притягнення до дисциплінарної
відповідальності
Правила адвокатської етики. – К., 1999. – С. 6..
В ст. 9 Правил адвокатської етики закріплюється вимога про
дотримання адвокатами принципу конфіденційності, що є необхідною і
найважливішою передумовою довірчих відносин між адвокатом і клієнтом,
без яких неможливе належне надання правової допомоги. Дані Правила не
суперечать чинному законодавству і, зокрема, Закону «Про адвокатуру». Але,
оскільки йдеться про адвокатуру як громадське об'єднання, то і
конфіденційність розглядається на фоні довірчих відносин між адвокатом і
клієнтом, тобто обмежується деонтологічними вимогами, які піднімаються
до рівня дисциплінарної відповідальності. Тоді як відповідальність адвоката
слід звузити до суто правового рівня, і лише в такому разі конфіденційність
можна розглядати як гарантію захисту прав та свобод клієнта.
Інтереси клієнта захищає ст. 23 Правил, оскільки запроваджує
дотримання принципу неприпустимості представництва клієнтів з
суперечливими інтересами. Функцію захисту адвокатської таємниці
закладено і в змісті статей 25, 26, 57, 71 Правил. Особливо слід звернути
увагу на їх розділ IX «Відповідальність за порушення правил адвокатської
етики» (статті 77 — 81). Тут може йтися про єдину відповідальність —
дисциплінарну. Остання, на мою думку, і виражає ту тенденцію в розумінні
адвокатури, що і передбачає широку морально-етичну основу.
Адвокатська етика може не збігатися з поняттям «професійна поведінка
адвоката», тому і не дивно, що відповідний документ Американської
правничої асоціації має назву «Типові норми професійної
поведінки правників», тобто йдеться саме про професійну діяльність, а не
загальну культуру професійної етики. Але ж саме професійна діяльність
адвоката регламентується законом, тоді як порушення правил адвокатської
етики передбачає відповідальність лише у вигляді дисциплінарного
стягнення.
Як бачимо в нашому розумінні, етичні норми не суперечать
юридичним, але й не можуть їх замінити. На думку С. Сафулька, правила
адвокатської етики виражають і підтверджують необхідність їх саме для
адвокатської професії.
 16

В цілому, проблеми адвокатури можна було б розглядати і з боку

правової реформи в Україні. Наприклад, О. Ющик — перший заступник
голови Комітету Верховної Ради України з питань правової реформи
стверджує, що адвокатура є ланкою правозахисту і що саме вона потребує
підвищення своєї ролі в суспільстві. В той же час, говорячи про адвокатуру,
він не зазначив, що йдеться про відповідне самоврядування, тобто
самоврядні органи адвокатів, а не адвокатури. Звідси і мова про посилення
ролі адвокатури. Остання, на думку О. Ющика, це «незалежна
цілісна професійна самоврядна організація». Саме на розумінні адвокатури
як самоврядної структури він наполягає, коли говорить про необхідність
створення Національної асоціації адвокатів України (НААУ)
Журнал. Право України. – 2000. - № 5. – С. 78..
Інститут адвокатської таємниці може розглядатися через призму
самоврядування, але її правові аспекти вирішуються лише в просторі чинного
законодавства і власне професійної діяльності, тому етичні,
деонтологічні, тобто проблеми честі адвоката, є похідними. Таким чином,
проблему адвокатської таємниці необхідно також переводити в русло
правової реформи. В той же час, слід визнати, що адвокатській діяльності
притаманні й специфічні відносини з клієнтами. Адвокат завжди виступає
довіреною особою того, кому надає правову допомогу, тому і такою
важливою стає саме довіра до нього. В ній виражається правова природа
відносин адвоката з особами, які до нього звертаються, і, в той же час,
розкривається моральна сторона адвокатської діяльності. Саме в такому
підході адвокатська таємниця формується і як правовий, і як моральний
обов'язок.
Складною є й проблема зв'язку громадського і особистого обов'язку,
тобто обов'язку й совісті. Володіння таємницею впливає на вибір позиції
адвоката у цивільних справах. Він може навіть відмовитися від
захисту інтересів свого довірителя, якщо повідомлені йому факти впливають
на можливість підтримання позиції клієнта. Але, вже беручи участь у справі,
адвокат зобов'язаний представляти інтереси довірителя, використовуючи
всі передбачені законом засоби і способи для встановлення обставин, які є
підставою вимог і заперечень клієнта.
Адвокат захищає тим самим права та інтереси свого довірителя і надає
йому необхідну юридичну допомогу. Проте, захищаючи будь-які інтереси
свого довірителя, він має виробляти і свою позицію, що веде вже до
встановлення законності вимог клієнта і, звідси, виявляє моральну сторону
спірного інтересу свого довірителя. Володіючи таємницею, адвокат має
сприяти створенню необхідних умов для правильного вирішення справи
судом, або, іншими словами, позиція його не повинна бути протиставлена
здійсненню правосуддя.
 17

Разом з тим, закон може обмежувати участь адвоката, наприклад, в

цивільному процесі. Так, ч. 2 ст. 7 Закону «Про адвокатуру» передбачає, що
адвокат не має права прийняти доручення клієнта на ведення справи у разі,
коли він надає або раніше надавав в ній юридичну допомогу особі, яка
звернулася з проханням про ведення справи, або брав участь як суддя,
прокурор, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, свідок,
перекладач, слідчий, особа, що провадила дізнання, громадський обвинувач,
цивільний позивач, цивільний відповідач, понятий, представник потерпілого,
а також коли в розгляді справи бере участь посадова особа, з якою адвокат
перебуває в родинних стосунках. Отже, морально-етичні вимоги
підкріплюються правовою гарантією збереження таємниці можливого
довірителя, клієнта.
Але якщо закон забороняє надання правової допомоги особам з
протилежними інтересами, які беруть участь в одній справі, то моральні
норми не допускають можливості участі адвоката як процесуального
противника і щодо колишніх довірителів, незалежно від тривалості часу з
моменту виконання доручення та його характеру.
В той же час, на думку багатьох правознавців, надання правової
допомоги інформаційно-довідкового характеру, навіть можливому
процесуальному противнику свого довірителя, не може бути перешкодою для
прийняття доручення.
Недопустимо також, щоб адвокат, брав участь у справі як представник
у спорах, вирішення яких стосується його майнових і особистих інтересів
(отримання майна за спадщиною, набуття права власності за договором,
обмін жилої площі тощо). Тобто не можна не враховувати те, що особистий
інтерес адвоката в результатах вирішення справи викликає у нього особливе
ставлення до засобів та методів, які застосовуються при її веденні. З цих
же підстав, на думку В.В. Каплана, не бажано приймати адвокатом
доручення за наявності у нього родинних (і навіть дружніх) відносин з
довірителем чи іншими особами, які беруть участь у справі.
Але якщо попередні питання отримують правову оцінку, то, зокрема,
правова позиція щодо аналізу деяких доказів стає ускладненою. Наприклад,
аналіз письмових доказів, що стосуються особистої переписки і, особливо,
тих осіб, що не беруть участі у справі, тобто саме тут може бути порушена їх
особиста таємниця, — тут і виникає дилема використовувати чи не
використовувати певні факти.
Вважається недопустимим повідомлення тих чи інших фактів, навіть
своїм колегам, при обговоренні спірних або сумнівних моментів справи.
Розгляд спірної правової ситуації з відома чи за згодою клієнта може
бути прийнятним лише в інтересах справи, що вимагає від адвоката
особливої вдумливості, такту та обачливості. Отже, такт, повага до осіб, які
 18

беруть участь в цивільному судочинстві, є не лише професійним, а й

моральним обов'язком адвоката.
Особливо уважно необхідно ставитися до запиту матеріалів щодо свого
довірителя, коли це стосується даних особистого порядку, в такому разі має
бути згода клієнта. Щодо запитів стосовно інших осіб, то слід враховувати
характер відомостей, які отримує адвокат, їх значення для справи, а також
можливість отримання їх через суд.
Адвокат не має права робити запити з метою отримання матеріалів
щодо протилежної сторони, якщо вони за своїм змістом ганьблять цю особу
(відомості про захворювання, факти інтимного життя, які процесуальний
противник намагається приховати з тих чи інших міркувань). Д.П. Ватман
зазначає, що слід визнати етично недопустимим використання права запиту з
метою розголошення відомостей, які стосуються особистого життя другої
сторони, третіх осіб та свідків, навіть, якщо ці дані необхідні для захисту
інтересів його довірителя.
Питання про адвокатську таємницю, яке є одним зі складних питань
адвокатської етики, в кримінальному процесі вирішується інакше, ніж в
цивільному. Тут можливі декілька варіантів поведінки адвоката.
З етичної точки зору бажано, щоб адвокат з початку бесіди з
обвинуваченим чи іншими клієнтами роз'яснював, що він не вправі
розголошувати довірені йому відомості Трапляються випадки, коли
обвинувачений в бесіді віч-на-віч з адвокатом повідомляє, що він вчинив
злочин, розповідає подробиці, називає учасників, а на офіційних допитах
свою вину заперечує. Адвокат потрапляє у складне становище він має
зберігати таємницю, тоді як, з іншого боку, його можуть звинуватити в змові
з обвинуваченим. Останнє свідчить, що адвокат вже не в змозі впливати на
позицію обвинуваченого.
Ряд адвокатів-правознавців України визнає, що свою правову позицію
адвокат повинен узгоджувати з підзахисним, його показаннями, ставленням
до пред'явленого обвинувачення. Тобто він не вправі ігнорувати
думку підзахисного, не вільний у виборі позиції (крім випадків, коли
підзахисний обмовляє себе), але у вирішенні правових питань, вибору
тактики і методики захисту він є незалежним.
Адвокат висловлює суду свою думку про докази, їх обґрунтованість чи,
навпаки, суперечність, не перекручуючи фактів. В цій ситуації, як зазначає
І.Л. Петрухін
Петрухин И.Л. Адвокат и климент: отношения доверия//Адвокат. –
1999. - №1. – С.5, він може порадити підзахисному щиросердно визнати свою
вину. Однак це лише порада, не більше. Вмовляти підзахисного чи
схиляти його до цього адвокат не має права. Зізнання, викладені в приватній
бесіді підзахисним адвокату, не повинні, на думку І.Л. Петрухіна, братися до
 19

уваги з таких причин об'єктивно вина підзахисного не доведена,

суб'єктивна заява обвинуваченого, який взяв вину на себе, може бути
обманом, а перевірити й адвокат не має можливості. Існує думка, що таке
розходження позицій підзахисного і захисника допустиме. Захисник і
повинен спростувати обвинувачення, спираючись на показання підзахисного
і, водночас, звернути увагу суду на обставини, що пом'якшують його вину і
відповідальність.
Дискусія щодо позиції адвоката в кримінальному процесі триває і в
даний час, але щодо адвокатської таємниці, її збереження, то саме вона і
повинна визначати прикінцеві принципи позиції адвоката. Саме таку позицію
і виявляє М.М. Михеєнко, коли стверджує, що при запереченні підзахисним
своєї вини, захисник не вправі зайняти протилежну позицію.
Коли ж підзахисний заперечує свою вину, яка підтверджується
матеріалами справи, а адвокату довірительно розповідає про вчинений ним
злочин, то, як зазначає І.Л. Петрухін, треба повідомити підзахисному, що
захист буде спиратися на докази, зібрані у даній справі.
Адвокатська таємниця і полягає в тому, що адвокат не вправі без згоди
клієнта скористатися отриманою інформацією, він може шукати лише слабкі
місця в обвинуваченні й просити суд про винесення виправдального вироку.
Адвокат не повинен ігнорувати волю дієздатної людини, яка заперечує проти
розголошення адвокатом довірених йому таємниць. І.Л. Петрухін вважає, що
розголошення адвокатської таємниці можливе лише в тому разі, коли
підзахисний повідомив про можливий небезпечний злочин, вчинення якого
можна попередити. На думку С. Арія, адвокат, який отримав достовірні дані
про можливий тяжкий злочин, вступає в суперечність зі своїм
статусом громадянина.
Особливу ситуацію, на мою думку, розглядає С. Арія, коли говорить
про клієнта, який розповідає про деталі підготовки злочину. Зрозуміло, що
адвокат порадить відмовитися від його вчинення та вкаже на можливі
наслідки. Але як бути адвокату далі? Запобігти скоєнню злочину, розкривши
адвокатську таємницю? Яка ж суть останньої у цьому випадку? Отже, знову
наштовхуємося на колізію права і моралі. Але саме така ситуація, вважаю,
зумовлює необхідність правової реформи і в цьому питанні.
В той же час, відповідальність за розголошення адвокатської таємниці
має покладатися й на інших працівників, які працюють разом з адвокатом.
Облік, зберігання матеріалів справи повинні виключати можливість доступу
до них сторонніх осіб. Гарантією збереження адвокатської таємниці повинно
бути притягнення до юридичної відповідальності службових осіб, що
прагнуть нею заволодіти, чи яка стала відома їм внаслідок виконання
ними службових обов'язків.
 20

Певною формою забезпечення саме конфіденційності є побачення

адвоката з клієнтом, яке сприяє необхідному психологічному контактові,
відвертості, довірі, створюючи можливості для ведення захисту. В той же
час, особливим моральним обов'язком для адвоката стає неповідомлення
підзахисному тих відомостей, якими той міг би скористатися, щоб ввести суд
і органи слідства в оману.
Отже, адвокатська таємниця формується як морально-етична і правова
категорія. Правовий аспект стає домінуючим, оскільки в сучасних умовах
змінюється і правовий статус громадянина.
Звернення до правил адвокатської етики при неврегульованості
проблем адвокатури може піддати сумніву інститут захисту прав і свобод
людини і громадянина, а це, на мою думку, викликає й нове ставлення до
проблеми адвокатської таємниці, виявляючи її як морально-етичну проблему
українського права в цілому.
 21

2.5. Психологічна культура адвоката.

Адвокатові конче необхідно враховувати те, як діє психологічний

вплив на людину у правовому полі, щоб формувати правомірну її поведінку.
В цілому для адвоката важливо бути у постійній психологічній готовності
- діяти в рамках Закону й етики. Незнання законів психології спричиняє те,
що результат може досягатися будь-яким способом; при цьому можуть
нехтуватись психологічні основи творчості, зневажатись
загальнолюдські цінності та об'єктивні закони розвитку суспільства. Звідси,
надзвичайно важливим є з'ясування такого поняття, як психологічна культура
юристам, яке ще достатньою мірою не вивчене
Сливка С.С. Правнича деонтологія. – К., 1999. – С. 169..
Зміст психологічної культури адвоката полягає в тому, що він повинен уміти
володіти такими психологічними категоріями, як: мотивація, бажання,
спонукання, потреби, захоплення, хотіння, натхнення, нахили та ін. Саме ці
прийоми характеризують психологію юридичної праці та психологію
юридичного управління.
Психологію юридичної праці та управління визначають специфічні
аспекти правоохоронної діяльності, зокрема важливу роль відіграє
професійне навчання та наукова організація професійних дій. З
психологічного погляду це означає, що юрист повинен уміти, в разі потреби,
знімати напруженість чи долати психологічні бар'єри, на основі власних
сформованих позитивних емоцій виявляти професійну зацікавленість, вміло
застосовувати владні повноваження. Все це сприяє тому, що збільшується
творчий потенціал, з'являється натхнення; підвищується енергійність,
працездатність, саморегульованість та спостережливість; активізуються
пізнавальні процеси та гострота почуттів у професійній діяльності.
Психологічна культура адвоката це органічна єдність психологічної
освіченості (знань, навичок, прийомів, аутотренінгу, саморегуляції тощо)
волі, відповідних професійно-психологічних якостей, які
спричиняють ефективний вплив на регулювання правовідносин у суспільстві.
Говорячи про основи психологічної культури, якими має володіти
адвокат, підкреслимо, що це передбачає розвиток високих особистісних
душевних якостей. Адвокату необхідно постійно удосконалювати свої знання
психології, формувати відповідні психічні процеси, власний душевний стан,
що звичайно впливає на зміст життєдіяльності. Проте, цього недостатньо.
Адже адвокат як особа може характеризуватися високими душевними
якостями, але не вміти втілювати їх у практичну діяльність. У результаті
відсутність ефективного психологічного впливу на громадян, у свою чергу,
 22

негативно відіб'ється на правоохоронній діяльності. Коли йдеться про

психологічну культуру, важливо поєднувати теорію і практику.

2.6. Типи темпераментів і їх вплив на діяльність адвокатів.

Доцільно розглянути особливості видів психологічної культури

адвоката за такою ознакою як темперамент особистості, оскільки, це
характеризує його відносно стабільно з погляду динамічності, тонусу,
врівноваженості психічної діяльності. Маю на увазі відомі типи
темпераментів (типи нервових систем): сангвіністичний, холеристичний,
флегматичний, меланхолічний. У зв'язку з цим можна говорити про
психологічну культуру юриста-сангвініка, психологічну культуру юриста-
холерика, психологічну культуру юриста-флегматика, психологічну культуру
юриста-меланхоліка.
Так, сутність психологічної культури юриста сангвіністичного
темпераменту полягає у тому, що його ступінь освоєння психологічними
прийомами впливу на людей характеризує велика рухливість, активність,
але-домінує врівноваженість, планомірність. Такий юрист швидко входить у
контакта зі співбесідниками, швидко знайомиться, активно пропонує свої
послуги, розв'язує проблеми. Набуття відповідних психологічних навиків у
нього відбувається без особливих зусиль. У цілому юрист-сангвінік швидко й
правильно реалізує правові норми, уміло керує юридичними справами, не
створює конфліктних ситуацій тощо.
Психологічна культура юриста-холерика потребує постійного
вдосконалення і конкретних меж. Справа в тому, що такий психологічний
тип характеризує неврівноваженість, гарячкуватість, роздратованість,
збудженість і врешті-решт непередбачуваність. Як і сангвінік, холерик має
міцну нервову систему. Він може виконувати завдання підвищеної
складності, працювати у неординарній оперативній обстановці тощо. Але
юрист-холерик потребує постійного контролю. Причому контролю, який
супроводжується вимогливістю, як правило - безальтернативністю.
Небезпечним є те, що юрист з такою психологічною культурою може зопалу
прийняти неправомірне правове рішення, хоча завжди знайде вихід зі
складної ситуації, Як швидко він запалюється, так швидко і згасає,
заспокоюється і, основне, ненадовго ображається, швидко забуває
неприємності
Васильєв ВЛ. Юридическая психология. - М.: Юридическая литература,
1991. – С.164..
Стосовно юриста-флегматика, відзначимо стабільний рівень його
психологічної культури. Підвищення рівня культури потребує значного
проміжку часу, проте це буде надійно і надовго. Стриману манеру
 23

поведінки юриста-флегматика вирізняє упевненість у прийнятті виважених

юридичних рішень, як правило, безпомилкових. Він, звичайно, враховує всі
альтернативні варіанти, обирає найоптимальніші. Юриста-флегматика
нелегко вивести з психологічного стану, рівноваги, він не піддається
умовлянням, діє на свій розсуд. Це, безумовно, міцний тип нервової системи,
надійний працівник юридичної служби, на якого можна покластися, який не
підведе. Недоліком, можливо, є те, що флегматик повільно приймає рішення,
не спішить із пропозиціями.
На особливу увагу заслуговує характеристика психологічної культури
юриста-меланхоліка, оскільки це - слабкий, неврівноважений, інертний тип
нервової системи. З такими юристами (як і з холериками) керівникам
юридичних установ працювати досить складно. Юристи-меланхоліки дуже
вразливі, з підвищеною емоційністю, в результаті чого вони легко впадають у
відчай і розпач, вдаються до сліз, відчувають безпорадність. Зауваження
і пропозиції сприймають неадекватно, насторожено. Більше того, вони
потребують особливого підходу, тактовної бесіди тощо. Меланхоліків може
вразити навіть погляд людини, вони надзвичайно чутливо вловлюють оцінки,
думки про свою особистість. Зрозуміло, що таким юристам притаманні
надзвичайно тонкі внутрішні переконання, а їх юридичне рішення може бути
незрозумілим навіть для колег.
 24

3. ВИСНОВКИ

Отже, предметом дослідження психологічної культури юриста є його

психіка, душа, а також ефективність впливу її на учасників юридичної
справи. Існує закономірність: чим більше вивчати психіку людини, тим
більше можна знайти в ній невідомого, незрозумілого.
Щодо визначення норм психологічної культури адвоката, то звичайно,
такі норми адвокат може установити особисто для себе. Тут доцільно
орієнтуватись на професійно-етичний кодекс юриста, необхідну допомогу,
яку може надати і морально-психологічна служба. В цілому за норми
психологічної культури можна взяти систему загальнолюдських цінностей та
вимоги юридичної етики.
Важливо дослідити механізм дії психологічної культури адвоката.
Тобто потрібно знайти важелі, за допомогою яких психологічна культура
втілюється у практичну діяльність юриста. На мою думку, до такого
механізму слід віднести перш за все мислення і мову, тобто думку і слово.
Мислення адвоката - спрямоване на усвідомлення права і реалізації
його норм. У психологічній літературі, мислення поділяють на теоретичне і
практичне
Немов Р.С. Психология. – М, 1995. – С. 233.. Адвокату важливо
розвивати усі ці види мислення, що активізує творчий пошук, оригінальність,
професійні дії. Але перешкодою творчої діяльності адвоката може бути
осуд керівників, невпевненість за результати тієї чи іншої справи (наприклад,
рішення суду по справі, яку розслідував слідчий тощо). У таких випадках
механізм мислення у психологічній культурі адвоката буде «деформований»,
оскільки думка правника залишиться не висловленою.
Думки виражаються за допомогою мови, яка буває, як відомо,
внутрішньою і зовнішньою. Зрозуміло, що внутрішня мова людини передує
зовнішній, тобто слову. Проте, юрист працює в таких умовах, коли зовнішня
мова не завжди повинна виражати думку чи внутрішню мову. Це позитивний
результат його психологічної культури, хоча зміст вираженої думки
характеризує ступінь розвитку загальної культури людини.
Висновок
Зміст моральної культури адвоката полягає в органічній єдності
моральних норм і якостей, а також принципів службової діяльності. Крім
того, важливу роль відіграють моральна свідомість, моральна активність
та моральність нормативної регуляції дій які здійснює адвокат.
Будучи одним із важливих компонентів юридичної деонтології,
моральна культура адвоката становить систему створення, збереження,
обміну і використання моральних цінностей і за допомогою норм, принципів,
 25

категорій етики сприяє формуванню індивідуальної правосвідомості

правника.
Моральна культура адвоката є, з одного боку, наслідком людського
спілкування, з іншого — вона остаточно виявляється лише у процесі цього
спілкування. У спілкуванні встановлюється духовно-практичний зв'язок
між людьми, який характеризує зміст контактів, взаємодії і взаємовпливу
людей.
Отже, моральна культура адвоката виявляється в активній творчо-
правовій діяльності. Вона пронизує культуру юридичних дій, є основою
особистої професійної поведінки адвоката.
Висока психологічна культура формує справжній, професійно-
правовий характер адвоката. Адже адвокат з великим стажем важко чимось
здивувати у питаннях вчинення правопорушення. Професійна
холоднокровність допомагає адвокатові не втрачати дорогоцінний час (іноді
й секунди) на прояв емоцій чи різного роду розмірковування. Саме правовий
характер спрямовується на пошуки встановлення істини, на оперативність
професійних дій, на логіку обгрунтування різних аспектів правового явища.
Тобто, психологічна культура впливає на адвоката так, як вимагає правова
ситуація чи суспільство в цілому.
Отже, психологічна культура для адвоката має велике практичне
значення. Передусім вона впорядковує його мислення та ділове мовлення, що
дає можливість зрозуміти своє місце в суспільстві та серед колег, де
можливі вияви зверхності, формального ставлення до справи. Крім того,
психологічна культура, активізує свідомість, розвиває почуття, забезпечує
юристові розумну (обґрунтовану, виважену) дію його волі. Адже можливі
негативні спрямування волі, а високий рівень психологічної культури
дозволяє запобігти цьому. Психологічна культура сприяє піднесенню
настрою, створенню позитивної імпульсивності, наприклад, сором'язливості).
Загалом, психологічна культура адвоката є виявом його суб'єктивності, що у
свою чергу підвищує ефективність виконання службових обов'язків.
 26

4. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Біленчук П.Д. Правова деонтологія. – К.: Атака, 1999. – 320 с.

2. Бризгалов І.В. Юридична деонтологія. – К.: МАУП, 1998. – 44 с.
3. Васильєв ВЛ. Юридическая психология. - М.: Юридическая
литература, 1991.
4. Вичев В. Нпавственая культура руководителя. – М., 1988. – 158 с.
5. Жалинский А.Э. Профессиональная деятельность юриста. – М., 1997. -
330 с.;
6. Журнал. Право України. – 2000. - № 5.
7. Немов Р.С. Психология. – М, 1995. – 496 с.
8. Петрухин И.Л. Адвокат и климент: отношения доверия//Адвокат. –
1999. - №1.
9. Правила адвокатської етики. – К., 1999.
10.Профессиональная этика сотрудников правоохранительных органов:
учебн. пособ. / Под ред. А. Опалева, Г. Дубова. - М. Щит, 1997. - 327 с.;
11.Сливка С.С. Правнича деонтологія. – К., 1999. – 336 с.
12.Сливка С.С. Професійна культура юриста. - Х. Право. - 354 с.;
13.Социальные отклонения. - М., 1990.
14.Трубецкой Е.Н. Энциклопедия права. - СПб: Лань, 1999. - 224 с.;
15.Чичерин Б.Н. Философия права. - М., 1999.-502 с.
16.Чуфаровский Ю.В. Психология в оперативно-розыскной деятельности
правоохранительных органов. – М., 1996. – 120 с.