- Джорно.

- Так, Міста?
- Останнім часом ти сам не свій. Все точно в порядку?
- Ні. Очевидно, ні.
- То чому ж ти не розповіси про це все?
- Ті жахи, що я бачу, ви не маєте знати про них. Мені всеодно нічим не
допомогти. Я продовжу переживати ці жахи.
- Але все ж, тобі б могло хоч трохи полегшати.
- Ти певен в цьому, Гвідо?
- Так. Коли ти називаєш мене Гвідо, я готовий на що завгодно.
- ...

Міста підсів трохи ближче до змученого Джорно. Він був готовий уважно
слухати.

- Отже... Під час тієї незвичної атаки, я був наче всередині людини. Але так було
тільки спочатку. Я знову побачив Нескінченність.
- Ту саму?
- Так. Але тепер вона була трохи інакшою. Тіснішою, що парадоксально. Вона
давила на мене. Душила своєю особою. Але раптом, я побачив перед собою
дзеркало. І воно від початку було... Наче кривим.
- Як в парках розваг?
- Ні. Воно було жахаючим а не смішним. Я побачив себе, але потім, я побачив...
- Джорно? Ти в нормі?
- Гх... Буе!
Раптом, Джованну знудило. Цей стан можна було зрозуміти знаючи, що він
пережив. Але його знудило не тим, чим зазвичай нудить людей. З його рота
вивалилась не напів перетравлена їжа, а...

- Джорно... Це що..?
- О Господи... О Господи.

В руках дона було заслинене волосся. Рожеве. Яскраво-рожеве, такого відтінку,

який не зплутаєш з ніяким іншим. Це було його волосся. В очах Джорно читався
страх.

- Джорно…
- Тільки не це… Ні, ні, ні, ні, тільки не це, тільки не..!
- Джорно!

Зазвичай, Міста мало нервував у своєму житті, у нього був повноцінний

принцип щодо життя без турбот. Але бачити Джорно в такому стані… Це
викликало у Гвідо неабиякий стрес. Він відразу схопив рожеве волосся та
викинув його у вікно.

- Гвідо…
- Так?
- Дякую.
- Та нема за що, серйозно!
-…
- Буду чесним, мені аж не по собі від цього.
- Ти хочеш піти?
- Я цього не казав!
- Ти можеш піти якщо хочеш.
- Я не хочу, правда!
- Я вірю тобі. Просто кажу.
- Джорно… Не треба цуратись своїх бажань та відчуттів.
- Я же не роблю цього.
- Ага. Звісно. – Міста закотив очі.
- Гвідо…
- Так, Джорно?
- Не йди, будь ласка.
- Не буду.

Гвідо знову присів на ліжко поряд з Джорно. Він обережно вклав свого дона.

- Можеш розповісти мені щось хороше? Міста?

- Наприклад?
- Будь що.
- Ну… Я розповідав про той раз, коли минулого місяця я…

Тепер, Міста розповідав якусь максимально тривіальну історію з життя. Доволі

буденну як для члена Пассіоне. Поступово, втомлені очі Джорно стулилися. За
останні кулька тижнів для нього стало звичкою спати у позі ембріона. Гвідо не
хотів засинати, як ніяк, зазвичай примари атакували вночі, але цієї ночі на душі у
нього було спокійно. Можливо, це все через вид сплячого Джорно, а можливо
просто так, але чомусь Гвідо був впевнений, що цієї ночі все буде добре.

Міста заснув сидячи, прямо на краю ліжка. Його рука інстинктивно лягла на
плече Джорно, про всяк випадок.
...

- А-ах...
- Чому ти тремтиш, Доппіо?
- Ви...

Руки Дияволо поступово розпускалися все більше й більше. Пальцями він грав
Доппіо наче музичним інструментом, що замість гармонійної мелодії видавав
звуки задоволення.

- Мені... Не стану брехати, мені трохи страшно.

- Страшно..?

Раптом, Бос став сумнішим. Він різко прибрав руки від тіла Доппіо та
відсторонився.

- Б-бос?
- Ти ще не готовий, хоч і наказав мені.
- Ні, я готовий! Просто... Я...
- Ні, Доппіо, тобі потрібен час. Як і мені.
- Тоді...
- Мій милий Доппіо. Не змушуй себе заходити надто далеко.
- Як накажете, Бос.
- Це був не наказ, це була порада.
- ... Дякую, Бос.
- Хоча... Залишити тебе без сподівання буде грубо.
- Що ви маєте на ува...

Не вагаючись, Дияволо взяв руку Доппіо в свою. Спочатку, він ніжно поцілував її.
Потім, чоловік цілував її далі, повільно переміщаючись уверх по руці. Від долоні
до передпліччя, від передпліччя до плечей. І ось, коли Доппіо вже був готовий
до поцілунка в шию, відчуваючи на своїй шиї дихання, Бос просто посміхнувся
та відсторонився.

- Як на зараз достатньо. Прощавай, мій Доппіо.

- Ні, Бос, чека-!

Але наскільки раптово він з'явився, настільки раптово і зник. Знову. Примарні
відчуття рожевого волосся, опадаючого навколо наче тюль, на своїх плечах,
жару від поцілунків, та звичайно, того самого проникливого погляду, вони все
ще лоскотали нерви Доппіо. Він не розумів, чому все було так несподівано,
настільки... напряму. Без прелюдій. Хоча... чи можна назвати їх спілкування до
цього моменту прелюдіями..? Голос Боса завжди був таким... Таким...

- О ні, ні, ні... Не думай про це. Не... Агх...

Доппіо важко сковтнув. Він похмуро завалився на ліжко та намагався заснути.

Але думки не давали йому спокою. Жар внизу живота не давав йому спокою.
Відчуття тих самих рук на своїх зап'ястях... Воно доводило його до сказу. Його
таз сам по собі здіймався вище на тремтячих ногах.

- Мгх... Так... Бос... Будь ласка...

Доппіо нескоро заснув. Йому було неприємно спати в вологому одязі, але
вставати він теж не хотів.