Тема № 1. ВСТУП.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ У СФЕРІ СІЛЬСЬКОГО

ЗЕЛЕНОГО ТУРИЗМУ

План лекції
1. Предмет і мета дисципліни. Основні поняття в сфері сільського
зеленого туризму. Аналіз основних термінів.
2. Сутність сільського зеленого туризму, його зв’язок із сільським
господарством та іншими видами туризму.
3. Еногастрономічний туризм як складова сільського зеленого туризму.

1.1 Предмет і мета дисципліни. Основні поняття в сфері

сільського зеленого туризму. Аналіз основних термінів

Сільський зелений туризм є складовою частиною спеціалізованого

туризму. Він став досить новим, різноманітним і неоднорідним для України
явищем.
Вивчення дисципліни «Спеціалізований туризм» має на меті сформувати
у студентів уявлення про цей вид туризму та різнобічні його аспекти.
Предметом вивчення дисципліни «Спеціалізований туризм» є саме
явище сільського зеленого туризму (СЗТ) та інші, пов’язані з ним явища,
наприклад:
 правові та законодавчі передумови для існування та розвитку СЗТ;
 організаційна сфера;
 економічні відносини у цій галузі;
 екологічні аспекти СЗТ;
 менеджмент якості туристичних послуг;
 харчова безпека у сфері СЗТ.
Також предметом вивчення частково стає сам агротуристичний бізнес,
тобто приватне підприємництво з надання туристичних послуг у сільській
місцевості, яке має певні характеристики (наприклад, економічні) та
сприятливі чи несприятливі умови для розвитку.
Сучасна людина знаходиться у стані постійної готовності до змін, до
сприйняття нової інформації, до необхідності швидкого прийняття рішення.
Це призводить до виснаження адаптаційних можливостей і є передумовою
виникнення стресового стану. Для профілактики негативного впливу стресу
на організм необхідні зміна обстановки, фізична та психологічна релаксація.
У 70-х роках минулого століття в Європі стає популярним досить
нестандартний вид відпочинку – сільський туризм. Мешканці мегаполісів,
що стомилися від швидкого темпу сучасного міського життя, все частіше
помічають особливу привабливість відпочинку з видом на мальовничі
сільські пейзажі в атмосфері традиційного селянського укладу життя. Ця
тенденція підсилилася на рубежі тисячоліть – по-перше, європейський
споживач перенасичений традиційними «пляжними» видами відпочинку, а
по-друге, в усьому світі зріс інтерес до всього «екологічно чистого», у тому
числі й дозвілля. Зелений туризм із чистим повітрям, здоровою їжею й
фольк-колоритом ідеально задовольнив запити публіки. На зміну трьом «S» –
Sun-Sea-Sand (сонце – море – пісок) приходять три «L» — Landscape-Lore-
Leisure (пейзаж – традиції – дозвілля).
Розвиток сільського зеленого туризму в Україні в умовах сьогодення є не
далекою перспективою, а найближчим завданням, для рішення якого існують
усі передумови. Україна, як жодна інша країна, дуже багата різноманітними
пам’ятками природи, історії і культури, національними традиціями,
можливостями отримання екологічно чистих продуктів та відпочинку в
мальовничих умовах.
Зелений туризм, на відміну від масового, не чинить шкідливого впливу
на довкілля і, разом з тим, робить істотний внесок у регіональний розвиток.
Сільський туризм, який ґрунтується на виявленні й ефективному
використанні місцевих ресурсів, може стати одним з важливих елементів
пожвавлення місцевої економіки. Результати розвитку сільського туризму
вигідні, насамперед, конкретній громаді. Це рентабельний і прибутковий
бізнес, що стимулює розвиток транспорту, систем зв’язку, торгівлі, сфери
обслуговування, об’єктів розваги, відродження традиційного мистецтва,
промислів, ремісничої майстерності.
Тому сільський зелений туризм слід розглядати як один з компонентів
комплексного розвитку сільських територій та сільської інфраструктури, а
також як один з факторів стратегії подолання бідності в сільській місцевості.
Згідно з офіційними статистичними даними ВТО, "зелені" подорожі нині
займають від 7 до 20 % у загальному обсязі турпоїздок.
Темпи росту сільського зеленого туризму оцінюються від 10-20 % до 30
% у рік (для пригодницького туризму, до складу якого він входить за
статистикою ВТО), а його частка в доходах від міжнародного туризму сягає
10-15 % .
Тільки один європейський ринок сільського зеленого туризму, за
оцінками Європейської Федерації Фермерського та Сільського Туризму (Euro
Gites), на сьогодні складає близько 2 млн. ліжко-місць. Український ринок
потенційно здатний прийняти й розмістити на селі близько 150 тис.
«зелених» туристів.
Як же трактуються основні поняття в сфері сільського зеленого туризму?
Найпростішою констатацією цього явища є таке визначення:
сільський туризм (rural tourism) – це туризм, який проходить у
сільському поселенні. Але таке просте визначення неадекватне у багатьох
аспектах. Адже «міський» туризм не обмежується тільки міськими
територіями.
Сільський зелений туризм – специфічна форма відпочинку в приватних
господарствах сільської місцевості з використанням майна і трудових
ресурсів особистого селянського, підсобного або фермерського господарства,
природно-рекреаційних особливостей місцевості, культурної, історичної і
етнографічної спадщини.
 Це поняття з’явилося в Україні в останні роки головним чином завдяки
діяльності Спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні.
Це поняття охоплює широкий спектр відпочинку у сільській місцевості
(власне сільський туризм), а також орієнтований на перебування в агрооселях
відпочинок (агротуризм).
Словом «зелений» підкреслюється екологічна спрямованість цього виду
туризму. Під зеленим туризмом часто також розуміється відпочинок саме у
селах, у «зеленій місцевості».
Таким чином, зелений туризм (green tourism) є синонімом поняття
«екотуризм».
Агротуризм (farm tourism) – відпочинковий туризм, що передбачає
використання сільського (фермерського) господарства.
Агрогуризм може проявлятись у різних формах, але завжди включає
винаймання помешкання. Розрізняють дві базові форми агротуризму:
– винаймання помешкання з обслуговуванням безпосередньо в межах
дворогосподарства або
– розміщення на нічліг з самообслуговуванням на землях, що належать до
дворогосподарства, наприклад, в кемпінгах та наметах.
Агротуризм, таким чином, виступає однією з форм сільського туризму. В
агротуризмі дворогосподарство (фермерське господарство) становить
одночасно нічліжну базу та головний предмет інтересу для туриста.
Екологічний туризм (еcological tourism) – це форма подорожі,
сприятлива для навколишнього середовища. Вона відбувається на територіях,
що мають природничу цінність (національні та ландшафтні парки).
Екотуризм спрямований на охорону природного й культурного
середовища регіонів, які відвідуються туристами. Він передбачає, що
учасниками цих подорожей є люди з високою екологічною свідомістю.
Виділяються такі форми екологічного туризму:
– активний екотуризм (піший, велосипедний, водний, кінний,
рибальство);
– фауністичні та флористичні поїздки (орнітологічні поїздки,
полювання, тематичні поїздки);
– культурологічні й етнографічні поїздки.
Природничий туризм (nature tourism) також є синонімом поняття
«екотуризм».
Сільський туризм і його різновидність агротуризм мають багато
спільного з екотуризмом і часто відповідають багатьом його пріоритетам,
зокрема:
– збереження природничого та культурного середовища;
– підтримка добробуту місцевої громади
– постачання туристам харчів з місцевих продуктів.
Але сільський туризм – це форма проведення вільного часу у вигляді
стаціонарного відпочинку, тоді як базовою метою екотуризму виступає
активне відкриття дикої природи, традицій і культури, їх глибоке пізнання й
сприйняття.
 Також частково вживається в Україні поняття «екоагротуризм. Воно
поєднує в собі риси всіх вищеназваних видів туризму і є дещо подібним до
визначення сільського зеленого туризму.
Фермерський туризм (farm tourism) – складова частина агротуризму,
пов'язана із прийомом туристів безпосередньо у помешканнях фермерського
господарства, часто з мінімальними вимогами щодо зручностей (особливо
щодо умов проживання). У даному контексті фермерське господарство
становить одночасно базу для ночівлі та головний предмет інтересу для
туриста (їжа на фермі, дозвілля на фермі тощо).
Апітуризм (медовий або бджолиний туризм) – різновид туризму, що має
на меті дегустацію, споживання, купівлю продуктів бджільництва (мед, віск,
прополіс, маточне молочко, бджолина отрута, бджолиний підмор, перга,
забрус, гомогенат з трутневих личинок) безпосередньо на місці у виробника.
Також це проживання в агрооселі або безпосередньо на пасіці бджоляра.
Туристи також мають можливість ознайомитись з технологією виробництва
цих продуктів, спостерігати за життям бджолиної сім’ї і водночас провести
апітерапевтичні заходи. Створена на пасіці атмосфера, це є природний оазис
з позитивною енергетикою, для відпочинку та оздоровлення. Проте набагато
більший ефект отримує людина при використанні вулика (декількох
скріплених вуликів) у вигляді ліжка з надставкою. Лежачи на потолочинах
вулика-ліжка над бджолами в надставці, людина отримує тепло бджіл, вдихає
цілюще вуликове повітря та отримує лікувальний ефект від біополя бджіл.
До своєрідної тематичної абетки (словника) термінів і понять, які
використовуються у сфері сільського зеленого туризму також належать
наступні терміни.
Агрооселя (агросадиба) – житловий будинок і господарські будівлі з
прилеглими до них садом і городом, що разом є окремим господарством.
Знаходиться у сільській місцевості, містить кімнати, пристосовані для
проживання туристів і належить на правах приватної власності фізичній
особі або членам її сім’ї, які займаються веденням особистого селянського
господарства.
Особисте селянське господарство – це господарська діяльність, яка
проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально
або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно
проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва,
переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її
надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського
господарства, у тому числі й у сфері сільського туризму. Ведення особистого
селянського господарства не є підприємницькою діяльністю.
Господар агрооселі (агросадиби) – фізична особа або члени її сім’ї, які
здійснюють господарську діяльність, що проводиться без створення
юридичної особи, з метою задоволення особистих потреб, шляхом
виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції,
реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого
селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого
туризму.
Майно, яке використовується для ведення особистого селянського
господарства – це житлові будинки, господарські будівлі та споруди,
сільськогосподарська техніка, інвентар та обладнання, транспортні засоби,
сільськогосподарські та свійські тварини і птиця, бджолосім’ї, багаторічні
насадження, вироблена сільськогосподарська продукція, продукти її
переробки та інше майно, набуте у власність членами господарства в
установленому законодавством порядку.
Посередник у сільському зеленому туризмі – фізична або юридична
особа, яка згідно до угоди з господарем агрооселі здійснює рекламу його
продукту, спеціалізується на наданні маркетингових послуг, здійснює
фінансово-кредитні операції.
Рекреаційна терапія – створення ландшафтів, які благодійно впливають
на людей з певними хронічними захворюваннями.
Рекреація – відтворення сил людини (фізичних, інтелектуальних та
емоційних).
Соціальна інфраструктура – мережа об’єктів соціально-культурного
призначення району, села: магазини, пошта, лікарня, оздоровчі заклади,
об’єкти культури (музеї, виставкові зали, палаци культури чи
трансформовані з них нові, театри та інші), стадіони, школи, позашкільні
заклади, які розташовані поблизу і можуть використовуватись туристами.
Туризм – тимчасовий виїзд особи з місця проживання в оздоровчих,
пізнавальних, професійно-ділових чи інших цілях без здійснення оплачуваної
ді-яльності в місці, куди особа від’їжджає.
Тур – туристична подорож визначеним маршрутом у певний
обумовлений термін з визначеним набором послуг.
Турагент – юридична особа, створена згідно із законодавством України,
а також фізична особа – суб’єкт підприємницької діяльності, які здійснюють
посередницьку діяльність з реалізації туристичного продукту туроператорів
та туристичних послуг інших суб’єктів туристичної діяльності, а також
посередницьку діяльність щодо реалізації характерних та супутніх послуг, і
які в установленому порядку отримали ліцензію на туристичну діяльність.
Туроператор – юридична особа, створена згідно до законодавства
України, для якої виключною діяльністю є організація та забезпечення
створення туристичного продукту, реалізація та надання туристичних послуг,
а також посередницька діяльність із надання характерних та супутніх послуг,
яка в установленому порядку отримала ліцензію на туроператорську
діяльність.
Туристичний продукт – попередньо розроблений комплекс туристичних
послуг, який поєднує не менше ніж дві такі послуги, що реалізується або
пропонується для реалізації за визначеною ціною, до складу якого входять
послуги перевезення, послуги розміщення та інші туристичні послуги, не
пов’язані з перевезенням і розміщенням (послуги з організації відвідувань
об’єктів культури, відпочинку та розваг, реалізації сувенірної продукції
тощо).

1.2 Сутність сільського зеленого туризму, його зв’язок із сільським

господарством та іншими видами туризму

Для України сільський зелений туризм – відносно нове поняття, хоча

відпочинок на селі використовувався відомими українськими митцями і
політиками з давніх часів.
Можна представити зв'язок між основними видами туризму на загальних
схемах (рис. 1.1, 1.2, табл. 1.1), де видно, що фермерський туризм і
агротуризм – це частина сільського туризму.

Рис. 1.1 – Зв'язок між поняттями «сільський туризм», «агротуризм» і

«фермерський туризм»

Сільський туризм Зелений туризм

Сільський зелений туризм

Агротуризм

Екотуризм Екоагротуризм

Рис. 1.2 – Зв'язок між основними видами туризму

Таблиця 1 – Види і форми сільського туризму, їх переваги

СІЛЬСЬКИ ФЕРМЕРСЬК
АГРОТУРИЗМ ЕКОТУРИЗМ АПІТУРИЗМ
Й ИЙ
 СІЛЬСЬКИЙ
СПОСІБ ЦІННОСТІ
ЕКСКУРСІЙНИЙ
ЖИТТЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКІ ПРИРОДНОГО
ОЗДОРОВЛЕННЯ ВИД ТУРИЗМУ
ПРИРОДНЕ ЗАНЯТТЯ СЕРЕДОВИЩА
ПРОДУКЦІЄЮ ТА ВІДВІДУВАННЯ
СЕРЕДОВИЩЕ СПОЖИВАННЯ ЕТНОГРАФІЧНІ
БІОЕНЕРГЕТИКО ФЕРМ З
МІСЦЕВА ЕКОЛОГІЧНО ЧИСТИХ ОБ’ЄКТИ
Ю БДЖОЛИ ТВАРИНАМИ
КУЛЬТУРА ПРОДУКТІВ «ЗЕЛЕНІ ШКОЛИ»
НАВЧАННЯ (СТРАУСИНІ,
ТРАДИЦІЙНА УЧАСТЬ У АКТИВНІ
МИСТЕЦТВУ ЛОСИНІ
АРХІТЕКТУРА СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИ ТУРИСТИЧНІ
ПАСІЧНИКУВАН ФЕРМИ)
УЧАСТЬ У Х РОБОТАХ ЗАНЯТТЯ БЕЗ
НЯ ПОЇЗДКИ НА
МІСЦЕВИХ ДОГЛЯД ЗА ТВАРИНАМИ ШКОДИ ДЛЯ
КОНЯХ
КУЛЬТУРНИХ ДОВКІЛЛЯ
ПОДІЯХ

Весь розподіл та взаємозв’язок категорій туризму, наведений на рис. 1.2, є

досить умовним, оскільки види перекривають і доповнюють один одного, 
взаємодіють між собою, але загальна схема спрощує  їх сприйняття, організацію
та управління.
Найчастіше сільський зелений туризм як додаткова діяльність на селі являє
собою форму діяльності сільськогосподарської ферми або двору. Отже, він тісно
пов'язаний із сільським господарством. Як приклад, можемо відзначити, що
найбільш успішні агрооселі у розвинутих західних країнах паралельно за-
ймаються сільськогосподарською діяльністю, або ця діяльність і є головною для
агрооселі. Саме сільське господарство в агрооселі є однією з атракцій для
туристів.  При цьому вони можуть взяти участь у ній. Для України, де велика
частина населення, що проживає у містах, має родичів у селі або періодично
навідується у сільську місцевість, така атракція, певна річ, не є найголовнішою,
але для деяких жителів великих міст це є все ж актуальним і такою можливістю
не слід нехтувати.
Аграрний туризм являє собою особливу форму туризму, відмінну від
масового туризму або відпочинку, але водночас він увібрав у себе деякі риси
загального туризму. Найбільше це проявляється у так званих сільських готелях,
тобто сільських будинках, які приймають водночас досить велику кількість
туристів і мають досить високий рівень сервісу. Ці готелі за суттю не є
агрооселями, але часто вони трактують свою діяльність як сільський зелений
туризм або агротуризм (оскільки знаходяться у суто сільській місцевості, хоча і
найчастіше з розвинутою інфраструктурою).
Важливим питанням розвитку агротуризму стає те, наскільки можна
розвивати тут цей вид туризму паралельно з іншими видами туризму, щоб не
знищити і не «затерти» самі атракції – тобто сільську місцевість та природу, які й
приваблюють туристів. У сільському туризмі загалом діють майже такі самі
правила прийому і обслуговування кожного туриста, як і у масовому туризмі,
особливо у сфері надання певних послуг та психології відносин.
Найбільш цікавими для туристів є не дуже важкі чи «брудні» види діяльності
ферми або селянського двору, наприклад, догляд за дрібними тваринами або збір
фруктів. Також туристів можуть зацікавити різноманітні тварини на фермі, що
поширені тільки у певному регіоні або зустрічаються нечасто(наприклад, норки,
страуси). Дуже цікавою для деяких туристів є пасіка та процес виготовлення
меду.
Сільське господарство таким чином утворює ніби рамку діяльності агро-
оселі, особливо, коли ця агрооселя приймає туристів лише сезонно, а решту часу
займається іншою діяльністю. Також сільськогосподарська діяльність часто
прямо пов’язана із туризмом в агрооселі через продаж вироблених продуктів
туристам або приготування страв з таких продуктів.
Власники агрооселі можуть обрати для себе багато шляхів комбінування
сільськогосподарської діяльності із прийомом туристів. Крайніми випадками є
лише випадковий прийом туристів за основної сільськогосподарської діяльності
або постійний прийом туристів за мінімальної сільськогосподарської діяльності.
Головним тут є правильно збалансувати обидва ці види діяльності
визначити для себе пріоритети та межі прибутку і затрат під час кожного виду
діяльності.
Часто зустрічається деякий поділ праці в агрооселі, тобто частина родин
займається власне сільським господарством, а частина – прийомом
туристів(часто це жінки). Це відповідно збільшує прибутки родини і надає
можливість розвивати різні види послуг для туристів.
Агрооселі досить часто приймають гостей, яких не цікавить саме сільська
місцевість, а які приїхали, наприклад, на конференцію або семінар, або
хочуть вивчити певні природні утворення у цій місцевості, тобто тут
відбуваються інші види туризму, наприклад, бізнес-туризм або пізнавальний
вид туризму. Класичними прикладом є гірськолижний туризм, коли туристи
приїжджають лише заради спорту і лише ночують та харчуються в
агрооселях. Тобто такій категорії туристів сільська місцевість часто є
абсолютно не важливою, хоча саме поняття сільського зеленого туризму у
чистому вигляді обов’язково включає наявність характерної сільської
місцевості.
Український селянин-власник агрооселі як організатор туристичної
діяльності у сільській місцевості може займатися:
− активним туризмом (збудувати на своїй території спортивний
майданчик, кінний манеж, гірський витяг, ставок для спортивного
рибальства, розробити і пропонувати своїм гостям як гід-екскурсовод
пішохідні, санні, вело- та кінні (бричкою чи верхи) маршрути і прогулянки);
− екотуризмом (організовувати гостям відпочинок в екологічно чистій
місцевості, вживання екологічно чистої продукції, сприяти у заготівлі
лікарських трав, лісових ягід і грибів);
− мисливським туризмом;
– культурно етнічною діяльністю (вироблення хендмейд-продукції й
продаж відвідувачам сувенірної продукції ужиткових народних промислів,
залучення туристів до організації й участі у національних обрядах,
традиційних ремеслах українського селянина та господарсько-польових
роботах (сінокіс, бджільництво, випас худоби тощо).
В Україні вже є досвід організації агротуристичних підприємств за
моделями типу «пансіон», «тур з проживанням в кочовому традиційному
житлі», «українське село», «VIP-село», «сільський готель» та ін. Однак
робота в агротуристичному секторі тільки починається, а її масштаби,
способи організації та обсяги фінансування поки що не дозволяють говорити
про розгортання сільського зеленого туризму в дієвий сектор регіональної
економіки.
На чому можна зароблятиу сфері сільського зеленого туризму?
Туристи є споживачами туристичного продукту (туристичних послуг,
робіт та товарів).
Туристична послуга – це результат певної діяльності по задоволенню
відповідних потреб туристів. Послуга виникає в процесі її споживання і не
існує окремо, сама по собі. Це головна відмінність послуги від товару. Крім
того, товар звичайно доставляється до споживача, а щодо туристичної
послуги – споживач доставляється до місця її генерації.
Перелік послуг у кожному конкретному випадку може бути різним,
причому кожен з видів цих послуг містить в собі безліч складових.
Традиційно послуги у сфері сільського зеленого туризму поділяють на
основні та додаткові. Основні послуги, це переважно:
– послуги з організації перевезення туристів;
– послуги з організації розміщення туристів;
– послуги з організації харчування туристів.
До додаткових належать:
– послуги з організації екскурсій;
– послуги із залучення туристів до сільськогосподарських робіт і
народних промислів;
– послуги гідів, гідів-перекладачів;
– послуги залучення туристів до участі у народних обрядах і культових
дійствах, а також сільських фестивалях, ярмарках й інших масових акціях;
– послуги з прокату транспортних засобів, активно-туристичного
спорядження;
– послуги побутового обслуговування;
– право користуватися приватними рекреаційними угіддями.
Такий поділ досить умовний, оскільки суттєвої різниці з точки зору
споживчих властивостей між ними немає. Послуги, що входять в основну
програму перебування туриста в селі, зазвичай відносять до основних.
Додаткові послуги турист купує самостійно у місці перебування.
Крім нематеріальних послуг, туристові ще можуть бути надані інші
товари чи матеріальні послуги. Наприклад, карти місцевості, місцеві
сувеніри, туристичне спорядження тощо.
Отже сільські мешканці здатні отримувати реальні доходи у сфері
зеленого туризму від таких видів діяльності, як:
– транспортне обслуговування туристів;
– організація проживання та харчування туристів;
– виробництво та реалізація екологічно чистих продуктів харчування;
– надання екскурсійних послуг, робота гідом-перекладачем;
– облаштування туристичних маршрутів та стоянок для туристів;
 – надання послуг з прокату туристичного спорядження;
– навчання народним ремеслам і рукоділлю;
– виготовлення та реалізація товарів народних промислів;
– організація реабілітаційно-оздоровчих процедур;
– допомога у зборі грибів, полюванні, аматорському та спортивному
рибальстві);
– проведення культурно-розважальних заходів з урахуванням історико-
етнографічної спадщини (анімація).
Існують специфічні ознаки, якими повинна володіти певна місцевість для
успішного розвитку сільського зеленого туризму. Нерідко ці ознаки,
протилежні реаліям, в яких проживають відпочивальники.
Для комплексної оцінки туристичної привабливості в контексті
сільського зеленого туризму використовується такий показник як
«рекреаційний потенціал території».
Рекреаційний потенціал території – це багатоаспектне поняття, що
охоплює весь комплекс життєдіяльності суспільства. При його визначенні
необхідно враховувати економічний, екологічний і соціальний аспекти.
Частина з них відноситься до туристичних ресурсів території, інша – до
факторів, що впливають на розвиток сільського зеленого туризму в регіоні.
Рекреаційний потенціал території складається з трьох складових:
 ресурсної;
 інфраструктурної та
 іміджевої.
Усі рекреаційно-туристські ресурси поділяють на чотири складові:
 природні;
 історико-культурні;
 соціально-економічні та
 інформаційні.
Природні рекреаційні ресурси – це навколишнє середовище з мережею
сільських поселень, наявними природними об’єктами (річки, ставки, ліси),
що мають рекреаційні властивості, та ареалами малозмінених людиною
природних екосистем.
Для туриста місцевість має бути привабливою. Можливо, ця місцевість
вже визнана традиційно туристською, або ж вона має підстави, щоб стати
такою, просто досі ще недостатньо розрекламована.
Безперечно, найбільший шанс на успіх мають села із мальовничими
природними краєвидами (наявність озер, річок, лісів, пагорбів, гір, луків,
ярів). На привабливість пейзажу досить сильно впливає архітектурний стиль
забудови житлових будинків, який має бути близьким до традиційного
сільського, характерного для певної території.
У зеленому туризмі чисте довкілля є необхідною умовою отримання
доходів, адже турист хоче відпочивати у контакті з чистою, незабрудненою
природою Піклуватися необхідно не лише про природні ресурси (воду,
повітря, ґрунти, рослинність), а й про усе оточення, у тому числі ландшафти і
забудову.
Останнім часом все більший вплив на розвиток туризму спричиняють
історико-культурні фактори, зокрема наявність та особливості формування
історико-культурних рекреаційних ресурсів. Якщо природні рекреаційні
ресурси більше слугують основою для розвитку лікувально-оздоровчої
рекреації, то історико-культурні рекреаційні ресурси використовують
переважно для організації різних видів пізнавального туризму. Проте це не
означає, що історико-культурні ресурси не впливають позитивно на стан
здоров’я людей, адже вони мають велике значення, зокрема для
психологічного оздоровлення. Ці рекреаційні ресурси оптимізують
рекреаційну діяльність у цілому й виконують важливі виховні функції
(патріотичну, національного виховання, екологічну тощо).
Розташування на певній території історико-культурних ресурсів формує
її позитивний туристський імідж, впливає на локалізацію рекреаційних
потоків і напрямки екскурсійних маршрутів, урізноманітнює рекреаційно-
туристську пропозицію, зменшує сезонність у туризмі.
До історико-культурних рекреаційних ресурсів належать пам’ятки:
– історії (фортеці, вали тощо);
– матеріальної етнокультури (традиційне житло, млини, продукція
народних ремесл);
– сакральної архітектури (монастирі, церкви, каплиці тощо);
– духовної етнокультури (побутові та культові обряди й народні радиції:
«водіння Кози», «Купала» та ін.).
Нещодавно у практику світової туристичної індустрії ввійшло нове
поняття – «історико-культурна територія» як об’єкт світової спадщини.
Унікальність історико-культурної території визначається наявністю і
поєднанням меморіальних, архітектурних, археологічних об’єктів,
інженерних споруд, історичної забудови, традицій народних промислів і
господарської діяльності, фольклору й обрядової національної культури,
природних визначних пам’яток та історичних форм природокористування,
що є винятковою історичною і культурною цінністю народу нашої країни, а
також світової культурної спадщини.
Існує наукова категоризація основних типів історико-культурних
територій:
– історичні міста;
– історичні сільські поселення і території;
– монастирські та садибні комплекси;
– поля історичних битв;
– історичні виробничі території, шляхи й дороги;
– археологічні території.
Соціально-економічні рекреаційні ресурси – це історично
сформована система сільського розселення, типи і розміри поселень, традиції
народної забудови, традиції аграрної культури місцевого населення,
соціальний клімат на селі, ставлення місцевих мешканців до приїжджаючих
тощо.
Інформаційні рекреаційні ресурси – це інформація про сільську
територію, її історію, культуру, природу і людей, яку турист отримує в офісі
оператора зеленого туризму (турфірми) чи збирає самостійно (наприклад, в
мережі Інтернет) для того, щоб прийняти рішення й вибрати якийсь один з
пропонованих варіантів відпочинку у сільській місцевості.
Саме наявність, якість подання та вичерпність інформації про об’єкти
сільського зеленого туризму регіону визначає, чи приїдуть сюди туристи та
чи матимуть бажання скористатися послугами сектора сільського туризму.
Для нормального функціонування та розвитку сфери сільського зеленого
туризму необхідне створення певної агрорекреаційної інфраструктури, що
має включати:
 приміщення для розташування туристів, якими у більшості випадків
виступають сільські будинки. До цього варто додати господарчі двори або
ферми, до яких виявляють інтерес туристи, а особливо діти (догляд за
тваринами і птахами, збирання овочів та фруктів тощо);
 інженерну інфраструктуру (освітлення, опалення, телефонізація,
водопостачання, наявність у сільській місцевості медичних закладів,
авторемонтних майстерень, банківських філій тощо);
 виробничу інфраструктуру, орієнтовану на народні ремесла,та
виробництво на їх основі характерних для даного регіону сувенірів,
приготування місцевими кухарями (з можливою участю туристів у процесі
приготування) автентичних блюд, участь туристів в різних видах
сільськогосподарської діяльності тощо;
 комунікаційну інфраструктуру, яку утворюють залізничні магістралі,
автомобільні шляхи, промарковані веломаршрути, лижні траси та ін.
 соціальну інфраструктуру, що активізує контакти між селянами та
туристами (будинки культури, музеї, кінотеатри, спортивні та ігрові
майданчики тощо).
Уся ця інфраструктура має відповідати двом основним вимогам: по-
перше, створювати нормальні умови для проживання туристів, а по-друге,
мінімально порушувати екологічну стійкість природного середовища.
І останньою складовою рекреаційного потенціалу території є імідж
місцевості, що існує у свідомості потенційних клієнтів і суттєво впливає на
підсвідоме бажання відвідати саме її.

3. Еногастрономічний туризм як складова сільського туризму

Куштування харчових продуктів, вина та інших напоїв, традиційних для

певного регіону, завжди була невід’ємною частиною туристичного бізнесу.
Адже місцева їжа, місцеві напої – це частина культури кожної країни.
Різноманітність пейзажів, мов і традицій відображується в національній
кухні. Через кулінарію передаються темперамент, психологія, гумор, смаки і
уподобання народів, тобто їх національний дух.
Куштування харчових продуктів, вина та інших напоїв, традиційних для
певного регіону, завжди була невід’ємною частиною туристичного бізнесу.
Адже місцева їжа, місцеві напої – це частина культури кожної країни.
Різноманітність пейзажів, мов і традицій відображується в національній
кухні. Через кулінарію передаються темперамент, психологія, гумор, смаки і
уподобання народів, тобто їх національний дух.
Концепція поїздки до місця призначення спеціально для куштування
певного продукту (їжі або напою), є порівняно недавнім основним трендом
для споживачів, а гастрономічний туризм (food tourism) є порівняно новим
явищем в туристичному бізнесі. В даний час він пропонується в якості
актуального туристичного продукту багатьма туристичними організаціями.
Згідно зі звітом World Food Travel Association (WFTA), ріст інтересу до
тематичних подорожей, пов’язаних з їжею та напоями, обумовлений цілою
низкою чинників. До них належать:
 поява та бурхливий розвиток журналів, передач на телебаченні, веб-
сайтів і блогів в соціальних мережах, пов’язаних з кулінарією;
 ріст інтересу в світі до культури пиття, до дегустації вин та інших
напоїв;
 популярність руху «від лану до столу» серед великих туристичних
фірм;
 проведення гучних заходів, присвячених місцевій кухні, таких як:
сільські ярмарки, винні, пивні та гастрономічні фестивалі, кулінарні шоу і
тренінги тощо).
Крім того, економічна привабливість цього виду туризму пояснюється
тим фактом, що більше третини витрат туристів під час подорожі пов’язані з
їжею.
Згідно з визначенням, яке дано Кулінарним Туристичним Альянсом
Онтаріо (OCTA), некомерційною організацією, яка консультується з питань
розвитку туризму з тематикою їжі та напоїв у всьому світі,
гастрономічний туризм (food tourism) – це будь-який досвід туризму, в
якому хтось дізнається, цінує і/або споживає їжу та напої, що відображає
місцеву, регіональну або національну кухню, спадщину та культуру.
Це пізнавальна подорож до гастрономічної місцевості для відпочинку
або з розважальною метою, яка включає в себе відвідування первинних і
вторинних виробників харчових продуктів, гастрономічних фестивалів,
продовольчих ярмарків, подій, фермерських ринків, кулінарних шоу і
демонстрацій, дегустацій якісних харчових продуктів або будь-яку
туристичну діяльність, пов’язану з їжею. Як бачимо, дегустація є одним з
важливих компонентів гастрономічного туризму.
На рівні з терміном «гастрономічний туризм» в світі використовують
також ряд інших термінів:
 – продовольчий туризм;
– енологічний (винний, виноробний) туризм,
– еногастрономічний туризм,
– туризм для гурманів,
– кулінарний туризм,
– дегустаційний туризм.
Всі вони мають свою специфіку, і зрозуміло, що кожен з цих видів
туризму потребує застосування особливого підходу до дегустацій.
Специфіка гастрономічних (кулінарних) турів зумовлена кількома
чинниками. По-перше, для середньостатистичного туриста харчування та
напої входять до числа трьох найважливіших пріоритетів під час подорожі.
Якщо під час формування туру ознайомлення з кухнею стане головним
мотивом подорожі, це відобразить внутрішні переваги більшості потенційних
клієнтів – просто в програмі перебування ознайомлення з кухнею стане
головним елементом.
По-друге, гастрономічний туризм дозволяє продемонструвати гостям
все багатство народних традицій, разом із місцевою кухнею вони можуть
ознайомитися зі звичаями народу, елементами фольклору, традиційними
способами виробництва. Тут варто відзначити зв’язок якісного кулінарного
туризму з виробництвом екологічно чистих продуктів харчування та
просуванням брендів місцевих виробників на ринок.
По-третє, гастрономічний туризм не обмежується лише національною
кухнею. Відвідання закладів харчування, що представляють кухні інших
країн світу, також може бути певною частиною кулінарного туризму.
В-четверте, гастрономічний туризм може активно залучати туристів у
сам процес приготування страви. Гостям можуть пропонуватися не просто
візити до ресторанів, а своєрідні курси національної кухні, майстер-класи від
кращих кухарів чи народних умільців.
В-п’яте, для гастрономічного туризму практично не існує поняття
сезону, цей «продукт» можна пропонувати в будь-яку пору року. І поняття
«народна кухня», наприклад, на Одещині є дуже широким поняттям – це
українська, єврейська, болгарська, грецька, татарська – усі вони можуть
стати відкриттям для туристів.
Гастрономічний (кулінарний) туризм включає в себе наступні види:
− ресторанний тур – подорож, яка складається з відвідування відомих
та популярних ресторанів, які відрізняються високою якістю,
ексклюзивністю кухні, національним спрямуванням;
− тур сільською місцевістю – тимчасове перебування туристів у
сільській місцевості з метою дегустації її кухні та продуктів, які виробляють
у даному регіоні. Може також включати в себе сільськогосподарські роботи;
− дегустації (виставки, ярмарки, тематичні шоу тощо), наприклад
відвідання «Томатіни» в Іспанії – тур, який містить відвідання екологічно
чистих господарств та виробництв, ознайомлення з продуктами та їх
виробництвом (Франція, Німеччина, Великобританія, США, Швейцарія). В
Україні – це фестивалі вина, борщу, сала, вареників, вина та сиру, пива
тощо.;
− освітній тур, метою якого є навчання в спеціальних закладах
кулінарного профілю, відвідування курсів та кулінарних майстер-класів;
− комбінований тур – поєднує риси попередніх гастрономічних турів.
Еногастрономічний туризм поєднує в собі гастрономічний і винний
туризм. Крім пізнавально-рекреаційних цілей він передбачає освітні
моменти, зокрема:
 пояснення оптимальної комбінації вина з іншими продуктами:
 сполучення куштування і пізнавального процесу щодо особливостей
вина, способів вирощування винограду, методів технології;
 поповнення знань щодо класифікації вин та алкогольних напоїв,
термінів дегустації, сервіровки та техніки дегустації;
 отримання навичок та вмінь від професійних сомельє.
Як відомо, конкурентна боротьба в туристичному бізнесі ведеться за
споживача, за найбільш повне задоволення його потреб. У таких умовах сам
споживач та ступінь задоволення його потреб виступають мірилом успіху
діяльності туристичних організацій, а потреби стають предметом
дослідження. Аналіз туристичних мотивацій показав, що потреби туристів,
які прагнуть здійснити еногастрономічну подорож, можна поділити на кілька
груп:
а) куштування: відвідування ресторанів вищого класу з меню, де
використовуються місцеві інгредієнти (40,2 %);
б) святкування: відвідування продовольчих фестивалів (24,6 %);
в) дегустація: відвідування виноробні або пивоварні (16,4 %);
г) сільський досвід: відвідування фермерських ринків (12,9 %);
д) навчання: відвідування кулінарних шкіл, винних класів (5,7 %).
Термін «дегустація» походить від латинського слова gustus і означає
смак. Офіційне визначення терміну «дегустація» (tasting) дається в стандарті
ISO 5492:2008 Sensory analysis – Vocabulary, розробленому Міжнародною
організацією зі стандартизації:
дегустація – сенсорне оцінювання харчового продукту куштуванням. В
цьому ж документі роз’яснюється, що означає поняття «сенсорний»:
сенсорний – стосовний використання органів чуття людини (походить від
латинського слова sensus – почуття, відчуття). Тобто дегустація харчового
продукту здійснює зв’язок між продуктом і споживачем за допомогою
сенсорних відчуттів останнього.
Органолептичний – стосовний властивості продукту за сприйняттям
органів чуття. Термін «органолептичний» походить від грецьких слів
«organon» (знаряддя, інструмент, орган) і «lepticos» (схильний брати або
приймати).