Самостійна робота № 10

Тема: Культура української діаспори.

Короткий зміст теми: Хвилі української еміграції. Освітня діяльність
української еміграції. Культурно-освітні організації зарубіжного
українства.
1. Причини, характер та основні поселення української діаспори.
Українську діаспору умовно поділяють на західну та східну.
Східною діаспорою називають українське населення колишніх республік
СРСР (близько 7 млн осіб). З них майже 4,3 млн проживає в Росії (найбільше
ца Кубані, в Сибіру, Далекому Сході, Москві). Близько 900 тис. становить
українське населення в Казахстані, 600 тис— у Молдові.
Західну діаспору (понад 4 млн осіб) утворюють українці, що живуть поза
межами колишнього СРСР. Найбільше їх проживає в США (1,2 млн осіб),
Канаді (1 млн осіб), а також у Бразилії, Аргентині, Польщі, Румунії, Франції,
Австралії. У більшості цих країн українці зберегли свою мову, маючи
можливості навчатися нею у недільних школах.
Діаспора сформувалась в основному за рахунок еміграції з українських
земель. В основному інтенсивні потоки емігрантів пояснюються поразками у
визвольних змаганнях народу за свою державність або з примусовими
виселеннями. Значна добровільна еміграція з економічних мотивів
відбувалася із західних та східних районів України наприкінці XIX —
початку XX ст. Спрямована вона була до Канади й США. Три наступні хвилі
еміграції мали переважно політичний характер. Вони пройшли після
знищення УНР, встановлення радянської влади у Західній Україні (1917—
1921 рр.). Наступна хвиля зумовлена подіями Другої світової війни та
знищенням Української повстанської армії (кінець 1940-х — початок 1950-х
рр.). Четверта — стосується виселення дисидентів (людей, що відкрито
виступали проти комуністичного режиму у 1960—1970-і рр.). Окрім того,
мільйони українців були депортовані з кінця 1920-х до середини 1950-х рр.
на простори Сибіру і півночі Росії.
Із середини 1950-х до 1980-х рр. значна еміграція відбувалася з економічних
мотивів. Тисячі молодих людей їхали на освоєння цілинних земель у
Казахстан, на спорудження новобудов у Сибір, на Урал. З національних
мотивів спостерігався відтік єврейського населення з країни у 1980—1990-і
рр. У середині 1990-х рр. зросла еміграція з України до Росії та західних
країн. В останні роки переважаючою є еміграція до західних країн, що сприяє
зростанню кількості західної української діаспори.
 2. Внесок зарубіжних українців у світову науку.
№ Наукова Видатні вчені української Наукові відкриття та
з/ галузь діаспори здобутки
п
1 Фізика Іван Полюй Дослідження
рентгенівських
променів (або Х-
променів), винахід і
конструкція
вакуумної лампи
2 Біологія Микола Вавілов Дослідження
походження
культурних рослин і
імунітету рослин
3 Фізика Володимир Вернадський Вивчення
радіоактивного
розпаду елементів,
на пошану вченого
названо два мінерали
«вернадит» і
«вернадскит».

3. Творчість українських письменників за межами України.

Товариство “Просвіта”, засноване у Львові в 1868 році, поширило свою
діяльність на всю діаспору. Товариство мало на меті зберігати і розвивати
українську культуру, будити національну свідомість через культурно-
освітню роботу. Товариства “Просвіти” розгорнули свою діяльність у
багатьох країнах Європи та Америки
Політична еміграція після революційних змагань та більшовицької диктатури
призвела до виїзду за кордон значної кількості представників української
культури. За кордон емігрували визначні представники української культури,
які вже були, або стали згодом всесвітньо відомими. До них належать І.
Репін, О. Архипенко, В. Винниченко, О. Косинець, О. Олесь, Ю. Липа, С.
Шелухин , Б. Щер- баківський, А. Ніковський, В. Вовк, В. Кричевський, М.
Гайворонсь- кий, В. Авраменко, С. Гординський, Л. Лавриненко, О.
Тарнавський та багато інших.
Українські видавництва і преса в діаспорі відігравали та й продовжують
грати важливу роль в об’єднанні українців, у їх інформативності. Ще в 1868
році, коли в Україні діяв Валуєвський указ про заборону друкованого слова,
громадський діяч та священик Агапій Гончаренко розпочав видання
україномовної газети у СІЛА. AM. Драгоманов розпочав у Женеві у 1878
році українське видання “Громада”, яке таємно ввозили до України.
Потреба у загальноамериканському українському виданні була необхідною
для діаспори, і тому в 1893 році розпочалося видання найстарішої
української газети в діаспорі “Свобода”. Ця газета і сьогодні є однією із
провідних газет діаспори.
Найвищого рівня українська поезія в діаспорі досягла між Першою і Другою
світовими війнами в творчості празької школи. Не всі українські поети, що
жили тоді в Празі, до неї входили. О. Олесь і
С. Черкасенко були поетами старшого, ще дореволюційного, покоління і
світоглядно до неї не належали, а кілька лівоорієнтованих поетів — А.
Павлюк, В. Хмелюк, М. Ірчан, С. Масляк — входили до так званого
Жовтневого кола і були радянофільські. Празьку поетичну школу утворили
художньо найталановитіші пореволюційні митці, більшість з яких ще
недавно зі зброєю в руках боролися за Українську державу і після поразки
УНР (1917—1921) опинилися за кордоном. Це Ю. Дараган, Є. Маланюк, Л.
Мосендз, О. Ольжич, Ю. Клен (О. Бургардт), О. Лятуринська, О. Теліга, О.
Стефанович, закарпатські поети І. Ірлявський, І. Колос та ін.
Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист
Є.Маланюк (1897—1968 pp.), чиї художньо-естетичні принципи формувалися
в період втрати Української державності. Поразку У HP він сприйняв як
"національну трагедію".Аналізуючи причини цих подій, митець звертався до
визначення ролі національно свідомої особистості в українській історії; його
поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю народу,
призначення людини в добу політичних і соціальних потрясінь. У вірші
"Доба" (1940 р.) поет наголошує, що запорукою відродження України є
активність, воля і наполегливість народу, вміння не лише досягти, а й
зберегти свободу.
Між українською та світовою культурою будував мости С.Гор-динський
(1906—1993 pp.). З 1944 р. — за кордоном. Поет, перекладач, художник,
мистецтвознавець. Людина енциклопедичних знань, С.["ординський здобув у
Львівському університеті освіту, навчався в Академії мистецтв у Берліні та
Академії Жульена в Парижі, зокрема у Ф.Леже. Великий знавець української
поетики і мови, він написав низку поетичних збірок, прикметних класичною
формою, здійснив один з найкращих переспівів "Слова о полку Ігоревім".
С.Гординський перекладав вірші Горація, Овідія, В.Гюго. Ш.Бодлера,
Г.Апполінера. Е.Верхарна. Дж.Байрона, Е.По, Й.В.Гете, Ф.Шіллера тощо.
Його перу належать цікаві наукові розвідки "Франсуа Війон. Життя і твори"
(1971 p.), статті про Т.Шевченка як художника, про український іконопис
тощо. С.Гординський відомий і як талановитий живописець (був учнем
С.Новаківського), графік, організатор мистецького життя і мистецьких
виставок.
4. Видатні митці української діаспори.
Лідія Степанівна Гаєвська-Де́нес— діячка українського громадського і
жіночого руху, учителька, дитяча письменниця та жертва сталінського
терору.
Народилась 22 липня 1909 р. у Києві. Донька українського літературознавця
Степана Гаєвського.
Навчалася у Київській гімназії, музичному інституті ім. М. Лисенка,
педагогічному факультеті Київського інституту народної освіти. Вона змалку
вросла у гурт патріотичної української молоді, що вийшла з-під руки відомих
педагогів Н. Дурдуківського і Марії Юркевич. Закінчивши педагогічний
факультет Київського університету вона стала навчати в середніх школах.
1931 вийшла заміж за Віктора Дубровського і через нього увійшла в
товариство М. Павлушкова, Б. Матушевського, І. Багряного, О. Вишні, П.
Тичини, В. Сосюри, М. Рильського і Б. Антоненка-Давидовича, що мало
значний вплив на формування її світогляду. У зв'язку з арештом і розстрілом
чоловіка, Гаєвська зазнала переслідувань з боку окупаційної совєцької влади,
змушена була змінювати місце проживання.
У часі Другої світової війни Гаєвська працювала в управі одного з районів
Києва, а потім опинилася в західній Україні. Велика мандрівка завела її з
родиною до Німеччини. Тут вона включилась у працю над українською
дітворою і дала великий внесок у творення українського дошкілля.[1]
25 червня 1949 р. приїхала до Австралії, спочатку поселилися в Сіднеї, потім
у Мельбурні. Від 1950 р. стала працювати в українському шкільництві,
викладала в суботніх українських школах у Саншайні, потім у Мельбурні.
Довголітня вчителька Братської то інших школах в Мельбурні, викладала на
педагогічних та українознавчих курсах. Член Української Центральної
Шкільної Ради Австралії та Методичної комісії,[2] літературно-мистецького
клубу ім. В. Симоненка.
Активізувалася в жіночих організаціях української еміграції, в 1955–1956
очолювала Союз Українських Організацій Австралії (СУОА),[1] була
головою Українською Громади Вікторії (1956–1957). Довголітня голова
Союзу українок Австралії (1964–1970, 1973–1983), репрезентувала СФУЖО
(Світова федерація українських жіночих організацій ) на цьому далекому
поселенні.
15 серпня 1989 р. померла в Мельбурні (Австралія).