УДК 316.012:141.

Афонін Едуард Андрійович,

доктор соціологічних наук, професор,
Національна академія державного управ-
ління при Президентові України.
Афонин Эдуард Андреевич,
доктор социологических наук, профес-
сор, Национальная академия государ-
ственного управления при Президенте
Украины.
Edward Andrіyovich Afonin,
Doctor of historical science, Professor, Na-
tional Academy of Public Administration
under the President of Ukraine.

Мартинов Андрій Юрійович,

доктор соціологічних наук, професор, про-
відний науковий співробітник відділу все-
світньої історії та міжнародних відносин,
Інститут історії України НАН України.
Мартынов Андрей Юрьевич,
доктор исторических наук, профессор,
ведущий научный сотрудник отдела все-
мирной истории и международных от-
ношений, Институт истории Украины
НАН Украины.
Andrey Yurіyovich Martynov,
Doctor of historical science, Professor, lead-
ing researcher of department of a world his-
tory and international relations, Institute of
History of Ukraine.

АРХЕТИПНІ ЗАСАДИ МОДЕЛЮВАННЯ

СОЦІАЛЬНИХ ПРОЦЕСІВ
Анотація. У статті розглядаються методологічні проблеми використання
концепту архетипу для моделювання соціальних процесів.
Ключові слова: архетип, моделювання, соціальні процеси.
АРХЕТИПИЧЕСКИЕ ОСНОВЫ МОДЕЛИРОВАНИЯ
СОЦИАЛЬНЫХ ПРОЦЕССОВ
Аннотация. В статье рассматриваются методологические проблемы ис-
пользования концепта архетипа для моделирования социальных процессов.
34
 Ключевые слова: архетип, моделирование, социальные процессы.
ARCHETYPAL PRINCIPLES OF MODELING OF SOCIAL PROCESSES
Abstract. The article deals with methodological problems of using the con-
cept of archetype for the modeling of social processes.
Keywords: archetype, modeling social processes.

Постановка проблеми. На почат- зичні основи життя, яке намагався

ку ХХІ ст. дедалі ширшим стає ареал
країн, що зазнають трансформації,
все більше прихильників схиляють-
ся до думки стосовно зміни класич-
них принципів побудови наукових
теорій, які були притаманні модер-
ній добі розвитку знань. Нова епоха
постмодерну, тенденції якої посту-
пово виявляють свій вплив у краї-
нах Центральної і Південно-Східної
Європи та у пострадянських країнах
Євразії, заперечує саму можливість
існування метатеорій, орієнтованих
на пошук істини шляхом моделю-
вання в межах міждисциплінарних
досліджень. Такий послідовний
“агностицизм” змушує звернутись до
епістемології, акцентуючи увагу на
її зв’язках з історією науки. З другої
половини ХV ст. спостереження та
експеримент стають ефективними
практиками наукових досліджень. З
1475 р. видавались навіть щорічники
“Ефемериди”, на сторінках яких об-
числювалось щоденне розташування
планет. У 1492 р. було сконструйо-
вано перший глобус, а вже в 1507 р.
Микола Коперник відкрив на той час
ще не доведену математично геліо-
центричну систему. Джордано Бруно
ввів поняття безмежності Всесвіту
без центру. Водночас Парацельс як
лікар, ботанік та хімік реформував
медицину. Він вивчав хімічні та фі-
пояснити, виходячи з нього самого.
Вдосконалення навігаційних при-
ладів дало можливість здійснюва-
ти тривалі подорожі у відкритому
морі, тим самим освоюючи геогра-
фічно-просторові межі. Інтелекту-
альні обрії успішно облаштовував
Леонардо да Вінчі, який, крім всього
духовного багатства своєї творчості,
зробив істотний внесок у розвиток
механіки — насос, токарний верстат,
гідравлічний прес. Важливе значен-
ня для повсякденного життя мало
винайдення кишенькового годинни-
ка та друкарства.
Починаючи з доби Відроджен-
ня, людина сприймається в Євро-
пі як “модель світу”, а людський
розум визнається спроможним на
вдосконалення всесвіту, створеного
Богом. Завдяки цьому нове світо-
сприйняття легалізувало соціальну
мотивацію інновацій. Натомість у
китайській духовній історії не сфор-
мувалась притаманна європейцям
Нового часу ідея лінійного прогре-
су. Китайці не сприймали техноло-
гічні відкриття як процес творення
нової вавилонської вежі, яка виве-
де людство на рівень співтворчості
з Богом. У цьому, на нашу думку, і
полягає визначальна відмінність
між науковими традиціями Заходу
і Сходу.

35
 У ХVІІ–ХІХ ст. емпіризм та ра-
ціоналізм сприяють відкриттям у
природничих науках. Назвемо лише
деякі з них. Математика: логариф-
мічні таблиці (1614); аналітична
геометрія (1637); обчислення не-
скінченно малих величин (1665).
Фізика: закони падіння і маятника
(1609); заломлення світла (1618);
закони руху планет (1619); закон га-
зу (1662); відхилення світла (1665);
закони гравітації (1666); швидкість
світла (1675); хвильова теорія світ-
ла (1690); аберація світла (1728);
кінетична теорія газу (1738); ста-
тична електрика (1790). Біологія
і хімія: кровообіг (1618); сперма-
тозоїди (1672); солі срібла (1727);
систематизація живих істот (1735);
водень (1766); кисень (1771); азот
(1772); штучна сода (1791); цемент
(1799). Важливі наукові відкриття
були можливі лише за умов вико-
ристання різноманітних приладів —
від мікроскопа (1590) до телеско-
па (1610). Від ртутного барометра
(1643), маятникового годинника
(1657), манометра (1663), ртутно-
го термометра (1718), градуювання
термометра (1742) до парового котла
(1681), лиття сталі (1735), прядиль-
ної машини (1738), казенно-заряд-
ної рушниці (1751), залізопрокат-
ного виробництва (1754) і парової
машини (1769). Від повітряної кулі,
наповненої гарячим повітрям (1783),
до механічного ткацького верстата
(1785), гідравлічного пресу (1795),
літографічного друку (1796), папе-
роробної машини (1799), токарного
верстата (1800) і пароплава (1807).
Отже, технічна цивілізація стає
господарем культури, підпорядкову-
ючи собі науку. З цього часу можна
36
говорити, чим би не займався вчений
у ХХ ст., врешті-решт, він робить
черговий варіант зброї. Насамперед
це стосується винаходів у фізиці —
квантова механіка (1925), хвильова
механіка (1926), лічильник Гейге-
ра (1928), нейтрони (1932), штучна
радіоактивність (1934), поділ ядра
(1938); в біології — вітаміни (1911),
заснування генетики людини (1912),
карта хромосом (1919), вчення про
людську спадковість (1921), теорія
гена (1928). Те саме можна говори-
ти про народження нанотехнологій,
які на межі ХХІ ст. починають ви-
користовуватись у генній інженерії,
спрямованій на вторгнення інстру-
ментального інтелекту до інтимної
сфери буття. Водночас зараз стає
зрозуміло, що швидкість розвитку
штучних генетичних форм не може
конкурувати зі швидкістю самороз-
витку природничих електронних
систем, що їх репрезентують від-
криття в хімії і фізиці: макромоле-
кулярна хімія (1925), синтез вітамі-
ну С (1934), нейлон (1938). Чи на-
віть з відкриттями в техніці: зву-
ковий фільм (1919), гвинтокрилий
літак (1922), реактивний двигун
(1930), ламповий передавач (1913),
бездротовий трансокеанський теле-
фон (1927), телебачення (1932), ви-
пробування першої атомної бомби
(1945), перший штучний супутник
землі (1957), перший політ людини
в космос (1961), висадка людини
на Місяць (1969). Отже, навіть ко-
роткий екскурс в історію наукових
відкриттів доводить, що за енгель-
сівською класифікацією наук (мате-
матика → механіка → фізика → хі-
мія → біологія → науки про мислен-
ня → науки про суспільство) при-
родничі дисципліни, які найбільш
інтенсивно розвивались у ХV–
ХХ ст., істотно випередили гумані-
тарні науки. Про устрій ядра ми зна-
ємо значно більше, ніж про устрій
соціуму. Знання про людину і сус-
пільство, таким чином, стають най-
більшим пріоритетним напрямом
подальшого розвитку науки. Чільне
місце у цьому контексті нині посіда-
ють психологія, соціологія, історія.
Аналіз останніх досліджень і
публікацій. Проблематика моделю-
вання соціальних процесів стає на
сьогодні доволі перспективним на-
прямом соціальної інженерії. Історія
ж становлення технологій соціаль-
ної інженерії фактично бере початок
у творчості одного з батьків класич-
ної соціології Огюста Конта (1798–
1857), який, трактуючи філософію
як метод досягнення позитивного
знання, розробляв ідеї вдосконален-
ня сучасного йому суспільства. Вже
на початку ХІХ ст., з епохою раціо-
нального підходу до всіх сфер соці-
ального життя, здавалось, що відкри-
вається сприятлива перспектива для
поступального соціального прогресу.
Натомість нові тенденції розвит-
ку науки в країнах, що зазнали у
ХХ ст. трансформаційних змін, свід-
чать про певну вичерпаність або ж
навіть граничність у реалізації по-
тенціалу фундаментального знання,
насамперед у сфері гуманітарних
дисциплін. Хоча не можна заперечу-
вати й того факту, що помітних ознак
кризи зазнають тепер і міждисци-
плінарні наукові дослідження, пере-
довсім у країнах, що пережили свої
суспільні трансформації під час так
званої “великої депресії” 30–40-х рр.
ХХ ст. Науковці цих країн, як пра-
вило, вже не просуваються далі по-
будови банальних компаративних
моделей, адже визнається, що все
було вже сказано, починаючи з часів
античності.
І все ж загалом нинішню наукову
кризу, здається, слід розглядати як
таку, що трансформує колишню фун-
даментальну науку в бік вузькоспеці-
алізованих прикладних досліджень,
які потребують посилення міждис-
циплінарного зв’язку та компарати-
вістики. Зауважимо, що складні й не-
однозначні за змістом і спрямовані-
стю тенденції розвитку науки най-
більш рельєфно виявляють себе у
гуманітарній сфері. Цьому є пояснен-
ня, адже у перехідні моменти розвит-
ку такі складні об’єкти досліджень,
як людина, суспільство чи людство,
не просто змінюють характер своєї
діяльності. Внаслідок психосоціаль-
них змін людини, людських спільнот
і людства руйнуються поведінко-
ві стереотипи людей, розмивають-
ся ціннісні орієнтири та соціальні
норми. Врешті-решт порушуються
причинно-наслідкові зв’язки, що ста-
новлять фундамент раціонального
наукового методу. Крім того, упере-
джене ставлення суспільства до аль-
тернативних знанієвих можливостей
людини — традиційного знання та
інтуїції лише посилює кризові явища
в науці, які час від часу виникають з
розвитком суспільства.
На нашу думку, цілком відпо-
відною нинішній перехідній добі є
циклічна модель розвитку науки,
що складається з чотирьох періодів:
з двох нормативних періодів (інво-
люція та еволюція) і двох перехід-
них періодів (коеволюція та рево-
люція).
37
 Під час революції народжуються
й становляться нові парадигми як
зразки системи аргументації та вери-
фікації, стверджуються нові теоре-
тичні погляди та методологічні осно-
ви. Характерними для науки стають
такі її риси, як фундаментальність
(універсальність) та енциклопедизм,
що доповнюються процесом уточ-
нення окремих фактів, а нові теорії
узгоджуються з емпіричними дани-
ми.
Під час коеволюції з’являються
аномальні факти, які не вписуються
в межі існуючих наукових парадигм
і не можуть бути пояснені, так би
мовити, монодисциплінарними те-
оріями. В унісон суспільним потре-
бам колишня фундаментальна наука
трансформується в бік її дзеркально-
го антиподу — прикладної науки.
Еволюційний період розвитку нау-
кового знання пов’язаний із певною
контроверзою — запереченням ко-
лишньої фундаментальності і роз-
витком прикладної науки, поклика-
ної потребами суспільного життя.
Інтенсивно розвиваються вузька
наукова спеціалізація та експери-
ментальний метод. Закономірно
актуалізуються міждисциплінарна
наукова практика і компаративні
дослідження. Набирає сили процес
накопичення величезного експери-
ментального матеріалу, що потре-
бує релевантного концептуального
осмислення. Отже, висуваються нові
гіпотези, які торують шлях до нових
парадигм. На цьому етапі в міждис-
циплінарних дослідженнях панує,
кажучи словами Пола Фейєрабенда,
методологічний анархізм.
Слідом за Томасом Куном заключ-
ний процес творення нової парадиг-
38
ми ми так само називаємо етапом
наукової революції, який, з одного
боку, підводить риску під цілим ци-
клом розвитку наукового знання, а з
другого — започатковує новий цикл
генезису наукових теорій.
Отже, в контексті суспільної істо-
рії відбувається циклічний розвиток
науки, диференціація її дисциплін,
спеціалізація їхніх предметних по-
лів та кола завдань, що їх покликана
вирішувати наука. При цьому клю-
човою методологічною проблемою
науки стає сприйняття нею соці-
ально-історичного часу, яке, власне,
визначає методологічні підходи до
аналізу соціальної й історичної ре-
альності. Цей зв’язок можна прослід-
кувати у досить популярній зараз
цивілізаційно-формаційній парадиг-
мі багатьох історичних досліджень.
Для класиків марксизму, по суті,
існувала лише одна глобальна ци-
вілізація, яка розвивалася за об’єк-
тивними історичними законами, які
треба було досконало вивчити і по-
ставити на службу прогресивному
класу, покликаному змінити загаль-
не соціальне становище на краще.
Проте з осмисленням культурно-ан-
тропологічних розбіжностей між різ-
ними географічними зонами спро-
щена чорно-біла картина соціальної
реальності та історичного минулого
стала більше походити на складну
різнокольорову мозаїку.
Відповідно нелінійним стало
сприйняття історичних та соціаль-
них характеристик різних об’єктів
досліджень. Адже зрозуміло, що пев-
ні локальні цивілізаційні характери-
стики задають географічно-просторі
параметри “місце-розвитку”, а часо-
ві — відповідно формаційні. Водно-
час такий поворот наукової думки
спричинився до загальної кризи ме-
тодологічного інструментарію все-
світньої історії. Постала проблема
тлумачення не лише самої можли-
вості існування загальної історії, а
й можливості її розвитку за науко-
вими законами. Систематизовано ці
претензії до злиденності історициз-
му виклав К. Поппер. Він, зокрема,
наголосив на тому, що універсаль-
ної історії людства не існує, є лише
окремі варіанти історії локальних
частин людства. В історії існує осо-
бистісний та ірраціональний факто-
ри, які роблять її унікальною та не-
повторною. Тому будь-які історичні
пророцтва щодо всесвітньої історії,
яка начебто йде визначеним курсом,
є неможливими [1]. Тим самим фак-
тично було нанесено перший ідей-
ний удар по класичному розумінню
соціально-історичного часу, вектор
якого у процесі соціального розвит-
ку йде від минулого через мить су-
часного у майбутнє.
Модерна філософія історії сфор-
мувала сенс соціально-історичного
розвитку через ідею єдності істо-
ричного часу, фундамент якої скла-
дає монотеїстичне уявлення про
єдиного Бога. Воля Творця та його
співавторів (різних соціальних ак-
торів) визначає вектор історичного
часу від точки відліку до омріяного
фіналу, який розкриває сенс люд-
ського буття. Ідеал епохи модерну
пропонував спільне майбутнє для
всього людства, незалежно від його
локально-цивілізаційних відміннос-
тей. На цю ідею працювала більшість
великих політичних і теоретичних
побудов, пов’язаних з марксизмом
та лібералізмом. Спільним для обох
течій було бачення перспективи мо-
дернізації, як загальної проблеми
соціальної адаптації колишніх від-
сталих у своєму розвитку народів
до викликів сучасності. Натомість
К. Поппер, оголосивши неможливим
історичне проектування, спрямоване
на радикальні соціальні зміни, зміг
охолодити бурхливу уяву соціаль-
них інженерів майбутнього. Після
краху радянського альтернативного
історичного проекту було заявлено
про “кінець історії”. Автор цієї кон-
цепції Ф. Фукуяма наголошує, що
“наприкінці історії немає жодної
потреби, аби ліберальними були всі
суспільства, достатньо, аби були
забуті ідеологічні претензії на інші
форми організації соціального жит-
тя [2]. Таким чином, ідеологія пост-
модерну залишає лише право жити
“вічним сучасним” у поділеному за
соціальними статусами світі, забув-
ши про великі соціально-історичні
проекти. При цьому на зміну кла-
сичному уявленню про соціально-
історичний час як єдність минулого,
сучасного і майбутнього приходить
нова парадигма дихотомічного про-
ти поставлення архаїчного минуло-
го — майже ідеальному сучасному.
Тому традиційні суспільства оголо-
шуються неспроможними до адек-
ватної відповіді на виклики постмо-
дерну, а отже, глобальна цивілізація
знову поділяється на обрані народи,
які живуть за доби Інтернету, і нації
ізгої, які намагаються вижити в не-
сприятливому середовищі. Остан-
нім, зважаючи на проголошені ще в
70-ті рр. ХХ ст. експертами Римсько-
го клубу “межі зростання” (близькі
до уявлень Мальтуса), залишається
лише пристосовуватись до сучасних
39
імперативів так званого сталого роз-
витку та повністю забути про смисл і
спрямованість соціально-історично-
го часу.
Взагалі очікування кращого май-
бутнього завжди було однією із най-
більших спокус людства. Більшість
світових релігій обіцяють праведни-
кам спасіння в наступному Царстві
Божому. Щоправда, в ХХ ст. релі-
гійне бачення історії і місця людини
в цьому світі відступало під тиском
секуляризованої ідеології прогресу,
яка обіцяла побудову Царства Бо-
жого на Землі. Зокрема, в ім’я кра-
щого життя прийдешніх поколінь
в СРСР понад сімдесят років здій-
снювався наймасштабніший про-
ект соціальної інженерії — побудо-
ва комуністичного суспільства. При
цьому історичний процес, навіть не-
зважаючи на теоретичне визнання
певних відхилень, уявлявся в марк-
систській парадигмі лінійно спрямо-
ваним до кінцевої мети – комунізму.
Нині, з огляду на кризу прогресист-
ської ідеології і практики, історична
пам’ять засвідчує, що нове не обов’яз-
ково є кращим за традиційне.
За авторською гіпотезою, соці-
ально-історичні періоди модерну і
постмодерну постають на різних під-
валинах людської психосоціальної
природи.
Проте в обох випадках йдеться про
цілісність соціального моделювання,
що зумовлює потребу врахування
повноти або цілісної сукупності різ-
номанітних факторів. В епоху мо-
дерного суспільства, що ґрунтується
на типології “всезагальної людини”
(колективіста) і притаманного їй
механізму соціальної ідентичності,
тобто ототожнення себе з зовнішні-
40
ми групами і класами, така цілісність
задається державними проектно-
ідеологічними побудовами ззовні.
В епоху ж постмодерного суспіль-
ства, заснованого на “неповторній
одиничності” людини та механізмі
її соцієтальної ідентичності, яка ха-
рактеризує самосвідомість індивіда
як наслідок ототожнення людиною
себе із самою собою у контексті осо-
бистої цілісності й неперервності
власного розвитку, цілісність забез-
печується архетипами колективного
несвідомого [3, с. 98–99].
Формулювання цілей статті. Ме-
та статті полягає в обґрунтуванні
архетипних засад моделювання соці-
альних процесів у добу постмодерну.
Оптимальною для цієї мети, на дум-
ку авторів, може стати “циклічна мо-
дель”.
Виклад основного матеріалу до-
слідження. У циклічній парадигмі
соціально-історичного процесу ще
Екклезіаст зазначав, “що було, те й
буде, що робилось, те й буде роби-
тись, і немає нічого нового під сонцем.
Буває про щось кажуть: “Дивись, ось
це нове, але це вже було у попередні
віки до нас. Немає пам’яті про мину-
ле, і те, що буде, не залишить пам’яті
у тих, хто прийде після нас”.
Справді, людська свідомість зав-
жди вибірково пам’ятає минуле.
При цьому спотворення історичної
реальності постійно починається
з виштовхування певних фактів із
свідомоcті пам’яті до колективного
несвідомого. Втрата системності
мислення за цих обставин стає од-
ним із симптомів аномії, як соціаль-
но-психологічного стану, в якому
члени суспільства втрачають спро-
можність бачити ціннісні орієнтири
та робити свідомий вибір. Це, на на-
шу думку, становить одну з найбіль-
ших проблем адаптації сучасних со-
ціальних технологій до реалій життя
суспільства, яке переживає етап
трансформації.
У цьому контексті за приказ-
кою “Кожна людина — коваль сво-
го щастя” особистість у сучасному
суспільстві стає першоджерелом
соціальної інженерії, продуцентом
власних технологій і ефективної со-
ціальної діяльності. З цієї точки зору
соціальна технологія перетворюєть-
ся на своєрідне осереддя оптиміза-
ції і впорядкованості у просторі та
часі тих чи інших соціальних явищ
і феноменів, що до них долучають-
ся наявні механізми самоорганіза-
ції конкретного соціального об’єкта
[4, с. 69]. Тож на сьогодні цілком до-
речними стають у соціальних науках
принципи синергетики, на теоретич-
ному фундаменті якої розробляють-
ся нові методологічні засади прогно-
зування, особливо в умовах складних
суспільно-трансформаційних проце-
сів. У межах загального механізму
історичного розвитку за моделлю
А. Тойнбі “виклик — відповідь”, ста-
новлення певної соціальної техноло-
гії як ноу-хау досягнення визначеної
мети насамперед залежить від спро-
можності соціального суб’єкта чітко
сформулювати мету, на досягнення
якої має працювати соціально-інже-
нерний проект. Отже, цей гіпотетич-
ний проект від початку народжуєть-
ся як своєрідна трансляція бажаного
майбутнього у сучасне.
Спроможність ставити конкрет-
ні завдання з метою організації ко-
лективної праці членів суспільства
була потрібна вже месопотамським
общинникам при створенні склад-
ної іригаційної системи та єгипетсь-
ким фараонам у розбудові своїх пі-
рамід.
Водночас технологія знань про
майбутнє впродовж усієї писемної
історії людства була несистемати-
зованою, і спроможність передба-
чати хід подій традиційно вважала-
ся божим даром, ознакою харизми
політичного лідера або історичної
особистості. Відомо, що саме Дель-
фійський оракул Давньої Греції пе-
ред найважливішими подіями спо-
віщав про її можливий результат.
Тим самим його прогнози набували
особливо значення для прийняття
рішень. Тож жрець/правитель міг
маніпулювати найважливішими рі-
шеннями. Тому тривалий час техно-
логія цього знання залишалася та-
ємною, не лише з огляду на потребу
захисту від “профанів” та збережен-
ня монополії жрецтва на соціальну
технологію прогнозу, а й зважаючи
на світоглядне ставлення до майбут-
нього, яке лишалося сакральним.
З початком християнської ери
інтерес до сакрального прогнозу по-
ширився на всіх членів релігійної об-
щини. Найбільш алегоричним при-
кладом тогочасної прогностичної
літератури був Апокаліпсис Іоанна
Богослова. За часів середньовіччя,
особливо у розпалі боротьби проти
відьом, за дар віщання можна було
поплатитися життям. Водночас істо-
ричні діячі того часу часто-густо не
наважувались приймати рішення, не
погоджені з ворожкою, гороскопом
або іншими увіщаннями. Історич-
ні джерела свідчать, що видатний
полководець часів Тридцятирічної
війни Альбрехт фон Валленштайн
41
(1583–1634) часто приймав свої вій-
ськові рішення відповідно до астро-
логічного прогнозу. У 80-ті рр. ХХ ст.
Ненсі Рейган — жінка колишнього
президента США Рональда Рейгана
зацікавилась штатним астрологом
Білого дому. Це і не дивно, адже про
роль прогнозу в політичній діяльно-
сті влучно висловився лауреат Нобе-
лівської премії з літератури, отрима-
ної за власні мемуари, У. Черчілль,
недавно визнаний найвизначнішим
британцем. Він, зокрема, зауважу-
вав, що політик мусить передбачати
те, що відбудеться через рік, п’ять,
десять років. Якщо прогноз не справ-
диться, він має дати логічну від-
повідь, чому сталося не так, як гада-
лося.
Нові завдання філософії К. Маркс
висловив у відомому постулаті: до-
сі філософи лише пояснювали світ,
а проблема полягає в тому, як його
змінити. Можна сказати, що сучас-
ну добу в історії соціальної інженерії
започатковує парадигма історичного
матеріалізму, пафос якого спрямо-
ваний на побудову ідеального су-
спільства на землі. Саме це “проме-
теївське” завдання породило безліч
трагічних сторінок в історії ХХ ст.
Після того, як сімдесят років соці-
ально-інженерного експерименту
зі створення людини комуністич-
ної формації зазнали краху в СРСР,
чари глобального комуністично-
го проекту ослабли. Заразом була
втрачена і довіра до ефективності
масштабних соціально-інженерних
проектів взагалі. Хоча не слід забу-
вати, що історична перемога Заходу
в холодній війні була забезпечена
завдяки успішній реалізації низки
соціально-інженерних проектів під
42
час тотальної психологічної війни
проти СРСР. Американські секретні
служби, зокрема, розробили зраз-
кові політичні технології, які дали
можливість, знаючи слабкі місця
“ідеологічного ворога”, проводити
філігранні операції з чіткою метою і
точно влучати в ціль.
Важливий напрям соціально-ін-
женерних проектів традиційно по-
в’язаний із прикладною соціологі-
єю та соціальною психологією. Як
правило, соціальні технології, що
розроблялись у цьому контексті,
не ставили собі за мету досягнен-
ня глобальних завдань, а займалися
вирішенням практичних соціальних
проблем, наприклад, оптимальної
організації праці на підприємстві,
створення алгоритму розв’язання
конфліктів у малих та середніх со-
ціальних групах. Відповідне соці-
альне прогнозування здійснювалось
з метою вироблення рекомендацій
щодо оптимального впливу на про-
гнозоване явище. При цьому харак-
терний для модерної (у тому числі
радянської) спадщини пошуковий
прогноз з’ясовував те, що найімовір-
ніше очікувалось за умов збережен-
ня незмінних ключових тенденцій.
Нормативний прогноз, пов’язаний з
аналізом динаміки зміни бажаного
стану явища чи процесу, стає пред-
метом соціально-інженерного про-
екту у постмодерну епоху. Різнома-
нітні соціальні інтереси, що з ними
стикається сучасне суспільство, про-
дукують аж до протилежних уявлень
щодо зазначеного майбутнього.
Досить часто у випадку гострого
соціально-політичного протистоян-
ня, особливо перехідної доби суспіль-
ного розвитку, “крайні” уявлення не
стільки сходяться у компромісному
варіанті взаємних поступок, скільки
взаємно нейтралізуються за сцена-
рієм “гри з нульовою сумою”, коли
перемога однієї сторони є поразкою
для опонентів. Тому особливої ваги
набуває на сьогодні спроможність
бачити та активно формувати різні
варіанти розвитку подій, що, на на-
шу думку, є важливою ознакою нової
соціальної інженерії.
Таким чином, класична (модерна)
прогностика переважно відслідкову-
вала тенденції, нова ж — посткла-
сична (постмодерна) технологія про-
гнозування покликана передбачати
можливі альтернативи.
Відповідно ширше визначення
предметного поля завдань соціальної
інженерії полягає у сукупності підхо-
дів прикладної соціології, орієнтова-
них на цілеспрямовану інституційну
зміну організаційних структур, що
визначають людську поведінку та
забезпечують функції соціального
контролю. При цьому реалістичність
постановки завдань певного соціаль-
но-інженерного проекту та забезпе-
чення соціальних механізмів його
реалізації значною мірою залежать
від плідності творчого діалогу між
прикладною й теоретичною соціоло-
гією взагалі, а також між соціальною
філософією і соціологією історії.
Тож вирішення зазначених проблем
на межі ХХІ ст. істотно ускладни-
лось.
На нашу думку, причини цього
є комплексними. Розглянемо дея-
кі з них. Так, в умовах постмодер-
ністського наступу на філософські
засади системного мислення та па-
нування масової культури довіра
до соціально-інженерних проектів
серед простих громадян занепадає.
Водночас інтерес до зазначених
проектів з боку різних груп влад-
но-управлінської еліти, навпаки,
зростає. З одного боку, це пов’язано
з диференціацією в нових — постмо-
дерних суспільно-історичних умо-
вах психосоціальних властивостей
суспільства і його владно-управлін-
ської еліти, а з другого — процес гло-
балізації по-новому ставить питан-
ня реалізації соціально-інженерних
проектів у всесвітньому масштабі
[5, с. 112–114].
У цьому сенсі знання нової со-
ціальної інженерії справді стануть
технологічною силою, але це не оз-
начає, що її використовуватимуть,
ґрунтуючись на знаннях та точно-
му прогнозі. Тому, аби не знищити
наш світ власними руками, світова
громадськість мусить навчитись
головному соціально-інженерному
завданню — керувати сучасним ста-
ном з урахуванням можливих потреб
майбутнього.
Російський філософ А. П. Наза-
ретян, зважаючи на проблеми наяв-
ності так званої сліпої зони для про-
гностики, зауважує, що вчені сміливо
прогнозують погоду на наступний
день, впевнено кажуть про перспек-
тиву наступної геологічної фази, але
середньотермінові прогнози даються
надзвичайно складно. Для соціоло-
гії такою темною плямою є період
між 1910–1950 рр. ХХІ ст., коли ви-
явити сталі тенденції, які визнача-
тимуть майбутнє, буде вкрай важко
[6, с. 205]. Справді, конкретика про-
гнозу становить серйозну проблему
для сучасної раціональної науки. До-
сить загальними є й альтернативні
прогнози, пропоновані езотериками.
43
З цієї точки зору знання майбутньо-
го в усій його складності залишаєть-
ся прерогативою у гегелівському ро-
зумінні Абсолютної ідеї, або Вищого
Розуму.
Проект Модерну з його родовими
плямами — розвинутим грошовим
господарством, тотальним проце-
сом економічної раціоналізації та
пануванням товарного фетишизму
зробив пріоритетним парадигму лі-
нійного часу, яка панує над часом
циклічним. Хоча постмодерн і за-
перечує важливі світоглядні посту-
лати епохи модерну, його світоба-
чення ґрунтується на апології миті
сучасного. За цих обставин соціаль-
ні явища набувають характеристик
емерджентності, тобто не завжди
приємних несподіванок.
Найбільш конкурентоспромож-
ним інтелектуальним товаром най-
ближчого майбутнього стануть соці-
альні прогнози. До того ж критерієм
оцінки якості зазначеного товару
буде його точність. В. Я. Матвієн-
ко, характеризуючи ознаки якісно-
го прогнозу, наголошує на його об-
ґрунтованості. А псевдопрогнозам
властиві довільність, інформаційна
прірва між теперішнім і майбутнім, і
фатальна неминучість [7, с. 59].
Адекватність прогнозу насам-
перед залежить від його методо-
логічної спроможності. Складність
об’єкта прогнозу — сучасного світу,
який нині існує в мережі різнома-
нітних макро- та мікросоціальних
структур і різних інтересів соціаль-
них суб’єктів, зумовлює потребу в
прогностичному інструментарії, що
має враховувати передусім загально-
системні — соцієтальні (а отже, й ар-
хетипні) засади людського простору
44
та ґрунтуватись на міждисциплінар-
ному синтезі. Звичайно, навіть за цих
обставин у парадигмі постмодерної
науки ми не в змозі передбачити, які
знання, здобуті вчора, будуть дезаву-
йовані завтра чи післязавтра.
Зважаючи на зазначені об’єк-
тивні методологічні проблеми, по-
ступове відродження соціальної ін-
женерії, як інструменту вирішення
конкретних соціальних проблем,
переважно відбувається відповідно
до потреб повсякденності. Найроз-
виненішими на сьогодні є соціаль-
но-політичні, насамперед виборчі
технології. Під їхньою парасолькою
затишно почуваються різноманітні
соціально-психологічні технології,
сфера відповідальності яких поши-
рюється на актуальні питання забез-
печення ефективності публічного
управління.
Сприйняття методологічних
можливостей циклічної парадиг-
ми соціального прогнозування, яка,
на нашу думку, є більш адекватною
логіці історичного процесу, усклад-
нюється внаслідок слабкого теоре-
тичного обґрунтування. У нинішніх
високоорганізованих і тим більш
“перехідних” суспільствах числен-
ні взаємозв’язки між ознаками, що
характеризують соціально-еконо-
мічні, соціально-політичні та со-
ціально-культурні явища і проце-
си, можна поділити на дві групи:
функціональні (детерміновані) і
стохастичні (ймовірнісні або коре-
ляційні) зв’язки. Нині вони суттєво
ускладнюють колись надто спроще-
ну лінійну детермінацію “причина —
наслідок, сутність — явище і тому не
завжди діють. Крім того, будь-який
перелік апріорних причин, які ми
вибудовуємо для прогностичного
висновку щодо майбутнього, завжди
є неповним. Не працює також ко-
лишня детерміністська залежність
між минулим та майбутнім станом
суспільної системи, що, зрештою,
вщент руйнує потенціал найпошире-
нішого у модерному часі методу екс-
траполяції — поширення висновків,
одержаних щодо однієї частини су-
спільної системи, на іншу частину ті-
єї самої системи.
Внаслідок цього “точка відліку”
бажаного стану певної системи, яка
є визначальною у процесі розроблен-
ня більшості соціально-інженерних
проектів, розмивається. Тож цілком
справедливо стверджувати, що го-
ловним завданням нових проектів
стає не спроможність передбачати
майбутнє, а здатність робити його
можливим. Коли дійдете до мети,
важливо не забути, навіщо ви до неї
йшли. Хибні уявлення, неправильні
розуміння, що впливають на соціаль-
ні рішення та формують сенс подій, не
дають шансу уникнути помилок, які
можуть бути притаманні будь-якій
моделі соціальної реальності. Однак
заангажований погляд на майбутнє
може надто негативно впливати на
сучасну реальність і продукувати но-
ві помилки, у тому числі щодо проек-
тування майбутнього, в основу якого
закладається викривлена реальність.
Це особливо стає небезпечним для
сучасного ліберально-демократично-
го суспільства, що складається з са-
модостатніх індивідів, кожен з яких
не може претендувати на істину. На-
томість світова громадськість, як
правило, гостро реагує на природні
катастрофи, але не схильна помічати
рукотворних соціальних катастроф,
що їх можуть спричинювати автори-
тарні особистості.
Висновки з даного досліджен-
ня і перспективи подальших роз-
відок. Наукові закони для людей з
матеріалістичною картиною світу не
підлягають безсумнівному підтвер-
дженню. Їх можна спростувати лише
експериментальним шляхом. Тож
практика за доби модерну стає кри-
терієм істини.
Натомість соціальне бачення сві-
ту в епоху постмодерну здебільшого
має справу з людською уявою. Тому
численні ризики постають для лю-
дини через відомі феномени, в той
час як людська невпевненість — з
невідомими. Будь-яка модель є ре-
левантною, якщо її можна емпірично
спростувати. Своєю чергою модель
стає прогнозом, який за сприятли-
вих обставин самореалізується. Все
це властиво сучасному динамічно-
му суспільству, моделювати процеси
якого непросто. Проте усталена со-
ціальна ситуація наповнена повсяк-
денними подіями, що повторюються
за причинно-наслідковим характе-
ром і тому піддаються статистичним
узагальненням.
Отже, моделювання соціальних
процесів сталого розвитку в україн-
ському суспільстві набуде актуаль-
ності з завершенням у країні систем-
ної кризи, що триває тут з 1994 р.
[3, с. 102–103]. До цього часу сус-
пільство переживатиме нелінійні
процеси перехідної доби та при-
таманну їм зміну тенденцій соці-
ального процесу: від зародження й
поширення нових інституцій до со-
ціальної інверсії (згортання соціаль-
ного простору та повернення до ін-
ституційного минулого), і навпаки;
45
акцентуації на функціях чи на дис-
функціях соціальних інститутів; де-
струкціях чи на впливах на соціальні
процеси зовнішнього середовища.
У громадській думці ця перехід-
на доба отримала назву суспільної
трансформації. Хоча у строгому
науковому сенсі її доцільно було б
називати коеволюцією — перехід-
ним суспільним станом, схожим за
характером радикальних змін на
революцію. Водночас відмінним від
останньої типом народжуваного в
цьому процесі соціального суб’єкта
та ціннісним підґрунтям його само-
свідомості. Замість визначального
для революції соціального суб’єкта
“МИ” під час коеволюції народжу-
ється соціальний суб’єкт “Я”.
Врешті-решт змінна динаміка со-
ціального процесу в Україні набу-
ватиме, за авторським очікуванням
після 2018 р., форм втілення про-
гнозної моделі українського лібе-
рально-демократичного суспільства
й притаманними йому психосоціаль-
ними (соцієтальними) властивостя-
ми. Останні стають гарантією незво-
ротності інституційних реформ у
країні й набуття нею режиму сталого
розвитку, що пов’язаний: з відповід-
ною структурою соціальних ціннос-
тей, в якій пріоритет віддається люд-
ській особистості; установками, які
визначають пріоритети громадського
контролю за суспільною діяльністю;
професійною мотивацією і спрямо-
ваністю на освіту впродовж життя;
нарешті, метою, досягнення якої
стає сигналом припинення певного
виду діяльності та переключення на
інший. Отже, такими соцієтальни-
ми властивостями стають у новому
постмодерному світі: інтроверсія
46
(орієнтація на внутрішній світ люди-
ни), прагматичність (щодо готовно-
сті рухатись у світі “крок за кроком”),
раціональність (як казав Вольтер,
це спосіб перемоги розуму в неро-
зумному середовищі), сенсорність
(конкретно-суттєве сприйняття), ін-
тернальність (самоконтроль), інтен-
ціональність (домінування установ-
ки на розвиток) [3, с. 99–100].
Список використаних
джерел
1. Поппер К. Злиденність історициз-
му / К. Поппер; пер. з англ. В. Лісо-
вого. — К.: Абрис, 1994. — 192 с.
2. Философия истории: антология /
сост., ред. и вступ. ст. Ю. А. Киме-
лева. — М.: Аспект-Пресс, 1995. —
351 с.
3. Афонін Е. А. Закономірності та осо-
бливості Української трансформа-
ції / Е. А. Афонін, О. В. Суший //
Стратегічна панорама. — 2015. —
№ 1. — С. 94–108.
4. Малес Л. Соціальна організація фі-
зичного простору як основа реалі-
зації соціальних технологій // Соц.
технології: актуальні пробл. теорії
та практики: Міжвуз. зб. наук. пр.
Вип. 2. Соціальні технології у су-
часному суспільстві. Вип. 3. Соціо-
технологічні аспекти освіти та вихо-
вання / ред.: Ю. І. Яковенко; Київ.
ун-т ім. Т. Шевченка. — К.; Запоріж-
жя; О., 1998. — 292 с.
5. Афонін Е. А., Балакірєва О. М. Поси-
лення модернізаційного потенціалу
представників державно-управлін-
ської еліти / Е. А. Афонін, О. М. Ба-
лакірєва // Соціокультурний ви-
мір модернізації економіки Украї-
ни (2-й етап: складові та механізми
впливу на соціокультурні чинники
економічної модернізації): звіт про
 науково-дослідну роботу / Інститут
економіки і прогнозування НАН
України. Відділ моніторингових
досліджень соціально-економічних
трансформацій; кер. О. М. Бала-
кірєва. — К., 2015. — С. 108–140.
6. Назаретян А. П. Цивилизационные
кризисы в контексте Универсаль-
ной истории (синергетика, психо-
логия и футурология) / А. П. Наза-
ретян. — М.: Per Se, 2001. — 239 c.
7. Матвієнко В. Я. Прогностика. Про-
гнозування соціальних та еконо-
мічних процесів: теорія, методика,
практика: навч. посіб. / В. Я. Матві-
єнко. — К.: Укр. пропілеї, 2000. —
480 с.
47