ДНІПРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

ФАКУЛЬТЕТ ПРАВО

САМОСТІЙНА РОБОТА

з дисципліни «Медичне право»

Студента 2 курсу, групи ЮП-21-1З

Спеціальності: «081 Право»
Моргуненко В.В.

м. Дніпро, 2022 р.
1. Правовий статус сімейного лікаря.

Примірне положення про лікаря загальної практики–сімейної медицини

1. Лікар загальної практики–сімейної медицини забезпечує надання

кваліфікованої первинної лікувально-профілактичної допомоги
прикріпленому за сімейно-територіальним принципом населенню в обсязі
кваліфікаційної характеристики лікаря із спеціальності «загальна практика–
сімейна медицина» в умовах амбулаторно-поліклінічного закладу та вдома.

2. На посаду сімейного лікаря призначається лікар, який закінчив

лікувальний або педіатричний факультет вищого медичного навчального
закладу III-IV рівнів акредитації або медичний факультет університету,
пройшов первинну спеціалізацію у вищому медичному навчальному закладі
системи післядипломної освіти за спеціальністю «загальна практика –
сімейна медицина» і має сертифікат лікаря-спеціаліста з цієї спеціальності.

3. Навантаження лікаря загальної практики – сімейної медицини проводиться

з розрахунку 1 посада лікаря на 1100–1200 осіб дитячого і дорослого
населення в. сільській місцевості, і 400–1500 осіб – у міській місцевості.

4. Розрахункові норми обслуговування для лікарів загальної практики –

сімейної медицини встановлюються на 1 годину роботи: 5 відвідувань на
прийомі в поліклініці, 2 відвідування – під час обслуговування хворих вдома.

5. Призначення та звільнення лікаря загальної практики–сімейної медицини,

який працює у закладі охорони здоров’я комунальної власності здійснює
головний лікар лікувально-профілактичного закладу.

6. Лікар загальної практики–сімейної медицини в своїй роботі безпосередньо

підпорядковується завідувачу відділенням загальної практики – сімейної
медицини, у випадку його відсутності – головному лікарю амбулаторно-
поліклінічного закладу.

7. Лікар загальної практики–сімейної медицини зобов’язаний:

- надавати кваліфіковану, в тому числі невідкладну, медичну допомогу в

обсязі кваліфікаційної характеристики фахівця із спеціальності «загальна
практика – сімейна медицина» в умовах амбулаторно-поліклінічного закладу
та вдома;

- в показаних випадках забезпечувати консультування хворих завідувачем

відділенням, лікарями інших спеціальностей амбулаторно-поліклінічного
закладу, за домовленістю – спеціалістами інших лікувально-профілактичних
закладів;
- проводити підготовку хворих до госпіталізації та забезпечити своєчасне їх
направлення на стаціонарне лікування;

- використовувати в своїй роботі сучасні методи профілактики, діагностики,

лікування та реабілітації хворих при різних захворюваннях;

- здійснювати профілактичну роботу, направлену на виявлення факторів

ризику, ранніх і скритих форм захворювань;

- організовувати і проводити комплекс заходів щодо диспансеризації

населення дільниці (виявлення, взяття на облік, проведення лікувально-
оздоровчих заходів) та спостереження за станом його здоров’я;

- проводити санітарно-протиепідемічну роботу на дільниці;

- проводити санітарно-освітню роботу серед населення дільниці;

- проводити експертизу тимчасової непрацездатності хворих, за наявності

показань направляти їх на лікарську консультативну комісію;

- систематично підвищувати свою професійну кваліфікацію та рівень

медичних знань медичної сестри загальної практики – сімейної медицини;

- вести обліково-звітну медичну документацію;

- забезпечувати консультування населення дільниці з медико-соціальних та

медико-психологічних питань, питань планування сім’ї;

- організовувати надання медичної допомоги населенню в екстремальних

ситуаціях.

8. Лікар загальної практики – сімейної медицини має право:

- здійснювати контроль за роботою підпорядкованого йому середнього і

молодшого медичного персоналу;

- подавати пропозиції керівництву щодо покращання організації надання

медичної допомоги населенню на засадах загальної практики – сімейної
медицини;

- брати участь в нарадах, науково-практичних конференціях, семінарах з

питань надання лікувально-профілактичної допомоги на засадах загальної
практики–сімейної медицини;

- провадити підприємницьку діяльність за спеціальністю «загальна практика

– сімейна медицина».
9. Робота лікаря загальної практики – сімейної медицини здійснюється за
графіком, в якому передбачено фіксовані години амбулаторного прийому
хворих, допомога вдома, профілактична та інша робота і який затверджується
головним лікарем лікувально-профілактичного закладу.

Рівень необхідних загальних і спеціальних знань має відповідати

кваліфікаційній характеристиці лікаря ЗПСМ. Ця кваліфікаційна
характеристика затверджена Наказом Міністерства охорони здоров’я України
від 23 лютого 2001 р. № 72 «Про затвердження окремих документів з питань
сімейної медицини», де перераховані усі розділи та необхідні навички і
маніпуляції, якими має володіти лікар ЗПСМ.

Обов’язок сімейного лікаря – надання первинної медичної допомоги будь-

якому хворому, незалежно від його віку і статі.

Один із найважливіших принципів сімейної медицини – профілактична

спрямованість. Складовими елементами щоденної роботи сімейного лікаря та
медичної сестри є: прогнозування ризику розвитку окремих захворювань, їх
доклінічна діагностика, своєчасність інформування пацієнта, а також
проведення профілактичних заходів.

Тільки сімейний лікар сумлінно ставиться до питань профілактики хвороб у

процесі повсякденної роботи зі своїми пацієнтами і їхніми родичами.
Пояснюється це не лише тим, що він краще порівняно з колегами вузької
спеціалізації знає своїх пацієнтів і шкідливі для їхнього здоров’я обставини
життя, а й тим, що тільки сімейний лікар зацікавлений у зниженні показника
захворюваності закріплених за ним верств населення.

Сімейний лікар частіше за інших спеціалістів має використовувати

раціональну, як з медичної, так і з економічної точки зору, обґрунтовану
тактику щодо необхідних лабораторних та інструментальних методів
дослідження, рекомендувати необхідність застосування спеціалізованих
технологій лікування.

Надаючи допомогу декільком поколінням пацієнтів з однієї родини,

сімейний лікар і сімейна медсестра не лише стають свідками, а й тісно
стикаються з внутрішніми проблемами родини. Ставлення сім’ї до питань
здоров’я її членів, впливи екологічних факторів, спорту, особливостей
харчування, значення для: здоров’я шкідливих звичок тощо – має постійно
контролюватися медичним працівником, який повинен передбачувати як
очікувані, так і непередбачувані переходи кожного із членів сім’ї в зону
ризику. У спеціаліста з сімейної медицини є унікальна можливість
застосовувати превентивні заходи на ранньому етапі патологічних змін.
Будь-які спеціалісти, у тому числі й фахівці зі спеціальності «загальна
практика – сімейна медицина», повинні постійно удосконалювати рівень
своїх знань і вмінь, підвищувати кваліфікацію.
2. Поняття та значення естетичної медицини

Естетика − наука, що вивчає природу естетичної свідомості. Основною

категорією естетики є краса − характеристика об’єкта чи ідеї, яка в процесі її
споглядання, осмислення приносить людині задоволення, насолоду. В
естетичній медицині таким об’єктом є людина, її зовнішність, що
характеризує так звану фізичну красу. Еталони моди, фізичної краси
змінюються, але, як казав св. Діонісій Ареопагіт: «У розмаїтті змін краса
залишається вічною». Естетична медицина − галузь індустрії краси та
здоров’я, що увібрала в себе всі теоретичні відомості і практичні можливості
корекції зовнішніх даних людини за допомогою медичних методик.

Метою естетичної медицини є відновлення і збереження фізичної та

моральної краси людини. У сучасному світі відмічається значне підвищення
інтересу до естетики у житті людини. Одна з головних людських потреб – це
бажання мати приємний зовнішній вигляд, який відповідав би певним
естетичним нормам, що склалися в суспільстві. В кожну епоху у кожної
народності, покоління, соціального прошарку формувались свої уявлення про
ідеальний людський образ. Але краса завжди, в першу чергу, пов’язувалась з
обличчям. Якщо інші частини тіла можна сховати від навколишніх, то
обличчя завжди залишається відкритим. Тому навіть незначні дефекти
негативно позначаються на емоційному стані людей.

Сьогодні невпинно зростає кількість факторів, які сприяють формуванню

косметичних недоліків: спадкові та онкологічні захворювання, що
потребують хірургічного втручання, травми, опіки, а також, безсумнівно,
погіршення екологічної ситуації, що значно впливає на передчасне старіння
та зовнішній вигляд людини. Відомо, що наявність у людини дефектів та
деформацій зовнішності, особливо ділянки обличчя, впливає на особистість,
змінює характер та поведінку, викликає порушення емоційної та
мотиваційної сфер, знижує якість життя (ЯЖ). Значна кількість осіб
переносить косметичні дефекти хворобливо, вбачають у них перепони для
досягнення успіхів в суспільному та особистому житті. Косметичний дефект
досить часто починає впливати на особу ще в дитячому віці, особливо в
період статевого дозрівання, що, безумовно, негативно відображується на
формуванні характеру.

Проблема збереження й поліпшення фізичної краси турбує людство від

найдавніших часів. Так, у стародавніх греків сформувалося таке поняття, як
калокагатія − гармонійне поєднання фізичних (зовнішніх) і моральних
(духовних, внутрішніх) достоїнств, досконалість людської особистості як
ідеал виховання людини. Калокагатія була одночасно соціально- політичним,
педагогічним, етичним і естетичним ідеалом. У Сократа краса − одна з
найважливіших категорій світобудови. Плотін вважав, що краса − це
провідник у світ божественного. До деякої міри цей ідеал знайшов своє
відображення у визначенні здоров’я, що міститься в преамбулі Статуту

Всесвітньої організації охорони здоров’я: «здоров’я – це не тільки

відсутність хвороб або фізичних дефектів, а стан повного фізичного,
душевного та соціального благополуччя». Безумовно, без почуття краси,
прекрасного, душевне й соціальне благополуччя було б неповним. Фізична
краса і здоров’я − також тісно переплетені поняття. Тому міждисциплінарна
галузь медицини, яка отримала назву естетичної, постійно знаходиться в
творчому пошуку, перебуває на передньому краю наукових досліджень. В
ході дослідження ми прийшли до висновку, що застосування методів
естетичної медицини значно впливає на якість життя, самооцінку, соціальні
та сексуальні відносини, а також спроби знайти гідну роботу.
3. Недоліки та переваги запровадження ефтаназії у світі.

Ставлення до навмисного прискорення смерті невиліковного хворого, навіть

із метою припинення його страждань, ніколиA  не було однозначним.

Англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626) для позначення легкої

безболісної смерті ввів термін «евтаназія» (від грец. euthanasia, eu- добре,
thanatos- смерть), тобто спокійна і легка смерть, без мук і страждань.

Хоча сама ідея евтаназії зародилася давно, але із часів Гіппократа й до наших
днів традиційна лікарська етика містить в собі заборону: «Я нікому, хто
навіть просить про це, не дам ліки, які спричиняють смерть, а також не
пораджу це робити».

Евтаназією називається всяка дія, спрямована на те, щоб покласти кінець

життю особистості, йдучи назустріч її власному бажанню, і це повинно бути
виконане незацікавленою особою.

39-ою Всесвітньою Медичною Асамблеєю (Мадрид, Іспанія, жовтень 1987)

прийнята Декларація про евтаназію, у якій говориться: «Евтаназія, як акт
навмисного позбавлення життя пацієнта на його прохання, або на прохання
його близьких, є неприпустимою, у тому числі й у формі пасивної евтаназії.
Лікар зобов’язаний полегшити страждання вмираючому всіма доступними та
легальними методами».

Розрізняють пасивну й активну евтаназію.

Пасивна евтаназія – це припинення надання спрямованої на продовження

життя медичної допомоги, що призводить до прискорення настання
природної смерті.A 

Активна евтаназія – введення вмираючому певних препаратів або проведення

таких дій, що прискорюють настання смерті.

Активна евтаназія може виражатися в наступному:

– «вбивство з милосердя»

– «самогубство, якому сприяє лікар»

– «власне активна евтаназія».

Де офіційно дозволена еватаназія?

У Голландії в законодавство офіційно внесений дозвіл пасивної евтаназії, але

з певними застереженнями, що передбачають виключення зловживань.
Відповідно до законодавства штату Індіана (США) діє прижиттєвий заповіт,
у якому пацієнт підтверджує свою волю на те, щоб його життя не
продовжувалосяA  штучним чином при певних обставинах.

Штат Каліфорнія (США) прийняв перший в світі закон «Про право людини
на смерть», в якому невиліковні хворі заздалегідь можуть підписати
офіційний дозвіл на відключення реанімаційних апаратів.

У Швеції, Фінляндії пасивна евтаназія шляхом припинення підтримки життя

невиліковного пацієнта не вважається протизаконною, але основою
припинення лікування є вільне й усвідомлене волевиявлення пацієнта.

У країнах, де дозволена евтаназія, лікар, який умертвив свого пацієнта не

вважається винним. Для здійснення евтаназії необхідне дотримання 3-х умов:

– евтаназія повинна бути добровільною;

– тільки лікар може надавати допомогу або здійснювати евтаназію;

– з медичної точки зору стан пацієнта повинен бути критичним.

Однак, A у суспільстві існують аргументи за і проти евтаназії:

За:

– стан деяких людей настільки важкий, що продовження життя приносить їм

лише страждання;

– якщо невиліковно хвора людина свідомо бажає піти з життя, але самостійно
не може цього зробити, то як подібне позбавлення життя може вважатися
заподіянням шкоди цій людині?

Проти:

– з релігійної точки зору як бажання собі смерті, так і свідоме позбавлення

життя іншою особою є великим гріхом;

– завжди є інші способи порятунку від болю.

«Страшніше помилки в якомусь конкретному випадку може бути тільки

думка, правильна сьогодні, але помилкова завтра», – ці мудрі слова можна
віднести до проблеми евтаназії. Вирішення її – це завдання лікарів, юристів,
філософів, богословів, вчених усього світу.