МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ М. П. ДРАГОМАНОВА

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ІМЕНІ В. М. КОРЕЦЬКОГО

Кваліфікаційна наукова праця

на правах рукопису

КАЛІНІЧЕНКО БОГДАН МИХАЙЛОВИЧ

УДК 327.5:316.774

ДИСЕРТАЦІЯ

РОЛЬ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ В ІНФОРМАЦІЙНІЙ ВІЙНІ:

ПОЛІТИЧНІ ДЕТЕРМІНАНТИ ВПЛИВУ ТА ПРОТИДІЇ

23.00.02 – політичні інститути та процеси

Подається на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук

Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне
джерело_____________________ Б. М. Калініченко

Науковий консультант: БЕХ Володимир Павлович,

доктор філософських наук,
професор

Київ – 2021

1
 АНОТАЦІЯ
Калініченко Б. М. Роль засобів масової інформації в інформаційній
війні: політичні детермінанти впливу та протидії. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за
спеціальністю 23.00.02 – політичні інститути та процеси. Національний
педагогічний університет імені М. П. Драгоманова; Інститут держави і права
імені В.М. Корецького НАН України. Київ, 2021 р.
У дисертації здійснено комплексний політологічний аналіз із
залученням міждисциплінарного підходу проблеми деструктивного і
конструктивного використання засобів масової інформації як інструменту
сучасної інформаційної війни та способів попередження і протидії її впливу й
подолання її наслідків.
На основі наявних підходів щодо розуміння явища інформаційної війни
з’ясовано відсутність її загальноприйнятого визначення. Натомість виявлено
її загальнозначущі елементи: 1) за своєю сутністю інформаційна війна є
протиборством ворогуючих сторін (соціальних систем); 2) вона відзначається
системним та комплексним характером застосування; 3) основу її
цілеспрямування становить встановлення контролю над інформаційним
полем супротивника; 4) її функціональне призначення полягає в
інтенсивному впливі інформаційними засобами на індивідуальну, групову та
масову свідомість; 5) її основні засоби – пропаганда, дезінформація,
політичне маніпулювання. Доведено, що сфера інформаційних відносин в
сучасному світі й особливо в Україні потребує вироблення адекватної
державної інформаційної політики із залученням потенціалу ЗМІ.
Виявлено подвійну природу засобів масової інформації: з одного боку,
їх налаштованість на розширення інформаційно-комунікаційного простору та
убезпечення від різноманітних проявів агресії, а з іншого – здатність сприяти
ескалації політичного протистояння, слугувати невід’ємним елементом
інформаційної війни, на основі якого сформувалися, розвиваються і
вдосконалюються пропаганда, дезінформація, міфологізація суспільних
2
процесів. З’ясовано, що конструктивна чи деструктивна орієнтації ЗМІ
залежать від характеру інформаційної політики, рівня демократизації
конкретно взятого суспільства. Зважаючи на це, доведено, що сфера
інформаційних відносин в сучасному світі й особливо в Україні потребує
вироблення адекватної та асиметричної (у зв’язку з російською агресією)
стратегії державної інформаційної політики. Остання має включати
залучення ЗМІ до процесів посилення стану інформаційної безпеки, захисту
державних інформаційних ресурсів, вироблення ефективних механізмів
убезпечення українського суспільства від інформаційних атак та гібридних
загроз.
Здійснено політологічний аналіз використання засобів масової
інформації як інструменту інформаційної війни на тлі масштабних
цивілізаційних процесів соціальних змін з урахуванням проблем і перспектив
подальшого поступу України як незалежної держави та розвитку її
громадянського суспільства. Доведено, що динамічний розвиток процесу
інформатизації зумовлює поступову міграцію засобів масової інформації у
глобальні мережі, що потребує осмислення мережевих інформаційних війн та
засобів протистояння їхньому впливу. На цій основі охарактеризовано
основні напрями використання громадської думки як важливого чинника
формування внутрішньої та зовнішньої політики держави, формування
асиметричної політичної стратегії, визначено роль засобів масової інформації
та наукових джерел у процесі формування національної стратегії
інформаційної безпеки. Визначено, що Україні необхідно здійснити наступні
першочергові заходи: створити умови для впровадження технологій
високошвидкісного мобільного доступу до послуг мережі Інтернет та
технологій радіозв'язку; налагодити систему навчання роботі з сучасними
інформаційними технологіями; проаналізувати наслідки впливу новітніх ЗМІ
на українське суспільство; напрацювати методи протидії впливу
деструктивних сил через соціальні медіа.

3
 Запропоновано авторський підхід до оцінки пропагандистської
діяльності. З’ясовано, що внаслідок використання для її цілей мережі
Інтернет, масового телебачення, відеоматеріалів поступово починає зникати
межа між маніпулятивними політичними технологіями та безпосереднім
психологічним тиском. Йдеться про принципово новий технологічний рівень
залучення пропагандистських засобів, особливо якщо до цього процесу має
відношення держава з усіма її можливостями і ресурсами сучасного
технологічного розвитку. Відповідно виникає потреба в переосмисленні
пропаганди як інструменту впливу на людську свідомість й у виробленні
дієвих контрпропагандистських заходів.
Обґрунтовано розуміння гібридної війни, як явища, тісно пов’язаного зі
стереотипами мислення, світоглядними та ідеологічними засадами
індустріальної цивілізації. У контексті реальних загроз інформаційної війни
виявлено сутність геополітичних амбіцій окремих національних держав,
специфіку міжцивілізаційного інформаційного протистояння, латентні
прояви суспільно-політичного розвитку. Доведено, що інформаційний
чинник в сучасних умовах здатен протистояти означеному деструктивному
процесу через оперативне інформування збройних сил, військового
керівництва, міжнародного співтовариства, власних громадян усередині
країни та на окупованих територіях.
Показано, що особливість гібридної війни, розв’язаної Російською
Федерацією проти України, полягає в поєднанні потенціалів таких
складових: 1) соціокультурної (пов’язана зі стереотипами мислення,
світоглядними та ідеологічними засадами суспільної свідомості); 2)
технологічної (інформаційно-комунікаційні засоби маніпулювання
свідомістю, застосування кібертехнологій); 3) економічної (шантаж
енергетичними ресурсами, провокування війни товарів). Використовуючи
пропагандистські та маніпулятивні технології, наявні медійні, політичні та
економічні ресурси, Росія намагається загострити культурні, релігійні,
соціальні та етнічні суперечності між жителями різних регіонів України.
4
 З'ясовано, що явище гібридної війни має прихований характер. В її
умовах основні зусилля ворога зміщуються до дестабілізації та дезінтеграції
суспільства, зміни діючої влади на вірних сателітів, переорієнтації ціннісних
установок і переконань соціуму. Характерними особливостями гібридної
війни є: прихована агресія з використанням колаборантів, сепаратистів на
чужій території, заперечення агресором своєї участі в конфлікті;
використання нерегулярних, незаконних збройних формувань під
прикриттям мирного населення; нехтування міжнародними нормами ведення
бойових дій та чинними угодами і досягненими домовленостями;
застосуванням «брудних» інформаційних технологій. Досвід російсько-
українського протистояння засвідчує, що для досягнення переваги у війні
нового типу вже недостатньо опертя на державну політику, міжнародну
дипломатію, національну військову силу. Необхідно формувати системні
теоретичні й методологічні знання та технологічний досвід, напрацьований
різними державами в конфліктно-кризових ситуаціях.
Удосконалено поняття інформаційної безпеки як таке, що потребує
поглибленого осмислення в контексті створення безпечних умов існування
інформаційних технологій, що включають питання захисту інформаційної
інфраструктури держави, інформаційного ринку. Звідси визначено, що
інформаційну безпеку держави слід кваліфікувати як стан її інформаційної
захищеності, за якого спеціальні інформаційні операції, акти зовнішньої
інформаційної агресії та негласного зняття інформації (за допомогою
спеціальних технічних засобів), інформаційний тероризм і комп’ютерні
злочини не зможуть завдати суттєвої шкоди національним інтересам.
З’ясовано, що вивчення передового досвіду функціонування інформаційних
систем є нагальною необхідністю, пов’язаною з посиленням уваги до
власного соціального простору як об’єкта інформаційного впливу. На цій
основі доведено, що протистояння інформаційній війні потребує від України
вироблення належної інформаційної і національної безпеки, що передбачає:
становлення й захист правової держави, сприяння формуванню і розвиткові
5
громадянського суспільства; вироблення ефективних засобів протидії
інформаційному впливу та атакам на внутрішній український інформаційний
простір; ведення альтернативної інформаційної кампанії для протидії
деструктивному впливу як усередині країни, так і на міжнародній арені.
Ключові слова: засоби масової інформації, інформаційна війна,
політичне протистояння, маніпулятивні технології, гібридна війна, мережева
війна, пропаганда, контрпропаганда, асиметрична політична стратегія,
інформаційна безпека.

SUMMARY
Kalinichenko B. M. The role of mass media in an information war:
political determinants of influence and counteraction. – Manuscript.
The thesis for the scientific degree of the doctor of political sciences with the
specialty 23.00.02 – political institutes and processes. National Pedagogical
Dragomanov University; V. M. Koretskyi Institute of State and Law, National
Academy of Sciences of Ukraine. Kyiv, 2021.
In the dissertation the complex political science analysis with involvement
of the interdisciplinary approach of a problem of destructive and constructive use
of mass media as the tool of modern information war and ways of the prevention
and counteraction of its influence and overcoming of its consequences is carried
out. Based on the available approaches to understanding the phenomenon of
information warfare, the lack of its common definition has been clarified. Instead,
its general elements were revealed: 1) in its essence, information warfare is a
confrontation between hostile parties (social systems); 2) it is marked by the
systemic and complex nature of the application; 3) the basis of its purpose is to
establish control over the information field of the enemy; 4) its functional purpose
is the intense influence of the media on the individual, group and mass
consciousness; 5) its main means - propaganda, misinformation, political
manipulation. It is proved that the sphere of information relations in the modern

6
world and especially in Ukraine needs to develop an adequate state information
policy with the involvement of media potential.
The dual nature of mass media is revealed: on the one hand, their
willingness to expand the information and communication space and protect
against various manifestations of aggression, and on the other - the ability to
escalate political confrontation, to serve as an integral element of information
warfare. and improved propaganda, misinformation, mythologizing of social
processes. It was found that the constructive or destructive orientation of the media
depends on the nature of information policy, the level of democratization of a
particular society. In view of this, it is proved that the sphere of information
relations in the modern world and especially in Ukraine needs to develop an
adequate and asymmetric (in connection with Russian aggression) strategy of state
information policy. The latter should include the involvement of the media in the
processes of strengthening the state of information security, protection of state
information resources, development of effective mechanisms to protect Ukrainian
society from information attacks and hybrid threats.
A political analysis of the use of the media as a tool of information war on
the background of large-scale civilizational processes of social change, taking into
account the problems and prospects for further progress of Ukraine as an
independent state and the development of its civil society. It is proved that the
dynamic development of the informatization process determines the gradual
migration of mass media to global networks, which requires understanding of
network information wars and means of counteracting their influence. On this
basis, the main directions of using public opinion as an important factor in shaping
domestic and foreign policy, the formation of an asymmetric political strategy, the
role of the media and scientific sources in the formation of a national information
security strategy. It is determined that Ukraine needs to take the following priority
measures: to create conditions for the introduction of high-speed mobile access
technologies to Internet services and radio communication technologies; to
establish a system of training to work with modern information technologies; to
7
analyze the consequences of the influence of the newest mass media on the
Ukrainian society; to develop methods of counteracting the influence of destructive
forces through social media.
The author's approach to the evaluation of propaganda activities is proposed.
It has been found that as a result of its use of the Internet, mass television, and
video, the line between manipulative political technology and direct psychological
pressure is gradually disappearing. This is a fundamentally new technological level
of attracting propaganda tools, especially if the state is involved in this process
with all its capabilities and resources of modern technological development.
Accordingly, there is a need to rethink propaganda as a tool to influence human
consciousness and to develop effective counter-propaganda measures.
The understanding of hybrid warfare as a phenomenon closely related to
stereotypes, worldviews and ideological principles of industrial civilization is
substantiated. In the context of real threats of information war, the essence of
geopolitical ambitions of individual nation-states, the specifics of
intercivilizational information confrontation, latent manifestations of socio-
political development are revealed. It is proved that the information factor in
modern conditions is able to resist this destructive process through the prompt
informing of the armed forces, military leadership, the international community, its
own citizens within the country and in the occupied territories.
It is shown that the peculiarity of the hybrid war waged by the Russian
Federation against Ukraine is the combination of the potentials of the following
components: 1) socio-cultural (associated with stereotypes of thinking, worldview
and ideological principles of public consciousness); 2) technological (information
and communication means of manipulating consciousness, the use of cyber
technologies); 3) economic (blackmail of energy resources, provoking a war of
goods). Using propaganda and manipulative technologies, available media,
political and economic resources, Russia is trying to exacerbate cultural, religious,
social and ethnic conflicts between residents of different regions of Ukraine.

8
 It was found that the phenomenon of hybrid warfare is latent. In its
conditions, the main efforts of the enemy are shifted to the destabilization and
disintegration of society, the change of power to the faithful satellites, the
reorientation of values and beliefs of society. Characteristic features of a hybrid
war are: covert aggression with the use of collaborators, separatists in foreign
territory, the aggressor's denial of his participation in the conflict; use of irregular,
illegal armed groups under the guise of civilians; neglect of international norms of
hostilities and current agreements and agreements reached; using "dirty"
information technology. The experience of the Russian-Ukrainian confrontation
shows that reliance on state policy, international diplomacy, and national military
force is no longer sufficient to achieve a new type of war advantage. It is necessary
to form a system of theoretical and methodological knowledge and technological
experience gained by different countries in conflict and crisis situations.
The concept of information security has been improved as one that requires
in-depth understanding in the context of creating safe conditions for the existence
of information technologies, including issues of protection of the information
infrastructure of the state, the information market. It is determined that the
information security of the state should be qualified as a state of its information
security, in which special information operations, acts of external information
aggression and covert withdrawal of information (using special technical means),
information terrorism and computer crimes can not cause significant harm to
national interests. It was found that the study of best practices in the functioning of
information systems is an urgent need associated with increasing attention to their
own social space as an object of information influence. On this basis, it is proved
that confrontation with the information war requires Ukraine to develop proper
information and national security, which includes: the formation and protection of
the rule of law, promoting the formation and development of civil society;
development of effective means of counteracting information influence and attacks
on the internal Ukrainian information space; conducting an alternative information

9
campaign to counteract the destructive influence both domestically and
internationally.
Key words: mass media, information war, political confrontation,
manipulative technologies, hybrid war, network war, propaganda, counter-
propaganda, asymmetric political strategy, information security.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Індивідуальна монографія:
1.Калініченко Б. М. Інформаційна війна: чинники ескалації і засоби
протидії. Черкаси: видавець Чабаненко Ю. А., 2020. 350 с.
Рецензії:
Мироненко П. В. Інформаційна війна і національна безпека Суспільно-
політичні процеси. 2020. Вип. 2 (16). С. 303–304.
Підрозділи у колективних монографіях:
2.Калініченко Б. М. Інформаційна безпека. Національна безпека
держав в умовах глобалізації: навч. посіб. / авт. кол.; за заг. ред. В. І. Шарого.
Черкаси: видавець Чабаненко Ю. А., 2018. С. 212–234.
3.Калініченко Б. М. Упровадження публічної політики засобами
масової інформації в умовах інформаційної війни. Формування та реалізація
публічної політики в умовах глобалізації / авт. кол.; за заг. ред. В. І. Шарого.
Черкаси: видавець Чабаненко Ю. А., 2018. C. 144–156.
4.Калініченко Б. М. Технологія «мережевої» інформаційної війни
Публічна комунікація: навч. посіб. / авт. кол.; за заг. ред. В. І. Шарого.
Черкаси: видавець Чабаненко Ю. А., 2020. С. 297–322.
5.Калініченко Б. М. Суб’єктивний вимір гібридної війни у стратегіях
держав. Стратегії провідних держав світу в умовах глобалізації / авт. кол.;
за заг. ред. В. І. Шарого. Черкаси: видавець Чабаненко Ю. А., 2020. С. 247–
267.

10
 Статті в наукових фахових виданнях України з політичних наук,
включаючи внесені до міжнародних наукометричних баз даних:
6.Калініченко Б. М. Особливості здійснення контрпропаганди в умовах
гібридної війни. Науковий часопис Національного педагогічного
університету імені М. П. Драгоманова. Сер. 22. Політичні науки та методика
викладання соціально-політичних дисциплін. 2018. Вип. 23. С. 74–80.
7.Калініченко Б. М. Форми і засоби інформаційного супроводження
воєнно-політичних конфліктів. Науковий часопис Національного
педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Сер. 22. Політичні
науки та методика викладання соціально-політичних дисциплін. 2018. Вип.
24. С. 99–103.
8.Калініченко Б. М. Роль засобів масової інформації у політичній
стратегії інформаційного суспільства. Науковий часопис Національного
педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Сер. 22. Політичні
науки та методика викладання соціально-політичних дисциплін. 2019. Вип.
25. С. 53–57.
9.Калініченко Б. М. Формування громадської думки як чинник
забезпечення успіху в інформаційній війні. Науковий часопис Національного
педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Сер. 22. Політичні
науки та методика викладання соціально-політичних дисциплін. 2020. Вип.
27. С. 69–74.
10.Калініченко Б. М. Понятійно-категоріальна основа осмислення
проблеми інформаційного протиборства. Вісник Львівського національного
університету імені Івана Франка. Сер. Філософсько-політичні науки. 2020.
Вип. 29. С. 183-191.
11.Калініченко Б. М. Сучасні ЗМІ як інструмент інформаційної війни.
Політикус. 2018. Вип. 1. С. 77–82.
12.Калініченко Б. М. Специфіка ведення пропаганди в умовах гібридної
війни. Держава і право: зб. наук. праць. Сер. Політичні науки. 2018. Вип. 79.
С. 72–84.
11
 13.Калініченко Б. М. Поняття і феномен «інформаційна війна»:
визначальні характеристики. Держава і право: зб. наук. праць. Сер.
Політичні науки. 2018. Вип. 80. С. 3–14.
14.Калініченко Б. М. Особливості застосування маніпулятивних
технологій в інформаційних війнах. Держава і право: зб. наук. праць. Сер.
Політичні науки. 2018. Вип. 81. С. 114–125.
15.Калініченко Б. М. Особливості інформаційного забезпечення
російської агресії проти України. Держава і право: зб. наук. праць. Сер.
Політичні науки. 2018. Вип. 82. С. 39–51.
16.Калініченко Б. М. Визначальні напрями формування стратегії
протистояння інформаційній війні. Держава і право: зб. наук. праць. Сер.
Політичні науки. 2019. Вип. 83. С. 61–73.
17.Калініченко Б. М. Формування політико-правових основ
інформаційної безпеки України. Держава і право: зб. наук. праць. Сер.
Політичні науки. 2019. Вип. 84. С. 78–89.
18.Калініченко Б. М. Модифікація засобів передачі інформації та
посилення їх політичного спрямування. Держава і право: зб. наук. праць.
Сер. Політичні науки. 2019. Вип. 85. С. 371–383.
19.Калініченко Б. М. Новітні засоби інформаційного протиборства в
умовах техногенної цивілізації. Держава і право: Зб. наук. праць. Сер.
Політичні науки. 2019. Вип. 86. С. 296–305.
20.Калініченко Б. М. Явище інформаційної війни в українських засобах
масової інформації. Політикус. 2020. Вип. 2. С. 88–93.
21.Калініченко Б. М. Інтерпретації концепту інформаційної війни в
засобах масової інформації. Держава і право: зб. наук. праць. Сер. Політичні
науки. 2020. Вип. 87. С. 212 – 221.
22.Калініченко Б. М. Політичні аспекти пізнання соціальної реальності
в епоху інформаційної експансії. Суспільно-політичні процеси. 2020. № 1
(15). С. 60–98.

12
 Статті у наукових періодичних виданнях інших держав з
політичних наук:
23.Kalinichenko Bohdan. Value gaps in the planetary matrix of the world
community as a limitrophe of war and peace. Eureka: social and humanities.
Tallinn, Eesti: Рublisher «Scientific Route», 2018. № 2 (14). Р. 67–72.
24.Калиниченко Б. М. Глобальное сознание планетарного сообщества:
состояние, метаморфозы и мейнстрим. Веснік Гродзенскага дзяржаўнага
ўніверсітэта імя Янкі Купалы. Серыя 1. Гісторыя і археалогія. Філасофія.
Паліталогія. 2018. Т. 10, № 3. С. 79–85.
25.Калініченко Б. М. Суб’єктивний вимір гібридної війни: алгоритм
впливу і захисні механізми. Humanities and social science. Budapest. 2019. Vol.
VII (26). Issue 215. P. 45–49.  URL:
https://www.seanewdim.com/uploads/3/4/5/1/34511564/hum_vii_214_36.pdf
26.Калініченко Б. М.  Гібридна війна у парадигмі сучасної теорії
пізнання. Humanities and social science. Budapest. 2020. Vol. VIIІ (37). Issue
223. P. 26–31. URL: https://doi.org/10.31174/SEND-HS2020-223VIII37
Наукові праці, які засвідчують апробацію матеріалів дисертації:
27.Калініченко Б. М. Пропаганда у сучасному світі: актуалізація
проблеми. Актуальні питання, відкриття та досягнення в галузі суспільних
наук: матеріали всеукраїнської наук.-практ. конф. (м. Запоріжжя, 18-19
травня 2018 р.). Запоріжжя: Класичний приватний університет, 2017. С. 84–
89.
28.Калініченко Б.М. ЗМІ і інформаційна війна. Розвиток сучасного
суспільства в умовах глобальної нестабільності: матеріали міжнар. наук.-
практ. конф. (м. Одеса, 11–12 травня 2018 р.). Одеса: ГО «Причорноморський
центр дослідження проблем суспільства», 2018. С. 86–92.
29.Калініченко Б.М. Ціннісні розломи у планетарній матриці світової
спільноти як лімітроф війни і миру. Modern scientific research: Proceedings of
XVII International scientific conference. Morrisville, United States, Lulu Press.,
2018. С.186–192.
13
 30.Калініченко Б.М. Вплив ЗМІ на суспільно-політичну сферу
суспільства. Актуальні проблеми формування та реалізації публічної
політики України в умовах глобалізації: матеріали Всеукраїнської наук.-
практ. конф. (м. Черкаси, 25 квітня 2019 р). Черкаси: Видавець
Чабаненко Ю. А. 2019. Вип. 3. С. 67–70.
31.Калініченко Б.М. Протистояння інформаційній війні. Актуальні
питання суспільних наук: соціологія, політологія, філософія, історія:
Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 10-12 жовтня 2019 р.). Київ:
Київська наукова суспільствознавча організація, 2019. С. 78–82.
32.Kalinichenko B.M. Іnformation as a weapon. Modern views in science:
proceedings of LIII International scientific conference (New York, 17 September
2019). Morrisville: Lulu Press, 2019. P. 69–78.

14
 ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………….17
Розділ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ
ПОЛІТОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ РОЛІ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ
ІНФОРМАЦІЇ В ІНФОРМАЦІЙНІЙ ВІЙНІ…………………………...28
1.1.Поняття і феномен «інформаційна війна» в контексті розширення
можливостей політичного впливу засобів масової інформації…………...28
1.2.Контроверсійність ЗМІ: ескалація політичного протистояння і
вдосконалення комунікаційного простору…………………………………60
1.3.Пізнання соціальної реальності крізь призму ЗМІ в епоху
інформаційної експансії: методологічні аспекти…………………………..96
Розділ 2. СПЕЦИФІКА ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОТИБОРСТВА
В ЗАГАЛЬНОЦИВІЛІЗАЦІЙНОМУ КОНТЕКСТІ…………………..125
2.1.Сучасні ЗМІ як чинник модифікації методів інформаційного
протиборства в межах техногенної цивілізації…………………………...125
2.2.Еволюція засобів передачі інформації та їх застосування
в ситуаціях загострення політичного протистояння……………………...147
2.3.Вплив ЗМІ на процес формування громадської думки як умова
досягнення успіху в інформаційній війні…………………………………167
Розділ 3. ВИКОРИСТАННЯ МЕДІАСФЕРИ
У КРИЗОВИХ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ СИТУАЦІЯХ
ТА ВОЄННО-ПОЛІТИЧНИХ КОНФЛІКТАХ……………………….188
3.1.Особливості застосування медійно-маніпулятивних
технологій в епоху «зіткнення цивілізацій»……………………………...188
3.2.Інформаційні форми і засоби ескалації та вирішення
воєнно-політичних конфліктів…………………………………………….214
15
3.3.ЗМІ як чинник пропаганди і контрпропаганди
в конфліктно-кризових ситуаціях…………………………………………231
Розділ 4. ДУАЛІСТИЧНЕ ВИКОРИСТАННЯ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ
ІНФОРМАЦІЇ: ГІБРИДНІ ВЕРСІЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ВІЙНИ
І ФОРМУВАННЯ СТРАТЕГІЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ……253
4.1.Дослідження явища гібридної війни в контексті російської
агресії проти України………………………………………………………253
4.2.Мережеві інформаційні війни і формування асиметричної
стратегії протидії їхньому впливу…………………………………………291
4.3. Роль засобів масової інформації та наукових джерел у процесі
формування національної стратегії інформаційної безпеки…………….310
4.4.Стратегії протистояння інформаційній експансії…………………….340
ВИСНОВКИ……………………………………………………………….365
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………374

16
 ВСТУП

Актуальність теми. Починаючи з другої половини ХХ ст. у сучасному

світі стрімко розвивається процес інформатизації, глобальні наслідки якого
відчутні вже на початку ХХІ ст. Свідченням цього є: зростання вартості
світової інформаційної індустрії та її впливу на характер матеріальної і
духовної взаємодії людини і суспільства; трансформація інформаційної
інфраструктури, розвиток засобів і технологій політичної комунікації,
пов’язаних із необхідністю створення, зберігання, передачі, обробки й
розповсюдження інформації, збільшенням кількості суб'єктів інформаційних
відносин; набуття інформаційними системами суб’єкт-об’єктних ознак, що
відтворюють можливості їх потенційного та реального протистояння;
посилення впливу стратегічно-тактичного та безпекового сегментів у
державній інформаційній політиці.
Розвиток інформаційного суспільства зумовлює вирішення
повсякденних практичних завдань та проблем за рахунок спеціалізованої
інформації, одержуваної від засобів масової інформації та комунікації.
Новітні інформаційно-комунікаційні технології (ІКТ) істотно посилили
залежність не тільки суспільства, а й кожного індивіда від надійності та
достовірності використовуваної інформації. Зазначені технології останнім
часом активно застосовуються не лише як ресурс адаптації людини до
суспільно-політичного життя, а й як засіб маніпулювання свідомістю.
Науково обґрунтовуються й набувають поширення методи й моделі
інформаційного впливу на людину і суспільство, зміну її політичної
мотивації, свідомості, поведінки та дій, що дає можливість оперувати таким
поняттям, як «управління людьми». Свідомість людини й суспільства дедалі
більше підпорядковується ідеям, які пропагуються завдяки засобам масової

17
інформації (ЗМІ). А це, в свою чергу, робить людину відкритою і
беззахисною перед маніпулятивними технологіями.
Проблема інформаційної війни після того, як це поняття в 1990 р.
з'явилося в офіційних документах Міністерства оборони США, дедалі
активніше стає предметом наукових досліджень. Дослідників інформаційної
війни можна умовно поділити на три групи й відповідно визначити наукові
підходи до розуміння цього явища і поняття.
Представники першої групи дослідників (У. Бек, Ф. Вебстер, Г.
Лассуелл, Д. Ліллекер, Р. Плейкіс, В. Пуфен, Н. Хомськи, Г. Штромайєр; В.
Бех, Н. Єрофеєва, І. Кресіна, П. Мироненко, С. Петряєв, І. Рибак, М. Рижков,
О. Рябека, О. Стойко, В. Тарасюк, В. Хорошко, Ю. Хохлачова) віддають
перевагу соціально-комунікативному підходу, тобто розглядають
інформаційну війну як окремі інформаційні заходи, інформаційні способи,
засоби корпоративної конкуренції, внутрішньополітичної боротьби,
міждержавного протиборства та як комунікаційні технології впливу на
масову свідомість.
Представники другої групи дослідників (С. Гантінгтон, М. Лібікі, Т.
Рона, Р. Шафранськи; Д. Волкогонов, О. Гойман, В. Горбулін, Н. Зуєва, І.
Лук’янець, Є. Магда, Є. Макаренко, І. Панарін, І. Парфенюк, В. Погрібна, Г.
Почепцов, В. Предборський, П. Прибутько, С. Расторгуєв, В. Смолянюк, О.
Соснін, Д. Фролов, С. Черних, С. Чукут, І. Шаравов, П. Шевчук, О.
Штоквиш) відносять інформаційну війну до сфери військового протиборства
й розглядають її як комплексне двостороннє чи багатостороннє застосування
сил і засобів інформаційної та збройної боротьби.
Представники третьої групи дослідників (А. Жебровскі, М.
Жмігродска, Х. Лінц, Ф. Хофман; В. Горбатенко, О. Дубас, Л. Кочубей, Г.
Малкіна, А. Митко, С. Онуфрів, Є. Петрова, І. Федорів, Д. Фельдман)
розглядають це явище як мирне міждержавне протиборство, що дозволяє
вирішувати зовнішньополітичні завдання несиловими методами.

18
 Так чи інакше представники різних груп сходяться в тому, що основою
інформаційної війни є маніпулятивний вплив на аудиторію. Технології
такого впливу різноманітні, але головний універсальний засіб – інформаційне
повідомлення, що передається різними каналами комунікації. У цьому
контексті, слід зазначити, що розвиток сучасних ІКТ безповоротно змінив
світ. Традиційні ЗМІ поступово змінюють нові, які використовують
можливості Інтернету. Із розвитком інтернет-технологій (ІТ) цей процес у
подальшому дедалі активніше розвиватиметься і прискорюватиметься.
Однією із сучасних тенденцій є тотальне використання мережевих
технологій. Це прослідковується у розвинутих країнах Європи і Америки, а
останнім часом і в Україні. Окреслене актуалізує вивчення змін, які викликає
швидкий розвиток і використання ІТ-технологій у політичній сфері.
Особливої уваги в процесі дослідження явища інформаційної війни і
практичних засобів убезпечення від її наслідків потребують особливості
використання ЗМІ як засобу просування новітніх ІТ-технологій в процесі
інформаційного протиборства. Дослідники світового інформаційного
розвитку переконливо доводять, що в сучасних умовах надзвичайно
важливою проблемою є мінімізація негативних наслідків впливу новітніх
ЗМІ на суспільство, напрацювання методів, технологій і стратегічних
програм протистояння деструктивним інформаційно-технологічним впливам.
Відповідно зазначена проблема потребує поглибленого осмислення. Саме це
й зумовило вибір дисертантом теми даного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Здійснене дослідження пов’язане з комплексною науковою темою
«Прикладні наукові дослідження з актуальних проблем соціально-
економічного та суспільно-політичного розвитку й трансформацій України
на засадах європейського досвіду публічного управління та адміністрування»
кафедри державної служби, публічного адміністрування та політології
Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького
(затверджена Вченою радою університету 14 грудня 2015 р., протокол № 3,
19
№ державної реєстрації 0116U003844) та комплексною науковою темою
кафедри політичних наук Національного педагогічного університету імені М.
П. Драгоманова «Проблеми політичної модернізації і трансформації:
світовий досвід і українські реалії», що входить до Тематичного плану
науково-дослідних робіт університету, науковий напрям «Дослідження
проблем гуманітарних наук», затверджений Вченою радою університету
(протокол № 6 від 26 грудня 2013 р.). Тема дисертації затверджена Вченою
радою Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
(протокол № 4 від 27 грудня 2018 р.).
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є системне
осмислення ролі сучасних засобів масової інформації як інструмента
інформаційної війни в загальносвітовому та українському контекстах. Для
досягнення мети були поставлені такі завдання:
– з’ясувати основні складові поняття і феномена «інформаційна війна»,
стан його дослідження й особливості пов’язаного з ним дискурсу в сучасній
науці;
– розкрити методологічні аспекти основних напрямів узагальнення
різновидів і засобів ведення інформаційних воєн, цілеспрямованого
управління каналами медіа;
– дослідити еволюцію інформаційного протиборства від первісних
форм до стратегічних програм інформаційної доби;
– окреслити специфіку модифікації засобів передачі інформації та
посилення їх політичного впливу на формування громадської думки,
застосування маніпулятивних технологій;
– визначити особливості використання ЗМІ в сучасних воєнно-
політичних конфліктах (провокування агресії та її подолання, пропаганда і
контрпропаганда, супроводження спеціальних інформаційних операцій та
протидія таким операціям);
– проаналізувати гібридні засоби ведення інформаційних воєн на
початку ХХІ століття, зокрема щодо Російської Федерації проти України;
20
 – дослідити мережеві інформаційні війни та основні напрями
формування асиметричної стратегії протидії їхньому впливу;
– визначити роль засобів масової інформації у формуванні стратегії
інформаційної безпеки;
– систематизувати досвід вироблення політичної стратегії
протистояння в інформаційній війні та формування політико-правових засад
інформаційної безпеки України.
Об’єктом дослідження є інформаційна війна в її сучасному медійному
вимірі.
Предмет дослідження – політичні детермінанти впливу та протидії
засобів масової інформації в інформаційній війні.
Методи дослідження. Методологічною основою роботи є
міждисциплінарний підхід та система загальнонаукових і спеціальних
політологічних методів і принципів пізнання, які забезпечують всебічне
дослідження проблеми дисертації. З метою створення цілісного концепту
медійного виміру інформаційної війни були застосовані діалектичний,
системний, порівняльно-політологічний, історичний, структурно-
функціональний, аксіологічний методи. Евристичний аспект дослідження
тісно пов’язаний з вітчизняною специфікою функціонування політичних
інститутів та процесів.
Міждисциплінарний підхід застосовано як своєрідний синтез досягнень
політології, історії, філософії, культурології, психології, соціології,
правознавства, воєнної теорії та інших наук, що уможливило розуміння
багатоаспектності явища інформаційної війни в контексті забезпечення
національних інтересів, безпеки й суверенітету Української держави.
Діалектичний метод використовувався для дослідження взаємозв’язку
об’єктивних і суб’єктивних чинників впливу засобів масової інформації на
перебіг і характер інформаційної війни. Системний метод дав змогу виявити
різноманітні прояви й можливості засобів масової інформації як інструмента
інформаційної війни та чинника убезпечення від її руйнівного потенціалу,
21
показати явище інформаційної війни як цілісної і водночас суперечливої
системи-сукупності видів, різновидів, форм, чинників та засобів впливу на
масову свідомість і поведінку людей задля формування певних позицій і
переконань. Порівняльний метод уможливив систематизацію досвіду
використання ЗМІ в інформаційній війні різними державами і політичними
угрупованнями, а також з’ясування чинників посилення чи ослаблення
функціональних можливостей політичних систем внаслідок посилення ролі
ЗМІ у цій війні. За допомогою історичного методу розкрито еволюцію
феномена інформаційної війни на різних етапах суспільного розвитку.
Структурно-функціональний метод дав змогу виявити реальні можливості
впливу інституціональної інфраструктури, засобів масової інформації на
процеси ескалації інформаційної війни та/або убезпечення від її
деструктивного впливу. Аксіологічний метод сприяв визначенню ролі
ціннісних орієнтацій впливових суб’єктів політики, зокрема засобів масової
інформації, у формуванні змістових наративів конструктивного чи
деструктивного характеру, їх впливу на перебіг інформаційного
протистояння та особливості протидії гібридній агресії.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в концептуальному
політологічному осмисленні ролі засобів масової інформації в інформаційній
війні, що виявляється, з одного боку, в їх протидії інформаційній агресії, а з
іншого – деструктивному, конфліктогенному впливі на політичні процеси як
на національному, так і світовому рівнях.
Уперше:
– запропоновано розширене авторське бачення сучасного визначення
інформаційної війни, що включає такі характеристики: 1) за своєю сутністю
інформаційна війна є ідейним протиборством сторін – політичних і
соціальних систем, держав чи їх об’єднань, групових чи індивідуальних
акторів; 2) вона відзначається системним, комплексним характером
застосування інструментів впливу, зокрема засобів масової інформації; 3)
основою її цілеспрямування є встановлення контролю над інформаційним
22
полем противника; 4) її функціональне призначення полягає в інтенсивному
впливі інформаційними засобами на індивідуальну, групову та масову
свідомість; 5) її основними засобами є пропаганда, дезінформація, політичне
маніпулювання тощо;
– виявлено амбівалентний характер функціонування засобів масової
інформації в умовах інформаційної війни: з одного боку, їх налаштованість
на розширення інформаційно-комунікаційного простору та протидію
різноманітним проявам агресії, а з іншого – здатність сприяти ескалації
політичного протистояння, слугувати невід’ємним елементом інформаційних
маніпуляцій, пропаганди, дезінформації, міфологізації політичних процесів
тощо;
– доведено, що конструктивне чи деструктивне спрямування ЗМІ
залежить від характеру інформаційної політики держави, рівня
демократизації певного суспільства. Сфера інформаційних відносин у
сучасному світі й в Україні потребує вироблення адекватної та асиметричної
(у зв’язку з російською агресією) стратегії державної інформаційної
політики. Остання має включати залучення ЗМІ до забезпечення
інформаційної безпеки, захисту державних інформаційних ресурсів,
вироблення ефективних механізмів убезпечення українського суспільства від
інформаційних атак та гібридних загроз;
– обґрунтовано необхідність цілеспрямованого формування
громадської думки як важливого чинника ефективності та легітимації
внутрішньої та зовнішньої політики держави. Показано, що вирішальну роль
у цьому процесі мають відігравати засоби масової інформації, що захищають
демократичні цінності й національні інтереси;
– показано кореляцію між динамікою інформатизації та активним
проникненням засобів масової інформації у глобальні мережі, що сприяє
вдосконаленню методів інформаційної війни, модифікації засобів передачі
інформації та посиленню їх політичного спрямування. Це зумовлює
необхідність вироблення і реалізації першочергових заходів безпекового
23
характеру (створити умови для впровадження технологій високошвидкісного
мобільного доступу до послуг мережі Інтернет і технологій радіозв'язку;
налагодити систему підготовки кадрів для роботи у сфері сучасних
інформаційних технологій; напрацювати методи протидії впливу
деструктивних сил через соціальні медіа).
Удосконалено:
– наукові підходи до оцінки пропагандистської діяльності. З’ясовано,
що внаслідок використання для її цілей мережі інтернет, телебачення,
відеоматеріалів поступово починає зникати межа між маніпулятивними
політичними технологіями та безпосереднім психологічним тиском. Йдеться
про принципово новий технологічний рівень залучення пропагандистських
засобів, особливо якщо до цього процесу має відношення держава з усіма її
інтелектуальними й організаційними ресурсами. Це детермінує потребу в
переосмисленні пропаганди як інструмента впливу на суспільну свідомість та
виробленні дієвих контрпропагандистських заходів;
– розуміння гібридної війни як явища, тісно пов’язаного зі
стереотипами мислення, світоглядними та ідеологічними засадами
індустріальної цивілізації, технологічна та політико-психологічна складові
якої послуговуються засобами кібертехнологій, новітніми різновидами
інформаційної агресії, настроями деструктивно налаштованих політиків,
міфами, поширеними в масовій свідомості тієї чи іншої країни;
– поняття інформаційної безпеки як таке, що потребує переосмислення
в контексті створення безпечних умов поширення інформаційних технологій,
захисту інформаційної інфраструктури держави, інформаційного ринку.
Набули подальшого розвитку:
– політологічний аналіз особливостей використання засобів масової
інформації як інструмента інформаційної війни на тлі масштабних
цивілізаційних процесів та перспектив подальшого поступу України як
суверенної держави. Зокрема, виявлено специфіку міжцивілізаційного

24
інформаційного протистояння, латентні прояви інформаційної гібридної
війни;
– теоретичні положення про шляхи і засоби забезпечення ефективного
функціонування інформаційних систем, які є об’єктом інформаційного
впливу і водночас захисту з боку держави. Доведено, що такий підхід
зумовлює необхідність коригування безпекової політики Української
держави, вироблення національної стратегії інформаційної безпеки,
ефективних засобів протидії інформаційній агресії;
– розуміння форм і методів маніпуляцій суспільною свідомістю в
результаті застосування засобами масової інформації інформаційних
технологій. Доведено, що ЗМІ є потужним чинником протидії
маніпулятивному деструктивному впливу на свідомість і поведінку людей в
умовах інформаційної війни;
– осмислення феномена мережевих інформаційних війн та засобів
протидії їхньому впливу, обґрунтування напрямів формування асиметричної
стратегії, ролі засобів масової інформації в її реалізації.
Практичне значення одержаних результатів. Теоретичні положення,
узагальнення, висновки та інші результати, одержані в дисертаційному
дослідженні, можуть бути використані: у діяльності органів державної влади
щодо розробки і практичної реалізації інформаційної політики, асиметричної
стратегії протидії інформаційній та гібридній війнам; у роботі засобів
масової інформації щодо вдосконалення медіаресурсів, медіаконтенту та
протидії інформаційній агресії; у діяльності громадських об’єднань,
політичних партій щодо комунікації з населенням та формування політичної
і правової свідомості й культури, демократичних європейських цінностей; у
правотворчій роботі з метою вдосконалення законодавства України в частині
свободи слова, прав людини, національної безпеки тощо.
Матеріали дисертації можуть бути використані у навчальному процесі
в закладах вищої освіти, зокрема при викладанні базових навчальних курсів
із політології, правознавства, соціології, а також спеціальних навчальних
25
курсів із політичної філософії, політичної психології, політичної аналітики і
прогнозування, прикладної політології, конфліктології, національної безпеки,
створенні відповідних підручників, посібників і навчальних програм.
Апробація результатів дисертаційного дослідження. Дисертація
виконана й обговорена на кафедрі політичних наук факультету політології та
права Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова.
Основні положення дисертації, висновки і пропозиції автора представлені на
наукових конференціях: всеукраїнській науково-практичній конференції
«Пріоритети антикризового публічного управління в Україні: європейський
досвід і вітчизняна практика» (Черкаси, 24 квітня 2018 р.; тези
опубліковано); міжнародній науково-практичній конференції «Розвиток
сучасного суспільства в умовах глобальної нестабільності» (Одеса, 11–12
травня 2018 р.; тези опубліковано); всеукраїнській науково-практичній
конференції «Актуальні питання, відкриття та досягнення в галузі суспільних
наук» (Запоріжжя, 18–19 травня 2018 р.; тези опубліковано); XVII
міжнародній науковій конференції «Modern scientific research» (Морісвіль,
США, 23 березня 2018 р.; тези опубліковано); науково-практичній
конференції «Невідкладні заходи з протидії російській агресії з Криму:
політичні, юридичні, економічні, управлінські та соціальні аспекти» (Київ, 4
вересня 2018 р.); VI всеукраїнській науково-практичній конференції
«Організаційно-правові аспекти публічного управління в Україні» (Полтава,
23 квітня 2019 р.); всеукраїнській науково-практичній конференції
«Актуальні проблеми формування та реалізації публічної політики України в
умовах глобалізації» (Черкаси, 25 квітня 2019 р.; тези опубліковано); LIII
міжнародній науковій конференції «Modern views in science» (Нью-Йорк,
США, 17 вересня 2019 р.; тези опубліковано); круглому столі «Місце та роль
філософії гуманізму і демократії в формуванні ціннісних установок молоді»
(Черкаси, 29 вересня 2019 р.); міжнародній науково-практичній конференції
«Актуальні питання суспільних наук: соціологія, політологія, філософія,
історія» (Київ, 10–12 жовтня 2019 р.; тези опубліковано); міжнародних
26
наукових конференціях «Problems of Humanities and Social Sciences – 2019»
(Будапешт, 30 листопада 2019 р.); «Actual Problems of Science and Education
APSE – 2020» (Будапешт, 2 лютого 2020 р.).
Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження
відображені в 32 наукових публікаціях, з яких 1 – індивідуальна монографія,
4 – розділи у колективних монографіях, 17 – статті в наукових фахових
виданнях України з політичних наук та виданнях, внесених до міжнародних
наукометричних баз, 4 – статті у зарубіжних наукових виданнях, 6 – наукові
публікації, які додатково відображають результати дисертації.
Структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох
розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел
(364 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить 409 сторінок, з яких
основний текст – 372 сторінки, список використаних джерел – 37 сторінок.

27
Розділ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ
ПОЛІТОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ РОЛІ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ
ІНФОРМАЦІЇ В ІНФОРМАЦІЙНІЙ ВІЙНІ

1.1.Поняття і феномен «інформаційна війна» в контексті розширення

можливостей політичного впливу засобів масової інформації

У сучасному суспільстві величезну роль відіграє інформація. Саме вона

стала новим якісним ресурсом впливу на людську свідомість, суспільство,
діяльність політичних суб’єктів, національну безпеку. Динамічний розвиток
новітніх інформаційно-комунікаційних технологій забезпечив усезагальний
та швидкий доступ до будь-яких даних, новин, ресурсів. З точки зору
філософії культури завдяки цим технологіям індивід може «опинитися» у
будь-якому куточку земної кулі, побачити і почути те, що не перебуває у
його безпосередньому фізичному просторі. Поширення інформації стало
надзвичайно швидким явищем, а доступ до неї став повсякденною справою
кожної людини, як через глобальну мережу Інтернет, так і через інші засоби
масової інформації та комунікації. «В умовах становлення інформаційного
суспільства вдбувається різке збільшення обсягів створюваної та
використаної інформації. Нормальна життєдіяльність суспільного організму
на сьогодні цілком визначається рівнемрозвитку, якістю функціонування й
безпекою інформаційного середовища. Виробництво та управління, оборона і
зв’язок, транспорт і енергетика, фінанси, наука й освіта, ЗМІ – усе залежить
від інтенсивності інформаційного обміну, повноти, своєчасності, вірогідності
інформації» [70, с. 10].
За цих умов інформаційна війна стає дедалі ефективнішим засобом
ведення політичного протиборства, оскільки цей вид війни не потребує
людських жертв, надзвичайних матеріальних затрат, як цього вимагає
звичайна війна, та є в деякому сенсі більш швидким та прихованим засобом
досягнення політичної мети. Але політична практика засвідчує, що
28
традиційні війни проводилися навіть з великою затратністю ресурсів та
загрозою соціальних потрясінь. Тільки якщо результат цього протистояння
міг виправдати такі витрати. Тому, перш за все, вирішальним параметром на
користь інформаційної війни є відсутність будь-яких санкцій, спроб
притягнення до відповідальності та міжнародного тиску. Якщо за ведення
агресивної війни на державу можна накласти ряд торгівельних, фінансових,
економічних і навіть політичних обмежень, а конкретних осіб притягнути до
міжнародної кримінальної відповідальності, то за організацію
інформаційного протистояння покарати просто неможливо. Це вже питання
трансформації міжнародного права щодо відповідної галузі.
Проблемі дослідження феномену «інформаційна війна» присвячено
багато наукових праць, більшість з яких спрямовані на теоретичне
обґрунтування цього поняття. Через значний вплив інформаційних воєн на
політичну ситуацію в світі (особливо на початку нинішнього століття)
дослідження, що розглядають цей феномен, стають все більш поширеними в
наукових роботах зарубіжних та українських вчених, а саме: У. Бека,
Б. Бірюкова, Дж. Брайанта, С. Бухаріна, А. Дюкова, Г. Екклза, М. Лібікі,
Д. Ліллекера, І. Панаріна, Д. Прокоф’єва, Т. Рони, Г. Самерза, С. Томпсона,
Д. Фролова, Ф. Хофмана, Р. Шафранськи, Г. Штромайєра, О. Юдіна;
М. Бережної,  О. Білоруса, М. Галамба, В. Горбуліна, Д. Зеркалова,
О. Зернецької, О. Курбана, І. Лук’янця, А. Манойла, А. Петренка,
Г. Почепцова, П. Прибутько, І. Рабінович, М. Требіна та ін. Незважаючи на
значний рівень наукового осмислення проблеми інформаційної війни,
недостатньо розкритими є саме сутність цього феномену та специфічні
характеристики, що його визначають. У відповідності з цим досить
важливою проблемою є необхідність визначення феномену та динаміки
розвитку поняття «інформаційна війна», з’ясування та розкриття в контексті
інформаційного протиборства його специфічних ознак.
Явище інформаційної війни своїми витоками сягає історичної давнини.
Так, ще за часів античності вплив інформації у військово-політичному
29
протиборстві мав визначальне значення задля досягнення політичної мети чи
отримання переваги з використанням обмежених ресурсів. Такий вплив,
зазвичай, застосовувався через поширення чуток, пліток, міфів, викривленої
інформації або її подачі у вигідному для однієї сторони світлі, вплив через
лідерів громадської думки на суспільне сприйняття певного політичного
явища і т. ін. Отже, інформаційно-психологічна боротьба має велику історію.
Йдеться насамперед про дії воюючих сторін із поширення дезінформації або
тенденційної інформації, наміри та орієнтацію населення, діяльність
військових, які приймають рішення, спрямовану на формування громадської
думки на свою користь. Ще в давні часи полководці, мислителі відзначали
важливість досягнення перемоги без бою, шляхом дезінформації, погроз,
залякування. Ще більш досконалими вони стають в Ордені єзуїтів у першій
половині ХVІ ст. У описаному в різних джерелах досвіді полководців і
воєначальників можна знайти чимало повчального щодо використання
інформації для досягнення поставленої мети у війні.
Першим обґрунтував необхідність інформаційного впливу на
супротивника давньокитайський філософ і військовий стратег Сунь-цзи (V
ст. до н. е.). У своєму «Трактаті про військове мистецтво» Сунь-цзи
відзначав: «У всякій війні, як правило, найкраща політика зводиться до
захоплення держави цілісною... Здобути сотню перемог у боях – це не край
мистецтва. Підкорити суперника без бою – ось вінець мистецтва» [282, с.94].
Означена заповідь давньокитайського стратега реалізувалася підключенням
потенціалу засобів масової інформації у тотальних і локальних війнах ХХ
століття. Значних кількісних та якісних змін інформаційна боротьба почала
зазнавати зі створенням єдиного інформаційного простору.
Науково-технічна революція вирішально вплинула на процеси
інформаційної боротьби. Ілюстрацією цього може слугувати активізація
інформаційно-психологічних операцій, новітніх інформаційних технологій у
війнах та воєнних конфліктах останніх десятиріч ХХ – початку ХХІ століть.
В сучасних умовах все більше сил і засобів залучаються до інформаційної
30
боротьби, все більш масштабними стають її наслідки. Зокрема, йдеться про
значний вплив інформаційно-комунікаційної складової на процес
формування нової системи міжнародних відносин. Оскільки інформаційні
технології зумовлюють незворотні зміни в політичній, економічній,
військовій та культурній сферах, інформаційне протиборство поступово стає
неодмінним супутником міждержавного спілкування. Відповідно, все більші
витрати держави будуть змушені здійснювати на поліпшення власного
іміджу та дискредитацію об’єктів протистояння, оскільки, як би це
парадоксально не звучало, від цього залежатиме, наприклад, їх кредитний
рейтинг і можливість комунікувати на міжнародному (або двосторонньому)
рівні з іншими державами.
Уперше термін «інформаційна війна» в його сучасному розумінні був
застосований американським вченим Томасом П. Роною, співробітником
компанії «Боїнг» (The Boeing Company), однієї з найбільших світових
аерокосмічних і оборонних корпорацій США. У 1976 р. в секретному звіті
«Системи зброї та інформаційна війна» («Weapon Systems and Information»)
він сформулював основні положення цього поняття й, зокрема, відзначив, що
інформація на час «холодної війни» була найслабшим елементом збройних
сил [350].
Майбутній радник міністерства оборони та Білого дому під
керівництвом президентів Р. Рейгана і Дж. Буша у поточному документі
виклав своє бачення концепції інформаційних війн. Вона зводиться до ідеї
«зниження інформаційного потоку супротивника та, натомість, захисту або
вдосконалення свого власного». Автор підкреслює, що швидкість реакції в
інформаційній війні є вирішальним елементом для перемоги. При цьому
виникають значні можливості, які надає маніпулювання інформаційним
потоком у сенсі порушення та обману. Якщо зміни в позиції зацікавленості
відбуваються швидше ніж цикл інтелекту / реакції супротивника, то його
відповідь виявиться менш адекватною, а його шанси на успіх відповідно
зменшиться [350, с. 3]. У контексті поставленої проблеми дослідник не
31
заперечує значний маніпуляційний вплив великих ЗМІ на громадську думку.
В цьому сенсі вразливими є всі, без винятку, країни світу. Автор зазначає, що
США в тому числі можуть стати об’єктом інформаційної атаки. При цьому
випадкові, зрозумілі упередження не дорівнюють послідовній здатності
маніпулювати поданням подій у певному напрямку. Міжнародні засоби
масової інформації є потужним і систематичним впливом у війні, проте вони
не послідовно виступають за ту або іншу сторону. Супротивники
Сполучених Штатів можуть переконати американську громадськість у «своїй
правді» шляхом розумного маніпулювання засобами масової інформації.
Інформаційний фактор цивільної сфери є важливим і для військової
сфери, оскільки він відображає рух інформаційних потоків і значною мірою
впливає на результат військових завдань. Інформаційні потоки домінують
всередині та між системами озброєння як дружніх, так і недружніх сторін. Це
відбувається в багатьох випадках, на багатьох ієрархічних рівнях і в
різноманітних часових доменах. Через їх надзвичайний вплив на
ефективність систем зброї, а відповідно, – на кінцевий результат військових
завдань, супротивники будуть докладати значні зусилля, щоб втручатися у
ворожі інформаційні потоки або експлуатувати їх у своїх цілях.
Спираючись на цей висновок, американський військовий аналітик
понад 40 років тому поставив низку гострих питань, що стосуються методів і
засобів протидії інформаційній війні та реакції на них інститутів
громадянського суспільства. Зокрема він передбачив труднощі з якими
зіткнулися за кілька десятиліть країни світу, в тому числі Україна. До них
належить ставлення суспільства щодо жорстких заходів, які використовує
влада, щоб протидіяти зовнішнім інформаційним атакам. Фактично, це
проблема держав, які є демократіями або йдуть демократичним шляхом
розвитку. Будь-які обмеження в інформаційній сфері сприймаються як
обмеження прав і свобод. А далі подібна ситуація вже починає
використовуватися супротивником для підриву легітимності влади. Так, уряд
країни отримує два фронти протидії інформаційним загрозам, щодо яких має
32
дати адекватну відповідь: зовнішній вплив дружніх і недружніх країн;
внутрішній вплив, що виражається у ставленні громадянського суспільства
до дій влади. При цьому важливо зрозуміти:
- як концепція інформаційної війни стосується переговорів про
обмеження озброєнь, включаючи пов’язані з ними перевірки чи
моніторинг ?;
- як "відкрите" суспільство з огляду на свободу інформації та
громадський контроль, віддаючи перевагу своїм інтересам, в ворожому світі
відреагує на довготермінові заходи з протидії інформаційній війні?;
- як працюватиме сукупність засобів і правил цивільної пропаганди та
психологічної війни ? [350, с. 4].
Публікація звіту Т. Рони стала відправною точкою дослідження
інформаційних війн, як важливої проблеми сучасності. Спочатку нею
зацікавилися американські фахівці, а потім і широке коло зацікавлених
сторін. Військово-політична верхівка була змушена задіяти весь арсенал, щоб
протистояти зовнішньому деструктивному впливу, апелюючи до
громадськості й зазначаючи, що вона діє виключно в національних інтересах.
Вважається, що термін «інформаційна війна» застосували засоби
масової інформації США під час війни у Перській затоці 1990–1991 років.
Низка вітчизняних і зарубіжних дослідників переконані, що це була остання
«класична» та перша масштабна «інформаційна війна», в якій нові
інформаційні технології були масово застосовані як засіб ведення бойових
дій. Уперше офіційно цей термін було застосовано у директиві Міністерства
оборони США від 21 грудня 1992 року (DoD Directive TS-3600.1). У 1996
році військові вдосконалили питання ведення інформаційної війни та видали
новий документ (DOD Instruction S-3600.2), в якому класифікували й
уточнили загрози для США, що виникають від використання інформаційної
зброї, фактично ототожнивши терміни «інформаційна війна» та
«інформаційна операція» [214, с. 72 – 75].

33
 Цей документ цікавий для нашого дослідження згадкою цивільного
чинника в контексті ведення інформаційної війни, оскільки в суто
військовому документі зазначено переваги застосування невійськових засобів
для забезпечення переваги над супротивником в інформаційній сфері, а
також захисту від ворожих атак. У ньому зазначається, що зв'язок із
громадською адміністрацією та населенням важливий у інформаційних
операціях завдяки своїй здатності взаємодіяти з основними організаціями та
окремими особами в інформаційному середовищі. Він може сприяти
досягненню цілей інформаційних операцій, координуючись із центром,
розвиваючи та контролюючи інфраструктуру корінних народів у зарубіжних
оперативних сферах. Таким чином були легітимізовані питання законності
проведення військових операцій у мирний час, використовуючи цивільні
засоби масової інформації. Отже, можна вважати, що з цього часу ЗМІ
перестають бути просто джерелом інформації, а перетворюються на літак,
танк, човен, субмарину або будь-який інший засіб доставки боєприпасів на
поле бою. Тут доцільно говорити про своєрідний вододіл виходу
інформаційної війни на авансцену протистоянь. Якщо раніше населення було
причетним до збройного конфлікту лише в соціальному та економічному
контекстах, а також безпосередньо в рекрутингу, то з переходом до
інформаційних воєн всі громадяни фактично залучаються до ведення
бойових дій. Свідомість кожного стає полем протистояння.
Трохи пізніше це явище аналізувалось групою американських
дослідників, серед яких були Г. Самерз, Г. Екклз та інші, що вивчали його з
точки зору впливу інформації для досягнення військової переваги над
супротивником. У практичному плані певні елементи інформаційної війни
були дуже ефективно використані під час проведення військової операції
«Буря в пустелі», що була частиною війни в Перській затоці 1991 року. Цей
досвід зумовив кардинальні зміни у збройних силах. «На даний час посади
офіцерів, які займаються засобами інформаційної війни, запроваджені в
армії, на флоті та у військово-повітряних силах США. В червні 1995 р.
34
Національний університет оборони у Вашингтоні здійснив випуск першої
групи спеціалістів в галузі інформаційної війни. Місяцес пізніше у
Військово-морському коледжі в Ньюпорті було завершене ігрове
відпрацювання планів ведення інформаційних війн. У січні – червні 1995 р. в
США була проведена командно-штабна військова гра (КШВІ) за участю
представників усіх силових структур. Її мета – розробка концепції
стратегічної інформаційної війни» [199, c. 217].
У даному випадку доцільно скористатися підходом американського
вченого Мартіна Лібікі, який виходить з існування інформаційної війни на
рівні концепту, утвореного різними видами інформаційного протистояння.
М. Лібікі взагалі вважає що інформаційної війни як окремої технології
ведення війни не існує. Вчений обстоює думку, згідно якої про неї можна
говорити лише у тих чи інших формах, які й утворюють концепт
інформаційної війни. Інформація як така не є основним фундаментом
ведення війни. Дослідник зазначає, що можна говорити про мету досягнення
інформаційної переваги, але не про інформаційне верховенство [345, с. Х;
248, р. 88]. У своїй книзі «Що таке інформаційна війна?», яка вважається у
наукових колах класичною, дослідник визначив сім форм інформаційної
війни, зосередив основну увагу на розкритті їх прояву залежно від напрямів
ведення війни:
1. Командування та управління (command-and-control – C2W) –
військова стратегія, яка реалізує інформаційну війну на полі бою та об'єднує
фізичне знищення. Його мета полягає в тому, щоб ізолювати командну
структуру супротивника від можливості віддавати накази. За своєю суттю
даний вид є інформаційним, з огляду на те, що відбувається розрив
комунікації між військами. Сам дослідник називає це «обезголовленням»
військових структур [345, с. 9];
2. Військова розвідка (intelligence-based warfare IBW) – збір важливої та
захист власної інформації. Особливістю цього різновиду є включення
інтелекту не на командному рівні, а на оперативному – здійснення аналітики
35
та розрахунків, надання оцінки ситуації. По суті американський дослідник
говорить про вміння ефективно та оптимально розпоряджатися військовими
ресурсами. У тому числі захищати від інформаційних атак супротивника
(хибні дані та розрахунки). Відповідно, поділяється на оборонну та
наступальну [345, c. 19];
3. Електронна війна (electronic warfare EW) – спрямована проти засобів
електронних комунікацій: радіозв’язку, телевізійних мереж, комп’ютерних
мереж, радарів. Радіоелектронна та криптографічна війна спрямована на
погіршення фізичної основи для передачі інформації, а криптографічна війна
працює між бітами та байтами [345, с. 27];
4. Психологічна війна (psychological warfare PSYW) – охоплює
використання інформації проти людського розуму. Існує чотири категорії
психологічної війни: (І) операції проти національної волі, (ІІ) операції проти
командувачів, (ІІІ) операції проти військ, (ІV) культурний конфлікт. Сюди
можна включити кожен аспект війни, оскільки придушення волі
супротивника загалом є основною метою військових операцій [345, с. 35];
5. Хакерська війна (hacker warfare) – диверсійні дії та атаки проти
ворога шляхом створення спеціальних програм, атаки на комп’ютерні
мережі. Особливість хакерської війни полягає в тому, що вона спрямована на
виявлення слабких місць у системі оборони супротивника. Це ж стосується і
його інформаційного поля [345, с. 49];
6. Економічна інформаційна війна (economic information warfare EIW).
Американський дослідник говорить про дві форми такої війни: 1)
інформаційна блокада, яка полягає в обмеженні однією державою доступу до
інформації іншій; 2) інформаційний імперіалізм (його потрібно розуміти як
економічний імперіалізм). Вчений наголошує, що торгівля – це теж війна.
Мова йде про володіння потрібною інформацією для здійснення торгівельних
операцій [345, с. 67, 72];
7. Кібервійна – здійснюється у формі інформаційного тероризму,
семантичних атак, симульованих війн, війн Гібсона. Якщо з першою
36
категорією все зрозуміло, то семантичні атаки полягають у збереженні
роботи інформаційної системи в коректному вигляді, але з певним
викривленням. Симулювання війни полягає не стільки у відтворенні
конфлікту, скільки в залякуванні певним видом зброї з відповідним
інформаційним супроводженням. Основним тут є розповсюдження потрібних
повідомлень. При цьому – не важливий ступінь їхньої істинності. Війни
Гібсона існують скоріше як концепт, який полягає у веденні війни у
віртуальному просторі за допомогою інтелекту (включення людини
безпосередньо в мережу Інтернет) [345, с 75, 77, 79, 81].
М. Лібікі, проаналізувавши різновиди інформаційної війни, одночасно
розкрив засоби її ведення. Це, наприклад, техніка радіоелектронної боротьби,
хакерські пристрої, культурні міфологеми, криптографічні коди і т. ін. Тобто,
їхня широта відповідає розмаху його класифікації. Дана класифікація є
нетиповою, оскільки відштовхується від тези щодо відсутності
інформаційної війни як єдиного концепту. Тому в її основі лежать можливі
прояви, водночас вона охоплює економіку та безпосередньо збройні сили, які
в загальноприйнятому концепті не стосуються інформаційної війни. Проте,
як уже зазначалося, все залежить від обраного підходу, а також дається
взнаки широта явища інформаційної війни як такого.
Ця класифікація дала поштовх подальшим дослідженням теорії
інформаційних війн у світі, у т. ч. і в Україні. Величезний поштовх до
вивчення феномену інформаційної війни та осмислення цієї проблеми на
більш ґрунтовному, науковому рівні дали події початку 90-х років ХХ ст.
США стали першою країною, яка почала готуватися до інформаційного
протистояння. В подальшому вивчення сутності та вироблення механізмів
ведення та протидії такій війні приділили чимало уваги науковці з Російської
Федерації, якими на початку 2000-х років було проведено декілька
масштабних досліджень, спрямованих на вироблення ефективних механізмів
інформаційного протиборства.

37
 Як уже зазначалося, питанню інформаційної війни приділяється багато
уваги. Нині існуючих у соціальних науках матеріалів достатньо не для
одного дисертаційного дослідження. Проте лише незначна частка з них тим
чи іншим чином вирішує проблему систематизації інструментарію
інформаційної війни. В основі такої ситуації лежить, перш за все,
ґрунтування виключно на одному підході до визначення даного поняття.
Тому дослідники змушені розглядати відповідний набір засобів. Наприклад,
такого алгоритму притримуються вітчизняні дослідники Ю. Горбань [54] та
О. Курбан [146]. У свою чергу І. Воробйова [38] та Л. Кунакова [145]
здійснюють спробу систематизації підходів щодо розуміння інформаційної
війни. Але у своїх дослідженнях вони стикаються з іншою проблемою, яка
полягає у застарінні тих чи інших поглядів по мірі розвитку інформаційної
війни як динамічного явища. Перш за все, це пов’язано з науково-
технологічним прогресом. Українські дослідники, розглядаючи поняття
інформаційної війни, досі не дійшли певної згоди щодо формулювання
єдиного підходу до його розуміння. Так, В. Горбулін розглядає інформаційну
війну як дії, спрямовані на досягнення інформаційної переваги за рахунок
завдання шкоди інформації та процесам, що базуються на інформаційних
системах супротивника [58]. О. Курбан зазначає, що інформаційна війна
повинна розглядатись як циклічний чи лінійний обмін інформацією, як така,
що може чи має завдавати певних збитків, шкоди об’єкту, а суб’єкту
надавати певні переваги [146, с. 248]. Д. Зеркалов розглядає поняття
«інформаційна війна» як сукупність системних заходів з цілеспрямованого
інформаційного впливу на свідомість мас в умовах інформаційної відкритості
задля зміни типу поведінки людей і нав’язування їм цілей, які не входять до
числа їхніх інтересів [85, с. 35 – 38].
Для розуміння загальної картини досліджуваного явища варто згадати
напрацювання таких вчених як І. Панарін [198] та Г. Почепцов [233]. Проте,
одразу слід зауважити, що з усього масиву їхніх робіт достатньо використати
лише ті, в яких розкриваються підходи вчених до визначення поняття
38
«інформаційна війна». Оскільки, якщо звернути увагу на логіку досліджень
багатьох вітчизняних науковців, їхні напрацювання тим чи іншим чином
відштовхуються від ідей І. Панаріна та Г. Почепцова. У цілому, можна
згадати десятки українських та іноземних вчених, які займаються розробкою
концепту інформаційної війни. Але в межах даного дослідження для
розкриття та подальшого розуміння означеної проблеми доречно
скористатися напрацюваннями вище згаданих науковців, оскільки вони
цілком відображають загальний стан справ у розробці проблеми
інформаційної війни.
Для розкриття сутності поняття «інформаційна війна» важливо
розібрати більш детально компоненти які складають це поняття. Це
«інформація» та «війна». Оскільки обидва ці поняття є доволі широкими у
своїх визначеннях, позаяк застосовуються в різних сферах людської
діяльності, у даному випадку більш доцільно використовувати їх
політологічне та військове розуміння, спираючись на першоджерела
формування даних понять та похідні від них словосполучення. Відповідно до
«Політологічного енциклопедичного словника», «інформація – одна з
субстанцій, що утворює природний світ, в якому живе людина» [217, с. 241].
Тобто «інформація» розглядається як структурний елемент, що формує
світогляд людини, дозволяє пізнати світ, певні події, явища, дозволяє людині
сформувати своє ставлення до тих чи інших процесів, подій, фактів. Війна
тлумачиться як «збройна боротьба між державами (їх коаліціями) або
соціальними, етнічними та іншими спільнотами». У переносному сенсі війна
– це «крайній ступінь політичної боротьби, ворожих відносин між певними
політичними суб’єктами» [217, с. 79]. Деякі дослідники вважають, що термін
«війна» в контексті даного визначення є недоцільним до вживання, оскільки
«війна» означає збройне насильство, пов’язане з кровопролиттям. Так,
відомий теоретик військового мистецтва Карл фон Клаузевіц слушно
зазначає, що «війна є продовженням політики іншими засобами» [122, с. 11].
Г. Почепцов по своєму визначає поняття «інформаційна війна» і при цьому
39
зазначає, що оскільки війна не може вестись у мирний час, доцільнішим є
вживання терміну не «війна», а «операції». Він вважає, що операції можуть
проводитись у мирний час для досягнення певних політичних переваг та
успіхів щодо реалізації політичних завдань через інформаційні методи
впливу [225]. П. Прибутько та І. Лук’янець, аналізуючи термін «війна» в
контексті інформаційного протистояння, вважають, що доцільнішим є
використання терміну «боротьба», який є більш загальним та таким, що
розкриває мотиви використання інформації як засобу досягнення політичної
переваги [240, с. 30].
Загалом на сьогодні не існує єдиного визначення поняття
«інформаційна війна». Як уже зазначалося, це зумовлюється множинністю
проявів даного явища, що породжує, у свою чергу, плюральність підходів.
Американські вчені у своїх дослідженнях більш схильні до його трактування
як процесу використання глобального інформаційного простору та
управління інформаційно-комунікаційними технологіями для здобуття
конкурентної переваги над супротивником [169, с. 228]. Європейські
дослідники розглядають поняття «інформаційна війна» як цілеспрямований
процес, націлений на використання інформації та контрольоване
маніпулювання нею з тим, щоб здобути перевагу над конкурентами,
насамперед у політиці [169, с. 256]. Розглядаючи це визначення, слід
зазначити, що інформаційна війна є частиною впливу на засоби масової
інформації через застосування дезінформації, або часткової інформації, що
подається заздалегідь з певним корегуванням, покликаним впливати на
громадську думку та виконувати відповідні завдання, визначені суб’єктами
політики.
О. Курбан використовує термін «інформаційна онлайн мережева
війна». Під ним він розуміє комплекс інформаційних впливів між
соціальними системами (групами), що орієнтовані на отримання певних
переваг у економічних, військових, політичних, культурних та громадських
протистояннях [146, с. 47]. Варто зазначити, що вчений виходить із широкого
40
підходу й намагається охопити всі можливі сфери прояву інформаційної
війни. Такої позиції притримується і Д. Фролов. Він використовує термін
«інформаційне протиборство» і визначає його як сукупність взаємовідносин
між суб’єктами світової спільноти або політичної системи суспільства, в
рамках яких одні суб’єкти шляхом активного впливу на інформаційну сферу
інших суб’єктів прагнуть отримати перевагу в економічній, політичній,
військовій або іншій сфері [296, с. 121]. У даному випадку, не зважаючи на
наявність тавтологій, російський вчений йде далі, розрізняючи глобальний та
національний рівень, а також акцентуючи увагу на категорії «вплив».
Водночас відкидається системний характер прояву інформаційної війни.
Л. Кунакова розуміє інформаційну війну як латентний вплив
інформації на індивідуальну, групову та масову свідомість за допомогою
методів пропаганди, дезінформації, маніпулювання з метою формування
нових поглядів на соціально-політичну організацію суспільства через зміну
ціннісних орієнтацій та базових установок особистості [145, с. 93]. Дане
визначення базується на психологічному підході. Це дає можливість вказати
основний засіб її ведення – маніпуляцію. Також використання
психологічного підходу дозволяє окреслити основну мету інформаційної
війни – коригування існуючих політичних установок та/або формування
нових. Дослідники Н. Марута та О. Маркова стоять на аналогічних позиціях.
Щоправда, вони використовують термін «інформаційно-психологічна війна»
і визначають її як вид протиборства між суб’єктами з використанням
інформаційно-психологічних впливів на свідомість/підсвідомість людини, в
результаті чого вона б здійснювала потрібні дії з метою досягнення
односторонніх воєнних, соціально-політичних чи економічних переваг над
супротивником [172, с. 22]. Ключовим елементом тут виступає визначення
інформаційної війни через протиборство. Тобто, на відміну від Л. Кунакової,
вище зазначені вчені розглядають інформаційну війну не як річ у собі, а у
зв’язці з контрзаходами. Весь маив визначень поняття «інформаційна війна»
Л. Кунакова зводить до наступних підходів [145, с. 95]:
41
 - інтегративний – представником цього підходу є Г. Почепцов, який
окреслює інформаційну війну з позиції несанкціонованої роботи в чужому
інформаційному просторі. Особлива увага тут приділяється саме засобам та
інструментам впливу на держави та нації, які є основними суб’єктами
інформаційних війн. Варто зауважити, що такий підхід коректніше називати
інструментальним, оскільки він не стільки інтегрує в собі всі прояви
інформаційної війни, скільки акцентує увагу на засобах її ведення;
- геополітичний – представником цього підходу Л. Кунакова називає
І. Панаріна. Він визначає інформаційну війну як спосіб створення системи
управління інформаційними потоками з метою організації ноосфери
світового інформаційно-психологічного простору [198]. Якщо Л. Кунакова
розглядає інформаційну війну на мезорівні, що включає соціальні групи,
Г. Почепцов на макрорівні, що включає держави та нації, то І. Панарін на
мегарівні, що стосується світової політики. Ключовим тут є те, що останній
оминає категорії «протиборство» та «протистояння». Основою стає
«управління». Також змінюється головна мета інформаційної війни. Якщо у
попередніх випадках мова велася або про модифікацію політичних установок
індивідів та груп, або використовувалася більш розмита конструкція
досягнення потрібного результату у військовій, економічній, політичній та
дипломатичній сферах, то І. Панарін говорить про те, що раніше згадуваний
М. Лібіцкі назвав інформаційним верховенством. Фактично, російський
дослідник обґрунтовує абсолютно інший концепт інформаційної війни;
- військово-стратегічний – представниками цього підходу є Дж. Аркілл,
Д. Ронфельдт і Дж. Деріан. Його прихильники виходять з того, що
інформаційна війна – це вид військового конфлікту, який виступає або
самостійною формою, або частиною розширеного набору військових дій
(мережеві війни і кібервійни). Основою в таких конфліктах стає досягнення
домінування шляхом комп’ютеризації військової техніки і формування
мережевої організації збройних сил, а також знищення інформаційних систем
супротивника задля унеможливлення нормальної комунікації між частинами
42
його військової організації. У межах даного підходу все те, що пов’язано з
інформаційною війною, зводиться до військ радіоелектронної боротьби,
основним завданням яких є придушення засобів комунікації супротивника.
Але за такої позиції оминається діяльність спеціальних військ, які
займаються веденням пропаганди, та посадових осіб, відповідальних за
морально-психологічне забезпечення особового складу;
- системний – представниками даного підходу Л. Кунакова називає
С. Бухаріна і В.  Циганова. Під інформаційною війною вони розуміють
динамічний процес, що відбувається в складній самоорганізованій системі з
великою кількістю елементів, зв’язки між якими мають не детермінований, а
вірогіднісний характер. Серед причин її виникнення вчені виокремлюють
прагнення перерозподілити ресурси на свою користь. Це може стосуватися як
досягнення вищого рівня безпеки, так і нав’язування свого політичного
порядку денного супротивнику. Варто зауважити, що, на думку вчених,
результатом такого протистояння є або перетворення інформаційної системи,
або її зникнення і формування нової. Причому це може відбуватися як після
поразки, так і в момент ведення війни;
- психологічний – даний підхід Л. Кунакова не виокремлювала, але
фактично вона, О. Курбан, І. Воробйова, Н. Марута та Л. Маркова є його
представниками. Поширеність таких поглядів у вітчизняному та російському
науковому просторі пов’язується з їх простотою і доступністю, оскільки
дійсно для трансформації ціннісних орієнтацій здійснюється вплив на
свідомість людини. Причому це може здійснюватися як у формі навіювання,
так і прямим впливом на сенсорну систему.
Розглянувши найбільш розповсюджені підходи, можна зробити
висновок, що інформаційна війна є широким явищем, що складається з
багатьох окремих елементів та аспектів. Відповідно це ускладнює
формування єдиного і прийнятного для всіх визначення. Як окремої
технології інформаційної війни не існує, про що свідчать вище зазначені
підходи. Вся суть даного явища міститься в її різновидах та засобах ведення.
43
Проте можна виокремити певні загальні елементи інформаційної війни: за
своєю сутністю вона є протиборством; основними її акторами виступають
соціальні системи; вона має системний та комплексний характер; вона
спрямована на встановлення контролю над інформаційним полем
супротивника задля подальшого отримання переваг у визначеній сфері.
Встановивши, що множинність підходів до розуміння інформаційної
війни є основною проблемою для систематизації її різновидів та засобів
ведення, варто перейти до аналізу останніх. Так, Г. Почепцов розрізняє
поведінкову, смислову та когнітивну війни. Під першою він розуміє
конфлікт, який спрямований на зміну закладених у свідомості людини
правил поведінки у бажаному для комунікатора напрямку. Смислова війна
покликана змінити картину світу масової свідомості, підмінити все те, що
підпадає під категорію «здоровий глузд». Когнітивні війни так само
змінюють картину світу, але ту її частину, яка сформована освітою та наукою
[233]. В основу класифікації Г. Почепцов поклав елемент людської
свідомості, на який здійснюється вплив.
Д. Фролов говорить про напрями ведення інформаційної війни й
відповідно виокремлює такі з них, як: інформаційно-розвідувальні операції –
операційна інформаційна війна, яка полягає у розвідці спрямованої на
виявлення інформаційних потужностей супротивника; електронна боротьба –
технічна інформаційна війна, яка зводиться до придушення систем
інформаційного захисту супротивника; криптографічна боротьба –
спотворення, камуфлювання та ліквідація власних інструментів ведення
інформаційної війни; психологічна війна – маніпулювання суспільною
свідомістю; хакерська війна – атака на різноманітні компоненти
комп’ютерних мереж; кібернетична та мережева війни.
Д. Фролов наголошує на тому, що вони найменше пов’язані з
інформаційною війною, але, виокремлюючи обидва різновиди в її межах,
вчений зосереджує увагу на їхній важливості в контексті організації,
доктрини, стратегії, тактики та технічної сторони ведення інформаційної
44
війни. Якщо кібернетичне протистояння ґрунтується на використанні нових
технологій і уособлює технічну складову, то мережева війна – організаційну
[296, с. 141 – 142]. В основі даної класифікації лежить напрям ведення та
інструментарій. Водночас дослідник звертає увагу на те, що вони не є
окремими самі по собі. Наприклад, це стосується криптографічної боротьби,
яка на сьогодні практично повністю пов’язана з кібернетичною війною.
Також можна піддати сумніву тезу вченого про те, що кібернетична війна
уособлює технічну складову інформаційної війни, оскільки даний аспект
проявляється і в електронній боротьбі, і в хакерській війні.
І. Воробйова виокремлює різновиди інформаційно-психологічного
впливу. До них вона відносить: інформаційний – полягає у маніпулюванні з
інформацією (у даному випадку мова йде про інформаційну війну у вузькому
сенсі розуміння); психогенний – здійснення впливу на психіку з розрахунком
зміни поведінки людини (психогенність полягає у тілесних проявах розладів
психіки); психоаналітичний – основою є вплив на підсвідомість людини;
нейролінгвістичний – мова йде про здійснення впливу на мозок через
мовленнєві конструкції; психотронний – досягнення контролю над психікою
людини через спеціальні пристрої, які безпосередньо впливають на сенсорну
систему людини; психотропний – вплив на свідомість людини за допомогою
різного роду препаратів [38, с. 142 – 143].
Як раніше вже зазначалося, І. Воробйова, досліджуючи явище
інформаційної війни, притримується психологічного підходу, що вбачається
в запропонованій вченою класифікації. В її основі лежить спосіб впливу на
індивіда та його свідомість. Як і в попередній класифікації, даний поділ має
проблему чіткої диференціації. Наприклад, складно відокремити
нейролінгвістичний та психоаналітичний вплив у межах інформаційної
війни, оскільки кожен із них орієнтований на підсвідоме засвоєння потрібної
інформації. Не говорячи про сумнівність виокремлення психотронного та
психотропного різновидів інформаційної війни.

45
 Найпростіша і зрозуміла класифікація запропонована Ю. Горбанем.
Користуючись досвідом протистояння України та Росії, він наводить
наступні засоби ведення інформаційної війни: дезінформування та
маніпулювання; пропаганда; диверсифікація громадської думки;
психологічний та психотропний тиск; поширення чуток [54, с. 138]. Але
якщо поглянути на раніше розкриті підходи до поділу інформаційної війни,
можна зрозуміти, що даний перелік стосується лише одного, максимум двох
її різновидів. Ширше на цю проблему дивиться О. Курбан. Він виокремлює:
- хай-тек – сучасні високі технології цифрових комунікації, в основі
яких лежать система телебачення, радіо, Інтернет, стільниковий та
супутниковий зв’язок [146, с. 48]. Тут мова йде про психологічну війну,
елементи кібервійни та мережевої війни;
- хай-х’юм – сучасні високі соціально-гуманітарні технології
створення, зберігання, розповсюдження та пошуку інформації [146, с. 56].
Вчений у даному випадку описує елементи мережевої війни й економічно-
інформаційної війни;
- хай-сенсоро – сучасні високі психотехнології, що дають можливість
регулювати соціальні комунікаційні процеси та керувати ними на рівні
соціальних груп і окремих індивідуумів [146, с. 56]. Ця група інструментів
використовується у психологічній та нейролінгвістичній війнах.
Отже, як і в ситуації з різновидами, головною проблемою
систематизації різновидів та засобів інформаційної війни є множинність
підходів у політичній науці щодо визначення поняття «інформаційна війна».
У свою чергу, не без впливу мас-медіа, дане явище є настільки об’ємним, що
в нього можна включити майже будь-який прояв інформаційної активності та
його супроводу – починаючи від атаки північнокорейських хакерів на Банк
Бангладеш у лютому 2016 р. і закінчуючи розповсюдженням фейкових новин
та залякуванням населення, не говорячи про сам факт появи такої інформації,
який також може бути розцінений як акт інформаційної війни. Наслідком
такого страху перед інформаційним впливом є раніше згадувана стрімка
46
інформатизація суспільств та набуття інформаційною сферою важливого
значення для здійснення політики. Тому єдиним виходом із даної ситуації є
перехід від намагання охопити всі можливі і гіпотетичні різновиди
інформаційної війни до осмислення кожного з них як окремого явища. Це
дозволить не лише впорядкувати та примножити існуючі знання щодо
інформаційної війни та її інструментарію, а й розробити дієві контрзаходи
проти її конкретних проявів. Хоча, слід зазначити, що та чи інша
класифікація різновидів інформаційної війни апріорі вказує на перелік
засобів її ведення. Це зумовлюється як взяттям інструментарію за критерій
поділу, так і виводиться опосередковано з обґрунтування певного виду
інформаційної війни.
Головною метою в інформаційній війні є отримання політичної,
економічної, військової, соціальної переваги для того, щоб змусити прийняти
рішення, здатне допомогти суб’єктові впливу реалізувати свої цілі та
перешкодити противнику виконати власні [29, с. 74]. Метою інформаційної
війни, як зазначає Дж. Стейн, є розум людини, оскільки особливий вплив
спрямовується на конкретний розум, що має повноваження для прийняття
ключових політичних рішень та є важливим чинником у стратегічних
структурах [225]. Інформаційна війна являє собою всеосяжну, цілісну
стратегію, покликану віддати належне значущості та цінності інформації в
питаннях командування, управління та виконання наказів збройними силами
та реалізації національної політики. Інформаційна війна використовує всі
можливості і націлена на фактори уразливості, що неминуче виникають в
умовах зростаючої залежності від інформації. Об'єктом уваги стають
інформаційні системи (включаючи відповідні лінії передач, центри обробки
інформації і людський фактор цих систем), а також інформаційні технології,
використовувані в системах озброєнь. Інформаційна війна має наступальні і
оборонні складові, але починається з цільового проектування та розробки
структури командування, управління, комунікацій, комп'ютерів, розвідки.

47
 Інформаційна війна відбувається між людськими спільнотами, що
володіють різними, взаємовиключними системами цінностей, політичними
режимами та ідеологією. Такими спільнотами виступають держави,
сепаратистські рухи, протиборчі сторони в громадянській війні, терористичні
організації, визвольні рухи. В інформаційній війні можуть брати участь як
зовнішні агенти, створені суб’єктом війни, так і внутрішні агенти, що
інтегровані в суспільний простір супротивника та виконують певні дії з
підтримки реалізації завдань суб’єктом (так звана «п’ята колона»). Такими
агентами можуть бути спільноти, об’єднання, групи тиску, політичні актори,
окремі особи. Інформаційна боротьба супроводжує протиборство і в інших
сферах суспільної діяльності – політичній, економічній, військовій,
соціальній, культурній. Варто розуміти, що сама по собі боротьба виключно
за контроль над інформаційним простором (або за здатність впливати на
нього) не ведеться. Домінування в інфополі супротивника – це лише
черговий етап реалізації власних цілей відносно політичної, соціальної,
економічної та духовно-культурної сфер. В умовах інформаційного
протиборства на стратегічному рівні ставиться за мету змінити чи зруйнувати
систему суспільних цінностей для того, щоб у подальшому замінити їх на
власні й таким чином зменшити потенціал протистояння об’єкта впливу,
підкорити його ресурси та забезпечити їх використання для реалізації
власних цілей [169, с. 211].
Важливим аспектом при проведені інформаційної війни є інтеграція в
інформаційний простір супротивника, за якої вплив відбувається через його
канали комунікації, які охоплюють велику аудиторію отримувачів.
Підвищити цей вплив можна за рахунок одночасного використання різних
каналів комунікації, що дозволить чинити всебічну дію на свідомість
цільової аудиторії. Потужний вплив організовується через масовану
інформаційну атаку, спрямовану таким чином, щоб сформувати у свідомості
людини уявлення про нібито власні судження з певного питання, прийняти
певну ідею чи дію як продукт власних думок. Тут слід звернути увагу на те,
48
що подібні інформаційні маневри та заходи неможливі без наявності певного
стартового плацдарму. Під цим варто розуміти як «п’яту колону», так і
просто наявність тих груп людей, які будуть здатні сприймати трансльовану
інформацію.
Об’єктом, на який спрямовується інформаційний вплив, виступає
свідомість людей. Саме на цей об’єкт чиниться маніпулятивний вплив з
можливістю управління та підпорядкування дій та думок особи. Для
пересічної людини процес інформаційно-психологічного впливу відбувається
непомітно, позаяк він здійснюється через спеціальні методи, технології, що
забезпечують процес подачі інформації та її сприйняття об’єктом. А це, у
свою чергу, формує в нього певні переконання, бачення, загрози та запити,
які раніше не були для нього властивими. Більше того, непомітність
досягається в доволі тривіальний спосіб – об’єкту такого інформаційного
навіювання подається те, що він хоче почути, що привертає його увагу, що
тим чи іншим чином відповідає його певним базовим установкам.
Психологічний вплив може бути спрямований як на масову свідомість усього
суспільства, так і на окремі його верстви та на свідомість окремого індивіда.
У останньому з названих випадків вплив здійснюється систематично на
певну визначену особу, від якої залежить вироблення та прийняття
політичних рішень. Звичайно, що за такого впливу він одночасно, прямо чи
опосередковано, чиниться і на її близьке оточення з метою формування
необхідної для суб’єкта впливу поведінки, спотвореного бачення певної
ситуації чи явища. У таких випадках базовим завданням є навіть не
трансформація цінностей та установок, а продукування сумніву, що здатний
вплинути на оперативність та чіткість процесу вироблення і прийняття
політичних рішень.
На відміну від звичайної війни, інформаційна спрямована не на фізичне
знищення ворога, а на громадську свідомість із тим, щоб через психологічне
навіювання та/або маніпуляції досягти максимального рівня впливу на людей
та змусити їх діяти проти своїх інтересів, підмінити їм культурні цінності,
49
політичні уподобання, потреби, поселити страхи, вигідні для суб’єкта
впливу. «Громадська думка як складне та багатоманітне явище містить
оцінки та ставлення до різних проблем, фактів та подій, що відбуваються в
суспільстві в цілому чи в окремих соціальних, політичних, громадських
утвореннях. Вона створює (часто нетривалу) масову оцінку, масові настрої,
що, природно, сприяє засвоєнню масами певних ідей» [151, с. 148].
Класичним способом впливу на суспільну свідомість є формування
відповідних переконань через системну аргументацію, логічні конструкції.
Для впровадження у свідомість певного переконання необхідно знати тих, на
кого буде спрямоване звернення. Зазначене реалізується за рахунок вивчення
типового представника групи, на яку планується здійснення впливу: його
уподобань, страхів, потреб, психологічних якостей та бажань. У такий спосіб
виконується два завдання. По-перше, з’ясовуються об’єктивні межі
можливого впливу на таку групу. По-друге, відточуються тези, які
просуватимуть потрібне бачення.
Сучасні засоби комунікації, такі як соціальні мережі, полегшують
роботу в зборі даних та вивченні психологічного портрета особи, її
уподобань та потреб, оскільки остання так чи інакше зазначає певну
інформацію на своїй сторінці у соціальних мережах, свідомо чи несвідомо
розкриває те, що відповідає прагненням та способу її життя. Якщо
користувач прагне комунікувати зі своїми знайомими/друзями у такому
просторі, або навіть з незнайомими людьми, йому потрібно підтвердити
справжність своєї ідентичності. Іншими словами, довести факт власної
реальності. Тому, з огляду на це, індивіди, щоб бути включеними в конкретні
віртуальні спільноти, переносять атрибути реального життя в мережу
Інтернет. Навіть якщо говорити, наприклад, про лідера суспільної думки,
котрий працює під псевдонімом і має віртуальний сценічний образ, він
створює і закріплює за собою певне позиціонування за яким його й
ідентифікують. Дж. Лалл зазначає: «Навіть найпідставовіші, безпосередні,

50
мінімально поширені комунікаційні коди та процеси здатні надавати
символічному обміну величезного поширення» [148, с. 17].
В якості прикладу використання подібного збору інформації можна
зазначити період проведення виборів президента США у 2017 році, коли в
таємний для користувачів спосіб були зібрані дані з більш ніж 80 млн.
сторінок людей соціальної мережі Facebook, що були використані кампанією
Cambridge Analytica для аналізу та оцінки переваг виборців з метою впливу
на їх вибір при проведенні виборчої кампанії. Здобута інформація допомогла
сформувати психологічні портрети громадян, виокремити їх уподобання та
використати для побудови дієвої виборчої кампанії одного з кандидатів,
здійснити цілеспрямований вплив на політичний вибір громадян. Розробка
такого програмного забезпечення для збору даних дозволяє вести
інформаційну війну на новому, більш ефективному рівні психологічними
методами й досягати політичних цілей.
Нині основним із проявів цього є таргетингова реклама у соціальній
мережі Facebook. Вона полягає в тому, що користувачу в загальній стрічці
дописів періодично пропонується контент, який начебто відповідає його
уподобанням, нещодавнім пошукам і т. ін. Більше того, вже навіть
збираються дані геолокації, на основі яких також здійснюється таргетингова
реклама. Враховуючи, що реєстрація і подальше використання профілю в
соціальній мережі Facebook є безкоштовним, вище описана ситуація не
повинна викликати подиву. Щоб не бути об’єктом таргетингової реклами (а
отже, й інформаційної війни у даному вимірі), потрібно просто відмовитися
від користування соціальними мережами. Враховуючи факт того, що
інформаційна сфера стає полем, яке поєднує всі інші сфери суспільного
життя, зробити це вкрай складно.
Специфічною ознакою інформаційної війни є те, що вона відбувається
не лише під час протистояння (збройного, політичного, економічного), а й у
мирний час. Більше того, інформаційні вкидання з боку супротивника є
більш ефективними саме в даний період, оскільки він не сприймається
51
вороже. У мирний час закладається плацдарм, який може бути використаний
у разі збройного протистояння або більш звичного загострення відносин.
Керуючись даною тезою, Росія, починаючи з 2004 р. створила досить
ефективне підґрунтя для своєї агресії на Донбасі в 2014 р.
У будь-якому разі цей процес набуває ознак безперервного й слугує для
отримання в подальшому очікуваної поведінки, реакції на відповідні дії та
задля досягнення переваги над супротивником у потрібний момент. Засоби,
що використовуються в інформаційній війні можуть бути
найрізноманітнішими – від відвертої брехні, «брудних» технологій,
«чорного» піару до засобів подачі інформації з істинним змістом, але під
потрібним кутом, поширення бажаної та блокування небажаної інформації.
При обробці інформації відбувається очищення її від відомостей, що не
відповідають інтересам своєї спільноти. Інформація стає односторонньою та
втрачає свій об’єктивний характер, у її зміст закладаються визначені
повідомлення та тези, які повинні бути отримані об’єктом, сприйняті та
розшифровані в подальшому так, як це ставив за мету суб’єкт джерела подачі
інформації.
В інформаційній війні загальним для всіх сфер нападу є те, що вони
спрямовані задля зміни сприйняття та поведінки інших людей за допомогою
прихованих, оманливих тактик. Інформаційний вплив спрямований на
модифікацію ґрунтованих на попередньому досвіді ідей, переконань,
розуміння, що існують у раціональній орієнтації свідомості людини та
спрямовують її дії у вигідному для суб’єкта впливу напрямку.
Використовуючи засоби маніпулювання інформацією, можна знизити довіру
до політичних інститутів через дискредитацію їх роботи та акцентування
уваги на неефективності їх діяльності, що поступово знижує рівень
легітимності органів державної влади та зумовлює дестабілізацію політичної,
економічної чи іншої соціальної ситуації. Тобто, завдяки цьому може
скластися парадоксальне уявлення – ефективний інститут вважатиметься
неефективним і навпаки. В цьому інформаційна війна набагато
52
оптимальніша, ніж відвертий саботаж або підкуп – не потрібно певним чином
впливати на сам інститут, достатньо зманіпулювати громадською думкою
щодо нього.
Інформаційний війна, поряд з іншим, ставить за мету порушення
єдності в суспільстві, провокування розколів, розбрату, ворожнечі між
соціальними, етнічними та релігійними групами. За приклад можна навести
діяльність Російської Федерації, яка поступово впроваджувала міф про
пригнічення, дискримінацію російськомовного населення в Україні. Цей міф
поширювався довгі роки, супроводжувався активною інформаційною
підтримкою деяких засобів масової інформації, підкріплювався одиночними
акціями на його «підтвердження». Як наслідок, був спровокований розкол
українського суспільства, чим і скористалась Російська Федерація у 2014
році. У цьому відношенні заслуговує на увагу висновок фахівців
Національного інституту стратегічних досліджень: «Російська агресія проти
України, анексія Криму та фактична окупація окремих районів Донбасу
розпочали нову еру стимульованих міжнародних конфліктів, посилили дію
наявних в міжнародному безпековому середовищі негативних чинників і
запустили додаткові руйнівні тенденції, порушивши міжнародно-правові
засади світового порядку. У разі повернення в умовах глобалізації до «права
сили» в міжнародних відносинах (як це намагається зробити Росія за
допомогою своєї реваншистської політики) виникає ризик колапсу
міжнародної системи, процес розпаду якої викликатиме подальше
неконтрольоване примноження загроз» [68, с. 35].
Під впливом інформації реальний світ перетворюється на віртуальний,
уявний, створений професійними технологами. Інтернет-реальність починає
заміщувати або підмінювати звичний світ речей. Сприйняття символічного
світу робить людей подібними до віртуальних персонажів. В умовах
інформаційних воєн ті, хто займаються інформаційними маніпуляціями, самі
незабаром не в змозі відрізнити вигадку від реальності. Це зумовлюється як
професійною деформацією, так і розсіюванням уваги та небажанням
53
розбиратися в конкретній ситуації. При цьому кожен новий інформаційний
винахід здатен викликати в людини культурний шок, відчуття безпорадності.
Будь-яке сенсаційне інформаційне явище спроможне засліпити людину
яскравою ідеєю. Саме на такий ефект і розраховані маніпулятивні технології
інформаційних воєн. Відтак ефективний захист від інформаційних технологій
значною мірою залежить від того, чи вдасться втримати рівновагу між
зростаючим впливом інформаційних технологій та здатністю людини до
критичного сприйняття інформаційних повідомлень.
Основним суб’єктом в інформаційній війні зазвичай виступають
держави та підпорядковані їм органи законодавчої і виконавчої влади. Саме
на державному рівні створюються спеціалізовані структури, які розробляють
основні напрями інформаційного впливу та відповідного протистояння
впливу противника. Йдеться про розвідувальні, контррозвідувальні,
інформаційно-пропагандистські служби та про розвідувально-диверсійні
підрозділи військ спеціального призначення. Відповідно саме погляди
військово-політичного керівництва на рівні держав здатні вирішально
впливати на процеси ведення інформаційних воєн. Поряд з цим в
інформаційній війні можуть бути задіяні напівдержавні, громадські чи
приватні організації як суто національні, так і транснаціональні, у тому числі
й екстремістські, терористичні та інші радикальні угруповання. У кожної з
таких організацій, залежно від масштабів їхньої діяльності та власних
можливостей, може бути своя концепція інформаційної війни, що включає
специфіку організації, управління, стратегію і тактику реалізації легальних і
конспіративних заходів, таємних операцій, актів інформаційно-психологічної
агресії. Фахівці з питань інформаційного розвитку вважають, що до
потенціалу інформаційної безпеки слід активно залучати добродійні
міжнародні фонди, клуби за інтересами, релігійні організації. Щоправда,
потрібно розуміти, що в більшості випадків мова йтиме, перш за все, про
просвітницьку діяльність.

54
 В інформаційній війні значна увага приділяється поширенню через
інформаційні канали суперника або інші канали світового інформаційного
простору дезінформації або тенденційної інформації. Локальні конфлікти
(Ірак, Чечня, Югославія) привнесли нове розуміння в уявлення про сучасні
інформаційні війни. Американські військові, зокрема, в Іраку застосували
таку технологію як «м'яка військова цензура», що дозволила вилучити з
інформаційного поля повідомлення, в яких виправдовувалась протилежна
сторона. Окрім того, «Буря в пустелі» стала першою в історії війною в прямій
телетрансляції. Тактика скоординованого проведення наземних військових
дій зі спеціальними інформаційними операціями спостерігалася і під час
останньої військової кампанії США проти Іраку. В дію вступала
американська авіація і ракетні підрозділи з високоточною зброєю,
розташовані за межами Іраку на кораблях ВМС США у Перській затоці, що
не дозволяло іракцям діяти ефективно у відповідь. Поряд із фізичною
шкодою техніці та живій силі чинився великий моральний тиск, що значно
деморалізувало не лише особовий, а й командний склад іракської армії.
Значна кількість командувачів іракської армії, підданих спецслужбами США
психологічній обробці, морально зламалися і почали здаватися разом із
підлеглими підрозділами американцям, розраховуючи на милість
переможців. Фактично, як говорять самі американці, результат війни був
визначений ще до того, як нога солдата армії США ступила на територію
Іраку.
В епоху глобалізації інформаційне протиборство в геополітичному
просторі далеко виходить за рамки інформаційного суперництва й засвідчує
те, що битва йде за уми і серця людей. Саме цьому підпорядкована система
знань і уявлень. Якщо мислити досить широко, навіть наукові геополітичні
концепції можуть виступати своєрідним засобом у ході інформаційного
протиборства. Наприклад, у контексті культурного імперіалізму і
формування апріорного асиметричного позиціонування між державами. А
особливо – окреслення чинної геополітичної розстановки сил і способів її
55
«змінити». У відповідності з цим інформаційна війна означає планомірний
вплив на всю інформаційно-комунікаційну систему противника і
нейтральних держав з метою формування сприятливого глобального
інформаційного середовища для проведення будь-яких політичних і
геополітичних операцій, що забезпечують максимальний контроль над
ситуацією в певному часі і просторі.
Психологи попереджають про небезпеку занурення молодих людей у
світ телебачення та інших ЗМІ. У зв’язку з цим у їх свідомості формується
прихильність до віртуального світу. Це, поряд з іншим, зумовлює сприйняття
всіх інших проявів культури як незначних, невиразних, непотрібних. Відтак
людина інформаційного суспільства може втратити вміння осмислювати
сьогодення й майбутнє та перетворитися на слухняний об'єкт інформаційних
технологій. Відбуватиметься атрофування критичного мислення як
непотрібного, оскільки вся нагальна інформація може бути отримана тут і
тепер, без докладання значних зусиль. Ключовим моментом тут є
формування ілюзії істинності такої інформації. Звідси саме молодь постає
основним об'єктом маніпуляцій в умовах інформаційної війни.
Інформаційна війна може відбуватися в різних формах та проявах, з
використанням різних засобів та каналів надходження інформації,
інформаційного впливу та шифрування повідомлень. Частіше за все
інформаційний вплив здійснюється через психологічні, маніпулятивні
технології, пропаганду, інформаційну обробку населення [85, с. 210]. В
умовах масштабних суспільно-політичних трансформацій динамічно
змінюються форми та специфіка інформаційного протистояння, що
передбачає активізацію засобів радіоелектронної боротьби шляхом
перехоплення й розшифровки інформаційних потоків; здійснення
несанкціованого доступу до інформаційних ресурсів з наступною їх
фальсифікацією чи викраденням; масове подання в інформаційних каналах
супротивника чи глобальних мережах дезінформації для впливу на осіб, які
приймають рішення; одержання інформації від перехоплення відкритих
56
джерел. Як наслідок, телебачення і радіомовлення можуть бути подавлені,
їхні ресурси підкорені для використання в кампанії дезінформації. Мережі
комунікацій можуть бути заблоковані або недоступні. Операції фондової
біржі можуть саботуватися електронним втручанням.
Інформаційна війна не обов'язково має зовнішній вимір, оскільки
інформаційні технології домінують і всередині тієї чи іншої країни,
змушуючи кожного сприймати певні ідеї, формуючи погляди і світогляд
людей, руйнуючи ізсередини соціум. При цьому найбільша небезпека
полягає в тому, що «інформаційного ворога дуже важко, а почасти й
неможливо розпізнати. В соціально-політичному контексті інформаційна
боротьба передбачає: створення атмосфери бездуховності й аморальності,
негативного ставлення до культурної спадщини противника; маніпулювання
суспільною свідомістю соціальних груп населення країни з метою створення
політичної напруженості та хаосу; дестабілізація політичних відносин між
партіями, об'єднаннями й рухами з метою провокації конфліктів, розпалення
недовіри, підозрілості, загострення політичної боротьби, провокування
репресій проти опозиції і навіть громадянської війни; зниження рівня
інформаційного забезпечення органів влади й управління, інспірація
помилкових управлінських рішень; дезінформація населення про роботу
державних органів, підрив їхнього авторитету, дискредитація органів
управління; підрив міжнародного авторитету держави, його співробітництва
з іншими країнами; нанесення збитку життєво важливим інтересам держави в
політичній, економічній, оборонній та інших сферах [59, с.172–174].
Інформаційна війна відзначається здатністю динамічно
видозмінюватись й набувати ознак психологічної війни (застосування
масованої пропаганди, «промивання мізків», інформаційної обробки
населення); кібернетичної війни (захоплення комп'ютерних даних,
семантичні атаки); війни з використанням потенціалу хакерів (диверсійні дії
проти цивільних об'єктів супротивника, тотальний паралічу мереж,
створення перебоїв у зв'язку, введення випадкових помилок у пересилання
57
даних, зберігання інформації та послуг, таємний моніторинг мереж,
несанкціонований доступ до закритих мереж); диверсійно-розвідувальної
війни (використання засобів розвідки та вербувальних операцій, збір
важливої у військовому відношенні інформації, промислове шпигунство);
мережної війни (мережа може бути використана як система раннього
політичного попередження, як засіб передачі інформації певним групам у
різних регіонах).
В інформаційних війнах з використанням засобів розвідки широко
застосовуються різні системи та датчики для спостереження і контролю
обстановки на полі бойових дій та наведення зброї на ціль. Поєднання
більшої кількості таких датчиків у єдину мережу створює оптимальні
можливості для взаємодії родів військ і навіть збройних сил різних країн.
Так, радіолокаційна розвідка та засоби підтримки військових з'єднань і
частин отримують завдання збирати інформацію про місця розташування
станцій радіолокаційних систем супротивника, з тим, щоб завдати потім
удару по них. Створення перешкод системам зв'язку супротивника порушує
їх нормальне функціонування, знижує ефективність і надійність, а
перехоплення інформації сприяє розкриттю планів супротивника.
Те ж саме стосується ведення інформаційної війни по відношенню до
цивільного населення. Щоправда, тут функцію систем та датчиків для
спостереження виконують пропагандистські штампи й міфи. Їхнє органічне,
правильне поєднання не просто створить можливості для обробки населення
супротивника, а в принципі цьому сприятиме, оскільки мова йтиме про
роботу з наявною базою симпатиків. У свою чергу, успішним результатом
інформаційного впливу буде підваження легітимності інститутів державної
влади та, за можливості, порушення їхнього функціонування.
В сучасному світі розвитку інформаційно-комунікаційних технологій
та їх впровадження в усі сфери суспільного життя з кожним роком все більш
поширеною є хакерська форма ведення інформаційної війни. Частіше за все
вона виявляє себе в диверсійних діях проти цивільних об’єктів, виведенні з
58
ладу комп’ютерних мереж через поширення шкідливого програмного
забезпечення, несанкціонованованому вторгненні до даних та інформації
супротивника, завданні шкоди роботі транспортних мереж, таємному
моніторингу за інформаційними мережами та базами.
Метою таких атак частіше за все є здобуття певної недоступної у
відкритому доступі інформації для досягнення переваги суб’єктами їх
застосування або з метою паралізувати роботу певних комп’ютерних мереж,
ресурсів, завдати матеріальних збитків чи задля інших цілей. Навіть сам факт
діяльності хакерів на полі бою вже виконує функцію залякування. Особливо,
якщо мова йде про спроби втручання в інформаційні мережі. Тобто, в такому
випадку завдання може полягати не тільки і не стільки в отриманні доступу
до певних даних, скільки в залякуванні та деморалізації супротивника.
Перспективність війн із використанням хакерів засвідчує зростаюча
кількість вторгнень у корпоративні, фінансові та військові інформаційні
системи. Ретельно спланована та успішно проведена атака хакерів може
викликати порушення роботи телефонної мережі та банківських систем і
навіть систем управління промисловістю чи відключення систем
енергопостачання та блокування систем управління повітряним рухом.
Найбільшу небезпеку в діях хакерів та інших злочинних елементів становить
можливість упровадження ними комп'ютерних вірусів у програмні засоби,
які керують життєво важливими системами. Щоправда, використання хакерів
лише з метою завдання збитків та руйнувань є продовженням класичної
традиційної війни. Інша справа, коли ми говоримо про вплив, наприклад, на
діяльність конкретного органу державної влади, або на результати
волевиявлення, наслідком чого буде виникнення нової політичної реальності.
У кібернетичних війнах використовуються заздалегідь розроблені
моделі з імітації подій і процесів, що відбуваються в об'єктивній реальності.
Близьке до реальності кібернетичне моделювання бойової обстановки
дозволяє не тільки заощаджувати кошти на навчання і тренування особового
складу збройних сил, а й випробовувати нові сценарії бойових дій та
59
тактичні прийоми без людських і матеріальних втрат. За допомогою
моделювання та імітації бойових дій у кібернетичному просторі можна
довести, що одна зі сторін, яка бере участь у конфлікті, зазнає неминучої
поразки. Це може означати, що для неї відпадає необхідність ведення
фактичних бойових дій. Розповсюдження таких тез, підкріплених
моделюванням або іншими науковими доказами, і є прикладом
інформаційної війни. Ф Вебстер зазначає: «У наші дні інформація виникає в
результаті відслідковування поведінки противника (чи потенційних
противників), урахування власних ресурсів і ресурсів противника, управління
громадською думкою у себе в країні і за кордоном. Інформація пронизує всю
структуру воєнної машини, чи то йдеться про використання супутників для
спостереження за противником, про комп’ютери, які зберігають дані і
оцінюють будь-які потреби армії, про «розумну» зброю, яку запрограмовано
так, що стрільцеві залишиться тільки «вистрілити й забути». Таким чином,
інформація тепер – це не тільки турбота розвідки, яка збирає дані про
противника та його ресурси, тепер вона закладена у самій зброї і в системах,
що приймають рішення» [291, c. 291].
Отже, в сучасному світі людина оточена інформацією, яка визначає її
думки, бачення світу, цінності та поведінку. Більше того, вона цілком може
формувати спосіб життя конкретного індивіда. Розвиток інформаційних
технологій призвів до виникнення окремої інформаційної сфери та зробив усі
інші сфери суспільного життя залежними від неї. Інформаційна війна як
сучасна форма досягнення політичних цілей, використовуючи засоби
психологічного впливу на масову свідомість, останнім часом все більше
використовується як окремими державами, так і терористичними
організаціями та незаконними збройними формуваннями. Розвиток
глобального інформаційного простору зробив інформацію дієвим владним
інструментом та одним із головних чинників управління. Використовуючи
методи інформаційної війни, можна змінити того, хто утримує владу,
впливати на державний механізм управління країною, спровокувати початок
60
громадянської війни, визначати політику інших країн і т. ін. Україна
впродовж усіх років незалежного існування так чи інакше зіштовхується з
проявами інформаційної війни на своїй території, однак, внаслідок
відсутності внутрішньополітичної згоди, виявилась не готовою для вчасного
протистояння штучному розколу всередині країни та його використанню
Російською Федерацією для реалізації власних геополітичних цілей. Все це
спонукає українське суспільство і владу до формування стратегії протидії
інформаційній війни та вироблення ефективних механізмів захисту
українського суспільства.

1.2.Контроверсійність ЗМІ: ескалація політичного протистояння

і вдосконалення комунікаційного простору

У сучасних умовах засоби масової інформації (ЗМІ), зважаючи на

суспільну важливість, масовість та доступність, мають величезний вплив на
політичні процеси, що відбуваються в суспільстві. Досить часто можна
почути, як їх називають четвертою владою, поруч з виконавчою,
законодавчою та судовою. Залучаючи громадян до інформаційних відносин,
ЗМІ формують певні ціннісно-смислові моделі для засвоєння їх суспільством
і навіть змінюють картину світу загалом. Здатність швидко охоплювати
широкі аудиторії дає можливість сучасним мас-медіа трансформувати
традиційну систему духовного виробництва в певному напрямі, з приводу
чого в розвинутих суспільно-політичних системах панує теза: «Хто володіє
засобами масової інформації, – володіє громадською думкою». Недаремно
серед численних концепцій зламу ХХ – ХХІ століть найважливішими «були і
залишаються концепції постіндустріального та інформаційного суспільства,
мережевого суспільства та суспільства знань». Поряд з цим значного
поширення набули «такі концепції, як: кіберсуспільства, технотронного,

61
комп’ютерного, віртуального, цифрового, силіконового, хай-тек суспільства
та багато інших» [119, с. 33].
Функціонування ЗМІ в суспільстві розглядаються в дослідженнях як
зарубіжних, так і вітчизняних науковців. Вагомими для вивчення проблеми
контроверсійності засобів масової інформації є дослідження зарубіжних
учених: Е. Берзнейза, П. Бурдьє, Л. Гроссмана, Р. Даля, Ж. Елюля,
Г. Кіссінджера, Г. Лассуела, М. Лібікі, Д. Маквейла, Н. Негропонте,
Х. Рейнгольда, Т. Рони, Ф. Тейлора, Е. Тоффлера, М. Херманна та ін.
Питанням взаємодії влади і засобів масової інформації присвячені праці
вітчизняних дослідників В. Воробйова, Т. Добросколонської, В. Здоровеги,
О. Картунова, В. Лизанчука, К. Маркелова, О. Маруховського, В.
Миронченка, А. Москаленка, Г. Почепцова, В. Різуна, А. Чічановського, В.
Шкляра та ін. Проблеми формування і реалізації сучасної державної
інформаційної політики досліджують В. Горбатенко, О. Гриценко, О. Дубас,
Т. Кремень, І. Кресіна, А. Митко, Г. Почепцов, С. Чукут та ін. Наукові
пошуки у сфері інформаційного протиборства, пропаганди, гібридних загроз
і ролі в них ЗМІ представлені у роботах В. Беха, В. Іванова, А. Каверіної, Л.
Компанцевої, Є. Магди, В. Остроухова, В. Петрика, В. Різуна, В. Хорошко.
Дослідження ролі засобів масової інформації в політичній системі всебічно
висвітлено у дослідженнях В. Бебика, В. Лісничого, В. Лугового, В.
Мартиненка, І. Поліщука, К. Сафіуліної, С. Телешуна, В. Шевченка. Автори
звертають увагу на те, що засоби масової інформації не тільки інформують,
повідомляють новини, а й пропагують певні ідеї, погляди, вчення, політичні
програми і тим самим беруть участь у соціальному управлінні, забезпечують
владі інформаційний супровід. Шляхом формування громадської думки,
вироблення певних установок вони спонукають людину до тих чи інших
вчинків. Окремим аспектам ролі ЗМІ у формуванні політичних відносин
присвячені праці А. Москаленка, Т. Приступенко, В. Шкляра та інших.
Спираючись на зазначені дослідження, спробуємо розглянути
найважливіші напрями, що засвідчують підвищення ролі ЗМІ у виробленні
62
політичної стратегії; розкрити подвійну природу мас-медіа як чинника
деструктивного впливу та як засобу консолідації суспільства; осмислити
можливості ЗМІ у процесі вирішення загальносуспільних проблем.
З’ясовуючи ці питання, слід насамперед привернути увагу до дуалістичного
впливу сучасних ЗМІ, на що, зокрема, звертає увагу Г. Штромайєр: «Засоби
інформації мають певну «подвійну природу», оскільки у них є два різні
потенціали: комунікаційно-технічний потенціал (тобто можливість
технічного поширення інформації); соціальний потенціал (тобто можливість
здійснювати особливий соціальний вплив)» [314, с. 23]. До цього слід додати,
що подвійна природа ЗМІ полягає також у здатності справляти на людину й
суспільство деструктивний та конструктивний характер.
Рівень розвитку сучасних ЗМІ засвідчує, що світ впевнено прямує до
нової історичної фази розвитку людства – інформаційної. Так,
американський соціолог Елвін Тоффлер назвав її Третьою хвилею,
стверджуючи, що всі люди вже живуть у ній. Він зазначає: «Усвідомлюємо
ми це чи ні, але більшість із нас вже перебуває в новій цивілізації, чинячи їй
спротив, або створюючи її» [305]. Основними продуктами виробництва
постіндустріальної епохи стають інформація та знання. Сировинний і
енергогенеруючий сектори втрачають провідні позиції з часу глобальної
світової кризи 2008 року. На зміну їм приходять компанії, пов’язані з
розробкою та виробництвом комп’ютерної техніки, програмного
забезпечення до нього й упровадженням технологій, що забезпечують
функціонування процесів збору, збереження, пошуку, передачі, накопичення,
безпеки, захисту, тиражування інформації, а також доступу до неї.

Інформаційна війна – поняття, яке все більше набирає популярності не

лише в репортажах різних ЗМІ, а й стає невід’ємною складовою політичної
науки. Прискіпливе дослідження даного явища дозволяє по-новому
розглядати політичні конфлікти, аналізувати виборчі кампанії, і, безумовно,
відслідковувати дискредитаційні кампанії. Але, на превеликий жаль, подібні
розробки невідомі широкому загалу. Ними цікавляться або інші науковці, або
63
конкретні політичні актори, які в подальшому використовують їх задля
досягнення певних політичних цілей. Як показує практика, уявлення про
інформаційну війну у громадян формуються на основі відповідних матеріалів
у ЗМІ, а ще частіше – залежно від прочитаного у соціальних мережах. Більше
того, подання такого роду матеріалів може бути не чим іншим, як елементом
або засобом ведення інформаційного протиборства. Тому важливо виявити і
проаналізувати, як саме висвітлюється явище інформаційної війни у тих чи
інших ЗМІ для усвідомлення мети подібних публікацій та вироблення (за
потреби) або адекватної відповіді, або їхнього коригування. Особливістю
західних ЗМІ є те, що вони транслюють інформацію, яку потім
використовують ЗМІ інших країн світу. Це зумовлюється, не зважаючи на всі
заперечення такого явища як європоцентризм, політичною і цивілізаційною
першістю ЄС та США. Так, можна говорити про такий потужний ЗМІ як Al
Jazeera, що належить Катару. Але, враховуючи сутність і форму подачі
контенту, основним реципієнтом тут виступає здебільшого мусульманський
світ. На відміну від європейських та американських ЗМІ, які своєю
діяльністю охоплюють всю земну кулю. Тому цілеспрямоване вторгнення в
інформаційний простір Заходу дозволяє отримати значно більше
можливостей, ніж у конкретний локальний інформаційний простір.
Щоправда, найбільша ефективність досягається завдяки одночасній
інформаційній експансії на Захід та в інформаційне поле конкретної країни.
Прикладом цього є анексія Криму та початок російської агресії на Донбасі.
Перш за все, у межах даного дослідження розглядатимуться конкретні
приклади публікацій по темі інформаційної війни у таких популярних
західних ЗМІ як Deutsche Welle, BBC, The New York Times, The Washington
Post, CNN та The Guardian. Також доречно використати напрацювання таких
дослідників як М. Лібікі, Дж. Аро, Ф. Вебстер та Д. К. Туссу щодо розуміння
явища інформаційної війни в ЗМІ. Але варто зауважити, що комплексних
напрацювань саме по темі інтерпретації концепту інформаційної війни в
західних ЗМІ немає. Дослідження, здебільшого, концентруються на
64
виявленні прикладів негативного ворожого інформаційного впливу, аналізі
наявних і можливих наслідків, а також на виробленні практичних
рекомендацій протидії. Тому нашим завданням, поряд з іншим, є розкриття
варіантів інтерпретації інформаційної війни у західних ЗМІ.
Починаючи розгляд окресленої проблематики, варто навести
визначення поняття «інформаційна війна». Враховуючи, що мова йде про
західні ЗМІ та інформаційний простір, доцільно послуговуватися поглядами
західних вчених. М. Лібіцкі не визначає інформаційну війну як окреме
явище. Вчений вважає, що вся сукупність різного роду форм ведення
інформаційного протистояння, наприклад, хакерські війні, електронні війни
та психологічні війни і утворюють інформаційну війну [345, s. 10]. Фінська
дослідниця Дж. Аро говорить, що інформаційна війна – це стратегічний ряд
інформаційно-психологічних операцій, що проводяться державою, які
впливають на думки, ставлення, дії об’єкту щодо підтримки політичних цілей
лідерів країни [319, s. 122]. За великим рахунком тут мова йде про процес
формування громадської думки. Британський соціолог Ф. Вебстер зазначає,
що інформаційна війна прийшла на зміну індустріальній війні, і
характеризується наступними ознаками:
-не вимагає масової мобілізації населення. Традиційні солдати
поступаються так званим «воїнам знання», які є спеціалістами у використанні
комп’ютеризованих технологій;
-відбувається зміна військових інститутів, які починають виконувати
більше спеціалізовані та технічно вимогливі ролі;
-війни як такі стають миттєвими;
-інформаційна війна вимагає більш ретельного планування, оскільки
ефективність її ведення вимірюється швидкістю гнучкого реагування. Мова
йде про збільшення масивів інформації, потрібної для ведення війни, та
потреби її швидкої обробки;

65
 -враховуючи, що в інформаційних війнах, на відміну від
індустріальних, широкі маси населення не беруть безпосередньої участі,
важливим стає досягнення контролю над ЗМІ як трансляторами інформації;
-в інформаційній війні належна увага приділяється «управлінню
сприйняттям» населенням внутрішніх справ та ситуації у світі [361, s. 62–64].
Як можна зрозуміти, британський вчений, як і його фінська колега,
приділяє значну увагу формуванню громадської думки та контролю над ЗМІ.
Щоправда, якщо Дж. Аро концентрується на інтернет-просторі, то
Ф. Вебстер говорить про ЗМІ в принципі й торкається питань кіберзахисту.
Тобто, його погляд дещо ширший. Британський дослідник Д. К. Туссу
наголошує на важливості переходу ряду потужних телеканалів, таких як
CNN та BBC на формат новин 24/7 [354, s. 119]. Це дозволяє створювати у
глядачів атмосферу обізнаності та постійної включеності в ту чи іншу
ситуацію. Як наголошує вчений, закономірно найбільшим попитом
користуються не хороші новини, а відомості про смерті, насильство та
руйнування, спричинені або природними катаклізмами (землетруси, повені,
урагани), або людськими (війни, бунти, вбивства) [354, s. 124]. Така ситуація
не є новою, оскільки й раніше суспільства завжди цікавилися перебігом
військових конфліктів чи революцій. Але британський вчений акцентує увагу
на тому, що останнім часом з’явилися певні канони висвітлення війн у
телебаченні. Всі вони базуються на використанні розважального контексту.
Як говорить, Д. К. Туссу, це призводить до десенсибілізації аудиторії по
відношенню до трагедії і жахів війни [354, s. 124]. Одразу варто наголосити,
що британський дослідник веде мову про висвітлення «традиційного»
збройного конфлікту, але його думка є важливою для розуміння ведення
інформаційної війни у західних ЗМІ. За великим рахунком, десенсибілізація
теж є одним із засобів інформаційного протиборства, оскільки в даному
випадку спрацьовує відмежування більшої частини суспільства від бойових
дій, про яке говорить Ф. Вебстер в контексті інформаційної війни.

66
 Отже, розкривши погляди обраних західних вчених, якими описуються
декілька проявів інформаційної війни (інтернет-ЗМІ, телебачення,
кіберпростір) варто перейти до розгляду прикладів висвітлення даного явища
у західних ЗМІ. Одразу слід зауважити, що, безумовно, у більшості випадків
в контексті інформаційного протиборства згадується Росія, рідше – ісламські
терористи. Перш за все, це отримує вираження в ряді програмних документів
ЄС і США. По-друге, про це пишуть самі західні вчені. Наприклад, раніше
згадувана Дж. Аро. Показово, вона заявила, що в ході досліджень
інформаційного впливу РФ (фабрики тролів) зіткнулася з опором фінських
прокремлівських пропагандистів, метою діяльності яких була дискредитація
результатів її напрацювань [319, s. 122]. В результаті деякі з них у 2018 р.
були засуджені до ув’язнення та сплати значних штрафів. По-третє, власне
ряд популярних західних ЗМІ таких як The Guardian, CNN, DW періодично
присвячує певні матеріали інформаційному протистоянню з Росією. Їхня
діяльність у даному контексті стала нормою.
Найдавнішою зі статей обраних для даного дослідження західних ЗМІ є
публікація DW авторства М. Хартлепа датована 11.06.2014 р., тобто, майже
через два місяці з моменту початку війни на Донбасі [356]. Лейтмотивом
матеріалу є обґрунтування факту того, що в Україні відбувається не лише
збройний конфлікт, а й інформаційна війна. Основними її проявами є (були
на той момент):
-складність отримання інформації через упередженість ЗМІ – головною
причиною називається олігархічний контроль. Тут варто зауважити, що дана
особливість українських ЗМІ негативним чином відображається на
загальному рейтингу свободи слова в Україні;
-російська пропаганда – наводиться приклад з проблемою іменування
бойовиків «сепаратистами», «терористами» чи «борцями за свободу», а
також начебто з кримськими татарами, які масово голосують на
псевдореферендумі у Криму [356].

67
 Варто звернути увагу на те, що матеріал мав здебільшого описовий
характер з короткою аргументацією. Враховуючи, що події лише набирали
розмаху, явище інформаційної війни розкривається майже виключно з
позиції російської пропаганди на телебаченні. Але важливою тут є сама
згадка про інформаційну війну, яка у даній публікації ототожнюється з
поданням брехливої інформації та ускладненням доступу до ситуації.
Наступним вартісним матеріалом є стаття С. Енніса на BBC, датована
16.09.2015 р. Як і вище описана публікація на DW, вона розкриває
інформаційну війну на прикладі російської пропаганди на телебаченні. Проте
тут основний акцент робиться на джерелах такого інформаційного впливу
(телеканал RT), наведенні фактів збільшення фінансування Росією
телеканалу RT та інформаційного агентства «Россия Сегодня» та згадці
заходів протидії з боку ЄС (створення антипропагандистських сил,
регулювання інформаційного простору в Литві та Латвії, плани Естонії
запустити телеканал, спрямований на російськомовних жителів країни) [351].
Особливістю цієї статті є те, що автор намагається донести до аудиторії
неприємну думку – Росія випереджає Захід в інформаційній війні й отримує з
цього дивіденди у вигляді важелів впливу на процеси формування
громадської думки у світі.
Між цими двома публікаціями 7.07.2015 р. вийшов рерайт матеріалу
британського політолога М. Галеотті, спеціаліста з російських спецслужб, у
британському виданні «The Guardian». Вчений вважає, що можливості Росії у
веденні інформаційної війни значно перебільшені. Ним це обґрунтовується
наступним чином:
-негативне сприйняття Росії у Європі між 2013 і 2014 рр. зросло з 54%
до 74% опитаних;
-недовіра до своїх політиків є природною, а не сформованою
трансляторами російських меседжів;
-певні успіхи Росії в інформаційному протиборстві зумовлені
внутрішніми проблемами ЄС, а не винятковістю чи потужністю її
68
інформаційних засобів. Дослідник наголошує, що деякі заходи Москви в
даному контексті є відверто незграбними;
-відсутність органічного поєднання кібератак та формування
громадської думки. Зухвалістю перших Росія сама себе дискредитує;
-і Росія, і Захід забувають про те, що інфосфера – це не поле бою, де
можна вести повністю підконтрольні кампанії. Це, скоріше, какофонічний
форум на якому змагаються численні голоси за право бути почутими [353].
Матеріал М. Галеотті цінний тим, що він демонструє альтернативний
погляд, не підважуючи в цілому загрозу російського інформаційного впливу.
Наприклад, вчений чітко говорить про успіхи російської пропаганди по
відношенню до війни на Донбасі – від світу приховувалася інформація щодо
справжнього перебігу подій [353]. Також подається більш широкий погляд на
ті заходи й інструменти, які застосовує Росія – це не лише телебачення, а
кібератаки, залучення фабрик тролів, використання внутрішніх протиріч в
ЄС і т. д. По суті ціллю такої статті є не стільки нівелювання небезпеки з
боку РФ, скільки досягнення реального оцінювання такої небезпеки з
подальшою організацією адекватної відповіді.
Окрім подій на Донбасі, тема Росії та інформаційної війни
висвітлюється в контексті її можливого втручання у вибори. Останнім
значним матеріалом щодо цього є публікація авторства Е. Накашіми у
всесвітньо відомому «The Washington Post», датована 25.12.2019 р. Вона
присвячена питанню розробки Кібернетичним командуванням США тактик
протистояння спробам втручання РФ у президентські вибори 2020 р. [357].
Як відомо, тема зв’язку з Росією та втручання у вибори 2016 р. є вкрай
чутливою для президента США Д. Трампа, тому йому важливо формувати
громадську думку у контексті захищеності американців від будь-яких
негативних інформаційних впливів з боку Росії. Власне про це згадується у
статті. Показово, що сам матеріал, на відміну від раніше зазначених
європейських, подається у вигляді роз’яснення. Так, журналістка пояснює
різницю між психологічними операціями, які США проводили у Перській
69
затоці, та заходами протидії в мережі Інтернет. Також висвітлюються
імовірні способи боротьби з російськими хакерами, такі як попередження про
публічне розкриття їхньої діяльності, блокування роботи серверів,
пов’язаних з ними і т. і. Навіть мова йде про обмежені кібер-операції проти
окремих російських політиків і олігархів [357]. У формі роз’яснення також
представлена стаття К. Свішер, опублікована 18.12.2018 р. у виданні «The
New York Times». Її основним мотивом є просвітництво, а саме – як
користувачам соціальних мереж, таких як Facebook та Twitter, протистояти
спробам негативного інформаційного впливу [333].
Прикладом некоректного використання поняття «інформаційна війна»
є матеріал Х. Колд на CNN щодо загострення протистояння між опозицією та
владою у Венесуелі у травні 2019 р. Стаття починається з того, що
паралельно сутичкам у Каракасі розгортається інформаційне протиборство у
соціальних мережах та телеканалах. Але сама публікація здебільшого описує
блокування владою доступу до ряду соціальних мереж та інтернет-видань
[336]. Безумовно, такі кроки можна розцінити як елемент інформаційної
війни, проте в даному випадку концентрується увага не на процесі
протиборства у Інтернеті чи на телебаченні, а на типовому для авторитарних
країн обмеженні нормального доступу до інформаційного простору. Такого
роду публікації засвідчують доволі тривіальну проблему – про явище
інформаційної війни говорять всі і настільки часто, що дане словосполучення
намагаються використати при будь-якій нагоді. У свою чергу це дійсно, як
зазначив М. Галеотті, породжує своєрідну параною [353]. Також не слід
забувати про банальний клікбейт – побудову заголовку з ціллю заманювання
більшої аудиторії до переходу на публікацію.
Отже, у широкому сенсі інтерпретація концепту інформаційної війни в
ряді західних ЗМІ співпадає з поглядами вчених. Як вже зазначалося,
видання згадують такі її прояви як пропаганда, фабрики тролів, кібератаки,
маніпулювання інформацією, обмеження доступу до каналів інформації
тощо. Але очевидно, що публікації у ЗМІ не можуть і не мають повною
70
мірою формувати наукове уявлення щодо даного явища. В контексті
формування громадської думки в потрібному напрямку основним завданням
таких матеріалів має бути роз’яснення та ознайомлення з можливими
заходами негативного інформаційного впливу супротивника. Як вже
зазначалося, на цьому акцентують увагу американські ЗМІ. У свою чергу
європейські надають здебільшого опис тих чи інших проявів інформаційної
війни, констатуючи факт самого процесу. Особливо показовою у даному
випадку є публікація М. фон Гайна на DW щодо висвітлення фактів
російської дезінформації та пропаганди стосовно коронавірусу [325]. Тобто,
маємо два варіанти інтерпретації даного концепту:
-роз’яснювальний, який ґрунтується на розкритті конкретних
складових інформаційної війни (таких як психологічні операції, кібератаки),
їхнього інструментарію та можливих шляхів протистояння;
-описовий, який базується на констатації факту ведення інформаційної
війни у таких напрямках як пропаганда, дезінформація, створення
псевдоновинних агентств і т. д.
По суті, за кожним з них стоять свої концепції формування громадської
думки. Наприклад, американцям завжди доводиться факт того, що їхній
інформаційний простір у безпеці. Європейців, за великим рахунком,
попереджають про можливість негативного інформаційного впливу, коротко
ознайомлюючи їх з його проявами. У даному контексті некоректно
висловлюватися щодо правильності одного варіанту чи хибності іншого,
оскільки можна навести успішне протистояння російській інформаційній
експансії як США, так і таких країн ЄС як Латвія, Литва та Естонія. Більш
нагальним завданням має стати уникнення використання словосполучення
«інформаційна війна» при будь-якій нагоді та відмова від параноїдального
сприйняття ситуації інформаційного протиборства. Небезпека першого
полягає в тому, що інформаційна війна починає сприйматися несерйозно,
часті згадки про неї відверто обтяжуватимуть аудиторію. У свою чергу
параноїдальне сприйняття знижує можливості адекватної протидії
71
негативному інформаційному впливу супротивника, оскільки у такому стані
складно оцінити реальні загрози та вміло використати наявні ресурси. Це
може призвести до «полювання на відьом» у сфері ЗМІ, що навпаки
сприятиме розладу у власному інформаційному полі. У будь-якому разі
важливим є те, що в західних ЗМІ тим чи іншим чином явище інформаційної
війни залишається у полі зору і його висвітлення використовується для
забезпечення меншої вразливості громадської думки перед інформаційним
впливом супротивника.
Лідерами ринку комп’ютерних інформаційних технологій є, переважно,
американські компанії: Apple, Facebook, Amazon, Microsoft, Alphabet, IBM,
Intel. Вони складають суттєву конкуренцію нафто- та газовидобувним
гігантам. Ще однією сенсацією стала поява в першій десятці світових
рейтингів маловідомої в Україні китайської компанії State Grid, що
займається альтернативною енергетикою (сонячні батареї, вітрові генератори
тощо). Незважаюючи на те, що основний прибуток цієї компанії припадає на
традиційні види палива, стійка тенденція до переходу на відновлювані
джерела енергії вже очевидна.
Ці факти можуть свідчити про зміщення світової економічної
кон’юнктури від вуглеводнів до сфери інформаційних технологій (ІТ), що є
важливою ознакою постіндустріального суспільства. Це підтверджує
стрімкий розвиток криптовалют, що базуються на відкритому вихідному коді
системи Bitcoin та ін. Так, китайські банки: Industrial & Commercial Bank of
China Ltd, China Construction Bank, Agricultural Bank of China, що посіли в
рейтингу Forbes Global 2000 за 2016 рік три перші місця, активно працюють
над доцільністю й ефективністю застосування у власних інтересах
електронної валюти [329]. Відповідна ситуація загострила фінансові
протиріччя в Китайській Народній Республіці і влада була змушена
запровадити низку обмежень щодо обігу криптовалюти. Уряди інших держав
також напружено вивчають можливі наслідки фінансово-інформаційної
революції. Такий «переляк» цілком логічний – сфера права не встигає і
72
досить часто не може врегулювати подібні відносини. Звідси й виникають
зловживання, які держава розцінює як посягання на існуючий суспільний
лад. Фактично має місце класичне тоффлерівське протистояння різних хвиль,
зумовлене елементарним нерозумінням і несприйняттям нових віянь старими
елітами.
Сучасні інформаційні технології сприяють глобальній інформатизації,
що об’єднує всі країни світу в один цілісний інформаційний простір.
Демасифікація суспільства означає, що між соціальними інститутами має
відбутися обмін значно більшим обсягом інформації, включаючи корпорації,
для того, щоб підтримувати рівноважні взаємозв'язки між ними. Методи
виробництва підсилюють прагнення корпорацій отримувати більше
інформації у вигляді вихідного матеріалу. Оскільки інформація стає
стрижнем виробництва, то кількість «інформаційних менеджерів» у індустрії
стрімко зростає, а корпорація, в разі потреби, впливає на інформаційне
оточення так само, як на фізичне і соціальне [355]. Очевидно, що в таких
умовах особливого значення набувають засоби масової інформації.
Вплив ЗМІ на інститути влади полягає у збиранні, пошуку, обробці,
модифікації, збереженні та поширенні інформаційних потоків у планетарних
масштабах. Також суттєве значення у даному випадку має інформаційне
навіювання, спрямоване безпосередньо на людський компонент таких
інститутів. Суб’єкт, відповідно до поставлених завдань, вдається до
інформаційних операцій, що полягають в оперуванні відомостями з метою
досягнення стратегічних переваг над противником. Канали ЗМІ в цьому
випадку виявляються ефективним інструментом інформаційної боротьби, а
поширені ними повідомлення є інформаційною зброєю.
Роль ЗМІ у світовій політиці від початку їх виникнення була
особливою. Оскільки аудиторія найбільших інформаційних каналів не
обмежувалася кордонами власної держави. Мас медіа прагнули поширити
свій сигнал на максимально можливу відстань, територією інших країн. Під
впливом їх повідомлень змінювалася й людина. Нові засоби масової
73
інформації збільшили обсяг своїх відомостей, передачі зображення та звуку
на далекі відстані. Під впливом змін, що відбувалися, зникало містечкове
сприйняття світу, пробуджувалася національна свідомість [355].
Розширюючи своє мовлення, ЗМІ отримали інструмент впливу на
внутрішні процеси в інших державах через свою лояльну аудиторію.
Наступним етапом стало збільшення кількості каналів, із яких споживач
формував власне бачення (сприйняття) стану оточуючого середовища та
світу. Наприклад, дитина поповнювала свій образний ряд не лише з природи
та від людей, а й із газет, популярних журналів, радіо і, згодом, від
телебачення. Тобто, ЗМІ стали суттєвим елементом як первинної, так і
вторинної соціалізації індивіда. У всьому іншому церква, держава, сім’я та
школа продовжували говорити в унісон, тобто, по суті, одне й те ж. Із плином
часу засоби масової інформації стали гігантським «гучномовцем». Їхня
потужність використовувалася в регіональних, етнічних, родових і
лінгвістичних напрямах для стандартизації образів у розумовому потоці
суспільства [355].
Можливості ЗМІ, як інструменту впливу на об’єкт, почали
використовувати в Першій світовій війні для розповсюдження пропаганди.
Пресу та кіно пристосували для військових потреб у Європі та США.
Результати, які були отримані, породили ідею, що ЗМІ є потужним
інструментом агітаційної діяльності [28]. А трохи згодом заговорили про
важливе значення у поширенні потрібних культурних зразків та моделей
поведінки. В цьому контексті доцільно згадати виникнення потужних
державних радіостанцій і відповідно систем радіоцензури й радіоборотьби.
Принципово важливим завданням стало донесення власного сигналу в
закриті ворожі інформаційні системи, руйнуючи їх із середини. Протилежна
сторона, навпаки, намагалася не допустити розповсюдження інформаційних
потоків супротивника своєю територією. Зазвичай, здійснювалося це шляхом
адміністративного тиску і прямих заборон. Показово, що й у наш час це

74
поширений, але далеко не ефективний метод боротьби з ворожим
інформаційним впливом.
Із виникненням радіостанцій набуло сучасних рис інформаційне
протиборство. По-перше, це зумовлено широкою доступністю радіо (на
відміну від телебачення). По-друге, простотою налагодження передачі й
отримання інформації на великі відстані. Проблематику радіоборотьби
розкриває у своїх роботах литовський науковець і журналіст Р. Плейкіс. Він
зазначає, що на початку минулого століття в Європі спалахнула справжня
інформаційна радіовійна. Першість у сфері приглушення належить
Німеччині й Радянському Союзу. Так, наприкінці 20-х років Берлін блокував
радіо Комінтерну, а в 1931 році СРСР приглушував передачі Румунського
радіо. З 1934 року Австрія транслювала шуми на хвилі Берліна. В 1936 році
Італія глушила передачі з Лондона, спрямовані на Абіссінію. У 1937 році
спалахнула радіовійна між Москвою та Мадридом. У 1938 році СРСР глушив
іномовлення радіо Німеччини, а німецький Рейх придушував передачі
Московського радіо та Бі-Бі-Сі (British Broadcasting Corporation – BBC)
німецькою мовою [113].
Потенціал впливу медіа на маси продовжили застосовувати комуністи в
Радянському Союзі та нацисти в Німеччині під час Другої світової війни
[299]. У 1940 році Радянський Союз почав систематичне приглушення радіо
Ватикану. У 1941–1945 роках відбувалися ефірні битви між СРСР і
Німеччиною. Наприклад, Берлін передавав на хвилях Москви й Лондона
короткі ворожі коментарі, на що опоненти відповідали симетрично. У 1946
році тривало обопільне заглушування передач Москви та Мадрида. Із 3
лютого 1948 року почалося широкомасштабне заглушування передач
«Голосу Америки» (Voice of America – VOA), а 13 квітня – передач ВВС з
Лондона [212].
Роль і функцію пропаганди, а отже й ЗМІ у військовому протистоянні
чітко окреслив на початку ХХ століття Г. Лассуел. Він зазначав: історія війни
свідчить, що сучасна війна повинна вестися на трьох фронтах: військовому,
75
економічному і пропаганди… Пропаганда, що застосовується одночасно з
іншими знаряддями боротьби, підриває основи військових і цивільних сил
ворога та розчищає шлях залізному кулаку з людей і металу… Пропаганда є
в цьому випадку пасивним допоміжним знаряддям, головна функція якого
полягає в тому, щоб знищити у ворога бажання боротьби, вселяючи зневіру,
розчарування й розбіжність» [343, c. 214–215]. Розвиток інформаційних
технологій ХХІ століття розширив можливості пропаганди й дав змогу
широко використовувати інформацію як зброю.
Нерідко ЗМІ цілеспрямовано створюються як засіб досягнення влади,
розповсюдження недостовірної інформації, нав’язування потрібної картини
світу. Маніпулятивні можливості сучасних ЗМІ постійно розширюються з
розвитком інформаційних технологій. Це безперервний процес, який вже
неможливо зупинити. Якщо раніше гонка озброєнь велася у напрямку
вдосконалення стрілецької та ракетної зброї, сухопутної техніки, літаків та
кораблів, то з повною впевненістю можна сказати, що нині держави
зосереджують свої зусилля на модернізації військ радіоелектронної боротьби,
розбудові кібернетичних військових підрозділів та створенні нових засобів
пропаганди. Відтак зростають загрози для всіх країн світу, оскільки нова
глобальна система комунікації ще більше відкриває та робить вразливою
кожну націю для впливу ззовні. Винайдення нової інформаційної технології,
або пристрою, який краще придушує системи комунікації ворога, спричинює
такий же ефект, як і прийняття на озброєння нового танка чи літака.
Відповідно, як і у випадку класичної гонки озброєнь, це підвищує
настороженість і стимулює до аналогічних розробок інші країни. Наприклад,
канадці були стурбовані тим фактом, що близько 70 американських
телестудій передавали програми для Канади. Важливо розуміти, що ця форма
вторгнення ніщо в порівнянні з можливостями систем комунікації,
заснованих на застосуванні супутників, комп'ютерів, телетайпів, кабельних
систем. Особливо, враховуючи факт того, що телевізійна сфера досить легко

76
регулюється законодавством та міжнародними договорами. Власне, вище
згадані США та Канада мають угоду щодо служби радіомовлення [318].
Як зазначає американський сенатор Джордж Макговерн, один із
способів завдати удару по нації – це обмежити потік інформації, обірвавши
контакти між квартирами та іноземними гілками міжнародних фірм,
спорудити інформаційну стіну. Так у інтернаціональний лексикон увійшла
нова сутність – «інформаційний суверенітет» [350]. Водночас спроби окремої
нації перекрити потік даних ззовні можуть сприяти не розвитку, а підриву її
економіки. Не кажучи вже про політичні та культурні відносини. Крім цього,
кожен технологічний зрив відкриває націю для вторгнення ззовні.
Розвинена система комунікацій розширює можливості для
маніпуляційних технологій ЗМІ, що стали доступні не лише для економічно
потужних держав світу, а й інших суб’єктів політики з відносно скромними
фінансовими можливостями. Так, експлуатуючи супутникове мовлення
(DBS), лідерові однієї держави не потрібен дозвіл від зарубіжних колег на
пряме спілкування з громадянами інших країн. Ця опція доступна кожному
за прийнятною ціною. Супутникове телебачення 150-канального DBS, що
розпочало мовлення на Північну Америку наприкінці 1994 року, коштувало
приблизно 1 мільярд доларів, а наступні версії, можливо, коштуватимуть
дешевше. Наприклад, транспондер DBS над Азією може бути орендований за
2 мільйони доларів США на рік, що перебуває в межах фінансових
можливостей курдів, радикальних шиїтів, сикхів, бірманських гірських
племен, які можуть забезпечити трансляцію своїх повідомлень на величезну
аудиторію цілодобово [350]. Тобто, у такому випадку поняття «інформаційна
монополія» та «інформаційне домінування» є досить умовними – жодна
країна не може бути застрахованою від вторгнення у свій інформаційний
простір незаконних збройних формувань. І це мова йде виключно про
телебачення. З мережею Інтернет це питання вирішується ще складніше. Слід
розуміти, що навіть прямі адміністративні заходи не дадуть 100% ефекту –

77
для цього потрібно позбавитися від самого каналу комунікації або
запропонувати реципієнтам адекватну дієву альтернативу.
Із розвитком інформаційних технологій змінюється й підхід до
розуміння власне інформаційної війни. Дослідники розкривають це явище в
сучасному сенсі наступним чином. Інформаційна війна (information warfare –
IW) – це концепція, що включає використання та управління інформаційними
та комунікаційними технологіями (information and communication technology
– ICT) для досягнення конкурентних переваг над супротивником.
Інформаційна війна може включати в себе збір тактичної інформації,
перевірку на дійсність власної інформації, розповсюдження пропаганди або
дезінформації для деморалізації або маніпуляції ворогом і громадськістю,
підриваючи якість інформації про супостатів, а також унеможливлення
отримання інформації недружніх сил. Інформаційна війна тісно пов'язана з
психологічною війною (psychological warfare) [348].
Масові комунікації – одна з найголовніших складових політичного
процесу. Сьогодні в постіндустріальних країнах світу утверджується модель
інформаційного суспільства, в якому знання все більше підкоряють силу та
багатство й стають визначальним фактором функціонування влади.
Звичайно, традиційні ресурси влади не зникають із політичної діяльності, але
вони все більше поступаються інформації, оскільки в сучасних умовах
володіти важливою інформацією – означає мати владу над суспільством.
Саме з цим пов’язане використання соціальних медіа (Фейсбук, Твіттер,
Ютуб та ін.) як чинника політичної мобілізації, агітації та елементарного
поінформування. У зв’язку з цим виокремлюються три головні фактори, що
сприяють ефективності задіяння цього ресурсу: «почуття можливості
впливати на загальний процес; відчуття участі в колективній справі – ти не
один на один із системою, разом вас багато; емоційне піднесення від
процесу» [140, с. 75]. Соціальні медіа відкривають широкі можливості для
формування уявної реальності; руйнування ідеологічної матриці, що утворює

78
й підтримує існуючий соціальний порядок; розширення спектру політичної
діяльності через створення нових форм громадянської участі.
Роль ЗМІ у політичній стратегії набуває досить великого значення,
оскільки нинішні суспільства пронизані інформаційними потоками.
Зважаючи на це, А. Митко зазначає: «Здатність ЗМІ формувати масову й
індивідуальну свідомість, управляти поведінкою людей у суспільстві
перетворює їх на найефективніше з існуючих знарядь влади. Ця ситуація
знайшла своє відображення в спеціальному терміні –«медіакратія» («влада
медіа»). При медіакратії засоби масової інформації вже не просто відбивають
й інтерпретують дійсність, а створюють її» [178, с. 93]. І це відбувається не
лише в політиці, а й в інших сферах суспільного життя. Навіть не говорячи
про нашу повсякденність. Інформатизація політики та її вплив на громадян
відбуваються на новому глобалізованому та генералізованому рівні. Цей
процес є неперервним і набуває геополітичного значення, оскільки
громадянське суспільство та політична сфера все більше охоплюються
соціальними мережами, мас-медіа та інформаційними ресурсами.
Прискорений процес побудови інформаційного суспільства можна очікувати
тоді, коли завдання щодо розвитку інформатизації та її забезпечення реально
стануть першочерговими державними пріоритетами.
У більшості випадків мас-медіа не можуть диктувати людям, що
думати – це занадто очевидний шлях впливу, який досить часто категорично
не сприймається. Тому, зазвичай, донесення потрібної інформації
відбувається у формі навіювання. Простіше кажучи – мас-медіа підказують
реципієнтам, як і в якому напрямку думати, створюючи ілюзію власного
вибору. Власне, гострота реагування політичних структур на виступи засобів
масової інформації пов’язана насамперед з їх досить високою здатністю
впливати на суспільну думку. Чим ширша сфера дії засобів масової
інформації, тим більший вплив їм приписується і тим наполегливіше
політичні структури прагнуть контролювати мас-медіа або створювати власні
кишенькові агенції. І навпаки, чим вужче поле діяльності інформаційних
79
засобів, тим слабша потреба реагувати на них з боку політичних структур. Як
засвідчує практика, завданням таких невеликих ЗМІ є створення
інформаційного шуму або роль «зливного бачка».
Спроби контролю за інформацією можна розглядати водночас і як
елемент, і як результат протистояння певних груп, що представляють
інтереси різних політичних сил. Відповідно, засоби масової інформації
нерідко опиняються в центрі боротьби між різними групами інтересів і
перетворюються на мішень для критики. Найчастіше причина критичних
виступів у бік засобів масової інформації пов'язана з невдачею певних
суб’єктів політики у торгах за встановлення ключових тем «порядку
денного» розвитку суспільства. Також тривіальним поясненням такої
ситуації є факт того, що ЗМІ власне і є ареною протиборства поглядів різних
політичних сил. Тут важливо розуміти, що по суті виключно завдяки мас-
медіа забезпечують чи не найголовніший вимір політики – публічність.
Українські засоби масової інформації в умовах ґлобалізації не
витримують конкуренції з впливами іноземних держав. Відповідно в масову
свідомість вкидаються чужі українському суспільству ідеали та цінності, що
фактично розмивають державну мову, духовність, історичну пам’ять і,
зрештою, підривають українську державність. Світовий досвід переконливо
засвідчує, що запорукою стійкості, незалежності держави є її власний
інформаційно-культурний простір.
Потужний тиск на інформаційне середовище України здійснюється як
зі Сходу, так і із Заходу, оскільки в умовах глобалізаційних процесів важко
ізолюватися від зовнішнього світу. Інакше це означатиме відмову від
розвитку і вихід з публічності міжнародної політики. Простими словами –
втрату бодай якоїсь суб’єктності на світовій арені. Національний
інформаційно-культурний простір переважно заповнений продуктом
неукраїнського походження: низькопробні розважальні кінофільми,
бойовики, аморальна реклама підривають духовне й інтелектуальне здоров’я
нації, зумовлюють девальвацію гуманістичних цінностей, національних
80
традицій. Небезпека зовнішніх впливів полягає в тому, що національну
самобутність суспільства за таких умов досить легко можна втратити й
потрапити під вплив інших культур. За цих умов збереження культурних
традицій, національного менталітету та національної культури стає
першочерговим завданням. І ЗМІ можуть відіграти вирішальну роль у
процесі консолідації суспільства. Від захищеності інформаційного простору
значною мірою залежить успіх реалізації стратегічних національних завдань,
оскільки цьому сприятиме збереження інформаційного суверенітету.
Отже, ЗМІ здатні відігравати деструктивну роль, підривати соціально-
психологічну стійкість окремого індивіда, соціальної групи чи суспільства в
цілому шляхом створення і просування у масову свідомість негативних
ціннісних образів, чужих національній культурі ідеалів і цінностей. Тому
суспільство й держава повинні постійно дбати про нейтралізацію
регресивних тенденцій в інформаційно-аксіологічному полі й мобілізовувати
ресурсний потенціал ЗМІ для формування такої ціннісної системи, яка змогла
б забезпечити духовну єдність суспільства. Відповідно необхідною умовою
суспільно-політичного розвитку є інформаційна безпека. Розрізняють три
рівні її забезпечення: «рівень особи (формування раціонального, критичного
мислення на основі принципів свободи вибору); суспільний (формування
якісного інформаційно-аналітичного простору, плюралізм, багатоканальність
в отриманні інформації, незалежні потужні ЗМІ, які належать вітчизняним
власникам); державний (інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності
державних органів, інформаційне забезпечення внутрішньої та зовнішньої
політики на міждержавному рівні, система захисту інформації з обмеженим
доступом, протидія правопорушенням в інформаційній сфері, комп’ютерним
злочинам)» [275, с. 377].
Ця проблема є особливо актуальною сьогодні для України, перед якою
стоїть завдання консолідації поліетнічного українського суспільства в єдину
політичну націю з високим рівнем національної свідомості та з формуванням
визначальної ролі ЗМІ у політичному та інформаційному просторі. Оскільки
81
діяльність засобів масової інформації буде і надалі незмінно зростати й
посилюватися, впливати на всі сторони життєдіяльності суспільства і
держави, завдання полягає в тому, щоб ця діяльність відповідала українським
національним інтересам, сприяла утвердженню незалежної Української
держави. При цьому слід зважати на те, що кожна країна має власну історію
налагодження взаємовідносин між владою, ЗМІ й суспільством. Аналіз
теоретичних концепцій політичної комунікації засвідчує виокремлення двох
її типів: 1) комунікації «згори», ініціатором якої виступає влада, що інформує
громадян про свої рішення; 2) комунікації «знизу», ініціатором якої виступає
суспільство у формі громадських об'єднань. В Україні процес створення
інформаційно-комунікативної моделі відносин має ознаки обох типів.
Поряд з деструктивною специфікою ЗМІ в сучасних умовах чинять
значний вплив на процеси формування національної свідомості та політично-
стратегічного планування, оскільки вони виступають вагомим засобом
створення історико-культурного інформаційного простору держави, який, по
суті, є тим духовно-ідеологічним цілим, що скріплює народ у політичну
націю. Через ЗМІ передається необхідна державно-політична, соціально-
економічна, ідеологічна, історична, етнічна та інша інформація. На
національній мережі засобів масової інформації значною мірою базується
державна самосвідомість, доповнюючи відповідні зусилля інтелігенції та
політичної еліти щодо активізації громадської думки. В цьому контексті Л.
Леонтьєва слушно зазначає: «У демократичному суспільстві управління
соціальними процесами передбачає вплив саме на громадську думку.
Важливу роль у цьому відіграють засоби такого впливу та носії масової
інформації. Вони стають важливим компонентом демократичних форм
управління соціально-політичними процесами, оскільки громадська думка є
зворотним зв’язком між владою та соціумом, остаточним результатом чого
стає волевиявлення народу» [151, с. 3].
Потребу в інформації кожна людина відчуває і формує або самостійно,
з огляду на об'єктивну необхідність чи доступ до інформації, або під впливом
82
ЗМІ з їх здатністю формувати інформаційну залежність. Наприклад, щодо
розуміння ситуації у світі, конкретній державі чи регіоні. Не згадуючи вже
можливі професійні потреби в постійному інформаційному підживленні. До
того ж розвиток електронно-інформаційних технологій, що створює штучне
інформаційне середовище, «набагато випереджає осмислення людиною того,
що відбувається, й побудову відповідної картини світу» [209, с. 3]. Важливо
розуміти, що невідповідність інформації реальним потребам масової
аудиторії може призвести до психологічної неврівноваженості суспільства,
що, у свою чергу, спричиняє проблеми соціального характеру в країні. Це
прямий доказ того, як ЗМІ забезпечують публічність політики і визначають
важливість налагодження та постійної підтримки зв’язків з громадськістю.
Саме тому сьогодні у сфері теорії та практики мас-медіа існує думка, що
журналістика творить власну реальність, яку варто оцінювати з погляду
корисності для опанування її людиною.
Володіння інформацією, розпоряджання даними та спрямування
інформаційних потоків збільшують можливості для політичної діяльності як
такої, та розщирення її меж. З огляду на це, засоби масової інформації є
надзвичайно важливим елементом комунікативного процесу, оскільки вони
здатні підвищувати довіру громадськості, перш за все, до політичних та
державних інститутів. У розвинених демократичних країнах сформувалася
так звана стратегія управління новинами, яка останнім часом активно
застосовується на урядовому рівні. Варто зауважити, що мова йдеться не про
«темники» чи адміністративний контроль, а про створення і поширення
відповідного контенту з боку державної влади в рамках зв’язків з
громадськістю. У зв’язку з цим в урядів з’являється «суттєва перевага над їх
суперниками». Хоча для цього вони мають володіти «достатньою кількістю
ресурсів, щоб найняти співробітників, а також коштів, щоб покрити процес
розповсюдження інформації». За рахунок цього уряди «здатні забезпечити
собі левову частку часу й репортажів у газетах і на телебаченні» [154, с. 185].
Стратегія управління новинами передбачає чітке дотримання
83
загальновизнаних правил і стандартів. Ігнорування їх може потягти за собою
численні проблеми, основною з яких є втрата довіри масового суспільства.
Оскільки йдеться про зв’язки з громадськістю, а не встановлення контролю
над конкретними ЗМІ. Причому, варто зауважити, що довіра вибудовується в
трикутнику «уряд-ЗМІ-громадянське суспільство»: ЗМІ довіряють уряду,
який не вдається до політичних переслідувань, уряд відповідає взаємністю,
оскільки ЗМІ не підривають його легітимність, громадянське суспільство
довіряє ЗМІ, бо вони не є заангажованими і довіряє уряду, оскільки останній
підтримує постійний зв’язок із першим. Результатом цього всього є грамотне
використання «soft skills» з боку влади.
Говорячи про роль організації, групи людей або конкретної людини у
взаємовідносинах з мас-медіа, варто розуміти, що досить часто вона може
полягати у простому висвітленні певних заходів, організованих особою,
організацією, партією, кандидатом, благодійним фондом тощо, а також у
розробці стратегії використання ЗМІ на певний період. У свою чергу ЗМІ
виконують просвітницьку роль по відношенню до громадянського
суспільства. Оскільки мас-медіа стають частиною процесів первинної та
вторинної політичної соціалізації індивіда, на них покладається
розповсюдження повідомлень, що заохочують широку громадську підтримку
соціально орієнтованих проектів, а сприяння мобільному вирішенню гострих
поточних соціальних, економічних та політичних проблем. Разом з тим
представники громадських і благодійних організацій, налагоджуючи
інформування громадськості через ЗМІ, повинні пам’ятати, що змагання між
різними групами за їх прихильність та підтримку збільшує можливості для
ефективного вирішення загально значущих проблем. Водночас, слід
пам’ятати, що внаслідок емоційно-психологічного тиску ЗМІ може
втрачатися контроль над суспільною поведінкою. Широке використання
нових інформаційно-комунікативних технологій сприяє маніпуляціям
інформацією, що значною мірою спричинює самоізоляцію та відчуження
людей. Тобто, подібна експлуатація в ЗМІ дещо межує з мистецтвом,
84
оскільки потрібно зберігати хиткий емоційно-психологічний баланс, інакше
не лише не буде досягнуто потрібного результату, а й створяться цілком
реальні загрози усталеному соціальному й політичному порядку.
Одним із найпопулярніших різновидів новітніх медіа є соціальні
мережі. Вони поступово стають частиною життя пересічного українця перед
входженням у друге десятиліття ХХІ ст. При цьому показово, що масове
використання соціальних мереж у політичній сфері розпочинається дещо
пізніше. Фактично після подій Революції гідності. Саме з цього часу
українські політики розпочинають активно висвітлювати свою діяльність та
проводити різного роду політичні кампанії в соціальних мережах. Не
говорячи про поширення політичної реклами на просторах Інтернету. На
власних акаунтах політики діляться успіхами, висловлюють думки з приводу
конкретних подій, полемізують, викладають матеріали своєї роботи,
публікують інсайди. Тим самим десакралізуючи політику і роблячи її
доступною оку кожного. У деяких випадках ряд політиків стають міні-ЗМІ,
виконуючи одночасно роль як лідера громадської думки, так і продуцента
суспільно важливої інформації. Вплив на діяльність таких суб’єктів політики
є особливо цінним, оскільки досить часто своїми дописами вони самі
створюють новини, які потім тиражуються ЗМІ.
Як уже неодноразово зазначалося, в наш час ЗМІ справляють вагомий
вплив на громадську свідомість. Здатність швидко й майже тотально
охоплювати широкі аудиторії дає їм можливість трансформувати традиційну
систему духовного виробництва. У зв’язку з цим останнім часом до видань,
які виходять тільки в Інтернеті, стали додаватися традиційні ЗМІ. Тобто
газети, журнали, і навіть телебачення та радіо, почали відкривати онлайн-
представництва. Фактично, один і той самий колектив людей розміщує
інформацію у різних місцях. Наприклад, часто на місцевому рівні в одній
локації одночасно знаходяться кореспондентський пункт всеукраїнського чи
регіонального видання, телебачення або радіо, одна або кілька редакцій газет
і обов’язково Інтернет-представництва. Новітні медіа просочилися не лише в
85
повсякденне життя українців, але й стали невід’ємною частиною політичного
життя. Причому, як бачимо, змінився підхід до їхньої організації. Тепер це
всесильні конгломерати та концерни, які намагаються охопити всі рівні
інформаційного поля, забезпечивши там свою присутність.
ЗМІ є частиною сучасної дійсності з її протиріччями, конфліктами й
політичною нестабільністю. Їх застосування доцільно поєднувати з впливом
сім'ї, школи, суспільства та стану його демократизації. Сьогодні – це не
просто важлива, а доволі часто необхідна складова нормального існування
суспільства. П. Олещук зазначає: «Наслідки використання мас-медіа
полягають не лише у їх сприйнятті як способу обміну новинами про важливі
події (що повідомляються широкому колу осіб), але й у різноманітті
культурного впливу, який прямує через медіа» [194, с. 81]. ЗМІ відкривають
шлях до плюралізму, заміни представницької (у класичному розумінні)
демократії «демократією успіху», за якої громадяни без посередницької
допомоги обраних представників розв'язують політичні питання,
долучаються до процесу розробки, прийняття і навіть реалізації політичних
рішень. Зважаючи на це, сучасний період розвитку України пов’язаний з
пошуком стійкого руху до стабільного інформаційного суспільства, оскільки
ця проблема поступово стає головною в пошуках нових стратегій
загальноцивілізаційного процесу. На сьогоднішній день – це умова прогресу і
виживання не в такому вже й далекому майбутньому.
ЗМІ сприяють обміну інформацією, структурують культурний та
соціальний простір держави. Їм належить вирішальна роль у розбудові
демократії, становленні політичних інститутів, спрямуванні політичних
процесів. Сьогодні ЗМІ виступають головним чинником формування
політичної свідомості й культури суспільства в цілому, визначають уявлення
про політичний простір та політичний процес загалом.
В Україні склалася така ситуація, за якої засоби масової інформації
належать олігархам, найчастіше певній фінансово-економічній групі. За
допомогою ЗМІ вони впливають на політичні процеси та суспільне життя в
86
цілому. Не дивлячись на це, ЗМІ, зокрема телебачення, останніми роками
«пропонує глядачам дедалі більше продуктів, так би мовити, проміжних
жанрів, що різними способами поєднують розважальну, інформаційно-
пізнавальну та соціально-публіцистичну орієнтації і завдяки цьому
спроможні залучити чималі аудиторії за невеликих порівняно з фільмами та
серіалами витрат» [144, c. 223]. Така ситуація є свідченням того, що, попри
заангажованість, медійний продукт постійно самовдосконалюється і в умовах
розвитку процесів демократизації не зможе тривалий час бути абсолютно
підпорядкованим волі власника. У відповідності з цим, слід зазначити, що
необхідність дослідження ролі ЗМІ у формуванні сучасних політичних
відносин України обумовлена посттоталітарними трансформаціями
політичного та медіа-простору, а також процесами становлення
інформаційного суспільства. Створення незалежних, гуманних мас-медіа в
Україні – це проблема майбутнього. Поки ж, очевидно, що ЗМІ в Україні,
перш за все, відпрацьовують політичні замовлення. Водночас, на відміну від
російської реальності, вони не є сліпими обслуговувачами інтересів
державної машини чи конкретної групи осіб. Це зумовлюється специфічним
плюралізмом – ЗМІ в Україні поділені між конкуруючими центрами впливу.
Визначальну роль у діяльності ЗМІ відіграють журналісти, які
формують у масовій свідомості оціночні судження щодо певних явищ і
фактів, впливають на світоглядні орієнтації з метою трансформування
системи цінностей. Означена місія журналістики передбачає високий рівень
відповідальності, професіоналізму її суб’єктів. У відповідності з цим значна
частина українських журналістів спрямовують свої зусилля на зміцнення
національних інтересів, дотримуються високих моральних і професійних
стандартів. Водночас має місце явище комерціалізації журналістської
діяльності, що загрожує застосуванням різного роду маніпуляцій суспільною
свідомістю на догоду інтересам олігархам, нечесним політикам.
Підпорядковані цим суб’єктам псевдожурналісти використовують свободу
слова в Україні для руйнування державницького мислення, розмивання
87
національних почуттів, насаджування психології меншовартості. В цілому,
слід зазначити, що журналістика в Україні поки що не стала чинником
національного державотворення в Україні.
Без цілісного національного інформаційно-культурного простору
неможливі політична єдність нації та формування національної ідентичності.
«Не будучи господарем власного інформаційного простору, реально не
зробивши українську мову державною, перебуваючи у чужоземній
інформаційній блокаді, Україні важко реалізовувати свою державотворчу
національну ідею, з’єднувати поняття етнічного і політичного українця в
одне поле, йти своїм шляхом розвитку, акумулюючи і використовуючи
вітчизняний і світовий досвід» [187].
Інформаційно-культурний простір України відзначається дуалістичним
характером, оскільки у свідомості громадян одночасно співіснують західні
суспільні цінності, переконання в правильності європейського вибору
України на тлі домінуючого впливу російського інформаційного продукту, де
пропагуються дистанціювання від західних країн та повернення в радянське
минуле. Значна частина вітчизняних ЗМІ орієнтована на обробку суспільної
свідомості в інтересах різних політичних сил, висвітлення приватних чи
корпоративних інтересів певних фінансово-економічних угруповань.
Ціннісна дезорієнтація українського суспільства фактично стримує
національний поступ, руйнує досягнення щодо євроорієнтаційних прагнень.
Реалізовуючи належним чином свої функції, ЗМІ здатні виступати потужним
засобом повернення суспільства до своїх базових цінностей, ідентичних й
адекватних уявленням, звичаям, традиціям, менталітету, багатовіковому
культурно-історичному досвіду народу. Основними напрямами державної
інформаційної політики мають стати законодавчий і адміністративний захист
національних ресурсів і національного інформаційного простору,
організаційне поліпшення управління інформаційними ресурсами держави.
У контексті окресленої проблеми слід зазначити, що в Україні діє
розгалужена система інформаційного законодавства. Але останнє досі
88
значною мірою залишається фрагментарним і несистематизованим. Правові
норми, які регулюють інформаційний простір, розпорошені по різних законах
та підзаконних нормативних актах, що ускладнює їх практичне застосування.
Інформаційне законодавство містить значний масив протиріч та
неузгодженостей, оперує недосконалим термінологічним апаратом.
Неврегульованою з правової точки зору залишається діяльність Інтернет-
видань. Проблема інформаційної безпеки поки що не знайшла належного
відображення в державній інформаційній політиці.
Першочерговим завданням державної інформаційної політики у
контексті підвищення впливу ЗМІ на формування національної свідомості, на
нашу думку, мають стати вдосконалення законодавчої та нормативно-
правової бази, що регулює відносини в інформаційній сфері, розробка і
прийняття Інформаційного кодексу України. Держава через систему
відповідних нормативно-правових важелів зможе забезпечити протидію
зовнішнім інформаційним впливам, мінімізувати процеси зросійщення,
американізації українського інформаційного простору; захистити заради
національних інтересів духовно-культурне, морально-психологічне здоров’я
українського суспільства.
Ретельного дослідження потребують роль і місце регіональних ЗМІ у
формуванні національної свідомості громадян України, міжнаціонального
миру і злагоди, реалізації державної етнонаціональної політики в Україні.
Відзначаючи величезний вплив засобів масової інформації на формування
національної свідомості, І. Ющук зазначає, що питання національного ідеалу,
патріотизму, свободи хоча й порушуються досить часто редакційними
колективами, загалом лишаються на маргінесі суспільної свідомості [206, с.
181]. Аналіз регіональної преси на предмет висвітлення найбільш поширених
у регіонах України поглядів на проблеми, що входять до структури
української національної ідеї, здійснений науковцями Інституту політичних і
етнонаціональних досліджень НАН України, засвідчує, що «про єдність
підходів регіональних ЗМІ до розуміння, а отже, й до роз’яснення читачам
89
основоположних чинників формування загальнонаціональної ідентичності в
Україні говорити зарано. Далеко не всі ЗМІ розуміють українську
національну ідею як тріаду національного історичного міфу, сучасного
національного інтересу та спрямованого у майбутнє національного ідеалу.
Заангажовані певними політичними силами, з їх внутріполітичними та
зовнішньополітичними інтересами і орієнтирами, регіональні засоби масової
інформації викладають (пропагують) саме їхнє бачення складових цієї
тріади» [206, c. 146].
Однією з причин сепаратистських настроїв у Криму і на Донбасі стало
те, що значна частина ЗМІ південно-східних областей країни привносили в
інформаційний простір своїх регіонів ідеї про спільне походження українців і
росіян, про їх спільне минуле. При цьому ними нехтувались самобутність
українського народу, його історія, культура, менталітет. З огляду на це преса
зазначених регіонів, виконуючи політичне замовлення сусідньої держави,
привносила в громадську думку сумнівні заклики надати російській мові
статус державної, утворити новий союз з Росією, заперечувала
самодостатність та перспективність української культури. Така ситуація має
місце й дотепер, незважаючи на окупацію частини території України.
Альтернативою медіакратії, інформаційної експансії є політичний
плюралізм, конкурування груп інтересів, стійких громадських об’єднань, що
виражають різні погляди як на поточну політику, економічний і соціальний
розвиток, так і на розвиток держави й суспільства загалом. З розвитком
демократії суспільно-політичне середовище перестає бути підпорядкованим
єдиному центру. Розходження в інтересах, конфлікти виходять на поверхню і
стають звичними. Сьогодні від рівня інформаційного розвитку залежить
авторитет держави на міжнародній арені: «Якщо раніше могутність і
становище країни на світовій арені визначалось перш за все обсягами
промислового виробництва і темпами економічного росту, то тепер акцент
змістився на інформаційні можливості країни. Суттєві зміни відбулися і в
ціннісній сфері: для індустріального суспільства були властиві одні цінності,
90
для інформаційного – інші, що визначаються специфікою включення
інформаційних ресурсів у життя суспільства» [209, с. 82].
Розуміння особливостей сучасного політичного процесу неможливе без
дослідження ролі і значення ЗМІ. На думку Ж. Гоне, «ЗМІ певною мірою
повертають нас до себе самих, бо увага, яку ми приділяємо інформації, дуже
залежить від наших з нею особистих і соціальних стосунків» [53, с. 14].
Політичний вплив ЗМІ на населення не обмежується періодом виборчої
кампанії, а здійснюється більш-менш постійно за допомогою формування у
населення певної системи уявлень про політичну реальність. Помітний
внесок вносить масова комунікація у формування суспільної свідомості щодо
діяльності політичних лідерів та інститутів. Вона активно використовується в
якості засобу ведення політичної боротьби, просування тих чи інших
політичних проектів у життя. Здійснення функцій ЗМІ пов'язане не стільки з
їх кількістю, скільки з їх незалежністю. За будь-яких політичних режимів –
демократичних і недемократичних – засоби масової інформації складають
один із найважливіших компонентів у взаємодії між керуючою і керованою
сторонами та найважливіший елемент громадянського суспільства.
Під час виборчих кампаній політичні структури широко користуються
засобами масової інформації, насамперед з метою передвиборної агітації.
Одночасно вони прагнуть жорсткіше контролювати всякого роду
інформацію. Це прагнення цілком зрозуміле, оскільки публікації в засобах
масової інформації можуть прямо вплинути на результати виборів.
Передвиборча агітація в останні роки набула надзвичайної політичної й
інформаційної важливості. Дедалі більш різноманітними стають і самі засоби
інформації. Засоби міжособистісної комунікації, що слугували цілям
передвиборчої пропаганди в перші роки після державотворення, поступилися
місцем більш витонченим засобам масової інформації.
Політичний вплив засобів інформації полягає в їх здатності
задовольняти комунікативні потреби населення. Чим цінніша інформація,
надана мас-медіа, тим більшого значення набуває засіб масової інформації,
91
підсилюються його політичні позиції, поглиблюється залежність від нього
споживачів. Неформальний обмін інформацією між представниками різних
політичних структур і журналістами слугує важливим комунікативним
каналом, тому що журналісти не тільки одержують робочий матеріал від
політичних діячів, а й забезпечують їх інформацією, добутою з інших
джерел. Політичні діячі мусять боротися за своїх прихильників. Коли засоби
масової інформації часто звертають увагу на певного кандидата, то це може
забезпечити йому суспільне визнання, що, зрештою, вплине як на результати
виборів, так і на його політичний статус.
Варто відзначити, що незважаючи на постійне збільшення каналів
трансляції політичні діячі повинні докладати певних зусиль, щоб домогтися
представництва на телебаченні. Виникнення нових каналів підвищило
ймовірність появи того чи іншого політика на телеекрані, але, на відміну від
досвіду минулих років, для створення привабливого іміджу йому необхідно
брати участь у передачах не одного, а декількох телеканалів і найбільш
рейтингових. Як наслідок, в останні роки у процесі задоволення
комунікативних потреб населення намітилася така тенденція, як готовність
політичних діячів поводитися відповідно до установок різних засобів масової
інформації.
Зважаючи на те, що мас-медіа надають суспільству інформацію про
політичні структури, саме вони формують уявлення про них та про
політичну реальність загалом. Під впливом засобів масової інформації в
Україні відбувається процес олюднення політики, подолання її відірваності
від суспільства, беззастережний авторитету та всемогутності. Як наслідок, у
суспільситві постала принципово інша політична реальність, менш
приваблива, ніж раніше. «Швидкий розвиток і поширення промислових та
споживчих комунікаційних технологій, інтенсивний обіг символічних форм,
частота і різноманітність комунікаційної діяльності – усе це приводить до
трансформації деяких ключових аспектів людського досвіду. Аби успішно
будувати свої системи понять і життєвий досвід, люди мусять постійно
92
відстежувати свої інтереси і бажання, потреби і упередження, звіряючи їх із
тією символічною панорамою, що динамічно розгортається перед ними»
[148, с. 231].
У демократичному суспільстві засоби масової інформації є
компонентами політичної системи поряд із парламентом, виконавчою
владою, незалежним судом і їх навіть називають «четвертою владою» –не в
розумінні «четверта державна», а в розумінні «влада громадянського
суспільства» [49]. Своєрідність ЗМІ полягає в тому, що вони не можуть
самостійно приймати рішень, наказувати, зобов'язувати, притягати до
відповідальності. ЗМІ здійснюють свою політичну, управлінську роль у
політичній системі шляхом обговорення, підтримки, критики й осуду різних
політичних програм, платформ, ідей і пропозицій окремих осіб, громадських
формувань, політичних партій, фракцій й донесення позицій опозиційних
партій до електорату. Цим самим вони виклнують роль своєрідного
громадського контролю і оприлюднення його результатів [71, с. 138–139].
Друковані періодичні видання, телерадіопрограми,
кінодокументалістику, інформаційні агентства, Інтернет, інші періодичні
форми публічного розповсюдження масової інформації рухає журналістика,
що є виразником інтересів суспільства, думок і прагнень різних соціальних
груп, категорій, окремих особистостей. Традиційна журналістика у зв’язку з
технологічними змінами поступово відходить у минуле: «Відцифровані
тексти, аудіо- і відеокліпи в Інтернеті створюють нові можливості для роботи
журналіста. Як наслідок, он-лайнові новини відтворюють більш досконалу
картину життя, подається більша за обсягом інформація, яку можна
сприймати і за допомогою зору, і за допомогою слуху, і обдумати в тексті.
Усе це, безумовно, привносить нову аналітичність, нове уявлення про
розвиток подій. Новий синкретизм сприйняття журналістики розвиває
об’єднавчу синергічну взаємодію засобів масової інформації» [95, c. 44].
Діяльність засобів масової інформації має важливі суспільно-політичні
наслідки, оскільки характер масової інформації визначає значною мірою
93
ставлення громадськості до дійсності й визначає напрями ефективного
соціального розвитку. Зрештою, в основі громадської участі лежить
інформування: з одного боку, громадянин має бути поінформованим, а з
іншого боку, вільний доступ до відкритої інформації щодо процесів
підготовки та ухвалення рішень, а також їх втілення у життя – одна з
найважливіших передумов забезпечення прозорості та підзвітності органів
влади на різних рівнях [96].
Зростаюча присутність на політичній арені засобів масової інформації
дає суспільству все більше можливостей стежити за поточними подіями.
Прийняття рішень, що впливають на долю кожного громадянина, вже не є
перевагою невеликої групи політиків. Дискусії в парламенті, засідання уряду
стають більш відкритими. Більшій відкритості інформації сприяють:
внутрішня конкуренція між засобами масової інформації; розбіжності в
політичних структурах, що зумовлюють необхідність пошуку
альтернативних державно-політичних та державно-управлінських рішень;
розвиток нових технологій у сфері теле- та радіомовлення, що дозволяє вести
багато передач у прямому ефірі, в яких обговорюються конфліктно-кризові
явища, ведуться переговори, відбуваються суспільні протести. Разом з тим
засоби масової інформації здатні поглибити існуюче політичне суперництво,
спричинити викривлення реальних подій та їх результатів, спровокувати в
масовій свідомості негативне ставлення до демократії в цілому.
Медіа-контент значною мірою впливає на формування громадської
думки, а відтак і на політичну свідомість та культуру прийняття рішень
політичною елітою країни. Втім, сьогодні система українських національних
ЗМІ об’єктивно не орієнована на формування розвиненої національної
свідомості та відповідної державно-політичної ідентичності, збереження
культурно-історичної самобутності українського суспільства. Значна частина
ЗМІ у своїй діяльності спрямована в першу чергу на обробку суспільної
свідомості в інтересах різних політичних сил, висвітлює приватні чи
корпоративні інтереси певних фінансово-економічних угруповань. Тому
94
перед українським урядом постають завдання визначення провідної ролі
засобів масової інформації у формуванні політичної культури та свідомості,
створення рівного доступу до інформації з боку всього населення України,
припинення журналістських переслідувань, сприяння об’єктивності та
правдивості інформації тощо.
Таким чином, засоби масової інформації від самого початку були
важливим елементом пропаганди, дезінформації, реклами, поширення
ідеології. Упродовж ХХ століття їх вплив зростав експоненціально внаслідок
розвитку комунікацій та інформаційних технологій. Сучасні ЗМІ стали
потужним інструментом ведення інформаційних війн. Їх вплив на
суспільство, політику, економіку всіх країн світу постійно зростатиме,
різноспрямовано впливаючи на національні держави. Урядам держав все
складніше буде тримати ситуацію під контролем, оскільки вони
перебуватимуть під наростаючим цілодобовим тиском зовнішніх і
внутрішніх інформаційних каналів. Спецслужби та військовий сектор
намагатимуться посилювати свій тиск на цивільні ЗМІ з метою використання
їх потенціалу для досягнення цілей національної безпеки, забезпечення
національних інтересів.
Від поглиблення та опанування великих потоків інформації,
проникнення у світові мережі безпосередньо залежить, як надалі буде
відбуватися процес формування політичної стратегії українського
суспільства. Першочерговими завданнями держави у сфері інформаційної
політики та ЗМІ є забезпечення кожній людині права на одержання,
використання, поширення й зберігання інформації, на вільне вираження своїх
поглядів на основі ефективного її використання для науково-технічного,
культурного, соціального розвитку. Сфера інформаційних відносин в Україні
потребує подальшого вдосконалення. Це стосується, зокрема, таких питань,
як розробка стратегії державної інформаційної політики України;
формування, використання, зберігання й поширення національних
інформаційних ресурсів; підтримка вітчизняної індустрії програмного
95
забезпечення, обмін інформацією в електронній формі, насамперед ведення
електронного документообігу; посилення стану інформаційної безпеки,
захисту державних інформаційних ресурсів, персональних даних; створення
єдиної системи стандартів з інформаційних технологій, узгодження
нормативно-правової бази України з нормами міжнародного права, що
стосуються сертифікації засобів інформатизації тощо.
Сьогодні для українського суспільства важливо виявити точки прояву
нових цінностей, які можуть змінити колишню стратегію розвитку соціуму.
Необхідно вдосконалити інформаційне законодавство, привести його у
відповідність із правилами, визначеними міжнародно-правовими актами;
розробити концепцію інформаційного законодавства, яка регулюватиме
послідовність підготовки відповідних нормативно-правових актів, їх склад та
змістові вимоги до цих документів, пропозиції щодо внесення змін до
цивільного, адміністративного й кримінального законодавства, пов’язаних з
урахуванням особливостей розвитку інформаційного суспільства.
Важливими проблемами стають протидія інформаційним атакам, гібридним
загрозам, захист власних інформаційних каналів, розвиток вітчизняних ЗМІ,
завданням яких є збереження цілісності власного інформаційного поля та
позбавлення супротивника можливості впливати на нього. Слід виходити з
того, що розвиток ЗМІ у політичній площині та підходи до інформаційного
суспільства в Україні можливі лише на основі комплексного підходу, що
містить стратегічне бачення інформатизації суспільства й координується
наявними соціально-економічними, політичними й культурними
пріоритетами держави та міжнародною практикою. На часі вироблення нової
стратегії українських реформ, що містили б перехід від суспільства
споживання до суспільства, в якому превалюватиме престиж духовної й
інтелектуальної сфери. Лише такий підхід дасть нам шанс не опинитися на
обочині історичного розвитку.

96
1.3. Пізнання соціальної реальності крізь призму ЗМІ в епоху
інформаційної експансії: методологічні аспекти

Процеси масштабних цивілізаційних трансформацій на сучасному етапі

швидко змінюють соціальні константи життєустрою планетарної спільноти.
Відбуваються суттєві зміни не тільки у свідомості пересічної людини і
світової спільноти, а одночасно спостерігаються суперечливі процеси у
функціонуванні соціальних систем. Це викликано насамперед зміною самих
основ планетарного життя, що, своєю чергою, визначально впливає на
алгоритми управління суспільним розвитком й потребує принципово іншого
дослідження засобами сучасних суспільних наук. Поряд з цим і теорія, що
стосується інформаційного протистояння, під впливом комплексу
об’єктивних і суб’єктивних чинників пройшла складний еволюційний шлях:
від сприйняття її як допоміжного засобу при вирішенні бойових завдань на
тактичному рівні до надання їй глобальної функції управління політичними
процесами на стратегічному рівні. За цих умов узяти під контроль нову
суперечливу ситуацію у площині соціального розвитку можна тільки завдяки
більш глибокому розумінню процесів, що відбуваються у свідомості людини
і планетарної спільноти.
Проблема свідомості людини і доля планетарної спільноти у контексті
організаційно-політичного процесу постійно знаходиться у полі зору
дослідників від античності до сьогодення. Предметом роздумів античних
мислителів постають особливості ставлення людей до суспільних проблем,
які на той час мали регіональний характер, проте на пізніших етапах
історичного розвитку поступово набули ознак найбільш складних і
небезпечних глобальних викликів на планеті, якими є глобалізація та
інформатизація. В умовах домінування інформації важливим у політичному
житті країни є вибір засобів, якими будуть досягатися варіанти мирного
життя.

97
 Сучасний планетарний світ упродовж останнього часу перебуває в
стані фактичної неоголошеної перманентної війни. Нині вона точиться з
різною мірою жорстокості більш ніж у сорока точках планети. Війна набуває
якісно нових рис, наприклад, стає гібридною, коли фактично зникає межа
між «своїм» і «чужим». Протистояння переміщується у свідомість пересічної
людини, що породжує в масовому масштабі страх і невпевненість цілих
народів у завтрашньому дні. Тому це стало гострою практичною і
теоретичною проблемою на початку ХХІ століття. І пов’язана вона з тим, що
мова йде не тільки про загублене життя десятків, якщо не сотень тисяч
людей, про величезні втрати матеріальних надбань народів, що
десятиріччями будували практичну базу власного життєустрою, а й про наше
теоретичне і практичне нерозуміння того, що відбувається зі свідомістю
планетарного людства, яке під тиском загальновизнаних процесів
глобалізації, інформатизації і значного нарощування потужності
міжнародних комунікаційних мереж стає все більш планетарним, тобто
таким, що розуміє загальні проблеми світової спільноти і налаштоване на їх
позитивне розв’язання. На практиці, на жаль, ми спостерігаємо протилежну
картину. Світ починає інтенсивно глокалізуватись (glokalization), внаслідок
чого у протистояння вже починають масово вступати дрібні групи носіїв
антипланетарних ідей і релігійних фанатиків. Чого тільки варті сплески
нападів на жінок у Європі з боку так званих біженців із країн арабського
світу.
За цих умов перед сучасною політичною наукою постає гостра наукова
й соціальна проблема – пояснити причини й джерела зростання напруження в
сучасному планетарному світі не стільки з погляду поведінки суб’єктивного
чинника, тобто ментальної різницї носіїв агресивної дії, а й з огляду на
необхідність теоретичного аналізу об’єктивованого джерела зростання
політичної напруги, що постійно підтримує в людей і правителів жагу війни,
віддаляє мир і злагоду між народами на невизначений термін. Між тим,
проблемам глобалізації і глобалізаційної свідомості людства останнім часом
98
вже присвячено чимало наукових праць, зокрема: У. Бека, О. Байсхайма,
Е. Гідденса, Н. Харвея, М. Хелда та ін. Звернемося до оцінок причин і
наслідків глобалізації У. Беком. Йдеться, зокрема, про його праці «Що таке
глобалізація» (2001) та «Влада та її опоненти в эпоху глобалізму. Нова
всесвітньо-політична економія» (2007) [15; 16].
У. Бек, вивчаючи цю проблему, дійшов висновку, що сталося
непорозуміння між дослідниками, які в публічних дебатах визначали поняття
«глобалізація» як слово, позбавлене смислу; інші, навпаки, підносять її до
рівня нової долі світової спільноти, що має розв’язати всі її проблеми за
рахунок колективної співпраці народів між собою. Далі У. Бек зазначає, що
поступово дискусія переросла в ділове русло і викристалізувалися, за його
оцінками, два методологічні підходи. Перший підхід – це осмислення і
дослідження глобалізації в дусі зростаючої interconnectedness
(взаємозв’язаності), тобто, у дусі зростаючої кількості переплетінь,
взаємозалежностей, міжнародних потоків, ідентичностей та соціальних
зв'язків. Другий підхід – наголос на «скасування простору часом» завдяки
новим засобам комунікації. «Люди все більше господарюють на
інтернаціональній основі, працюють, люблять, виходять заміж і
одружуються, живуть, подорожують, споживають, харчуються, виховують в
інтернаціональному дусі дітей, існують в узагальненому, нічийному просторі
телебачення та Інтернету; політичні ідентичності і пристрасті теж більше не
коряться заповіді національної моногамії лояльності. Глобалізація вже
мислиться тут не як при першому підході – зростаючої взаємозалежності між
людьми, які продовжують своє існування національно-державними
громадськими просторами, а як внутрішня глобалізація самих цих просторів»
[15, c. 9].
У передмові до праці «Влада та її опоненти в эпоху глобалізму. Нова
всесвітньо-політична економія» У. Бек порушує і розвиває ідею глобалізації
як історичної трансформації [15, c. 9]. Далі він робить висновок: «…те, що
відігравало до теперішнього часу провідну роль у погляді на світ як
99
розрізнення між національним і міжнародним, розчиняється в поки ще
нечітко окресленому силовому просторі всесвітньої внутрішньої політики»
[15, c. 9]. З відси виникає питання: від чого і до чого рухається наш світ?
Тож, «ключова проблема нинішнього «процесуального моменту» саме
в тому, що багато людей (політики, експерти, науковці, журналісти), як і
раніше, думають про нинішній стан як про щось тимчасове. Вони часто
сприймають і трактують його як щось таке, що є «відхиленням від норми»
або просто «транзитним станом» до кардинально іншого «кращого
майбутнього». Ба більше, так думають навіть ті, хто зруйнував цей
світопорядок, який ще кілька років тому здавався нам непорушним…» [263,
с. 7]. Одночасно логічним постає питання про те, яка саме нелюдська сила
створює потяг національних центрів політичної влади до добровільної
реалізації взаємоузгодженої всесвітньої внутрішньої політики?
Відповісти на питання щодо сутності процесу «історичної
трансформації» можливо, якщо обґрунтувати гіпотезу про наявність
планетарної ціннісно-смислової матриці, що обслуговує її соціальний і
політично-організаційний простір, до якого входять національні центри
влади. Інакше кажучи, проблема виникає тоді, коли чинна планетарна
ціннісно-смислова матриця не забезпечує продуктивну життєдіяльність і
розвиток світової спільноти шляхом функціонування у вертикальному
просторі загальнолюдських, регіональних і етнонаціональних цінностей.
Планетарна матриця, що має ціннісно-смислове наповнення, як нервова
система, яка обслуговує життєдіяльність людини, обслуговує гомеостаз і
гомеорез планетарного соціального організму. До того ж смислова складова в
системі саморегуляції соціально-політичного розвитку планетарного цілого,
стаючи чинною, забезпечує його інноваційний розвиток, а ціннісна, навпаки,
утримує соціальну систему в заданому діапазоні можливої трансформації і не
випускає її за ці межі.
Онтологічний аналіз виводить нас на розуміння того, що кожна
національна держава являє собою капсулу/монаду зі своїми цінностями,
100
менталітетом населення і готовністю захищати власне існування при спробі
сусіда зазіхнути на національний простір. Незалежність і суверенітет
держави природно є в такому разі основними ознаками потужності й
самостійності держави. На це працюють усі складники гуманітарної сфери
національної держави – від філософії, релігії, культури, пропаганди й освіти
до правового і судового захисту. Тож, чарунка національної державності
тримається на монадному бутті етносу й пересічної людини в ракурсі
ціннісно-смислової діяльності національного соціуму.
Отже, у ході попереднього цивілізаційного розвитку народи, здатні
створити державу, створили для себе штучний комфортний світ, у якому
відгородилися від усього незрозумілого, неприйнятного з погляду їхньої
релігії, філософії, етики і права. Таке просторове обмеження ціннісно-
смислового навантаження в попередні десятиліття було вимушеним. Його
пояснюють атрибутивні властивості пересічної людини.
Тут позначений не тільки екзистенційний, але й гносеологічний
феномен людської присутності в побудові світу. Річ у тім, що людина
ноументально, у природо-сутнісному бутті кожної хвилини відчуває
інформаційне навантаження в один мільйон біт. Однак освоїти за хвилину
вона в змозі тільки 50 тисяч біт інформації. Тому сприймає дійсність
селективно, вибірково, відповідно до параметрів своїх потреб і життєвих
орієнтацій. Звідси випливає об’єктивна необхідність капсулювання
життєвого простору народу в попередні епохи. Для цього світовій спільноті
потрібно оволодіти модельними формами презентації планетарного життя, як
це роблять, наприклад, політика, мистецтво, наука або релігія.
Це принципово можливо, оскільки в сучасну епоху картина почала
різко змінюватися завдяки виникненню глобальної інформаційної мережі
Інтернет, що функціонує на супутниковому зв’язку, використовує канали
ЕОМ, нову комп’ютерну інфраструктуру колективного планетарного
мислення світової спільноти. Вона і створює можливість здійснювати діалог
у планетарному масштабі на колективній основі. Водночас набуває зрілих
101
рис не тільки «світовий мозок», про який мріяв ще Г. Уелс, а й визрівають
інші елементи нового світоустрою: світова держава, світовий уряд, світове
громадянське суспільство, світовий ринок, планетарна особистість, глобальне
знання, глобальна освіта, світова культура тощо.
Світ стає плинним, незважаючи на те, що людське існування
конституйоване феноменально в певному ціннісно-адаптивному варіанті. Як
зазначає С. Кримський, при цьому «дійсність олюдненого оточення втрачає
риси об'єктивної стихійності. Те, що називають «тверезою дійсністю»,
насправді є компромісом, колажем утопії і життя. Інакше, як показав Є.
Замятін в есе «Герберт Уеллс», дійсність була б не тверезою, а божевільною.
Мабуть, якби ми одного разу встановили, як насправді розпоряджається
людиною розгул світових стихій, цей день став би останнім днем існування
людства. Ось чому наша цивілізація і вибудовує свій, прийнятний для духу
епохи, світ, не завжди вдалий через виконання, але неодмінно
альтернативний викликам безодні» [141, с. 30]. Звісно, що ціннісний
складник духовного універсуму «звів» подібні локалізовані ціннісно-
смислові поля до більш складних сегментів, які мають назву «гілки
цивілізації». Їхнє функціонування забезпечене на основі цінностей
геокультури.
Процес саморуйнації планетарного світу під тиском трансформації
планетарної матриці в бік мережевої структури настільки інтенсивний, що, за
прогнозуванням деяких аналітиків, країни помирають як відносно усталені й
самостійні структури. Наприклад, за прогнозами професора шведської школи
економіки К. Нострема, через 50 років замість 218 країн буде всього 600 міст
[191]. Далі він зазначає, що «вже через 25 років не буде, наприклад, Австрії,
тому що вже зараз Австрія – це Відень і якісь там містечка поруч. Це
станеться через зміну системи сприйняття інформації, розвитку транспорту й
технологій загалом» [191].
Тож, зі зміною структури планетарної матриці відбувається декілька
фундаментальних змін життєустрою планетарної людини, оскільки у
102
просторі підсвідомості світової спільноти збуджуються принципово інші
сегменти архетипів, у просторі свідомості перемішуються ціннісно-смислові
субстрати, а у просторі ноосфери активізуються зовсім інші логічні схеми й
алгоритми впливу на людину. Одночасно це означає, що у сфері
функціонування національних держав визріває світова тенденція зміщення
акценту державної політики, державного регулювання і державного
управління з територіального горизонту у площину регуляції світових
планетарних процесів. Вона ж переносить акцент їхніх організаційних зусиль
із національного і державного рівня в політичний простір міждержавних і
наддержавних утворень.
Такий тектонічний зсув породжує нові форми військових конфліктів і
навіть війн. Генеральний секретар ООН Антоніо Гуттеріш вважає,
наприклад, що світ зіткнувся з необхідністю встановити дозволені рамки
міждержавних кібернетичних атак. Про це він заявив 16 лютого 2018 року у
виступі на 54-й Мюнхенській безпековій конференції, повідомляє з Мюнхена
кореспондент «Європейської правди». Він нагадав, що взаємні удари в
кіберпросторі вже стали реальністю. «Настав час говорити про міжнародні
правові рамки ведення кібернетичної війни», – наголосив генсек ООН [42].
Він запропонував розпочати дискусію з цього приводу на майданчику
Генеральної асамблеї ООН. Як відомо, існують схожі за назвою міжнародні
правила збройних конфліктів. «Закони та звичаї ведення війни» понад 100
років тому були закріплені низкою міжнародних конвенцій, які відтоді багато
разів модифікувалися. Їх порушення є міжнародним злочином.
Для дослідження суперечливості сучасного планетарного світу треба
звернути, на нашу думку, увагу на три суттєві моменти, а саме на те, що: по-
перше, дослідження саморозгортання сучасного планетарного світу слід
вести з принципово інших методологічних позицій; по-друге, глобалізація і
інформатизація породжують одночасно процеси інтеграції і дефрагментації
морфологічної структури планетарного світу, що загострює проблему
культурного співіснування народів; по-третє, свідомість пересічної
103
особистості сьогодні перебуває під шаленою напругою через те, що, з одного
боку, є необхідність оволодівати глобальним знанням, переходити до
космополітичного світогляду і культивувати транснаціональні форми
співжиття, а з іншого – гібридні війни, військові й релігійні конфлікти
збуджують агресивні сегменти планетарної ціннісно-смислової матриці і
одна людина відносно іншої стає запеклим ворогом. Розглянемо ці моменти
більш детально.
Почнемо з першої тези. У методологічному плані в момент зміни
розуміння еволюції планетарного соціального світу, процес пізнання слід
розглядати як «еквінокс». Цим давньогрецьким словом С. Кримський називає
«особливий стан пізнання, в якому воно набуває принципово іншого виду,
іншого способу протікання й іншої місії» [141, с.77]. Специфікою даного
явища у сфері пізнання є те, що відбувається освоєння «третьої правди»,
тобто того шляху істини, що знаходиться вище площини боротьби
альтернатив. «У пункті еквіноксу виникає одночасність часу, тобто
відбувається суміщення сьогодення, минулого і майбутнього, коли, згідно
Гете, «вічністю наповнена миттєвість», коли ідея або образ пронизують
різницю часу у вигляді деякого метаваріанту, що власне і характеризує
абсолютні цінності… Такого бачення досягав, наприклад, Моцарт, який
засвідчував, що уявляє собі усю симфонію одномоментною, тобто бачив її у
цілісному вигляді» [141, с.77].
Історично в різних напрямках класичної гносеології свідомість
розглядалася або здебільшого з суб’єктивної сторони пізнавального процесу
(скептицизм, соліпсизм, трансценденталізм), або ж із боку змісту, тобто в
аспекті предметно-об’єктної орієнтації аналізу пізнання (матеріалістичний
реалізм або панлогічний онтологізм). Інакше кажучи, свідомість виступала то
як суб’єктивна діяльність, то як властивість об’єктивної субстанції (за яку
видавали матерію або ж абсолютний дух). Звернемо увагу на те, що у
пізнанні соціальних процесів відбувся зсув когнітивного акценту дослідників
з процесів минулого на процеси майбутнього часу. І чим швидше рухається
104
планетарний світ, тим далі нам треба заглянути у майбутнє. Тому у науці
зараз у цілому висуваються на перший план акти реалізації гіпотез,
розумових схем та теоретичних моделей; завдання створення об’єктів
отримують пріоритет над їх інтелектуальним освоєнням, що жодною мірою
не применшує гідності теоретичного знання.
Справа в тому, що об’єкти сучасної науки втрачають натуральність
твердих тіл макрооточення людини і виступають (за зразком квантово-
механічних об'єктів) як сузір’я певних можливостей. Пізнання таких об’єктів
і є актуалізацією тих або інших ракурсів потенційного. Тому роздуми
шляхом конструювання стають нормативними в сучасному науковому
пізнанні. Досвід конструювання, в тому числі майбутнього, в сучасній
цивілізації показує, що здійснення актів переходу від теорії до практики, від
минулого до майбутнього, від потенційного до актуального, від природного
до штучного вимагають діяльності особливого типу. Такою діяльністю і
виявляється проектування і його головна концептуальна структура - проект. І
не випадково проектування сьогодні знаходить інтегральний статус і починає
конкурувати з традиційними засобами пізнання і дії, відсуваючи на другий
план навіть теорію як головну форму організації наукового знання.
Актуалізація завдань проектування пов’язана зі станом сучасної
цивілізації, яка маніфестує зростання соціальної небезпеки помилки і тому
стверджує необхідність проектного випробування всього нового. Соціально-
політичні процеси настільки пришвидшились, що ми стали протягом життя
одного покоління свідками народження СРСР і його загибелі. У той час як
вік соціального організму таких величезних країн дорівнює до 200 і більше
років. Тож, людство напередодні ІІІ-го тисячоліття вперше, за висловом К.
Поппера, вчинило абсолютну помилку, коли неймовірні матеріальні та
людські ресурси витратило на утопічні, принципово не здійсненні програми.
Стало ясно, що майбутнє є предмет не передбачення (як стверджують
прихильники утопічних програм та прогностичних ілюзій), а побудови,
оскільки воно не приходить (подібно до нової пори року), а проектується.
105
Отже, альтернативою утопій, які стали справжнім лихом XX ст., виступає
наукова сила проектів як конструктивного надбання сучасної діяльності.
Інша особливість полягає у тому, що сьогодні у дослідженні будь-якого виду
діяльності, а політична тут не є виключенням, акцент зміщується на процеси
«суб’єктивації» і «об’єктивації», на механізм їх взаємодії і специфіку
кінцевих продуктів цих процесів.
Друга теза полягає в тому, що глобалізація й інформатизація
породжують одночасно процеси інтеграції і дефрагментації морфологічної
структури планетарного світу, що загострює проблему культурного
співжиття народів. Значних масштабів у літературі набуло поширення
геополітичних ідей про Світову владу, Надвладу, Глобальний світ, Людину
Всесвіту, Громадянина світу, «планетарну людину», «глобальну
особистість», «жителя ноосфери», Постлюдину, Світове (громадянське)
суспільство, Світове село, Світовий Уряд, Світову Державу, Світовий Суд,
Світовий Банк, Світ-економіку, Світову торгову організацію, Європейський
економічний уряд, Комітет 300, Світову Схему, Середньоазійський
Економічний Союз, Російський світ, планетарний соціальний організм,
соціальну ентропію, космополітизм, що потребують інтелектуального
опрацювання і приведення до узгодженого використання їх смислового
потенціалу в науці про формування «завтрашнього світу» (З. Бжезинський).
Напрацюваннями дослідників майбутньої доби прогнозується
становлення цілісної світсистеми. З цієї проблеми найвідомішою є тритомна
праця І. Валлерстайна «Сучасна світ-система», яка вважається однією з
найкращих робіт із соціальної історії ХХ ст. [358; 359; 360]. Вихід на перший
план у соціально-економічному розвитку таких країн як США, Росія і Китай
підтверджує наявність інтегрованої моделі «центр-периферія» та існування
такого системоутворюючого центру. У той же час ця проблема тісно
пов’язана з проблемою відносин «центр – периферія», зростаючою
соціально-економічною поляризацією між розвиненими і слаборозвиненими
країнами.
106
 За іншими дослідженнями, доводиться гіпотеза про становлення
планетарного соціального організму (В. Бех, О. Рябека та ін.), що швидко
формується на планеті [294; 141]. У монографії «Фантом планетарного
організму: погляд у майбутнє» (2015) обґрунтовується прогностична
концепція становлення протягом ХХІ століття планетарного соціального
організму на основі трьох провідних тенденцій глобалізації сучасного
соціального світу, що ведуть до онтологічної, інформаційної і організаційної
єдності процесів і продуктів: мережевого суспільства, інформаційного
суспільства і організованого суспільства у структурі Світового суспільства
знань. Сутність новоутворення подається авторами як суперечність між
Планетарною особистістю і Світовим суспільством знань, а елементами
організаційного ландшафту є Світове громадянське суспільство, Світова
держава і Світовий уряд. При цьому доводиться, що його життєдіяльність
упорядковується системою саморегуляції, що забезпечує народження
неожиття.
Нова парадигма сприйняття соціального світу має пояснити існування
ціннісно-смислової матриці і лімітрофу в структурі планетарного світу.
Характерною рисою у трансформації морфологічної основи планетарного
світу є зміна чарункової структури на мережеву. Світ стає взаємопов’язаним
принципом мережевості, що нівелює існування національних держав як
чарункових структур. За спостереженнями В. Нікитенко, планетарний світ
розвалився на дев’ять цивілізаційних сегментів (гілок), а саме на
американську, європейську, арабо-ісламську, конфуціанську, православно-
словянську, індуістсько-індійську, японську, латиноамериканську і
африканську [189].
Крім того, планетарний світ має свій соціальний риф – так званий
лімітроф (від лат. Limitrophus – прикордонний), що як геополітичне поняття
згадується вже у Стародавньому Римі. В. Цимбурський стверджує,
наприклад, що «великий міжцивілізаційний пояс (Лімітроф), який тягнеться
від Прибалтики через Східну Європу і, охоплюючи Кавказ, пострадянську
107
Центральну Азію і так звану стару Тибет-Синьцзян-Монгольську Центральну
Азію, закінчується в Кореї». Він констатує, що даний «пояс територій-проток
відділяє Росію від силових центрів, що склалися на платформах інших
цивілізацій» [304]. С. Хатунцев має дещо інший погляд на проблему
Великого Лімітрофу. Він описує Великий Лімітроф як смугу, що тягнеться
від Фінляндії через Прибалтику, Польщу і Західну Україну, далі через
Молдову і Гірський Крим — до Закавказзя та Анатолії. За Каспієм до неї
включають частину Туркменістану, Афганістан, Пакистан, Кашмір, Уйгурію,
щоб, нарешті, через Монголію, Маньчжурію і Примор'я довести її до
Курильської гряди, Алеутських островів і Аляски [299].
Третя теза полягає в тому, що свідомість пересічної особистості
сьогодні перебуває під шаленою напругою із-за штучно навіяних
суперечностей. Тотальний наступ на пересічну особистість у вкрай
агресивній формі сьогодні отримав загальну назву – гібридна війна. У
залежності від класифікації її параметрів ми маємо справу: з інформаційною
війною, якщо для цього використовується інформаційний простір,
наприклад, ЗМІ; кібервійною – якщо у цьому задіяні засоби Інтернету та інші
мережі, наприклад, типу «Фейсбук» або «Твіттер»; медіавійною – якщо в
якості головних інструментів впливу на людину використовуються
специфічні медіазасоби. Гібридною війна стає завдяки нечітким методам
впливу на людину. Загальний характер такого впливу – маніпуляційний.
На рівні підсвідомості людини він збуджує сегменти архетипів страху і
невпевненості у собі й у безпеці, вразливості умов власного життєустрою у
просторі територіальної громади і країни в цілому. Наприклад,
стверджується, що Україна – це не самостійне утворення і що вона в
принципі не може бути суверенною і незалежною державою. На рівні
свідомості людини вплив забезпечується тиском соціальної або так званої
фенотипічної інформації. При цьому специфікою прояву влади медіа-джерел
над пересічною людиною є те, що пряме командування її поведінки
змінюється на психологічне навіювання і, як наслідок, проявляється на
108
практиці безумовною покорою особистості телеглядача або навіть певної
маси населення пропагандистським закликам. Останні зазвичай спрямовані
на формування у свідомості людини спотвореного суспільного ідеалу,
наприклад, певного способу життя людини або негативного ставлення до
органів державної влади.
На рівні надсвідомості людини ми спостерігаємо наслідки реакції
пересічної особистості на впливи гібридної війни завдяки замінам домінанти.
Надсвідомість завжди орієнтована на задоволення домінуючої потреби,
конкретний зміст якої каналізує напрям «психічного мутагенезу». Таким
чином, «психічні мутації» спочатку носять непередбачуваний, але
невипадковий характер. В цьому сенсі звернемо увагу на основні властивості
домінантного вогнища, що встановлені О. Ухтомським: підвищена
збудливість, інерція в часі (домінанта існує, хоча роздратування завелике) і,
найголовніше, здатність інтегрувати зовнішні подразники,
«самопідживлюватися ними» [293]. 
Атрибутивна властивість домінанти полягає в утриманні людини у
стані безперервного збудження. Діяльність людини багато в чому
визначається стійким осередком підвищеної збудливості в корі і / або
підкірці головного мозку. Це і є таємниче «щось». Домінантний осередок
здатний інтегрувати зовнішні подразники до цієї домінантної потреби дію
усіх інших подразників. При цьому виявляється, що «немає сенсу входити в
суперечки і дебати тому, що, якщо склалася домінанта, її не подолати
словами і переконаннями, – вона буде ними тільки харчуватися і
підкріплюватися. Це тому, що домінанта завжди самовиправдовується, і
логіка – слуга її», – писав О. Ухтомський [293]. Це означає, що надсвідомість
завжди «працює» на задоволення потреби, що стійко домінує в ієрархії
мотивів даного суб’єкта. Гібридна війна спеціально вводить у надсвідомість
пересічної людини хибний орієнтир і робить його домінуючою потребою.
Ефект значно зростає, якщо агресору вдалося вплинути на масу людей, як це
було у випадку з окупацією Криму. Так, наприклад, за спостереженням В.
109
Нікитенко, у центрі уваги американської нації є домінування у світі,
європейської – гуманізм, арабо-ісламської – релігія, китайської –
продовження роду, православно-слов’янської – продукування духовності,
індійсько-індуїстської – збереження кастової ієрархії, японської – робота,
латиноамериканської – пошук ідентичності і утвердження власної
індивідуальності, африканської – забезпечення продовольчої проблеми [189].
Ясно, що кожна з них націлена на захист власної потреби, у першу чергу, а
вже потім звертається до планетарних потреб. Цим моментом можна
пояснити важкий процес прийняття на національному рівні міжнародних
угод, що стосуються екологічних проблем.
Залежно від того, які властивості притаманні даному соціуму,
заангажованою гібридними технологіями людиною здійснюється вибір
власної поведінки у новостворених умовах. Процеси адаптації – це врешті
архетипи соціальної поведінки, за допомогою яких людина несвідомо
конструює свою життєву реальність, свій життєвий шлях, зберігає той
спільний для людини і соціуму простір сенсу, втрата якого ініціює життєву
кризу індивіда й актуальну потребу в будь-якому возз’єднанні з соціумом.
Жодний індивід, жодна соціальна група неспроможні вільно, лише за
власним бажанням, винайти нові (такі, яких би не було в архетипі) форми
вирішення конфліктів і дисонансів.
Для розуміння реальних та потенційних загроз інформаційному
простору України необхідно дати попереднє визначення відповідних
основних понять, які супроводжують поняття «інформаційна війна» та
«гібридна війна», що на сьогодні вже можуть вважатися
загальнозрозумілими в своїх основних характеристиках.
Масова свідомість – рівень суспільної свідомості, що формується під
впливом засобів масової інформації і стереотипів масової культури. Масова
свідомість зазвичай характеризується розірваністю, суперечливістю,
непередбачуваними змінами поведінки людей в тих чи інших ситуаціях. В
умовах інформаційної війни вона використовується суб’єктами негативних
110
інформаційно-психологічних впливів, пропагандистських засобів як чинник
забезпечення ідеологічно спрямованої діяльності з тим, щоб змінити дії та
очікування населення в бажаний для зацікавленої групи спосіб. Для масової
свідомості властиві аморфність, невизначеність і розмитість її меж як у
кількісному, так і в якісному відношеннях. У її середовищі зберігаються
традиційні уявлення, соціальні норми, цінності, сформовані у процесі
спілкування і обміну інформацією. На думку американського вченого Дж.
Лалла, суспільство з масовою свідомістю таїть у собі потенційну небезпеку
скочування до тоталітаризму: «Серед глобальної економічної кризи, зі
страхом перед майбутнім, переконані у своїй «етнічній вищості»,
підбурювані потужними лідерами і системою репресій, народи Німеччини та
Італії стали пішаками у політичній грі в часи фашизму та нацизму в
індустріальній Європі. Мас-медіа відіграли у цьому ключову роль» [148, с.
106].
Масова свідомість відзначається дуалістичним характером, свідомим і
несвідомим розумінням дійсності. «З одного боку, зростання культури,
освіти, поінформованості розширює можливості раціонального осмислення
суспільних проблем, з іншого – нерівномірність цих процесів, ускладнення
суспільного життя, його суперечності заважають людині створити системний
образ соціальних подій і проблем» [26, c. 11]. Така її сутність дозволяє в
умовах інформаційної війни віднаходити можливості для маніпулювання нею
в тих чи інших масштабах – на національному чи регіональному рівнях. В
сучасних умовах вплив на масову свідомість здійснюється за допомогою
фейкових новин з використанням підроблених текстів, штучно створених
фото-, відео- або аудіозаписів. Поширення фейкової інформації відбувається
протягом незначного часу, тоді як процедура її спростування є досить
проблематичною та тривалою, як і притягнення до юридичної
відповідальності осіб, винних у її розповсюдженні.
Маніпулятивні інформаційні технології – сукуного стану справ;
продукування вигаданих версійність методів, програмно-технологічних
111
засобів, що забезпечує збір, обробку і поширення інформації з метою
деструктивного впливу на масову свідомість населення. Означені технології
спрямовані на зміну напрямку активності людей і передбачають:
впровадження певних ідей, установок, мотивів поведінки, вигідних суб’єкту
впливу; дозування інформації, апелювання до недостовірних її джерел;
змішування фактів з усякого роду припущеннями, гіпотезами, чутками з
метою внести плутанину в знаходження істинного стану справ; продукування
вигаданих версій і поширення їх через нейтральні засоби інформації. О.
Бойко звертає увагу на такі маніпулятивні інформаційні технології як:
«домінування форми над змістом» з акцентуванням уваги не на суті
проблеми, а на формі її подання; викривлення інформації шляхом часткового
посилання на джерело або його вільна інтерпретація; підміна істинності
утилітарною корисністю; «стимулювання сліпого дотримання принципів,
канонів, догм, ритуалів, що призводить до ігнорування або заперечення
реальних фактів»; апелювання до думки більшості, яка «формально
спирається на інспірований «глас народу»» [26, с. 181–183].
Нейролінгвістичне програмування (НЛП) (англ. neuro-linguistic
programming, NLP) – спосіб з’ясування закономірностей і
моделювання людської поведінки, програмування мислення, емоцій, а також
передачі виявлених моделей іншим людям. Застосовується
у психотерапії та практичній психології. Застосовується в інформаційних
війнах як можливість проникнення в підсвідомість, зміни чи трансформації
думок, поглядів, ідеалів. НЛП сприяє формуванню такої поведінки окремої
людини, групи, мас, яка б максимально сприяла завоюванню, використанню
та втриманню влади, перемоги в політичному та збройному протистоянні
ворогуючих сторін.
Серед зарубіжних науковців, які займались проблемою методів
психологічного впливу, слід відзначити Е. Роббінса, М. Дейвіна, С. Шарлі, С.
Холла, Р. Бендлера, Дж. Грюндера. Серед пострадянських – О. Ситиникова,
С. Горіна, А. Куртова, М. Кагана, О.Толпигіна, М. Холодну, Г. Почепцова.
112
Аналіз досліджень цих вчених засвідчує, що в політичному протистоянні
перемагає, як правило, той, хто застосовує найновітніші, нестандартні
інформаційно-психологічні технології, зокрема НЛП, що останнім часом
активно застосовується в політичних баталіях та локальних міждержавних
конфліктах.
Нейролінгвістичне програмування стали активно апробовувати та
застосовувати спочатку у військовій сфері, а потім у бізнесі та політиці.
Напрацювання фахівців з НЛП вказують на те, що якість і послідовність
переживань залежать від форми почутого висловлювання, а значення
висловлювання формується слухачем залежно від порядку слів у реченні, їх
інтонаційного наголосу. Технології НЛП враховують особливості системи
кодування і декодування інформації у процесах спілкування. Теоретики НЛП
вважають, що людина підсвідомо надає перевагу візуальній (зорові образи),
аудіальній (слухова пам’ять) та кінестетичній (досвід рухів, дотиків) формам
отримання й передавання суттєвої інформації. Зокрема, психотехніки НЛП
враховують те, що під час вербального спілкування людина не лише
опрацьовує, але й передає унікальним чином інформацію іншим людям.
Використання технік НЛП потребує від виконавця ґрунтовного знання
людської психології, швидкого реагування і вміння налагоджувати контакт.
Тенденції сучасної політичної дійсності засвідчують, що маніпулювання
громадською думкою в умовах інформаційного протистояння набуває щодалі
важливішого значення, і не останнє місце в цьому процесі належить методам
нейролінгвістичного програмування.
Спеціальні інформаційні операції (СІО) – це спланований вплив на
свідомість і поведінку ворожої, дружньої або нейтральної аудиторії за
допомогою використання певним чином організованої інформації та
інформаційних технологій для досягнення певної мети. Такі операції
«різняться за об’єктами спрямування і схемами здійснення, але за змістом і
завданням вони єдині і полягають у поширенні певним чином організованої
інформації з метою вигідного психологічного впливу на дружню або ворожу
113
аудиторію для досягнення тих чи інших переваг (військових, політичних,
економічних)» [275, с. 88].
У минулому ледве не єдиним таким засобом була військова сила. В
кінці XX століття люди відкрили для себе новий вид зброї – інформаційно-
психологічний. У наш час інформаційно-психологічна війна
супроводжується впливом на людську свідомість, причому
найрізноманітнішими і витонченими способами. Цього вдалося досягти
завдяки новим технологіям, які винаходилися спеціально для ведення цієї
війни чи пізніше пристосовувались для неї. Інформаційно-психологічна війна
складається з дій, що вживаються для досягнення інформаційної переваги в
забезпеченні національної військової стратегії шляхом впливу на інформацію
та інформаційні системи супротивника з одночасним зміцненням і захистом
власної інформації та інформаційних систем. Сучасні держави добре
розуміють значимість політико-психологічних засобів інформації, особливо у
випадку воєнного часу. Так, у рамках Міністерства оборони Швеції
сформована відповідна служба психологічного захисту, яка у воєнний час
зорієнтована на роботу з чутками, а в даний час приділяє основну увагу
кризовим комунікаціям. Дотичним до означеного поняття є поняття акти
зовнішньої інформаційної агресії (АЗА) – легальні та / або протиправні акції,
реалізація яких може чинити негативний вплив на безпеку інформаційного
простору іншої держави.
СІО та АЗА передбачають психологічні дії зі стратегічними цілями,
психологічні консолідуючі дії та психологічні дії з безпосередньої підтримки
бойових дій. Вони поділяються на такі види: операції, спрямовані проти
суб’єктів, які ухвалюють рішення; операції, спрямовані на компрометацію,
завдання шкоди опонентам; операції, спрямовані на політичну (економічну)
дестабілізацію. СІО та АЗА можуть проводитись спецслужбами, насамперед
іноземних держав, у формі таємних операцій та акцій негативного, нерідко
деструктивного ідеологічного, ідейно-політичного та соціального впливу на
особу, групу осіб або суспільство в цілому з метою їх переорієнтації на інші
114
цінності та ідеали, підштовхування до протиправних дій у напрямку підриву і
послаблення державного та суспільно-політичного ладу для вирішення
завдань здійснення вигідного впливу.
Слід зазначити, що СІО та АЗА здійснюються шляхом розповсюдження
інформації певного роду різними способами. Це використання
комунікативних технологій впливу на масову свідомість із довготривалими
чи короткотривалими цілями. Вони створюють загрозу не тільки своїм
існуванням як явища, а й тим, що можуть збуджувати та скеровувати такі
процеси, масштаби яких у багато разів більші за саму операцію чи акцію.
Саме зазначений вид інформаційної боротьби, як правило, спрямований на
переорієнтацію окремих осіб, їх груп чи суспільства в цілому на інші
цінності та ідеали для послаблення політичного і соціально-політичного
устрою. У разі, коли заходи безпосереднього інформаційного підриву є
інструментом політичної розвідки, їхня мета також має політичний характер.
Отже, СІО та АЗА передбачають заподіяння шкоди життєво важливим
інтересам у політичній, економічній, науково-технічній, соціальній чи будь-
якій іншій суспільній сфері життя держави та, на цій основі, здійснення
вигідного впливу для отримання переваг у тій чи іншій галузі.
Кіберзлочинність – злочинна діяльність, пов’язана з використанням
новітніх інформаційних технологій і глобальних мереж. Згідно з
рекомендаціями експертів ООН, термін «кіберзлочинність» включає будь-які
злочини, скоєні в електронному середовищі. Такі злочини класифікуються на
міжнародному рівні наступним чином: незаконний доступ до комп’ютерної
системи чи певної її частини; пошкодження, видалення або зміна
комп’ютерних даних; блокування управлінських систем певних урядових,
банківських, бізнесових та інших офіційних установ; вплив на особистість
шляхом збору персональних даних, атаки на персональні комп’ютери.
Кіберзлочинність спонукає уряди різних країн до захисту інформації,
технічної підтримки та відповідного обслуговування інфраструктури. Як
альтернатива кіберзлочинності, останнім часом сформувалось поняття
115
«кібербезпека». Американські фахівці з цифрових технологій Е. Шмідт і Дж.
Коен з огляду на її забезпечення зазначають: «Технологічні компанії й ті, що
гарантують кібербезпеку, виконуватимуть у ХХІ столітті ту ж роль, що
корпорація Lockheed Martin – у ХХ. Лідери традиційної оборонної
промисловості, як-от Northrop Grumman і Raytheon, уже співпрацюють з
урядом США над інфраструктурою кібербезпеки. Виробники зброї,
авіаконструктори та інші представники воєнно-промислового комплексу
нікуди не зникнуть, адже звичайне військо завжди потребуватиме автоматів,
танків і гелікоптерів, але великі військові організації, більшість з яких уже в
приватній власності, виділять частину бюджету на технічну підтримку» [312,
с. 105].
Медіа-політика – цілеспрямоване оприлюднення засобами масової
інформації політичних подій, що включає, з одного боку, їх
інструменталізацію, а з іншого – інсценування псевдоподій. На макрорівні
включає відносини у політичній системі, на мезорівні – формування
конкретних взаємовідносин між політикою і ЗМІ, на мікрорівні –
висвітлення діяльності суб’єктів медійної політики. У науковій літературі,
що стосується медіа-політики зазвичай висвітлюються роль ЗМІ як чинника
впливу на громадян, як технологічного засобу, що передає інформацію, але
не зачіпає політичних інтересів людини, як інструмента конструювання
політичної реальності, як механізму раціоналізації та віртуалізації
політичного процесу.
Взаємовідносиниолітики і мас-медіа залежить від типу правлячого
політичного режиму й відповідно можуть бути тіньовими, напівтіньовими та
публічними. Сучасні технології дозволяють посилити вплив владних
структур на різні сегменти політичного розвитку, покращувати
інформованість представників влади й суспільства щодо поточних
політичних подій. Виступаючи засобом передачі інформації, ЗМІ не
обмежуються цією роллю й активно впливають на масову свідомість та
політичну ситуацію в державі.
116
 До проблем, що стоять на заваді формування демократичної медіа-
політики в Україні, можна віднести: прагнення медіа-компаній отримати
прибуток ціною втрати національних цінностей і моральних принципів
всередині даної галузі; залежність ЗМІ від політичних уподобань власників
інформаційних ресурсів; домінування технологій шоу-бізнесу в формуванні
політичних комунікацій; відсутність на законодавчому рівні чітко
встановлених відносин між ЗМІ та їх власниками; нездатність ЗМІ
представити широкий спектр думок і надати рівний доступ до медійного
контенту всім суб’єктам політичного процесу.
Медіакратія – «здатність ЗМІ впливати на громадську думку,
формувати позицію в суспільстві щодо тих чи інших явищ, подій, процесів»
[216, с. 435]. Медіакратія означає залежність ЗМІ від держави, бізнесу,
багатих власників (олігархів) чи певних політичних сил, угруповань; злиття
їх із владою, великим бізнесом та обслуговування їхніх інтересів. Завдяки
своїм необмеженим комунікативним властивостям ЗМІ можуть суттєво
впливати на виборчий процес, формування державних органів, відбір
представників правлячої еліти. Медіакратія означає насамперед зрощування
медіа і політики у процесі здійснення елітними групами владних
повноважень. Вона розглядається в науці як модель спотвореної демократії,
самодостатня система, в якій політики перестають самостійно мислити й
потрапляють у цілковиту залежність від ідейних конструкцій, сформованих
засобами масової інформації. Соціально-політичний вплив медіакратії
означає: переважання негативних думок і соціальних установок у суспільстві,
підрив соціального потенціалу на користь ЗМІ; деградацію політичного
дискурсу, стимулювання байдужості, втоми від політики на рівні масової
свідомості; залежність політичного процесу від правлячої еліти, «партії
влади», безальтернативного лідера тощо.
На думку С. Бодрунової [25, с. 214], першочерговими завданнями
дослідження медіакратії у подальшому мають стати:

117
 1) пошук і аргументація наукового методу визначення параметрів (та їх
індикаторів) у матриці медіакратизації;
2) визначення самих параметрів і кластерів аналізу;
3) виявлення групи індикаторів медіакратизації на перетині кластерів і
параметрів аналізу, визначення їх релевантності й вимірюваності;
4) пошук методу визначення відносного (кількісного) вираження
індикаторів у порівняльній перспективі;
5) визначення значень індикаторів для кожної з досліджуваних у
порівняльній перспективі політій;
6) побудова інтегрального індексу медіакратизації демократичних
політій на основі показників індикаторів, пошук формули такого індексу;
7) виявлення моделей медіакратизації влади в суспільстві
(медіакратичних моделей) на основі виявлення груп політій зі схожими
показниками індикаторів і порівняльного аналізу таких груп політій;
8) виявлення і перевірка меж застосовуваності медіакратичних моделей
у стійких і транзитивних демократіях.
Медіа-громадськість – організована спільнота, що відзначається
здатністю за допомогою засобів масової інформації чинити цілеспрямований,
чітко визначений вплив на політичну владу. Перевагою медіа-грамотності є
те, що вона закріплює за собою лідерство у громадянському суспільстві.
Недолік медіа-громадськості «полягає в тому, що на неї чиниться особливо
сильний вплив «згори», тобто джерела (влади) і особливо слабкий «знизу»,
тобто адресата (населення) [314, с. 69].
До характерних рис медіа-громадськості відносяться: високий ступінь
структуризації при невизначеній кількості учасників комунікації; здатність
до тривалої публічної комунікації (через радіопрограми, пресу, канали
телебачення та ін.); чітке розрізнення доповідача (політичні еліти через
посередництво ЗМІ) та реципієнта (споживачі інформаційних засобів);
необмеженість суспільного простору за часовими, географічними та
демографічними показниками; можливість чіткого розмежування
118
суспільного і приватного просторів. В сучасних умовах медіа-громадськість
тяжіє до фрагментації, причина якої «полягає у постійному збільшенні й у
зростаючій диференціації пропозицій мас-медіа, а також в індивідуалізації
медіа-споживачів» [314, с. 70].
Діджиталізація – переведення інформації в цифрову форму,
трансмісія даних, закодованих у дискретні сигнальні імпульси. Країнами-
лідерами з розвитку діджиталізації у сфері економіки на сьогодні є Сінгапур,
Велика Британія, Нова Зеландія, Об’єднані арабські Емірати, Естонія,
Японія, Ізраїль. У багатьох державах цифрові технології є невід’ємною
складовою мілітарної інфраструктури. Цифрові технології в сучасних умовах
застосовують спецслужби національних держав, політизовані радикальні
організації, терористичні угруповання, кримінальні структури,
транснаціональні корпорації та ін. Трансформація інформаційної війни,
зокрема, включає: «ведення електронної боротьби; одержання розвідувальної
інформації шляхом перехоплення й розшифровки інформаційних потоків;
здійснення несанкціонованого доступу до інформаційних ресурсів із
наступною їх фальсифікацією чи викраденням; масове подання в
інформаційних каналах супротивника чи глобальних мережах дезінформації
для впливу на особи, які приймають рішення; одержання інформації від
перехоплення відкритих джерел інформації» [91].
«П’ята колона» – науково-публіцистичний політичний термін, що
сформувався в часи громадянської війни в Іспанії в кінці 30-х років ХХ ст.
Позначає «людей, чиї дії викликають тривогу в країні, а їх зв’язки із
закордоном залишаються таємницею для широкого загалу» [66, с. 4]. Явище
п’ятої колони має надзвичайно важливе значення для його осмислення в
Україні в умовах розв’язаної Російською Федерацією збройної агресії та
інформаційної війни. З огляду на світовий досвід та ситуацію в Україні до
складу п’ятої колони можуть належати:
-представники етнічних меншин (німецькі національні меншини у
державах Центральної та Східної Європи в часи гітлерівської Німеччини;
119
представники російської національної меншини в Україні після 2014 року та
в період, що передував анесії Криму й окупації частини Донбасу);
-ренегати, тобто люди, що зраджують свої ідеали, переконання,
громадянство, військову присягу й переходять до табору противника
(частина українських військових в Автономній Республіці Крим, що зрадили
Україну в 2014 р.);
-бюрократія (представники євробюрократії та українські чиновники,
що перебувають у сфері фінансового, ідеологічного та іншого впливу
Російської Федерації);
-бізнес-еліти (українські олігархи, представники великого бізнесу,
міцно пов’язані з російськими ресурсами і агентами впливу);
-партійні та громадсько-політичні угруповання (суспільно-політичні
організації України з проросійською орієнтацією; партії комуністичного
спрямування, орієнтовані на відновлення тоталітарної супердержави);
-церковні діячі та їх прихильники (УПЦ Московського патріархату,
метою якої є збереження духовної монополії на українських теренах).
Визначальну роль у деструктивній діяльності п’ятої колони відіграють
засоби масової інформації. У відповідності з цим дослідник явища п’ятої
колони в сучасній Україні І. Діяк зазначає: «Треба дивитися на світ своїми
очима, а не очима олігархічних або російських медіа-каналів. У пресі й
телерадіоефірі потрібно розгорнути велику інформаційну кампанію для
розвінчування п’ятої колони, викриття її справжньої сутності і справжніх
цілей» [66, с. 93].
Медіа-тероризм – залякування цільової аудиторії терористами
(терористичними організаціями) з метою реалізації політичних, соціальних та
інших цілей шляхом поширення в інформаційному просторі через мас-медіа
почуття страху, що виникає в результаті факту (або загрози) нелегітимного
насилля. Зазначене поняття є похідним від ширшого поняття –
інформаційний тероризм, що означає «використання технологій, засобів

120
масової комунікації, поширення інформації з метою цільового впливу на
обраний об’єкт, його дискредитації» [173, с. 78].
Медіа-тероризм став сьогодні одним з найбільш небезпечних явищ
соціально-політичного життя. Його постійна трансформація, зростання
деструктивного потенціалу й поява нових форм викликають природне
занепокоєння. З локальної тактичної загрози він перетворився на загрозу
глобально-стратегічну. Ставши міжнародним, медіа-тероризм зачіпає
найрізноманітніші сторони політичних, економічних, геополітичних,
екологічних, міжнародних і гуманітарних відносин. Характеризуючи
зазначене явище, Д. Ліллекер зазначає: «На самім ділі, тероризм слід
розглядати як частину давньої традиції прямої дії: дії, до яких вдаються
групи, котрі за звичайних, нормальних обставин не мають доступу до
новинного порядку денного. Ці групи відрізані від доступу до суспільної
сфери, часто з політичних і економічних мотивів, тому звертаються до
тактик, які шокують, приваблюють увагу ЗМІ і, таким чином, встановлюють
новинний порядок денний» [154, с. 281].
Основним завданням медіа-тероризму є залучення уваги громадськості
різних країн з метою примусити її чинити тиск на уряди задля зміни їх
політики відносно того чи іншого питання. В умовах інформаційного
суспільства терористи апелюють до зарубіжних аудиторій та
інтернаціоналізують свої проблеми. Цілі, завдання, використовувані методи
медіа-терористичної діяльності спричиняють зближення медіа-тероризму з
інформаційною війною. Чим вищою і могутнішою є роль мас-медіа, тим
ширшим є поле потенційного впливу тероризму на суспільство, тим
результативнішою є їхня діяльність. Однією з основних причин виникнення
медіа-тероризму є існування в кожному конкретному суспільстві й у світі в
цілому затяжних невирішених соціальних і політичних конфліктів.
Якщо розглядати медіа-тероризм як інтенсивне використання засобів
мас-медіа (включаючи супутникове телебачення, Інтернет, стільниковий
зв’язок та ін.) на етапі розповсюдження меседжів про терористичний акт і на
121
попередніх етапах – створення терористичного угруповання, залучення
терористів, пошуку джерел фінансування, встановлення зв’язків між
угрупованнями, то інформаційна війна та її засоби можуть слугувати
ефективним інструментом в антитерористичній боротьбі. У ході
протистояння супротивники можуть використовувати і часто
використовують однакові засоби. Звичайно, антитерористична діяльність не
може включати засоби, використовувані терористами, якщо мова йде про
розвинене демократичне суспільство. Разом з тим медіа-тероризм, зважаючи
на його важковловимість, складність у прогнозуванні й поясненні,
різноманітність проявів, потребує складного й широкого інструментарію
антитерористичної діяльності.
Інтернет-політика – процес впровадження у Всесвітню мережу
політичної активності партій, громадських об’єднань, представників влади,
політичної еліти і лідерів, громадськості, окремих осіб. Зазвичай означені
суб’єкти використовують Інтернет з метою більш досконалого забезпечення
взаємозв’язку між суспільною і політичною сферами, а також для реалізації
завдань здобуття політичної популярності, прихильності якомога ширшої
аудиторії, масового суспільства в цілому. Стосовно перспектив розвитку
Інтернет-політики на сьогодні не існує однозначної думки. Частина фахівців
вважають, що «віртуальна природа Інтернет-політики слугує основою для
створення фальшивого, несправжнього суспільства». Інші виходять з того,
що на даний час покоління людей, які постійно підключені до Всесвітньої
мережі й досконало володіють комп’ютерною технікою, «відчувають, що,
беручи участь в Інтернет-політиці, вони забезпечують собі представництво»
[154, с. 103–104].
Отже, процеси глобалізаціїі та інформатизації змінюють чинну
ціннісно-смислову матрицю життєустрою планетарної спільноти з
чарункового типу на мережевий, що спричинює багато морфологічних і
функціональних наслідків. По-перше, розмиваються кордони між
національними державами, а самі ціннісно-смислові детермінанти
122
життєустрою народів набувають нечітких обрисів. По-друге, пріоритети
національної політики кожної окремої гілки цивілізації поступово
трансформуються в розв’язання потреб планетарного характеру. По-третє,
на наших очах відбувається світова тенденція зміщення акценту державної
політики, державного регулювання й державного управління з
територіального горизонту в площину регуляції світових планетарних
процесів. По-четверте, формування гібридного світу іманентно несе в собі не
тільки нові форми життєустрою і комунікацій, а й гібридні форми
протистояння, наприклад, гібридні конфлікти і навіть гібридні війни. Наступ
на свідомість пересічної людини ведеться з використанням усього
накопиченого медіаресурсу, що є у розпорядженні агресора. І немає
значення, це гібридна війна, маркетингова стратегія чи просто політична
реклама. Від їх натиску людина може захистити себе шляхом формування
високої політичної культури, зрілої організаційної свідомості [124] і
активізації власної системи внутрішньоособистісних фільтрів [21]. Або
шляхом ідеологічного несприйняття агресивної поведінки сусіда і його
прибічників, як у органах державної влади своєї країни, так і у просторі
власної територіальної громади. Зміни у морфології планетарної системи
обумовлюють глобалізацію свідомості пересічної особистості у напрямі
цілісного бачення соціального світу. Зрілість соціального організму планети
досягла такого ступеня, що дослідники спроможні цілісно схоплювати
картину світу образами. За цих умов свідомість пересічної особистості
трансформується у напрямі колективної свідомості, мейнстрим якої є чітким,
незворотним і таким, що посилюється завдяки використанню штучного
інтелекту, а колективна свідомість віддзеркалює глобалізацію планетарного
життя і створення цілісного планетарного соціального організму з
розвиненим органоценозом, тобто супроводжується створенням низки
робочих органів планетарного призначення. При цьому, слід мати на увазі,
що спротив становленню планетарної свідомості чинить гібридна війна з
усіма її атрибутами, яка відзначається деструктивною здатністю до
123
формування у свідомості людини хибної соціальної та індивідуально
зумовленої домінанти.
Розглянувши у першому розділі поняття і феномен «інформаційної
війни», подвійну приррду засобів масової інформації, особливості пізнання
соціальної реальності в епоху інформаційної експансії, можна зробити
наступні висновки.
Необхідність поглибленого політологічного осмислення поняття і
феномена «інформаційна війна» в сучасних умовах пов’язана з його
перетворенням на всеосяжну, цілісну стратегію, покликану супроводжувати
командування та управління збройними силами, а також реалізацію
геополітичних амбіцій окремих національних держав. Зазвичай цей різновид
технологічного та політичного протистояння відбувається між людськими
спільнотами, що володіють різними, взаємовиключними системами
цінностей, політичними режимами та ідеологією. Суб’єктами інформаційної
війни виступають сепаратистські рухи, протиборчі сторони в громадянській
війні, терористичні організації, агенти певних політичних впливів
(етнонаціональні спільноти, громадські об’єднання, групи тиску, політичні
актори, окремі особи). Специфічною ознакою інформаційної війни є те, що
вона стає безперервною й відбувається не лише під час збройного,
політичного, чи економічного протистояння, а й у мирний час. Засоби, що
використовуються в інформаційній війні можуть бути найрізноманітнішими
– від відвертої брехні, «брудних» технологій, «чорного» піару до засобів
подачі інформації з істинним змістом, поширення бажаної та блокування
небажаної інформації. Інформаційна війна має на меті порушення єдності в
суспільстві, провокування розколів, розбрату, ворожнечі між соціальними,
етнічними групами. Прикладом сучасної інформаційної війни з
використанням усіх її можливих засобів є агресивна політика Російської
Федерації по відношенню до України.
Засоби масової інформації є важливим елементом інформаційної війни.
Саме на основі використання їхнього потенціалу сформувалися такі потужні
124
чинники політичного впливу як пропаганда, дезінформація, політична
реклама, міфологізація суспільних процесів. Їх вплив на суспільство,
політику, економіку всіх країн світу постійно зростає. Спецслужби та
військовий сектор посилюють свій тиск на цивільні ЗМІ з метою
використання їх потенціалу. В сучасних умовах слід виходити з того, що
розвиток ЗМІ у політичній площині та розуміння функціональних
можливостей інформаційного суспільства доцільні лише на основі
комплексного підходу, що містить стратегічне бачення інформатизації й
координується наявними соціально-економічними, політичними й
культурними пріоритетами держави та міжнародною практикою. Від
поглиблення та опанування великих потоків інформації, проникнення у
світові мережі безпосередньо залежить, як надалі буде відбуватися процес
формування політичної стратегії українського суспільства. Першочерговими
завданнями держави у сфері інформаційної політики та ЗМІ є забезпечення
кожній людині права на одержання, використання, поширення й зберігання
інформації, на вільне вираження своїх поглядів на основі ефективного її
використання для науково-технічного, культурного, соціального розвитку.
Сфера інформаційних відносин в Україні потребує подальшого
вдосконалення. Це стосується насамперед розробки адекватної стратегії
державної інформаційної політики України, орієнтованої на посилення стану
інформаційної безпеки, захисту державних інформаційних ресурсів,
вироблення ефективних механізмів убезпечення українського суспільства від
інформаційних атак, гібридних загроз.
У процесі осмислення причин і наслідків інформаційних війн
необхідно особливу увагу звернути на зміну ціннісно-смислової матриці
життєустрою планетарної спільноти, виникнення явища мережевих
відносин. Зазначене зумвлює формування латентного гібридного світу й
відповідних форм протистояння у вигляді гібридних конфліктів і навіть
гібридних воєн. Зміни у характері планетарної системи обумовлюють
глобалізацію свідомості пересічної особистості у напрямі цілісного бачення
125
соціального світу, вироблення Зрілість колективної свідомості, спроможної
віддзеркалювати глобалізацію планетарного життя, можливості подолання
хибної соціальної та індивідуально зумовленої домінанти.
У першому розділі використані матеріали, оприлюднені у попередніх
публікаціях автора: «ЗМІ і інформаційна війна» (2018) [99, с. 86–92];
«Поняття і феномен «інформаційна війна»: визначальні характеристики»
(2018) [106, с. 3–14]; «Сучасні ЗМІ як інструмент інформаційної війни»
(2018) [111, с. 77–82]; «Упровадження публічної політики засобами масової
інформації в умовах інформаційної війни» (2018) [112, с. 144 – 155]; «Роль
засобів масової інформації у політичній стратегії інформаційного
суспільства» (2019) [108, с. 53–57].

126
Розділ 2. СПЕЦИФІКА ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОТИБОРСТВА В
ЗАГАЛЬНОЦИВІЛІЗАЦІЙНОМУ КОНТЕКСТІ

2.1.Сучасні ЗМІ як чинник модифікації методів інформаційного

протиборства в межах техногенної цивілізації

Глобалізація кардинально змінила практично всі сфери суспільного

життя. Різні частини світу почали зближатися, поступово виникають зразки
уніфікованої культури, політика стає більш публічною, а на рівні конкретної
держави складно вирізнити її зовнішній і внутрішній виміри. Історія людства
стає єдиною, а не сумою історій конкретних суспільств. У той же час все це
відбувається на тлі розвитку інформаційної сфери, яка все більше дає про
себе знати як окрема складова соціального буття. Разом з тим, вона не існує
як річ у собі, а виступає зв’язуючою ланкою для інших сфер суспільного
життя. Тому володіння, керування та розпоряджання інформацією стає
визначальним атрибутом здійснення влади в ХХІ столітті. «Технологічною
основою глобалізації є інформатизація суспільств. Рівень інформатизації
діагностує ступінь їхньої зрілості, розвинутості країни, а також готовності
держави до адекватного сучасним потребам виконання свого призначення.
Влада, яка сповідує демократичні принципи й діє в умовах відкритого
суспільства, також зацікавлена в ефективному використанні інформатизації
усіх сфер суспільного розвитку та людського буття» [56, с. 221]. Інформація
фактично стає рушієм прогресу. Якщо конкретне суспільство опиняється на
узбіччі світових інформаційних потоків, воно прирікає себе на відстале
існування. Тобто, замість розвитку мова може йти або про занепад, або, у
кращому випадку, про підтримку наявного стану справ. Інформаційна сфера
не просто стає полем діяльності всіх інших сфер суспільного буття, вона
перебирає на себе статус беззаперечної умови їхнього нормального
функціонування.

127
 Контроль над інформаційними потоками перетворюється на основну
мету будь-якого протистояння. Боротьба ведеться за вплив на громадську
думку, який потім можна оформити у вигляді домінування або вирішального
голосу під час процесу формування політичного або навіть цивілізаційного
порядку денного. Виникнення такого явища як протистояння в
інформаційній сфері закономірно спричинило своєрідну «гонку озброєнь».
Якщо раніше держави намагалися зробити свої танки міцнішими, стрілецьку
зброю далекобійнішою, а літаки швидшими і точнішими, то нині військовий
науково-технічний потенціал спрямовується на розбудову нових технологій
опанування інформаційного простору, як свого, так і ворожого. З
обмеженням традиційних каналів ведення інформаційної війни (газети,
радіомовлення, телебачення, навіть окремі сегменти Інтернету) та
створенням спеціальних органів з регулювання власне інформаційного
простору та кіберпростору, як його специфічної складової, виникають більш
складні засоби ведення протистояння. Це якісно змінює загальну картину
інформаційного протиборства.
На думку українських філософів, концепція інформаційного
суспільства, вказуючи шлях до більш прогресивної моделі суспільного
розвитку, разом з тим несе з собою певні виклики, загрози, проблеми: «І
справа не лише в тому, що стикаються дві парадигмальні форми суспільного
розвитку – індустріальна і суперіндустріальна (як про це писав Е. Тоффлер,
натякаючи, що потрібно якомога швидше змінити попередню систему
організації суспільного порядку, яка не відповідає новим умовам), а і в тому,
що нове, більш креативне середовище містить в собі неабияку
невизначеність, загрозу втратити ідентичність, своєрідну атомізацію
суспільства, оскільки свобода самовираження розхитує усталені норми й
цінності» [92, с. 8–9]. Така ситуація зумовлюється тим, що стрімка
інформатизація породжує раніше небачені типи суспільних відносин, форми
політичної взаємодії, видозмінює духовний світ і т. д. Як приклад, про що
вже неодноразово зазначалося, трансформувався характер військових
128
протистоянь. Якщо згадати, як відбувався перехід від рабовласницького до
феодального суспільства, то одразу можна помітити, що такий рух не був ані
раптовим, ані швидким – він тривав століттями. І правові системи у той чи
інший спосіб встигали врегульовувати нові суспільні відносини. Гуманітарні
науки, у свою чергу, намагалися коректно описати даний процес, осягнути
його суть і виробити практичні рекомендації. Тобто, не зважаючи на
протиборство рабовласницьких еліт з новими феодальними, можна говорити,
що в цілому перехід від одного суспільства до іншого відбувався без різких
ривків. Входження в інформаційну епоху навпаки раптове й набирає обертів.
Слід розуміти, що плин часу в ХХІ столітті відрізняється від VIII-
X столітть. Людство набрало настільки швидкі темпи розвитку, що одна
технологія виробництва може замінити іншу досить швидко. Не говорячи
про прийняття законів і політичних рішень. Враховуючи, що до
промислового етапу епохи капіталізму не було тих же націй, як уявних
спільнот, варто зауважити, що навіть при різкому переході від одного
суспільства до іншого кризі ідентифікації просто було б нізвідки виникнути.
У той період часу ідентичність мала локальний характер, люди мислили
абсолютно іншими шаблонами. На відміну від того, як індивід існує в
ХХІ столітті. Однією ногою він стоїть на фундаменті соціальної та
політичної стабільності, забезпеченого попередніми десятиліттями
стрімкого, але рівномірного розвитку. А другою він спирається власне на
креативність та інноваційність, які й забезпечують поступ. Відповідно, разом
з інформатизацією суспільств фундамент соціальної та політичної
стабільності (перш за все, у психологічному сприйнятті) зникає. Із
пришвидшенням процесів у всіх сферах суспільного буття досить складно
говорити про можливість збереження стабільності. Тому індивід змушений
ставати обома ногами виключно на креативність та інноваційність,
ностальгуючи за попереднім періодом. Звідси й виникають страхи – людині
притаманно боятися невідомого. Але, як показує історична практика

129
переходу з одного суспільства в інше, навіть в інфомаційну епоху соціуми
зможуть створити нові острівці стабільності.
Повертаючись до питання виникнення новітніх методів і засобів
інформаційного протиборства, варто наголосити, що їхньому вивченню
приділяється мало уваги у вітчизняних наукових джерелах. Така проблема
зумовлюється декількома причинами. По-перше, як вже згадувалося вище,
зазначені засоби динамічно змінюються. Немає жодних ознак, що «гонка
озброєнь» в інформаційній сфері найближчим часом закінчиться. Це
зумовлюється все більшим їхнім становленням як інструменту ведення
гібридних війн. По-друге, слід визнати той факт, що розвиток інформаційних
технологій в Україні відбувається повільніше, ніж у країнах ЄС, США та
Канаді. «Стан і тенденції розвитку системи масової комунікації в Україні
загалом відображають загальну кризову ситуацію в державі, що в аспекті
глобальних трансформацій систем масової комунікації приводить до
загострених, а часом – непередбачених форм її проявів» [86, c. 333]. У
даному випадку потрібно тверезо оцінювати власні можливості та
враховувати певні соціальні, політичні та економічні відмінності
українського суспільства від західних. Ми лише входимо в той етап, коли
відбувається усвідомлення важливості знаходження при світових
інформаційних потоках, а не поза ними. Відповідно це отримує своє
відображення в необхідності осмислення більш сучасних засобів
інформаційного протиборства.
Абстрагуючись певною мірою від західних напрацювань означеної
проблеми, слід зауважити, що в Україні та сусідній Росії поступово
відбувається теоретичне осмислення даного явища, оскільки, як уже
зазначалося, універсальність глобалізації закономірно призводить до
проникнення новітніх інформаційних технологій й на терени колишнього
СРСР. Так, у даному контексті варто згадати напрацювання таких
українських вчених, як В. Бех, О. Білорус, В. Горбатенко, О. Дубас, О.
Зернецька, В. Коляденко, Я. Любивий, В. Лях, Г. Почепцов, К. Райда, О.
130
Соболь, О. Соснін, Т. Кремень. А також – російських: К. Баранової, Н.
Єрофеєва, Н. Зуєвої, І. Нежданова, В. Самохвалова, С. Черних. Окремо слід
зауважити, що напрацювання російських дослідників, поряд з українськими,
беруться до уваги не лише з огляду на певну інформативність, а й у контексті
існуючого гібридного протистояння України та Росії. У відповідності з цим
доцільною й важливою є систематизація новітніх засобів інформаційного
протиборства з відповідним визначенням їхніх характерних ознак не лише з
огляду на розвиток техногенної цивілізації загалом, а й з урахуванням
досвіду їхнього застосування в конкретних умовах. Це дозволить не тільки
зрозуміти, за яким принципом вони підбираються та використовуються у
тому чи іншому напрямку інформаційного протистояння, а й розробити
відповідні контразаходи для організації відпору інформаційній агресії.
Вирішення проблеми розбудови мережі інформаційного захисту є вкрай
важливим і нагальним питанням для України.
Безпосередній спосіб впливу інформації на свідомість означає
апелювання до переконань людей, звернення до їхнього розуму із
застосуванням раціональних (перш за все, їх має вважати такими об’єкт
маніпулювання) аргументів, логіки. При цьому суб’єкт інформаційного
впливу, звертаючись до розуму людей, неодмінно враховує реальну
обстановку, суспільно-політичну ситуацію, розстановку сил, інтереси людей,
що склалися на даний момент у тому чи іншому середовищі. «В сучасних
обставинах дуже важливо вивчати і враховувати психічні стани, політичні
настрої народних мас. Дослідження громадської думки дають можливість
враховувати не тільки те, що лежить на поверхні, а й приховані психологічні
тенденції політичних процесів, а відповідно до цього й обирати такі заходи,
які були б адекватними наявній ситуації» [199, с. 246]. Все це необхідне
задля того, аби врахувати стан суспільної свідомості, дати чіткі, зрозумілі
гасла й таким чином одержати перемогу в боротьбі за прихильність людей.
Інформаційна зброя, як основний засіб ведення інформаційної війни, з
необхідністю потребує суб’єктів, здатних використовувати в корисливих та
131
злочинних цілях специфічні властивості інформації та пов’язані з нею
технології. Як наслідок, створені на користь людині, суспільству, державі
методи та засоби розширення можливостей соціальної комунікації,
починають слугувати деструктивним завданням ведення інформаційних війн.
Відповідно, поряд з раціональними способами впливу на свідомість існують
також ірраціональні (метод «великої брехні» Й. Геббельса, пошук ворогів,
повторення шаблонних фраз з метою закріплення певного набору
пропагандистських кліше). Однак ці технології – уже вчорашній день.
Сьогодні вже йдеться про комп’ютерну віртуальну реальність як певний
полісемантичний простір, входження в який «дозволяє людині включитися в
нову реальність, діючи за правилами цієї ігрової реальності, при цьому
вносячи зміни і, створюючи нові правила» [180, с. 389]. Слід розуміти, що
закидання певного простору листівками чи поїздки з гучномовцями мають
архаїчний вигляд. І справа не в їхній формі. Не зважаючи на вище
окреслений негатив, одним із позитивних моментів широкої інформатизації
суспільств є спрощений доступ до інформації. З плином часу та
трансформацією соціумів, цілком очевидним є оновлення як індивідуальних,
так і групових цінностей, установок, переконань. Люди, поступово
усвідомлюючи значення інформаційної революції, опановують раніше дивні
для них і незрозумілі технології. Якщо раніше індивіду можна було у прямій
неприхованій формі вказувати як і про що потрібно думати, то зараз така
ситуація малоймовірна. Вільний і майже повсюдний доступ до інформації дає
свої плоди – людей стає складніше вводити в оману. Саме тому технології
інформаційного протиборства починають скеровуватися туди, звідки індивід
черпає впевненість в тому, що він може здійснювати самостійний і
правильний вибір – соціальні мережі й Інтернет в цілому. Відповідно,
потреба ходіння з гучномовцем зникає сама по собі – конкретна людина
може сама зробити всю роботу, просто читаючи одні й ті ж самі
повідомлення по різним незалежним ЗМІ. Тим самим, стаючи об’єктом
масованої інформаційної кампанії.
132
 Досить ефективними є періодичні, послідовні кампанії, що займають
увагу людей, не залишаючи часу для роздумів і оцінок. Їхнім завданням є
посіяння сумніву. У цих кампаніях найчастіше спрацьовує почуття
приналежності до певної суспільної групи, підпорядкування волі політичного
лідера. У всіх випадках впливу на свідомість людей має місце фактор
повторюваності. Останнім часом він активно застосовується в технологіях
нейролінгвістичного програмування, яке «забезпечує дійсно швидкі (і досить
стійкі) зміни у психіці людини, а також досить ефективне вирішення проблем
як окремого індивіда, так і соціуму загалом» [123, с. 3]. Так, при
професійному компонуванні кадрів телерепортажів можна створити для
багатомільйонної аудиторії враження про подію, по суті, протилежну
реальності, зосереджуючи увагу на відповідних негативних і навіть дуже
рідкісних кадрах [236, с. 178]. При цьому, окрім відповідного ракурсу,
акцентів і контексту, робота проводиться над кольоровою гамою, рухами,
темпом і тембром голосу, який доносить інформацію і т. д. Як уже
зазначалося, з підвищенням інтелектуального розвитку індивіда, з’являються
проблеми з організацією ефективного впливу на його свідомість. Тому
робота починає вестися з підсвідомістю.
Для успіху інформаційного впливу застосовується така технологія як
дозована присутність правди. На цьому тлі зазвичай надходять необхідні
маніпулятору неправдиві дані. В науковій літературі такий спосіб отримав
назву «перетасовки» або «підтасовки карт» (card stacking). Зміст даного
способу полягає в тенденційному відборі фактів, певних даних. «Його
основна мета, використовуючи односторонній підбір і подачу фактів,
свідчень, доводів, показати привабливість, або навпаки, неприйнятність
якоїсь точки зору, програми, ідеї і т. п. Останнім часом цей спосіб частіше за
все використовується у видозміненому вигляді під назвою «потенціювання»
або «акцентування» [199, c. 197]. Так, зокрема, на основі істинних даних,
залучення деяких правдивих створюються складні інформаційні утворення,
які прийнято називати політичними міфами. Впровадження у масову
133
свідомість політичних міфів дозволяє замінити цілісний світогляд
фрагментарним, викривити реальність. Класичним прикладом
«акцентування» є заголовки новин. Наприклад, українські ЗМІ, говорячи про
виступ міністра з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій
України Олексія Рєзнікова, звертають увагу його слова, що реінтеграція
Донбаса триватиме 25 років [250]. Тобто, мається на увазі, що процес
стирання протиріч і т. д. займе багато часу. У свою чергу російське видання
«Коммерсантъ» зміщує акцент, виносячи на передній план думку про те, що
«І в Києві, і в Москві змирилися з тим, що доля регіону вирішиться вже після
президента Зеленського» [32]. Не говорячи про те, що в цілому в матеріалі
вся відповідальність традиційно перекладається на українську сторону, дане
ЗМІ фактично маніпулює поняттям «реінтеграція» вкладаючи в нього
абсолютно відмінний зміст. Не згадуючи також свідоме перекручення слів
українського міністра. Дана ситуація та їй подібні власне і сприяють
продукуванню політичних міфів через такого роду різночитання. У такий
спосіб фактично закладається повідомлення про те, що повернення
окупованих територій Україні взагалі не буде, з цим потрібно змиритися та
почати жити в новій реальності.
Маніпулювання людьми за допомогою інформації передбачає наявність
зворотного зв'язку. Інформаційний вплив може бути нівельований, якщо
суб’єкт маніпуляції не врахує динаміку зрушень у свідомості населення, а
також вірогідність виникнення непередбачуваних ситуацій. У демократичних
країнах елементи маніпуляційного впливу застосовуються при
безперервному урахуванні громадської думки. Існує ціла система опитувань,
велика активність спілкування депутатів різних рівнів з виборцями, велика
увага приділяється з'ясуванню настроїв конкретних груп населення. Це
дозволяє вносити корективи у пропаганду, реагувати на виникаючі
неузгодженості між офіційною ідеологією та суспільною свідомістю.
Для маніпулятора важливо не просто актуалізувати або закріпити певну
тему чи питання. Основна мета, як уже зазначалося, полягає у постійній
134
підтримці раніше навіяних сумнівів та переконанню реципієнта в тому, що
його вибір на користь нових установок та цінностей є правильним. Тут варто
розуміти, що під зворотним зв’язком у маніпуляції можна вважати
соціологічні зрізи, заміри громадської думки щодо того чи іншого питання,
відслідковування появи органічного (самостійного) контенту тощо.
Відповідно, будь-які зміни від початкового варіанту й будуть слугувати
оцінкою успішності чи провальності інформаційної кампанії. Включно з
виробленням практичних рекомендацій і подальшого вдосконалення
маніпулятивних технологій.
В недемократичному суспільстві, яким можна вважати сучасне
російське суспільство, влада за допомогою інформаційних маніпуляцій
досить успішно здійснила так звану політичну мінус-мобілізацію. Т. Кремень
наступним чином описує означену технологію: «У загальну свідомість
послідовно закладалася думка про те, що репресивний характер влади –
неприємна, але необхідна умова існування, що тільки така влада має
можливість підтримувати суспільний лад і забезпечувати необхідний
життєвий рівень. Унаслідок цього процесу зростала політична апатія
виборців, поширювались абсентеїстська модель поведінки, відчуття
неможливості вплинути на процес прийняття політичних рішень, недовіра до
політичних інститутів. Усе це поєднувалося з відносно стабільним
економічним рівнем життя, який створював у більшості населення відчуття
непотрібності змін. Аморфне соціальне незадоволення призводило лише до
розрахунку індивіда на свої власні сили, але не до бажання вплинути на
політичні процеси» [140, с. 165].
Показово, але в Україні теж намагалися реалізувати подібну модель.
Варто згадати базове гасло Партії Регіонів на парламентських виборах
2012 р.: «Від стабільності – до добробуту». Логіка подібного позиціонування
полягає в тому, що найголовнішим питанням є буцімто вирішення соціально-
економічних проблем, а демократією та правами і свободами можна
пожертвувати. Саме в такому дискурсі проходили політичні процеси в
135
Україні до 2014 р. Хоча справедливо зауважити, що спроби реанімувати
подібний шаблон залишаються, оскільки соціально-економічні проблеми
України самі по собі не зникли. Власне, експлуатація окресленої тези є
важливою для підтримки ще одного не менш популярного політичного міфу
щодо економічної могутності СРСР та «ситого минулого». Але якщо в Росії з
її колосальними вуглецевими ресурсами можливо досить довго
забезпечувати стабільний стан справ в економічній сфері, то в України такої
опції немає. До того ж, варто зважати на соціокультурні відмінності між
українським та російським етносом. Як виявилося, твердження щодо
можливості пожертвувати свободами і демократією на користь соціально-
економічного розвитку приживаються здебільшого саме у промислових
центрах південних та східних областей. Більшість українців залишається
байдужими до подібної пропаганди, оскільки сусідні європейські держави
доводять, що досягнути стабільності та соціально-економічного розвитку
можна без жодних обмежень демократії. Тому даний шаблон зазнає змін,
вдосконалюється під конкретні потреби. Наприклад, показовою є його
генералізація, апелювання до порядку в принципі, без вимог пожертвувати
чимось.
Характерною ознакою в інформаційних війнах сучасності є культурна
та ідеологічна експансія найбільш розвинених держав, що призводить до
трансформації культури, традицій і духовних цінностей в залежних від них
країнах. Цей процес іменується культурним імперіалізмом. Власне, в основу
одного з підходів осмислення даного явища закладається діяльність ЗМІ.
Перш за все, мова йде про їхні можливості нав’язувати бачення політичного
порядку денного, формувати уявлення про «цивілізаційну та культурну
першість», проводити лінію позділу між прогресивністю та відсталістю.
Загальноприйнятою є теза про те, що культура інформаційного суспільства
зумовлює демасифікацію, персоналізацію та індивідуалізацію. Однак на
практиці зазначені тенденції є досить поверховими і часто умовними, зі
значною кількістю винятків та виключень. Натомість постійно зростаючою є
136
тенденція до уніфікації. Як наслідок, значна частина інформаційно-
управлінських систем стали інформаційно-залежними. Це, зокрема,
стосується комп'ютерних та телекомунікаційних засобів, порушення
нормального функціонування яких може завдати істотної шкоди в
енергетичній, фінансовій, військовій галузях. Навіть у сфері державного
управління – це може паралізувати процеси як прийняття, так і реалізації
рішень. В умовах небезпеки цілеспрямованого впливу на інформаційні
ресурси ззовні гостро постає проблема захисту національних інформаційних
ресурсів та збереження конфіденційності інформаційного обміну.
Сучасна інформаційна війна включає різноманітні засоби впливу на
соціальні відносини, інформаційні ресурси, масову свідомість та психіку
окремих людей. При цьому використовуються усі наявні властивості
інформаційних ресурсів та новітніх технологій з метою штучного створення
чинників гальмування розвитку людини, суспільства та держави,
встановлення контролю над інформаційними ресурсами потенційного
супротивника задля отримання переваг у пріоритетних сферах суспільного
життя. В умовах інформаційної війни та чи інша операція розглядається «як
комплекс заходів щодо маніпулювання інформацією з метою досягнення й
утримання переваги шляхом впливу на інформаційні процеси в системах
супротивника, з тим уточненням, що інформаційні системи розглядаються в
широкому плані, а не тільки в технічному аспекті, вони включають і державу,
і суспільство в цілому» [274, с. 90]. Дійсно, досить часто можна зіткнутися з
ототожненням понять «інформаційна війна» та «кібервійна» або підміною
другим першого. Варто зауважити, що це не зовсім коректно. Потрібно
розрізняти декілька рівнів ведення інформаційного протистояння.
Наприклад, найбільш типовим, але маловідомим для широкого загалу є
власне військовий рівень. Він полягає у протистоянні супротивних
підрозділів радіолектронної боротьби. Основним завданням тут є
«осліплення» ворога і нелопущення «осліпення» власних сил. Це і є
кібервійна. Щоправда, до кібервійни також відносять діяльність хакерів по
137
відношенню до різного роду інформаційних систем (державні сайти,
електронні бази даних тощо) у мирний час (як елемент гібридної війни).
Тобто, в кібервійні основним об’єктом атаки є електронне обладнання
ворога. У свою чергу інформаційна війна, як вже зазначалося, включає в себе
кібервійну і є значно ширшим за обсягом явищем.
До числа суб’єктів інформаційних війн, що ведуться по всьому світу
наразі, відносяться: держави, їх союзи та коаліції, міжнародні організації, що
мають суттєві суперечки з іншими людьми, групами людей, державами,
групами держав або міжнародними організаціями; недержавні незаконні
збройні формування та організації терористичної, екстремістської,
радикальної політичної чи релігійної спрямованості; віртуальні соціальні
спільноти, корпорації, коаліції, хакерські угруповання. Суб’єкти
інформаційної війни зазвичай об’єднані спільними інтересами або іншими
ознаками – національністю, мовою, професією, територією. Їх вирізняють
наступні характерні риси: розробка інформаційної зброї та засобів її
доставки; наявність спеціальних сил або структур, що функціонально
уповноважені на ведення інформаційної війни (як суто в кібернапрямку, так і
щодо населення та політичного керівництва у формі інформаційних
кампаній); інтереси в інформаційній сфері та інших сферах життєдіяльності;
контроль за певним сегментом інформаційного простору; ідеологічне
обгрунтування участі в інформаційній війні.
Інформаційні війни можуть вестися тільки у виняткових випадках,
оскільки вони завдають непоправної шкоди економіці обох сторін, негативно
впливають на їх культурне та соціальне життя, створюють загрозу
інформаційній та національній безпеці. Однак інформаційне протистояння
«мирного» характеру стало неодмінною ознакою сучасного світового
розвитку. Практика засвідчує, що інформаційна війна не завдає таких
руйнувань, як традиційне збройне протистояння і не вимагає крайнього
напруження ресурсів. До того ж, проводячи інформаційну війну, держава не
порушує міжнародне гуманітарне право, тим самим знімаючи загрозу
138
міжнародного тиску, санаційного режиму та перетворення на парію. Тому,
прагнучи задовольнити свої політичні інтереси у конфронтаційний спосіб,
конкретна держава зробить вибір саме на користь інформаційної війни.
Принаймні про це свідчить практика протистоянь у Європі. Щодо Африки,
Азії та Латинської Америки подібне твердження висвітлює лише
односторонній характер інформаційної війни. Потрібно розуміти, що
можливість вибору такої опції корелюється з науково-технологічним та
соціокультурним розвитком.
Держави, їх союзи та коаліції в умовах інформаційного протистояння
розробляють наступні заходи його ведення: інтегрування власного
інформаційного середовища до глобального інформаційного простору;
розробка нормативно-правової бази, що регламентує участь в інформаційній
війні, визначає її основні принципи та форми; створення цивільних та
воєнізованих підрозділів для ведення інформаційної війни; розробка та
закупівля за кордоном інформаційної зброї. Однак реально вберегтися від
інформаційних маніпуляцій на сьогодні стає майже неможливим завданням
навіть для розвинених держав. Це зумовлюється плюральністю світового
інформаційного поля. Жодна держава, коаліція держав чи конгломерат
терористичних організацій не здатна повністю контролювати його. Цим і
пояснюється неможливість уникнути зовнішніх загроз власному
інформаційному простору. Тому найпростішим і найменш болісним виходом
з даної ситуації є організація спеціальних підрозділів та структур, завданням
яких буде як прикриття інформаційних систем та електронного обладнання,
так і захист суспільства від спроб інформаційної експансії ворога.
За цих умов людство, вірогідно, в найближчі десятиліття спробує
віднайти менш агресивні способи співжиття на планеті. В цьому контексті О.
Соснін слушно зазначає: «Вочевидь, настав час, коли міжнародному
співтовариству необхідно реально досягти чіткого розуміння проблеми
глобальної взаємозалежності національних інформаційних ресурсів в усій її
повноті і комплексності, визнати, що успіх національних зусиль по охороні
139
свого інформаційного ресурсу залежить від рівня захищеності й
«неагресивності» інформаційних просторів інших, у тому числі несусідніх
держав, із якими їхні інформаційні ресурси об’єктивно пов’язані» [274, с. 21].
Причому важливо, ще це твердження стосується не тільки і не стільки
збройних конфліктів, ведення яких вже вважається неприйнятним, а саме
інформаційних протистоянь. Справа в тому, що здебільшого інформаційно-
маніпулятивні технології спрямовані на руйнування сталих систем цінностей,
переконань та установок. Відповідно, це може певним чином впливати на
ментальне здоров’я включно зі збільшенням публічності і масовості проявів
девіантної поведінки. Безумовно, деякі інформаційні війни й мають на меті
соціальну та політичну дестабілазацію конкретного суспільства. Але варто
розуміти, що подібні операції можуть вийти з-під контролю й не принести
очікуваного результату. Тому поступово намічається тенденція до більш
локалізованих інформаційних воєн з використанням менш руйнівних
технологій. Забігаючи наперед, варто зауважити, що гібридна агресії Росії
проти України, а саме конкретно її інформаційна складова, є прикладом
відсталості та застарілості. Вона не є самостійною, а по суті, продовжує
спробу встановлення силового контролю над Україною.
Міжнародні організації частково контролюють інформаційні простори
різних держав та беруть активну участь у формуванні глобального світового
інформаційного простору через поширення, наприклад, загальнолюдських
цінностей, поваги до прав людини, ідеї демократичного поступу і т. ін. В разі
необхідності вони забезпечують створення та функціонування власних
структур, основним призначенням яких постає ведення інформаційної війни,
а також створюють власний науково-технічний потенціал, розроблюють
різноманітні засоби ведення інформаційної війни. Всесвітня асоціація
християнської комунікації ще 1989 р. прийняла так звану Манільську
декларацію, в якій висловила стурбованість ситуацією деструктивного
впливу транснаціональних засобів масової комунікації, що значною мірою
продукуються саме міжнародними організаціями. Характеризуючи цю
140
декларацію, О. Зернецька зазначає: «У Манільській декларації
наголошується, що концентрація і влада медіа призводить до того, що
слухачі та глядачі розглядаються могутніми транснаціональними ЗМК як
об’єкти, приречені на споживання того, що їм пропонують, а не як суб’єкти
комунікації. Манільська декларація звертається до церков з відозвою
демократизувати власні медіа та давати відсіч тим комунікаційним
професіоналам, які нехтують боротьбою народних рухів за свободу і
справедливість. Декларація підтримує журналістів, комунікаторів та
працівників культури, які стоять на захисті права на комунікацію, хоча це
загрожує їм втратою роботи, переслідуваннями і навіть вбивством» [86, с.
263].
Незаконні збройні формування та організації прагнуть до створення
власного інформаційного простору з метою подальшого захоплення чи
руйнації глобального та національних інформаційних просторів. З цією
метою вони створюють власний науково-технічний потенціал або
використовують відповідний потенціал держав чи організацій, що їх відкрито
чи таємно підтримують. Своєю агресивністю зазначені суб’єкти
інформаційних війн здатні нанести суттєву шкоду. Їхня діяльність за своєю
сутністю є руйнівною й антисистемною. Зазвичай, на меті таких організацій є
не просто переділ сфер політичного впливу чи зміна політичного порядку
денного, а злам «правил гри». Використання новітніх технологій цими
суб’єктами зумовлює наступне: «Виникнення нових терористичних вогнищ
важко передбачити, оскільки їх ініціатори досить мобільні, спеціально
підготовлені й надзвичайно жорстокі, про що свідчать основні
характеристики терористичних угруповань: нездатність до підпорядкування,
відсутність дисципліни, воїнських традицій; перетворення інститутів
громадянського суспільства (футбольних фанатів, політичних партій,
молодіжних груп і об’єднань, служителів церкви, постійних відвідувачів
нічних клубів та ін.) на напіввійськові угруповання; використання
дисфункціональних сил правопорядку» [56, с. 237].
141
 Уряд будь-якої країни через засоби масової інформації прагне
сформувати у свого народу патріотичні погляди і переконання, забезпечити в
масовій свідомості пріоритет цілей державної політики. Інакше уряд сам по
собі втратить легітимність і поставить факт свого існування під сумнів. В той
же час вірогідний супротивник прагне упровадити в свідомість населення і
військовослужбовців цієї держави вигідні тільки йому, протилежні по
спрямованості ідеї і настрої. Наприклад, розпалює націоналістичні забобони,
незадоволеність політичними або економічними заходами уряду. При цьому
сторона, яка збирається маніпулювати іншою за допомогою засобів масової
комунікації, найперше має визначити цільові аудиторії супротивної сторони.
Власне, це і робиться з метою позбавлення влади супротивника легітимності
в очах громадян. Тут варто звернути увагу на те, що у цьому контексті
інформаційна війна реалізує одну з цілей традиційної війни – повалення
влади супротивника. Найважливіше завдання на підготовчому етапі
інформаційного протиборства, на думку аналітиків, є використання
можливостей засобів масової комунікації задля введення в оману
потенційного супротивника, дискредитації його військово-політичного
керівництва та лідерів, обмеження інформаційно-пропагандистської
діяльності супротивника аж до організації інформаційної блокади.
В маніпулятивних засобах, що застосовуються в інформаційних війнах
має місце використання переваг технологічних вдосконалень та постійне
відпрацювання їх на практиці. Говорячи про новітні засоби інформаційного
протиборства одразу на думку спадає Інтернет. Виникнення останнього
призвело до своєрідної революції в інформаційній сфері. Як підкреслює
російська дослідниця К. Баранова, принципи створення і розповсюдження
продуктів ЗМІ сильно змінилися завдяки Інтернету [11, с. 621]. Її колега
В. Самохвалова поглиблює цю думку, акцентуючи увагу на новій атомізації
суспільства, яка відбувається завдяки сучасним інформаційним технологіям
[260, с. 61]. Але якщо Інтернет на території України в середині 2000-х рр.
дійсно сприймався як щось нове, то на разі ситуація абсолютно змінилася. В
142
умовах неконтрольованої потужної експансії мережа Інтернет по суті була
полігоном для створення та відточування різного роду засобів
інформаційного впливу. Наприклад, інформаційні вкидання, неправдиві
публікації, інформаційне зараження, перекручування фактів, виривання з
контексту, підміна понять і т. ін. Але, варто звернути увагу, що в даному
випадку це продовжувало роботу традиційних друкованих або теле- і радіо
ЗМІ. Власне на цьому й концентрує свою увагу раніше згадана К. Баранова,
розглядаючи трансформацію роботи ЗМІ з поширенням Інтернету.
Новітні засоби інформаційного протиборства криються в тих явищах,
які з’явилися й можуть існувати виключно в Інтернеті – соціальні мережі,
месенджери, форуми та платформи. Тобто все те, що може
використовуватися для швидкого поширення інформації та утворення
псевдомонолітних спільнот. Відповідно, крізь призму вище перерахованих
елементів життя в Інтернеті доцільно аналізувати виникнення і подальший
розвиток засобів інформаційного протиборства. При цьому можна розрізняти
як інструменти, які застосовуються суто під час ведення кібервійни (новітні
віруси, шкідливе програмне забезпечення, трояни та черв’яки), так і ті
засоби, що спрямовані на створення й насадження нових «смислів».
К. Баранова виокремлює наступні характеристики, якими володіють
новітні засоби інформаційного протиборства: 1) швидкість розповсюдження
інформації: ще з часів ведення класичної пропаганди такий параметр
вважався чи не найважливішим, оскільки найголовніше – оперативно
донести повідомлення до кінцевого споживача; 2) зрозумілість і доступність:
в умовах інтенсифікації суспільного життя, коли в людини банально не
вистачає часу читати довгі статті, записки чи замітки, повідомлення мають
бути вкрай короткими, але інформативними і водночас простими [11, с. 622].
І. Нежданов доповнює важливі риси новітніх засобів інформаційного
протиборства: 1) всеохопність – інформацію має побачити якомога більше
людей; 2) висока частотність – інформацію мають бачити часто (варто
уточнити, що найбільший ефект спостерігається не від звичайного
143
дублювання вже наявного повідомлення, а у транслюванні того ж самого
змісту, але у зміненій формі); 3) довіра до джерела: в умовах техногенної
цивілізації цей елемент класичної пропаганди набуває нового сенсу (слід
розуміти, що при підвищенні інтенсивності ведення інформаційної війни
часовий ресурс на створення та популяризацію певного каналу комунікації
значно обмежений або його взагалі немає, тому в даному випадку довіра до
джерела формується шляхом подачі повідомлення як суто інсайдерської
інформації); 4) створення видимості масовості: реципієнт не лише повинен
побачити інформацію, а й усвідомити, що до нього її вже багато хто побачив
(для цього розміщуються коментарі, якщо це соціальна мережа, або
«накручуються» перегляди, якщо це блог); 5) створення видимості
значимості: як і в попередніх двох характеристиках тут важливим є належний
рівень коментування та представлення самої інформації реципієнту (для
цього інформація розміщується в топ-категоріях пошуку, з’являється у
спливаючих вікнах, їй присвоюються популярні теги: розкрутка тегу теж є
новітнім засобом інформаційного протиборства) [186].
До вище наведеного В. Самохвалова додає: 1) фальсифікацію мови –
інформація повинна не просто подаватися як така, а оперувати з навмисним
неправильним використанням слів для подальшого викривлення змісту (тут
варто зауважити, що підміна понять, яка вважається методом, переноситься в
ранг характеристик); 2) хибну ідентифікацію: інформація має нав’язувати
реципієнту хибні критерії ідентичності, тобто, заганяти його в рамки певної
уявної спільноти (індивід починає жити у подвійній реальності в якій
співіснують взаємовиключні речі, явища та інтереси, що в подальшому
поліпшує проведення міфологізації його свідомості); 3) нав’язування
ірраціоналізму: інформація подається в гіперболізованій та химерній формі;
це стосується як форми (шрифт, позиціонування, розміщення), так і змісту
(емоційне навантаження, художні прийоми) [260, с. 63 – 65].
Отже, в даному випадку були наведені та розкриті риси новітніх
засобів інформаційного протиборства, спрямованих на ведення смислових
144
воєн. Тепер перейдемо до виявлення характеристик, притаманних
аналогічним інструментам, але у сфері кіберпротистояння. До них належать:
1) простота створення, передачі та розповсюдження: шкідливе програмне
забезпечення, віруси і т. ін. мають бути швидко відтворюваними, а також
блискавично поширюватися об’єктом зараження і вдало закріплюватися в
ньому; 2) стійкість до виявлення: шкідливе ПЗ повинне виконати поставлені
цілі до того, як буде виявлене і знищене, а атаковані ресурси приведені до
початкового стану або ж якомога довше залишати систему супротивника
ураженою; 3) швидкість розгортання: дана ознака не є обов’язковою для всіх
різновидів новітніх засобів інформаційного протиборства і фактично
визначається закладеною ціллю, але у більшості випадків важливими є саме
раптовість і швидкість досягнення конкретного результату; 4) здатність
«замітати сліди»: віруси повинні не лише виконати поставлене завдання, а й
не видати ворогу джерело свого походження, оскільки в такому разі
підвищується загроза швидкого контрудару.
Розрізнивши новітні засоби інформаційного протиборства за двома
напрямками, а також окресливши найбільш притаманні їм риси, варто
перейти до розкриття власне їх самих. Отже, до новітніх засобів
інформаційного протиборства, які застосовуються в обох означених
напрямах, слід віднести:
- акаунти, публічні сторінки та групи в соціальних мережах (як
приклад, Facebook);
- масові розсилки, канали та групові чати в месенджерах (як приклад,
Telegram);
- різного роду онлайн-платформи та форуми (як приклад, WarOnline);
- експлойти – програми, спрямовані на пошук вразливості в
інформаційній системі через її неправильну реакцію;
- логічні бомби – програми відкладеної дії, яка спрацьовують за
настання/виконання певних умов в атакованій інформаційній системі;

145
 - трояни – шкідливе ПЗ, що закріплюється разом з іншим файлом і
допускається до інформаційної системи самим користувачем;
- віруси – шкідливе ПЗ, основним завданням якого є вшивання в код
інших програм задля подальшого розповсюдження й нанесення шкоди;
- формграбери – програми для зчитування паролів та кодів і їх
подальшої передачі хакеру;
- мережеві черв’яки – вкрай небезпечна шкідлива програма, яка
самостійно здатна розповсюджуватися мережею Інтернет і завдавати значної
шкоди інформаційним системам.
Перші три пункти – це новітні засоби інформаційного протиборства,
які використовуються у смислових війнах, а наступні – в
кіберпротистояннях. На їхній основі застосовуються наступні прийоми
ведення інформаційної війни:
- вкидання – доведення до цільової аудиторії інформації, здатної
викликати резонанс (зараз найбільш ефективними є вкидання через Telegram-
канали);
- посів – масове вкидання однотипної або ідентичної інформації (для
цього прийому використовуються перші три наведені групи новітніх засобів
інформаційного протиборства);
- легалізація інформації – дія, спрямована на те, щоб домогтися
відкритого використання певної інформації. Мова йде про розміщення
незаконно добутої інформації від імені різного роду «хакерських груп»,
«пранкерів» тощо. У такий спосіб відбувається не лише уникнення
юридичної відповідальності, а й опосередковано підвищується довіра до
такої інформації (якщо мова йде про її вкидання через «пранкерів» або
Telegram-канали);
- зашумлення – масове вкидання інформації, покликане приховати або
відволікти від важливої інформації;
- тролінг – провокування гніву та конфлікту шляхом публікування
контраверсійних повідомлень. Найбільший ефект від використання даного
146
прийому досягається в соціальних мережах, оскільки в такому випадку
повідомлення «тролів» є доступними для широких мас людей;
- дискредитація – здійснюється через перебільшення слабостей об’єкта,
вказування на його помилки або розповсюдження фейкової інформації.
Зазвичай, дискредитація поєднується з посівом, оскільки для її успішного
використання потрібно якомога ширше запустити потрібне повідомлення;
- відволікання – найчастіше проводиться за допомогою публікації
різного роду «сенсацій», емоційних новин;
- продукування віртуальних особистостей – створення фейкових
акаунтів [186].
Говорячи про прийоми застосування новітніх засобів інформаційного
протиборства у сфері кібервійни, варто зауважити, що тут немає цілого
спектру різноманітних хитрощів. Шкідливе програмне забезпечення
розповсюджується або на файлообмінниках, прикріплюючись до певних
утилітарних програм, або через спам-розсилки, або за допомогою додатків та
ігор, в які вшиті шпигунські програми на кшталт формграберів, або
безпосередньо завантажуються в інформаційну систему самим хакером. З
чим, насамперед пов’язані перспективи кібервійни та кіберзалежності? «У
майбутньому наймогутніші держави-інвестори спробують сформувати сфери
онлайн-впливу довкола певних протоколів і продуктів, щоб їхні технології
масово використовувалися в країнах-клієнтах, а ті, зі свого боку, залежали
від критично важливої інфраструктури, яку будує, обслуговує та контролює
супердержава» [312, c. 118].
Даний перелік не є повним і не претендує на статус беззаперечної
істини, оскільки цифрові технології не стоять на місці й з кожним днем
модифікують нині існуючі засоби інформаційного протиборства. Наприклад,
йде їхня специфікація та диференціація: наразі вже розрізняють типи
фейкових акаунтів за спрямованістю, створюються онлайн-платформи та
форуми під конкретну ціль, модернізується шкідливе програмне
забезпечення. Водночас, не можна погодитися з думкою російської
147
дослідниці Н. Єрофеєвої, яка вважає, що новітні засоби інформаційного
протиборства (ті, що використовуються для ведення смислової війни),
спрямовані на молодь, а традиційні ЗМІ більше охоплюють людей похилого
віку [79, с. 81]. Дійсно, певну кореляцію встановити можна, але враховуючи
швидкість розвитку інформаційних технологій і поширення самого
Інтернету, він поступово витісняє друковані, теле- та радіо ЗМІ. Вони
переміщують свою діяльність до мережі, тим самим підлаштовуючись під
нові реалії.
Слід наголосити на тому, що новітні засоби інформаційного
протиборства, на відміну від нових та класичних, не спрямовані на повну
деструкцію людської свідомості та усталеної системи цінностей, як про це
зазначають російські вчені С. Черних та Н. Зуєва [306, с. 192]. Найбільш
типовою ціллю інформаційного протиборства в умовах техногенної
цивілізації є модифікація, ушкодження, зміна конфігурації, що дозволить у
подальшому використовувати на свою користь отриману інформацію,
контрольовану громадську думку, уражену інформаційну систему. Наразі не
потрібно повністю зомбувати людей та знищувати ворожі інформаційні
системи, оскільки їх можна поставити на службу собі. На цьому й акцентує
увагу український дослідник Г. Почепцов, говорячи про управління
протилежною стороною [227]. Парадоксально, але найбільш повно це
розкривається у застосуванні новітніх засобів для ведення кібервійни. Все
частіше хакери використовують шкідливе програмне забезпечення не для
знищення та повного паралізування інформаційних систем, а для
налагодження їхньої неправильної роботи та крадіжок даних. Тому руйнівні
черв’яки поступаються місцем вірусам та формграберам.
Таким чином, новітні засоби інформаційного протиборства не лише є
атрибутом становлення техногенної цивілізації, а й відображають якісні
зміни в інформаційному просторі. Поширення соціальних мереж та
месенджерів спричинило виникнення вкрай атомізованих уявних спільнот,
існування яких може обраховуватися днями, оскільки стрижнем їхньої
148
єдності є той чи інший інформаційний привід. З інтенсифікацією суспільного
життя та спрощенням подачі інформації підвищується кількість повідомлень,
які може проглянути одна особа за добу. Люди фактично повністю
занурюються в інформаційній простір, майже постійно тримаючи в руках
смартфони. За логікою, це мало б призвести до підвищення інформаційної
грамотності та критичного мислення, але по факту, через перенавантаження
повідомленнями та обмежений часовий ресурс, люди стають більш
вразливими до вкидань, фейків, тролінгу та спам-розсилок у соціальних
мережах та месенджерів. Незважаючи на те, що новітні засоби
інформаційного протиборства запозичили деякі характерні риси класичної
пропаганди, наразі гострою є проблема організації ефективної протидії
їхньому впливу, оскільки традиційні заходи або не приносять бажаного
результату, або, навпаки, посилюють негативний ефект. Тому дане
дослідження не є вичерпним, а лише претендує на своєрідний плацдарм для
подальшого розгляду поглиблення специфікації новітніх засобів
інформаційного протиборства та розробки дієвих заходів нівелювання
їхнього впливу.

2.2.Еволюція засобів передачі інформації та їх застосування в ситуаціях

загострення політичного протистояння

В сучасному світі стрімкого зростання значення інформації в

політичному житті суспільства паралельно відбувається процес
кардинальних змін у галузі інформаційних технологій. Виникнення та
поширення сучасних засобів зв’язку сприяло прискоренню процесів
комунікації та призвело до формування глобального інформаційного
середовища, що сприяє якісним змінам у комунікаційному процесі. Розвиток
технічних засобів передачі інформації зумовлює появу нових форм
міжособистісної та масової комунікації, що, в свою чергу, дозволяє,
149
використовуючи нові канали отримання та передачі інформації, забезпечити
якісну зміну взаємодії суспільства та владних суб’єктів. Результатом такої
трансформації політичної комунікації є поєднання політики та масової
комунікації. Зростаюча вага комунікацій у процесі політичних відносин
робить владу безпосереднім учасником медіа-простору, використовуючи
канали комунікацій для реалізації та утримання влади. Варто відзначити, що
дана проблематика недостатньо висвітлена у вітчизняних наукових джерелах.
Зокрема мало дослідженим є процес поєднання засобів передачі інформації
та їх спрямованості на реалізацію політичних завдань суспільства і влади.
Вагомий внесок у теоретико-методологічне осмислення процесів
масової комунікації здійснили зарубіжні вчені Ч. Кулі, Дж. Г. Мід, В. Терін.
У вітчизняному науковому просторі деякі аспекти дослідження засобів
передачі інформації в контексті політичної комунікації розглядали у свої
наукових працях В. Андрущенко, В. Бебик, О. Дубас, В. Кальниш, С. Квіт, В.
Кулик, Ф. Кирилюк, В. Остроухов, В. Петрик, В. Полевий, О. Штоквиш.
Вплив інформації на процес формування громадської думки та характер
політичного процесу через сучасні засоби поширення інформації масам
висвітлено в працях Б. Вахули, Г. Почепцова, А. Стельмашова та ін.
Проблеми впливу електронних ЗМІ на традиційні засоби масової комунікації
розглядали В. Іванов, М. Наумова, В. Рябічев, В. Литвиненко. Здобутки
зазначених дослідників спонукають до розкриття ролі використання засобів
передачі інформації в політичній діяльності та розвитку сфери масової
комунікації.
Сучасна суспільно-політична практика засвідчує, що від застосованих
засобів передачі інформації безпосередньо залежить оперативність процесу
обміну нею між відправником та отримувачем. «Впровадження і активне
використання ІКТ привело до розвитку і становлення глобального
інформаційного суспільства, де провідну роль відіграють мобільний зв’язок,
Інтернет, цифрове телебачення і радіо. Радикальні зміни в структурі
світового інформаційного простору, у самій медійній системі пов’язані з
150
ростом конкуренції між різними видами ЗМІ на найголовніших напрямах
розповсюдження інформації, в яких діють глобальні медіаструктури – в
галузі телебачення, глобальних газет (особливо в сфері економічної й
фінансової інформації), мобільного контенту. Полегшення й індивідуалізація
доступу до змісту на індивідуальному рівні – ось ті тенденції, які ми
спостерігаємо сьогодні» [95, с. 19]. Швидкість передачі-отримання
інформації є однією з головних вимог у сучасному інформаційному
суспільстві. Глобальні світові процеси зумовлюють потребу в швидкому
обміні повідомленнями, оскільки інформація повинна вчасно надаватися
кінцевому отримувачу.
Час у політичному житті пришвидшується, що зумовлює можливість
реалізації проблем, на втілення яких раніше потрібні були роки, лише за
декілька тижнів або й днів. Швидкість часу зумовлена науково-технічним
прогресом. У процесі обміну інформацією це проявляється у винайденні
нових та модифікації існуючих засобів передачі інформації, що спроможні за
короткий проміжок часу та на велику відстань передавати повідомлення з
мінімальними технічними перешкодами та викривленнями. У відповідності з
цим особливістю технологій інформаційного впливу в сучасних умовах є їх
інтегрованість із мережевими комунікаціями, що знайшло відображення в
технології «флеш-мобу». Остання діє за такою схемою: «запуск
інформаційного приводу в мережі, організація масового заходу,
перетворення масового заходу на інформаційний привід для мережевої
комунікації» [194, с. 263].
Наразі можемо відзначити прискорене зростання інформаційних
комунікацій в суспільстві, результатом чого є посилений інформаційний
обмін між окремими громадянами, організаціями, регіонами, державами.
Підвищилась інтенсивність міжнародних зв’язків та співпраця між
міжнародними суб’єктами в політичній, економічній, соціальній, науковій,
культурній сферах. Взаємопов’язаність та взаємозалежність учасників
соціальних систем спонукає до налагодження комунікації через надійні та
151
доступні канали обміну інформацією, результатом чого є постійно
зростаючий запит на вироблення надійних та безпечних глобальних
інформаційних каналів її передачі. Набуває розвитку новий етап
міжнародного розподілу зайнятості населення, особливо в інформаційній
сфері. Основним чинником глобалізації є стрімкий розвиток засобів масової
комунікації та інформаційних технологій, які кардинально змінили характер
та принципи інтелектуальної та технологічної взаємодії та призвели до
взаємозалежності соціальних суб’єктів [251, с. 341].
У процесі передачі повідомлень незмінно використовуються певні
технічні засоби, які модифікуються та змінюються в умовах технологічного
розвитку (від паперу до сучасних носіїв зберігання та передачі електронної
інформації, тому процеси передачі інформації включають відповідні
компоненти). До них відносяться технічні канали, за допомогою яких
транслюється інформація, а також структури, що дають змогу не тільки
передавати та отримувати інформацію, а й накопичувати, контролювати та
зберігати її. На думку О. Дубаса, все це можна вкласти в поняття
«інформаційно-комунікаційний простір». Якщо ж мова йде про відповідний
простір, що стосується політики, то «серед його характеристик вирізняються
такі, як швидкість, щільність і відкритість інформаційних обмінів у
політичному просторі; зворотний зв’язок, недостатність якого деструктивно
позначається на розвитку демократії; сегментація та стратифікація
інформаційного простору, а також інформаційна нерівність та ієрархія».
Поряд з цим інформаційний простір політики сьогодні «дедалі більшою
мірою набуває ознак транскордонності», відбувається його віртуалізація,
внаслідок чого «з’являються можливості штучного моделювання політичних
подій, що відбуваються, і формування віртуальних образів світу» [70, с. 38].
У обміні інформацією важливою залишається її передача не тільки швидко та
безперебійно, але й з мінімальним викривленням, забезпечуючи очікуваний
результат. У процесі обміну інформацією можна виділити такі елементи:

152
 1.Відправник – особа, яка збирає інформацію, генерує ідеї та поширює
їх. Він кодує інформацію, що призначена для іншої особи чи групи осіб, яким
є отримувач. Від відправника залежить наскільки буде інформація
доступною та безперешкодною для декодування кінцевим отримувачем, тому
важливим є визначення та формування сутнісного наповнення повідомлення
ідеєю чи інформацією.
2.Кодування – переведення інформації або ідеї у спеціальні символи,
якими можуть бути жести, знаки, мова, ілюстрації, схеми, тощо. Будь-яка
інформація кодується відправником перш ніж її надати отримувачу. Після
процесу кодування інформація перетворюється в повідомлення.
3.Повідомлення – інформація, що є закодованою за допомогою
спеціальних символів і спрямована одержувачу. Символи можуть бути
вербальними та невербальними – надаючи повідомленню визначеної форми.
Від змістового наповнення повідомлення залежить досягнення мети процесу
обміну інформацією.
4.Канал – засіб передачі інформації, через який повідомлення
надходить до отримувача. Канали можна поділити на засоби
міжособистісного контакту та засоби масової комунікації. Відправник
повинен сформувати повідомлення відповідно до каналу передачі, яким буде
користуватись для надсилання інформації отримувачу. Можна виділити
безліч каналів комунікації, серед яких традиційними є: поштовий лист,
передача мови, матеріали у письмовому вигляді; новітніми є: засоби
електронного зв’язку, використання комп’ютерних мереж, електронна пошта,
соціальні мережі, селекторний зв'язок, відеозв’язок. Відправник не
обмежений одним каналом, може використовувати декілька для посилення
сприйняття повідомлення отримувачем.
5.Декодування – процес перетворення отримувачем одержаних у
повідомлені символів у конкретну інформацію та тлумачення її відповідно до
власного сприйняття.

153
 6.Отримувач – особа або аудиторія, на яку спрямовується інформація
та яка її сприймає.
7.Відгук – реакція отримувача після ознайомлення з повідомленням. У
відгуку міститься результат отриманої інформації. Повідомлення може бути
сприйняте повністю, частково або викривлено, зовсім не сприйняте. Реакція
на повідомлення формує зворотний зв'язок, що надходить відправнику прямо
чи опосередковано через дії отримувача. Зворотній зв'язок дозволяє
контролювати процес обміну інформації та позбавлятися чинників, здатних
викривити інформацію.
У даному процесі важливо правильно сформувати інформацію, аби
вона була зрозумілою для отримувача, мала відповідне ключове наповнення,
а саме – адекватно розставити акценти, на які спирається відправник при
формуванні повідомлення. Доступність та висока ефективність
інформаційних технологій в суспільному житті дозволяє вивести політичні
відносини на новий якісний рівень – створення нових можливостей для
передачі, контролю та використання інформації в процесі суспільно-
політичної взаємодії. Поширення та доступність новітніх інформаційних
технологій в контексті розвитку інформаційного суспільства робить
інформацію основним засобом суспільно-політичного розвитку та
інструментом впливу на суспільство й інших учасників політичного процесу.
З розвитком технологій масової комунікації зростають можливості їх
використання в системі політичних відносин.
В умовах глобалізації інформаційного простору важливими чинниками
еволюції цього процесу є розвиток всесвітньої системи телебачення та
радіомовлення, всеосяжний розвиток інформаційно-телекомунікаційних
мереж, всезагальне поширення телефонного зв’язку (в тому числі
мобільного), поява та поширення нових технологій і засобів для забезпечення
якісної інформаційної комунікації [215, с. 5 – 6]. У сучасному суспільно-
політичному розвитку засоби передачі інформації можуть бути використані:
1) як інструмент комунікації між політичними суб’єктами та суспільством; 2)
154
як спосіб взаємодії політичних суб’єктів; 3) як механізм реалізації державно-
політичних функцій; 4) як чинник досягнення і реалізації політичних ідей та
прагнень, забезпечення політичної стабільності та розвитку.
У процесі розповсюдження інформації за допомогою технічних засобів
(друковані видання, радіо, телебачення, комп’ютерна мережа і т. ін.)
інформація наповнюється певним змістом, спрямовується на отримувача
інформації – великі за чисельністю групи та різноманітні локальні аудиторії.
Потреба у вироблені засобів поширення інформації з мінімальними
технічними викривленнями та перешкодами й пришвидшення процесу її
отримання спонукали створення та розвиток існуючих специфічних засобів
передачі інформації. За висновками фахівців «саме промисловий, серійний
характер цього процесу й, відповідно, масовість та інтенсивність
сприймання/споживання його продуктів робить творців/виробників
потужною економічною, політичною та ідеологічною силою». Причому ці
три аспекти медій «від самого початку доби масової комунікації були
нерозривно пов’язані» [144, с. 87].
Одним із перших засобів комунікації з масами була друкована
періодика. Друковані видання є більш складними для сприйняття інформації,
порівняно з мультимедійним джерелами. Їх поширення та друк займають
певний проміжок часу та є менш інформативними в порівнянні з новітніми
засобами передачі інформації. В той же час друковані носії інформації мають
певні переваги. Так, газети можна читати в будь-якому місці, без додаткового
технічного оснащення. До того ж вони відзначаються традиційним
характером легітимності. Проте з розвитком технічних засобів поширення
інформації газети поступово почали втрачати свою популярність. В Україні
падіння попиту на друковані видання зумовили «перехід медійних
організацій на ринкові умови господарювання», а також «зниження
купівельної спроможності читачів та їхня переорієнтація на інші види
споживання й дозвілля» [144, с. 191].

155
 Ефективним засобом поширення інформації є радіо. Для нього
характерні: висока швидкість передачі інформації, зменшення, порівняно з
друкованими виданнями, матеріальних та людських ресурсів у процесі
розповсюдження інформації. Використання вербальних засобів спілкування
дозволяє отримати більшу кількість інформації отримувачем, порівняно з
друкованими. Однак, все залежить від того як цей ресурс використовується.
В Україні існує цілий ряд проблем з використанням даного ресурсу.
Українські дослідники проблем, пов’язаних з інформаційною війною, на
початку 2000-х років звернули увагу на те, що «сьогодні поряд зі зростанням
чисельності телерадіокомпаній, підвищенням (хоч і занадто повільним)
загального технологічного рівня галузі, спостерігається зниження якості
телерадіопрограм, невиконання підприємствами та організаціями галузі
їхньої важливої соціальної функції, повну відсутність системної стратегії
розвитку телерадіоінформаційного простору з урахуванням національних
інтересів та вимог національної інформаційної безпеки тощо». Вчені
наголошують на тому, що «саме тут необхідно шукати коріння таких
ключових проблем української реальності, як бездуховність, неповага до
рідної культури і мови зокрема, зростання рівня злочинності, підвищення
соціальної напруженості у суспільстві тощо» [208, с. 143]. Парадоксально,
але значною мірою висновок фахівців залишається актуальним і на сьогодні.
Найпопулярнішим засобом передачі інформації широкому загалу є
телебачення, для якого властиве глобальне охоплення аудиторії. Телебачення
поширює інформацію вербальним та невербальним шляхом, впливаючи на
різні органи сприйняття. Невербальний вплив через органи зору на
підсвідомість є ідеальним способом передачі повідомлення для відправника,
оскільки отримувач більш ефективно сприймає інформацію прямо або в
певних образах, що дозволяє відправнику швидше досягти реалізації мети у
процесі передачі інформації. Телеглядач під час перегляду може не лише
сприймати інформацію, а й відчувати різні почуття: інтерес, негатив,
байдужість, радість, сум і т. ін. «Телебаченням користуються екстенсивно,
156
здебільшого з метою розваги, і воно, принаймні завдяки коротким
пропозиціям політичної інформації (наприклад, передачам останніх новин),
домагається уваги тих, хто менше цікавиться політикою. Багато людей
задовольняють свою незначну потребу в політичній інформації завдяки
телевізійному вечірньому випуску новин, який транслюється перед початком
програми вечірніх передач (художніми фільмами, розважальними
передачами тощо)» [314, c. 36].
Використання новітніх інформаційних та телекомунікаційних засобів
передачі інформації дозволяє сформувати процес пасивної комунікації, що
розширяє сферу комунікації політичного актора з цільовою аудиторією.
Через канали телебачення та телефонну мережу простіше налагодити
спілкування між суб’єктом та об’єктом, здійснюючи персоналізований
інформаційний вплив на реципієнта. Реалізується дана технологія в ході
телепередач типу «прямої лінії» з політичним суб’єктом, в процесі якої
телеглядач може задати питання, використовуючи технології телефонного
зв’язку та має змогу отримати відповідь на своє питання в публічному
інформаційному просторі. Питання-відповідь дозволяє чинити вплив не лише
на одну особу, а й на інших реципієнтів. Варто зазначити, що подібна
технологія останнім часом поширена через систему Інтернет, де користувачі
формують питання, які їх цікавлять, і отримують на них відповіді в прямому
ефірі.
Телебачення в ХХІ столітті стало потужним засобом пропаганди,
просування ідей і нав’язування цінностей. Привертаючи увагу до процесу,
що вже відбувся, телебачення повідомляє про результат, що мав місце в
процесі дії. Дана особливість дозволяє сформувати в свідомості глядача
ілюзійне уявлення того, що факт самої дії призводить до даного результату.
В свідомості телеглядача формується реальність відповідно до поданої
інформації. Зі збільшенням суб’єктів поширення інформації та доступності
інформаційного контенту в телепросторі телебачення стало дієвим

157
інструментом у процесі ведення інформаційних війн та здійснення
політичних маніпуляцій [17].
Справжнім проривом серед засобів передачі інформації став розвиток
мережі Інтернет. Доступність та поширення технічних засобів зв’язку
збільшує кількість населення, що користується Інтернет-мережею. В Україні
в період з січня 2017 року по січень 2018 року кількість користувачів
Інтернетом збільшилась на 17% та становить 58% відсотків від усього
населення країни [326; 327]. Завдяки мобільності засобів, що дозволяють
отримати доступ до мережі Інтернет на відстані, не будучи «прив’язаним» до
конкретного місця, з кожним роком кількість користувачів значно
збільшується. Таким чином, Інтернет-мережа охоплює усе більше громадян
та стає все більш масовим каналом передачі інформації.
Розвиток інструментів залучення та впливу громадян на політичний
процес зумовив появу новітніх технологій комунікації між політичними
акторами та суспільством. Здійснення політичної комунікації через новітні
засоби передачі інформації шляхом використання соціальних мереж, таких як
Facebook, Twitter, Instagram, YouTube, дозволяє персоналізувати викладену
інформацію відповідно до аудиторії, яка прагне контакту з політичним
актором, швидко поширювати інформацію та отримувати зворотній зв'язок.
Потреба у даній комунікації зумовлюється необхідністю у налагоджені
двостороннього зв’язку, що дозволяє забезпечувати безпосередній діалог із
потенційними виборцями, просування власних ідей та визначати пріоритети
підтримки в цільовій аудиторії з метою отримання її прихильності.
Характерним для комунікацій у мережі є двосторонній характер, що
дозволяє на відстані, через відповідне програмне забезпечення, веб-ресурси
об’єднувати велику аудиторію та спілкуватись із нею одній особі. Розвиток
мережі Інтернет забезпечив легкий доступ до інформації та впровадження
можливості отримувати послуги безпосередньо. Завдяки соціальним
мережам та постійному міжособистісному процесу спілкування набули
поширення неформальні засоби передачі інформації. Наразі відзначається
158
падіння рівня довіри до традиційних та офіційних інформаційних джерел, що
й призвело до підвищення значущості повідомлень, поширених на рівні
міжособистісного спілкування. До таких неформальних засобів передачі
інформації в процесі політичної комунікації можна віднести плітки, чутки,
анекдоти, домисли і т. ін.
В сучасному світі набуває популярності так звана електронна
демократія. Цей новий напрям, що вже сформувався в середовищі західних
вчених і практиків, в Україні розвивають такі дослідники як С. Бондаренко,
О. Голобуцький, А. Митко, Г. Почепцов, Я. Турчин та ін. Спираючись на
наукові підходи цих вчених, слід зазначити, що у випадку України на даному
етапі її розвитку доречніше говорити про електронну демократизацію.
Характеризуючи цей напрям, А. Митко зазначає: «Для прихильників е-
демократизації політична апатія і розчарування громадян у політичному
врядуванні не пов’язана з функціонуванням основної структури
представницької форми демократії, а лише з деякими її недоліками, які
можна усунути. Прихильники е-демократизації прагнуть створити нові й
альтернативні (за відношенням до засобів масової інформації) канали та
способи інформування громадян, зв’язку між громадськістю та їх виборними
представниками. В основі цієї концепції лежить прагнення забезпечити
можливість вільнішого доступу до інформації» [178, с. 39].
Сучасні системи електронного урядування дозволяють завдяки
локальним інформаційним мережам та глобальній мережі Інтернет значно
прискорювати процеси обміну та передачі інформації, реалізувати державно-
політичні та адміністративні завдання за короткий проміжок часу [273, с.
138]. Відповідно до Концепції розвитку електронного урядування в Україні
цей різновид поширення інформації визначається як «форма організації
державного управління, яка сприяє підвищенню ефективності, відкритості та
прозорості діяльності органів державної влади та органів місцевого
самоврядування з використанням інформаційно-телекомунікаційних

159
технологій для формування нового типу держави, орієнтованої на
задоволення потреб громадян» [244].
Електронне урядування ставить за мету досягти апаратної взаємодії
органів публічної влади з громадянами та економічними суб’єктами. Одним
із стратегічних його завдань є залучення громадян до участі в політичному
житті держави, побудова безпосередніх відносин між громадськістю та
державою. Відповідно до особливостей політичної системи моделі е-
урядування можуть бути відмінними. На сучасному етапі його розвитку в
Україні вже працюють елементи он-лайн взаємодії між владними суб’єктами,
громадянами та суб’єктами приватного сектору економіки. Так уже
реалізовано електронну видачу через мережу Інтернет нормативно
визначених довідок, форм, зразків, договорів та бланків; налагоджено
оприлюднення на офіційних веб-ресурсах державних інституцій та установ
нормативно-правових актів, заходів, новин та інших результатів діяльності
публічних адміністрацій; функціонує електронна звітність перед державними
органами влади; створена система електронних черг до державних установ і
т. ін.
З кожним роком перелік адміністративних послуг, які можна отримати
через глобальну мережу зростає. Наразі на Урядовому веб-порталі
реалізовано отримання 129 публічних послуг повністю в електронному
форматі. Збільшення електронних послуг у системі публічного
адміністрування дозволяє зменшити кількість адміністративного апарату,
забезпечити громадянам швидкий доступ до необхідних послуг, зменшити
контакт чиновника з громадянином. Результатом цього є зменшення рівня
корупції у владних органах [3]. Діджиталізація, тобто оцифрування процесів
діяльності та обміну інформації у сферах суспільного життя, дозволяє
підвищити конкурентоздатність органів державної влади, спростити процеси
роботи з інформацією, сформувати позитивний відкритий імідж держави
[342]. Переведення чисельних адміністративних послуг в електронний
формат дозволяє реалізувати основний принцип «сервісної держави»,
160
відповідно до якого остання існує перш за все для громадян та повинна
забезпечувати якісне надання публічних послуг населенню [65, с. 61].
Переведення баз даних із фізичного (паперового) виду в електронний
спонукало створити систему єдиної бази даних, що дозволило створити єдині
центри надання адміністративних послуг, зменшивши відповідне
навантаження на органи державної та місцевої влади, пришвидшивши
процедури доступу до інформації для громадян. Для ефективного
функціонування системи електронних послуг необхідним є якісне технічне
забезпечення – потужні сервери, стабільний доступ до мережі Інтернет,
комп’ютерне оснащення адміністративних установ. Також важливим є
забезпечення постійного технічного обслуговування для гарантування
безперебійності в роботі технічного обладнання та програмного
забезпечення. Мережева комунікація створює не лише нові можливості, а й
загрози в процесі обміну інформацією, що потребує створення системи
ефективного захисту внесених до електронних баз даних від зовнішнього
втручання.
Збільшення користувачів мережі Інтернет, розширення його
можливостей у сфері інформаційних технологій змінили шляхи потрапляння
знань до аудиторії. Змінилася і роль суб'єкта комунікативної діяльності.
Масова комунікація стала ще складнішим багатоступеневим процесом, де
важко визначити джерела походження смислів та мету їх поширення.
Останнім часом дотично до політики сформувалися нові поняття – «Інтернет-
представництво» та «Інтернет-політика». Перше «відноситься до наданої
новими ЗМІ можливості забезпечити кращий взаємозв’язок між суспільною і
політичною сферами». Друге «пов’язане з процесом впровадження
політичної активності в Інтернет, у якій задіяні і громадськість, і визнані
політичні організації» [154, с. 100]. Швидкість інформаційних потоків та їх
обсяги роблять складним процес осмислення і сприйняття фактів. Велика
кількість інформації в мережі, з одного боку, сприяє плюралізму думок, а з
іншого – несе загрозу деструктивних впливів на вітчизняне інформаційне
161
поле. Незважаючи на посилення наукового дискурсу щодо проблем
інформаційного суспільства в Україні досі існує недостатнє розуміння суті
цих перетворень. У відповідності з цим варто розглянути, яким чином
змінюються традиційні канали розповсюдження інформації в умовах
тотального росту Інтернету та комунікаційних технологій.
Кількість Інтернет-користувачів щороку збільшується. Це
загальносвітова тенденція, яка зумовлена законом Мура і пов’язана із
експоненційним зростанням потужності комп’ютерної техніки. Щороку
продуктивність запам'ятовуючих мікросхем подвоюється. Закон Мура
«працює» і для оцінки збільшення Інтернет-аудиторії. Приміром до 1990
року, це була закрита мережа для обмеженого кола людей. Користувалися
тоді нею переважно науковці та військові для листування. Втім вже за 5 років
у мережі було понад 50 мільйонів активних юзерів. Для досягнення такого
охоплення радіостанції витратили – 38 років. Телебаченню знадобилося – 13
років, а кабельному ТБ – 10. Тогочасні комп’ютери давали змогу
прослуховувати музику, дивитися відео, читати новини і грати у прості ігри.
Але мережева швидкість була обмеженою і не давала змоги обмінюватися
великими масивами інформації. Революційні зміни відбувалися в наступні
десять років. Вдосконалювалося програмне забезпечення, браузери та
міжмережеві протоколи. У 2005 аудиторія Інтернету сягнула одного мільярду
користувачів. На 27 лютого 2016 року у мережі понад 3 мільярди 316 тисяч
людей. Це пов’язано із підвищенням якості інформації, яка міститься у
мережі та появою відео хостингів, пошукових сайтів та соціальних мереж.
Такий перебіг подій позначився і на вітчизняному сегменті глобальної
мережі. За останні 15 років Українська Інтернет-аудиторія зросла майже у
сорок разів. У посланні Президента України до Верховної Ради України 2001
року «Про внутрішнє і зовнішнє становище у 2000 році» Л. Кучма наводив
такі дані про Інтернет-спільноту: «Кількість користувачів українського
сегменту мережі Інтернет за останні два роки збільшилася більш як у тричі…
на кінець 2000 р. в українському сегменті мережі Інтернет, за різними
162
оцінками, було від 320 до 370 тис. постійних користувачів і близько 300 тис.
чол. користувалися послугами мережі Інтернет час від часу» [222]. Свіжіші
дані за вересень 2015 року від компанії «Gemius Украина» за результатами
щомісячного дослідження інтернет-української аудиторії свідчать, що її
кількість сягнула 25 мільйонів 800 тисяч користувачів. «ПК-аудиторія Країни
у вересні склала 18,3 млн. користувачів. 5,6 мільйона користувачів заходили
в інтернет за допомогою мобільного телефону / смартфона, а 1,9 млн. –
Планшет. Дані за кількістю інтернет-користувачів вказані без перетину
аудиторією між платформами». Дослідницький центр IAB Europe у 2013 році
провів дослідження Mediascope Europe, що охопило 28 держав Європи.
Згідно цих даних українці витрачають найбільше часу онлайн: 20 годин на
тиждень. Одразу за нами йдуть румуни, які он-лайн 18,6 годин на тиждень і
громадяни Туреччини, які у мережі 18,3 годин на тиждень.
Розуміючи масштабність мережевої аудиторії і кількість витраченого в
Інтернеті часу, виникає питання: чи не поглине Інтернет інші засоби
комунікації? Актуальність проблеми пояснюється відсутністю чіткої межі
між традиційними засобами масової інформації та глобальною мережею.
Свої сайти мають практично всі ЗМІ. В результаті все це призводить до
появи безлічі гіпотез і міркувань про подальшу долю мас-медіа. Зокрема,
можна почути і припущення про те, що традиційні ЗМІ з часом зникнуть у
тому вигляді, в якому ми звикли бачити їх сьогодні. Єдиного бачення цієї
проблеми на сьогодні не існує.
В. Іванов стверджує, що Інтернет не витіснить традиційні ЗМІ: «Зараз
актуальним стало питання не тільки пошуку ефективних шляхів взаємодії
різних засобів комунікації, але й створення на теоретичному рівні цілісної
системи. Деякий час панувала думка, що більш новітні засоби комунікації
витіснять традиційні – пресу та кіно. Але такі сподівання виявилися
безпідставними» [89]. Погоджуються із думкою Іванова, що кожен засіб
комунікації посів своє місце, свій сегмент загального інформаційного ринку,
й інші вітчизняні дослідники В. Рябічев та В. Литвиненко, які вважають, що
163
Інтернет за останні півтора десятиріччя став звичайним медіа і виконує ті
самі функції, що й традиційні ЗМІ, і так само, як інші сучасні засоби масової
комунікації, бореться за розширення аудиторії [257, с. 140–145].
Діаметрально протилежну думку має американський дослідник
професор Аненбергзької школи комунікації та журналістики Університету
Південної Каліфорнії Вінс Гонзалес. Він стверджує, що традиційні ЗМІ
втрачають свою актуальність і у звичному вигляді скоріше за все існувати
перестануть. За його словами, все більше українців отримують новини із
соціальних медіа та інших мобільних джерел, а не веб-сайтів, телевізійних
або друкованих засобів масової інформації. Друковані газети все ще
працюють, але їхні дні полічені. Причина, на його думку, доволі банальна і
проста. Люди все менше дивляться телевізор, звертаються до паперових
газет і слухають радіо. Регулярно читають газети одиниці, тоді як перед
телевізором кожен з нас проводить кілька годин на день. Тим часом
комп’ютер із нами цілодобово. Немає різниці у якому вигляді. Планшет це,
звичайний ПК чи телефон із виходом у мережу або смартфон – не має
принципового значення. Гонзалес переконаний, що майбутнє за соціальними
медіа. Хоча він і каже, що друковані ЗМІ зникнуть, проте конкретних строків
не називає.
Сумніви у тому, що технологічна революція змінила форму
надходження інформації поступово розвіюються. Але чи може свідчити ця
інтеграція способів комунікації про витіснення новими медіа традиційних
ЗМІ? Соціолог М. Наумова переконана, що Інтернет модифікує традиційні
ЗМІ – періодику, радіо, телебачення, однак водночас і вони перетворюють
Всесвітню мережу на стартовий майданчик трансмедійного виробництва
[185]. Означена стратегія взаємозв’язку та її процеси є неминучими. Адже й
традиційні, й нові медіа об’єднані спільним комунікаційним простором. Теза
Наумової цілком підпадає під закон Ріплі, який говорить про неостаточне
витіснення новими медіа своїх попередників. Німецький журналіст
Вольфґанґ Ріпль вважав, що нові, більш високорозвинені ЗМІ ніколи не
164
замінять старих. Натомість вони шукатимуть для себе нові завдання й сфери
застосування. Нові медіа не витісняють старі, а доповнюють їх перелік,
розширюючи межі загального функціонального взаємозв'язку соціального і
технологічного розвитку.
Пошуком свого місця у сучасному світі змушені зараз займатися
газетярі в усьому світі. Міжнародний медіамагнат, президент «News
Corporation» Руперт Мердок під контролем якого знаходяться ЗМІ,
кінокомпанії і книжкові видавництва в США, Великобританії, Австралії та
інших країнах, змінив свою думку щодо нових медіа. На початку 90-х років
Мердок був одним із головних супротивників Інтернету. Він скептично
ставився до перспектив електронного бізнесу і електронних ЗМІ, вважаючи,
що ними можуть цікавитися тільки підлітки. Однак, вже у 2006 р.,
виступаючи на конференції Американської спілки редакторів газет (ASNE),
він змушений був визнати, що «паперові» газети й інші друковані ЗМІ
починають втрачати свої позиції, поступаючись електронним виданням в
Інтернеті. Мердок визнав, що традиційні друковані видання в США не
врахували цей фактор і реагували занадто повільно. За даними опитувань
громадської думки, які він наводить, майже 50% молодої читацької аудиторії
використовує для отримання щоденних новин інтернет-видання. Медіа
магнат вважає, що газетам необхідно змінити свої підходи, оскільки все
більше читачів і рекламодавців «йдуть» від них в Інтернет. За наступні
десять років потому тенденція тільки посилилася. Кількість газет
зменшилася, а їхні доходи від реклами впали, а ті, що залишилися, змушені
боротися за власну присутність і позиції в Інтернеті.
Компанія IAB провела дослідження Mediascope Europe, яке мало дати
відповідь на запитання, які засоби масової інформації та для чого
використовують Інтернет українці, з яких пристроїв вони виходять у мережу
та як на їхню поведінку впливають соцмережі. Дослідження проводилось
паралельно в 28 європейських країнах. Результати цього дослідження
дозволяють зробити висновки – час, який українці витрачають на
165
телебачення, майже зрівнявся із часом, який вони проводять у Інтернеті. 21,7
і 20 годин на тиждень відповідно. Третина українців (близько 27 відсотків)
під час перегляду телепередач час від часу заходять у Інтернет, а 61 відсоток
молоді відвідує сторінки, які пов’язані із побаченим по телевізору.
Аналогічну залежність побачили і вітчизняні соціологи за результатами
всеукраїнського соціологічного дослідження «Сучасна молодь України»,
проведеного Інститутом Горшеніна у 2013 році. В опитуванні взяли участь
2000 респондентів віком від 15 до 21 року в містах із населенням більше 100
тисяч людей. 72,3% відповіли, що віддають перевагу Інтернету, як джерелу
інформації про події. Телебаченню – 58,2%. Спілкуванню із людьми – 21,7%.
Друкованим ЗМІ (газети/журнали) – 12,4%. Радіо – 5,8%. Традиційним ЗМІ
віддають перевагу люди старшого віку. І чим старіша аудиторія тим менший
відсоток серед них користувачів Інтернету і відповідно менша кількість
людей, що дізнаються новини із мережі [283].
Такий розподіл поступово розширює сферу так званих «нових медіа»
(new media). Під даним терміном маються на увазі інформаційні канали, які
змінили комунікативний простір під впливом комп'ютерних технологій. По
суті, сьогодні вже можна констатувати той факт, що «нові медіа» активно
включилися в світ повсякденності, змінивши конкретні соціокультурні
інтер'єри життєдіяльності більшості індивідів. Міграція традиційних ЗМІ у
Інтернет веде за собою не лише зміну форми подачі інформації, а й повністю
міняє структуру та методи роботи редакції. Це зумовлено підвищеними
вимогами аудиторії до мас-медіа, які постійно підключені до мережі.
Читачам замало переглядати новинні заголовки раз на тиждень, вони воліють
слідкувати за мінливим світом online. Наприклад, часописам, які виходили
щотижнево довелося наймати новий штат людей і організовувати цілодобову
роботу, щоб конкурувати з інтерактивними медіа.
У пошуках свого читача традиційні ЗМІ інтегруються і до соціальних
медіа. Соціальні медіа – це інтернет-сервіси, призначені для масового
розповсюдження вмісту, де вміст створюють самі користувачі, і автором
166
може бути кожен, напротивагу традиційним медіа, де авторами є попередньо
відібране і обмежене коло людей. Крім соціальних мереж до соціальних
медіа відносять як мінімум дві інші великі групи – блоги (зокрема
стенделоун, блогохостинги, мікроблоги та ін.) та контент хостинги
(фотосервіси на зразок instagram та flickr, відеохостинги на зразок Youtube,
хостинги для слайдів, документів, музики – slideshare, scribd, soundcloud та
ін.)
Традиційні ЗМІ не тільки не загубилися у соціальних медіа, а й почали
формувати щоденну стрічку повідомлень і вийшли на перші позиції по
впливовості. Про це свідчать результати дослідження інформаційного центру
компанії Hewlett Packard. Проаналізувавши вміст соціальної мережі
мікроблогів Twitter протягом 40 днів восени 2010 року, а потім обробивши
16,3 мільйона повідомлень, дослідники визначили 22 мікроблоги, які
справляють найбільший вплив на провідні теми дискусій у мережі. 9 з них
американські традиційні ЗМІ: @cnnbrk, @breakingnews, @nytimes, @ESPN,
@huffingtonpost, @reuters, @washingtonpost, @cbsnews, @nydailynews.
Ці джерела відчутно поступаються за кількістю підписників топ-зіркам
мережі, таким як Barack Obama, Ashton Kutcher, чи Lady Gaga. Це доводить,
що прямого зв’язку між кількістю читачів і впливовістю джерела у Twitter
немає. А від так соціальні медіа, далекі від альтернативного джерела новин.
Вони скоріше відіграють функції фільтру для цікавих новин від традиційних
засобів масової інформації. Натомість, впливовість визначається тривалим
статусом надійного джерела інформації. З огляду на це, джерелами, що
визначають головні теми для обговорення в твітері, виявляються мікроблоги
– телеканалів, газет, інформаційних агентств тощо. За словами керівника
дослідницької групи Бернардо Губермана, «провідні медіа впливають на
перелік найбільш обговорюваних тем і породжують ці теми», тоді як
«користувачі твітера в більшості випадків відіграють роль фільтрів та
підсилювачів повідомлень традиційних ЗМІ». Найбільш плодовиті та
популярні користувачі мережі, хоч і привертають до себе багато уваги,
167
неспроможні скеровувати загальну дискусію мільйонів людей у певному
руслі.
Наведені нами приклади свідчать, що з появою інструментів глобальної
комунікації світ безповоротно змінився. Звичні нам ЗМІ поступово мігрують
в мережу. Із розвитком технологій цей процес тільки пришвидшуватиметься,
але і традиційні ЗМІ в Україні найближчі кілька років не поступляться своїх
нинішніх позицій. Посприяє цьому і характер вітчизняного медіа ринку,
основні канали якого належать олігархам. Зараз в Україні локомотивом
розвитком ІТ може бути впровадження технології мережі мобільного зв'язку
третього покоління – 3G який включає, високошвидкісний мобільний доступ
до послуг мережі Інтернет та технологію радіозв'язку. Згідно умов тендеру,
який пройшов 23 лютого 2015 року три найбільші українські оператори
зобов'язуються протягом 18 місяців після проведення конкурсу запустити
мережу третього покоління на території всіх обласних центрів України, а
протягом 6 років — на території всіх районних центрів і всіх населених
пунктів з населенням понад 10 тисяч осіб. Наслідком збільшення швидкості і
поширення Інтернету в нашій країні стане фундаментальна зміна характеру
соціальних комунікації. Тенденція щодо повсюдного застосовування
мережених технологій прослідковується у розвинутих країнах Європи і
Америки. Протягом короткого відрізку часу вона стане актуальною і для
України. Тому слід бути готовими до цих змін. Особливу уваги потрібно
приділити навчанню роботи із сучасними інформаційними технологіями.
Оскільки в Україні розповсюджена оманлива думка, що вплив нових
технологій на суспільно-політичне життя в межах країни не значний. Реалії ж
де відбуваються багатотисячні анти владні виступи координовані через
соціальні медіа заставляють детальніше проаналізувати наслідки впливу
нових ЗМІ на українців. Особливо важливо напрацювати методи протидії
впливу деструктивних сил через соціальні медіа. Не враховуючи актуальні
для нас зараз загрози велика частина суспільства не може змиритися, або не

168
до кінця розуміє глобальну суть перетворень. Серед них і люди, які
приймають особливо важливі політичні рішення.
Таким чином, в умовах інформаційного суспільства та процесу
підвищення значення інформації в суспільно-політичній діяльності виникає
потреба у впровадженні нових та модифікації вже існуючих механізмів
передачі інформації. Науково-технічний прогрес продукує розвиток нових
каналів обміну інформацією, що дозволяє виробити нові форми комунікації
на міжособистісному та груповому рівні. Розвиток демократії та наявні
технічні можливості дозволяють залучити значну кількість громадян до
процесу управління на державному та місцевому рівні, використовуючи
сучасні інструменти зв’язку та комунікації. Електронно-технічні засоби
дозволяють збирати, обробляти та використовувати дані автоматизовано,
зменшуючи адміністративне навантаження на органи публічної влади та
прискорюючи процес обміну інформацією. Формування нових типів
комунікації дозволяє суспільству більш якісно взаємодіяти з владними
органами, контролювати їх діяльність, в тому числі процес прийняття рішень,
а владі більш ефективно та оперативно реагувати на нагальні суспільні
потреби та вирішувати суспільно-політичні завдання. Сучасні засоби
комунікації справляють значний вплив на політичні відносини, адже
соціальна взаємодія, забезпечити яку дозволяє використання засобів передачі
інформації, набуває великих масштабів у національному та світовому
політичному просторі, створює відчутний вплив на політичну систему,
формування та існування громадянського суспільства і процес реалізації
державної політики.

2.3.Вплив ЗМІ на процес формування громадської думки як умова

досягнення успіху в інформаційній війні

169
 В умовах загального динамізму світового політичного процесу,
існування, функціонування та розширення інформаційної сфери набуває
неабиякого значення. Вона пронизує всі інші прояви суспільного життя,
фактично зв’язуючи їх між собою, роблячи нерозривними. Перш за все, це
стосується політичної сфери. Комунікації та політика взаємодоповнюють
одне одного. Інформаційна сфера розширює всі три властивості політики –
універсальність, інклюзивність та атрибутивність. У свою чергу політика
перетворює інформаційну сферу зі звичайного поля для обміну різного роду
повідомленнями в один зі своїх інструментів. Але це не означає, що політика
поглинає інформаційну сферу. Мова йде виключно про її використання для
досягнення конкретних цілей. Саме в цьому контексті важливим стає поняття
«громадська думка». Якщо говорити про власне інформаційну війну, або
гібридну війну, елементом якої є перша, то вплив на громадську думку є
основною метою у конфлікті такого роду. Показово, що це стосується не
лише авторитарних, а й демократичних суспільств. Сам по собі факт
постійної трансформації громадської думки вже засвідчує необхідність в
умовах конкуренції чи збройного протистояння встановлення контролю над
певним інформаційним простором з боку супротивника.
Говорячи про формування громадської думки, варто почати з
визначення самого поняття. За визначеннями фахівців, громадська думка – це
специфічний стан суспільної свідомості, який містить приховане чи реальне
ставлення різних соціальних спільностей до події, фактів або процесів
соціальної дійсності, включаючи політичну діяльність. Громадська думка
фіксує насамперед сприйняття дійсності через призму масової свідомості. В
ній віддзеркалюються як спільні, так і специфічні інтереси класів,
національних, професійних, духовних та інших спільностей, у цілому
суб'єктів політичного процесу. Громадська думка як політичний інститут
бере участь у здійсненні влади. Це важливий механізм прийняття поличних
рішень на всіх рівнях [82, с. 50–55].

170
 Не зважаючи на те, що наукове оформлення пізнань даного явища
почалося у другій половині ХІХ століття, основоположниками його
сучасного розуміння прийнято вважати американського вченого Уолтера
Ліпмана та німецьку дослідницю Елізабет Ноель-Нойман. Перший в
однойменній роботі визначив громадську думку як характеристики
зовнішнього світу, які оформлюються у вигляді різних образів у голові
людини, і витікають з поведінки інших людських істот постільки, поскільки
ця поведінка стосується нас самих, залежить від нас або цікава нам [155].
Причому це вчений називає громадською думкою з малої літери. За великим
рахунком – це сприйняття якоїсь ситуації, події чи явища кожним
конкретним індивідом. Мова йде про спосіб трактування. Власне самі
картини, у відповідністю з якими діють групи людей або індивіди, що діють
від імені таких груп, вчений називав громадською думкою з великої букви.
Таке розділення обумовлюється природою людського сприйняття та
поведінки – дії індивіда можуть повністю розходитися з його розумінням
конкретної ситуації. Говорячи мовою політичної науки, американський
дослідник ще у 20-х рр. ХХ ст. провів лінію між політичною свідомістю та
політичною культурою. Слід зауважити, що для розгляду проблеми
формування громадської думки варто брати до уваги її обидві вище зазначені
іпостасі.
Е. Ноель-Нойман більш детально підходить до визначення поняття
«громадська/суспільна думка». Варто згадати, що нею аналізувалися погляди
Роберта Мертона, Гарвуда Чайдлса, Герберта Блумера і П’єра Бурдье.
Причому двом останнім приділялася значна увага, оскільки вони критично
ставилися до концепції громадської думки. Це дозволило дослідниці
виокремити два підходи у розумінні даного явища – раціональний та
соціального контролю. Перший полягає у тому, що громадська думка – це
раціональний процес, що фокусується на проблемах демократичної участі і
обміну різними точками зору із суспільно значущих питань та вимагає уваги
до цих ідей з боку уряду. Саме в межах даного підходу визнається здатність
171
ЗМІ маніпулювати процесами формування громадської думки [190, с. 325]. У
свою чергу концепція громадської думки як соціального контролю
ґрунтується на необхідності підтримки достатнього рівня згоди всередині
суспільства стосовно цілей і цінностей. Тут важливим є те, що сила
громадської думки вважається настільки великою, що у страху перед нею
уряд змушений рахуватися з нею і для збереження власних позицій мусить
організовувати систему контролю [190, с. 325]. Сама ж дослідниця говорить,
громадська думка – це ціннісно забарвлена, зокрема у моральну форму,
думка і спосіб поведінки, які – якщо мова йде про усталену закріплену згоду,
наприклад догму чи звичай, – потрібно демонструвати привселюдно, якщо не
хочеш опинитися в ізоляції [190, с. 341]. Відповідно, якщо У. Ліпман
концентрував свою увагу на громадській думці як певному образу ставлення
до ситуації у конкретного індивіда, то Е. Ноель-Нойман торкнулася
поведінкового аспекту і зовнішніх чинників.
Концепції громадської думки як раціонального процесу і соціального
контролю фактично відображають два виміри її формування – внутрішній, у
контексті політичної боротьби, і зовнішній, у контексті військового
конфлікту. Перш за все, у межах даного дослідження цікавим є концепт
громадської думки як соціального контролю. Водночас, враховуючи реалії
гібридної війни на сході України, принагідним стане й розуміння громадської
думки як раціонального процесу. На це звертає увагу російський дослідник
А. Желєзняк, говорячи про те, що процес формування громадської думки
потрібно направити по горизонтальному та вертикальному векторах. Під
першим розуміється опосередкований вплив на громадянське суспільство (як
би зазначила Е. Ноель-Нойман, через владу капіталу), під другим –
інформаційна політика держави [80].
Отже, коротко розглянувши розуміння громадської думки варто перейти
до визначення та розкриття етапів процесу її формування. Як було вище
зазначено, громадська думка певного суспільства формується як під впливом
суто внутрішніх чинників (політична боротьба, цілеспрямована державна
172
політика), так і зовнішніх (з боку держави-супротивника та її сателітних
структур). Якщо це не викликає заперечень у більшості дослідників, то
виникають питання щодо конкретних напрямів і шляхів формування
громадської думки. Як уже зазначалося, це зумовлюється або
опосередкованим розглядом даного явища, або зведенням певних
маніпуляцій до використання цифрових технологій. Російські вчені
В. Соломиков та І. Клоков прямо говорять про те, що ЗМІ та відкриті
джерела в мережі Інтернет здійснюють ключовий вплив на формування
громадської думки [272, с. 416]. Складно не погодитися з таким
твердженням, оскільки цифрові технології значно змінили інформаційну
сферу людства, проте варто звернути увагу на те, що дослідники роблять
акцент саме на Інтернеті та соціальних мережах як таких, оминаючи контент
та його продуцентів. По суті транслятор не впливає на реципієнта, важливою
є конкретна інформація, яку він несе. До того ж ми говоримо про формування
громадської думки, а не вплив на свідомість одного чи групи індивідів. Тому
посилань на Інтернет та його складові недостатньо.
Як зазначає М. Мамонов, вплив на громадську думку зумовлюється як
процесом узгодження інтересів, так і зацікавленістю самих громадян у
політиці. З огляду на це політичні актори і прагнуть трансформувати
суспільну думку в тому чи іншому напрямі [167, с. 30]. Його колеги
Д. Беспалов та М. Казаков пішли далі й наголосили на тому, що громадська
думка без маніпуляцій в принципі не може функціонувати [20, с. 85]. Тут
дається взнаки вплив поглядів щодо фіктивного і уявного характеру даного
явища. Така позиція підкреслює не лише опосередкованість Інтернету в
процесі формування громадської думки, а й певним чином нівелює значення
конкретних повідомлень. У даному випадку російський вчений практично
повністю наслідує погляди Е. Ноель-Нойман. Громадяни самі відкриті для
того, щоб змінити своє ставлення до конкретної ситуації. Причому це
стосується не лише демократичних, а й авторитарних та тоталітарних

173
суспільств. Виокремлена вченим особливість дозволяє зрозуміти початок
процесу формування громадської думки.
Очевидно, що на першому етапі відбувається певна подія або
продовжується якась ситуація. Щоб дізнатися про неї, індивід має отримати
інформаційне повідомлення, що і дозволить йому висловити свою думку
[269]. Але варто звернути увагу, що саме висловлювання відбувається на
підставі наявності попередніх установок. Наприклад, слід згадати ситуацію зі
збиттям українського літака над Тегераном. Деякі громадяни одразу вважали,
що у катастрофі винен Іран, а інші люди розцінювали падіння як результат
технічної несправності, а окремі індивіди взагалі намагалися знайти
причетність США. Як можна зрозуміти, кожен шукав причину, яка найбільш
відповідала його установкам. Тому перед першим етапом формування
громадської думки мають місце певні підготовчі заходи. Г. Гаврилов називає
це «оцінкою ситуації» [40, с. 244]. Тобто, для успішного формування
громадської думки у потрібному напрямку необхідно підготувати відповідне
інформаційне тло.
Повертаючись до раніше розглянутих визначень поняття «громадська
думка», варто звернути увагу, що жодне з них не апелює до такої категорії як
суспільство чи соціум. І У. Ліпман, і Е. Ноель-Нойман говорять про групи
індивідів. Саме це давало підстави П. Бурдьє піддавати сумніву існування
громадської думки. Але цей аспект розкриває одну важливу деталь –
інформаційне тло і канали комунікації не функціонують самі по собі.
Вочевидь, що за ними стоять конкретні люди. Дослідники Д. Беспалов та
М. Казаков, посилаючись на класика теорії політичної комунікації Едварда
Бернейса, говорять про значущість авторитетних і впливових груп [20, с. 85].
Варто зауважити, що це не обов’язково мають бути люди. Важливою є сама
марка авторитетності, яку може отримати той чи інший ЗМІ, Telegram-канал
чи сторінка у соціальній мережі. Проте все ж найбільш ефективними у
контексті процесу формування громадської думки (а не думки конкретного
індивіда чи окремої групи людей) є суспільно значущі авторитети.
174
Наприклад, експерти, політики, які користуються народною популярністю,
представники естради тощо. Їхнє значення важливе як і в попередній
підготовці до формування громадської думки, так і під час самого процесу.
Як уже зазначалося, індивіди самі схильні до формування оцінки щодо
конкретної ситуації (необов’язково значущої персонально для них) і було
з’ясовано, що висловлення думки відбувається на підставі певних установок,
сформованих авторитетами. Але практика ведення гібридних війн і
політичних кампаній різного роду показує, що інформаційні повідомлення
вкрай рідко транслюються самі по собі. Їх завжди супроводжує коментар
[269]. Обговорення чи експертне доповнення конкретної новини важливедля
підкріплення існуючих установок або їх модифікації. Умовно, саме із запуску
різного роду коментарів події, ситуації чи стану справ, можна відмірювати
процес формування громадської думки.
Раніше згаданий Г. Гаврилов розбиває його на наступні етапи: оцінка
ситуації (яка вже була розкрита вище); визначення цілей; визначення публіки
– мається на увазі визначення тих груп людей, які понять гратимуть роль
«абсолютної більшості громадян»; відбір каналів масової комунікації і технік
впливу (для реального і дієвого формування суспільної думки потрібні
авторитетні канали комунікації; Telegram-канали у даній ситуації не
підходять, оскільки вони мають короткостроковий ефект і з огляду на свою
анонімність вже закладають підвалини для руйнації процесу формування
громадської думки, побудованого на розповсюдженні інформації);
планування бюджету; оцінка результатів [40, с. 244].
Варто зауважити, що запропонована російським дослідником схема
процесу формування громадської думки має певні логічні неточності
(наприклад, визначення цілей можна цілком віднести до оцінки ситуації) і
взагалі не торкається питання самого процесу, перетворюючи його на
blackbox. Власне, про це і говорилося на початку даного дослідження.
Відповідно, запропоновану етапізацію можна доповнити такими елементами
як: провокування потрібної ситуації/актуалізація дискусії (в межах якої й
175
відбудеться запуск інформаційних повідомлень та коментарів);
культивування потрібної оцінки (перш за все, через її зіставлення з іншими
«менш переконливими» думками); підтримка дискусії на потрібному
рівні/підготовка до наступної політичної кампанії/поступове нівелювання
дискусії.
Дослідники М. Мороз та І. Смірнов виокремлюють наступні прийоми
формування громадської думки: трансформація (послаблення чи
гіперболізація) позицій супротивника; підміна предмету спору; висміювання;
прийом негативних і позитивних груп віднесення; повторення лозунгів або
шаблонних фраз; фальсифікація результатів опитувань суспільної думки;
емоційне підлаштування; гра на цифрах та деталях; навішування ярликів;
посилання на авторитет; використання явної дезінформації; витік «секретної»
інформації [182]. Поряд з цим Росія в своїй агресивній політиці по
відношенню до України широко застосовує метод диверсифікації
громадської думки, спрямований на розпорошення уваги правлячої еліти
держави на різні штучно акцентовані проблеми та відволікання її від
вирішення першочергових завдань суспільно-політичного й економічного
розвитку. Основними формами диверсифікації громадської думки є
дестабілізація обстановки в державі чи її окремих регіонах, активізація
кампанії проти політичного курсу правлячої еліти держави та окремих її
лідерів різними міжнародними установами, ініціювання антидемпінгових
кампаній, скандальних судових процесів та ін.
Як можна побачити, далеко не всі перелічені засоби є універсальними.
Більшість із них виконує суто інструментальну функцію, передбачену етапом
культивування потрібної оцінки конкретної ситуації, події чи стану справ.
Наприклад, говорячи про актуалізацію дискусії, можна згадати такі прийоми
як інформаційний спам, інформаційні вкиди, вшивання потрібного
інформаційного повідомлення в інше, використання алюзій, проведення і
трансляція прес-конференцій, круглих столів тощо. У свою чергу підтримка
обговорення вимагатиме м’яких методів (залежно від бажаного рівня), а
176
підготовка до наступної політичної кампанії – згортання деяких прийомів і
«гасіння» дискусії. Тому в даному випадку універсальну класифікацію
засобів формування громадської думки запропонувати складно. Найбільш
доцільно йти шляхом загальних маркерів залежно від того чи іншого етапу
вище зазначеного процесу. По суті, як зазначила Е. Ноель-Нойман, під час
формування громадської думки позиція, яка нав’язується, має стати
привабливою, тобто не нести в собі загрози ізоляції. У свою чергу чинні не
модифіковані погляди повинні перетворитися на несприйнятливі [190, с.
341].
Слід розуміти, що громадська думка – важливий, а в деяких випадках
основоположний елемент політики держави. Тому не дивно, чому вона стає
чи не головним театром дій під час інформаційної війни. Відповідно, кожна
держава у той чи інший спосіб прагне тримати процес формування
громадської думки під своїм контролем, оскільки від цього залежить
підтримка належного рівня національної безпеки. За висновками фахівців,
головним об’єктом деструктивного інформаційного впливу в умовах
інформаційної війни є саме «громадська думка та свідомість окремої
людини» [164]. На людину, як носія громадської думки, здійснюється
прихований вплив через її нервову систему та психіку. І вона, зазвичай, на
підсвідомому рівні вбирає в себе пропоновану інформацію. При цьому
суб’єктами інформаційної війни використовується подвійна психобіологічна
суть інформації. «Наприклад, «комфортна» на рівні психобіологічного
сприйняття інформація може завдати шкоди на психосоціальному рівні чи,
навпаки, «цікава» – призвести до неусвідомлюваних психобіологічних
негараздів, стимулюючи девіантну поведінку особи та руйнуючи позитивні
соціальні тенденції в суспільстві» [164].
Парадоксально, що на тлі загального збільшення кількості наукових
досліджень інформаційної та гібридної воєн на пострадянському просторі не
спостерігається зростання зацікавлення таким явищем як громадська думка
та її місцем у подібних конфліктах. Зазвичай дослідники обмежуються
177
короткими згадками громадської чи суспільної думки в контексті розкриття
цілей і засобів ведення інформаційної війни. Наприклад, А. Манойло лише
коротко зазначає важливість процесу формування громадської думки у
контексті ведення психологічних операцій [168]. Навіть польські науковці
міркують у подібному ключі. До прикладу, А. Жебровськи та М. Жмігродзка
концентруються на засобах формування громадської думки, при цьому
оминаючи сам процес і його значення [364, с. 373]. Очевидно, що всі аспекти
даного явища розглянути важко, оскільки це може викривити сам процес
дослідження або просто не відповідати його предмету. Проте уникнення
належного розгляду ролі формування громадської думки у процесі ведення
інформаційної війни або підготовки до неї може призвести не лише до
некоректності результатів дослідження, а й до неможливості їхнього
практичного застосування. Саме тому в межах даного дослідження ставиться
за мету розгляд процесу формування громадської думки як чинника
забезпечення успіху в інформаційній війні задля поглиблення існуючих
напрацювань з цього питання, а також для вироблення конкретних
рекомендацій щодо дій у цьому напрямку осмислення причин і наслідків
воєнного чи політичного протистояння.
Громадська думка є ареною боротьби за владу. «Певна залежність
владних структур від громадської думки, прагнення підтвердити свою
легітимність, з одного боку, спонукає їх до маніпулювання громадською
думкою у своїх інтересах, а з іншого боку, громадській думці може
надаватися право остаточного вердикту з суспільно значимих питань через
систему виборів, референдумів тощо» [151, с. 158–159]. Відповідно в
тоталітарному чи авторитарному суспільстві її потенціал використовують з
метою утриматись при владі за допомогою різного роду маніпуляцій
людською свідомістю. У демократичному суспільстві засоби масової
інформації забезпечують права громадян на отримання інформації, на
свободу вільно висловлювати думки та ідеї, на здійснення опозиційної
діяльності. Публічні дискусії дають можливості для висловлення своєї
178
позиції приватним особам, опозиційним партіям – усім, хто прагнуть прямо
чи опосередковано впливати на формування суспільно значимих рішень. І це
є ефективним інструментом механізму демократичного правління, який
безпосередньо впливає на формування типу й характерних ознак політичної
системи.
Засоби масової інформації покликані формувати громадську думку,
оскільки вони є насамперед інститутом громадянського суспільства, а не
влади чи комерційних структур. Взаємодіючи на основі прямих та зворотних
зв’язків з аудиторією, соціальними інститутами, ЗМІ допомагають
вирішувати найважливіші суспільні завдання, сприяють модернізації
політичних інститутів. ЗМІ Впливають на громадську думку, користуючись
своєю можливістю впливати на суспільну сферу в цілому, що являє собою
простір, в рамках якого створюється соціальне знання, де люди обмінюються
ідеями й таким чином впливають одне на одного. Громадська думка як
впливовий чинник може сформуватися лише в сильній, активній і відкритій
суспільній сфері, що відзначається наступними характеристиками: «свобода
слова як основне, фундаментальне право; відкриті для доступу, політично
незалежні і плюралістичні ЗМІ; високий рівень освіченості, включаючи
навички в галузі роботи з інформаційними і комунікаційними технологіями;
відкритий доступ до урядових документів» [154, c. 247].
Громадська думка в Україні сьогодні стверджує те, що стан ЗМІ в країні
важко вважати таким, що відповідає демократичним принципам.
Заангажованість та неспроможність ЗМІ сприяти діалогу між владою та
населенням зумовлює втрату їхнього авторитету в очах громадськості. Цей
стан значною мірою відображається й на проблемі висвітлення українськими
ЗМІ проблематики, пов’язаної з інформаційною війною, розв’язаною Росією
проти України. Інформаційна війна, мабуть, чи не найбільш часто вживане
поняття в українських засобах масової інформації щодо війни на Донбасі і
протистояння з Росією в цілому. Зумовлено це не лише його зовнішньою
зручністю та простотою, а й неможливістю описати звичними категоріями
179
комунікаційну сторону конфлікту. Практика міждержавних протистоянь 90-
х рр. ХХ ст. показала, що домінування над супротивником досягається не
шляхом повного розгрому, а через його тотальну деморалізацію та/або
встановлення контролю над його інформаційним полем. Перефразовуючи
китайського мислителя Сунь Цзи, найкращою війною є та, яка не відбулася.
У конфліктах сучасності важливим є не фізичне знищення супротивника, а
захоплення його розуму з метою подальшого нав’язування власного
політичного порядку. Таким чином, вчорашній ворог має стати вірним
сателітом.
Якщо говорити про вплив ЗМІ на формування громадської думки в
умовах інформаційної війни, то тут варто згадати таких науковців як
А. Головка, Н. Еляшевська, М. Кондратюк, А. Моргун, О. Стоцька,
О. Токарський, В. Хорошко, Ю. Хохлачова. Аналіз напрацювань цих
дослідників засвідчує, що питання висвітлення явища інформаційної війни в
українських ЗМІ потребує певних уточнень. Перш за все, це зумовлюється
активним перебігом нинішнього інформаційного протистояння України та
РФ, що вимагає доповнення раніше напрацьованих досліджень з огляду на
конкретні прояви інформаційних атак.
Тривалий час в умовах своєї незалежності Україна якщо не була
повністю підконтрольна Росії, то однозначно знаходилася у фарватері її
зовнішньої політики. Після Революції Гідності ситуація змінилася і Україна
зіткнулася не лише зі збройною агресією, в результаті якої втратила частину
своєї території, а й із масовим вторгненням у свій інформаційний простір з
подальшим фактичним вербуванням ворогом частини громадян. Тобто
йдеться про запеклу боротьбу за оволодіння громадською думкою.
Вирішальним тут є розгортання інформаційного протистояння в українських
ЗМІ – друкованих, в мережі Інтернет, на телебаченні та, меншою мірою, у
радіомовленні. Як відомо, ЗМІ сприяють існуванню тієї уявної спільноти, яку
прийнято називати нацією/народом. Завдяки ЗМІ громадяни дізнаються
поточну ситуацію в державі, можуть ознайомитися з проблемами інших
180
регіонів, і, врешті решт, отримати інформацію про події у світі. У такий
спосіб ЗМІ отримують здатність формувати громадську/суспільну думку.
Саме тому під час інформаційної війни, перш за все, встановлюється
контроль над ЗМІ супротивника, які надалі вже використовуються як
інструмент просування потрібних повідомлень. Наразі ми є свідками
активних дій Російської Федерації в українських ЗМІ. Відповідно, наше
завдання полягає в тому, щоб виявити основні напрями інформаційних атак
РФ і дати матеріал для вироблення конкретних практичних рекомендацій
щодо успішного протистояння таким кампаніям.
Говорячи про українські ЗМІ, дослідники А. Головка і О. Токарський
одразу наголошують на тому, що наразі їхня діяльність здебільшого вже
детермінована умовами гібридної війни. Тому вітчизняні мас-медіа
виконують наступні функції: надання лише об’єктивної та неупередженої
інформації, що спирається на факти з достовірних джерел; поширення
контрпропаганди, що є прямим захистом громадської думки від маніпуляцій
з боку країни-агресора та її симпатизантів; належне висвітлення роботи
органів державної влади – це сприяє підвищенню прозорості влади, а отже
робить її дії більш зрозумілими для суспільства; забезпечення плюралізму в
отриманні інформації щодо тих чи інших подій. Мається на увазі
унеможливлення державної монополії на інформацію; сприяння
патріотичному вихованню громадян [51, с. 309–310]. Варто одразу
зауважити, що у даному випадку мова йде не стільки про функції, скільки
про певні дороговкази, якими мають керуватися українські ЗМІ в умовах
гібридної війни. Щодо самих функцій, то дослідники В. Хорошко і
Ю. Хохлачова виокремлюють наступні: інформаційна; пропагандистська;
освітня; соціальна; критики та контролю; мобілізаційна; інноваційна;
оперативна; формування суспільної думки [302, с. 286].
Саме остання є важливою для розгляду в межах цього дослідження.
Фактично, всі вище зазначені дороговкази тим чи іншим чином торкаються
процесу формування суспільної/громадської думки. Саме через формування
181
громадської думки досягається контроль над суспільством супротивника.
Показово, але по суті даний процес відбувається у конфліктному середовищі
незалежно від того чи справді «оголошена» інформаційна війна, чи умовно
інформаційному простору конкретної країни нічого не загрожує. Як зазначає
український дослідник М. Кондратюк, основним полем діяльності сучасних
ЗМІ є конфлікти. Саме на суперечках, проблемах чи будь-яких негараздах
базується більшість новин мас-медіа [126, с. 108]. Відповідно, складається
парадоксальна ситуація. Робота ЗМІ у контексті формування громадської
думки ґрунтується на конфлікті поглядів, інтересів, бачень і т. д. Плюралізм
у ЗМІ є ознакою демократичності. Але саме він і призводить до вразливості
українських мас-медіа перед ворожим інформаційним проникненням.
Наприклад, дослідниця А. Моргун підкреслює проблему відсутності
належного законодавчого регулювання інтернет-ЗМІ як одного із джерел
інформаційного впливу супротивника [181, с. 354]. Втім також існує думка
про те, що надмірне регулювання з боку держави не сприятиме підсиленню
інформаційною безпеки. Перш за все, громадяни незаконним чином
намагатимуться знаходити альтернативні джерела інформації, чим і зможе
скористатися ворог. А. Головка та О. Токарський помічають в даному
контексті наступну особливість: негативний вплив використання ЗМІ також
зумовлюватиметься надмірним використанням політичної агітації та
пропаганди [51, с. 310]. Тобто, у разі реальної небезпеки державна
контрпропаганда не працюватиме.
Отже, у яких формах наразі інформаційна війна проявляє себе в
українських ЗМІ. Раніше згадані дослідники В. Хорошко і Ю. Хохлачова
виокремлюють наступні форми інформаційного впливу: білий – ЗМІ відкрито
називають себе та розкривають джерело інформації; сірий – відрізняється від
попереднього тим, що має місце просування спеціально створених
матеріалів; чорний – ЗМІ поширюють інформацію від третіх осіб. Типовим
формулювання у даному випадку є «як повідомило джерело», «за
інформацією неназваного джерела» і т. ін. [302, с. 284]. Варто одразу
182
звернути увагу на те, що дану класифікацію не слід зіставляти з аналогічним
розрізненням видів пропаганди. Справа в тому, що навіть за так званого
«білого» інформаційного впливу може відбуватися поширення повідомлень,
які загрожують інформаційній безпеці. Наприклад, заява уряду, опублікована
на його інтернет-сторінці підпадає під дану форму інформаційного впливу.
Але, очевидно, що апріорі вона не може бути завжди позитивною, безпечною
та істинною. Не говорячи вже про розповсюдження спеціально заготовлених
(зазвичай замовних) матеріалів та явно неперевірених повідомлень з так
званих неназваних джерел. Відповідно, для розгляду пропонується взяти два
потужних інформаційних приводи, які суттєво вплинули на розстановку сил
в інформаційному просторі українського суспільства. Перший – збиття
українського літака над Тегераном. Другий – пандемія коронавірусу.
Як відомо, 8 січня 2020 р. над столицею Ірану сталася авіакатастрофа
літака Boeing 737-800, що належав авіакомпанії «Міжнародні авіалінії
України». Не зважаючи на те, що з усіх 176 загиблих лише 11 осіб були
українцями, сама подія набула неабиякого резонансу. Це була перша за
22 роки велика авіакатастрофа українського літака. Варто зауважити, що
лише США через підконтрольне йорданське ЗМІ Al-Hadath одразу заявили
про збиття повітряного судна. Показово, що посольство України в Тегерані
повідомило про технічні несправності та редагувало пост у частині версії про
теракт [316]. У цьому ж ключі публікувалися новини такими провідними ЗМІ
як «Українська правда» [4] та «УНІАН» [121]. Безумовно, основні мас-медіа
України робили посилання на заяви посольства та РНБО. Але показово, що
російські ЗМІ публікували аналогічну точку зору, повністю підтримуючи
позицію Міністерства доріг і міського розвитку Ірану [292; 196]. Не говорячи
про відповідну кампанію в україномовному та російськомовному сегментах
Facebook із залученням різного роду «експертів» у галузі авіації. Реакція
РНБО власне і є прикладом раніше зазначеного «білого» інформаційного
впливу, який може бути негативним для інформаційної безпеки. Так на фоні
заяв США, Великої Британії та Канади, про визнаня авіакатастрофу
183
результатом застосування ППО Ірану (джерелом інформації стали
розвідувальні органи цих держав), Україна спочатку обережно змінила свою
думку [62] і лише після офіційного визнання Тегераном своєї провини,
секретар РНБО О. Данілов заявив, що Україна вже мала докази збиття літака
ракетою [63]. Отже, зважаючи на те, що українська влада та ЗМІ певний час
транслювали подібні до російських повідомлень, самостійно не формуючи
порядок денний та ігноруючи повідомлення західних мас-медіа, можна
говорити про значний ворожий вплив, який певною мірою дестабілізував
українське суспільство.
Якщо збиття літака відбулося далеко та не стосувалося безпосередньо
кожного українця, то ситуація зі світовою пандемією коронавірусу SARS-
CoV-2 спричинила черговий етап протистояння у вітчизняному
інформаційному просторі. Основним провідником інформаційних атак та
вкидів у мас-медіа стало апелювання до людського страху перед невідомою
небезпечною хворобою. Перш за все, вразливості вітчизняних ЗМІ перед
атаками з боку Росії сприяла мінлива позиція влади щодо проблеми.
Наприклад, варто згадати швидку позицію вже екс-міністра економіки
Т. Мілованова, який спочатку заявляв, що розповсюдження захворювання
жодним чином не вплине на економіку України [176], а потім, після
відставки, повідомив про зворотне [211]. Відсутність консолідованої позиції у
топ-чиновників є тим, на що можна спиратися під час розробки та запуску
дискредитаційних інформаційних кампаній.
Проте найбільш типовими інформаційними атаками були публікації-
розвінчування та публікації-звинувачення. Наприклад «Новое время»
20 березня виклали матеріал про те, як у Молдову завезли коронавірус з
України [30]. Хоча перший випадок у цій країні було зафіксовано у жінки,
яка повернулася з Італії. У свою чергу ресурс «Страна.ua» був одним із тих,
через який нагніталася ситуація щодо начебто виявлення випадків
інфікування у поїзді «Київ-Москва» [135]. Як відомо, ця інформація не
підтвердилася, але посилаючись на такого роду публікації, вже російські ЗМІ
184
поширювали повідомлення про те, що українці завезуть коронавірус до Росії.
Аналогічна ситуація розгорталася навколо ізоляції пасажирів поїзду «Рига-
Київ». Показово, що одне й те ж саме ЗМІ (1+1) повідомляло спочатку про
виявлення коронавірусу в одного чоловіка [31], а потім – у жінки [213]. В
результаті СБУ спростувала дану інформацію [262].
Варто зауважити, що це незначна частина інформаційних атак в
українських ЗМІ, кількість яких по мірі поширення захворювання лише
збільшується. Це і діяльність ботів у мережі Facebook, «інсайдерська»
інформація з різного роду Telegram-каналів, і поширення фейкових відео в
мережі Youtube, і т. ін. Таке розмаїття інструментів та періодичність їхнього
застосування у вітчизняному інформаційному просторі засвідчило, що
українські ЗМІ за п’ять років протистояння проти Росії так і не змогли
випрацювати належні механізми захисту від інформаційних атак. Дослідниця
Н. Еляшевська виокремлює наступні проблеми, пов’язані з вітчизняними
мас-медіа: в Україні не контролюється виникнення нових електронних
ресурсів, а тому за досить короткий час можна утворити цілу мережу
псевдновинних сайтів та поширювати через них потрібні повідомлення;
вільне проникнення ворожих матеріалів до супутникових ЗМІ, соціальних
мереж та електронної пошти; брак ресурсів для повноцінного протистояння
вірусам та шкідливому програмному забезпеченню; спорадичність
підготовки реальних фахівців з кіберзахисту; відсутність джерельної бази
стосовно явища інформаційної війни [74, с. 167].
Варто звернути увагу, що дослідниця чітко розрізнює заходи,
спрямовані безпосередньо проти каналів комунікації та техніки, та заходи,
які стосуються «обробки» громадян. Основним лейтмотивом
запропонованого обґрунтування слабкості українських ЗМІ в контексті
інформаційного протистояння з РФ є демократизм та відсутність
компонентів, без яких нормальний повноцінний супротив в принципі
неможливий. Дослідниця О. Стоцька зазначає наступні причини потужності
ворожої пропаганди: 1) відсутність консенсусу і недостатня визначеність
185
системи цінностей та інтересів суспільства. Тут варто згадати традиційний
розкол України на про європейський Захід та проросійський Схід на основі
якого розбудовуються майже всі суперечності стосовно різних суспільно
значущих питань. Наприклад, вступ України до НАТО та ЄС, погляди на
способи вирішення конфлікту на Донбасі, ставлення до Православної Церкви
України тощо; 2) брак національної ідеї. Варто зауважити, що суспільству під
виглядом національної ідеї нав’язується конкретний вектор зовнішньої
політики; 3) брак належної гуманітарної політики впродовж усіх років
незалежного існування України. Мова йде про відсутність будь-яких дій у
напрямку виховання державницького мислення в українців [278, с. 22]. До
наведених слабких сторін українських ЗМІ варто також додати політичну
мінливість вищих органів державної влади, яка проявляється у превалюванні
приватних інтересів над державними. На основі цього виникає інша
проблема – засилля внутрішніх інформаційних дискредитаційних кампаній,
котрі, за логікою мали б загартувати громадськість, але по факту навпаки
підсилюють її вразливість перед інформаційними атаками ворога.
О. Стоцька вважає, що ліквідувати вище окреслені слабкі сторони
українських ЗМІ можна наступним чином: 1) створення системи суспільного
мовлення – це має вирішити проблему дискредитаційних інформаційних
кампаній та знизити насиченість політичною рекламою та агітацією. Але в
даному випадку виникає питання щодо готовності українців оплачувати з
власної кишені суспільне мовлення; 2) реальне забезпечення свободи слова –
деолігархізація ЗМІ; 3) підтримка україномовного контенту на противагу
російськомовному. Варто зауважити, що російський продукт в принципі
здатен впливати на громадськість не лише через банальне розуміння
російської значною кількістю громадян України, а й відсутністю
аналогічного контенту українською [278, с. 23–24]. До цього також варто
додати відмову від постановки приватних інтересів над державними –
створення певного роду традицій і табу щодо конкретних видів і тем
дискредитаційних кампаній. Тобто, вищі органи державної влади, топ-
186
чиновники і політики, вступаючи в політичну боротьбу, повинні
усвідомлювати, що існує межа, яку не можна переступати.
Таким чином, формування громадської думки – складний системний
процес, який є невід’ємною частиною політичної сфери суспільства. За своєю
суттю він може зумовлюватися як внутрішнім, так і зовнішнім
протистоянням. Але слід розуміти, що в абсолютних величинах громадська
думка – це фікція, оскільки 100% згода всіх індивідів у межах одного соціуму
малоймовірна. Говорячи «громадська думка», перш за все варто мати на увазі
позицію значної кількості соціальних груп (верств) або експертних
середовищ (може мати місце спроба видати їхні погляди за громадську
думку). Та, незважаючи на ефемерність, громадська думка як феномен
суспільного життя є вкрай важливою для формування внутрішньої та
зовнішньої політики держави. Це стосується навіть авторитарних і
тоталітарних країн, правителі яких намагаються легітимізувати протиправні
рішення громадською думкою. Тому вона і стає ареною боротьби між
різними політичними акторами, якщо говорити про внутрішній аспект, і між
ворожими державами – у разі військового конфлікту. Новітні засоби
інформаційного протиборства є результатом масштабних технологічних змін
в інформаційному просторі. Разом з тим зазначені зміни далеко не завжди
зумовлюють інформаційну грамотність та наявність критичного мислення в
суспільному середовищі. Через перевантаження повідомленнями люди
стають більш вразливими до фейкових новин, спотвореної інформації,
різного роду пропаганди, політичної реклами та ін. У відповідності з цим
загострилися проблеми налагодження ефективної протидії негативним
інформаційним впливам. В умовах гібридної війни громадська думка, як
свого суспільства, так і супротивника, є об’єктом нападу №1, оскільки
встановлення контролю над процесом її формування означає вхід у
політичну сферу і тягне за собою набуття влади, що без належної реакції
означатиме її швидку поразку. Відповідно, вступаючи в інформаційну війну,
готуючись відбити удар супротивника, або вже ведучи оборону
187
інформаційного простору, потрібно розуміти, що громадська думка – це тил і
джерело забезпечення легітимності конкретної політики. Тому встановлення
контролю над процесом формування громадської думки, як свого
суспільства, так і соціуму супротивника, апріорі забезпечить успіх, оскільки
це просто нівелює здатність ворога вести протистояння і, говорячи мовою
Карла Шмідта, призведе до знищення в ньому політичного.
Не зважаючи на те, що Україна вже більше, ніж п’ять років перебуває у
стані інформаційної війни з Росією, вітчизняні ЗМІ досить часто
залишаються беззахисними проти потужних інформаційних атак. Безумовно,
певні висновки було зроблено і ситуація покращується. Але слід розуміти,
що ЗМІ не є річчю в собі, вони не існують окремо від суспільства та держави.
Існує підхід, що робота мас-медіа повністю віддзеркалює громадські запити.
Тому використання фейків та неперевірених джерел, формування заголовків,
які не відповідають поданому матеріалу, і залучення різного роду
«експертів» – повністю вписується в існуючий культурний та політичний
контекст українського суспільства. Слабкість українських ЗМІ в
інформаційній війні проти РФ криється не лише в низькій журналістській
культурі й засиллі олігархів, а й у самій громадськості. Факт того, що
українці не бажають утримувати за власний кошт суспільне мовлення
красномовно свідчить про згоду суспільства споживати абиякий
інформаційний продукт, не усвідомлюючи наслідків різного роду
маніпуляцій. Тому для кардинальної зміни поточної ситуації потрібно не
лише перебудувати та реорганізувати систему вітчизняних ЗМІ, а й
підвищувати інформаційну культуру громадськості, культивуючи вміння
відсіювати «шум» і отримувати потрібну інформацію.
Проаналізувавши у другому розділі проблеми удосконалення методів і
засобів інформаційного протиборства в межах техногенної цивілізації,
модифікації засобів передачі інформації та посилення їх політичного
спрямування, впливу на процес формування громадської думки в умовах
інформаційної війни, можна зробити наступні висновки.
188
 Розвиток інформаційного суспільства спонукає до впровадження нових
та модифікації існуючих засобів і механізмів передачі інформації. Науково-
технічні новації дозволяють виробити нові форми комунікації, залучити
значну кількість громадян до процесу управління, зменшити адміністративне
навантаження на органи публічної влади та прискорити процес обміну
інформацією. Новітні інформаційні засоби справляють значний вплив на
політичні відносини. В умовах інформаційного протиборства вони відчутно
впливають на політичні системи та громадянські суспільства, що піддаються
інформаційним атакам.
З появою інструментів глобальної комунікації у світі відбулися
незворотні зміни, традиційні ЗМІ поступово мігрують у глобальні мережі. Із
розвитком новітніх інформаційних технологій цей процес тільки
пришвидшуватиметься. Тенденція щодо повсюдного застосовування
мережевих технологій вже прослідковується у розвинутих країнах Європи і
Америки. За цих умов Україні необхідно пристосуватися до нової суспільно-
політичної ситуації. Зокрема, необхідно здійснити наступні першочергові
заходи: створити умови для впровадження технологій високошвидкісного
мобільного доступу до послуг мережі Інтернет та технологій радіозв'язку;
налагодити систему навчанню роботі з сучасними інформаційними
технологіями; проаналізувати наслідки впливу новітніх ЗМІ на українське
суспільство; напрацювати методи протидії впливу деструктивних сил через
соціальні медіа.
В умовах інформаційної війни особливу увагу необхідно звертати на
процес формування громадської думки, який є невід’ємною складовою
політичної сфери суспільства. За своєю суттю він може зумовлюватися як
внутрішнім, так і зовнішнім протистоянням. Громадська думка є важливою
для формування внутрішньої та зовнішньої політики держави, оскільки в
сучасних умовах вона стає ареною боротьби між різними політичними
акторами, зокрема, між ворогуючими державами у разі збройного конфлікту.
В умовах гібридної війни громадська думка стає основним об’єктом нападу,
189
оскільки встановлення контролю над процесом її формування означає вхід у
політичну сферу. Відповідно, щоб відбити удар супротивника в умовах
інформаційної війни, слід усвідомити, що громадська думка є важливим
джерелом забезпечення легітимності влади, здійснюваної політики. Тому
встановлення контролю над процесом формування громадської думки як
свого суспільства, так і соціуму супротивника здатне забезпечити успіх у
політичному протиборстві.
У другому розділі використані матеріали, оприлюднені у попередніх
публікаціях автора: «Ціннісні розломи у планетарній матриці світової
спільноти як лімітроф війни і миру (2018) [116, с. 186–192]; «Модифікація
засобів передачі інформації та посилення їх політичного спрямування» (2019)
[101, с. 371–383]; «Новітні засоби інформаційного протиборства в умовах
техногенної цивілізації» (2019) [102, с. 296–305]; «Формування громадської
думки як чинник забезпечення успіху в інформаційній війні» (2020) [114, с.
69–74].

190
Розділ 3. ВИКОРИСТАННЯ МЕДІАСФЕРИ У КРИЗОВИХ
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ СИТУАЦІЯХ ТА ВОЄННО-
ПОЛІТИЧНИХ КОНФЛІКТАХ

3.1.Особливості застосування медійно-маніпулятивних технологій в

епоху «зіткнення цивілізацій»

Вчені різних країн у останні роки значний науковий інтерес виявляють

до процесів міжцивілізаційних відносин кінця ХХ – початку ХХІ століть, а
також до практичної політики, пов'язаної з вирішенням міжнародних
проблем, породжуваних культурно-цивілізаційними розбіжностями. У цьому
контексті на особливу увагу заслуговує теорія «зіткнення цивілізацій»
сучасного американського політолога Самуеля Гантінгтона [298; 335], а
також її розвиток у працях представників різних країн. У контексті
зазначеної теорії на особливу увагу в нинішніх умовах заслуговує
осмислення проблематики глобальних історичних коливань, відродження і
політизації ісламу, впливу міграційних процесів на міждержавні відносини,
виникнення й розпалювання локальних конфліктів у різних частинах
планети, діалогу і міжкультурної взаємодії цивілізацій. Вивчення процесів,
що впливають на зміну співвідношення сил в сучасному світі, аналіз
парадоксального поєднання модернізації та повернення до традиційних
культурних цінностей посприяє вирішенню актуального завдання сьогодення
– формування глобального клімату взаєморозуміння та взаємної
толерантності.
У період становлення та розвитку інформаційного суспільства
інформація стає тим чинником, без якого не може існувати жоден індивід,
соціальна група та суспільство в цілому. Останні дві категорії є уявними
конструктами, єдність яких власне і стверджується через інформаційний
простір. Доступ до неї став простим та швидким, таким, що не потребує
особливих зусиль, знань чи фінансових вливань. Даний характер поширення
191
інформації зумовлений науково-технічним розвитком, внаслідок чого кожна
сучасна людина має можливість оперативно користуватися різноманітними
даними, новинами, здобувати нові знання. Сучасні інформаційно-
комунікаційні технології зробили її доступною в будь-якій частині світу, в
будь-який час і практично за будь-яких умов, а також створили значний
простір для поширення інформаційного продукту. Для цього потрібно мати
лише доступ до інфомаційних потоків та бути у відповідному культурному
контексті.
Поряд з цим інформація стала одним із найважливіших ресурсів
сучасного світу. Інформація набула статусу продукту, який має свою ціну та
активно продається, купується і обмінюється. Таким чином інформація стала
не просто цінним ресурсом, вона отримала всесвітній масштаб, володіння
яким має важливе значення як для конкретного індивіда, так і для держави чи
коаліції держав. Використання її для впливу на свідомість людей стало
ефективним засобом просування своїх ідей та цінностей, роблячи
інформацію зброєю масового ураження, поруч з ядерною, хімічною та
біологічною зброєю. Щоправда, інформаційно-маніпулятивні технології, на
відміну від інших трьох видів ЗМІ, не несуть таких руйнувань або фізичних
каліцтв. Вони працюють виключно зі свідомістю людини. Як різновид
політичних технологій, вони впливають на політичну поведінку та свідомість
з метою ефективної організації та управління комунікацією між політичними
суб’єктами і громадянами [251, с. 566].
Кожен день людина оточена величезними масивами нової інформації,
що так чи інакше впливають на її існування, намагається обробити та серед
неї виокремити найважливіше для свого сприйняття і подальшого
використання. Останнім часом можемо спостерігати активне поширення
технологій маніпулятивного впливу на масову свідомість шляхом реалізації
інформації як зброї з метою досягнення матеріальної та ментальної переваги
над супротивником. З розвитком інформаційних технологій інформаційна
війна вийшла на новий рівень, стала більш ефективною, ніж звичайна,
192
оскільки вона не потребує людських жертв та дозволяє управляти суспільною
свідомістю, досягаючи своїх намірів. Найвищим рівнем інформаційно-
маніпулятивних технологій є ті, які не завдаючи жодної шкоди здатності
критично мислити, змушують індивіда змінити свої установки, цінності та
переконання.
Проблема маніпулятивних технологій не є новою в наукових
дослідженнях. Теоретичні аспекти впливу маніпулятивних технологій на
масову свідомість досліджували: Г. Лассуелл, Е. Ноель-Нойман, Е. Фромм.
Значення та вплив інформаційно-психологічних технологій в контексті
ведення інформаційних війн у пострадянський період можна спостерігати в
наукових роботах О. Бойка, В. Горбуліна, К. Ільїна, С. Кара-Мурзи,
В. Лисенка, М. Лібікі, І. Панаріна, Г. Почепцова, М. Присяжнюка,
О. Прокоф’євої, М. Требіна, І. Шиліна, О. Юдіна та ін. У працях
М. Вершиніна, Ю. Кабанова, А. Казанокова проведено аналіз використання
технологій маніпулювання масовою свідомістю в мережі Інтернет. Значний
вплив феномена інформаційної війни на глобальні політичні процеси,
багатоаспектність та постійний розвиток засобів ведення інформаційного
протистояння зумовлюють увагу до даної проблематики. Відповідно
важливою проблемою є розкриття сутності та особливостей застосування
технологій маніпуляції масовою свідомістю як механізму ведення
інформаційної війни, а також аналіз основних технологій маніпулятивного
впливу на політичну поведінку.
Маніпулювання суспільною свідомістю задля досягнення політичних
цілей застосовується давно, проте з появою нових засобів масової
комунікації психологічні технології значно змінили оточуюче середовище й
таким чином маніпуляції вийшли на новий якісний рівень. Використання
таких технологій стало невід’ємною частиною військового, політичного,
інформаційного протистояння. Для розуміння сутності зазначеного явища
необхідно розкрити поняття «маніпулювання». Як зазначається в
«Політологічному енциклопедичному словнику», політичне маніпулювання
193
«являє собою систему засобів ідеологічного і духовно-психологічного впливу
на масову свідомість з метою нав’язування певних ідей, цінностей;
цілеспрямований вплив на громадську думку і політичну поведінку задля
спрямування їх у заданому напрямку» [217, с. 321]. З точки зору
соціологічного підходу, маніпуляція тлумачиться як система способів
соціально-психологічного впливу з метою зміни мислення й поведінки
людей, формування певного способу життя, насадження стереотипів
усупереч їх інтересам прихованими засобами [276, с. 165]. Таким чином,
маніпулювання є цілеспрямованим впливом на людську свідомість для її
підкорення та управління нею, реалізуючи задану мету. Ключовим тут є те,
що маніпулювання не несе в собі примусового характеру – вплив
відбувається у формі навіювання. Від аргументування воно відрізняється
прихованим характером – об’єкт маніпуляцій не здогадується, що хтось
намагається змінити його переконання, установки та цілі.
Парадокс політичного простору планети на початку ХХІ століття
полягає у тому, що світова спільнота готується опанувати Ближній космос,
виношує ідею Світового уряду і планетарного організму як цілісності, що
веде до становлення Планетарної особистості, а в цей же час деякі державні
політичні структури агресивно культивують все нові й нові гібридні форми
війни, знімають з місця і женуть по світу мільйони людей у пошуках роботи і
засобів виживання. Справа зайшла так далеко, що Генеральний секретар
ООН Антоніо Гуттеріш вважає, наприклад, що світ стикнувся з необхідністю
встановити дозволені рамки міждержавних кібернетичних атак. Про це він
заявив 16 лютого 2018 року у виступі на 54-й Мюнхенській безпековій
конференції, повідомляє з Мюнхена кореспондент «Європейської правди».
Він нагадав, що взаємні удари у кіберпросторі вже стали реальністю. «Настав
час говорити про міжнародні правові рамки ведення кібернетичної війни», –
наголосив генсек ООН [53]. Він запропонував розпочати дискусію з цього
приводу на майданчику Генеральної Асамблеї ООН. Але, на превеликий
жаль, на міжнародному рівні досить складно обмежити в той чи інший спосіб
194
кібервійни – правові аспекти лише напрацьовуються. Єдиний доступний
механізм – це кримінальне переслідування хакерів. Також можна говорити
про запровадження санкцій щодо держави, яка вдається до розпалювання
кібервійни. Щоправда, економічні та політичні обмеження будуть
запроваджуватися, швидше за все, не за сам факт інформаційної агресії, а за
його результат – пошкодження інформаційних систем, крадіжки коштів і т.
ін. Це зумовлюється тим, що досить складно довести причетність конкретної
держави до хакерського угруповання та здійснених ним атак. Але ще
складніше довести, що подібні дії були інспіровані власне керівництвом
держави-агресора. У будь-якому разі, з розвитком інформаційних технологій
розвиваються й правові норми, покликані регулювати їхнє використання.
Тому, очевидно, що з подальшою трансформацією характеру ведення
інформаційних війн, навряд чи вони залишатимуться без міжнародно-
правової уваги, оцінки та відповідних санкцій.
Як відомо, «Закони та звичаї ведення війни» ще понад 100 років тому
були закріплені низкою міжнародних конвенцій, які відтоді багато разів
модифікувалися. Їх порушення вважається міжнародним злочином. Хоча всі
ці норми так чи інакше постійно порушуються. У чому ж справа? Відповідь
на це питання слід шукати у глибинах психосфери соціуму і
суб’єктивованого процесу смислопородження у структурі особистості
людини. На практиці виявляється, що полем битви у сучасних
інформаційних, кібернетичних і гібридних війнах за панування у суспільстві
стали глибинні пласти підсвідомості пересічної людини. Це втручання у
мислення людини побудовано на існуванні технологічного зв’язку
політичного простору суспільства і людини. Для того, щоб розібратися у
цьому процесі, треба звернутися, на нашу думку, до глибинних процесів
смислопородження, смислотворення, смислоусвідомлення і
смислобудівництва, що притаманні кожній психічно здоровій пересічній
людині.

195
 Роль активності самого суб’єкта в породженні смислів особливо
підкреслюють Дж. Б'юдженталь, Дж. Келлі, С. Мадді, Л. Томас, В. Франкл,
Ш. Харрі-Аугстайн, М. Чиксентмихалі, Дж. Шоттер. Соціокультурну
детермінацію смислів констатують Р. Мей, Я. Смедслунд, Л. Томас, Ф.
Фенікс, Ш. Харрі-Аугстайн, Р. Харре, М. Чиксентмихалі, К. Г. Юнг.
Особливу роль навчання і самонавчання в породженні смислів відзначають
Л. Томас, Ф. Фенікс, Ш. Харрі-Аугстайн, Дж. Шоттер. К. Левін звертає увагу
на вплив інших людей на породження смислів (валентностей) у вигляді
наказу, заборони або прикладу. Невичерпним і безцінним джерелом тут є
праці В. Васютинського, О. Донченко, Д. Леонтьєва, О. Леонтьєва та ін.
Відповідно, нашим завданням є відтворення змін у духовному світі
пересічної людини, які відбуваються під тиском гібридної війни, що
спонукає її функціонувати у алгоритмі, спроектованому агресором, і у
визначені засобів захисту від небажаного втручання сторонніх.
Загальновідомо, що тотальний наступ на пересічну особистість у вкрай
агресивній формі сьогодні отримав назву «гібридна війна». У залежності від
класифікації її параметрів, ми маємо справу: з інформаційною війною, якщо
для цього використовується інформаційний простір, наприклад, ЗМІ;
кібервійною – у широкому розумінні, якщо у цьому задіяні засоби Інтернету,
соціальні мережі, наприклад, типу «Фейсбук» або «Твіттер», та у вузькому
розумінні, якщо мова йде про протистояння у спеціальних управлінських
системах або на суто військовому рівні (засоби радіоелектронної боротьби);
медіавійною – якщо в якості головних інструментів впливу на людину
використовуються специфічні медіазасоби. Гібридною війна стає завдяки
нечітким, розмитим методам та засобам впливу на людину. Загальний
характер такого впливу – маніпуляційний. На рівні підсвідомості людини він
збуджує сегменти архетипів страху і невпевненості у собі й у безпеці умов
власного життєустрою у просторі територіальної громади і країни в цілому.
Наприклад, стверджується, що Україна – це не самостійне утворення і що
вона в принципі не може бути суверенною і незалежною державою. По суті,
196
в гібридній війні не має чіткого домінуючого напряму – межі між засобами і
способами ведення протистояння настільки розмиті, що досить часто, якщо
немає безпосереднього збройного протистояння, складно осягнути факт
гібридної агресії. Як це було в українському інфомармаційному просторі з
2004 по 2014 рр.
Підключеність людини до психосфери соціуму виявляється через її
здатність розпаковувати смисли, або, іншими словами, розуміти та
кодифікувати певним чином інформацію, отриману внаслідок діяльності
людської свідомості. Тому виникає можливість розглядати людину як
селективний, вірогіднісно заданий прояв семантичного поля [183; 184], що
відіграє роль того середовища, через яке відбувається взаємодія людини та
світу смислів за допомогою слів чи символів та їх розуміння. Тут працює
генотипічна інформація людського роду, що накопичена ним у ході
тривалого власного культурно-історичного процесу. Наприклад, виникає
питання, чому в країнах колишнього СРСР не приживається ідея
вестернізації способу життєдіяльності населення. Скільки б нам не
пропонували американські рецепти життя і якими б вони не були розумними,
їх ще потрібно адаптувати до українських реалій. Причина полягає у тому,
що «американський соціум не знає психосоціальних архетипових глибин,
притаманних українському. Американці одразу починали з ліберального
життєустрою, вони принципово не в змозі зрозуміти українську або
російську психокультуру через відсутність у їхньому колективному
несвідомому тоталітарного й авторитарного архетипів, а отже певних
універсальних кумулятивних феноменів суспільної та індивідуальної
свідомості» [69, с.51].
У такому контексті смисли розуміються як генотипічна інформація, що
міститься у знаках чи символах, де вона являє собою єдність континуальності
(тобто семантики, змісту) та дискретності (тобто знаків, форми). Тому
природа смислів може бути вираженою, як вважає В. Налімов, тріадою
«смисл – текст – мова». За таких обставин є сенс припустити, що в дискурсі
197
досліджуваної проблеми, або в медіапросторі, ця тріада працює, швидше за
все, у зворотному напрямі, а саме: мова ЗМІ, Інтернету та інших медіаджерел
– текст, що постійно реінтерпретується, а сенс, що закладений в інформаційні
концепти медіаджерел, трансформується в мотив поведінки людини. Зміна
смислових акцентів (тобто важливості смислів) стає умовою виникнення
нових текстів [183, с. 154]. Коли ж розглядається ноосфера як сфера
людського розуму, то текстом стає як свідомість окремої людини, так і
колективна свідомість [183; 79].
На рівні свідомості людини вплив забезпечується тиском соціальної
або так званої фенотипічної інформації. При цьому специфікою прояву влади
медіа-джерел над пересічною людиною є те, що пряме командування її
поведінкою змінюється на психологічне навіювання і, як наслідок,
проявляється на практиці безслівною покорою особистості телеглядача, або
навіть певної маси населення, закликам з боку медіа-джерел. Влада ЗМІ над
особистістю, що підпадає під її вплив, реалізується завдяки властивостям
фенотипічного потенціалу тексту, що закладений у повідомлення і
спрямований на формування у свідомості людини спотвореного суспільного
ідеалу, наприклад, певного образу життя людини або ставлення до власних
органів державної влади. Це, зокрема, майстерно робиться у вигляді
багаточисельних політичних шоу на телеекранах і в Інтернеті.
Отже, перебіг генотипової та фенотипової інформації забезпечує, з
одного боку, поєднання біологічної людини із фізичним та семантичним
світом, а з другого, – підключення особистості до світу соціального завдяки
ЗМІ та Інтернету. Цей процес відбувається через посередництво психічного
рівня, де виникають семантичні фільтри, що регулюють перехід інформації з
рівня безсвідомого на рівень свідомості, таким чином селекціонуючи
найбільш важливу для функціонування особистості інформацію. Якщо
обраний варіант не спрацьовує або відбувається зміна ситуації, то змінюється
семантичний фільтр, тобто шукають інший принцип відбору інформації. Для
цього витягуються все нові символи, наприклад георгіївські стрічки, або
198
починає культивуватися ідея «бесмертного полку», потоком виливаються на
населення все нові й нові фейкові новини. Таким чином, підсвідомість
людини знову занурюється у героїчне минуле і починає його натурально
переживати. Тим самим відтворюються старі зразки поведінки або на них
накладається нове тло. При цьому переслідуються дуже прості цілі – від
легітимізації конкретних дій влади до формування єдино правильної моделі
поведінки, яка не загрожуватиме чинному державному устрою. Все залежить
від того, на яку аудиторію спрямовується та чи інша інформаційно-
маніпулятивна технологія: проти населення ворожої держави, чи проти свого
суспільства.
Циркуляція фенотипової та генотипової інформації у просторі ЗМІ й
Інтернету створює і відтворює енерго-інформаційне поле особистості як
форми існування її сутнісних сил. Умовою здійснення інформаційного
обміну на рівні особистості при цьому стає розвиток здібностей суб’єкта, які
обумовлюють можливість сприйняття, селекції, обробки, зберігання та
продукування інформації, для реалізації чого в процесі інформаційного
обміну формуються відповідні функціональні органи. Найбільш важливими
серед них є, на думку В. Беха, механізми збудження, цілеутворення і
смислоутворення [21].
Узагальнення результатів цілої низки досліджень дали підстави
В. Васютинському для визначення кількох основних інтеракційних
механізмів (радше сукупностей, класів механізмів) домінування-
підпорядкування. «По-перше, слід вести мову про механізми взаємної
суб’єктної активації учасників взаємодії. Друга сукупність механізмів
стосується взаємного узгодження позицій і статусів. Третя сукупність
означає встановлення або порушення різних видів близькості-віддаленості
між учасниками взаємодії, насамперед, просторової та психологічної.
Четверта група механізмів, найчисленніша серед вивчених, зумовлює
примусово-наказовообмежувальний модус владно-підвладної взаємодії з
погляду панівної і підлеглої її сторін. П’ята група включає механізми, що
199
роблять взаємодію емоційно насиченою і формують її за шкалою «любов –
ненависть» [34, с. 59].
Тут доречно звернути увагу на наявність у структурі організму людини
інших психологічних механізмів, що обслуговують раціональну складову
життєдіяльності пересічної людини, наприклад, породження смислу:
замкнення життєвих відносин, індукція смислу, ідентифікація, інсайт,
зіткнення смислів, надання смислу [150]. Поряд з цим, треба окремо
зазначити, що потоки фенотипічної інформації цілеспрямовано скеровуються
на людину і несуть у собі активний пропагандистський матеріал
маніпулятивного змісту і спрямованості. Це відзначають, наприклад, усі хто
спостерігають за перебігом російсько-української гібридної війни. За таких
умов пересічна людина, на основі збудженого специфічного сегменту
соціуму, що утримує руйнівні архетипи, а також пропагандистської атаки з
боку агресора на рівні суспільного горизонту, формує у власній
самосвідомості кінцевий продукт – спотворену модель соціально-
політичного життя і тим самим остаточно програмує власну поведінку на
користь агресора. Причому навіть не важливо, чи формується зразок
невизнання подій на Донбасі розв’язаною Росією війною, чи повна
байдужість до конфлікту. Головним завданням тут є закладення таких
установок, які йтимуть урозріз із реальним станом справ.
Ми бачимо, що в нинішній Україні на етапі сучасної соціально-
політичної кризи поширені головні три типи поведінки – ідентифікація,
індивідуалізація та девіація, серед яких найменш вираженою є ідентифікація:
в суспільстві просто немає необхідної більшості. Консолідації, як ми вже
констатували, потребувала влада, яка й досягала її епізодично, на етапах
передвиборних марафонів. Зразу ж після них більшість ставала вже
непотрібною. Засоби масової інформації іноді натякають на необхідність
проведення якихось реформ, але водночас формують індивідуалізований і
девіантний типи поведінки – як у владних структурах, так і в народі [69, с.
100]. Тим самим подібна практика прямо допомагає агресору в простий
200
спосіб досягти своїх цілей. По-перше, йому легше впливати на досить
аморфні соціальні та політичні спільноти – легше змінювати установки,
пов’язані з ідентифікацією, оскільки вони в такому випадку матимуть слабкі
зв’язки. По-друге, не варто забувати, що інформаційна війна – своєрідний
засіб забезпечення національних інтересів. У конфлікті між націями-
державами він спрямований на підрив уявної спільноти, яку прийнято
називати «нацією». Тому потурання формуванню індивідуалізованого, а тим
більше девіантного типу поведінки, сприяє послабленню національної чи
будь-якої іншої групової ідентифікації.
На рівні надсвідомості людини ми спостерігаємо наслідки реакції
пересічної особистості на впливи гібридної війни завдяки функціонуванню
трьох внутрішньоособистісних механізмів, а саме: самовизначення,
самоактуалізації і самореалізації [21]. Надсвідомість – різновид
неусвідомлюваного. До проявів надсвідомості можна віднести подолання
виникаючих світоглядних суперечностей, перші етапи творчого процесу
(здогадки, осяяння, гіпотези, задуми та ін). П. Симонов вважає, наприклад,
що надсвідомість, на відміну від підсвідомості, покликана не
розвантажувати, а, навпаки, навантажувати свідомість роботою. Наслідком
надсвідомості є багатоманіття різноспрямованих психологічних явищ у
духовному просторі пересічної людини. Надсвідомість завжди орієнтована на
задоволення домінуючої потреби, конкретний зміст якої каналізує напрям
«психічного мутагенезу». Таким чином, «психічні мутації» спочатку носять
непередбачуваний, але невипадковий характер. Другим каналізуючим
фактором є раніше накопичений досвід суб’єкта, зафіксований у його
свідомості й підсвідомості, наприклад, негативна оцінка відсутності належної
уваги органів державного управління до вирішення проблем Криму, Донбасу
або Закарпаття.
Серед її механізмів, особливе місце займає принцип домінанти
О. Ухтомського. Звернемо увагу на основні властивості домінантного
вогнища, що встановлені О. Ухтомським: підвищена збудливість, інерція в
201
часі (домінанта існує, хоча роздратування завелике) і, найголовніше,
здатність інтегрувати зовнішні подразники, «самопідживлюватися ними»
[293]. Атрибутивна властивість домінанти полягає в утриманні людини у
стані безперервного збудження. Діяльність людини багато в чому
визначається домінантою – стійким осередком підвищеної збудливості в корі
та / або підкірці головного мозку. Це і є таємниче «щось». Домінантний
осередок здатний інтегрувати зовнішні подразники до цієї домінантної
потреби дію усіх інших подразників. При цьому виявляється, що «немає
сенсу входити в суперечки і дебати тому, що, якщо склалася домінанта, її не
подолати словами і переконаннями, – вона буде ними тільки харчуватися і
підкріплюватися. Це тому, що домінанта завжди самовиправдовується, і
логіка – слуга її», – писав О. Ухтомський [293].
Це означає, що надсвідомість завжди «працює» на задоволення
потреби, що стійко домінує в ієрархії мотивів даного суб’єкта. Гібридна
війна спеціально вводить у надсвідомість пересічної людини хибний
орієнтир і робить його домінуючою потребою. При цьому важливо розуміти,
що подібна установка може бути початково закладена не на тотальне
відторгнення чи заперечення чогось, а на сумнів. Таким чином індивід
починає переоцінювати та підважувати власні погляди та попередній досвід в
принципі. Ефект значно зростає, якщо агресору вдалося вплинути на масу
людей (особливо використовуючи аморфність та/або слабку організованість
конкретних спільнот), наприклад, як це було у випадку з відокремленням
Криму. Залежно від того, які властивості притаманні даному соціуму,
заангажованою гібридними технологіями людиною здійснюється вибір
власної поведінки у новостворених умовах. Відповідно, виділяють такі
адаптивні процеси, або типи, адаптивної поведінки людей:
- ідентифікація (проста і складна) – найпоширеніший у суспільстві
спосіб виживання («Я» – разом з більшістю; тип поведінки – поступливо-
компромісний);

202
 - індивідуалізація – форма виявлення зрілого «Я» людини, її «самості»
(«Я» саме по собі; тип поведінки – відгородження від інших);
- інвестиція – найкорисніший для суспільства спосіб вирішення
проблеми вибору; шлях вкладення особистісного потенціалу в реалізацію
соціокультурних, найважливіших для даного соціуму програм («Я» з тими, в
кого є «здоровий глузд»; тип поведінки – колаборативний);
- маргіналізація – спосіб протистояти тотальній ідентифікації («Я» з
тими, хто проти більшості; тип поведінки – негативістський);
- девіація – результат деструктивного виходу людини із власного
внутрішнього конфлікту, який переростає в агресивно-руйнівну поведінку
(«Я» проти всіх; тип поведінки – руйнівний) [69, с. 99–100].
Процеси адаптації – це врешті архетипи соціальної поведінки, за
допомогою яких людина несвідомо конструює свою життєву реальність, свій
життєвий шлях, зберігає той спільний для людини і соціуму простір сенсу,
втрата якого ініціює життєву кризу індивіда й актуальну потребу в будь-
якому возз’єднанні з соціумом. Жодний індивід, жодна соціальна група
неспроможні вільно, лише за власним бажанням, винайти нові (такі, яких би
не було в архетипі) форми вирішення конфліктів і дисонансів. За думкою Д.
Гоманса, чим частіше певний тип поведінки винагороджувався в певному
соціумі, тим поширенішим він стає у ньому, створюючи відповідне
соцієтальне поле. Перелічені процеси є не що інше, як типи поведінки,
більш-менш поширені в соціумі. Обличчя соціумів можна диференціювати
залежно від того, який саме тип адаптивної поведінки превалює в тому чи
іншому. Особливо чітко ця різниця проявляється на етапах трансформації
суспільства, коли кожен мусить зробити власний вибір, від якого зрештою
залежатиме загальний візерунок соціального руху. Макропроцеси адаптації
або соцієтальні процеси в кінцевому підсумку визначають здатність до
розв’язання соціального конфлікту на рівні суспільства в цілому.
Впливати на людину можна через маніпулювання емоціями, тобто
використовуючи вплив на почуття та через маніпулювання інформацією,
203
тобто надання потрібних для маніпулятора знань об’єкта. Маніпуляції не
змушують до прямих дій, вони спрямовані на те, щоб мета маніпуляції стала
власним бажанням за власним вибором об’єкта. Інформаційно-психологічний
вплив відбувається приховано від об’єкта, особа не усвідомлює, що
потрапляє під дію маніпуляції та вважає, що діє за власними переконаннями,
проте її вміло до цього підводять, використовуючи цілий арсенал технологій
впливу на свідомість, стимулюючи формування нових переконань, запитів,
загроз, страхів, що не було раніше властиво об’єкту впливу. У свою чергу це
призводить до формування нового досвіду, яким індивід уже
підкріплюватиме навіяні йому переконання, цінності та установки. Головною
в даному випадку є саме фіксація. З певним часом потреба в їхньому
обґрунтуванні має зникнути. Нові/трансформовані переконання, цінності та
установки повинні сприйматися як єдино правильні. Їхнє ж постійне
обґрунтування самому собі може підважити їх через певний період, тим
самим запустивши зворотний, невигідний для маніпулятора процес. І якщо
національна держава «прагне унеможливити або, принаймні, мінімізувати
вказані вище негативні аспекти глобальних інформаційно-психологічних
впливів на власне суспільство, це потребує кардинальних змін у реалізації
концепції державної інформаційної політики з метою адаптації її до сучасних
інформаційно-комунікаційних реалій в усіх сферах суспільного життя» [267,
c. 88–89].
В інформаційній війні використовуються різного роду тактики та
технології, спрямовані для зміни, або підміни, сприйняття інформації, подій,
явищ у зашифрованому повідомлені, вигідному для маніпулятора. Взагалі
ідеальними варіантами є зміна джерел, з яких індивід отримує інформацію, і
трансформація самого способу сприйняття, засвоєння і подальшого
використання інформації. Таким чином, навіть не змінюючи саме
інформаційне повідомлення, можна досягти потрібного результату.
Наприклад, ті інформаційні потоки, де ворог не має жодного впливу і не
може змінювати контент, все одно працюватимуть на нього з огляду на
204
вищезазначене. Використовуючи канали комунікації, створюється
інформаційний вплив, спрямований на те, щоб об’єкт сприйняв дану
інформацію саме в тому контексті, в якому є потрібним для суб’єкта впливу.
Засоби, що використовують для передачі інформації, можуть бути
різноманітними – від Інтернету, телебачення до поширення чуток,
інсайдерської, «суперсекретної» інформації тощо. Зважаючи на це, кожна
країна повинна віднайти свій шлях і свої завдання у процесі інформатизації,
розглядаючи цю проблему насамперед з економічної точки зору. Саме на це
звернув увагу в ході «Парламентських слухань з питань розвитку
інформаційного суспільства в Україні» В. Мунтіян, який висловив думку про
необхідність формування в Україні принципово нової економічної системи,
що має базуватися «на основі нового наукового напряму, яким є
інформаціологічна економіка» [203, с. 60].
Інформаційна війна в сучасному дискурсі складається з двох
повноправних частин. Перша – це технічна складова. Вона включає в себе
механізми налагодження інформаційного впливу через засоби масової
інформації, електронні джерела інформації, інших суб’єктів масової
комунікації. Друга частина – змістова, яка включає в себе інформаційний
контент, що безпосередньо впливає на масову свідомість. Розробка та
поширення контенту, який повинен змінити ставлення до явища чи події –
підкорити свідомість особи, спонукати її на дії, використовуючи часткову,
викривлену, оціночну інформацію – є основним засобом ведення
інформаційного протистояння в сучасних умовах. Причому під розробкою і
поширенням контенту не варто розуміти лише готові сюжети та новини,
відео й аудіо продукцію. Як уже зазначалося, це можуть бути короткі
повідомлення-тези, дописи у соціальних мережах, навіть науково-популярні
матеріали.
У впроваджені технологій маніпулятивного впливу важливим є
дослідження складної системи соціальних відносин, в контексті яких
реалізується зміна моделі поведінки. Оскільки від цих зв’язків залежить,
205
наскільки технологія буде ефективною при реалізації та масовою. Одним із
найважливіших чинників для масовості технології є визначення параметру
групового членства – наскільки люди асоціюють себе з конкретною групою,
що є чинником їх об’єднання, наскільки поведінка членів групи впливає на
індивідуальну мотивацію потрібної моделі поведінки. При цьому, варто
розуміти, що не обов’язково зв’язки з певною спільнотою мають бути
сильними, оскільки в такому випадку складно працювати з окремими
установками, зумовленими віднесенням до неї. Достатньо слабкої
ідентифікації і, особливо, слабкої організації – це й буде тим фундаментом,
на основі якого й обиратимуться ті чи інші засоби впливу/маніпулювання.
Важливим є також визначення конфліктних питань у суспільстві між
соціальними, етнічними, релігійними групами; необхідність урахування
структури влади, тобто визначення наскільки є вірогідним реалізація
необхідної моделі поведінки за рахунок впливу владних суб’єктів та
наскільки особа, що володіє владою, може ініціювати цю реалізацію;
спільний ворог – наскільки цей образ здатний підтримувати необхідну
поведінку об’єднання проти когось, що може проявлятись у діяльності не
заради реалізації певної ідеї, чи за певну особу, а проти них (яскраво це
можна спостерігати на українських виборах, коли люди голосують не «за»
певного кандидата, а «проти» іншого кандидата) [230].
При розробці та застосуванні технологій інформаційно-психологічного
впливу останнім часом особлива увага, як каналам масової комунікації,
приділяється Інтернету та соціальним мережам. Інтернет як джерело
інформації має більшу довіру, ніж телебачення, радіо, оскільки користувач
може начебто самостійно фільтрувати інформацію для свого сприйняття,
обирати контент, який хоче бачити. Особливо важливим тут є те, що
стосовно ЗМІ індивід є пасивним спостерігачем. У мережі Інтернет він
навпаки є дійовою особою і взаємодіє з собі подібними. Тобто, навіть
усвідомлюючи, що в Інтернеті багато хибної інформації, індивід все одно
більше довірятиме йому, бо в нього є вибір.
206
 Соціальні мережі є наразі одними з розповсюджених каналів, що
використовуються для впровадження маніпулятивних технологій, оскільки
тут відсутня пряма цензура, кожен може висловлювати свої думки. Навіть за
умов безпосередніх заборон на поширення якогось контенту (наприклад
свастики або відверто расистських матеріалів у Facebook) потрібна
інформація буде донесена. Як уже зазначалося, пряме продавлювання та
проштовхування певних тез не є ефективним. Тобто, запроваджуючи подібні
обмеження, адміністрація соціальних мереж навіть де в чому полегшує й
вдосконалює роботу маніпулятора. На відміну від телебачення, комунікація в
соціальних мережах є дво й багатосторонньою та може підключати
аудиторію до обговорення новини, події, думки. Більше того, можна
безпосередньо комунікувати з відомими журналістами, політиками та
лідерами громадської думки – все залежить від ситуації та статусу. Але щодо
політиків та іншого роду VIP-персон варто розуміти, що не обов’язково вони
особисто займаються ведення своєї сторінки. У будь-якому разі важливою є
сама можливість комунікації безпосередньо з ньюзмейкером.
Ненав’язливість повідомлень робить інформаційний вплив непоміченим
користувачем за зовнішньою легкістю сприйняття інформації. Тому новітні
технології впливу на масову свідомість реалізують саме через цей канал, як
такий, що найефективніше забезпечує ведення інформаційних атак на
суспільну свідомість.
Розповсюдженою технологією маніпулятивного впливу в Інтернет-
мережі є створення «сенсаційної» інформації та її швидке поширення.
Інформаційний агресор створює повідомлення, яке може суперечити
офіційній інформації; подає лише її частину з вигідними для маніпулятора
зашифрованими повідомленнями; викривляє інформацію – під «гучними»
заголовками запускається певний фальсифікат у популярних Інтернет-групах
і поширюється через систему ботів та тих, хто повірив у нього. Таким чином,
через спеціально створені так звані «бот-акаунти», що видають себе за
справжніх користувачів соціальної мережі, набувається ефект масовості цієї
207
інформації, тобто вона поширюється, підтримується та створює ефект
суспільної думки. Особливо важливо, щоб навколо подібної інформації
зароджувалися дискусії, жваве обговорення, «обростання» новими деталями
– це не лише убезпечить вкидання від розчинення на тлі іншої інформації, а й
досить довго підтримуватиме його актуальність. Очевидно, що останній
параметр також залежить від змісту контенту. Оскільки людина є створінням
соціальним, то вона орієнтується також і на думку інших людей при
формуванні власної позиції. Тому індивід, переглядаючи коментарі під
Інтернет-дописом, сприймає реакцію більшості як істинну соціальну оцінку.
За допомогою «фейків» фактично створюється альтернативна політична та
соціальна реальність, яка з віртуальної може стати реальною. Досягається це
за рахунок враження всезагальності і важливості вкинутої інформації.
Типовими у даному випадку є публікації різного роду розслідувань або
деталей якоїсь політичної події чи ситуації. Як уже зазначалося, метою таких
інформаціних вкидів є зародження сумніву.
Найбільш ефективною в цьому відношенні є діяльність через
месенджери, такі як «Telegram». Через неї запускалися різного роду
дискредитаційні кампанії, наприклад, щодо колишнього очільника ДБР
Романа Труби. Далі вкид розганявся ЗМІ та в Facebook. Можливість Telegram
забезпечувати вищу ефективність представлення подібної інформації
зумовлена специфічним поєднанням анонімності та природною
зацікавленістю до такого роду компроматів. Наприклад, у мережі Facebook
не вийде анонімно здійснити такий вкид – він просто не розійдеться. У той
же час суто можливості Telegram у цьому відношенні перевищувати не варто.
Як раніше наголошувалося – успіх таких дискредитаційних кампаній
залежить від злагодженої дії всіх трансляторів.
Сучасні засоби відбору інформації в мережі Інтернет дозволяють
абсорбувати ті чи інші дані або повідомлення відповідно до уподобань
користувача: останній бачить інформацію, що може його зацікавити,
орієнтуючись на попередні запити в Інтернет мережі. Тобто, по суті
208
інформація про інформацію стає важливим елементом, який враховується під
час планування інформаційних кампаній. Подібні бази даних стають цінними
ресурсами, які використовуються у політичному маркетингу. Так
підбирається цільова аудиторія, яка, з великою вірогідністю, зацікавиться
запропонованою інформацією та повірить у неї. Спеціально створена
інформація прагне спонукати людину до дії або змінити її уподобання,
переконання, ставлення до певного явища, підмінити цінності – людина
читаючи цю інформацію та сприймаючи її за істину, ретранслюючи її стає
об’єктом впливу маніпулятора. Важливість та значення інформаційно-
психологічних засобів впливу в мережі Інтернет на формування політичної
поведінки та політичний процес визнано передовими країнами світу. Тому в
контексті ведення інформаційної війни в Китаї, КНДР, Російській Федерації,
США, Великій Британії та інших країнах світу створені великі кібернетичні
центри, призначені як для ведення інформаційної війни в Інтернет мережі,
так і для її протистояння [200, с. 55].
Технологій маніпулювання масовою свідомістю, що застосовуються
при веденні інформаційного протистояння, існує велика кількість. Так, одним
зі способів маніпулювання інформацією може бути «висмикування» фраз чи
слів із певного контексту. Реалізується шляхом виокремлення частини фрази,
думки із загального контексту, внаслідок чого вона набуває нового змісту,
який є вигідним маніпулятору. «Висмикування» може бути й відносно
певних фактів, виокремлення реального факту з контексту інших, що
зумовлюють його, та подача в частковому викривленому варіанті.
При цьому доцільно замовчувати інші, не менш важливі дані певної
події, а також забезпечити постійне «підсвічування» вирваної з контексту
інформації. Досягається це звичайним тиражуванням та розгортанням
псевдодискусій. Наприклад, дана технологія активно використовувалася під
час ведення інформаційних кампаній навколо інциденту в Керченській
протоці 25 листопада 2018 р. Тоді російські ЗМІ жваво просували версію, що
Україна є провокатором і свідомо примушує Росію застосовувати силу. При
209
цьому такі деталі як отримання дозволу, ведення переговорів тощо
замовчуються. Не говорячи про незаконність вимог Росії, оскільки територія
АР Крим є анексованою. Наприклад, російське видання «Коммерсантъ»
матеріал, присвячений інциденту в Керченській протоці, випустило під
назвою «Последняя капля в море. Украина подталкивает Россию к ответным
действиям в Керченском проливе» [223]. Показовим тут є те, що в даній
ситуації продовжував підримуватися традиційний для російської пропаганди
шаблон щодо «терплячості» Росії, яка вкрай неохоче застосовує силу, бо до
цього її змушують зовнішні сили. Враховуючи наступні події (запровадження
воєнного стану в десяти областях України) далі до цієї інформаційної
кампанії додалося розповсюдження конспірологічних теорій щодо
інспірування інциденту США та особисто президентом Петром Порошенко,
який хотів таким чином відкласти вибори тощо.
Інший прийом, що активно використовується, – є «перебільшення».
Даний прийом полягає у висмикуванні частини фактів, інформації із
загального контексту та вибудовуванні на їх основі оціночних тверджень з
перебільшенням їх реального значення та важливості. При цьому, якщо до
процесу формування оцінки залучаються лідери громадської думки, його
можна виставити як окрему новину і розтиражувати. Використання
«перебільшення» є ефективним для надання незначним подіям великої
значущості, таким чином перекриваючи більш важливу новину. Або мова
може йти про відвертання уваги від деталей іншої події чи повне
нівелювання майбутньої ситуації. По суті завданням «перебільшення» може
бути як створення інформаційного шуму та інформаційне забруднення в
цілому, так і цілеспрямоване зміщення уваги громадськості в іншому
напрямку. Метод активно використовувався в російських засобах масової
інформації під час Революції Гідності та на початку гібридної агресії на
території України, при висвітленні подій протестів. Російські ЗМІ обирали
певні частини з фактів про події на Майдані та на основі цих одиночних
випадків формувалось начебто беззаперечне логічне твердження негативного
210
характеру, перебільшувався їх вплив на сам характер протестів. у
подальшому це перейшло в критику української влади, коли одиночні
проблеми та труднощі подаються як факт системного непрофесіоналізму
влади, а певні політико-управлінські рішення розглядаються як такі, що
спрямованні на цілеспрямоване погіршення життя та на знищення
українського населення. При цьому самі відверто ворожі дії російської влади
по відношенню до України випадали з уваги. Акценти публічних дискусій
зміщувалися з причин (які легітимізували протести) появи Майдану та
політичних перспектив, які він відкрив, до соціально-економічних негараздів
та детального обговорення одиничних випадків аморальності. Можна навіть
сказати, що подібне відвертання уваги призвело до анексії Криму та
Севастополя і збройної агресії на території Донецької і Луганської областей.
Суспільству нав’язали дискурс підважування Майдану і повалення режиму
Януковича. Тому в принципі ні політичне керівництво, ні соціум навіть не
розглядали варіанти можливої атаки зі сторони Російської Федерації.
Формування соціальних та політичних міфів відбувається шляхом
впровадження штучно створених штампів, ідеологем та поглядів про
соціально-політичні явища та дані в конкретних образах та уявленнях, які не
піддаються раціональному аналізу. Людина в своєму житті звикла
послуговуватись шаблонами для асоціювання одного об’єкта з іншим, для
його оцінки та визначення важливості для себе. Це зумовлюється
специфікою мисленнєвого процесу. Очевидно, що набагато простіше й
ефективніше виробити конкретні зразки ставлення, оцінювання і поведінки
відносно певної генералізованої сукупності явищ та процесів. Власне ця
здатність активно використовується маніпуляторами через і для
«навішування ярликів», коли для дискредитації та несприйняття аудиторією
доводів, ідей, інформації, дій від певної особи їй присвоюється певний
атрибут та переносяться його негативні характеристики на дії особи чи групи
осіб. Людина мислить стереотипами як відносно себе та своїх ідентифікацій,
так і відносно інших, оскільки це значно розвантажує мисленнєвий процес і
211
робить поведінку конкретного індивіда прогнозованою. У той же час це
призводить до типової логічної помилки – присвоєння всім індуктивним
умовиводам атрибуту істинності. В результаті соціальна реальність у голові
конкретного індивіда набуває спотвореного характеру. І задачею
маніпулятора в даному випадку є перенесення такої деформацію на якомога
більшу кількість людей. Так відбувалося під час інформаційної війни
Російської Федерації з Україною. Російські ЗМІ вигадали великий
асортимент «ярликів»: «хунта» стосовно української влади після Революції
Гідності, не дивлячись, що під цим поняття розуміється захоплення влади
військовими; «фашисти», «бандерівці», «радикали», «націоналісти»,
«укропи» та інші «ярлики», що, маніпулюючи поняттями, надавали
негативних якостей особам, які були патріотично налаштовані та діяли в
національних інтересах [234]. Причому показово, що в даному процесі
використовувалися доволі примітивні обґрунтування послуговування
подібними категоріями. Більшість з них склалися ще за часів СРСР та
розбудовуються на вульгарному розумінні етнополітичних явищ. Очевидно,
що найефективнішим способом прищеплення якогось стерепотипу є його
простота. Але в даному випадку примітивність є настільки очевидною, що
навішування ярликів за даною схемою розраховано лише на тих реципієнтів,
які в принципі байдуже ставляться до інформаційного контенту, котрим
заповнюють себе. Певно з огляду на це використовується апелювання до
архетипних страхів.
Поширення чуток є одним із найбільш результативних засобів
впровадження в суспільство необхідної інформації при інформаційному
голоді. Він відомий людству ще з часів рабовласницьких суспільств, як
найбільш проста та надійна технологія дискредитації. Джерело
розповсюдження чуток знайти досить складно, саме повідомлення,
передаючись з вуст у вуста зазнає певних трансформацій у формі за
збереження базового змісту. Не говорячи про автоматичне приростання
новими подробицями і т. ін. Це й зумовлює надійність даної інформаційно-
212
маніпулятивної технології. Більше того, в епоху інформаційних технологій
вона отримала подальший розвиток. Інформаційні вкидання в месенджері
«Telegram» побудовані за принципом розповсюдження потрібних тез у
вигляді чуток. Здавалося б, джрело поширення не без складнощів, але можна
відслідкувати. Точне цитування розтиражованого повідомлення убезпечує
від перекручувань та приростання новими подробицями. Проте і в такому
форматі чутки є вкрай ефективними. По-перше, як засвідчує практика,
джерело є анонімним. Реципієнти лише здогадуються, хто це може бути –
така інформація теж поширюється шляхом чуток. Відповідно, завдяки
відтворенню атмосфери долучення до секретності, люди довіряють такому
джерелу. Точність цитування не убезпечить від появи нових подробиць. Це
буде досягнуто або за рахунок вкидування додаткової інформації, або
шляхом домислів самих реципієнтів, побудованих на прагненні розібратися у
причинах появи таких повідомлень. У будь-якому разі варто розуміти, що
чутки, як форма міжособистісної комунікації, спрямовані на формування
почуття страху, апатії, тривоги перед потенційною загрозою. Залякана
людина більш схильна піддаватися маніпулюванню та користується не так
раціональним, скільки емоційним сприйняттям. Це робить людину
вразливою, схильною до необдуманих вчинків, адже деформується
сприйняття справжньої реальності [259]. Водночас, не варто відкидати і
такий фактор як збудження цікавості та привернення уваги, який в принципі
забезпечує чуткам життєздатність. Щоправда, тут потрібно розуміти – чутка
не повинна бути вкрай абсурдною та має відповідати конкретному
актуальному контексту. Інакше жодного результату не буде.
Метод «проблема-реакція-рішення» застосовується тоді, коли
необхідно викликати бажання у людей до вирішення проблеми, складної
ситуації швидким засобом, і не завжди демократичним шляхом [324]. При
інформаційному протистоянні маніпулятор-агресор запускає інформацію,
створюючи проблему, яка негативно впливає, чи в подальшому може
впливати, на суспільство. Певна реакція в середовищі громадськості
213
викликається з тим, щоб сформувався суспільний запит на вирішення
проблеми якнайшвидше. Через деякий час маніпулятор пропонує її швидке
рішення, яке подається як єдино можливе при даній ситуації шляхом та
засобами, що є вигідні для нього. Таким чином, відбувається спонукання
частини суспільства до дій, що можуть суперечити інтересам держави чи
самої громадськості. Найбільш типовим прикладом у контексті
інформаційного супроводу російської агресії на Донбасі та анексії території
АР Крим і Севастополя є поширення думок про радикальне відновлення
цілісності України. Перш за все, це отримує свій вияв у таких тезах як силове
повернення Донбасу з одночасними каральними операціями проти
колабораціоністів, фізичне усунення терористів та сепаратистів, повна
блокада місцевих населених пунктів, позбавлення населення окупованої
території ряду політичних прав. Щодо Криму і Севастополя
використовуються тези іншої спрямованості. У них йдеться мова лише
буцімто про організацію підпільної терористичної діяльності проти
російських окупаційних військ. Як можна помітити, подібні думки зовсім не
сприяють відновленню територіальної цілісності України, оскільки вони так і
лишаються думками, які просуваються маргінальними групами. Проте їхнє
виведення у публічній простір провокує атмосферу нетерпимості і вже потім
використовується російською пропагандою в якості доказів «фашистської»
природи української влади, існування загроз російськомовному населенню та
самій Росії і закріплення штучно вигаданої окремішності Донбасу. Не
говорячи про Крим і Севастополь, яким обґрунтовується «правильність
вибору» на користь Російської Федерації. Відповідно, технологією
«проблема-реакція-рішення» Кремль намагається, як вже зазначалося,
розіграти карту апелювання до базових людських страхів.
Доволі поширеним в інформаційних війнах є застосування технологій,
що знижують довіру до політичних інститутів і, як результат, спричинюють
нестабільність у суспільстві, що може проявлятись у протистоянні між
різними соціальними, етнічними, релігійними групами, революціях,
214
повстаннях проти правлячої еліти або її окремих суб’єктів. Реалізується ця
технологія шляхом залучення лідерів громадської думки, якими можуть бути
представники опозиційних політичних сил, експерти, громадські активісти,
культурні діячі – ними акцентується увага на невдачах, скептичній, не
завжди виправданій оцінці діяльності органів державної влади, критика
порядку денного політичних інститутів, подається інформація поверхово та
викривлено для емоційного сприйняття аудиторією та впливу на її політичну
поведінку. Таким чином, відбувається сприйняття не самого факту, а
суб’єктивного оціночного судження певної особи або групи осіб, що
користуються повагою, певною довірою у певної частини суспільства.
Відбувається формування громадської думки, основу якої становить
негативне сприйняття діяльності політичних інститутів, втрата віри
суспільства у зміни та розвиток. Внаслідок цього правляча політична еліта
втрачає мандат довіри громадян, що може призводити до політичних криз,
нестабільності в суспільстві, політичної апатії та абсентеїзму. Варто
зазначити, що дана технологія є ефективною в країнах з невисоким рівнем
політичної культури, з не до кінця сформованим та розвинутим
громадянським суспільством, а також нестабільними політичними і
державними інститутами, нормальне функціонування яких залежить від
конкретного суб’єкта, що його уособлює. Така ситуація може бути
використана маніпуляторами для тиску на владу з метою прийняття нею
політичних рішень, які є шкідливими, невигідними для держави. Україна,
говорячи хантінгтонівською термінологією, є цивілізаційно розірваною
країною. Особливо якщо брати до уваги, що весь час своєї незалежності, вона
розбудовувалася не як Україна, а як метамодерна УРСР. Суспільство лише не
так давно усвідомило, що має брати на себе відповідальність за власний
суверенітет. У ньому продовжують уживатися взаємовиключні ідеологеми,
одні з яких є закономірними результатами незалежного існування, а інші –
наслідки багаторічної інформаційної агресії з боку Російської Федерації.
Останні цілеспрямовано підтримуються нею, шляхом експлуатації глибоко
215
вкорінених у свідомість багатьох людей радянських стереотипів. Українські
політичні та державні інститути, чинна правова система – це гібрид
політичної спадщини СРСР, західних зразків та незначних вкраплень
власного попереднього короткострокового досвіду державотворення. Саме
відсутність національної та державницької ідеї, певний рівень інертності
українського суспільства та аморфність державних і політичних інститутів
сприяє російській інформаційній агресії.
В інформаційній війні часто застосовуються технології, спрямовані на
провокування розбрату всередині країни та порушення єдності суспільства,
що унеможливлює його консолідацію, об’єднання для вирішення спільних
цілей та завдань, відволікає увагу від зовнішніх загроз на користь удаваних
штучних внутрішніх проблем. Піднімаються для обговорення питання, які не
є нагальними для вирішення, проте потенційно можуть спричинити потужні
конфлікти всередині суспільства. Таким чином формуються суперечливі
вимоги до державної влади, чим збільшуються соціальні протиріччя та
конфліктність у суспільстві, розвиток яких може призводити до громадського
протистояння, сепаратистських настроїв та використання їх суб’єктом, який
здійснює маніпулятивну кампанію. У свою чергу, будучи слабкими, державні
інститути не здатні швидко розв’язати проблеми, яких доволі часто насправді
не існує. Відповідно, це сприяє підриву їхньої початково обмеженої
легітимності. У розділеному суспільстві легше здійснювати маніпулятивний
вплив та досягати високого рівня керованості, проводячи інформаційно-
психологічну діяльність, змушуючи частину суспільства діяти у вигідному
для маніпулятора напрямку, проти державних чи своїх власних інтересів. У
таких соціумах власна держава та суверенітет не є цінністю. Тому цілком
закономірно, якщо суспільство не розглядає свою універсальну вищу форму
політичної організації як важливу данність, то і політичне керівництво
навряд чи сповідуватиме відмінні погляди. У свою чергу такий стан справ
лише заохочуватиметься і підтримуватиметься агресором.

216
 Отже, інформаційна війна ставить за мету підпорядкувати думки і волю
громадян протилежної сторони для просування своїх політичних цілей,
перешкоджаючи противнику виконання власних. Застосовуються методи
маніпулятивного впливу задля модифікації цінностей, переконань,
світосприйняття, формування страхів та шаблонного мислення, спрямовуючи
їх у деструктивному напрямку, вигідному для суб’єкта впливу. Глобальний
інформаційний простір зробив інформацію не лише цінним ресурсом, а й
ефективним інструментом впливу на масову свідомість, завдаючи значного
удару національній безпеці країни, проти якої ведеться інформаційна війна.
Використання маніпулятивних технологій є одним з основних засобів
реалізації завдань інформаційної війни. Різноманітний арсенал подачі й
обробки інформації дозволяє охоплювати велику за кількістю аудиторію,
впливати як на все суспільство, так і на його частину, на різні соціальні групи
та прошарки суспільства і окремого індивіда. Особливістю маніпулятивних
технологій у контексті ведення інформаційного протистояння є їх системний
характер. Методи обробки, подачі та поширення інформації із зашифрованим
повідомленням для досягнення політичної переваги над супротивником
складають комплекс засобів поступового впливу на масову свідомість для
підготовки об’єктів впливу до визначеної мети – зіграти вирішальну роль у
необхідний момент. У контексті ведення інформаційної війни Росією проти
України необхідно перешкоджати маніпулятивним технологіям противника,
вдосконалювати систему протидії інформаційно-психологічним впливам як
важливий елемент забезпечення національної безпеки. Як було вище
окреслено, цьому сприятиме не тільки і не стільки створення спеціальних
кіберпідрозділів, створення мережі незалежних ЗМІ, здатних продукувати
контент належної якості, та законодавчі обмеження, а системна робота над
державним будівництвом і виробленням консенсусних точок дотику в
суспільстві. Інакше Україна завжди буде приреченою знаходитися в
інформаційних парадигмах та дискурсах, породжуваних Росією. Тим самим

217
про справжній суверенітет і годі говорити, оскільки інформаційна
незалежність не забезпечуватиметься.

3.2.Інформаційні форми і засоби ескалації та вирішення воєнно-

політичних конфліктів

Сучасні політичні конфлікти відбуваються в умовах протиборства в

географічно локалізованому просторі. Інформація в такій іпостасі
розглядається як один із визначальних чинників впливу на противника,
досягнення військової, політичної, економічної переваги як форми реалізації
власних інтересів у просторі країни-противника. Можна спостерігати, що
останнім часом у політичних конфліктах інформація є визначальним
чинником досягнення цілей. Причому вона розглядається не просто як
знаряддя, а як цінний ресурс, котрий можна купити, продати або обміняти.
Більше того, відбувається жорстке протистояння інформаційно-
пропагандистських кампаній. За цих умов інформаційне сприйняття та
оцінка політичних конфліктів на міжнародній арені є одним із визначальних
факторів залучення сил підтримки та досягнення політичної мети. До того ж,
актуальність проблеми останнім часом додатково зумовлена воєнним
конфліктом між Російською Федерацією та Україною з використанням
новітніх засобів інформаційного впливу як одного з головних інструментів
гібридної війни. А якщо поглянути глибше на цю проблему, то стає
очевидним, що дане протистояння, безпосередньо пов'язане з інформаційною
війною, значною мірою витікає з прагнення Російської Федерації до
повернення втрачених після руйнації СРСР комунікаційних позицій і амбіцій
на Європейському континенті. Так, на думку В. Мартинова, ті активні
комунікаційні структури, «які формуються й будуть формуватися в Європі у
близькому майбутньому, потребують Росію лише як комунікаційний простір
і джерело ресурсів – людських і природних. Відтак, щоб цьому протидіяти,
218
«необхідно створювати власний комунікаційний осередок» [170, с. 33].
Очевидно, що Росія, займаючи таку територію, і володіючи значним
ресурсним і людським потенціалом, не говорячи про історію та культуру, не
бажає задовольнятися другорядною роллю. Національна ідея росіян
ґрунтується на вірі у свою винятковість, унікальність та особливу місію –
об’єднання слов’ян в одному політичному та культурному просторі. Тому
для неї вкрай важливо постійно нагадувати колективному заходу про власні
геополітичні амбіції і окреслювати зону своєї виняткової відповідальності та
контролю. Для цього потрібно стверджувати політичну вагу та присутність у
підконтрольному просторі. Розв’язання і ведення гібридних війн є тому
прикладом.
У вітчизняних наукових джерелах дослідження проблематики
політичних конфліктів поступово набуває свого поширення. Поява нових
засобів ведення військових операцій із залученням інформаційно-
технологічних засобів впливу визначає потребу в поглибленому науковому
осмисленні політичного протистояння. Дослідження причин та засобів
запобігання конфліктів як соціально-політичного явища із застосуванням у
його крайньому вираженні воєжнно-політичних засобів міститься у працях
зарубіжних вчених Дж. Бертона, З. Бжезінського, С. Гантінгтона, О. Іванова,
Г. Кіссінджера, Л. Козера, М. Косолапова, Д. Лайона, М. Лібікі, І. Панаріна,
Д. Прудникова, Г. Хозіна, Ф. Хоффмана та ін. Теоретичний аналіз
конфліктно-кризових проявів суспільного розвитку та значення
інформаційного чинника у політичних протистояннях представлено у працях
українських вчених М. Баглікової, В. Бачиніна, О. Білоруса, В. Горбатенка,
В. Горбуліна, В. Дудника, В. Журавського, О. Загребельного, Г. Золотухіна,
О. Курбана, Г. Луцишина, Є. Магди, В. Мадіссона, М. Панова, Г. Почепцова,
Г. Ситника, О. Сича, В. Танчера, М. Требіна, В. Шахова та ін. Разом із тим
залишається нагальною потреба вивчення впливу інформації на перебіг
політичних конфліктів. У відповідності з цим гостро необхідним є розкриття
засобів та форм інформаційного супроводу політичних конфліктів в умовах
219
глобальної інформатизації, визначення особливостей застосування
інформаційних технологій у військових операціях.
Значна частина проблем, що стосуються конфліктно-кризового
характеру розвитку планетарної цивілізації, так чи інакше пов’язані зі зміною
й переглядом міжнародного права й міжнародних відносин. Г. Хозін з цього
приводу зауважує: «Більшість експертів і політичних діячів сходяться в
думці, що «біполярний світ» безповоротно відійшов у історію. Водночас
очевидно, що перебудова міжнародних відносин на багатополярну модель ще
тривалий час буде відчувати на собі вплив стереотипів, концепцій, норм і
процедур епохи біполярного світу. Ніхто, однак, не сумнівається, що будь-
яка «геометрична конфігурація» світопорядку майбутнього буде мати в
якості найважливіших суб’єктів міжнародних відносин США і Росію, хоча й
не обов’язково у вигляді самостійних «полюсів» чи «центрів сили»» [301, c.
83]. На думку американського вченого Дж. Миршаймера, «холодна війна»,
попри всі проблеми, які вона створювала, гарантувала певну стабільність,
натомість «ні перспективи економічного розвитку, ні демократизація
режимів у Східній Європі не гарантують миру за умов багатополюсного
розподілу військової сили і політичного впливу, до якого повертається
європейський континент після багатополярної ери радянсько-американського
протистояння» [268, с. 5].
Значний внесок до сучасної конфліктології належить американському
соціологу Льюїсу Козеру. «За висновками Козера, причина конфлікту в
кінцевому рахунку коріниться в таких умовах, коли існуючій соціальній
нерівності, існуючій системі розподілу дефіцитних ресурсів починають
відмовляти в законності. Останнє ж виявляється результатом дії таких
соціальних структурних змінних, як наприклад можливість відкрито
висловлювати невдоволення в межах соціальної системи, рівень мінімальної
взаємної лояльності, необхідної для збереження цілісності системи, і рівень
допустимої в системі мобільності, а також інтенсифікація збідніння і різні
структурні обмеження, що накладаються на неімущі верстви. Особливо
220
підкреслюється значення психологічних змінних, що впливають на
вірогідність виникнення відкритого конфлікту» [287, с. 268–269]. На
небезпеку внутрішнього протистояння, здатного суттєво ослабити
суспільство, звертає увагу й інший американський вчений Дж. Бохман, який
на підставі аналізу псевдодемократичних режимів на пострадянському
просторі запроваджує поняття «політична бідність», основними ознаками
якої є «економічна залежність від держави, патерналізм, незалученість до
соціальних мереж, відчуження від політичного життя» [56, с. 238].
Динамічні трансформації в технологіях і застосуванні досягнень
інформаційного суспільства несуть у собі значну кількість позитивних змін.
Однак, поряд з цим, вони апріорі привносять у суспільний розвиток
ідеологічні, утопічні, психологічні та, зрештою, конфліктогенні чинники.
«Оскільки інформація та комунікація зростаючою мірою стають важливими
категоріями на глобальному й на локальному рівнях, то відповідно
виникають групи й рухи, наміри яких примушують змінювати напрямок їх
розвитку або розширюють можливості для участі в них. Деякі з таких
стратегій мають імпульсом егалітарність, у якому доступ до інформації та
контроль над нею є ключовими проблемами, тоді як інші йдуть далі, щоб
з’ясувати, чи є запропонована й установлена нова технологія загальною
власністю» [147, с. 375]. Як уже неодноразово зазначалося, інформація стає
вкрай цінним ресурсом, від володіння яким залежить багато соціальних,
економічних, політичних та духовно-культурних процесів. Відповідно,
враховуючи асиметричність розвитку між різними державами і обмеженість
інформаційних потоків та доступу до них, конфлікти неминучі. Щоправда,
про більш менш рівноцінні інформаційні протистояння можна говорити лише
між тими державами, які мають приблизно однаковий рівень економічного,
соціального, політичного та духовно-культурного розвитку.
За визначеннями вчених-конфліктологів військові конфлікти
найчастіше є наслідком кризового розвитку всередині суспільства або в
міжнародних відносинах. І навпаки військові конфлікти здатні спричиняти
221
кризовий розвиток. «У війні люди протистоять один проти одного не як
індивіди, а як члени політичних спільностей (держав, повстанських груп),
піддаючи небезпеці своє життя у боротьбі за політичні інтереси, що
поділяють або не поділяють особисто. Адже політичні системи формуються
так, що еліти, які управляють, володіють більшими можливостями для
примушення людей до участі в конфліктах, піддаючи себе особистій
небезпеці, позбавленню матеріальних благ тощо заради інтересів інших. В
мирних умовах загроза військового зіткнення чинить вплив на політичні та
суспільні процеси, викликаючи в суспільстві витрачання частини
національних багатств на військові потреби. Але незалежно від того, якою
метою виправдовують войовничі сили (партії війни) необхідність силового
вирішення конфліктів, або підготовка до збройного зіткнення завжди
приводять до обмеження можливостей задовольнити багато колективних
потреб суспільства і соціальні інтереси» [218, с. 598–599]. По суті, звернення
як до традиційного збройного протистояння, так і до інформаційної війни
зумовлене неможливістю досягнути компромісу з тих або інших питань. А у
випадку агресії Росії проти України – небажання визнавати суверенітет за
своїм суперником. Саме тому інформаційна війна тут виступає елементом
гібридної війни.
За нинішніх умов разом з появою досконалих інформаційних
технологій та світовим політичним розвитком кардинально змінилися форми
насилля у світі. У двох світових війнах домінуючими були збройні засоби.
Тепер у численних локальних конфліктах починають домінувати зовсім інші
методи та підходи до ведення конфліктів. «Інформаційні технології
відкривають шлях до принципово нової техніки, спорядження, тактики
бойових дій і стратегії війни та дозволяють досягати перемоги без бою або з
незначним кровопролиттям» [72, с. 119]. Перш за все, мається на увазі
цифровізація збройних сил та поява кібервійни, спрямованої на ураження
електронних засобів комунікацій, наведення тощо. Принциповим тут є
зведення людського компоненту до контроля зброї у спеціальних пунктах
222
командування за електронікою. На зламі нового тисячоліття важко
передбачити перехід цивілізації до нових моделей застосування сили та
еволюцію майбутніх загроз, пов'язаних зі збройними конфліктами. Скоріше
за все, людство вступає в епоху малих війн, подібно до локальних зіткнень у
Нагірному Карабасі, Чечні, Боснії та тепер в українському Донбасі. «Під
кутом зору теорії «малих війн» слід розглядати й можливість світової війни.
Оскільки визнається, що глобальна війна в доступному для огляду
майбутньому маловірогідна, не виключено припущення, що у зв'язку з
політичними, економічними і технологічними причинами традиційна війна
«тепер взагалі виключена. Скоріше за все вона може здійснитися як певна
сума регіональних конфліктів різної інтенсивності, в які так чи інакше буде
втягнуто не менше половини тих, хто володіють реальною воєнною
могутністю [72, с. 117]. Якщо поглянути на пояс конфліктів у Магрібі, на
Ближньому Сході й далі до Азії та порівняти їхніх безпосередніх учасників і
зацікавлені сторони, то можна погодитися з вище наведеним твердженням.
По суті великі держави у таких локальних війнах відточують власні збройні
сили, випробовують новітні зразки зброї, а також відпрацьовують різного
роду інформаційно-маніпулятивні технології. І на жаль, список територій, на
яких спалахують конфлікти різної інтенсивності, з часом лише збільшується.
Це створює чимале поле для діяльності військ радіоелектронної боротьби і
агітаційно-пропагандистських підрозділів.
Зважаючи на критерії мети і завдань та внутрішньої політико-
психологічної природи конфліктів, М. Косолопов виділяє наступні їх типи
[137, с. 40–43]:
1.Конфлікт як стратегія досягнення раціональних цілей. Суб'єкт
даного конфлікту вдається до нього з огляду на те, що в даних обставинах,
які складаються об'єктивно, він – найвигідніша форма поведінки,
найефективніша стратегія, що веде до певної, чітко визначеної мети. Такий
конфлікт може включати: відкрите протиборство (від парламентської
боротьби до воєнних дій); неявне, але усвідомлене протиборство
223
(використання латентних, протизаконних засобів, маніпулювання
свідомістю); підривні дії, що здійснюються по каналах спецслужб, і здатні
наносити фінансові, економічні, інформаційні, психологічні та інші збитки.
2.Конфлікт як ціль у собі. Виникає й підтримується за умов, коли хоча
б один із провідних його суб'єктів стурбований не стільки досягненням
певних раціональних завдань, скільки переслідуванням цілей ідеологічного
чи політико-психологічного характеру. Передбачає конфліктну поведінку як
спосіб і засіб самоідентифікації, як наслідок неусвідомленої потреби в
компенсації певних стійких суспільно-психологічних комплексів, як наслідок
обраного типу і змісту соціально-історичної ролі (така поведінка зазвичай
похідна від специфіки релігійного вчення чи від «постімперського
синдрому»).
3.Статусний конфлікт. Може включати вимоги визнання
суверенітету, державної незалежності, членства у міжнародних організаціях
(ООН, ОБСЄ, НАТО та ін.).
До конфліктогенного потенціалу вчені іноді відносять таке, властиве
плюралістичному, демоккратичному суспільству, поняття як «конкуренція».
Зокрема, Г. Золотухін визначає її наступним чином: «Конкуренція –
принципово інша взаємодія, ніж кооперативна діяльність. Краще сказати, це
протиборство з іншими задля вигоди. Вона супроводжується психологічним
пригніченням партнера, навіть його дискредитацією, нехтування етичними
нормами. Вчені вважають, що з усіх живих істот людина найбільш здатна до
конкуренції. Завдяки цьому вона й стала домінуючим видом» [87, с. 80].
Відповідно, конкуренція розділяє людей, іноді навіть близьких людей
розводить по ворогуючих таборах, заважає повноцінному спілкуванню,
породжує гіпертрофований індивідуалізм та корпоративізм. Втрата здорового
глузду в умовах конкуренції не дозволяє тим, хто змагаються між собою,
об’єктивно сприймати вірогідні негативні наслідки протистояння. Поява
конкуренції – не випадкове явище в історії цивілізації, оскільки «людству
завжди був притаманний певний елемент змагальності і суперництва, що не
224
могло не відбитися і на стосунках між державами». Зважаючи на це, «мова
повинна вестися не про те, щоб придушити конфлікт, а про те, щоб надати
йому легітимних, інституціоналізованих форм, не допустити його
загострення, знайти такі шляхи його розв’язання, які могли б забезпечити
задоволення інтересів усіх конфліктуючих сторін» [163, с. 99–100].
Другу половину ХХ – початок ХХІ століть постійно супроводжують
воєнно-політичні конфлікти. Форми та методи воєнно-політичних конфліктів
із кожним роком еволюціонують та змінюються, стають все більш
технологічно складними. Новітні інформаційні технології та глобальна
світова інформатизація відкривають нові можливості для застосування
інформації в усіх сферах життєдіяльності людини. Розвиток суспільства в
сучасних умовах зумовлений проникненням інформації в життя кожної
людини, причому значення інформації набуває новітніх якостей, відмінних
від попередніх [9, c. 158]. Використання інформації у військово-політичних
цілях останнім часом набуло особливого розвитку та поширення, що
відображається у технологіях втручання у внутрішні справи інших держав,
інформаційному впливі на масову свідомість, проведенні інформаційно-
психологічних операцій на території противника та провокуванні воєнно-
політичних конфліктів з метою досягнення політичних цілей мілітарними
засобами.
У виникненні воєнно-політичних конфліктів значна роль відводиться
політичним провокаціям. Цей спосіб ескалації збройних конфліктів
використовують держави, партії, суспільно-політичні рухи, екстремістські
угруповання. Як правило, сторона, що застосовує ту чи іншу провокацію,
відповідальність за неї прагне перекласти на іншу сторону. Саме з
провокацій розпочалися обидві світові війни, а також більшість воєнно-
політичних конфліктів сучасності. За дослідженням фахівців [192, с. 377–
379], політичні провокації виконують п’ять основних функцій.
1.Функція приводу для початку війни чи збройного конфлікту.
Застосовується в якості безпосередньої причини конфлікту з метою надати
225
своїй акції характеру справедливої відплати. Власне провокація при цьому
дозволяє приховати істинний задум агресора (принаймні, на певний час).
2.Функція дестабілізації внутрішньо- і зовнішньополітичної
обстановки. Суб’єктами застосування цієї функції можуть виступати
мафіозно-політичні угруповання сепаратистського спрямування, реакційні
націоналістичні чи конфесійні кола, проімперські сили, що прагнуть реваншу
за втрачений контроль над колишніми територіями.
3.Функція дискредитації держав, партій, суспільно-політичних
рухів та їх лідерів. Реалізується поряд із застосуванням воєнних ресурсів з
метою підриву авторитету та здійснення впливу на опонентів. У ході таких
акцій використовуються реальні, але перекручені факти, відверта брехня,
створення різноманітних міфів.
4.Функція дезінформації громадської думки. Широкі можливості для її
використання надають засоби масової інформації. На думку дослідників, щоб
проводити свою політику з дезінформації суспільної свідомості, політичному
угрупованню необхідно мати 3 – 4 канали просування інформації.
5.Функція дезорієнтації суспільної свідомості. Ця функція полягає в
тому, щоб за допомогою пропагандистських засобів відволікати увагу людей
від подій, знання про які на даний час не вигідні суб’єктові провокації. З цією
метою населенню подають різного роду сенсаційні факти, які відволікають
увагу людей від їхніх життєво важливих проблем.
Інформаційний супровід є важливим елементом протікання зазначеного
типу конфлікту, адже інформація водночас виступає метою, ресурсом та
засобом. Основною метою інформаційного забезпечення військового
управління є підвищення стійкості воєнної організації держави, її збройних
сил в умовах інформаційного впливу противника, що може мати вирішальне
значення для припинення конфлікту, захисту інформаційного простору та
інформаційно-психологічного убезпечення від противника.
На сучасному етапі розвитку соціально-політологічних знань у цілому
сформовані уявлення про воєнні конфлікти піддаються істотному
226
коригуванню у зв’язку з появою в полі наукових дискусій таких понять, як
«м’яка сила», «інформаційна війна», «інформаційно-психологічні операції»,
«гібридний конфлікт», у яких вагоме значення належить використанню
інформаційних засобів як зброї для реалізації інтересів суб’єкта. Вони,
зокрема, розширюють існуючі уявлення про поняття і форми конфліктних
відносин, в тому числі й у вигляді воєнних операцій [88]. Воєнно-політичний
конфлікт у супроводжені інформаційної кампанії в сучасних геополітичних
умовах у більшості ситуацій є ефективнішим, ніж традиційна
повномасштабна війна, бо дозволяє виснажити та перемогти противника
використовуючи обмежені засоби. Населення території, на яку планується
вторгнення, піддається попередньому масованому інформаційному впливу з
використанням усіх наявних засобів пропаганди, ідеологічного впливу,
фінансування антиурядових організацій та рухів, залякування, формування
відповідного деструктивного для об’єкта контенту та його поширення через
глобальну мережу Інтернет й засоби масової інформації [157, c. 130].
Новітні засоби впливу на масову свідомість широко використовуються
для підготовки та подальшого супроводу воєнно-політичного конфлікту.
Сучасні інформаційні війни використовують у своєму інструментарії
традиційні та новітні медійні ресурси: друковані інформаційні видання,
пресу, радіо, мережу Інтернет, соціальні мережі, телебачення, кіно та ін.
Зазначені канали масової комунікації охоплюють велику кількість сучасної
аудиторії й виводять інформаційно-комунікаційну діяльність на якісно новий
рівень у рамках воєнно-політичних конфліктів [146, c. 43].
Інформаційно-психологічні операції здатні ще до втручання збройних
сил підготувати «ґрунт» для майбутнього протистояння, використовуючи
методи пропаганди на території противника, деморалізацію особового складу
його збройних сил через подачу інформації викривлено, однобічно, із
зашифрованими повідомленнями та деструктивним впливом на масову
свідомість. Таким чином, коли політичний конфлікт перейде в стадію

227
застосування мілітарних засобів, значно легше мінімізувати спротив на
території противника й отримати військову перевагу над ним.
Характерними для воєнно-політичного конфлікту є: використання
поряд з військовим насиллям гуманітарних засобів впливу: економічного,
політичного, ідеологічного, інформаційного, духовного; локалізація бойових
зіткнень та обмежене використання засобів збройного насилля; відносне
управління процесом протікання конфлікту між його учасниками;
обмеженість цілей, запропонованих до реалізації в ході протистояння [162, c.
46].
Розглядаючи воєнно-політичний конфлікт як організовану форму
збройного протистояння соціальних сил, що може відбуватись усередині
держави або на міжнародному рівні, можна стверджувати, що характерним
для такого конфлікту є високий рівень керованості, а ключовим – політичні
наміри кожної зі сторін. Воєнно-політичний конфлікт виростає зі стадії
політичного конфлікту, коли поступово відбувається перехід від мирних до
збройних засобів нав’язування політичної волі. Політична сторона конфлікту
полягає в тому, що противники намагаються не використовувати усі наявні
воєнні ресурси, натомість широко застосовуються сили спеціальних
операцій, методи політичної та інформаційної боротьби на міжнародній
арені.
Аналізуючи воєнно-політичний конфлікт між Україною та Російською
Федерацією, можна спостерігати різноманітний арсенал інформаційної зброї,
використання його різнобічного впливу на масову свідомість своїх громадян
та громадян інших країн, більш за все – держав пострадянського простору.
Російська Федерація напередодні анексії Криму та агресії на Сході України
застосовувала технології тотального впливу на інформаційний простір цих
регіонів через телевізійний та Інтернет контент, поширювала антиукраїнські
настрої, провокувала радикальні настрої громадян на цих територіях. Така
форма довгострокового інформаційного втручання в масову свідомість
громадян дозволила агресору мінімізувати свої військові сили для
228
вторгнення, допомогла деморалізувати проукраїнськи налаштованих
громадян та, як наслідок, запобігти відкритому і партизанському спротиву
серед цивільних під час проведення своєї військово-політичної операції.
Тогочасна українська модель контрпропагандистського захисту від
російських впливів не дозволила вчасно виявити та запобігти інформаційній
агресії, що передувала збройному конфлікту [263, c. 262–263].
Формування ефективної моделі інформаційного протистояння
зовнішнім деструктивним впливам є важливим елементом забезпечення
загальнонаціональної безпеки держави, дозволяє вчасно відреагувати на
інформаційне вторгнення та виробити ефективні засоби як інформаційної,
так і політичної протидії. Інформаційне супроводження існуючого воєнно-
політичного конфлікту повинне відбуватись цілеспрямовано та
систематизовано задля відстоювання національних інтересів України під час
агресії Росії, що за своїм змістом та формою включає в себе викриття
протиправної діяльності противника, обробку, зберігання й пошук
професійно значимої інформації, а також надання цієї інформації всім
суб’єктам, включеним у процес протікання та вирішення конфлікту,
вироблення ефективних засобів протидії деструктивним інформаційним
впливам ворога на своїй території та проведення відповідної інформаційної
кампанії на території розгортання воєнно-політичного конфлікту.
Своєчасне інформаційне забезпечення повинне бути максимально
розширеним процесом, наскільки це дозволяють обставини військово-
державної таємниці, з наявністю суб'єктів як усередині країни, так і за
кордоном. Інформація має бути наповнена державницькою позицією по
відношенню до даного конфлікту, повинна бути достовірною та постійно
присутньою як у внутрішньодержавному, так і в міжнародному
інформаційному полі.
У сучасних воєнно-політичних конфліктах в контексті глобалізації
дуже важливою є підтримка з боку світової спільноти. Інформаційний фактор
є одним із ключових для досягнення даної мети, оскільки міжнародне
229
інформаційно-політичне середовище є полем бою інформаційного контенту,
фактів, державних позицій стосовно даного конфлікту. Інформаційна
перевага над противником часто дозволяє переламати хід конфлікту,
посилити свої позиції на міжнародній арені, заручитися підтримкою окремих
суб'єктів міжнародного впливу і отримати допомогу, виходячи з
позиціонування даного конфлікту в світі.
Особливе значення має створення та розвиток системи спеціальних
органів, мета яких полягає у вирішені завдань цілеспрямованого
інформаційного впливу на військову та цивільну аудиторію задля
формування позитивного іміджу збройних сил. Створення у військовому
керівництві підрозділів, пов’язаних із зв’язками з громадськістю, є вкрай
важливим та ефективним засобом військової контрпропаганди,
інформаційного супроводження стану збройних сил та ситуації в зоні
конфлікту. Розгортання оперативних центрів, що спеціалізуються на
контактах із ЗМІ, повинно забезпечити виконання наступних завдань:
надання інформації представникам засобів масової інформації; організації та
проведення брифінгів, прес-конференцій; оперативного інформування про
події на фронті; організації доступу представників ЗМІ до місць подій,
наскільки це дозволяє ситуація; інформаційно-організаційної допомоги
членам військового та політичного керівництва в їх публічних виступах.
Інформаційне супроводження бойових дій передбачає створення
спеціальних загонів по зв’язках із громадськістю. Такі загони спрямовують
свою діяльність на забезпечення дій збройних сил та сил спеціальних
операцій, проведення інформаційно-пропагандистської роботи з особовим
складом, підтримку бойового духу військових. На них також покладаються
обов’язки щодо підготовки інформаційних довідок про ситуацію в зоні
конфлікту та стан військових підрозділів.
При плануванні роботи із засобами масової інформації необхідно
приділити особливу увагу проведенню активної інформаційної політики в
частині інформування громадськості. Підготовка відео- та аудіо-
230
інформаційного контенту, його поширення серед цивільного населення через
засоби масової інформації, глобальну мережу Інтернет є важливим завданням
від якості реалізації якого залежить сприйняття конфлікту в суспільстві та
інформування політичних суб’єктів про стан протікання протистояння.
Воєнно-політичне керівництво, звичайно, має обмежені можливості впливати
на інтерпретацію в ЗМІ подій, що відбуваються, однак зміст інформації, що
надається для публікацій, повністю знаходиться в його компетенції.
При підготовці до вторгнення більше половини успіху агресору
гарантує детальне планування протікання політичного конфлікту від
застосування мирних до воєнних засобів впливу, переводячи цей конфлікт у
воєнну площину. Планування інформаційного супроводу воєнної операції
починається з отримання бойового завдання та розробляється відповідно до
оперативного планування. Цілі та завдання інформаційного супроводу
корелюються та уточнюються на всіх етапах планування та перебігу цієї
операції. Здійснюється оцінка можливих реакцій з боку національної та
міжнародної спільноти на майбутній конфлікт, розробляються засоби з
ідейної підтримки військової операції, обґрунтовується потреба вторгнення,
яка найчастіше є штучною. Починається кампанія з інтеграції в
інформаційно-політичне поле противника, при цьому залучаються та
фінансуються лідери громадських думок, мас медіа, громадські акції,
спрямовані на розхитування ситуації всередині країни і формування
передумов для вторгнення.
Використовуючи засоби політичного тиску та нав’язування своєї
політичної волі іншій державі, агресор уже розмовляє з позиції сили
(політичної, економічної, ідеологічної), нав’язує свої інтереси, підвищує
рівень радикалізації та протиріч між сторонами. За умови, коли протиріччя
досягають крайньої точки напруження, розпочинається політична боротьба
між суб’єктами. Характерним для неї є застосування санкцій економічного та
політичного змісту. Неможливість вирішення конфлікту в політичній

231
площині стає передумовою для його перетікання в конфлікт із застосуванням
збройних засобів.
Конфлікт супроводжує людство весь час його існування. Уникнути
конфліктності неможливо, «можна лише намагатися обмежити насильницькі,
особливо найбільш криваві форми конфліктів, але водночас виокремити й
максимізувати їх конструктивну роль як явища і вже такі «очищені»
конфлікти вмонтувати у відносини й структури політичного компромісу і
співробітництва» [137, с. 39]. Щоб управляти конфліктом, необхідно
провести його розмежування із середовищем виникнення та протікання,
встановити коло його безпосередніх та опосередкованих учасників,
визначити ролі й мотивацію основних суб'єктів, образ даної конфліктної
ситуації, що склався у її учасників і третіх (нейтральних, незаінтересованих,
заінтересованих) суб'єктів, характер і просторово-часові параметри
конфлікту, етапи та інтенсивність його протікання. Від усього цього
залежить ефективність практичних дій щодо мінімізації проявів та наслідків
даного конфлікту. Американськими політологами розроблені різноманітні
методики розв'язання політичного конфлікту: «1) метод «уникнення»
конфлікту (відхід з політичної арени, ухилення від зустрічі із супротивником
та ін.); 2) метод підміни конфлікту (переміщення в іншу площину); 3) метод
конфронтації (жорсткі, «революційні» рішення); 4) метод відкладання
(тимчасова поступка сильному опонентові); 5) метод примирення сторін на
основі зближення їх позицій через посередника; 6) метод третейського
розбору чи арбітражу; 7) метод переговорів – найбільш поширений і
перспективний спосіб розв'язання політичного конфлікту» [84, с. 224].
Вирішення конфлікту а протистоянні двох сторін залежить від
ефективної комунікації. Однак на заваді встановлення такої комунікації
однією зі сторін може розцінюватись як зрада, поразка, прояв слабкості,
хитрість. Дж. Бертон за цих умов пропонує наступне: «Іноді можна вдатися
до певних процедурних засобів подолання подібного роду труднощів, таких
як посередництво третьої сторони чи неформальна й секретна комунікація
232
між супротивниками» [19, с. 225]. З метою застосування подібних процедур
необхідно розробити чітку стратегічну програму, в якій будуть послідовно
визначені покрокові заходи. Це необхідно, на думку Дж. Бертона, з огляду на
ризики, що постійно виникають у процесі комунікації. «Інформаційні потоки,
інформаційна блокада, інформаційна перегрузка, роль і вплив окремих
індивідів, межі поінформованості офіційних осіб і міністрів, розрив між
бажаним і тими, що є в реальності, рівнями знань, забобони, стереотипи і
дзеркальні образи ворога відіграють свою роль» [19, с. 227].
Конфлікти в сучасному світі, з одного боку, продукують суперечності,
успадковані від минулого. А з іншого боку, – новий цивілізаційний порядок,
що значною мірою пов'язаний з інформаційно-комунікаційним розвитком. За
цих умов, на думку вчених-конфліктологів, одним із головних напрямів
науково-практичної діяльності має стати вірогіднісний аналіз розвитку
типових конфліктів: «Вивчення змісту, структури, динаміки розвитку
морально-правових протиріч, що лежать в основі найбільш поширених
конфліктів, дозволить із достатнім ступенем вірогідності прогнозувати логіку
їхнього розгортання і можливих вирішень, пророкувати здійснення тих або
інших можливостей, укладених в них, тобто будувати вірогідні моделі того,
що відбувається. Без сумніву, практика потребує цього. І якщо теоретики не в
змозі уникнути більшості конфліктів, то вони здатні прогнозувати їхній
розвиток і тим самим давати суб'єктам додаткову можливість щодо
попереднього вживання заходів проти несприятливих наслідків конфліктних
ситуацій» [14, с. 353].
Інформаційне супроводження воєнно-політичних конфліктів, з досвіду
провідних держав світу, доводить актуальність та необхідність такої
діяльності. Відсутність належної уваги до цього процесу може зіграти
фатальну роль у результативності усієї воєнної кампанії. Як приклад, можна
навести конфлікт між Ізраїлем та Палестиною з Ліваном у 2006 році.
Основним чинником незначних результатів у зоні бойових дій при значній
військовій перевазі стали не стільки військові прорахунки, скільки
233
інформаційні. У бік керівництва армії оборони Ізраїлю здійснювались
інформаційні вкидання, що змушувало представників військового
керівництва постійно спростовувати або підтверджувати інформацію надану
ворогом. Не дивлячись на те, що військова операція мала успішний
наступальний характер, інформаційна діяльність ізраїльської сторони
представництва відзначалася переважно оборонними діями, для неї було
властиве недостатнє інформування про бойові дії та діяльність противника в
зоні конфлікту. Такий суперечливий стан справ зумовив втрату довіри до
воєнного керівництва значної частини міжнародного співтовариства та
ізраїльської громадськості. Основними причинами цього стали неузгоджені
дії різноманітних підрозділів, відсутність чітко розробленої інформаційної
кампанії, неналежна увага до методів ведення інформаційної війни. Невдача
в інформаційній підтримці дій армії стала одним із факторів, що змусив
політичне керівництво припинити військові дії [246, c. 44].
Як висновок, слід зазначити, що інформаційний чинник є одним із
найважливіших елементів воєнно-політичної діяльності. Він полягає у
наданні необхідних даних військовому керівництву, що допомагає більш
ефективно використовувати ресурси у військових операціях. Великий
арсенал засобів інформаційного забезпечення дозволяє використовувати
інформацію як ресурс, мету та зброю. Інформаційний супровід під час
протікання воєнно-політичного конфлікту дозволяє вибудувати ефективну
систему інформування особового складу збройних сил, військового
керівництва, міжнародне співтовариство, власних громадян усередині країни
та на окупованих територіях. Розробка інформаційної кампанії повинна
відповідати позиціям та потребам сторони у воєнно-політичному конфлікті.
Засоби інформаційного впливу здатні чинити потужний морально-
психологічний тиск на війська та населення, прагнучи зламати волю до
спротиву та досягти політичної мети обмеженими засобами. Отже, протидія
ворожій інформаційній діяльності є важливим завданням інформаційної

234
політики, спрямованим на вироблення ефективних інструментів нейтралізації
ворожих пропаганди та тиску.

3.3.ЗМІ як чинник пропаганди і контрпропаганди в конфліктно-

кризових ситуаціях

В епоху цифрового світу поняття «пропаганда» вважається архаїзмом,

оскільки асоціюється з емоційними виступами диктаторів, масовим
розповсюдженням газет та голосами дикторів на радіо. Навіть існує думка
про те, що дане явище було подолане після Другої світової війни. Але реалії
сьогодення, особливо в умовах агресії Російської Федерації на території
Східної України, свідчать про помилковість вищезазначеного положення.
Пропаганда? як засіб ведення інформаційної війни, не лише не зникла, а,
навпаки, набула абсолютно нових рис.
Класичними у даній галузі є дослідження Г. Ласуелла, Е. Бернейса та
М. Маклюена. Але, слід зауважити, що на сьогоднішній день напрацювання
зазначених вчених є певною мірою застарілими. Те ж саме можна сказати
щодо основних принципів пропаганди, сформованих Й. Геббельсом. І все ж у
процесі поглибленого розумінні сутності досліджуваного явища не варто
ігнорувати класичні теоретичні підходи та позитивний і негативний
практично-політичний досвід.
Говорячи про розгляд пропаганди через призму гібридної війни, слід
виокремити напрацювання І. Панаріна, Г. Почепцова та А. Цуладзе. Також
варто згадати про окремі статті А. Близнюка, Ю. Горбаня, Д. Краснянського
та С. Шпилик. Однак, не дивлячись на наявність значної кількості робіт,
присвячених використанню пропаганди в умовах гібридної війни, слід
зауважити, що дана проблема все ще залишається недостатньо дослідженою.
Перш за все це зумовлено тим, що більшість авторів концентрують увагу
виключно на описі застосування тих чи інших видів пропаганди, оминаючи
235
їхню специфіку та особливості. Відповідно, виникає потреба в глибшому
осмисленні та узагальненні окресленої проблеми, оскільки завдяки цьому
можна отримати практичну користь, наприклад у виробленні дієвих
асиметричних контрзаходів, спрямованих проти пропагандистських заходів
агресора.
Насамперед варто почати з розгляду поняття «гібридна війна». При
цьому слід звернути увагу й на те, що крім нього в політичній науці
використовується низка інших термінів, які позначають феномен
нетрадиційної агресії. Найбільш розповсюдженими є «асиметрична війна»,
«мережецентрична війна», «приватизована війна» та «комбінована війна».
Наявність такої кількості понять по відношенню до одного явища свідчить
про відсутність єдиного, загальновизнаного і прийнятного підходу до його
розуміння. Та все ж у межах даного дослідження було взято за основу
поняття «гібридна війна», оскільки воно є найбільш доцільним до
використання в даному контексті. Відповідно, всі існуючі його визначення
можна умовно звести до наступних двох груп: військово-юридичного
підходу і комбінованого.
У межах першого з названих підходів гібридна війна розглядається
виключно з позиції збройної агресії. Тобто, береться до уваги виключно її
насильницький та протиправний характер. Хоча, слід зауважити, що останній
параметр доволі часто сприймається як належне, а тому не виокремлюється.
У даному випадку найбільш типовим є визначення американського
дослідника Ф. Хоффмана. На його думку, гібридна війна поєднує діапазон
різних режимів ведення війни, в тому числі конвенційні можливості,
іррегулярну тактику та збройні формування, терористичні акти, необмежене
насильство та примус, включно з кримінальним безладом [332, р. 24]. Дане
визначення найбільш повно відображає погляди військово-юридичного
підходу. Разом з тим, одразу ж впадає в око його вузькість, оскільки в його
рамках абсолютно ігноруються економічна, політична та інформаційно-
духовна сторони гібридної війни.
236
 Комбінований підхід пропонує значно ширший погляд на
вищезазначене явище. Одним із найкращих у його межах є визначення
українського дослідника Є. Магди. На думку вченого, гібридна війна – це
сукупність заздалегідь підготовлених і оперативно реалізованих дій
військового, дипломатичного, економічного та інформаційного характеру,
спрямованих на досягнення стратегічних цілей [160]. Тобто, вже йдеться не
лише про виключно збройний характер такого конфлікту. Більше того,
дослідник не акцентує увагу на такому параметрі, як насильство, оскільки не
зводить гібридну війну суто до армійських маневрів та залучення
парамілітарних структур. Дійсно, як засвідчують реалії сьогодення, збройний
напад може бути лише першим етапом гібридної війни. Слід зауважити, що
такий захід за своєю сутністю має тактичний характер і є лише одним із
засобів стратегії в умовах ескалації конфлікту. Іншим, не менш ваговим, а
іноді й вирішальним засобом, є пропаганда.
Російський дослідник І. Панарін зазначає, що даний термін з’являється
в 1622 р., під час Тридцятилітньої війни, коли Папа Римський Григорій XV
створив Конгрегацію Пропаганди Віри [201]. Основним завданням цієї
структури була організація ідеологічної боротьби з протестантизмом, яка
полягала в розповсюдженні католицизму шляхом роз’яснення його основних
постулатів. Взагалі саме слово «propaganda» у перекладі з латинської означає
«розповсюдження». Справжнім народженням класичної пропаганди варто
вважати період Першої та Другої світових воєн. У цей час за нею і
закріплюється ярлик негативності, оскільки вона розумілася як спосіб
розповсюдження упереджених ідей та думок за допомогою брехні та обману
[201]. Утім на сьогоднішній день пропаганду визначають дещо інакше.
Український дослідник А. Близнюк вважає, що пропаганда є
різновидом суспільної діяльності, пов’язаної з масовим переконанням у
правильності чи неправильності тих або інших ідей, думок, понять та
принципів [22, с. 5]. Ю. Горбань визначає пропаганду як поширення
політичних, філософських, наукових, художніх та інших ідей з метою
237
впровадження їх у громадську думку, активізації й використання у масовій
практичній діяльності населення. Вчений вважає, що цей різновид
інформаційного впливу здійснюється з метою провокування певних емоцій
задля зміни ставлення до певної ситуації або поведінки конкретної групи
людей [54, с. 3?]. В аналітичній доповіді Національного інституту
стратегічних досліджень пропаганда визначається як систематична
діяльність, що передбачає формування потрібного сприйняття аудиторією
наданого їй повідомлення, маніпулювання процесом роздумів,
спрямовування поведінки аудиторії в напрямку, вигідному пропагандисту
[94, с. 70].
Отже, якщо спочатку пропаганда асоціювалася виключно з процесом
розповсюдженням брехні, то у трьох вищенаведених визначеннях спільним є
те, що вона, перш за все, спрямовується на зміну певних орієнтацій та
поведінки людей. Фактично, де в чому сучасне розуміння пропаганди
відображає погляди Г. Ласуелла, одного з перших дослідників даного явища.
На думку американського вченого, пропаганда переслідує наступні цілі:
виникнення ненависті до ворога; підтримання дружніх стосунків із
союзниками; збереження хороших відносин з нейтральними сторонами;
деморалізацію супротивника [201]. Зрозуміло, що наведені позиції
стосуються виключно ведення військової пропаганди, яка полягає у
використанні інформаційних каналів в інтересах політичної підтримки
бойових дій [201], але фактично в них побічно вбачається основа нинішнього
сприйняття досліджуваного явища – контроль над свідомістю спільнот.
Межі застосування пропаганди розширив відомий діяч нацистського
режиму в Німеччині Й. Геббельс. Ним було сформовано наступні її
принципи: пропаганда має бути спланованою і вестися з однієї інстанції;
тільки авторитет може визначити, має бути результат пропаганди істинним
чи фальшивим; «чорна» пропаганда використовується, коли «біла»
неможлива, або вона не досягає належного ефекту (про «чорну» та «білу»
пропаганду йтиметься далі); пропаганда має характеризувати події та людей
238
характерними фразами чи гаслами; для кращого сприйняття пропаганда
повинна викликати інтерес в аудиторії і передаватися через привабливе для
уваги середовище комунікації [54, с. 3?]. Відповідно, окрім того, що в межах
даних принципів відбувається розширення сфери застосування пропаганди,
німецький політик окреслює не стільки цілі, як засоби, які повинні
використовуватися задля успішності її ведення.
Таким чином, можна зробити висновок, що класична пропаганда
фактично використовувалася суто у двох напрямках –
зовнішньополітичному та внутрішньополітичному. Причому, варто
зауважити, що в багатьох випадках вона здійснювалася абсолютно в
неприхованій формі, оскільки в ряді європейських держав створювалися
відповідні структурні органи, які навіть у назвах містили слово
«пропаганда». Зовсім інша ситуація склалася в умовах сучасності.
Відповідно, розглянувши постулати класичної пропаганди, варто
перейти до розкриття основних різновидів застосування пропаганди в
інформаційному суспільстві. Наприклад, вітчизняний дослідник Г. Почепцов
розрізняє пропагандистські кампанії говоріння та замовчування [226, с. 131].
Виокремлення другого різновиду є якісним переосмисленням вище
наведених класичних постулатів пропаганди. Перш за все, це вбачається в
тому, що змінюється її основний інструмент. Як уже зазначалося, згідно
підходу Й. Геббельса пропаганда має вестися з однієї інстанції, тобто з
єдиного інформаційного каналу, який, до того ж, має офіційний характер. У
випадку із кампанією замовчування маємо діаметрально протилежну
ситуацію – центр тяжіння переноситься на декілька неофіційних каналів
комунікації (посилання на кулуарні джерела, різного роду анекдоти та історії
і т. ін.). Змінюється сама мета пропаганди. Якщо у класичному варіанті
метою застосування інформаційних засобів є донесення чогось задля,
наприклад, збільшення підтримки, то у ситуації із замовчуванням потрібно
щось приховати. Відповідно, відбувається цілеспрямоване створення

239
ілюзорної реальності, за допомогою якої відволікається увага від основної
проблеми.
Автори раніше згаданої аналітичної доповіді виокремлюють
вертикальну та горизонтальну пропаганду. Під першою вони розуміють таку,
що йде від органів державної влади, друга має місце в інтернеті та різних
структурах громадянського суспільства [94, С. 32]. Як і в попередній
типології, аналітики фактично проводять демаркаційну лінію між класичною
й сучасною пропагандою. А. Цуладзе розрізняє позитивну й негативну
пропаганду [305, с. 53]. Перша, на його думку, спрямовується на донесення
до мас у найбільш зрозумілій формі певних переконань, які сприятимуть
досягненню суспільної гармонії та злагоди. У даному випадку вчений
відтворює першопочаткове розуміння пропаганди. Друга – спрямована на
розпалювання соціальної ворожнечі, ескалацію соціальних конфліктів,
загострення протиріч у суспільстві, пробудження підсвідомих інстинктів і т.
д. Даний різновид власне й відображає пропаганду в умовах гібридної війни,
оскільки він спрямований на створення паралельної ілюзорної реальності з
абсолютно відмінною викривленою системою цінностей, що, у свою чергу, і
повинно дозволити встановити контроль над масами.
С. Шпилик використовує традиційний поділ пропаганди на «чорну»,
«сіру» та «білу». Вона вважає, що за умов здійснення першої відбувається
поширення відверто неправдивої інформації, яке спрямоване на
провокування соціального, етнічного або міждержавного конфлікту [313, с.
3]. У даному випадку «чорна» пропаганда повністю корелюється з
негативною у російського дослідника А. Цуладзе. Завданням «сірої» є
зародження сумніву шляхом поширення інформації, яку складно підтвердити
або спростувати. «Біла» пропаганда також корелюється із вище згаданою
позитивною, але лише певною мірою. Перш за все, це стосується питання
достовірності та точності інформації. Але якщо позитивна пропаганда
використовується для підтримки соціальної стабільності, то, на думку С.
Шпилик, «біла» може слугувати для підтримки іміджу «свого хлопця» і т. ін.
240
 Таким чином, розглянувши основні типології, варто зауважити, що
кожна з них демонструє часткове тяжіння як до класичного розуміння
пропаганди, так і до більш сучасного. У той же час, це не означає, що вони
через це є некоректними чи застарілими. Навпаки, умовне протиставлення
дозволяє більш конкретно підійти до питання специфіки ведення пропаганди
в умовах гібридної війни.
Відповідно, варто перейти до методів реалізації цілей пропаганди.
Узагальнюючи думку авторів раніше згаданої аналітичної доповіді, можна
представити наступні інструменти ведення пропаганди в умовах гібридної
війни: викривлення фактів; публікація та тиражування фейкових фото та
відеоматеріалів; гіперболізація військової та політичної сили (стосується всіх
сторін конфлікту); героїзація певних категорій людей та подій; апелювання
до вульгарного розуміння націоналізму та його засудження; продукування
символів-образів [313, с. 67 – 68] Якщо цим переліком вчені намагалися
охопити якомога більше проявів пропаганди, то російський дослідник Д.
Краснянський зосередив свою увагу на медійному інструментарії. Окрім
викривлення фактів та продукування фейків, він виокремлює: створення
«викривальних» фільмів та розслідувань; керовані дискусії на інтернет-
форумах, чатах, пабліках; тролінг у блогах, соціальних мережах; залучення
відомих блогерів; вірусна реклама [139, с. 37]. Так чи інакше всі вище
наведені методи й інструменти ведення пропаганди в умовах гібридної війни
можна звести до таких, що несуть у собі брехню, упередження,
перекручення, викривлення і замовчування. Відповідно, будь-які
пропагандистські заходи міститимуть хоча б одну із цих інформаційних
маніпуляцій.
Тепер варто перейти до розкриття конкретних специфічних рис
пропаганди в умовах гібридної війни. Перш за все, як раніше згадувалося,
змінюється її місце в конфлікті. Якщо під час двох світових воєн вона
використовувалася як додаток і мала спрямовуватися на живу силу
противника, то сьогодні її роль значно розширилася. Як зазначає Г.
241
Почепцов, пропаганда здійснюється з метою заперечення ведення військових
дій [231]. Якщо раніше однією з її цілей було виправдання конфлікту та
нарощування соціальної підтримки його подальшого ведення, то в умовах
гібридної війни сам факт агресії всіляко заперечується. Останнє положення
стосується не лише зовнішньополітичного спрямування, а і внутрішнього. У
той же час, слід зауважити, що суто військова пропаганда нікуди не зникає,
але її роль значно зменшується, оскільки знищення живої сили супротивника
не є першочерговим завданням гібридної війни.
Змінюється також і обсяг пропаганди. Раніше її повідомлення мали
невибірковий характер і спрямовувалися на широкі маси людей. В умовах
гібридної війни, зважаючи на вище окреслену особливість, пропаганда
спрямовується на конкретну велику групу людей. Хоча Г. Почепцов вбачає
зміну лише у вищій сегментованості мас [232], однак, слід уточнити, що тоді
йтиметься про застосування абсолютно інших інструментів пропаганди,
залежно від тієї чи іншої групи. Відповідно, на підставі цього варто говорити
про зміну частоти її ведення. У класичному варіанті пропаганда є
безперервною, оскільки цього вимагає широта її об’єкта, а також цілі, які
вона переслідує. У випадку гібридної війни пропаганда не є монолітною,
оскільки спрямовується на різні групи людей. Тому й зникає потреба в
постійному та інтенсивному її веденні. Фактично під кожен обраний сегмент
підбирається певна тема та проблема, а також характер їхньої подачі.
Наступна специфічна риса зумовлюється попередньою. Якщо зникає
потреба в монолітності пропаганди, то те ж саме стосується й постулату про
єдиний канал-транслятор. Безумовно, це не означає, що в умовах гібридної
війни вона ведеться хаотично. Мається на увазі, що відбувається створення
декількох керуючих секторів, кожен з яких відповідає за певний напрям. Під
час гібридної війни пропаганда створює інформаційний хаос. Саме тому в
більшості випадків вона має «сірий» характер, оскільки не лише
запускаються факти, які важко підтвердити або спростувати, а й
заплутуються сліди до транслятора, яких може бути декілька. Фактично, на
242
зміну періодичним інформаційним лобовим ударам класичної пропаганди
приходять флангові та тилові інформаційні атаки.
Останньою специфічною рисою пропаганди в умовах гібридної війни є
характер її впливу на свідомість людини. Як уже вище зазначалося, за такого
типу конфлікту здебільшого домінує «сіра» пропаганда. Але це
зумовлюється не лише прагненням приховати канали-транслятори і створити
інформаційний хаос. Справа в тому, що поширення фактів, які майже
неможливо точно підтвердити чи спростувати, призводить до зародження
сумнівів у групи людей, на яку вони спрямовані. Тобто, індивіду
пропонується зробити вибір на користь прийняття або відкидання певної
інформації. Слід зауважити, що таке явище має ілюзорний характер, оскільки
сам процес надання переваги чи відмови від такого факту не є суттєвим.
Найголовніше – це зародження сумніву, який призводить до зниження
монолітності в таборі супротивника. Найбільш яскравим прикладом цього є
поширення інформації, яка містить різного роду етнічні упередження. Такий
спосіб є одним із найбільш дієвих, оскільки конфлікти ідентичностей
складно врегульовувати.
Отже, характеризуючи специфічні риси ведення пропаганди в умовах
гібридної війни, можна відзначити наступне:
-пропаганда перетворюється на визначальний елемент гібридної війни,
на відміну від класичного збройного конфлікту, де вона виконувала
допоміжну функцію;
-якщо стратегічна мета пропаганди не зазнає змін, оскільки, безумовно,
її використання переслідує перемогу у війні, то оперативна мета
трансформується з виправдання конфлікту та своєї правоти в ньому в
цілковите заперечення існування агресії;
-пропаганда стає вибірковою – замість досягнення тотального впливу
на маси вона переорієнтовується на конкретні суспільні сегменти;
-періодичність поступається варіативності – встановлюються точні
проміжки часу, в межах яких підвищується або знижується інтенсивність
243
пропаганди, або взагалі переривається її ведення по відношенню до певного
сегменту;
-трансформація структури управління та каналу-транслятора –
створення декількох контролюючих центрів та каналів-трансляторів;
-домінування «сірої» пропаганди, на яку покладаються дві функції:
маскування каналів-трансляторів та підрив монолітності супротивника
шляхом продукування сумнівів.
Підсумовуючи все сказане, варто зауважити, що окреслений перелік
специфічних рис пропаганди в умовах гібридної війни не є остаточним.
Наприклад, слід згадати відмінність суто на інструментальному рівні –
використання мережі інтернет, якої, звісно ж, не було в епоху світових воєн.
Те ж саме стосується масового телебачення та поширення різного роду
«викриваючих» відеоматеріалів. Також поступово починає зникати межа між
пропагандою, маніпулятивними технологіями та безпосереднім
психологічним тиском. Більше того, можна говорити про набуття першою
певних ознак реклами (наприклад, стосовно ситуації вибору та використання
вірусної реклами в якості пропаганди). Такі трансформації є очевидними,
оскільки вони повністю обумовлюються як рівнем сучасного технологічного
розвитку, так і вище зазначеною специфікою. Слід звернути увагу на те, що,
не дивлячись на зміну структури управління пропагандою та сутнісний
характер останньої, варто говорити про збільшення її руйнівного впливу та
зниження кількості можливих шляхів опору. Зумовлюється це тим, що, як
уже зазначалося, зникають межі між власне пропагандою та іншими
політичними технологіями. Перша фактично увібрала в себе як маніпуляції,
так і різні засоби психологічного тиску. Відповідно виникає потреба не лише
в подальшому переосмисленні пропаганди як інструменту впливу на людську
свідомість (та підсвідомість), а й у виробленні дієвих заходів протистояння
їй. Як засвідчують українські реалії, гібридна війна ведеться не лише
комбінуванням різних типів збройної агресії, а й одночасним використанням

244
цілого набору інформаційних прийомів, які становлять значно більшу
небезпеку, оскільки підривають здатність до опору агресору.
На сьогоднішній день характер ведення військового конфлікту
абсолютно змінився. Якщо раніше під війною розумілося суто збройне
протистояння за територію та ресурси, то тепер має місце зовсім інша
ситуація. Фізичне насильство відходить на задній план, поступаючись
боротьбі за контроль над думками спільнот, які представляють учасників
конфлікту. Саме так у спрощеному вигляді можна розуміти інформаційне
протистояння – один із найважливіших компонентів гібридної війни.
Найбільш вдалим прикладом цього є агресія Російської Федерації на
території Східної України. Як відомо, вона включає в себе не тільки і не
стільки окупацію частини Луганської та Донецької областей, а й повноцінні
пропагандистські кампанії які спрямовані як на українців, так і на світову
спільноту. Відповідно, за такої ситуації виникає необхідність організації
ефективної контрпропаганди. Але слід розуміти, що в умовах гібридної війни
парирування інформаційних атак супротивника матиме певні особливості.
Перш за все, це зумовлюється еволюцією самої пропаганди.
Говорячи про дослідження контрпропаганди, варто зауважити, що
досить довго її не виокремлювали з-поміж звичайної пропаганди. Це
пояснюється тим, що контрпропаганда розумілася виключно як пропаганда
спрямована проти супротивника. Але більш пізніші напрацювання розкрили
помилковість такого підходу. Наприклад, такі дослідники як М. Душкіна, М.
Колтунова, М. Малішевський та Е. Янборісова у своїх роботах
виокремлюють та розглядають контрпропаганду в контексті різного роду
політичних кампаній. Вітчизняні науковці А. Баровська та С. Петряєв
концентрують свою увагу на ролі контрпропаганди в умовах гібридної війни.
Але, не дивлячись на наявність значної кількості робіт, присвячених
контрпропаганді, варто зауважити, що окреслена проблема є мало
дослідженою. Така ситуація, перш за все, зумовлюється концентрацією вище
зазначених науковців виключно на методах та інструментах
245
контрпропаганди, без розкриття специфіки їхнього застосування в умовах
гібридної війни. Відповідно, закономірною є потреба в глибшому осмисленні
запропонованої проблеми, оскільки це дозволить не лише отримати певні
теоретичні узагальнення, а й використати їх на практиці, наприклад, у
процесі оптимізації системи контрпропаганди в умовах гібридної агресії.
Отже, говорячи про контрпропаганду, як вже зазначалося, у найбільш
спрощеному сенсі вона вважається пропагандою, яка спрямована проти
ворога. Але це не зовсім так. Наприклад, як зазначає російський дослідник Б.
Місонжніков, на сьогоднішній день фактично окремо існують інститути
пропаганди та контрпропаганди [177, с. 75]. Теж саме спостерігається в
розділенні останньої на наступальну та оборонну [73, с. 306, 308].
Відповідно, визначаючи контрпропаганду, слід уточнювати, що вона
спрямована не стільки проти ворога, а скільки проти його пропаганди.
Остання, у свою чергу, має за ціль населення супротивника. Наприклад, А.
Баровська зазначає, що контрпропаганда має на меті безпосередньо або
опосередковано нейтралізувати чи представити в хибному світлі твердження,
що їх пропонує пропаганда [13, с. 61]. М. Колтунова, ототожнюючи
пропагандистські та контрпропагандистські заходи, все ж виокремлює інший
основний аспект контрпропаганди – розповсюдження поглядів та ідей
протилежних тим, яких притримується супротивник [125, с. 89]. У більш
спрощеному вигляді це означає дію від пропаганди ворога. У свою чергу
власна пропаганда по відношенню до супротивної сторони не передбачає
певної залежності від її дій.
Таким чином, контрпропаганда вирізняється від пропаганди своєю
ціллю, а також ступенем своєї обумовленості. Відповідно, це зумовлює
наступні функції першої: викривальна – спростування ідей, стереотипів та
штампів ворожої пропаганди; попереджувальна – формування стійкої
громадянської думки, що дозволить протистояти інформаційному впливу
супротивника [13, с. 61].

246
 Слід звернути увагу на те, що друга функція своєю назвою вказує на
можливість дії контрпропаганди на випередження, тобто, незалежно від
пропагандистських дій супротивника. Але, як засвідчує політична практика,
вона починає працювати лише після старту інформаційного впливу ворога.
Така ситуація є цілком логічною, оскільки виключно після початку дії
пропаганди супротивника можна стовідсотково обрати найбільш оптимальні
та ефективні інструменти протидії. Те, що стосується попередньої підготовки
населення, варто відносити до внутрішньополітичної пропаганди.
Тепер слід повернутися до раніше окресленого поділу контрпропаганди
на наступальну та оборонну. Такий підхід використовується в дослідженнях
технологій паблік рілейшнз. Наприклад, дослідниця Е. Янборісова фактично
прирівнює до останніх контрпропаганду (сама вчена говорить про
пропаганду, але описує її в межах першої) [317, с. 68–69].
Наступальна контрпропаганда – це нанесення ударів по супротивнику
на його власній території, не оборона від його агресії, а контрнаступ як
стратегія інформаційно-психологічної війни в умовах кризи. Вона є
асиметричною відповіддю на дії супротивника і може включати в себе навіть
ірраціональні та абсурдні заходи [11, с. 306]. Відповідно, такий різновид
контрпропаганди не спрямовується проти пропаганди супротивника, але нею
зумовлюється. Варто зауважити, що інший білоруський дослідник М.
Малішевський вживає слово «спецзаходи», відносячи даний тип до
пропаганди. Контрпропагандистськими він вважає лише оборонні дії [166, с.
207].
М. Душкіна до прийомів наступальної контрпропаганди відносить [73,
с. 306–307]:
-трансляція негативу – полягає у формуванні негативного ставлення до
певного об’єкту (події, явища і т. і.) за допомогою демонстрації в ЗМІ
політичних діячів, які пов’язані з ними, але викликають відразу та гнів. За
умов гібридної війни проти Російської Федерації загальним алгоритмом буде
використання образів найбільш впізнаваних російських політиків у контексті
247
абсолютно нейтральних подій, явищ, інших діячів, які потрібно зробити
негативними;
-проекція негативного образу – є майже абсолютно ідентичним
інструментом по відношенню до попереднього, але відрізняється тим, що
полягає в перенесенні негативних якостей суб’єкта політики на подію, явище
або іншого. Даний контрпропагандистський метод є одним з найбільш дієвих
в умовах конфлікту з Росією, оскільки фактично дозволяє з будь-якого
об’єкту на інший перенести негативний шлейф;
-негативна інтерпретація – внесення змін до пропагандистських
повідомлень супротивника з метою зменшення довіри до них. Найбільш
розповсюдженим прикладом є додавання нової інформації – різного роду
уточнення, роз’яснення, доповнення і т.д. Наприклад, варто згадати
пропагандистську кампанію, яка стосувалася щодо так званого постачання
української зброї у Південний Судан та Північну Корею в обхід міжнародних
санкцій. Тоді у вітчизняних ЗМІ з’явилися не лише повідомлення щодо
недостовірності такої інформації, а й такі, що містили доповнення –
відсутність даних щодо цієї торгівельної угоди, знаходження відомостей
стосовно здійснення таких операцій Росією і т. ін. ;
-інсинуація – в умовах гібридної війни даний контрпропагандистський
захід набуває абсолютної дієвості, оскільки його основою є висвітлення
супротивника як такого, що загрожує життю та благополуччю;
-створення контрасту – відбувається підбірка певних фактів, подій,
явищ, тем на фоні яких ті чи інші пропагандистські повідомлення
супротивника втрачають свій руйнівний вплив. Даний інструмент є одним із
найменш дієвих, оскільки спрямований не на безпосередню протидію, а
полягає у звичайному заміщенні, униканні болючої теми;
-розповсюдження чуток – російська дослідниця вважає, що
особливістю цього методу є анонімність та відсутність ліній перетину між
темами чуток та темами ЗМІ. Варто зауважити, що за умов гібридної війни

248
остання ознака нівелюється, оскільки на чутках вибудовуються фейки, які
потім розповсюджуються соціальними мережами та транслюються в ЗМІ;
-семантичне маніпулювання – цей прийом полягає в цілеспрямованій
грі зі смислами та значеннями слів. Тобто, це означає, що фактично будь-яку
промову, заяву чи публічно виголошену ідею супротивника можна обернути
на свою користь шляхом трансляції через певні інформаційні канали своєї
інтерпретації. Слід додати, що остання повинна бути переконливою та мати
певний смисл, оскільки в іншому випадку такий інструмент контрпропаганди
не лише не дасть бажаного результату, а й працюватиме на користь ворога;
-залучення – основою цього методу є «запрошення» супротивника в
інформаційне поле в межах якого завдаватимуться удари по його пропаганді.
На перший погляд, якщо брати до уваги характер гібридної війни, проблема
залучення одразу здається вирішеною, оскільки супротивник намагатиметься
в цілому встановити контроль над потрібним йому інформаційним полем.
Тобто, в будь-якому разі тією чи іншою мірою спостерігатиметься його
присутність залежно від проблематики політичного порядку денного. Але
слід зауважити, що ворог не вестиме свою пропаганду виходячи із
заздалегідь програшних позицій. Відповідно, основним завданням є не лише
підготовка «пастки», а і її приховання шляхом періодичного просування
проблемних тем та продукування інформаційних приводів задля
дезорієнтації супротивника (слід пам’ятати, що такий захід може посилити
пропаганду ворога).
На думку М. Душкіної, оборонна контрпропаганда є класичною,
оскільки її головним завданням є протидія пропаганді супротивника [73, с.
307]. Вчена виокремлює наступні прийоми її ведення [73, с. 308]:
-спростування стереотипу – використовується з метою повного
нівелювання тих чи інших пропагандистських тем супротивника. Як
засвідчує політична практика, самостійне використання даного прийому
майже не дає потрібного результату. Зумовлюється це тим, що одна сторона
займає виключно оборонну позицію і складається враження її роботи суто на
249
спростування без проведення відповідних атакуючих заходів. Тобто, це
означає перехід у «глуху оборону». Білоруський дослідник М. Малішевський
вважає, що така ситуація є програшною і її слід уникати [166, с. 210];
-ігнорування – даний прийом виходить з позиції того, що негативні
повідомлення пропаганди супротивника є менш шкідливими, коли вони
присутні в інформаційному просторі доволі короткий час. Відповідно, в разі
їхнього інтенсивного спростування ситуація змінюється. Цей метод є повною
протилежністю попереднього. У той же час слід розуміти, що повне
ігнорування, як і перехід на цілковите спростування, є програшною
стратегією;
-відвернення уваги – дослідниця вважає цей метод найбільш
ефективним, оскільки у випадку його використання знімаються небезпечні
моменти, які породжуються залученням двох раніше згаданих інструментів.
Дійсно, вдале відвернення уваги на нейтральні чи хоча б менш чутливі теми
майже повністю нівелює дію ворожої пропаганди. Але за умов постійного
використання даного прийому супротивник отримує можливість формувати
інформаційні атаки у вигляді повідомлень на кшталт «влада приховує
насущні проблеми», «населенню не показують реальну кількість жертв
бойових дій» і т. д. ;
-імунізація – полягає у використанні певної теми, яка, як вважається,
може бути використана супротивником. Слід зауважити, що при цьому вона
зазнає певної модифікації – змінюються та пом’якшуються її найбільш
вразливі сторони. Такий метод застосовується з метою зменшення довіри до
обраної теми, а також до підвищення рівня критичного сприйняття будь-якої
інформації, особливо негативної. Варто зазначити, що як і попередній, даний
інструмент контрпропаганди є доволі ефективним в умовах гібридної війни,
оскільки абсолютно прихованим шляхом дозволяє продемонструвати
населенню факт того, що різного роду компрометуючі та суперечливі
повідомлення – це пропаганда супротивника. У той же час він приховує в
собі значну небезпеку. Як вже вище зазначалося, використання «імунізації»
250
призводить до підвищення рівня критичного сприйняття негативної
інформації. Відповідно, це може ускладнити здійснення власної пропаганди
та контрпропаганди;
-розповсюдження контрчуток – один з найбільш примітивних методів
оборонної контрпропаганди. Головною вимогою успішності його
використання є продукування цілком відповідних контрчуток. Наприклад,
якщо ворог поширює інформацію щодо звірств збройних сил проти мирного
населення і т. і., то слід відповідати контрзаходами аналогічного або схожого
характеру. Тобто, розповсюджувати контрчутки щодо показових страт у
лавах ворога і т. д. Мається на увазі, що інформація повинна бути дотичною
до посилів, які передає супротивник. Це і дозволить нейтралізувати
негативний вплив останніх. Слід зауважити, що такі чутки не повинні
транслюватися через офіційні канали публічно, оскільки в такому випадку
вони втрачають здатність швидко поширюватися, а також можуть просто не
сприйматися;
-використання евфемізмів – полягає у підміні простих понять більш
складними. Даний метод покликаний здебільшого упередити можливі
інформаційні атаки супротивника, оскільки, як і у випадку використання
«відвернення уваги», маскує певні найбільш болючі питання. Відбувається це
шляхом присвоєння іншого значення певній події чи явищу через
перейменування. Класичним прикладом у даному випадку є саме поняття
«гібридна війна», яким у вітчизняному інформаційному просторі називають
будь-яке неординарне негативне явище.
Розглянувши методи наступальної та оборонної контрпропаганди,
варто зауважити, що даний перелік представлений найбільш загальними та
використовуваними. Слід звернути увагу, що різного роду інструменти
порушення надходження інформації від супротивника не є елементами
контрпропаганди, а здебільшого виступають засобами адміністративного
впливу. Наприклад, заборона доступу до цілої низки російських сайтів,
телеканалів, серіалів та кінофільмів. Такі заходи можна вважати
251
допоміжними, оскільки вони можуть значно зменшити вплив пропаганди
супротивника та посилити власну контрпропаганду.
Отже, охарактеризувавши основні методи контрпропаганди, варто
перейти до розкриття особливостей їхнього застосування в умовах гібридної
війни.
По-перше, варто розуміти, що не кожен з вище окреслених
інструментів та прийомів є однаково ефективним. Це зумовлюється
характером гібридної війни. Наприклад, за умов класичного збройного
конфлікту «імунізація» дає позитивний результат, оскільки населення,
об’єднавшись проти небезпеки, також починає категорично відкидати будь-
який негатив, котрий розцінюється як спроба підриву єдності. У свою чергу
під час гібридної війни, коли пропаганда ворога діє розсіяно та на різних
рівнях інтенсивності, можуть виникати проблеми із застосуванням
наведеного методу (про що вже зазначалося). Український дослідник С.
Петряєв, на прикладі тролінгу, зазначає, що пропаганда супротивника завжди
знайде обхідний шлях [210, с. 5]. Відповідно, можна зробити висновок, що за
умов гібридної війни розбудова контрпропаганди з домінуванням одного або
двох методів є не лише неефективною, а й небезпечною. Тому вона повинна
бути комплексною задля успішного протистояння інформаційним атакам
ворога.
По-друге, слід звернути увагу на те, що контрпропаганда, як і
пропаганда, повинна носити прихований характер та в більшості випадків
здійснюватися з неофіційних каналів. Така особливість зумовлюється тим,
що в умовах інтенсивної інформаційної війни має місце фактор стомленості
від пропаганди/контрпропаганди [94, с. 58]. Відповідно, якщо ті чи інші
обрані заходи протидії здебільшого транслюватимуться через політиків,
органи державної влади та місцевого самоврядування, це може навпаки
посилити пропаганду супротивника. Наприклад, покращити дієвість
повідомлень щодо брехливості влади та її прагнень приховати правду. Тому

252
контрпропаганда повинна бути не лише ефективною, а й виваженою та
доречною, оскільки в іншому випадку вона просто перестане діяти.
По-третє, слід враховувати демократичний політичний режим. Мається
на увазі, що демократія створює об’єктивні перешкоди застосуванню тим чи
іншим методам контрпропаганди. Наприклад, вони можуть бути
аморальними або потребувати концентрації владних повноважень.
Українська дослідниця А. Баровська наводить думки низки експертів, які
вважають використання контрпропаганди недоцільним:
-вона руйнуватиме основи демократії, оскільки остання ґрунтується на
надійній інформації;
-підриватиме довіру громадян до органів державної влади, які
втрачатимуть свій авторитет у боротьбі з абсурдом на якому будується
російська пропаганда;
-виступає своєрідним наздоганянням і перетворюється на
продукування фейків у відповідь [13, с. 61].
Складно не погодитися з вище наведеними аргументами, оскільки
дійсно, значна кількість прийомів контрпропаганди передбачає викривлення
інформації та маніпуляції з нею. У той же час пропаганда ворога становить
аналогічну загрозу демократії. Відповідно, в даному випадку все ж потрібно
обирати менше зло. Але й слід притримуватися межі зумовленої
демократичним політичним режимом, оскільки її порушення може
підвищити ефективність пропаганди ворога (втрата авторитету державою та
її органами серед громадян, виникнення дискусій щодо відсутності
принципової різниці між агресором та власними лідерами і т. ін.).
Таким чином, можна виокремити наступні особливості здійснення
контрпропаганди в умовах гібридної війни:
-ефективність контрпропаганди залежить від кількості та доречності
використання тих чи інших прийомів;

253
 -контрпропаганда повинна здійснюватися організовано та у визначених
обсягах, оскільки в іншому випадку вона не матиме успіху або взагалі
спричинить посилення пропаганди ворога;
-використання тих чи інших методів контрпропаганди повинно
співвідноситися з об’єктивними можливостями демократичного політичного
режиму.
Варто зауважити, що вище зазначено лише найбільш загальні
особливості здійснення контрпропаганди в умовах гібридної війни. У даному
контексті можна згадати і проблему політичної культури населення та рівня
його освіченості, залежність ефективності та оптимальності контрпропаганди
від наявних технологічних ресурсів і т. ін. Відповідно, це потребує
подальших досліджень та теоретичних розробок у сфері даної проблематики,
особливо з врахуванням емпіричного матеріалу та специфіки того чи іншого
конфлікту сучасності.
Говорячи про останню особливість, варто зауважити, що вона є
найбільш проблематичною. Це зумовлюється розмитістю поняття
«демократія», перш за все, у країнах з перехідним суспільством, таких як
Україна. Але слід розуміти, що незначне відхилення у вище окресленій
дилемі не завжди означатиме відхід від демократії, а навпаки може сприяти її
посиленню. В умовах гібридної війни з Росією, яка спрямована проти
демократичного ладу, перш за все, потрібно відстояти останній. Тому для
цього й слід розробити систему контрпропаганди, яка повинна відповідати
специфіці даного конфлікту.
Проаналізувавши у третьому розділі досвід застосування
маніпулятивних технологій, форми ескалації та подолання воєнно-
політичних конфліктів, роль пропаганди і контрпропаганди в конфліктно-
кризових ситуаціях, можна зробити наступні висновки.
Метою інформаційної війни є підпорядкування думок і волі громадян
протилежної сторони для просування своїх політичних цілей. Задля цього
застосовується маніпуляція свідомістю через спрямування її в напрямку,
254
вигідному для суб’єкта впливу. Спотворена інформація здатна завдати
значного удару національній безпеці країни, проти якої ведеться
інформаційна війна. Маніпулятивні інформаційні технології охоплюють
великі маси людей. Їх особливістю в умовах інформаційного протистояння є
системність, поступовий цілеспрямований вплив на масову свідомість,
постійне оновлення засобів і методів.
Інформаційний чинник є одним із найважливіших елементів воєнно-
політичної діяльності, оскільки він допомагає більш ефективно
використовувати ресурси у військових операціях. Інформаційна складова в
умовах воєнно-політичного конфлікту дозволяє забезпечувати адекватне
інформування збройних сил, військового керівництва, міжнародного
співтовариства, власних громадян усередині країни та на окупованих
територіях. Засоби інформаційного впливу здатні чинити потужний
морально-психологічний тиск на війська та населення. За цих умов протидія
ворожій інформаційній діяльності є важливим завданням інформаційної
політики. В умовах конфлікту настають часи найбільшого випробування всіх
ресурсів і можливостей конфліктуючої сторони. І від того, як держава поведе
себе в цій ситуації, залежить ставлення до неї населення і світового
співтовариства. В умовах конфлікту сенсом діяльності має стати не просте
реагування на поточні події, а розробка стратегії їх стримування й
випередження.
Пропаганда в умовах гібридної війни постійно вдосконалюється.
Останнім часом спостерігається активне використання мережі інтернет,
масового телебачення, «викриваючих» відеоматеріалів. Поступово починає
зникати межа між пропагандою, маніпулятивними технологіями та
безпосереднім психологічним тиском. Такі трансформації обумовлюються
рівнем сучасного технологічного розвитку. За нинішніх умов йдеться про
збільшення руйнівного впливу пропаганди та зниження кількості можливих
шляхів опору. Поступово розмиваються межі між власне пропагандою та
іншими політичними технологіями. Відповідно виникає потреба в
255
переосмисленні пропаганди як інструменту впливу на людську свідомість й у
виробленні дієвих заходів протистояння їй. Основним таким дієвим засобом
слугує контрпропаганда, що включає підвищення політичної культури
населення та рівня його освіченості, вдосконалення технологічних ресурсів.
В умовах України система сучасної контрпропаганди повинна відповідати
специфіці гібридної війни, розв’язаної проти неї Російською Федерацією.
У третьому розділі використані матеріали, оприлюднені у попередніх
публікаціях автора: «Форми і засоби інформаційного супроводження воєнно-
політичних конфліктів» (2018) [113, с. 99–103]; «Специфіка ведення
пропаганди в умовах гібридної війни» (2018) [109, с. 72–84]; «Особливості
здійснення контрпропаганди в умовах гібридної війни» (2018) [104, с. 74–80];
«Особливості застосування маніпулятивних технологій в інформаційних
війнах» [103, с. 114–125].

256
Розділ 4. ДУАЛІСТИЧНЕ ВИКОРИСТАННЯ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ
ІНФОРМАЦІЇ: ГІБРИДНІ ВЕРСІЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ВІЙНИ І
ФОРМУВАННЯ СТРАТЕГІЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ

4.1. Дослідження явища гібридної війни в контексті російської агресії

проти України

Глобальний інформаційний простір усе більше стає ареною

протиборства між різними державами та міжнародними терористичними
організаціями. Цифризація політики призвела до значного розширення
інклюзивності останньої. Інформаційна сфера набуває важливого значення
для забезпечення політики в цілому. Разом з тим процес інформатизації
спровокував виникнення безпекової проблеми, що виражається у збільшенні
вразливості суспільств перед зовнішніми впливами. По суті, чим більше
відкритим стає соціум, тим більше він ускладнюється, а отже старі безпекові
механізми вже не можуть повністю його прикривати. Це зумовлюється
виникненням нових відносин у суспільстві. У даному випадку щодо операцій
з інформацією. Якщо в попередньому столітті основною загрозою для
національної безпеки вважалася пряма військова агресія, то в умовах
сьогодення саме поняття «війна» набуває нових масштабів. Вона не
обмежується лише збройним конфліктом, включає в себе заходи
економічного та зовнішньополітичного тиску, засоби дискредитації на
міжнародній арені, дипломатію, а також інформаційне протиборство. Наразі
здійснення негативного інформаційного впливу є вирішальним для
досягнення бажаного результату, оскільки ефект від кулуарної чи навіть
публічної дипломатії не можна порівняти з підривом репутації конкретного
суб’єкта міжнародних відносин через скеровані інформаційні кампанії. Це
стосується як безпосереднього втручання в інформаційні системи конкретної
держави, так і здійснення навіювання по відношенню до населення
супротивника. Інформаційна війна стає основою будь-якого протистояння.
257
Незалежно від того, говоримо про підготовку до збройного конфлікту,
кампанію підтримки дипломатичної сутички (або зовнішньополітичного
курсу) чи «ворожий нейтралітет». Така думка підтверджується веденням
гібридних війн, із наслідками яких усе більше стикаються сучасні
суспільства.
Сучасні процеси глобалізації формують сприятливе середовище для
організації і проведення інформаційних та гібридних війн. У нинішніх
умовах безперервний розвиток техніки сприяє послідовному підвищенню
обсягу і швидкості поширення інформації. Більше того, з’являються нові
раніше не бачені канали комунікації, зростає кількість інформаційних
потоків. Удосконалюються можливості інформаційного охоплення великих
територій та мас людей у найкоротші терміни. Разом із позитивними
явищами глобальної інформатизації, чіткіше проступають контури нових
міжнародних проблем. Передусім це стосується сфери інформаційної безпеки
та інформаційного протиборства. Не можна стверджувати, що такі проблеми
виникли лише в умовах глобальної інформатизації, але поява єдиного
інформаційного простору дозволила перетворити його на ще одне поле
протиборства в міжнародних відносинах [143]. Не зважаючи на значну
зацікавленість з боку представників різних соціальних наук, широкий
контекст поняття «інформаційна війна», а також його ототожнення з таким
явищем як «гібридна війна», породжує проблему систематизації різновидів і
засобів, які використовуються сторонами для її ведення. У свою чергу
відсутність чіткої класифікації зумовлює певні неточності в розумінні самого
концепту, а також знижує можливість вироблення інструментів протидії
ворожому негативному впливу. Фактично складається ситуація, за якої
інтуїтивно багато хто розуміє, що таке інформаційна війна, але на практиці
не може ґрунтовно описати її. Відповідно, це призводить до половинчастих
рішень і запізнілих реагувань. Зважаючи на це, маємо вагомі підстави щодо
доповнення та вдосконалення нині існуючих знань у вітчизняній політичній
науці щодо інформаційної війни, а також створення поля для подальшої
258
наукової дискусії. Забігаючи наперед, варто зазначити, що проблеми для
формування єдиного розуміння даного концепту також створюються з боку
ЗМІ, які досить часто відверто маніпулюють поняттям «інформаційна війна».
Цілком можливо, що це також є елементом інформаційного протистояння.
Сучасний стан соціального світу знаходиться, як відомо, у гострій
кризі. Причому, світова криза, настільки глибока, що породжені нею
суперечності кровоточать гострими локальними, міжрегіональними,
етнічними, міждержавними і внутрішньодержавними військовими
конфліктами. Саме до таких криз міждержавного походження відноситься
російсько-українська гібридна війна, що точиться з 2014 року і вартує
декілька десятків тисяч людських життів з обох сторін, зрушила з
насиджених місць декілька мільйонів мирних мешканців Донбаського
регіону, рознесла вщент їх домівки і майже знищила промислове та
сільськогосподарське виробництво, порушила відлагоджений бізнес.
На шостий рік війни, що отримала визначення як гібридна війна,
фактично немає чіткого теоретичного пояснення з яких причин вона виникла,
які джерела її живлять, у чому її суть, до чого вона веде, а головне – коли і
чим вона має завершитись. «Визначення «гібридна війна» відсутнє в
міжнародно-правових документах. Більше того, такого поняття не існує й у
Воєнній доктрині України – документі, що є національною системою
керівних поглядів на причини виникнення, сутність і характер сучасних
воєнних конфліктів» [280]. Тому вивчення даного явища було і залишається
актуальною не тільки практичною, а й теоретичною проблемою, що має бути
у центрі уваги філософів і науковців, а не тільки політиків і військових.
Разом з тим не можна сказати, що означена проблема не отримала
певного теоретичного осмислення. Відомою є колективна монографія
«Світова гібридна війна: український фронт» (2017), підготовлена фахівцями
Національного інституту стратегічних досліджень, де вперше у вітчизняній
та світовій науці детально досліджено явище світової гібридної війни в
ретроспективі російської агресії проти України. В ній сутність гібридної
259
війни розглянуто у контексті системної кризи світової безпеки, а її феномен –
як новітній вид глобального протистояння. Детально розглянуто причини та
передумови російської агресії проти України, її стратегічні цілі, а також
особливості ведення гібридної війни у різних вимірах: воєнному,
політичному, економічному, соціальному, гуманітарному, інформаційному.
Аналізуються локальні успіхи нашої держави у протидії ворожим планам РФ
за окремими напрямами. Зроблено загальний висновок про доведення
Україною спроможності як держави, що відстоює свій суверенітет у боротьбі
з агресором. Розглянуті питання реформування міжнародних безпекових
інститутів та пошуку балансу сил у новій, гібридній реальності [263].
З 2015 року в Україні створено й працює «Бюро протидії гібридній
війні», що спрямовує свою дію на розробку стратегії протистояння
російській агресії. Його співзасновники Тарас Березовець і Євген Магда
стали авторами відповідно двох теоретичних праць: «Анексія: острів Крим.
Хроніки «гібридної війни» й «Гібридна війна: вижити й перемогти» (обидві –
2015 р.) [18; 161]. На національному телебаченні країни виходять авторські
програми Артема Конопкіна – «Міжнародні військові новини» та Вадима
Павловського – «Війна – це коли болить серце». Виникли спеціалізовані
аналітичні центри вивчення гібридної війни і створені відповідні аналітичні
передачі на телебаченні. Так, наприклад, Борис Бідічев, керівник «Центру
вивчення гібридної війни», ГО «Українська тактика» на питання «Що таке
"гібридна війна"? Що включає в себе це поняття?» зазначає таке: «Це війна
яка поєднує традиційні і нетрадиційні методи. Тобто, симетричні і
асиметричні, військові і невійськові методи ведення війни. Тут є кілька
формулювань від Натана Фреєра, Френка Хоффмана, від Філіпа Карбера.
Кожен з них по-своєму визначає, що таке гібридна війна. Але я вважаю, що
краще за все нам розуміти те, що гібридна війна – це війна, яка поєднує
звичайні і незвичайні форми ведення війни, які дійсно переплітаються, і
ніхто вже не може зрозуміти взагалі: це війна чи не війна точиться. І це,
мабуть, найнебезпечніше» [44].
260
 Сьогодні тема «гібридних війн» вже широко висвітлюється у ЗМІ, а
також є предметом спеціальних досліджень. Зокрема, такі дослідження
проводились відомими експертами світового рівня, в т. ч. Ф. Гофманом,
Д. Ласіком, Дж. Девісом та Д. Кілкалленом (США), а також Ф. ван Каппеном
(Нідерланди). До цього треба додати низку статей, що вийшли за цей час у
вітчизняних виданнях за авторством В. Горбуліна [57; 33], Є. Магди [159],
О. Гойман [47], М. Требіна [290] В. Предборського [239] та ін. Наукове
осмислення ролі інформаційного чинника в російській агресії останнім часом
набуло значного поширення. Важливість дослідження цього напряму
зумовлена не лише необхідністю вироблення ефективних механізмів
інформаційної протидії Російській Федерації, а й, очевидно, створення
сприятливих умов для завершення війни на свою користь та відновлення
територіальної цілісності України. Виходячи з цього, науковці зосереджують
свою увагу на активному вивченні даної проблематики. З вітчизняних учених
варто виділити роботи Г. Почепцова, М. Требіна, В. Горбуліна, результати
досліджень яких спрямовані на визначення технологій інформаційного
впливу в контексті інформаційної війни. Одними з перших почали
розглядати інформацію як ефективний спосіб досягнення національних цілей
зарубіжні вчені Дж. Стейна і Р. Шафранський. Разом з тим, залишається
актуальною необхідність дослідження специфічних особливостей
інформаційного чинника, як основи російської агресії проти України.
Зважаючи на це, важливою проблемою є необхідність виокремлення
специфічних особливостей інформаційного впливу на українське
суспільство, як складової ведення гібридної агресії Російської Федерації
проти України.
Іноземні та українські фахівці – дослідники воєнних конфліктів –
зазначають, що гібридна війна означає використання традиційних та
нетрадиційних форм і методів ведення війни, таких як: комплексне
використання регулярних підрозділів Збройних Сил Російської Федерації,
економічний тиск (з використанням енергетичного фактору та забороною
261
ввезення ряду українських товарів, в тому числі у треті країни через
територію РФ), безпрецедентна пропагандистська кампанія, дипломатичне
блокування правових механізмів міжнародних організацій по врегулюванню
конфлікту та відверто ворожі дії на рівні міжнародних інститутів і т. п. Саме
агресивні дії Росії в Україні додали важливе розуміння й визначальні
методики до дискусій з проблематики «гібридної війни» [90].
Є й інші трактовки явища гібридної війни, у яких робиться наголос на
тому, що вони мають прихований характер та спостерігаються переважно у
політичній, економічній, інформаційній і спеціальній сферах. Військо для
вирішення завдань у конфлікті залучається в невеликій кількості. Суттю
такого підходу є зміщення центру зусиль з фізичного знищення
супротивника в рамках масштабної війни до вживання засобів «м’якої сили»
проти країни-супротивника з метою її дестабілізації та дезінтеграції, зміни
діючої влади на вірних сателітів, переналаштування ціннісних установок і
переконань соціуму, і, зрештою, включення до сфери свого впливу.
Яскравим прикладом такої гібридної війни можна вважати зусилля
СРСР проти Фінляндії після закінчення Другої світової війни. Тоді
Фінляндія, на відміну від ряду центральноєвропейських країн, не стала
«народною демократією» та не увійшла до соціалістичного табору. Але в той
же час Хельсінкі не йшов на зближення з європейськими регіональними
структурами і досить міцно був прив’язаний до СРСР. Окрім домовленостей
Москви з Вашингтоном і Лондоном про розділ сфер впливу і
відповідальності, цьому сприяла системна пропаганда в основі якої лежала
теза про те, що не варто злити Радянський Союз, котрий в будь-яку мить
може привести комуністів до влади. Фактично, вся політика Хельсінкі
пропускалася крізь призму вище наведеної тези. Звідси і з’явилося поняття
«фінляндизація», яким позначають ситуацію, коли за збереження
формального суверенітету вся політика здійснюється виключно з огляду на
інтереси іншої держави. Показово, що навіть після розпаду СРСР Росія далі

262
продовжує користуватися плодами своєї інформаційної обробки Фінляндії.
Остання до цього часу так і не стала членом НАТО.
Отже, характерними особливостями гібридних війн у контексті
застосування м’якої сили є: агресія без офіційного оголошення війни;
приховування країною-агресором своєї участі в конфлікті; широке
використання нерегулярних незаконних збройних формувань (в т. ч. під
прикриттям мирного населення); нехтування агресором міжнародними
нормами ведення бойових дій та чинними угодами і досягненими
домовленостями; взаємні заходи політичного та економічного тиску (за
формального збереження зв’язків між двома країнами); широка пропаганда
та контрпропаганда із застосуванням «брудних» інформаційних технологій;
протистояння у кібернетичному просторі.
Вищевикладене розуміння явища гібридної війни, на нашу думку, є
недостатнім для того, щоб: по-перше, визначити глибинні причини і джерела
самої можливості такого роду війн, а отже – і їх сутності, по-друге – для
протистояння у гібридній війні треба оволодіти теоретичним горизонтом і
мати там перевагу, оскільки він є сегментом ідеологічного і військового
протистояння; по-третє, просування РФ «руського миру» в Україну є
прикладом духовно-культурного рівня протистояння двох держав. Варто
зауважити, що така ситуація – своєрідний результат цивілізаційного
розвитку, перш за все в інфомаційній сфері. Для протистояння на цьому рівні
також треба мати більш теоретичну і методологічну перевагу в розумінні
даного явища, а не розраховувати тільки на державну політику, міжнародну
дипломатію і національну військову силу.
Нагадаємо, що термін «гібри́д» (лат. hibrida, hybrida – мішанина)
означає організм або клітину, отримані внаслідок схрещування. Зазначене
поняття особливо поширене в ботаніці, але застосовується і в зоології.
Можливість штучного отримання гібридів вперше припустив німецький
учений Р. Камераріус в 1694 році. Вперше штучну гібридизацію здійснив
англійський садівник Т. Фейрчайлд, схрестивши в 1717 році різні види
263
гвоздик [43]. До речі, у XVIII столітті гібриди в російській народній мові
називалися «ублюдками». У 1800 році Т. Смеловський ввів термін «помісі»,
який проіснував все XIX століття, і тільки в 1896 році А. Бекетов
запропонував термін «гібриди» [315].
Наша дослідницька проблема полягає в тому, що потрібно уточнити,
гібридом яких цивілізаційних форм світоустрою є сучасна гібридна війна,
розв’язана РФ проти України. При цьому термін «війна» ми сприймаємо у
загальновизнаному сенсі, як комплекс заходів, спрямований на захоплення
чужих природних, енергетичних та людських ресурсів». Даний феномен, що
постійно супроводжує розвиток людської цивілізації, можна визначити
наступним чином: «Війна – складне суспільно-політичне явище, пов'язане з
розв'язанням суперечностей між державами, народами, національними й
соціальними групами з переходом до вжитку засобів збройної боротьби, що
відбувається у формі бойових дій між їхніми збройними силами. Це
специфічна форма вияву соціальних відносин, в якій панує збройна боротьба
як продовження політики, що підпорядковує своїм цілям усі сфери
суспільного життя. Зазвичай характеризується крайньою колективною
агресією, руйнуваннями та високою смертністю. Головний інструмент у війні
– армія» [36]. За відомим визначенням воєнного теоретика К. Клаузевіца,
«війна є продовженням політики іншими засобами».
Для поглибленого бачення явища гібридної війни слід змінити
методологічну призму для аналізу військового конфлікту між Україною і РФ.
Викладені вище експертні оцінки і висновки з реальних подій щодо гібридної
війни ґрунтуються на теорії відображення, що справедлива лише для певного
етапу соціально-політичного розвитку соціальних відносин. Якщо ж
суспільство у своєму еволюційному розвитку піднімається на більш високий
ступінь розвитку, то мають змінюватись й методологічні підходи до його
вивчення. Тому ми ж пропонуємо поглянути на дану проблемну ситуацію з
позицій еволюційної епістемології (теорії пізнання). Вона зародилася, як
відомо, в середині ХХ ст. Біля її витоків стояли: Ж. Піаже, К. Поппер, М.
264
Полані, К. Лоренц, Ортега-і-Гассет, М. Мамардашвілі, С. Тулмін, І.
Меркулов, А. Майданов та ін.
В її основі лежить гіпотеза про те, що процеси біологічної і соціальної
(особливо культурної) еволюції мають різний темпоральний вимір, тобто
можуть не співпадати у часі й просторі. Нагадаємо, що темпоральна логіка
(англ. temporal logic) враховує причинно-наслідкові зв'язки в умовах часу.
Так ось, гібридна війна є, за нашою робочою гіпотезою, продуктом
«відставання» мислення державного керівництва РФ, а не тільки В. Путіна,
від темпів і результатів цивілізаційного розвитку сучасного планетарного
світу. Як вже зазначалося, протистояння між РФ та Україною – своєрідний
наслідок цивілізаційного поступу. Але тут потрібно розрізняти, засіб і мету. З
точки зору засобу – це дійсно демонстрація важливості інформаційної
безпеки і появи такого явища як інформаційний суверенітет. Відповідно,
гібридна війна, по суті, є результатом стрімкого розвитку інформаційної
сфери. З точки зору мети – це пряме продавлювання Росією свого
політичного порядку денного. Сам факт очевидного нав’язування своєї
геополітичної парадигми абсолютно не відповідає характеру ведення
гібридної війни. Звідси варто проаналізувати розрив між технократичним
мисленням державного керівництва РФ і цивілізаційно-оновленим
планетарним розвитком, що й породив гібридну російсько-українську війну.
Російська агресія проти України не перша і не остання спроба
державного керівництва утримати світ у рамках застарілої
псевдоцивілізаційної ідеологеми «руського миру». До цього були, як відомо,
російсько-грузинська війна, військові конфлікти РФ з державами Балтії і
Середньої Азії, а також конфлікт у Придністров’ї, що пов’язаний з
Молдовою. Їх причина та ж сама, що й у випадку з розв’язуванням агресії
проти України. Вона полягає у прагненні Росії зберегти не лише політичний,
а й нав’язати цивілізаційний контроль ряду сусідніх. Тим самим,
забезпечивши життя власним політичним міфам і національній ідеї щодо
особливого простору і шляху росіян. Причому показово, що Кремль у даному
265
випадку керується кордонами колишньої Російської імперії. Щоправда,
пояснення цьому має більш практичний характер – наявність
російськомовного населення та/або потужний слід російської культури.
Фактично, зовнішньополітична діяльність Російської Федерації є прикладом
того, як далекі від реальності геополітичні концепції намагаються втілити в
реальність. Причини чому саме Україна стала об’єктом гібридного нападу
пояснюються у «Доповіді №1», яку підготувало у квітні 2016 року Бюро
протидії гібридній війні. Вона мала назву «Росія - 2016: контури гібридної
війни». Її автори вважають, що агресія РФ проти України є закономірним
кроком політики влади, очолюваної В. Путіним.
Наведемо їх точку зору такою, як вона була подана під час презентації
даної доповіді у Всеукраїнському прес-центрі Українського національного
інформаційного агентства «Укрінформ» аналітиком Бюро протидії гібридній
війні Сергієм Постоловським: «Перший принцип ґрунтується на спробі
відновити біполярність у сучасному світі, як було за часів існування СРСР.
Намагаючись нав'язати США новий світовий порядок, де буде існувати
чіткий поділ сфер впливу між двома країнами, Росія не усвідомлює згубність
такої ідеї в XXI столітті. По-перше, Америка ніколи не піде на такий варіант,
розуміючи, що сьогодні Росію можна задавити економічно, оминаючи
прямий військовий конфлікт між РФ і США. По-друге, Росія не може бути
супердержавою в тих умовах, якими мислить сьогодні цивілізований світ.
Тут ми говоримо, звичайно, про громадянське суспільство, ефективну
соціальну політику, зростання внутрішнього виробництва, існування
стабільного середнього класу, розвинену інфраструктуру, науково-технічний
прогрес, незалежність судів, верховенство закону, наявність ефективної
політичної опозиції і так далі, тобто про все те, чого немає в путінській Росії.
Говорячи про «радянську спадщину» сьогоднішнього світогляду Володимира
Путіна, потрібно відзначити його захоплення саме сталінською моделлю
побудови владної вертикалі й реалізації імперської політики СРСР… Другий
принцип черпає свій початок із Російської імперії, точніше з часів Миколи I,
266
чиє правління історики називають піком абсолютизму в Росії. З цього
випливає, що Володимир Путін має на меті відтворити імперію, рівну за
розмірами Російській імперії до 1917 року і одночасно досягти зі США
домовленості про невтручання кожної з країн у сфери впливу іншої. До речі.
Центральну і Східну Європу Путін розглядає виключно як сферу впливу
Росії. Тому європейська інтеграція цих країн, так само як і їх членство в
НАТО, розглядається Кремлем виключно як загроза національній безпеці
РФ» [253]. Автори даної доповіді цілком слушно підмітили і оцінили
реакційний характер дій державного керівництва РФ. Наша корекція оцінки
агресивних дій РФ полягає у тому, що ми пояснюємо їх причину з більш
глибоких підвалин розуміння сучасного еволюційного процесу. Тут також
варто звернути увагу на те, що намагання реанімувати біполярний світ – це
лише спосіб власного самоствердження, штучне збільшення своєї політичної
ваги та суб’єктності на міжнародній арені. Це чітко підтверджується
втручанням Росії у громадянські війни в Сирії та Лівії, спробами встановити
присутність на африканському континенті (ЦАР, Мозамбік, Малі, Єгипет,
Алжир) і відверто авантюрним намаганням проникнути в Латинську
Америку через Венесуелу. За цим всім приховується традиційне уявлення
про рухливість кордонів Росії, оточеність ворогами та їхніми сателітами,
унікальність Росії та росіян.
Є. Магда, у свою чергу, зазначає, що «…мабуть, можна виділити дві
головні причини розв'язання гібридної війни проти України – масштаб і
нереформованість нашої держави. Це фатальне поєднання, укупі з наявністю
у Росії достатнього обсягу золотовалютних резервів і легіону агентів впливу
в українських (і не тільки українських) коридорах влади і бізнесу, забезпечує
стрімке перетворення України з ситуативного союзника Росії в жертву її
агресії. Подібні прецеденти у світовій історії траплялися і раніше, але
протистояння найбільшої держави світу і найбільшої країни в Європі
привертає до себе увагу. Дозволю собі припустити, що саме цього Путін і
домагався, оскільки гіпотетична поразка України може справити гнітючий
267
вплив не тільки на пострадянські країни, а й держави Балтії і Центральної
Європи, що стали членами Європейського союзу і НАТО. Нагадаю:
ослаблення цих альянсів є стратегічним завданням Російської Федерації»
[161]. Варто зауважити, що Є. Магда говорить не стільки про причини,
скільки про сприятливі для Росії обставини. Очевидно, що навіть маючи
велике бажання та реальні можливості (перш за все, російська національна
меншина та російськомовне населення України як імовірні приймачі
російської пропаганди), навряд чи Кремль волів би розпочати війну проти
України за умов її інституційної стабільності, в тому числі і Збройних Сил.
Наприклад, згадані держави Балтії можуть похвалитися лише високим рівнем
інституційної стабільності та ефективності – значних людських ресурсів їм
бракує. Ні для кого не секрет, що крім цього їхню безпеку, вирішальною
мірою, забезпечує членство в НАТО. Тому, не зважаючи на наявність цілої
низки причин, Росія обмежується лише інформаційними кампаніями проти
країн Балтії. З певними пересторогами теж саме можна сказати і про Україну.
Принаймні, у періоди більшої інституційної стабільності, Кремль також
вдавався лише до інформаційної війни, без збройної складової.
Наша, подана вище, дослідницька позиція полягає в тому, щоб
розглянути предмет дослідження у просторі міжцивілізаційного зсуву, коли
індустріальна цивілізація майже завершила проходження свого життєвого
циклу і нині знаходиться у стані аномії. Її шлях був довгим і Росія увесь час
відставала від розвитку європейських держав. Нагадаємо, що життєвий шлях
індустріальної цивілізації складається з чотирьох етапів, а саме: зародження:
XVI ст. (1543 р.) – кінець ХVІІ ст.; зростання: кінець XVII ст. – кінець ХІХ
ст.; зрілість: кінець ХІХ ст. (1895р.) – 80-ті роки ХХ ст.; занепад: 70-і роки
ХХ ст. – середина ХХІ ст.
З вищеподаною систематизацією розвитку індустріальної цивілізації
гармонує висновок М. Фуко, поданий ним у праці «Слова і речі» (1977).
Його праця присвячена, як відомо, нарису історії європейської культури від
епохи Відродження до середини ХХ ст. [297]. Розвиток світової спільноти
268
М.Фуко аналізує як зміну парадигм знання. Відповідно він у її розвитку
виділив наступні етапи, що охоплюються поняттям епістеми (епістема по-
грецьки – знання, пізнання): на першому етапі (Відродження) – епістема
подібності; на другому етапі (Просвітництво) – епістема відмінності; на
третьому етапі (XIX століття) – епістема систем і організацій; на четвертому
етапі (сучасність) – епістема контролю. «Епістема контролю проявляється в
тому, що над усіма уявленнями про системи та організації панує можливість
доступу до інформації. Влада дає доступ до інформації та можливість
маніпулювати нею, а через неї маніпулювати людьми» [221]. Контроль
набуває, як бачимо, глобального масштабу й охоплює усі складові нашого
життя, і на його «вудку» й попалось державне керівництво РФ і не тільки
воно одне. Технократична жага взяти усе під адміністративний контроль
сьогодні проглядається у діяльності будь-якого адміністративного апарату.
До того ж тут варто враховувати таке явище як кумулятивність влади –
постійне прагнення до її розширення. Як вже зазначалося, Росія позиціонує
себе не просто як велику державу (враховуючи обсяг території, людські та
матеріальні ресурси, історію та культури – це об’єктивний параметр), а як
претендента на політичний контроль над рядом дотичних до неї територій.
Тому така технократична жага виглядає для В. Путіна природною. Як відомо,
в Росії це обґрунтовують безпековими інтересами.
Вищевикладене означає, що мислення державного керівництва РФ
перебуває в інерційному стані й тому воно планує шляхом жорсткого
контролю за допомогою військової сили і сучасних так званих «м’яких»
технологій маніпулювання свідомістю людей повернути соціальний розвиток
назад і загнати фактично нові суспільно-політичні структури, що виникли за
роки перебудови, у морфологічну форму індустріалізму, що себе пережила.
Навіть не стільки з економічної точки зору, скільки з політичної та духовно-
культурної. Особливо це стосується України та Білорусі, як важливих для
Росії територій. Кремль максимально налаштований недопустити тут
утворення націй-держав (не в примордіальному етнічному, а саме в
269
політичому конструктивістському розумінні). Росію повністю влаштовує
формат нинішнього існування України та Білорусі – уламків СРСР, в яких
державне будівництво відбувається на старих радянських інститутах. На
відміну від тієї ж Балтії, де радянська політична спадщина була просто
відкинута. До цього державне керівництво РФ спрямовує й інші духовні
чинники старої доби – так званий «дух епохи», філософію, провідний
світогляд і панівну ідеологію етапу зрілої індустріальної цивілізації.
Нагадаємо, що в ідеологічному просторі СРСР експлуатувався суспільно-
політичний клімат, що склався в результаті Перемоги 1945 року, а це означає
що нині в духовному просторі РФ панують еклектика і аномія, крайній
цинізм по відношенню до людини та її життя і правовий нігілізм у правовому
полі держави і міждержавних відносинах.
Якщо бути послідовним у оцінці змісту і дії духовних чинників
третього і четвертого етапів життєвого циклу індустріальної цивілізації, то,
слід відзначитити, що вони або їх залишки утворили в духовному просторі
російського суспільства гримучу суміш. На етапі її зрілості, а це кінець ХІХ
ст. (1895 р.) – 80-ті роки ХХ ст., дух епохи утримував у собі ідеї світової
революції і холодної війни; у сфері філософії панували некласична філософія
і постмодернізм; наукова картина світу пояснювалась через релятивізм і
взаємодію різних об’єктів; провідним світоглядом був мілітаризм, а панівною
ідеологією – технократизм.
Перебудова, що була оголошена при М. Горбачові, засвідчила перехід
світового співтовариства у четвертий етап – етап занепаду індустріальної
цивілізації, що розпочався з 80-х років ХХ ст. і продовжується до сьогодення.
Він характеризується наступним: духом планетарної катастрофи глобалізації,
екологічної, військової загрози; метамодернізмом, який прийшов на зміну
постмодернізму; науковою картиною світу, яка розуміється як
конструктивна. Хаос, тобто, аномія і фрустрація; неприхованим цинізмом і
правовим нігілізмом; мультикультуралізмом, як панівною ідеологією, що на
початок ХХІ ст. виявилася абсолютно провальною.
270
 І якщо, духовна атмосфера російського суспільства опинилася під
повним контролем пропаганди Кремля, то матеріальна база суспільства
отримала певний розвиток під тиском інновацій інформаційної цивілізації,
що у цей час вступила в етап свого зародження. Її вихід назовні
забезпечується механізмами самоорганізації соціального світу. Саме вона
принесла на терени РФ Інтернет, Facebook та інші світові мережі, оскільки на
цьому етапі саморозгортання соціального світу суспільство розвивається
значно швидше, ніж змінюється мислення людини. Відповідно, як і в Україні,
в Росії це призвело до закладення на рівні суспільної свідомості
взаємовиключних тез. Класичним прикладом у цьому контексті є уживання
прагнення до оновлення і демократизації Росії із забезпеченням верховенства
права одночасно з правомірністю анексії Криму та Севастополя і масових
порушень прав людини на цих територіях (фактичний трансферт
громадянства, кримінальні переслідування українців та кримських татар,
штучна зміна етнічного складу населення півострову, надмірна мілітаризація
і т. ін.).
Таким чином, у діяльності державного керівництва РФ чітко
прослідковується наявність ідеологем попередніх етапів життєвого циклу
індустріальної цивілізації. Саме тому, далеко не випадково, що у своїх заявах
президент РФ не раз критикував як Володимира Леніна, так і Микиту
Хрущова, захоплюючись виключно стратегією Йосипа Сталіна, а в регіонах
Росії відновлюються пам’ятники Й. Сталіну. Це з одного боку, а з іншого –
виявляється гостре неприйняття російським керівництвом реалій
інформаційної доби. Звідси – намагання заборонити в країні сучасні мережі,
й інші нові комунікативні можливості для спілкування громадян країни між
собою й зі світом.
Ідеальним, але малоймовірним варіантом тут видається створення
власного Інтранету, за аналогією з КНДР. Щоправда, штучний відрив від
світових інформаційних потоків означатиме відмову від ідеї поступу. Тому
оптимальна стратегія – це приклад Китаю з його жорсткою інформаційною
271
цензурою. Але й тут російське керівництво стикається з раніше згаданою
проблемою – певним рівнем технологічної та політичної відсталості. Для
створення чіткої і працюючої системи тотального контролю над внутрішніми
інформаційними потоками і вхідною інформацією з одночасним
продукуванням контенту-замінника потрібні чималі технологічні та людські
кваліфіковані ресурси. І, найголовніше, забезпечення своїй культурі та
інформаційному простору престижного статусу. Чому китайський варіант
робочий? Через те, що для пересічного китайця контент, продукований в
межах його культури, є якісним і таким, що не поступається західному. Росія
поки такого рівня досягти не змогла. Що зайвий раз підвтерджує штучність і
псевдоцивілізаційність поняття «рускій мір».
На керівництво РФ впливає страх, що поведінка народу вийде поза
межі контролю силового блоку держави. При чому варто звернути увагу, що
альтернатив силовому контролю політичне керівництво Росії просто не
розглядає. У той час як, згідно з даними російського аналітика Степана
Демури, сьогодні в Росії армія з усіма вузами і конструкторськими бюро
становить трохи більше 1 млн осіб; ФСБ, ФСО, спецзв'язок, спецслужби – 2
млн 160 тис.; МНС, МВС, УФСІН, прокуратура і так далі – 2 млн 561 тис.;
митниця, податкова та інші інспекції – 1 млн 356 тис.; чиновники,
ліцензуючі, контролюючі організації – 1 млн 321 тис.; інші службовці – 1 млн
252 тис.; клерки пенсійних, соціальних, страхових та інших фондів – 1 млн
727 тис.; депутати і їх апарат – 1 млн 872 тис.; священнослужителі – 530 тис.;
нотаріуси, юридичні бюро, адвокати, ув'язнені – 1 млн 843 тис.; приватна
охорона, детективи – 1 млн 98 тис.; офіційно безробітні – 8 млн 420 тис.
Відзначимо також, що в розвинених країнах на соціальні витрати – охорону
здоров'я, освіту, культуру, спорт, житлово-комунальне господарство і так
далі – витрачається 70% бюджету. У Росії – 15%. Витрати на держапарат в
розвинених країнах – 11%, в Росії – 63% [253].
Керівництво РФ на повну силу намагається використати технічні й
технологічні можливості інформаційної цивілізації для нарощування
272
військової потужності, а у сфері пропаганди – з метою взяти під контроль
свідомість пересічного громадянина країни. А також не жалкує коштів для
підтримки пропагандистських каналів, наприклад Russia Today, що
працюють на зарубіжну аудиторію. Гібридність поведінки сучасного
державного керівництва РФ полягає в тому, що духовний елемент, яким вони
послуговуються, зберігається той, що напрацьований ще у просторі
індустріальної доби, а технічні й технологічні можливості для ведення
агресивної політики і гібридної війни проти сусідів запозичуються ними з
інформаційної цивілізації. Тому в результаті й утворюється смисловий
розрив у самій гібридній війні, яку Росія веде проти України. Як вже
зазначалося, як засіб вона є інноваційною, але по суті виступає
продовженням сили й обслуговує інтереси старої індустріальної парадигми,
які, враховуючи глобалізаційні процеси, не просто не приживаються, а
повністю відкидаються.
Тож, не дивно, що розуміючи визначальний вплив вищевикладених
духовних чинників, якими керується державне керівництво і більша частина
національної еліти РФ, «ще в 2008 році, відразу після агресії Росії проти
Грузії, український політичний експерт, на той час науковий директор
Інституту Євро-Атлантичного співробітництва Олександр Сушко у своїй
статті «Україна – наступна?» говорив: «Росія почала в Грузії війну за
встановлення нового світового порядку. Грузія – це перший етап, але разом із
тим і «пробна куля». Демократичному світові кинуто виклик, не менш
небезпечний, аніж політичний іслам. Якщо Захід проковтне пігулку і
пробачить Росії грузинську війну, вторгнення «миротворчих танків» в
Україну стане лише питанням часу» [284]. І він, на жаль, виявився правим.
Але тут варто визнати прикру річ – українське політичне керівництво
виявилося аналогічно байдужим до загрози, яка з кожним роком лише
збільшувалася. Це результат як і незгарбності державотворчих процесів та
сліпої віри в апріорність нормальних стосунків з Росією, так і своєрідне
відсторонення України від світових цивілізаційних процесів.
273
 Аналізуючи збройні конфлікти та війни, що загалом відбуваються
останнім часом у світі, можна виявити важливу особливість протистоянь
початку ХХІ ст. – для конфлікту властиве передування протиборства в
інформаційному просторі, проведення інформаційно-психологічних
операцій, спрямованих на підрив державності країни, проти якої ведеться
операція, та забезпечення політичної переваги над супротивником. Це можна
пояснити тим, що в сучасному світі інформація є невід’ємним чинником
функціонування та розвитку суспільства, важливим ресурсом, який охоплює
кожну людину постійно. Інформаційний простір, як поле ведення латентних,
а іноді й відкритих бойових дій, є ефективним засобом досягнення
політичних цілей, підкорення суспільної свідомості власним інтересам та
послаблення позицій супротивника при веденні інформаційної війни. Сучасні
військові дії все більше спрямовані на руйнування або трансформацію
суспільної свідомості, її підкорення та використання заради досягнення
власних цілей. Україна стала жертвою деструктивної російської
інформаційної кампанії, яка бере свій початок від 90-х років ХХ ст. та
постійно впливає на соціальну, культурну, економічну, політичну сфери
життєдіяльності українського суспільства. Фактично, до 2014 р. Україна
існувала лише як політичний придаток Російської Федерації. Подібну
ситуацію навіть не можна окреслити фінляндизацією, оскільки Україна в
принципі мала проблеми зі своєю державністю. Якщо у Фінляндії взагалі
питання доцільності незалежності не піднімалося і не було предметом
обговорення на будь-якому рівні, то Україна навіть досі живе у парадигмі
постійного підваження власного суверенітету. Перш за все, це результат
вище згаданого деструктивного впливу РФ та цілеспрямованої підтримки
існування України як уламка СРСР, метамодерної УРСР. У подальшому саме
ця інформаційна кампанія стала однією з головних ознак гібридної агресії в
Автономній Республіці Крим і Севастополі та в Донецькій і Луганській
областях.

274
 Інформаційне забезпечення було одним із головних етапів російської
наступальної кампанії, оскільки саме поширюючи інформацію із
закодованим повідомленням можливо підготувати наступ, збурити громадян
виступити проти інтересів власної держави. А у випадку України – проти
держави, в доцільності самостійного існування якої сумніваються.
Використовуючи викривлену, маніпулятивну інформацію, агресор через
заздалегідь сформовані ярлики, стереотипи, міфи та страхи в певній частині
суспільства прагнув спонукати громадян на дії, що послаблювали й так
слабкі на той час внутрішньодержавні позиції політичної влади в Україні.
Війна ведеться, як бачимо, з використанням усього накопиченого
медіаресурсу, що є у розпорядженні агресора, та повній експлуатації
місцевого людського ресурсу у вигляді симпатизантів. Окрема людина може
захистити себе від агресивного впливу ЗМІ лише шляхом формування в себе
високої політичної культури, зрілої організаційної свідомості [124] і
активізації власної системи внутрішньоособистісних фільтрів [21]. Або
шляхом ідеологічного несприйняття агресивної поведінки сусіда і його
прибічників, як в органах державної влади своєї країни, так і у просторі
власної територіальної громади. З вищевикладеного можна зробити наступні
висновки:
-по-перше, гібридна війна націлена на цілеспрямоване використання
смислогенезу в якості субстанційного хвилеподібного впливу на
підсвідомість, свідомість і надсвідомість особистості шляхом маніпуляції
смислами у відповідності до умов перебування конкретної людини або
територіальної громади, одночасно захоплюючи архетипічний, нормативний
й інформаційно-знаковий горизонти системи саморегуляції життєдіяльності
пересічної людини. Основним завданням агресора тут є перебирання на себе
всіх інформаційних процесів, пов’язаних з первинною та вторинною
політичною соціалізацією індивіда. Щоправда, варто розуміти, що це
ідеальний варіант розвитку подій. Більш тривіальною задачею є скерування
об’єктів інфомаційної маніпуляції у потрібному напрямку;
275
 -по-друге, у випадку, коли об’єктом агресивного впливу є пересічна
особистість, зусилля спрямовані на цільове збудження обраних сегментів
психосфери конкретного соціуму з метою ангажування підсвідомості
особистості у горизонті звернення до певних архетипів для чого
використовується система символів, на які здатен відгукнутися об’єкт
впливу. Тут агресор вдається до тактики продукування і множення
суспільних розколів. Мова може йти як і про винайдення нових протиріч,
наприклад, через конструювання спільнот котрі або взагалі не існували або
просто не усвідомлювалися, так і про актуалізацію давно забутих конфліктів.
Прикладом першого випадку є культивування окремої, так званої
«донбаської ідентичності». У свою чергу протиставлення Сходу та Заходу
України виступає актуалізацією і гіперболізацією історично зумовлених
відмінностей між цими частинами нашої держави;
-по-третє, у горизонті функціонування свідомості пересічної людини
запускається система фенотипічної інформації фейкового спрямування з
метою підтримання тих стереотипів та ідеалів, що спливають уже з власної
підсвідомості людини, і вона стає палаючим факелом протестних настроїв,
що значно посилюються недолугими діями органів управління власної
держави або окремої території. Тут мається на увазі підтримка зразка. Для
маніпулятора не просто важливо посіяти сумнів, потрібно постійно його
підживлювати, тим самим створюючи хибне переконання у істинності і
правильності нових цінностей та установок «обраних» індивідом;
-по-четверте, вплив здійснюється на надсвідомість людини, що завжди
орієнтована на задоволення домінуючої потреби, конкретний зміст якої
каналізує напрям «психічного мутагенезу» і спирається на раніше
накопичений досвід суб’єкта, що зафіксований в його свідомості і
підсвідомості, наприклад, відсутність належної уваги діючих органів
державного управління до вирішення проблем Криму, донбаського регіону
або Закарпаття;

276
 -по-п’яте, захистити себе людина може тільки шляхом використання
системи внутрішньоособистісних фільтрів – зрілої організаційної свідомості,
відповідної політичної культури, й, нарешті, зверненням до позитивного
суспільного ідеалу особистості ХХІ століття, справедливої європейської
держави і ефективного суспільства. Окрім критичного мислення, важливим
тут стає вміння і бажання правильно шукати та відсіювати інформацію. І,
безумовно, велике значення має ідентифікація себе з конкретною великою
спільнотою. У випадку агресії Росії проти України – з українською нацією (у
політичному, а не етнічному відношенні).
Підготовка до гібридної війни відбувалась ще задовго до подій
2014 року. Інформаційна обробка українського суспільства мала на меті
переконати в необхідності тісної економічної, політичної співпраці з
Російською Федерацією, формування єдиного культурного простору. Перш
за все, в даному контексті поширювалися такі штампи як «спільна історія»,
«братня країна» (навколо ідеї слов’янської спільноти) та «православної
цивілізації». Причому робилося це в геополітичному розрізі існування
потенційного об’єднання по вісі Київ-Мінськ-Москва за безумовного
домінування останньої. Такий формат зовнішньополітичного існування
розглядався як єдино вигідний і правильний для України. Показово, що
навіть після подій 2014 року, така концепція цілеспрямовано підтримувалася
і поширювалася як з боку Росії, так і з боку Білорусі. У той же час імідж
України активно почав підриватися проросійськими силами на міжнародній
арені. Варто пригадати поширювані пропагандистські штампи щодо
«крадіжок газу», ненадійності України як партнера (крізь призму
невиконання взятих на себе зобов’язань), слабкості інститутів демократії,
економічної вразливості у контексті взаємовідносин з МВФ тощо. Отже,
гібридній російській агресії проти української державності передувала
довготривала інформаційна кампанія. Інформація, як головний ресурс
сучасного суспільства, була використана Росією в якості зброї масового
ураження, що мала на меті скорегувати внутрішні установки, ідеали,
277
поведінку, думки населення в потрібному для агресора напрямку з тим, щоб
у подальшому використати частину населення як важливий елемент
протистояння. А також досягнути певного рівня нейтральності і байдужості з
боку колективного Заходу та підвести міжнародну спільноту до того, що
Україна сама винна у конфлікті, оскільки цілеспрямовано нагнітала
ситуацію.
При підготовці до вторгнення був застосований весь арсенал засобів
масової інформації з використанням не лише зовнішніх сил та російських
засобів масової інформації, а й внутрішніх інформаційних ресурсів, лідерів
громадської думки, проросійських громадських об’єднань та політичних сил.
Російська Федерація довгий період використовувала весь наявний
інформаційний ресурс для того, щоб штучно загострювати вже існуючі
релігійні, етнічні, соціально-економічні, політичні та культурні суперечності
всередині України для її поділу на протиборчі сторони та послаблення її
внутрішньо. Показово, що релігійні, етнічні та мовні протиріччя закладалися
Росією раніше, наприклад, у 2004 р. під президентської виборчої кампанії.
Фактично, в даному випадку Кремлем відпрацьовувалася класична тактика
утворення суспільних розколів. Мова йде про теорія соціальних розколів
Ліпсета-Роккана. Не зважаючи на те, що як і в класичному розумінні,
проросійські політтехнологи відпрацьовували утворення суспільних розколів
для електоральної фрагмаентації, в подальшому отриманий результат був
використаний для запуску окремих фаз гібридної війни. Наприклад, про таку
можливість розігравання карти суспільних розколів зазначає Д. Попков [220].
Як відомо, інформаційні атаки були також спрямовані на посилення
протистояння між органами державної влади і громадянським суспільством.
Росія створювала та інтегрувала в український політичний простір сили, що
спрямовували свою діяльність на лобіювання ворожих, шкідливих інтересів
для української державності. Таким чином, вплив російських ідей мав значне
місце в українському суспільстві, особливо в південних та східних регіонах.

278
 Якщо поглянути на дані першого й поки останнього за часи нашої
незалежності Перепису населення 2001 р., то можна легко знайти пояснення
значного поширення проросійських ідей серед населення південних та
східних областей. Перш за все – це висока частка етнічних росіян. АР Крим –
58,3%, Севастополь – 71,6% (єдині дві адміністративно-територіальні
одиниці найвищого рівня, в яких більшість складають не українці), Донецька
область – 38,2%, Луганська область – 39%, Харківська область– 25,6%,
Запорізька область – 24,7%, Одеська область – 20,7%, Дніпропетровська
область – 17,6% Херсонська область – 14,1%, Миколаївська область– 14,1%.
Для розуміння повної картини також варто навести відсотки тих, хто
зазначив російську, як рідну мову (враховуються лише українці та росіяни,
що складають понад 90% населення відповідних адміністративно-
територіальних одиниць). АР Крим – 99,7% росіян та 59,5% українців,
сумарно від кількості обох етносів: 72,5%, Севастополь – 99,7% росіян та
70,1% українців, сумарно: 87,1%, Донецька область – 98,6% росіян та 58,7%
українців, сумарно – 71%, Луганська область 98,2% росіян та 49,4%
українців, сумарно – 67%, Запорізька область – 95,3% росіян та 30,9%
українців, сумарно – 45,4%, Харківська область – 95,6% росіян та 25,8%
українців, сумарно – 42,7%, Одеська область – 97% росіян та 28,2%
українців, сумарно – 37,8%, Миколаївська область – 93,7% росіян та 17,5%
українців, сумарно – 27,5%, Херсонська область – 91,6% росіян та 13%
українців, сумарно – 23,6%.
Отже, лише в АР Крим, Севастополі, Донецькій та Луганській областях
спостерігалося абсолютне домінування російської мови, результат чого ми
бачимо зараз. Натомість, в інших східних та південних областях показник
коливається від 45,4% до 23,6%, що свідчить про наявність бази для
розповсюдження ідей російської пропаганди. Також показовою є
монолітність російської національної меншини в Україні. Навіть якщо
враховувати факт того, що не зважаючи на ряд перепон відбувалося
поступове витіснення російської мови української (що було потім
279
прискорено після початку агресії), все одно значне розповсюдження
російської сприяло успішному щепленню пропагандистських штампів серед
населення південних та східних областей.
Причому також потрібно звернути увагу на те, що у даному контексті
додатково поширювався міф щодо сільського, а отже традиційного
відсталого характеру української мови та культури в цілому. Російська ж,
будучи мовою міста в південних та східних областях, визнавалася передовою
модерною. Відповідно, коли Кремль почав розігравати карту «утисків»
російської мови в Україні, це також відіграло своє значення. Скасування
закону Ківалова-Колесніченка розглядалося як наступ бандерівців та
відсталості на прогрес і особистий простір російськомовного населення.
Досить згадати такий типовий аргумент, що заборона російської мови
відсікає від багатої російської літератури та наукових здобутків. Особливо
така теза посилювалася «відсутністю» контенту-замінника з боку української
мови та культури. Як засвідчує практика, подібний аргумент
використовується і нині. Часто його підкріплюють і комерційною складовою.
Тому інформаційний вплив, що спрямований на зміну моделі поведінки
людини чи її діяльності у вигідне для інформаційного агресора русло, не
може відбуватись без залучення культурного та інформаційного просторів, у
яких перебуває людина. Кожна культура ідентифікує особу як її
представника та через систему своїх цінностей і моральних орієнтирів
захищає від небажаної поведінки. Під спрямованим інформаційним впливом
розуміється організоване використання спеціальних інформаційних ресурсів і
технологій для програмування змін у свідомість населення, корелюючи
модель поведінки та інформаційно-технічну інфраструктуру об’єкта [204, c.
302].
Доведеним фактом є порушення інформаційного суверенітету України,
тобто здатності держави контролювати і регулювати потоки інформації, які
ідуть з-поза меж держави. Понад десять років з боку Російської Федерації
проводилася антиукраїнська інформаційна війна. В основі цієї війни –
280
поширення недостовірної, неповної, упередженої інформації про Україну,
маніпулювання суспільною свідомістю як громадян України, так і інших
країн, пропаганда війни, національної та релігійної ворожнечі, зміни
насильницьким шляхом конституційного ладу нашої держави. Інформаційна
та культурна діяльність Російською Федерацією спрямовувалась на нищення
самоідентифікації українського суспільства, розмивання національної
свідомості, підриву державотворчих процесів і усвідомлення реальності
отриманого суверенітету. Використовуючи весь наявний арсенал
інформаційного впливу, відбувалося насадження ідеї «братських
українського та російського народів». При цьому Росія позиціонувала себе як
«старшого брата» України. Не говорячи про те, що досить часто існування
українців як окремої нації заперечувалося. Показовим є підкреслене
використання поняття «народ». У російському політичному дискурсі в
принципі не прийнято звертатися до такої категорії як «нація». Повертаючись
до вище окресленого штампу, варто зауважити, в цьому контексті
використовувалось смислове поняття «старший», як такий, що є сильнішим,
мудрішим та стає на захист «історичної справедливості», об’єднання всіх
«братських» народів у сім’ю «русского мира».
Поширення російської мови, ідей та культури на території України
відбувалось як через створення та поширення російськомовного продукту
(телебачення, кіно, естрада, театральні вистави, література), так і через
систему освіти, що передбачало переписування підручників з історії,
виключення з них важливих моментів українського національного
визволення. Історичне протистояння Росії й України спочатку подавалося
поверхово, а потім і зовсім зникло з підручників. Відбувався процес
формування спільної російсько-української історичної пам’яті та спільних
поглядів на подальший суспільний розвиток. Особлива увагу приділялася не
лише зміщенню акцентів в підручниках з історії та історичній літературі, а й
у так званій популярній історії. Мова йде про представлення тих чи інших
історичних подій в різного роду телепередачах, інтернет-ресурсах і т. ін.
281
 Оминаючи такі псевдонаукові шоу як «Территория заблуждений»,
абсурдність сюжетів яких є очевидною, потрібно звернути увагу на
переписування статей на «Вікіпедії». Безумовно, даний ресурс не вважається
авторитетом останньої інстанції. Але справа в тому, що в пошуках потрібної
інформації до нього звертається значно більше людей, ніж до звичайних
книг. Наприклад, в українській «Вікіпедії» події 1648-1657 рр. називаються
«Хмельниччина» або «Національно-визвольна війна під керівництвом
Богдана Хмельницького». В російській – «Восстание Хмельницкого». В
англійській – «Khmelnytsky Uprising». Варто зауважити, що в перекладі з
англійської слово «uprising» означає повстання. Але воно не є тотожним
іншому слову «rebellion». Останнє по своєму змісту співпадає з російським
«восстание». У свою чергу «uprising» означає не бунт чи озброєне
протистояння, а народний виступ проти чинної влади. І це не одиничний
приклад. Те ж саме стосується інших важливих подій історії України.
Фактично, основною метою є посіяння сумніву, створення
псевдоальтернативного тлумачення та ілюзії вибору. Велика ефективність
даних заходів зумовлюється такими фактами як неспівставні масштаби
російського та українського сегменів мережі та виправлення сервісом Google
запитів українською на російську [309]. Відповідно, значна кількість
українців «гуглить» інформацію російською.
Як вже зазначалося, популярність російськомовного контенту
зумовлюється цілеспрямованим культивуванням меншовартості всього
українського або прямим його зведенням до ролі придатку російського.
Фактично, російське намагалися видати як універсальне, те, що відкриває
великі можливості, а українське ототожнювали з чимось локальним,
незначним, таким, що не дає жодних переваг та вигод і, обов’язково
пов’язаним з крайнім націоналізмом та радикалізмом.
У південно-східних регіонах України існувала величезна мережа шкіл
із російською мовою викладання, в яких додавалося поглиблене вивчення
російської мови та літератури [219]. Останнє також стосується і українських
282
шкіл. Ситуація доводилася до абсурду: російська література, як навчальний
предмет, існувала окремо від зарубіжної і по суті прирівнювалася до
української. Здавалося б, незначна деталь, але навіть у такий спосіб
підкреслювалося, що російська література для українських школярів не має
бути зарубіжною. Усе це було спрямовано на формування в молодого
покоління засад органічності російської культури в українському
суспільному просторі, формування прихильності до проросійського шляху
політичного розвитку та «братськості народів». Особливого розвитку ці
засоби впливу набули в 2010 році, після перемоги на президентських виборах
В. Януковича, для якого були характерні проросійські погляди та основним
електоратом якого були виборці з південно-східних регіонів. Фактично, це
позиціонувалося як тріумф російського над українським.
Антиукраїнська інформаційна війна розгорталася Росією поступово,
спочатку в замаскованих формах. Уже на початку дев’яностих років
минулого століття Україну заполонила пропагандистська продукція
сумнівного походження, зміст якої було спрямовано на дискредитацію
надбань європейської і американської культур та усунення із українського
ринку відповідної інформаційної продукції. Цьому також сприяло вище
окреслене домінування або значна присутність російської мови в ряді
регіонів України при низькому знанні громадянами англійської. Внаслідок
слабкого фінансування, високих податків, відвертої протидії антиукраїнських
сил та відсутності чіткої державної позиції поступово занепадали українське
кіно, книгодрукування та інші види культурної діяльності. Натомість
російська інформаційна продукція досить вільно себе почувала на
українському ринку. На жаль, ці процеси залишилися поза увагою держави,
яка мала захищати свій інформаційний та культурний простір. В численних
російських телесеріалах відкрито пропагувались насилля, алкоголізм,
жорстокість, героїзація російської армії. В інформаційному просторі
з'явилося багато матеріалів, які містили зневагу до української історії,

283
національних героїв, державних і національних символів України, українства
в цілому.
Показовою в даному контексті є політична реклама тієї доби. Тут варто
згадати парламентську кампанію 2006 р., першу після Помаранчевої
революції. Тоді політтехнологи Наталії Вітренко вдалися до відверто
стереотипної реклами. В одному передвиборчому ролику було висвітлено
ситуацію, коли православним священником був африканець і під цим
просувався лозунг «Захистимо канонічне православ’я» [309]. В іншому ж
вчителька не випустила школярку до туалету, бо та заговорила до неї
російською [23]. До подібної, але менш абсурдної практики вдався виборчий
блок «Не Так!» на чолі з Віктором Медведчуком. Його політичний ролик
також просуває зручні для Росії штампи: «газ», «помаранчеві порушують
права жінок і дітей», «НАТО не буде», «з України хочуть зробити ядерне
кладовище» і т. д. [24]. Наявність такої політичної продукції є свідченням
того, як Росія, запустивши в 2004 р. технологію поділу України на три сорти,
далі експуатувала цей суспільний розкол і поглиблювала його, тим самим
створюючи плацдарм для нинішньої агресії.
На початку нинішнього століття Росія поступово перейшла до
професійних пропагандистських засобів, спрямованих на руйнування
міжрелігійної та міжнаціональної злагоди і толерантності в Україні,
посягання на територіальну цілісність і конституційний лад України. У
свідомості українців сіялись сумніви щодо можливості існування України як
самостійної держави, що зрештою створило реальні загрози національній
безпеці України. Навіть зараз в соціологічні опитування включається питання
щодо оцінки доцільності незалежності України та ностальгії за СРСР. Тим
самим, не даючи цьому контраверсійному питанню зникнути з політичного
дискурсу. Українцям нав’язувалися уявні, нічим не підкріплені, окрім
заздалегідь заготовлених і розтиражованих через ЗМІ тез, страхи щодо
перетворення на сміттєзвалище, ядерне кладовище, полігон для НАТО,
засилля представників африканських етносів та нетрадиційної сексуальної
284
орієнтації. Постійні акценти робилися на буцімто підриві суспільної моралі,
що відбувається через «згубний» вплив західної цивілізації. А з початком
агресії Росії в Криму й на Донбасі спостерігаються відверта зневага до
української державності та синхронізація інформаційної агресії і бойових дій
проти України. Ведення антиукраїнської інформаційної війни стало
масованим посяганням на інформаційний суверенітет України.
Серед методів, що були використані в інформаційній агресії проти
України, слід назвати пропаганду, маніпулювання, дезінформацію,
фальсифікацію, психологічний тиск, поширення чуток, диверсифікацію
громадської думки, навішування ярликів. Все це вкладається в поняття
«маніпулювання інформацією», що передбачає введення в оману об’єкта
відносно справжніх намірів для спонукання його до дій, що запрограмовані
суб’єктом впливу в інформаційному повідомлені [54, c. 138]. Зазначені
методи використовувались Російською Федерацією як через традиційні
канали масової комунікації, якими є друковані ЗМІ, телебачення, чутки, так і
новітні форми подачі інформації, а саме: соціальні мережі, блоги, Інтернет-
форуми та Інтернет-видання. Таким чином, відбувався всеохоплюючий вплив
на аудиторію різного віку, соціального статусу та вподобань. Активно
використовувались як пропагандиський тиск, так і комунікативний вплив.
Різниця між ними полягає у тому, що пропаганда більш спрямована на
емоційне сприйняття інформації, а комунікація зосереджується на її
розумовому сприйнятті та формуванні самостійних висновків, в даному
випадку людина, на яку спрямований інформаційний вплив, стає вже
об’єктом маніпуляції [94, c. 29].
Використовуючи діяльність українських націоналістичних сил,
проросійські засоби масової інформації формували ворожі для
російськомовних українців образи, активно поширюючи їх. Так, ніби кожен
житель Західної України має почуття ненависті до російськомовних
українців та прагне обмежити їх право на послуговування російською мовою
чи змусити мислити тільки такими категоріями, які притаманні способу
285
життя галичан тощо. Своєрідним графічним символом цього стала відома
карта, вигадана технологами В. Януковича, на якій зображено поділ України
на три сорти. Власне міф буцімто «третьосортності жителів південних та
східних областей» і став плацдармом для подальшого множення в Україні
суспільних розколів.
Апогеєм використання даного міфу стали події на Майдані в січні-
лютому 2014 року, коли російські сили застосовували усі наявні
інформаційні засоби (телебачення, друковані ЗМІ, соціальні мережі,
Інтернет-видання, лідерів громадських думок, культурних діячів) для
розкрутки образу націоналіста, що прийде та почне карати російськомовних.
Цей міф переважно поширювався в південних та східних областях, готуючи
приводи для анексії Автономної Республіки Крим і Севастополя та створення
так званих «народних республік» (квазідержавних утворень) на території
України. Разом з цим через ті ж канали масової комунікації було реалізовано
інформаційне забезпечення дестабілізації ситуації в російськомовних
регіонах та містах. Тобто створювались, поширювались і активно
нав’язувались негативні стереотипи та провокувалось ідеологічне відчуження
між цими регіонами та основною частиною України. Зокрема, робилися
спроби насадити в Україні спільний з Росією підручник історії. І тільки
гучний опір українських експертів, істориків та педагогів ці плани зірвали.
Проросійські сили активно використовували для дестабілізації
українського суспільства та формування масового невдоволення
спекулювання на проблемах реалізації гуманітарних прав російськомовного
населення в Україні. Тут варто згадати про Закон України «Про засади
державної мовної політики», більш відомий як «Закон Ківалова-
Колесніченка». Ним запроваджувалося штучне поняття «мовна меншина»,
яке мало підмінити термін «національна меншина». Тобто, у такий спосіб
фактично до етнічних росіян додавалися російськомовні українці, котрі
оголошувалися «мовною меншиною». Тим самим закладалися «легітимні»

286
підстави для закріплення і легалізації двомовності в Україні. Не говорячи вже
про подальшу експансію російської в північних та центральних областях.
Дискредитації був підданий також євроатлантичний курс України,
насамперед через підтримку та посилення антизахідних стереотипів, що були
сформовані ще за часів існування Радянського Союзу. Масове інформаційне
поширення отримували поодинокі провокації ксенофобського характеру,
здійснювалась компрометація державної політики в напрямку відновлення
так званої історичної справедливості. Засоби масової інформації почали
активно поширювати інформацію про те, що в Україні панують хаос та
беззаконня. А Європа та США хочуть скористатися цим для задоволення
власних утилітарних потреб: отримання доступу до українських ресурсів,
перетворення України на сміттєвий та ядерний полігон, насадження
католицизму, «розбещення» українського суспільства. Підтримку цьому ЗМІ
отримали також завдяки певним українським політичним та медійним
персонам, які у своїх виступах дублювали основні тези, закладені російською
пропагандою, маючи, за рахунок свого авторитету в певній частині
суспільства, вплив на сприйняття тих чи інших подій [311].
Повідомлення із зашифрованими інформаційними ключами, поширені
в АР Крим, несли для цільової аудиторії смислове навантаження про анексію,
як необхідну дію для захисту її населення, тобто діяльність російських
збройних сил подавалась як спрямована на захист російськомовного
населення та етнічних росіян від агресивних наступальних дій «радикально
налаштованих націоналістичних сил». Так званий референдум в АР Крим та
м. Севастополь розглядався як єдиний можливий захист громадян від
подальшої загрози та легітимний результат волевиявлення кримського
населення. В той же час, анексію Російська Федерація називала «історичним
возз’єднанням» та «поверненням Криму», підмінюючи смислове значення
своїх дій як перед світовою спільнотою так і перед своїми громадянами.
РФ продемонструвала тактику ефективного та швидкого створення
«груп тиску» на Сході України, які складались із представників місцевого
287
населення, проте їх діяльність керувалась та підтримувалась зовнішніми
силами [5, с. 22]. Під час активної фази подій Революції гідності у січні-
лютому 2014 року відбувається активний спротив проукраїнським
політичним силам, що в подальшому переходить у фазу підбурювання
населення до відкритого протистояння через поширення відповідних гасел та
інформаційного наповнення сепаратистського характеру. Громадські
організації проросійської спрямованості – ГО «Оплот», спільнота
«Антимайдан», ГО «Луганская гвардия» та ін. [93], – спочатку своєї
діяльності виокремили цільову аудиторію, на яку вони спрямовували свою
діяльність через групи та канали в соціальних мережах, місцеві засоби
масової інформації й таким чином здобули собі певну прихильність тієї
частини суспільства, яка не підтримувала європейський шлях розвитку
України. Здобувши собі певний імідж у південно-східних регіонах, вони
перейшли від поміркованої інформаційної діяльності до відкритої
пропаганди ідеї необхідності відділення південно-східних регіонів України з
подальшим їх приєднанням до РФ. Використовуючи усі наявні інформаційні
засоби, сепаратистські об’єднання формували в громадян штучне відчуття
страху та потреби у захисті від «хаосу та безчинств проукраїнських
праворадикальних угруповань», захисником, месією було представлено
Російську Федерацію, що прагне стати на захист російськомовного населення
усіма наявними засобами.
Інформаційне забезпечення агресор не обмежує лише впливом на
супротивника, воно також зосереджується на населенні країни-агресора,
задля того, щоб суспільство начебто зрозуміло мотиви вторгнення,
підтримало правлячу політичну еліту в цьому питанні та дало свій мовчазний
дозвіл. РФ використовувала для своїх громадян дискредитацію подій
Революції гідності, подаючи їх як протиправні дії, організовані зовнішніми
західними силами та спрямовані проти російськомовного населення.
Інформаційне наповнення повідомлень майже не відрізнялось, як для
внутрішньої аудиторії, так і для поширення його на Україну. Єдине, що
288
відмінне в цих повідомленнях, – формування моделі очікуваної поведінки:
від громадян РФ це була підтримка дій своєї влади, а від громадян України –
масова непокора діям тимчасового уряду та виконуючого обов’язки
президента.
Інформаційні повідомлення для інших країн, у тому числі країн
Європейського Союзу та Сполучених Штатів Америки, були спрямовані як
на пряму дискредитацію України як держави, так і на опосередковану
дискредитацію, як члена міжнародної спільноти. У цих повідомленнях були
закладені звинувачення України у радикальному націоналізмі, екстремізмі,
розв’язанні «громадянської війни». Україна зображувалась як держава, що
неспроможна виконувати свої внутрішні та зовнішні зобов’язання,
дотримуватись прав людини на своїй території. Цілеспрямовано
навішувалися ярлики «failed state» та «країна-404». Основними засобами
розповсюдження таких повідомлень були проросійські сили та російські
засоби масової інформації – зареєстровані та діючі на території ЄС та США,
фінансовані за рахунок державного бюджету РФ та спеціалізовані, покликані
доносити офіційну позицію Російської Федерації й вести пропагандистські
маніпулятивні дії спрямовані на західну аудиторію.
З розвитком подій у березні-липні 2014 року в південно-східних
областях стало очевидно, що агресор намагався поширити «кримський
сценарій» і на інші території України, спрямовуючи всі свої інформаційні
засоби на населення цих регіонів. Використовуючи маніпулятивні та
«фейкові» інформаційні повідомлення, відбулася спроба створення приводів
для формування та проголошення «народних республік» з проросійським
підконтрольним урядом. Антитерористична операція в проросійських та
місцевих інформаційних ресурсах подавалась як «каральна операція проти
власного населення», з використанням провокацій у вказаних регіонах,
замовчуванням значної частини фактів про події того періоду, поданням
інформації однобічно, провокуючи обурення та протестні настрої у цільової
аудиторії. Російські інформаційні ресурси по відношенню до українського
289
уряду та в. о. президента використовували в інформаційних повідомленнях
поняття «хунта», що трактувалось як «політичне угруповання, що захопило
владу в незаконний спосіб шляхом революції на Майдані у 2013–2014 рр.».
Тут також варто зауважити, що вживанням такого терміну проводились
паралелі з військовими диктатурами Латинської Америки, які ще за часів
СРСР називалися фашистськими і піддавалися інформаційним
пропагандистським атакам.
Таким чином формувалось негативне сприйняття української влади,
представлення її як нелегітимної, тобто такої, що не визнана народом.
Революційні події 2013-2014 рр. виставлялися як державний переворот. При
цьому показово, що пропагандисти апелювали навіть не стільки до
емоційних, а скільки до пседвоюридичних та раціональних аргументів.
Використання цих та інших кліше впливали на громадську думку населення
південно-східних регіонів, формуючи в них невдоволення та несприйняття
діяльності української влади. У подальшому вони були використанні для
насадження сепаратистських ідей на емоційному сприйнятті, просуваючи
тезу про «Російську Федерацію як рятівника від каральних дій українського
уряду проти власного народу». Водночас, АТО та інші контртеррористині
заходи української влади в Донецькій та Луганській областях виставлялися
як геноцид і етноцид. Основна теза ґрунтувалася на тому, що в регіоні
проживає особлива спільнота, яка перебуває в одному культурному просторі
з росіянами, а з українцями не має ніяких точок дотику. Таким чином,
засобами пропаганди та маніпуляцій в інформаційному просторі
формувались громадські настрої проти діючої державної влади в інтересах
іншої держави, тобто РФ.
На міжнародній арені, не зважаючи на очевидний факт вторгнення на
українську територію та військову, фінансову підтримку терористичних
угруповань, РФ не визнає своєї участі в конфлікті на території Донецької та
Луганської областей, позиціонуючи цей конфлікт як спричинений
внутрішніми протиріччями всередині українського суспільства. Варто
290
зауважити, що це не нова технологія. Росіянами вона апробувалася як в
Грузії, так і в Молдові. Але майже за повністю ідентичним сценарієм вона
відпрацьовувалася у Фінляндії під час Зимової війни 1939-1940 рр. Тоді було
під егідою СРСР було утворено так звану Фінляндську Демократичну
Республіку. Як зазначає у мемуарах тодішній міністр закордонних справ
Фінляндії Вяйньо Таннер: «Радянський Союз навіть не прийняв послуги
Швеції в якості посередника, оскільки він досяг домовленостей по всім
фінським питанням з урядом Куусінена [очільник так званої ФДР]» [39].
Тобто, СРСР навіть не брав до уваги законний і легітимний уряд Фінляндії, а
підтримував діалог лише з так званою ФДР. Так і нині Російська Федерація
веде проти України неоголошену війну, всіляко намагається цей факт
приховати і спростити, примушуючи Київ до офіційних переговорів з так
званими «ДНР/ЛНР». Факт анексії АР Крим, шляхом проведення так званого
«референдуму», висвітлюється взагалі як «повернення історичних російських
територій демократичним шляхом». Тим самим стверджується міф про Крим,
як священну територію для російського етносу («Севастополь – город
русских моряков»).
Таким чином, Російська Федерація веде проти України неоголошену
війну та всіляко намагається цей факт приховати і спростити. Але, не
зважаючи на потужну російську інформаційну кампанію, міжнародне
співтовариство зрештою підтримало Україну та звинуватило Російську
Федерацію в агресії на українській території. В ЄС зрозуміли, що гібридна
війна, яка здійснюється Росією проти України, може бути спрямована і проти
будь-якої держави Європи, вона є викликом усій світовій спільноті, оскільки
здатна потягти за собою серйозні загрози міжнародному порядку.
Росія активно використовує в гібридній війні проти України
інформаційно-психологічні операції з метою деморалізації населення та
особового складу Збройних Сил України, підкупу окремих посадових осіб,
спонукання їх до державної зради, формування у громадян України
викривленого бачення подій, створення вигляду масової підтримки дій
291
Російської Федерації з боку населення південно-східних регіонів України.
Поряд з цим здійснюється інформаційно-пропагандистська обробка
населення в самій Росії, внаслідок якої більше половини опитаних росіян
готові воювати з українцями. При цьому складається парадоксальна ситуація
– з даних соцопитування незрозуміла мотивація респондентів, котрі
висловилися позитивно [254]. Фігурує така абстрактна категорія як «інтереси
Росії». Такий стан справ лише доводить вище наведені аргументи щодо
тотальної пропаганди, спрямованої на власне населення. Вірус ненависті
особливо впроваджується у свідомість молодих людей з допомогою
планомірної тотальної брехні, яка розробляється ідеологами Кремля,
транслюється телебаченням і поширюється усіма можливими шляхами. Така
політика зумовила розкол не лише в Україні, а й у російському суспільстві.
В Інтернеті росіяни поширюють терміни «свідоміти», «бандерівці»,
«бандерлоги», «укрофашисти» – якими «нагороджують» час від часу тих, хто
захищають Україну. В умовах інформаційної війни в Росії виросло ціле
покоління російських журналістів, яке не відрізняє інформування від
пропаганди. В принципі, говорячи про російську журналістику, без
перебільшення можна сказати, що вона перетворилася на придаток, котрий
обслуговує інтереси державного апарату. Аргументи на користь цього дуже
прості – відсутність альтернативного бачення ситуації на Сході України та
ставлення до «кримського питання». Власне, тут доречним є вислів, який
приписують відомому українському письменнику і політичному діячу
Володимиру Винниченку: «Російський демократ закінчується там, де
починається українське питання». Нині в українських ЗМІ та політикумі при
використанні цієї фрази слово «демократ» замінюється на «ліберал», а
«українське питання», на «кримське питання».
Зазвичай, українці виствляються російськими пропагандистами як
недорозвинуті другосортні росіяни, жорстокі приспішники фашистів,
прислужники Заходу. Натомість усе більше інтернет-ресурсів присвячено
«величі руського духу», «славу руської зброї» та ін. Подібні ідеологеми, за
292
активної підтримки російської держави, знаходять втілення у численних
художніх, телевізійних, документальних фільмах. Така продукція через
олігархічні клани поступово заполоняє українське телебачення. Через Skype,
Facebook та інші соціальні мережі й інтернет-ресурси поширюються під
виглядом особистої інформації різного роду фейкові повідомлення.
Внаслідок дій РФ впродовж 2014 р. було деформовано систему
глобальної та регіональної безпеки, а також чинну систему міжнародного
права. Міжнародні гарантії безпеки для України виявилися недієздатними в
умовах, коли агресором виступив один із гарантів. Росія застосувала проти
України концепцію війни, яка за формою є гібридною, а за змістом –
асиметричною. І хоча кожен конкретний елемент цієї війни не новий, однак
унікальною є динамічність та гнучкість їх застосування, а також зростання
ваги інформаційного чинника, який в окремих випадках стає самостійним
складником і виявляється не менш важливим, ніж військовий. Зокрема,
інформаційну складову російської агресії було активно використано для
формування негативного ставлення до органів державної влади, посадових
осіб та керівництва держави. Ця ж інформація активно використовувалась і
для формування негативного іміджу України серед країн-сусідів та партнерів
України. Інформаційна експансія здійснювалася одразу на кількох напрямах:
серед населення в зоні конфлікту, серед усього населення України, серед
російських громадян, серед міжнародного співтовариства. Отже, від 2014
року Україна живе в умовах гібридної війни. Є. Магда в цьому контексті
зазначає: «Розмитий характер дефініції розсіює увагу, не даючи
сфокусуватися на ключових напрямках протистояния. Така реакція
суспільства – одна з цілей гібридної війни, що її не оголошують, але ведуть.
Втім, у нашій державі загинули вже тисячі громадян, країна несе величезні
інфраструктурні втрати, і сьогодні вибір може бути тільки один – вижити і
перемогти» [161, с. 10].
Як висновок, слід зазначити, що категорія «війна» отримує, як
виявляється, розвиток у ході сучасного культурно-історичного і політичного
293
розвитку світової спільноти. Так, «війна першого покоління» – це стиль,
відомий як «наполеонівській», що характеризується лінійними та
фланговими побудовами та ґрунтується, загалом, на застосуванні людської
сили. Умови Першої світової війни, які визначили застосування тактики, що
базувалась на вогневій потужності, отримали назву «війни другого
покоління». Під час Другої світової війни Німеччина використовувала
ресурси агентурної розвідки для проникнення в тил ворога з метою
нанесення проти нього ударів зсередини, що отримало назву «війни третього
покоління» [44]. На початку ХХІ століття категоріальна матриця збагатилась,
на жаль, ще одним видовим поняттям – «гібридна війна». Це означає, що ми
маємо справу з «четвертим поколінням війни». Сучасна російсько-українська
війна має гібридний характер, оскільки у її веденні державним керівництвом
РФ змішуються і використовуються на практиці дві цивілізаційні форми, а
саме: засоби маніпулювання, кібертехнології і закономірності – ті, що несе у
собі інформаційна цивілізація, а стереотипи мислення, світоглядні й
ідеологічні засади, цілеутворення і цілепокладання, форми реалізації – ті, що
залишились від індустріальної доби. За великим рахунком, гібридна війна –
своєрідний продукт епохи метамодернізму та результат зміни характеру
міжнародних відносин. Більше того, можна говорити, що виникнення даного
явища і його активні прояви – це початок боротьби за переділ сфер впливу на
міжнародній арені.
Інформаційний чинник є однією з головних складових гібридної війни
Російської Федерації проти України. Недооцінка впливу цього фактору на
внутрішньополітичну ситуацію в країні призвела до раптовості нападу з боку
РФ та неспроможності України вчасно протистояти ефективними методами
та засобами, що нанесло величезну шкоду цілісності Української держави.
Використовуючи інформаційний та культурний простір, РФ довгий час
просувала свої інтереси та культурні цінності, що зазвичай були шкідливими
для української державності. Пропагандистські та маніпулятивні технології
стали основними характеристиками російської деструктивної інформаційної
294
кампанії. Росія застосувала весь наявний медійний та політичний ресурс
задля поступового розділення українського суспільства на дві протиборчі
сторони – Схід та Захід, – використовуючи культурні, релігійні, соціальні,
етнічні протиріччя між жителями різних регіонів, сприяла їх конфронтації
між собою. Тодішня ж українська політична еліта не приділила значної уваги
цим передумовам для подальшої гібридної агресії, що й дозволило вільно
інтегрувати проросійські сили в український інформаційний простір та легко
поширювати необхідний продукт.
Дружба з Росією розумілася як незмінна данність. Таким поглядам
сприяли пропагандистські штампи щодо братніх народів, слов’янської та
православної єдності. Але, якби це парадоксально не звучало, спільність
України та Росії розумілися як щось нормальне на Заході. Навколо такої
точки зору навіть вибудовувалися цілі наукові концепції. Наприклад,
американський дослідник Семюел Хантінгтон відносив Україну та Росію до
однієї православної цивілізації. При цьому, як відомо, вчений приділяв
більшу увагу міжцивілізаційним конфліктам, відкидаючи зіткнення в межах
одного культурного простору. Так, мислитель визнавав об’єктивну
можливість конфліктів між країнами, що належать до однієї цивілізації. Але
він наголошував, що подібні зіткнення є малоінтенсивними і не є
всеохопними. Очевидно, гібридна війна на Донбасі не є інтенсивною та
масштабною з точки зору класичного підходу до ведення війн. Проте навряд
чи можна заперечити думку про вплив даного конфлікту на геополітичні
розклади у Східній Європі та систему міжнародних відносин в цілому. Утім,
оскільки й нині Україна протистоїть агресору не лише у збройному
протистоянні, але й у інформаційному, перед нею стоїть важливе завдання
щодо вироблення ефективних засобів протидії інформаційному впливу та
атакам на внутрішній український інформаційний простір, ведення
альтернативної інформаційної кампанії для протидії деструктивного
російського впливу, як усередині країни, так і на міжнародній арені.

295
 4.2. Мережеві інформаційні війни і формування асиметричної
стратегії протидії їхньому впливу

Розвиток інформаційних технологій з кінця ХХ століття поступово

відкриває доступ до знань все більшій кількості людей. Інформація перестала
бути дорогим товаром і привілеєм обраних. Інформація безоплатно доступна
практично кожному в обсязі, більш ніж достатньому для глибокого
розуміння суті загальнополітичних процесів. Є можливість ознайомитися з
широким колом точок зору з будь-якої проблеми. Відтак у громадян
з’явилася більша свобода вибору разом із почуттям власної гідності. Свою
обізнаність люди прагнуть застосувати в прийнятті рішень через
демократичні інструменти в тій чи іншій мірі. Зараз ми маємо можливість
спостерігати експоненціальний розвиток масових комунікацій та зв’язку у
розвиненому світі. Україна в цьому питанні не є виключенням. Відповідно,
«у нинішніх нестабільних геополітичних умовах фахівцям з проблем
діяльності іноземних спецслужб дуже важливо вміти вчасно і професійно
давати оцінку конкретному іноземному виконавчому суб’єкту розвідувальної
діяльності на предмет його визначення «хто є хто» для України в конкретний
час і ситуації: союзник, партнер, конкурент, супротивник або навіть ворог»
[275, c. 191].
Отже, методи державного управління стають складнішими. Від
примусу влада змушена переходити до м’яких технологій переконання.
Застосування фізичного впливу проти опонентів неприпустиме і часто
гіперболізується і обертається у зворотному напрямку. Тому владно-
підвладні стосунки все більше переходять до мереж горизонтальних зв’язків,
для яких ключовим елементом постає вміння переконувати і домовлятися.
Завдання сучасної влади не підкорити людей, а переконати, щоб вони
усвідомлено підтримали те чи інше рішення без примусу. Іншими словами,
здійснювати владні повноваження не пояснюючи людям їх логіку стало
296
неможливо. Переконати людей без примусу можна, генеруючи смисли. Цю
роботу в сучасному суспільстві виконують засоби масової інформації. Вони
оперують переважно масовою свідомістю. Сучасні системи управління
створюють технології, які дають можливість працювати з аудиторією через
динамічну, а не статичну модель світу.
Сучасні режими, які мають тоталітарний характер, вже не можуть
приховувати факти шляхом цензури або заборон, оскільки для контролю
електронних медіа потрібні потужні ресурси і сегментованість контенту.
Уряди деяких країн вдаються до фільтрації Інтернету, але зазвичай спроби
встановити тотальний контроль всередині мережі не дають стовідсоткового
ефекту. Це пояснюється особливостями поширення повідомлень у глобальній
мережі.
На сучасному етапі завершилося становлення ЗМІ як важливого
інструменту для ведення інформаційної війни. Розроблені досконалі
технології ведення інформаційної боротьби, які інтегровані в системи
гібридного протистояння. Таким чином замкнулася вся матриця впливу на
об’єкт, що для досягнення потрібного результату передбачає комплексне
застосування насильницьких і ненасильницьких методів. Провідні країни
світу створили структуровані досконалі інформаційні системи впливу на
суспільство всередині та поза своїми межами. Рівень ефективності
застосування таких систем пропорційно залежить від злагодженої роботи
всіх компонентів систем.
Глобальний інформаційний простір усе більше стає ареною
протиборства між державами та різноманітними міжнародними
організаціями. Цифровізація політики призвела до значного розширення її
інклюзивності. Інформаційна сфера набуває важливого значення для
забезпечення державної політики. Водночас процес інформатизації
актуалізував і загострив безпекову проблематику, що виражається у
зростанні вразливості суспільств щодо зовнішніх впливів. Зазначимо, що в
минулому столітті основною загрозою для національної безпеки вважалася
297
пряма військова агресія, а в умовах сучасності власне поняття «війна»
набуває нового розуміння, сенсу й масштабів. Війна не обмежується лише
збройним конфліктом. Вона включає заходи економічного тиску, засоби
дискредитації на міжнародній арені, дипломатію, а також інформаційне
протиборство. Здійснення в тому числі й деструктивного інформаційного
впливу є одним із важливих вирішальних факторів для досягнення бажаного
результату. Це стосується як безпосереднього втручання в інформаційні
системи держави, так і здійснення навіювання щодо її населення. Так,
інформаційна війна стає підвалиною будь-якого протистояння.
Унаслідок глобалізації виникає сприятливе середовище для організації
та проведення інформаційних і гібридних війн. Невпинний розвиток новітніх
технологій сприяє послідовному розширенню обсягу та швидкості
поширення інформації, розвиваються можливості інформаційного охоплення
значних територій і мас людей у найкоротші терміни. Разом із позитивними
явищами глобальної інформатизації, чіткіше проступають обриси нових
міжнародних проблем. Передусім це стосується сфери інформаційної безпеки
та інформаційного протиборства. Не можна стверджувати, що такі проблеми
відбулися лише через глобальну інформатизацію, проте виникнення єдиного
інформаційного простору сприяло його перетворенню на ще одне поле
протиборства в міжнародних відносинах.
Незважаючи на значну зацікавленість представників різних соціальних
наук, широкий контекст поняття «інформаційна війна», а також його
ототожнення з таким явищем як «гібридна війна», породжує проблему
систематизації різновидів і засобів, які використовуються сторонами для її
ведення. У свою чергу відсутність чіткої класифікації зумовлює певні
неточності в розумінні самого концепту, а також знижує можливість
вироблення інструментів протидії ворожому негативному впливу. Фактично
складається ситуація, за якої інтуїтивно багато представників владних систем
суспільства розуміє, що таке інформаційна війна, але на практиці не може її
ґрунтовно описати. Відповідно, це призводить до половинчастих рішень і
298
запізнілих реагувань. Зважаючи на це, маємо вагомі підстави щодо
доповнення та вдосконалення нині існуючих знань у вітчизняній політичній
науці щодо інформаційної війни, а також створення поля для подальшої
наукової дискусії.
Сучасний світ охоплений безпрецедентною технічною революцією. Її
драйвером за останні півстоліття стали інформаційно-комунікаційні
технології (ІКТ). Їх феномен пронизує всі сфери діяльності особистості,
суспільства й держави, включаючи зовнішньополітичну. Інформаційна сфера
відіграє провідну роль у забезпеченні реалізації стратегічних національних
пріоритетів фактично всіх країн світу. Зважаючи на це, провідні країни світу
розробляють і приймають нові доктринальні та концептуальні документи й
заходи щодо ефективності використання ІКТ у геополітичній конкуренції.
Україна під тиском внутрішніх і зовнішніх чинників також була змушена
змінювати і вдосконалювати своє правове поле, створювати нові державні
інститути та реформувати існуючі.
В цьому контексті варто згадати заборону іноземних соціальних мереж
і шпигунського програмного забезпечення, яке маскується під цивільне. Слід
зазначити, що все більший вплив на стан міжнародної обстановки здійснює
протиборство в глобальному інформаційному просторі, яке посилюється.
Воно обумовлене прагненням окремих країн використовувати інформаційні
та комунікаційні технології для досягнення своїх геополітичних цілей, в тому
числі шляхом маніпулювання суспільною свідомістю.
Так, на нашу думку, зміцненню національної безпеки України в сфері
культури сприятимуть забезпечення культурного суверенітету держави
шляхом здійснення заходів із захисту суспільства від зовнішньої ідейно-
ціннісної експансії та деструктивного інформаційно-психологічного впливу,
контролю в інформаційній сфері та недопущення поширення продукції
екстремістського змісту, пропаганди насилля, расової, релігійної та
міжнаціональної нетерпимості.

299
 Ще недавно новим явищем у зовнішній політиці вважалася «медіа-
дипломатія» [86, с. 196]. Сьогодні особливу роль у інформаційних війнах уже
відіграють цифрові технології. У «цифровій дипломатії» беруть участь
державні структури, здебільшого – зовнішньополітичні, урядові органи, а
також неурядові організації зовнішньополітичної спрямованості. Головні цілі
цифрової дипломатії – просування зовнішньополітичних інтересів,
інформаційна пропаганда через інтернет-телебачення, соціальні мережі,
мобільний зв'язок та ін., що спрямовані на масову свідомість і на політичні
еліти.
Цифрова дипломатія, а саме: електронна, інноваційна, відкрита та ін.
органічно імплементуються в традиційну, класичну дипломатію. Цифрова
дипломатія має функціонал, що постійно зростає. Сюди належить:
популяризація політики держави; залучення до політичних процесів якомога
більшої кількості активних громадян за кордоном; створення позитивного
образу своєї країни, підвищення її репутації, створення «союзів друзів», фан-
клубів; країнознавство; дистанційне вивчення мов; оповіщення своїх
громадян у разі надзвичайних ситуацій; прямий зв'язок із місця катастрофи;
залучення зарубіжних інтелектуальних ресурсів для колективного вирішення
гострих проблем або ситуацій, що виникли. Крім цього, цифрова дипломатія
– це засіб зворотного зв’язку, що дозволяє дипломатичним службам
прислуховуватися до думок «людей з вулиці» та на цій основі здійснювати
аналіз громадської думки або оцінку якості своїх дій й інформації, яка
поширюється про країну та її громадян; канал служби порятунку для
співгромадян у випадку виникнення природних чи техногенних катастроф;
засіб проведення короткотермінових політичних кампаній, спрямованих на
просування конкретної політичної ідеї, дії та ін.; засіб налагоджування
зв’язків між діаспорами своїх громадян, які з відповідних причин
проживають за кордоном.
Таким чином, цифрова дипломатія, з одного боку, – це спосіб
просування зовнішньополітичних інтересів держави в країні перебування з
300
використанням новітніх інформаційних технологій, а іншого боку, – спосіб
використання когнітивних технологій для здійснення впливу на процеси
прийняття рішень людиною та структуру її свідомості, коли об’єкт впливу
вважає, що він сам приймає рішення.
Останнім часом держави активно займаються питаннями боротьби за
вплив на суспільну свідомість і суспільні настрої. В умовах інформаційних
атак на Україну постає завдання ще більшого нарощування зусиль у цьому
напрямі. Таким чином, доцільно енергійно протистояти інформаційній
монополії недружніх медіа, в тому числі всіма силами підтримувати
вітчизняні засоби масової інформації, що працюють за кордоном. В умовах
російської агресії важливими механізмами асиметричного протистояння
супротивнику, за висновками українських фахівців, мають стати:
«-зворотні тактики (або рикошетні тактики непрямої дії), коли об’єкт
нападу переспрямовує енергію агресії на самого нападника, підриваючи та
руйнуючи його ізсередини;
-тактика «конфліктогенного рикошету» передбачає активізацію
всередині країни-агресора тих самих чинників, що спричинюють конфлікти в
країнах – об’єктах нападу. Подібний тактичний прийом особливо ефективно
спрацьовує, коли загарбник і його жертва є сусідами;
-тактика «удушення жертвою», відповідно до якої необхідно будь-
якими можливими засобами демонструвати готовність і рішучість повернути
окуповані й анексовані території, тоді загарбник буде змушений вдаватися до
постійних і зростаючих витрат на їх оборону, виснажуючись морально й
матеріально;
-тактика «селективної деструкції» передбачає завдання агресору не
лише максимальних кількісних, а й якомога більших якісних втрат, тобто з
війни до країни-агесора мають повертатися різні асоціальні елементи та
кримінальні злочинці, які мають «посприяти» її культурному занепаду й
деградації людського капіталу» [68, с. 90–91].

301
 Сучасному етапу розвитку міжнародних відносин притаманне широке
використання інформаційних технологій у якості засобу впливу на суспільну
свідомість для досягнення політичних та інших цілей. Як наслідок, медіа
перетворилися на арену ведення агресивних інформаційних кампаній. При
цьому під виглядом боротьби з так званою українською пропагандою
активно застосовуються окремі зарубіжні ЗМІ та експертна спільнота,
формується мережа інститутів, які спеціалізуються на веденні інформаційних
війн. Вони мають на меті: дискредитувати Україну та її політиків в очах
міжнародного співтовариства, підірвати внутрішню стабільність. У зв’язку з
цим першочерговим завданням є ефективне та своєчасне реагування на
значущі інформаційні приводи, а також превентивна робота (на
випередження).
Отже, на перший план, поряд із воєнною потужністю, виходять важливі
фактори впливу держав на міжнародну політику: економічні, правові,
технологічні, інформаційні. «Поява високотехнічних засобів передачі
інформації у кінці ХХ – на початку ХХІ століття призвела до того, що
інформаційну безпеку стали поділяти на два напрями: інформаційно-технічну
(об’єкт захисту – інформаційні канали передачі та обробки інформації) та
інформаційно-психологічну (об’єкт захисту – свідомість населення країни,
політичної еліти, військ та ін.)» [208, с. 6]. Прагнення використати відповідні
можливості для реалізації геополітичних інтересів послаблює пошук шляхів
урегулювання суперечностей і запобігає вирішенню існуючих міжнародних
проблем мирними засобами на основі норм міжнародного права. При цьому
важливою складовою сучасної міжнародної політики є використання для
вирішення зовнішньополітичних завдань інструментів «м’якої сили», перш за
все, – можливостей громадянського суспільства, інформаційно-
комунікаційних, гуманітарних та інших методів, а також технологій.
На нашу думку, в умовах зростання конфліктогенного потенціалу в
світі, в Україні має бути переосмислена роль ситуаційно-кризових центрів
(СКЦ), оснащених новітніми ІКТ. Сенс використання СКЦ полягає в
302
можливості вести проблемний моніторинг, віднаходити оптимальні варіанти
кризового реагування, а також моделювати та прогнозувати кризи. Система
СКЦ органів державної влади України має відповідати Стратегії
національної безпеки. Інформаційна та інформаційно-аналітична підтримка
стратегії має здійснюватися за координації РНБО України шляхом залучення
інформаційних ресурсів зацікавлених органів державної влади й державних
наукових інститутів (установ) з використанням системи розподілених
ситуаційних центрів, що працюють за єдиним регламентом взаємодії.
Таким чином, має функціонувати система ситуаційних центрів органів
державного управління, що взаємодіють між собою. Вищим рівнем має бути
ситуаційний центр Президента України, а також, як допоміжні, – ситуаційні
центри Офісу Президента України та Уряду України. Особливе місце в цій
системі має займати Національний центр управління обороною України
(НЦУО) для забезпечення централізованого бойового управління Збройними
Силами України; збору, узагальнення та аналізу інформації з військово /
воєнно-політичної обстановки в світі, на стратегічних напрямах і щодо
суспільно-політичної ситуації в Україні в мирний і немирний час.
Повинні бути організовані ситуаційні центри міністерств, агентств,
служб, а також регіонів і об’єднаних територіальних громад. Усі ці органи
доцільно об’єднати, наприклад, у Єдиний національний центр управління в
кризових ситуаціях. Його основним завданням може (має) стати моніторинг
кризових і надзвичайних ситуацій для постійної готовності та швидкого
реагування у випадках, коли під загрозою опиняється в т. ч. інформаційна
безпека держави. В цьому контексті А. Митко слушно зазначає: «Важливим
аспектом впровадження інфодемократії є інформатизація суспільства, якої
досягають за допомогою широкого впровадження сучасних програмних
продуктів для забезпечення взаємодії влади та суспільства. На створення
умов для прискорення інформатизації органів влади, впровадження
програмних продуктів, які мають забезпечити надання широкого спектру
адміністративних послуг через мережу Інтернет, призначено завдання та
303
заходи Державної цільової науково-технічної програми використання в
органах державної влади програмного забезпечення з відкритим кодом.
Реалізація цієї програми також буде сприяти розробленню вітчизняних
комп’ютерних програм та їх впровадженню» [178, c. 279].
Таким чином, аналіз використання сучасних інформаційних технологій
у міжнародних відносинах свідчить, що в умовах стрімкого розвитку ІКТ
проблема з технічної трансформувалася в складну геополітичну дилему.
Застосування новітніх інформаційних технологій зовнішньополітичними
відомствами провідних країн світу доводить постулат, що інноваційна
дипломатія – це, перш за все, цифрова дипломатія. ІКТ стали також
провідною ланкою шостого технологічного устрою цивілізації – конвергенції
нано-, біо-, інфо- та когно- технологій. Країна, яка оволоділа всім
потенціалом інформаційних технологій, здатна здобути беззаперечні
переваги в геополітичній конкуренції.
З одного боку, ІКТ – це безсумнівний потенціал і креативний двигун
розвитку, а з іншого – невід’ємна складова викликів, що швидко зростають, а
також стратегічних ризиків міжнародної безпеки. Зважаючи на це, Україна
повинна стати провідною державою в сфері створення комплексної системи
міжнародної інформаційної безпеки в різних формах співробітництва. При
цьому в умовах глобального доступу складно розділити міжнародну та
національну інформаційну безпеку. Ось чому провідні країни світу
розробляють і реалізовують поряд із міжнародними й національні
доктринальні та концептуальні стратегеми інформаційної, а також
кібербезпеки. При цьому першочерговим завданням має стати вироблення
універсальних правил відповідальної поведінки в інформаційному просторі,
оскільки в цифровій сфері повинні діяти лише загальновизнані міжнародно-
правові принципи, в тому числі сили та загрози силою, повага суверенітету,
невтручання у внутрішні справи держав.
На нашу думку, перспективною моделлю інформаційної боротьби є
мережева. Так, у найближчій перспективі вона якщо не замінить традиційну
304
теорію війни, то суттєво та структурно змінить її. Мережева модель
інформаційної боротьби ґрунтується на трьох циклах цивілізації і,
відповідно, на трьох моделях воєнної стратегії. Це фундаментальний поділ
циклів людської історії на три фази: Аграрну, Промислову та Інформаційну
епохи. Кожній із них відповідають особливі моделі стратегії. Цим епохам
чітко відповідають соціологічні поняття: Премодерн, Модерн і Постмодерн.
Інформаційна епоха – це період Постмодерну. Він відбувається зараз, коли
розвинені суспільства Заходу переходять до якісно нової фази. Теорія
мережевих інформаційних війн становить модель воєнної стратегії в умовах
Постмодерну. Як і моделі нової економіки, що ґрунтуються на інформації та
високих технологіях, доводять свою перевагу над традиційними
капіталістичними й соціалістичними моделями промислової епохи, мережеві
війни претендують на якісне домінування над стратегічними концепціями
індустріальної епохи (Модерну). Мережева інформаційна війна становить
перенесення основних моментів постмодерністського підходу на сферу
воєнної науки.
Таким чином, провідним поняттям у цьому сенсі є термін «мережа»,
оскільки найбільшою цінністю для людей майбутнього «буде їхня
ідентичність, що існуватиме насамперед в Інтернеті» [312, с. 42]. Сутність
«мережі», «мережевого принципу» полягає в тому, що головним елементом
усієї моделі є «обмін інформацією». Фактично це максимальне розширення
форм виробництва цієї інформації, доступу до неї, її розподілу, зворотного
зв’язку. «Мережа» становить принципово новий простір – інформаційний
простір, у якому й розгортаються основні стратегічні операції як воєнного,
так і розвідувального спрямування, а також їх надійне, дипломатичне,
економічне й технічне забезпечення. «Мережа» в такому широкому
розумінні включає водночас різні складові, що раніше розглядалися досить
виразно як окремішні. Так, бойові одиниці, система зв’язку, інформаційне
забезпечення операції, формування громадської думки, дипломатичні кроки,
соціальні процеси, розвідка й контррозвідка, етнопсихологія, релігійна та
305
колективна психологія, економічне забезпечення, академічна наука, технічні
інновації є взаємопов’язаними елементами єдиної «мережі». Між ними
повинен відбуватися постійний інформаційний обмін. Суть воєнної реформи
в рамках «нової теорії війни» інформаційної епохи має полягати в
наступному: створення потужної та всеохоплюючої мережі, що
концептуально заміщує раніше існуючі моделі та концепції воєнної стратегії,
інтегруючи їх у єдину систему. Війна стає мережевим явищем, а воєнні дії –
різновидом мережевих процесів. Так, регулярна армія, всі види розвідок,
технічні відкриття та високі технології, журналістика й дипломатія,
економічні процеси та соціальні трансформації, цивільне населення й кадрові
військові, регулярні підрозділи та окремі слабко оформлені групи повинні
інтегруватися в єдину «мережу», якою циркулює інформація. Створення
такої мережі має становити, на нашу думку, сутність вітчизняної
інформаційної боротьби (протидії інформаційним атакам).
Провідним завданням ведення мережевої інформаційної війни є
проведення «операції базових ефектів» (ОБЕ). На нашу думку, це основна за
важливістю концепція мережевої інформаційної війни. Так, ОБЕ бачиться
нами як сукупність дій, спрямованих на формування моделі поведінки друзів,
нейтральних сил і ворогів у ситуації миру, кризи та війни. Водночас ОБЕ
означає встановлення заздалегідь цілковитого й абсолютного контролю над
усіма учасниками актуальних або можливих бойових дій і цілковите
маніпулювання ними в усіх ситуаціях: коли війна ведеться; коли вона
назріває; коли панує мир. У цьому провідна сутність мережевої
інформаційної війни. Вона не має початку й кінця. Вона ведеться постійно. Її
мета – забезпечити тим, хто її веде, здатність всебічного управління всіма
діючими силами. Це означає, що впровадження мережі становить
позбавлення відповідних країн, народів, армій і урядів будь-якої
самостійності, суверенності й суб’єктності, перетворення їх на жорстко
керовані, запрограмовані механізми. Отже, ОБЕ є планом цілковитого

306
контролю нового типу, за якого управлінню підлягають як окремі суб’єкти,
так і зміст, їх мотивації, дії, наміри та ін.
Про це свідчить зміст визначення ОБЕ, завданням якої є формування
структури поведінки не лише друзів, а й нейтральних сил і ворогів. При
цьому як вороги, так і нейтральні сили, по-суті, підпорядковуються
заздалегідь нав’язаному сценарію, діють не з власної волі, а з волі того, хто
здійснює ОБЕ. Якщо вороги, друзі та нейтральні сили в будь-якому випадку
роблять саме так, як потрібно атакуючій стороні (маніпулятору), то вони
перетворюються на керованих, ще до того, як зазнають поразки. Ми можемо
назвати це перемогою в протистоянні ще до його початку.
Отже, ОБЕ в однаковій мірі можуть застосовуватися в період воєнних
дій, під час кризи та в періоди миру. Вони запускаються не лише в момент
напруженого протистояння та щодо ворога, як класичні війни промислового
періоду, а й у періоди миру й кризи; не лише щодо супротивника, а й щодо
союзників чи нейтральних сил. Ціль мережевих інформаційних війн – ОБЕ.
Ціль ОБЕ – абсолютний контроль над усіма учасниками відповідного
процесу. Виокремимо три напрями трансформацій, що покладені в основу
цієї концепції: 1) перенесення уваги від концепту «платформи» до «мережі»;
2) перехід від розгляду окремих суб’єктів (одиниць) до розгляду їх як
частини екосистеми, що безперервно адаптується; 3) важливість здійснення
стратегічного вибору в умовах адаптації та виживання в екосистемах, що
змінюються.
В сучасних умовах принципово змінюється характер управління
складними системами. Управлінська інформація повинна трансформуватися
в управлінські рішення. При цьому зміст управлінської інформації має
включати й зміст розпоряджень, рекомендацій та вказівок органів державної
влади, а також відомості, які не входять формально в систему управління.
Обсяг та якість інформації є найважливішою умовою ефективності процесу
ухвалення управлінських рішень. У воєнно-стратегічному сенсі це означає:

307
 1.Перехід від окремих одиниць (солдат, батальйон, військова частина,
вогнева точка, бойова одиниця та ін.) до узагальнюючих систем.
2.Розгляд воєнних операцій в широкому інформаційному, соціальному,
ландшафтному й інших контекстах.
3.Підвищення швидкості прийняття рішень і миттєвий зворотний
зв'язок, що впливає на цей процес під час ведення воєнних операцій або
підготовки до них.
Цілями переходу до мережевих моделей інформаційної війни є:
1.Забезпечення наявності союзників і друзів.
2.Навіювання всім думки про відмову, а також безперспективність
воєнної конкуренції із зацікавленою стороною.
3.Навіювання всім думки, що коли справа дійде до воєнної конкуренції,
то перемога зацікавленої сторони буде швидкою та рішучою.
Досягатися це повинно шляхом конкретних переваг, що створює
мережевий підхід:
1.Краща синхронізація подій і їх наслідків на полі бою.
2.Досягнення більшої швидкості передавання команд.
3.Підвищення жертв серед супротивників, зменшення жертв серед
власних військ і зростання особистої відповідальності військових під час
проведення воєнної операції та підготовки до неї.
Основними принципами мережевих операцій є інформаційна перевага.
В першу чергу слід боротися саме за неї:
1.Штучно збільшити потребу супротивника в інформації та одночасно
скоротити для нього доступ до інформації.
2.Забезпечити широкий доступ до інформації своїх через мережеві
механізми та інструменти зворотного зв’язку, надійно захистивши їх від
проникнення супротивника.
3.Обмежити власну потребу в статичній інформації шляхом
забезпечення доступу до широкого спектра оперативного й динамічного
інформування.
308
 Всезагальна поінформованість досягається шляхом:
1.Формування загальної зведеної інформаційної мережі, що
вибудовується та постійно оновлюється через сирі та оброблені дані, які
постачаються розвідкою та іншими інстанціями.
2.Перетворення користувачів інформацією одночасно на
постачальників інформації, здатних активувати негайний зворотний зв'язок.
3.Максимального захисту доступу до цієї мережі від супротивника з
одночасною максимальною доступністю її для переважної кількості своїх.
Швидкість командування повинна бути збільшена в критичній
пропорції для того, щоб:
1.Шляхом адаптації до умов бою скорочувати швидкість прийняття
рішень і їх передавання, переводячи цю якість у конкретну оперативну
перевагу.
2.У прискореному темпі блокувати реалізацію стратегічних рішень
супротивників і заздалегідь забезпечити перевагу в змаганні на рівні рішень.
Самосинхронізація повинна забезпечити можливість базових бойових
підрозділів діяти практично в автономному режимі, формулювати самим і
вирішувати оперативні завдання на основі «всезагальної поінформованості»
та розуміння «наміру командира». Для цього потрібно:
1.Підвищити значущість ініціативи для зростання загальної швидкості
ведення операції.
2.Брати співучасть у реалізації “наміру командира”, де “намір
командира” відрізняється від формального наказу та становить усвідомлення
швидше фінального замислу операції, ніж суворого дотримання буквальної
сторони наказу.
3.Швидко адаптуватися до важливих змін на полі битви та усунути
логіку покрокових операцій традиційної воєнної стратегії.
Завданням мережевої інформаційної боротьби є перерозподіл сил від
лінійної конфігурації на полі бойових дій до ведення точкових операцій. Для
цього:
309
 1.Переважно перейти від форми фізичного зайняття широкого
простору до функціонального контролю над найбільш стратегічно
важливими елементами.
2.Перейти до нелінійних дій у часі та просторі, проте щоб у потрібний
момент мати можливість зосередити критично важливий обсяг сил у
конкретному місці.
3.Посилити щільну взаємодію розвідки, операційного командування та
логістики для реалізації точних ефектів і забезпечення тимчасової переваги
за допомогою розсіяних сил.
Принцип демасифікації відрізняє війни Постмодерну від війн Модерну,
де майже все вирішувала кількість бойових одиниць. Демасифікація
заснована на:
1.Використанні інформації для досягнення бажаних ефектів,
обмежуючи необхідність зосередження значних сил у конкретному місці.
2.Збільшенні швидкості й темпу переміщення на полі дій для того, щоб
ускладнити можливість супротивника щодо враження цілі.
Глибоке сенсорне проникнення, як принцип мережевої інформаційної
боротьби, становить вимогу збільшення кількості та розвитку якості датчиків
інформації як у районі бойових дій, так поза ним. Це проникнення
забезпечується шляхом:
1.Об’єднання в єдину систему даних, що одержує розвідка,
спостереженням і системами розпізнавання.
2.Використання сенсорів як головних маневрових елементів.
3.Використання датчиків і точок спостереження як інструменту
морального впливу.
4.Облаштування кожної платформи різноманітними датчиками та
інформаційними сенсорами – від окремого бійця до супутника.
Вже класична воєнна стратегія встановила, що розгортання війни
залежить від стартових умов. Від того, в якому контексті та за якого балансу

310
сил почнеться війна, багато в чому залежить, як розгортатимуться події в
майбутньому. Зважаючи на це, завдання мережевих інформаційних війн:
1.Заздалегідь вплинути на стартові умови війни, закласти в них таку
структуру, що завідомо призведе зацікавлену (свою) сторону до перемоги.
2.Спровокувати поєднання в часі та просторі низки подій, що
покликані вплинути на потенційного супротивника та блокувати його
відповідну ініціативу.
У компресійних (стиснутих) операціях долаються структурні та
процедурні розмежування між різними військовими службами, а також
цілковитий доступ до різноманітної інформації забезпечується навіть на
найнижчому рівні бойових одиниць. Для цього:
1.Підвищується швидкість розгортання та застосування бойової сили, а
також забезпечення боєприпасами.
2.Відміняється фрагментація процесів (організація, розгортання,
використання, забезпечення та ін.) і функціональних сфер (операцій,
розвідки, логістики та ін.).
3.Відміняються структурні розмежування на низових базових групах.
Таким чином, сучасні конфлікти розгортаються в чотирьох суміжних
сферах людської структури: у фізичній, інформаційній, когнітивній та
соціальній. Кожна з них має важливе самостійне значення, проте
вирішальний ефект у мережевих війнах досягається синергією
(односпрямованою дією різних сил) усіх елементів.
Фізична сфера є традиційною сферою війни, в якій відбувається
зіткнення фізичних сил у часі та просторі. Ця сфера включає середовища
ведення бойових дій (море, суходіл, повітря, космічний простір), бойові
одиниці (платформи) та фізичні носії комунікаційних мереж. Цей аспект
найкраще придатний для вимірювання. Раніше він слугував основою під час
визначення сили армії та здатності вести бойові дії. В інформаційну епоху це
стає не настільки очевидним. Зважаючи на це, доцільно розглядати фізичний
аспект як певний максимальний ефект дії мережевих технологій, основна
311
частина яких дислокується в інших сферах, які здійснюють на фізичну сферу
власні ефекти.
Інформаційна сфера є сферою, де створюється, обробляється та
розподіляється інформація. Ця сфера покриває системи передавання
інформації, базові сенсори (датчики), моделі обробки інформації та ін. Це
переважаюче середовище епохи мережевих інформаційних війн, що
виокремилася в самостійну категорію – «інформосферу», поряд із фізичними
середовищами. Вона набула чи не найважливішого значення. Інформаційна
сфера в епоху мережевих війн пов’язує між собою всі рівні ведення війни та
є пріоритетною. Переваги або недоліки в накопиченні, передаванні, обробці
та охороні інформації поступово набувають вирішального значення.
Когнітивною сферою є свідомість бійця. Саме вона виявляється тим
простором, де, переважно, здійснюється ОБЕ. Всі основні війни та битви
розгортаються та виграються саме в цій сфері. Саме в когнітивній сфері
полягають такі явища, як «наміри командира», доктрина, тактика, техніка,
процедури. Інформаційні війни приділяють цьому фактору значну увагу,
хоча процеси, що відбуваються в цій сфері, виміряти значно складніше, ніж у
фізичній сфері. Зазначимо, що їх цінність і ефективність часом є набагато
важливішою (вищою).
Соціальна сфера становить поле взаємодій людей. Тут превалюють
історичні, культурні, релігійні цінності, психологічні установки, етнічні
особливості. В соціальному просторі розгортаються відносини між людьми,
вибудовуються природні ієрархії в групах, складаються системи групових
відносин. Соціальна сфера є контекстом мережевих інформаційних війн. Її
доцільно брати до уваги якомога прискіпливіше.
Таким чином, війни інформаційної епохи ґрунтуються на свідомій
інтеграції всіх чотирьох сфер. Із них формується мережа, що закладена в
основу ведення воєнних дій. Точки перетину цих сфер мають принципове
значення. Налаштування всіх факторів мережі в гармонійному поєднанні
посилює воєнний ефект від дії збройних сил, а свідомі дії, спрямовані проти
312
супротивника, навпаки, розлагоджують його лави, розводять ці сфери між
собою, позбавляючи цим дуже важливого фактору переваги.
Розглянувши в четвертому розділі проблеми, пов’язані з
особливостями «гібридної війни» як складової російської агресії проти
України й основними напрямами її дослідження, а також із систематизацією
українського досвіду вироблення політичної стратегії протистояння збройній
та інформаційній експансії, можна зробити наступні висновки.
Інформаційна війна сама по собі є не менш складною, ніж традиційна
війна. Вона передбачає застосування різних стратегій, засобів, зброї та
оборонних технологій. Глобальна інформатизація веде до створення єдиного
інформаційного простору. Наше життя повністю залежить від інтенсивності
інформаційного обміну. Ще декілька років тому комп’ютерні мережі та
мережі передачі даних вважалися полем битви майбутнього, тепер – це
сьогодення [175, с. 93]. Протидія інформаційній агресії, інформаційному
терору стає можливою і результативною у разі використання насамперед
таких важелів, як: більш широке залучення усіх засобів масової інформації
до боротьби з негативними проявами в суспільстві, особливо тими, що
спричиняють загрози національній безпеці [270, с. 93]; неухильне
забезпечення прав громадян на свободу слова, доступ до інформації;
попередження будь-якого, не передбаченого правом, втручання державних
органів влади, органів місцевого самоврядування у діяльність засобів масової
інформації, застереження від можливих дискримінацій в інформаційній сфері
[46, с. 37]; посилення інформаційного суверенітету України та забезпечення
належного захисту національного інформаційного простору; удосконалення
державного регулювання та встановлення цивілізованого контролю за
діяльністю інформаційної сфери шляхом поліпшення політико-правових,
фінансово-економічних та організаційних засад її функціонування.
Особливість гібридної війни, розв’язаної Російською Федерацією проти
України полягає в поєднанні потенціалу двох цивілізаційних форм: 1)
духовна складова пов’язана зі стереотипами мислення, світоглядними та
313
ідеологічними засадами індустріальної цивілізації; 2) технологічна складова
послуговується засобами маніпулювання, кібертехнологій інформаційної
цивілізації. Використовуючи пропагандистські та маніпулятивні технології,
наявний медійний та політичний ресурси, Росія загострила культурні,
релігійні, соціальні та етнічні суперечності між жителями різних регіонів
України.
Світовий досвід протидії інформаційній агресії засвідчує необхідність
залучення усіх засобів масової інформації до боротьби з негативними
проявами в суспільстві; неухильне забезпечення прав громадян на свободу
слова, доступ до інформації; попередження будь-якого, не передбаченого
правом, втручання державних органів влади, органів місцевого
самоврядування у діяльність засобів масової інформації, застереження від
можливих дискримінацій в інформаційній сфері; посилення інформаційного
суверенітету та забезпечення належного захисту національного
інформаційного простору; удосконалення державного регулювання та
встановлення цивілізованого контролю за діяльністю інформаційної сфери
шляхом поліпшення політико-правових, фінансово-економічних та
організаційних засад її функціонування.
До основних проблем у сфері інформаційної і національної безпеки в
Україні, що потребують нагального вирішення, слід віднести: становлення й
захист правової держави, сприяння формуванню і розвиткові громадянського
суспільства; вироблення ефективних засобів протидії інформаційному
впливу та атакам на внутрішній український інформаційний простір; ведення
альтернативної інформаційної кампанії для протидії деструктивному
російському впливу як усередині країни, так і на міжнародній арені.

4.3. Роль засобів масової інформації та наукових джерел у процесі

формування національної стратегії інформаційної безпеки

314
 У всіх складових національної безпеки –– політичної, економічної,
військової, екологічної та інших –– вага інформаційних чинників
безперервно зростає. Події останнього десятиліття, особливо аналіз воєнно-
політичних конфліктів, дозволяють стверджувати, що перспективи
цивілізацій багато в чому будуть визначатися тим, наскільки ефективно вони
готові до протиборства в інформаційній сфері. Основна мета протистояння в
даній царині полягає у впливі на суспільну свідомість таким чином, щоб
управляти людьми, змусити протилежну сторону діяти всупереч своїм
інтересам, або в більш широкому сенсі –– забезпечити собі можливість
управляти поведінкою громадських мас. Це пояснюється тим, що в
результаті впливу, спрямованого на ментальний простір нації, відбувається
заміщення традиційних базових цінностей суспільства морально-
психологічними установками агресора.
Особливе значення при цьому набуває цілеспрямоване використання
засобів масової інформації (ЗМІ). Йдеться про газети, журнали, радіостанції,
телеканали, інформаційні служби, онлайн-видання тощо. Вони складають
самостійну індустрію, пов’язану з організаційно-технічними комплексами,
які забезпечують виробництво й передавання текстової, візуальної та аудіо
інформації [78].
Якість інформації, її достовірність, своєчасність і повнота визначають
не лише якість політичних рішень, прийнятих органами влади і управління.
Інформаційно-психологічні впливи, які реалізуються через засоби масової
інформації, здатні створити атмосферу напруженості, політичної
нестабільності в суспільстві, спровокувати соціальні, національні, релігійні
конфлікти і масові заворушення, призвести до руйнівних наслідків для
демократичного розвитку країни.
Слід тому підкреслити об’єктивну очевидність, що інформаційна
безпека є невід’ємною складовою безпеки національної. Остання, як загальна
основа, виступає в якості важливої функції кожної держави й покликана
гарантувати сприятливі умови для життя і продуктивної діяльності громадян,
315
державних інститутів, захищати життєво важливі інтереси людини і
суспільства від зовнішніх і внутрішніх загроз.
Однак, саме поняття «національна безпека» не є однозначним у
розумінні не лише окремих верств населення, але й у різних країнах. Так, в
Україні здебільшого національну безпеку пов’язують лише із діяльністю
спецслужб, ототожнюють із обороною держави тощо [205, с. 109]. Слід однак
враховувати й те, що все більшого значення набувають економічні,
політичні, морально-етичні та інші, –– не силові аспекти забезпечення
національної безпеки.
На думку вітчизняних дослідників, засоби забезпечення національної
безпеки –– це сукупність всіх наявних у державі воєнних, політичних,
економічних, правових та організаційних ресурсів, послідовне використання
яких спрямовується на реалізацію державної політики національної безпеки.
Отже, національна безпека, за визначенням вітчизняного дослідника Ф.
Медвідя, –– виступає своєрідним синтезом інтересів і потреб усіх соціальних
суб’єктів [174].
Очевидно також, що від відповіді на стратегічне запитання –– які
національні цінності треба захищати?, –– залежить те, якою саме має бути
система національної безпеки в Україні та якою мірою можна визначити
рівень її достатності. Нажаль, ухвалена вперше у 2007 році Стратегія
національної безпеки України [243] не стала керівним документом для
практичної діяльності органів державної влади, чому завадили їхня
зосередженість на досягненні короткострокових політичних і економічних
цілей, нехтування потребами стратегічного розвитку суспільства і держави.
Внаслідок цього посилилися загрози національній безпеці, послабилася
спроможність України захищати свої національні інтереси.
За словами В. Горбуліна й А. Качинського, першим і головним кроком
стратегічного планування –– є визначення індивідуальності системи
забезпечення національної безпеки держави. Це й пов’язує стратегічне
планування у певну тріаду – національні цінності, інтереси та цілі. Ця тріада
316
належить до основних рушійних сил системи національної безпеки (СНБ),
таких її елементів, що визначають її зміст, характер, конфігурацію та
спрямованість. Елементи тріади за всієї їх важливості та безумовного
взаємозв’язку не рівнозначні. В їх ієрархії перше місце належить
національним цінностям як найменш рухомому та найстабільнішому
елементу системи [279, с. 18].
Цінності, як відомо, формуються впродовж історичного процесу,
розвитку матеріальної та духовної культури суспільства, відповідають
геополітичному спрямуванню країни.
Національні інтереси –– елемент порівняно динамічний, що
формується на базі національних цінностей під впливом довгострокових
тенденцій суспільного розвитку.
Національні цілі визначаються національними інтересами з
урахуванням внутрішньої та міжнародної обстановки [37; 193; 245]. Власне,
у Законі України «Про національну безпеку України» у ст. 3 чітко
визначається, що фундаментальними національними інтересами України є:
1) державний суверенітет і територіальна цілісність, демократичний
конституційний лад, недопущення втручання у внутрішні справи України;
2) сталий розвиток національної економіки, громадянського
суспільства і держави для забезпечення зростання рівня та якості життя
населення;
3) інтеграція України в європейський політичний, економічний,
безпековий, правовий простір, набуття членства в Європейському Союзі та в
Організації Північноатлантичного договору, розвиток рівноправних
взаємовигідних відносин з іншими державами.
4) державна політика у сферах національної безпеки і оборони
спрямовується на забезпечення воєнної, зовнішньополітичної, державної,
економічної, інформаційної, екологічної безпеки, кібербезпеки України тощо
[242].

317
 Стратегія національної безпеки, як зазначено у ст. 1 Закону України
«Про національну безпеку України», «визначає актуальні загрози
національній безпеці України та відповідні цілі, завдання, механізми захисту
національних інтересів України та є основою для планування і реалізації
державної політики у сфері національної безпеки» [242].
Отже, стратегічне планування у сфері національної безпеки має
враховувати такі механізми та засоби, щоб із часом Україна перетворилася на
справжню демократичну, сильну державу.
Але повернімося до суті питання в даному підрозділи роботи. Отже,
важливою складовою національної безпеки слід вважати безпеку
інформаційну. В цілому співвідношення понять «національна безпека» та
«інформаційна безпека», як і самі підходи до визначення категорії
«інформаційна безпека» сьогодні достатньо широко висвітленні як у
зарубіжній так і вітчизняній науковій літературі.
Важливе значення для обґрунтування функцій держави в сфері
інформаційної безпеки мають наукові праці, присвячені загальним та
конкретним питанням державної політики та державного управління. Вони
дозволяють характеризувати форми і методи управлінської діяльності,
функціональне призначення управлінської системи та її окремих структурних
елементів, компетенцію та відповідальність конкретних державних органів.
Передусім, це наукові розвідки вітчизняних фахівців із адміністративного
права і теорії управління, серед яких: В. Авер’янов, М. Ануфрієв, О.
Бандурка, Ю. Битяк, А. Васильєв, І. Голосніченко, Є. Додін, Р. Калюжний, С.
Ківалов, В. Колпаков, А. Комзюк, Є. Кубко, М. Кучерявенко, Н. Матюхіна,
О. Остапенко, І. Пахомов, В. Пєтков, А. Селіванов, О. Фролова, В. Шкарупа
та інші.
Існують достатньо різноманітні дослідження й спеціалістів–
політологів, філософів, істориків, в яких аналізуються різні аспекти
національної безпеки, невід’ємною і важливою складовою якої виступає
інформаційний чинник. Серед цієї категорії досліджень слід виділити наукові
318
праці Б. Андресюка, О. Бєлова, І. Бінька, О. Гончаренка, С. Головащенка,
В. Косевцова, В. Кремня, Г. Почепцова.
Важливе місце у дослідженні проблеми інформаційної безпеки
займають наукові праці галузі інформаційного права. Ця тематика широко
представлена в російській правовій науці. Серед фахівців слід назвати
І. Бачило, А. Венгерова, Г. Гаврилова, І. Гостєва, В. Копилова, П. Кузнєцова,
В. Лопатіна, М. Рассолова, В. Северіна, А. Смірнова, М. Федотова, інших.
Проблематика інформаційного права знайшла відображення й у
вітчизняній правовій науці. Зокрема, це дослідження, пов’язані з реалізацією
ідей інформаційного забезпечення управління, електронного уряду,
попередженням злочинів у сфері комп’ютерної інформації, функціонуванням
мережі Інтернет, тощо. Ці питання аналізуються в роботах І. Арістової, Р.
Калюжного, В. Кузнецова, О. Снігірьова, О. Чубукової, О. Фролової, В.
Шамрая, інших науковців-правників.
Отже, із урахуванням того, що національна безпека країни неможлива
без якісної реалізації інформаційної безпеки громадян так і країни в цілому,
ця проблематика завжди залишається актуальною і потребує подальших
наукових розвідок, особливо в аспекті діяльності засобів масової інформації
щодо забезпечення інформаційної безпеки держави, що взято нами за мету
дослідження в цьому підрозділі.
Крім того, сутнісне розуміння терміну «інформаційна безпека» також
не є однозначним в кожній країні. Так, в Російській Федерації під
інформаційною безпекою розуміється стан захищеності її національних
інтересів в інформаційній сфері, що визначаються сукупністю збалансованих
інтересів особистості, суспільства і держави [67]. При цьому забезпечення
інформаційної безпеки охоплює як інформаційно-технологічні, так і
інформаційно-психологічні аспекти. Основна мета інформаційних кампаній в
ЗМІ–– підготовка необхідної керівництву держави громадської думки, в
першу чергу, в своїй країні, а за певних умов –– також і за її межами для
забезпечення підтримки тих чи інших дій з боку населення.
319
 Більш широке поняття інформаційної безпеки подають російські
науковці В. Тихонов і В. Райх: «Під інформаційною безпекою в широкому
сенсі можна розуміти таку ситуацію в інформаційній сфері, яка гарантує
виявлення, попередження, нейтралізацію і усунення всіх негативних подій,
явищ і процесів, що виникають в ході інформатизації, і забезпечує
подальший розвиток даного об'єкту захисту (особистості, суспільства,
держави, підприємства тощо)» [289, с. 25 – 26]. Однак представляється
недостатньо обґрунтованим визначення інформаційної безпеки як ситуації. В
інформаційній сфері можуть діяти різні негативні фактори, наприклад
поширюватися неправдива інформація, тобто, складеться зовсім інша
ситуація, а значить, стан даної сфери не буде відповідати вимогам
інформаційної безпеки. В той же час, розглядаючи останню як ситуацію,
автори фактично пропонують ідеальну модель.
У США частіше прийнято використовувати термін «кібербезпека», під
яким розуміється забезпечення безпеки інформації (як в електронному, так і
матеріальному вигляді), а також систем і мереж, в яких вона зберігається,
обробляється і передається [337, с. 7]. В розумінні США кібербезпека не
включає питання інформаційної та комунікаційної політики як не пов'язані з
національною безпекою або захистом інфраструктури, тобто охоплює
виключно технологічні аспекти.
На наш погляд, найбільш точно і лаконічно визначення інформаційної
безпеки подає вітчизняний науковець В. Петрик: «інформаційна безпека –
стан захищеності особи, суспільства і держави, при якому досягається
інформаційний розвиток (технічний, інтелектуальний, соціально-політичний,
морально-етичний), за якого сторонні інформаційні впливи не завдають їм
суттєвої шкоди» [207]. Це визначення найбільш оптимальне тому, що
об’єднує пасивну (стан захищеності) та активну (стан інформаційного
розвитку) складові, а також передбачає поділ інформаційної безпеки на її
різновиди.

320
 Вітчизняний дослідник Є. Кравець в цілому узагальнює, що
інформаційна безпека України як один з видів національної безпеки, означає:
 законодавче формування державної інформаційної політики;
 створення відповідно до законів України можливостей
досягнення інформаційної достатності для ухвалення рішень органами
державної влади, громадянами та об’єднаннями громадян, іншими
суб’єктами права в Україні;
 гарантування свободи інформаційної діяльності та права доступу
до інформації у національному інформаційному просторі України;
 всебічний розвиток інформаційної структури;
 підтримка розвитку національних інформаційних ресурсів
України з урахуванням досягнень науки і техніки та особливостей духовно-
культурного життя народу України;
 створення і впровадження безпечних інформаційних технологій;
 захист права власності всіх учасників інформаційної діяльності в
національному просторі України;
 збереження права власності держави на стратегічні об’єкти
інформаційної інфраструктури України;
 охорону державної таємниці, а також інформації з обмеженим
доступом, що є об’єктом права власності або об’єктом лише володіння,
користування чи розпорядження державою;
 створення загальної системи охорони інформації, зокрема
охорони державної таємниці, а також іншої інформації з обмеженим
доступом;
 захист національного інформаційно простору України від
розповсюдження спотвореної або забороненої для поширення
законодавством України інформаційної продукції;
 встановлення законодавством режиму доступу іноземних держав
або їх представників до національних інформаційних ресурсів України та

321
порядок використання цих ресурсів на основі договорів з іноземними
державами;
 законодавче визначення порядку поширення інформаційної
продукції зарубіжного виробництва на території України [138, c. 714].
Таким чином, державна політика інформаційної безпеки визначається
пріоритетністю національних інтересів, системою небезпек і загроз і
здійснюється шляхом реалізації відповідних доктрин, стратегій, концепцій і
програм в інформаційній сфері відповідно до чинного законодавства. Тому
достатньо широкий спектр проблем організаційно-правового забезпечення
функціонування інформаційного поля набуває важливого теоретичного і
практичного значення. Це обумовлено, на наш погляд, такими
особливостями сучасної соціально-політичної ситуації в нашій країні і
світовій спільноті:
По-перше, в нових умовах стрімко розширилися можливості щодо
реалізації конституційних прав громадян на свободу економічної,
інтелектуальної та інших видів діяльності, істотно збільшилися потреби
соціально активної частини суспільства в інформаційній взаємодії як
всередині країни, так і з зовнішнім світом.
По-друге, інтенсивний розвиток інформаційної інфраструктури,
інтеграція в світовий інформаційний простір посилили залежність
ефективності функціонування суспільства і держави від стану інформаційної
сфери.
По-третє, індустрія інформатизації та інформаційних послуг стала
однією з тих сфер, що найбільш динамічно розвиваються, здатної на рівних
конкурувати за прибутковістю із паливно-енергетичним комплексом,
автомобілебудуванням, виробництвом сільськогосподарської продукції тощо.
Нарешті, і це особливо важливо підкреслити, інформаційна
інфраструктура, інформаційні ресурси стали ареною міждержавної боротьби
за світове лідерство, досягнення протиборчими країнами певних стратегічних
і тактичних політичних цілей.
322
 Аналіз практичного стану інформаційної безпеки України показує, що
її рівень не в повній мірі відповідає сучасним потребам суспільства і
держави. Перш за все, нормативна правова база забезпечення інформаційної
безпеки не охоплює всього кола проблем в цій галузі, а в окремих питаннях
просто суперечлива. Коротко охарактеризуємо найбільш важливі документи,
пов'язані із інформаційної безпекою.
Насамперед, звернемося до Конституції України, в статті 17 якої чітко
зазначено: «Захист суверенітету і територіальної цілісності України,
забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими
функціями держави, справою всього українського народу» [127].
Указ Президента України «Про Доктрину інформаційної безпеки
України» від 8 липня 2009 року № 514, який втратив чинність згідно з
Указом від 6 червня 2014 року № 504/2014, базувався на положеннях Закону
«Про основи національної безпеки України» і в цілому відповідав його
структурі, яка поділяла сфери життєдіяльності держави на:
зовнішньополітичну; сферу державної безпеки; воєнну;
внутрішньополітичну; економічну; у соціальну та гуманітарну сфери;
науково-технологічну та екологічну сфери.
Однак сам Указ повністю змістовно не відображав положень закону
як декларативного документу, адже останні відповідали політичним амбіціям
керівництва держави, а не реально визначеним теорією потребам суспільства.
Постанова Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 р. № 2
«Питання діяльності Міністерства інформаційної політики України», якою
затверджено «Положення про Міністерство інформаційної політики
України», носить суто політичний характер задля протидії інформаційній
пропаганді Російської Федерації в умовах воєнного конфлікту на території
України і не враховує все різноманіття інформаційної політики України: «…
Міністерство інформаційної політики України (МІП) є головним органом у
системі центральних органів виконавчої влади у сфері забезпечення
інформаційного суверенітету України, зокрема, з питань поширення
323
суспільно важливої інформації в Україні та за її межами, а також
забезпечення функціонування державних інформаційних ресурсів….».
Основними завданнями МІП є:
 забезпечення інформаційного суверенітету України, зокрема, з
питань поширення суспільно важливої інформації в Україні та за її межами, а
також забезпечення функціонування державних інформаційних ресурсів;
 забезпечення здійснення реформ засобів масової інформації щодо
поширення суспільно важливої інформації.
 МІП відповідно до покладених на нього завдань:
 узагальнює практику застосування законодавства з питань, що
належать до його компетенції, готує пропозиції щодо вдосконалення
законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України та
вносить їх в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України;
 бере участь у формуванні державної інформаційної політики;
 організовує підготовку та впровадження навчальних курсів з
інформаційної політики і розробляє навчально-методичне забезпечення для
навчальних закладів усіх рівнів акредитації;
 бере участь у підготовці центральними органами виконавчої
влади планів і програм навчання фахівців у сфері інформаційної політики, їх
професійній підготовці, перепідготовці та підвищенні кваліфікації;
 МІП із метою організації своєї діяльності забезпечує в межах
повноважень, передбачених законом, реалізацію державної політики
стосовно державної таємниці, захист інформації з обмеженим доступом, а
також технічний захист інформації, контроль за її збереженням в апараті
відомства. У відповідності до викладеного зазначене міністерство призначене
для проведення суто пропагандистських та контрпропагандистських заходів.
Указ Президента України від 26 травня 2015 року № 287/2015 «Про
Стратегію національної безпеки України» є вторинним по відношенню до
закону (він прийнятий раніше без змін, внесених законом). Його основним

324
положенням є ті, що ця Стратегія національної безпеки України спрямована
на реалізацію до 2020 року визначених нею пріоритетів державної політики
національної безпеки, а також реформ, передбачених Угодою про асоціацію
між Україною та ЄС, ратифікованою Законом України від 16 вересня 2014
року № 1678-VII, і Стратегією сталого розвитку «Україна — 2020»,
схваленою Указом Президента України від 12 січня 2015 року № 5, але не
положень закону України. Адже визначені цілі даної стратегії й шляхи їх
реалізації жодним чином не відображаються структурою доктрини
інформаційної безпеки держави.
Серед актуальних загроз національній безпеці України в документі
прослідковуються загрози інформаційній безпеці, як-то:
 інформаційно-психологічна війна;
 приниження української мови і культури;
 фальшування української історії;
 формування російськими засобами масової комунікації
альтернативної до дійсності викривленої інформаційної картини світу.
Далі за текстом доволі еклектично згадуються загрози в першу чергу
кібербезпеці й потім — безпеці інформаційних ресурсів:
 уразливість об’єктів критичної інфраструктури, державних
інформаційних ресурсів до кібератак;
 фізична і моральна застарілість системи охорони державної
таємниці та інших видів інформації з обмеженим доступом тощо.
Відповідно до Стратегії, її пріоритетами із забезпечення
інформаційної безпеки визначається:
 забезпечення наступальності заходів політики інформаційної
безпеки на основі асиметричних дій проти всіх форм і проявів інформаційної
агресії;
 створення інтегрованої системи оцінки інформаційних загроз та
оперативного реагування на них;

325
  протидія інформаційним операціям проти України, маніпуляціям
суспільною свідомістю й поширенню спотвореної інформації, захист
національних цінностей та зміцнення єдності українського суспільства;
 розробка і реалізація скоординованої інформаційної політики
органів державної влади;
 виявлення суб’єктів українського інформаційного простору, що
створені та/або використовуються Росією для ведення інформаційної війни
проти України, та унеможливлення їхньої підривної діяльності;
 створення і розвиток інститутів, що відповідають за
інформаційно-психологічну безпеку, з урахуванням практики держав —
членів НАТО;
 удосконалення професійної підготовки у сфері інформаційної
безпеки, впровадження загальнонаціональних освітніх програм з
медіакультури із залученням громадянського суспільства та бізнесу.
Однак, серед них лише один пункт відповідає базовим теоретичним
положенням вчення про інформаційну безпеку — це розробка і реалізація
скоординованої інформаційної політики органів державної влади.
Указ Президента України від 25 лютого 2017 року № 47/2017 «Про
Доктрину інформаційної безпеки України»  адекватно обставинам розвитку
державності зазначає, що комплексний характер актуальних загроз
національній безпеці в інформаційній сфері потребує визначення
інноваційних підходів до формування системи захисту та розвитку
інформаційного простору в умовах глобалізації та вільного обігу інформації.
Разом з тим, він не визначає механізму формування такої системи.
Указом чітко також визначається, що правовою основою Доктрини є
Конституція України, закони України, Стратегія національної безпеки
України, затверджена Указом Президента України від 26 травня 2015 року №
287 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України» від 6 травня
2015 року «Про Стратегію національної безпеки України», а також
міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою
326
України. Таким чином, указ взагалі не визначає конкретні закони, хоча Закон
України «Про основи національної безпеки України» все ще діяв.
На сьогодні прийнято закон конституційного характеру з питань
інформаційної безпеки — Закон України «Про національну безпеку України»
від 21 червня 2018 року № 2469-VIII, однак його положення й до цього часу
не враховані в Указі «Про Стратегію національної безпеки України».
Новелою указу на відміну від попереднього, є визначення стратегічних,
урядових та кризових комунікацій і поняття стратегічного наративу. Але, на
наше переконання, в першу чергу доцільним було б визначити поняття
інформаційної безпеки України, яка є предметом регулювання даного указу. 
Метою Доктрини встановлюється уточнення засад формування та
реалізації державної інформаційної політики (цікавим є питання, де вони
були викладені), насамперед щодо протидії руйнівному інформаційному
впливу Російської Федерації в умовах розв’язаної нею гібридної війни.
Документом визначаються національні інтереси України в інформаційній
сфері.
Актуальні загрози національним інтересам та національній безпеці
України в інформаційній сфері класифіковані стосовно:
1) забезпечення інформаційної безпеки;
2) забезпечення захисту і розвитку інформаційного простору України,
а також конституційного права громадян на інформацію;
3) відкритості та прозорості держави перед громадянами;
4) формування позитивного міжнародного іміджу України.
Водночас, даний перелік надто проблематично назвати класифікацією,
адже остання провадиться за конкретними ознаками, які в переліку відсутні.
Таким же чином, на превеликий жаль, викладена й структура пріоритетів
державної політики в інформаційній сфері.
Уперше в указах такого характеру зустрічаємо підрозділ «Механізм
реалізації Доктрини». Його структура та зміст викликає величезні запитання
до законотворця, адже абсолютно незрозуміло, яким чином задекларовані
327
завдання Міністерства інформаційної політики України, Міністерства
закордонних справ України, Міністерств оборони України, Міністерство
культури України, Державного агентства України з питань кіно,
Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення,
Державного комітету телебачення і радіомовлення України, Служби безпеки
України, розвідувальних органів України у процесі здійснення
розвідувальної діяльності мають сприяти реалізації та захисту національних
інтересів України, Державної служби спеціального зв’язку та захисту
інформації України та Національного інституту стратегічних досліджень
мають забезпечувати в межах своїх компетенцій формування і реалізацію
державної політики у сфері реалізації державної політики у сфері
інформаційної безпеки України. Усе це, скоріше, схоже на гасла, а не на
державну політику в сфері забезпечення інформаційної безпеки України.
Закон України «Про національну безпеку України» від 21 червня 2018
року визначає основи та принципи національної безпеки і оборони, цілі та
основні засади державної політики, що гарантуватимуть суспільству і
кожному громадянину захист від загроз. Як вказується, цим Законом
… запроваджується всеосяжний підхід до планування у сферах національної
безпеки і оборони.
При тому статею 1 закону поняття «Стратегія інформаційної безпеки»
не визначається, хоча інші стратегії — національної, воєнної, кібербезпеки,
громадської безпеки та цивільного захисту, розвитку оборонно-промислового
комплексу як документи довгострокового планування хоч якось змістовно
визначені. Щоправда, в розділі «Державна політика у сферах національної
безпеки і оборони» відзначається, що вона спрямовується на забезпечення
воєнної, зовнішньополітичної, державної, економічної, інформаційної,
екологічної безпеки, кібербезпеки України тощо.
Також у законі зазначається, що загрози національній безпеці України
та відповідні пріоритети державної політики у сферах національної безпеки і
оборони визначаються в Стратегії національної безпеки України, Стратегії
328
воєнної безпеки України, Стратегії кібербезпеки України, інших
документах з питань національної безпеки і оборони, які схвалюються Радою
національної безпеки і оборони України й затверджуються указами
Президента України. Очевидним тут є доцільність визначення назв «інших
документів».
Розділом IV «Сектор безпеки і оборони», визначено, що Президент
України видає укази і розпорядження з питань національної безпеки і
оборони, які є обов’язковими до виконання на території України, зокрема,
указами Президента України затверджуються Стратегія національної безпеки
України, Стратегія воєнної безпеки України, інші стратегії, доктрини,
концепції, якими визначаються актуальні загрози національній безпеці,
основні напрями і завдання державної політики у сферах національної
безпеки і оборони, розвитку сектору безпеки і оборони. Тобто і на
законодавчому рівні знову визначається ієрархія стратегічних документів: (1)
стратегії, (2) доктрини, (3) концепції, що не відповідає теоретичним
положенням.
Окремо визначається, що Служба безпеки України здійснює
контррозвідувальний захист державного суверенітету, конституційного ладу
і територіальної цілісності, оборонного і науково-технічного потенціалу,
кібербезпеки, економічної та інформаційної безпеки держави, об’єктів
критичної інфраструктури і охорону державної таємниці.
Законом визначено, що планування у сферах національної безпеки і
оборони поділяється на довгострокове (понад п’ять
років), середньострокове (до п’яти років) та короткострокове (до трьох
років). Документами довгострокового планування є: Стратегія національної
безпеки України, Стратегія воєнної безпеки України, Стратегія громадської
безпеки та цивільного захисту України, Стратегія розвитку оборонно-
промислового комплексу України, Стратегія кібербезпеки України,
Національна розвідувальна програма. Однак при цьому не визначається
самостійною стратегія інформаційної безпеки.
329
 Стаття 26. Стратегії національної безпеки України визначає, що вона є
основою для підготовки всіх інших документів щодо планування у сферах
національної безпеки і оборони. Статтею 33 закону передбачено, що
Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади розробляють
державні цільові програми та інші програми на основі галузевих стратегій
реалізації державної політики у сферах національної безпеки і оборони у
встановленому законом порядку. Однак, як уже зазначалося, Міністерство
інформаційної політики до свого завдання віднеслося неадекватно.
Під інформаційною захищеністю також слід мати на увазі, як мінімум,
наявність трьох її складових –– загальну доступність, єдність і секретні
відомості. Інформаційна безпека, за визначенням вітчизняного науковця
Б. Кормича, виступає як захищеність встановлених законом правил, за якими
відбуваються інформаційні процеси в державі, що забезпечують гарантовані
Конституцією умови існування і розвитку людини, всього суспільства та
держави [132, с. 92].
«Інформаційна безпека України, –– зауважають І. Громико, та
Т. Саханчук , –– це захищеність державних інтересів, за якої забезпечується
запобігання, виявлення і нейтралізація внутрішніх та зовнішніх
інформаційних загроз, збереження інформаційного суверенітету держави і
безпечний розвиток міжнародного інформаційного співробітництва» [60, с.
134].
На практиці даними й інформативними системами в повному
розумінні «просякнута» вся царина політики, і їх вплив на неї постійно
збільшується. Так, останнім часом з'явилося і отримало активне поширення
явище фейкових новин (наприклад, справа Скрипалів), фейкових політиків
(Б. Джонсон в Великобританії) тощо.
Значної шкоди політичним суб'єктам може бути завдано завдяки
оприлюдненню інформації третім особам, яка може містити комерційну або
навіть державну таємницю. Серед основних процесів: систематизування
збору, зберігання, передачі та обробки податкової, біржової, фінансової
330
інформації. Найнебезпечнішими є копіювання, спотворення завдяки
випадковим або навмисним порушенням методики роботи з інформацією,
неправомірного доступу до неї.
Це також безпосередньо стосується виконавчої влади, яка
уповноважена поширювати і формувати інформацію про зовнішню
діяльності держави. Тому інформаційна безпека України як важлива складова
національної безпеки передбачає системну превентивну діяльність органів
державної влади по наданню гарантій інформаційної безпеки особі,
соціальним групам та суспільству в цілому і спрямована на досягнення
достатнього для розвитку державності та соціального прогресу рівня
духовного та інтелектуального потенціалу країни.
Отже, зрозуміло, що в цілому законодавчі заходи в царині
інформаційної захищеності орієнтовані на формування в державі
законодавчої основи, яка впорядковує і регламентує дії суб'єктів взаємин.
Однак сьогодні активні користувачі за рахунок створення й просування
соціальних мереж, все більш інтенсивно спілкуються між собою,
намагаючись обійти стороною державний контроль і державну участь. З
іншого боку, інформаційні технології формуються настільки швидко, що
з'являються нові аспекти взаємин як у державних, так і поза державних
сферах.
У багатьох сучасних державах вже відбулися в повному обсязі зміни,
пов'язані з інформаційними технологіями, відбувся стрімкий зліт у
виробництві, накопиченны, обробці, передачі інформації. Але в дійсності це
означає, що інформаційне поле й діяльність ЗМІ все частіше
використовується для реалізації політичних, економічних та інших цілей.
Певна концепція міжнародної інформаційної безпеки сформувалася в
рамках ООН. Ще із 1998 року Генеральна Асамблея прийняла ряд резолюцій,
озаглавлених «Досягнення у сфері інформатизації та телекомунікацій в
контексті міжнародної безпеки», наприклад від 3 грудня 2004 р № A / RES /
59 / 61, від 8 грудня 2005 р. № A / RES / 60 / 45. [286, с. 106]. Основна ідея
331
цих резолюцій: значний прогрес, досягнутий в розробці та впровадженні
новітніх інформаційних технологій і засобів телекомунікації, спричинив не
тільки позитивні, але і негативні наслідки; позитивні наслідки очевидні, але
Генеральна Асамблея висловлює занепокоєння тим, що нові технології
потенційно можуть бути використані в цілях, несумісних з завданнями
забезпечення міжнародної стабільності і безпеки, можуть негативно впливати
на цілісність інфраструктури держав, порушуючи їх безпеку стосовно і до
громадянської, і до військової сфери.
У резолюціях відзначені ключові моменти, які стосуються
міжнародної інформаційної безпеки. В них міститься заклик до держав
сприяти розгляду на багатосторонньому рівні існуючих та потенційних
загроз у сфері інформаційної безпеки, а також можливих заходів по
обмеженню загроз, що виникають у цій сфері, виходячи з необхідності
зберегти вільний потік інформації. В рамках ООН створено інституційний
механізм співробітництва з питань формування та реалізації глобальної
концепції міжнародної інформаційної безпеки.
В ідеалі медіапростір, який формується ЗМІ має відображати існуючу
соціальну реальність, тобто в ньому правдиво повинні бути відображені всі
процеси, що відбуваються в суспільстві. Однак подібного не спостерігається.
В умовах демократичних режимів, ЗМІ є одним з головних засобів ведення
політичної діяльності, особливо в електоральний період. В умовах
авторитарних або тоталітарних режимів –– діяльність ЗМІ жорстко
регламентована, а самі вони включені в пропагандистську систему
відповідного режиму.
Якщо ми говоримо про традиційні ЗМІ, то відібрана інформація й її
інтерпретації є відображенням ідей і дій, перш за все правлячої еліти, так як
засоби масової інформації в даний час, слід вважати економічними
проектами, чиє фінансове благополуччя й, відповідно, існування залежить від
держави або представників еліти.

332
 Наприклад, українські олігархи створюють або купують готові засоби
масової інформації, зокрема окремі телевізійні компанії. Часто такі ЗМІ
активно працюють під час виборчих перегонів. Відомий олігарх
І. Коломойський окрім нафтового бізнесу («Укрнафта», «Укртатнафта»),
авіаперевезення, автозаправні станції, феросплавний бізнес та інше, також є
співвласником медіахолдингу Central European Media Enterprises Ltd («1+1»,
166 «2+2», «ТЕТ», «Плюс-Плюс», «Бігуді», «УНІАН-ТВ» і 1+1 International).
Віктор Пінчук володіє одним із найбільших медіахолдингів в Україні
– Star Light Media (СТБ, ICTV, «Новий канал», М1, М2, QTV, газета
«Факти») та радіогрупою «Тавр Медіа»: «Русское Радио Україна», «Хіт FM»,
Kiss FM, Radio Rocks, «Мелодія» і «Релакс» [134, с. 166-167]. Провідні засоби
масової інформації давно стали, принаймні в Україні, як економічним так і
політичним актором.
Але саме засоби масової інформації формують масову культуру а,
отже, впливають на культурний простір. Водночас однією із важливих
характеристик сучасного медіа простору є його нерепрезентативність.
Цілком очевидно, що медіапростір минулого століття і нинішнього
розрізняються ще і структурно. Якщо в середині 20-го століття можна було
виділити три простори ЗМІ: телепростір, радіопростір і друкований простір,
то в сьогодні дуже велика частка належить інтернет-простіру. При цьому він
постійно розширюється, поглинає інші традиційні види простору. Основною
відмінністю інтернету від традиційних засобів масової інформації стала його
інтерактивність, апогеєм якої стала блогосфера.
Проблематика управління Інтернетом та інформаційної безпеки країн
давно є основоположною темою різних дискусій і суперечок не тільки в
галузі технічних наук, але й в юриспруденції, політології, тощо. Так, в
правовій доктрині з'явилися раніше невідомі поняття, такі як «інформаційний
тероризм» (кібертероризм), «інформаційна злочинність» (кіберзлочинність),
«інформаційна зброя». Ці нові поняття поки не знайшли договірного
закріплення (за винятком комп'ютерних злочинів). Однак всі ці явища
333
безперечно слід віднести до дестабілізуючих чинників системи міжнародних
відносин в цілому.
Наприклад, ще у грудні 2003 року проходив перший женевський етап
Всесвітньої зустрічі на вищому рівні з питань інформаційного суспільства, на
якому була прийнята Декларація принципів «Побудова інформаційного
суспільства –– глобальне завдання в новому тисячолітті». Цей документ має
безсумнівною важливістю, оскільки в ньому наголошується на тому, що
Інтернет –– громадський ресурс світового рівня. Крім того, контроль за його
використанням має стати основним питанням в інформаційному суспільстві.
Також, у зазначеній Декларації наголошується на важливості
здійснення даного контролю прозоро, демократично при повному участю
всіх державних органів управління, громадянського суспільства і
міжнародних організацій. Це керівництво має надавати забезпечення
об'єктивного розподілу ресурсів, сприяти доступу для всіх, гарантувати
стабільне і захищене функціонування Інтернет з урахуванням
багатомовності. Також в документі було зазначено, що в управлінні
використанням Інтернетом повинні брати участь всі зацікавлені боку і
відповідні міжурядові і міжнародні організації [64].
Однак, на думку російського науковця В. Терещука, над основними
ресурсами Мережі Інтернет здійснює Уряд США, що може бути своєрідною
загрозою національній безпеці, а повна або часткова відмова від
використання даної інфраструктури в XXI столітті фактично неможливий. Це
він пояснює тим, що тим самим інформаційна політика США може чинити
сильний тиск на інтереси світової спільноти в цілому і конкретно на окремі
держави [288, c. 9]. Крім того, це означає, що США має цілком впливовий
потенціал, який дозволяє встановлювати свої власні правила, тобто
домінувати в глобальних масштабах.
Особливу занепокоєність викликають масштабами поширення
інформаційної зброї. Її можна охарактеризувати як засіб впливу на масову й

334
індивідуальну свідомість, що здатний зашкодити, спотворити, знищити або
приховати інформацію.
Згідно деяких даних, розробку інформаційної зброї ведуть 120 держав,
тоді як ядерної –– 20 [286, с. 107]. Особливість інформаційної зброї полягає в
тому, що вона може бути використана не тільки у військовій сфері, а й як
засіб здійснення комп'ютерних злочинів, хакерської атаки, що завдає
майнової шкоди. Наприклад, вона широко застосовувалась в палестино-
ізраїльському конфлікті. Ізраїльські хакери проникали на арабські релігійні
сайти, зламували їх захист і робили відсилання при наборі релігійного сайту
на порносайти [286, с. 107].
За даними лабораторії PandaLabs, тільки за перші 10 місяців 2010 р.
кількість створених і ще не поширених загроз склала одну третю всіх вже
існуючих. Із січня по листопад 2010 р. хакерами було створено 20 млн. нових
зразків. Постійно змінюється «якість» вірусів і спрямованість їх атак. У
червні 2010 р. в декількох промислових атомних систем Ірану, які керують
автоматизованим виробництвом і процесом, з'явився зовсім новий вірус
Stuxnet –– перший, з відомих вірусів, що вміє приховувати види присутності
в системі. На думку багатьох фахівців він відкрив нову еру в промисловому
шпигунстві. Військові назвали його першою цифровою зброєю за його
здатність виводити із ладу промислове обладнання [52].
2010 р. став також новелою в застосування інтернет зброї в якості
інструменту дипломатичного шантажу. На сайті WikiLeaks були опубліковані
більш 251000 дипломатичних листів і телеграм, які американські посольства
по всьому світу відправляли до Вашингтона (в тому числі 15652 документа із
грифом «таємно»). Як повідомлялося, в розпорядженні WikiLeaks
знаходилося близько 3 млн. різноманітних документів, що стосуються
діяльності американських посольств у різних країнах світу. У цих листах
повідомлено про справжні мотиви дій лідерів країн, даються характеристики
їх особистості, повідомляється про скоєні злочини, інформацію економічного

335
характеру тощо. Однак і досі немає відповіді на питання кому це було
вигідно [Д 37].
У травні 2017 р. серія кібератак з використанням WannaCry
ransomware –– особливого типу комп'ютерного вірусу, який шифрує дані
користувача і звільняє його при викупі, торкнулася сотні тисяч комп'ютерів
по всьому світу. Загальна вартість атак тільки WannaCry, в яких США,
Велика Британія та інші звинувачували уряд Північної Кореї, оцінювалась в
більш ніж 1 млрд доларів [338].
Незабаром після WannaCry пішла руйнівна атака за допомогою
wipermalware (типу кібератаки, яка повністю знищує комп'ютери, знищуючи
записи з цільових систем без збору викупу), відомих як NotPetya / Petya. Ця
великомасштабна атака торкнулася багатьох організації по всьому світу.
Наприклад, датській судноплавній і логістичній компанії Maersk ця атака,
згідно з фінансовим звітом за другий квартал 2017 р. коштувала до 300
мільйонів доларів упущеної вигоди [349].
Аналіз медіа-простору буде неповним без застосування терміна, який
ввів американській медіазнавець Д. Рашкофф –– «медіавіруси». Цей термін
особливо цікавий із точки зору проблеми інформаційної безпеки. Початок
цієї термінології можна знайти ще в роботах американського політолога і
теоретика комунікацій Г. Лассуела, зокрема в його теорії «магічної кулі» і
впливу засобів масової інформації на аудиторію [308, с. 205].
Характеризуючи сьогоднішій медіапростір, Д. Рашкофф знаходить в ньому
приховані інформаційні вставки, спрямовані на зміну світогляду. «Послання»
наших медіа подаються нам в упаковці, подібно, троянському коню. Вони ...
опинившись всередині, починають вести себе зовсім по-іншому, як ми
очікували. Це медіавіруси » [249, с. 12].
В умовах високого рівня інформатизації суспільства поширення цього
вірусу може набувати лавиноподібного характеру. При цьому швидкість
обробки інформації настільки потужна, що перестає бути критичною й
дозволяє маніпулювати аудиторією. Наприклад, як зазначає російський
336
науковець Д. Глухарев, –– вбивство футбольного фаната можна подати так,
що дане повідомлення буде містити приховане націоналістичне послання.
Потім це повідомлення буде підхоплено соціальними мережами і
блогосферою, обросте коментарями, в яких приховане послання буде
розцінене в якості власних висновків конкретного індивіда [45].
Викликаючи сильний емоційний стан у великої аудиторії, цілком
ймовірно перетворити її на натовп, яким можна опосередковано керувати по
інтернету і вивести емоційно заряджених людей на вулицю. Подібний
механізм застосовувався в період так званих «кольорових революцій».
Цілком існує ймовірність, що він здатний широко застосовуватися сьогодні й
різними екстремістськими організаціями.
З розвитком електронних засобів масової інформації, медіавіруси
мережі інтернету стають значно небезпечнішими у зв'язку з глобальністю
мережі і анонімністю їх розповсюдження. При цьому боротися з ними поки
що неможливо. Ймовірно, чисто гіпотетично, спосіб подібної боротьби міг
би бути аналогічним карантину, який ми застосовуємо сьогодні для боротьби
із Covid-19, тобто, ізоляція суспільства від засобів масової інформації як
таких. Однак, зрозуміло, що даний метод є надзвичайним і надмірним, не
говорячи вже про те, що він фактично є неможливим.
Особливу небезпеку сьогодні являє нове явище в особі своєрідних
«інформаційних розвідників», так званих «пранкерів». Пранк (англ. Prank call
–– від англ. «рrank» –– «проказа, витівка, пустощі, розіграш, жарт») ––
телефонне хуліганство, телефонний розіграш. Пранкери здійснюють
телефонні дзвінки (зазвичай анонімні) своїм жертвам і шляхом провокацій і
кепкування змушують жертву реагувати у відповідь.
Так, здавалося б жартівливе «пранк-розслідування» в різний час
сприяло отриманню певної політичної інформації від першої особи ––
президента України П. Порошенка, сенатора США Дж. Маккейна, генсека
НАТО Й. Столтенберга. Скандальному російському пранкеру В. Кузнецову
особливу популярність принесли телефонні розіграші Олександра
337
Лукашенка, Михайла Саакашвілі, Валерії Новодворської, Віталія Кличка,
Наталії Поклонської, а також десятків інших знаменитостей зі світу шоу-
бізнесу, спорту та політики. Так, запис телефонного розіграшу із
Олександром Лукашенком зібрав понад 300 000 переглядів на сервісі Youtube
[277].
У лютому 2016 року жертвою пранків став президент Туреччини
Реджеп Тайіп Ердоган, якому пранкери (так звані «Вован» і «Лексус»)
представилися як Петро Порошенко та Арсеній Яценюк [6].
Восени 2014 року через довгий ланцюжок пранків, в тому числі з
представниками посольства США в Києві і Михайлом Саакашвілі, відбулося
спілкування з американським генералом Макнілі від імені міністра
внутрішніх справ України. Генерал розкрив інформацію про постачання
військової допомоги США Україні [238].
Останній час українських політиків тероризує дехто на ім’я Джокер.
Жертвами його «розіграшів» стають депутати з фракції «Слуга народу». Під
його приціл потрапили Богдан Яременко, Михайло Радуцький та Микола
Тищенко. У листуванні із Михайлом Радуцьким пранкер, наприклад,
обговорював виплати зарплат у конвертах для народних обранців. Цікаво, що
сам Радуцький підтвердив факт такого листування [149].
З огляду на таке явище, цікавим і корисним видається досвід
забезпечення інформаційної безпеки в зарубіжних країнах. У Німеччині
створене федеральне управління з інформаційної безпеки (BSI), засноване на
багаторічному досвіді федеральної розвідувальної служби Німеччини. Для
посилення діяльності в частині інформаційної безпеки в 2011-му році був
створений національний центр кібербезпеки (NCAZ).
Інформаційна безпека як комплексна програма реалізується в США, в
першу чергу, агентством національної безпеки і розвідувальним
співтовариством США (17 окремих урядових установ). Відповідно до
доктрини національної безпеки в США в 2013-му році введений в дію
перший в світі датацентр, що дозволяє обробляти всі види комунікації.
338
 Орієнтація на тотальне світове домінування простежується через
позицію аналітиків «Вашингтон Пост» прo те, що інформаційний розвиток
призвів до того, що тактика стримування є набагато більш проблематичною,
ніж в «холодну війну», через те, що вони назвали «проблемою атрибуції».
Якщо в ядерній війні було б легко з'ясувати, хто запустив ядерну зброю і
прийняти відповідні заходи, то сфері інформації –– це зовсім непросто.
Причин тому декілька: на сьогоднішній день дуже мало показових
прикладів, переважний масив інформації засекречений і знаходиться поза
простору публічної політики. Не було жодної війни в «епоху Інтернету» між
першокласними арміями, більшість організацій не усвідомлюють справжній
стан своєї власної інформаційної безпеки. Тому часто складно відповісти на
питання, чи дійсно інформаційні атаки несуть серйозну загрозу національній
безпеці [330, р. 12].
Зловмисники часто ховаються за технічними засобами. І навіть коли
криміналістичні методи можуть бути використані для відстеження нападу
(наприклад, на IP-адресу в Китаї), часто неможливо визначити, чи працювали
хакери, наприклад, на китайський уряд або збройні сили, або працювали на їх
власний аккаунт. Якщо не відомо, хто атакував комп'ютерну систему, то
неможливо завдати у відповідь удар, навіть якщо є достатньо чітке уявлення
про те, ким був зловмисник. Довести це складно, а інші держави можуть не
повірити у необґрунтовані претензії і засудити вас як агресора.
У Великобританії в систему інформаційної безпеки включено групу
підрозділів, в тому числі, національний центр кібербезпеки. Центр
впровадження сучасних технологій стратегічних комунікацій НАТО був
заснований також в Латвії в 2014-му році.
Безумовно, що національна безпека повинна мати ефективні заходи
проти інформаційно психологічного впливу іноземних служб, а також
організацій, що здійснюють розвідку державних органів, наукових
організацій і підприємств оборонно-промислового комплексу тощо.
Особливо актуальність цього було підкреслено після прийняттям
339
Європейським Парламентом резолюції із стратегічної комунікації
Європейського Союзу з метою протидії пропаганді з боку третіх осіб
20162030 (INI)». Конкретно ця резолюція формулює стратегії і методи
боротьби з пропагандою Росії проти Європейського союзу.
Розуміння Європейським парламентом інформаційної війни виходить
з історичного протистояння часів «холодної війни», яка отримала сьогодні
форму так званою «гібридної війни». Основними цілями діяльності
російських засобів масової інформації та інформаційно-комунікаційних
технологій в країнах європейського Союзу в резолюції названі «підрив
узгодженості зовнішньої політики ЄС», «загроза суверенітету держав членів
ЄС», «інвестування кремлем в дезінформацію і пропаганду в псевдо-новинні
агентства і мультимедіа послуги», «наявність наміру підтримувати
політичний екстремізм», «широка підривна діяльність з ослаблення співпраці
ЄС» [41].
Безумовно, що характер роботи засобів масової інформації і
комунікації залежить від влади, політичної системи держави та форми її
правління. Ці та інші фактори так чи інакше впливають на якість інформації,
її достовірність та неупередженість. Наприклад, після зміни влади в Україні в
2014 році в новій військовій доктрині України у вересні 2015 року Російська
Федерація була оголошена її військовим супротивником. В результаті у ЗМІ
активно підтримувалася позиція неприязного і ворожого ставлення до Росії.
За результатами опитування в Україні на той період, понад 83% жителів
західних регіонів ставляться до Росії негативно, а на сході країни негативні
почуття до РФ відчувають 45%.
Цікаво, що ставлення українців до Росії за рік істотно покращилося —
з 48% до 54%. У вересні 2019 року добре та дуже добре ставилося до Росії
54% українців, погано або дуже погано — 35%, 12% не визначилися. Також
уперше з 2008 року, коли почали моніторинг, кількість тих, хто добре
ставиться в Росії до України більша, ніж в Україні до Росії – 56%. Про це
свідчить спільне опитування Київського міжнародного інституту соціології і
340
російської недержавної дослідницької організації «Левада-Центр» [131].
Зазначається, що одна з можливих гіпотез покращення ставлення українців
до росіян — передвиборча кампанія і активізація роботи проросійських
політичних сил і телевізійних каналів. Інша можлива причина — надія на
покращення стосунків і встановлення миру. 
Щодо покращення ставлення росіян до України, за думкою експертки
Левада-Центру Карини Піпії, суттєву роль тут зіграв фактор перемоги
Зеленського і надії росіян на те, що це приведе до покращення стосунків.
«Мені здається, що тут також можливі прямі вказівки керівництва Росії щодо
інформаційної політики ЗМІ. Наприклад, Путін заявляв, що ЗМІ не повинні
давати негативну інформацію щодо України», — зазначила вона [131].
Так само і в США ЗМІ значно вплинули на думку людей про Росію. У
2014 році, за результатами опитування, проведеного BBC про вплив Росії на
становище в світі, 64% людей вибрали варіант «негативно». У зв'язку з цим в
Доктрині інформаційної безпеки Російської Федерації в главі III «Основні
інформаційні загрози і стан інформаційної безпеки» йдеться про те, що в
зарубіжних ЗМІ збільшується обсяг матеріалів, що містять упереджену
оцінку державної політики Російської Федерації, а російські засоби масової
інформації часто піддаються за кордоном відвертої дискримінації.
З інформацією тісно пов’язані мовно-політичні комунікації, які, на
думку вітчизняною дослідниці С. Савойської, –– на сучасному етапі є надто
політизованими [258, с. 40].
У центрі уваги вчених перебувають питання теорії масової
комунікації та захисту національних мас-медіа, взаємовідносин влади і ЗМІ,
розвитку і поширення функціонування української мови в усіх сферах
суспільного життя держави, зокрема в галузі інформатизації. Динаміка
висвітлення цих проблем в інформаційному просторі у цілому є негативною,
що було пов’язано з відсутністю будь-якої конструктивної роботи з боку
влади відносно процесів комунікації.

341
 Однією з головних мішеней інформаційно-психологічного впливу на
свідомість людини є вплив на мовне середовище, що тягне за собою
переідентіфікацію (стирання індивідуальності, історичних культурних
цінностей, національної ідентичності тощо). Коли цим процесом керує
інформаційно агресор, це призводить до тривалих змін стану інформаційного
середовища і свідомості, що відповідає вимогам противника. Тому активний
захист мовного середовища є найважливішим аспектам національної безпеки
України. Тут дуже вірною є формула: скажіть яка мова використовується ––
й стане зрозумілим, який світ будує і культивувує конкретна людина.
Мовно-комунікаційний простір України, –– зауважує С. Савойська, ––
роз’єднаний за мовно-політичною ознакою. Оскільки мова ЗМІ визначається
засновниками, які виходять з власних уподобань, це призводить до
подальшої русифікації інформаційного простору Української держави. Мовні
комунікації в Україні значною мірою належать російським мас-медіа, а їх
продукція є значно дешевшою за українську. У результаті, україномовна
продукція формує не комунікативну, а посттоталітарну перспективу, яка
концентрується навколо мовнополітичного контролю влади [258, с. 44].
Крім того, сьогодні, на жаль, судячи із «злодійського сленгу» досить
значної частини української молоді і не тільки молоді, ми знаходимося вже
не в цивілізованій країні а у величезній зоні. «Тусняк», «крутизна»,
«мочити», «забити стрілку», «ломка», «відтягнутися» тощо –– це список
також величезний, як і збиток, який спричиняється українській мові, а, отже,
національній самобутності індивіда.
Внаслідок дії ринкових механізмів і певних заходів щодо модернізації
мовної сфери частка україномовної інформаційної продукції, –– як запевняє
А. Корж, –– за роки незалежності відчутно зменшилася, а сфера
інформаційної політики ґрунтується в основному на принципах лібералізму
[130].
Особливістю ЗМІ є те, що вони виступають, з одного боку, як
інструмент влади, з іншого –– як орган громадянського суспільства. Ця
342
двоїстість функцій є і слабким, і одночасно сильним місцем у їх практичній
діяльності. Вони успішно маніпулюють владними структурами та окремими
політиками, інтенсивно впливають на економічні процеси, керують масовою
свідомістю, провокують військові зіткнення і активно беруть участь в них на
тій чи іншій стороні (часто не в національногосударственних інтересах
власних країн), ними користуються правоохоронні органи, спецслужби і
одночасно кримінальні структури, вони вирішальним чином впливають на
процес культурного розвитку, культурного обміну.
Щоб надати російській мові в Україні привілейованого статусу,
окремі соціологічні служби, а також ЗМІ вдаються до маніпуляцій і
намагаються довести, що в Україні за кількістю переважають росіяни. У
зв’язку з цим, провладні ЗМІ надають пріоритет російськомовним фільмам і
намагаються запевнити, що не лише українці, а й росіяни в Україні є
автохтонним народом, а Україна є «двокультурною» нацією, яка розділена за
мовно-політичною ознакою, тому не може думати ні українською, ні
російською мовою [258, с. 42].
Так, голова Національної спілки журналістів України Сергій
Томіленко зазначив: «Поки що нам політики нав’язали демонстрацію любові
до української мови, не думаючи про практичний аспект, бо навіть квоти на
телебаченні не запроваджувалися одномоментно і за один день» [48]. Також
він зазначив, що зараз катастрофічно скорочується випуск щоденних газет.
Якщо раніше були видання, які виходили шість разів на тиждень, тепер таких
немає. «Газета «Сегодня» видається уже не шість разів на тиждень, а чотири
через скорочення випуску. Також це стосується газети «Вести», «Україна
Молода», «Сільські вісті». Звісно, що у світі переходять на електронні ЗМІ,
але головна характеристика українського ринку та, що його добиває
національний оператор «Укрпошта», який є основним джерелом у селах та
районі доступу до газети», – наголосив голова НСЖУ [48].
Наслідком такої мовної політики є висока вартість україномовної
книги, яка майже зникла з прилавків магазинів. До цього варто додати
343
оподаткування і високу вартість оренди, що призвело до масового закриття
книгарень. Брак україномовної книги «компенсувала» російськомовна книга,
яка у великій кількості завозиться з Росії, що не сприяє поширенню
функціонування української мови. Ефір також заповнюють російськомовні
передачі, немає перекладів найпопулярніших мультиплікаційних і художніх
фільмів, а значна частина українського інформаційного простору наразі є
власністю проросійських олігархів, які зберігають панівні позиції у ЗМІ [258,
с. 43].
Підсумовуючи проведене дослідження у даному підрозділі, варто
зазначити, що в умовах становлення стратегії національної безпеки України,
в якості «дорожньої карти» реформування сектору загальної безпеки
важливою її складовою виступає інформаційна безпека держави, яка
виступає станом захищеності національних інтересів в інформаційній сфері.
Сучасний етап розвитку суспільства характерний зростаючою роллю
інформаційної сфери, що представляє собою сукупність інформації,
інформаційної інфраструктури, суб'єктів, які здійснюють збір, формування,
розповсюдження і використання інформації, а також системи регулювання
виникаючих при цьому суспільних відносин.
Викладене вище слугує підставою для вкрай простого, але важливого
висновку: в Україні на сьогодні поки відсутні ознаки системної політики
інформаційної безпеки України, хоча теоретико-прикладних та науково-
обґрунтованих теорій її забезпечення існує чимало. Влада на свій розсуд
приймає правові положення без їх теоретичного обґрунтування, що й
призводить до появи еклектичних нормативно-правових актів.
З іншого боку, окрім всіляких проблем, пов'язаних із засобами масової
інформації, слід зазначити і їх позитивний плив. Це грандіозні можливості
для згуртування людей заради певної мети. Це свого роду та ж пропаганда,
тільки спрямована найчастіше на інтереси самого соціуму, а не влади.
Нерідко за допомогою телебачення, радіо та Інтернету ми дізнаємося про
акції на підтримку хворих дітей, різноманітні можливості взяти участь в
344
політичному житті країни, проведенні мітингів тощо. Але варто підкреслти,
що з величезними можливостями ЗМІ з'являються і досить серйозні
проблеми інформаційної безпеки. А значить повинна бути проведена велика
робота доопрацювання законів, пов'язаних з інформацією, яка публікується
на огляд величезних аудиторій.
Як видається, основні акценти державної інформаційної політики
повинні базуватись на забезпеченні права на достовірну, повну та своєчасну
інформацію, свободу слова та інформаційну діяльність, недопущення
втручання в зміст та внутрішню організацію інформаційних процесів, крім
випадків, визначених законодавством відповідно до Конституції України;
збереженні та вдосконаленні вітчизняного національного інформаційного
продукту та технологій, забезпеченні інформаційної та національно-
культурної ідентифікації України у світовому інформаційному просторі;
гарантуванні державної підтримки та розвитку ресурсів науково-технічної
продукції та інформаційних технологій.

4.4.Стратегії протистояння інформаційній експансії

Проблеми, пов’язані з осмисленням явища «інформаційної війни» та

необхідністю протистояння їй досліджували такі західні вчені як Г. Екклз,
Г. Самерз, М. Лібікі, Р. Шафранськи та ін. Серед українських дослідників
слід відзначити праці таких вчених, як О. Дубас, В. Недбай, М. Рижков, Г.
Почепцов, М. Требін, Р. Павленко, О. Соснін, В. Хорошко, В. Смолянюк, В.
Балабін, Н. Гнасевич, О. Рудакевич та ін. У працях зазначених вчених
з’ясовано багато проблем, пов’язаних із застосуванням засобів ведення
інформаційних воєн. Разом з тим, зазначається, що у зв’язку з мінливим
характером об’єкта дослідження, інформаційна війна потребує постійної
уваги, насамперед задля вироблення адекватних засобів убезпечення від її
деструктивного впливу. Зважаючи на це, гостро необхідним постає розгляд

345
визначальних напрямів формування стратегії протистояння інформаційній
війні.
Для більш глибокого розуміння сутності поняття «інформаційна війна»
розглянемо визначення термінів «інформація» та «інформаційна війна». У
Законі України «Про інформацію» (1992) дається таке визначення першого з
вищеназваних термінів: «інформація – будь-які відомості та/або дані, які
можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в
електронному вигляді». Інформаційна війна визначається в науковій
літературі як комплекс заходів інформаційного забезпечення, інформаційної
протидії та інформаційного захисту, які здійснюються за єдиним задумом і
планом з метою отримання інформаційної переваги над супротивником.
Застосування потенціалу інформаційних воєн, як правило, означає
«протиборство між державами в інформаційному просторі» [252, с. 298].
Поширення інформаційних воєн пояснюється можливістю забезпечення
досягнення політичних цілей завдяки проведенню глобальних (стратегічних)
політико-психологічних операцій з метою формування відповідної вигідної
суб’єкту системи поглядів шляхом обробки населення країни (території)
впливу та інших країн. Зазначене передбачає не лише здійснення певних дій
по відношенню до сторони протистояння, а й, значною мірою, комплекс
заходів, спрямований на убезпечення від негативного інформаційного
впливу.
У більшості підходів до інформаційної війни зазвичай чітко визначена
її складова, пов’язана з обороною. Поняття її початку і закінчення
застосовується лише для окремих операцій, лінія фронту не визначена, а
наступ описується окремими моделями. Успіх проведених інформаційних
операцій не має прямого зв’язку зі співвідношенням військових потенціалів
сторін. Забезпечення інформаційної безпеки у сфері державного та
муніципального управління ґрунтується на детальному аналізі їх структури
та змісту, а також інформаційних процесів і особливостей їх використання за
допомогою відповідних технологій. При цьому визначальними чинниками у
346
процесі розробки засобів інформаційної зброї стають індивідуальні
особливості людини та соціуму. Для того щоб змоделювати поведінку
людини (суспільства, окремої соціальної групи чи страти), необхідно знати
саме ці особливості та переваги. Варто зазначити, що інформаційна боротьба
стає тим чинником, що впливає на саму війну, її початок, хід і результат. Це
підтверджується агресією Росії проти України. Виходячи з цього, розробка
концепції системи інформаційно-аналітичного забезпечення в умовах
міждержавного протистояння є актуальною проблемою для безпеки України.
Захист національного інформаційного простору передбачає насамперед
глибоке знання больових точок, до яких може застосовуватися агресивна
політика та її засоби. Наприклад, суспільних розколів по лінії
етнічності/раси, релігії/конфесії, мови, ідеологічних суперечностей
(традиціоналізм vs модернізм, консерватизм vs лібералізм і т. д.), специфіки
зовнішньополітичної орієнтації (позаблоковість та нейтральність,
багатовекторність та дружній нейтралітет, входження до певної
коаліції/союзу і т. д.). Тут важливо розуміти, які саме питання соціального,
політичного, економічного та культурно-духовного характеру можуть стати
плацдармом, який буде використаний супротивником.
Відповідно, слід мати на увазі, що інформаційна війна проявляться у
таких аспектах: 1) тенденційне викладення фактів, упереджене висвітлення
певної інформації, що стосується тих чи інших подій за допомогою
цілеспрямовано підібраних (зазвичай, вирваних із контексту) правдивих
даних; при цьому спеціально сформована інформація подається дозовано, з
урахуванням зростаючого напруження; 2) дезінформування «від зворотного»,
що відбувається шляхом надання правдивих відомостей спотвореному
вигляді чи в ситуації, коли вони сприймаються об'єктом як неправдиві.
Внаслідок ужиття подібних заходів виникає ситуація, коли об'єкт фактично
знає правдиву інформацію про наміри чи конкретні дії протилежної сторони,
але сприймає її неадекватно, не готовий протистояти негативному впливу; 3)
термінологічне «мінування», яке полягає у викривленні первинної,
347
правильної суті принципово важливих, базових термінів і тлумачень
загальносвітоглядного та оперативно-прикладного характеру (йдеться,
наприклад, про спотворення Росією, у зв’язку з анексією Криму та окупацією
частини Донбасу, принципів міжнародного права, пов’язаних із
застосуванням права вето, відшкодуванням заподіяної шкоди,
ідентифікацією військовополонених, застосуванням миротворчих сил ООН
та ін.); 4) «сіре» дезінформування, що передбачає використання синтезу
правдивої інформації з дезінформацією та «чорне» дезінформування, яке
передбачає використання переважно неправдивої інформації. Зазначені
аспекти дають змогу зрозуміти, що політичні технології досить часто
використовуються в сучасних реаліях у створенні інформаційно-політичного
протиборства та інформаційних атак в геополітичному масштабі. При
стратегічному веденні такої війни традиційні кордони розмиваються, лінія
фронту відсутня (або, принаймні, не обмежується лінією зіткнення в рамках
певної території, поширюючись на всю країну щодо якої застосовується
агресія).
Прикладом цілеспрямованого спотворення громадської думки є
інформаційне супроводження агресії Росії проти України, що включає:
дестабілізацію ситуації в державі чи її окремих регіонах; активізацію
кампанії проти політичного курсу правлячої еліти держави та окремих її
лідерів різними міжнародними установами; формування негативних суджень
про воєнно-політичне керівництво України і її Збройні Сили в цілому, та про
те, що хаотичні бойові дії призводять до невиправданих жертв серед сил
АТО; поширення поглядів про те, що українська армія на Сході України
деморалізована та неспроможна вести бойові дії, а також про недовіру
особового складу до керівництва; ініціювання антидемпінгових кампаній та
іншого роду скандальних судових процесів та ін. Тобто Росією в її
інформаційній війні проти України застосовується широкий спектр засобів,
які українські вчені В. В. Балабін, І. В. Замаруєва та І. В. Пампуха всебічно

348
охарактеризували ще до початку конфлікту, аналізуючи необхідні складові
воєнної безпеки держави [10, с. 30 – 33].
Зміна інформації з метою викривлення сприйняття реальності
противником в умовах інформаційної війни досягається різними
технологіями, включаючи комп’ютерні програми для редагування текстів,
графіків, відео- і аудіоінформації з метою надання їм необхідної форми, яка
буде представлена противнику. Поступ новітніх технологій дозволив
розширити існуючі методи боротьби за політичний простір. Зазначені
технології передбачають паралізування центрів управління
протиборствуючої сторони з метою входження в системи прийняття рішень.
Розвиток мережевих інформаційних структур та поява віртуального простору
змусили переглянути організацію та захист політичного простору в сучасній
геополітичній та інформаційній пропаганді. Театр ведення сучасної
інформаційної війни прослідковується від секретного кабінету до
домашнього комп’ютера, смартфона [153].
Спростування, заперечення і знищення інформації – невід'ємні складові
перешкоджання одержанню ворогом повної достовірної інформації. Щоб
захиститися від інформаційної війни, необхідно застосовувати такі ж
методики, які використовує противник: знати його комунікаційну
інфраструктуру, знищувати її; забезпечувати належний захист інформації;
попереджувати введення викривленої інформації в потоці правдивих фактів і
даних; протидіяти спростуванню, запереченню і знищенню власної
інформації («вкинутої» у простір в ході контрпропагандних заходів) та
вчасно і якісно реагувати на всі прояви війни. Для цього необхідно
насамперед мати національну концепцію інформаційної безпеки. В науковій
літературі й політичній практиці зазначена протидія отримала назву
«асиметричної стратегії», яка «в сучасних умовах означає постійний,
активний системний тиск на “вразливі місця” супротивника, здатність
організовувати свою діяльність і мислити відмінним від опонента чином
задля максимізації власних переваг і використання вразливих місць,
349
захоплення ініціативи чи забезпечення простору для маневрування» [55, с.
62].
Усі війни покликані змінити поведінку супротивника/опонента, але для
цього в них є різний інструментарій. Кожен тип війни спрямований на
власний тип простору. Звичайна війна – на фізичний, інформаційна – на
інформаційний, смислова – на когнітивний. Як засвідчує міжнародна
практика, насьогодні найчастіше використовується саме інформаційна війна,
і новини, які подаються в зумовленому її завданнями ракурсі, непросто
відфільтрувати. Звідси необхідно на науковому і практичному рівнях
виробити чіткі засоби протистояння пропаганді та технологіям, які сприяють
зміні (перш за все, спотворення) інформаційного поля та трансформації
ціннісних установок у суспільстві держави, що обороняється. Розвинені
країни саме на цьому останнім часом зосереджують свої зусилля. Так, у
Великій Британії проблемами інформаційної боротьби займається
департамент урядових комунікацій (The Government Communications Head-
quarters). Під інформаційною боротьбою у цій країні розуміється
цілеспрямована реалізація комплексу заходів щодо дезорганізації і
встановлення контролю над системою державного та воєнного управління
противника шляхом інформаційно-технічного й інформаційно-
психологічного впливу на його інформаційні ресурси, на суспільну та
індивідуальну свідомість. Питаннями проведення інформаційних операцій у
військовому відомстві займається група з координації військових
інформаційних операцій, яка підпорядкована міністрові оборони. У
Німеччині створений і активно функціонує Центр безпеки інформаційної
техніки (штат 500 співробітників, річний бюджет 50 млн євро). За
результатами його діяльності передбачається ведення наступальних і
оборонних операцій інформаційної війни для досягнення національних цілей.
Німецькі аналітики розглядають управління засобами масової інформації як
дієвий елемент інформаційної війни. Крім того, вони окремо розглядають
економічну інформаційну війну. Французькі експерти дотримуються
350
концепції інформаційної війни, що складається з двох головних компонентів
– військового та економічного (цивільного). Військова складова передбачає
обмежену роль інформаційних операцій, оскільки інформаційна війна
розглядається, головним чином, у контексті конфліктів малої інтенсивності
або у миротворчих операціях. При такому підході союзники не можуть бути
потенційними противниками. На думку американських політологів,
технологія ведення інформаційних воєн несе основну загрозу для об'єкта
впливу в тому, що країна-ціль може усвідомити цей вплив дуже пізно, а це
дає певний виграш тому, хто першим завдає удару. Звідси постає, що у ХХІ
столітті фахівці з ведення інформаційного протиборства повинні бути
зорієнтовані на створення фальшивої реальності. Бо, по суті, психологічні
операції спрямовані на зміну ворожої орієнтації в короткому й
довготривалому часових планах шляхом модифікування ворожого прийняття
рішень та впливу на дії суперника.
Сучасні економічні відносини все більше набувають форми обміну
знаннями, а не обміну товарами. За цих умов на чільне місце виступає доступ
до інформаційних ресурсів, знань, технологій. Серйозну роль починають
відігравати стратегічна розвідка, військові операції, дослідження і розробка
нової інформаційної зброї. У розвинутих країнах здійснюється створення
засобів інформаційного протиборства з можливим противником як в умовах
воєнних конфліктів різної інтенсивності, так і в мирний час на стратегічному,
оперативному, тактичному рівнях і в польових умовах з метою захисту
національної інформаційної сфери від агресії і несанкціонованого втручання.
У цих країнах концепція інформаційної війни є складовою воєнної доктрини,
що обумовлює спеціальну підготовку особового складу і окремих підрозділів
для проведення інформаційних операцій [7, с. 45 – 51].
Україна наразі має розробити стратегію інформаційної політики, якої
немає і не було за всі роки незалежності, створити доктрину інформаційної
безпеки та працювати над кібербезпекою, як у відношенні власних Збройних
Сил, так і щодо прикриття діяльності органів державної влади та місцевого
351
самоврядування. На сучасному етапі ефективна державотворча інформаційна
політика у підсумку має сприяти вирішенню питання консолідації
національного інформаційного простору України як інформаційної основи
для розвитку українського народу, делегітимізації анексії Російською
Федерацією суверенних українських територій та агресивних дій Росії щодо
України. Необхідною умовою успішної реалізації зазначених напрямів є
організація комплексу заходів у різних площинах – офіційній,
дипломатичній, науковій, культурно-освітній, громадській. Безумовно, не
можна говорити про повне знищення або абсолютне нівелювання російської
інформаційної присутності в Україні. Причиною цього є велика за
чисельністю російська національна меншина, яка повільно асимілюється, а
також значний відсоток російськомовних українців у південних та східних
областях України. Проте поступово формується позитивний тренд до
витіснення російської мови з публічної сфери вжитку через стимулювання
української кінопродукції, книгодрукування, зникнення російських шкіл як
явища тощо. Все це лише підкреслює наявні можливості щодо маргіналізації
російської інформаційної присутності та зведення її впливу до локального
рівня.
Підґрунтям офіційного та дипломатичного рівнів інформаційної
політики є науковий рівень, на якому для широкого загалу з наукових
позицій обґрунтовується законність перебування вказаних територій у складі
України, їх інтегрованість в українську історію, висвітлюються особливості й
наслідки радянської та нинішньої імперської політики Росії стосовно
України, розкривається специфіка суспільно-політичних процесів,
пов’язаних з Революцією гідності та її наслідками для українського
суспільства й держави. Результати таких наукових досліджень мають
закласти фундамент для вироблення єдиного для українців концепту
національної пам’яті, який стане основою для зміцнення національної
свідомості й консолідації української нації.

352
 У свою чергу Росія активно користується науковим і псевдонауковим
обґрунтуванням «сумнівної» незалежності України та непорушності її
кордонів. Наприклад, одним із відомих пропагандистських штампів є теза
про те, що якби не СРСР, Україна б ніколи не отримала Закарпаття та
Північну Буковину, які остаточно були закріплені за УРСР в 1947 р.
Відповідно, вибудовується наступна логіка – якщо Україна відмовляється від
радянської спадщини, вона повинна забути про Галичину, Закарпаття,
частину Волині та Північну Буковину. Не говорячи вже про АР Крим та
Севастополь. Ще у 2018 р. російський президент Володимир Путін прямо
заявив, що передача Криму зі складу РСФРР до складу УРСР була
незаконною, а так як про Севастополь «забули», він юридично буцімто так і
залишався за Російською Федерацією [247]. Варто зауважити, що російський
лідер апелював до юридичних аргументамів, тим самим надаючи вагу своїм
словам, а також стверджуючи впевненість у громадян у закононності анексії
АР Крим та Севастополя. Причому показово, що Україна має контраргумент
у вигляді поширення тез щодо незаконності приєднання територій тодішніх
Шахтинської та Таганрозької округ до РСФРР, а також щодо «кубанського
питання». Але, як засвідчує практика, вони майже не використовуються і
перебувають на маргінесі даної проблематики. Саме тому вкрай потрібно
розробляти науковий напрям підтримки контрзаходів інформаційній
експансії Російської Федерації. Причому українська наукова та політична
думка має давні традиції застосування цієї практики. Це і «Вивід прав
України» гетьмана Пилипа Орлика [35]. і «Самостійна Україна» Миколи
Міхновського [179].
Надзвичайно важливо в сучасних умовах звертати увагу на
медіаграмотність в Україні. Ми живемо в добу інформації, яка поволі
перетворюється в добу дезінформації. Зважаючи на інформаційний простір,
який надає можливість оперативного донесення інформації до користувача,
потрібно вміти фільтрувати та грамотно визначати, що є важливим, а що ні, у
що варто вірити, а що краще перевірити. Тому людині життєво необхідні
353
критичне мислення і компетентність, що означає навички щодо перевірки
сумнівної інформації. На національному рівні існує потреба забезпечення
захисту національного інформаційного простору через ухвалення дієвих
нормативно-правових актів, спрямованих на захист інформації в
інформаційно-комунікаційних системах. Потреба в цьому зумовлена
поширенням інтернет-послуг, їх доступністю для надто великої кількості
користувачів. Це пов’язано також і з тим, що останніми роками виробляється
багато досить досконалих засобів безконтрольного зняття та поширення
інформації. Робиться це також за допомогою новітніх інформаційних
технологій, що потужно розвиваються і вдосконалюються. Варто зауважити,
що в Україні на початку 2020 р. Міністерство культури, молоді та спорту
оприлюднило документ, який у ЗМІ фігурує під назвою «законопроект про
дезінформацію». Його основною метою є запровадження кримінальної та
адміністративної відповідальності за розповсюдження неправдивої
інформації та цілеспрямоване поширення дезінформації. На перший погляд, з
огляду на вище сказане та нездатність держави в короткі строки розробити і
втілити ефективну стратегію протидії російській інформаційній експансії,
подібна ініціатива здається вкрай потрібною. Але, як відомо, вона була
нещадно розкритикована як експертним середовищем, так і громадськістю в
цілому. Перш за все, через проблемність визначення таких абстрактних
категорій як «дезінформація», «недостовірна інформація», «індекс довіри» і
т. д. По-друге, враховуючи таку обставину як відсутність реального
верховенства права, закономірними є побоювання щодо політичних
переслідувань та утисків незручних ЗМІ. Тобто, замість організації протидії
російській інформаційній експансії може скластися ситуація, коли подібний
закон навпаки сприятиме їй.
Забезпечити інформаційну безпеку неможливо через тотальну
утаємниченість чи певні обмеження. Варто застосовувати апробовані засоби
координації роботи з інформаційної безпеки, методики захисту особистості,
суспільства, держави в інформаційному середовищі. Найважливішим
354
напрямом протидії інформаційній експансії геополітичних супротивників
України є створення інформаційно-психологічних підрозділів для
забезпечення психологічної безпеки особистості, суспільства, держави. Їх
основне завдання – розробка і здійснення стратегічних та оперативних
заходів із попередження і нейтралізації негативного інформаційно-
психологічного впливу на державному, регіональному і місцевому рівнях.
Зростання впливу інформаційних чинників, що обумовлено
інформатизацією суспільства, об'єктивно вимагає ефективного
функціонування системи інформаційно-психологічного забезпечення
національної безпеки, об'єктами впливу якої мають бути інформаційно-
психологічне середовище суспільства, інформаційні ресурси, психіка і
поведінка політичної еліти, системи формування суспільної свідомості й
думки та прийняття політичних рішень. Така система забезпечить захист
психіки населення і військовослужбовців України від деструктивного
інформаційно-психологічного впливу, протидіятиме спробам маніпулювати
процесами сприйняття інформації з метою відстоювання національних
інтересів України в інформаційному просторі. Політика цілеспрямованого
впливу на суспільну думку передбачає знання настроїв широких народних
мас, реального стану справ. Постійний моніторинг ставлення українського
суспільства до найважливіших проблем національної безпеки дасть змогу
захистити психіку населення від негативного інформаційно-психологічного
впливу [303, с. 15].
Маніпуляція суспільною думкою є однією із серйозних проблем
сучасного політичного життя. Розширення її масштабів веде до деградації
суспільства. Не лише в інформаційному та культурному розумінні, а навіть і
в суто інтелектуальному вимірі. Від маніпуляції слід відрізняти
цілеспрямоване управління суспільною думкою, особливо в умовах
надзвичайних ситуацій, для того щоб уникнути паніки серед населення.
Стратегія формування позитивної для України суспільної думки в умовах
збройного конфлікту має стати довгостроковою програмою дій в
355
інформаційному середовищі. Зазначена стратегія повинна включати:
оперативне розповсюдження достовірної, повної та об'єктивної інформації;
підготовку і розповсюдження у ЗМІ готових інформаційних, довідкових і
роз'яснювальних матеріалів із метою цілеспрямованого просування
інформації, в якій зацікавлені державна влада і силові структури; оцінку
реакції суспільства на діяльність державної влади і силових відомств;
соціальну взаємодію різних суб'єктів, що у своїх діях керуються визначеними
державною стратегією принципами і стандартами.
Як уже зазначалося, одним із головних методів ведення інформаційно-
психологічної війни є пропаганда, що включає поширення різних
політичних, філософських, наукових, художніх, інших мистецьких ідей з
метою упровадження їх у громадську думку. Водночас до пропаганди
належать повідомлення, метою яких є провокування запрограмованих емоцій
та зміни ставлення населення до певних ситуацій чи подій. Російська
пропаганда сьогодні є прямою загрозою національній безпеці України. З
метою завдання конкретних матеріальних збитків, встановлення власної
інформаційної переваги, маніпулювання свідомістю, волею та почуттями
українських громадян російські засоби масової інформації поширюють не
лише недостовірну інформацію про Україну, а й відверту брехню. За цих
умов основою протидії антиукраїнській інформаційній війні має стати єдина
комплексна система захисту національного інформаційно-комунікаційного
простору, яка сприяла б його звільненню від матеріалів, що становлять
загрозу фізичному, інтелектуальному, морально-психологічному стану
населення.
Завдання України в асиметричному протистоянні російській агресії
полягає в убезпеченні від нав'язуваної політичної волі Кремля, а також
створення бар’єрів для російського інформаційного вторгнення у найбільш
проблемних регіонах. Водночас необхідно готувати ефективну, змістовну
відповідь на різні види агресії. Йдеться насамперед про залучення
міжнародної допомоги у військовій сфері. Більш адекватною має стати й
356
реакція на інформаційну агресію. У цьому відношенні багато залежатиме від
медіа-сфери та громадських активістів, оскільки протистояти російській
пропагандистській машині держава самостіійно не зможе.
В умовах сучасних глобальних та регіональних інформаційних
протистоянь, деструктивних комунікативних впливів, зіткнення
різновекторних національних інформаційних інтересів, поширення
інформаційної експансії та агресії, захист національного інформаційного
простору та гарантування інформаційної безпеки стають пріоритетними
стратегічними завданнями сучасних держав у системі глобальних
інформаційних відносин. Збереження інформаційного суверенітету,
формування ефективної системи безпеки в інформаційній сфері є актуальною
проблемою і для України, яка часто є об’єктом зовнішньої інформаційної
експансії, маніпулятивних пропагандистських технологій та руйнівного
інформаційного вторгнення. В умовах російсько-українського конфлікту
захист національного інформаційного простору від негативних
інформаційно-психологічних впливів, операцій та війн, гарантування
інформаційної безпеки та інформаційного суверенітету набувають
особливого значення і стають чинниками збереження національної
ідентичності України та функціонування її як суверенної та незалежної
держави. У відповідності з цим одним із пріоритетних завдань реформування
політичної системи має бути забезпечення інформаційної безпеки, адже
сьогодні інформаційне протиборство стало самостійною формою політичних
відносин.
У багатьох працях українських та зарубіжних дослідників
інформаційна безпека розглядається сьогодні як невід’ємна складова безпеки
національної. Більше того, інформаційна безпека в такому аспекті
розглядається не просто як окремий елемент національної безпеки, але й як її
інтегральна, наскрізна якісна характеристика та показник захищеності
громадян, суспільства і держави. Увага до проблем гарантування
інформаційної безпеки України зумовлена антиукраїнськими впливами, які
357
пропагують ідеї сепаратизму, насильства, національної ворожнечі і є
спробами руйнування національної ідентичності України, знищення
міжнаціональної злагоди, посягання на конституційний лад України,
територіальну цілісність держави. Серед українських дослідників цієї
проблеми слід відзначити таких як В. Гурковський, Л. Євдоченко, М.
Карчевський, Б. Кормич, О. Косогов, І. Малик, Р. Олексенко.
Існує два аспекти трактування інформаційної безпеки у контексті
національної безпеки. З одного боку, інформаційнав безпека розглядається як
самостійний елемент національної безпеки будь-якої країни, а з іншого – як
інтегрована складова будь-якої іншої безпеки: військової, економічної,
політичної тощо. Одне із найповніших визначень інформаційної безпеки
запропонував В. Гурковський: «Національна інформаційна безпека України −
це суспільні відносини, пов’язані із захистом життєво важливих інтересів
людини і громадянина, суспільства та держави від реальних та потенційних
загроз в інформаційному просторі, що є необхідною умовою збереження та
примноження духовних і матеріальних цінностей державоутворюючої нації,
її існування, самозбереження і прогресивного розвитку України як
суверенної держави, що залежить від цілеспрямованої інформаційної
політики гарантій, охорони, оборони, захисту її національних інтересів» [61,
с. 35]. Оптимальним можна вважати таке визначення: «інформаційна безпека
– це стан захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства і
держави, за якого зводиться до мінімуму завдання збитків через неповноту,
невчасність і недостовірність інформації, негативний інформаційний вплив,
негативні наслідки функціонування інформаційних технологій, а також через
несанкціоноване поширення інформації» [133, с. 3]. Наведене визначення
відображає усі аспекти взаємодії суб’єктів інформаційних відносин.
Інформаційна безпека є інтегрованою складовою національної безпеки
і її розглядають як пріоритетну функцію держави. Інформаційна безпека, з
одного боку, передбачає забезпечення якісного всебічного інформування
громадян та вільного доступу до різних джерел інформації, а з іншого – це
358
контроль за непоширенням дезінформації, сприяння цілісності суспільства,
збереження інформаційного суверенітету, протидія негативним
інформаційно-психологічним пропагандистським впливам та захист
національного інформаційного простору від маніпуляцій, інформаційних
війн та операцій. Рішення комплексної проблеми інформаційної безпеки
дасть змогу як захистити інтереси суспільства і держави, так і гарантувати
права громадян на отримання всебічної, об’єктивної та якісної інформації. В
умовах глобалізації взагалі можна говорити про те, що без досягнення
інформаційної безпеки не можна говорити про національний та/або
державний суверенітет, оскільки політичне утворення, яке не контролює
власний інформаційний простір, навряд чи коректно вважати самостійним.
Окрім того, комплекс проблем, пов’язаних із категорією інформаційної
безпеки, включає в себе значний масив питань, спрямованих на вивчення
нових можливостей розбудови правової держави та розвитку громадянського
суспільства. Саме в цьому аспекті досліджувана нами проблема є особливо
актуальною для України, перед якою сьогодні постає завдання не лише
забезпечення національної інформаційної безпеки, але й значної
демократизації всіх сфер суспільної життєдіяльності. Відповідно вчені
розрізняють два блоки питань. Так, комплекс питань інформаційної безпеки
людини та суспільства включає в себе такі вектори як: «забезпечення
інформаційних прав і свобод людини і громадянина; захист людини від
неправомірного інформаційного втручання; забезпечення національної,
культурної і духовної ідентичності від неправомірного втручання;
забезпечення дієздатних правових та організаційних механізмів захисту
відповідних прав тощо». Комплекс питань інформаційної безпеки держави
включає такі вектори державної діяльності як: «безпека розвитку
інформаційної сфери держави; захист національного інформаційного ринку;
забезпечення міжнародної інформаційної безпеки, зокрема, попередження:
інформаційного тероризму, використання інформаційної зброї,

359
інформаційної війни; захист та обмеження обігу інформації в цілях безпеки;
захист інформаційної інфраструктури держави тощо» [120, с. 17 – 18].
Політико-правові ресурси і механізми захисту інформаційного
простору держави та інформаційної безпеки громадян в умовах
функціонування глобального інформаційного суспільства є надзвичайно
актуальною та гострою проблемою сьогодення. Особливо гостро вона постає
в Україні, де досі не вироблено ефективної моделі системного забезпечення
інформаційної безпеки держави, суспільства і людини, хоча така
необхідність зафіксована навіть на конституційному рівні. Інформаційна
безпека, захист якої відповідно до ст. 17 Конституції України, поряд із
суверенітетом, територіальною цілісністю та економічною безпекою, є
найважливішою функцією держави, досягається шляхом розробки сучасного
законодавства, впровадження сучасних безпечних інформаційних технологій,
побудовою функціонально повної національної інфраструктури,
формуванням і розвитком інформаційних відносин тощо. Таким чином, в
нашій державі на конституційному рівні визначена необхідність
повноцінного захисту інформаційної сфери держави та забезпечення
інформаційної безпеки громадян. Більше того, протягом останнього
десятиліття було прийнято декілька нормативних документів в цій сфері, що,
в той же час, не призвело до реального підвищення інформаційної безпеки в
Україні.
Проблема гарантування інформаційної безпеки України актуалізується
в умовах війни на Сході, коли з боку Російської Федерації відбувається
інформаційна експансія, упереджене та тенденційне висвітлення фактів та
явищ, а технології російських інформаційно-психологічних операцій
спрямовані на забезпечення домінування в українському (а також у
глобальному) інформаційному просторі та на утримання медійної переваги.
Через російські пропагандистські інформаційно-психологічні кампанії, акції,
медіа-заходи здійснюється вплив не лише на суспільну свідомість громадян
України, а й на світову громадськість.
360
 З огляду на необхідність формування нових принципів інформаційно-
безпекової політики нашої держави, особлива увага має приділятися
відображенню проблеми інформаційної безпеки в системі інформаційної
політики України, а також проведенню її компаративного огляду з метою
вивчення такої політики в провідних країнах світу на предмет залучення
ефективного досвіду її функціонування для України.
З метою протидії негативним впливам інформаційної пропаганди та
інформаційних війн, задля нейтралізації та упередження реальних та
потенційних загроз в інформаційному просторі України, Рада національної
безпеки і оборони України ухвалила рішення «Про заходи щодо
вдосконалення формування та реалізації державної політики у сфері
інформаційної безпеки України». У документі зазначено, що РНБО,
враховуючи необхідність вдосконалення нормативно-правового забезпечення
та запобіганняння й нейтралізації потенційних і реальних загроз національній
безпеці в інформаційній сфері, вирішила: розробити і внести на розгляд
Верховної Ради України законопроекти про внесення змін до деяких законів
України щодо протидії інформаційній агресії іноземних держав,
передбачивши, зокрема, визначення механізму протидії негативному
інформаційно-психологічному впливу, зокрема забороною ретрансляції
телевізійних каналів; посилити контроль за додержанням законодавства з
питань інформаційно-психологічної та кібернетичної безпеки; ужити заходів
щодо забезпечення поширення у світі об’єктивних відомостей про суспільно-
політичну ситуацію в Україні, зокрема, через створення відповідного медіа-
холдингу для підготовки якісного конкурентоздатного інформаційного
продукту; розробити порядок аналізу інформаційних матеріалів іноземних
ЗМІ, що мають представництва в Україні, з метою впровадження дієвого
механізму акредитації журналістів; ужити заходів до активізації
міжнародного співробітництва з питань протидії негативним інформаційно-
психологічним впливам та кібернетичній злочинності.

361
 Отже, можна стверджувати, що на законодавчо-нормативному рівні в
нашій державі вже понад півтора десятиліття відбувається активний пошук
оптимальних механізмів забезпечення різних аспектів інформаційної безпеки
суспільства. В той же час, документи, що приймаються, поки що не
забезпечують системного підходу в даній галузі, а також не забезпечуються
реальними ресурсами для їх повноцінної реалізації. Значним недоліком
вітчизняного законодавства і політичного забезпечення в сфері
інформаційної безпеки, з нашої точки зору, є те, що в законах реально не
виписана системотворча сутність саме інформаційної безпеки відносно
безпеки національної [136, с. 163 – 166].
На такому рівні існують лише загальні формулювання, які насправді не
сприяють реалізації ефективної інформаційно-безпекової політики держави
як інтегративного елементу національної безпеки. У Законі України «Про
основи національної безпеки України» поняття «інформаційна безпека» не
знаходить своєї операціоналізації, причому, не дається навіть визначення
навіть даного поняття, а лише перераховуються загрози та напрями
державної політики у вищезазначеній сфері. «Перелік загроз, визначений
законодавцем в цьому законі, дає можливість стверджувати про розуміння
інформаційної безпеки, не як безпеки інформації в технічному аспекті, а
більш широку категорію, що дещо суперечить розумінню інформаційної
безпеки у Законі України «Про Концепцію Національної програми
інформатизації»» [241].
Як бачимо, навіть у ключових нормативно-правових документах, в
яких певним чином формулюється проблема інформаційної безпеки держави
і нації, закладені певні суперечності, що не сприяють ефективній безпековій
політиці держави в інформаційній сфері. Відтак сьогодні надзвичайно
важливою проблемою є розробка цілісного кодифікаційного документу, який
повноцінно охопив би різні аспекти формування державної політики в сфері
національної безпеки, а також визначив би конкретний інструментарій
забезпечення такої політики. При цьому дуже важливо, щоб такий документ
362
був цілісним та системним, визначав би стратегічні пріоритети та принципи
діяльності держави в інформаційно-безпековій сфері. Він повинен стати
своєрідною «інформаційною конституцією», на підставі якої вже і будуть
розроблятися похідні закони та підзаконні акти, а також створюватимуться та
функціонуватимуть вище окреслені спеціальні органи. Поки що ж у цій сфері
в Україні існує значна кількість складних проблем і суперечностей. Так до
негативних чинників здійснення державного управління у сфері
інформаційної безпеки належать: «відсутність сформованого цілісного
уявлення про інформаційну безпеку України з позиції права та юридичної
науки; комплексні проблеми розвитку інформаційного суспільства та
формування нових типів (видів) правових інформаційних комунікацій і
правовідносин транскордонного характеру; динамічність становлення в
Україні принципово нових суспільних відносин демократичної, правової,
соціальної держави в умовах геополітичних і глобалізаційних впливів, що
потребує змін у вітчизняному правовому просторі». Поряд з цим
«недостатній рівень інформаційно-аналітичного забезпечення державного
управління у сфері інформаційної безпеки ускладнює прийняття
керівництвом держави, на центральному і регіональному рівнях, виважених
політико-управлінських рішень; породжує конфлікти владних, комерційних
структур, суспільства і громадян; негативно впливає на прогнозування
розвитку подій в Україні та за її межами, що ускладнює планування
(середньо і довгострокове) заходів національної безпеки, адекватних реаліям
державного становлення та розвитку» [128].
Важливим документом, що міг значно впорядкувати політико-правове
інформаційно-безпекове поле нашої країни, з нашої точки зору, мала стати
«Доктрина інформаційної безпеки України». Реальній імплементації цього
документу завадила наявна на той час політична кон’юнктура. Сьогодні ж
можна повноцінно використати значний смисловий та правовий потнеціал
цієї Доктрини. Створити відповідні правила гри на інформаційному полі
покликана була «Доктрина інформаційної безпеки України», яка з’явилась на
363
світ у 2009 р. (затверджена Указом Президента України від 8 липня 2009
року; для порівняння: схожий документ під назвою «Доктрина інформаційної
безпеки Російської Федерації» був затверджений Президентом В. Путіним 9
вересня 2000 р.)
Поява «Доктрини інформаційної безпеки України» «встановила чіткі
правила гри щодо забезпечення інформаційної безпеки держави. Доктрина
чітко визначила та окреслила основні засади інформаційної безпеки України,
встановила місце інформаційної безпеки в системі забезпечення національної
безпеки України, виокремила реальні та потенційні загрози інформаційній
безпеці України, сформувала напрями державної політики у сфері
інформаційної безпеки держави» [165, с. 81]. Враховуючи те, що доктрина
була спрямована, насамперед, проти інформаційних загроз з боку Російської
Федерації, а в політичній еліті України тоді панували проросійські настрої,
реалізувати на законодавчому та інструментально-безпековому рівні
положення Доктрини не вдалося, що й сприяло подальшій інформаційній
агресії РФ проти України. Сьогодні ті стратегічні пріоритети, що зазначені в
даному документі, мають бути відроджені та ефективно реалізовані.
Глибокі висновки щодо налагодження відповідної світовим стандарта
системи інформаційної безпеки зробили вчені Інституту держави і права
ім. В. М. Корецького НАН України, які, зокрема, наполягають на
необхідності в умовах зовнішньої експансії «створення спеціального органу –
незалежної, недержавної установи, яка має бути елементом інформаційної
війни з Росією та підтримувати і доповнювати діяльність державних
інститутів та політичних організацій». Поряд з цим вчені зазначають: «Для
надійного функціонування системи інформаційної безпеки країни потрібно
створити систему раннього попередження про можливі небезпеки. Такий
моніторинг має охоплювати всі рівні, на яких відбувається «перетікання»
інформації між двома країнами. Першочерговим завданням групи з
моніторингу є детальний аудит усіх каналів, через які поширюються такі

364
«вкиди», а також систематизація знань про стандартні схеми та контент
найбільш типових провокацій» [237, с. 279 – 280].
В умовах воєнних та інформаційних загроз відбуваються суттєві зміни
в безпековій діяльності суспільства й держави: модернізуються колишні та
виникають нові функції, що передбачають забезпечення сталого розвитку,
вироблення стратегії національної безпеки, здатної протистояти
міжнародному тероризму, транскордонній злочинності, надавати соціальні
послуги та регулювати ринок, регулювати міграцію й вирішувати міжетнічні
проблеми. Стратегія національних держав у пошуках адекватних відповідей
на виклики глобалізації ґрунтується на активній участі у регіональному й
глобальному інтеграційних процесах. Натомість втрата частини суверенітету
підриває національні інтереси держави й суспільства. Як уже зазначалося,
однією з його складових стає інформаційна безпека. Очевидно, що
глобалізація призводить до формування загальносвітових інформаційних
потоків і включення в них майже всіх без винятку держав. Відповідно,
виникає дилема: або повністю закрити власний інформаційний простір, тим
самим поставивши під сумнів політичний, соціальний, економічний та
культурно-духовний розвиток, але досягнувши примарного відчуття безпеки,
або все ж відмовитися від тієї частини суверенітету (у старому розумінні) з
одночасною організацією ефективної системи інформаційного захисту
власного політичного простору. Тут потрібно розуміти, що поняття
«суверенітет» не є сталим. Інформаційна безпека ХХ століття відрізняється
від інформаційної безпеки ХХІ століття. Тому дійсно для ряду держав, в тому
числі й для України, виникає нагальна потреба модернізації власних функцій,
щоб зберігати свою ефективність як інституту.
В Україні поняття «національна безпека» донедавна пов’язували лише
з діяльністю спецслужб, ототожнювали з обороною держави. Сьогодні до цієї
проблеми, спираючись на світовий досвід, слід підходити розширено,
залучаючи до її потенціалу громадянське суспільство та міждержавні
утворення. Такий підхід пов’язаний з великою кількість загроз і викликів
365
найрізноманітнішого характеру. Так, в умовах інформатизації всіх сфер
життя суспільства особливого значення набуває проблема
високотехнологічного захисту інформації (державної, військової, банківської,
комерційної та ін.).
Забезпечення належної, дієздатної інформаційної безпеки потребує
потужної науково-технічної бази. Міжнародна ситуація, в якій опинилась
Україна, вимагає рішучих кроків у цій сфері. А для цього потрібне ставлення
до національної безпеки як до першочергової проблеми. До основних заходів
насамперед слід віднести удосконалення структури інформаційного
простору, розширення спектра незалежних засобів масової інформації,
створення пільгових умов для національної книговидавничої галузі та
національного теле- і радіомовлення. З огляду на зазначене, варто особливу
увагу звернути на ризики, що існують в нашій державі в інформаційній
сфері: повільне входження України у світовий інформаційний простір, що
зумовлює відсутність у міжнародного співтовариства об'єктивного уявлення
про Україну; витік інформації, що є державною та іншою передбаченою
законом таємницею, а також конфіденційної інформації, яка є власністю
держави; ескалація діяльності екстремістських і сепаратистських рухів і
організацій як усередині країни, так і за її межами; негативний зовнішній
вплив на інформаційний простір України, що загрожує розмиванням
суспільних цінностей і національної ідентичності; недостатні обсяги
вироблення конкурентоспроможного національного інформаційного
продукту; критичного стан безпеки інформаційно-комп'ютерних систем у
галузі державного управління, фінансової і банківської сфери, енергетики,
транспорту, внутрішніх та міжнародних комунікацій тощо.
Фактично, складається парадоксальна ситуація – Україна, не будучи
повністю включеною в загальносвітові інформаційні потоки, все одно не має
власного інформаційного суверенітету. Перш за все, проблема полягає в
неорганізованості її інформаційного простору – Україні банально ні з чим у
цьому контексті виходити на світову арену, жодного продукту
366
інформаційного впливу вона запропонувати не може. По-друге, значна
частина інформаційного простору нашої держави поглинена або знаходиться
під контролем Росії. І цей сегмент позиціонується як домінуючий (з огляду
на свою організованість), а тому інші неорганізовані складові підпадають під
його вплив, не нав’язуючи практично жодної боротьби. Враховуючи
геополітичні позиції, розмір території, кількість населення, ресурсну базу та
науково-технічний потенціал, Україна має всі можливості для трансформації
ситуації на свою користь, а саме – створення відповідної бази для
впорядкування власного інформаційного простору з витісненням російської
сторони і отриманням частки в загальносвітових інформаційних потоках.
Інформаційна безпека держави передбачає надійний захист
національних інтересів країни та її громадян в інформаційній сфері.
Гарантом інформаційної безпеки держави та її інститутів, суспільства і
громадян, стабільності політичного режиму є інформаційна організація
держави. Актуальним науковим і практичним завданням у сфері
забезпечення інформаційної безпеки України є досягнення єдиного підходу
до визначення оптимальних моделей і шляхів забезпечення інформаційної
безпеки держави на основі виявлення найважливіших якісних і кількісних
властивостей та параметрів цього явища. Основні шляхи і напрями реалізації
концептуальних положень інформаційної безпеки держави повинні
зазначатися в науково обґрунтованій доктрині інформаційної безпеки, яка
має стати орієнтиром до практичної діяльності зі здійснення великих обсягів
політичних заходів і дій у зовнішній і внутрішній політиці держави.
Таким чином, сьогодні існує ціла низка проблем в сфері інформаційної
і національної безпеки в Україні, що потребують нагального вирішення як у
концептуально-теоретичному та законотворчому плані, так і в плані
вибудовування цілісної системи реалізації стратегічних завдань в практиці
реального інформаційного суспільства. Особлива увага має приділятися саме
ролі інформаційної безпеки в сучасних українських державотворчих
процесах, у становленні й захисті правової держави, у сприянні формуванню
367
і розвиткові громадянського суспільства. Це, на нашу думку, сьогодні є
одним із ключових теоретико-методологічних засад, що можуть значно
актуалізувати дослідження проблеми інформаційної безпеки з огляду на
українську специфічну ситуацію.
Інформаційна війна складається з багатьох окремих елементів та
аспектів, вона є явищем, утвореним різними видами інформаційного
протистояння. Як окремої технології інформаційної війни не існує. Це
комплексне явище, напрям і характер реалізації якого власне й залежить від
обрання того чи іншого набору технологій. Разом з тим можна виокремити її
загальні елементи: протиборство сторін, протистояння соціальних систем,
комплексний характер; контроль над інформаційним полем супротивника.
Розрізняють наступні інформаційні війни: поведінкову (конфлікт,
спрямований на зміну правил поведінки людей у бажаному для комунікатора
напрямку); смислову (зміна картини світу на рівні масової свідомості);
когнітивну (руйнування системи знань, сформованої освітою та наукою).
Розглянувши в четвертому розділі проблеми, пов’язані з
особливостями «гібридної війни» як складової російської агресії проти
України й основними напрямами її дослідження, а також із систематизацією
українського досвіду вироблення політичної стратегії протистояння збройній
та інформаційній експансії, можна зробити наступні висновки.
Інформаційна війна сама по собі є не менш складною, ніж традиційна
війна. Якщо в різні періоди часу те, що можна було назвати інформаційною
війною (розповсюдження чуток, підробних документів, листівок і т. д.), було
допоміжним засобом ведення збройного конфлікту, то зараз можна говорити
про її самостійний характер. Це комплексне системне явище, яке передбачає
застосування різних стратегій, засобів, зброї та оборонних технологій.
Глобальна інформатизація веде до створення єдиного інформаційного
простору. Наше життя повністю залежить від інтенсивності інформаційного
обміну. Саме інформаційне поле в принципі проникає і сполучає між собою
всі сфери суспільного буття. Ще декілька років тому комп’ютерні мережі та
368
мережі передачі даних вважалися полем битви майбутнього, тепер – це
сьогодення [175, с. 93]. Протидія інформаційній агресії, інформаційному
терору стає можливою і результативною у разі використання насамперед
таких важелів, як: більш широке залучення усіх засобів масової інформації
до боротьби з негативними проявами в суспільстві, особливо тими, що
спричиняють загрози національній безпеці [270, с. 93]; неухильне
забезпечення прав громадян на свободу слова, доступ до інформації;
попередження будь-якого, не передбаченого правом, втручання державних
органів влади, органів місцевого самоврядування у діяльність засобів масової
інформації, застереження від можливих дискримінацій в інформаційній сфері
[46, с. 37]; посилення інформаційного суверенітету України та забезпечення
належного захисту національного інформаційного простору; удосконалення
державного регулювання та встановлення цивілізованого контролю за
діяльністю інформаційної сфери шляхом поліпшення політико-правових,
фінансово-економічних та організаційних засад її функціонування.
Особливість гібридної війни, розв’язаної Російською Федерацією проти
України полягає в поєднанні потенціалу двох цивілізаційних форм: 1)
духовна складова пов’язана зі стереотипами мислення, світоглядними та
ідеологічними засадами індустріальної цивілізації; 2) технологічна складова
послуговується засобами маніпулювання, кібертехнологій інформаційної
цивілізації. Використовуючи пропагандистські та маніпулятивні технології,
наявний медійний та політичний ресурси, Росія актуалізувала, загострила і
вивела на новий рівень культурні, релігійні, соціальні та етнічні суперечності
між жителями різних регіонів України.
Світовий досвід протидії інформаційній агресії засвідчує необхідність
залучення усіх засобів масової інформації до боротьби з проявами
негативного ворожого інформаційного впливу в суспільстві; неухильне
забезпечення прав громадян на свободу слова, доступ до інформації;
попередження будь-якого, не передбаченого правом, втручання державних
органів влади, органів місцевого самоврядування у діяльність засобів масової
369
інформації, застереження від можливих дискримінацій в інформаційній
сфері; посилення інформаційного суверенітету та забезпечення належного
захисту національного інформаційного простору; удосконалення державного
регулювання та встановлення цивілізованого контролю за діяльністю
інформаційної сфери шляхом поліпшення політико-правових, фінансово-
економічних та організаційних засад її функціонування.
До основних проблем у сфері інформаційної і національної безпеки в
Україні, що потребують нагального вирішення, слід віднести: становлення й
захист правової держави, сприяння формуванню і розвиткові громадянського
суспільства; вироблення ефективних засобів протидії інформаційному
впливу та атакам на внутрішній український інформаційний простір; ведення
альтернативної інформаційної кампанії для протидії деструктивному
російському впливу як усередині країни, так і на міжнародній арені.
У четвертому розділі використані матеріали, оприлюднені у попередніх
публікаціях автора: Особливості інформаційного забезпечення російської
агресії проти України (2018) [105, с. 39 –51]; Формування політико-правових
основ інформаційної безпеки України (2019) [114, с. 78–89]; Визначальні
напрями формування стратегіЇ протистояння інформаційній війні (2019) [97,
с. 61–73]; Суб’єктивний вимір гібридної війни: алгоритм впливу і захисні
механізми (2019) [110, с. 45–49]; «Гібридна війна у парадигмі сучасної теорії
пізнання» (2020) [98, с. 26–31].

370
 ВИСНОВКИ

Метою й завданнями даного дослідження інформаційної війни, як

феномена кінця ХХ – початку ХХІ століть, було бажання автора піддати
поглибленому політологічному аналізу не лише досліджуване явище, а й
масштабні процеси, на тлі яких воно розгортається у своїх різноманітних
проявах. Зазначене дозволяє нам зробити ряд висновків, що мають
теоретичне і практичне значення для подальшого поступу України як
незалежної держави та громадянського суспільства, що дедалі більше
впливає на її захист та подальший розвиток.
В умовах глобалізації з метою формування цілісної політичної та
воєнної стратегії держави, усвідомлення на рівні масової свідомості
латентних проявів суспільно-політичного розвитку, формування цілісного
бачення поточних подій постає необхідність політологічного осмислення
явища інформаційної війни. Це передбачає всебічне осмислення ключових
характеристик вищезазначеного явища із залученням міжгалузевого,
порівняльно-політологічного, системного, синергетичного та інших наукових
підходів. Йдеться, зокрема, про з’ясування характеру міжцивілізаційного,
міждержавного, ідеологічного, ціннісного протистояння; виявлення
інструментарію та методології впливу засобів масової інформації на процеси
ескалації конфліктно-кризових ситуацій; визначення напрямів і засобів
подолання таких негативних явищ як втрата контролю над інформаційним
простором, спотворення масової свідомості, інформаційно-психологічна
залежність від політичної волі, що суперечить національним інтересам.
Засоби масової інформації відзначаються подвійною природою. З
одного боку, вони здатні сприяти ескалації політичного протистояння,
слугувати елементом інформаційної війни, на основі якого сформувалися,
розвиваються і вдосконалюються пропаганда, дезінформація, міфологізація
суспільно-політичних процесів. Спецслужби, військові структури,
олігархічні клани, сепаратистські та терористичні угруповання активно
371
використовують їхній потенціал. З іншого боку, від рівня опанування ЗМІ
великих потоків інформації, проникнення у світові мережі значною мірою
залежать міжнародні відносини та процес формування політичної стратегії
національних держав. Деструктивна чи конструктивна орієнтації ЗМІ
залежать від характеру інформаційної політики, рівня демократизації
конкретно взятого суспільства. Зважаючи на це, сфера інформаційних
відносин в Україні потребує подальшого вдосконалення, вироблення
адекватної стратегії державної інформаційної політики. Остання має
включати залучення ЗМІ до процесів посилення стану інформаційної
безпеки, захисту державних інформаційних ресурсів, вироблення ефективних
механізмів убезпечення українського суспільства від інформаційних атак та
гібридних загроз.
В умовах інформаційної війни особливу увагу необхідно звертати на
формування громадської думки, яка є важливим чинником формування
внутрішньої та зовнішньої політики держави, ареною боротьби між різними
політичними акторами, зокрема, між ворогуючими державами у разі
збройного конфлікту. Внутрішньополітичний контроль за громадською
думкою ґрунтується на необхідності підтримання достатнього рівня згоди
всередині суспільства стосовно цілей і цінностей. Захист власного
інформаційного простору з урахуванням потенціалу ЗМІ передбачає підхід
до неї як до джерела забезпечення легітимності політики, чинника
нівелювання чужорідних інформаційних повідомлень, середовища
відтворення традиційних та формування нових демократичних цінностей,
ефективного засобу рекрутування громадських активістів, культурних діячів,
політичних лідерів, що відзначаються готовністю захищати національні
інтереси.
Масштабний процес інформатизації, що став одним із визначальних
чинників на початку ХХІ століття, не лише дозволяє виробити нові форми
комунікації, а й справляє значний вплив на політичні відносини в умовах
інформаційного протиборства. Причому цей процес розвивається з
372
наростаючою динамікою. Повсюдне застосування інформаційних мереж
активізує удосконалення методів інформаційної війни, прискорює
модифікацію засобів передачі інформації та посилення їх політичного
спрямування. Свідченням цього є виникнення ситуацій, за яких політичні
системи та громадянські суспільства все частіше піддаються інформаційним
атакам. Засоби, що використовуються в інформаційній війні можуть бути
найрізноманітнішими – від відвертої брехні, «брудних» технологій,
«чорного» піару до подачі спотвореної інформації. На противагу
негативному використанню, засоби передачі інформації в умовах
демократичного розвитку можуть бути використані для налагодження
комунікації між політичними суб’єктами та суспільством, взаємодії
політичних суб’єктів, удосконалення реалізації державно-політичних
функцій, забезпечення консолідації суспільства. Все це, поряд з
впровадженням новітніх інформаційних засобів, означає посилення
інформаційної спроможності й можливостей протистояння інформаційній
експансії.
В інформаційній війні застосовуються різного роду маніпуляції
суспільною свідомістю через спрямування її в напрямку, вигідному для
суб’єкта впливу. Маніпулятивні інформаційні технології в умовах
інформаційного протистояння відзначаються системним характером,
цілеспрямованим впливом на масову свідомість, постійним оновленням
застосовуваних засобів та інструментарію. Інформаційний чинник в сучасних
умовах використовується, як один із головних, у воєнно-політичній
діяльності: допомагає ефективно використовувати ресурси у військових
операціях, забезпечувати оперативне інформування збройних сил,
військового керівництва, міжнародного співтовариства, власних громадян
усередині країни та на окупованих територіях. Завданнями ЗМІ за цих умов є
розвінчування неправдивої інформації, інформування громадськості про
наявність латентних груп політичного впливу в соціальних мережах,
пояснення механізмів дії таких новітніх технологій інформаційної війни як
373
періодичні медійні кампанії, «підтасовка карт», мінус-мобілізація, залучення
неправдивих експертів, культурний імперіалізм та ін.
В умовах війни, розв’язаної Росією проти України, постійно
вдосконалюється пропагандистська діяльність. Внаслідок масованого
використання для її цілей мережі Інтернет, телебачення, відеоматеріалів,
залучення потужних ресурсів поступово починає зникати межа між
маніпулятивними політичними технологіями, безпосереднім психологічним
тиском та активізацією воєнізованих підрозділів із числа сепаратистів та
найманців Йдеться про принципово новий технологічний рівень залучення
пропагандистських засобів, особливо якщо до цього процесу має відношення
держава з усіма її можливостями і ресурсами сучасного технологічного
розвитку. Такі трансформації обумовлюються рівнем сучасного
технологічного розвитку, що зумовлює посилення руйнівного впливу
пропаганди та зниження можливості протидіяти їй. Протистояння
пропаганді передбачає вироблення ефективної системи
контрпропагандистських засобів, таких як проекція негативного образу
ворога, законодавча заборона доступу населення країни до ворожих
інформаційних ресурсів, спростування ідей, стереотипів і штампів ворожої
пропаганди.
Інформаційна війна є явищем, утвореним різними видами
інформаційного протистояння. Одним із таких різновидів є гібридна війна,
застосована Російською Федерацією не лише проти України, а й проти
західної цивілізації, демократичного світу. Соціокультурна складова цієї
війни пов’язана зі стереотипами мислення, світоглядними та ідеологічними
засадами індустріальної цивілізації. Технологічна складова послуговується
засобами маніпулювання, кібертехнологій інформаційної цивілізації.
Світовий досвід протидії гібридній агресії засвідчує необхідність залучення
усіх засобів масової інформації до боротьби проти неї; посилення
інформаційного суверенітету та забезпечення належного захисту
національного інформаційного простору; удосконалення державного
374
регулювання та встановлення цивілізованого контролю за діяльністю
інформаційної сфери шляхом поліпшення політико-правових, фінансово-
економічних та організаційних засад її функціонування; задіяння механізмів
міжнародного права та політики економічних санкцій по відношенню до
агресора.
Протидія інформаційній агресії, інформаційному терору стає
можливою і результативною у разі використання на демократичній основі
всередині країни таких важелів як: більш широке залучення усіх засобів
масової інформації до боротьби з негативними проявами в суспільстві,
особливо тими, що спричиняють загрози національній безпеці; неухильне
забезпечення прав громадян на свободу слова, доступ до інформації;
попередження будь-якого, не передбаченого правом, втручання державних
органів влади, органів місцевого самоврядування у діяльність засобів масової
інформації, застереження від можливих дискримінацій в інформаційній
сфері; посилення інформаційного суверенітету та забезпечення належного
захисту національного інформаційного простору; удосконалення державного
регулювання та встановлення цивілізованого контролю за діяльністю
інформаційної сфери шляхом поліпшення політико-правових, фінансово-
економічних та організаційних засад її функціонування.
Убезпечення від інформаційної війни передбачає вироблення
державної політики інформаційної безпеки. Остання визначається
пріоритетністю національних інтересів, системним та непередбачуваним
впливом зовнішніх небезпек і внутрішніх загроз. Необхідність її модернізації
обумовлена наступним: 1) в нових умовах стрімко розширилися можливості
щодо реалізації конституційних прав громадян на свободу економічної,
інтелектуальної та інших видів діяльності, істотно збільшилися потреби
соціально активної частини суспільства в інформаційній взаємодії як
усередині країни, так і назовні;; 2) інтенсивний розвиток інформаційної
інфраструктури, інтеграція в світовий інформаційний простір посилюють
залежність ефективності функціонування суспільства і держави від стану
375
інформаційної сфери; 3) індустрія інформатизації та інформаційних послуг
найбільш динамічно розвиваються і здатні на рівних конкурувати за
прибутковістю із паливно-енергетичним комплексом, автомобілебудуванням,
виробництвом сільськогосподарської продукції тощо; 4) інформаційна
інфраструктура, інформаційні ресурси стають впливовим чинником
міждержавної боротьби за світове лідерство, досягнення протиборчими
країнами певних стратегічних і тактичних політичних цілей.
Інформаційна безпека держави передбачає досягнення стану
інформаційної захищеності держави й суспільства, за якого спеціальні
інформаційні операції, акти зовнішньої інформаційної агресії, інформаційний
тероризм і комп’ютерні злочини не завдають суттєвої шкоди національним
інтересам. Її вдосконалення необхідно здійснювати шляхом створення
належних умов функціонування інформаційних технологій, які здійснюють
захист інформаційної інфраструктури держави та інформаційного ринку.
Сучасний стан забезпечення інформаційної безпеки як невід’ємної складової
національної безпеки України потребує розробки науково обґрунтованої
державної політики та стратегії в цій галузі, визначення системи
національних цінностей, життєво важливих інтересів особистості,
суспільства та держави, зовнішніх і внутрішніх загроз. Протистояння
інформаційній війні потребує від України ведення альтернативної
інформаційної кампанії для протидії деструктивному російському впливу як
усередині країни, так і на міжнародній арені; мінімізацію шкоди через
неповноту, несвоєчасність, недостовірність інформації, негативного
інформаційного впливу, несанкціонованого поширення інформації.
На сучасному етапі набувають розвитку мережеві інформаційні війни,
метою яких є забезпечення її основним суб’єктам умов для цілеспрямованого
управління всіма учасниками і об’єктом впливу. Створення мережі позбавляє
об’єкт (державу, уряд, армію, суспільство) суб’єктності, перетворення його
на жорстко керований, запрограмований механізм. До особливостей
мережевих операцій відносяться: інформаційна перевага, що передбачає
376
можливості штучно збільшити потребу противника в інформації та
одночасно скоротити для нього доступ до неї; широкі можливості
використання інформаційних ресурсів через механізми зворотного зв’язку та
надійний захист їх від проникнення противника; обмеження потреб у
статичній інформації шляхом забезпечення широкого доступу до
оперативного й динамічного інформування. Протистояння мережевим
інформаційним війнам включає підготовку компетентних фахівців, здатних
забезпечувати на системному рівні контрзаходи їх технічним можливостям,
створення спеціальних оперативних підрозділів, що зможуть протистояти
«операціям базових ефектів», спрямованим на встановлення контролю над
учасниками бойових дій і об’єктом інформаційного впливу, залучення
традиційних ЗМІ і соціальних мереж до процесу мінімізації ворожого
мережевого впливу.
В умовах російської агресії проти України перспективною моделлю
інформаційної боротьби є асиметрична. Відповідно важливими механізмами
протистояння на цій основі мають стати: зворотна тактика непрямої дії, коли
об’єкт нападу переспрямовує інформацію агресії на самого нападника,
підриваючи та руйнуючи його зсередини; тактика «конфліктогенного
рикошету», що передбачає активізацію всередині країни-агресора тих самих
чинників, що спричиняють конфлікти в межах об’єкта нападу; тактика
«удушення жертвою», відповідно до якої необхідно будь-якими можливими
засобами демонструвати готовність і рішучість повернути окуповані й
анексовані території; тактика «селективної деструкції», яка передбачає
завдання агресору не лише максимальних кількісних, а й якомога більших
якісних втрат (перешкоджання мовно-культурній експансії, створення
негативного іміджу на міжнародній арені).
Ескалація воєнно-політичних конфліктів інформаційними засобами
досягається цифровізацією збройних сил як елемента кібервійни,
спрямованої на ураження електронних засобів комунікацій. У виникненні
воєнно-політичних конфліктів значна роль відводиться політичним
377
провокаціям. Цей спосіб ескалації збройних конфліктів використовують
держави, партії, суспільно-політичні рухи, екстремістські угруповання. Як
правило, сторона, що застосовує ту чи іншу провокацію, відповідальність за
неї прагне перекласти на іншу сторону. Застосовується в якості
безпосередньої причини конфлікту з метою надати своїй акції характеру
справедливої відплати й приховати істинний задум агресора. Зважаючи на
активне використання в ескалації воєнно-політичних конфліктів медійних
ресурсів з метою дестабілізації політичних ситуації, дискримінації лідерів
держав, психологічної обробки населення територій, втягнутих у конфлікти,
виникає потреба залучення конструктивного антиконфліктного потенціалу
ЗМІ. Йдеться про вчасне попередження конфліктогенної ситуації, миттєві
реакції на інформаційні вторгнення, надання необхідних даних суб’єктам
управління конфліктом.
У процесі вирішення сучасних воєнно-політичних конфліктів
важливого значення набуває підтримка з боку світової спільноти.
Міжнародне інформаційно-політичне середовище є своєрідним полем бою
інформаційного контенту, фактів, державних позицій стосовно певного
конфлікту. Інформаційна підтримка з боку інших держав часто дозволяє
переламати хід конфлікту, посилити свої позиції на міжнародній арені,
заручитися підтримкою окремих суб'єктів міжнародного впливу і отримати
допомогу, виходячи з відповідного позиціонування даного конфлікту в світі.
Своєчасне інформаційне забезпечення повинне бути максимально
розширеним процесом, наскільки це дозволяють обставини військово-
державної таємниці, з наявністю впливових медійних суб'єктів як усередині
країни, так і за кордоном. Інформація має бути наповненою державницькою
позицією по відношенню до даного конфлікту, достовірною та постійно
присутньою в міжнародному інформаційному полі.
У протистоянні інформаційній війні вкрай важливим є створення та
розвиток системи спеціальних органів, мета яких полягає у вирішені завдань
цілеспрямованого інформаційного впливу на військову та цивільну
378
аудиторію задля формування позитивного іміджу збройних сил. Ефективним
засобом військової контрпропаганди, інформаційного супроводження стану
збройних сил та ситуації в зоні конфлікту є створення у військовому
керівництві підрозділів, пов’язаних із зв’язками з громадськістю,
оперативних центрів, що спеціалізуються на контактах із ЗМІ. До основних
завдань їх діяльності має бути віднесено: надання інформації представникам
засобів масової інформації; організація та проведення брифінгів, прес-
конференцій; оперативне інформування про події на фронті; організація
доступу представників ЗМІ до місць подій, наскільки це дозволяє ситуація;
інформаційно-організаційна допомога членам військового та політичного
керівництва в їх публічних виступах.
Слабкість українських ЗМІ в інформаційній війні проти Російської
Федерації виявляється не лише в низькій журналістській культурі й
монополії олігархів, а й у стані суспільної свідомості. Адже більшість
громадян не бажають утримувати за власний кошт суспільне мовлення, а
відтак згодні споживати будь-який інформаційний продукт, не
усвідомлюючи наслідків різного роду маніпуляцій. А це, в свою чергу,
породжує негативні явища на кшталт «п’ятої колони», що включає
представників бюрократії, бізнес-еліт, етнічних меншин, партійних,
громадських, політичних та церковних діячів, які засвідчують підтримку
недружнім і відверто ворожим спробам, спрямованим на підрив українського
суверенітету. Задля кардинальної зміни ситуації потрібно не лише
перебудувати та реорганізувати систему вітчизняних ЗМІ, а й підвищувати
інформаційну культуру громадськості, культивуючи вміння відсіювати
«піну» й отримувати потрібну інформацію.

379
 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абакумов В. М. Загальна характеристика форм та засобів ведення

інформаційних війн в Україні. Вісник Харківського національного
університету внутрішніх справ. 2010. Вип. 38. С. 159–165.
2. Абакумов В. М. Інформаційні війни як одна із форм реалізації загроз
інформаційній безпеці держави. Право і Безпека. 2008. №7. С. 34–39.
3. Абраменко Ю. Ю., Чикаренко І.А. Зарубіжний досвід е-урядування та
проблеми його імплементації в Україні. Публічне адміністрування: теорія
та практика: електронний збірник наукових праць. 2009. Вип. 2 (2). URL:
http://www.dridu.dp.ua/zbirnik/2009-02/09ayypiu.pdf (дата звернення:
12.05.2019).
4. Авіакатастрофа літака МАУ в Ірані. Все, що відомо. URL:
https://www.pravda.com.ua/articles/2020/01/8/7236802/ (дата звернення:
02.04.2020).
5. Алімпієв А. М. Особливості гібридної війни РФ проти України. Досвід, що
отриманий Повітряними Силами Збройних Сил України. Наука і техніка
Повітряних Сил Збройних Сил України. 2017. № 2. С. 19–25. URL:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nitps_2017_2_6 (дата звернення: 12.10.2018).
6. Алло Эрдоган: турецкий президент поговорил по телефону с фальшивым
Порошенко. URL: https://www.ntv.ru/novosti/1604999/ (дата звернення: 08.09.
2020).
7. Аналітична доповідь Національного інституту стратегічних досліджень до
позачергового Послання Президента України до Верховної Ради України
«Про внутрішнє і зовнішнє становище України у сфері національної
безпеки». Київ: НІСД, 2014. С. 45–51.
8. Аронсон Э., Пратканис Э. Эпоха пропаганды: Механизмы убеждения,
повседневное использование и злоупотребление. Санкт-Петербург: Прайм-
ЕВРОЗНАК, 2003. 384 с.

380
9. Баглікова М. Інформаційні війни і Україна. Науковий вісник Ужгородського
університету. Серія : політологія, соціологія, філософія. Ужгород, 2010.
Вип. 14. С. 158–161.
10.Балабін В. В., Замаруєва І. В., Пампуха І. В. Концептуальні засади захисту
системи інформаційно-аналітичного забезпечення завдань інформаційної
боротьби як складової воєнної безпеки. Вісник КНУ імені Тараса Шевченка.
Військово-спеціальні науки. 2009. № 22. С. 30–33.
11.Баранова Е. А. Мультимедийные технологии в средствах массовой
информации как новый инструмент ведения информационной войны.
Вопросы теории и практики журналистики. Иркутск: Байкальский
государственный университет. 2016. Т. 5. №4. С. 618–628.
12.Баровська А. Інформаційні виклики гібридної війни: контент, канали,
механізми протидії: аналіт. доп. Київ: НІСД, 2016. 109 с.
13.Баровська А. В. Стратегічні комунікації vs пропаганда та контрпропаганда.
Інформаційне суспільство в Україні: стан, проблеми, перспективи.
Матеріали щорічної науково-практичної конференції за міжнародною участю
«Дні інформаційного суспільства-2015», 19–20 травня 2015 р. Київ:
Видавництво «Тезис», 2015. С. 60–63.
14.Бачинін В. А., Журавський В. С., Панов М. І. Філософія права: Підручник для
юрид. спеціальностей вищих навч. закладів. Київ: Видавничий Дім «Ін Юре»,
2003. 472 с.
15.Бек У. Власть и ее оппоненты в эпоху глобализма. Новая всемирно-
политическая экономия / Пер. с нем. А. Б. Григорьева, В. Д. Седельника;
послесловие В. Г. Федотовой, Н. Н. Федотовой. Москва: Прогресс-Традиция;
Издательский дом «Территория будущего» (Серия «Университетская
библиотека Александра Погорельского»), 2007. 464 с.
16.Бек У. Что такое глобализация? Пер. с нем. А. Григорьева и В. Седельника.
Москва: Прогресс-Традиция, 2001. 304 с.
17.Бенюк Н. Роль телебачення у формуванні суспільної думки. Науковий блог.
Національний університет «Острозька академія». 2014. URL:
381
 https://naub.oa.edu.ua/2014/rol-telebachennya-uformuvanni-suspilnoji-dumky/
(дата звернення: 17.03.2018).
18.Березовець Т. Анексія: острів Крим. Хроніки «гібридної війни». Київ: Брайт
Букс, 2015. 392 с.
19.Бертон Дж. Конфликт и коммуникация. Использование контролируемой
коммуникации в международных отношениях. Социально-гуманитарные
знания. 1999. № 2. С. 218–227.
20.Беспалов Д. Н., Казаков М. А. Информационная война и обеспечение
безопасности. Вестник МГИМО-Университета. 2014. Выпуск 6 (39). С. 82–
87.
21.Бех В. П. Человек и Вселенная. Запорожье: РА «Тандем-У», 1998. 144 с.
22.Близнюк А. Гібридна війна ХХІ століття. Пропаганда як основна складова у
політичних, соціальних та етнічних протистояннях. INTERMARUM: історія,
політика, культура. 2015. Вип. 2. С. 390–399.
23.Блок Вітренко -- Реклама 2 / Bloc Vitrenko – Ad 2 URL:
https://www.youtube.com/watch?v=7m2IFuCk9YA (дата звернення:
19.06.2020).
24.Блок "Не Так". 2006 год. URL: https://www.youtube.com/watch?
v=q_PLFge7hj8 (дата звернення: 19.06.2020).
25.Бодрунова С. С. Медиакратия: современные подходы к определению
термина. Вестник Санкт-Петербургского университета. Серия 9. 2012.
Выпуск 3. С. 203–215.
26.Бойко О. Д. Політичне маніпулювання: навч. посіб. Київ: Академвидав, 2010.
432 с.
27.Бондарчук О. Вплив комунікативних технологій на формування політичного
дискурсу ЗМІ. Вісник Прикарпатського університету. 2013. Вип. 6–7. С. 12–
19.
28.Брайант Дж., Томпсон С. Основы воздействия СМИ.: Пер. с англ. Москва:
Издательский дом «Вильяме», 2004. 432 с.

382
29.Брижко В., Швець М., Цимбалюк В. Е-боротьба в інформаційних війнах та
інформаційне право. За ред. М. Швеця. Київ: ТОВ «ПанТот». 2007. 218 с.
30.В Молдове обнаружили коронавирус у четырех человек, вернувшихся из
Почаевской лавры. URL: https://nv.ua/world/countries/koronavirus-v-moldovu-
zavezli-iz-ukrainy-poslednie-novosti-50076985.html (дата звернення:
02.04.2020).
31.В одного з пасажирів поїзда «Рига-Київ» виявили коронавірус. URL:
https://tsn.ua/kyiv/v-odnogo-z-pasazhiriv-poyizda-riga-kiyiv-viyavili-koronavirus-
1515360.html (дата звернення: 30.03.2020).
32.В ожидании «Слуги Донбасса» URL: https://www.kommersant.ru/doc/4499870
(дата звернення: 30.03.2020).
33.В поисках ассимметричных ответов: киберпространство в гибридной войне.
Зеркало недели: газ. 2015. № 6. С. 3.
34.Васютинський В. Інтеракційна психологія влади. Київ: Київський
славістичний ун-т, 2005. 492 с.
35.Вивід прав України : док. і матеріали до історії укр. політ. думки / впоряд.,
вступ. ст., довідки Б. Кравцев. – 2-ге вид. Нью-Йорк: Пролог, 1964. 250 с.
36.Війна.URL:https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%B9%D0%BD
%D0%B0 (дата звернення: 12.02.2017).
37.Возженников А. В. Национальная безопасность: теория, практика, стратегия
Москва : НПО «МОДУЛЬ», 2000. 240 с.
38.Воробйова І. В. Інформаційно-психологічна зброя як самостійний засіб
ведення інформаційно-психологічної війни. Системи озброєння і військова
техніка. 2010. №1. С. 141–144.
39.Вяйнё Таннер. Зимняя война. Дипломатическое противостояние Советского
Союза и Финляндии. 1939–1940……………………. 343 с.
40.Гаврилов Г. А. Информационная война и паблик рилейшнз. Молодой
ученый. 2012. №6 (41). С. 243–245.
41.Галкина Т. Ю., Гундарь Е. С. Информационная безопасность как фактор
национальной безопасности и конкурентоспособности государства.
383
 Современная наука и инновации. 2019. №2. URL:
https://www.elibrary.ru/download/elibrary_42309533_30616891.pdf (дата
звернення: 14.09.2020).
42.Генсек ООН: настав час запровадити правила ведення кібервійни. URL:
http://www.eurointegration.com.ua /news/2018/02/16/7077641/ (дата звернення:
10.07.2018).
43.Гібрид.URL:/https://ru.wikipedia.org/wiki/
%D0%93%D0%B8%D0%B1%D1%80%D0%B8%D0%B4 (дата звернення:
12.02.2017).
44.Гибридная война. Википедиа. URL:
https://ru.wikipedia.org/wiki/%C3%E8%E1%F0%E8%E4%ED%E0%FF_
%E2%EE%E9%ED%E0 (дата звернення: 22.08.2016 г.).
45.Глухарев Д. С. Медиапространство как элемент информационной
безопасности. Весник ЮУрГУ. 2011. №9. С. 109–111.
46.Гнасевич Н. В., Рудакевич О. М. Вплив політичної пропаганди в
інформаційно-психологічних операціях: принципи, форми та засоби впливу.
Україна в умовах реформування правової системи: сучасні реалії та
міжнародний досвід. Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної
конференції, м. Тернопіль, Тернопільський національний економічний
університет, 21–22 квітня 2017 р. Тернопіль: Економічна думка, 2017. С. 32–
39.
47.Гойман О. О. Маніпулювання масовою свідомістю в умовах сучасної
гібридної війни. Грані. 2015. № 1. С. 50–56.
48.Голова НСЖУ: Мовна політика щодо друкованих ЗМІ повинна бути
поміркованою. URL:
golova_nszhu_movna_polityka_shchodo_drukovanyh_zmi_povynna_buty_143415
5 (дата звернення: 19.09.2020).
49.Головатий М. Ф. Політичний менеджмент: навч. посіб. Київ: МАУП, 2005.
264 с.

384
50.Головин Ю. А. Система национальной безопасности Российской Федерации:
Учеб. пособие. Москва: Изд-во Московского гуманитарного университета,
2008. 98 с.
51.Головка А. А., Токарський О. О. Роль ЗМІ в сучасній інформаційній війні.
Молодий вчений. 2016. № 6 (33). С. 309 – 311.
52.Головко В. Кибератаки: вирус-диверсант Stuxnet в ядерной энергетической
программе Ирана. URL: https://naukatehnika.com/kiberataki-virus-diversant-
stuxnet-v-yadernoj-energeticheskoj-programme-irana-
chast1.htmlnaukatehnika.com (дата звернення: 14.09.2020).
53.Гоне Ж. Освіта і засоби масової інформації. Пер. з франц. М. Марченко. Київ:
Видавництво «К.І.С.», 2002. 100 с.
54.Горбань Ю. О. Інформаційна війна проти України та засоби її ведення. Вісник
Національної академії державного управління при Президентові України.
2015. №1. С. 136–141.
55.Горбатенко В. Асиметрична стратегія як відповідь на виклики системі
європейської безпеки. Studia Politologica Ucraino-Polona. Випуск 6.
Житомир-Київ-Краків: Вид. О. О. Євенок, 2016. С. 61–67.
56.Горбатенко В. Футурологія і політика: монографія. Київ: Академвидав, 2019.
288 с.
57.Горбулин В. «Гибридная война» как ключевой инструмент российской
геостратегии реванша. Зеркало недели: газ. 2015. № 2. С. 3.
58.Горбулін В. П., Додонов О. Г., Ланде Д. В. Інформаційні операції та безпека
суспільства: загрози, протидія, моделювання: монографія. Київ:
Інтертехнологія, 2009. 164 с.
59.Грищенко Н. І., Мінчук Т. В. Проблема війни як соціально-політичного
явища в умовах глобалізованого суспільства. Молодий вчений. 2014. № 5 (08).
Частина 2. С. 172–174.
60.Громико І., Саханчук Т. Державна домінантність визначення інформаційної
безпеки України в умовах протидії загрозам. Право України. 2008. № 8.
С.130–134.
385
61.Гурковський В. Т. Організаційно-правові питання взаємодії органів
державної влади у сфері національної інформаційної безпеки. Дисертація на
здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Спеціальність:
25.00.02 − механізми державного управління. Київ, 2014. 225 с.
62.Данилов А. Изучаем версию поражения украинского «Боинга» зенитной
ракетой российского ЗРК «Тор» и намерены искать обломки ракеты. URL:
https://censor.net.ua/news/3168909/danilov_izuchaem_versiyu_porajeniya_ukrains
kogo_boinga_zenitnoyi_raketoyi_rossiyiskogo_zrk_tor_i_namereny (дата
звернення: 26.03.2020).
63.Данілов О. Ми знаємо, яка це була ракета і в кого її купили. URL:
https://www.bbc.com/ukrainian/news-51076868 (дата звернення: 02.04.2020).
64.Декларация принципов «Построение информационного общества –
глобальная задача в новом тысячелетии»: Документ
WSIS-03/GENEVA/DOC/4-R, 12 декабря 2003 года. URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_c57#Text (дата звернення: 14.09.2020).
65.Дзевелюк М. В. Сервісна держава як функціональна модель сучасної
держави. Актуальні проблеми держави і права. 2017. Вип. 78. C. 60–67.
66.Діяк І. В. П’ята колона в Україні: загроза державності. Київ, 2006. 128 с.
67.Доктрина информационной безопасности Российской Федерации от 9
сентября 2000 г. Российская газета. 28.09.2000. № 187.
68.Донбас і Крим: ціна повернення: монографія / за заг. ред. В. П. Горбуліна, О.
С. Власюка, Е. М. Лібанової, О. М. Ляшенко. Київ: НІСД, 2015. 474 с.
69.Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика (Гли-
бинні регулятиви психополітичного повсякдення): Монографія. Київ: Либідь,
2001. 334 с.
70.Дубас О. П. Інформаційно-комунікаційний простір: культурно-політичні
детермінанти: Монографія. Київ: Генеза, 2011. 256 с.
71.Дубов Д. В. Засоби масової інформації як якісно нові суб’єкти політичних
комунікацій. Політичний менеджмент. 2007. № 1. С. 57–65.

386
72.Дудник В. Теория насилия для ХХІ в. Мировая экономика и международные
отношения. 1997. № 12. С. 114–120.
73.Душкина М. Р. PR и продвижение в маркетинге: коммуникации и
воздействие, технологии и психология: Учебное пособие. Санкт-Петербург:
Питер, 2010. 560 с.
74.Еляшевська Н. Ф. Вразливість України до інформаційної війни. Теле- та
радіожурналістика. 2015. Вип. 14. С. 165–169.
75.Еляшевська Н. Ф. Інформаційна війна між Україною та Росією: стереотипи,
наслідки, шляхи подолання. Захист прав і свобод людини та громадянина в
умовах формування правової держави: Збірник тез ІІІ Всеукр. наук-практ.
конф. 21 травня 2014 р. Львів: Вид-во Львівської політехніки, 2014. С. 172–
174.
76.Еляшевська Н. Ф. Медіа України взірця 2012 року: статус і контент
ненаповнення. Science and Education a New Dimension. Humanities and Social
Science, ІІІ (9), Issue 53, 2015. Budapest, 2015. P. 47–52.
77.Еляшевська Н. Ф. Особливості поведінки українських журналістів в умовах
інформаційної війни. IV Всеукраїнська науково-практична конференція
«Захист прав і свобод людини і громадянина в умовах формування правової
держави». 27 травня 2015 р. Львів, 2015. С. 278–279.
78.Єнін М. Н. Засоби масової інформації (ЗМІ). Велика українська енциклопедія.
URL: https://vue.gov.ua/Засоби_масової_інформації_(ЗМІ) (дата звернення:
19.09.2020).
79.Ерофеева Н. В. Современные информационные войны и их влияние на
политическую стабильность государства. PolitBook. 2015. №2. С. 74–83.
80.Железняк А. Формирование общественного мнения – метод ведения
информационной войны. URL: https://cont.ws/@anton-z/85374 (дата
звернення: 19.03.2018).
81.Житарюк М. Г. «Гарячі точки» у ЗМІ та засобах масової інформації,
пропаганди і маніпуляції. Особливості російсько-української війни 2014 р.

387
 Вісник Львівського університету. Серія: Журналістика. 2015. Вип. 40. С.
208–214.
82.Заворотько Т., Опанасюк В. Політичні маніпулятивні технології ЗМІ у
передвиборчій агітації. Соціально-гуманітарні аспекти розвитку сучасного
суспільства: матеріали Всеукраїнської наукової конференції викладачів,
аспірантів, співробітників та студентів фак-ту іноземної філології та
соціальних комунікацій, Суми, 19–20 квітня 2012 року / Відп. за вип. В.В.
Опанасюк. Суми: СумДУ, 2012. Ч.2. С. 50–55.
83.Загальна конфліктологія: Навч. посібник. За заг. ред. І. В. Ващенко, С. П.
Гіренка. 2-е вид., доп.. Харків: Оригінал, 2001. 384 с.
84.Зарубежная политология: словарь-справочник. Под ред. А. В. Миронова, П.
А. Цыганкова. Москва: Соц-полит журн., Независимый открытый
университет, 1998. 360 с.
85.Зеркалов Д. В. Інформаційні війни. Безпека життєдіяльності. 2009. №3. С.
35–38.
86.Зернецька О. В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і
міжнародні відносини. Київ: Освіта, 1999. 351 с.
87.Золотухін Г. Слово як конфліктоген. Соціальна психологія. 2004. № 1. С. 72–
85.
88.Иванов О. Б. Военный конфликт как форма политического процесса. URL:
http://conflictmanagement.ru/voennyiy-konflikt-kak-forma-politicheskogo-
protsessa (дата звернення: 14.09.2018).
89.Іванов В. Ф. Масова комунікація як соціальне явище. URL:
http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=118 (дата звернення:
11.09.2019).
90.Интервью Франка ван Каппена. Гибридная война Путина – никто не знает,
как ответить. Аргумент. 28.04.2014. URL:
http://argumentua.com/stati/gibridnaya–voina–putina–nikto–ne–znaet–kak–otvetit
(дата звернення: 22.08.2016).

388
91.Інформаційна війна. URL: uk.wikipedia.org/wiki/інформаційна_війна (дата
звернення: 18.03.2020).
92.Інформаційне суспільство у соціально-філософській ретроспективі та
перспективі / В. В. Лях, В. С. Пазенок, Я. В. Любивий, К. Ю. Райда, В. К.
Федорченко, О. М. Йосипенко, О. М. Соболь, Н. А. Фоменко, О. П. Будя, Ю.
О. Безукладніков. Київ: ТОВ «ХХІ століття: діалог культур», 2009. 404 с.
93.Информационным Сопротивлением обнародован список сепаратистских
организаций, действующих на территории Украины. URL:
http://sled.net.ua/node/13314 (дата звернення 16.11.2018).
94.Інформаційні виклики гібридної війни: контент, канали, механізми протидії:
аналіт. доп. За заг. ред. А. Баровської. Київ: НІСД, 2016. 109 с.
95.К мобильному обществу: утопии и реальность. Под ред. Я. Н. Засурского.
Москва: Изд-во Моск. ун-та, 2009. 304 с.
96.Какие медиа читают и смотрят украинские лидеры мнений: данные Noks
Fishes. Marketing Media Review: официальный сайт журнала.10 июня 2014
года. URL: http://mmr.ua/news/id/kakie-media-chitajut-i-smotrjat-ukrainskie-
lidery-mnenij-issledovanie-noks-fishes-39981/ (дата звернення: 18.03.2020).
97.Калініченко Б. М. Визначальні напрями формування стратегії протистояння
інформаційній війні. Держава і право: Збірник наукових праць. Серія
Політичні науки. Випуск. 83. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН
України. Київ: Вид-во «Юридична думка», 2019. С. 61–73.
98.Калініченко Б. М.  Гібридна війна у парадигмі сучасної теорії пізнання.
Humanities and Social Science. VIIІ (37). Issue: 223, 2020, Feb, Budapest. C. 26 –
31. URL: https://doi.org/10.31174/SEND-HS2020-223VIII37 (дата звернення:
18.03.2020).
99.Калініченко Б.М. ЗМІ і інформаційна війна. Розвиток сучасного суспільства
в умовах глобальної нестабільності: Матеріали міжнародної науково-
практичної конференції (м. Одеса, Україна, 11 – 12 травня 2018). Одеса: ГО
«Причорноморський центр дослідження проблем суспільства», 2018. С. 86–
92.
389
100. Калініченко Б. М. Інформаційна безпека. Національна безпека держав
в умовах глобалізації: навчальний посібник для студентів вищих навчальних
закладів спеціальності 052 “Політологія” й слухачів спеціальності 281
“Публічне управління та адміністрування” / авт. кол.: В.І. Шарий, Л.Я.
Самойленко, М.П. Іщенко, Б.М. Калініченко, А.О. Овчаренко [та ін.]; за заг.
ред. В. І. Шарого. Черкаси: Видавець Чабаненко Ю. А., 2018. С………
101. Калініченко Б. М. Модифікація засобів передачі інформації та
посилення їх політичного спрямування. Держава і право: Збірник наукових
праць. Юридичні і політичні науки. Випуск. 85. Ін-т держави і права імені В.
М. Корецького НАН України. Київ: Вид-во «Юридична думка», 2019. С. 371–
383.
102. Калініченко Б. М. Новітні засоби інформаційного протиборства в
умовах техногенної цивілізації. Держава і право: Збірник наукових праць.
Юридичні і політичні науки. Випуск. 86. Ін-т держави і права імені В. М.
Корецького НАН України. Київ: Вид-во «Юридична думка», 2019. С. 296–
305.
103. Калініченко Б. М. Особливості застосування маніпулятивних
технологій в інформаційних війнах. Держава і право: Збірник наукових
праць. Серія Політичні науки. Випуск. 81. Ін-т держави і права ім. В. М.
Корецького НАН України. Київ: Вид-во «Юридична думка», 2018. С. 114–
125.
104. Калініченко Б. М. Особливості здійснення контрпропаганди в умовах
гібридної війни. Науковий часопис Національного педагогічного
університету імені М. П. Драгоманова. Серія 22. Політичні науки та
методика викладання соціально-політичних дисциплін. Збірник наукових
праць. Відп. ред. О. В. Бабкіна. Випуск 23. Київ: Вид-во НПУ імені М. П.
Драгоманова, 2018. С. 74–80.
105. Калініченко Б. М. Особливості інформаційного забезпечення російської
агресії проти України. Держава і право: Збірник наукових праць. Серія

390
 Політичні науки. Випуск. 82. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН
України. Київ: Вид-во «Юридична думка», 2018. С. 39–51.
106. Калініченко Б. М. Поняття і феномен «інформаційна війна»:
визначальні характеристики. Держава і право: Збірник наукових праць.
Серія Політичні науки. Випуск. 80. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького
НАН України. Київ: Вид-во «Юридична думка», 2018. С. 3–14.
107. Калініченко Б.М. Пропаганда у сучасному світі: актуалізація проблеми.
Актуальні питання, відкриття та досягнення в галузі суспільних наук:
Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції, м. Запоріжжя, 18-
19 травня 2018 р. Запоріжжя: Класичний приватний університет, 2017. С. 84–
89.
108. Калініченко Б. М. Роль засобів масової інформації у політичній
стратегії інформаційного суспільства. Науковий часопис Національного
педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Серія 22. Політичні
науки та методика викладання соціально-політичних дисциплін. Збірник
наукових праць. Відп. ред. О. В. Бабкіна. Випуск 25. Київ: Вид-во НПУ імені
М. П. Драгоманова, 2019. С. 53–57.
109. Калініченко Б. М. Специфіка ведення пропаганди в умовах гібридної
війни. Держава і право: Збірник наукових праць. Серія Політичні науки.
Випуск. 79. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Київ:
Вид-во «Юридична думка», 2018. С. 72–84.
110. Калініченко Б. М. Суб’єктивний вимір гібридної війни: алгоритм
впливу і захисні механізми. Humanities and Social Science. VII (26). Issue: 215,
2019, Dec. Budapest. С. 45 – 49.
URL: https://www.seanewdim.com/uploads/3/4/5/1/34511564/hum_vii_214_36.pd
f (дата звернення: 18.03.2020).
111. Калініченко Б. М. Сучасні ЗМІ як інструмент інформаційної війни.
Політикус: Науковий журнал. Південноукраїнський національний
педагогічний університет імені К. Д. Ушинського МОН України. Одеса:
Вид-во «Гельветика», 2018. Випуск 1. С. 77–82.
391
112. Калініченко Б. М. Упровадження публічної політики засобами масової
інформації в умовах інформаційної війни. Формування та реалізація
публічної політики в умовах глобалізації: монографія / авт. кол.: В. І. Шарий
[та ін.]; за заг. ред. В. І. Шарого. Черкаси: видавець Чабаненко Ю. А., 2018.
С……….
113. Калініченко Б. М. Форми і засоби інформаційного супроводження
воєнно-політичних конфліктів. Науковий часопис Національного
педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Серія 22. Політичні
науки та методика викладання соціально-політичних дисциплін. Збірник
наукових праць. Відп. ред. О. В. Бабкіна. Випуск 24. Київ: Вид-во НПУ імені
М. П. Драгоманова, 2018. С. 99–103.
114. Калініченко Б. М. Формування громадської думки як чинник
забезпечення успіху в інформаційній війні. Науковий часопис Національного
педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Серія 22. Політичні
науки та методика викладання соціально-політичних дисциплін [Відп. ред.
О.В.Бабкіна]. Випуск 27: збірник наукових праць. Київ: Вид-во НПУ імені М.
П. Драгоманова, 2020. С. 69–74.
115. Калініченко Б. М. Формування політико-правових основ інформаційної
безпеки України. Держава і право: Збірник наукових праць. Серія Політичні
науки. Випуск. 84. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України.
Київ: Вид-во «Юридична думка», 2019. С. 78–89.
116. Калініченко Б.М. Ціннісні розломи у планетарній матриці світової
спільноти як лімітроф війни і миру. Proceedings of XVII International scientific
conference «Modern scientific research». Morrisville, United States, Lulu Press.,
2018. С.186–192.
117. Каплій О. В. Класифікація засобів масової інформації: конституційно-
правові питання. Актуальні проблеми політики. 2013. Вип. 50. С. 35–46.
118. Карпенко В. О. Інформаційна політика та безпека: підручник. Київ:
Нора-Друк, 2006. 320 с.

392
119. Картунов О. В., Маруховський О. О. Інформаційне суспільство: аналіз
політичних аспектів зарубіжних концепцій: монографія. Київ: Університет
економіки та права «КРОК», 2012. 344 с.
120. Карчевський М. В. До питання визначення інформаційної безпеки як
об’єкта кримінально-правової охорони. Боротьба з організованою
злочинністю і корупцією (теорія і практика). 2018. № 1 (27). С. 17–18.
121. Катастрофа українського Боїнга в Тегерані: 176 осіб загинуло, всі
подробиці (фото, відео). URL: https://www.unian.ua/incidents/10821362-
katastrofa-ukrajinskogo-bojinga-v-tegerani-176-osib-zaginulo-vsi-podrobici-foto-
video.html (дата звернення: 26.03.2020).
122. Клаузевиц К. О. О войне: в 2 т. Т. 1. Москва: ООО «Издательство
АСТ». 2002. 458 с.
123. Ковалев С. В. Восточная версия нейропрограммирования, или
учебники умения жить. НЛП-консалтинг: введение в человеческое
благополучие. Москва: Московский психолого-социальный институт, 2006.
240 с.
124. Козловська Г. В. Організаційна свідомість: індивідуальне і суспільне:
монографія. Київ : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2007. 203 с.
125. Колтунова М. В. Медиамемы в политическом пропагандистском
дискурсе. Медиалингвистика. 2015. №3 (9). С. 85–92.
126. Кондратюк М. О. Інформаційна війна та роль мас-медіа в міжнародних
конфліктах. Вісник Харківської державної академії культури. 2013. Випуск
41. С. 108–113.
127. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України
28 червня 1996 року. URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80#Text
(дата звернення: 08.09. 2020).
128. Концепція національної безпеки України URL: http://www.w1 .
c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_ (дата звернення: 21.06.2019).

393
129. Копчак С. Парадигми вивчення впливу засобів масової інформації на
політичний процес. Наукові праці ЧДУ імені Петра Могили. 2007. Вип. 56. Т.
69. С. 51–54.
130. Корж А. Мовний чинник суспільної трансформації в Україні :автореф.
дис. ... канд. політ. наук : 23. 00. 02. Чернівці: Чернівецький нац. у-т ім.
Ю. Федьковича, 2004. 20 с.
131. Коріновська Н. Ставлення українців до Росії за рік істотно
покращилося — опитування. URL: https://hromadske.ua/posts/slugi-proveli-
zyizd-na-teritoriyi-knu-im-shevchenka-hoch-ce-zaboroneno-zakonom-u-
studparlamenti-vzhe-zasudili-politikiv (дата звернення: 19.09.2020).
132. Кормич Б.А. Інформаційна безпека: організаційно-правові основи:
Навчальний посібник. Київ : Кондор, 2008. 384 с.
133. Кормич Б. А. Організаційно-правові основи політики інформаційної
безпеки України. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук. Спеціальність: 12.00.17 − теорія управління;
адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право.
Харків, 2014. 427 с.
134. Корнієнко В. О. Імідж та репутація політичної партії: аксіологічні
основи та шляхи оптимізації : монографія / В. О. Корнієнко, В. Д. Антемюк,
О. В. Буряченко. Вінниця : ВНТУ, 2018. 204 с.
135. Коронавирус на колесах. Как в России отправили на карантин целый
вагон пассажиров поезда «Киев-Москва» и чем все закончилось. URL:
https://strana.ua/news/251100-v-poezde-kiev-moskva-ottsepili-vahon-iz-za-
koronavirusa-chto-proizoshlo.html (дата звернення: 29.03.2020).
136. Косогов О. М. Методика визначення пріоритетів показників, що
характеризують рівень загроз інформаційній безпеці держави. Збірник
наукових праць Харківського університету Повітряних Сил. Харків: ХУПС
ім. Івана Кожедуба, 2018. Випуск 2 (39). С.163–166.

394
137. Косолапов Н. Конфликты постсоветского пространства: проблемы
дефиниции и типологии (Статья третья). Мировая экономика и
международные отношения. 1995. № 12. С. 35–47.
138. Кравець Є. Я. Інформаційна безпека держави. Юридична енциклопедія:
В 6 т./ Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. Київ : «Укр.
енцикл.»,1998. 1999. Т. 2. 744 с.
139. Краснянский Д. Е. Современные медиа: средства информирования,
пропаганда / контрпропаганда или механизм конструирования социальной
реальности. Инновации в гражданской авиации. 2017. Том 2. № 3. С. 35–39.
140. Кремень Т. В. Політична мобілізація в соціально-медійному вимірі:
монографія. Київ: Грамота, 2013. 256 с.
141. Крымский С. Экспликация философских смыслов. Москва: Идея-
Пресс, 2006. 240 с.
142. Крысько В. Г. Секреты психологической войны (цели, задачи, методы,
формы, опыт). Минск: Харвест, 1999. С. 64–70.
143. Крос К., Гакет Р. Політичні комунікації та новинні засоби масової
інформації у демократичних країнах: конкуруючі підходи. Факультет
соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка:
офіційний сайт. URL: http://www.socd.univ.kiev.ua/LIB/PUB/K/KROSS/4.htm
(дата звернення: 29.03.2020).
144. Кулик В. Дискурс українських медій: монографія. Київ: Критика, 2010.
656 с.
145. Кунакова Л. Н. Информационная война как объект научного анализа
(понятие и основные характеристики информационной войны). Альманах
современной науки и образования. 2012. №6 (91). Тамбов: Грамота, 2012. С.
93–96.
146. Курбан О. В. Сучасні інформаційні війни у мережевому онлайн
просторі: навчальний посібник. Київ: ВІКНУ, 2016. 286 с.

395
147. Лайон Д. Інформаційне суспільство: проблеми та ілюзії. Сучасна
зарубіжна соціальна філософія. Хрестоматія: Навч. посібник / Упоряд.
Віталій Лях. Київ. Либідь, 1996. С. 362 – 380.
148. Лалл Дж. Медіа, комунікації, культура. Глобальний підхід. Пер. з англ.
Київ: «К.І.С.», 2002. 264 с.
149. Лебідь Н. Посміємося над «слугами»: Хто може ховатися за маскою
Джокера? 112. UA.URL: https://ua.112.ua/statji/posmiiemosia-nad-sluhamy-
khto-mozhe-khovatysia-za-maskoiu-dzhokera-516037.html (дата звернення:
14.09.2020).
150. Леонтьев Д. А. Психология смысла: природа, строение и динамика
смысловой реальности. Москва: Смысл, 1999. 487 с.
151. Леонтьева Л. Є. Пропаганда як інформаційно-психологічний складник
політичних процесів: Монографія. Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. Київ; Львів:
«ФАКТ», 2004. 298 c.
152. Литвиненко О. В. Спеціальні інформаційні операції та
пропагандистські кампанії: монографія. Київ: ВКФ «Сатсанга», 2000. 222 с.
153. Лібікі М. Що таке інформаційна війна? URL:
http://viysko.com.ua/texnologiji-voyen/martin-libiki - shho-take-informacijna-
vijna/ (дата звернення: 20.12.2018).
154. Лиллекер Д. Политическая коммуникация. Ключевые концепты. Пер. с
англ. С. И. Остенек. Харьков: Издательство «Гуманитарный Центр», 2010.
300 с.
155. Липпман У. Общественное мнение. Москва: Институт Фонда
«Общественное мнение», 2004. 384 с.
156. Лисичкин В. А., Шелепин. Л. А. Третья мировая (информационно-
психологическая) война. Москва: Ин-т соц.-полит. исслед., 1999. 304 с.
157. Луцишин Г. Особливості сучасних збройних конфліктів в умовах
глобалізації. Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку.
2014. Вип. 26. С. 128–133.

396
158. Людвик І. В. Теоретико-методологічні підходи до класифікації засобів
масової інформації України. Бюлетень Міністерства юстиції України. 2008.
№ 11–12. С. 150–154.
159. Магда Є. Виклики гібридної війни: інформаційний вимір. Наукові
записки Інституту законодавства Верховної Ради України. 2014. № 5. С.
138–142.
160. Магда Є. М. Гібридна війна: сутність та структура феномену. URL:
http://journals.iir.kiev.ua/index.php/pol_n/article/view/2489/2220 (дата
звернення: 02.06.2019).
161. Магда Е. Гибридная война: вижить и победить. Харьков: Виват, 2015.
320 с.
162. Магрупов И. Р. Понятие и характеристика военных конфликтов. Новая
наука: опыт, традиции, инновации. 2017. №2. С. 45–48.
163. Мадіссон В. В., Шахов В. А. Політологія міжнародних відносин: Навч.
посібник. Київ: Либідь, 1997. 176 с.
164. Малик Я. Інформаційна війна і Україна. Демократичне врядування:
Науковий вісник. 2015. Випуск 15. URL:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/DeVr_2015_15_3 (дата звернення: 18.03.2020).
165. Малик І. Народження «Доктрини інформаційної безпеки України»: від
теорії до практики. Українська національна ідея: реалії та перспективи
розвитку: Збірник наукових праць. Львів: Видавництво Львівської
політехніки, 2017. Вип. 22. С. 76–81.
166. Малишевский Н. Н. Технология и организация выборов. Минск:
Харвест, 2003. 256 с.
167. Мамонов М. В. Информационная политика и изменение общественного
мнения. Политические исследования. 2011. № 5. С. 26–32.
168. Манойло А. В. Война в Южной Осетии: психологическая обработка
общественного мнения стран ЕС. Политическая экспертиза. 2009. №3. С.
65–76.

397
169. Манойло А. В., Петренко А. И., Фролов Д. Б. Государственная
информационная политика в условиях информационно-психологической
войны. Москва: Горячая линия–Телеком, 2012. 542 с.
170. Мартынов В. Коммуникационная среда мира и общественное развитие.
Мировая экономика и международные отношения. 2001. № 1. С. 27–33.
171. Маруненко О. Зовнішні і внутрішні інформаційні війни у медійному
просторі України. Освіта регіону: політолоія, психологія, комунікації. Київ,
2011. №4. С. 91–95.
172. Марута Н. О., Маркова М. В. Інформаційно-психологічна війна як
новий виклик сучасності: стан проблеми та напрямки її подолання.
Український вісник психоневрології. 2015. Т. 23. Вип. 3. С. 21–28.
173. Мас-медіа у термінах і визначеннях: Короткий словник-довідник: Навч.
посіб. Укладач Ю. В. Бондар. Київ: МАУП, 2005. 224 с.
174. Медвідь Ф. Інформаційна безпека України: виклики і загрози. URL:
https://nato.pu.if.ua/old/journal/2009-2/2009-2-28.pdf (дата звернення: 08.09.
2020).
175. Медвідь Ф. М. Національна безпека України в умовах формування
європейської системи колективної безпеки. Україна в нових реаліях:
політичні, економічні та правові орієнтири розвитку: збірник наукових
праць за матеріалами ІІ Міжнародної науково-практичної конференції, 17
травня 2011 року / Національний університет ДПС України, НДІ фінансового
права. Київ: Алеута, 2011. С. 93–98.
176. Милованов повідомив, як коронавірус вплине на економіку України.
URL: https://www.5.ua/ekonomika/mylovanov-povidomyv-iak-koronavirus-
vplyne-na-ekonomiku-ukrainy-208981.html (дата звернення: 27.03.2020).
177. Мисонжников Б. Я. Масс-медиа как субъект ведения гибридной войны
(сфера пропаганды и контрпропаганды). Научные труды Северо-Западного
института управления РАНХиГС. Санкт Петербург, 2016. Том 7. Выпуск 3
(25). С. 69–75.

398
178. Митко А. М. Інформаційна демократія: реалії та виклики часу:
монографія. Луцьк: Вежа-друк, 2014. 400 с.
179. Міхновський М. Самостійна Україна. Програма Революційної
Української партії із 1900 року / Вступ В.Шаяна. – Лондон, 1967. – 32 с.
180. Могилевская Г. И. Виртуальное пространство как выражение игровой
природы постмодернистского сознания. Культура глобального
информационного общества: противоречия развития / отв. ред. А. В.
Костина; ред. колл.: А. И. Шендрик и др.: сб. науч. статей. Москва: Изд-во
Моск. гуманит. ун-та, 2010. С. 388 – 395.
181. Моргун А. Війна Росії проти України: тенденції конфліктного дискурсу
в сучасних українських ЗМІ. Наукові записки Інституту політичних і
етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса, 2016. Вип. 3–4. С. 352 – 362.
182. Мороз Н., Смирнов И. Формирование за рубежом общественного
мнения в ходе информационной войны. Зарубежное военное обозрение. 2017.
№8. С. 18–26. URL:
http://factmil.com/publ/soderzhanie/informacionnye_vojny/formirovanie_za_rubez
hom_obshhestvennogo_mnenija_v_khode_informacionnoj_vojny_2017/107-1-0-
1201 (дата звернення: 13.07.2019).
183. Налимов В. В., Дрогалина Ж. А. Реальность нереального.
Вероятностная модель бессознательного (Бессознательное как проявление
Семантической Вселенной). Москва: Изд-во «Мир идей», АО АКРОН, 1995.
432 с.
184. Налимов В. В. Спонтанность сознания.Москва: Прометей, 1989. 287 с.
185. Наумова М. Ю. Нові медіа та традиційні ЗМІ: моделі співіснування.
URL: https://sociology.knu.ua/sites/default/files/library/elopen/actprob13_86.pdf
(дата звернення: 27.08.2019).
186. Нежданов И. Ю. Технологии информационных войн в интернете. URL:
http://bash.rosmu.ru/activity/attach/events/1283/01.pdf (дата звернення:
17.11.2019).

399
187. Независимые СМИ в Украине. Миф или реальность?
Антикоррупционный портал. 18 февраля 2014 года. URL:
http://job-sbu.org/nezavisimyie-smi-v-ukraine-mif-ili-realnost-49213.html (дата
звернення: 18.03.2020).
188. Неусвідомлені психічні явища. URL:
http://polka-knig.com.ua/article.php? book=359&article=19538 (дата звернення:
12.06.2019).
189. Нікитенко В.О. Геокультурні цінності в умовах сучасного світового
розвитку: соціально-філософський вимір. Гуманітарний вісник Запорізької
державної інженерної академії. 2013. Вип. 54. С. 266–280.
190. Ноэль-Нойман Э. Общественное мнение. Открытие спирали молчания.
Пер. с нем. Мансурова Н. С. Москва: Прогресс-Академия; Весь мир, 1996.
352 с.
191. Нострем К. Через 20 лет вместо 218 стран будет 600 городов.
URL: //https://www.google.com/search?q (дата звернення: 17.06.2018).
192. Общая и прикладная политология. Учебное пособие. Под общей ред. В.
И. Жукова, Б. И. Краснова. Москва: МГСУ: Изд-во «Союз», 1997. 992 с.
193. Общая теория национальной безопасности. Учебник / под общ. ред.
А. А. Прохожева. Москва : Изд-во РАГС, 2002. 320 с.
194. Олещук П. М. Новітні політичні технології інформаційного впливу:
монографія. Київ: Видавець Вадим Карпенко, 2018. 288 с.
195. Онуфрів С. Т. Політичний дискурс ЗМІ України у світовому
інформаційному просторі : автореф. дис. … канд. філол. наук : 10.01.08; Київ.
нац. ун-т імені Тараса Шевченка. Київ, 2005. 20 с.
196. Основной версией крушения украинского самолета в Иране
предложили считать теракт. URL: https://lenta.ru/news/2020/01/08/lukashevich/
(дата звернення: 27.03.2020).
197. Оссовський В. Громадська думка: спроба соціологічної інтерпретації.
Київ: Інститут соціології НАНУ, 1999. 137 с.

400
198. Панарин И. Н. Информационная война и геополитика. Москва:
Поколение, 2006. 560 с.
199. Панарин И. Н. Информационная война, PR и мировая политика.
Учебное пособие для вузов. Москва: Горячая линия – Телеком, 2006. 352 с.
200. Панарин И. Н. СМИ, пропаганда и информационные войны. Москва:
Поколение, 2012. 411 с.
201. Панарин И. Н. СМИ, пропаганда и информационные войны. URL:
http://propagandahistory.ru/books/Igor-Panarin_SMI--propaganda-
informatsionnye-voyny/ (дата звернення: 27.03.2019).
202. Панарин И. Н. Технология информационной войны. Москва: КСП+,
2003. 319 с.
203. Парламентські слухання з питань розвитку інформаційного суспільства
в Україні. Київ: Парламентське вид-во, 2006. 175 с.
204. Парфенюк І. М. Стратегічні та стандартні інформаційні війни в Україні
(на прикладі інформаційної агресії РФ). Український інформаційний простір.
2014. №2. С. 298–305.
205. Пасічний Р. Національна безпека України в епоху глобалізації.
Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. Випуск 24.
2012. С. 108–112.
206. Пахарєв А. Д. Політичні інститути і процеси в сучасній Україні:
навчальний посібник. Київ: Інститут політичних і етнонаціональних
досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2011. 182 с.
207. Петрик В. Сутність інформаційної безпеки держави, суспільства та
особи. Юридичний журнал. 2009. №5. URL:
https://web.archive.org/web/20150710023330/http://www.justinian.com.ua/
article.php?id=3222 (дата звернення: 08.09. 2020).
208. Петрик В. М., Штоквиш О. А., Полевий В. І. та ін. Сучасні технології та
засоби маніпулювання свідомістю, ведення інформаційних війн і спеціальних
інформаційних операцій: Навч. посіб. Київ: Росава, 2006. 208 с.

401
209. Петрова Е. В. Человек в информационной среде: социокультурный
аспект. Рос. академия наук, Ин-т философии. Москва: ИФРАН, 2014. 137 с.
210. Петряев С. Ю. «Троллинг» как средство информационной войны.
Інформація і право. 2015. №1 (13). С. 85–90.
211. Пів мільйона українців можуть втратити роботу через коронавірус.
URL:
https://24tv.ua/piv_milyona_ukrayintsiv_mozhut_vtratiti_robotu_cherez_koronavir
us__milovanov_n1300526 (дата звернення: 02.04.2020).
212. Плейкіс Р. Радіоцензура. Baltijos kopija, 2002. 71 с.
URL:www.agentura.ru/equipment/radiocenzura/ (дата звернення: 20.03.2018).
213. Повне знезараження: у спец поїзді «Рига-Київ» виявили жінку недужу
на коронавірус. URL: https://www.youtube.com/watch?v=lEuQess4M7U (дата
звернення: 02.04.2020).
214. Погрібна В. Л., Герасіна. Л. М. Інформаційна війна як каталізатор
геополітичних змін. Європейська інтеграція в контексті сучасної
геополітики: зб. наук. статей за матеріалами наук. конф., м. Харків, 24 трав.
2016 р. / редкол.: А. П. Гетьман, І. В. Яковюк, В. І. Самощенко та ін. Харків:
Право, 2016. С. 72–75;
215. Пожуєв В. І. Шляхи і напрями формування і реалізації сучасного
інформаційного суспільства в умовах глобалізації. Гуманітарний вісник
Запорізької державної інженерної академії. Запоріжжя, 2011. Вип. 46. С. 338
–344.
216. Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал
(заст. голови) та ін. Київ: Парламентське видавництво, 2012. 808 с.
217. Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В.П.
Горбатенко; За ред. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенка. 2-е
вид., доп. і перероб. Київ: Генеза, 2004. 736 с.
218. Політологія. Підручник. За заг. ред. Кременя В. Г., Горлача М. І.
Харків: Друкарський центр «Єдінорог», 2001. 640 с.

402
219. Полянський П. Освіта як об’єкт інформаційної війни Росії проти
України і як ресурс протидії такій війні. URL: http://maidan.org.ua/2015/03/
(дата звернення 24.11.2018).
220. Попков Д. О. Актуалізація концепції соціальних розмежувань
Ст. Роккана та С. Ліпсета в контексті сецесійних загроз / Вісник НТУУ
«КПІ». Політологія. Соціологія. Право. Випуск 2 (38), 2018 С. 34-39.
221. «Порядок дискурса» Мишеля Фуко: кто управляет знаниями, управляет
всем. URL: https://monocler.ru/poryadok-diskursa-fuko/ (дата звернення:
13.07.2018).
222. Послання Президента України до Верховної Ради України «Про
внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 році». Україна за роки
незалежності. 1991–2001. 3-тє вид., переробл. та допов. Київ: Нора-Друк,
2001. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/n0002100-01/page (дата
звернення: 19.03.2018).
223. Последняя капля в море [Електронний ресурс] – Режим доступу:
https://www.kommersant.ru/doc/3811578
224. Почепцов Г., Чукут С. Інформаційна політика: навч. посіб. Київ:
Знання, 2006. 663 с.
225. Почепцов Г. Інформаційні війни: тенденції та шляхи розвитку. URL:
http://osvita.mediasapiens.ua/ethics/manipulation/informatsiyni_viyni_tendentsii_t
a_ shlyakhi_rozvitku/ (дата звернення: 12.02.2018).
226. Почепцов Г. Г. Информационные войны. Київ: Ваклер, 2000. 576 с.
227. Почепцов Г. Г. Информационные войны: новые тенденции URL:
https://ms.detector.media/trends/1411978127/informatsionnye_voyny_novye_tend
entsii/ (дата звернення: 17.11.2019).
228. Почепцов Г. Г. Информация и дезинформация. Киев: Ника-Центр,
2001. 256 с.
229. Почепцов Г. Г. Как ведутся тайные войны: психологические операции в
современном мире. Харьков: Консум, 2000. 200с.

403
230. Почепцов Г. Г. Новые подходы в теории информационных войн:
британская модель. URL: https://psyfactor.org/psyops/infowar26.htm (дата
звернення 17.05.2018).
231. Почепцов Г. Г. Пропаганда в обычной и гибридной войне. URL:
http://osvita.mediasapiens.ua/trends/1411978127/propaganda_v_obychnoy_i_gibri
dnoy_voyne/ (дата звернення 17.05.2018).
232. Почепцов Г. Г. Пропаганда vs информационные операции: сходства
иразличия
URL:http://osvita.mediasapiens.ua/trends/1411978127/propaganda_vs_informatsio
nnye_operatsii_skhodstva_i_razlichiya/ (дата звернення 17.05.2018).
233. Почепцов Г. Г. Пять новых направлений трансформации
информационной войны: реализованные подходы. URL:
https://ms.detector.media/trends/1411978127/pyat_novykh_napravleniy_transform
atsii_informatsionnoy_voyny_realizovannye_podkhody/ (дата звернення:
10.07.2019).
234. Почепцов Г. Г. Символическая система, стоящая за российскими
пропагандистскимиоперациями.URL:http://hvylya.net/analytics/society/
georgiypocheptsov-simvolicheskaya-sistemastoyashhaya-
zarossiyskimipropagandistskimi-operatsiyami.html (дата звернення 22.05.2018).
235. Почепцов Г. Г. Сучасні інформаційні війни. Київ: Вид. дім «Києво-
Могилянська академія», 2015. 497 с.
236. Почепцов Г. Г. Теория коммуникации. Киев: Ваклер; Москва: Рефл-
бук, 2001. 656 с.
237. Правовий вимір державної інформаційної політики України в умовах
глобальних викликів: монографія / Кресіна І. О., Горбатенко В. П., Коваленко
А. А., Стойко О. М., Явір В. А., Батанова Н. М., Кукуруз О. В., Тарасюк В.
М., Ходаківський М. Д. / за ред. І. О. Кресіної. Київ: Інститут держави і права
ім. В. М. Корецького НАН України, 2018. 282 с.

404
238. Пранкер Vovan разыграл американского генерала от имени Авакова.
Взгляд. 14 сентября 2014. URL: https://vz.ru/news/2014/10/10/709828.html
(дата звернення: 14.09.2020).
239. Предборський В.  «Гібридна війна» як відбиття закономірностей
розвитку суспільства незавершеної трансформації. Формування ринкових
відносин в Україні. 2014. № 10. С. 13–18.
240. Прибутько П. С., Лук’янець І. Б. Інформаційні впливи: роль у
суспільстві та сучасних воєнних конфліктах. Київ: Вид. ПАЛИВОДА А. В.,
2007. 252 с.
241. Про заходи щодо вдосконалення формування та реалізації державної
політики у сфері інформаційної безпеки України: Рішення Ради національної
безпеки і оборони України від 28 квітня 2014 р. URL:
http://www.zakon5.rada.gov.ua /laws/ show/n0004525-14 (дата звернення:
11.03.2019).
242. Про національну безпеку України : Закон України від 21 червня 2018 р.
№ 2469-VIII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2469-19#Text (дата
звернення: 08.09. 2020).
243. Про Стратегію національної безпеки України : Указ Президента
України від 12 лютого 2007 року № 105/2007. URL:
https://www.rnbo.gov.ua/ua/Ukazy/104.html (дата звернення: 08.09. 2020).
244. Про схвалення Концепції розвитку електронного урядування в Україні :
Розпорядження Кабінету Міністрів України від 13.12.2010 р. № 2250-р. URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/term/8419 (дата звернення: 17.08.2019).
245. Прохожев, А. А. Теория развития и безопасности человека и общества /
А. А. Прохожев. Москва: Ин-октаво, 2006. 288 с.
246. Прудников Д. П. Информационное обеспечение как важнейший
компонент военно-управленческой деятельности. Военная мысль. 2008. №7.
С. 42–45.
247. Путин: Севастополь юридически всегда был в составе России
[Електронний ресурс] – Режим доступу:
405
 https://gordonua.com/news/crimea/putin-sevastopol-yuridicheski-vsegda-byl-v-
sostave-rossii-446261.html
248. Расторгуев С. П. Философия информационной войны. Москва:
Вузовская книга, 2001. 468 с.
249. Рашкофф Д. Медиавирусы. Екатеринбург : Ультра. Культура, 2013. 368
с.
250. Реінтеграція Донбасу триватиме щонайменше одне покоління –
Резніков [Електронний ресурс] – Режим доступу:
https://nv.ua/ukr/ukraine/politics/reznikov-ozvuchiv-termini-reintegraciji-donbasu-
novini-ukrajini-50112752.html?utm_source=set_lang
251. Рибак І. В. Інформаційно-комунікативні виміри сучасного політичного
маніпулювання. Держава і право: зб. наук. пр. Юридичні і політичні науки.
Київ, 2012. Вип. 57. С. 564–569.
252. Рижков М. Інформаційна війна. Політична енциклопедія. Редкол.: Ю.
Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. Київ: Парламентське
видавництво, 2012. С. 298–299.
253. Россия – 2016: контуры гибридной войны. Киев, 13 апреля 2016 года.
URL: https://glavnoe.ua/news/ (дата звернення: 12.03.2018).
254. Россияне уважают и симпатизируют добровольцам, пришедшим на
помощь населению Донбасса [Електронний ресурс] – Режим доступу:
https://wciom.ru/index.php?id=236&uid=581.
255. Ротар Н. Циклічні політичні процеси в Україні трансформаційного
періоду: методологічні проблеми дослідження та викладання. Українська
національна ідея: реалії та перспективи розвитку. 2006. Вип. 17. С. 8–12.
256. Рябека О. Г. Дрейф планетарного світу: погляд у третє тисячоліття:
монографія; Мін-во освіти і науки України, Нац. пед. ун-т імені М. П.
Драгоманова. Київ: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2015. 588 с.
257. Рябічев В. Л., Литвиненко В. В. Аудиторія українського сегмента
всесвітньої мережі (друга половина 2013 р.). Наукові записки Інституту

406
 журналістики : науковий збірник / за ред. В. В. Різуна. КНУ імені Тараса
Шевченка. Київ, 2014. Лип.–верес. Т. 56. С. 140 – 145.
258. Савойська С. В. Засоби масової інформації і комунікації як складова
процесу реалізації мовної політики в Україні. Наукові праці МАУП. 2013.
Вип. 4(39). С. 40–44.
259. Саєнко О. Г. Механізм інформаційно-психологічного впливу в умовах
гібридної війни. Вісник Національної академії Державної прикордонної
служби України. Серія : Психологія. Хмельницький, 2015. Вип. 1. URL:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/Vnadpn_2015_1_11 (дата звернення 05.06.2018).
260. Самохвалова В. И. Специфика современной информационной войны:
средства и цели поражения. Философия и общество. 2011. Выпуск 3 (63). С.
54–73.
261. Самуляк О. В. Проблеми ідентифікації інтернет-ЗМК. Наукові записки
Інституту журналістики. 2012. Т. 47. С. 82–84.
262. СБУ спростувала фейк про «інфікований» потяг з Риги, що прибув до
Києва. URL: https://glavcom.ua/news/sbu-sprostuvala-feyk-pro-infikovaniy-
potyag-z-rigi-shcho-pribuv-do-kijeva-667913.html (дата звернення: 29.03.2020).
263. Світова гібридна війна: український фронт: монографія / за заг. ред. В.
П. Горбуліна. Київ: НІСД, 2017. 496 с. 
264. Семен Н. Ф. Висвітлення інформації про події на сході України
російськими Інтернет-ресурсами (на прикладі матеріалів російських сайтів
«Российский диалог» і «Правда-Ру» за 2016 рік). Теле- та радіожурналістика.
2017. Вип. 16. С. 221–225.
265. Семен Н. Ф. Засоби протидії інформаційній агресії в українському
інтернет-просторі. Перспективні напрямки дослідження українського
медійного контенту: фундаментальні та прикладні аспекти: матеріали
всеукраїнської науково-практичної конференції (Київ, 7 квітня 2016 р.). Київ:
Інститут журналістики, 2016. С. 231–234.

407
266. Семен Н. Ф. Поняття «інформаційна війна» в контексті соціальних
комунікацій. Держава та регіони: серія: соціальні комунікації. 2016. № 1. С.
22–25.
267. Сенічева К. В. Інформаційно-психологічні впливи у глобальному
суспільстві. Проблеми та реалії інформаційного суспільства в умовах
глобалізації: збірник наукових праць. За ред. В. Бебика та О. Барно.
Кіровоград: Вид-во КІРоЛ «Україна», 2008. С. 84 – 89.
268. Сич О. Конфлікт цивілізацій: нова небезпека чи відродження старого
протиборства? Філософська і соціологічна думка. 1996. № 1 – 2. С. 3 – 8.
269. СМИ и информационная война. URL: http://panarin.com/smi/74-smi-i-
informacionnaya-voyna.html (дата звернення: 05.09.2019).
270. Смолянюк В. Ф. Національні інтереси України: еволюція в
політичному часі. Інститут президентства України в системі державної
влади України: матеріали наукової конференції. Київ: ВПЦ «Київський
університет», 2014. С. 240–244.
271. Cоловьев А. И. Политические коммуникации. Москва: Аспект Пресс,
2004. 332 с.
272. Соломыков В. С., Клоков И. А. О методах современной
информационной войны. Известия Тульского государственного
университета. Технические науки. 2014. Выпуск 11-2. С. 412-418.
273. Соломко Ю. Електронне урядування: поняття, сутність, принципи
та напрями розвитку. Ефективність державного управління. Львів, 2018.
Вип. 2(55). Ч. 1. С. 135–143.
274. Соснін О. В. Проблеми державного управління системою національних
інформаційних ресурсів з наукового потенціалу України: Монографія. Київ:
Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НПН України, 2003. 572 с.
275. Соціально-правові основи інформаційної безпеки: Навчальний
посібник. Петрик В. М., Кузьменко А. М., Остроухов В. В. та ін. За ред. В. В.
Остроухова. Київ: Росава, 2007. 496 с.

408
276. Соціологія: словник термінів та понять / За ред. Є. А. Біленького, М. А.
Козловця. Київ: Кондор, 2006. 372 с.
277. Степанов В. Лукашенко дал КГБ Белоруссии неделю на поимку
разыгравшего его пранкера Вована. URL: https://tjournal.ru/flood/51318-minsk-
manhunt (дата звернення: 14.09.2020).
278. Стоцька О. В. Всеукраїнські друковані патріотичні ЗМІ та
інформаційна безпека держави. Постметодика. 2014. №4. С. 21 – 28.
279. Стратегічне планування: вирішення проблем національної безпеки.
Монографія / В. П. Горбулін, А. Б. Качинський. Київ : НІСД, 2010. 288 с.
280. Стратегія і тактика гібридних війн в контексті військової агресії Росії
проти України. Борисфен Інтел. 24 листопада 2014. URL:
http://bintel.com.ua/uk/article/print/gibrid-war/ (дата звернення: 10.07.2018).
281. Субота Є. В. Особливості реалізації політичної комунікації засобами
масової інформації. Вісник Харківської державної академії культури. 2014.
Вип. 45. С. 101–108.
282. Сунь-цзы. Трактат о военном искусстве. Перевод и
исследование Н. И. Конрада. Москва-Ленинград: Изд-во АН, 1950. 404 с.
283. Сучасна молодь щодня користується Інтернетом. Профспілка
працівників освіти і науки України. Офіційний сайт. URL:
https://pon.org.ua/novyny/2210-suchasna-molod-shhodnya-koristuyetsya-
internetom.html (дата звернення: 27.08.2019).
284. Сушко А. Украина – следующая? Украинская правда. 2008. 12 августа.
URL: http://www.prawda.com.ua/rus/articles/2008/08/12/4447098/ (дата
звернення: 11.05.2019).
285. Так що ж таке гібридна війна? і чи гібридна війна в Україні? URL:
https://www.armyfm.com.ua/tak-shho-zh-take-g%D1%96bridna-v%D1%96jna-
%D1%96-chi-g%D1%96bridna-v%D1%96jna-v-ukra%D1%97n%D1%96/ (дата
звернення: 22.05.2018).
286. Талимончик В. П. Информационная безопасность в контексте
всеобъемлющей системы международной безопасности. URL:
409
 https://elibrary.ru/download/elibrary_15214390_28080422.pdf (дата звернення:
14.09.2020).
287. Танчер В. В. Льюис Козер: функциональность конфликта и польза
несогласия в науке. Современная американская социология. Под ред. В. И.
Добренькова. Москва.: Изд-во МГУ, 1994. С. 265 – 273.
288. Терещук В. И. Проблема управления интернетом как фактор
международной и национальной информационной безопасности. Studia
Humanitatis. 2015. № 2. С.1–12.
289. Тихонов В. А., Райх В. В. Информационная безопасность:
концептуальные, правовые, организационные и технические аспекты. Москва
: Гелиос АРВ, 2006. 528 с.
290. Требін М. П.  Україна перед воєнними викликами сучасності. Вісник
Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава
Мудрого». Серія: філософія, філософія права, політологія, соціологія. 2014.
№4 (23). С. 246–251.
291. Уэбстер Ф. Теории информационного общества. Пер. с англ. М. В.
Арапова, Н. В. Малыхиной; Под ред. Е. Л. Вартановой. Москва: Аспект
Пресс, 2004. 400 с.
292. Украинский Boeing не закончил взлет. URL:
https://www.kommersant.ru/doc/4214933#id1845684.
293. Ухтомский А.А. Доминанта. Москва; Ленинград: Наука, 1966. 271 с.
294. Фантом планетарного організму: погляд у майбутнє: монографія / В. П.
Бех, І. А. Грицяк, О. Г. Рябека; за ред. Ю. В. Бех. Київ: Леся, 2015. 500 с.
295. Федорів І. П. Вплив ЗМІ на формування політичної культури. Наукові
записки НаУКМА. 2011. Том 121: Політичні науки. С. 47–51.  
296. Фролов Д. Б. Информационная война: эволюция форм, средств и
методов. Социология власти. 2005. №5. С. 121–146.
297. Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. Перевод
на русский язык: В. П. Визгин, Н. С. Автономова.
Москва: «Прогресс», 1977. Электронная публикация: Центр гуманитарных
410
 технологий. 20.06.2012. URL: https://gtmarket.ru/laboratory/basis/5169 (дата
звернення: 13.07.2018).
298. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. Пер. с англ. Т. Велимеева,
Ю. Новикова. Москва: АСТ, 2003. 603 с.
299. Хатунцев С. В. Новый взгляд на развитие цивилизаций и таксономию
культурно-исторических общностей. Цивилизационый подход к истории:
проблемы и перспективы развития. Ч.1. Воронеж, 1994. URL:
https://ru.wikipedia.org/wiki/Лимитроф (дата звернення: 17.06.2018).
300. Хлівнюк Т. П. Вплив засобів масової інформації на політичний простір
сучасної України : автореф. дис. … канд. політ. наук: 23.00.02 – політичні
інститути та процеси. Одеса, 2008. 18 с.
301. Хозин Г. Какими быть международным отношениям в ХХІ веке?
Международная жизнь. 2001. № 2. С. 73 – 86.
302. Хорошко В. О., Хохлачова Ю. Є. Інформаційна війна. ЗМІ як
інструмент інформаційного впливу на суспільство. Частина 1. Інформаціцйна
безпека. 2016. № 22 (3). С. 283–288.
303. Хорошко В. О., Хохлачова Ю. Є., Чирков Д. В. Про рішення Ради
національної безпеки і оборони України від 6 травня 2015 року «Про
Стратегію національної безпеки України»: Указ Президента України №
387/2015. Київ: ПВП «Задруга», 2013. С. 12–19.
304. Цымбурский В. Л. Россия – Земля за Великим Лимитрофом:
цивилизация и её геополитика. Москва: УРСС, 1999. URL:
https://ru.wikipedia.org/wiki/Лимитроф (дата звернення: 17.06.2018).
305. Цуладзе А. М. Политические манипуляции, или Покорение толпы.
Москва: Книжный дом «Университет», 1999. 144 с.
306. Черных С. Н., Зуева Н. А. Информационная война: традиционные
методы, новые тенденции. Контекст и рефлексия: философия о мире и
человеке. 2017. № 6. С. 191–199.
307. Черных А. Мир современных медиа. Москва: Территория будущего,
2007. 312 с.
411
308. Черных А. Социология массовых коммуникаций : учебн. пособие.
Москва : Изд-во ГУ ВШЭ, 2008. 451 с.
309. Чому Google не любить українську мову [Електронний ресурс] – Режим
доступу: https://nv.ua/ukr/techno/technoblogs/ukrajinska-mova-v-google-chomu-
poshukovik-vipravlyaye-zapiti-ukrajinskoyu-50061254.html
310. Швидунова А. ЗМІ як суб’єкт політичного процесу та інструмент
політичних технологій. Психологія і бізнес он-лайн. URL:
http://www.psycho.ru (дата звернення: 28.03.2019).
311. Шевчук П. І. Інформаційно-психологічна війна Росії проти України: як
їй протидіяти. Демократичне врядування. 2014. Вип. 13. URL:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/DeVr_2014_13_11 (дата звернення: 12.12.2018).
312. Шмідт Е., Коен Дж. Новий цифровий світ. Пер. Г. Лелів. Львів:
Літопис, 2015. 368 с.
313. Шпилик С. Інформаційна війна, пропаганда та pr: такі схожі й такі
різні. Галицький економічний вісник. 2014. Том 47. № 4. С. 178–188.
314. Штромайєр Г. Політика і мас-медіа. Пер. з нім. А. Орган. Київ: Вид дім
«Києво-Могилянська академія», 2008. 303 с.
315. Щербакова А. А. История ботаники в России до 60-х годов XIX века
(додарвиновский период). Новосибирск: «Наука», 1979. 368 с.
316. Щодо авіакатастрофи літака «МАУ», що виконував рейс PS752. URL:
https://iran.mfa.gov.ua/news/76852-shhodo-aviakatastrofi-litaka-mau-shho-
vikonuvav-rejs-ps752 (дата звернення: 02.04.2020).
317. Янборисова Э. Р. Применение антикризисной PR-технологии в
условиях cоциально-экономических трудностей. Известия высших учебных
заведений. Поволжский регион. Общественные науки. Социология. Пенза,
2009. № 2 (10). С. 68–76.
318. Agreement between the Government of Canada and the Government of the
United States of America Relating to the FM Broadcasting Service and the
Associated Working Arrangement [Електронний ресурс] – Режим

412
 доступу: https://www.ic.gc.ca/eic/site/smtgst.nsf/vwapj/AGREEFM.PDF/
$FILE/AGREEFM.PDF
319. Aro J. The cyberspace war: propaganda and trolling as warfare tolls.
European View. Vol. 15, issue 1, 2016. Р. 121–132.
320. Baudrillard J. Simulacra and Simulation. University of Michigan Press,
1994. 164 p.
321. Bell D. A Communitarian Critique of Authoritarianism. Political Theory.
1997. Vol. 25. № 1. Р. 6–32.
322. Birkland T.A. An Introduction to the Policy Process: Theories, Concepts,
and Models of Public Policy Making. N.Y., 2001. 297 р.
323. Castells V. Network of Qutrage and Hope: Social Movements in the Internet
Age. Cambrige: Polity Press. 200 p.
324. Chomsky N. 10 strategies of manipulation by the media. URL:
https://parisis.files.wordpress.com/2011/01/noam-chomsky.pdf (дата звернення:
06.06.2018).
325. Dіsinformation and propaganda during the coronavirus
pandemic. URL: https://www.dw.com/en/disinformation-and-propaganda-during-
the-coronavirus-pandemic/a-52970643 (дата звернення: 06.04.2020).
326. Digital in 2017: Global Overview. We Are Social. URL:
https://wearesocial.com/special-reports/digital-in-2017-global-overview (дата
звернення: 06.06.2018).
327. Digital in 2018: World’s internet users pass the 4 billion mark. We Are
Social. URL: https://wearesocial.com/blog/2018/01/global-digital-report-2018
(дата звернення: 06.06.2018).
328. Entman R.M. Herbst S, Reframing Public Opinion as We Have Known It.
Mediated Politics: Communication in the Future of Democracy / eds, W.L.
Bennett, R.M. Entman. N.Y.: Cambridge Univwrsity Press, 2007. P. 203–225.
329. Forbes Global 2000: найбільші компанії світу. Forbes.
URL: http://forbes.net.ua/ua/business/1416864-forbes-global-2000-najbilshi-
kompaniyi-svitu (дата звернення: 17.04.2018).
413
330. Geers, K. Strategic Cyber Security. NATO Cooperative Cyber Defence
Centre of Excellence. 2011. 169 p.
331. Habermas J. The Structural Transformation of the Public Sphere.
Cambridge, MA: The MIT–press, 1989. 326 р.
332. Hoffman F. Conflict in the 21st century: The rise of hybrid wars. Arlington,
Virginia: Potomac Institute for Policy Studies, 2007. 72 s.
333. How you can help fight the information
wars. URL: https://www.nytimes.com/2018/12/18/opinion/russia-disinformation-
facebook.html (дата звернення: 06.04.2020).
334. Howe J. The Rise of Crowdsourcing URL:
wired.com/wired/archive/14.06/crowds.html (дата звернення: 06.04.2020).
335. Huntington S. P. The Third wave democratization in the late twentieth
century. Norman and London: University of Oklahoma Press, 1991. 346 p.
336. Information war escalates as Venezuela tries to contain
uprising. URL: https://edition.cnn.com/2019/05/01/media/media-venezuela-
information-war/index.html (дата звернення: 06.04.2020).
337. Joint Terminology for Cyberspace Operations. Washington. D.C.:
Department of Defense. Режим доступа:
http://www.nsci-va.org/CyberReferenceLib/2010-11-Joint%20Terminology%20for
%20Cyberspace%20 Operations.pdf (дата звернення: 16.09.2020).
338. Jhonson T. Here’s One Tally of the Losses From WannaCry Ransomware
Global Attack. McClatchy May 24, 2017. URL:
http://www.mcclatchydc.com/news/nation-world/national/nationalsecurity/
article152439639.html. (дата звернення: 14.09.2020).
339. Kalinichenko B. Value gaps in the planetary matrix of the world community
as a limitrophe of war and peace. Eureka: Social and Humanities. Tallinn, Eesti:
Рublisher “Scientific Route”, 2018. № 2 (14). Р. 67–72.
340. Keane J, The Life and Death of Democracy. London: Simon and Schuster,
2009. ХХVI–ХХVII. 958 р.
341. Kiyuna A., Conyers L. Сyberwarfare sourcebook. Lulu.com, 2015. 312 p.
414
342. Kuusisto М. Organizational effects of digitalization: A literature review.
International Journal of Organization Theory & Behavior. 2017. Vol. 20, N 3. Р.
341–362. URL: https://doi.org/10.1108/IJOTB-20-03-2017-B003 (дата
звернення: 06.06.2018).
343. Lasswell H. Propaganda Technique in the World War. New York: Knopf,
1927. 233 p.
344. Libicki M. Conquest in cyberspace. National security and information
warfare. Cambridge, 2007. 323 р.
345. Libicki M. What is information warfare? Washington: National Defense
University Press, 1995. 104 p.
346. Linz J., Stephan A. Problems of Democratic Transition and Consolidation.
Baltimore: Johns Hopkins University Press, 1996. Chapter 1. 504 р.
347. McChesney R. Dark Trends in World Media. 2002.
URL: http://www.wacc.org.uk/publications/action/245/mcchesney.html (дата
звернення: 06.04.2020).
348. McQuail D. Mass Communication Theory. London: Sage Publications,
2005. 620 p.
349. Moller A.P. Maersk Improves Underlying Profit and Grows Revenue in First
Half of the Year [Электронный ресурс]. URL:
https://www.maersk.com/press/press-release-archive/2017/ 20170816-a-p-moller-
maersk-improves-underlying-profit-and-growsrevenue-in-first-half-of-the-year
(дата звернення: 14.09.2020).
350. Rona T. P. Weapon Systems and Information War / Boeing Aerospace Co.
Seattle: WA, 1976. 73 p.
351. Russia in «information war» with West to win hearts and
minds. URL: https://www.bbc.com/news/world-europe-34248178 (дата
звернення: 06.04.2020).
352. Siebert F. S., Peterson T., Schramm W. Four Theories of the Press: The
Authoritarian, Litertarian, Social Responsibility, and Soviet Communist Concepts
of What the Press Should Be and Do University of Illinois Press. 1956. 153 p.
415
353. The west is too paranoid about Russia’s information
war. URL: https://www.theguardian.com/world/2015/jul/07/russia-propaganda-
europe-america (дата звернення: 06.04.2020).
354. Thussu D. K. Live TV and Bloodless Deaths: War, Infotainment and 24/7
News. War and the Media: Reporting Conflict 24/7 / edited by D. K. Thussu and
D. Freedman. SAGE Publications, 2003. Р. 117–132.
355. Toffler A. The Third Wave. Bantam Books, 1989. 537 р.
356. Ukraine’s informational war. URL: https://www.dw.com/en/ukraines-
information-war/a-17700203 (дата звернення: 06.04.2020).
357. U.S.Cybercom contemplates information warfare to counter Russian
interference in 2020 elections. URL: https://www.washingtonpost.com/national-
security/us-cybercom-contemplates-information-warfare-to-counter-russian-
interference-in-the-2020-election/2019/12/25/21bb246e-20e8-11ea-bed5-
880264cc91a9_story.html (дата звернення: 06.04.2020).
358. Wallerstain I. The Modern World-System. Vol. l.Capitalist Agriculture and
the Origins of the European World-economy in the Sixteenth century. New York:
Academic press, 1974. 410 p.
359. Wallerstein I. The Modern World-System. Vol. II. Mercantilism and the
Consolidation of the European World-Economy, 1600–1750. New York:
Academic Press.1980. 397 p.
360. Wallerstein I. The Modern World-System. Vol. III. The Second Great
Expansion of the Capitalist World-Economy, 1730–1840. San Diego: Academic
Press. 1989. 372 р.
361. Webster F. Information Warfare in an Age of Globalization // War and the
Media: Reporting Conflict 24/7 / edited by D. K. Thussu and D. Freedman. SAGE
Publications, 2003. Р. 57–69.
362. WikiLeaks опубликовала новый крупный архив документов ЦРУ. URL:
https://lenta.ru/news/2017/03/07/wikileaks_vault_7/ (дата звернення:
19.09.2020).

416
363. Zakaria F. The Future of Freedom: Illiberal Democracy at Home and
Abroad. N.–Y., 2004. 320 р.
364. Żebrowski A., Żmigrodzka M. Media uczestnikami walki informacyjnej.
Doctrina. Studiaspołeczno-polityczne. 2012. №9. S. 369–388.

ДОДАТКИ
Додаток А

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Індивідуальна монографія:
1.Калініченко Б. М. Інформаційна війна: чинники ескалації і засоби
протидії. Черкаси: видавець Чабаненко Ю. А., 2020. 350 с.
Рецензії:
Мироненко П. В. Інформаційна війна і національна безпека Суспільно-
політичні процеси. 2020. Вип. 2 (16). С. 303–304.
Підрозділи у колективних монографіях:
2.Калініченко Б. М. Інформаційна безпека. Національна безпека
держав в умовах глобалізації: навч. посіб. / авт. кол.; за заг. ред. В. І. Шарого.
Черкаси: видавець Чабаненко Ю. А., 2018. С. 212–234.
3.Калініченко Б. М. Упровадження публічної політики засобами
масової інформації в умовах інформаційної війни. Формування та реалізація
417
публічної політики в умовах глобалізації / авт. кол.; за заг. ред. В. І. Шарого.
Черкаси: видавець Чабаненко Ю. А., 2018. C. 144–156.
4.Калініченко Б. М. Технологія «мережевої» інформаційної війни
Публічна комунікація: навч. посіб. / авт. кол.; за заг. ред. В. І. Шарого.
Черкаси: видавець Чабаненко Ю. А., 2020. С. 297–322.
5.Калініченко Б. М. Суб’єктивний вимір гібридної війни у стратегіях
держав. Стратегії провідних держав світу в умовах глобалізації / авт. кол.;
за заг. ред. В. І. Шарого. Черкаси: видавець Чабаненко Ю. А., 2020. С. 247–
267.
Статті в наукових фахових виданнях України з політичних наук,
включаючи внесені до міжнародних наукометричних баз даних:
6.Калініченко Б. М. Особливості здійснення контрпропаганди в умовах
гібридної війни. Науковий часопис Національного педагогічного
університету імені М. П. Драгоманова. Сер. 22. Політичні науки та методика
викладання соціально-політичних дисциплін. 2018. Вип. 23. С. 74–80.
7.Калініченко Б. М. Форми і засоби інформаційного супроводження
воєнно-політичних конфліктів. Науковий часопис Національного
педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Сер. 22. Політичні
науки та методика викладання соціально-політичних дисциплін. 2018. Вип.
24. С. 99–103.
8.Калініченко Б. М. Роль засобів масової інформації у політичній
стратегії інформаційного суспільства. Науковий часопис Національного
педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Сер. 22. Політичні
науки та методика викладання соціально-політичних дисциплін. 2019. Вип.
25. С. 53–57.
9.Калініченко Б. М. Формування громадської думки як чинник
забезпечення успіху в інформаційній війні. Науковий часопис Національного
педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Сер. 22. Політичні
науки та методика викладання соціально-політичних дисциплін. 2020. Вип.
27. С. 69–74.
10.Калініченко Б. М. Понятійно-категоріальна основа осмислення
проблеми інформаційного протиборства. Вісник Львівського національного
університету імені Івана Франка. Сер. Філософсько-політичні науки. 2020.
Вип. 29. С. 183-191.
11.Калініченко Б. М. Сучасні ЗМІ як інструмент інформаційної війни.
Політикус. 2018. Вип. 1. С. 77–82.
12.Калініченко Б. М. Специфіка ведення пропаганди в умовах гібридної
війни. Держава і право: зб. наук. праць. Сер. Політичні науки. 2018. Вип. 79.
С. 72–84.
418
 13.Калініченко Б. М. Поняття і феномен «інформаційна війна»:
визначальні характеристики. Держава і право: зб. наук. праць. Сер.
Політичні науки. 2018. Вип. 80. С. 3–14.
14.Калініченко Б. М. Особливості застосування маніпулятивних
технологій в інформаційних війнах. Держава і право: зб. наук. праць. Сер.
Політичні науки. 2018. Вип. 81. С. 114–125.
15.Калініченко Б. М. Особливості інформаційного забезпечення
російської агресії проти України. Держава і право: зб. наук. праць. Сер.
Політичні науки. 2018. Вип. 82. С. 39–51.
16.Калініченко Б. М. Визначальні напрями формування стратегії
протистояння інформаційній війні. Держава і право: зб. наук. праць. Сер.
Політичні науки. 2019. Вип. 83. С. 61–73.
17.Калініченко Б. М. Формування політико-правових основ
інформаційної безпеки України. Держава і право: зб. наук. праць. Сер.
Політичні науки. 2019. Вип. 84. С. 78–89.
18.Калініченко Б. М. Модифікація засобів передачі інформації та
посилення їх політичного спрямування. Держава і право: зб. наук. праць.
Сер. Політичні науки. 2019. Вип. 85. С. 371–383.
19.Калініченко Б. М. Новітні засоби інформаційного протиборства в
умовах техногенної цивілізації. Держава і право: Зб. наук. праць. Сер.
Політичні науки. 2019. Вип. 86. С. 296–305.
20.Калініченко Б. М. Явище інформаційної війни в українських засобах
масової інформації. Політикус. 2020. Вип. 2. С. 88–93.
21.Калініченко Б. М. Інтерпретації концепту інформаційної війни в
засобах масової інформації. Держава і право: зб. наук. праць. Сер. Політичні
науки. 2020. Вип. 87. С. 212 – 221.
22.Калініченко Б. М. Політичні аспекти пізнання соціальної реальності
в епоху інформаційної експансії. Суспільно-політичні процеси. 2020. № 1
(15). С. 60–98.
Статті у наукових періодичних виданнях інших держав з
політичних наук:
23.Kalinichenko Bohdan. Value gaps in the planetary matrix of the world
community as a limitrophe of war and peace. Eureka: social and humanities.
Tallinn, Eesti: Рublisher «Scientific Route», 2018. № 2 (14). Р. 67–72.
24.Калиниченко Б. М. Глобальное сознание планетарного сообщества:
состояние, метаморфозы и мейнстрим. Веснік Гродзенскага дзяржаўнага
ўніверсітэта імя Янкі Купалы. Серыя 1. Гісторыя і археалогія. Філасофія.
Паліталогія. 2018. Т. 10, № 3. С. 79–85.

419
 25.Калініченко Б. М. Суб’єктивний вимір гібридної війни: алгоритм
впливу і захисні механізми. Humanities and social science. Budapest. 2019. Vol.
VII (26). Issue 215. P. 45–49.  URL:
https://www.seanewdim.com/uploads/3/4/5/1/34511564/hum_vii_214_36.pdf
26.Калініченко Б. М.  Гібридна війна у парадигмі сучасної теорії
пізнання. Humanities and social science. Budapest. 2020. Vol. VIIІ (37). Issue
223. P. 26–31. URL: https://doi.org/10.31174/SEND-HS2020-223VIII37
Наукові праці, які засвідчують апробацію матеріалів дисертації:
27.Калініченко Б. М. Пропаганда у сучасному світі: актуалізація
проблеми. Актуальні питання, відкриття та досягнення в галузі суспільних
наук: матеріали всеукраїнської наук.-практ. конф. (м. Запоріжжя, 18-19
травня 2018 р.). Запоріжжя: Класичний приватний університет, 2017. С. 84–
89.
28.Калініченко Б.М. ЗМІ і інформаційна війна. Розвиток сучасного
суспільства в умовах глобальної нестабільності: матеріали міжнар. наук.-
практ. конф. (м. Одеса, 11–12 травня 2018 р.). Одеса: ГО «Причорноморський
центр дослідження проблем суспільства», 2018. С. 86–92.
29.Калініченко Б.М. Ціннісні розломи у планетарній матриці світової
спільноти як лімітроф війни і миру. Modern scientific research: Proceedings of
XVII International scientific conference. Morrisville, United States, Lulu Press.,
2018. С.186–192.
30.Калініченко Б.М. Вплив ЗМІ на суспільно-політичну сферу
суспільства. Актуальні проблеми формування та реалізації публічної
політики України в умовах глобалізації: матеріали Всеукраїнської наук.-
практ. конф. (м. Черкаси, 25 квітня 2019 р). Черкаси: Видавець
Чабаненко Ю. А. 2019. Вип. 3. С. 67–70.
31.Калініченко Б.М. Протистояння інформаційній війні. Актуальні
питання суспільних наук: соціологія, політологія, філософія, історія:
Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 10-12 жовтня 2019 р.). Київ:
Київська наукова суспільствознавча організація, 2019. С. 78–82.
32.Kalinichenko B.M. Іnformation as a weapon. Modern views in science:
proceedings of LIII International scientific conference (New York, 17 September
2019). Morrisville: Lulu Press, 2019. P. 69–78.

420
421