с. 75

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДВНЗ «ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ»
Навчально-науковий відділ
МАТЕРІАЛИ
IX МІЖНАРОДНОЇ НАУКОВО-ПРАКТИЧНОЇ ІНТЕРНЕТ-КОНФЕРЕНЦІЇ
«СУЧАСНА ГУМАНІТАРИСТИКА»
13 жовтня 2018 року
Переяслав-Хмельницький – 2018
УДК 0/3’06/8/9’06(082)
С 91
Рекомендовано до друку засіданням навчально-наукового відділу

ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний
університет імені Григорія Сковороди»
(Протокол №2 від 05.10.2018 р.)
Сучасна гуманітаристика : збірник матеріалів IX Міжнародної науково-

практичної інтернет-конференції, 13 жовтня 2018 р. – Переяслав-Хмельницький
(Київ. обл.), 2018. – Вип. 9. – 166 с.
РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:
Бахмат Людмила – канд. пед. наук (Україна);

Василькевич Ярослава – канд. псих. наук, доцент (Україна);
Грекманова Хелена – докт. філософії, професор (Словаччина);
Даценко Людмила – докт. геогр. наук, професор (Україна);
Дзюбенко Олена – канд. біол. наук (Україна);
Дудка Інна – канд. пед. наук (Україна);
Животівська Діана – канд. іст. наук (Україна);
Кінцанс Владімірс – докт. філософії, професор (Латвія);
Козій Наталія – канд. екон. наук (Україна);
Коцур Віталій – канд. політ. наук, доцент (Україна);
Мартинюк Тетяна – докт. мистецтвознавства, професор (Україна);
Мірскі Анджей – докт. філософії (Польща);
Носаченко Володимир – канд. пед. наук (відповідальний секретар, Україна);
Рик Сергій – канд. філос. наук, доцент (голова, Україна);
Розсоха Антоніна – канд. пед. наук, професор (заступник голови, Україна);
Скляренко Олеся – канд. філол. наук, доцент (Україна);
Ставицька Анастасія – канд. іст. наук (Україна);
Троян Вацлав – докт. філософії (Чеська республіка).
РЕДКОЛЕГІЯ МОЖЕ НЕ ПОДІЛЯТИ ІДЕОЛОГІЧНІ ПЕРЕКОНАННЯ ТА НАУКОВІ

ПОГЛЯДИ АВТОРІВ. ЗА ЗМІСТ, АВТОРСЬКУ ПОЗИЦІЮ ТА ДОСТОВІРНІСТЬ
НАВЕДЕНИХ У СТАТТЯХ ФАКТІВ, ЦИТУВАНЬ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НЕСУТЬ АВТОРИ.
ISSN 2522-4891 (online)
© Навчально-науковий відділ
© ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький
державний педагогічний університет
імені Григорія Сковороди»
THE MINISTRY OF EDUCATION AND SCIENCE OF UKRAINE
SHEI «PEREIASLAV-KHMELNYTSKYI HRYHORII SKOVORODA
STATE PEDAGOGICAL UNIVERSITY»
Educational and Research Department
MATERIALS OF THE
IX INTERNATIONAL SCIENTIFIC-PRACTICAL INTERNET-CONFERENCE
«MODERN HUMANITIES»
October 13, 2018
Pereiaslav-Khmelnytskyi – 2018
UDK 0/3’06/8/9’06(082)
S 91
Recommended for publication by the Educational and Research Department of the

SHEI «Pereiaslav-Khmelnytskyi Hryhorii Skovoroda
State Pedagogical University»
(Proceedings №2 from October 5, 2018)
Modern Humanities : collection materials of the IX International scientific-

practical internet-conference, May 17, 2018. – Pereiaslav-Khmelnytskyi (Kyiv reg.),
2018. – Vol. 9. – 166 p.
EDITORIAL BOARD:
Bakhmat Liudmyla – Ph. D. in Pedagogy (Ukraine);

Vasylkevych Yaroslava – Ph. D. in Psychology, Associate Professor (Ukraine);
Grecmanova Helena – Ph. D. in Pedagogy, Professor of Pedagogy (Slovakia);
Datsenko Ludmyla – Doctor of Geography, Professor (Ukraine);
Dzubenko Olena – Ph. D. in Biology (Ukraine);
Dudka Inna – Ph. D. in Pedagogy (Ukraine);
Zhyvotivska Diana – Ph. D. in History (Ukraine);
Kincans Vladimirs – Ph. D.in Philosophy, Professor (Latvia);
Kozii Nataliia – Ph. D. in Economy (Ukraine);
Kotsur Vitalii – Ph. D. in Politology, Associate Professor (Ukraine);
Martynuk Tetiana – Doctor of Arts, Professor (Ukraine);
Mirski Andzhei – Ph. D. in Psychology (Poland);
Nosachenko Volodymyr – Ph. D. in Pedagogy (Executive Secretary, Ukraine);
Ryk Serhii – Ph. D. in Philosophy, Associate Professor (Chairman, Ukraine);
Rozsoha Antonina – Ph. D. in Pedagogy, Professor (Deputy Chairman, Ukraine);
Skliarenko Olesia – Ph. D. in Philology, Associate Professor (Ukraine);
Stavycka Anastasiia – Ph. D. in History (Ukraine);
Trojan Vaclav – Ph. D. in Pedagogy (Czech Republic).
THE EDITORIAL BOARD MAY SHAREN’T THE IDEOLOGICAL BELIEFS AND

SCIENTIFIC VIEWS OF THE AUTHORS. AUTHORS ARE RESPONSIBLE FOR THE CONTENT,
AUTHOR’S POSITION, ACCURACY OF FACTS AND QUOTES SET OUT IN THE ARTICLE.
ISSN 2522-4891 (online)
© Educational and Research Department

© SHEI «Pereiaslav-Khmelnytskyi
Hryhorii Skovoroda State
Pedagogical University»
IX Міжнародна науково-практична інтернет-конференція «Сучасна гуманітаристика»
ОСВІТА / ПЕДАГОГІКА
УДК 37.046.16:371.315=811.111-057.87
Маріанна Алєксєєвець,
студентка 2 курсу магістратури
спеціальності «Освітні, педагогічні науки»
ЗВО «Одеський національний університет імені І. І. Мечникова»
(м. Одеса)
ФОРМУВАННЯ ЛЕКСИЧНИХ НАВИЧОК СТУДЕНТІВ МЕТОДОМ

ТРЕНІНГУ У ПРОЦЕСІ ВИВЧЕННЯ АНГЛІЙСЬКОЇ МОВИ
У статті розглядаються провідні характеристики тренінгового навчання як засобу

формування лексичних навичок студентів на заняттях з англійської мови, дається
визначення терміну ‘тренінг’ та наведені його основні функції. Описані принципи, які
лежать в основі навчального тренінгу у процесі вивчення іноземної мови.
Ключові слова: метод тренінгу, лексичні навички, формування лексичних навичок.
The article deals with the leading characteristics of training as a means of formation of
lexical skills of students in English classes, defines the term ‘training’ and gives its main functions.
The principles that underlie the training in the process of learning a foreign language are
described.
Keywords: training method, lexical skills, formation of lexical skills.
Модернізація системи вищого професійного навчання сьогодні

неможлива без упровадження новітніх технологій та їх практичного
застосування у навчальному процесі. В зв’язку з цим значний інтерес
становлять тренінгові технології навчання.
Метою нашого дослідження було обґрунтування та методична розробка
тренінгових занять спрямованих на розвиток лексичних навичок студентів у
процесі вивчення англійської мови.
Аналізуючи роботи з проблеми тренінга, як методу навчання (І. Вачков,
Ю. Ємельянов, О. Сидоренко, С. Сисоєва) та згідно з метою нашого
дослідження, ми розглядаємо поняття «тренінг» як особливий метод організації
активності учасників, отримання знань з метою оволодіння складним видом
діяльності, закріплення одержаних навичок, розвитку професійної
компетентності, оволодіння професійною поведінкою. Тренінгове заняття – як
заняття, яке проводиться у межах навчальної дисципліни для всієї студентської
групи як обов’язкове для практичної відробки комплексу навичок одержаних у
теоретичному курсі. Відповідно до методологічних принципів тренінгу таке
заняття повинне відповідати усім специфічним рисам тренінгу 2; 4.
Відповідно до парадигми тренінгу (І. Вачков, В. Кобзєва, О. Прутченков),
як тренування, спрямованого на формування і відпрацювання умінь і навичок,
на такому тренінгу реалізуються завдання: практичне застосування знань, умінь
5
і навичок; відкриття, усвідомлення і демонстрація поведінкових патернів,
манер, індивідуального стилю комунікації та ін. Специфічними рисами заняття
з використанням методу тренінгу (тренінгового заняття) ми називаємо:
дотримання ряду принципів групової роботи; певна просторова організація;
обов’язкові етапи тренінгового заняття; використання специфічних методів
роботи 3, 5.
На нашу думку, проведення тренінгового заняття у вищій професійній
освіті передбачає виконання таких завдань: мотивувати студентів до
проведення навчального тренінгу; сформувати певний рівень фахових знань
студентів; відпрацювати на необхідному рівні потрібні практичні уміння і
навички; забезпечити контроль визначених теоретичних знань і отриманих
практичних вмінь та навичок; спонукати студентів до подальшого інтересу та
професійного розвитку.
Відповідно до об’єкту нашого дослідження ми визначили лексичні
навички, як навички, що забезпечують включення слова в продуктивні і
рецептивні види мовленнєвої діяльності, що забезпечують високе комбінування
лексичного матеріалу. Тобто лексичний навик при вивченні іноземної мови – це
«будівельний матеріал», наявність якого допомагає формуванню
комунікативної компетентності та досягненню цілей навчання майбутніх
фахівців іноземної мови. Відповідно до етапів роботи над іншомовною
лексикою (І. Верещагина, П. Гальскова, Н. Гез, Г. Рогова, Е. Соловйова.
А. Щепилова) під час розробки тренінгових занять ми визначили такі етапи:
I етап – етап введення, семантизації нового слова і первинного його
відтворення; II етап – стереотипізуючий, ситуативний етап – етап тренування і
створення міцних мовних зв’язків в заданих межах в однотипних мовних
ситуаціях; III етап – варіативно-ситуативний етап – етап створення динамічних
лексичних мовних зв’язків, тобто навчання комбінуванню знайомих лексичних
елементів в різних контекстах в певних межах. Кожен з етапів процесу
засвоєння слова співвідноситься зі стадіями формування лексичних навичок
1.
Згідно з нашим припущенням про те, що формування лексичних навичок
студентів в процесі вивчення англійської мови буде більш ефективним при
застосуванні методу тренінгу, сутність дослідно-експериментальної роботи
полягає в апробації розробленого нами комплексу тренінгових занять. Для
діагностики рівня сформованості лексичних навичок і визначення впливу
використання комплексу тренінгових занять, ми зупинилися на наступних
лексичних навичках: вміння висловлювати одну і ту ж думку різними
лексичними засобами (лексична гнучкість); вміння домагатися виразності
мовлення шляхом підбору спеціальних лексичних одиниць; вміння структурно і
морфологічно коректно оформлювати слова і словосполучення; вміння
здійснювати еквівалентні заміни, наприклад, підбирати синоніми і антоніми,
перефразувати; вміння розпізнавати і правильно розуміти смисл прочитаного
тексту, відповідно до відомої лексики, демонструвати мовну загадку,
відповідати на питання по тексту; вміння включати вивчені ключові слова і
словосполучення в усне мовлення ; вміння логічно і послідовно висловлювати
6
свою думку; вміння логічно і послідовно висловитися; вміння на слух і
візуально сприймати текст і брати участь в спілкуванні на тему прочитаного /
почутого 6.
Під час розробки комплексу тренінгових занять ми використовували вид
тренінгу – навчальний тренінг, тривалістю – 1 година 20 хв. (протягом
академічної пари), з кількістю учасників – від 15 до 20 студентів. При відборі
змісту тренінгу ми спиралися на парадигму тренінгу, де тренінг розглядається
«як форма активного навчання, метою якого є передусім передача знань, а
також розвиток деяких умінь і навичок».
Відповідно до методології тренінгу як інтерактивної форми навчання,
методики формування лексичних навичок ми визначили обов’язкову структуру
кожного тренінгового заняття, з переліком можливих форм та методів роботи
на кожному етапі:
Вступ – привітання, розминка, ознайомлення з новою лексикою.
Мета етапу заняття: підготовка до роботи у тренінгу, активізація
емоційного стану та пізнавального інтересу до роботи; забезпечення
сприйняття лексики по слуховим і зоровим каналах і формування
елементарного лексичного знання, що включає знання значення конкретного
лексико-семантичного варіанта, а так само знання форми слова; встановлення
закономірності словотвору, здійснення диференціації на рівні слова,
словосполучення і пропозиції.
Методи роботи: Тренінгові методи – психогімнастичні вправи; методи
формування лексичних навичок – розповідь з елементами бесіди (використання
імітаційних та репродуктивних питань), вправи на диференціацію та
ідентифікацію нової лексики, складання розповіді за планом, складання
синонімічних пар.
Основна частина – основний зміст теоретичний та практичний.
Мета етапу заняття: Підготовка до реальної комунікації шляхом
багаторазового повторення лексичних одиниць і встановлення між ними
системно-семантичних зв’язків, а так само формування автоматизованих
навичок їх вживання; об’єднувати лексичні одиниці в висловлювання з
урахуванням їх граматичних особливостей; виявляти особливості іншомовної
картини світу укладені в лексичних одиницях; висловлювати одну і ту ж думку
різними лексичними засобами, або за допомогою обмеженого лексичного
запасу; підбирати еквівалентні заміни
Методи роботи: Тренінгові методи – міні-лекція, ігрові методи, дискусія;
Методи формування лексичних навичок – пред’явлення нової лексики у
діалогах та рольових іграх, робота з текстом (визначити лексику, знайти
загальний синонімічний ряд, одні частини мови), робота за ланцюгом
(розширити/скоротити структуру речення, доповнити речення), опис
ситуації/малюнку, характеристика діючих осіб.
Заключна частина – завершення, ритуал прощання.
Мета етапу заняття: визначення, аналіз і свідоме регулювання студентами
використання різних прийомів оволодіння іншомовною спеціальною лексикою,
що сприяє активізації їх навчальної діяльності; формування навичок
7
комбінувати мовні засоби в контексті при його відтворенні (переказі);
конструювати текст за ключовими словами (фразами); уміння підбирати мовні
засоби для вирішення певної смислової (комунікативної) завдання; вміння
будувати власні висловлювання мовою, що вивчається; вміння правильно
сприймати і оцінювати висловлювання інших учасників актів комунікації
Методи роботи: Тренінгові методи – психогімнастичні вправи; методи
формування лексичних навичок – лінгвістичні вправи – складання діалогу,
дискусія, тестові завдання.
На узагальнюючому етапі експерименту для виявлення ефективності
розробленого комплексу тренінгових занять и апробованих нами завдань було
проаналізовано динаміку змін у формуванні лексичних навичок студентів КГ та
ЕГ. За результатами аналізу ми бачили, що позитивна динаміка у формування
лексичних навичок у КГ та ЕГ присутня в обох випадках. Однак високий рівень
сформованості лексичних навичок у КГ збільшився на 12% на відміну від ЕГ,
де високий рівень сформованості лексичних навичок збільшився на 4%.
Динаміка змін формування середнього рівня сформованості лексичних навичок
у КГ та ЕГ на попередньому та підсумковому етапах експерименту також
мають значні відмінності – ЕГ 56% та КГ 38%. Ми бачимо, що динаміка
формування високого та середнього рівня лексичних навичок у ЕГ групі значно
вища ніж у студентів ЕГ. Це підтверджується й аналізом загальних даних щодо
розподілу середніх балів по рівню сформованості лексичних навичок у
студентів ЕГ та КГ за результатами підсумкового контролю.
Проведене нами дослідження підтвердило висунуту нами гіпотезу та
дозволило зробити наступні висновки: процес формування лексичних навичок
студентів буде ефективним завдяки використання методу тренінгу у процесі
вивчення англійської мови.
ЛІТЕРАТУРА
1. Гальскова Н. Д. Теория обучения иностранным языкам.
Лингводидактика и методика: учебное пособие для студентов лингвистических
университетов и факультетов иностранных языков высших педагогических
учебных заведений / Н. Д. Гальскова, Н. И. Гез. - 3-е изд. – М. : Издательский
центр «Академия», 2006г. - 336 с.
2. Матяш Н. В. Методы активного социально-психологического
обучения : учебное пособие для вузов по специальности «Педагогика и
психология» / Н. В. Матяш, Т. А. Павлова. – М. : Академия, 2010. – 96 с.
3. Новікова Л. М. Тренінг як засіб активізації навчання у вищій школі.
Науково-методичний посібник / Л.М.Новікова – Павлоград: ЗДІЕУ, 2008. –
110 с.
4. Сисоєва С. О. Інтерактивні технології навчання дорослих: навчально-
методичний посібник / С. О. Сисоєва. – НАПН України, Ін-т педагогічної освіти
і освіти дорослих. – К. : ВД «ЕКМО», 2011. – 324 с.
5. Тренінгові технології навчання з економічних дисциплін : навч. посібн.
/ Г. О. Ковальчук, Н. Ю. Бутенко, М. В. Артюшина та ін.; за ред.
Г. О. Ковальчук. – К. : КНЕУ, 2006. – 320 с
8
6. Шамов А. Н. Лингводидактические основы когнитивного подхода в
организации обучения лексике на уроках немецкого языка в средней школе:
монография / А. Н. Шамов. – Нижний Новгород : НГЛУ
им. Н. А. Добролюбова, 2004. – 28 с.
Науковий керівник – Вейланде Л. В-В., кандидат педагогічних наук,

доцент кафедри педагогіки ЗВО «Одеський національний університет
імені І. І. Мечникова».
УДК 378.147-052:8:001.818
Альона Бубнова,
ЗВО «Одеський національний університет
імені І. І. Мечникова»
(м. Одеса)
ПЕДАГОГІЧНІ ЗАСАДИ ВИКОРИСТАННЯ МЕТОДУ ПРОЕКТІВ

У ПРОЦЕСІ ФАХОВОЇ ПІДГОТОВКИ СТУДЕНТІВ-ФІЛОЛОГІВ
У статті розкрито сутність та теоретично обґрунтовані педагогічні умови

використання методу проектів у професійній підготовці студентів філологів. Автор
розглядає структурно-типологічну характеристику проектів, визначає типи проектів
можливі для реалізації у процесі підготовки студентів філологів. У описі дослідно-
експериментальної роботи автор описує етапи роботи над проектами, пропонує власну
технологію впровадження методу проектів у професійну підготовку студентів філологів.
Ключові слова: метод проектів, професійна підготовка студентів філологів, тип
проекта, етапи впровадження методу проектів.
The article reveals the essence and theoretically grounded pedagogical conditions of using
the project method in the professional training of students of philology. The author examines the
structural and typological characteristics of projects, identifies the types of projects that are
feasible for implementation in the process of training students of philologists. In the description of
experimental work, the author describes the stages of the project methods, offers his own
technology of implementation of the method of projects in the professional training of students of
philology.
Keywords: project method, professional training of students of philology, type of project,
stages of implementation of project method.
Особливо гостро за умов реформування системи вищої освіти постає

проблема підготовки мобільного, конкурентоспроможного фахівця. На наш
погляд, серед педагогічних технологій, спрямованих на реалізацію особистісно-
орієнтованого підходу, на підготовку фахівця творця, найбільший інтерес
представляє проектне навчання. Саме метод проектів дає можливість включити
майбутніх філологів в реальну дію, пов’язану зі створенням конкретного
9
продукту, виводить навчальний процес за рамки мовних аспектів в область
особистісних відносин і інтересів студентів.
Як свідчить аналіз становлення та розвитку методу проектів на сучасному
етапі впровадження методу проектів у освітню практику характеризується
активністю у дослідженнях методології методу, визначення умов впровадження
на різних етапах навчання людини, можливостях використання у різних галузях
професійної підготовки. Серед активних дослідників методу проектів та
вивчення особливостей проектної діяльності можна назвати:
− використання проектної технології навчання у освіті (M. Кларін,
Д. Левітес, О. Полат, М. Кухаркіна та інші);
− дослідження можливостей методу проектів у професійній підготовці
майбутніх фахівців (А. Берестовський, В. Веселова, О. Гридасова, І. Шиянова);
− дослідження проблем проектної діяльності (Л. Желніна, А. Матвійчук,
С. Пищев, Н. Семенова);
− дослідження з питань використання методу проектів у навчанні
іноземної мови (А. Блохін, І. Вахрушева, A. Домбровський, О. Окунєва,
Г. Хорева).
− комунікативно-орієнтоване навчання іноземній мові за допомогою
методу проектів є актуальним й у наукових розробках зарубіжних дослідників
(R. Allright, N. Chomsky, М. Holliday, D. Hymes, N. Prabhu, J. Richards).
У нашому дослідженні, ми додержуємося думки Є. Полат, яка визначає
метод проектів як «спосіб досягнення дидактичної мети через детальну
розробку проблеми, яка повинна завершитися цілком реальним, відчутним
практичним результатом, оформленим тим або іншим чином; це сукупність
прийомів, дій учнів у їх певній послідовності для досягнення поставленої
задачі – рішення проблеми, особисто значущою для учнів і оформленої у
вигляді якогось кінцевого продукту [3, с. 272].
Аналіз існуючих класифікацій проектів (Е. Коллінгс; В. Кальней,
Т. Матвеєва, О. Міщенко, С. Шишов; Є. Полат) доводить, що незалежно від
обраної типології проектів та основи для класифікації дослідники розглядають
цей метод, як дидактичний засіб активізації пізнавальної діяльності, розвитку
креативності та одночасно формування певних особистісних якостей.
Незалежно від обраного типу проекту, проект завжди орієнтований на
самостійну та дослідницьку діяльність учнів – індивідуальну, парну, групову,
яку учні виконують протягом певного відрізка часу. У будь якому типі проектів
використовується дослідницький метод. Проект структурується на основі
загальнонаукового методологічного підходу: визначення цілей і формулювання
гіпотези про можливі способи вирішення поставленої проблеми та результати
майбутнього дослідження, уточнення виявлених проблем і визначення
процедури збору і обробки необхідних даних, збір інформації, її обробка та
аналіз отриманих результатів, підготовка відповідного звіту та обговорення
можливого застосування отриманих результатів.
Для нашого дослідження були цікавими розробки предметно-
орієнтованих проектів (О. Ахраменко, В. Білогрудова, Н. Гальскова) де
виділяються наступні види:
10
1. Навчальні проекти, спрямовані на оволодіння мовним матеріалом,
формування певних мовних навичок і умінь.
2. Лінгвістичні проекти, спрямовані на: вивчення мовних особливостей;
вивчення мовних реалій (ідіом, неологізмів, приказок і т.п.).
3. Філологічні проекти, спрямовані на вивчення: етимології слів,
літературні дослідження, дослідження історико-фольклорних проблем.
4. Культурологічні (країнознавчі) проекти припускають розвиток мовних
і мовленнєвих умінь, навичок за допомогою ознайомлення з культурою,
історією, етнографією, географією і т.д.
У рамках нашого дослідження ми також вивчали технологію роботи над
проектами. Структуризація роботи над проектом мала варіативний характер,
залежно від тематики роботи та вибраних форм взаємодії.
Серед основних стадій роботи над проектом ми визначили:
1. Розробка проектного завдання. Підготовка. Визначення теми (підтеми,
ключові поняття, процеси та явища, інше), мети і завдання проекту.
Планування роботи. Аналіз проблеми, визначення джерел інформації,
визначення завдань для груп, розподіл обов’язків у межах робочої групи.
2. Розробка проекту. Власне дослідження. Збір та обробка (аналіз)
інформації, обговорення суперечностей у межах групи, вибір оптимального
способу вирішення питання, консультації викладача-керівника.
3. Оформлення результатів. Підготовка проекту до захисту. Остаточне
оформлення даних, подання висновків, підготовка презентації проекту.
4. Презентація (захист) проекту. Звітування перед аудиторією про
виконання проектної роботи, проведення презентації, досягнення поставлених
цілей.
5. Оцінка результатів (рефлексія, експертиза, висновки). Аналіз
результатів проекту, обговорення позитивних та негативних аспектів
результатів дослідження [4].
У нашому дослідженні ми визначили наступні педагогічні умови
впровадження методу проекту у процес фахової підготовки студентів-
філологів: тематика навчальних проектів повинна мати професійне
спрямування та мати відношення до країни, мову якої вивчає студент; при
виборі типу проекту, теми слід враховувати етап навчання, рівень
сформованості знань та вмінь, попередню підготовку з теми та досвід
студентів; слід залучати факти з фахових дисциплін та суміжних галузей знань.
У процесі нашої дослідно-експериментальної роботи ми визначили
перший етап впровадження проектного методу навчання у процес фахової
підготовки студентів-філологів, як – мотиваційно-ціннісний. Він передбачає
визначення специфіки та можливостей навчальних предметів, наприклад,
загально-і спеціальної підготовки студентів, а також формування ціннісних
орієнтацій і мотивів з оволодіння знаннями, вміннями і навичками. Студенти
виконують найпростіші самостійні завдання, що дають можливість отримати
перші навички самостійної діяльності, що вимагають від учасників простих
репродуктивних дій і розвиваючі їх мотиваційну готовність до самостійної
роботи і майбутньої професійної діяльності.
11
Другий етап – змістовний, на ньому відбувається озброєння знаннями про
організацію діяльності, тобто базою для роботи. Дії студентів поступово
змінюються з репродуктивних на репродуктивно-продуктивні. Доцільно
застосовувати конструктивно-практичні і рольово-ігрові методи, які
дозволяють студентам використовувати отримані знання в самостійній
діяльності.
На цьому етапі учні також виконують свої перші інформаційні проекти,
що враховують їх майбутню професійну діяльність. Дослідно-
експериментальна робота була спрямована та побудована таким чином, щоб
студенти на іншому етапі впровадження проектного методу навчання
представляли інформаційні проекті за запропонованою проектною темою з
використання автентичних джерел інформації. На цьому етапі також
враховувався попередній рівень підготовки та мотівації студентів. Студентами
були запропоновані завдання та тематика проектів різніх рівнів складності.
Третій етап – професійно-діяльнісний, на якому відбувається реалізація
отриманих знань, умінь, навичок і прийомів навчально-пізнавальної і
практичної діяльності. На цьому етапі дії студентів поступово змінюються з
репродуктивно-продуктивних на дослідніцько-пошукові. При цьому студенти
виконують спочатку особистісні дослідні, а потім і особистісні професійно-
орієнтовані проекти. Тематику проектів ми обирали виходячи з характеристики
груп, які приймали участь у дослідно-експериментальній роботі – студенти-
філологи, які вивчають іноземну мову та мають педагогічну спрямованість. На
цьому етапі в рамках проектної методики застосовуються рольово-ігрові,
інформаційні, дослідницькі, сценарні проекти, але домінуючими на цьому етапі
будуть професійно-орієнтовані проекти.
Дослідно-експериментальна робота проводилася у Одеському
національному університеті імені І. Мечникова, факультет романо-германської
філології, серед студентів 3 курсу. У процесі дослідно-експериментальної
роботи ми досліджували зміну рівня володіння лексико-граматичними
навичками у студентів 3 курсу (відділення англійська мова) в залежності від
використання методу проектів. За результати проведеної дослідно-
експериментальної роботи ми отримали наступну динаміку змін у розвитку
лексико-граматичних навичок студентів філологів (таблиця 1.)
Таблиця 1
Динаміка змін у розвитку лексико-граматичних навичок студентів
філологів за результатами експерименту (%)
Рівень володіння Експериментальна група Контрольна група
лексико-
граматичними Вихідний етап Підсумковий Вихідний етап Підсумковий
навичками етап етап
Початковий 24 12 22 13
Середній 36 26 36 39
Достатній 26 38 28 32
Високий 14 24 14 16
χ2-критерій 10,494 >7,815, ρ=0,05 0,602<7,815, ρ=0,05
12
Узагальнюючи отримані результати дослідно-експериментальної роботи
можна зробити висновок, що застосування методу проектів у підготовці
студентів філологів дозволить отримати наступні результати:
− студенти зрозуміють зв’язок між вченням і майбутньою професійною
діяльністю;
− заняття не обмежаться формуванням певних знань, умінь, навичок, а
матимуть вихід на практичні дії, зачіпати їх емоційну сферу, що дозволить
посилити їх мотивацію;
− з’явиться можливість демонструвати свої інтереси, життєвий досвід і
індивідуальні здібності;
− буде вдосконалюватися вміння брати участь у колективних формах
спілкування, посилиться індивідуальна і колективна відповідальність за
конкретну роботу в рамках проекту;
− участь у проекті дозволить студентам використовувати набутий
дослідницький досвід.
Розглянувши досвід застосування методу проектів при підготовці
студентів філологів Одеського національнго університету ім. І. І. Мечникова,
хотілося б окреслити напрями розвитку проектної діяльності. Так, можна
помітити, що проектна діяльність в основному має монопредметний характер,
тобто здійснюється в рамках одного предмета – досліджуваної іноземної мови.
Тому перспективи вбачаються у впровадженні в проектну діяльність
міжпредметних і надпредметних проектів.
1. Гончарова В.Б. Метод проектної діяльності на заняттях іноземної мови
за професійним спрямуванням у ВНЗ І-ІІ р.а. / В. Б. Гончарова, Ю. П. Аносова /
Інформаційні технології в освіті, науці та виробництві : зб. наук. праць. –
Одеса: СТАР, 2013. – № 3(4). – С. 136–143.
2. Девисилов В. А. Портфолио и метод проектов как педагогическая
технология мотивации и личностно-ориентированного обучения в высшей
школе / В. А. Девисилов // Высшее образование сегодня, 2009. – № 2. – С. 29-
34.
3. Полат Е.С. Новые педагогические и информационные технологии в
системе образования. Учебное пособие / Е. С. Полат, М. Ю. Бухаркина,
М. В. Моисеева, А. Е. Петров; Под ред. Е. С. Полат. – М. : Издательский центр
«Академия», 2002. – 272 с.
4. Дубінська О.Б. Роль викладача та студента під час роботи над проектом
/ О.Б.Дубінська // «Новітні освітні технології» Науково-практична конференція
Електороний ресурс: http://confesp.fl.kpi.ua/node/1130.
Науковий керівник – Вейланде Л. В.-В., кандидат педагогічних наук,

доцент кафедри педагогіки Одеського національного університету
імені І. І. Мечникова.
13
УДК 373.5.016:62
Наталія Вересоцька,
кандидат педагогічних наук,
старший викладач кафедри теорії і методики
технологічної освіти та комп’ютерної графіки
(м. Переяслав-Хмельницький)
Діана Рошко,
магістрантка спеціальності «Технологічна освіта»
МОТИВАЦІЯ ТА СТИМУЛЮВАННЯ НА УРОКАХ ТЕХНОЛОГІЙ
У статті, проаналізовано вплив мотивації та стимулювання на ефективність

навчання. З’ясовано, що для створення навчально-трудової діяльності учнів
використовується система позитивних мотивів і стимулів.
Ключові слова: учні, мотив, стимул, інтерес, мотивація, стимулювання.
In the article, the influence of motivation and stimulation on the effectiveness of training is
analyzed. It was found out that a system of positive motives and incentives is used to create the
students’ work and work activities.
Keywords: pupils, motive, stimulus, interest, motivation, stimulation.
Сучасна система освіти має зміни. Саме вони, дають можливість

застосовувати нові прийоми, методи та принципи на уроках трудового
навчання у загальноосвітніх школах. Трудове навчання відіграє важливу роль у
розвитку здібностей і обдарувань учнів, формуванні наукового світогляду.
Предмет має на меті дати учням загальні відомості про основи
виробництва, сучасну техніку, технології, процеси управління, основні групи
професій та вимоги професії до людини; забезпечити підготовку учнів до
свідомого самостійного і вільного вибору професії та трудової діяльності у
різних сферах виробництва та домашньому господарюванні; сформувати
навички розв’язання творчих практичних задач.
Для створення атмосфери навчально-трудової діяльності повинна бути
використана система позитивних мотивів і стимулів. Проблема обґрунтування і
застосування системи мотивів та стимулів, що сприяють більш повному
розкриттю учнів ініціативи, творчості, зараз стоїть дуже гостро і на сьогодні є
досить актуальною.
У навчанні виділяють певну сукупність мотивів та пропонують їх
класифікації. За видами виділяють соціальні і пізнавальні мотиви, які у свою
чергу поділяють на рівні [1].
14
Внутрішній потяг людини до діяльності, особисті причини, що
спонукають людину до дій, вчинків, те, заради чого діяльність відбувається
(якийсь привабливий для неї предмет) називають мотивом. Кожна діяльність
обумовлює свої мотиви, які можуть називатись і класифікуватись по-різному.
Роль мотивів та стимулів у трудовій діяльності і навчанні значна, що
будь-яка дія це лише реакція на зовнішній подразник, ситуацію – стимул, мотив
і достатньо лише чітко встановити, яку реакцію викликає той чи інший стимул,
щоб можна було ефективно управляти людиною, пред’являючи їй стимули у
необхідній послідовності.
Але мотиви – це не єдині збуджуючі фактори діяльності. Крім мотивів
нами керують також потреби, бажання, інтереси, цілі, наміри та інше.
Сукупність внутрішніх факторів, що обумовлюють поведінку і діяльність
людини і підтримують її на необхідному рівні, називається мотивацією. Під час
мотивації важливо переконати учнів, для чого їм потрібно виконувати дану
роботу, засвоювати відповідні знання, уміння.
Мотивація дає змогу скерувати мотиви і увагу та зусилля учнів у
потрібному напрямку для досягнення запланованого навчального результату.
З цією метою можуть бути використані методи, що викликають у дітей подив,
здивування, збуджують інтерес до теми. Це може бути бесіда, розповідь,
демонстрування наочності й нескладна інтерактивна технологія.
Сьогодні поширеною є думка про те, що для піднесення предмета й
методики його викладання на належному науково-методичному рівні, треба
повернутися до методів стимулювання і мотивації навчально-трудової
діяльності на уроках трудового навчання.
Як відомо, готовність до навчально-трудової діяльності складається з
трьох основних компонентів: мотиваційного, змістового та емоційного.
Таким чином, запорукою успішної трудової діяльності є з’ясування
вчителями дійсних мотивів навчання учнів і спирання на ці мотиви, врахування
і підсилення наявної мотивації [3].
Cтимул – рушійна сила людини до діяльності. Отже, на відміну від
мотиву, який означає внутрішній потяг людини до діяльності, стимул є
зовнішнім спонуканням активності. Дія стимулу спрямована на актуалізацію
наявних мотивів і переключення їх до забезпечення потрібної діяльності.
Стимули також можна класифікувати. Часто їх розрізняють за
спрямованістю дії на такі види: позитивні та негативні підкріплення.
В основі успішної трудової діяльності і навчання закладений мотив та
мотивація.
Інтерес – це спрямованість суб’єкта на значимі для нього об’єкти,
зв’язані із задоволенням його потреб.
Інтереси приводяться в дію мотиваційним механізмом, що є сукупністю
зовнішніх та внутрішніх факторів, тобто стимулів, які спрямовують людину на
здійснення певної трудової діяльності (стимулюють працю) з метою
задоволення власних потреб. Стимулювання праці, спонукання до праці через
заохочення, винагороди за трудові зусилля. Це форма опосередкованого впливу
на поведінку людей на відміну від наказів, розпоряджень, завдань, норм, які є
15
елементами примусового управління працею. Стимули – це зовнішні чинники,
збуджувальні причини поведінки.
Проведення занять з трудового навчання за допомогою методів
стимулювання та мотивацій навчально-трудової діяльності дає змогу
стверджувати, що в учнів формуються заохочення, у них концентрується увага,
вони менше відволікаються, що поліпшує дисципліну на уроці, сприяє кращому
засвоєнню матеріалу. Отже, усі навчальні програми з трудового навчання
забезпечують послідовне формування в учнів уявлень про зміст та етапи
цілісного процесу трудової діяльності.
Уроки трудового навчання охоплюють широке коло питань з виробничої
техніки та технології. На відміну від інших навчальних дисциплін такі уроки
дають можливість учням пробувати свої сили, розвивати нахили, здібності та
інтереси.
При виборі методів стимулювання і мотивації особливу увагу доцільно
звертати на застосування засобів, що активізують самого учня, його логічне,
технічне та конструкторське мислення (ділові, рольові ігри, аналіз конкретних
виробничих ситуацій, проблемний виклад матеріалу). При цьому особливу
увагу слід звертати на розвиток самостійних творчих здібностей учнів, бо через
творчість найбільш повно виявляються професійні інтереси та нахили [2].
Учитель трудового навчання під час проведення уроків з предмета має
включати в плани уроків розв’язування з учнями творчих задач з елементами
конструювання; технічні завдання, як засіб формування в учнів навичок
просторового і технічного стилю мислення; читання креслень деталей, як засіб
розвитку конструкторського мислення; творчі практичні роботи тощо.
Для стимулювання і мотивації навчання на уроках трудового навчання
створюються умови для залучення учнів до систематичної продуктивної праці з
елементами творчості, формується в учнів розуміння важливості самооцінки
своїх власних можливостей, залучення учнів до конструкторсько-технічної та
дослідницької діяльності на базі продуктивної праці, формування в учнів
здатності реально оцінювати свої можливості для вибору посильних
практичних завдань, залучення учнів до раціоналізаторства, винахідництва на
базі змісту трудової підготовки, формування в учнів здатності засвоювати свої
потенційні творчі можливості в різних видах діяльності.
1. Волкова Н. П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних
закладів / Н. П. Волкова. – К. : Видавничий центр «Академія», 2001 – 576 с.
2. Методичні рекомендації до вивчення трудового навчання у 5 класі 12-
річної школи // Трудова підготовка в закладах освіти. – 2005. – №2. – С. 8-16.
3. Фіцула М. М. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих
навчальних закладів освіти / М. М. Фіцула. – К. : Видавничий центр
«Академія», 2001. – С. 206.
16
УДК 371.315=811.11
Валерія Воробйова,
ЗВО «Одеський національний університет імені І. І. Мечникова»
(м. Одеса)
МОВНИЙ ПОРТФЕЛЬ ЯК ЗАСІБ ФОРМУВАННЯ ЛЕКСИЧНОЇ

КОМПЕТЕНЦІЇ БАКАЛАВРІВ АНГЛІЙСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ
У статті розглянуто педагогічні умови використання мовного портфелю як засобу

формування лексичної компетенції бакалаврів англійської філології. Автор визначає
поняття мовний портфель, мету розробки педагогічної технології «Мовний портфель»,
принципи та функції мовного портфелю. Автор наводить опис видів мовного портфелю.
У статті наведено можливості змістовного наповнення мовного портфелю для
формування лексичної компетентності бакалаврів англійської філології.
Ключові слова: Європейський Мовний Портфель, мовний портфель, педагогічна
технологія, лексична компетенція.
The article deals with the pedagogical conditions of using the language portfolio as a means
of forming the lexical competence of bachelors of English philology. The author defines the notion
of a language portfolio, the purpose of the development of the pedagogical technology «Language
portfolio», the principles and functions of the language portfolio. The author gives a description of
the types of language portfolio. The article presents possibilities of content filling of a language
portfolio for the formation of the lexical competence of bachelors of English philology.
Keywords: European Language Portfolio, language portfolio, pedagogical technology,
lexical competence.
Одним із шляхів підвищення ефективності іншомовної освіти є

впровадження в навчальний процес сучасних інноваційних педагогічних
технологій. Однією з інноваційних технологій, яка активно впроваджується у
процес професійної підготовки майбутніх фахівців на сучасному етапі
реформування системи вищої освіти в Україні є технологія мовного портфелю.
У нашому розумінні мовний портфель – це персональний пакет
документів кожного студента, що вивчає іноземні мови. Його можна вести
протягом певного курсу навчання або навіть усього життя, доки вивчається
іноземна мова. За допомогою цього документа майбутній фахівець має
можливість здійснювати самооцінку своїх знань і умінь, встановити власну
мету в навчанні, вести облік своїх досягнень, підтверджувати їх результатами
тестів, екзаменів, сертифікатами, дипломами тощо [2; 3]. Тобто, коли виникає
потреба підтвердження знань, то вся інформація про мовну підготовку зібрана у
Мовному Портфелі.
Мовний портфель є навчальним засобом і визначається як «пакет
документів, за допомогою яких студент (власник портфеля) аналізує та
систематизує свої досягнення та досвід у вивченні іноземних мов, збирає зразки
виконаних робіт, отримані свідоцтва та сертифікати, тощо». Портфель сприяє
17
розвитку мовленнєвих умінь та компетенцій, необхідних для майбутньої
професійної діяльності.
Мета розробки педагогічної технології «Мовний портфель» полягає у:
1) усвідомленні можливих способів досягнення успіху; 2) тому, щоб показувати
досягнення користувачів мови; 3) вивченні іноземної мови; 4) показувати
ставлення користувачів мови до іноземної мови; 5) повністю відображати
роботу користувача мови в оволодінні іноземною мовою [6; 7].
До принципів педагогічної технології «Мовний портфель» належать:
1) самооцінка поточних, проміжних та підсумкових результатів оволодіння
іноземною мовою; 2) систематичність і регулярність самоконтролю;
3) структуризація матеріалів «Мовного портфелю»; 4) логічність і лаконічність
усіх пояснень; 5) акуратність та естетичність оформлення «Мовного
портфелю»; 6) цінність та тематична завершеність матеріалів, представлених у
«Мовному портфелі».
Основою для впровадження інноваційної технології «Мовний портфель»
у навчальний процес при вивченні іноземної мови у вищому навчальному
закладі є дослідження і теоретичне обґрунтування функцій «Мовного
портфеля» [2; 3]. Основні функції мовного портфеля: інформативна, соціальна,
педагогічна.
У сьогоднішній практиці викладання іноземних мов можуть бути
ефективно використані різні види мовного портфеля залежно від його цільової
спрямованості:
– мовний портфель як інструмент самооцінки досягнень студента в
процесі оволодіння іноземною мовою (Self - Assessment Language Portfolio);
– мовний портфель як інструмент автономного вивчення іноземної мови
(Language Learning Portfolio). Цей вид мовного портфеля може також
варіюватися залежно від одноцільової або комплексної спрямованості. Так в
залежності від видів мовленнєвої діяльності одно цільовим мовним портфелем
може бути : мовний портфель по читанню (Reading Portfolio), аудіювання
(Listening Portfolio), говорінню (Speaking Portfolio), письму (Writing Portfolio),
мовний портфель взаємопов’язаного розвитку видів іншомовної діяльності
(Integrated Skills Portfolio). Багатоцільовий мовний портфель включає різні цілі
в області оволодіння іноземною мовою (Comprehensive Language Portfolio).
У зарубіжних вузах самими затребуваними і популярними стали такі
види Мовних портфелів: Мовний портфель документації (робочий), Мовний
портфель процесу, демонстраційний Мовний портфель, оцінний Мовний
портфель, Мовний портфель документів, Мовний портфель робіт, Мовний
портфель відгуків.
Структура мовного портфеля відіграє провідну роль в успішності
навчання іноземної мови студентами вищих навчальних закладів освіти
[3, с. 55]. У нашому дослідженні. Відповідно до структури Європейського
Мовного Портфелю, ми дотримувалися наступної структури - Паспорт, Мовна
біографія і Досьє.
18
Метою нашого дослідження була розробка змісту занять з формування
лексичної компетентності з використанням технології «Мовний портфель» для
засобу формування лексичної компетентності бакалаврів англійської філології.
Відповідно до робот І. Біма, Н. Гальскової, Н. Горбунової, І. Макаренко,
А. Сиземена, А. Шамова під лексичною компетентністю ми розуміємо здатність
індивіда, на основі лексичних знань використовувати мовний словниковий
запас, миттєво викликаючи з тривалої пам’яті еталон слова залежно від
конкретного мовного завдання, доречно вживаючи обрани вирази, приказки,
прислів’я та фразеологічні звороти в межах професійного розвитку, а також
забезпечувати підтримку функціонування зазначених навичок на необхідному
рівні та здійснювати постійний контроль процесу лексичного наповнення
мовлення.
Під час розробки змісту Language Learning Portfolio ми спиралися на
запропоновану І. Беженар структуру та зміст мовного портфелю для писемного
мовлення та адаптували їх під потреби власного дослідження. Отже Мовний
портфель як засіб формування лексичної компетенції у нашому дослідженні
мав наступну структуру:
І. Перший розділ – Мовний Паспорт.
1.1. Досвід використання іншомовної лексики – містить короткий огляд
документально підтвердженого досвіду використання іншомовної лексики у
реальних ситуаціях (студентські конференції, проекти, ділові контакті,
спілкування у побуті/родині, спілкування у соціальних мережах та інше).
1.2. Блок самооцінки - охоплює шкалу самооцінювання сформованості
лексичних навичок та таблицю самооцінки сформованості лексичних навичок.
1.3. Блок оцінки - об’єктивне оцінювання та забезпечення контролю
викладача за процесом формування лексичної компетенції студента під час
навчально-пізнавальної діяльності.
ІІ. Другий розділ мовного портфеля – Біографія опанування.
Змістом цього розділу Мовного портфелю є: аналіз наявних лексичних
навичок; визначення мети щодо оволодіння лексичною компетенцією
відповідно до раніше визначеного рівня; формулювання дескрипторів
актуальних для даного моменту формування лексичної компетенції.
2.1. Аналіз наявних лексичних навичок проводиться за допомогою
розробленого тесту у якому відповідно до специфіки курсу визначалися
навички студента за критеріями - Listening I can..., Reading I can..., Speaking I
can..., Writing I can...
2.2. Другий підрозділ – Мої цілі – надавав студенту можливості
планувати власну навчальну діяльність, а також визначати стратегії оволодіння
вміннями.
2.3. Третій блок – формулювання дескрипторів актуальних для даного
моменту формування лексичної компетенції. Наприклад, поповнення
лексичного запасу з англійської мови мені потрібно для: професійного
спілкування (вчитель іноземної мови, перекладач та інше); вільного
спілкування у побуті, соціальних мережах, листуванні та інше.
19
ІІІ. Третій розділ – Досьє.
Матеріали цього розділу були спрямовані на демонстрацію успіхів у
оволодінні іноземною мовою, показники розвитку особистості, зокрема
повноти використання лексичного іншомовного запасу студентом. Окрему
групу матеріалів Досьє складав словник (перелік лексичних одиниць), який
студенти заповнювали відповідно до визначених дескрипторів з зазначенням
періоду опанування новою лексикою.
Розроблений нами Мовний портфель був запропонований для
використання студентам 3 курсу факультету романо-германської філології
Одеського національного університету імені І.І. Мечникова. Зміст завдань для
мовного портфелю ми обирали виходячи з кваліфікації, яку отримують
студенти факультету романо-германської філології – «Бакалавр філології.
Викладач іноземної мови і літератури», на 5 курсі «Філолог-германіст
(романіст). Викладач двох іноземних мов і літератур». У нашому дослідженні
ми обмежили рамки мовного портфелю лексичної компетенції педагогічним
професійним спрямуванням.
При відборі перспективних навчальних завдань в системі МП ми
враховували возможности різних видів навчальної діяльності студента. Також
ми враховували можливості включення виконаних завдань в розділ Досьє.
Серед завдання, які були запропоновані студентам були: прийоми вилучення
інформації і трансформування структури і мовного матеріалу; завдання-
інструкції, завдання-реконструкції і завдання-пошук; завдання по візуалізації
інформації; метод проектів, дискусії, ігрові методики.
Завдання, пов’язані з використанням МП, включалися з другого тижня
2-го семестру в освітній процес з навчання англійської мови. Ті, що навчаються
в експериментальній групі використовували електронну версію МП і
розроблени автором дослідження матеріалі і завдання.
Інтеграція експериментальних завдань в навчальний процес здійснювався
наступним чином. Грунтуючись на параметрах навчального плану і керуючись
затвердженими програмами курсів навчання, для регулярного щотижневого
відстеження та проведення експериментальних завдань виділялося до
20 хвилин один раз на тиждень.
Аналіз підсумків виконання завдання, обговорення і внесення необхідних
корективів проходили на наступному занятті. Алгоритм виконання кожного
завдання складався з трьох частин: 1. інструктаж покрокового виконання
завдання; 2. виконання самого завдання; 3. обговорення результатів і
фіксування результатів виконаного завдання в МП.
В рамках експерименту було передбачено проведення діагностичного,
рубіжного та підсумкового тестування для отримання кількісних і якісних
даних, що використовуються для порівняння досягнень в контрольній та
експериментальній групах.
Перед екзаменаційною сесією на одному з останніх занять проводилося
обговорення результатів застосування технології використання мовного
портфеля. Ті, що навчаються експериментальної групи відзначили, що в ході
роботи з МП: змінилася мотивація в підході до вивчення мови (85%);
20
підвищилися такі показники, як активність і самостійність (79%); формувалися
навички рефлексивної та самооценочной діяльності (68%); змінився підхід до
цілепокладання і планування (67%).
Результати експериментального аналізу свідчать про те, що за семестр в
середньому близько 73% учнів експериментальної групи самостійно (без
вказівок викладача) навчилися формулювати власні навчальні завдання і
вибирати шляхи їх вирішення; регулярно аналізували результати тестування
сформованих навичок; вперше, без підказки викладача, проводили роботу над
допущеними помилками (76%) і збирали матеріал в Досьє (81%).
1. Гальскова Н. Д., Никитенко З. Н. Теория и практика обучения
иностранным языкам. Начальная школа: методическое пособие /
Н. Д. Гальскова, З. Н. Никитенко – М. : Айрис – пресс, 2004. – 240 с.
2. Європейський Мовний Портфель для економістів (проект) / Укладач
Н. В. Ягельська. – К. : Ленвіт, 2004. – 56 с.
3. Европейский Языковой Портфель: предложения по разработке /
И. Крист, Ф. Дебюзер, А. Добсон и др.: Пер. с англ. – М. : Еврошкола, 1998. –
155 с.
4. Шамов А.Н. Лексические навыки устной речи и чтения – основа
семантической компетенции обучаемых / А.Н. Шамов // Иностранные языки в
школе. – 2007. – № 4. – С. 19-25.
5. Common European Framework of Reference for Language: Learning,
Teaching, Assesment. – Cambridge: Cambridge Univ. Press, 2001. – 260 p.
6. European Language Portfolio: accredited model № 8.2001, awarded to
Center for Information on language Teaching and Research. Council of Europe.
7. O’Malley J. Michael, Pierce L. Valdez. Authentic assessment for English
language learners/ Practical approaches for teachers / J. Michael O’Malley, L. Valdez
Pierce – Longman, 1996. – 268 p.
Науковий керівник – Вейланде Л. В.-В., кандидат педагогічних наук, доцент

кафедри педагогіки ДВНЗ «Одеський національний університет імені
І. І. Мечникова».
21
УДК 005.73: 338.48
Всеволод Кобржицький,
аспірант 4 року навчання
кафедри професійної освіти та управління навчальним закладом
ПрАТ «ВНЗ «Міжрегіональна академія управління персоналом»
(м. Київ)
ПРОБЛЕМИ ПОГЛИБЛЕННЯ ВИВЧЕННЯ ІНОЗЕМНИХ МОВ

МАЙБУТНІМИ МЕНЕДЖЕРАМИ МІЖНАРОДНОГО ТУРИЗМУ
Досліджується проблема вивчення іноземних мов для розвитку загальної та

професійної культури майбутніх менеджерів міжнародного туризму у вищих навчальних
закладах України. Пропонується вивчення 2-3 іноземних мов з високим рівнем знання та 1-2
із розмовним рівнем знань.
Ключові слова: менеджер міжнародного туризму, туристичний ринок, іноземні
мови.
The problem of learning of foreign languages for development of general and professional
culture of future managers of international tourism in higher educational institutions of Ukraine is
researched. It is offered to study 2-3 foreign languages with a high level of knowledge and 1-2 with
a conversational level of knowledge.
Keywords: international tourism manager, tourist market, foreign languages.
Досліджуючи проблеми підготовки майбутніх фахівців туристичної галузі

XXI століття, бачимо необхідність подальшого посилення гуманітарної,
морально-естетичної і особливо лінгвістично-комунікативної складових їх
навчання та виховання [4]. Сучасний туристичний ринок ставить нові вимоги
до кожного випускника вищої школи. Крім того, накопичений у розвинутих
країнах світу досвід переконливо свідчить, що об’єктивною закономірністю
цивілізованої економіки, всієї господарської та духовної діяльності держави,
суспільства є зростання ролі, значення морально-естетичного чинника в усіх
сферах управління.
Ми вважаємо, що до найважливіших завдань вищої школи у підготовці
туристичних менеджерів слід віднести забезпечення їх глибокими науковими
знаннями, професійними вміннями й навичками, тобто всебічну підготовку до
практичної самостійної діяльності. Такі високі завдання можна втілити в життя
лише за наявності здібностей і бажання студентів та їхньої праці, коли весь
навчально-виховний процес у вищій школі концентрується і розвивається
заради досягнення такого результату. Якісна освіта й виховання туристичних
менеджерів становлять основу їх успішної самостійної трудової діяльності, від
якої залежать кінцеві результати роботи підприємств туристичної галузі та
суміжних галузей усієї величезної туристичної сфери [1, с. 78].
Особливо важливими є питання всебічної професійної підготовки тих
майбутніх фахівців з туризму, хто працюватиме з іноземними клієнтами та
партнерами. Через це очевидною постає необхідність у спілкуванні, що є
однією з найважливіших соціальних потреб сучасної людини. З розвитком
22
самої особистості майбутнього менеджера така потреба за формою та змістом
лише розширюватиметься й поглиблюватиметься.
Зрозуміло, що майбутньому менеджеру міжнародного туризму необхідне
добре знання культур і, особливо, мов тих народів, із представниками яких
йому доведеться тісно співпрацювати у майбутньому на зарубіжних та
вітчизняному туристичних ринках. Як вважає відомий дослідник проблем
підготовки менеджерів Міленко Гудіч, перед сучасним світом стоїть чимало
дилем, і спосіб їх розв’язання обов’язково стосуватиметься суспільних
цінностей та культури в цілому. Відтак, роль культури та її пізнання стає
чимдалі важливішою для бізнес-освіти [2, с. 177]. Знання своєї та іноземної мов
є безперечним свідченням певного культурного рівня фахівця, просто людини.
Нерідко викладачами висловлюється думка про обов’язковість якісного
володіти англійською мовою та комп’ютером для майбутнього туристичного
менеджера. Це правильно, але не повною мірою.
Не дивлячись на те, що англійська мова однозначно сьогодні є визнаною
мовою міжнародного спілкування, ще в багатьох країнах світу, навіть тих, де
іноземний туризм є провідною галуззю національної економіки, англійською
володіють виключно в місцях компактного проживання іноземців або в місцях
їх ситуативного скупчення (важливі туристичні об’єкти, магазини туристичної
продукції тощо). І при цьому рівень знання англійської може бути незначним,
через що потік туристів із багатьох країн є помітно меншим через відсутність
належних комунікативних умов для відвідання таких країн або окремих
туристичних дестинацій.
Дослідження підготовки майбутніх менеджерів показало, що в
університетах, інститутах і школах бізнесу, на підприємствах різних форм
власності та підпорядкування у всьому світі цілеспрямовано ведеться пошук
моделі ідеального керівника. У Лондонській школі бізнесу вважають, що
менеджер має вирізнятися інтелектом, умінням його адекватно застосовувати,
особливим стилем організаторської діяльності, відповідною поведінкою,
високим рівнем кваліфікації, відповідальним ставленням до роботи тощо
[3, с. 137].
Цілком очевидно, що в наш час туристичні підприємства не працюють
одночасно з усіма національними туристичними ринками. Фірми мають свої
пріоритети за видами туризму, країнами чи окремими туристичними
дестинаціями, контингентом клієнтів тощо. У випадку активної співпраці
туристичної фірми з іноземними партнерами, серед менеджерів міжнародного
туризму часто є фахівці, які володіють саме тими іноземними мовами, якими
послуговуються їх зарубіжні колеги. Знання котроїсь іноземної мови
співробітниками фірми-туроператора може бути навіть вирішальним при
виборі нових туристичних напрямків завдяки полегшеному спілкування з
новими колегами-іноземцями в майбутньому. При цьому методологічні аспекти
викладання іноземних мов для спеціальних цілей повинні ґрунтуватися на
принципі комунікативної спрямованості [5, с. 95] та відповідності обраній
студентом спеціалізації.
23
Підсумовуючи сказане вище, можна дійти висновку про значний вплив
володіння іноземними мовами майбутніми туристичними менеджерами на їх
комунікативну компетентність, котра постає інтегральною якістю особистості
професіонала. Вивчення іноземних мов мають відігравати пріоритетну роль не
тільки у процесі фахової підготовки, але й у контексті формування цілісної та
всебічно розвиненої особистості молодого фахівця на шляху до пізнання
секретів своєї цікавої та важливої для сучасного суспільства спеціальності.
1. Вяткіна Т. Методичні підходи до формування фахівців туристичної
галузі / Т.Вяткіна // Вища школа. – 2016. - №3 (146). – С. 73-85.
2. Гудіч М. До нової менеджмент-освіти / Міленко Гудіч / Менеджмент та
бізнес-освіта України в глобальному конкурентному середовищі. Матеріали
Шостої щорічної міжнародної конференції «Розбудова менеджмент-освіти в
Україні» (Дніпропеьровськ, 17-19 лютого 2005 р.). – К.: Навч.-метод. Центр
«Консорціум із удосконалення менеджмент-освіти в Україні», 2005. – 186 с.
3. Ельбрехт О. М. Підготовка менеджерів у вищих навчальних закладах
Великобританії, Канади, США: порівняльний аналіз: монографія /
О. М. Ельбрехт; В.о. АПН України, Ін-т вищої освіти.– К. : Основа, 2009. –
248 с.
4. Кобржицький В.В. Проблеми формування професійної культури
майбутніх менеджерів міжнародного туризму / В.В.Кобржицький / «Сучасна
гуманітаристика» збірник матеріалів VІIІ Міжнародної науково-практичної
інтернет-конференції, 17 травня 2018 р. – Переяслав-Хмельницький (Київ.
обл.), 2018. – Вип. 8. – 198 с. С.33-37. [Електронний ресурс]. –
http://humanitarium.online.
5. Хмель В. Методологічні аспекти викладання іноземної мови для
спеціальних цілей на нефілологічних факультетах університетів. / В.В.Хмель //
Вища школа. – 2015. - №4-5 (130). – С.87-98.
Науковий керівник – Ельбрехт О. М., доктор педагогічних наук, доцент,

старший науковий співробітник ДНУ «Інститут модернізації змісту освіти».
24
УДК 378.22.016:74
Роман Мотузок,
старший викладач кафедри
мистецьких дисциплін і методик навчання
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПРАКТИЧНОЇ

ПІДГОТОВКИ МАЙБУТНІХ УЧИТЕЛІВ З ЖИВОПИСУ
У статті обґрунтовуються особливості професійної підготовки студентів –

майбутніх учителів образотворчого мистецтва у закладах вищої освіти України,
описуються теоретико-методологічні особливості практичної підготовки майбутніх
учителів з живопису.
Ключові слова: підготовка майбутніх учителів, живопис.
The article substantiates the peculiarities of the professional training of students – future
teachers of fine arts in institutions of higher education of Ukraine, describes theoretical and
methodological peculiarities of the practical training of future teachers of painting.
Keywords: preparation of future teachers, painting.
Інноваційні процеси професійної підготовки майбутніх учителів

образотворчого мистецтва вимагають системного й цілісного вивчення їх
особистісних якостей, розвитку творчих здібностей та практичних умінь
здійснення художньо-педагогічної діяльності. Необхідність реорганізації
функціонально-процесуального компоненту мистецької освіти на всіх рівнях є
невідкладним і актуальним завданням сьогодення. Проблеми розвитку
особистісних здібностей, практичних умінь і навичок, як необхідного і
важливого компоненту професійного становлення майбутніх учителів
образотворчого мистецтва, вирішуються в процесі вивчення практичних курсів
дисциплін образотворчого циклу, зокрема «Живопису».
Дослідженням теоретичних основ живопису займалися Л. Альберті,
Г. Бєда, А. Віннер, Ж. Вібер, А. Дюрер, Ю. Гренберг, Б. Йогансон, М. Кримов,
В. Кузін, І. Крамський, Леонардо да Вінчі, А. Мельников, Ф. Рерберг,
О. Унковський, Л. Фейнберг, Ченніно Ченніні, П. Чистяков. Традиційна
методика навчання живопису, що полягає в реалістичному зображенні
дійсності, пов’язана з іменами художників-педагогів Л. Анісімова, Л. Бичкової,
A. Васильєва, Д. Кардовського, О. Лопухова, О. Мурашка, Є. Шорохова, які
розробили й науково обґрунтували методичні прийоми живопису, розкрили
його термінологію [1, с. 198].
На сучасному етапі розвитку мистецької освіти проблема формування у
студентів професійної компетентності з живопису набуває особливої
актуальності, а тому вимагає збагачення новим змістом, використання в
25
навчальному процесі методів активізації художньо-творчої активності,
застосування діалогу між викладачем і студентом [2].
Живопис, як навчальна дисципліна, в сучасній системі мистецької освіти
є базовим компонентом підготовки майбутніх учителів образотворчого
мистецтва, ефективними засобом становлення й розвитку їх професійної
компетентності. У процесі вивчення живопису закладаються основи
образотворчої грамоти, практичних навичок роботи з кольором, виробляються
вміння організовувати гармонійний колірний лад у будь-якому виді
образотворчого мистецтва, формуються образотворча культура й образне
мислення, естетичне освоєння навколишньої дійсності.
Основним завданням професійної підготовки майбутніх учителів
образотворчого мистецтва є формування в них певної сукупності знань,
художньо-естетичного досвіду й озброєння технічними прийомами живопису –
основою художньої майстерності.
Високий рівень практичної підготовки студентів з живопису потребує
теоретичних знань з основ художньо-педагогічної діяльності, принципів
навчання живопису, особливостей виконання конкретних завдань з
кольорознавства, композиції, рисунку, практичного досвіду їх виконання. Саме
завдяки потенціалу базових знань, художні твори з живопису набувають
глибинного символічного змісту і психологічного контексту. Тому особливо
актуальним вбачаємо дослідження шляхів формування у студентів практичного
компоненту професійної компетентності з живопису, визначення методичних
аспектів практичної підготовки з живопису.
Практика живопису переконливо свідчить, що якість засвоєння
навчального матеріалу кожним студентом залежить від чіткої методичної
послідовності виконання конкретного завдання.
В основі формування живописної майстерності студента мистецько-
педагогічного профілю є реалістичний метод зображення, робота з натури
служить вагомим чинником, що створює відповідні умови для професійного
розвитку живописця. Цей метод широко культивується на практичних заняттях
з живопису, як один із можливих шляхів залучення студентів до самостійного
творчого пошуку й формування на цій основі предметної компетентності з
живопису. У ході практичних занять доцільно використовувати сукупність
різноманітних методів навчання, серед яких: інформаційно-рецептивний,
дослідницький, метод проблемного викладу, метод поетапного формування
живописної майстерності.
Інформаційно-рецептивний метод полягає в тому, що діяльність
викладача спрямовується на трансляцію інформації з технології виконання
різних навчальних завдань теоретичного характеру: вступні бесіди на початку
курсу живопису, пояснення змісту програми, цілей і завдань кожної теми.
Він призначений для засвоєння студентами трансльованої викладачем
інформації.
Метод проблемного викладу використовується лише після того, як у
студента вже сформуються відповідні вміння й навички з живопису. Цей метод
є на порядок вищим порівняно з інформаційно-рецептивним і перехідним до
26
дослідницького й евристичного методів формування живописної майстерності.
Тому більшість завдань для самостійної роботи студентів повинні мати
проблемний характер.
Дослідницький метод передбачає актуалізацію репродуктивної діяльності
студентів під час нестандартної навчальної ситуації й використовується після
засвоєння ними основних теоретичних знань із живопису.
Метод поетапного формування живописної майстерності – це
послідовний розвиток творчої активності, інтуїції та уяви студентів.
Студентам пропонується виконання етюду пейзажу з натури у такій
послідовності:
1) композиція й підготовчий малюнок: вибір точки зору, формату
зображення, колірної гами; визначення пропорцій, руху й характеру натури;
лінійно-конструктивна побудова;
2) живописне зображення: визначення загального колірного тону;
знаходження тональних і колірних відношень у межах певної гами; ліплення
кольором основних форм;
3) завершення етюду: акцентування композиційного центру; остаточне
виявлення головного й другорядного в колірному ладі етюду, підсилення або
послаблення деталей за колірним тоном, світлом й насиченістю; узагальнення
всіх частин зображення в єдине гармонійне ціле.
Творче освоєння студентами живопису відбуватиметься ефективніше,
якщо в ході художньо-педагогічного процесу буде використовуватися
історичний досвід його викладання. Але при цьому зміст навчальної програми
доцільно будувати згідно специфіки майбутнього фаху й структурувати
відповідно до чіткої послідовності й логіки завдань предметів професійного
циклу. В основі розробки навчальної програми з живопису повинні закладатися
такі дидактичні принципи:
– копіювання як основи навчання живопису на початковому етапі;
– установлення просторово-часових зв’язків у живопису загалом і в ході
засвоєння його конкретних напрямів, зокрема;
– композиційного й колористичного освоєння живопису;
– поєднання дедуктивних та індуктивних методів навчання живопису
(від простого до складного, від загального до дрібного, від часткового до
загального);
– інтеграція традиційних і сучасних технологій навчання живопису;
– узгодження традиційного підходу до академічного живопису із
сучасним сприйняттям світу.
Працюючи на пленері, слід звернути увагу студентів на характер
освітлення. Одна з особливостей світлотіні у відкритому просторі полягає в
тому, що тіні здаються прозорішими й легшими, ніж у приміщенні. У ході
практичної роботи над етюдами в студентів має скластися чітке уявлення про
тональні відмінності сонячного дня від похмурого, уранішнього освітлення від
вечірнього. Для цього студентам рекомендується виконувати один і той самий
пейзаж в умовах різного освітлення й за будь-якої погоди й часу доби.
27
На заняттях з живопису у студентів формуються такі практичні вміння:
вибирати формат, визначати рівень горизонту й точку зору‚ створювати
рівновагу, визначати розмір елементів композиції відповідно до формату‚
відтворювати у побудові ритм і цілісність, виділяти в творі сюжетно-
композиційний центр‚ передавати плановість простору, використовувати
контраст (нюанс). Студенти повинні виконати лінійний, тоновий або
кольоровий ескіз, використовуючи алгоритм домінантного фрагменту,
формувати сюжетно-композиційні зв’язки, передавати стан руху чи спокою,
виконувати побудову композиційних схем та ескізів композиції у заданому
форматі.
Успішність процесу формування у майбутніх учителів-художників
практичного досвіду з живопису забезпечує самостійна робота, спрямована на
накопичення знань, активізацію творчої розумової діяльності, збудження
інтересу до навчання.
У процесі виконання завдань самостійної роботи у студентів формуються
вміння систематизувати, планувати й контролювати власну художньо-творчу
діяльність. Виконання самостійної роботи з живопису передбачає закріплення,
систематизацію та розширення теоретичних знань та вмінь, навичок
самостійної дослідницької роботи, розвиток творчих художніх здібностей,
визначення професійних орієнтирів та критеріїв саморозвитку особистості
майбутнього педагога.
Доцільним у цьому напрямку є використання самостійних навчальних
завдань, спрямованих на ознайомлення з додатковим матеріалом, закріплення
та використання набутих знань у процесі виконання вправ, завдань, що
спонукають до творчого самовираження.
Отже, у результаті аналізу науково-методичної літератури з проблеми
дослідження та з власного педагогічного досвіду можна констатувати, що
процес навчання живопису (виконання аудиторних і самостійних творчих
завдань, аналіз художніх творів, відвідування музеїв, спілкування з
художниками) ефективно впливає на розвиток предметної компетентності
студентів з живопису на основі сформованих практичних умінь. До таких умінь
відносимо:
1) вміння створювати гармонійні, виразні та оригінальні роботи;
2) здатність проводити системний композиційний аналіз художніх явищ;
3) уміння вибирати форму і техніку виконання;
4) володіння засобами відтворення композиційної схеми художнього
твору;
5) вміння передавати конструктивність форми, оптимально виділяти
домінанту і композиційний центру у зображенні, відтворювати ритм і пластику
матеріалу.
Поглиблене сприймання змісту програми з живопису й адекватне
визначення завдань стосовно певної спеціалізації сприяє зростанню рівня
професійної майстерності загалом і посідає пріоритетне місце в системі
формування творчо мислячого майбутнього вчителя образотворчого мистецтва.
28
Ефективному формуванню у студентів практичного досвіду з живопису
сприяє оптимальна відповідність художнього-стильового змісту програми
дисципліни «Живопис» і методів навчання, спрямованих на реалізацію цього
змісту.
1. Ломов С. П. Живопись : учебник для студентов ХГФ / С. П. Ломов. –
М. : Агар, 2001. – 232 с.
2. Стась М. І. Художня творчість як фактор розвитку особистості //
Вісник Черкаського університету: Психолого-педагогічні науки. Випуск 8. –
Черкаси : ЧДУ, 2008. – С. 152-155.
УДК 378.011.3–057: 316

Надія Олійник,
кандидат педагогічних наук, доцент,
доцент кафедри управління персоналом та економіки праці
Кам’янець-Подільський національний
університет імені Івана Огієнка
(м. Кам’янець-Подільський)
ЕФЕКТИВНА ПОВЕДІНКА ПЕДАГОГА У КОНФЛІКТНИХ

СИТУАЦІЯХ ЗІ СТУДЕНТАМИ
У дослідженні схарактеризовано специфіку педагогічного конфлікту – процесу

взаємодії викладача та студентів. Вказано чинники конфліктності особистості, а також
узагальнено умови розв’язання педагогічних конфліктів.
Ключові слова: педагогічний конфлікт, студентський вік, педагогічна взаємодія,
стилі поведінки при розв’язанні конфліктів.
The study of pedagogical specificity are characterized conflict in the interaction between
teacher and students. These factors of personality conflicts, and the terms of solving pedagogical
conflicts.
Keywords: teaching conflict, student age, teacher interaction, styles of behavior and
conditions of conflict resolution.
У сучасному світі відбувається активна перебудова всіх сфер життя

суспільства та великий інтерес представляє проблематика соціально-
педагогічних конфліктів. Наростання такого інтересу обумовлене широким
розповсюдженням конфліктів у суспільному житті, а саме міжособистісної
взаємодії та можливостей людської поведінки в різних ситуаціях. Також
необхідно зазначити, що важливість конфлікту полягає у виконанні ним
конструктивних функцій, які зазвичай призводять до позитивного вирішення
конфліктної ситуації для обох сторін. Функціональні наслідки конфліктів дають
можливість налаштуватися на співпрацю, взаємодію, а не на антагонізм в
майбутніх складних ситуаціях. Саме це пояснює необхідність дослідження
29
поведінки педагога у конфліктних ситуаціях із студентами.
Інтерес до суперечностей у процесі виховання почав формуватися ще з
20–30-х років минулого століття, що було відображено у працях класиків
Л. Виготського, А. Макаренка, Б. Лихачова, В. Сухомлинського та інших
дослідників. Проте педагогіка конфліктів (педагогічна конфліктологія) як наука
почала своє становлення на рубежі ХХІ століття, що розкриває різні підходи до
розуміння природи конфліктів, описує різні способи ефективного розв’язання
конфліктів.
Проблема ефективної поведінки педагога у конфліктних ситуаціях
висвітлена у працях багатьох педагогів, психологів і методистів. Зокрема
В. Котирло вважає, що головними ознаками перших педагогічних конфліктів,
які виникають між дорослим і дитиною ще у дошкільному віці є різноманітні
прояви неслухняності. Серед них епізодична, хронічна, вередування та
впертість. Слухняність визначається «як вміння дитини поводитись у
відповідності із вимогами дорослих» [1, с. 8]. Окрема група педагогічних
конфліктів виникає при вступі дитини у школу, ці конфлікти носять
неусвідомлений характер. Український науковець, перекладач О. Кочерга
вважає основною їх причиною відмінності у вікових особливостях учнів.
Дослідження педагогічної психології висвітлюють, що значна частина
педагогічних труднощів зумовлена не стільки недоліками наукової та
методичної підготовки викладачів і студентів, скільки деформацією сфери
професійно-педагогічного спілкування. Адже педагогічна діяльність – це
процес активної взаємодії між тим хто навчає і хто навчається. Але така
взаємодія не завжди відбувається сприятливо та безконфліктно для обох сторін.
Великого важеля набувають вікові особливості поведінки в ситуаціях
педагогічного конфлікту, а також особистісні якостей, що супроводжують
конфліктну поведінку учасників їх взаємодії різних вікових груп.
Важливо зауважити, що у системі вищої освіти батьки вже не виконують
істотної ролі, а тому в даному випадку нас цікавить специфіка конфлікту в
системі «викладач - студент». Педагогічну діяльність можна охарактеризувати
як процес активної взаємодії між педагогом і студентами, у результаті якого у
студентів формуються певні знання та вміння на основі власної активності.
При цьому педагог створює для активності їх необхідні умови, спрямовує її,
контролює, застосовує для неї потрібні засоби та інформацію. Педагогічне
спілкування – сукупність засобів і методів, що забезпечують реалізацію цілей і
завдань виховання, навчання, що і визначають характер взаємодії педагога та
студента.
Саме процес спілкування викладача зі студентами може складатися із
таких варіантів:
– взаєморозуміння, злагодженість виконання навчальної діяльності,
розвиток здібності прогнозувати поведінку один одного;
– розлад, відчуженість, нездатність зрозуміти і передбачати поведінку
один одного, прояву конфліктів.
Тому, з’ясуємо специфіку педагогічного конфлікту, а саме:
1) соціальна нерівність суб’єктів конфлікту;
30
2) складність процесу розвитку вихованця як одного із суб’єктів
конфлікту;
3) необхідність спільного інтересу в педагогічному конфлікті;
4) публічність, розгортання, як правило, в присутності інших, що робить
їх із свідків учасниками конфліктної взаємодії;
5) вихід із педагогічного конфлікту потребує перемоги обох сторін.
Отже, причинами конфліктів типу «викладач–студент» є відмінності в
їхніх ціннісних орієнтаціях, взаємних очікуваннях, нетактовність у спілкуванні,
рівень професіоналізму викладача та успішності студентів. Відповідно
вирішальний вплив на поведінку особистості в конфлікті має сама особистість
– її потреби, установки, звички, образ мислення, досвід вирішення проблем,
моделі поведінки.
Також конфліктність особистості визначається комплексною дією
чинників: як психологічних (особливостей темпераменту, рівня агресивності,
психологічної стійкості і саморегуляції, актуального емоційного стану,
соціально-психологічних установок і цінностей, відношення до опонента,
компетентності в спілкуванні і ін.), так і соціальних (особливостей умов життя і
діяльності, середовища і соціального оточення, загального рівня культури
та ін.).
Підлітковий та ранній юнацький періоди навчання у вищих навчальних
закладах – це загострення кризи відносин дорослих і студентів, де у ролі
дорослих виступають вчителі та батьки, з якими найчастіше виникають
конфлікти. Юність для більшості молодих людей студентська пора. Студентом є
особистість віком 17(18)–21(22) років, у цей період життя він набуває найбільш
активного етичного та естетичного становлення і стабілізації характеру і, що
особливо важливо, оволодіння повним комплексом соціальних ролей дорослої
людини: цивільних, професійно-трудових і ін. Студентський вік, на думку
Б. Ананьєва, є сенситивним періодом для розвитку основних соціогенних
потенцій людини. Вища освіта значно впливає на психіку людини, розвиток її
особистості [3, с. 48].
Педагогічна праця викладача вищого навчального закладу є особливою
формою висококваліфікованої розумової діяльності творчого характеру. Вона
спрямована на навчання, виховання та розвиток студентів, формування у них
професійних знань, умінь і навичок, виховання активної життєвої позиції.
Однією з особливостей педагогічної діяльності є її динамічність, яка зумовлена
тим, що об’єкт педагогічного впливу (студент) постійно розвивається,
змінюється. Завдання викладача полягає, насамперед, у вчасному виявленні цих
змін і відповідному реагуванні на них. Педагогічна діяльність передбачає
безпосередні контакти зі студентами. У процес такого спілкування викладач
впливає на них не лише своїми знаннями, а й емоційно-вольовими якостями,
світоглядом тощо.
При цьому важливо звернути увагу на стилі поведінки в конфліктних
ситуаціях, у тому числі педагогічних, за ступенем значущості та пріоритетом
вибору в студентському віці (20-22 роки) розподілилися таким чином:
компроміс, співпраця, пристосування, суперництво, уникання. Саме такі стилі
31
найбільше сприятимуть безконфліктній педагогічній взаємодії, що обумовлені
особистісними характеристиками, серед яких найбільш вираженими виявилися
такі властивості, як соціальна ергійність і соціальний темп. Тому, студентській
молоді найбільше притаманні прагнення до соціальних видів діяльності,
спрямованість на соціальні контакти, гнучкість та швидка орієнтація в
комунікативній сфері, що є сприятливими характеристиками для успішної
безконфліктної взаємодії.
Відповідно до раніше зазначеного, узагальнено умови розв’язання
педагогічних конфліктів:
– аналітичний підхід – педагог повинен глибоко проаналізувати
причини конфлікту та можливості оптимального виходу з нього;
– адекватна мовленнєва поведінка вчителя, організація довірливої
бесіди;
– вміле використання невербальних засобів спілкування (міміка, жести,
інтонація) співрозмовника дуже важливі для підлітка, він вбачає в них
ставлення до себе вчителя.
– вміння слухати, що вимагає не поспішати, спокійно й уважно
вислухати співрозмовника, не переривати його мовлення.
– не посилатись на поведінку близьких (неблагополуччя в сім’ї,
поведінку рідних тощо);
– впевненість учителя у можливостях учня, віра у його кращі якості.
Отже, педагогічне спілкування у вищій школі передбачає врахування
певних студентських якостей та властивостей, а саме рівня комунікативності
кожного з них, загального розвитку, індивідуальних схильностей до
конфліктності особистості та інших. Як виявилось педагогічна взаємодія
практично неможлива без конфліктних ситуацій, а вміння їх ефективно
розв’язати потребує певних практичних знань, умінь і навичок та вміння
правильно їх застосувати відповідно до конкретної ситуації. Тож робимо
висновок про те, що конфлікт саме в педагогічній взаємодії відіграє вагоме
значення для вирішення певних проблем шляхом прийнятних для всіх сторін,
відновлення єдності між конфліктуючими та досягнення між ними спільної
мети.
1. Ананьєв Б. Г. Вибрані психологічні роботи. Москва, 2006. 232 с.
2. Артюшина М. В., Журавська Л. М., Колесніченко Л. А. Психологія
діяльності та навчальний менеджмент. Київ, 2008. 336 с.
3. Котирло В. К. Виховання слухняності у дітей в сім’ї. Київ, 2004. 104 с.
4. Сухомлинський В. О. Серце віддаю дітям // В. О. Сухомлинський.
Вибрані твори. Київ, 1977. 670 с.
32
УДК 373.2.015.311
Олена Савченко,
магістрантка ІІ року навчання,
спеціальності «Дошкільна освіта»
Маріупольський державний університет
(м. Маріуполь)
ПЕДАГОГІЧНІ УМОВИ РОЗВИТКУ СПОСТЕРЕЖЛИВОСТІ

У ДІТЕЙ СТАРШОГО ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ
У статті доведено сенситивність старшого дошкільного віку для розвитку

спостережливості. Надана коротка порівняльна характеристика компонентів
спостережливості. Визначено показники розвитку спостережливості. На основі аналізу
психолого-педагогічних праць визначено педагогічні умови розвитку спостережливості як
базової якості дітей старшого дошкільного віку.
Ключові слова: спостережливість, психічні процеси, компоненти, показники,
педагогічні умови.
The article proves the sensibility of senior preschool age for the development of observancy.
A brief comparative characteristic of the components of observancy is given. Indicators of
development of observancy are defined. The pedagogical conditions of development of observancy
as basic quality of children of the senior preschool age on the basis of the analysis of psychological
and pedagogical works are defined.
Keywords: observancy, mental processes, omponents, indicators, pedagogical conditions.
В умовах освітньої реформи України процесом модернізації охоплена

система дошкільної освіти. Однією з головних засад оновленого Базового
компоненту дошкільної освіти є створення сприятливих умов для формування
особистісної зрілості дитини, її базових якостей. Підкреслюється, що саме
базові якості є основою для формування цілісної картини світу в дитини
дошкільного віку. Також базові якості виділяються як найважливіші для
особистісного зростання людини і саме на них ґрунтується фундамент
особистісної культури дошкільника. У структурі особистості старшого
дошкільника серед якостей, що формуються в цей період, виняткове значення
має розвиток спостережливості як базової особистісної якості, яка визначається
умінням зосереджено спостерігати за предметами, об’єктами і явищами
навколишнього світу, виділяти їх істотні, характерні і малопомітні ознаки,
досліджувати об’єкти з незвичної сторони та визначає уміння дитини
спостерігати за навколишньою дійсністю, аналізувати її та інтерпретувати
отримані умовиводи [2, с. 6].
На основі аналізу психолого-педагогічних досліджень нами було
схарактеризовано спостережливість як здатність вивчати, аналізувати, виділяти
спільне і відмінне та зосереджуватись на чомусь протягом певного часу. Аналіз
праць відомих вчених таких, як: І. Білої, О. Запорожця, Р. Павелків та
С. Рубінштейна дозволив нам констатувати сенситивність старшого
дошкільного віку для розвитку спостережливості як базової якості особистості
33
[1; 3; 7; 9]. Нами було визначено особливості динамічного розвитку дитини у
старшому дошкільному віці, а саме: підвищення чутливості і точності
сприймання, розвиток довільної уваги і пам’яті, розумової діяльності,
вдосконалення уяви і набуття різноманітних почуттів, покращення вольової
регуляції поведінки. Всі ці процеси відіграють важливу роль у пізнанні світу
5–6-річною дитиною. Їх розвиток, особливо сприймання і мислення у старшого
дошкільника приводить до вищого рівня спостережливості, що дає дитині
змогу обстежувати предмети, об’єкти, явища, людей і тим самим пізнавати світ
у процесі різноманітної діяльності, а також позитивно впливає на психічні
процеси – сприймання, мислення і діяльність дитини.
Дослідженнями психологів підтверджений зв’язок спостережливості з
такими психічними процесами, як: сприйняття, увага, пам’ять та уява. У ряді
своїх досліджень Б. Ананьєв зробив висновок, що «спостережливість – це
властивість сенсорної організації особистості, яка базується на процесах
відчуття та сприйняття» [5, с. 91]. На його думку, саме ці психічні процеси
дозволяють розрізняти ознаки та об’єкти, які мають незначні відмінності,
фіксувати їх при мінімальному часі. Л. Регуш визначає спостережливість як
психічну властивість, що базується на відчутті і сприйнятті і є властивістю
сенсорної організації [8, с. 117].
На основі опрацьованих праць Д. Ніколенко, Л. Регуш, І. Коренєвої ми
здійснили аналіз структурних компонентів спостережливості. Наприклад,
Д. Ніколенко виділяє такі компоненти спостережливості: а) стан готовності
суб’єкта до опрацювання сенсорно-перцептивною інформацією за її життєво
важливими ознаками в процесі безпосереднього відображення; б) уміння
опосередковано диференціювати і порівнювати необхідні й достатні кількісні
та якісні показники предметів і явищ; в) уміння контролювати і враховувати
динаміку змін, ознак реальності; г) здатність організовувати і проводити
цілеспрямований пошук необхідних розпізнавальних ознак на різних рівнях
пізнавальної діяльності [6]. На погляд Л. Регуш, структура спостережливості
складається з перцептивного, понятійного, емпатійного і прогностичного
компонентів [8]. В учнів молодшого шкільного віку І. Коренєва визначає такі
компоненти спостережливості: функціональний – індивідуальні особливості
сприймання, особливості довільної перцептивної уваги; операційний –
загально-пізнавальні уміння; спеціальні уміння і наявні в довготривалій пам’яті
школярів знання про спостережувані об’єкти та мотиваційний – усвідомлені
потреби, пізнавальні мотиви, стійкий інтерес та почуття й емоційність у
ставленні до природничого матеріалу складники спостережливості [4].
Нами було обрано основні показники розвитку спостережливості за
І. Білою, яка вважає, що про розвиток спостережливості свідчать якість,
тривалість, обсяг та інші характеристики здійснюваного дитиною
спостереження, а саме:
1. Уміння дитини зосередитися на завданні, діяти за інструкцією.
2. Повноту спостережень – уміння виділяти частини, характеризувати
властивості, дії та стани об’єкта відповідно до поставленого завдання.
34
3. Точність спостереження, вміння помічати малопомітні компоненти
(відтінки, деталі форми, будову частин тощо).
4. Планомірність, продуману послідовність огляду об’єктів.
5. Осмислення та інтерпретацію сприйнятого крізь призму попереднього
досвіду, наявних знань.
6. Самостійність під час виконання завдання [1, с. 9-11]. Вважаємо, що ці
якості найбільше характеризують спостережливість старшого дошкільника, їх
можна легко відстежити під час спостереження дитини, що дає педагогу
можливість скласти уявлення про рівень розвитку означеної якості у дітей своєї
групи.
Усе вищевикладене дозволило нам визначити ряд педагогічних умов
розвитку спостережливості у дітей старшого дошкільного віку, а саме:
1. Організовані спостереження на прогулянках та у куточку природи як
форма роботи з дошкільниками і одночасно, метод, спрямований на розвиток
примітливості, уважності, здатності зосереджуватися на об’єктах сприймання,
помічати головні, суттєві та малопомітні ознаки і властивості предметів і явищ,
аналізувати, порівнювати їх.
2. Комплексний підхід, який припускає форми, методи і завдання у різних
видах діяльності дітей, взаємодію роботи педагогів, вихователів ЗДО і
батьків дошкільників;
3. Система дидактичних ігор та вправ для розвитку спостережливості
дошкільників в умовах ЗДО.
4. Експериментально-дослідницька діяльність дошкільників, що надає
дітям реальні уявлення про різні сторони досліджуваного об’єкта, його
взаємини з іншими об’єктами і з середовищем існування. У процесі
експерименту йде не тільки збагачення пам’яті дитини, а й активізуються його
розумові процеси, так як постійно виникає необхідність здійснювати операції
аналізу і синтезу, порівняння і класифікації, узагальнення та екстраполяції, що
призводить до розвитку спостережливості.
1. Біла І. М. Спостережливість ключ до пізнання: [про розв.
спостережливості у дітей дошкіл. віку] / І. М. Біла // Дошкільне виховання. –
2008. – № 4. – С. 9-11.
2. Гавриш Н. В. Виховуємо базові якості особистості старшого
дошкільника в умовахДНЗ : методичний посібник / Г. Бєлєнька, Н. Гавриш,
С. Васильєва,В. Маршицька, С. Нечай, Г. Орлова, О. Острянська, О. Полякова,
В. Рагозіна, О. Рейпольська, Н. Шкляр ; за заг. ред. Н. Гавриш. – Х. : Мадрид,
2015. – 220 с.
3. Запорожець О. В. Психологія дії / О. В. Запорожець. – М., Воронеж :
МПСИ, МОДЕК, 2000. – 736 с.
4. Коренева І. М. Розвиток спостережливості молодших школярів у
процесі вивчення природничого матеріалу : автореф. на здоб. наук. ступ. канд.
пед. наук за спец-тю 13.00.09 – теорія навчання / І. М. Коренева – Київ, 2003. –
21 с.
35
5. Кузьмина Н. В. Ананьев Б. Г. Избранные психологические труды: В 2-х
т. Т. II / Под ред. А. А. Бодалева и др.. – М.: Педагогика, 1980. – 288 с., ил. –
(Труды д. чл. и чл.-кор. АПН СССР).
6. Ніколенко Д. О. Психологічні особливості в пізнавальній діяльності:
автореф. канд. дис. / Д. О. Ніколенко – Київ, 1992. – 19с.
7. Павелків Р. В. Дитяча психологія : навч.посібник / Р. В. Павелків,
О. П. Цигипало. – К. : Академвидав, 2010.– 432 с. (Серія «Альма-матер»)
8. Регуш Л. А. Практикум по наблюдению и наблюдательности. – 2-е изд,
перер. и доп. – СПб., 2008. – 208 с.
9. Рубинштейн С. Л. Основи общей психологии/ С. Л. Рубинштейн –
СПб. : Питер, 2002. – 720с.
Науковий керівник – Брежнєва О. Г., кандидат педагогічних наук,

доцент, завідувач кафедри дошкільної освіти Маріупольського державного
університету.
36
ІСТОРІЯ
УДК 378.4(477.54) «19»(092)

Діана Животівська,
старший викладач кафедри загальної історії,
правознавства і методик навчання
ДМИТРО АПОЛЛІНАРІЙОВИЧ РОЖАНСЬКИЙ –

УЧЕНИЙ-ФІЗИК ХАРКІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ
У статті розглянуто наукову-дослідну та педагогічну діяльність видатного фізика

Дмитра Аполлінарійовича Рожанського (1882-1936). Професор Д. Рожанський, безумовно, є
одним з видатних фізиків Харківського університету. Його вплив на роботу фізико-
математичного факультету як великого вченого, чудового педагога, що виховував молоді
наукові кадри, був надзвичайно плодотворним і значущим
Ключові слова: Д. Рожанський, Харківський університет, фізико-математичний
факультет, метеорологічна станція, радіотехнічні дослідження.
In the article is revealed the scientific-research and pedagogical activity of the outstanding
physicist Dmytro Apollinariiovych Rozhanskyi (1882-1936). Professor D. Rozhanskyi is one of the
prominent physicists of Kharkiv University. His influence on the work of the Faculty of Physics and
Mathematics as a great scientist, a wonderful teacher educating young scientists, was extremely
fruitful and meaningful.
Keywords: D. Rozhanskyi, Kharkiv University, Faculty of Physics and Mathematics,
meteorological station, radiotechnical researches.
Д. Рожанський народився 20 серпня 1882 року в Києві в родині інженера-

технолога. В 1899 році він вступив на фізико-математичний факультет
Петербурзького університету й закінчив його в 1904 році за фахом фізика.
З 1904 року він був також лаборантом у Петербурзькому електротехнічному
інституті. В 1906 році для продовження освіти молодий науковець поїхав
за кордон у Геттінген [2, c. 5].
В 1911 році Д. Рожанський захистив важливу за отриманими
результатами дисертацію на тему «Вплив іскри на коливальний розряд
конденсатора». Після захисту дисертації й здобуття ступеня магістра
Д. Рожанського було затверджено приват-доцентом Харківського університету
на кафедрі фізики. Крім курсу фізики він читав курс метеорології й фізичної
географії, а також завідував магнітно-метеорологічним кабінетом кафедри
й метеорологічною станцією. Курс фізики, що читав Д. А. Рожанський,
відрізнявся від курсів, що читалися до нього, як за змістом й обсягом, так
й істотним збільшенням ролі лекційних демонстрацій. У його курсі фізики були
37
лекції, у яких він давав просте й водночас глибоке і чітке викладення
найскладніших фізичних питань [2, c. 6].
У 1912 році Д. Рожанського було призначено в. о. екстраординарного
професора магніто-метеорологічного відділення кафедри фізики; завідувачем
цим відділенням і метеорологічною станцією він залишався до 1914 року.
Із цього часу він завідував кафедрою фізики до 1921 року [2, c. 6].
Поряд з великою педагогічною роботою в обмежених умовах лабораторії
магніто-метеорологічного кабінету він продовжував вивчення іскрового
коливального розряду й вів інші дослідження, залучаючи до наукової праці
не тільки співробітників кафедри, а й студентів. Так, з 1913 по 1916 рік
на кафедрі фізики під керівництвом Д. Рожанського і ним самим вивчалися:
1) коливання у пов’язаних ланцюгах і їх теорія; 2) властивості електричної
дуги; 3) вплив іскри на період електричних коливань; 4) застосування трубки
Брауна до дослідження коливального розряду; 5) вплив іскри на резонансні
криві; 6) дослідження розряду в розріджених газах; 7) поглинання катодних
променів речовиною; 8) вимірювання радіоактивності деяких препаратів;
9) магнітна сприйнятливість деяких парамагнітних тіл; 10) роботи
зі спектроскопії [2, c. 7].
Д. Рожанський був науковим керівником фізичного семінару, до роботи
якого він широко залучав студентів. Вони доповідали про свої наукові
дослідження, а також реферували окремі роботи. Сам вчений часто робив
на семінарі оглядові доповіді й повідомлення про свої дослідження. На семінарі
обговорювалися також роботи співробітників кафедри, демонструвалися нові
прилади. Науковий семінар під керівництвом Д. Рожанського привернув
не тільки співробітників і студентську молодь університету, а по суті став
центром фізичної наукової думки Харкова [2, c. 7].
Результати досліджень, які вів Д. Рожанський у фізичній лабораторії
Харківського університету, було опубліковано в статтях: «Вплив іскри
на коливання індуктивно пов’язаних вібраторів», «Гасильна дія іскри на
пов’язані коливання», «До теорії резонансних явищ» [1].
У 1913 році вийшла книга Д. Рожанського «Електричні промені». У ній
на досить високому рівні викладено фізичні основи радіотехніки того часу. У
книзі сполучаються глибина й строгість теоретичного аналізу з докладним
викладенням експериментальної частини [2, c. 7].
Д. Рожанський одним з перших оцінив важливе значення надвисоких
частот для подальшого розвитку радіотехніки радіофізики. У 1924-1925 роках
він організував дослідження методів генерування дециметрових
і сантиметрових радіохвиль у Харківському університеті [1].
В останні роки свого життя Д. Рожанський дуже велику увагу приділяв
розробці радіолокації. Він організував лабораторію, де велися успішні роботи
в цій галузі. Вчений не тільки керував, а й брав у них особисту участь,
допомагаючи налагоджувати апаратуру й ведучи спостереження [1].
Радіофізичними й радіотехнічними дослідженнями далеко
не вичерпувалися наукові інтереси Д. Рожанського. Він був фізиком
38
у найширшому сенсі, прекрасним експериментатором, що вільно володів
методами теоретичного аналізу.
Йому належить низка робіт з теорії магнетизму й дипольних рідин.
Зокрема, він розробив метод плаского конденсатора для визначення
діелектричної сталої й втрат у рідких діелектриках при високих частотах. Цей
метод плаского конденсатора ввійшов у наукову літературу як метод
Рожанського [1].
Крім великої науково-дослідної роботи, Д. Рожанський багато сил
віддавав і педагогічній діяльності, читав лекції й підготував чудових учнів.
Крім підручників, написаних ним у період перебування в Харківському
університеті, йому належить курс «Акустика й оптика» і широко відома праця
«Фізика газового розряду», що є однією з найкращих книг у цій галузі фізики
[2, c. 11].
Д. Рожанський своїми науковими працями вніс цінний вклад у розвиток
вітчизняної радіофізики й радіотехніки. Внесок Дмитра Аполлінарійовича
в розвиток фізики в Харківському університеті дуже великий. Вчений був
винятковим науковим керівником і консультантом. Величезна кількість учнів,
що працювали над різними питаннями фізики, мали в його особі уважного,
авторитетного консультанта й керівника, суворого в наукових питаннях, проте
чуйної людини.
1. Кобзарев Ю. Б., Сена Л. А., Тучкевич В. М. Дмитрий Апполинариевич
Рожанский / Ю. Б. Кобзарев , Л. А. Сена, В. М. Тучкевич // Успехи физических
наук. – 1982. – Т. 138, вип. 4. – С. 675-678.
2. Полякова Н. Л. Дмитрий Аполлинарьевич Рожанский (1882-1936) /
Н. Л. Полякова // Ученые записки Харьковского государственного
университета. – 1954. – Т. 50. Труды физического отделения физико-
математического факультета. – С. 5-16.
39
ФІЛОСОФІЯ
УДК 21.27.29
Семен Абрамович,
доктор филологических наук, профессор,
академик АН ВО Украины,
заведующий кафедрой славянской филологии
и общего языкознания
Каменец-Подольского национального
университета имени Ивана Огиенко
(г. Каменец-Подольский)
ИЕРАРХИЯ РЕЛИГИЙ КАК НАУЧНАЯ ПРОБЛЕМА

(рос. мова)
Считается, что установление аксиологической иерархии религий «ненаучно», так
как вредит беспристрастности исследования. Но признание всех религий качественно
равноценными работает в сфере синхронического политического среза сегодняшнего
мультикультурного общества, однако не дает ключа к пониманию диахронии сложения
религиозной культуры.
Ключевые слова: иерархия, религия, культура, плюрализм, постмодер-низм,
политкорректность.
It is believed that the establishment of the axiological hierarchy of religions is «unscientific»

because it harms the impartiality of the study. But the recognition of all religions as qualitatively
equivalent works in the sphere of the synchronic political slice of today’s multicultural society, but
does not give a key to understanding the diachronic of the addition of religious culture.
Keywords: hierarchy, religion, culture, pluralism, postmodernism, political correctness.
Понятие иера́ рхии как подчинения элементов целому, известно со 2-й

пол. V в. благодаря Дионисию <Псевдо> Ареопагиту, который ввел его в
названия своих знаменитых трактатов «О небесной иерархии» и «О церковной
иерархии». Вплоть до середины ХІХ века оно функционировало лишь в сфере
описания структуры христианской церкви. Но со 2-й половины столетия им
стали пользоваться и представители социальных наук, в основном для
обозначения ситуаций стратификации, антагонистических классовых
противостояний, общественного неравенства. Когда же в ХХ веке возникла
общая теория систем и были поставлены задачи интеграции кибернетического
подхода, системного анализа, синергетического описания и т. п., термин
получил повсеместные права гражданства. Вдруг оказалось, что иерархические
структуры присутствуют и в сферах неорганической и биологической жизни,
что иерархичность свойственна бюрократической системе и управлению, что
различные уровни выделяются даже в языке и пр.
Но лишь одна сфера науки фактически держится положения, что
использование понятия иерархичности вредит научной объективности. Это –
светское религиоведение, возникшее на рубеже ХІХ–ХХ веков и с самого
40
начала противопоставившее себя теологии, которая строится на апологетике.
Светский религиовед исходит из двух предпосылок. Либо он рассматривает
религию лишь как социальный феномен, и тогда его анализ религиозного
многообразия будет похож на сводку с фронта военных действий. Там-то и там-
то еще существуют такие-то группы верующих; они истребляют
инакомыслящих и ведут между собою беспощадную борьбу; под прикрытием
религиозных идей идет потаенная борьба за политическое влияние и доступ к
материальным благам, и, хотя, понятно, надо относиться к ним толерантно,
лучше было бы, если бы все они вдруг куда-то исчезли, уступив на планете
место молодым и бодрым носителям материалистическо-инженерного
мышления: «Мир уходит от религии в сторону атеизма <…> В целом
количество нерелигиозных людей в мире за последние семь лет выросло на
9%» (при этом признается, что верующих все же больше, чем неверующих) [3].
Если же религиовед рассматривает религии как индивидуально-
психологический феномен, то он трактует «измененное состояние сознания»
как продукт самообмана, как болезнь, мешающую человеку жить и
наслаждаться благами земного мира: «Религиозные заблуждения являются
важным подтипом отклонений при шизофрении и зависящие от настроения
религиозные заблуждения – типичной характеристикой маниакально-
депрессивного психоза <…> Височно-лимбическая система помечает
столкновения с внешними и внутренними стимулами как безличностные,
нереальные, крайне важные, гармонические, приятные и т. д., давая тем самым
основания религиозной интерпретации событий» [10, с. 498]. Диалог с Богом
трактуется как беседа с самим собою [1, с. 213]. Делаются такие выводы,
невзирая на то, что религиозно все же большинство людей на земле, и оно не
может массово записано в ряды эпилептиков и шизофреников.
Характерно, что английский религиовед Д. Хардинг начинает «Введение»
в свою книгу «Религии мира. Руководство для непредвзятых» с издевательски-
уничижительного пассажа: «Исследователь, прилетевший на нашу планету из
космоса, мог бы сделать вывод, что мы страдаем от непристойной и очень
загадочной болезни с удивительно большим спектром симптомов. Одних она
заставляет безжалостно жечь, резать или бомбить своих собратьев в огромном
количестве, без видимых на то причин. Других она вынуждает мучить и
калечить собственные тела – держать поднятой руку, пока она не отсохнет и
станет бесполезной, морить себя голодом практически до смерти, сидеть на
вершине самой высокой колонны, какую только можно найти. И так далее.
Список симптомов, от безвредных до ужасающих, бесконечен. И болезнь эта
имеет очень глубокие корни, она очень застарелая, она так же стара, как и само
человечество. Время идет, но нет и намека на ремиссию или исцеление. Скорее,
наоборот. Название этой болезни – Религия». Впрочем, Д. Хардинг готов
вылечить человечество от этой напасти, но признает, что стародавний
«бескомпромиссный и атеистический скептицизм» здесь совершенно
безрезультативен. Не стоит, по его мнению, и отдавать пальму первенства
какой-либо одной религии, ибо она тут же распадется на секты, а «конфликты
между сектами одной религии всегда были такими же непримиримыми, как и
41
конфликты между разными религиями». Выход один: интеграция всех религий
в некое новое единство: именно тогда мы «услышим музыку, которая поистине
божественна» [7].
Однако эта идея вовсе не нова; ее пытались реализовать уже в
эллинистическом мире, устанавливая, скажем, что Афродита, Венера, Изида и
Астарта есть, в сущности, одно и то же. По мере того, как в культуре
упрочивались то центробежные, то центростремительные тенденции, установка
на вселенскую интеграцию религий то затухала, то оживлялась. Бывали эпохи,
когда информационный прорыв грозил смещением традиционных оснований.
Так, колониальная экспансия Нового времени распахнула неожиданные
горизонты – например, для англичан разных христианских толков,
наводнивших Индию, вдруг начали открываться глубины индуистского
философствования и практика йоги. Научно-техническая революция новейшего
времени определила головокружительный рост коммуникаций (телефон,
телеграф, радио и телевидение, интернет и социальные сети). В частности, с
энергией цунами начали распространяться экзотические религии Востока,
учения типа вуду и личностные откровения ищущих последователей
энтузиастов. А когда технологическое общество, вооружившись компьютером,
эволюционировало в информационное, развитие социальных сетей вообще
сняло всякие ограничения. И постмодернистское сознание, выразившее, по
сути, растерянность перед нарастающей гигантской волной информации,
провозгласило лозунг равенства всех и вся: начала формироваться концепция
New Age, предлагающая растерявшемуся перед этим многообразием человеку
тот рецепт интеграции, изобретение которого Дж. Хардинг, похоже, не прочь
оставить за собой.
При этом в обыденной жизни успела укорениться «религиозная»
политкорректность: оказывается, нельзя критически отзываться ни об одной из
существующих религий, чтобы не оскорбить чувств верующего (можно,
видимо, лишь как Дж. Хардинг, оскорблять верующих всех религий чохом).
Нельзя критически сравнивать разные духовные системы и делать хоть какие-
то, пусть и самые очевидные выводы. Провозглашается, что религия – частное
дело каждого, и давать в этой сфере какие-либо оценки означает вмешиваться в
чей-то автономный мир. Особенно трогательно стремление либерально-
секуляризированных политиков оградить от нервного стресса тех, кому, к
примеру, не положено смотреть на крест, и вот уже не только запрещается
школьникам носить нательные крестики, но и появляется вполне серьезный
проект снять кресты со всех европейских церквей, чтобы все чувствовали себя
как дома. Хотя, наверное, много проще было бы сказать: Ну, нельзя вам
смотреть на крест, так и не смотрите.
Но вернемся в академическую сферу. Собственно, почему во всех иных
науках объект изучения – от явлений природы до мира культуры – изначально
признается иерархически организованным, а религия – нет?
Ведь «объективный» религиовед чувствует себя либо врачом среди
больных, либо соглядатаем во вражьем стане. Но исследователь, бестрепетно
уравнивающий семантику Бескровной жертвы Евхаристии с какими-нибудь
42
обоснованиями финикийских жертвоприношений детей-первенцев, оказывается
явно не в ладу ни с природой, ни с культурой.
И, подобно тому, как все объекты изучения в естественных, социально-
гуманитарных и даже отчасти технических науках признаются системами,
выстроенными по иерархическому принципу, то не следует ли и религиоведам
признать, что и иерархия религий все же объективно существует? Речь идет не
о привычных и, в общем-то верных классификациях религий (ревеляционные:
иудаизм, христианство, ислам / многобожные; мировые / региональные и пр.).
Гораздо важнее взять в расчет нечто другое – то, что заставляет человека
избирать и защищать свою веру. Люди ведь бывают разного уровня развития и
притязательности, и в том вовсе не какая-то их вина; так складываются
обстоятельства. Есть, к примеру, тропические местности, где, почти по
Горацию, утверждавшему, что каждое утро рождается новое солнце, человек
каждое утро избирает себе новое божество, и это будет первое, что попадется
ему на глаза за воротами: пустая консервная банка, петух или вчерашний помет
коровы.
Конечно, во всех религиях есть нечто такое, что их как бы уравнивает. По
меткому выражению Дж. Фаулера, вера настолько фундаментальна, что никто
без нее не может долго хорошо прожить; она настолько универсальна, что
когда мы смотрим на ее выражение через символы, ритуалы или этические
паттерны, то ее легко узнать как один и тот же феномен в христианстве,
марксизме или индуизме. Однако в то же самое время она столь бесконечно
вариативна, что для каждого человека оказывается уникальной [11, р. XIII].
Похоже, что сама физическая натура человека содержит некое
гнездилище для таких общих для нас всех вещей, как альтруизм, эмпатия,
совесть и т. п. Ученые выявили особенную область в мозгу, которая руководит
этими движениями души [5]. Но, похоже, та же совесть просыпается в человеке
лишь под воздействием достаточной суммы культурного опыта; известны
высокоразвитые культуры, о совести не имеющие ни малейшего представления.
Убеждает уже одним своим названием статья, озаглавленная «Была ли у
древних греков совесть?» [8]. Ведь можно ли забыть Сократа, казненного за
«введение новых богов», а точнее – за то, что он посмел говорить о некоем
живущем в нем «демоне», запрещающем делать дурное? И хотя Б. Рассел
сомневался, что это похоже на христианский голос совести [4, с. 109], надо
признать, что если это и не совесть как таковая, то что-то типологически весьма
подобное. Античный полис со своими архаичными верованиями и военно-
героическими моральными ценностями, сформированными еще в гомеровскую
эпоху, не отвечал духу будущего. Конфликт Сократа с афинской демократией
свидетельствует о формировании независимой личности, ее критического
мышления, и эта ситуация предрешает будущие конфликты, определенные
балансированием между установленным нормативом поведения и свободой
личной совести.
Слово же совесть является переводом греческого термина συνείδησης,
сформированного из двух частей: συν означает «вместе», а εδεναι ‒ знание.
Таким образом, в целом мы получаем «знание вместе» [9, р. 267]. С кем же
43
вместе? С Богом Установление нового чувства ценности личности, имеющей
совесть, постоянно ощущающей на себе взгляд Всевидящего Ока, стало
историческим подвигом единственно иудео-христианской культуры. Ведь
слово συνείδησης было переосмыслением ветхозаветного понятия сердца ‫ בלב‬/
‫לב‬, обозначением внутренней сущности человека, центра его мироощущения;
характерно также, что в гебрайском языке сознание обозначено словом ‫– הכרה‬
чувства. Здесь центр внимания смещается с внешних, житейских обстоятельств
на «внутреннего человека», который выходит на непосредственную связь уже с
самим Творцом. И аналогов этой ситуации в языческих религиях с их
множеством добрых и злых богов и, соответственно, с релятивной моралью,
нет. Как нет и любви к чудовищным божествам, требующим страшных жертв.
И, раз нет Всевидящего Ока, нет и совести.
Позитивистско-материалистическая наука фактически теряется сегодня
перед феноменом совести: «Огромное количество философов, писателей,
ученых размышляли над тем, что такое совесть. На вопрос о происхождении,
сущности и проявлениях совести мыслители давали самые разнообразные и
даже противоположные ответы. Это слово содержит в себе так много смыслов,
что некоторые исследователи считают, что его нужно совсем исключить из
научного словоупотребления», – меланхолически замечает российская
исследовательница Е. Веселова [2, с. 129]. Это свидетельствует, что в данной
сфере царит такая же неопределенность, как и в обыденном сознании рядового
гражданина бывшего СССР, который, скажем, никак не может определиться –
воровать ему или не воровать?
Возникает естественный вопрос: можно ли исследователю оставаться в
состоянии олимпийско-постмодернистской отчужденности и ставить совесть и
бессовестность на одну аксиологическую ступень?
А, следовательно, иерархия религий существует, и различать их нужно не
по внешнему признаку, не по тому, какая религия «старше», скажем, иудаизм
или ислам. Различать религии и степень их зрелости следует по таким
признакам, которые позволяют судить, насколько совершеннее, глубже,
сильнее стал человек. Это должен быть развернутый научный анализ,
доказывающий, почему та или иная религия в чем-то уступает, а в чем-то
превосходит другие религии.
И не нужно ни апологии, ни пропаганды: важно, чтобы собеседник сделал
свой собственный вывод. «Для каждого утверждения, теории, точки зрения,
которые приняты (считаются истинными), существуют аргументы, которые
показывают, что конкурирующая альтернатива есть по крайней мере столь же
хорошей, а, возможно, и лучше» [6, с. 100].
Итак, полицентристско-плюралистическая модель, культивируемая
постмодернистским сознанием, равно как и субъективно-интерпретационное
мышление, не способны стать надежной точкой опоры в постижении
религиозного опыта человечества. Эпистемологические парадоксы, связанные с
понятиями «объективность» и «толерантность», которые возникают в сфере
религиоведения, должны заставить задуматься, в самом ли деле институт
религии является в сегодняшнем постинформационном обществе периферийно-
44
деструктивным, или же он продолжает предлагать серьезные креативные
вызовы.
ЛИТЕРАТУРА
1. Богачевська І. Християнська наративна традиція: методологія
філософсько-релігієзнавчого аналізу / Ірина Вікторівна Богачевська. – К. : Світ
знань, 2005. – 236 с.
2. Веселова Е. К. Совесть как психологический феномен / Елена
Константиновна Веселова // Вестник СПбГУ. – Сер. 12: Психология.
Социология. Педагогика. – 2009. – № 4. – С. 129–137.
3. Корреспондент: Эпоха безбожников. Почему в мире стремительно
падает количество верующих [Электронный ресурс]. – Режим доступа:
http://korrespondent.net/world/1388249-korrespondent-epoha-bezbozhnikov-
pochemu-v-mire-stremitelno-padaet-kolichestvo-veruyushchih.
4. Рассел Б. История западной философии / Бертран Рассел ; [пер. с англ.].
– М. : Издательство иностранной литературы, 1959. – 936 с.
5. Ученые выяснили, где прячется совесть. – Электронный ресурс. –
Режим доступа: – Правда.Ру www.pravda.ru › Наука и техника › Экология ›
Человек. – 21.01. 2013.
6. Фейерабенд П. Прощай, разум / Пол Фейерабенд; [пер. с англ.
А. Никифорова]. – М. : АСТ : Астрель, 2010. – 480 с.
7. Хардинг Дж. Религии мира. Руководство для непредвзятых. – М. :
Открытый мир, Ганга. – 2008. – 156 с.
8. Ярхо В. Н. Была ли у древних греков совесть? / Виктор Ноевич Ярхо //
Античность и современность. – М.: Изд-во АН СССР,1972. – С. 251–263.
9. Elwell W. A. Evangelical Dictionary of Theology / Walter A. Elwell. ‒
Grand Rapids-Michigan: Baker Book House, 1984. ‒ 1204 p.
10. Salver J. L., M.D.; Rabin J., M. D. The neural substrates of religious
experience / Jeffrey L. Salver, John Rabin // The Journal of Neuropsyhiatry and
Clinical Neurosciences. [The official Journal of the American Neuropsyhiatric
Association; special issue: the neuropsychiatry of limbic and subcortical disorders,
NY]. – 1997. – V. 9. – № 3. – Р. 498–510.
11. Fowler J. W. Stages of faith: The psychology of human development and
the quest for meaning / J. W. Fowler. ‒ San Francisco : Harper & Row, 1981. ‒
332 p.
45
СОЦІОЛОГІЯ
УДК 316.93:94
Олексій Бєлєнок,
науковий співробітник
Інституту соціології НАН України
(м. Київ)
ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ У ДЗЕРКАЛІ ДІАЛОГУ ПОКОЛІНЬ
Стаття присвячена дослідженню історичної пам’яті. Проаналізовано міжпоколінні

відмінності в світосприйнятті та використанні цифрових технологій, канали отримання
інформації про історичні події громадянами України. Увага звертається до наративного
конструювання поколінського досвіду, до присутності пам’яті про ХХ століття в історіях
українських родин як частини колективної пам’яті молодого покоління.
Ключові слова: історична пам’ять, вікові групи, міжпоколінні відмінності, сучасна
молодь, сімейна історія.
The article is devoted to the study of the historical memory. The differences among
generational cohorts with regard to models of mentality, use of digital technologies and channels of
getting information on historical events by Ukrainian citizens was analyzed. Attention is drawn to
the narrative construction of generational experience, to the presence of memory about the XX
century in the history of Ukrainian families and to the forms in which social past becomes part of
the younger generation’s collective memory.
Keywords: historical memory, age groups, generational differences, modern youth, family
history.
В умовах масштабних трансформацій, що їх переживає сучасне

українське суспільство, проблема вивчення колективних та індивідуальних
уявлень про минуле – далеке та нещодавнє – набуває особливої актуальності,
займає чільне місце в системі пріоритетів вітчизняних соціогуманітарних наук.
У часи надшвидких змін суспільство закономірно звертається до пошуку
нових надійних засад самовизначення, одна з яких – власне історичне минуле,
що стає об’єктом переосмислення і нових інтерпретацій.
Повага до історії своєї країни, намагання знати її від А до Я, гордість за
Вітчизну – це першочерговий критерій культурної людини, стрижень
справжнього, а не удаваного патріотизму. «Честь батьків, дідів і прадідів,
гордість моральним надбанням сім’ї – все це ідейне, моральне, громадянське
коріння людської особистості, все це перша колиска громадянськості», –
наголошував видатний український педагог В.О. Сухомлинський [11, с. 137].
В міжнародному дискурсі після Я. Ассмана та М. Хальбвакса
використовується поняття колективна пам’ять, під якою розуміють «живу»
пам’ять окремих індивідів чи груп, пам’ять «свіжими слідами», коли епоха ще
жива та живі свідки, які в процесі своїх комунікативних практик формують свої
уявлення «про минуле та певні події» [10, с. 29]. Культурна пам’ять, на відміну
46
від комунікативної пам’яті, потребує у кожному суспільстві підтримки та
розповсюдження з боку спеціальних інститутів. Отже, історична пам’ять – це
сукупність соціокультурних засобів та інститутів, що здійснюють відбір та
перетворення актуальної соціальної інформації в інформацію про минуле з
метою збереження накопиченого суспільного досвіду та передачі його від
покоління до покоління.
Одним з запитаних дискурсів в дослідженні історичної та культурної
пам’яті є поколінський аналіз. Покоління, з точки зору соціокультурного
підходу, визначається як група людей, що окреслена межами віку, живе в
певний історичний період, в певному соціокультурному контексті та об’єднана
спільними цінностями (М. Постнікова, В. Піщик та ін.). П. Нора характеризує
покоління як місце пам’яті [9, с. 48], з чого випливає, що вікові когорти, що
живуть в певний історичний період, є кумулятивним результатом впливу на них
однакових подій, а з іншого боку – самі стають носіями колективної пам’яті про
ці події.
Важливі характеристики сучасної української молоді можна простежити
на матеріалах загальнонаціонального моніторингового дослідження, яке
проводив Інститут соціології НАН України у 2017 р. за репрезентативною за
основними соціально-демографічними ознаками для дорослого населення
держави вибіркою (N = 1800). З дослідницькою метою увесь масив емпіричних
даних нами був поділений на 3 вікові групи: молодша вікова група (респонденти
у віці 18–29 років, умовна назва «діти»), середня вікова група (у віці 30–55
років, «батьки») і старша вікова група (у віці 55+ років, «діди»). Умовно їх
можна назвати також як радянське покоління, перехідне і перше пострадянське
покоління відповідно. Розвиваючи думку відомого іспанського філософа
Х. Ортеги-і-Гассета, зазначимо, що в сучасній Україні одночасно проживають
щонайменше три покоління людей, які виразно відрізняються одне від одного
за суб’єктивною картиною світу та реальним способом життя.
Відмінності в змісті колективної пам’яті різних поколінь пов’язані з
неоднаковим періодом їхньої соціалізації (ресоціалізації), різним світоглядом,
ціннісними орієнтаціями, життєвим досвідом тощо. Формативні роки молодшої
вікової когорти припадають на перші роки незалежної України (90-ті рр. ХХ ст.
і початок ХХІ ст.), тобто на час ринкових реформ; середньої групи – на досить
спокійну «брежнєвську» добу і на турбулентний період т.зв. перебудови;
старшої вікової групи – на суворі «сталінські» і відносно ліберальні
«хрущовські» часи. Як зазначає відомий український соціолог А. Ручка,
специфіка субкультур різних вікових груп просякнута «духом» їх формативних
років і це опосередковано відбивається на ціннісних пріоритетах респондентів,
що належать до вищевказаних груп.
Вирішення першочергових завдань виходу України з економічної кризи і
подальшого розвитку країни неможливе без конструктивної взаємодії різних
поколінь, що складають вікову структуру сучасного українського суспільства.
Разом з тим актуалізація інтересу молоді як першого пострадянського
покоління до вітчизняної історії відбувається на тлі порушення традиційних
каналів передачі поколінського досвіду. Ключовими точками розриву в ланцюзі
47
міжпоколінської наступності виступають ціннісно-смислові позиції. Сучасна
молодь соціалізується і живе в принципово нових соціально-економічних
умовах, ніж її батьки в аналогічному віці. Прагматизм, раціональність,
енергійність, здатність стрімко набувати нових знань – ось лише деякі якості
сучасної молодої людини. «Нове покоління стали виховувати на інших
цінностях, ідеалах, образах, ніж ті, що зберігали їх батьки та діди. Як наслідок,
традиційний конфлікт батьків та дідів в українському суспільстві перейшов усі
нормальні межі, утворилася прірва у взаємостосунках поколінь» [4, с. 433].
Молоді учасники опитування продемонстрували вельми неоднакове
ставлення до суджень щодо того, які характерні риси переважають серед
більшості населення України (див. табл. 1).
Таблиця 1
Розподіл відповідей 18–29-річних респондентів на запитання:
«Які характерні риси, на Вашу думку, переважають серед більшості
населення/громадян України?», 2017 (%)
Ніяка риса
Переважає Переважає Важко
Характерні риси / якості не
перша риса друга риса відповісти
переважає
Демократичність–
1. 35,7 25,1 18,5 20,6
авторитарність
2. Духовність – матеріальність 23,5 13,8 48,1 14,6
3. Ініціативність – пасивність 25,2 24,1 34,5 16,2
Прагнення до новизни –
4. 34,2 23,6 24,1 18,0
консервативність
5. Індивідуалізм – колективізм 43,1 23,5 18,5 14,8
6. Раціональність – емоційність 25,8 22,9 32,7 18,6
Якщо за шкалою демократичність–авторитарність спостерігається

перевага прибічників першого полюсу, за шкалою духовність–матеріальність
– перевага прибічників другого полюсу, за шкалою індивідуалізм–колективізм –
перевага прибічників першого полюсу до того ж, досить суттєва (більша, ніж
вдвічі), то перевага прибічників пасивності над прибічниками ініціативності,
прибічників прагнення до новизни над прибічниками консервативності,
прибічників емоційності над прибічниками раціональності не дуже суттєва. Ці
дані потребують додаткового осмислення, бо характер взаємостосунків одних
індивідів з іншими багато в чому залежить від того, які якості вони приписують
соціальному оточенню, а, отже, яких реакцій від нього очікують.
Кожне покоління сучасної України пише свою неповторну історію.
«Старше покоління, як демонструють соціологічні дослідження, продовжує
орієнтуватися на норми, що діяли в минулому, а молодь бажає нового, того, що
суттєво відрізняється від попереднього життя, в якому відбувалася соціалізація
їх батьків та дідів. Так званий конфлікт поколінь був і раніше, проте лише зараз
він обумовлений не психологічною установкою молоді на заперечення досвіду
«батьків», а реальним його знеціненням унаслідок перетворень в усіх сферах
життя сучасної людини» [8, с. 73].
48
Інтернет вже став невід’ємною частиною життя значної частини
населення України, а особливо – молоді як надзвичайно простий та швидкий
засіб спілкування, як важливе знаряддя пізнання світу, як зручний інструмент
торговельних та/або фінансових операцій тощо. Характерний приклад: щодо
користування новітніми інформаційно-комунікаційними технологіями (ІКТ)
моніторингове дослідження виявило чіткі вікові відмінності, які можна
розглядати як поколінський розрив (див. табл. 2). Повідомили соціологам, що
користуються Інтернетом вдома 77,2% 18–29-річних респондентів, 66,5% – 30–
55-річних і лише 28,8% респондентів віком 55 і старше, користуються
Інтернетом з будь-якого мобільного пристрою 54,8%, 31,8% і 6,7% відповідно.
Таблиця 2
Розподіл відповідей на запитання: «Чи користуєтесь Ви Інтернетом?»,
залежно від вікової групи, до якої належить респондент, 2017 (%)*
Вікові групи, років
Варіанти відповідей Загалом
18–29 30–55 55+
1. Не маю потреби і ніколи не користуюсь 2,1 14,8 56,6 25,6
Маю потребу, але не маю можливостей
2. 1,9 4,9 7,9 5,2
користуватися
3. Користуюся вдома 77,2 66,5 28,8 56,7
4. Користуюся на роботі 22,2 20,4 5,9 16,1
Користуюся в Інтернет-кафе, комп’ютерному
5. 5,8 1,5 1,2 2,3
клубі
Користуюся з мобільного пристрою (мобільний
6. 54,8 31,8 6,7 28,6
телефон, смартфон, планшет тощо)
*Сума  100%, бо респонденти мали можливість обрати кілька варіантів відповіді.
Періодично користувалися Інтернетом протягом останнього року 69,3%

«дітей», 55,1% «батьків» і лише 21,4% «дідів». Зізналися у відсутності потреби
в користуванні Інтернетом 56,6% (тобто більше половини) представників
старшого покоління, 14,8% – середнього і лише 2,1% – молодшого. Слід
зазначити, що «комп’ютер сьогодні в контексті освіти має щонайменше чотири
функції. По-перше, це шлях до комп’ютерної грамотності, без якої дедалі важче
бути конкурентним. Друге – у навчальному процесі комп’ютер є засобом
інтенсифікації та індивідуалізації пізнавальної діяльності людини. З часом
комп’ютер може замінити класно-урочну систему навчання. Третє – комп’ютер,
підключений до Інтернету, дає змогу зв’язатися зі світом. По-четверте,
комп’ютер відкрив новий тип навчальної діяльності – дистанційну освіту», –
вважає президент НАПН України В. Кремень [6, с. 11].
Бум соціальних мереж спричинив розширення кола можливостей для
користувачів Інтернету – до традиційних функцій спілкування та цікавого
проведення часу додалися функції самопрезентації (викладення в мережу
фотографій, відео та інших відомостей про себе в режимі відкритого доступу)
та генеалогічного пошуку. З появою Інтернету та соціальних мереж з’явилося
більше можливостей знайти як супутника життя, так і десь існуючих родичів, а
також отримати архівні відомості про пращурів. «Проникнення Інтернету до
всіх сфер соціальних відносин зробило з нього одного з найбільш впливових
49
медіаторів пам’яті. Відкритість Інтернету, його інтерактивний характер
дозволяє йому виступати особливим простором для її трансляції. Інформація в
інтернет-просторі, як правило, не проходить попередньої селекції та оцінки, а
здатність мережі органічно поєднувати всі форми запису інформації (звукові,
текстові, візуальні) породжує принципово нове співвідношення в просторі
приватного і привселюдного, локального і глобального» [3, с. 124]. Знаковими
характеристиками сучасного типу комунікації on-line стають
демонстративність, транспарентність, плинність, кліповість тощо.
Наявність чи відсутність навичок роботи в віртуальному середовищі
безпосередньо визначається віком, в якому відбувається залучення
респондентів до Інтернету. Про навички, що мають споживачі ІКТ різного віку,
можна робити висновок за тими видами діяльності, якими вони заповнюють
проведення часу у всесвітній «павутині». Наші дані свідчать, що молодь є
безумовним лідером електронної компетенції серед населення України,
показники її залученості до Інтернету рік у рік зростають (хоча ще
поступаються відповідним європейським зразкам).
Розмаїтість та інтенсивність комп’ютерних практик, що використовує
молодь вбачається з табл. 3.
Таблиця 3
Розподіл відповідей на запитання: «Для чого Ви зазвичай використовуєте
соціальні мережі?», залежно від вікової групи, до якої належить
респондент, 2017 (%)*
Варіанти відповідей Загалом
18–29 30–55 55+
1. Ділюся новинами зі свого життя 53,6 40,4 28,3 42,8
Відслідковую стрічку новин інформаційних
2. 40,2 42,5 46,5 42,4
ресусів
Ділюся посиланнями на новини та
3. 30,2 33,0 22,6 30,5
інформацію, яку вважаю цікавою
Граю в ігри, пропоновані в соціальній
4. 26,3 20,4 16,4 21,7
мережі
Відслідковую стрічку подій своїх друзів,
5. 55,3 44,3 28,9 45,5
знайомих
6. Спілкуюсь з друзями, близькими 72,8 64,3 54,7 65,6
7. Стежу за подіями в житті зірок 17,8 10,8 8,2 12,6
Ділюсь інформацією про нові фільми, книги,
8. 23,1 15,0 11,9 17,1
вистави
Ділюсь розважальним контентом, фото,
9. 26,9 19,3 14,5 21,0
відео
Відслідковую стрічку подій популярних
10. 7,4 9,2 9,4 8,7
блогерів/політиків
Беру участь у публічних обговореннях
11. 5,0 4,9 4,4 4,8
актуальних, резонансних подій
*Сума  100%, бо респонденти мали можливість обрати кілька варіантів відповіді.
Визнали, що не користуються соціальними мережами в Інтернеті 72,5%

представників покоління «дідів», 34,0% – «батьків» і лише 10,3% – «дітей».
50
Взагалі «моніторинг ситуації щодо користування Інтернетом в
українському суспільстві демонструє невпинне й динамічне зростання кількості
українських користувачів Всесвітньої мережі та неухильне зменшення групи
тих респондентів, що не мають потреби в Інтернеті і ніколи не користуються
Інтернетом; кількість українців, які не визнають Інтернет як вагомий технічний
інструмент сучасного цивільного буття, неухильно зменшується в усіх вікових
групах. Причому ці тенденції значно посилилися протягом останніх двох-трьох
років» [2, с. 60–62]. Проте недостатнє поширення комп’ютерних навичок серед
покоління 55+ значно гальмує можливості представників покоління «дідів» у
пошуку рідних, друзів дитинства, однодумців тощо. Бажано, щоб молодь взяла
шефство над літніми людьми і організувала їм такий собі комп’ютерний
«лікнеп», причому серед усіх осіб старшого віку, що потребують цього, а не
лише рідних бабусь та дідусів.
Соціальне самопочуття різних вікових груп населення України можна
охарактеризувати , послуговуючись даними опитування щодо тих суспільних
благ, особистісних якостей і соціальних компетенцій, яких, на думку
респондентів, їм не вистачає (див. табл. 4).
Таблиця 4
Відсоток громадян України, яким не вистачало певних особистісних
якостей, соціальних компетенцій, суспільних благ, залежно від вікової
групи, до якої належить респондент, 2017 (%)
Чого з наведеного Вам не вистачає? Загалом
18–29 30–55 55+
1. Вміння жити в нових суспільних умовах 29,5 28,4 45,7 33,4
2. Упевненості в своїх силах 26,3 29,7 41,8 32,9
3. Сучасних політичних знань 34,6 34,7 27,2 32,3
4. Рішучості в досягненні своїх цілей 32,5 32,5 32,0 32,3
Юридичної допомоги для захисту своїх прав
5. 41,5 48,3 48,6 47,0
та інтересів
Ініціативи і самостійності під час розв’язання
6. 23,5 21,9 30,8 25,1
життєвих проблем
7. Роботи, що підходить 50,7 42,9 33,3 41,5
8. Можливості працювати з повною віддачею 30,7 30,6 27,7 29,7
З таблиці вбачається, що основній масі населення притаманні невисокі

показники ресурсозабезпеченості. За такими критеріями депривації, як дефіцит
упевненості в своїх силах, вміння жити в нових умовах молодь виглядає значно
благополучніше, ніж представники старшого покоління, проте молоді бракує
роботи, що підходить, а також сучасних політичних знань. Якщо ж порівняти
представників «дітей» та «батьків», то значних міжпоколінських відмінностей
не виявлено.
Перебуваючи у вирі всеохоплюючих, різновекторних глобалізаційних
потоків, сучасна молодь отримує найрізноманітнішу інформацію, недосяжну
для покоління їхніх батьків, водночас її історична свідомість знаходиться на
стадії становлення. Про незначну розповсюдженість певних історико-
культурних практик серед молоді свідчать такі дані. Періодично відвідували
51
музеї, художні виставки, галереї протягом 12 місяців, що передували
опитуванню, лише 8,5% молодих респондентів. 17,3% молоді визнали, що їм
найбільше подобається дивитися історичне кіно (про відомих особистостей чи
події минулого). Для порівняння: історичні фільми найбільше полюбляють
дивитися 27% «батьків» і 37,5% «дідів». Автобіографії, мемуари читали
протягом останнього року 3,7% респондентів у віці 18–29 років (щоправда, тут
особливої різниці у відповідях представників різних вікових груп виявлено не
було).
Історія будь-якої країни складається з особистих історій та доль її
громадян. Велика і мала історії – це грані єдиного «магічного» кристалу, що
аналізуються в різній дослідницькій оптиці. Важливим чинником процесу
соціалізації особистості є ставлення до історії своєї сім’ї. Від того, в який
спосіб молода людина бачить себе в родинному ланцюзі, як вона сприймає
своїх батьків, прабатьків та більш віддалених пращурів, які перспективи щодо
створення власної сім’ї вбачає, залежить її життєстійкість, життєва
компетентність, соціальний статус, а, отже і стабільність всього суспільства.
«В епоху розпаду колективних цінностей зростає зацікавлення власною
пам’яттю як засобом набуття особистої ідентичності. Історії приватного життя
замуровують шпарини розірваної колективної пам’яті. Людина стає власним
істориком» [7]. «Меморіальний бум» в пострадянський період виступає
значною мірою як своєрідна компенсація за часи знищення пам’яті про певні
події та соціальні групи.
Міцні традиції в біографічній справі належать нашим сусідам–полякам,
які, зокрема, розробили та втілили в реальність концепцію історії Польщі в
мемуарах. Словацька дослідниця З. Куса дослідила долі представників кількох
інтелігентських династій своєї країни, з’ясувала, як їм вдалося вижити та
пристосуватися в умовах тоталітарного режиму. Роль бабусі в переданні
дореволюційної (до 1917 р.) культурної спадщини наступним поколінням
всебічно проаналізувала російська вчена В. Семенова. Унікальну колекцію
мемуарів простих людей щодо тих чи інших подій буремного ХХ ст. зібрала
білоруська дослідниця С. Алексієвич, відзначена в 2015 р. Нобелівською
премією в галузі літератури. Дослідження Н. Козлової присвячене людським
документам епохи ХХ ст.: приватним щоденникам, особистим архівам,
спогадам, листуванню звичайних («пересічних», з точки зору держави чи
історії) громадян.
Після 1991 р. захоплення збиранням історичних спогадів українськими
соціологами набуло широкого поширення (В. Сусак, Л. Скокова, О. Іванкова-
Стецюк та ін.). Проблеми формування громадянської ідентичності, збереження
спільної пам’яті, конструювання образу міста розглядалися у працях
Н. Черниш, І. Кононова, Л. Малес, Ю. Сороки, В. Середи, О. Міхеєвої,
О. Мусієздова та ін. У циклі наукових монографій Інституту історії НАН
України розкривається світ повсякденних уявлень, звичаїв та ритуалів простих
громадян у ХХ ст.
Біографічні інтерв’ю дозволяють представникам старших поколінь
підвести проміжні висновки життя, упорядкувати особисті спогади та
52
фотографії, а молоді – відчути себе соціальними спадкоємцями, пишатися
приналежністю до свого роду, бажати розвинути досягнення пращурів, що має
сприяти міжпоколінній консолідації як на рівні окремих сімей, так і на рівні
всього суспільства. Тому, «заслуговує на постановку питання про виховання в
молодших поколіннях не лише «поваги до старших» і «турботи про старих», а й
уваги до них, зокрема, як до носіїв сімейної пам’яті. В ідеалі не старші, а
молодші повинні бути ініціаторами того, щоб ця пам’ять не виявилася
втраченою. Спілкування поколінь має містити ціннісно мотивований запит
молодших на сімейну пам’ять» [1, с. 46].
У своїх розповідях старші люди надають сенс своєму життєвому досвіду,
роблять спроби винести уроки з власного життя, що будуть корисні дітям та
онукам.
Активно засвоюючи минуле, молодь може обрати гідні зразки поведінки
серед своїх пращурів, що допомогає віднайти чіткі соціальні орієнтири в
сучасних реаліях.
«Історія життя» як цілісна дослідницька стратегія скерована на збір і
аналіз розповідей про життя, автобіографії незалежно від того, за допомогою
яких методів ці розповіді отримано. Це можуть бути і інтерв’ю (наративне,
лейтмотивне, вільне), отримане соціологом в оповідача – інформанта (усна
традиція), і особиста автобіографія, написана самим оповідачем (письмова
традиція) [5, c. 146].
Щоденникові записи, аудіозаписи інтерв’ю зі свідками та учасниками
певних історичних подій, архівні матеріали, колективні та індивідуальні
фотографії, оригінали листів з родинної переписки, листи читачів до редакцій
газет і журналів, документи різних громадських організацій, нагороди, різного
роду свідоцтва, дипломи, членські квитки, календарі, афіши, оголошення,
плакати, меморіальні знаки та ін. – важливі джерела для комплексного
дослідження «великої» та «малої» (сімейної) історії, засоби реконструкції тієї
або іншої історичної епохи. Позитивно відбивається на збереженні та
культивуванні сімейних традицій спільне планування та здійснення
туристичних поїздок місцями пам’яті старших членів родини (О. Лисікова).
Наратив, за О. Рождественською, – це форма оповідання індивідами про
суб’єктивно відібрані події та структури їхнього переживання і рефлексії.
Застосовуючи наративний підхід, дослідники налаштовані на поважне, а не на
звинувачувальне ставлення до будь-яких людських історій, бо саме люди –
найвищі експерти у власному житті.
Палітра відчуттів громадян України щодо власного майбутнього, за
даними Моніторингу–2017, виявилася широкою, хоча і досить неоднозначною.
Думають про своє майбутнє з оптимізмом 35,5% «дітей», 29,0% «батьків» і
16,4% «дідів», з упевненістю – 15,4%, 10,7% і 8,3% відповідно, з інтересом –
27,1%, 18,8%, 13,3% відповідно. Про страх перед майбутнім частіше вказували
представники старшого покоління (21,8%), ніж середнього (12,6%) і молодого
(11,9%), про тривогу – 36,1%, 29,5%, 22,8% відповідно, про безвихідність –
15,0%, 11,9% , 5,6% відповідно, про песимізм – 12,6% «дідів», 8,3% «батьків»,
5,3% «дітей». І все ж домінуючим відчуттям, з яким громадяни усіх вікових
53
груп думають про власне майбутнє, є надія. У такий спосіб відповіли 50,7%
молоді, 48,5% людей середнього віку і 42,1% літніх людей. Ясно, що без
сформованої часової перспективи, оптимістичного ставлення до майбутнього,
важко забезпечити горизонт планування стосовно як індивідуального життя,
так і соціуму в цілому.
Умовою відтворення громадянського миру та порозуміння в Україні
сьогодні, як ніколи, стає здатність різних груп суспільства, в першу чергу –
поколінських, спільно конструювати майбутнє, поєднувати різні точки зору на
історію.
Річ у тому, що сприйняття історії ХХ ст. в сучасній Україні залишається
досить строкатим, повним протиріч, відповідні оцінки минулого в різних
групах населення (у т.ч. – вікових) досить відмінні і на даному етапі говорити
про формування загальнонаціональної ідеології та спільних цінностей як про
доконаний факт поки що передчасно.
Саме наративний аналіз слугує потужним інструментом міжпоколінного
діалогу, що активізує розгляд різних точок зору задля всебічного якісного
дослідження нагальних суспільних проблем.
На наш погляд, варто не доводити змагання різних версій історичної
пам’яті до антагоністичних протистоянь, що, як відомо з досвіду минулого,
може діагностувати прихований стан перманентної ідеологічної війни, не
відрікатися від власного минулого, не очорняти певні історичні періоди, а
підходити до них неупереджено, об’єктивно, з позицій рівного ставлення, бо всі
покоління, що нині живуть в Україні, однаковою мірою заслуговують на повагу
за свою працю в ім’я рідної країни.
Оскільки серед молоді 18–29 років лише 16,7% респондентів вважають,
що у суперечці може бути правильною тільки одна точка зору, а, отже 83,3%
схильні до плюралізму думок, у учбово-педагогічному процесі не доцільно
оминати альтернативні культури пам’яті, щоб не було нав’язування єдиного
правильного історичного наративу. Разом з тим, викладання пострадянських і
радянських версій історії України повинно відбуватися без меморіальних
баталій, бо минуле не можна ні змінити, ні, тим більше – скасувати. Відтак,
треба чесно розповідати молодому поколінню про історію України ХХ ст., не
ідеалізуючи її, але й не піддаючи тотальному запереченню. У зв’язку з цим, є
сенс дотримуватися балансу в поданні історичного матеріалу, знайти позитивну
альтернативу наративам суцільної жертви, які, бува, супроводжують
сприйняття історії України.
Формування модерної загальнонаціональної ідентичності має
здійснюватися на засадах плюралізму думок, з урахуванням особливостей
колективної пам’яті усіх соціальних груп, усіх регіонів України, без
радикального розриву з історією, ба більше – без її переписування. Звісно,
досвід старших потрібен молодшим не для того, щоб замінити їм власне життя,
його смисли та вузлові рішення сторонніми рецептами, а для того, щоб,
відібравши важливе і актуальне з нього з точки зору сьогодення, повніше
пізнати навколишню соціальну реальність та вибудувати свою неповторну
траєкторію життя, досягти успіху та щастя.
54
Про соціальну відповідальність особистості можна судити з відповідей
респондентів на запитання: «Як Ви вважаєте, від чого здебільшого залежить те,
як складається Ваше життя?» (див. табл. 5).
Таблиця 5
Уявлення представників різних вікових груп про те, від чого залежить, як
складається життя людини, 2017 (%)
Чинники Загалом
18–29 30–55 55+
1. Здебільшого від зовнішніх обставин 14,6 15,5 27,8 19,3
Деякою мірою від мене, але більше від
2. 27,8 27,5 29,7 28,3
зовнішніх обставин
Однаковою мірою від мене і від зовнішніх
3. 35,2 35,0 29,5 33,3
обставин
Більшою мірою від мене, ніж від зовнішніх
4. 17,2 14,5 7,5 12,8
обставин
5. Здебільшого від мене 5,3 7,5 5,6 6,4
Тих, хто здебільшого покладається на зовнішні обставини, соціологи

називають «екстерналами», а їх антиподів, тобто тих, хто переважно
покладається на самого себе – «інтерналами». 22,5% молоді, які, за даними
опитування, належать до інтерналів, – це, як правило, носії успішних життєвих
стратегій, випробувачі нових технологічних практик, потенційно – локомотив
розвитку суспільства в самих різних його сферах.
Мультимедійний науково-навчальний проект «Сімейна пам’ять про
минуле», який ми рекомендуємо для впровадження у педагогічну практику,
покликаний зв’язати розірвану історичну тканину в свідомості юного
громадянина України. Він складається з таких компонентів: 1) проведення
школярами глибинних біографічних інтерв’ю з представниками старших
поколінь своєї сім’ї (бабусь та дідусів, прабабусь та прадідусів),
транскрибування та аналіз відповідних транскриптів; 2) публікація інтерв’ю,
мережеве та реальне обговорення результатів; 3) архівація усних свідчень
спогадів про різні етапи вітчизняної історії ХХ ст. Проект ставить на меті, щоб
усі старші люди, незважаючи на відмінності в їх поглядах, були пошановані та
вислухані.
Робота в рамках Проекту передбачає виконання кожним учнем
конкретного дослідницького завдання.
Орієнтовний перелік індивідуальних завдань (якісних досліджень,
рефератів, творів):
1. Біографічний метод в дослідженні родоводу.
2. Конструювання історичної пам’яті: місця пам’яті, монументи, практики
найменування та перейменування.
3. Трансляція культурної пам’яті в комунікативному просторі Інтернету.
4. Візуальна антропологія культури як дослідницький проект.
5. Історія ХХ ст. в музейних експозиціях.
6. Велика і мала історія в сімейних фотоархівах.
7. Мемуари як моделювання світу минулої епохи.
55
8. Роль історичної пам’яті в формуванні національної ідентичності.
9. Місто як об’єкт історичної екскурсії.
10. Моє місто як простір символів, образів і міфів.
11. Візуально-антропологічна екскурсія до будинку-музею видатної
особистості.
12. Київ ХХ ст. (листівки, альбоми, плакати).
13. Відбитки минулого в сучасній розмовній мові (на прикладі сленгових
метафор).
14. Анекдоти як форми народної рефлексії свого часу.
15. Реконструкція світу повсякденності людей за старими фотографіями.
16. Побут простої людини в 1960–1980 рр. в Україні.
17. Формування української ідентичності в радянські часи.
18. Уявлення про здоров’я в період молодості моєї бабусі (дідуся).
19. Мода, одяг і ставлення соціуму до зовнішнього вигляду людини до
1991 р.
20. Образ молодої і літньої людини в старих газетах (журналах).
21. Образи чоловіка та жінки, юнака та дівчини в наочній агітації ХХ ст.
22. Меблі, предмети домашнього вжитку, побутові прилади в 1960–1980
рр. (конкретні торгові марки).
23. Речі та реклама в епоху товарного дефіциту.
24. Як спілкувалися люди, коли мої бабусі та дідусі були в молодому віці?
25. Колекціонування як хобі моїх предків.
26. Фізкультура і спорт в житті старших поколінь моєї родини.
27. Як проводили щорічні відпустки (канікули) мої бабуся (дідусь), коли
були молодими?
28. Любов і дружба у ХХ ст. (до епохи незалежності України).
29. Сім’я і типи сімейної взаємодії у 1960–1980-і рр.
30. Подвір’я, молодіжні компанії та ігри у дитинстві моїх батьків
(прабатьків).
31. Дача (заміський будинок) у приватному житті моїх предків.
32. Старі речі, які вже не виробляють (фамільні екземпляри).
33. Календар пам’ятних дат і свят в роки молодості моєї бабусі (дідусі).
34. Свята, ювілеї, музеї, меморіали – форми культурної пам’яті у 1960–
1980 рр.
35. Екскурсія місцями сімейної пам’яті бабусь/дідусів.
36. Географія внутрішнього туризму в ХХ ст.
37. Танці, дискотеки в молодості моїх пращурів.
38. Колективні уявлення про успіх та кар’єру в 1960–1980-і рр.
39. Подорож у часі в місто (село) дитинства моїх батьків (бабусь, дідусів).
40. Географічна мобільність покоління бабусь (дідусів) – родинні
переїзди.
41. Індивідуальний досвід складання сімейної хроніки.
42. Індивідуальний досвід складання автобіографії.
43. Повсякденні гастрономічні практики громадян в 1960–1980-і рр.
(домашнє харчування, їдальня, кафе, ресторан).
56
44. Етикет, неписані норми поведінки до мого народження.
45. Які книги, газети, журнали читали мої бабусі (дідусі)?
46. Бардівська пісня як відбиток духу свого часу.
47. Образ майбутнього в піснях молодості моєї бабусі (дідуся).
48. Туризм простих громадян (відпустка, санаторій, курорт, круїз) до
1991 р.
49. Громадська активність, суспільні дискусії в Україні в 1960–1980-і рр.
50. Історія мого будинку (моєї вулиці).
51. Сімейне листування як джерело історичного пізнання.
Усі вищезазначені соціокультурні явища та артефакти у своїй сукупності
– це ключ до пізнання нашої ідентичності, справжнє сховище історичної
правди, що потребує ретельної розшифровки. Дослідивши свій родовід, а
відтак, відчувши себе неповторною ланкою в ланцюзі поколінь, молода людина
може краще усвідомити власне покликання. Саме творча робота колективної
пам’яті зі спадщиною минулого слугує дієвим механізмом соціокультурної
наступності поколінь, який здатний забезпечити довгоочікувану консолідацію
українського суспільства. Діалог різних сімейних наративів має бути
взаємоповажним, і тоді відмінності в історичній пам’яті різних верств
населення працюватимуть не на роз’єднання, а на зближення, а відтак –
порозуміння людей з різних регіонів України.
Зробимо деякі висновки.
 Завдяки Інтернету кожна людина може залишити для історії особисті
спогади про певні події, навіть закарбуватися в пам’яті прийдешніх поколінь
через символічні листи нащадкам.
 Минуле – це не лише архаїка, якої варто позбутися, аби виглядати
сучасною людиною. Минуле здатне трансформуватися в теперішній час,
передаючи свої сенси, цінності, мобілізаційні ресурси новим поколінням.
 Історична спадщина ХХ ст. – безцінний нематеріальний капітал для
майбутнього України, для перетворення її з теперішнього атомізованого стану
суспільства у країну здійсненних мрій, у сім’ю велику, вольну, нову, за
Шевченковим Заповітом.
 Історія своєї сім’ї має стати безумовною цінністю для кожного юнака
та дівчини, якою щиро цікавляться, яку безкінечно пізнають і свято бережуть,
щоб з часом передати в дар своїм майбутнім нащадкам та співвітчизникам.
 Живий зв’язок поколінь, забезпечення безпосереднього спілкування,
а також е-комунікацій молодої та зрілої частини українського суспільства,
трансляція сімейної пам’яті – фундаментальні засоби формування свідомої
особистісної позиції, засадничі важелі патріотичного виховання молоді
ХХІ ст.
57
1. Алексеев А. Письмо, дневник, автобиография: многообразие форм и
сопряжения смыслов (теоретико-методологические заметки) // Телескоп:
журнал социологических и маркетинговых исследований. – 2007. – № 4. –
С. 46–56.
2. Бойко Н. Дигітальна нерівність // Стан сучасного українського
суспільства: цивілізаційний вимір / Злобіна О., Костенко Н., Шульга М. та ін.;
за наук. ред. М. Шульги. – Київ: ІС НАН України, 2017. – С. 55–71.
3. Головашина О., Линченко А., Аникин Д. Память о войне // Социс. –
2017. – № 3. – С. 123–133.
4. Городяненко В.Г. Соціальна пам’ять як інструмент ідеологічного
впливу // Сучасні суспільні проблеми у вимірі соціології управління: збірник
наукових праць. ДонДУУ. Том XV. Вип. 281. С. 427–436.
5. Готлиб А. Познавательный потенциал «истории жизни» // Вестник
Самарской гуманитарной академии. Серия «Философия. Филология». – 2006. –
№ 1. – С. 144–153.
6. Кремень В. «Треба допомогти дитині пізнати себе» (інтерв’ю) // День. –
2017. – №107–108. – 23–24 червня.
7. Марков Б. Ностальгия по прошлому и места памяти. URL:
http//www.anthropology.ru/ru/person/markov-bv-O/
8. Меренков А. Человек между культурой прошлого и будущего //
Дискуссия. – 2014. – №3. С. 70–76.
9. Нора П. Поколение как место памяти // НЛО. – 1998. – № 3. – С. 48–72.
10. Рождественская Е., Семенова В. Социальная память как обьект
социологического изучения // Журнал INTER. – 2011. – № 6. – С. 27–48.
11. Сухомлинський В.О. Вибрані твори. В 5-ти т. Т.1. К.: «Рад. школа»,
1976.
58
ФІЛОЛОГІЯ
УДК 81’373.611
Ярина Березанська,
студентка 3 курсу
спеціальності «Середня освіта (Англійська мова)»
СЛОВОТВІРНА МОДЕЛЬ ТА ТИП ЯК ОСНОВНІ СТРУКТУРИ

СЛОВОТВОРУ
У статті досліджено аспекти та структури словотвору. Окреслено різницю між

словотвірним типом і словотвірною моделлю.
Ключові слова: мова, словотвір, тип, модель, принцип.
The article deals with the aspects and structures of word-formation. The difference between
the word-building type and the word-building model is outlined.
Keywords: language, word formation, type, model, principle.
Мова як засіб спілкування і пізнання є невід’ємним атрибутом нашого

суспільства. Мабуть саме існування суспільства навряд чи було б можливим без
неї. На зламі тисячоліть простежується стрімке зростання кількості
англомовних інноваційних одиниць. Словниковий склад англійської мови
збагачується в останні десятиліття виключно шляхом лексичної та семантичної
деривації. При цьому збагачення словникового складу англійської мови
здійснюється майже винятково за рахунок власних мовних ресурсів.
У зв’язку з цим виникає потреба більш глибокого вивчення словотвору та
фіксації тих інноваційних процесів, які супроводжують виникнення нових
мовних одиниць. Аналіз неологізмів і спостереження за інноваційними
процесами вітчизняних і зарубіжних науковців [1; 4; 5; 6] свідчать про кількісні
зміни у словниковому складі англійської мови, і про якісні у способах та
засобах збагачення мови новими одиницями, а також дають змогу зрозуміти
тенденції розвитку системи словотвору взагалі.
Словотворчі процеси розглядаються як провідні у забезпеченні динамізму
всієї мовної системи. Традиційно найбільш рухливим і динамічним вважається
лексичний рівень мовної системи. Але при цьому, потрібно враховувати
динамізм лексичного рівня, забезпечуваний динамікою семантичних і
словотворчих процесів.
Саме проблемою словотвору на сучасному етапі розвитку мови
займаються О. Земська, О. Кубрякова [5, c. 113]. Вони дослідили тенденції
утворення нових слів й утвердили основною одиницею словотвору вважається
дериват або похідне слово. Термін «похідне» часто вживається в більш
59
загальному плані, коли під цим терміном розуміють і афіксальні утворення, і
складені слова, і конвертовані одиниці, і абревіатури, та всі інші типи
вторинних словотвірних конструкцій, а основною ознакою похідного (за іншою
термінологією – «мотивованого») слова є його кореляція з іншим словом
(словами) [8, с. 11]. Основною структурою словотвору В. Фляйшер,
М. Степанова [13, c. 53], П. Царев [14, с. 5] вважають словотвірну модель,
розглядаючи її як схему побудови нових слів, що включає в вихідну основу і
словотворчий афікс з їхньою семантикою.
Словотвірну модель розглядають як типову структуру, що має
узагальнений лексико-категоріальний зміст, і яка здатна наповнюватися різним
лексичним матеріалом (тобто різними лексичними основами) при наявності
певних закономірностей сполучання її елементів один з одним як морфологічно
та лексико-семантично обумовлену структурну схему, за якою можуть бути
утворені серії словотворчих конструкцій з однаковою структурою, розглядає
словотвірну модель В. Фляйшер [10, с. 79].
Існує також точка зору, згідно з якою словотвірна модель визначається як
єдина для словотвірного ряду схема її організації, де враховуються як характер
компонентів похідного, так і порядок їхнього розташування, тобто модель
похідного – «це найбільш загальна формула однотипних утворень, це їхній
структурно-семантичний аналог» [10, с. 35].
Словотвірна модель також розглядається як структурно-семантична
схема, формула побудови похідних, що включає в себе в структурному плані
вихідну основу і словотворчий афікс з їхньою семантикою. При цьому модель
виникає в мовленні і стає мовною, системною не раніше, ніж слова, утворені за
нею, стають фактом мови [14, с. 5].
Можна припустити, що первісно модель, як схема утворення нових слів,
виникає в мовленні, оскільки номінативний акт являє собою складову частину
акту мовлення. Однак модель «твірна основа + афікс» не є універсальною,
оскільки існують інші способи утворення похідних слів (абревіація,
семантична деривація, конверсія та ін.).
В усіх наведених вище визначеннях терміна «словотвірна модель»
загальним, інтегруючим є те, що модель розглядається як схема утворення
похідних слів, що зумовлює структурно-семантичні особливості організації
останніх: частиномовну та лексико-семантичну приналежність вихідної основи
(основ), присутність (або відсутність) поєднувального елемента, словотворчого
форманту та виведення значення похідного слова. Наприклад, словотвірна
модель V + able → Adj являє собою схему будови таких слів, як getable,
unputdownable, useable. Багато конверсійних одиниць у сучасній англійській
мові утворюються за моделлю N → V: a mouse → to mouse, a clipboard → to
clipboard, a geek out → to geek out.
Важливою умовою існування моделі є наявність не одного, а цілого ряду
похідних, утворених за єдиним структурно-семантичним принципом. Як
засвідчують спостереження, найпоширенішим шляхом формування нових
моделей і, що особливо важливо для нас, нових словотворчих елементів є
утворення неологізмів за аналогією, тобто за зразком конкретного слова [1,
60
с. 84–85].
Деякі лінгвісти визначають словотвірний тип як «морфолого-семантично
визначену структурну схему, згідно з якою, при аналізі і новотвірних структур,
виявляються ряди однаково оформлених словотвірних конструкцій» [13, с. 80].
Згідно з цією точкою зору, різниця між словотвірною моделлю та словотвірним
типом полягає в тому, що модель відноситься до «синтетичного» або
«процесуального» аспекту словотворення, а тип – до «статичного», тобто до
результату. Модель і тип у такому розумінні служать різним цілям і, отже,
мають відноситися до різних рівнів.
Цікавою у цьому зв’язку є точка зору В. Кодухова. Він наполягає на
відокремленні понять «тип» та «модель» і стверджує, що «модель − це зразок
для створення конкретної лексеми, тоді як словотвірний тип охоплює не тільки
структуру моделі, але й її типовість, регулярність і продуктивність, а також
включення моделі у словотвірні гнізда» [7, с. 226–227].
В сучасній лінгвістичній літературі типом інколи називають не лише
морфолого-семантичну схему утворена похідних одиниць, але й усю
сукупність створених за цією схемою дериватів [5, с. 9]. Таке розуміння типу
релевантне поняттю «словотвірний ряд» у випадках афіксального словотвору.
Об’єднення дериватів, створених неморфологічними способами, також може
відбуватися за типологією механізмів їх формування.
Ознаками, що характеризують словотвірний тип і модель, є їхня
продуктивність та регулярність. Під продуктивністю моделі (типу), як правило,
розуміють її здатність утворювати похідні слова. Під терміном «регулярність»
прийнято розуміти повтореність формальних та семантичних відносин у
словникових парах (вихідне - похідне слово). Однак слід зауважити, що серед
лінгвістів немає повної одностайності щодо визначення понятгя
продуктивності. Так, О. Кубрякова вважає продуктивність кількісною
характеристикою словотвірного ряду, інакше кажучи, модель продуктивна,
якщо за її зразком утворені десятки, а то й сотні похідних [10, с. 21].
Деякі лінгвісти пропонують розрізняти два види продуктивності –
емпіричний та системний [3, с. 209–211]. Емпірична продуктивність є
здатністю моделі давати новоутворення в той чи інший період часу, що
відповідає запропонованому О. Кубряковою терміну «активність» [10, с. 21].
Крім того, дослідницею вказується на системну продуктивність як залежність
від обмежень різного роду, що накладаються системою мови та регулюють
утворення слів даного типу.
Л. Сахарчук вводить для більш повної характеристики моделей термін
«продуктивність» (в російській мові – «производительность»), під якою
розуміє «універсальну властивість моделі відтворюватися у цілях створення
або відтворення слова, яке є більш комплексним, ніж попереднє» [12, с. 53],
Автор впроваджує термін «производительность» і поділяє її на
продуктивну та непродуктивну. Незважаючи на тавтологію терміна
«продуктивная производительность», ми розуміємо, що автор має на увазі
властивість моделі утворювати нові слова та відтворювати вже існуючі, а
терміном «непродуктивная производительность» позначається здатність
61
афіксів відтворювати вже утворені слова та неспроможність утворювати нові.
При цьому пропонується розрізняти три різновиди «продуктивной
производительности»: 1) «високопродуктивну»; 2) «середньопродуктивну»; 3)
«малопродуктивну» [12, с. 53].
Визначити міру продуктивності словотвірного типу і моделі можна
шляхом статистичного підрахунку похідних і виявленням новоутворень, що
виникли за якийсь відрізок часу, а також з допомогою встановлення
формально-семантичних обмежень для утворення слів за даним типом
(моделлю), тому що в межах одного й того ж типу можуть співіснувати моделі
з різною продуктивністю.
Поняття продуктивності у словотворі пов’язане як з продуктивністю
способів словотворення, словотвірних типів, моделей, так і з продуктивністю
окремих словотворчих елементів.
Словотвірний тип і словотвірна модель є ключовими елементами системи
словотвору. Головною одиницею деякі лінгвісти ииажають словотвірний тип,
який характеризується тотожністю трьох показників - словотвірним значенням
похідної одиниці, значенням чистини мови твірних основ, значенням та
функціями словотворчого форманта. Однак, на нашу думку, поняття
«словотвірний тип» є занадто широким для позначення основної одиниці
системи словотвору. В якості головної одиниці системи словотвору слід було б
розглядати словотвірну модель, яка характеризується спільністю таких
показників, як: структурна модель (твірна основа певного граматичного класу
+ словотворчий формант, показник моделі) та семантична модель (словотворче
значення).
З такими поняттями системи словотвору, як словотвірний тип і
словотвірна модель найтіснішим чином пов’язане поняття «словотвірне
значення», яке служить для опису семантики моделей і типів словотвору.
Однак треба зауважити, що розуміння терміну «словотвірне значення»
неоднакове у різних дослідників, а його варіанти інколи значно відрізняються.
У лінгвістичній літературі широко розповсюджена думка, згідно з якою
словотвірне значення розглядають як значення афіксів: «Дериваційним
значенням вважається значення, яке створюється словотворчими афіксами і
обмежує та уточнює значення кореня» [11, с. 92].
Доречним тут є зауваження О. Кубрякової, що «словотвірне значення не
можна пов’язувати тільки з формантом або тільки з мотивуючою частиною
похідного... Словотвірне значення – це завжди нашарування одного
категоріального значення на інше...» [9, с. 39]. На відміну від точки зору, коли
словотвірне значення пов’язують зі значенням афіксу, деякі лінгвісти вважають
словотвірним значення, яке структурно відбивається самим зразком.
Словотвірне значення також визначають як значення, яке є загальним для
похідних даного типу та встановлюється на основі семантичного
співвіднесення вихідних та похідних [3, с. 184]. У цьому визначенні чітко
відбивається серійний характер словотвірного значення, яке притаманне не
одному похідному, а цілому словотвірному ряду, а також залежність значення
похідного від семантики вихідної основи.
62
Цю точку зору поділяє О. Звєрев, який вважає, що словотвірне значення є
узагальненням ряду структурно-лексичних шачень похідних слів. Засобом його
вираження у структурі слова є формантна частина в поєднанні з мотиваторною
частиною. Зважаючи на це, словотвірне значення має комплексний характер, бо
значення форманту, щоб стати словотвірним, має спиратися на значення
мотиваторної частини [2, с. 34].Оскільки в даному дослідженні словотвір
розглядається як одне з специфічних засобів номінації, яке служить утворенню
інших номінативних одиниць, ми схильні вважати, що найбільш вдалим та
повним визначенням словотвірного значення є визначення, що дала у свій час
О. Кубрякова. Згідно з її точкою зору, словотвірне значення являє собою
складноструктуроване значення, що називає певний тип відносин між певними
рольовими структурами компонентів деривату: відношення, яке маркирує один
компонент похідного як його базис, а інший як його ознаку і, отже, зумовлює
ту роль, яку відіграє у даному похідному його мотивуюча частина [8, с. 102].
При вивченні словотвірної структури і словотвірного значення, при
розгляді словотвірного типу і моделі, ми маємо справу з таким важливим
елементом, як формант. Формант є диференціюючою одиницею, що оформлює
похідне. До формантів належать, перш за все, префікси і суфікси (у деяких
похідних вони можуть вживатися одночасно, утворюючи так звані
циркумфікси (за іншою термінологією – конфікси), а також порядок
розташування компонентів в композитах і фіксований наголос (який в деяких
випадках може бути єдиним смислорозрізнювальним засобом).
Таким чином, головними нематеріальними одиницями системи
словотвору слід вважати словотвірні моделі, словотворні типи, словотвірні
розряди і способи словотвору. Словотвірну структуру, словотвірне значення і
формант можна розглядати як допоміжні іасоби функціональної реалізації
основних одиниць.
Разом зазначені неконститутивні одиниці словотвору утворюють
ігрархічно організовану систему. Так, сукупність словотвірних моделей
складає словотвірний тип. Словотвірні типи групуються у межах способів
словотвору і об’єднуються певним словотвірним значенням. Об’єднані
спільністю словотвірного значення та спільністю граматичного класу і мірних
основ, словотвірні типи групуються у словотвірні ряди. Вони, у свою чергу,
об’єднуються у більш абстрактні словотворчі категорії – способи словотвору,
які характеризуються спільністю форманту. Таким чином, словотвірна система
являє собою ієрархію словотвірних категорій, що взаємодіють між собою.
1. Зацный Ю. А. Образование слов по аналогии в современном
английском языке / Ю. А. Зацный // Иностранные языки в школе. – 1988. – №5.
– С. 84–85.
2. Зверев А. Д. Словообразование в современных восточно-славянских
языках / А. Д. Зверев. – М. : Высшая школа, 1981. – 207 с.
3. Земская Е. А. Современный русский язык. Словообразование /
Е. А. Земская. – М. : Просвещение, 1973. – 304 с.
63
4. Земская Е. А.Проблемы словообразования на современном этапе /
Е. А. Земская, Е. С. Кубрякова // Вопросы языкознания. – 1978. – №6. – С. 112–
123.
5. Казак М. Ю. Интегративная теория словообразовательного гнезда:
грамматическое моделирование, квантитативные аспекты, потенциал,
прогнозирование / М. Ю. Казак. – Белгород : Изд-во Белгородского гос. ун-та,
2004. – 300 с.
6. Квеселевич Д. І. До питання про інтеграцію словосполучень в складне
слово (на матеріалі англійської мови) / Д. І. Квеселевич. – Мовознавство, 1981.
– №1. – С. 60–65
7. Кодухов В. И. Введение в языкознание / В. И. Кодухов. – М. :
Просвещение, 1985. – 228 с.
8. Кубрякова Е. С. Типы языковых значений. Семантика производного
слова / Е. С. Кубрякова. – М. : Наука, 1981. – 200 с.
9. Кубрякова Е. С. Частит речи в ономасиологическом освещении /
Е. С. Кубрякова. – М., 1978. – 115 с.
10. Кубрякова Е. С. Что такое словообразование? / Е. С. Кубрякова. –
М. : Наука, 1965. – 78 с.
11. Розенталь Д. Э Словарь-справочник лингвистических терминов /
Э. Д. Розенталь, М. А. Теленкова – М. : Просвещение, 1976. – 543 с.
12. Сахарчук Л. И. Методологические проблемы словообразовательного
анализа: Семантика производного глагола в немецком языке / Л. И. Сахарчук. –
К. : Вища школа, 1987. – 137 с.
13. Степанова М. Д. Теоретические основы словообразования в
немецком языке / М. Д. Степанова, В. Фляйшер. – М. : Высшая школа, 1984. –
264 с.
14. Царёв П. В. Продуктивное именное словообразование в современном
английском языке / П. В. Царёв. – М. : Изд-во МГУ, 1984. – 224 с.
Науковий керівник – Крикун Валентина Сергіївна, викладач кафедри

педагогіки, теорії та методики початкової освіти ДВНЗ «Переяслав-
Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»
64
УДК 821.161.2-21.09(092)
Василь Зварич,
кандидат філологічних наук, доцент,
доцент кафедри світової літератури та славістики
Дрогобицького державного педагогічного
університету імені Івана Франка
(м. Дрогобич)
СОЦІАЛЬНА ДРАМА ЯК ЯВИЩЕ У НАУКОВО-КРИТИЧНОМУ

ОСМИСЛЕННІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ
У статті проаналізовано своєрідність осмислення Лесею Українкою ґенези

соціальної драми як жанру, роль її структуротворчих чинників. Визначено внесок
української письменниці у теорію драми, її новаторство у визначенні жанрових ознак
соціальної драми.
Ключові слова: Леся Українка, соціальна драма, натовп, натуралізм, суспільство.
The article analyzes the peculiarity of Lesja Ukrainka comprehension of the genesis of
social drama as a genre, the role of its structure-building factors. The contribution of the Ukrainian
writer to the drama theory, its innovation in determining the genre features of social drama is
determined.
Keywords: Lesya Ukrainka, social drama, crowd, naturalism, society.
У багатогранному літературно-мистецькому доробку славетної

української поетеси, драматурга, прозаїка, публіциста і критика Лесі Українки
(1871-1913) є кілька праць, які прямо стосуються предмету нашої уваги – теорії
драми. Назвемо їх, дотримуючись дат написання (і зберігаючи мову оригіналу).
Це статті «Новейшая общественная драма» (кінець 1900 р. – поч. 1901 р. ); її
варіанту українською мовою, почасти перекладений із названої праці, під
назвою «Європейська соціальна драма в кінці XIX ст.» (середина 1901 р.);
«Михаель Крамер». Последняя драма Гергарта Гауптмана» (червень 1901 р.);
фрагмент «Про театр» (орієнтовно 1907 р.). За обсягом, як бачимо,
драматологічний доробок Лесі Українки не великий.
У зазначених працях Лесі Українки, які створювалися водночас і
доповнюють одна одну, увага авторки зосереджена на соціальній драмі як
явищі, в якому вона вбачає основні прояви новаторства європейських
письменників-драматургів кінця XIX ст. «Общественная драма в новейшем
смысле этого термина, – т.е. драма массы, драма борьбы разных общественных
групп между собой, – есть создание последних десятилетий XIX века»
[2, с. 229], – так визначає Леся Українка основний зміст жанрової категорії
«соціальна драма».
Необхідно з самого початку зауважити, що Леся Українка дуже
самостійна в трактуванні «соціальної драми», починаючи від критеріїв, за
якими вона вирізняє це явище в тогочасній драматургії. Усвідомлюючи
оригінальність свого погляду, вона робить ретроспективний екскурс – огляд
65
тих творів драматургії, в яких, на її думку, проявлялися характерні для «драми
маси, драми боротьби різних суспільних груп» ознаки. При цьому авторка
постійно співвідносить два аспекти творів – ідеї і форми.
Історичний екскурс сягає античності. «Некоторые намеки на
общественную борьбу мы видим в древнегреческих трагедиях и комедиях, но
общественная борьба выступает там под покровом личной драмы или под
маской аллегорий. В средневековых интермедиях и интерлюдиях, от которых
произошел позже так называемый «народный театр», отразились, хотя в очень
отрывочном и карикатурном виде, исторические антагонизмы, политические,
национальные и общественные». Здавалось би, що суспільні ідеї могли
вплинути на драматургів класицизму, коли точилась «великая драма борьбы
аристократии и буржуазии», а театр привертав величезну увагу. Але й у
комедіях Мольєра та Бомарше ця боротьба, як зазначає авторка, «выразилась
опять-таки в форме личной борьбы и в такой веселой, анекдотической форме,
что, как известно, сами исполнители (они же и модели для типов ( долго не
понимали того, что они, в сущности, играют трагедию» [2, с. 229]. Для поняття
мас як суспільних груп, які б діяли на сцені, відстоюючи певні загальнозначимі
ідеї, ця частина ретроспективи місця не дає: ідеї існують, заявляють про себе,
але суспільно-масового вираження не набувають. Віддаленим репрезентантом
«народу» (чи бодай натовпу, «толпы» ) був, на думку авторки статті, класичний
хор античної трагедії, але він давно зійшов зі сцени; щоправда, зазначає Леся
Українка щодо «толпы», – «мы видим ее в драмах Шекспира («Кориолан»,
хроники ), но она выступает там эпизодично, играет служебную роль фона для
фигур главных героев, хотя все же прогрессирует против греческого хора в том
смысле, что не представляет уже однообразной массы, производящей
монологи, а является собранием ясно намеченных индивидуальностей, но все
же ей отводится слишком скромное место, особенно если принять во внимание,
что такие сюжеты, как, например, «Кориолан» или «Король Джон», могли бы
дать именно вполне законный повод для создания драмы толпы. Но роль,
отводимая толпе в драме 17 и 18 веков, соответствует вполне тогдашним
понятиям о народе как о материале для всяких политических комбинаций
сильных мира сего» [2, с. 229-230]. Вся ретроспектива розглядається, як
бачимо, дуже цілеспрямовано. Ніде не підганяючи матеріал під пошукуване
явище, не видаючи бажане за дійсне, Леся Українка методично відстежує ті
моменти, коли драматургія наближалась до створення «драми натовпу» як
прообразу «драми мас», «соціальної драми».
Саме як структурний елемент драматичного твору увиразнюється
«натовп» у романтичній драматургії. «В первый раз, – зазначає Леся Українка,
– серьезное отношение к толпе как к выдающемуся элементу в драме мы
встречаем у Шиллера», причому особливо тут показовим твором є «Вільгельм
Тель», де цей структурний елемент («толпа» ) посідає «такое большое место,
что фигура героя мельчает и теряется перед ней». Зображення «натовпу» може
здійснюватися по-різному. В романтичній драмі Шіллера «это исключительная,
необыкновенная толпа, состоящая почти сплошь из героев, выражающих самые
возвышенные чувства самым возвышенным стилем. И все же она
66
несамостоятельна» [2, с. 230], оскільки Шіллер примусив «свою героическую
толпу бездействовать, пока ей не подаст сигнала к освобождению случайно
выделившийся, не обладающий даже организаторским талантом, герой»
[2, с. 230], – як це й спостерігається у творі німецького драматурга.
Структурну роль образу «натовпу» Леся Українка розглядає в залежності
від характеру ідей. Вона вважає не випадковим, що «именно в драме, где
проявилась демократическая идея, толпа впервые была выдвинута на первый
план и даже идеализирована, как не случайность и то, что роль ее, при всей
обширности, не выяснена и запутана, – конечно, это зависит не от свойств
таланта драматурга, а от неясности самой идеи в его сознания» [2, с. 230]. Та
все ж такі твори, як «Ґьотц фон Берліхінґен» і «Еґмонт» Ґете, «Розбійники»,
«Змова Фієско» та «Вільгельм Тель» Шіллера, на думку авторки, найбільше
підходять до категорії соціальної драми – «в том смысле, что в них если не
само общество в виде толпы, то, во всяком случае, общественные дилеммы
занимают видное место и обусловливают действия главных героев» [2, с. 231 ].
У своїх «Читаннях про драматичне мистецтво і літературу» відомий німецький
естетик і теоретик драми романтичної доби Август Вільгельм Шлегель
вирізняв у творчості Шіллера героїчну драму «Вільгельм Тель», знаходячи в
ній «поезію історії» [1, с. 276] , хоч не підтримував бунтівного настрою його
творів. Сходячись з німецьким автором в оцінці шіллерівського твору про
швейцарського героя, Леся Українка також виділяє його, але на іншій підставі,
а саме – як «шаг вперед в направлении общественной драмы» [2, с. 231],
найвиразніший зі зроблених тогочасною романтичною драматургією Західної
Європи.
У середині XIX ст. на сценах західноєвропейських країн панувала так
звана «викривальна п’єса», яка набула популярності під впливом Олексанра
Дюма. Драми й комедії з викривальним спрямуванням можна, на думку Лесі
Українки вважати «подготовительной стадией к чисто общественной драме»
[2,с.233]. А перехід «от старой обличительной драмы к новейшей
общественной» [2,с.233] творить скандинавська драматургія, представлена
іменами Г. Ібсена та Б. Б’єрнсона.
З двох цих драматургів Б’єрнсон, на думку авторки праці, «гораздо ближе
подошел к новейшей общественной драме, если его «Столпы общества» можно
еще отнести к категории обличительных пьес, то вторая часть его «Выше сил»
всецело относится к разряду новейших общественных драм, но так как эта
драма написана не так давно, гораздо позже «Ткачей» Гауптмана, то мы будем
рассматривать ее в ряду новых произведений этого рода, считая Бьернстьерна
как автора драмы «Выше сил» не основателем, а продолжателем направления,
указанного впервые Гауптманом» [2, с. 234].
Не полишала Леся Українка нез’ясованим ще одного питання – про
натуралізм і його внесок у драматургію в зв’язку з соціальною драмою. Імені
видатного представника цього напряму Е. Золя в статті не згадано (принаймні в
тому вигляді, в якому ця праця відома в наш час ), але зрозуміло, що основна
аргументація походить саме від його творчого досвіду. «В то время как роман и
повесть 70-х и 80-х годов, – пише авторка, – шли рука об руку с научной
67
психологией и социологией, заявляя претензии на чисто научную точность в
данных и логичность в выводах, драма оставалась при старых рутинных
приемах условности и всепокоряющей себе интриги...» [2, с. 234]. Українська
авторка не применшує ні раціональних засад натуралізму, ні конкретного
досвіду його сценічної історії. Вона з’ясовує з усією можливою об’єктивністю
ті ресурси, які мав у собі цей літературний напрям для становлення соціальної
драми, і ті обмеження, пов’язані з самою його «експериментальною», науково-
аналітичною, мікродослідницькою природою, які ставали істотною завадою для
його виходу на сцену, в драматургію загалом і для створення соціальної драми
зокрема.
Ідеї, які живили натуралізм, як випливає з статті, натуралістичні
зосередження на «людських документах» могли бути успішно реалізовані
переважно у формах прозових творів, насамперед романістики й цілих циклів
повістувальних жанрів, де знаходився достатній простір і для соціологічного
висвітлення буржуазного середовища, і для викривальних намірів. Але весь
цей художній простір був інакше організований, ніж того вимагала соціальна
драма, першим представником якої став Г. Гауптман. «Свободный от
буржуазных тенденций, которые все-таки лежали в основе всех обличений
натуралистических, Гауптман вступил на путь общественной драмы с новыми
идеями, стремлениями и приемами» [2, с. 236], – підкреслює Леся Українка
визначальний для її підходу принцип дослідження – співвіднесення нової у
поетиці драми форми, якою постала соціальна драма, з новими ідеями,
виробленими суспільною практикою, масами, соціальними групами.
Лесю Українку постійно турбувала семантика ключових для своєї
теоретичної концепції понять «натовп», «народ», «маси», «суспільство». Дещо
раніше у своїй цій праці вона вказує: «Термины «народ» и «толпа» иногда
употреблялись как синонимы, иногда как разные оттенки, иногда даже как
антитеза, по произволу авторов и без точного определения значения этих слов»
[2, с. 231]. У різні часи панують різні погляди на народні маси, а тому й домінує
різна семантика, переважно змішана. Тепер авторка знаходить об’єктивну
підставу для чіткого розрізнення значень слів. І підставу цю їй дає новітня
драматургія, в якій «визнаються права» кожної особи. Внаслідок цього за
поняттям «натовпу» закріплюється значення «стихії», в якій особа не
помічається, її самостійного голосу не чути. Якісний стрибок від стихійного
явища, «натовпу», до єдності іншого роду, «суспільства» помітних незалежно
від ролі «самостійних особистостей», – це та зміна в естетичному відношенні
письменника до структури твору, яка має жанрово-поетичні наслідки. З цією
зміною в драматургії постає соціальна драма як жанр.
Такого жанрового визначення не зафіксували ні естетики, ні критики, ні
драматурги, чий теоретичний внесок досліджено в «Історії вчень про драму»
О. Анікста. У відповідному томі цієї праці, де можна було б сподіватися на
появу такого визначення з усіма підставами, знаходимо наступні терміни:
«добре зроблена драма», «історична драма», «буржуазна драма», «буржуазна
трагедія», «гадано проблемна драма», «розважальна комедія», «світова драма»,
68
«реалістична натуралістична драма», «нова драма», «драма ідей» або «драма-
дискусія» [1].
У Лесі Українки саме художня концепція людини як особистості, що
вирізняється в «натовпі» за ознакою самостійності, осмислена як структурно-
функціональний чинник жанру, як підстава для терміну «соціальна драма». Тим
визначення українського теоретика істотно відрізняється від чисто тематичних
(чи проблемних) диференціацій жанрів за змістом творів. У цьому Леся
Українка постає оригінальним дослідником теорії драми, який доповнив,
розширив і збагатив теоретико-термінологічний арсенал категорій для
означення й розуміння жанрів драматургії.
1. Аникст А.А. Теория драмы на Западе во второй пол. XIX в
/А. А. Аникст . – М. : Наука, 1988. – 310 с.
2. Українка Леся. Зібрання творів 12 томах.–Т.8. / Леся Українка. – К. :
Наукова думка, 1977. – 568 с.
УДК 82.09
Юлія Маркварт,
студентка 7 курсу спеціальності
«Філологія (мова і література українська)»
Інституту філології
Київського університету імені Бориса Грінченка
(м. Київ)
ПСИХОЛОГІЗМ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

(НА МАТЕРІАЛІ ТВОРІВ СОФІЇ АНДРУХОВИЧ І
ТЕТЯНИ МАЛЯРЧУК)
У статті проаналізовано поняття «психологізм», виокремлено основні засоби та

форми психологічного зображення в сучасній українській прозі. Окреслено психологічну
проблематику та риси її увиразнення в сучасній українській літературі на матеріалі творів
Софії Андрухович та Тетяни Малярчук.
Ключові слова: психологізм, зовнішній дискурс мовлення, сновидіння, портретна
характеристика, листування, внутрішнє мовлення.
In the work the theoretical intelligence of the concept of «psychology» is analyzed, the basic
means and forms of psychological image in modern Ukrainian prose are outlined. The article
outlines the psychological issues and the features of its evolution in contemporary Ukrainian
literature on the example of the works of Sofia Andrukhovych and Tetyana Malyarchuk.
Keywords: psychology, external speech discourse, dreams, portrait characterization,
correspondence, internal speech.
В сучасній літературі психологізм не обмежується лише аналізом

внутрішнього світу, психології, свідомості характеру. Він набуває нового
художнього виміру, що виявляється в психологізації численних рівнів
69
організації художнього твору: композиції, наративів, сюжетних ліній, розбудові
конфліктів і характерів, в інтертекстуальній площині, на рівні метанаративу,
лінгвостилістичному, концептуально-когнітивному рівнях тощо.
Підтвердження цього знаходимо в текстах сучасних авторів, зокрема
С. Андрухович («Літо Мілени», «Старі люди», «Жінки їхніх чоловіків»,
«Сьомга», «Фелікс Австрія»), Т. Малярчук («Як я стала святою», «Звірослов»,
«Ендшпіль Адольфо, або троянда для Лізи», «Біографія випадкового чуда»,
«Забуття») та інших.
В західному літературознавстві проблему психологізму досліджували такі
вчені як французький психолог Ж. Піаже («Психологія інтелекту», «Вибрані
психологічні праці»). У радянському літературознавці психологізм вивчали
Л. Виготський («Психологія розвитку людини», «Свідомість як проблема
психології»), Л. Гінзбург [9], Г. В’язовський [8], А. Єсін [10], А. Ієзуїтова та
інші. Проблемами психологізму у вітчизняному літературознавстві цікавилися
В. Фащенко [18, 19], М. Кодак [12] та інші. Роботи вищевказаних авторів
посприяли виробленню теоретичного підходу до психологізму. Запропоновані
дослідниками визначення поняття «психологізм», «психологічний аналіз»,
типологія художнього психологізму, засоби, форми, прийоми його вираження
дозволяють розширити уявлення про складне явище.
У дослідженні Л. Каневської «Психологізм романів Івана Франка
середини 80-х - 90-х років» як «специфічні, властиві кожній формі
психологічного зображення» [11, c.8] знаходимо класифікацію художніх
прийомів та засобів втілення психологізму. Подібних форм вона виділяє дві –
інтервентну та екстервентну. Екстервентна (непряма) форма психологічного
зображення відтворює думки й емоції персонажів, динаміку їхніх внутрішніх
змін шляхом змалювання душевних порухів через зовнішні візуалізовані й
озвучені вияви: мову міміки і жестів, зовнішній мовленнєвий дискурс,
змалювання довколишнього середовища тощо. Форма екстервентного
психологізму функціональна у низці засобів психологічного зображення, як-от:
психологічний портрет, пейзаж, інтер’єр та екстер’єр, зовнішній дискурс
мовлення персонажів. Інтервентна форма психологічного зображення
передбачає безпосереднє (пряме) відтворення психічних процесів – як
рефлексивних, так і емоційних.
Портретна характеристика в системі психологізму збагачується
авторським коментарем, уточнюючими епітетами, психологічно
розшифровується, а іноді, навпаки, зашифрована з тим, щоб читач самостійно
витлумачив певний мімічний або жестовий рух. Безперечно, найчастіше автори
означують своїх героїв описом одягу та вчинками. Героїня С. Андрухович,
одягаючи сукню Астрід, почуває себе набагато краще, незважаючи, що перед
цим вбила власницю сукні: «Я справді прекрасна зараз. Я зараз казкова.
Казкова настільки, що вони зніяковіють усі нараз» [1, с.32]. А навколо рожевих
трусиків Люби закручений сюжет однойменного розділу. Або ж повністю
оголеною змальовує свою героїню Т. Малярчук у романі «Ендшпіль Адольфо
або Троянда для Лізи». Наглядачка в Сибірі Каган-Шабшай є відображенням
місцини, де живе – холодна, самотня, а тому потребує фізичного контакту з
70
людьми. Як результат таких почуттів – любить ходити без одягу і просить
головну героїню гладити себе по волоссю: «Каган-Шабшай любить коли їй
порпаються у волоссі і вона благально кладе голову мені на коліна очі стають
вузькими й наповнені покорою» [14, с. 29]. Та як і Сибір, наглядачка не
приносила приємних емоцій героїні: «спочатку було ніяково гладити Каган-
Шабшай по волоссі все здавалось, що моя рука шубовстається як тарган за
шпалерами»[14, с. 29].
У С. Андрухович описи героїв набувають збірного національного
характеру: «У Гамбурзі всі дівчата такі – біляве пряме волосся, бліда шкіра,
зимні руки і ноги, змучені очі, поголені підпахви, вимитий посуд» [1, с. 10], або
«…а там якраз виходитимуть ці дурнуваті кретини-українці, кожен зі своєю
пачкою сигарет, бо вони курять навіть коли сплять або коли приймають душ –
якщо вони взагалі приймають душ, у них усередині все спопеліло, вони їдять
салати і п’ють вино, пиво або горілку, або чай, або каву – але курять
обов’язково…» [1, с. 14]. Окрім національного, маємо і збірний класовий
портрет. У романі «Фелікс Австрія» читаємо опис публіки, яка зібралась на шоу
ілюзіоніста: «…зібралися глядачі: «грубі риби» – банкові урядовці, голови
великих фірм, достойники залізничних колій – з пишними бакенбардами на
щоках, відрощеними на знак лояльності до Австрійської монархії (деякі у своїх
самовідданих стараннях перевершили самого Франца-Йосифа, чиї бакенбарди
досягнули найбільшого розквіту в часи всесвітньої виставки в Парижі 1867
року), зі своїми дамами, одягнутими за найновішою модою, яку можемо
роздивитися вже всередині театру» [5, с. 40]. Щоб краще розкрити психічний
стан героїні роману «Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи» Т. Малярчук
використовує прийом розщеплення внутрішнього «я». Один із концептів своєї
особистості героїня проектує у власне відображення в люстерці. Їй легше
сприймати себе зі сторони, дивитись на події зі свого життя збоку, аналізувати
їх: «Я воджу його, тобто себе, за руку, як дитину, хоча насправді – не знати, хто
кого водить і хто справжніший» [14, с. 148]. Зазначимо, що у творах
письменниць дуже багато героїв із психічними захворюваннями. Приміром, в
романі «Сьомга» С. Андрухович описала їх зовнішність («На вигляд їхня шкіра
видавалась сухою і тонкою, як папір»), поведінку («Вони блукали стежками,
переважно поодинці, з пустими поглядами, перебираючи якісь гілочки…»),
мовлення («…говорили – якими кострубатими, якими дикими були ці
розмови»), комунікацію («Вони майже ніколи не збирались парами або
групами»). Всі ці окремі деталі створюють максимально цілісний портрет
людей з вадами психіки. Подібні персонажі цікаві письменникам, тому що
дають можливість виходити за межі людської передбачуваності, вони мислять
нестандартно, роблять неочікувані вчинки.
У зовнішньому дискурсі мовлення нерідко відбувається саморозкриття
персонажів через автохарактеристику, на тлі якої додатково увиразнюються
особливості їхніх вдач, ставлення до інших людей. Мовлення не менш показово
за зовнішність характеризує людину. Недаремно чоловікоподібна Леся-Уляня,
яка продавала ровер Марічці в романі «Жінки їхніх чоловіків», говорить
брутально і грубо: «Ти взагалі дупля преш в роверах?» [1, с. 34]. В романі-ідилії
71
«Літо Мілени» С. Андрухович, за законами жанру «незвичайного життєпису»,
наводить своєрідний спосіб спілкування: померлих із живими. Для цього
достатньо піти на кладовище і сісти біля могили. Письменниці використовують
прийом контрастного мовлення. Оповідачка заздрить вроді Астрід, і вбачає її
перемогу навіть у мовленні: «Ми обидві розмовляємо тут чужими для нас
мовами. Але мій акцент кострубатий, рваний, ніби маленькі рани, які ніяк не
можуть загоїтися. Акцент Астрід – м’який, зворушливий, вона шелестить, як
листя на вітрі, як дощ на листі» [1, с. 54].
Сучасні автори висвітлюють проблеми стереотипного відношення до
мови, націоналізму (в романі «Сьомга» типовий «папа города» Бен говорив
українською мовою, тому його «не дуже боялися»), віртуального спілкування
(«…навіть уві сні, у непритомному чи напівпритомному стані я безперервно
прокручувала в голові минулі, майбутні та ймовірні розмови у чаті. Вигадувала
нові ніки. Уявляла різні варіанти діалогів. Ні про що інше думати не
могла…Мої пальці постійно пам’ятали клавіатуру. Доторкатись до клавіш – це
була для них найбільша насолода» [4, с. 274] ). Читачі простежують як герої
живуть в іноземному середовищі («Справжніх зустрічей і розмов я уникала.
Англійської мови боялась. І дичавіла з небаченою швидкістю» [4, с. 273]). Не
втратив популярності і метод листування, які обирають нерішучі герої роману
Т. Малярчук «Як я стала святою».
Продуктивними засобами екстервентної психологізації постають
психологізований пейзаж, інтер’єр та екстер’єр, що розкривають внутрішній
світ людини через змалювання довколишнього середовища. Опис приміщення
та його вплив на свідомість людини може розкрити нам суттєві риси характеру
персонажа. Якщо Мілена від наявності в будинку бібліотеки «…мало не
плакала від блаженства, що її охоплювало» [2, с. 32], то Астрід бентежить
спокійна атмосфера: «Надто великий будинок. Надто порожній. Надто багато
кімнат. Надто простора кухня. Надто красиві околиці. Занадто тихо. І ці звуки
вночі, ці скрипи, ці стогони» [1, с. 32]. Тому показовим для сприйняття героя є
приміщення, де він мешкає. Письменниці порушують проблему міста, де люди
втрачають індивідуальну свободу: «…ми ж хочемо збереження своєї інтимності
щоб нам у вікна ніхто не заглядав коли на столі парує смажена картопля а біля
пічки муркоче сіра кішка» [14, с. 62]. Локація подій – потужний інструмент
митців слова. Вона визначає рамки сюжету; може бути окремим мікросвітом, де
відбуваються всі події твору (наприклад, за своїми законами часу та
суспільного устрою живуть в пансіоні герої роману «Як я стала святою»);
відображає внутрішній стан героя (холодна Сибір – для самотньої героїні
роману «Ендшпіль Адольфо або троянда для Лізи», а яскравий будинок – для
скульптора Петра з роману «Фелікс Австрія»).
Важливим прийомом психологізму є внутрішній монолог – безпосередня
фіксація і відтворення думок героя. Використовуючи цей прийом, автор ніби
«підслуховує» думки героя. Ця форма є настільки самодостатньою, що лише на
їй одній можна побудувати весь твір (що демонструє С. Андрухович в розділі
«Пані Дорота» з твору «Жінки їхніх чоловіків»). Крім того, внутрішній монолог
звичайно відтворює і мовну манеру даного персонажа, а отже, і його манеру
72
мислення. Спираючись тільки на зовнішні чинники читач не здогадався б про
параною оповідачки з твору «Жінки їхніх чоловіків», чи міцно укорінену
потребу Стефи бути корисною (з роману «Фелікс Австрія»). Завдяки
внутрішньому мовленню ми можемо разом з героями пригадати події
минулого, простежити хід та спосіб думок. Розділ «Троянда Адольфо»
написаний від І особи без знаків пунктуації. Це справляє враження потоку
свідомості головної героїні, адже місцями читач може не розуміти відношення
між лексемами, словосполученнями та частинами речення: « я хочу щоб в
усьому був сенс і щоб я страждала від його надлишку щоб я була ним
переповнена як повітряна кулька аргоном звичайно інколи можна
посперечатися напиватися плакатися тобі на плечі як усе по-дурному склалося»
[14, с.59].
У майстерному використанні художніх можливостей сновидінь, які
репрезентують сферу несвідомого психічного життя, у романістиці
письменниць простежуємо тенденцію до збільшення їхньої функціональної ролі
у відтворенні внутрішнього світу героїв і психологічних мотиваціях їхньої
поведінки. Щоб підкреслити незвичність героїв, додати своєрідну
містифікацію, С. Андрухович наділяє їх здатністю до пророчих снів («Літо
Мілени»). Для персонажів сни, а отже інша реальність з іншими законами,
дають можливість спілкуватись з покійниками, або ж приймати в гостях
потойбічних створінь, як Белла твору «Жінки їхніх чоловіків», до якої
навідувались духи. А герої Т. Малярчук саме у снах можуть вирішити
проблеми: Белла, яку навчили плавати в реальності, бо їй у снах дошкуляв
чоловік, що переслідував ту ж ціль ( з роману «Звірослов»).
Отже, у сучасній українській літературі ми бачимо посилене
використання таких засобів психологізму як опис зовнішності, вчинків героїв,
їх мовлення та способу життя, оточення та довкілля. Одночасно із прямою
формою зображення, простежується і непряма, а саме: внутрішнє мовлення,
сновидіння, пророчі сни. Проаналізовані твори С. Андрухович та Т. Малярчук
показують вдалі приклади збалансування зовнішнього оточення з внутрішнім
світом героя, громадське й особистісне, свідомі й неусвідомлені пориви,
узгоджуючи «екстреми», шукаючи гармонії між ними, апелюючи до концепту
«цілісності» (єдності психічних складників). Перспективність подальшого
дослідження категорії психологізму в регістрі сучасної української прози
полягає у вдосконаленні традиційних і створенні нових форм психологізації як
засобу увиразнення різнобічних сторін індивідуальної і суспільного сторін
людського життя в літературі.
1. Андрухович С. Жінки їхніх чоловіків / Софія Андрухович. – Івано-
Франківськ : Лілея-НВ, 2005. – 105 с.
2. Андрухович С. Літо Мілени / Софія Андрухович. – К. : Смолоскип,
2002. – 104 с.
3. Андрухович С. Старі люди / Софія Андрухович. – Івано-Франківськ :
Лілея-НВ, 2003. – 144 с.
73
4. Андрухович С. Сьомга / Софія Андрухович. – К.: Нора-Друк , 2015. –
352 с.
5. Андрухович С. Фелікс Австрія / Софія Андрухович. – Львів :
Видавництво Старого Лева, 2014. – 279 с.
6. Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики : исследования разных лет /
М. Бахтин. – М. : Худож. лит., 1975. – 504 с.
7. Білецький О. Літературно-критичні статті. – О.Білецький, – К. : Дніпро,
1990. – 254 с.
8. В’язовський Г.А. Питання психології творчого труда письменника:
конспект лекцій спецкурсу на допомогу студентам філологічного факультету /
Г. А. В’язовський. – Одеса, 1966. – 46 с.
9. Гинзбург Л.Я. О психологической прозе. – Intrada, 1999. — 413 с.
10. Есин А. Психологизм русской классической литературы. – М. :
Просвещение, 1988.— 176 с.
11. Каневська Л. В. Психологізм романів Івана Франка середини 80-х -
90-х років : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец.
10.01.01. / Київ, 2004. – 22 с
12. Кодак М. Психологізм соціальної прози. – К. : Наук. думка, 1980. –
162 с.
13. Малярчук Т. Біографія випадкового чуда / Т. Малярчук. – Харків:
КСД, 2012. - 240 с.
14. Малярчук Т. Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи [Текст] /
Т. Малярчук. – Івано-Франківськ : Лілея НВ, 2005. – 144 с.
15. Малярчук Т. Забуття / Т. Малярчук. – Львів : Видавництво Строго
Лева, 2016. – 256 с.
16. Малярчук Т. Звірослов / Малярчук Т. - Х. : Фоліо, 2009. – 282 с.
17. Малярчук Т. Як я стала святою / Малярчук Т. - Х. : Фоліо, 2006. –
190 с.
18. Фащенко В.В. Відкриття нового і діалектика почуттів / В.В. Фащенко.
– К.: Дніпро, 1977. – 250 с.
19. Фащенко В.В. У глибинах людського буття: Етюди про психологізм
літератури / В.В. Фащенко. – К.: Дніпро, 1981. – 279 с.
20. Філософський словник / за ред. В. І. Шинкарука. — 2-ге вид., перероб.
і доп. — К. : Абрис, 2002. – 751 с.
Науковий керівник – Євтушенко С.О., кандидат філологічних наук,

доцент кафедри української літератури і компаративістики Київського
університету імені Бориса Грінченка.
74
УДК 82.0
Станіслав Новіков,
студент 7 курсу спеціальності
«Філологія (Англійська мова та література)»
ДВНЗ «Дрогобицький державний педагогічний
університет імені Івана Франка»
МОТИВ, ЙОГО РОЛЬ ТА ХУДОЖНЬО-ВИРАЖАЛЬНІ ФУНКЦІЇ

У ПОЕТИЧНИХ ТВОРАХ
У статті йдеться про проблеми вивчення категорій «мотив», роль та художньо-

виражальні функції мотиву у поетичних творах. У статті досліджено зв’язок мотиву з
іншими компонентами тексту (темою, ідеєю, сюжетом, фабулою, системою образів
тощо) та виокремлено основні функції мотиву у художньому творі.
Ключові слова: мотив, функції, сюжет, художній текст.
The article deals with the problems of studying the categories of «motif», its role and artistic
and expressive functions in poetic works. The article analyzes the connection of the motif with other
components of the text (subject, idea, plot, system of images, etc.) and outlines the main functions of
the motif in the work of art.
Keywords: motif, functions, plot, artistic text.
У різний час до вивчення мотиву зверталося багато дослідників, які

розглядали його з функціональної, семантичної точок зору, говорили про нього
то як про елемент сюжету, то як про тему твору, то як про принципово не
означуване явище у тексті. Об’єктом нашого дослідження є мотив як компонент
літературних творів. Предметом даної розвідки є функції мотиву у художніх
творах. Метою статті є визначення ролі мотиву. Зазначена мета передбачає
виконання наступних завдань: зрозуміти сутність та структуру мотиву, його
художньо-виражальні функції та зв’язок з іншими компонентами тексту.
Поняття «мотив» є одним із дискусійних питань сучасного
літературознавства. Незважаючи на те, що воно давно використовується при
аналізі художніх творів, це поняття розуміли по різному протягом історії
літератури. Враховуючи різні дефініції та підходи до розуміння цього терміна й
погоджуючись із поглядом на мотив як на «повторюваний комплекс почуттів та
ідей» [15, с. 208] і думкою, що мотив – це «рухомий компонент, що вплітається
у тканину тексту та існує лише в процесі злиття з іншими компонентами»
[3, с. 301], ми будемо користуватися розширеним поняттям: мотив –
повторюваний та варіативний компонент літературних творів, який є
комплексом почуттів та ідей або концентрує уявлення про явище, дію. Ознаки
мотиву такі: предикативність, структурна й семантична неодномірність,
належність до сюжетно-тематичної площини. Зустрічаючись у тексті, мотив до
загального контексту твору додає певну суму значень, які апріорі вже містяться
в ньому.
75
Для розуміння сутності та структури мотиву є важливою думка про його
предикативність. Ґрунт для цієї тези може явити твердження Є. Мелетинського
про те, що дія в мотиві є предикатом, від якого залежать аргументи-актанти;
говорячи, приміром, про зчеплення мотивів, учений припускає, що зв’язок
може здійснюватися через «підсумовування мотивів як нанизування
синонімічних предикатів» [7, с. 47]. Узагальнює погляди вчених на проблему
предикативності І. Силантьєв та, наводячи думку В. Тюпи щодо тема-
рематичної єдності мотиву, де провідна роль належить предикативному
компоненту – ремі [11, с.81], стверджує: «…якщо перший [погляд
Є.Мелетинського – А. Т.] трактує предикативність мотиву зсередини [в цитаті
курсив І. Силантьєва – А. Т.] структури повіствування – з точки зору
граматики його фабульного розвитку, то другий [погляд В. Тюпи – А. Т.]
трактує цю властивість мотиву ззовні повіствування як структури – з точки зору
прагматики його сюжетно-смислового розвитку в рамках комунікативної
функції художнього твору в цілому. При цьому прагматична трактовка теж
передбачає визначальну роль дії у формуванні самої властивості
предикативності мотиву» [11, с. 81].
У напрямку структури мотиву першими кроками можна вважати думки
літературознавців про співвіднесення мотиву та його конкретних проявів у
текстах, ці тези базуються найчастіше на схемі «»інваріант – варіанти«»:
наприклад, Ю. Щеглов пропонує спостереження за «»інваріантними мотивами,
кожен із котрих, у свою чергу, реалізується багатьма конкретними
фрагментами тексту«», додаючи далі, що «…сформулювавши тематичне ядро,
ми потім демонструємо ряд постійних мотивів, що вони розгортають різні його
компоненти й аспекти» [16]. У роботі І. Силантьєва «Поетика мотиву» автор
окреслює дихотомічну вірогіднісну модель мотиву, критерієм виділення якої є
семантика [12, с. 104-107]. Ядром семантики мотиву, на думку дослідника, є
власне функція (у розумінні В. Проппа), інваріант, котрий може набувати у
конкретних текстах фабульні варіанти. Другою складовою є оболонка як
сукупність варіантних сем (вони в залежності від ступеня наближення до ядра
набувають характеру слабко чи сильновірогіднісних).
Перспективним видається припущення щодо трихотомічної моделі
мотиву. В центрі її стоїть ядро, під яким розуміємо навантаження, котре мотив
мав і має у світовій культурі чи культурі певних народів до появи в даному
тексті, – сказати б, культурний код. Властивістю ядра є незмінність, саме в
ньому міститься «»інформація«» про предикативність мотиву. Значення,
закладене в ядрі, щоразу присутнє, постійно мається на увазі, та повинно
актуалізуватися у творі. Другий ступінь становить тіло мотиву; воно, крім
«»ядра«», включає конкретні значення, семантичні нарощення, що їх мотив
набуває у цьому тексті (текстах) цього автора. Третім шаром структури мотиву
вважаємо мотивне поле. Це поняття неодноразово зустрічалося в
літературознавстві; приміром, О. Люксембург, говорячи про орієнтацію читача
в межах мотивно-алюзивного поля, що пронизує роман [6], вочевидь, мав на
увазі комплекс усіх (або провідних) мотивів твору. Доцільно при аналізі
виділяти певні образи, деталі, котрі спричиняються появою саме цього мотиву.
76
Підтвердженням такої думки пропонуємо вважати слова Ю. Щеглова про
важливість враховувати «фігурально-образні засоби, вживані при конкретизації
мотивів: типові метафори, гіперболи, епітети, символи тощо» [16].
Термін «мотив» є актуальним аспектом сучасного літературознавчого
аналізу та поширюється на сферу досліджень індивідуальної творчості
письменника. Слово «мотив» походить від латинського дієслова moveo
(рухаю). У літературознавство цей термін прийшов з науки про музичної
теорії, де він, як і в літературознавстві, трактується по-різному.
Такі ознаки мотиву, як співвіднесеність з темою, формально структурна
вичленимість з твору, мінімальність обсягу і підвищена смислова насиченість
перейшли разом з цим терміном з музикознавства в літературознавство. У
сучасному літературознавстві існує безліч визначень поняття «мотив». У даній
роботі спробуємо простежити еволюцію поняття «мотив» як наукової категорії,
яку він зазнав у літературознавстві, а також уточнити поняття «система
мотивів».
У літературний обіг термін «мотив» був введений І.-В. Гете в статті «Про
епічну і драматичну поезії» (1797), в якій виділено такі мотиви, які
прискорюють і сповільнюють дію, звертають в минуле і майбутнє і
відступаючі. Гете зазначає, що «користуватися ними для своїх цілей можуть
також і епічний поет і драматург» [14, с. 168]. І мотив для Гете – це сюжетний
елемент, одиниця динамічна і ситуативна.
Теорія мотиву як літературознавчої категорії починає активно
розроблятися на межі ХІХ-ХХ століть і в першу чергу знаходить собі
застосування в аналізі фольклорних наративів. О. Веселовський у роботі
«Поетика сюжетів» (1897-1906), присвяченій словесно-художній архаїці,
вперше звернувся до терміну «мотив». Дослідник трактував мотив як поняття
семантичне. Розглядаючи мотив в ракурсі історичної поетики, він мав на увазі
«формулу, що насамперед відповідає громадськості на питання, які природа
всюди ставила людині, або закріплювала особливо яскраві враження дійсності,
чи такі, що здавалися важливими чи повторювалися» [1, с. 305]. Основна
ознака мотиву, згідно О. Веселовського, – нерозчленованість, «подібний
одночленний схематизм». Мотиви являють собою «кістяк», який прихований за
подробицями, що відрізняють один варіант мотиву від іншого в різних текстах.
Під мотивом О. Веселовський розумів «найпростішу оповідну одиницю, котра
образно відповіла на різні запити первісного розуму чи побутового
спостереження». О. Веселовський вперше помітив зв’язок мотиву з такими
категоріями як сюжет і тема. На його думку, «сюжет – це тема, в якій існують
різні положення мотиву» [1, с. 305.]. Вчений відмежовує поняття мотив від
поняття «сюжет», розглядаючи «сюжет як комплекс мотивів». Це дає підставу
досліднику уявити мотив як «складову частину сюжету». Твердження О.
Веселовського про те, що «»мотив виростає в сюжет«», дозволило йому
назвати мотив «зерном сюжету».
Поняття мотиву, розроблене О. Веселовським в «Поетиці сюжету», було
піддано критиці з боку представників морфологічного підходу до концепції
мотиву, зокрема, з боку В. Проппа. Якщо О. Веселовський наполягав на
77
нерозчленованості і первинності мотиву щодо сюжету, то роботи В.Проппа
зорієнтовані на розгляд фольклорних жанрів, зосереджені на інших аспектах. У
роботі В. Проппа «Морфологія казки» мотив представлений як категорія, що
розкладена на елементарні складові (суб’єкт, об’єкт, предикат). В. Пропп
«замінює поняття мотив іншою одиницею наративу – функцією дійової особи».
«Функція, як така, є величина постійна. Функції дійових осіб являють собою ті
складові частини, якими можуть бути замінені «мотиви» О. Веселовського», –
писав літературознавець, фактично відкидаючи саме поняття мотив [9, с. 29].
Морфологічне розуміння терміна «»мотив«» можна також назвати
«структурним».
Істотним внеском у розвиток теорії мотиву є структурно-семантична
модель мотиву, прихильником якої був О. Мелетинський. Для концепції
О.Мелетинского характерне поєднання семантичної і структурної складової
мотиву. Дослідник пише: «Ми пропонуємо розглядати мотив як одноактний
мікросюжет, основою якого є дія. Дія в мотиві є предикатом, від якого залежать
аргументи – актанти» [8, с. 117]. У даній структурі мотиву І. Силантьєв угледів
функціонально-семантичну ієрархію його компонентів при домінуючому
положенні дії-предиката [13, с. 51].
У сучасних роботах проглядається ще один підхід до поняття «мотив».
Автор «Поетики мотиву» (2004) І. Силантьєв називає його прагматичним. Тут
прагматичний підхід близький до інтертекстуальності підходу Б. Гаспарова, що
підкреслює необхідність дослідження широкого контексту світової літератури.
Трактування мотиву у «»прагматиків«» має в першу чергу культурно-
історичний сенс.
Іншу класифікацію мотивів запропонував Б. Путілов, грунтуючись на
функціональній особливості мотиву. У своїй роботі «Веселовський і проблеми
фольклорного мотиву» (1992) дослідник розглядає мотив у його зв’язку з
темою та ідеєю художнього твору, визначаючи мотиви як «стійкі семантичні
одиниці», які характеризуються «винятковою ступенем семіотичності, кожен
мотив має стійкий набір значень» [10, с. 82]. Літературознавець виділяє
щонайменше три основні, постійні функції мотиву: конструктивну (входить до
складу сюжету), динамічну (виступає як організуючий момент сюжетного дії) і
семантичну (несе своє значення, що визначає зміст сюжету). Здатність мотиву
змінюватися, варіюватися Б. Путілов пов’язував з ще однією функцією мотиву
– продуктивністю.
Складність дослідження поняття «»мотив«» полягає у відсутності єдиної
концепції його трактування. Літературознавці розглядають мотив з різних
точок зору – з точки зору теми, сюжету, фабули і т.д. Так, А. Бойченко в
«Лексіконі загального та порівняльного літературознавства» (2001) дає
визначення мотиву як «відносно стійкої формально-змістовної складової
художніх творів». У статті підкреслюється, що в роботах суто теоретичного
характеру, наприклад у Б. Томашевського, термін мотив може вживатися для
позначення «теми нерозчленованої одиниці тексту» [5, с. 347-348].
Мотив у структурі художнього твору пов’язаний з деякими його
компонентами: сюжетом, фабулою, індивідуальним стилем письменника,
78
темою, образами, і, ширше – з жанром, літературною течією і напрямком.
З точки зору В. Шкловського, фабула – це хід подій, що відбувається в
житті героїв, а сюжет – це художня розповідь про ці події [4, с. 307]. Стиль
співвідноситься з ідейно-художньою своєрідністю автора, яка має прояв у
мовній, сюжетній, композиційній структурі його творів, включаючи мотивну
організацію. Як семантична одиниця в структурі твору мотив (або система
мотивів) безпосередньо пов’язаний з його тематикою. Тема розкривається
через сюжет, в якому вона поглиблюється і конкретизується. Тематика творів, в
свою чергу, нерідко служить одним з жанротворчих принципів, забезпечуючи,
таким чином, взаємозв’язок мотиву з жанром. Таким чином, мотив може грати
жанротворчу роль.
Крім уже названих функцій, які виконує мотив в структурі твору, не
можна обійти увагою його імагогічну функцію, що підкреслює його тісний
зв’язок з образом. Мотив є одним з основних художніх засобів розкриття
образу, оскільки сприяє розкриттю характеру героя, його внутрішнього світу,
допомагає автору відобразити взаємозв’язок з іншими персонажами і
образами. В «Короткій літературній енциклопедії» художній образ трактується
як «загальна категорія художньої творчості, специфічний для неї спосіб і
форма освоєння життя», «мова мистецтва і разом з тим – його висловлювання»
[4, с. 363].
Можна дійти висновку, що мотив у творі, як правило, не існує
ізольовано, а знаходиться в безпосередньому зв’язку з іншими мотивами,
утворюючи, так званий, мотивний ряд. «Деякі мотиви і групи мотивів
взаємодіють між собою найбільш активно, особливо часто утворюючи в тексті
різні вузли (сплетіння)», – зазначав Б. Гаспаров [2, с. 10]. Іншою важливою
особливістю мотиву, крім варіативності, є тематична співвіднесеність. Мотиви
в комплексі організовані складніше, ніж варіанти одного мотиву в ряду. Між
собою вони можуть бути як зіставлені, так і протиставлені. Мотивний
комплекс дає можливість подивитися на загальну концептуальну лінію, задану
автором у розгортанні теми.
1. Веселовский А.Н. Поэтика сюжетов // Историческая поэтика. – М. :
Высшая школа, 1989. – С.300 – 306.
2. Гаспаров Б.М. Литературные лейтмотивы. – М.: Наука, 1994. – 303 с.
3. Гаспаров Б.М. Литературные лейтмотивы. Очерки по русской
литературе ХХ века. / Гаспаров Б.М. – М. : Наука, 1993. – 304 с.
4. Краткая литературная энциклопедия: В 9 тт. – Т.7. – М.: Советская
энциклопедия, 1972. – 1007 с.
5. Лексикон загального та порівняльного літературознавства. Чернівці:
Золоті літаври, 2001. – 636 с.
6. Люксембург А. Лабиринт как категория набоковской игровой поэтики
[Електронний ресурс] / Александр Люксембург. – Режим доступу:
http://www.relga.rsu.ru/n22/cult22_2.htm.
79
7. Мелетинский Е.М. От мифа к литературе : Учебное пособие по курсу
«Теория мифа и историческая поэтика повествовательных жанров» / Елезар
Моисеевич Мелетинский. – М. : Изд-во РГГУ, 2001. – 169 с. – Библиогр.:
С. 166–167.
8. Мелетинский Е.М. Семантическая организация мифологического
повествования и проблема создания семиотического указателя мотивов и
сюжетов // Записки Тартуского ун-та. – Вып. 635. – Тарту, 1983. – С.115 – 125.
9. Пропп В.Я. Морфология сказки. – М.: Главная редакция восточной
литературы, 1969.
10. Путилов Б.Н. Веселовский и проблемы фольклорного мотива //
Наследие Александра Веселовского: Исследования и материалы. – СПб., 1992.
– С.74 – 85.
11. Силантьев И.В. Поэтика мотива / И.В. Силантьев; отв. ред.
Е.К.Ромодановская. – М.: Языки славянской культуры, 2004. – 296 с. – (Язык.
Семиотика. Культура).
12. Силантьев И.В. Поэтика мотива / И.В. Силантьев; отв. ред.
Е.К.Ромодановская. – М.: Языки славянской культуры, 2004. – 296 с. – (Язык.
Семиотика. Культура).
13. Силантьев И.В. Поэтика мотива. – М.: Языки славянской культуры,
2004. – 294 с.
14. Ткаченко А. Мистецтво слова (Вступ до літературознавства):
Підручник. – К.: КНУ, 1998. – 448 с.
15. Целкова Л.Н. Мотив / Л.Н. Целкова // Введение в литературоведение.
Литературное произведение: Осн. понятия и термины [учеб. пособие] /
Л.В. Чернец, В.Е. Хализев, С.Н. Бройтман и др.; [под ред. Л.В. Чернец]. – М.:
Высш. шк.; Изд. центр «Академия», 2000. – 556 с.
16. Щеглов Ю.К. Черты поэтического мира Ахматовой [Електронний
ресурс] / Ю.К. Щеглов. – Режим доступу: http://novruslit.ru/library/?p=17.
Науковий керівник – Дучимінська Г. Ю., кандидат філологічних наук,

доцент кафедри практики англійської мови ДВНЗ «Дрогобицький державний
педагогічний університет імені Івана Франка».
80
УДК 811.161
Іванна Прокопишин,
спеціальності «Англійська мова і література»
ДВНЗ «Дрогобицький державний педагогічний
університет імені Івана Франка»
(м. Дрогобич )
ЗАСОБИ ВИРАЖЕННЯ ІРОНІЇ

В СУЧАСНОМУ АНГЛОМОВНОМУ ДИСКУРСІ
У статті розглянуто іронію в контексті її творення у мові, різних підходів науковців

до самого визначення іронії, способів її перекладу. Розкрито особливості творення
іронічного ефекту в сучасному англомовному дискурсі за допомогою різноманітних
мовностилістичних засобів та прийомів. Аналізуються проблеми перекладу, та
запропоновані рішення при відтворенні іронії мовою перекладу.
Ключові слова: іронія, стилістичний засіб, контекст, переклад,
інтертекстуальність, текст.
In the article irony is researched in the context of its creation in language, different
approaches of scientists to the definition of irony, and the ways of its translation. The article deals
with the peculiarities of creation of ironic effect in modern English discourse with the help of
various linguistic means and techniques. Problems of its translation are analyzed, and solutions are
proposed.
Keywords: irony, stylistic means, context, translation, intertextuality, text.
Питання комічного завжди було актуальне, зокрема іронія віддавна

привертала інтерес вчених. У центрі уваги лінгвістів знаходиться питання
виявлення мовносістичних засобів вираження іронії. До цієї проблеми
звертались та проводили дослідження на матеріалі англійської мови Н. Іткіна,
Н. Саліхова, А. Сергієнко, А. Усманова, Ж. Фомічева.
Актуальність обраної теми дослідження зумовлена зростанням
зацікавлення дослідників іронічних висловлювань до трактування ролі
контексту, який є маркером іронії.
Метою статті є дослідити засоби вираження іронії в сучасному
англомовному дискурсі, дати характеристику класифікацій іронії та засобів
творення іронічного ефекту на різних мовних рівнях.
Об’єктом дослідження є мовностилістичні засоби вираження іронії в
англомовних художніх текстах.
Предмет дослідження передбачає визначення шляхів реалізації іронії в
англомовних текстах.
Завдання дослідження:
- проаналізувати явище іронії в мовному процесі;
- дослідити засоби вираження іронії в сучасному англомовному дискурсі і
аналізувати їхнє використання у творах;
- виділити відмінності використання засобів на різних мовних рівнях.
81
Із розвитком нових наукових дисциплін, виникненням нових підходів у
літературознавстві, мовознавстві, філософії, культурології, до проблем пізнання
дійсності та осмислення місця людини в ній наприкінці ХІХ та у ХХ столітті
увага до вивчення іронії та причин її використання значно зросла.
Іронія завжди була і буде невід’ємною частиною людського існування.
Іронічне ставлення до себе і до оточуючого світу, особливо у ХХ столітті,
стало чи не єдиним можливим засобом, здатним відкрити завісу безглуздості та
завуальованості, яка нависла над людським світосприйняттям.
Перші спроби тлумачення іронії присутні ще в античних авторів:
Платона, Аристотеля, Цицерона та інших. Сократ пояснював іронію як відгомін
мудрості безсмертних богів, що ніколи не сприймають життя серйозно, акт
свободи особистості [5].
У зарубіжному та вітчизняному перекладознавстві існують різні погляди
щодо можливості відтворення іронії. Одні науковці, серед них К. Льєвуа та
П.Шентьєс, скептично ставляться до можливості перекладу цього
стилістичного засобу. Інші ж, навпаки, стверджують, що це можливо.
Щоправда, у кожного свій спосіб відтворення іронії у мові перекладу. Так,
І. Алексєєва вважає, що потрібно використовувати принцип контрастного
зіткнення, тобто порушення семантичної і граматичної сполучуваності,
зіткнення лексики з різним стилістичним забарвленням. Інші ж, навпаки,
зазначають, що вільний переклад, в такому випадку, дозволяє отримати
бажаний результат, оскільки буквальний може призвести до зникнення
іронії [7].
Переклад цього стилістичного засобу складається з двох етапів: спочатку
необхідно розпізнати іронію і потім вже її відтворити. Коптілов зауважує, що
основною особливістю іронічної прози є наявність підтексту, який ніби
просвічує крізь речення художнього твору, надаючи їм подвійного значення.
Розпізнати іронію часто можливо лише на відповідному культурному фоні. Як і
будь-який вислів із яскравим культурним підґрунтям, іронію часто неможливо
перенести в іншу культуру повною мірою. Дослівний переклад іронічного
вислову іншою мовою часто спотворює первинний зміст чи й узагалі
виявляється нісенітницею, оскільки кожна культура має власні метафори,
ідіоми та способи створення тонкої двозначності. [4]
М. Павлишин вважає, що варто бути обачним з іронією і не
перевантажувати її додатковими значеннями, для яких існують цілком
адекватні терміни. «Коли мають на увазі релятивізм, багатозначність або
невизначеність, для чого ж називати ці явища іронією?». Д. Спербер та
Д. Вілсон говорять про «вторинну інтерпретацію», яка передбачає розуміння
того, що мовець цитує якесь (реальне чи уявне) джерело, від якого неявно
відмежовується. З цього випливає, що іронія полягає зокрема в тому, що
мовець свідомо закладає у висловлювання смисл, який не збігається з його
явним смислом. Якщо цитується реальне джерело, то має місце власне
інтертекстуальна іронія.
Про інтертекстуальну іронію написано порівняно мало. Найбільше нею
цікавився У. Еко, який розглядає інтертекстуальну іронію як одну з
82
властивостей постмодерної літератури. Отже, в підсумку можна зазначити, що
інтертекстуальна іронія утворюється при зіставленні двох різних контекстів, що
містять спільний елемент – фразу, уривок, сюжетну лінію тощо. Існує такі
загальні підходи до відтворення в цільовому тексті інтертекстуальної іронії як
очуження та одомашнення. Очуження означає збереження в цільовому тексті
інтертекстуальних елементів, що асоціюються з культурою-джерелом.
Одомашнення трактується як заміну таких культурно-специфічних елементів
тексту-джерела елементами, що відоміші в цільовій культурі, хоч і не
обов’язково належать до неї [9].
Під час розгляду терміну «іронія» в різних наукових працях, статтях
дослідників зустрічаємо різні погляди на його трактування. Вітчизняні
літературознавці вважають, що іронія – це таке вираження насмішки, коли
зовнішня форма її протилежна внутрішньому значенню особиста оцінка автора
обов’язково присутня, хоч і не завжди відкрито. Багато сучасних дослідників
усвідомлюють, що іронію не можна обмежувати лише відносинами
протилежності: необхідне більш глибоке вивчення цього складного явища.
Отже, особливістю іронічного сенсу є наявність двох смислових планів –
висловленого та прихованого. Будується іронія найчастіше на використанні в
зовнішньому плані позитивної оцінки, а у внутрішньому – негативної. Це
пов’язано з тим, що позитивне судження вважається нормативним, а критичне
сприймається як відхилення від норми.
В постмодерністичній культурі іронія постає як переосмислення досвіду і
на основі нього створення нової реальності, яка замінює собою іншу реальність.
Особливо в постмодерністичних літературних творах іронія застосовується як
спосіб знищення існуючих реальностей і створення нових. Незмінна лише
функція іронії — поєднувати непоєднуване, створювати образ шляхом
пов’язування двох і більше знакових систем [8].
Ефективне використання іронії пояснюється насамперед можливістю
замаскувати думку, у такий спосіб реалізується вплив на ціннісні установки.
Таким чином йдеться про маніпулятивну функцію іронії. Крім того, з
допомогою іронії виражається авторське ставлення до предмета чи явища.
Також варто акцентувати увагу ще на одній важливій функції, що її виконує
іронія – функція розслаблення, зняття напруги. У сьогочасних умовах «людина
потребує розслаблення, а що, як не іронія та гумор, може ефективно виконати
цю роль», – підкреслює Н. Непийвода.
Відомо, що у створенні іронічності важливе місце посідають особливі
стилістичні прийоми, мета яких полягає у створенні певних звукових ефектів,
тобто поєднання ряду фонетичних засобів. На письмі звукова організація мови
отримує іноді особливі форми, які лише підказують характер бажаної звукової
інтерпретації. Одним з найефективніших засобів емоційного впливу на читача,
засобом надання окремим словам або словосполученням особливої акценту є
інтонація. Інтонація традиційно визначається як складне поєднання висоти
тону, сили звучання, темпу вимовляння, особливе поєднання яких і є засобом
вираження іронії висловлювання.
83
Іншим засобом, що слугує для створення іронічного змісту та пов’язаний
зі звуковою орієнтацією мови, є звуконаслідування. Його суть полягає у тому,
що звуки підбираються таким чином, що їх комбінація відтворює будь-який
звук, що асоціюється з виконавцем цього звуку. Фонетичні засоби у порівнянні
з стилістичними та лексико-граматичними у рідше беруть участь у створенні
іронічного ефекту. звуку [3, с. 272].
З метою вираження певних функціональних значень в іронічному
контексті використовуються різні групи слів, які, в свою чергу, є виражальними
засобами. До них належать варваризми, неологізми, фразеологізми,
використання слів із різною асоціацією. Окрім того, підсилення емоційного
забарвлення висловлювання забезпечується лексико-граматичними засобами
створення гумористичного ефекту. Так, ми можемо виокремити лексико-
граматичні особливості гумористичного тексту, запропоновані у працях:
використання синонімів та антонімів; складні прикметники.
Серед інших стилістичних засобів створення тексту з іронічним ефектом
філологи наводять гру слів, використання метафор, гіперболу, персоніфікацію
та ін. Найбільш використовуваним стилістичним засобом вираження іронії є
порівняння. Крім того, розуміння іронічного висловлювання ускладнюється ще
і тим, що ключі до його інтерпретації завжди знаходяться поза самим
висловлюванням – важливу роль у цьому випадку відіграє контекст, який є
маркером іронії. Реалізація іронічного змісту в художньому творі нерозривно
пов’язана зі здатністю мовних одиниць набувати конотативного та
асоціативного значення в контексті.
Одним із дієвих та поширених засобів вираження іронії часто є метафора.
У традиційній стилістиці метафора трактується як «приховане порівняння, що
здійснюється шляхом застосування назви одного предмета до іншого і виявляє
таким чином якусь важливу рису іншого». Однак, визначення метафори як
перенесення значення за схожістю з лінгвістичного погляду є неточним,
оскільки значення не переноситься, слово зберігає його, але на основне
номінативне накладається довільне контекстуальне значення. У цьому полягає
семантична двоплановість метафори. Особливість іронічної метафори полягає в
тому, що об’єктами розгляду часто стають найнесподіваніші предмети. Іронія
висловлювання часто утворюється невідповідністю рівня поетизації до
конкретного об’єкта. Уведення метафори з гіперболічним відтінком
підтверджує наявність іронічного смислу:
«Who made you the luggage Nazi?» I’d bitched at him after he’d pointed out
that I didn’t need more than two pairs of sunglasses and I certainly wasn’t going to
wear a winter coat» [10].
Підсилювачами іронії можуть також виступати риторичні запитання. За
характером вираженої ними комунікативно значимої інформації риторичні
запитання є по суті не запитаннями, а емоційно-експресивними
повідомленнями, які являють собою емоційно марковані критичні судження. У
такому запитанні переосмислюється граматичне заперечення питальної форми,
що протистоїть лексичному змісту контексту. Про іронічний характер
84
риторичного запитання свідчить той факт, що відповідь на нього у прямому,
неіронічному значенні не містить нової для адресанта інформації.
Стилістичні неологізми виникають у мові для того, щоб дати нові, більш
виразні найменування вже існуючим концептам:
«You have not been given permission to bring a plus-one because this wedding
will be for just an affordable number of family members and close friends.»
Використання іншомовних слів може вказувати на прагнення автора до
манірності, штучної витонченості або зверхності, що створює потужний
іронічний ефект, насмішку:
«But Sehgal explains his insistence on making art without artifact
convincingly, as a «cleaner» iteration of the efforts of such forebears as Yves Klein,
Joseph Kosuth and Robert Barry. He believes that mementos of his work won’t make
an hors d’oeuvre of contemporary art.»
Фразеологізми створюють іронічний сенс з метою викриття гострої
критики чи просто висловлювлення невдоволення фактом, подією або
людиною. У деяких випадках ці одиниці зазнають авторської трансформації,
проте свого первинного значення не втрачають: «Perhaps the hardest thing to
find in Washington is consensus.»
Серед інших стилістичних засобів, за допомогою яких створюється
іронічний ефект, філологи виділяють гру слів, гіперболу, персоніфікацію та
інші. За формою вираження іронія може виражати значення, котре реалізується
у антифразі чи у астеїзмі. Перший являє собою вживання слів та виразів у
протилежному значенні, другий проявляється у вигляді осуду, що передається
через похвалу. [3]
В. Кухаренко виділяє вербальну іронію, тобто протиставлення сказаного
й того, що малося на увазі:
«Cecil: …Tuppy, I want to talk to you. Dumby: It’s no use talking to Tuppy.
You might just as well talk to a brick wall. Cecil: But I like talking to a brick wall –
it’s the only thing in the world that never contradicts me!» [6, с. 32].
Стерта іронія формується за допомогою протиріччя, що виникає між
розмірковуваннями мовця та взагалі залученими для порівняння моральними й
естетичними кодами:
«My father would talk morality after dinner. I told him he was old enough to
know better. But my experience is that as soon as people are old enough to know
better, they don’t know anything at all» [11].
Ситуаційна іронія створюється через неочікуване й несподіване
розпізнавання комічності ситуації; вона заснована на суперечливому
усвідомленні життєвої невідповідності й ірраціональності: невідповідність того,
що очікується, і того, що трапляється насправді:
«And Lady Windermere, who goes in for being so proper, invites her! How
extremely amusing! It takes a thoroughly good woman to do a thoroughly stupid
thing».
Залежно від контекстуальної близькості чи віддаленості протилежних
оцінних суджень і, як наслідок, декодування одного з них, як хибного,
виділяють мікроконтекстуальну і макроконтекстуальну іронію.
85
Мікроконтекстуальна іронія базується на протиставленні оцінних значень
в межах мікроконтексту. Слова типу awesome, brilliant, charming, fantastic, fine,
gorgeous, great, lovely, marvelous, nice, outstanding, pretty, wonderful, splendid,
superb є характерними для повсякденного мовлення і найчастіше виступають
носіями іронічного сенсу.
Макроконтекстуальна іронія потребує для своєї реалізації контекст, який
перевищує мінімальну одиницю тексту й охоплює увесь текстовий масив від
композиційно автономного уривка до цілого завершеного тексту:
«And whereas there is now hardly a town of France or Italy in which you shall
not see some noble countryman of our own, with that happy swagger and insolence of
demeanor which we carry everywhere, swindling inn landlords, passing fictitious
checks upon credulous bankers, robbing coach-makers of their carriages, gold smiths
of their trinkets, easy travelers of their money at cards, even public libraries of their
books». [11]
С. Походня за засобами і умовами реалізації розрізняє асоціативну та
ситуативну іронію. Ситуативна іронія виникає внаслідок контрасту між
ситуативним контекстом і прямим значенням слова, словосполучення і речення,
та реалізується у мікро- та макроконтекстах (у межах речення чи абзацу). Це
такий тип іронії, який відчувається у тексті одразу. Ситуативна іронія
створюється за рахунок використання великої кількості стилістичних прийомів
на різних рівнях: – на лексичному рівні – мовні одиниці, що відносяться до
розмовного стилю мови, в тому числі метафори, метонімії, гіперболи; – на
синтаксичному рівні – різноманітні типи повторів, а також оксюморон,
каламбур, риторичні питання, вставні конструкції; – на лексико-семантичному
рівні – епітети, антитеза, гра слів тощо. За допомогою цих засобів створюється
подвійна структура контексту: з одного боку, змальовування ситуації, а з
іншого – її коментування та оцінка автором чи персонажем. Як правило, цей
тип іронії залежить від контексту, що рідко виходить за межі абзацу [8].
Асоціативна іронія є більш складною та значимою. Вона реалізується у
межах усього тексту. Асоціативна іронія створюється на текстовому рівні
внаслідок використання ситуативного повторювання в поєднанні з іронічною
алюзією, а також гротеску, абсурду. У романі Ч. Діккенса «Посмертні записки
Піквікського клубу» зустрічаються випадки як ситуативної, так і асоціативної
іронії. Іронічними є імена головних героїв, яких Ч. Діккенс наділив
«красномовними» прізвищами, що натякають на їхні особистісні якості:
Mr. Tupman – англ. tup – баран; Mr. Winkle – англ. winkle – равлик.
Ситуативна іронія реалізується за рахунок стилістичних прийомів
переважно синтаксичного та лексико-семантичного рівня. Серед них можна
виділити наступні:– гіпербола:
«It has been conjectured that Mr. Pickwick was on the point of delivering some
remarks which would have enlightened the world, if not the Thames»;
– гіперболічне порівняння:
«Everybody was excited, except the fat boy, and he slept as soundly as if the
roaring of cannon were his ordinary lullaby». «Mr. Winkle, thus instructed, climbed
86
into his saddle, with about as much difficulty as he would have experienced in getting
up the side of a first-rate man-of-war»;
–порівняння:
«…said one very stout gentleman, whose body and legs looked like half a
gigantic roll of flannel, elevated on a couple of inflated pillow-cases». «…the voice of
Mrs. Pott was heard to chirp faintly forth, something which courtesy interpreted into
a song».
Отже, особливістю іронічного сенсу є наявність двох смислових планів –
висловленого та прихованого, коли зовнішня форма її протилежна
внутрішньому значенню. Іронія створюється за рахунок використання великої
кількості стилістичних прийомів на різних рівнях: – на лексичному рівні –
мовні одиниці, що відносяться до розмовного стилю мови, в тому числі
метафори, метонімії, гіперболи; – на синтаксичному рівні – різноманітні типи
повторів, а також оксюморон, каламбур, риторичні питання, вставні
конструкції; – на лексико-семантичному рівні – епітети, гра слів.
З метою вираження певних функціональних значень в іронічному
контексті використовуються різні групи слів, які, в свою чергу, є виражальними
засобами. До них належать варваризми, неологізми, фразеологізми,
використання слів із різною асоціацією.
Важливе місце посідають особливі стилістичні прийоми, мета яких
полягає у створенні певних звукових ефектів, тобто поєднання ряду
фонетичних засобів: інтонація, звуконаслідування, але у порівнянні з
стилістичними та лексико-граматичними у рідше беруть участь у створенні
іронічного ефекту.
1. Арнольд И. В. Стилистика современного английского языка:
(Стилистика декодирования): 3-е издание / И. В. Арнольд. – М. : Просвещение,
1990. – 300 с.
2. Волощук І. І. Про контекстну зумовленість іронії / І.І. Волощук //
Наукові записки НДУ ім. М. Гоголя. – 2011. – Філологічні науки. – 36–39 с.
3. Казакова Т. А. Практические основы перевода / Т.А. Казакова. – С-Пб.:
Издательство «Союз», 2000. – 320 с.
4. Ковалів Ю. І. Літературознавча енциклопедія: [у 2-х т.]. – Т. 2. /
Ю. І. Ковалів. – К.: Академія, 2007. – 624 с.
5. Кухаренко В. А. Интерпретация текста / В. А. Кухаренко. – М. :
Просвещение, 1988. – 192с.
6. Маточкина А. М. Особенности перевода иронии в англоязычной
прессе / А.М. Маточкина // Нова філологія. Збірник наукових праць. –
Запоріжжя: ЗНУ, 2008. - №34. - 290-295 с.
7. Походня С. И. Языковые виды и средства реализации иронии / С.И.
Походня. – К. : «Наук. Думка», 1989. – 128 с.
8. Шонь О. Б. Мовностилістичні засоби реалізації гумору, іронії і сатири в
американському короткому оповіданні : автореф. дис… канд. філол. наук /
О. Б. Шонь. – Львів, 2003. – 20 с.
87
9. Гнатюк Л. Комунікативно-прагматична типологія іронії – ефекту (на
матеріалі споріднених і неспоріднених мов: української, польської, англійської)
[Електронний ресурс] – Режим доступу:
http://www.nbuv.gov.ua/Portal/Soc_Gum/flin/2011_1/pnatiuk.pdf.
10. Backman G. Meaning by Metaphor. An Exploration of Metaphor with a
Metaphoric Reading of Two Short Stories by Stephen Crane / G. Backhman. –
Stockholm : Almqvist & Wiksell intern., 1991. – 203 p.
11. Wilde O. Lady Windermere’s Fan / O. Wilde. – UK : Dover Publications,
1998. – 64 p.
Науковий керівник – Коляса О. В., кандидат філологічних наук, доцент

ДВНЗ «Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана
Франка».
УДК 811.373.2
Ірина Харкавців,
доцент кафедри практики англійської мови
Дрогобицький державний педагогічний
університет імені І. Франка
Мар’яна Левенець,
студентка групи АН-21М
(англійська мова та література)
АНТРОПОМЕТРИЧНІСТЬ ЯК ОДИН ІЗ ПРОДУКТИВНИХ

МЕХАНІЗМІВ ФОРМУВАННЯ МОВНОЇ КАРТИНИ СВІТУ
У статті досліджено антропометричність як один із способів творення мовної

картини світу. Схарактеризовано місце метафори в мовній картині світу та встановлено,
що сфера позначення непредметних сутностей поповнюється здебільшого завдяки
метафоричному смислотворенню. Оскільки виникнення метафори грунтується на
асоціативних зв’язках людського досвіду, метафора за своєю природою антропометрична.
Ключові слова: антропометричність, метафора, антропоморфна метафора, мовна
картина світу.
The article investigates anthropometry as one of the ways оf forming a linguistic picture of
the world. The place of metaphor in the language picture of the world has been described and it has
been established that the sphere of nominating non-objective entities is replenished mainly due to
metaphorical meaning. Since the origin of metaphors is based on the associative connections of the
experience of the human being, metaphors are anthropometric by their nature.
88
Keywords: anthropometry, metaphor, anthropomorphic metaphor, world language picturе.
Прийнято вважати, що словниковий склад мови ,який безпосередньо

пов’язаний, з одного боку, з предметним світом, що оточує людину, а з іншого
– з національним досвідом народу-носія, відображає специфічну «наївну»
картину світу, властиву цьому народові.
Мова позначає окремі елементи концептуальної картини світу, що
реалізується, як правило, у створенні слів і засобів зв’язку між ними. Мовна
система загалом і лексика зокрема, що як явище безпосередньо пов’язане з
предметним світом людини, його соціально-історичним досвідом та культурно-
національними особливостями, спроможна до певної міри відтворювати
закріплене повсякденною практикою уявлення про зовнішній світ. Загальний
характер людського мислення, з одного боку, та універсальність пізнання
навколишнього світу – з іншого, дають змогу кожній мові брати активну участь
у формуванні опосередкованої картини світу.
Практично і теоретично опановуючи світ, осмислюючи закономірності
його розвитку, люди втілюють свої поняття і уявлення в семантиці мовних
знаків. Мова виступає при цьому не як самостійна об’єктивна позалюдська
субстанція, а як відбиття, закодоване за допомогою вербалізації людського
досвіду.
Картину світу більшість дослідників розуміють як «глобальний образ
світу, який лежить в основі світогляду людини, представляє суттєві ознаки
світу в розумінні його носіїв і є результатом духовної активності людини»
[5; 7]. Мовна модель (картина, структура, образ) світу подається через
універсальні мовні структури, які охоплюють лексикою все відоме людям про
мовну і позамовну дійсність.
Виділяють загальнолюдську та національні (етнічні) мовні картини світу.
При зіставленні національно-мовних образів світу порівнюють знакові системи,
які описують різні моделі, а також ідуть шляхом локального накладення одного
світообразу на інший.
Одним з найважливіших питань етнолінгвістики і загального
мовознавства є питання про зумовленість розбіжностей у мовних картинах
світу. Мовні картини світу, найважливішими складовими яких є лексико-
семантичні системи, існують в різних ієрархічно залежних сферах людської
свідомості – від індивідуальної до колективної і являють собою ймовірні
моделі, «різні бачення» загальної картини світу, результат індивідуальної і
національної трансформації єдиної свідомості – реальності. Особливості цієї
трансформації проявляються в лінгвістичній компетенції мовців та в
семантичній організації, елементах і категоріях національних людських мов [5].
Тут прихована основна і, можливо, єдина причина подібностей і відмінностей
мов і їх лексико-семантичних систем зокрема.
Усвідомлення самобутності кожної національно-мовної картини світу –
це визначення місця однієї мовної культури серед інших через усвідомлення
тотожності відмінностей на всіх рівнях мовних зв’язків: від
89
близькоспоріднених мовних єдностей (східнослов’янська, германська єдність)
до єдності планетарної і ноосферичної.
Традиційно контрастивне вивчення мов будується на прийнятті однієї, як
правило рідної мови як вихідної, внаслідок чого маємо образ мови А у дзеркалі
мови В [5]. Такий підхід цілком виправданий у двомовній лексикографії та в
практичному ознайомленні з іншою мовою. Однак з точки зору наукового
зіставлення лексичної семантики мов, встановлення відмінностей у мовних
картинах світу він не може бути надійним, тому що в такому випадку деякі
особливості другої мови залишаються непомітними через відсутність
необхідних відповідників у першій, вихідній мові. Так, наприклад, ми ніколи не
зможемо знайти специфічні назви англійської чи будь-якої іншої мови, якщо
вихідною буде українська чи російська мови. У такому випадку одна мова не
може бути еталоном зіставлення: кожна мова відбиває своє власне національно-
специфічне бачення світу. Цю функцію може виконувати лише незалежна від
жодної національної мови третя система, а саме єдина когнітивно-семантична
сфера – універсальний семантичний континуум всіх мов.
Цей континуум втілено в найдрібніші змістовні одиниці – семи, які
розчинено в живих людських мовах та в свідомості їх носіїв. Неповторні
комбінації універсальних за своєю природою семантичних ознак створюють
неповторність смислових структур слів у різних мовних картинах світу, кожна з
яких взаємозбагачує уявлення про предмети і явища свідомості – реальності,
доповнює його специфічними для кожної мови назвами та ін.
Національні картини світу, створюючись у процесах лінгвокреативної
діяльності мовців маніфестуються, зокрема, у способах розподілу та
закріплення мовних знаків за поняттями. У знаках вторинної номінації, в їхній
образній основі чи внутрішній формі зафіксовані глибинні фундаментальні
уявлення, свого роду «колективне безсвідоме» народу,що проявляються не
хаотично, а утворюють притаманні даній мові системи шляхів метафоричних
асоціацій [4]. Так, у сукупності вторинних найменувань сучасної англійської
мови для означування негативної оцінки інтелекту людини, широко
застосовується група параметричних чи квазіпараметричних образних основ
внутрішніх форм. Регуляро представленні тут образи повільного, слабкого,
неглибокого, тугого, важкого, твердого, мякого. Численною групою
репрезентовані образи фізичних недоліків, що числяться як причина
неповноцінності розуму, тобто маємо антропоморфізацію ідеального об’єкту.
Сюди належать приміром, образи фізичного каліцтва, відсутності тактильної
чутливості, недоліки образів зору, неспроможність говорити.
Аналіз усієї сукупності внутрішніх форм, що є ономасіологічною базою
найменувань, які виражають розумову неповноцінність, а також порівняння їх з
аналогічною системою в українській мові (менш потужною через те, що тут
слабше розвинені субколоквіальна та жаргонна сфери, котрі є джерелом
великої кількості образно-вмотивованих знаків), показує, що такі образні
внутрішні форми можуть бути як універсальними чи фреквентальними для
європейського ареалу, так і національно-специфічними.
90
Навіть за деякої спільності шляхів метафоризації та асоціювання, їхня
конкретна реалізація відбиває національну специфіку, втілюючи національну
мовну картину світу.
Найновіші дослідження присвячені аналізу метафори як одному з
важливих способів створення мовної картини світу. Мовна картина світу
виникає в результаті когнітивного маніпулювання тими значеннями, які вже
існують, з метою створення нових концептів. Особливо це характерно для тих
сфер відображення дійсності, які безпосередньо не сприймаються органами
чуття. Феномен метафори самою своєю природою свідчить про те, як можна
пізнати і зрозуміти незрозуміле, логічно і лінгвістично нерегулярне мовне
утворення.
Оскільки виникнення метафори ґрунтується на асоціативних зв’язках
людського досвіду, метафора за своєю природою антропометрична. Якщо
припустити, що людина пізнає світ через усвідомлення своєї предметної і
теоретичної діяльності в ньому, категорія антропометричності логічно
вписується в сучасну антропологічну парадигму наукового знання.
Антропометричність, тобто співвимірність зіставлюваних в метафоризації
об’єктів саме в людській свідомості безвідносно до реальних подібностей і
відмінностей гетерогенних сутностей (тієї, що позначається посередництвом
метафори, і тієї, яка використовується як допоміжний образ) природньо
вписується в сучасну антропологічну парадигму наукового знання, яке
виходить з припущення, що людина пізнає світ через усвідомлення своєї
предметної і теоретичної діяльності в ньому [2].
Ніяка абстрактна теорія без звернення до людського фактора не зможе
відповісти на запитання, чому можна думати про почуття як про вогонь і
говорити про полум’я кохання, теплоту дружби і т. д. І якщо говорити, що
людину від інших живих істот відрізняє її здатність сміятися, то можна додати,
що здатність мислити метафорично – також риса власне homo sapiens.
Антропометричність – здатність помислити одну сутність так, якби вона
була подібна до іншої, а це означає співвиміряти їх у відповідності з власне
людським маштабом знань і уявлень, а разом з тим – і з системою національно-
культурних цінностей.
Антропометричність – це усвідомлення людиною себе як «міри всіх
речей», що дає їй право створювати у свідомості антропометричний «порядок
всіх речей» [1]. Антропометричність, яка проявляється у виборі того чи іншого
допоміжного для метафори засобу, вносить в метафоризацію суб’єктивний
фактор, який проявляється в різних функціональних типах метафори по
різному, залежно від орієнтації метафоричного результату на об’єктивне чи
суб’єктивне відображення світу.
Як допоміжна сутність у всіх концепціях метафори виділяється назва в її
«буквальному» значенні, що використовується як носій для вираження нового
значення. Вибираючи вже готову назву, придатну для метафоричної взаємодії з
основною сутністю, ми тим самим ідемо від значення цієї назви до того, що
вона позначає: адже шлях до зображуваного світу йде через знання значень, що
вказують на нього [3]. Очевидно, що подібність (як початковий шлях
91
метафоризації) встановлюється не тільки за значенням, але й за властивостями
того, що позначає назва. Так, якщо уявити собі елементарний метафоричний
акт типу He is a donkey (Він – осел), то в ньому в якості вихідної допоміжної
сутності використовується «буквальне значення» лексеми donkey (осел), яке
викликає в свідомості «енциклопедичний» образ референта, а крім того ще й
збуджує той образно-асоціативний комплекс реалії осел, який відображає
стереотипне для певного національно-мовного колективу уявлення про те, що
осел – тварина вперта, нерозумна, тупа. Для нас важливо відзначити
частковість в актуалізації ознак переосмисленого значення і відповідних йому
асоціацій, виділення з самого значення швидше глобального образу, а з
асоціацій – специфічних його рис. Так, в метафору осел з буквального значення
в метафоричне перейшла ознака нерозумності (Donkey – a stupid person ) в
англійській мові, а в українській ще й ознака впертості (Осел – нерозумна або
вперта людина). «Насиченність» метафори йшла по шляху асоціативних
подібностей. Таким чином, роль буквального значення в метафорі не на стільки
велика, як традиційно вважається. Це значення – швидше актуалізатор
асоціативного комплексу, ніж власне метафоричне джерело. Зрозуміти
метафору – означає розгадати, які властивості позначаючого об’єкту
виділяються в ній, і як вони підтримуютья за допомогою асоціативного
комплексу.
Отже, антропометричність – це один з найпродуктивніших механізмів
формування мовної картини світу. Сфера позначення непредметних сутностей
поповнюється в основному за рахунок метафоричного смислотворення, шо
«живиться» антопометричним поглядом на «можливий світ»; а в мові існують
цілі парадигми пов’язаних значень слів, що компенсують дефіцит номінації у
вказаній сфері[6].
Виходячи з цього, можна сказати, що принцип антропометричності – це
могутній важіль пізнання, коли об’єкт не поданий в безпосередніх відчуттях.
Мовознавці, філософи трактують антропометричність як один з проявів
антропоцентричності людської свідомості і основу антропоморфності. Вони
розглядають цю категорію в рамках антропоцентричності, а антропоморфність
вважають одним із наслідків антропометричності [1]. Також будь-яке
уподібнення до людини, її дій і вчинків, створює спектр для «– морфності».
Увесь цей спектр «– морфності» виникає у свідомості і реалізується у
номінаціях тільки тому, що людина “вимірює” всі форми буття через призму
свого досвіду і знання.
В арсеналі образних засобів кожної мови є метафори як засіб
найменування. Але у кожній мові існує своя “метафорична” традиція – одні
мовні системи частіше користуються метафоричними позначеннями, інші –
зрідка. До того ж кожна мова зберігає в образному арсеналі специфічні,
національні метафори, які мають чітко виражений національний характер
внаслідок культурно-історичних, географічних відмінностей.
Однією з найбільш цікавих і перспективних задач у розв’язанні проблеми
метафори є виявлення і опис антропометричної картини світу, одиницями якої є
стереотипи, що створюють певну “світобудову”. Тільки на основі
92
антропометричної картини можна проводити типологічні дослідження
метафори як мовного феномена.
1. Буйнова О. Ю. Универсальные и специфические черты процесса
метафоризации / О. Ю. Буйнова // Лингвистические исследования. К 75- летию,
профессора Владимира Григорьевича Гака. Дубна: Феникс+, 2001. – С. 49-64.
2. Глазунова О. И. Логика метафорических преобразований /
О. И. Глазунова // СПб., 2000. – 190 с.
3. Которова Е. Г. Семантический обьем термина «метафора»
/ Е. Г. Которова // Общее и сопоставительное языкознание, 1986. – С. 29-36.
4. Лабащук М. Метафора як вербальне мислення у наочних і абстрактних
комплексах / М. Лабащук // Мандрівець. – 2000. – № 1 – 2. – С. 16 – 19.
5. Лосев А. Ф. Знак, символ, миф / А. Ф. Лосев // Труды по языкознанию.
– М. : Наука, 1982. – С. 164 – 238.
6. Некрасова Е.А. Метафора и ее окружение в художественной речи /
Е. А. Некрасова // Слово в русской советской поэзии. – М. : Просвещение,1975.
– 172с.
7. Телия В. Н. Метафора как модель смысла производства и ее
экспрессивно-оценочная функция / В. Н. Телия // Метафора в языке и тексте. –
М. : Наука, 1988. – С. 26-52.
93
УДК 811.111
Ірина Харкавців,
доцент кафедри практики англійської мови
Марія Михайлюк,
студентка групи АН-21М
(англійська мова та література)
ХАРАКТЕРИСТИКА ТА КЛАСИФІКАЦІЯ АНГЛІЙСЬКИХ

ФРАЗЕОЛОГІЗМІВ З КОМПОНЕНТОМ «ВЛАСНА НАЗВА»
У статті схарактеризовано фразеологічні одиниці з ономастичним компонентом та

розглянуто їх різні класифікації. Встановлено, що ці фразеологізми як лінгвокультурно
марковані одиниці становлять найбільш експресивно забарвлену групу у фразеологічному
фонді англійської мови.
Ключові слова: фразеологізм, власне ім’я, ономастичний компонент, класифікація
фразеологічних одиниць.
The article characterizes phraseological units with onomastic component and considers
their different classifications. Being linguistically and culturally marked these units form the most
expressive group in the phraseological fund of the English language.
Keywords: phraseologism, proper name, onomastic component, classification of
phraseologisms.
Однією з найбільш експресивно забарвлених груп у фразеологічному

фонді англійської мови є фразеологізми з ономастичним компонентом, які
активно функціонують як в усній, так і в писемній формі, складаючи
утворюючи значний прошарок фразеологічного фонду сучасної англійської
мови.
Фразеологізми з власними назвами є органічним компонентом
міжособистісного спілкування англійців та інших носіїв цієї мови, що
зумовлює важливість вивчення досліджуваних одиниць. Розуміння етимології й
семантики та правильне вживання ФО з ономастичним компонентом надає
мовленню особливої глибини та багатогранності, сприяє розширенню
лінгвокраїнознавчих знань.
Фразеологізми з онімним компонентом – це мовні одиниці, які
відзначаються різноманітністю структурних і семантичних типів, мають різні
експресивно-емоційні та оцінні значення, провідну роль у формуванні яких
94
відіграє саме власне ім’я. Завдяки його наявності фразеологізми є національно
самобутніми, повідомляють через колоритні імена про своєрідні звичаї народу,
спосіб його мислення, міфологію, історію, літературу [4].
Традиційні класифікації англійських фразеологічних одиниць з
ономастичним компонентом ґрунтуються на різноманітних критеріях і
відрізняються за ступенем повноти. З існуючих в наш час класифікацій
досліджуваних ФО найпоширенішими стали класифікація В. Виноградова та
класифікації Н. Амосової, А. Смирницького, А. Куніна, що базуються на
матеріалі англійської мови.
Класифікація В. Виноградова по суті є семантичною і здійснюється
шляхом врахування вмотивованості ФО. Згідно В. Виноградова, в усій множині
ФО легше і натуральніше виділяється клас одиниць, які є абсолютно
неподільними та значення яких зовсім не залежить від їх лексичного складу.
Відтак, академік В. Виноградов виділяє такі типи ФО з компонентом
«власне ім’я»:
1. Фразеологічні зрощення (ідіоми):
all my eye Betty Martin – нісенітниця;
big John – новобранець;
Bristol compliment – подарунок, що не потрібен тому, хто його дарує; на
тебе Боже, що нам негоже!
2. Фразеологічні єдності:
the apple of Sodom – оманливий успіх;
to sit on the Penniless Bench – жити в злиднях;
the daughter of Eve – жінка, представниця прекрасної статі.
3. Фразеологічні сполучення, аналітичні за своїм значенням, які допускають
синонімію, заміну та підстановку, реалізують пов’язані значення слів.
Olympian calmness – олімпійський спокій;
the curse of Cain – прокляття Каїна;
Order in Council – закон короля і Таємної ради [2].
Можна зробити висновок, що в англійській мові класу вільних сполучень
протистоїть клас ФО або фразеологічних сполучень. Це непродуктивні
сполучення, що функціонують як готові одиниці, тобто такі, що вносяться
мовцем у потік мовлення в ролі раніше йому відомих стійких сполучень слів.
Будучи готовими номінативними одиницями, що функціонують на рівних
правах зі словом, ФО входять у лексику мови як її складова частина та,
відповідно, вивчаються лексикологією.
Власна назва виділяє об’єкт з ряду подібних, індивідуалізуючи та
ідентифікуючи його. Розрізняють наступні групи фразеологізмів, до складу
яких входять власні імена:
І. Імена та прізвища людей: Jack of all trades (майстер на всі руки), every
Tom, Dick and Harry (пересічні люди), Barbie Doll (приваблива, але бідна на
розум людина (і жінка, і чоловік), to keep up with the Joneses (намагатися бути
не гірше за інших), to astonish the Browns (кинути виклик суспільству).
95
ІІ. Географічні назви (назви країн, міст, річок, вулиць тощо):
 астіоніми – назви міст: to carry coal to Newcastle (робити марну справу,
у ліс дрова возити), to meet one’s Waterloo (зазнати поразки);
 годоніми – назви вулиць: Whitehall mandarins (вищі державні
чиновники у Великій Британії), Madison Avenue (рекламна індустрія США),
Wall Street (американський фінансовий ринок);
 урбаноніми – назви внутрішньоміських об’єктів, споруд тощо: to talk
Billingsgate (лаятися як торговка на базарі; Billingsgate – назва великого
рибного ринку в Лондоні), to put on the Ritz (розкішно вдягатися; the Ritz – назва
мережі шикарних готелів);
 хороніми – назви великих територій, країн тощо: to talk United States
(говорити з американським акцентом), to come Yorkshire over one (обдурити
когось);
 гідроніми – назви водних об’єктів: the Swan of Avon (Вільям Шекспір),
the Queen City of the Pacific («перлина Тихого океану», м. Сан-Франциско), to
shoot Niagara (ризикувати);
 ороніми – назви гір: to climb one’s Golgotha (прийняти страждання) та
ін.
ІІІ. Назви місяців та днів тижня: man Friday (вірний слуга), as mad as a
March hare (божевільний), Sunday driver (невправний водій), a month of Sundays
(дуже довгий час), girl Friday (асистентка в офісі з невисоким службовим
становищем та різноманітними обов’язками).
IV. Назви національностей: double Dutch (абсолютно незрозуміла мова),
to be as American as apple pie (бути типово американським), to be Greek to
someone (бути геть незрозумілим, нечитабельним для когось).
V. Міфологічні, біблійні та стародавні історичні назви: Alpha and
Omega (початок і кінець), as wise as Solomon (дуже мудра людина), Pyrrhic
victory (піррова перемога).
VI. Інші оніми:
 геортоніми – назви свят, урочистостей: what do you think this is – Bush
week (or Christmas)? (що за галас?);
 документоніми: to read the Riot Act (наказати натовпу розійтися; дати
комусь прочухана; the Riot Act – закон про охорону громадського спокою й
порядку, який діє з 1715 р.) тощо [3, 76].
До нашої вибірки також залучаємо ФО, які утворені за моделлю власних
назв (найчастіше – антропоніма чи топоніма) і в яких один із компонентів
виконує роль власне оніма, наприклад: in Queer Street (у нестабільному
фінансовому становищі), on Easy Street (у фінансовій стабільності), Silicon
Valley (Силіконова долина, світ комп’ютерів), Miss Right (майбутня дружина),
Mr. (Mrs.) Big (велике цабе) тощо. Натомість перифрази на кшталт the Iron Lady
(Маргарет Тетчер), the Man of Destiny (Наполеон), the City of Seven Hills (Рим),
не слід розглядати в межах ФО з ономастичним компонентом, адже вони в
цілому мають значення топоніма чи антропоніма, але жоден з їхніх складників
96
не виконує функцій, еквівалентних функціональному навантаженню власних
назв.
Одне й те ж власне ім’я може бути і топонімом, і антропонімом, і
теонімом.
Найчастіше у фразеологізмах використовуються антропоніми та
топоніми. Розглянемо ці класи фразеологічних одиниць детальніше.
Антропоніми – це фразеологізми з онімним компонентом, які називають,
але не приписують жодних властивостей об’єкту найменування. Антропоніми
подають надзвичайно складний спектр категорій імен, що пов’язано з історією
культури, традиціями, етнографією, особливостями психології людей.
Антропонімічні фразеологізми володіють поняттєвим значенням, в основі
якого лежить уявлення про категорію та клас об’єктів [1]. Це значення має
наступні ознаки:
 носій антропоніма – людина (Peter, Lewis на відміну від London,
Thames, laugh like little Audrey – сміятись від душі, Billy Bunter –незграбний
підліток, Brown, Jones and Robinson – прості, рядові англічани, good - time
Charlie – гульвіса);
 зазначення приналежності до національно-мовної спільноти (Robin,
Henry, David and Jonathan – нерозлучні друзі , Dr. Jekyll and Mr. Hyde – людина,
в якої бере верх то добре то погане, let George do it – нехай хто-небудь інший це
зробить);
 зазначення статі людини (John, Henry на відміну від Mary, Elizabeth,
Tom Tiddler’s ground – нічия земля, спірна територія, золоте дно – на відміну від
nice Nelly).
Слід вказати, що у значенні англійських власних імен присутні переважно
всі три ознаки, у значенні прізвищ – тільки перша і друга. Обмежена кількість
можливих ознак свідчить про те, що на загальномовному рівні багато
антропонімів володіють узагальненим значенням. Однак у мовній практиці
антропоніми поступово набувають здатності до більш точної ідентифікації
людини. Тому виділяють індивідуальні та групові антропоніми. Індивідуальні
виділяють особу із колективу, а групові приписують колективу на основі тих чи
інших ознак. Також в антропонімії виділяються офіційні (паспортні) та
неофіційні (повсякденні) форми імен [5].
Нижче наведені фразеологічні одиниці з антропонімами:
˗ Aladdin’s lamp – чарівна лампа Аладіна (талісман, який виконує всі
бажання свого власника);
˗ to rob Pеter to pay Paul – буквально: пограбувати Пітера, щоб заплатити
Полу (робити щось одне на шкоду іншому);
˗ Hobson’s choice – буквально: «вибір Гобсона», вимушений вибір,
відсутність вибору ( за іменем Гобсона, власника платної конюшні у XVI ст.,
який зобов’язував своїх клієнтів брати тільки найближчого до виходу коня).
А. Суперанська визначає топоніми як власні імена географічних об’єктів:
«Топоніми – це єдина група власних імен, яку в лексикографії різних країн
більш-менш одностайно включають у перекладні словники» [6, с. 87]. Топоніми
як імена власні обслуговують категорію географічних об’єктів. Ці
97
фразеологічні одиниці, які народилися у лоні семітських мов, стали лексичними
одиницями багатьох мов і були запозичені без перекладу.
А. Суперанська, Ю. Карпенко, С. Єрмоленко стверджують, що топоніми
позбавлені значення, інші науковці вважають їх значення неповноцінним або
такими, що лежать в іншому, ніж у загальних назв, інформативному плані, а
треті приписують їм ще змістовніше значення, ніж загальним назвам.
Топоніми, які є компонентами біблійних фразеологічних одиниць, є
своєрідними символами, які містять важливу культурно-історичну інформацію.
Інтерпретація значень таких назв не може бути досить глибоко
проаналізованою без наявності екстралінгвістичної інформації про денотат.
Слід зазначити, що коректне використання подібних інтернаціональних
топонімічних символів має велике значення при здійсненні міжкультурної
комунікації, так як вони позначають важливі об’єкти в історії християнського
світу.
Відтак, характер компоненту «власне ім’я» визначається багатьма
факторами: географічним середовищем (впливає на топоніми, астроніми),
культурою народу і релігією (впливає на теоніми, топоніми, антропоніми),
історією народу (впливає на всі категорії онімів), соціальним середовищем і
його змінами (популярність імен, зміна їх складу, поява нових імен). Оскільки
власні назви нерозривно пов’язані з різними сферами людської діяльності на
певних етапах, вони представляють собою значний історичний та національно-
культурний потенціал.
1. Ажнюк Б. М. Англійські фразеологізми з власноіменним компонентом /
Б. М. Ажнюк // Мовознавство. – 1984. – №6. – С. 61 – 65.
2. Виноградов В. В. Об основных типах фразеологических единиц в
русском языке / В. В. Виноградов // Избранные труды. Лексикология и
лексикография. – М.: Наука, 1977. – С. 140 – 161.
3. Дубровин М. И. Русские и английские идиомы / М. И. Дубровин. –
Москва: ИЛБИ, 2000. – 412 с.
4. Кунин А. В. Фразеология современного английского язика /
А. В. Кунин. – М.: Высшая школа, 1996. – 496 с.
5. Ражина В. А. Прецедентные онимы и их роль в культурно-языковом
социуме / В. А. Ражина // Научная мысль Кавказа / гл. ред.
М. Ч. Залиханов. – Ростов-на-Дону: СКНЦ ВШ, 2006. – Приложение № 11. –
С. 381 – 387.
6. Суперанская А. В. Теория и методика ономастических исследований /
А. В. Суперанская. – Москва: Наука, 1986. – 219 с.
98
УДК 82-92:[316.772.2:159.937]:305
Катерина Чернова,
спеціальності «Мова та література (німецька)»
(м. Київ)
КОЛІР ЯК ЗАСІБ НЕВЕРБАЛЬНОЇ КОМУНІКАЦІЇ В ЖУРНАЛЬНОМУ

НАРАТИВІ: ГЕНДЕРНИЙ АСПЕКТ
У статті з’ясовуються семантика та функції кольору як засобу невербальної

комунікації на матеріалі ілюстрованого журналу для підлітків «Однокласник».
Проаналізовано примірники журналу за 1996 і 2006 рік для виявлення особливостей
візуального контенту (кольору) в гендерному аспекті.
Ключові слова: невербальна комунікація, колір як засіб невербальної комунікації,
журнальний наратив, «Однокласник», гендерний аспект.
The semantics and functions of colour as a mean of non-verbal communication can be found
in the material of illustrated magazine for teens «Classmate». The copies of magazine (1996, 2006)
were analysed to identufy features of visual content (colour) in gender aspects.
Keywords: non-verbal communication, colour as a mean of non-verbal communication,
magazines narrative, «Classmate», gender aspect.
Наукове зацікавлення невербальною комунікацією та її складниками в

різних проявах нині виявляють представники різних дисциплін, зокрема,
лінгвістики (Ф. Бацевич, А. Вежбицька, І. Колегаєва та ін.), літературознавства
(С. Кочерга, А. Матусяк, Л. Стародубцева, С. Турган), мистецтвознавства
(Г. Лагутенко, В. Овсійчук, Д. Степовик), журналістики (Б. Черняков,
В. Шевченко та ін.). Така різновекторність, ймовірно, може бути однією з
причин несформованості чіткої дефініції поняття «невербальна комунікація».
Однак, відповідно до завдань нашого дослідження, ми розуміємо під цим
поняттям специфічний вид спілкування, що відбувається без використання слів
і характеризується особливою невербальною поведінкою як основним засобом
передачі інформації та взаємодії зі співрозмовником [13, с. 8–9]. До
невербальних засобів комунікації (далі ЗНК. – К.Ч.) відносимо, слідом за
Ф. Бацевичем, «елементи комунікативного коду, які мають немовну (але
знакову) природу і разом із знаками мовного коду служать для створення,
передавання і сприйняття повідомлень» [1, с. 59]. До ЗНК належать жести і
міміка, погляд, інтонація, постава, просторове поле між співрозмовниками,
вираз обличчя, тактильні засоби, косметика, реакція шкіри, запахи, манери,
одяг, колір тощо.
Невербальне спілкування найчастіше розглядають разом із вербальним,
проте визначають в ньому особливі функції, найважливіші з яких, на думку
Флорія Бацевича, Ірини Колегаєвої, Людмили Солощук та ін.: якісна оцінка
висловлювання, посилення важливості вербального вислову, заперечення
99
вербального повідомлення, економія словесних засобів, можливість передачі
інформації іншим способом тощо. Стиль невербального спілкування сприяє
гендерній ідентифікації, оскільки чоловіки та жінки мають специфічні риси
поведінки в соціумі. Джудіт Холл припускає, що «чоловік» та «жінка» –
соціальні ролі, які мають гендерно обумовлений набір поведінки, що
виражається і в їхньому спілкуванні [12]. Дослідники знаходять певну
закономірність між жіночими почуттями турботи, ніжності, схильністю
підтримувати стосунки та чутливістю до невербальних знаків і, відповідно,
частішим використання ЗНК порівняно з чоловіками.
Важливим елементом ЗНК візуального спрямування вважається колір.
Він викликає в підсвідомості знайомі сугестивні образи, не потребуючи
конкретизації змісту. Зіставлення концептів кольору в російських, англійських,
німецьких, китайських мовах, проведене Ю. Гуз, показало, що кольорові
асоціації відрізняються в різних культурах: у свідомості слов’ян кольорова
частотність формує такий ланцюжок, як білий, синій і блакитний, червоний,
зелений, чорний; у свідомості американців – червоний, зелений, білий, чорний,
синій; у німців – білий, червоний, синій, зелений, чорний; у китайців –
червоний, чорний, синій, білий, зелений [11, с. 9].
Метою нашої статті є дослідження семантики та функції кольору як
засобу невербальної комунікації в ілюстрованому журналі «Однокласник». Це
видання адресоване підлітковій аудиторії, яка вступає в період активної
гендерної соціалізації, тому видається доцільним вивчити окремий складник
невербальної комунікації (колір) у гендерній парадигмі. Для досягнення
поставленої мети необхідно розв’язати такі завдання: з’ясувати комунікативний
потенціал кольору в теорії гендеру; простежити, описати й класифікувати
випадки невербального (візуального) застосування кольору в обраних для
аналізу номерах журналу; дослідити семантику та функції кольору як ЗНК в
журнальному наративі.
На основі досліджуваних номерів журналу «Однокласник» можна
встановити значення й функції кольору в презентації життєвих інтересів
підлітків. Нами обрано для вивчення журнальні номери, які розділені часовим
проміжком у десять років – за 1996-й і 2006-й роки, щоб динаміка у
використанні кольору (якщо вона присутня) виявилася помітно. Окрім того,
враховано й сезонний вплив на кольористику: вивчалися примірники, що
публікувалися взимку, влітку й восени (перший, шостий і дев’ятий номери).
Візуальний чинник у сучасному світі набув надзвичайної важливості:
темп життя людини ХХІ ст. (не залежно від вікової категорії) вимагає більшої
інформативності та концентрації контенту в лаконічній формі. У журнальних
виданнях 1996 р. помітно переважання текстового контенту, що протягом 10
років втратив свою пріоритетність на користь візуалізації інформації.
Використання кольору із метою привертання уваги до повідомлення кількісно
збільшилося, що характеризується більшою часткою яскравих елементів.
Сприйняття кольору в гендерному аспекті на фізіологічному рівні
зумовлене особливостями будови мозку: у жінок між лівою та правою
півкулями значно більше нервових зв’язків, що дозволяє їм краще розрізняти
100
відтінки кольору. Внаслідок цього чоловіки завжди обирають яскраві, основні
тони й віддають перевагу червоному, аніж бордовому чи синьому замість
бірюзового; жінки ж обирають м’які та легкі кольори. Цю закономірність легко
простежити в оформленні журналу «Однокласник»: сторінки маскулінного
спрямування найчастіше містять лише один відтінок агресивного кольору, в той
час як фемінний контент забарвлено поєднанням відтінків пастельних кольорів.
Наявні в номерах журналу яскраві кольори, незвичні форми, нестандартне
розміщення тексту й оформлення сторінок спрямовані на привертання уваги
читача при першому ознайомленні з друкованим виданням. Цю ж активно
виразну функцію виконує диференціація візуального контенту відносно до
гендерно маркованих інтересів хлопчиків і дівчаток. Інформацію, яка
спрямована до чоловічої аудиторії, проілюстровано зображеннями з
маскулінними ознаками (чоловічі соціальні ролі візуалізовано образами
поліцейського, козака, бізнесмена; хобі хлопчаків зображено через малюнки
динозаврів, технічного прогресу тощо) [4; 5; 6; 7; 8; 9].
У спеціальних дослідженнях візуального контенту періодичних видань
неодноразово наголошується, що чи не важливішу роль у його репрезентації
виконує обкладинка. Візуально обкладинка має бути легко впізнаваною, що
досягається завдяки макету. Часто на обкладинці подають фотографії відомих
людей чи зображення персонажів, поміщають слогани, що диференційно
спрямовані на інтереси дівчат і хлопців. На основі аналізу номерів журналу
«Однокласник» можна стверджувати, що на обкладинці переважають
маскулінні зображення: із 6 досліджених журналів 3 містять на головній
сторінці фото чоловіків (№ 5/6 за 1996 р., №6 за 2006 р., №9 за 2006 р.), 1 –
фото жінки (№1 за 2006 р.) та 2 – малюнки, що можна віднести до спільного
гендеру (№1 за 1996 р., №9 за 1996 р.). На всіх номерах видання присутній
однаковий логотип. Кольорове та композиційне оформлення обкладинок
відрізняються [4; 5; 6; 7; 8; 9].
У молодіжних журналах колір виконує активно виразну та довідково-
пошукову функції, але комунікативна й символічна функції виявляються
слабко. Прагнення молоді – вирізнятися, знайти своє місце, тому оформлення
молодіжних видань має бути оригінальним, емоційним, дещо агресивним,
хаотичним. Молодь не любить порядок, оскільки цього вимагають дорослі.
Найкраще демонструють довідково-пошукову функцію видання 2006-го
року: кожна сторінка на колонтитулі має кольорову стрічку, де певній рубриці
відповідає окремий колір. Активно виразна функція виявляється в ілюстраціях
до оповідань, фотографічному оформленні статей та яскравих барвах
заголовків. Часто можна зустріти нестандартне розміщення тексту по діагоналі
чи у відділених кольором зонах внизу або по боках розворотів [4; 5; 6; 7; 8; 9].
Хоча колір втрачає свої основні функції щодо читачок журналу, він
зберігає основну гендерно-стереотипну розрізнювальну здатність: у частинах
видання, спрямованих на аудиторію дівчат, часто використовуються відтінки
рожевих кольорів. Іншими засобами привернення дівочої уваги є різноманітні
прикраси в тексті та в одязі жіночого персонажа. В аналізованих друкованих
виданнях було знайдено 11 таких зображень [4; 5; 6; 7; 8; 9].
101
Отже, на основі вивчених примірників журналу «Однокласник», можна
стверджувати, що колір у цьому виданні відіграє самостійну інформаційну й
допоміжну фонову функції. Найчастіше на сторінках видання бачимо яскраві,
насичені кольори, такі, як синій, блакитний, чорний, бордовий, жовтий.
Друковані видання 1996 року характеризуються великою кількістю вербального
тексту та мальованих ілюстрацій, кольорове тло сторінок гармоніює з
вербальними матеріалами. Дизайн сторінок урізноманітнюється дрібними
елементами (віньєтками, маленькими малюнками тощо), оформлення рубрик
уніфіковано. Видання 2006 року мають «імпровізаційний» дизайн, що імітує
вільний плин життя; мальована ілюстрація поступається великій кількості
фото-супроводу (часто без зазначення авторства), зображення
використовуються в якості тла до текстів, мальовані ілюстрації фактично не
використовуються (з авторських робіт нами зауважено тільки ілюстрації
В. Бариби). Логотип видання за десять років не змінився (за винятком журналу
№1 за 1996 р.), у якому виділено буквосполучення «ОК» як скорочену назву
журналу. Логотип єдиного кольорового оформлення не має, барви обираються
до кожного номеру окремо. Випуски 1996 року надруковані на офсетному
папері, обкладинка крейдяна, випуски 2006 року надруковано на крейдяному
папері.
Аналіз примірників журналу «Однокласник» показав, що колористика є
важливим елементом композиційної цілісності друкованих видань. Вона
застосовується для маркування та репрезентації гендерних та вікових інтересів
читацької аудиторії. Колористика виконує інформаційну, комунікативну,
символічну та виражальну функції, які, відповідно, відбивають національні та
гендерні особливості сприйняття кольору в реципієнтів. Свідоме застосування
колористики у друкованому виданні впливає на конкретну цільову аудиторію
та зберігає особливе становище друкованих видань серед засобів масової
комунікації.
1. Бацевич, Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики : підручник /
Ф.С. Бацевич. – Київ: Академія, 2004. – 342 с.
2. Колегаева И.М. Музейный каталог как вид поликодового текста / И. М.
Колегаева // Записки з романо-германської філології. – 2014. – Вип. 1(32). –
С.93-101. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://dspace.onu.edu.ua:8080/handle/123456789/5409.
3. Обозов Н. Н. Психологія дорослої людини. – СПб.: Лінгва-Центр, 1997.
– 418 с.
4. Однокласник. – 1996. – №1. – 864. – 38 с.
5. Однокласник. – 1996. – №5/6. – 868-869. – 36 с.
6. Однокласник. – 1996. – №9. – 872. – 36 с.
7. Однокласник. – 2006. – №1. – 36 с.
8. Однокласник. – 2006. – №6. – 50 с.
9. Однокласник. – 2006. – №9. – 36 с.
102
10. Солощук Л. В. Взаємодія вербальних і невербальних компонентів
комунікації у сучасному англомовному дискурсі : автореф. дис. на здобуття
наук. ступеня доктора філолог. наук : спец. 10.02.04 «Германські мови» /
Людмила Василівна Солощук. – К., 2009. – 40 с.
11. Guz Yu. V., The experimental study of the basic concepts of colour, The
language theory, Biysk./ Fourth edition. — Cambridge University Press, 2010. –
340 p.
12. Hall J. Gender Effects in Decoding Nonverbal Cues / J. Hall. – The
Johns Hopkins University, 1978.
13. Knapp M., Hall J. A.: Nonverbal Communication in Human Interaction./
8 edition. – Cengage Learning, 2014. – 528 p.
Науковий керівник – Бітківська Г. В., кандидат педагогічних наук,

доцент, доцент кафедри світової літератури Київського університету імені
Бориса Грінченка.
УДК 81-115: 81’44

Анастасія Чопик,
спеціальності «Англійська мова і література»
ДВНЗ «Дрогобицький державний педагогічний університет
імені Івана Франка»
СЕМАНТИЧНА ОРГАНІЗАЦІЯ КОМПАРАТИВНИХ ПАРЕМІЙ

В АНГЛІЙСЬКІЙ МОВІ
Статтю присвячено проблемі дослідження специфіки концептуалізації дійсності у

свідомості носіїв англійської мови. У ній розглядаються особливості семантики англійських
компаративних паремій з огляду на класифікаційні схеми.
Ключові слова: компаративна паремія, компаративна фразеологічна одиниця,
тематичний маркер.
The article deals with a research of the reality conceptualization in English common
consciousness verbalized in simile. It describes the semantic organization of similes in the English
language with regard to their classification schemes.
Keywords: comparative paroemia, comparative phraseological unit, thematic marker.
Сучасна лінгвістика спрямована на дослідження проблеми «людського

фактора» в мові. Когнітивісти стверджують, що мова за своєю суттю
антропоцентрична, тобто описує дійсність через сприйняття її людиною, а
також має багатий набір засобів для опису та характеристики самої людини.
Порівняльні фразеологізми функційно спрямовані на пізнання
об’єктивного світу за допомогою зіставлення предметів/явищ/процесів та
103
являють собою внутрішньо-організовану систему поняттєвих, емоційних,
фоносемантичних структур, взаємодія яких сприяє творенню фразеологічної
картини світу [8, с. 74]. Порівняння це також засіб сприймання дійсності, та
одна з форм художнього мислення, яка проявляється в його частковій
метафоричності.
А. Терентьєв визначає компаративні паремії як «компаративні
фразеологічні одиниці – двошарові фразеологізми ідіоматичного характеру,
компоненти якого об’єднані компаративним зв’язком. Сталі порівняння в
цілому – факт мовної системи, що характеризується мовною відтворюваністю і
традиційністю метафоричної основи» [12, с. 5]. Перший компонент ад’єктивних
порівнянь зазвичай вживається в своєму основному значенні. Функція другого
завжди підсилювальна, оскільки означає ступінь ознаки, вираженого першим
компонентом. Перший компонент називається підставою порівняння, а другий
– об’єктом порівняння.
Ад’єктивні порівняння в роботі А. Куніна представляється як структура,
перший компонент якої виражений прикметником у порівняльному ступені і
зазвичай вживається у прямому значенні, тобто компаративізм відноситься до
класу фразеологічним одиниць з частково переосмисленим значенням
складових лексем [7, с. 147].
Матеріалом дослідження виступають компаративні фразеологічні одиниці
з сполучником as, as … as, like в англійській мові. Мета дослідження –
висвітлити лексико-семантичні особливості організації компаративних паремій
в англійській мові з огляду на їх семантичну класифікацію.
Компаративні фразеологічні єдності, зазвичай характеризуються повним
переосмисленням компонентного складу та є мотивованими фразеологічним
утвореннями, що унеможливлює чітку їх класифікацію. Саме тому виділення
тематичного маркера компаративних фразеологічних одиниць значною мірою є
умовним. Основна його роль – співвіднесення цих одиниць зі сферою мовної
діяльності. Тематичними маркерами можуть бути [5, с. 13]: компаративи, що
виражають значення переваги (ultrasonic; topmost); компаративи, що
виражають значення дуже високої інтенсивності ознаки (hyperactive,
hypersensitive, overactive, overlong); компаративи, що виражають порівняння (as
graceful as a swan, as greedy as a wolf).
За типами учасників мовного акту компаративні фразеологічні одиниці
поділяються на [12, с. 7]: 1) соціальний статус учасників комунікації ((as) well
guarded as a Prince in his castle); 2) склад учасників (alone like a leper);
Поділ проаналізованих у процесі дослідження компаративних
фразеологічних одиниць на семантичній основі їх складників передбачає
виділення:
1. Іменника, що позначає продукти харчування в статусі об’єкта
порівняння [9, с. 15]: (as) sweet as honey – солодкий, як мед; (as) warm as a toast
– теплий, як грінки; (as) keen as mustard – гострий, як гірчиця; (as) large as a
cabbage – великий, як капуста; (as) cool as a cucumber – спокійний, як огірок;
2. Іменника, що позначає речовину, метал, сплав, мінерал або корисну
копалину, дорогоцінний або напівдорогоцінний камінь [6, с. 53]: (as) hard as
104
iron – твердий, як сталь; ( as) heavy as lead – важкий, як свинець; (as) bright as
silver – блискучий, як срібло; (as) good as gold – «цяця» (хороший, як золото);
(as) true as steel – непохитно вірний;
3. Фауноназв [14, с. 84]: (as) blind as a bat (букв .: «сліпий, як кажан») –
зовсім сліпий; (as) brave as a lion – «хоробрий, як лев», дуже хоробрий; (as) fat
as a pig – «жирний, як свиня», вельми огрядний; (as) dead as a mutton –
«мертвий, як баран»; абсолютно нерухомий; (аs) agile as a monkey (as a cat) –
рухливий, грайливий, непосидючий; (аs) vain as a peacock – пихатий, як і павич
марнославний, самозакоханий, повний зарозумілості; (аs) black as a crow (~ as a
crow’s wing) – чорний, як ворона (вороняче крило), в поганому настрої,
похмурий; похмурий, як ворон;
4. Флорономінацій [15, с. 148]: (as) fair as a rose – прекрасний, як
троянда; (as) like as two beans – схожі, як дві горошини; (as) light as thistledown
– легкий, як будяк; (as) fresh as a daisy – свіжий, як маргаритка;
5. Іменників, що позначають явища природи [15, с. 17]: (as) bright as
noonday – ясний, як божий день; (as) changeable as the moon – мінливий, як
місяць; (as) black as midnight – чорний, як опівночі; (as) quick as lightning –
швидкий, як блискавка; (аs) loud as thunder – гучний, як грім; (as) hot as fire –
гарячий, як вогонь; (as) free as the air – вільний, як повітря;
6. Елементів на основі зовнішньої схожості [17, с. 18]: (аs) bald as a
billiard ball (as a cot або as an egg) – абсолютно лисий; (аs) round as a ball –
круглий як куля; (аs) bare as a bone – 1) хоч конем грай, абсолютно порожній; 2)
голий, оголений; (аs) big аs all outdoors (as the sky) – величезних розмірів
(простір);
7. Біблеїзмів [16, c. 211]: (as) old as Adam – старе, як світ ; бур’яном
поросло; (as) ugly as sin – страшний, як (смертний) гріх, потворний; (as)
beautiful / fair as an angel – красивий, як ангел (про дітей і жінок); as the devil –
(інтенсифікатор): диявольський, надзвичайно, жахливо;
8. Лексичних одиниць, пов’язаних зі здоров’ям [2, c. 458]:
(as) hearty as a buck – здоровий; (as) red as a cherry / rose – кров з
молоком; (as) sick as a cat – відчуває приступ блювоти, нудоти; (as) fit as a
fiddle – абсолютно здоровий; (as) fresh as a daisy / a rose / paint – свіжа як
троянда, пашить здоров’ям; (as) sound as a bell / a roach – здоровий як бик,
цілий і неушкоджений;
9. Іменників, що позначають абстрактні поняття [5, c. 53]: (as) bad as
death (worse than death) – гірше смерті, гірше бути не може; (as) bitter as death
– гірке, сумна подія;
10. Лексем, що позначають вигадані поняття та персонажі [18, c. 137]:
(shriek) like a banshee – верещати, як банші; (sleep) like a log – спати, як
колода; (fuss or cluck round) like a mother hen – носитися, як курка з яйцем;
(work like) a Trojan – працювати, як троянці;
Емоційне самовираження часто безпосередньо пов’язане з мовою, позаяк
остання розглядається у лінгвістиці як універсальна знакова система, яка є
неоднорідною за своєю структурою і складається з мовних і парамовних явищ,
які теж слід розглядати як типи знаків [3, c. 6]. Способи, що описують емоційні
105
стани, надзвичайно різноманітні. Зокрема, А. Вежбицка класифікує назви
емоцій наступним чином [4, c. 68]: 1) емоції, пов’язані з «поганими речами»
(sadness, unhappiness, distress, upset, sorrow, grief, despair); 2) емоції, пов’язані з
«хорошими речами» (joy, happiness, content, pleasure, delight, excitement); 3)
емоції, пов’язані з людьми, котрі скоїли погані вчинки, і викликають негативну
реакцію (fury, anger, rage, wrath, madness); 4) емоції, пов’язані з роздумами про
самого себе, самооцінкою (remorse, guilt, shame, humiliation, embarrassment,
pride, triumph); 5) емоції, пов’язані зі ставленням до інших людей (love, hate,
respect, pity, envy).
Вербалізацію емоцій у компаративних пареміях можна розподілити на
наступні підвиди [ 4, c. 58]:
1) гнів, роздратування, злість: (аs) fierce as a tiger – розлючений, як бик,
лютий, як тигр; (as) grave as an owl – дивиться сичем, насуплений, похмурий
(cерйозний, похмурий, як сова); (as) savage as bear – злий, як чорт, лютий, як
ведмідь; (as) fierce as a bull in fits – злий, розлючений як бик;
2) радість, щастя: (as) pleased as a dog with two tails – в повному захваті,
дуже задоволений; (as) merry as a grig – життєрадісний, веселий, як цвіркун;
as happy as a lark – на сьомому небі від щастя; щасливий, як жайворонок; as
happy as a possum up agum-tree – на сьомому небі від щастя;
3) незворушність, байдужість: (as) cool as a cucumber – незворушний,
холоднокровний, у вус не дме, спокійний, як удав; (as) cold as ice – байдужий,
байдужий; as cold as charity – бездушний;
4) переляк, страх: as scared as a rabbit – переляканий до смерті,
наляканий як кролик;
5) занепокоєння, невпевненість, тривога: like a rat in a trap – в
безвихідному становищі; like a cat in a strange garret – не в своїй тарілці, не в
своїй стихії, некомфортно; like a cat on hot bricks – не по собі, як на голках;
6) смуток, печаль: (as) sick as mud – як в воду опущений, в пригніченому
стані, почуватися гірше нікуди, як бруд; as sick as a parrot – засмучений; (as)
limp as a rag – розбитий, змучений, як млява пом’ята ганчірка).
Фразеологічна репрезентація власних назв в англійській мові є досить
рідкісним явищем. Серед найпродуктивніших онімів є наступні [7, с. 242]: (as)
rich as Croesus – багатий, як Крез; (аs) safe as the Bank of England – надійний, як
Англійський банк, абсолютно надійний, безпечний; (аs) wise as Solomon –
мудрий, як Соломон; (аs) fat as an alderman – «товстий, як олдермен»,
огрядний, повний, з черевцем; laugh like a little Audrey – «сміятися, як малятко
Одрі», від душі сміятися;
Цікавим є той факт, що в процесі порівняння людина подається в
негативному аспекті. В англійській мові фразеологізми з негативним
суб’єктивно-оцінним компонентом становлять найчисленнішу групу [1, с. 47],
що може бути спричиненим кількома факторами. По-перше, в свідомості
людини більшість представників тваринного світу і природні явища часто
відображались негативно, оскільки не до кінця підкорена природа представляла
певну небезпеку для людини. Таке антагоністичне ставлення закріпилося в
мові. По-друге, людиною випробовується певний комплекс «надповноцінність»
106
по відношенню до тварин як «братів наших менших», які перебувають на
нижчому щаблі розвитку. Це зумовило появу негативної оцінки в
зоометафорах. По-третє, в лексиці, орієнтованій на людину, позитивна оцінка
усвідомлюється як норма, яка не потребує особливого виділення мовою. А
відхилення від норми в світі людей, такі як безконтрольні дії, неадекватна
поведінка і т. ін., отримують негативну оцінку і піддаються номінації [11, с.
110].
Отож, за семантичним змістом компаративні паремії є надзвичайно
різноманітними. Очевидно, що для порівняння людина використовує предмети
навколишньої дійсності, ті, які знайомі їй з практичної діяльності, значущі для
неї та інших представників даної культури. Найчастіше порівняння бувають
невмотивованими, повністю переосмисленими, а тому складними для
розуміння.
Оскільки на даному етапі розвитку мовознавства питання про
компаративні паремії в англійській мові та їх семантику ще не цілком
вичерпано, перспективним видається їх структурно-семантичний аналіз з
визначенням та дослідженням асоціативного фону та мотиваційної бази.
1. Арсентьева Е. Ф. Сопоставительный анализ фразеологических единиц:
на материале фразеологических единиц, семантически ориентированных на
человека в английском и русском языках /Е. Ф. Арсентьева. – Казань: Изд-во
Казан. ун-та, 1989. – 123с.
2. Большой англо-русский словарь / сост и ред. И.Р.Гальперин,
Э.М. Медникова. – Т. 2. – М.: Русский язык, 1988. – 1072 с.
3. Вансяцкая Е.А. Роль невербальных и вербальных компонентов 39
коммуникации в текстах, отражающих эмоциональные реакции человека и их
соотношение (на материале английского языка): автореф. дис. ... канд. филол.
наук: 10.02.04 / Вансяцкая Е.А.; Иванов. гос. ун-т. – Иваново, 1999. - 22 с.
4. Вежбицкая, А. Язык. Культура. Познание / А. Вежбицкая. – М.:
Русские словари, 1996. – 416 с.
5. Долгова А.О. Грамматическая и лексико-семантическая структура
устойчивых сравнений как класса фразеологических оборотов (на материале
русского, английского и немецкого языков): автореферат дис. … канд. филол.
наук:10.02.19 / А.О.Долгова; Белорус.гос.ун-т. – Минск, 2007. – 22с.
6. Долгова А.О. Какие образы-эталоны представлены во
фразеологических сравнениях?/ А. О. Долгова // Русский язык и литература. –
2006. - №7 – С. 50-55.
7. Кунин А.В. Англо-русский фразеологический словарь / А. В. Кунин. –
М.: Русский язык, 1984. – 942 с.
8. Кунин А.В. Курс фразеологии современного английского языка: учеб.
для ин-тов и фак. иностр. яз. - 3-е изд., перераб / А. В. Кунин. – М.: Высш. шк.,
Дубна: Изд. Центр «Феникс», 1996. – 381 с.
9. Любова А.Н. Адъективные компаративные фразеологизмы в
английском, немецком и норвежском языках: общее и специфическое: автореф.
107
дис. … канд. филол. наук / Любова А.Н.; Белгрод. Гос. ун-т – Белгород, 2009. -
20 с.
10. Поцелуева Н.В. Сопоставительное исследование внутренней формы
компаративных фразеологических единиц с зоосемическим компонентом (на
материале английского, русского и казахского языков) / Н. В. Поцелуева //
Фразеологическое пространство национального словаря в сопоставительном
аспекте: Монография / сост. Т.Н. Федуленкова, А.Г. Садыкова,
Д.Н. Давлетбаева и др. – Архангельск: Поморский гос. университет им.
М. В. Ломоносова, 2008. – С. 165-177.
11. Райхштейн А.Д. Сопоставительный анализ немецкой и русской
фразеологии / А. Д. Райхштейн. – М.: Высш. шк., 1980. – 191с.
12. Терентьев А.В. Адъективные компаративные фразеологические
единицы как языковая универсалия: автореф. дис. .... канд. филол. наук /
Терентьев А.В. ; Нижний Новгород гос. ун-т. – Нижний Новгород, 1997. - 16 c.
13. Українська мова [Енциклопедія] [2-ге вид., випр і доп.] / гол. ред. кол.
В. М. Русанівський. – К. : Видавництво Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана,
2004. – 824 с.
14. Холманских И.В. Компаративные фразеологические единицы с
компонентом-зоонимом (на материале русского и болгарского языков):
Автореф. дис. ... канд. филол. наук / Холманских И.В. ; Тюмень гос. ун-т. –
Тюмень, 2000. – 22 с.
15. Сowie A.P., Mackin R., McCaig I.R. Oxford Dictionary of Current
Idiomatic English. Vol. 2: Phrase, Clause and Sentence Idioms. – Oxford: Oxford
University Press, 1984. – 685 p.
16. Gulland D.M., Hinds-Howell D.G. The Penguin Dictionary of English
Idioms. - Harmondsworth: Penguin Books Ltd, 1994. – 305 p.
17. Hornby A.S. Oxford Advanced Learner´s Dictionary. - Oxford: Oxford
University Press, 2000. – 1541 p.
18. Longman Dictionary of English Idioms / Prepared by Laurence Urdang
Associates Ltd. - Harlow, London, 1996. – 387 p.
Науковий керівник – Лучечко Т. М., кандидат філологічних наук, доцент

ДВНЗ «Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка».
108
УДК 821.512.161-31.09:17.022
Ольга Щока,
студентка 4 курсу спеціальності
«Філологія українська: мова та література»
(м. Київ)
РОМАН ШЕБНЕМ ІШІҐЮЗЕЛЬ «ЗВАЛИЩЕ» У ДЗЕРКАЛІ

АКСІОЛОГІЧНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ
У статті досліджено особливості аксіологічної ідентичності в романі турецької

письменниці Шебнем Ішіґюзель «Звалище». Розглянуто ключові цінності головних
персонажів, а також зображеного в творі суспільства, визначено їхні тексто- та
смислотвірні функції.
Ключові слова: аксіологія, цінності, ідентичність, самоідентифікація, звалище,
Шебнем Ішіґюзель.
The present article deals with the peculiarities of the axiological identity in the novel of the
Turkish writer Shebnem Ishiguzel «The dump». The main values of the main characters and of the
society showed in the composition are analyzed, the functions of the text-making and the think-
making are outlined.
Keywords: axiology, values, identity, self-identification, dump, Shebnem Ishiguzel.
Цінності – одне з ключових понять сьогодення. Вони визначають світові

суспільні настрої, політику держави, характери конкретних груп, а також
індивідуальні потреби, бажання й установки. Це поняття об’єднує об’єктивні
морально-етичні правила і суб’єктивні, внутрішні, такі, що походять від
особистісних якостей конкретного індивіда. Цінності людства загалом
змінюються відповідно до ери, епохи, століття, періоду тощо. Ці зрушення, як
правило, відображають еволюцію суспільства, його духовний розвиток і
гуманізацію.
Цінності є незмінним предметом зображення й у літературі. Так, в
античну добу в соціумі та в гуманітаристиці найбільше важили культ краси,
пропорції, симетрії, сили; у Середньовіччі серед цінностей домінували
божественна Трійця, духовний подвиг; у період Ренесансу – багатство, сила,
здоров’я, краса, проникливий розум, світла пам’ять, воля; у часи Просвітництва
центральними були розум, моральні чесноти; позитивізм зосереджувався на
об’єктивності, доцільності, утилітаризмі, схемі; модернізм акцентував на
інтуїції, волі до влади, артистизмі; постмодернізм тяжіє до хаосу, деієрархізації
цінностей. Художня практика неможлива поза аксіологією, адже вона творить
вічні цінності, здатні єднати людей навколо спільної ідеї, одуховнювати їх,
залучаючи до прекрасного [15, с. 43].
Художні твори дають можливість побачити суспільство «у розрізі»,
особливо корисним є цей прийом для дослідження сучасних тенденцій. Так,
об’єктом нашої роботи є роман турецької письменниці Шебнем Ішіґюзель,
написаний 2004 року. Незважаючи на його багатоплановість і неоднозначність,
109
твір досі є мало дослідженим, а у вітчизняному літературознавстві – не
розглянутим взагалі. Актуальність нашої роботи зумовлена потребою вивчення
аксіологічних вимірів ідентичності в романі «Звалище» й популяризації
досліджень турецької літератури в цілому. Об’єктом дослідження є аксіосфера
твору Шебнем Ішіґюзель «Звалище». Мета – визначити особливості
аксіологічної ідентичності в романі сучасної турецької письменниці. Меті
підпорядковано такі завдання: 1) схарактеризувати цінності ключових
персонажів «Звалища»; 2) виокремити спільні цінності суспільства,
зображеного у творі; 3) визначити функції аксіологічних одиниць у романі
Шебнем Ішіґюзель.
Поняття «цінність» вперше з’явилося у філософії І. Канта, осмислювалося
в наукових працях Рудольфа Германа Лотце («Мікрокосм» [18]),
Вільгельма Віндельбанда («Від Канта до Ніцше : Історія нової філософії у її
зв’язку зі спільною культурою та окремими науками» [5]), Генріха Ріккерта
(«Цінність і дійсність» [21]), Макса Вебера («Протестантська етика й дух
капіталізму» [4]), Германа Когена («Естетика чистого почуття» [13]),
Макса Шелера («Формалізм в етиці й матеріальна етика цінностей» [31]),
Миколи Лоського («Історія російської філософії» [17]), Юлія Шрейдера
(«Лекції з етики» [32]), Абрагама Маслоу («Мотивація й особистість» [19]),
Василя Тугарінова («Про цінності життя й культури» [29]), Мойсея Кагана
(«Філософська теорія цінностей» [12]) та багатьох інших. Хоча деякі вчені
стверджують, що історія аксіології сягає корінням ще в античність (а згодом у
середньовіччя й ренесанс) [11, с. 3-4].
У вітчизняному науковому просторі проблему розробляли
Володимир Василенко («Цінність та оцінка» [3]), Роман Гром’як («Естетика і
критика» [8]), Юрій Шайгородський («Цінності як детермінанти суспільного
розвитку» [30]), Ірина Стрелецькая («Філософське вчення про цінність
(аксіологія) як методологія соціально-гуманітарного пізнання» [28]),
Віль Бакіров («Ціннісна свідомість та активізація людського фактора» [2]) та
інші.
Попри велику значущість цінностей для людства, єдиного визначення
цього поняття не існує. Так, Володимир Василенко підкреслює значення
суб’єкта для поняття «цінності». Оскільки цей термін визначається двома
сторонами ціннісного ставлення, аксіологічна одиниця одночасно залежить і
від свідомості суб’єкта, і від особливостей об’єкта. Таким чином, цінність
мислиться як предмет і як ставлення до нього [3, с. 45].
Зважаючи на таку різноплановість, існують різні підходи до класифікації
аксіологічних одиниць. Так, їх поділяють на особистісні, групові, соціально-
педагогічні (Віталій Сластьонін [26]); життєві, культурні, соціально-політичні
(Василь Тугарінов [29]); абсолютні, відносні, псевдоцінності (Сергій Анісімов
[1]); цінності-цілі, цінності-ідеали, цінності-бажання, цінності-повинності
(Василь Момов [20]) тощо.
У літературознавстві аксіологічний вимір у творчості певних авторів
розглянуто досить побіжно й вибірково. Такі дослідження зокрема проводили:
Олександра Савченко (щодо творчості Василя Сухомлинського [23]), Надія
110
Сварич (у контексті творчості Марії Матіос [24]), Леся Демська-Будзуляк
(дослідження модернізму загалом [10]), Володимир Двоєглазов (творчість
Михайла Лєрмонтова, Івана Тургєнєва [9]), Володимир Гільманов (творчість
Олександра Пушкіна [6]), Світлана Кожевнікова (Джеймс Мор’єр [14]), Юлія
Сабадаш (Умберто Еко [22]) та інші.
Розглянемо роман «Звалище» в етичному та естетичному вимірах.
У турецькому літературознавстві твір досліджувався з точки зору феміністичної
критики, зокрема вивчалися особливості гендерних ролей [33]. … зосереджує
свою увагу на метафорі сміття [35], … описує маркери постмодерну в романі
[34]. Ці теми є дотичними до нашого дослідження, втім завдання цієї роботи –
більше заглибитися саме в аксіосферу роману.
Як зазначає сама авторка, твір складається з двох частин: «Якщо ви
відділите парні розділи від непарних, то отримаєте два оповідання. Непарні
розділи – про Лейлу, парні – про Їлдиз» [11, с. 381]. Тож перед нами дві різні
історії про двох жінок. Перш за все інтерес для нас становить середовище, в
якому живуть Лейла та Їлдиз.
Перша героїня є доволі маргінальною, адже її дім – це сміттєзвалище,
тобто вона – безхатченко. Так у житті Лейли було не завжди: дівчина
народилася у звичайній родині (батько героїні був послом Туреччини в Росії).
Що ж до матері, то цей образ дещо прояснює картину подальших дій
персонажа: «Лейла, досі сподіваючись, що мати все ще колись полюбить її,
бігла до неї, розкидаючи фігури та перевертаючи шахівницю на своєму шляху.
<…> Лейла їй потрібна була тільки через склянку горілки. Доньці своїй вона
посміхалася лише тоді, коли просила її це принести. Щастя дівчинки тривало
стільки, скільки її мати, захлинаючись, пила оковиту. Щойно не лишалося
жодної краплі в посудині, Лейла щоразу робила одну й ту саму помилку: клала
голову на груди замотаної в бинти матусі, щоб відчути хоча б трохи ласки,
щоб почути пару теплих слів» [11, с. 79]. Варто зазначити, що так само, будучи
дитиною, героїня не отримувала любові й від найближчих родичів і навіть від
чоловіка та його родини: «<…> Лейла, яка спрагло кохала, але не була коханою
<…>» [11, с. 58]. І таким чином теплі почуття вона пізнала тільки в «новому
житті», потрапивши на сміттєзвалище.
Такий дисонанс Лейли зі світом пов’язаний зі значними відмінностями в
аксіосфері самої героїні та її оточення. Для цього персонажа першорядними є
абсолютні цінності (за С. Анісімовим [Анісімов]), такі як любов, дружба,
знання, гуманність, самодостатність, мудрість. Останній тип представлений у
творі своєрідними «наставниками» головної героїні, висловлені думки яких
вона постійно згадує – Ками, Ботвинника й Каспарова.
Що ж до соціуму, в якому перебуває Лейла, то він має зовсім інші
ціннісні орієнтації. Наприклад, дядько й дядина героїні сповідують
псевдоцінності: користь (жадібність), байдужість до рідної людини, відраза до
її долі, сором за неї тощо. Ці персонажі з’являються як нагадування про минуле
Лейли, в яке, незважаючи на його «стерильність» і можливість мати дах над
головою, вона повертатися не хоче: «Мій дім тут. Я померла і воскресла на
111
вулиці. Я – чужоземка у своєму тодішньому житті, яке мала, поки не
потрапила сюди» [11, с. 83].
Варто також згадати родину чоловіка Лейли, Галука. Їхні цінності є
відносними, а саме – політичними та ідеологічними (за С. Анісімовим [1]).
Батько Галука Фахір прагне мати владу та авторитет у суспільстві й заради
цього готовий імітувати зразкового сім’янина: «Алкоголізм сина йому було
легше приховати: заспокійливе, що повинно було зменшити побічні ефекти,
ноші з ременями, що допомагали стримувати хлопця у стані коми, пов’язки на
рота зі скотчу, стимулятори, від дії яких його рвало енергією на людях, звісно,
приховувалися за розмовами про те, що Галук – професор хімії <…>»
[11, с. 47-48]. Мати Галука, Нерґіс, так само не бажає звертати увагу на сина.
Коли вона реагує на самогубство Галука, автор зауважує: «<…> цей
несамовитий крик ні в чому не поступався тому гамору, який вона здійняла
через золоті літери CD» (йдеться про літери на сукні Лейли, які та задля
зручності відрізала, приховавши таким чином бренд одягу) [11, с. 56].
Як бачимо, деспотизм батьків призвів до алкогольної залежності Галука,
проте це не відштовхнуло його дружину: «Лейла обіймала змарнілого через
алкоголь та батька Галука, немов хотіла розчинитися в обіймах коханого
чоловіка» [11, с. 51]. Це знову ж таки доводить, що головна героїня керується
вищими принципами, не зважаючи на свій статус і репутацію в суспільстві.
Вона постає в романі звичайною жінкою, яка хоче бути коханою.
Так, побувавши у двох різних аксіологічних вимірах, Лейла потрапляє в
третій – маргінальний: « <…> Лейли не існувало до того, як вона опинилася на
вулиці. Це була тінь, це був привид. <…> Ми існуємо, коли приймаємо любов і
даруємо її. Втім Лейла не відала ні про одне, ні про інше» [11, с. 66-67]. Світ
вулиці зображений у творі як окреме суспільство зі своєю мораллю та своїм
«кодексом честі»: «Ціну життя знають тільки жителі вулиць. Це вони
насправді живуть і вони насправді бояться померти» [11, с. 204];
«Відірвиголова зрозумів, що для себе і для Лейли, яку він мав за свою дружину,
треба десь організувати місце. Дасть Бог, щоб зігрітися, не доведеться
зганяти з решіток штабелі дітей. Принаймні він цього не зробить, якщо
повністю не втратив здоровий глузд» [11, с. 202].
У цьому середовищі важливою є проблема самоідентичності. Адже
жителі вулиць не знають один про одного майже нічого, а деякі не пам’ятають
навіть особистої інформації: «Дракон був кур’єром, який вісім років тому в
самому центрі міста раптово забув, звідки і куди він ішов <…> Це був кур’єр,
який загубив не дорогу, а самого себе. <…> Це як загубитися у відомому місці,
на відомій дорозі, немов іноземець. Але Дракон на цьому не зупинився: він забув,
ким є» [11, с. 84-85]. Додамо, що цей персонаж цілком може повернутися
додому, але в нього, як і у всіх інших, просто немає такого бажання. Єдина, в
кого воно виникає, – Фесат, але та, повернувшись до своєї квартири, перш за
все хоче прочитати щось із Флобера, а вже потім побачити доньку. Тобто її із
зовнішнім світом пов’язують здебільшого цінності культури, ніж життя (за
Василем Тугаріновим [26]).
112
Тема ідентичності, звісно, торкається й головної героїні твору та її нового
супутника: «Він так само, як і Лейла, опинився на вулиці, щоб заново себе
створити, щоб створити новий світ на уламках старого, сплетеного з ниток
колишнього життя та спогадів. У новому світі не існувало жодних причин
боятися вогню та зажерливих язиків полум’я з інших світів» [11, с. 235]. При
цьому самоідентифікація Лейли пов’язана з її ненавмисною відстороненістю від
середовища, в якому вона жила раніше: «Я вже пробувала жити в тому світі,
сидіти за столом та їсти з ножем і виделкою, митися та спати в чистій
постелі. <…> Не вийшло, і якась сила виштовхнула мене звідти» [11, с. 238].
У другій частині роману йдеться про звичайну дівчину Їлдиз, яка живе у
нормальній квартирі за своєю матір’ю і збирає матеріал для біографії, яку хоче
написати. Однак все видається не таким простим: Їлдиз не має стільки свободи,
скільки її має Лейла. Мати дівчини постійно її контролює, навіть після своєї
смерті (у вигляді привида). Через це Їлдиз в одинадцять років вчиняє спробу
самогубства, згодом повільно божеволіє, розлучається з чоловіком – і все її
життя йде шкереберть. У цінностях цієї героїні розібратися складно, адже
навіть біографія Диригента потрібна не Їлдиз, а її матері. Хоча тут мову варто
вести скоріше про антицінності. Хоч цей персонаж і є порядною людиною у
своєму середовищі, та вона, як виявляється, не здатна до щирих почуттів: «Я не
вмію любити, – сказала Їлдиз. Це було правдиве та доречне зізнання»
[11, с. 294]. Тож корінь проблеми цієї героїні так само ховається у вихованні
(матір’ю).
З-поміж оточення цього персонажа можемо виокремити двох чоловіків –
це Диригент (Ешреф Шефік Караджан) та Професор (не зазначено). Перший
герой одразу ж постає перед нами носієм псевдоцінностей: «Ешреф Шефік
Караджан прийшов у цей світ, щоб робити зло і керувати оркестром»
[11, с. 124]; «Я погоджуюся, що він – диво та геній музичного світу. Але під
цією маскою схована жахлива людина» [11, с. 297]. Цей персонаж зневажливо
ставиться і до своїх підопічних, і до жінок у своєму житті: «Я думаю, що він –
погана людина. Віолончелісти, які переживали серцевий напад від страху взяти
при ньому неправильну ноту, скрипалі-солісти, які божеволіли під час
репетицій “Чотирьох пір року” Вівальді, а потім стрибали з моста, жінки,
яких він домагався за кулісами, позашлюбні діти, народжені цими жінками, –
гарний тому доказ. Не знаю. Певно, чим більше людина стає невіруючою, тим
дурніші вчинки вона робить – спершу заради здорового глузду, а потім уже
заради себе. Для мене він – приклад зневіри» [11, с. 178]. Остання фраза зачіпає
й релігійні цінності. Антиподом Диригента, хоча й дещо неповноцінним
образом, є Професор. Закоханий у Їлдиз, він протиставляється навіть головній
героїні другої частини своєю незіпсованістю. Сама ж вона стрімко деградує,
викрадаючи навіть чотирирічного хлопчика заради усунення своєї літературної
конкурентки.
На нашу думку, на контрасті образів головних героїнь Шебнем Ішіґюзель
оригінально й дуже влучно показує одвічну метафору з красивим, але гнилим
всередині яблуком. Світ вулиці максимально не естетичний, викликає відразу,
проте його мешканці люблять тварин, одне одного (хай і по-своєму) та своє
113
середовище в цілому. Представники ж звичайного комфортного й привабливого
життя є деспотами для свого оточення та ворогами для самих себе. І саме вони
стають причиною появи «вигнанців», які з’являються у світі вулиці.
Переходячи до другого плану розгляду роману – естетичного, зазначимо,
що потворне представлене в романі дуже широко. «Звалище» наповнене
натуралістичними подробицями смерті, відразливих описів зовнішності
безхатченків, статевих стосунків, пологів, випорожнень тощо: «Моя рука
натрапила на його тепле тільце у смітнику, вкритого снігом. Він лежав
упереміш із пластиковими склянками автобусних компаній, використаними
вологими серветками та туалетним папером з лайном. До його ніг причепилися
рештки шоколадного торта та засохлі квіти» [11, с. 353-354]. Але насправді
між прекрасним і потворним немає чіткої межі [16, с. 259]. Як уже зазначалося,
середовище, в якому перебуває Лейла, викликає відразу. Та якщо
інтерпретувати його як авторську метафору або навіть просто абстрагуватися
від натуралізму, – отримаємо те саме суспільство, в якому живе Їлдиз: де є
ґвалтівники та жертви, егоїсти й маніпулятори, психічно здорові люди й
божевільні.
Отже, аксіосфера роману «Звалище» Шебнем Ішіґюзель в основному
охоплює множину антицінностей. Основними носіями чеснот у творі
виступають головна героїня першої частини Лейла та дехто з її оточення
(Фесат, Кама, Відірвиголова). Немаргінальний, «естетичний» світ такого
представника не має. Вкраплюючи в роман елементи потворного, письменниця
зосереджує увагу читача на освоєнні внутрішньої духовної сфери персонажів.
Цінності зазнають змін з розвитком суспільства та його ідейних
переконань. Ці трансформації відображені й у літературі. Наприклад,
класицизм сповідує як основні цінності розум і обов’язок; Просвітництво –
розум і дидактику; романтизм – розкуту уяву; реалізм – мімезис, правду,
життєподібність; модернім – іманентне мистецтво; авангардизм – деструкцію
тощо. [16, с. 572]. У «Звалищі» (як у творі постмодерному) помічаємо такі
цінності цього стилю, як еклектизм (безхатченко Лейла закінчує життя як Анна
Кареніна, її знайома зі світу вулиці Фесат цитує Флобера), реконструкція
(розмитість меж між теперішнім та минулим у свідомості Лейли),
автокоментарі, тобто «оголення прийому» («Їлдиз за індусами спостерігала так
само байдуже, як за своїми снами, чи як от ви зараз у піввуха слухаєте від мене
її історію, на вашу думку, з домішками магічного реалізму» [11, с. 139].) тощо.
Перехід людства від індустріальної епохи до цінностей постмодерну породжує
численні кризові явища: від деградації особистості до занепаду країни або й
цивілізації [1, с. 11]. Це й зумовлює насиченість роману Шебнем Ішігюзель
антицінностями.
В аналізованому романі як головні аксіологічні одиниці представлені
любов та самоідентичність. Усі персонажі потребують або теплих почуттів, або
ж знайти себе й повернути своє «Я». Але ці потреби неможливо задовольнити й
герої приречені на самотність. Такий постмодерністський песимізм проходить
крізь весь текст твору, не залишаючи жодного просвіту для надії. Авторка
зобразила цінності сучасного суспільства як маркери його моральної та етичної
114
деградації, причому основними носіями деградації у творі є не маргінали, а
люди зі «здорового», «пристойного», «естетичного» соціуму. Цим турецька
письменниця відкриває перед нами просту істину: занепад починається не там,
де він є найбільш явним, а там, де люди нехтують вічними цінностями.
1. Анисимов С. Ф. Введение в аксиологию. Учебное пособие для
изучающих философию – М.: Современные тетради. – 2001. – 128 с.
2. Бакиров В. Ценностное сознание и активизация человеческого фактора.
/ Виль Бакиров – Х. : Вища школа. – 1988. – 147 с.
3. Василенко В. А. Ценность и оценка / В. А. Василенко. – К. : Наукова
думка. – 1964. – 160 с.
4. Вебер М. Протестантская этика и дух капитализма / М. Вебер //
М. Вебер Избранные произведения: пер. с нем. / сост. общ. ред. и послесл.
Ю. Н. Давыдова; предисл. П. П. Гайденко. – М.: Прогресс. – 1990. – С. 61-272.
5. Виндельбанд В. От Канта до Ницше : История новой философии в ее
связи с общей культурой и отдельными науками / Вильгельм Виндельбанд ;
[пер. с нем. под ред. А. И. Введенского]. – М. : Канон-пресс ; Кучково поле,
1998. – 496 с. – (Канон философии).
6. Гильманов В. Христианская аксиология в творчестве А. С. Пушкина //
Балтийский филологический курьер. – 2011. – № 8. – С. 337-338.
7. Горбатенко В. П. Постмодерн і трансформація ціннісної основи
людського буття. / В. П. Горбатенко // Політичний менеджмент. – 2005. – № 1.
– С. 3-13.
8. Гром’як Р. Т. Естетика і критика. Філософсько-естетичні проблеми
художньої критики. – К.: Мистецтво. – 1975. – 225 с.
9. Двоеглазов В.В. Аксиология «праведничества» в художественном мире
М.Ю. Лермонтова и И.С.Тургенева // Ученые записки Орловского
государственного университета. 2014. – №1 (57). – Серия: Гуманитарные и
социальные науки. – С.197-203. – (0,8 п.л.)
10. Демська-Будзуляк Л. Переосмислення християнських цінностей
раннім українським Модернізмом / Леся Демська-Будзуляк // Sacrum і Біблія в
українській літературі ; [за ред. І. Набитовича]. – Люблін. – 2008. – С. 495.
11. Ішіґюзель Ш. Звалище: роман / Шебнем Ішіґюзель; пер. з тур.
К. С. Щепковської; худож.-оформлювач Д. О. Самойленко. – Харків: Фоліо. –
2015. – 542 с. – (Карта світу).
12. Каган М.С. Философская теория ценностей. Лекции / М.С. Каган. –
СПб.: ТОО ТК Петрополис. – 1997. – 205 с.
13. Коген Г. Эстетика чистого чувства [Текст] / Г. Коген // Современная
западноевропейская и американская эстетика: сб. пер.; [под ред. Е. Г. Яковлева;
115
пер. с нем. Т. А. Акиндиновой]. – М.: Книжный дом «Университет». – 2002. –
С. 54-60.
14. Кожевникова С.Н., Исхакова Л.И. «Имперское мышление» как основа
художественной аксиологии в романе Дж. Мориера «Похождение Хаджи-Бабы
из Исфагана в Англии» // Проблемы истории, филологии, культуры. – 2010. – №
3. – С. 194-207.
15. Літературознавча енциклопедія: У двох томах. Т.1 / Авт.-уклад.
Ю. І. Ковалів. – К.: ВЦ «Академія». – 2007. – 608 с. (Енциклопедія ерудита).
16. Літературознавча енциклопедія: У двох томах. Т.2 / Авт.-уклад.
Ю. І. Ковалів. – К.: ВЦ «Академія». – 2007. – 624 с. (Енциклопедія ерудита).
17. Лосский, Н.О. История русской философии : Пер. с англ. / Лосский
Н.О. – М. : Советский писатель. – 1991. – 480 с.
18. Лотце Р.Г. Микрокосм. Мысли о естественной и бытовой истории
человечества: в 2 т. / Рудольф Генрих Лотце; [пер. с нем. Е.Корша]. – М.:
Издание К.Солдатенкова. – 1866. – Т.2. – 546 с.
19. Маслоу А. Г. Мотивация и личность / Абрахам Гарольд Маслоу
[пер. с англ. А. М. Татлыбаевой]. – СПб. : Евразия. – 1999. – 478 с.
20. Момов В. Человек, мораль, воспитание (теоретико-
методологические проблемы): пер. с болг. [Текст] / В. Момов. – М., 1975.
– 163 с.
21. Риккерт Г. Ценность и действительность [Электронный ресурс] /
Г. Риккерт // Режим доступа: goo.gl/BUojWy.
22. Сабадаш Ю. С. Людські цінності у творчості Умберто Еко /
Ю. С. Сабадаш // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і
мистецтв : наук. журнал. – К., 2008. – № 3. – С. 7–11.
23. Савченко О. Я. Художні твори Василя Сухомлинського для дітей як
джерело виховання цінностей / О. Я. Савченко // Педагогічний дискурс. –
2011. – Вип. 10. – С. 441-444
24. Сварич Н. З. Моделювання картини світу через художнє осмислення
людського буття та духовних цінностей у творчості Марії Матіос (на прикладі
твору "Майже ніколи не навпаки”) / Н. З. Сварич // Компаративні дослідження
слов’янських мов і літератур. Пам’яті академіка Леоніда Булаховського. – 2012.
– Вип. 17. – С. 212-217.
25. Семенченко Ф. Г. «Цінність» як предмет соціально-гуманітарної
науки: теоретико-концептуальний підхід аналізу проблеми цінностей /
Ф.Г.Семенченко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: goo.gl/wRaFMG.
26. Сластьонін В. А. Педагогіка / В. А. Сластьонін. – М. : Школа-Пресс. –
2000. – 492 с.
116
27. Соколов Е. В. Основные идеи общей теории ценностей Р. Б. Перри //
Проблема ценности в философии. – М.; Л.: Наука. – 1966. – С. 158.
28. Стрелецькая І. Г. Філософське вчення про цінність (аксіологія) як
методологія соціально-гуманітарного пізнання / І.Г.Стрелецькая // Науковий
часопис НПУ ім. М.П.Драгоманова. Серія 7. Релігієзнавство. Культурологія.
Філософія: Зб. Наукових праць. – К.: НПУ ім. М.П.Драгоманова. – 2006. –
№10(23). – С.195-201.
29. Тугаринов В. П. О ценностях жизни и культуры / В. П. Тугаринов. –
Л. : ЛГУ. – 1960. – 156 с.
30. Шайгородський Ю. Ж. Цінності як детермінанти суспільного розвитку
/ Юрій Жанович Шайгородський // Сучасна українська політика. – К. : Вид-во
«Центр соціальних комунікацій». – 2012. – Вип. 26. – С. 219-228.
31. Шелер М. Формализм в этике и материальная этика ценностей /
М. Шелер // Избранные произведения; [пер. с нем.; под. ред. А. В. Денежкина,
А. Н. Малинкина, А. Ф. Филлипова]. – М.: Гнозис. – 1994. – С.259-337.
32. Шрейдер Ю. А. Лекции по этике: Учебное пособие – М.: МИРОС. –
1994. – 136 с.
33. Alkan Tülin. Yarim asrin kadinlari 1960’tan 2000’lere Türk Edebiyatı’nda
Kadın Temsilleri [Електронний ресурс] / Alkan Tülin. – 2013. – Режим доступу до
ресурсу: https://bit.ly/2OOTJIV.
34. Baran Suat. Şebnem İşigüzel’in Çöplük Romanında Eksik Yazarların
Bellekle İmtihanı1 [Електронний ресурс] / Baran Suat // Monograf. – 2016. –
Режим доступу до ресурсу: https://bit.ly/2OdRy1X.
35. Güntekin Başak. Sinirdaki edebiyat: bellek, kötülük, çöplük [Електронний
ресурс] / Güntekin Başak. – 2011. – Режим доступу до
ресурсу: https://bit.ly/2PoMF2E.
Науковий керівник: Вишницька Ю. В., доктор філологічних наук, доцент,

доцент кафедри світової літератури Інституту філології Київського
університету імені Бориса Грінченка.
117
ЕКОНОМІКА
УДК 65.012
Ірина Андрейцева,
кандидат економічних наук, доцент,
доцент кафедри управління персоналом та економіки праці
Кам’янець-Подільського національного
університету імені Івана Огієнка
СТРАТЕГІЧНИЙ ПІДХІД В УПРАВЛІННЯ КАДРОВИМ

ПОТЕНЦІАЛОМ ПІДПРИЄМСТВА
В статті розглянуто кадровий потенціал підприємства як об’єкт стратегічного

управління. Визначено етапи, основні завдання управління персоналом та розроблено
алгоритм стратегічного управління кадровим потенціалом підприємства.
Ключові слова: кадровий потенціал, персонал, стратегічне управління, формування
персоналу, використання персоналу.
In the article the personnel potential of the enterprise is considered as an object of strategic
management. The stages, the main tasks of the personnel management are determined and the
general algorithm of strategic management of the personnel potential of the enterprise is
developed.
Keywords: personnel potential, personnel, strategic management, personnel formation,
personnel use.
За сучасних умов персонал підприємства розглядається як основний

стратегічний ресурс, що зумовлює необхідність формування стратегії
управління персоналом підприємства.
Вагомий внесок у дослідження різноманітних аспектів управління
персоналом підприємства зробили відомі українські економісти: О. Амоша,
Д. Богиня, В. Геєць, О. Грішнова, А. Колот, П. Перерва, В. Петюх, В. Сумін.
Метою статті є розробка теоретичних основ і практичних рекомендацій
щодо стратегічного управління персоналом підприємства.
Розглядаючи кадровий потенціал підприємства як об’єкт стратегічного
управління, слід зазначити, що управління ним здійснюється за двома
напрямами: його формуванням та ефективним використанням.
Процес формування і розвитку кадрового потенціалу − набуття
працівником рис, необхідних для використання у трудовій діяльності, здобуття
певних знань і навичок, фізичного, емоційного, духовного, професійного
розвитку.
Мірою якості сформованого кадрового потенціалу є ступінь
збалансованості професійно-кваліфікаційних характеристик працівника з
вимогами ринку праці, що динамічно розвивається. Використання потенціалу
118
персоналу − це реалізація трудових і кваліфікаційних здібностей, навичок
працівника, трудового колективу і суспільства загалом.
Ефективність використання персоналу підприємства оцінюється за
допомогою кількісних і якісних параметрів. До кількісних критеріїв належать
наявність (достатність) кадрів за кожним структурним підрозділом і
підприємством загалом. До якісних критеріїв − ступінь відповідності
професійно-кваліфікаційного рівня працівників складності виконуваних робіт.
Оцінка персоналу за визначеними критеріями дозволяє визначити ефективність
використання працівників з врахуванням їхніх потенційних можливостей,
забезпечити раціональну структуру персоналу, визначити напрями подальшого
розвитку кадрового потенціалу підприємства.
Розвиток персоналу − діяльність, яка спрямована на задоволення потреб
підприємства у кадровому потенціалі, тобто реалізацію стратегічних цілей
підприємства з використанням сучасних інструментів стратегічного управління
персоналом: адаптації, розстановки, кар’єрного просування, навчання,
мотивації персоналу підприємства.
Формування кадрового потенціалу підприємства базується на оцінюванні
наявного потенціалу підприємства, а також прогнозуванні потреби
підприємства у персоналі, що дозволяє розрахувати якісні і кількісні
параметри кадрового потенціалу, форми та джерела його формування. Аналіз
очікувань працівників дозволить визначити можливість залучення персоналу з
різних джерел, оцінити якість робочих місць на підприємстві. Подальший
розвиток кадрового потенціалу визначає можливості його формування і
використання шляхом реалізації різних заходів кадрової політики
підприємства.
Оцінка кадрового потенціалу підприємства здійснюється на основі
аналізу показників персоналу з врахуванням різних етапів кадрової роботи.
Кількісні характеристики кадрового потенціалу визначаються за
показниками: чисельність персоналу, професійно-кваліфікаційний склад,
статево-віковий структура, укомплектованість за посадами, спеціальностями і
професіями, співвідношення середнього розряду робіт і робітників тощо.
Якісні параметри кадрового потенціалу дають оцінку трудового
колективу підприємства загалом: організаційна культура; корпоративний дух;
наявність формальних і неформальних груп; соціально-психологічний клімат у
колективі.
Індивідуальні характеристики кадрового потенціалу сприяють
оцінюванню професійно-особистісних якостей окремих керівників, фахівців і
працівників: кваліфікація, професійний досвід, якості менеджера,
психофізіологічні особливості, володіння ноу-хау, конкурентоспроможність на
ринку праці.
Управління персоналом підприємства має здійснюватись на основі
стратегічного підходу. Це означає, що формування і використання персоналу
спрямовується на досягнення стратегічних цілей розвитку підприємства,
здійснюється з врахуванням певної перспективи й ґрунтується на використанні
сучасних персонал-технологій.
119
Отже, під стратегічним управлінням персоналом підприємства розуміють
реалізацію комплексу заходів кадрової політики підприємства, які сприяють
формуванню якісного та кількісного складу кадрового потенціалу відповідно
до стратегічних цілей розвитку підприємства та підвищують ефективність його
використання.
Однією з форм кадрової роботи підприємства є маркетинг персоналу.
Маркетингові дослідження ринку праці дозволяють створити інформаційну
базу прийняття стратегічних рішень у сфері управління персоналом
підприємства. Це дозволяє визначити прийнятні джерела задоволення потреби
підприємства у персоналі, здійснити стратегічний аналіз зовнішнього
середовища та розробити план персонал-маркетингу підприємства, на основі
якого й реалізується спеціальні заходи кадрової політики.
З огляду на розглянуте пропонуємо алгоритм управління кадровим
потенціалом підприємства за стратегічним підходом (рис. 1).
Дослідження джерел маркетингової інформації
Стратегічний аналіз Стратегічний аналіз

чинників зовнішнього чинників внутрішнього
середовища середовища
підприємства
Розробка плану Розрахунок кількісних параметрів

персонал-маркетингу кадрового потенціалу
у кадровому потенціалі
Реалізація плану Заміна персоналу

персонал-маркетингу
Зовнішні джерела Внутрішні

джерела
Забезпечення підприємства кадровим потенціалом
Рис. 1. Управління кадровим потенціалом підприємства за стратегічним підходом
Визначення потреби підприємства у персоналі проводиться за кожною

складовою кадрового потенціалу підприємства. За результатами аналізу якості
робочих місць розробляють конкретні параметри кадрового потенціалу задля
реалізації загальної стратегії економічного розвитку.
Одночасно з визначенням якісної потреби підприємства в кадровому
потенціалі за окремими професіями, спеціальностями здійснюється розрахунок
кількісної потреби у персоналі.
120
В контексті стратегічного управління слід зазначити, що для підприємства
персонал є відносно постійною складовою. Це означає, що підприємству не
доцільно постійно наймати нових працівників і звільняти старих за будь-яких
змін у цілях і стратегіях свого розвитку.
Якщо процес формування персоналу підприємства відбувається у
відповідності до сучасних норм та вимог управління персоналом, трудовий
колектив стабілізувався і працює як єдина команда, тому при впровадженні
нових цілей та стратегічних напрямів діяльності доцільно їх реалізовувати на
основі вже існуючого кадрового резерву та сучасних методів розвитку
персоналу. При цьому залучення персоналу з інших джерел має проводитись за
умови їх відсутності на підприємстві. Мова йде як про тактичні поліпшення,
так і про стратегічні зміни у системі управління персоналом, що зумовлені
змінами у цілях діяльності підприємства.
Багатогранність поняття кадрового потенціалу підприємства, значна
кількість елементів, що його формують та впливають на умови його
ефективного використання, визначають необхідність формування комплексної
моделі управління персоналом підприємства.
Дослідження сутності й напрямів формування та використання кадрового
потенціалу як об’єкта стратегічного управління дозволило розробити модель
управління кадровим потенціалом підприємства (рис. 2).
Підсумовуючи розглянуте, головними підсистемами управління
персоналом підприємства є підбір, розстановка, адаптація, оцінка, навчання,
стимулювання персоналу.
Підсистеми управління ВИРОБНИЦТВО

Формування
кадрового потенціалу персоналом:
Відбору Розстановк
персоналу и
Використання
кадрового потенціалу
Організаці Оцінки РЕЗУЛЬТАТИ
ї праці персоналу
Розвиток
кадрового потенціалу Навчання Матеріальн
персоналу ого й
морального
Рис. 2. Модель управління кадровим потенціалом підприємства
Проте варто відзначити, що кадровий потенціал може істотно вплинути

на результати діяльності підприємства за умови, що всі елементи технології
роботи з персоналом: відбір, адаптація, кар’єрне просування, оцінка результатів
праці, сучасні форми мотивації та організації праці, об’єднані у цілісну
програму, яка є невід’ємним елементом стратегії управління персоналом
121
підприємства. Реалізація такого підходу дозволить забезпечити підприємству
конкурентні переваги на ринку праці.
Дослідження кадрового потенціалу підприємства як об’єкта стратегічного
управління виявило, що управління ним здійснюється за двома напрямами:
його формуванням та ефективним використанням. З цією метою у роботі
визначено етапи, основні завдання управління персоналом та розроблено
алгоритм управління кадровим потенціалом підприємства за стратегічним
підходом.
1. Бессмертная В. В. Формирование стратегии управления персоналом
предприятия // Вісник Східноукр. нац. ун-ту імені В. Даля. 2007. № 1 (107).
С. 54-59.
2. Колот А. М. Мотивація, стимулювання й оцінка персоналу: навч. посіб.
Київ: КНЕУ, 1998. 224 с.
3. Маслов В. И. Стратегическое управление персоналом в условиях
эффективной организационной культуры: учеб. Москва: Финпресс, 2004. 288 с.
УДК 330.354
Андрій Туголуков,
аспірант 1 року навчання
кафедри економіки підприємства
Кам’янець-Подільського національного університету
імені Івана Огієнка
МЕТОДОЛОГІЯ ВИРОБНИЧОЇ ФУНКЦІЇ ДЛЯ РОЗРАХУНКУ

ПОТЕНЦІЙНИХ ЕФЕКТІВ ІНФОРМАТИЗАЦІЇ В ЕКОНОМІЦІ
У статті розглянуто ряд розширень виробничих функцій, що дозволяють

враховувати ефекти інформатизації при прогнозуванні економічного росту. Наводиться
характеристика таких функцій.
Ключові слова: інформаційна економіка, функція Кобба-Дугласа, загальна факторна
продуктивність, транслогарифмічна виробнича функція.
This article contains an investigation of a number of extensions of production functions that

allow taking into account the effects of informatization in economic growth accounting and gives
characteristics of such functions.
Keywords: informational economy, Cobb-Douglas production function, total factor
productivity, translog production function.
Продуктивність в самому загальному сенсі описує взаємозв’язок між

виробленою продукцією і використовуваними ресурсами. Там, де є інформація
про індивідуальні цінності, відносини можуть бути встановлені та оцінені як на
122
макроекономічному рівні для національної економіки, так і на рівні компаній та
промисловості.
При вимірюванні продуктивності різні поняття повинні застосовуватися
відповідно до поставлених задач та наявності необхідних даних. Більшість
підходів базуються на виробничій функції, в якій вхідні дані (виробничі
фактори) пов’язуються з вихідними (вироблена продукція). Як вихідну міру,
зазвичай використовують вартість виробництва або вартість виробництва,
скориговану на середні витрати (валову додатну вартість).
ІКТ включається як додатковий фактор виробництва. Вимірювання
економічного зростання вимагає порівняння документованих інвестицій в ІКТ
із виробленими товарами. Ці дослідження переважно проводяться на
галузевому рівні. Економетричні оцінки призначені для кількісного виміру
додаткового виходу, отриманого за рахунок збільшення інвестицій в ІКТ. Ця
методика особливо застосовується на рівні фірми.
У 60-х роках XX століття Дж. Стіглер показав, що визначальну роль в
оцінці ефективності ринку, відіграє кількість інформації, доступної агентам
ринку[1, c.224]. Далі, К. Ерроу у своїй роботі «Інформація та економічна
поведінка» розглядає інформацію як товар і визначає інформацію як поняття
прямо протилежне терміну «невизначеність». Інформація - економічна
категорія, товар, який має вартість. Чим краще інформований виробник або
споживач, тим вище його добробут. Також нерівний доступ до інформації може
призвести до виникнення монополій та збагачення одних за рахунок інших
через отримання конфіденційної інформації. Проблему асиметричності
інформації на прикладі ринку старих автомобілів розглянув інший лауреат
Нобелівської премії 2001 року Дж. Акерлоф. При відсутності інформації у
покупців неякісні дешеві товари витісняють з асортименту дорогі якісні товари.
Дж. Стігліц також концентрується на інформаційної асиметрії, тобто на тій
обставині, що обсяг інформації розподілений між різними учасниками відносин
нерівномірно, наприклад: наймані працівники знають більше про свою
професійну придатність, ніж це знає фірма і т.д [2, с.267]. Він зазначає, що
якщо більш ранні роботи в області інформаційної економіки були спрямовані
на те, як ринки долають інформаційні асиметрії, то більш пізні перейшли до
проблеми створення ринками інформаційних проблем, як спроб використання
своєї ринкової сили. Дослідження цих проблем призвело до подальшого
розвитку теорії інформації в економіці, в рамках якого були запропоновані
моделі ринкової рівноваги з асиметричною інформацією, що пояснюють роль і
значущість інформації в різноманітних економічних процесах – від
сільськогосподарських до сучасних фінансових ринків.
Потенційно найважливіше питання полягає в тому, чи доходи ІТ
вказують переваги комп’ютеризації, або просто є маркером для фірм, які є
високопродуктивними з інших причин. Друге питання полягає в тому, чи
функціональна форма виробничої функції, що використовувалась для оцінки
вкладу ІТ була надмірно обмежена, що призводить до спотворення оцінки
еластичності капіталу та праці ІТ. Також важливо вирішити, чи дані з великої
кількості різних фірм розмивають границі різних економічних груп з різними
123
виробничими процесами, таких як виробництво та послуги, «вимірювані» і
«невимірювані» сектори економіки [3, с.10], або фірми які росли, і ті, які цього
не роблять.
В макроекономіці, сукупні виробничі функції, за оцінками, створюють
структуру, в якій можна виділити, скільки економічного зростання слід
привласнювати змінам у розподілі факторів (наприклад, накопичення фізичного
капіталу) і скільки прив’язати до розвитку технологій.
Однією з найпростіших виробничих функцій, що найчастіше
використовуються в макроекономічних дослідженнях, є виробнича функція
Кобба-Дугласа, що базується на емпіричному дослідженні американської
обробної промисловості, розроблена Полом Х. Дугласом і К. В. Коббом. Це
лінійна однорідна виробнича функція першого ступеня, яка враховує два
вклади, робочу силу та капітал для всього виробництва обробної
промисловості:
Y = AKa Lβ (1)
де Y - сукупний дохід, K - сукупний капітал, а L - сукупна робоча сила.
A(t) такий, що A’ > 0.
Література про зв’язок НДДКР та продуктивність [3,4] використовує
економічну теорію виробництва для функціональної характеристики
виробництва через виробничі витрати. Іноді IT відносини враховують на полі
аргументів розділенням змінних отримують виробничу функцію трьох джерел:
комп’ютерного капіталу та праці (C), не-IT капіталу (K) та праці (L). Окрім
вхідних даних, виробнича функція також може відрізнятися залежно від
відмінностей в галузі (j), в якій працює фірма, та відмінностей у часі (t) для
обліку короткострокових економічних потрясінь та технічних змін у
довгостроковій перспективі. Таким чином, отримано виробничу функцію:
Q=F(C, K, L; j,t) (2)
Така форма виробничої функції Кобба-Дугласа дозволяє безпосередньо
обчислити вихідну еластичність і може вважатися наближенням першого
порядку (за логарифмами) до довільної виробничої функції. Також прийнято
вважати, що час (t) та галузь (j) призводять до мультиплікативних зрушень у
загальному продукті, але не взаємодіють з будь-яким із введених даних. Ці
припущення дають таке рівняння:
Qit = exp(∑(t)γtTt +∑(j-1)δjJj)Citβ1K itβ2L itβ3 (3)
де Tt=1- при розгляді року t, 0 - в інших випадках; Jj=1- при розгляді
галузі j, 0 - в інших випадках.
Беручи логарифми і додавши термін похибки, це рівняння можна оцінити
економетрично:
lnQit = ∑(t)γtTt +∑(j-1)δjJj+ β1lnCit+ β2lnK it+ β3lnL it (4)
де: δ, γ та β - параметри, що підлягають оцінці.
У цьому формулюванні коефіцієнти β1-β3 представляють вихідну
еластичність різних факторів, тобто відсоткову зміну виходу при зміні 1%
кількості вхідного параметру. Еластичність виробництва також може бути
перетворена в граничний продукт, що є сумою додаткової виручки за додаткову
одиницю інвестицій у вхід. Це рівняння можна оцінити безпосередньо для всіх
124
фірм, тим самим обмежуючи еластичність виробництва на однакових для всіх
типів фірмах або орієнтованих на конкретні підгалузі, такі як промисловість
або послуги, що дозволяє оцінити еластичність виробництва, характерну для
цих секторів. По суті, це звільняє обмеження, що еластичність виробництва
однакова для всіх типів фірм, передбачених рівняннями 3 і 4. Таким чином
можна розглянути три розширення основної системи. По-перше, це дозволить
виробничій функції змінюватися залежно від фірми, а не від промисловості.
Хоча даних недостатньо, щоб всі параметри могли відрізнятись від різних фірм,
можна дозволити змінювати виділену змінну (часто називають
багатофакторною продуктивністю) на рівні фірми. Це пов’язано з тим, що з
причин, які є екзогенними до моделі, деякі фірми можуть бути
продуктивнішими, ніж інші. Це не дозволить нам перебільшити внесок ІТ у
випадку, коли інвестиції в ІТ також корелюють з невизначеною
характеристикою підвищення продуктивності, що спричиняє упередженість
змінних. Наприклад, припустимо, що кожна фірма наділена рівнем навички
управління, що може призвести до підвищення продуктивності праці. Тоді
«справжня» виробнича функція
lnQit=∑(t)γtTt+∑(j-1)δjJj+β1lnCit+β2lnKit+β3lnLit+β4lnMit+ it (5)
де M виражає управлінську майстерність. Зважаючи на те, що
високопродуктивні менеджери, як правило, вкладають непропорційно в ІТ,
існує позитивна кореляція між М і С. Якщо не врахувати цей ефект, це призведе
до перебільшення повернення до ІТ, оскільки вплив покращення керування
змінною частково буде виміряне змінною Сit. У міру того, що навички
управління та інші потенційно виключені змінні можна вважати
характеристиками фірм, які не змінюються протягом вибіркового періоду часу,
зміщення оставлених змінних буде зменшене, замінивши фіктивну змінну
сектора фіктивною змінною для кожної фірми в набір даних Таким чином,
рівняння 5 буде перераховано з конкретним специфічним ефектом
продуктивності
lnQit=∑(t)γtTt+∑(i-1)αiIi+β1lnCit+β2lnKit+β3lnLit+ it (6)
де: α, γ та β - параметри, що підлягають оцінці. Ii=1- при розгляді фірми i, 0 - в
інших випадках. Це рівняння можна прямо оцінити методом найменших
квадратів, з окремою змінною для кожної фірми.
Другим розширенням є використання більш загальної функціональної
форми, такої як трансцендентна логарифмічна або транслогарифмічна, функція
виробництва [5. c.135], яка допоможе мінімізувати будь-які упередження, які
можуть бути результатом використання більш обмеженої специфікації Кобба-
Дугласа. Базова функція для трьох аргументів може бути написана, як:
(7)
де: int може змінюватися залежно від галузі або фірми, на додаток до часу
Виробнича транслогарифмічна функція є поліпшенням у порівнянні з
формою Кобба-Дугласа, оскільки вона дозволяє еластичності заміни
125
змінюватися залежно від типу аргументів, а також враховує ефект масштабу та
еластичності виробництва, залежно від розміру виробничих факторів. Форма
Кобба-Дугласа може бути відновлена з транслогарифмічної з різними
обмеженнями коефіцієнтів, і, отже, можна перевірити, чи поліпшується
придатність, використовуючи більш гнучку функціональну форму. Ця
підвищена гнучкість виникає за рахунок додаткових регресорів.
Продуктивність еластичності може бути розрахована з оцінок:
(8a-c)
Транслогарифмічні виробничі функції представляють собою клас гнучких
функціональних форм для виробничих функцій [6]. Однією з основних переваг
відповідної виробничої функції є те, що, на відміну від функції виробництва
Кобба-Дугласа, вона не передбачає жорстких припущень, таких як: ідеальна або
«гладка» заміна між виробничими факторами або досконала конкуренція на
ринку виробничих факторів. Крім того, концепція функціонування
транслогарифмічної виробничої функції дозволяє переходити від лінійного
взаємозв’язку між продукцією та виробничими факторами, які враховуються,
до нелінійного. Завдяки своїм властивостям функція може бути використана
для наближення другого порядку лінійно-однорідного виробництва, оцінки
еластичності заміщення, оцінки межі виробництва або вимірювання загальної
динаміки продуктивності факторів.
1. Stigler, George (1961): The Economics of Information, Journal of Political
Economy 69, S. 213-225.
2. Stiglitz, Joseph E. (2008). «Information». In David R. Henderson (ed.).
Concise Encyclopedia of Economics (2nd ed.). Indianapolis: Library of Economics
and Liberty. ISBN 978-0865976658.
3.Griliches, Z., «Productivity, R&D and the Data Constraint», American
Economic Review, (March): 1-23, (1994).
4. Hall, B. H., «New Evidence on the Impacts of Research and Development»,
Micro-BPEA Conference, Washington, DC, 1993.
5. Christiansen L.R., Jorgensen D.W, Lau L.J. Transcendental logarithmic
production frontier, in Review of Economics and Statistics, vol. 55.
6. Allen Ch., Hall St. (1997), Macroeconomic Modelling in a Changing World,
John Willey & Sons, New York.
Науковий керівник – Ящишина І. В., доктор економічних наук, професор,

завідувач кафедри економіки підприємства Кам’янець-Подільського
національного університету ім. Івана Огієнка.
126
УПРАВЛІННЯ ТА АДМІНІСТРУВАННЯ
УДК 352
Ганна Пелих,
студентка ОС «Магістр» 2 року навчання
спеціальності «Публічне управління та
адміністрування. Місцеве самоврядування»
Маріупольський державний університет
МОДЕРНІЗАЦІЯ КАДРОВИХ СЛУЖБ ОРАГІВ МІСЦЕВОГО

САМОВРЯДУВАННЯ УКРАЇНИ У КОНТЕКСТІ СУЧАСНОГО
ЄВРОПЕЙСЬКОГО ДОСВІДУ
У статті автор аналізує основні причини, що зумовили процес модернізації кадрових

служб та управління персоналом в державних установах України, безпосередньо в органах
місцевого самоврядування. Розглядаються технології та методики модернізації управління
персоналом, системи мотивації та оцінок, що сприятимуть підвищенню ефективності
роботи працівників органів місцевого самоврядування.
Ключеві слова: органи місцевого самоврядування, управління персоналом,кадрові
служби, децентралізація, реформування, європейський досвід.
Author analyzes the main reasons in the article which have caused process of modernization
of human resource management in public institutions of Ukraine, directly in local governments.
Technologies and techniques of modernization of human resource management, the system of
motivation and assessment promoting increase in overall performance of staff of bodies of local
government are considered.
Keywords: local governments, human resource management, HR departments,
decentralization, reforming, European experience.
Система місцевого самоврядування є основою для розвитку

демократичної держави, заснованої на конституційних та соціально-правових
нормах. Обравши шлях європейської інтеграції Україні необхідно провести ряд
реформ для адаптації до європейського законодавства. Тому на сучасному етапі
муніципальна система України також зазнає змін.
Від 2014 року почалась модернізація системи місцевого самоврядування
України. Було запроваджено реформування місцевого самоврядування з метою
покращення життя громадян через надання якісних послуг в рамках
територіальної громади. Тобто передбачається перерозподіл основних
повноважень та фінансових ресурсів на муніципальний рівень від державних
органів влади. Президент України П. Порошенко зазначив важливість даної
реформи, як важливого етапу на шляху вступу до ЄС та ключового фактору
Мінських домовленостей [4].
Ідею реформування системи місцевого самоврядування підтримують
європейські колеги. Так, європейський комісар з питань розширення та
127
Європейської політики сусідства Ш. Фюле наголосив на позитивному факторі
впливу децентралізації на Україну [5].
Сутність політики місцевого самоврядування полягає в реалізації
інтересів жителів територіальних громад країни, з метою поліпшення умов для
життя, праці та самореалізації. Така політика розвивається з часів становлення
України незалежною державою у 1991 році. Вже в 1997 році, закріпивши
головні принципи розвитку системи місцевого самоврядування, Україна
ратифікувала Європейську хартію місцевого самоврядування [2]. На сучасному
етапі, дотримуючись європейського напрямку у зовнішньополітичному курсі,
місцеве самоврядування потребує модернізації та реформування. Так, нова
основа муніципалітету почала формуватися від 2014 року.
Новий муніципалітет бачать ефективним та діючим, що зможе
впроваджувати політику для поліпшення життя та громад, надасть можливість
громадам на самостійне вирішення питань місцевого рівня в межах
українського законодавства. Потреба у реформуванні місцевого
самоврядування зумовлена рядом причин, оскільки сучасна муніципальна
система не відповідає потребам громадян у питаннях забезпечення розвитку
для громадян, самореалізації, захисту прав, створення безпечного середовища
для життя. Відсутність реалізації самостійного вирішення питань місцевого
значення в межах Конституції і законів України громадянами території, що
закріплене в Конституції України, стало ключовим фактором для перегляду
політики муніципалітету [7].
Безпосередньо у органів місцевого самоврядування в підпорядкуванні
знаходяться питання поліпшення життєвих умов громадян певного міста, села
чи селища. Таким чином, доцільним є політика перерозподілу повноважень від
державних структур до органів місцевого самоврядування як наслідок
муніципальної реформи в Україні. Маючи право здійснювати керівництво на
адміністративно-територіальному рівні, органи місцевого самоврядування
можуть більш ефективно реалізовувати політику в кадровій чи фінансовій
сферах.
Для реалізації реформування системи місцевого самоврядування в
Україні спочатку необхідні зміни в роботі самих органів місцевого
самоврядування. Головним чином, це стосується персоналу ОМС. Для
побудови ефективної системи влади необхідне залучення професіоналів та
спеціалістів до роботи в ОМС.
Як зазначив секретар РНБО України Олександр Турчинов – управління
персоналом має проводитись в рамках сучасної кадрової політики, з допомогою
реалізації цілей, принципів та стандартів даної політики [6].
Тож, однією з головних задач проведення в Україні широкомасштабної
адміністративної реформи невід’ємною складовою є вдосконалення кадрового
потенціалу, створення оновленого, потужного і дієздатного персоналу органів
місцевого самоврядування. Велика увага в даному питанні приділяється
процесу професіоналізації управлінської праці, виявленню й аналізу
особливостей та умов здійснення цього процесу, а також розробки та
впровадження ефективної системи його супроводу.
128
Термін «управління персоналом» все частіше зустрічається в органах
місцевого самоврядування. Можна сказати, що така політика є продовженням
кадрової роботи, але з залученням нових механізмів та технологій. На
сучасному етапі для ефективного управління персоналом використовуються
різні методи для мотивації співробітників, розвитку їх потенціалу, надання
можливості для самореалізації [1]. На сучасному етапі в рамках здійснення
політики управління персоналом використовуються наступні заходи:
здійснюється підбір кандидатів із залученням різних каналів пошуку, адаптація
нових співробітників, навчання та розвиток персоналу, щорічна оцінка
персоналу (що визначає ефективність роботи співробітників з допомогою
залучення різних методик оцінювання, наприклад метод 360 градусів, асесмент-
центр, тестування, інтерв’ювання, метод експертних оцінок персоналу та інші),
створення корпоративної культури працівників в органах місцевого
самоврядування. Розширюється й функціонал діяльності кадрових служб.
З’являється спеціаліст, який відповідальний за управління персоналом, так
званий спеціаліст по персоналу (HR-менеджер).
Дана модернізація кадрових систем в ОМС відбувається згідно зі
Стратегією державної кадрової політики (на 2012 – 2020 рр.), яка схвалена
Президентом України від 2012 року. Стратегія спрямована на модернізацію
кадрової системи державних та муніципальних органів, а також на
забезпечення всіх сфер життєдіяльності держави кваліфікованими кадрами,
необхідними для реалізації національних інтересів у контексті розвитку
України як демократичної, соціальної держави з розвинутою ринковою
економікою [8].
Крім того, нова система управління персоналом базується на принципах,
що були закладені у Концепції Державної цільової програми розвитку
державної служби на період до 2016 р. для створення ефективної сучасної
системи управління кадровими ресурсами в органах державного та місцевого
управління. В концепції представлені шляхи модернізації та реформування
системи управління персоналом. Сюди входять наступні заходи [6]:
 Розробка за впровадження профілю посадової особи, тобто за якими
компетенціями слід здійснювати відбір кандидатів на службу в ОМС;
 Оцінювання діяльності персоналу для формування подальшої мотивації
працівників, виявлення та робота з «критичними зонами» в діяльності
співробітників;
 Залучення європейського досвіду роботи ОМС для модернізації
кадрових служб та створення нових засад управління персоналом;
 Удосконалення нормативно-правових актів згідно встановленої мети
щодо модернізації системи управління;
 Створення механізму кадрового резерву. Була запропонована ідея
створення резерву Президентського – «Нова еліта нації»;
 Аналіз ринку праці з метою впровадження системи державного
замовлення на підготовку спеціалістів;
 Розробка корпоративної культури, що сприятиме більш комфортному
та ефективному здійсненню своїх обов’язків працівниками через оптимізацію
129
взаємовідносин з іншими колегами (за наявності спільних норм поведінки та
цінностей підприємства);
 Розвиток кадрового потенціалу через використання механізмів оцінки
та мотивації співробітників.
Реалізацію запропонованих задач можна вже спостерігати. Яскравих
прикладом в реалізації вищезазначеної політики є Маріупольська міська рада.
Міська рада активно впроваджує нові технології та методи з управління
персоналом. На сьогоднішній день в міській раді створена система підбору
персоналу, система оцінювання ефективності праці, розробляється процес
адаптації нових співробітників. Також впроваджується формування кадрового
резерву, прогнозування розвитку персоналу, розвиток системи мотивації
співробітників (як матеріальної, так і нематеріальної), залучення нових
молодих спеціалістів через співробітництво з вищими навчальними закладами
м. Маріуполя [9].
Таким чином, можна зробити висновок, що модернізація кадрової
системи є невід’ємним процесом сучасного реформування муніципалітету та
децентралізації діяльності органів місцевого самоврядування в Україні.
Здійснення ефективної політики органів місцевого самоврядування перш за все
залежить від персоналу, який працює для досягнення головних цілей та
отримання високих результатів в рамках органів місцевого самоврядування.
Будуючи державу на засадах демократичних цінностей, необхідно здійснювати
заходи для ефективного управління персоналом в органах місцевого
самоврядування, оскільки на сучасному етапі система місцевого
самоврядування не повністю відповідає потребам суспільства. В органах
місцевого самоврядування України є потенціал для здійснення даної політики
та створення більш ефективної та доступної муніципальної системи.
Модернізація муніципалітету покликана створити нову, більш ефективну
систему, в якій з допомогою залучення досвідчених професіоналів (через
оновлення системи управління персоналом) продовжить своє формування
новий муніципалітет з якісними послугами для громадян.
1. Грабовський В. А. Кадрові технології як засіб реалізації
професіоналізації служби в органах місцевого самоврядування /
В. А. Грабовський. – 2014. – URL: http://academy.gov.ua/ej/ej17/PDF/26.pdf. (дата
звернення: 23.08.2018).
2. Європейська Хартія місцевого самоврядування URL:
http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_036 (дата звернення: 25.08.2018).
3. Муніципальна реформа як чинник удосконалення функціонування
системи місцевого самоврядування в Україні URL:
http://www.govforc.com/index.php?id=216 (дата звернення: 02.09.2018).
4. Порошенко назвал децентрализацию ключом к ЕС URL:
https://korrespondent.net/ukraine/politics/3619301-poroshenko-nazval-
detsentralyzatsyui-kluichom-k-es (дата звернення: 02.09.2018).
130
5. Процесс децентрализации положительно повлияет на Украину -
еврокомиссар Фюле URL: https://interfax.com.ua/news/political/198928.html (дата
звернення: 08.09.2018)
6. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 27.06.2012 р. № 411-р
“Про схвалення Концепції Державної цільової програми розвитку державної
служби на період до 2016 року”. URL:
https://www.kmu.gov.ua/ua/npas/245351212 (дата звернення: 02.09.2018).
7. Ручкін-Якименко Є.А. Підвищення ефективності управління
персоналом в органах державної влади та органах місцевого самоврядування
URL: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/conf/2012-2/doc/4/03.pdf (дата
звернення: 07.10.2018)
8. Указ Президента України від 01.02.2012 р. № 45/2012 “Про Стратегію
державної кадрової політики на 2012 – 2020 роки”. URL:
http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/U045_12.html (дата звернення:
07.10.2018)
9. Управління планування та розвитку персоналу Маріупольської міської
ради. URL: https://mariupolrada.gov.ua/department/upravlinnja-planuvannja-ta-
rozvitku-personalu-mariupolskoi-miskoi-radi (дата звернення: 07.09.2018)
Науковий керівник – Годованик Є. В., кандидат юридичних наук, доцент

кафедри права та публічного адміністрування Маріупольського державного
131
ПСИХОЛОГІЯ
УДК 159.9.019.4
Юлія Мисник,
студентка 7 курсу спеціальності «Практична психологія»
ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький педагогічний
ОСОБЛИВОСТІ МІЖОСОБИСТІСНИХ КОНФЛІКТІВ

У СТУДЕНТСЬКОМУ СЕРЕДОВИЩІ
У статті здійснено теоретичний аналіз особливостей міжособистісних конфліктів

у студентському середовищі. Зазначені основні новоутворення які впливають на
конфліктність у юнацькому віці. Також, описано специфіку конфліктної поведінки
притаманну різним рокам навчання у ЗВО.
Ключові слова: студентський вік, міжособистісна взаємодія, конфлікт,
міжособистісний конфлікт, стиль поведінки в конфлікті.
The theoretical analysis of features of the interpersonal conflicts in the student’s

environment is made in the article. The main new formation that influence conflictness at teen age
are denoted. Features of conflict behavior of different education year are also described.
Keywords: student’s age, interpersonal interaction, the conflict, the interpersonal conflict,
style of behavior in the conflict.
Основні досягнення студентського віку пов’язуються із входженням

молодих людей у різні соціальні групи й засвоєнням ними нових ролей під час
взаємодії. У вищому навчальному закладі більшу роль у соціалізації студента
грає навчальна група. Спілкуючись між собою, студенти здобувають навички
соціальної взаємодії, збільшують набір соціальних ролей, розширюють
уявлення про власну особистість. Під час навчання та спілкування студенти
стикаються з багатьма проблемами, що зумовлюють зовнішні суперечності.
Такі конфліктні переживання завжди пов’язані з сильним негативно
забарвленим емоційним напруженням, відчуттям внутрішнього дискомфорту.
Тривале емоційне напруження негативно позначається на результатах навчання
студентської молоді і нерідко призводить до різних форм агресивної поведінки,
яка спрямована на інших. Крім того, якщо студент не може перебудувати свою
поведінку відповідно до конкретної ситуації, це може спричинити нервове
виснаження й невроз. Це вимагає здійснення конкретних заходів щодо
профілактики негативних явищ у студентських колективах, своєчасного
вирішення міжособистісних суперечностей і конфліктів.
Проблема конфліктів завжди приваблювала дослідників і розроблялася
представниками різних психологічних напрямків як у зарубіжній, так і у
вітчизняній психології. У зарубіжній психології варто відзначити дослідження:
Дж. Скотта, А. Анцупова, О. Карміна, О. Шкілля. Натомість у сучасній
132
українській психології вивчення проблеми конфліктів знайшло своє
відображення у наукових роботах І. Булах, О. Винославської, Л. Долинської,
Г. Ложкіної, Н. Коротенької, В. Кушнірюка, М. Пірен, Н. Пов’якель, Л. Матяш-
Заяц.
Студентський вік характеризується найбільш сприятливими умовами для
психологічного, біологічного і соціального розвитку. В цей період найвища
швидкість пам´яті, реакції, пластичність у формуванні навичок. У особистості
на цьому етапі домінантним є становлення характеру та інтелекту. Активно
розвиваються морально-ціннісні й естетичні почуття. Швидко освоюються
соціальні ролі дорослого: громадянські, професійні, економічні, сімейні.
Формуються і закріплюються схильності, інтереси. Визначаються життєві цілі й
прагнення. Досягається високий рівень розвитку фізичних та інтелектуальних
сил, активно зростають творчі можливості, збагачується емоційно-чуттєвий
зміст, розквітає зовнішня привабливість. Все це часто спричинює дещо
ейфорійні, ілюзорні уявлення про невичерпність і безмежність такого стану й
приводить до нераціонального, безцільного, безплідного розтрачання фізичних
і духовних сил. Дослідники вважають, що «різноманітні ознаки юнацтва як
особливої соціально-психологічної, демографічної групи, якій властиві
специфічні цінності, мова і норми поведінки, стиль, дозвілля, рішучість в
реалізації задумів, є свідченням властивої тільки йому соціальної,
психологічної ситуації розвитку» [6].
На думку П. Лузан та Л. Жалдак, у розширенні сфери спілкування
реалізується потреба переживати нові враження, набувати новий досвід,
відчувати себе у новій ролі, а також потреба у його вибірковості, самовиявленні
та розумінні з боку інших. Задоволення цих проблем пов’язане з глибокими
особистісними переживаннями студентів. Мотивами неформального
спілкування у парі і в групі є пошук найсприятливіших психологічних умов для
комунікативної взаємодії, очікування співчуття і співпереживання, потреба у
щирості та єдності у поглядах, самовираженні. Однак юнацька
комунікативність часто буває егоцентричною, оскільки потреба у самовияві,
розкритті своїх переживань домінує над інтересом до почуттів і переживань
іншого, що зумовлює взаємну напруженість у стосунках, незадоволеність ними
[4].
У вищому навчальному закладі більшу роль у соціалізації студента
відіграє навчальна група. Спілкуючись між собою, студенти здобувають
навички соціальної взаємодії, збільшують набір соціальних ролей, розширюють
уявлення про власну особистість. У навчальній групі встановлюються та
існують свої взаємини, еталони й норми поведінки, цінності й соціально-
психологічний клімат.
Процесу спілкуванню юнаків з ровесниками властиві такі тенденції:
а) розширення сфери спілкування. Виявляється воно у збільшенні часу,
який студенти витрачають на спілкування, в суттєвому розширенні його
соціального простору, географії, в очікуванні спілкування;
133
б) індивідуалізація спілкування. Свідченням індивідуалізації стосунків є
чітке відмежування їх суті від оточення, високі вибірковість у дружбі та рівень
вимог до спілкування в парі [5].
Як зазначає М. Горліченко, слід звернути увагу на те, що міжособистісна
взаємодія як діалектичний процес представляє собою поєднання двох
протилежних тенденцій: з однієї сторони - до співпраці та інтеграції; з іншої
сторони – до боротьби та диференціації. Через те результати міжособистісної
взаємодії можуть мати різноманітний характер: емоційно-позитивний
(солідарність, послаблення напруження, схвалення) та емоційно-негативний
(відхилення, напруження, антагонізм) [2].
Крім цього міжособистісні стосунки можуть переходити у конструктивні
чи деструктивні міжособистісні конфлікти. Міжособистісний конфлікт – це
усвідомлювана суперечність, яка характеризується протиборством
конфліктуючих сторін. Конфлікти виникають на ґрунті протилежності
інтересів, соціальних установок і спрямованості особистості, залучених в
конфлікт людей [3].
Аналізуючи дослідження вченої Л. Матяш-Заяць, стверджуємо, що на
конфліктність юнака значний вплив здійснює розвиток самосвідомості, який у
період студентства активізують наступні фактори:
- новий соціальний статус особистості (відносна самостійність, суспільні
престиж і значущість майбутньої професійної діяльності);
- зміна виду діяльності (нею стає спеціальна навчальна і практично-
професійна діяльність);
- нові форми діяльності, що передбачають більшу самостійність, свободу
вибору;
- розширення соціального оточення, сфери контактів, а відповідно, і кола
значущих інших;
- досягнення віку юридичної та громадянської зрілості, що передбачає
відповідальність за свої вчинки перед суспільством [5].
Внутрішньогрупові конфлікти можуть або руйнувати структуру групи,
або сприяти її зміцненню. Роль конфлікту у міжгруповій адаптації залежить від
характеру питань, що становлять предмет суперечки і від типу соціальної
структури. Дослідник Ю. Растов пропонує виділити два рівня прояву
конфліктів. Перший – це рівень свідомості у вигляді установок, настрою,
очікувань, емоцій і другий – рівень практичних вчинків, спрямованих дій [7].
Причин для конфліктних ситуацій у навчальній групі досить багато:
особистісне суперництво, спортивні успіхи або невдачі, суперництво за увагу
викладачів або протилежної статі, матеріальне стан, нездатність налагодження
контактів з іншими людьми в силу особистісних якостей, досягнення в
навчанні, науковій праці.
Причини конфліктів студентів, вчений В. Журавльов розділив на чотири
групи:
1. Психологічні особливості членів групи є найбільш типовими
причинами конфліктів. Одні студенти впевнені, що конфлікти є наслідком
розходження інтересів і життєвих цінностей, характерів і темпераментів, точок
134
зору. Інші впевнені, що конфлікти відбуваються через небажання або
нездатність членів групи зрозуміти іншого, надати допомогу, поважати чужі
інтереси, думки й рахуватися з ними.
2. До соціально-психологічних причин виникнення конфліктів можна
віднести низький рівень згуртованості, антипатія, конкуренція, боротьба за
лідерські функції в групі.
3. До організаційно-педагогічних причин конфлікту можна віднести
несправедливу оцінка викладача, лояльне або упереджене відношення
викладача до окремих членів групи, тобто недоліки в організації навчальної
діяльності студентів.
4. Соціально-економічні причини: економічне становище, соціальний
статус, – згадуються рідше всіх інших. Розходження членів навчальної групи за
матеріальним становищем, соціальному статусу стають причиною конфліктів у
тих випадках, коли «одні поважають іншого у зв’язку з матеріальним
становищем» [3].
У конфліктологічній літературі часто використовується типологія стилів
поведінки в конфлікті, яка розроблена Дж. Скоттом: стиль конкуренції
(суперництва, протиборства); стиль ухиляння – застосовується тоді, коли
сторона, не наполягаючи на своєму, але й не поступаючись власним позиціям,
ухиляється від спору; стиль пристосування – це згладжування суперечностей
усупереч власним інтересам; стиль співробітництва характеризується високим
рівнем уваги як до свої інтересів, так і до інтересів суперника; стиль
компромісу характеризується балансом інтересів обох сторін, тобто це
стратегія взаємної поступки, коли міжособистісні стосунки важливіші за
досягнення тимчасових переваг, угода сприяє їхньому позитивному розвитку.
Компроміс має дві форми: активну й пасивну [3].
Відзначимо, що міжособистісні конфлікти між студентами є дуже
частими, особливо в перші роки навчання. Студенти-першокурсники – це
практично сформовані особистості, проте в них немає необхідного життєвого
досвіду поведінки у конфліктних ситуаціях, вони не володіють належними
знаннями в галузі конфліктології, а тому часто не можуть знайти оптимальний
вихід із складних конфліктних ситуацій, що й призводить до неадекватної
поведінки. Найбільш вагомими чинниками, які спричиняють ці конфлікти, є
акцентовані риси характеру, рівень вихованості, неадекватність самооцінки, не
належний рівень сформованості конфліктологічної культури. Недостатньо
високий рівень «Я-концепції» студента може спричинити суттєве загострення
конфліктів між одногрупниками чи студентами із паралельних навчальних
групп [9].
Cаме для студентів І–ІІ курсів характерними рисами є максималізм,
надмірно загострене почуття власної гідності, категоричність, що спричиняє
велику кількість конфліктів. З часом міжособистісні взаємини студентів
набувають більш усвідомленого характеру, відбувається спілкування за
принципом міжособистісної сумісності, а це зменшує кількість
міжособистісних конфліктів. Проте варто зазначити, що все це відбувається на
інтуїтивному рівні, що не завжди є виправданим та доцільним, а тому
135
спричиняє багато негативних наслідків. Найчастіше конфлікти між студентами
закінчуються руйнуванням міжособистісних контактів та униканням спільної
діяльності [9].
Серед першокурсників поширені конфлікти, зумовлені прагненням
«зайняти бажане місце у структурі міжособистісних стосунків у навчальній
групі» (за умов її референтності для особи), конкуренцією за можливість
«подружитися з популярною особою». На другому курсі загострюються
конкуренція «за положення «відмінника», за увагу викладачів за оцінки», яка
зберігається до завершення навчання. Студенти третього курсу зосередженні на
роз’язанні власних проблем, тому міжособистісні конфлікти стають
поодинокими, випадковими, зумовленими переважно індивідуально-
психологічними властивостями їх учасників – «конфліктують «конфліктні»
особи, які не можуть не конфліктувати, інші займаються особистими
справами». На четвертому курсі для випускників бакалаврів провідного
значення набуває майбутнє працевлаштування й можливості вступити на
магістратури [9].
Досліджуючи питання конфліктних форм поведінки А. Анцупов зазначає,
що в житті люди використовують різні тактики впливу на опонента в конфлікті
з метою задоволення своїх потреб та вирішення ситуації. Прояв конфліктної
поведінки здійснюється від м’якої до більш жорсткої.
1. Захоплення й утримання об’єкта конфлікту. Застосовується в
конфліктах, де об’єкт матеріальний. Це можуть бути як міжособистісні
конфлікти, так і міжгрупові та міждержавні.
2. Фізичне насильство. Застосовуються такі прийоми, як знищення
матеріальних цінностей, фізичний вплив, нанесення тілесних ушкоджень (аж до
вбивства), блокування чужої діяльності, заподіяння болю і т.ін.
3. Психологічне насильство. Дана поведінка викликає в опонента образу,
зачіпає самолюбство, гідність і честь. Її прояви: образа, брутальність, образливі
жести, негативна особистісна оцінка, дискримінаційні міри, наклеп,
дезінформація, обман, приниження, твердий контроль за поведінкою і
діяльністю, диктат у міжособистісних стосунках.
4. Тиск. Спектр прийомів включає пред’явлення вимог, вказівок, наказів,
погрози, аж до ультиматуму, пред’явлення компромату, шантаж.
5. Демонстративні дії. Застосовується з метою залучення уваги
навколишніх до своєї персони. Це можуть бути публічні висловлення і скарги
на стан здоров’я, невихід на роботу, свідомо невдала спроба самогубства, що не
скасовують зобов’язання (безстрокові голодування, перекриття залізничних
колій, автомагістралей, використання транспорантів, плакатів, гасел і т.п.).
6. Санкціонування. Вплив на опонента за допомогою стягнення,
збільшення робочого навантаження, накладення заборони, встановлення
блокад, невиконання розпоряджень з якої-небудь причини, відкрите
відмовлення від виконання.
7. Коаліція. Мета – посилення свого рангу в конфлікті. Виражається в
утворенні союзів, збільшенні групи підтримки за рахунок керівників,
громадськості, друзів, родичів, звертань у ЗМІ, різні органи влади.
136
8. Фіксація своєї позиції. Заснована на використанні фактів, логіки для
підтвердження своєї позиції. Це переконання, прохання, критика, висування
пропозицій і т.д.
9. Дружелюбність. Включає коректне звертання, підкреслення загального,
демонстрацію готовності вирішувати проблему, представлення необхідної
інформації, пропозиція допомоги, надання послуги, вибачення, заохочення.
10. Угода. Передбачає взаємний обмін благами, обіцянками,
вибаченнями. Крім того, виділяють раціональні (фіксація своєї позиції,
дружелюбність, санкціонування) та ірраціональні (тиск, психологічне
насильство) форми конфліктної поведінки [1].
Особливу увагу при вирішенні міжособистісних конфліктів студентів слід
приділяти викладачам, які безпосередньо працюють із ними (насамперед
кураторам). Однією з форм підвищення їхньої психологічної компетентності,
ефективності діяльності щодо запобігання важким ситуаціям, які виникають в
студентів, зокрема, це стосується і міжособистісних конфліктів, є психологічна
консультація та психологічна служба, яка має діяти при університеті. Як
доводить практика, високої ефективності цієї форми можна досягти за умов
взаємної довіри між психологом і педагогами. Під час психологічної
консультації можуть використовуватися відповіді на питання, поради і
практичні рекомендації, аналіз конкретних ситуацій, що виникли, тощо.
Поряд із цим практика свідчить про наявність спеціальної літератури для
педагогів та психологів, в якій у доступній формі розкрито всі аспекти
проблеми навчання і виховання студентів, досвід роботи з ними, організацію
діяльності щодо запобігання важким ситуаціям під час їхньої життєдіяльності
та їх вирішення.
Запобіганню міжособистісним конфліктам сприяє також впровадження
психологічного забезпечення навчально-виховного процесу, основними
напрямами якого, в першу чергу, повинні стати психологічний супровід
навчальної діяльності студентів, оптимізація умов навчального процесу,
організація заходів щодо психогігієни.
Таким чином, період навчання у вищому навчальному закладі – це період
отримання знань, умінь, навичок, освіти, професійної кваліфікації; етап
узгодження бажань, можливостей, активної суспільної діяльності. Цей період
характеризується різноманітними видами активності, більш розвинутою
системою соціальних зв’язків і відносин. Тому в середовищі студентів постійно
йде процес самоствердження в групі. В цей час на мотивацію поведінки
студентів впливають: темперамент, риси характеру і рівень вихованості.
Дослідники вказують, що студентів характеризує загострене почуття власної
гідності, максималізм, категоричність і однозначність етичних критеріїв, оцінки
фактів, подій, своєї поведінки. Властиві цьому періоду раціоналізм і небажання
приймати все на віру створюють недовіру до старших, у тому числі і до
викладачів вузів. До старших курсів міжособистісні взаємодії студентів
набувають більш усвідомленого характеру, відбувається формування мікрогруп
за принципом міжособистісної сумісності, в яких міжособистісні конфлікти
стають рідкісним явищем.
137
1. Анцупов А. Я. Конфликтология: підручник для вузів / А. Я. Анцупов,
А. И. Шипилов. – Спб., 2007. – С. 18-22.
2. Горліченко М. Г. Педагогічні умови адаптації курсантів до навчання у
вищих військових навчальних закладах : дис. канд. пед. наук. – Одеса, 2004. –
С. 246-248.
3. Журавлев В. И. Основы педагогической конфликтологии. – М., 1995. –
С. 183-182.
4. Лузан П.Г., Жалдак Л.М. Студентська група дієздатна тільки тоді, коли
вона згуртована і безконфліктна.//Педагогіка толерантності. – №2. – 1999. –
С.53-56.
5. Матяш-Заяц Л. П. Стиль спілкування як чинник міжособистісних
конфліктів у ранньому юнацькому віці // Психологія : зб. наук. пр. НПУ імені
М.П. Драгоманова. Випуск 15. – К. : НПУ імені М.П. Драгоманова, 2002. –
С. 178 – 183.
6. Обозов Н. Н. Возрастная психология: юность и зрелость /
Н.Н. Образов, Академия психологии, предпринимательства и менеджмента. –
СПб. : СаиВеда, 2000. – 135 с.
7. Растов Ю. Е., Трофимова Р. А. Конфликтология : учеб.-метод. пособие.
– Барнаул : АГУ, 1995. – С. 119-121.
8. Скотт Дж. Г. Способы разрешения конфликтов / Дженнифер Г. Скотт. –
СПб. : ВИК, 1994. – 210 с.
9. Шкіль А. І. Соціально-психологічні механізми конфліктної взаємодії в
умовах учбово-виховного колективу / А. І. Шкіль. – К., 1990. – 152 с.
Науковий керівник – Бочаріна Н. О., кандидат психологічних наук,

доцент кафедри практичної психології ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький
державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди».
138
ПОЛІТОЛОГІЯ
УДК 327(477:438)(045)
Олена Гільченко,
кандидат політичних наук,
доцент кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики
Маріупольського державного університету
Катерина Мінчік
студентка ОС «Магістр», спеціальності «Міжнародні відносини,
суспільні комунікації та регіональні студії»
Маріупольського державного університету
ДИНАМІКА СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКИХ

ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН
У статті розглянуто процес становлення українсько-польських зовнішньополітичних

відносин. Проаналізована договірно-правова основа розвитку двостороннього
співробітництва України та Польщі на початку 90-х рр. XX ст. та встановлення між ними
дипломатичних відносин. Надано аналіз стану стратегічного партнерства між Україною
та Польщею. Вказуються основні координаційні органи, створені в процесі розвитку
українсько-польських відносин.
Ключові слова: українсько-польські відносини, стратегічне партнерство, договірно-
правова основа, координаційні органи, Консультаційний комітет президентів Польщі й
України.
The article deals with the process of formation of Ukrainian-Polish foreign policy relations.
The contractual and legal basis for the development of bilateral cooperation between Ukraine and
Poland in the early 90’s of the XX century was analyzed. and the establishment of diplomatic
relations between them. The analysis of the status of strategic partnership between Ukraine and
Poland is given. The main focal points established in the process of development of Ukrainian-
Polish relations are indicated.
Keywords: Ukrainian-Polish relations, strategic partnership, contractual law, coordination
bodies, Advisory Committee of Presidents of Poland and Ukraine.
Формування сучасних українсько-польських відносин бере свій початок

після розпаду Радянського Союзу в 1990-1991 р.р. На початку цих змін Україну
та Польщу багато чого об’єднувало: геополітичне розташування, територіальна
близькість, традиційні економічні зв’язки та взаємний інтерес створили
сприятливі передумови для того, щоб відносини між Україною та республіки
Польщі набули якісно нового виміру.
Республіка Польща традиційно є стратегічним партнером України.
Й незважаючи на те, що тривалий час становленню українсько-польських
взаємин значно заважала по суті міжнародна ізоляція України, викликана
139
дезінтеграційними процесами у Радянському Союзі, на сьогодні саме з
Республікою Польща двостороннє партнерство характеризується найвищим
рівнем розвитку відносин у політичній, економічній, гуманітарній сферах. А
виважена політична позиція Польщі у відносинах з Україною, сприяла
формуванню позитивного іміджу України на міжнародній арені.
16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла «Декларацію про
державний суверенітет», а 7 вересня 1990 р. польський уряд прийняв
постанову, яка стосувалася східної політики Польщі. Було чітко окреслено
напрямки польської політики на східному напрямку. Визнавалася непорушність
кордонів Польської Республіки, а існуючий кордон на Сході було визнано як
остаточний. Значна увага приділялась можливості розвитку взаємних і
безпосередніх контактів з сусідами Польщі: Росією, Україною, Литвою та
Білоруссю.
Польський уряд надіслав цим республікам проекти політичних
декларацій про добросусідство, які планувалося підписати найближчим часом.
З огляду на докорінну зміну геополітичної ситуації в Європі та світі, головною
метою Міністерства закордонних справ Польщі в цей період було встановлення
відносин з СРСР на новій основі. У другій половині 1990 р. Міністерство
закордонних справ Польщі оголошує програму активної східної політики в
стосунках з СРСР та радянськими республіками. Вона отримала назву
«двоколійної» політики чи «політики двох шляхів» і була розроблена міністром
закордонних справ Польщі К. Скубішевським. Ця політика полягала в
збереженні «перебудованих» стосунків з СРСР при рівнозначному формуванні і
розвитку відносин з радянськими республіками. Така концепція означала
готовність до визнання прав республік на самостійність і допомогу їм в такій
мірі, щоб не зашкодити інтересам Польщі в стосунках з центром в
Москві [8, с. 87-88].
Юридичною основою реалізації нової політики між Україною та
Польщею стало підписання у Києві 13 жовтня 1990 р. міністрами закордонних
справ України та Польщі «Декларації про основні принципи та напрямки
розвитку українсько-польських відносин».
У той самий період були підписані й інші документи. В Україні
підписання перших документів з Польщею та налагодження стосунків на
міждержавному рівні розглядалось як визнання її легітимності у зовнішній
політиці, а інтенсифікація контактів між Києвом і Варшавою підсилювала
позиції України у її прагненні до незалежності.
Становлення сучасних українсько-польських відносин відбувалось
упродовж перших місяців незалежності, коли йшов активний процес визнання
України. Так Польща 2 грудня 1991 р. першою визнала Україну, таким чином
польське керівництво першим вітало появу України на міжнародній арені як
суб’єкта міжкультурного діалогу й міжнародного права. Це був прояв
переконання польських політичних кіл у тому, що в політичних інтересах — у
їх найглибшому розумінні — Польщі належить підтримати суверенітет України
і надати їй всебічну допомогу в проведенні політичних та економічних реформ.
140
4 січня 1992 р. між країнами були встановленні дипломатичні відносини
що, перегорнуло нову сторінку у довготривалих відносинах – відбулося
«відкриття» України польською політичною елітою, підписання перших
історичних документів про двостороннє співробітництво й вивчення
потенціалів держав-партнерів, розробка спільної позиції щодо інтеграції в ЄС.
Проте, прихильне ставлення до молодої української держави з боку
інституцій, що мають вплив на прийняття рішень та формують громадську
думку, сприяло розвиткові взаємних контактів, але відсутність відповідних
регулятивних інструментів між Польщею та Україною вимагала створення
договірно-правової бази. Тому вже 18 травня 1992 р. під час візиту президента
Леоніда Кравчука до Польщі було підписано «Договір між Україною і
Республікою Польщею про добросусідство, дружні відносини і
співробітництво». Документ містив декларацію про спільність інтересів та
запис договору про взаємну відмову від територіальних претензій, а також
гарантії шанування прав національних меншин [3]. Це був успіх для обох
сторін і незабаром польсько-українські стосунки стали взірцевими в масштабі
регіону.
З другої половини 1990-х рр. українсько-польські стосунки у політичній
площині починають набувати ознак стратегічного партнерства. Стратегічне
партнерство – це відносини між державами, які охоплюють кілька важливих
сфер співробітництва і носять довготривалий характер. Умовною датою
офіційного оголошення виходу українсько-польських відносин на рівень
стратегічного партнерства вважається 1996 р., однак уже починаючи з 1994 р.,
українсько-польським відносинам притаманна динаміка нарощування
потенціалів двосторонньої взаємодії, що дало привід в майбутньому оголосити
відносини стратегічними. Так, у березні 1994 р. було підписано «Декларацію
міністрів закордонних справ України та Польщі про принципи формування
українсько-польського партнерства», у якій міністри закордонних справ вперше
на міждержавному рівні оголосили про стратегічне значення українсько-
польських відносин та зобов’язались розвивати їх в майбутньому [2].
Окрім зазначених базових договорів задля формування партнерських
відносин, що ґрунтуються на взаємній зацікавленості у стабільності і сталому
розвитку, був укладений ряд інших документів. Основними серед них є: Угода
між Міністерством оборони України та Міністерством національної оборони
Польщі про військове співробітництво, яка в наступні роки була доповнена
рядом протоколів (1993 р.), Міжурядова угода щодо охорони пам’ятних місць
та місць поховання жертв воєн та політичних репресій (1994), Спільна
Декларація Президента України і Президента Республіки Польща (1996 р.),
Угода про охорону і повернення втрачених і незаконно переміщених під час
Другої світової війни культурних цінностей (1996), Спільна заява президентів
Республіки Польща й України «Про порозуміння та єднання» (1997), Угода між
Урядом України і Урядом Республіки Польща про співробітництво в галузі
культури, науки і освіти (1997), Спільна заява Президентів України та
Республіки Польща «Про примирення – в 60-у річницю трагічних подій на
Волині» (2003), послання греко-католицьких єпископів України та римо-
141
католицьких єпископів Польщі з нагоди акту взаємного пробачення і поєднання
(2005), Спільна заява Президента України та Президента Республіки Польща з
нагоди 60-ї річниці акції «Вісла» (2007), спільна декларація між Українською
греко-католицькою церквою та Римо-католицькою церквою Польщі з нагоди
70-х роковин злочину на Волині від 28 червня (2013) [1].
Отже, активне формування договірно-правової основи розвитку
двосторонніх українсько-польських відносин на початку 90-х рр. XX ст.
сприяло створенню підґрунтя для реального й повноцінного співробітництва в
усіх сферах, яке в подальшому розвитку підкріплюється новими угодами.
В цілому, стабілізаційні тенденції в двосторонніх стосунках та їх
поступовий перехід на рівень стратегічних відносин у другій половині 1990-х
рр. були зумовлені багатьма чинниками. По-перше, запровадження курсу на
стратегічне партнерство між Україною і Польщею було спричинене
позитивними змінами у політиці провідних країн Заходу щодо України.
По-друге, українське керівництво, зі свого боку, вирішило питання
ядерного роззброєння, схвально поставилося до розширення
Північноатлантичного альянсу, а також розпочало економічні та політичні
перетворення в країні. Слід також нагадати, що зміна політичного керівництва
в Україні після президентських виборів у 1994 р. не потягнула за собою
кардинальної зовнішньополітичної переорієнтації держави.
По-третє, роль і вплив Російської Федерації в європейській та
регіональній політиці помітно послабилися на середину 90-х рр. ХХ ст., що
дозволило Україні і Польщі активніше включитися у двосторонні та
багатосторонні відносини у регіоні Центрально-Східної Європи. У цьому
контексті слід згадати й про прискорення російсько-білоруської інтеграції, що у
свою чергу також позначилося на активізації діалогу між Україною та
Польщею.
По-четверте, зміни у польському політичному керівництві, які припали
на середину 1990-х рр. позитивно відбилися на подальшому поглибленні
українсько-польських стосунків. Нарешті, потрібно нагадати про помітне
піднесення двосторонніх економічних взаємин, починаючи з середини 1990-х
рр. [5].
Проте, з набуттям Польщею у 1999 р. членства в НАТО, та у 2004 р. – в
ЄС характер українсько-польських відносин почав якісно змінюватися,
перетворюючись з відносин між державами з однаковим міжнародно-правовим
статусом на відносини з особливим реґіональним напрямком по лінії стосунків
між НАТО, ЄС та їхніми східними сусідами. Тому без постійного поглиблення
співробітництва між двома країнами, що базується на їхній тісній геополітичній
залежності одна від одної, по-суті, неможливо будувати інтегровану Європу,
підтримувати в ній стабільно високий рівень політичної, економічної,
енергетичної, продовольчої та екологічної безпеки [4].
Динамічний розвиток польсько-українських відносин був би неможливим
без регулярних польсько-українських зустрічей на рівні президентів. Так
численні зустрічі президентів Польщі і України викликані не лише
142
необхідністю координації зовнішньої політики обох держав, вони створюють
сприятливий клімат для великих економічних проектів.
Крім того, характерно, що ідея розвитку та ущільнення партнерських
взаємин з Україною послідовно поділялася й розвивалася правлячими
коаліціями у Польщі – і правого, і лівого політичного спрямувань. Важливу
роль у розвитку двосторонніх відносин відіграли також президенти Польщі
Л.Валенса та особливо А.Кваснєвський.
Так, нові віяння у польській політиці стосовно України з’явилися з
обранням у 1995 р. А. Квасьнєвського Президентом Республіки Польща. На
практиці цей вибір означав перехід від етапу політичних заяв до спільних дій
обох країн у політичний та економічній сферах. Уже першу зустріч у січні 1996
р. А. Квасьнєвский й Л. Кучма використали не тільки для того, щоб офіційно
наголосити на важливості польсько-українських взаємин, вони також доклали
зусиль, аби розширити сферу співпраці, домовилися про особисті контакти й
активізацію діяльності Консультаційного Комітету Президентів Польщі й
України [6].
Для ефективного впровадження в життя спільних документів було
створено координаційні органи. 12 січня 1993 року представники президентів
обох країн підписали протокол про створення Консультаційного комітету
президентів Польщі й України для «обміну поглядами та інформацією щодо
способів розвитку добросусідської співпраці та підготовки відповідних
пропозицій для Президентів обох Держав». Комітет став невід’ємним
елементом сприяння президентів розвитку польсько-українських взаємин. За
всі роки його функціонування на зустрічах обговорювалися ключові питання
політики безпеки, економіки і культури. Комітет активізує діяльність органів
самоврядування Польщі й України, виступає за співробітництво мас-медій та
підтримує діалог щодо збереження національних пам’ятних місць та спільної
культурної спадщини.
У лютому 1993 року був створений Єврорегіон «Карпати», а також в
березні того ж року пройшло І засідання Польсько-Української змішаної
комісії з питань торгівлі та економічного співробітництва, що засвідчило
прагнення урядовців перенести офіційні політичні заяви у сферу регіональної і
економічної співпраці.
У сфері євроатлантичної та європейської інтеграції найбільш дієвими
механізмами двостороннього співробітництва є Постійна конференція з питань
європейської інтеграції, Українсько-польська міжпарламентська асамблея. На
сьогодні назріла необхідність активізації співпраці по лініях вищезгаданих
механізмів двосторонньої співпраці із можливим залученням при цьому інших
механізмів з метою поглиблення відносин стратегічного партнерства між
країнами. В цілому між Україною та Польщею налагоджена широка та
стабільна співпраця на рівні вищих органів державної влади, сформовано
механізми і моделі цієї співпраці [7].
Іншим позитивним явищем, є зміцнення протягом останніх п’яти років
зв’язків між польськими та українськими неурядовими організаціями. До таких,
перевірених часом, як форум «Польща—Україна», фундація ім. Баторія або
143
фонд «Знати, як» приєднуються нові, як, наприклад, фонд «Свободи», в
розпорядженні якого значний потенціал і досвід, одержаний від Польсько-
Американської фундації розвитку підприємництва. Запровадженню ринкових
реформ (макроекономічних), розвиткові малого бізнесу і реформі системи
самоврядування сприяє тристороння Американсько-польсько-українська
ініціатива співпраці PAUCI. [6].
Отже, в зовнішньополітичній діяльності України стосовно держав
Центральної Європи розбудові зв’язків із Республікою Польща належить чи не
найголовніше місце. Саме Польща першою з усіх країн визнала незалежність
України, а з офіційним здобуттям Україною незалежності в розвитку стосунків,
як держав незалежних та демократичних, наступає новий етап. Активне
формування договірно-правової основи розвитку двосторонніх українсько-
польських відносин на початку 90-х рр. XX ст. сприяло створенню підґрунтя
для реального й повноцінного співробітництва в усіх сферах, яке в подальшому
розвитку підкріплюється новими угодами.
Однак, активізація двосторонніх українсько-польських відносин припадає
на період другої половини 90- х р.р, чому сприяла низка дій української
дипломатії, спрямованих на зближення з Європою. Все це вивело державу зі
стану міжнародної ізоляції та зовсім по-іншому розставили акценти стосовно
неї Заходу.
1. Бучковська О. Реалізація стратегії партнерства в українсько-
польському міжкультурному співробітництві [Електронний ресурс] – Режим
доступу:
http://www.myslenedrevo.com.ua/uk/Sci/History/UkrPolRos/Buchkovska.html.
2. Гевко В. Р. Україна і Польща: особливості розвитку двосторонніх
відносин (1991–2004 рр.) : автореф. дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01, Чернівец.
нац. ун-т ім. Ю. Федьковича. Чернівці, 2005. 20 с.
3. Договір між Україною і Республікою Польщею про добросусідство,
дружні відносини і співробітництво [Електронний ресурс] – Режим доступу:
http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/616_172.
4. Знахоренко О. Стратегічне партнерство в українсько-польських
відносинах: державно політичний та військовий компоненти // Історичний
архів. Наукові студії : зб. наук. пр. Миколаїв : ЧДУ ім. Петра Могили, 2008.
Вип. 2. С. 90–98.
5. Моцок В. Сучасні українсько-польські міждержавні відносини:
політичний аспект автореф. дис. канд. політ. наук: 23.00.02; Чернівецький
національний університет імені Юрія Федьковича. Чернівці, 2002. 20 с.
6. Сівец М. Україна і Польща: підсумовуючи досягнуте // Дзеркало тижня
№ 32 (356) 23 серпня — 1 вересня 2001 [Електронний ресурс] – Режим доступу:
http://www.dt.ua/1000/1600/32037/.
7. Стоєцький С. Україна в зовнішній політиці республіки Польща:
євроатлантичний та європейський інтеграційний вимір. автореф. дис. канд.
144
політ. наук: 23.00.02; Інституті європейських досліджень Національної академії
наук України. К., 2007. 20 с.
8. Янків М. Україна і Польща: стратегічне партнерство в системі
геополітичних координат (політико-економічний та секторальний аналіз):
Монографія, Львів: Світ, 2011. 384 с.
УДК 81:39]:339.924]:001.891(4+73)
Валерій Новородовський,
кандидат історичних наук,
молодший науковий співробітник
відділу національних меншин
Інституту політичних і етнонаціональних
досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України
(м. Київ)
ЕТНОМОВНИЙ ФАКТОР ДЕЗІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

В УКРАЇНІ У ПОГЛЯДАХ ДОСЛІДНИКІВ З ЄВРОПИ ТА США
Розглядається науковий дискурс науковців Європи та США з проблеми мовного

питання в Україні. Завдяки комплексному аналізу наукових праць визначено основні проблеми
етнополітичної дезінтеграції українського суспільства. Висвітлено основні напрями, які
розроблялися іноземними науковцями з етномовної проблеми в Україні. Важливим для них
стало вивчення феномену білінгвінізму в Україні та вплив цього явища на етнополітичну
стабільність. Розкрито бачення вчених країн Європи на мовне законодавство України та
перспективи розвитку української мови після Революції гідності.
Ключові слова: мова, законодавство, двомовність, національні меншини, дискурс,
дослідник, Україна
The scientific discourse of European and USA scholars on the issue of linguistic issues in
Ukraine is considered. Due to the complex analysis of scientific works, the main problems of
ethnopolitical disintegration of Ukrainian society are determined. The main directions elaborated
by foreign scholars on the ethno-linguistic problem in Ukraine are highlighted. An important issue
for them was the study of the phenomenon of bilingualism in Ukraine and the impact of this
phenomenon on ethnopolitical stability. The vision of scholars of European countries on the
language legislation of Ukraine and prospects of development of the Ukrainian language after the
Revolution of Dignity are revealed.
Keywords: language, legislation, bilingualism, national minorities, discourse, researcher,
Ukraine
Неврегульованість мовного питання в Україні упродовж незалежності

зумовлювало регіональне протистояння. Відсутність адекватної правової бази,
невірне офіційне українське трактування основних положень Європейської
хартії регіональних мов або мов меншин, згідно з яким додаткові преференції
має російська мова, яка є досить розповсюдженою в південно-східних регіонах
лише посилювали напругу в українському суспільстві. У зв’язку з російською
агресією вивчення проблеми формування двомовності в Україні стало ще більш
145
актуальним. Особливого значення їй надавали також наковці із західних країн,
вважаючи це питання ключовою причиною дестабілізації в Україні та основним
засобом вирішення проблеми інтеграції українського суспільства. Воно
актуалізувалося після прийняття 4 жовтня 2018 р. у першому читанні Проекту
Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як
державної», який викликав дискусії серед політичних діячів, експертів не лише
України, але й інших країн.
Метою дослідження є аналіз поглядів західних науковців на етномовну
проблему в Україні, їхнє узагальнення та визначення основних шляхів
врегулювання мовного питання.
Після проголошення незалежності у 1991 р., Україна не спромоглася
побудувати власну ідентичність. На зламі ХХ-ХХІ ст. українська мовна
самоідентифікація опинилася між двома культурними полюсами [11]. Різні
історичні особливості розвитку східної і західної частини України зумовили
різне відношення і ставлення до мови [4]. Зважаючи на це, держава
зобов’язувалася сприяти мовно-культурній інтеграції українського суспільства.
Втім, через невдалу внутрішню політику української влади та наростання
зовнішньополітичного впливу Росії на російськомовні етнічні спільноти, така
ситуація зумовлювала цивілізаційний і мовний поділ України, що формувало
підґрунтя для поширення сепаратизму та російської агресії.
Значного обговорення серед науковців Європи та США зазнали
проблеми: мовного протистояння в Україні, як привід для російської агресії,
мовне законодавство, етномовні особливості в регіонах України та ін. У
вітчизняному і зарубіжному науковому дискурсі стосовно етнополітичної
ситуації в Україні найбільш активно обговорюються проблеми, зумовлені
переломними періодами: проголошення незалежності, «Помаранчевої
революції», «Революції гідності» та початку збройної агресії Росії на сході.
Відзначимо, що у ці періоди мовне питання стояло найбільш гостро, а отже
варто припустити про його штучність.
Етнічна неоднорідність та відсутність реальних засобів інтеграції
суспільства лише ставали причиною нестабільності міжнаціональних відносин
в Україні. Розкриваючи мовну проблему упродовж 2014-2016 рр., Іштван
Чеснічко та Цсілла Федінець у праці «Мовна політика та національні почуття у
контексті українського євромайдану, 2014-2016» («Language Policy and National
Feeling in Context Ukraine’s Euromaidan, 2014–2016») зазначали, що Україна
отримала у спадок різні за етнолінгвістичним складом регіони з різним
історичним досвідом [3, c. 82]. Поглиблювало кризу регіонального
протистояння в Україні не лише відсутність законодавчої бази та Концепції
державної етнонаціональної політики, а й мовне питання, яке
використовувалося Росією для формування свого впливу на внутрішню
політику в Україні. Відзначимо, що від початку незалежності України,
проросійські організації, зокрема «Демократический Донбасс», «Движения
демократических реформ», «Выбори-89», поширювали неправдиву інформацію
стосовно насильницької українізації регіону [13, c. 5]. Відповідно ця та інші
подібні організація, частина членів яких згодом увійшли до «Партії регіонів
146
України», починаючи з 1991 р. формували у населення Донбасу
антиукраїнський світогляд, який через 23 роки зумовив анексію Криму,
поширення сепаратизму та агресію Росії на сході країни. Дослідники
Кембріджського університету Рорі Фіннін та Томас Д. Грант у своїй статті «Не
називайте це громадянською війною – Український конфлікт – це акт
російської агресії» («Don’t call it a civil war – Ukraine’s conflict is an act of
Russian aggression») зазначають, що на перший погляд збройне протистояння на
сході України спричинене проблемами мовної політики, самоідентичності
регіонів, конфліктами ідей, що сформувало внутрішній конфлікт в країні. Втім,
вони відзначають що це агресія Росії, а не внутрішній конфлікт [10]. При цьому
варто додати, що вона розпочалася в інформаційному полі ще за довго до
анексії Криму та збройного конфлікту на сході. Дослідник Інституту
міжнародних відносин у Празі Френціс Скарр зазначав, що упродовж
незалежності на заході України відбувався захист мовно-культурної
ідентичності країни, натомість південний-схід сприймав це агресивно як процес
«дерусифікації». Таким чином, жителі цього регіону намагалися зберегти
гібридну східнослов’янську ідентичність, яка пов’язана з історичними
особливостями Радянського Союзу та Російської імперії. Водночас, дослідник
зазначав, що з новим приходом В. Путіна до влади у 2012 р. концепт «руський
мир» запрацював у новому руслі і фактично на інформаційному рівні
продовжував поширюватися за межами Російської Федерації. Френціс Скарр
стверджує, що захист «русского мира» в Криму і на Сході України є головним
приводом до агресії Росії [11]. Висловлена науковцем думка підтверджує факт
початку експансії інформаційного простору України для поширення
пропаганди «русского мира». Польський дослідник Пшемислав Фургачч
відзначав, що інформаційна війна є засобом для мобілізації внутрішніх і
зовнішніх рухів, також для поширення російського світогляду закордоном,
особливо у країнах пострадянського простору, з метою збереження та
посилення на них впливу [5, c. 208]. Враховуючи це, засилля російськомовних
ЗМІ на території як всієї України, так і південно-східної її частини та АР Криму
стало ключовим знаряддям поширення російської пропаганди, а мовне питання
ставало основною зброєю для дезінтеграції українського суспільства.
Розкриваючи проблему націєтворення, естонський дослідник Абель
Полесе, зазначав, що мова є одним із чинників ідентифікації та впливає на
розбудову нації. Він вважав, що попри використання української мови на
офіційних заходах, присутність російської у суспільному житті українців є
високою. Більше того, російська мова, на його думку, використовувалася як
засіб для мобілізації електорату. Як приклад він наводить президентські вибори
2004 р., під час яких В. Ющенко звертався до населення Донбасу на російській
мові [8]. На нашу думку, свідомий перехід чиновників на російську мову,
відсутність законодавчих механізмів захисту української мови, зумовлювало
посилення русифікаторських тенденцій у південно-східних регіонах та в
Криму, а також поглиблювало мовно-культурне протистояння Сходу-Заходу,
яке поступово переливалося у об’єкт політичних маніпуляцій окремих
державних діячів та громадських активістів. Втім, Сем Ромбро зазначав, що
147
українській мові на сучасному етапі нічого не загрожує, оскільки нею
розмовляє значна частина населення, а націоналісти лише використовуватимуть
мовний конфлікт для розпалювання ситуації [9]. Проте зазначимо, що засилля
на інформаційному просторі російськомовної літератури засвідчувало
протилежне.
Значні дискусії викликала проблема законодавчого врегулювання
мовного питання. Низка дослідників, зокрема Білл Боврінг [1], Маріке
Дроогсма [4], Іштван Чеснічко, Река Мате [6], Сем Робро [9], Тадеуш А.
Ольшанський [12] та ін. Аналізуючи мовне законодавство до 2012 р. частина
дослідників наголошувала на необхідності його модернізації, виключно
виходячи з вимог українських реалій. Вчені відмічали роль російської мови, як
мови міжнародного спілкування, згідно із мовним законом 1989 р. Професор
права університету Брікбек в Лондоні Білл Боврінг зазначав, що теза про
«соціальну цінність» української та російської мови є не зовсім зрозумілою у
контексті самого закону, а також додав, що положення у преамбулі закону про
статус російської мови, як міжетнічної є зайвим, зважаючи на правки зроблені у
1995 р. [1]. Тадеуш А. Ольшанський розкриваючи значення російської мови у
відповідному законі 1989 р., відмічав, що якогось особливого статусу їй у
порівнянні з мовами інших національностей не надавалося. Втім, як відзначає
польський дослідник, використання російської мови у діяльності державних
установ поряд з українською було настільки поширеним, що на практиці вона
займала місце ледь не офіційної, при тому, що відповідних положень у законі
не було [12, c. 44]. Аналізуючи мовне законодавство упродовж 1989-2014 р.
Іштван Чеснічко та Цсілла Федінець у статті «Чотири мовних закони в Україні»
(«Four language laws in Ukraine») зазначали, що зміна законодавства у цей
період не задовольняла ні українців, як представників титульного етносу, ні
національних меншин, у тому числі й росіян [2, c. 562].
Найбільше дискусій викликала мовна політика у часи президентства
В.Ф. Януковича. Відзначимо, що значна кількість зарубіжних вчених відмічала
зміщення вектору внутрішньої політики до русифікації про що свідчать
програмні документи провладних партій та прийняття мовного закону у 2012 р.
Звісно, у більшій мірі мовне питання використовувалося для мобілізації
електорату, особливо серед національних меншин. На думку угорських
дослідників Іштвана Чеснічко та Река Мате державна мовна політика не
задовольняла потреби національних меншин, особливо російськомовних, у той
час як державна еліта (у період правління помаранчевих – ред.
В.Новородовський) більше турбувалися саме про поточний стан та майбутнє
української мови. У статті «Білінгвінізм в Україні: цінність чи виклик»
(«Bilingualism in Ukraine: value or challenge?») вони зазначали, що з приходом
В.Ф. Януковича та «Партії регіонів України» до влади була переглянута мовна
політика, яка де-факто ознаменувала намір новообраної державної політичної
еліти кодифікувати двомовність в Україні [6]. Так, вже у вересні 2010 р. було
здійснено спробу прийняти мовний закон, який надавав гарантії захисту
російській мові, оскільки народні депутати України вважали за необхідне
створити законодавство, яке відповідало положенням Європейської хартії
148
регіональних мов або мов меншин. Як зазначала Ксенія Максімовтсова
офіційне тлумачення хартії означало захист не мов національних меншин, а
мов, які зникають, а отже російська мова не претендувала на якийсь статус в
Україні [7, c. 38]. Проект закону також був підданий критиці Венеціанської
Комісії, оскільки він надавав надмірний захист російській мові, але були
відсутні гарантії захисту української як державної, а також через відсутність
чіткого визначення терміну «рідна мова». Втім, уже в липні 2012 р. було
прийнято Закон України «Про засади державної мовної політики», який
передбачав сформувати всі умови для розвитку регіональних мов, особливо
російської на південному-сході, угорської в окремих районах Закарпаття та
румунської – на Буковині. На думку Тадеуша А. Ольшанського цей документ
спрямований не на захист регіональних мов, а на розширення присутності
російської мови у публічній сфері [12, c. 50]. Маріке Дроогсма наголошувала,
що після прийняття цього закону суспільство побоювалося, що становище
українців буде підірвано у тих регіонах, де позиція державної мови була
слабкішою. На її думку багато міських та обласних рад приймали рішення за
використання російської мови на офіційному рівні [4]. З цією тезою варто
погодитися, оскільки у разі закріплення на законодавчому рівні особливого
статусу (регіонального чи державного) російської мови існує загроза не лише
для української мови, але й національній безпеці України. Прикладом цього є
анексія Криму, сепаратизм на сході України та російська агресія під приводом
«захисту російськомовного населення». Іштван Чеснічко та Цсілла Федінець
зазначали, що крім російської мови на статус регіональної згідно із Законом
України «Про засади мовної політики в Україні» розраховували в окремих
районах України болгарська, гагаузька, кримськотатарська, угорська,
румунська та молдовська [2, c. 574-575]. Фактично будь-яка громада могла
претендувати на надання їхній рідній мові статусу регіональної, що дозволяло
вести діловодство не лише державною. Така лібералізація лише зумовлювала
дезінтеграційні процеси в українському суспільстві та втрату українськості в
прикордонних регіонах, що слугувало загрозою національній безпеці України.
Відзначимо, що питання взаємовідносин між російським та українським
населенням різних регіонів, у контексті мовного питання є не єдиним
фактором, що впливав на ситуацію в Україні. У регіонах компактного
проживання інших національних меншин, зокрема угорців та румун, мовно-
культурні питання також політизувалися. Угорські дослідники Іштван Чеснічко
та Цсілла Федінець зазначали, що в умовах дії мовного закону 2012 р. на
території Закарпатської області 18 мов національних меншин мали право
претендувати на статус регіональної у органах місцевого самоврядування
[2, c. 574]. Найбільш домінуючими була угорська, румунська, російська,
русинська, ромська та ін. Надання їм статусу регіональної також поглиблювало
кризу як в регіоні, так і в Україні загалом.
Після Революції гідності мовне питання набрало нових обертів через
певні обставини: інформаційна війна та російська агресія, яка загрожувала
територіальній цілісності зумовили зростання не лише україномовного
населення, але й спричинили часткову українізацію інформаційного поля;
149
необхідність врегулювання мовного питання шляхом скасування закону
«Колісніченка-Ківалова» та прийняття нового документу. Деякі дослідники
вважають, що конфлікт між двома найбільшими етнічними групами України
виник фактично через функції української та російської мови. Френціс Скарр
зазначав, що українізація всіх сфер суспільного життя не можлива через не
сприйняття українцями «усією душею» української мови упродовж 26 років
незалежності [11]. Ґрунтуючись на соціологічних дослідженнях Центру
Разумкова, «Простору Совободи» та R&B Group, Маріке Дроогсма зазначала,
що після 2014 р. відбувалося зростання використання української мови у всіх
сферах суспільного життя, відмічаючи при цьому роль українських
громадських організацій у заклику уряду до політики українізації [4]. Водночас
угорські науковці Іштван Чеснічко та Цсілла Федінець відзначали відсутність
підґрунтя для формування національної ідентичності від початку незалежності.
Втім, після Революції Гідності відбулося зростання українського націоналізму
як противагу російській агресії, а мовне питання відіграє значну роль у
протистоянні Росії та України [3, c. 95] (особливо в інформаційному – ред. В.
Новородовський).
Таким чином, науковий дискурс вчених країн Європи та США
засвідчував значну зацікавленість та актуальність мовної проблеми в Україні.
Досліджуючи конфлікт на Донбасі вони відзначають, що проблема мовно-
культурної ідентичності регіонів, яку використовували політики для мобілізації
електорату, зокрема серед національних меншин, є ключовою причиною
дезінтеграції українського суспільства, яка стала підґрунтям для агресії Росії.
Відзначимо, що більшість іноземних науковців сходяться на думці про
відсутність адекватного мовного законодавства, який не лише гарантуватиме
захист мов національних меншин, але й, у першу чергу, сформує всі умови для
функціонування української мови як державної на всіх рівнях. Ключовою тезою
вивчення українського мовного законодавства стала відсутність будь-яких
підстав для гарантування російській мові особливого статусу чи додаткових
гарантій захисту. Іноземні дослідники намагалися не лише проаналізувати
мовну проблему в Україні, але й дослідити основні причини конфлікту на сході
України.
1. Bowring B. The Russian Language in Ukraine: Complicit in Genocide, or
Victim of State-building? URL:
https://www.researchgate.net/publication/228196259_The_Russian_Language_in_Uk
raine_Complicit_in_Genocide_or_Victim_of_State-Building
2. Csernicsko I. Four Language Laws of Ukraine / I. Csernicsko, Cs. Fedinec //
International Journal on Minority and Group Rights. – 2016. № 23. – P. 560-582.
3. Csernicsko I. Language Policy and National Feeling in Context Ukraine’s
Euromaidan, 2014–2016 / I. Csernicsko, Cs. Fedinec // Central Europen papers. –
2017. V 5., Issue 1. – P. 81-100.
150
4. Droogsma M. The effect of the violent conflict in Ukraine on language use
and language attitudes. URL: https://openaccess.leidenuniv.nl/bitstream/handle/1887/
52584/ResMA_Linguistics_Thesis_Droogsma_M.pdf?sequence=1
5. Furgacz P. Russian information war in Ukrainian conflict / P. Furgacz P. //
Countering Hybrid Threats: Lessons Learned from Ukraine. – 2016. – P. 207-216.
6. István Csernicskó, Réka Máté Bilingualism in Ukraine: value or challenge?
URL: https://content.sciendo.com/view/journals/sm/10/1/article-p14.xml
7. Maksimovtsova K. Contemporary Debates over Language Policy regarding
Ethnic Minorities in Latvia and Ukraine: The Discourse of Russian-Language
Press. – Bielefeld / St. Petersburg, 2013. – 132 p.
8. Polese A. Language and Identity in Ukraine: Was it Really Nation-
Building? URL: https://www.researchgate.net/publication/282767982_Language_and
_Identity_in_Ukraine_Was_it_Really_Nation-Building
9. Rombro S. Language Issues in Ukraine. URL:
https://www.academia.edu/19526936/Language_Issues_in_Ukraine
10. Rory Finnin, Thomas D. Grant Don’t call it a civil war – Ukraine’s
conflict is an act of Russian aggression. URL: https://theconversation.com/dont-call-
it-a-civil-war-ukraines-conflict-is-an-act-of-russian-aggression-46280
11. Scarr F. Language an war in contemporary Ukraine. URL:
http://ceenewperspectives.iir.cz/2017/10/19/language-and-war-in-contemporary-
ukraine/
12. Tadeush A. Olszanski The language issue in Ukraine: an attempt at a
new perspective. Centre of Eastern Studies. – Warsaw, 2012. – 60 p.
13. Золотарев В. К чему же стремится «Демократический Донбас» /
В. Золотарев // Молодежная газета. – Луганск, 1991. – № 1 – С. 5.
151
СФЕРА ОБСЛУГОВУВАННЯ
УДК 796.5:004
Кристина Копій,
спеціальності «Туризмознавтсво»
ВНЗ «Національний авіаційний університет»
(м. Київ)
ВПЛИВ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ НА РОЗВИТОК ТУРИЗМУ
Стаття присвячена розгляду проблеми впливу сучасних інформаційних технологій на

розвиток галузі туризму. В роботі визначено поняття інформаційних технологій, описано
про глобальні дистриб’юторські системи та їхнє застосування в туризмі. Особливу увагу
приділено впливу інформаційних технологій на розвиток туристичної сфери.
Ключові слова: інформаційні технології, комп’ютерні технології, глобальні
дистриб’юторські системи, туризм, туристичний бізнес, Інтернет.
The article is devoted to consider the problem of the impact of modern information
technologies on the development of the tourism industry. The work defines the concept of
information technology, describes global distribution systems and their application in tourism.
Particular attention is paid to the impact of information technology on the development_of_tourism.
Keywords: information technologies, computer technologies, global distributor systems,
tourism, tourism business, Internet.
Інформаційні технології – найсучасніші вдосконалення у способах і

механізмах, які використовуються для збору, обробки, аналізу, зберігання,
розповсюдження і застосування інформації. Про інформаційні технології
говорять як про технології століття, які здатні зробити серйозний вплив на
виробничу діяльність, сферу обслуговування, зайнятість населення і на життя
людства в цілому, завдяки досягненням у області мікроелектроніки.
Вплив інформаційних технологій на розвиток туризму важко переоцінити,
оскільки він прямо пов’язаний з підвищенням ефективності роботи світового
туристичного бізнесу в цілому. Це прямо впливає на конкурентоздатність між
туроператорами і туристичними підприємствами ринку туристичних послуг.
Використання комп’ютерних мереж, Інтернету та інтернет-технологій,
програмні продукти наскрізної автоматизації бізнес-процесів туристичного
бізнесу не тільки створюють конкурентні переваги і стимулюють розвиток
туристичного бізнесу, але і забезпечують виживання на ринку в умовах
величезної конкуренції [1].
Інформаційні технології відіграють винятково важливу роль у
забезпеченні інформаційної взаємодії між споживачами і туристичними
підприємствами, а також у системах підготовки та поширення масової
інформації. Ці засоби швидко асимілюються культурою суспільства, тому що
вони створюють великі зручності і полегшують надання послуг та користування
152
ними, а також полегшують вирішення виробничих, соціальних і побутових
проблем, викликаних процесами глобалізації та інтеграції світового
співтовариства, розширенням внутрішніх і міжнародних економічних і
культурних зв’язків, міграцією населення і його все більш динамічним
переміщенням по планеті. На додаток до традиційних засобів зв’язку, таких як
телефон, радіо і телебачення, широко використовуються системи електронних
телекомунікацій, електронна пошта, мобільний та інші види зв’язку.
Туристичний бізнес є однією з найдинамічніших сфер економіки і являє
собою надзвичайно насичену інформаційну галузь Збір, зберігання, обробка і
передача актуальної на даний момент інформації – найважливіша і необхідна
умова ефективного функціонування будь-якого туристичного підприємства.
Успіх туристичного бізнесу напряму залежить від швидкості передачі і обміну
інформацією, від її актуальності, своєчасного отримання, адекватності і
повноцінності. У зв’язку з цим розвиток туристичної галузі передбачає широке
використання новітніх інформаційних та комп’ютерних технологій як у галузі
створення туристичного продукту, так і його просуванні на ринок послуг.
Сучасні комп’ютерні технології активно впроваджуються у сферу
туристичного бізнесу, і їхнє застосування стає невід’ємною умовою підвищення
конкурентоспроможності будь-якого туристичного підприємства. Індустрія
туризму дозволяє використовувати різноманітні комп’ютерні технології, аж до
застосування глобальних комп’ютерних мереж. Наразі в туризмі
використовують такі технології, як глобальні комп’ютерні системи
резервування, інтегровані комунікаційні мережі, системи мультимедіа, Smart
Cards, інформаційні системи менеджменту та ін.
Вплив інформаційних технологій на туризм відчувається на різних стадіях
створення і проходження турпродукту. Та найбільше вони позначаються на
просуванні туристичного продукту. Насамперед це стосується можливості
формування нових маркетингових каналів просування та збуту туристичного
продукту. За останні роки більшість туристичних підприємств створюють свої
власні сайти в Інтернеті і використовують банерну рекламу, що є ефективним
способом розповсюдження туристичного продукту [2].
Одним із основних напрямів застосування інформаційних технологій у
туризмі є запровадження мультимедійних технологій, зокрема довідників та
каталогів. Вони випускаються як у друкованому вигляді, так в і електронному.
Електронні каталоги дозволяють віртуально подорожувати за пропонованими
маршрутами, продивлятися ці маршрути в активному режимі, отримати
інформацію про країну, об’єкти на маршруті, відомості про готелі та інші
засоби розміщення, ознайомитись із системою пільг та знижок, а також
законодавством країни в галузі туризму. Також у цих каталогах зазвичай
міститься інформація щодо правил оформлення туристичних документів,
туристичних формальностей, моделі поведінки туриста в екстремальних
ситуаціях тощо. Клієнт може спланувати програму туру, ознайомитися із
маршрутом, отримати необхідну йому інформацію про будь-який тур, що його
зацікавив [3].
153
Використання мультимедійних технологій дозволяє туроператору
(турагенту) не тільки підібрати той туристичний продукт, що підходить клієнту,
а при необхідності вносити зміни в даний тур або в оперативному режимі
створити новий, ексклюзивний туристичний продукт, розроблений за потребами
і вподобаннями клієнта.
Розвиток світового туризму не був би таким глобальним та стрімким без
появи глобальних дистриб’юторських систем (ГДС, або GDS) – найбільш
ефективних інструментів якісного, оперативного обслуговування клієнтів. GDS
– це міжнародні комп’ютерні системи бронювань, які з’явилися в середині 60-х
рр. минулого століття, що дозволило прискорити процес резервування
авіаквитків і здійснити його в режимі реального часу. Найбільшими GDS в світі
є: Sabre, Amadeus, Galileo, WorldSpan. Вони мають прямий доступ до баз даних
практично всіх судноплавних і авіакомпаній, залізниць, готельних мереж,
туристичних фірм та центрів, фірм з прокату автомашин та ін. Понад 600 тис.
туристичних агентств, підключених до терміналів GDS, мають можливість
надавати своїм клієнтам повний спектр послуг з бронювання в режимі
реального часу. Висока надійність і зручність цих систем резервування сприяли
їх швидкому поширенню по всьому світу [4].
На сьогоднішній день без Інтернету неможливо уявити діяльність будь-
якого сучасного туристичного підприємства. Інтернет використовується
практично у всіх основних його бізнес-процесах, починаючи від пошуку і
залучення клієнтів у якості комунікаційного і маркетингового інструмента і
закінчуючи формуванням асортименту послуг.
Розвиток Інтернету дозволяє не лише здешевити засоби зв’язку, але й
отримати можливість налагодити працю всіх учасників ринку туристичних
послуг як єдиної системи. Робота з глобальними системами бронювання через
Інтернет дозволяє турфірмі не лише надавати всім учасникам ринку оперативну
і достовірну інформацію про ціни та асортимент у будь-який момент часу, але і
надає можливість стежити за проходженням замовлення на всіх етапах його
здійснення [5].
Отже, у сучасних умовах неможливо забезпечити якісне ведення
туристичного бізнесу без впровадження й застосування новітніх інформаційних
технологій та мережі Інтернет. Саме їх використання на практиці забезпечує
дотримання суб’єктами туристичної діяльності комплексу взаємодіючих і
взаємодоповнюючих вимог, що формують якість туристичних послуг.
Впровадження систем бронювання GDS у туристичну галузь країни
дозволяє туристичним підприємствам суттєво скоротити час на обслуговування
клієнтів, забезпечити резервування в режимі он-лайн, знизити собівартість
послуг, збільшити обсяги та різноманітність пропонованих послуг,
оптимізувати формування маршруту туристів за ціною, часом польоту та
іншими параметрами та значно підвищити якість туристичних послуг.
1. Мельниченко С. Інформаційні технології в туризмі: теорія, методологія,
практика: монографія. — К. : Київський національний торговельно-економічний
154
ун-т, 2008. – 493 c.
2. Скопень М. Комп’ютерні інформаційні технології в туризмі: Навч.
посібник для студ. вищих навч. закл. / Київський ун-т туризму, економіки і
права. – К. : Кондор, 2005. – 308 с.
3. Морозов М.А., Морозова Н.С. Информационные технологии в
социально-культурном сервисе и туризме. Оргтехника. Разд. I.
Информационные технологии в социально-культурном сервисе и туризме. Гл. 1.
Система информационных технологий. – 2-е изд., стереотип. – М.: Изд. центр
«Академия», 2004. -С. 9-14.
4. Родигин Л.А. Інформаційні технології в готельному і туристському
бізнесі. – М.: РМАТ, 1999. - 138 с.
5. Широкова Г.В. Використання мережі Інтернет на індустрії путешествий
// Вісник СП6ГУ. Серія Економіка. 1997. – № 26.
6. Гонтаржевська Л. Ринок туристичних послуг в Україні: навчальний
посібник / Донецький ін-т туристичного бізнесу. – Донецьк : Східний
видавничий дім, 2008. – 180 с.
Науковий керівник – Примак Т. Ю., кандидат фізико-математичних

наук кафедри країнознавства і туризму ВНЗ «Національний авіаційний
універститет».
УДК 338.488:640.43(477.83)
Юлія Сюмка,
здобувач вищої освіти 2 курсу ступеня «Магістр»
спеціальності «Харчові технології»
Вінницького торговельно-економічного інституту
Київського національного торговельно-економічного університету
(м. Вінниця)
АНАЛІЗ РИНКУ РЕСТОРАНІВ ІТАЛІЙСЬКОЇ КУХНІ У МІСТІ ЛЬВІВ

(ГАЛИЦЬКИЙ МІКРОРАЙОН)
У статті проаналізовано питання розвитку італійських ресторанів Галицького

району міста Львів. Досліджено динаміку розвитку ресторанної галузі у місті Львів у 2017-
2018 р.р. Проведено маркетингові дослідження ринку та визначено перспективи розвиту
ресторанного господарства.
Ключові слова: аналіз, ресторан, динаміка, маркетингові дослідження, розвиток,
ринок, галузь.
The article analyzes the development of Italian restaurants in the Galician district of Lviv.
The dynamics of the restaurant industry in the city of Lviv in 2017-2018 is investigated. Marketing
research of the market was conducted and prospects of development of restaurant economy were
determined.
Keywords: analysis, restaurant, dynamics, marketing research, development, market,
industry.
155
Львів – місто нескінченного потоку туристів. Він налічує безліч закладів
ресторанного господарства різних кухонь, тематик, напрямів та є
перспективним містом для побудови закладів ресторанного господарства.
Однак, не насиченість саме італійських ресторанів у Львові є досить
поширеною проблемою. Динаміку розвитку ринку ресторанних послуг згідно
Порталу відкритих даних Львова наведено у табл. 1 [1].
Галицький район налічує близько 66 кафе та 104 ресторани української,
авторської, болгарської, вегетаріанської, веганської, європейської, італійської,
грузинської, закарпатської, кавказької та інших кухонь, які спеціалізуються на
організації корпоративних свят, днів народжень, ювілеїв, весіль, випускних,
побачень, фуршетів, дитячих свят, сніданків, комплексних обідів, бізнес-ланчів,
а також виїзного обслуговування або кейтерингу [1].
У даному районі діють більше 72 пабів та барів, які реалізують змішані,
міцні алкогольні, слабоалкогольні, безалкогольні напої та закуски до них. Крім
цього організовують трансляції спортивних подій, та займаються
обслуговуванням банкетів до 45 осіб [1].
Таблиця 1
Динаміка розвитку ринку ресторанних послуг Галицького
мікрорайону міста Львів у 2017-2018 рр.
Показники
Характеристики ринку Поточний Попередній Відхилення,
період період ±
Загальна кількість закладів
289 264 +25
ресторанного господарства
Кількість закладів ресторанного господарства за класами:
- ресторан, в тому числі: 104 93 +11
 люкс; 25 23 +2
 вищий; 40 36 +4
 перший. 39 34 +5
- бар: 72 66 +6
 люкс; 18 16 +2
 вищий; 30 29 +1
 перший. 24 21 +3
- кафе; 66 63 +3
- закусочні. 47 42 +5
Загальна кількість місць 6787 5537 +1250
Кількість місць у закладах ресторанного господарства
- ресторан: 3580 3100 +480
 люкс; 1025 1000 +25
 вищий; 963 915 +48
 перший. 1592 1236 +356
- бар: 682 548 +134
 люкс; 220 186 +34
 вищий; 124 91 +33
 перший. 338 271 +67
- кафе; 1475 1115 +360
- закусочні. 1050 948 +102
156
У даному місці знаходяться 47 закладів швидкого харчування, які
займаються доставкою обідів, організацією швидкого харчування типу фаст-
фуд. Доставка здійснюється через Інтернет або по телефону [1].
Основними споживачами є сімейні пари, студенти, діти, літні люди.
Основною перевагою більшості закладів є їхня цінова доступність, швидке
обслуговування, якісні страви та атмосфера.
Отже, як видно з табл.1 динаміка розвитку ринку ресторанних послуг у
2018 році порівняно з 2017 роком йде вгору. Так в Галицькому районі закладів
ресторанного господарства збільшилось на 25 одиниць, а кількість місць
збільшилась на 1250. Ресторанів порівняно з 2017 роком збільшилось на 11,
барів на 6, кафе на 3 та закусочних на 5 одиниць. Посадочних місць у
ресторанах збільшилось на 480, у барах на 134, кафе на 360 та у закусочних на
102 місця.
У Галицькому мікрорайоні м. Львів більшість закладів ресторанного
бізнесу спеціалізуються на стравах однієї або декількох національних кухонь, є
заклади, які дотримуються традицій і віддають перевагу тільки певній кухні. У
даному місті діють і повносервісні заклади, тобто ті, які мають широкий
асортимент страв високої кухні. Згідно даним Головного управління статистики
у Львівській області та Порталу відкритих даних Львова спеціалізація закладів
ресторанного господарства наведена в табл. 2 [2].
Таблиця 2
Спеціалізація закладів ресторанного господарства у Галицькому
мікрорайоні
Кількість
№ Найменування національної кухні
ресторанів
Заклади, які не спеціалізуються на національній кухні (фаст-
1 119
фуди, бари)
2 Європейська 66
3 Українська 37
4 Італійська 7
5 Вегетаріанська 5
6 Грузинська 3
7 Галицька 2
Як видно з табл. 2 у даному мікрорайоні мешканці та туристи надають

перевагу європейській та українській кухні. Кількість ресторанів італійської
кухні недостатнє. У районі функціонують багато тематичних кафе і ресторанів,
де надають перевагу саме українській кухні.
Таким чином, підприємці надають перевагу в побудові закладів
ресторанного господарства саме у Галицькому районі, адже це є самим
перспективним місцем, тут кожен день проходять безліч туристів, жителів
міста, які не обминуть той чи інший заклад. Основною перевагою є
незвичайний інтер’єр та атмосфера, адже кожен ресторан, паб чи кафе має
певну історію, тематику, багато цікавих родзинок. В деякі заклади
ресторанного господарства заходять просто на екскурсію, поєднуючи насолоду
157
естетичну зі смаковою. Пріоритетом місцевих закладів є помірні ціни, середній
чек яких може коливатись від 200-350 грн.
Виходячи з рис.1. видно, що більш за все переважають ресторани – 36%,
бари – 25%, кафе –23% і закусочні – 16%.
Закусочні
16%
Ресторани
36%
Кафе
23%
Бари
25%
Рис. 1. Типи закладів, які є пріоритетними серед підприємців при побудові у

Галицькому районі
Отже, провівши дослідження за допомогою статистичних даних були

виявлені основні тенденції ресторанного господарства в даному
мікрорайоні,перспективи розвитку ресторанного господарства. За дами
Головного управління статистики у Львівський області визначено, що
ресторанний бізнес досить стрімко розвивається і інвестування в даний заклад
може приносити непогані прибутки. Основний прибуток приносять іноземні
туристи та мешканці міста [2]. Вони надають перевагам закладам харчування
української кухні або фаст-фудам. Привабливим для гостей є незвичне
оформлення закладів, бо більшість з них є тематичними, з незвичайним
інтер’єром. Також виявлено, що обраний район є недостатньо насиченим
ресторанами італійської кухні, всього 7 закладів. Тому, побудова ресторану
італійської кухні є перспективним.
1. Портал відкритих даних Львова [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: https://opendata.city-adm.lviv.ua.
2. Головне управління статистики у Львівській області [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://www.lv.ukrstat.gov.ua
Науковий керівник – Семко Т. В., кандидат технічних наук, доцент

кафедри туризму та готельно-ресторанної справи Вінницького торговельно-
економічного інституту Київського національного торговельно-економічного
158
ОХОРОНА ЗДОРОВ’Я
УДК 615.8:616.717
Павлюкович Оксана
Студентка 2 курсу
спеціальності «Фізична терапія, ерготерапія»
Дрогобицький державний педагогічний університет
імені Івана Франка
ФІЗИЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ ПРИ УШКОДЖЕННЯХ

ВЕРХНЬОЇ ВІЛЬНОЇ КІНЦІВКИ
У статті розглянуто вплив методів фізичної реабілітації на ефективність

відновлення пацієнтів з травмами кисті. Об'єктом дослідження є функціональний стан
суглобів кісті та об’єм рухів у суглобах. Обстеження пацієнтів проводилося на
амбулаторному і поліклінічному етапах. Для оцінки ефективність методів реабілітації
використовувалися кутомір Ріхтера, ручний динамометр, сантиметрова стрічка.
Дослідження дають підставу стверджувати, що функціональний стан кисті достовірно
покращився у кінці експерименту, за рахунок збільшення амплітуди рухів у п’ясно-
фалангових суглобах.
Ключові слова: пошкодження, кисть, фізична реабілітація.
Given article investigates the impact of physical rehabilitation methods on the recovery of
patients with wrist injuries. The object of the study is the functional state of the wrist joints and the
volume of moves in the joints. Patient examination was carried out at the ambulant and polyclinic
stages. To evaluate the effectiveness of rehabilitation methods, the Richter’s fleximeter, a hand
dynamometer, measuring tape were used. Studies suggest that the functional state of the wrist has
significantly improved at the end of the experiment, by increasing the amplitude of movements in
the MTP joints.
Keywords: injuries, wrist, physical rehabilitation.
Мета роботи окреслити сучасні методи та способи фізичної реабілітації і

можливості їх використання при відновленні пацієнтів після пошкоджень та
захворювань кисті. Травми кисті займають особливе місце серед інших травм
рухово-опорного апарату у зв’язку із важливою роллю руки у побутовій і
виробничій діяльності людини. Докладно було розглянуто захворювання та
травми кисті, що найчастіше зустрічаються в практиці амбулаторної хірургії.
До числа таких травм, можна віднести кілька, зокрема: порізи; зміщення і
переломи; відсікання і рани м'яких тканин; опіки різного ступеня тяжкості;
інфекції [2, с. 123].
У ході роботи спостерігались хворі з різною патологією кистей, які
лікувались амбулаторно або знаходились на поліклінічному етапі реабілітації,
вони були розділені на експериментальну і контрольну групи. Для дослідження
159
були узяті такі показники: динамометрія кисті та амплітуди рухів у п’ясно-
фалангових суглобах кисті [3, с. 62].
На початку дослідження були виміряні показники динамометрії, та
амплітуди рухів у п’ястно-фалангових суглобах для кожної з груп. На етапі
відновлення використовувався ряд методів з фізичної реабілітації хворих. На
першому етапі постімобілізаційного періоду застосовувалися комплекси
лікувальної фізичної культури та спеціальні вправи лікувальної фізичної
культури у гімнастичної стінки, які призначалися з огляду на клінічний стан
хворого, локалізацію травми і рівень функціональних можливостей. Задачі
лікувальної фізкультури можна розділити на два етапи, на першому етапі –
відновлення рухливості в звільнених від іммобілізації суглобах, боротьба з
тугорухливістю і контрактурами, зміцнення атрофічних м'язових груп. На
другому етапі – відновлення функції кисті і пальців, для цього
використовувались вправи для зміцнення сили пальців і кисті, відновлення
тонких рухів кисті і загальної координації рухів пальцями.
Лікувальну фізичну культуру застосовують при переломах фаланг одного
пальця зі зсувом руху для здорових пальців починають з 1-го дня, відправлення
імпульсів до руху в ушкодженому пальці і променезап'ястковому суглобі з 3-го
дня. При переломах фаланг ІІІ пальця активні рухи проводять тільки І і ІІ
пальцями, згинання і розгинання в міжфалангових суглобах ІV і V пальців
роблять тільки пасивно (з огляду на наявність перемичок між сухожиллями
поверхневого і глибокого згинача). Зведення і розведення пальців активне.
Починаючи з 7-8-го дня включають активне згинання і розгинання в
міжфалангових суглобах ІV і V пальців. При переломах фаланг ІV пальця
міжфалангові суглоби ІІІ і V пальців згинають і розгинають у перші 7 днів
пасивно. При переломах фаланг V пальця в міжфалангових суглобах ІІІ й ІV
пальців можливі пасивні згинання і розгинання. Поступово комплекс вправ
ускладнюють шляхом збільшення кількості повторенні і включенням
додаткових вправ.
Для відновлення були широко використані фізіотерапевтичні процедури.
Діадинамофорез і ампліпульсфорез місцевих анальгетиків застосовувалися в
постімобілізаційному період при болях, зв'язаних з набряками і контрактурами
різного походження, а також улътрафонофорез анальгезуючих препаратів та
хлоридно-натрієві ванни. Для знеболювання при проведенні ДДТ чаші
використовувалися струми ДН, КП і ДП, при СМТ-терапії – І, ІІІ й ІV РР.
Знеболювання за допомогою струмів низької частоти досягається при
спільному впливі з анальгетиками, що підсилюють їх аналгетичні ефекти і
викликають гіпалгезію. Застосовують 2,5% розчин анальгіну (катод) чи 0,25-
0,5% розчин новокаїну, лідокаіну, дікаіну, реопіріну (анод) – по поперечній чи
подовжній методиці. При улътрафонофорезі аналгетичний ефект препаратів
доповнюється дією ультразвуку, що також володіє антікининовим і
антигістамінним ефектом за рахунок впливу на активність ферментів і
зменшуючи компресію нервових провідників за рахунок зняття набряку
(підсилюються гемо- і лімфоперфузія, венозний відтік), знімаєтся м'язовий
спазм. Крім судинорозширювальної дії, хлоридно-натрієві ванни знижують
160
чутливість до болю, тому що підвищений осмотичний тиск зменшує
збудливість і провідність нервових провідників. Відзначається зменшення
набряків: дегідратація тканин у результаті дії солі сприяє виходу рідини з
інтерстиції в капілярне русло.
Парафіно- і озокеритотерапія для посилення локального кровотоку,
прискоренню венулярного і лимфооттоку, стимуляції процесів репаративної
регенерації. Під впливом хімічних речовин, що містяться в озокериті,
стимулюється диференціація і проліферація фібробластів, що дозволяє
формувати кісткову мозоль.
Застосовувався прийом питних мінеральних вод, що містять іони
кальцію, які всмоктуються в кишківнику і беруть участь у процесі
кісткоутворення, окрім того, вони є месенджерами регуляції метаболізму
кліток. Прийом таких вод ефективний у період утворення первинної й особливо
вторинної кісткової мозолі.
Використовували і метод УФ-опромінення в еритемних дозах, як
протизапальну терапію, оскільки опромінення ранової поверхні в першій фазі
ранового процесу сприяє очищенню рані від некротичних мас і кров'яних
згустків, підсилює ексудацію за рахунок збільшення проникності стінки судин
унаслідок активної дії численних біологічно активних речовин, медіаторів, що
утворяться внаслідок процесу фотолізу в тканинах [1, с. 79].
Під час застосування місцевої дарсонвалізації у проекції мікролокусів
шкіри з високою щільністю струму відбувається дегрануляція лаброцитів,
макрофагів, ендотеліоцитів капілярів, викид у позаклітинне середовище
медіаторів запалення і локальне розширення судин шкіри і гіподерми, що
забезпечують посилення трофіки тканин в області впливу. Поряд з
вищевказаними методами використовували підводний душ-масаж області
ураженого суглоба чи рубця.
По закінченні експерименту, був проведений вимір показників в обох
групах та їх статистичний розрахунок за допомогою методів математичної
статистики.
Проведені дослідження дають підставу стверджувати про ефективність
використання комплексу методів фізичною реабілітації для відновлення
функціональності верхньої вільної кінцівки після пошкоджень. Результати
експерименту показали, що функціональний стан кисті достовірно покращився
за рахунок збільшення амплітуди рухів у п’ясно-фалангових суглобах. Однак,
що стосується показників динамометрії кисті – гіпотеза та результат
дослідження не співпадають.
1. Матрошилін О. Г. Фізіотерапія: навчальний посібник [для фахівців
ОКР «Бакалавр» напряму підготовки 600203 «Здоров’я людини»] /
О. Г. Матрошилін, О. А. Алєксєєв, Ю. Л. Рогаля. – Дрогобич: Редакційно-
видавничий відділ Дрогобицького державного педагогічного університету імені
Івана Франка, 2013. – 295 с.
161
2. Мухін В.М. Фізича реабілітація : підручник [для вищ. навч. закл. фіз.
виховання і спорту] / В.М. Мухін. – 2-ге вид., переробл. та допов. – К. : Олімп.
л-ра, 2005. – 472 с.
3. Мухін В. М. Фізична реабілітація в травматології : монографія /
В. М. Мухін. – Л. : ЛДУФК, 2015. – 428 c.
Науковий керівник – Герасименко О. С., кандидат наук з фізичного

виховання та спорту, старший викладач кафедри здоров’я людини та фізичної
реабілітації Дрогобицького державного педагогічного університету імені
Івана Франка.
162
ЗМІСТ
ОСВІТА / ПЕДАГОГІКА
Алєксєєвець Маріанна. ФОРМУВАННЯ ЛЕКСИЧНИХ НАВИЧОК
СТУДЕНТІВ МЕТОДОМ ТРЕНІНГУ У ПРОЦЕСІ ВИВЧЕННЯ
АНГЛІЙСЬКОЇ МОВИ 5
Бубнова Альона. ПЕДАГОГІЧНІ ЗАСАДИ ВИКОРИСТАННЯ МЕТОДУ
ПРОЕКТІВ У ПРОЦЕСІ ФАХОВОЇ ПІДГОТОВКИ СТУДЕНТІВ-
ФІЛОЛОГІВ 9
Вересоцька Наталія, Рошко Діана. МОТИВАЦІЯ ТА
СТИМУЛЮВАННЯ НА УРОКАХ ТЕХНОЛОГІЙ 14
Воробйова Валерія. МОВНИЙ ПОРТФЕЛЬ ЯК ЗАСІБ ФОРМУВАННЯ
ЛЕКСИЧНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ БАКАЛАВРІВ АНГЛІЙСЬКОЇ
ФІЛОЛОГІЇ 17
Кобржицький Всеволод. ПРОБЛЕМИ ПОГЛИБЛЕННЯ ВИВЧЕННЯ
ІНОЗЕМНИХ МОВ МАЙБУТНІМИ МЕНЕДЖЕРАМИ
МІЖНАРОДНОГО ТУРИЗМУ 22
Мотузок Роман. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ
ПРАКТИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ МАЙБУТНІХ УЧИТЕЛІВ З ЖИВОПИСУ 25
Олійник Надія. ЕФЕКТИВНА ПОВЕДІНКА ПЕДАГОГА
У КОНФЛІКТНИХ СИТУАЦІЯХ ЗІ СТУДЕНТАМИ 29
Савченко Олена. ПЕДАГОГІЧНІ УМОВИ РОЗВИТКУ
СПОСТЕРЕЖЛИВОСТІ У ДІТЕЙ СТАРШОГО ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ 33
ІСТОРІЯ
Животівська Діана. ДМИТРО АПОЛЛІНАРІЙОВИЧ РОЖАНСЬКИЙ –
УЧЕНИЙ-ФІЗИК ХАРКІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ 37
ФІЛОСОФІЯ
Абрамович Семен. ІЄРАРХІЯ РЕЛІГІЙ ЯК НАУКОВА ПРОБЛЕМА
(рос. мова) 40
СОЦІОЛОГІЯ
Бєлєнок Олексій. ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ У ДЗЕРКАЛІ ДІАЛОГУ
ПОКОЛІНЬ 46
ФІЛОЛОГІЯ
Березанська Ярина. СЛОВОТВІРНА МОДЕЛЬ ТА ТИП ЯК ОСНОВНІ
СТРУКТУРИ СЛОВОТВОРУ 59
Зварич Василь. СОЦІАЛЬНА ДРАМА ЯК ЯВИЩЕ У НАУКОВО-
КРИТИЧНОМУ ОСМИСЛЕННІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ 65
Маркварт Юлія. ПСИХОЛОГІЗМ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ
ЛІТЕРАТУРИ (НА МАТЕРІАЛІ ТВОРІВ СОФІЇ АНДРУХОВИЧ І
ТЕТЯНИ МАЛЯРЧУК) 69
Новіков Станіслав. МОТИВ, ЙОГО РОЛЬ ТА ХУДОЖНЬО-
ВИРАЖАЛЬНІ ФУНКЦІЇ У ПОЕТИЧНИХ ТВОРАХ 75
Прокопишин Іванна. ЗАСОБИ ВИРАЖЕННЯ ІРОНІЇ В СУЧАСНОМУ
АНГЛОМОВНОМУ ДИСКУРСІ 81
163
Харкавців Ірина, Левенець Мар’яна. АНТРОПОМЕТРИЧНІСТЬ ЯК
ОДИН ІЗ ПРОДУКТИВНИХ МЕХАНІЗМІВ ФОРМУВАННЯ МОВНОЇ
КАРТИНИ СВІТУ 88
Харкавців Ірина, Михайлюк Марія. ХАРАКТЕРИСТИКА ТА
КЛАСИФІКАЦІЯ АНГЛІЙСЬКИХ ФРАЗЕОЛОГІЗМІВ З
КОМПОНЕНТОМ «ВЛАСНА НАЗВА» 94
Чернова Катерина. КОЛІР ЯК ЗАСІБ НЕВЕРБАЛЬНОЇ КОМУНІКАЦІЇ
В ЖУРНАЛЬНОМУ НАРАТИВІ: ГЕНДЕРНИЙ АСПЕКТ 99
Чопик Анастасія. СЕМАНТИЧНА ОРГАНІЗАЦІЯ КОМПАРАТИВНИХ
ПАРЕМІЙ В АНГЛІЙСЬКІЙ МОВІ 103
Щока Ольга. РОМАН ШЕБНЕМ ІШІҐЮЗЕЛЬ «ЗВАЛИЩЕ»
У ДЗЕРКАЛІ АКСІОЛОГІЧНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ 109
ЕКОНОМІКА
Андрейцева Ірина. СТРАТЕГІЧНИЙ ПІДХІД В УПРАВЛІННЯ
КАДРОВИМ ПОТЕНЦІАЛОМ ПІДПРИЄМСТВА 118
Туголуков Андрій. МЕТОДОЛОГІЯ ВИРОБНИЧОЇ ФУНКЦІЇ ДЛЯ
РОЗРАХУНКУ ПОТЕНЦІЙНИХ ЕФЕКТІВ ІНФОРМАТИЗАЦІЇ
В ЕКОНОМІЦІ 122
УПРАВЛІННЯ ТА АДМІНІСТРУВАННЯ
Пелих Ганна. МОДЕРНІЗАЦІЯ КАДРОВИХ СЛУЖБ ОРАГІВ
МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ УКРАЇНИ У КОНТЕКСТІ
СУЧАСНОГО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ДОСВІДУ 127
ПСИХОЛОГІЯ
Мисник Юлія. ОСОБЛИВОСТІ МІЖОСОБИСТІСНИХ КОНФЛІКТІВ
У СТУДЕНТСЬКОМУ СЕРЕДОВИЩІ 132
ПОЛІТОЛОГІЯ
Гільченко Олена, Мінчік Катерина. ДИНАМІКА СТАНОВЛЕННЯ
УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКИХ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН 139
Новородовський Валерій. ЕТНОМОВНИЙ ФАКТОР ДЕЗІНТЕГРА-
ЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ У ПОГЛЯДАХ ДОСЛІДНИКІВ
З ЄВРОПИ ТА США 145
СФЕРА ОБСЛУГОВУВАННЯ
Копій Кристина. ВПЛИВ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ
НА РОЗВИТОК ТУРИЗМУ 152
Сюмка Юлія. АНАЛІЗ РИНКУ РЕСТОРАНІВ ІТАЛІЙСЬКОЇ КУХНІ
У МІСТІ ЛЬВІВ (ГАЛИЦЬКИЙ МІКРОРАЙОН) 155
ОХОРОНА ЗДОРОВ’Я
Павлюкович Оксана. ФІЗИЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ ПРИ УШКОДЖЕННЯХ
ВЕРХНЬОЇ ВІЛЬНОЇ КІНЦІВКИ 159
164
МАТЕРІАЛИ
IX МІЖНАРОДНОЇ НАУКОВО-ПРАКТИЧНОЇ ІНТЕРНЕТ-КОНФЕРЕНЦІЇ
«СУЧАСНА ГУМАНІТАРИСТИКА»
НАУКОВЕ ВИДАННЯ
Комп’ютерне верстання: Дизайн:

Ващенко Сергій, Шокірова Заріна,
Носаченко Володимир Шпитальова Олена
Видавець:
Адреса редакційної колегії:
«Сучасна гуманітаристика»,
навчально-науковий відділ (каб. 203),
вул. Сухомлинського, 30,
м. Переяслав-Хмельницький,
Київська обл., 08401,
тел.: (045-67) 5-46-44,
e-mail: humanitarium.online@gmail.com
сайт: humanitarium.online
Навчально-науковий відділ: www.facebook.com/naukapereiaslav
Сучасна гуманітаристика: www.facebook.com/m.humanities
165
MATERIALS OF THE
IX INTERNATIONAL SCIENTIFIC-PRACTICAL INTERNET-CONFERENCE
«MODERN HUMANITIES»
SCIENTIFIC EDITION
Computer layout: Design:

Vashchenko Serhii, Shokirova Zarina,
Nosachenko Volodymyr Shpytaliova Olena
Publisher:
SHEI «Pereiaslav-Khmelnytskyi Hryhorii Skovoroda
State Pedagogical University»
Address of the Editorial Board:
«Modern Humanities»,
Educational and Research Department (office 203),
Sukhomlynskoho Str., 30,
Pereiaslav-Khmelnytskyi,
Kyiv reg., 08401,
phone: (045-67) 5-46-44,
e-mail: humanitarium.online@gmail.com
website: humanitarium.online
Educational and Research Department: www.facebook.com/naukapereiaslav
Modern Humanities: www.facebook.com/m.humanities
166
167

с. 75

Uploaded by

Document Information

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

с. 75

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДВНЗ «ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ

13 жовтня 2018 року

Рекомендовано до друку засіданням навчально-наукового відділу

Сучасна гуманітаристика : збірник матеріалів IX Міжнародної науково-

Бахмат Людмила – канд. пед. наук (Україна);

РЕДКОЛЕГІЯ МОЖЕ НЕ ПОДІЛЯТИ ІДЕОЛОГІЧНІ ПЕРЕКОНАННЯ ТА НАУКОВІ

ISSN 2522-4891 (online)

Educational and Research Department

October 13, 2018

Recommended for publication by the Educational and Research Department of the

Modern Humanities : collection materials of the IX International scientific-

Bakhmat Liudmyla – Ph. D. in Pedagogy (Ukraine);

THE EDITORIAL BOARD MAY SHAREN’T THE IDEOLOGICAL BELIEFS AND

ISSN 2522-4891 (online)

© Educational and Research Department

ФОРМУВАННЯ ЛЕКСИЧНИХ НАВИЧОК СТУДЕНТІВ МЕТОДОМ

У статті розглядаються провідні характеристики тренінгового навчання як засобу

Модернізація системи вищого професійного навчання сьогодні

Науковий керівник – Вейланде Л. В-В., кандидат педагогічних наук,

ПЕДАГОГІЧНІ ЗАСАДИ ВИКОРИСТАННЯ МЕТОДУ ПРОЕКТІВ

У статті розкрито сутність та теоретично обґрунтовані педагогічні умови

Особливо гостро за умов реформування системи вищої освіти постає

Науковий керівник – Вейланде Л. В.-В., кандидат педагогічних наук,

МОТИВАЦІЯ ТА СТИМУЛЮВАННЯ НА УРОКАХ ТЕХНОЛОГІЙ

У статті, проаналізовано вплив мотивації та стимулювання на ефективність

Сучасна система освіти має зміни. Саме вони, дають можливість

МОВНИЙ ПОРТФЕЛЬ ЯК ЗАСІБ ФОРМУВАННЯ ЛЕКСИЧНОЇ

У статті розглянуто педагогічні умови використання мовного портфелю як засобу

Одним із шляхів підвищення ефективності іншомовної освіти є

Науковий керівник – Вейланде Л. В.-В., кандидат педагогічних наук, доцент

ПРОБЛЕМИ ПОГЛИБЛЕННЯ ВИВЧЕННЯ ІНОЗЕМНИХ МОВ

Досліджується проблема вивчення іноземних мов для розвитку загальної та

Досліджуючи проблеми підготовки майбутніх фахівців туристичної галузі

Науковий керівник – Ельбрехт О. М., доктор педагогічних наук, доцент,

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПРАКТИЧНОЇ

У статті обґрунтовуються особливості професійної підготовки студентів –

Інноваційні процеси професійної підготовки майбутніх учителів

УДК 378.011.3–057: 316

ЕФЕКТИВНА ПОВЕДІНКА ПЕДАГОГА У КОНФЛІКТНИХ

У дослідженні схарактеризовано специфіку педагогічного конфлікту – процесу

У сучасному світі відбувається активна перебудова всіх сфер життя

ПЕДАГОГІЧНІ УМОВИ РОЗВИТКУ СПОСТЕРЕЖЛИВОСТІ

У статті доведено сенситивність старшого дошкільного віку для розвитку

В умовах освітньої реформи України процесом модернізації охоплена

Науковий керівник – Брежнєва О. Г., кандидат педагогічних наук,

УДК 378.4(477.54) «19»(092)

ДМИТРО АПОЛЛІНАРІЙОВИЧ РОЖАНСЬКИЙ –

У статті розглянуто наукову-дослідну та педагогічну діяльність видатного фізика

Д. Рожанський народився 20 серпня 1882 року в Києві в родині інженера-

ИЕРАРХИЯ РЕЛИГИЙ КАК НАУЧНАЯ ПРОБЛЕМА

It is believed that the establishment of the axiological hierarchy of religions is «unscientific»

Понятие иера́ рхии как подчинения элементов целому, известно со 2-й

ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ У ДЗЕРКАЛІ ДІАЛОГУ ПОКОЛІНЬ

Стаття присвячена дослідженню історичної пам’яті. Проаналізовано міжпоколінні

В умовах масштабних трансформацій, що їх переживає сучасне

Якщо за шкалою демократичність–авторитарність спостерігається

Періодично користувалися Інтернетом протягом останнього року 69,3%

Визнали, що не користуються соціальними мережами в Інтернеті 72,5%

З таблиці вбачається, що основній масі населення притаманні невисокі

Тих, хто здебільшого покладається на зовнішні обставини, соціологи

СЛОВОТВІРНА МОДЕЛЬ ТА ТИП ЯК ОСНОВНІ СТРУКТУРИ

У статті досліджено аспекти та структури словотвору. Окреслено різницю між

Мова як засіб спілкування і пізнання є невід’ємним атрибутом нашого