Педагогічна Інноватика. Термінологічний Словник

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Державний вищий навчальний заклад

«Переяслав-Хмельницький державний педагогічний
університет імені Григорія Сковороди»
ПЕДАГОГІЧНА ІННОВАТИКА :
ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ
СЛОВНИК
Переяслав-Хмельницький – 2019
УДК 377(038)
ББК 74.5я2
С 48
Рекомендовано до друку вченою радою ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький
державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»
(протокол № 8 від 24.04 2019 р.)
РЕЦЕНЗЕНТИ:
Доброскок І.І. – доктор педагогічних наук, професор, член-кореспондент НАПН
України, завідувач кафедри професійної освіти ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний
педагогічний університет імені Григорія Сковороди»;
Торубара О.М. – доктор педагогічних наук, професор, декан технологічного
факультету Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т. Г. Шевченка;
Федяєва В.Л. – доктор педагогічних наук, професор, професор кафедри педагогіки,
психології і освітнього менеджменту Херсонського державного університету.
АВТОРСЬКИЙ КОЛЕКТИВ:
Шапран О. І. – доктор педагогічних наук, професор;
Шапран Ю. П. – доктор педагогічних наук, професор;
Розсоха А. П. – кандидат педагогічних наук, професор;
Хомич В. Ф. – кандидат педагогічних наук, доцент;
Ігнатенко Н. В. – кандидат педагогічних наук, професор;
Багно Ю. М. – кандидат педагогічних наук, доцент;
Калюжка Н. С. – кандидат педагогічних наук, доцент;
Ковтун О. А. – кандидат педагогічних наук, доцент;
Лиховид О. Р. – кандидат педагогічних наук, доцент;
Онищенко Н. П. – кандидат педагогічних наук, доцент;
Новак О. М. – кандидат педагогічних наук, доцент;
Підборський Ю.Г. – кандидат педагогічних наук, доцент;
Сергійчук О. М. – кандидат історичних наук, доцент;
Сембрат А. Л. – кандидат педагогічних наук, доцент;
Ткаченко Л. В. – кандидат філологічних наук, доцент;
Помилуйко В. Ю. – кандидат психологічних наук, доцент кафедри теорії і
методики професійної підготовки;
Самойленко Н. І. – кандидат історичних наук, доцент кафедри загальної
педагогіки і педагогіки вищої школи;
Хмельницька О. С. – кандидат педагогічних наук, доцент кафедри загальної
педагогіки і педагогіки вищої школи;
Бережна Л. В. – старший викладач кафедри загальної педагогіки і педагогіки вищої
школи;
Бережний Ю. М, Горбаченко В. В., Костюкевич О. М., Мужель Д.С.,
Плужник О. В., Поліщук Г. В.– докторанти, аспіранти і магістранти.
Педагогічна інноватика: термінологічний словник / авт. кол. за заг. ред.

О. І. Шапран. Переяслав-Хмельницький (Київ. обл.): Домбровська Я.М., 2019. 384 с.
У словнику подано найпоширеніші поняття й категорії педагогічної інноватики. Зміст

термінів розкривається з урахуванням новітніх досягнень педагогіки і психології, основних
напрямів реформування освітньої галузі.
Словник адресований професорсько-викладацькому складу закладів вищої освіти,
докторантам, аспірантам, студентам, учителям.
ISBN 978-617-7747-20-7
ВІД РЕДАКТОРА
Термінологічний словник підготовлений і метою

структурування й узагальнення педагогічної лексики та
ознайомлення сучасних науковців і проблемами організації
інноваційної діяльності в закладах освіти. У тематичних
статтях довідкового видання «Педагогічна інноватика:
термінологічний словник» за редакцією О. І. Шапран на
доступному рівні розкрито сутність термінів інноваційної
педагогіки; нові концептуальні підходи до розвитку
освітянської галузі, фундаментальні напрями, наукові
положення, інноваційні здобутки освітянської практики.
У висвітленні термінології педагогічної інноватики
враховано, що соціально-економічні перетворення у
суспільстві, його інформатизація, інтеграція та глобалізація
зумовили істотні зміни у понятійному апараті деяких наукових
і прикладних аспектів освіти. У словнику відображено як
новітні дефініції, так і класично усталену термінологію, що має
значущість для усіх рівнів освітньої діяльності.
Структура словника – абетково-гніздова. Цим надаються
можливості читачеві за короткий проміжок часу відзнайти
необхідний термін та його тлумачення. Статті складаються зі
слова-заголовка (українською мовою), етимологічної довідки
(латинською, грецькою, англійською, німецькою, французькою,
італійською, іспанською та іншими мовами) та пояснення
самого поняття (українською мовою). Стисло подаються
додаткові пояснення, особливо важливі статті мають
розгорнуте тлумачення. Заголовні слова виділені жирним
курсивом. Наприкінці визначення поняття запропоновані слова,
що мають пряме відношення до означеної дефініції (Див.);
указано прізвище й ініціали науковця, який сформулював його
тлумачення.
У тексті статей головні слова подані скорочено у
відповідності до загальноприйнятих стандартів. У кінці
словника наявний предметний показчик. Редактором враховано
власну практику й досягнення попередніх видань довідкового
типу («Словник термінів з професійної освіти», 2013;
3
Педагогічна інноватика: термінологічний словник
«Сучасний психолого-педагогічний словник», 2016), а також
вітчизняний і зарубіжний досвід їх створення.
Редактор висловлює щиру вдячність усім користувачам
термінологічного словника з педагогічної інноватики за
звернення до колективної праці викладачів й аспірантів кафедр
загальної педагогіки і педагогіки вищої школи, теорії і
методики професійної підготовки, початкової освіти ДВНЗ
«Переяслав-Хмельницький державний педагогічний
університет імені Григорія Сковороди».
З повагою, доктор педагогічних наук,

професор Ольга Іллівна Шапран
4
А
Абстра́кція (від лат. abstractio – виведення) – теоретичне
узагальнення, результат абстрагування; метод наукового
дослідження, що полягає у мисленому виділенні внутрішніх,
сталих, істотних ознак, властивостей об’єкту вивчення,
зосередження на головному з метою розкриття його загальних
зв’язків. Сучасне розуміння А. закладено у вченнях
Аристотеля, Гегеля. А. є основою для дій узагальнення й
утворення понять. Емпіричному рівню мислення відповідає
формальна, а теоретичному – змістова А. Найрозвиненішою
системою абстракцій володіє математика. А. розглядається і в
комп’ютерному програмуванні як спосіб зменшення складності
та підвищення ефективності розробки та втілення складних
систем програмного забезпечення. А. ховає технічну складність
системи за простішими програмними інтерфейсами. Це
дозволяє працювати з об’єктами, не вдаючись в особливості їх
реалізації.
О.І.Шапран
Див.: метод науково-педагогічного дослідження.
Автоматизо́вана інформаці́йно-пошуко́ва систе́ма
(АІПС) – сукупність мовних, алгоритмічних і технічних
засобів, призначених для автоматичного зберігання, пошуку і
відбору необхідних даних. Пошукові системи включають три
основні компоненти: веб-сторінка з пошуковим механізмом,
яка виконує роль інтерфейсу для організації взаємодії із базою
даних; бази даних, де міститься інформація, що зібрана
спеціальними програмами пошукової системи. Власне
наявністю баз даних пояснюється висока швидкість виведення
результатів пошуку на сторінку пошукової системи: спеціальні
програми, які автоматично періодично «відвідують» сайти,
збирають відомості про вміст сторінок, тобто індексують їх і
наповнюють бази даних пошукової системи. До них варто
віднести Пошукові роботи (Robots), павуки (Spiders) або
хробаки (Worms). Більшість АІПС – індексні пошукові системи,
які ще називають пошуковими покажчиками, пошуковими
серверами, словниковими пошуковими системами,
автоматичними індексами, пошуковими машинами, Search
5
Engines - в англомовних джерелах тощо. Їхнє призначення –
якнайкраще охопити інформаційний веб-простір і подати його
користувачам у зручному вигляді. Принцип роботи з
індексними пошуковими системами (ІПС) засновано на
ключових словах. За рівнем автоматизації процесів управління
АІПС поділяються на інформаційно-пошукові, інформаційно-
довідкові, інформаційно-керівні, системи підтримки
прийняття рішень, інтелектуальні. Різноманітність
інформаційних систем із кожним роком все зростає. Найбільш
рейтинговими є Google, Yandex, Yahoo, Rambler та ін.
В.Ф.Хомич
Див.: інформатизація освіти, інформаційно-
комунікативні технології.
Автономія закладу вищої освіти (грец. αυτος – сам і
грец. νομος – закон) –самостійність, незалежність і
відповідальність закладу вищої освіти в прийнятті рішень
стосовно організації освітнього процесу, наукових досліджень,
внутрішнього управління, економічної та іншої діяльності,
самостійного добору і розстановки кадрів у межах,
встановлених законом. Реальна А. з. в. о. передбачає його
незалежність від політичних партій, громадських та релігійних
організацій. Разом з тим, держава залишає за собою право
конструктивної співпраці з ЗВО і контролю відповідності
їхньої діяльності загальнонаціональним пріоритетам через
систему зовнішнього моніторингу якості освітніх послуг та
засобами фінансового регулювання за підсумками
моніторингових дій. Істотна відмінність А. з. в. о. полягає у
відповідальності за якість професійної діяльності перед
суспільством в особі академічної та студентської спільнот,
споживачем освітніх послуг, місцевою громадою, реалізується
шляхом постійного моніторингу освітньо-наукової практики
ЗВО з широким висвітленням його результатів у ЗМІ через
систему наглядових і піклувальних рад, асоціацій випускників,
об’єднань батьків студентів, органів студентського
самоврядування тощо.
О. В. Плужник
Див.: академічна свобода.
6
Авторська школа – експериментальний освітній заклад,

діяльність якого побудована на педагогічній концепції, що
розроблена одним педагогом або авторським колективом.
Педагогічні колективи А. ш. на чолі з їхніми засновниками
розробляють та впроваджують нові освітньо-виховні моделі,
новий зміст, методи, форми, засоби навчання, виховання й
менеджменту; продукують та апробують нові педагогічні
системи й технології; розгортають широку експериментальну
діяльність. В історії педагогіки відомі такі А. ш.: на початку
XX ст. Вальдорфська школа в Німеччині (Р. Штайнер), що
грунтується на антропологічному розумінні процесу розвитку
людини як цілісної взаємодії тілесних і духовних факторів; в
Італії – школа М. Монтессорі, в основі якої лежить діяльність
дітей у спеціально створеному середовищі, де у різновікових
групах вони вільно пізнають себе і навколишній світ; у
Франції – школа технологій С. Френе. У дитячій колонії, якою
керував А. Макаренко, на засадах комунарського виховання і
виробничої діяльності блискуче працювала «школа-завод».
Упродовж 50-60-х років на засадах цілісної системи гуманної
педагогіки працювала А. ш. В. Сухомлинського у Павлиші
(Кіровоградська обл.). У 60-80-х рр. здобула визнання А. ш.
І. Ткаченка (с. Богданівка, Кіровоградська обл.). «Школу-
толоку», «Школу-родину» створив О. Захаренко (с. Сахнівка,
Черкаська обл.). У сучасному освітньому просторі України
широко відомі здобутки А. ш. М. Гузика (м. Южне, Одеська
обл.), в якій реалізовано ефективну систему особистісно
зорієнтованого навчання в умовах навч.-виховного комплексу.
Успішно працюють А. ш. А.Сологуба (м. Кривий Ріг),
М. Чумарної (м. Львів), Л.Терещенко (с. Шевченкове,
Черкаська обл.), Н.Гонтаровської (м. Дніпропетровськ),
Я.Овсієнко (с. Мала-Білоозерка, Запорізька обл.) та ін. А. ш.
виокремлюються за узагальненою назвою філософської,
соціологічної, психолого-педагогічної ідеї, покладеної в основу
навчально-виховної системи («Школа розвиваючого навчання»,
«Школа діалогу культур» тощо). А. ш. є одним із типів
експериментального майданчика.
О. М. Новак
Див.: педагогічна концепція, інноваційний заклад освіти.
7
Авторські освітні технології – це технології, розроблені
педагогами-практиками, в яких у різних варіантах поєднано
адекватні змісту і цілям різнорівневого і різнопрофільного
навчання структурно-логічні, інтеграційні, ігрові, комп’ютерні,
діалогові, тренінгові технології. А. т. є різновидом інноваційних
педагогічних технологій. Автор – розробник технології,
використовує власну концепцію, поєднання різних елементів
відомих технологій з метою оптимізації сучасних форм освіти.
Створення А. т. є результатом інноваційної діяльності педагога,
що служить оновленню змісту сучасної освіти, відкриває нові
можливості для творчості вчителя. Критеріями А. т. є:
інноваційність – наявність оригінальних авторських ідей і
гіпотез щодо перебудови педагогічного процесу;
альтернативність – наявність будь-яких основних
компонентів навчально-виховного процесу (цілей, змісту,
методів, засобів тощо), відмінних від традиційних;
концептуальність – створення і використання в авторській
моделі філософських, психологічних, соціально-педагогічних
або інших наукових основ; алгоритмізованість,
проектованість, цілісність, керованість – легка
відтворюваність авторської технології будь-яким педагогом у
будь-якому навчальному закладі; системність і комплексність
– виявляється у чіткому поєднанні елементів відомих
технологій в авторському редагуванні; результативність –
підвищення ефективності навчально-виховного процесу.
Найвідоміші А. т., як правило, застосовуються в авторських
школах. Поняття «А. т.» тісно пов’язано з дефініціями
педагогічної інноватики як «інновації», «педагогічні інновації»,
«інноваційна діяльність», «педагогічні технології» та ін.
О.М. Новак
Див.: педагогічна технологія, інноваційна педагогічна
технологія.
Авторська програма – нормативний документ, що
містить авторську ідею педагога (задум), прогнозовані цілі,
сформульовані з урахуванням вимог державного стандарту і
модель процесу їх досягнення; навчальна програма, що є
результатом педагогічної творчості автора або колективу
8
авторів і задовольняє критеріям новизни і педагогічної

цінності. А. у. п. – це результат теоретичних і практичних
досліджень учителя, що привели його до певних поглядів і
переконань, які він в цьому документі викладає. Вони засновані
на авторській концепції побудови змісту навчального курсу з
цього предмету, містять іншу логіку побудови учбового
предмета, відбивають авторський підхід до розгляду тих або
інших теорій, авторську точку зору явищ і процесів. А. у. п.
повинні мати зовнішні рецензії від учених в цій предметній
області, педагогів, психологів, методистів і, за наявності їх,
затверджуватися педагогічною радою школи. А. у. п. найширше
використовуються у викладанні курсів за вибором учнів
(обов’язкових і факультативних).
О. М. Новак
Див.: навчальна програма, педагогічна концепція.
Адаптація професійна (від лат. аdaptation –
пристосовувати) – 1) Адаптація людей різних поколінь до
самостійної продуктивної трудової діяльності; 2) Процес або
результат пристосування працівника в початковий період його
роботи на конкретному підприємстві до особливостей робочого
місця і організації праці на виробництві. 3. Комплексна система
заходів, спрямована на надання допомоги людині в її
пристосуванні до психологічних та організаційних,
технологічних умов професійної діяльності на конкретному
виробництві з урахуванням його специфіки, що позитивно
впливає на професійне становлення працівника. А. п. залежить
від професійної підготови людини до виконання даної роботи,
професійної придатності до неї, а також відповідальності,
кмітливості, самостійності, допомоги з боку старших і колег
по роботі. А. п. у багатьох випадках є адаптацією до
самостійної трудової діяльності. В індустріальному
суспільстві, в умовах інформаційно-технологічної революції
людина об’єктивно змушена кілька разів змінювати напрям
своєї професійної діяльності та конкретну спеціальність у
межах тієї чи іншої професії. Виконуючи певні соціально-
професійні ролі, фахівець може переміщуватися з одних
підприємств на інші. У багатьох наукових джерелах та в
9
сучасних нормативних документах А. п. розглядається як
заключний етап процесу професійної орієнтації. У А. п.
виділяють чотири етапи цього процесу: підготовка молоді до
праці у загальноосвітній школі; вибір професії; професійна
підготовка; початок трудової діяльності на виробництві. А. п.
охоплює такі компоненти: адаптація до загальних культурних
цінностей та норм виробничої професійно-трудової діяльності;
професійне оволодіння техніко-технологічними операціями;
адаптація до фізичних умов та режиму праці на виробничому
місці; адаптація до специфічних культурних норм, цінностей
установи, фірми, корпорації; адаптація до специфічних
міжособових взаємин у первинній робочій групі.
О. М. Сергійчук
Див.: адаптація соціальна, адаптивна ініціативність,
адаптивність, орієнтація професійна.
Адаптація соціальна («адаптація» від лат. adapto –
пристосовую) – пристосування індивіда до умов соціального
середовища, формування адекватної системи відносин із
соціальними об’єктами, рольова пластичність поведінки,
інтеграція особистості у соціальні групи, діяльність щодо
освоєння стабільних соціальних умов, прийняття норм і
цінностей нового соціального середовища, форм соціальної
взаємодії. А. с. може здійснюватись у формі акомодації
(повного підпорядкування вимогам середовища без їх
критичного аналізу), конформізму (вимушеного
підпорядкування вимогам середовища) та асиміляції (свідомого
й добровільного прийняття норм та цінностей середовища на
основі особистісної солідарності з ними). А. с. пов’язана з
прийняттям індивідом різних соціальних ролей, адекватним
відображенням себе і своїх соціальних зв’язків. Вона відіграє
вирішальну роль в соціалізації особистості. Порушенням А. с.
вважають асоціальну поведінку, маргінальність, алкоголізм,
наркоманію. Виділяють такі компоненти А. с.: соціально-
побутова (пристосування індивіда до нових умов життя,
побуту, що передбачає поліпшення його становища,
психологічного самопочуття, узгодженість із намірами,
інтересами, уподобаннями), економічна (законодавчо регулює
10
механізми на різних рівнях соціального захисту населення

через надання пільг, субсидій, допомог), комунікативна
(зумовлює пристосування індивіда до нових взаємозв’язків і
взаємостосунків, розвиток соціальних навичок і умінь,
соціальної компетенції), регулятивна (пов’язана з життєвими
циклами людини, переходом від одного віку до іншого,
перебігом різних життєвих подій і змін, що потребують
формування нових якостей характеру, рис особистості та вимог
до суспільства, яке має забезпечувати гідне існування
громадян) і самореалізація (рівень задоволення духовних
потреб особистості, реалізації творчого потенціалу). Важливим
компонентом А. с. є узгодженість оцінок, особистих
можливостей і прагнень індивіда з цілями, цінностями
соціального середовища. Розрізняють активну (індивід прагне
енергійно взаємодіяти з середовищем, впливати на його
розвиток та зміни, долати труднощі й перешкоди,
вдосконалювати суспільні процеси) та пасивну (індивід не
прагне до змін оточуючої дійсності, пасивно реагує на існуючі
норми, оцінки, способи діяльності, слабо мобілізує біологічні
та психологічні ресурси для пристосування в соціальному
середовищі) адаптацію.
Л.В. Ткаченко
Див.: адаптація професійна, адаптивна ініціативність,
адаптивність, середовищьний підхід, соціалізація, соціальне
середовище.
Адаптивна ініціативність – гармонійна вольова якість
особистості, яка характеризується вільною надситуативною
активністю, спрямованою на втілення творчих задумів,
новаторських ідей, що мають позитивну особистісну й
суспільну значущість та узгоджуються із способами їх
реалізації. Ініціативність може мати не лише позитивну
спрямованість (адаптивна ініціативність), але і негативну
(неадаптивна ініціативність). Неадаптивній ініціативності
притаманна невідповідність між цілями та способами їх
досягнення, а тому й результатами діяльності. Адаптивна та
неадаптивна ініціативність є глобальними видами
11
ініціативності, що включають у себе інші її різновиди
(відповідно: автономна – залежна ініціативність,
просоціальна – асоціальна, конструктивна – деструктивна,
інтелектуальна – алогічна, практична – словесна).
В. Ю. Помилуйко
Див.: ініціативність, ініціатива, надситуативна
активність.
Адаптивне навчання – (англ. to adapt – пристосування
до нових вимог та змін середовища) – пристосування
освітнього процесу до потреб особистості з урахуванням темпу
її навчання, підбору різноманітних засобів навчання з метою
опанування матеріалу. А. н. – технологічна педагогічна
система, що сприяє ефективному індивідуальному навчанню.
Основними положеннями А.н. є: врахування потреб та
особливостей здобувача освіти (учня, студента, слухача та ін.)
у процесі навчання; забезпечення підтримки кожному
здобувачеві освіти асистентської (tutor’s) допомоги або
організації наставництва (mentoring) з боку викладачів;
організація інклюзивного та персоналізованого навчання. В
основі А.н. лежить необхідність врахувати сильні та слабкі
сторони здобувача освіти, і на цій основі будувати його
навчальну траєкторію. Реалізація А.н. складає 4 етапи:
перевірка знань (вивчення рівня розвитку особистості на
конкретному етапі розвитку); адаптація параметрів (визначення
способу подачі інформації, темпу навчання, оцінювання
досягнень тощо); коригування вектору засвоєння навчальної
інформації; визначення критерієв якості навчання. А.н. набуло
значного впровадження у практику роботи в поєднанні з
інформаційно-комунікаційними технологіями (ІКТ). А.н. може
проявлятися в одному або кількох елементах технології:
адаптація контент, адаптація оцінювання, послідовність.
Ю.М.Багно
Див.: адаптація.адаптація професійна адаптація
соціальна, адаптивна ініціативність, адаптивність.
Адаптивність – часто пов’язують із поняттям
«адаптація» та визначають як властивість, що полягає у
12
здатності особистості успішно пристосовуватися до змін

(Т. Ластєва, А. Кайгородцева, К. Чуйко). А. також розглядають
як узгодженість між цілями та досягнутими результатами
(В. Петровський, В. Помилуйко). До адаптаційних
можливостей людини відносять: інстинкти, темперамент,
конституцію, емоції, рівень природжених властивостей
інтелекту, спеціальні здібності, зовнішні дані і фізичний стан
організму; а до проявів високої чи нормальної А. – сприятливі
психофізичні дані, високу працездатність, витривалість,
стресотолерантність, психічну й фізичну гармонійність,
гармонійність природжених і сформованих за життя
особистісних якостей. Рівень А. залежить від упливу
виховання, навчання, умов і способу життя та полегшують чи
утруднюють адаптацію людини в реальному житті її
особистісні особливості, орієнтації, вибір, ієрархію систем
цінностей, цілей і потреб, рівень вербального інтелекту й
культури, емоціональної експресії і міжособистісних стосунків
(В.І. Гарбузов).
Див.: неадаптивність, адаптивна ініціативність,
неадаптивна ініціативність.
Академічна мобільність – це можливість учасників
освітнього процесу навчатися викладати, стажуватися чи
проводити наукову діяльність в іншому закладі освіти (науковій
установі) на території України чи поза її межами; інтеграційний
процес у сфері освіти, що надає можливість студентам,
аспірантам, викладачам приймати участь в різноманітних
навчальних або навчально-дослідницьких програмах з метою
підвищення якості освіти, розвитку міжкультурного обміну,
підготовки майбутніх кваліфікованих спеціалістів. Участь в
програмах А. м. дає студенту можливість отримати якісну
європейську освіту з обраного напряму підготовки, розширити
свої знання у всіх галузях європейської культури, відчути себе
повноцінним громадянином Європи. А. м. студента – це
можливість упродовж періоду навчання провчитись один або
більше семестрів в закордонному закладі освіти, де готують
13
фахівців за цією ж спеціальністю, із зарахуванням дисциплін
(кредитів) та періодів навчання.
О. С. Хмельницька
Див.: вища освіта, європейська освіта, якість освіти.
Академічна свобода – самостійність і незалежність
студентів, наукових співробітників та професорсько-
викладацького складу закладів вищої освіти та
науково-дослідних організацій під час проведення педагогічної,
науково-педагогічної, наукової та інноваційної діяльності, що
здійснюється на принципах свободи слова і творчості та
реалізується з урахуванням обмежень, встановлених законом.
А. с. – це право учасників освітнього процесу на свободу
викладання і обговорення, свободу проведення досліджень,
право на вільне висловловлювання власних думок відносно
установи або системи, в яких вони працюють чи навчаються.
Надання певних прав працівникам освіти означає: для
викладачів – можливість вільно викладати навчальний предмет
на свій розсуд, підбирати теми і методику для наукових
досліджень, для студентів – отримувати знання згідно своїх
інтересів і потреб. Надання А. с. тягне за собою академічну
відповідальність керівництва закладу освіти за створення
оптимальних умов для вільного пошуку істини.
Див.: автономія ЗВО, академічна мобільність.
Акмеолóгія («акме» у перекладі з грецької «вершина»,
«найвищий ступінь розквіту») – наука, яка виникла на перетині
природничих суспільних, гуманітарних і технічних дисциплін;
вивчає феноменологію, закономірності і механізми розвитку
людини на етапі її дорослості, особливо при досягненні нею
найбільш високого рівня в цьому розвитку. Як наука А. виникла
у 20-30 рр. ХХ ст., її заснування пов’язане з ім’ям російського
академіка Б.Анан’єва. А. розглядає людину як суб’єкта
життєвого шляху і розробляє засоби досягнення особистістю
соціальних і професійних вершин. Одним із важливих завдань,
що їх розв’язує А., є виявлення характерних рис, які
формуються у людини в дошкільному віці, у молодшому
шкільному, в роки юності, з тим, щоб вона змогла всебічно
14
виявити себе на щаблі зрілості. Напрями А.: загальні основи А.

(А. Бодальов, Ю. Гагин, А. Деркач, Н. Кузьміна, Г. Хозяїнов);
професійна А. (О. Бодальов, Н. Кузьміна, К. Перепьолкіна), в
рамках якої виділені наступні напрями: педагогічна А.
(О. Бодальов, А. Деркач, В. Тарасова); військова А.
(В. Михайловський, Л. Лаптєв, В. Новиков); соціальна А.
(А.Лященко, Г.Філіппова); шкільна А. (В.Максимова); медична
А. (В.Андронов, А.Васюк, С. Толстов); А. управління
(А.Деркач, В.Зазикін та ін); креативна А. (Н. Вишнякова,
А. Деркач, К. Перепьолкіна); синергетична А. (В. Бранський,
С. Пожарський); А. освіти (Н.Кузьміна, А.Деркач, Н. Фетіскін
та ін.); корекційна А. (В.Тарасова); етнологічна А.
(В. Бранський).
Ю. М. Багно
Див.: акмеологічний підхід, професійна освіта.
Акмеологічний підхід – 1. Сукупність принципів,
прийомів і методів, які дають можливість розв’язувати
акмеологічні проблеми. 2. Створенння необхідних умов для
становлення й розвитку в усіх суб’єктів освіти уявлення про
успіх, високі досягнення, котрі необхідні для розвитку
особистості й соціуму. Теоретичним підґрунтям А. п. є праці
таких науковців як В. Вакуленко, А. Деркач і В. Зазикін,
В. Ільїн, Н. Кузьміна, С. Пальчевський, Л. Рибалко та ін. А. п.
спрямований на самовдосконалення особистості, саморозвиток
та її просування від однієї вершини професійного, духовно-
морального й фізичного розвитку до іншої. У рамках цього
підходу сформувалися й інші підходи. Серед них –
акмеоцентричний і акмеографічний. А. п. орієнтований на
принцип системності й передбачає узгоджене використання у
дослідженнях усіх підходів, шляхів і методів при пріоритеті
акмеологічних. Акмеографічний підхід – узагальнювальний
психолого-акмеологічний метод, що надає змогу розв’язувати
завдання розвитку професіоналізму особистості та діяльності.
Ядром акмеографічного підходу є розробка акмеографічних
описів й акмеограм фахівців.
Ю. П. Шапран
Див.: акмеологія, методологія освіти.
15
Акредитація (лат. ассгесіо – довіряю) – процедура
визнання державного статусу закладу освіти, підтвердження
його здатності здійснювати підготовку фахівців на рівні
державних вимог з певного напряму (спеціальності). Метою А.
є також контроль за ефективністю освітнього процесу, захист
прав громадян на отримання освіти. На системному рівні
процедура А. була започаткована в 1996 р. постановою
Кабінету Міністрів України № 200. Згідно «Положення про
акредитацію освітніх програм, за якими здійснюється
підготовка здобувачів вищої освіти» (від 11.07.2019 р.) на
основі Закону України «Про вищу освіту» (2014) передбачено,
що акредитація освітніх програм першого, другого і третього
рівня вищої освіти здійснюється виключно Національним
агентством із забезпечення якості вищої освіти. Акредитація
освітньої програми – оцінювання якості освітньої програми та
освітньої діяльності закладу вищої освіти за цією програмою
на предмет відповідності стандарту вищої освіти,
спроможності виконання вимог стандарту, а також досягнення
заявлених у програмі результатів навчання відповідно до
критеріїв оцінювання якості освітньої програми. Матеріали для
А. подаються в електронній формі через офіційний портал
Національного агентства. Усі документи щодо проведення А.
формуються в акредитаційну справу, яка ведеться в
електронному вигляді.
Н.І.Самойленко
Див.: ліцензування, конкурентоспроможнісь працівників,
якість вищої освіти.
Акселерація (від лат. ассeleratio – прискорення) – це
процес прискорення темпів фізичного розвитку людини
(зросту, ваги, функціональних особливостей, статевого
дозрівання) у порівнянні з попередніми поколіннями. А.
супроводжується деяким відставанням психічного розвитку у
порівнянні з фізичним. Ознаки акселерації: прискорення темпів
росту на стадії внутрішньоутробного розвитку (збільшення
довжини тіла й ваги новонароджених); подвоєння ваги
немовлят (на місяць раніше); пришвидшення зміни молочних
зубів на постійні (на рік) і процесів окостеніння скелету (на 1-
16
2 роки); зупинка ростових явищ у більш ранньому віці (у дівчат

у 16-17 років, у юнаків у 18-19 років). Спостереження доводять,
що 15-річний підліток у наші дні за рівнем свого розвитку
відповідає 17-річному юнакові, що жив століття тому. Біологи
пов’язують А. із фізичним дозріванням організму, психологи –
з розвитком психічних функцій, а педагоги – з духовним
розвитком і соціалізацією особистості (проблема
неузгодженості процесів фізіологічного дозрівання організму
із його соціалізацією). Гіпотези виникнення акселерації:
поліпшення умов економічного життя (посилена вітамінізація
їжі, збалансоване й повноцінне харчування упродовж року,
покращення побуту, медичного обслуговування – гіпотеза
комфортності); використання різноманітних стимуляторів
росту і генетично модифікованих структур у рослинництві і
тваринництві (біотехнологічна гіпотеза); індукований уплив на
організм електромагнітних коливань, радіації і космічного
випромінювання (гомогенна гіпотеза); зростання кількості
віддалених (міжнаціональних) шлюбів, що сприяє генетичній
стійкості потомства (гіпотеза гетерозису). А. необхідно
враховувати при визначенні шкільної зрілості дітей, яка
детермінується психофізіологічними особливостями дитячого
організму, його фізичним розвитком і станом здоров’я.
Див.: валеологія, здоров’я, гіподинамія.
Аксіолóгія (від грец. αξια – цінність) – наука про цінності,
розділ філософії, що вивчає сутність, типи і функції цінностей
(духовних, моральних, естетичних та інших), їх звʼязок між
собою, із соціальними, культурними чинниками та особистістю
людини. А. педагогічна – наука про цінності освіти, їх природу,
функції, структуру, взаємозв’язки в яких представлена система
значень, принципів, норм, канонів, ідеалів, які регулюють
взаємодію в освітній сфері і формують компонент відносин у
структурі особистості. А. педагогічна включає цінності:
загальнолюдські: людина, дитина, вчитель, творча
індивідуальність; духовні: педагогічний досвід людини,
педагогічні теорії, способи педагогічного мислення та ін.;
практичні: педагогічні технології, освітні системи, способи
17
діяльності та ін.; особистісні: педагогічні здібності,
індивідуальні якості педагога, ідеали вчителя та ін. А.
виховання – орієнтація на цінності, що сприяють задоволенню
потреб людини та відповідають особистим запитам і нормам у
певній історичній та життєвій ситуації.
Ю. М. Багно
Див.: виховання, цінності.
Активність особистості (від лат. activus — діяльний) –
одна з основних характеристик особистості, яка полягає у
здатності до планомірного та цілеспрямованого перетворення
навколишньої дійсності; діяльнісне відношення людини до
миру, здатність перетворювати матеріальне й духовне
середовище на основі освоєння суспільно-історичного досвіду
людства. А. о. – фундаментальна властивість усього живого,
критерій відмінності живої матерії від неживої. А. є формою
вираження потреб особистості, сприяє злиттю індивіда із
соціумом (ідентифікації) і виділенню, збереженню свого «Я»
(автономізації), є способом формування, розвитку особистості
та подолання детермінантів (причин) у процесі її становлення.
Активність особистості є багатовимірною категорією, яка
реалізується в системі цільових установок, ціннісних відносин
та орієнтацій, що визначають мотиваційну сферу особистості,
спрямованість її інтересів, нахилів, вибір способів діяльності
й спілкування. А. о. досягається завдяки оптимальному
використанню природних здібностей і можливостей індивіда,
знаходженню оптимально-індивідуального темпу життя,
своєчасному включенню особистості в соціальні процеси тощо.
Проявляється у творч. діяльності, вольових актах, спілкуванні.
Основними різновидами А. о. є – ділова, творча, соціальна,
трудова, економічна.
Див. : надситуативна активність.
Алгоритмізація (algorithmization) – це процес
перетворення неформального опису процесу або процедури в
алгоритм (припис про виконання у зазначеній послідовності
операцій, що призводить до вирішення будь-якого завдання
певного класу); розділ інформатики, метод опису систем або
процесів шляхом створення алгоритмів їх функціонування.
Вимоги до А.: визначеності (конструктивності), тобто
18
однозначності дій і операцій; результативності – отримання

високого результату; масовості – застосовується до рішення
цілого класу завдань. Розрізняють алгоритми для учнів і
алгоритми для навчальних осіб (навчальних машин).
Алгоритми для учнів також поділяються на 2 групи: алгоритми,
пов’язані з досліджуваним предметом, що дозволяють
вирішувати характерні для цього предмета завдання, і
алгоритми навчання, розпорядчі дії, необхідні для засвоєння як
предметного матеріалу, так і намічених алгоритмів. Алгоритми,
що розробляються для викладача, допомагають йому
вирішувати різні види пед. задач; забезпечувати засвоєння
учнями певних знань умінь і навичок. Розробка алгоритмів для
навчальних осіб базується на врахуванні закономірностей
процесу засвоєння, а також вимог загальної теорії управління
Д.С.Мужель
Див.: програмоване навчання, технологізація навчання.
Альтернативне навчання – тип навчання з відмінним
від загальноприйнятих, домінуючих форм, методів чи
організаційних моделей; процес, спрямований на більш широке
задоволення потреб учнів шляхом індивідуального добору
нетрадиційних закладів освіти, змісту, форм і методів освіти на
противагу офіційній загальноосвітній школі. До А. н.
відносяться: приватні школи, які найчастіше є конфесійними;
чартерні школи, які поєднують приватну ініціативу і державне
фінансування; спеціальні школи, призначені для навчання дітей
з особливими потребами; авторські школи (школи Монтессорі,
Штайнера (Вальдорфські), Френе, Ніла тощо); школи з
нетрадиційною організацією навчання (школи без стін,
експериментальні школи, Сендз-школи, віртуальні школи,
домашнє навчання тощо); загальноосвітні державні школи з
нетрадиційною концепцією організації навчання (школи з
інтеграційним, корекційним навчанням тощо). Особливості
А. н.: гнучкість структури, різноманітність підходів, невелика
кількість учнів, широка автономія місцевих органів у питаннях
управління і використання фінансових федеральних та
додаткових фондів.
Див.: авторська школа, альтернативна освіта,
інноваційна освіта.
19
Альтернативна освіта – освіта, що будується на
нестандартних, новаторських методичних принципах,
загальноприйняті способи отримання, як правило, недержавної
освіти; це умовна система «надання більших знань»; це підхід
альтернативного навчання та більшої свободи. Існує три види
А. о.: хоумскулінг (від англ. homo school – це навчання вдома);
альтернативні школи (школи повного дня); дистанційна освіта
(дозволяє слідувати шкільній програмі не виходячи з дому).
Нині в Україні працює 120 альтернативних шкіл для дітей.
Переваги А. о.: дитина багато знає, розвивається в освітньому
плані швидше за однолітків, у юному віці має значний багаж
знань та навичок; дитина росте у комфортному та не
травмуючому середовищі, займається виключно тими
дисциплінами, які їй до вподоби, розвивається як творча особа
та розкриває свої здібності; має відповідальність за власне
навчання; сформовані навички самоконтролю та
самоорганізації. Завдяки А. о. особистість на період закінчення
шкільного навчання виступає як більш кваліфікована у
потрібній сфері, краще вміти організовувати роботу та робочий
простір, менш схильна до інфантильності. Однак виникає
потреба у додатковій соціалізації; для отримання атестату
доведиться оглядово проходити загальнодержавну програму та
здавати тестування.
Див.: альтернативне навчання, дистанційна освіта,
дистанційне навчання.
Андрагогіка (від грец. άνήρ (άνδρος) – дорослий чоловік і
грец. αγωγη – вести) – вікова та педагогічна галузь психолого-
педагогічних досліджень теоретичних і практичних проблем
освіти і виховання дорослих людей. У спеціальній літературі
використовується також синоніми «педагогіка дорослих»,
«фахове удосконалення» тощо. Систематизація А. припадає на
другу пол. ХХ ст., коли значно розширилась сфера формальної
і неформальної освіти дорослих, що потребувала спеціальних
досліджень в інтересах підвищення ефективності навчального
процесу, осмислення традиційної педагогічної проблематики у
світлі ідей безперервної освіти. Значних масштабів набули
20
дослідження з А. у Німеччині, Нідерландах, Бельгії, Швейцарії,

Югославії, Польщі, Угорщині, Великій Британії, Росії, Естонії,
Чехії. На поч. 80-х років ХХ ст. андрагогічні дослідження
активізувалися в Китаї. Одним з перших українських
теоретиків А. був М.Галущинський, який дослідив і розкрив
особливості навчання дорослих («Народна освіта й виховання
народу. Методи і цілі», «Учителі народної освіти»), вивчав
закономірності духовно-інтелектуального самоудосконалення
носіїв і творців фахових знань («Культурно-освітні анкети
представників української інтелігенції у Львові»). Значних
успіхів досягла в андрогогічній діяльності Х.Алчевська. На
поч. 70-х років ХХ ст. термін «А.» був введений до наукового
обігу в США викладачем Бостонського університету
Малколном Ноулзом, який у 1973 р. опублікував книгу
«Дорослий учень. Забутий – покинутий», що містила виклад
його теорії навчання дорослих. А. покликана з’ясовувати
психолого-педагогічні закономірності, соціальні і психологічні
чинники ефективності освіти, навчання і виховання дорослих,
розробляти методичні системи навчально-виховної роботи з
окремими особами і групами у віці від 18-20 років до глибокої
старості, враховуючи своєрідність педагогічної ситуації:
сформованість особистості у дорослих, наявність у них
життєвого досвіду, культурні, освітні, професійні запити,
переважання самоосвіти і самовиховання тощо. А. об’єднує
знання про специфіку навчання дорослої людини з
урахуванням її віку, освітніх та життєвих потреб, реальних
можливостей, індивідуальних особливостей і досвіду, психіки
і фізіології. Ця наука вивчає зміст, форми, методи та засоби
організації навчання дорослих людей з метою полегшення
їхнього навчання, вдоволення їхніх освітніх потреб,
підвищення операціональності отриманої освіти під час
вирішення життєвих проблем, досягнення індивідуальних
цілей, самореалізації особистості. Розрізняють загальну і
порівняльну, а також особливі андрагогіки: виробничу,
військову, геронтологічну та ін. Форми освіти дорослих широко
використовують у підготовці кадрів у певній галузі:
професійно-технічна освіта; середня професійна освіта (заочні
21
середні професійні навчальні заклади, вечірні та заочні
відділення денних середніх професійних навчальних закладів);
вища освіта; післядипломна освіта; а також у неформальній
освіті – професійно спрямовані й загальнопросвітницькі курси
навчання; курси інтенсивного навчання дорослих (вечірня і
заочна форми).
Див.: самореалізація, післядипломна освіта, професійна
освіта.
Антропогенез (від грец. aνθρωπος – людина, γενεσις –
виникнення) – процес походження і розвитку людини; розділ
антропології. А. розглядається у біологічному, психічному і
соціокультурному аспектах. А. пройшов такі етапи:
попередник людини (протоантроп), найдавніші люди
(архантропи), древні люди (палеоантропи), сучасні люди
(неоантропи). Рушійними силами А. є соціальні (здатність до
суспільної трудової діяльності, свідомість, абстрактне
мислення, членороздільна мова) і біологічні (мінливість і
природний добір) фактори. Із становленням на Землі людини
розумної (Homo sapiens) (близько 50 тис. років тому) її
еволюція як біологічного виду припинилась: природній добір
у людському суспільстві із рушійного перетворився на
стабілізаційний. На всіх етапах А. виробництво виявляло
ознаки суспільного характеру й включало два види відносин –
людини до природи (продуктивні сили) і людей між собою
(виробничі відносини). Економічні закони суспільного життя
спричиняють соціальний прогрес людства і визначають
розвиток особистості людини.
Ю.П.Шапран
Див.: антропологія; особистість.
Антропологія (від грец. ανθρωπος – людина, λογος –
слово) – галузь наукового пізнання, що вивчає фундаментальні
проблеми виникнення, розвитку й існування людини в
природному й соціальному середовищах, визначає її місце й
роль в органічному світі. А. охоплює: вивчення законів
біологічної еволюції людини (ембріологія, біологія, анатомія,
психофізіологія людини); палеоетнологію (етноісторія);
22
етнологію (поширення людини на землі, її поведінкові реакції

і звичаї); соціологію (взаємовідносини людей), лінгвістику
(мовознавство); міфологію (стародавні сказання, перекази);
соціальну географію (вплив на людину клімату та природних
ландшафтів); демографію (статистичні дані про склад і
розвиток людської популяції).
Ю.П.Шапран
Див.: антропогенез.
Асоціативне навчання – це вербально-невербальна
суб’єктно-об’єктна комунікація, у результаті якої формуються
навчальні компетентності школярів. Асоціативна теорія
навчання оформилася у XVII ст, її методологічні основи
розроблені Дж. Локком. Остаточне оформлення асоціативна
теорія навчання отримала в класно-урочній системі
Я. Коменского. Основні положення цієї теорії: механізмом
будь-якого акту вчення є асоціація; всяке навчання своєю
підставою має наочність, спирається на чуттєве пізнання;
наочні образи важливі, бо забезпечують просування свідомості
до узагальнень на основі порівняння; основний метод
асоціативного навчання – вправа. Сучасним різновидом А. н. є
методика викладання іноземної мови – метод асоціативних
символів (МАС) – мова рухів, жестів, міміки, мова тіла, кодова
мова уявлень і асоціацій. За методикою асоціативних символів
створено авторську програму з навчання англійської мови для
дітей молодшого шкільного віку.
О.І.Шапран
Див.:навчальна діяльність, навчання.
Аспірант (лат. aspirans / aspirantis – той, хто до чогось
прагне) – особа, яка має повну вищу освіту і освітньо-
кваліфікаційний рівень магістра , навчається в аспірантурі ЗВО
або наукової установи для підготовки дисертації на здобуття
наукового ступеня кандидата наук (доктора філософії). А.
зобов’язаний дотримуватися вимог законодавства, моральних,
етичних норм поведінки; глибоко оволодівати знаннями,
практичними навичками, професійною майстерністю,
підвищувати загальний культурний рівень; опанувати
методологію проведення наукових досліджень; виконувати
23
індивідуальний план роботи над дисертацією; звітування про
хід виконання дисертації на засіданні кафедри, відділу,
лабораторії, вченої ради ЗВО, наукової установи; в
встановлений термін захистити дисертацію. А. має право на
користування навчально-виробничою, науковою, культурно-
спортивною, оздоровчою базою ЗВО, наукових установ;
отримання всіх видів відкритої наукової інформації і наукового
консультування; участь у науковій діяльності кафедри, відділу,
лабораторії; отримання державної стипендії встановленого
розміру у разі зарахування на навчання з відривом від
виробництва за державним замовленням; переривання
навчання з поважних причин з подальшим його продовженням;
щорічні канікули тривалістю до двох календарних місяців, які
включаються до загального терміну навчання у разі
зарахування на навчання з відривом від виробництва; участь у
виборах до органів самоврядування ЗВО, наукової установи;
роботу за сумісництвом відповідно до законодавства України.
А., який успішно захистив дисертацію до закінчення терміну
навчання в аспірантурі, вважається таким, що повністю
виконав індивідуальний план роботи. А. відраховується з
аспірантури з дня захисту дисертації.
Див. : аспірантура, кандидат наук.
Аспірантура – 1) основна форма підготовки науково-
педагогічних і наукових кадрів вищої кваліфікації, створює
умови для безперервної освіти і здобуття наукового ступеня
кандидата наук; 2) відділ ЗВО чи наукової установи, який
здійснює організацію, облік і контроль за роботою аспірантів,
докторантів і здобувачів. Підготовка в А. здійснюються за
рахунок коштів Державного бюджету України (за державним
замовленням): коштів юридичних та фізичних осіб (на умовах
контракту); іноземців та осіб без громадянства на підставі:
міжнародних договорів України, загальнодержавних програм
чи договорів, які укладені ЗВО, науковими установами з
юридичними та фізичними особами. Навчання в А. з відривом
від виробництва триває 4 роки. Термін навчання в А.
зараховується до науково-педагогічного стажу. У більшості
24
зарубіжних країн підготовка, аналогічна А. здійснюється в

основному при університетах у спеціальних центрах
післядипломної освіти (для магістрів, ліценціатів) і
завершується захистом дисертаційної роботи та присудженням
наукового ступеня – доктора філософії.
Ю. Г. Підборський
Див.: аспірант, професійна підготовка.
Атестація учителів – державно-громадська комплексна
оцінка рівня фахового професіоналізму вчителя, якості
педагогічної діяльності, його внеску в досягнення результатів
закладу освіти. Метою А. в. є активізація та неперервний
розвиток творчої професійної інноваційної діяльності,
особистісного вдосконалення вчителя, підвищення його
відповідальності за результати навчання і виховання молодого
покоління, забезпечення соціального захисту компетентної
педагогічної праці. Завдання А. в.– цілеспрямоване неперервне
зростання педагогічної компетентності вчителів, визначення
відповідності вчителів займаній посаді та рівню кваліфікації.
На основі комплексної оцінки з урахуванням стажу
педагогічної роботи встановлюється кваліфікаційна категорія,
присвоюється педагогічне звання та визначається ставка
заробітної плати в межах єдиної тарифної сітки. Умовою А.
вчителів є наявність фахової освіти та володіння ним
державною мовою в обсязі, необхідному для виконання його
професійних обов’язків. Основою для проходження А. в. є
особиста заява вчителя або подання адміністрації закладу
освіти. А. в. вчителів унормовується Типовим положенням про
атестацію педагогічних працівників України, регламентується
відповідними наказами установи освіти. А. в. є обов’язковою і
здійснюється, як правило, один раз на п’ять років відповідно
до Типового положення про атестацію педагогічних
працівників України, затвердженого Міністерством освіти і
науки України. Законом України «Про загальну середню
освіту» передбачені кваліфікаційні категорії – спеціаліст,
спеціаліст другої категорії, спеціаліст першої категорії і
спеціаліст вищої категорії, а також педагогічне звання
«старший вчитель», «вчитель-методист». А. в. започаткована
25
в 1975 р. З набуттям Україною статусу самостійної держави
почався процес творення нового законодавчого і нормативно-
правового поля: в 1993 р. введено нове Типове положення про
атестацію педагогічних працівників України, до якого в 1998
р. були внесені зміни і доповнення.
Див.: атестація, підвищення кваліфікації вчителя,
категорії вчителів.
Аутопсихологічна компетентність – багатомірна
якість, що характеризує розуміння, готовність і здатність
особистості розвивати себе шляхом самопізнання і
саморегуляції. А. к. – різновид професійної компетентності,
показниками якої є усвідомлення власних здібностей, уміння
адекватно оцінювати й самокритично ставитися до себе й
інших у професійній діяльності; вміння довіряти собі (власній
інтуїції) при розв’язанні професійних завдань; здатність до
саморозвитку й самовдосконалення упродовж життя, уміння
аналізувати й акумулювати у своєму досвіді кращі зразки
педагогічної практики (А. Бодалєв, А. Гусєва, О. Донцов,
О. Жданов, В. Лєшін, М. Сєкач, Л. Степнова та ін.). А. к.
характеризує готовність і здатність людини до цілеспрямованої
психічної роботи щодо зміни особистісних рис і поведінкових
характеристик, також її вміння розвивати й використовувати
власні психічні ресурси, створювати сприятливу для діяльності
ситуацію шляхом зміни свого внутрішнього стану, здобувати,
закріплювати, контролювати нові знання, уміння і навички,
перебудовуватися у разі виникнення непередбачених обставин,
створювати вольову установку на досягнення значущих
результатів.
Див.: компетенція, компетентність, професійна
компетентність.
Аутотренінг – метод терапії, який передбачає уплив
людини на свій психічний і фізичний стан за допомогою
спеціальних прийомів (формул) самонавіювання. А. широко
застосовують на виробництві, у медицині, спорті,
самовихованні. А. є одним із механізмів саморегуляції
26
особистості. А. дозволяє розв’язувати широке коло завдань, які

входять до програми саморегуляції особистості: регуляція
функціонального стану організму, регуляція різних психічних
станів, мобілізація фізіологічних і психічних резервів особи,
емоційно-вольова підготовка людини до відповідної діяльності,
зняття нервово-емоційного напруження, розвиток пізнавальних
процесів – уваги, пам’яті, мислення, зміна мотивації і
самооцінки особистості. А. застосовується у групах та
індивідуально. Групове аутогенне тренування ефективніше за
рахунок механізмів взаємоіндукції, міжособистісного впливу.
Однак необхідно дуже обережно підходити до комплектування
груп, оскільки негативне ставлення до А. хоча б однієї людини
в групі може призвести до зниження ефективності заняття.
Індивідуальне тренування дозволяє використовувати різні
прийоми впливу з урахуванням особливостей конкретної
особистості. А. рекомендується проводити щоденно не менше
трьох разів на день.
Див.: сугестивні технології.
Б
Безпека життєдіяльності – це галузь знання, що
спрямована на забезпечення безпеки й попередження
небезпеки шляхом з’ясування загальних закономірностей
виникнення небезпек, їх властивостей, наслідків упливу на
організм людини; галузь розробки й реалізації відповідних
засобів і заходів щодо створення безпечних умов середовища
проживання і життєдіяльності людей; комплексна навчальна
дисципліна, що передбачає здобуття базових знань із проблеми
забезпечення оптимальних умов існування людини у
природному й техногенному середовищах. Б. ж. д. є
багатогранним об’єктом розуміння і сприйняття дійсності, який
потребує поєднання різних стратегій, сфер, аспектів, форм і
рівнів пізнання. Складовими Б. ж. д. є різноманітні науки:
гуманітарні (філософія, теологія, лінгвістика); природничі
(математика, фізика, хімія, біологія); інженерні (опір
матеріалів, єдність вимірювання, інженерна справа,
електроніка); про суспільство (соціологія, економіка, право);
27
про людину (медицина, психологія, ергономіка, педагогіка).
Б. ж. д. з’ясовує загальні закономірності виникнення небезпек
і наслідки їх упливу на організм людини; основи захисту
здоров’я та життя людини й середовища її проживання від
небезпек; здійснює розробку й реалізацію відповідних засобів
і заходів щодо створення і підтримки безпечних умов
життєдіяльності людини в побутових умовах та під час
надзвичайних ситуацій і техногенних аварій. Із розвитком
цивілізації і науково-технічним прогресом спостерігається
невпинне підвищення негативного впливу господарської
діяльності на довкілля (глобальне забруднення, генетична
модифікація організмів, застарілість виробничого обладнання
і технологічних процесів, використання у побуті надмірної
кількості хімічних препаратів і механізмів, порушення
виробничих циклів), що потребує від фахівців знання факторів,
які впливають на функціональний стан людини, спеціальних
вмінь і навичок із метою запобігання та ліквідації небезпек,
надзвичайних ситуацій, захисту людей і довкілля.
Див.: валеологія.
Безперервна освіта – комплекс державних, приватних і
суспільних освітніх установ, що забезпечують організаційну і
змістовну єдність і подальший взаємозв’язок всіх ланок освіти,
задовольняючи прагнення людини до самоосвіти і розвитку
протягом всього життя. Для визначення поняття Б. о.
використовуються терміни: «освіта дорослих» (adult education);
«продовжена освіта» (continuing education); «подальша освіта»
(further education); «відновлювана освіта» (recurrent education)
як освіта протягом всього життя шляхом чергування навчання
з іншими видами діяльності, головним чином з роботою;
«перманентна освіта» (permanent education); «освіта протягом
життя» (lifelong education); «навчання протягом життя» (lifelong
learning). Функції Б. о.: розвиваюча (задоволення духовних
запитів особистості, потреб творчого зростання); компенсуюча
(заповнення пробілів у базовій освіті); адаптивна (оперативна
підготовка й перепідготовка в умовах мінливої виробничої й
28
соціальної ситуації); інтегруюча в незнайомий культурний

контекст; функція ресоціалізації (повторної соціалізації).
Компоненти Б. о.: навчання грамотності в широкому сенсі,
включаючи комп’ютерну, функціональну, соціальну та ін.;
професійне навчання, що включає професійну підготовку,
перепідготовку, підвищення кваліфікації (job qualification);
загальнокультурна додаткова освіта, не пов’язана із трудовою
діяльністю (life qualification).
Н. П. Онищенко
Див.: перманентна освіта, неперервна освіта, освіта
дорослих, самоосвіта.
Бізнес-освіта (від англ. business education) – це система
освітніх закладів у яких навчання бізнесу й ринковими
відносинам поєднується з ринковими механізмами управління;
певний набір спеціалізованих освітніх програм із
підприємництва, маркетингу, фінансів, страхування,
інноваційних технологій тощо; програми додаткової освіти,
вершиною яких є програми МВА (Master of Business
Administration) – післядипломна спеціалізована професійна
підготовка менеджерів найвищої кваліфікації у галузі бізнесу.
Кваліфікація МВА передбачає можливість виконувати роботу
керівника середньої та вищої ланки. Сучасна Б.-о. реалізується
за двома основними моделями – німецькою та американською.
У рамках німецької моделі Б.-о. можна отримати у відповідних
університетах або інститутах, а також у системі додаткової
(післядипломної) освіти. Залежно від наявності практичного
досвіду роботи в сфері менеджменту за цією моделлю
управлінська освіта поділяється на додосвідну (preexperience
management education) та післядосвідну (post-experience
management education). Американська модель Б.-о. має назву
«професійний менеджер». Вона реалізується у школах бізнесу,
які є центрами освіти та досліджень у сфері бізнесу. На базі
цих двох моделей існує також змішана модель, яка поєднує
американізовані та європеїзовані сектори Б.-о. Згідно цієї
моделі навчання відбувається в освітніх закладах різних типів
(університетах, школах бізнесу, інститутах підвищення
кваліфікації тощо) у різноманітних формах. Змішана модель
29
Б.-о. набула поширення в Італії, Франції. На ринку освітніх
послуг України Б.-о. представлена від початку 90-х рр.
минулого століття, появу її спричинили ринкові перетворення
в економіці. Відповідно виникли освітні установи у сфері
вищої і середньої професійної освіти, післядипломної освіти,
заклади нового типу в середній освіті. Класичним і найбільш
поширеним закладом Б.-о. є бізнес-школа. В Україні діє
Українська асоціація із розвитку менеджменту та Б.-о., яка
об’єднує вітчизняні заклади Б.-о.
О. І. Шапран
Див.: бізнес-школа, підприємницька компетентність,
управлінська інноваційна технологія.
Бізнес-школи – організації, які пропонують освіту
лінійному або TOP-менеджменту (управлінському складу)
бізнесу. Українські Б.-ш. створюються як факультети при
університетах (Києво-Могилянська), перетворюються у ЗВО
(Львівський інститут менеджменту). Більшість провідних
Б.-ш. знаходяться у Києві (Міжнародний інститут менеджменту
(МІМ), Університет банківської справи, Крок, Київська школа
економіки, Міжнародний інститут бізнесу (МІБ), «NIKLAND»,
International Management Academy та ін.). Практично всі Б.-ш.
України пропонують навчання для управлінців середньої ланки
та ТОП-менеджменту українських компаній. Мета Б.-ш. –
надати бізнесменам, підприємцям, менеджерам усіх рівнів
спеціальні знання, уміння і практичні навички у сфері
управління. В основу змісту Б.-ш. покладені курси
економічного характеру: економіка підприємства (фірми),
маркетинг, бухгалтерський облік та ін.; управлінський цикл:
менеджмент у різних сферах (персоналу, виробничий,
фінансовий), управління конфліктами, управління змінами
тощо; курси юридичного спрямування: аудит, господарське,
фінансове, комерційне право тощо. У Б.-ш. широко
застосовуються методи аналізу ситуацій, ділові й імітаційні
ігри, тренінги, мозкові штурми, дистанційне навчання,
стажування.
Див.: бізнес-освіта, підприємницька компетентність.
30
Білінгвальна освіта (від англ. bilingual education) –

освіта, в процесі якої використовуються дві мови – рідна
(перша) та друга (іноземна). Форми використання двох мов
(вербальна, письмова, візуальна, аудіо та інші), а також види
дидактичних матеріалів та їх мова не регламентуються, але їх
рівень має відповідати середній мовній компетенції
референтної групи. Перевага – крок у напрямку до освіти на
кількох мовах (мультикультурна освіта). Розповсюдження Б. о.
у різних країнах світу пов’язано з необхідністю надання освіти
іммігрантам (США, Велика Британія, Канада), збереженням
національної різноманітності (бретонська мова у Франції),
делегуванням влади регіонам (Уельс, Каталонія), відновленням
мов (корінне населення Америки, Маорі в Новій Зеландії),
інтернаціоналізмом (білінгвальна освіта в Японії) і освітою
людей із вадами слуху (через білінгвальні програми, що
використовують мову жестів та мову більшості). Білінгвальна
освіта залишається найважливішою частиною програми Ради
Європи «Citizenship and Language learning in Europe».
Найпоширеніший у сучасному європейському суспільстві є
відкритий тип Б. о. Його мета – інтеграція у сучасний
європейський та світовий простір, міжкультурна комунікація і
полікультурне виховання.
Див.: освіта, комунікація, комунікативна діяльність,
комунікативна компетентність.
Бінарна лекція – (з лат. binarius – той, що складається
з двох частин) або лекція-дискурс є продовженням і розвитком
проблемного викладу матеріалу в діалозі двох викладачів.
Учасники Б. л. можуть бути представниками двох різних
наукових шкіл, наприклад, теоретиком і практиком, моделюють
реальні ситуації обговорення теоретичних і практичних питань.
Переваги Б. л.: актуалізація наявних у студентів знань,
необхідних для розуміння діалогу та участі у ньому; створення
проблемної ситуації; розгортання системи доведення;
перетворення «пасивного» студента в активного учасника
процесу пізнання; реалізація принципу селективності в
навчанні, коли студент попадає у ситуацію вибору відповіді,
31
рішення, варіанту тощо. У процесі Б. л. передбачається
наявність двох джерел отримання інформації, що змушує її
учасників порівнювати різні точки зору, приймати якусь із них
чи формувати власну. На такій лекції виховується культура
дискусії, уміння вести діалог сучасного пошуку, приймати
рішення. Підготовка до Б. л. передбачає попереднє
обговорення теоретичних питань її учасниками, їх
інтелектуальну й особистісну сумісність; володіння
розвинутими комунікативними уміннями; наявність швидкої
реакції і здатність до імпровізації.
В. В. Горбаченко
Див. :лекція, проблемне навчання.
Біоенергетика (від грец. bios – життя і energeia –
діяльність) – це: 1. Система процесів біохімічної
трансформації енергії у живих організмах, які забезпечують
діяльність клітин, органів і їх систем (в біології); 2. Галузь
електроенергетики, що базується на використанні біопалива,
яке створюється шляхом переробки біомаси (вся рослинна і
вироблена тваринами субстанції) для виробництва тепла,
електроенергії і палива. Будь яка жива клітина забезпечує
власні енергетичні потреби за рахунок зовнішніх ресурсів.
Ресурсами можуть служити світло (автотрофи, які
перетворюють енергію Сонця в енергію органічних сполук за
допомогою фотосинтезу: зелені рослини, деякі бактерії) і
численні поживні речовини (гетеротрофи: живляться живими
організмами, або їх рештками). Внаслідок розщеплення у
клітині органічних речовин до менш енергетично цінних
кінцевих продуктів вивільняється енергія, яка
використовується для здійснення різних енергоємних процесів
в організмі. Дефіцит енергії – основна причина різноманітних
захворювань і раннього старіння.
Див.: біотехнологія.
Біоетика (від грец. Βίος – життя, θος – звичай) – розділ
прикладної етики, що вивчає проблеми людської моралі;
органічне поєднання новітніх досягнень біології і медицини з
духовністю. Б. регламентує поведінку людей в умовах
32
використання високих технологій, які можуть змінити їх тіло,

психіку й потомство. У сучасному суспільстві вона є ознакою
його цивілізованості. Засновником Б. є американський біолог
В. Поттер, який в 70-х роках ХХ ст. увів у науковий обіг цей
термін із метою позначення етики виживання людства,
прийняття відповідальних рішень у сферах охорони здоров’я
людини й збереження довкілля. Б. В. Поттер трактував як
особливий світогляд, що поєднує об’єктивні наукові знання і
загальнолюдські цінності, природні й гуманітарні науки,
теорію і практику заради створення необхідних умов для
виживання людства. Проблеми біоетики виявляють
міждисциплінарний характер, її складовими є біологія,
медицина, екологія, філософія, правознавство, теологія. На
підґрунті узагальнення наукових, суспільних, релігійних
поглядів, національних особливостей, традицій Б. розробляє
моральні принципи, норми і правила, яких необхідно
дотримуватись у професійній діяльності. Найважливіші з них
закріплюються відповідними законодавчими актами,
віднаходять віддзеркалення у міжнародних документах,
конвенціях, деклараціях, хартіях. Вони з часом змінюються у
відповідності до змін соціально-економічних умов суспільства,
державної політики й громадської думки. Б. притаманні три
складові: вроджена схильність людини розглядається як певний
спосіб дій і поведінки (справедливий або не справедливий);
включення у сферу етичних стосунків ставлення людини до
природи, до живого (визначення ступеня, меж і заборон
втручання людини в природу); медична етика (формує
орієнтації досягнення цілісного, системного розуміння людини,
здоров’я якої є органічним поєднанням біологічних,
соціальних, духовних, етичних, культурно-цивілізаційних
вимірів, забезпечує її право на здорове життя). У системі
національної охорони здоров’я і вищої освіти, у сфері екології
та збереження природних ресурсів Б. повинна стати головною
альтернативою таким явищам, як моральний нігілізм,
споживацтво, технократизм, антропоцентризм.
Див.: здоров’я; моральні цінності, моральність.
33
Біоіндикація – оцінка стану середовища за допомогою
живих об’єктів із метою з’ясування рівня антропогенного
навантаження на довкілля. Б. базується на спостереженні за
складом і чисельністю видів-індикаторів. Існує дві форми Б.:
неспецифічна (однакові реакції організмів можуть бути
викликані різними факторами середовища, включаючи
антропогенні); специфічна (зміни реакції організмів пов’язані
зі зміною певного фактора). Основними завданнями Б. є
розробка методів і критеріїв, які адекватно віддзеркалюють
рівень антропогенних упливів із урахуванням комплексного
характеру забруднення, діагностика ранніх порушень у
найбільш чутливих компонентах біотичних угруповань. Б.
здійснюється на різних рівнях організації живої матерії:
макромолекули, клітини, органу, системи органів, організму,
популяції, біоценозу. Б. використовується в екології (оцінка
якості середовища проживання і його окремих характеристик
біоти в природних умовах); в епідеміології та санітарії (оцінка
загрози інфекційних захворювань шляхом моніторингу
забруднення водойм стічними водами); в геологічних
дослідженнях (оцінка ґрунтів, визначення можливих місць
пошуку корисних копалин).
Див.: здоров’язбережувальна компетентність.
Біоінженерія (англ. bioengineering) – нова галузь
біологічної науки про модифікацію живих (мікроорганізми,
рослини, тварини) і створення штучних біологічних систем. Б.
грунтується на можливості переносу й комбінування окремих
генів або їх груп (фрагменти ДНК і РНК) в еволюційно
віддалених організмах (від вірусів до людини). Б. – галузь
біології, у складі якої можна виокремити розділи: молекулярну
біологію (дослідження біологічних обʼєктів і систем на
молекулярному рівні); генну і білкову інженерію (молекулярне
конструювання сполук із наперед заданими властивостями);
геномну інженерію (дослідження геномів організмів); клітинну
й ембріональну інженерію (вирощування тканин, органів із
клітин реципієнта з метою пересаджування; клонування
стовбурових клітин); імунну інженерію; біомедичну інженерію
34
(конструювання органів із метою компенсації знижених або

втрачених фізіологічних функцій організму); популяційну
інженерію (конструювання окремих популяцій); клонування
організмів (створення продуктивних біологічних копій);
генетичну інженерію (створення генетично модифікованих
організмів); генотерапію (лікування захворювань, у тому
числі – спадкових), космічну інженерію (отримання нових
генетичних конструктів в умовах невагомості) тощо.
Див.: біотехнологія.
Біотехнологія (bιοτεχνολογία, від грец. bios – життя,
techne – мистецтво, майстерність і logos – навчання) – це
сукупність промислових методів, які застосовують для
створення різних речовин із використанням живих організмів,
фізіологічних процесів чи явищ. Живі організми (зазвичай
генетично змодифіковані) виступають при цьому у якості
біореакторів, що продукують необхідні речовини (ферменти,
гормони, вітаміни тощо). Б. – міждисциплінарна галузь, що
виникла шляхом інтеграції біологічних, хімічних і технічних
наук. Термін «Б» з’явився у 70-х роках XX ст., хоча
біотехнологічні принципи людьми були розроблені набагато
раніше (використання мікроорганізмів для випікання хліба,
виготовлення кисломолочних продуктів, у виноробстві,
пивоварінні). Б. умовно поділяється на два підрозділи:
традиційну (технологічна мікробіологія, технічна, біохімічна й
інженерна ензимологія) і нову (генетична й клітинна
інженерія). Із розвитком Б. пов’язують можливість розв’язання
глобальних проблем людства – забезпечення продовольством
населення планети; ліквідація дефіциту мінеральних ресурсів;
використання альтернативних видів енергії; лікування
кардіологічних, генетичних, небезпечних інфекційних й
онкологічних захворювань; збереження довкілля, зменшення
ризиків його забруднення інсектецидами й пестицидами;
підвищення родючості ґрунтів тощо.
Див.: біоінженерія.
Біфуркація (від лат. bis – двічі, furca – вила) –
роздвоєння. Б. вживається для позначення якісних перебудов
35
різних об’єктів при зміні параметрів, від яких вони залежать.
Якщо система, що еволюціонує, залежить від певного
параметра, то при його зміні остання може змінюватися плавно.
При переході параметра через деяке критичне значення
динаміка системи зазвичай зазнає якісної перебудови. Значення
параметрів, при яких відбувається перебудова усталених
режимів руху в системі, називаються біфуркаційними (або
точкою біфуркації), а сама перебудова – біфуркацією. При
безперервній зміні параметрів можуть виникати каскади
біфуркацій. Каскад біфуркацій є одним із сценаріїв переходу
від порядку до хаосу, від простого періодичного режиму до
складного аперіодичного, при нескінченному подвоєнні
періоду. Аналогічні процеси відбувається при становленні
цілісної системи із безладдя. Модель розвитку складної
системи через послідовність біфуркацій і уявлення про хаос,
як про надзвичайно складну й розвинуту структуру, може бути
застосована до явищ різної природи: фізичної, біологічної,
соціальної, економічної, тобто до будь-якої системи, в якій
наявна послідовність біфуркацій подвоєння періоду. Термін Б.
використовується у географії (Б. річки – поділ течії річки й її
долини на дві частини); при моделюванні динамічних систем
(зміна якісної поведінки динамічної системи за умови певної
зміни її параметрів); в анатомії (вилоподібний поділ
трубчастого органу на 2 гілки однакового діаметру); у
синергетиці (зміна числа чи типу стаціонарних точок системи);
у теорії катастроф (якісна перебудова системи при повільній
зміні параметрів – закипання води, танення льоду); у науковій
фантастиці (поділ часу на реальний і паралельний); у педагогіці
– поділ старших класів загальноосвітньої школи на два відділи,
наприклад гуманітарний і природничо-математичний.
Див.: синергетичний підхід.
Болонський процес – структурне реформування
національних систем вищої освіти країн Європи, зміни освітніх
програм і потрібних інституційних перетворень у вищих
навчальних закладах Європи (18-19 червня 1999 р). Метою Б.
п. є створення європейського наукового та освітнього простору
36
задля підвищення спроможності випускників вищих

навчальних закладів до працевлаштування, підняття
конкурентоспроможності європейської вищої школи. Україна
вступила до Б. п. у 2005 р. на Бергенському саміті.
Першочерговими цілями для створення й просування у світі
європейської зони вищої освіти визнано: підготовка бакалавра,
магістра і доктора філософії, як це прийнято в багатьох
європейських країнах; упровадження системи кредитів за
типом Європейської системи трансферу кредитів (ECTS);
сприйняття мобільності студентів, викладачів, науковців,
адміністраторів в європейському регіоні; сприяння
європейській співпраці в забезпеченні якості освіти для
розроблення порівнюваних критеріїв і методологій. Основні
міжнародні документи щодо Б. п.: «До європейської зони вищої
освіти» (Прага, 2001); Комюніке конференції міністрів,
відповідальних за вищу освіту, «Реалізуючи зону європейської
вищої освіти» (Берлін, 2003); Комюніке конференції міністрів
країн Європи, відповідальних за сферу вищої освіти,
«Загальноєвропейський простір вищої освіти – досягнення
цілей» (Берген, 2005), а також Комюніке «До європейської зони
вищої освіти: відповідаючи на виклики в глобальному світі»
(Лондон, 2007); «Болонський процес 2020 – Європейський
простір вищої освіти в новому десятиріччі» (Льовен, 2009);
«Болонський процес: створення і підключення національних,
регіональних і глобальних просторів вищої освіти» (Бухарест,
2012), «Болонський процес у 2015 році, досягнення і наступні
кроки» (Єреван, 2015); прийняття оновленного Додатка до
диплома (Париж, 2018). Цими документами проголошено
визнання «Європи знань», фундаментальної ролі ун-тів,
необхідності навчання протягом усього життя, акценту на
дослідницькій та самоосвітній роботі, гармонізації ступенів і
циклів навчання, участі студентів. Ключовими питаннями
визначено: якість, довіра, актуальність, мобільність, сумісність,
привабливість, діалог, зближення з урахуванням національних
та європейських особливостей.
Див.: вища освіта, вища професійна освіта.
37
Будинок вільної людини – авторська школа Констянтина
Миколайовича Вентуеля (Вентцель) (6.12.1857, Санкт-
Петербург – 10.03.1947, м. Москва) – російського педагога,
теоретика і пропагандиста вільного виховання. Вентцель
заперечував залежність виховання й освіти від політики і
держави, біологізував процес виховання, відкидав важливі
елементи організації навчально-виховної роботи (навчальні
плани, програми, класно-урочну систему тощо). В основі
педагогічної діяльності К.Ветцеля, стояла теорія вільного
виховання, яку він практично втілював у «Б. в. д.» – освітньо-
виховному закладі, який сам автор називав педагогічною
спільнотою (складалася з дітей, вихователів і батьків).
К.Ветцель прагнув бачити «Б. в. д.» маленькою господарською
одиницею та трудовою асоціацією, в якій діти та дорослі
працювали на користь громаді. «Б. в. д.» був представлений
творчими майстернями, в яких проходило життя школи. Беручи
за основу виробничу працю, К. Вентцель мав дві мети: з одного
боку це була суспільно-корисна праця, яка надавала можливість
дітям втілити свої творчі ідеї в життя, а з іншого – давала змогу
забезпечувати матеріальну базу освітньо-виховного закладу. В
цьому полягала головна ідея ««Б. в. д.»» – створення самими
дітьми власної школи, в якій їм хотілося навчатися,
виховуватися, розвиватися творчо, духовно і морально.
Див.:авторські технології.
Будинок радості – авторська школа Вітторіно да Фельтре
(1378-1446) – італійського педагога-гуманіста, що стала
зразком для створення нових гуманістичних шкіл у різних
країнах Європи. Культурно-історична епоха діяльності В. да
Фельтре припадає на XVI- XVII ст., її соціально-економічною
сутністю є зародження капіталізму, духовне пробудження,
розкріпачення особи, яка отримала змогу реалізуватися у
соціальній діяльності, у різноманітних видах творчості. Саме
тоді розпочалося зародження гуманізму – системи ідей,
поглядів на людину як на найвищу цінність. У цей період
заявили про себе принципи та нові тенденції у розвитку
педагогічної думки, багато ідей якої торкалися проблем
38
виховання дитини у ранньому віці. У Б. р. В. да Фельтре не було

тілесних покарань, виховання здійснювалось за допомогою
нагляду i особистого прикладу вихователів. Велика увага
надавалась фізичному вихованню: діти займались верховою
їздою, плаванням, гімнастикою, фехтуванням. Тілесні
покарання допускались лише за антиморальні дії вихованців.
Вивчались давні мови, римська і грецька літератури. Діти
вивчали математику, у викладанні якої мали місце наочні
посібники і практичні роботи. Велику увагу у Б. р. приділялося
духовно-моральному вихованню дітей на засадах
християнської етики. Серед учнів формувався дух любові,
дружби, взаємодопомоги, піклування тощо.
Див.: авторські технології.
Булінг (bullying, від анг. bully – хуліган, забіяка, задирака,
грубіян, насильник) – складна соціально-педагогічна проблема,
що тлумачиться як: вид соціальної агресії або соціальна
ситуація, яка виникає в групі; певні діяння молоді, які
полягають у психологічному, фізичному, економічному,
сексуальному насильстві, у тому числі із застосуванням засобів
електронних комунікацій, що викликають появу почуттів
образи або стресу; залякування, фізичний або психологічний
терор тощо. Найпоширеніші різновиди Б.: фізичне,
психологічне (соціальне та емоційне), де приймають участь
булери (нападники), їх жертви та спостерігачі. Для нападників
у процесі Б. характерні імпульсивність, агресивність,
жорстокість, впевненість у собі, завищена самооцінка, а для
їх жертв – полохливість, вразливість, замкнутість,
сором’язливість, тривожність, невпевненість у собі,
занижена самооцінка. Булерам, що вдаються до різних тактик
пригнічення та залякування, властиві і різні якості, а саме: тим,
хто застосовує прямий Б. притаманні гіперактивність,
проблеми у спілкуванні, непрямі тактики – черствість, низький
рівень емпатії. Жертви Б. мають проблеми із здоров’ям:
погіршується пам’ять, увага; проявляється депресія і загальна
втома; спостерігаються нічні жахіття та розлади шлунку, часте
дихання і серцебиття, біль та загальна слабкість, тремтіння
39
тіла. У таких дітей знижується академічна успішність,
самооцінка, впевненість у собі. Напрямки профілактичної
роботи щодо запобігання шкільного Б.: превентивна робота,
соціально-педагогічна і корекційна робота з жертвами
шкільного насилля, соціально-педагогічна і корекційна робота
з колективом, залучення до програми батьків, запровадження
навчання для вчителів і персоналу закладу освіти та ін. Форми
і методи протидії Б.: різні профілактичні групові програми,
що містять психотехніки з розвитку комунікативних навичок,
профілактики асоціальної поведінки з основами правових
знань; вправи на досягнення позитивних життєвих цілей,
аналізу конфліктних ситуацій тощо.
Г. В. Поліщук
Див.: конфлікт, конфліктологічна компетентність.
В
Валеологія (від лат. valeo – бути здоровим, від грец
logos – вчення) – 1. Наука про формування, збереження,
зміцнення і передачу здоров’я за допомогою природних
чинників і засобів; 2. Навчальна дисципліна, що вивчає
закономірності, способи та механізми відновлення і зміцнення
духовного, психічного й фізичного здоров’я людини з
використанням природних оздоровчих методів і технологій.
Головною метою В. є оздоровлення людини шляхом залучення
її до здорового способу життя. Завдання В: підвищення рівня
здоров’я, поліпшення якості життя і соціальної адаптації
особистості шляхом корекції; вивчення закономірностей
формування індивідуального здоров’я та умов його збереження
і зміцнення; формування нового ненасильницького і духовно-
творчого мислення; формування здорової, активної, творчої
людини, здатної упродовж життя самостійно зберігати,
розвивати й підтримувати власне здоров’я на належному рівні.
В. синтезує знання про людину й особливості її взаємодії із
природою і суспільством, що накопичені в таких галузях знань,
як філософія (формує діалектичнй світогляд), соціологія
(виявляє соціальні аспекти підтримки, зміцнення і збереження
здоров’я, фактори ризику здоров’я), політологія (визначає роль,
стратегію і тактику держави в забезпеченні й формуванні
40
здоров’я громадян), біологія (формує еволюційний погляд на

природу здоров’я, створює цілісну картину біологічного світу),
географія, (встановлює клімато-географічну й соціально-
економічну специфіку регіону, взаємини людей у середовищі
проживання в аспекті забезпечення здорового способу життя),
екологія (формує знання про аспекти залежності здоров’я від
навколишнього середовища), медицина (розробляє нормативи
забезпечення здоров’я, систему знань і практичної діяльності
зі зміцнення та збереження здоров’я), етнографія,
релігієзнавство, культурологія, географія, фізична культура
(визначає закономірності підтримки й вдосконалення
фізичного розвитку і фізичної підготовленості людини як
невід’ємних характеристик здоров’я), психологія (досліджує
психологічні аспекти забезпечення здоров’я), педагогіка
(розробляє цілі, завдання, зміст і технології валеологічної
освіти і виховання) тощо. В. має такі напрямки: медичну
(визначає різницю між здоров’ям і хворобою і їх діагностику,
вивчає способи зовнішнього підтримки здоров’я і
попередження захворювань, методи оцінки стану здоров’я
населення); соціальну (вивчення здоров’я людини в соціумі, в
його різноманітних відносинах соціального характеру з людьми
і суспільством); педагогічну (вивчає питання навчання і
виховання людини, що має міцну життєву установку на
здоров’я і здоровий спосіб життя); вікову (вивчає особливості
вікового становлення здоров’я людини, його взаємини з
факторами зовнішнього і внутрішнього середовища в різні
вікові періоди й адаптації до умов життєдіяльност); сімейну
(вивчає роль і місце сім’ї, кожного з її членів у формуванні
здоров’я, розробляє шляхи й засоби забезпечення здоров’я
кожного з поколінь і всієї родини в цілому); професійну (вивчає
питання, що пов’язані з проблемою професійної орієнтації (із
урахуванням індивідуальних типологічних властивостей
особистості), розглядає особливості впливу професійних
факторів на здоров’я людини, визначає методи й засоби
професійної реабілітації); екологічну (досліджує уплив на
здоров’я природних факторів і наслідків антропогенних змін у
природі, визначає поведінку людини в складних умовах
41
зовнішнього середовища з метою збереження здоров’я)
валеологій. У В. виокремлюють три складові: валеософію
(філософія здоров’я, або мудрість здоров’я); валеометрію
(вимірювання здоров’я); валеопрактику (оздоровлення
організму). Як навчальна дисципліна В. диференціюється на
дошкільну, шкільну, вузівську, загальну.
Див.: безпека життєдіяльності, здоров’я;
здоров’язбережувальна компетентність, гіподинамія.
Вальдорфська педагогіка – система освіти та виховання,
побудована на ідеях антропософського розвитку людини як
цілісної взаємодії її тілесних, душевних і духовних сил.
Засновником В. п. є австрійський філософ Рудольф Штайнер,
який на замовлення тютюнової фабрики «Вальдорф-Асторія»
в м. Штутгарт розробив у 1919 р. загальний проект діяльності
школи. Цим було покладено початок поширенню в Німеччині
вальдорфських шкіл, дитячих садків, лікувально-педагогічних
закладів «Кемпхілл». У 1933-1945 рр. (період фашистського
рейху) вальдорфські заклади були закриті, педагоги піддані
репресіям. Після Другої світової війни В. п. отримала значне
поширення спочатку в Німеччині, а потім у багатьох країнах
світу. Вальдорфські школи існують як приватні заклади, інколи,
з частковим державним фінансуванням, що дають повну
середню освіту (12 років навчання з додатковим, 13-м,
абітурієнтським). В. п. – це педагогіка духовного розвитку
дитини, її творчого потенціалу. У Вальдорфській школі велике
значення надається художньо-естетичному розвитку, евритмії,
художньому мисленню, трудовому вихованню як набуттю
практичних навичок – від с/г робіт до виробничої праці. В
Україні В. п. сприймається як загально-гуманістична,
спрямована на вільний розвиток особистості, не має
спіритуалістичного забарвлення. Стала відомою в
пострадянський період, набуває розповсюдження у дошкіллі.
Дитячі садки, що працюють за системою В. п., є в Києві, Одесі,
на Сході України. Існують кілька шкіл (Одеса, Харків), що
працюють за системою В. п.
42
Див.: авторська школа, альтернативне навання,

альтернативна освіта.
Вебіна́р (англ. webinar) – спосіб організації зустрічей
онлайн, формат проведення семінарів, тренінгів та інших
заходів за допомогою Інтернету. Термін «В.» утворений від
поєднання слів веб та семінар. Веб (англ. web – мережа,
павутина) – загальноприйняте позначення приналежності до
комп’ютерної мережі; семінар – інтерактивне навчальне
заняття, в ході якого слухачі виступають з доповідями, ставлять
запитання, беруть участь в обговоренні, дискутують. Виходячи
з цього, В. означає «семінар, що проходить в комп’ютерній
мережі». В. як особлива форма навчання з’явився в кінці 1990-
х рр., коли в мережі Інтернет стали масово використовуватися
надійні системи конференц-зв’язку. Торговий знак «Webinar»
був зареєстрований в 1998 р.; в даний його власником є
компанія InterCall. Сьогодні В. стають популярною формою
дистанційного навчання для підтримки традиційного навчання,
які називають різновидом веб-конференцій, веб-презентацій чи
інших форм дистанційного спілкування в режимі онлайн з
використанням різноманітних програмних засобів та
мережевих ресурсів, що забезпечують високу інформаційну
насиченість і активність в режимі реального часу заснованих
на Інтернет-технологіях.
О. М. Новак
Див.: дистанційне навчання.
Веб-аналітика (англ. web analytics) – система для
вимірювання, збору, аналізу та розуміння інформації про
відвідувачів сайтів для поліпшення і оптимізації роботи
ресурсу. Головним завданням веб-аналітики є моніторинг
відвідувань веб-сторінок. На основі отриманих даних
вивчається поведінка користувачів сайту, приймаються рішення
про розвиток і розширення можливостей ресурсу. Аналітика
сайту зазвичай виконується за допомогою Google Analytics.
Цей інструмент універсальний і придатний для вирішення
найрізноманітніших завдань. В.-а. націлена на збільшення
числа конверсій і переходів на сайт. Важливим етапом В.-а. є
робота з інтерфейсом сайту і його зручністю для користувачів.
43
Веб-аналіз в цьому випадку робить акцент на поведінкових
факторах: якості відвідувань, тривалості перебування
користувачів на сайті і ін. Також корисним може бути
когортний аналіз, який ґрунтується на сегментації аудиторії за
тією або іншою ознакою.
Н. І. Самойленко
Див.: інтернет,інноваційні технологіі.
Веб-каст технологія (від англ. web і broadcast –
трансляція) – це асинхронна технологія, яка забезпечує
передачу через Інтернет мультимедійного файлу, доповіді,
повідомлення без інтерактивної взаємодії між доповідачем і
слухачами. Веб-каст створюється виконавцем (студент,
викладач) і розміщується для публічного ознайомлення на
навчальній мережевій платформі. В.-к. можна дивитись як
наживо так і в запису. Довготривалі В.-к. називають блогами –
технологія ведення в Інтернеті власного щоденника. Їх також
можна розглядати як варіанти особистого освітнього простору
й засоби організації спільної діяльності певної групи студентів
(відкрита або закрита спільнота) з метою проведення
педагогічних дискусій із різних напрямів освітньої діяльності.
Таке використання блогів допустимо й виправдано, оскільки
вони мають додаткові переваги перед форумами: можливість
публікувати в тексті мультимедійні фрагменти, можливість
перехресних зв’язків між кількома гілками дискусій. В-к. т. не
дозволяють обмінюватися повідомленнями в онлайні.
Див.: веб-квест технологія, вікі технології, смарт-
Веб-квест технологія (від англ. web-quest – завдання) –
сукупність методів і прийомів організації дослідницької
діяльності з елементами рольової гри, у процесі якої здобувачі
освіти здійснюють пошук необхідної інформації за допомогою
інтернет-ресурсів. Вебквести – це міні-проекти, для
розвʼязання яких здобувачі освіти не лише добирають великий
об’єм інформації, отриманої із Інтернету, але й скеровують
свою діяльність на її грунтовний аналіз, систематизацію і
подальшу презентацію. В. к. є дидактичною структурою, в
44
рамках якої викладач формує пошукову діяльність студентів,

визначає параметри й часові межі такої діяльності. В-к. т.
дозволяє працювати в групах (від трьох до п’яти учасників),
розвиває конкурентність, комунікативні вміння і лідерські
якості, підвищує не лише мотивацію до процесу здобуття
знань, а й відповідальність за результати проведеної діяльності,
навчає роботі в команді (планування, розподіл функцій,
взаємодопомога, взаємоконтроль), сприяє умінню віднаходити
раціональні способи розв’язання проблемної ситуації, формує
навички публічних виступів тощо. Умовою використання
вказаної технології є доступ до Інтернет-ресурсів.
Використання В-к. т. передбачає дотримання певної
етапності: визначення теми, вербалізація завдання, підбір
Інтернет-ресурсів, пошук необхідної інформації, створення
веб-сторінок і веб-сайтів, їх презентація, обговорення
результатів виконання веб-проекту, його оцінювання.
Див.: веб-каст технологія, вікі технологія, смарт-
Веб-сайт (від англ. website, місце, майданчик в
інтернеті) – це сукупність логічно зв’язаної гіпертекстової
інформації, оформленої у вигляді окремих сторінок і доступної
в мережі Інтернет, які об’єднані як за змістом, так і за
навігацією під єдиним доменним ім’ям. В.- с. виконує такі
основні завдання: реклама продукції, послуг, ідей. Правильно
зроблений В.- с.із легкістю приведе клієнта до висновку про
необхідність покупки товару, або послуг, або ідей, що
пропагуються на ньому. В.-с. можуть бути статичними (веб-
сторінка зберігається на сервері у вигляді окремих статичних
файлів, та доставляється веб-сервером без будь-яких змін у
тому вигляді, в якому вони були створені автором) та
динамічними (веб-сторінки генеруються спеціальною
програмою, яка працює на веб-сервері, та можуть збиратися з
різних з різних компонентів веб-сервером «на льоту»).
О. М. Новак
Див.: веб-аналітика.
45
Верифікація – (пізньолат. verificatia–
підтвердження;лат.verus– істинний, facio – роблю) – доказ
того, що вірогідний факт або твердження є істинним. Термін
«В.» використовується в залежності від того, як
обґрунтовується істина: базується на приведенні одного доказу
або аргументу – чи підтверджується можливістю
багаторазового відтворювання, тобто перевіряється практикою.
В науці: логіко-методологічна процедура встановлення
істинності наукової гіпотези на підставі їхньої відповідності
емпіричним даним (пряма або безпосередня В.) або
теоретичним положенням, що відповідають емпіричним даним
(непряма В.). В. формальна – в інформаційних технологіях
доказ або заперечення відповідності системи у відношенні до
певної формальної специфікації або характеристики, із
використанням формальних методів математики.
Див.: метод науково-педагогічного дослідження.
Взаємне навчання – метод групового навчання, при
якому кожен з учнів/студентів допомагає своїм товаришам
засвоїти ті знання і вміння, якими він оволодів найбільш
успішно; організація навчальних занять, де більш підготовлені
учні під керівництвом педагога навчають своїх товаришів.
Відомо з найдавніших часів. Застосовувалося у середні століття
у школах Європи й Азії, в епоху Відродження (напр., у гімназії
І. Штурму). На основі ідеї В. н. виникла белл-ланкастерська
система (розроблена англ. священиком А. Беллом і вчителем
Дж. Ланкастером). Вперше застосовано в Індії, в кінці 18 ст. –
в Англії, на поч. 19 ст. поширилася в ін. країнах (Данії, Греції,
Іспанії, Італії, Португалії, Росії, Франції та ін.). У 1818 р.
декабрист М. Орлов відкрив школу з В. н. у Києві. Переваги
В. н.: пояснення матеріалу школярами/студентами на
доступному їм рівні; самостійне вирішення проблем учнями;
усунення внутрішнього напруження школярів, страху невдалої
відповіді; заохочення самоосвіти. Недоліки В. н.: відсутність у
учнів/ студентів необхідних педагогічних знань і умінь. У
сучасній освіті поширення набула парна технологія навчання
як різновид В. н. (засновник – Г. Жирар, 1804 р.). В. н. отримало
46
за останні роки розповсюдження і в рамках навчання у

співпраці (Є. Полат). В. н. пропонується для активного
використання у Новій українській школі.
Див. : дитиноцентризм, Нова українська школа (НУШ).
Вибірковий метод (зазвичай стосується
спостереження) – це система наукових принципів, згідно з
якими обстежуються не всі елементи сукупності, а лише
певним чином дібрана їх частина. Сукупність, з якої вибирають
елементи для обстеження, називається генеральною, а яка
безпосередньо обстежується, – вибірковою. Статистичні
характеристики вибіркової сукупності розглядаються як оцінки
відповідних характеристик генеральної сукупності. В. м.
використовують для прискореної обробки матеріалів
суцільного спостереження. Мета В. м. полягає в тому, щоб
відібравши з генеральної сукупності певну кількість одиниць,
дослідити їх і на цій основі оцінити невідомі параметри
генеральної сукупності. Переваги В. м.: 1) Економія часу і
засобів у результаті скорочення обсягу роботи. 2) Зведення до
мінімуму пошкодження або навіть знищення досліджуваних
об’єктів. 3) Необхідність детального обстеження кожної
одиниці спостереження при неможливості охоплення всіх
одиниць. 4) Досягнення вищої точності результатів обстеження
завдяки скороченню помилок, які виникають при реєстрації.
Д. С. Мужель
Див.: спостереження.
Виробниче навчання – це процес і навчальний предмет
у системі професійної підготовки. Його можна розглядати як
складник професійної освіти; підготовку, перепідготовку та
підвищення кваліфікації робітників безпосередньо на
виробництві; частину трудового навчання, виховання і
професійної орієнтації в середніх закладах освіти. Для В. н., як
складника навчального процесу, характерні специфічні цілі,
завдання, зміст, форми, методи та засоби навчання. В. н.
включає теоретичну частину – знання з основ наук, техніки,
технології, організації та економіки конкретної галузі й
окремих виробництв; уміння застосовувати ці знання у
47
професійній діяльності; практичну частину (метою якої є
залучення студентів/учнів до виробничого процесу): вступ до
спеціальності; навчально-виробничу роботу в майстернях,
лабораторіях, на полігонах училищ, у навчальних та
виробничих цехах і відділах підприємств; виробничу практику.
В. н. охоплює від 20-30 % (для середньої спеціальної освіти)
до 50 % (для професійно-технічної освіти) навчального часу.
В. н. як навчальний процес здійснюється майстрами
виробничого навчання. Основні напрями В. н. – створення умов
для студентів/учнів для оволодіння виробничими процесами,
соціально-економічними, науково-технічними та професійними
знаннями, передовим досвідом; виховання
конкурентоспроможного фахівця, підготовленого до
різноманітної діяльності. Критерій професійної
підготовленості майбутнього спеціаліста – кваліфікація, а
головні її показники – професійна мобільність, володіння
декількома професіями, здатність до зміни виду роботи. В. н.
може здійснюватися безпосередньо на підприємстві, у
спеціальних навчальних центрах, а також у системі середньої
та вищої спеціальної освіти.
Див.: професійна мобільність, професійна
підготовка,технологічна культура, технологічна освіта.
Виховна технологія – діяльність чи сукупність дій,
проект (модель) виховного процесу; обґрунтована система
педагогічних засобів, форм, методів, їх етапність, націленість
на вирішення конкретного виховного завдання. Розрізняють
виховні технології і технології виховання. Вважається, що В. т.
–поняття ширше, ніж технології виховання, однак, часто ці
поняття розглядаються як синонімічні. Термін «технологія»
щодо виховного процесу першим увів у педагогічну науку
А. Макаренко, характерними ознаками яких є визначення мети,
сукупність дій, діагностика і відповідальність педагогів за
результати реалізації технології. В. т. визначає засоби і прийоми
впливу педагога на свідомість учня з метою формування в
нього особистісних цінностей у контексті із
загальнолюдськими, таких як справедливість, чесність,
48
відкритість, толерантність, воля тощо. Змістом В. т. є: науково

обґрунтовані соціалізовані вимоги, передача соціального
досвіду, постановка мети і аналіз ситуації, оцінка учня,
організація творчої справи, створення ситуації успіху.
Див.: виховання, виховне середовище.
Виховне середовище – це частина оточуючого
середовища, в якому існує педагогічно сформований спосіб
життя; сукупність об’єктивних і суб’єктивних факторів, що
створюють умови життєдіяльності особистості, передачі їй
суспільно-історичного досвіду людства і національної
культури, впливають на формування її фізичних, психічних і
соціально-адаптивних можливостей. В. с. можуть бути окремо
взяті конкретні середовища та їх сукупність як цілісна система
взаємопов’язаних компонентів виховного впливу на
особистість: В. с. сім’ї (її мікроклімат, господарсько-побутовий
устрій, внутрішньосімейні зв’язки, розподіл і якість виконання
соціальних ролей членами сім’ї, якість виконання сімейних
функцій); В. с. державних закладів виховання (дитячий
будинок, будинок дитини, притулок, інтернат); В. с. освітніх
закладів, у тому числі спеціальних; В. с. вулиці (групи
ровесників, неформальні групи і об’єднання); інформаційне В.
с. – засоби масової інформації та комунікації (радіо,
телебачення, мистецтво, література, друкована продукція,
комп’ютер). Кожне із В. с. має свої специфічні особливості, для
кожного з них характерні свої типові умови, які суттєво
впливають на соціальний розвиток, виховання дитини. Вони
можуть бути: сприятливими, що забезпечують повноцінність
розвитку особистості і стимулюють до кращих самопроявів;
нейтральними, байдужими, де кожен живе сам по собі;
агресивними, що пригнічують особистість і не дозволяють їй
реалізувати себе і свої потенції у кращих проявах. В. с.
характеризується виховним потенціалом, що розкривається
через особливості оточуючого соціокультурного середовища,
соціально-педагогічні умови та сукупність можливостей і
засобів. Найбільш суттєвий вплив на дитину чинять
субкультурні фактори, тип виховання, особистісні якості
49
учасників виховної взаємодії, статус дитини у конкретному
середовищі.
Ю. Г. Підборський.
Див.: виховання, виховна технологія.
Виховуюче навчання – організація процесу навчання і
засвоєння знань, у ході якого формується ціннісне ставлення
до природи, країни, людини, праці, до самої себе. В. н. – одна
з важливіших концепцій наукової педагогіки. Термін «В. н.»
введено в педагогіку Й. Гербартом, який стверджував, що немає
виховання без навчання, тому й не визнавав навчання, яке не
виховує. Нові грані концепції В. н. відкрилися у психолого-
педагогічній теорії навчальної діяльності (В. Давидов,
Д. Ельконін, Ю. Машбиць, Н. Тализіна), у результаті якої
поглибилися наукові уявлення про її структуру, зміст, форми,
типи суб’єкт-суб’єктної взаємодії. Мета сучасного В. н. –
формування в особистості не тільки знань і навичок, але і
соціальних якостей. Основними шляхами реалізації В. н. є
приклад педагога; повага до школярів/студентів, колег,
допоміжного персоналу, людей; включення до навчального
матеріалу виховного змісту; аксіологічна спрямованість знань;
мотивація до самовиховання; розповіді про достойні вчинки
людей, про унікальність України, досягнення в різних сферах
буття; проведення вправ, обговорення ситуацій, розповіді
віршів, притч виховуючого змісту. Крім змісту навчального
матеріалу виховуючими факторами вважаються ступінь
активної самостійності учнів (студентів) в оволодінні
навчальною інформацією, одержані ними результати
навчальної діяльності та особистість самого педагога
(викладача), його ідейно-моральна переконаність і методична
майстерність.
Див.: виховання, виховне середовище, виховна технологія.
Вища освіта – ступінь знань, що набуваються у закладах
вищої освіти на базі повної загальної середньої освіти,
необхідний фахівцям вищої кваліфікації в різних галузях
економіки, науки і культури; сукупність систематизованих
знань, умінь і практичних навичок, способів мислення,
50
професійних, світоглядних і громадянських якостей, морально-

етичних цінностей, інших компетентностей, здобутих у ЗВО
(наукові установі) у відповідній галузі знань за певною
кваліфікацією на рівнях вищої освіти, що за складністю є
вищими, ніж рівень повної загальної середньої освіти.
Законодавство України про В. о. базується на Конституції
України і складається із законів України «Про освіту» (2017),
«Про наукову і науково-технічну діяльність» (2015), «Про вищу
освіту» (2014) та інших нормативно-правових актах.
Підготовка фахівців з В. о. здійснюється за відповідними
освітньо-професійними, освітньо-науковими, науковими
програмами на таких рівнях В. о.: початковий рівень (короткий
цикл) В. о.; перший (бакалаврський) рівень; другий
(магістерський) рівень; третій (освітньо-науковий) рівень;
науковий рівень. Здобуття В. о. на кожному рівні передбачає
успішне виконання особою відповідної освітньої (освітньо-
професійної чи освітньо-наукової) або наукової програми, що
є підставою для присудження відповідного ступеня В. о.:
молодший бакалавр; бакалавр; магістр; доктор філософії;
доктор наук.
Див.: освіта, професійна освіта, вища професійна
освіта.
Відкрита освіта – це складна соціальна система, здатна
до швидкого реагування у зв’язку з мінливими соціально-
економічними ситуаціями, індивідуальними та груповими
освітніми потребами і запитами. У ній школа розглядається як
навчальний заклад становлення і розвитку вільної людини.
Відкрита освіта базується на світоглядних і методологічних
засадах відкритості та безперервності процесу пізнання.
Основу освітнього процесу у В. о. складає цілеспрямована,
контрольована, інтенсивна самостійна робота студентів (учнів),
які можуть вчитися в зручному для себе місці, за
індивідуальним розкладом, мати при собі комплект
спеціальних засобів навчання і погоджену можливість контакту
з викладачем, а також контактів між собою. Метою В. о. є
підготовка студентів (учнів) до повноцінної і ефективної участі
51
у громадській та професійній діяльності в умовах
інформаційного та телекомунікаційного суспільства. В. о.
базується на таких принципах: використання спеціалізованих
технологій і засобів навчання студентів, тестовий
контроль якості знань, економічна ефективність, гнучкість,
модульність, паралельність, асинхронність навчання, нова роль
викладача та студента (учня), впровадження інформаційних і
телекомунікаційних технологій в навчання та
інтернаціональність освітнього процесу. Концепції В. о.
можуть бути покладені в основу формування єдиного
відкритого освітнього простору на основі дистанційного
навчання. Саме в. о. покликана реалізувати права людини на
якісну освіту й вільне отримання знань на сучасному етапі
розвитку суспільства.
Див.: відкрита школа, дистанційна освіта, єдиний
освітній простір.
Відкрите навчання – сучасна форма навчання,
спрямована на отримання якісних знань у поєднанні з більш
повним розвитком особистості (незалежність, творчість,
ініціативність, інтелігентність тощо). Вона є результатом
історичного еволюційного шляху розвитку та становлення
інформаційної цивілізації і не залежить від політики держави
в галузі освіти. Глобальною метою В. н. є підготовка студентів
до повноцінної та ефективної участі в суспільній та
професійній сферах в умовах інформаційного суспільства. У
В. н. перевага надається самостійній роботі, що ґрунтується на
свободі вибору місця, часу та форм навчання, відкритому
плануванні навчання та відкритому вступі до вищого
навчального закладу. Педагогічна доктрина В. н. в центрі
ставить надання учням/ студентам можливості вибору: місця
навчання (вдома, на робочому місці, у навчальному закладі);
темпу навчання (із чітко заданим темпом або без чіткої
структури); моментів початку та завершення навчання;
середовищ та медіа (друкованих, онлайн, телевізійних або
відео); механізмів підтримки (допомога тьюторів на вимогу,
аудіоконференції тощо). Основні принципи В. н: 1. Відкрите
планування навчання, тобто вільне складання індивідуальної
52
програми навчання шляхом вибору із системи курсів. 2.

Вільний вибір часу і темпів навчання. 3. Вільний вибір місця
навчання. 4. Вільний розвиток індивідуальності.
Див.: навчання,навчання впродовж життя.
Вікі технології (з гавайської wiki – швидко) базується на
реалізації моделі колективного гіпертексту із можливістю
створення і редагування будь-якого запису кожним
зареєстрованим користувачем мережної спільноти. Це робить
В. т. найбільш перспективними при колективному написанні
текстів. Переваги В. т.: веб-сторінки можна багаторазово
правити; здійснення обліку змін, що були внесені та
можливість повернутися до попередньої версії; можливість
обговорення кожної статті з написанням власного коментаря.
Саме тому В. т. можна використовувати з метою: створення
віртуального персонального інформаційного менеджера; для
організації спільної роботи над колективним проектом. Їх
доцільно сприймати у якості колективної електронної дошки,
на якій може писати ціла група студентів; створення та
користування базами даних – середовищ для збереження
колективного досвіду тощо. В. т. є ефективним засобом
організації педагогічної діяльності викладача, елементом
дистанційного навчального курсу. Перший досвід
використання колективного середовища зводився до створення
окремих непов’язаних між собою сторінок-презентацій.
Перехід на новий рівень спільної діяльності вимагає від
організаторів додаткових зусиль, які розширювали б поле зору
учасників спільноти, допомагали їм відстежувати напрями
діяльності кожного з них. В. т. можуть використовуватися у
педагогічній практиці з метою подання, розширення й
анотування навчальних матеріалів (написання приміток і
коментарів на полях відповідних веб-сторінок, їх обговорення),
що дозволяє. простежити зв’язки між текстами. В. т.
дозволяють створювати віртуальні навчальні системи,
колективні творчі роботи, фахові словники, студентські
енциклопедії, анотовані списки тощо.
Див.: смарт-технологія, веб-каст технологія, веб-квест
53
Вільне виховання – (дитиноцентризм, педоцентризм,
«недирективна педагогіка») – напрям у педагогічній теорії і
практиці, який розглядає освіту і виховання як допомогу
дорослих природному процесу розвитку й саморозвитку
дитини в оточуючому її середовищі через набуття власного
досвіду, стимуляцію освітньо-пізнавальної діяльності,
самоосвіту і самовиховання, де школа є живим організмом, що
розвивається разом із дитиною, а вчителю відводиться роль
організатора освітнього й виховного середовища. В. в. виникло
як самостійний напрям на рубежі XIX і XX ст., здійснило
великий вплив на організацію і розвиток освіти, стало
частиною таких освітніх течій, як реформаторська педагогіка
та нове виховання. Його витоки лежать у гуманістичних
традиціях епохи Відродження. Творцем концепції В. в.
вважається Ж.-Ж. Руссо, який у своїх працях розвинув ідеї
природного В. в. дітей. Підґрунтям для створення педагогічних
засад В. в. є праці психологів, педагогів, психоаналітиків,
біхевіористів та отримало своє педагогічне обгрунтування та
практичну розробку у працях Дж. Дьюї, Е. Кей та ін. У Росії
родоначальником В. в. став Л. Толстой. Теоретичне й практичне
обгрунтування В. в. отримало у діяльності К. Вентцеля, який в
1906 р. створив «Будинок вільної дитини» в Москві й написав
одну з перших у світі «Декларацію прав дитини» (1917). В
Україні ідеї В. в. поширювалися разом з ідеями національної
освіти та виховання. Найвідомішими його представниками
були: С. Русова, Я. Чепіга, які частково втілювали свої ідеї в
практику в період діяльності українських урядів 1917–1920 рр.
Саме на таких засадах планувалась діяльність дитячих
будинків, дитячих містечок та шкільних комун. Але В. в. на
початку 30-х років отримало різке засудження й вживалося в
подальшому лише з негативному контексті. В різних країнах
світу у чистому вигляді збереглися лише окремі заклади:
«Будинок сиріт», Я. Корчак (Польща). «Школа де Рош»,
Е. Демолен (Франція), школи Монтессорі. Найбільш яскравим
закладом вільного виховання є «Школа Саммерхіл» О. Нейла
в Англії. В УРСР ідеї В. в. розвивалися частково і
опосередковано в діяльності В. Сухомлинського, у педагогіці
54
співробітництва. У сучасному освітньому просторі України ідеї

В. в. знаходять часткове відображення в державних документах
про освіту, в Національній доктрині розвитку освіти (2002), в
навчальних планах та програмах у вигляді ідей про особистісно
орієнтоване навчання та виховання, гуманізацію,
диференціацію та демократизацію педагогічного процесу, в
створенні емоційно-творчої атмосфери, позитивного
навчально-виховного середовища.
Див. : особистісно орієнтоване навчання, самоосвіта,
самовиховання.
Віртуальна реальність – (ВР, virtual reality, VR, штучна
реальність) – штучно створена технічними засобами ілюзія
дійсності. В. р. є поглибленою мультимедійною або
комп’ютерною реальністю, повторює середовище, яке імітує
фізичну присутність в місцях реального або уявного світу. Світ,
створений у такий спосіб, передається людині через її відчуття:
зорові, слухові, нюхові, тактильні та інші. Завдяки цьому мозок
сприймає уявну картину як реальну. Вперше поняття штучної
реальності було введено Майроном Крюгером в кінці 1960-х р.
Перша система віртуальної реальності з’явилась в 1962 році,
коли Мортон Хейліг представив перший прототип
мультисенсорного симулятора, який був названий Sensorama
(сенсорама), що занурював глядача в віртуальну реальність за
допомогою коротких фільмів із запахами, вітром (за допомогою
фена) і шумом мегаполісу з аудіозапису. Сьогодні сфера
використання В. р. є досить значною: у сфері навчання –
моделювання складної чи небезпечної діяльності (програма
moza Book та moza Web дає можливість вчителям створити
віртуальний клас, підключатися учнів до класу за допомогою
своїх планшетів); у сфері науки – візуалізація внутрішньої
будови об’єктів, молекулярних і атомних структур
(інтерактивний гід Star Walk, Star Walk2 показує небесні
об’єкти в небі точно над користувачем програми і надає
докладну інформацію про них); у сфері медицини – навчання
хірургів та безпосередньо маніпуляції на операціях (програма
Human body (male) educational VR 3D дає уяву про
55
найважливіші системи органів людського тіла); у сфері
промислового дизайну та архітектури – створення
віртуальних моделей об’єктів, дослідження їх зсередини,
тестування технічних характеристик, моделювання споруд,
квартир тощо; у сфері ігор та розваг, віртуального туризму
(програма Google Expeditions дає змогу проводити самому або
ж приєднатися до віртуальної подорожі; здійснювати клас, де
вчитель керує групою чи кількома групами «дослідників» і
показує цікаві пам’ятки, місця на цьому шляху за допомогою
3D-картинок і розворотів на 360°).
В. Ф. Хомич
Див: комунікація, мультимедійні засоби, онлайн освіта,
освітнє середовище.
Волонтер (від фр. volontaire – доброволець) – фізична
особа, яка добровільно здійснює благодійну, неприбуткову та
вмотивовану діяльність, що має суспільно корисний характер.
Існує припущення, що В. як суспільний рух виникло на Заході,
а першими В. були самаритяни, які почали надавати допомогу
усім, хто її потребував. Більш впевнено можна говорити про
виникнення феномену В. вже з середини XIX ст. 1859 р.
вважається роком виникнення В. руху у світі. За
приналежністю до певної організаційної структури В. України
можна підрозділити на дві умовні групи: І – В., які працюють
при соціальних службах для молоді; II – В., які є членами
різних громадських організацій. У змісті діяльності обох груп
В. є чимало спільного, але організаційні принципи значно
різняться. Раніше членами волонтерських груп переважно були
неповнолітні і молодь (старшокласники, студенти), тобто
особи, у яких не було відповідного досвіду у цій роботі. Проте
останнім часом все частіше до волонтерських лав вступають і
добровольці – досвідчені фахівці (юристи, лікарі, психологи,
педагоги та ін.). Вивчення складу волонтерських груп при
центрах соціальних служб для молоді науковцями Українського
інституту соціальних досліджень (1998 р.) дозволило
розподілити В. на чотири групи: за віковою категорією,
основним місцем навчання, роботи, рівнем освіти. У
практичній діяльності В. дотримуються певних принципів:
56
визнають право на закріплення за всіма чоловіками, жінками

та дітьми, незалежно від їхньої расової приналежності,
віросповідання, фізичних особливостей, відповідного
соціального та матеріального становища; поважають гідність і
культуру всіх людей; надають допомогу, безкоштовні послуги
особисто або організовано в дусі партнерства і братерства;
визнають рівну важливість особистих і колективних потреб,
сприяють їх колективному забезпеченню; стимулюють почуття
відповідальності, заохочують сімейну, колективну і міжнародну
солідарність.
Л. В. Ткаченко
Див.: соціально-виховні проекти, соціальне
обслуговування, соціальне партнерство.
Вправа – розвиток певних якостей, навичок постійною,
систематичною роботою; спроба опанувати якусь справу,
набути певного вміння; спеціальне завдання, що виконується
для набуття певних навичок або закріплення наявних знань;
метод навчання у вищій школі, який передбачає
цілеспрямоване, планомірно організоване, свідомо осмислене
багаторазове повторення певних дій і прийомів, які
ускладнюються, з метою формування, закріплення та
вдосконалення практичних навичок і вмінь учнів/студентів. У
навчальному процесі використовують такі види В.: підготовчі
(готують учнів /студентів до сприймання нових знань і способів
їх застосування на практиці); вступні (сприяють засвоєнню
нового матеріалу на основі розрізнення споріднених понять і
дій); пробні (перші завдання на застосування щойно засвоєних
знань); тренувальні (сприяють формуванню навичок у
стандартних умовах: за зразком, інструкцією, завданням);
творчі (за змістом і методикою виконання наближаються до
реальних життєвих ситуацій); контрольні (переважно
навчальні: письмові, графічні, практичні вправи). Кількість В.
залежить від індивідуальних особливостей учнів/студентів і
має бути достатньою для формування навичок. В. мають
ґрунтуватися на системі, чітко спланованій послідовності дій,
поступовому ускладненні.
О. Р. Лиховид
Див.: метод навчання, навички, уміння.
57
Г
Гейміфікація (або ігрофікація, від англ. gamification,
геймізація) – застосування ігрових підходів та елементів гри з
метою підвищення пізнавальної активності та мотивації до
вирішення прикладних завдань у процесі навчання,
кваліфікації, особистісного професійного зростання,
формування ключових та професійних компетентностей. Цей
термін був уведений розробником комп’ютерних ігор
Н. Пеллінгом у 2002 р. Г. є інноваційною технологією, в якій
використовуються ідеї, запозичені від програм лояльності,
ігрових технологій і поведінкової економіки. Г. дозволяє
вирішувати такі завдання: допомагає визначити вектор
розвитку кожної конкретної особистості або команди;
забезпечити учасників оперативним зворотнім зв’язком;
покращити взаємодію в команді. Використання Г. відбувається
за певною структурою: визначення мети; опис гравців;
визначення шляху гравців;обрання інструментів.
Ю. М. Багно
Див.: інноваційна педагогічна технологія, гра,
компетентності ключові.
Ґендер – змодельована суспільством та підтримувана
соціальними інститутами система цінностей, норм і
характеристик чоловічої й жіночої поведінки, стилю життя та
способу мислення, ролей та відносин жінок і чоловіків, набутих
ними як особистостями в процесі соціалізації, що визначається
соціальним, політичним, економічним і культурним
контекстами буття й фіксує уявлення про жінку та чоловіка
залежно від їх статі. Термін «Ґ.» виник у Великій Британії. У
перекладі з англійської мови Ґ. буквально означає граматичний
рід – чоловічий, жіночий, середній. Надалі це поняття почало
означати соціо-статеві характеристики статі, на відміну від
власне біологічних (генетико-морфологічних, анатомічних,
фізіологічних), із властивими їй характеристиками способу
життя, поведінки, намірів і прагнень тощо. У науковій
літературі воно вживається в кількох значеннях: Ґ. як соціально-
рольова й культурна інтерпретація рис особистості та моделей
58
поведінки чоловіка і жінки, на відміну від біологічної; Ґ. як

набуття соціальності індивідами, що народилися в біологічних
категоріях жіночої або чоловічої статей; Ґ. як політика рівних
прав і можливостей чоловіків та жінок, а також діяльність зі
створення механізмів щодо її реалізації. Термін «Ґ.» став
необхідним конструктом реальних практичних перетворень у
суспільних відносинах, складовим базовим компонентом яких
є статус жінки та чоловіка. Ґ. відрізняється від поняття «sex»,
яке перекладається як «стать», тобто як здатність або
нездатність виношувати й народжувати дітей.
А. Л. Сембрат
Див.: ґендерний підхід, ґендерне виховання, ґендерна
педагогіка.
Ґендерна педагогіка – педагогічна система, яка враховує
волевиявлення двох соціальних статей – жінок і чоловіків – у
громадянському суспільстві як рівних у можливостях і правах
з урахуванням їх ґендерних інтересів і потреб (Л. Смоляр);
Ґ. п. – сукупність підходів, спрямованих на створення
комфортних умов у школі для соціалізації дітей, важливою
складовою якої є ґендерізація дитини як хлопчика чи дівчинки.
Методологічною основою ґендерного виміру в освіті є:
аксіологія як філософське вчення про матеріальні, культурні,
духовні, моральні та психологічні цінності особистості,
систему педагогічних поглядів, засновану на розумінні цінності
особистості, людського життя, виховання й навчання,
педагогічної діяльності й освіти; культурно-історична теорія
розвитку особистості, що визнає першість соціального над
натурально-біологічним у психічному розвитку людини (Л.
Виготський, А. Леонтьєв, А. Лурія та ін.); постмодерністські
ідеї про конструктивістську природу культури, соціально-
конструктивістську природу людського знання й досвіду,
статеву приналежність і сексуальність людини; навчання про
андрогінію (С. Бем) як умову ефективного розвитку та
самореалізації особистості; педагогічна антропологія як
філософська база виховання (Б. Бім-Бад); дослідження
соціологів про гендерну ідентичність як базову структуру
особистості на всіх етапах її розвитку. Предметом Ґ. п. є
59
корекція процесу соціалізації молоді залежно від статі
відповідно до соціально-економічних вимог.
Див.: педагогічна система, освіта, педагогіка, ґендерний
підхід, ґендерне виховання, ґендер.
Ґендерне виховання – полягає в уникненні сексизму,
пом’якшенні ґендерних стереотипів, що існують в суспільстві,
формуванні досвіду взаємодії між статями на егалітарних
засадах, недопустимості протиставлення за ознакою статі в
школі, будь-яких суспільних інститутах, сім’ї, створенні рівних
умов та можливостей для розвитку, самовдосконалення
самореалізації кожної особистості. Ґ. в. здійснюється через всі
види діяльності – гру, спілкування, працю, навчання. Значну
роль у здійсненні Ґ. в. відіграють сімя, навч., позашкільні
заклади, а також ін. заклади культури, центри соціальних
служб, центри проф. підготовки тощо. Педагогічні умови Ґ. в.
– реалізація ґендерного підходу в організації особистісно
зорієнтованого виховання; формування ґендерної чутливості
вчителів, учнів, батьків; використання в освітній практиці
результатів ґендерного аналізу змісту навчально-методичної
літератури з метою пом’якшення впливу ґендерних стереотипів
на суб’єктів освітнього процесу; реалізація змісту Ґ. в. в процесі
вивчення факультативних спецкурсів. Добір змісту Ґ. в.
повинен задовольняти такі вимоги: відповідати соціальному
замовленню держави, оскільки однією зі складових
демократичного суспільства є рівність можливостей його
громадян, незалежно від статевої належності; відображати
зв’язок теорії з практикою, оскільки спрямований на розвиток
соціокультурної статі кожної особистості з метою її
самореалізації у суспільних інститутах, професійній
діяльності, сім’ї; будуватися на засадах ґендерної рівності та
національних цінностях; відповідати духовним, фізичним
можливостям вихованців, оскільки враховує їх індивідуальні,
вікові, статеві особливості.
Див.: ґендерний підхід, виховання, ґендерна педагогіка,
гра, навчання.
60
Ґендерний підхід – сталий вираз, який використовується

в гуманітарних науках, зокрема в педагогіці, для з’ясування
соціально-біол. характеристики людини. Ґ. п. – це вимір
суспільних явищ крізь призму сукупності світоглядних
положень, які виходять з ідеї про те, що важливі не самі по собі
біологічні та фізичні відмінності між чоловіками та жінками,
а культурна і соціальна значущість, яка надається суспільством
цим відмінностям у напрямі досягнення ґендерної рівності. Ґ.
п. застосовується в наук. дослідженнях із загальної педагогіки
(врахування основних ґендерних закономірностей у процесі
цілеспрямованого особистісного розвитку в закладах освіти),
компаративної педагогіки (порівняння систем освіти в Україні
та за кордоном), соціальної педагогіки (виховання
представників різних статей в умовах соціальних впливів сім’ї,
школи, молодіжних об’єднаннях, в яких Ґ. п. розглядається як
фокус соціально-пед. впливу), педагогіки вищої школи
(сутність і методологія Ґ. п. в системі вищої освіти, шляхи його
інтеграції у процесі підготовки майбутніх фахівців різних
спеціальностей).
Див.: ґендерна педагогіка, ґендерне виховання, ґендер.
Герменевтика – мистецтво розуміння та осягнення
смислу і значення знаків; теорія та загальні правила
інтерпретації текстів. Основним її завданням є побудова теорії
та загальних правил інтерпретації і розуміння текстів. Термін
«Г.» грец. походження і має три основних значення:
1) висловлювати щось, говорити, промовляти; 2) пояснювати,
викладати, інтерпретувати висловлене; 3) тлумачити
висловлене іноземною мовою, перекладати. Авторами
класичної Г. є Ф. Шлейєрмахер та В. Дільтей, які розглядати її
як універсальний метод пізнання культурно-історичних явищ.
Г. як метод розуміння включає такі етапи: 1) висунення певної
гіпотези; 2) інтерпретація окремих фрагментів тексту;
3) коригування цілісного змісту тексту, виходячи з аналізу
окремих його фрагментів. Значний внесок у розвиток ідей Г.
зробили Х.-Г. Гадамер і П. Рікер. Г. звернула увагу на
61
методологічну роль інтерпретації у гуманітарних науках. Межі
застосування Г. у психологічних дослідженнях окреслюються
вивченням індивідуальності особистості, її неповторного
життєвого шляху. Г. – є власне психологічним методом з самого
свого виникнення. Психологічна Г. – напрям досліджень, що
має вивчати психологічний аспект загальної Г., тобто проблеми
розуміння та інтерпретації реальності. Психологічна Г. має
прикладне значення для психології, розвиває в учнів/ студентів
здатність до розуміння як ключової якості особистості XXI ст.
Див. : комунікативна діяльність, комунікація.
Гімназія – заклад освіти для обдарованих і здібних дітей,
що забезпечує науково-теоретичну, гуманітарну,
загальнокультурну підготовку, задовольняє різнобічні освітні
запити особистості, суспільства і держави. Гімназійна освіта
зорієнтована на створення умов для самореалізації,
саморозвитку особистості учня, формування його
гуманістичного світогляду на основі єдності гуманітарного
знання й естетичного виховання. У Положенні про ЗСО
поняття «Г.» визначається як навчальний заклад ІІ–III ступенів
з поглибленим вивченням окремих предметів відповідно до
профілю. Прийом учнів до Г. провадиться на конкурсній основі.
У Г. навчально-виховна робота поєднується з науково-
методичною, науково-дослідною та експериментальною. У
Г. використовуються інноваційні технології навчання та
виховання. Основними завданнями Г. є виховання громадянина
України; забезпечення базової загальноосвітньої підготовки
учнів з гуманітарним спрямуванням, що включає розвиток їх
нахилів, інтересів, здібностей; створення сприятливих умов для
повноцінного морального, психічного, фізичного здоров’я
гімназистів; формування творчо мислячої особистості. Основу
гімназійної освіти становить інтегрована гуманітарна
підготовка, що забезпечує високий загальнокультурний та
інтелектуальний рівень розвитку особистості на основі знань
світової культури, історії та культури України. Навчальні
програми Г. грунтуються на провідних принципах: цілісності,
62
системності, культуродоцільності, соціодоцільності і

природодоцільності. За своїм призначенням гімназії готують
майбутню інтелігенцію, людей розумової праці.
Див. : гімназист, навчальний процес у гімназіях, заклади
середньої освіти.
Гіпнопедія (від грец. hypnos – сон, paideia - навчання,
виховання) – нетрадиційний метод навчання під час природного
або викликаного сну при певних умовах, за яких людина може
сприймати і запам’ятовувати те, що їй говорять. Вперше цей
метод з педагогічною метою був застосований в 1923 р.
викладачем радіосправи американської морської школи
військової бази в штаті Флорида (США). Учні цієї школи
навчалися телеграфному коду під час сну за допомогою
багаторазової передачі певних знаків протягом ночі через
телефонні навушники. Вранці, коли учні прокидалися, досить
було одного повторення, щоб вони добре опанували
інформацію, яку засвоїли уві сні. Основна мета Г.: допомога
учням, студентам у полегшеному запам’ятовуванні
репродуктивного матеріалу, який в процесі гіпнопедичного
навчання, через певний час зберігається в пам’яті краще, ніж
аналогічний матеріал, завчений звичайним способом.
Реалізація методу Г. щодо засвоєння нового матеріалу і
подальшого його відтворення під час неспання можлива лише
в тому випадку, якщо навчання відбувається під час
поверхневого сну. В стані ж глибокого сну ніяке навчання
неможливе, оскільки однією з основних задач сну є обробка
інформації, яку мозок сприймає в стані неспання. Основні
принципи застосування Г.: принцип систематичності та
наполегливості; принцип активної і цілеспрямованої участі
учня або студента; принцип виховуючого навчання; принцип
розвиваючого навчання; чітка визначеність інформації у період
перед сеансом; принцип опори на підсвідому сферу психічної
діяльності людини; дидактичні принципи (науковості, зв’язку
теорії з практикою, доступності та послідовності; принцип
індивідуального підходу). Г. дозволяє за короткий час досягти
значного успіху в оволодінні іноземними мовами та іншим
63
навчальним матеріалом. Г. успішно використовують в
логопедичній роботі зі слабозорими дітьми.
Див. : метод навчання.
Гіподинамія (від грец. hypo – знижений, dynamiс – рух) –
порушення функцій організму через обмеження рухової
активності, що визначається способом життя (урбанізація),
професійною діяльністю (механізація та автоматизація праці,
зростання ролі засобів комунікації), ліжковим режимом
(медичні, генетичні патології), перебуванням в умовах
невагомості (тривалі космічні польоти) тощо. Г. у шкільному
віці часто пов’язана з нераціональним розпорядком дня дитини,
перевантаженням навчальною роботою, низькою фізичною
активністю. Г. у людей дорослого віку спричиняється
збільшенням обсягів офісної роботи. Г. виявляє негативний
уплив на серцево-судинну систему (слабшає сила скорочень
серцевого м’яза, знижується тонус кровоносних судин,
зменшується працездатність, порушується артеріальний тиск),
обмін речовин (знижується кровопостачання тканин, що
призводить до розвитку аторесклерозу), опорно-рухову систему
(дистрофія м’язевої тканини, деформація скелету, розвиток
остеопорозу), травної системи (порушення процесів
метаболізму), нервової системи (зниження концентрації уваги,
дратівливість, швидка стомлюваність, сонливість вдень і
безсоння вночі). Профілактикою Г. є помірні фізичні
навантаження і здоровий спосіб життя.
Див.: здоров’я; здоров’язбережувальна компетентність;
фізичне виховання
Глобалізація освіти (від англ. globalization of education)
– тенденція, під впливом якої заклади освіти, які раніше були
обмежені в наданні освітніх послуг державними кордонами
окремої країни, отримали можливість експортувати свої
послуги в інші країни. Г. о. – похідне від поняття
«глобалізація», що використовується в економічних,
політичних та соціальних науках з поч. 90-х років ХХ ст.
64
Прискорення процесів глобалізації в економіці та політиці

висувають нові вимоги до структури та якості освіти. Г. о. – це
складне і багатоаспектне явище. Г. о. поєднує цілу низку
споріднених концептів, зокрема: інтернаціоналізація освіти;
міжнародна мобільність людей; врахування
мультинаціональності суспільства розвинених країнах у
процесі здобуття освіти; міжнародні комунікаційні потоки, що
здійснюють за допомогою телекомунікаційних медіа
технологій та забезпечують транснаціональне поширення
культурних послуг, образів, предметів масового споживання;
глобальна циркуляція ідей і понять; інтегрування національної
системи освіти в європейський і світовий освітній простір.
Див.: освіта, Європейський простір вищої освіти,
професійна мобільність.
Говард-план ( англ. Howard Plan) – організація навчання
за вільним розкладом і при самостійному виборі учнями
навчальних предметів. Виник у 1920 з ініціативи керівника
Говардської жіночої середньої школи М.О. Брайен-Харріс на
основі ідей М. Монтессорі (Лондон). Основна ідея Г-п.
полягала у підвищенні індивідуальної відповідальності учнів
за свій розумовий розвиток. Виховна робота з учнями, крім
уроків, здійснювалася в спеціально створюваних «будинках».
Основний акцент у Говардській жіночій середній школі
ставився на підвищенні гнучкості й рухомості розподілу учнів
на групи. Розклад занять і вибір навчальних курсів були
пристосовані до індивідуальних запитів учнів при збереженні
обов’язкового мінімуму навчальних предметів. Особливістю
Г-п. було також поєднання «горизонтального» (одновікового)
групування учнів у початкових класах і їхнього
«вертикального» (різновікового) об’єднання в декілька великих
груп – «домів» на середньому ступені. Начальний матеріал із
предметів обов’язкового мінімуму поділявся на відділи, при
вивченні яких домінувала індивідуальна самостійна робота, що
доповнювалась груповими заняттями з вчителем та
індивідуальними консультаціями. Значна індивідуалізація
65
навчального процесу вела до помітної різниці в успішності
оволодіння різними навчальними предметами, до фактичної
диференціації.
О. М. Новак
Див.: авторська школа, альтернативне навчання,
Готовність до інноваційної педагогічної діяльності –
інтегративна якість особистості, що є результатом інноваційної
підготовки та характеризується сформованістю в педагога
мотиваційно-ціннісного ставлення до професійної діяльності,
технологічної грамотності, здатності до творчості та рефлексії.
Г. до і. п. д. є регулятором та умовою успішної професійної
діяльності, спрямованої на створення, запровадження і
розповсюдження освітніх новацій. Найбільшого поширення в
психолого-педагогічній літературі набув розгляд Г. до і. п. д. як
стійкого, багатоаспектного та ієрархієзованого утворення
особистості, що включає ряд компонентів, адекватних до вимог,
змісту та умов діяльності, які у своїй сукупності дозволяють
суб’єкту успішно працювати. Ряд дослідників (Н.Клокар,
К.Макагон, Л.Подимова, Т.Шевченко та ін.) визначають Г. до і.
п. д. як особливий стан особистості, який передбачає рівень
сформованості мотиваційно-орієнтаційного (ставлення
педагога до пошукової діяльності); змістово-операційного
(рівень системних знань, технологічність, оволодіння
навичками, необхідними для даної діяльності); оцінювально-
рефлексивного (самоаналіз педагогом своєї підготовки до
пошукової діяльності, самооцінка та самокорекція)
компонентів у їх взаємодії.
Див.: інноваційна педагогічна діяльність, інноваційна
підготовка.
Гра – вид креативної діяльності людини, у процесі якої в
уявній формі відтворюються способи дій з предметами,
стосунки між людьми, норми соціального життя та культурні
надбання людства, які характеризують історично досягнутий
рівень розвитку суспільства. Поняття Г. розглядається як
родове щодо термінологічного словосполучення «ігрова
66
діяльність». У дошкільному віці Г. є провідною діяльністю, у

процесі якої відбуваються важливі зміни у психіці дошкільника
й розвиваються психічні процеси, що готують його перехід до
нового, вищого шабля розвитку; створюються умови для
соціалізації дитини, становлення й саморозвитку її особистості;
у цей період у контексті Г. виникають та диференціюються нові
види діяльності, зокрема трудова, естетична, навчальна. У
дошкільному віці пріоритет має сюжетно-рольова Г.,
визначальною особливістю якої є рольове перевтілення дитини
у процесі розгортання об’єднаних єдиним сюжетом уявних
ситуацій. Інший важливий момент сюжетно-рольової Г. –
реальні стосунки між дітьми, через які реалізується
міжособистісна взаємодія. У шкільні роки для дитини
важливим у процесі Г. є дотримання правил, які регламентують
уявні дії і реальні стосунки учасників Г. Відповідно до цієї
закономірності ігри поділяють на дві системоутворюючі
групи – творчі ігри та ігри за готовими правилами. Творчі ігри –
це креативна (лат. cгeаtіo – творення) діяльність дітей, яка
розгортається за їх власною ініціативою. Ігри за готовими
правилами передбачають реалізацію дітьми попередньо
створеної дорослими змістової і процесуальної основи. У
вищій школі розповсюджено використання ділових і ролевих
ігр.
Див.: ігрове навчання, ділова гра, рольова гра.
Групове навчання – навчання, яке здійснюється
невеликими групами учнів/студентів. Г. н. сприяє:
1) підвищенню активності членів групи, інтенсифікації дій
планування, контролю й оцінки; 2) поглибленню розуміння
предмета, завдяки інформ. обміну між партнерами; 3) кращому
усвідомленню використовуваних способів дій (або розумових
дій) через вимушену екстеріоризацію змісту мислення,
орієнтацію свого мовлення на партнера, намагання збагатити
аргументацію і підвищити доказовість своїх суджень; розвитку
мотивів як змагання, так і співробітництва, а також ініціативної
поведінки. Успішність Г. н. залежить від типу і складності
розв’язаної задачі, від чисельності групи, від співвідношення
67
індивід. успішності партнерів, від розподілу функцій між ними
і організації їх взаємодії, від характеру спілкування між ними.
Г. н. може відбуватись у режимі суперництва (конкуренції), у
режимі співробітництва або за поєднання того й ін. Як свідчать
результати наук. досліджень, ефект Г. н. вищий тоді, коли
змагаються і конкурують не окремі учні, а групи (команди), –
всередині груп панує атмосфера ділового й зацікавленого
співробітництва. За таких умов зростає якість навчання:
збільшується кількість адекватних дій, змістовнішими стають
інформ. обмін і взаємодія, збільшується зацікавленість в
успішному просуванні всіх членів групи.
Див.: група, навчання, знання.
Гуманізація освіти – побудова стосунків учасників
освітнього процесу на основі зміни стилю пед. спілкування –
від авторитарного до демократичного, подолання жорстокого
маніпулювання свідомістю вихованців, практики індоктринації
учнів і студентів – нав’язування їм непорушних стереотипів
мислення, догм, які не підлягають критиці; соціально-пед.
принцип, який відображає спрямованість розвитку освіти на
гуманні стосунки в суспільстві як загальнолюдську цінність. Г.
о. націлена на посилення тих положень вітчизняної і зарубіжної
педагогіки, які орієнтують на повагу до особистості вихованця,
формування в нього самостійності, встановлення гуманних,
довірчих стосунків між ним і вихованцем. Г. о. – це процес і
результат пріоритетного розвитку загальної культури і
самоствердження особистості, формування особистісної
зрілості учнів. Г. о. орієнтуються на індивідуалізацію і
диференціацію навчання, використання індивід. нормативів і
відповідно програм розвитку, посилення позитивних мотивацій
навчання, активізацію творчості. Акцентується увага на
формуванні механізмів самонавчання і самовиховання з
урахуванням індивід. здібностей дитини, створенні
комфортних умов для інтелектуального розвитку кожного.
Див.: освіта, професійна освіта, особистість,
гуманістичний підхід.
68
Гуманітарна освіта – сукупність знань у галузі

соціально-гуманітарних наук і пов’язаних з ними практичних
навичок і вмінь; освітні системи і концепції, які базуються на
цінностях демократизації, гуманізації та гуманітаризації освіти.
Термін «гуманітарний» (лат. humanitas – людська природа,
освіченість, людство) має відношення до свідомості людини
й людського суспільства. Метою Г.о. є духовна культура, в якій
особистість відтворює себе у своїй людській цінності, в повноті
своїх внутрішніх переживань, роздумів і мрій, пізнає
суспільство на різних етапах його історії, осмислює феномен
культури, що дає змогу адаптуватися до сучасного
глобалізованого світу. Особливе навантаження в цій галузі
належить предметам філософії, історії, українській мові, історії
культури й культурології, політології і соціології, психології і
педагогіці, етиці й естетиці, правознавству та ін. Якість Г.о.
майбутнього вчителя визначається результативністю,
збалансованою відповідністю гуманітарного освітнього рівня
численним потребам, цілям, умовам, затвердженим освітнім
нормам і стандартам, яка встановлюється для виявлення
причин порушення цієї відповідності та управління процесом
поліпшення якості освіти. Якість Г.о. забезпечується її змістом,
який визначено в освітньо-кваліфікаційних характеристиках
стандартів освіти. Обсяг і характер змісту визначається цілями
і завданнями, що відповідають потребам суспільства, типом і
рівнем освітньої установи, змістом навчальних дисциплін, а
також віковими і пізнавальними можливостями тих, що
навчаються. Виділяються різні рівні формування змісту Г.о.:
теоретичний у вигляді системного узагальнення; на рівні
навчальної дисципліни; на рівні навчального матеріалу,
фіксованого в підручниках і посібниках. Зміст Г.о., її
організація і методи перебувають у стадії неперервного
оновлення, орієнтуються на прогнозовані наукою і практикою
перспективи.
Див.: інноваційна освіта, мистецька освіта.
Гуманістичний підхід (І. Зязюн, Ю. Забалевський,
Г. Назаренко і Л. Покроєва, А. Маслоу, Е. Фромм та ін.)
69
відображає людиноцентриський підхід до розвитку
інноваційного освітнього простору, гармонізацію педагогічних
і соціальних відносин, формування у майбутніх учителів
цілісної картини світу, духовної і педагогічної культури.
Прихильники Г. п. вбачають своє завдання у тому, щоб сприяти
становленню і вдосконаленню особистості. На їхню думку,
педагогічний уплив має поступитися місцем взаємодії (у
термінах вітчизняної діяльнісної традиції, суб’єкт-об’єктний
процес замінюється суб’єкт-суб’єктним). Г. п. у сучасній освіті
передбачає: відродження духовності, визначення траєкторії
особистої гуманної педагогіки кожного педагога, прагнення до
рівноправного спілкування зі своїми учнями (студентами),
індивідуалізацію навчання, перетворення взаємодії педагога й
учнів у процесі навчання на засіб їхнього творчого
саморозвитку, демократизацію управління освітою тощо. Г. п.
в освіті й учінні неможливо звести до якихось конкретних
технологій чи методів – це цілісна орієнтація, в основі якої
лежить перебудова особистісних установок педагога.
Див.: гуманістична психологія, інноваційне освітнє
середовище, методологія педагогіки.
Д
Дальтон-план – система організації навчально-виховної
роботи, що базується на принципі індивідуального навчання.
Вперше (1919) була запроваджена в американській школі
містечка Дальтон (штат Массачусетс) Х. Паркхерст, яка
прагнула досягти високої активності учнів та вчителів шляхом
забезпечення розумової і моральної свободи у виборі і
виконанні навч. плану. Для реалізації цього провідного
принципу на початку навчального року діти укладали з
педагогами «контракт» про самостійне засвоєння навчального
матеріалу. Річний обсяг матеріалу, розбитий для кожного
школяра на місячні розділи (підряди), конкретизувалися у
тижневих і щоденних завданнях, які учень виконував
самостійно, вільно обираючи вид занять, послідовність
вивчення предметів, необхідну для цього кількість робочого
часу тощо. У розпорядженні школярів були програми з
70
методичними вказівками щодо виконання завдань, підручники,

посібники, шкільна бібліотека, а головне – предметні кабінети-
лабораторії, де вони могли отримати консультації
вчителів-фахівців і виконати лабораторно-практичні роботи
(звідси й ін. назва Д.-п. – «лабораторний план»). Облік
виконання програми здійснювався з допомогою складної
системи облікових карток, де вчитель позначав хід реалізації
підрядів. Д.-п. давав змогу пристосувати темп навчання до
можливостей школярів, сприяв формуванню самостійності й
ініціативи, почуття відповідальності за прийняті зобов’язання,
спонукав до пошуків раціональних методів роботи. У 20-і роки
ХХ ст. Д.-п. здобув широкого визнання в Англії, де його
принципи були модифіковані у «Говард-плані», що
спрямовувався на досягнення максимальної гнучкості у виборі
учнями навч. курсів у межах класу при збереженні
обов’язкового освітнього стандарту. В українській школі того
періоду теж робилися спроби запровадити Д.-п., але за умови
зменшення його індивідуалізації. З цією метою був
розроблений бригадно-лабораторний метод навчання.
Див.: форми організації навчання, Говард-план.
Дебати (від. фр. debat) – чітко структурований і
спеціально організований публічний обмін думками між двома
сторонами з актуальної теми. Цей різновид публічної дискусії
учасники Д. спрямовують на переконання в своїй правоті
третьої сторони, а не одне одного. Тому вербальні і невербальні
засоби, що використовуються учасниками Д., мають на меті
отримання певного результату – сформувати у слухачів
позитивне враження від власної позиції.
Н. С. Калюжка
Див.: дискусія.
Дельфійський метод (названий на честь
давньогрецького міста Дельфи, яке славилося мудрецями, що
передбачали майбутнє) – це технологія, яка застосовується для
прогнозування та експертизи. Метод був розроблений в 1953
році Гордоном і Хелмером в RAND Corp. Метод становить
спроектовану програму, спрямовану на формування групової
71
думки фахівців та узгодження їхніх поглядів з питань
досліджуваної проблеми. Його можна розглядати як наступний
етап змістових ітерацій методів мозкової атаки і сценаріїв.
Основна мета цього методу – уникнувши впливу психологічних
чинників (навіювання, пристосування до думки більшості та
ін.), знайти найкращий варіант розв’язання проблеми й
закласти основи забезпечення контактів практики з
обчислювальною технікою. Процедура вироблення думок
експертів цим методом складається з чотирьох турів:
1) експерти оцінюють події, доповнюють (чи скорочують)
перелік питань анкети, яку спеціально для цього розробили
аналітики; 2) експертів ознайомлюють з характеристикою
групової відповіді – медіаною й показниками розкинутості
індивідуальних оцінок; 3) експерти висувають аргументи на
користь своїх оцінок; 4) усі мотивування доводять до відома
експертів, їм надають останню можливість обґрунтувати свої
відповіді. Ефективність застосування Д. м. підвищується, якщо
відповідь на запитання допускає можливість числового
вираження, експерти однорідні за рівнем кваліфікації й можуть
обґрунтувати свої оцінки. Використання Д. м. досить складне.
Він вимагає особливої ретельності ще на стадії відбору
експертів, підготовки опитувальних листів і їх попереднього
тестування. Головна перевага методу полягає в можливості
отримати розгорнуті, прозорі й об’єктивні результати.
О. М. Новак
Див.: авторська освітня технологія, мозковй штурм.
Деонтологія (у перекладі з грец δέον – належне) – вчення
про проблеми моралі і моральності, розділ етики, в якому
розглядаються проблеми обов’язку, моральних вимог та
нормативів. Термін введений Джеремі Бентамом (Jeremy
Bentham) у ХVIII ст. для позначення теорії моральності як
науки про мораль. Д. педагогічна – наука про систему
морально-етичних норм і принципів поведінки педагога в
умовах виконання професійних функцій та обов’язку.
Категоріями Д. педагогічної є педагогічний обов’язок,
педагогічна справедливість, педагогічна честь, педагогічний
72
авторитет, відповідальність педагога, а також етичні категорії:

гідність, гуманність, демократичність, повага, співчуття.
Ю. М. Багно
Див.: етика, мораль, моральність.
Державний стандарт вищої освіти – це сукупність
вимог до змісту і результатів освітньої діяльності закладів
вищої освіти і наукових установ за кожним рівнем вищої освіти
в межах спеціальності Д. с. в. о. – важливий засіб ефективного
регулювання не лише результатів діяльності ЗВО, а й
організації освітнього процесу і застосування тих чи ін.
дидактичних засобів. Д. с. в. о. може застосовуватися у
полярних варіантах організації діяльності вищої освіти –
м’якого державного нагляду в рамках стратегії
саморегулювання й високої автономії ЗВО (США і
Великобританія) і жорсткого визначення та моніторингу всіх
важливих аспектів діяльності ЗВО у рамках стратегії
раціонального планування і контролю (Франція та ін. держави
континентальної Європи, Україна, Росія та ін.), а також у
різноманітних проміжних варіантах розподілу повноважень і
відповідальності. В усіх випадках стандарти вищої освіти
виявляються найбільш доцільною і взаємоприйнятою формою
узгодження навч. процесу на всій території країни, основою
оцінки якості вищої освіти та професійної підготовки, а також
якості освітньої діяльності ЗВО. Д.с.в.о. потребує значних
людських і фінансових витрат на їх створення. Головною
негативною рисою є велика складність внесення будь-яких змін
у Д.с.в.о., що спричинює перманентне відставання Д.с.в.о. від
реальних потреб роботодавців і вимог дуже швидкозмінного
ринку праці. У рамках Болонського процесу в майбутньому
передбачається поступове узгодження нац. стандартів для все
більшої кількості профілів підготовки фахівців у ЗВО, а також
створення сучасної системи держ.-громадського контролю їх
дотримання.
Див.: державний стандарт професійно-технічної освіти.
Дескриптор (від англ. Descripto – описую) – 1. Лексична
одиниця (слово, словосполучення) інформаційно-пошукової
73
мови, що використовується для опису основного змісту
документів; 2. Узагальнений опис очікуваних результатів
навчання, виражених у термінах компетентностей, на кожному
з циклів/рівнів освіти. У першому випадку Д. призначений для
формулювання інформаційних запитів при пошуку документів
в інформаційно-пошуковій системі, у другому – визначає
параметри опису типових очікуваних досягнень випускника
для кожного циклу вищої освіти (набуття знань, їх розуміння;
застосування знань i розуміння; формування суджень i
прийняття рішень; передача знань i розуміння (комунікація);
здатність до продовження навчання). Європейська й
Національна рамки кваліфікацій ґрунтуються на узгоджених Д.
рівнях. У Болонській рамці кваліфікацій Д. рівні співвіднесені
з результатами навчання і діапазонами кредитів. Д. Болонської
рамки кваліфікацій відомі як «дублінські дескриптори», вони
вміщують загальні твердження про типові очікування щодо
досягнень й умінь, пов’язаних із кваліфікаціями, які є
закінченням кожного з освітніх циклів. Д. не є вичерпними;
еквівалентні характеристики можуть замінюватися або
додаватися. Д. визначає природу всієї кваліфікації.
Див.: Національна рамка кваліфікації, компетентність,
рівень кваліфікації.
Децентралізація освіти – делегування повноважень
щодо управління і законодавчої ініціативи в сфері освіти
органами виконавчої влади на регіональному рівні. В основі
української реформи Д. о. покладено європейський принцип
субсидіарності. Його суть полягає у переході права прийняття
рішення від центральних органів державної влади до тих, де
вони будуть найбільш ефективними, тобто на місцях. Такими
вважають органи місцевого самоврядування, бо вони є
найближчими до громади і краще розуміють потреби та реалії.
Основна ідея Д. о.– підвищення рівня освітніх послуг громадян
за місцем проживання. Процес Д. о. можна умовно поділити на
три рівні: адміністрування, фінансування, навчальні програми
й фахівці. Напрямки Д. о.: створення опорних шкіл, збільшення
повноважень керівництва освітніх закладів, зміна форм
74
навчання, організація інклюзивної освіти, вирішення проблем

підвезення дітей та харчування в школах, прозорість шкільних
фінансів, залучення додаткового фінансування до розв’язання
освітніх проблем, вирішення проблеми підготовки
педагогічних кадрів.
О. А. Ковтун
Див.: самоврядування, управління системою освіти.
Дидактика вищої школи (грец. didaktikos –
повчальний) – галузь педагогіки вищої школи, спрямована на
вивчення і розкриття теоретичних основ організації процесу
навчання (закономірностей, принципів, методів, форм
навчання), а також на пошук і розроблення нових принципів,
стратегій, методик, технологій і систем навчання. Об’єктом Д.
в. ш. є навчальний процес у закладах вищої освіти. Предметом
Д. в. ш. є визначення мети і завдань навчання у ЗВО,
окреслення змісту освіти, виявлення закономірностей процесу
навчання, обґрунтування принципів і правил навчання,
розробка форм, методів і прийомів навчання у ЗВО, визначення
матеріальних засобів навчання у вищій школі. Завдання Д. в.
ш. – розкриття педагогічних закономірностей, що діють у
межах навчання й освіти, і використання їх з метою збагачення
майбутніх фахівців сучасними науковими знаннями.
Виокремлюють дві функції Д. в. ш.: науково-теоретичну та
конструктивно-технологічну. Науково-теоретична функція
полягає у вивченні, систематизації та узагальненні
педагогічного досвіду, його науковому обґрунтуванні,
поясненні на основі відкритих психологією закономірностей і
механізмів пізнавального, психомоторного розвитку
особистості. Конструктивно-технологічна функція Д. в. ш. –
розроблення місту, ефективних методів, прийомів і засобів
навчання, конструювання навчальних технологій.
Див.: викладач, навчання впродовж життя, зміст вищої
освіти.
Дискусія (від латинського discussio – розгляд,
дослідження) – колективне обговорення спірного питання або
групи взаємопов’язаних питань компетентними особами з
75
наміром досягнути взаємного рішення, виявити істину через
зіставлення різних поглядів, правильне розв’язання проблеми,
обмін думками, ідеями між кількома учасниками. Мета Д:
виявити відмінності в розумінні питання; встановити істину;
прийти до спільної думки. Розрізняють вільні та керовані Д.
Основні завдання Д.: поглибити знання слухачів з теми, яка
розглядається; виявити складні питання; розвинути вміння
учасників аргументовано обстоювати свою думку, уміння
уважно та зважено вислуховувати думки опонентів;
сформувати культуру обговорення спірних питань.
Ефективною буде Д. за дотримання головних правил
проведення, а саме: сперечатися по суті, пам’ятаючи, що
головне в Д. – аргументи, факти, логіка, доказовість; не
допускати образливих реплік; не давати виступам оцінку; не
нав’язувати свою думку; поважати погляди опонентів;
прагнути до того, щоб добре їх зрозуміти, перш ніж
критикувати; виявляти стриманість у суперечках; чітко
формулювати власні думки; намагатися встановити істину; не
демонструвати красномовство; виявляти самокритичність. Д.
як спосіб передачі знань у системі «вчитель – учень» входить
до групи проблемних методів і має кілька різновидів: Д.,
пов’язана з викладом; Д. круглого столу; Д. групова; Д.
оглядова; мозкова атака та ін. Д. передбачає організований
обмін думками й поглядами учасників групи з приводу даної
теми, а також розвиває мислення, допомагає формувати
погляди й переконання, уміння формулювати думки та
висловлювати їх, учить оцінювати пропозиції інших людей,
критично підходити до власних поглядів, зважувати їхню
істинність. Етапи Д.: вступ, формулювання проблеми, власне
Д., підсумки.
Див.: бесіда, доповідь, диспут, інтерв’ю.
Дистанційна освіта – комплекс освітніх послуг для
населення за допомогою спеціалізованого інформаційного
освітнього середовища, яке базується на засобах обміну
навчальною інформацією на відстані; різновид освітньої
системи, в якій використовуються переважно дистанційні
76
технології навчання та організації освітнього процесу; одна з

форм отримання освіти, за якою опанування тим чи ін. її рівнем
за тою чи ін. спеціальністю (напрямом підготовки,
перепідготовки або підвищення кваліфікації) здійснюється в
процесі дистанційного навчання. Чинники появи Д. о.:
глобалізація, підвищення динаміки соціально-економічного
розвитку суспільства, поява нових потреб тих, хто навчаються,
розвиток інформаційно-комунікаційних технологій, їх всебічне
впровадження практично в усі сфери життєдіяльності людини.
Д.о. – відкрита система навчання, що передбачає активне
спілкування між викладачем і студентом за допомогою
сучасних інформаційних технологій та мультимедіа. Д. о. –
доступна можливість одержати освіту за кордоном з
мінімальними фінансовими витратами при великому виборі
спеціальностей.
Див.: вища освіта, вища професійна освіта, дистанційне
навчання.
Дистанційне навчання – форма організації і реалізації
навчально-виховного процесу, за якою його учасники (об’єкт і
суб’єкт навчання) здійснюють навчальну взаємодію
принципово й переважно екстериторіально (на відстані, яка не
дозволяє і не передбачає безпосередню навчальну взаємодію
учасників віч-на-віч, коли учасники територіально перебувають
за межами можливої безпосередньої навчальної взаємодії і коли
у процесі навчання їх особиста присутність у певних
приміщеннях закладу не є обов’язковою. Залежно від характеру
організації навчальних комунікацій між учасниками освітнього
процесу та його організаторами і способу побудови
комунікаційного каналу навчального середовища (транспортної
системи доставки навчальних об’єктів) розрізняють традиційне
(заочна форма навчання) і електронне Д. н. Традиційне Д. н. –
різновид Д. н., за яким учасники і організатори навч. процесу
здійснюють взаємодію переважно асинхронно у часі, значною
мірою використовуючи як транспортну систему доставки
засобів навчання та ін. інформ. об’єктів системи поштового,
телефонного або телеграфного зв’язку. Електронне Д. н. –
77
різновид Д. н., за яким учасники і організатори навч. процесу
здійснюють переважно індивідуалізовану взаємодію як
асинхронно, так і синхронно у часі, переважно і принципово
використовуючи електронні транспортні системи доставки
засобів навчання та ін. інформ. об’єктів, комп’ютерні мережі
та інформ.-комунікаційні технології.
Див.: вища професійна освіта, вища освіта, дистанційна
освіта.
Дитиноцентризм – особистісно-орієнтована модель
виховання дитини, призначення якої розширення її можливого
життєвого шляху та саморозвитку на засадах гуманізації
реального буття дитини, посилення уваги до системи її
цінностей та інтересів задля формування основ її життєвої
компетентності. Д. увійшов в історію виховання як педагогічна
течія або особливий підхід до виховання дитини.
Фундаментальне теоретичне осмислення Д. здійснили
Г. Ващенко, Д. Дьюї, А. Дістервег, І. Зязюн, Я. Коменський,
Я. Корчак, В. Кремень, А. Макаренко, К. Роджерс,
В. Сухомлинський, К. Ушинський та ін. Основні ідеї Д.:
відсутність адміністративного контролю, який обмежує
свободу педагогічної творчості; орієнтація на інтереси та
досвід учнів, створення освітнього середовища, яке б
перетворило навчання на яскравий елемент життя дитини;
практична спрямованість навчальної діяльності; виховання
«вільної незалежної особистості», яка «запалюється любов’ю
та керується розумом» (за Д. Дьюї); забезпечення свободи і
права дитини в усіх проявах її діяльності, урахування її вікових
та індивідуальних особливостей, забезпечення морально-
психологічного комфорту дитини; виховання гуманістичних та
демократичних ідей і світогляду, необхідних сучасному
суспільству. Головна думка концепції Д. – не просто вкласти в
людину максимум знань, а навчити її оперативно отримувати
інформацію, яка потрібна в конкретній ситуації, розвивати в неї
інноваційний тип мислення, інноваційний тип культури,
креативність. Д. передбачає, що навчання і виховання повинно
бути максимально наближеним до здібностей і особливостей
78
конкретної дитини. Д. є основним положенням НУШ,

своєрідним орієнтиром та критерієм успішності реформування
загальної середньої освіти сучасної України, визнає учня
головним учасником освітнього процесу, стверджує духовно-
психологічне становлення школярів.
Див.: Нова українська школа (НУШ), особистісно
орієнтоване навчання, особистісно зорієнтований підхід.
Диференціація навчання – форма врахування
індивідуальних особливостей учнів/студентів у процесі
навчання на основі їх поділу на характерні типологічні групи
за різними показниками (рівнем навч. можливостей,
успішністю, пізнавальним інтересом, темпом навчання тощо).
Д. н. трактують як конкретну форму організації освітнього
процесу, яка створює оптимальні умови для реалізації у
навчанні принципу індивідуалізації. Розрізняють внутрішню
та зовнішню Д. н., різниця між ними полягає в тому, що в
першому випадку урахування індивід. особливостей
учнів/студентів не супроводжується створенням окремих класів
чи навч. груп. Навчаючись в одному звичайному класі (групі),
школярі/ студенти для засвоєння знань користуються
завданнями різного рівня складності та різною мірою допомоги
з боку вчителя/викладача. Характерною ознакою зовнішньої
диференціації є те, що на підставі вивчення інтересів, навч.
можливостей, навченості тощо, урахування регіональних
особливостей організовують навчання учнів у спеціально
створених для цього класах (класи вирівнювання, вікової
норми, прискореного навчання, класи з поглибленим вивченням
окремих навч. предметів, профільні класи). Навчання в таких
класах відбувається за програмами, що суттєво відрізняються
від звичайних програм обсягом та складністю навч. матеріалу.
Див.: індивідуальний навчальний план, принцип виховання,
профілізація.
Диференційовано-психологічна компетентність –
різновид професійної компетентності вчителя, що проявляється
у мотивації здобувачів середньої освіти до здійснення
79
навчальної (виховної) діяльності; здатності створювати
ситуації із метою забезпечення успіху учнів у навчанні та
стимулюванні їх пізнавального інтересу; вмінні створювати
умови для забезпечення позитивної мотивації учнів та їх
самомотивації. Показниками Д-П. к. виступають: спроможність
учителя формувати в здобувачів освіти вмотивоване ставлення
до навчання; володіння методами й прийомами стимулювання
внутрішньої позитивної мотивації учнів із орієнтацією на їх
саморозвиток, самовдосконалення, самоосвіту; володіння
прийомами розвитку прагнення учнів до опанування новими
знаннями й навичками практичної діяльності.
Діаграма (кола) Вена – це стратегія, що використовується
з метою навчання школярів співставленню, порівнянню,
знаходженню спільних та відмінних якостей, явищ, рис, ознак,
образів літературних героїв, явищ природи, властивостей
геометричних фігур, двох чи декількох об’єктів. Означена
діаграма має вигляд двох або більше великих кіл, які частково
накладаються одне на одне так, що посередині утворюється
спільний простір. У частинах кіл, які є окремо одне від одного,
записують відмінні ознаки об’єктів, а в центрі – на спільній
частині – зазначають спільні ознаки, які характерні для обох
об’єктів. Найдоцільніше Д. В. використовують у освітньому
процесі під час перевірки домашнього завдання, усвідомлення
змісту та закріплення вивченого матеріалу. Для використання
Д. В. на уроках у закладах початкової освіти вчитель зображує
діаграму на дошці або пропонує готові бланки, які об’єкти
будуть розглядатися. Згодом висувається пропозиція порівняти
запропоновані об’єкти (робота в групах, парах, індивідуально).
Важливим етапом роботи є синтез: пошук спільної частини для
всіх виділених учителем кіл. Після самостійної роботи кожній
групі необхідно надати слово для коментарів та висновків.
Застосування цієї стратегії допомагає здобувачам початкової
освіти глибше зрозуміти зміст нового матеріалу, сутність
понять, віднайти першопричини подій, проаналізувавши факти.
Див.: технологія формування критичного мислення,нова
українська школа.
80
Діджиталізація освіти – використання цифрових

технологій у освітній сфері. Цифрова трансформація
суспільства – це неминучий процес, що відбувається в усьому
світі. Цифрові технології (хмарні та туманні технології,
блокчейн, технології віртуалізації, ідентифікації, штучного
інтелекту, біометричні технології, технології доповненої
реальності, аддитивні (3D-друк) і т.д,) замінюють усталені
традиційні засоби комунікації. Д. о. сьогодні є головним
трендом розвитку освітніх систем майже в усіх країнах світу.
В Україні розбудовується багатофункціональний освітній
інформаційний цифровий сервіс – цифрова школа. Освітні
установи переходять на електронний документообіг,
запроваджують електронні щоденники та журнали,
використовують електронні підручники з віртуальними 3D
матеріалами, у класах з’являться інтерактивні дошки та
лабораторії. МОН України запускає Національну електронну
платформу, на якій розміщуватиме оцифрований освітній
контент. Д. о. – це використання в освітньому процесі
електронних освітніх ресурсів, системи онлайн-курсів,
мультимедійного контенту й інтернету, навчання в режимі
віддаленого доступу тощо. Цей напрям розвивають в Україні
компанії Prometyeus, EdEra, Preply, Grammarly та інші.
В. Ф. Хомич
Див: відкрите навчання, електронний освітній ресурс,
інформатизація освіти, комунікація, мережева освіта,
мультимедійні засоби, онлайн освіта.
Ділова гра – це моделювання реальної діяльності у
спеціально створеній проблемній ситуації. Вона є методом
активного навчання, який сприяє досягненню конкретних
завдань, структурування системи ділових стосунків учасників.
Її конструктивними елементами є проектування реальності,
конфліктність ситуації, активність учасників, відповідний
психологічний клімат, міжособистісне та міжгрупове
спілкування, розв’язання сформульованих на початку гри
проблем. Традиційні Д. і. мають заздалегідь розроблений
сценарій, орієнтовані на вирішення типових проблемних
ситуацій, мають на меті навчити учасників гри оптимально
81
розв’язувати ці проблеми. Д. і. використовують з метою
закріплення знань, які студент здобуває у процесі лекційних і
семінарських занять, самостійної роботи. Характерними
ознаками Д. і. є: отримання результатів, спрямованих на
розв’язання проблем за короткий проміжок часу; зацікавленість
учасників гри, а отже, й підвищена, порівняно з традиційними
методами, ефективність навчання; науково-педагогічний
працівник безпосередньо перевіряє знання студентів, їхню
підготовку, уміння розв’язувати проблеми. Усі Д. і. можна
класифікувати за: часом проведення (ігри без обмежень часу, з
обмеженням часу, в реальному часі); за оцінкою діяльності (гру
кожного учасника оцінюють або ні); за остаточним
результатом (ігри з жорсткими правилами та відкриті ігри); за
завершальною метою (навчальні, пошукові, констатуючі); за
методологією проведення (рольові, групові, імітаційні,
організаційно-діяльнісні, інноваційні, ансамблеві); за сферою
використання (промислові, навчальні, кваліфікаційні). У ЗВО
застосовують різноманітні модифікації ділових ігор: імітаційні,
операційні, рольові, діловий театр, психо-соціодрама. Як
правило, Д. г. складається з таких етапів: ознайомлення
учасників гри з метою, завданнями та умовами гри; інструктаж
щодо правил проведення гри; утворення учасниками гри
робочих груп; аналіз, оцінка та висновки результатів гри.
Див.: гра, ігрові технології, ігрове навчання.
Діяльнісний підхід – означає організацію та управління
цілеспрямованої навчально-виховної діяльності студента / або
учня у загальному контексті їх життєдіяльності –
спрямованості інтересів, життєвих планів, ціннісних
орієнтацій, розуміння сенсу навчання і виховання,
особистісного досвіду. Теоретичним підґрунтям Д. п. є праці
таких науковців як Г. Атанов, Л. Виготський, О. Леонтьєв,
С. Рубінштейн та ін., у яких особистість розглядається як
суб`єкт, який формується у процесі діяльності та спілкуванні з
людьми. Д. п. ґрунтується на визнанні діяльності основою,
засобом і вирішальною умовою розвитку особистості.
Підгрунтям цього підходу є реалізація діяльнісного характеру
82
змісту освіти, в результаті якої відбувається перетворення

здобувача освіти з об’єкта на суб’єкт навчання, який розвиває
себе як особистість, використовує різні види діяльності, що
забезпечують відповідність ефективного прояву активності в
системі суспільних відносин відповідно до конкретно-
історичного характеру.
Див.: методологія освіти, діяльність, професійна
ефективність.
Докторант – особа, яка має наук. ступінь канд. наук
(доктора філософії) і навчається в докторантурі ЗВО або наук.
установи для підготовки дисертації на здобуття наук. ступеня
доктора наук. Д. зобов’язан дотримуватися вимог
законодавства, моральних, етичних норм поведінки; глибоко
оволодівати знаннями, практичними навичками, профес.
майстерністю, підвищувати загальний культурний рівень;
опанувати методологію проведення наук. досліджень;
виконувати індивід. план роботи над дисертацією; звітувати
про хід виконання дисертації на засіданні кафедри (відділу,
лабораторії) вченої ради ЗВО, наук. установи; у встановлений
термін захистити дисертацію або подати її спеціалізованій
вченій раді; дотримуватися статуту і правил внутрішнього
розпорядку ЗВО, наукових установ. Д. має право на
користування навч.-виробничою, наук., культурно-спортивною,
оздоровчою базою ЗВО, наук. установ; отримання всіх видів
відкритої наук. інформації і наук. консультування; участь у
наук. діяльності каф., відділу, лабораторії; отримання держ.
стипендії встановленого розміру в разі зарахування на навчання
за держ. замовленням; переривання навчання з поважних
причин з подальшим його продовженням, щорічні канікули
тривалістю до двох календарних місяців, які включаються до
загального терміну навчання; участь у виборах до органів
самоврядування ЗВО, наук. установи; роботу за сумісництвом
відповідно до законодавства України; безпечні і нешкідливі
умови праці; забезпечення впорядкованим житлом – на час
навчання за умови оплати вартості користування житлом самим
Д. Після закінчення навчання Д. видається свідоцтво про
83
закінчення докторантури. Д., який успішно захистив
дисертацію до закінчення терміну навчання в докторантурі,
вважається таким, що повністю виконав індив. план роботи, і
відраховується з докторантури з дня захисту дисертації.
О. М.Сергійчук
Див.: аспірант, доктор наук, професор.
Доручення – метод виховання, який передбачає
вправляння учня/студента в позитивних діях і вчинках. З цією
метою педагог, орган учнівського самоврядування чи
учнівський (студентський) колектив дають йому конкретне
завдання, виконання якого потребує певних дій або вчинків.
Застосовуючи цей метод, враховують індивідуальні
особливості учнів/студентів. Д. підбирають з таким
розрахунком, щоб його виконання сприяло розвиткові
необхідних якостей. Отримавши Д., учень /студент повинен
усвідомити його важливість для колективу і для себе. Воно має
бути посильним. Нескладне завдання виховує впевненість у
власних силах, непосильне – підриває віру в свої можливості.
Педагог повинен не лише дати Д., а й навчити учня /студента
виконувати його, допомогти йому довести справу до кінця. Д.
можуть бути постійними або епізодичними. Постійні доцільно
давати учням/студентам, які мають певний досвід їх виконання,
розвинене почуття відповідальності. Згодом Д. ускладнюють
за змістом і методикою виконання. Ефективність Д. як методу
виховання значною мірою залежить від організації контролю
за його виконанням. Контроль може бути індивідуальним з
боку педагога, здійснюватися у формі звіту на зборах колективу
чи засіданні його активу. Виконання Д. потребує оцінювання.
Див.: метод виховання, студентське самоврядування.
Дослідницьке навчання – це така організація навчальних
занять, яка передбачає створення під керівництвом викладача
проблемних ситуацій і активну самостійну діяльність студентів
щодо їх вирішення, у результаті чого відбувається творче
оволодіння професійними знаннями, навичками, вміннями.
Особливий розвиток ідеї Д. н. отримали в кінці XIX - початку
XX ст. — в період утвердження реформаторської, прогресивної
84
педагогіки в Західній Європі, Росії та США. Д. н. передбачає

наявність основних етапів, характерних для дослідження в
науковій сфері: постановку проблеми, вивчення теорії,
присвяченій даній проблематиці, відбір методик дослідження
та практичне оволодіння ними, збір власного матеріалу, його
аналіз і узагальнення, власні висновки. Такий ланцюжок є
невід’ємною приналежністю дослідницької діяльності, нормою
її здійснення. Д. н. засноване на біологічно зумовленій потребі
людини пізнавати навколишній світ. Воно передбачає не
часткове використання пошукових методів в освіті, а звернення
до принципово нової моделі навчання, де пріоритетні позиції
займає пізнавальна діяльність учня (студента). Головна
особливість дослідницького навчання – активізувати навчальну
роботу учнів (студентів), надавши їй дослідницький, творчий
характер, і таким чином передати тим, хто навчається,
ініціативу в організації своєї пізнавальної діяльності.
Див.: дослідницька технологія, пошукова діяльність,
лепбук.
Дуальна освіта (від лат. dualis – подвійний) – вид освіти,
при якій поєднується навчання осіб у закладах освіти з
навчанням на підприємствах, в установах та організаціях для
набуття певної кваліфікації. Поняття «Д. о.» був уведений у
педагогічну термінологію в середині 1960-х р. у Німеччині як
нова, більш гнучка форма організації професійного навчання.
Концепція підготовки фахівців за дуальною формою здобуття
освіти, розроблена Міністерством освіти і науки України і
схвалена Кабінетом міністрів України 19.09.2018 р. Вона
передбачає: модернізацію освітніх програм; підвищення якості
підготовки фахівців; зближення освіти з вимогами ринку праці;
посилення ролі та впливу роботодавців на освіту; підвищення
мотивації до навчання серед учнів та студентів; ріст рівня
зайнятості молоді; скорочення адаптаційного періоду
випускників на роботі; підвищення конкурентоздатності
працівників. Основними завданнями Д. н. є: зміцнення та
удосконалення практичної складової освітнього процесу із
збереженням достатнього рівня теоретичної підготовки, що
85
забезпечує дотримання стандартів освіти; підготовка кадрів,
які максимально відповідають сучасним вимогам ринку праці
та роботодавців; підвищення мотивації студентів до отримання
кваліфікації (спеціальності) та можливості працевлаштування;
підвищення професійної мобільності та конкурентоздатності
випускника на ринку праці; забезпечення взаємозв’язку,
взаємопроникнення та взаємовпливу різних систем (науки і
освіти, науки і виробництва), які дозволять вносити якісні
зміни в освіту; сприяння адаптації здобувачів вищої освіти до
умов виробництва.
Див.: освіта, практична підготовка, професійне
навчання.
Е
Евристика (від. грец. heuristiko – знаходжу, відшукую,
відкриваю) має різні значення: 1) Евристичні методи
розв’язування задач (друга назва Е.), які звичайно
протиставляються формальним методам розв’язування, що
спираються на точні математичні моделі. Використання
евристичних методів (евристик) скорочує час розв’язування
задачі порівняно з методом повного довільного перебору
можливих альтернатив. Іноді в психологічній і кібернетичній
літературі евристичними вважають будь-які методи, спрямовані
на скорочення перебору варіантів, або індуктивні методи
розв’язування задач. 2) Організація процесу продуктивного
творчого мислення (евристична діяльність). В цьому розумінні
Е. розуміють як сукупність притаманних людині механізмів, за
допомогою яких породжуються процедури, спрямовані на
розв’язання творчих завдань. 3) Наука, яка вивчає евристичну
діяльність; спеціальний розділ науки про мислення. Її основний
об’єкт – творча діяльність; найважливіші проблеми – завдання,
що пов’язані з моделями прийняття рішень. 4) Спеціальний
метод навчання (сократичні бесіди) або колективного
розв’язування проблем. Евристичне навчання, історично
започатковане Сократом, полягає в пропонуванні учням серії
навідних питань і прикладів. Колективний метод розв’язання
складних проблем (який дістав назву «мозкового штурму»)
86
ґрунтується на тому, що учасники колективу ставлять авторові

ідеї розв’язання навідні запитання з прикладами і
контрприкладами. 5) Методична або методологічна наука,
предметом якої є розв’язання проблем в умовах неозначеності,
спеціальний розділ науки про мислення. Головною проблемою
Е. є усунення суперечностей. 6) У вузькому, більш сучасному
розумінні – теорія і практика організації вибіркового пошуку
при вирішенні складних інтелектуальних завдань. Евристичні
комп’ютерні програми відрізняються від програм
систематичного пошуку, оскільки містять критерії обмеження
пошуку в просторі великої кількості можливостей – Е. – і не
гарантують обов’язкового вирішення завдань.
Ю. М. Багно
Див.: мозкова атака, творче завдання.
Екологічна компетентність – здатність особистості до
ситуативної діяльності в побуті та природному оточенні, за якої
набуті екологічні знання, навички, досвід і цінності
актуалізуються в умінні приймати рішення, виконувати
відповідні дії, нести відповідальність за прийняті рішення,
усвідомлюючи їх наслідки для довкілля. Е. к. – різновид
професійної компетентності, показниками якого є наявність
екологічної освіченості та екологічної культури; усвідомлене
морально-етичне ставлення до довкілля; здатність до
раціональної діяльності в соціальному та природному оточенні,
подолання споживацького ставлення до природи; вміння
приймати екологічно доцільні рішення та нести за них
відповідальність; готовність до систематичної екологічно
спрямованої професійної діяльності. Основні підходи до
формування Е. к. відображено у дослідженнях М. Білянської,
Н. Пустовіт, О. Колонькової, В. Маршицької, Л. Титаренко,
С. Шмалей та ін.
Екологічна культура – це 1. Процес і результат
формування екологічної свідомості особистості, що
віддзеркалює нерозривну єдність між сукупністю знань,
87
переконань, уявлень про природу, емоційно-почуттєвого й
ціннісного ставлення до неї (внутрішня культура) і відповідних
умінь, навичок, потреб взаємодії (зовнішня культура), що
заснований на гармонізації взаємозв’язків у системі «людина –
природа»; 2. Спосіб життєдіяльності людини, що визначає її
взаємовідносини з довкіллям; 3. Рівень сформованості системи
наукових знань про взаємодію людини, суспільства і природи,
екологічні ціннісні орієнтації, норми і правила, морально-
естетичне ставлення до природи; 4. Сукупність стереотипів і
правил поведінки особистості в природному середовищі;
5. Морально-духовна сфера життєдіяльності людини, що
визначає своєрідність взаємодії людини з природою,
складовими якої є екологічна свідомість, екологічне ставлення
та екологічна діяльність. Е.к. сприяє екологічній безпеці країни,
виступає детермінантою екологічно доцільної діяльності, яка
спрямована на гармонізацію соціоприродних відносин. У
структурі Е.к. виокремлюють: систему екологічних знань;
екологічну свідомість, ціннісне ставлення до природи;
екологічну діяльність. Визначальними факторами формування
екологічної культури є: екологічний стиль мислення
(сприйняття природи як унікальної форми існування живої
матерії, що перебуває у численних взаємозв’язках динамічної
екосистеми), екологічні знання (засвоєння наукових уявлень про
природу, розуміння причин виникнення екологічних проблем,
їх упливу на природні екосистеми); усвідомлення цінності
природи (формування свідомої позиції щодо довкілля);
дбайливе ставлення до довкілля (розуміння природи як
унікальної цінності й джерела матеріальних і духовних сил
людини); екологічні навички (здатність до раціонального
використання природніх ресурсів, їх відновлення і збереження,
спроможність розв’язувати наявні екологічні проблеми);
екологічна діяльність (участь у природоохоронних заходах).
Див.: екологічна компетентність, моральні цінності;
моральність.
Експеримент в освіті (лат. experimentum– проба,
дослід) – метод дослідження, що передбачає виокремлення
88
суттєвих факторів, які впливають на результати освітньо-

педагогічної діяльності, дає змогу варіювати ними задля
досягнення оптимальних результатів; контрольована
педагогічна діяльність, спрямована на створення та
апробування нових технологій навчання й виховання, розвитку
дітей, управління освітнім закладом; метод вивчення, який
полягає у викликанні визначеного явища (чи його зміну) в
штучно створених (лабораторних) умовах з метою дослідження
і з’ясування процесу його розвитку; спроба, дослід, які
потребують підтвердження чи спростування, форма пізнання,
один з основних методів наукового дослідження, в якому
вивчення явищ відбувається в доцільно вибраних або штучно
створених умовах, що забезпечують появу тих процесів,
спостереження, які необхідні для встановлення закономірних
зв’язків між явищами. Важливими характеристиками Е. в о. є
його надійність та валідність. Поширеними різновидами Е. в о.
є констатувальний і формувальний.
Див.: експериментальні школи, констатувальний
експеримент, формувальний експеримент.
Експериментальні школи – це заклади освіти різного
типу, на базі яких органи освіти, науково-дослідні установи або
окремі науковці апробують новий зміст освіти, інноваційні
організаційні форми й методи навчання і виховання. Почали
засновуватися в XIX ст. у більшості країн Західної Європи,
США у зв’язку з розвитком експериментальної педагогіки й
експериментальної психології. В історії зарубіжної педагогіки
відомі такі Е. ш.: Е. ш.-лабораторія американского філософа,
педагога і психолога Дж. Дьюї (1859-1952 рр.), що діяла при
Чиказькому університеті з 1896 до 1904 р. (м. Чикаго, США),
де навчання будувалося на засадах прагматистської педагогіки,
педоцентричної теорії і методики навчання; «Школа для життя,
через життя» («Ермітаж»), що була створена у 1907 р.
(м. Брюссель, Бельгія) бельгійським психологом, педагогом,
одним із представників нового виховання Ж.-О. Декролі (1871-
1932), де навчання будувалося на основі принципу «свободи
дитини»; дошкільний заклад «Будинок дитини» (м. Рим,
89
Італія), який у 1907 р. очолила педагог, доктор медицини, одна
із представників «реформаторської педагогіки» М. Монтессорі
(1870-1952), в основі роботи якої була організація діяльності
дітей у спеціально створеному середовищі, різновікових
групах; Вальдорфська школа, що базується на принципах
вальдорфської педагогіки (педагогічна система Р.Штайнера
(1861-1925 рр.)), де навчання характеризувалося трудовим та
естетичним спрямуванням, повагою до особистості дитини
(м. Штутгарт, Німеччина, 1919 р.); експериментальна школа
свободи Саммерхілл, створена у 1921 р. (м. Дрезден,
Німеччина) англійським педагогом О. Ніллом (1883-1973), де
навчання будувалося на теорії «вільного виховання» та ідеї про
те, що найважливішим в освіті дітей є розвиток їхньої чуттєвої
сфери, а не інтелекту; експериментальна сільська початкова
Школа успіху і радості, створена французьким педагогом
С. Френе (1896-1966) у 1935 р. (м. Піульї, Франція), у якій
навчання будувалося на ідеях гуманізму і самовідданої любові
до особистості дитини.
О. М. Новак
Див.: експеримент в освіті, нова школа, школа-
лабораторія.
Екстенсивні інновації (екстенсивний – від лат.
extensivus – розширюючий) – інновації, що реалізуються
завдяки залученню додаткових потужностей (інвестицій) нових
засобів, обладнання, технологій, капіталовкладень тощо;
нарощують кількісні характеристики педагогічного продукту
переважно за рахунок нових інформаційних технологій,
перерозподілу часу на різні види навчальної діяльності,
диференціацію та індивідуалізацію інноваційної діяльності.
Див.: екстенсивний, екстенсивність, екстенсифікація.
Екстеріоризація (фр. еxteriorisation – виявлення, прояв;
лат. еxterior – зовнішній) – процес породження зовнішніх дій,
висловлень та ін. в результаті перетворення низки внутрішніх
структур, що склалися на основі інтеріоризації зовнішньої
соціальної діяльності людини; перехід внутрішньої
(інтелектуальної) дії у зовнішній (матеріальний) план, в
90
конкретні зовнішні дії людини. У психології процес, в

результаті якого внутрішнє психічне життя людини отримує
зовні виражену (знакову і соціальну) форму свого існування.
Принципове значення поняттю Е. вперше було надано
Л.Виготським у його культурно-історичній теорії поведінки. За
цією теорією людина опановує себе як одну з сил природи
ззовні – за допомогою особливої техніки знаків, створюваних
культурою, так що оволодіння тим чи іншим внутрішнім
психологічним процесом передбачає попередню його Е. У
психіатрії під терміном Е. мають на увазі виведення змісту ряду
психопатологічних розладів (осуджуючі галюцинації, марення
самозвинувачення) з попередньої неправильної, «грішної»
поведінки хворого. Гіпотеза Е. зустрічається в сучасній
зарубіжній психіатрії.
Див.: психофізіологія.
Елективний курс (англ. elective – виборний,
факультативний) – навчальний курс за вибором студента.
Система розподілу дисциплін на обов’язкові та за вибором
виникла вперше в німецьких університетах, набула розвитку
наприкінці 60-х рр. ХХ ст. в США в системі вищої освіти
(модульне навчання), засновником якого вважається
Дж. Рассел. Саме в межах одного з навчальних блоків було
передбачено можливість вибору курсів із запропонованих
предметів. Е. к. надає можливість здійснення поглибленої
підготовки за спеціальностями та спеціалізаціями, що
визначають характер майбутньої діяльності; сприяють
академічній мобільності студентів та розвитку їх інтересів,
дозволяють здійснювати впровадження спеціалізацій в межах
базової спеціальності з метою формування компетентностей
здобувачів відповідно до вимог ринку праці. Обсяг вибіркових
навчальних дисциплін має бути не менш як 25 % від загального
обсягу програми підготовки (ст. 62 Закону України «Про вищу
освіту»). Е. к. – дисципліни вільного вибору студентів для
певного рівня вищої освіти, спрямовані на забезпечення
загальних і спеціальних (фахових) компетентностей за
спеціальністю. До вибіркової частини програми включаються
91
навчальні дисципліни інваріантної підготовки, що приймають
участь у формуванні загальних (соціально-особистісних)
компетентностей, навчальні дисципліни вивчення іноземних
мов (із вибором мови), а також навчальні дисципліни
спеціалізацій. Е.к. повинні узгоджуватися з освітніми
програмами та навчальними планами.
Див.: навчальна діяльність, навчальна програма,
професійна мобільність.
Електронне навчання (англ. E-learning, скорочення від
англ. ElectronicLearning) – система навчання, побудована на
використанні інформаційних та телекомунікаційних
технологій. Система Е. н. дозволяє забезпечувати викладання
навчальних курсів, отримувати інформацію та спілкуватися
викладачам і студентам між собою незалежно від часу та місця
знаходження. Е. н. успішно використовується у
найрозвинутіших країнах світу, оскільки воно надає безліч
переваг: доступність у будь-якому місці і в будь-який час;
дозволяє використовувати найрізноманітніші та найсучасніші
засоби та методи навчання (текст, відео, тести тощо);
забезпечує можливість спілкування студентів між собою та з
викладачами у режимі онлайн за межами навчальної аудиторії;
одночасного звернення великої кількості студентів до багатьох
джерел навчальної інформації; застосування у освітньому
процесі нових досягнень інформаційних технологій, які
сприяють входженню людини у світовий інформаційний
простір; застосування спеціалізованих форм контролю якості
навчальних досягнень. Використання е-learning дає змогу
викладачам якісно та ефективно організовувати навчальний
процес, а також допускає збереження загальних принципів
побудови традиційного навчального процесу і робить його
більш цікавішим та доступним.
Див.:дистанційне навчання, мережеве навчання,
навчання з застосуванням комп’ютерів, віртуальне навчання,
мультимедійне навчання, мобільне навчання.
92
Електро́нний осві́тній ресу́рс (ЕОР) (англ. Digital

learning objects; DLO) – сукупність навчальних, наукових,
інформаційних, довідкових матеріалів та засобів, розроблених
в електронній формі та представлених на носіях будь-якого
типу або розміщених у комп’ютерних мережах, які
відтворюються за допомогою електронних цифрових технічних
засобів. Метою створення ЕОР є змістове наповнення
освітнього простору, забезпечення рівного доступу учасників
навчально-виховного процесу до якісних навчальних та
методичних матеріалів незалежно від місця їх проживання та
форми навчання, створених на основі інформаційно-
комунікаційних технологій. До основних видів ЕОР належать
електронні документи у вигляді електронних навчальних
видань до яких належать:
– електронний словник – електронне довідкове видання
упорядкованого переліку мовних одиниць (слів,
словосполучень, фраз, термінів, імен, знаків), доповнених
відповідними довідковими даними;
– електронний довідник – електронне довідкове видання
прикладного характеру, в якому назви статей розташовані за
абеткою або в систематичному порядку;
– електронний навчальний посібник — навчальне
електронне видання, використання якого доповнює або
частково замінює підручник;
– електронний підручник – електронне навчальне видання
з систематизованим викладом дисципліни (її розділу, частини),
що відповідає навчальній програмі;
– електронні методичні матеріали – електронне навчальне
або виробничо-практичне видання роз’яснень з певної теми,
розділу або питання навчальної дисципліни з викладом
методики виконання окремих завдань, певного виду робіт;
– інформаційні системи у вигляді: депозитарію
електронних ресурсів, що забезпечує зосередження в одному
місці сучасних ЕОР з можливістю надання доступу до них
через технічні засоби, у тому числі в інформаційних мережах
(як локальних, так і глобальних);
93
– курс дистанційного навчання, який є достатньою для
навчання окремим навчальним дисциплінам за допомогою
опосередкованої взаємодії віддалених один від одного
учасників навчального процесу у спеціалізованому середовищі,
яке функціонує на базі сучасних психолого-педагогічних та
інформаційно-комунікаційних технологій;
– електронний лабораторний практикум, що є
інтерактивною демонстраційною моделлю природних і
штучних об’єктів, процесів та їх властивостей із застосуванням
засобів комп’ютерної візуалізації.
– електронні дидактичні демонстраційні матеріали –
електронні матеріали (презентації, схеми, відео- й аудіозаписи
тощо), призначені для супроводу навчально-виховного
процесу;
– комп’ютерний тест – стандартизовані завдання,
представлені в електронній формі, призначені для вхідного,
проміжного і підсумкового контролю рівня навчальних
досягнень, а також самоконтролю та/або такі, що забезпечують
вимірювання психофізіологічних і особистісних характеристик
випробовуваного, обробка результатів яких здійснюється за
допомогою відповідних програм.
В. Ф. Хомич
Див.: електро́нна бібліоте́ка.
Емпатія – це стан, пов’язаний зі здатністю емоційно
відгукуватися на переживання іншої людини; здатність
індивіда до паралельного переживання тих емоцій, що
виникають у іншого індивіда в ході спілкування з ним;
розуміння іншої людини шляхом емоційного «вчуття» в її
переживання. Термін Е. увів у психологію Е. Титченер, який
узагальнив ідеї про симпатію, що розвивалися у філософській
традиції та теорії вчування Е. Кліффорда і Т. Ліппса.
Розрізняють Е.: емоційну – засновану на механізмах проекції
та наслідування моторних і афективних реакцій іншого;
когнітивну – яка базується на інтелектуальних процесах –
порівнянні, аналогії та ін.; предикативну – що проявляється як
здатність передбачати афективні реакції іншого в конкретних
ситуаціях. Найбільш типовими формами Е., що виникають у
94
відповідь на неблагополуччя іншого, є: співпереживання –

переживання тих же емоційних станів, що відчуває інший,
через ототожнення з ним; співчуття – переживання власних
емоційних станів у зв’язку з почуттями іншого. Емпатійні
переживання можуть бути адекватними і неадекватними
переживанням об’єкта емпатії. Так, чиєсь горе викликає в
однієї людини страждання, в іншої – радість. Це пояснюється
тим, що емпатійні реакції виникають у відповідь як на
позитивні, так і на негативні переживання. Здатність до Е.
зростає з поглибленням життєвого досвіду.
О. М. Новак
Див.: антипатія.
Енвайронментальна освіта (environmental education від
англ. з environment навчальне середовище) – 1) це процес
формування ціннісних установок і концепцій з метою розвитку
умінь і навичок, необхідних для розуміння і оцінки взаємодії
між людиною, її культурою і природним оточенням
(за J. Palmer, 1998), 2) освіта «про» навколишнє середовище,
освіта «в» або «через» навколишнє середовище і «для»
навколишнього середовища; 3) міжпредметне поле інтеграції
біології, хімії, фізики, екології та географії. Е. о. включає також
практику прийняття рішень і розвитку самосвідомості,
енвайронментальної етики, типів поведінки і навичок
діяльності, що стосуються якості навколишнього середовища.
У матеріалах першої у світі міжурядової конференції з
екологічної (тобто енвайронментальної) освіти, яку
організувало ЮНЕСКО у співпраці з ЮНЕП в 1977 р.
(Тбіліська декларація), зазначено, що природоохоронні знання
– це знання і розуміння того, як функціонує навколишнє
середовище, як взаємодіють і залежать від навколишнього
середовища люди, і як можуть бути розв’язані екологічні
проблеми.
Див.: екологічна компетентність, екологічна культура,
освітнє середовище.
Енциклопедизм – широка всебічна освіченість,
обізнаність у різних галузях знань. Це поняття походить від
давньогрецьких слів «enkyklois» і «paideia» і дослівно означає
95
«навчання за усім колом знань». Термін двокореневий. В
українській фонетичній транслітерації перший корінь набуває
вигляду «енцикліос» і перекладається як «завершене, замкнене,
зациклене на себе коло» відомостей, знань, уявлень, творів
тощо. Другий корінь «пайдейя» - буквально «догляд за
дитиною», ширше - виховання, освіта, формування культури
людини. Е. несе у собі декілька значень: повнота знань, свідома
насиченість змісту освіти, культурна всебічність особи. Е. є
актуальною, дієвою, культурною реалією. Одним із напрямів
Е. є енциклопедизм дидактичний. Е. д. – це теорія визначення
змісту загальної освіти, яка головним завданням освіти вважає
передання учням якомога більшої кількості знань.
Див.: освіченість, знання.
ECTS, Європейська система трансферу оцінок (англ.
ECTS, European Community Course Credit Transfer System) –
кредитна система, яка пропонує спосіб вимірювання та
порівняння навчальних досягнень і переведення їх з одного
ЗВО до іншого. Це система створена для забезпечення єдиної
міждержавної процедури оцінювання навчання, виміру і
порівняння результатів навчання, їхнього академічного
визнання і передачі від одного закладу освіти іншому. Система
може використовуватись усередині закладу освіти, між
закладами освіти однієї країни та між закладами освіти –
партнерами з різних країн. Система ECTS базується на
принципах взаємної довіри учасників і передбачає виконання
правил щодо всіх її частин: ECTS-кредитів, ECTS-оцінок,
Угоди про навчання і Зарахування кредитів. Ключові
документи, необхідні для запровадження ECTS та
акумулювання кредитів: інформаційний пакет – загальна
інформація про університет, назва напрямів, спеціальностей,
спеціалізацій спеціальностей, анотації (змістові модулі) із
зазначенням обов’язкових та вибіркових курсів, методики і
технології викладання, залікові кредити, форми та умови
проведення контрольних заходів, система оцінювання якості
освіти тощо; угода про навчання або навчальний контракт
(Learning Agreement), яка містить перелік курсів, що
96
надаються, погоджений поміж студентом та відповідним

підрозділом закладу вищої освіти.
Див.: модуль, змістовий модуль, кредитно-модульна
система.
Естетичне виховання – формування в особистості
здатності сприймати і перетворювати дійсність за законами
краси в усіх сферах діяльності. Е. в. покликане ознайомити
людину із загальними закономірностями художнього освоєння
дійсності, сутністю і формами відображення дійсності й
перетворення життя за законами краси, роллю мистецтва в
розвитку суспільства. Найголовнішими завданнями Е. в. є:
формування естетичних понять, поглядів, переконань,
здатностей розуміти прекрасне, правильно естетично
оцінювати факти, явища, процеси; виховання естетичних
почуттів, уміння отримувати насолоду від сприймання
прекрасного в навколишній дійсності та мистецтві;
формування потреби і здатності створювати прекрасне в житті
та мистецтві на основі розвитку власних творчих здібностей,
опанування знань і практичних умінь у певному виді
мистецтва; організація людських почуттів, духовного росту
особистості, регуляція і корекція поведінки. Е. в. зорієнтоване
на формування естетичної свідомості та естетичної поведінки
особистості. Ефективність Е. в. молоді визначають такі
чинники: створення в закладі освіти естетично привабливої
обстановки; звернення у виховній роботі з молоддю до
народних традицій і обрядів; висока естетична культура
різноманітних виховних заходів; широке залучення учнів та
студентів до гуртків художньої самодіяльності, участі їх у
конкурсах та олімпіадах.
Див.: ідеал виховання, моральне виховання.
Етичне виховання – це цілеспрямоване формування у
молоді етичних норм, форм спілкування і правил поведінки
прийнятих у суспільстві стосовно зовнішнього прояву їх у
взаєминах між людьми. Термін «етика» (від гр. ίθικο΄ζ – той,
що стосується моралі, або моральний) трактують як звичку,
97
характер, філософську науку про мораль, історію становлення
й розвитку етичних теорій, концепцій, які обґрунтували
природу, сутність, специфіку, функції моралі, закономірності її
розвитку і функціонування, взаємозв’язок з іншими формами
матеріального та духовного життя людей. Під «Е. в.»
розуміється процес формування моральної свідомості
особистості, шляхом засвоєння нею загальноприйнятих
морально-етичних категорій, моральних цінностей,
переконань, норм і принципів; формування моральних якостей,
навичок і звичок культурної поведінки (А.Виноградова,
В. Лозовий, М. Оссовська, М. Панов та ін.). Моральна
діяльність (учинки, поведінка людини, моральні відносини,
моральна свідомість), норми і принципи моралі, моральні
ідеали, почуття становлять систему моралі, яка визначає
життєву позицію певної соціальної спільності чи індивіда,
орієнтування їх у світі цінностей. Результатом Е. в. є морально-
етична вихованість.
Див.: моральне виховання.
Етнізація – це становлення, розвиток і закріплення в
особистісних структурах якостей, що відбивають особливості
культури етносу, членом якого є особа. Е. на практиці
розгортається як аспект соціалізації, елемент виховання, зріз
формування типу життєдіяльності особи, становлення її
емоційних, когнітивних, вольових процесів, як набуття
особливостей оціночних, моральних суджень, естетичних
уявлень, формування композиції умінь, засвоєння типових
виробничих навичок, прийомів, стилю спілкування і поведінки,
специфічного сприйняття світу, притаманної культурі етносу
картини світу. Процес Е. особи триває протягом усього її життя.
У процесі Е. люди однієї культури засвоюють одну й ту ж саму
заданість бачення світу, один і той же спосіб його категорізацїї,
систематизації, типізації. Завдяки цьому, у людей однієї
культури існує взаємозамінність точок зору, збіг уявлень у
головному, тотожність засобів інтерпретації природного і
соціального світу.
Див.: виховання, педагогічна культура.
98
Ергографія (грец. Еrgo робити + Grapho записувати) –

метод вивчення процесів втоми і інших аспектів м’язової
діяльності, заснований на графічній реєстрації частоти і
амплітуди рухів пальця або згинання руки в ліктьовому суглобі
при підйомі вантажу на певну висоту. В психології та
психофізіології Е. використовується для оцінки стану
працездатності людини. Ергограф – прилад, який вперше був
сконструйований фізіологом А. Моссо для запису рухів пальця
руки. Випробуваний, передпліччя якого нерухомо фіксовано,
пальцем піднімає і опускає вантаж, укріплений на
спеціальному тросі. Амплітуда і частота рухів реєструються.
За ергограмою обчислюють величину і потужність виконаної
роботи. Працюють на ергографі зазвичай в певному ритмі,
заданому метрономом, до настання стомлення (зниження
амплітуди рухів). Особливості ергограми залежать від
величини вантажу, ритму рухів працюючого тощо. Існують
ергографи інших конструкцій, що відрізняються способом
фіксації передпліччя і непрацюючих пальців. Аналогічні
прилади для реєстрації рухів інших частин тіла (рук, ніг)
називаються ергометрами.
Див.: психофізіологія.
Етнопедагогіка – міждисциплінарна галузь знань, яка
вивчає і розробляє етнічні складові пед. науки: механізми
передачі етнокультурних цінностей, архетипів-символів, міфів,
стереотипів у процесі виховання і навчання молоді, що сприяє
консолідації і розвитку нації; етнічну ідентичність
представників різних етнічних спільнот із метою створення
найефективніших програм навчання і виховання; шляхи
генерування і трансформації через освіту етнічної духовності,
менталітету етнічної спільноти, традиційну, мовленнєву
культуру та ін. для посилення атмосфери толерантності і
взаємоповаги; гуманістичну спрямованість до повноцінного
життя в полікультурному просторі через гармонійне поєднання
у пед. процесі етнокультурної самобутності і універсальної
культури інформ.-технологічного суспільства; культурно-
духовні зв’язки з людьми різних національностей,
99
віросповідання: пошуки нових форм вербального і
невербального спілкування; відповідні теор. і практичні знання
і вміння для проведення роботи з етнічного, національного
виховання. Великий внесок в укр. Е. зробили Г. Ващенко,
В. Гнатюк, М. Грушевський, П. Ігнатенко, Ю. Руденко,
М. Стельмахович, В. Сухомлинський, О. Сухомлинська,
Є. Сялявко та ін. Термін «Е», запропонований Г. Волковим,
з’явився в ужитку в 70-х роках ХХ ст.
Див.: педагогіка, психологія.
Є
Європейська освіта – це певний еталон для формування
освітніх систем усього світу: вміння і бажання поділяти
відповідальність; брати участь у груповому прийнятті рішень;
мирно розв’язувати суперечки; долучатись до діяльності
демократичних інституцій, сприйняття різноманітності; поваги
до інших; уміння співпрацювати з людьми інших культур, мов,
релігій майстерне усне й писемне спілкування; комунікативні
вміння (уміння слухати, говорити, вести діалог); знання
іноземних мов. досконале знання інформаційних технологій;
розуміння способу їхнього застосування; уміння віднаходити й
відбирати необхідну інформацію; уміння критично судити про
інформацію, котра поширюється за допомогою засобів масової
інформації і реклами, уміння навчатися упродовж усього життя;
безперервна освіта як у робочому середовищі, так і в
особистому й соціальному житті. Обов’язкова риса сучасної
Є. о. – знання декількох іноземних мов. Головний напрямок
розвитку сучасної Є. о. – створення єдиного освітнього
простору. Європейський зміст освіти часто тлумачиться як
фундаменталізація змісту базових знань і є спорідненим із
процесом їх стандартизації. Його с утнісні ознаки –
поглиблення і поширення інваріантної частини програм,
обовʼязкових для засвоєння здобувачами освіти. Є. о. в
сучасних складних спільнотах виявляє такі тенденції як
гуманізація, осучаснення, зростання системності освітнього
процесу. До цих ознак можна додати ще одну –
багатофункціональність. Це забезпечує застосування
100
отриманих знань у різних галузях діяльності, дозволяє

синтезувати їх, досягаючи цілісності й системності.
Див.: європейський простір вищої освіти.
Європейський простір вищої освіти (ЄПВО) (European
Higher Education Area, EHEA) – єдиний європейський освітній
простір всіх країн, що входять до Болонської конвенції. Основні
елементи ЄПВО визначені на Празькому саміті Болонського
процесу (19 травня 2001 р.), а саме: постійне навчання
протягом усього життя; мотивоване залучення студентів до
навчання; сприяння підвищенню привабливості та
конкурентоспроможності Європейського простору вищої
освіти для інших регіонів світу (зокрема, аспекти
транснаціональної освіти). Будапештсько-Віденською
декларацією у 2010 р. заявлено про створення ЄПВО. На саміті
Болонського процесу в Льовені (Бельгія), що відбувся 28–29
квітня 2009 року підписано комюніке 46 країнами Європи
«Болонський процес 2020 – Європейський простір вищої
освіти в новому десятиріччі». У п’ятому форумі та десятому
саміті Болонського процесу, що проведений 24–25.05.2018 р. в
Парижі, взяли участь близько 100 делегатів з 48 країн-учасниць
Болонської конвенції. Інтеграційні процеси у вищій школі
мають на меті об’єднання національних систем освіти і науки
в ЄПВО з єдиними вимогами, критеріями і стандартами.
Див.: Болонський процес, європейська Асоціація
університетів, європейська освіта.
Ж
Життєва компетентність – це: 1. Здатність (або
система здатностей) особистості своєчасно визначати життєві
проблеми й ефективно їх розв’язувати, що забезпечує її
продуктивне життєве самовизначення і самоздійснення,
оптимальну організацію життєвого шляху; 2. Знання, вміння,
життєвий досвід особистості, що необхідні для розв’язання
життєвих завдань і продуктивного здійснення життя;
3. Професійні навички, освіченість, ініціативність,
громадськість, патріотизм, почуття власної гідності,
101
впевненість у собі, відповідальність за прийняті рішення,
повага до думки інших людей, взаємини, правові навички,
навички поведінки, безпеки, досвід самореалізації,
саморозвитку, адаптованість у сучасному світі; 4. Цілісна,
ієрархічна динамічна система здатностей, яка дозволяє свідомо
визначати й здійснювати індивідуальну траєкторію життєвих
здобутків, досягати оптимальної життєдіяльності в умовах
динамічного соціального середовища (технологічного,
економічного, політичного, культурного). У Ж. к.
виокремлюють такі підсистеми: науково-теоретичну (закони
про життя, світ, себе); практичну (життєва мудрість, знання
норм поведінки); уміння і навички (практичне застосування
знань і норм поведінки); життєтворчі здібності (аналітичні,
прогностичні, поведінкові); життєвий досвід (індивідуальний
– усвідомлений, неусвідомлений, досвід інших людей);
життєві досягнення (особисте щастя, соціальний статус,
самореалізація). Функції Ж. к.: захисна (уникнення життєвих
ризиків і невдач, адаптція до соціального середовища);
життєпізнання і самопізнання (усвідомлення свого
призначення, сенсу життя); життєвого передбачення (приймати
доцільні життєві рішення із випередженням очікуваних
життєвих подій); життєвого самовизначення (забезпечення
оптимальних умов самовизначення, визначення власної
траєкторії буття); самореалізації (створення психологічних
передумов повноти самореалізації особистості і досягнення
вершин свого зростання).
Див.: здоров’я; здоров’язбережувальна компетентність.
Життєвий цикл (син.: цикл розвитку) – сукупність усіх
фаз розвитку від зиготи до зрілості, коли організм здатний дати
початок наступному поколінню. Тривалість Ж. ц. визначається
числом поколінь (генерацій), які розвиваються протягом одного
року або кількістю років, протягом яких здійснюється один Ж.
ц. Тривалість Ж. ц. залежить також від терміну обов’язкового
періоду спокою або діапаузи. У тварин розрізняють простий Ж.
ц. – за прямого розвитку особин (напр., у більшості хребетних,
у павуків) і складний – з метаморфозом або чергуванням
поколінь. Отже, одиницею при вивченні Ж. ц. може бути як
102
один онтогенез, так і низка онтогенезів, які змінюють один

одного.
Ю. М. Багно
Див.:життєвий цикл нововведень, життєдіяльність.
Життєвий цикл нововведення – 1. Процес проходження
етапів нововведення від зародження нової ідеї до її розробки,
створення, поширення, використання та утилізації (занепаду).
Інновація поширюється протягом певного часу й має такі
основні етапи в своєму розвитку: народження ідеї або
виникнення нової концепції – етап відкриття; створення
нововведення, втілення його в певний зразок; доробки та
практичного використання нововведення; самостійного
існування інновації, її розповсюдження та впровадження в нові
сфери; панування інновації, появи альтернативи або заміни
даного нововведення більш ефективним; скорочення масштабів
використання нововведення; іррадіації нововведення – його
модернізації та видозміни. Лінійна структура основних етапів
інноваційного процесу становить собою спрощену схему
реального його розгортання. Але конкретний інноваційний
процес не обов’язково включає наведені етапи в їх чіткій
послідовності; тривалість кожного етапу теж може бути різною
з урахуванням специфіки навчального закладу, який
започатковує нововведення. Повний Ж. ц. н. включає п’ять
стадій: старт, швидке зростання, зрілість, насичення, фініш,
або криза. 2. Окреслений у часі процес створення і
впровадження новітніх програм, проектів.
Див.: інноваційна освіта, інноваційна педагогічна
діяльність, педагогічна інноватика, інноваційний процес.
З
Заклад вищої освіти (ЗВО) – освітній, освітньо-науковий
заклад, який реагує відповідно до наданої ліцензії освітньо-
професійної програми вищої освіти за певними
освітньо-кваліфікаційними рівнями, забезпечує навчання,
виховання та професійну підготовку осіб відповідно до їх
покликання, інтересів, здібностей та нормативний вимог у
галузі вищої освіти, а також здійснює наукову та науково-
103
технічну діяльність. Головними завданнями (основною
діяльністю) ЗВО як центру освіти, науки й культури є:
задоволення потреб особистості в інтелектуальному,
культурному й моральному розвитку, набутті вищої освіти і
кваліфікації в обраній галузі професійної діяльності,
задоволення потреб суспільства в кваліфікованих спеціалістах
й наук.-пед. кадрах вищої кваліфікації; організація і проведення
фундаментальних, пошукових і прикладних наукових
досліджень; перепідготовка й підвищення кваліфікації
викладачів і спеціалістів; поширення знань серед населення,
підвищення його загальноосвітнього й культурного рівня. ЗВО
може бути засновником (співзасновником) інших юридичних
осіб, які проводять свою діяльність відповідно до напрямів
навчально-науково-виробничої, інноваційної діяльності ЗВО
та/або забезпечують виконання його статутних завдань. ЗВО
державної, комунальної та приватної форми власності мають
рівні права у провадженні освітньої, наукової та інших видів
діяльності. ЗВО можуть утворювати навчальні, навчально-
наукові та навчально-науково-виробничі комплекси, наукові
парки та входити до складу консорціуму. ЗВО діє на підставі
власного статуту. Типи ЗВО – університети, академії, інститути,
коледжі.
Див.: вища освіта, освіта дорослих.
Заочна освіта – форма підготовки й підвищення
кваліфікації спеціалістів (поряд з очною, вечірньою,
екстернатом), як правило, без відриву від виробництва. З. о.
виконує такі завдання: компенсує недоліки попередньої
підготовки, адаптує людей відповідно до сучасних умов
мінливого світу, а також розвиває творчий потенціал людини,
забезпечує всебічний, гармонійний розвиток особистості,
формує потреби у знаннях і в роботі над собою. В її основу
покладено цілеспрямовану самостійну діяльність (роботу)
студента на основі надання йому максимальної інформації. Ідея
організації З.о. виникла у сер. ХІХ ст. майже одночасно в різних
країнах – Великій Британії, Німеччині, Росії, США, Україні та
ін. Першим законодавчим актом про заочне навчання в СРСР
104
була постанова Раднаркому РРФСР від 1931 р. «Про систему

заочного навчання». Відповідно до постанови РНК СРСР від
1938 р. «Про вище заочне навчання» було обґрунтовано
принципи, визначено методику організації заочного навчання,
введено вступні іспити, передбачено обов’язкову перевірку
знань, складання заліків та іспитів тощо. У 70-х роках ХХ ст.
традиційна З. о. в Україні поступово трансформувалася в очно-
заочну або «консультаційну» модель, для якої були характерні
досить тривалі сесії з відрядженням студентів: на заняття,
консультації та іспити було передбачено 25% всього навч. часу.
Такий тип отримання З. о. є найпоширенішим і функціонує в
Україні й досі. Пед. процес в умовах вищої З. о. набуває
трансформації на основі загальних дидактичних принципів і
враховує особливості контингенту дорослих студентів, які
мають соціальний виробничий досвід, досить високу
мотивацію до навчання.
Див.: вища освіта, заклад вищої освіти, освіта доросли,
самоосвіта.
Засоби навчання – різноманітні матеріали і знаряддя
освітнього процесу, завдяки яким більш успішно і за коротший
час досягаються визначені цілі навчання. До З. н. належать:
підручники, навчальні посібники, дидактичні матеріали,
технічні засоби (ТЗН), обладнання, станки, навчальні кабінети,
лабораторії, ЕОМ, ТБ та інші засоби масової комунікації. З. н.
можуть також слугувати реальні об’єкти, виробництво,
споруди. Об’єкти, які виконують функцію З. н. можна
класифікувати за різними ознаками: за їх властивостями,
суб’єктами діяльності, впливом на якість знань і розвиток
здібностей, їх ефективністю в навчальному процесі,
складністю. За суб’єктом діяльності З. н. можна умовно
розділити на засоби викладання і З. н. Засобами викладання
користується переважно педагог для роз’яснення та
закріплення навчального матеріалу, а З. н. – учні/студенти для
його засвоєння. Разом з тим, частина З. н. може бути і тим, і
іншим, в залежності від етапу навчання. Найістотнішим З. н. є
слово викладача. За допомогою слова він організовує засвоєння
знань учнями (студентами), формування в них умінь і навичок.
105
Прості З. н.: словесні (підручники, навчальні посібники);
візуальні (реальні предмети, моделі, картини). Складні З. н.:
механічні візуальні пристрої (діаскоп, мікроскоп, кодоскоп);
аудіальні засоби (програвач, магнітофон, радіо); аудіовізуальні
(звуковий фільм, телебачення, відео); засоби, які автоматизують
процес навчання (лінгвістичні кабінети, комп’ютери,
інформаційні системи, телекомунікаційні мережі). Головне
завдання З. н. полягає у забезпеченні навчальної мети завдяки
включенню, активізації різноманітних пізнавальних
можливостей учня і студента. Функції З. н.: замінюють
викладача як джерело знань (кінофільми, магнітофон,
навчальні пристрої); конкретизують, уточнюють, поглиблюють
відомості, які дає викладач (картини, карти, таблиці та інший
наочний матеріал); є прямими об’єктами вивчення,
дослідження (машини, прилади, хімічні речовини, предмети
живої природи); виступають «посередниками» між школярем
(студентом) і природою або виробництвом у тих випадках, коли
їх безпосереднє вивчення неможливе або утруднене
(препарати, моделі, колекції, гербарії); використовуються для
озброєння учнів (студентів) уміннями та навичками –
навчальними і виробничими (прилади, інструменти); є
символічними (знаковими) засобами (історичні та географічні
карти, графіки, діаграми).
Див.: підручник, тестування.
Здатності – сукупність надбаних у процесі навчання й
діяльності особистісних можливостей; властивість індивіда,
яка визначає його можливість, спроможність, нахил до
виконання певної діяльності. З. зумовлюється рівнем знань,
здібностей, умінь, навичок, особистісними якостями (риси
характеру й темперамент, особливості емоційно-вольової
сфери). З. розвивається, поглиблюється в процесі практичної
діяльності людини. Так, у визначенні В. Шадрикова, «здатності
реалізують функцію відображення і перетворення дійсності в
практичній і ідеальній формах», що є одними «з базових
якостей психіки поряд зі змістовною стороною, що включає
знання про об’єктивний світ і переживания». Термін «З.» тісно
106
пов’язаний з поняттям «здібності» як сукупності певних

вроджених характеристик людини. З. розвивають у процесі
навчання й діяльності згідно визначених вимог для певного
кваліфікаційного рівня Національної рамки кваліфікацій. З.
передбачають здобуття особою теоретичних та/або практичних
знань, умінь, навичок та інших компетентностей.
Див.: здібності.
Здібності – індивідуально-психічні властивості людини,
що відповідають вимогам певної діяльності і є умовою
успішного її здійснення. У сучасній психол. науці
виокремлюються два основні підходи до вивчення та
застосування поняття З. – загальнопсихологічний та
диференційно-психологічний. Загальнопсихологічний підхід під
З. розуміє будь-який прояв можливостей людини (вихідне
положення – людина здатна, може здійснювати певну
діяльність). З позиції цього підходу всі людні здібні, всі все
можуть. Диференційно-психологічний (індивідуально-
психологічний) підхід навпаки підкреслює вроджені
відмінності між людьми за З. Так, Б. Теплов, визначаючи З. як
індивідуально-психологічні особливості людини, які
проявляються в діяльності і є передумовою успішного її
виконання, особливо підкреслював три аспекти: 1) З. – це
індивідуально-психологічні особливості, які відрізняють одну
людину від іншої; 2) З. називають не взагалі індивідуальні
особливості, а лише такі, які мають відношення до успішного
виконання однієї діяльності або багатьох діяльностей; 3) З. не
зводяться до тих знань, навичок або вмінь, які вже вироблено
у певної людини, а сприяють легкому і швидкому їх набуттю.
Розрізняють загальні й спеціальні З. Загальні З. – властивості
індивідуальності, що зумовлюють діапазон можливостей
людини: її здатність до освоєння культури, навчання, різних
видів діяльності. Спеціальні З. – властивості індивідуальності,
які забезпечують успішність виконання певної діяльності. Вони
також мають багаторівневу природу, а тому ґрунтуються на
відповідних задатках, потребують систематичних і
наполегливих вправ, що зумовлюють їх розвиток,
107
передбачають ставлення індивіда до них як до засобу
розв’язування життєво важливих завдань.
Ю. М. Багно
Див.: обдарованість, задатки, здатності, особистість.
Здоров’я – це: 1. Стан організму, який характеризується
оптимальною саморегуляцією, повною узгодженістю
функціонування усіх органів та систем, рівновагою між
організмом і зовнішнім середовищем за умови відсутності
хворобливих станів; 2. Динамічний стан організму, який
характеризується високим енергетичним потенціалом,
оптимальними адаптаційними реакціями на зміни умов
довкілля, що спричиняє гармонійний фізичний, духовний і
соціальний розвиток особистості, повноцінне життя та активне
довголіття; 3. Здатність організму перебувати в рівновазі з
оточенням; 4. Стан живого організму, при якому всі органи
здатні виконувати свої життєві функції. З. – комплексний
показник стану організму, який залежить від багатьох факторів
– умов довкілля, проживання, виробничої діяльності,
соціального статусу. Ознакою З. є ефективна адаптація
організму до впливів різноманітних чинників зовнішнього
середовища. Виокремлюють такі види З.: фізичне (визначає
досконале фізіологічне функціонування організму в різних
умовах); психічне (зумовлює рівновагу і адекватний перебіг
психічних процесів, визначає розвиток людини як особистості,
забезпечує її адаптацію в соціальному середовищі та душевне
благополуччя); соціальне (детерміноване характером і рівнем
розвитку, які притаманні суспільному життю); духовне
(прагнення до ідеалу, сприйняття духовної культури людства,
освіти, науки, мистецтва, релігії, моралі, етики, здатність до
співпереживання та співчуття, доброзичливість, порядність,
терпимість); правове (засвідчує ставлення людини до правових
норм суспільства); соціальне (виявляє безконфліктну взаємодію
з довкіллям). Критеріями З. є: наявність або відсутність хвороб;
фізичний розвиток; фізіологічно обґрунтована діяльність;
благополуччя в соціумі; здатність до адаптації мінливих умов
навколишнього середовища; спроможність ефективно
виконувати функції в соціальному житті. Фактори впливу на З.:
108
спосіб життя, біотичні, абіотичні, соціальні, довкілля.

Див.: валеологія, здоров’язбережувальна
компетентність, гіподинамія.
Здоров’язбережувальна компетентність – це: 1.
Іінтегральна якість фахівця, яка забезпечує успішне
збереження і зміцнення фізичного, соціального, психічного й
духовного здоров’я особистості в умовах соціального
середовища; 2. Комплекс знань, умінь, ставлень і цінностей, які
спрямовані на збереження й зміцнення здоров’я – свого й
оточуючих, на уроках і в позаурочній діяльності; 3. Інтегральна
динамічна риса особистості, що проявляється у здатності
організувати здоровий спосіб життя і регулювати діяльність,
що спрямована на збереження здоров’я; адекватно оцінювати
свою поведінку, а також учинки й погляди оточуючих; зберігати
та реалізовувати власні здоров’язбережувальні позиції у різних,
зокрема, несприятливих умовах; 4. Високий рівень
майстерності виконання особистістю здоров’язбережувальної
діяльності, що характеризується глибоким знаннями щодо
збереження і зміцнення здоров’я, можливість вільного
володіння здоров’язбережувальною діяльністю і відповідними
компетенціями. З. к. – різновид професійної компетентності,
показниками якої є усвідомлення цінності здоров’я;
дотримання принципів і правил здорового способу життя,
володіння арсеналом способів збереження, відновлення і
розвитку власного здоров’я; пропагування збереження здоров’я
шляхом вияву власної здоров’язберігаючої культури.
Див.: безпека життєдіяльності, компетентність,
професійна компетентність.
Здоров’язбережувальні технології – 1. Сукупність
педагогічних прийомів, форм, засобів і методів, що спрямовані
на побудову психологічно-комфортного освітнього середовища
з метою фізичного, психічного й духовного розвитку
компетентної особистості, її соціалізації; 2. Послідовна
цілеспрямована система взаємодії суб’єктів педагогічного
процесу, що включає науково обґрунтовані форми, методи,
109
способи формування і збереження здоров’я, сукупність

психолого-педагогічних методів і прийомів роботи з дітьми,
підходів до реалізації проблем, пов’язаних із оздоровленням і
спрямована на створення умов для збереження і зміцнення
здоров’я, а також усвідомлення педагогом цінності власного
здоров’я та здоров’я вихованців; 3. Елементи спеціально-
організованого педагогічного процесу для забезпечення
здоров’я його суб’єктів; 4. Сукупність принципів, прийомів,
форм, засобів та методів формування здорової особистості;
5. Сприятливі умови навчання, комфортність, оптимальна
організація навчально-виховного процесу. З. т. диференціюють
на здоров’язберігаючі ( безпечні умови для перебування,
навчання і праці); оздоровчі (раціональна організація
освітнього процесу з урахуванням вікових, статевих,
індивідуальних особливостей і гігієнічних вимог); технології
навчання здоров’ю; технології виховання культури здоров’я.
Освітні З. т. поділяються на: організаційно-педагогічні
(визначають структуру навчального процесу, регламентованого
санітарно-гігієнічними нормами й сприяють запобіганню стану
перевтоми, гіподинамії та інших дезаптаційних станів);
психолого-педагогічні (пов’язані з безпосередньою роботою
викладача на занятті й психолого-педагогічним супроводом
усіх елементів освітнього процесу); навчально-виховні
(вміщують програми, що спрямовані на зміцнення здоров’я і
формування культури здоров’я здобувачів освіти,
стимулювання мотивації до ведення здорового способу життя,
превенцію шкідливих звичок тощо).
Див.: здоров’я, здоров’язбережувальна компетентність,
педагогічна технологія.
«Зигзаг» – стратегія розвитку критичного мислення, яка
допомагає учням детально осмислити тему та розвинути
навички колективного критичного аналізу. Етапи заняття:
учні діляться на робочі групи по 4-6 осіб. Перед кожною
командою ставиться задача – спільно створити узагальнюючий
текст за темою заняття в певному стилі (стиль – есе, лист другу,
тези до конференції, стаття в профільний журнал, вірш тощо.
Вибір стилю визначається шляхом жеребкування. Кожна
110
робоча група спільно визначає ключові ідеї майбутнього тексту

(опорні слова/план/схема). Після цього кожен член команди
отримує якусь експертну роль, утворюються 4-6 експертних
груп, які працюють за 4-6 напрямками. Кожній групі видаються
відповідні інформаційні матеріали (які розкривають лише їхній
напрямок роботи). Після такої співпраці, експерти
повертаються до своїх команд і вже там створюють спільний
узагальнюючий текст у визначеному стилі. При цьому кожен з
експертів спершу має донести іншим членам команди результат
роботи експертної групи – для того, щоб усі напрямки теми
стали відомі кожному і були враховані при написанні тексту.
Після написання тексту, кожна команда зачитує його перед усім
класом.
Див.: нова українська школа, метод навчання, критичне
мислення, стратегія.
Зміст виховання – це система цінностей світової і
національної культури, яку учні/студенти повинні засвоїти,
зберегти і розвинути відповідно до поставленої мети і завдань
виховання (Н.Мойсеюк). Під поняттям «З. в.» розуміють
систему наукових, духовних і професійних знань, навичок,
умінь, а також норм і правил поведінки, оволодіння якими
забезпечує формування гармонійно розвинутої, суспільно
активної особистості – громадянина України, його прилучення
до загальнолюдських, національних і професійних цінностей,
набуття ним світоглядних, морально-етичних рис, розвиток
його індивідуальності та підготовку до повноцінної духовної і
професійної діяльності. З. в. має задовольняти такі вимоги:
відповідати соціальному замовленню суспільства щодо
виховання громадян України; бути спрямованим на здійснення
головної мети педагогічного процесу: формування і розвиток
всебічно й гармонійно розвинутої особистості – громадянина
України; спиратися на сучасні загальнолюдські та національні
цінності, ідеали та формувати науковий світогляд; відбивати
зв’язок теорії з практикою, забезпечувати загальну підготовку
особистості вихованця до умов майбутньої професійної
діяльності; відповідати духовним і фізичним можливостям
вихованців, сприяти їх активізації на самовиховання; сприяти
111
єдності виховання, навчання, розвитку і самовдосконалення
вихованців; враховувати реальні можливості, потреби та
особливості конкретних освітньо-виховних закладів,
виробничих колективів. Система вартостей визначає З. в.
Див.: виховання, виховне середовище.
Зміст вищої освіти – структура, зміст і обсяг навчальної
інформації, засвоєння якої забезпечує особі можливість
здобуття освіти і певної кваліфікації, а також обумовлена
цілями та потребами суспільства система знань, умінь і
навичок, професійних, світоглядних і громадянських якостей,
що має бути сформована в процесі навчання з урахуванням
перспектив розвитку суспільства, науки, техніки, технологій,
культури та мистецтва. Вимоги до З. в. о. висвітлені в освітньо-
кваліфікаційних характеристиках стандартів вищої освіти.
Джерело З. в. о. – соціальний досвід людства, закріплений у
матеріальній і духовній культурі. Відповідно до З. в. о.
навчальні дисципліни вищої освіти за конкретним профілем
поділяються на загальнонаукові, загальнопрофесійні та
спеціальні.
Див.: вища освіта, професійна освіта, дидактика.
Зміст навчання – науково обґрунтований методичний та
дидактичний навчальний матеріал, засвоєння якого забезпечує
здобуття освіти і кваліфікації згідно з освітньо-кваліфікаційним
рівнем; структура, зміст і обсяг навчальної інформації,
засвоєння якої забезпечує особі можливість здобуття вищої
освіти і певної кваліфікації. З. н. визначається освітньо-
професійними програмами підготовки кваліфікованих
робітників та фахівців з вищою освітою певних освітньо-
кваліфікаційних рівнів, структурно-логічною схемою
підготовки, навчальними планами, програмами навчальних
дисциплін, іншими нормативними документами та навчальною
і навчально-методичною літературою.
Див. : навчальна програма, навчальний план, освітня
програма.
Змішане навчання (blended learning) – цілеспрямований
процес здобуття знань, умінь і навичок суб’єктів освітнього
112
процесу на основі комбінації аудиторного, електронного

навчання і самонавчання (електронні курси, практичне
навчання, робота над конкретними проектами, використання
електронних книг, мобільне навчання, коучінг, навчальні ігри
й симуляції тощо). З. н. передбачає інтеграцію традиційних
форм навчання із елементами дистанційного навчання, поєднує
індивідуальне навчання онлайн та заняття у групах із учителем
(викладачем). З. н. відрізняється від традиційної освітньої
системи персоналізацією і наближенням навчання учнів
(студентів) до їх реальних потреб і рівнів підготовки, надає
можливість контролювати час, місце, темп і шляхи вивчення
навчального матеріалу.
Див.: дистанційне навчання, електронне навчання,
коучінг, мобільне навчання, онлайн освіта.
«Знаємо – Хочемо дізнатися – Дізналися» – стратегія
розвитку критичного мислення, яка дозволяє залучити більшу
частину учнів у класі й винести на розгляд різноманітні версії
кінцевих знань. Використання стратегії доцільно проводити
через весь урок. При вивченні теми, учні, об’єднані в пари або
й цілим класом (на дошці), заповнюють таблицю ЗХД. На етапі
актуалізації опорних знань заповнюється колонка «Знаємо», що
дозволяє замінити традиційне опитування і налаштувати
школярів на дослідницький настрій. Під час заповнення
колонки «Хочемо дізнатися» – створюється позитивна
мотивація школярів, визначаються їх цілі і звертається увага на
головні проблеми уроку. На етапі систематизації отриманих
знань заповнюється колонка «Дізналися» (учні визначають, що
нового дізналися на уроці, на які питання не одержали
відповіді, які знання хотіли б самостійно знайти в джерелах
інформації, отже, навчаються рефлексувати з приводу власної
розумової діяльності та її результатів.
Зовнішнє незалежне оцінювання (ЗНО) – вступні
випробування до закладів вищої освіти шляхом
113
централізованого тестування на рівні держави. Система ЗНО
почала формуватися в Україні з 2004 р. та стала вагомим
фактором у боротьбі з корупцією. Мета ЗНО: підвищення
рівня освіти населення України та забезпечення реалізації
конституційних прав громадян на рівний доступ до якісної
освіти, здійснення контролю за дотриманням Державного
стандарту базової і повної середньої освіти й аналізу стану
системи освіти, прогнозування її розвитку. Технологія
складання ЗНО передбачає реєстрацію вступника в Єдиній
державній електронній базі з питань освіти та подання заявок
до закладів вищої освіти (до 7) на певну спеціальність
(не більше 4). Результати ЗНО можна отримати не більше як з
чотирьох предметів. ЗНО у 2019 році проводиться з 11
навчальних предметів:українська мова і література, історія
України, математика, біологія, географія, фізика, хімія,
англійська мова, іспанська мова, німецька мова, французька
мова. Для вступу у заклади вищої освіти необхідно мати
сертифікат з трьох предметів (українська мова і література є
обов’язковим іспитом для всіх абітурієнтів). За підсумками
ЗНО складається рейтинг абітурієнтів, кращі з них отримують
право вчитися безкоштовно, а ЗВО – державне замовлення на
їх навчання. Забезпечення ЗНО здійснюється Українським
центром оцінювання якості освіти у співпраці з місцевими
органами управління освітою, закладами загальної середньої
освіти.
О. І.Шапран
Див.: контроль успішності, моніторинг в освіті.
Зона найближчого розвитку – процеси розвитку,
здійснювані дитиною в умовах співробітництва з дорослими,
під їх керівництвом, при їх допомозі, що недоступні для дитини
в самостійній діяльності; поняття, що характеризує можливості
і перспективи розвитку дитини в умовах навчання; розбіжність
у рівні складності завдань, які розв’язуються дитиною
самостійно (актуальний рівень розвитку) і під керівництвом
дорослого. Поняття З. н. р. введено Л. Виготським, який довів,
що реальні відношення розумового розвитку до можливостей
навчання можна виявити за допомогою визначення активного
114
рівня розвитку дитини і її 3. н. p.; навчання, створюючи 3. н. p.,

«веде» за собою розвиток: лише те навчання є дієвим, яке
випереджає розвиток. У працях Л. Виготського
виокремлюється ряд показників розумового розвитку: ступінь
узагальнення, абстрагування понять, включеність їх в певну
систему понять. Положення про 3. н. р. лягло в основу
концепції про співвідношення навчання і розумового розвитку
дитини (Г. Костюк, Н. Менчинська, Д. Ельконін, В. Давидов).
Див.: розвиток особистості.
І
Ігрове навчання – це активна пізнавальна діяльність в
ігровій формі, в процесі якої учні/студенти під керівництвом
педагога опановують знання, уміння, навички, виробляють
активну позицію і творчий стиль діяльності. І. н. надає
можливість: ставити учня/студента в позицію активного
суб’єкта навчання. І. н. забезпечує перевагу смислового
компоненту логічної пам’яті над короткочасною і механічною
пам’яттю, слуховою над зоровою, а новизна форми подачі
навчальної інформації і пізнавальних дій учнів/студентів
обумовлює стійкість уваги, перехід мимовільного її вигляду в
післядовільний, на якому базується стійкий пізнавальний
інтерес. І. н. має такі дидактичні можливості: формуються
мотиви і інтереси учнів/студентів; дії виконуються відповідно
до певних правил і норм поведінки; чітко виділені операції;
включаються соціальні, особові, групові відносини. Технологія
І. н.: створення творчої ігрової атмосфери з певними
конкретними завданнями; визначення цілей і мотивації для
учнів/студентів; опис технології гри (хід гри, оцінка діяльності
і аналіз знань, умінь, можливостей і дій граючих). Основою І. н.
можуть бути різні види дидактичних ігор. В освітній практиці
широко використовуються ділові і рольові ігри.
Див.: гра, рольова гра, ділова гра, навчальна діяльність.
Ігрове проектування – технологія створення або
вдосконалення проектів у ігровому режимі, розробка певних
рекомендацій, планів і заходів навчально-виховного характеру.
115
І. п. передбачає використання колективних форм роботи
шляхом ділової гри. Для здійснення цієї технології учасників
заняття розбивають на групи з трьох-п’яти осіб, кожна з яких
займається розробкою власного проекту (дослідницького,
пошукового, творчого, прогностичного, аналітичного). Тему
для розробки проекту учні (студенти) в основному вибирають
самостійно, передбачається рецензування проекту, його захист
під час загальної дискусії. Головною відмінністю методу І. п.
від методу проектів є його здійснення з функціонально-
рольових позицій, відтворюваних в ігровій взаємодії. Цінність
технології і. п. в тому, що вона сприяє розвитку ініціативи,
самостійності учнів (студентів), їх умінь планувати власну
діяльність, аналізувати ситуації та свідомо приймати
альтернативні рішення.
Див.: гра, проектування, проектне навчання.
Ідеал виховання – уявлення про найвищу досконалість,
яка як взірець визначає певний спосіб і характер дії людини. І.
в. вірно або ілюзорно відображає корінні суспільні інтереси
вихованців та вихователів. Він об’єднує ціннісні орієнтації,
життєві принципи і плани, задуми і вчинки у цілісну лінію
життєвої поведінки людини. Формування І. в. залежить від
умов життя і діяльності особистості, від її особливостей і
власного досвіду. Формуються суспільні, політичні, етичні,
естетичні, культурні ідеали, які є виявом творчої активності та
творчого ставлення дитини до дійсності й відіграють роль
кінцевих цільових орієнтирів. Формування ідеалів у дітей
розглядається як важливий аспект загального розвитку
особистості дитини, її морального виховання.
Див.: виховання, особистість.
Ідентифікація (лат. identificо – ототожнюю) –
емоційно-когнітивний процес неусвідомлюваного ототожнення
суб’єктом себе з іншим суб’єктом, групою, зразком, що
допомагає йому успішно опановувати види соціальної
діяльності, засвоювати й перетворювати соціальні норми й
цінності, приймати соціальні ролі; механізм психологічного
116
захисту, що виявляється в імітації, несвідомому наслідуванні

поведінки, уподібненні об’єкту, який викликає страх або
тривогу; форма переживань і дій уподібнення (частіше
неусвідомлене) суб’єктом себе іншій особі (моделі), яке є
механізмом становлення особистості, формування статево-
рольової ідентифікації, ціннісних орієнтацій, засвоєння норм і
зразків поведінки. Поняття «І.» вперше використав З. Фройд
для опису механізму формування емоційної прихильності
дитини до матері, злиття з нею. Він розглядав І. як засіб захисту
особистості від тиску інстинктів і як один з механізмів
формування особистісно-моральної інстанції Супер-Его.
Див.: інтроекція.
Ідеомоторика – термін, який складається з двох частин:
«ідео» – уявний, «моторика» – рух, тобто «уявний рух»;
самостійна, спеціалізована складова форма психомоторики, в
якій рухи виконуються безпосередньо і мимовільно, викликані
яскравою уявою про їх виконання. Ідеомоторні процеси
виникають при уявленні бажаних рухів і дій або лише при
наявності однієї думки про них. І. є внутрішнім механізмом
людини, заснованим на представленні здійснення руху і
проявляє себе в житті ідеомоторними актами. Ідеомоторні
акти – це мимовільні рухи, які виникають при уявному
виконанні рухової дії. Уявний образ, при якому сигнали до
м’язів йдуть навіть у тому випадку, якщо людина не планувала
виконати рух, а тільки думала про нього, називається
ідеомоторною уявою дії. І якщо контроль м’язової активності
недостатньо високий (або свідомо ослаблений), ці сигнали
можуть викликати різні рухи, тобто виконати ідеомоторний акт.
Комплекс методів і засобів, які використовують в І., є
ефективним засобом зняття психологічного стресу.
Див. : психомоторика.
Індивідуалізація навчання – планування та здійснення
навчання відповідно до індивід. особливостей учнів
(своєрідність їх відчуттів, сприймань, мислення, пам’яті, уяви,
особливості інтересів, нахилів, здібностей, темпераменту,
117
характеру.) І. н. повинна спиратися на керування розвитком
людини, що базується на глибокому знанні особистості та умов
її життя. Застосування І. н. передбачає не пристосування цілей
і основного змісту навчання до окремого школяра/студента, а
пристосування форм і методів пед. впливу до індивід.
особливостей задля забезпечення запроектованого рівня
розвитку особистості. Індивідуальний підхід створює найбільш
сприятливі можливості для розвитку пізнавальних сил,
активності, нахилів і обдарувань кожного учня/студента. Слід
відрізняти І. н., що передбачає індивід. підхід до учнів у межах
одного колективу, від диференціації навчання, коли учні
групуються на підставі певних особливостей для спеціального
навчання (класи вирівнювання, класи з поглибленим вивченням
окремих дисциплін, розподіл навч. програм у старших класах
тощо). І. н. передбачає врахування індивід. особливостей і
обдарованих, і важковихованих учнів одного колективу, і так
званих «середніх» учнів, які на практиці залишаються поза
увагою вчителя.
Див.: індивідуальна навчальна програма, індивідуальне
науково-дослідне завдання.
Індивідуальна програма розвитку – документ, що
розробляється для дітей з особливими освітніми потребами, що
навчаються в класах з інклюзивним навчанням. І. п. р.
розробляється на один навчальний рік, та в залежності від
успіхів дитини може переглядатися з метою її коригування
(у випадку виникнення труднощів у засвоєнні визначеного
змісту навчального матеріалу, чи необхідності перейти до
наступного рівня складності виконання завдань). І. п. р. містить
такі розділи: 1. Загальна інформація про дитину: ім’я та
прізвище, вік, телефони батьків, адреса, проблема розвитку
(інформація про особливі освітні потреби), дата зарахування
дитини до школи та строк, на який складається програма. 2.
Наявний рівень знань і вмінь. Група фахівців протягом 1-2
місяців (у залежності від складності порушення) вивчає
можливості та потреби дитини, фіксує результати вивчення:
вміння, сильні якості, наявні труднощі у навчанні, стиль
навчання (візуальний, кінестетичний, багатосенсорний та інші,
118
особливо якщо один зі стилів домінує), у чому їй потрібна

допомога; інформація щодо впливу порушень розвитку дитини
на її здатність до навчання (відомості надані психолого-медико-
педагогічною консультацією). Вся інформація повинна бути
максимально точною, оскільки вона є підґрунтям для
подальшого розроблення завдань.
Ю. М. Багно
Див.: інклюзивне навчання, інклюзивна освіта,
індивідуальний навчальний план.
Індивідуальна форма навчання – одна з форм організації
освітнього процесу, при якій учню, який перебуває поза
колективом, надається право на здобуття повної загальної
середньої освіти за індивідуальним планом. І. н. – вид
навчання, що базується на принципі індивідуалізації та
педагогічній технології індивідуалізації навчання, яка
передбачає врахування індивідуальних особливостей учнів як
в середині гомогенних груп, класів, так і гетерогенних. У
сучасній українській школі І. ф. н. вимагає створення
індивідуального плану, що визначає перелік предметів,
послідовність і кількість годин. Індивідуальна форма
застосовується щодо осіб, які: за станом здоров’я осіб не
можуть відвідувати навчальний заклад; проживають у селах і
селищах (коли кількість учнів у класі менше 5 осіб);
проживають у зоні збройного конфлікту; іноземців або осіб без
громадянства, які утримуються в пунктах тимчасового
перебування; коли навчання за груповою формою в силу тих
чи інших причин є неможливим. І. ф. н. широко
застосовувалася в школах Стародавнього світу й середньовіччя.
В умовах виникнення й розвитку капіталізму ця система
виявилася непридатною, оскільки не забезпечувала охоплення
великої кількості учнів. Вона поступилася місцем класно-
урочній системі і збереглася лише у формі домашньої
підготовки дітей до вступу в заклади освіти.
Ю. М. Багно
Див.: індивідуальна форма навчання, індивідуальне
навчання.
Індивідуальна форма роботи – передбачає самостійне
виконання однакових для всього класу завдань без контакту з
119
іншими учнями, але в єдиному для всіх темпі. За І. ф. р. роботи
учень виконує вправу, розв’язує задачу, проводить дослід, пише
твір, реферат, доповідь тощо. Індивідуальним завданням може
бути робота з підручником, довідником, словником, картою.
Широко практикується індивідуальна робота в
програмованому навчанні. І. ф .р. використовується на всіх
етапах уроку, для вирішення різних дидактичних завдань:
засвоєння нових знань і їх закріплення, формування і
закріплення умінь і навичок, для повторення і узагальнення
пройденого матеріалу. Вона переважає у виконанні домашніх
робіт, самостійних і контрольних завдань в класі. Переваги
І. ф .р. організації навчальної роботи в тому, що вона дозволяє
кожному учневі поглиблювати і закріплювати знання,
виробляти необхідні вміння, навички, досвід пізнавальної
творчої діяльності. Проте І. ф. р. організації має й недоліки:
учень ізольовано сприймає, осмислює і засвоює навчальний
матеріал, його зусилля майже не узгоджуються із зусиллями
інших, а результат цих зусиль, його оцінка стосуються і
цікавлять лише учня та вчителя.
Ю. М. Багно
Див.: програмоване навчання, знання, уміння, навички
Індивідуальне навчання – одна з форм організації
освітнього процесу, за якої здійснюється педагогічний вплив
учителя на учня, котрий перебуває поза колективом. Широко
застосовувалося в школах Стародавнього світу й
середньовіччя. В умовах виникнення й розвитку капіталізму ця
система виявилася непридатною, оскільки не забезпечувала
охоплення великої кількості учнів. Вона поступилася місцем
класно-урочній системі і збереглася лише у формі домашньої
підготовки дітей до вступу в навчальні заклади. Наприкінці
XIX ст. й на початку ХХ ст. відроджуються й культивуються
різні форми індивідуального навчання у вигляді дальтон-плану,
говард-плану, віннетки-плану тощо. У сучасній українській
школі І. н. застосовується переважно у вигляді консультацій,
тимчасової індивідуальної роботи з учнями. На сучасному
етапі розвитку І. н. в системі загальної середньої освіти є
однією з форм організації освітнього процесу і впроваджується
120
для забезпечення прав громадян на здобуття повної загальної

середньої освіти. І. н. – вид навчання, що базується на принципі
індивідуалізації та педагогічній технології індивідуалізації
навчання, яка передбачає врахування індивідуальних
особливостей учнів як в середині гомогенних груп, класів, так
і гетерогенних.
Ю. М. Багно
Див.: індивідуальний підхід, індивідуальна форма роботи,
навчальна діяльність, навчально-методичне забезпечення.
Індивідуальне навчально-дослідне завдання студента
(ІНДЗ) – вид позааудиторної самостійної роботи студента
навчального чи навчально-дослідницького характеру, яке
виконується в процесі вивчення програмного матеріалу
навчального курсу і завершується разом із складанням
підсумкового іспиту чи заліку із даної навчальної дисципліни.
Метою ІНДЗ є самостійне вивчення частини програмного
матеріалу, систематизація, поглиблення, узагальнення,
закріплення та практичне застосування знань студента з
навчального курсу та розвиток навичок самостійної роботи. Це
завершена теоретична або практична робота в межах
навчальної програми курсу, яка виконується на основі знань,
умінь і навичок, одержаних в процесі лекційних, практичних,
лабораторних або семінарських занять, та охоплює декілька
тем або зміст навчального курсу в цілому. Види ІНДЗ: конспект
із теми (модуля) за заданим планом або планом, який студент
розробив самостійно (як виняток, для студентів денної форми
навчання з невеликих за обсягом навчальних курсів та для
студентів заочної форми навчання); реферат з теми (модуля)
або вузької проблематики (як виняток, для студентів денної
форми навчання з коротких навчальних курсів та для студентів
заочної форми навчання); розв’язання та складання
розрахункових або практичних задач різного рівня з теми
(модуля) або курсу; розроблення теоретичних або прикладних
(діючих) функціональних моделей явищ, процесів, конструкцій
тощо; комплексний опис будови, властивостей, функцій, явищ,
об’єктів, конструкцій тощо; анотація прочитаної додаткової
літератури з курсу, бібліографічний опис; розробка тематики
121
та поурочних планів шкільних курсів та конспектів уроків,
навчальних та діагностичних тестових завдань із шкільних
курсів. Порядок подання та захист ІНДЗ: 1. Звіт про
виконання ІНДЗ; 2. Подння ІНДЗ викладачу, який проводить
семінарські, лабораторні та практичні заняття з даної
дисципліни, (не пізніше ніж за 2 тижні до семестрового
контролю); 3. Оцінка за ІНДЗ (на заключному практичному,
семінарському занятті з курсу). Можливий захист завдання
шляхом усного звіту студента про виконану роботу (до 5 хв.).
4. Підсумкова оцінки з навчального курсу з урахуванням оцінка
за ІНДЗ.
Ю. М. Багно
Див.: самостійна робота студента, реферат,
педагогічна задача, творче завдання
Індивідуальний навчальний план – документ закладу
освіти, що визначає особливості освітньої траєкторії окремої
особистості закладах вищої освіти та впровадження
інклюзивного навчання закладів середньої освіти. І. н. п. у
закладах з інклюзивним навчанням – це документ складений на
основі типових навчальних планів закладів освіти з
урахуванням індивідуальних особливостей навчально-
пізнавальної діяльності дітей з особливими освітніми
потребами в умовах інклюзивного навчання. І. н. п. визначає
перелік навчальних предметів, послідовність їх вивчення,
кількість годин, що відводяться на вивчення кожного предмета
за роками навчання та корекційно-розвиваючих занять (від
трьох до восьми годин на тиждень), загальну тижневу кількість
годин. І. н. п. у закладах вищої освіти – це документ, що
розробляється закладом освіти у взаємодії із здобувачем освіти
та визначає послідовність засвоєння основних компонентів
освітньо-професійної програми за відповідною спеціальністю
з урахуванням форм, засобів та ресурсів.
Ю. М. Багно
Див.: індивідуальний підхід, індивідуальна форма роботи,
індивідуальне навчання, навчально-методичне забезпечення.
Індивідуальність – спосіб існування особистості в
соціальному оточенні, що являє собою складне інтегрування
122
сукупності унікально-споріднених типологічних властивостей

людини, особистісних структур та їх прояв у індивід.-
специфічному стилі діяльності та взаємодії. І. виявляється в
темпераментальних і характерологічних рисах, у специфічному
змісті мотиваційно-потребової сфери (інтересах, цілях,
прагненнях), у поєднанні якостей перцептивних процесів,
інтелекту та здібностей людини. Формування І. відбувається в
складному і суперечливому процесі розвитку біол., соціальних
і духовних начал особистості в її активній взаємодії з
соціальним оточенням.
Див.: особистість, особистісно орієнтоване навчання.
Ініціатива (франц. initiative, від лат. initiare – починати)
– почин, початкова дія (Г. Сорока, В. Шапар); здатність брати
на себе обов’язки, розпочинати справи (Е. Еріксон); форма
соціальної активності (К. Абульханова-Славська,
Т. Коновалова, О. Погоніна, Н. Тертична); своєрідний «вихід за
межі ситуації» (Н. Терських, Н. Тертична); окремий прояв
ініціативності; прагнення активно діяти та випереджати
зовнішні вимоги (В. Помилуйко).
Див.: ініціативність, надситуативна активність.
Ініціативність розглядається залежно від положень тих
підходів, якими керуються вчені у своїх дослідженнях. У
психолого-педагогічній літературі існують наступні підходи
вивчення зазначеного феномена: системний, у межах якого І.
вивчається як складне, інтегральне утворення особистості
(Т. Коновалова, О. Погоніна); діяльнісний та особистісно-
діяльнісний підходи, де І. досліджується як здатність до
цілеспрямованих, вольових дій (Л. Пашкіна, С. Рубінштейн,
О. Трошкін), простежувався її зв’язок з поняттям активності,
зокрема «соціальної активності» (К. Абульханова-Славська),
«дослідницької активності» (О. Матюшкін), «надситуативної
активності» (В. Петровський); когнітивний підхід, у руслі якого
І. визначається як інтелектуальна властивість особистості,
котра свідчить про її високі загальні розумові здібності та є
показником інтелектуального становлення (Д. Богоявленська,
123
М. Левітов, І. Пєтухова, Л. Попов та ін.); системно-
функціональний підхід, представники якого вивчають І. як
системну якість особистості, що забезпечує процес ініціації та
його завершення, характеризується потягом до чогось нового,
до випередження наявної стимуляції (О. Крупнов і його
послідовники); компетентнісний підхід, де І. – загальна
(універсальна, надпрофесійна, ключова) компетенція, що
внутрішньо проявляється в готовності особистості до
діяльності, а зовнішньо – у прогнозуванні проблем,
можливостей і виконанні відповідних дій (І. Попова);
інтегративний підхід, у межах якого І. розглядається як
інтегративна особистісна якість, що характеризується
надситуативною активністю та спрямованістю на досягнення
цілей, які вимагають вольових зусиль для їх реалізації
(В. Помилуйко).
Див.: адаптивна ініціативність, ініціатива,
надситуативна активність.
Інклюзивна освіта – це складова системи освіти, що
зорієнтована на забезпечення основного права дітей з
особливими освітніми потребами – права на освіту за місцем
їх проживання, в умовах закладу середньої освіти, створює
спеціальні умови їхнього розвитку та виключає будь-яку
дискримінацію дітей. Перевагами І. о. для дітей з особливими
освітніми потребами є поліпшення когнітивного, моторного,
мовного, соціального та емоційного, психічного та
психологічного розвитку дітей в процесі спілкування з
однолітками; оволодіння новими вміннями та навичками
відбувається функціонально; навчання проводиться з
орієнтацією на сильні якості, здібності та інтереси дітей;
створюються можливості для налагодження дружніх стосунків
дітей з особливими освітніми потребами зі здоровими
ровесниками й участі у громадському житті. Для інших дітей
І. о. дає можливість учитися природно сприймати і толерантно
ставитися до людських відмінностей; налагоджувати й
підтримувати дружні стосунки з людьми, які відрізняються від
них; співробітництву; поводитися нестандартно, бути
124
винахідливими, а також співчувати іншим. Для педагогів та

фахівців І. о. дозволяє краще розуміти індивідуальні
особливості учнів; опанувати різноманітні педагогічні
методики особистісно орієнтованого навчання.
Ю. М. Багно
Див.: інклюзивне навчання, індивідуальна програма
розвитку
Інклюзивне навчання – створення умов для забезпечення
навчання дітей з особливими освітніми потребами у закладах
освіти на основі особистісно орієнтованого підходу та
урахування їх індивідуальних особливостей навчально-
пізнавальної діяльності. Метою І. н. є реалізація права дітей з
особливими освітніми потребами на освіту за місцем
проживання, їх соціалізація та інтеграція у суспільство,
залучення сім’ї до участі в освітньому процесі. Основними
завданнями І. н. є: здобуття дітьми з особливими освітніми
потребами освіти відповідного рівня у природному
середовищі; забезпечення різнобічного розвитку дітей,
реалізація їх здібностей; створення освітньо-реабілітаційного
середовища для задоволення освітніх потреб дітей з
особливими освітніми потребами; формування активного
міжособистісного спілкування дітей з особливими освітніми
потребами з іншими учнями; забезпечення диференційованого
психолого-педагогічного супроводу дітей з особливими
освітніми потребами; надання консультативної допомоги
сім’ям, які виховують дітей з особливими освітніми потребами,
залучення батьків до розроблення індивідуальних планів та
програм навчання.
Ю. М. Багно
Див.: інклюзивна освіта, інклюзія.
Інклюзія (від англ. Inclusion – включення) – процес
забезпечення права та залучення всіх громадян у всі сфери
життєдіяльності та державних програмах. Характерними
особливостями І. є: 1) І. – це процес, пошуку ефективніших
шляхів задоволення індивідуальних потреб кожної особистості
незалежно від її віку, статі, стану здоров’я, релігійних,
політичних, етнічних поглядів, ці відмінності розглядаються як
позитивне явище, яке стимулює навчання дітей та дорослих.
125
2) І. розкриває розуміння бар’єрів для реалізації індивідуальних
потреб кожної особистості та шляхи їх подолання, що
передбачає всебічне вивчення особливостей розвитку
оосбистості, збір інформації з різноманітних джерел. 3) І.
передбачає присутність (надання можливості навчатися в
закладах освіти та необхідних для цього видів адаптації),
участь (позитивний досвід, який набуває учень у процесі
навчання, та врахування ставлення учня до самого себе в цьому
процесі), досягнення (комплексний результат навчання
упродовж навчального року).
Ю. М. Багно
Див.: інклюзивне навчання, інклюзивна освіта,
індивідуальна програма розвитку
Інноваційна диспозиція – прихильність людини до змін
та нововведень, складова частина диспозиційної структури
особистості зі складною ієрархічною побудовою. На вищому
рівні виділяються узагальнені диспозиції, що виражають
схильність особистості до змін в найширшому сенсі. На
середньому рівні розглядаються оцінні характеристики
ставлення до інновацій в різних сферах життєдіяльності.
Конкретні інноваційні настанови у певній сфері діяльності
відповідають найнижчому рівню диспозицій. Вони доволі
мінливі, залежать від вимог середовища, умов діяльності та
глибинних параметрів особистості. Готовність до змін у
конкретній діяльності є вищою, якщо І. д. є внутрішньо
узгодженою. Виділяються чотири типи відношення до змін –
консерваторське, помірковане, інноваторське і радикально
інноваторське. Консервативна та поміркована диспозиція
призводять до об’єктної позиції в професійній діяльності.
Тільки інноватори та радикальні інноватори стають суб’єктами
творчої професійної діяльності. І. д. формує рух педагога
шляхом самореалізації і створення умов для перспектив
саморозвитку особистості і активного впливу як на
особистісне, так і на суспільне життя.
Див.: інноваційний потенціал, педагогічна інноватика,
інноваційний процес.
126
Інноваційна культура – рівень професійності, який

виявляється у здатності об’єктивно оцінювати нові ідеї, у
готовності творчо освоювати і використовувати у своїй роботі
все нове, прогресивне; організація цілеспрямованої діяльності
щодо створення та поширення в суспільстві інновацій, яка
набуває форми інноваційного процесу; складова інноваційного
потенціалу, що характеризує рівень освітньої,
загальнокультурної і соціально-психологічної підготовки
особистості та суспільства в цілому до сприйняття і творчого
втілення в життя ідеї розвитку економіки країни на
інноваційних засадах. Уперше термін «І. к.» був введений у
1995 році в «Зеленій книзі про інновації», що була видана
І. к. відображає ціннісну орієнтацію людини на нововведення,
закріплену в мотивах, знаннях, уміннях і навичках, а також
зразках і нормах поведінки. Сучасний розвиток І. к. передбачає
підтримку національної книговидавничої справи, освітніх та
науково-популярних видань; розвиток освітніх і науково-
популярних програм у засобах масової інформації; створення
центрів дистанційного навчання із застосуванням сучасних
телекомунікаційних технологій; впровадження сучасних
комп’ютерних технологій для навчання і наукових процесів.
Див.: інноваційна культура педагога, інноваційна мета
освіти.
Інноваційна освіта – сума систематизованих знань,
умінь та навичок, поглядів та переконань, які отримані в
процесі інноваційного навчання в закладі освіти або шляхом
самоосвіти та постійного творчого самовдосконалення.
Інноваційною називають таку освіту, яка заснована на нових
знаннях та інноваційній динаміці, веде до зміни парадигми,
утвердження нової педагогіки, нових освітніх процесів, нових
технологій. І. о. в ширшому контексті розглядається як спосіб
формування й розвитку інноваційної здатності нації, система
ідей для збереження й розвитку творчого потенціалу людини.
І. о. має такі цілі: забезпечити високий рівень інтелектуально-
особистісного та духовного розвитку студента; створити умови
для оволодіння навичками наукових досліджень та виробити
127
відповідний стиль мислення; забезпечити оволодіння
методологією нововведень у соціально-економічній та
професійній сферах. Ознаками І. о. виступають: високий
професіоналізм та компетентність майбутніх фахівців. І. о.
орієнтує особистість не тільки на формування знань, умінь та
навичок, але й на розвиток поглядів, переконань, потреб та
здібностей молоді.
Див.: педагогічна інновація, професійна освіта,
інноваційна педагогічна діяльність, педагогічна інноватика,
інноваційне навчання.
Інноваційна освітня політика – є системою поглядів,
уявлень, переконань, науково-практичного знання та рефлексії,
тобто такою світоглядною системою, що здатна до
прогнозування освітніх перспектив та практичної
алгоритмізації нових педагогічних ідей. І. о. п. формується з
урахуванням зобов’язань, прийнятих Україною перед
міжнародною і європейською спільнотами, а також світових
тенденцій розвитку освітньої галузі. І. о. п. – свідчення високої
професійної компетентності та державницької позиції, що
проявляється в такому характері діяльності органів управління
освітою, пріоритети якого зорієнтовані на інноваційну
діяльність як чинник розвитку системи та забезпечення
механізмів підтримки педагогічного інноваційного процесу.
Напрями І. о. п. визначено Конституцією України, Законами
України «Про освіту» (2017), «Про вищу освіту» (2014),
«Концепцією розвитку педагогічної освіти» (2018) та іншими
державними документами. Зовнішня І. о. п. започатковує
підвалини освітніх реформ, що тісно пов’язані із процесом
поширення та запровадження інновацій в педагогічну практику
(допомога державних освітніх органів, науково-методична
забезпеченість навчального процесу, зрілість педагогічних
кадрів і сформованість у них потреби в засвоєнні інновацій).
Внутрішня І. о. п. – це регулювання поведінки персоналу,
націленого на інноваційний тип розвитку організації. Як
зовнішня, так і внутрішня І. о. п. становлять собою сукупність
128
процесів змін усіх її елементів і зв’язків залежно від динаміки

навколишнього середовища.
Див.: інновації, інноваційний розвиток, інноваційне
освітнє середовище, інноваційна освіта, освіта, реформи
освіти.
Інноваційна педагогічна діяльність – складне,
інтегральне утворення, сукупність різних за цілями та
характером видів робіт, що відповідають основним етапам
розвитку інноваційних процесів та спрямовані на внесення
педагогом позитивних змін до власної системи роботи та її
моніторингу. Аналіз педагогічної літератури засвідчує, що І. д.
розглядається в таких аспектах, а саме: за етапами розвитку
інноваційних процесів як розроблення, освоєння й
використання нововведень (Л. Даниленко, О. Мойсєєв,
О. Мойсєєва); як вищий ступінь педагогічної творчості,
педагогічного винахідництва, уведення нового в педагогічну
практику (І. Дичківська, Н. Клокар, О. Козлова); як відмова від
стереотипів навчання (В. Сластьонін, Л. Подимова, З. Абасов);
як науково-практичне дослідження та інноваційний
експеримент (Ю. Максимов, М. Меладзе, О.В. Родькіна). І. п. д.
діяльність в Україні передбачена «Положенням про порядок
здійснення інноваційної освітньої діяльності» (2000),
Концепцією реформування державної політики в інноваційній
сфері (2012) та Законами України «Про пріоритетні напрями
розвитку інноваційної діяльності в Україні» (2003), «Про
наукову і науково-технічну діяльність» (2015) та ін.
Див.: педагогічні інновації, педагогічна інноватика.
Інноваційна педагогічна система – соціально
обумовлена цілісність та взаємодія сукупності компонентів, що
виникають при вдосконаленні та оновлені традиційної
педагогічної системи шляхом упровадження різних
нововведень. І. п. с. – це інтегративне утворення класу
«соціальні системи», що має властивості систем відкритого
типу та поєднує системні і синергеничні риси, серед яких
129
найбільш суттєвими є: цілісність, організованість,
цілеспрямованість; динамічність; керованість;
самоорганізованість; гнучкість; рухомість; стійкість; широта;
інтенсивність; координованість; соціальна активність;
альтернативність тощо. Компоненти І. п. с. набувають
значимість лише у своїй органічній єдності з іншими
компонентами. Зміна одного з них діалектично веде до зміни
інших компонентів (елементів). Тому так важливо
дотримуватися системності, закономірностей функціонування
І. п. с. у підборі та впровадженні нововведень, встановленні
чітких зв’язків між ними.
Див.: педагогічні інновації, педагогічні новації,
педагогічна система, системний підхід, синергетичний підхід.
Інноваційна педагогічна технологія – науково-
обгрунтована система дій, операцій та процедур, які
забезпечують цілеспрямоване й поопераційне впровадження
різних видів педагогічних нововведень, що викликають
позитивні зміни в традиційному педагогічному процесі,
модернізують і трансформують його. І. п. т. є комплексним,
інтегрованим процесом, що включає суб’єктів, ідеї, способи
організації інноваційної діяльності та забезпечує
результативність нововведення. Характеристиці поняття І. п. т.
приділяється значне місце в дисертаційних дослідженнях
І. Богданової, І. Гавриш, О. Кіяшко, Л. Машкіної та ін. І. п. т.
покликані «переводити» інноваційні нововведення в систему
норм, вказівок, засобів та прийомів, які забезпечують їх
результативність і реалізацію на практиці в певний історичний
час. І. п. т. за ознакою масштабності перетворень можна умовно
поділити на системні (особистісно орієнтовані, нові
інформаційні технології, модульно-рейтингові), модульні
(технології розвитку творчості, ігрові та діалогові), локальні
(проектні технології, цілепокладання та життєтворення,
тренінгові). І. п. т. потрібно розглядати як інструмент за
допомогою якого нова освітня парадигма ХХІ ст. може бути
втілена в життя. До сучасних І. п. т. належать нові інформаційні
130
технології, інтерактивні технології, особистісно орієнтовані

технології, технології розвивального навчання та ін.
Див.: інноваційна педагогічна діяльність, педагогічні
інновації, педагогічна технологія.
Інноваційна підготовка – закономірний процес
постійного оновлення освітнього процесу у вищій школі, який
базується на поєднанні традиційних та інноваційних підходів,
має індивідуальне спрямування й готує студентів до майбутньої
інноваційної діяльності. Інноватизація підготовки майбутніх
фахівців передбачає впровадження інноваційних технологій
навчання; стимулювання інноваційної пошукової діяльності;
створення творчої атмосфери взаємодії між учасниками
процесу підготовки; постійну діагностику, оцінювання та
корекцію результатів навчання та виховання; розвиток
здібностей студентів тощо. І. п. майбутніх фахівців має бути
адекватною запитам практики і разом з цим особистісно
орієнтованою з урахуванням їх здібностей та здатностей,
надаючи кожному студенту вже в період навчання можливості
для формування професійної компетентності та оволодіння
основами педагогічної майстерності.
Див.: інноваційні технології, інноваційна діяльність,
інноваційна підготовка педагогічних кадрів в умовах
навчального комплексу.
Інноваційна підготовка фахівців в умовах навчального
комплексу – історично необхідний та закономірний процес
інтеграції діяльності різних освітніх закладів у цілісну
економіко-продуктивну систему, яка сприяє оновленню,
персоналізації та підвищенню ефективності освітнього
процесу в порівнянні з традиційною системою освіти,
формуванню у студентів готовності до майбутньої інноваційної
діяльності, постійному професійному самовдосконаленню.
І. п. ф. в у. н. к. передбачає узгодженість навчальних планів
закладів освіти, що входять до складу комплексу; ефективне
використання науково-педагогічних кадрів, навчально-
лабораторної та виробничої бази, соціальної інфраструктури;
131
організацію підвищення кваліфікації викладачів навчальних
закладів та працівників підприємств; спільне проведення
науково-дослідних робіт; апробацію та використання
результатів наукових досліджень; підготовку наукових кадрів;
розробку навчально-методичного забезпечення тощо.
Інтеграція різних закладів освіти у складі навчального
комплексу є основою безперервної освіти. І. п. ф. в у. н. к.
обумовлена необхідністю регіоналізації сучасної вищої освіти.
Див.: готовність до інноваційної діяльності, інноваційна
підготовка, регіональний університетський комплекс.
Інноваційне навчання – зорієнтована на динамічні зміни
в навколишньому світі навчальна діяльність, яка ґрунтується
на оригінальних методиках розвитку різноманітних форм
мислення, творчих здібностей, високих соціально-адаптивних
можливостей особистості. Вперше термін І. н. використан у
1979 р. в доповіді Римському клубу «Немає межі освіти»
(Дж. Боткін, М. Ельманджра, М. Маліца), що здобула широкий
світовий резонанс. Інноваційний тип навчання сприяє
активному вирішенню проблемних питань, що виникають як
перед окремою особистістю, так і перед суспільством. І. н.
трактується як орієнтація на створення готовності особистості
до швидких змін у суспільстві, до невизначеного, але кращого
майбутнього за рахунок розвитку творчих здібностей, здатності
до співпраці з іншими людьми. Характерними рисами І. н. є
передбачення (anticipation) – здатність до розуміння нових,
незвичайних ситуацій, прогнозування подій, оцінка наслідків
прийнятих рішень, орієнтація на майбутнє та співучасть
(participation) – соціальна активність, участь особистості в
найважливіших видах діяльності, її особистий вплив на
прийняття локальних та глобальних рішень, здатність бути
ініціативним. І. н. широко розповсюджено у професійній освіті
та сприяє підвищенню ефективності освітнього процесу.
Див.: педагогічна інновація, навчання, інноваційна
педагогічна діяльність, педагогічна інноватика.
132
Інноваційне освітнє середовище – комплекс

взаємопов’язаних умов, які забезпечують освіту людини,
формування особистості педагога з інноваційно-творчим
мисленням, його професійну компетентність; педагогічно
доцільно організований простір життєдіяльності, який сприяє
розвитку інноваційного ресурсу особистості; інтегрований
засіб накопичення і реалізації інноваційного потенціалу
закладу освіти. Виникнення інноваційного середовища як
новоутворення педагогічної науки є результатом існуючих
протиріч між інноваційною практикою та консервативними
формами освіти, які не відповідають вимогам часу. Структурно
І. о. с. складається із трьох взаємопов’язаних компонентів:
суб’єктно-ресурсного, матеріально-технічного та
технологічного, які взаємопов’язані між собою та визначають
педагогічні умови його формування. І. о. с. визначається
креативно-перетворювальною функцією, яка передбачає
розвиток творчих здібностей учнів (студентів), можливість
деталізувати проблеми з метою їх подальшого нестандартного
тлумачення, творче перетворення дійсності шляхом
розв’язання різноманітних навчальних і професійних завдань,
постійне впровадження інновацій. Основні педагогічні умови
формування І. о. с.: особистісно орієнтовані та гуманістичні
підходи до його створення з урахуванням партнерського
співробітництва, поваги та довіри всіх учасників освітнього
процесу; спрямування на розвиток і саморозвиток кожної
особистості; робота в творчому пошуковому режимі;
ефективне використання науково-методичних, матеріально-
технічних та кадрових можливостей освітніх закладів;
застосування інноваційних технологій.
Див.: інноваційна педагогічна діяльність, професійна
Інноваційний заклад освіти – освітня установа, у якій
експериментально апробуються чи впроваджуються нові
педагогічні ідеї, теорії, технології, методики і, як результат,
значно поліпшується освітній процес у порівнянні з
традиційною системою. Виділяють реактивні (або
133
пристосовані), активні, активно-адаптовані, часткові,
системні інноваційні заклади. Реактивні заклади реагують на
інноваційні зміни лише тоді, коли вже не реагувати неможливо.
Активні – прагнуть змінювати свою діяльність, уміють
прогнозувати зміни в освітній діяльності, але лише у своєму
навчальному закладі. Активно-адаптовані – здійснюють
нововведення незалежно один від одного, що може призвести
не лише до позитивних змін, але й породжувати неузгодженість
між нововведеннями на різних ступенях освіти. У часткових
закладах упровадження нововведень зорієнтоване лише на
деякі позитивні зміни в освітньому процесі. Системні заклади
освіти розраховані на загальний позитивний результат до
гармонізації різних нововведень, орієнтації їх на досягнення
загальної результативності. І. з. о. приходять на зміну
традиційній школі та відкривають нові перспективи для шкіл
майбутнього.
Див.: новації, інноваційний процес, інноваційний
потенціал навчально-виховного закладу.
Інноваційний педагогічний експеримент – метод
науково-педагогічного дослідження, який передбачає істотні
зміни у змісті, формах і методах роботи з метою підвищення їх
ефективності. Ю. Гільбух та М. Дробноход (1994) вважають
доречним, виправданим епітет «інноваційний» у поєднанні з
терміном «експеримент». І. п. е. виконує не тільки оцінну, а й
прагматичну та прогностичну функції. Його структура
аналогічна структурі наукового експерименту, до якої належать:
формулювання мети експерименту; визначення завдань,
об’єкту і предмету дослідження; розроблення і вибір
конкретних методик і методів дослідження; експертиза
програми дослідження та етапів проведення експерименту.
І. п. е. є важливим чинником інноваційної освіти, яка головною
метою вважає формування в людини дослідницької позиції,
виховання у неї ставлення до суспільства як до творчо-
пошукового середовища.
Див.: інноваційне освітнє середовище, інноваційна
134
Інноваційний потенціал педагога – це сукупність

соціокультурних і творчих характеристик його особистості, що
виражається в готовності вдосконалювати педагогічну
діяльність на основі сучасних методів і технологій. Рушійною
силою інноваційної діяльності є вчитель, викладач, оскільки
суб’єктивний чинник – вирішальний під час упровадження й
поширення нововведень. Педагог-новатор є носієм конкретних
нововведень, їх творцем, модифікатором. Він має широкі
можливості, а також необмежене поле діяльності, оскільки на
практиці переконується в ефективності наявних методик і
технологій, може коригувати їх, створювати нові. Наявність
І. п. п. визначає прогресивні погляди та стійкі переконання
сучасного педагога. Особливості І. п. п.: адекватна самооцінка
соціокультурного та інтелектуального рівнів власного
розвитку; вибір різних форм культурної та наукової, творчої
активності; відкритість особистості педагога до нового
розуміння і сприйняття різних ідей, думок, напрямів, течій;
толерантність педагога; гнучкість та широта його мислення.
І. п. п. реалізується проявами надситуативної активності,
ініціативності, внутрішньої локалізації контролю вольової дії,
що проявляється у схильності покладати відповідальність за
власні дії на самого себе.
Див.: інноваційна педагогічна діяльність, готовність до
інноваційної педагогічної діяльності, інноваційний потенціал
навчально-виховного закладу, ініціативність, надситуативна
активність.
Інноваційний процес – сукупність послідовних дій щодо
створення, розвитку й проникнення в практику педагогічних
нововведень. Перебіг інноваційного процесу визначається
складною взаємодією багатьох чинників. Успіх на цьому шляху
залежить від системи управління, яка об’єднує в єдиний потік
витоки наукової ідеї, її розроблення, упровадження результату
в практику роботи та поширення. На розвиток інноваційного
процесу впливають: стан зовнішнього середовища, у якому він
проходить (практика державного регулювання, рівень освіти,
організаційні форми взаємодії науки і практики тощо); стан
135
внутрішнього середовища окремих організаційних і
господарських систем (фінансові та матеріально-технічні
ресурси, застосування технологій, зв’язки з зовнішнім
середовищем та ін.); специфіка самого інноваційного процесу
як об’єкта управління. Ефективність інноваційного процесу
визначається лише після впровадження інновації, коли
з’ясовується, у якій мірі вона задовольняє освітні потреби.
Найбільш пріоритетними серед сучасних інноваційних
процесів в системі освіти є: становлення різнорівневої системи
підготовки фахівців; розробка та впровадження освітніх
стандартів вищої професійної освіти; розробка регіональних
варіантів професійної підготовки, варіативних планів, програм,
підручників тощо; забезпечення наступності в діяльності
школи та закладів вищої освіти; розробка інноваційних
технологій навчання. І. п. – це не тільки складний, але і
взаємопов’язаний процес створення інновацій з використанням
сукупності системи знань, наукової і маркетингової діяльності;
сукупності засобів праці, що полегшують людську працю і
роблять її продуктивнішою. Н. Юсуфбековою (1991) визначена
структура інноваційних процесів. 1-й блок – виникнення
нового в освіті. У його контексті розглядаються такі проблеми,
як нове в педагогіці, рівні готовності до засвоєння та
використання нового; класифікація педагогічних новацій,
розширення категоріального поля нового; етапи створення
нового, традиції й новаторство. Усі вони утворюють предмет
педагогічної неології (грец. neos – нове і logos – слово, вчення) –
галузі педагогічних знань, у якій систематизуються,
узагальнюються та розвиваються наукові, експериментальні й
дослідні дані про процес науково-педагогічної творчості, його
особливості, основні результати. 2-й блок – дослідження
проблем сприйняття інновацій і їх оцінки. Педагогічна
аксіологія – від грец. axios – цінний, logos – слово, вчення –
розділ, у якому досліджуються значущі для педагогічної праці
цінності. 3-й блок – упровадження нового, його поширення,
узагальнення даних про нововведення у сферах виховання й
освіти, осмислення практики застосування педагогічних
інновацій, вивчення закономірностей і форм використання
136
нового. Усі ці явища вивчає педагогічна праксіологія (грец.

praktikos – діяльний і logos – слово, вчення) – галузь
педагогічних знань, яка досліджує ефективність застосування
педагогічних інновацій у практиці роботи.
Див.: педагогічна інновація, інноваційна педагогічна
діяльність, педагогічна інноватика, інноваційне навчання,
інноваційна освіта, інноваційний розвиток.
Інноваційний розвиток освіти – оновлення всіх чи
певних складових освітньої системи, у результаті чого
відбувається її перехід із стану консервативного в активний,
відкритий; процес постійного оновлення системи освіти
педагогічними технологіями, методами й засобами для
забезпечення особистісного розвитку людини та колективної
свідомості, що є головною метою й важливим результатом
інноваційних зрушень. У широкому розумінні І. р. о. – це
синонім успішного розвитку освітної сфери на базі
різноманітних нововведень. І. р. о. спирається на спеціально
розроблені принципи, що забезпечують його доступність,
якість, безперервність та інвестиційну привабливість: принцип
випереджаючого розвитку освіти; принцип проектування
І. р. о.; принцип безперервності освіти; принцип стратегічного
інвестування; принцип інноваційності освітнього середовища.
Механізми І. р. сучасної освіти ґрунтуються на таких
концептуальних положеннях як: культивування інтересу до
нововведень; створення творчої атмосфери, організаційних та
дидактичних умов для впрвадження нововведень у освітній
процес; накопичення інноваційних ідей у постійно діючих
пошукових та експериментальних освітніх середовищах;
інтеграція найбільш перспективних інноваційних проектів у
реально діючі педагогічні системи.
Див.: інновації, інноваційна педагогічна система,
інноваційна педагогічна діяльність, інноваційна політика.
Інноваційний стиль діяльності – система способів і
тактик, яку педагог поступово накопичує з урахування
особистих якостей, що забезпечують його вихід за межі
137
нормативної педагогічної діяльності шляхом використання
різних інновацій. Поняття стиль є поширеним у психології,
філософії, лінгвістиці, мистецтві, естетиці, музиці. Стиль – це
своєрідний «почерк», який певною мірою дій притаманний
кожному вчителю. Розрізняють спільні та індивідуальні ознаки
стилю. Спільні ознаки відображають основні риси педагогічної
майстерності групи вчителів, індивідуальні – характеризують
особисту майстерність окремих педагогів і більше пов’язані з
їхніми конкретними нахилами і здібностями. Визначальною
рисою стилю роботи сучасних педагогів є творче ставлення до
навчання, постійні пошуки нових ефективних методів і
прийомів навчання та виховання, впровадження передового
педагогічного досвіду. Отже, І. с. д. – це унікальний спосіб,
обраний кожним педагогом для досягнення педагогічної мети
та формування власної інноваційної педагогічної діяльності.
Див.: інновації, інноваційна педагогічна діяльність,
педагогічна майстерність, передовий педагогічний досвід.
Інновація (із пізньолатинської innovatio – оновлення,
новизна, зміна) – нововведення, тобто цілеспрямовані зміни,
які вносять у середовище впровадження нові стабільні
елементи (нововведення), що викликають перехід системи з
одного стану до іншого. Історія походження інновацій в освіті
пов’язана із періодом зародження експериментальної
педагогіки (друга пол. XIX ст.), науки про вивчення
психологічних особливостей дитини, новітніх форм і змісту її
навчання й виховання методами наукового пошуку (А. Біне.
О. Декролі, А. Лай, В. Кілпатрік, Е. Торндайк та ін.). Термін
«І.» використовується в таких значеннях: «І. – нововведення»,
«І – процес» (внесення нового в систему) та «продукт,
результат» (окремий засіб, ідея, методика, програма тощо).
І. частіше всього класифікуються за такими ознаками:
інноваційний потенціал та масштаб перетворення. Поєднання
цих двох ознак дало можливість створити авторську
класифікацію інновацій, де три основні їх типи (модифікаційні,
комбінаторні та радикальні) поділені на 3 підтипи (локальні,
модульні, системні). На основі цього отримані 9 структурно-
138
складних типів інновацій (модифікаційно-локальні,

модифікаційно-модульні, модифікаційно-системні,
комбінаторно-локальні, комбінаторно-модульні,
комбінаторно-системні, радикально-локальні, радикально-
модульні, радикально-системні).
Див.: педагогічні інновації, інноваційна педагогічна
діяльність, педагогічна інноватика, інноваційне навчання,
інноваційна освіта.
І́нсайт (від англ. Insight – проникливість, проникнення в
суть, розуміння, осяяння, раптова здогадка, прозріння) –
раптове розуміння знаходження виходу з проблеми.
Багатозначний термін в психології, зоопсихології, психоаналізі
та психіатрії, що описує складне інтелектуальне явище, суть
якого полягає в несподіваному, частковому інтуїтивному
прориві до розуміння поставленої проблеми та «раптовому»
знаходженні її вирішення. Відкриття такого рішення
розглядається як центральний момент творчого процесу. Термін
«І.» був введений німецьким психологом і лінгвістом-
теоретиком К. Бюлером як прозріння. Аналітики традиційно
розрізняють два типи І. Інтелектуальний І., який розуміється
як здатність суб’єкта в цілому вірно оцінювати власну
поведінку і розуміти свою психопатологію з точки зору
генезису і динаміки розвитку стану. 2. Емоційний І. розуміється
як здатність відчути і адекватно усвідомити значення власного
несвідомого і його символічних проявів. На відміну від
інтелектуального І., емоційний є скоріше свідченням волі,
відчуження і знаходження суб’єкта у вільному контакті з
власним несвідомим. І. є досить важливою здатністю
особистості, необхідною не тільки для практики, але і для
теорії психоаналізу.
О.С. Хмельницька
Див.: психоаналіз, сугестивні технології, творчість.
Інтегративний підхід – методологічний підхід, сутність
якого полягає в інтеграції різних шкіл філософії, психології,
педагогіки, антропології, психотерапії, які взаємодоповнюють
один одного. У методології І. п. використовується нещодавно.
139
Він заснований у 1977 році К. Уілбером (Ken Wilber). Основні
аспекти І. п. розглядаються у працях таких науковців як
О. Андрєєв, Г. Балл, О. Загородня, В. Якиляшек та ін. При
формуванні цілого однією із умов інтеграції є утворення нової
якості різнорідних частин чи елементів. У процесі інтегрування
наук відбувається посилення взаємних зв’язків між їх
структурними ланками й підвищення ступеня їх єдності, що і
забезпечує системний інтегративний ефект. Інтегративні
взаємодії завжди призводять до нових результатів, підсилюючи
ефективність наукових досліджень. І. п. спрямований на якісне
вдосконалення існуючих педагогічних систем й обумовлює
інноваційний тип діяльності сучасних навчальних закладів. Це
сприяє створенню інноваційно-творчої атмосфери взаємодії
між учасниками процесу професійної підготовки, формуванню
готовності майбутнього вчителя до реалізації інноваційної
діяльності в умовах освітнього простору. При реалізації єдиної
стратегії професійної підготовки студентів має бути закладена
ідея інтеграції особистісних, соціальних і діяльнісних аспектів,
що сприяє координації змісту навчальних дисциплін (зовнішня
інтеграція) і формуванню інтегральних характеристик
особистості майбутнього фахівця (внутрішня інтеграція).
Див.: методологія педагогіки, педагогічна система.
Інтеграція (лат integratio – відновлення, заповнення, від
ціле - цілий) – об’єднання в ціле раніше різнорідних частин та
елементів. Процеси І. можуть мати місце як в рамках вже
сформованої системи – в цьому випадку вони ведуть до
підвищення рівня її цілісності та організованості, так і при
виникненні нової системи з раніше незв’язаних елементів.
Частини інтегрованого цілого можуть володіти різним
ступенем автономії. Під І. у широкому сенсі розуміють процес
становлення цілісності. Визначення І. як процесу
взаємопроникнення означає не розчинення одного в іншому, а
їх єдність, тобто збереження взаємодіючих систем і
налагодження між ними взаємних контактів. І. розглядають
також як ієрархічне узагальнення (синтез), об’єднання на
різних рівнях (предметний, міжпредметний, психологічний).
140
Стосовно до системи навчання поняття «І.» може приймати два

значення: 1) створення цілісного уявлення про навколишній
світ (І. розглядається як мета навчання); 2) знаходження
спільної платформи зближення предметних знань (І. – засіб
навчання). І. – є процесом внутрішньої взаємодії,
взаємопроникнення наукових знань різних навчальних
дисциплін.
Див.: інтегративний підхід.
Інтегроване навчання – це навчання, яке ґрунтується на
комплексному підході; сукупність послідовних та
взаємопов’язаних дій учителя/викладача й учня/студента. Вони
спрямовані на формування цілісної картини світу
школяра/студента на основі об’єднання навчального матеріалу
з різних освітніх галузей (навчальних предметів/дисциплін).
Освіта під час І.н. розглядається через призму загальної
картини, а не ділиться на окремі дисципліни. Етапи реалізації
міжпредметної інтеграції змісту навчання (від простого до
складного): введення міжпредметних зв’язків на уроках
суміжних дисциплін на основі репродуктивної діяльності і
елементів проблемності; постановка міжпредметних
навчальних проблем і самостійний пошук їх вирішення на
окремих уроках; систематичне проблемне навчання на основі
ускладнених міжпредметних проблем всередині окремих
курсів; включення спочатку двосторонніх, а потім і
багатосторонніх зв’язків між різними предметами на основі
координації діяльності вчителя; розробка широкої системи в
роботі вчителів, які здійснюють міжпредметні зв’язки як в
змісті й методах, так і в формах організації навчання,
включаючи позакласну роботу і розширюючи межі програми.
Міжпредметні зв’язки бувають горизонтальні й вертикальні.
Горизонтальний міжпредметний зв’язок здійснюється тоді,
коли інтегровані предмети вивчаються відірвано в часі
(наприклад, впродовж тижня, місяця). Вертикальний зв’язок
можна спостерігати, якщо інтегровані предмети вивчаються в
близьких часових межах (впродовж одного уроку, одного дня).
Переваги І. н. для учнів: більш чітке розуміння мети кожного
141
предмету в різних контекстах; більш глибоке розуміння будь-
якої теми, завдяки її дослідженню через кілька точок зору;
краще усвідомлення комплексного підходу, через який
предмети, навички, ідеї та різні точки зору пов’язані з реальним
світом; вдосконалення навичок системного мислення.
Див. : інтеграція.
Інноваційні уміння педагога – здатність людини належно
виконувати певні дії, засновані на доцільному використанні
нових знань і навичок. Основні критерії готовності до
застосування педагогічних умінь: усвідомлення необхідності
інноваційної діяльності; готовність до творчої діяльності щодо
нововведень у закладі; впевненість у тому, що зусилля,
спрямовані на нововведення, принесуть результат; готовність
до подолання творчих невдач; органічність інноваційної
діяльності, фахової та особистої культури; рівень технологічної
готовності до інноваційної діяльності. Компоненти
інноваційних умінь педагога: поінформованість про інноваційні
педагогічні технології; належне володіння їх змістом і
методикою; висока культура використання інновацій у
навчально-виховній роботі; особиста переконаність у
необхідності застосування інноваційних педагогічних
технологій. Основні етапи сприйняття інноваційних умінь:
етап ознайомлення з інноваційними уміннями; етап появи
зацікавленості; етап оцінки; етап апробації; етап кінцевого
сприйняття, використання у повному обсязі. Інноваційна
діяльність педагога буде продуктивною тільки тоді, коли він
повністю відмовиться від відомих штампів, стереотипів у
навчанні, вихованні й розвитку особистості, будуть розвиватися
І. у. п.
Див.: інновації, інноваційне навчання; інноваційні освітні
технології; інноваційний процес; інноваційний потенціал
педагога.
Інтелектуальна активність – психологічний механізм
ситуативно нестимульованої когнітивної продуктивної
діяльності. І. а. є особистісною властивістю, яка не зводиться
142
до загальних розумових здібностей (Д. Богоявленська).

Розрізняють три рівні І. а. Перший рівень – креативний, що
вказує на ззовні нестимульовану творчу активність, здатність
виявляти закономірності в інтелектуальних завданнях,
прагнення самостійно ставити мету та знаходити оригінальні
способи розв’язання проблеми. Другий рівень, – евристичний,
який простежується у тих особистостей, які можуть знаходити
нові способи вирішення проблемних ситуацій лише за
сприятливих умов. Третій, найнижчий рівень І. а. – пасивний,
що вказує на активізацію розумової діяльності завдяки лише
зовнішньому контролю та в межах заданого.
Див.: активність особистості, суб’єктивізм.
Інтерактивне навчання можна розглядати з різних
сторін, а саме: 1. За організаційними формами – як
альтернативне традиційному, інноваційне навчання, за умов
якого студенти проявляють ініціативність; 2. За характером
відносин викладача і студента – як суб’єкт-суб’єктна взаємодія;
3. За підходом до особистості – як особистісно орієнтована
навчальна діяльність; 4. За умовами організації – комфортне
середовище для розвитку професійно значущих якостей
особистості. І. н. дозволяє суттєво збільшити відсоток
засвоєного матеріалу, веде до розвитку професійних і
особистісних якостей фахівців. Процес інтерактивної взаємодії
сприяє формуванню здатностей учнів/ або студентів до
співробітництва, командної роботи та подальшої самоосвіти;
розвитку здібностей аргументувати власну думку;
співставленню запланованих цілей з власними можливостями;
привчанню до напруженої праці та самовдосконалення;
формуванню почуттів обов’язку та відповідальності,
позитивного ставлення до обраної професії.
Див. : інтерактивні технології.
Інтерактивні панелі – прилади, що поєднують у собі
функціонал проектора, дошки, комп’ютера, планшета та
телевізора в надміцному протиударному корпусі. Поєднання
високої потужності процесорів, мультитач-екрану і
143
спеціального програмного забезпечення дозволяє
використовувати інтерактивні можливості цього пристрою для
презентацій та ефективної взаємодії між вчителем та учнями.
Завдяки великій поверхні, що розпізнає дотики, інтерактивний
дисплей полегшує проведення динамічних уроків. Дисплей
реагує на 20 одночасних дотиків, відповідно, кілька людей
можуть при потребі комфортно працювати на ній разом. І. п.
має дві операційні системи: Windows 10 та Андроїд, що
доповнюють одна одну. Роздільна здатність екрану 4К, до того
ж він має противандальне покриття, яке витримує удари
важкими предметами. За шкалою Мооса твердість покриття
корпусу тягне на 7 з 10. Таку панель можна використовувати
для онлайн-переговорів, де на екрані можна відкрити файл
навіть зі свого смартфона чи будь-яку з найпоширеніших
програм: Microsoft Office, Acrobat Reader, Skype, GotoMeeting,
Google Hangouts та ін. Функція TouchEverywhere дає
можливість малювати чи залишати нотатки в будь-якому
відкритому на панелі матеріалі та зберігати їх. Учителі за
допомогою І. п. мають інструменти для створення видовищних
уроків, а учні – сучасне методичне наповнення, можливість
спостерігати зображення предметів у тривимірному вигляді.
Див. : інтерактивне навчання, інтерактивні технології
Інтерактивні технології (з англійської inter – взаємний,
aсt – діяти) – науково-обґрунтована система дій, операцій і
процедур, що забезпечують цілеспрямований та поетапний
розвиток в особистостей певних психологічних якостей,
передачу їм знань і досвіду соціальних взаємодій на засадах
«суб’єкт-суб’єктних» відносин та партнерства. І. т. можна
можна диференціювати на сім видів (за метою їх
використання): превентивно-корекційні (тренінг, консультації);
організаційно-підготовчі («Приховані скарби», «Спільна
угода», «Перемішайтеся. Замріть. Об’єднайтеся в пари»);
інтелектуально-пізнавальні («Шість капелюхів мислення»,
«Класичні дебати», «Іподром»); рефлексивно-оцінні
(«Пасивний – активний»; «Сходинка до мрії», «Реальне –
ідеальне»); мотиваційно-стимулюючі («Очікування», «Успіх»,
144
«Мікрофон»); емоційно-стабілізуючі («Відтаювання»,

«Вторгнення»); імітаційно-практичні («Реалізуй задумане»,
«Управління ініціативою», «Обмін проблемами» та ін.).
Див.: інтерактивне навчання.
Інтеракція (від англ. inter – взаємний, aсt – діяти)
означає здатність до взаємних дій, діалогу, а «соціальна
інтеракція» – процес, коли індивіди під час комунікації у групі
своєю поведінкою впливають на інших, викликаючи відповідні
реакції. І. вперше виникла у соціології та соціальній психології.
Представники теорії символічного інтеракціонізму
(засновник – Дж. Мід) розглядали розвиток особистості та
творення людиною свого «Я» через спілкування та взаємодію
з іншими людьми. І. розглядається як тип взаємодії між
людьми, який передбачає інформаційний обмін, своєрідну
інформаційну кооперацію в різноманітних процесах
спілкування. І. в мережі Інтернет містить у собі родові ознаки
взаємодії, однак має своєрідність, обумовлену способами
передачі інформації. Принципи інтеракції: багатостороння
комунікація, взаємодія і взаємонавчання, кооперація та
співробітництво. Типологізація І.: за кількісною, вербально-
невербальною, тематичною, часовою, формальною,
символічною ознаками.
Див.: інтерактивні технології.
Інтервізія (від лат. Inter – між, visio – бачення) – це
метод міжколегіального навчання в групі фахівців (здобувачів
освіти), які займають однакові позиції (однорідність групи), із
метою покращення їх професійних навичок. Активно
використовується психотерапевтами для підтримки їх фахового
рівня. І. має важливий потенціал при підвищенні професійної
майстерності педагогічних працівників закладів дошкільної і
загальної середньої освіти в умовах реалізації завдань Нової
української школи. І. передбачає ознайомлення із
індивідуальним досвідом кожного учасника щодо розв’язання
певних професійних завдань. І. можна визначити як взаємну
консультацію або обмін досвідом між колегами (учасниками
145
освітнього процесу). У процесі роботи інтервізійної групи
виявляються спільні проблеми й напрацьовуються шляхи їх
подолання. Використання І. дозволяє поглибити й
гармонізувати знання, удосконалити навички, віднайти нові
шляхи розв’язання професійних завдань, збагатитися
практичним досвідом, напрацювати певні коучингові техніки.
Фасилітатором інтервізійної групи може бути учасник групи
або викладач. І. є різновидом групової супервізії.
Див.: супервізія.
Інтерв’ю – метод отримання інформації за допомогою
усного опитування. І. допомагає одержати детальну
інформацію про думки, погляди, мотиви, уявлення
респондентів. Воно ефективне лише в тому випадку, коли
дослідник впевнений в об´єктивності відповідей опитуваного.
Під час І. дослідник ставить сформульовані наперед
підготовлені запитання у певній послідовності й записує
відповіді на них. Види І.: а) вільне - не регламентоване темою,
формою бесіди; б) стандартизоване - близьке за формою до
анкети з закритими запитаннями; в) напівстандартизоване –
поєднує в собі особливості двох попередніх. Спілкування
інтерв´юера і респондента регламентоване детально
розробленим питальником (бланк інтерв´ю, анкета) й
інструкцією інтерв´юера, який зобов´язаний дотримуватись
послідовності й точності під час формулювання запитань і їх
послідовності. Межі між видами інтерв´ю рухливі й залежать
від мети складності проблеми та етапу дослідження. Ступінь
свободи учасників інтерв´ю залежить від переліку та форми
запитань, змістовий рівень – від інформаційної насиченості та
складності відповідей. Певна ситуація передбачає
використання відповідного різновиду інтерв´ю. Різновиди І.:
діагностичне – спосіб отримання інформації про властивості
особистості, який допомагає проникнути в її внутрішній світ
та зрозуміти проблеми; клінічне – вид терапевтичної бесіди за
необхідності надання психолого-педагогічної допомоги;
фокусоване – короткочасна бесіда, мета якої полягає в
146
отриманні інформації про конкретну проблему, процес, явище,

реакцію респондента на задану дію; панельне – багаторазове
інтерв´ю одних і тих самих респондентів з одних і тих самих
питань через певні проміжки часу; групове – запланована
бесіда, під час якої дослідник прагне викликати дискусію в
групі. Для проведення І. потрібно заздалегідь підготувати місце
проведення та визначити тривалість його проведення.
Див.: бесіда, дискусія, доповідь.
Інфографіка або інформаційна графіка (англ. іnformation
graphics; infographics) – це спосіб подачі інформації за
допомогою графічних елементів; візуалізація складної
інформації; інтегрована платформа, що об’єднує різні
напрямки діяльності. У вузькому розумінні, І. є способом подачі
інформації, що надає можливість інтеграції різних складових
в єдине ціле, у широкому, – це принципово новий спосіб
організації даних в умовах постійно мінливого інформаційного
поля. І. – це різноманітні карти, таблиці, діаграми (лінійні,
стовпчикові, стрічкові, кругові, фігурні), схеми, креслення,
картограми, картосхеми; лаконічний інформаційний матеріал,
який ілюструє текстову публікацію. Створення І. складається
з декількох етапів: формулювання мети створення інфографіки
та визначення аудиторії (студенти, колеги тощо); збір даних по
темі, представлений у різних форматах (текстовий контент,
графіка, відеоматеріали, сторінки таблиць тощо); аналітика та
обробка інформації; побудова доступної візуалізації, верстка
(компоновка та унаочнення матеріалу, вибір формату
(презентація, слайд-каст, односторінкова картинка, відеоролик).
Переваги використання І.: наочність, яскравість,
інтерактивність, лаконічність, організованість, зручність,
технологічність, структурованість подачі інформації.
І. виступає як багатофункціональний інструмент, область
застосування якого в освіті може бути досить широкою: урок,
проект, дослідницька діяльність, самоосвіта. На сучасному
етапі розвитку інформаційних технологій існує багато сервісів
у мережі Інтернет для створення І.: інтерактивні дошки-
147
плакати, шкала часу, хмара ключових слів, карти знань,
діаграми і графіки, інтерактивні карти, сервіси наочного
резюме, трьохвимірна І. тощо.
Див. : інтерактивні панелі, інформатизація освіти, нові
інформаційні технології.
Інформальна освіта (самоосвіта) – це неофіційна,
самоорганізована або спонтанна освіта, що відбувається під час
цілеспрямованої або нецілеспрямованої позанавчальної
щоденної діяльності, пов’язаної з роботою, родиною та не
передбачає інституціолізованих форм. Поняття І. о. трактується
як індивідуальна пізнавальна діяльність, що супроводжує
повсякденне життя, реалізується за рахунок власної активності
індивідів в оточуючому культурно-освітньому середовищі. І. о.
може здійснюватися шляхом цілеспрямованого спілкування,
читання, перегляду телепередач, відвідування установ
культури, подорожей тощо. При цьому людина перетворює
освітні потенціали суспільства в дієві чинники свого розвитку.
Фактично І. о. – це здобуття необхідних знань, умінь, навичок
у формі життєвого досвіду. Якоюсь мірою І. о. ототожнюється
з соціалізацією, включаючи в себе різні засоби впливу на особу
(соціальне середовище, ЗМІ та Інтернет, культурно-
просвітницькі та розважальні заклади). Результат І. о. –
ознайомлення з культурними нормами, передача знань і
навичок. Як і неформальна освіта, І. о. не обмежується
часовими рамками, необов’язково має систематичний характер,
не має вікових, професійних чи інтелектуальних обмежень
щодо учасників, її результати можуть зараховуватись лише у
формальній освіті в порядку, який передбачений чинним
законодавством. На законодавчому рівні поняття І. о. не
закріплене.
Див.: самоосвіта, безперервна освіта.
Інформатизація освіти – комплекс соціально-
педагогічних перетворень, що пов’язані з насиченням освітніх
систем інформаційною продукцією, засобами та технологією;
впровадження в установи системи освіти інформаційних
148
засобів, які базуються на мікропроцесорній техніці, а також

інформаційної продукції та педагогічних технологій, що
базуються на цих засобах. Поняття «І. о.» пов’язується з
широким впровадженням у систему освіти методів і засобів
інформаційних та комунікаційних технологій, створенням на
цій основі комп’ютерно-орієнтованого інформаційно-
комунікаційного середовища, з наповненням цього середовища
електронними науковими, освітніми та управлінськими
ресурсами, з наданням можливостей суб’єктам освітнього
процесу використовувати засоби і сервіси цього середовища,
здійснювати доступ до його ресурсів при вирішенні різних
завдань. І. о. суттєво впливає на зміст, організаційні форми й
методи навчання та управління навчально-пізнавальною
діяльністю, приводить до змін у діяльності учнів/студентів,
учителів/викладачів, керівників закладів освіти та органів
управління освітою. На сучасному етапі розвитку суспільства
і освіти головною метою І. о. є підготовка тих, хто навчається,
до активної і плідної життєдіяльності в інформатизованому
суспільстві, забезпечення підвищення якості, доступності та
ефективності освіти, створення освітніх умов для широких
верств населення щодо здійснення ними навчання протягом
усього життя, завдяки широкому впровадженню в освітню
практику методів і засобів ІКТ та комп’ютерно-орієнтованих
технологій.
Див.: інформаційно-комунікативні технології .
Інформаційно-комунікативні технології (ІКТ) –
сукупність методів, виробничих процесів і програмно-
технічних засобів, інтегрованих з метою збирання, обробки,
зберігання, розповсюдження, демонстрації та використання
даних в інтересах їх користувачів; сукупність різноманітних
технологічних інструментів і ресурсів, які використовуються
для забезпечення процесу комунікації та створення,
поширення, збереження та управління інформацією. Концепція
інформаційних технологій була додана до елементу комунікації
і виникла у 1980-ті роки. Методи ІКТ: моделювання,
системний аналіз, системне проектування, методи передачі,
149
збору, продукування, накопичення, збереження, обробки,
передачі та захисту інформації. Засоби ІКТ: апаратні:
персональний комп’ютер і його основні складові, локальні та
глобальні мережі, сучасне периферійне обладнання; програмні:
системні, прикладні, інструментальні (операційні системи,
мережеві протоколи, пошукові системи тощо). Переваги
використання ІКТ у процесі навчання учнів/студентів:
підвищенню інтересу й загальної мотивації до навчання
завдяки новим формам роботи; індивідуалізація навчання;
об’єктивність контролю; виховання інформаційної культури;
оволодіння навичками оперативного прийняття рішень у
складній ситуації; можливість оперативно отримувати
необхідну інформацію; інтенсифікація самостійної роботи.
Впровадження ІКТ у сучасну освіту суттєво прискорює
передавання знань і накопиченого технологічного та
соціального досвіду людства; сприяє підвищенню якості
навчання й освіти; адаптації людини до навколишнього
середовища, до соціальних змін; створення нової системи
освіти, що відповідає вимогам ІС і процесу модернізації
традиційної системи освіти в світлі вимог постіндустріального
суспільства.
Див.: інформатизація освіти, інформаційно-технологічна
Інформаційно-технологічна компетентність –
володіння знаннями, вміннями, навичками й досвідом їх
використання при розв’язанні певного кола соціально-
професійних задач засобами нових інформаційних технологій,
уміння удосконалювати свої знання і досвід у професійній
сфері. І.-т. к. – різновид професійної компетентності, що
проявляється у наявності навичок ефективного оперування
інформацією в освітній діяльності; володінні сучасними
засобами інформації, інформаційними технологіями,
мережевими інформаційними системами; здатності
здійснювати пошук, аналіз і відбір необхідної інформації, її
опрацювання, збереження і передавання; роботі з базами даних;
вмінні використовувати сучасні технології навчання у
150
практичній діяльності. І-т. к. інтегрується двома компонентами:

базовим (виконує роль універсального, інваріантного й
властивого усім категоріям фахівців) і спеціальним або
професійним (варіативний для кожного напрямку підготовки
фахівців). І-т. к. є інтегративним поняттям за змістом, бо
характеризує знання про структуру і функціонування
інформаційного середовища, а також уміння і навички, що
необхідні при взаємодії із засобами інформаційних технологій.
Вона є кваліфікаційною характеристикою індивіда, котра
проявляється із моменту початку будь-якої його діяльності в
інформаційному суспільстві. І-т. к. є наскрізною (формується у
процесі навчання усім без винятку дисциплінам і проведенні
виховних заходів у закладах освіти); багатофункціональною,
багатовимірною (належить до ментальної діяльності високого
рівня); відображає комплекс якостей особистості (можливість
ефективно діяти в багатьох соціальних сферах).
Див.: компетенції, компетентність, професійна
К
Категорії педагогічні – найзагальніші поняття
педагогічної науки, що відображають основні, найістотніші її
сторони, властивості та зв’язки. Основними К. п. загальної
педагогіки є: виховання, навчання, освіта, розвиток,
формування, самовиховання, перевиховання. Вони охоплюють
сукупність реальних явищ, теоретичних і практичних питань,
що належать до предмета педагогічної науки. У педагогіці
вищої школи К. п. поділяються на три види (В. Галузинський,
М. Євтух), а саме: методологічні категорії (педагогічна теорія,
педагогічна концепція, педагогічна ідея, педагогічна
закономірність, педагогічний принцип); процесуальні (не
відрізняються від їх тлумачення у загальній педагогіці);
суттєві (мета, завдання і зміст виховання, професіограма
спеціаліста (вчителя), діяльність (викладача і студента),
диференційований та індивідуальний підходи, прогнозування
наслідків педагогічного впливу, планування навчальної роботи,
форми і методи й засоби виховання і навчання, педагогічні
151
технології навчання і виховання, управління навчально-
виховним процесом, самостійна робота студентів,
науково-дослідна діяльність студентів, гуманізація і
гуманітаризація вищого навчального закладу тощо).
Див.: виховання, навчання, освіта, розвиток
особистості, формування особистості, самовиховання,
перевиховання.
Квазіексперимент (від лат. ^иаві — подібний, такий, що
нагадує) – це особливий вид психологічного дослідження, в
якому експериментатор відмовляється від повного контролю за
змінними, оскільки це неможливо здійснити в силу
об’єктивних причин. К. відрізняється від експерименту
зниженим рівнем вимог до процедури відбору досліджуваних,
недостатнім контролем за незалежними і побічними змінними.
Будь-який експеримент можна вважати к., оскільки він
відхиляється від ідеального. При цьому джерела артефактів
(зовнішні змінні, які неможливо повністю контролювати)
усвідомлюються. Наприклад, якщо дослідник цікавиться
результатами двох різних методик навчання читанню в
початковій школі, він може або розділити дітей на дві групи і
контролювати навчання (справжній експеримент), або вивчати
вже існуючі групи, які вчаться читати за різними методиками
(К.). Обидва способи дозволяють досліднику прийти до певних
висновків, але при цьому висновки, отримані в результаті К.,
носять більш абстрагований характер через слабкий контроль
над ситуацією і факторами можливого впливу.
Див.: квазіопрофесійна діяльність.
Кейс стаді (від англ. Case – випадок, ситуація, study –
повчальний), або метод конкретних ситуацій – інтерактивна
технологія колективно-групового навчання, що
використовується у навчанні шляхом розв’язування конкретних
завдань-ситуацій (вирішення кейсів). У педагогічних
дослідженнях цю технологію ще називають методом
ситуаційного навчання. Метод К. с. вперше було використано
152
в навчальному процесі Гарвардської школи бізнесу (Harvard

Business School) у 1921 р. Його сутність зводилася до
організації студентських обговорень під час лекційних занять.
Викладачі презентували студентам певну проблему і
розглядали разом із ними різні варіанти її розв’язання. У
світовій освітній практиці технологія К. с. набула поширення
у 1970-1980-х рр. К. с. як сучасна інноваційна технологія
передбачає аналіз реальної життєвої ситуації, яка віддзеркалює
певну практичну проблему й актуалізує відповідні знання для
розв’язання цієї проблеми. Сама проблемна ситуація не
повинна мати однозначного розв’язку. Здобувачам освіти
надається можливість проявити власну ініціативу, креативні
здібності, відчути самостійність при засвоєнні теоретичних
положень й оволодінні практичними навичками. Ця технологія
сприяє розвитку творчого потенціалу й позитивної мотивації
до навчання. Вона є особистісно зорієнтованою, відіграє
важливу роль у формуванні професійної компетентності
фахівців.
Див.: інтерактивна технологія, компетентність,
особистісно зорієнтована технологія, педагогічна технологія.
«Кероване читання або читання з передбаченням» –
стратегія розвитку критичного мислення, у процесі якої учні
зацікавлюються темою та занурюються в неї, порівнюють
власні ідеї з авторськими, вчаться прогнозувати на основі
отриманих фактів і обґрунтовувати власні прогнози. Вчителю
варто враховувати види передбачень: за назвою тексту; за
ключовими виразами до тексту; за частиною тексту; за
частиною переглянутого фільму, анімації; за картиною, схемою.
Ця стратегія дозволяє стимулювати читацьку активність учнів
та формувати навички аналізу текстів. Після ознайомлення з
автором та назвою тексту потрібно поставити учням запитання,
які дозволяють зробити припущення, про що саме буде текст
(учні можуть висловлюватися, працюючи у парах чи групах).
Перед прочитанням текст варто поділити на частини,
враховуючи те, що кожна з них має закінчуватися несподіваним
поворотом сюжету, що сприяє бажанню учнів дізнатися що
153
буде далі. Після читання кожної частини тексту школярі
відповідають на запитання щодо змісту прочитаного, а також
роблять прогноз, передбачення майбутніх подій. Після читання
наступної частини учні аналізують своє передбачення та події
про які прочитали і з’ясовують які слова в тексті вказували саме
на такий розвиток сюжету. Далі учні знову роблять прогноз
щодо наступної частини тексту. Застосування стратегії «К. ч.
або ч. з п.» дає змогу школярам навчитися розуміти текст,
робити припущення, міркувати над змістом, порівнювати та
оцінювати його.
мислення. стратегія.
Коефіцієнт інтелекту (англ. IQ – intelligence quotient) –
кількісна оцінка рівня інтелекту людини: рівень інтелекту
відносно рівня інтелекту середньостатистичної людини такого
ж віку. Визначається за допомогою спеціальних тестів. Тести
IQ розраховані на оцінку розумових здібностей, а не рівня
знань (ерудиції). К. і. є спробою оцінити фактор загального
інтелекту. Кожен тест складається з безлічі різних завдань, де
рівень складності поступово зростає. Серед них тестові
завдання на логічне та просторове мислення, а також завдання
інших типів. За результатами тесту підраховується IQ.
Помічено, що чим більше варіантів тесту проходить
випробовуваний, тим кращі результати він демонструє.
Найвідомішими тестами визначення IQ є тест Айзенка, тести
Векслера, тест Амтхауера, Більш точним є тест Равена. При
використанні цього тесту, критичним вважається рівень в 70
балів. Нижче цього рівня клінічні психологи класифікують
розумову відсталість. На сьогодні не існує єдиного підходу
щодо визначення К. і.
Див.: обдарована дитина, обдарованість, освітченість.
Колоквіум (лат. colloquium – розмова, бесіда) – 1) одна з
форм навчальних занять у системі освіти, що має на меті
виявити й поліпшити знання студентів. оволодіння вміннями й
навичками з окремої теми чи розділу. На К. науково-
154
педагогічний працівник запрошує в позанавчальний час групу

студентів і в процесі співбесіди з’ясовує рівень засвоєння
матеріалу. Це дає змогу вносити корективи в лекційний курс і
практичні заняття. К. виник в середньовічних університетах і
духовних академіях. Зараз застосовуються переважно у вищих
закладах освіти, однак без оцінки виявлених на колоквіумі
знань; 2) наукові збори, на яких заслуховують і обговорюють
доповіді з різних проблемних питань; 3) у Російській імперії –
бесіда як форма перевірки кандидатів на будь-яку посаду; 4) у
середні віки К. називали релігійні бесіди між представниками
різних віросповідань.
Див.: бесіда, метод навчання, контроль успішності.
Компетентність – інтегративна якість
високомотивованої особистості, що проявляється у готовності
до реалізації особистісного потенціалу під час продуктивної
діяльності, заснованій на знаннях і досвіді, які набуті протягом
життя. К. дозволяє особистості визначати, тобто
ідентифікувати й розв’язувати, незалежно від контексту (від
ситуації) проблеми, що характерні для певної сфери діяльності.
К. є оцінною категорією, яка характеризує людину як суб’єкта
професійної діяльності, її здатність успішно виконувати свої
повноваження (Н. Бібік). Найголовнішими ознаками К. є:
інтегральна властивість, характеристика особистості
(відноситься до людської діяльності, що базується на різних
сторонах особистості); характеристика успішної діяльності в
певній галузі; здатність людини реалізувати свій людський
потенціал у професійній діяльності; поряд зі знаннями,
необхідна ще й мотивація до діяльності й здатність реалізувати
свій креативний й операційно-технологічний потенціал,
трансформувати його в успішну діяльність (Ю. Татур). Серед
основних підходів до розуміння поняття К. у сучасній
психолого-педагогічній літературі варто зазначити: знаннєвий,
особистісно-діяльнісний, акмеологічний. У відповідності до
першого – знаннєвого підходу К. включає предметні знання,
уміння й навички, що передбачають діяльність згідно існуючих
стандартів: спеціально структуровані (організовані) набори
155
знань, умінь, навичок і ставлень, що їх набувають у процесі
навчання (О. Овчарук); загальні здібності, які базуються на
знаннях, досвіді, цінностях, що були набуті в процесі навчання
(В. Хутмахер); досконале знання своєї справи, сутності
виконаної роботи, складних зв’язків явищ і процесів, а також
наявність глибоких знань, соціальних закономірностей і законів
психології (І. Турчинов). Із точки зору особистісно-
діяльнісного підходу, К. розглядається як якість особистості,
яка проявляється у готовності до успішної професійної
діяльності з урахуванням її соціальної значущості: здатність
успішно задовольняти індивідуальні та соціальні потреби,
діяти, виконувати поставлені завдання. Вона поєднує
взаємовідповідні пізнавальні ставлення і практичні навички,
цінності, емоції, поведінкові компоненти, знання і вміння, все
те, що можна мобілізувати для активної дії (експерти програми
«DeSeCo»); досвідченість суб’єкта в певній життєвій сфері
(І. Бех); здатність суб’єкта до вирішення класу завдань
(Ю. Швалб); загальна здатність особистості, що базована на
набутих знаннях, досвіді, цінностях та уміннях, інтегративне,
багатокомпонентне й багатогранне явище, що характеризує
кожного індивіда як суб’єкта, який реалізується у практичній
діяльності (О. Тімець); здатність особистості до продуктивної
та ефективної діяльності (О. Штепа); якість особистості, яка
здобула освіту певного ступеня, що виявляється в готовності
на її основі до успішної діяльності з урахуванням соціальної
значущості та соціальних ризиків, які можуть бути пов’язані з
цією діяльністю (Ю. Татур); інтегральна характеристика
особистості, яка володіє узагальненими способами дій, а також
ціннісними орієнтаціями, здібностями й особистісними
якостями, що забезпечують можливість ефективної реалізації
знань, умінь і досвіду в практичній діяльності (Г. Папуткова);
реалізована у діяльності компетенція, інтегральна
характеристика особистості, яка проявляється у діяльності
(ситуації) і визначає успіх і відповідальність за результати
діяльності (М. Ільязова. Із позицій акмеологічного підходу
К. трактується як одна із сторін професіоналізму й
вдосконалення знань, умінь і навичок у процесі постійного
професійного зростання, самореалізації, самовдосконалення і
156
неперервного підвищення результативності власної творчої

діяльності, які дозволяють самостійно й відповідально
виконувати трудові функції: спосіб існування знань, умінь,
освіченості, що сприяють особистій самореалізації,
знаходженню власного місця у світі, внаслідок чого освіта
постає високомотивованою й особистісно зорієнтованою,
забезпечує реалізацію особистісного потенціалу, визнання
особистості оточенням й усвідомлення нею власної значущості
(В. Болотов, В. Сериков); інтегративна професійна риса
особистості, яка проявляється у загальній здатності й
готовності до діяльності, заснованій на знаннях і досвіді, що
набуті в процесі навчання та соціалізації і зорієнтовані на
самостійну участь у діяльності (Бахов); компетентність людини
має вектор акмеологічного розвитку (А. Деркач, Н. Кузьміна).
Див.:компетенці, ключові компетенції, професійна
Компетентності ключові ( англ. key competencies –
основні компетентності) – структурований комплекс
характеристик (якостей) особистості, необхідних для
життєдіяльності людини й пов’язаних із її успіхом у різних
сферах діяльності; здатність людини здійснювати складні
поліфункціональні, поліпредметні, культуродоцільні види
діяльності, ефективно розв’язуючи відповідні проблеми. Цими
компетентностями повинен володіти кожен індивід суспільства,
оскільки вони є універсальними й можуть використовуватися
в різних ситуаціях повсякденного життя, незалежно від їхніх
виробничих або соціальних функцій. Розвиток К. к особистості
характеризуються рядом ознак: дозволяє їй розв’язувати
складні нестандартні задачі – різні задачі одного поля
(поліфункціональність), задачі із предметних сфер людської
діяльності (міждисциплінарність і надпредметність), що
вимагають від людини високого рівня розвитку розумових і
пізнавальних здібностей (багатомірність), врахування
рухливої природи особистості (динамічність).
Див.: компетенції ключові, компетентність.
157
Компетентнісний підхід – спрямованість освітнього
процесу на формування та розвиток ключових (базових,
основних) і предметних компетентностей особистості.
Проблеми К. п. розглядаються у працях таких сучасних
науковців як В. Байденко, І. Бех, І. Зимня, О. Овчарук,
Ю. Татур, А. Хуторський та ін. Використання К. п. вимагає від
організаторів навчального процесу застосування такої
методики навчання, яка б забезпечувала здобувача освіти не
лише знаннями, вміннями й навичками, але й певним досвідом
професійної діяльності, гарантувала впевненість у своїх силах
і готовність брати на себе відповідальність за власні дії. З
позицій К. п. рівень освіти має визначатися здатністю фахівця
розв’язувати проблеми різної складності на підгрунті наявних
знань і досвіду. К. п. має забезпечити трансформацію суб’єкта
учіння на суб’єкта розвиненої суспільної практики, практичної
діяльності як спрямованого перетворення дійсності.
Див.: компетенція, компетентність, культурологічний
підхід, діяльнісний підхід, особистісно зорієнтований підхід;
системний підхід, акмеологічний підхід, інтегративний підхід.
Контекстно-компетентнісний підхід – є інтеграцією
компетентнісного та контекстного підходів. Компетентнісний
підхід спрямований на формування й розвиток ключових
(базових) і предметних компетентностей, є шляхом оновлення
системи освіти, її новим концептуальним орієнтиром, який
спрямований на комплексне засвоєння знань, умінь, навичок і
способів практичної діяльності, завдяки яким фахівець
успішно себе реалізує при вирішенні поставлених завдань, при
якому результати освіти стають значущими і поза системою
освіти. Контекстний підхід заснований на кращих традиціях
педагогіки і психології з урахуванням емпіричного досвіду
вчителів-практиків. Його необхідність для професійної
підготовки майбутніх фахівців обумовлюється єдністю її
теоретичної та практичної складової. Концепцію К.-к. п. в
освіті пропонують А. Вербицький, Н. Лаврентьєва,
О. Ларіонова. К.-к. п. є інтеграцією теорії контекстного
навчання і методології компетентнісного підходу, процес
158
залучення студентів у значущу для них діяльність, яка сприяє

зв’язку академічного знання з контекстом ситуацій реального
професійного життя; комплексного засвоєння знань, умінь,
навичок і способів практичної діяльності, завдяки яким
фахівець успішно реалізує себе при вирішенні поставлених
завдань.
Див.: контекст, контекстне навчання, компетентнісний
підхід, підхід.
Компетенції (від лат. competentia і competо – прагну;
відповідаю, підходжу) – соціально закріплений освітній
результат, що являє собою динамічну систему знань, умінь,
навичок, здібностей, цінностей особистості, необхідних для
ефективної професійної діяльності й особистісного
саморозвитку. У дослідженнях сучасних науковців К.
розглядаються як: 1. Соціально закріплений освітній результат
(Н. Бібік, О. Пометун та ін.); 2. Загальна здатність, яка
ґрунтується на знаннях, досвіді, цінностях, нахилах, які
набуваються завдяки навчанню (С. Шишов, В. Кальней та ін.);
3. Здатність і готовність застосовувати знання й уміння при
розв’язанні професійних завдань у різноманітних галузях
(І. Галяміна); 4. Здатність індивіда розв’язувати різні проблеми,
що виникають у процесі професійної діяльності (В. Петрук);
5. Рівень розвитку учня, що пов’язаний із якісним опануванням
змісту освіти (І. Родигіна, О. Савченко та ін.); 6. Нормативна
вимога до змісту освіти – сукупність взаємопов’язаних якостей
особистості (знань, умінь , навичок, способів діяльності) щодо
певного кола предметів і процесів, які необхідні для якісної
продуктивної діяльності з ними (Д. Єрмаков). У тлумаченнях
сучасних науковців відображені особистісно-поведінковий –
здібності й здатності індивідів розв’язувати певні завдання
(Ю. Алюшина, І. Галяміна, І. Зимня, Е. Зеєр, В. Кальней,
І. Родигіна, О. Савченко, С. Шишов та ін.), регулятивний –
нормування діяльності посадовими інструкціями,
повноваженнями, законними актами, статутними положеннями
(Р. Гришкова, Л. Єлагіна, В. Коломін, А. Маркова,
А. Хуторськой та ін.), когнітивний – знання (Г. В’яликова,
В. М’ясников, Н. Найдьонова та ін.), результативний –
159
соціально закріплений результат освітньої підготовки (Н. Бібік,
О. Пометун, О. Чуракова, І. Фішман та ін.) аспекти цього
феномену. Термін К. використовується у вищій школі для
розробки системи порівняльних кваліфікацій вищої освіти, в
яких останні описуються у термінах навчального
навантаження, рівня, результатів навчання і профілю
підготовки. Згідно класифікації А. Хуторського
виокремлюються три групи К. – предметні (формуються у
межах окремих навчальних предметів), загальнопредметні
(на рівні вищої школи – професійні) і ключові, або
загальнокультурні (виходять за рамки освіти, мають соціально-
культурне значення). Різновиди К. співвідносяться із
відповідними компетентностями.
Див.: компетенції ключові, компетентніст, професійна
Комунікативна толерантність – психосоціальна
характеристика особистості з домінантною спрямованістю
свідомості на терпиму, безконфліктну комунікативну поведінку,
на особливий, доброзичливий тип взаємодії індивіда з іншими
людьми; особистісно-інтегративне утворення, компонент
соціально-комунікативної компетентності особистості. За
своєю природою К. т. є досить складним створенням, у якому
відбиваються особливості освітньої культури і виховання
особистості, її цінності, потреби, інтереси, установки,
характер, темперамент, звички, особливості мислення. К. т.
включає в себе дотримання законів, правил, конвенцій,
постулатів, міжкультурної комунікації і обумовлена сукупністю
індивідуальних особливостей, професійних особистісних
якостей фахівця, які визначаються рівнем його етичних норм,
когнітивним потенціалом, полікультурним досвідом
спілкування. К. т. проявляється в терпимості, безконфліктності,
емоційній стійкості та характеризується білінгвальною
культурою, мовною свідомістю, поведінковою гнучкістю та ін.
К. т. необхідна для оптимізації процесів міжособистісної
взаємодії.
Див.: комунікативна діяльність, комунікація, соціально-
комунікативна компетентність, спілкування.
160
Комунікація (від лат. communicatio – єдність, передача,

з’єднання, повідомлення, спілкування) – змістовна сутність
соціальної взаємодії, що характеризує структуру
міжособистісних і ділових зв’язків між людьми, особливості
обміну інформацією у людському спілкуванні. Розрізняють
процес К. і комунікативні акти, які є його складовими.
Основним завданням процесу К. є досягнення соціальної
спільності при збереженні індивідуальності кожного з його
учасників. У комунікативних актах реалізуються управлінська,
інформативна, експресивна (пробудження емоційних
переживань) і фактична (пов’язана з установленням контактів)
функції. Зважаючи на велику різноманітність комунікативних
процесів і актів, їх класифікують за різними ознаками. За типом
взаємин між учасниками виділяють міжособистісну, публічну
і масову К.; за засобами К. – вербальну і невербальну.
Різноманітні види й способи К. можна поділити на три групи:
усну, письмову й візуальну. К. може обслуговуватися і
немовними засобами, серед них виділяються: 1) засоби оптико-
кінетичні – жести, міміка, пантоміміка; 2) засоби
паралінгвістичні – якість голосу, його діапазон, тональність;
3) засоби екстралінгвістичні – паузи, плач, сміх, темп мовлення;
4) засоби просторово-часові – взаємне розташування партнерів,
часові затримки початку спілкування та ін.
Див.: комунікативна діяльність, комунікативний бар’єр.
Комунікативний бар’єр – своєрідні перешкоди, які
виникають при розповсюдженні і розумінні інформації. Бар’єр
взаєморозуміння виникає через похибки в процесі передачі
інформації. Семантичний бар’єр виникає, коли одне і те ж
слово різні люди розуміють по-різному, вкладають в них свій
власний сенс. Таке викривлення може бути наслідком
особливостей особистісного сприйняття людини, її
професійної діяльності. Стилістичний бар’єр виникає при
невідповідності стилю мови того, хто говорить, і ситуації
спілкування або стилю мови, стану того, хто в цей час слухає.
Логічний бар’єр виникає, коли логіка міркування того хто
говорить або занадто складна для розуміння слухаючого, або
161
здається йому неправильною, суперечить властивій йому
манері доказів. Причиною соціально-культурного бар’єру
стають соціальні, політичні, релігійні і професійні розбіжності
в поглядах, звичках, традиціях, що призводять до різного
пояснення і сприйняття тих або інших понять, явищ, розумінь.
Бар’єр авторитету. Іноді перешкодою може стати саме
несприйняття того, хто говорить через його неавторитетність в
очах слухача. Або ж навпаки, під час спілкування з людиною,
яка є для співрозмовника дуже авторитетною, він може
губитися, бути неуважним, не знати, що відповісти. Бар’єр
відносин. Йдеться про виникнення почуття ворожості, недовіри
до того хто говорить, а потім – і до інформації, яку він передає.
Див.: комунікативна діяльність, комунікація.
Конвергентні технології (від англ. converging – ті, що
сходяться; ті, що збираються разом; поєднані загальними
інтересами, та technologies – технології) – група найбільш
передових високотехнологічних розробок сучасної науки .
Термін «К. т.» виник у середині 90-х років ХХ ст. і пов’язаний
з роботами Мануеля Кастельса. К. т. стосуються синергетичної
комбінації чотирьох великих NBIC (nano-bio-info-cogno)
галузей науки і техніки: нанонауки і нанотехнологій,
біотехнологій і біомедицини, інформаційних технологій і
когнітивної науки (Roco M.C., Bainbridge W.S., 2002a; b; Roco
M.C., Bainbridge W.S., 2006). К. т. отримали свою назву в
зв’язку з тим, що вони зазнають дедалі більшого зближення,
оскільки досягнення в одному з цих напрямків роблять сильний
вплив на прогрес в інших галузях. Сьогодні нагальними стають
проблеми наслідків застосування К. т., оцінка їх ризикогенності
і розробка інструментів соціального контролю, що запобігають
ризикам або знижують їх. Це можливо тільки на базі спільних
досліджень і діалогу вчених різних галузей: філософії та етики,
біології та медицини, соціології та права, культурології та
інформатики тощо. Одним з таких інструментів для
забезпечення біобезпеки людини і природи може стати
створення механізму гуманітарної експертизи та розробка
соціогуманітарних технологій на засадах біоетики.
162
Конкурентоспроможнісь працівників – показник якості

професійної підготовки, можливості реалізації професійних і
особистісних якостей працівника в реальних умовах праці. Це
здатність діяти в умовах ринкових відносин й отримувати при
цьому прибуток, достатній для науково-технічного
вдосконалення виробництва, стимулювання працівників і
підтримки продукції на високому рівні. К. п. – це відповідність
рівня їх професійної підготовки вимогам ринку праці щодо
здійснення певного виду діяльності. К. п. забезпечує
конкурентоспроможність продукції, що визначається якісними
і вартісними характеристиками, котрі забезпечують
максимальне задоволення конкретної потреби споживача. К. п.
визначається за такими показниками: чіткість цілей і ціннісних
орієнтацій, працьовитість, творче ставлення до професійної
діяльності, здатність до ризику, незалежність, здатність бути
лідером, здатність до неперервного саморозвитку і
професійного зростання, прагнення до високої якості кінцевого
продукту праці, стійкість до стесу. До особистісних якостей
конкурентоспроможного фахівця дослідники відносять:
психологічні (емпатія – здатність до співпереживання),
емоційність (у межах норми професійного колективу),
аутентичність, відкритість (щодо ін., нових підходів до
організації праці), терпимість, розвинута інтуїція, стійкість до
стресу, розвинуте сприйняття; мисленнєві (аналітичність,
рефлексивність, швидкість реакції, креативність,
спостережливість, критичність мислення, цілісність мислення);
поведінкові (комунікабельність, ініціативність, здатність до
імпровізації, релаксації, підприємництва, готовність до ризику,
управлінських дій, особистої відповідальності за результати
праці).
О. М. Костюкевич
Див.: професійна компетентність, професійна
Констатувальний експеримент – метод науково-
педагогічного дослідження, коли дослідник
експериментальним шляхом встановлює стан педагогічної
системи, яка вивчається, констатує факти наявності причинно-
наслідкових зв’язків, залежності між явищами. Одержані дані
163
можуть слугувати матеріалом для опису ситуації, яка склалася
і повторюється, або бути основою для дослідження внутрішніх
механізмів становлення тих чи інших властивостей особистості
або педагогічної діяльності. К. е. першого порядку
спрямований на з’ясування характеристик та властивостей
досліджуваного явища. У ньому беруть участь основна і
контрольна групи. Основну групу задіюють у всіх процедурах
експерименту. Контрольна група є еталоном, за яким оцінюють
розвиваючий та формуючий ефект експерименту завдяки цьому
дослідження відбувається в паралельному режимі. Мета К. е.
другого порядку – фіксація показників із досліджуваного
об’єкта після закінчення процедури формуючих впливів
Показники контрольної вибірки використовують як еталон для
з’ясування формуючого ефекту, досягнутого при роботі з
основною групою. Далі результати дослідження аналізують та
використовують для обґрунтування закономірностей розвитку
психолого-педагогічних особливостей досліджуваних.
Див.: формувальний експеримент.
Консультація (від лат. consultatio означає нарада) –
форма навчального заняття, при якій студент отримує відповіді
від викладача на конкретні запитання або пояснення певних
теоретичних положень чи аспектів їх практичного
застосування. Навчальна К. – вид навчальних занять у системі
освіти та підвищення кваліфікації; проходить у формі бесіди
викладача зі студентами, має на меті розширення і поглиблення
їх знань. Широко використовується у вищих і середніх закладах
освіти. Проводять К. для підготовки навчальних матеріалів до
семінарів, колоквіумів, лабораторних занять, іспитів,
державних іспитів, з питань навчальної та виробничої
практики, з курсового та дипломного проектування. К. бувають
індивідуальні та групові.
Див.: іспит, лабораторне заняття, курсовий проект,
педагогічна практика.
Контекстне навчання – моделювання не тільки
предметного, але і соціального змісту майбутньої професійної
164
діяльності, яке реалізується на практиці за допомогою системи

нових інноваційних форм і методів роботи. Таке навчання
надає цілісності, системної організованості, практичності й
особистого переходу діяльності в професійну з відповідною
зміною потреб і мотивів, цілей, дій. К. н. забезпечує перехід,
трансформацію пізнавального змісту знанням, що
засвоюються, на практичні, професійні уміння і навички.
Засновником контекстного навчання є А. Вербицький.
Концепція К. н. була розроблена ним у 1991 р. Її теоретичними
джерелами є: узагальнення практичного досвіду інноваційного
навчання; розуміння смислоутворювального впливу
предметного та соціального контекстів майбутньої професійної
діяльності студента на процес й результат його навчальної
діяльності; діяльнісна теорія засвоєння соціального досвіду.
Зміст К. н. виступає не тільки як предметний аспект
професійної діяльності, який задається за допомогою системи
навчальних завдань, моделей, ситуацій, але і її соціокультурний
аспект, відтворюваний різними формами спільної діяльності та
спілкування. Принципи К. н.: 1) принцип психолого-
педагогічного забезпечення особистісного залучення студентів
до навчальної діяльності; 2) послідовного моделювання в
навчальній діяльності студентів цілісного змісту, форм та умов
професійної діяльності фахівців; 3) проблемності змісту
навчання і процесу його розгортання в освітньому процесі;
4) адекватності форм організації навчальної діяльності
студентів меті та змісту освіти; 5) провідної ролі спільної
діяльності, міжособистісної взаємодії і діалогічного
спілкування суб’єктів освітнього процесу; 6) педагогічно
обґрунтованого поєднання нових і традиційних педагогічних
технологій; 7) принцип відкритості – використання для
досягнення конкретних завдань навчання і виховання в
освітньому процесі контекстного типу будь-яких педагогічних
технологій, запропонованих у межах інших теорій і підходів;
8) єдність навчання та виховання особистості фахівця
(А. Вербицький). Форми К. н.: лекції контекстного типа
(А. Вербицький), проблемні лекції, візуальні лекції, лекції-
удвох, лекції з запланованими помилками, лекції
прес-конференції тощо.
Див.: контекст, квазіопрофесійна діяльність.
165
Контекст – відносно закінчений уривок письмової або
усної мови (текста), в межах якого найбільш точно виявляється
значення окремих слів, які входять до його складу, висловів
тощо. К. – це система внутрішніх і зовнішніх умов життя та
діяльності людини, яка впливає на сприйняття, розуміння і
перетворення нею конкретної ситуації, надаючи значенню цієї
ситуації як цілому утворенню, так і конкретним її компонентам.
У психологічному плані К. означає закінчення в змістовому
відношенні, чисельність психічного, яка визначає зміст
окремих елементів, що входять до його складу. Чисельність
елементів К. можна задати: перерахуванням усіх її складових;
виділення основної ознаки за якою ця чисельність
визначається. У науковій літературі виділяється внутрішній і
зовнішній К. Внутрішній К. – індивідуально-психологічні
властивості, знання і досвід людини; зовнішній – предметні,
соціокультурні, просторово-часові та інші характеристики
ситуації, у яких вона діє. Будь-яка навчальна діяльність в
навчанні контекстного типу здійснюється в рамках
запропонованого зовнішнього К., а виконується студентом на
підставі наявного у нього досвіду, знань, мотивів, бажань,
цілей. Система зовнішніх К. досить стабільна, як об’єктивно
існуюча система умов, і включає всілякі соціальні , професійні,
правові та інші К. Система внутрішніх К. гнучка й динамічна,
ситуативна, мінлива і різноманітна в проявах Освоєння
навчальних і професійних дій у навчальних моделях змінює
особистісні характеристики студента якісно і кількісно,
забезпечуючи розвиток простору індивідуального досвіду
Поступовий перехід до професійної діяльності обумовлює
студенту «розширення» власних уявлень про професійне
майбутнє, збільшує кількість врахованих зовнішніх К.
Див.: контекстне навчання, квазіопрофесійна діяльність.
Контент-аналіз (англ. contents – зміст) – якісно-
кількісний метод вивчення документів, який характеризується
об’єктивністю висновків і строгістю процедури та полягає у
квантифікаційній обробці тексту з подальшою інтерпретацією
результатів. Предметом К.-а. можуть бути як проблеми
166
соціальної дійсності, котрі висловлюються чи навпаки

приховуються у документах, так і внутрішні закономірності
самого об’єкта дослідження. Популярність К.-а. ґрунтується на
тому, що цей метод дозволяє виміряти людську поведінку
(якщо вважати, що вербальна поведінка є її формою).
Виділяють два основних типи К.-а.: кількісний і якісний. Якщо
кількісний аналіз націлений на виявлення частоти окремих тем,
слів або символів, що містяться у тексті, то якісний аналіз
пов’язаний з фіксуванням нетривіальних висловлювань,
мовних інтонацій з розумінням цінності змісту повідомлення.
Вперше К.-а. було застосовано у 1640 р. у Швеції. Там, під час
дискусії з офіційним лютеранством, теологи порівняли
апокрифічну збірку релігійних гімнів «Пісні Сіону» з гімнами
офіційної церкви та підрахували кількість основних релігійних
ідей та їх висвітлення (позитивне, негативне чи реальне). К.-а.
як соціологічний метод вперше використав М. Вебер під час
роботи у Берлінському університеті. Загальні принципи
використання К.-а.: застосування методу рекомендується в усіх
випадках, коли потрібен високий ступінь точності чи
об’єктивності аналізу; К.-а., як правило, застосовується при
наявності великого за обсягом і несистематизованого матеріалу,
коли безпосереднє застосування останнього утруднено; К.-а.
корисний у тих випадках, коли категорії, важливі для цілей
дослідження, характеризуються певною частотою появи у
досліджуваних документах. К.-а. часто дає добрі результати,
коли велике значення для досліджуваної проблеми має сама
мова джерела інформації, яке вивчається, його специфічні
характеристики. Основи процедури К.-а. були розроблені
Г.Ласвеллом. Виділяють такі стадії К.-а.: підготовка програми
аналізу документів (завдання, гіпотези, поняття, об’єкт аналізу
тощо); відбір джерел аналізу; розробка методики даного
конкретного аналізу; пілотажне дослідження, перевірка
надійності методики; збір первинної емпіричної інформації;
кількісна обробка зібраних даних; інтерпретація здобутих
результатів, висновки дослідження.
Н.П.Онищенко
Див.: аналіз.
167
Контролінг (від англ. сontrolling – контролювати,
управляти) – один з найновіших напрямів інформаційно-
економічного розвитку підприємства, який завдяки
цілеспрямованому збору, обробці та альтернативному
інтерпретуванню отриманої інформації допомагає у прийнятті
управлінських рішень, досягненні оптимальної узгодженості
рівня розвитку та прибутковості підприємства; концепція
ефективного управління фірмою і забезпечення її
довгострокового існування. К. сприяє інформаційно-
аналітичній підтримці сприйняття рішень у процесі управління
організацією (підприємством, корпорацією, органом державної
влади). Концепція К. передбачає розробку філософії поведінки
фірми, використання принципу прямого і зворотного зв’язку в
біокібернетичному контурі регулювання, балансу
навколишнього середовища, створення системи обліку витрат,
активізацію нематеріальних факторів (комунікації, мотивація,
стимулювання праці). Цільове завдання К. – побудова на
підприємстві ефективної системи прийняття, реалізації,
контролю й аналізу управлінських рішень.
А.Л.Сембрат
Див.: інформаційно-комунікативні технології.
Контроль успішності – постійний контроль результатів
навчальної діяльності учнів/студентів. Нормативно-правовими
документами, що регламентують освітню діяльність
передбачено проведення поточного та підсумкового
контролю. Поточний контроль стосується перевірки засвоєння
невеликого за обсягом навчального матеріалу, рівня
підготовленості учні/студента до виконання конкретної роботи
і здійснюється на заняттях у формі усного опитування,
письмових самостійних робіт чи диктантів, виконання тестів,
перевірки домашніх завдань тощо. Мета підсумкового
контролю – оцінити результати навчання на певному його
етапі. У ЗВО він поділяється на семестровий контроль та
державну атестацію студента. Семестровий контроль включає
складання під час сесії заліків, диференційованих заліків,
семестрових іспитів. За результатами семестрового контролю
студенту виставляється у відомість та залікову книжку оцінка:
«зараховано», «незараховано» – за залік і «відмінно», «добре»,
168
«задовільно», «незадовільно» – за диференційований залік чи

семестровий іспит. Якщо навчання відбувається з
використанням модульно-рейтингового контролю, складання
заліку чи іспиту необов’язкове за умови, що студент набрав
необхідну суму балів. Студентам, які одержали під час сесії не
більше двох незадовільних оцінок, дозволяється ліквідувати їх
до початку наступного семестру. Після закінчення визначеного
ліцензією терміну навчання студенти складають іспити на
відкритому засіданні державної комісії та захищають
кваліфікаційні (дипломні, магістерські) роботи.
Див.: атестація, залік, тестування.
Конференція – заздалегідь заплановане, організоване
зібрання людей для обговорення певної проблематики, яка
визначена заздалегідь; збори, нарада представників будь-яких
держав, громадських, наукових та інших організацій для
обговорення та розв’язання певних питань; форма організації
навчання, що об’єднує різні виступи з окремих питань. Види
К.: мирна (міжнародне зібрання представників різних країн,
скликана для вироблення і підписання умов післявоєнного
устрою, а також обговорення проблем обмеження зростання
озброєнь і пошуку мирних способів вирішення міжнародних
суперечок та конфліктів); наукова (великі збори, нарада
представників різних установ, країн, груп); інтернет-
конференція, ехоконференція, веб-конференція,
телеконференція (дистанційне спілкування групи людей, що
знаходяться у різних локаціях, з обміном звуковою та
відеоінформацією), конференц-зв’язок, селекторна нарада
(розмова між трьома і більше абонентами, за допомогою
телефонного зв’язку), бізнес конференція (збори представників
однієї або кількох компаній з метою обговорення результатів
співпраці у сфері бізнесу), прес-конференція (організована
зустріч журналістів із представниками компаній, організацій
або окремими персонами), печа-куча (методологія презентації
коротких доповідей, спеціально обмежених за формою і
тривалістю).
Див.: форма організації навчання.
169
Конфліктна компетентність – це різновид соціально-
психологічної компетентності, складне інтегральне утворення
особистості, що містить у собі компетентність людини в
конфліктній ситуації, основними складовими якої є:
компетентність учасника у власному «Я» («Я-компетентність»,
його адекватна орієнтація у власному психологічному
потенціалі), компетентність у потенціалі іншого учасника
(учасників); ситуаційна компетентність, знання про конфлікт,
суб’єктивна позиція (рефлексивна культура, вміння
спостерігати за собою і партнером із «сторони»), володіння
достатньо широким спектром стратегій поведінки у конфлікті
й адекватне їх використання (обов’язкове володіння
стратегіями співпраці без ігнорування інших), культура
саморегуляції, передусім емоційної (за Л. Петровською).
Поняття «К. к.» запропоновано до вжитку у 1994 році
Л. Петровською щодо сфери конфліктних ситуацій у
навчальному посібнику «Уведення до практичної і соціальної
психології». У загальному вигляді науковці (М. Войтович,
В. Волчек, П. Сергоманов, Б. Хасан та ін.) визначають К. к. як
уміння утримувати протиріччя у продуктивній конфліктній
формі, що сприяють розв’язанню конфліктів. Функції К. к.:
превентивна; прогностична; конструктивна; рефлексивна;
корекційна. Функції К. к. особистості в контексті
міжособистісної взаємодії виступають, перш за все, як функції
аналізу конфліктних ситуацій та оптимізації комунікативної
діяльності. К. к. стихійно формується упродовж життя,
залежить від індивідуальних особливостей конкретних осіб та
їх природного вміння віднаходити вихід із конфліктних
ситуацій. К. к. є складовою конфліктологічної компетентності.
Див.: булінг, конфлікт, конфліктологічна
Конфліктологічна компетентність – різновид
ключових, професійних і соціально-комунікативних
компетентностей, тлумачення якої засновано на таких підходах
як: когнітивно-регулятивної підсистеми професійно значущої
сторони особистості, що включає відповідні спеціальні знання
170
та вміння (Є. Богданов, Л. Волченко, В. Зазикін, О. Денисов,

А. Мітяєва, Т. Саралієва та ін.); системи наукових знань про
конфлікт та вмінь керувати ними, що цілеспрямовано
розвиваються у процесі спеціальної підготовки
(М. Кабачинський, О. Жук, В. Тюріна та ін.); інтегрованого
особистісного утворення, що відображає теоретичну і
практичну готовність майбутнього фахівця до попередження і
розв’язання конфліктів (В. Жуковський, К. Зайцева, Д. Івченко,
О. Климентьєва, Ф. Семенова, Л. Скворцова, М. Єбзеєв та ін.);
організації безконфліктної продуктивної взаємодії із
оточуючими в системі міжособистісних відносин (Г. Бережна,
А. Левкович, Н. Маркарова, І. Сорока та ін.). К. к. характеризує
фахівця, який володіє ґрунтовними професійними знаннями
про конфлікти й відношення конфліктуючих сторін, що
отримані у процесі спеціальної підготовки, та може вміло їх
використовувати на практиці. Дотичним, але не тотожнім до
К. к. поняттям є «конфліктна компетентність».
Див.: булінг, конфлікт, конфліктна компетентність.
Концепція (лат. conceptio – розуміння, сприйняття)
1) Система поглядів на певне явище; спосіб розуміння,
тлумачення якихось явищ, основоположна ідея теорії,
загальний її задум, система доказів певного положення.
2) В мистецтві – ідейно-творчий задум твору. К. істотно
відрізняється від теорії не тільки своєю незавершеністю, але й
недостатньою верифікованістю. Головне призначення К.
полягає в інтеграції певного масиву знання, у прагненні
використовувати його для пояснення, пошуку закономірностей.
К. уточнюється як за змістом, так і з погляду її пізнавальних
меж. 3) У науці – К. дослідження – система вихідних
теоретичних положень, яка є основою дослідницького пошуку.
У процесі наукового пошуку прийняті вихідні положення
перевіряють, розвивають, коригують, за необхідності –
відкидають (зміна або модернізація концепції). К. містить у
собі: методологію дослідження (систему принципів
дослідження, яка базується на діалектичному методі та
171
системному підході); набір методів проведення досліджень, які
являють собою способи збору, обробки та аналізу даних;
принципи організації процесу дослідження: характер
дослідження (теоретичний, описовий, аналітичний,
емпіричний); ресурси; терміни; цілі; завдання; програма
дослідження. 4) У педагогіці – педагогічна К. – складна,
цілеспрямована, динамічна система фундаментальних знань
про педагогічний феномен, що повно і всебічно розкриває його
сутність, зміст, особливості, а також технологію оперування з
ним в умовах сучасної освіти. Виклад педагогічної К. як
системи наукових знань і як форми подання результатів
досліджень включає наступні розділи: загальні положення;
понятійно-категоріальний апарат; теоретико-методологічні
основи; ядро; змістовно-смислове наповнення; педагогічні
умови ефективного функціонування і розвитку досліджуваного
феномена; верифікація.
Див.: теорія.
Корекційна освіта – освіта у спеціальних закладах
(школи, класи, реабілітаційні центри), яка надається фахівцями
і містить навчальний, виховний і корекційний компоненти.
Система К. о. – сукупність різних типів закладів, які
забезпечують відповідну освіту, виховання, корекційну роботу,
соціальну допомогу дітям з вадами психофізичного розвитку.
Перспективним завданням сучасної К. о. є інтегроване та
інклюзивне навчання. Особливо гостро проблема інтеграції та
інклюзії постає перед дітьми із легкими (невиразними) вадами
у психофізичному розвитку, оскільки вони не охоплені
закладами корекційної освіти. Організація спеціальних
закладів К. о. ґрунтується на загальних (державний характер
освіти; єдина перспективна мета; наступність у ланках освіти;
загальність і обов’язковість навчання; доступність закладів;
урахування вікових особливостей дитини; відокремлення
закладів від політики, церкви) та спеціальних
(диференційованість закладів залежно від категорії порушення,
ступеня інтелекту, можливості самостійно пересуватись,
сформованості навичок самообслуговування; поєднання
172
загальноосвітнього і професійно-трудового навчання;

корекційна спрямованість навчання і виховання) принципах. У
всіх типах закладів К.о . діти одержують різнобічну допомогу
– педагогічну, психологічну, медичну, соціальну тощо. При
виборі для дитини закладу К. о. враховуються такі показники:
вік дитини; категорія аномального розвитку (нозологія);
конкретний клінічний діагноз; інтелектуальний ступінь;
особливості психофізичного розвитку; потреби і можливості
дитини.
Див.: інклюзія, інклюзивна освіта, корекційна педагогіка.
Корекційна педагогіка (лат. сorrection – поліпшення,
виправлення) – галузь педагогічної науки про сутність та
закономірності освіти, навчання і виховання осіб з психічними
і (або) фізичними порушеннями, шляхи корекції порушень
їхнього психофізичного розвитку. Предметом К. п. є освіта,
навчання і виховання дітей з психічними і (або) фізичними
порушеннями; зміст та методика корекційної роботи з ними.
Завдання К. п.: вивчення сутності та закономірностей розвитку
особистості дітей з психічними і (або) фізичними
порушеннями; удосконалення існуючих та розробка нових
шляхів і засобів корекції порушень психофізичного розвитку у
дітей та дорослих; удосконалення змісту й методів корекційної
роботи з дітьми при різних типах порушень психічного і (або)
фізичного розвитку; удосконалення типів і структури
спеціальних освітніх закладів для дітей з психічними і (або)
фізичними порушеннями; розробка стандартів корекційної
освіти для дітей з психічними і (або) фізичними порушеннями
різного віку і різних ступенів виразності вади; удосконалення
форм і методів навчання і виховання дітей з психічними і (або)
фізичними порушеннями; розробка теоретичних засад
підготовки фахівців для роботи з різними категоріями осіб з
психічними і (або) фізичними порушеннями. Для реалізації цих
завдань К. п. використовує сучасні методи педагогічних
досліджень та методи спеціальної психології, математичної
статистики, враховує результати клінічних досліджень.
Див.:інклюзивна освіта, корекційна освіта.
173
Корпоративна культура (англ. corporate culture) –
сукупність найважливіших положень діяльності організації,
обумовлених місією та стратегією розвитку, що знаходять своє
відображення в соціальних нормах і цінностях більшості
працівників; система цінностей та переконань, що
обумовлюють характер життєдіяльності організації. Термін
«К. к.» з’явився в XIX сторіччі (засновник фельдмаршал
Мольтке). К. к виконує такі функції: визначення внутрішнього
уявлення щодо підприємства та його головних цінностей, що
слугують джерелом самоідентифікації персоналу як команди;
допомога новим співробітникам у адаптації та залученні до
ефективної роботи; стимулювання індивідуальної і колективної
відповідальності при виконанні завдань. Залежно від впливу на
формування трудових цінностей персоналу К. к. буває
позитивною (цінність власної професійної діяльності як
способу особистісної трудової, творчої самореалізації й
саморозвитку) і негативною (трудова діяльність для персоналу
на конкретному підприємстві різною мірою вигідна, проте не
цінна з точки зору саморозвитку персоналу та творчої
самореалізації). Розвинена К. к. створює основу для реалізації
трудового потенціалу та є умовою його ефективного
використання. Виділяються такі типи К. к.: культура влади
(ефективне використання і перерозподіл ресурсів керівником
організації); ролева культура (жорсткий функціональний
розподіл ролей і спеціалізація підрозділів в організації);
культура завдань (вирішення поставлених конкретних завдань
і реалізація розроблених проектів); культура особи (досягнення
власних цілей конкретного індивіда).
Див.: корпоративне навчання, корпоративний
університет.
Корпоративне навчання – внутрішні і зовнішні освітні
заходи, програми підвищення кваліфікації співробітників
сучасних великих підприємств і організацій. Привабливість
К. н. пояснюється такими його особливостями: можливістю
визначення цілей і стратегій розвитку підприємства,
необхідних компетенцій персоналу; потребою безперервного
174
навчання своїх працівників як кадрового стратегічного ресурсу;

постійним вивченням динаміки і темпів розвитку персоналу;
створенням творчого колективу працівників і вдосконаленням
їх професіоналізму. Найбільшого поширення у практиці роботи
набули такі моделі організації К. н. як японська та євро-
американська, що формувалися під впливом багаторічних
традицій у підготовці персоналу. В японській моделі панівне
значення мають моральні якості і відданість компанії,
професійні і соціально значущі якості працівника. У євро-
американської моделі перевага віддається стажу працівника на
конкретному підприємстві. Обидві моделі К. н. мають свої
позитивні сторони та можливості використання: велика
номенклатура короткострокових навчальних курсів і широкий
зміст підготовки, характерні для японської моделі організації
К. н., дозволяють забезпечити високу мобільність працівників
і конкурентоспроможність їх на ринку праці; стандартизація
підготовки, характерна для євро-американської моделі,
дозволяє забезпечити певну спрямованість і однаковий рівень
підготовки в умовах К. н.
Див.: корпоративний університет, корпоративна
культура.
Корпоративний тренінг – технологія навчання
співробітників компанії або груп компаній у відповідності зі
стратегією їх розвитку та особливостями бізнесу, що дозволяє
відпрацьовувати вміння та навички виконання різних видів
професійної діяльності, розвивати компетентності, необхідні
для ефективної роботи на виробництві. К. т. вважається
синонімом понять: бізнес-тренінг і внутрішньо фірмове
навчання, утворених практикою роботи організацій, великих
фірм і компаній (М. Кларін). Призначенням К. т. є підготовка і
розвиток навичок персоналу до ефективної роботи в цій
організації, що за змістом принципово відрізняється від
навчання в рамках бізнес-освіти, яке спрямоване на отримання
уявлень про основні сфери і способи введення бізнесу. К. т.
передбачає навчання всередині фірми, його мета – підвищення
ефективності роботи організації в цілому. Пріоритети К. т.,
175
його спрямованість і зміст залежать від стану організації, її
стабільності, поточних і перспективних задач. К. т. виступає як
інструмент організаційних перетворень, спрямований на
підтримку розвитку організації, обслуговує потреби
керівництва організації в управлінні змінами та перепідготовки
фахівців. К. т. мають такі різновиди: для заснування власного
бізнесу; ефективності управління; адаптації у соціальному
середовищі; розвитку компетентностей персоналу.
Див.: тренінг, тренінгові технології.
Корпоративний університет – створена внутрішньо-
корпоративна система навчання певної компанії, об’єднана
єдиною концепцією і методологією, що здійснюється
внутрішніми фахівцями цієї організації (в якості викладачів-
тренерів) для всіх рівнів керівників і спеціалістів. К. у. є
інструментом реалізації стратегії корпоративної освіти і
розвитку персоналу компаній (фірм, підприємств). Ідея К. у.
народилася в США. Його еталоном вважається навчальний
центр General Electric в Кротонвіллі. Перший відомий К. у. був
створений компанією McDonalds в 1961 році і отримав назву
«Gamburger University». Сьогодні одним з найбільших К. у.
вважається підрозділ IBM Global Learning, який має в своєму
складі понад 3400 викладачів в 55 країнах світу; в арсеналі
університету 10 000 спеціалізованих курсів. Яскравий приклад
великого і успішного К. у – Motorola University, що має річний
бюджет близько 100 млн. дол., 99 підрозділів та
представництво у 21 країнах світу. Створення К. у. дозволяє
розв’язати цілу низку важливих проблем, що виникають в
процесі діяльності організації: адаптація нових співробітників,
розв’язання проблеми плинності кадрів, зміцнення
корпоративної культури та ін. К. у в своїй роботі
використовують такі форми навчання як бізнес-тренінги,
короткострокові програми підвищення кваліфікації персоналу,
проблемно-проектні семінари, програми особистісного
зростання працівників, інтерактивні технології тощо. К. у. є
відносно новою моделлю університетської діяльності, що
виникла внаслідок спроби бізнесового середовища інтегрувати
176
у власний контекст певні функції традиційної університетської

освіти.
Див.: корпоративне навчання, корпоративна культура.
Коучинг (тренерство) – це взаємостосунки між
викладачем і студентами, коли викладач ефективно організовує
процес пошуку студентами відповідей на питання, що їх
цікавлять. Слово «коуч» – має угорське походження і
закріпилося в Англії у XVI столітті. У другій половині XIX
століття англійскі студенти називали цим терміном приватних
репетиторів. Коуч – це тренер, здатний зробити з людини
чемпіона, тобто виховати переможця (winner-making). К.
допомагає розвиватися, закріплювати нові навички і досягати
високих результатів у професії. Пізніше термін К. перейшов на
означення будь-якої діяльності, пов’язаної з наставництвом,
інструктуванням і консультуванням. К. в освіті передбачає
системний супровід суб’єкта навчання, спрямований на
ефективне досягнення важливих для нього цілей в конкретні
терміни, в результаті чого у суб’єкта формується гнучкість і
адаптивність до змін, здатність швидко і ефективно реагувати
в критичних ситуаціях; безперервний процес розвитку,
вдосконалення, розкриття потенціалу особистості для
досягнення максимального результату; вид індивідуальної
підтримки особистості, що ставить своїм завданням
професійне і особистісне зростання, підвищення персональної
ефективності. К. ефективно використовується у
корпоративному навчанні.
Див.: освіта дорослих, індивідуальний підхід,
корпоративне навчання.
Креат́ивність (від лат. creatio – створення) – це
особистісна якість, яка базується на творчих здібностях
індивіда, здатностях породжувати незвичні ідеї, відхилятись
від традиційних схем мислення, швидко вирішувати проблемні
ситуації. Уперше поняття «К.» було вжито психологом
Д. Сімпсоном у 1922 р., однак набуло поширення у науці
50-х рр. ХХ ст. На початку вивчення К. вважалася однією із
177
функцій інтелекту. Нині К. розглядається як незвідна до
інтелекту функція цілісної особистості, що залежить від
комплексу її психологічних характеристик. При формуванні К.
відбувається злиття свідомості і підсвідомості в деяку нову
форму – надсвідомість, що інтегрує у собі узагальнені
механізми протікання творчого процесу в згорнутому вигляді,
коли в самому акті сприйняття відбувається трансформація
об’єкту, відкриття закономірностей або вирішення проблеми.
Основою К. є прагматизм, тобто доцільність, корисність
вихідного продукту; від механізмів, які сприяють розвитку К,
залежить активність особистості й результативність. Для
визначення К. використовуються різноманітні тести
дивергентного мислення, особистісні опитувальники, аналіз
результативності діяльності. Найвідомішими є тести для
вимірювання пізнавального аспекту креативності
Дж.-П. Гілфорда і Е. Торренса.
Див.: надситуативна активність, творча особистість,
творчість.
Критерій оптимальності (англ. optimality criterion) –
основний показник якості роботи системи; ознака (показник),
на підставі якого проводиться оцінка можливих варіантів
(альтернатив) розвитку процесу, їх порівняння і вибір
найкращого з них. Розрізняють регулярний і статистичний
К. о. Перший залежить від регулярних параметрів і від
координат керуючої системи та об’єкта керування. Другий
застосовують, коли вхідні параметри – випадкові функції. К. о.
– один із можливих критеріїв оцінки якості. При прийнятті
економічних рішень К. о. виступає як показник граничної міри
економічного ефекту відповідного управлінського рішення на
множині можливих альтернатив. У задачах економіки
найчастіше користуються критеріями максимуму прибутку або
мінімуму витрат. У якості основного К. о. освітнього процесу
є отримання максимально можливих (реально досяжних) у
даних умовах результатів у вихованні і розвитку учнів
(студентів).
Див.: критерії якості педагогічної діяльності.
178
Критерії якості педагогічної діяльності – ознаки, за

якими визначається ступінь відповідності педагогічної
діяльності встановленим цілям, стандартам, нормам. К. я. п. д.
призначені для якісної характеристики педагогічної діяльності
через кількісну міру досягнення проектованої мети. Ця мета
може бути закладена в сукупності вимог, описовій чи графічній
моделі, заданих нормах або стандартах, що становлять критерії
самої педагогічної діяльності. Виділення К. я. п. д.
здійснюється за різними критеріями. Зокрема, виділені
Н. Кузьміною проектувальний, конструктивний,
організаційний, гностичний критерії мають
загальнофункціональну природу. Критерії безперервної освіти,
здійснення освітнього процесу, документального оформлення
власної педагогічної діяльності, соціальної активності
педагога, розроблені Г. Єльніковою на соціально-педагогічній
основі. В основі виділення К. я. п. д. може бути покладений
класичний етапно-діяльнісний підхід: готовність викладача до
здійснення педагогічної діяльності; власне педагогічна
діяльність викладача; результативність педагогічної діяльності
педагога. Визначені критерії декомпозуються до відповідних
показників, що обумовлюють сукупність вимог
(за О. Ануфрієвою, Г. Дмитренко, Г. Єльніковою, В. Олійником
та ін.). При з’ясуванні ступеня прояву кожного К. я. п. д.,
виділеного на основі певного підходу, застосовується
оцінювальна шкала, яка визначається колегіально й
унормовується управлінською структурою відповідного
закладу, установи або територіального органу освітньої сфери.
Див.: критерій оптимальності, якість вищої освіти,
педагогічна діяльність.
Критичне мислення (дав.-грец. κριτική τέχνη –
«мистецтво аналізувати судження») – наукове мислення, суть
якого полягає в ухваленні ретельно обміркованих та
незалежних рішень. К. м. сприяє здатність до раціонального,
рефлексивного та самостійного мислення, що передбачає:
розуміння логічних зв’язків; можливість ідентифікувати,
179
будувати та оцінювати аргументи; виявляти невідповідності та
поширені помилки в міркуванні; систематичне вирішення
проблеми; розуміння актуальності та важливості ідей;
можливості до обґрунтування власних переконань та
цінностей. К. м. спрямоване на досягнення найкращих
результатів у будь-якій ситуації та передбачає збір та оцінку
інформації з якомога більшої кількості різних джерел. К. м.
вимагає чіткої, часто незручної оцінки власних сильних,
слабких сторін та уподобань, їх можливий вплив на рішення,
які можна приймати. К. м. також притаманні такі властивості
як усвідомленість та самовдосконалення. У сучасній
українській школі робиться акцент на розвиток критичного
мислення учнів з перших років навчання.
Див.: технології критичного мислення, «Зигзаг»,
стратегія РАФТ, «Читаємо та запитуємо».
Кубування – (автори Кован та Кован, 1980 р.) навчальна
методика, яка полегшує розгляд різних аспектів теми.
Основним елементом для реалізації стратегії розвитку
критичного мислення є кубик з написаними на кожній грані
вказівками щодо напрямку мислення або письма. Алгоритм
роботи за стратегією (вказівки на кожній з граней):1. Опишіть
(Які є зовнішні ознаки? Як це виглядає?). 2. Порівняйте (На що
це схоже, чим відрізняється). 3. Встановіть асоціації (Про що
це змушує думати? Які слова спадають на думку, коли ти
чуєш…). 4. Проаналізуйте (З чого це зроблено?). 5. Знайдіть
застосування (Як би ти це використав). 6. Запропонувати
аргументи «за» або «проти» (Добре це чи погане, чому?).
Черговість граней передбачає перехід від менш складних
завдань (з точки зору мисленнєвої діяльності) до більш
складних. За допомогою К. можна разом з учнями цілісно
описати обрану тему. К. варто використовувати на стадії
актуалізації чи рефлексії. В ході К. здобувачі початкової освіти
працюють в парі, а потім можуть об’єднатися в групи Суть
методики К. допомогти учню створювати повноцінні тексти
описи або тексти міркування. Також цю методику
180
використовують для обговорення з учнями різних тем, які вони

вже знають, для виявлення так званих «темних місць».
Див.: технологія формування критичного мислення,нова
Курікулум (від лат. curriculum, що означає програми для
розвитку, за допомогою яких діти стають дорослішими) –
формалізований пакет курсів і їх зміст, запропонований і
затверджений навчальними інституціями як необхідний для
успішного виховання учнів. К. – це загальна концепція
навчання дітей з особливими потребами, що визначає знання,
вміння, установки та методи їх формування. К. складається з
двох рівнів: (основного – базового: основи грамотності,
рахунок, сенсорні поняття, соціально-побутове орієнтування,
правила поведінки; спеціалізованого – варіативного: музика,
трудове навчання, спорт, інформатика, художня праця).
Терміном К. в світовому освітньому просторі позначається
основна одиниця освітнього процесу – курс навчання,
навчальний план, програма вивчення дисципліни чи предмету,
а в найбільш широкому значенні – сукупність навчального
змісту, планів, методів, структур, ілюстративного матеріалу,
усіх видів посібників, включаючи паперові, матеріальні,
аудіовізуальні, комп’ютерні тощо. К. – поняття, яке
використовується в порівняльній педагогіці для характеристики
дидактичних особливостей функціонування зарубіжних
навчальних систем. У педагогічній лексиці США ця категорія
використовувалася для позначення навчального курсу або
предмету, зміст якого був відображений, як правило, в
підручнику. На сьогодні функціонує понад 400 визначень
К. В міру розвитку американської освітньої системи сутність
поняття «К.» розширилося, і нині так називають всі предмети,
що викладаються в закладі освіти. На сучасному етапі в
К. виділяють відкриту (зміст навчання) і приховану частини.
Відкрита частина K. відображає ті навчальні предмети, що
входять до розряду обов’язкових відповідно стандартизованих
американських вимог. До прихованого К. належать стосунки
між учнями, між учнями та вчителями, самосприйняття та
181
самооцінка учнів, клімат у колективі, навчальні стилі,
академічні прогнози вчителів, шкільні правила поведінки тощо.
К. у пострадянському освітньому просторі вважається
документом нового типу. Цей документ значно відрізняється
від навчальної програми, що визначає, в першу чергу, змістовну
сторону курсу навчання і складає лише частину К. Крім неї
К. повинен містити аналіз причин необхідності впровадження
нового змісту; чітке визначення цілей навчання; окреслення
цільових груп, на які розрахований даний К.; опис нових
взаємин учителя і тих, кого навчають, узгодженість нових
методичних принципів із відповідними навчальними
матеріалами; сучасні моделі та засоби навчання; систему і
принципи контролю й оцінювання.
Див.: навчальний план, навчальна програма, порівняльна
педагогіка.
Л
Лабораторний експеримент – метод науково-
педагогічного дослідження, що передбачає створення штучних
умов для перевірки отриманого результату. Суть Л. е. полягає
в тому, що перед досліджуваними ставиться завдання у
лабораторних умовах виконувати певні дії, які за своєю
структурою близькі до конкретної діяльності. Проте штучні
умови нерідко заважають об’єктивному вивченню
досліджуваних. Л. е. проводиться в спеціально обладнаних
лабораторіях з використанням приладів та інших засобів
навчання, спеціальних методик. Л. е. має великі переваги
порівняно з іншими методами педагогіки і психології, оскільки
дає змогу контролювати умови, які впливають на перебіг
педагогічних і психологічних процесів, точно враховувати
результати цих впливів. До його недоліків слід віднести
штучність умов, за яких вивчаються педагогічні і психологічні
процеси, і безпосередній або опосередкований вплив
дослідника на піддослідного. Л. е. дає змогу фіксувати зовнішні
впливи, відповідні реакції, дії, вчинки.
Ю. М. Багно
Див.: констатувальний експеримент, формувальний
експеримент.
182
Лего-конструювання (LEGO-конструювання) –
інноваційна технологія різнобічного розвитку дітей. LEGO –
одна з найвідоміших і поширених нині педагогічних систем,
яка широко використовує тривимірні моделі реального світу в
предметно-ігровому середовищі в процесі навчання та
розвитку дитини дошкільного і молодшого шкільного віку.
Конструктори LEGO на сьогоднішній день є незамінним
матеріалом для занять у закладах дошкільної освіти, початковій
школі. Для педагогічного процесу LEGO-технологія цікава тим,
що, базуючись на інтегрованих принципах, об’єднує в собі
елементи гри та експериментування. Ігри з LEGO виступають
засобом дослідження та орієнтації дитини в реальному світі.
LEGO-технології сприяють формуванню позитивної мотивації
до конструктивної діяльності, активного включення дитини в
процес гри, виховання у дітей толерантного ставлення до
оточуючих, створює основу для формування навчальних
навичок. Конструктор LEGО цінний тим, що його можна
використовувати для вивчення різних розділів програми.
Переваги LEGO-технології: на інтегративних засадах дозволяє
забезпечити єдність виховних, розвиваючих і навчальних цілей
і завдань процесу освіти; сприяє практичній творчій,
мовленнєвій, ігровій, образотворчій діяльності, розвитку
розумових здібностей дітей; вихованню соціально активної
особистості з високим ступенем свободи мислення; розвиток
самостійності, здатності дітей вирішувати будь-які завдання.
Див. : гра, інноваційна педагогічна технологія.
Лекція (лат. lektio - читання) – систематичний,
послідовний виклад навчального матеріалу, будь-якого
питання, теми, розділу, предмета; логічно завершений, науково
обґрунтований, послідовний і систематизований виклад певної
наукової проблеми, теми чи розділу навчального предмету,
ілюстрований за необхідністю наочністю та демонструванням
дослідів. Л. має органічно поєднуватися з іншими видами
навчальних занять, слугувати підґрунтям для поглиблення і
систематизації знань, які набуваються учнями/студентами у
процесі аудиторної та позааудиторної навчальної роботи. Л. –
183
монологічна форма викладання нових знань,що застосовується
для викладання широкого за змістом матеріалу, нерідко
узагальненого характеру. Для кращого сприймання і засвоєння
матеріалу Л. слід дотримуватися таких вимог: високий
науковий рівень викладеного матеріалу, встановлення
педагогічного контакту з аудиторією, роз’яснення нових
термінів, виділення головних думок і положень, формулювання
висновків, застосування наочності і технічних засобів.
Ю. М. Багно
Див.: сприймання, формак організації навчання.
Лепбук (з англ. «наколінна книга») – форма організації
навчання у Новій українській школі, що використовується для
розвитку пізнавальної активності учнів, їх самостійності. Це
інтерактивна тематична тека, саморобна паперова книжка з
кишенями, отворами, рухливими деталями, які можна
діставати, перекладати, складати на свій розсуд. Л. - кінцевий
етап самостійної дослідницької роботи учня, який допомагає
поглибити, закріпити й систематизувати інформацію та швидко
освіжити в пам’яті необхідний матеріал. У результаті роботи з
Л. у дітей розвиваються універсальні вміння та компетентності,
зокрема вміння планувати майбутню діяльність, домовлятися
з однолітками, розподіляти обов’язки, шукати потрібну
інформацію, узагальнювати її, систематизувати, самостійно
давати пояснення на виникаючі питання, приймати власні
рішення, висловлювати свої думки. Л. є засобом творчого
розвитку та самовираження учня, можливістю створити
оригінальний продукт, здійснюючи при цьому певний пошук,
дослідження, вдаючись до нових підходів у вирішенні завдань.
Див.: творче завдання, проблемне навчання, дослідницька
діяльність.
Лідерство (від англ. leadership – управління, керівництво,
лідерство) – соціально-психологічний феномен
внутрігрупового розвитку, який характеризує відносини
домінування і підпорядкування в групі. Дослідження цієї
проблеми розпочалось в американській соціальній психології
в 30-ті роки XX ст., внаслідок чого виділились кілька теорій
184
Л. Серед них найпопулярнішими були: теорія лідерських ролей,

теорія рис лідера, теорія Л. як функції групи і теорія Л. як
функції ситуації. Поняття «Л.» увійшло в українську
педагогічну науку в 90-х роках XX ст. в контексті розвитку
сучасної теорії освітнього менеджменту. У сучасній науці, за
наявності спільності вихідних позицій, Л. характеризується
неоднозначно. Можна визначити наступні основні підходи до
його трактування: 1). Л. – це різновид влади, специфікою якої
є спрямованість зверху вниз, а також те, що її носієм виступає
не більшість, а одна людина або група осіб. Політичне Л., пише
Жан Блондель, – це «влада, здійснювана одним або декількома
індивідами, для того, щоб спонукати членів націй до дій».
2). Л. – це управлінський статус, соціальна позиція, пов’язана
із прийняттям рішень, це керівна посада. Така інтерпретація
Л. випливає зі структурно-функціонального підходу, що
припускає розгляд суспільства як складної, ієрархічно
організованої системи соціальних позицій і ролей. Заняття в
цій системі позицій, пов’язаних з виконанням управлінських
функцій (ролей), і дає людині статус лідера. Іншими словами,
як відзначає Даунтон, Л. – це «становище в суспільстві, що
характеризується здатністю особи, що це становище займає,
скеровувати й організовувати колективну поведінку деяких або
всіх його членів». 3). Л. – це вплив на інших людей.
О. М. Новак
Див.: група, менеджмент знань в освіті.
Ліцензування (лат. Іісепtiа – право) закладів освіти ,
напрямів навчальної підготовки та спеціальностей – процедура,
що включає: проведення експертизи, ухвалення рішення,
оформлення і видачу закладу освіти ліцензії на право
діяльності, пов’язаної з наданням послуг населенню для
одержання загальної середньої та професійної освіти,
підготовкою спеціалістів різних рівнів кваліфікації. Цілями
Л. є забезпечення і захист прав громадян України на отримання
освіти, створення правових гарантій для вільного
функціонування і розвитку установ освіти різних
організаційно-правових форм. Постійно діючим органом, який
забезпечує виконання державних вимог до Л. закладів освіти,
185
є Державна акредитаційна комісія (ДАК), яка у своїй діяльності
керується Конституцією України, законами та постановами
Верховної Ради України, актами Президента України та
Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами
МОН, а також Ліцензійними умовами провадження освітньої
діяльності (2015). Предметом і змістом експертизи є
встановлення якостей навчального плану, програм, рівня
організації освітнього процесу, методичного та дидактичного
його забезпечення, а також відповідності умов здійснення
освітнього процесу, державними і місцевими вимогами в
частині будівельних норм і правил, санітарних і гігієнічних
норм, охорони здоров’я тих, хто навчається, і працівників,
устаткування навчальних приміщень, забезпеченості
навчального процесу (матеріально-технічної і фінансової),
освітнього цензу педагогічних працівників і укомплектованості
штатів.
Див.: акредитація.
М
Маркетинг в освіті – вид людської діяльності,
спрямованої на дослідження і прогнозування потреб, попиту
та інтересів того чи ін. цільового ринку і забезпечення
бажаного їх задоволення найбільш ефективними засобами зі
збереженням та зміцненням благополуччя як окремого
споживача, так і суспільства в цілому. М. в о. – це соціально-
етичний маркетинг, що вимагає збалансованості трьох факторів
прибутку освітнього закладу, потреб і сподівань споживачів та
інтересів суспільства. З поч.. 90-х років ХХ ст. у зв’язку з
розвитком ринкових відносин та в умовах інтеграції
посилюється вплив на систему освіти ринку праці, що визначає
основні стандарти якості освіти у вигляді зміни попиту на тих
чи ін. фахівців, уточнення компетентностей, якими вони
повинні володіти. Врахування особливостей споживача на всіх
етапах надання (виробництва та реалізації) послуг з освіти є
актуальною світовою тенденцією розвитку освітнього
маркетингу.
Див.: компетенція. якість вищої освіти.
186
Мас-медіа (англ. mass media) – засоби одночасної

передачі інформації групі людей, канали масової інформації
(електронні видання, телебачення, радіо, преса, мультимедійні
комп’ютерні системи, Інтернет тощо); технічні засоби
створення, запису, копіювання, тиражування, зберігання,
поширення, сприйняття інформації та обміну її між автором
медіатексту й масовою аудиторією. М.-м. в ширшому
користуванні означають єдине середовище, яке
використовують, щоб передавати будь-які дані в будь-яких
цілях, зокрема для інформування населення про події в
соціально-економічному, політичному, культурному і
духовному житті народу, держави. М.-м. є важливим засобом
інформаційного забезпечення і формування світогляду народу.
До М.-м. належать: преса (газети, журнали, книги), радіо,
телебачення, інтернет, кінематограф, звукозаписи та
відеозаписи, відеотекст, телетекст, рекламні щити та панелі,
домашні відеоцентри, що поєднують телевізійні, телефонні,
комп’ютерні та інші лінії зв’язку.
О. М. Новак
Див.: засоби масової інформації.
Медична освіта – медичне утворення, система
підготовки, яка спрямована на підготовку й удосконалення
роботи лікарів, провізорів, середнього медичного персоналу,
науково-педагогічних медичних працівників для надання
висококваліфікованої та якісної медичної допомоги. Вища
м. о. здійснюється через мережу медичних, фармацевтичних та
стоматологічних інститутів, університетів і академій. М. о.
відрізняється від інших освіт. Вона складається з двох частин:
першу – дипломну освіту – здобувають у медичному
університеті, після випуску здобувачі отримують диплом
лікаря, проте не мають спеціалізації і права практикувати
медицину самостійно. Таке право вони отримують після
закінчення другої частини м. о. – післядипломної освіти. Це
практична робота в лікарнях під керівництвом старших лікарів,
під час якої молоді лікарі здобувають ту чи іншу лікарську
спеціальність. Основним принципом побудови змісту м. о. в
Україні є орієнтація на кінцеві цілі та компетентнісний підхід,
187
реалізації якого сприяє кредитно-модульна система, що
передбачає умови для активної участі студентів у освітньому
процесі на засадах повноправної партнерської взаємодії з
викладачем, збільшення обсягу їх самостійної роботи,
розширення можливостей для індивідуалізації навчання.
Див.: освіта, післядипломна освіта.
Медіа-освіта (лат. medium – засіб) – технічні засоби
створення, запису, копіювання, тиражування, зберігання,
розповсюдження, сприйняття інформації та обміну її між
суб’єктом (автором медіа-тексту) і об’єктом (масовою
аудиторією), а саме – друк, фотографія, радіо, кінематограф,
телебачення, відео, мультимедійні комп’ютерні системи,
включаючи Інтернет. Термін, що на сьогодні не має
однозначного трактування. Завдання М.-о. – навчити грамотно
«читати» медіа-текст; розвинути здібності до сприйняття й
аргументованої оцінки інформації, самостійність суджень,
критичне мислення; інтегрувати знання та уміння, отримані на
різних навч. заняттях. Зміст М.-о. – основи мистецтвознавства
в медіа-сфері (види і жанри медіа, функції медіа в соціумі, мова
медіа, історія медіа-культури тощо), відомості про основні
галузі застосування теор. знань (профес. засоби масової
інформації, аматорська медіа-сфера, канали поширення медіа,
установи дозвілля, освітні установи тощо), практичні творчі
завдання на медіа-матеріалі. Предметом вивчення М.-о. є
взаємодія людини з медіа, медіа-мова та її використання в
соціумі, медіа та його функціонування в соціумі, система знань
і вмінь, необхідних людині для повноцінного сприйняття та
аналізу медіа-текстів, для соціокультурного розвитку творчої
особистості. М.-о. інтегрована в гуманітарні і природничі
шкільні дисципліни, виконує унікальну функцію підготовки
школярів до життя в інформаційному суспільстві шляхом
підсилення М.-о. аспектності в процесі навчання.
Див.: мультимедійні засоби навчання, інформатизація
освіти, інформаційно-технологічна компетентність.
188
Медіаторство (медіація від англ. mediation –

посередництво, скор. назва ADR –Alternative Dispute
Resolution) – технологія вирішення спорів із залученням
посередника (медіатора), який допомагає сторонам конфлікту
налагодити процес комунікації і проаналізувати конфліктну
ситуацію з метою вибору ними варіанту рішення, який би
задовольняв інтереси і потреби усіх учасників конфлікту.
Поняття «М.» поєднує соціальні, психологічні, педагогічні,
юридичні та інші знання, досвід і культуру та введено в
практику у 70-х роках ХХ століття у США. М. базується на
зміні ставлення людини до конфліктів та передбачає
еволюційний перехід від суперництва до співпраці та
кооперування. Особливості М.: неформальна обстановка
проведення, де панує конструктивний комунікативний контакт
між сторонами конфлікту; наявність медіатора – третьої особи,
завданням якої є надання допомоги сторонам для досягнення
примирення у конфлікті, забезпечення зворотного зв’язку між
учасниками спору, раціоналізація переговорного процесу між
конфліктерами; досягнення згоди, консенсусу, прийняття
спільного рішення, яке буде задовольняти обидві сторони
конфлікту; вирішення конфліктного питання залежить від
сторін, а не від вироку суду. Принципи М.: конфіденційність,
економія часу та коштів, позитивність для різних сторін
конфлікту, добровільність, гнучкість процедури та ін. Стадії
(етапність) проходження М.: вступна стадія (вивчення
позицій учасників конфлікту, підтримка їх спілкування);
відкриваюча (розвідка та збір інформації); середня
(розроблення шляхів прийняття рішень); заключна (вирішення
спору між сторонами, укладення угоди, підведення підсумків).
М. через складну послідовність дій передбачає знаходження
спільних рішень між учасниками конфліктної ситуації.
Див.: булінг, конфлікт, конфліктна компетентність,
конфліктологічна компетентність.
Мейкерство (від англ. make – робити, створювати) –
вміння щось створювати власними руками; інноваційний підхід
впровадження STEM-освіти. Про мейкерство як феномен
189
заговорили порівняно недавно. Мейкери – це люди, які щось
створюють задля задоволення і заробляють на своєму
захопленні: технічні ентузіасти різного віку, карфтери,
інженери, члени наукових та технічних клубів, автори,
художники, студенти. Мейкерські здібності – щось робити
своїми руками. Мейкерський рух – це гуртки та секції технічної
творчості, які дають поштовх сучасній школі відмовлятися від
традиційного навчання за партами на користь спільного
виконання проектів. В Україні діє мейкерський рух, що
складається з мейкерів, які використовують мікс цифрових та
ремісних навичок для створення та розповсюдження винаходів
задля приватного використання та використання їхніми
громадами. За кордоном М. – по-справжньому великий рух,
який навіть видає власний журнал. Люди роблять проекти, які
є значущими для них, для вирішення проблем вдома, школі, на
роботі або в спільноті, або просто для забавки та гарного
настрою. Цифрове М., або М. з використанням цифрових
технологій, стає найбільш поширеним творчим пошуком у
мейкерському русі. Доступні пристрої, такі як Arduino і
Raspberry Pi, дозволяють хоббістам та освітянам створювати
цифрові винаходи та допомагають їм знаходити рішення для
проблем і завдань у їх повсякденному житті. Навички
цифрового мейкерства включають, але не обмежуються:
комп’ютерне програмування, робототехніку, пристрої
/connected devices, інтернет речей (IoT), використання
відкритих даних, фізичні обчислення тощо.
Див. : STEM-освіта, робототехніка.
Менеджмент знань в освіті (англ. tomanage –
керувати) – цілеспрямована організація освітнього процесу на
основі принципів загального менеджменту якості, яка
спрямована на створення умов для формування соціально-
особистісної та професійної компетентностей випускників, що
гарантують їх конкурентоспроможність на ринку праці. М. з. в
о. забезпечує освітній процес як відкриття та творення нових
знань за рахунок інтеграції фундаментальної науки,
навчального процесу і виробництва, а також використання
190
інформаційного ресурсу сучасного суспільства та

міжнародного досвіду. М. з. в о. організує і впорядковує процес
управління якістю освіти, передбачає утворення і розвиток
інноваційних освітніх мереж, в яких окремі галузі наукових,
освітніх і специфічних знань мають бути пов’язані для
забезпечення вільного доступу до них будь-якій освітній
системі, науково-освітній, навчально-освітній структурі чи
окремій особі. Такі мережі сприяють: швидкому обміну
інформацією, що становить науково-освітній інтерес для
організаційного чи індивідуального інноваційного розвитку;
ознайомленню з новими технологіями, методологіями,
інноваційними програмами і проектами, а також механізмами
їх впровадження.
Див.: управління системою освіти.
Менторство (менторинг від англ. «mentoring» –
«наставництво») – сучасна технологія, що передбачає опіку
над підопічним, надання постійної допомоги та поради для
праці, кар’єри чи професійного розвитку. М. – це наставництво
в поєднанні з консультуванням, коучингом і психологічною
допомогою. М. як педагогічна технологія має певну етапність
проходження, а також можливості щодо корегування поглядів
і дій підопічних через систему зворотного зв’язку між ними і
наставником. Етапи проходження М.: підготовчий –
попереднє знайомство ментора та його протеже/ підопічних із
метою налагодження позитивного контакту, передачі знань та
організаціі рефлексивної діяльності; організаційно-діяльнісний
– розвиток вмінь, навичок, досвіду і якостей підопічних;
діагностичний – визначення рівня сформованості якостей
особистості та напрацювання певних рекомендацій для
підопічних щодо їх розвитку. М. також передбачає розробку
протеже/підопічними під керівництвом ментора індивідуальної
програми саморозвитку, узгодження і координацію окремих
видів робіт, контроль і перевірку їх виконання, інструктування
у випадках виникнення певних труднощів. Принципи М.:
добровільної участі у взаємодії; конфіденційності в
спілкуванні; самостійності підопічних у прийнятті рішення;
191
обоюдного самовдосконалення протеже і ментора у процесі
співпраці; зворотного зв’язку; поваги честі і гідності
особистості у взаємостосунках; співробітництва ментора і
підопічного. Види М.: персональний, груповий колективний.
Стилі взаємодії між ментором і підопічним: директивний, не
директивний, альтернативний, співпрацюючий. М. переважно
засновано на недирективному стилі управління.
Див.: коучинг, медіаторство, тьютерство.
Мережеве навчання спільне (collaborative networked
learning) – спільна навчальна діяльність автономних учасників
(self-directed) за допомогою електронного діалогу. Формами
такої партнерської взаємодії можуть бути об’єднання, асоціації,
спільноти, товариства. Суттєвим є те, що така взаємодія
виникає за власною ініціативою зацікавлених «мережевих
вузлів». Вузлами мережі є оригінальні моделі, авторські школи,
тобто дещо протилежне тому, з чим має справу державна
система освіти. Принципи М. н. с. можуть бути реалізовані в
неформальному освітньому середовищі, коли люди створюють
і підтримують мережу навчання для своїх власних інтересів,
для ситуативного навчання на роботі, або для науково-
дослідних цілей.
В. Ф. Хомич
Див.: дистанційне навчання, мережева освіта.
Мережева освіта – це одна з інституційних форм
здобуття освіти. Існує два варіанти трактування цього поняття:
1) синонім дистанційної освіти, де процес навчання
проводиться за допомогою мережі Інтернет он-лайн (он-лайн
курси іноземних мов за допомогою програми Skype;
проходження курсів підвищення кваліфікації, завдяки
проходженню он-лайн тренінгів та участі в он-лайн
конференціях тощо); 2) М. о. як парадигма освітньої діяльності,
що базується на ідеї масового співробітництва, вільних для
доступу освітніх ресурсів, мережевою та рівноправною
організацією взаємодії учасників. У цьому випадку М. о. є
синонімом поняття «спільне навчання», у якій замість
традиційних вертикальних зв’язків панують горизонтальні,
інформаційні, коопераційні зв’язки, тобто партнерство та
192
співробітництво. М. о. – спосіб організації навчання здобувачів

освіти, завдяки якому оволодіння освітньою програмою
відбувається в різних закладах освіти, що взаємодіють між
собою на договірних засадах. М. о. може бути задіяна як
додаткова в процесі навчання. Форми М. о.: обмін знаннями у
вигляді «круглих столів», конференцій, симпозіумів як в
природному середовищі їх проведення, так і в середовищі
Інтернет. Технології М. о.: відкрита блоково-модульна
архітектура; рекурсивне проектування (кожен проект ініціює
новий); інформаційно-комунікаційні технології; індивідуальні
освітні програми; інтерактивні технології; метод проектів та ін.
Світовим лідером у розробці мережевих технологій та
виробництві телекомунікаційного устаткування і програмного
забезпечення є корпорація Cisco Systems, Inc. Вона активно
створює і розвиває мережеві академії Cisco (Cisco Systems
Networking Academy) при університетах для поглиблення
класичних вузівських курсів з обчислювальної техніки і
телекомунікацій на основі вивчення технологій, устаткування,
програмного забезпечення і проектних рішень корпорації Cisco
Systems, Inc., розвитку у студентів стійких професійних
навичок. Навчальна програма мережевої академії Cisco Cisco
Networking Academy Program (CNAP) може бути використана
також для підвищення кваліфікації або перекваліфікування
фахівців з закінченою вищою освітою, якщо вони бажають
одержати роботу в мережевому або системному секторі
Україні, чи за кордоном. Мережеві академії Cіsco
використовують електронну модель освіти (e-learnіng), що
поєднує веб-навчання з навчанням під керівництвом
викладачів. Вона передбачає лабораторні роботи, що дають
практичні навички проектування, будівництва та
обслуговування комп’ютерних мереж. Випускники академій
одержують сертифікати слухачів, а бажаючі можуть здати
сертифікаційний іспит у незалежному сертифікаційному центрі
й одержати статус сертифікованого фахівця з мережевих
технологій Cіsco.
В. Ф. Хомич
Див.: дистанційна освіта, дистанційне навчання,
мережеве навчання спільне.
193
Ме́тод Дельфі (англ. Delphi technique) – група методів
прогнозування, об’єднаних спільними вимогами до організації
експертних процедур і формами отримання експертних оцінок
(інші назви: «Дельфійський метод», «Метод дельфійського
оракула»). М. Д. з’явився в 1950-1960 роки в США для
дослідження військово-стратегічних і військово-технічних
проблем. Розроблено корпорацією RAND, авторами методу є
американські вчені О. Хелмер і Т. Гордон. Метод заснований
на багаторазових анонімних групових інтерв’ю. Головною
особливістю М. Д. є незалежність експертів один від одного,
що дозволяє запобігти тиску авторитетів, внутрішнім
суперечкам, прагненням залучитися до більшості. Це
багатоетапний груповий метод при якому проводиться
індивідуальне опитування експертів щодо їхніх припущень про
майбутні події в різних галузях, де очікуються нові відкриття
або удосконалення. Якщо судження експертів збігаються, то
результати їх очікувань використовуються в якості прогнозу
Надійність М. Д. вважається високою при прогнозуванні на
період від 1 до 3 років. Залежно від мети прогнозу для
отримання експертних оцінок може залучатися від 10 до 150
експертів. Недоліком цього методу є надмірна суб’єктивність
оцінок експертів.
Див.: прогнозування.
Метод виховання – це сукупність засобів і прийомів, що
впливають на психіку вихованця відповідно до заданої мети.
М.в. складаються з прийомів. Основні М.в.: метод прикладу;
метод вправ; метод привчання; метод переконання; метод
навіювання; метод змагання; метод заохочення; метод
примушування. М. в. поділяють на загальні (застосовують в
усіх напрямах виховання) і часткові (використовують
переважно в одному з них – правовому, економічному,
фізичному та ін.). М. в. завжди діють у певній системі, кожен є
структурним елементом цієї системи, забезпечуючи у
взаємозв’язку з іншими ефективність виховного процесу. Вони
змінюються, вдосконалюються зі зміною мети виховання, умов,
у яких воно здійснюється, віку дитини та ступеня її
194
вихованості. Вибір методу та ефективність його використання

залежать від: вікових особливостей школярів та їх життєвого
досвіду; рівня розвитку дитячого колективу; індивідуальних
особливостей дітей; поєднання методів формування свідомості
та поведінки тощо.
Див.:метод навчання, методичний прийом.
Метод навчання (від гр. mеthodos – спосіб пізнання, шлях
дослідження) – це спосіб упорядкованої взаємопов’язаної
діяльності вчителів та учнів, спрямованої на вирішення завдань
освіти, виховання і розвитку в процесі навчання; інструмент
діяльності вчителя для виконання навчальної функції –
викладання; певний спосіб цілеспрямованої реалізації процесу
навчання, досягнення поставленої мети. У структурі М. н.
виділяються прийоми як елементи методу. Прийом – це
окремий крок, фазова дія в реалізації методу. М.н. поділяються
на загальні та спеціальні. Загальні застосовуються у школі при
вивченні різних навчальних предметів; спеціальні – під час
вивчення окремих дисциплін. У дидактиці існують різні
критерії та підходи до класифікації М.н.: за джерелами
передачі й характером сприйняття інформації: словесні, наочні
та практичні (С. Петровський, Е. Талант); за основними
дидактичними завданнями, які необхідно вирішувати на
конкретному етапі навчання: методи оволодіння знаннями,
формування умінь і навичок, застосування отриманих знань,
умінь і навичок (М. Данилов, Б. Єсипов); за характером
пізнавальної діяльності: пояснювально-ілюстративні,
репродуктивні, проблемного викладу, частково-пошукові,
дослідницькі (М. Скаткін, І. Лернер). Ю. Бабанський виділяє
три великі групи М.н., в основу яких покладено: а) організацію
та здійснення навчально-пізнавальної діяльності;
б) стимулювання і мотивацію навчально-пізнавальної
діяльності; в) контроль і самоконтроль навчально-пізнавальної
діяльності.
Див.: метод виховання, методичний прийом.
195
Методи науково-педагогічного дослідження – це певна
сукупність прийомів та операцій, спрямованих на вивчення
педагогічних явищ і вирішення різних наукових проблем.
Найчастіше використовують такі М.н-п. д.: теоретичні (аналіз,
синтез, узагальнення, порівняння, висновки, моделювання,
індукції, дедукції, порівняльно-історичного аналізу); емпіричні
(педагогічне спостереження, інтерв’ю, педагогічний
експеримент, вивчення шкільної документації, вивчення
результатів діяльності учня, тестування. анкетування, рейтингу,
узагальнення незалежних характеристик, соціометрії),
статистичні (реєстрування, ранжування, метод вимірювань
та ін.). Організація дослідження вимагає оптимального
поєднання комплексу методів, забезпечення отримання
різнобічних відомостей про розвиток особистості, колективу
або іншого обєк’та виховання чи навчання. Використовувані
М.н-п.д. повинні забезпечити одночасне вивчення діяльності,
спілкування та інформованості особистості. При цьому вони
мають відображати динаміку розвитку окремих якостей як на
певному віковому відрізку, так і впродовж усього процесу
дослідження, забезпечити постійне отримання відомостей про
об’єкт дослідження, що дає змогу аналізувати не лише перебіг
процесу, його результати, а й умови, в яких він відбувається.
Див.: анкетування, метод узагальнення незалежних
характеристик, науково-дослідна робота у ВНЗ, педагогічна
діагностика, тестування.
Метод узагальнення незалежних характеристик –
метод науково-педагогічного дослідження, особливістю якого
є: узагальнення, порівняння, осмислення отриманих за
допомогою інших методів відомостей про особистість. При
використанні спостереження і бесіди М.у.н.х. може включати
й інші методи: природний і лабораторний експерименти, тести.
Він забезпечує застосування особистісного підходу при
психодіагностиці. Цей метод можна застосувати для
поглибленого вивчення стосунків у колективі. Показниками
М.у.н.х. є оцінні думки досліджуваних про рівень розвитку в
певної особистості двох важливих специфічних якостей:
196
ставлення до виконання своїх обов’язків; ініціативність у

наданні допомоги за спільної роботи у колективі. М.у.н.х. –
узагальнення відомостей про учнів, студентів, отриманих за
допомогою інших методів, зіставлення цих відомостей, їх
осмислення.
Див.: методи науково-педагогічного дослідження,
педагогічна діагностика.
Методика опорних схем – авторська технологія Віктора
Федоровича Шаталова (вчитель математики, педагог-новатор),
що включає в себе шість елементів: повторення, перевірку
знань, систему оцінки знань, методику вирішення завдань,
опорні конспекти, спортивну роботу з дітьми. В основу
педагогіки В.Шаталов заклав: психологічні закони сприйняття
інформації; дидактичні матеріали (опорні конспекти); гуманне
ставлення до учня – педагогіку співробітництва; рухливе
оцінювання; систематизацію інформації; стрункість і
взаємопов’язаність знань; виховання пізнавальної
самостійності; зміцнення в учня почуття власної гідності і
впевненості. Мета м. о. с.: 1) Виховання і формування:мотивів
навчання; допитливості і пізнавальних інтересів; почуття
обов’язку і відповідальності за результати навчання;
усвідомлення себе особистістю. 2) Навчання і пізнання:
розвиток здібностей; знання; потреба в пізнанні. Суть
новаторства В.Шаталова – це залучення учнів до вивчення
предмета, їх навчання і виховання. Унікальність М. о. с. в:
освоєнні матеріалу з умінням застосування будь-яким учнем
(навіть слабким); запам’ятовуванні при мінімумі часу
максимуму інформації; виробленні навичок вирішення простих
завдань; залученні кожного учня до щоденного розумової
праці; відсутності відміток на поточному занятті (не
відволікають від процесу вживання в знання); відсутності
зовнішньої оцінки; безконфліктності; швидкому русі вперед;
відкритих перспективи; гласності; в реалізації ідеї «боротьби з
двійками»; об’єднанні учня і вчителя; можливості
використання в школах і ЗВО.
197
Метод контролю – спосіб діагностичної діяльності, за
допомогою якого визначається результативність навчально-
пізнавальної та інших видів діяльності учнів/студентів;
сукупність правил застосування певних принципів і засобів для
здійснення контролю. Найдоступнішим М.к. є планомірне
цілеспрямоване й систематичне спостереження вчителя за
діяльністю учнів. Управління будь-яким процесом передбачає
здійснення контролю, тобто певної системи перевірки
ефективності його функціонування. К. спрямований на
отримання інформації, аналізуючи яку педагог вносить
необхідні корективи в хід освітнього процесу. Це може
стосуватися зміни змісту, перегляду підходу до вибору форм і
методів педагогічної діяльності або ж принципової перебудови
всієї системи роботи. Контроль буває різних видів і форм, а
також може здійснюватися за допомогою різноманітних
методів. Сучасна дидактика виділяє наступні М.к.: методи
усного контролю, методи письмового контролю, методи
практичного контролю, дидактичні тести, спостереження.
Див.: метод навчання.
Методична компетентність – здатність ефективно
будувати освітній процес на гуманістичних засадах, що
ґрунтується на системі спеціально-наукових, психолого-
педагогічних, методичних знань, професійно-методичних
умінь і навичок, індивідуально-психологічних характеристик і
досвіді їх використання у процесі професійної діяльності.
Н. Кузьміна розглядає М. к. учителя через теоретичну й
практичну готовність до проведення занять, що виявляється у
наявності в нього дидактико-психологічних знань, умінь та
досвіду розв’язування методичних задач. М. к. – різновид
професійної компетентності, що передбачає володіння різними
методами, прийомами, методиками у процесі професійної
діяльності; вміння розробляти програми діяльності, методичні
й дидактичні матеріали; вміння вносити корективи в методи
викладання різних дисциплін у залежності від ситуації;
здатність створювати власну методику викладання предмету.
Формування М. к. відбувається у процесі спеціально-
предметної, загальнопедагогічної, дидактичної, методичної
198
підготовки майбутнього фахівця, оскільки вони поєднують

систему спеціально-наукових, психологічних, педагогічних,
методичних знань, умінь й особистого досвіду в їхньому
застосуванні. У структурному плані методична компетентність
включає три компоненти: професійні знання, професійні
вміння, особистісні якості, які забезпечуються дидактичними,
організаційно-аналітичними й особистісними особливостями
педагога.
Див.: компетенці, компетентність, професійна
Методичний прийом – це окремий крок, дія в реалізації
методу. Необхідно розрізняти прийоми розумової діяльності
(логічні прийоми) – виокремлення основного, аналогія,
конкретизація, порівняння та ін.; прийоми навчальної роботи
(розв’язування задач, прикладів, граматичний розбір тощо);
прийоми виховної роботи (постановка виховного завдання,
роз’яснення способів діяльності, практичний показ дій,
тренування у вдосконаленні і закріпленні способів діяльності
тощо). Логічні прийоми однакові в різних методах. Тільки
системне поєднання М. п. утворює певний метод, тому важлива
послідовність їх застосування. Всередині кожного методу
використовуються різноманітні М. п. Чим багатше запас М. п.,
тим ширше діапазон застосування методу. Одні й ті самі М. п.
можуть бути частинами різних методів, але в поєднанні з
іншими прийомами утворюють зовсім інший метод.
Див.: метод навчання, метод виховання.
Методологія (від грецьк. methodos – шлях дослідження
чи пізнання; logos – вчення) – вчення про принципи побудови,
форми і способи науково-пізнавальної діяльності, теоретичне
обґрунтування сукупності методів, їх єдності і зв’язків;
систематизована сукупність підходів, способів, методів,
прийомів та процедур, що застосовуються в процесі наукового
пізнання та практичної діяльності для досягнення означеної
мети. М. науки визначає характеристику компонентів
дослідження – об’єкта, предмета, цілей і завдань дослідження,
визначає послідовність дій в процесі вирішення дослідницьких
199
завдань. М. становить багаторівневу систему, у якій
виокремлюють такі її рівні: філософський – загальна концепція
світогляду, навчання про роль і можливості, мету і зміст
людської діяльності; загальнонауковий – основні загальні
положення як методологічний спосіб пізнання фактів, явищ,
процесів; конкретно-науковий – використовує М. певної науки;
рівень методики і технології дослідження та практичної
діяльності – притаманний певній науці та методам і прийомам
її організації. У психолого-педагогічній науці широко
використовуються такі методологічні підходи як
акмеологічний, діяльнісний, інтегративний, компетентнісний,
особистісно зорієнтований, середовищний, синергетичний,
системний та ін.
Див.: акмеологічний підхід, гендерний підхід, діяльнісний
підхід, інтегративний підхід, компетентнісний підхід,
особистісно зорієнтований підхід, середовищний підхід,
синергетичний підхід, системний підхід.
Метод «Синектика» (англ. Synectics – поєднання
різнорідних елементів) – метод вирішення проблем і пошуку
нових ідей за допомогою використання аналогій. Автором
М. «С.» є У. Гордон, який створив у 1960 р. фірму «Сінектікс»
(США). В основу методу покладено принцип класичного
мозкового штурму, на відміну від якого в синектиці дозволена
критика. Головною особливістю М. «С.» є використання
порівнянь і аналогій (пряма, суб’єктивна чи особиста,
символічна, фантастична аналогії). Синектична група повинна
складатися зі фахівців (5-7 осіб), що знаходяться у
доброзичливих особистих відношеннях, здатні до узагальнення
та творчих пропозицій. Технологія організації М. «С.»:
формування групи та ознайомлення її учасників з проблемою;
синектичне засідання групи; розгляд та відбір ідей і пропозицій
провідним керівником; повторне синектичне засідання;
повторний розгляд ідей і пропозицій керівником. Головне в
М. «С.» – це використання знань і досвіду кожного члена групи
для визначення ідей і можливих шляхів їх реалізації.
Див.: метод навчання.
200
Метод читання з маркуванням (або «інсерт» – від

англ.: I – interactive, N – noting, E – effective, S – system, R –
reading and T – thinking) – системна розмітка тексту під час
читання й обдумування, що дає змогу істотно активізувати
процес сприйняття інформації та підвищити його ефективність.
Учнів знайомлять з низкою умовних позначок: «галочкою» (v)
позначається інформація, яка вже відома; «плюсом» (+)
відмічається нова інформація; знаком запитання (?)
позначається те, що залишилося незрозумілим і вимагає
додаткових відомостей, викликає бажання дізнатися
детальніше; позначка «мінус» (-) означає те, що суперечить
наявним уявленням, щось, про що читач думав по-іншому. У
процесі читання учням пропонується ставити ці позначки
олівцем на полях спеціально підібраного тексту. Цей метод
вимагає від учня активного й уважного читання, зобов’язує не
просто читати, а вчитуватися в текст, відстежувати власне
розуміння в процесі читання тексту або сприйняття будь-якої
іншої інформації. Після прочитання тексту можна
рекомендувати учням заповнити таблицю, де позначки стануть
заголовками колонок (кількість колонок таблиці відповідає
кількості позначок маркування). У таблицю коротко заносяться
відомості з тексту.
Див.: «кероване читання або читання з передбаченням»,
нова українська школа, метод навчання, «читаємо та
запитуємо».
Мистецька освіта – 1) складова система освіти, процес
навчання, виховання, самовиховання особистості засобами
різних видів мистецтва (музики, театру, хореографії, кіно,
образотворчого мистецтва, архітектури, дизайну тощо ). М. о.
здійснюється в напрямах підготовки виконавців, теоретиків,
істориків мистецтва, критиків, викладачів мистецьких
дисциплін, митців – аматорів, загального художньо-
естетичного виховання особистості; 2) мережа навч. закладів,
які здійснюють підготовку фахівців у галузі видів мистецтва,
та закладів загального художньо-естетичного виховання, а
також комплекс дисциплін художньо-естетичного профілю в
201
дошкільних, загальноосвітніх, позашкільних та вищих і
середніх закладів освіти. За віковим адресатом в системі М. о.
виокремлюють дошкільну, шкільну, позашкільну освіту, освіту
дорослих. За змістом – музичну, художньо, театральну,
хореографічну, кіно освіту та ін. За метою – загальну і проф.,
або спеціальну. Загальна М. о. є підсистемою загальної
середньої освіти, яка поєднує навчання, виховання і розвиток
учнів у процесі опанування цінностей мистецтва, художньої
культури, природи естетичного і спрямовується на формування
духовності, естетичної культури, художніх здібностей
особистості, комплексу компетентностей, що стануть
підґрунтям для її активної участі у соціокультурному житті,
основою художньо-естетичного вдосконалення.
Див.: система освіти, естетичне виховання, напрям
підготовки.
Міжнародні дослідження якості знань – передбачають
широкомасштабну перевірку навченості школярів (на основі
репрезентативної вибірки) одночасно у багатьох країнах за
допомогою академічних тестів, що складені на основі навч.
програм та мають на меті вимірювання учнівських досягнень
(у балах) для порівняння з аналогічними даними в ін. країнах.
При цьому до уваги беруться такі чинники, що впливають на
успішність учнів, як зміст освіти, кваліфікація вчителів, методи
навчання, технічне обладнання школи тощо. Поняття «М. д. я.
з.» набуло значного поширення починаючи з 60-х років XX ст.
у контексті оцінки якості знань учнів та рівня освіти, що була
започаткована Міжнародною асоціацією з оцінки навч.
досягнень (МАОНД) – International Association for the
Evaluation of Educational Achievement (1EA) за підтримки
Організації з економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР)
– Organization for Economic Co-operation and Development
(OECD). М. д. важливі як для кращого розуміння рівня якості
нац. системи освіти у порівнянні з ін. освітніми системами та
визначення рейтингу освіти країни в світі, так і для отримання
інформації про успіхи та недоліки щодо учнівських досягнень
усередині країни, для розуміння причин існуючої
202
нерівномірності та вироблення адекватної освітньої політики.

Позитивами таких досліджень є те, що у процесі підготовки
до проведення міжнародних порівняльних досліджень
відбувається підготовка нац. груп дослідників, розробка моделі
оцінки для нац. досліджень та доступ до міжнародної мережі
експертів у галузі освіти.
Див.: міжнародні проекти та програми в освіті, якість
вищої освіти.
Міжнародні проекти та програми в освіті – проекти,
що здійснюються освітніми, наук.-дослідницькими та ін.
організаціями за міжнародною участю для реалізації певних
цілей з розвитку освіти. Термін «проект» походить від англ.
project – «проект, план, задум», яке, усвою чергу, походить від
лат. projectus – «кинутий вперед». Історія поняття «проект»
формувалася на підставі різних підходів: проект – специфічний
вид плану, що створюється для виконання нетипових робіт
(класичний підхід); проект – комплекс дій (заходів, робіт,
процесій), спрямованих на досягнення конкретного результату
(мети), взаємопов’язаних послідовністю, термінами виконання
та ресурсами (процесний підхід); проект – це певна задача з
визначеними вихідними даними та результатами (цілями, що
мають бути досягнуті), які визначають спосіб її реалізації.
Сучасна теорія управління проектами визначає такі ключові
характеристики проекту: цілі, що досягаються одночисним
виконанням певних вимог (технічних, економічних тощо);
внутрішні ти зовнішні взаємозв’язки завдань, робіт, операцій і
ресурсів, що потребують координації в процесі реалізації
проекту; визначені терміни початку й завершення проекту та
ресурси; визначений ступінь унікальності проекту та його
здійснення. Прикладом міжнародних освітніх проектів, що
нині реалізуються в Україні, є такі проекти: TRAST, IREX,
ТЕМПУС-ТАСІС, Ерасмус Мундус та ін.
Див.: міжнародні дослідження якості знань, управління
системою освіти.
Мобільне навчання (mobile learning) – технологія
203
навчання із використанням мобільних і портативних
ІТ-пристроїв (мобільні телефони (смартфони), ноутбуки,
планшети, електронні книги тощо), коли учень (студент) має
мобільний доступ до освітніх ресурсів, може взаємодіяти з
викладачем й іншими учасниками освітнього процесу. М. н.
тісно пов’язане з електронним і дистанційним навчанням.
Існують різні моделі м. н. (Web-модель, App-модель,
Стільникова модель). М. н. проводиться шляхом доступу до
мережі Інтернет (спеціалізовані сайти – довідники, карти,
електронні навчальні ресурси, фото, відеоматеріали тощо),
відтворення звукових, текстових, відео- та графічних файлів,
що вміщують навчальну інформацію, організації навчання із
застосуванням спеціально адаптованих для платформ
мобільних пристроїв (пристрої для електронних ігор – Nintendo
DS, пристрої для прослуховування подкастів – IPod, GPS
навігатори тощо), електронних підручників, навчальних курсів
і файлів спеціалізованих типів із навчальною інформацією.
М. н. використовує мобільну технологію як окремо, так і
спільно з іншими інформаційними й комунікаційними
технологіями з метою організації освітнього процесу
незалежно від місця і часу проведення.
Див.: дистанційне навчання, електронне навчання,
змішане навчання, онлайн освіта.
Мо́бінг (знущання, від англ. Mob – юрба) – систематичне
цькування, психологічний терор, форми зниження авторитета,
психологічного тиску у вигляді цькування співробітника у
колективі, чвар, підсиджування, пліток, інтриг, хамства,
емоційного насильства, сексуального домагання тощо. Уперше
явище описано на початку 80-х рр. XX ст. швецьким
психологом Хайнцом Лейманном у монографії «Мобінг:
переслідування на роботі». Причини М.: безробіття; відсутність
особистої культури і професійних навичок мобера; погано
налагоджена система організації роботи персоналу; негативні
переконання і стереотипи поведінки; підпорядкування
працівників волі працедавця; жага помсти з боку мобера;
заздрощі; відсутність зворотного зв’язку у взаємовідносинах;
204
наявність чітко встановлених ієрархічних відносин всередині

колективу тощо. Види (способи) М.: приховування необхідної
інформації від жертви, її соціальна ізоляція, наклеп, плітки,
безперервна критика, висміювання, бойкот, насмішки,
поширення неправдивої інформації, доноси, різноманітні
знущання, негативне оцінювання, насміхання. Наслідками
М. є звільнення з роботи або самогубство жертви. У випадку
М. передбачається і кримінальна відповідальність (ст. 121,
122, 125 КК України), міри щодо його попередження
(законопроект № 10118 «Про внесення змін до деяких
законодавчих актів України щодо протидії мобінгу», 2019 р.)
та ін. Поняття «М.» є співзвучним до поняття «булінг», яке на
відміну від першого, використовується у школі, зазвичай, у
підлітковому віці.
Г. В.Поліщук
Див.: булінг, конфлікт, конфліктна компетентність,
конфліктологічна компетентність.
Модель (від лат. modulus– «міра, аналог, зразок») – 1.
Відтворення чи відображення об’єкту, задуму (конструкцій),
опису чи розрахунків, що відображає, імітує, відтворює
принципи внутрішньої організації або функціонування, певні
властивості, ознаки чи(та) характеристики об’єкта дослідження
чи відтворення (оригіналу); 2. Матеріально реалізована
система, спрощений зразок об’єкта, яка потребує ретельного
попереднього опису і схематизації внутрішніх процесів,
спрощення алгоритму взаємодії усіх окремих частин для
отримання нової інформації про цей предмет. М. органічно
пов’язана з експериментом, створюється для дослідження в
експерименті, не може бути зрозумілою поза зв’язком з
експериментом. Побудова М. фіксує штучно створений зразок
певного об’єкта, який відображає структуру, властивості,
функції, зв’язки та відношення між елементами цього об’єкта.
М. можна поділити на дві основні групи: матеріальні
(предметні, фізичні) та ідеальні (уявні, математичні,
кібернетичні, графічні, імітаційні). М. також можуть бути
статистичними і динамічними, безперервними і дискретними,
дослідницькими і демонстраційними, навчальними,
205
прогностичними, натурними, аналітичними, аналоговими,
символічними, концептуальними тощо. Усіх їх об’єднує
головне призначення – замінити в процесі отримання
інформації сам об’єкт.
Див.: прогнозування, проектування.
Моделювання – це метод дослідження різних явищ і
процесів, який ґрунтується на заміщенні реальних об’єктів їх
умовними зразками, аналогами. Методом М. називається такий
загальнонауковий метод дослідження, при якому вивчається не
сам об’єкт пізнання, а його зображення у вигляді так званої
моделі, де результат дослідження переноситься з моделі на
об`єкт. Існують різноманітні форми М., які залежать від видів
структурних моделей та сфери їх застосування, а саме:
предметне (припускає створення моделей, що відтворюють
просторово-тимчасові, функціональні, структурні й інші
властивості оригіналу (конкретно-наукові моделі)) та знакове
(полягає в репрезентації параметрів об’єкта за допомогою
символів, схем, формул, пропозицій мови (логіко-математичні
моделі)). Метод М. є незамінним і при прогнозуванні різних
явищ, де неможливо точно визначити всі обставини чи
проводити спостереження і вимірювання.
О. М. Новак
Див.: модель, метод дослідження.
Модернізація освіти (від франц. modernisatiоn –
оновлення) – 1. Комплексне, всебічне оновлення усіх ланок
освітньої системи й усіх сфер освітньої діяльності відповідно
до вимог сучасного життя за умов збереження і примноження
кращих традицій вітчизняної і зарубіжної освіти. 2. Системні
зміни, вдосконалення освіти відповідно до сучасних вимог,
підвищення її ефективності і конкурентоздатності; 3. Логічне,
закономірне завершення освітніх реформ; 4. Збереження
освітніх традицій, очищення освіти від деформацій і її
осучаснення у відповідності до світового досвіду. М. о.
здійснюється при інтенсивному співробітництві суспільства.
Вона призводить до досягнення нової якості освіти, яка в
першу чергу визначається її відповідністю актуальним і
206
перспективним запитам сучасного життя держави. У М. о.

вирішальну роль відіграють освітні інновації. Властивість бути
модернізаційними трансформаційні перетворення отримують
тоді, коли йдеться про соціально-економічне й соціально
культурне оновлення. Основні напрями М. о. в Україні:
підвищення її конкурентності у європейському просторі і в
світі; пріоритетність освіти й науки як у структурі державного
бюджету, так і в структурі бюджету домогосподарств;
відкритість (вільна мобільність освітян і здобувачів освіти
поміж різними закладами та країнами); перехід до особистісно
зорієнтованого навчання; налагодження системи соціальних
ліфтів відповідно до рівня і якості отриманої освіти
(налагодження механізмів кар’єрного росту й підвищення
соціального статусу особистості залежно від здібностей);
упровадження ефективного процес-орієнтованого управління
освітою (встановлення принципу керівництва не людьми, а
процесами) (за С.Бабієм).
Див.: педагогічні інновації, якість освіти, інноваційна
освіта; інноваційна політика.
Модифікація (англ. modification, нім. Modifizierung) –
зміна предмета, явища, або процесу, що характеризує появу
нових ознак та властивостей, або їх спрощення при збереженні
сутності та значення. З педагогічної точки зору М. розглядають
в інклюзивному навчанні як можливість змінювати характер
навчання: скорочувати зміст навчального матеріалу (вивчати
лише частину навчального матеріалу); скорочення або
спрощення навчальних завдань згідно можливостей дитини з
особливими освітніми потребами; корекція завдань,
визначення змісту, який необхідно засвоїти. Модифікації
навчання – зміни у характері навчання, змісті або складності
навчальних завдань (скорочення змісту навчального матеріалу;
модифікація навчального плану або цілей і завдань,
прийнятних для конкретної дитини, корекція завдань,
визначення змісту, який необхідно засвоїти ).
Ю. М. Багно
Див.: інклюзивна освіта, індивідуальна навчальна
програма, індивідуальний навчальний план
207
Модуль – задокументована, завершена частина освітньо-
професійної програми (навчальної дисципліни, практики,
державної атестації), що реалізується відповідними видами
навчальної діяльності студента (лекції, практичні, лабораторні,
семінарські та індивідуальні заняття, самостійна робота,
практики, контрольні заходи). М. є частиною загального обсягу
навчальної інформації, спорідненої за формами і видами
навчальної та науково-дослідної діяльності студента.
М. включає один або декілька змістових модулів і повинен бути
кратним половині кредиту ECTS. Головною ознакою М. є
відносна самостійність, змістова завершеність, можливість
розглядати його як одиницю програми. Характерною
особливість М. є узгодження в ньому цілей, змісту,
дидактичного процесу та форм організації навчання.
М. обов’язково супроджується контролем рівня знань й
сформованості вмінь та навичок студентів.
Див.: змістовий модуль, модульна система професійного
навчання, кредитно-трансферна система навчання, ECTS.
Модульна система професійного навчання – це гнучка
інноваційна педагогічна технологія організації навчального
процесу в закладах освіти, в основу якої покладено
індивідуалізований підхід до освоєння модулів трудових
навичок особистістю у визначеній професії за індивідуальними
навчальними програмами. М. с. п. н. розроблена МОП на поч.
70 рр. XXст. і відома під назвою «Модулі трудових навичок»
(англ. – Modules of Employable Skills). Створена з метою
забезпечення гнучкою індивідуалізованою технологією
профес. навчання в умовах ринку праці, що має високий
ступінь ефективності та спрямоване на досягнення профес.
компетентності. Профес. підготовка на основі модулів
трудових навичок тісно пов’язана із зайнятістю населення та
ситуацією на ринку праці. Вона базується на оцінці потреб у
підготовці персоналу як на макро-, так і на мікро- рівнях,
визначенні пріоритетних професій та видів робіт, для яких
професійне навчання вважається чинником сприяння
економічному і соціальному розвити та працевлаштуванню
людини, яка шукає роботу. Основою М. с. п. н. є модульний
208
блок (англ. modular unit) – логічна та прийнятна частина роботи

у межах виробничого завдання, спеціальності чи професії з
чітко визначеними початком і закінченням та така, що, як
правило, не поділяється у подальшому на дрібніші частини.
Результатом виконання модульного блоку є продукт, послуга
або прийняття кардинального рішення.
Див.: модуль, кредитно-трансферна система навчання,
ECTS.
Мозковий штурм (від англ. storm brain – мозкова
атака) – метод розв’язування невідкладних завдань за дуже
обмежений час (інші назви: метод Осборна, мозкова атака,
фабрика ідей, ярмарок ідей, серія нових ідей, конференція ідей
та ін.). М. ш. був застосований корпорацією «Веll» на початку
50-х pp. XX століття. Його засновником вважається
американський маркетолог А. Осборн. Сутність М. ш. полягає
в необхідності висловити найбільшу кількість ідей за
невеликий проміжок часу. У сучасній психолого-педагогічній
науці М. ш. відноситься до інтерактивних технологій навчання.
Умови ефективності М. ш.: максимальна зацікавленість усіх
учасників у досягненні результату; абсолютний авторитет
керівника в організації роботи; чітке дотримання правил
проведення. Основні принципи М. ш.: можна висловлювати
будь-яку думку без побоювання; стимулювати всяку ініціативу;
прагнути до найбільшої кількості ідей; змінювати, комбінувати,
покращувати запропоновані ідеї (свої та чужі). До різновидів
методу М. ш. відносяться: кон’юнктурні наради, метод 635,
морфологічний метод, метод «Синектика» та ін.
Див.: інтеракція, інтерактивне навчання, інтерактивні
технології, метод «Синектика».
Моніторинг в освіті – спеціальна система збору,
обробки, зберігання і поширення інформації про стан освіти,
прогнозування на підставі об’єктивних даних динаміки і
основних тенденцій її розвитку та розроблення наук.-
обгрунтованих рекомендацій для прийняття управлінських
рішень стосовно підвищення ефективності функціонування
209
освітньої галузі. Уперше дане поняття було використано у
ґрунтознавстві, потім в екології (моніторинг навколишнього
середовища), пізніше – у біології, техніці, соціології, економіці,
банківській діяльності, психології, теорії управління, медицині.
У сфері освіти, зокрема управління якістю освіти, моніторинг
використовується порівняно недавно та формується як інформ.
база системи управління освітою. Для України М. в о. є новим
явищем. Об’єктами моніторингу виступають: система освіти
(загальна середня, профес., вища, нац. або загальнодерж.,
регіональна система, муніципальна); ресурси (кадрові,
матеріально-технічні); процеси (пед. процес в цілому та окремі
його складові); діяльність (управлінська, трудова, навч.); явища
(вихованість, освіченість, майстерність педагога та ін.).
Див.: система освіти, управління системою освіти.
Монографія (від грец. μόνος – «один, єдиний» и γράφειν –
«писати) – це наукова праця, яка містить повне або поглиблене
дослідження однієї проблеми чи теми, що належить одному або
декільком авторам. У М. висвітлюються результати
багаторічних досліджень вченого або групи вчених у тій чи
іншій галузі науки. Існують два види М.: наукові і практичні.
Наукова М. – це науково-дослідницька праця, предметом якої
є вичерпне узагальнення теоретичного матеріалу з наукової
проблеми або теми з критичним його аналізом, визначенням
вагомості, формулюванням нових наукових концепцій. М.
фіксує науковий пріоритет, забезпечує первинною науковою
інформацією суспільство, слугує висвітленню основного змісту
і результатів наукового, дисертаційного дослідження. Наукову
М. характеризує єдність змісту, що свідчить про науковий
внесок здобувача в науку і розглядається як кваліфікаційна
наукова праця. За цих умов вона заміняє дисертаційну роботу.
Обсяг індивідуальної М. здобувача наукового ступеня доктора
наук, що зараховується як дисертація, має становити не менше
10 авторських аркушів у галузі технічних і природничих наук і
не менше 15 авторських аркушів у галузі гуманітарних і
суспільних наук. Другий тип наукової М. – це наукова праця,
яка є засобом висвітлення основного змісту дисертації і однією
210
з основних публікацій за темою дослідження, при цьому до неї

висуваються вимоги: обсяг – не менш як 10 обліково-
видавничих аркушів; наявність рецензій двох докторів наук, за
відповідною спеціальністю; наявність рекомендації вченої ради
науково-дослідної установи або вищого навчального закладу;
тираж не менше 300 примірників; наявність міжнародного
стандартного номера ISBN.
Див.: дисертація.
Моральне виховання – виховна діяльність школи, сім’ї з
формування в учнів моральної свідомості, розвитку
морального почуття, навичок, умінь, відповідної поведінки.
М. в. має свою специфічну мету, яка визначається домінуючими
суспільними відносинами і духовними цінностями. Психолого-
педагогічна сутність процесу М. в.: моральні уявлення –
моральні почуття – моральні переконання – моральні звички –
моральні вчинки. М. в. розпочинається в сім’ї, продовжується
у процесі соціалізації особистості. Його основу складають
загальнолюдські та національні цінності, моральні норми, які
є регуляторами взаємовідносин у суспільстві. М. в. передбачає
формування у молоді почуття любові до власної гідності,
поваги до гідності іншої людини, батьків, вітчизни,
правдивості, справедливості, гуманізму, чесності, скромності,
милосердя, готовності захищати слабших, шляхетного
ставлення до жінки, благородства, інших чеснот. Сучасне М. в.
має відігравати випереджальну роль у розбудові
демократичного процесу, базуватися на кращих здобутках
нац.культури і педагогіки, сприяти припиненню соціальної
деградації, стимулювати самоорганізацію та особисту
відповідальність людей, бути гарантом громадянського миру і
злагоди в суспільстві, вчити підростаюче покоління
розбудувати демократичну державу.
Див.: виховання, моральні цінності, моральні якості,
моральність.
Моральний розвиток особистості – поступальний
процес свідомого оволодіння гуманістичними моральними
211
цінностями. Метою М. р. о. є моральна культура – усвідомлено
вироблений на основі гуманістичних традицій і постійного
вдосконалюваний особистістю індивіда, досвід морально
цінного ставлення до світу, людини, до самої себе. В ідеалі
йдеться про гармонійний максимум усіх морально-духовних
цінностей у структурі особистості та між функціональний
зв’язок між ними. Реалізація мети і завдань М. р. о. може бути
представлена у вигляді логічної схеми, в центрі якої
особистість учня як прогресуюча система ціннісних стосунків.
Вона охоплює процеси6 попереднього самопізнання (вивчення
рівня індив. можливостей , рис характеру); об’єктивної
самооцінки (здатності критично аналізувати свою поведінку і
вчинки, причини невдач, опановувати себе, відчувати
самооцінність своєї особистості як неповторної
індивідуальності); самовдосконалення (орієнтація на
гуманістичний ідеал, вироблення стратегії свого сьогодення і
майбуття). М. р. о. – складний, багатогранний процес її
соціалізації та індивідуалізації. Пріоритетною ознакою
високого рівня М. р. о є культура моральної дії. Для її
формування застосовуються засоби, які вимагають конкретних
вчинків, моральної діяльності учнів (різноманітні ігри,
колективні та індивід. форми доброчинної діяльності школярів,
виконання ними гуманітарних проектів).
Див.: моральність, моральне виховання, моральні
цінності, моральні якості.
Моральні цінності – моральні зразки, поняття, вимоги,
що дають можливість людині оцінювати дійсність та
орієнтуватися в ній; поняття етики, яке відображає значущість
для індивіда проявів моралі як регулятора суспільно належної
поведінки і є втіленням його суб’єктивного діяльно-
зацікавленого ставлення до реалізації у житті моральних норм
і принципів; ідеали людства та окремих його представників,
певна досконалість, ідеальна модель, те, що спрямовує будь-
яку людську дію. Формування моральних цінностей можемо
розглядати як низку психічних процесів особистості – від
формування потреб і мотивів, цілей та оцінок до формування
212
якостей моральної особистості, враховуючи, що цінності

спочатку віддзеркалюються суб’єктивно, а потім набувають
об’єктивного значення. Система М. ц. – індивідуальна
структура взаємопов’язаних моральних цінностей, які
відіграють як первинну, так і другорядну роль в формуванні
індивіда як особистості. До М. ц. відносять різні форми
моральної свідомості: особистісні переконання щодо норм і
принципів належної поведінки людини як громадянина,
суспільні і моральні ідеали; етичні уявлення про життя і
смерть, справедливість і несправедливість, гуманістичність
людських відносин, добро і зло та ін.; моральні почуття –
обов’язку, совісті, відповідальності, честі і гідності. Історично
системи М. ц. змінюються, проте завдяки закону наступності
поколінь ядро морального досвіду людства зберігається. Це
знаходить свій прояв у функціонуванні елементарних норм і
правил людського співжиття (повага до результатів праці,
взаємодопомога, шанобливе ставлення до старших, піклування
про дітей, утвердження гідності людини тощо).
Див.: аксіологія, моральність, моральне
виховання,моральний ідеал, цінності.
Моральність – втілення моральних принципів, правил і
норм у реальній поведінці людей та стосунках між ними;
внутрішня установка індивіда діяти відповідно до своєї совісті
і свободи волі. Термін «М.» вживається як синонім термінів
«мораль» (лат. moralis), рідше – «етика» ( грец. – ethos ). При
цьому мораль надає М. певних орієнтирів, а для самої моралі
(як форми свідомості) конкретні моральні якості, які є проявом
у дійсності . Мораль – це нормативно-ціннісний регулятор
взаємовідносин суспільства і особи, що спирається на
суспільну думку та індивідуальну совість. М. означає реальний
стан моральної свідомості, стосунки, вчинки людей. Вона
виступає внутрішньою ціннісною основою духовності,
культури суб’єкта, яка спрямовує людську активність на
утвердження самоцінності особистості, усвідомлення
обов’язків людини перед ін. людьми, перед Батьківщиною,
суспільством, природою. У ставленні до особистості М.
виступає метою, перспективою її вдосконалення і вимогою.
213
Пріоритет сучасної М. – загальнолюдські гуманістичні
цінності. Критеріями цих цінностей виступають такі моральні
якості як доброзичливість, повага до людської гідності,
милосердя, доброта, людяність, толерантність, порядність,
вміння прощати, не чинити зла, а й практичні дії., вчинки,
мотиви, стимули і наміри людей.
Див.: моральне виховання, моральний розвиток, моральна
свідомість.
Мотивація учіння – складна система спонукань, що
зумовлюють спрямування активності індивіда на отримання,
перетворення і збереження нового досвіду (знань, умінь,
способів дій, вражень, уподобань), отриманого у процесі
навчання. Розуміння учіння як самостійної спрямованої
діяльності індивіда визначає підхід до М. у. як до суб’єктних,
внутрішньо пережитих рушійних сил цього виду активності.
Психол. структура М. у. складають три групи мотивуючих
факторів. Перша група (потреби та інстинкти) становить собою
джерела активності. Їх аналіз дає відповідь на запитання, чому
в індивіда розвивається стан активності М. у., у цьому сенсі є
рефлекс «що там?», який розвивається у відповідь на потребу
в нових враженнях). Мотивуючі фактори другої групи
визначають спрямованість активності, чому індивід обирає
саме ці, а не інші види активності (цю групу складають власне
навч. мотиви М. у.). Мотивуючі фактори третьої групи – це
емоції, почуття, суб’єктивні переживання (прагнення, бажання)
та установки, що зумовлюють і визначають спосіб регуляції і
динаміки поведінки індивіда у навч. процесі. Окремими
важливими проблемами психол. теорії і пед. практики є
вивчення і формування М. у., яка має загальні та специфічні
закономірності залежно від вікових особливостей учня,
індивід.-типологічних властивостей та соціальної ситуації
розвитку.
Див.: мотиви, моральні цінності, цінності.
Мотиви – усвідомлені спонукання людини до діяльності
або поведінки. М. тісно пов’язані з потребами і навпаки. Їх
214
зв’язок виявляється в тому, що потреби реалізуються в

поведінці і діяльності. М. можуть виступати потреби, інтереси,
прагнення, бажання, почуття і думки. Сукупність М. поведінки
і діяльності розглядаються як мотиваційна сфера особистості.
У цілому ця сфера є динамічною й змінюється в залежності від
багатьох обставин. Відносно стійкі й домінуючі М. виступають
ядром мотиваційної сфери, її «стрижнем». М. є свідомими,
підпорядкованими певній цілі і зберігаються в довгостроковій
пам’яті людини. Здійснюючи однакові за формою вчинки, люди
можуть керуватися різними, а іноді навіть суперечними М.
Види М.: соціальні, спонукальні, пізнавальні, професійно-
ціннісні, меркантильні. М. навчання – це внутрішні психічні
сили (рушії), які стимулюють пізнавальну діяльність людини.
Див.: мотивація учіння, моральні цінності, цінності.
Мультимедійні засоби навчання – комплекс апаратних
і програмних засобів, що дозволяють користувачеві
спілкуватися з комп’ютером. М. з.н. передбачають
використання різноманітних, природних середовищ: графіку,
гіпертексти, звук, анімацію, відео. Мультімедійні системи
надають користувачеві персонального комп’ютера такі види
інформації: текст (doc, html); зображення (bmp, gif, jpeg…);
анімаційні картинки (gif, flc, fli) ; аудіо коментарі (wav, au,
MIDI) ; цифрове відео (avi, mpeg). Технології, які дозволяють з
допомогою комп’ютера інтегрувати, обробляти і водночас
відтворювати різноманітні типи сигналів, різні середовища,
засоби і способи обміну інформацією, називається
мультимедійними. Вони забезпечують можливість збереження
величезних масивів інформації, інтерактивного доступу до їж
елементів і відтворення на екрані персонального комп’ютера
відео сюжетів зі звуковим супроводом. З появою нових засобів
навчання на базі нових комп’ютерних технологій навч. процес
став більш різноманітним і багатогранним. Навички роботи із
засобами мультимедійних технологій у процесі навчання
розвивають учня/студента, виховують самостійність, здатність
до самонавчання. До переваг М. з.н. можна віднести зростання
обсягу аудіовізуальної інформації, розширення інтерактивних
215
можливостей, більшу наочність опанованого матеріалу,
можливість сортування інформації, використання CD-ROM.
Див.: медіа освіта, мультимедійні системи,
мультимедійна освіта, процес навчання.
Н
Навчальна діяльність – це цілеспрямована й
упорядкована сукупність дій, прийомів і операцій, що
забезпечують мотиваційну й активну включеність суб’єктів
діяльності в організований дорослими процес навчання;
особлива форма активності особистості, спрямована на
засвоєння (присвоєння) соціального досвіду пізнання і
перетворення світу, що включає оволодіння культурними
способами зовнішніх, предметних і розумових дій (В.Давидов).
За Ю. Бабанським, Н. д. вимагає від її організаторів і
виконавців бачити в ній мету, мотиви, зміст, способи дій,
регулювання і контроль за її результатами. Н. д – складне за
структурою утворення, різновид людської діяльності.
Основною характеристикою Н. д. є її предметність, тобто
діяльність не просто з предметним об’єктом, а з предметом
культури, який присвоюється (опредмечується) суб’єктом,
водночас освоюється також певний суспільно вироблений
спосіб дій з ним. що необхідний для ознайомлення з новими
предметами зовнішнього світу, оволодіння діяльнісними
стосунками і ставленнями. У процесі спільної діяльності
дитини і дорослої людини відбувається перехід від форм
зовнішньої діяльності, розділеної між людьми, до діяльності
індивідуальної, в ході якої формуються новоутворення –
знання, вміння, здібності, мотиви, установки. У цьому
проявляється продуктивність Н. д., яка завжди
опосередковується за рахунок засобів, матеріальних предметів,
символів, знаків і спілкування з іншими людьми. У структурі
діяльності, в тому числі і навчальної, О. Леонтьєв виділяв такі
компоненти: 1) власне діяльність, або особлива діяльність, що
обов’язково спонукається мотивом, який не завжди
усвідомлюється суб’єктом; 2) окремі дії, що здійснюються
216
певною сукупністю способів, які забезпечують досягнення

чітко усвідомленого проміжного (окремого) результату; 3)
операції як способи й умови здійснення дій. Одну й ту саму
дію чи операцію можна здійснити багатьма способами, їх вибір
регулюється метою діяльності та умовами (психофізичними,
матеріальними, ресурсними).
Див.: навчальна програма, навчальний план, освітня
діяльність, особистісно-орієнтоване навчання.
Навчальна програма – це нормативний документ, в якому
окреслюється зміст освіти, коло основних знань, умінь і
навичок, що підлягають засвоєнню з кожного окремо взятого
навчального предмету. Вона містить перелік тем матеріалу, що
вивчається, рекомендації щодо кількості годин на кожну тему,
розподіл тем за роками навчання та час, відведений на вивчення
всього курсу. Н. п. середньої школи складається з таких частин:
пояснювальна записка до програми, де визначено ієрархію
цілей навчання, зазначено мету та можливості предмета у
формуванні ключових компетентностей; очікувані результати
навчально-пізнавальної діяльності учнів, де виділено
знаннєвий, діяльнісний і ціннісний складники; зміст
навчального матеріалу за змістовими лініями. Уробочій
навчальній програмі дисципліни ЗВО обов’язковими є такі
складові: вступ, граф-сітка розподілу годин за темами курсу,
анотація тем, плани практичних і семінарських занять, питання
для самостійної роботи, оцінювання знань студентів, література
з теми.
Ю. М. Багно
Див.: знання, уміння, навички, засоби навчання, зміст
освіти.
Навчально-методичне забезпечення. До державних
складових Н.-м.з . належать: державні стандарти освіти;
навчальні плани; навчальні програми з усіх нормативних
навчальних дисциплін; програми навчальної, виробничої й
інших видів практики; підручники і навчальні посібники з
грифом МОН України. До складових Н.-м. з., які
розробляються вищим закладом освіти, належать: робочі
217
навчальні плани та програми; навчальні програми з вибіркових
навчальних дисциплін; навчальні посібники без грифу МОН
України; інструктивно-методичні матеріали до семінарських,
практичних і лабораторних занять; індивідуальні семестрові
завдання проблемного характеру для самостійної роботи
студентів з навчальної дисципліни; контрольні завдання до
семінарських, практичних і лабораторних занять; контрольні
роботи з навчальних дисциплін для перевірки рівня засвоєння
студентами навчального матеріалу; методичні матеріали для
студентів з питань самостійного опрацювання фахової
літератури, написання курсових і дипломних проектів (робіт);
інші матеріали, які визначає викладач, кафедра (предметна або
циклова комісія), вищий заклад освіти. Засоби навчання є
елементом Н.-м. з. роботи закладів освіти.
Див. : підручник, навчальний посібник, засоби навчання.
Надситуативна активність – здатність людини
піднятися над вимогами ситуації, ставити надвисокі цілі,
долати зовнішні та внутрішні бар’єри на шляху до мети. Н. а.
часто проявляється в творчості, ініціативності, пізнавальній
активності, безкорисному ризику тощо. В. Петровський
наголошував, що поняття «надситуативності» може бути
розкрите у широкому та вузькому сенсі. Н. а. у широкому
сенсі – це вихід за межі ситуації, що має місце тою мірою, якою
складаються та починають реалізовуватися нові вимоги до
себе, що є надлишковими по відношенню до першопочаткових.
Бути «над ситуацією» означає діяти, випереджаючи «порогові
вимоги» ситуації, «піднятися над ними». У вузькому сенсі
Н. а. – певний «стрибок» до нової форми діяльності, що
визначається новими умовами та вимогами. Суб’єкт як би
пориває з попередньою ситуацією, знаходить себе «зміненим»
для нової ситуації діяльності. На основі принципу аналізу «за
одиницями» Л. Виготського, В. Петровський відносить Н. а.
(виконує функцію механізму, який забезпечує рух) до одиниць
Див.: ініціативність, ініціатива, творчість.
218
Нахили – це стійка орієнтованість індивіда на певну

діяльність, що полягає у виявленні необхідних здібностей, які
підкріплені інтересом до цієї діяльності. Н.є першою ознакою
зародження здібностей. Справжній Н. поряд з тяжінням до
діяльності призводить до швидкого досягнення високих
результатів. Хибний Н., на відміну від справжнього, може
виявлятися у споглядальному ставленні до чогось або,
незважаючи на активне захоплення, дає посередні результати.
Головним показником вираженості Н. є прагнення особи до
тривалого і систематичного заняття певним видом занять, що
передбачає краще вивчення шкільних предметів, прагнення
займатися в гуртках, секціях, присвячувати вільний час
улюбленій справі. Спостереження за шкільною та
позашкільною діяльністю дитини, бесіди про бажані види
діяльності з нею, її батьками та педагогами дають підстави
судити про вираженість, глибину і стійкість інтересу учня і
його Н. Для вивчення Н. особистості можуть
використовуватися і спеціальні анкети, опитувальники, зокрема
«анкета інтересів» чи її модифіковані варіанти.
Див.: здібності, обдарованість, діяльність.
Національне виховання – це створена впродовж віків
самим народом система поглядів, переконань, ідей, ідеалів,
традицій, звичаїв, покликаних формувати світоглядну
свідомість та ціннісні орієнтації молоді, засвоєння нею
соціального досвіду, надбань попередніх поколінь. Головною
метою Н. в. на сучасному етапі розвитку суспільства є передача
молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної
культури народу, його національної ментальності, своєрідності
світогляду і на цій основі формування особистісних рис
громадян України, які включають у себе національну
свідомість, розвинену духовність, моральну, художньо-
естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру. Ідеал
Н. в. найглибше розкрито у працях українського педагога
Г.Ващенка. В основі ідеалу національного виховання лежать
загальнолюдські та національні цінності (добро, зло,
справедливість, людяність, любов). За Г. Ващенком, ідеал
національного виховання ґрунтується на двох головних цілях:
219
служіння Богові та своїй нації. Він включає в себе таку систему
компонентів духовного світу українців: національну
психологію – психологію працьовитого господаря, вмілого
хлібороба, поборника прав людини і державної незалежності,
духовної спадщини народу; національний характер і
темперамент – одвічне правдошукання, гостинність і щедрість,
лагідність, талановитість, ніжність і глибокий ліризм,
волелюбність і душевне багатство; національний спосіб
мислення – самобутність, завдяки чому із століття в століття
розвивається українська самобутня культура і духовність;
народну мораль етику – людяність, доброту, милосердя,
співпереживання, як найвищі духовні надбання; народну
естетику – красу поведінки, привабливий стиль життя,
доброзичливе ставлення до людей, уміння вишивати одяг,
готувати смачну їжу; народну правосвідомість – життя за
законами добра і краси, правди і справедливості, гідності і
милосердя; національну філософію – самобутню систему ідей,
поглядів на природу, суспільство, всесвіт, на духовний світ
людини, проблему долі людини; національний світогляд –
систему поглядів, переконань, ідеалів, яка є основою
національної духовності; національну ідеологію – ідейне
багатство нації, систему філософських, політичних, правових,
економічних, моральних, естетичних та релігійних ідей,
поглядів і переконань; національну свідомість та
самосвідомість – відчуття гордості за незалежність української
нації.
О. М. Новак
Див.: виховання.
Національна рамка кваліфікацій – 1. Системний і
структурований за кваліфікаційними рівнями та
компетентностями узагальнений опис кваліфікацій;
2. «Шкала», мірило будь-яких кваліфікацій; 3. Ієрархічна
наскрізна послідовність кваліфікаційних рівнів та їхніх ознак,
що охоплює увесь спектр кваліфікацій. Запроваджується із
метою поліпшення розуміння і порівняння ідентфікації
існуючих й імплементації нових кваліфікацій, а також для
розвитку й зіставлення відповідних систем освіти. Н. р. к.
розроблена з урахуванням Рамки кваліфікацій Європейського
простору вищої освіти (Framework for Qualifications of the
220
European Higher Education Area – EQF for ЕHEА, 2005 р.) та

Європейської рамки кваліфікацій для навчання упродовж життя
(European Qualification Framework for Lifelong Learning – EQF
for LLL, 2008 р.) і затверджена постановою Кабінету Міністрів
України від 23 листопада 2011 р. Метою розробки і
впровадження Н. р. к. є: уведення європейських стандартів і
принципів забезпечення якості освіти з урахуванням вимог
сучасного ринку праці до компетентностей фахівців;
забезпечення гармонізації норм законодавства у сфері освіти й
соціально-трудових відносин; сприяння національному й
міжнародному визнанню кваліфікацій, здобутих в Україні;
налагодження ефективної взаємодії сфери освітніх послуг та
ринку праці. У Н. р. к. здійснений опис десяти кваліфікаційних
рівнів (від нульового до дев’ятого). Кожен кваліфікаційний
рівень (структурна одиниця Н. р. к.) вміщує п’ять дескрипторів
від академізму до професіоналізму: знання; уміння;
комунікація; автономність і відповідальність; професійна
компетентність. Нульовий кваліфікаційний рівень передбачає
розвиток простих, елементарних компетентностей у системі
дошкільної освіти, перший – у системі початкової, другий-
третій – середньої (базова, профільна, початковий рівень
професійної освіти), четвертий – вищий рівень професійно-
технічної, п’ятий – восьмий – вищої освіти, девятий – освіти
впродовж життя (формування складних, системо
утворювальних компетентностей).
Див.: кваліфікація, компетентність, рівень кваліфікації.
Неадаптивність – полягає в тому, що між ціллю та
результатом активності індивіда складаються суперечливі
відносини: намір не збігається з дією, задум – з втіленням,
збудник до дії – з її результатом. Неадаптивні явища,
неспівпадання простежуються в усіх сферах буття людини та
проявляються у предметній діяльності, спілкуванні,
самосвідомості та її ставленні до світу загалом
(В. Петровський).
Див.: адаптивність, адаптивна ініціативність,
неадаптивна ініціативність.
221
Неформальна освіта – будь-яка освітня діяльність,
організована поза формальною освітою. Вона доповнює
формальну освіту, забезпечує освоєння умінь і навичок, які
необхідні для соціально й економічно активного громадянина
країни, щоб він зміг інтегруватися в суспільстві й на ринку
праці. Особливістю неформального навчання є відсутність
твердості й уніфікації в постановці цілей навчання. Мета
задається самостійно, визначається індивідуально до яких
результатів вони хочуть прийти і яким буде кінцевий результат
їх діяльності. Мета має динамічний характер і може
змінюватися за бажанням відповідно до поточних (актуальних)
потреб. Абсолютна самостійність Н. о. припускає, що на себе
береться вся відповідальність за власне навчання, включаючи:
установлення цілей навчання; визначення змісту навчання;
розробку і планування власної програми навчання;
самомотивацію та рефлексію; організацію й керування власною
діяльністю; оцінювання результатів власної діяльності й
самооцінювання; оцінювання якості обраного способу
навчання. Традиційна (формальна) і нетрадиційна
(неформальна) освіта діалектично взаємозв’язані. Перша може
бути представлена як система стандартів в утворенні, а друга –
як система вдосконалювання таких стандартів і приведення їх
у відповідність до нового рівня знань. Н. о. утворилась як
результат творчого підходу, успішно довела свою корисність і
життєздатність, поступово знаходить усе ширше застосування
і стає традиційною.
Див.: індивідуалізація навчання, навчання впродовж
життя, неформальний лідер.
Нова українська школа (НУШ) – це ключова реформа
середньої освіти МОН України; це комфортна школа, до якої
учням приємно ходити, в якій прислухаються до їхньої думки,
панує дружня атмосфера, вчать критично мислити та не
боятись висловлювати власну думку, бути відповідальними
громадянами. Головна мета НУШ: створити школу, в якій буде
приємно навчатись і яка даватиме учням не тільки знання, а й
вміння застосовувати їх у житті та майбутній професійній
222
діяльності. Основні компоненти НУШ: новий зміст освіти,

заснований на формуванні компетентностей, які необхідні для
успішної самореалізації в суспільстві; педагогіка, що
ґрунтується на партнерстві між учнем, учителем і батьками;
вмотивований учитель, який має свободу творчості й
розвивається професійно; орієнтація на потреби учня в
освітньому процесі, дитиноцентризм; наскрізний процес
виховання, який формує цінності; нова структура школи, що
дає змогу добре засвоїти новий зміст і набути компетентності
для життя; децентралізація та ефективне управління, що
надасть школі реальну автономію; справедливий розподіл
публічних коштів, який забезпечує рівний доступ усіх дітей до
якісної освіти. Навчання у НУШ відбувається у формі гри,
містить багато практичних завдань та дослідів, інтегрованих
уроків; заняття відбуваються на свіжому повітрі; поширена
робота в команді, спільне вирішення завдань; створюється
атмосфера взаємопідтримки та взаємоповаги.
Див.: взаємне навчання, дитиноцентризм,
Новаторський досвід – педагогічні відкриття і винаходи,
досвід утілення в життя оригінальних ідей, методів, прийомів
навчання і виховання. У новаторському досвіді проявляються
закономірності, ще невідомі педагогічній науці. Досвід
педагога-новатора вимагає від керівників шкіл, працівників
методичних служб, учених ретельної уваги, глибокого вивчення
і обгрунтування, бо цей досвід, як правило, несе на собі
прогностичні функції, випереджує передову практику.
О. М. Новак
Див.: атестація, вихователь, доступність, заохочення.
Нововведення – це процесс впровадження до практики
освітніх технологій (ідей), у результаті використання яких
підвищуються показники (рівні) досягнень структурних систем
і компонентів освіти. Н. – це одна з форм інвестиційної
діяльності, яка забезпечує розробку, розповсюдження,
застосування інновації у системі освіти з метою її
вдосконалення або оновлення і характеризується такими
223
процесами: виявлення інноваційної ініціативи; створення,
апробації, розповсюдження, освоєння, збереження та
експертизи освітньої інновації; використання інтелектуального
продукту; доведення нових оригінальних ідей до реалізації.
Види Н.: техніко-технологічні (стосуються вдосконалення
організаційно-виробничих процесів у промисловості);
соціально-економічні (спрямовані на оновлення економічних і
суспільних явищ); організаційно-управлінські (охоплюють різні
сфери управлінської діяльності); комплексні (органічне
поєднання двох або всіх видів нововведень). Розрізняють також
модифікаційні, комбінаторні, радикальні Н.
Див.:інноваційна освіта, інноваційне навчання, інновації.
Нострифікація – (від лат. noster – наш і ficatio –
роблю) – процедура визнання іноземних документів про освіту,
що здійснюється шляхом встановлення відповідності
академічних, професійних прав та освітніх, освітньо-
кваліфікаційних рівнів іноземних документів про освіту
(кваліфікацію) державним стандартам освіти України з метою
забезпечення прав громадян, які здобули освіту в іноземних
державах, на продовження освіти та професійну діяльність в
Україні і здійснюється в індивідуальному порядку. У результаті
процедури. визнання власник іноземних документів про освіту
отримує свідоцтво, яким підтверджується його право на
продовження освіти або працевлаштування за фахом в Україні.
Видача такого свідоцтва здійснюється на підставі рішення
уповноваженого органу – МОН України. Процедура визнання
іноземних документів про освіту включає в себе: перевірку
автентичності документів і встановлення відповідності
кваліфікації в дипломі освітньо-кваліфікаційному рівню в
Україні. На підставі результатів перевірки та експертизи
приймається рішення МОН про повне чи умовне визнання або
відмову у визнанні.
Див.: диплом.
О
Обдарована дитина – це дитина, яка виділяється
яскравими, іноді видатними досягненнями (або має внутрішні
224
передумови для таких досягнень) у певному виді діяльності,

виділяється серед своїх однолітків пізнавальною активністю і
здатністю до творчості, вимагає особливого підходу. Створення
умов для розкриття потенціалу учнів, виховання творчої
особистості і реалізації обдарованості в дорослому житті стає
невідкладним завданням закладів освіти. О. д. має одну або
поєднання кількох характеристик: інтелектуальні здібності
(пізнавальний інтерес, ерудиція, нестандартність мислення,
здатність до абстрагування, діалектичне бачення, багата
лексика); творчий потенціал (ініціативність, оригінальність,
цілеспрямованість, наполегливість, допитливість, самоаналіз,
неординарність підходів); психофізичні властивості (високий
рівень національної свідомості, духовної культури, почуття
відповідальності, активність, загальнолюдські якості);
світоглядні цінності (інтуїтивність, чуттєве сприйняття,
природні потреби в розумовій праці, природні задатки). У
роботі з О. д. потрібно керуватися: принципом
випереджального навчання; принципом комфортності в будь-
якій діяльності; принципом різноманітності пропонованих
можливостей для реалізації здібностей учнів; зростання ролі
позаурочної діяльності; принципом розвиваючого навчання;
принципом максимального різноманітності наданих
можливостей для розвитку особистості; принципом зростання
ролі позаурочної діяльності; принципом індивідуалізації та
диференціації навчання; принципом створення умов для
спільної роботи учнів при мінімальному участю вчителя;
принципом свободи вибору учням додаткових освітніх послуг,
допомоги.
Ю. М. Багно
Див.: здібності, обдарованість.
Обдарованість – індивідуальна потенційна своєрідність
спадкових (задатки), соціальних (відповідний освітній простір)
та особистісних (позитивна «Я»-концепція, наявність
відповідних вольових якостей, спрямованості, наполегливості
тощо) передумов для розвитку здібностей особистості до рівня
вище за умовно «середній», завдяки яким вона може досягти
значних успіхів у певній галузі діяльності. Показники О.:
225
стійка, підвищена потреба в самоактуалізації, вияві себе,
самоствердженні; наявність особистої думки; інтелектуальна
незалежність, зневажливе ставлення до стереотипів,
авторитетів; високе самоставлення, самооцінка, потреба мати
свій образ «Я»; почуття гумору, дотепність; оригінальність;
широта інтересів; прагнення самостійно долати труднощі, які
виникли, поліпшувати якість продуктів своєї діяльності;
вимогливість до себе; завзяття й наполегливість думки; потреба
в серйозній внутрішній роботі, творенні своєї індивідуальності,
духовному зростанні.
Ю. М. Багно
Див. : здібності, задатки, особистість, обдарована
дитина.
Онлайн освіта – це процес оволодіння людиною
системою знань, умінь і навичок в інтерактивному режимі за
допомогою використання інформаційно-комунікаційних
технологій в форматі масових відкритих онлайн-курсів.
Навчальні заклади досить активно беруть на озброєння це ноу-
хау. Статистика Class Central свідчить, що сьогодніі кількість
університетів, які створюють онлайн-курси, перевищила 500.
До їх числа входять Оксфордський, Стенфордський,
Гарвардський, Прінстонський, Делфтський, Токійський
університети та інші престижні навчальні заклади світу. Масові
відкриті онлайн-курси, або MOOC (Massive open online
courses), безумовно зробили революцію в освіті: забезпечили
доступ до програм найкращих університетів і викладачів світу;
до найновішої інформації, технологій, теорій; уможливили
безкоштовне або доступніше за ціною, ніж денне навчанням в
університеті;створили умови навчатись будь-де і будь-коли.
Дане явище набуває все більшого міжнародного розмаху. За
інформацією порталу Class Central, у 2015 році загальна
кількість користувачів, які записалися хоча б на один онлайн-
курс, досягла 35 млн осіб. Це вдвічі більше, ніж в 2014-му.
Кількість самих онлайн-курсів також збільшується. Тільки в
2015 році вона зросла на 1.800, перевищивши позначку в 4.000.
EdX, неприбуткова платформа масових відкритих онлайн-
курсів, заснована у травні 2012 року Гарвардським
226
університетом та Масачусетським технологічним інститутом

та підтримана 60 мільйонами доларів їхніх грошей,
перетворилася зараз на консорціум з 28 різних установ,
останньою з яких став Індійський технологічний інститут у
Мумбаї. Україна не стоїть осторонь від цієї тенденції. З жовтня
2014-го в країні діє майданчик онлайн-курсів Prometheus. За
час роботи проект залучив понад 200 тис. слухачів. Крім того,
його творці активно співпрацюють з українськими
університетами (наприклад, з Національним університетом ім.
Шевченка та Києво-Могилянською академією) і працюють над
інтеграцією онлайн-курсів у навчальні програми навчальних
закладів.
В. Ф. Хомич
Див.: дистанційна освіта, медіа-освіта.
Оптимізація (від лат. Optimus – накращий) процесу
навчання – вибір певної методики, яка забезпечить досягнення
найкращих результатів при мінімальних затратах часу і сил
учасників освітнього процесу. О. п. н. досягається не одним
вдалим методом, а свідомим, обґрунтованим вибором
педагогом декількох методів з багатьох можливих варіантів.
О. п. н. – це таке управління, яке організовується на основі
всебічного врахування закономірностей, принципів навчання,
сучасних форм і методів навчання, а також особливостей даної
системи, її внутрішніх і зовнішніх умов з метою досягнення
найефективнішого (в межах оптимального) функціонування
процесу з точки зору заданих критеріїв. О. п. н. не може бути в
достатній мірі ефективною без використання передових
педагогічних технологій.
Див.: інтенсифікація навчального процесу.
Опитування – це метод збору первинної соціологічної
інформації шляхом звернення з питаннями до визначених груп
людей. За допомогою О. отримують як інформацію про події,
факти, так і відомості про думки, оцінки опитаних. У основі
методу О. лежить система запитань, пропонованих
опитуваному, відповіді котрого і створюють необхідну
інформацію. О. дозволяють отримувати інформацію порівняно
227
швидко і дешево, що сприяє популярності цього методу і навіть
ототожненню з ним соціологічних досліджень взагалі.
Розрізняють О. письмові (анкета) та усні (інтерв’ю), очні та
заочні (поштові, телефонні, пресові), експертні та масові,
вибіркові та суцільні (зокрема, референдуми). Для сучасного
суспільства характерні регулярні масові О. населення. Вони
часто проводяться з метою повторного дослідження однієї і тієї
ж сукупності людей, а також з метою панельного чи
порівняльного дослідження. Ефективність цих О. різко
підвищується за рахунок створення постійно діючих мереж
інтерв’юєрів та анкетерів, а також постійних вибірок та
вибіркових квот, репрезентативних по відношенню до
населення міста, регіону, країни.
Див.: методи науково-педагогічного дослідження.
Організаційна компетентність – здатність організувати
роботу, чітко розмежувати окремі дії та вчинки, будувати план
своєї діяльності. О. к. – різновид професійної компетентності,
що проявляється в узгодженості і гармонії у виконанні спільних
дій в колективі; вмінні організувати свою діяльність; точності
і своєчасності виконання професійних дій; вмінні вносити
корективи у план дій у залежності від ситуації.
Див.: компетенція, компетентніст, професійна
Освітнє середовище – сукупність об’єктивних зовнішніх
умов, факторів, соціальних об’єктів, необхідних для успішного
функціонування освіти; система впливів і умов формування
особистості, а також можливостей для її розвитку, які містяться
в соціальному і просторово-предметному оточенні (В. Ясвін).
Поняття «О. с.» є складним, багатовимірним і суб’єктивним.
О. с. становить сукупність матеріальних, просторово-
предметних факторів, соціальних компонентів і
міжособистісних відносин. Воно передбачає існування соціуму,
в якому учень/ студент знаходиться в процесі отримання освіти,
враховуючи інформаційний освітянський простір разом із
сукупністю сучасних засобів навчання. На О. с. суттєво
228
впливають такі чинники як соціально-майнове розшарування

суспільства, становище дітей у родині тощо. Основні типи О. с.
(за Я.Корчаком): 1) догматичне – сприяє розвитку пасивності
і залежності дитини; 2) кар´єрне – сприяє розвитку активності
і залежності дитини; 3) безтурботне – сприяє вільному
розвитку й зумовлює пасивну життєву позицію дитини;
4) творче – сприяє вільному розвитку активної дитини.
О. М. Новак
Див.: виховне середовище, інноваційне-освітнє
середовище, освітній простір, середовищний підхід, соціальне
Освітній ваучер – документ встановленого зразка, що дає
особі право на перепідготовку, підготовку на наступному
освітньо-кваліфікаційному рівні, спеціалізацію, підвищення
кваліфікації у закладах освіти чи в роботодавців. Здобути
затребуваний фах можна за державні гроші. Для цього слід
отримати спеціальний ваучер на безплатну додаткову освіту.
Ним можуть скористатися особи вікової категорії 45+,
страховий стаж яких перевищує 15 років, а також представники
окремих пільгових груп населення (вимушені переселенці,
демобілізовані учасники АТО з числа осіб з інвалідністю,
особи, демобілізовані з військової служби ,окрім
військовослужбовців строкової служби), котрі не набули права
на пенсію. Поняття «державний ваучер на отримання освіти»
було введено у ХХ ст. М. Фрідманом. О. в. держава виділяє
студентам з метою допомоги їм проплатити навчання у ЗВО
за контрактною формою навчання. Ціль ваучерного
фінансування полягає в стимулюванні конкуренції між
закладами вищої освіти за студентів. О. в. можуть замінити або
ж доповнити прямі капіталовкладення у розвиток окремих
ЗВО. Уряд при цьому бере на себе зобов’язання частково або
повністю оплатити навчання шляхом перерахування грошових
коштів ЗВО. Досвід впровадження О. в. діє в цілій низці
зарубіжних країн, як правило, при фінансуванні початкової та
середньої освіти. Найбільш поширеною схемою є принцип
«гроші йдуть за учнем». Вартість ваучера при цьому
визначається середньою ціною навчання. Програма
229
ваучеризації поширюється тільки на працюючих громадян.
Ваучери видаються одноразово. На них не мають права особи
без професійно-технічної або вищої освіти, ті, хто упродовж
останніх трьох років проходив перепідготовку за рахунок
коштів Фонду загальнообов’язкового державного соціального
страхування України на випадок безробіття, та безробітні.
Див. : професійна підготовка, професійна освіта.
Освітня діяльність – це діяльність, пов’язана з
наданням послуг для здобуття вищої освіти, післядипломної
освіти (з видачею відповідного документа), реалізацією інших
освітніх потреб здобувачів вищої освіти та інших осіб. О. д.
являє собою сукупність дій окремих громадян, педагогів,
установ, суспільства в цілому для передачі та засвоєння знань.
Центральною ланкою її О. д. є активний процес спільної праці
педагогів, учнів, викладачів, студентыв для передачі та
оволодіння систематизованими знаннями. Результатом О. д.
стає той обсяг знань, які реально засвоєні людиною, що
залишилися у її свідомості і можуть бути в майбутньому
інтелектуальною базою для продукування нових знань. О. д. –
це послідовні дії, які виконуються організаторами освіти,
педагогічними та іншими працівниками освіти для досягнення
результатів, передбачених соціальними цілями освіти та її
завданнями.
Див.: навчальна діяльність, освітня програма.
Освітня програма (освітньо-професійна – ОПП, чи
освітньо-наукова – ОНП) – система освітніх компонентів на
відповідному рівні вищої освіти в межах спеціальності, що
визначає вимоги до рівня освіти осіб, які можуть розпочати
навчання за цією програмою, перелік навчальних дисциплін і
логічну послідовність їх вивчення, кількість кредитів ЄКТС,
необхідних для виконання цієї програми, а також очікувані
результати навчання (компетентності), якими повинен
оволодіти здобувач відповідного ступеня вищої освіти.
Розробляються О. п. на окремих факультетах ЗВО з
урахуванням стандартів вищої освіти (СВО). Обсяг ОПП
підготовки бакалавра становить 180–240 кредитів ЄКТС. Обсяг
230
ОПП для здобуття ступеня бакалавра на основі ступеня

молодшого бакалавра визначається вищим навчальним
закладом. Обсяг ОПП підготовки магістра становить 90–120
кредитів ЄКТС, обсяг ОНП – 120 кредитів ЄКТС. На базі О. п.
(ОПП чи ОНП) кожної спеціальністі розробляється навчальний
план.
Див.: стандарт вищої освіти, навчальний план.
Освітній простір – система соціальних зв’язків в
освітній галузі, яка базується на взаємодії суспільства і
соціальних інститутів освітньої спрямованості; певна частина
соціального простору, у межах якої здійснюється нормована
освітня діяльність; єдність, цілісне утворення в галузі освіти,
яке має свої межі, певна територія, яка пов’язана з
масштабними явищами у галузі освіти (О. п. світовий або
європейський, регіону, школи, шкільного класу, окремого
учня/студента) тощо. О. п. має два основних аспекти розуміння:
інституційний – характеризується як певна частка соціуму, де
створено умови для розвитку особистості; субстанціональний
(або індивідуальний) – визначається як можливість і наявність
формування особистісного простору суб’єкта освітнього
процесу. О. п. характеризується: динамічністю та відображає
систему соціальних зв’язків та стосунків у галузі освіти,
характер взаємовідношень суспільства і соціальних інститутів,
пов’язаних із задоволенням освітніх потреб суспільства;
суб’єктивним сприйняттям, є результатом конструктивної
діяльності усіх суб’єктів освітнього процесу. Інноваційний
розвиток освітніх закладів передбачає обов’язкове
проектування О. п., який характеризується обсягом освітніх
послуг, а також потужністю та інтенсивністю освітньої
інформації. Прикладом організації ефективного використання
і організації О. п. є сучасний проект «Новий освітній простір»,
який реалізується в Україні спільно з ініціативною владою на
місцях в рамках реформи освіти «Нова українська школа»
(НУШ).
Див.: освітнє середовище, середовищний підхід.
231
Освіченість – це міра пізнавальної активності індивіда
та якість особистості, що проявляється у рівні набутих знань,
які можуть бути використані у професійній діяльності; уміння
орієнтуватись у певній галузі науки, оптимально вирішувати
питання, що постають під час практичної діяльності, прагнення
до самовдосконалення (самопізнання, самовизначення,
самореалізації). О. здобувається протягом усього життя,
характеризується самоосвітою та підвищенням кваліфікації.
О. можна визначити як компетентність людини в основних
сферах життя, широкий кругозір, начитаність, обізнаність у
питаннях культури , політики, економіки. Освітчена людина –
це розвинена людина, яка цікавиться тим, що відбувається
навколо неї, постійно збільшує кордони власних знань,
розширює свої можливості. О. залучає особистість до світової
інтелектуальної і культурної думки, збагачує, облагороджує,
робить л гуманнішою.
Див.: енциклопедизм, освітня діяльність.
Особистісно орієнтоване навчання – навчання, яке,
враховуючи індивідуальні задатки, здібності, можливості й
досвід учасників освітнього процесу, сприяє їх залученню до
досягнень людської цивілізації та оволодіння певною сумою
предметних знань, умінь, навичок. О. о. н. – це організація
навчання на засадах глибокої поваги до особистості вихованця,
врахування його особливостей, що передбачає формування
цілісної особистості, яка усвідомлює свою гідність і поважає
інших людей. О. о. н. як складова особистісно орієнтованої
освіти розуміється науковцями як органічне поєднання
навчання й учіння – індивідуально значущої діяльності учня
(Г. Балл, І. Бех, В. Сєріков); як один з варіантів розвиваючого
навчання, що забезпечує розвиток і саморозвиток особистості
учня на основі виявлення його індивідуальності, унікальності,
неповторності (І. Якиманська). У основі О. о. н. є особистість
учня, його самобутність, самоцінність, суб’єктний досвід
232
кожного, що спочатку розкривається й лише потім

узгоджується зі змістом освіти (О. Пєхота).
Див.: гуманістична парадигма освіти, гуманізація,
особистість особистісно орієнтована освіта, особистісно
зорієнтований підхід.
Особистісно зорієнтований підхід – певний
методологічний інструментарій, розробка якого має спиратися
на синтез здобутих психологічною і педагогічною науками
закономірностей будови, функціонування і розвитку
особистості. О. з. п. базується на підгрунті гуманістичної
психології А. Маслоу і Л. Роджерса. О. з. п. розробляється у
працях Г. Балла, І. Беха, Н. Дерев’янко, І. Зязюна і О. Пєхоти,
В. Рибалка та ін. Його основу становить сукупність вихідних
концептуальних уявлень, цільових установок, методико-
психодіагностичних та психолого-технологічних засобів, що
забезпечують більш глибоке цілісне розуміння, пізнання
особистості людини і на цій основі – її гармонійний розвиток
в умовах існуючої системи освіти. О. з. п. є новим поглядом на
особистість студента й викладача, що включає такі основні
позиції: метою досліджуваної педагогічної системи є
особистість, її професійний розвиток і спрямованість на
інноваційний розвиток; освітній процес у закладах освіти
вимагає доброзичливого й гуманного ставлення до кожної
особистості, урахування її здібностей та інтересів; О. з. п.
базується на принципі різноманітності змісту й форм
освітнього процесу.
Див.: методологія педагогіки, інноваційний розвиток,
гуманізм, особистісно зорієнтоване навчання.
Особистісно орієнтовані технології – технологія
забезпечення комфортних, безконфліктних і безпечних умов
розвитку дитини, реалізації її природних потенціалів. О. о. т.
характеризуються антропоцентричностью, гуманістичної та
психотерапевтичної спрямованістю і мають на меті
різнобічний, вільний і творчий розвиток дитини. В рамках
О. о. т. самостійними напрямками виділяються гуманно-
233
особистісні технології, технології співробітництва і
технології вільного виховання. Гуманно-особистісні технології
відрізняються своєю гуманістичної сутністю,
психотерапевтичної спрямованістю на підтримку особистості,
допомога їй. Вони «сповідують» ідеї всебічної поваги і любові
до дитини, оптимістичну віру в його творчі сили, відкидаючи
примус. Технології співробітництва реалізують демократизм,
рівність, партнерство в суб’єкт-суб’єктних відносинах педагога
і дитини. Учитель і учні спільно виробляють цілі, зміст, дають
оцінки, перебувають у стані співробітництва, співтворчості.
Технології вільного виховання роблять акцент щодо надання
дитині свободи вибору і самостійності в її життєдіяльності;
сприяють реалізації позиції суб’єкта, йдучи до результату від
внутрішнього спонукання, а не від зовнішнього впливу.
Див.: технології навчання.
П
Пантоміміка – один із видів виражальних рухів людини,
які охоплюють ті зміни в ході, поставі, жестах, міміці, які
передають її психічний стан, переживання, ставлення до тих
чи тих явищ, дій. Пантомімічні зміни зазвичай виникають
мимовільно, як зовнішній вияв загального емоційного стану
людини. Розрізняють П. довільну та мимовільну. П. – це рухи
тіла, рук, ніг. Рівна хода, зібраність говорить про впевненість
педагога в собі, в своїх знаннях. Гарна, виразна постава (пряма
хода, зібраність) виражає внутрішню гідність, впевненість
педагога у своїх силах. Викладач (вчитель) має виробити
манеру правильно стояти перед студентами (учнями) на
заняттях. Усі рухи й пози повинні бути витонченими й
простими. Естетика пози не терпить похитування, тупцювання,
вертіння в руках сторонніх предметів тощо. Жести вчителя
мусять бути органічними і стриманими, доцільними. Вони
бувають описовими й психологічними. Описові (показ розміру,
форми, швидкості) ілюструють хід думки, психологічні –
виражають почуття (на подив вказують розведені в сторони
руки, застереження — притиснутий до губ палець руки).
Правила П.: не схрещувати рук, стояти обличчям до класу,
витримувати дистанцію, яка створює ефект довіри; доцільно
234
рухатися вперед і назад по аудиторії, а не в сторони; крок

уперед підсилює значущість повідомлення, допомагає
зосередити увагу аудиторії; відступаючи назад, промовець
начебто дає можливість слухачам перепочити.
Див.: міміка.
Парадигма – (від дав.-гр. παράδειγμα, paradeigma –
приклад, зразок) – концептуальна схема, що визначає спосіб
постановки й розв’язання дослідницьких проблем, а також
систему методів дослідження, які стають основними для даного
наукового співтовариства (напряму, школи) впродовж певного
історичного періоду. Цей термін уведено в наукову лексику
Томасом Куном і визначено як сукупність переконань,
цінностей, технічних засобів, що є характерною для членів
певного суспільства. Протягом століть зміна однієї освітньої
П. іншою спричиняється усвідомленням невідповідності
традиційних понять освітньої галузі новим реаліям, новою
системою світогляду й цінностей у суспільстві. У рамках
сучасної філософії освіти поняття П. використовується у
процесі опису еталонних теоретико-методологічних основ
наукового пошуку.
Див.: педагогічна концепція, методи наукового
дослідження.
Парк-школа, або школа-парк – освітня система (повна
назва – «Освітній парк відкритих студій»), автором якої є
відомий російський педагог Мілослав Олександрович Балабан
(1927-2005). У наш час проект «П.-ш.» реалізується в Києві під
керівництвом Ярослава Коваленко. На противагу традиційному
класно-урочному навчанню в Ш.-п. змістом освіти є система
способів спільної діяльності учнів і педагогів, спрямованої на
збільшення індивідуальної картини світу. Організаційно П.-ш.
– це набір відкритих різновікових студій (вільне об’єднання
учнів навколо вчителя-майстра для спільного навчання). Склад
студій не є постійним, він постійно змінюється. Учні П.-ш. не
діляться на класи, і при цьому кожен з них самовизначається
по відношенню до кожної студії: або він є її постійним членом
(членом «команди»), або клієнтом, або відвідувачем (гостем).
Кожна студія протягом тижня або дня працює в двох режимах:
235
в закритому, тільки зі своїми постійними членами, і у
відкритому, для клієнтів і гостей. П.-ш. працює 5 або 6 днів в
тиждень, причому заняття організовуються блоками по 2-3
академічні години, відповідно 3 або 2 блоки в день.
Див.: технології навчання.
Педагогіка партнерства – чітко визначена система
взаємостосунків усіх учасників освітнього процесу (учнів,
батьків, вчителів), яка: організовується на основі
добровільності й спільних інтересів; ґрунтується на повазі й
рівноправності всіх учасників згідно визначених норм (права
та обов’язки); враховує ціннісні орієнтири кожної із сторін;
передбачає активне включення всіх учасників у реалізацію
спільних завдань та готовність брати на себе відповідальність
за їх результати; включає систему методів і прийомів виховання
і навчання. Основні принципи П. п.: повага до особистості;
доброзичливість і позитивне ставлення; довіра у відносинах та
стосунках; діалог-взаємодія-взаємоповага; принципи
соціального партнерства (рівність сторін, добровільність
прийняття зобов`язань, обов`язковість виконання
домовленостей). П. п. є складовою концепції Нової української
школи, яка спрямована на побудову довіри між школою,
дітьми, батьками та суспільством.
А. П. Розсоха
Див.: педагогіка співробітництва.
Педагогіка співробітництва – напрям педагогічного
мислення і практичної діяльності, в якому спільно працюють
вчителі і учні; система виховання та навчання на основі
гуманізму й творчого підходу до розвитку особистості. П. с.
виникла у вітчизняній педагогіці в другої половини ХХ ст.
(Ш. Амонашвілі, І. Волков, І. Іванов, Є. Ільїн, В. Караковський,
С. Лисенкова, Л. і Б. Нікітіни, В. Шаталов, М. Щетинін та ін.).
Головною метою П. с. є надання особистості потужної
життєвої мотивації, формування її потенціалу як системи
творчих здібностей і передумов реалізації, виховання її
впевненості у своїх правах і обов’язках, надання їй
автономності як запоруки її самоактуалізації, віри в можливість
236
подолати труднощі. Сутність П. с. полягає у співробітництві

педагога з дитиною, основою якого є демократизація й
гуманізація освітнього процесу. Для таких педагогів
характерно доброзичливе ставлення до суб’єктів учіння,
прагнення адекватно оцінити їхні можливості, збагнути мотиви
поведінки, стимулювати творчість, особистісне зростання і
гідність, а також здатність підтримувати соціально
сприятливий морально-психологічний клімат у навчанні.
А. П. Розсоха
Див.: педагогіка партнерства.
Педагогі́чна діагно́стика (з грец. «здатність
розпізнавати») – процес постановки «діагнозу», встановлення
рівня розвитку суб’єкта діагностики. П. д. – це педагогічна
діяльність, спрямована на вивчення і пізнання стану об’єктів
(суб’єктів) освітнього процесу з метою співробітництва з ними
і управління цим процесом. Поняття П. д. було запропоноване
К. Інгенкампом у 1968 р. в рамках одного з наукових проектів.
Метою П. д. є постановка педагогічного діагнозу та
застосування відповідних корекційних заходів. Зміст П. д.
полягає у спостережувані за якісними змінами, які
відбуваються у суб’єкті діагностики; аналізі зібраної
інформації з метою визначення успіху і неуспіху в розвитку;
становленні професійної позиції педагога; в розкритті якості
змін, які спостерігаються у розвитку школярів або студентів.
Функцій П. д.: аналітична, контрольно-оцінювальна,
пояснювальна, інформаційна, інтегруюча, прогностична,
нормативна, формувальна, спонукальна, зворотного зв’язку).
Розрізняють два типи компонентів П. д.: структурні (мета,
педагогічний діагноз, методи, об’єкти, суб’єкти П. д.);
функціональні (завдання, функції, види і напрями П. д.)
Ефективність П. д. залежить від рівня теоретичної підготовки
її суб’єктів, а також умінь доцільно застосовувати діагностичні
методи, узагальнювати їх результати, прогнозувати і
проектувати на цій основі педагогічний процес.
Див.: інноваційна педагогічна діяльність, професійна
позиція.
237
Педагогічна діяльність – 1) практична діяльність
викладача з навчання і виховання людини; 2) методична
діяльність фахівця з викладання матеріалів педагогічної науки
педагогічним працівникам різних установ (пов’язана з
методикою навчального предмета або з методикою проведення
виховної роботи в школі); 3) управлінська діяльність керівників
освітньої системи; 4) науково-педагогічна діяльність (науково-
дослідна). Головна особливість П. д. полягає у специфіці її
об’єкта, який одночасно є і суб’єктом. П. д. можна представити
як єдність мети, мотивів, дій (операцій), результату. У структурі
П. д. виділяються три взамопов’язані компоненти:
конструктивний, організаторський і комунікативний
(Н. Кузьміна). П. д. реалізується через постійне вирішення
завдан різного характеру, ступеня проблематичності і
складності. Усі види П. д. можна класифікувати на професійні
та непрофесійні.
Див.: загальнопедагоігчна підготовка, науково-
педагоігчна діяльність.
Педагогічна емпатія – професійно значима якість
педагога, яка забезпечує успішність міжособистісної взаємодії.
П. е. проявляється і формується у ситуаціях діалогічного
спілкування, у спільній творчій діяльності педагога та
вихованців. Однією із функцій П. е. педагога є надання
допомоги учню/студенту в розв’язанні проблеми, яка
сприятиме розвитку його особистості. У дослідженнях
проблеми П. е. виділяються два основних напрями:
когнітивний та емотивний. У першому випадку П. е.
розглядається як спосіб розуміння іншої людини
(Р. Карамуратова, L. Cottrel, R. Dymond), як «розумова
комунікація» або інтелектуальна реконструкція внутрішнього
світу іншої людини (U. Bronfenbrenner, J. Harding, M. Gallwey),
тобто як суто інтелектуальний процес. П. е. визначається як
осмислення внутрішнього життя іншої людини, як вид
чуттєвого пізнання. У межах даного напряму П. е. визначається
як інтуїтивне пізнання емоційного стану іншої особистості
(А. Ковальов, Т. Шибутані); як емоційний стан, який виникає у
суб’єкта при вигляді переживань іншої людини (Т. Пашукова,
238
D. Aderman, Е. Stotland). П. е. у цьому випадку розглядається

як афективне явище, суть якого полягає у проникненні в
афективні орієнтації іншої людини, у співчутті переживанням
цієї людини, у здатності прилучитися до її емоційного життя,
розділити її емоційний стан (Т. Гаврилова, О. Кайріс,
А. Рудська, Л. Стрєлкова, О. Фєніна). Окремі психологи
виділяють не лише когнітивний та емоційний, а й поведінковий
компонент емпатійної взаємодії (Л. Джрназян, В. Киричок,
Н. Сарджвеладзе, Є. Шовкомуд). Емпатійне спілкування
викладача зі студентами характеризується рівністю
психологічних позицій учасників – двох суб’єктів, взаємним
проникненням партнерів у світ почуттів та переживань один
одного; активною гуманістичною установкою партнерів,
здатністю співчувати, співпереживати, допомагати.
Див.: процес навчання, комунікація, психологічне здоров’я.
Педагогічна занедбаність – стан особистості дитини,
який проявляється в низькому рівні розвитку властивостей
суб’єкта діяльності, спілкування, самосвідомості та
концентровано виражається у порушеному «образі Я»;
наслідки дезінтегруючого впливу на розвиток особистості
сукупності всіх факторів при домінуванні психолого-
педагогічних. Педагогічно занедбані діти – учні, в яких під
впливом несприятливих соціальних, психолого-педагогічних
та інших умов сформувалося негативне ставлення до навчання,
соціально цінних норм поведінки, які втратили почуття
відповідальності за свої вчинки, зневірилися в собі. У роботі з
педагогічно занедбаними дітьми використовуються такі
принципи: зв’язку перевиховання з цікавою продуктивною
працею; організації дитячого колективу, який забезпечував би
позитивний вплив на вихованця; опори на позитивні якості
вихованця та позитивний соціальний досвід; органічного
поєднання поваги до вихованців з існуючою системою вимог;
єдності і систематичності педагогічних впливів;
індивідуального підходу; гуманного, об’єктивного ставлення
до дитини у процесі її перевиховання; стриманості,
розважливості, недопустимості афективної поведінки педагога.
Див.: педагогічно занедбані діти.
239
Педагогічна імпровізація – педагогічна творчість вчителя
(у ній присутні всі стадії творчого процесу), вироблення і
втілення учителем в постійно мінливих умовах освітнього
процесу оптимальних і нестандартних педагогічних рішень.
П. і. пов’язана з формування навичок спонтанної комунікації,
тобто вміння подолати несподіванки у подальшій діяльності;
розвитком емоційно-чуттєвої сфери вчителя, в якій значну роль
відводиться його підготовчій роботі, особистому досвіду,
переживанням; логічним осмисленням власної творчої
діяльності; взаємозв’язком понятійно-логічного та емоційно-
чуттєвого; творчими пошуками учителя, в якому важливу роль
відіграє своєрідний механізм інтуїції. Успішність П. і. залежить
від серйозної творчої і психолого-педагогічної підготовки
вчителя, вміння керувати своїми психічними станами і навичок
самоаналізу; вміння спілкуватися з дитячою аудиторією.
Ю. М. Бережний
Див.: творчість, творчо-інноваційна компетентність.
Педагогічна інноватика – вчення про створення
педагогічних нововведень, їхню оцінку та освоєння
педагогічним співтовариством і використання на практиці.
П. і. належить до системи загального наукового і педагогічного
знання. Вона виникла і розвивається на межі загальної
інноватики, методології, теорії та історії педагогіки, психології,
соціології і теорії управління, економіки освіти. П. і. є однією
з фундаментальних дисциплін, яка суттєво прискорює процеси
оновлення освіти. Як галузь педагогіки П. і. є досить молодою
наукою. Активізація досліджень в галузі інноватики відбулася
на Заході приблизно з кінця 50-х років ХХ століття (М. Бафер,
В. Браун, Б. Блум, А. Маслоу, К. Певітт та ін.). У 60-70-х роках
XX століття дослідження в галузі П. і. мали яскраво виражений
прикладний характер. У 80-90-х роках різні аспекти П. і.
розглядалися в дослідженнях В. Гінецинського,
Б. Гершунського, В. Загвязинського, В. Краєвського,
М. Поташника, О. Хомеріки, Р. Юсуфбекової та ін.
У вітчизняній педагогіці проблеми П. і. сьогодні висвітлюють
І. Богданова, Л. Даниленко, І. Дичківська, В. Кремень,
В Паламарчук та ін.. П. і. передбачає постійний пошук і
240
впровадження нових максимально ефективних педагогічних

технологій; оновлення змісту і форм навчання та виховання;
критичне ставлення до всього нового.
Див.: педагогічна інновація, інноваційна педагогічна
діяльність, інноваційна педагогічна технологія, інноваційне
навчання, інноваційна освіта.
Педагогічна кваліметрія – практична наука, що поєднує
в собі педагогіку, математику, загальну кваліметрію,
психологію, соціологію й кібернетику і тісно пов’язана з
атестацією та кваліфікацією педагога, також доповнює всі
педагогічні науки контролем, діагностикою і корекцією
результатів. Основне завдання П. к. – це комплексна оцінка
якості освітнього процесу через сукупність показників із
застосування відповідної математичної моделі. П. к. вивчає
функції навчальної діяльності основних учасників освітнього
процесу. П. к. має такі структурні компоненти: якість знань
учнів, рівень їх вихованості; запас фактичних знань з предмета;
уміння користуватися знаннями (грамотно писати, розв’язувати
завдання); розуміння суті процесів і явищ у природі й
суспільстві; рівень самостійності учнів/студентів у засвоєнні
знань; рівень практичної підготовки; активність вихованців у
суспільно корисній трудовій діяльність, їх фізична й естетична
культура.
Див.: педагогічна діагностика, якість вищої освіти.
Педагогічна культура (від лат. сultura – виховання,
освіта, розвиток) – оволодіння педагогом педагогічним
досвідом людства, ступінь його досконалості в педагогічній
діяльності, досягнутий рівень розвитку його особистості.
Основні складові П. к.: педагогічна спрямованість; психолого-
педагогічна ерудиція; гармонія розвинутих інтелектуальних і
моральних якостей; висока педагогічна майстерність і
організованість; уміння продуктивно поєднувати навчально-
виховну і науково-дослідницьку діяльність; сукупність
професійно важливих якостей; педагогічно спрямоване
спілкування і поведінка; постійне самовдосконалення.
241
Стрижньовий компонент П. к. – педагогічна майстерність, що
передбачає синтез розвинутого психолого-педагогічного
мислення, професійно-педагогічних знань, навичок і вмінь,
емоційно-вольових засобів виразності, що дають змогу
педагогові успішно вирішувати навчально-виховні завдання.
Показниками П. к. є гуманістична позиція вчителя стосовно
дитини, психолого-педагогічна компетентність, розвинене
педагогічне мислення, обізнаність у змісті та технологіях
викладання предмета, досвід творчої діяльності, загальна
культура, професійна поведінка. П. к. є певним зрізом цілісної
системи культурних знань, цінностей і діяльностей вчителя.
Л. М. Бережна
Див.: технологічна культура.
Педагогічна майстерність – вияв високого рівня
педагогічної діяльності, який виявляється в тому, що у
відведений час педагог досягає оптимальних наслідків, «синтез
наукових знань, умінь і навичок методичного мистецтва і
особистих якостей учителя»», комплекс властивостей
особистості педагога, що забезпечує високий рівень
самоорганізації педагогічної діяльності; досконале, творче
виконання педагогом своїх професійних функцій на рівні
мистецтва, результатом чого є створення оптимальних
соціально-психологічних умов для становлення учня/студента,
забезпечення високого рівня його інтелектуального і морально-
духовного розвитку. Як наукова проблема П. м. постала у
ХІХ ст. Критеріями П. м. педагога виступають такі ознаки його
діяльності як гуманність, науковість, педагогічна доцільність,
оптимальний характер, результативність, демократичність,
творчість, оригінальність. П. м. ґрунтується на високому
фаховому рівні педагога, його загальній культурі та
педагогічному досвіді. Необхідними умовами П. м. є
гуманістична позиція педагога та професійно значимі риси і
якості. Українська педагогічна наука виокремлює чотири
основні складові педагогічної майстерності: гуманістична
спрямованість; професійна компетентність; педагогічні
здібності; педагогічна техніка.
Див.: здібності, педагогічний такт, педагогічна техніка,
професійна компетентність,
242
Педагогічна неологія (грец. neos – нове і 1оgos – слово,

вчення) – галузь педагогічних знань, у якій систематизуються,
узагальнюються та розвиваються наукові, експериментальні й
дослідні дані про процес науково-педагогічної творчості, його
особливості, основні результати; наука про створення нового у
педагогіці. П. н. має свою специфіку, пов’язану з
неповторністю особистості педагога, особливостями класу,
групи, кожної дитини, типом, стилем діяльності освітнього
закладу. Завдання П.н. на сучасному етапі розвитку освіти:
розкриття суті та джерел зародження нового у педагогіці
(соціальних, соціально-педагогічних, педагогічних детермінант
нового); розроблення типології нового у педагогічній науці й
практиці; визначення критеріїв і ступеня новизни; виявлення
сприятливих умов становлення, розвитку і утвердження нового
у педагогіці; визначення категоріального апарату теорії нового
у педагогіці («нове», «старе», критерії оцінювання нового,
етапи розвитку тощо); розкриття зв’язку П. н. з іншими
науками і напрямами педагогічних досліджень; осмислення,
систематизація функцій П. н. в системі педагогічного знання;
визначення ролі та значення П. н. у педагогіці. Основними
категоріями П. н. є нове в педагогіці, класифікація
педагогічних нововведень, умови створення нового, критерії
новизни, традиції і новаторство, етапи створення нового у
педагогіці.
Див. : нововведення, педагогічні інновації, педагогічні
новації, педагогічна інноватика.
Педагогічна підтримка – це спільне з вихованцем
визначення його інтересів, цілей, можливостей та шляхів
подолання перепон (проблем), які заважають йому зберігати
людську гідність, досягати позитивних результатів у навчанні,
праці, спілкуванні, способі життя. П. п. спрямована на розвиток
суб’єктного потенціалу дитини – її самосвідомості,
самоорганізації, самовизначення. Змістом П. п. є подолання
перепон, які виникають у житті і віддаляють особистість від
досягнення бажаного результату. Перепони можуть бути
суб’єктивними: обмеженість інформації для самостійної дії;
243
недостатні вольові, інтелектуальні, моральні зусилля
особистості; невідповідність фізичного, психічного,
комунікативного розвитку, знань, досвіду, способів діяльності;
об’єктивними (соціальними): вчителі як носії існуючих
програм, методів навчання і виховання, стилю спілкування з
учнями; ставлення, ціннісні орієнтації сім’ї, друзів, групи
ровесників тощо; матеріальними: обмежені фінансові
можливості сім’ї, недостатня навчально-матеріальна база
школи тощо. Методи П. п. поділяють на дві групи: 1) забезпечує
підтримку всіх вихованців, створює фон доброзичливості,
взаєморозуміння, співробітництва (методи взаємної довіри,
взаємного інформування, спільного планування уроків,
виховних справ, рольові ігри, ігри-драматизації, схвалення
досягнень групи, колективу та ін.); 2) спрямована на
індивідуально-особистісну підтримку, передбачає діагностику
індивідуального розвитку, вихованості, визначення
особистісних проблем дітей, відстеження процесу
індивідуального розвитку учня. У спільній діяльності педагог
підтримує: кожний самостійний вислів, творчу ініціативу,
шляхетний вчинок, пізнавальний інтерес; намагання подолати
самого себе: свою боязкість, соромливість, заздрість до успіхів
інших людей, недисциплінованість та інші недостойні прояви.
Особливо важливо підгримувати волю учня, його здатність до
саморегуляції. З точки зору організації (технології) П. п. може
бути представлена етапами діяльності педагога з метою
допомоги учням у вирішенні таких проблем: діагностичної,
пошукової, проектно-діяльнісної, рефлексивної.
Див. : педагогічний такт; педагогічна майстерність
Педагогічна практика – невід’ємна складова освітньо-
професійних і освітньо-наукових програм підготовки фахівців
педагогічних спеціальностей, що спрямована на формування
загальних і фахових компетентностей здобувачів вищої освіти,
закріплення теоретичних знань, набуття і удосконалення
практичних умінь і навичок. П.п. має на меті: 1) навчити
студентів творчо використовувати в педагогічній діяльності
науково-теоретичні знання і реалізовувати практичні навички,
244
набуті в процесі вивчення педагогіки, психології, окремих

методик і спеціальних дисциплін і застосовувати їх на
практиці; 2) ознайомити студентів із сучасними формами і
методами організації освітнього процесу в загальноосвітній
школі та в інших типах закладів освіти (гімназіях, ліцеях,
коледжах); 3) виховувати у студентів інтерес до педагогічної
роботи, сформувати потребу систематично поновлювати свої
знання та творчо застосовувати їх в практичній педагогічній
діяльності. П. п. – особливий вид соціальної діяльності,
спрямований на передачу від старших поколінь наступним
накопичених людством культури й досвіду, створення умов для
їх особистого розвитку і підготовки до виконання певних
соціальних ролей у суспільстві. Навчальна практика на І або
І-II курсах має на меті ознайомити студентів з реальним
освітнім процесом. Відповідно добираються форми організації
– екскурсійне відвідування, практична робота на робочих
місцях, виховна робота в школі або в дитячих установах тощо.
Навчально-виробнича практика (III курс) полягає в
ознайомленні з конкретною майбутньою спеціальністю як
помічника, дублера фахівця. Кінцева ланка практичної
підготовки — переддипломна (державна) практика (ІV курс),
яка проводиться на робочому місці з виконанням усіх
функціональних обов’язків майбутнім фахівцем. П. п. дає
можливість студентам осмислити педагогічні явища і факти,
закономірності й принципи навчання і виховання, оволодіти
професійними уміннями, досвідом практичної діяльності.
Ю. М. Багно
Див.: професійна освіта, університет
Педагогічна самоефективність – інтегративне
утворення вчителя, вихователя, або викладача, яке виражається
у його впевненості у власній професійній компетентності,
здатності продуктивно здійснювати педагогічну діяльність,
обирати засоби педагогічного впливу, що забезпечують
успішне досягнення поставлених цілей освітнього процесу.
Концепція самоефективності вперше запропонована в кінці 70-
х р. ХХ ст. американським психологом Альбертом Бандурою і
активно розробляється його послідовниками (Дж. Роттером,
245
М. Зіммерманом, Дж. Мартінес-Понсом, Д. Майєрсом, Р. та ін.).
Шенен-Моран та Вулфолк Хой визначають П. с. учителя як
судження про його здатність організувати навчальний процес
таким чином, щоб учні досягли бажаних результатів, навіть
важковиховані та невмотивовані (Tschannen-Moran and Wolfolk
Hoy). П. с. має свою специфіку, пов’язану з особливостями
педагогічної діяльності, та виступає освітньо-професійним та
особистісним індикатором визначення ступеня сформованості
компетентності фахівця, слугує показником його професійної
зрілості та конкурентноздатності. П. с. відбувається на
суб’єктивному рівні оцінки педагога у вигляді операцій
соціального порівняння або зіставлення з виробленими у
суспільстві нормами та еталонами поведінки.
Див.: самоефективність.
Педагогічна система – полісистемне утворення
(цілісність), що складається із багатьох взаємодіючих,
взаємодоповнюючих частин; об’єднання компонентів (частин),
які залишаються стійкими за певних педагогічних дій. Першу
спробу дати визначення поняття «П. с.» зробив український
педагог Я. Мамонтов в 20-х роках минулого століття. Аналіз
сучасної наукової літератури засвідчує існування біля 40
визначень поняття система, але виділяються лише два основні
підходи до її трактування: вказівка на цілісність як основної
ознаки системи; розуміння системи як множини елементів та
зв’язку між ними. Поняття П. с. часто персоніфікується та
використовується для характеристики наукової та практичної
діяльності відомих педагогів (педагогічна система
Я. Коменського, А. Макаренко, М. Монтессорі,
В. Сухомлинського, К. Ушинського та ін.). Поняття П. с. також
вживають для позначення і характеристики вертикального зрізу
педагогічної діяльності будь-якого рівня освіти (педагогічна
система загальноосвітньої школи, професійно-технічних
закладів, закладів вищої освіти та ін.). П. с. залежно від
класифікаційних основ поділяються на: 1) реальні (за своїм
походженням); 2) соціальні (за субстанціональною ознакою);
3) складні (за рівнем складності); 4) відкриті (за характером
246
взаємодії із зовнішнім середовищем); 5) динамічні (за ознакою

мінливості); 6) можливісні (за способом детермінації);
7) цілеспрямовані (за наявністю цілей); 8) самокеровані (за
ознакою керованості). Структурні компоненти П. с.: мета,
навчальна інформація, способи педагогічної комунікації, учень
/студент, слухач та педагог/викладач.
Див.: інноваційна педагогічна система, інноваційна
педагогічна діяльність, системний підхід.
Педагогічна техлологія – системний метод створення,
застосування й визначення всього процесу викладання та
засвоєння знань з урахуванням технічних і людських ресурсів
та їх взаємодії, завдання якого – оптимізація форм освіти.
Узагальнення позицій сучасних дослідників засвідчує
розмаїття підходів до визначення терміну П. т., який
розглядається як: 1) системний метод (С. Гончаренко,
В. Євдокимов, І. Прокопенко та ін.); 2) педагогічна діяльність
(В. Гінецинський, С. Максимюк, А. Нісімчук, О. Падалка,
О. Шпак, С. Сисоєва, В. Сластьонін, Л. Подимова та ін.);
3) певний порядок, логічність та послідовність, алгоритм дій
(Н. Островерхова, Л. Даниленко, М. Кларін, І. Малафіїк та ін.);
4) проектування й конструювання процесу або діяльності
(І. Богданова, М. Левіна, В. Паламарчук, П. Матвієнко,
О. Смолюк та ін.); 5) система, що гарантує досягнення мети
(С. Вітвицька, Ю. Краснобокий, В. Мішкурова, М. Пащенко,
Д. Чернилевський та ін.) тощо. П. т. є змістовним
узагальненням, яке включає в себе всі розглянуті вище
визначення й може бути представлене трьома аспектами:
загальнопедагогічним, або науковим; предметним, або
процесуально-описовим; модульним, чи процесуально-
дійовим. Найчастіше цей термін вживається на
предметному-методичному рівні.
Див.: інноваційна педагогічна технологія, інноваційна
педагогічна діяльність, педагогічна система.
Педагогічна техніка (від гр. technike – вправний,
досвідчений) – сукупність раціональних засобів, особливостей
247
поведінки педагога, спрямованих на чітку організацію
навчально-виховного процесу, на ефективну реалізацію
обраних методів і прийомів навчально-виховної роботи з
окремим учнем чи всім класним колективом відповідно до
поставленої мети і конкретних об’єктивних та суб’єктивних
передумов. П. т. — прийоми і способи використання педагогом
своїх природних психофізіологічних даних з метою
удосконалення та збагачення педагогічного процесу і
підвищення результативності виховання та навчання. П. т.
включає в себе культуру мовлення педагога; володіння своїм
тілом, мімікою, пантомімою, жестами; вміння одягатися,
стежити за своєю зовнішністю; дотримання темпу і ритму
роботи; уміння спілкуватися; володіння психотехнікою тощо.
Див.: педагогічна технологія.
Педагогічний досвід – це система педагогічних знань,
умінь і навичок, способів здійснення творчої педагогічної
діяльності, емоційно-ціннісних ставлень, здобутих у процесі
практики роботи. П. д. накопичується у конкретній діяльності
педагога під впливом специфіки закладу освіти, стилю
діяльності педколективу, особистісних якостей учителя. П. д.
може бути масовим і передовим. Передовий педагогічних досвід
(П. п. д.) – це діяльність педагога, яка забезпечує стійку
ефективність освітнього процесу шляхом використання
оригінальних форм, методів, прийомів, засобів навчання та
виховання, нових технологій навчання і виховання, або вже
відомих на основі їх удосконалення. П. п. д. формується на
основі масового завдяки оволодінню об’єктивними
педагогічними закономірностями (Ю. Бабанський). П. п. д.
розрізняють за обсягом і рівнем творчої самостійності його
автора. За обсягом виділяють такі види досвіду: система
роботи установи; система роботи працівника; вирішення
важливої педагогічної проблеми у закладі освіти; вирішення
важливої педагогічної проблеми у діяльності окремих
педагогів; певні форми, методи і прийоми, які застосовуються
у навчальному закладі; форми, методи і прийоми, якими
послуговуються окремі педагоги. За рівнем творчої
248
самостійності виділяють такі види П. п. д.:

раціоналізаторський і новаторський. Раціоналізаторський
досвід створюється у рамках відомих форм, методів і прийомів
педагогічної діяльності, який вирізняється новим оригінальним
підходом до їх використання, спричиняє підвищення якості
навчання, виховання та управління. Новаторський (від лат.
novator– обновник) досвід запроваджує і реалізує нові
прогресивні ідеї, визначає нові шляхи вирішення окремих і
загальних педагогічних завдань; використовує нові форми,
методи, прийоми, системи діяльності або істотно модифікує їх.
Критеріями П. д. є: актуальність; оригінальність; висока
ефективність; стабільність результатів; оптимальність;
можливість творчого застосування у масовій практиці.
О. М. Новак
Див.: новаторський досвід, педагогічна технологія.
Педагогічний такт – це педагогічно грамотне
спілкування в складних педагогічних ситуаціях, уміння знайти
педагогічно доцільний і ефективний спосіб впливу, відчуття
міри, швидкість реакції, здатність швидко оцінювати ситуацію
і знаходити оптимальне рішення. П. т. також виявляється в
умінні керувати своїми почуттями, не втрачати самовладання,
емоційну врівноваженість у поєднанні з високою
принциповістю та вимогливістю, з чуйним людяним
ставленням до студента. Він вимагає критичності і
самокритичності в оцінці своєї праці, нетерпимості до
шаблону, формалізму, застою думки і справи, до бюрократизму
і пихи, поваги. П. т. реалізується через мову і стиль поведінки.
Основні показники П. т. вчителя/викладача: людяність без
зарозумілості; вимогливість без брутальності та причепливості;
педагогічний вплив без наказів, навіювань, попереджень, без
приниження особистої гідності учня/студента; вміння
висловлювати розпорядження, вказівки та прохання без
зухвалості, без зарозумілості; уміння слухати співрозмовника,
не виявляючи байдужості та вищості; урівноваженість,
самовладання і діловий тон спілкування, без дратівливості та
сухості; простота в спілкуванні без фамільярності та
249
панібратства; принциповість і наполегливість без упертості;
уважність і чутливість без їх підкреслення; гумор без посміху;
скромність без удаваності.
Див.: педагогічна майстерність, педагогічна підтримка.
Педагогічні інновації (від італ. innovatione – новина) – це
комплексний процес і результат створення, розповсюдження й
використання актуальних нововведень у педагогічній системі
з метою її якісного вдосконалення. Отже, поняття П. і. має
сумарний характер, складається із двох форм: власне
педагогічної ідеї та процесу її реалізації. Термін П. і. включає
не тільки поняття нового, але й актуального. Він виражає
активний позитивний характер змін в освіті, їх соціальну
необхідність. Критерії П. і.: новизна, що дає змогу визначити
її рівень (абсолютний, локально-абсолютний, умовний,
суб’єктивний рівні новизни); оптимальність, що сприяє
досягненню високих результатів за найменших витрат часу
фізичних, розумових сил; можливість творчого застосування
інновацій у масовому досвіді, що передбачає придатність
апробованого досвіду для масового впровадження. П. і. – це
результат творчого пошуку оригінальних, нестандартних
вирішень різноманітних педагогічних проблем. Прямим
продуктом П. і. стають нові педагогічні технології, оригінальні
ідеї та нестандартні підходи; форми та методи організації
навчально-виховного процесу. Побічним продуктом П. і. є
зростання педагогічної майстерності вчителів /викладачів і
керівників, рівнів їх культури, мислення та світогляду.
Див.: інновації, інноваційна педагогічна діяльність,
педагогічна інноватика, інноваційне навчання, інноваційна
освіта.
Педагогічні новації – це нові ідеї в педагогіці,
зорієнтовані на зміни різних структурних систем і компонентів
освіти. П. н. розглядаються як продукти уяви, наслідки
фантазій щодо можливих змін у технології педагогічного
процесу; як нові ідеї, які можна практично використовувати.
Останні виявляються в тенденціях накопичення видозмін
різноманітних ініціатив і нововведень в освітньому просторі.
250
Їхнім наслідком можуть бути як часткові трансформації у змісті

освіти й педагогічних технологій, так і глобальні зміни у сфері
освіти.
Див.: педагогічні інновації, педагогічна інноватика.
Педагогічна парадигма освіти (гр. paradeigma –
приклад, взірець) – система теоретичних, методологічних і
аксіологічних установок, що приймаються за зразок вирішення
проблеми всіма членами освітнього співтовариства. Вперше
був введений позитивістом Г. Бергманом (1744-1814) для
характеристики дієвості нормативної функції методології, а до
широкого вжитку увійшов після публікації філософом Томасом
Куном монографії «Структура наукових революцій» (1962). У
90-х рр. XX ст. цей термін став постійно використовуватися в
педагогіці, набув педагогічного значення. П. п. – сталий погляд,
який став звичним, певний стандарт, зразок рішення освітніх і
дослідних задач. пропонують наступну Класифікація парадигм
університетської освіти: культурно-ціннісна; академічна;
професійна; технократична; гуманістична (Н. Бордовська і
О. Реан).
Див.: гуманістична парадигма освіти.
«Перевернуте навчання» (англ. flipped learning) –
різновид технології змішаного навчання, сутність якої полягає
у тому, що учні (студенти) самостійно ознайомлюються із
новим матеріалом у домашніх умовах із використанням
відеолекцій, презентацій, а наступна аудиторна робота
передбачає обговорення проблемних питань, закріплення
теоретичних знань і напрацювання практичних навичок,
оцінювання засвоєння нового матеріалу. Засновником цієї
технології вважається С. Хан (Sal Khan), який у 2005 р. як
аналітик хедж-фондів створив програму й відеоінструкції із
метою розв’язання математичних завдань, щоб допомогти
двоюрідним братам і сестрам у навчанні на відстані. Його
вправи стали дуже популярними на YouTube завдяки
користувачам, серед яких був і Б. Гейтс (Bill Gates). У 2007 р.
цей принцип побудови навчання був розвинений учителями
251
природничих наук Дж. Бергманном (J. Bergmann) та А. Самсом
(А. Sams) і запропонований учням Вудландської школи в штаті
Колорадо (США): короткі відеоподкасти з матеріалами лекцій
учні мали переглядати вдома, а уроки присвячувались
лабораторним роботам і відповідям на запитання учнів. Для
ефективної реалізації «п. н.» використовуються певні цикли
(фази), серед яких виокремлюють фазу перегляду навчального
відео; фазу інтерактивної роботи; фазу усвідомлення
результату; фазу зворотного зв’язку тощо. Технологія «п. н.»
спирається на такі ідеї як активне навчання, залучення учнів
(студентів) до спільної діяльності, комбінована система
навчання.
Див.: педагогічна технологія, активне навчання,
комбінована система навчання.
«Перемішайтесь – Замріть – Об’єднайтесь в пари» –
стратегія розвитку критичного мислення, яка дає змогу
вчителю залучити до обговорення чи навчання всіх учнів класу
(кожен учень висловлює власну думку, ділиться з
однокласниками знаннями, навчає один одного). Стратегію
«П – З – О» можна використовувати на різних етапах уроку.
Після прочитання тексту вчитель дає завдання й учні вільно
рухаються по класу. Згодом на прохання вчителя зупинитися,
школярі об’єднуються в пари й обговорюють проблему разом.
Вчитель дає команду й учні починають знову рухатися по класу.
Після команди «Замріть», учні тиснуть руку тому, хто стоїть
найближче до них, об’єднаються з ним у пару і висловлюють
свої думки. Через деякий час учитель знову подає сигнал, діти
створюють нові пари та проводять обговорення в них.
Перманентна освіта (англ. permanent education,
перманентний (лат.) – який триває безперервно; постійний,
неперервний) – цілеспрямоване отримання і засвоєння
людиною знань, умінь і навичок протягом усього життя з
метою підтримки суспільно й індивідуально необхідного рівня
252
загальноосвітньої і професійної підготовки. Синоніми П. о.:

безперервна освіта, «освіта дорослих» (adult education);
«продовжена освіта» (continuing education); «подальша освіта»
(further education); «відновлювана освіта» (recurrent education)
як освіта протягом всього життя шляхом чергування навчання
з іншими видами діяльності, головним чином з роботою;
«освіта протягом життя» (lifelong education); «навчання
протягом життя» (lifelong learning).
Див.: освіта дорослих, безперервна освіта.
Персоналізація – процес спрямування особистості до
самовдосконалення, розвитку здатності керувати власним
життям та особистісною свободою, формування активної
громадянської позиції. Термін «П.» у педагогічному контексті
вперше був застосований у 70-х роках XX ст. іспанським
ученим В. Гарсія Хоз. П. передбачає організацію освітнього
процесу, що максимально сприяє розкриттю внутрішнього
потенціалу учня /студента з орієнтацією на їх інтереси та
здібності та використанням оптимальних для цього методів
навчання. П. основними факторами навчання вбачає
індивідуальність, слабкі та сильні сторони, таланти й здібності
учня /студента, навчальне середовище та культурний контекст.
Розрізняють три складові процесу П. навчання:
індивідуалізовану (розвиток індивідуальних особливостей на
рівні окремої особистості), міжіндивідуалізовану (розвиток
індивідуальних особливостей особистості у взаємодії з
іншими), метаіндивідуалізовану (прагнення особистості
зробити свій внесок у розвиток індивідуальності іншого).
Д. Харгрівс сформулював основні положення П. навчання
учнів: урахування потреб та інтересів кожного учня у
курикулумі (сurriculum); розвиток системи дослідження
освітніх потреб учня та визначення об’єму порад та
рекомендацій щодо навчання (advice and guidance);
запровадження оцінювання для поліпшення навчання
(assessment for learning); учити вчитися (learning to learn);
пристосувати шкільні приміщення та освітній процес до потреб
кожного учня (school organisation and design); неперервний
професійний розвиток педагогічного персоналу (workforce
253
development); використання сучасних інформаційних
технологій (ICT); розвиток наставництва (mentoring);
урахування точки зору учня (D. Hargreaves, 2004).
Ю. М. Багно
Див.: індивідуальність, самовдосконалення.
Підприємницька компетентність (англ.
Entrepreneurship competence) – інтегративна якість особистості,
що проявляється в мотивованій здатності до економічних
перетворень і успішного розв’язання бізнес-завдань, готовності
до реалізації особистісного потенціалу в процесі
підприємницької діяльності, заснованій на знаннях і набутому
професійному досвіді. У Європейській довідковій системі П. к.
трактується як здатність особистості втілювати ідеї в сферу
економічного життя; як інтегрована якість, що базується на
креативності, творчості, інноваційності, здатності до ризику, а
також спроможності планувати і організовувати
підприємницьку діяльність. П. к. відноситься до ключових
компетентностей особистості. Провідною формою
господарювання у світі стає підприємництво як вид виробничо-
торгівельної діяльності, надання споживчих послуг, що
характеризується свободою вибору й інноваційністю,
орієнтацією на досягнення комерційного зиску. Сучасні умови
глобалізації вимагають нового формату взаємодії освітнього
закладу та галузей економіки, практичної зорієнтованості
освітнього процесу. Розвиток середнього і малого бізнесу з
метою покращення економічної ситуації в Україні
обумовлюють необхідність формування П. к. у різних типах
закладів освіти: набуття відповідних економічних знань і умінь
та відпрацювання навичок їх використання, самостійне
вирішення бізнес-завдань; розвиток здатностей молоді до
самореалізації та саморозвитку, проявів підприємницької
ініціативи.
Див.: бізнес-освіта, бізнес-школи, компетенція,
компетентність, компетентності ключові.
Пірінгова перевірка і оцінка (від англ. Peer assessment,
evaluation, review) – це спосіб перевірки і оцінювання
254
письмових робіт, коли робота одного учасника перевіряється

кількома незалежними рецензентами, зазвичай із одного кола
з автором. До особливостей пірінгового оцінювання можна
віднести: наявність чітких формулювань критеріїв оцінювання,
організація роботи студентів в парах чи групах для оцінювання
один одного, застосування принципу подвійної анонімності:
студенти не знають, кого оцінюють; студенти не знають, хто їх
оцінював. При розробці критеріїв оцінювання враховують, що:
критерії спрямовані на оцінку роботи студента (на проміжному
чи фінальному етапі); робота студента оцінюється за
критеріями чи порівнюється із запропонованим викладачем
зразком, але не з роботами інших студентів; критерії мають
бути заздалегідь відомими студентам; потрібно
використовувати чіткий алгоритм виведення оцінки, за яким
студент може самостійно визначити свій рівень досягнення і
оцінку; критерій оцінювання – це конкретний вираз навчальних
цілей. Можна оцінювати тільки те, чого навчають. Переваги
пірінгового оцінювання: мотивує студентів глибше взаємодіяти
з матеріалами курсу; розвиває загальні навички (співпрацю,
критичне мислення, конструктивний зворотній зв’язок,
розвиток міжособистісних навичок, розвиток групової
динаміки); дає можливість зрозуміти свою цінність під час
виконання завдання; педагогічний аспект; метакогнітивний;
ставлення до виконання завдання. Після вивчення будь якої
навчальної дисципліни студент має чітко усвідомлювати, які
саме навички та компетенції він здобув. Саме під час пірінгової
взаємодії можливо відслідковувати всі свої слабкі та сильні
сторони, визначати прогалини в знаннях та здійснювати
саморефлексію.
Див. : контроль успішності, компетенції.
Післятренінг – це система роботи з персоналом, що
спрямована на підтримку позитивних тренінгових ефектів, що
забезпечує застосування знань, умінь, навичок, якостей,
отриманих учасниками в процесі тренінгу, повсякденної
професійної діяльності. П. передбачає аналіз складних або
нетипових ситуацій в роботі з клієнтами в інтерактивному
255
режимі. П. продовжує базовий бізнес-тренінг у навчальній
формі як на робочому місці так і поза робочим місцем
співробітника (в дистанційному режимі). П. має такі різновиди:
навчальний, підтримуючий. Проведення П. має таку етапність
дій: попередня підготовка (використання знань, отриманих у
процесі тренінгу, на практиці), робота в групі (аналіз
застосування отриманих знань, умінь, зважуючи на плюси і
мінуси; моделювання нових нестандартних ситуацій у групі),
підведення підсумків (робота над помилками; встановлення
зворотного зв’язку).
Див.: тренінг, корпоративний тренінг, інтерактивні
технології.
«План Келлера» (інша назва «Персоналізована система
навчання») – система індивідуалізованого навчання, створена
американським психологом і педагогом Ф. Келлером для вищих
навчальних закладів. Спочатку план розроблявся в 1963-
1964рр. групою американських і бразильських викладачів під
керівництвом Ф. Келлера як система викладання психології в
Бразильському університеті; в 1968 р запропонована автором в
узагальненому вигляді як загальнодидактична система
навчальної роботи у вищій школі. Основні риси «П. к.»:
орієнтація системи на повне засвоєння змісту навчального
матеріалу попереднього розділу як неодмінна умова переходу
до наступного; індивідуальна робота студентів у власному
темпі; використання лекцій лише в цілях мотивації і загальної
орієнтації молоді; застосування друкованих навчальних
посібників і керівництв для викладу навчальної інформації;
поточна оцінка засвоєння матеріалу по розділах курсу так
званими прокторами - асистентами викладача з числа
аспірантів або студентів, які відмінно засвоїли курс.
Найбільшого поширення «П. к.» отримав у вишах США, де
застосовується у викладанні як природничо-наукових, так і
гуманітарних-суспільних дисциплін.
Див.: авторська технологія.
256
Порівняльна педагогіка (компаративна з англ.

«Соmparative Еducation» – освітня компаративістика) – галузь
педагогічної науки, що вивчає системи освіти зарубіжних країн
з метою запозичення передових ідей для розвитку власної
національної освіти. П. п виникла у 1817 р. Іі засновником
офіційно вважається французький педагог М. А. Ж. Паризький
(«Нарис та попередні нотатки до дослідження з порівняльної
педагогіки»), який уперше застосував терміни «П. п.» й
«порівняльне виховання». Предмет вивчення П. п.: стан і
закономірності розвитку зарубіжного й вітчизняного
педагогічного досвіду; основні тенденції та особливості
розвитку освіти в різних країнах світу, позитивні й негативні
аспекти міжнародного педагогічного досвіду, форми і способи
взаємозбагачення національних педагогічних культур;
порівняння педагогічного досвіду країн з яскраво вираженими
відмінностями. Методи П. п.: системний, структурний,
конструктивно-генетичний, історичний, соціологічний,
описовий, статистичний, порівняльний та ін. Періоди в
історичній траєкторії П. п.: 1. Розповідей мандрівників
(з незапам’ятних часів). 2. Системного вивчення зарубіжних
систем освіти для запозичення, з 1830 р. 3. Міжнародного
співробітництва (з 1925 р.). 4. Період «Факторів і сил»
(приблизно з 1930 р.). 5. Період соціальної науки (з 1960 р.).
6. Період різних теорій (з 1970 р.). 7. Період неоднорідності
(з 1990 р.) (cf. Wolhuter, 2014). Функції П. п.: теоретична,
практична, прогностична, пропедевтична, міжнародно-
інтеграційна. Сучасні українські вчені, які займаються
проблемами П. п.: А. Василюк, О. Заболотна, О. Локшина,
Н. Лавриченко, О. Огієнко, Л. Пуховська,
А. Сбруєва,С. Сисоєва та ін.
Див.:педагогіка, порівняння.
Порівняння – логічна операція мислення, за допомогою
якої людина встановлює в об’єктах і явищах схожі і відмінні
ознаки. Процес П. пов’язаний з іншими мисленнєвими
операціями: аналізом, синтезом, абстрагуванням,
узагальненням та ін. П. може проводитись між реальними і
257
уявлюваними об’єктами. Завдання на П. предметів, зображень,
уявлень, понять в психологічній практиці використовуються
при дослідженні розвитку мислення і його порушень. П. в
навчанні – поширений дидактичний прийом і розумова
операція, за допомогою яких встановлюються риси схожості й
відмінності між певними предметами та явищами. Широко
застосовується на всіх ступенях навчання. В освітньому
процесі застосовується з метою загального протиставлення
фактів і явищ, зіставлення за ознаками, на які вказує
вчитель/ викладач або які визначають самі учні/ студентим,
порівняння явищ в їхньому розвитку.
Див.: аналіз, порівняльна педагогіка, синтез,
узагальнення.
Портфоліо (в перекладі з італ. означає «портфель з
документами», «портфель фахівця») – це візитна картка, тобто
сукупність відомостей про людину та організацію; досьє –
збірка документів, зразків робіт, фотографій, що дають
уявлення про реальні можливості, послуги фірми або фахівця.
П. викладача – індивідуальний портфель, в якому зафіксовані
його особисті професійні досягнення в освітній діяльності,
результати навчання, виховання і розвитку його студентів,
внесок педагога у розвиток системи освіти. П. створюють з
метою представити звіт про роботу викладача в напрямку
самоосвіти, про характер його діяльності, простежити
професійне та творче зростання викладача, сприяти
формуванню навичок рефлексії. Типи п.: папка досягнень,
рефлексивне, проблемно-дослідницьке, тематичне, портфоліо-
презентація. Основні вимоги до оформлення п. є: системність і
регулярність; структуризація матеріалів; логічність і
лаконічність письмових пояснень; акуратність та естетичність
оформлення; цілісність; тематична завершеність представлених
матеріалів; наочність і обґрунтованість презентації.
Див. : інтерактивна технологія.
Практична підготовка – одна з форм організації
навчання, що є обов’язковим компонентом освітньо-
258
професійної програми для здобуття кваліфікаційного рівня.

Обсяг і термін проведення П. п. визначаються навчальним
планом кожної спеціальності. П. п. студентів здійснюється на
передових сучасних підприємствах і організаціях різних
напрямів професійної підготовки (освіти, охорони здоров’я,
культури, торгівлі, державного управління тощо). П. п.
проводиться в умовах професійної підготовки у ЗВО під
організаційно-методичним керівництвом викладачів та
методистів з даного фаху. Безпосередній зміст П. п. (види,
форми, тести перевірки рівня знань, уміння, навички, яких
студенти мають досягти) визначається навчальними
програмами. Організація П. п. регламентується окремим
Положенням про проведення практики студентів, незалежно
від підпорядкування та форми власності останнього. Також
ЗВО мають право, закріплене цим Положенням, розробляти та
затверджувати на підставі останнього інструкції, які
враховують особливості навчання з конкретної спеціальності
чи спеціалізації.
Н. В. Ігнатенко
Див.: форми організації навчання, навчальний план,
навчальна програма.
Предметна компетентність – 1. Засвоєний
здобувачами освіти в процесі навчання досвід специфічної для
певного предмета діяльності, пов’язаної із набуттям нового
знання, його перетворенням і застосуванням. 2. Сукупність
знань, умінь і характерних рис у межах предмета, що дозволяє
особистості виконувати певні дії через власне ставлення. П. к. –
різновид професійної компетентності, що визначається
системністю професійних знань; підготовленістю до
самостійного виконання конкретних видів діяльності за фахом;
умінням використовувати міжпредметні зв’язки в процесі
формування нових знань із різних дисциплін тощо.
Презентація – (від анг. рresentation – представлення)
набір слайдів, спосіб наочного подання відомостей на певну
259
тематику за допомогою аудіовізуальних засобів. П. допомагає
педагогу унаочнити викладання нового матеріалу,
систематизувати вивчене, оптимізувати процес визначення
рівня навчальних досягнень студентів. Застосування П.
викладачем урізноманітнює процес навчання та підвищує його
продуктивність. Етапи створення П.: планування – процедура,
яка включає в себе визначення цілей, формування структури і
логіки подачі матеріалу; розробка – методологічні особливості
підготовки слайдів, включаючи горизонтальну і вертикальну
логіку, зміст і відповідність текстової та графічної інформації;
репетиція – перевірка та редагування створеної П.. Вимоги до
змісту П.: відповідність змісту поставленим цілям і завданням;
дотримання прийнятих правил орфографії, пунктуації,
скорочень і правил оформлення тексту; відсутність фактичних
помилок, достовірність представленої інформації; лаконічність
тексту на слайді; завершеність; об’єднання семантично
пов’язаних інформаційних елементів у групи; стислість і
лаконічність викладу, максимальна інформативність тексту;
розташування інформації на слайді (переважно горизонтальне
розташування інформації, зверху вниз по головній діагоналі;
найбільш важлива інформація повинна розташовуватися в
центрі екрану; якщо на слайді картинка, напис повинен
розташовуватися під нею; бажано форматувати текст по
ширині; не допускати «рваних» країв тексту).
Див. : мультимедійні засоби навчання, портфоліо.
Проблемне навчання – 1. Організація процесу навчання,
сутність якого полягає в утворенні в освітньому процесі
проблемних ситуацій, які спонукають його учасників до
пізнавальної активності, до самостійних розумових дій, що
спрямовані на досягнення окресленого результату.
2. Технологія розвивальної освіти, що зорієнтована на активне
одержання знань, формування розумових здібностей і прийомів
дослідницької діяльності, залучення до наукового пошуку,
розвитку творчості в умовах групової (командної) й
індивідуальної діяльності. В основі П. н. лежать психологічні
закономірності проблемної ситуації і дослідницький принцип
260
теорії пізнання. Під час П. н. знання не подаються у готовому

вигляді, а здобуваються шляхом розв’язання проблемних
завдань. Теорія П. н. почала активно розвиватися у вітчизняній
педагогіці в 60-х р. ХХ-го ст. Ідея та принципи П. н. у напрямку
дослідження психології мислення розроблялися
С. Рубінштейном, О. Матюшкіним, а у застосуванні до
шкільного навчання – М. Скаткіним. Значний внесок у
розробку теорії проблемного начання зробили Т. Кудрявцев,
М. Махмутов, І. Лернер, В. Оконь та ін. М. Махмутовим
сформулювані загальні (засвоєння учасниками освітнього
процесу системи знань і способів розумової і практичної
діяльності; розвиток пізнавальної самостійності і творчих
здібностей; формування матеріалістичного мислення; розвиток
гармонійно розвиненої особистості) й спеціальні (виховання
навичок творчого засвоєння знань; формування і накопичення
досвіду творчої діяльності: оволодіння методами наукового
дослідження, вирішення практичних проблем і художнього
відображення дійсності; формування мотивів навчання,
соціальних, моральних і пізнавальних здібностей) функції
проблемного навчання. Принципи П. н.: самостійність,
розвивальний характер навчання, інтеграція і варіативність
знань різних галузей, алгоритмізація дидактичних завдань.
П. н. передбачає проблемне викладання (створення системи
послідовних проблемних ситуацій і управління процесом їх
розв’язання) і проблемне учіння (форми творчої навчальної
діяльності щодо засвоєння знань і способів діяльності).
Проблемне викладання-учіння складається із таких етапів
діяльності суб’єктів дидактичного процесу: організації
проблемної ситуації; формулювання проблеми; усвідомлення
протирічь; формулювання гіпотези; індивідуального або
групового розв’язання проблеми суб’єктами учіння;
верифікації (перевірки, тлумачення і систематизації) отриманої
інформації; аналіз отриманих результатів; використання
засвоєних знань у теоретичній та практичній діяльності.
Див.: проблемна ситуація, технологія.
261
Прогнозування (від грец.prognosis – прогноз,
передбачення) – процес передбачення майбутнього стану
предмета чи явища на основі аналізу його минулого і
сучасного, інформація про якісні й кількісні характеристики
розвитку обраного предмета чи явища в перспективі. П.
можливо розглядати як пізнавальну прогностичну діяльність
людини, процес дослідження, частку, сторону, етап
пізнавальної діяльності суб’єкта, його властивості
(здатність П.), стан (П. у теперішній момент), як вид розумової
діяльності та інструмент пристосування суб’єкта до світу.
П. вважається елементом проектування. Характеристиками
П. є: інформативність, достовірність, вірогідність,
варіативність, обґрунтованість, усвідомлення й широта.
Прийнято розрізняти пошукове та нормативне П.. Пошукове
П. безпосередньо спрямоване на визначення майбутнього стану
об’єкта, виходячи з урахування логіки його розвитку і впливу
зовнішніх умов. Нормативне П., приймаючи заданість об’єкта
перетворення, пов’язане зі знаходженням оптимальних шляхів
досягнення заданого стану. Методами П. є: моделювання,
висування гіпотез, уявний експеримент, екстраполяція та ін.
Див.: проектування.
Програмоване навчання – навчання за заздалегідь
розробленою програмою, у якій передбачені дії як учнів, так і
педагога (або заміна його навчальною машиною). Ідея П. н.
була запропонована в 50-х рр. ХХ ст. американським
психологом Б.Скіннером для підвищення ефективності
управління процесом навчання з використанням досягнень
експериментальної психології і техніки. В основу загальної
теорії П. н. покладено програмування процесу засвоєння
матеріалу. Даний підхід до навчання передбачає вивчення
пізнавальної інформації певними дозами, що є логічно
завершеними, зручними і доступними для цілісного
сприйняття. Сьогодні під П. н. розуміється кероване засвоєння
програмованого навчального матеріалу за допомогою
навчальних пристроїв (ЕОМ, програмованого підручника,
кінотренажера та ін.). Програмований матеріал являє собою
262
серію порівняно невеликих порцій навчальної інформації

(«кадрів», файлів, «кроків»), що подаються у певній логічній
послідовності. Принципи П. н.: необхідність створення певної
ієрархії керуючих пристроїв; циклова організація системи
управління навчальним процесом; здійснення покрокової
навчальної процедури при розкритті та подачі навчального
матеріалу в процесі навчання; принцип індивідуального темпу
і управління в навчанні; використання спеціальних технічних
засобів для подачі програмованих матеріалів тощо.
Див.: медіаосвіта, мультимедійні засоби навчання.
Проектне навчання (від англ. project-based learning) –
технологія, сутність якої полягає в досягненні дидактичної
мети через детальну розробку навчальної проблеми, яка
повинна завершитись реальним практичним результатом
(проектом). Ця технологія виникла у 1920 р. у США. У її основі
лежить метод проектів, або метод проблем. Цей метод був
розроблений американськими філософами і педагогами
Дж. Дьюі та його учнем В. Кілпатріком. Суть П. н. полягає в
тому, що студент у процесі роботи над навчальним проектом
розуміє реальні процеси, об’єкти тощо. Воно передбачає
«проживання» студентом конкретних ситуацій, подолання
труднощів, конструювання. Такий формат навчання передбачає
залучення студентів до систематизації та набуття знань,
створення власних продуктів, розвиває навички критичного
мислення, співпраці, спілкування, міркування, синтезу та
стійкості в умовах обмеженого часу та визначеної мети. Через
П. н. студенти мають можливість використовувати не лише
знання з навчальних дисциплін, а й вчитися вести перемовини,
ухвалювати спільні рішення, нести відповідальність згідно ролі
в навчальній команді й разом інтерпретувати результати своєї
діяльності. П. н. реалізується через міждисциплінарні зв’язки,
що виходять за межі програми одного конкретного предмету.
Це значно розширює можливості викладача і сприяє
креативності, а студенти часто мають завдання, у процесі
вирішення яких отримують практичні навички, непередбачені
в теоретичній частині навчального процесу. П. н. має
263
особистісно-орієнтований характер, оскільки воно орієнтується
на самостійну діяльність учнів/студентів (індивідуальну, парну
або групову).
Див. : педагогічна технологія, проектування.
Проектування – у загальному його розумінні науково
обґрунтоване конструювання системи параметрів майбутнього
об’єкта або якісно нового стану існуючого проекту-прототипу,
прообразу передбачуваного або можливого об’єкта, стану чи
процесу в єдності зі шляхами його досягнення.
Загальнометодологічне висвітлення суті проектування в
навчальному процесі знаходить віддзеркалення в відомих
працях С. Висоцької, М. Кларіна, В. Міхєєва, В. Серикова,
М. Чошанова, І. Якиманської та ін. П. трактується як категорія
перетворювальної діяльності, яка конструюється проектом. П.
виступає як творча, інноваційна діяльність, оскільки завжди
спрямована на створення об’єктивно і суб’єктивно нового
продукту. В контексті означеної проблеми поняття П. – це
технологічно забезпечений процес створення, послідовного
досягнення, впровадження викладачем інноваційних
педагогічних проектів. Головна мета П. полягає в створенні
викладачем спеціального навчального середовища, що
дозволяє йому в рамках опанування студентом навчальної
дисципліни встановити відносини взаємної співпраці двох
сторін з відповідними їх правами та гарантує досягнення
професійно-зорієнтованих дидактичних цілей у разі належного
дотримання сторонами обумовлених навчальних обов’язків.
Основними характеристиками П. як соціокультурного
феномену є: спрямованість цільових зусиль на перетворення,
формування й розвиток нових способів діяльності; зверненість
до обрисів майбутнього, яке народжується в мисленні й
забезпечується завдяки рефлексії; націленість на розвиток
проектованого об’єкта.
Див.: модель, прогнозування.
Професійна адаптованість викладача – стан здатності
викладача до продуктивної професійно-педагогічної
діяльності, реалізації власного професійного потенціалу згідно
264
з соціальним очікуванням; результат професійної адаптації

викладача, що виявляється у включенні людини в соціальне
середовище у процесі її діяльності, інтеграції зі спільнотою і
самовизначення в ній. Адаптована особистість готова до
професійної діяльності, не відчуває психологічного
дискомфорту, має позитивне ставлення до навколишнього світу
та самої себе. Під час П. а. в. відбувається поєднання на
практиці вимог до людини та її можливостей. Від успішної
діяльності в період адаптації залежить зміцнення професійної
мотивації, подальший професійний і особистісний розвиток
педагога. Специфіка процесу адаптації викладачів виявляється
в результатах діяльності, тобто в успішності студентів. П. а. в.
формується з першого року його роботи i завершується
переважно пiсля трьох (iнколи – п’яти) рокiв роботи. П. а. в. є
станом, що характеризується в професiйно-педагогiчнiй
дiяльностi повним оволодiнням професiєю, високим рiвнем
квалiфiкацiї, творчим виконанням професiйної ролi; у сферi
мiжособистiсних вiдносин – високим соцiометричним статусом
працiвника (М. Свиридов).
Див.: професійно-педагогічна адаптація.
Професійна етика – це кодекс правил, що визначає
поведінку спеціаліста у службовій обстановці, норм, які
відповідають існуючим законам та відомчим нормативним
документам, професійним знанням, стосункам у колективі.
П. е. як наука вивчає походження, сутність, специфіку, суспільні
функції морально-професійних норм і стосунків,
закономірності їх розвитку на різних історичних етапах. П.е.
регулює моральні відносини людей в одній з основних сфер
суспільного життя – трудовій діяльності. Завдання П. е.:
вивчити суспільні завдання, цілі професії і їх значущість у
соціальному прогресі, відповідати сучасним морально-
професійним нормам поведінки. Змістом П.е. є: кодекси
поведінки, які приписують певний тип моральних
взаємовідносин між людьми та способи обґрунтування цих
кодексів. П.е. вивчає: відносини трудових колективів і кожного
спеціаліста зокрема до суспільства в цілому, класів, прошарків,
їх інтересів; моральні якості особи спеціаліста, що
265
забезпечують найкраще виконання професійного обов’язку;
специфіку моральних взаємин спеціалістів і людей, що є
безпосередніми об’єктами їх діяльності; взаємовідносини
всередині професійних колективів і ті особливі для даної
професії моральні норми, які виявляють ці відносини;
особливості професійного виховання, його цілі й методи.
Див.: мораль, моральна норма, моральний ідеал.
Професійна компетентність – інтегральна
характеристика особистості фахівця, яка розглядається із
позицій культурологічного, діяльнісного, або особистісно
діяльнісного, системного, акмеологічного й інтегративного
методологічних підходів. Кожен підхід інтерпретує дану
дефініцію із арсеналу власних основних позицій:
1. культурологічний – обумовлює об’єднання елементів
культури на рівні значення цінностей, що надають сенс
професійній діяльності особистості й усвідомлення власної
соціальної значущості (Н. Глузман, Л. Єлагіна та ін.); 2.
діяльнісний – передбачає дослідження процесу взаємодії
особистості з навколишнім світом, який забезпечує виконання
конкретних професійних завдань, оволодіння професійним
досвідом (Н. Кузьміна, В. Ландшєєр, О. Овчаров та ін.); 3.
особистісно зорієнтований – сприяє створенню оптимальних
умов для професійного становлення й особистісного
гармонійного розвитку майбутніх фахівців (В. Баркасі,
В. Ввєденський, В. Лозовецька, В. Свистун, В. Ягупов та ін.);
4. системний – спрямований на дослідження окремих сторін і
компонентів професійної компетентності з метою виявлення
співвідношень отриманих результатів із процесом професійної
підготовки як цілісної системи (О. Ломакіна А. Маркова,
І. Чемерис та ін.); 5. акмеологічний – дозволяє обґрунтувати
закономірності творчого розвитку учасників освітнього
процесу, сприяє самовдосконаленню особистості,
саморозвитку, самоідентифікації на шляху до вершин
професійних досягнень (Б. Гершунський, А. Мальченко,
Т. Шаргун та ін.); 6. Інтегративний – об’єднує між собою всі
266
вище наведені підходи і призводить у процесі виробничої

діяльності до формування професійної компетентності
(Т. Браже, С. Демченко, Ю. Картава та ін.).
Див.: компетенція, компетентність, культурологічний
підхід, діяльнісний підхід, особистісно зорієнтований підхід,
системний підхід, акмеологічний підхід, інтегративний підхід.
Професійна культура – комплекс якостей, які виробила
в собі людина в процесі професійної діяльності; певний ступінь
розвитку здібностей, знань, умінь, навичок, компетентностей
особистості в конкретній сфері професійної діяльності;
піднесення професійної діяльності кожної людини до
загальних норм виконання певного виду праці. У структурі
П. к. виділяють дві сторони: 1) характеризує спосіб взаємодії
суб’єкта зі знаряддями й предметом праці, а також ступінь його
готовності до конкретного виду діяльності (професійний
інтерес, знання, навички й уміння, стиль професійного
мислення); 2) виступає інтегральною характеристикою
свідомості й самосвідомості суб’єкта П. к., морально-
світоглядних і естетичних передумов діяльності. Структурні
елементи П. к.: професійне мислення, професійна свідомість,
професійний інтерес, професійні знання, уміння, навички й
здібності, професійний досвід, професійна мораль і етика. П. к.
є інтегративним і структурованим особистісним утворенням,
яке сприяє розвитку конкурентоспроможності фахівця в умовах
сучасного виробництва, професійної майстерності,
професійної компетентності і професіоналізму. Різновиди П. к.:
загальна – полягає у єдності переконаності в соціальній
значимості праці й своєї професії, розвиненого почуття
професійної гордості; працьовитості й працездатності;
заповзятливості, енергійності й ініціативності; готовності
ефективно, швидко і якісно вирішувати виробничі завдання, що
виникають; вільного володіння нормами наукової організації
праці; знань теорії управління й основ соціальної психології;
організаторських здібностей; готовності й зацікавленості в
оволодінні основами суміжних спеціальностей, у розширенні
професійного досвіду; спеціальна – включає якості, які значно
267
різняться навіть у межах одного профілю. Для відбиття цієї
сукупності якостей служать вузькоспеціальні розділи
професіограм.
Див.: культура, педагогічна культура, професіограма,
технологічна культура.
Професійна мобільність – одна з форм соціальної
мобільності, що являє собою процес зміни робітниками місця
праці; здатність особистості: а) реалізувати свою потребу в
певному виді діяльності, що відповідає її вподобанням і
можливостям та є корисною для суспільства; б) уміло
переходити від одного рівня професійної діяльності до іншого,
розширюючи та поглиблюючи характер і структуру цієї
діяльності, тобто проявляти професійну компетентність; в)
змінювати зміст діяльності, пристосовуватися до якісно нових
компетентностей, здатність педагога до змін у професійній
діяльності за нових соціально-педагогічних умов. П. м. –
специфічний вид діяльності, у процесі якої формуються та
реалізуються здібності людини, втілюється нове у професійній
сфері. Оволодіння П. м. дає змогу суб’єкту засвоювати нові
професійні сходинки, нові професійні досягнення, змінювати
сферу професійної діяльності. П. м. виступає важливим
компонентом кваліфікаційної структури спеціаліста, що
передбачає: володіння системою узагальнених професійних
прийомів та вміння ефективно їх використовувати для
виконання будь-яких завдань у суміжних галузях і порівняно
легко переходити від одного виду діяльності до іншого,
високий рівень узагальнених знань і готовність до
оперативного вибору та реалізації оптимальних способів
виконання різноманітних завдань у сфері своєї професії.
Див.: професійна компетентність, професія.
Професійна орієнтація – комплексна науково
обґрунтована система практичних методів і засобів впливу на
особистість з метою забезпечення самостійного й
усвідомленого вибору професії, її освоєння та здійснення
профес. діяльності на основі врахування індивід.-психол.
268
властивостей людини і потреб ринку праці в кадрах. П. о. є

одним з компонентів загальнолюдської культури, що
проявляється у формі турботи суспільства про професійне
становлення особистості, у підтримці і розвитку її природних
обдарувань, проведенні спеціальних заходів сприяння людині
у професійному самовизначенні і виборі оптимального виду
зайнятості, рості професіоналізму з урахуванням її потреб і
можливостей, ситуації на ринку праці. За своєю сутністю вона
охоплює весь життєвий шлях людини: ранню підготовку до
активної участі в трудовій діяльності, самостійний пошук
свого місця в житті, власне вибір професії, профес.
підготовку, працевлаштування, обґрунтовану зміну виду
діяльності відповідно до об’єктивних законів зміни праці. Різні
аспекти П. о.: соціальний, економічний, психолого-
педагогічний, медико-психофізіологічний. Структура П. о.:
професійна інформація, консультація, відбір, адаптація.
Професійна інформація є науково-практичною системою,
спрямованою на формування професійних інтересів, ставлень
і намірів особистості щодо свого професійного
самовизначення, ознайомлення із сучасними професіями, їх
змістом і вимогами до працівника, потребами ринку праці в
кадрах та ін. інформацією щодо обґрунтованого вибору
професії. Професійна консультація полягає у вивченні
індивідуально-психолологічних якостей і властивостей
особистості, її професійних інтересів і стану здоров’я для
надання кваліфікованої допомоги у професійному
самовизначенні. Професійний відбір виступає як система
визначення з допомогою методів психодіагностики
професійної придатності особистості до конкретної професії
згідно з нормативними вимогами. Професійна адаптація є
системою заходів, що сприяють професійному становленню
працівника, формуванню у нього відповідних соціальних і
професійних якостей, установок і потреб до активної творчої
праці, досягнення вищого рівня професіоналізму.
Див.: професійний відбір, професійно-педагогічна
адаптація, професійна компетентність, професійна
мобільність.
269
Професійна освіта – комплекс педагогічних та
організаційно-управлінських заходів, спрямованих на
забезпечення оволодіння громадянами знаннями, уміннями і
навичками певної професії, розвиток їхньої компетентності та
професіоналізму, виховання загальної і фахової культури.
Термін «П. о» розуміють і як сукупність знань, навичок і вмінь,
оволодіння якими дає змогу працювати спеціалістом вищої,
середньої кваліфікації або кваліфікованим робітником. Основні
цілі реформування П. о. в Україні прописані у проекті
концептуальних засад «Сучасна професійна освіта», який
схвалила колегія МОН України 22.05. 2018 р. Документ стане
основою концепції професійно-технічної освіти. Метою П. о.
є формування і розвиток професійних компетентностей особи,
необхідних для професійної діяльності за певною професією у
відповідній галузі, забезпечення її конкурентоздатності на
ринку праці та мобільності і перспектив кар’єрного зростання
впродовж життя. Зміст П. о. включає поглиблене
ознайомлення з науковими основами й технологією обраного
виду праці; прищеплення спеціальних практичних навичок і
вмінь; формування психологічних і моральних якостей
особистості, важливих для роботи у певній сфері людської
діяльності. Сучасна система П.о. в Україні охоплює перший
(початковий) рівень професійної (професійно-технічної)
освіти; другий (базовий) рівень професійної (професійно-
технічної) освіти; третій (вищий) рівень професійної
(професійно-технічної) освіти, вищу, середню спеціальну і
професійно-технічну освіту.
Ю. М. Багно
Див.: знання, уміння, навички, кваліфікація, спеціаліст,
кваліфікований робітник.
Професійна педагогіка – галузь педагогічної науки, що
вивчає закономірності навчання людини професії і формування
професійно важливих і соціально значущих якостей
особистості працівника. Теоретико-методологічні підходи до
П. п. обґрунтовані й уведені в науковий обіг С. Батишевим у
80-х роках ХХ-го ст. П. п. диференціюється на: педагогіку
професійно-технічних закладів середньої освіти (займається
270
питаннями навчання і виховання в умовах ПТУ, ВПУ,

професійних ліцеїв); педагогіку закладів вищої освіти
(займається питаннями навчання і виховання в умовах
коледжів, інститутів, університетів, академій). Становлення
П. п. пов’язане з розвитком професійно-технічної і вищої
школи, науки, техніки, економіки, виробництва. Складовими
частинами П. п. є: загальна педагогіка, загальна і педагогічна
психологія, інженерна психологія, психологія праці, фізіологія
праці, акмеологія, технічні й економічні науки (в залежності
від фахової підготовки). П. п. вивчає закономірності й закони
навчання людини професії, формування професійно й
соціально важливих якостей особистості окремих працівників
і виробничого персоналу в цілому для різних галузей
промисловості, сільського господарства й сфери послуг, їхніх
професійних компетенцій із урахуванням сучасних і
перспективних вимог ринкової економіки.
Див.: професійна освіта, професійне навчання,
професійно-технічна підготовка.
Професійна підготовка – 1) організація навчання
професійних кадрів, різні форми здобування професійної
освіти; 2) система організаційних і педагогічних заходів, які
забезпечують формування в молоді знань і певних уявлень з
метою набуття навичок і вмінь, необхідних для виконання
певних видів робіт; 3) процес формування фахівця для однієї з
га- лузей трудової діяльності, пов’язаного з оволодінням
певним родом занять, професією. Основна мета П. п. –
загальний і професійний розвиток особистості, становлення
професійної культури. П. п. передбачає рух людини від
елементарної (загальної та функціональної) грамотності до
освіченості; від професійних умінь і навичок до професійно
значущих якостей особистості, які пов’язані з професійною
компетентністю і професіоналізмом. Види П. п.: формальна
(включає структуроване навчання у вищих і спеціалізованих
навчальних закладах освіти, перепідготовкe, підаищення
кваліфікації працівників); неформальна (процес оволодіння
271
установками, нормами та рольовими очікуваннями, які
необхідні для конкретної роботи).
Див.: професійна освіта, система професійної
підготовки.
Професійна придатність – міра відповідності якостей
людини як суб’єкта діяльності вимогам професії та здатність
індивіда виконувати відповідні трудові функції, що
визначаються цією професією. Якщо професія висуває жорсткі
вимоги до психологічних особливостей індивіда, її відносять
у групу професій з абсолютною професійною придатністю, що
вимагає професійного добору (військовий, льотчик, космонавт,
лікар-хірург). Якщо даним видом праці може опанувати будь-
яка людина, то її відносять до групи професій з відносною
професійною придатністю. Виділяють 3 класи професій:1)
гностичні, потребуючі від працівників схильності до пізнання
властивостей визначених об’єктів, що виражає пізнавальну
активність, стійкість, увагу і спостережливість (контролери,
інспектори, приймальники, обліковці); 2) перетворюючі –
потребуючі схильності до практичного впливу на навколишнє
середовище, інтересу до процесу і результату цього впливу,
активність і працездатність (керівники, економісти, оператори
ЕОМ, механізатори, художники, скульптори); 3) винахідні
професії – вимагають інтересу до нового, здатності легко
відмовлятися від звичного способу мислення, пошуку нових
варіантів (селекціонери – працівники по підбору кадрів
(у бізнесі), конструктори, програмісти). В.А. Бодров виділяє
такі принципи оцінки професійної придатності:
1) використання системного підходу в дослідженнях процесів
взаємозв’язку та взаємної детермінації системи «суб’єкт-
об’єкт»; використання діяльнісного підходу, заснованого на
концепції діяльності; 2) використання особистісного підходу,
за допомогою якого реалізується роль «внутрішніх факторів»
діяльності суб’єкта; 3) використання комплексного підходу до
визначення та формування професійної придатності як
системного явища; 4) принцип динамічності, який передбачає
раціональну послідовність в оцінках, прогнозах та формуванні
272
придатності суб’єкта; 5) принцип активності, що передбачає

врахування індивідуально-типологічних та особистісних
відмінностей суб’єкта; 6) принцип диференційованого
прогнозування, орієнтований на врахування індивідуально-
типологічних та особистісних відмінностей суб’єкта;
7) принцип динамічності (адаптивності, відносності) критеріїв
оцінки кандидатів на навчання, службу тощо.
Див.: професійна підготовка, професійна педагогіка.
Професійна самосвідомість – усвідомлення особистістю
себе як суб’єкта майбутньої професійної діяльності, своєї
належності до певної професійної групи; пізнання й
самооцінка професійних якостей і ставлення до них. П. с. – це
самосвідомість людини, для якого конкретна трудова діяльність
є головним засобом утвердження почуття власної гідності. П. с.
формується на базі співвіднесення образу професії з «Я-
концепцією» на певному ступені розвитку особистості під
впливом способу життя, який вимагає від людини
самоконтролю й рефлексії власних дій, прийняття
відповідальності за них. Існує прямий зв’язок між П. с. і
розвитком професіоналізму. Еталоном П. с. є персоніфікований
образ професії, або узагальнений образ професіонала. Формою
прояву П. с. молоді є усвідомлення своєї соціальної позиції,
своїх інтересів, нахилів, здібностей, характерологічних
особливостей, властивості та особливості власного «Я», рівнів
своєї загальної та спеціальної готовності до професійної
Див.: професіоналізм, професійне самовизначення,
«Я-концепція».
Професійне самовизначення – вибір із арсеналу
професій такої, що найбільше відповідає індивідуальним рисам
людини; самопізнання та об’єктивна оцінка особою власних
індивідуальних особливостей, зіставлення своїх професійно-
важливих якостей і можливостей з вимогами, необхідними для
оволодіння конкретною професією. Це процес прийняття
особистістю рішення щодо вибору майбутньої трудової
273
діяльності (вибір професії, професійного навчального закладу,
місця працевлаштування). Педагогічне керівництво П. с.
передбачає організацію й здійснення керуючого впливу на
психологічну сферу особистості відповідним арсеналом
педагогічних засобів із метою підготовки людини до свідомого
та самостійного вибору професії. П. с. являє собою
багатовимірний і багатоступеневий процес співвідношення
людиною власних життєвих цілей, нахилів, здібностей з
об’єктивними можливостями їх реалізації, а також з умовами,
які створюють для цієї реалізації конкретні види діяльності.
Складовою частиною П.с. є професійні наміри людини, які
характеризуються множиною своїх проявів, починаючи з
невизначених намірів освоїти ту чи іншу галузь діяльності до
складної системи реальних дій з пошуку конкретного місця
роботи чи навчання.
Див.: професійне навчання, професія, професійна
адаптація, професійна самосвідомість, професіограма.
Професійно-технічне училище – освітня установа для
підготовки робочих кадрів на базі середньої школи, що
забезпечують реалізацію потреб громадян в якісній
професійно-технічній освіті, оволодінні робітничими
професіями, спеціальностями, кваліфікацією відповідно до їх
інтересів, здібностей, стану здоров’я. Види П.-т. у.: професійно-
технічне училище відповідного профілю; професійне училище
соціальної реабілітації; професійний ліцей; вище професійне
училище; професійне-художнє училище; училище-агрофірма;
центр підготовки і перепідготовки робітничих кадрів;
навчально-курсовий комбінат; навчальний центр; інші типи
навчальних закладів, що надають профеcійно-технічну освіту.
П.-т. у. створюються за наявності необхідної матеріально-
технічної і навчально-методичної бази, відповідних
педагогічних працівників, а також ліцензії МОН України на
здійснення підготовки кваліфікованих робітників, надання
інших освітніх послуг. Вони можуть бути засновані:
центральними та місцевими органами виконавчої влади;
підприємствами, установами, організаціями та їх об’єднаннями
274
незалежно від форм власності й підпорядкування; громадянами

України, а також спільно з іноземними фірмами, установами,
організаціями та іноземцями, якшо це не суперечить
законодавству України. У П.-т. у. можуть навчатися такі
категорії населення: молодь, виробничий персонал різних
галузей економіки; незайняті громадяни, зареєстровані у
державній службі зайнятості, які направляються на професійне
навчання; інші громадяни, які мають намір або потребу здобути
первинну професійну підготовку чи змінити вид професійної
діяльності; учні старшої загальноосвітньої школи, які
навчаються за технологічним профілем; студенти ЗВО).
О. М. Новак
Див.: вища професійна освіта, зміст освіти.
Професійний відбір – комплекс наук, обґрунтованих,
спеціально організованих процедур, спрямованих на виявлення
та оцінку осіб, які за своїми індивід.-психол.,
психофізіологічними якостями і можливостями найбільш
відповідають нормативним вимогам конкретної професійної
діяльності. П. в. виник як метод, що дозволяє подолати
невідповідність людини обраній нею професії, досягати
успішного професійного навчання і ефективної професійної
діяльності. Засновником П. в. є психолог Г. Мюнстерберг, який
розробив систему робочих методів психотехніки. При
здійсненні П. в. визначаються не всі індивід.-психол. та
психофізіологічні якості особистості, а тільки ті, що входять до
групи профес. важливих, тобто тих, що впливають на
успішність опанування фахом і на ефективність профес.
діяльності. З поняттям профес. важливих якостей тісно
пов’язане поняття «професійна придатність». Основною метою
будь-якого П. в. (медичного, соціально-психол., освітнього,
психол.) є визначення придатності до професії. Профес.
придатність – це відповідність індивід.-психол. якостей людини
вимогам професії, здатність успішно навчатися й ефективно
здійснювати діяльність. П. в. є складовою цілісного процесу
виховання, основою формування і розвитку профес. культури
учнів і студентів. Система П. в. у навч. закладах дозволяє
сформувати в молоді цінності пізнання, розуміння важливості
275
навч. й практичної діяльності, як процесу становлення і
самовдосконалення професіонала.
О. М. Новак
Див.: професійна діяльність.
Професіограма – повний опис особливостей певної
професії, що розкриває зміст професійної праці, а також вимог,
які вона ставить перед людиною. Це спеціальна карта, яка
містить розгорнутий перелік умов і характеристик трудової
діяльності з конкретної професії, її окремих вимог і професійно
важливих якостей, якими повинен володіти працівник. П.
складається на основі аналізу змісту професійної діяльності і
містить у собі загальну характеристику професії і вимоги, що
професія ставить до людини. П. – це по суті документ, у якому
подано комплексний, систематизований і всебічний опис
об’єктивних характеристик професії і сукупності її вимог до
індивідуально-психологічних особливостей людини. Головною
частиною П. є психограма, що включає повний опис власне
психологічних характеристик та професійно важливих
особистісних якостей спеціаліста. П. є важливим методичним
засобом профорієнтаційної роботи. Процес створення П.
базується на певних принципах, дотримання яких забезпечує
наукову обґрунтованість результатів дослідження. П. містить:
загальні відомості про професію та її динаміку в зв’язку з
розвитком науки і техніки, соціальне та економічне значення;
виробничу характеристику професії, опис трудового процесу
(наводяться назви знарядь праці, за допомогою яких
виконується робота, вказується рівень фізичного і
психологічного напруження; санітарно-гігієнічні умови праці;
перелік обсягу знань і умінь, які необхідні для успішної
професійної діяльності; характеристику видів і тривалості
професійного навчання, можливості підвищення кваліфікації;
психограму, тобто характеристику психологічних вимог
професії до людини з виділенням основних і бажаних
психічних особливостей, а також психофізіологічних
протипоказань.
Див.: професійне навчання, професія, професійна
адаптація.
276
Професіоналізм (лат. profiteer – оголошую своєю

справою) – сукупність знань, навичок поведінки та дій, що
свідчать про професійну підготовку, навченість, придатність
людини до виконання професійних функцій. П. – сформована
в процесі навчання та практичної діяльності готовність до
компетентного виконання функціональних обов’язків, що
оплачуються; рівень майстерності у професійній діяльності, що
відповідає рівню складності роботи. Розвиток професіоналізму
зумовлений зростанням рівня складності виробничих завдань.
Швидкість пристосування до нових умов і вимог виробництва
є основою для досягнення і розвитку професіоналізму
робітника широкого профілю. У ньому виявляється
пластичність навичок, що забезпечує регулювання та
перебудову всієї діяльності. Навички робітника при цьому
змінюються залежно від змін і умов виробництва, структури
трудового процесу, ступеня складності його частин. П. такого
робітника виявляється у спроможності виконувати будь-які
операції у процесі виготовлення деталей на різному обладнанні
однієї професійної групи. П. робітника високої кваліфікації
виявляється в умінні виконувати розрахунки, функції з
контролю та аналізу, обирати найбільш раціональні способи
досягнення найкращих результатів у роботі. За наявності
нестатичного середовища робочого місця, зміні зовнішніх
факторів (якість сировини, змінність, інтенсивність,
нерівномірність зносу та ін.) робітник спроможний самостійно
вирішувати виробничі питання, пов’язані з подібними змінами.
При проектуванні виробничих процесів передбачаються і
прораховуються граничні та оптимальні параметри роботи.
Робітник з високим рівнем професіоналізму адекватно реагує
на виробничі ситуації, вирішує поточні завдання з метою
максимального наближення параметрів робочих процесів до
оптимальних.
Див.: вища професійна освіта, професійна освіта,
професійна придатність.
Профіль компанії – оглядова інформація, що демонструє
здатності компанії щодо ефективного і якісного задоволення
277
потреб клієнтів. П. к. спрямований на розширення її клієнтської
бази. П. к. містить інформацію про компанію (рік заснування
підприємства; його адреса; опис клієнтів і галузей, які воно
обслуговує; розміри бізнесу; організаційна структура; отримані
нагороди; продукти або послуги компанії; патенти, публікації,
акредитації, сертифікати та освітній рівень співробітників;
номери телефонів, факсів, адреси електронної пошти тощо).
П. к. передбачає ознайомлення потенційної цільової аудиторії
з напрямками її діяльності, досвідом роботи, перевагами
співпраці саме з цією компанією.
Див.: профіль посади.
Профіль посади – це локальний документ, яким оперують
як оцінним інструментом у процесі підбору, оцінювання,
навчання, розвитку і ротації персоналу. П. п. вважається
повним описом посади, що містить не лише перелік вимог, а є
її стандартом, еталоном. Основними складовими П. п. є:
кваліфікаційна карта – опис вимог до освітньо-
кваліфікаційного рівня кандидатів; карта компетенцій –
перелік професійних та особистісних характеристик, навичок,
здібностей, стилю мислення, моделей поведінки, необхідних
для якісного виконання зазначених обов’язків; біографічні дані
– стать, вік, місце проживання та ін. П. п. використовується як
інструмент при відборі кандидатів на посаду, є орієнтиром для
оцінки ефективності діяльності співробітників та їх
професійного розвитку. П. п. не бувають стандартними і
статичними. Зміст П. п. у різних організаціях відрізняється і
залежить від функцій, які виконує фахівець.
Див.: профіль компанії, кваліфікація.
Процес навчання – сукупність послідовних і
взаємопов’язаних дій учителя і учнів, спрямованих на
забезпечення свідомого і міцного засвоєння системи наукових
знань, умінь і навичок, формування вміння використовувати їх
у житті, на розвиток самостійності мислення,
спостережливості та інших пізнавальних здібностей учнів/
студентів, оволодіння елементами культури розумової праці і
278
формування основ світогляду. Основні ознаки П. н. – це

системність, гуманність, демократичність, особистісна
спрямованість, цілісність, комплексність, планомірність,
націленість на конкретний результат, тривалість,
організованість. Центральними його постатями виступають
суб’єкти навчання (педагог і учень , або викладач і студент),
між якими повинні існувати суб’єкт-суб’єктні взаємини. П. н.
будується з урахуванням вікових особливостей учнів /студентів,
у зв’язку з чим відповідно змінені форми і методи пізнавальної
діяльності. Багато знань набуваються учнями /студентами не
шляхом безпосереднього вивчення об’єктів, а опосередковано,
тобто за допомогою розповіді вчителя (викладача), опису,
пояснення, отримання різноманітної інформації. П. н. при всій
різноманітності його конкретних форм характеризується двома
суперечливими ознаками: цілеспрямованістю, суворою
послідовністю – з одного боку, і неперервним збудженням
активності учнів /студентів) та створенням простору для
творчої діяльності колективу класу /групи і кожного окремого
учня /студента – з другого.
Див.: навчання, знання.
Психологічне здоров’я – стан соціального, емоційного та
духовного благополуччя, котрий залежить від особливостей
індивідуально-психологічних властивостей особистості, її
психічних станів і психічних процесів та забезпечує
стресостійкість, адекватну, адаптивну поведінку, активну
життєву позицію людини у реалізації особистісних цілей. Для
підтримки психологічного здоров’я молоді оптимальним є
дотримання наступних умов: наступність формування
психологічного здоров’я на різних вікових етапах
життєдіяльності особистості; зняття емоційної напруги у
стресових ситуаціях (наприклад, опитування під час занять,
здача заліків, екзаменів, вступ до вузу); сприятливий
психологічний клімат; можливість актуалізації власного
потенціалу в процесі соціальних взаємодій. І. Коцан виділяє
наступні критерії психологічного здоров’я: серед властивостей
особистості: оптимізм, зосередженість, урівноваженість,
279
етичність, адекватний рівень вимог та домагань, почуття
обов’язку, впевненість у собі, невразливість до образ,
працелюбство, незалежність, природність, відповідність,
почуття гумору, доброзичливість, терпимість, самоповага,
самоконтроль; серед психічних станів: стійкість, зрілість
почуттів, угамування негативних емоцій (страх, гнів, жадоба,
заздрість та інше), вільний природний прояв почуттів та
емоцій, здатність радіти, збереження звичного оптимального
самопочуття; серед психічних процесів: адекватне сприйняття
себе; здатність до логічної обробки інформації; критичність
мислення; креативність; знання себе; управління думками.
Див.: здоров’язберігаючі технології.
Психологічний бар’єр – (франц. barriere – перешкода,
перепона) – психічний стан, який виявляється в неадекватній
пасивності особистості щодо виконання певних дій; внутрішня
перешкода, що виникає в діяльності та зумовлює появу
несприятливих психічних станів, що утруднюють досягнення
поставленої мети. П. б. у спілкуванні проявляються у
відсутності емпатій, гнучкості міжособистісних соціальних
установок тощо. Причинами виникнення П. б. можуть стати
новизна і небезпечність ситуації, несподівана або негативна
інформація, відсутність гнучкості і швидкості мислення.
Емоційний механізм П. б. полягає у посиленні негативних
переживань і установок – сорому, почуття вини, страху,
тривоги, низької самооцінки, асоційованих із завданням.
Виділяються такі види стратегій подолання П. б., що
виникають у процесі навчання: розвивальна (оптимізація
освітньої діяльності, пошук нових можливостей
самовдосконалення, орієнтація на успіх і досягнення), захисна
(уникнення подолання П. б., переорієнтація на іншу
діяльність), пасивна (пристосування, бездіяльність), депресивна
(апатія, відмова від навчальної діяльності), афективно-
агресивна (дратівливість, агресивність, упередженість).
Див.: комунікативний бар’єр, навчальна діяльність,
навчання.
280
Психомоторика – основний вид об’єктивізації психіки в

сенсомоторних, ідеомоторних та емоційно-моторних реакціях
і актах; механізм, система, функція, які, зливаючись у
цілісність, утворюють функціональний орган. Ідею про
універсальність структурно-анатомічних функцій людського
тіла висловив ще Арістотель. Зв’язок П. із практичною
діяльністю, дієвістю та активністю психіки вивчав І. Сєченов.
Сьогодні вивчення прояву П. є важливою та складною
проблемою вікової, загальної, практичної психології та
психології праці. Сутність П.: психомоторні процеси
об’єднують у єдину і неподільну цілісність три компоненти –
мисляче тіло; предмет; психомоторні процеси, які
забезпечують можливість обміну енергією та інформацією між
мислячим тілом і предметом. П. – це одночасно орган
людського тіла, механізм його дії і мистецтво їхньої регуляції.
П. здійснює психічну регуляцію живих рухів, дій і вчинків.
Водночас вона відображає мислення, почуття та уяву. Якщо П.
дисгармонійна, недосконала або розхитана, тоді якість роботи
механізму творчості є низькою. П. як робочий орган, єднає рухи
з образами, думками, почуттями – еталонами, мірками,
відповідно до яких регулюються рухи. Точність мислення,
глибина почуттів і дійсність уяви визначають точність рухів.
П. є знаряддям людини, завдяки якому вона має практичну
можливість втручатися в довкілля, змінювати його, створюючи
нові предмети і явища власними руками. Тому психомоторна
дія – це дійовий механізм розвитку психіки та тіла.
Див. : ідеомоторика.
Р
Ранжування (від англ. ranging, ranking, rating) –
послідовне розміщення чогось. Р. величин – розміщення
величин у певному порядку за ступенем важливості,
значущості. Застосовують, зокрема, у моделюванні, а також при
створенні систем автоматичного управління технологічними
процесами. У результаті упорядкування отримується
ранжируваних ряд. У ньому кожному об’єкту приписується
ранг – місце в цьому ряду. Число місць і, відповідно, число
281
рангів дорівнює числу об’єктів. Перше місце, як правило,
відповідає більш високому рівню. Кожному об’єкту
приписується оцінка, яка відповідає його місцю у даному
ранжованому ряді. Можливе попарне зіставлення
досліджуваних сукупностей за обраною якістю з подальшим Р.
за результатами порівняння. Але цей метод більш складний,
тому його застосовують під час опитування експертів, а не
масових респондентів. У процесі побудови шкали,
користуючись послугами експертів, цю перевірену шкалу
застосовують під час проведення масштабного дослідження.
Див.: методи наукового дослідження.
Результати навчання – сукупність знань, умінь і
навичок, наявність яких після закінчення навчання дає змогу
особі виконувати певну роботу, виявляючи свою
компетентність. Р. н. - це загальне (широке) твердження, яке
визначає, що учень /студент зможе виконувати (видима
діяльність або поведінка) наприкінці навчання. Р. н. - це
кінцевий результат спільної діяльності вчителя й учня
/викладача і студента, виражений у точних, однозначних
категоріях і поняттях (підсумок, задача, мета, ціль, ідеал).
Підсумок - це найближчий бажаний результат, якого прагне
досягти суб ’єкт діяльності за певний час; задача - це
проміжний результат, який наближає досягнення мети; мета -
це бажаний результат, недосяжний за певний проміжок часу,
але доступний для досягнення в майбутньому; ціль - кінцевий
результат, на досягнення якого спрямовані зусилля суб’єкта
діяльності; ідеал - це результат, якого ніхто ніколи не може
досягти, але до якого можна дуже близько наблизитися.
Формулювання Р. н. повинно мати наступні характеристики:
конкретність - описувати точний стан, якого студент повинен
досягти в термінах знань і умінь; вимірність - можливість бути
оціненим і виміряним; досяжність - набір відповідних рівнів
для студента, модуля, дисципліни або програми, забезпечених
навчальною діяльністю; відповідність - зв’язок з цілями
програми (професійними стандартами) і можливість
перенесення з предмета в предмет; співмірність - визначений
282
для програми або дисципліни час має бути сумірним з об’ємом

змісту учбового предмета; привабливість - навчений має бути
зацікавленим в досягненні сформульованих цілей навчання.
Орієнтація на Р. н. може використовуватися як для
проектування програми навчання цілком, так і для створення
окремих складових цієї програми – навчальних предметів.
Див.: атестація, диплом, оцінювання знань.
Резюме (фр. resume), CV (лат. curriculum vitae –
життєвий шлях) – стислий виклад суті написаного, сказаного
або прочитаного; 2) висновок, підсумок чого-небудь;
3) складений за певними правилами набір відомостей про
претендента на роботу; вид документа, в якому подаються
короткі відомості про навчання, трудову діяльність та
професійні успіхи й досягнення особи, яка його складає.
Основна вимога до Р. – вичерпність потрібних відомостей і
лаконічність викладу. Р. найчастіше використовується під час
прийому на роботу. Мета Р. – зацікавити роботодавця своєю
кандидатурою. Подається Р. із супровідним листом, де
висловлюється бажання отримати те чи інше місце та
пояснюється відповідність цій вакансії. Р. немає єдиних правил
написання. Для кожного конкретного випадку складається
окреме Р. Не встановлено якихось суворих вимог щодо
розташування реквізитів Р., але одним з найпоширеніших є
такий зразок: назва документа; прізвище, ім’я та по батькові
особи, яка складає резюме; контакти; мета складання резюме;
досвід роботи; освіта; знання мов; дата, підпис.
Див.: характеристика (педагогічна).
Рейтинг (від лат. rating – оцінка, порядок,
класифікація) – це числовий або порядковий показник
успішності або популярності, який відображає важливість або
вплив певного об’єкта або явища. Р. – показник оцінки
діяльності, популярності, авторитету якоїсь особи, організації,
групи, програм у певний час, що визначається соціологічним
опитуванням, голосуванням та ін. і визначається місцем, яке
вони посідають серед собі подібних. Р. вимірюється або
283
кількістю людей, або відсотками до загальної чисельності
населення. За допомогою Р. здійснюється первинна
класифікація соціально-педагогічних об’єктів за ступенем
вираження спільної для них властивості (експертна оцінка). У
педагогіці Р. служить основою для побудови різноманітних
шкал оцінок, зокрема при оцінці різних сторінок навчальної і
педагогічної діяльності, популярності чи престижності
професій серед молоді. Одержані при цьому дані зазвичай
мають характер порядкових шкал. Р. навчальний – «накопичена
оцінка» або оцінка, що враховує результат роботи учня/
студента упродовж певного часу, наприклад семестру.
Див.: дослідження, методи науково-педагогічного
дослідження, шкала оцінок.
Релаксація (від лат. «relaxatio» «розслаблення») – це
спеціальний метод, спрямований на зняття нервового і
м’язового напруги за допомогою певної техніки. Р.
спостерігається після фізичних зусиль і сильних переживань і
є наслідком зняття напруги. Можлива і довільна Р. – це явище,
яке викликається зняттям напруги з м’язів, залучених до різних
видів активної діяльності. В стані Р. учні/ студенти можуть
засвоювати значний обсяг інформації за одиницю часу, при
цьому відбувається активізація розумової діяльності. Прийоми
Р. є цілеспрямове самонавіювання за допомогою спеціальних
словесних формул – аутотренінг. У медицині Р.
використовується в логопедичних вправах і психотерапії. Р.
допомагає швидше засипати і знімати наслідки стресу. Основу
Р. становить особливий стан учнів/студентів, який досягається
навіюванням і самонавіюванням, під час якого вони набувають
частину знань, що вимагають засвоєння на репродуктивному
рівні.
Див. : релаксопедія, сугестівні технології, сугестія.
Релаксопедія (від лат. relaxatio – послаблення,
відпочинок) – напрям сугестопедагогіки, який орієнтується на
розширення можливостей студента /учня за рахунок
використання прогресивної м’язової релаксації та аутогенного
284
тренування; комплекс дидактичних прийомів, які передбачають

використання в навчальних цілях релаксації, тобто психічного
і фізичного розслаблення, що викликається навіюванням;
використання сугестії в процесі навчання і виховання. Головна
ланка релаксопедичної системи – релаксопедичне заняття, яке
складається з двох частин, психорегулюючий вплив і введення
навчальної інформації. Р. в педагогічних цілях ефективна в
особливо відповідальних і складних ситуаціях, зокрема, при
роботі з педагогічно занедбаними дітьми, які проявляють різні
відхилення від соціальної норми поведінки, ящо мають
антисоціальні установки.
Див.: релаксація, сугестівні технології, сугестія.
Репрезентативність (від фр. representant –
представник) – здатність вибіркової сукупності відтворювати
основні характеристики генеральної сукупності. Р. досягається
за рахунок правильного формування вибірки, яка за
принциповими для дослідження параметрами має
відтворювати загальний об’єкт дослідження. Вибірка не може
абсолютно точно відтворювати генеральну сукупність, тому
вона завжди матиме певні відхилення від неї. Помилка Р. –
відхилення вибіркової сукупності за певними
характеристиками від генеральної сукупності. Чим більша
величина відхилень, тим значніша помилка Р., тим нижча якість
отриманих даних. Головне завдання на цьому етапі
соціологічного дослідження – врахувати помилку Р. під час
інтерпретації та узагальнення результатів дослідження,
проведеного із застосуванням вибіркового методу. Значну роль
у визначенні якості інформації, отриманої в результаті
емпіричного дослідження, окрім Р., відіграють такі параметри,
як надійність і валідність.
Див. : методи науково-педагогічного дослідження
Респондент (від лат. respondente – відповідати,
реагувати) – учасник інтерв’ю, соціологічного опитування або
психологічних тестів; особа, яка відповідає на запитання
інтерв’юера, кореспондента або анкети; людина, яка виступає
285
в ролі джерела первинної інформації про явища і процеси, котрі
досліджуються. Термін Р. також означає людину, що бере
участь в електронних голосуваннях та конкурсах у ролі
виборця. З’ясування думки індивідів й опрацювання на цій
підставі заходів щодо соціального розвитку об’єкта – одна з
форм їх участі в соціальному управлінні. Надійність
інформації, яку збирають опитуванням, залежить від її змісту
та характеру, від техніки опитування, рівня компетентності Р.
На вірогідність одержуваної реципієнтом інформації
впливають особистісні характеристики Р. – захисні механізми
психіки, рівень освіти й культури, властивості пам’яті, його
ставлення до установи, яка проводить опитування, до теми
дослідження, до самого реципієнта. Методика і техніка
опитування дає змогу значною мірою нейтралізувати
негативний вплив цих чинників. Вірогідність відповіді Р. багато
в чому залежить від уміння реципієнта розпочати опитування,
від його професіоналізму, підібраного інструментарію.
Див.: дослідження.
Ретровведення – освоєння нового у навчально-
виховному процесі закладів освіти, що вже існувало в
педагогічній та освітянській практиці раніше, проте протягом
тривалого часу не використовувалося, було відмінено
помилково чи втратило свою актуальність у тодішніх умовах.
Такими Р. можна вважати вивчення у сучасних школах історії
різних релігій, запровадження курсів логіки, психології,
риторики, давніх мов тощо. Згідно закону циклічного
повторення, зворотності педагогічних інновацій в системі
освіти нерідко трапляється повторне відродження
нововведення за нових умов. Р. входять до групи інновацій,
об’єднаних спільною ознакою – залежністю від позиції щодо
свого попередника.
Див.: нововведення, інновації.
Рефлексія – (від лат. reflexіо – відображення) – психічна
властивість, спрямована на пізнання людиною себе: поведінки,
дій і вчинків, психічних станів, почуттів, здібностей, характеру
286
та інших властивостей своєї особистості. Серед напрямів

досліджень проблеми Р. можна виділити наступні: діяльнісний,
у межах якого Р. розглядають як компонент структури
діяльності (Л. Виготський, О. Леонтьєв); дослідження Р. в
контексті проблематики психології мислення (В. Давидов,
Ю. Кулюткін, І. Семенов, В. Степанов); аналіз рефлексивних
феноменів у структурі спільної діяльності (В. Недопасова,
В. Рубцов); вивчення рефлексивних закономірностей у
комунікативних процесах (С. Біблер, С. Курганов);
педагогічний напрям, представники якого розуміють рефлексію
як інструментальний засіб організації навчальної діяльності
(О. Анісімов, М. Боцманова); особистісний підхід, де
рефлексивні знання розглядаються як результат осмислення
власної життєдіяльності (Ф. Василюк, М. Гінзбург, Н. Гуткіна,
О. Лазурський); генетичний підхід дослідження рефлексії
(В. Барцалкіна, Ю. Громико, Ж. Піаже, В. Слободчиков);
«системомиследіяльнісний» підхід, відповідно до
якого рефлексія є формою миследіяльності
(В. Лефевр, Г. Щедровицький); метакогнітивна парадигма
дослідження рефлексивних процесів (М. Келлер, М. Кеплінг,
Дж. Флейвел, М. Холодна); дослідження рефлексії як
фундаментального механізму самопізнання та саморозуміння
(В. Знаков); аналіз рефлексивних закономірностей і механізмів
управлінської діяльності вцілому (А. Карпов, Г. Красовський,
В. Лепський). Розрізняють види Р. за її спрямованістю (інтра-
та інтерпсихічна рефлексія) та часовим принципом
(ретроспективна, ситуативна, перспективна). Інтрапсихічна
Р. спрямована на сприйняття змісту своєї власної психіки та її
аналізу; інтерпсихічна Р. спрямована на розуміння психіки
інших людей. Ситуативна Р. забезпечує аналіз актуальних
подій, здатність суб’єкта співвідносити та координувати власні
дії відповідно до ситуації. Ретроспективна Р. проявляється у
схильності до аналізу минулих подій. Перспективна Р.
співвідноситься з функцією аналізу майбутньої діяльності,
поведінки (А. Карпов).
Див.: самооцінка, самоаналіз, само актуалізація,
самореалізація.
287
Реформи освіти – (франц. reforme, від лат. reformare –
перетворювати) – система нововведень, спрямованих на
перетворення і радикальні зміни функціонування та розвитку
освітніх закладів і системи їх управління з метою підвищення
ефективності цієї галузі. Масштабні Р. о. в Україні сталі
можливими завдяки прийняттю рамкового Закону України
«Про освіту» (2017). Головна мета Р. о. – нова висока якість
освіти на всіх рівнях: від початкової школи – до закладів вищої
освіти, підвищення престижу педагогічної та наукової праці.
Р. о. здійснюється за чотирма напрямами: реформування
середньої освіти, професійної (професійно-технічної) освіти,
вищої освіти та створення нової системи управління і
фінансування науки. Р. о. сприяють інноваційному розвитку
педагогічної системи і пов’язані із соціально-економічними
змінами в країні (інформатизацією, глобалізацією, ринковою
економікою тощо), що ініціюють новий імпульс у розвитку
теоретичної й практичної педагогічної думки. Інтенсивні
процеси Р. о. в Україні зумовлюють трансформацію освітнього
процесу. Р. о. можна умовно поділити на чотири рівні:
корекційні (на рівні навчальних закладів), модернізуючі (на
рівні освітнього простору), структурні (на рівні Міністерства
освіти і науки України), системні (на рівні держави). Р. о.
сприяють впровадженню нових стандартів освіти, покращенню
матеріально-технічної бази освітніх та наукових закладів,
залученню кращих педагогічних та наукових працівників і
запровадженню справедливої і прозорої системи фінансування
галузі освіти та науки. Сучасні Р. о. України деталізуються у
проекті Дорожньої карти освітніх реформ (2015 – 2025 рр.) з
урахуванням напрацювань Стратегічної дорадчої групи (СДГ)
при Міністерстві освіти і науки України.
Див.: інноваційна освітня політика, освіта.
«Рибна кістка» (англ. Fishbone) – стратегія розвитку
критичного мислення, яка дозволяє учням «розбити» загальну
проблемну тему на низку причин та аргументів. Свою назву
стратегія дістала через те, що її візуальне вираження нагадує
рибну кістку. Застосування «Р. к.» допомагає учням зрозуміти
288
важливість аргументації, а також те, що кожна проблема –

багатогранна, може мати кілька причин, що впливають одна на
одну. «Р. к.» є дуже дієвим інструментом у застосуванні до
соціальних тем, на зразок «шкідливі звички», «підліткова
злочинність», «погана екологія в місті» тощо. Порядок роботи:
після спільного обговорення проблемної теми під керівництвом
вчителя учні записують її чітке формулювання в полі
«Проблема». Після аналізу інформації за темою (з текстових
матеріалів, фільмів тощо) учні виділяють причини та
аргументи, що їх підтверджують. Часто причин знаходиться
більше, ніж аргументів. У такому випадку варто пояснити
дітям, що це – нормально, адже бувають ситуації, коли причини
ще не мають логічного пояснення і залишаються у якості
припущень. Шляхом аналізу «причин–аргументів» школярі
формулюють висновок, який записується в останній частині
малюнку.
мислення. стратегія.
Рівень вихованості – ступінь сформованості в учня
відповідно до вікових можливостей найважливіших якостей
особистості, які є показниками вихованості. Р. в. проявляється
у стійких навичках поведінки, у вчинках та діях молоді, в їх
життєвій позиції. Про Р. в учня слід судити не за його словами
та зовнішніми проявами, а за результатами його діяльності, за
ставленням до інших людей. Правильно оцінити Р. в. учнів –
це означає дати об’єктивну оцінку його поведінки в
різноманітних життєвих умовах: на уроці, в позаурочний час,
в процесі суспільно корисної діяльності, у спілкуванні, коли
відсутній догляд вихователів і наслідки поведінки не можуть
бути оцінені. Виявлення Р. в. потребує багато часу та
використання різноманітних методів та прийомів.Важливо
знайти такі критерії Р. в., які б дозволили правильно оцінити
не тільки вчинки учня, але й його мотиви. Р. в. наближено
характеризують словами високий, середній, низький. Високий
рівень певної якості особистості характеризується наявністю
всіх ознак, властивих цьому показнику. Середній – наявністю
289
половини чи більше ознак відповідного критерію. Низьким
вважають такий, коли є менше половини ознак від загальної
кількості чи коли їх немає взагалі.
Див.: виховання, вихователь, виховне середовище.
Рівень розумового розвитку – сукупність знань, умінь і
сформованих під час їх засвоєння розумових дій; вільне
оперування ними в процесах мислення, які забезпечують
засвоєння в певному обсязі нових знань і вмінь. Наявний
Р. р. р. – це стан пізнавальних і творчих можливостей індивіда.
Сучасна психологія і педагогіка переконливо доводять, що
Р. р. р. визначається змістом знань і умінь, які вчитель дає
учням. Важливий не тільки обсяг, але і якість знань, їх глибина,
осмисленість, динамічність. Характер засвоєних знань
визначає і якість освоєних розумових дій. Р. р. р. є основою,
базою для засвоєння нових знань і умінь, виникнення і
функціонування нових розумових дій. Інформація про Р. р. р.
може бути одержана шляхом тривалих психолого-педагогічних
спостережень або шляхом проведення діагностичних
випробувань за допомогою спеціальних методик. Р. р. р.
визначаються за допомогою тестів IQ, що розраховані на оцінку
розумових здібностей, медичні психологи, лікарі-
невропатологи і психіатри, педагоги. Ефективність виховного
впливу на Р. р. р. залежить від ряду умов і обставин. Відомий
російський педагог і психолог Л.С.Виготський (1896 – 1934)
обґрунтував закономірність, згідно з якою мета і методи
виховання мають відповідати не тільки досягнутому дитиною
рівню розвитку, а й «зоні її найближчого розвитку». Він виділив
два Р. р. р.: 1) актуальність розвитку; 2) зона найближчого
розвитку. Р. р. р. залежить від ступені розвитку в людини
пізнавальних процесів (відчуттів і сприймання, мислення та
мовлення, пам’яті й уяви, уміння міркувати, обґрунтовувати
свої думки, тощо).
Л. М. Бережна
Див.: коефіцієнт інтелекту, обдарована дитина,
обдарованість.
290
Робототехніка – є однією з нових сфер застосування

основ алгоритмізації та програмування, популярним і
ефективним методом для вивчення важливих галузей науки,
технології, конструювання. Р. - прикладна наука, що займається
розробкою автоматизованих технічних систем та є одним з
перспективних напрямів в галузі інформаційних технологій. Р.
передбачає проектування, конструювання та програмування
механізмів - роботів, що мають модульну структуру та
побудовані на потужних мікропроцесорах. Освітня Р. (з англ.
educational robotics) – – це нова, актуальна педагогічна
технологія у процесі якої інтегруються знання зі STEM-
предметів (фізики, технологій, математики), кібернетики,
мехатроніки та інформатики. Педагоги, які використовують у
своїй практиці Р., можуть досягти цілого ряду цілей:
колективно працювати над ідеями; аналізувати результати та
шукати нові рішення; проводити систематичні спостереження;
розвивати логічне мислення; навчити учнів встановлювати
причинно-наслідкові зв’язки. Долучити дітей до галузі
Р. можливо шляхом використання в освітньому процесі
роботизованих іграшок, програмованих конструкторів, наборів
для створення робота власноруч, керування роботом за
допомогою додатків на смартфон або планшет тощо. Інтерфейс
додатків дозволяє налаштувати роботів, дати їм нові функції.
Доступні додатки для пристроїв на Android та iOS: Go, Xylo,
Path, Wonder, Blockly, Swift Play grounds; програмування у мові
Scratch, адаптованій спеціально для дітей; розширення функцій
роботів завдяки використанню додаткових аксесуарів
виробника (катапульти, ксилофона, блоків-конекторів, що
дозволяють поєднувати робота з LEGO, Technics, Mindstorms
kits і Hero Factory). Використання наборів та конструкторів у
процесі навчання дозволяє перейти до вивчення основ Р., а
також подолати недоліки традиційного підходу в навчанні,
вивести його на новий рівень.
Див.: інформатизація освіти, STEM-освіта.
Розвивальна освіта – напрям в теорії і практиці освіти,
спрямованість змісту, принципів, методів і прийомів навчання
291
на досягнення найбільшої ефективності розвитку пізнавальних
можливостей школярів/студентів (сприймання, мислення,
пам’яті, уяви, уваги та ін.) і моральних якостей; створення умов
для розвитку і самореалізації кожної особистості, формування
покоління, здатного навчатися вподовж життя, засвоювати і
помножувати цінності громадянського суспільства. Суттєві
риси Р. о.: домінування соціальної та економічної
проблематики; інклюзивність та демократичність навчання;
формування ціннісних орієнтацій, заснованих на
справедливості, рівності, солідарності, повазі до людини,
дотримання прав; розвиток системного, критичного мислення
та вмінь ставити запитання, формування власної думки;
формування розуміння багатовимірного полікультурного світу,
свого місця в ньому; підтримка активної участі в суспільних
справах та формування відповідальності за свої дії в
суспільстві; широке використання активних методів
навчання.Р. о. передбачає активне використання технологій
розвивального навчання (Г. Альтшуллера, Д. Ельконіна,
В. Давидова, Г. Селевка та ін.) у сучасному освітньому процесі.
Від співпраці, співавторства у розвивальному навчанні, через
творчість до виховання і самовдосконалення особистості –
такий шлях Р. о.
Див.: педагогіка співробітництва, педагогіка
партнерства, розвивальне навчання.
Розвивальне навчання – новий активно-діяльнісний тип
навчання на зміну пояснювально-ілюстративного способу;
орієнтація навчального процесу, його змісту, принципів,
методів, форм на розвиток потенційних можливостей людини,
її інтелектуальної, чуттєвої, вольової сфери; формування
активного, самостійного, творчого мислення учнів/студентів,
поступовий перехід на цій основі до самостійного навчання.
Термін «Р. н.» належить великому швейцарському педагогу
Йоганну Песталоцці (1746-1827). Сучасна педагогічна наука і
практика володіє такими основними, теоретично
обгрунтованими і експериментально вивіреними концепціями
Р. н.: Л. Занкова (дидактична система для початкової школи),
292
Д. Ельконіна-В. Давидова (для різних типів освітніх структур),

В. Біблера (розвиваюча система «Школа діалогу культур» і
Ш. Амонашвілі (система психічного розвитку молодших
школярів на основі реалізації принципу співробітництва та
навчання оцінки та самооцінки). Сьогодні ці концепції
навчання отримали статус класичних. Першою, у кінці
1950-х – початку 1960-х рр. в СРСР виникла нова система
початкової освіти послідовника Л. Виготського – Л. Занкова, в
основу якої були закладені наступні принципи: провідна роль
теоретичного знання; навчання на високому рівні труднощів;
вивчення матеріалу швидкими темпами; усвідомлення процесу
навчання; включення в процес навчання емоційної сфери;
проблематизація змісту; варіативність та індивідуальний
підхід. Мета Р. н. – дати цілісну картину світу на ґрунті науки,
на основі розвитку спостережливості, мислення, творчості та
практичних умінь учнів/студентів. Методи організації Р. н.
спрямовані на активну самостійну пізнавальну діяльність
(аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, абстрагування,
проблемні, пошукові, дослідницькі тощо). Етапи реалізації
Р. н.:1) формування в учнів мотивів навчання, позитивного
ставлення до нього; 2) оволодіння новою інформацією, що
являє собою пізнавальну активність школяра спрямовану на
опанування нових знань та способів навчальних дій;
3) відтворення учнями засвоєного матеріалу; 4) формування
вмінь у стандартних і нових умовах; 5) узагальнення знань,
умінь і навичок школярів; 6) продуктивна пізнавальна
діяльність учнів для формування знань, умінь і навичок на
творчому рівні. Результатом Р. н. є новоутворення віку. У
студентські роки – це професійне зростання особистості і
соціальна зрілість, професійна самостійність і творче
мислення, професійна спрямованість і розвиток професійних
здібностей і здатностей.
Див.:інтерактивне навчання, розвивальна освіта,
педагогіка співробітництва, школа діалогу культур.
Розвиток особистості – процес кількісних та якісних
змін, який охоплює становлення людини в біологічному,
293
психічному та соціальному плані. Р. о. є безперервним
процесом протягом життя, де людина зазнає різних фізичних
(морфологічних, біохімічних, фізіологічних) і соціальних
(психічних, духовних, інтелектуальних) змін. Проте, розвиток
«не обмежується кількісними змінами, зростанням того, що
вже є, а містить «перерви безперервності», тобто якісні зміни.
Кількісні зміни зумовлюють виникнення нових якостей, тобто
ознак, властивостей, які утворюються в ході самого розвитку, і
зникнення старих. Розвиток є там, де народжується щось нове
і водночас відживає старе». Р. о. є дуже складним, поступовим
рухом, у ході якого відбуваються як прогресивні, так і
регресивні інтелектуальні, особистісні, поведінкові, діяльнісні
зміни в самій людині. Р. о. відбувається згідно загальним
діалектичним законам. Специфічними властивостями
(закономірностями) цього процесу є: іманентність (здатність
до розвитку закладена в людині природою, вона є невід’ємною
властивістю особистості); біогенні (психічний розвиток
особистості багато в чому визначається біологічним
механізмом спадковості); соціогенні (соціальне середовище, в
якому відбувається Р.о., має великий вплив на її формування;
психогенні (людина – саморегулююча і самоврядна система);
індивідуальність (особистість являє собою унікальне явище,
що відрізняється індивідуальним підбором якостей і власним
варіантом розвитку); стадійність (Р. о. підпорядковується
загальному закону циклічності згідно до стадій зародження,
зростання, кульмінації, в’янення, занепаду); нерівномірність
(індивід унікальний, кожна особистість розвивається у своєму
темпі, відчуває випадково розподілені в часі прискорення
(спонтанність) і протиріччя зростання (кризовість)).
Див.: особистість, рівень розвитку.
Розвиток персоналу організацій – це системно
організований процес безперервного професійного навчання
працівників для підготовки їх до виконання нових виробничих
функцій, професійно-кваліфікаційного просування,
формування резерву керівників та вдосконалення соціальної
структури персоналу; складова стратегічних цілей організації,
що охоплює сукупність організаційно-економічних заходів,
спрямованих на розкриття особистісного та професійного
294
потенціалу працівників і зростання їх здібностей. Р. п. о.

пов’язаний зі стратегією підприємств і професійним навчанням
та передбачає ряд заходів щодо зростання їх здібностей і
потенціалу, внутрішньої мобільності. Р. п. о. залежить від
впливу факторів зовнішнього середовища та внутрішнього
потенціалу працівників, що є основою для їх саморозвитку.
Див.: корпоративне навчання, розвиток особистості.
Розумове виховання – це цілеспрямована діяльність
педагогів, батьків, громадськості, самого учня щодо розвитку
розумових сил і мислення, прищеплення їм культури розумової
праці. Р. в. передбачає розвиток мислення й пізнавальних
можливостей людини. Основними факторами, що визначають
ефективність Р. в. є науковість і різноманітність засвоєних
знань, застосування такої методики навчання, яка забезпечує
активність і самостійність пізнавальної діяльності,
стимулювання інтересів, створює позитивний мікроклімат
навчання. Р. в. здійснюється безперервно: під час
цілеспрямованого навчання, гри, праці, розв’язання життєвих
ситуацій, спілкування з дорослими і ровесниками, при
сприйманні й усвідомленні матеріалу, що надходить через
засоби масової інформації. Найінтенсивніше Р. в. відбувається
під час виконання пізнавальних і проблемних завдань, коли
необхідно виявити творчий підхід, ініціативність і
самостійність думки. Важлива роль у Р. в. належить засвоєнню
великого обсягу знань. В українській школі Р. в. відбувається у
процесі навчально-виховної роботи та в позаурочний час.
Методика Р. в. включає стимулювання допитливості та
формування пізнавального інтересу; використання методу
перспектив і проблемних ситуацій; різносторонню самостійну
діяльність учнів/ студентів; методику їх озброєння знаннями,
вміннями й навичками культури навчальної праці.
Див.: виховання.
Родинна педагогіка – складова частина народної
педагогіки, в якій зосереджено знання й досвід щодо створення
і збереження сім’ї, сімейних традицій (трудових, моральних,
295
мистецьких). Основними завданнями Р. п. є: 1) формування у
дітей здатності до осягнення призначення людини та
підготовку її до життя; 2) виховання дітей у праці, зв’язку
родини з громадою; 3) реалізація принципів: натуралізму
(природовідповідності); раціоналізму (плекання розуму та
духовності); гуманізму (доброзичливості); евдемонізму
(благополуччя та щастя); соціалізації (перетворення людини на
суспільний індивід через включення її у суспільне життя);
етнізації (соціалізації особи на основі родинного, економічного,
духовно-культурного життя й історичного досвіду свого народу,
нації, засобами якої є рідна мова, національна культура, праця,
народні звичаї, традиції, свята, обряди, символи); 4) плекання
у дітей духовності (світоглядно-морально-етичного
внутрішнього світу).
О. М. Новак
Див.: педагогіка.
Рольова гра – форма навчання, що передбачає розподіл
ролей, переробку інформації й підготовку матеріалу відповідно
до запропонованого сценарію. Під час Р. г. відтворюються
реальні робочі ситуації, мета – домогтися розв’язання
поставленого завдання. Р. г. – це моделювання ситуації, де
учасникам пропонується зіграти роль певної людини у
знайомих обставинах чи ситуаціях. Сценарій часто
вигадується, або використовуються реальні ситуації, з якими
учасник може стикнутися у повсякденному житті. Р. г. – це
ефективна навчальна методика, але вона має бути добре
продумана і організована, щоб забезпечити позитивний вплив
на учасників. Р. г. виконують такі функції: розважальну;
комунікативну; терапевтичну; діагностичну; функцію корекції;
міжнаціональної комунікації; соціалізації. Р. г. поділяються на
дві категорії: спонтанні (імпровізаційні), в яких відсутня
розгорнута фабула, моделюються прості ситуації, тренер-
ведучий цілком покладається на імпровізаційні здатності
учасників; сюжетні (сценарні), які проводяться за попередньо
розробленим сценарієм, мають розгорнуті інструкції для всіх
учасників з описом їх предметних і навіть міжособистісних
296
позицій. Р. г. припускає посилення особистісної причетності до

всього, що відбувається; сприяє розширенню асоціативної бази
у процесі засвоєння матеріалу; сприяє формуванню
навчального співробітництва й партнерства; відкриває більші
можливості для винахідливості, що визначає її освітнє й
розвиваюче значення.
Див.: ділова гра.
С
Самоаналіз – ввчення людиною самого себе, прагнення
пізнати свій внутрішній світ; оцінка своїх власних вчинків і
переживань; метод самовиховання і самопізнання. С. є
джерелом виникнення психоаналізу. В середині 90-х рр.
ХIХ ст. С. значне місце приділив З. Фрейд. С. є складовою
психотерапії. Німецько-американський психоаналітик К. Хорні
(1885–1952) вважала, що С. може бути продуктивним, якщо він
допомагає людині розкрити свої творчі здатності і сили, дає
можливість більш повної самореалізації, розкриття
внутрішнього особистісного потенціалу. К. Хорні висунула
ідею конструктивного С., який потрібно здійснювати як
епізодично, так і систематично. У процесі С. слід
дотримуватися наступних правил: 1) людина повинна прагнути
висловити те, що вона дійсно відчуває, а не те, що зобов’язана
відчувати в силу власних стандартів або існуючих традицій;
2) необхідно надавати своїм почуттям якомога більшу свободу.
Головне в С. – це «внутрішнє значення, тобто усвідомлення
всієї інтенсивності почуття» (К. Хорні). До компонентів С.
відносяться: самоконтроль, самодіагностика, самооцінка і
усвідомлення своїх утруднень.
Л. В. Бережна
Див.: рефлексія, самовиховання, самоконтроль,
самоорганізація, самооцінка, саморозвиток.
Самовдосконалення – самодетермінований рух будь-якої
цілісної відкритої системи до більшої впорядкованості
(самоорганізації) з метою досягнення максимально можливого
рівня розвитку за тих чи інших умов; усвідомлений розвиток у
297
себе потрібних для життя навичок і якостей . С. передбачає
розвиток духовного потенціалу особистості, який здійснюється
у процесі діяльності людини з метою позитивної зміни себе і
суспільства у відповідності з вищими соціально-значущими
цінностями. Цінності ж самої особистості спрямовані на
розширення особистісної свободи та відповідальності, вільного
доступу до якісної освіти, саморозвиток протягом усього життя
тощо. Складові С.: самопізнання, самопроектування,
самовиховання, самоосвіта, самоактуалізація. С. є тривалим
процесом для успішного досягнення якого необхідно:
усвідомлення суб’єктом цілей, завдань і можливостей
саморозвитку; розроблений комплекс дій (програми
самовдосконалення); реалізація плану (програми); контроль і
регуляція. Сутнісні ознаки С.: моральність, ціннісно-
гуманістичний характер, спрямованість на цілісність
особистості, відкритість, нескінченність, безперервність.
Методи С.: самоспостереження, самоаналіз, самодослідження,
самооцінка; самостимулювання (самозаохочення,
самокритика); самопрограмування; самовплив (самоінструкція,
самозаохочення, самоконтроль, самозвіт, самонавіювання,
самонаказ, самопідпорядкування, самопримус).
Див.: самовиховання, самопізнання, саморозвиток,
самоорганізація, саморегуляція.
Самовиховання – систематична та усвідомлювана
діяльність людини, спрямована на вироблення в собі бажаних
фізичних, розумових, моральних, естетичних якостей,
позитивних рис волі й характеру, усунення негативних звичок,
формування власної особистості відповідно до поставленої
мети. С. можливе при наявності в індивіда здатності
аналізувати свої дії і вчинки, ставити перед собою значущі цілі,
що відповідають вимогам суспільства. С. – вищий етап
виховного процесу, цілеспрямована робота над розвитком та
самовдосконаленням людини від підліткового віку до зрілості.
С. призначене укріплювати і розвивати здатність добровільно
виконувати як особисті обов’язки, так і засновані на вимогах
298
соціальної групи. У процесі С. формуються моральні почуття,

життєво необхідні звички, навички поведінки, вольові якості.
С. – складова і результат процесу духовного розвитку
особистості, який перевіряється практикою життя. С.
проявляється на певному рівні розвитку самосвідомості та
самопізнання, що розвиваються в різних видах діяльності.
Методи С.: самопереконання, самонавіювання, самовправи.
Прийоми С.: самоосуд, самопокарання, самосхвалення,
самопримус, самонаказ тощо. Педагогічне керівництво С. – це
насамперед встановлення довірливих відносин між педагогом
і вихованцем.
Див.: самоконтроль, самооцінка, самоосвіта,
саморозвиток.
Самоврядування – надане законом право місцевих
органів самостійно розв’язувати коло певних питань; діяльність
щодо реалізації цього права; автономне функціонування будь-
якої організаційної структури (підсистеми), правомочне
прийняття нею рішень з внутрішніх проблем, включення
виконавців у процеси вироблення рішень; колективне
управління як участь усіх членів організації, населення в роботі
відповідного органу управління. До принципів С. належать:
повний демократизм, гласність, відповідальність за рішення,
що приймаються, та виконання їх. Розрізняють такі види С.:
місцеве, студентське, робітниче, адвокатське, суддівське тощо.
В освіті особлива увага приділяється студентському С.
Студентське С. – самостійна громадська діяльність студентів
з реалізації функцій управління закладом вищої освіти, яка
визначається ректоратом (адміністрацією), деканатами
(відділеннями). С. здійснюється студентами згідно з метою й
завданнями, які стоять перед студентськими колективами,
функціонує з метою забезпечення виконання студентами своїх
обов’язків і захисту їхніх прав й сприяє гармонійному розвитку
особистості студента, формуванню у нього навичок
майбутнього організатора, керівника. Студентське С. у ЗВО –
невід’ємна частина громадського С., що забезпечує захист прав
і інтересів студентів та їхню участь в управлінні ЗВО. Органи
299
студентського самоврядування: 1) беруть участь в управлінні
закладом вищої освіти у порядку, встановленому Законом «Про
вищу освіту» та Статутом ЗВО; 2) беруть участь в обговоренні
та вирішенні питань удосконалення освітнього процесу,
науково-дослідної роботи, призначення стипендій, організації
дозвілля, оздоровлення, побуту та харчування; 3) проводять
організаційні, просвітницькі, наукові, спортивні, оздоровчі та
інші заходи; 4) беруть участь у заходах (процесах) щодо
забезпечення якості вищої освіти; 5) захищають права та
інтереси студентів (курсантів), які навчаються у ЗВО;
6) делегують своїх представників до робочих, консультативно-
дорадчих органів; 7) приймають акти, що регламентують їх
організацію та діяльність; 8) беруть участь у вирішенні питань
забезпечення належних побутових умов проживання студентів
у гуртожитках та організації харчування студентів;
9) розпоряджаються коштами та іншим майном, що
перебувають на балансі та банківських рахунках органів
студентського самоврядування; 10) вносять пропозиції щодо
змісту навчальних планів і програм; 11) вносять пропозиції
щодо розвитку матеріальної бази ЗВО, у тому числі з питань,
що стосуються побуту та відпочинку студентів; 12) мають
право оголошувати акції протесту; 13) виконують інші функції,
передбачені Законом «Про вищу освіту» та положенням про
студентське самоврядування закладу вищої освіти.
Див.: самоорганізація.
Самоефективність – інтегративне багатовимірне
утворення, що є узагальненням соціальних уявлень про власні
можливості і потенції та впевненості людини в конкретній
ситуації щодо власної компетентності і можливості досягти
успіху. Вперше термін С. увів канадський психолог
українського походження А. Бандура в рамках соціально-
когнітивної теорії. А. Бандура визначає самоефективність як
судження людей про свою здатність організовувати і
виконувати послідовність дій, необхідних для досягнення
установлених раніше типів результатів діяльності. У своїх
дослідженнях він виділяє рівень, узагальненість та силу
300
самоефективності, які відповідно визначають її вплив на

успішність діяльності (A. Bandura). С. впливає на
наполегливість, емоційні, поведінкові і когнітивні реакції, на
труднощі і невдачі, на здійснення складних когнітивних
стратегій і тому сприяє високим досягненням. С. є продуктом
складного процесу самопереконання, який відбувається на
основі когнітивного опрацювання різних джерел інформації
про власну ефективність, а саме: безпосередній досвід,
опосередкований досвід, суспільна думка, фізичний та
емоційний стан тощо. Види С.: загальна, діяльнісна,
комунікативна, особистісна, соціальна, кар`єрна, професійна,
ефективність у сфері здоров’я та ін. Найбільш поширеною у
наукових доробках є загальна самоефективність.
Див.: педагогічна самоефективність.
Самоконтроль – метод самовиховання, що заснований
на вміннях особистості контролювати будь-яку власну
діяльність; здатність людини аналізувати і оцінювати власну
поведінку та діяльність із метою перевірки досягнутих
результатів та приведення їх у відповідність із поставленими
цілями, суспільно значущими нормами, правилами, еталонами.
С. – невід’ємний регулятивний компонент будь-якої
цілеспрямованої діяльності (ігрової, навчальної, виробничої).
У кожному виді діяльності С. має свою специфіку. Як вольова
форма прояву самосвідомості С. сприяє розвитку таких
особистісних якостей як стриманість, самовладання, витримка,
самодисципліна тощо. Важливою передумовою успішного
здійснення С. є самооцінка особистості. Саме на ній
ґрунтується порівняння себе, своїх досягнень із тими
вимогами, які існують у соціумі щодо певних видів діяльності.
Види С.: ненавмисний (мимовільний) та навмисний
(довільний). Ненавмисний (мимовільний) С. може
здійснюватися в структурі сприйняття, функціонувати
автоматично. Предметом ненавмисного С. є не діяльність у
цілому, її мотиви, а лише її процесуальний бік. Навмисний
(довільний) С. визначається спеціальною метою і має значні
можливості стабілізації діяльності згідно наміченої програми
301
дій. С. виконує функції стабілізації дій (реалізації програми дій
всередині діяльності) та коригування (стабілізації) діяльності
згідно з її мотивами та мотивацією.
Див.: самооцінка, самоосвіта, самовиховання.
Самоорганізація – процес, в ході якого створюється,
відтворюється або вдосконалюється організація складної
динамічної системи, який засновананий на діяльності,
пов’язаній із забезпеченням пріоритетів, потреб та інтересів,
ціннісних установок, мотивів і цілей фахівця. С. передбачає
планування організації робочого дня, робочого тижня,
повноцінного харчування та відпочинку, контроль особистих
відчуттів, реакцій на події тощо. Поняття С. особистості
ототожнюють з самоменеджментом (вмінням керувати,
набувати, розвивати, зберігати і раціонально використовувати
власні ресурси), самоактуалізацією (прагнення людини до
якомога повнішого виявлення і розвитку власних особистісних
можливостей), самоефективністю (вмінням керувати, активно
засвоювані знання або дії). С. може бути вродженою чи
набувається за рахунок виховання та втілення моральних норм
суспільства. Різновиди С.: педагогічна (цілісне, динамічне
утворення особистості, що характеризується сукупністю
педагогічної рефлексії, професійної компетентності і
самоуправління та спрямоване на безперервне
самовдосконалення майбутнього вчителя для здійснення
якісної професійної діяльності) і особистісна (сукупність
природних і набутих соціально значущих якостей людини, які
втілюються в усвідомлюваних особливостях волі й інтелекту,
мотивах поведінки та реалізовуються в організації діяльності).
Див.: самопізнання, саморегуляція, самоефективність,
самоконтроль, самоосвіта, самооцінка, саморозвиток.
Самоосвіта – самостійний спосіб отримання знань в
певній галузі науки, мистецтва, техніки, політичного життя,
культури, ремесла. С. – освіта, яка набувається у процесі
самостійної роботи без проходження систематичного курсу
навчання в закладах освіти. С. є умовою розвитку,
302
самоствердження та самореалізації особистості і складовою її

навчання протягом життя. Шляхи С.: систематичне читання та
звернення до авторитетних джерел; аналіз матеріалу джерел,
перевірка їх на практиці; ознайомлення з засобами масової
інформації; використання інтернет-інформації;
прослуховування лекцій, докладів в установах, до яких особа
не залучена офіційно; використання порад фахівців заради
підвищення власних знань чи майстерності; дослідницька
діяльність після досягнення певного рівня освіти,
експерименти, моделювання тощо. Справжньою революцією в
С. викликала поява інтернету. Народилася принципово нова
ефективна форма С. з використанням комп’ютера та інтернет-
технологій – інтернет-самоосвіта. Можливості С. з
використанням інтернет-технологій надзвичайно широкі,
оскільки в інтернеті представлена інформація з усіх галузей
знань.
Див.: самооцінка, самовиховання, самоаналіз,
самостимулювання.
Самооцінка – елемент самосвідомості, що
характеризується емоційно насиченими оцінками самого себе
як особи, власних здібностей, етичних якостей і вчинків;
компонент Я-концепції особистості, який дає людині
можливість оцінити свої можливості та відносини із зовнішнім
світом та іншими людьми. С. є обов’язковою умовою реалізації
двох важливих станів самокерованої поведінки: самоконтролю
й самовдосконалення. С. характеризують за такими ознаками:
1) реальність – адекватна і неадекватна (занижена або
завищена) 2) рівнем – висока, середня, низька; 3) за часовою
спрямованістю – прогностична, актуальна й ретроспективна
С. Прогностична С. актуалізується до початку діяльності або
поведінкового акту і передбачає антиципацію їх можливих
результатів та наслідків. Важливою характеристикою
прогностичної С. є міра її критичності, що відбиває ступінь
вимогливості до себе суб’єкта. Функцією актуальної С. є
оцінювання та корекція виконавських дій упродовж
розгортання діяльності (учинку). Функція ретроспективної С.
303
– оцінювання суб’єктом досягнутих рівнів, підсумків
діяльності, наслідків учинків тощо. С. функціонує у двох
основних формах – як загальна і як часткова (парціальна, або
конкретна).
Див.: самоконтроль, самовиховання, самоаналіз,
Саморегуляція (від лат. regulare – впорядковувати) –
властивість живих систем, що забезпечує їх доцільне
функціонування; узгодження особистістю об’єктивних вимог
навколишнього середовища з суб’єктивними можливостями
активності, здатність людини керувати собою на основі
сприйняття та усвідомлення своєї поведінки і власних
психічних процесів. С. виступає сутнісним моментом розвитку
особистості та одним з його основних засобів. Важливими
компонентами процесу самовдосконалення фахівця є знання
закономірностей С., вміння керувати власними станами, а
також оволодіння прийомами і способами регуляції. Основні
елементи для здійснення С.: принципи С. діяльності
(системність, активність, усвідомленість), основні компоненти
управлінської діяльності (цілепокладання, цілездійснення,
аналіз результатів); цикл управлінської діяльності (планування,
організація, стимулювання, контроль, регулювання діяльності,
аналіз результатів); діагностування, моделювання умов
нормального функціонування; програмування засобів і дій;
досягнення цілей; самоаналіз і самооцінка результатів.
Див.: самовиховання, самопізнання, саморозвиток,
самоорганізація.
Саморозвиток – розумовий i фізичний розвиток людини,
якого вона досягає самостійними заняттями і вправами;
усвідомлений і керований особистістю процес, в результаті
якого відбувається удосконалення фізичних, розумових і
моральних якостей людини; неперервний процес постановки і
досягнення людиною конкретних цілей за допомогою зміни
власної діяльності, поведінки або самого себе на основі
внутрішньо значущих прагнень і зовнішніх впливів. Проблема
С. особистості привертала до себе увагу ще з античності, але
304
предметом детального аналізу стала в другій половині ХХ

століття. Метою С. є пошук шляхів та умов поєднання
«реального Я» з «ідеальним Я» (К. Роджерс). Необхідною
умовою саморозвитку людини є рефлексія як засіб розкриття її
внутрішніх сил. Зовнішніми факторами С. особистості є
впливи середовища та цілеспрямоване виховання. С.
здійснюється в стихійних (коли індивід не ставить за мету
змінити себе власними зусиллями за допомогою імітації,
стихійної адаптації, гри) і усвідомлених (самовиховання,
самоосвіта, самостворення, самовдосконалення) формах.
Процес С. не має меж, як немає меж досконалості людини.
Вищою формою С. особистості є самовдосконалення.
Див.: рефлексія, самоаналіз, самовдосконалення.
самовиховання, самоконтроль, самоорганізація, саморегуляція,
Самостимулювання (лат stimulo– збуджую, заохочую) –
визначення для себе певних заохочень і стягнень та їх
застосування. Методи С. виконують функцію творення
додаткової мотивації активності особистості з метою
оптимізації ініційованих форм самовиховної діяльності.
Передбачається застосування людиною таких різних за
модальністю й рівнями внутрішньої стимуляції психологічних
інструментів, як самопідбадьорювання й самозаохочування,
самокарання й самообмежування, а також самоствердження
особистості. С. як метод самовиховання може здійснюватися
за допомогою створення зовнішніх умов: чіткого внутрішнього
порядку (наприклад у школі); наукової організації навчально-
пізнавальної діяльності; формування позитивної громадської
думки в навчальних колективах; висунення високих вимог до
вихованців у поєднанні з турботою про них; залучення кожного
вихованця до активної діяльності; пропаганди виховної
літератури; організації дозвілля всіх категорій вихованців тощо.
С. також сприяють педагогічно цілеспрямовані заохочення за
досягнуті результати у самовдосконаленні, надання дієвої
методичної допомоги в опрацюванні програми самовиховання.
Див.: самоконтроль, самовиховання, самоаналіз.
305
Самостійна робота студентів – це форма організації
освітнього процесу, зорієнтована на індивідуальну або
колективну інтелектуальну діяльність студентів, що
виконується за завданнями і при методичному керівництві
викладача, але без його безпосередньої участі. С. р. с. у закладі
вищої освіти включає види діяльності: пошук та вивчення
науково-педагогічної літератури; конспектування, складання
планів, тез; кодування інформації, складання схем, таблиць,
графіків; написання рефератів, доповідей, оглядів, звітів;
виступ із повідомленням на семінарських заняттях; виконання
вправ, розв’язання задач; виконання письмових, контрольних,
лабораторних; індивідуальних навчально-дослідних завдань.
С. р. с. є основним засобом оволодіння студентом навчальним
матеріалом у вільний від обов’язкових навчальних занять час,
а також призначена для формування навичок самостійної
роботи у навчальній, науковій, професійній діяльності,
розвитку здатності приймати на себе відповідальність,
самостійно вирішувати проблему, знаходити конструктивні
рішення, вихід з кризової ситуації . С. р. с. протягом усього
навчання у ЗВО особливо необхідна тим студентам, які мають
намір пов’язати своє життя з наукою.
Ю. М. Багно
Див.: студент, навчання, індивідуальна робота,
індивідуальне навчально-дослідне завдання.
Сенкан – це міні стратегія, що синтезує інформацію,
висловлює складні ідеї, відчуття та уявлення в декількох
словах. Означену методику варто використовувати на стадії
актуалізації знань, під час перевірки домашнього завдання,
усвідомлення, закріплення та повторення навчального
матеріалу. Цей вид роботи корисний молодшим школярам як
інструмент для синтезу складної інформації. С. – це
неримований вірш із 11 – 12 слів, який складається за такими
правилами: 1-ий рядок – тема (іменник, який є темою сенкану);
2-ий рядок – опис теми (два прикметники, які є означеннями
теми); 3-ий рядок – дія (3 дієслова, пов’язані з темою); 4-ий
рядок – фраза з чотирьох слів, яка виражає ставлення до теми,
висловлюються почуття з приводу розуміння теми; 5-ий
рядок – одне слово (іменник – синонім (висновок) до теми).
306
Учням можна запропонувати формулу діяльності зі складання

С.: Тема (іменник). Опис (два прикметники). Дія (три слова).
Ставлення (фраза-чотири слова). Перефразування змісту (одне
слово).
Див.: технологія формування критичного мислення, нова
українська школа, синквейн.
Середовищний підхід – сукупність цілеспрямовано
створених соціальних й організаційно-педагогічних умов, що
забезпечують розвиток особистості, здатної до
самовизначення, самовдосконалення, самореалізації. С. п. є
педагогічною теорією, яка одночасно може виступати в якості
методології педагогіки, виконуючи функцію організації
системи професійних дій викладача й через нього вливаючи на
діяльність здобувачів освіти. С. п. у професійній підготовці
фахівців визначається пріоритетним у ряді досліджень
(О. Артюхіна, Л. Ващенко, Ю.Комаров, Ю. Мануйлов, Г. Шек,
В. Ясвін та ін.). С. п. при конструюванні змісту освіти стає
сьогодні особливо актуальним у зв’язку з розвитком
глобальних електронних мереж, освітніх Інтернет-мереж,
комп’ютерних технологій та входженням України у
європейський і світовий освітній простори. Засновником С. п.
є Ю. Мануйлов, який довів, що модальні значення середовища,
які формуються під упливом стихій, є тим важелем у механізмі
його перетворення у виховний простір і виховний засіб, на
якому тримається вся технологія С. п.
Див.: методологія педагогіки; інноваційне освітнє
Сертифікація педагогічних працівників (франц.
certificat, від лат. certus – вірний і facio – роблю) – зовнішнє
оцінювання професійних компетентностей педагогічного
працівника. Мета С. п.п. – виявляти та стимулювати
педагогічних працівників з високим рівнем професійної
майстерності, які володіють методиками компетентнісного
навчання і новими освітніми технологіями та сприяють їх
поширенню. Етапи С. п. п.: перший – оцінювання
307
професійних компетентностей учасників сертифікації шляхом
незалежного тестування (проводить Український центр
оцінювання якості освіти – УЦОЯО та його регіональні
центри); другий – вивчення та експертне оцінювання
практичного досвіду роботи вчителя (відповідає Державна
служба якості освіти та її територіальні органи). Визначення
результатів С. п. п. здійснюється міжвідомчою експертною
комісією (із представників МОН, УЦОЯО, Державної служби
якості освіти, громадськості). Комісія приймає рішення щодо
результатів С. п. п. шляхом установлення порогових балів за
кожною з її складових. Сертифікат отримають учителі,
кількість набраних балів яких за кожною зі складових С. п. п.
дорівнюватиме або перевищуватиме встановлені комісією
порогові бали. Сертифікація має здійснюватись на
добровільних засадах з метою підвищення престижності
педагогічної праці та заохочення вчителя до особистісного і
професійного зростання. У 2019 р. відбувається апробація
механізмів проведення С. п. п згідно Постанови Кабінету
Міністрів України «Про затвердження Положення про С. п. п.»
від 27 груд. 2018 р. № 1190.
Д. С. Мужель
Див.: професійна компетентність, професійна
придатність.
Синергетичний підхід – методологічний підхід,
заснований на основі синергетики, який полягає у виявленні
можливостей поєднання, кооперування і самоорганізації
елементів систем із метою виявлення фундаментальної ролі
самоорганізації у нелінійних динамічних системах. Найбільш
помітно С. п. проявляється у тих випадках, коли об’єктом
дослідження служить нелінійна динамічна відкрита система.
С. п. у професійній підготовці фахівців визначається
пріоритетним у ряді досліджень (О. Вознюк, В. Лутай,
Б. Преображенський, І. Пригожин та І. Стенгерс, Г. Хакен
та ін.). Сучасний етап розвитку науки й суспільства потребує
новітнього погляду на природу, Всесвіт та його взаємодію із
людиною крізь призму спонтанності, самоорганізованості,
нелінійності, нестійкості, хаотичності, відкритості й
308
нерівноваги. Хаос, що об’єктивно проявляється в освіті, може

виступати в якості конструктивної сили. Так, кризові явища в
освіті характеризується зниженням якості навчання,
відсутністю нормативної бази, яка регламентує освітній процес
у контексті вимог Болонської декларації, зростанням розриву
між теоретичною підготовкою фахівців і реальними
можливостями реалізації знань у практичній діяльності,
недостатнім фінансуванням освітньої галузі тощо. Хаос із
точки зору синергетики спричиняє появу нових освітніх
технологій, їхній бурхливий розвиток за рахунок внутрішніх
ресурсів. Основою реалізації С. п. до навчання є новий тип
соціальних відносин між усіма учасниками навчально-
виховного процесу, який передбачає співробітництво,
співтворчість, взаємну допомогу. У такому випадку освітній
процес сприяє підготовці соціально активних, творчих
фахівців, здатних до самовдосконалення, до свободи вибору і
свободи дій, до самовідповідальності. Урахування положень
С. п. до навчання здобувачів освіти дозволяє підвищити
результативність підготовки майбутніх фахівців.
Див.: методологія педагогіки, інноваційне освітнє
середовище, синергетика.
Синквейн (від фран. cinq – «п’ять») – метод навчання,
що складається у віршованій формі з п’яти рядків під впливом
японської поезії. Саму форму С. розробила американська
поетеса Аделаїда Крепсі (Adelaide Crapsey), яку активно
почали використовувати на початку XX-го століття у США. С.
також застосовується як дидактичний прийом технології
розвитку критичного мислення учнів (студентів) й ефективний
метод розвитку виразної мови. С. корисний у якості
інструмента з метою синтезування складної інформації, оцінки
понятійного й словникового запасу учнів /студентів. Різновиди
С.: традиційний, зворотний, дзеркальний, дидактичний,
синквейн-метелик. Кожен різновид с. має свої правила
побудови. Форма вірша традиційного С. заснована на
підрахунку складів у кожному рядку за такою структурою:
2-4-6-8-2 – у першому рядку повинно бути слово або фраза з
309
двох складів, у другій – з чотирьох, у третій – з шести і так далі.
Дидактичний С. побудований на змістовій і синтаксичній
орієнтації для кожного рядка, де в першому рядку задається
слово (іменник або займенник), що визначає тему С.
Див.: метод навчання, методичний прийом, сенкан.
Синтез (поєднання, з’єднання) – поєднання різних
елементів або складових предмета в єдине ціле. У наукових
дослідженнях – це метод дослідження, в процесі якого
виконують практичне або уявне об’єднання в єдине ціле
складових об’єкта, розчленованого в процесі аналізу. У
теоретичних дослідженнях С. виступає як метод взаємозв’язку
теорій, що відносяться як до однієї предметної галузі
(педагогіка, психологія), так і до різних галузей (біофізика,
кібернетика). У педагогіці С. – метод наукового пізнання, що
передбачає відновлення цілісності розглядуваного
педагогічного явища чи процесу, який разом з узагальненням
та систематизацією допомагає побудувати цілісний образ,
модель досліджуваного предмета.
Ю. М. Багно
Див.: аналіз, узагальнення.
Силлабус (англ. Sуllabus) – це навчально-методична,
персоніфікована програма викладача з певної дисципліни, що
оновлюється на початок кожного навчального року.
Розробляється С. на засадах Державного стандарту вищої
освіти, освітньо-кваліфікаційної характеристики, освітньо-
професійної програми підготовки фахівця того чи іншого рівня
та відповідного навчального і робочого планів, з урахуванням
логічної моделі викладання дисципліни. С. включає в себе опис
навчальної дисципліни, мету та завдання, змістовні модулі та
найменування тем занять, тривалість кожного заняття, завдання
до самостійної роботи, час консультацій, вимоги викладача,
критерії оцінки, список використаної літератури. Єдиної
жорсткої схеми написання С. не існує, тому викладач має право
включити до нього матеріал, що буде корисним для засвоєння
студентом дисципліни. Впровадження у освітній процес ЗВО
С. різних рівнів складності залежно від конкретних потреб
310
сприяє покращенню зворотного зв’язку між студентом та

викладачем і забезпечує реалізацію дистанційного навчання.
Див. :дистанційна освіта, освітня програма.
Система освіти – сукупність освітніх закладів,
наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-
виробничих підприємств, державних і місцевих органів
управління освітою та самоврядування в галузі освіти, які
згідно з Конституцією та іншими законами України здійснюють
освіту і виховання громадян. Функціонування С. о.
забезпечується державою. Структура й доцільність створеної
в державі С. о. характеризують її ефективність і
перспективність розвитку. Структура С. о. в Україні:
дошкільна освіта (її здійснюють дошкільні навчальні заклади:
ясла, ясла-садки, дитячі садки, ясла-садки компенсуючого типу,
будинки дитини, дитячі будинки інтернатного типу, ясла-садки
сімейного типу, ясла-садки комбінованого типу, центри
розвитку дитини, дитячі будинки сімейного типу); загальна
середня освіта (основним видом закладів, у яких здобувається
загальна середня освіта, є середня загальноосвітня школа трьох
ступенів: перший – початкова школа, що забезпечує початкову
загальну освіту, другий – основна школа, що забезпечує базову
загальну середню освіту, третій – старша школа, що забезпечує
повну загальну середню освіту. Для розвитку здібностей,
обдарувань і талантів дітей створюються профільні класи,
спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї, колегіуми, а також різні
типи навчально-виховних комплексів, об´єднань. Для здобуття
загальної середньої освіти можуть створюватися вечірні
(змінні) школи, а також класи, групи з очною, заочною
формами навчання при загальноосвітніх школах); позашкільна
освіта (до позашкільних закладів освіти належать палаци,
будинки, центри, станції дитячої та юнацької творчості, школи
мистецтв, студії, початкові спеціалізовані мистецькі заклади
освіти, бібліотеки, дитячі театри, парки, оздоровчі центри та
інші заклади); професійно-технічна освіта (професійно-
технічними закладами освіти є: професійно-технічне училище,
професійно-художнє училище, професійне училище соціальної
311
реабілітації, училище-агрофірма, училище-завод, вище
професійне училище, навчально-виробничий центр, центр
підготовки і перепідготовки робітничих кадрів, навчально-
курсовий комбінат, інші типи закладів, що надають робітничу
професію); вища освіта (вищими закладами освіти є: коледж,
інститут, академія, університет); післядипломна освіта ( до
закладів післядипломної освіти належать: академії, інститути
(центри) підвищення кваліфікації, перепідготовки,
вдосконалення; навчально-курсові комбінати; підрозділи
закладів вищої освіти (філії, факультети, відділення та ін.);
професійно-технічні заклади освіти; відповідні підрозділи в
організаціях та на підприємствах); аспірантура; докторантура,
самоосвіта (для самоосвіти громадян державними органами,
підприємствами, установами, організаціями, об’єднаннями
громадян, громадянами створюються відкриті та народні
університети, лекторії, бібліотеки, центри, клуби, теле-,
радіонавчальні програми тощо).
Див.: освіта дорослих, вища освіта.
Системний підхід – методологічний підхід, що
заснований на реалізації вимог загальної теорії систем, згідно
з якою кожен об’єкт у процесі його дослідження повинен
розглядатися як велика і складна система й водночас як елемент
загальної системи. Основоположником «теорії систем»
уважають Л. Берталанфі, який визначав систему як комплекс
взаємопов’язаних компонентів. С. п. – це найбільш складний
підхід. У різноманітних дослідженнях С. п. (В. Краєвський,
Н. Кузьміна, А. Кузнєцова, Н. Островерхова, Т. Шамова,
П. Третьяков і Н. Капустін, Е. Юдін та ін.) використовується у
двох взаємодоповнюючих формах – аналітичній і
синтетичній. Перша передбачає розчленування цілого на
підсистеми й елементи, друга – їх певну інтеграцію.
Аналітичну форму пропонують використовувати на етапі
проектування і контролю різних систем, а синтетичну – під час
побудови абстрактних моделей, опису системи об’єктів.
Розгорнуте визначення С. п. містить також обов’язковість
вивчення і практичного використання наступних його аспектів:
312
системно-елементного або системно-комплексного, який

полягає у виявленні елементів, що формують дану систему;
системно-структурного, який передбачає з’ясування
внутрішніх зв’язків і залежностей між елементами даної
системи і дозволяє отримати уявлення про внутрішню
організацію (будову) досліджуваної системи; системно-
функціонального, що вимагає виявлення функцій, для
виконання яких створені й існують відповідні системи;
системно-цільового, що означає потребу наукового визначення
мети системи; системно-ресурсного, за яким необхідно
ретельно виявляти ресурси функціонування системи,
розв’язання системою тієї або іншої проблеми; системно-
інтеграційного, який визначає сукупність якісних властивостей
системи, що забезпечують її цілісність й особливість;
системно-комунікаційного, що означає необхідність виявлення
зовнішніх зв’язків даної системи з іншими; системно-
історичного, що дозволяє з’ясовувати умови в часі виникнення
досліджуваної системи, пройдені нею етапи, сучасний стан, а
також можливі перспективи розвитку.
Див.: методологія педагогіки, педагогічна система.
Ситуація успіху – суб’єктивний психічний стан
задоволення наслідком фізичної або моральної напруги
виконавця справи, творця явища; цілеспрямований, спеціально
організований комплекс умов, що дозволяє студентові /учневі
досягти значних результатів у діяльності, які супроводжуються
позитивними емоційними, психологічними переживаннями.
Головна мета діяльності викладача – створити С.п. для
розвитку особистості дитини, дати можливість кожному
вихованцю відчути радість досягнення успіху, усвідомлення
своїх здібностей, віри у власні сили. Із психологічної точки
зору успіх – переживання стану радості, задоволення від того,
що результат, до якого особистість прагнула, або збігся з рівнем
домагань (очікувань, надій), або перевершив їх. На базі цього
стану формуються нові, більш сильні мотиви діяльності,
змінюються рівні самооцінки, самоповаги. У випадку, коли
успіх є стійким, постійним, може початися свого роду реакція,
313
що вивільняє величезні, приховані до певного часу можливості
особистості. Велика увага при цьому приділяється етичній,
моральній стороні успіху. У педагогічному сенсі успіх може
бути результатом продуманої, підготовленої тактики викладача.
Важливо розділити поняття «успіх» і С.п. Ситуація – це
сполучення умов, які забезпечують успіх, а сам успіх –
результат подібної ситуації. Ситуація – це те, що здатний
організувати викладач: переживання радості, успіху – щось
більш суб’єктивне, приховане значною мірою від зовнішнього
спостереження. Завдання викладача полягає в тому, щоб дати
кожному зі своїх вихованців можливість пережити радість
досягнення, усвідомити свої можливості, повірити в себе.
Див.: заохочення, щастя.
Сінемалогія – новітня технологія роботи з персоналом
організацій, що передбачає перегляд та аналіз відеоматеріалів
та фільмів; дієва сучасна психотерапевтична техніка для роботи
над собою, власною свідомістю; спосіб пізнання внутрішнього
світу людини на основі аналізу ефектів, вироблених
зовнішніми кінематографічними образами. Засновником
С. вважається італійський професор А. Менегетті. Метою С. є
навчити глядачів бути уважними до свого способу мислення і
виборів, на основі яких будується їх власне життя. С. включає:
перегляд фільму, тематично спрямованого на певну мету; його
обговорення в групі; використання тренінгового матеріалу,
який підсилює користь від фільму. С. дозволяє побачити
ситуацію з різних кутів огляду, вийти за рамки власного
сприйняття проблеми. У процесі перегляду художніх фільмів
розглядаються приклади моральних і виробничих ситуацій,
обговорюється певна проблематика та варіанти її вирішення.
Див.: технологія навчання, технологізація навчання.
Смарт-технології (Smart-технології) – це інтерактивний
навчальний комплекс, що надає змогу створювати, редагувати
й поширювати мультимедійні навчальні матеріали. Абревіатуру
SMART (СМАРТ) у 1954 році запропонував американський
вчений П. Друкер, яку можна перевести з англійського як
314
Selfdirected, Motivated, Adaptive, Resource-enriched, Technology

embedded – навчання самостійне, мотивоване, адаптивне,
збагачене ресурсами, з вбудованими технологіями. Сучасні
Smart-технології передбачають використання комп’ютерних
систем і мікропроцесорів для виконання щоденних завдань і
обміну інформацією. Smart – це здатність об’єкта, що
характеризує інтеграцію у ньому двох чи більше елементів, які
раніше не могли бути поєднані, за допомогою Інтернет.
Наприклад, Smart TV, Smart Home, Smartphone. Основні Smart-
технології навчання, що використовуються у сучасній освіті:
проведення занять за допомогою мультимедійних презентацій,
застосування інтерактивної дошки SMART Boards,
інтерактивних дисплеїв Sympodium. Позитивною відмінністю
застосування Smart-технологій в освітньому процесі є
можливість їх використання під час викладання різних
дисциплін; висока ефективність засвоєння знань; підвищення
інтересу до навчання в учнів і студентів; сучасність технологій
і розуміння та сприймання їх як природної складової освітнього
процесу. Приділення достатньої уваги технологіям
майбутнього й достатня матеріальна підтримка Smart-
технологій дозволить Україні стати на новий рівень розвитку.
Див.: інтеракція, інтерактивне навчання, інтерактивні
технології, метод «Синектика».
Соціалізація – процес, який передбачає засвоєння
індивідом соціального досвіду, адаптацію до соціального
середовища, засвоєння його традицій, норм і цінностей, а
також процес активної діяльності, включення в соціальне
середовище; двосторонній взаємообумовлений процес
взаємодії людини і соціального середовища, який передбачає
її включення в систему суспільних відносин як шляхом
засвоєння соціального досвіду, так і самостійного відтворення
цих відносин, у ході яких формується унікальна, неповторна
особистість. С. розглядають як: 1) багатофакторний процес
набуття індивідом якостей, направленість яких визначається
конкретною соціальною ситуацією; 2) як явище, сутнісні
характеристики якого забезпечують суб’єкт-суб’єктну єдність
315
особистості, що виражається в одночасному засвоєнні й
відтворенні соціальних цінностей і норм; 3) як соціокультурний
феномен, який має незмінність психологічних механізмів і їх
неповторність у контексті становлення конкретної особистості;
4) як рушійну силу, що активізує процеси самоперетворення,
які відбуваються на фоні змін соціокультурного середовища;
5) як соціально-педагогічне поняття, яке відображає хід
соціального формування особистості в конкретному
соціокультурному середовищі; 6) як процес соціальної
ідентифікації типу особистості, на відміну від виховання, яке
формує духовний світ людини, набуває водночас здатності
створити щось нове. С. нерозривно пов’язана з
індивідуалізацією особистості. Складові С.: стихійна, відносно
соціально керована, відносно соціально контролююча
(виховання), свідома самозміна людини. Виділяють первинну
(підготовчу) і вторинну (активну) С. Важливими інститутами
С. молодого покоління є: сім’я, неформальні групи, навчальні
групи, об’єднання, масова комунікація, спільноти, дитячі та
молодіжні організації, в яких особистість долучається до
системи норм і цінностей. Фактори С. мегафактори – космос,
планета, світ; макрофактори – країна, етнос, суспільство,
держава, культура; мезофактори – тип населення (місто, село,
район), засоби масової комунікації, субкультура;
мікрофактори – формальні (дошкільний навчальний заклад,
школа, вищий навчальний заклад, заклад культури, виховні
організації), неформальні (сім’я, сусіди, групи однолітків,
клас). Етапи С. – адаптація, індивідуалізація, інтеграція
протягом життя.
Див.: соціальна адаптація, соціальне середовище.
Соціальна профілактика – вид соціальної роботи,
спрямованої на запобігання складним життєвим обставинам
сімей, дітей та молоді, аморальній, протиправній поведінці в
сім’ях, виявлення будь-якого негативного впливу на життя і
здоров’я, поширення соціально небезпечних хвороб серед дітей
та молоді. С. п. ґрунтується на виявленні несприятливих
психобіологічних, психолого-педагогічних, соціальних умов,
316
що зумовлюють відхилення в психічному та соціальному

розвитку молоді, в її поведінці, стані здоров’я, а також в
організації життєдіяльності й дозвілля. С. п. полягає: у
роз’ясненні правових норм соціально значущої діяльності та
поведінки; ознайомленні з нормативними міжнародними і
державними документами, які забезпечують розвиток
особистості, рівень освіти, вибір професії; наданні різним
категоріям молоді інформації про можливі наслідки
асоціальних дій, нехтування здоровим способом життя,
відмови від культурного проведення дозвілля; організації
заходів щодо забезпечення програми позитивної
життєдіяльності особистості; здійсненні системи соціального
захисту різних категорій молоді (забезпечення роботою,
навчанням); формуванні відповідальності за можливі наслідки
анти-правних дій. Види та форми С.п.: організаційно-
педагогічні заходи зі створення виховного середовища за
місцем проживання молоді; залучення різних соціальних
інститутів у процес соціалізації дітей і молоді, що передбачає
подолання міжвідомчих бар’єрів в організації профілактичної
роботи, створення в мережі соціальних служб умов для
виявлення соціальних ініціатив, розвитку молодіжного руху та
відродження традицій національного виховання; організація
соціально-педагогічної і психологічної роботи з молоддю групи
ризику; розв’язання проблем зайнятості та працевлаштування
неповнолітніх і молоді завдяки створенню робочих місць для
цих категорій; сприяння різного роду установам освіти, спорту,
культури щодо розгортання форм організації дозвілля молоді,
спрямованих на відродження української національної
культури. С. п. має на меті зусилля, спрямовані на превенцію
соціальних проблем чи життєвих криз клієнтів, окремих груп
або попередження ускладнення вже наявних проблем.
Розрізняють загальну (полягає у здійсненні попереджувальних
заходів, спрямованих на виникнення певних проблем у
майбутньому людини) та спеціальну (система заходів,
спрямованих на попередження та локалізацію конкретних
негативних явищ в поведінці людей); первинну (носить
інформаційний характер), вторинну (обмежує поширення
317
негативних явищ, попереджує їх загострення) та третинну
(попередження рецидивів асоціальної або небезпечної
поведінки серед осіб, яким така поведінка була властива
раніше) профілактику.
Див.: соціальне виховання, соціальна реабілітація.
Соціальна реабілітація – комплекс заходів, спрямованих
на відновлення людини в правах, соціальному статусі, здоров’ї,
дієздатності. Цей процес націлений не тільки на відновлення
здатності людини до життєдіяльності в соціальному
середовищі, але і самого соціального середовища, що зазнало
негативних змін внаслідок соціальних причин. Принципи С.р.:
етапність, диференційованість, комплексність, наступність,
послідовність, безперервність, безкоштовність. С.р. надається
різним категоріям населення. До напрямків С.р. відносять:
соціальну реабілітацію інвалідів і дітей з обмеженими
фізичними можливостями; людей похилого віку;
військовослужбовців, які брали участь у війнах і військових
конфліктах; реабілітацію осіб, що відбули покарання в місцях
позбавлення волі та ін. С.р. націлена на сприяння позитивним
змінам у житті індивіда чи соціальної групи. Зміст С.р. полягає
в реконструкції соціокультурного оточення з різними
категоріями молоді, допомозі у комунікації та навчанні,
цілеспрямованій соціально-психологічній роботі з близькими
та родичами; допомозі у професійному самовизначенні,
сприянні працевлаштуванню; організації дозвілля та
спілкування; виявленні творчих здібностей; охороні прав
молоді; медичному, педагогічному, психологічному патронажі;
створенні позитивної громадської думки щодо
багатоаспектності проблем молоді. Види та форми С.р.:
розробка правових та організаційних основ системи
обстеження і лікування; превентивна робота з проблем
пияцтва, алкоголізму, вживання тютюну серед молоді;
пропагандистські заходи до міжнародних свят, Всесвітніх днів
без тютюну (програма Всесвітньої організації охорони
здоров’я); С.р. та адаптація. безробітних, біженців, емігрантів,
людей, змушених змінити місце проживання, інвалідів, жінок
318
з дітьми; молодих сімей, які мають несприятливі соціально-

правові умови життя; колишніх вихованців дитбудинків та
шкіл-інтернатів; організація роботи відділень соціальної
реабілітації підлітків з дезадаптивною поведінкою; С.р. дітей
та молоді передбачає здійснення: навчально-виховної
реабілітації у загальноосвітніх школах-інтернатах для дітей та
молоді, які потребують соціальної допомоги; у спеціальних
загальноосвітніх школах (школах-інтернатах) для дітей та
молоді, які потребують корекції фізичного та розумового
розвитку; у загальноосвітніх санаторних школах (школах-
інтернатах) для дітей, які потребують тривалого лікування;
соціально-лікувальної та психологічної реабілітації у
відповідних закладах охорони здоров’я дітей та молоді, які
зазнали жорстокості, насильства, а також які постраждали
внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС; фізичної реабілітації
дітей та молоді з фізичними, розумовими вадами у
спеціалізованих фізкультурно-оздоровчих закладах (клубах,
центрах тощо); медико-соціальної реабілітації неповнолітніх,
які зловживають алкоголем, наркотиками і які за станом
здоров’я не можуть бути направлені до шкіл соціальної
реабілітації та професійних училищ соціальної реабілітації;
соціально-освітньої реабілітації в школах соціальної
реабілітації та професійних училищах соціальної реабілітації
неповнолітніх, які скоїли правопорушення.
Див.: соціальна профілактика, корекційна освіта.
Соціальне виховання – це складова частина процесу
соціалізації, педагогічно регульована і спрямована на
формування соціальної зрілості і розвиток особистості за
допомогою включення її в різні види соціальних відносин;
створення в суспільстві умов та заходів, спрямованих на
оволодіння і засвоєння підростаючим поколінням
загальнолюдських і спеціальних знань, соціального досвіду з
метою формування в нього соціально-позитивних ціннісних
орієнтацій. Сфери життєдіяльності, в яких здійснюється
С. в.: освіта, організація соціального досвіду та індивідуальна
допомога. С. в. органічно пов’язане з навчанням, освітою,
319
психологічною підготовкою особистості, самоосвітою. У
психологічному плані С. в. являє собою процес взаємодії
вихователя і вихованця, в результаті якого відбувається
усвідомлення індивідом і коректування значущих для нього
цінностей, потреб, мотивів, норм і звичок поведінки, розвиток
суспільно значущих якостей особистості. У С.в. існує декілька
основних підходів: індивідуальний, особистісний, віковий,
гендерний та диференційований. Принципи С.в.: гуманістична
спрямованість виховання; культуровідповідність; орієнтація на
позитивне у поведінці і характері учня; природовідповідність;
колективність; незавершеність виховання. Основними
завданнями С.в. є: забезпечення сприятливих умов для
самореалізації особистості відповідно до її інтересів та
суспільних вимог; сприяння набуттю дітьми та учнівською
молоддю соціального досвіду; успадкування ними духовних
надбань українського народу; забезпечення духовної єдності
поколінь; виховання поваги до батьків, старших за себе,
турбота про молодших і хворих; охорона й зміцнення
фізичного, психічного та духовного здоров’я дітей; спонукання
зростаючої особистості до протидії проявам аморальності,
правопорушенням, бездуховності, антигромадській діяльності.
Див.: соціальне середовище, соціальне навчання.
Соціальне навчання – діалог: між громадянським
суспільством і державою; індивідом і суспільством, соціальною
групою; різними соціальними прошарками, суспільними і
державними організаціями, політичними та іншими силами. С.
н. займає своє чільне місце в організаційних культурах, для
яких цінностями є служіння і небайдужість, що заохочують
взаємодопомогу. Головне завдання соціального працівника у
сфері С. н. – допомогти клієнту бути самостійним,
відповідальним за своє власне життя, вміти здійснювати
самореалізацію, бути компетентним у власному життєтворенні.
Основні завдання та напрями соціальної освіти у сфері
соціальної роботи: підготовка кадрів, підвищення кваліфікації
спеціалістів; формування навичок життєвої компетентності,
320
життєтворчості, навичок соціально-психологічної культури у

громадян; соціальна робота з клієнтами з метою набуття знань,
формування умінь, навичок у засвоєнні нових форм поведінки,
адаптації, соціалізації, реабілітації; соціальна робота з
волонтерами. Форми С. н.: інформаційні кампанії,
просвітницькі курси, інформаційна продукція для різних
категорій населення; тренінги, курси, інформаційні кампанії,
акції, видання довідкової, науково-популярної, інформаційної
літератури для клієнтів соціальних служб; проведення
тренінгів, курсів для волонтерів, добровільних помічників.
Див.: соціальне виховання, соціалізація.
Соціальне обслуговування – робота, спрямована на
задоволення потреб, які виникають у процесі життєдіяльності,
що забезпечує гармонійний та різнобічний розвиток дітей та
молоді шляхом надання соціальної допомоги і різноманітних
соціальних послуг. Основними засадами С.о. є цілісність і
збалансованість державних, громадських і приватних програм,
серед яких найважливіше місце посідають служба планування
сім’ї, працевлаштування молоді, пенсійного забезпечення,
соціального страхування на випадок втрати роботи; організація
життєдіяльності інвалідів, а також соціально-побутова та
гуманітарна допомога інвалідам з дитинства, праці, війни,
малозабезпеченим, багатодітним сім’ям, неповнолітнім
матерям, одиноким матерям та сім’ям, які виховують дітей-
інвалідів, іншим категоріям молоді; надання гуманітарної
допомоги молоді з числа інвалідів, жертвам жорстокого
поводження; організація роботи благодійних закладів, їдалень,
соціальних притулків для тимчасового мешкання жінок, які
зазнали насильства, та осіб без постійного місця проживання.
Види та форми С.о.: соціально-психологічна експертиза для
визначення проблем і кризових станів різних категорій молоді,
оцінювання психолого-педагогічних технологій корекції
розвитку особистості; консультативно-медична робота, що
передбачає комплекс заходів з інформаційного та медичного
обслуговування, створення позитивно спрямованої програми
життєдіяльності особистості; соціальна освіта, яка має на меті
321
підвищення загальнокультурного рівня різних категорій молоді,
умов залучення її до соціального життя, засвоєння та
оволодіння його цінностями; психолого-педагогічна корекція,
основне завдання – здійснювати заходи попередження та
подолання негативних явищ у молодіжному середовищі; С.о.
молоді здійснюється у порядку, визначеному законодавством,
шляхом надання соціальних послуг: гарантованих державою
безкоштовних фізкультурно-оздоровчих послуг; добору роботи
і працевлаштування відповідно до покликання, здібностей,
професійної підготовки, освіти, професійної орієнтації та
перепідготовки; забезпечення освіти, культури, охорони
здоров’я, фізичної культури і спорту, спеціального медичного
обслуговування, оздоровлення, відпочинку; добродійних
послуг для задоволення духовних, культурних, естетичних,
виховних, освітніх, оздоровчо-лікувальних, рекреаційних та
інших потреб.
Див.: соціальна реабілітація, соціальна профілактика.
Соціальне партнерство – система: 1) колективно-
договірного регулювання соціально-трудових відносин між
соціальними суб’єктами шляхом розроблення й реалізації
спільних соціально-трудових договорів, програм чи угод на
визначені терміни; 2) соціально-трудових відносин, що
забезпечують оптимальний баланс та реалізацію основних
інтересів різних соціальних груп; 3) інструментів і механізмів
погодження інтересів учасників виробничого процесу:
працівників і роботодавців. Предмет С. п. – політика в
соціально-трудовій сфері та регулювання трудових відносин
між сторонами. Мета С. п. – забезпечення інтересів учасників
соціально-трудових відносин, вироблення та проведення
узгодженої соціально-економічної та соціально-трудової
політики. Розглядається в двох аспектах: координація інтересів
і досягнень компромісу на рівні суспільства в цілому і на рівні
відносин всередині галузі, регіону, підприємства, окремими
людьми. Характерні особливості С. п.: переговорний характер
урегулювання розбіжностей і суперечностей, які виникають
між сторонами; наявність механізмів і правових інструментів
322
урахування інтересів партнерів на різних рівнях. С. п.

передбачає певну технологію вирішення проблем взаємодії
різних суб’єктів діяльності, що полягає в таких вимогах:
1) ідентичність – аналіз сутності позицій соціального партнера
щодо можливостей досягнення цілей діяльності; солідарність
як протидія намаганням особистого чи корпоративного успіху;
2) недопущення протиставлення однієї сторони іншій; спільні
дії виходячи з інтересів спільності, вимог ситуації та цілей
співробітництва; 3) терпимість як атрибутивна вимога активної
і тривалої спільної діяльності; 4) кооперація як акцентуація,
зосередження уваги на процесі роботи, її перебігові та
результатах відповідно до поняття солідарності; 5) емоційність
як противага технічно-раціональному способу дій, що полягає
в тому, щоб зміцнити процес міжкорпоративного спілкування
(співчуття, такт, підтримка тощо); 6) сприяння досягненню
конкретних домовленостей в окремих галузях. С. п. служить
дієвим інструментом поєднання економічної ефективності і
соціальної справедливості, пом’якшення соціальних наслідків
ринкових реформ, вирішення соціальних проблем на засадах
консенсусу, збереження громадської злагоди; попередження
соціальної напруги в суспільстві. Форми С. п.: інформаційний
обмін, спільні благодійні акції, реалізація програм соціально-
культурної спрямованості, підтримка соціальних ініціатив,
фінансування соціальної сфери.
Див.: соціальна реабілітація, соціальна профілактика.
Соціальне середовище – сукупність соціальних умов
життєдіяльності людини, що впливають на її свідомість та
поведінку. Соціалізація особистості невід’ємна від С. с..
Середовище – все те, що оточує людину – починаючи із сім’ї,
родини, включаючи С.с., яке створює умови для її розвитку,
соціалізації та формування особистості. Розрізняють С. с. у
широкому розумінні – макросередовище, що охоплює всю
суспільно-економічну систему, соціум, до якого належить
учень (студент) та у вузькому – мікросередовище: безпосереднє
соціальне оточення учня (студента). Особливості С. с.: рівень
і характер можливостей для самоактуалізації та самореалізації,
323
прояву індивідуальних здібностей і творчого потенціалу
особистості; рівень єдності й цілісності складових елементів
(соціальних відносин, соціальних сфер); рівень рівномірності
розвитку різних елементів і сфер С. с. Рідновидом С. с. є
конкретне професійне середовище, що являє собою сукупність
різноманітних умов, які безпосередньо впливають на
особистість вихованця під час виконання професійних функцій.
Умови, які безпосередньо впливають на особистість у С.с.:
суспільні (первинні колективи, педагогічний процес, ритуали,
С.с. певного регіону) та матеріально-фізичні (матеріально-
побутові умови життєдіяльності вихователів і вихованців у
конкретній освітньо-виховній системі, морально-
психологічний клімат у колективі). Елементи конкретного
середовища можуть впливати на людину прямо чи
опосередковано, стихійно чи цілеспрямовано.
Див.: інноваційне освітнє середовище, соціалізація.
Соціально-комунікативна компетентність – різновид
професійної компетентності, що передбачає наявність
соціально-комунікативної адаптивності, організації на
моральних засадах взаємин із оточуючими, володіння
прийомами міжособистісного спілкування; гуманізму;
доброзичливості, вмінні працювати в команді, співробітництві
з широким колом осіб у процесі проведення професійної
діяльності, здатності проявляти витримку у розвʼязанні
конфліктів; лідерстві, відповідальності за роботу в команді і
виконання групових задач; розумінні соціальних і суспільних
явищ, оптимізмі, вірі в себе; фрустраційній толерантності,
емпатійності, здатності емоційно реагувати на переживання
інших людей, проявляти співчуття і співпереживання, емоційну
стійкість.
Соціомедійні технології – це засоби соціальної взаємодії,
що дозволяють Інтернет користувачам віднаходити один
одного, встановлювати зв’язки, забезпечувати можливість
324
комунікації людей за допомогою ІКТ. С. т. представлені

наявними на сьогодні в Інтернеті доступними системами
мережевого спілкування: Facebook, Linkedlin, Twitter, Periscope,
ресурси Wiki, MSN, Flickr та ін. С. т. приваблюють сучасну
молодь. Надмірне використання с. т. призводить до виникнення
соціомедійної залежності, що пов’язана з використанням
ресурсів соціальних медіо – мережі, блоги, сервіси
користувацького контенту (Youtube, Reddit тощо). Існує
діагностичний Бергенский тест (Bergen Facebook Addiction
Scale) для виявлення соціомедійної інтернет залежності.
Див.: інформаційно-комунікативні технології.
Спілкування – складний процес взаємодії між людьми,
що полягає в обміні інформацією, а також у сприйнятті і
розумінні партнерами один одного. Суб’єктами С. є живі
істоти, люди. Людина, що передає інформацію, називається
коммунікатором, що одержує її – реципієнтом. У С.
виділяються наступні аспекти: зміст, мета та засоби. Зміст С. –
інформація, яка в міжіндивідуальних контактах передається від
однієї живої істоти іншій. Мета С. – це те, заради чого у
людини виникає даний вид активності. С. надзвичайно
різноманітне за своїми формами та видами. Види С. поділяють
за наступними критеріями: за змістом, за цілями, за засобами,
за предметом, за складом учасників. За змістом розрізняють:
матеріальне – С. з приводу обміну предметами та продуктами
діяльності, когнітивне – обмін інформацією, кондиційне –
обмін психічними та фізіологічними станами, мотиваційне –
обмін спонуками, інтересами, мотивами, потребами,
діяльнісне – обмін діями, операціями, уміннями, навичками. За
цілями виділяють біологічне та соціальне С. Біологічне – це С.,
яке необхідне для підтримання, збереження та розвитку
організму, пов’язане із задоволенням органічних потреб.
Соціальне переслідує цілі розширення та зміцнення
міжособистісних контактів, особистісного росту індивіду. За
засобами види С. поділяють на безпосереднє та опосередковане,
пряме та непряме. Безпосереднє С. здійснюється за допомогою
природних органів (рук, голови) передбачає природній контакт
325
«віч-на-віч». Опосередковане С. пов’язане з застосуванням
спеціальних засобів та знарядь (писемних або технічних
пристроїв), які утруднюють чи відокремлюють у часі
одержання зворотнього зв’язку поміж учасниками С.. Пряме С.
передбачає особисті контакти та безпосереднє сприймання
одне одного людей, що спілкуються, в самому акті С..
Непряме – здійснюється через посередників. За предметом С.
розрізняють наступні види: ділове – передбачає зосередженість
на проблемі, а не на внутрішньому світі та особисте – яке
зосереджене навколо проблем внутрішнього характеру. За
складом учасників поділяють С. на міжоособистісне та
масове, міжперсональне та рольове. За формою існування
мови розрізняють С. усне та письмове. Усне С., як правило,
пов’язане з ознаками контактності і безпосередності, а
письмове – з ознаками дистантності й опосередкованості. З
погляду змінної – постійної позиції «я – мовця» і «ти – слухача»
розрізняють С.: діалогічне та монологічне. Функції С.:
контактна; інформаційний обмін повідомленнями; спонукуюча
стимуляція активності партнера по С.; координаційна ;
розуміння; емотивне збудження; встановлення стосунків;
здійснення впливу. До специфіки міжособистісної комунікації
належить: наявність процесу зворотного зв’язку; наявність
комунікативних бар’єрів; феномен комунікативного впливу;
існування різних рівнів передачі інформації (вербальний та
невербальний).
Див.:комунікативна діяльність, комунікація.
Стандарт освітньої діяльності – це сукупність
мінімальних вимог до кадрового, навчально-методичного,
матеріально-технічного та інформаційного забезпечення
освітнього процесу закладу вищої освіти і наукової установи.
С. о. д. розробляються для кожного рівня вищої освіти в межах
кожної спеціальності з урахуванням необхідності створення
умов для осіб з особливими освітніми потребами та є
обов’язковими до виконання всіма ЗВО незалежно від форми
власності та підпорядкування, а також науковими установами,
що забезпечують підготовку докторів філософії та докторів
наук. С. о. д. розробляються та затверджуються центральним
326
органом виконавчої влади у сфері освіти і науки за

погодженням з Національним агентством із забезпечення якості
вищої освіти.
Н. І.Самойленко
Див.: Стандарт вищої освіти, стандартизація.
Стартап – (від англ. start-up –запускати) – абсолютно
новий творчий проект з перспективною ідеєю, що має на меті –
отримання прибутку. Вперше термін «С.» почав
використовуватися Forbes у серпні 1976 року і Business Week у
вересні 1977 року для позначення компаній з короткою історією
діяльності. Основними принципами створення С. є глобальне
мислення, пошук партнерів, побудова стратегії, інноваційна
ідея, чіткість мети, вдала назва й планування. Кожен
С. проходить стадії, кроки (steps) реалізації: інноваційна ідея
(innovation idea), рефлексія (reflexion), вибудова концепції
(conception’s building), первинна презентація (first presentation),
розробка продукта (product’s development), aпробація
(approbation), верифікація (verification), зворотній зв’язок
(feedback), промоція (promotion), користь (profit). Освітній С. –
це проект, розроблений педагогами, разом з програмістами. Це
продукти, що дозволяють дітям і дорослим вчитися за
допомогою сучасних технологій. Для ефективної реалізації
С. має значення створення Стартап-середовища, в якому
винахідники, навчаючись і спілкуючись, втілюють свої ідеї та
розробки.
Ю. М. Багно
Див.: інновація, середовищний підхід, творчість.
Статистичні та математичні методи – в педагогіці
застосовують для обробки даних, одержаних методами
опитування й експерименту, а також для встановлення
кількісних залежностей між досліджуваними явищами. Ці
методи допомагають оцінити результати експерименту,
підвищують надійність висновків, дають підстави для
теоретичних узагальнень. Найбільш поширеними з М.м.,
застосованих у педагогіці, є реєстрація, ранжування,
шкалування. За допомогою С.м. визначають середні величини
одержаних показників: середнє арифметичне (наприклад,
визначення кількості помилок у перевірних роботах
327
контрольної й експериментальної груп); медіана – показник
середини ряду (наприклад, за наявності 12 учнів у групі
медіаною буде оцінка шостого учня в списку, в якому всі учні
розподілені за рангом їхніх оцінок); ступінь розсіювання –
дисперсія, чи середнє квадратичне відхилення, коефіцієнт
варіації та ін. Усе частіше в педагогічних дослідженнях
використовують різні форми математичного аналізу
(факторного, регресивного, кореляційного тощо). Для
проведення цих підрахунків використовують відповідні
математичні формули, застосовують довідкові таблиці.
Результати, оброблені за допомогою методів математичної
статистики, дають змогу встановити кількісну залежність у
вигляді графіків, діаграм, таблиць.
Див.: методи науково-педагогічного дослідження.
STEM-освіта (від англ. «stem» – «стовбур», «основа») –
це низка чи послідовність курсів або програм навчання, яка
готує здобувачів освіти до успішного працевлаштування, до
освіти після школи або для того й іншого, вимагає різних і
більш технічно складних навичок, зокрема із застосуванням
математичних знань і наукових понять. Акронім STEM
вживається із метою позначення популярного напряму в освіті,
що охоплює природничі науки (Science), технології
(Technology), технічну творчість (Engineering) і математику
(Mathematics). Це напрям в освіті, при якому в навчальних
програмах посилюється природничонауковий компонент із
інноваційними технологіями. STEM-освіта охоплює
аерокосмічну, комп’ютерну, біомедичну, хімічну,
машинобудівну, атомну, енергетичну, екологічну сфери
діяльності, хімічну інженерію, інформаційні технології,
геоматику, мехатроніку, програмування, екологію,
агротехнологію, атмосферні й космічні дослідження,
статистику тощо. STEM-освіта виокремилася у США 2009 року
з програми «Educate to Innovate». STEM об’єднує дисципліни
в єдину навчальну парадигму, яка ґрунтується на ідеї
практичного застосування знань із метою розв’язання реальних
соціальних, економічних і техніко технологічних проблем. У
STEM-освіті активно розвивається креативний напрямок, що
328
включає творчі й художні дисципліни (промисловий дизайн,

архітектуру, індустріальну естетику тощо.). Освіта в галузі
STEM є основою підготовки співробітників у галузі високих
технологій. Тому багато країн (Австралія, Китай,
Великобританія, Ізраїль, Корея, Сінгапур, США) проводять
державні програми в галузі STEM-освіти. Впровадження
STEM-освіти змінить економіку нашої країни, зробить її більш
інноваційною та конкурентоспроможною. Адже за деякими
даними залучення лише 1% населення до STEM- професій
підвищує ВВП країни на $50 млрд. А потреби у STEM-
фахівцях зростають у 2 рази швидше, ніж в інших професіях,
тому що STEM розвиває здібності до дослідницької,
аналітичної роботи, експериментування і критичного
мислення. Методичні рекомендації щодо розвитку STEM-
освіти в українських закладах загальної середньої та
позашкільної освіти на 2018/2019 навчальний рік додано до
листа Інституту модернізації змісту освіти від 19.07.2018
№ 22.1/10-2573.
Див.: інноваційні технологїі; STEAM-освіта.
STEAM-освіта – система навчання, де поряд із наукою,
технологією, інженерією і математикою (STEАM-освіта)
включає Art (від англ. «мистецтво») – такий комплексний
підхід, коли технічні дисципліни поєднуються із творчістю,
допомагає пробудити в здобувачів освіти інтерес до навчання.
STEAM надає змогу підключити до сухих цифр і фактів сенси,
без яких людині важко довго сприймати інформацію різного
рівня абстракції, наприклад, математичні, фізичні формули,
хімічні рівняння тощо. Актуальними напрямами для STEАM-
освіти є промисловий дизайн, архітектура, індустріальна
естетика тощо. STEAM-викладачі пробуджують креативний
підхід, зацікавленість до всебічного сприйняття предмета
навчання, критичне мислення – і саме в такий спосіб надають
здобувачам освіти більше, ніж просто знання: вони формують
у них навички, смак до пізнання і роботи, бажання зануритися
у саморозвиток, зацікавленість до процесу навчання. Адептом
STEAM свого часу стала Школа дизайну Род-Айленду (RISD)
у США. Популярний коледж, який вважають однією із
329
найкращих художніх і дизайнерських шкіл світу, всебічно
підтримує упровадження концепції у навчальних закладах усіх
рівнів і стверджує, що підхід STEAM допоможе розробити
освітню модель, більш придатгу для підготовки кадрів XXI
століття.
Див.: інноваційні технології, STEM-освіта.
Стиль педагогічний – характерні риси педагогічної
майстерності, які традиційно складаються в досвіді
вчителів/викладачів. С.п. є своєрідним «почерком», певною
манерою педагогічних дій і притаманний кожному
вчителю/викладачу. Розрізняють спільні та індивідуальні
ознаки С.п. Спільні ознаки відображають основні риси
педагогічної майстерності групи вчителів/викладачів,
індивідуальні – характеризують особисту майстерність
окремих педагогів і більше пов’язані з їхніми конкретними
нахилами і здібностями. Визначальною рисою С.п. роботи
сучасних педагогів є творче ставлення до навчання й виховання
підростаючих поколінь, постійні пошуки нових ефективних
методів і прийомів навчання та виховання на основі оволодіння
теорією навчання й виховання, передовим педагогічним
досвідом. Відображаючи специфіку педагогічної діяльності,
С.п. охоплює стиль управління, стиль саморегулювання, стиль
спілкування і когнітивний стиль її суб’єкта – викладача.
Формування С.п. залежить від багатьох чинників,
найважливішими серед яких є: індивідуально-психологічні
особливості вчителя/викладача (індивідуально-типологічні,
особистісні й поведінкові); особливості діяльності; особливості
учнів/ студентів (вік, стать, статус, рівень загальних та
професійних знань, рівень мотивації навчання тощо);
соціально-психологічні особливості учнівської/студентської
групи; характер взаємодії викладача та студентів/ вчителів і
учнів; професійні компетентності педагога.
Див.: викладач.
Сторітелінг (storytelling, від англ. story – історія;
telling – розповідати) – технологія створення історії із
реальними або вигаданими персонажами й передачі за її
330
допомогою необхідної інформації із метою упливу на емоційну,

мотиваційну, когнітивну сфери слухачів. С. було розроблено й
апробовано Д. Армстронгом – головою міжнародної компанії
Armstrong International (США) і визнано найкращою бізнес-
ідеєю 2006 року. Ключові елементи с. – сюжет, персонажі й
точка зору оповідача. Основними складовими успіху с. є
правдивість історії та її цікавість, детальність, конкретність.
С. може бути пасивним (за створення історії і її розповідь
відповідає педагог) й активним (створювати історії учителям і
викладачам допомагають учні або студенти). Пасивний с. часто
використовується на початку вивчення нової теми, а активний –
у процесі закріплення знань учнів (студентів). Використання с.
мотивує людину на певні вчинки й дозволяє отримати в
освітньому процесі максимально ефективні результати.
Див.: педагогічна технологія.
Стратегії навчання – це будь-який набір дій, кроків,
планів, котрі застосовуються учнем (студентом) задля
отримання, зберігання, використання інформації; модель
поведінки, якої дотримуються сучасні фахівці для досягнення
кінцевих цілей навчання; послідовність дій під час навчання,
продуманих таким чином, щоб досягти навчальної мети.
У. Едмондс та Ю. Хаус визначають стратегії навчання як
предметні та розумові дії, які суб’єкт навчання застосовує задля
розширення можливостей сприйняття навчального матеріалу
та розрізняють три класи стратегій навчання: метакогнітивні
– стратегії, за допомогою яких суб’єкт навчання планує,
організовує й контролює навчальну діяльність, аналізує власні
досягнення; когнітивні – свідомі способи організації навчання,
наприклад, конспектування, вибір наукових джерел
(використання словників), повторення для кращого
запам’ятовування, проведення аналогій, заучування напам’ять
термінів, ключових понять; соціально-ефективні – стратегії
навчання через взаємодію, обмін інформацією, наприклад,
робота з іншими студентами, вирішення спільного завдання,
консультації викладача. Стратегії навчання обдарованих – це
організація їхнього навчання на такому рівні і з такою
швидкістю, щоб вони не втратили мотивацію. Існують дві
331
основні стратегії навчання інтелектуально обдарованих:
прискорення та збагачення. Стратегії підготовки студентів
базуються на циклі професійної та практичної підготовки
студентів у закладі вищої освіти.
О.М. Сергійчук
Див.: стратегії діяльнісного навчання, стратегії
колаборативногонавчання, стратегічна компетентність.
Стратегія РАФТ – (від англ. raft – пліт) – це стратегія
розвитку критичного мислення для написання оригінальних
текстів. Назва стратегії виникла від перших літер слів: R – role
(роль) A – audience (аудиторія) F – format (формат) T – topic
(тема). РАФТ – педагогічний прийом, спрямований на
створення письмових текстів певної тематики, які можуть
відрізнятися за жанром і оформленням. Основне завдання учня
в рамках цієї діяльності – висловити, описати та розповісти
основні міркування на задану тему з точки зору певного
обраного персонажа, вживаючись у роль. При цьому учень має
врахувати особливості аудиторії, до якої він звертається та
обрати потрібний формат тексту. Цей метод є одним із способів
навчання критичного мислення, формує систему суджень,
сприяє вмінню аналізувати предмети, зміст, проблеми,
формулювати свої обґрунтовані висновки, виносити свої
оцінки. Відповідно до структури і прийомів навчання
критичного мислення, виділяють кілька стадій рафт-
технології: стадія виклику (активізація учнів, мотивування їх
до активної участі в процесі, вибір на користь методів, здатних
зацікавити і залучити всіх учасників колективу); стадія
осмислення (включає в себе роботу з підручником або
додатковим матеріалом, отримання нової інформації, позначки
і зауваження в зошиті); стадія рефлексії (передбачає аналіз,
осмислення пройденого матеріалу, раніше відомих фактів і
нової інформації, закріплення отриманих знань і формування
обговорюваного способу).
Див.: технологія формування критичного мислення, нова
Стратегічна компетентність – різновид професійної
компетентності, що виявляється у здатності прогнозувати
майбутню професійну діяльність; умінні планувати діяльність
332
із урахуванням особливостей її побудови; вмінні визначати

стратегію майбутньої професійної діяльності; впевненістю у
досягненні сформульованої мети й розумінні особистої
значущості результату; особистісній відповідальності за
прийняття стратегічних рішень.
Суб’єктність – характеристика активності суб’єкта, що
проявляється в довільність його дій, вчинках, поведінці,
можливості вибору власного життєвого шляху. В. Петровським
розширено тлумачення поняття С. як причини свого буття у
світі, що виявляється в актах вільного виходу за межі
передбачуваного, відображення себе в інших людях і в самому
собі С. обумовлює свободу особистості та неможлива поза
розвитком індивіда. С. визначається як сутнісна характеристика
внутрішнього духовного світу людини, психологічними
критеріями якої є: здатність воліти бути людиною й самою
собою, хотіти й могти обстоювати своє право на людське
самісне існування, самовизначатись в просторі й часі свого
життя, творити нові змісти та форми буттєвості, здійснювати
рефлексію своїх творінь, набувати й нарощувати досвід
людського буття, проектувати його нові форми та змісти
(В. Татенко). С. людини – це нероздільна цілісність діяльності,
спілкуванні, самосвідомості як здатностей до самоорганізації,
саморегуляції й життєдіяльності. С. проявляються у таких
якостях людини як зібраність, організованість, терплячість,
самодисципліна, креативність та ін.
Див.: активність особистості, розвиток особистості,
суб’єкт.
Сугестивні технології – засіб психологічного впливу на
колектив, який навчається. С. т. допомагають застосовувати
саморегуляцію станів у здійсненні психокорекції педагогічних
впливів особистості в процесі навчання і виховання, а також
опанувати тренінги з керування психофізичними та духовними
силами людини, розвинути творче самовираження та його
333
механізми, освоїти тренінги спілкування та «самоконтролю».
Сугестивність – нормальна властивість нервової системи.
Однак її виразність у кожному конкретному випадку
неоднакова. Вона залежить від віку, статі, інтелекту, стану
здоров’я та інших чинників. Крім того, вона значно варіює
залежно від виду навіювання й авторитетності тієї особи
(групи, від якої виступає дана особа), що здійснює навіювання.
С. т. – це навчання на основі емоційного навіювання в стані
неспання, що спричиняє надзапам’ятовування, поліпшує
пам’ять і сприяє прискоренню автоматизації в запам’ятовуванні
нового навчального матеріалу, завдяки приємному
переживанню та ефекту відпочинку, відсутності втоми,
розкриває резерви цілісної особистості студента. В основі С. т.
лежать три основних принципи: 1) принцип радості,
ненапруженості та концентративної психорелаксації;
2) принцип єдності свідомого-парасвідомого та інтегральної
мозкової активації; 3) принцип сугестивного взаємозв’язку на
рівні резервного комплексу (за Г. Лозановим).
Див.: педагогічні технології, сугестія.
Сугестія (навіювання) – одне з найбільш універсальних
явищ, пов’язаних із психікою людини. Цей феномен пронизує
багато сфер буття: при будь-якому виді діяльності, свідомо чи
несвідомо, людина піддається впливу. Сигнал, який надходить
у мозок, звук, що уловлюється слухом, подія чи певне
зображення, які сприймаються зоровим аналізатором, –вся ця
інформація впливає на психіку людини та визначає характер її
поведінки. Окрім мовлення, навіювання може міститися в
жестах, поглядах, інтонації. Вперше метод С. використали у
педагогіці ХІХ-ХХ ст. російські фізіологи В.Бехтерєв, І.Павлов
та І.Сеченов. Вони заклали основу для перших досліджень у
галузі гіпнопедії – початкового напряму сугестопедагогіки.
Гіпнопедичні дослідження, проведені у той час, засвідчили
ефективність запам’ятовування навчальної інформації у стані
природного сну. Однак гіпнопедія виявила низку
організаційно-педагогічних обмежень. В Україні гіпнопедичні
дослідження проводив учений-мовознавець Л.Близниченко.
334
Вони стосувалися, зокрема, вивчення мовлення, його

інтонаційних особливостей як основи методу введення-
закріплення інформації в пам’яті людини під час природного
сну. Г. Лозанов виділив три види сугестії, які
використовуються у навчальному процесі для зняття
різноманітних психологічних бар’єрів у студентів:
психологічна сугестія, дидактична сугестія, художньо-
естетична сугестія. У подальшому цей метод отримав назву
«лозановський». Головним завданням цієї методики є
оволодіння в обмежений час певною сумою знань, вироблення
умінь та навичок розуміння усного мовлення. С. різноманітна
у використанні та багатолика у своїх проявах. Смаки й
уподобання, особливості поведінки дуже часто продиктовані
неусвідомлюваним навіюванням. На ньому частково
заснований вплив на свідомість електронних засобів масової
комунікації, моди, звичаїв, обрядів. С. – один із способів
формування віри.
Див.: сугестивні технології.
Супервізія – надання професійної допомоги працівнику
або закладу, яка спрямована на подолання професійних
труднощів, аналіз недоліків й удосконалення організації
роботи. Поняття С. визначається через моделі аналізу й
компетентного розв’язання ситуацій, що виникають у процесі
професійної діяльності. Її можна розглядати як систему
професійної підтримки спеціалістів, що працюють у сфері
«людина–людина». В освіті С. трактується як інструмент
професійної підтримки та професійного розвитку, що
передбачає комплекс заходів із навчально-методичного
супроводу педагогічних працівників закладів дошкільної і
загальної середньої освіти в умовах реалізації завдань Нової
української школи. Вона є формою підвищення кваліфікації
фахівців і може проводитись в індивідуальній і груповій
формах. Основні функції С.: 1. освітницька (формуюча) або
дидактична (теоретична), включає поглиблення професійних
знань, розвиток професійних умінь, навичок; 2. підтримуюча
335
(тонізуюча), передбачає підвищення стійкості в умовах
професійної діяльності; 3. динамічна, забезпечує супровід
роботи фахівця упродовж певного періоду. С. здійснює
супервізор – фахівець із високим рівнем кваліфікації та
успішним досвідом роботи, який здійснює свою діяльність із
метою професійної підтримки та професійного розвитку інших
педагогічних працівників. Основними завданнями С. є:
здійснення навчально-методичного супроводу професійної
діяльності суб’єктів освітнього й управлінського процесів;
підтримка процесу професійного розвитку педагогів-тренерів,
педагогічних й управлінських кадрів закладів дошкільної і
загальної середньої освіти; консультування учасників
освітнього процесу з актуальних питань впровадження
Концепції НУШ, освітніх програм і навчальних планів,
упровадження сучасних технологій навчання, використання
інформаційно-комунікаційних і цифрових технологій;
наставництво; сприяння налагодженню партнерської взаємодії
школи, влади і громад різних рівнів із метою реалізації завдань
НУШ.
Див.: інтервізія, нова українська школа (НУШ).
Т
Творча особистість – це цілісна людська
індивідуальність, яка характеризується високим рівнем
розвитку творчих здібностей, творчим потенціалом щодо
відкриття нового і схильністю до творчої діяльності, що
проявляється у оригінальних й нестандартних діях, створенні
унікальних продуктів. У контексті теорії особистісних рис
виникла модель творчості Дж.-П. Гілфорда: для творчості
необхідний дивергентний стиль мислення, що складається з
таких властивостей, як швидкість, оригінальність (здатність
продукувати незвичні, віддалені асоціації), гнучкість (здатність
виявити основні та нові властивості об’єкта, запропонувати
нові способи їх використання) та складність (здатність
продукувати ідеї в нерегламентованій ситуації) (Guilford, 1956).
Т. о. відзначається здатністю робити відкриття, здійснювати
336
винаходи, генерувати оригінальні ідеї, творити мистецтво.

Центральним моментом творчої діяльності є отримання нових
результатів при використанні новітніх методів.
Див.: особистість, креативність, творчість, творче
завдання, творчо-інноваційна компетентність.
Творчі завдання – це взаємозв’язок завдань пізнавального
та розумового характеру, вирішення яких вимагає
застосовування раніше засвоєних знань та умінь у новій
ситуації, їх комбінацію та перетворення, побудову на основі
способу рішення, бачення нової проблеми в традиційній
ситуації, бачення структури і нової функції об’єкта,
напруження думки, збудження розумової діяльності. Т. з. дають
широкі можливості для впровадження диференційованого
навчання з урахуванням індивідуальних можливостей
пізнавальної діяльності. Розрізняють Т. з. розвитку
пізнавальних здібностей: завдання на заміщення предметів;
завдання на аналіз будови предметів; завдання на визначення
просторових відношень; завдання на використання логічних
відношень; завдання на створення нових образів; розвитку
інтелектуальних здібностей: завдання на розвиток уміння
аналізувати; комбінувати; міркувати; планувати
Ю. М. Багно
Див.: творчість, творча особистість.
Творчість – діяльність людини, спрямована на створення
якісно нових, невідомих раніше духовних або матеріальних
цінностей (нові твори мистецтва, наукові відкриття, інженерно-
технологічні, управлінські чи інші інновації тощо), найвищий
вияв пізнавальної самостійності та самореалізації особистості.
Компонентами Т. є фантазія, уява, психічний зміст якої
міститься у створенні образу кінцевого продукту (результату
творчості). Т. може розглядатися у двох аспектах:
психологічному й філософському. Психологія Т. досліджує
процес, психологічний «механізм» протікання акту творчості
як суб’єктивного акту індивіда. Психологія виділяє
особистісний і процесуальний аспекти Т. Філософія розглядає
337
питання про сутність Т., що по-різному розглядалося у різні
історичні епохи.
Ю. М. Багно
Див. : творче завдання, творча особистість.
Творчість педагогічна (педагогічна творчість) –
оригінальний і високоефективний підхід учителя до вирішення
освітніх завдань, збагачення теорії і практики виховання й
навчання. Досягнення творчого результату забезпечується
систематичними цілеспрямованими спостереженнями,
застосуванням педагогічного експерименту, критичним
використанням передового педагогічного досвіду. Характерні
ознаки Т. п.: наявність суперечностей (рушійних сил),
проблемної педагогічної ситуації або творчого освітнього
завдання; соціальна й особиста значущість і прогресивність,
яка сприяє розвитку суспільства й особистості; наявність або
створення педагогічних умов для творчості; наявність
особистісної мотивації до творчості; новизна й оригінальність
процесу або результату; перетворення, конструювання окремих
елементів педагогічних систем, засобів, методів, умов навчання
і (або) виховання; модернізація та адаптація до конкретних
умов вже відомих методів і засобів.
Ю. М. Багно
Див.: творчість, творче завдання, творча особистість,
творчо-інноваційна компетентність.
Творчо-інноваційна компетентність – різновид
професійної компетентності, показниками якої є креативність,
здатність до творчого розв’язання професійних завдань;
ініціативність, уміння ініціювати, оригінальні дослідницько-
інноваційні проекти, реалізовувати їх й обґрунтовувати
отримані результати; генерувати творчі ідеї, створювати і
впроваджувати інновації у практику роботи; суспільна
активність, уміння творчо підходити до реалізації соціальних
проектів і стратегій; працездатність, можливість ефективно
виконувати професійну діяльність.
338
Тенденція і тенденційність (від лат. tendentia, tendo –

прагну, прямую) – 1. Можливість тих чи інших подій
розвиватися в даному напрямку. 2. Спрямування в поглядах чи
діях; схильності, наміри властиві будь-кому, будь-чому.
3. Спрямованість розвитку будь-якого процесу, явища, поглядів,
думок, ідей тощо. 4. Прагнення, схильність, стремління,
властиві кому-небудь, чи чому-небудь. 5. Упереджена,
нав’язувана кому-небудь думка, ідея. 6. У мистецтві – ідейно-
емоційна спрямованість твору, авторське осмислення і оцінка
дій і характерів, виражених через систему образів. 7.
В економіці – стійкі співвідношення, ознаки, властиві
економічній системі, економіці країни, підприємства, фірми,
показники доходів, витрат, попиту та пропозиції на ринку
товарів і послуг; усталена спрямованість економічних процесів.
Ці поняття розглядаються як синонімічні, однак, тенденція
визначається як напрямок розвитку будь-чого, а
тенденційність – переважно як упередженість. Поняття Т. і т.
стали тотожними в середині ХІХ століття, тобто в період
зрілості реалізму і перших ознак натуралізму.
Див.: прагнення.
Тестування – метод наукового дослідження в якому
використовуються стандартизовані питання і завдання, що
мають певну діагностичну цінність, а результати їх виконання
виміряються за певною шкалою значень. Т. застосовується в
техніці, медицині, психіатрії, освіті для визначення придатності
об’єкта Т. для виконання тих чи інших функцій. Процес Т.
включає: подачу тестового набору; визначення реакції об’єкта
на тестовий набір (складається з окремих тестів і розробляється
з метою забезпечення повного або значного покриття множини
ймовірних впливів на об’єкт тестування); оцінку реакції і
висновки. Якість Т. і достовірність його результатів у значній
мірі залежить від методів Т. та складу тестів. У педагогічній
діагностиці отримали поширення методи Т., що не погіршують
якість отриманих об’єктом Т. (учнем /або студентом) знань. Ця
специфіка визначається тим, що процес Т. є частиною
навчального процесу і в результаті участі в тестуванні учень
339
або студент може отримати або закріпити хибні знання. Ця
проблема є досить гострою в автоматизованих системах
перевірки знань.
Див.: методи дослідження, тест.
Технологічна культура – перетворювальна діяльність
людини в матеріальній, духовній та соціальній сферах на
основі застосування нових технологій і технологічних
процесів; системи принципів, характерних для певної епохи й
рівнів розвитку наукових знань і технічних засобів,
фундаментальна складова загальної та професійної культур, що
передбачає наявність у людини системи технологічних знань,
умінь і технологічно важливих якостей і формує певний
технологічний погляд на світ. Т. к. розглядається в соціальному
й особистісному аспектах: у соціальному – і це рівень розвитку
суспільства на основі доцільної та ефективної
перетворювальної діяльності людей, сукупність досягнутих
технологій у матеріальному виробництві, соціального і
духовного життя; у особистісному – рівень оволодіння
людиною сучасними способами пізнання і вдосконалення себе
й навколишнього світу. Т. к. складається з таких елементів:
технологiчнi цiнностi; норми поведінки та методи дiяльностi;
алгоритмічний стиль мислення; технологiчнi знання, вміння та
навички. Т. к. виявляється в технічному світогляді, в основі
якого лежить глобальний планетарний погляд на світ, що
дозволяє йому ефективно брати участь у сучасних
технологічних процесах на основі гармонійної взаємодії з
природою, суспільством і технологічним середовищем.
Див.: професійна культура, технологічна освіта.
Технологізація освіти (від лат.techne – мистецтво,
ремесло + logos – поняття, вчення) – багатоетапний процес
його алгоритмізації, дотримання певної системи правил, що
веде до розв’язання поставлених навчальних завдань.
Технологізація – історично неперервний в освіті (принаймні з
другої половини XIX століття) процес. Завдяки технологізації,
у системі освіти здійснюється спадковість нових технологій,
340
виникає готовність до їхньої адаптації через призму рефлексії

(І. Зязюн, 2001). Критеріями Т. о. виступають:
концептуальність (опора на конкретну наукову концепцію);
діагностичність (можливість визначення результатів навчання
та їх корекції); економічність (ефективне використання часу і
матеріальних ресурсів у навчанні); операційність (поетапність
навчання, його алгоритмізованість); проектованість
(гарантоване досягнення цілей, програмування навчального
процесу); системність (цілісність навчальної діяльності,
взаємозв’язок усіх її складових); керованість (наявність
зворотного зв’язку між суб’єктами навчання); ефективність
(гарантованість досягнення визначеного стандарту навчання);
відтворюваність (можливість використання педагогічних
технологій в інших навчальних закладах).
Див.: педагогічна технологія, техноматика, технологічна
карта, технологія навчання.
Технологічна карта – опис процесу у вигляді поетапної
послідовності дій із зазначенням засобів, що
використовуються. Т. к. є формою документації, яка відображає
детальну поопераційну розробку складного технологічного
процесу із зазначенням витрат часу на його виконання. Т. к.
покликані розкрити алгоритм освітнього процесу і
загальнодидактичні принципи, які забезпечать умови освоєння
навчального матеріалу та формування особистісних,
предметних і метапредметних вмінь учнів/ або студентів
відповідно до вимог до результатів освіти. Т. к. дозволяє
проектувати навчальний процес. Завдання вчителя (викладача)
при її створенні – показати діяльнісний підхід у процесі
навчання, покрокове ведення уроку (заняття). У Т. к. педагог
проектує власну діяльність і передбачувані дії учнів (студентів).
Див.: педагогічна технологія, техноматика,
технологізація навчання.
Технологічна освіта – це організований процес навчання
і виховання, спрямований на формування технологічної,
екологічної, економічної культури особистості учнів через
341
розвиток творчого технологічного мислення, комплексу
технологічних здібностей, якостей особистості: соціальної
адаптивності, конкурентоспроможності, готовності до
професійної діяльності. Мета Т. о.: формування технічно,
технологічно і комп’ютерно освіченої особистості,
підготовленої до життя й активної природовідповідної
предметно-перетворюючої діяльності в умовах сучасного
високотехнологічного інформаційного суспільства, життєво
необхідних знань, умінь і навичок ведення домашнього
господарства і сімейної економіки, основних компонентів
інформаційної культури учнів/студентів, забезпечення умов для
їх професійного самовизначення, вироблення навичок творчої
діяльності, виховання культури праці, здійснення
допрофесійної та професійної підготовки за їх бажанням і з
урахуванням індивідуальних можливостей. Основним
завданням Т. о. є формування технологічної культури молоді.
Функції Т. о.: аксіологічна, навчальна, розвивальна,
профорієнтаційна, креативна, виховна). Основні напрямки
розвитку Т. о.: розробка наукових основ неперервної
технологічної освіти на засадах здобутків вітчизняної та
зарубіжної педагогічної науки і практики; виховання поколінь
з новою технологічною культурою, новим технічним
мисленням; поступове поетапне реформування змісту
технологічної освіти; зміцнення матеріально-технічної бази;
підготовка висококваліфікованих педагогічних кадрів; розвиток
міжнародних зв’язків у галузі технологічної освіти, методики
трудового навчання.
Див.: адаптація соціальна, інформатизація освіти,
інформаційно-технологічна компетентність,
конкурентоспроможність працівників, технологічна культура.
Технологія вільної праці – авторська технологія
французького педагога С. Френе (1896-1966) («Школа успіху і
радості», що заснована на ідеях гуманізму і самовідданої
любові до особистості дитини). Т. в. п. передбачає оригінальне
розв’язання проблеми організації життя дітей, різноманітні
експерименти щодо активізації їх пізнавальної діяльності. У
342
школі Френе: немає навчання, а є вирішення проблем,

експериментування, аналіз, порівняння; немає домашнього
завдання, але постійно ставляться запитання – вдома, на вулиці,
в школі; немає уроків від дзвінка до дзвінка; немає відміток,
але відзначаються особисті просування – через
взаємооцінювання дітей і педагогів; немає помилок – бувають
непорозуміння, розібравшись в яких спільно з усіма, можна їх
не допускати; немає програм, але є індивідуальні та групові
плани; немає традиційного вчителя, але вчать самі форми
організації спільної справи, які проектуються педагогом
спільно з дітьми; педагог нікого не виховує, не розвиває, а бере
участь у вирішенні загальних проблем; немає правил, але
класом правлять прийняті самими дітьми норми співжиття;
немає повчальної дисципліни, але дисциплінує саме відчуття
власної та колективної безпеки і спільного руху; немає класу в
загальному сенсі, а є дитячо-доросла спільність.
Див.: авторські технології, альтернативне навчання,
Технологія евристичної освіти – авторська технологія
Андрія Вікторовича Хуторського (д. пед. наук, член-кор. РАО,
академік Міжнародної педагогічної академії, м. Москва).
Сутність технології: учням пропонується самостійно відкрити
знання, порівняти їх із культурно-історичними аналогами, дати
учням можливість творити знання, створювати освітню
продукцію з усіх навчальних предметів, навчити їх самостійно
вирішувати проблеми, які при цьому виникають. Т. е. о.
спрямована на розвиток в учнів когнітивних (необхідних для
процесу пізнання зовнішнього світу), креативних (таких, що
забезпечують умови створення учнем творчого продукту
діяльності), управлінських (що виявляються під час організації
навчальної діяльності учнів) якостях. Т. е. о. будується на
принципах: особистісного цілепокладання – здійснення
навчання з урахуванням особистих навчальних цілей учня;
узгодження індивідуальної освітньої траєкторії –
забезпечення права учня на усвідомлення й узгодження з
педагогом змісту, цілей, завдань, темпу, форм і методів
343
навчання, системи контролю й оцінювання; метапредметних
основ змісту – введення до змісту навчання фундаментальних
категорій, що виходять за межі одного предмету;
продуктивного навчання – визнання головним орієнтиром
особистісного освітнього зростання учня, первинності
освітньої продукції учнів; актуальності навчання – побудова
навчального процесу на ситуаціях, які передбачають
самовизначення учнів та евристичний пошук їх вирішення;
освітньої рефлексії – осмислення власних дій,
самоспостереження, самоаналіз. Основною формою організації
евристичного навчання є заняття (урок). Ключову роль в Т. е.
о. відіграють відкриті завдання, спрямовані на розвиток
евристичних якостей особистості учнів. Виокремлює п’ять
типів занять евристичного навчання: вступне, основне, тренінг,
контрольне, рефлексивне (за О. Хуторським). Провідним типом
вважається основне, або заняття з розв’язання евристичної
ситуації. Досвід показує, що саме від змісту сформульованого
завдання залежить рівень творчої самореалізації учнів.
Технологія ймовірнісної освіти – авторська технологія
Олександра Михайловича Лобка (вчитель початкової школи,
керівник лабораторії початкової освіти, канд. філософ. наук,
м. Єкатеринбург). Розробник ймовірнісної моделі навчального
процесу наголошує на необхідності авторського
самовираження та самореалізації кожного учасника освітнього
процесу – учня та вчителя. Лише через особистісні роздуми і
формування власні позиції, авторські тексти відбувається
становлення соціально і духовно зрілої особистості. Цільові
орієнтації Т. й. о.: сформувати авторську позицію дитини в
культурі; допомогти дитині знайти здатність заявити себе в
світі культури і вести діалог з культурою; розвинути потреби
самореалізації в різних сферах і формах культури.
Концептуальні положення технології: індивідуальне
мисленнєве сприйняття школярв, а не стандарти програм;
індивідуальна своєрідність дитини; розвиток «Я» – концепції
особистості; початкова школа – це ланка, яка закладає образно-
344
інтуїтивні механізми мислення, і лише на етапі середньої

школи настає час формування власне понятійних структур.
Технологія навчання – (від грец. tehne – «мистецтво»,
«ремесло», «наука», logos «поняття», «вчення») – системний
метод, що забезпечує реалізацію проекту дидактичного
процесу і досягнення його гарантованого високого результату;
інтегративна модель навчального процесу з чітко визначеними
цілями, діагностикою поточних і кінцевих результатів,
розподілом навчально-виховного процесу на окремі етапи;
своєрідний алгоритм дій, правильне виконання яких у
визначеній послідовності веде до наперед запланованого,
передбачуваного результату у навчанні. Т. н. – система,
структурними елементами якої є: цілі навчання, концептуальні
положення, способи діяльності вчителя (викладача) і учнів
(студентів), результативність навчання. Предметом Т. н. є
створення систем навчання і професійної підготовки. Т. н.
передбачає чітке і неухильне виконання певних навчальних дій
в умовах оперативного зворотного зв’язку. Згідно ієрархії
складників, що в сукупності утворюють педагогічний процес,
найнижчий ярус займають Т. н., вище розміщуються освітні,
виховні, ще вище – розвивальні і формуючі, які є різновидами
педагогічних технологій (І. Підласий).
Див. : педагогічна технологія.
Технологія поетапного формування розумових дій –
авторська технологія Петра Яковича Гальперіна. В основі
концепції лежить психологічне вчення про перетворення
зовнішньої предметної діяльності на внутрішню психічну
діяльність. Формування внутрішніх розумових структур
психіки відбувається за допомогою освоєння зовнішньої
соціальної дійсності. Особливість цієї теорії полягає в
цілеспрямованому формуванні мотивації навчання.
Формування розумових дій згідно з цією концепцією
передбачає такі етапи: попереднє ознайомлення з метою
навчання та його умовами. Цей етап формує мотивацію
345
навчально-пізнавальної діяльності; складання схеми
орієнтовної основи дій (ООД, що може мати кілька видів:
неповна (одноразовий показ зразка і неповний словесний
опис); повна (для певного виду діяльності); повна узагальнена
(для цілого класу явищ)). На цьому етапі учні пізнають предмет
навчання й послідовність виконання орієнтовних, виконавчих
та контрольних дій. Це ще не сама діяльність, а лише система
вказівок до неї. Етап формування матеріальної діяльності –
дії виконуються в матеріальній або матеріалізованій формі, з
конкретними предметами або за допомогою певних модулів. Ці
дії обіймають як орієнтовну й виконавчу, так і контрольну дії.
Етап зовнішньої мови –дії узагальнюються завдяки їх повній
вербалізації усно або письмово. Дії реалізуються словесне, без
опертя на матеріальні засоби, засвоюються в узагальненій,
відірваній від конкретики формі. Етап внутрішньої мови –
практичні дії супроводжуються проговорюванням подумки і
здійснюються узагальнено й автоматично. Етап інтеріоризації
дії, де дії виконуються подумки, тобто стають внутрішнім
розумовим процесом, максимально автоматизованим.
Див.:авторські технології.
Технологія самовизначення – авторська технологія
Олександра Наумовича Тубельського (директора середньої
школи № 734 м. Москва, канд. пед. наук). Школа
самовизначення – комплексне освітній заклад, в якому
навчання і виховання дітей з 3 до 17 років поєднується з
роботою зі створення й апробації особистісно-орієнтованого
змісту освіти. Особливості Т. с.: навчально-виховний процес
організовується у вигляді «занурень», коли протягом декількох
днів вивчається лише один предмет, причому тема, види робіт,
критерії оцінки просування і форма заліку виробляються
дітьми разом з учителем. Іншою формою навчального процесу
є майстерня або студія, якою керує вчитель або запрошений
фахівець. У них переважно здійснюється передача способів
наукової, трудової, художньо-творчої та іншої діяльності від
майстра до учня. Бальної системи оцінювання не існує, в кінці
навчального періоду складається якісно-змістовна
характеристика, в якій зазначаються просування дитини в
346
освоєнні і вирощуванні способів роботи, даються рекомендації

як підвищити ефективність, при цьому успіхи зв’язуються не
в порівнянні з нормами оцінок і не з успіхами товаришів, а в
порівнянні з самим собою, відбувається також перехід від
оцінки до самооцінки. Навчальний рік завершується творчими
іспитами, на яких проводиться захист самостійних робіт, в
присутності запрошених самим учнем батьків і товаришів.
Технологія укрупнення дидактичних одиниць –
авторська технологія Пюрв’я Мучкаєвича Ерднієва (д. пед.
наук., професора, академіка). Т. у. д. о. – це система
споріднених одиниць навчального матеріалу, у якому симетрія,
протиставлення змін компонентів навчальної інформації в своїй
сукупності позитивно впливають на виникнення єдиної логіко-
просторової структури знань. Укрупнення дидактичних
одиниць трактується як відображення об’єктивної тенденції
сучасної науки до інтеграції знань, яке призводить до
глибинних узагальнень у пізнавальних процесах та засвоєнні
більшого обсягу знань при економії часу. П. Ерднієв
обґрунтував ефективність Т. у. д. о. що дозволяє: застосовувати
узагальнення в поточній навчальній роботі на кожному уроці;
виявляти логічні зв’язки в матеріалі; виділяти головне і суттєве
в більшій дозі матеріалу; розуміти значення матеріалу в
загальній системі ЗУН; виявляти міжпредметні зв’язки; більш
емоційно подавати матеріал; зробити більш ефективним
закріплення матеріалу. Цільові орієнтири: досягнення
цілісності математичних знань як головної мови розвитку;
саморозвиток інтелекту учнів; створення інформаційно більш
удосконаленої послідовності розділів і тем шкільних предметів,
яка забезпечує їх єдність і цілісність. Т. у. д. о. будується за
наступною схемою: стадія засвоєння недиференційованого
цілого в його першому наближенні; виділення в цілому
елементів і їх взаємовідношень; формування на базі засвоєння
елементів і їх взаємовідношень більш досконалого і точного
цілісного образу. Учням пропонується: вивчати одночасно
взаємно обернені дії і операції; порівнювати протилежні
347
поняття, розглядаючи їх одночасно; зіставляти споріднені і
аналогічні поняття; зіставляти етапи роботи з вправами,
способи розв’язування. Головна особливість змісту технології
П. Ерднієва є перебудова традиційної дидактичної структури
матеріалу навчального предмету або споріднених навчальних
предметів.
Див.: технологія навчання.
Технологія формування критичного мислення –
забезпечує вміння зайняти свою позицію з обговорюваного
питання і вміння обґрунтувати її, здатність вислухати
співрозмовника, ретельно обміркувати аргументи і
проаналізувати їхню логіку; вміння не тільки опанувати
інформацією, але і критично її оцінити, осмислити, прийняти.
Це розумний, виважений підхід до прийняття складних рішень.
Т. ф. к. м. передбачає: акцент на пошук і самостійне отримання
знань; активне використання попереднього досвіду і знань
учнів; заохочення висловлювань власної точки зору, власної
позиції, обмін думками на всіх рівнях взаємодії; створення
умов для аргументації зроблених висновків, суджень, позицій;
стимулювання спроб перевірки і застосування нових знань і
досвіду. Виділяють три стадії Т. ф. к. м.: виклик, осмислення,
рефлексія. Стадія виклику – актуалізація наявних в учнів знань
і уявлень; пробудження інтересу до досліджуваної теми;
активізація інтелектуальної діяльності; постановка учнем
власних напрямків у вивченні проблеми. Стадія осмислення –
отримання нової інформації по темі; класифікація отриманої
інформації; коректування учнем напрямків вирішення
проблеми. Стадія рефлексії – придбання нового знання;
спонукання до подальшого розширення інформаційного поля;
співвіднесення нової інформації і наявних знань; вироблення
власної позиції, оцінка процесу. Методи і прийоми Т. ф. к. м.:
дерево пророкувань, читання з зупинками, щоденники та
бортові журнали, «Лови помилку», зигзаг, «Мудрі сови», «Як
ви думаєте», створення «особистісного» тексту, вирішення
творчих завдань, «Пірамідна історія», корзина ідей, переказ
навперебій, куточки, авторське крісло, «Ключові слова»,
348
«Вірно-невірно», інсерт (умовні значки), сінквейн; Коло Вена,

кластери (грона), карусель, акваріум, мозковий штурм і ін.
Освітні результати Т. ф. к. м.: вміння працювати з
збільшується і постійно оновлюється інформаційним потоком
в різних областях знань; вміння користуватися різними
способами інтегрування інформації; вміння ставити запитання,
самостійно формулювати гіпотезу; вміння вирішувати
проблеми; здатність виробляти власну думку па основі
осмислення різного досвіду, ідей, уявлень; здатність
висловлювати свої думки (усно і письмово) ясно,
аргументовано і коректно по відношенню до оточуючих,
враховуючи інші точки зору; вміння вибудовувати
конструктивні відносини з іншими людьми, вміння
співпрацювати; здатність самостійно визначати способи свого
навчання (академічна мобільність, самоосвіта); здатність брати
на себе відповідальність.
Див.: інноваційні технології.
Техноматика – напрямок вдосконалення традиційного
педагогічного процесу шляхом поопераційного застосування
системи дій, операцій або процедур, що ґрунтуються на нових
досягненнях науки і гарантують досягнення більш високого
рівня навченості та вихованості. Т. пов’язана як з технологіями
нововведень в освітній простір, так із конкретними
технологіями реалізації цих нововведень. Предметом Т. є
технологічний процес, який охоплює широке коло сучасних
проблем: оновлення навчання, виховання, освіти, способів і
засобів інформатизації, шляхів психологічного розвитку та
соціалізації особистості. Основні функції Т.: удосконалююча –
модернізуюча, модифікуюча, раціоналізуюча традиційний
педагогічний процес; трансформуюча, яка радикально змінює
традиційний процес; комплексна або комбінаторна, яка
виконує сполучення елементів як традиційного, так і
інноваційного педагогічного процесу.
Див.: інноваційна педагогічна діяльність, педагогічні
інновації, педагогічна технологія.
349
Тренінг – (англ. train, training – навчати, виховувати) –
багатофункціональний метод змін психологічних феноменів
людини або групи (С. Макшанов, К. Мілютіна); засіб
психологічного впливу (Л. Петровська); система інтенсивних
тренувань (М. Васильєв, І. Вачков); особлива форма навчання
(М. Каган, А. Еткинд, С. Мирошник, С. Страшко); метод
розвитку здібностей до навчання (Ю. Ємельянов, О. Кузьміна);
система впливів, завдань, спрямованих на розвиток,
формування, корекцію у людини необхідних професійних
якостей (В. Саакова); метод навчання та педагогічної технології
навчання (В. Безпалько, В. Демешкевич, Н. Ничкало,
С. Сисоєва) та ін. Сутність цього поняття, що пов’язано з
груповою роботою (К. Левін), отримало велике поширення в
психологічній практиці другої половини ХХ ст. та означає –
«тренування», «научіння», «дресирування». Поняття «тренінг»
і «тренінгові технології» вважаються синонемічними.
Т. передбачає: активну позицію його учасників, набуття ними
практичних умінь і навичок, прояв ініціативи і самостійності в
прийняті рішень, успішність й інтелектуальну спроможність у
відпрацюванні конкретних проблемних питань. Не існує
загальновизнаної та єдиної класифікації Т., поділ їх на види
проводиться науковцями на підставі різних ознак: за критерієм
спрямованості дії і змін – навичковий, психотерапевтичний,
соціально-психологічний, бізнес-тренінг (Ю. Мельник); за
метою та завданнями – соціально-психологічний,
Т. особистісного зростання, тематичний або соціально-
просвітницький, психокорекційний, психотерапевтичний
(С. Страшко); за психогімнастичними вправами, які спрямовані
на формування та розвиток умінь, навичок і настанов
ефективного спілкування – Т. партнерського спілкування,
Т. сенситивності і Т. креативності (Г. П’ятакова, Н. Заячківська)
та ін. Одним із найбільш поширених видів Т. є соціально-
психологічний (М. Бєлова, А. Галімов, О. Керик, Л. Петровська
та ін.), що передбачає розвиток комунікативних здібностей,
уміння встановлювати та розвивати міжособистісні стосунки
між людьми.
Див.: корпоративний тренінг, інноваційні технології,
освітні технології, технології навчання.
350
Трисуб’єктна дидактика – один із напрямів педагогічної

науки щодо найбільш загальних закономірностей, принципів іа
засобів організації навчання, який забезпечує свідоме та міцне
засвоєння системи знань, умінь і навичок у межах
рівноправних взаємин студента, викладача та інформаційно-
комунікаційного педагогічного середовища. Т. д. обґрунтовує
існування трьох повноправних суб’єктів навчання – студента,
викладача та середовища. Активними складовими
інформаційно-комунікаційного педагогічного середовища є:
збільшення мотивації студентів до споживання контенту;
доступ до ресурсів в будь-який зручний для людини час;
володіння зручним, гнучким, дружнім, інтелектуальним
сервісом, що допомагає студенту знайти необхідні
інформаційні ресурси, дані або знання; робота у відповідності
до запитів користувачів; швидке наповнення інформацією,
даними, знаннями; організація практично безкоштовних,
зручних у часі контактів між будь-якою кількістю людей,
забезпечення гнучкого обміну інформацією; інтеграція всіх
попередніх традиційних засобів отримання, збереження,
обробки і представлення необхідної інформації, даних та знань;
контроль над даними та операційною діяльністю людства.
Див.: новітні інформаційні технології, інформаційно-
комунікативне середовище.
Тьютор (англ. tutor, від лат. tueor – спостерігаю,
піклуюсь) – педагог-наставник в англійських «паблікскулз»,
старших класах граматичних шкіл і педагогічних коледжів;
особа, що веде індивідуальні або групові заняття із учнями,
студентами, репетитор, наставник. Під керівництвом Т. учні
самостійно працюють над певними темами з предмета, який
вивчається кожним учнем у школі. Так звана тьюторська
система виникла в Оксфордському та Кембриджському
університетах ще у XIV ст. і найбільшого поширення зазнала в
англійських педагогічних коледжах. Самостійні заняття
традиційно вважалися основною формою навчальної роботи
англійських студентів. Тому Т. в їх підготовці відігравали
значну роль. Ця система навчання застосовувалася також в
351
деяких американських університетах, напр., Гарвардському,
Принстонському. У XVII ст. сфера діяльності
Т. розширюється – все більшого значення набувають навчальні
функції Т. визначає і радить студенту, які лекції і практичні
заняття відвідувати, як складати план своєї освітньої
діяльності, слідкує за тим, щоб його учні добре займалися і
були підготовлені до вступу в заклад вищої освіти. Т. –
найближчий порадник студента і помічник у всіх труднощах.
У цей час тьюторська система офіційно признається частиною
англійських університетів. З 1700 по 1850 рр. в англійських
університетах не було курсів і кафедр. До іспитів студента
готував Т. Коли в кінці XIX ст. в університетах з’явилися і
вільні кафедри (приватні лекції), і колегіальні лекції, то за
студентом залишилося право вибору професорів і курсів.
Протягом XVIII – XX ст. в найстаріших університетах Англії
тьюторськая система не тільки не склала своїх позицій, але
зайняла центральне місце в навчанні; лекційна система
слугувала лише до поповненням до неї. У наш час тьюторська
система навчання набула нового змісту і застосовується при
реалізації дистанційної форми навчання, на коротко термінових
курсах підготовки та перепідготовки спеціалістів у системах
післядипломної та додаткової освіти. В університетах Т. є
помічником викладача, здебільшого функції Т. виконують
аспіранти або студенти старших курсів.
Див.: куратор.
У
Університе́т (від лат. universitas – «сукупність») – вищий
навчальний заклад, який реалізує професійну підготовку за
всіма рівнями вищої, післядипломної і другої (додаткової)
освіти з широкого спектру природничо-наукових, гуманітарних
та ін. галузей науки, техніки, культури. У. є автономним
закладом вищої освіти, тип якого виробився в Європі за
середньовіччя. Перші У. з’явилися у ХІІ-ХІІІ ст. в Італії, Іспанії,
Франції, Англії. Перший У. у Західній Європі – Болонський –
заснований у 1088 р., а на кінець ХІІІ-го ст. їх у Європі
налічувало – 80. Найбільш відомі європейські університети –
352
Паризький (1200 р.), Кембриджський (1209 р.), Саламанський

(1227 р.), Празький (1348 р.), Краківський (1364 р.),
Лейпцизький (1409 р.), Вільнюський (1579 р.), Московський
(1755 р.), Берлінський (1810 р.), Варшавський (1818 р.). На
теренах України найстарішими є Львівський нац. ун-т ім.
І. Франка (1661 р), Києво-Могилянська академія (1632 р.),
Київський нац. ун-т ім. Т. Шевченка (1834 р.), Харківський нац.
ун-т ім. В. Каразіна (1895 р.). Окрім освітньої функції У. є
науковими установами, в яких викладачі спільно зі студентами
здійснюють наукові дослідження. У. є провідним центром
розвитку освіти, який має право надавати наукові ступені й
покликаний сприяти поширенню наукових знань шляхом
здійснення культурно-просвітницької діяльності серед
населення.
Див.: вищий навчальний заклад, вища освіта.
Управління системою освіти – це цілеспрямована зміна
її стану. Ефективне і результативне управління потребує знання
природи об’єкта управління, наявності відповідної інформації
для прийняття управлінських рішень, механізмів та ресурсів їх
реалізації. Управлінські дії спрямовані на досягнення
стратегічних пріоритетних цілей функціонування та розвитку
освіти. Сучасними освітніми пріоритетами визнано:
збільшення охоплення населення освітою; забезпечення освіти
протягом життя; рівний доступ до якісної освіти; посилення
ролі держави в гарантуванні справедливості в здобутті освіти;
гуманізація та демократизація освіти; оновлення змісту, форм,
методів і засобів навчання; підвищення професійної
компетентності викладачів; становлення державно-
громадського управління освітою, поширення інформації про
якість освітніх послуг; ефективне та результативне
використання видатків на освіту. В Україні для управління
освітою створюється система органів державного управління,
органів управління навчальних закладів й громадських органів,
виділяються людські, фінансові, матеріальні ресурси. В основу
У. с. о. покладено державну освітню політику, яка фіксується в
законодавстві та доцільно орієнтує управлінську діяльність.
353
Модернізація У. с. о. передбачає запровадження державно-
громадської управлінської моделі, децентралізацію,
автономізацію навчальних закладів, демонополізацію і
конкуренцію освітніх послуг, орієнтацію на творчо-
інноваційний розвиток освіти, наук, аналітичний і
прогностичний супровід управлінських рішень, моніторинг
освітніх потреб, пропозицій у навчанні, якості освіти,
незалежне оцінювання навчальних досягнень, доступність
освіти протягом життя.
О. М. Новак
Див.: менеджмент, освітній простір.
Управлінська інноваційна технологія – це сукупність
дій щодо вибору доцільних процедур (методик), які
співвідносяться з характерними для управління
технологічними ситуаціями. Виконання цих процедур і
здійснення впливів забезпечує перетворення, переведення
соціально-педагогічної системи в бажаний стан. Методами
вирішення проблемної ситуації, засобами управлінських
технологій є: реагування на ситуацію; пошук аналогічних
станів; дослідження стану; вибір процедур перетворення в
конкретній ситуації. Сутність У. і. т. полягає в забезпеченні
інноваційного, наукового та функціонального взаємозв’язку
процесу управління з конкретними функціями, а саме:
планування, організації, мотивації і контролю. До сучасних
У. і. т. слід віднести засоби інноваційного менеджменту:
маркетинг інновацій (передбачає вивчення ринку споживачів
інновацій, їхніх запитів, інтересів та розробку системи дій з
реалізації інновацій, забезпечення її рекламою, організацією
«паблік рилейшнз»); інжиніринг інновацій (проектно-
консультаційні послуги з розробки проектів, програм,
впровадження інновацій); реінжиніринг інновацій (інженерно-
консультаційні послуги з проектування діяльності для
досягнення кардинальних, рішучих змін); бенчмаркінг
інновацій (засіб вивчення діяльності конкурентів з метою
використання позитивного досвіду); бренд-стратегія інновацій
(управління реалізацією інновацій, просування її на ринку
попиту, формування свідомості споживачів нового продукту);
354
фрондування інноваційного ринку (захоплення або

відвойовування ринку діяльності інших організацій).
Див.: інноваційна педагогічна технологія, управління
системою освіти.
Ф
Факторний аналіз (від лат. facio – роблю) –
математико-статистичний метод обробки кореляційних
матриць (таблиць), який застосовується з метою визначення
тих «факторів» (детермінант), які лежать в основі кореляцій
між змінними, що зіставляються. Основні ідеї Ф. а. були
закладені англійським психологом і антропологом
Ф. Гальтоном (1822 – 1911). Авторами основних концепцій
Ф. а. є головним чином американські й англійські вчені
(Ч. Спірмен, Л. Терстоун, Г. Томсон, С. Барт, Р. Кеттелл та ін.).
З другої половини 60-х років XX ст. Ф. а. одержав визнання як
універсальний метод компактного надання великих масивів
статистичних і експериментальних даних. Основною галуззю
застосування факторного аналізу є сфера інтелекту (розумових
здібностей). Методом Ф. а. вивчається також будова ряду
спеціальних здібностей: музичних, математичних, рухових
тощо. Ф. а. особливо продуктивний на початкових етапах
наукових досліджень, коли необхідно виділити якісь попередні
закономірності в досліджуваній галузі. Це дає можливість
наступний експеримент зробити більш досконалим в
порівнянні з експериментом на змінних, обраних довільно або
випадково. Сьогодні Ф. а. широко використовується для
обробки даних в найрізноманітніших областях соціально-
економічних досліджень, включений в усі пакети статистичної
обробки даних – R, SAS, SPSS, Statistica тощо. Ф. а. дозволяє
виявити об’єктивно існуючі фактори які впливають на
поведінку досліджуваного об’єкта. Дуже важливим є те, що, як
правило, ці фактори безпосередньо не споглядаються, а лише
якимось чином впливають на досліджувані параметри.
Див.: методи науково-педагогічного дослідження,
статистичні і математичні методи.
355
Фізична освіта – вид освіти, системне засвоєння
людиною в процесі навчання раціональних способів керування
своїми рухами, які необхідні в житті фонду рухових умінь,
навичок і пов’язаних з ними знань; цілеспрямований вплив на
фізичні якості, який забезпечує розвиток рухових здібностей.
Змістом ф. о. є навчання рухам і виховання фізичних якостей
людини. Ф. о. пов’язана з розумовим, моральним, естетичним
і трудовим вихованням. Ф. о. умовно можна поділити на такі
різновиди: загальна ф. о. орієнтована на передачу та системне
засвоєння досвіду попередніх поколінь по використанню
фізичної культури в оздоровчо-рекреаційному, атлетичному,
виховному аспектах; додаткова ф. о. здійснюється закладами
освіти в галузі фізичної культури і спорту, спрямована на
формування спортивних резервів різних рівнів підготовленості;
професійна ф. о. реалізується ВНЗ для підготовки педагогів і
спеціалістів в галузі фізичної культури і спорту різної
кваліфікації.
Див.: фізичне виховання, фізична підготовка, фізичний
розвиток.
Фізична підготовка – процес фізичного виховання, який
підкреслює прикладну спрямованість стосовно певної
діяльності; складова фізичного виховання різних груп
населення, яка полягає у формуванні рухових умінь та навичок
людини, розвитку її фізичних якостей і здібностей з
урахуванням особливостей професійної діяльності.
Розрізняють загальну, спеціальну, ґартівну. Ф. п.. Загальна
Ф. п. спрямована на різні види діяльності, які людина долає
протягом усього життя шляхом формування й вдосконалення
різноманітних рухових умінь і навичок; розвиває основні
фізичні якості людини. Спеціальна Ф. п. застосовується до
конкретно обраного виду діяльності (трудової, військової,
спортивної), яка займає важливе місце в життєдіяльності
людини. У спеціальній Ф. п. використовуються спеціальні
засоби та методи фізичного виховання, які необхідні для
вдосконалення рухових умінь і навичок, розвитку фізичних
здібностей. Ґартівна Ф. п. – це сонячні та повітряні ванни,
356
водні процедури, сауни та інші способи підвищення опірності

організму до зміни температури навколишнього середовища,
до інфекцій та простудних захворювань, а також до значних
фізичних навантажень.
Див.: фізичне виховання, фізична освіта, фізичний
розвиток.
Фізичне виховання – є головним напрямом
впровадження фізичної культури і становить органічну частину
загального виховання, яка забезпечує розвиток фізичних,
морально-вольових, розумових здібностей та професійно-
прикладних навичок людини. Ф. в. є процесом вирішення
освітньо-виховних завдань, який характеризується всіма
загальними ознаками педагогічного процесу, або здійснюється
в умовах самовиховання. У Ф. в. виділяють дві взаємопов’язані
сторони: фізичну освіту та сприяння розвитку фізичних
якостей. Фізична освіта спрямована на засвоєння людиною в
процесі навчання системи раціональних способів керування
своєю руховою діяльністю, а саме рухами, які необхідні в
процесі набуття рухових умінь, навичок і знань. Друга сторона
Ф. в. впливає на природні властивості організму, що належать
до фізичних якостей. Вплив на фізичні якості основних та
допоміжних засобів Ф. в. допомагає змінювати
функціональний стан організму, розвиває рухові здібності,
підвищує рівень працездатності, поліпшує будову тіла та ін..
Ф. в. спрямоване на фізичне і духовне вдосконалення людини,
оволодіння нею знаннями, фізичними вправами та способами
їх використання протягом усього життя.
Див.: фізична освіта, фізична підготовка, фізичний
розвиток.
Фізичний розвиток – природний процес вікової зміни
морфологічних та функціональних ознак організму,
підпорядкований об’єктивним законам природи, зумовлений
спадковими факторами і конкретними умовами зовнішнього
середовища; складова життєдіяльності людини, зміна
357
природних властивостей її організму впродовж життя, що
виявляється у вигляді показників функціональних та
морфологічних можливостей організму, фізичних якостей,
рухових здібностей, працездатності, темпів старіння організму,
термінів тривалості життя. Ф. р. вживається у двох значеннях:
як процес, що відбувається в організмі людини протягом її
природного вікового розвитку і під впливом фізичного
виховання; як визначення фізичного стану. Ознаки Ф. р. можна
умовно поділити на три групи: 1) показники будови тіла, які
визначають морфологічні зміни тіла людини; 2) показники
розвитку фізичних якостей, що характеризують зміни рухових
функцій; 3) показники здоров’я, що віддзеркалюють
морфологічні і функціональні зміни систем організму.
Див.: фізичне виховання, фізична освіта, фізична
Філологічна освіта ( від грец. рhilologіа, що первісно
означало «любов до слова») – система і результат філологічного
навчання (вивчення мов і літератур) та наукової, філологічної
роботи у школі та ЗВО, складова гуманітарної освіти. Ф. о.
потрібна вчителям-словесникам, викладачам мов і літератур,
журналістам, перекладачам. Метою Ф. о. є формування наук,
філологічного світогляду та філологічної компетенції, що
включає в себе систему обов’язкових лінгвістичних і
літературознавчих знань, володіння мовами, знання історії і
типології літературних текстів, уміння і навички лінгвістичного
і літературознавчого аналізу творів, перекладу, філологічну
ерудицію та інтуїцію, добре мовне виховання (мовне чуття,
мовний смак) та інтелігентну мовну поведінку. У науковий обіг
термін Ф. о. ввів засновник німецької класичної філології І.
Вольф (1759–1824) у 2-й пол. ХVIIІ ст. Українська Ф. о. веде
початок від письменства ранньоукраїнської доби: «Велесової
книги» (VШ–IX от.), «Руської правди» (XI ст.). «Повчання
Володимира Мономаха». «Слова про закон і благодать» (1049)
Іларіона, «Слова о полку Ігоревім» (XII ст.), київських і
галицько-волинських літописів, перекладів Святого письма,
Києво-Печерського патеика. Середньоукраїнська доба
358
збагатила українську філологію «Судебником» Казимира

Ягайловича (1468), писаними українською мовою Литовським
статутом (1568), Пересопницьким Євангелієм (1556–1561)
«Острозькою Біблією» (1581), козацькими літописами,
українськими драмами, вертепом та інтермедіями, різдвяними
і великодніми віршами, посланнями І. Вишенського,
філософськими літературними піснями і трактатами
Г. Сковороди, видатними досягненнями риторів Києво-
Могилянської академії (Ф. Прокоповича, С. Славинецького,
С. Полоцького, С. Яворського, Д. Туптала. І. Галятовського).
Тут закладалися основи граматичної розбудови і лексичної
кодифікації української мови: «Грамматіка
словенський».Л. Зизанія (1596). «Лексис» Л. Зизанія (1596).
«Грамматіка...» М. Смотрицького (1619). «Лексис словено-
роський...» П. Беринди, «Граматика словенська» І. Ужевича
(1643). Українську Ф. о. закладали, творили і розвивають багато
поколінь визначних вчених-філологів, письменників, педагогів
та методистів: М. Максимович, П. Куліш, Т. Шевченко.
І. Нечуй-Левицький, І. Франко, П. Житецький. І. Срезневський,
О. Потебня, М. Драгоманов, М. Сумцов. А. Кримський,
А. Волошин, Є. Тимченко, І. Огієнко, М. Грушевський та ін.
Сучасну українську Ф. о. складають наукові галузі та навчальні
дисципліни мовознавчого циклу. Складовими частинами Ф. о.
в Україні є знання української (державної) мови і української
літератури, національних мов і літератур, зарубіжних літератур
та знання і володіння іноземними мовами.
Філософія освіти – галузь педагогічних знань, яка
використовує підходи і знання методології, філософії,
аксіології, історії, культурології для осмислення граничних
основ освіти й педагогіки: місце і сенс освіти в культурному
житті суспільства, розуміння людини та ідеал освіченості, сенс
і особливості педагогічної діяльності, проектування шляхів
побудови нової школи й педагогіки тощо. Ф. о. сформувалася
в першій половині XX ст. як застосування фундаментальних
філософських принципів до освітньої дійсності і її
переосмислення, виходячи з цих принципів. Ф. о. бере свій
359
початок в давньогрецьких філософських школах, де вона була
вченням про методи, засоби, прийоми навчання мудрості.
Найбільш яскравими прикладами давньогрецької Ф. о. є теорії
Сократа, Платона, Аристотеля, велике значення також має
досвід піфагорійської школи. Ф. о. сьогодні можна трактувати
як філософсько-педагогічну дисципліну, що зорієнтовує,
сплановано впливає, наперед передбачивши ідеальний образ,
заради якого і здійснюється означений вплив, як на конкретну
людину, так і на мікро та макро соціальні групи.
Див.: галузь, професійна освіта.
Формальна освіта – теорія загальної освіти в педагогіці
кінця XVIII-XIX ст., згідно з якою основною метою навчання є
розвиток здібностей учнів, насамперед розумових, а засвоєння
фактів, знань, основ наук має другорядне значення. Прибічники
цієї теорії вважали, що завдання освіти полягає в розвиткові
здатності до аналізу й синтезу, дедукції та індукції, у розвиткові
логічного мислення, відстоювали так званий класичний напрям
в освіті, ігнорували роль праці у вихованні підростаючого
покоління. Ф. о. протистоїть теорія матеріальної освіти, що
висуває на передній план завдання оволодіння знаннями фактів
і недооцінює спеціальні зусилля щодо розвитку особистості.
Сучасна вітчизняна педагогічна наука вважає поділ освіти на
формальну й матеріальну помилковим. Вона вбачає завдання
навчання в тому, щоб забезпечувати учнів знаннями, уміннями
й навичками, готувати їх до життя і одночасно розвивати їхні
розумові здібності й духовні сили.
Див.: освіта, теорія.
Форма організації навчання – спосіб організації
навчальної діяльності, який регулюється певним, наперед
визначеним розпорядком; зовнішнє вираження узгодженої
діяльності вчителя та учнів, що здійснюється у визначеному
порядку і в певному режимі. Педагогічній практиці відомі
понад тридцять конкретних форм навчання.
Загальноприйнятими Ф. о. н. є колективна (уроки, екскурсії,
факультативні заняття та ін..) – у школі; лекції, семінарські,
360
практичні заняття, екзамени. заліки – у ЗВО) та індивідуальна –

самостійна робота, дипломні та курсові проекти тощо, які
суттєво відрізняються за ступенем самостійності пізнавальної
діяльності учнів/ студентів і ступенем керівництва навчальною
діяльністю з боку вчителя/викладача. Вибір Ф. о. н.
зумовлюється завданнями освіти, особливостями змісту різних
предметів та їх окремих розділів, складом учнів/студентів,
рівнем їх підготовки.
Див.: урок, лекція, колоквіум, семінарське заняття,
практичне заняття, залік.
Формувальний експеримент – метод наукового
дослідження, коли застосовується спеціальна система заходів,
спрямованих на формування у респондентів певних
особистісних якостей, підвищення результативності різних
видів діяльності. Ф. е. зорієнтований на вивчення динаміки
розвитку психологічних властивостей або педагогічних явищ
у процесі активного впливу дослідника на умови виконання
діяльності. Основна особливість Ф. е. полягає в тому, що сам
дослідник активно і позитивно впливає на явища, які
вивчаються. У цьому проявляється активна роль педагогіки як
науки. активна життєва позиція вченого за принципом єдності
теорії, експерименту і практики. Ф. е. здійснюється за
допомогою експериментальної моделі розвиваючих і
формуючих впливів на предмет дослідження, поєднує в собі
різні процедури: навчальні, ігрові, практичні. Важливою є
аналітична модель «розвиваючого ефекту» експерименту –
своєрідний «ідеальний образ» сподівань дослідника, щодо його
результатів.
Див.: констатувальнгий експеримент, методи науково-
педагогічного дослідження.
Формування особистості – результат розвитку
особистості під впливом середовища, спадковості і виховання;
становлення людини як соціальної істоти внаслідок впливу
зовнішніх і внутрішніх детермінант її розвитку. Ф. о. є
об’єктивним і закономірним процесом, в ході якого людина
виступає не тільки як об’єкт впливу зовнішніх факторів, але і
як активний суб’єкт діяльності та спілкування. До зовнішніх
факторів Ф. о. відносяться впливи навколишнього природного
361
і соціального середовища та цілеспрямована діяльність
педагогів з формування якостей, необхідних для участі
особистості в житті суспільства (виховання). Ефект зовнішніх
впливів залежить від тих внутрішніх сил і процесів, які
визначають індивідуальне реагування на них кожної людини.
Джерелом Ф. о. є такі внутрішні суперечності: у нервовій
системі – між збудженням і гальмуванням; в емоційній сфері –
між задоволенням і незадоволенням, радістю і горем; у
мотиваційній сфері – між прагненнями особистості та її
можливостями та ін.
Див.: розвиток особистості.
Фундаменталізація освіти (лат. fundamentum – основа,
підвалини, опора) – стратегічний напрям розвитку освіти
ХХІ ст. (творчих здібностей особистості, наукового мислення,
знань, умінь і навичок), що забезпечує особистісний розвиток
студента, цілісне сприйняття ним навколишнього світу й
адаптації у швидкозмінних соціально-економічних і
технологічних умовах. Ф.о. забезпечує основи професійно-
педагогічної і загальної культури сучасного фахівця, які
реалізуються в його гуманітарній і професійній діяльності.
Ф. – процес якісної зміни вищої освіти на основі принципу її
фундаментальності. Ефективний розвиток вищої освіти
вимагає фундаменталізації навчального процесу на основі
інноваційних підходів. Концептуальні положення Ф.о.
висвітлено у Законі України «Про вищу освіту», Національній
стратегії розвитку освіти в Україні на 2012-2021 рр., Стратегії
реформування вищої освіти в Україні до 2020 року, Концепції
розвитку освіти України на період 2015-2025 рр. Основні
напрями Ф.о.: підвищення загальної підготовки учнів і
студентів, чітке відслідковування в навчальних планах та
програмах найсуттєвіших змін в науці, техніці, технології,
організації праці та управління за галузями і сферами
діяльності. Основні ознаки Ф.о.: виявлення універсальних
базових знань, надання їм пріоритетного значення при
набуванні інших знань; інтеграція освіти та науки; перебудова
процесу навчання на основі принципів професійної та
технологічної мобільності. Функції Ф.о.: методологічна,
362
професійно-орієнтувальна, розвивальна, прогностична,

інтегративна. Шляхи реалізації Ф.о.: насичення змісту вищої
освіти системними знаннями, що спираються на
фундаментальні теорії, концепції, ідеї; надання переваги
дослідницьким методам навчання, творчій діяльності,
поєднання науки, навчання й наукової творчості; саморозвиток
студента як суб’єкта освітньої, професійної й науково-
дослідної діяльності.
Див.: саморозвиток, творчість, педагогічна культура,
професійна культура.
Х
Хед старт (англ Head Start – успішний старт) –
програма компенсаторного навчання в США, спрямована на
підвищення успішності і розвиток інтелектуальних здібностей
учнів з малозабезпечених сімей і національних меншин. Ця
програма передбачає організацію цілоденного або часткового
піклування і творення близького контакту з родинами.
Програма передбачає процеси навчання, харчування, скринінгу
здоров’я дітей та допомоги сім’ям, зокрема, і освітніх. Ця
програма засвідчила залежність успішності навчання і
психічного розвитку особистості від соціальних умов її
існування.
Ю. М. Багно
Див.:соціальне навчання.
Хмарні технології (від англ. «cloud technology») – це
технології, які надають користувачам Інтернету доступ до
комп’ютерних ресурсів сервера і використання програмного
забезпечення як онлайн-сервіса. Термін Х. т. з’явився 2008
року. Вперше словосполучення «cloud computing» вжив Ерік
Шмідт – генеральний директор компанії Google. Сьогодні Х. т.
(як технології обробки даних, у яких комп’ютерні ресурси
надаються інтернет-користувачу як онлайн-сервіси) стали
одним з основних трендів розвитку IT –технологій. Багато
провідних ІТ-компаній, таких, як Google, Microsoft, Amazon,
мають власні «хмарні» сервіси. Послуги, які отримуються за
допомогою Х. т.: використання програмного забезпечення
363
(платимо за використання програми на сервері, а не за її
купівлю); платформа як сервіс (Software as a Service (SaaS)) –
дає доступ до інтегрованої платформи для розробки,
тестування та підтримки різноманітних проектів;
інфраструктура як послуга (Infrastructure as a Service (IaaS)) –
представлення комп’ютерної інфраструктури у вигляді
віртуалізації, що включає в себе операційні системи та
системне програмне забезпечення, а також апаратну частину
сервера; віртуальне робоче місце (Desktop as a Service (DaaS)) –
користувач має змогу власноруч налаштовувати своє робоче
місце і тим самим створити собі комплекс програмного
забезпечення, необхідного йому для роботи. Основні переваги
застосування Х. т. в освіті: економія засобів на придбання
програмного забезпечення (використання технології Office Web
Apps (Office онлайн)); зниження потреби в спеціалізованих
приміщеннях; виконання багатьох видів навчальної роботи,
контролю і оцінки online; економія дискового простору;
антивірусна, безрекламна, антихакреська безпека та відкритість
освітнього середовища для вчителів і для учнів. Приклади
використання хмарних технологій у школі: використання Office
Web Apps-додатків. (Office 365); електронні журнали і
щоденники; он-лайн сервіси для освітнього процесу,
спілкування, тестування; системи дистанційного навчання,
бібліотека, медіатека; сховища файлів, спільний доступ.
(Dropbox,SkyDrive); спільна робота; відеоконференції;
електронна пошта з доменом освітньої установи; сервіси
Google Apps.
В. Ф. Хомич
Див.: мережева освіта.
Ц
Централізація управління – одна з функцій
менеджменту, яка означає здійснення управління з єдиного
центру. Історія школи і педагогіки довела, що надмірна
централізація неминуче веде до посилення адміністрування в
управлінні. Так, для здійснення Ц. у. в колишньому СРСР була
створена і функціонувала державна командно-адміністративна
система управління. В умовах односторонньої централізації
364
відбувається дублювання управлінських функцій, втрата часу,

перевантаження як керівників, так і виконавців. Ц. у. сковує
ініціативу керівників нижніх рівнів, вчителів і учнів, вони
стають просто виконавцями рішень, що приймаються без їх
участі і бажання. Ц. у. передбачає, що всі повноваження й
відповідальність з певної функції зосереджені в одному
підрозділі та є прерогативою керівника даного підрозділу.
Див.: децентралізація, управління системою освіти.
Цифрові освітні платформи – це багатофункціональний
освітній простір, який забезпечує перенесення освітніх послуг
в онлайн середовище. Ініціатива започаткування належить
Массачусетському технологічному інституту (2001 р.).
Зреалізувавши проект Open Course Ware, було відкрито
вільний доступ до освітніх ресурсів (плани курсів, конспекти,
відеозапис лекцій, домашніх завдань, екзаменаційних питань
тощо). Завдяки Ц. о. п. реалізується концепція
«lifelonglearning» – безперервної освіти. Українська держава
пропонує сьогодні створення великого майданчика
електронного навчання і цифрової компетентності
Національної освітньої електронної платформи. Серед
популярних платформ масових відкритих онлайн-курсів варто
відзначити:
Український сервіс Prometheus (2014 р.) – громадський
проект масових відкритих онлайн-курсів. Зараз платформа
має понад 550 тис зареєстрованих слухачів, більше 80 онлайн-
курсів і багато міжнародних партнерів. Серед них – ОБСЄ, Рада
Європи, Європейський Союз;
– EdEra (Education Era) – освітній проект, завдання якого –
зробити навчання в Україні якісним та доступним;
– ВУМ (Відкритий Університет Майдану) – дистанційна
платформа громадянської освіти. Онлайн-проект пропонує
більше ніж 30 тем для безкоштовного навчання. Курси
сформовані з відео-лекцій, практичних завдань та контрольних
запитань;
– EDUGET – інноваційна платформа онлайн-освіти у
сферах бізнесу, менеджменту, журналістики, культури,
365
психології та особистісного розвитку;
– Coursera – освітній проект, який пропонує своїм
слухачам понад 600 безкоштовних онлайн-курсів з різних
предметів від провідних американських університетів;
– EdX - платформа відкритих інтерактивних курсів,
заснована Массачусетським технологічним інститутом і
Гарвардським університетом. Вона позиціонується як місце, де
в онлайн режимі можна пройти навчальні програми від кращих
світових університетів;
– Khan Academy (Академія Хана) – освітня платформа, яка
включає більше 4 тисяч 12-хвилинних мікролекцій з
математики, біології, астрономії, мистецтва, економіки, хімії,
комп’ютерних наук та інших дисциплін;
– plus.etwinning.net – освітня платформа для вчителів, яка
дає можливість міжнародного партнерства з більш ніж 40
країнами Європи у вигляді спілкування, співпраці та проектної
діяльності;
– knowmyworld.org – міжнародна освітня платформа для
проектів обміну знаннями та розвитку технологій між різними
країнами та культурами.
В. Ф. Хомич
Див.: відкрите навчання, електронний освітній ресурс,
інформатизація освіти, мережева освіта, онлайн освіта.
Цілепокладання – складова навчальної діяльності
вчителя й учнів (викладачів і студентів), що передбачає
визначення кінцевого результату, якого мають досягти
учасники освітнього процесу. Ц. – це закони визначення,
постановки та досягнення мети. Принципи
Ц. використовуються практично у всіх галузях. Система
Ц. включає дії від визначення мети до її досягнення.
Формування цілі як суб’єктивно ідеального образу бажаного
(цілеформування) передбачає втілення її в практику роботи та
отримання об’єктивно-реального результату діяльності
(цілереалізація). Діяльність учителя спрямована передусім на
іншу людину, тобто все те, що він робить, має сенс тоді, коли в
особистості його учня (студента) акумулюється той науковий і
соціальний досвід, який має бути переданий йому педагогом.
366
Тільки те, що втілюється, інтегрується у внутрішній світ

конкретних учнів (студентів), має сенс і визначає цінність
педагогічної діяльності. Існує позитивна емоційна
спрямованість процесу Ц. та дотримання загальнолюдських
моральних принципів. «Ц. – це здатість вчителя виробляти
сплав із цілей суспільства і своїх власних і потім пропонувати
їх для прийняття й обговорення учнями» (А. Маркова).
Див.: ціль.
Ціннісні орієнтації – стійка система спрямованості
інтересів і потреб людини, що виражає її ставлення до цілей
життєдіяльності та засобів їх задоволення. Саме цінності
регулюють поведінку і діяльність людини у найбільш значущих
ситуаціях її соціальної активності, зокрема, у проблемних,
конфліктних, ситуаціях морального вибору. Провідні чинників
впливу на формування Ц. о. особистості: сімейне виховання,
освітнє середовище, ЗМІ, інтернет-технології та ін. Ц. о. – це
вибіркове ставлення до носія цінності, який може бути
реальним предметом задоволення потреб окремої людини чи
соціальної спільності. В Ц. о. акумулюється життєвий досвід
людей. Наявність усталених Ц. о. свідчить про зрілість людини
як особистості. Вони є своєрідним індикатором ієрархій
переваг, які людина надає матеріальним чи духовним цінностям
у процесі своєї життєдіяльності. Ц. о., сформована на рівні
переконань, адекватно проявляється в реальній поведінці й
діяльності людини. Ц. о. завжди носить індивідуальний
характер. Ц. о. окремої особистості спираються на ціннісні
уявлення, які закріплені в суспільстві.
Див.: моральні цінності, самовиховання, якості
особистості.
Ціннісно-орієнтаційна компетентність – різновид
професійної компетентності, що характеризується наявністю
ціннісних орієнтацій і установок, спрямованих на реалізацію
професійних здібностей (професійна спрямованість),
ставленням до себе, людей, майбутньої професійної діяльності;
прагненням до засвоєння професійних знань, відповідних
367
компетенцій. Ц. о. к. проявляється у здатності адекватно
сприймати навколишній світ, умінні визначати свою роль у
житті суспільства на підгрунті етичних цінностей і активної
громадської позиції.
Див.: компетенція, компетентніст, професійна
Ч
Чартерні школи (англ. charter school, від charter –
договір, статут) – новітній, альтернативний тип закладів
середньої освіти, що поєднує в собі елементи приватних і
державних шкіл. Ч. ш. з’явилися в США на початку 90-х років
ХХ ст. за ініціативи Рея Баде, професора університету штату
Массачусетс та Альберта Шанкера, президента Американської
Федерації Вчителів. Ч. ш. фінансуються за рахунок державного
або федерального бюджету, проте вони не зобов’язані
дотримуватись державних стандартів у навчальному плані та
мають значну свободу у виборі навчальних програм. Важливу
роль в Ч. ш. відіграє виховна робота, що включає в себе
численні позакласні заходи, різноманітні книжкові клуби,
спортивні секції, організацію та діяльність шкільного
самоврядування, що у свою чергу дає змогу кожному учневі
проявити свою активність.
Ю. М. Багно
Див.: авторські школи, альтернативне навчання,
«Читаємо та запитуємо» – метод розвитку критичного
мислення, що застосовують під час вивчення матеріалу, який
учні мають добре зрозуміти та засвоїти. На початку виконання
завдання учні, які сидять за однією партою, вирішують, хто
буде ставити запитання, а хто – давати відповіді на них. Після
прочитання тексту кожен учень по черзі виконує своє завдання.
Як підсумок, необхідно провести обговорення для визначення
кращих запитань. Оскільки запитання – це форма мислення, в
якій виражена потреба в інформації, а мислення – це вміння
ставити запитання, то саме з метою розвитку критичного
мислення учнів необхідно навчити дітей ставити запитання, які
368
є своєрідною «потаємною лабораторією процесу пізнання».

Для ефективного формування вміння ставити запитання
необхідно застосовувати вправи на відгадування за допомогою
запитань предмета, який задумає вчитель. Особливе значення
мають запитання, які містять пізнавальне значення.
Ш
Шкала оцінок (від лат. scala – лестница) – методичний
прийом, який дає можливість розділяти сукупність об’єктів, що
вивчаються, за ступенем вираження спільної для них
властивості. Такий поділ ґрунтується на суб’єктивних оцінках
цієї властивості, усереднених групою експертів. Можливість
побудови Ш. о. базується на припущенні, що кожен експерт
здатний безпосередньо давати кількісні оцінки об’єктам, які
вивчаються. Залежно від типу завдань, які необхідно розв’язати
з допомогою шкали, будують або Ш. о. або шкалу для
вимірювання соціальних установок. Ш. о. – це інструмент для
виміру безперервних якостей об’єктів, що являє собою числову
систему, в якій відносини між різними властивостями об’єктів
виражені властивостями числового ряду. Простим прикладом
такої ш. о. є звичайна шкільна система балів. Ш. о. має від
п’яти до одинадцяти інтервалів, які можуть бути позначені
числами або сформульовані вербально (словесно).
Див.: зовнішнє незалежне оцінювання (ЗНО).
Школа діалогу культур – авторська педагогічна
технологія, що була створена у 1992 році російським
філософом В. Біблером, психологом І. Берлянд і педагогом
С. Кургановим. Ш. д. к. базується на провідних ідеях М. Бахтіна
«про культуру як діалог», ідеях «внутрішнього мовлення»
Л. Виготського та положеннях «філософської логіки культури»
В. Біблера. Ш. д. к. розглядає процес становлення особистості
як діалог різних історичних епох, як вільне спілкування
вихованців і педагогів, молодших і старших товаришів. У
процесі такого спілкування учасники висловлюють свої
погляди на світ і на себе в ньому. Цей діалог досягає мети лише
369
тоді, коли зіткнення різних точок зору, суперечки і єдність
поглядів, думок, оцінок постійно спираються на внутрішній
діалог особистості. Ці два види діалогу і є джерелом творчого
саморозвитку особистості. Складовою навчального процесу
школи є уроки-діалоги з математики, природознавства, читання,
літератури, історії, на яких учні не лише засвоюють знання, а
й будують власне, індивідуально-неповторне бачення
навчальної проблеми. Основним навчальним матеріалом у
школі є не підручник, а антологія найвидатніших текстів
конкретної культури. Робота учнів полягає у створенні
авторських текстів-творів у контексті діалогу з цією культурою
і міжкультурного діалогу. Результатом освітньої діяльності у
школі є базова культура особистості. У діалозі з учителем
кожен учень утверджує свій неповторний погляд на світ, свою
позицію, формує своє «Я» шляхом засвоєння сучасної культури
як відродження попередніх культур.
О. М. Новак
Див.: школа, навчально-виховний процес.
Школа «свободи» Саммерхілл – авторська технологія
О.Нілла. Головна її ідея полягає у тому, що «школа має
підлаштовуватися під дитину», а не навпаки. Ш. «с.» С. являє
собою демократичну спільноту: всі питання, що стосуються
керування школою, вирішуються на шкільних зборах, на яких
присутні всі учні і працівники школи, при цьому кожен має
рівний голос. Ці збори, фактично, є законодавчим і судовим
органом школи. Всі члени спільноти – Ш. «с.» С. можуть
чинити, як їм завгодно, доки їх дії не спричиняють шкоди
іншим людям, відповідно до принципу О.Нілла «Свобода, а не
дозвіл». У Ш. «с.» С. учні самі вибирають, які уроки
відвідувати. Крім того, тут відсутня будь-яка система
оцінювання. Покарання за прогулювання уроків відсутні.
Ю
ЮНЕСКО (англ. United Nations Educational, Scientific and
Cultural Organization, UNESCO) Організація Об’єднаних Націй
з питань освіти, науки і культури – міжнародна організація,
спеціалізована установа Організації Об’єднаних Націй, яка при
370
співпраці своїх членів-держав у галузі освіти, науки, культури

сприяє ліквідації неписьменності, підготовці національних
кадрів, розвиткові національної культури, охороні пам’яток
культури тощо. ЮНЕСКО заснована 16.11.1945 р. Крім штаб-
квартири організації в Парижі існує цілий ряд регіональних,
кластерних і національних офісів ЮНЕСКО, створених в
рамках стратегії децентралізації, що забезпечують її ефективну
присутність у всіх регіонах, а також зв’язок з агентствами ООН
та іншими організаціями-партнерами. Адміністративну
підтримку мережі забезпечує координаційне бюро ЮНЕСКО
(англ. Bureau of Field Coordination). Зв’язок з ООН
підтримується в офісах організації в Женеві і Нью-Йорку. Всі
діючі та асоційовані члени ЮНЕСКО організовані в п’ять
регіональних груп: Африка, Ліга арабських держав, Азія і
Тихий океан, Європа і Північна Америка, Латинська Америка
і країни Карибського басейну. Діяльність регіональних мереж
узгоджується з національними представництвами ЮНЕСКО,
регіональними бюро та штаб-квартирою організації. Також
вони тісно співпрацюють з NASA. Основу структури
ЮНЕСКО становить кластерна система. Винятком із
кластерної системи є 27 національних офісів, покликаних
обслуговувати 9 найбільш густонаселених країн світу, а також
пост-конфліктні зони. Україна також входить до їх числа.
Див.: ЮНІСЕФ.
ЮНІСЕФ (англ. United Nations Children’s Fund,
UNICEF) – дитячий фонд ООН, спеціалізована структура ООН,
створена 11.12.1946 р. ЮНІСЕФ є світовим лідером із захисту
прав та інтересів дітей, який працює у понад 190 країнах і
територіях світу заради захисту й підтримки дітей з моменту
їх народження і до початку дорослого життя. ЮНІСЕФ має
виконавчу раду, секретаріат (Нью-Йорк), бюро,
представництва, дослідний центр (Флоренція) та 38
національних комітетів у справі ЮНІСЕФ. До вирішення
дитячих проблем ЮНІСЕФ залучає найширше коло тих, хто
може і повинен подбати про майбутнє нових поколінь, а саме:
активно співпрацює з урядами і науковими установами,
бізнесом і громадськими організаціями, лікарнями і освітніми
371
закладами тощо. Фонд надає допомогу дітям держав, що
розвиваються. Фонд є лауреатом Нобелівської премії Миру.
Діяльність ЮНІСЕФ фінансується за рахунок добровільних
внесків фізичних осіб, підприємств, фондів та урядів. В Україні
Представництво ЮНІСЕФ було відкрито у 1997 р. після
підписання державою Основної угоди про співробітництво між
урядом України та ЮНІСЕФ. Пізніше (21.09.1999р.) Угода була
ратифікована парламентом України, створюючи підстави для
співробітництва ЮНІСЕФ з урядом України задля покращення
життя дітей та родин в Україні.
Див.: ЮНЕСКО.
Я
Якість вищої освіти – рівень здобутих особою знань,
умінь, навичок, інших здатностей, що відображають її
компетентність відповідно до стандартів вищої освіти.
Система забезпечення Я. в. о. в Україні складається із:
системи забезпечення закладами вищої освіти якості освітньої
діяльності та якості вищої освіти (система внутрішнього
забезпечення якості); системи зовнішнього забезпечення якості
освітньої діяльності закладів вищої освіти та якості вищої
освіти; системи забезпечення якості діяльності Національного
агентства із забезпечення якості вищої освіти і незалежних
установ оцінювання та забезпечення якості вищої освіти.
Система забезпечення закладами вищої освіти якості освітньої
діяльності та Я. в. о. (система внутрішнього забезпечення
якості) передбачає здійснення таких процедур і заходів:
визначення принципів та процедур забезпечення якості вищої
освіти; здійснення моніторингу та періодичного перегляду
освітніх програм; щорічне оцінювання здобувачів вищої освіти,
науково-педагогічних і педагогічних працівників ЗВО та
регулярне оприлюднення результатів таких оцінювань на
офіційному веб-сайті ЗВО, на інформаційних стендах та в будь-
який інший спосіб; забезпечення підвищення кваліфікації
педагогічних, наукових і науково-педагогічних працівників;
забезпечення наявності необхідних ресурсів для організації
освітнього процесу, у тому числі самостійної роботи студентів
372
за кожною освітньою програмою; забезпечення наявності

інформаційних систем для ефективного управління освітнім
процесом; забезпечення публічності інформації про освітні
програми, ступені вищої освіти та кваліфікації; забезпечення
ефективної системи запобігання та виявлення академічного
плагіату в наукових працях працівників ЗВО і здобувачів вищої
освіти; інших процедур і заходів.
Див.: вища освіта, моніторинг в освіті.
Я-концепція – динамічна система уявлень людини про
саму себе, що включає усвідомлення своїх фізичних,
інтелектуальних природних властивостей; самооцінку;
суб’єктивне сприйняття, що характеризує вплив на власну
особистість зовнішніх факторів. Вона формується під впливом
досвіду іншого індивіда. Ця система становить основу вищої
саморегуляції людини, на базі якої вона будує свої стосунки з
оточуючим її світом. Поняття «Я-концепція» виникло у 1950
році у руслі гуманістичної психології (феноменалістичної),
представники якої (Абрахам Маслоу, Карл Роджерс та ін.)
прагнули до розгляду цілісного людського «Я» і його
самовизначення мікросоціуму.«Я-концепція» – цілісний, хоча
й не позбавлений внутрішніх протиріч. Образ власного «Я»
виступає як установка щодо самого себе і включає наступні
компоненти: когнітивний – образ своїх якостей, здібностей,
зовнішності, соціальної значущості тощо (самосвідомості);
емоційний – самоповага, самоприниження тощо; оцінково-
вольовий – прагнення підвищити самооцінку, завоювати повагу
тощо. За своїм змістом «Я-концепція» може бути позитивною,
негативною, амбівалентною.
Див.: «Я-реальне», «Я-ідеальне».
Якості особистості – змістовні ознаки особистості як
форми існування психіки людини, котра є цілісністю, здатною
до саморозвитку, самовизначення, свідомої предметної
діяльності і саморегуляції та наділеною власним унікальним і
неповторним внутрішнім світом. Особистість має такі змістовні
(ключові) ознаки: цілісність, унікальність, активність,
373
вираження, відкритість, саморозвиток і саморегуляція. Головна
характеристика будь-якої Я. о. - це її стійкість: людина завжди
проявляє її в звичних умовах і в нестандартних ситуаціях. Усі
Я. о. можна умовно поділити на дві великі категорії: внутрішні
якості (утворюють багатий внутрішній світ людини), і зовнішні
(її поведінка та імідж). Також виділяють позитивні (гуманність,
працелюбство, чесність, відвертість, сміливість та ін.) і
негативні (безвідповідальність, заздрість, скупість, хамство та
ін.) Я. о. Сформована Я. о. є відношенням у трьох формах:
переконання (раціональне ставлення); стереотип поведінки
(звичка); почуття, переживання, мотив діяльності.
Див.: виховання, особистість.
374
ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЖЧИК
Абстракція 5 Безпека життєдіяльності 27
Автоматизована Безперервна освіта 28
інформаційно-пошукова Бізнес-освіта 29
система (АІПС) 5 Бізнес-школи 30
Автономія закладу вищої Білінгвальна освіта 31
освіти 6 Бінарна лекція 31
Авторська школа 7 Біоенергетика 32
Авторські освітні технології 8 Біоетика 32
Авторська програма 8 Біоіндикація 34
Адаптація професійна 9 Біоінженерія 34
Адаптація соціальна 10 Біотехнологія 35
Адаптивна ініціативність 11 Біфуркація 35
Адаптивне навчання 12 Болонський процес 36
Адаптивність 12 Будинок вільної людини 38
Академічна мобільність 13 Будинок радості 38
Академічна свобода 14 Булінг 39
Акмеологія 14 Валеологія 40
Акмеологічний підхід 15 Вальдорфська педагогіка 42
Акредитація 16 Вебінар 43
Акселерація 16 Веб-аналітика 43
Аксіологія 17 Веб-каст технологія 44
Активність особистості 18 Веб-квест технологія 44
Алгоритмізація 18 Веб-сайт 45
Альтернативне навчання 19 Верифікація 46
Альтернативна освіта 20 Взаємне навчання 46
Андрагогіка 20 Вибірковий метод 47
Антропогенез 22 Виробниче навчання 47
Антропологія 22 Виховна технологія 48
Асоціативне навчання 23 Виховне середовище 49
Аспірант 23 Виховуюче навчання 50
Аспірантура 24 Вища освіта 50
Атестація вчителів 25 Відкрита освіта 51
Аутопсихологічна Відкрите навчання 52
компетентність 26 Вікі технології 53
Аутотренінг 26 Вільне виховання 54
375
Віртуальна реальність 55 Діджиталізація освіти 81
Волонтер 56 Ділова гра 81
Вправа 57 Діяльнісний підхід 82
Гейміфікація 58 Докторант 83
Гендер 58 Доручення 84
Гендерна педагогіка 59 Дослідницьке навчання 84
Гендерне виховання 60 Дуальна освіта 85
Гендерний підхід 61 Евристика 86
Герменевтика 61 Екологічна компетентність 87
Екологічна культура 87
Гімназія 62
Експеримент в освіті 88
Гіпнопедія 63 Експериментальні школи 89
Гіподинамія 64 Екстенсивні інновації 90
Глобалізація освіти 64 Екстеріоризація 90
Говард-план 65 Елективний курс 91
Готовність до інноваційної Електронне навчання 92
педагогічної діяльності 66 Електронний освітній ресурс
Гра 66 93
Групове навчання 67 Емпатія 94
Гуманізація освіти 68 Енвайронментальна освіта 95
Гуманітарна освіта 69 Енциклопедизм 95
Гуманістичний підхід 69 ECTS, Європейська система
Дальтон-план 70 трансферу оцінок 96
Дебати 71 Естетичне виховання 97
Дельфійський метод 71 Етичне виховання 97
Деонтологія 72 Етнізація 98
Державний стандарт вищої Ергографія 99
освіти 73 Етнопедагогіка 99
Європейська освіта 100
Дескриптор 73 Європейський простір вищої
Децентралізація освіти 74 освіти 101
Дискусія 75 Життєва компетентність 101
Дистанційна освіта 76 Життєвий цикл 102
Дистанційне навчання 77 Життєвий цикл нововведення
Дитиноцентризм 78 103
Диференціація навчання 79 Заклад вищої освіти (ЗВО)
Диференційовано- 103
психологічна компетентність Заочна освіта 104
79 Засоби навчання 105
Діаграма (кола) Весна 80 Здатності 106
376
Здібності 107 Інноваційна диспозиція 126

Здоров’я 108 Інноваційна культура 126
Здоров’язбережувальна Інноваційна освіта 127
компетентність 109 Інноваційна освітня політика
Здоров’язбережувальні 128
технології 109 Інноваційна педагогічна
«Зигзаг» 110 діяльність 129
Зміст виховання 111 Інноваційна педагогічна
Зміст вищої освіти 112 система 129
Зміст навчання 112 Інноваційна педагогічна
Змішане навчання 112 технологія 130
«Знаємо – Хочемо дізнатися – Інноваційна підготовка 131
Дізналися» 113 Інноваційна підготовка
Зовнішнє незалежне фахівців в умовах
оцінювання (ЗНО) 113 навчального комплексу 131
Зона найближчого розвитку Інноваційне навчання 132
114 Інноваційне освітнє
Ігрове навчання 115 середовище 133
Ігрове проектування 115 Інноваційний заклад освіти
Ідеал виховання 116 133
Ідентифікація 116 Інноваційний педагогічний
Ідеомоторика 117 експеримент 134
Індивідуалізація навчання 117 Інноваційний потенціал
Індивідуальна програма педагога 135
розвитку 118 Інноваційний процес 135
Індивідуальна форма навчання Інноваційний розвиток освіти
119 137
Індивідуальна форма роботи Інноваційний стиль
119 діяльності 137
Індивідуальне навчання 120 Інновація 138
Індивідуальне навчально-
дослідне завдання студента Інсайт 139
121 Інтегративний підхід 139
Індивідуальний навчальний Інтеграція 140
план 122 Інтегроване навчання 141
Індивідуальність 122 Інноваційні уміння педагога
Ініціатива 123 142
Ініціативність 123 Інтелектуальна активність
Інклюзивна освіта 124 142
Інклюзивне навчання 125 Інтерактивне навчання 143
Інклюзія 125 Інтерактивні панелі 143
Інтерактивні технології 144
377
Інтеракція 145 Конференція 169
Інтервізія 145 Конфліктна компетентність
Інтерв’ю 146 170
Інфографіка або інформаційна Конфліктологічна
графіка 147 компетентність 170
Концепція 171
Інформальна освіта 148 Корекційна освіта 172
Інформатизація освіти 148 Корекційна педагогіка 173
Інформаційно-комунікативні Корпоративна культура 174
технології (ІКТ) 149 Корпоративне навчання 174
Інформаційно-технологічна Корпоративний тренінг 175
компетентність 150 Корпоративний університет
Категорії педагогічні 151 176
Квазіексперемент 152 Коучинг 177
Кейс-стаді 152 Креативність 177
Критерій оптимальності 178
«Кероване читання або Критерії якості педагогічної
читання з передбаченням» 153 діяльності 179
Коефіцієнт інтелекту154 Критичне мислення 179
Колоквіум 154 Кубування 180
Компетентність 155 Курікулум 181
Компетенції ключові 157 Лабораторний експеримент
Компетентнісний підхід 158 182
Контекстно-компетентнісний LEGO-конструювання 183
підхід 158 Лекція 183
Лепбук184
Компетенції 159 Лідерство 184
Комунікативна толерантність Ліцензування 185
160 Маркетинг в освіті 186
Комунікація 161 Мас-медіа 187
Комунікативний бар’єр 161 Медична освіта 187
Конвергентні технології 162 Медіа-освіта 188
Конкурентоспроможнісь Медіаторство 189
працівників 163 Мейкерство 189
Менеджмент знань в освіті
Констатувальний експеримент 190
163 Менторство або менторинг
Консультація 164 191
Контекстне навчання 164 Мережеве навчання спільне
Контекст 166 192
Контент-аналіз 166 Мережева освіта 192
Контролінг 168 Метод Дельфі 192
Контроль успішності 168 Метод виховання 194
378
Метод навчання 195 Навчальна діяльність 216

Методи науково-педагогічного Навчальна програма 217
дослідження 196 Навчально-методичне
Метод узагальнення забезпечення 217
незалежних характеристик 196 Надситуативна активність
Методика опорних схем 197 218
Метод контролю 198 Нахили 219
Методична компетентність 198 Національне виховання 219
Методичний прийом 199 Національна рамка
Методологія 199 кваліфікацій (НРК) 220
Метод «Синектика» 200 Неадаптивність 221
Метод читання з маркуванням Неформальна освіта 222
201 Нова українська школа
Мистецька освіта 201 (НУШ) 222
Міжнародні дослідження Новаторський досвід 223
якості знань 202 Нововведення 223
Міжнародні проекти та
Нострифікація 224
програми в освіті 203
Мобільне навчання 203 Обдарована дитина 224
Мобінг 204 Обдарованість 225
Модель 205 Онлайн освіта 226
Моделювання 206 Оптимізація 227
Модернізація освіти 206 Опитування 227
Модифікація 207 Організаційна
Модуль 208 компетентність 228
Модульна система Освітнє середовище 228
професійного навчання 208 Освітній ваучер 229
Мозковий штурм Освітня діяльність 230
Моніторинг в освіті 209 Освітня програма 230
Монографія 210 Освітній простір 231
Моральне виховання 211 Освіченість 232
Моральний розвиток Особистісно орієнтоване
особистості 211 навчання 232
Моральні цінності 212 Особистісно зорієнтований
Моральність 213 підхід 233
Мотивація учіння 214 Особистісно-орієнтовані
Мотиви 214 технології 233
Мультимедійні засоби Пантоміміка 234
навчання 215 Парадигма 235
379
Парк-школа або школа парк Практична підготовка 258
235 Предметна компетентність
Педагогіка партнерства 236 259
Педагогіка співробітництва Презентація 259
236 Проблемне навчання 260
Педагогічна діагностика 237
Педагогічна діяльність 238 Прогнозування 262
Педагогічна емпатія 238 Програмоване навчання 262
Педагогічна занедбаність 239 Проектне навчання 263
Педагогічна імпровізація 240 Проектування 264
Педагогічна інноватика 240 Професійна адаптованість
Педагогічна кваліметрія 241 викладача 264
Педагогічна культура 241 Професійна етика 265
Педагогічна майстерність 242 Професійна компетентність
Педагогічна неологія 243
Педагогічна підтримка 243 266
Педагогічна практика 244 Професійна культура 267
Педагогічна самоефективність Професійна мобільність 268
245 Професійна орієнтація 268
Педагогічна система 246 Професійна освіта 270
Педагогічна техлологія 247 Професійна педагогіка 270
Педагогічна техніка 247 Професійна підготовка 271
Педагогічний досвід 248 Професійна придатність 272
Педагогічний такт 249
Педагогічні інновації 250 Професійна самосвідомість
Педагогічні новації 250 273
Педагогічна парадигма освіти Професійне самовизначення
251 273
«Перевернуте навчання» 251 Професійно-технічне
«Перемішайтесь – Замріть – училище 274
Об’єднайтесь в пари» 252 Професійний відбір 275
Перманентна освіта 252 Професіограма 276
Персоналізація 253 Професіоналізм 277
Підприємницька
компетентність 254 Профіль компанії 277
Пірінгова перевірка і оцінка Профіль посади 278
254 Процес навчання 2787
Післятренінг 255 Психологічне здоров’я 279
План «Келлера» 256 Психологічний бар’єр 280
Порівняльна педагогіка 257 Психомоторика 281
Порівняння 257 Ранжування 281
Портфоліо 258 Результати навчання 282
380
Резюме 283 Сертифікація педагогічних

Рейтинг 283 працівників 307
Релаксація 284 Синергетичний підхід 308
Релаксоподія 284 Синквейн 309
Репрезентативність 285 Синтез 310
Респондент 285 Силлабус 310
Ретровведення 286 Система освіти 311
Рефлексія 286 Системний підхід 312
Реформи освіти 287 Ситуація успіху 313
«Рибна кістка» (Fishbone) 288 Сінемалогія 314
Рівень вихованості 289 Смарт-технології 314
Рівень розумового розвитку Соціалізація 315
290 Соціальна профілактика 316
Робототехніка 291 Соціальна реабілітація 318
Розвивальна освіта 291 Соціальне виховання 319
Розвивальне навчання 292 Соціальне навчання 320
Розвиток особистості 293 Соціальне обслуговування
Розвиток персоналу 321
організацій 294 Соціальне партнерство 322
Розумове виховання 295 Соціальне середовище 323
Родинна педагогіка 295
Соціально-комунікативна
Рольова гра 296
компетентність 324
Самоаналіз 297
Соціомедійні технології 324
Самовдосконалення 297
Спілкування 325
Самовиховання 298
Самоврядування 299 Стандарт освітньої діяльності
Самоефективність 300 326
Самоконтроль 301 Стартап 327
Самоорганізація 302 Статистичні та математичні
Самоосвіта 302 методи 327
Самооцінка 303 STEM-освіта 328
Саморегуляція 304 STEAM-освіта 329
Саморозвиток 304 Стиль педагогічний 330
Самостимулювання 305 Сторітелінг 330
Самостійна робота студента Стратегії навчання 331
306 Стратегія РАФТ 332
Сенкан306 Стратегічна компетентність
Середовищний підхід 307 332
381
Суб’єктивність 333 Управлінська інноваційна
Сугестивні технології 333 технологія 354
Сугестія 334 Факторний аналіз 355
Супервізія 335 Фізична освіта 356
Творча особистість 336 Фізична підготовка 356
Творчі завдання 337 Фізичне виховання 357
Творчість 337 Фізичний розвиток 357
Творчість педагогічна 338 Філологічна освіта 358
Творчо-інноваційна Філософія освіти 359
компетентність 338 Формальна освіта 360
Тенденція і тенденційність 339 Форма організації навчання
Тестування 339 360
Технологічна культура 340 Формувальний експеримент
Технологізація освіти 340 361
Технологічна карта 341 Формування особистості 361
Технологічна освіта 341 Фундаменталізація освіти
Технологія вільної праці 342 362
Технологія евристичної освіти Хед старт 363
343 Хмарні технології 363
Технологія ймовірнісної Централізація управління 364
Цифрові освітні платформи
освіти 344
365
Технології навчання 345
Цілепокладання 366
Технології поетапного
Ціннісні орієнтації 367
формування розумових дій 345
Ціннісно-орієнтаційна
Технологія самовизначення компетентність 367
346 Чартерні школи 368
Технологія укрупнення «Читаємо та запитуємо» 368
дидактичних одиниць 347 Шкала оцінок 369
Технологія формування Школа діалогу культур 369
критичного мислення 348 Школа «свободи»
Техноматика 349 Саммерхілл 370
Тренінг 349 ЮНЕСКО 370
Трисуб’єктна дидактика 351 ЮНІСЕФ 371
Тьютор 351 Якість вищої освіти 372
Університет 352 Я-концепція 373
Управління системою освіти Якості особистості 373
353
382
ДЛЯ НОТАТОК
_____________________________________________
_____________________________________________
_____________________________________________
_____________________________________________
_____________________________________________
_____________________________________________
_____________________________________________
_____________________________________________
_____________________________________________
_____________________________________________
_____________________________________________
_____________________________________________
_____________________________________________
_____________________________________________
_____________________________________________
_____________________________________________
_____________________________________________
_____________________________________________
383
ПЕДАГОГІЧНА ІННОВАТИКА:
ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ
СЛОВНИК
Підписано до друку 24.04.2019 р. Формат 60x84 1/16.

Папір офсет. Гарнітура Times. Наклад 100.
Зам. № 160. Ум. друк. арк. 16,4.
Виготівник: ФОП Домбровська Я. М.
Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи
до державного реєстру видавців ДК № 6366 від 22.08.2018 р.
08055, Київська обл., Макарівський р-он, с. Вільне, вул. Чапаєва, 16а.
e-mail: devis519@ukr.net

Педагогічна Інноватика. Термінологічний Словник

Uploaded by

Document Information

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Педагогічна Інноватика. Термінологічний Словник

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Державний вищий навчальний заклад

Педагогічна інноватика: термінологічний словник / авт. кол. за заг. ред.

У словнику подано найпоширеніші поняття й категорії педагогічної інноватики. Зміст

Термінологічний словник підготовлений і метою

З повагою, доктор педагогічних наук,

Авторська школа – експериментальний освітній заклад,

авторів і задовольняє критеріям новизни і педагогічної

механізми на різних рівнях соціального захисту населення

здатності особистості успішно пристосовуватися до змін

виявити себе на щаблі зрілості. Напрями А.: загальні основи А.

2 роки); зупинка ростових явищ у більш ранньому віці (у дівчат

однозначності дій і операцій; результативності – отримання

дослідження з А. у Німеччині, Нідерландах, Бельгії, Швейцарії,

етнологію (поширення людини на землі, її поведінкові реакції

зарубіжних країн підготовка, аналогічна А. здійснюється в

особистості. А. дозволяє розв’язувати широке коло завдань, які

соціальної ситуації); інтегруюча в незнайомий культурний

Білінгвальна освіта (від англ. bilingual education) –

використання високих технологій, які можуть змінити їх тіло,

(конструювання органів із метою компенсації знижених або

задля підвищення спроможності випускників вищих

виховання дитини у ранньому віці. У Б. р. В. да Фельтре не було

здоров’я громадян), біологія (формує еволюційний погляд на

Див.: авторська школа, альтернативне навання,

рамках якої викладач формує пошукову діяльність студентів,

за останні роки розповсюдження і в рамках навчання у

відкритість, толерантність, воля тощо. Змістом В. т. є: науково

професійних, світоглядних і громадянських якостей, морально-

програми навчання шляхом вибору із системи курсів. 2.

співробітництва. У сучасному освітньому просторі України ідеї

визнають право на закріплення за всіма чоловіками, жінками

поведінки чоловіка і жінки, на відміну від біологічної; Ґ. як

Ґендерний підхід – сталий вираз, який використовується

системності, культуродоцільності, соціодоцільності і

Прискорення процесів глобалізації в економіці та політиці

діяльність». У дошкільному віці Г. є провідною діяльністю, у

Гуманітарна освіта – сукупність знань у галузі

методичними вказівками щодо виконання завдань, підручники,

авторитет, відповідальність педагога, а також етичні категорії:

навчання, організація інклюзивної освіти, вирішення проблем

технології навчання та організації освітнього процесу; одна з

конкретної дитини. Д. є основним положенням НУШ,

Діджиталізація освіти – використання цифрових

змісту освіти, в результаті якої відбувається перетворення

педагогіки в Західній Європі, Росії та США. Д. н. передбачає

ґрунтується на тому, що учасники колективу ставлять авторові

суттєвих факторів, які впливають на результати освітньо-

конкретні зовнішні дії людини. У психології процес, в

Електро́нний осві́тній ресу́рс (ЕОР) (англ. Digital

відповідь на неблагополуччя іншого, є: співпереживання –

надаються, погоджений поміж студентом та відповідним

Ергографія (грец. Еrgo робити + Grapho записувати) –

отриманих знань у різних галузях діяльності, дозволяє

один онтогенез, так і низка онтогенезів, які змінюють один

була постанова Раднаркому РРФСР від 1931 р. «Про систему

пов’язаний з поняттям «здібності» як сукупності певних

спосіб життя, біотичні, абіотичні, соціальні, довкілля.

способи формування і збереження здоров’я, сукупність

робоча група спільно визначає ключові ідеї майбутнього тексту

процесу на основі комбінації аудиторного, електронного

рівня розвитку дитини і її 3. н. p.; навчання, створюючи 3. н. p.,

захисту, що виявляється в імітації, несвідомому наслідуванні

особливо якщо один зі стилів домінує), у чому їй потрібна