blackedition.

sar
Що для вас Міжнародний жіночий день?
Для мене багато міжнародних свят – це звичайний день. Я завжди приділяю
своїм друзям та близьким достатньо часу та уваги, тому я не потребую для цього
особливого дня. Святкову атмосферу я можу влаштувати в будь-яку мить,
головне – настрій. Що, стосується 8 березня, то я ставлюся з повагою та
вдячністю до тих жінок, які змогли перевернути хід історії та ставлення у
суспільстві до жіночої статі.

Чи стикалися ви коли-небудь з дискримінацією за статтю в Україні?

Батько моїх дітей – це ідеальне втілення представника дискримінуючого жінок. Я
достатньо довго пробула в аб’юзивних відносинах, які базувалися на сексизмі. На
мою думку він проектував модельну поведінку сім’ї в якій він виріс. Ще до
прикладу додам свого знайомого з яким я навчаюся. Його філософія полягає в
тому, що чололовіки сильніші від природи, тому саме вони в пріоритеті. Нажаль,
деяким у 21 столітті все ще потрібно роз’яснювати, що чоловік та жінка – рівні за
правами; якщо хтось виконує якусь певну роботу то це не тому що хтось
належить до певної статі, а тому що комусь це зробити фізично або морально
легше, чи існують певні домовленосткі.

Чи стикалися ви з расизмом в Україні?

Расизм та я – не розлий вада. В дитинстві дуже часто зіштовхувалась із булінгом
стосовно моєї расової належності не тільки від дітей, а й від людей набагато
старших мене за віком, що травмувало мою дитячу психіку ще більше. У
підлітковому віці я піддалася нападу скінхедів, але мене на той період врятувало
те, що я займалась боксом, тому я змогла себе захистити. В більш дорослому
віці від мало знайомих людей періодично відбувалися приниження, але вже
менше. Остаточно прийняти себе такою як я є, я змогла лише 2 роки тому. Саме
в той період я і почала активно вести свій TikTok.

Tiktok Inst
Найпопулярніший расистський коментар в ТікТок – «Україна – для білих». Зараз я
досягла тієї стадії, коли мені всеодно. Я обожнюю якісний чорний гумор, і люблю
пожартувати над собою. Якщо люди класно жартують з мене, то на таке я завжди
звертаю увагу і сміюся. Всі сльозы через расистські образи я вже давно виплакала,
тому залищається лише сміятися. Цікавий факт: в Україні мене принижували через
те, що я темношкіра. В Європі, де таких як я дуже багато, мене почали принижувати
бо я з України. Ось така іронія)

Як би ви оцінили безпеку в Україні для вас?

Я вважаю, що в Україні дуже безпечно перебувати людям будь-яких рас. Українці
дуже дружелюбні та гостинні, вони поважають інші культури та віросповідання.
Українці завжди радо йдуть на контакт з іноземцями. Так, нажаль в Україні все ще
можна зустріти расизм, але зараз це поодинокі випадки. Расизм нікуди не дінеться
ще багато-багато років, але мене дуже тішить той факт, що людська толерантність
еволюціонує.

Що б ви хотіли змінити?

Хочеться, аби в Україні в правоохоронних органах не закінчувалося все прийомом

заяв від постраждалих від расизму, і кривдники отримували те, на що вони
заслуговують. Що стосовно суспільства, то я би нічого не змінювала. Все
відбувається так як має відбуватися. Всі морально-етичні усвідомлення, які
відбуваються у соціумі потребують часу. Якщо ви хочете прискорити цей процес –
почніть із себе.

Чи вплинула війна на ваш досвід? Якщо так, то яким чином?

В якийсь період війна натягнула на мене образ тих самих расистів, від яких я
страждала. Я відчуваю сильні потуги ненависті до росіян і на те є логічне пояснення.
Але мене лякає той факт, що я знаходжу виправдовування расизму. Для мене нести
расизм в маси – це завжди було табу, тому зараз в мені відбувається потужній
внутрішній конфлікт. Я розумію, що це через психологічні травми нанесені війною,
але я не можу не ненавидіти росіян і ці відчуття залишаться в мені ще надовго…

Tiktok Inst
Victoria Osemene
*
I cannot deny the fact that once or twice I have been discriminated by other races due
to my race or skin color.
* I have had my share of racism In Ukraine, but I like to believe that they were either
as a result of uncivilization or ignorance, because there are still good civilized
Ukrainians who detest racism and are good people.
* For me Ukraine is my safe place, I call Ukraine my home because I feel very safe
here, despite the crisis in the last year I have felt safe.
* I think I would love that foreigners in Ukraine are properly attended to and given
same or maximum treatment as Ukrainians, the discrimination in schools/universities,
hostels or public places has to change, it will help a layman understand the need to
stop Racism, because once the government starts to treat us differently I believe the
people would learn from it and change.
* Yes the war affected not only my experience but changed my whole mindset about
Ukraine and the Ukrainians, I have lived in Ukraine for so long and I haven’t seen
Ukrainians so United in strength and love, the war did not only bring us together as
one, but it made us appreciate one another even more. Ever since the invasion in
Ukraine I have used my platform digitally to create contents that gives awareness to
international viewers who are unaware of what is going on in ukraine, and I must
commend the support I have been getting especially from the Ukrainians. Ukrainians
have been my largest back bone and support since every foreigner left Kharkiv and I
had to be alone. I didn’t feel the pain so much because Ukrainians were strongly
behind me and gave me all the love and support I needed.
* I love Ukraine. I love living here, and I have decided to live here after my studies.

Tiktok Inst
Victoria Osemene
Я не можу заперечувати, що я зазнавала расизму від представни_ць інших рас.
Часть з нього сталася в Україні, але я вірю, що це відбулося або внаслідок
необізнаності чи нецивілізованності, тому що не зважаючи на це є багато
обізнаних українців, які хороші люди і не терплять расизму.
Для мене Україна - це безпечне місце, я називаю її своїм домом, тому що
безпечно себе тут почуваю, не зважаючи на війну.
Думаю, що хотіла б, щоб для іноземців приділяли достатньо уваги і ставилися так
само, як для український громадян. Ситуація дискримінації у школах,
університетах, хостелах і публічних місцях повинна змінюватися - це допоможе
людям зрозуміти, що расизм треба зупиняти, тому що як тільки держава стане
ставиться до нас краще, я думаю, що і звичайні люди будуть брати з цього
приклад і змінюватися.
Війна не просто вплинула на мій досвід, а і змінила моє мислення про Україну та
українців. Я жила в Україні протягом довгого часу і не бачила українців настільки
єдиними. Війна не не тільки об’єднала нас, але і змусила цінити одне одного ще
більше. З моменту повномасштабного вторгнення в Україні я використовую мою
платформу у соціальних мережах, щоб створювати контент для інозем_ок з
метою інформування тих, хто не знає, що насправді відбувається в Україні.
Також, я повинна подякувати усій підтримці, що я отримую, особливо, від
украї_нок. Вони моя найбільша опора і підтримка з того моменту, як усі інозем_ки
покинули Харків і залишилась одна. Я не відчувала біль так сильно, бо україн_ки
завжди стояли за мене і давали усю любов і підтримку, яка мені була так
потрібна.
Я люблю Україну. Я люблю жити тут, і я вирішила продовжувати жити тут після
закінчення навчання.

Tiktok Inst
 Грубова Софія
Що для вас Міжнародний жіночий день?
— Для мене це день боротьби за права жінок. День, коли активно згадуються
досягнення жінок в культурі, політиці та інших сферах, які раніше для жінок були
неможливими.

Чи стикалися ви коли-небудь з дискримінацією за статтю в Україні?

— Коли я виходжу зі своєї бульбашки, то мені доводиться чути мізогінні та
сексистські вислови. Вони не часто спрямовані прям на мене але і так ясно, що
це розповсюджується і на мене.
Ну і я мала досвід отримувати "бінго", коли якісь рандомні чоловіки (в моєму
досвіді це казали лише чоловіки), казали мені щось накшталт: "ну так. бідна така.
така красіва, а інвалід. треба тобі чоловіка хорошого, щоб опікувався за тобою"

Чи стикалися ви з дискрімінацією/соціальні бар'єри через наявність

інвалідності?
Через те, що я маю інвалідність і пересуваюсь на кріслі-колісному, то я
періодично стикаюсь з якимись стереотипним баченням людей з інвалідністю.
Особливо це може відчуватись в лікарнях. Якщо, наприклад, поруч зі мною є
хтось без інвалідності, то лікарі чи інший персонал будуть, в більшості випадках,
ігнорувати мене і звертатись до цієї іншої людини. Типу, я невзмозі сама за себе
відповідати. Це дуже дратує.

Що б ви хотіли змінити у системі або у суспільстві?

— Хочеться додати людям банальної поваги до інших та їх кордонів. Щоб на всіх
рівнях державної структури та просто людських стосунків враховувались потреби
людей з різних категорій суспільства.

Чи вплинула війна на ваш досвід? Якщо так, то яким чином?

— Точно вплинула але я поки не до кінця розумію яким саме чином. Багато речей
стали більш підсвіченими в суспільстві та проговореними. Я думаю це важливо .

Tiktok
 Віка
Я зараз знаходжусь в Італії і чим довше я тут знаходжусь , тим більше я відчуваю
давку зі сторони італійців. Як би це не звучало погано , але таке враження що в їх
підсвідомостях закладений расизм. В мене так складається , що я працювала у
різних регіонах і де би ти не працював, та людина на яку ти працюєш завжди
буде розказувати жарти, зв‘язані з расизмом. А розуміючи , що яукраїнка вони
можуть жартувати про путіна. І коли я своїм друзям це розказувала , вони типу не
дуже реагували добре , їм було смішно , для них ці жарти нормальні. Жарти про
водку, про хуйове життя країн СНД. В мене багато друзів афроамериканців, іноді
коли я з ними виходжу у бар посидіти , то знайдеться італієць який почне
жартувати про банани (2023 рік до речі) . А сортування за фінансовим статусом-
це база. Я коли тільки я приїхала , спілкувалась з дівчиною , але вона не хотіла
знайомити зі своїми друзями. І я завжди питала типу чому, я теж хочу
спілкуватись з усіма. Вона мені в один момент відповіла , що якщо б В мене був
би якийсь брендовий одяг від адідас то можно було б виходити , а так, я
виглядаю дешево у одязі не фірмовому. Крінж)))))

Я поїхала до юриста, який мав дістати мої доки з коледжу тому що мені не хочуть
віддавати, він мене вирішив звозити в Альпи обговорити усе , бо вони були
недалеко. Я дуже люблю гори і погодилась. І в один момент він почав до мене
лізти, цілувати і приставати, я почала плакати і говорити що не хочу. Потім він
почав говорити шо мені по своїй природі потрібно, шо в мене був хлопець зараз
нема в мене тіло просить. Я ж йому починаю пояснювати про те шо ж є особисті
кордони , і навіть якщо так, я не хочу спати з 50-річним дідом. І ВІН ПОЧАВ МЕНІ
ЗАТИРАТИ ШО Я НЕ ВМІЮ ПРОСТО РОЗСЛАБЛЯТИСЬ. Потім я йому говорю,
що він на мого батька схожий, він реально був дуже схожий на нього , він
попросив розповісти про батька, я розповіла і розплакалася, і цей чоловік почав
мене звинувачувати шо я свого батька не любила , йому було складно. Я ридаю ,
він мені розказує яка я хуйова була у 6 років , шо не любила батька( який до речі
ніяк не займався моїм вихованням). І коли він мене садив на поїзд, бачив що я
ридаю, я говорила 100000 разів шоб не цілував , він все одно ліз. Я усю дорогу
ридала і витирала губи антисептиком бо так неприємно будо , так огидно

+ будь який поважаючий себе італієць думає, що може мене легко звабити у
ліжко тому шо я українка , у деяких ассоціаціі з селом взагалі. Але не всі !!!!
 Шеріл
що для мене міжн.жін день?
А саме 8 березня.Це день коли,як ніяк ми маємо згадувати про жінок та їх
права.Жінки як і інші маргіналізовані групи населення,в своєму житті потерпають
від дискримінації:фахової,нерівної оплати праці та раніше недоступність
освіти.На жаль,радянська система спаплюжила це свято і вкотре обмежила
права жінок,диктуючи це святом весни,ніжності та слабкості жінок.Жінка не
приємний бонус до кухні-це самостійна особа,котра має право на рівність у цьому
світі і 8 березня ми всім людством нагадуємо це.
Наче мене ще ніколи особисто не дискримінували.Хіба мою групу населення
«ЛГБТ»,тобто намає в нас рівних прав на рівні з іншими громадянами:не можемо
вступати в шлюб,не маємо право на тіло свого партнера після смерті чи його
майно,не маємо право на всиновлення і в деяких випадках дискримінація в
області роботи.
З трансфобією зіштовхувалась.Це можна підтвердити коментарями під моїми
фото в інст.Також трансфобила дівчинка з університету,котра зробила камін-аут
всій групі замість мене і насміхалась з цього.На жаль,мої права та права моєї
спільноти недостатньо захищені,тому що до лгбт спільноти досі відносяться з
упередженням і багато злочинців не несуть покарання та є відпущеними при
вчиненнях кримінальних проваджень на ґрунті нетерпимості.Тому безпеку в
Україні я не можу визначити нп достатньому рівні.
Я б хотіла замінити у суспільстві загальний порядок поглядів.Щоб всі громадяни
мали рівні права та захищались законом.

Tiktok Inst
 Вайн
Як ти ставишся до Міжнародного жіночого дня? Про що для тебе цей день?
Завжди старалася зробити щось до нього. Піти на марш, намалювати малюнок,
написати допис. Ну, і цього року тішуся потрапити на феміністичний двіж) Для
мене цей день – можливість зайвий (не зайвий) раз нагадати, що боротьба з
патріархатом комплексна, багаторівнева і весь час триває. Але успіхи вже є і це
тішить~

Про що, на твою думку, варто говорити більше 8 березня, які меседжі
пропонувати суспільству?
Про те, що жінки – ніколи не просто жінки. Вони мають певне економічне
становище. Сексуальну ідентичність. Національність. Стан здоров'я. Вони
можуть бути не цис жінками. І тд. Жінок не можна узагальнювати, бо за цим
узагальненням завжди видно лише найуспішніших і найпривілейованіших.

Наскільки, на твою думку, важливо продовжувати говорити про проблеми,

які порушуються у феміністичному дискурсі, під час повномасштабної
війни проти України?
Важливіше, ніж будь-коли. Бо всім стало важче. А надто тим, кому вже було так
собі.

Війна проти України безперечно вплинула на всіх нас. Чи хочеш

поділитися, що змінилося для тебе із початком повномасштабної? Яким є
твій особистий досвід? Що доводиться переживати зараз?
Соромно зізнаватися, але колись деякі російські феміністки здавалися мені
ближче, ніж українські націоналіст_ки (бо асоціювала їх з тіп і тд). Більше я ніколи
так не помилюся.

Чи ти відчуваєш себе більш вразливо з початком війни проти України? Або

що змінилося в твоєму житті після початку війни? З твого досвіду, які люди
можуть відчувати себе найбільш незахищено зараз?
Дивно прозвучить, але з початком повномасштабки я відчула, ніби на якийсь час
стала менш небінарною. Ніби мені треба було відкинути якісь частини себе як
"не-на-часні". З анархо-поглядами теж була криза. Але з часом мене попустило і
я знайшов спосіб як пояснювати собі дійсність.
 *
• 8 березня - день, коли жінки* з надзвичайно різними досвідами принічень
зустрічаються у солідарності та почутті турботи одна до одної, щоб згадати свої
історії спротиву, вимагати справедливості, та зрештою продовжувати свою
боротьбу.
• мабуть одним з найбільш сексистських місць в моєму житті є університет.
викладачі дозволяють собі відверто дискримінуючі висловлювання, наприклад,
на одній парі професор сказав дівчатам заткнути вуха, поки він буде розказувати
щось хлопцям. я одразу вийшла з онлайн лекції, і більше ніколи не відвідувала
цей курс. і це не поодинокі випадки, а система проблема. адже вони знають, що
залишаться безкарними, бо при університеті не існує працюючої схеми для
покарань подібних вчинків. через це я часто думаю про відрахування з
університету.
• коли почалась війна у 2014 році, моя сім'я з Криму переїхала у Київ. ми подали
заяву на отримання соціального житла, а тим часом жили у квартирі маминого
партнера. він аб'юзер. я, моя мама і молодші сестри часто потерпали від
насильства. ми жили у грошовій скруті, намагаючись витягнути на мізерну
соціальну допомогу, тому піти від нього просто не могли. тому я не відчуваю
безпеки, бо бачила, що заходи з запобігання домашнього насилля в Україні не
працюють.
як лесбійка, я переживала аутинг і сімейне неприйняття. до повномаштабної
війни, живучи в Україні, я ніколи не відчувала себе в безпеці аби згадувати про
свою ідентичність. навіть зараз, коли я відвідую інтеграційні курси у Німеччині, де
здебільшого вчаться україн_ки, я і моя партнерка не можемо вільно сказати, що
ми не просто подруги, через небажання ловити на собі засудливі погляди чи
просто бути увагою для пліток. це майже кожен день нагадує мені, яким
гомофобним є українське суспільство.
• через війну я стала біженкою. багато чого змінилося у моєму житті, але мабуть
до 8 березня я хотіла б лишень розказати, що зараз я живу в країні, де цей день
є робочим. і це особливо вплинуло на моє невідступне бажання не дати відібрати
у мене моє право на вихідний день у себе на Батьківщині. тому закликаю усіх,
для кого цей день є важливою згадкою про повсякденну боротьбу, не віддавати
Наше право на Наш день.
ХАЙ ЖИВЕ 8 БЕРЕЗНЯ!
 *
Чи стикалися ви коли-небудь з дискримінацією за гендером в Україні?
Постійно. Зростаючи з жіночою* соціалізацією, я часто зазнавали об'єктивації,
спостерігали несправедливість між ставленням до дівчат* і до хлопців, довго
перебували в аб'юзивних стосунках і неодноразово піддавалися сексуальному
насильству.
Я завжди мали відчуття, що нікуди не вписуюся, було складно діяти навіть у
простих життєвих ситуаціях через мою нейронетиповість, не говорячи вже про
ситуації дискримінації чи насильства. Я постійно звинувачували себе, а лікарі, до
яких я зверталася за допомогою, ставили хибні діагнози. Довгий час у мене не
було підтримки і грошей, аби ходити на терапію. Я не знали, що відбувається,
чому я не такі як всі.

Що б ви хотіли змінити?
Я хотіли б, щоб різні системи визнавали нейронетиповість і не вимагали людей
підлаштовуватися під цілу купу правил, яку вигадали за шаблоном здорового
білого цис гетеро чоловіка з привілейованого класу. Щоб не існувало єдиної
рамки "здоров'я" чи "нормальності", куди всіх намагаються вписати. Щоб
простори були більш інклюзивними. Щоб люди переставали підкріплювати стигму
і валідували різні досвіди.
 *
Як ти ставишся до Міжнародного жіночого дня? Чи святкуєш зазвичай/
цьогоріч? Про що для тебе цей день?
Недавно людина, з якою я зустрічаюсь сказали, що 8 березня – історично день
боротьби білих цисгендерних гетеросексуальних жінок середнього класу за свої
права. А отже, скоріш за все, несе з собою не- (або недостатньо)
відрефлексований трансфобію, расизм, класизм і гетеросексизм.
Раніше я думали що вийти на марш жінок* це чи не найсміливіший феміністський
вчинок. Але тепер марш, зокрема, для мене, є зайвим доказом того, що жінкам*
подобається бути жінками*, подобається заробляти гроші, подобається бути з
чоловіками*, подобається вступати в шлюб і заводити дітей. Що жінкам*
подобається система і хочеться просто мати більше шансів виграти в цій грі, аніж
відмовитись брати в ній участь і допомагати це робити іншим. Це мене засмучує.
І також засмучує, що такі роздуми мене тільки віддаляють від моїх можливих
союзни_ць. Але не думаю, що ці мої можливі союзни_ці знають, що їхня
«нормальність» це частина мого пригнічення, що за їхнє положення і можливості
розплачуюсь особисто я. Вони так довго отримували ці переваги (не без шкоди і
втрат, звичайно), що вже ніби-то і не можуть дати собі подумати про світ, де не
треба, щоб тобі «пощастило». Де рівність є застарілим концептом, бо люди та
інші істоти пішли ще далі.

Про що, на твою думку, варто говорити більше 8 березня, які меседжі
пропонувати суспільству?
Про розйобування, про рівність всіх істот на Землі, про руйнування всіх форм
ієрархій, про перехід на радикальне усвідомлення себе, про необхідність
перерозподілу ресурсів і благ на всіх рівнях, про те як ділитись і допомагати, як
дружити, як усвідомити себе частиною зла і вчитись опиратись йому.

Наскільки для тебе важливо продовжувати говорити про проблеми, які

порушуються у феміністичному дискурсі, під час повномасштабної війни?
Дивлячись які проблеми вважати частиною феміністичного дискурсу. Я би
вважали, що говорити і думати можна про що завгодно. І це важливо пам’ятати,
навіть якщо все навколо суворо диктує межі дозволеного думання і говоріння.
Необхідно порушувати питання про нагальні потреби пригнічених і задовольняти
їх, так само як необхідно дуже багато думати і мріяти і обговорювати те, які кроки
допоможуть наблизити світ, де цих проблем би не існувало.
 *
Чи ти відчуваєш себе більш вразливо з початком війни проти України? Чи
якісь досвіди/ідентичності впливають на це?
Спочатку я боялись померти від бойових дій, потім бути зґвалтованими, потім я
боялись торгівлі людьми на кордоні, і як людини в статусі біженців. І повсякчас я
боюсь чоловіків і як навколо мене їх багато, що вони ходять зі зброєю. Я не
просто не маю права на цей страх, я маю довіряти їм через це ще більше,
шанувати.
Я не відчуваю себе в безпеці говорити те, що я думаю. Тепер те, що я думаю
треба загортати в додаткові шари обмовок, загравань з націоналізмом і
виправдань. Тепер те, що я думаю, я не можу публічно ніде написати або
промовити, тільки в колі людей, яким я дуже довіряю.

Можна просто додати щось від себе, що в процесі вам відгукнулося.

Коли я думаю про 8 березня я думаю про:
- бідність
- згвалтування
- поліцію
- солідарність з цисгендерними чоловіками
- роботу
- відсутність у мого голосу ваги
- аборти
- нерівності і безвихідь
- скореність
- безкінечне пережовування, блювання і пережовування своєї блювоти

Я думаю про те, чому зупинятись на критиці патріархату та капіталізму і не

критикувати відносини влади і ієрархії загалом. Навіщо зберігати за собою місце,
яке обрали за тебе і намагатись все життя з ним змирятись.
Я думаю про те, як моя подруга якось сказала, що це дивно збирати тисячі
феміністок разом тільки для того, щоб погуляти містом з плакатами в оточенні
поліції. Я думаю про те, що заважає людям боротись з несправедливістю і
пригніченням напряму.
Я думаю про те, як якість та сам факт життя людей залежить від того чи стане
допомога їм актуальною для тих, хто на верхівці влади.
Я думаю про втому, про зверхні погляди, про те, як легко забути що найменший
добробут-комфорт-привілей завжди має ціну чийогось страждання в сучасності.