Красінько курсова

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ
УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

«КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ»
ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ НАУК
КАФЕДРА ІСТОРІЇ
КУРСОВА РОБОТА
Галузі знань 0203 – Гуманітарні науки

Напрям підготовки: 6.020302 – Історія
на тему
«Міська поліція Києва у 1803-1859 рр.»
Виконала студентка 2 курсу:

Красінько Ольга Дмитрівна
Науковий керівник: доктор історичних наук,
Професор Яременко Максим Васильович
Київ – 2020
Зміст
Вступ…………………………………………………………………………2
Розділ 1. Історіографія та джерельна база…………………………………4
1.1. Праці з історії Києва XIX ст.………………………………………....4
1.2. Праці з історії міської поліції Російської імперії………………...…11
1.3. Джерельна база……………………………………………………….17
Розділ 2. Структура і функції київської міської поліції…………………23
2.1. Зміни у підпорядкуванні поліції на початку XIX ст....……………..23
2.2. Поліцейський поділ міста……………………………………………26
2.3. Функції……………………………………………………………..….28
Розділ 3. Кадровий склад київської міської поліції………...……………38
3.1. Штати ………………………………………………………...……...38
3.2. Фінансове утримання ………………………………………………..40
3.3 Очільники міської поліції……………………………………………...43
Висновки…………………………………………………………………...48
Список використаних джерел і літератури……………………………50
Додаток……………………………………………………………………..58
1
Вступ
В історіографії питання функціонування адміністративних органів
Російській імперії зазвичай розглядаються на столичних прикладах. Не в
останню чергу така ситуація пов’язана із імперською законодавчою
практикою видання загальних актів, які зазвичай уточнювали положення
щодо Санкт-Петербургу та Москви, а вже потім до них виходили додатки про
врегулювання змін в інших містах, як губернських, так і повітових.
Географічна, етнічна, економічна неоднорідність Російської імперії
спричинила появу регіональних особливостей систем органів державної
влади, одним із яких була міська поліція. Останнім часом саме локальний
вимір структур охорони правопорядку XIX ст. привертає увагу науковців,
проте невелику кількість праць присвячено історії саме міської поліції Києва,
із чим пов’язана актуальність даної роботи. Специфіка джерел, основний
масив яких складають законодавчі і підзаконні акти, призводить до
домінування юридичних студій у сфері вивчення структур охорони
правопорядку Російської імперії, що демонструє цінність саме історичного
дослідження. Варто також наголосити, що значна частина праць,
присвячених саме київській міській поліції, охоплюють хронологічний
проміжок другої половини XIX – початку XX ст., тоді як перша половина
XIX ст. залишається поза увагою.
Мета роботи полягає у аналізі структури підпорядкування, функцій, а
також кадрового складу міської поліції Києва у 1803–1859 рр. Досягнення
цієї мети передбачає вирішення наступних завдань:
• охарактеризувати стан дослідження і джерельну базу;
• проаналізувати зміни у законодавчому регулюванні діяльності
міської поліції Російської імперії на початку XIX ст.;
• вивчити організаційно-правові засади функціонування київської
міської поліції;
2
• дослідити кадровий склад міської поліції Києва та обов’язки
поліцмейстерів
Об’єктом дослідження є організація та забезпечення правопорядку у
Російській імперії. Предметом дослідження виступають система
підпорядкування, функції та кадровий склад міської поліції Києва.
Методологічну базу дослідження складають принцип історизму, методи
аналізу і синтезу та критичного аналізу джерел.
Територіальні рамки відповідають Києву у його межах першої
половини – середини XIX ст.
Хронологічні рамки роботи охоплюють період 1803–1859 рр. Вибір
нижньої межі зумовлений тим, що саме 1803 р. було прийнято наказ «О
средствах к исправлению полиции в городах», згідно з яким було
розмежовано владу військового коменданта та поліцмейстера, на відміну від
організації кінця XVIII ст. Верхньою межею є дата укладення першого плану
реорганізації київської міської поліції князем І. Васильчиковим.
Структура курсової роботи зумовлена її метою та науковими
завданнями. Робота складається з трьох розділів, висновків, списку
використаних джерел і літератури та додатку.
3
Розділ 1. Історіографія та джерельна база
1.1. Праці з історії Києва XIX ст.
Історіографія питань, пов’язаних із адміністративними структурами
Російської імперії, значно залежить від соціально-політичного контексту.
Більшість праць, присвячених правоохоронним органам, розглядають їх у
загальноімперському плані або на прикладі функціонування у столицях 1. У
зв’язку із цим є сенс наголосити на важливості уваги до територіальних
рамок дослідження, оскільки місцеві географічні та економічні особливості
впливали на появу регіональних видозмін управлінських систем. З огляду на
це, доцільно розглянути праці, присвячені саме Києву першої половини XIX
ст., тобто у період між двома реформами правоохоронної системи.
Важливу частину робіт з історії Києва XIX ст. становлять праці
сучасників, серед яких студії М. Закревського та В. Іконнікова. Значна
частина «Описания Киева» М. Закревського складається зі скомпільованих
матеріалів, зокрема, мемуарів та подорожніх записок, що поєднуються за
допомогою авторських коментарів. Коментуючи розширення міста
наприкінці XVIII ст. – на початку XIX ст., автор звертає увагу на
пришвидшену розбудову, серед причин якої, зокрема, називає початок
побудови стратегічної Печерської фортеці 2. Втім, пояснення подаються крізь
призму політичної позиції (наприклад, появу перших міських заводів і
загальне піднесення «торгової підприємливості» киян Закревський пов’язує з
візитом Катерини II і припиненням тяжб за маєтності та привілеї 3). У руслі
теми даної праці варто звернути особливу увагу на другу частину книги, яка
містить статистичний опис Києва. Описуючи адміністративний поділ міста,
автор звертається саме до «полицейского управления», згідно з яким 1837 р.
Київ було поділено на 6 поліцейських частин. Поліцейське управління міста
1
Див., наприклад, Андреевский И. Реформа исполнительной полиции в России;
Тарасов И. Полиция в эпоху реформ; Высоцкий И. Санкт-Петербургская столичная
полиция и градоначальство (1703-1903 гг.). СПб., 1903.
2
Закревский Н. Описание Киева. Т.1. – Москва: В. Тип. В. Грачева и Ко, 1868. – С. 123.
3
Там само. – С. 111.
4
ввірено старшому поліцмейстеру, але «производством полицейских дел»
опікуються молодший поліцмейстер та власне міська поліція. Закревський
згадує і структуру пожежної команди, що також входила до поліцейської
системи. Зокрема, дослідник уточнює просторове розташування пожежних
каланчей, а також наводить замальовку пожежної знакової системи кожної з
поліцейських частин 4. Отже, матеріали «Описания Киева» частково дають
поняття про структуру міської поліції Києва та функції вищих чинів,
уявлення про просторове розташування поліцейських частин і навіть про
повсякденні практики (зокрема, абетку вивішених знаків, що повідомляли
про пожежу). Важливо підкреслити і те, що Закревський не посилається на
жодне джерело у підрозділі про поліцейське управління, що може свідчити
про те, що ця інформація була загальновідомою серед киян.
У праці В. Іконнікова значна частина уваги приділена благоустрою та
архітектурному обличчю міста. Його зміни на початку XIX ст. науковець
пов’язує із політичними рішеннями: поновленням магдебурзького права за
Олександра I5, побудовою нових укріплень у зв’язку із загрозою російсько-
французької війни 6, стратегічними уявленнями Миколи I, пов’язаних із
Листопадовим повстанням 7. Втім, на його думку, розбудова міста та
розвиток торгівлі мало вплинули у першій чверті XIX ст. на покращення
благоустрою, зокрема санітарно-гігієнічних норм. Серед звичних для Києва
катастроф Іконніков відмічає пожежі 8, часті повені 9, а також епідемії (віспа,
тиф, скарлатина, дизентерія, холера і навіть сифіліс) 10. До ряду негативних
явищ початку століття він додає і соціальні проблеми – велику кількість
4
Там само. – С. 140-141.
5
Иконников В. Киев в 1654 - 1855. Исторический очерк. – Київ: Типография
Императорского Университета Св. Владимира, Акционерного общества печати и
издательского дела Н.Т. Корчак-Новицкого, 1904. – С. 87.
6
7
8
9
10
Там само. – С. 125, С.201.
5
жебраків 11. У праці не наводиться даних щодо поліцейського поділу Києва,
що не дає можливості прослідкувати його зміни відповідно інформації
Закревського. Втім, підкреслюється, що згідно з прийнятим Уставом
благочиння поліцейські обов’язки міста було значно розширено (зокрема, з
цього часу його було поділено на квартали та частини) 12. Крім цього, у книзі
присутні декілька епізодів, що дають можливість розмірковувати над
обов’язками поліцейських чиновників. Так, після утворення Варшавського
герцогства у губернії посилилась політична напруга, тож «министр полиции
требовал иметь строгое наблюдение за поведением жителей» 13. У іншому
випадку згадувалась епідемія холери 1847-48 рр., коли «батьки міста»
відмовились звільняти контрактовий будинок для утримання хворих, а
Д. Бібіков примусив їх до цього, нагадавши «про возможность
осуществления этого требования через полицию». Таким чином, праця
Іконнікова дає можливість ознайомитись із функціями поліції та побутовими
прикладами здійснення її обов’язків.
Окрім наративних праць цікавість для дослідження можуть становити
географічні, економічні, статистичні дані, що трапляються у численних
словниках і енциклопедіях, присвячених Києву XIX ст. Наприклад, короткий
огляд змін у благоустрою Києва поданий в «Історії міст та сіл УРСР»,
щоправда, більшість з наведеної інформації була згадана у працях
М. Берлинського, М. Закревського, І. Фундуклея та В. Іконнікова. Новими
можна вважати дані стосовно розвитку промисловості першої половини
XIX ст., тобто становлення перших заводів: сальних свічок, стеаринового,
цегельних, цукрових, а також появи нових транспортних засобів: пароплавів,
диліжансів 14.
11
12
13
14
Історія міст і сіл Української РСР. У 26 т. /Редкол.: П.Т. Тронько (голова), М.П. Бажан,
М.К. Білогуров та інші. – Київ, 1968. – Т. 8. – С. 100-101.
6
Розгорнутий огляд соціально-економічного та адміністративного устрою
міста здійснено на сторінках «Історії Києва» під редакцією В. Сарбея.
Історичні студії у книзі викладаються крізь призму політичних позицій, що
особливо стосується опису адміністративного апарату. Однак можна взяти до
уваги висновки про те, що більшу частину прибутків, які надходили до
скарбниці міської думи Києва, витрачались на утримання поліції, пожежної
команди, «присутственных мест» тощо 15. Таким чином, оскільки утримання
міської поліції повністю залежало від уряду, є сенс припускати зв’язок між
прибутками думи та роботою поліції.
У праці І. Пантюхова «Опыт санитарной топографии и статистики» на
основі аналізу метричних книг подається демографічна ситуація наприкінці
XVIII – XIX ст. Автор намагається проаналізувати зміни кількості населення
та чинники його різких коливань, хоча і цікавлять його насамперед біологічні
чинники. Особливу увагу приділено періодичним (і доволі частим)
епідеміям, наприклад, спалахам холери 1831, 1846-1847, 1866 та 1869 рр., а
також цивільним втратам під час воєн від хвороб, що поширювались
солдатами (тиф, дизентерія та інші) 16. Частота епідемій, ставлення до них у
суспільстві та уряді, методи боротьби дозволяють пролити світло на
санітарну функцію міської поліції
Зрештою, до останньої групи праць з історії Києва можна віднести
сучаснішу літературу XX-XXI століть, що загалом побудована на архівних
джерелах та матеріалах періодики. До них належить і монографія М. Гамма
(Michael Hamm) «Kiev: A portrait, 1800-1917». На думку дослідника, характер
перетворень міста у XIX ст. визначили реформи Катерини II (зокрема,
скасування магдебурзького права), завдяки яким Київ було інкорпоровано у
15
История Киева: В 3 т., 4 кн. /Редкол.: Ю. Ю. Кондуфор (гл. ред.), И. И. Артеменко, В. А.
Згурский и др. – Київ: Наукова думка, 1983. – Т. 2: Киев периода позднего феодализма и
капитализма. – С. 127.
16
Пантюхов И. Опыт санитарной топографии и статистики Киева. – Киев: Издание
Киевского губернского статистического комитета в типографии губернского управления,
1877. – С. 130.
7
загальноімперську систему 17. Початок століття подається як період занепаду,
викликаний затяжними конфліктами між колишніми посадовцями та
представниками імперської адміністрації, що супроводжувались погодними
нещастями (пожежами та повенями). На українських теренах активно
розвивались Харків (в якому проводився найбільший на той момент
Богоявленський ярмарок) та Одеса. Економічну могутність Києва забезпечив
розвиток цукрової промисловості, якій посприяли блокада портів Російської
імперії під час війн з Наполеоном та високі мита, введені Олександром I 18.
Приділяючи значну увагу місцевому управлінню та стосункам думи із
вищими інстанціями, дослідник підкреслює фінансові проблеми, з якими
стикався муніципалітет. Однією з найбільших було утримання поліції, на
зарплату чиновників якої (поруч із видатками на розквартирування військ)
навіть за умов збільшення надходжень у 1870-х роках витрачалась третина
міського бюджету 19. Ця інформація стає особливо важливою у контексті
уточнення функцій поліції, які, за даними Гамма, не вичерпувались лише
наглядом за дотриманням правопорядку. Зокрема, у віданні поліції
перебували санітарно-гігієнічні вимоги, такі як очистка вулиць. Втім, з
огляду на фінансові ускладнення вони виконувались лише щодо центральних
вулиць (так, наприклад, 1786 р. уряд відмовився закупити 12 пар волів для
полегшення процесу очистки), що, вочевидь, впливало на поширення хвороб.
Особливо частими були епідемії холери, під час яких киян закликали не їсти
фрукти, а поліцейські перевіряли базари на предмет «підозрілої» їжі 20.
Матеріали Гамма можуть стати у нагоді і у контексті висвітлення методів
роботи поліції, а також стосунків між стражами правопорядку та місцевими
мешканцями. Так, у розділі про пожежу 1811 р. дослідник зображує вплив
17
Hamm M. Kiev: A Portrait, 1800-1917. – New Jersey: Princeton University Press, 1996. –
P.16-17.
18
19
20
Там само. – С. 45-46.
8
ксенофобних настроїв на дії чиновників під час катастрофи, яку вважали
підпалом, у скоєнні якого підозрювали поляків, євреїв та французів 21.
Функції, вочевидь покладені урядом на поліцію, висвітлені крізь призму ролі
поліцейських у боротьбі із заворушеннями перед Листопадовим повстанням
та під час нього 22. Зрештою, окрему частину книги присвячено «тіньовому
світу» Києва, а саме проституції, крадіжкам та дебоширству у місті протягом
XIX ст. Хоча значна частина аналізованих прецедентів і належить до
пізньоімперського періоду, однак у фокусі зору науковця опиняються
рідкісні, можна навіть сказати, непопулярні у історіографії питання, як-то
жорстоке ставлення поліцейських щодо повій 23.
Ю. Павленко у книзі «Нарис історії Києва» серед чинників, що вплинули
на зміну статусу Києва після входження до складу Російської імперії
підкреслює стратегічне розташування (межування з Австро-Угорською
монархією та Османською імперією 24. На думку автора, прикордонний стан
призводив до активних проявів суспільно-політичного життя – виникнення
об’єднань масонів, декабристів, опозиційно налаштованих польських
шляхтичів. Задля посилення владної присутності розпочалось
фортифікаційне будівництво на Печерську, що, на думку автора, зіграло
вирішальну роль у зміні вигляду міста на початку XIX ст. 25
Серед великої кількості праць, присвячених історії міста, виділяються
книги науково-популярного характеру, що вийшли з-під пера
В. Ковалинського, В. Галайби, А. Макарова. Характерною особливістю
авторів-києвознавців XX-XXI ст. є відхід від написання opus magnum до
створення праць більшої кількості, але меншого обсягу. Так, цикл книг
В. Ковалинського «Київські мініатюри» складається з одинадцяти частин,
кожна з яких пов’язана з окремими будівлями, що символізують особливу
21
22
Там само. – С. 70-74.
23
24
Павленко Ю. Нарис історії Києва. – Київ: Фенікс, 2003. – С. 231.
25
9
сферу життя міста. Особливу увагу становлять частини, присвячені
київським в’язницям та будинкам розпусти. Їх опис допомагає встановити
просторові рамки діяльності поліції, окреслити соціальні зв’язки між
стражами порядку та правопорушниками.
У фокусі уваги комплексу праць із історії Києва В. Галайби перебувають
побутові прояви життя киян. У тематичних розділах розташовано короткі
екскурси про частини міста, старі та відомі вулиці 26; про заклади, які
найчастіше відвідували мешканці міста (храми, монастирі, адміністративні
будівлі, навчальні заклади та лікарні), а також звичні розваги і кримінальні
проблеми. Життя поліцейських чиновників розглядається у книзі «Хроніка
старого Києва», де розміщено розділи про Старокиївську поліцейську
дільницю, а також поліцейські будні. Дана інформація здатна висвітлити
внутрішній устрій міської поліції, продемонструвати його локальні
особливості. Втім, більшість матеріалів побудовано на основі періодичних
видань, які у Києві в основному з’явились достатньо пізно, тому розповіді
стосуються другої половини XIX – початку XX. Так, праця В. Галайби
«Борьба с преступностью в старом Киеве» містить замальовки про структуру
поліції і будівлі, що використовувались для її потреб (у тому числі виправні),
але вже на початку XX ст. (1911-1917 рр.).
Вартий уваги цикл «Мир киевской старины» А. Макарова, до якого
належить том «Киевская старина в лицах», у якому описуються випадки з
життя відомих киян, серед яких поліцмейстери В. Максимович і Б. Гюббенет.
На основі періодичних матеріалів побудовано «Беды, язвы и пороки старого
Киева». Згідно з текстом книги, чіткіше окреслюються функції поліцейських.
Так, охорона правопорядку полягала не лише у переслідуванні
Див. наприклад: Прорізна. Ярославів Вал: культурологічний путівник/ В. Галайба, М.

26
Кадомська, В. Грузін, Д. Малаков – Київ: Амадей, 2010; Андреевский спуск:

культурологический путеводитель/ А. Браславець, В. Галайба, В. Грузин. – Киев: Амадей,
2011.
10
правопорушень, а і нагляді за девіантною поведінкою соціальних груп і
окремих осіб (наприклад, повій або самогубців).
1.2. Праці з історії міської поліції Російської імперії

Найпершими науковими працями, у яких було розглянуто поліцію як
окреме явище, були посібники з права. Серед авторів, що писали про
правоохоронні структури саме Російської імперії, доцільно згадати Петра
Гуляєва, Михайла Шпілевського 27, Івана Андреєвського та Івана Тарасова.
Обидві праці є теоретичними, у них визначається сама потреба існування
поліції, що спирається на філософські поняття про межі свободи людини, які
були головним питанням для обговорення мислителів XVIII ст. Так, у
посібнику Андреєвського поліцейська діяльність – це нагляд за діями
приватних осіб, союзів і товариств, що створюють умови безпеки та
благоустрою для суспільства, а втручатись у їх дії держава може лише тоді,
якщо заходи неурядових організацій будуть недостатніми 28. Таким чином,
поліцейським можна вважати будь-яке втручання у простір особи, але
здійснювати його належить лише для убезпечення і тільки тоді, коли сама
людина не здатна задовольнити свої потреби у захисті та спокої. Його
ефективність залежить від рівня співпраці із суспільством. У праці
наводиться загальна схема історичного розвитку поліцейської діяльності
держав, що пройшла крізь три стадії. Перша відповідає античному періоду,
коли на державному рівні ще не усвідомлюється значення безпеки та
благоустрою громадян. Друга охоплює час від XIII до кінця XVIII ст., коли
діячі намагаються створити умови спокійного існування народу, але без
участі самих суспільних рухів, таким чином, утворюючи нежиттєздатну, на
думку автора, «поліцейську державу». Остання стадія починає відлік від XIX
27
На доробок П. Гуляєва та М. Шпілевського покликався І. Тарасов, однак, на жаль, їхніх
праць немає у вільному доступі, що унеможливило знайомство з ними
28
Андреевский И. Полицейское право. Т.1. – Санкт-Петербург: Типография В.В. Пратца,
1874. – С. 3.
11
ст. і є наслідком наукового аналізу умов існування громадян, що дає змогу
поліцейській діяльності належати як суспільству, так і державі 29. На
переконання Андреєвського, у Російській імперії цей етап настав за
правління Олександра I. Він почався не надто вдало через калькування
французького прикладу – централізації шляхом утворення міністерств і
відрив від основ «русской жизни» 30, тож подолати проблеми, що виникали у
першій половині XIX ст. (велику кількість судових повноважень, формальне
розмежування відомств поліцейських органів, формалізм 31) вдалося лише
після скасування кріпацького права і проведеної реформи міського
поліцейського управління 32. Одною з наскрізних думок праці є потреба
попередження певних злочинів (яке підпадає під поліцейську діяльність).
Саме питанням, як уникнути небезпек, що можуть виникнути з волі людини
або через незалежні обставини, присвячено першу частину книги, що має
назву «Полиция безопасности». Друга ж частина, «Полиция
благоустройства», стосується функціонування гармонійного життя
суспільства через облаштування навчальних закладів, лікарень, мережі
пунктів для утримання бідних тощо.
Отже, на базі праці І. Андреєвського можна розглядати розвиток уявлень
про поліцію в урядовому та освітньому середовищах. У другій половині XIX
ст. активно функціонує саме поняття поліцейського права, однак автор
згаданого посібника пов’язує його не з правоохоронними діями, а з
втручанням у особистий простір людини. Таким чином, поліція
розглядається лише як легальний спосіб втручання держави, а не загальний
орган для забезпечення благоустрою.
Тричленний поділ розвитку поліцейської діяльності держави
характерний і для праці «Очерк науки полицейского права» І. Тарасова. Втім,
29
Там само. – С. 24-25.
30
31
Там само. – С. 199-200.
32
12
науковець ставить інші акценти, ніж Андреєвський, протиставляючи
початковому піклуванню уряду про безпеку підданих подальшому
втручанню у сфери суспільного та приватного життя. Важливою ж задачею
модерного часу, на думку автора, стала необхідність визначення правової
регуляції співіснування державних і суспільних органів і обмеження сфери
науки поліцейського права 33. Втім, обмеження це мало би скоріше
академічний, теоретичний характер, оскільки сама межа діяльності поліції
залежить від панівних понять про державу та співвідношення політичних і
приватних інтересів 34. Так само, вочевидь, Тарасов поділяє думку про те, що
будь-яке втручання у безпосередній особистий простір людини є
поліцейською діяльністю, однак виділяє позитивні (заступництво,
заохочення, ліквідація перепон) і негативні (заборона, примус, обмеження,
утиск) засоби для здійснення задач поліції 35. Правильність діяльності поліції
забезпечується не лише превентивними заходами, а і репресивними.
Причому попереджувальні дії стосуються не лише карних злочинів, а і
адміністративних, оскільки у наведеному списку можна побачити не лише
погрози чи контроль, а і регламентацію, звітність, ревізію чи адміністративну
юстицію 36. Цікавою є класифікація різних видів небезпек, яка впливає і на
класифікацію підрозділів поліції. Так, якщо Андреєвський виокремлював три
групи, в залежності від того, хто саме може постраждати (особа, держава, або
і особа, і держава), то у праці Тарасова небезпеки згруповано від джерела їх
походження. Такими є, наприклад, одиничні особи та соціальні групи
(злочинці, сектанти, мандрівники, літератори, винахідники та інші), тварини і
предмети, стихійні сили природи, а також загрози змішаного характеру
(значні демографічні коливання, епідемії, бідність або дорожнеча).
Відповідно до поставлених викликів, зазначеними питаннями мають
33
Тарасов И. Очерк науки полицейского права. – Москва: Товарищество «Печатня С.П.
Яковлева», 1897. – С. 2-3.
34
35
36
13
опікуватись поліція промислів, дорожня, пожежна, санітарна та інші
поліції 37. Отже, спираючись на працю І. Тарасова, можна простежити основні
законодавчі віхи становлення структури міської поліції, а також функції
правоохоронних органів, до яких дослідник відносить як захист особи та
держави, так і боротьбу із соціальними явищами.
Посібники з поліцейського права можна справедливо вважати теорією,
тобто поглядом на те, як мусила працювати карна система. Проте за
радянської доби вивчення питання поліції перейшло у іншу площину у
зв’язку з ідеологічним забарвленням. Значну увагу почали приділяти
політичному розшуку у Російській імперії та діяльності жандармерії,
елементам покарання (в’язницям, стратам), а також реформам другої
половини XIX ст. 38 Втім, здебільшого продовжувались дослідження правових
актів, на основі яких діяли заклади політичного розшуку і здійснювались
реформи, відмінності між функціями жандармських управлінь і відділів
«охранки» тощо, що ставали предметом вивчення у першу чергу спеціалістів
з права.
Така сама тенденція продовжилась і в сучасній історіографії. Так, значну
кількість праць, присвячених міській поліції у Російській імперії, становлять
студії юристів 39. Серед них виділяється студія з історії функціонування
міської поліції саме Києва, що належить перу Олени Самойленко. Зокрема, у
37
Там само. – С. 132-133.
38
Див., наприклад, Гернет М. История царской тюрьмы. В пяти томах. Том 1. 1762-1725 –
Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1960. – 384 с.;
Шелкопляс В. Полицейская реформа в России в 60-х годах ХІХ века. – Минск: МВД
СССР; Минская высш. шк., 1981. – 49 с.
39
Петровський В.М. Становлення та розвиток міської поліції Російської імперії у другій
половині XVIII – на початку XIX ст. (на матеріалах Одеси). Автореф. дис… канд. юрид.
наук: 12.00.01/ Одеська національна юридична академія. – Одеса, 2007. – 19 с.;
Чисніков В.М. Сискна поліція в Україні за часів Російської імперії (1880-1917 рр.):
історико-правове дослідженя. Дис… д-ра юрид. наук: 12.00.01/ Національна академія
внутрішніх справ. – Київ, 2017. – 535 с.; Холод Ю.А. Загальна поліція Російської імперії в
Україні в 1862-1905. Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.01/ Національний
університет внутрішніх справ МВС України. – Харків, 2001. – 19 с.
14
ній наводяться свідчення про структуру (6 частин, що поділялись на 22
квартали 40) та штат київської поліції середини XIX ст. (312 чиновників, з
яких 17 належали до канцелярії 41), а також основні проблеми, пов’язані з
недостатністю комплектування. У праці підкреслюються локальні
відмінності діяльності міської поліції Києва, що зумовили інший вектор
розвитку, порівняно зі столицями Російської імперії та іншими губернськими
містами (так, авторка стверджує, що положення «Временных Правил об
устройстве полиции в городах и уездах губерний, по общему учреждению
управляемых», були уведені у Києві лише 1875 р 42., а не 1862 р., як це
передбачалось урядовою реформою). Втім, варто зазначити і те, що праця О.
Самойленко загалом стосується саме другої половини XIX ст.
Деталі міського життя XIX ст., що висвітлюють побут і умови роботи
поліцейських Російської імперії, з’являються у сучасних науково-популярних
студіях. Так, у книзі А. Кокорєва і В. Руги «Московский городовой, или
Очерки уличной жизни» змальовано характерні риси служби столичного
поліцейського та їхні зміни у зв’язку з прийнятими реформами. Наприклад,
подається твердження про те, що у зв’язку з Листопадовим повстанням, коли
місцева поліція та польські війська приєднались до повстанців, 1831 р. цар
заборонив комплектувати поліцію місцевими кадрами, тож у Москві служили
вихідці із Малоросії 43. Таким чином, студії з історії міської поліції інших
регіонів Російської імперії доцільно використати задля порівняльного
аналізу.
Як підсумок, доцільно визначити специфічні риси історіографії
діяльності міської поліції у Російській імперії. Так, значна кількість праць
має загальний характер, оскільки структура, функції і обов’язки поліції
40
Самойленко Е. Киевская городская полиция в середине XIX – начале XX. – Київ: София,
2000.
41
Там само.
42
Там само.
43
Кокорев А., Руга В. Московский городовой, или Очерки уличной жизни. – Москва:
Астрель, 2012. – С. 59.
15
визначаються на прикладі Москви та Санкт-Петербургу. Варто зазначити, що
статус столиці значно впливав на функціонування чиновницьких апаратів у
місті, оскільки їх фінансування було більшим, а нагляд – більш жорстким, що
зумовлювало швидше впровадження урядових постанов у життя, на відміну
від хоч і значних за розміром, але віддалених міст, до яких варто віднести і
Київ.
У дослідженні діяльності правоохоронних органів Російської імперії як
основа джерельної бази розглядаються законодавчі акти, що зумовлює
високий рівень цікавості у даному питанні науковців юридичної сфери
порівняно із історичною. Ще перші студії, у фокусі яких перебувала
структура і функції поліції, належали саме фахівцям у сфері права. Значна
увага до загальноімперського законодавства призводить і до нестачі
досліджень на локальному рівні, на прикладі конкретного міста, зокрема і
Києва.
Зрештою, варто підкреслити, що дослідження діяльності саме київської
міської поліції зосереджені на пізньоімперському періоді (кінці XIX –
початку XX ст.), тоді як перша половина XIX ст. залишається поза увагою
науковців. Не в останню чергу ця ситуація пов’язана із браком деяких видів
джерел, наприклад, статистичного характеру або періодики.
1.3. Джерельна база
Джерельний комплекс, який використовувався при написанні курсової
роботи, можна умовно поділити на декілька груп.
До першої групи належать передусім его-документи. До таких варто
віднести книгу М. Берлинського «История города Киева», написану у 1798-
1799 рр., на основі якої пізніше створено «Краткое описание Киева», видане
1820 р. Текст робить важливим те, що у описі подій кінця XVIII ст., зокрема і
перетворень Києва автор передає своє власне враження очевидця, хоча у
історичному екскурсі чітко простежується політична позиція автора, про що
свідчать ремарки, які стосуються часів правління Катерини II. Висновок
16
Берлинського демонструє захоплення автора ідеями Просвітництва:
«Особливо в настоящий век, век образованности и просвещения, под
благодушным вниманием благословенной власти, город сей […] может
гордиться» 44. Для книги характерна демонстрація невідступного прогресу,
що висвітлюється, в першу чергу, на прикладі благоустрою міста, який тісно
пов’язаний з політичними перетвореннями. Так, описуючи розвиток міста
наприкінці XVIII, автор підкреслює роль виникнення Київської губернії, а
також перенесення Хрещенського контрактового ярмарку з Дубна до Києва,
що, на його думку, викликали збільшення кількості мешканців 45. Безперечно
важливою для дослідження виступає увага до видозмін управління міста, до
якого Берлинський зараховує і поліцію. Наприклад, наведено опис дій із
впровадження у життя Уставу благочиння, згідно з яким 1786 р. у Києві було
відкрито управу благочиння. Наводячи свідчення про її адміністративно-
територіальний поділ, він окремо ще зупиняється на історичному,
стверджуючи, що Старий Київ внутрішніми валами поділявся на чотири
природні відділи – Андріївський, Михайлівський, Софійський та
Печерський 46. Оскільки Берлинський був сучасником цих перетворень, його
свідчення щодо перших десятиліть існування управи благочиння можна
вважати вельми цінними. Так, автор називає ім’я першого керівника управи,
яким став обер-комендант Кохіус 47.
У книзі «Краткое описание Киева» для опису поділу міста на початку
XIX ст. також застосовується «поліцейське управління» (хіба що, згідно з
цими пізнішими даними, Київ складався вже з 4-х частин, кожна з яких
44
Берлинский М. Краткое описание Киева. – Репринт. Изд. – Вых. Дан. Ориг.: Санкт-
Петербург: Типография Департамента Народного просвещения, 1820. – Київ: Час, 1991. –
С. 30.
45
Там само. – С. 27-28.
46
Берлинский М. Історія міста Києва// Мысленное древо/ Електронний ресурс:
https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1991Berlinsky/Text/Topo/Parts.html
47
Там само. –
https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1991Berlinsky/Text/Hist/Period8/4/1786.html
17
налічувала 2 квартали 48). Це може наштовхнути на думку, що офіційний
адміністративний поділ міста, яким користувався уряд, відповідав саме
поліцейському. Можливо, така практика пов’язана із міркуваннями
зручності, оскільки поліцейські збирали інформацію про місцеве населення,
що полегшувала роботу чиновницьких структур. Так, Берлинський наводить
статистичні матеріали, що повідомляють кількість жителів Києва на 1817 р.,
однак авторська ремарка свідчить, що «означенное количество жителей, по
показаниям полиции, весьма неверно» 49.
До групи его-документів також належать записки або щоденники, за
допомогою яких стає можливим відтворення живої реакції, думок людей з
різним соціальним походженням. Так, «Записки» Петра Селецького створено
чиновником, який у середині 1840-х років розпочав службу у секретному
відділі канцелярії генерал-губернатора, правителем якої був Микола Писарєв.
Існувала, втім, і загальна канцелярія, що складалась із господарського,
судового та поліцейського відділів 50. У описі свого нового місця служби
Селецький підкреслює загальну напружену політичну атмосферу, пов’язану
із «подавлением польского элемента» після Листопадового повстання. Істерія
підозри, на думку автора, спричинила посилення присутності та впливу
поліцейських у самому Києві та губернії. Цікавість погляду «зсередини
системи» полягає у висвітлюванні корупційної складової. Селецький пише
про те, що хоча кадровим підбором займався поліцейський відділ канцелярії,
однак особи на вищі посади призначались лише з відома Писарєва, тоді як
«всё было на откупу, полицейские чиновники составляли значительные
состояния» 51. Розперезаності Писарєва та його оточення автор протиставляє
48
Берлинский М. Краткое описание Киева. – Репринт. Изд. – Вых. Дан. Ориг.: Санкт-
Петербург: Типография Департамента Народного просвещения, 1820. – Київ: Час, 1991. –
С. 128.
49
50
Записки Петра Дмитриевича Селецкого. Ч. 1. 1821-1846 гг. // Киевская старина. – 1884. –
Т. 8. – № 8. – С.609-626.
51
Там само. – С. 86-87.
18
принципи правління генерал-губернатора Дмитра Бібікова, за часів якого не
лише рекордно зменшилась кількість кримінальних злочинів, але і
якнайкраще охоронявся благоустрій киян (ціни були невисокими, монополії
переслідувались, торгові приміщення утримувались у порядку). Втім, така
оцінка скоріше є поклоном у сторону доброчинця, ніж поглядом на реальний
стан речей. Бібікову Петро Селецький завдячував кар’єрою, оскільки
генерал-губернатор запросив його на посаду перекладача у канцелярії.
Вочевидь, вдячність чиновника була настільки глибокою, що у своїх
«Записках» він навіть спробував обілити репутацію патрона, стверджуючи
про безпідставність чуток про романтичний зв’язок між Бібіковим та
дружиною Писарєва 52.
Аспекти міського життя відтворено у працях сучасників про Київ,
написаних його мешканцями або гостями. Серед них вирізняються
«Печерские антики» – збірка оповідей М. Лєскова про екзотичні київські
місця та відомих серед міщан особистостей, а також «Хмари» – повість,
побудована на автобіографічних згадках І. Нечуя-Левицького, у якій
відтворюється побут і місцеві звички киян другої декади XIX ст. Важливими
для дослідження видаються і свідчення, залишені немісцевими мешканцями,
до яких належить І. Долгоруков, який 1817 р. здійснив подорож до Києва,
про яку залишив подорожні записки.
Значну частину матеріалів, що стосуються вигляду, розвитку та
внутрішнього життя Києва у першій половині XIX ст., становлять не лише
окремі історичні та белетристичні праці, а і географічні та статистичні збірки,
що дають можливість виділити основні економічні галузі міста, з’ясувати
його місце у системі загальноімперських економічних зв’язків,
проаналізувати соціальний склад киян тощо. Саме тому є сенс виділити такі
студії у окрему групу джерел.
52
19
Найбільш докладний опис міста станом на першу половину XIX ст. у
супроводі таблиць подається у книзі «Статистическое описание Киевской
губернии», виданої під ім’ям І. Фундуклея. Праця видається
безпрецедентним масивом зібраних статистичних даних стосовно різних
сфер міського життя. Доцільно її виділити і через ранній час появи, адже збір
статистичних даних щодо рівня злочинності у Російській імперії почався
лише у другій половині XIX ст. 53
Значна увага приділяється спробам обрахувати кількість населення після
«демографічного буму» початку XIX ст., серед причин якого автор зокрема
називає зміни у зовнішньому вигляді міста, як-то виникнення нових
адміністративних будівель та навчальних закладів, а також міграції 54. У праці
наголошується на «сезонності» населення Києва та його періодичних
коливаннях, у зв’язку із чим виділено три групи серед жителів: постійне
населення, тимчасове (зокрема, прибулі заради торгівельних, релігійних
причин, а також переміщення військових) та перехідне (мандрівники, що
перебували у Києві проїздом), отже під час найбільшої скупченості – у літні
місяці – загальна кількість людей доходила до 104 тис 55. Ці дані дають
уявлення про співвідношення між кількістю стражів правопорядку та
загальною кількістю населення. Особливої уваги заслуговують таблиці з
розподілом втрат населення та причин смерті 56. Достатньо цікаво відзначити
низьку кількість насильницьких смертей протягом 1840-х.
Узагальнені і стислі дані стосовно Києва другої половини XIX ст.
подано у «Географическо-статистическом словаре Российской империи»,
виданому П. Семеновим-Тянь-Шанським. Зокрема, у ньому викладено
коротку історичну довідку, а також основні статистичні відомості, як-то
53
Остроумов С. Преступность и её причины в дореволюционной России. – Издательство
Московского университета, 1980. – С. 25.
54
Фундуклей И. Статистическое описание Киевской губернии. – Санкт-Петербург, 1852. –
С. 325.
55
Там само. – С. 348-356.
56
Там само. – С. 358-359.
20
частини, з яких складається місто; кількість адміністративних будівель;
відомості про кількість мешканців, їх соціальний та конфесійний розподіл;
інформація про найбільш розвинені галузі економіки 57. Доцільно виділити це
джерело з двох міркувань: по-перше, наявність стратегічних об’єктів
зумовлювала локальні викривлення адміністративної структури Російської
імперії і видозміни статусу міста. По-друге, матеріали щодо кількості
населення належать вже до другої половини XIX ст., що дозволяє
прослідкувати зміни співвідношення між часткою мешканців та
поліцейських.
До статистичних матеріалів варто додати і «Адрес-календари» та
«Памятные книжки» Російської імперії, у яких публікувались списки
чиновників різних губерній, серед яких і поліцейські. Хоча варто зважати на
те, що їх почали видавати лише з 1843 р., а у списках зазначаються лише
вищі чини (у випадку з поліцією це поліцмейстери, «частні» пристави,
секретарі, брандмейстери та лікарі), однак такий перелік із зазначенням
чиновницького класу дає уявлення про комплектування поліцейських штатів.
До останньої групи належать опубліковані законодавчі та підзаконні
акти Російської імперії, які визначали організацію та правові засади
діяльності міської поліції наприкінці XVIII – у першій половині XIX ст., що
містяться у «Полном собрании сочинений законов Российской империи», а
також «Трудах комиссии об уездных и губернских учреждениях». Серед них
вирізняються «Устав благочиния или полицейский», указ «О средствах
исправления полиции в городах», маніфести «О разделении государственных
дел на особые управления, со значением предметов, каждому управлению
принадлежащих» та «Учреждение министерства полиции», а також
«Временные правила об устройстве полиции в городах и уездах губерний, по
общему учреждению управляемых». За допомогою них доцільно визначати
Семёнов-Тян-Шанский П. Географическо-статистический словарь Российской империи.

57
Т.2. – Санкт-Петербург: типография В. Безобразова и К0, 1865. – С. 622-623.

21
правові засади функціонування міської поліції, її структуру та засади
підпорядкування, визначені урядом. У роботі аналізується ряд законодавчих
та підзаконних актів, які визначали низку обов’язків поліції.
22
Розділ 2. Структура і функції київської міської поліції
2.1. Зміни у підпорядкуванні поліції на початку XIX ст.
Наприкінці XVIII ст. органом міської поліції Києва була Управа
благочиння, створена 1786 р. у зв’язку з прийнятим 1782 р. Уставом
благочиння. Її фактичним очільником був комендант Печерської фортеці,
який звітував безпосередньо військовому губернатору. Втім, здебільшого
комендант опікувався саме військовими питаннями, а охорона правопорядку
перебувала у юрисдикції городничого. Посаду городничого скасовано за
Павла I, який сприяв воєнізації устрою поліції, що позначилась навіть на
назвах посад. Отже, замість городничого постав поліцмейстер, але звітував
він так само коменданту.
Початок XIX ст. позначений перетвореннями у внутрішній політиці
Російської імперії. Внаслідок палацового перевороту до влади прийшов
Олександр I, який відійшов від курсу Павла I. У проміжку 1801-1819 рр.
поліцейський устрій Російської імперії тричі змінився. Часткові зміни
відбулись і в поліцейському управлінні Києва. Перш за все, намагання
розмежувати військову та цивільну системи підпорядкування
адміністративних органів відбилося в імператорському указі 1801 р.
Відповідно до нього, управління поліцією у містах здійснювалось або
військовими губернаторами, або військовими губернаторами та
комендантами за участю цивільних губернаторів і губернського правління,
або городничими 58. Розмежування залежало від статусу міста і наявності
таких посад.
На початку XIX ст. ситуація на кордоні імперії була нестабільною і
вимагала постійної військової присутності, тож на прикордонних «на
особенных правах состоящих» територіях владу здійснювали військові
О подведомстве полиции местному гражданскому начальству и военным лицам, коим

58
вверено гражданское управление в губернии (1801)// Полное собрание законов

Российской Империи. Первое собрание. – Санкт-Петербург, 1830. – Т. 26. – С. 619.
23
губернатори 59. На травень 1801 р. військовим губернатором Києва був
Андрій Фенш, причому він виконував і цивільні функції 60. Відповідно до
законодавчого акту «О подведомстве полиции…», на нього покладалось
«главное управление над полицией на основании должности генерал-
губернатора, в учреждениях о управлении губерниях изображенной» 61. Отже,
керувати військовий губернатор мусив, спираючись на «Учреждения для
управления губерний», які було видано 1775 р. Відповідно до акту,
поліцейські функції у містах здійснював комендант, а якщо комендант не
передбачався за штатом, то городничий. Втім, вже 1782 р. видано «Устав
благочиння», який регулював діяльність новостворених управ благочиння. У
1790-х рр. відбулись нові зміни, зокрема уведена посада поліцмейстера 62.
Таким чином, на початку XIX ст. положення «Учреждения для
управления губерний», що стосувались поліцейського управління, були вже
неактуальними. Новий принцип підпорядкування військовому губернатору,
що базувався на «Учреждениях…», не відповідав реальному стану штатів і
навряд призвів до змін всередині управи. Тим більше, що вже 1802 р.
відбулась кадрова перебудова у зв’язку з утворенням міністерств. Поліція
опинилась у відомстві Міністерства внутрішніх справ, якому було надіслано
вимогу узгодити її стан «с Министерствами Военных сухопутных и Морских
сил, и точнее сообразив все доселе примеченные по сей части затруднения,
сделать удобнейшее и сколь можно единообразнейшее положение» 63. У
відповідь міністр надав доповідну записку, в якій розподілив усі міста, що
59
Шандра В.С. Генерал-губернаторства в Україні: XIX – початок XX століття. – Київ:
НАН України. Інститут історії України, 2005. – С. 269.
60
Фенш Андрей Семенович// Русский биографический словарь/ Издан под наблюдением
председателя Императорского Русского Исторического общества А. Половцова. – Т. XXI.
Фабер – Цявловский. – Санкт-Петербург: Типография В. Безобразова и Ко, 1901. – С. 49.
61
О подведомстве полиции местному гражданскому начальству и военным лицам, коим
вверено гражданское управление в губернии (1801). – С. 619.
62
О бытии в Киеве полицмейстера (1799)// Полное собрание законов Российской империи.
Первое собрание. Санкт-Петербург, 1830. – Т. 25. – С. 542.
63
О средствах к исправлению полиции в городах (1803)// Полное собрание законов
Российской Империи. Первое собрание. Санкт-Петербург, 1830. – Т. 27. – С. 947.
24
перебували під поліцейським наглядом, на п’ять категорій, залежно від
форми їхнього управління: ті, в яких військовий губернатор поєднує
цивільну владу з військовою; губернські міста, у яких владу здійснює
губернське правління без військових губернаторів; повітові міста, у яких
владу здійснює губернське правління. У цих перших трьох випадках
передбачалось, що поліцією керує комендант. До останніх двох категорій
належали міста, де поліцейське управління здійснює городничий або ратуша.
У законодавчому акті підкреслювались незручності, пов’язані з попереднім
«образом управления полиции» 64. У містах, де владу здійснював військовий
губернатор (а 1803 р. до них належав і Київ), підзвітний йому комендант
мусив опікуватись і своєю військовою службою, і забезпеченням
благоустрою, що зводило ефективність його дій нанівець. Для вирішення
проблеми пропонувалось увести посаду поліцмейстера, якого би призначав
Сенат 65. Утім, це кадрове перетворення залишалось єдиним нововведенням.
Функції та організація міських поліцейських органів мусили визначатись
попередніми приписами, а саме «Учреждениями для управления губерний»
та «Уставом благочиния».
Принцип підпорядкування на короткий час змінився після створення
Міністерства поліції, яке мало опікуватись внутрішньою безпекою імперії 66.
У складі міністерства було організовано три департаменти: медичний,
господарчої поліції та виконавчої. Відповідно, департамент виконавчої
поліції поділявся на три відділи – поліцейських штатів, судових та
кримінальних справ і земських повинностей 67. Втім, вже 1819 р.
Міністерство поліції було розформовано, а його департаменти передано у
64
65
66
Общее учреждение министерств (1811)// Полное собрание законов Российской Империи.
Первое собрание. Санкт-Петербург, 1830. – Т.31. – С. 686.
67
Учреждение Министерства полиции (1811)// Полное собрание законов Российской
Империи. Первое собрание. Санкт-Петербург, 1830. – Т.31. – С. 719-721.
25
відання Міністерства внутрішніх справ 68. І. Андрієвський, коментуючи
ситуацію, стверджував, що до 1866 р. устрій міської поліції будувався на
катерининських приписах часу 69.
2.2. Поліцейський поділ Києва
Наприкінці XVIII ст. три усталені частини Києва – Старе місто, Поділ та
Печерськ за зовнішнім виглядом так відрізнялись одна від одної, що
безіменний гість під час візиту Катерини II до міста 1787 р. залишив такий
запис у своєму щоденнику: «Киев состоит собственно из трех городов» 70.
Ускладнювало структуру і підпорядкування цих частин. Так, станом на
1785 р. господарські питання міста перебували у юрисдикції Казенної
Палати, поліцейські та адміністративні функції здійснювались губернатором,
військові – комендантом Печерської фортеці, суд здійснювався міським
магістратом на основі магдебурзького права, проте лише над міщанами
Подолу, оскільки Старий Київ знаходився під безпосереднім управлінням
губернатора 71. Фактично, саме територіально-поліцейський поділ вперше
адміністративно об’єднав усе місто. Його визначив «Устав благочиння або
поліцейський» 1782 р., який передбачав поділ міст Російської імперії на
частини та квартали, кількість яких визначалась розташуванням населеного
пункту та його розміром 72. М. Берлинський згадував про територіальні зміни
у Києві так: «Открытие управы благочиния последовало 19 июля. В сие
время город был разделен на 4 части»: дві «нагорні» та дві «низові». Перша –
Печерськ від села Звіринця і фортеці до старокиївських валів, друга – Старе
місто і Подільське «удолие» горшечників та кожевників до Скавицької гори.
68
О присоединении Министерства полиции к Министерству внутренних дел (1819)//
Полное собрание законов Российской Империи. Первое собрание. Санкт-Петербург, 1830.
– Т.36. – С. 367.
69
Андреевский И. Полицейское право: [В 2-х т.]. – 2-е изд., испр. и доп. – Санкт-
Петербург: Типография В. Пратц, 1874. – С. 196.
70
Закревский Н. Описание Киева. – С. 104.
71
72
Устав благочиния или полицейский (1782)// Полное собрание законов Российской
империи. Первое собрание. Санкт-Петербург, 1830. – Т.21. – С. 462.
26
«Низові» частини включали Поділ, а також села Куренівку, Пріорку і
урочище Сирець 73. Втім, 1790 р. поліцейських частин Києва було вже три,
«сообразно естественному его расположению», а кварталів – 15 74 (у 1799 р. –
18). Вплив на зміни, вочевидь, справила усталена локальна тричленна
структура міста, а передмістя (Звіринець, Плоске, Пріорка, Куренівка та
Сирець) були приписані до Києва, але не становили у ньому окремої
частини 75. На думку А. Андрієвського та В. Іконнікова, роль виникнення
Управи благочиння стала визначальною у об’єднанні розрізнених частин
Києва 76. Втім, через існування багатьох інституцій у місті чиновники управи
благочиння витрачали час на бюрократію (постійне листування), що суттєво
зменшувало ефективність їхніх дій 77.
У 1830-х роках розпочалась інтенсивна фортифікаційна забудова на
Печерську та було затверджено новий архітектурний проект міста,
опрацьований В. Беретті. На Хрещатику з’являлись дво- та триповерхові
кам’яні будинки, зокрема передбачені під магазини, великих розмірів набуло
будівництво по р. Либеді, велися роботи по упорядкуванню Олександрівської
вулиці (сучасного Володимирського узвозу) та Михайлівської гори. Частина
населення Подолу, яка страждала від частих повеней, почала переселятися на
Лук’янівку та в район Кирилівського монастиря 78. У зв’язку з
перетвореннями було прийняте рішення про зміну адміністративно-
73
Берлинський М. Короткий опис Києва. — Київ, 1990. — С. 122-129.
74
Берлинський М. Історія міста Києва// Мысленное древо/ Електронний ресурс:
75
Там само.
https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1991Berlinsky/Text/Topo/Government.html
76
Иконников В. Киев в 1654 – 1855. – С. 43.; Андриевский А. Открытие в Киеве Управы
благочиния и первые проявления ее деятельности (1786) // Киевская старина. – 1893. – Т. 42.
– №9. – С. 418.
77
Иконников В. Киев в 1654 – 1855. – С. 44.; Андриевский А. Открытие в Киеве Управы
благочиния и первые проявления ее деятельности (1786) – С. 421-423.
78
Історія міст і сіл Української РСР. У 26 т. /Редкол.: П.Т. Тронько (голова), М.П. Бажан,
М.К. Білогуров та інші. – Харків: Харківська книжкова фабрика ім. М.В. Фрунзе, 1968. –
Т. 8. – С. 99-100.
27
територіальних одиниць Києва 79. Так виникли 6 поліцейських частин:
Печерська (власне, сам Печерськ з фортецею та Звіринецьким передмістям),
Либідська, Палацова (Царський палац, Кловський палац та Хрещатик),
Старокиївська, Подільська (Поділ до каналу, проведеного від Глибочиці до
Дніпра), Плоска (Кирилівський монастир, села Пріорка, Куренівка та
Сирець) 80.
2.3. Функції
Коло обов’язків міської поліції, виходячи з «Уставу благочиння», було
окреслено досить широко. У них входило не лише безпосереднє
розслідування злочинів та пошук винних, а і виконання дрібних судових
вироків (до суду направляли лише кримінальні злочини і справи щодо
матеріальних збитків, більших за 20 рубл.), а також нагляд за санітарно-
гігієнічним та архітектурним виглядом міста (станом мостів, вулиць і доріг,
зведенням нових будівель, особливо культових), дотриманням правильних
мір і ваг під час торгівлі, збереженням порядку під час пересування містом
процесій або транспортних засобів, забороною азартних ігор та проведення
лотерей і моральною поведінкою 81. Завданням поліції було забезпечення
благочиння, тобто безпеки мешканців та порядку у місті. У таких рисах
розуміння обов'язків поліцейських проіснувало аж до кінця XIX ст., що
засвідчує підручник Івана Тарасова. Науковець розглядав гармонійне життя
країни як тандем дій адміністративної сили – власне поліції та приватної
ініціативи. При цьому на поліцію покладаються обов’язки превентивного чи
репресивного характеру: нагляд за особистою безпекою під час масових
заходів і попередження недозволених публічних зборів, нагляд за відомими
притонами і влаштування облав задля вилову злочинців, забезпечення
79
О прибавке к пяти частям города Киева еще шестой части (1834)// Полное собрание
законов Российской империи. Второе собрание. Санкт-Петербург, 1830. – Т. 9. – С. 65.
80
Закревский Н. Описание Киева. – С. 140.
81
Устав благочиния или полицейский (1782). – С. 464-468.
28
чистоти і порядку на вулицях, відокремлення хворих людей від здорових під
час епідемії і знищення заражених предметів тощо 82.
Почати варто з безпосереднього поводження із кримінальними
елементами. Затримані злочинці доправлялись до частини, де пристав
розпитував свідків, заносив свідчення до протоколу і міг призначити
покарання, якщо злочин був дрібним і не вимагав судового втручання.
Звичними карами було побиття різками, а також ув’язнення на строк до
шести місяців у арештантських камерах, які знаходились при кожній
поліцейській частині. Оскільки до них запроторювали організаторів
заборонених азартних ігор, утримувачів притонів, осіб без документів або у
нетверезому стані, а також тих, хто здійснював опір поліції 83, то камери
завжди були переповненими, а виділених коштів на їх утримання не
вистачало. Якщо ж справу потрібно було передати до суду, то злочинця
переводили під наглядом, який спершу здійснювали інвалідні команди, а
після утворення внутрішньої сторожі перейшов до конвойних рот. Засуджені
до ув’язнення опинялись у Старокиївському острозі, який знаходився біля
колишніх кам’яних Печерських воріт. Втім, на початку XIX ст. він
знаходився у незадовільному стані, тож 1818 р. в’язнів було переведено до
новозбудованої тюрми біля колишньої Васильківської застави Старої
Печерської фортеці (район сучасної вулиці Євгена Коновальця) 84. Однак вже
за п’ятнадцять років в’язниця перестала відповідати своїм потребам через
тісняву і швидке поширення інфекційних захворювань, тож було створено
новий проект приміщення, у якому мали утримувати близько 500 арештантів:
50 затриманих за вбивства, святотатства та пограбування, 150 – за крадіжки,
300 – за бродяжництво 85. Від початку передбачалось будівництво на місці
колишнього виховного будинку (район сучасної вулиці Миколи Лєскова),
82
Тарасов И. Очерк науки полицейского права. – С.136, С. 145, С. 292, С. 360.
83
Галайба В. Из жизни губернского Киева. – Киев: SkyHorse, 2018. – С. 288.
84
Ковалинський В. Київські мініатюри. Книга друга. – Київ: Київська книжкова фабрика,
2003. – С. 184.
85
Там само. – С. 201-206.
29
проте зрештою постала Лук’янівська в’язниця. Окрім цих приміщень, з
1828 р. існували ще виправні арештантські роти, до яких направляли
волоцюг, осіб, засуджених за незначні злочини, та знать. Спершу вони
знаходились у будівлі старого гостинного дому, але коли вона виявилась
затісною, казарми перевели до триповерхового будинку на Бульварному
шосе (нині бульвар Тараса Шевченка) 86.
Наведений список злочинів, за які затримувались арештанти київських
в’язниць, дають розуміння про кримінальний світ міста. Згідно з ним,
найчастіше траплялись крадіжки. Основними їх жертвами були купці і
покупці на численних київських ярмарках та базарах. 1797 р. до Києва було
переведено ярмарок з Дубна, а загалом у місті проводилось ще п’ять
ярмарків. У 1840-х функціонували також сім базарів: Печерський,
Хрещатицький, Галицький (Єврейський), Житній, Лук’янівський, Львівський
ти Либідський. Невід’ємним їх елементом були злодюжки та дрібні крадії.
Так, на Єврейському базарі шахраї спеціалізувалися на продажу зіпсованих
годинників, які неодмінно зупинялися за годину-дві після покупки 87. Під час
торговельних сезонів населення Києва різко зростало, так само, як і за
рахунок паломників під час релігійних свят. Станом на 1863 р. у місті
налічувалось 60 православних церков та 7 монастирів 88, які приваблювали
богомольців з різних регіонів Російської імперії. Паломники були зручним
об’єктом для грабунку, оскільки мали при собі якісь фінанси, але не надто
піклувались про нагляд за ними, бо вважали, що у «богоспасенному місті» їм
нічого не загрожує 89.
У другій чверті XIX ст. Київ почали активно забудовувати 90. Відповідно,
зростала кількість робітників, зайнятих на будівництві. 1845 р. за паспортами
86
87
Гуржій І., Гуржій О. Купецтво Києва та Київщини XVII – XIX ст. – С. 167.
88
Семёнов-Тян-Шанский П. Географическо-статистический словарь Российской империи.
– С. 622.
89
Макаров А. Малая энциклопедия Киевской старины. – Киев: Довіра, 2005. – С. 271.
90
Иконников В. Киев в 1654 – 1855. – С. 193-196.
30
та білетами нараховувалось 7 тис. осіб, які наймались слугами та
поденниками. Зросту кількості найманої робочої сили сприяв розвиток
судноплавства у Києві. 1823 р. на Дніпрі з’явився перший пароплав, а 1838 р.
було створено Дніпровську судноплавну компанію 91. Перевезення товарів
вимагало послуг вантажників, яких винаймали тут-таки у місті. У тексті
«Статистического описания…» підкреслювалось, що тимчасове (заробітчани,
розквартировані війська), а також перехідне (паломники, мандрівники)
населення сприяло демографічним коливанням, так що у літні місяці
кількість мешканців Києва досягала 104 тис 92. При цьому штатів поліції,
вочевидь, не вистачало для того, щоб контролювати правопорядок у місті.
Так, 1844 р. у ньому було зареєстровано 2000 смертей, з яких лише 4 були
насильницькими 93. Можна припустити, що більша частина злочинів, скоєних
у центрі Південно-Західного краю, припадала на пограбування, проте не
варто відкидати версію про те, що поліцейські могли не встигати реєструвати
вбитих або свідомо відмовлялись від розслідування справ, особливо
пов’язаних із загибеллю маргінальних осіб чи богомольців з інших країн.
Напевне, саме з цим пов’язані кадрові перестановки у середині століття.
Якщо у «Адрес-календарі» на 1847 р. склад київської міської поліції загалом
відповідає «Уставу благочиння» – наявні два пристави цивільних та
кримінальних справ та 6 «частних» приставів 94, то вже 1858 р. до них
додаються пристав слідчих справ та корчемний пристав 95. Перший з них мав
опікуватись безпосередньо розслідуваннями кримінальних справ, а
91
История Киева: В 3 т., 4 кн. – Т.2. – С. 124-125.
92
Фундуклей И. Статистическое описание Киевской губернии. – С. 348-356.
93
Там само. – С. 358-359.
94
Адрес-календарь или общий штат Российской империи на 1847 год. Часть вторая. –
Санкт-Петербург: при Императорской Академии Наук. – С. 74.
95
Памятная книжка Киевской губернии на 1858 год. – Киев: Губернская типография, 1858.
– С. 367.
31
обов’язком другого був нагляд за недопущенням «корчемства» 96, тобто
шахрайства із продажами в трактирах. До нього зараховувалось, наприклад,
підвищення ціни за «осьмериковый штоф» 97 порівняно із числом, яке
виходило при поділі ціни за відро на вісім 98.
Однією з проблем сторожів міського правопорядку першої половини
XIX ст. були ландшафтні і географічні особливості Києва, які дозволяли
утворюватися злочинним анклавам. У віддалених місцях, як-то в
Голосіївському лісі чи Броварських борах, діяли розбійники, які чатували на
купців, що з’їжджалися на ярмарки. Федір Ернст, пишучи про контракти,
згадував, що по ярах над Києвом було небезпечно, тож київська
адміністрація вдавалась до способів убезпечення «контрактників»: великі
шляхи від Василькова до Віти, від Віти та Білогородки до Києва об’їжджали
козачі патрулі, а у самому Києві поліцейську сторожу підсилювали
військовими загонами – по двадцять людей від роти 99. Зловісною славою
користувались і передмістя – Васильки, що розташовувались на краю
с. Деміївки 100, Шулявка, Солом’янка, місцевості на лівому березі Дніпра,
особливо Микільська слободка, а також урочища – Афанасіївський яр,
Собача доріжка та Хрести. З початку XIX ст. Хрести прославились як
притулок київських повій 101, про що згадував і письменник Микола Лєсков,
описуючи «безсоромних дівчат» Хрестів та Ямок як місцеву екзотику 102.
96
О отдаче виленского акцизного сбора в откупное содержание с торгов (1846) // Полное
собрание законов Российской империи. Второе собрание. – Санкт-Петербург, 1830. – Т.
21. – С. 442-443.
97
Одиниця об’єму алкоголю у Російській імперії, яка складала 1/8 відра.
98
Условия для содержания питейных с 1831 по 1835 год сборов в сибирских и
привилегированных губерниях (1830)// Полное собрание законов Российской империи.
Второе собрание. – Санкт-Петербург, 1830. – Т.5. – С. 536.
99
Ернст Ф. Контракти і контрактовий будинок у Київі, 1798-1923. Культурно-історичний
етюд. – Київ: Друкарня Всеукраїнської Академії Наук, 1923. – С. 20.
100
Макаров А. Беды, язвы и пороки старого Киева. – Киев: SkyHorse, 2018. – С. 203-204.
101
Макаров А. Малая энциклопедия Киевской старины. – Киев: Довіра, 2005. – С. 233.
102
Лесков Н. Печерские антики// Лесков Н.С. Собрание сочинений в 12 т. – Москва:
Правда, 1989. – С. 305.
32
Затримання людей відбувалось не лише через порушення ними закону.
На початку XIX ст. політична ситуація у південно-західному регіоні імперії
все ще залишалась нестабільною, що змушувало уряд вдаватися до
посиленого контролю над приїздом іноземців та їх зібраннями. Окрім
працівників митної служби ця задача лягала на плечі поліцейських, особливо
квартальних наглядачів, які постійно мали справу з мешканцями своєї
ділянки і мусили попереджати про появу незнайомців чи підозрілу
діяльність. Так, 1812 р. міністр поліції вимагав суворого нагляду над за
поведінкою мешканців 103. Високе напруження відчувалось у 1830-х, у зв’язку
з посиленням польської активності, що стало причиною видання указу про
здійснення міською та земською поліціями нагляду за вихідцями з Царства
Польського, проти яких належало застосовувати законні заходи, якщо вони
«поступками своими подадут справедливые причины к подозрениям» 104.
Не менш важливим для життя міста був нагляд за санітарно-гігієнічним
станом, тісно пов’язаний зі спробами вберегтись від поширення хвороб. У
XVIII ст., коли з’явилась київська управа благочиння, популярною у
суспільстві була «теорія міазмів», згідно з якою люди заражаються через
погане повітря, індикатором якого виступає сморід 105. Відповідно, для
убезпечення від інфекції необхідне часте прибирання, яким мали опікуватись
поліцейські. Втім, регулярно прибирали лише центральні вулиці, тоді як на
решту не вистачало ресурсів. В. Іконніков згадує епізод, коли міська дума не
відгукнулась на пропозицію городничого закупити 12 пар волів для
103
Иконников В. Киев в 1654 – 1855. – С. 101.
104
О пропуске из Царства Польского людей, вовсе неподозрительных, во внутренние
российские губернии для снискания пропитания, и о имении за них градской и земской
полиции бдительного надзора (1831)// Полное собрание законов Российской империи.
Второе собрание. – Санкт-Петербург, 1830. – Т.6. – С. 231.
105
Пироговская М. Запахи как миазмы, симптомы и улики: к проблеме сциентизации быта
в России второй половины XIX века// НЛО. – 2015. – №5/ Електронний ресурс:
https://magazines.gorky.media/nlo/2015/5/zapahi-kak-miazmy-simptomy-i-uliki-k-probleme-
sczientizaczii-byta-v-rossii-vtoroj-poloviny-xix-veka.html
33
полегшення очистки 106. Ситуацію ускладнювала відсутність бруківки –
навіть станом на 1845 р. у Києві було 80 вулиць і 30 провулків, але всього 30
мощених 107. Решту ж вкривали дерев’яними дошками, які не рятували від
бруду та руйнувалися під час повеней. Сміття, яке домовласників
примушували прибирати з приватних територій під загрозою штрафу,
вивозилось до численних міських ярів – Афанасіївського, Троїцького,
Павловського, Прозоровського тощо, а також стихійно викидалось на
окраїнах 108, що спричиняло швидке поширення інфекцій.
У XIX ст. частим лихом міста була холера, спалахи якої зафіксовано
протягом 1830-70-х рр., а особливо смертоносною для Києва стала епідемія
1846-48 рр. 109. Джерелом захворювання була вода, і хоча наприкінці XVIII ст.
існував водопровід, однак дерев’яні труби гнили і псувались, тож мешканці
або мусили сплачувати водовозам, або ходити по воду самостійно до
фонтанів та колодязів, а то і взагалі до річки, які нерідко ставали джерелом
зараження. У літні місяці поліцейські мали ходити базарами і конфісковувати
«підозрілі» овочі та фрукти 110. Перевірки здійснювались і через те, що
продавці намагалися збувати зіпсовані продукти за допомогою хитрих
трюків, як-от надування м’яса за допомогою трубочки, щоб воно виглядало
свіжішим (від цієї практики поширилось російське слово
«надувательство» 111). Залишки ж викидали на землю, чим приманювали
бродячих тварин та пацюків. На санітарні функції поліції може пролити
світло і епізод із Бібіковим, який у відповідь на відмову заможних киян
передати контрактовий будинок для утримання хворих на холеру під час
епідемії 1846-48 рр. нагадав «о возможности осуществления этого
106
107
108
Галайба В. Из жизни губернского Киева. – Киев: SkyHorse, 2018. – С. 245.
109
Пантюхов И. Опыт санитарной топографии и статистики Киева. – С. 167.
110
Hamm M. Kiev: A Portrait, 1800-1917. – С. 46.
111
Макаров А. Малая энциклопедия Киевской старины. – С. 306.
34
требования через полицию» 112. На той момент у Києві функціонували
Кирилівська лікарня, військовий госпіталь, факультетські клініки при
університеті святого Володимира, а також околодок при арештантських
ротах 113. Втім, у 1830-х у Кирилівській лікарні було всього 200 ліжок 114, а у
терапевтичній університетській клініці 1840-х – 30 115. Між тим, серед жертв
холери 1847 р. згадано 1680 осіб, з яких померло 990 116. Таким чином, для
хворих не вистачало місць у спеціалізованих закладах, тож доцільно
припустити, що поліцейські наглядали за порядком пошуку приміщень, де їх
можна було б утримувати. Втім, у випадку спалаху епідемії серед бідніших
прошарків населення методи запобігання її поширенню скоріше полягали у
відокремленні частини міста «надежной цепью, составленной из жителей
благополучных частей города и военнослужителей», як це очікувалось
відповідно до припису 117.
Не менш дошкульною проблемою залишалось поширення венеричних
захворювань. Нібито моралістичний пасаж «Уставу благочиння» про строгий
розділ чоловічих та жіночих лазень і їх прислуги 118 можна віднести на
рахунок убезпечення від сифілісу. На використання лазень для зустріч з
повіями можуть вказати скарги лікаря Михайла Кузнєцова, який навіть у
третій чверті XIX ст. підкреслював їх погану славу як притонів та джерел
«гибельной болезни» 119. Боротьба з проституцією також була клопотом
київської поліції. Втім, складалась вона невдало, незважаючи на суворі

112
113
Врачебно-санитарные учреждения г. Киева. – Киев: типография Петра Барского, 1896. –
С. 93.
114
115
Ціборовський О., Сорока В. Медичний факультет Київського університету святого
Володимира та його факультетські клініки (до 175-річчя Київського медичного
університету)// Економіка і право охорони здоров’я. – 2015. – №2. – С. 86.
116
Закревский Н. Описание Киева. Т.1. – С. 126.
117
Высочайше утвержденный устав о карантинах (1832)// Полное собрание законов
Российской империи. Первое собрание. – Санкт-Петербург, 1830. – Т. 7. – С. 765.
118
Устав благочиния или полицейский (1782). – С. 468.
119
Кузнецов М. Проституция и сифилис в России. Историко-статистические исследования.
– Санкт-Петербург: типография В.С. Балашева, 1871. – С. 160.
35
розпорядження Дмитра Бібікова про виявлення нелегальних будинків
розпусти шляхом допиту захворілих у Приказі громадської опіки та
військовому госпіталі 120. Неспроможність обмежити поширення венеричних
хвороб призвела до легалізації проституції у Російській імперії за умови
суворого контролю над повіями. Здійснювати його мали лікарсько-
поліцейські комітети, функції яких полягали у реєстрації «публічних жінок»,
(обміну їх паспортів, що зберігались у поліцейських частинах, на
спеціальний «жовтий білет»), регулярних обстеженнях повій та їх лікуванні,
з’ясуванні у хворих, де вони заразились, огляді на предмет захворювання усіх
затриманих поліцією маргінальних елементів 121. Втім, навіть після
узаконення мережі «будинків терпимості» не зник бізнес одиначок, які діяли
на вулицях. Додались також проблеми із місцевими мешканцями. Так,
наприкінці 1850-х вибухнув скандал, пов’язаний із тим, що основна частина
міських борделів розміщувалась на Андріївському узвозі, що викликало
невдоволення священиків та прихожан Андріївської церкви 122.
До підтримання благочиння у місті належав і нагляд за пожежною
безпекою, особливо важливий з урахуванням значної кількості дерев’яних
будівель. Згідно з уставом благочиння, за кожною поліцейською частиною
закріплювався брандмейстер, який керував пожежними та звітував
брандмайору. Втім, організовану боротьбу з вогнем у Києві повели лише від
другої чверті XIX ст. Під час пожежі 1811 р. на перший план виступив пошук
винних, поповзли чутки про підпалювачів. Напружена політична ситуація
позначилась на арештах поліцією французів, євреїв та поляків 123.
Відповідно до «Практических наставлений брандмейстеру», виданих
1818 р., усі необхідні для боротьби з пожежами інструменти та знаряддя –
120
Ковалинський В. Київські мініатюри. Книга четверта. – Київ: Купола. – С. 41.
121
Тарасова И. «Милость к падшим»: некоторые проблемы осуществления врачебно-
полицейского надзора за проституцией в Российской империи в последней четверти XIX –
начале XX века// Евразийское научное объединение. – 2016. – №10. – С. 87.
122
Ковалинський В. Київські мініатюри. Книга четверта. – С. 56.
123
Hamm M. Kiev: A Portrait, 1800-1917. – С. 58.
36
поливні рукави, труби, кінні упряжки з бочками знаходились при
поліцейських частинах, що підпорядковувались «частним» приставам, які у
разі непорядку мали звітувати начальству 124. Старокиївська пожежня із
найвищою у місті каланчею у 1850-х розміщувалась у комплексі
«присутственных мест» на розі Володимирської та Великої Житомирської 125.
У середині 1860-х до неї доєднались каланча на Старокиївському валу, біля
поштамту, каланча біля Трьохсвятительської церкви, та ще три при
Палацовій, Печерській та Подільській поліцейських частинах. Для
інформування про місце розташування пожежі використовували спеціальну
знакову систему з вивішених на каланчі чорних куль та перехрещених
дощок. Вночі замість куль вивішували білі ліхтарі, а замість дощок –
зелені 126.
Як підсумок, доцільно зазначити, що протягом першої половини XIX ст.
діяльність міської поліції Києва регулювали два законодавчих акти – «Устав
благочиния или полицейский» та указ «О исправлении полиции в городах»,
до яких додавались постанови, які уточнювали підпорядкування та обов’язки
поліцейських. У загальних рисах штат не змінився порівняно із
затвердженим для управи благочиння 1786 р., хоча у ньому з’явились нові
позиції (старший та молодший поліцмейстери, слідчий та корчемний
пристави). У зв’язку із розширенням міста трансформацію пережила
територіально-поліцейська структура міста – замість передбачених
наприкінці XVIII ст. трьох частин у другій чверті XIX ст. з’явилось шість. До
різноманітних функцій поліцейських належали реєстрація місцевих
мешканців та нагляд за ними, який часто мав політичне забарвлення,
забезпечення належного стану санітарно-гігієнічних норм міста, боротьба з
хворобами та стихійними лихами тощо.
124
Практическое наставление брантмейстерам. – Санкт-Петербург: типография В.
Плавильщикова, 1818. – С. 38.
125
Київ. Провідник// За редакцією Ф. Ернста. – Київ: 2-га друкарня, 1930. – С. 336.
126
Закревский Н. Описание Киева. Т.1. – С. 141.
37
3. Кадровий склад
3.1. Штати
Відповідно до Уставу 1782 р., у столицях імперії управа благочиння
мала підпорядковуватись поліцмейстеру, натомість у містах, «где находятся
обер-коменданты», поліцейським управлінням керував городничий разом з
двома приставами (карних і цивільних справ) і двома ратманами 127. 1799 р. у
Києві було впроваджено посаду поліцмейстера, який підпорядковувався
коменданту 128. Згідно з актом «О исправлении полиции в городах»,
поліцмейстер став найвищою ланкою в управлінні міською поліцією. 1833 р.
у Києві ця посада розділилась на дві – старшого поліцмейстера та
молодшого. Старший мусив особисто наглядати за дотриманням
правопорядку у місті, тоді як молодший мав постійно знаходитись у
поліцейській конторі 129. Їм підпорядковувались «частні» пристави (кожний
завідував частиною міста), які, у свою чергу, головували над квартальними
наглядачами з їхніми помічниками – квартальними поручиками 130.
Найдрібнішою посадою у шерегу поліцейських чиновників були будочники,
які стояли на посту на вулиці. При цьому передбачалось закріплення за
кожною частиною брандмейстера, який підпорядковувався брандмайору, а за
кварталами ще низки службовців – сажотруса, прибиральника вулиць,
«подрядчика мостовой» (вочевидь, для нагляду за станом мощених вулиць)
та ліхтарника 131. Самим Уставом благочиння не передбачались канцелярські
служителі, до штату їх було введено лише після виходу додатків до цього
документа.
127
128
О бытии в Киеве полицмейстера (1799)// Полное собрание законов Российской
империи. Второе собрание. Санкт-Петербург, 1830. – Т. 25. – С. 542.
129
О новом образовании полиции в Киеве (1833)// Полное собрание законов Российской
империи. Второе собрание. Санкт-Петербург, 1830. – Т.8. – С. 193.
130
131
38
Перший кадровий склад управи благочиння відомий завдяки
А. Андрієвському, який цікавився її діяльністю, зокрема, листуванням.
Виходячи з його даних, городничим був Дмитро Круглов, приставом 3-ї
частини Степан Звєрєв, столоначальником Василь Андрєєв, експедитором –
Лук’ян Савицький. Скупі дані їхніх біографій демонструють змішаний
кадровий склад поліції, де домінували військові (так, Андрєєв був
квартальним наглядачем артилерії, Савицький – прапорщиком, а
підпорядковувалась управа обер-коменданту) і високий рівень плинності
кадрів. Наприклад, Степан Звєрєв розпочав кар’єру у Петербурзі на посаді
придворного опалювача, пізніше був переведений на службу на митних
заставах, звідки призначений «частним» приставом у Києві, але 1790 р. став
головним наглядачем «больничного и оспенного дома», повернувшись до
управи благочиння вже приставом цивільних справ 132.
Під час правління Павла I поліцейське управління міста пережило
реформу і наблизилось до військового устрою. Втім, незважаючи на зміну
назв посад, структура загалом залишалась схожою на передбачену Уставом
благочиння. М. Берлинський писав, що 1799 р. київська міська поліція
складалась із поліцмейстера, двох асесорів (ратманів), квартіргера
(квартирмейстера) та бауінспектора. У кожній з трьох поліцейських частин
знаходився «частный инспектор» (пристав), суддя від магістрату та
браунтмейстер, а за числом кварталів – 18 унтер-інспекторів (квартальних
наглядачів) і «толикое же число комиссаров с надлежащим количеством
штатных солдат и драгунов» 133.
Варто підозрювати, що практика змішаного і воєнізованого
комплектування поліції збереглась і надалі. Так, у записці 1816 р. згадано, що
за наявності вакансій, їх у першу чергу потрібно комплектувати пораненими
132
Андриевский А. Открытие в Киеве Управы благочиния и первые проявления ее
деятельности (1786) – С. 421.
133
39
та відставними офіцерами. До перелічених вакансій належали і
поліцмейстери 134. Згідно із запискою, платня їх становила від 300 до 600
рубл.., тоді як найнижчий офіцерський чин піхоти – прапорщик та кавалерії –
корнет отримували 450 та 510 рубл. відповідно 135. При цьому ще 1799 р.
загальні видатки на весь штат поліції складали 13454 рубл 136. Можна
припустити, що військові без ентузіазму ставилися як до свого призначення у
«провінційний» Київ, так і до виконання обов’язків, за які отримували
невисоку платню навіть з урахуванням того, що армійські чини мусили
оплачувати значну кількість своїх видатків самостійно. Ситуація змінилася
вже у 1830-х рр., коли старшому поліцмейстеру за штатом мали сплачувати
1500 рубл., а молодшому – 1200 рубл. з додатковими столовими грошима. У
повісті «Хмари» І. Нечуя-Левицького, у якій мова йде про події 1840-х рр.,
згадуються «поліцейські москалі», які наглядали за здійсненням
правопорядку у Києві 137. Для письменника слово «москаль», вочевидь, було
синонімом солдата (варто згадати хоча б назву його оповідання «Призва
запасного москаля»), тож доцільно припустити, що і серед нижчих
поліцейських чинів зберігалась значна частка військових.
3.2. Фінансове утримання
Забезпечення всіх потреб поліцейської контори покладалось на місцеву
адміністрацію (спершу магістрат, потім – на міську думу). Наприкінці XVIII
– у першій половині XIX ст. прибутки Києва значно зросли. Цьому сприяла
повна інтеграція у імперську адміністративно-територіальну систему, що
супроводжувалась переведенням контрактового ярмарку з Дубна до Києва,
збільшенням військового гарнізону у новозбудованій Звіринецькій фортеці,
134
О замещении мест, показанных в приложенной у сего записки, ранеными офицерами//
Полное собрание законов Российской империи. Первое собрание. – Санкт-Петербург,
1830. – Т.33. – С. 637.
135
О новых окладах жалованья, определяемых с 1817 года// Полное собрание законов
Российской империи. Первое собрание. – Санкт-Петербург, 1830. – Т.43. – С. 83.
136
137
Нечуй-Левицький І. Хмари. – Київ-Ляйпциг: Українська накладня. – С. 157.
40
появою нових навчальних закладів (Університету Св. Володимира, Першої і
Другої чоловічих гімназій, Інституту шляхетних дівчат). Щорічна
відвідуваність міста збільшилась за рахунок паломників з віддалених місць
імперії, яких приваблювали давні церкви і святі місця Києва. Князь Іван
Долгоруков так писав у мемуарах про свій візит до Києва 1817 р.: «Не
советую никому ездить смотреть Киева ни в Успенский пост, ни в контракты.
В первое время тьма богомольцев и суеты набожных посетителей, в
последнее – толпа поляков» 138. Мандрівки до міста у релігійних цілях, що
були звичною практикою й у XVIII ст., у новий час нікуди не зникли, про що
свідчить запис Івана Аксакова про бажання здійснити подорож Російською
імперією інкогніто, під видом богомольця: «Если я не поеду в чужие края, то
на будущий год отправлюсь пешком в Киев, разумеется, не ради богомолья,
но так, ради путешествия и любознательности» 139. Втім, значними були і
видатки на питання, які належали до юрисдикції київської адміністрації.
Серед них брукування міста, укріплення схилів гір для убезпечення від
зсувів, підтримання належних санітарно-гігієнічних норм (вивіз сміття і
відходів, утримання водопроводу, забезпечення освітлення), але також і
утримання казенних будівель (лікарень, народного училища, в’язниць) та
служб (міської кінної пошти, поліцейської контори тощо) 140. При цьому
витрати на поліцейську службу містили не лише безпосередню оплату
чиновників, а і утримання коней для пожежних команд, забезпечення
пожежного реманенту тощо. Варто зважати і на особисті інтереси та зв’язки
очільників міста. 1829 р. широкого розголосу набула справа про розкрадання
міських коштів урядовцями та членами магістрату на суму до 1,4 млн рубл.
138
Долгоруков И. Путешествие в Киев в 1817 году. – Москва: Издание Императорского
общества истории и древностей Российских при Московском университете, 1870. – С. 125.
139
Аксаков И. Иван Сергеевич Аксаков в его письмах: эпистолярный дневник 1838-1886
гг.: в 3-х т. – Т.1: Письма 1838-1849 гг. – Москва: Русская книга, 2003. – С. 314.
140
Слюдікова Т. Забудова і благоустрій м. Києва в ХІХ-ХХ ст. (за документами київських
держархівів) // Архіви України. — 2009. — №3-4. – С. 48-52.; Иконников В. Киев в 1654 –
1855. – С. 81.
41
Цілком вірогідно, що саме розслідування зловживань стало останнім акордом
у історії київського міського маґдебурзького самоврядування 141.
Нестача коштів позначалася на складі штатів. Так, коли у 1859 р.
генерал-губернатор І. Васильчиков запропонував план реорганізації поліції,
загальний кошторис якого склав 15000 рубл. сріблом на рік, губернське
правління відмовило йому через неможливість фінансування проекту. З 1854
по 1875 рр. штат київської міської поліції залишався незмінним у розмірі 312
осіб 142. Між тим, за даними «Історії міст і сіл Української РСР» на 1856 р. у
місті було 55,6 тис. населення, а на 1874 р. – 127,5 тис 143.
Низькооплачувана служба видавалась непрестижною, тому нижчі
поліцейські чини комплектувались за залишковим принципом. Часто
будочниками за нарядом ставали військові місцевого гарнізону, які
зарекомендували себе як неблагонадійні, або мали фізичні вади 144. До того ж,
1831 р. вийшов циркуляр Міністерства внутрішніх справ «О запрещении
определять в полицейские команды туземцев и местных жителей» 145. Під час
нещодавнього Листопадового повстання польські війська та місцева поліція
підтримали повсталих, тож такий захід мав убезпечити уряд від повтору
подібних акцій. У творі О. Островського «Сказание о том, как квартальный
надзиратель пускался в пляс» 1843 р. один із головних героїв – московський
«хохол-будочник» 146, який розмовляє з характерним акцентом. Таким чином,
141
Щербина В. Київ в 20-х роках XIX століття//Україна, науковий двохмісячник
українознавства. – 1925. – № 4. – С. 118.
142
Самойленко О. О. Київська міська поліція в середині XIX – на початку XX ст. Автореф.
дис… канд. юрид. наук: 12.00.01/ Інститут держави і права ім. В.М. Корецького при НАН
України. – Харків, 2000. – С. 7-9.
143
Історія міст і сіл Української РСР. – Т. 8. – С. 102, С. 132.
144
Бойкеева С.Е. Кадровое обеспечение полицейских органов в Российской империи
(историко-правовой аспект).Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01/ Санкт-Петербургский
университет МВД России. – Санкт-Петербург, 2001. – С. 66.
145
Кокорев А., Руга В. Московский городовой, или Очерки уличной жизни. – Москва:
Астрель, 2012. – С. 59.
146
Островский А. Сказание о том, как квартальный надзиратель пускался в пляс, или От
великого до смешного только один шаг// Островский. Новые матерьялы. Труды и дни.
Статьи/ под ред. М.Д. Беляева. – Ленинград: Государственное издательство, 1924. – С. 7.
42
відбувалась плинність кадрів. З цього витікає припущення, що до столиці,
скоріше за все, направляли найкращих службовців, а можливо, що і в
київській поліції служили уродженці інших губерній.
Обмежені у засобах проживання, слуги правопорядку вдавалися до
інших шляхів утримання, ніж офіційна платня. П. Селецький згадував, що у
середині XIX ст. «все было на откупу, полицейские чиновники составляли
значительные состояния, и ежели находились личности, которые, чувствуя
себя ни в чем не виновными, не платили полиции известной дани, то рано
или поздно должны были раскаиваться в этом» 147. Серед продавців на
київських базарах був відомий «поліцейський податок» – хабар, який
змушено сплачувався за забезпечення порядку 148. Хабарі часто давались у
вигляді «подношений» від власників будинків або торговців, приурочених до
неділі, великих свят – Великодня та Різдва, або і до «іменин» квартального
наглядача чи «частного» пристава. Намагаючись боротись із покриванням
злочинів, цивільний губернатор І. Фундуклей увів практику доплати
поліцейським з коштів місцевих власників. Як згадував Ф. Лучинський, який
наприкінці 1840-х служив столоначальником чигиринського земського суду,
Фундуклей стверджував, що якщо багаті поміщики не будуть платити
поліції, то вона почне отримувати кошти від злодіїв 149.
3.3. Очільники міської поліції
Одним із джерел уявлень про кадровий склад київської міської поліції
варто вважати біографії поліцейських чиновників. Серед них найбільша
кількість згадок стосується найвищих ланок управління – обер-комендантів,
городничих, поліцмейстерів. Як було згадано у підрозділі 3.1, штати поліції
часто поповнювались військовими, і ця практика, вочевидь, стосувалась і
147
Записки Петра Дмитриевича Селецкого. Ч. 1. 1821-1846 гг. // Киевская старина. – 1884.
– Т. 8. – № 8. – С. 87.
148
Гуржій І., Гуржій О. Купецтво Києва та Київщини XVII – XIX ст. – Київ: Інститут
історії України НАН України, 2013. – С. 167.
149
Провинциальные нравы за последние полвека (воспоминания Феликса Яковлевича
Лучинского)// Русская старина. – 1897. – Том XCI. – №9. – С. 647
43
безпосередніх керівників. Наприкінці XVIII ст. відповідальними за охорону
порядку в Києві були військові – коменданти Печерської фортеці, які й
завідували управою благочиння, створеною 1786 р. Першим її керівником,
згідно з Максимом Берлинським, став обер-комендант Іван Степанович
Кохіус 150. Втім, вже 1788 р. Кохіус був переведений до Ревеля на ту саму
посаду, а його заступив у Києві генерал-майор Філіп Вігель 151. Як згадував у
мемуарах син Вігеля, його батьку запропонували дві вакансії – олонецького
губернатора та київського обер-коменданта. На вибір справило вплив
уявлення про Київ як місце «в хорошем климате, почетное, спокойное и
законно-прибыльное». Вочевидь, саме через таку вигідність «место было
обещано другому», але Філіп Вігель отримав його через протекцію
Потьомкіна 152. Втім, його перебування на посаді було порівняно коротким –
1801 р. Вігель став цивільним губернатором у Пензі 153.
Зміна коменданта збіглась у часі із відставкою першого поліцмейстера
Києва – Василя Максимовича. Максимович підіймався кар’єрними сходами
на цивільній службі, почавши її у полковій канцелярії Переяслава, де потім
став «исправником» (очільником поліції у повіті). На думку Михайла
Максимовича, двоюрідного онука колишнього київського поліцмейстера,
свою посаду той отримав за протекцією генерал-губернатора Олександра
Беклешова 154. Це припущення виглядає ймовірним з огляду на іменний указ
Павла I «О бытии в Киеве полицмейстеру», у тексті якого прямо згадується:
«повелеваем быть на сей должности богуславскому земскому комиссару
титулярному советнику Максимовичу» 155. Посада титулярного радника була
150
Берлинский М. Історія міста Києва// Мысленное древо/ Електронний ресурс:
151
Там само. –
152
Вигель Ф. Записки. – Munchen: ImWerdenVerlag, 2005. – С. 6.
153
154
Максимович М. Вибрані твори. – Київ: Либідь, 2004. – С. 299-300.
155
О бытии в Киеве полицмейстера (1799)// Полное собрание законов Российской
империи. Второе собрание. Санкт-Петербург, 1830. – Т. 25. – С. 542.
44
достатньо дрібною, тож можна припустити, що це призначення – результат
діяльності патрона. Таким чином, незважаючи на нестабільну політичну
ситуацію у регіоні, посада у Києві сприймалась як вигідне і зручне місце –
можливо, через віддаленість від столиць та міністерського нагляду.
Від другої декади XIX ст. час перебування на посаді керівників поліції
подовжується. Так, відставний лейб-гвардії полковник Михайло Сталінський
був призначений київським поліцмейстером у серпні 1811 р. 156, і ще 1818 р.
саме він проводив слідство щодо питання можливої пожежонебезпечної
будівлі пивоварного заводу Івана Артамонова. Варто відзначити і посилення
зв’язків із місцевою елітою. В. Ковалинський, коментуючи результати
згаданого розслідування, наводить факт спорідненості власника пивоварні та
Сталінського, який доводився Артамонову кумом. І хоча безпідставність
побоювань пожежі довів сам міський архітектор Меленський 157, однак
родинні та дружні зв’язки цілком могли вплинути на прийняте рішення.
Розвиток регіональних зв’язків простежується на прикладі рапорту
київського військового губернатора Петра Желтухіна начальнику III
відділення Олександру Бенкендорфу від 1827 р. Желтухін скаржився на
низький рівень місцевих чиновників, серед яких і поліцмейстер Федір Дуров,
якого військовий губернатор звинувачував у «непопечительности,
рассеянности и слабых распоряжениях» 158. Окремо виділеним нюансом була
схильність Дурова до азартних ігор, що і проливає світло на те, чому
Желтухін звернувся саме до такої інстанції. Гра в карти була звичним
відпочинком польських землевласників, які приїздили «на контракти». Задля
неї вони збирались у компанії на квартирах, тож напружені російські
чиновники очікували політичних наслідків і цілком могли підозрювати
Дурова – компаньйона по картковим іграм – у пособництві бунтівникам.
156
Ковалинський В. Київські мініатюри. Книга третя. – С. 440.
157
Там само. – С. 51-52.
158
Історія державної служби в Україні. У п’яти томах. – Київ: Ніка-центр, 2009. – Том 4.
Документи і матеріали. 1775-1913. – С. 319.
45
Замість неблагонадійного поліцмейстера пропонувалось призначити довірену
людину – колезького асесора Олександра Гессе159. Невідомо, чи дослухалось
начальство до прохань військового губернатора, однак у згадці від 1830 р.
фігурує ім’я поліцмейстера Кохнова, який накликав гнів нового київського
військового губернатора Бориса Княжніна через розпорядження перевести
пересильних арештантів з міської в’язниці до погорілих решток Царського
палацу 160. Як пояснював чиновник, такий наказ йому віддав цивільний
губернатор. Можливо, саме ця ситуація стала причиною чергової кадрової
зміни, і адюльтер провізора Гелятковського та дружини київського аптекаря
Паціорковського розслідував вже поліцмейстер майор Казін 161.
У середині XIX ст. з’являються цивільні службовці серед вищих
поліцейських кадрів. 1843 р. старшим поліцмейстером у Києві служив
колезький асесор Іван Голядкін, а молодшим – Петро Плєсцов, чиновник IX
класу 162. Втім, стосовно Плєсцова немає уточнень, до якого саме відомства
він належав, – згідно з «Табелем о рангах», він міг бути як титулярним
радником, так і піхотним капітаном, а то і кавалерійським ротмістром. За
п’ять років незмінного тандему поліцмейстерів чин Голядкіна не змінився, а
от Плєсцов у «Адрес-календаре» за 1848 р. фігурує вже як колезький
асесор 163. За два роки посаду молодшого поліцмейстера обійняв поручик
Степан Громека 164. Втім, більше він прославився як публіцист, а не сторож
правопорядку, написавши цикл дописів «О полиции вне полиции», у яких
критикував поліцейську систему Російської імперії у порівнянні з
159
Там само. – С. 320-321.
160
Ковалинський В. Київські мініатюри. Книга друга. – С. 193.
161
Ковалинський В. Київські мініатюри. Книга шоста. – С. 284-285.
162
Адрес-календарь, или общий штат Российской империи на 1843 год. В 2-х ч. – Санкт-
Петербург: Императорская Академия наук, 1843. – Часть вторая. Местные правления. – С.
195.
163
Адрес-календарь, или общий штат Российской империи на 1848 год. – Часть вторая.
Местные правления. – С. 65.
164
Адрес-календарь: Общий штат Российской империи на 1850 год. – Часть вторая.
Местные правления. – С. 53.
46
англійською. Статті викликали обурення начальства, тому Громека спершу
був направлений на посаду городничого у Бердичеві, а 1859 р. вийшов у
відставку 165.
У третій чверті XIX ст. знову прискорюється плинність кадрів київської
міської поліції. 1856 р. на посадах старшого та молодшого поліцмейстерів
перебували підполковник Михайло Сичугов та майор від кавалерії Федір
Краузе відповідно 166. Втім, наступного року на зміну підполковнику
приходить надвірний радник Костянтин Плєханов. Станом на 1858 р.
Плєханов отримує підвищення, оскільки у штаті поліції значиться як
колезький радник. Натомість замість Краузе згадано титулярного радника
Миколу Кафтарєва, «исправляющего должность» молодшого поліцмейстера,
що змушує задуматись про обставини, які змусили Краузе так раптово
покинути місце служби, що йому не встигли підшукати постійну заміну 167.
Втім, тоді ж змінився і старший поліцмейстер, яким став Федір Івенсен, який
перебував на службі дев’ять років 168. 1861 р. згадано, що молодшим
київським поліцмейстером був Іван Хавтинський 169 (див. додаток).
165
Русские писатели 1800-1917. Биографический словарь. В 6 томах/ Редкол.: П.А.
Николаев (главный редактор), В.Н. Баскаков, Б.Л. Бессонов и другие. – Москва: Научное
издательство «Большая российская энциклопедия», 1992. – Т.2. Г-К. – С. 36-37.
166
Памятная книжка Киевской губернии на 1856 год. – Киев: Губернская типография,
1856. – С. 194.
167
Памятная книжка Киевской губернии на 1858. – С. 367.
168
Ковалинський В. Київські мініатюри. Книга четверта. – С. 268.
169
Сборник статистических сведений о Киевской губернии за 1859 (с адрес-календарем на
1861 год). – Киев: типография губернского управления, 1861. – С. 189.
47
Висновки
Дослідження міської поліції Російської імперії розпочалось ще у другій
половині XIX ст. зі студій на тему поліцейського права. У радянську добу
увага науковців була привернута переважно до діяльності політичного
розшуку, а органи правопорядку розглядались як каральні. Значна кількість
праць, присвячених поліцейській діяльності, належать до сфери
юриспруденції, натомість серед історичних студій фіксується брак
досліджень функціонування імперських органів правопорядку. В основу
джерельної бази роботи було покладено нормативні документи, що
регулювали створення та діяльність поліцейських органів; свідчення
сучасників, у яких відображено роботу поліцейських службовців та їхню
взаємодію з кримінальними елементами; а також статистичні матеріали,
покликані пролити світло на міське життя Києва у першій половині XIX ст.
Законодавчі зміни регуляції міської поліції у Російській імперії на
початку XIX ст. не позначились на організації діяльності, яка залишалась на
засадах Уставу благочиння 1782 р. Важливим нововведенням стало
розмежування поліцейської та військової влади, яке полягало у виведенні
поліцмейстера з-під юрисдикції військового коменданта під пряме
підпорядкування військовому губернатору. Натомість функції, кадровий
склад та принципи фінансування київської міської поліції загалом
відповідали визначеним наприкінці XVIII ст.
Функції міської поліції протягом першої половини XIX ст. випливали з
розуміння головного обов’язку поліцейських як збереження «благочиння».
Відповідно, до них належали пошук та затримання злочинців, утримання
порушників у арештантських камерах при поліцейських частинах, нагляд за
станом міських доріг та будинків, попередження поширення інфекційних
хвороб, контроль над дотриманням правил щодо будинків розпусти,
ліквідація пожеж. На функції саме київської поліції впливала локальна
специфіка: так, у 1810-х – 1830-х рр. на місцевих стражів правопорядку
48
покладався нагляд за діяльністю іноземців, особливо поляків та французів,
що пов’язано із політичною ситуацією у регіоні. Широкий спектр обов’язків
вимагав відповідної кількості поліцейських службовців, яка, втім,
залишалась недостатньою, що доцільно пов’язати із небажанням йти на
поліцейську службу через мале фінансування. З матеріальними труднощами
поліцейські намагались впоратись за допомогою хабарів.
Протягом першої половини XIX ст. кадровий склад міської поліції
відповідав встановленому Уставом благочиння. Зміни штатів найперше були
пов’язані із перетвореннями міського управління. Так, після затвердження
1834 р. нового архітектурного плану внаслідок розбудови Києва до
новоствореної частини міста було призначено нових поліцейських
службовців. Економічний розвиток міста вплинув і на появу нових посад,
таких як пристави корчемних та слідчих справ.
Аналіз біографій київських поліцмейстерів дає змогу з’ясувати
характерні риси комплектування вищих чинів міської поліції Києва у першій
половині XIX ст. Так, більшість з них зробили військову кар’єру, що
дозволяє припускати воєнізований склад поліцейського керівництва.
Високим був і рівень плинності кадрів, який призупинився у між 1830-и –
1840-и рр., однак знову прискорився наприкінці 1850-х рр. Часті кадрові
зміни ускладнювали здійснення прямих обов’язків поліцмейстерів, тож
можливо, що якість виконання поліцейських обов’язків більше залежала від
нижчої ланки поліцейських чинів – наприклад, «частних» приставів. Однак
це доцільно проаналізувати у наступних дослідженнях.
49
Список використаних джерел та літератури
Джерела
Опубліковані:
1. Адрес-календарь, или общий штат Российской империи на 1843 год. В 2-х
ч. – Санкт-Петербург: Императорская Академия наук, 1843. – 282 с.
2. Адрес-календарь, или общий штат Российской империи на 1848 год. В 2-х

ч. – Санкт-Петербург: Императорская Академия наук, 1848. – 232 с.
3. Адрес-календарь: Общий штат Российской империи на 1850 год. В 2-х ч. –

Санкт-Петербург: Императорская Академия наук, 1850. – 180 с.
4. Андриевский А. Открытие в Киеве Управы благочиния и первые

проявления ее деятельности (1786) // Киевская старина. – 1893. – Т. 42. – № 9.
– С. 418-425.
5. Аксаков И. Иван Сергеевич Аксаков в его письмах: эпистолярный дневник

1838-1886 гг.: в 3-х т. – Т.1: Письма 1838-1849 гг. – Москва: Русская книга,
2003. – 560 с.
6. Берлинський М. Історія міста Києва// Мысленное древо/ Електронний

ресурс: https://www.myslenedrevo.com.ua/ru/Sci/Kyiv/1991Berlinsky/Text.html.
7. Берлинський М. Короткий опис Києва. – Київ, 1990. – 224 с.
8. Берлинский М. Краткое описание Киева. – Репринт. Изд. – Вых. Дан. Ориг.:

Санкт-Петербург: Типография Департамента Народного просвещения, 1820.
– Київ: Час, 1991. – С. 30.
9. Вигель Ф. Записки. – Munchen: ImWerdenVerlag, 2005. – 327 c.
10. Долгоруков И. Путешествие в Киев в 1817 году. – Москва: Издание

Императорского общества истории и древностей Российских при
Московском университете, 1870. – 208 с.
50
11. Записки Петра Дмитриевича Селецкого. Ч. 1. 1821-1846 гг. // Киевская
старина. – 1884. – Т. 8. – № 8. – С. 82-103.
12. Історія державної служби в Україні. У п’яти томах// Відп. ред. Т.В.
Мотренко, В.А. Смолій, редкол.: С.В. Кульчицький та інші. – Київ: Ніка-
центр, 2009. – Том 4. Документи і матеріали. 1775-1913. – 870 с.
13. Лесков Н. Печерские антики// Лесков Н.С. Собрание сочинений в 12 т. –

Москва: Правда, 1989. – С. 248 – 327.
14. Максимович М. Бубновская сотня// Максимович М. Вибрані твори. –

Київ: Либідь, 2004. – С. 258-314.
15. Нечуй-Левицький І. Хмари. – Київ-Ляйпциг: Українська накладня. – 487 с.
16. Островский А. Сказание о том, как квартальный надзиратель пускался в

пляс, или От великого до смешного только один шаг// Островский. Новые
матерьялы. Труды и дни. Статьи/ под ред. М.Д. Беляева. – Ленинград:
Государственное издательство, 1924. – С. 7-13.
17. Памятная книжка Киевской губернии на 1856 год. – Киев: Губернская
типография, 1856. – 227 с.
18. Памятная книжка Киевской губернии на 1858 год. – Киев: Губернская

типография, 1858. – 394 с.
19. Полное собрание законов Российской Империи. Первое собрание. –

Санкт-Петербург, 1830. – Т. 21: 1781-1783. – 1083 с.
20. ПСЗРИ. Первое собрание. – Санкт-Петербург, 1830. – Т. 25: 1798-1799. –

931 с.

873 с.

1120 с.
51
942 с.

1171 с.
25. ПСЗРИ. Первое собрание. – Санкт-Петербург, 1830. – Т. 36: 1819. – 732 с.
26. ПСЗРИ. Второе собрание. – Санкт-Петербург, 1831. – Т. 5: 1830. – 822 с.
27. ПСЗРИ. Второе собрание. – Санкт-Петербург, 1835. – Т. 5: 1834. – 891 с.
28. Практическое наставление брантмейстерам. – Санкт-Петербург:

типография В. Плавильщикова, 1818. – 116 с.
29. Провинциальные нравы за последние полвека (воспоминания Феликса

Яковлевича Лучинского)// Русская старина. – 1897. – Том XCI. – № 9. – С.
633 – 658.
30. Сборник статистических сведений о Киевской губернии за 1859 (с адрес-

календарем на 1861 год). – Киев: типография губернского управления, 1861.
– 281 с.
31. Семёнов-Тян-Шанский П. Географическо-статистический словарь

Российской империи. Т.2. – Санкт-Петербург: типография В. Безобразова и
К0, 1865. – 898 с.
32. Фундуклей И. Статистическое описание Киевской губернии. – Санкт-

Петербург: в Типографии Министерства Внутренних дел, 1852. – 549 с.
Література
Монографії
1. Андреевский И. Полицейское право. Т.1. – Санкт-Петербург: Типография

В.В. Пратца, 1874. – 648 с.
52
2. Врачебно-санитарные учреждения г. Киева. – Киев: типография Петра
Барского, 1896. – 262 с.
3. Гуржій І., Гуржій О. Купецтво Києва та Київщини XVII – XIX ст. – Київ:
Інститут історії України НАН України, 2013. – 284 с.
4. Ернст Ф. Контракти і контрактовий будинок у Київі, 1798-1923.

Культурно-історичний етюд. – Київ: Друкарня Всеукраїнської Академії Наук,
1923. – 116 с.
5. Закревский Н. Описание Киева. – Москва: В. Тип. В. Грачева и Ко, 1868. –

Т.1. – 455 с.; т.2 – 495 с.
6. Иконников В. Киев в 1654–1855. Исторический очерк. – Киев: Типография

Императорского Университета Св. Владимира, Акционерного общества
печати и издательского дела Н.Т. Корчак-Новицкого, 1904. – 355 с.
7. Кузнецов М. Проституция и сифилис в России. Историко-статистические

исследования. – Санкт-Петербург: типография В.С. Балашева, 1871. – 268 с.
8. Гернет М. История царской тюрьмы. В пяти томах. Том 1. 1762-1725 –

Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1960. – 384
с.
9. Остроумов С. Преступность и её причины в дореволюционной России. –

Издательство Московского университета, 1980. – 202 с.
10. Пантюхов И. Опыт санитарной топографии и статистики Киева. – Киев:

Издание Киевского губернского статистического комитета в типографии
губернского управления, 1877. – 431 с.
11. Самойленко Е. Киевская городская полиция в середине XIX – начале XX.

– Київ: София, 2000. – 193 с.
12. Тарасов И. Очерк науки полицейского права. – Москва: Товарищество

«Печатня С.П. Яковлева», 1897. – 718 с.
53
13. Шандра В. Генерал-губернаторства в Україні: XIX – початок XX століття.
– Київ: НАН України. Інститут історії України, 2005. – 427 с.
14. Шелкопляс В. Полицейская реформа в России в 60-х годах ХІХ века. –

Минск: МВД СССР; Минская высш. шк., 1981. – 49 с.
15. Hamm M. Kiev: A Portrait, 1800-1917. – New Jersey: Princeton University

Press, 1996. – 235 с.
Збірки і нариси
1. История Киева: В 3 т., 4 кн. /Редкол.: Ю. Ю. Кондуфор (гл. ред.), И. И.

Артеменко, В. А. Згурский и др. – Київ: Наукова думка, 1983. – Т. 2: Киев
периода позднего феодализма и капитализма. – 428 с.
2. Галайба В. Из жизни губернского Киева. – Киев: SkyHorse, 2018. – 317 с.
3. Ковалинський В. Київські мініатюри. Книга друга. – Київ: Київська

книжкова фабрика, 2003. – 415 с.
4. Ковалинський В. Київські мініатюри. Книга третя. – Київ: Купола, 2004. –

449 с.
5. Ковалинський В. Київські мініатюри. Книга четверта. – Київ: Купола, 2005.

– 282 с.
6. Ковалинський В. Київські мініатюри. Книга шоста. – Київ: Купола, 2007. –

626 с.
7. Кокорев А., Руга В. Московский городовой, или Очерки уличной жизни. –

Москва: Астрель, 2012. – 385 с.
8. Макаров А. Беды, язвы и пороки старого Киева. – Киев: SkyHorse, 2018. –

336 с.
9. Макаров А. Благоустройство старого Киева. – Киев: SkyHorse, 2017. – 192

с.
54
10. Макаров А. Малая энциклопедия Киевской старины. – Киев: Довіра, 2005.
– 564 с.
11. Павленко Ю. Нарис історії Києва. – Київ: Фенікс, 2003. – 480 с.
Статті
1. Слюдікова Т. Забудова і благоустрій м. Києва в ХІХ-ХХ ст. (за

документами київських держархівів) //Архіви України. — 2009. — №3-4. – С.
47-64.
2. Тарасова И. «Милость к падшим»: некоторые проблемы осуществления
врачебно-полицейского надзора за проституцией в Российской империи в
последней четверти XIX – начале XX века// Евразийское научное
объединение. – 2016. – №10. – С. 86-91.
3. Ціборовський О., Сорока В. Медичний факультет Київського університету
святого Володимира та його факультетські клініки (до 175-річчя Київського
медичного університету)// Економіка і право охорони здоров’я. – 2015. – №2.
– С. 84-89.
4. Щербина В. Київ в 20-х роках XIX століття // Україна, науковий
двохмісячник українознавства. – 1925. – № 4. – С. 112-118.
Автореферати дисертацій
1. Петровський В.М. Становлення та розвиток міської поліції Російської
імперії у другій половині XVIII – на початку XIX ст. (на матеріалах Одеси).
Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.01/ Одеська національна юридична
академія. – Одеса, 2007. – 19 с.
2. Самойленко О. О. Київська міська поліція в середині XIX – на початку XX
ст. Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.01/ Інститут держави і права ім.
В.М. Корецького при НАН України. – Харків, 2000. – 12 с.
55
3. Холод Ю.А. Загальна поліція Російської імперії в Україні в 1862-1905.
Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.01/ Національний університет
внутрішніх справ МВС України. – Харків, 2001. – 19 с.
Довідкова література, енциклопедії і словники
1. Історія міст і сіл Української РСР. У 26 т. /Редкол.: П.Т. Тронько (голова),

М.П. Бажан, М.К. Білогуров та інші. – Харків: Харківська книжкова фабрика
ім. М.В. Фрунзе, 1968. – Т. 8. – 587 с.
2. Київ. Провідник// За редакцією Ф. Ернста. – Київ: 2-га друкарня, 1930. –

797 с.
3. Русский биографический словарь/ Издан под наблюдением председателя

Императорского Русского Исторического общества А. Половцова. – Т. XXI.
Фабер – Цявловский. – Санкт-Петербург: Типография В. Безобразова и Ко,
1901. – 523 с.
4. Русские писатели 1800-1917. Биографический словарь. В 6 томах/ Редкол.:

П.А. Николаев (главный редактор), В.Н. Баскаков, Б.Л. Бессонов и другие. –
Москва: Научное издательство «Большая российская энциклопедия», 1992. –
Т.2. Г-К. – 639 с.
Дисертації
1. Бойкеева С.Е. Кадровое обеспечение полицейских органов в Российской

империи (историко-правовой аспект).Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01/
Санкт-Петербургский университет МВД России. – Санкт-Петербург, 2001. –
150 с.
2. Чисніков В.М. Сискна поліція в Україні за часів Російської імперії (1880-

1917 рр.): історико-правове дослідженя. Дис… д-ра юрид. наук: 12.00.01/
Національна академія внутрішніх справ. – Київ, 2017. – 535 с.
56
Електронні ресурси
1. Пироговская М. Запахи как миазмы, симптомы и улики: к проблеме

сциентизации быта в России второй половины XIX века// НЛО. – 2015. – №5/
Електронний ресурс: https://magazines.gorky.media/nlo/2015/5/zapahi-kak-
miazmy-simptomy-i-uliki-k-probleme-sczientizaczii-byta-v-rossii-vtoroj-poloviny-
xix-veka.html
57
Додаток
Київські поліцмейстри (1799-1859 рр.)
Роки Роки перебування Ім’я Чин Додаткова інформація Джерело інформації

життя на посаді
1755- 1799-1801 Василь Максимович Титулярний Максимович М. Вибрані твори. –
1825 радник Київ: Либідь, 2004. – С. 299-300.
1811 -? Михайло Сталінський Полковник лейб- Ковалинський В. Київські
гвардії мініатюри. Книга третя. – С. 440
?- 1820-і Федір Дуров Полковник Русские писатели.
1834 Биоблиогрифический словарь.

Том 1. – Москва: Просвещение,
1990. – С. 287.
Кохнов Ковалинський В. Київські

мініатюри. Книга друга. – С. 193
Казін Майор Ковалинський В. Київські

мініатюри. Книга шоста. – С.
58
284-285
1843? -1856? Іван Голядкін Колезький асесор Адрес-календарь, или общий
(старший штат Российской империи на

1843 год. – С. 195.
поліцмейстер)
1843? – 1849 Петро Плєсцов Чиновник IX Адрес-календарь, или общий
класу; штат Российской империи на

(молодший
1843 год. – С. 195.
поліцмейстер) 1848 р. колезький
Адрес-календарь, или общий
асесор
штат Российской империи на
1848 год. – С. 65.
1823- 1849-1851 Степан Громека Поручик 1851. Переведений до Русские писатели. 1800-1917.
1877 Бердичева Биографический словарь. –

(молодший
Москва, 1992. – С. 46-47.
Адрес-календарь: Общий штат
Российской империи на 1850 год.
– С. 53
? – 1857 Михайло Сичугов Підполковник Памятная книжка Киевской
59
(старший губернии на 1856 год. – С. 194.
поліцмейстер) Памятная книжка Киевской

губернии на 1858. – С. 367
? – 1858 Федір Краузе Майор від Нагороджений орденами Памятная книжка Киевской
кавалерії св. Анни 3 ступеня, губернии на 1856 год. – С. 194.
(молодший
відзнакою св. Георгія та Памятная книжка Киевской
медаллю за російсько- губернии на 1857. – С. 376.
турецьку війну 1828-29 Памятная книжка Киевской
рр. губернии на 1858. – С. 367.
1857-1858 Костянтин Плєханов Надвірний Нагороджений орденами Памятная книжка Киевской

радник; св. Анни 2, 3 і 4 степенів; губернии на 1857. – С. 376.
(старший
медаллю за російсько- Памятная книжка Киевской
поліцмейстер) 1858. колезький
турецьку війну 1828-29 губернии на 1858. – С. 367.
радник
рр.
1858 – 1861? Микола Кафтарєв Титулярний Памятная книжка Киевской
радник губернии на 1858. – С. 367

(виконуючий
60
обов’язки
молодшого
поліцмейстера)
1801- 1858-1867 Федір Івенсен Підполковник Ковалинський В. Київські
1877 мініатюри. Книга четверта. – С.

(старший
268
Сборник статистических
сведений о Киевской губернии за
1859 (с адрес-календарем на 1861
год). – С. 189.
1861-? Іван Хавтинський Колезький асесор Сборник статистических

сведений о Киевской губернии за
(молодший
1859 (с адрес-календарем на 1861
поліцмейстер) год). – С. 189.
61

Красінько курсова

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Красінько курсова

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ

УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ НАУК

Галузі знань 0203 – Гуманітарні науки

«Міська поліція Києва у 1803-1859 рр.»

Виконала студентка 2 курсу:

Див. наприклад: Прорізна. Ярославів Вал: культурологічний путівник/ В. Галайба, М.

Кадомська, В. Грузін, Д. Малаков – Київ: Амадей, 2010; Андреевский спуск:

1.2. Праці з історії міської поліції Російської імперії

Семёнов-Тян-Шанский П. Географическо-статистический словарь Российской империи.

Т.2. – Санкт-Петербург: типография В. Безобразова и К0, 1865. – С. 622-623.

О подведомстве полиции местному гражданскому начальству и военным лицам, коим

вверено гражданское управление в губернии (1801)// Полное собрание законов

Иконников В. Киев в 1654 – 1855. – С. 186.

2. Адрес-календарь, или общий штат Российской империи на 1848 год. В 2-х

3. Адрес-календарь: Общий штат Российской империи на 1850 год. В 2-х ч. –

4. Андриевский А. Открытие в Киеве Управы благочиния и первые

5. Аксаков И. Иван Сергеевич Аксаков в его письмах: эпистолярный дневник

6. Берлинський М. Історія міста Києва// Мысленное древо/ Електронний

7. Берлинський М. Короткий опис Києва. – Київ, 1990. – 224 с.

8. Берлинский М. Краткое описание Киева. – Репринт. Изд. – Вых. Дан. Ориг.:

10. Долгоруков И. Путешествие в Киев в 1817 году. – Москва: Издание

13. Лесков Н. Печерские антики// Лесков Н.С. Собрание сочинений в 12 т. –

14. Максимович М. Бубновская сотня// Максимович М. Вибрані твори. –

15. Нечуй-Левицький І. Хмари. – Київ-Ляйпциг: Українська накладня. – 487 с.

16. Островский А. Сказание о том, как квартальный надзиратель пускался в

18. Памятная книжка Киевской губернии на 1858 год. – Киев: Губернская

19. Полное собрание законов Российской Империи. Первое собрание. –

20. ПСЗРИ. Первое собрание. – Санкт-Петербург, 1830. – Т. 25: 1798-1799. –

21. ПСЗРИ. Первое собрание. – Санкт-Петербург, 1830. – Т. 26: 1800-1801. –

22. ПСЗРИ. Первое собрание. – Санкт-Петербург, 1830. – Т. 27: 1802-1803. –

24. ПСЗРИ. Первое собрание. – Санкт-Петербург, 1830. – Т. 33: 1815-1816. –

25. ПСЗРИ. Первое собрание. – Санкт-Петербург, 1830. – Т. 36: 1819. – 732 с.

26. ПСЗРИ. Второе собрание. – Санкт-Петербург, 1831. – Т. 5: 1830. – 822 с.

27. ПСЗРИ. Второе собрание. – Санкт-Петербург, 1835. – Т. 5: 1834. – 891 с.

28. Практическое наставление брантмейстерам. – Санкт-Петербург:

29. Провинциальные нравы за последние полвека (воспоминания Феликса

30. Сборник статистических сведений о Киевской губернии за 1859 (с адрес-

31. Семёнов-Тян-Шанский П. Географическо-статистический словарь

32. Фундуклей И. Статистическое описание Киевской губернии. – Санкт-

1. Андреевский И. Полицейское право. Т.1. – Санкт-Петербург: Типография

4. Ернст Ф. Контракти і контрактовий будинок у Київі, 1798-1923.

5. Закревский Н. Описание Киева. – Москва: В. Тип. В. Грачева и Ко, 1868. –

6. Иконников В. Киев в 1654–1855. Исторический очерк. – Киев: Типография

7. Кузнецов М. Проституция и сифилис в России. Историко-статистические

8. Гернет М. История царской тюрьмы. В пяти томах. Том 1. 1762-1725 –

9. Остроумов С. Преступность и её причины в дореволюционной России. –

10. Пантюхов И. Опыт санитарной топографии и статистики Киева. – Киев:

11. Самойленко Е. Киевская городская полиция в середине XIX – начале XX.

12. Тарасов И. Очерк науки полицейского права. – Москва: Товарищество

14. Шелкопляс В. Полицейская реформа в России в 60-х годах ХІХ века. –

15. Hamm M. Kiev: A Portrait, 1800-1917. – New Jersey: Princeton University

1. История Киева: В 3 т., 4 кн. /Редкол.: Ю. Ю. Кондуфор (гл. ред.), И. И.

2. Галайба В. Из жизни губернского Киева. – Киев: SkyHorse, 2018. – 317 с.

3. Ковалинський В. Київські мініатюри. Книга друга. – Київ: Київська

4. Ковалинський В. Київські мініатюри. Книга третя. – Київ: Купола, 2004. –

5. Ковалинський В. Київські мініатюри. Книга четверта. – Київ: Купола, 2005.

6. Ковалинський В. Київські мініатюри. Книга шоста. – Київ: Купола, 2007. –

7. Кокорев А., Руга В. Московский городовой, или Очерки уличной жизни. –

8. Макаров А. Беды, язвы и пороки старого Киева. – Киев: SkyHorse, 2018. –

9. Макаров А. Благоустройство старого Киева. – Киев: SkyHorse, 2017. – 192

11. Павленко Ю. Нарис історії Києва. – Київ: Фенікс, 2003. – 480 с.

1. Слюдікова Т. Забудова і благоустрій м. Києва в ХІХ-ХХ ст. (за