Міністерство освіти та науки України

Одеська державна академія будівництва та архітектури

Кафедра українознавства

Реферат
з історії України
«Одеса та Одещина в 1918 – 1920 роках»

Виконала:
студентка АХІ
1 курсу, групи А-145
Глазньова Єлизавета
Науковий керівник:
Асистент кафедри
українознавства
Гришина К.А.

Одеса – 2021
Одеський історик Iгор Шкляєв про ситуацію в Одесі у 1917 р.:

Ситуація в місті різко змінилася в березні 1917 р., коли до Одеси прийшло

повідомлення про повалення монархії і створення Тимчасового уряду.
Iз прийняттям вже перших законів і постанов Тимчасового уряду Росія стає
самою вільною державою світу: скасовується страта, проголошується
свобода зборів, скасовується цензура, амністуються політичні в’язні,
проголошується рівність усіх громадян незалежно від віросповідання
(скасована ганебна риса осілості). Після звістки про зречення монарха
і створення Тимчасового уряду в Одесі був створений «Громадський комітет»
як урядовий орган при Міській Думі. При повному спокої населення, міський
голова Б.А. Пелікан був заарештований, а його функції став виконувати
відомий громадський діяч, кадет М.В. Брайкевич. Відбулося швидке
перейменування деяких владних структур — замість старої поліції була
створена народна міліція. У цей же час в Одесі, як і по всій Росії, стали
створюватися Ради, як паралельні органи влади. Одеська рада робітничих
депутатів розпочала свою роботу із 225 депутатами від 50 фабрик і заводів
і 18 представників від частин армії і флоту, що дислокувалися у місті.
У квітні 1917 р. із розвитком українських національних поглядів в Одесі
формується Українська військова рада на чолі із полковником медичної
служби I.М. Луценком, основним завданням якої було формування
українізованих військових частин. Однак найбільш потужно у місті були
представлені загальноросійська партія конституційних демократів (кадети)
і блок єврейських політичних партій. Ліві партії в місті дуже малочисленні,
часто, як більшовики з меншовиками, виступають єдиним блоком. Активну
громадську роль у цей період відіграє місцева преса. ... В Одесі виходило
у цей час більше 270 газет різного напрямку і близько сотні журналів.

Шкляєв I.М. Міський голова Одеси М.В. Брайкевич / /

Воронцовський збірник. -Випуск 5. — Одеса, 2012. — С. 180-181.

Хронологія свідчить:
1 березня 1917 р. — до Одеси прийшла звістка про Лютневу революцію
і зречення царя Миколи. Владу в місті, до 7 листопада 1917 р. в свої руки бере
Одеська міська дума — Перша зміна влади в Одесі.
4 березня 1917 р. — заснування Українського управлінського комітету;
6 березня 1917 р. — перше засідання Ради робітничих депутатів Одеси;
10 травня 1917 р. — під час роботи Першого фронтового та окружного з’їзду
Рад заснований — РУМЧЕРОД — Центральний виконавчий комітет
депутатів від Рад Румунського фронту, Чорноморського флоту та Одеського
військового округу (ліквідований у травні 1918 р.). Початок періоду
багатовладдя в Одесі.
25-26 жовтня 1917 р. — Жовтневе збройне повстання в Петрограді (Велика
жовтнева соціалістична революція)
7 листопада 1917 р. — входження Одеси до складу Української Народної
Республіки (УНР — до 17 січня 1918 р.) — Друга зміна влади в Одесі.
15-17 січня 1918 р. — січневі бої в Одесі між прихильниками УНР
і Радянської Республіки. Взяття влади більшовиками — Третя зміна влади
в Одесі.
21 січня 1918 р. — похорон у братській могилі жертв січневих боїв в Одесі
та встановлення пам’ятника «Борцям революції» на Куликовому полі —
унікального символу примирення.
18 січня — 13 березня 1918 р. — влада більшовиків в Одесі — «Одеська
Радянська Республіка».
14 березня 1918 р. в Одесу, за результатами підписаного 3 березня 1918 р.
Брестського миру, вступають австронімецькі війська (знаходяться в місті
до 26 листопада 1918 р.) — Четверта зміна влади в Одесі.
29 квітня — 27 листопада 1918 р. — Одеса у складі Української держави
гетьмана Павла Скоропадського, яка існує в умовах австро-німецької окупації
України.
28 листопада 1918 р. — 5 квітня 1919 р. — Одеса окупована військами
Антанти в союзі зі Збройними силами Півдня Росії («білими») і Директорією
УНР — П’ята зміна влади в Одесі.
6 квітня — 23 серпня 1919 р. — влада більшовиків в Одесі. Червоний терор.
— Шоста зміна влади в Одесі.
23 серпня 1919 р. — 7 лютого 1920 р. — влада адміністрації Збройних сил
Півдня Росії чи Добровольчої армії генерала А.I. Денікіна — Сьома зміна
влади в Одесі.
7 лютого 1920 р. — остаточне встановлення влади більшовиків
в Одесі — Восьма і остання зміна влади в місті за роки Громадянської
війни.
Одеський історик Т. Вінцковський стверджує:
Утворення Центральної Ради і поступове будівництво української держави
стало поштовхом не лише для активізації політичного, культурного життя,
але з часом виявило необхідність функціонування українських військових
формувань. Особлива актуальність цього питання пояснюється і тим,
що з початком Першої світової війни, російська держава мобілізувала
на Україні велику частину придатного до військової служби чоловічого
населення. Українські дослідники стверджують, що їх було не менше
4.000.000 чоловік. На початку 1917 р. на Південно-Західному і частині
Румунського фронтів і в тилових гарнізонах зосередилася значна кількість
солдатів-українців. Зокрема, на Південно-Західному фронті українці складали
третю, а на флоті українців було близько 65%, в той час, як росіян — 28%
і менше 7% належало представникам інших національностей. Це сприяло
швидшій консолідації української нації. Багатомільйонна маса, переважно
колишніх селян, одягнених в солдатські мундири, краще відчула спільність
інтересів. Отже зросла національна свідомість народу.
Українські військові організації утворюються з початком революції в різних
частинах колишньої імперії, у тому числі і на півдні України. Передумовою
цього була, окрім іншого, достатня кількість тилових резервних частин
фронту і флоту. Весною 1917 р. з 400 тис. солдатів і офіцерів, які
розташовувалися в тилу на українських землях, 50 тис. дислокувалися
в Одесі. До речі, військові з перших днів революції демонстрували активну
позицію, підтримуючи зміни в суспільстві.
З початком революції відома в Одесі організація «Український Дім»
згуртувала довкола себе пристрасних українських патріотів, в основному
військових, в основному молодшого командного складу і, як писав
М. Омелянович-Павленко, юнкерів з військових шкіл. Вона стала
плацдармом для подальшої організації роботи.
Створення 4 квітня Одеської Української Військової Ради (ОУВР) мало
виняткове значення. Адже вона незабаром направила наростаючу стихійну
енергію мас в русло організованої боротьби. Окрім цього вона повинна була
стати українським варіантом рад солдатських депутатів, що масово
створювалися на хвилі демократизації.
Незабаром, 26 квітня, відбулися засновницькі збори військової організації
регіону, де були проведені вибори керівного складу і прийнята назва, яка
потім рідко зустрічалася, — Одеський Український Військовий Кіш,
районами діяльності якого визначили Одеський військовий округ,
Чорноморський флот і Румунський фронт.
 Вінцковський Т., Джумига Є., Мисечко А. Українські мілітарні формування
в Одесі в добу Центральної Ради (березень 1917 — квітень 1918 рр.).
— Одеса: Фенікс, 2010. — С. 18 — 25.

Говорить офіційний інтернет-сайт:

Єдиною реальною силою, яка підтримувала порядок в місті, була «єврейська

бойова дружина», яка проіснувала понад два роки. Вона мала постійний
оплачуваний склад з колишніх солдатів і утримувалась за рахунок
єврейського населення, а у свій час навіть субсидувалася міською Думою.
Це військове формування було досконале аполітично, переслідуючи лише
мету захисту єврейського населення і взагалі охорону міста. Вона мала
в своєму складі більше 600 солдатів, 22 кулемети, близько 1000 гвинтівок.
З приходом німців дружина була ними роззброєна. Найбільш активні євреї:
новий комісар «народної міліції» (1917 рік) — Н. Шорштейн, комісар
міста — Я. Ліберман, тимчасовий міський голова — Б. Фрідман, керівник
реорганізації одеської в’язниці для потреб «революції» — Мільман,
в середовищі червоногвардійців виділявся Гольдман.

http://odesskiy.com/chisto-fakti-iz-zhizni-i-istorii/vremja-peremen-vzhizni-
odessitov-1918god.html

Фотофакт:
 Першотравнева демонстрація 1917 року в Одесі.

Одеський історик М. Блінов про становище в Одесі у серпні 1917 р.:

У серпні 1917 р. за керівництвом більшовиків у місті проходить ряд страйків,

викликаних саботажем власників фабрик і заводів. Страйкували меблярі,
столяри, робочі жерстяних заводів. На заводі сільськогосподарських машин
Гена (нині завод ім. Жовтневої революції) робітники демонстративно вивезли
на тачці інженера Брандта, який не рахувався із міським комітетом.
Після історичного IV з’їзду партії більшовиків, націливши маси на збройне
повстання, значно зросли ряди Одеської більшовицької організації. Тепер
у ній налічувалося понад три тисячі осіб.
Політична ситуація у місті напередодні вирішальних боїв за владу Рад була
дуже складною. Поряд із Радами тут функціонував так званий Громадський
комітет (місцевий орган Тимчасового уряду), навколо якого гуртувалися
представники контрреволюційних партій. Газети іронічно писали, що цей
комітет складається із делегатів «Товариства шипучих вод» «представництва
собачих намордників» та інших того ж роду установ.
Ще влітку 1917 р. у таборах на Фонтанській дорозі з’явилися «курені» —
полки буржуазно-націоналістичної Центральної ради. Її ставлеником в Одесі
була Губернська рада.

Блінов М. Місто революційної слави. — Одеса, 1967. — С. 22-23.

Словами історичного документа:

Робоча газета від 3/9 вересня 1917 року.

У Одесі не беруть українських грошей. Гроші друкуються в різних містах
і відрізняються один від одного. Населення віддає перевагу старим
«Катенькам». У активному ходу і різна іноземна валюта.

Государственный архив Российской Федерации. — Ф. 130.

— Оп. 2. — Д. 529. — Л. 29-30.

Свідчать одеські письменники:

 I.А. Бунін. Одеса, 1918 р.

З повісті Iвана Буніна «Окаянні дні»:

«По вечерам жутко мистически. Еще светло, а часы показывают что-то
нелепое, ночное. Фонарей не зажигают. Но на всяких «правительственных»
учреждениях, на чрезвычайках, на театрах и клубах «имени Троцкого»,
«имени Свердлова», «имени Ленина» прозрачно горят, как какие-то медузы,
стеклянные розовые звезды. И по странно пустым, еще светлым улицам,
на автомобилях, на лихачах — очень часто с разряженными девками,—
мчится в эти клубы и театры (глядеть на своих крепостных актеров) всякая
красная аристократия: матросы с огромными браунингами на поясе,
карманные воры, уголовные злодеи и какие-то бритые щеголи во френчах,
в развратнейших галифе, в франтовских сапогах непременно при шпорах, все
с золотыми зубами и большими, темными, кокаинистическими глазами...
Но жутко и днем. Весь огромный город не живет, сидит по домам, выходит
на улицу мало. Город чувствует себя завоеванным, и завоеванным как будто
каким-то особым народом, который кажется гораздо более страшным, чем,
я думаю, казались нашим предкам печенеги. А завоеватель шатается, торгует
с лотков, плюет семечками, «кроет матом». По Дерибасовской движется
огромная толпа, сопровождающая для развлечения гроб какого-нибудь
жулика, выдаваемого непременно за «павшего борца» (лежит в красном
гробу, а впереди оркестры и сотни красных и черных знамен), или чернеют
кучки играющих на гармоньях, пляшущих и вскрикивающих:
Эй, яблочко,
Куда котишься!
Вообще, как только город становится «красным», тотчас резко меняется
толпа, наполняющая улицы. Совершается некий подбор лиц, улица
преображается.
Как потрясал меня этот подбор в Москве! Из-за этого больше всего и уехал
оттуда.
Теперь то же самое в Одессе — с самого того праздничного дня, когда
в город вступила «революционно-народная армия», и когда даже
на извозчичьих лошадях как жар горели красные банты и ленты.
На этих лицах прежде всего нет обыденности, простоты. Все они почти
сплошь резко отталкивающие, пугающие злой тупостью, каким-то угрюмо-
холуйским вызовом всему и всем.
И вот уже третий год идет нечто чудовищное. Третий год только низость,
только грязь, только зверство. Ну, хоть бы на смех, на потеху что-нибудь
уж не то что хорошее, а просто обыкновенное, что-нибудь просто другое!".

Бунін I.О. Окаянні дні. — М., 2000. — С. 47.

Говорять історики:

Одеський радянський історик М. Блінов про січневі бої 1918 р. в Одесі:

14 січня 1918 р. газета «Голос пролетаря» вийшла із закликом на першій
сторінці: «Вся влада Радам!» У ній було опубліковано звернення
Тимчасового військово-революційного комітету до трудящого населення:
«Товариші!» Влада в Одесі перейшла до Рад робітничих, солдатських,
матроських і селянських депутатів. Сонце робітничо-селянської революції
зійшло на нашому небі. Життя, свобода і спокій громадян повинні перебувати
під захистом усієї потужної революційної влади.
У відповідь на це головам Губернської ради висунули ультиматум —
звільнити зайняті червоногвардійцями установи. На світанку 15 січня
гайдамаки і юнкери почали військові дії. Їм вдалося відтіснити революційні
частини, зайняти вокзал і багато центральних вулиць. Зав’язалися запеклі бої.
За зброю взялися широкі маси робітників, солдатів і матросів. А у ніч із 15 на
16 січня в бій пішли 30 тисяч озброєних робітників.
Невмирущою славою вкрили себе в січневих боях інтернаціональні загони
серба Олеко Дундича, чеха Адольфа Шіпека, румуна Георге Стройче, поляка
Станіслава Боровського та інших.
Гайдамаки та юнкери залишали одну частину міста за одною.
Вранці 17 січня почався штурм вокзалу, в якому укріпилися гайдамаки.
Революційні частини наближалися до нього з трьох сторін. О 5 годині ранку
вокзал був взятий. Через три години червоногвардійці оволоділи юнкерським
училищем на Iталійському бульварі. До вечора впав останній оплот
контрреволюції — будинок № 2 по вулиці Гоголя.

Блінов М. Місто революційної слави. — Одеса, 1967. — С. 30-34.

З книги відомого українського військового історика Ярослава

Тинченка:

Гайдамаки знову прибули до Одеси 10 (23) січня 1918 року, їх значна частина

легко більшовизувалася. 14 (27) січня 1918 року проголошення Радянської
влади в Одесі. Тільки 1200 гайдамаків і загін юнкерів (близько 200 осіб)
вступили в бій з більшовиками. Бої тривали 14-16 (27-29) січня 1918 року.

Я. Тинченко. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березень

1918). — Київ; Львів, 1996. — С. 198-199.

Одеський історик Iгор Шкляєв про наслідки січневих боїв в Одесі:

До середини 17 січня опір гайдамаків і юнкерів у місті був остаточно

зламаний. Наступного ж дня була створена комісія для встановлення числа
загиблих і поранених, яка встановила, що Червона гвардія і революційні
матроси налічують 117 убитих і близько 500 поранених. Загиблих
із протилежного боку не рахували. Місцем поховання було вибрано місце
на Куликовому полі, ще недавно колишньому тюремному кладовищі. Комісія
із організації похорону підготувала траурну процесію, в якій урочисто через
все місто пронесли прах 94 загиблих червоногвардійців, (частина вбитих була
похована родичами, а деяких солдатів поховали на військовому кладовищі).
Тут же поховали вбитих противників.
З тих пір, ось вже дев’яносто років в одній братській могилі лежать разом
матроси, гайдамаки, юнкери та червоногвардійці, що стали жертвами
політичних амбіцій різного роду революційних діячів. В Одесі вперше
пройшла кривава вакханалія революції, починалася братовбивча
громадянська війна.
Над братською могилою в 20-ті роки ХХ ст. був споруджений обеліск.
У зв’язку із реконструкцією площі останки полеглих були перепоховані й над
їхньою могилою в 1960 р. було встановлено новий надгробок. Сьогодні
на Куликовому полі біля пам’ятника жертв Січневого повстання хочеться
повторити біблійне «Прости їм Господи, бо не відають, що творять».

Шкляєв I.М. Як робилася революція в Одесі / /

НОВИК. Праці з військової історії. — Випуск 3. — Одеса, 2010. — С. 87-88.

Свідчать пам’ятники:
 Пам’ятник «Борцям революції», встановлений 21 січня 1918 р. над
братською могилою на Куликовому полі, де були поховані учасники боїв 15-17
січня — одеські більшовики й українські гайдамаки.

Пам’ятник у «Долині полеглих» в Iспанії, де поховані учасники

Громадянської війни 1936-1939 рр. — республіканці й націоналісти,
 встановлений на початку 1960-х років за наказом диктатора країни
Франсіско Франко.

Одеський історик А. Здоров пише:

На початку січня 1918 року шістдесятитисячна Червона Армія наближалася

до Києва. Для того, щоб прискорити встановлення Радянської влади
у найбільшому місті країни, з 18 по 29 січня в місті відбулося повстання
на знаменитому і найбільшому в місті промисловому підприємстві — заводі
«Арсенал». Однак це повстання, на відміну від Одеського, де владу захопили
більшовики, закінчилося поразкою. Чому?
Ось як про початок повстання згадує один з його керівників — Андрій
Iванов: «Атмосфера все більше розпалювалася. З 18 січня вже не можна
було стримувати робітників. Почався наступ. Сили були надто нерівні: Рада
мала до 20 тисяч, а ми мали якихось 2000 непідготовлених робітників».

Здоров А. Український жовтень. Робітничо-селянська революція в Україні

(листопад 1917 — лютий 1918 рр.). — Одеса, 2007 — С. 247.

Свідчать історичні документи:

З Миколаєва Голова Ради Наркомів 14/3-1918 23-5. Поза всякою чергою.

«Харьков Главковерх Антонову Москва Председателю Совета наркомов
Всероссийского Съезда Совета Н.С. Скрыпнику
После четырнадцатидневных весьма успешных боев советских войск с
австро-германцами я приказал армии оставить Одессу и перейти на новую
линию войска отошли в полном порядке с артиллерией готовые к новым
битвам. Причина оставления Одессы – явное восстание против советской
власти, большинство одесских рабочих, не давших почти ни одного
красногвардейца для борьбы ни против румынской олигархии, ни против
австро-германцев… Одесский порт спокойно эвакуируется».

Главнокомандующий Муравьев.
Державний архів Російської Федерації.
— Ф. 130. — Оп. 2. — Д. 572 — Л. 47-48, 52.

Свідчить очевидець-історик:
Більшовики здали Одесу двом німецьким офіцерам, що приїхали
на автомобілі.
Більшість населення Півдня Росії зустріла прихід німців, приховано радіючи
позбавленню від щойно пережитих жахів більшовицького панування. Паніка
і втеча більшовицьких елементів представляли собою явище соціально-
психологічного порядку, незліченні криваві злочини, вчинені ними,
примушували їх боятися помсти із боку населення. Боялися вони також
і того, що, навіть уникнувши проявів цієї помсти у перші дні, їм важко буде
уникнути згодом кримінального суду.

М.М. Головін. Російська контрреволюція в 1917-1918 рр.

— Ч. II. — Кн. 4. — Таллінн, 1937. — С. 16.

Прибуття англійського міноносця.

Близько 2 години дня в одеський порт прибув англійський міноносець

«Бівер» з генералом англійської служби на борту К.Р. Баллардом, учасником
Ясської наради.
Довгоочікуваний корабель зустрічало багато громадян, що заповнили
Миколаївський бульвар і порт. Коли міноносець ошвартувався біля берега
Платонівського молу, на палубу його вийшли морський міністр адмірал А.Г.
Покровський і представник ради міністрів Г.О. Раух. Коли на міноносець
прибув французький консул Е. Енно, генерал К.Р. Баллард попрощався
з представниками українського уряду і разом з консулом спустився
в каюткомпанію. Після цього представники українського уряду покинули
міноносець.
На палубі останнього побували виконуючий обов’язки градоначальника I.М.
Богданович, інспектор Державної Варти С.А. Горностаєв, начальник порту
В.А. Піні та ін. Тепло були зустрінуті представник добровольчої армії
адмірал Д.В. Ненюков і начальник його штабу полковник I.А. Iльїн, а також
члени демократичного самоврядування.

Одеський листок. — 1918. — 28 листопада (№ 255). — С. 2.

Адреса представникам держав згоди.

За постановою виконавчого комітету союзу службовців державних
і громадських установ вирішено вітати представників державної згоди
наступною адресою:
"Одеський союз службовців державних і громадських установ вітає ваше
прибуття в межі понівеченої Росії.
Англії, Франції, Америці та їхнім союзникам завжди належала велика творча
роль у розвитку цивілізації й у відродженні всіх народів. У цю годину
невимовного лиха, пережитого нещасною Росією, ви благородно протягуєте
руку допомоги, нагадуючи нам, що нації, які хочуть бути великими, повинні,
подібно до героїв, пройти важку школу випробувань.
Ласкаво просимо! Ви з’являєтесь до нас, як могутні співробітники наші
в піднесенній творчій справі відтворення і об’єднання Росії. Цей заклик нам
дорогий і глибоко проникає в нашу змучену душу, як блага вість, яка
виходить із надр розуму і серця синів великих демократичних союзних націй,
які переживають тепер велику еволюцію народної свідомості, джерелом
величезного морального та економічного прогресу".

Одеські новини. — 1918. — 27 листопада (№ 10852). — С. 2.

Фотоматеріал свідчить:
 На одній із одеських вулиць 1919 року: солдат французької армії (справа)
та грецької (зліва).

Від’їзд підданих держав згоди:

Англійський, французький, італійський та грецький консули вчора, 4 квітня

1919 р., сповістили проживаючих в Одесі підданих своїх держав, що вони
в разі бажання можуть виїхати із Одеси, на що їм надається 48-годинний
термін.
При цьому піддані зазначених держав попереджувалися, що для них
підготували місця для від’їзду, а зволікання з виїздом з міста загрожує
небезпекою для їх життя .

Одеська пошта. — 1919. — 5 квітня. — С. 2.

Свідчать одеські письменники:

Iз повісті Леоніда Козачинського «Зелений фургон»:

"Три с лишним года Одессу окружала линия фронта. Фронт стал
географическим понятием. Казалось законным и естественным, что где-то
к северу от Одессы существуют степь, леса Подолии, юго-западная железная
дорога, станция Раздельная и станция Перекрестово, река Днестр, река Буг
и — фронт. Фронт мог быть к северу от Раздельной или к югу от нее, под
Бирзулой или за Бирзулой, но он был всегда. Иногда он уходил к северу,
иногда придвигался к самому городу и рассекал его пополам. Война
вливалась в русла улиц. Каждая улица имела свое стратегическое лицо.
Улицы давали названия битвам. Были улицы мирной жизни, улицы мелких
стычек и улицы больших сражений — улицы-ветераны. Наступать от вокзала
к думе было принято по Пушкинской, между тем как параллельная
ей Ришельевская пустовала. По Пушкинской же было принято отступать
от думы к вокзалу. Никто не воевал на тихой Ремесленной, а на соседней
Канатной не оставалось ни одной непростреленной афишной тумбы.
Карантинная не видела боев — она видела только бегство. Это была улица
эвакуации, панического бега к морю, к трапам отходящих судов.
Так три с лишним года жила Одесса. Пока большевики были за линией
фронта, пока они пробивались к Одессе, городом владели армии австро-
германские, армии держав Антанты, белые армии Деникина, жовтоблакитная
армия Петлюры и Скоропадского, зеленая армия Григорьева, воровская
армия Мишки Япончика.
Одесситы расходились в определении числа властей, побывавших в городе
за три года. Одни считали Мишку Япончика, польских легионеров, атамана
Григорьева и галичан за отдельную власть, другие — нет. Кроме того, бывали
периоды, когда в Одессе было по две власти одновременно, и это тоже путало
счет.
Половиной города владело войско украинской директории и половиной —
Добровольческая армия генерала Деникина. Границей добровольческой зоны
была Ланжероновская улица, границей петлюровской — параллельная
ей Дерибасовская. Рубежи враждующих государственных образований были
обозначены шпагатом, протянутым поперек улиц. Квартал между
Ланжероновской и Дерибасовской, живший меж двух натянутых шпагатов,
назывался нейтральной зоной и не имел государственного строя.
За веревочками стояли пулеметы и трехдюймовки, направленные друг
на друга прямой наводкой. Чтобы перейти из зоны в зону, одесситы,
продолжавшие жить мирной гражданской жизнью, задирали ноги
и переступали через веревочки, стараясь лишь не попадать под дула орудий,
которые могли начать стрелять в любую минуту".

Леонід Козачинський «Зелений фургон».

Костянтин Паустовський «Час великих очікувань»:

Може, на всій земній кулі життя і тече закономірно, але що стосується Одеси,
то за це поручитися не можна.
Леонід Славін «Одеські гасконці»:
— Не вірте одеситам, — попереджали мене обізнані люди, — вони
легковажні, зрадники, хвалькуваті і дводушні. Одеса — це радянська Гасконь.

Свідчать історики:

Iз історії Громадянської війни в СРСР:

Денікінці спішно відновлювали владу буржуазії. Вже до вересня 1919 р.
число безробітних в Одесі досягло 40 тисяч осіб.

Iсторія Громадянської війни в СРСР. — М., 1959. — С. 270.

Iз книги «Вулиці розповідають»:

На будинку № 24 по вулиці Пушкінській — меморіальна дошка. В ньому
на початку року жила комуністка-француженка Жанна-Марі Лябурб. Одна
з керівників Iноземної колегії, яка діяла в Одесі в період інтервенції.
1 березня 1919 р. підпільниця і багато її товаришів по революційній боротьбі
були зраджені провокатором та по-звірячому вбиті.

Саркисьян К., Ставницер М. Вулиці розповідають

— Одеса, 1968. — С. 205-206.

Фотоматеріали розповідають:
Одна із найвідоміших фотографій часів Громадянської війни та іноземної
інтервенції в колишній Російській імперії 1917-1920 рр.
Під нею оригінальний підпис: «Один із багатьох танків, взятих нашою
Червоною Армією під Одесою. 1919 р.».
Реально, в березні 1919 р. у боях під Березівкою було захоплено
2 французьких танки «Рено ФТ-17», які були доставлені в Одесу на загальний
огляд. Пізніше залізницею їх переправили на Сормовський завод у Нижній
Новгород, де за їхнім зразком був сконструйований перший радянський танк
«Борець за свободу товариш Ленін».

А в цей час:

1917-1918 pp. — діяльність в Одесі видатного російського письменника,

лауреата Нобелівської премії Iвана Буніна (1870-1953).
1918 p. — заснування в Одесі Політехнічного та Аграрного інститутів.
1918 p. — гастролі в Одесі Українського молодого театру під керівництвом
Леся Курбаса.
1918-1919 pp. — діяльність в Одесі видатної російської актриси німого кіно
Віри Холодної (Левченко) (1893-1919).
1919-1920 pp. — діяльність в Одесі видатного українського поета
Володимира Сосюри (1898-1965).
14 березня 1920 p. — багатотисячне Шевченківське свято в Одесі.