1.

Предмет політології, інтегральна структура

Політологія являє собою відносно молоду науку серед низки суспільних
дисциплін і порівняно новий навчальний предмет. Поняття «політологія»
утворене з грецьких слів «політика» - державні, громадські справи і «логос» -
слово, вчення, і в буквальному перекладі на укр мову означає «політичне
вчення». Політологія - загальна, інтегральна наука про політику в усіх її
проявах, що включає весь комплекс наук про політику та її взаємовідносини з
людиною і суспільством: політичну філософію, політичну соціологію,
політичну психологію, теорію політичних інститутів і, насамперед, держави і
права і т. д.
Предметом політології є не політичний процес в цілому, а то в ньому, що
пов'язано з формуванням, затвердженням, функціонуванням та розвитком
політичної влади.
Політична філософія р досліджує сутнісні засади політики в різноманітних
виявах, її причини і наслідки, прагне їх виявити, усвідомити, пояснити.
Філософія озброює політологію світоглядом, загальними методами пізнання й
теорією мислення.
У пізнанні політичного життя істотна роль належить політичній історії
вивчення і фіксація політичного життя, особливостей його функціонування та
розвитку в окремих країнах, з'ясування причинних зв'язків політичних явищ та
ін.
Предметом аналізу політичної економії є процеси виробництва, розподілу та
обміну матеріальних благ. Ці процеси розглядаються в контексті втручання
держави до економічної сфери суспільства (реалізацією економічної,
суспільної, соціальної політики).
Соціологія політики як суспільна наука вивчає соціальні інститути, організації
як засоби діяльності соціальних суб'єктів, а отже, закономірно, що політологія
використовує результати й методи соціологічного пізнання, характеристики
різних соціальних груп.
Політична психологія досліджує соціально-психологічні компоненти
політичного життя суспільства, що формуються на рівні політичної свідомості
націй, станів, соціальних груп, урядів, окремих особистостей. Політична
географія вивчає територіальні аспекти політичного життя суспільства, що
розглядається як сукупність багатьох явищ, процесів, суспільних
інститутів.Політична антропологія яка своїм предметом мала інститути
управління та їх практичні функції в етнічних співтовариствах, зокрема у
примітивних суспільствах і таких, що розвиваються.
Практично всі суспільні науки подають матеріал для аналізу політичних подій і
явищ, усебічно висвітлюють різноманітні аспекти політичного життя
суспільства, даючи політології свій інструментарій і результати досліджень.
 2.Закони, категорії та принципи пол. Науки.
Становлення політології як науки і навчальної дисципліни пройшло певні
етапи:

I. Універсалізм античної думки (наука про політику розвивалась поруч із

суспільними науками, зокрема – філософією);
II. Виділення науки про державу і право (політичні знання розвиваються
переважно під кутом зору юрид. накуи);
III.Розмежування філософських, правознавчих, соціологічних, історичних,
психологічних підходів до вивчення політики.
IV. к. XVIII – п. XIX – формується окрема наука про політику, яка інтегрує різні
підходи в одну теоретичну систему.
Предмет пол. науки – закономірності, тенденції формування та розвитку
політичної влади; форми і методи її функціонування.

Предметом політології є політичне життя в цілому, з’ясування його головних

компонентів, тенденцій зв‘язків і змін з іншими сферами суспільного життя.

Об’єкт науки визначається конкретними завданнями, які стоять перед

дослідниками політики. Ними є ті області політичного життя, які безпосередньо
вивчаються, наприклад, політичні відносини, політична система, політичні
процеси тощо

Принципи: - системність - детермінізм (причинність); - історизм; - цілісність,

конкретність, об’єктивність.

Закони, які вивчає політична наука: = загальні (загально-істотні закони

суспільного розвитку і прогресу); = особливі (закони розподілу влади у
суспільстві); = одиничні (закони організації і структурування політичних
інститутів); = закони с-ри (через які виявляють сталі зв’язки між компонентами
пол. системи); = закони функціонування (розкривають сталість зв’язків у
процесі політ. діяльності); = закони розвитку (характеризують динаміку зв’яків
при переході від одного етапу розвитку політ. системи до іншого).

Основні категорії пол. науки: = загальні (загально наукові) – суспільство, народ,

культура, прогрес тощо; = особливі категорії гуманістичних наук – право.
Держава, влада, свобода, демократія, лідерство тощо; = одиничні – політика,
політична влада, політичні відносини, політичне життя тощо.
3. Методи політичного пізнання
Політологія є міждисциплінарною наукою. На її формування і розвиток
вплинули багато наук. Цей зв'язок має прикордонний, міждисциплінарний
характер особливо яскраво виявляється в методах і засобах політологічного
дослідження.
Політологія не розробляє власних специфічних методів дослідження, а
використовує для вивчення політичної реальності методи різних наук, на яких
вона базується.
Сьогодні вже у дедалі більшого числа фахівців не викликає особливих сумнівів
твердження про те, що система сучасних методологічнних знань у царині
політології становить не одновимірне, а складне, багаторівневе утворення.
Можна виділити наступні методи:
 системний метод аналізу політичних явищ (розлядає політику як цілісний
саморегулюючий оганізм);
 функціональний (з’ясовання важливості пол. явищ для суспільства і особи,
їх оцінки з позиції цінностей)
 соціально-психологічний (орієнтує на вивчення суб’єкт мех.-мів поведінки
людини, її індивід. якості, рис характеру, психологічної мотивації; вивчає
залежність політичної поведінки від включення даної особи у діяльність тих
чи інших груп);
 порівняльний (дослідження політичних явищ на основі порівняння
однотипних понять)
 антропологічний (вивчає зумовленість політики не соціальними чинниками,
а природою людського розуму).

=Критично-діалектичний метод (конкретний політ аналіз політичного життя,

урахування впливу на політику різних сфер життя, розгляд усіх політ явищ
у розвитку та взаємозв’язку),
=політико-сиситемний м. (розглядае політику як цілу систему та у систему та
взаємозв’язки в ній),
=емпірико-соціологічний (тобто використання методів, що притаманні
соціології: опитування, анкетування, статистичний аналіз...)
= емпірико-соціологічний (тобто використання методів, що притаманні
соціології: опитування, анкетування, статистичний аналіз...)

Основним об'єктом цих досліджень є функціонування політичних інститутів,

дії політичних суб'єктів, динаміка соціальної думки.
4. Основні завдання та функції політології.

Узагальнюючи наявні точки зору, можна виокремити п’ять основних функцій

політології:
– теоретичну;– методологічну;– практичну;– виховну;– прогностичну.

Теоретична ф полягає у розробленні нею різних теорій, концепцій, гіпотез,

ідей, категорій, які описують і пояснюють багатоманітні явища і процеси
політичного життя суспільства.

Методологічна ф полягає в тому, що категорії й поняття цієї науки, а також

формульовані нею закономірності використовуються іншими науками як
теоретичний інструментарій у дослідженні політичних явищ і процесів,
наприклад такі як: політика; політична влада; політична система суспільства;
політичний процес; політичний режим; політична партія.

Практична ф полягає у її зорієнтованості на вирішення конкретних

практичних політичних завдань і проблем. На основі розроблюваних нею
теоретичних положень політологія формулює рекомендації щодо здійснення
політики, проведення тих чи інших заходів і компаній. (найповніше
проявляється у прикладній політології, основний зміст якої складає
розроблення різних політичних технологій).

Виховна ф полягає у формуванні світогляду особи, її політичній соціалізації,

даючи їй знання про політичну сферу суспільного життя, про політичні
інститути, права, свободи та обов’язки громадянина, політичну культуру.

Прогностична ф полягає у її здатності передбачати, прогнозувати перспективи

розвитку політичних процесів, найближчі й віддалені наслідки прийняття і
виконання політичних рішень.

До основних завдань політології відносять: = Підготовка студента до

виконання ролі громадянина; = Підготовка громадянина до участі у суспільно-
політичному житті, політична соціалізація студентської молоді; = Подолання 
стереотипних уявлень

Навчаючи мистецтву володіння політикою, мистецтву володарювання,

політологія допомагає формувати політичну культуру народу, створювати
громадянське суспільство, таке необхідне для забезпечення прав і свобод
людини. Будучи частиною демократичної освіти, вона стоїть на сторожі
становлення і збереження гуманізму, людяності у відносинах між державою і
суспільством, між суспільством і особою.Коли сучасна людина не цікавиться
політикою, політика цікавиться нею.
5. Політ вчення Стародавнього Сходу

Перші більш-менш чітко виражені ідеї про різні форми організованого

державного існування і розвитку суспільства з'явились у країнах Стародавнього
Сходу ще в II тисячолітті до н. є. У XI— VIII ст. до н. є. простежується
тенденція переходу від релігійно-міфологічних уявлень про державу і право до
більш-менш раціонального їх сприйняття. Цей перехід виявився, зокрема, у
вченнях Конфуція і Мо Цзи в Китаї, Будди — в Індії, Заратустри — в Персії.
Погляди Конфуція викладено у книзі «Луньюй» («Бесіди і судження»),
складеній його учнями. Він розвивав патріархально-патерналістську концепцію
держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім'я. Правитель
(імператор) є «сином неба», його влада має божественне походження. Однак
сам імператор не є Богом, і його влада залишається божественною доти, доки
він править «розумно», наслідуючи шлях, вказаний Богом.

Конфуцій закликав будувати свої взаємовідносини на засадах доброчесності..

Конфуцій був противником будь-якого насильства і вважав, що забезпечення
суспільного порядку має здійснюватися не шляхом насильства, а через
удосконалення самої людини, дотримання доброчесності.. Важливою умовою
дотримання цих доброчесностей є «виправлення імен» — суворе й чітке
визначення обов'язків кожного члена суспільства.

Мо Цзи засновник моїзму, розвивав ідею природної рівності всіх людей і

обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить
ідея належності верховної влади народу. Для підтвердження ідеї рівності всіх у
державі Мо Цзи по-новому тлумачив традиційне поняття «воля неба», яка
виявляється в тому, що «небо» дотримується всезагальної любові і приносить
усім користь. Ця всезагальність «неба», що відіграє в моїзмі роль зразка й
моделі для людських стосунків, містить визнання рівності всіх людей. Ідея
необхідності дотримання законів в управлінні державою знайшла свій
усебічний розвиток у вченні, яке дістало назву «легізм». Найвідомішим
теоретиком легізму та одним із засновників школи «законників» був
китайський мислитель Шан Ян. Він виступив з обгрунтуванням управління,
яке спирається на закони й суворі покарання. Закони, а не особисті бажання чи
свавілля правителів мусять лежати в основі державного управління. Уявлення
легістів про жорстокі закони як основний засіб управління тісно пов'язані з
їхнім розумінням відносин між державною владою і населенням як
антагоністичних за своєю природою. Лаодзи – концепція даосизм (заперечує
державу, цивілізація – джерело нещасть, людина частина природе і може
реалізуватись тільки в нії, метод управління – мудрість простоти). В цілому на
початок II ст. до н. є. офіційна державна ідеологія у Стародавньому Китаї
поєднувала в собі властивості як легізму, так і конфуціанства, що відіграло
значну роль у подальшому розвитку держави і права в цій країні.
6. Пол вчення Стародавньої Греції
У Стародавній Греції державність виникла на початку І тисячоліття до н. є. у
формі полісів — окремих міст-держав, до складу яких, крім міської території,
входили також прилеглі сільські поселення. Перехід від первіснообщинного
ладу до ранньокласового і політичної форми організації суспільного життя
супроводжувався в Греції поглибленням процесу соціальної диференціації
населення на родову знать і збіднілих общинників, багатих і бідних, вільних і
рабів і посиленням боротьби між ними за владу.У центрі цієї боротьби було
питання встановлення тієї чи іншої форми державного правління —
аристократії (влади знаті, привілейованих, «кращих»), олігархії (влади
небагатьох, багатих) або демократії (влади народу, всіх дорослих і вільних
членів полісу). Був здійснений перехід від міфологічного сприйняття
навколишнього світу до раціонально-логічного способу його пізнання й
пояснення.
Сократ не залишив по собі писемних творів; свої погляди він викладав в усних
бесідах, письмово зафіксованих його учнями. Він вів пошуки раціонального,
логічно-понятійного обгрунтування об'єктивного характеру етичних норм,
моральної природи держави і права. Розробку морально-політичної
проблематики Сократ підніс на рівень понять і визначень, поклавши тим самим
початок власне теоретичних політичних досліджень. Платон - учень Сократа -
своє вчення він виклав у трактатах-діалогах «Держава», «Політика» і «Закони».
Будучи представником ідеалістичного напряму в філософії, він розрізняв світ
ідей і світ речей, явищ. Істинним буттям, на його думку, є лише світ ідей, які
осягаються розумом, а сприйняті відчуттями явища не є істинними. Світ явищ
не абсолютно відокремлений від світу ідей, а є його спотвореною копією,
слабкою тінню. Відповідно, наявні форми держави є лише спотвореними
відображеннями деякої ідеальної справедливої держави.
(ідеальна держава – аристократія – влада кращих. Громадяни мають повністю
підпорядковуватись державі, щастя - служіння державі та її зміцнення, теорія
об’єктивного-ідеалізму).

Вчення Платона справило значний вплив на формування поглядів Арістотеля.

Його політичні погляди викладені головним чином у працях «Політика» та
«Афінська політія». У центрі політичного вчення Арістотеля перебувають
проблеми походження, сутності та форми держави. 'Він вважав, що держава
виникла не в результаті якоїсь угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а
природно-історичним шляхом — із сім'ї і поселень як всеохоплююча і
найдосконаліша форма спілкування людей. Зумовлюється цей процес тим, що
людина за своєю природою є політичною істотою, і завершення цієї її природи
знаходить свій вияв саме в політичному спілкуванні, тобто в державі.
Ідеальна форма держави – це політія – де влада належить більшості і
здійснюється на суспільне благо. У звичаях – це поміркованість, у майні –
середній достаток, в управлінні – сер прошарок.
7. Пол концепції Стародавнього Риму
Історія давньоримської політичної думки охоплює ціле тисячоліття — аж до V
ст. н. є. У загальнотеоретичному плані ця думка перебувала під значним
впливом відповідних учень давньогрецьких мислителів, передусім Сократа,
Платона та Арістотеля. Вершиною давньоримської політичної думки є
політичне вчення Цицерона. Цицерон був знаменитим римським оратором,
юристом і державним діячем («Про державу»). Державу Цицерон визначає як
справу, надбання (лат. res) народу (лат. рublic). Звідси походить і її назва —
республіка. Походження держ - вроджена потребі людей жити разом, держава
виникла з первинного осередку суспільства (сім'ї), необхідність охорони як
приватної, так і державної власності. Розрізняв три простих форми правління:
царську владу (монархію), владу оптиматів* (аристократію) і владу народу
(демократію).
Кожна з цих форм має свої переваги: у царської влади це благовоління до
підданих, у влади оптиматів — мудрість, у влади народу — свобода. Але
кожній з них властиві й певні недоліки. Так, царська влада і влада оптиматів
обмежують свободу народу та усувають його від участі в управлінні державою,
а демократія означає зрівнялівку. Повновладдя народу призводить до безумства
і свавілля натовпу, його тиранічної влади. Такі перероджені види владарювання
вже не є формами держави, бо заперечують саму державу як спільну справу і
надбання народу. Свою концепцію найкращої форми державності Цицерон
вважав реально здійсненною у практиці римської республіканської державності
у кращі часи її існування.
Світська юриспруденція як самостійна галузь знань склалася в Стародавньому
Римі. Найвідоміші юристи ранньої імперії - Гай, Папініан, Павло, Цельс,
Ульпіан, Модестин. Вони вважали, що джерелом права є світовий
Божественний Розум. У складі права, що діяло в Римській імперії, юристи
виділяли три частини: 1. Природне право. 2. Право народу. 3. Право
громадян. Природне право- шлюб, родина, виховання дітей (усі народжуються
вільними).
Право народів охоплює правила, які світовий розум установив для людей.
(ведення війни, рабство, заснування царств, міжнародна торгівля і ряд інших
установлень.)
Право громадян регулює взаємовідносини між вільними римлянами. Це право,
вказував Гай, є "власним правом держави". Право у Стародавньому Римі
поділялося на приватне і публічне. Ульпіан публічне право відносив до
положення держави, приватне - до користі окремих осіб. До вивчення
публічного права римська юриспруденція звернулася в І-ІІ ст., коли
правознавці, що одержали привілей офіційного тлумачення закону, виступили
на підтримку імператорського режиму
8. Пол думка часів Середньовіччя
Епоха середньовіччя припадає на V - XVII століття. На протязі значного
періоду політичні погляди активно розвивалися та зміцнювалися. Три великі
етапи включає у себе ця еволюція:1) ранньофеодальний (кінець V – середина
ХІ ст.) на цьому етапі спочатку організовуються у великі, але слабко
інтегровані монархії, але потім розпадаються на окремі політичні утворення;2)
етап розвитку феодального ладу (середини ХІ – кінець ХV ст.). Для нього
характерні централізовані станово-представницькі монархії;3) етап пізнього
Середньовіччя (кінець XV – початок ХVII ст.). державність характеризується
переважно абсолютними монархіями. Глибокий відбиток на розвитку
політичної думки наклали християнство та римо - католицька церква.
Впродовж цієї епохи Середньовіччя йшла жорстка боротьба між панством і
світськими феодалами, монархами за керівну роль у суспільстві. Центральною
проблемою політичної думки було питання про те, яка влада (організація)
повинна бути пріоритетною: духовна (церква) чи світська (держава). Філософ і
психолог Фома Аквінський запозичив у Аристотеля ідею про людину, як
“істоту політичну”, а також думку про те, що держава, як ціле, логічно
випереджує індивідів, що її складають, й благо держави є важливіше за благо її
громадян. Держава є необхідною; на її чолі стоїть світська влада, але вона є
вторинною, бо всі види влади на землі є від Бога. Головним завдання влади є
сприяння державному благу, збереженню миру і справедливості у суспільстві.
Народ має право скинути владу несправедливого та жорстокого монарха, якщо
він посягає на права церкви. Найкращою формою правління вважав монархію,
зокрема такий її різновид, як монархія політична, у якій влада правителів
залежить від закону та не виходить за його рамки.
Августин Аврелій - один з творців християнської політичної теорії.
Спираючись на біблейські положення, Августин усю історію людства, всі
соціальні, державні і правові установи й настанови подає як наслідок
гріховності людини, започаткованої ще Адамом і Євою. Людський рід у всі
часи його існування він поділяє на два розряди: тих, хто живе за плотськими
людськими настановами, і тих, хто живе за духовними Божими настановами. В
своєму творі «Про град Божий» він висловив свою політичну доктрину.
Августин протиставляє церкву і державу: «град божій» і «град земний». Град
земний включає диявольську волю, стає суспільним тираном. Істинна ж
держава, на думку Августина, буде реалізована тільки після другого пришестя
Христа, коли відбудеться остаточне відділення праведних і грішних. Держава
розглядається Августином як частина універсального порядку, творцем і
правителем якого є Бог. Тому государі повинні служити своєю владою, як Богу,
так і людині
Форми державного правління розрізняє залежно від обов'язків, покладених на
верховну владу. Головними з них він вважає моральні й релігійні обов'язки. Він
вважає прийнятними всі форми правління в тому разі, якщо в державі
зберігаються втілена у праві справедливість і повага до релігії.
9. Макіавеллі – засновник світської пол. науки
У XVI ст. з початком занепаду феодалізму нав'язаний схоластикою аскетизм
став поступатися культові людини, її інтересів і потреб, а божественне —
природному, людському. Гуманізм тоді ще не був масовим, здебільшого він
мав прихильників серед мешканців міст, представників інтелігенції. Нова
епоха, що увійшла в історію під назвою Відродження (Ренесансу),
символізувала передусім відродження і широке використання досягнень
античної цивілізації. Найвагоміший внесок у політичну думку зробив італієць
Нікколо Макіавеллі («Государ», «Міркування на І декаду Тіта Лівія»)
протиставив теологічному розумінню державної влади юридичний світогляд.

Вважаючи силу основою права, визначаючи поняття «держава» як загальний

політичний стан суспільства, Макіавеллі стверджував, що людина втілює в собі
злобність, агресивність, властолюбство, жадобу, брехливість, боязливість,
малодушність, невдячність, зрадництво. Необхідність приборкання цих її рис і
покликала до життя державу. Відстоюючи пріоритет світської влади, гостро
критикував духовенство, а дворянство закликав знищити зовсім. Його ідеал
державного устрою — сильна, жорстко централізована республіка, де
владарюють представники народу, молодої буржуазії та виборний глава
держави, який, враховуючи негативні якості людини, повинен бути «лисом,
щоб бачити гадів, і левом, щоб нищити вовків».
Для об'єднання суспільства правитель може використовувати будь-які засоби
(«мета виправдовує засоби»). Лише тоді республіка буде могутньою, виправдає
своє призначення, коли правитель, відкинувши закони й принципи моралі,
встановить правову авторитарну диктатуру «великого перетворювача».
Держава - вищий вияв людського духу, а служіння державі – зміст, мета і
щастя людини.Сповідуючи і деякі гуманістичні ідеї, він неодноразово вказував
на полярність інтересів бідних і багатих, висловлювався про справедливий і
досконалий державний устрій, який повинен забезпечити політичну свободу
людині, демократичне міське самоврядування. Мрія Макіавеллі — сильна
республіка, яка гарантує своїм громадянам не лише розквіт свободи, а й
рівність, привілеї, пом'якшення майнових відмінностей. Лише свобода і
рівність, на його думку, здатні розвивати здібності особистості, втілювати у ній
любов до загального блага і громадянські чесноти.
10. Пол концепції Нового часу (ХУІ-ХІХ ст.) були спрямовані на
обґрунтування можливості устрою суспільства на принципах раціоналізму, волі
й громадянської рівності. Наприкінці XVI — у першій пол. XVII ст. у
політичній науці активно розвиваються теорії природного права та суспільного
договору, розробниками яких були Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк та ін.
Голландський юрист і політичний мислитель Г. Гроцій є одним із засновників
вчення про природне право та родоначальником міжнародного права. На думку
Г. Гроція, люди на ранніх етапах були рівними, мали спільну власність. Цей
«природний» стан характеризувався відсутністю держави та приватної
власності. Але принципи справедливості порушилися, виникла ворожнеча,
розпочалися війни. З метою подолання ненависті люди уклали суспільний
договір і створили державу.
Т. Гоббс (уявлення про природу індивіда.)- Спочатку усі люди були рівними,
але егоїзм сприяє виникненню у суспільстві стану «війни всіх проти всіх».
Керуючись інстинктом самозахисту і намагаючись зберегти власне життя в
умовах загальної війни, частина людей погодилася обрати правителя чи
керівний орган, який би, завдяки своїй владі над людьми, поклав край загальній
війні. «Суспільний договір» за Т. Гоббсом полягав у тому, що індивіди
передавали своє право на самоврядування одній авторитетній особі, яка б, у
свою чергу, брала на себе зобов’язання діяти в ім’я усіх. Громадяни не мали
права на повстання, крім випадків самозахисту.
Др пол XVII ст. Дж. Локк уперше чітко розділив такі політичні поняття, як
особистість, суспільство, держава й поставив особистість вище суспільства й
держави. Людина від народження має природні права (на життя, волю й
власність). Приватна власність для неї — засіб створення вільного суспільства.
У державному устрої варто передбачити поділ влади таким чином, щоб
створенням законів займалися одні особи й установи, а виконанням цих законів
— інші, тобто розділити владу на законодавчу й виконавчу. Судова влада
розчинялася у виконавчій. Перше місце приділяється владі законодавчій як
верховній (але не абсолютній) у країні. Інші влади повинні підкорятися їй.
Ідеї Дж. Локка одержують свій розвиток у роботах Ш. Я Монтеск’є. Головний
внесок Монтеск’є в політичну теорію пов’язаний з обґрунтуванням теорії
поділу влади. Мета поділу влади — гарантувати безпеку громадян від сваволі й
зловживання владою, забезпечити їхню свободу.
XVIII ст. Ж.-Ж. Руссо був ідеологом дрібної буржуазії, широких народних мас,
у першу чергу селянства, і відстоював ідею конституційної монархії, ідею
народного представництва.
Ідея народного суверенітету була відома й до Ж.-Ж. Руссо. Але він розвив її,
затверджуючи, що демократія й свобода — лише там, де законодавцем є народ.
Ідеї Ж.-Ж. Руссо одержали законодавче закріплення в Декларації прав людини
й громадянина (1789 р.), і особливо — в 1793 р.
11. Пол ідеї Кант і Гегеля
Політичні погляди родоначальника німецької класичної філософії Канта
викладені у працях "До вічного миру", "Метафізика звичаїв". Він є одним із
перших творців концепції правової держави. Сферою права, за вченням Канта,
є діяльність і вчинки людини, а сферою моралі — внутрішній світ людини.
Право мусить забезпечувати соціальний простір для моральності, в якому
змогла б вільно реалізовуватися свобода індивіда. Кант писав про природне і
позитивне право. Останнє мусить відповідати загальним вимогам природного
права. Право, що встановлене в державі, може бути приватним або публічним.
Приватне право повинне регулювати відносини людей стосовно власності, а
публічне — відносини між членами держави — громадянами.
Держава, за І. Кантом, базувалася на принципі поділу влади на верховну,
виконавчу та судову. "Верховною" він називає владу, яка продукує закони і
належить "колективній волі народу". Виконавча влада, за І. Кантом, має
підпорядковуватися законодавчій. Основними видами політичного устрою,
історичних видів влади були: автократія, аристократія та демократія. Кант
надавав перевагу першому виду. Його ідеалом є конституційна монархія. На
думку І. Канта, благо і призначення держави полягає у досконалому праві, у
найбільшій відповідності устрою та режиму влади принципам права. Народ не
має нрава на повстання, а лише на пасивний опір.
Політичні погляди німецького філософа Г. Гегеля викладені у працях
"Енциклопедія філософських наук", "Історія філософії", "Філософія права",
"Філософія історії". У молоді роки Г. Гегель вважав, що "не існує ідеї держави,
бо держава с щось механічне...", виступав за необхідність подолання насилля
держави, а у зрілому віці мислитель вже схвалював ідею держави. В основі
права, на його думку, лежить свобода окремої людини.
Г. Гегель був прибічником спадкової монархи, яка обмежена законами, що
дозволяє запобігти деспотизмові. Він с одним із родоначальників ідеї
громадянського суспільства, яке характеризується системою потреб,
правосуддям, поліцією, корпораціями, а також опирається на приватну
власність І загальну рівність людей. Його члени рівні у юридичному
відношені, але нерівні від природи, у соціальних взаєминах, у настроях,
думках, духовних даруваннях, набутих знаннях. Держава - вінець
розвитку моральності. Гегель відкидає ідею Канта про вічний мир.Головна
функція громадянського суспільства - захист свободи та приватних інтересів
громадян. Тобто, у розумінні Г. Гегеля, громадянське суспільство - це система
суспільних інститутів, які виступають посередниками між державою та
індивідом, захищають інтереси громадян та їх груп на державному рівні.
12. Виникнення та етапи розвитку марксизму
Марксизм вважають системою революційних поглядів робітничого класу, що
відображає об'єктивні закони розвитку людського суспільства та досвід
класової боротьби народних мас проти експлуататорів, і постійно розвивається
на основі узагальнення цього досвіду.
Виник у 1840-х у Німеччині, де назрівала буржуазно-демократична революція.
За завдання озброїти робітничий клас програмою, стратегією і тактикою
революційної боротьби взялися молоді ідеологи пролетаріату Маркс й Енґельс,
так поклавши початок новому революційному вченню — марксизму.
Найважливішими творами в становленні марксизму були «Маніфест
комуністичної партії», в якому проголошується неминучість загибелі
капіталізму й стверджується роль робітничого класу, «Капітал» Карла Маркса
— фундаментальний аналіз економіки капіталізму, та «Діалектика природи» —
незавершена праця Фрідріха Енгельса, в якій сформульовані філософські
погляди засновників марксизму».
Революційний елємент марксизму розвивав у своїх працях російський
революціонер Владімір Лєнін,що конкретизував теорію стосовно до умов нової
епохи — епохи державно-монополістичного капіталізму й імперіялізму,
пролєтарських і національно-визвольних рухів у всьому світі, початку ліквідації
колоніяльної системи. Лєнін став керівником першої марксистської партії, що
прийшла до влади.
марксизм-ленінізм — радянський різновид марксизму, офіційну державну
доктрину колишнього СРСР та радянського блоку.
Характерними рисами марксизму-лєнінізму були ототожнення законів природи
та законів розвитку суспільства (за що почасти відповідальний Енґельс і його
«Діялєктика природи»), бачення відносини між базисом і надбудовою як
односторонніх (безумовне підпорядкування надбудови базису), віра в лінійність
історії, почергову зміну суспільно-економічних формацій і неминучість
соціялізму (комунізму).
По першій світовій війні в Европі постав «західний марксизм» — широка
теоретична течія, в рамках якої прагнули творчо розвивати спадщину Маркса й
Енґельса. «Західні марксисти» не тільки критикували капіталістичну систему - -
вони стояли в опозиції до «радянської» інтерпретації марксизму і відкидали
«реальний соціялізм» у СРСР і країнах Східної Европи та Китаї як клясове
суспільство нового типу.
Марксизм — це не тільки ідеологія, але й політична програма дій. Маркс і
Енгельс займали колективістську і спрямовану на конфлікт політичну позицію.
Як каже сам Маркс: «філософи тільки по-різному п о я с н я л и світ, а мова йде
про те, щоб його з м і н и т и.
13.Формування політології як самостійної науки
Політологія - це відносно нова дисципліна. З самої назви випливає, що
політологія - це наука про політику. Сам термін утворився з двох грецьких слів:
politike і logos. Виникнення політології пов'язують з рубежем ХІХ-ХХ ст., коли
вона стала на шлях активного теоретичного і методологічного розмежування з
історією, юриспруденцією, соціологією та філософією. До цього політичне
життя суспільства традиційно розглядалося в межах цих галузей знань.
В історії розвитку політичного знання виділяють три великих етапи:
 перший етап сягає корінням в історію стародавнього світу, античності і
продовжується до Нового часу; це період панування міфологічних, а
пізніше - філософсько-етичних та теологічних пояснень політичних явищ
і поступової їх заміни раціональними трактуваннями; при цьому
політичні ідеї розвиваються в загальному потоці гуманітарних знань;
 другий етап починається з Нового часу і продовжується приблизно до
середини XIX ст.: політичні теорії звільняються від релігійного впливу,
набувають світського характеру і найголовніше - стають більш
прив'язаними до конкретних потреб історичного розвитку; центральними
питаннями політичної думки стають проблема прав людини, ідея поділу
влади, правової держави і демократії; у цей період відбувається
становлення перших політичних ідеологій, політика усвідомлюється як
особлива сфера життєдіяльності людей;
 третій етап - це період становлення політології як самостійної наукової
і освітньої дисципліни; процес оформлення політології починається
приблизно у другій половині XIX ст., потім знадобиться майже сто років
для кінцевого оформлення та професіоналізації політичної науки.
На рубежі ХІХ-ХХ ст. у політології формуються принципово нові
методологічні підходи до дослідження політичних явищ, що призводить до
появи різнобічних шкіл і напрямів, які відіграли значну роль у становленні
сучасної політологічної науки. позитивістської методології (і О.Конт і
Т.Спенсер). Під впливом позитивізму в політичних дослідженнях утвердився
принцип версифікації, тобто підтвердження.
Другий методологічний підхід, що утвердився, - соціологічний - тлумачив
політичні явища як похідні від інших сфер суспільного життя. Зокрема,
марксизм заклав традицію економічного детермінізму - розуміння політики
через дію об'єктивних економічних законів класового суспільства.
Розвиток 20 ст. пов'язано з Макса Вебера, якого закономірно вважають
засновником теорії легітимності влади і сучасної теорії бюрократії.
Могутній вплив на становлення методології і проблематику політології мали
ідеї засновника психоаналізу З.Фрейда. Він звернув увагу на роль несвідомих
імпульсів у детермінації політичних явищ. Діяльність Чиказької школи
підготувала ґрунт для біхевіоралістської (від англ. behaviour -поведінка)
революції в західній і перш за все в американській політології після другої
світової війни.
У 1857 р. Ф. Лейбер починає читати курс політології у Колумбійському
коледжі, в 1880 р. у цьому ж коледжі створюється перша школа політичної
науки. Це поклало початок активному формуванню в CIJLIA системи
політологічних навчальних і наукових закладів.
Міжнародному конгресі з політичних наук (Париж, 1948 р.), організованого
ЮНЕСКО, і де було визначено зміст предмета цієї науки та рекомендовано
включити курс політології для вивчення в системі вищої освіти як
загальнообов’язкової дисципліни.
Так, у 1949 р. в межах ЮНЕСКО була заснована Всесвітня асоціація
політичних наук.
14. М.Вебер типи влади і раціональна бюрократія
М.Вебер вважав, що політика — це прагнення до влади, її завоювання,
утримання в різних великих суспільних колективах. М.Вебер про типии
політичного панування. Панування - це форма суспільної організації влади.
Панування політичне означає організаційне оформлення та закріплення
розподілу управлінської праці та пов’язаних з нею соціальних привілей - з
одного боку, та виконавчої діяльності - з іншого.
Панування може по різному оцінюватися громадянами. Позитивна оцінка,
прийняття населенням влади, означає її легітимність.
Типи легітимності за Вебером:
1. традиційне панування, яке спирається на силу традицій. Накази
керівників є правомочними, оскільки відповідають звичаям та історичним
прецедентам. (монархії) цей тип може бути декількох видів: геронтократія
(влада старійшин), патріархальна (влада старійшин племені), патримоніальна
(влада монарха), султанізм (різновид попереднього види, це абсолютно
свавільна влада), влада суверенна над феодалами-васалами,
2. харизматичне панування базується на особистій відданості людей, їх
переконанні у надзвичайному дарі правителя. Зразки харизми Вебер бачив у
Христі, Будді, Магометі. Сучасні дослідники зразки харизми поширюють на
Лєніна, Сталіна, Ганді, Наполеона. Особливий випадок харизма Папи
Римського. Він володіє нею завдяки воєму становищу (функціональна харизма).
3. легальне (раціональне) панування ґрунтується на підпорядкуванні усіх
системі законів, які встановлюються у відповідності з конкретними постійними
принципами.
Основним джерелом, в якому представлена теорія бюрократії Вебера, служить
фундаментальну працю "Господарство і суспільство". В політичної соціології
Вебера докладно описані форми управління, передували сучасної раціональної
бюрократії. Найбільшу увагу при розгляді цих форм приділив різним варіантам
патрімоніального панування.
Згідно Веберу, роль торгівлі при виникненні патрімоніальную режимів майже
завжди була вирішальною. Однак він не вважав торгову монополію основою
політичної влади патрімоніального типу.
У своєму аналізі патрімоніалізма Вебер виділяє три основні форми цього типу
панування: 1) про патрімоніалізма у власному розумінні слова йдеться там, де
панування переважно традиційне. 2) Якщо ж правитель діє головним чином на
свій розсуд, спираючись на військову силу і ігноруючи традицію, такий режим
позначається терміном "Султанізм". 3) Крім цього Вебер розглядає
децентралізований варіант патрімоніалізма, характеризується ним як "станове"
панування. Для цього різновиду патрімоніалізма характерно те, що влада
правителя обмежена не священною традицією, а правами і привілеями його
чиновників.
15. Політична думка Київської Русі
Князь Володимир Святославич, як визначний політичний діяч, розумів, що
розбудувати державу можна лише за умови міцної релігійної централізації.
У Київській Русі великого розвитку досягає політико-правова думка. У
документах, що дійшли до нас, знаходимо постановку та шляхи розв'язання
найсуттєвіших проблем: походження держави; виникнення правлячої династії;
єдності й суверенності політичної влади; організації найдоцільніших форм
правління (можливості й навіть необхідності обмеження влади великого князя
за допомогою дружини, ради бояр тощо); законність і реалізацію найвищих
владних повноважень.
Важливе суспільне значення мав на той час релігійний і філософсько-
політичний твір «Слово про закон і благодать» видатного мислителя XI ст.
Іларіона . У цьому творі читаємо важливі думки про співвідношення влади й
закону, про мудрість і владу, основу та межі закону не лише в релігійному, а й у
конкретно-політичному аспекті.
— Основна ідея «Слова» — підкреслення загальнолюдської значимості
християнського вчення та важливості його прийняття для становлення руського
народу.
Центральне місце в суспільно-політичній думці Київської Русі належить
проблемі князя та князівської влади. У системі політичної влади князя вагома
роль належала судовій діяльності, основне вістря якої було спрямоване на
придушення класового невдоволення, а також на регуляцію правових відносин
між громадянами. За свідченням тогочасних документів, найвищою судовою
інстанцією в країні був князь.
У системі політичних поглядів важливе місце належало представницьким
установам, що мали глибокі демократичні традиції. У Київській Русі існували
відповідні структури: князівська рада, боярська рада, князівські з'їзди, собори
тощо. Серед них найвпливовішою можна вважати князівську раду, становлення
якої було результатом компромісу міцної державної структури з
відживаючими, ще з періоду воєнної демократії, установами.
Структурою, що справляла помітний вплив на функціонування князівської
влади було віче.
Отже, незважаючи на авторитет і громадську вагу князя, існування віча в добу
Київської Русі обмежувало князівську владу, робило її інституцією,
покликаною оберігати інтереси суспільства. В умовах існування могутньої
ранньофеодальної держави — Київської Русі політичні ідеї виступали могутнім
чинником державотворення, регуляції суспільно-політичних відносин.
16. Конституція П. Орлика… (1710 р.) - визначний український
народнополітичний документ, у якому знайшли яскраве відображення
тогочасні ідеали української нації. («Пакти і Конституція прав і вольностей
Війська Запорозького»)
Головна ідея її — повна незалежність України від Польщі та Росії, причому
кордони з Польщею визначалися по річку Случ, як за Богдана Хмельницького.
Цей документ визначав права усіх верств населення України, незалежне
становище Запорозької Січі від Польщі та Росії. Гетьман призначався главою
держави, поряд з ним мала діяти Генеральна старшинська Рада, що певною
мірою обмежувала владу гетьмана й регулювала його відносини з народом.
Крім старшини до Ради мали увійти представники від кожного полку.
Державний скарб відділявся від гетьманського, на утримання гетьмана
виділялися строго визначені окремі землі та кошти. Полковники та сотники
повинні були обиратися демократично — вільними голосами козаків чи сотні.
Гетьман зобов’язувався стежити за справедливим розподілом і збиранням
державних податків, що сплачувалися козацькими підпомічниками, селянами,
міщанами, купецтвом.

Визначальною рисою Орликової Конституції є пункти, котрі обмежували

гетьманську владу на користь старшинської ради — своєрідного козацького
парламенту, до якого мали увійти не лише генеральна старшина й полковники,
а й представники Запорожжя та полків — від кожного по одній заслуженій
особі.
Уперше новообраний гетьман укладав офіційну угоду зі своїми виборцями,
чітко зазначаючи умови, згідно з якими він отримував владу.
Крім того, в документі обґрунтовувався державний лад України. Саме тому
його вважають першою українською Конституцією.
Конституцію України одразу по її прийняттю визнали уряди Швеції і
Туреччини. Вона й сьогодні вражає своєю актуальністю й високим правовим
рівнем. Вчені й політики нині не без підстав вважають, що, втіливши ідеї її
натхненника, гетьмана Івана Мазепи, вона як державний акт республіканського
спрямування на 80 років випередила ідеї Французької революції.

Автори Конституції, П. Орлик та козацька старшина, прагнули зв'язати у єдине

ціле уривки своєї минувшини та окреслити модель такого суспільства, яке
вмістило б головні здобутки нації. Конституція постала як очеревлена ідея
української держави - Гетьманщини і водночас як удосконалення тогочасного
розуміння суті держави.
Текст Конституції дійшов до нас у латинській та неповній українській
редакціях. Проте обидві версії вважають оригінальними.
17. духовно-моральний підхід до пол. Г.Сковороди
Політична філософія Григорія Сковороди базується на зрозумінні людини як
особливого витвору макрокосму. Людина, вважав філософ, є центр, у якому
сходяться всі життєві проблеми, діяльність і пізнання. Щоб пізнати світ
(макрокосм) людина має пізнати себе (мікрокосм). Саме в самопізнанні бачив
Григорій
Сковорода ключ до розкриття буття світу як світу природи і людської культури.
Найважливішим для людини є щастя, яке ґрунтується на духовному багатстві
людини. Ні чини, ні звання, ні посади не можуть підмінити глибину духовного
єства людини. Пізнавши себе, вважав філософ, людина вибере відповідно до
власної природи заняття («сродний труд») і організує свій спосіб життя
відповідно до своїх духовних надбань.
 Г. Сковорода обстоював ідею відродження людини, маючи на увазі
ідеал пізнання людиною в собі Бога. Звідси ж беруть витоки обґрунтування
філософом системи суспільних відносин як людських, людяних, гуманістичних.
Суспільно-політичний ідеал — гармонійне суспільство — трактується ним як
«людська держава», політичний устрій якої спирається на суспільний компро-
міс, взаєморозуміння і духовну (божественну) єдність громадян. І хоч його
міркування певною мірою мають фрагментарний характер, багато в чому
позначені утопізмом і містикою, загальну ідеологію повернення (наближення)
людини до людських форм соціальних відносин, схоплені філософом досить
точно і своєчасно.
Філософська спадщина Григорія Сковороди багато в чому визначала загальну
спрямованість ідей його сучасників й мислителів більш пізнього періоду,
зокрема, І. Котляревського, П. Гулак-Артемовського, М. Костомарова, М.
Максимовича, Т. Шевченка, створеного ними Кирило-Мефодіївського
товариства, української політичної думки XIX ст. загалом.
18. Пол ідеї членів Кирило-Мефодіївського братства
Першою більш-менш узгодженою й концептуально виваженою програмою
політико-ідеологічного спрямування українства стали ідеї Кирило-
Мефодіївського товариства. Товариство об'єднувало гурт молодих вчених і
письменників, квіт української інтелігенції. До нього входили історик Микола
Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, держслужбовець Микола Гулак,
вчитель Василь Білозерський. Згодом до них приєднався Тарас Шевченко.
Співзвучність програми кирило-мефодіївців з думками декабристів,
петрашевців, революційних демократів, з концепціями діячів польського
визвольного руху — А. Міцкевича, Й. Лелевеля, С. Гощинського та ін. була
очевидною. Мабуть, в ті часи інакше не могло й бути. Прогресивна інтелігенція
мала розв'язати спільну проблему — визволення народу з-під поневолення. її
представники — об'єднані і не об'єднані в товариства — думали і діяли майже
однаково.
Товариство ж дало змогу висловити ці думки майже публічно. Його члени,
зокрема, підготували низку програмних положень, найважливіші з яких знай-
шли своє відображення у творі М. Костомарова під назвою «Закон Божий
(Книги Буття українського народу)». Головна ідея твору — єдність долі
слов'янських народів, бажання їх об'єднання в прогресивному рухові, в якому
кожен творив би свою державу і мав змогу розвивати свою культуру. Тут же
підкреслювалась думка щодо демократичного переоблаштування політичної
системи і вивільнення селян від кріпацтва (знищення абсолютизму).
Політико-ідеологічна доктрина Миколи Костомарова базувалась на походженні
будь-якої влади від Бога, як «царя над родом людським». Володарювання
одного, розмірковував далі філософ, практично завжди веде до
«самодержності», порушення Божих настанов і насильства над людською
природою. Подібне ж виникає й від свавілля «багатьох царків» — тобто за
демократичного політичного устрою. Надає перевагу: республіканський
політичний устрій, де реалізується виборча, змінна і підзвітна народові
виконавча влада. Не менш переконливо М. Костомаров висловлювався й щодо
типу держави. На його думку, вона (держава) має бути змішаного типу —
федерація і конфедерація, сприятливою для того.
Подібні ж погляди обстоювали й інші члени товариства. Як зазначав Д.
Чижевський, у даному випадку слід говорити про певну ідеологічну єдність як
систему поглядів, які мали неабиякий вплив на суспільство.
Доля кирило-мефодіївців відома: у 1847 р. члени товариства були заарештовані
й покарані, але їх ідеї не щезли. Вони справили великий вплив на подальший
розвиток визвольного процесу в Україні. Характерно, що головним джерелом
духовно-ідеологічних засад цього процесу стала творчість видатного сина
українського народу, батька української культури — Тараса Шевченка.
19. Драгоманов – основоположник пол. думки в Україні
Демократичні традиції Кирило-Мефодіївського братства продовжив і розвинув
Михайло Драгоманов. Політичні погляди формувалися під значним впливом
поширених у тогочасній Європі ліберальних і особливо соціалістичних ідей.
Перехід від родоплемінної організації суспільного життя до держави він
пояснював дією таких чинників, як розвиток сім'ї, матеріального виробництва,
класової боротьби, концентрація земель унаслідок завоювань (не поділяв
марксистську тезу про визначальну роль матеріального виробництва). Він
вважав, що економічна діяльність задовольняє лише одну з потреб людини —
«живлення», тоді як існують інші не менш важливі потреби — розмноження,
пізнання, розваги. Люди прагнуть до спілкування та об'єднання, основними
формами яких є громада й товариство.

Поняття «громада» є ключовим у нього. На його думку, головним критерієм

оцінки діяльності держави є служіння суспільному благу. Суть держави полягає
не в її формі, а в тих правах і свободах, якими наділені громадяни. Політична
історія людства є кругообігом трьох основних форм держави — аристократії,
монархії й демократії. М. Драгоманов пропонує радикальний, на його думку,
крок: замість введення народоправства (демократії), що є лише однією з форм
державного правління, впроваджувати самоврядування, щоб була «своя воля
кожному і вільне громадство й товариство людей і товариств».

Громада у М. Драгоманова є первинною ланкою організації суспільного життя.

Стосунки між громадами мають будуватися на федеративних засадах. Громади
як вільні й самостійні утворення будують федерацію знизу догори — аж до
всесвітньої федерації як наступниці держави.
Він заперечував ідею національної державності, вважав, що політичною
формою організації- суспільного життя має бути федерація, що складається із
самоврядних громад. Україна також має бути федеративним утворенням, яке
складається з 20 земель (Київської, Одеської, Харківської, Поліської та ін.) і, у
свою чергу, входити до побудованої на федеративних засадах Росії. Він писав:
«Здобути ж політичну волю в Росії, на мою думку, українська нація може не
шляхом сепаратизму, а тільки вкупі з іншими націями й країнами Росії, через
федералізм»2. У зв'язку з цим М. Драгоманов відкидав націоналізм і
сепаратизм, виступаючи з позицій інтернаціоналізму.

Головну причину поділу суспільства на багатих і бідних М. Драгоманов убачав

у приватній власності. Покінчити зі злиденністю і гнобленням можна тільки
шляхом організації колективної праці за умови колективної власності громади
на землю та знаряддя праці. М. Драгоманов виступав проти революційних
перетворень.
20. Франко про істор характер влади та держави
Попередником національно-державницького і національно-демократичного
напряму був Іван Франко, який одним із перших в українській політичній
думці сформулював концепцію політичної самостійності України. Основні риси
цієї концепції, які чітко висвітлені в праці «Поза межами можливого», їх можна
звести до таких моментів:

1) основною причиною гальмування економічного і культурного розвитку

народу є відсутність його національної самостійності;
2) без ідеалу національної самостійності неможливо реалізувати ідеали
політичної свободи і соціальної рівності;
3) українські політичні сили, кращі його представники, такі як М. Драгоманов,
зазнавали невдач на шляху здійснення своїх цілей через те, що вони не мали
ідеалу політичної самостійності;
4) цей ідеал, хоч він, на перший погляд, неосяжний, можна реалізувати тільки
активною копіткою працею борців-революціонерів;
5) для повноцінного національного розвитку необхідне відтворення повної
соціальної структури, тобто всіх верств (вищих, середніх і нижчих), які б
підтримували ідеал політичної самостійності України.

У площині вирішення соціальних питань І. Франко стояв на позиціях

соціалізму. За цими поглядами він наближався до М. Драгоманова, тобто
відстоював федеративно-громадський принцип, який передбачав свободу й
автономію у відносинах між собою і громадою, громадами і народом.
Формування майбутньої федерації І. Франко уявляв собі в такому порядку: 1)
створення федерації в межах возз'єднаної України; 2) створення федерації в
межах визволених народів Росії; 3) об'єднання слов'янських націй у єдину
федерацію; 4) оформлення всесвітньої федерації.
Крилатими стали слова великого гуманіста проте, що не може бути вільним
народ, який пригноблює інші народи. Він закликав до боротьби за досягнення
народом загальнолюдських, а отже, національних прав, виступав за політичну
самостійність, політичну незалежність націй. Але ці поняття, на його погляд, не
передбачали обов'язкового на той час відокремлення всіх націй, що входили до
складу Російської імперії.
Соціалістична концепція І. Франка містила також ідеї кооперації, колективної
громадської власності, соціальної взаємодопомоги між трудівниками, боротьби
проти соціального гноблення та ін. Соціалізм І. Франка докорінно відрізнявся
від марксизму. Ця різниця полягала в тому, що І. Франко відкидав ідеї
економічного детермінізму й історичного фаталізму (історичної необхідності),
диктатури пролетаріату і державної централізації, суспільства. Отже, політичні
переконання І. Франка ґрунтувалися як на національно-демократичних, так і на
соціалістичних поглядах.
21. Національно-політична доктрина М. Грушевського
До демократично-народницького напряму належать Михайло Грушевський,
Ростислав Лащенко, Сергій Шелухін. Вони відстоювали такі принципи:
1) визнання народу рушійною силою історичного процесу;
2) розуміння українського народу як окремої культурної одиниці;
3) обгрунтування ідей народоправства у вигляді народно-демократичної
республіки;
4) федеративний устрій України;
5) відстоювання автономії України в складі федеративних чи конфедеративних
союзів;
6) надання переваги колективним формам власності як історично традиційним.

У праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та їх завдання» М.

Грушевський захищав ідею пріоритету інтересів народу, суспільства над
інтересами держави. У схемі викладу історії України він обґрунтував думку
про український народ як окрему етнокультурну одиницю, що є
спадкоємницею Київської Русі та сформувала свої етнокультурні риси в умовах
Галицько-Волинської та Литовсько-Польської держав.

М. Грушевський розглядав українську націю як виключно хліборобську,

що внаслідок чужоземного панування втратила вищі класи; підкреслював
як позитивні риси українського народу (вроджену логічність думки, високі
культурні й соціальні інстинкти, високу красу побуту), так і негативні
(відсутність національної свідомості, слабкість національного інстинкту,
низький рівень освіти, культурного та політичного виховання).

У поглядах на державу М. Грушевський дотримувався думки, що національним

інтересам України найбільш відповідає статус автономії в складі Російської
Федерації. Він вирізняв два шляхи становлення федерації — через об'єднання
двох і більше держав з їх ініціативи або з ініціативи зверху, коли унітарна
держава стає федерацією, поділивши суверенітет з територіями.
Правда, після ліквідації УНР більшовицькою Росією, М. Грушевський визнавав
необхідність існування української незалежної держави, але лише тимчасово,
орієнтуючись у майбутньому на входження Росії й України в
загальноєвропейську федерацію.
22. В. Винниченко про відродження укр. нації
Найпомітнішими діячами цього напряму націонал-комунізму були
Володимир Винниченко, Микола Хвильовий. В. Винниченко визнав
радянську владу в Україні і хотів працювати в її урядових структурах.
Повернувшись 1920 р. з еміграції, він поділяв ідею утворення федерації
радянських республік. Разом з тим у «Листі до українських робітників і селян»
В. Винниченко звинуватив більшовицький тоталітаризм у тому, що:

1) існування УСРР як самостійної, незалежної робітничо-селянської держави

має місце тільки в деклараціях;
2) декларативно існує уряд УСРР, він не обраний, а призначений Політбюро ЦК
РКП(б);
3) правляча революційна партія — це машина, якою управляє невелика група
людей;
4) партійні організації втратили активність і перетворилися у бездушну,
некритичну масу;
5) влади Рад в Україні не існує, тому що принцип централізму виключає її;
6) в Україні все мілітаризоване і централізоване;
7) така політика спонукає українців-комуністів виступати проти національних
прагнень свого народу.

В еміграції В. Винниченко проаналізував причини поразки української

національної революції, розробив концепцію колектократії, згідно з якою
перевага в майбутньому буде за колективними формами власності.
Колектократія допускає приватну власність, але виключає найману працю.
Має цілий ряд переваг,бо робітник знатиме, що він працює не на хазяїна,
приватного чи державного, а на самого себе, а отже — продуктивність праці в
колектократії повинна бути настільки більша, наскільки більше є ціле за
частини.
Будучи справжнім соціалістом, В. Винниченко цілком відкидає совєтсько-
більшовицький соціалізм, називаючи його тупим, диким, повним терору, крові,
насильства, неймовірного страждання, бо творці його не про соціалізм думали,
а про виборчу боротьбу, дисципліну, захоплення влади. На його думку, доба
справжнього соціалізму, соціалізму свободи, веселості, радості ще не настала.
Найбільш об'ємно політико-ідеологічні погляди В. Винниченка викладені в
книзі «Відродження нації» (1920). В. Винниченко — активний прихильник
незалежної суверенної України. З 1937 р. він розгорнув дипломатичну акцію за
проголошення України суверенною державою під протекторатом Ліги націй.
23. Український націонал-комунізм
Поява в Україні такої течії суспільно-політичної думки, як націонал-комунізм,
зумовлювалася двома обставинами: 1. нерозривним зв'язком попереднього
національного руху з соціалізмом 2.порушенням політичних і національно-
культурницьких прав Української Радянської Республіки з боку більшовицької
Росії.
Основною працею «національного» комунізму був трактат Сергія Мазлаха
і Василя Шахрая «До хвилі (Що діється на Україні і з Україною)», в якому
було піддано нищівній критиці політику більшовиків стосовно України.
Найпомітнішими діячами цього напряму були Володимир Винниченко,
Микола Хвильовий. В. Винниченко визнав радянську владу в Україні і хотів
працювати в її урядових структурах. Повернувшись 1920 р. з еміграції, він
поділяв ідею утворення федерації радянських республік. Разом з тим у «Листі
до українських робітників і селян» В. Винниченко звинуватив більшовицький
тоталітаризм у тому, що:
1) існування УСРР як самостійної, незалежної робітничо-селянської держави
має місце тільки в деклараціях;
2) декларативно існує уряд УСРР, він не обраний, а призначений Політбюро ЦК
РКП(б); 3) правляча революційна партія — це машина, якою управляє
невелика група людей; 4) партійні організації втратили активність і
перетворилися у бездушну, некритичну масу;
5) влади Рад в Україні не існує, тому що принцип централізму виключає її;
6) в Україні все мілітаризоване і централізоване;

Розробив концепцію колектократії, згідно з якою перевага в майбутньому буде

за колективними формами власності. Колектократія допускає приватну
власність, але виключає найману працю.

М. Хвильовий вважав, що комунізм можна реалізувати на національному

грунті, відкинувши «російський шлях» розвитку у культурній сфері. А для
цього потрібно подолати «хохлацьку розляпаність», український
просвітянський провінціоналізм та орієнтуватися на ідеал європейської
людини-громадянина, творця історії.

Отже, для ідеології націонал-комунізму були характерні такі риси:

1) визнання Української Соціалістичної Радянської Республіки як держави
трудящих;
2) визнання комунізму як прогресивного ладу, в межах якого можна
реалізувати національне-державницький ідеал;
3) підтримка ідеї федерації незалежних державних республік;
4) критика більшовицького режиму Росії як небезпечного ворога для
української незалежності;
5) розуміння національної революції як продовження соціальної;
6) надання пріоритету колективним формам власності.
24. Народницький напрям у укр. думці…

До демократично-народницького напряму належать Михайло Грушевський,

Ростислав Лащенко, Сергій Шелухін. Вони відстоювали такі принципи:
1) визнання народу рушійною силою історичного процесу;
2) розуміння українського народу як окремої культурної одиниці;
3) обгрунтування ідей народоправства у вигляді народно-демократичної
республіки;
4) федеративний устрій України;
5) відстоювання автономії України в складі федеративних чи конфедеративних
союзів;
6) надання переваги колективним формам власності як історично традиційним.

У праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та їх завдання» М.

Грушевський захищав ідею пріоритету інтересів народу, суспільства над
інтересами держави. У схемі викладу історії України він обґрунтував думку про
український народ як окрему етнокультурну одиницю, що є спадкоємницею
Київської Русі та сформувала свої етнокультурні риси в умовах Галицько-
Волинської та Литовсько-Польської держав.

М. Грушевський розглядав українську націю як виключно хліборобську, що

внаслідок чужоземного панування втратила вищі класи; підкреслював як
позитивні риси українського народу (вроджену логічність думки, високі
культурні й соціальні інстинкти, високу красу побуту), так і негативні
(відсутність національної свідомості, слабкість національного інстинкту,
низький рівень освіти, культурного та політичного виховання).

У поглядах на державу М. Грушевський дотримувався думки, що національним

інтересам України найбільш відповідає статус автономії в складі Російської
Федерації. Правда, після ліквідації УНР більшовицькою Росією, М.
Грушевський визнавав необхідність існування української незалежної держави,
але лише тимчасово, орієнтуючись у майбутньому на входження Росії й
України в загальноєвропейську федерацію.

Р. Лащенко концентрував увагу переважно на історії народу, він відстоював

думку про те, що в історії України перепліталися як демократична, так і
аристократична традиції, вважав приватну власність історично традиційною.

С. Шелухін вважав, що тільки самостійні держави можуть об'єднатись у

федерацію, і, будучи противником федеративного союзу України з Росією і
Польщею, схилявся до думки про можливість Чорноморсько-адріатичної
федерації.
25. Консервативні концепції Липинського, Томашівського
Український консерватизм грунтувався на засадах пріоритетності держави,
нації над правами особи; монархічної форми державного правління;
територіального патріотизму; провідної ролі аристократії у державотворчому
процесі; непорушності приватної власності як основи господарювання,
вирішальної ролі моральних, релігійних чинників у суспільному поступі;
українського історичного легітимізму.

Консервативна думка започаткована «Історією русів» — історико-політичним

трактатом невідомого автора, написаним у XVIII ст. У цій праці сформульовано
концепцію українського історичного легітимізму, згідно з якою Україна має
право розірвати договір з Росією і повернути втрачену автономію.

В. Липинський грунтовно висвітлив концепцію політики у праці «Листи до

братів хліборобів». Він вбачав повноцінний розвиток української нації в
розбудові власної держави. Така держава має існувати у формі монархічного
правління, що відповідає державницькій традиції, започаткованій Б.
Хмельницьким. За В. Липинським, ця монархія повинна грунтуватися на таких
п'яти підвалинах: аристократія, класократія, територіальний патріотизм,
український консерватизм, релігійний етос.

Консерватизм, за В. Липинським, — це утвердження серед громадян України

організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури,
здатних приборкати анархію і свавілля, і, нарешті, релігійний етос — основа
становлення морального порядку, без якого неможливо сформувати націю,
збудувати державу.

Форму державного правління вчений вбачав у дуалістичній конституційній

монархії, за якої: = гетьман як суверен української нації, голова кабінету
міністрів зосереджує в своїх руках виконавчу владу; = законодавчу владу (2
палати): територіальна (нижня) і трудова (вища).

Державницька концепція С. Томашівського грунтувалася на ідеях особливої

ролі Галичини та уніатської церкви в майбутньому державотворенні;
українського консерватизму; об'єднуючої національної ідеї; європеїзації
українського руху з опорою на власні (особливо в Галичині) традиції.

За зразок політичної організації для галицької автономії С. Томашівський взяв

англійську парламентську монархію з широкими повноваженнями громад,
округів і територій. С. Томашівський відкидав соборність,адже лише Галичина
зберегла український дух завдяки своїй близькості до Заходу та підтримці
церкви і держави. Головна роль у цій тріаді відводилася греко-католицькій
церкві, тому що вона відкрила доступ до західноєвропейської культури і
врятувала українців від денаціоналізації.
26. Національно-державницький напрям (Донцов, Дністрянський)
Національно-державницька ідеологія на відміну від чинного націоналізму
висувала ідею нації політичної (як сукупності громадян держави), відстоювала
синтез національних і загальнолюдських інтересів, а також принцип
самовизначення народу в етнічних кордонах через національно-демократичну
державу.
Представники цього напряму відстоювали можливість участі України як
самостійної держави у конфедеративних і федеративних об'єднаннях.
Дмитро Донцов основні засади своєї доктрини виклав у праці «Націоналізм».

Він виділив п'ять принципів своєї ідеології інтегрального, або чинного,

націоналізму.
Перший принцип -національна ідея має будуватися не На розумі, а на волі —
інстинктивному прагненні нації до життя, влади і панування.
Другий - виховання в народу стремління до боротьби, усвідомлення ним
кінцевої мети.
Третій - надавав національним почуттям релігійного змісту, а ідеям —
догматичного характеру і спонукав маси до експансії насильства за торжество
своїх ідей.
Четвертий - проголошення імперіалізму як легкого синтезу між націоналізмом і
інтернаціоналізмом.
П'ятий - формування національної еліти — ініціативної меншості, яка продукує
для несвідомої маси ідеї і мобілізує цю масу на боротьбу за них.

Д. Донцов вважав, що передумовою створення власної держави є формування

української нації як самосвідомої культурної і політичної спільноти.

Базовими поняттями концепції С. Дністрянського є поняття нації і держави.

Головними ознаками держави вів вважав: територію; людей, які живуть на ній;
організацію суспільного ладу з її характерними ознаками — автономією,
авторитетом і автаркією.
Терміном "люди" С. Дністрянський позначав певний суспільний зв'язок, що
склався на основі родового походження і загального почуття кровної
спорідненості. У поняття "культура" - народну мову, історичні звичаї. Ідея
федерації, яку С. Дністрянський розглядав у контексті своєї концепції єднання
народів, ґрунтується на чотирьох основних засадах:
1) питання про об'єднання народів має розв'язуватися лише після міжнародного
визнання їхньої державної самостійності;
2) вирішувати питання вступу повинні національні парламенти;
3) кожний національний парламент, який дав згоду на утворення об'єднання,
має висунути однакову кількість депутатів для вироблення спільної угоди;
4) заснування спільного адміністративного трибуналу, наділеного судовими
функціями для вирішення спірних питань.
27. Поняття політики: зміст та суть
Політика (гр. politike — мистецтво управління державою) Термін політика
вперше був використаний у творі Аристотеля про державу, правління й
владарювання, який називався «Політика».

У літературі існує безліч понять політики. Кожен інтерпретує політику по-

своєму, в залежності від того, що бере за основу: зв’язок з владою або функції,
цілі політики. Одні визначення носять загальний, інші приватний характер.

Арістотель стверджував, що «політика» це цивілізована форма спільності, яка

служить для досягнення «загального блага» і «щасливого життя». Ніколо
Макіавеллі визначав політику як «сукупність засобів, які необхідні для того,
щоб прийти до влади і корисно використовувати її». Тут видно, що політика
трактуючи в практичнішому сенсі.

З часом суспільно-політичні відносини ускладнюються. Макс Вебер визначає

політику як поняття, «яке має надзвичайно широкий сенс і охоплює всі види
діяльності по самостійному керівництву. Говорять про валютну політику
банків, політику профсоюзов, даже про політику розумної дружини, яка прагне
управляти своїм чоловіком».

Широке розуміння політики можна знайти у іспанського політолога і філософа

Ортега-і-гассета: політика – це вся історична діяльність, яку не можна
обмежувати діяльністю держави і уряду.
Вивчення політики в політології зв’язане з 3 аспектами.
Звідси і визначення політики можна дати в трьох варіантах, які доповнюють
один одного:
Політика – це особлива сфера діяльності людей, пов’язана з владними
відносинами, державою і його пристроєм, з політичними інститутами,
принципами їх функціонування;
Політика – це форма співучасті і взаємодії, що володарюють і підвладних,
таких, що управляють і керованих;
Політика – це область не тільки свідомих, але і стихійних дій, не тільки
раціональних, але і ірраціональних вчинків і форм поведінки.
З іншого боку всі визначення політики можна розбити на групи:
Соціологічні визначення. Ці визначення спираються на соціологічний підхід і
виражаються через суспільні явища: економіку, право, мораль, культуру,
релігію і т.д. Субстанціальні визначення. Тут розкривається
першооснова (субстанція) політики. Політика визначається як дії направлені на
отримання, утримання і використання влади.
Науково сконструйовані. Фактично це інтерпретації характеризують політику
як процес підготовки, ухвалення практичної реалізації обов’язкових для всього
суспільства рішень.
 28. Структура та функції політики. Межі політики у суспільстві
Політологія має певну внутрішню структуру, основними елементами якої
є історія політичних учень, теорія політики і прикладна політологія. Історія
політичних учень досліджує зародження, становлення і розвиток політичних
поглядів, ідей, теорій тощо протягом усього періоду існування державно
організованого суспільства. Основними етапами цієї історії є Стародавній світ,
Середньовіччя, Відродження, Новий і Новітній час. 
Теорія політики вивчає політику як цілісний предмет і має свої внутрішні
структурні елементи: концепції політики і влади; теорії політичної системи і
процесів; моделі політичної участі й лідерства; теорії формальних і
неформальних інститутів політики; теорії міжнародних відносин і зовнішньої
політики. Теорія політики складає основний зміст політології як навчальної
дисципліни. 
Прикладна/практична політологія є тією галуззю науки про політику,
яка безпосередньо стосується процесів здійснення політики. Вона є сукупністю
теоретичних моделей, методів і процедур дослідження конкретних програм і
рекомендацій, орієнтованих на практичне використання, досягнення реального
політичного результату. Основний зміст прикладної політології складає
розробка політичних технологій: прийняття політичних рішень; проведення
виборчих кампаній, політичної реклами; врегулювання політичних конфліктів;
проведення політичних переговорів; лобіювання тощо. Практична політологія
проводить також політичні прогнозування, планування й консультування.
Порівняльна/компаративна політологія, яка проводить порівняльні
дослідження політичних явищ і процесів різних держав, регіонів та епох. 
Залежно від ступеня узагальненості знань про політику у структурі
політології виокремлюють: загальну політологію, що вивчає історію і теорію
політики, виробляє теоретичні, методологічні основи політичної науки; і теорії
середнього рівня - про владу, політичну систему, політичні процеси, політичне
лідерство, політичну культуру тощо.
ФУНКЦІЇ: Теоретико-пізнавальна функція. Передбачає вивчення,
систематизацію, тлумачення, аналіз, узагальнення й оцінку політичних явищ.
Теоретичне пізнання дає змогу всебічно вивчити й оцінити досвід політичної
діяльності, політичне мистецтво.
Методологічна функція. Охоплює способи, методи й принципи
теоретичного дослідження політики і практичної реалізації надбаних знань.
Світоглядна функція. Зумовлює утвердження цінностей, ідеалів, норм
цивілізованої політичної поведінки, політичної культури соціальних суб’єктів,
що сприяє досягненню певного консенсусу в суспільстві, оптимальному
функціонуванню політичних інститутів.
Прогностична функція. Полягає в передбаченні шляхів розвитку
політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки. Це необхідно для
вироблення механізму раціональної організації політичних процесів,
урахування ресурсів політичної влади.
Інтегруюча функція. Виявляється у сфері політичної свідомості й
політичної поведінки. Її важливим компонентом є ідеологія, що охоплює
політичні цінності, соціально-політичні ідеали, через які політична наука
впливає на політичні процеси, сприяє розвитку політичної соціалізації,
політичної культури, національної самосвідомості.
Прикладна функція. Передбачає вироблення практичних рекомендацій
щодо шляхів, механізмів реалізації політичних знань, раціональної організації
політичних процесів. Вона забезпечує вивчення ефективності політичних
рішень, стану суспільної думки, ставлення громадськості до політичних
структур, інститутів і норм.
• У реальному житті політика існує у взаємозв'язку з іншими сферами
суспільства. Але у неї є межі. Не всі явища включають у себе політичний
компонент. Навіть далеко не всі органи державної влади займаються
політикою. Існує більша сфера міжособистісних відносин, яка є об'єктом тільки
морального регулювання. Найбільшою мірою політичний аспект виражений в
діяльності законодавчих органів. Демократичний парламент - це сфера
представництва різних груп, де в мирних формах виясняється співвідношення
їхніх і сил, що виражається в прийнятті рішень з принципових питань
внутрішнього і зовнішньополітичного життя. Характер політичних проблем, що
розглядається законодавчими органами, різнобічний: від гарантій прав і свобод
особистості до питань про норми власності, рівня оподаткування і соціальних
витрат держави. Для того щоби показати межі поширення політики, в науці
використовується поняття політична сфера. Політична сфера - це галузь
політики, політичного життя суспільства, межі поширення безпосередніх дій
політиків і політичних організацій, вплив політичних ідей.
Взаємозв'язок політики з іншими суспільними сферами (господарсько-
економічна сфера, соціальна сфера, духовна сфера) проявляється в двох
аспектах. З одного боку, політика детермінована економічними, духовними
факторами, соціальною структурою суспільства, зокрема статусними
характеристиками соціальних груп, рівнем соціального розшарування
суспільства, етнічною і конфесійною структурою. З іншого - сама політика
здатна впливати на ці сфери, проникати в них. Політикою може стати будь-яка
проблема, породжена якою-небудь суспільною сферою. Це значить, що для її
вирішення недостатньо моральних чи правових норм. Але у політики є межі
здійснення впливу на суспільні відносини. В буденній свідомості політику і
право інколи ототожнюють. Хоч і вони взаємообумовлені, але все ж є різними
формами регуляції. Автономність політики і права є відносною. Право має
політичний зміст. Воно використовується як для оформлення загальнозначущих
політичних відносин, інститутів і цінностей, так і для закріплення планування
певних соціальних груп і класів. У той же час право виступає важливішим
джерелом легітимації політичної влади, обмежує політичну активність певною
мірою.
 29. Суб’єкти та об’єкти політики
Суб'єкти й об'єкти політики як обов'язкові елементи політичних відносин
знаходяться в постійній єдності, взаємозв'язку і взаємозалежності між собою,
при цьому кожний з них має тільки йому властиві ознаки.
Суб'єкти політики - це люди, їхні організації, рухи, інститути, окремі
особистості, що беруть участь у політичному житті суспільства і держави і чия
активна практична діяльність спрямована на перетворення політичної й інших
сфер життєдіяльності людей як відповідних об'єктів політики. Отже, суб'єкти
політики спроможні сформулювати і реалізувати власні цілі, мають усвідомлені
інтереси і потреби, цілеспрямовану активність, тобто суб'єкти політики є
головним регулятором взаємодії з об'єктом, керування ним.
У процесі діяльності суб'єкт взаємодіє з реальними суспільними
відносинами і вибирає з них той шар, що має для нього певний інтерес. Тому
об'єкт взагалі, і політики зокрема, - це той предмет, конкретна галузь
реальності, що стала значимою, цікавою або необхідною для суб'єкта. Об'єкти
політики - це реальна політична дійсність із властивими їй суспільними
відносинами, насамперед політичними, політична система суспільства в цілому,
її елементи, форми політичного життя, сфера політичних інтересів, протиріччя
політичного процесу, як у межах держави, так і в регіональному або світовому
просторі. Об'єкт політики дає уявлення про те, на що суб'єкт політики
спрямовує свою активність у вигляді перетворюючої або руйнуючої політичної
діяльності.
 Спроможність суб'єкта творити політику, тобто впевнено і дещо
самостійно брати участь у політичному житті у відповідності зі своїми
інтересами і взаємодіяти з іншими суб'єктами політики, визначають як
«політичну суб’єктність».
Суб'єкти політики мають свої особливі функції, дії яких регулюються
правовими відношеннями і нормами. Так, основна функція таких політичних
суб'єктів як держава і її органи - організація і підтримка політичної влади.
Суб'єкти політики також визначають, хто є головною особою, хто другорядною,
а хто є масою, юрбою, пасивним об'єктом маніпулювання.
Серед ряду класифікацій суб'єктів політики одним із розповсюджених є
їхній розподіл на індивідуальні і групові суб'єкти політики. До
індивідуальних відносять окремі особистості. Саме особистості є головним
суб'єктом політики, оскільки всі інші групові або колективні суб'єкти
особистісні. Людина не народжується суб'єктом, а стає їм у процесі тривалої
політичної соціалізації, постійних зв'язків, певних соціальних відношень з
іншими суб'єктами політики. До групових або колективних суб'єктів
політики відносяться соціальні спільності людей (народ, етнос, соціальні групи
та ін.), політичні інститути (держава, політичні партії, суспільно-політичні
організації та ін.).
Існує також розподіл суб'єктів політики на первинні і вторинні суб'єкти.
Первинними суб'єктами є індивіди і значні суспільні групи як організоване
ціле, об’єднане спільністю інтересів і прагнень, у тому числі: світова
співдружність, цивільне товариство, народи, етнічні і соціальні групи,
територіальні і релігійні об'єднання. Вторинними ж суб'єктами є різноманітні
сили, що відбивають політичну структуру цивільного товариства, реалізують
волю й інтереси різноманітних груп, які грають істотну роль у політиці і у міру
своєї спроможності служать якомусь класу, прошарку, користуючись його
підтримкою.
Між суб'єктами політики існує динамічна система взаємовідносин -
залежності, підпорядкування, відносної автономності та ін. Місце і роль того
або іншого суб'єкта політики в цій системі визначаються його готовністю
впливати на політичні процеси, тобто наявністю необхідних політичних
якостей, політичної культури.

30. Влада як явище суспільного життя. Сутність політичної влади.

Влада - явище соціальне. Сучасна політологія, як правило, виходить із
розуміння влади, яке запропонував М.Вебер. Влада постає як здатність окремої
людини або групи людей стверджувати у сфері соціальних відносин, не
дивлячись на опір, власну волю. Влада проявляється повсюди: в родині, у
виробничих колективах, армії, у державі загалом. В останньому випадку ми
маємо справу з верховною політичною владою.
У найширшому значенні влада - завжди вольові відносини: індивіда до
самого себе (влада над собою), між індивідами, групами, класами в суспільстві,
між громадянином і державою, між посадовою особою і підлеглим, між
державами. Реалізується вона у сфері особистої та суспільної діяльності -
політичної, економічної, правової.
Основними компонентами влади є її суб'єкт, об'єкт, засоби (ресурси) і
процес, що призводить до руху всі її елементи (механізм і засоби взаємодії
суб'єкта і об'єкта).
Влада - завжди двостороння взаємодія суб'єкта і об'єкта. Влада означає
відносини залежності між людьми: з одного боку, нав'язування волі когось
іншого, з іншого - підкорення їй. Інакше - це владовідносини між суб'єктом і
об'єктом.
Сутністю влади є вольові відносини (керування/панування/підкорення).
Влада припускає верховенство, монопольне право суб'єкта приймати рішення
(«авторитетні рішення»), обов'язкові і значущі для об'єкта, і спроможність
забезпечувати виконання прийнятих зобов'язань, тобто контролювати об'єкт.
Суспільство об'єктивно потребує влади. Вона протистоїть анархії, перешкоджає
руйнівним діям, небезпечним для всього соціального організму. Авторитет,
право, насильство - засоби, за допомогою яких влада має спроможність і
можливість здійснювати свою волю, певним чином впливати на діяльність і
поведінку людей.
Особливо цікаве питання - в чому полягає специфіка політичної влади.
Визначимо ряд ознак, що її відрізняють:
♦ легальність у використанні сили в межах держави та з боку держави;
♦ верховенство, обов'язковість рішень політичної влади над усякими
іншими;
♦ публічність (всезагальність). Політична влада від імені всього
суспільства звертається до усіх громадян за допомогою права;
♦ моноцентричність (наявність єдиного центру прийняття політичних
рішень). Інші види влади поліцентричні;
♦ розмаїття ресурсів політичної влади.
Політична влада відрізняється від усіх інших форм суспільної влади своєю
суверенністю: загальні закони і порядки поширюють її на всіх громадян; вона
виносить остаточне рішення в усіх випадках; самостійно представляє
громадянське суспільство у міжнародних справах. Вирішальним засобом
застосування влади виступає монополія насильства як внутрішнього (право
покарання), так і зовнішнього (право на війну). Для політичної влади мають
значення не стільки інтереси окремих осіб чи груп, скільки загальні інтереси
всіх громадян суспільства.
Політична влада реалізує свої можливості у формах, протистояти яким не
можуть антисоціальні тенденції і антигромадські дії. Вона спирається на
специфічні знаряддя і засоби влади: юридично-судові, адміністративні, карні,
військові. Змістом політичної влади має бути прагнення до збереження
суспільства від розпаду і створення умов для його розвитку. В сучасному
суспільстві простежується кумулятивний ефект - накопичення влади, що
посилюється. Різні види влади мають тенденцію до взаємодії і навіть до
обумовлення одна одної.
 31. Функції влади та методи її здійснення
Для того, щоб виконувати свої функції, влада повинна бути
інституціалізованою, закріпленою у формі політичного панування. Воно
означає структурування в суспільстві відносин владування і підкорення,
організаційне оформлення і закріплення розподілу управлінської праці. З
останньою пов'язані, з одного боку, соціальні привілеї, з іншого - виконавча
діяльність. Політичне панування виникає, коли влада інституюється,
перетворюється в стійкі відносини. Воно пов'язане з розподілом статусних
позицій в суспільстві.
Зміст політичної влади полягає в її функціях:
а) формування політичної системи, політичних відносин між державою і
суспільством, громадськими спільнотами, політичними інститутами, апаратами
й органами державного управління, партіями, громадянами тощо;
б) організація політичного життя суспільства;
в) управління суспільними і державними справами на різних рівнях;
г) керівництво органами влади, політичними і неполітичними процесами;
ґ) контроль за політичними відносинами, створення певного типу
правління, політичного режиму і державного устрою (монархії, республіки),
відкритого чи закритого суспільства.
Отже, політична влада виконує організаційні, регулятивні та контрольні
функції, які конкретизуються в багатьох видах політичної діяльності, серед них:
прийняття політичних рішень, формування управлінських кадрів,
удосконалення системи виконавчої влади.
До того ж, як форми здійснення влади, що вона приймає у її реалізації,
виділяються керівництво, управління, координація, організація та контроль.
Керівництво - діяльність, яка полягає у визначенні загальних напрямів
діяльності підлеглих певному особі (президенту, прем'єр-міністру), інститутів
та їхніх структурних підрозділів, й у спонука їх до цієї бурхливої діяльності з
допомоги різних коштів (примус, стимулювання тощо.).
Управління передбачає діяльність, спрямовану влади на рішення
поточних проблем, які стосуються конкретним сферам життя (економіка,
соціального забезпечення, культура та інших.) зі збереженням контролю над
загальним станом справ у цих сферах.
Координація - діяльність спеціальних установ й з щодо забезпечення
узгодженої роботи різних інститутів власності та структурних підрозділів,
входять до системи влади (найчастіше котрі займаються рішенням одній певної
або близьких за змістом проблем).
Організація передбачає підтримку ієрархічного порядку й примус
владних установ слідувати певним формальним правил поведінки в.
Контроль - здійснюване або самої керівної інстанцією (президент, уряд),
або спеціальними координуючими чи контрольними органами (адміністрація,
особисті представники, інспектора, експерти) стеження виконанням підлеглими
їм інститутами та посадовцями їх наказів і розпоряджень.
 32. Ресурси політичної влади
Ресурси влади - це всі ті засоби, використання яких забезпечує вплив на
об'єкт влади відповідно до цілей суб'єкта. Ресурси можна класифікувати на
утилітарні, примусові, нормативні (за А.Етціоні).
Утилітарні - це матеріальні та інші соціальні блага, що пов'язані з
повсякденними інтересами людей. Вони можуть використовуватись як для
заохочення, так і для покарання.
Примусові ресурси - це міра адміністративного покарання. їх
застосовують тоді, коли перші (утилітарні) виявляються не ефективними або
вичерпаними.
Нормативні - включають ті заходи, які впливають на внутрішній світ
людини, на норми поведінки та ціннісні орієнтації (ЗМІ, художня література,
різні сфери культури, діюче законодавство, традиції тощо). Цей тип ресурсів
впливає саме на свідомість людини, тоді як перші два - на реальні обставини
життєдіяльності людини, а через це - на поведінку.
Можна також проводити класифікацію ресурсів відповідно до сфер
життєдіяльності: політичні, економічні, соціальні, політико-силові, культурно-
інформаційні.
Економічні ресурси - це матеріальні цінності, що необхідні для
суспільного виробництва та споживання. Це гроші, засоби виробництва, земля,
корисні копалини, продукти харчування тощо.
Соціальні ресурси дають змогу впливати на соціальний статус людини.
До них відносяться, наприклад, матеріальний добробут, кар'єра, престиж,
освіта, медичне обслуговування, соціальна захищеність.
До культурно-інформаційних ресурсів належать знання та інформація, а
також засоби їх отримання й розповсюдження (заклади освіти і науки, ЗМІ,
заклади культури). Деякі дослідники вважають, що XXI ст. стане століттям
панування інформаційних ресурсів влади.
Політико-силові ресурси - це державний апарат фізичного примусу
(армія, карні органи тощо).
Важливо відзначити, що і сама людина є специфічним ресурсом влади
(демографічні ресурси). Людина створює всі інші ресурси влади. Людина може
виступати знаряддям влади як засіб впливу на інших людей. Тобто людина
може виступати і суб'єктом, і об'єктом влади.
 33. Легітимація політичної влади
Легітимності політичній владі слід набувати шляхом легалізації
(узаконення) та легітимації - соціального визнання, виправдання, схвалення
тощо. Легітимація політичної влади - це процес, яким вона набуває якості
легітимності, що виражає правильність, виправданість, справедливість, правову
й моральну законність та інші чесноти влади. Легітимність влади оцінюється
зазвичай з точки зору її відповідності інтересам більшості населення, його
уявленням про справедливість, певним соціальним і психічним установкам,
очікуванням (експектаціям) людини і суспільства в цілому. Наслідком
легітимності державної влади стає її авторитет у громадян, визнання права
управляти і згода підкорятися.
Легальність відповідає поняттю «законності» (Lex – в перекладі з латів. -
закон), носить чисто юридичний характер і означає формальну відповідність
владі закону, її юридичну правомірність. Але не завжди легальні держави є
легітимними. Ці два поняття близькі, але не тотожні. Якщо перше носить
формальний характер (юридичний) і виходить від самої влади в особі держави,
що ухвалює закони, то друге носить оцінний етичний характер і виходить від
громадян, виражає їх відношення.
Легітимність - це прийняття населенням влади, визнання її правомірності,
право управляти і згода підкорятися. Таким чином легітимність і легальність не
лише не тотожні, але можуть знаходитися і в стані конфлікту.
Визнаним автором політичної теорії панування є М. Вебер. Залежно від
мотивів, по яких люди можуть добровільно підкорятися (інтерес, традиції,
особиста схильність), Вебер виділив трьох типів легітимного панування
(власті).
 Раціонально-правовий тип легітимності (демократичний). Його
втіленням є демократична правова держава. Вебер зіставляє легальне
панування з приватним підприємництвом. Раціональна ринкова система
функціонує ради задоволення повсякденних потреб інтересів. Аби
функціонування не порушувалося, необхідні тверді гарантії. Таким чином при
легальному типові панування джерелом легітимності виступає інтерес, що
раціонально зрозумів, спонукаючий людей підкорятися не особі керівника, а
праву, в рамках якого обираються і діють представники влади в демократичних
державах. Таким чином це безособовий (деперсоніфікований) формально-
правовий принцип, якому підкоряються не лише керовані, але і керівники
(чиновники, бюрократія).
Традиційний тип легітимного панування заснований на вірі в звичай, в
священну спрадавна існуючих порядків і властей. Такий тип схожий із
стосунками в патріархальній сім'ї, де традиції добровільного підпорядкування
старшим особливо міцні і стійкі. Традиційне панування характерне для
феодальної Європи і Сходу, для монархічних форм правління. Але Вебер
вважав, що і для Заходу, для стабільності демократії, корисне збереження
монарха, що підкріплює авторитет держави багатовіковими традиціями
шанування влади.
Харизматичний (від грак.charisma — божественний дар) тип влади
грунтується на вірі у виняткові якості керівника, дані йому зверху — Богом або
Природою. Харизматична легітимність базується на вірі і на емоційному,
особовому відношенні вождя і маси. Цей тип організації політичної влади
набуває широкого поширення в періоди революційних змін, особливо на Сході
і в Східній Європі, де нова влада не може спертися на авторитет традицій або
демократично вираженої волі більшості.

34. Структура владних відносин та механізм розподілу влади

Владні відносини – це відносини панування-підпорядкування, які
передбачають встановлення взаємних прав і обов’язків між суб’єктами влади.
Суб’єктами влади, з одного боку, є особа (група осіб), волі якої
підпорядковані підвладні особи, тобто ті, які перебувають під впливом
пануючого, і є другою стороною у владних відносинах. Пануючий (орган
державної влади, який виступає від імені держави) вимагає і здатний досягти
виконання певних дій (чи утримання від них) підвладними чи підлеглими.
Вимога пануючого підкріплена силою примусу. Однією із сторін державно-
владних відносин завжди виступає особливий суб’єкт – держава, чи орган, який
її представляє, або службова особа. Іншим суб’єктом може бути партія,
громадянин, іноземець – тобто будь-хто, на кого поширюється державна влада.
Щодо суб’єкта державної влади виділяють “первинну владу” (народу) та
“вторинну”, тобто похідну владу органів держави. З огляду на це, розглядаючи
суб’єкти державної влади, розрізнятимемо джерело та носія державної влади.
Джерелом влади є народ, який живе на території держави і може здійснювати
державну владу як безпосередньо, так і через органи державної влади. А носієм
державної влади є органи державної влади, уповноважені здійснювати
державну волю народу.
Домінуючим принципом механізму функціонування державної влади є
принцип її поділу. Започаткував цю ідею ще Аристотель, з його поділом влади
між трьома органами управління (законодавчим, адміністративним і судовим).
Продовжив її розробку давньогрецький історик Полібій. Завершили розгляд
теорії поділу влади англійський філософ Джон Локк. За цією теорією, для
правильного та ефективного функціонування держави мають існувати
незалежні одна від одної законодавча, виконавча та судова гілки влади. Це
створює систему "стримувань і противаг" проти посилення однієї гілки влади,
зосередження влади в одному центрі, зловживання нею, сприяє продуманості,
зваженості, балансу в прийнятті рішень, а відтак і дієвості політичного
керівництва та управління. Відповідно формується особливий механізм
забезпечення свободи і незалежності окремого індивідуума, його захисту.
Носієм законодавчої влади є вищий представницький державний орган —
парламент (Верховна Рада, Сейм тощо); виконавчу владу здійснюють —
президент, уряд, міністерства і відомства, державно-адміністративні установи;
судову владу — незалежні суди, підпорядковані тільки закону. Однак практика
знає політичні системи, які функціонують в умовах єдності влади. У цих
системах влада (переважно виконавча) зосереджена в одних руках (політичної
партії, воєнної еліти) і підпорядковує собі всі інші гілки, які діють формально.
Це можливо за тоталітарних або жорстких авторитарних режимів (фашистські,
комуністичні, воєнні диктатури, абсолютні деспотичні монархії). Існує
суспільно-політичне вчення, яке заперечує будь-яку форму політичної,
економічної та ідеологічної влади — анархізм (з гр. — безвладдя). Це вчення
не визнає державу як форму організації та управління суспільством, обстоює
нічим не обмежену свободу людини як самоціль. Насправді ж анархія
дестабілізує суспільну систему, вносить хаос, сприяє криміналізації суспільства
і розгулу злочинності та як наслідок не може існувати довго і веде до
встановлення диктатури. Тому анархія в теоретичних конструкціях існує як
утопічна, оскільки у позитивному сенсі вона є нездійсненною, а на практиці
вона відповідає періодам кризи легітимності влади, революцій і громадянських
війн.

35. Поняття політичної системи. Її суть, характер та зміст

Поняття «політична система» було введено в політологію в 50-х роках ХХ
століття американським політологом Д.Істоном, який створив теорію
політичної системи. Це поняття було покликане відобразити два моменти:
  цілісність політики як самостійної сфери суспільства, що представляє
сукупність взаємодіючих елементів (держави, партій, лідерів, має рацію
тощо);
 характер зв'язків політики із зовнішнім середовищем (економічною,
соціальною, культурною сферами, іншими державами).
Суть політичної системи, різні аспекти функціонування можна виразити
через сукупність визначень. У найширшому розумінні, політична система —
це цілісна впорядкована сукупність політичних інститутів, політичних ролей,
взаємин, процесів, політико-правових норм, політичної культури, за допомогою
яких утверджується і відбувається функціонування політичної влади,
забезпечується соціальна і політична стабільність. Водночас, для досягнення
певних дослідницьких цілей можна використовувати і більш вузьке визначення,
згідно з яким політична система суспільства є сукупністю політичних
інституцій, взаємодія і взаємовідносини між якими забезпечують реалізацію
політичної влади. Це той механізм, за допомогою якого здійснюється
регулювання суспільної системи, управління нею.
Політична система має низку характерних ознак, які її вирізняють від
інших елементів суспільної системи: а) залежність від суспільного середовища;
б) панівне становище в суспільстві; в) національний колорит; г) певна
незалежність від інших суспільних підсистем.
Політична система здійснює найсуттєвіший вплив на суспільство, оскільки
саме вона формує владу в суспільстві. Жодна інша суспільна підсистема не має
засобів впливу, які б дорівнювали можливостям політичної.
Від інших систем політичну систему відрізняють:
- забезпечення неперервності, зв'язаності, ієрархічної координації
діяльності різних політичних суб'єктів для досягнення визначених
цілей;
- віднайдення механізму вирішення соціальних конфліктів і
суперечностей, гармонізація суспільних відносин;
- сприяння досягненню консенсусу різних суспільних сил щодо основних
цінностей, цілей та напрямів суспільного розвитку.
 36. Характеристика структурних елементів політичної системи
Структура політичної системи — сукупність владних інститутів, що
пов'язані між собою і створюють стійку цілісність.
Головний єднальний компонент системи — політична влада —
зосереджена в державі, політичних партіях і громадських організаціях.
Важливою функцією влади є створення внутрішніх, зв'язків системи,
врегулювання конфліктів політичними засобами і регламентація поведінки
людини, тобто можливість впливати на неї з допомогою певних засобів — волі,
авторитету, права, сили. Отже, влада — це елемент, джерело управління,
основа розвитку й функціонування політичних систем.
Структуру політичної системи становлять:
1. Політичні відносини формуються в суспільстві щодо завоювання та
здійснення політичної влади. Це - міжкласові, внутрікласові, міжнаціональні та
міждержавні відносини; - вертикальні відносини у процесі здійснення влади
між політичними організаціями (державою, партіями, трудовими колективами);
- відносини між політичними організаціями та установами (адміністрацією,
інститутами).
2. Політична організація суспільства. Її визначальним елементом, її
ядром є держава з усіма її складовими: законодавчою, виконавчою та судовою
гілками влади, збройними силами. Будучи головним інститутом політичної
системи, держава здійснює управління суспільством, охороняє його
економічну, соціальну і культурну сфери. Взаємозв'язок між різними рівнями й
гілками державної влади, між державою та громадянським суспільством
здійснюють політичні партії — певні групи людей, яких єднають спільні цілі та
інтереси. Поступово розширюється також впливовість трудових колективів на
функціонування політичної організації суспільства. Вирішальну роль у
політичному житті суспільства відіграють громадські організації та рухи, які
мають на меті вирішення політичних проблем, задоволення й захист потреб та
інтересів своїх членів.
3. Засоби масової інформації. Вони є активним і самостійним елементом
політичної системи суспільства і в демократичних країнах відіграють роль
четвертої влади. Засоби масової інформації — це розгалужена мережа установ,
що займаються збиранням, обробкою та поширенням інформації. Вони
впливають на регулятивно-управлінську діяльність усіх ланок управління,
сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені політичні й правові
норми. Засоби масової інформації намагаються звільнитися з-під державного й
політичного диктату, але їхня незалежність не забезпечує нейтральності.
Інтереси певних соціальних сил завжди домінують у викладі масової
інформації.
4. Політичні принципи й норми. Їх призначення полягає у формуванні
політичної поведінки та свідомості людини відповідно до цілей і завдань
політичної системи. Закріплені в Конституції, законах, кодексах, законодавчих
актах політичні принципи й норми регулюють політичні відносини, визначають
дозволене й недозволене під кутом зору зміцнення правлячого режиму.
5. Політична свідомість і політична культура. Будучи важливими
елементами політичної системи, вони формуються під впливом соціальної та
політичної практики. Політична свідомість постає як сукупність політичних
ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних документах, правових
нормах, як частина суспільної свідомості, а політична культура як сукупність
уявлень про різні аспекти політичного життя. Політична культура сприяє
формуванню ставлення людини до навколишнього середовища, до головних
цілей і змісту політики держави. Значущість політичної культури визначається
її інтегративною роллю, яка передбачає сприяння єднанню всіх прошарків
населення, створення широкої соціальної бази для підтримки системи влади,
політичної системи загалом.
37. Функції політичної системи
Всі елементи політичної системи взаємодіють і утворюють політичну
цілісність. Політична система взаємодіє із зовнішнім середовищем
(суспільством), прагне забезпечити стабільність і розвиток цього середовища.
Специфіка функціонування будь-якого суспільства виявляється через функції
політичної системи:
1. Регулятивна – виражається в координації поведінки індивідів, груп,
спільнот на основі введення політичних і правових норм, дотримання яких
забезпечується виконавчою та судовою владою.
2. Інтеграційна – вироблення політичного курсу держави та визначення
цілей і завдань розвитку суспільства; організація діяльності суспільства щодо
виконання спільних завдань і програм.
3. Дистрибутивна (розподільницька) – передбачає розподіл системою
матеріальних благ, соціальних статусів і привілеїв інститутам, групам і
індивідам. Окремі соціальні галузі вимагають централізованого фінансового
розподілу: кошти для покриття потреб армії, соціальної сфери і управління
отримуються з економіки через оподаткування.
4. Реагування – відбивається у здатності системи сприймати імпульси, що
надходять з зовнішнього середовища. Вони набувають форми вимог, що
висуваються до влади різними соціальними групами.
5. Легітимізації – діяльність, спрямована на узаконення політичної
системи, на досягнення в її межах взаємної відповідності політичного життя,
офіційної політики і правових норм.
6. Політичної соціалізації – залучення людини до політичної діяльності
суспільства.
7. Артикуляції інтересів – пред'явлення вимог до осіб, які виробляють
політику.
8. Агрегування інтересів – узагальнення та впорядкування інтересів і
потреб соціальних верств населення.
9. Політичної комунікації – припускає різні форми взаємодії та обміну
інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами і
громадянами.
 10. Стабілізації – забезпечення стабільності та стійкості розвитку
суспільної системи загалом.
Функції політичної системи не є статичними, незмінними. Вони
відзначаються динамічністю і розвитком з урахуванням особливостей
політичного простору й часу, конкретно-історичної ситуації та умов,
досягнутого рівня розвитку економіки, культури, політичної стабільності.
Кожна функція розпадається на підфункції, що їх виконують різні політичні
інститути. Підфункції також постійно змінюються, виникають нові і
трансформуються ті, що вже існували. Однак є й постійно діючі, перманентні
функції, які невіддільні від самого поняття політичної системи (наприклад,
нормативно-стратегічна чи організаційно-координуюча), а також важливе
значення мають і ситуаційні функції (наприклад, функція мобілізаційно-
оборонна). Ситуаційні функції завжди виступають формою реалізації
перманентних функцій і тому не є самостійними.

38. Типологія політичних систем

Політичні системи можна класифікувати, застосовуючи певну типологію.
1. Залежно від політичного режиму розрізняють такі політичні системи:
тоталітарні; авторитарні; демократичні.
2. За характером взаємодії з зовнішнім середовищем виділяють: відкриті
системи; закриті системи. Приклади закритої є політична система радянського
типу, що склалася в СРСР, для якої було притаманно відсутність широких
міжнародних економічних і культурно-інформаційних контактів.
3. В історичному аналізі використовується характеристика систем з
позицій формаційного підходу. Відповідно виділяються системи:
рабовласницькі; феодальні; капіталістичні; командно-адміністративні.
4. Досить поширене виділення традиційних і модернізованих політичних
систем. Для перших характерно нерозвинуте громадянське суспільство,
підданська або патріархальна політична культура, влада у формі диктатури. У
других системах існує розвинуте громадянське суспільство, раціональний
спосіб обґрунтування влади, диференціація політичних ролей.
5. Виділяють політичні системи перехідного типу, які включають у себе
елементи модернізованої системи, що народжується, і елементи старої системи.
6. Існують різні типології політичних систем, виділені за типом політичної
культури, домінуючої у суспільстві, і станом політичної структури. За однією з
них виділяють примітивні, традиційні і сучасні системи.У примітивній
системі переважає "парафіяльна культура", спостерігається мінімум
структурної диференціації. Традиційні системи характеризуються слабкою
диференціацією політичних структур і "культурою підпорядкування".
Підкоряючись владі, людина очікує від неї благ, гарантій. Сучасні системи є ще
більш диференційованими в структурному плані, в них функціонує культура
участі, коли людина орієнтована на активну участь у політиці.
Д.Алмонд і С.Вебер виділили такі типи політичних систем:
 англо-американську з секулярною, плюралістичною і гомогенною
культурою, що означає: більшість громадян поділяють спільні базові
цінності і норми;
 континентально-європейську, яка характеризується фрагментарною
політичною культурою;
 до індустріальні і частково індустріальні з диференційованою
політичною культурою;
 тоталітарну з гомогенною політичною культурою, причому сама
гомогенність визначається відсутністю плюралізму і можливістю
реалізації власного інтересу.

39. Основні напрямки становлення та розвитку політичної системи

сучасної України
Політична система України нині перебуває на стадії розвитку всіх її
компонентів, наповнення її функцій новим змістом, що відповідає статусу
незалежної самостійної держави. Становлення і розвиток політичної системи
України відбувається в період переходу від тоталітарного до демократичного
суспільства еволюційним шляхом. Суперечливий характер її розвитку
виявляється в повільних темпах політичної структуризації суспільства,
незавершеності процесів виникнення багатопартійності та партійних систем,
прагненнях використати політичні цінності минулого без урахування змісту і
специфіки політичного розвитку України на сучасному етапі.
Новий етап у розвитку політичної системи України настав із прийняттям
Конституції України 28 червня 1996 р. Основний Закон держави визначив
засади формування і розвитку політичної системи, закріпив функції її окремих
елементів, розкрив зміст та особливості діяльності держави у політичній
системі. Сьогодні у нашій державі відбувається активний процес становлення
нового типу політичної системи, що відображається у формуванні системи
органів місцевого самоврядування, запровадженні інституту президентської
влади, поділі політичної влади та наявності механізму стримувань і противаг.
Для політичної системи України притаманні такі ознаки:
— перехід від неправового до правового типу;
— легітимна для більшості населення;
— миролюбна, неагресивна;
— позбавлена власної глобальної системи
— забезпечення національних інтересів;
— система, яка поки що не здатна забезпечити зростання рівня й якості
добробуту усіх основних верств населення, але яка зберігає елементи
"соціальної держави";
— світська (на відміну від релігійної чи атеїстичної);
— система з недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики;
— система з політичним домінуванням певних соціальних верств
"реформованої традиційної номенклатури", нової "номенклатури", "нуворишів"
тощо;
Основними напрямами формування і розвитку політичної системи
України на сучасному етапі є:
— побудова демократичної соціально-правової держави;
— утвердження громадянського суспільства;
— подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин, політичних
принципів та норм;
— зростання політичної свідомості та політичної культури суспільства і
особи;
— вдосконалення діяльності засобів масової інформації.
Отже, політична система — це сукупність інститутів, які формують і
розподіляють державну владу та здійснюють управління суспільними
процесами задля втілення інтересів певних соціальних груп. Політична система
має монополію на владу в масштабі всього суспільства, визначає стратегію
суспільного розвитку, забезпечує політичне й адміністративно-державне
управління суспільними процесами, формує правову систему.

40. Виникнення та еволюція держави

Держава є базовим інститутом політичної системи суспільства. В її
діяльності концентрується головний зміст політики. Сам термін "держава"
вживають в широкому і вузькому значенні. В широкому розумінні держава
трактується як спільнота людей, яка організована вищою владою і яка проживає
на спільній території. В даному випадку термін "держава" використовують як
синонім понять країна, народ, батьківщина.
У вузькому значенні під державою розуміють систему закладів і установ,
які здійснюють верховну владу на певній території. Тобто держава
ототожнюється з державним апаратом.
В політичній науці розрізняють наступні основні теорії походження
держави:
1. Теологічна теорія (Ф.Аквінський,А. Блаженний ). Згідно з теологічною
теорією походження держави пояснюється Божою волею.
2. Патріархальна теорія (Аристотель, Конфуцій, Н. Михайловський).
Дана теорія обґрунтовує положення про те, що держава — це результат
історичного розвитку сім'ї; абсолютна влада монарха є продовженням влади
батька в сім'ї (патріарха).
3. Теорія суспільного договору (Г.Гроцій, Т. Гоббс,Дж.Локк, Ж.-Ж.
Руссо). Договірна теорія трактує виникнення держави внаслідок угоди
(договору) між людьми. Появі держави передував природний стан, який
трактується мислителями по-різному. Наприклад, Ж.-Ж. Руссо і Дж. Локк
вважають, що він був впорядкованим і благополучним, а Т. Гоббс вважає, що то
була "війна всіх проти всіх". Заради того, щоб уникнути зайвих зіткнень і
непорозумінь, забезпечити безпеку життя, свободу і власність, люди укладають
між собою суспільний договір, результатом якого і є утворення держави.
4. Психологічна теорія (Г. Тард,Дж. Фрезер). Виникнення держави
пояснюється особливими властивостями людської психіки, зокрема
психологічною потребою людей у підпорядкуванні: "одні народжуються, щоб
управляти, а інші потребують підпорядкування".
5. Теорія насильства (Л. Гумплович, Ф. Опенгеймер). Виникнення
держави пояснюється актом насильства, завоювання одного племені іншим. З
метою контролю над полоненими і утворюється особливий апарат примусу —
держава.
6. Техніко-економічні теорії походження держави (Г. Чайлд, К.
Вітфогель, К. Маркс). Спільним для їх представників є переконання в тому, що
держави виникають при переході від збиральницького типу господарювання до
виробничого.
Розглядаючи історичний процес розвитку держави, можна, базуючись на
європейському досвіді, виділити наступні періоди в їхньому розвитку:
1 період — зародження держави — племінна держава. Саме на цьому
етапі появляються основні її складові — територія, населення, влада;
2 період — держави античного світу. Це, перш за все, держави Греції та
Римська імперія. Для цих держав характерним є наявність досить високого
правового статусу у вільних громадян і, у той же час, наявність великої
кількості людей, які є тільки об'єктами права, — рабів. Саме на них опирається
суспільне виробництво цього циклу;
3 період — держави феодального середньовіччя. Організація цих держав
спочатку була нескладна, відбиваючи простоту існуючих суспільних відносин.
Існування міждержавних та внутрішньодержавних зв'язків мінімальне.
Населення таких державних груп розбите на ряд різних соціальних груп, з
різним правовим статусом.
4 період — станова монархія. Наявність чіткої структуралізації
суспільства з практично виключеною можливістю переходу з одного стану в
інший. Принципово різний правовий статус представників різних груп.
5 період — сучасна держава.

41. Поняття держави та її визначальні ознаки

Держава є базовим інститутом політичної системи суспільства. В її
діяльності концентрується головний зміст політики. Сам термін "держава"
вживають в широкому і вузькому значенні. В широкому розумінні держава
трактується як спільнота людей, яка організована вищою владою і яка проживає
на спільній території. В даному випадку термін "держава" використовують як
синонім понять країна, народ, батьківщина.
Приблизно до XVII ст. поняття "держава" трактували саме так і не
відділяли від суспільства. Для позначення держави використовували цілу низку
термінів: "політія", "князівство", "королівство", "імперія", "деспотія" тощо.
Одним із перших від широкого тлумачення держави відійшов Н. Макіавеллі.
Він ввів для позначення всякої верховної влади над людиною, чи то
монархічної, чи то республіканської, спеціальний термін "stati" і почав
досліджувати реальну організаційну структуру держави. Більш чітке
розмежування держави і суспільства було зроблено в контрактних (договірних)
теоріях Т. Гоббсом, Дж. Локком, Ж.-Ж. Руссо та іншими мислителями. Вони
дані поняття розділяють не тільки змістовно, а й історично, стверджуючи, що
спочатку індивіди утворюють суспільство, а вже потім для захисту своїх
природних прав через суспільний договір утворюють і спеціальний орган —
державу. У вузькому значенні під державою розуміють систему закладів і
установ, які здійснюють верховну владу на певній території. Тобто держава
ототожнюється з державним апаратом.
Загалом держава — це структурована і правовим шляхом унормована
суверенна суспільна влада, що здійснює контроль над даною територією і
виступає від імені всього суспільства при вирішенні внутрішніх і зовнішніх
питань.
Можливе й інше визначення: держава — це основний інститут політичної
системи, який утворюється і функціонує як апарат управління громадськими
справами і який наділений монополією влади, незаперечними повноваженнями
встановлювати закони, збирати податки, застосовувати силу для забезпечення
цілісного та впорядкованого існування людської спільноти.
Щодо ознак держави, то в політичній науці є різні точки зору, але це не
заважає виділити головні з них:
1. Наявність публічної влади, відокремленої від суспільства, в
розпорядженні якої є особлива система органів і установ, що професійно
займаються справами управління та захисту суспільства (державний апарат).
Сучасні держави мають п'ять основних елементів організаційної структури: а)
представницькі органи (парламент, органи місцевого самоврядування); б)
виконавчо-розпорядчі органи, або державна адміністрація (президент, уряд); в)
судові органи; г) прокуратура; д) органи державного контролю.
2. Наявність системи правових норм, санкціонованих державою і
обов'язкових для всього населення.
3. Територіальна організація населення, обмежена державними
кордонами.
4. Монополія на легальне застосування примусу. Діапазон державного
примусу є досить широким: від різноманітних адміністративних покарань,
обмеження свободи до фізичного знищення людини (смертна кара). Для
виконання функцій примусу у держави є спеціальні органи: армія, міліція,
служба безпеки, суд, прокуратура.
5. Право встановлювати обов'язкові для всіх податки і збори.
6. Суверенність (від франц. souverain — носій державної влади) — це стан
незалежності державної влади, який полягає в її праві та здатності самостійно,
без втручання якоїсь іншої сили керувати своїм внутрішнім і зовнішнім
життям.
7. Наявність власної символіки (прапор, герб, гімн).

42. Функції держави

Функції держави - це основні напрями діяльності держави, що
розкривають її соціальну сутність і призначення в суспільстві.
Функції держави пов'язані з тими суспільними відносинами, на які держава
намагається активно впливати своєю політикою відповідно до своїх потреб.
Види функцій держави
1. За соціальним призначенням державної діяльності:
Основні функції - такі напрями діяльності держави, без здійснення яких
вона не може нормально функціонувати і розвиватися: функції оборони країни,
захисту правопорядку, законності, охорони прав і свобод громадян тощо.
Неосновні - є складовими елементами основних функцій, але окремо не
розкривають сутності держави. Так, у складі такої основної функції держави, як
оборона країни, можна виділити низку її неосновних функцій: зміцнення
збройних сил, розвиток науково-технічного прогресу для забезпечення їх
озброєнням.
2. За сферами діяльності держави:
Внутрішні - здійснюються в межах даної держави і забезпечують
внутрішню політику держави: - політична - спрямування внутрішньої політики
держави, регулювання сфери політичних відносин, забезпечення народовладдя;
- економічна - регулювання сфери економічних відносин, створення умов для
розвитку виробництва; - оподаткування і фінансового контролю - організація
і забезпечення системи оподаткування і контролю над легальністю доходів
громадян та їх об'єднань, а також за витрачанням податків; - соціальна -
забезпечення соціальної безпеки громадян, створення умов для повного
здійснення їх права на труд, достатній життєвий рівень; - екологічна -
забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на
території держави; - культурна (духовна) - консолідація нації, розвиток
національної самосвідомості; сприяння розвитку самобутності усіх корінних
народів і національних меншин; організація освіти; сприяння розвитку
культури, науки, охорона культурної спадщини; - інформаційна - організація і
забезпечення системи отримання, використання, поширення і збереження
інформації; - правоохоронна - забезпечення охорони конституційного ладу,
прав і свобод громадян, законності і правопорядку, встановлених і
регульованих правом усіх суспільних відносин.
Зовнішні - забезпечують здійснення зовнішньої політики держави: -
політична (дипломатична) - встановлення і підтримання дипломатичних
відносин з іноземними державами відповідно до загальноприйнятих норм і
принципів міжнародного права; - економічна - встановлення і підтримання
економічних відносин з іноземними державами; розвиток ділового партнерства
і співробітництва в економічній сфері з усіма державами, незалежно від їх
соціального ладу і рівня розвитку; інтеграція у світову економіку; - екологічна
- підтримання екологічного виживання на планеті; - гуманітарна (культурна) -
підтримання та розвиток культурних і наукових зв'язків з іноземними
державами; - інформаційна - участь у розвитку світового інформаційного
простору, встановлення режиму використання інформаційних ресурсів на
основі рівноправного співробітництва з іншими державами; - оборона держави
- захист державного суверенітету від зовнішніх посягань як економічними,
дипломатичними, так і воєнними способами; - підтримка світового
правопорядку - участь у врегулюванні міжнаціональних і міждержавних
конфліктів; боротьба з міжнародними злочинами.
3. За строками виконання:
Постійні - здійснюються протягом усього часу існування даної держави
(оборона країни, охорона правопорядку);
Тимчасові - здійснюються протягом певного проміжку в часі, наприклад,
під час стихійного лиха, війни.
43. Форми державного правління та державного устрою
Форма держави — це єдність способів організації державної влади, її
устрою і методів здійснення.
Форма державного правління — це елемент форми держави, що
відображає певний порядок утворення та організації вищих органів влади;
характеризує структуру вищих органів влади, порядок їх утворення, розподіл
повноважень між ними, принципи взаємодії владних структур у процесі
здійснення їх повноважень.
Розрізняють дві форми державного правління: республіку і монархію.
Монархія — це форма правління, за якою вища влада в державі належить
одній особі — монарху. Розрізняють абсолютну та обмежену монархії.
Абсолютна монархія — це історичний тип монархії, якій властива належність
монарху необмеженої влади. Обмежена монархія — це форма правління, що
передбачає чітке визначення повноваження монарха. Вона поділяється на
конституційну (конституційна влада монарха обмежена конституцією, за якою
обирається парламент), дуалістичну (передбачає двопалатний парламент,
верхня палата якого обирається населенням, а нижня призначається монархом),
теократичну (роль в управлінні державою відіграють релігійні інститути, коли
релігійний лідер є одночасно главою держави) і виборну (виборний глава
держави обирається на певний строк, а не престолонаслідуванням).
Республіка — це форма правління, відповідно до якої вища влада
належить виборчому органу на певний строк. Розрізняють парламентську,
президентську та змішану республіки. Парламентська республіка —
проголошення принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе
політичну відповідальність за свою діяльність. Президентська —
характеризується наявністю глави держави й уряду. Президент призначає уряд,
має право накласти вето щодо актів парламенту, за певних обставин може
розпустити парламент. Змішана — поєднує риси президентської та
парламентської республік; уряд затверджується парламентом за пропозицією
президента, уряд підзвітний президенту та підконтрольний парламенту,
президент підписує та обнародує закони, що приймаються парламентом.
Форма державного устрою є внутрішнім поділом держави на складові —
адміністративно-територіальні одиниці, автономні, культурні, політичні
утворення чи суверенні держави. В сучасній юридичній літературі, як правило,
виділяють дві основні форми державного устрою — проста (унітарна) держава
і складні держави (федерація та конфедерація). Унітарна держава — це
держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці,
що не мають ознак державності. В основу територіального устрою унітарної
держави покладені принципи єдності державної території, її неподільності,
недоторканності, цілісності, комплексності та керованості її частин, поєднання
державних і регіональних інтересів. Федеративна держава — це складна
держава, що містить державні утворення (суб’єкти федерації), які мають
юридично визначену політичну самостійність. Федерація означає створену за
принципами федералізму єдину і суверенну державу, що складається з
особливих територіальних одиниць — державних утворень суб’єктів, які мають
деякі риси держави і наділені самостійною юрисдикцією поза межами
компетенції федеральної державної влади.
Конфедерація — це державно-правовий союз суверенних держав,
створений для досягнення певних цілей. Особливості конфедерації полягають у
тому, що вона не створює будь-якої нової держави: члени конфедерації
зберігають свій суверенітет і не втрачають права виходу з конфедерації будь-
коли; утворюється на основі договору, укладеного між двома або кількома
державами, тобто конфедерація — це об’єднання міжнародно-правового
характеру.

44. Правова держава: сутність та основні принципи

Правова держава — це така форма організації та діяльності публічно-
політичної влади, яка функціонує згідно з принципом верховенства права, за
якої діють усталені правові норми, встановлені у визначеному Конституцією
порядку, гарантуються права й свободи людини, а владні структури не
втручаються у сфери громадянського суспільства.
Демократичний розвиток суспільства нині йде шляхом формування
правової держави і громадянського суспільства. Найбільша цінність правової
держави полягає у визнанні суверенітету народу, який є джерелом влади.
Правова держава базується на принципі гарантування прав і свобод особи,
підпорядкування владних структур нормам права. Ідею правової держави
обґрунтував Платон, який писав, що він бачить близьку загибель тієї держави,
де закон не має сили і перебуває під владою.
У сучасному світі формування правової держави є загальносвітовою
тенденцією і передбачає послідовне впровадження у практику таких важливих
принципів:
— верховенство права у всіх сферах життєдіяльності суспільства;
— підзаконність державної влади, обмеженість сфери її діяльності та
невтручання держави у справи громадянського суспільства;
— реальність і гарантованість невід'ємних прав людини та громадянських
свобод, визнання їх пріоритетності; наявність механізму їх захисту;
— рівність закону для всіх і рівність усіх перед законом;
— взаємна відповідальність держави й особи, правова відповідальність
офіційних осіб за дії, які вони чинять від імені держави;
— поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову за умови їхньої
взаємної врівноваженості та відкритості;
— наявність ефективної системи захисту, незалежність судів і суддів;
— наявність ефективних форм контролю за дотриманням законів.
Ефективність контролю та реалізація всіх інших принципів правової
держави можливі лише на основі поділу влади. Принцип поділу влади вимагає,
аби кожна з гілок влади (законодавча, виконавча, судова), відповідно до своєї
природи, характеру, функцій і призначення, посідала своє, чітко визначене
місце у системі державного управління й виконувала повноваження, властиві
лише їй.Право у вигляді законів та інших нормативно-юридичних актів
формулює законодавча влада, виконавчі органи виконують закони, контроль за
конституційністю актів законодавчої влади, законністю і правомірністю
урядових рішень, дотриманням законів усіма суб'єктами здійснює незалежний
суд.
Поділ влади не означає її ізольованості, а радше, взаємодію,
взаємоконтроль, систему стримувань і противаг, що має на меті утримати
кожну гілку влади у межах її компетенції та забезпечити її незалежність від
інших гілок влади. Система поділу влади не допускає її поєднання, надання
виконавчим органам нормотворчих повноважень, що, своєю чергою, не
допускає узурпації влади, унеможливлює перетворення державної адміністрації
у такий орган державної влади, який стоїть над усіма іншими владними
структурами.
 45. Виникнення та еволюція політичних партій
Політична партія - добровільне та організаційно оформлене об’єднання
громадян, яке виражає інтереси частини суспільства і прагне до їх задоволення
шляхом здобуття, утримання і використання державної влади.
Зрозуміти демократичну політику без організації політичних партій
неможливо. Їхня діяльність глибоко проникає в політичне життя суспільства.
Роль партій в житті суспільства є цілком очевидною. Вони є своєрідним
механізмом врегулювання політичних конфліктів, визначають характер і
напрямок політичного процесу, забезпечують зв'язок суспільства і держави.
Для багатьох роль партій в сучасній конкурентній політиці є подібною до
ролі корпорацій в сучасній конкурентній економіці. Більшість вчених,
експертів, професійних політиків при розгляді феномену політичних партій
погоджуються з наступними положеннями: 1) партії – це організації, 2) партії
займаються забезпеченням діяльності урядових лідерів, 3) партії займаються
забезпеченням громадської політики, 4) партії найбільш політично активні під
час виборів, 5) партії відіграють тривалу роль у політичному житті.
Причини виникнення партій – необхідність захисту соціально-класових,
національних, племінних, релігійних, регіональних інтересів, а також цілі,
пов’язані з виборчою боротьбою. Різноманітними є способи виникнення партій.
Свого часу М. Вебер в історії становлення партії вирізняв три
етапи: аристократичнее угруповання, політичний клуб, масова
партія. Партії виростали з депутатських клубів і фракцій у парламенті,
орієнтованих на інтереси різних кіл нової політичної та економічної еліти.
Еволюція політичних партій – поняття “партія” використовувалося ще
Аристотелем, однак політичні партії ведуть родовід з XVIII сторіччя. Першими
прототипами сучасних партій вважаються британські “торі” (консерватори) та
“віги” (ліберали). Поява партій була спричинена капіталізацією суспільства,
коли народжена буржуазія щораз активніше заявляла свої претензії на владу.
У XIX сторіччі, з виходом на політичну арену робітництва, у Західній
Європі з’являються прототипи сучасних соціал-демократичних партій. Слід
зазначити, що в ті часи, як і сьогодні, ставлення як населення в цілому, так і
окремих мислителів і державних діячів до партій аж ніяк не було однозначним.
Послідовниками теорії Ж.-Ж. Руссо про загальне благо партії розглядалися
як зло, як засіб роз’єднання суспільства, вияв домінування вузькогрупових
інтересів над інтересами народу в цілому. Приблизно так оцінювали роль
партій і “батьки-засновники” Конституції США (Дж. Вашингтон, Т. Медісон,
О. Гамільтон та ін.) і деякі видатні діячі французької революції (Ж. де
Лафайєт).
 Політичні партії в сучасному розумінні остаточно сформувалися лише в
середині XX сторіччя одночасно з еволюцією виборчого права в напрямку до
утвердження в переважній більшості країн прямих, рівних і загальних виборів
при таємному голосуванні.

46. Сутність та місце партій у політичній системі

Політична партія — це політична організація, яка виражає інтереси
певних соціальних груп або сил, об'єднує їх як найактивніших представників та
керує ними для досягнення певної мети. Аналіз сучасних досліджень у
партології (галузі знання про партії) дозволяє виділити три основні ознаки, що
притаманні політичній партії як політико—правовому інституту.
Перше, політична партія - це суспільне об'єднання, головною метою участі
якого в політичному процесі є здобуття і здійснення (чи участь у здійсненні)
державної влади в рамках конституції і діючого законодавства. Це головна
кваліфікаційна ознака політичної партії, що виражає саму сутність і відрізняє
від всіх інших видів суспільних об'єднань неполітичного характеру (різного
роду союзів, асоціацій, клубів, фондів і т.д.).
Друге, політична партія — це організація, що об'єднує індивідів на основі
спільності політичних поглядів, що знаходять своє втілення в програмі, яка
намічає основні напрямки політики держави та добровільності об'єднання у
організаційну структуру.
Третє, політична партія—це об'єднання, що діє на постійній основі та має
формалізовану організаційну структуру. Вона визначається законодавством
більшості країн і відрізняє політичні партії від політичних рухів, тимчасових і
вузьких по своєму складу об'єднань, що також можуть брати участь у
політичному житті.
Розглянуті ознаки політичної партії, що знаходять своє закріплення в
законодавстві різних країн, дозволяють сформулювати її загальне політологічне
визначення: політична партія — це політичне об'єднання, що створене з
метою здобуття та здійснення державної влади, яке виражає інтереси певних
соціальних груп або сил, діє на постійній основі та має відповідну політичну
програму.
У більшості країн світу статус і діяльність партій регулюються
спеціальними законами чи конституційними нормами.
Місце партій у політичній системі суспільства – вони є одним з
найважливіших компонентів політичного процессу суспільства. Як суб’єкт
формування владних відносин, партії великою мірою визначають характер і
спрямування політичного процесу, стратегію і тактику боротьба за владу, її
утримання, політичну стабільність суспільства. Завдяки політичним партіям
здійснюється прямий та зворотний зв'язок між суспільством і державою. Це
важливий інститут громадянського суспільства, завоювання й утримання влади,
форма управління суспільством, при якій боротьба партій за владу виступає як
механізм використання розбіжності інтересів, інакомислення в цілях
суспільного прогресу.

47. Типологія політичних партій

Тип партії — це поняття, що включає в себе найбільш істотні ознаки
групи політичних партій. Типологія партій може будуватися за різними
критеріями.
Відповідно до характеру внутрішньої організації партії класифікують як
кадрові й масові. Кадрові партії звичайно невеликі за своїм чисельним
складом, але в них існує тверда дисципліна й чітко виражена організаційна
структура. їхнє завдання полягає в тому, щоб у період виборів забезпечити
підтримку кандидатам від партії з боку більшості виборців у конкретному
окрузі. Це досягається підбором професійних партійних кадрів, здатних
ефективно організувати й провести виборчу кампанію.
Масові партії — це великі організації, які мають складну внутрішню
структуру й високий ступінь ідеологізованості. Свою соціальну базу вони
формують в основному з нижчих верств населення. Як правило, це партії
комуністичної, соціалістичної й соціал-демократичної орієнтації.
За методами і засобами діяльності розрізняють партії авангардного й
парламентського типу. Партії авангардного типу використовують у своїй
діяльності засоби й методи, які перебувають на межі або поза законом. До них
належать: силовий натиск на органи влади, страйки, пікетування, фізичне
насильство й терор і т. ін. Для партій парламентського типу властиві методи
й засоби діяльності в межах правових норм держави. Свої політичні платформи
вони виражають через законні органи влади. Зовнішня діяльність таких партій
зосереджена, насамперед, у парламенті й місцевих органах влади. Партії
парламентського типу природно зацікавлені у збереженні стабільності існуючої
політичної системи.
За місцем у системі влади виділяють правлячі й опозиційні партії.
Правлячі — це партії, що одержали за результатами виборів більшість місць у
парламенті й сформували уряд. Опозиційні — це ті партії, які перебувають в
опозиції до уряду. У демократичних державах опозиція представляє один з
повноправних політичних інститутів, будучи невід’ємним елементом механізму
стримування й противаг у політичній системі.
У політичному спектрі кожної країни розрізняються партії праві, ліві й
центристські. Правими називали послідовників збереження існуючого ладу, а
лівими — прихильників радикальних змін. Залежно від конкретної політичної
ситуації «ліві» можуть стати «правими», а «праві» — «лівими».

48. Функції політичних партій у суспільстві

Політична партія - це організована група громадян, що виражає інтереси
тих чи інших соціальних верств і прагне до реалізації своєї мети шляхом
боротьби за державну владу і її використання.
Мета діяльності партій — реалізація інтересів тих прошарків суспільства,
які вони представляють. Але вони не тільки їх виражають, але й намагаються
сформувати, об’єднати й виробити один загальний партійний інтерес. Партії
займають особливе місце серед різних організацій, що діють у політичній
системі суспільства. Головна мета політичних партій — завоювання існуючої
політичної влади або участь у її реалізації.
Значущість партій для політичного життя розкривається у функціях, які
вони виконують стосовно суспільства і держави. В їх числі:
 активізація і інтеграція великих суспільних верств;
  артикуляція, тобто перетворення розмитих думок людей у конкретні
пакети вимог і їх озвучення та агрегація інтересів, тобто погодження
вимог певних верств населення, їх оформлення у політичні програми;
 політична соціалізація і формування суспільної думки – за допомогою
партій відбувається політична соціалізація їхніх членів і прихильників,
виховання та ідентифікація їх у певному політико-ідеологічному руслі.
 розробка політичної ідеології і програм розвитку суспільства;
 рекрутування у політичну еліту і висування лідерів; у багатьох державах
уряди і представницькі органи формуються з членів великих політичних
партій, а президенти і прем'єр міністри, як правило, очолюють правлячі
партії;
 мобілізація виборців на виборах;
 участь у боротьбі за державну владу через вибори;
 здійснення державного управління з приходом до влади або контроль за
діяльністю влади;
 рекрутування нових членів партії.

49. Поняття та типи партійних систем

Партійна система – це сукупність політичних партій, пов'язаних з іншими
елементами політичної системи та між собою певними упорядкованими
відносинами.
Існують різні класифікації партійних систем, більшість з яких ґрунтується
на кількісному критерії. М. Дюверже та послідовники виділяють одно-, дво- та
багатопартійні системи. Дж. Сарторі поширив цю типологію, виокремивши
однопартійну, гегемоністську, з домінуючою партією, двопартійну, обмеженого
плюралізму, поляризованого плюралізму, атомізовану системи. В основу цієї
типології покладено ідеологічну ознаку.
Однопартійній системі властиве конституційне закріплення керівної ролі
однієї партії, зрощування партійного і державного апарату, заборона утворення
інших партій. Така партійна система існувала у фашистських Італії та
Німеччині, а також у колишньому Радянському Союзі.
Гегемоністська система характеризується панівним становищем однієї
партії при відсутності партійної конкуренції, а також — наявністю декількох
партій, які мають організаційну автономію, але визнають керівну роль
правлячої партії.
Система домінування передбачає довготривале керівництво державою
однієї партії, яка має достатню парламентську більшість для формування уряду.
Двопартійна система відзначається домінуванням двох потужних
політичних партій, одна з яких перебуває при владі, а інша — в опозиції.
Класичними країнами з двопартійною системою є Велика Британія і США.
Система обмеженого плюралізму характеризується наявністю багатьох
партій, проте у парламенті й уряді представлені лише деякі з них, позасистемна
опозиція відсутня. Система обмеженого плюралізму залежить від механізму
формування уряду і поділяється на однопартійну, двоблокову і мультипартійну.
Система поляризованого плюралізму, яка призводить до загострення
боротьби між політичними силами, передбачає наявність партійного центру, що
формує уряд, і двосторонньої деструктивної опозиції.
Атомізована система характеризується наявністю багатьох
маловпливових, малочисельних партій та багатьох позасистемних політичних
сил. Вона поділяється на системи крайнього плюралізму й авторитарної
псевдопартійності. Перша система існувала у посткомуністичних країнах до
виборів на багатопартійній основі й частково збереглася у деяких із них
(Україна, Росія, Казахстан). Друга система властива деяким країнам Латинської
Америки; існує багато партій, між якими точиться гостра боротьба, а реальна
влада перебуває у руках військової верхівки.
 50. Критерії оцінки ефективності партійних систем
Політична система може здійснювати свої функції ефективно або
неефективно. Політична система ефективна тоді, коли інститути влади
забезпечують цілковите й точне виконання своїх рішень, спрямованих на
досягнення політичної і суспільної мети, відповідної тому чи іншому
історичному етапу цивілізаційного розвитку.
Критеріями ефективності політичної системи на сучасному етапі є
показники, які розкривають її здатність забезпечити економічне зростання,
цивілізовані соціальні стандарти, надійні гарантії прав і свобод громадян та
привабливий геополітичний імідж.
Критерії поділяються на:
- економічні, які характеризують обсяг зростання ВВП на душу населення,
щорічні темпи його зростання, індекс економічної свободи, величину дохідної
частини державного, регіонального і місцевого бюджетів та їх соціальну
спрямованість;
- соціальні — зниження ступеня соціальної нерівності, забезпечення
встановлених державою мінімальних стандартів оплати праці, пенсії,
соціальної допомоги, надання державою послуг у сфері освіти та охорони
здоров'я;
- правові — забезпечення відповідності національного законодавства
міжнародним стандартам у сфері захисту прав людини і громадянина, наявності
сучасних механізмів парламентського, судового і громадського контролю за
дотриманням прав і свобод; якість судової і пенітенціарної системи;
- геополітичні — забезпечення провідних позицій держави у таких сферах
глобального домінування, як військова, економічна, технологічна, культурна;
- інтеграційні — ступінь входження у регіональні та глобальні міжнародні
структури (МВФ, COT, НАТО, ЄС).
До факторів ефективності відносять ті умови, за яких політична система
зможе домогтися зростання економічного потенціалу країни, гарантувати
захист прав і свобод громадян, активно діяти на міжнародній арені як
конкурентоспроможна держава у провідних сферах глобального домінування.
Тому факторами, які забезпечують ефективність політичної системи на
сучасному рівні розвитку суспільства, можна вважати: збалансований механізм
стримувань і противаг у системі державної влади, який передбачає межі
компетенції між такими державними інститутами, як глава держави, уряд,
парламент і судова система; наявність конституційних норм, які закріплюють
незалежний статус національного банку і забороняють збільшувати видаткову
частину бюджету, не збільшуючи її прибуткової; децентралізацію державної
влади, забезпечення реального статусу місцевого та регіонального
самоврядування; партійну структуризацію політичної влади, наявність сильних
конкурентоспроможних партій; розмежування політичної та адміністративної
компетенції, формування сучасного висококваліфікованого адміністративного
апарату; правове забезпечення вільних засобів масової інформації (ЗМІ);
правове забезпечення лобістської діяльності; створення сприятливих правових
умов для розвитку інститутів прямої демократії.

51. Проблеми становлення багатопартійної системи в Україні

Партійну систему України можна вважати, за типологією Джованні
Сарторі атомізованою, оскільки вона передбачає багато партій (приблизно
понад сто), які мають слабкий вплив на формування політичної влади і низький
ступінь легітимності серед електорату. Для неї істотними ознаками є:
ідеологічна невизначеність і еклектизм, подвійні стандарти щодо використання
ідеологічних пріоритетів (одні для замовників, інші для електорату);
примітивна організаційна структура, напівзакрита і напівтіньова, яка
обслуговує вузьке коло політиків (здебільшого депутатів парламенту та
урядовців) і підпатронатних їм бізнесових структур; переважання авторитарних
та олігархо-кланових механізмів формування партійної еліти та прийняття
політичних рішень; спрощений (неринковий) механізм політичної мотивації,
який унеможливлює реалізацію владних амбіцій або громадських ініціатив
членів партій в залежності від партійного і громадського рейтингу, а робить
успіх політичній діяльності, залежним здебільшого від клієнтських стосунків з
партійними лідерами; відсутність конкурентних засад у боротьбі за лідерство,
що провокує часті партійні розколи і репресивні засоби для “опозиційних”
партійців; непрозорий механізм розподілу партійних коштів, що стимулює
посилення позицій лідера та його оточення, а також можливість ними
розподіляти політичні посади тіньовим шляхом. Вищеназвані ознаки партійної
системи України обумовлені насамперед тим, що партії не беруть реальної
участі у формуванні політичної влади (такими повноваженнями наділений
інститут президентства), а лише виконують функції посередників (трейдерів) у
сфері розподілу владних посад між ними та главою держави. Успіх такого
”торгу” залежить від кількості депутатських мандатів, позицій лідера у
структурі виконавчої влади, його особливих стосунків із главою держави та
його фаворитами.
До сказаного слід додати, що такий механізм розподілу влади закріплений
конституційно, оскільки надає можливість главі держави призначати осіб на
найбільш впливові політичні, адміністративні, військово-силові та судово-
правові посади. Тому звідси можна зробити висновок, що сильна президентська
влада, наділена авторитарними атрибутами, гальмує демократичний розвиток
сильних партій, деформує їх істотні функції, робить їх залежними в більшій
мірі від високо посадових бюрократів та фінансово-промислових груп ніж
виборців. Крім того змішана виборча система (мажоритарно-пропорційна) на
рівні виборів до парламенту недостатньо стимулює партійну конкуренцію,
оскільки половина політиків-парламентарів здобули свій мандат не за рахунок
партійної підтримки, а власного фінансового капіталу і адміністративного
ресурсу. Це ж саме можна сказати про місцеві вибори, які проходять за
мажоритарною системою відносної більшості по одномандатних та
багатомандатних округах. Тут також партійна приналежність в багатьох
випадках була не вирішальною для здобуття депутатського мандату. Отже
виборча система, змішана чи мажоритарна в умовах авторитаризму
президентської влади унеможливлює вільні та справедливі вибори до
представницьких органів влади всіх рівнів і тим самим позбавляє можливості
впливати на механізм формування інститутів виконавчої влади.

52. Політичний режим: суть та головні принципи

Політичний режим – система методів і засобів здійснення політичної
(державної) влади, що визначають характер політичного життя в країні, рівень
політичної свободи.
Поняття “політичний режим” охоплює порядок формування
представницьких установ, становище та умови діяльності політичних партій,
правовий статус особистості права та обов’язки громадян, порядок
функціонування каральних і правоохоронних органів, співвідношення й
регламентацію дозволеного та забороненого.
Ознаки політичного режиму – є вживані процедури та способи
організації установ влади і врядування, стиль прийняття публічних, тобто
загальних і обов'язкових для всіх, рішень, відносини між державою і
громадянами.
Важливою характеристикою політичного режиму є його легітимність.
Легітимним є той політичний режим, який встановлений законним шляхом і
спирається на закони.
Будь-який політичний режим є те або інше поєднання двох полярно
протилежних принципів людських взаємодій: авторитарності, тобто
безвідмовного, безумовного підкорення законам і розпорядженням влади,
жорсткій, міцній дисципліні та відповідальності, і демократизму, під яким
розуміється рівноправність сторін, їх згода, вільний вибір, самоуправління та
ін. Практично неможливо позбавити політичний режим форм реалізації одного
принципу і побудувати його на формах реалізації тільки другого принципу.
Такі політичні режими можливі як аномальні, руйнівні для суспільства, і тому
ефемерні, тобто швидкоплинні, недовговічні. Фактично в кожному
політичному режимі переважає та чи інша сторона, риса в управлінській
діяльності, але урівноважуюча її сторона, що визначає її риси, має певне
значення. Тут, у здійсненні управління державою, очевидно, дуже важлива
конституційна система. Проте положення конституції не завжди відповідають
реальності.

53. Типологія і динаміка політичних режимів

Найпоширенішим є поділ режимів на тоталітарні, авторитарні,
демократичні й ліберальні.
Тоталітарний режим – спосіб організації суспільства, який
характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством,
підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями,
загальнообов'язковою ідеологією.
Критерієм тоталітаризму є поглинання державою сфери громадянського
суспільства, відсутність плюралізму. Характерним для нього є харизматичний
тип лідерства з обов'язковою опорою на репресивний апарат. Лідерство за
тоталітаризму має переважно індивідуалізований характер, навіть найближче
оточення лідера значно дистанційоване від нього. У тоталітарних державах
недопустимі будь-які форми несанкціонованих дій населення. Тоталітаризм
вимагає від людини активних виявів лояльності й відданості режиму.
Авторитарний режим – характеризується зосередженням державної
влади в руках однієї особи чи групи осіб або в одному її органі. Залежно від
цілей виокремлюють різні види авторитаризму, наприклад, авторитаризм
стабілізаційний, метою якого є збереження існуючого ладу, чи альтернативний,
властивий країнам, які відкинули демократичні засади розвитку суспільства.
Найчастіше авторитаризм встановлюється в країнах, які переходять від
тоталітаризму до демократії. Влада за авторитаризму сконцентрована в руках
правлячої еліти, виборча система пристосована до рішень виконавчої влади,
демократичні принципи не є абсолютною цінністю, значний обсяг влади
перебуває в руках силових структур, принципи законності та конституційності
практично завжди спотворюються.
Демократичний режим означає “народовладдя”. Найраціональніше
розуміти демократію як форму політичної самоорганізації суспільства, що
означає певну дистанцію між державою та суспільством. За демократії немає
місця застою, ідеологія не заступає демократичні цінності, плюралізм є
джерелом влади. За демократії політичні рішення завжди альтернативні,
законодавча процедура чітка й збалансована, а владні функції є допоміжними.
Демократії властива зміна лідерів. Одним із головних принципів демократії є
багатопартійність. У політичному процесі завжди бере участь і опозиція, яка
виробляє альтернативні політичні програми й рішення, висуває своїх
претендентів на роль лідера.
Ліберальний режим – ідея індивідуальної свободи є головною.
Відповідно до неї ліберальна демократія на перший план ставить громадянську
свободу як незалежність особистого життя індивіда від політичної влади.
Забезпечення громадянської свободи ґрунтується на реалізації передусім
особистих прав і свобод індивіда. Наявність в індивіда політичних прав і
свобод надає йому можливість брати участь у здійсненні державної влади,
впливати на державу з метою задоволення особистих і спільних інтересів і
потреб.
Ліберальна демократія не заперечує безпосереднього волевиявлення народу,
але віддає перевагу представницькій демократії, яка дає змогу найповнішою
мірою поєднати ідеал демократії та можливості його практичного здійснення.
Історія кінця ХХ – початку ХХІ століття дозволяє доповнити наведену
вище класифікацію ще одним типом політичного режиму, а саме змішаним
політичним режимом.
Змішаний політичний режим – тип політичного режиму, який поєднує в
собі ознаки різних політичних режимів. Серед них слід виокремити два
найпоширеніших:
Посттоталітарний політичний режим – є перехідним від тоталітаризму
до демократії. Характеризується формуванням демократичних інститутів,
зокрема багатопартійності, з поступовим зменшенням державного контролю
над суспільно-політичними процесами та лібералізацією економіки (країни
колишнього СРСР).
 Посткомуністичний політичний режим – є перехідним від
авторитарного до демократичного політичного режиму (колишні соціалістичні
країни Східної Європи).
54. Основні риси політичного режиму в Україні на сучасному етапі
Спираючись на підписання конституційного договору і прийняття нової
Конституції українськими політологами висловлювалась точка зору, що після
цього в Україні переважає авторитарно-демократичний режим із створеними
передумовами для трансформації у демократичний. При цьому вказується, що
на сучасному етапі для політичного режиму України характерні такі риси:
1) громіздка структура установ державної влади з недиференційованими і
неспеціалізованими функціями відповідно до вирішення сучасних
модернізаційних завдань, слабкістю громадських інститутів впливу на владу;
2) патерналістські, опікунські функції держави не тільки у соціально-
економічній сфері, а й у сприянні розвитку елементів громадянського
суспільства;
3) малоефективний механізм стримувань і противаг як між вищими
органами державної влади, так і регіональним і місцевим самоврядуванням
внаслідок незавершеності юридичного оформлення меж їх компетенції,
процедур прийняття рішень, мотиваційних механізмів до висококваліфікованої
праці;
4) політична неструктурованість державної влади, обумовлена не тільки
слабкістю політичного потенціалу громадськості, а й свідомим гальмуванням
владними структурами цього процесу через зволікання у прийнятті нового
партійного і виборчого законодавства;
5) партійна система фінансово, матеріально залежна від влади і фінансово-
домінуючих соціальних груп і часто стає виразником їхніх інтересів всупереч
декларованим програмним цілям;
6) слабка взаємодія між партіями і групами тиску на основі
взаємопорозуміння стратегічних перспектив суспільного розвитку і групових
взаємовигод, а не на основі тимчасових кон'юнктурних ситуацій;
7) виборча система не стимулює партійну конкуренцію, а закріплює
зберігання корпоративно-кланових засад формування політичної влади через
відсталі механізми висування кандидатів і голосування;
8) сильні рецидиви щодо єдиної державної ідеології, відсутність чітко
оформлених ідеологічних орієнтацій, цивілізованих форм ідеологічного
плюралізму, цивілізованого центризму в політиці; досить міцні позиції крайніх
ідеологій (особливо комуністичної).
Виходячи з типологізації Е. Шілза, політичний режим України можна
назвати опікунською демократією, де державна влада перебуває в
парадоксальній ситуації: з одного боку, покликана розвивати законодавство,
громадські інститути, з іншого – об'єктивно їх гальмує в силу інерції
збереження бюрократичних структур.
Характер взаємодії держави і суспільства зазнав значних "кількісних" змін,
але трансформація не набула "якісного" характеру, що засвідчує відсутність
переходу до нового типу політичного режиму. Водночас сам факт наявності
трансформації обумовив вивільнення певного, неоднозначного і поки що
непомітного сегмента у структурі політичного режиму, в якому почався
розвиток демократичних елементів. "Перехідність" у цьому контексті означає
скоріше невизначеність остаточного підсумку їхнього змагання,
незавершеність, суперечливість і непослідовність самої трансформації режиму,
а отже, його певну історичну самобутність.
Таким чином, відсутність інститутів громадянського суспільства і
громадянської ментальності, його політичної та соціальної структурованості,
відчуження влади від більшості людей, неможливість для самих громадян
постійно контролювати владу і впливати на ухвалення рішень – усе це
характерне для сучасного посткомуністичного українського суспільства.
55. Зародження демократії
Демокра́тія — політичний режим, за якого єдиним легітимним джерелом
влади в державі визнається її народ. При цьому управління державою
здійснюється народом, безпосередньо (пряма демократія), або опосередковано
через обраних представників (представницька демократія).
Демократія виникла у Стародавній Греції, стародавні греки були також
першими дослідниками її феномену. Крім того в Елладі був поширений такий
поділ держав за формами правління: «один керівник» (монархія), «перший,
найкращий, здатний + сила, влада» (аристократія) і «народне правління»
(демократія). Однак, у Стародавній Греції (так само як і у Стародавньому Римі)
рабів і чужоземців не відносили до громадян — демосу. Те саме стосується і
деяких середньовічних держав, які називали демократіями, адже влада
належала народу (виборність влади), але при цьому певну, досить велику,
частину суспільства просто не відносили до народу, представники цієї решти не
мали права голосу. Тому деякі дослідники вживають такі терміни, як
рабовласницька демократія (до якої відноситься й Афінська демократія),
феодальна демократія, буржуазна демократія, соціалістична демократія тощо.
Інколи демократію називають договірною формою правління, а інколи —
перекрученою формою народного врядування, згідно з поділом усіх форм
правління на шість можливих типів: тиранія як спотворена форма монархії,
олігархія як спотворена форма аристократії та охлократія як спотворена форма
народовладдя. Чиста демократія не викликала захоплення ані у філософів-
аристократів, таких як Сократ зокрема, ані у прибічників мішаної форми
правління, таких як Аристотель. Її часто протиставляли, так званим, складеним
державним устроєм (де було змішано елементи монархічного,
аристократичного та демократичного правління), типовим для Класичної Греції
та Республіканського Риму.
В сучасному світі все ще змішують поняття демократії (народовладдя) з
конкретним проявом її — формою державної влади, яка є зручною в сучасному
світі з ринковою економікою, зокрема у США та країнах Західної Європи. Тому
кажуть, що демократія обов'язково включає такі елементи:
 виборність органів влади,
 поділ державної влади на три гілки законодавчу, виконавчу та судову,
 підпорядкування меншості більшості,
 захист прав меншості,
 наявність політичних прав і свобод.
56. Зміст і сутнісні риси демократії . Демократія ніде і ніколи не існувала без
держави. Реально демократія є формою (різновидом) держави, яка
характеризується такими ознаками:1) визнанням народу вищим джерелом
влади;2) виборністю основних органів держави;3) рівноправністю громадян і
насамперед рівністю їх виборчих прав;
4) підкоренням меншості більшості (перших останнім) при прийнятті рішень.
Будь-які демократичні держави будуються на підґрунті цих загальних ознак,
але ступінь розвитку демократії може бути різним. Демокра́тія - політичний
режим, за якого єдиним легітимним джерелом влади в державі визнається її
народ. При цьому управління державою здійснюється народом, безпосередньо
(пряма демократія), або опосередковано через обраних представників
(представницька демократія).Демократизація суспільства — це тривалий
безперервний процес, що потребує не лише внутрішньодержавних, але й
міжнародних гарантій. ознаки демократії. 1. Демократія має державний
характер: а) виражається в делегуванні народом своїх повноважень державним
органам. Народ бере участь в управлінні справами в суспільстві і державі як
безпосередньо (самоврядування), так і через представницькі органи. Він не
може здійснювати сам належні йому владу і делегує державним органам
частину своїх повноважень;б) забезпечується виборністю органів держави,
тобто демократичною процедурою організації органів держави в результаті
конкурентних, вільних і чесних виборів;в) проявляється в спроможності
державної влади впливати на поведінку та діяльність людей, підкоряти їх собі з
метою управління суспільними справами.2. Демократія має політичний
характер:а) передбачає політичне різноманіття. Демократія, як, утім, і ринкова
економіка, неможлива без існування конкуренції, тобто без опозиції і
плюралістичної політичної системи.При демократії враховується різноманіття
політичних думок —партійних та інших, ідеологічних підходів до вирішення
суспільних і державних завдань. Законодавства розвинутих західних держав
закріплюють низку принципів, якими має гарантуватися політичний
плюралізм:1) загальне право голосу;2) рівність при виборах;3) таємне
голосування;4) прямі вибори тощо. б) ґрунтується на політичній рівноправності
громадян на участь в управлінні справами суспільства і держави і, насамперед,
рівності виборчих прав. Така рівність надає можливість вибору між різними
політичними варіантами, тобто політичними можливостями розвитку.3.
Демократія передбачає проголошення, гарантування та фактичне втілення прав
громадян — економічних, політичних, громадянських, соціальних, культурних,
а так само — й їх обов'язки відповідно до міжнародних стандартів,.). 4.
Демократія передбачає законність як режим суспільно-політичного життя.
Режим громадсько-політичного життя виражається у вимогах до всього
суспільства — до всіх суб'єктів політичної системи (вони ж — і суб'єкти
демократії) і, насамперед, до державних органів — засновуватися і
функціонувати на основі суворого і неухильного виконання правових норм.
Кожний орган держави, кожна посадова особа повинні мати стільки
повноважень, скільки необхідно, щоб створити умови для реалізації прав
людини, їх охорони і захисту.
5. Демократія припускає взаємну відповідальність держави і громадянина, що
виражається у вимозі утримуватися від учинення дій, що порушують їх взаємні
права і обов'язки.

56. Зміст і сутнісні риси демократії . Демократія ніде і ніколи не існувала без
держави. Реально демократія є формою (різновидом) держави, яка
характеризується такими ознаками:1) визнанням народу вищим джерелом
влади;2) виборністю основних органів держави;3) рівноправністю громадян і
насамперед рівністю їх виборчих прав;
4) підкоренням меншості більшості (перших останнім) при прийнятті рішень.
Будь-які демократичні держави будуються на підґрунті цих загальних ознак,
але ступінь розвитку демократії може бути різним. Демокра́тія - політичний
режим, за якого єдиним легітимним джерелом влади в державі визнається її
народ. При цьому управління державою здійснюється народом, безпосередньо
(пряма демократія), або опосередковано через обраних представників
(представницька демократія).Демократизація суспільства — це тривалий
безперервний процес, що потребує не лише внутрішньодержавних, але й
міжнародних гарантій. ознаки демократії. 1. Демократія має державний
характер: а) виражається в делегуванні народом своїх повноважень державним
органам. Народ бере участь в управлінні справами в суспільстві і державі як
безпосередньо (самоврядування), так і через представницькі органи. Він не
може здійснювати сам належні йому владу і делегує державним органам
частину своїх повноважень;б) забезпечується виборністю органів держави,
тобто демократичною процедурою організації органів держави в результаті
конкурентних, вільних і чесних виборів;в) проявляється в спроможності
державної влади впливати на поведінку та діяльність людей, підкоряти їх собі з
метою управління суспільними справами.2. Демократія має політичний
характер:а) передбачає політичне різноманіття. Демократія, як, утім, і ринкова
економіка, неможлива без існування конкуренції, тобто без опозиції і
плюралістичної політичної системи.При демократії враховується різноманіття
політичних думок —партійних та інших, ідеологічних підходів до вирішення
суспільних і державних завдань. Законодавства розвинутих західних держав
закріплюють низку принципів, якими має гарантуватися політичний
плюралізм:1) загальне право голосу;2) рівність при виборах;3) таємне
голосування;4) прямі вибори тощо. б) ґрунтується на політичній рівноправності
громадян на участь в управлінні справами суспільства і держави і, насамперед,
рівності виборчих прав. Така рівність надає можливість вибору між різними
політичними варіантами, тобто політичними можливостями розвитку.3.
Демократія передбачає проголошення, гарантування та фактичне втілення прав
громадян — економічних, політичних, громадянських, соціальних, культурних,
а так само — й їх обов'язки відповідно до міжнародних стандартів,.). 4.
Демократія передбачає законність як режим суспільно-політичного життя.
Режим громадсько-політичного життя виражається у вимогах до всього
суспільства — до всіх суб'єктів політичної системи (вони ж — і суб'єкти
демократії) і, насамперед, до державних органів — засновуватися і
функціонувати на основі суворого і неухильного виконання правових норм.
Кожний орган держави, кожна посадова особа повинні мати стільки
повноважень, скільки необхідно, щоб створити умови для реалізації прав
людини, їх охорони і захисту.
5. Демократія припускає взаємну відповідальність держави і громадянина, що
виражається у вимозі утримуватися від учинення дій, що порушують їх взаємні
права і обов'язки.

57. новітні концепції демократії в сучасній політ думці

Демокра́тія — політичний режим, за якого єдиним легітимним джерелом
влади в державі визнається її народ. При цьому управління державою
здійснюється народом, безпосередньо (пряма демократія), або опосередковано
через обраних представників (представницька демократія).
Сучасні демократичні держави доповнюються низкою ознак і принципів:
(1) додержання прав людини, їх пріоритет над правами держави;
(2)конституційне обмеження влади більшості над меншістю;,
3) повага до прав меншості на власну думку і її вільне вираження;
(4) верховенство закону;(5) поділ влади та ін.
Сучасний різновид ліберальної демократії — концепція плюралістичної
демократії яка ґрунтується на врахуванні інтересів усіх соціальних верств.
Основні ознаки: конкуренція і взаємодія різних політичних сил і відкритий
характер прийняття рішень через представницькі органи влади. До недоліків
цієї концепції відносять те, що для задоволення інтересів і потреб певних
соціальних груп необхідно надавати певні пільги і привілеї, що суперечить
принципу рівності всіх перед законом. Нереально те, що все населення буде
представлено у політичних партіях, що ці об'єднання будуть рівними за своїм
політичним впливом.
Концепція корпоративної демократії близька до концепції плюралістичної
демократії, але обмежує представництво лише найвпливовішими об'єднаннями,
які не конкурують між собою, а співпрацюють під контролем держави.
Концепція партисипаторної демократії спрямована на забезпечення реальної
участі якомога ширших верств населення у здійсненні влади, громадянського
контролю над прийняттям рішень, що буде сприяти досягненню справжньої
свободи і рівності. Оскільки неможливо перейти до прямої демократії,
пропонується змішана форма політичної організації з елементами прямої і
представницької демократії.
В сучасних умовах тотальної глобалізації суспільства сформувалася концепція
космополітичної демократії, яка спрямована на осмислення місця демократії в
космополітичному суспільстві, її розвиток всередині країн, між державами та
на глобальному рівні.
Існує ряд концепцій елітарної демократії, які намагаються поєднати теорію
демократії і теорію еліт.

58. Поняття громадя́нське суспі́льство — це історичний тип у розвитку

людського суспільства, його конкретна якісна характеристика; це сфера
самовиявлення і реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему
відносин. Структурними елементами цієї системи є організації (політичні
партії, громадські об'єднання, асоціації) та різні об'єднання (професійні, творчі,
спортивні, конфесійні тощо), що охоплюють всі сфери суспільного життя і є
своєрідним регулятором свободи людини.Атрибути громадянського
суспільства• наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації,
наслідком чого є формування сфери громадського (цивільного) життя і
громадської думки;• організоване громадське (публічне) життя вільних і рівних
індивідів, чиї права захищені конституцією та законами;• незалежні від
держави, добровільні асоціації, автономність яких усвідомлена на
індивідуальному і колективному рівні;• зорієнтована на громадські інтереси та
публічну політичну діяльність, наслідком якої є кооперація та солідарність між
людьми, спілкування на засадах взаємної довіри і співробітництва.
Ознаки громадянського суспільства• опосередкування потреби та
задоволення одиничного за допомогою його праці та за допомогою праці та
задоволення потреб усіх останніх, систему потреб;• дійсність того, що
міститься у цьому загальному свободи, захисту власності за допомогою
правосуддя;• піклування про запобігання того, що залишилося в цих системах
випадковості, та увага до особливого інтересу як до загального за допомогою
правоохоронних органів та Корпорація|корпорації.
• розмежування компетенції держави і суспільства, незалежність інститутів
громадянського суспільства від держави в рамках своєї компетенції;
• демократія і плюралізм в політичній сфері;• ринкова економіка, основу якої
складають недержавні підприємства;• середній клас як соціальна основа
громадянського суспільства;• правова держава, пріоритет прав і свобод індивіда
перед інтересами держави;• ідеологічний і політичний плюралізм;
• свобода слова і засобів масової інформації.Принципи• економічний і
політичний плюралізм,• особиста свобода,• публічність і загальна
поінформованість,• справедливість і суворе дотримання законів.• верховенство
права в усіх сферах суспільного життя; відповідальність перед законом як
державних органів, так і громадських організацій та громадян;
• підзаконність державної влади, обмеженість сфери її діяльності, невтручання
держави у справи громадянського суспільства;• охорона державою невід'ємних
природних прав людини та громадянських свобод, що з них випливають;
визнання пріоритетності прав та інтересів особи, непорушності її честі та
гідності, гарантування умов для їх захисту;
• рівність закону для всіх і рівність усіх перед законом;• взаємна
відповідальність держави і особи, правова відповідальність офіційних осіб за
дії, які вони чинять від імені держави;• поділ влади на законодавчу,виконавчу і
судову, їх взаємна урівноваженість і відкритість;• незалежність судів і суддів,
наявність ефективної системи захисту;• наявність ефективних форм контролю
за дотриманням законів та інших нормативно-юридичних актів.
59. Суть громадсько-політичних партій і гром.пол. рухів .Форми
суспільних об'єднань, які відображають різні рівні внутрішньої організованості,
- це громадські та громадсько-політичні об'єднання і асоціації, спілки,
організації, рухи, політичні партії. Через ці утворення окремі особи та соціальні
групи мають можливість впливати на інші групи, на суспільство -загалом
відповідно до своїх інтересів, перетворюючись на важливі суб'єкти політики.
Безперечно, найвпливовішими суб'єктами політичного процесу були й
залишаються політичні партії. Але партії не можуть монополізувати всі форми
політичної діяльності й політичної участі людей, а також репрезентувати все
розмаїття суспільних інтересів. Після партій найпоширенішою формою
політичної участі в політичному, економічному житті є громадські організації,
рухи, спілки та асоціації. Громадські об'єднання функціонують у певній
атмосфері, яка формується суспільством. Ця атмосфера стимулює або гальмує
розвиток громадських об'єднань. Чим більше таких об'єднань, тим вищий
ступінь демократизації суспільства, його динамічності.
Асоціації, спілки, союзи, організації, рухи створюють складну систему
громадських об'єднань, елементи якої перебувають у взаємодії та зазнають
постійних взаємовпливів. У цій системі вирізняють два основних типи
об'єднань: громадські організації та громадські рухи. Громадсько-політичні
організації - це об'єднання громадян, котрі виникають за їх ініціативою для
реалізації довгострокових цілей, упорядковують суспільне життя, мають статут
і характеризуються чіткою структурою.Уся розмаїтість форм громадських
об'єднань може бути інтерпретована через поняття "групи інтересів".
Групами інтересів називають добровільні об'єднання людей із формальною
структурою, у яких особисті вимоги поєднуються з матеріальною, духовною
суспільною вигодою і котрі виражають себе всередині своєї організації або
через співробітництво і впливи контактують з іншими групами та політичними
інститутами. Групи інтересів функціонують як політичні організації тільки в
тому разі, коли переслідують суто політичні завдання або реалізують свої
інтереси політичними методами. Однак, на відміну від політичних партій, вони
не прагнуть до завоювання влади, а намагаються впливати на владу, політичних
діячів для прийняття потрібних їм рішень. Громадсько-політичні рухи
відрізняються від громадських організацій, як правило, відсутністю
фіксованого членства, хоча це не є головною характерною ознакою.
Громадсько-політичні рухи виникають як форми об'єднання громадян, що
протидіють тоталітаризмові й монопольно правлячим партіям. З часом вони
дезінтегрують, втрачають свій вплив, водночас створюючи умовидля
формування багатопартійної системи.
Громадсько-політичні рухи - масові об'єднання громадян і організацій
соціально-політичних орієнтацій, що структурно не оформлені, діяльність яких,
як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання
певних тактичних завдань. Після розв'язання першочергових завдань вони або
розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії чи громадські
організації.
60. Типологія Громадсько-політичні організації - це об'єднання громадян,
котрі виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей,
упорядковують суспільне життя, мають статут і характеризуються чіткою
структурою.За видами діяльності громадські організації поділяються на такі
групи:- професійні; - економічні (спілки підприємців, кооператорів, селян та
ін.); - конфесійні (православні, католицькі, мусульманські та ін.);-
культурологічні (товариства української, російської, європейської мов та ін.); -
просвітницькі (товариство "Просвіта"); - спортивні, туристичні, тверезості,
здоров'я тощо; - наукові, науково-технічні (спілки викладачів, науковців,
інженерів, спеціалізовані академії наук); - оборонні (, аероклуби, мотоклуби); -
національні (товариства, єврейської, польської культури та ін.);
- екологічні . Уся розмаїтість форм громадських об'єднань може бути
інтерпретована через поняття "групи інтересів". Групами інтересів
називають добровільні об'єднання людей із формальною структурою, у яких
особисті вимоги поєднуються з матеріальною, духовною суспільною вигодою і
котрі виражають себе всередині своєї організації або через співробітництво і
впливи контактують з іншими групами та політичними інститутами. Групи
інтересів функціонують як політичні організації тільки в тому разі, коли
переслідують суто політичні завдання або реалізують свої інтереси
політичними методами. Однак, на відміну від політичних партій, вони не
прагнуть до завоювання влади, а намагаються впливати на владу, політичних
діячів для прийняття потрібних їм рішень Громадсько-політичні рухи
відрізняються від громадських організацій, відсутністю фіксованого членства,
хоча це не є головною характерною ознакою. Громадсько-політичні рухи
виникають як форми об'єднання громадян, що протидіють тоталітаризмові й
монопольно правлячим партіям. З часом вони дезінтегрують, втрачають свій
вплив, водночас створюючи умови. Громадсько-політичні рухи - масові
об'єднання громадян і організацій соціально-політичних орієнтацій, що
структурно не оформлені, діяльність яких, як правило, має тимчасовий характер
і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань. Після
розв'язання першочергових завдань вони або розпадаються, або консолідуються
в нові політичні партії чи громадські організації.
Громадсько-політичні рухи можна класифікувати таким чином:
а) політичні (антифашистські, антирасові чи національної дискримінації);
б) соціальні (проти безробіття, за безкоштовну освіту, охорону здоров'я);
в) нові (антивоєнні, екологічні, феміністичні, тендерні).
До класифікації політичних рухів можна застосувати типологію, яку
запропонував американський політолог Е. Гідденс:1) трансформаційні -
спрямовані на радикальні зміни в суспільстві;2) реформаційні - пов'язані з
певними перетвореннями лише деяких аспектів суспільного життя;
3) рухи порятунку - звільнення людей від шляхів, які розцінюються як гріховні;
4) альтернативні - спрямовані на досягнення часткових індивідуальних змін.

61. Функції громадсько-політичних організацій і рухів

Асоціації, спілки, союзи, організації, рухи створюють складну систему
громадських об'єднань, елементи якої перебувають у взаємодії та зазнають
постійних взаємовпливів. У цій системі вирізняють два основних типи
об'єднань: громадські організації та громадські рухи.
Громадсько-політичні організації - це об'єднання громадян, котрі виникають
за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, упорядковують суспільне
життя, мають статут і характеризуються чіткою структурою. Громадсько-
політичні рухи відрізняються від громадських організацій, як правило,
відсутністю фіксованого членства, хоча це не є головною характерною
ознакою. Громадсько-політичні рухи виникають як форми об'єднання громадян,
що протидіють тоталітаризмові й монопольно правлячим партіям. З часом вони
дезінтегрують, втрачають свій вплив, водночас створюючи умови для
формування багатопартійної системи.
Якими б різноманітними не були суспільні організації і рухи, вони виконують
дві головні функції:♦ висловлюють й реалізують групові інтереси;♦
забезпечують участь своїх членів в управлінні.
Таким чином, політична функція суспільних організацій і рухів полягає не в
боротьбі за владу, а у здійсненні тиску на неї з метою реалізації інтересів своїх
учасників.
Відповідно суспільно-політичними організаціями можна вважати тільки ті із
численних об'єднань і груп за інтересами, які здійснюють тиск на центри влади.
В західній політології їх так і називають - групи тиску або групи
інтересів.Типовими засобами тиску суспільних об'єднань на органи влади є:
♦ безпосереднє висування своїх членів до складу представницьких і
законодавчих органів влади, а також в якості функціонерів адміністративного
апарату;
♦ участь членів організації в роботі парламентських комісій;
♦ підтримка особистих контактів з членами парламенту, уряду, чиновниками
державного апарату. Функції організацій:1) представництво й захист групових
інтересів;2) суспільної активізації;3) формування громадської думки;4) підбір і
підготовка кадрів;5) виховна;6) інформаційна.
Отже, громадсько-політичні організації і рухи є:- однією з форм реалізації
самоврядування та суспільних зв'язків;- індикатором демократичності
політичної системи й режиму;- відображенням рівня політичної свідомості й
культури;- засобом упорядкування суспільно-політичного життя;
- особливою формою реалізації суспільних інтересів.

62. Лобізм як політична практика

Лобізм— це безпосередній вплив на процес прийняття законів у парламенті за
допомогою груп тиску, які намагаються підтримати прийняття того чи того
політичного рішення або завадити цьому.
Відкрито не претендуючи на політичну владу, ці групи чинять тиск на правлячу
еліту ззовні, а не управляють безпосередньо. Цим вони відрізняються від
політичних партій та інших формувань, які борються за владу. Групи тиску
відрізняються також від інших стихійних форм тиску (страйків, стихійних
демонстрацій, мітингів) та від індивідуальних виступів (публічних голодувань,
відкритих листів, самогубств на знак протесту тощо). Специфічними ознаками
цих груп є наявність певної організованості і стійкого контакту з
представниками владних структур.
Для досягнення своїх цілей групи тиску використовують найрізноманітніші
методи: від організації різних суспільних кампаній до прямого саботажу дій
правлячої еліти, від впливу на рішення уряду через довірених осіб у
державному апараті, політичних партіях та парламенті до ведення переговорів з
представниками державної влади. Діяльність груп тиску є публічною, проте
нерідко, щоб суспільство не було широко ознайомлене з нею, вони віддають
перевагу таємним діям. Дуже часто групи тиску реалізують свої вимоги шляхом
лобіювання — безпосереднього впливу на членів законодавчих установ.
Подекуди лобіювання пов'язане з хабарництвом, шантажем, обіцянкою
підтримки під час виборчих кампаній в обмін на ті чи ті політичні послуги.
З часом лобізм інституціоналізувався. Так, у США, починаючи з 1946 р., тих,
хто професійно займається лобістською діяльністю, офіційно реєструють і вони
сплачують податки за виконання своїх обов'язків. Система лобізму набула в цій
країні статусу елементу механізму влади. Представників різних лобі включають
до складу апарату конгресу, а іноді навіть обирають до вищого законодавчого
органу.
Групи тиску, що використовують практику лобізму, досить численні й
неоднорідні. Широко відомі лобі, пов'язані з військово-промисловим
комплексом. До лобізму часто звертаються екологічні та антивоєнні рухи.
Великі корпорації, спілки підприємців, різні професійні асоціації, профспілки
створюють особливі підрозділи, що займаються лише лобістською діяльністю.
Залежно від потужності організації такі підрозділи можуть складатися з кількох
десятків, а подекуди й сотень осіб. Зацікавлені групи, великі монополії активно
використовують для просування своїх інтересів послуги найманих лобістів —
впливових юридичних та консультаційних фірм.
На думку політологів, лобізм має і певне позитивне значення, оскільки посилює
легітимність парламенту, сприяє обміну інформацією між депутатами та
громадськістю, виконує представницьку функцію, підвищує ефективність
прийняття рішень.
Лобізм фактично існує і в Україні, проте досі не врегульований у
законодавчому порядку.
63.Сутність політичного елітизму
Наприкінці XIX — на початку XX ст. в історії політичної думки склався ше
один важливий напрям — елітизм. Теорія еліт виникла під певним впливом
марксизму як критична переоцінка досвіду представницького правління й
ліберально-демократичних цінностей в умовах подальшої централізації і
бюрократизації політичного життя. Однак якщо критичне ставлення марксизму
до ліберальної демократії вилилося у його вимогу насильницької революції, то
творці теорії еліт дійшли інших висновків.Суть елітизму полягає у визнанні
того, що суспільством завжди править вибрана меншість — еліта.
Безпосередніми творцями теорії еліт були, італійські соціологи Гаетано
Моска і Вільфредо Парето . Влада, стверджував Г. Моска, завжди перебувала
й повинна перебувати в руках меншості — політичного класу. Коли вона
переходить з одних рук в інші, то завжди переходить від однієї меншості до
іншої, але ніколи — від меншості до більшості. Вчений проаналізував
особливості формування політичного класу і його специфічні властивості. Він
вважав, що найважливішими з них є здатність цього класу до управління
іншими людьми, а також матеріальне, моральне та інтелектуальне переважання
над ними.
Найбільш бажаною для суспільства є рівновага між аристократичною і
демократичною тенденціями, бо вона забезпечує як наступництво і стабільність
у керівництві суспільством, так і якісне оновлення самого керівництва.В.
Парето поділяє еліту на правлячу і неправлячу — контреліту. Правляча еліта
— це всі ті, хто прямо чи опосередковано бере участь в управлінні
суспільством. Контреліта — це люди, які наділені характерними для еліти
психологічними властивостями, але внаслідок свого соціального статусу і
різного роду бар'єрів не мають доступу до управління. Р. Міхельс заперечував
закон циркуляції еліт В. Парето, вважаючи, що еліта виступає як єдина
згуртована сила, бо різні її групи мають спільний інтерес — збереження свого
панівного становища. Хоча між представниками еліти й точиться неперервна
боротьба, для мас вона є прихованою. А тому потрібно говорити не про поділ
еліти на правлячу й неправлячу, а про поділ суспільства на еліту як панівну
привілейовану касту і маси як «демократичну декорацію».Елітистський підхід
до вивчення політики на початку XX ст. був доповнений вивченням впливу так
званих заінтересованих груп (А. Бентлі) і теорією бюрократії (М. Вебер), а
згодом концепціями технократії і мерітократії (Дж. Бернхем, Дж. Гелбрейт, Д.
Белл та ін.).
Таким чином, політична думка від свого зародження й до становлення науки
про політику у нинішньому її вигляді пройшла довгий і складний шлях, на
якому політичні ідеї виникали й розвивались під вирішальним впливом
об'єктивних чинників суспільного розвитку, насамперед таких, як соціально-
економічні умови життя суспільства, характер взаємовідносин наявних у ньому
різних класів, його державно-правова система.

64. Політична еліта в структурі влади. Типологія еліт.

Політична еліта - внутрішньо єдина соціальна сукупність осіб, яка складає
меншість, але виступає суб'єктом підготовки та прийняття важливих
стратегічних рішень у сфері політики. Політичну еліту характеризує: близькість
цінностей (ціннісна шкала);причетність до влади (незалежно від способу
входження у владу);наявність політичного ресурсного потенціалу;спосіб
легітимізації влади (він обумовлює механізми виробки та прийняття політичних
рішень, їх трансляції на рівень масової свідомості).За часом і засобами
утвердження панування політичні еліти поділяються на традиційні й сучасні.
Влада традиційних еліт спирається на традиційні цінності: звичаї, традиції,
знатність походження, власність на землю, військова доблесть, релігійні
заслуги тощо. Відповідно до цих цінностей виокремлюються такі складові
політичної еліти, як родова знать, земельна аристократія, воєнна еліта, релігійні
ієрархи тощо. Влада сучасних еліт базується на сучасних цінностях, до яких
належать, зокрема, промисловий (особливо фінансовий) капітал, освіченість,
професійні досягнення та ін. Відповідно, до сучасних еліт належать підприємці,
освічені політичні лідери, представники науково-технічної інтелігенції,
мистецтв тощо, але не всі, а лише ті, хто безпосередньо чи опосередковано
займає владні позиції або має можливість істотно впливати на прийняття
політичних рішень.Близьким до цієї типології є поділ еліт залежно від основи їх
формування на еліту крові, еліту власності та еліту інтелектуальної
продуктивності. На основі крові формується еліта доіндустріального
суспільства, на основі приватної власності, багатства — еліта індустріального, а
на основі інтелектуальної продуктивності — постіндустріального
суспільства.Сучасні еліти за обсягом владних повноважень поділяються на
вищі, середні та адміністративні. Чітких критеріїв такого поділу немає.
Вважається, що до вищої еліти належать ті, хто приймає найбільш значущі для
всього суспільства політичні рішення. Це провідні політичні керівники — глава
держави, голова парламенту, прем´єр-міністр, голова Верховного суду, а також
ті, хто обіймає високі пости в законодавчій, виконавчій та судовій гілках влади
(безпосереднє оточення глави держави, голови парламенту, прем´єр-міністра,
керівники центральних органів виконавчої влади, провідних політичних партій,
політичних фракцій у парламенті). У кількісному відношенні вища еліта
складає в країні 100—200 осіб. Опосередкованим показником належності до неї
є відомість. Це особи, які відомі як ті, хто приймає рішення.
Середня політична еліта формується з великої кількості виборних посадових
осіб. Це члени парламенту, губернатори, мери великих міст, лідери різних
політичних партій і провідних груп інтересів тощо. В її середовищі є своя
досить значна диференціація. Об´єднує представників середньої політичної
еліти хіба що те, що вони є виборними, а не призначуваними
особами.Адміністративну еліту складає вищий прошарок державних
службовців (чиновництва), які займають вищі позиції в міністерствах,
департаментах, комітетах та інших органах державного управління. На посади
вони не обираються, а призначаються.За змістом діяльності і функцій політична
еліта поділяється на партійну, воєнну, адміністративну та ідеологічну, а за
способом формування — на закриту й відкриту Еліти закритого
типу відтворюються на власній основі. Вони максимально утруднюють
проникнення до своїх лав нових членів, застосовуючи жорсткі критерії
відбору. Еліти відкритого типу відтворюються з залученням до свого складу
представників нижчих верств населення, наділених елітарними рисами. Ці еліти
оновлюються більш інтенсивно, ніж закриті, вміло використовують свіжі сили
у СВОЇХ ЦІЛЯХ, гнучко пристосовуються до політичних змін.Залежно від
масштабів діяльності політичні еліти поділяються на загальнонаціональну та
регіональні. Регіональні політичні елітивідіграють особливо важливу роль у
федеративних державах, де організація влади в суб´єктах федерації, як правило,
повторює організацію влади в державі в цілому. За таких умов політична еліта
суб´єктів федерації має таку ж структуру, як і загальнонаціональна еліта. В
унітарних державах до регіональних політичних еліт належать керівний склад
органів державного управління вищих адміністративно-територіальних
одиниць, депутати органів місцевого самоврядування цих одиниць. Окремі
еліти формуються в автономних утвореннях.
Оригінальну типологію політичних еліт запропонував В. Парето. Крім
правлячої і неправлячої еліти (контреліти), залежно від стилю правління він
виокремлював еліту «левів» та еліту «лисів». До першої належать
консервативно налаштовані прихильники силових методів правління, які
виступають проти радикальних суспільних змін. До другої — люди динамічні,
майстри обману й політичних комбінацій, прихильники радикальних
перетворень у суспільстві, які під час їх здійснення спираються не на силу, а на
переконання. В умовах політичної стабільності переважають керівники-«леви».
Нестабільність політичної системи вимагає правління еліти «лисів». Рівновага в
суспільстві дотримується за умови пропорційного притоку до еліти
представників обох типів еліт.

65. природа і сутність політичного лідерства

Особистість, що робить постійний і вирішальний вплив на суспільство,
державу, організацію, називається політичним лідером.
Поняття «лідер» походить від англійського «leader», що означає ведучий,
керуючий іншими людьми.
Політичний лідер — це не просто людина, що керує політичними процесами,
здійснює функції з управління суспільством, політичною організацією або
рухом. Політичний лідер — це той, Хто здатний змінювати хід подій і
спрямованість політичних процесів. Тому очевидно, що не кожен прем’єр-
міністр, монарх, керівник політичної партії, а тим більше парламентарій, стає
політичним лідером. Політичні лідери загальнодержавного,
загальнонаціонального масштабу — це державні діячі, керівники великих
партій, депутати, лідери суспільно-політичних рухів, ініціатори різного роду
суспільних об’єднань. їх характеризує можливість реально впливати на
політику: визначати стратегію розвитку суспільства, формувати уряд,
контролювати кабінети міністрів.
Феномен лідерства намагаються пояснити багато теорій. Прихильники теорії
рис розглядають лідера як сукупність його певних психологічних рис,
наявність яких сприяє висуванню індивіда на лідируючі позиції, і наділяють
його здатністю приймати владні рішення стосовно інших людей. Серед
найбільш значимих рис лідера називалися такі, як ініціативність,
компетентність, гострий розум, ентузіазм, упевненість, дружелюбність,
товариськість, почуття гумору тощо. До обов’язкових рис сучасних політичних
лідерів у демократичних країнах дедалі частіше додають фото- і телегенічність,
зовнішню привабливість, здатність вселяти людям довіру та ін. Для перевірки
теорії рис були проведені великі конкретні дослідження. Вони значною мірою
поставили під сумнів цю концепцію, тому що виявилося, що при детальному
аналізі індивідуальні якості лідера майже в точності збігаються з повним
набором психологічних і соціальних ознак особистості взагалі. До того ж,
багато видатних здібних людей протягом багатьох років, а часто й всього життя
виявляються незатребуваними. Однак, все це зовсім не означає повного
заперечення теорії рис. Очевидно, що для заняття лідируючих позицій в умовах
конкуренції дійсно потрібні певні психологічні й соціальні риси. При цьому
їхній набір значно варіюється залежно від історичних епох, окремих держав і
конкретних ситуацій.
Ідею залежності лідерства від певних соціальних умов обґрунтовує й розвиває
ситуаційна теорія. Вона виходить із відносності й множинності лідерства. Лідер
— функція певної ситуації. Саме сформовані конкретні обставини визначають
відбір політичного лідера й детермінують його поведінку. Так, наприклад, в
ісламському Ірані неминуче будуть відкинуті політики європейського або
американського типу. Натомість і релігійний лідер-пророк не зуміє проявити
себе на політичній арені Заходу.
Очевидно, що вимоги до лідера значно розрізняються й залежно від того, чи
перебуває дана держава у стані кризи або ж розвивається стабільно.
З погляду ситуаційного підходу лідерські риси відносні. Одна людина може
проявити риси лідера на мітингу, друга — у повсякденній політико-
організаційній роботі, третя — у міжособистісно- му спілкуванні й т. ін. У
цілому ж лідерів відрізняють головним чином цілеспрямованість, готовність
взяти на себе відповідальність за вирішення того або іншого завдання, а також
компетентність.
Природа політичного лідерства досить складна й не піддається однозначній
інтерпретації. Прояснити його суб’єктивні механізми допомагають
психологічні теорії й, зокрема, психоаналітичне пояснення лідерства. Як
вважав основоположник психоаналізу.
Фрейд, в основі лідерства лежить подавлене лібідо — переважно несвідомий
потяг сексуального характеру. (Послідовники Фрейда трактують лібідо більш
широко — як психічну енергію взагалі). У процесі сублімації воно
проявляється в прагненні до творчості й, у тому числі, до лідерства. Фрейд
виділив дві категорії індивідів за критерієм їхнього відношення до лідерства: ті,
хто прагнуть до влади, і ті, хто почуває внутрішню потребу в підпорядкуванні,
у чиїмось заступництві.
Помітний внесок у розвиток психоаналізу внесли вчені Франкфуртської школи
Е. Фромм, Т. Адорно та ін. Вони виявили тип особистості, схильний до
авторитаризму й охочий до влади. Така особистість формується найчастіше в
суспільствах, охоплених системною кризою, у результаті чого переважає
атмосфера масового розпачу й тривоги. При цих обставинах народ шукає свого
рятівника й готовий довірити йому свою долю. Авторитарний лідер прагне
підкорити собі всі структури громадянського суспільства, схильний до містики,
керується, в першу чергу, емоціями й не терпить рівності й демократії

66.Типологія політичного лідерства

Одним із перших, хто запропонував характеризувати політичних лідерів за
відповідною типологію, був М. Вебер. Виходячи з трьох типів легітимного
панування, він виділив три типи лідерства.1. Традиційне лідерство, що
властиве традиційному правлінню. Воно передбачає віру підлеглих у те, що
влада законна, оскільки вона існувала завжди. Влада правителя пов'язана з
традиційними нормами, на які він посилається, організовуючи свою діяльність.
Правитель, який зневажає традиції, може втратити і свою владу.2.
Раціонально-легальне лідерство означає вибір політичного лідера через
демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання якими
він несе відповідальність перед виборцями.3. Харизматичне лідерство
(харизма - від грец. - божественний дар, благодать, милість, талант, властивий
людині), за якого влада над іншими ґрунтується на вірі, що правитель має
особливі магічні здібності. Люди вірять, що він призначений виконувати певну
наперед визначену місію. Це зумовлює покірність підлеглих. І тут влада
залежить від особистих якостей правителя, а не від безособового права.
Підлеглі вірять, що харизматичний лідер принесе бажане, нове. Саме такими
правителями М. Вебер вважав вождів революцій, досвідчених далекоглядних
політичних діячів, релігійних лідерів.
Поширеною в політології є типологія політичного лідерства залежно від
змістовного смислу стилю політичної діяльності лідерів.:Цезаристський тип
політичного лідерства характеризується зосередженням усієї повноти влади в
руках лідера (як це було за правління Юлія Цезаря). Лідер цього типу має
необмежену свободу прийняття рішень, широкі можливості для здійснення
величезного впливу на оточення. Такий тил лідерства може бути виправданий в
екстремальних умовах, але неприйнятний у демократичному
суспільстві.Плутократичний тип політичного лідерства ґрунтується на
багатстві і представляє інтереси най заможніших суспільних верств (звідси і
його назва: грец. - багатство і влада). Він також передбачає користування
лідером усією повнотою влади. Притаманний усім етапам суспільно-
історичного розвитку, але найбільш характерний для індустріального
суспільства.Популістський тип політичного лідерства ґрунтується на
популізмі. У своєму першому значенні термін "популізм" (від лат. - народ)
означав боротьбу за права та інтереси народу. Згодом противники популізму
надали цьому терміну негативного значення: ним стали позначати діяльність,
спрямовану на досягнення популярності в масах ціною необгрунтованих
обіцянок, демагогічних гасел тощо. У сучасній політиці лідер-популіст - це
діяч, який заграє з масами. Ще один тип політичного лідерства з наведеного
ряду - професійний. Це лідер-професіонал постіндустріального суспільства,
повага і довіра до якого базується на його компетентності та особистій
поведінці. Він органічно поєднує в собі високий інтелект, вольове устремління,
розвинену здатність генерувати оригінальні свої і сприймати чужі ідеї, високу
моральність. Лідер-професіонал не тільки покладається на свої здібності, а й
охоче радиться з підлеглими, створюючи атмосферу співробітництва.
67. Роль виборів у демократичному суспільстві.Принципи виборів і їх
організації.
Роль виборів у житті будь-якої держави, в тому числі України, полягає в
наступному:1. Вибори є вихідним принципом організації державного механізму
та системи місцевого самоврядування. За їх допомогою формуються  парламент
представницький орган Автономної Республіки Крим та представницькі органи
місцевого самоврядування; заміщується пост Президента України та посади
сільських, селищних, міських голів. У демократичній державі з республікансь-
кою формою правління взагалі не може бути органів, які б набували владних
повноважень іншим, ніж пряме або опосередковане волевиявлення народу 2.
Вибори, проведені з дотриманням вимог Конституції України та міжна-родних
стандартів, виступають необхідним засобом надання владі легітимного
характеру. За їх допомогою народ визначає своїх представників в органах
державної влади і органах місцевого самоврядування, наділяє їх мандатом на
здійснення у визначених Конституцією межах своїх суверенних прав.3. Вибори
відіграють визначальну роль у формуванні політичної еліти суспільства. Саме
за допомогою виборів відбувається процес селекції політичних лідерів -
громадяни наділяють владними повноваженнями тих осіб, яким вони довіряють
визначати основні напрямки зовнішньої і внутрішньої політики держави,
вважають гідними здійснювати керівні функції. На базі демократичних
виборчих прав сформувалися принципи, які характеризують організацію
виборчого процесу. До таких принципів належать:1. Свобода виборів і
добровільна участь у них громадян. Цей принцип означає, що ніхто не має
права впливати на громадянина з метою примусити його до участі чи неучасті у
виборах, а також ніхто не може вплинути на його вільне волевиявлення. Цього
принципу дотримується більшість демократичних країн. Але є й інший
світовий досвід. Так, у деяких країнах законодавство проголошує обов'язкове
голосування. Виборчі закони Австралії, Бельгії, Люксембургу, Нідерландів
передбачають штрафні санкції за недолю в голосуванні, в Австрії та Греції, на
Філіппінах — кримінальну відповідальність. Такі норми, безумовно, суперечать
принципам вільного волевиявляння громадян.2.Наявність вибору
альтернативних кандидатів. Сам термін «вибори» припускає вибір із різних
пропозицій. У випадку, якщо є лише один кандидат (чи партія), мова може йти
про його (її) схвалення чи несхвалення виборцями, але не про вибори взагалі.
Наявність же альтернативних кандидатів — важливий показник демократизму
виборів.3. Змагальність, конкурентність виборів. Різні політичні сили
повинні мати можливість боротися за довіру виборців на виборах, знайомити і
переконувати їх у правильності і перевагах своєї передвиборної програми, у
вадах електоральних платформ конкурентів. Стан багатопартійності,
природний для країн з розвинутою демократією, забезпечує мирне змагання
соціальних інтересів.4. Періодичність і регулярність виборів, недопущення
чи скасування перенесення виборів, якщо це не передбачено правовими
нормами. Вибори здатні виконувати конструктивні функції, слугувати
інструментом демократії за умови, що носії мандатів обираються на
визначений, не занадто великий строк. Це необхідно для того, щоб виборці
могли контролювати своїх представників, запобігати зловживанням владою і
коригувати політичний курс уряду.5. Рівність можливостей у передвиборній
боротьбі. Вона забезпечується створенням умов, за яких розходження
матеріальних можливостей не може надати ко-му-небудь з кандидатів переваги
і потребує створення виборчої системи, яка не допускає результатів виборів,
досягнути яких можна недемократичним шляхом (внаслідок підкупу, погроз,
фальсифікацій).Забезпечити таку рівність можна за рахунок встановлення
максимального для будь-якої партії рівня витрат на проведення виборів,
обмеження розміру внесків організацій та окремих осіб у виборчі фонди партій
і кандидатів, надання їм на принципах рівності безплатного часу на
державному телебаченні і радіо тощо.6.Можливість громадського контролю
за виборами. Присутність спостерігачів — як іноземних, так і національних —
може підвищити авторитетність виборчого процесу для держав, у яких
проводяться вибори.
68. Типологія виборчих систем
Під виборчою системою розуміють спосіб організації та проведення виборів,
зафіксований у юридичних нормах; порядок, за яким рішення виборців
трансформуються у владні повноваження. Виділяють три основні типи
виборчих систем: мажоритарну, пропорційну і змішану (мажоритарно-
пропорційну). Мажоритарна виборча система — виборча система, згідно з
якою переможцем є той кандидат, котрий набрав встановлену законом
більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. Тут головним
суб'єктом виборів є особа (кандидат). Для мажоритарної виборчої системи
притаманний поділ країни на одномандатні виборчі округи. Залежно від
способу встановлення переможця, виділяють:1. Мажоритарну систему
абсолютної більшості (переможцем стає той кандидат, котрий набрав понад 50
% голосів виборців). Якщо жодний із кандидатів не набрав абсолютної
більшості голосів, відбувається другий тур виборів, у якому беруть участь два
чи більше кандидати, що набрали найбільше голосів виборців або ж подолали
встановлену законом межу голосів.2. Мажоритарну систему відносної
більшості (переможцем стає кандидат, котрий набрав найбільшу кількість
голосів, порівняно з іншими кандидатами, але не обов'язково більше
половини).3. Мажоритарну систему кваліфікованої більшості (кандидату
потрібно набрати встановлену законом кваліфіковану більшість, зазвичай 2/3чи
3/4 голосів виборців). Застосовують вкрай рідко через високу
нерезультативність. Переваги мажоритарної виборчої системи1) наявність
постійного зв'язку між кандидатом і виборцями округу;2) виборці голосують за
конкретну людину, яку можуть оцінити;3) потенційний демократизм, оскільки
переможця підтримує більшість виборців;4) простота у підрахунку голосів;5)
до парламенту потрапляють лише великі політичні партії, що, своєю чергою,
сприяє стабільності парламентських коаліцій і урядів;6) наявність у кандидата
значної свободи у діях, оскільки він завдячує своїм обранням виборцям округу,
а не партійному керівництву;7) можливість контролю за діяльністю депутата,
персональна його відповідальність перед виборцями.Мажоритарна виборча
система має й низку недоліків:1) суттєва розбіжність між кількістю
отриманих голосів та кількістю депутатських мандатів, тобто викривлення
результатів голосування;2) неврахування голосів значної кількості виборців;3)
велика моясливість для здійснення тиску на виборців, маніпуляцій та
фальсифікацій;4) перешкоджання розвитку малих і середніх партій.
Пропорційна виборча система — система, за якої мандати розподіляються
між списками політичних партій (блоків) пропорційно до кількості отриманих
голосів. Вона характеризується створенням багатомандатних виборчих округів
або єдиного багатомандатного округу. У такому разі виборці голосують за
партійний список кандидатів у депутати. За впливом виборця на розташування
кандидатів у списку розрізняють такі види пропорційної системи:1) із
жорсткими списками;2) з напівжорсткими списками;3) з
преференціями.Переваги пропорційної виборчої системи:1) голоси виборців
розподіляються пропорційно, мінімізується їх утрата;2) враховуються інтереси
різних суспільних груп;3) відбувається сприяння розвитку партійної системи та
партійної ідеології;4) існує менше можливостей для фальсифікацій результатів
волевиявлення громадян.Недоліки пропорційної виборчої системи:1) виборці
голосують не за конкретних людей, а за партійний список, у якому можуть
виявитися прізвища невідомих, некомпетентних, непопулярних політиків;2)
відсутність тісного зв'язку, контактів між депутатами і виборцями;3) доволі
складна система підрахунку голосів;4) до парламенту потрапляє багато
політичних сил, що ускладнює процедуру формування парламентської
більшості та часто робить уряд у країні нестабільним;5) відсутність
персональної відповідальності депутата перед виборцями за свої дії;6)
обмеження свободи дій депутата, його залежність від партійного керівництва,
якому він завдячує своїм обранням. З метою нівелювання недоліків
мажоритарної та пропорційної виборчих систем деякі країни впроваджують
різновиди змішаної системи. Змішана виборча система — процедура
проведення виборів, яка охоплює елементи як мажоритарної, так і пропорційної
виборчих систем. Цю виборчу систему застосовують зазвичай у тих державах,
де триває пошук і становлення виборчої системи, або необхідно досягти
компромісу між принципом представництва у парламенті різних політичних
сил та стабільністю сформованого ними уряду. Найпростішим та
найпоширенішим варіантом змішаної виборчої системи є паралельне
комбінування (певну частину представницького органу обирають за
мажоритарною системою, іншу — за пропорційним принципом). Однак є й
більш складні варіанти поєднання мажоритарного та пропорційного принципів
проведення виборів.

69. Виборча система сучасної України.

В Україні застосовуються різні виборчі системи: на виборах Президента
України та місцевих виборах - мажоритарна, на виборах народних депутатів
України - змішана. При цьому змішана система виборів народних депутатів
України характеризується такими рисами:по-перше, і за мажоритарною
(відносної більшості), і за пропорційною системами обирається однакова
кількість народних депутатів України - 225; по-друге, багатомандатний округ
визначено як загальнодержавний. Коли набуває чинності нове виборче
законодавство України, виборча система України зазнає суттєвих змін. Так,
вибори народних депутатів України проводитимуть повністю за пропорційною
системою: «вибори депутатів здійснюються за пропорційною системою:
депутати обираються за виборчими списками кандидатів у депутати від
політичних партій, виборчих блоків політичних партій у багатомандатному
загальнодержавному виборчому окрузі. Досить складною є виборча система
на місцевих виборах: депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим,
обласних, районних, міських, районних у містах рад обиратимуться за
пропорційною системою; депутати сільських, селищних рад, сільські, селищні,
міські голови - за мажоритарною системою.
Слід зазначити, що як мажоритарна, так і пропорційна виборчі системи мають
певні недоліки. Так, мажоритарна система - досить результативна і проста у
застосуванні, але вона сприяє неадекватному відображенню у складі
представницького органу політичного спектра суспільства та призводить до
втрати великої кількості голосів, а це має наслідком послаблення
представництва в парламенті чи іншому виборному органі. Пропорційна
система теж має істотні недоліки: по-перше, вона передбачає
неперсоніфіковані вибори - виборчі списки партій формуються партійним
керівництвом келійно і виборці фактично голосують за кандидатів, про яких їм
нічого невідомо; по-друге,' пропорційна система вимагає сталої
багатопартійності, яка характеризувалася би досить чіткою поляризацією
політичних сил, що дозволяє після виборів сформувати стабільну
парламентську більшість.Процедура призначення виборів передбачає
встановлення уповноваженим органом дати голосування. Виборче
законодавство відповідно до положень Конституції України встановлює
порядок призначення виборів народних депутатів України, Президента
України, депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів залежно
від виду виборів, які можуть бути черговими, позачерговими (достроковими),
повторними, проміжними, першими). Чергові вибори народних депутатів
України проводяться із закінченням конституційного строку повноважень
Верховної Ради України і не потребують окремого рішення про їх призначення.
Строки проведення виборів у Конституції та новому виборчому законодавстві
України визначено так.1. Вибори Президента України:- чергові проводяться
із закінченням конституційного строку повноважень Президента України -
позачергові проводяться із достроковим припиненням повноважень
Президента України 2. Вибори народних депутатів України:- чергові
відбуваються в останню неділю березня останнього року повноважень
Верховної Ради України, а виборчий процес розпочинається за 120 днів до дня
виборів. Центральна виборча комісія оголошує про початок виборчого процесу
не пізніше ніж за 125 днів до дня виборів;- позачергові відбуваються в
останню неділю шістдесятиденного строку з дня опублікування указу
Президента України про дострокове припинення повноважень Верховної Ради
України.3. Місцеві вибори:- чергові призначаються не пізніш як за 120 днів до
дня виборів, а їх виборчий процес розпочинається за 90 днів до дня виборів;-
позачергові призначаються не пізніш як за 70 днів до дня виборів, а їх
виборчий процес розпочинається за 60 днів до дня виборів;- повторні
проводяться в останню неділю шістдесятиденного строку з дня оприлюднення
територіальною виборчою комісією рішення про їх призначення;- проміжні
проводяться в останню неділю шістдесятиденного строку з дня опублікування
рішення про призначення виборів;
- перші призначаються не пізніш як за 120 днів до дня виборів, а початок їх
виборчого процесу оголошується не пізніш як за 90 днів.
70. Абсентеїзм- поняття, ознаки, форми
Абсентеїзм - це байдуже ставлення людей до своїх громадсько-політичних
прав. Найхарактерніший прояв абсентеїзму - свідоме ухилення виборців
(електорату) від участі у голосуванні.Є два найважливіших типи причин
абсентеїзму:1) пов'язані з особливостями конкретної виборчої кампанії, коли в
силу певних причин вибори не цікаві: висунені неяскраві кандидати, відсутня
справжня змагальність на виборах тощо;2) пов'язані з загальною політичною,
соціальною й економічною ситуацією в країні.Деякі вчені вважають, що
абсентеїзм як тип політичної поведінки особи є:1) рисою її характеру,
життєвою позицією, що виявляється у відсутності потреби, звички, бажання
політичної дії;2) світоглядом, зорієнтованим, наприклад, на внутрішнє
вдосконалення. Серед причин абсентеїзму відзначимо низький рівень
політичної культури, інфантильність або ж усвідомлення власного політичного
безсилля, нездатність впливати на прийняття політичних рішень, відчуження
власних політичних цінностей і потреб від можливостей їх задоволення,
високий рівень недовіри виборців політичним інститутам та ін. Абсентеїзм є
відбитком прагнення людей відсторонитися від політики, в якій частина з них
вбачає марнославне й амбіційне змагання групових і егоїстичних інтересів. На
думку М.Рокара, у сучасному суспільстві, в якому вплив релігії вельми
послабився, усе трагічне і священне пов'язують з політикою. Коли ж вона не
виправдовує їх сподівань, у ній розчаровуються, і як один із наслідків -
абсентеїзм.
Залежно від мотивів неучасті у виборах виділяють такі види абсентеїзму:
політичний, економічний, соціальний, аполітичний. При політичному
абсентеїзмі виборець, ухиляючись від участі у виборах, таким чином висловлює
свій протест політичним програмам та передвиборним платформам усіх
кандидатів, він вважає, що жодна з них не відповідає його власним політичним
поглядам. Політичний абсентеїзм може бути також пов’язаний із сумнівами
виборця щодо можливості проведення чесних виборів. При економічному та
соціальному абсентеїзмі виборець висловлює протест стосовно складної
економічної чи соціальної ситуації, що склалася в суспільстві (безробіття,
недостатня соціальна захищеність, погана екологія тощо), він не вірить у
бажання та здатність всіх кандидатів боротися з цими негативними явищами.
Аполітичний абсентеїзм не пов’язаний з політичною демонстрацією, він
полягає в байдужому ставленні, відсутності будь-якого інтересу виборця до
виборів та політики в цілому. Абсентеїзм може бути пов’язаний з
нерозвиненою політичною свідомістю людей. Рівень неучасті в голосуванні
значно вищий серед людей із низьким соціально-економічним статусом. На це
впливає притаманний цій групі нижчий рівень освіти, відсутність
“пізнавального досвіду”, необхідного для розуміння складних державних справ.
Нарешті, багато виборців із нижчим статусом не голосують, бо не вірять, що
система може відповісти на їхні потреби. Їм здається, що жодна партія чи
кандидат не представляють їхні інтересів.

71. Технологія проведення виборчої кампанії

Щоб стати депутатом, необхідно перемогти на виборах. Виборча кампанія —
одна з найскладніших акцій, яка потребує врахування багатьох
обставин.Передусім вона є багатоскладовою, багатоступеневою, потребує не
лише матеріально-фінансових ресурсів, організаційних зусиль, доброї
підготовки самого політика, а й певної групи людей-однодумців, які
працюватимуть спільно, згуртовано на єдину мету впродовж досить тривалого
часу. Отже, перший етап підготовки політика до виборів — формування
ділової, потужної команди.. Можуть бути створені групи довірених осіб. ,які б
мали таку структурно-функціональну будову: 1) керівник групи підтримки
— довірена особа кандидата;2) заступники керівника:• з організаційно-
масової роботи;• із зв’язків з громадсько-політичними організаціями;• із
зв’язків із засобами масової інформації;• із зв’язків з трудовими колективами;3)
керівники підгруп з роботи:• з громадсько-політичними організаціями;• з
трудовими колективами;• з молоддю;• з ветеранськими організаціями;• з
жіноцтвом;• з військовослужбовцями та співробітниками МВС і СБУ;• з
національними меншинами. Такі досить численні групи підтримки займалися
агітацією та збиранням підписів на підтримку свого кандидата. Розроблення
програми. При підготовці програми варто врахувати такі основні вимоги:1)
програма по суті має містити відповіді й основні способи вирішення проблем,
наявних у виборчому окрузі, регіоні, які найбільше хвилюють виборців, —
соціально-економічні, політичні, духовні, культурологічні, правові тощо;2)
структурно програма має складатися з кількох основних блоків, не містити
дріб’язкових питань;3) програма за змістом, стилем викладу повинна
бути доступною, зрозумілою виборцям.Як правило, потрібно розробити три
моделі програми.Перша програма — широка, об’ємна, з усіма деталями її
практичної реалізації. Друга програма коротша (4-6 с.), її оприлюднюють
серед широкого загалу, в засобах масової інформації, використовують на
виборчих дільницях, розклеюють на будинках, парканах тощо.Третя програма
— найкоротший варіант програми, оформлений власне у вигляд окремих фраз,
гасел, закликів., це своєрідна програма-листівка, яку використовують для
найпростішого оприлюднення цілей, мети діяльності кандидата.Як правило,
стратегію виборчої кампанії як загальний документ для всієї команди кандидата
викладають стисло, у формі своєрідного плану конкретних дій із зазначенням
термінів, відповідальних осіб тощо. Будь-яка виборча кампанія передбачає
підготовку і використання відповідних засобів інформації та наочної
агітації.Основні засоби масової інформації:• преса;• телебачення;• радіо;•
кінопродукція (відеокліпи, відеофільми, ролики).Наочна агітація і сувенірна
реклама:• рекламні листівки, програми, заклики;• календарики-листівки;•
гороскопи-листівки;• сумки, значки, етикетки, емблеми тощо. Великого
значення щодо психологічного впливу на виборців, електорат надається
використанню відповідних гасел, закликів.Прості, зрозумілі, закличні типу “За
нами Україна!”, тощо сприймаються позитивно лише тоді, якщо автор відомий.
Організовуючи виборчу кампанію, беручи в ній участь, слід звертати увагу на
такий важливий елемент виборчої системи, як поділ певної території на виборчі
округи. Області, де мають відбутися вибори, поділяють на виборчі округи,
округи — на виборчі райони і дільниці. Разом із складовими виборчої кампанії,
вдалою її стратегією і тактикою суттєве значення має імідж кандидата. Імідж —
не лише те, як він виглядає зовні, а й те, яким постає загалом в уяві своїх
виборців, електорату за спільної взаємодії:Виокремлюють три основних
напрями конструювання іміджу кандидата:• зовнішня симпатичність і
привабливість;• комунікативна механіка (уміння спілкуватися);• ділова
риторика (уміння говорити, виголошувати промови, виступати).
72. Сутність та основні характеристики політичної свідомості.
Політична свідомість - одна з центральних категорій політології, яка
характеризує суб'єктивну сторону політичної системи. За своїм змістом
політична свідомість - ця складне явище, в узагальненій формі що відображає
ступінь представлень громадян про політику і раціонального до неї відношення.
Суб'єктивна сторона політичного життя знаходить своє віддзеркалення в
політичній свідомості. Політична свідомість здатна випереджати практику,
прогнозувати розвиток суспільно-політичних процесів. Отже, вона здатна
справляти значний вплив на політичне життя, на динаміку політичної культури
суспільства. Крім того, від рівня політичної свідомості багато в чому залежить
політична поведінка, характер політичної діяльності, як окремих людей, так і їх
суспільно-політичних об'єднань.
Політична свідомість - це усвідомлення сфери політики соціальними
суб'єктами (індивідами, групами, спільнотами та ін.).
Типами політичної свідомості виступають індивідуальне, групове і масове.
Індивідуальна політична свідомість формується в процесі політичної
соціалізації і виражає здатність особи оцінювати політику і діяти в ній.
Носіями групової свідомості виступають політичні партії і інші політичні
організації і об'єднання.
Масова політична свідомість виражає опосередкований рівень і зміст потреб
суспільства. Вона відображає також характер знань суспільства про політичну
дійсність. Масова свідомість вельми динамічна. Вона випробовує на собі дію
безлічі чинників: різних соціальних потрясіннь, змісту конкретної історичної
ситуації і багато ін.
Якщо спробувати охарактеризувати політичну свідомість народу України, то її
визначає, з одного боку, досить міцна прив' язаність до демократичних
цінностей, що є давньою історією, традицією, іноді з нальотом догматизму,
нетерпимості до інакомислення, схильності до авторитарності, егалітаризму,
орієнтації на уряд в чеканні зростання особистого благополуччя та ін. З іншого
боку, політична свідомість беззастережна, іноді войовнича, помітне
заперечення багатьох членів суспільства соціалістичних цінностей і орієнтація
на прогресивні, демократичні цінності сучасного світу. Така подвійність
політичної свідомості яскраво проявляється в період політичних кампаній,
процесів і явищ із формування в Україні органів політичної влади, обрання
вищих посадових осіб та ін.

73. Механізм формування та структура політичної свідомості.

Політична свідомість - одна з центральних категорій політології, яка

характеризує суб'єктивну сторону політичної системи. За своїм змістом
політична свідомість - ця складне явище, в узагальненій формі що відображає
ступінь представлень громадян про політику і раціонального до неї відношення.

Суб'єктивна сторона політичного життя знаходить своє віддзеркалення в

політичній свідомості. Політична свідомість здатна випереджати практику,
прогнозувати розвиток суспільно-політичних процесів. Отже, вона здатна
справляти значний вплив на політичне життя, на динаміку політичної культури
суспільства. Крім того, від рівня політичної свідомості багато в чому залежить
політична поведінка, характер політичної діяльності, як окремих людей, так і їх
суспільно-політичних об'єднань.
Політична свідомість - це усвідомлення сфери політики соціальними
суб'єктами (індивідами, групами, спільнотами та ін.).
В структуру політичної свідомості включаються політичні норми і цінності,
політичні переконання і уявлення, теоретичні і емпіричні знання. Політична
свідомість формується в процесі політичної соціалізації.
Політична свідомість взаємозв'язана і взаємодіє з іншою форою суспільної
свідомості: економічними переконаннями, правовими теоріями і нормами,
філософськими навчаннями, етичними концепціями, естетичними цінностями,
художніми поглядами.

Традиційно структурування політичної свідомості здійснювалося за такими

складниками:
   - Політична психологія (емпірична й буденна політична свідомість) і
політична ідеологія (теоретична й наукова політична свідомість).
   - Політична самосвідомість, політичні знання й оцінки суб´єктом політичної
діяльності потреб та інтересів різних суспільних груп.
   - Спеціалізована свідомість (передусім партій) і масова політична свідомість,
політична свідомість окремих верств і груп суспільства.
   У політичному енциклопедичному словнику пропонується трохи інший
підхід. Згідно з функціональним принципом тут виділяються такі аспекти:
   - Політико-психологічний (почуття, настрій, наміри, мотиви, установки,
переконання, воля та ін.).
   - Політико-ідеологічний (цінності, ідеали, ідеї, доктрини, концепції, погляди й
теорії).
   - Політико-дійовий (свідомість консервативна, ліберальна, реформістська,
радикальна та ін.).

74. Типи політичної свідомості і її функції.

Масова політична свідомість в кожному суспільстві неоднакова - може бути
авторитарною й демократичною. Авторитарна політична свідомість
орієнтується на "сильну" політичну владу, беззаперечне підпорядкування їй,
культ сили та авторитет тих, хто стоїть при владі, веде до фактичного
заперечення прав громадян на реальну участь у здійсненні влади тощо.
Авторитарна політична свідомість - різновид фетишизованої свідомості, що
обожнює владу, сприймає її як своєрідну магічну силу, що забезпечує добробут
суспільства і громадян. Авторитарна політична свідомість служить
сприятливим ґрунтом для зростання культу особи глави держави, утвердження
диктаторських, тиранічних режимів.
Демократична політична свідомість спирається на народовладдя, політичні
свободи і рівність громадян перед законом, виборність і підзвітність перед
народом органів влади, верховенство закону, а також громадянського
суспільства над державою, політичний плюралізм та ін.
Процес динамічної політизації сучасного суспільства в Україні оголив і зробив
більш контрастним плюралізм політичних позицій різноманітних груп
населення. Навіть у межах демократично спрямованої масової політичної
свідомості можна умовно виділити різновидності: демократична, соціалістична,
соціал-демократична, консервативна, авторитарна, ліво-радикальна, анархо-
синдикалістська, націонал-сепаратистська, конформістська. Поряд з ними
виявляються і такі типи політичної свідомості: антидемократичний,
праворадикальний, ліберально-реформістський, буржуазно-націоналістичний,
християнсько-демократичний та ін.
Політична свідомість як специфічне суспільне явище та елемент політичної
системи соціально неоднорідного суспільства має ряд функцій: пізнавальну,
інформативну, нормативну, оціночну, аналітичну, прогностичну,
регулятивну, виховну та комунікативну.
Провідна функція політичної свідомості - пізнавальна. До вирішення всіх
проблем політичного життя людина підходить, орієнтуючись на певні норми
свідомості, в яких відбитий досвід у вигляді певних знань і оцінка з позицій
моральності та інших норм. Людина розглядає та оцінює політичні ідеї з
власних позицій. Оцінюючи ситуацію, політичні ідеї, мету тощо, людина
змушена фіксувати своє ставлення до дійсності й завдяки цьому виділяти себе
як суб' єкта такого ставлення, усвідомлювати себе носієм ідей і благородної
мети. Прогностична функція політичної свідомості тісно пов' язана з
пізнанням розвитку політичних процесів, має суто творчий характер, сприяє
генеруванню нових ідей, концепцій, теорій, поглядів, що потім застосовуються
практично. Регулятивная функція політичної свідомості відображається в
регулюванні і відображенні соціальних процесів. Важливим моментом
регулятивної функції виступає визнання певних цінностей, принципів та
ідеалів, зумовлених потребами індивідів, соціальної спільності, верстви, групи,
класу та суспільства.Поглиблення процесу політизації суспільства зумовлює
зростання значення комунікативної функції політичної свідомості.
Комунікативна функція сприяє формуванню у людей політичної свідомості,
орієнтуванню їх на перспективу суспільного розвитку.
Велике значення виховної функції політичної свідомості. У виховній
діяльності вирішальне значення мають соціально-політичні та ідеологічні
фактори. В сучасних умовах проблема ідейно-політичного виховання стоїть не
менш гостро, аніж в інші періоди історичного розвитку.
Політична свідомість проявляється водночас в декількох функціях, тісно пов'
язаних і переплетених між собою. Однак, можна визначити її головні й
другорядні функції. Мабуть, головними функціями політичної свідомості
виступають спеціальні функції: регулятивна, комунікативна, виховна, що
відіграють провідну роль і мають потужний вплив на теорію пізнання.
Соціальні функції - синтез всіх функцій, визначальні суттєвості політичної
свідомості..
75. Поняття політичної ідеології, її суть, рівні та функції.
Політична ідеологія– система концептуально оформлених політичних,
правових, релігійних, філософських уявлень, поглядів та ідей на політичне
життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої людей, класів, націй,
суспільства, політичних партій, громадських рухів та інших суб’єктів
політики.Суть політ. ідеології - створюється діяльністю теоретиків,
політичних діячів, учених, які представляють інтереси того чи іншого класу або
соціальної групи. Поживним ґрунтом для її формування є інтереси, уявлення
про суспільно-політичне життя різних соціальних спільнот, хоча вони
безпосередньо участі у процесі її формування не беруть.
У політичній ідеології прийнято виділяти такі рівні:теоретико-
концептуальний,программно-директивний і поведінковий.
Теоретико-концептуальний. У цьому рівні формуються основні тези
політичної теорії, обгрунтовуються певні цінності й ідеали, які у основі
запропонованого типу суспільного ладу. І оскільки всяка ідеологічна система
прагне внутрішньої несуперечливості, творці ідеологічної конструкції
проводять велику роботу з відбору і узагальнення ідейного матеріалу, усунення
протиріч між різними їх аспектами і прагнуть подати в розумінні системи
однорідних ідей, тобто. струнку, несуперечливу, внутрішньо узгоджену
систему. Від цієї особливості ідеологічної системи певною мірою залежить її
сприйняття масами.Программно-директивний. У цьому рівні соціально-
філософські принципи і ідеали перетворюються на конкретні політичні
програми, гасла й підвищити вимоги політичних еліт, політичних партій,
формуючи, в такий спосіб, стратегію і тактику політичних змагань стосовно
солідарним чи ворожим класам та соціальним групам. Через політичні
програми розвитку й директиви здійснюється соціальна регуляція поведінки
класів та соціальних груп. Безпосереднім носієм цих програм, тож установок є
політичної еліти. Проте специфічних організацій, що об'єднує класи і соціальні
групи і направляючих їх зусилля, така регуляція була б неможливою. Тому
джерелом програм, тож директив виступають політичні партії, і навіть держави
у особі державної машини. Поведінковий.Впровадження у громадську
свідомість певних ідеологічних установок як програм, лозунгів і вимог
призводить до певному типу політичної поведінки. Сильна сторона
ідеологічних систем, з поглядуК.Мангейма, саме на тому, що вони можуть
гуртувати покупців, безліч акумулювати їх енергію, спрямовувати в певні
форми дії. Сила тій чи іншій ідеологічної системи визначається ступенем
освоєння громадянами її цілей і принципів, мірою їх втілення у практичних
справах та вчинках широкої населення.Основними функціями політичної
ідеології є: оволодіння суспільною свідомістю, впровадження в нього власних
критеріїв оцінки минулого, сьогодення і майбутнього, створення позитивного
образу в очах громадської думки пропонованих нею цілей і завдань
політичного розвитку. При цьому політична ідеологія покликана не стільки
поширювати, пропагувати свої цілі та ідеали, скільки добиватися
цілеспрямованих дій громадян на виконання поставлених нею завдань.
76. Суть та основні характеристики політичної культури
Політи́чна культу́ра — сукупність соціально-психологічних настанов,
цінностей і зразків поведінки соціальних верств, окремих громадян, які
стосуються їх взаємодії з політичною владою. Політична культура охоплює
рівень знань та уявлень про політику, емоційне ставлення до неї, що мотивує
політичну поведінку громадян.Політична культура – сукупність цінностей,
знань, ставлень, орієнтації того чи іншого соціального суб’єкту, що фіксує
рівень розвитку їх політичної свідомості, політичної діяльності і поведінки.
Політологія вивчає насамперед політичну культуру, що характеризує розвиток
теоретичних, ціннісних, нормативних, реальних і підсвідомих уявлень та
ставлень громадян. Вони допомагають нам усвідомити й розвинути всебічні
зв’язки з інститутами влади і між собою. Від політичної культури людей
значною мірою залежать політичні процеси в суспільстві, стабільність і
демократизм політичної системи тощо. Цей термін в політологію ввів Г.
Алмонд..
Політична культура суспільства є синтезом відповідних культур усіх існуючих
у ньому соціальних спільнот і політичних інститутів. Але це не механічний
конгломерат. У царині означених культур виробляється нова якісна субстанція
— культура, яка фіксує суттєві ознаки та рівень суспільної політичної
свідомості й поведінки суспільства загалом. У цій новій, інтегрованій
політичній культурі можуть переважати демократичні чи авторитарні риси,
переплітатись різні рівні й характер політичних ознак носіїв культури. Але
головне, що ця політична культура дає змогу побачити якісний рівень
політичного життя суспільства. Те саме стосується і політичної культури
окремої особи як сукупності елементів її політичної свідомості й поведінки, їх
характер і якість, самобутній зміст, взаємодія та обумовленість дають змогу
оцінювати рівень політичної зрілості людини, її політичну культуру.
Політична культура є складовою духовної культури особи і суспільства
загалом. Вона тісно поєднана з іншими видами духовної культури —
моральною, правовою, управлінською тощо. У контексті загальної культури
суспільства політична культура постає як культура політичного мислення і
політичної поведінки. Вона значною мірою обумовлює ступінь цивілізованості
політичного життя суспільства.
77.Рівні і типологія політичної культури
Для кожної історичної епохи, для кожного виду політичних систем і соціальних
спільностей характерний свій особливий тип політичної культури.
Загально визнаними вважаються методи класифікації політичних культур,
запропоновані дослідниками Г. Алмондом і С. Вербою. Ця класифікація
покладена в основу наведеної нижче:
Патріархальний тип — для нього характерними ознаками є: низька
компетентність в політичних проблемах, відсутність інтересу громадян до
політичного життя, орієнтація на місцеві цінності — общину, рід, плем'я
тощо..Підданський тип — орієнтується на інтереси держави, але особиста
активність невисока; такий тип добре засвоює виконавські ролі і функції, тому
легко піддається маніпулюванню з боку різних політиканів, чиновників,
політичних авантюристів. Активістський тип — передбачає активне
включення громадян в політичний процес, участь у виборах органів влади і
намагання вплинути в тій чи іншій мірі на розробку і прийняття політичних
рішень. Політична соціалізація є частиною загальної соціалізації. її специфіка
полягає в тому, що в процесі політичної соціалізації індивідом засвоюються
норми і цінності переважно політичної культури, зразки політичної поведінки,
знання і уявлення про політичну сферу суспільства.
Політична соціалізація — це процес інтеграції (входження) людини в політичне
життя суспільства.
Процес політичної соціалізації здійснюється як в ході цілеспрямованого
застосування по відношенню до індивіда методів виховання і навчання, так і
під впливом різноманітних спонтанних чинників (спілкування, читання
літературних творів, засобів масової інформації, впливу різних політичних
подій, власного досвіду тощо).
Первинним органом загальної і політичної соціалізації стає сім я, де
закладаються фундаментальні мотиваційні установки особистості.
Особливістю першого етапу політичної соціалізації є те, що дитина засвоює
певні політичні норми і зразки культури, не розуміючи їх сутності і значення
На другому етапі соціалізації (шкільний період життя) основне значення
мають адаптації, пристосування людини до тих політичних відносин,
політичної культури, що склалися в суспільстві. В той же час, це не виключає
можливості заперечення індивідом загальноприйнятих норм і переоцінку ним
існуючих культурних цінностей.
Найвідповідальніший період в житті індивіда —- це третій етап політичної
соціалізації. Це період, коли людина досягає вісімнадцяти років і у
відповідності з Конституцією України стає пов- ноправним громадянином
держави, здатним обирати різні органи влади і самому обиратись в ті чи інші
владні структури.

78. Історичні особливості формування політичної культури

Політична культура як соціальне явище виникла раніше, ніж оформилося саме
поняття, — з появою держави, у IV-III тис. до н. е. Вона була предметом уваги
Платона, Аристотеля, Макіавеллі, Монтеск'є, Токвіля, Маркса, Мангейма та
інших мислителів. А сам термін запроваджений у науковий обіг німецьким
філософом епохи Просвітництва Йоганом-Готфрідом Гердером (1744—1803).
Систематично використовувати його почали в 50-х роках XX ст.Ще
давньогрецькі мислителі цікавились питанням, чому різні групи людей та різні
народи, які діють у різних політичних системах, по-різному сприймають одні і
ті ж самі політичні події та явища? Чому поводять себе по-різному в однакових
політичних ситуаціях. На ці питання намагаються відповісти і сучасні
дослідники, розуміючи, що у всіх суб'єктів політики різна політична культура, у
кожній країні та в кожній соціальній групі вона має свої специфічні риси та
прояви. Тому з'ясування сутності цього соціального феномену залишається
актуальним до сьогодні і особливо в нашій країні, де відбувається формування
нового виду політичної культури та її вплив на оновлення суспільства,
функціонування інститутів влади та громадян.Політична культура як суспільне
явище складається історично, є відносно стійким утворенням, втілює у собі
досвід попередніх поколінь. У ній закріплюються ставлення людей певної
країни до політичної системи і окремих її елементів, до політичного процесу, а
також до самих себе й своєї ролі в цьому процесі.Як складова частина загальної
культури людства політична культура визначає і встановлює норми поведінки і
правила взаємодії в політичній сфері, значною мірою обумовлюючи ступінь
цивілізованості політичного життя суспільства. Проте політична культура є не
лише концентрованим досвідом попередніх поколінь. Кожна сучасна людина
має можливість засвоїти цей досвід, розвинути його і примножити новими
надбаннями.Існує багато визначень поняття "політична культура", що
зумовлено його складністю і недостатнім вивченням. Приміром, американські
політологи Г. Алмонд і С. Верба визначають політичну культуру як сукупність
психологічних орієнтацій людей стосовно політичних об'єктів, як знання,
почуття та оцінки політичних явищ. Тобто вони наголошують на суб'єктивних
рисах політичної культури і не включають до неї політичну
діяльність.Англійські дослідники А. Кардинер, С. Вайт акцентують увагу на
об'єктивному аспекті явища, а саме на політичній діяльності й поведінці носіїв
політичної культури. Очевидно, раціональним є діалектичне поєднання в
розумінні політичної культури обох аспектів, позаяк вона може бути виявлена
та оцінена тільки через реальність політичної дії та поведінки суб'єктів.

79.Функції політичної культури.

Політична культура виконує певні соціальні функції:

Виховна функція. Її призначення полягає в підвищенні політичної свідомості й

національної самосвідомості через безпосередню участь громадян в управлінні,
політичному житті, зростанні їх інформованості й компетентності, освіченості.
Регулююча функція. Покликана забезпечувати вплив громадян на політичний
процес, насамперед через участь у контролі за роботою органів влади й
управління, а також за допомогою існуючих норм, традицій, ідеалів тощо. Це
сприяє попередженню політичних реформацій, нормалізації та стабілізації
життя суспільства.
Захисна функція. Полягає в охороні політичних цінностей, що відповідають
вимогам соціального прогресу, демократії, гуманізму (захист прав і свобод
людини тощо).
Прогностична функція. Сприяє передбаченню можливих варіантів поведінки
суб'єктів політики за певних ситуацій, у перебігу політичних подій.
Комунікативна функція. Забезпечує ідейно-політичний зв'язок громадянина з
політичною системою, іншими членами суспільства. передача політичних
знань, цінностей, навичок, у тому числі поколінням суб'єктів політичного
процесу
Пізнавальна функція засвоєння громадянами необхідних суспільно-
політичних знань і формування у них компетентних політичних поглядів і
переконань;
нормативно-ціннісна функція задає індивідам, групам, суспільству в цілому
певні норми, стандарти, цінності, установки політичного мислення і поведінки;
фіксує ієрархію політичних цінностей;
інтеграційна функція формує широку і стійку соціальну базу даного
політичного устрою, об'єднує підтримуючі політичні сили;

Процес формування політичної культури відбувається передусім під впливом

політичного життя, певних режимів, політичних систем. Чим вони
демократичніші, тим вищий рівень політичної культури громадян. За таких
обставин виховний процес здійснюється об'єктивно. Але, попри це, необхідні
цілеспрямовані заходи й засоби: демократична система освіти й політосвіти,
змістовна робота засобів масової інформації, високий духовний рівень
мистецтва й літератури, конструктивний вплив на маси партійних і непартійних
об'єднань, творчий розвиток гуманітарних наук тощо. Виняткове значення в
набутті політичної культури мають суспільні ідеали. Їх відсутність спустошує
людину, робить її байдужою, аполітичною, здирницьки раціональною.
Суспільство без справжнього гуманістичного І ідеалу є неповноцінним,
історично нежиттєздатним.

80. Демократична політична культура

Демократична політична культура характеризується активністю громадян, їх

включеністю в політичне життя, визнанням громадянських прав і свобод,
принципу контролю громадянами діяльності уряду, визнанням політичних сил
в рамках і на основі капіталістичного влаштування суспільства.
Розглянемо детальніше сутність демократичного політичного режиму.
Демократія — одна з основних форм правління, політичної організації
суспільства, держави і влади, політичний режим, що розвивається і прогресує в
історії, звичайно зв’язаний з республіканською формою держави. Демократія,
демократизм, демократизація та демократичність не одне й те ж: демократизм
— це характеристика режиму, засобів правління, методів, що застосовуються,
спосіб політичних відносин і поведінки влади. Тому демократичним, в
принципі, може бути не тільки республіканська, але й монархічна держава,
особливо сучасна, коли монархія відіграє номінальну роль. Реальна
демократія — форма, різновидність держави, що характеризується визнанням
народу вищим джерелом влади, вибірністю основних органів держави,
рівноправністю громадян і, насамперед, рівністю їх виборчих прав,
підпорядкуванням меншості більшості при прийнятті рішень. Звідси і загальне
найменування демократії для держав різних політичних форм правління, але з
подібними режимами. Демократія відома в історії ледве чи не раніше, ніж інші
монархічні форми організації суспільства: пряма первісна, общинна демократія,
військова, племінна демократія попереддержавних етапів політичного розвитку
людства

. Політичний процес — це боротьба різноманітних груп інтересів за владу.

Реалії життя такі, що народ від політики усунений. Але теорія демократії
ґрунтується на необхідності забезпечення людям максимальної участі в
політичному житті. Якщо ж неможливо безпосередньо реалізувати пряму
демократію, то вже у всякому випадку необхідно створити політичну систему,
що поєднує принципи прямої і представницької демократії. Громадяни
демократичної держави, висловлюючись безпосередньо або делегуючи владу
своїм представникам, беруть на себе обов'язок поважати і підтримувати її,
підкорятися її рішенням. Влада ж відповідальна перед народом і підконтрольна
йому. Природно, політичний режим існує як система взаємних політичних
обов'язків влади та народу.