Нові відкриття у фізико-математичних і природничих науках на межі

ХІХ-ХХ ст.

Перелік основних питань:

1. Розвиток математики та астрономії.
2. Фундаментальні відкриття у фізиці.
3. Хімія, геологія, механіка та біологія на передових позиціях науково-
технічного прогресу.

Тема 2.2. Нові відкриття у фізико-математичних і природничих науках

та технічні винаходи останньої чверті ХІХ – початку ХХ ст.

Розвиток математики та астрономії. У період з 1871 р. до 1914 р. нові

відкриття в математиці, астрономії, природознавчих та технічних науках
підірвали основи старої механістичної картини світу й створили умови для
розвитку нових еволюційних ідей. Точні науки у цей час розвиваються на
основі практичного досвіду, збагачуючи його новими відкриттями. На межі
окремих наукових знань виникають нові науки: фізична хімія, біохімія тощо.
Початок нового періоду в розвитку математики був пов’язаний з
дослідженнями в галузі неевклідової геометрії, які проводили італійський
учений Еудженіо Бельтрамі та німецький математик Фелікс Клейн.
Видатною подією в галузі аксіоматичного методу була опублікована
1899 р. праця німецького математика Давида Гільберта, який вперше
розв’язав задачу побудови геометричної системи, яка логічно розгорталася з
точно сформульованих незалежних посилань. Цим Гільберт зробив вагомий
внесок у математичну логіку. Практичне значення цього відкриття виявилося
з часом.
Наприкінці ХІХ ст. значного розвитку отримало вчення про загальні
властивості скінченних і особливо нескінченних множин. Теорія множин як
математична дисципліна була розроблена у 1874–1884 рр. німецьким
математиком Георгом Кантором. Ідеї та поняття теорії множин знайшли
застосування практично у всіх галузях математики. Теорія множин стала
однією з основ розвитку теорії функцій дійсної змінної, сучасної загальної
топології та інших дисциплін.
У розглядуваний період великого розвиту набула теорія ймовірностей.
Цей розділ математики займається вивченням випадкових подій, настання
яких заздалегідь неможливо точно передбачити й перебіг яких, здавалося б,
за однакових умов, може відбутись зовсім по-різному в залежності від
випадку. Теорія ймовірностей особливо швидко почала розвиватися з
прогресом статичної фізики, знайшла застосування у природознавстві та
техніці. На її основі розвинулася теорія спостережень, яка набула розвитку у
зв’язку з потребами геодезії та астрономії, а також у теорії стрільби. Велике
значення у цій галузі математики мали праці російського ученого Андрія
Маркова-старшого. Так, теорія марковських ланцюгів дала можливість
розв’язати фізичні проблеми броунівського руху та дифузії.
На межі ХІХ і ХХ ст. значним напрямком у розвитку математики було
вчення про симетрію у загальному вигляді, тобто теорія груп. Спочатку вона
розвивалася як допоміжний апарат для розв’язання рівнянь вищих степенів у
радикалах. На межі століть важливе значення закономірностей симетрії
виявилося у багатьох інших розділах науки: геометрії, кристалографії, фізиці,
хімії. Завдяки цьому методи і результати теорії груп отримали досить значне
поширення. Так, у 90-х рр. ХІХ ст. Євграф Федоров розв’язав за допомогою
теоретико-групових методів важливу проблему кристалографії – задачу
класифікації різноманітних кристалічних просторових решіток.
На початку ХХ ст. науковці багатьох країн продовжували розробляти
проблеми топології, яка сформувалася в окрему галузь математичних знань у
зв’язку з розробкою проблем теорії функцій комплексної змінної і якісної
теорії диференціальних рівнянь Анрі Пуанкаре. На той час топологія вже
визначилась як вчення про ті властивості геометричних образів, які не
змінюються при безперервній їх деформації.
У розглядуваний період виникає поняття функціонального простору, а
також основних ідей функціонального аналізу. В математиці простір
визначається як множина об’єктів, між якими є відношення, подібні за своєю
структурою до звичайних просторових. Історично першим є поняття
евклідового тривимірного простору, який розглядається як множина точок,
пов’язаних певними зв’язками. Внаслідок постійного його збагачення
виникло поняття функціонального простору, в якому точками є функції. Такі
простори розглядались італійськими математиками В. Вольтерра (1887) та
С. Пінкерле (1895), а також Д. Гільбертом (1904) і угорським ученим
Ф. Ріссом (1912).
 Нові досягнення математики – створення аксіоматичного методу теорії
множин, відкриття нових аспектів теорії ймовірностей, теорії груп, топології,
функціонального аналізу – тісно пов’язані зі змінами й розвитком наукових
уявлень про явища матеріального світу. Через специфіку предмету й методу
дослідження математика часто теоретично випереджає відкриття багатьох
фізичних та інших законів природи. В подальшому природничі науки все
частіше звертаються до методу математичного аналізу свого матеріалу.
Якщо наука до другої половини ХІХ ст. не знала шляхів для пояснення
фізичної природи процесів і явищ, що відбувались у всесвіті, то тепер
астрономія отримала нові методи вивчення космосу: спектральний аналіз і
фотографію, які ґрунтувалися на досягненнях фізики та хімії.
Астроспектроскопія й фотографія зумовили швидке вдосконалення нової
галузі астрономії – астрофізики.
В останній третині ХІХ ст. була розроблена класифікація зіркових
спектрів. Вивчення спектрів небесних світил дозволило довести існування
об’єктів як зіркової (зіркові системи, скупчення), так і газової (газові
туманності) природи.
Перші точні визначення зіркових величин були проведені у 70-х рр.
ХІХ ст.; були створені досить точні фотометричні каталоги. На кінець
століття астрономія вже використовувала досить значні матеріали: власні
рухи, паралакси тощо.
Суттєвий розвиток отримала зіркова астрономія, яка під час досліджень
закономірностей зіркової системи, крім геометричних характеристик, почала
широко використовувати отримані астрофізичними методами фізичні
характеристики зірок: спектральні класи, променеві швидкості, показники
кольору. Це дозволило набагато глибше з’ясувати закономірності будови і
розвитку зіркового світу.
1906 р. Якобус Каптейн запропонував міжнародний план дослідження
зіркового світу шляхом вивчення зірок у 206 обраних площах, які рівномірно
були розподілені по небу. Досліди, які проводилися за цим планом, надали
значний матеріал для вивчення будови і динаміки зіркової системи. Під час
виконання цього плану накопичувалися відомості про зіркові величини,
спектральні класи, власні рухи, променеві швидкості. Велике значення мали
й інші міжнародні праці, такі як складання зонних астрономічних каталогів,
фотографічні «карти неба» тощо.
 Негативний вплив на світогляд астрономів на межі ХІХ і ХХ ст. мала
загальна криза природознавства, яка виявилася в астрономії у тенденції до
заперечення безмежності всесвіту в часі й до визнання нашої Галактики
єдиною зірковою системою, яка включає всі небесні тіла. Однак
дослідження, які провели передові вчені, довели існування інших зіркових
систем. Склався новий розділ зіркової астрономії – позагалактична
астрономія. Нові відкриття в астрономії у розглядуваний період визначили
перехід від вивчення лише часткових питань, які торкалися природи окремих
небесних тіл, до з’ясування загальних закономірностей їх будови і розвитку.
Фундаментальні відкриття у фізиці. Природознавчі науки на межі ХІХ
і ХХ ст. головну увагу приділяли питанням будови матерії, її мікроструктурі.
Дослідження попереднього періоду привели до чіткого розмежування атома і
молекули. За допомогою періодичної системи Менделєєва був встановлений
зв’язок між атомами, але закономірності змін самих атомів ще не були
з’ясовані. Висувалися лише припущення, що атом є складним утворенням.
Крім того, існувала думка про наявність ефіру – однорідного світового
середовища нез’ясованої будови. Електрика розглядалась як флюїд, тобто
речовина особливої будови.
В останній чверті ХІХ ст. вчення про електрику почало займати
центральні позиції не тільки у фізиці, але й в усьому природознавстві. 1873 р.
Джеймс Максвелл створив електромагнітну теорію світла. Розвиваючи ідеї
Фарадея, він розробив класичну теорію електромагнітного поля. З
розробленої ним системи рівнянь електродинаміки випливало, що повинні
існувати електромагнітні хвилі. Реальність цих хвиль була експериментально
доведена Генріхом Герцом у 1887 р. Він показав, що ці хвилі також, як і
світлові промені, відбиваються, заломлюються і т.ін. Протягом наступного
десятиліття були відкриті майже всі діапазони електромагнітних хвиль.
1895 р. німецький фізик Вільгельм Рентген, досліджуючи проходження
струму через трубки без повітря, відкрив електромагнітне випромінювання,
яке назвав Х-променями. Невдовзі було доведено, що промені Рентгена – це
електромагнітні хвилі дуже короткої довжини. Це відкриття набуло
широкого практичного застосування.
Російський фізик Петро Лебедєв у 1891 р. отримав короткі
електромагнітні хвилі, які заповнювали діапазон між звичайними
радіохвилями і більш короткими інфрачервоними променями. Він також
експериментально довів, що електромагнітні хвилі можуть спричиняти також
тиск. Дослідження Лебедєва показали, що електромагнітні випромінювання
характеризуються не лише енергією, але й масою.
Відкриття Герца, Рентгена, Лебедєва та інших учених доповнили теорію
електромагнітного поля Максвелла й усунули її недоліки. Максвелл переніс
центр уваги з електромагнітних зарядів на електромагнітне поле. Воно і
речовина у вченого виявилися розірваними. Внаслідок цього питання про
електромагнітні заряди, які породжують поле і випромінюють
електромагнітні хвилі, питання про природу носіїв заряду і струму вивчалося
спочатку без зв’язку з електромагнітним полем.
1870 р. англійський учений Вільям Крукс відкрив катодні промені в
розрядній трубці з розрідженим повітрям. Через чотири роки британський
фізик Джордж Стоні дав перше кількісне визначення заряду атома електрики
і назвав цей заряд «електроном». Стоні назвав електроном найменший
електричний заряд, пов’язаний з іоном одновалентної речовини. Його
співвітчизник Джозеф Томпсон 1897 р. довів, що катодні промені є потоком
негативно заряджених електронів. Остаточно атомну будову електричних
зарядів було доведено 1911 р. дослідами американського вченого Роберта
Ендрюса Міллікена. Відкриття та дослідження електронів, їхні взаємодія та
рух зробили помітний вплив на вчення про речовину.
Розвиток вчення про електромагнітне поле, відкриття електрона,
встановлення електромагнітної структури атома призвели до синтезу цих
досягнень у електромагнітній теорії, яка набула розвитку на межі ХІХ і
ХХ ст. Остаточно її сформулював у 1909 р. голландський учений Гендрік
Лоренц у праці «Теорія електронів». Все різноманіття видів матерії він
розглядав як наслідок взаємодії позитивних і негативних елементарних
зарядів (електронів) та ефіру. Однак подальший розвиток науки довів, що не
може бути універсальних теорій, які б пояснювали всі явища. Теорія Лоренца
не відповідала фактам при поясненні безперервного і перервного.
Французький фізик Антуан Беккерель у 1896 р., проводячи досліди з
сіллю урана, встановив, що її випромінювання здатне проходити крізь
непрозорий папір. Його роботу продовжили Марія Склодовська-Кюрі і П’єр
Кюрі, які встановили, що такі промені випускають усі сполуки, які містять
уран і торій. Такі речовини отримали назву радіоактивних. Вже 1898 р.
дослідники змогли отримати з уранової руди радій. Згодом було встановлено,
що радіоактивність проявляється у вигляді альфа-, бета- і гамма-променів.
Англійський фізик Ернест Резерфорд 1911 р. під час дослідження
розсіювання ядер гелію – альфа-частинок – атомами різних речовин
встановив, що ці частинки відхиляються на незначні кути, хоча
зіштовхуються з сотнею тисяч атомів. Лише у деяких випадках альфа-
частинка відхиляється на кут у 120–150°. Отже, зустрічні атоми
пронизуються швидкою й масивною альфа-частинкою. Резерфорд
запропонував планетарну модель атома: у центрі якої знаходиться позитивно
заряджене ядро, а його маса майже дорівнює масі атома.
Але згідно класичної електродинаміки, електрони, які рухаються у
середині атома, повинні були б безперервно втрачати свою енергію на
випромінювання електромагнітних хвиль. Їхній рух у середині атома
припинився б у мільйонні частки секунди. Але це суперечило великій
стійкості атома. При цьому світло, яке випромінював атом згідно електронної
теорії, повинно було б мати безперервний спектр. Але досліди, проведені з
розпеченими газами (тобто сукупністю атомів, які мають велику енергію)
показали, що вони випромінюють цілком визначений лінійний спектр,
характерний для даної речовини.
Отже, з’ясувалось, що на основі класичної механіки й електродинаміки
неможливо пояснити процеси, які відбуваються у середині атома. Численні
теоретичні узагальнення та практичні дослідження, проведені у різних
країнах світу в 1913 р. змінили погляди вчених на проблему будови атома. На
початку року був відкритий закон перетворення елементів у процесі
радіоактивного розпаду. Він пояснював альфа- і бета-розпад як зсув
електронів у періодичній системі. Майже одночасно цей закон був доведений
англійським фізиком Фредеріком Содді та польським Казимиром Фаянсом.
Потім Содді відкрив явище ізотопії. Наприкінці року на засіданні Фізичного
товариства у Копенгагені Нільс Бор зробив доповідь «Про спектр водню», в
якій дав опис нової динамічної моделі атома.
Значним досягненням фізики у цей час було створення квантової
механіки – теорії руху мікрочастинок. Вона дозволяла враховувати хвильові,
атомістичні та корпускулярні властивості матерії. Згодом квантова механіка
як галузь теоретичної фізики стала основою ядерної фізики.
 Відправною точкою квантової механіки стала квантова теорія світла. Ще
1900 р. німецький фізик Макс Планк зробив припущення про те, що
елементарні випромінювачі (атоми) можуть віддавати свою енергію
електромагнітному полю, тобто випромінювати світло лише дискретними
порціями – квантами. Загальнонаукове значення роботи Планка полягало у
тому, що він відкинув закони класичної фізики і ввів у науковий обіг
уявлення про перервний, квантовий обмін енергією між випромінюючими
системами і полем випромінення.
Німецький фізик Альберт Ейнштейн у 1905 р. висловив думку про те,
що світло є сукупністю елементарних світлових частинок – фотонів, або
квантів світла. Він запровадив поняття про квантову (дискретну) структуру
поля випромінювання. Це дало змогу пояснити багато фізичних явищ: закони
фотоефекту, люмінесценції, фотохімічні закономірності тощо.
Узагальненням розвитку фізики початку ХХ ст. була спеціальна (1905)
та загальна (1915) теорія відносності А. Ейнштейна. Вона відкрила нові
наукові уявлення про простір, час та тяжіння. Вчений довів, що уявлення про
абсолютний простір і час, які будувалися на законах класичної механіки,
суперечать законам, що були відкриті в фізиці на межі ХІХ–ХХ ст. Простір і
час – є формами існування рухомої матерії й окремо, незалежно від матерії,
не існують.
Теорія відносності Ейнштейна є однією з основ всієї сучасної фізики. За
її допомогою відбуваються дослідження атома та його ядра, а також
елементарних частинок. Загальна теорія відносності вивчає космологічні
проблеми.
Хімія, геологія, механіка та біологія на передових позиціях науково-
технічного прогресу. На розвиток загальнотеоретичних уявлень хімічної
науки наприкінці ХІХ ст. помітний вплив мали як відкриття, зроблені у
попередній період, так і сучасні здобутки у галузі фізики. На базі
термодинаміки, електродинаміки, спектроскопії формується фізична хімія та
виникають її самостійні розділи.
Хімія у другій половині ХІХ ст. досягла помітних успіхів у галузі
синтезу органічних речовин, використовуючи відкриття, зроблені у
попередній період Фрідріхом Велером і Миколою Зініним. 1865 р. німецький
хімік Фрідріх Август Кекулє запропонував формулу будови бензолу. Вже
наступного року французький вчений Марселен Бертло синтезував тензол з
ацетилену. На основі реакції диазоторування, відкритої німецьким хіміком
Петером Гріссом, яка стала основою великого класу азотофарбників, виникає
промисловість синтетичних барвників. Метод синтезування різноманітних
органічних речовин Віктора Гріньяра, відкритий у 1900 р., значно прискорив
її розвиток.
Хімічна наука на підставі досягнутих результатів у теоретичних
розробках почала здійснювати помітний вплив на розвиток хімічних
технологій: створюється виробництво пластмас, синтетичних барвників,
рідкого палива, ліків; вдосконалюються технологічні процеси в металургії,
виробництві фарб.
Одним з напрямів розвитку органічної хімії було дослідження синтезу
природної сировини й вдосконалення способів її переробки. Під час
дослідження складу і будови каучуку були зроблені перші спроби його
синтезу.
На межі ХІХ–ХХ ст. формується самостійний напрям фізико-хімічних
досліджень – термохімія. Дослідження хімічних процесів за допомогою
термодинаміки призвело до появи хімічної термодинаміки. Теорія
електролітичної дисоціації, запропонована Сванте Арреніусом у 1887 р., та
подальше вивчення хімічних процесів, перетворили електроліз у
промисловий спосіб отримання алюмінію, хлору та інших речовин.
Розвиток колоїдної хімії був обумовлений вивченням розчинів. Ці
дослідження призвели до вдосконалення процесів очищення нафти та води,
покращення якості фарбування, появи фотографії.
1884 р. Якоб Гендрік Вант-Гофф оприлюднив свої кінетичні рівняння,
що було підсумком роботи багатьох дослідників стосовно визначення
швидкості хімічних реакцій. Він спирався на закон діючих мас, відкритий у
1879 р. Като Максиміліаном Гульдбергом і Петером Вааге, та на загальний
закон зміщення хімічної рівноваги в залежності від зовнішніх факторів Анрі
Луї Ле Шательє (1884).
На початку ХХ ст. працями багатьох учених (Г. Тамман, М. Курнаков)
було створено фізико-хімічний аналіз. Він допоміг встановити кількісну
залежність між складом та властивостями різноманітних систем речовини –
розчинами, сплавами тощо. Тепер науковці отримали можливість
досліджувати умови осаджування солі та створювати сплави з потрібними
властивостями.
 Завдяки відкриттю будови атома, поглиблюється розуміння будови
молекули та природи хімічного зв’язку. В основі перших гіпотез про участь
електрона в утворенні хімічного зв’язку було положення про переміщення
електронів від одного з атомів до іншого. Так, 1915 р. Вальтер Коссель, а
наступного – Гілберт Льюіс запропонували електронні теорії валентності й
хімічного зв’язку. Описовий бік цих теорій добре узгоджувався з моделлю
атома Нільса Бора.
У розглядуваний період подальший розвиток отримали такі розділи
механіки, як динаміка твердого тіла, теорія стійкості, механіка рідин і газів.
Перехід до нарізної зброї у середині ХІХ ст. зробив розробку проблем
стійкості, рівноваги і руху матеріальних систем дуже важливою. Вони
отримали розвиток у теорії гіроскопу, якою займалися російський учений
О. Ляпунов і французький А. Пуанкаре. Так, 1892 р. вийшла друком праця
Ляпунова «Загальна задача про стійкість руху». Розв’язання теоретичної
проблеми обертання важкого тіла навколо нерухомої точки для випадку,
коли центр його ваги не знаходиться на осі симетрії, у 1888 р. зробила Софія
Ковалевська.
Бурхливий розвиток авіації на початку ХХ ст. призвів до появи нового
розділу гідродинаміки – аеродинаміки. Важливе значення у її створенні мали
праці Миколи Жуковського. У 1904 р. він розробив формулу для визначення
підіймальної сили крила, про що зробив доповідь під назвою «Про приєднані
вихори» у листопаді наступного року на засіданні Московського
математичного товариства. У 1910–1912 рр. Жуковський провів розрахунки
сили, яка діє на крило, а також розробив декілька теоретичних профілів
крила. У наступні шість років він провадив дослідження, за допомогою яких
була створена теорія повітряного гвинта. Праці Жуковського є основою всіх
аеродинамічних розрахунків літаків. Розвитком теорії крила займався також
німецький учений Людвіг Прандтль.
Праця Сергія Чаплигіна «Про газові струмені» (1902) започаткувала
нову галузь механіки – газову динаміку. Повністю значення цього
дослідження визначилося лише через кілька десятиліть, коли почалося
вивчення сил, з якими повітря впливає на літак, що летить на швидкості, яка
наближається до звукової.
Різноманітні ракети (освітлювальні, сигнальні, феєрверки) на пороховій
основі людство використовувало століттями. Але лише з появою праць Івана
Мещерського «Динаміка точки змінної маси» (1897) та «Зрівняння руху
точки змінної маси» (1904) з’явився новий розділ механіки – динаміка
змінної маси, який досліджував політ ракет. У 1903 р. вийшла праця
Костянтина Ціолковського «Дослідження світових просторів реактивними
приладами», в якій були викладені теорія руху ракети з урахуванням зміни її
маси, принципова схема реактивного двигуна на рідкому паливі та
математично обґрунтована можливість застосування багатоступеневих
реактивних апаратів у міжпланетному сполученні.
У перші десятиліття ХХ ст. різними проблемами розвитку космонавтики
займалися й інші дослідники: Р. Годдард (США), Ф. Цандер (Росія), Р. Есно-
Пельтрі (Франція), Г. Оберт (Німеччина), Ю. Кондратюк (Україна). Так, у
1909 р. Роберт Годдард вперше зробив енергетичний розрахунок рідинної
воднево-кисневої ракети з урахуванням можливості застосування також
інших видів палива. Тоді ж він розглянув схему багатоступеневої ракети.
1916 р. Годдард провів експериментальні дослідження зі сталевими камерами
порохового ракетного двигуна з метою визначення їх ККД. 1917 р. Юрій
Кондратюк (справжнє ім’я – Олександр Шаргей) вивів основне рівняння руху
ракети у бік Місяця та зробив його аналіз.
Будівництво залізничних мостів, швидкісних пароплавів, весь розвиток
техніки наприкінці ХІХ ст. призвів до появи теорії вимушених коливань і
вчення про резонанс, започаткованих дослідженнями Лагранжа. Особливо
плідно у цьому напрямку працював німецький математик Карл Вейєрштрасс.
На початку ХХ ст. розробляється нова галузь теорії коливань – теорія
нелінійних коливань, що було пов’язано з розвитком технічної акустики,
електротехніки та радіотехніки.
Розвиток геології був тісно пов’язаний з прискореним зростанням
промислового виробництва, яке потребувало велику кількість кам’яного
вугілля, металу, нафти. Це викликало поглиблення геологічних знань,
значного розширення пошукових робіт і вдосконалення їх проведення.
У геології формуються загальні теорії, що пояснюють геологічні явища
як взаємозв’язані ланки єдиного процесу розвитку Землі. Так, у 70-х рр.
ХІХ ст. вийшла друком книга австрійського вченого Едуарда Зюсса
«Обличчя Землі», в якій була висунута контракційна гіпотеза – гіпотеза
стискання Землі. Вона розглядала життя нашої планети як складний тривалий
період, де всі геологічні процеси були пов’язані між собою й відбувалися під
дією природничих факторів. Але контракційна теорія спрощувала схему
розвитку Землі. Тому на початку ХХ ст. з’явилися нові гіпотези та теорії.
Одним з досягнень геології кінця ХІХ ст. було вчення про особливості
геологічних відкладень у залежності від умов осадових накопичень (теорія
фацій), авторами якого були російський учений Микола Головкінський та
німецький – Йоганнес Вальтер. Тоді ж були закладені основи палеогеографії
та порівняльної стратиграфії (М. Неймайр, О. Павлов), а також
біостратиграфії (М. Андрусов). Так, ученими-палеогеографами було
встановлено льодовикове походження четвертинних відкладень
(П. Кропоткін); накопичені нові відомості про клімати минулого. Це сприяло
розвитку загальних матеріалістичних уявлень про історію нашої планети.
Використання мікроскопічного методу аналізу гірських порід за
допомогою поляризаційного мікроскопу в петрографії дозволило глибше
вивчити мінерали під час утворення вивержених порід.
У зазначений період велика кількість робіт була проведена з вивчення
геології окремих регіонів земної кулі. Регіональна геологія у той час мала
велике практичне значення, оскільки дозволяла перейти до складання
геологічної карти світу.
Таким чином, розвиток наукових досліджень у 1871–1914 рр. пішов
переважно у трьох напрямках: вивчення структури матерії (зокрема,
структури атома); дослідження проблем енергії та створення нової фізичної
картини світу.
Нові дослідження в галузі будови речовини, атома, проведені на межі
ХІХ–ХХ ст. довели, що механістична картина світу вкрай недосконала й
помилкова. Відомі науці закони класичної механіки при поясненні
мікроструктури речовини виявилися помилковими. Водночас помилковими
виявилися і механістичні, метафізичні, філософські концепції, природничо-
науковими джерелами яких були стара класична механіка і механістична
картина світу.
Весь процес переходу до нових основ фізичної науки відбувався в
умовах формування нової картини всесвіту й супроводжувався значними
змінами не тільки у галузі природознавства, але й у філософії. На межі ХІХ–
ХХ ст. особливо загострилися суперечки між матеріалізмом та ідеалізмом
навколо філософських проблем природознавства. Так, суб’єктивні ідеалісти з
відкриття радіоактивності зробили висновок про те, що це нібито підриває
основи принципу збереження енергії, оскільки випромінювання під час
радіаційного розпаду свідчить про виникнення енергії з нічого. Крім того,
стверджувалося, що з відкриттям зміни маси електрона підривається принцип
збереження маси. Оскільки масу ототожнювали з матерією, то робився
висновок про те, що «матерія зникає».
Боротьба навколо філософських проблем природознавства мала велике
соціальне значення, оскільки в неї втягнулися найвидатніші представники
філософії того часу.
Поява та розвиток нових видів транспорту і зв’язку. Використання
бензинового двигуна в автомобілебудуванні почалось з 1885 р., коли
німецький винахідник Готтліб Даймлер отримав відповідний патент і
використав двигун у конструкції автомобіля. Наприкінці ХІХ ст. досліди зі
створення автомобіля отримали широке розповсюдження у всьому світі. За
кілька років напівкустарне виробництво було поставлене на промислову
основу і з’явились перші автомобільні заводи: 1896 р. в Айзенасі (Німеччина)
та Спрінгфілді (США), 1899 р. у Туріні (Італія).
Справжній прорив у автомобілебудуванні стався 1902 р., коли
американський підприємець Генрі Форд, маючи 7-річний досвід
конструювання й виробництва автомобілів, налагодив процес їх масового
складання. Він був першим, хто зумів отримати технічний, технологічний та
комерційний зиск від запровадження конвеєра.
Розвиток двигунів внутрішнього згоряння на початку ХХ ст. призвів до
створення тракторної промисловості на підставі досвіду використання
гусеничного рушія та парових колісних тракторів, накопичений у ХІХ ст.
Визначились два типи тракторів за призначенням: промислові та
сільськогосподарські.
На межі ХІХ–ХХ ст. припадає зародження літакобудування. Для
розвитку авіації велике значення мали дослідження природи польоту
нерухомого крила німецького винахідника Отто Лілієнталя (1889), які були
оприлюднені на початку ХХ ст.. На їх основі брати Уілбур та Орвілл Райти
(США) збудували літак Flyer, який 17 грудня 1903 р. здійснив свій перший
політ. Заслуга братів Райтів полягала у тому, що вони використали
бензиновий двигун і надійну біпланну схему будови літака.
 З початком другого десятиліття ХХ ст. авіація виходить на новий
якісний рівень, коли створення перших літакобудівних заводів призвело до
розвитку авіаційної промисловості як нової галузі виробництва.
Практичне втілення ідеї телефонування започаткували праці німецького
фізика Філіпа Рейса зі створення апаратури, здатної зберігати відповідний
тембр голосу під час передачі звуку. Паралельно над цією проблемою
працювали учений Ілайша Грей та винахідник Александр Г. Белл. У
вдосконаленні телефонних апаратів взяли участь сотні вчених і винахідників
з різних країн, найбільш відомими з яких були Д. Юз, Т. Едісон, Е. Берлінер,
Ф. Блейк, К. Адер.
Наприкінці ХІХ ст. дротовий електричний зв’язок існував між багатьма
містами і країнами, однак він обмежувався лише нерухомими об’єктами.
Створити бездротову сигналізацію дозволило застосування електромагнітних
хвиль завдяки роботам німецького фізика Генріха Герца. Олександр Попов,
застосувавши електромагнітні хвилі, відкриті Герцом, створив
високочастотний іскровий генератор, у схемі якого містились усі елементи
радіопередавача. Навесні 1897 р. він встановив свої прилади на кораблях
Балтійського флоту й домігся зв’язку на відстані 5,5 км. Гульєльмо Марконі
використав відкриття Герца і Попова й провів радіозв’язок через
Атлантичний океан, який здійснювався за допомогою іскрових генераторів
(1901).
З початком Першої світової війни відбувся перехід від іскрових
(затухаючих передавачів) до радіостанцій з дуговим генератором
незатухаючих коливань. Це було практичне втілення ідей данського
винахідника Вальдемара Поульсена (1904), засекречене німецьким
командуванням до початку війни.
1904 р. англійський інженер Джон Флемінг винайшов двоелектродну
лампу – діод, а вже за два роки її вдосконалення, здійснене американцем Лі
де Форестом (приєднав до лампи третій електрод-сітку), призвело до
створення триелектродної лампи (тріоду) – основи майбутньої електронної
радіолампової техніки.
Початок кінематографу започаткували досліди Томаса Едісона та братів
Огюста та Луї Люмьєрів. 1888 р. Едісон запропонував методику
моментальної фотозйомки з послідовною серією проектування зображень на
безперервну смужку, яка знаходилася на циліндрі або на пласкому диску.
Наступного року він застосував целулоїдну плівку для свого апарату. На
початку 1895 р. брати Люмьєр вперше здійснили проекцію на екран знятих
ними кінокартин.
На початку ХХ ст. розпочинаються роботи зі створення математичних
машин. Першу з них – апарат для інтегрування диференціальних рівнянь
було розроблено 1912 р. під керівництвом академіка Олександра Крилова у
Петербурзі. Згодом праці у цьому напрямку отримали назву диференціальних
аналізаторів (механічні інтегруючі машини).
Винайдення та застосування нових засобів транспорту та зв’язку, як і
запровадження у виробництво наукових відкриттів і винаходів значно
вплинуло як на весь розвиток техніки й промислового виробництва, так і на
суспільне життя. За якихось двадцять років побут населення багатьох країн
зазнав докорінних змін. Але, на жаль, нові відкриття в науковій сфері й,
особливо, у техніці почали використовуватись у першу чергу для потреб
війни.

Theme 2.2. The new discoveries in physics, mathematics, the natural sciences
and technical inventions of the last quarter of the 19th century

An important event in the sphere of the axiomatic method was the work of the
German mathematician David Hilbert, published in 1899, who first decided to
build a geometric system, logically developed from precise, independent packages.
This Gilbert made a significant contribution to mathematical logic.
Set theory as a mathematical discipline was developed in 1874–1884 by the
German mathematician Georg Cantor. Set theory has become one of the pillars of
the development of the theory of functions of a real variable, modern General
topology and other disciplines. Probability theory especially quickly began to
develop with progress of static physics, has found application in science and
technology. At the turn of the 19th–20th centuries an important part in the
development of mathematics was teaching about the symmetry in a general
manner, that is, the theory of groups. The concept of functional analysis is also
formed.
In the second half of the 19th century astronomy gets new methods of studying
the cosmos: spectral analysis, picture, based on the achievements of physics and
chemistry. Study of Spectra of heavenly bodies helped to prove the existence of
objects as stellar and gaseous nature.
In the last quarter of the 19th century the teaching of electricity began to
occupy the central position in physics. In 1873, James Maxwell created the
electromagnetic theory of light. In 1895, the German physicist Wilhelm Conrad
Roentgen, exploring the passage of current through the tube without air, opened
the electromagnetic radiation, which he called x-rays. Soon it was shown that
electromagnetic waves are of very short length. In 1874, the British physicist
George Stonej gave the first quantitative determination of the charge of the atom of
electricity and called the charge of the «electron». Finally, the atomic structure of
the electrical charges has been proven in 1911, by the American scientist Robert
Andrews Milliken.
French physicist Antoine Becquerel, conducting experiments with uranium
salt found that its radiation can pass through the opaque paper. Curies have
established that these rays produce all compounds containing uranium and
thorium. Such substances have been called radioactive. The starting point of
quantum mechanics was the quantum theory of light. In 1900, German physicist
Max Planck cast aside the laws of classical physics and introduced the idea of
discontinuous quantum exchange of energy between the lamp and the radiation
field. Summarizing the development of the physics of the beginning of the 20 th
century had been the special (1905) and general theory of relativity, developed by
the German physicist Albert Einstein. It has opened a new scientific concept of
space, time and gravitation.
Chemical science, based on the results achieved in the theoretical works,
initiated a marked influence on the development of chemical technologies: a
production of plastics, synthetic dyes, liquid fuels, medicines; improved
technological processes in industry.
During the period under review, such sections of mechanics, as solid state
dynamics, theory of stability, mechanics of liquids and gases received their further
development. The rapid development of aviation has resulted in aerodynamics.
Essential for its creation were the works of the Russian scientist Nikolai
Zhukovsky. At the beginning of the 20th century the developing problems of space
started in various countries.
And the development of geology in this period was closely related to the
accelerated growth of industrial production, which required large amounts of coal,
metal, and oil. Use the gasoline engine in the automotive industry began in 1885,
when German inventor Gottlieb Daimler received the patent and used the engine in
the vehicle. The automotive industry is already before the World War I influenced
the progress in all branches of engineering due to the increase in car production
and related orders for the necessary equipment, materials and components.
The great importance for the further development of aviation had the nature
study of real flight wing of German inventor Otto Lilienthal (1889). Based on
them, the brothers Wilbur and Orville Wright (United States) built the airplane
«Flyer», which first flew on December 17, 1903.
The German physicist Heinrich Hertz has dedicated several works to
exploring the electromagnetic waves. Based on them, the Russian scientist
Alexander Popov and Italian inventor Guglielmo Marconi established the radio
transmitters. The experiments of Thomas Edison and the brothers Augusto and
Louis Lumiere put the start of the cinema.

Тема 2.2. Новые открытия в физико-математических и естественных

науках и технические изобретения последней четверти XIX – начала
ХХ в.

Развитие математики и астрономии. В период с 1871 по 1914 г. новые

открытия в математике, физике, естествознании подорвали основы старой
механистической картины мира и расчистили путь для новых эволюционных
идей. Точные и естественные науки в этот период развиваются на основе
практического опыта, обогащая его новыми открытиями. На границе
отдельных отраслей научных знаний возникают новые науки: физическая
химия, биохимия и т.д.
Начало нового периода в развитии математики связано с
исследованиями в области неэвклидовой геометрии, проведенные
итальянским ученым Эудженио Бельтрами, а также немецким математиком
Феликсом Клейном.
Значительным событием в области аксиоматического метода была
опубликованная в 1899 г. работа немецкого математика Давида Гильберта,
который впервые решил задачу построения геометрической системы,
логически развертывающейся из точно сформулированных, независимых
посылок. Этим Гильберт сделал весомый вклад в математическую логику.
Практическое значение этого открытия проявилось со временем.
В конце XIX в. значительное развитие получило учение об общих
свойствах конечных и особенно бесконечных множеств. Теория множеств
как математическая дисциплина была разработана в 1874–1884 гг. немецким
математиком Георгом Кантором. Идеи и понятия теории множеств нашли
применение практически во всех областях математики. Теория множеств
стала одной из основ развития теории функций действительного
переменного, современной общей топологии и других дисциплин.
В рассматриваемый период большое развитие получила теория
вероятностей. Этот раздел математики занимается изучением случайных
явлений, течение которых заранее невозможно точно предсказать и ход
которых, казалось бы, при одинаковых условиях, может произойти
совершенно по-разному в зависимости от случая. Теория вероятностей
особенно быстро начала развиваться с прогрессом статической физики,
нашла применение в естествознании и технике. На ее основе была создана
теория наблюдений, которая получила развитие в связи с потребностями
геодезии и астрономии. Большое значение в этой области математики имели
труды Пафнутия Чебышева, Александра Ляпунова, Андрея Маркова-
старшего. Так, теория марковских цепей дала возможность решить
физические проблемы броуновского движения и диффузии.
На рубеже ХIХ и ХХ вв. важным направлением в развитии математики
было учение о симметрии в общем виде, т.е. теория групп. Сначала она
развивалась как вспомогательный аппарат для решения уравнений высших
степеней в радикалах. На рубеже веков важное значение закономерностей
симметрии проявилось во многих других разделах науки: геометрии,
кристаллографии, физике, химии. Благодаря этому методы и результаты
теории групп получили достаточно широкое распространение. Так, в 90-х гг.
ХІХ в. Евграф Федоров решил с помощью теоретико-групповых методов
важную проблему кристаллографии – задачу классификации различных
кристаллических пространственных решеток.
В начале ХХ в. ученые многих стран продолжали разрабатывать
проблемы топологии, которая сформировалась в отдельную отрасль
математических знаний в связи с разработкой проблем теории функций
комплексного переменного и качественной теории дифференциальных
уравнений Анри Пуанкаре. В то время топология уже определилась как
учение о тех свойствах геометрических образов, которые не изменяются при
непрерывной их деформации.
В рассматриваемый период формируется понятие функционального
пространства, а также основных идей функционального анализа. В
математике пространство определяется как множество объектов, между
которыми существуют отношения, сходные по своей структуре с обычными
пространственными отношениями. Исторически первым является понятие
эвклидова трехмерного пространства, которое рассматривается как
множество точек, связанных определенными отношениями. Вследствие
постепенного его обогащения возникло понятие функционального
пространства, в котором точками являются функции. Такие пространства
рассматривались итальянскими математиками В. Вольтерра (1887) и
С. Пинкерле (1895), а также Д. Гильбертом (1904) и венгерским ученым
Ф. Рисом (1912).
Новые достижения математики – создание аксиоматического метода
теории множеств, новых аспектов теории вероятностей, теории групп,
топологии, функционального анализа – тесно связаны с изменениями и
развитием научных представлений о явлениях материального мира. В силу
специфики предмета и метода исследования математика часто теоретически
предваряет открытие многих физических и иных законов природы. В
дальнейшем естественные науки стали все чаще обращаться к методу
математического анализа своего материала.
Если наука до второй половины XIX в. не знала путей для объяснения
физической природы процессов и явлений, происходивших во вселенной, то
теперь астрономия получила новые методы изучения космоса: спектральный
анализ и фотографию, которые основывались на достижениях физики и
химии. Астроспектроскопия и фотография обусловили быстрое
совершенствование новой области астрономии – астрофизики.
В последней трети XIX в. была разработана классификация звездных
спектров. Изучение спектров небесных светил позволило доказать
существование объектов как звездной (звездные системы, скопления), так и
газовой (газовые туманности) природы. Первые точные определения
звездных величин были проведены в 70–80-х гг. ХІХ в.; были созданы
достаточно точные фотометрические каталоги. К концу века астрономия уже
располагала довольно значительным материалом, относящимся к
собственным движениям и параллаксам.
Существенное развитие получила звездная астрономия, которая во
время исследований закономерностей звездной системы, кроме
геометрических характеристик, начала широко использовать полученные
астрофизическими методами физические характеристики звезд:
спектральные классы, лучевые скорости, показатели цвета. Это позволило
гораздо глубже выяснить закономерности строения и развития звездного
мира.
В 1906 г. Якобус Каптейн предложил международный план
исследования звездного мира путем изучения звезд в 206 избранных
площадях, равномерно распределенных по небу. Исследования, проводимые
по этому плану, предоставили богатый материал для изучения строения и
динамики звездной системы. При выполнении этого плана накапливаются
сведения о звездных величинах, спектральных классах, собственных
движениях, лучевых скоростях. Большое значение имели и другие
международные труды, такие как составление сезонных астрономических
каталогов, фотографические «карты неба» и другие.
Негативное влияние на мировоззрение астрономов на рубеже ХIХ и ХХ
вв. оказал общий кризис естествознания, который проявился в астрономии в
тенденции к отрицанию бесконечности вселенной во времени и к признанию
нашей Галактики единственной звездной системой, включающей все
небесные тела. Однако исследования, проведенные многими учеными,
доказали существование других звездных систем. В результате сложился
новый раздел звездной астрономии – внегалактическая астрономия. Новые
открытия в астрономии в рассматриваемый период определили переход от
изучения только частных вопросов, которые касались природы отдельных
небесных тел, к выяснению общих закономерностей их строения и развития.
Фундаментальные открытия в физике. В естественных науках на
рубеже ХIХ и ХХ вв. главное внимание уделялось вопросам строения
материи, ее микроструктуре. Исследования предыдущего периода привели к
четкому разграничению атома и молекулы. С помощью периодической
системы Менделеева была установлена связь между атомами, но
закономерности изменений самих атомов еще не были выяснены.
Выдвигались лишь предположения, что атом является сложным
образованием. Кроме того, существовало мнение о наличии эфира –
однородной мировой среды невыясненного строения. Электричество
рассматривалась как флюид, то есть вещество особого строения.
В последней четверти XIX в. учение об электричестве начало занимать
центральные позиции не только в физике, но и во всем естествознании. В
1873 г. Джеймс Максвелл создал электромагнитную теорию света. Развивая
идеи Фарадея, он создал классическую теорию электромагнитного поля. Из
разработанной им системы уравнений электродинамики следовало, что
должны существовать электромагнитные волны. Реальность этих волн была
экспериментально доказана Генрихом Герцем в 1887 г. Он показал, что эти
волны также, как и световые лучи, отражаются, преломляются и т.д. В
течение следующего десятилетия были открыты почти все диапазоны
электромагнитных волн.
В 1895 г. немецкий физик Вильгельм Рентген, исследуя прохождение
тока через трубки без воздуха, открыл электромагнитное излучение, которое
он назвал Х-лучами. Вскоре было доказано, что лучи Рентгена – это
электромагнитные волны очень короткой длины. Это открытие получило
широкое практическое применение, прежде всего, в медицине.
Российский физик Петр Лебедев в 1891 г. получил короткие
электромагнитные волны, которые заполняли диапазон между обычными
радиоволнами и более короткими инфракрасными лучами. Он также
экспериментально доказал, что электромагнитные волны могут оказывать
также и давление. Исследования Лебедева показали, что электромагнитные
излучения характеризуются не только энергией, но и массой.
Открытия Герца, Рентгена, Лебедева и других ученых дополнили
теорию электромагнитного поля Максвелла и ликвидировали ее недостатки.
Максвелл перенес центр внимания с электромагнитных зарядов на
электромагнитное поле. Оно и вещество у него оказались разорванными.
Поэтому вопрос об электромагнитных зарядах, порождающих поле и
излучающих электромагнитные волны, вопрос о природе носителей заряда и
тока изучался сначала без связи с электромагнитным полем.
В 1870 г. английский ученый Уильям Крукс открыл катодные лучи в
разрядной трубке с разреженным воздухом. В 1874 г. английский физик
Джордж Стони дал первое количественное определение заряда атома
электричества и назвал этот заряд «электроном». Стони назвал электроном
наименьший электрический заряд, связанный с ионом одновалентного
вещества. Его соотечественник Дж. Томсон в 1897 г. доказал, что катодные
лучи являются потоком отрицательно заряженных электронов. Окончательно
атомное строение электрических зарядов было доказано в 1911 г. опытами
американского ученого Роберта Эндрюса Милликена. Открытие и
исследование электронов оказало заметное влияние на учение о веществе.
Развитие учения об электромагнитном поле, открытие электрона,
установление электромагнитной структуры атома привели к синтезу этих
достижений в электромагнитной теории, которая получила развитие на
рубеже XIX и ХХ вв. Окончательно ее сформулировал в 1909 г. голландский
ученый Гендрик Лоренц в работе «Теория электронов». Все многообразие
видов материи он рассматривал как результат взаимодействия
положительных и негативных элементарных зарядов (электронов) и эфира.
Однако дальнейшее развитие науки доказало, что не может быть
универсальных теорий, которые объясняли бы все явления. Теория Лоренца
не соответствовала фактам при объяснении непрерывного и прерывного.
Французский физик Антуан Беккерель в 1896 г., проводя опыты с солью
урана, установил, что ее излучение способно проходить сквозь непрозрачную
бумагу. Его работу продолжили Мария Склодовская-Кюри и Пьер Кюри,
которые установили, что такие лучи выпускают все соединения, содержащие
уран и торий. Такие вещества были названы радиоактивными. Уже в 1898 г.
исследователи смогли получить из урановой руды радий. Впоследствии было
установлено, что радиоактивность проявляется в виде альфа-, бета- и гамма-
лучей.
Английский физик Дж. Томпсон в свое время предположил, что
электроны в атоме располагаются слоями и что химические свойства
элемента определяются внешним слоем электронов, что в дальнейшем и
подтвердилось. Это был первый шаг в разработке теории атома. В 1903 г. он
предложил модель атома в виде положительно заряженной сферы, в которой
расположены небольшие по размеру отрицательно заряженные электроны.
Английский физик Эрнест Резерфорд в 1911 г. при исследовании
рассеивания ядер гелия – альфа-частиц – атомами различных веществ
установил, что эти частицы отклоняются на незначительные углы, хотя
сталкиваются с сотней тысяч атомов. Лишь в некоторых случаях альфа-
частица отклоняется на угол в 120–150°. Следовательно, встречные атомы
пронизываются быстрой и массивной альфа-частицей. Резерфорд предложил
планетарную модель атома, в центре которой находится положительно
заряженное ядро, а его масса почти равна массе атома.
Но согласно классической электродинамике, электроны, движущиеся
внутри атома, должны были бы непрерывно терять свою энергию на
излучение электромагнитных волн. Их движение в середине атома
прекратилось бы в миллионные доли секунды. Но это противоречило
большой устойчивости атома. При этом свет, который излучал атом согласно
электронной теории, должен был бы иметь непрерывный спектр. Но опыты,
проведенные с раскаленными газами (т.е. совокупностью атомов, которые
имеют большую энергию) показали, что они излучают вполне определенный
линейный спектр, характерный для данного вещества.
Итак, выяснилось, что на основе классической механики и
электродинамики невозможно объяснить процессы, происходящие внутри
атома. Многочисленные теоретические обобщения и практические
исследования, проведенные в разных странах мира в 1913 г. изменили
взгляды ученых на проблему строения атома. В начале года А.С. Расселом
был открыт закон, который объяснял альфа- и бета-распад как смещение
электронов в периодической системе. Почти одновременно этот закон был
выведен английским физиком Фредериком Содди и польским Казимиром
Фаянсом. Затем Содди открыл явление изотопии. В конце года на заседании
Физического общества в Копенгагене Нильс Бор сделал доклад «О спектре
водорода», в котором дал описание новой динамической модели атома.
Значительным достижением физики в это время было создание
квантовой механики – теории движения микрочастиц. Она позволяла
учитывать волновые, атомистические и корпускулярные свойства материи.
Впоследствии квантовая механика как отрасль теоретической физики стала
основой ядерной физики.
Отправной точкой квантовой механики стала квантовая теория света.
Еще в 1900 г. немецкий физик Макс Планк сделал предположение о том, что
элементарные излучатели (атомы) могут отдавать свою энергию
электромагнитному полю, т.е. излучая свет лишь дискретными порциями –
квантами. Общенаучное значение работы Планка состояло в том, что он
отбросил законы классической физики и ввел в научный оборот
представление о прерывном, квантовом обмене энергией между
излучающими системами и полем излучения.
Немецкий физик Альберт Эйнштейн в 1905 г. высказал мнение о том,
что свет представляет собой совокупность элементарных световых частиц –
фотонов, или квантов света. Он ввел понятие о квантовой (дискретной)
структуре поля излучения. Это позволило объяснить многие физические
явления: законы фотоэффекта, люминесценции, фотохимические
закономерности.
Обобщением развития физики начала ХХ в. стала специальная (1905) и
общая (1915) теория относительности Эйнштейна. Она открыла новые
научные представления о пространстве, времени и тяготении. Ученый
доказал, что представления об абсолютном пространстве и времени, которые
строились на законах классической механики, противоречат законам,
открытым физикой на рубеже ХIХ–ХХ вв. Пространство и время – есть
формы существования движущейся материи и отдельно, независимо от
материи, не существуют.
Теория относительности Эйнштейна является одной из основ всей
современной физики. С ее помощью происходят исследования атома и его
ядра, а также элементарных частиц. Общая теория относительности изучает
космологические проблемы.
Химия, геология, механика и биология на передовых позициях
научно-технического прогресса. Развитие химической науки в конце XIX в.
находилось под влиянием открытий, сделанных в предыдущий период, а
также в области физики. На базе термодинамики, электродинамики,
спектроскопии формируется физическая химия и возникают ее
самостоятельные разделы.
В этот период химия достигла заметных успехов в области синтеза
органических веществ, опираясь на открытия, сделанные Фридрихом
Велером и Николаем Зининым. В 1865 г. немецкий химик Фридрих Август
Кекуле предложил формулу строения бензола. Уже в следующем году
французский ученый Марселен Бертло синтезировал тензол из ацетилена. На
основе реакции диазотирования, открытой немецким химиком Петером
Гриссом, ставшей основой большого класса азотокрасителей, возникает
промышленность синтетических красителей. Метод синтезирования
различных органических веществ Виктора Гриньяра, открытый в 1900 г.,
значительно ускорил ее развитие.
Химическая наука на основании достигнутых результатов в
теоретических разработках начала осуществлять заметное влияние на
развитие химических технологий: создается производство пластмасс,
синтетических красителей, жидкого топлива, лекарств; совершенствуются
технологические процессы в металлургии.
Одним из направлений развития органической химии было
исследование синтеза природного сырья и совершенствование способов его
переработки. В ходе исследования состава и строения каучука были сделаны
первые попытки его синтеза.
На рубеже XIX–ХХ вв. формируется самостоятельное направление
физико-химических исследований – термохимия. Исследования химических
процессов с помощью термодинамики привело к появлению химической
термодинамики. Теория электролитической диссоциации, предложенная
Сванте Аррениусом в 1887 г. и дальнейшее изучение химических процессов,
превратили электролиз в промышленный способ получения алюминия, хлора
и других веществ. Развитие коллоидной химии было обусловлено изучением
растворов. Эти исследования привели к совершенствованию процессов
очистки нефти и воды, улучшению качества красителей, появлению
фотографии.
В 1884 г. Якоб Хендрик Вант-Гофф обнародовал свои кинетические
уравнения, которые были итогом работы многих исследователей
относительно определения скорости химических реакций. Он опирался на
закон действующих масс, открытый в 1879 г. Като Максимилианом
Гульдбергом и Петером Вааге, и на общий закон смещения химического
равновесия в зависимости от внешних факторов Анри Луи Ле Шателье
(1884).
В начале ХХ в. трудами многих ученых (Г. Тамман, Н. Курнаков) был
создан физико-химический анализ. Он помог установить количественную
зависимость между составом и свойствами различных систем вещества –
растворами, сплавами и т.п. Теперь ученые получили возможность
исследовать условия осаждения солей и создавать сплавы с нужными
свойствами.
 Благодаря открытию строения атома углубляется понимание строения
молекулы и природы химической связи. В основе первых гипотез об участии
электрона в образовании химической связи было положение о перемещении
электронов от одного из атомов к другому. Так, в 1915 г. Вальтер Коссель, а в
следующем – Гильберт Льюис предложили электронные теории валентности
и химической связи. Описательная сторона этих теорий хорошо
согласовалась с моделью атома Н. Бора.
В рассматриваемый период дальнейшее развитие получили такие
разделы механики, как динамика твердого тела, теория устойчивости,
механика жидкостей и газов. Переход к нарезному оружию в середине XIX в.
сделал разработку проблем устойчивости, равновесия и движения
материальных систем очень актуальной. Они получили развитие в теории
гироскопа, которой занимались российский ученый Ляпунов и французский
Пуанкаре. Так, в 1892 г. вышел труд А. Ляпунова «Общая задача об
устойчивости движения». Решение теоретической проблемы вращения
тяжелого тела вокруг неподвижной точки для случая, когда центр его
тяжести не находится на оси симметрии, в 1888 г. сделала Софья
Ковалевская.
В последней трети XIX в. дальнейшее развитие получает механика
жидкостей (теория вихрей Гельмгольца) и теория гидродинамической смазки
Н. Петрова. Разработка Петровым этой теории была вызвана потребностями
сохранности подвижного состава на железнодорожном транспорте в связи со
значительным ростом тоннажа и скорости поездов.
Быстрое развитие авиации в начале ХХ в. привело к появлению нового
раздела гидродинамики – аэродинамики. Важное значение для ее создания
имели труды Николая Жуковского. В 1904 г. он разработал формулу для
определения подъемной силы крыла, о чем сделал доклад под названием «О
присоединенных вихрях» в ноябре следующего года на заседании
Московского математического общества. В 1910–1912 гг. Жуковский провел
расчеты силы, действующей на крыло, а также разработал ряд теоретических
профилей крыла. В последующие шесть лет он проводил исследования, с
помощью которых была создана теория воздушного винта. Труды
Жуковского являются основой всех аэродинамических расчетов самолетов.
Развитием теории крыла занимался также немецкий ученый Людвиг
Прандтль.
 Работа Сергея Чаплыгина «О газовых струях» (1902) положила начало
новой области механики – газовой динамике. Полностью значение этого
исследования определилось лишь через несколько десятилетий, когда
началось изучение сил, с которыми воздух воздействует на самолет, летящий
на скорости, приближающейся к звуковой.
Разнообразные ракеты (осветительные, сигнальные, фейерверки) на
пороховой основе человечество использовало веками. Но только с
появлением работ Ивана Мещерского «Динамика точки переменной массы»
(1897) и «Уравнивание движения точки переменной массы» (1904) появился
новый раздел механики – динамика переменной массы, исследующий полет
ракет. В 1903 г. вышел труд Константина Циолковского «Исследование
мировых пространств реактивными приборами», в котором были изложены
теория движения ракеты с учетом изменения ее массы, принципиальная
схема реактивного двигателя на жидком топливе и математически
обоснована возможность применения многоступенчатых реактивных
аппаратов в межпланетном сообщении.
В первые десятилетия ХХ в. различными проблемами развития
космонавтики занимались и другие исследователи: Р. Годдард (США),
Ф. Цандер (Россия), Р. Эсно-Пельтри (Франция), Г. Оберт (Германия),
Ю. Кондратюк (Украина). Так, в 1909 г. Роберт Годдард впервые сделал
энергетический расчет жидкостной водородно-кислородной ракеты с учетом
возможности применения также других видов топлива. Тогда же он
рассмотрел схему многоступенчатой ракеты. В 1916 г. Годдард провел
экспериментальные исследования со стальными камерами порохового
ракетного двигателя с целью определения их КПД. В 1917 г. Юрий
Кондратюк (настоящее имя – Александр Шаргей) вывел основное уравнение
движения ракеты к Луне и сделал его анализ.
Строительство железнодорожных мостов, скоростных пароходов, все
развитие техники в конце XIX в. привело к появлению теории вынужденных
колебаний и учения о резонансе, начатых исследованиями Лагранжа.
Особенно плодотворно в этом направлении работал немецкий математик
Карл Вейерштрасс. В начале ХХ в. разрабатывается новая отрасль теории
колебаний – теория нелинейных колебаний, что было связано с развитием
технической акустики, электротехники и радиотехники.
 Развитие геологии было тесно связано с ускоренным ростом
промышленного производства, которое требовало большого количества
каменного угля, металла, нефти. Это вызвало углубление геологических
знаний, значительного расширения поисковых работ и совершенствования их
проведения.
В геологии формируются общие теории, объясняющие геологические
явления как взаимосвязанные звенья единого процесса развития Земли. Так, в
70-х гг. XIX в. вышла книга австрийского ученого Эдуарда Зюсса «Лик
Земли», в которой была выдвинута контракционная гипотеза – гипотеза
сжатия Земли. Она рассматривала жизнь нашей планеты как сложный
длительный период, где все геологические процессы были связаны между
собой и происходили под действием естественных факторов. Но
контракционная теория упрощала схему развития Земли. Поэтому в начале
ХХ в. появились новые гипотезы и теории.
Одним из достижений геологии конца XIX в. было учение об
особенностях геологических отложений в зависимости от условий осадочных
накоплений (теория фаций), авторами которого были российский ученый
Николай Головкинский и немецкий Иоганнес Вальтер. Тогда же были
заложены основы палеогеографии и сравнительной стратиграфии –
определение возраста осадочных горных пород (М. Неймайр, А. Павлов), а
также биостратиграфии (Н. Андрусов). Так, учеными-палеогеографами было
установлено ледниковое происхождение четвертичных отложений
(П. Кропоткин), накоплены новые данные о климатах прошлого. Это
способствовало развитию общих материалистических представлений об
истории нашей планеты.
Использование микроскопического метода анализа горных пород с
помощью поляризационного микроскопа в петрографии позволило глубже
изучить минералы во время образования изверженных пород. Применение в
петрографической микроскопии универсального метода Евграфа Федорова
значительно расширило возможности изучения породообразующих
минералов.
В указанный период большое количество работ было проведено по
изучению геологии отдельных регионов земного шара. Региональная
геология в то время имела большое практическое значение, поскольку
позволяла перейти к составлению геологической карты мира.
 Таким образом, развитие научных исследований в 1871–1914 гг. пошло в
основном в трех направлениях: изучение структуры материи (в частности,
структуры атома); исследование проблем энергии; создание новой
физической картины мира.
Новые исследования в области строения вещества, атома, проведенные
на рубеже ХIХ–ХХ вв. доказали, что механистическая картина мира крайне
несовершенна и ошибочна. Известные науке законы классической механики
при объяснении микроструктуры вещества оказались ложными.
Одновременно ложными оказались и механистические, метафизические,
философские концепции, естественнонаучными источниками которых были
старая классическая механика и механистическая картина мира.
Весь процесс перехода к новым основам физической науки происходил
в условиях формирования новой картины вселенной и сопровождался
значительными изменениями не только в области естествознания, но и
философии. На рубеже ХIХ–ХХ вв. особенно обострились споры между
материализмом и идеализмом вокруг философских проблем естествознания.
Так, субъективные идеалисты из открытия радиоактивности сделали вывод о
том, что оно якобы подрывает основы принципа сохранения энергии,
поскольку излучение энергии во время радиационного распада
свидетельствует о возникновении энергии из ничего. Кроме того,
утверждалось, что с открытием изменения массы электрона подрывается
принцип сохранения массы. Поскольку ее отождествляли с материей, то
делался вывод о том, что «материя исчезает». Борьба вокруг философских
проблем естествознания имела большое социальное значение, поскольку в
нее втянулись видные представители философии того времени
Появление и развитие новых видов транспорта и связи. В начале ХХ
в. двигатели внутреннего сгорания стали основой возникновения ряда новых
отраслей промышленности – автомобильной, авиационной,
тракторостроительной, развития военной техники, а также основой
механизации сельского хозяйства и строительства. Двигатели внутреннего
сгорания делились на две большие группы: низкого сжатия, работающие на
легком топливе (бензиновые), и высокого сжатия, для которых требуется
тяжелое топливо (дизельные).
Использование бензинового двигателя в автомобилестроении началось с
1885 г., когда немецкий изобретатель Готтлиб Даймлер получил
соответствующий патент и использовал двигатель в конструкции
автомобиля. За несколько лет полукустарное производство было поставлено
на промышленную основу и появились первые автомобильные заводы: в
1896 г. в Айзенахе (Германия) и Спрингфилде (США), в 1899 г. в Турине
(Италия).
Настоящий перелом в автомобилестроении произошел в 1902 г., когда
американский предприниматель Генри Форд, имея 7-летний опыт
конструирования и производства автомобилей, наладил процесс их массовой
сборки. Он был первым, кто сумел получить техническую, технологическую
и коммерческую выгоду от применения конвейера.
Автомобильная промышленность уже перед Первой мировой войной
оказывала влияние на прогресс во всех отраслях техники из-за увеличения
объемов производства и связанные с этим заказы на необходимое
оборудование, материалы, комплектующие. Таким образом, не только
огромное количество рабочих и инженеров, но и многие предприятия прямо
или косвенно зависели от масштабов автомобильного производства.
Автомобильная промышленность дала примеры невиданных темпов
технического прогресса – за каких-то два десятилетия после своего
изобретения автомобиль с малоподвижной «тележки» превратился в
надежное, технически совершенное транспортное средство.
Развитие двигателей внутреннего сгорания в начале ХХ в. привело к
созданию тракторной промышленности на основании опыта использования
гусеничного движителя и паровых колесных тракторов, накопленного в
XIX в. Определились два типа тракторов по назначению: промышленные и
сельскохозяйственные.
На рубеж XIX–XX вв. приходится создание самолетостроения. Для
развития авиации большое значение имели исследования природы полета
неподвижного крыла немецкого изобретателя Отто Лилиенталя (1889),
которые в начале ХХ в. стали широко известны во всем техническим мире.
На их основе братья Уилбур и Орвилл Райт (США) построили самолет Flyer,
который 17 декабря 1903 г. совершил первый полет. Их заслуга заключалась
в том, что они использовали бензиновый двигатель и надежную бипланную
схему строения самолета. С началом второго десятилетия ХХ в. авиация
выходит на новый качественный уровень, когда создание первых
самолетостроительных заводов привело к развитию авиационной
промышленности как новой отрасли производства.
В конце XIX в. возникла проблема уплотнения телеграфных линий, что
ускорило экспериментальные работы в области телефонии. Начало
осуществлению идеи телефонирования положили труды немецкого физика
Филиппа Рейса. Известный физик Герман Гельмгольц доказал, что для
успешного воспроизведения звука имеет значение не только его частота, но и
тембр. Работы по разработке аппаратуры, способной передавать звуки с
сохранением соответствующего тембра, параллельно вели физик Илайша
Грей и изобретатель Александр Г. Белл. В совершенствовании телефонных
аппаратов приняли участие сотни ученых и изобретателей, наиболее
известными из которых были Д. Юз (открыл микрофонный эффект, 1878),
Т. Эдисон, Э. Берлинер, Ф. Блейк, К. Адер. Павел Голубицкий разработал
телефонную станцию с центральной батареей. Система питания абонентских
аппаратов открыла возможность обустройства телефонных станций с
тысячами абонентских точек. Система центральной батареи стала
необходимой предпосылкой для автоматизации работы телефонных станций
(АТС).
В конце XIX в. проводная электрическая связь существовала между
многими городами и странами, однако она ограничивалась только
неподвижными объектами. Создать беспроводную сигнализацию позволило
применение электромагнитных волн, что стало возможным после работ
немецкого физика Генриха Герца. Александр Попов открытые Герцем
явления применил для создания высокочастотного искрового генератора, в
схеме которого содержались все элементы радиопередатчика. Весной 1897 г.
он установил свои приборы на кораблях Балтийского флота и добился связи
на расстоянии 5,5 км. Первая радиограмма была передана на остров Гогланд
в 1899 г., где ледокол «Ермак» спас 50 рыбаков и броненосец «Генерал-
адмирал Апраксин», севший на камни. Гульельмо Маркони, используя
открытия Герца и Попова, осуществил радиосвязь через Атлантический
океан с помощью искровых генераторов (1901).
С началом Первой мировой войны произошел переход от искровых
(затухающих передатчиков) к передающим радиостанцям с дуговым
генератором незатухающих колебаний. Это было практическое воплощение
идей датского изобретателя Вальдемара Поульсена (1904), засекреченное
германским командованием до начала войны.
В 1904 г. английский инженер Джон Флеминг изобрел двухэлектродную
лампу – диод, а уже через два года после ее усовершенствования, сделанного
американцем Ли де Форестом (присоединил к лампе третий электрод-сетку),
привело к созданию трехэлектродной лампы (триода) – основы будущей
электронной радиоламповой техники. Это стало началом электронного
периода радиотехники.
Начало кинематографа положили опыты Томаса Эдисона и братьев
Огюста и Луи Люмьеров. В 1888 г. Эдисон предложил методику
моментальной фотосъемки с последовательной серией проектирования
изображений на непрерывную полоску, которая находилась на цилиндре или
на плоском диске, а в следующем году применил целлулоидную пленку для
своего аппарата. В 1889 г. сотрудники лаборатории Эдисона под
руководством Диксона построили кинопроектор, который был
синхронизирован с фонографом, что позволяло демонстрировать звуковые
фильмы. Параллельно во Франции и Англии появилась более качественная
аппаратура. В начале 1895 г. братья Люмьер впервые осуществили проекцию
на экран снятых ими кинокартин. Это и было рождением кинематографа.
В начале ХХ в. осуществляются работы по созданию математических
машин. Первую из них – аппарат для интегрирования дифференциальных
уравнений – создали в 1912 г. академик А. Крылов и механик Р. Ветцер в
Петербурге. Позднее работы в этом направлении получили название
дифференциальных анализаторов (механические интегрирующие машины).
Новые работы в физико-математических науках, революционные
открытия в естествознании, изобретение и внедрение новых средств
транспорта и связи значительно повлияли как на все развитие техники и
промышленного производства, так и на общественную жизнь. За каких-то
двадцать лет быт населения многих стран претерпел коренные изменения.
Но, к сожалению, новые открытия в науке и, особенно, в технической сфере
начали использоваться для нужд войны.

Вопросы для самоконтроля

1. С решением какой задачи было связано развитие математической
логики в начале ХХ в.?
 2. Какие процессы в физике ученые смогли объяснить с помощью
квантовой механики?
3. В каких отраслях естественных наук получила применение теория
вероятности?
4. Какие процессы в развитии техники привели к созданию
аэродинамики как отдельной отрасли научных знаний?
5. Какие новые средства связи начало использовать человечество в
конце XIX в.?
 Основные понятия
Теория групп – учение о симметрии в общем виде.
Квантовая теория Макса Планка показала, что атомы могут отдавать
свою энергию электромагнитному полю только дискретными порциями –
квантами.
Теория Нильса Бора открыла новые законы движения электронов в
атоме определенными орбитами, доказала, что излучение порции света –
фотона – возможно только при переходе электрона с одной орбиты на
другую.

Исторические личности
Альберт Эйнштейн (1879–1955), развивая квантовую теорию, высказал
мнение о том, что свет представляет собой совокупность элементарных
световых «частиц» – фотонов, или квантов света. А.Эйнштейн ввел понятие о
квантовой (дискретной) структуре поля излучения. Это позволило объяснить
такие физические явления, как законы фотоэффекта, люминисценцию,
фотохимические закономерности.
Важным итогом развития всей физики на рубеже ХIХ–ХХ вв. была
созданная Эйнштейном теория относительности, которая обобщила теорию
поля и теорию электрона. Теория относительности создала новые физические
представления о пространстве, времени и тяготении. Именно с именем
Эйнштейна связано создание этих новых представлений в науке.
Доминирующими в науке до Эйнштейна представления о пространстве
и времени как абсолютных началах, существующих наряду с материей и
независимо от нее, были сформулированы И. Ньютоном в конце XVII в. Эти
представления вошли в противоречие с открытиями в области физики,
сделанными к началу XX в., относящимися к движению сложных систем
заряженных частиц, скорость которых сравнима со скоростью света.
Эйнштейн доказал, что обычные представления о времени и пространстве,
которые определяются законами классической механики, не соответствуют
действительности. Абсолютные пространство и время являются абстракцией,
противоречат законам, открытым учеными-физиками на рубеже ХIХ–ХХ вв.
Пространство и время суть формы существования движущейся материи и
отдельно, независимо от материи не существуют.
 Специальная теория относительности Эйнштейна стала основой для
исследования атома, ядра и элементарных частиц, основой всей современной
физики.
Карл Вильгельм Отто Лилиенталь (1848–1896) – немецкий инженер,
проводил теоретические и практические работы по овладению техникой
полетов. Он занимался изучением планирующих полетов, подобно тем,
которые осуществляют птицы. В 1889 г. была опубликована работа
Лилиенталя «Полет птиц как основа авиации». В 1891 г. он совершил первый
опытный полет на крыльях, во время которого преодолел расстояние в 35 м.
В последующие 5 лет Лилиенталь осуществил на своих планерах около
2 тыс. удачных попыток, добиваясь стабильной устойчивости аппарата в
планирующем полете.
В 1896 г. во время сильного ветра планер Лилиенталя потерял
устойчивость и разбился. Пилот погиб. Но смерть Отто Лилиенталя не
остановила работ энтузиастов авиации. Во многих странах появились его
последователи.

Важные открытия
Открытие и исследование электронов, их взаимодействия и движения
имели важное значение в истории учения о веществе. Рядом опытов было
доказано, что абсолютная величина заряда любого тела, как негативного, так
и позитивного, составляет целое кратное заряда электрона. Следовательно,
заряд электрона есть «атом электричества». Электрон (в общем понимании
этого слова, то есть как положительный, так и отрицательный), – источник
электрического поля, через которое он связан с другими электронами. Во
время своего движения он создает магнитное поле, а при ускорении
движения электронов возникают электромагнитные волны. В конце XIX в.
было окончательно установлено, что свет излучается и поглощается
электронами, которые входят в состав атомов вещества.

Интересные факты
Первые автомобильные соревнования в Европе
В июле 1894 г. состоялись первые автомобильные гонки во Франции. В
них должны были участвовать 102 автомобиля с 20 типами различных
двигателей. Но на предыдущих испытаниях более половины машин не
смогли тронуться с места. В конце концов только 21 автомобиль (14 – с
бензиновыми и 7 – с паровыми двигателями) приняли участие в гонках. До
финиша добрались 15 машин (2 – с паровыми двигателями). По итогам этих
соревнований стало ясно, что на первый план вышли автомобили с
бензиновыми моторами. В частности, французская машина с двигателем
Даймлера достигла большой, как для того времени, средней скорости – более
20 км/час.
Летом следующего, 1895 г. на дистанции Париж – Бордо – Париж
состоялись новые соревнования, которые знаменовали окончательную
победу автомобиля с бензиновым мотором. Дистанцию участники
преодолели за 48 часов 47 минут со средней скоростью 24,5 км/час. Через
7 лет во время гонки Париж – Вена средняя скорость возросла почти в 3 раза
и составила 69 км/час.

Основные даты
1887 г. – Г. Герц экспериментально доказал существование
электромагнитных волн.
1896 г. – открытие А.Беккерелем явления радиоактивности.
1900 г. – создание М. Планком квантовой теории.
1905 г. – специальная теория относительности А. Эйнштейна.
1913 г. – Н. Бор сформулировал новые законы движения электронов в
атоме.
1915 г. – общая теория относительности А. Эйнштейна.