МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ
КРЕМЕНЧУЦЬКИЙ ЛЬОТНИЙ КОЛЕДЖ

Конспект з дисциліни Історія України

ТЕМА 1: Україна в перші повоєнні роки

Виконав студент групи

ООТдбср-22-1
Шокарєв Денис
Перевірив викладач
Кірюхіна Марина
Володимирівна

Кременчук 2023
 Посилення ролі Радянського Союзу на завершальному етапі другої світової
війни призвело до поновлення на початку 1944 р. участі України в
міжнародних відносинах. До компетенції Президії Верховної Ради
Української РСР і республіканського уряду віднесено дещо ширші
повноваження, зокрема представництво у міжнародних відносинах.
Українська РСР стала однією з держав-засновниць Організації Об’єднаних
Націй, стала членом її важливих спеціалізованих установ: ЮНЕСКО,
МАГАТЕ (міжнародного агентства з атомної енергії), ЮНІДО (організації з
питань промислового розвитку), МОП (міжнародної організації праці).
Засновані постійні представництва України при ООН у Нью-Йорку, при
відділеннях ООН у Женеві та Парижі. Постійна особиста участь
представників і делегацій України в діяльності асамблей, конгресів і
конференцій ООН, організацій, асоціацій, об’єднань та інших форумів мала
важливе значення для розширення міжнародних зв’язків.
Із середини 1940-х рр., Україна постійно брала участь і в міжнародно-
договірних відносинах, підписавши майже 170 міжнародних угод. Але
двосторонні міжнародні договори й угоди Україна фактично не укладала,
тому що на двосторонній основі політичні, зовнішньоторговельні, правові й
інші відносини з іноземними державами здійснювали виключно відповідні
органи Союзу РСР. Отже Українська РСР була позбавлена можливості
здійснювати безпосередні дипломатичні і консульські відносини з
іноземними державами. Кардинальні зміни, пов’язані з концептуальним
визначенням повноважень республіки в сфері зовнішньої політики, почались
у період «перебудови».
Важливий крок на шляху здобуття Україною незалежності зроблено для
входження в чинну систему міжнародних відносин. Безпосередня практика
зовнішньополітичної діяльності започаткована Комісією у закордонних
справах Верховної Ради. Саме вона зобов’язала Міністерство закордонних
справ Української РСР у двотижневий строк підготувати і внести на розгляд
Комісії пропозиції законодавчого забезпечення зовнішньополітичної
діяльності Української РСР. Ця ж Комісія рекомендувала призначити на
посаду Міністра закордонних справ Української РСР Анатолія Зленка. Сесія
Верховної Ради Української РСР прийняла відповідне рішення. Ідеї та
пропозиції, нагромаджені в ході обговорення питань, пов’язаних із
зовнішньополітичною діяльністю, створили підґрунтя для прийняття
Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.).

У грудні 1939 року за ініціативою президента Франкліна Рузвельта під

егідою державного департаменту США було створено комітет для розробки
проекту створення нової мінародної організації, яка б змінила Лігу націй,
котра виявилася неефективною у розв'язуванні міждержавних конфліктів.
Його напрацювання лягли в основу Атлантичної хартії, підписаної у серпні
1941 року Франкліном Рузвельтом і британським прем'єром Вінстоном
Черчіллем, яка закладала основні принципи міжнародного співробітництва і
дотримання безпеки. Цього ж року вперше з'явився термін "об'єднані нації",
як противага "осі Рим — Берлін — Токіо". Він був вперше задокументований
1 січня 1942 року під час підписання у Вашингтоні 26 державами-
союзницями по антигітлерівській коаліції Декларації Об'єднаних Націй,
котра розширювала положення Атлантичної хартії і формулювала принципи
спільних зусиль для боротьби проти Німеччини, Японії та Італії і їх сателітів.
У жовтні 1943 року на Московській конференції міністрів закордонних
справ СРСР, США й Британії була підписана Декларації з питання загальної
безпеки, яка передбачала, зокрема, створення міжнародної організації,
заснованої на принципі суверенної рівності всіх миролюбних держав.
Відповідні наміри були підтверджені на Тегеранській і Ялтинських
конференціях. Для того, щоб у майбутній ООН Радянський Союз мав
більший вплив при розв'язанні глобальних політичних питань, у жовтні 1944
року Йосиф Сталін виступив з ініціативою включення до числа членів-
засновників ООН всіх Української та Білоруської республік.
Для здійснення цього наміру у лютому 1944 року були внесені зміни до
конституцій СРСР і УРСР, які надавали Україні формальне право мати власні
збройні сили, 6 березня 1944 року 6-а сесія Верховної Ради УРСР прийняла
Закон «Про утворення військових формувань союзних республік та
перетворення у зв'язку з цим народного комісаріату оборони із загально-
союзного в союзно-республіканський наркомат». Указом Президії Верховної
Ради УРСР від 11 березня 1944 року народним комісаром оборони УРСР був
призначений генерал-лейтенант Василь Герасименко.

На конференції у Сан-Франциско 25 квітня 1945 року за участю 49 держав

представник СРСР обґрунтував міжнародно-правові повноваження
радянських республік брати участь у міжнародних конференціях, укладати
угоди та мати дипломатичні відносини і ця пропозиція була одностайно
підтримана Виконавчим комітетом конференції та головами делегацій. 30
квітня Україну було офіційно запрошено на конференцію у Сан-Франциско,
куди вона прибула 6 травня 1945 року на чолі із заступником голови
Раднаркому УРСР і народним комісаром закордонних справ УРСР Дмитром
Мануїльським. 26 червня 282-а делегатами всіх країн було одноголосно
прийнято Статут ООН, який був ратифікований Президією Верховної ради
Української РСР 22 серпня 1945 року. Через два дні відповідна ратифікаційна
грамота була надіслана до США.
Статут ООН набув чинності 24 жовтня 1945 року після його ратифікації
п'ятьма постійними членами Ради Безпеки і більшістю інших держав-
засновниць, а перше засідання Генеральної Асамблеї ООН почалось у
Лондоні 10 січня 1946 року. Наступного року делегація Української РСР взяла
участь у підписанні мирних договорів з Італією, Румунією, Болгарією,
Угорщиною і Фінляндією, на яких було підтверджено входження західних
українських земель до складу УРСР та її повоєнні кордони.

Для того, щоб унеможливити фактичне створення збройних сил УРСР,

чотири військові округи, які знаходились на її території, були виведені із
безпосереднього підпорядкування наркомату оборони УРСР і генерал
Герасименко фактично керував лише Київським вйськовим округом, який він
очолював за сумісництвом, а в наркоматі оборони працювало лише 11
чоловік. Він був знятий з посад 13 листопада 1945 року і переведений до
Риги заступником командувача округу. Посада наркома оборони УРСР
залишалася вакантною до 1978 року, коли положення про Міністерство
оборони УРСР було вилучено з нової конституції республіки.

На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1945 р. Україну було обрано

членом економічної та соціальної ради. З 1947 р. Україна - член Економічної
комісії ООН для Європи. У 1948-1949 рр. УРСР була непостійним членом
головного органу ООН - Ради Безпеки. Беручи активну участь у роботі ООН
та інших міжнародних організацій (таких як ЮНРРА - Адміністрація
допомоги і відбудови при ООН (1945 р.), Женевська конференція (1949 р.),
яка ухвалила Конвенцію про захист жертв війни, Дунайська конференція
(1948 р.), що виробила конвенцію про режим судноплавства по Дунаю),
Україна послідовно підтримувала ідею надання допомоги країнам, що
потерпіли під час Другої світової війни.

У 1946 р. Україна брала участь у роботі Паризької Мирної конференції і

підписала мирні договори з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та
Фінляндією. Українська дипломатія багато зробила для розвитку ООН,
зокрема таких її органів, як Комісія з прав людини, Міжнародна організація
праці (МОП), Комісія ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), у
переговорах щодо обмеження озброєнь. У 50-х роках представники УРСР
працювали в 16-ти Міжнародних організаціях, підписали 60 міжнародних
угод і конвенцій.
 ПЕРЕМІЩЕНІ ОСОБИ (DP – Displaced persons) – це жертви
нацистського та союзних йому режимів, які були вислані з країни свого
громадянства або колиш. місця проживання за расовими, реліг. чи політ.
мотивами, а також особи, вивезені з Батьківщини на примусову працю в
Німеччину і в окуповані нею країни. Відповідно до Резолюції ГА ООН щодо
проблеми біженців від 12 лютого 1946 для сприяння швидкому поверненню
П.о. у країни їх походження було створено Міжнародну організацію в справах
біженців. Її статут передбачав можливість відмови від репатріації за
наявності "вагомих причин", таких як: переслідування за нац. ознакою, політ.
чи реліг. переконаннями; сімейні обставини або поганий стан здоров'я. 14
грудня 1950 було утворене Управління Верховного комісара в справах
біженців, а 1951 – укладена багатостороння Конвенція про статус біженців.
Відповідно до конвенції під терміном "біженець" малася на увазі особа, яка
розглядалася як біженець через низку угод, укладених у період між двома
світ. війнами, а також у результаті подій, що відбулися до 1 січня 1951. 1967
був прийнятий Протокол, що стосується статусу біженців, з якого були
прибрані часові та геогр. обмеження конвенції 1951. Термін "переміщені
особи" в конвенції не використовується, але в даний час у практиці
Управління Верховного комісара в справах біженців застосовується поняття
"внутрішньо переміщені особи", що визначає осіб, котрі покинули певний
конфліктний регіон країни й оселилися в ін. регіоні в межах цієї ж країни.
Появу такої категорії біженців зумовила зміна характеру воєнних конфліктів –
від глобального протистояння до локальних внутр. воєн, які зазвичай мають
етнічне підґрунтя.
Фактично до категорії П.о. потрапили: 1) остарбайтери; 2) в'язні
концтаборів, військовополонені та політв'язні. Для тимчасового
розташування П.о. створювалися спец. табори. У жовтні 1945
відповідальність за утримання таборів була покладена на Адміністрацію
допомоги і відбудови Об'єднаних Націй (United Nation Relief and
Rehabilitation Administration; UNRRA), хоча військ. сили союзників
продовжували забезпечувати транспортування, доставку продовольства та
безпеку П.о. Також допомогу надавала Міжнар. орг-ція Червоного Хреста.

П.о. часто переїжджали з табору до табору в пошуках родичів, земляків

або кращих умов проживання. При таборах створювалися церкви, синагоги,
школи та ун-ти. Зокрема, свою діяльність відновив Український вільний
універститет та Укр. аграрно-тех. ін-т (раніше знаходився в Подєбрадах,
Чехія). П.о. вибороли собі квоту на навчання в нім. ун-тах.
 30 липня 1946 брит. власті закрили свою зону для подальшого
прийняття П.о., а 21 квітня 1947 те ж саме зробили й США. В міру
репатріації П.о. та біженців кількість таборів скоротилася. Фактично, на поч.
1952 всі табори, за винятком одного, припинили своє існування. Останній
табір для П.о. – Фьоренвальд – закритий 1957.

Репатріація в СРСР. Враховуючи колосальні людські втрати СРСР у

Другій світовій війні та необхідність відбудови країни, у жовтні 1944 рад.
уряд створив Управління уповноваженого Ради нар. комісарів у справах
репатріації, яке очолив колиш. керівник контррозвідки генерал-полк.
Ф.Голіков. На кінець війни за межами СРСР опинилося бл. 5 млн його
громадян, з яких більш ніж 3 млн знаходилися в зоні дії союзників. П.о. укр.
походження становили понад 2 млн осіб. Ялтинські угоди 1945 фактично
закріпили насильницьку репатріацію громадян СРСР. Необхідність вступу
СРСР у війну з Японією та побоювання щодо перешкоджання з боку СРСР
поверненню громадян союзницьких д-в змусили США, Велику Британію та
Францію певний час погоджуватися з такими умовами. Гол. пунктом
розбіжностей між союзниками щодо репатріації стало визнання рад.
громадянства зх. українців, оскільки до початку II світ. війни вони були
громадянами ін. д-в. СРСР наполягав на визнанні громадянства станом на
1941, тоді як британсько-амер. союзники не допускали репатріації українців
Галичини та Буковини.
 Загальновідомо, що після закінчення радянсько-німецької війни
(09.05.1945), до складу України ввійшли Закарпаття (1945) та Крим (1954).
Проте встановлення кордонів УРСР не обмежувалося цими територіями та
мало складну процедуру.
Про повоєнні межі України лідери антигітлерівської коаліції
дискутували на конференціях у Тегерані (28.11. – 01.12.1943) та Ялті (04 –
11.02.1945).
Проблема кордонів УРСР стояла через протест польського уряду в
екзилі, якого ще з 1939 року підтримували Англія та Франція. Лондон і
Париж навіть хотіли, щоб колишні урядовці країни ввійшли до майбутнього
уряду Польщі.
При цьому польський уряд в екзилі керував збройними силами поляків
на окупованій німцями території – Армією Крайова. Її загони мали
інструкцію 1943 року чинити оборонний спротив радянській армії, якщо
остання без дозволу вступить на довоєнні землі Польщі (тобто Західна
Україна).
Усвідомлюючи складнощі відносин із Варшавою, Москва різними
шляхами йшла до встановлення радянсько-польського кордону у своїх
інтересах. Це: регулярна взаємодія з великими державами-переможцями;
пропаганда та чекістські операції серед членів Армії Крайової,
активних польських патріотів;
створення прорадянського уряду з польськими лівими та нейтралізація
старих урядовців.
Зрештою, 16.08.1945 року між Польською народною республікою
(ПНР) та Радянським Союзом було укладено угоду про державний кордон. За
основу взято лінію Керзона з відхиленням на користь Польщі.
На українській дільниці кордону відхилення становило переважно 5–8
км на схід. За винятком території біля р. Солокія та м. Крилов (віддано 30 км)
й району Немирів-Ялівка (17 км).
За межами УРСР лишалися українські етнічні землі – т. зв.
«Закерзоння» – з площею майже 20 тис. кв. км. Тут частка українців
становила понад 80% місцевого населення.

Ситуація з українсько-румунським кордоном.

 Іншою незгодною стороною була Румунія. Вона брала участь у війні на
боці Третього Райху. Тому її претензії до СРСР не мали значення для
переможців.
СРСР уладнав територіальні питання з Румунією під час Паризької
мирної конференції 1946 року. Бухарест підписав відповідну угоду 10.02.1947
року. Румунсько-радянський кордон фіксувався на рівні 28.06.1940 року.
Тобто Буковина та сучасна Пд. Одещина залишалися за Україною.

Закарпаття в Україні
Ще 29.06.1945 року між урядом Чехословаччини та СРСР було
укладено угоду про передачу Закарпаття до УРСР. Прага не могла
відмовитися.
З одного боку, Карпатська Україна (офіційна назва території автономної
республіки у складі Чехословаччини у 1938–1939 рр., у 1918–1938 рр. –
Підкарпатська Русь) була заселена переважно українцями-русинами. Отож з
огляду на право націй на самовизначення закарпатські українці могли ввійти
до української держави або утворити її. Такою вважалася УРСР.
З іншого боку, Москва тиснула, оскільки прагнула закріпитися в
Центральній і Південно-Східній Європі. Закарпаття мало стати плацдармом в
регіоні.
22.01.1946 року утворено Закарпатську область за рішенням Президії
ВР СРСР.

Входження Криму до УРСР

Встановлення кордонів УРСР завершилося 1954 року зі входження до
республіки Кримського півострова.
Нові території УРСР у 1945, 1954 рр.
Це відбулося за рішенням Президії ВР СРСР від 19 лютого. В Указі
говорилося, що передача Кримської області здійснюється з урахуванням
спільності економіки, територіального сусідства та тісних господарського й
культурного зв’язку. Власне це об’єктивна реальність.
Адже через депортацію кримських татар у 1944 році (депортовані стали
повертатися після 1988–1989 рр.) місцеве господарство було зруйновано.
Нові поселенці – переважно з областей РРФСР – не змогли призвичаїтися до
умов степового Криму та зазнавали тяжких поневірянь. А сама Кримська
область потрапила до затяжної кризи.
 Комуністичне керівництво СРСР, з його тотальним порушенням прав
людей, широко використовувало депортацію (примусове виселення) з
каральною чи політичною метою.
Так, визначаючи свої західні кордони після підписання з нацистською
Німеччиною пакту Молотова-Ріббентропа, СРСР не брав до уваги етнічну
складову населення, яке мешкала у прикордонні.
А 9 вересня 1944 року в Любліні СРСР та Польща уклали угоду про
«взаємний обмін населенням» – примусово виселяли українців із Польщі, а
поляків з України.
Як стверджує Український інститут національної пам'яті – майже 700
тисяч українців вимушені були покинути свої домівки.
«Добровільне переселення» з «рівноцінним відшкодуванням майна»
обернулося колгоспним рабством, голодом та злиднями, роками принижень
та поневірянь без права повернення на рідні землі», – розповідає Голова
Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.
У 1944–1946 роках, понад 482 тисячі українців примусово позасудово
переселили до УРСР. Комуністичні режими СРСР і Польщі вчинили це із
застосуванням терору, репресій, конфіскації майна, обмеження політичних,
соціальних, економічних і культурних прав людей. Виселяли українців у різні
регіони УРСР – від Галичини до Причорномор’я, Слобожанщини та
Донеччини.
 У 1947 році тих українців, що відмовились виїжджати до СРСР,
польська влада в ході «операції Вісла» депортувала на північ і захід Польщі.
За кілька місяців примусово переселили майже 150 тисяч українців.
Ще кілька десятків тисяч українців були позбавлені батьківських
домівок під час обмінів прикордонними ділянками між СРСР та Польщею у
1948, 1951 роках.

1947, 28 квітня – розпочалася акція «Вісла» – військово-політична

операція польської комуністичної влади, що полягала у депортації всього
українського населення з південно-східних регіонів Польщі (Лемківщина,
Холмщина, Надсяння й Підляшшя) до її північно-західних земель. Проводили
акцію під приводом ліквідації формувань Української повстанської армії на
Закерзонні. Однак у документах з грифом «таємно» йшлося про «остаточне
розв’язання української проблеми в Польщі».

Фото з книги «Польща та Україна у тридцятих - сорокових роках XX

століття. Документи з архівів спеціальних служб. Том 5. Акція «ВІСЛА». -
Варшава-Київ, 2006.

Вигнання нацистів зі Східної Європи в 1944–1945 роках супроводжувалося

встановленням в цьому регіоні комуністичних прокремлівських урядів.
Місцеві комуністи відразу приступили до масштабних репресій з метою
упокорення населення. Одним із інструментів, які вони використовували,
стали масові депортації.
9 вересня 1944 року маріонеткові Комітет національного визволення Польщі
й уряд УРСР уклали угоду про «взаємний обмін населенням»: українського –
з території Польщі до УРСР і польського – з території України до Польщі.

На виконання цієї угоди у 1944–1946 роках із Польщі до УРСР було

переміщено понад 480 тисяч етнічних українців. Після закінчення терміну
угоди у Східної Польщі залишалося близько 150 тисяч українців. Радянська
влада відмовилася приймати їх на територію УРСР. Тому виник задум
переселяти українців углиб Польщі на малозаселені західні та північні її
землі.
Підготовка виселення почалася у другій половині 1946 року. У серпні
Відомство інформації та пропаганди в Любліні повідомило, що «…загальна
думка поляків із теренів [охоплених діями УПА] домагається виселення
українського елементу повністю – чи в Радянський Союз, чи на Західні
землі…».

Восени повітові відділення інформації та пропаганди мали скласти списки

українських сімей, які залишилися після попереднього переселення, або
самовільно повернулися з УРСР. «[У 1944–1946 роках] багато одиниць і
навіть родин сховалося у лісах або прикордонних місцевостях на території
Чехословаччини і потім прямісінько (через кордон) повернулись до своїх
осель, стаючи базою для банд УПА та небезпекою для нас на майбутнє. У
зв'язку з тим, що Радянський Союз вже не приймає назад цих родин,
необхідно навесні дійсно провести енергійну акцію переселення цих людей
окремим родинами в розпорошенні по цілих землях, де вони швидко
асимілюються», – йшлося у звіті заступника начальника Генерального Штабу
Стефана Моссора голові державної комісії безпеки, міністрові національної
оборони Міхала Ролі-Жимерського.

28 березня 1947 року українські повстанці із лісової засідки вбили віце-

міністра оборони Польщі Кароля Свєрчевського. Ця подія стала приводом для
початку депортації. Наступного дня зібралося Політбюро Центрального
комітету Польської робітничої партії.
«Переселення українців є наслідком вбивства популярного генерала
сотнею «Хріна» і здійснюється в ім'я боротьби з українськими збройними
силами…» – зазначалося в рішенні про негайне переселення «української
людности» на західні та північні землі Польщі.
 Спочатку план називався «спеціальною операцією «Схід» і включав
одночасне проведення депортації та бойових дій проти УПА. Згодом його
перейменовано на «Вісла».
Було створено оперативну групу «Вісла», яка налічувала близько 21
тисячі військових.
Операція тривала до 29 липня. Українців примусово виселили з їхніх
етнічних територій і розпорошили по північній і західній частині Польщі. Під
час акції владні підрозділи вдалися до насилля – палили українські житла,
руйнували церкви та українські цвинтарі.
З квітня до липня 1947 року оперативна група «Вісла» провела6
357 бойових акцій,
ліквідувала 1509 повстанців,
знищила 1178 бункерів і криївок,
заарештувала майже 2800 осіб із цивільної мережі ОУН і УПА у
Закерзонні,
3936 підозрюваних у співпраці з УПА ув’язнили в концтаборі Явожно. З них:
823 жінки, 27 священників. Унаслідок катувань загинуло близько 200 бранців.

За три місяці малу батьківщину втратили від 137 до 150 тисяч осіб. Урядовим
декретом від 27 серпня 1949 року українців позбавили права на господарства,
з яких вони були виселені, і на залишене там майно.
Комуністична влада намагалася виправдати проведення цієї акції,
представляючи її виключно як антиповстанську операцію. Цією тезою досі
послуговуються деякі польські історики та політики. Насправді ж головною
метою було цілковите виселення українського населення, а не лише
ліквідація відділів УПА. Оскільки, по-перше, на той момент чисельність
українського підпілля складала близько 2 тисяч осіб, що в 10 разів менше за
кількість військових ОГ «Вісла», по-друге, війська оперативної групи
прив’язувалися саме до населених пунктів, а не до повстанських відділів,
головною мішенню операції було саме цивільне населення. У планах із
підготовки операції вказувалося, що її метою є «остаточне вирішення
української проблеми в Польщі».
«Після кількох важких та довгих днів побуту під голим небом нас
почали вантажити до товарних брудних вагонів. Наше невеличке село
поділено на два воєводства – Ольштинське і Щецінське. Дорога була довга й
неймовірно важка – без їжі, без води, у спеці й тривозі, що нас там жде?.. І
так у брудних вагонах, разом з худобою, їхали нещасні жінки, старці і діти. Бо
чоловіків у середньому віці майже не було. Ними були забиті тюрми Любліна
і Ряшева, Явожно, сибірські лаґри...».
Зі спогадів Євгенії Іваник, уродженка села Гонятина
Грубешівського повіту
Вже після завершення «Вісли» з’ясувалося, що депортація обминула
українців, що мешкали у Красноставському, Замостянському та
Білгорайському повітах Люблінського воєводства. У цьому регіоні не виявили
українського націоналістичного підпілля. Однак Держкомітет безпеки
Польщі наказав виселити українські родини, «не зважаючи на ступінь
лояльності та партійну приналежність». У таємній директиві від 10 листопада
1947 року йшлося про те, що головною метою переселення українців є
«асиміляція в новому польському середовищі. [...] Не вживати до цих
переселенців назви «українець».

По́ льсько-радя́нський о́ бмін діля́нками терито́ рій 1951 ро́ ку —

найбільший мирний обмін територіями в історії Польщі та одна з найбільших
змін кордонів у післявоєнній історії Європи та Радянського Союзу, що
супроводжувався депортацією близько 32 тисяч українців з території
Бойківщини на Південь УРСР.
 Згідно з угодою[1], складеною у Москві 15 лютого 1951 року, Польська
республіка і Союз Радянських Соціалістичних Республік обмінялись
ділянками державних територій площею по 480 км².
З ініціативою щодо обміну ділянками територій виступив Уряд
Польської республіки[2].

Метою Польщі було отримання нафтопромислів Нижньо-Устрицького

району, в обмін на які Радянський Союз отримував «зручне залізничне
сполучення»[3].

Існує думка, що неофіційним ініціатором був Радянський Союз, який

відігравав провідну роль у прийнятті більшості рішень урядів соціалістичних
країн, який у результаті обміну отримував перспективний Львівсько-
Волинський кам'яновугільний басейн[4].

Угода ґрунтувалась «на принципі взаємного обміну кілометр на

кілометр»[3], в результаті якого Польська республіка отримувала ділянку у
Дрогобицькій області загальною площею 480 км², передаючи Радянському
Союзу рівну за розміром ділянку у Люблінському воєводстві. Розташована на
цих територіях нерухома власність передавалася безоплатно й у справному
стані, а її вартість компенсації не підлягала. Кожна сторона могла вивозити
своє рухоме майно, резервне і невстановлене обладнання. Надавалося право
перенесення своїх прикордонних споруд і устаткування.
Населення, що проживало на переданих ділянках, мало би залишатися
у межах своєї держави, яка самостійно вирішувала питання про його
переселення.
Передача ділянок і відселення населення планувалося здійснити
протягом 6 місяців після вступу умови в силу.
Для вирішення питань, пов'язаних з передачею майна, була створена
змішана польсько-радянська комісія уповноважених у складі:
Старші уповноважені з прийому та передачі майна на обмінюваних
ділянках:
Від СРСР — Тищенко М. І.
Від Польщі — Конопка В. А.
 Уповноважені з прийому та передачі майна на ділянці, переданій СРСР
Польщі:
Від СРСР — Теньковскій М. Г.
Від Польщі — Новак С. І.
Уповноважені з прийому та передачі майна на ділянці, переданій
Польщею СРСР:
Від СРСР — Сірош І. Л.
Від Польщі — Поль Л. В.
Територія, що перейшла від СРСР до Польської республіки
Ділянка, що перейшла до Польщі
Передана Польщі ділянка здавна відносилась до етнічних земель
бойків. Однією з умов обміну було виселення місцевого населення.
Депортації зазнали жителі міста Нижні Устрики (інакше Нижньо-
Устріки) — адміністративного центру району, сіл Бандрів, Береги Долішні,
Гошів, Гошівчик, Дашівка, Лобізва, Лодина, Мочари, Панищів, Поляна,
Росохате, Рябе, Рівня, Середнє Мале, Скородне, Смільник, Соколе, Соколова
Воля, Солина, Стерв'яжик (Стряжики), Телешниця-Ошварова (Ошарова) та
Телешниця-Сянна (Сянна), Устянове, Хміль, Хревть, Чорна, Шевченкове
(Лютовіска), Ясень і хуторів Буковина, Видрине, Воля, Дверничок, Жолобок,
Задвір'я, Замлиння, Кадовбище, Кривка, Лази, Лівобрат, Нагірний, Райське,
Росолин, Сикавець, Скіркове, Творильний, Устріки, Ялове Нижньо-
Устрицького району та сіл Коростенко, Смільниця, Ліскувате і Стебник
Хирівського району, сіл Міхньовець (Михновець), Ліп'є (Лип'є) і Бистре
Стрілківського району.
Також були депортовані жителі сіл Журавин (інакше Журавка) Нижньо-
Устрицького району та Нанове Хирівського, які потрапляли у прикордонну
смугу.
Сім'ї колгоспників цих населених пунктів були відправлені у колгоспи
Первомайського, Березівського, Цебриківського, Роздільнянського,
Кривоозерського, Троїцького і Врадіївського районів Одеської області,
Артемівського, Тельманівського, Краснолиманського, Волноваського,
Будьонівського і Олександрівського районів Сталінської області,
Нововоронцовського і Бериславського районів Херсонської області ,
Жовтневого, Варварівського, Снігурівського і Баштанського районів
Миколаївської області.
 Сім'ї робітників і службовців, які складали незначну частину
населення, були переведені на інші підприємства, більшою частиною
Дрогобицької області. Це були, здебільшого, працівники нафтовидобувних
галузей, залізничники і службовці соціальної сфери.
З 48 тисяч гектарів території 20,5 тисяч становили орні землі, 15,5 —
ліси, 9 — сади і 1,7 — пасовища.
У числі нерухомості Польській республіці були передані:
Нафтопромисел [5] з дебетом у 85 тонн нафти на добу.
Недіючий нафтоперегінний завод, на території якого працював
деревообробний завод.
Дві електростанції (на 55 кВт і 345 кВт).
Механічна майстерня (з кузнею, зварювальним та слюсарним цехами).
Лісопильний завод.
Контора зв'язку, телефонна станція та радіовузол у Нижніх Устриках.
42 школи, 15 клубів, будинок культури, кінотеатр.
5 лікарень.
7667 адміністративних, господарських та житлових будівель.
Залізничні станції Устрики Дольні і Кросценко (у Коростенко) і 17 км
залізниць широкої колії.
76 км шосейних доріг.
Територія, що перейшла від Польської республіки до СРСР

Ділянка, що перейшла до СРСР

Пам'ятна дошка в ознаменування 50-річчя примусового виселення

СРСР отримав «ділянку території в Люблінському воєводстві в
трикутнику між річками Буг, Солокія і Гучва, на південь від Грубешова
і на схід від Томашова Любельського»[3][6]. На території ділянки
знаходилися населені пункти:
Варяж
Белз,
 Кристинополь,
Угнів,
Безеїв, Борятин, Бояничі, Верб'яж (Вербове), Войславичі, Ворохта,
Городиловичі, Добрячин, Жабче-Муроване (Муроване), Жужеляни,
Заболоття, Забужжя, Завишень, Конотопи, Корк, Корчів, Корчмин, Лешків,
Любов (Лубнівка), Мошків (Гута), Меновичі (Ниновичі), Опільсько, Острів,
Печигори, Пісочне, Піддубне, Перемисловичі, Русин, Савчин, Себечів,
Стаївка, Теляж, Тудорковичі, Тушків, Угринів, Ульвівок, Хатовичі, Хоробрів,
Цеблів, Шмітків (Гута).
На територіях 4 ґмін (Кристинополь, Белз, Хоробрів і Угнів), які
повністю перейшли до СРСР і 3 гмін (Варяж, Довгобичів та Тарношин), які
перейшли частково, мешкало 14 тисяч осіб. Населення цієї території було
виселено углиб Польської республіки, а також на територію переданої
Польщі ділянки Дрогобицької області.
З 48 тисяч гектарів території 33 тисячі становили орні землі, 9,5 тисяч
— луки, 3,3 тис. — ліси і сади 21,2 га.
У числі нерухомості Радянському Союзу були передані:
Залізничні станції Угнів, Белз, Кристинополь і Сокаль, навантажувальні
пункти Корчів, Острів та Ульвовок і 65 км залізничного полотна;
Електромережу високої напруги протяжністю 44 км;
10 діючих малих підприємств, в числі яких:
Спиртзавод в селі Лопаївка, продуктивністю 80 декалітрів спирту на
добу;
Елеватор на залізничній станції Сокаль;
Два діючі цегельні заводи (в селі Перемислів і в держгоспі Жджаринки)
продуктивністю до 1 млн штук цегли на рік кожен;
Поштове відділення в місті Белзі та дрібні комутатори в шести
населених пунктах;
78 км шосейних доріг з покриттям;
18 шкільних будівель, 18 читалень і клуб у місті Белз;
Один лікарняний будинок і одна амбулаторія;
Більше 9195 житлових, адміністративних та господарських будівель, з
яких 8215 залишених відселеним населенням.
 Зважаючи на величезні втрати України в роки війни, західні експерти
підрахували, що для відновлення господарства СРСР потрібно не менше 20-
25 років, а дехто називав навіть 100 років. Але відбудова народного
господарства була здійснена в рекордно короткі строки — до початку 50-х
років. Що стало запорукою таких швидких темпів відбудови?
Перші кроки відбудови. Відновлення до кінця 1945 р. 44% довоєнних
потужностей машинобудівної і 30% легкої промисловості, введено в дію 123
великі та 506 дрібних шахт Донбасу. Відновлено роботу значної частини
шкіл, вузів, медичних закладів, частково житлового фонду. Зростання
чисельності КП(б)У до 320 тис. членів. Відновлення 8-годинного робочого
дня, відпусток, скасування понаднормової неоплачуваної праці. Скорочення
асигнувань на оборону. Промисловість почала випускати мирну продукцію
Питання кордонів УРСР було суто політичними, тому що: Було
небажання західних країн зміцнювати позиції СРСР;Відбувався тиск з боку
Польщі щодо відновлення кордонів держави в межах 1939 p.;Й. Сталін
намагався підтримати прорадянські сили в Польщі;А питання самостійності
української дипломатії, що перебувала під контролем СРСР, є досить
риторичним.
Наслідки врегулювання територіальних питань для України. Остаточне
встановлення та юридичне закріплення кордоні республіки. Збільшення
території УРСР, демографічні зміни у складі населення. Об’єднання основної
частини українських земель у кордонах однієї держави
Відбудовчі процеси у господарстві республікивідбудову виробничих
потужностей України;доведення валової продукції промисловості у 1950 р. до
113 % порівнянно з 1940 p.;першочергове відновлення важкої промисловості,
транспорту, енергетики, будівництво нових заводів;відбудову легкої
промисловості і сільського господарства;відродження культурно-освітньої
сфери.
Наслідки відбудови. Зросли обсяги промислового виробництва. У 1950
р. обсяг промислового виробництва перевищив довоєнний рівень на 15 %.
Створено нові галузі промисловості — радіотехнічна, приладобудування,
автомобілебудування та ін. Побудовано нові великі заводи — Київський
авіаційний, Одеський автоскладальний, Харківський підшипниковий,
Запорізький трансформаторний, Львівський інструментальний та ін. Введено
в експлуатацію газопровід Дашава-Київ. У Західній Україні почалося
освоєння нових родовищ нафти, газу, вугілля, сірки.
 Наслідки відбудови. Україна відновила свою роль у промисловому
потенціалі СРСР, за рівнем індустріального розвитку випередила багато країн
Європи. У грудні 1947 р. завдяки зростанню виробництва
сільськогосподарської продукції були скасовані продовольчі картки, зникла
загроза голоду. Україна знову стала житницею і тваринницькою базою СРСР

У 20-х і 30-х роках Україна пережила голодомори, які відібрали

мільйони людських життів. Але голодували українці ще й у 1946–1947
роках, хоч і не так важко. Та й про це говорити в СРСР заборонялося.
Газети того часу писали про «недорід», «неврожай», які, мовляв, і
викликали «продовольчі труднощі». Так, без них не обійшлося. Але не ці
чинники були головними винуватцями голодування нашого народу.
Літо 1946 року. Україна заліковує рани, завдані Другою світовою
війною. Матеріальних засобів для відбудови зруйнованих міст і сіл
катастрофічно не вистачає. Але Москву цей факт не тривожить: їй потрібен
насамперед наш хліб. І 4 липня 1946 року з’являється постанова радянського
уряду, згідно з якою українці повинні виростити і здати в «закрома родіни»
340 мільйонів пудів зерна. Незабаром план збільшують до 363 мільйонів. І це
при тому, що засіяти вдалося лише 77 відсотків площ довоєнних посівів!
Виростити гарний врожай, який би забезпечив виконання цього
документа, виявилось надзвичайно складно на сплюндрованій війною землі.
До того ж колгоспи і радгоспи не мали практично ніякої техніки, її заміняли
коні й корови. Та й тих не вистачало. А ті, що були, виявились вкрай
виснаженими. Тож урожайність на українських чорноземах становила 1,5–2,5
центнера з 1 гектара.
Тоді влада посилила тиск на керівників колгоспів та інших посадовців,
відповідальних за виконання плану: протягом 1946-го й І кварталу 1947 року
в Україні, за інформацією тодішнього генерального прокурора Романа
Руденка, до судової відповідальності було притягнуто понад 1300 чиновників.
Близько 150 із них ув’язнили на 10 і більше років…
Український хліб ішов не лише на продаж: його використовували і як
допомогу прихильним до СРСР соціалістично-комуністичним режимам, які
запанували в країнах Східної Європи. Так, у 1946-му було вивезено 350
тисяч тонн зерна до Румунії, 600 тисяч тонн до Чехословаччини і 900 тисяч
тонн до Польщі. Решту спрямували до державних резервів.
Український хліб ішов не лише на продаж: його використовували і як
допомогу прихильним до СРСР соціалістично-комуністичним режимам, які
запанували в країнах Східної Європи. Так, у 1946-му було вивезено 350
тисяч тонн зерна до Румунії, 600 тисяч тонн до Чехословаччини і 900 тисяч
тонн до Польщі. Решту спрямували до державних резервів.
Попри складність ситуації, норми здачі зерна для колгоспів і радгоспів
Москва за наполяганням «товариша Сталіна» залишила без змін і на
наступний, 1947-й, продовжуючи відбирати в селян буквально останні
зернята. Як і в 1932–1933 роки, з Москви до Києва, а з Києва на місця
розсилалися вказівки про заготівлю хліба. А ще — нагадування щодо
«виконання плану надання продовольчої допомоги Москві, Ленінграду та
іншим краям і областям Російської Федерації».
— Головна причина голодування українців у 1946–1947 роках — це
грабіжницька хлібозаготівельна політика Кремля, — говорить історик
Володимир В’ятрович. — Сталін пішов тим же шляхом, що й у попередні
роки, заморивши голодною смертю мільйони людей.

Про те, що це був голодомор, хоча і менший за масштабами від

попередніх, свідчать донесення партійних керівників у Москву: у них
згадуються численні випадки захворювань, викликаних хронічним
недоїданням, смертності. Наприклад, станом на 20 червня 1947 року в УРСР
кількість хворих на дистрофію становила 1 мільйон 154 тисячі, серед яких
десятки тисяч були діти. Звісно, що зросла і смертність. Її часто ховали під
надуманими діагнозами. Наприклад, списували на гіпертонію, пневмонію і
гостру серцеву недостатність. Часто люди, виснажені голодом, вмирали, не
отримавши будь-якої медичної допомоги, від фізичного виснаження чи
нервово-психічних розладів. Лише серед дітей віком до 4 років у 1947-му
померло понад 140 тисяч.
Голодомор породив масове сирітство. Рятуючи від голоду своїх
виснажених дітей, голодуючі селяни відвозили їх до міст і залишали,
сподіваючись, що малюків заберуть до дитбудинків.
Голодомор породив масове сирітство. Рятуючи від голоду своїх
виснажених дітей, голодуючі селяни відвозили їх до міст й залишали,
сподіваючись, що малюків заберуть до дитбудинків.
Восени 1946-го влада вирішила провести перевірку «правильного
витрачання хліба, визначеного для нормального пайкового постачання
населенню». За цими, начебто благими намірами, ховалось бажання
зменшити кількість людей, які перебували на картковому забезпеченні. Тож
під приводом «економії у втрачанні хліба» з централізованого постачання за
хлібними і продовольчими картками в Україні було знято 3,6 мільйона
громадян, зокрема й дітей. Натомість для партійних і радянських
функціонерів систему закритих спеціальних розподільників залишили!.. До
речі, трудовий пайок в Україні у 1946 році був менший, аніж пайок у
блокадному Ленінграді…
Трудовий пайок в Україні у 1946 році був менший, аніж пайок у
блокадному Ленінграді…
Ми знаємо, що в страшні 30-ті люди божеволіли від голоду й чинили
страшні злочини, вбиваючи дітей, батьків, а потім споживали їх. Були подібні
страхіття й після війни. Станом на 2 липня 1947 року МВС зареєструвало
130 випадків людоїдства. Проте вивезення продовольства продовжувалося.
Лише до Молдавської РСР відвантажили понад 42 тисячі тонн кукурудзи і
ячменю. Люди, рятуючись від голоду, вдавались до крадіжок зерна. Тому
влада відновила дію сумновідомого закону про 5 колосків, який передбачав
розстріл «злодіїв». Скількох українців знищили за несанкціоноване збирання
колосків сьогодні невідомо. Натомість знаємо, що саме через подібні
«злочини» тисячі колгоспників-хліборобів, і навіть підлітків, опинилися за
колючим дротом.
Уряд СРСР «з метою запобігання спекуляції» заборонив українцям
продавати й купувати хліб. Це робило їх ще більш незахищеними і
залежними від радянської влади та її каральних органів.
Уряд СРСР «з метою запобігання спекуляції» заборонив українцям
продавати й купувати хліб. Це робило їх ще більш незахищеними і
залежними від радянської влади та її каральних органів. На виконання цього
розпорядження на залізничних станціях було організовано спеціальні
оперативні заслони, які обшукували пасажирів потягів та відбирали
знайдений хліб. Ба більше, влада навіть заборонила виїжджати за межі
районів.
Намагаючись догодити Сталіну, тодішній керівник УРСР Микита
Хрущов восени 1947 року доповів: «Колгоспи, радгоспи і селянські
господарства УРСР, виконуючи соціалістичні зобов’язання і дані Вам
особисто обіцянки, 10 жовтня 1947 року достроково виконали державний
план хлібозаготівель. Здавання хліба державі понад план продовжується».
1. Особливості державної пропаганди СРСР. Пропага́нда — форма
комунікації, спрямована на поширення в суспільстві — світогляду, теорії,
твердження, фактів, аргументів, чуток та інших відомостей для впливу на
суспільну думку на користь певної спільної справи чи громадської позиції.
Пропаганда може мати різні форми й використовувати різні засоби, але її
сила — у простоті запропонованих готових відповідей на складні життєві
запитання. Пропаганда може ґрунтуватися частково на правдивій інформації.
Пропаганда є потужною зброєю інформаційної війни; використовується для
дегуманізації та створення ненависті до відповідного ворога — як
зовнішнього, так і внутрішнього.

1. Особливості державної пропаганди СРСР. Радянська пропаганда —

пропаганда комуністичної ідеології, РАДЯНСЬКОГО способу життя а з
іншого — це критика «загниваючого» капіталізму та Заходу. В СРСР
пропаганда розроблялась та спрямовувалася спеціальними партійними та
державними органами та установами. Головним ідеологом країни за рангом
— особою, яка завідувала держполітикою в цій сфері за ієрархією — був 2-й
(«ідеологічний») секретар ЦК, він же і постійний член Політбюро. Головною
ціллю радянської пропаганди було навіювання неминучості перемоги
комунізму в усьому світі. Завдання: вселити радянським людям негативні
уявлення про Захід і виробити у них імунітет до «згубного впливу Заходу»

2. Посилення проявів «культу особи» Йосифа Сталіна в

УРСРВнутрішня політика в УРСР була спрямована на відновлення
тоталітарного режиму. Пропаганда спирається на авторитет, до якого
звертаються, він може бути релігійним або політичним діячем, діячем науки,
також він може бути вигаданим. Визначальною рисою суспільно-політичного
життя було поклоніння Сталіну. Історичне джерело. У дні 70-річчя Й. Сталіна
газета «Радянська Україна» писала: «У народному фольклорі є мудре
визнання товариша Сталіна в усій нашій діяльності: “Що б ми не робили, —
чи ткали, чи кували, чи ліс рубали, чи дім будували, — у всякому ділі нашого
успіху тільки друга половина. Першу за нас Сталін уже зробив». Усі ЗМІ
називали його «світочем комунізму», «визволителем і збирачем українських
земель», «корифеєм наук», «сонцем нашої ери»...

3.Ідеологічні інтерпретації перемоги над нацизмом. У Радянському

Союзі спеціально не хотіли говорити про Другу світову війну, яка почалася у
вересні 1939 році з розподілу Польщі нацистською Німеччиною й
більшовицьким Радянським Союзом. Як альтернативу Другій світовій війні
радянська пропаганда з подачі Сталіна почала утверджувати уявлення про так
звану «Велику вітчизняну війну», яка почалася з червня 1941 року, коли на
Радянський Союз напала Німеччина, і яка тривала до травня 1945 року, тобто
до перемоги над нацистами. Акт капітуляції нацистської Німеччини був
підписаний 8 травня 1945 року. Однак тодішньому очільнику Радянського
Союзу Йосифу Сталіну захотілося відзначати перемогу над нацистами на
день пізніше – щоб не так, як на Заході. Війну розв”язали імперіалісти, про
пакт Молотлова- Рібннтропа не згадувализахідна допомога за програмою
ленд-лізу була незначною, і Радянський Союз міг перемогти у війні з
гітлерівською Німеччиною і без допомоги союзників. .в 1948 році 9 травня
перестало бути «червоним днем календаря», тобто вихідним. Ніхто не творив
«культу ветеранів»,адже вони знали правду про війну.

4.«Ждановщина» в Україні. Прямим наслідком дій сталінських

ідеологів були потворні утиски духовної сфери, нагнітання страху і
невпевненості серед інтелігенції. Кампанію з наведення «ідеологічної
дисципліни» очолював ЦК ВКП(б). Секретарю ЦК Андрію Жданову Сталін
доручив приборкати «неслухняних» інтелектуалів.«Ждановщина» -
ідеологічна кампанія з переслідування та дискредитації діячів культури і
науки в СРСР, інспірована секретарем ЦК ВКП(б) А. Ждановим. Метою
«ждановщини» в Україні було посилення контролю над творчими процесами
в галузі культури, придушення національно-визвольного руху та будь-яких
проявів української самостійної ідеї. Секретар ЦК ВКП(б) з 10 лютого 1934
по 31 серпня 1948 Доктрина Ждановасвіт поділений на два
табори:«імперіалістичний», очолюваний СШАта «демократичний»,
очолюваний СРСР.
 Кампанії боротьби проти «українських буржуазних націоналістів»
Буржуазний націоналіст - ідеологічно зумовлений термін, яким ідеологи
комуністичного режиму позначали тих, хто виступав за розвиток
національної культури, мови, збереження звичаїв, історичних традицій свого
народу.січні 1944 р., Сталін дав зелене світло відкритому цькуванню
кінорежисера і письменника Олександра Довженка за «відхід від засад
марксизму-ленінізму, український буржуазний націоналізм». Й. Сталін
особисто заборонив друкувати та екранізувати його кіноповість «Україна в
огні».у вересні 1947 р., у якому він піддав нищівній критиці І. Сенченка, Ю.
Яновського, А. Малишка, М. Рильського. Л. Кагановича на посаді першого
секретаря ЦК КП(б)УОстап Вишня, який незадовго до того повернувся з
ГУЛАГу. У статті, опублікованій у газеті «Правда», було зазначено, що його
твори ідеологічно шкідливі.»МИСЛИВСЬКІ УСМІШКИ»У 1951 р.,
затаврувала вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну» (написаний ще в
1944 р.) як «ідейно-порочний націоналістичний твір»

Кампанії боротьби проти «безрідних космополітів». З ініціативи

Сталіна наприкінці 1948 р. розгорнулося гоніння проти так званих
космополітів. Так іменували нову категорію «ворогів народу» - інтелектуалів
єврейської національності. Космополітизм - система поглядів, що передбачає
розширення поняття «Батьківщина» на весь світ. їх називали «безрідними
космополітами», «антипатріотами», «низькопоклонниками», що плазують
перед реакційною культурою буржуазного Заходу. 1948 р. як «центр
антирадянської пропаганди» ліквідовано Єврейський антифашистський
комітет (ЄАК), У справі ЄАК заарештували 110 осіб\1952 р. винесли
смертний вирок 13 особам, зокрема 5 вихідцям з України - відомим
єврейським письменникам.було ліквідовано Кабінет єврейської історії та
культури АН УРСР. Більшість співробітників кабінету зазнали репресій.
Радянська карикатура на буржуазних націоналістів та “безрідних
космополітів”

Причини “ждановщини”Багато мислячих людей, переживши німецьку

окупацію, позбулись ідеологічної зашореності, почали розуміти шкідливість
не лише гітлерівського, а й сталінського тоталітаризму. Ознайомлення з
чужою політико-економічною системою вплинуло на багатьох радянських
громадян. Відтак влада мусила шукати ідейну протидію цьому «ворожому
впливові». Українські селяни сподівалися, що будуть розпущені колгоспи;
робітники — на достойну заробітну плату, хороші умови праці й побуту;
інтелігенція прагнула послаблення над нею контролю з боку влади,
інтелектуальної свободи. занепокоєння режиму викликало населення, котре
жило на окупованих територіях, потрапило в німецький полон, працювало на
примусових роботах. прагнення влади повернути стару схему тотального
контролю над соціумом і придушити будь-які погляди, альтернативні
офіційним.

"Радянізація" західних областей УРСР. Ліквідація української греко-

католицької церкви. Операція "Захід". Національно-визвольний рух у 1944-
50-х рр. на території України. Бій під Гурбами. "Велика блокада" проти УПА.
Депортації родин воїнів УПА. ОУНівський рух в еміграціїІсторія України
На відбудову впливали:величезні збитки та масові руйнування, завдані
окупантами протягом 1941 -1944 рр.;початковою слабкістю економічного
потенціалу регіону; особливістю ставлення переважної більшості населення
західних українців, до Радянського союзу, які сприймали нову владу
активним опором
Складові радянізації: Направлення з східних районів України у західні
області великої кількості робітників партійно-комсомольського апарату.
Також масово направляли працівників правоохоронних органів, державної
безпеки. З метою пропаганди були направлені працівники, які були у сфері
культури і освіти. За декілька років майже всі ключові посади на цих землях
займали вихідці з інших регіонів країни. Насильницька колективізація,
командні методи хлібозаготівель викликали невдоволення селян та створили
додаткову соціальну базу для погіршення боротьби УПА та підпільної
діяльності ОУН
У 1946 році у Львові на Церковному соборі було прийняте рішення про
ліквідацію Брестської унії
Супротив: Антиукраїнські дії радянської влади лише стали приводом для
УПА продовжувати збройну боротьбу радянськими окупантами. Армія УПА
на той час нараховувала приблизно до 100 тис. бійців. Керівником збройної
боротьби на українських землях був видатний діяч українського
національного руху Роман Шухевич
Український національно-визвольний рух у Західній Україні в 1944-1950-х
рр.
Індустріалізація:вищі, ніж у східних регіонах УРСР темпи промислового
розвитку;суттєві зміни у традиційних галузях західноукраїнських земель, та
появу нових галузей та відкриття значних родовищ корисних копалин, а саме
(нові родовища нафти, газові родовища, вугілля, тощо);велика увага
приділялась розвитку освіти, зокрема станом на 1950 рік в школах західних
областей працювало близько 60 тис вчителів, а кількість вищих навчальних
закладів зросла до 25. Але варто пам’ятати, що зростання освітянського рівня
в регіоні супроводжувався активною русифікацією та літературними
заборонами

ОСВІТА

Загальна характеристика: Створення вечірніх шкіл. Запровадження загальної

обов’язкової 7-річної освіти. Вступ до школи з 7-и років.Існування
роздільного навчання хлопчиків і дівчаток (до 1954 р.)Проблеми:
Заідеологізованість Закостенілість навчально-виховного процесу. До 1950 р.
було відновлено довоєнну мережу шкіл, яка охопила 6,8 млн. дітей
Поряд з уславленими Київським, Харківським, Одеським університетами
почали діяти нові: Ужгородський державний університет Чернівецький
медичний інститут. Протягом перших повоєнних років було відновлено
діяльність 160 вишів. Чернівецький медичний інститут

НАУКА
Особливу увагу у відродженні наукових установ було приділено цитаделі
української науки - Академії наук. Держава не шкодувала коштів на її
розвиток, і за короткий термін кількість інститутів зросла до 44. Вони
об’єднувалися в три відділення: природничих, технічних і суспільних наук.
Було створено 20 нових наукових інститутів з найперспективніших напрямів
науки - радіофізики й електроніки, напівпровідників, металокераміки та
спеціальних сплавів тощо. Середина 50-х років 81 академік та 100 членів-
кореспондентів. Вересень 1944 р. 24 наково-дослідницькі центри, 50
академіків, 63 члени-кориспонденти
Впродовж 1948—1950 рр. в Інституті електротехніки АН УРСР під
керівництвом С. Лєбедєва створено першу в Європі електронну цифрову
обчислювальну машину. У 1946 р. було здійснено пуск першого в СРСР
атомного реактора. Колектив Інституту електрозварювання ім. Є. Патона АН
УРСР розробив нові зразки авто-зварювальної і електричної апаратури.
Винахідником першого радянського турбореактивного двигуна став виходець
з України академік А. Люлька
Багато було зроблено для розвитку ракетної техніки, космонавтики,
використання атомної енергії. Українські вчені брали активну участь у
підготовці до запуску першого штучного супутника Землі в жовтні 1957 p.,
польоту в космос першої у світі людини — Ю. Гагаріна. Генеральним
конструктором космічних кораблів у 1956 р. став український вчений С.
Корольов. Одним з творців танка Т-34 був генерал-лейтенант М. Духов. З
1949 р. в Інституті фізики під керівництвом М. Пасічника розгорнулися
дослідження в галузі фізики атомного ядра.
Істотною проблемою цього часу був партійний контроль, який пригнічував
розвиток науки Жертвами кампанії гонінь стало багато визначних учених, що
зумовило відставання вітчизняної науки від світового рівня. Важливий
внесок у розвиток вітчизняної науки зробили математики Микола Боголюбов,
Михайло Лаврентьєв, селекціонер Василь Юр'єв, хімік Олександр Бродський,
мікробіолог Микола Гамалія та ін. М. Боголюбов. М. Гамалія. О. Бродський.
В. Юрьєв. М. Лаврентьєв

ЛІТЕРАТУРА
Провідними темами творів літератури у ті часи були трагічний і героїчний
воєнний досвід радянського народу у Великій Вітчизняній війні, проблеми
людини та її виробничої діяльностіГострої, нищівної критики зазнали твори
О. Довженка (за кіносценарій «Україна в огні»), Ю. Яновського (за роман
«Жива вода», у якому зображено воєнну і повоєнну дійсність України), І.
Сенченка (за роман із життя київської молоді повоєнних років «Його
покоління»), М. Рильського (за поетичні твори «Мандрівка в молодість»,
«Київські октави»). В. Сосюри («Любіть Україну»).

ТЕАТР
Могутнього злету набуває духовна культура народу в післявоєнний період.
Лише в самому Києві налічувалося близько 70 самодіяльних драматичних
колективів. З’явились самодіяльні народні театри. Грунтуючись на
добровільній творчій основі, вони зосереджують у своїх колективах
найвидатніші народні таланти. У 1959 році за постановою Міністерства
культури УРСР двом драматичним колективам Києва — Палацу культури
працівників харчової промисловості і клубу Трамвайно-тролейбусного
управління присвоєно назву «Самодіяльний народний драматичний театр». У
1967 році таких народних театрів у місті налічувалось уже шість.

МУЗИКА
Незважаючи на всі труднощі, збагачувалося музичне мистецтво України. В
оперній царині значний розголос мала опера «Богдан Хмельницький»
Костянтина Данькевича. Під час показу в Москві партійні пропагандисти
виявили, що її лібретто, написане О. Корнійчуком та В. Василевською,
містило численні «ідейні прорахунки».
Хорове мистецтво України розвивалося завдяки діяльності визначних
хормейстерів Григорія Верьовки, Михайла Вериківського, Пилипа
Козицького та ін. Національний академічний народний хор імені Григорія
Верьовки протягом всіх років свого існування був і залишається центром
народної музичної культури. Державний український народний хор під час
виступу В центрі художній керівник і диригент Григорій Верьовка, м. Київ,
1952 р.
Близько 350 музичних творів, написали під час війни композитори України
Справжніми подіями в українській музиці стали Симфонія "Україно моя",
написана А. Штогаренком на слова А. Малишка та М. Рильського,Кантата
"Клятва" на слова М. Бажана, Четверта сюїта для симфонічного оркестру Ю.
Мейтуса.
Активно розвивався й пісенний жанр. Плідно співпрацювали поет А.
Малишко і композитор П. Майборода, які подарували народові «Київський
вальс», «Білі каштани», «Ми підем, де трави похилі», «Пісню про рушник»,
«Стежину».
Леонід Осипович Утьосоврадянський артист естради, співак і кіноактор
єврейського походження родом з Одеси, народний артист СРСР.
Марк Наумович Бернесрадянський кіноактор і співак родом з Ніжина,
видатний шансоньє, народний артист СРСР (1965). Лауреат Сталінської
премії першого ступеня (1951).

КІНО
Переломною у розвитку українського кіномистецтва стала хрущовська
«відлига», яка дала можливість митцям певною мірою відійти від
ідеологічних штампів. Наприкінці 50-х років в Україні щороку виходило на
екрани 16—20 кінокартин. Почали працювати студії хронікально-
документальних і науково-популярних фільмів. Діячі українського кіно
створили низку фільмів, які здобули широку популярність. Серед них
«Надзвичайна подія» режисера В. Івченка, «Партизанська іскра» О.
Маслюкова та М. Маєвського, «Григорій Сковорода» І. Кавалерідзе та ін.
Розгорнула роботу «Українська студія хронікальних фільмів», яка
повернулася до Києва влітку 1944 р. Кіностудіями України 1951 р. було
випущено лише 9 фільмів, а в 1956 р. на Київській, Одеській та Ялтинській
кіностудіях щорічно знімалося 4—7 фільмів. Позитивну оцінку глядачів
дістали «Тривожна молодість» режисерів О. Алова і В. Наумова, «Весна на
Зарічній вулиці» Ф. Миронера та М. Хуцієва. Найкращою стрічкою в 1956 р.
став фільм І. Савченка «Тарас Шевченко». Схвально було зустрінуто
екранізацію творів літератури. Так, А. Бучма та О. Швачко зняли фільм
«Земля» за повістю О. Кобилянської, М. Донськой — «Мати» за романом М.
Горького, В. Івченко — «Назар Стодоля» за п'єсою Т. Шевченка та ін.
Незважаючи на те що радянська тоталітарно-бюрократична система
негативно впливала на культурні процеси в Україні, гальмувала їхні
демократично-національні тенденції, український народ жив, працював,
творив. Навіть у нелегких умовах утисків та переслідувань жила і
розвивалася вибита фізично і понівечена духовно українська культура, яка
досягла чималих успіхів і зробила певний внесок у скарбницю світової
культури.
 ТЕМА 2: Україна в умовах десталінізації
Десталінізація 1956-1964 рр. процес засудження сталінських злочинів і
методів, процеси демократизації без докорінних змін існуючої системи
Початок: ХХ з’їзд КПРС Виступ М.С.Хрущова на ХХ з'їзді КПРС «У залі
стояла глибока тиша. Не чути було ні скрипу крісел, ні кашлю, ні шепоту.
Ніхто не дивився один на одного - чи то від несподіванки, що сталося, чи то
від сум'яття і страху. Шок був неймовірно глибоким ».
Із доповіді М. Хрущова «Про культ особи та його наслідки». «Мене
турбувала думка: скінчиться з’їзд… А що далі? На нашій совісті залишаться
сотні тисяч безвинно розстріляних людей… Мало хто вцілів, майже весь
партійний актив було розстріляно або репресовано. Рідко кому повезло так,
що він залишився живим». Накінець, я зібрався із силами і під час одної з
перерв поставив питання: «Як бути з минулими розстрілами і арештами? …
Бо ми вже знаємо, що люди, які були піддані репресіям, були невинуваті й не
були «ворогами народу». Вони будуть повертатися із заслання. Ми ж
утримувати їх там не станемо. Слід подумати, як їх повернути з честю…
Люди будуть виходити з в’язниць, приїздити до рідних, розповідатимуть
родичам, знайомим, друзям, товаришам, як все було, і стане надбанням всієї
країни і всієї партії, що ті, хто залишився в живих, були репресовані без
вини… Замовчати це неможливо… Тому прошу подумати про наступне: ми
проводимо перший з’їзд після смерті Сталіна. Уважаю, що саме на такому
з’їзді ми повинні щиросердечно розповісти всю правду про життя і діяльність
нашої партії і Центрального Комітету за звітній період… Ми ж були в
керівництві країни разом зі Сталіним. Коли від колишніх в’язнів партія
дізнається правди, нам скажуть: вибачте, як же так? Відбувся ХХ з’їзд, а нам
ні про що не розповіли… Злочини ж були? Нам самим, не чекаючи інших,
слід сказати, що вони були. Коли нас будуть питати, то вже не стануть
засуджувати». На основі поданого уривку зі спогадів М. Хрущова визначте,
якими мотивами він керувався, приймаючи рішення виступити із
засудженням культу особи Сталіна. Чи можна стверджувати, що Хрущов
зробив мужній громадянський вчинок? Українська делегація на ХХ з'їзді
КПРС Партійна верхівка під час ХХ з'їзду КПРС
ХХ з’їзд КПРС
Рішення ХХ з'їзду в Україні були сприйняті більшістю населення з
ентузіазмом і надією Зі спогадів І.Світличного «У багатьох із нас одразу після
ХХ з'їзду було багато наївного, рожевого оптимізму, телячого ентузіазму,
багато було ілюзій, побудованих на піску, і багатьом здавалося, що всі
проблеми народного життя вирішуються одним махом і нам нічого не
лишається, як з високо піднятими прапорами урочисто марширувати до
комунізму». Іван Світличний
Десталінізація
Етапи реабілітації для незначної частини незаконно репресованих; масові
амністії; демонтаж сталінської репресивної системи; амністії незаконно
репресованих; ліквідація репресивної системи. Перший 1953-1956 рр.
Довідка про реабілітацію Кузнєцова С. І. Виписана тим же суддею А. А.
Чепцовим, який у 1941 році виніс вирок. 28 липня 1955 р.
Ліквідація репресивної системи

Етапи реабілітації 1956 – 1959 рр. Другий масовий характер; спочатку

реабілітації підлягали репресовані діячі КПУ (В. Чубар, С.Косіор,
В.Затонський, М.Скрипник, Ю.Коцюбинський та ін.). Портрети
репресований. Дніпропетровський історичний музей
Етапи реабілітації значне уповільнення темпів реабілітації. Третій 1959 –
1964 рр. В 1961 р. тіло Сталіна винесли з Мавзолею і поховали
Не підлягали реабілітації: жертви політичних процесів ; селяни, репресовані
в ході колективізації; депортовані народи (кримські татари); засуджені за
“український буржуазний націоналізм”; діячі ОУН та вояки УПА. Списки
осіб, що підлягали суду Військової Колегії Верховного Суду СРСР, по
Ленінграду. Були розсекречені лише в період Перебудови
Причини обмеженості десталінізації
Критика культу особи Сталіна та інших членів КПРС. Реабілітація
політичних в’язнів. Лібералізація не зачепила політичної системи,
політичний режим не змінився Демократизація суспільства: широке
залучення громадськості до вирішення суспільних справ, Передача функцій
органів влади громадським організаціям. Критика була не повною,
дозованою, обмеженою, зачепила не всі сторони суспільного життя, не
зачепила передумов та причин культу особи та його наслідків. Переворот у
суспільній свідомості, зростання національної свідомості. Були засуджені
лише зовнішні сторони тоталітаризму (культ особи). Реабілітаційні процеси
не були доведені до логічного завершення.
Одним з успішних напрямів державної політики у період правління Хрущова
стала соціальна сфера.
Якщо при Сталіні чиновники нехтували потребами людей заради інтересів
держави,
то за керування Хрущова вирішено збільшити увагу до соціальних потреб
населення.
Зокрема, у цей час удвічі зросли пенсії та знизили пенсійний вік:
для чоловіків — до 60 років, для жінок — до 55 років.
Промислові підприємства перейшли на 5-денний робочий тиждень.
Підвищено зарплати низькооплачуваним робітникам.
Протягом 1951–1958 років прибутки середнього робітника зросли на 230 %.
Скасовано примусовий (мобілізаційний) набір у ремісничі училища дітей,
які закінчили семирічку.
У 1957 р. ліквідовано практику державних позик,
які забирали майже 10 % заробітків трудящих і були прихованою формою
додаткового оподаткування населення.
Селяни мали більше можливостей отримати паспорт, зокрема, якщо їхали в
міста вчитися чи працювати на заводі.
Також почали сплачувати пенсії селянам та селянкам, чого раніше не було.
Найбільш масштабним стало будівництво доступного житла.
У містах поставали цілі мікрорайони типових пʼятиповерхових будівель,
які у народі отримали назву «хрущовки».
Оскільки треба було максимально економити на будівництві житла,
у хрущовках не було ліфтів, висота стелі знижена з 3,2 метра до 2,5,
а загальна площа квартир була дуже малою.
Загалом, близько 18 млн осіб, тобто майже половина мешканців УРСР,
змогли покращити свої житлові умови.
Це були люди, які спочатку жили в комунальних квартирах чи бараках —
а потім отримали власне житло.
Були покращення й у побуті.
Дедалі доступнішими для населення ставали нові технічні засоби:
фотоапарати, радіоприймачі, телевізори, холодильники, пилососи,
електропраски, магнітофони тощо.
У 1954 році, після входження Кримської області до складу УРСР,
завершився процес формування кордонів України.
Російська пропаганда створила багато міфів щодо цієї події,
на які періодично можна натрапити в інформаційному просторі.
Тож розберімося, які ж були реальні причини, привід
та наслідки входження Криму до складу України.
І почнемо з приводу, бо саме цей складник є найбільш міфологізованим
російською пропагандою.
Радянська влада активно поширювала нісенітницю про «братерство»
українського,
російського та білоруського народів.
І звісно, приклади такого «братерства» шукали в історії,
часто підганяючи історичні події під цей міф.
Однією з подій, яку радянська влада використовувала як приклад (цитую)
«воззʼєднання українського
та російського народів» (кінець цитати) стала Переяславська рада,
під час якої козацтво під проводом Б. Хмельницького домовилося про союз із
Московією.
Звісно, ні братерства, ні воззʼєднання в цій події не було,
ба більше, Московія в 1656 році зрадила домовленостям, досягнутим з
козаками.
Але радянська пропаганда згадувала про Переяслав тільки те,
що було потрібно для підтримки цього міфу.
І от саме в 1954 році був трьохсотлітній ювілей Переяславської ради,
і тому радянська пропаганда назагал поширювала версію про те, ніби Крим
передають Україні саме на честь святкування цієї події.
Щось на кшталт щедрого «братерського» подарунка від росії.
Але святкування ювілею Переяславської ради було лише приводом,
який переслідував ідеологічні цілі.
Які ж тоді були причини передачі Криму Україні?
Серед основних причин можна виокремити:
1. Демографічну кризу в Криму.
2. Економічну депресію.
3. Перебування півострова в економічному просторі України.
4. Можливість посилення зросійщення УРСР.
Розглянемо детальніше деякі причини.
Історик Володимир Даниленко наводить такі факти подій у Криму під час
Другої Світової війни:
«15 серпня 1941 р. з Криму було виселено 61 тис. німців.
У 1944 р. з півострова депортовано кримських татар, вірменів,
болгар, греків усього 228,5 тис. осіб.
На 1939 р. тут проживало 1 млн 123 тис. осіб, а до літа 1944 р.
чисельність населення зменшилася до 379 тис.
Крим не лише значною мірою обезлюднів, але й занепав економічно».
Зруйнований Крим потребував допомоги ще й при Сталіну:
у роки післявоєнної відбудови почали агітувати людей переселятися на
півострів.
На екрані приклад однієї з агітаційних листівок,
у якій людей із різних регіонів закликали переселятися в Крим.
Однак через неналежну організацію процесу переселення
та особливі умови ведення господарства багато хто не міг адаптуватися та
повернувся.
У 1953 році до Криму приїхав Хрущов та побачив катастрофічну ситуацію з
економікою на півострові.
Уже тоді панівною стала ідея того, що покращити ситуацію в Криму зможе
приєднання до України, оскільки вважали, що республіка може допомогти
економічно депресивному регіону, а її фахівці в галузі сільського
господарства знають, як впоратися з посухою та виростити зерно в степових
умовах. І вже в лютому 1954 року видано Указ Президії Верховної Ради СРСР
про передачу Кримської області до складу УРСР.
З юридичної точки зору передача Криму зі складу РРФСР до складу УРСР
здійснена бездоганно.
Після належного проходження «кримського питання» всіма інстанціями в
Радянській росії та в Радянській Україні і ретельного обговорення на
засіданні Верховної Ради СРСР Президія Верховної Ради СРСР 19 лютого
1954 року одноголосно ухвалила Указ «Про передачу Кримської області зі
складу РРФСР до складу УРСР».
Проте остаточна законодавча ухвала Указу про передачу Криму Україні
відбулася лише через два місяці, 26 квітня 1954 року.
Коли, згідно з чинним законодавством, Верховна Рада СРСР ухвалила
рішення про зміну чинних кордонів між республіками за їхньою згодою.
Після приєднання Криму до України було прокладено Північнокримський
канал, який дав Дніпровську воду посушливому півострову,
та зʼявилися можливості розширити кількість земель під сільське
господарство. Було прокладено нові транспортні та енергетичні комунікації.
Коштом України збудовано житла, навчальні заклади, водосховища, порти,
дитячі та спортивні табори, готелі, театри, автовокзали, пансіонати та
лікувальні заклади. Приєднання Криму до України призвело до розбудови
економіки регіону, дало поштовх новим господарствам та забезпечило
півострів усіма необхідними ресурсами для стабільного розвитку краю.
Україна одержала 1954 року зруйнований Крим, перетворивши його на
«всесоюзну здравницю».

Російські міфи про Крим. Міф 1. Крим не легітимно став частиною України,
”подарунок ХРУЩОВА”Міф 2 Крим- щедрий подорунок “братнього
російського народу”Міф 3 Крим- “ісконно русская зємля”
1. Передання Кримської області до складу УРСР. З початку 1954 р. партійний
апарат і засоби масової інформації розгорнули пропагандистську кампанію у
зв’язку з 300-річчям «входження» України до складу Росії. Цю подію почали
іменувати возз’єднанням двох братніх народів. ЦК КПРС опублікував «Тези
про 300-річчя возз’єднання України з Росією». Центральною подією
ювілейних урочистостей стала передача Україні Кримської області.
1. Передання Кримської області до складу УРСР. Міф 1. Крим нелегітимно
став частиною України,”подарунок ХРУЩОВА” 5 лютого 1954 року
відбулось засідання Ради Міністрів РРФСР. На якому була прийнята
постанова про передачу Криму до УРСР Того ж дня Президія Верховної Ради
РРФСР ухвалила передати Кримську область Українській РСР.
Протокол № 41 засідання Президії Верховної Ради РРФСР5 лютого 1954
р."Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні
господарські та культурні зв'язки між Кримською областю й Українською
РСР, Президія Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік
постановляє: Передати Кримську область зі складу РРФСР до складу
Української РСР. Цю постанову внести на затвердження Президії Верховної
Ради СРСР
13 лютого 1954 р. була прийнята Постанова Президії Верховної Ради
Української РСР від 13 лютого 1954 року «Про подання Президії Верховної
Ради Російської РФСР з питання передачі Кримської області до складу
Української РСР».19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР видала
Указ «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР» 16
квітня 1954 р. секретар Кримського обласного комітету КПУ Дмитро
Полянський звертається до ЦК КПУ з проханням підтвердити статус
Севастополя як міста республіканського значення в складі УРСР.26 квітня
того ж року Верховна Рада СРСР законом «Про передачу Кримської області зі
складу РРФСР до складу УРСР» затвердила указ Президії і внесла відповідні
зміни до статті 22 і 23 Конституції СРСР.(Головував на засіданні про передачу
Кримської області Г. М. Маленков; указ від 19 лютого та закон від 26 квітня
підписав голова Президії Верховної Ради СРСР К. Є. Ворошилов) 2 червня
1954 р. в РРФСР прийняли Закон про внесення змін та доповнень до статті 14
Конституції РРФСР, за яким Кримська область уже не входила до її складу.17
червня 1954 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про внесення змін та
доповнень до статті 18 Конституції УРСР, за яким Кримська область увійшла
до складу Української РСР.
Юридично було завершено передачу Кримської області та м. Севастополь зі
складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до
складу Української Радянської Соціалістичної Республіки. Ця подія
завершила формування сучасних кордонів України. У складі радянської
України Кримська область перебувала в 1954—1991 роках. У 1991 році за
результатами референдуму була відновлена 12 лютого Кримська АРСР тепер
у складі УРСР.
1. Передання Кримської області до складу УРСР. Причини передачі
Кримської області до УРСР1. Катастрофічне становище господарського і
культурного життя Криму після депортації кримських народів та потреба в
його відновленні.2. Спільність економіки, тісні господарські й культурні
зв’язки між Кримом та Україною.3. Історична та територіальна близькість
Криму до України
2. Соціально-економічна інтеграція Кримського півострова з Україною. Міф 2
Крим- щедрий подорунок “братнього російського народу”Наприкінці 1953 р.
на весь Крим було тільки 3 хлібних, 18 м’ясопродуктових, 8 молочних і 28
книжкових магазинів, 2 магазини з продажу тканин, 9 — взуття, 5 —
будівельних матеріалів. курорти гостро потерпала від нестачі питної води.
Зруйнований на 40 % під час війни житловий фонд практично не
відновлювався. В 1954 році порівняно з 1940-м площа посівів у Криму
скоротилася на 70 тисяч гектарів. За врожайністю всіх головних
сільськогосподарських культур область у 1953 році не досягла довоєнного
рівня. Тваринницькі ферми у більшості колгоспів і радгоспів Криму пішли в
зиму 1953/54 року лише на 37 відсотків забезпеченими кормами.
2. Соціально-економічна інтеграція Кримського півострова з Україною. У
1953 році область не виконала план збору податків, недодавши в казну 6 млн.
60 тисяч карбованців"Минуло десять років після закінчення війни, - говорив з
трибуни Кримської обласної партконференції (1954 року) секретар
Феодосійського міськкому партії Моїсеєв, - трудящі висувають до нас законні
вимоги, коли буде відбудоване місто і створені мінімальні побутові умови?В
місті немає води, достатньої кількості електроенергії, банно-прального
комбінату... Під час війни було зруйновано до 40% житлофонду, а відбудовано
силами міськвиконкому тільки один будинок на 8 квартир...
2. Соціально-економічна інтеграція Кримського півострова з Україною.
Відразу після святкування офіційної передачі Криму Україні, 26 липня 1954
р., ЦК КПУ ухвалив Постанову «Про заходи з дальшого розвитку сільського
господарства, міст та курортів Кримської області», згідно з якою з
республіканського бюджету передбачалося впродовж 1955 р. виділити 100
тис. крб. на облаштування прибережної смуги Південного берега Криму.
2. Соціально-економічна інтеграція Кримського півострова з Україною. Міф 2
Крим- щедрий подорунок “братнього російського народу”Із метою
забезпечення зрошування сільгоспугідь, водопостачання Сімферополя,
Севастополя, Судака, Феодосії та Керченського півострова в 1961 р.
розпочалося будівництво Північно-Кримського каналу. Північно-Кримський
канал (1961—1971), довжиною 402,6 км, і максимальною пропускною
спроможністю 380 м³/сек, і площею зрошування — 380 тис. га
2. Соціально-економічна інтеграція Кримського півострова з Україною. Міф 2
Крим- щедрий подорунок “братнього російського народу”у 1955 році, тобто
вже у перший рік входження Кримської області до України, передбачалося
виділити лише для лікувальних і дитячих закладів майже 14 млн крб. на
будівництво медичних закладів понад 6 млн крб. упродовж 1954—1958 рр.
довести кількість санаторних ліжок до 33,3 тис. з обсягом обслуговування 400
тис. осіб на рік, освоївши при цьому близько 600 млн крб.
3. Міграції, зміни національного складу населення. Спроби проведення
«українізації». Міф 3 Крим- “ісконно руская зємля”Кримські татари
з”являються в Криму у 13 ст.40-хрр 15ст. -1783р.- існувало Кримське
ханство1783р- Російська імперія знищує Кримське ханство, і з цього часу
починається русифікація Криму на початку серпня 1778 року російський уряд
депортував греків, вірмен і грузинів. "Под сенью дружеских штыков" 31386
християн було депортовано з Криму
Колоніальна політика зумовила декілька хвиль еміграції кримських татар. За
період між 1783 та 1804 роком Крим покинуло від 80 до 300 тисяч кримців,
тоді як загальна чисельність всього кримськотатарського населення тоді
складала не менш ніж мільйон осіб. Кримська війна (1853—
1856спровокувала другу масову еміграцію кримських татар. За офіційними
даними тільки за два роки (1860—1862), за паспортами і посвідченнями,
переселилося 181 177 душ обох статей Серед наступних вимушених через
російську політику еміграцій найбільшого розмаху мав масовий вихід 1889
року, коли Крим покинуло до 200 тисяч кримських татар. до початку XX
століття Крим втратив 800—900 тисяч корінного населення. Російська
імперія використовувала їх виселення, аби ще більше русифікувати так звану
«Новоросію». Зрештою, кримські татари стали меншиною в Криму. Якщо
станом на 1783 рік вони становили 98 % населення, то станом на 1897 рік
їхня кількість зменшилася до 34,1 %.
Сталінська операція з депортації почалася рано-вранці 18 травня 1944 року і
закінчилася о 16:00 20 травня. Офіційно жодного кримського татарина не
залишилося в Криму. Депортація охопила кожну людину
кримськотатарського походження, включаючи дітей, жінок, людей похилого
віку і навіть тих, хто були членами комуністичної партії або служив у
Червоній армії. було депортовано 191 044 кримських татар, а за даними
самоперепису, проведеного Національним рухом кримських татар, — 423 100
Повоєнного населення півострова вистачило б лише на заселення сучасних
міст Сімферополя та Феодосії. Крим практично знелюднів і лежав у руїнах.
Найінтенсивніше освоювався півострів, росіянами. На час першого
післявоєнного перепису населення (1959) вони тут становили майже 72 %.
Українців налічувалося 268 тис. (22 %) за загальної кількості населення 1 млн
200 тис. осіб.
Спроби проведення «українізації»В серпні 1954 р. Кримський обком КПУ
ухвалилив рішення про вивчення української мови та літератури у школах
Кримської області.у 1955/1956 н.р. українська вивчалася 619 учнями, в
1958/1959 навч. р. 19 766 учнями. Упродовж 1955—1956 рр розпочато.
Видання українською мовою органу Кримського обкому КПУ газети
«Радянський Крим», Перехід на випуск масової літератури українською
мовою, створенням у м. Сімферополі українського театру музичної комедії,
організацією відділення української мови та літератури у Кримському
педагогічному інституті.
Утім, здійснити спробу «українізації» Криму не вдалося. Після ухвалення
нового союзного Закону «Про зміцнення зв’язку школи із життям і
подальший розвиток системи народної освіти» (грудень 1958 р.; в УРСР
відповідний лист з’явився у квітні 1959 р.), яким передбачалося право батьків
обирати мову навчання своїх дітей, кількість школярів півострова, які бажали
вивчати українську мову, почала зменшуватися. У 1970/1971 навч. р.
залишилася тільки одна українська школа в Сімферополі, в якій навчалося
412 учнів. 15 грудня 1959 р. закрило газету «Радянський Крим», припинило
дубляж українською мовою журналу «Блокнот агітатора», бюлетеня
«Виноградарство і садівництво Криму».
4. Становище кримськотатарського народу у місцях депортації та його
боротьба за повернення на батьківщину. Як і інші депортовані народи,
кримських татар помістили під режим спецпоселення. Багато депортованих
повинні були виконувати примусову працю: у їх завдання входила робота у
вугільних шахтах і будівельних батальйонах під наглядом НКВС.
Спецпереселенцям часто доводилося працювати по одинадцять-дванадцять
годин на добу без вихідних. Попри цю важку фізичну працю, кримським
татарам видавали лише по 200—400 грамів хліба на день. Житлових
приміщень було недостатньо; деякі з депортованих були вимушені жити в
землянках, де «не було ні дверей, ні вікон, нічого, тільки очерет» на підлозі,
щоб спати Висока смертність тривала протягом кількох років у вигнанні
через недоїдання, трудову експлуатацію, хвороби, відсутність медичної
допомоги і впливу суворого пустельного клімату. За оцінками кримських
татар, показники смертності становили 46 % від населення, що жило у
вигнанні.
Боротьба за повернення на батьківщину. В 1950-х роках кримські татари
почали активно відстоювати своє право на повернення. 1957 року вони
зібрали 6000 підписів у петицію, яку відправили у Верховну Раду СРСР, у
якій вимагали своєї політичної реабілітації та повернення в Крим. 1961 року
25 000 підписів зібрали в клопотанні, яке надіслали в Кремль. Мустафа
Джемілєв, якому було всього шість місяців, коли його сім'я була депортована
з Криму, виріс в Узбекистані і став активістом боротьби за право кримських
татар на повернення. У 1966 році він був арештований і провів у цілому 17
років у в'язниці за радянської влади. Це принесло йому прізвисько
«кримськотатарського Мандели»