Війна за свій шлях

Золоте колосся, мова золота

І безмежний лан під розлогим небом.

Тільки Україна між руїн рида…

Нашу Україну ображать не треба!

Була тиша… Важка, німотна, яка перепліталася з темрявою ночі

хитромудрими путами і ставала з нею єдиним цілим. Аж раптом цю
лиховісну тишу пронизав грім. Але ні, то не грім. То стрясали українську
землю звуки вибухів…

Так, з 24 лютого розпочався страшний сон для кожного жителя нашої країни.
Країни, яку хочуть загарбати, знищити, стерти з лиця Землі. Все це було
надзвичайно важко усвідомити. Наче ще зовсім нещодавно в небі світило
сонце, яке осявало ці безтурботні дні. Ми не думали, навіть не задумувались
ні про що погане – просто собі жили. Слово “війна” за мить отруїло щастя і
затьмарило розум.

Проте чи можливо зруйнувати державу, споконвіку освячену любов’ю,

незалежну і вольну, і скорити гордий народ, що народився на цій землі? Ні!
Навіть війна, холодна примара з обличчям смерті, не зігне нашу Україну.
Війна не має очей і душі, а тільки вишкірені в лютій посмішці зуби. Вона
похмуро пливе над квітучими нивами і жовтими ланами, перетворюючи їх на
попіл. Війна не має моралі і принципів, безжалісно забираючи в чорну торбу
найкращих людей. Вона знімає з очей туманову полуду і чітко показує, хто є
ким. Війна – лихий колекціонер життів. І їй все одно, кого забирати у свою
моторошну колекцію. Самовідданого оборонця рідного краю, маленьку, ні в
чому не винну дитину або нещасних стареньких. Війна нікому не дає
гарантій. І саме це найстрашніше – розуміти, що будь-якої миті саме ти
можеш стати наступним. Але ні, це з самого початку було страшно. Тепер же
відчутна лише безсила лють і більше нічого. Якась страшна безодня
порожнечі.

Україна завжди мала боротися за свою незалежність і самобутність. І вона

боролася. Піднімалася з руїн і розквітала пахучим суцвіттям. Збудована на
кістках тих селян, що гордо повставали проти царського гніту і облита
гарячою кров’ю козаків – невже тепер вона повинна занепасти?..

Для росії ж вона досі залишається тією “Малоросією”, яку можна топтати в
багно. Але ми доведемо їм, що це не так. Бо на Україні давно вже живе
вільний люд. А росія цього не помічає…

Війна хоче скосити, неначе ту траву в полі, цілу націю. Тим часом росія не
має на меті нічого: їй не потрібні землі, бо своїх має вдосталь чи щось іще.
Просто їй, наче якомусь монстру, “людським духом віє” – і вона не може
втриматись, прагне вбивати. Але наша Україна не тліє, як свічка, – вона
тільки розгорається. Бо вона була, є і буде. Нікуди не зникне, бо
благословенна. Поставала з негараздів, іще величніша й прекрасніша.
Напевно, це наша доля – боротися за своє усім серцем, розумом і душею.
Війна жорстока і сильна, але й вона не переможе любові. Ніколи не переможе
й героїв, які своїми власними тілами прикривають від ворожих куль тіло
нашої матері-України. Війна вміє вбивати, але ніколи не добереться гострим
серпом до душі – душі вольної, як степовий орел. Бо війна сліпа, тож їй не
вдасться зачепити чисту і вірну душу. Війна шукає собі проходу, намагається
дібратися до самого серця нашої Вітчизни, кожного дня пробиває зігнутою
косою свій шлях. Але не знайде того шляху. А ось всі тирани рано чи пізно
гинуть. Така вже їх доля. Бо не треба зазіхати на святе, і як хижі звірі лізти
вперед, незважаючи на плач і стогін цілої нації. І тоді й на Україні настане
свято. Вона зітре кришталеві сльозинки і заквітчає золоті коси соняхами і
волошками. Тоді піднімуться всюди синьо-жовті прапори і майорітимуть у
безхмарному небі. І всі ті українці, що будуть вже на небесах, побачать ті
стяги. То буде для них радість, знати, що недарма вони боронили рідну
землю. Запашну і квітучу, безмежно прекрасну.

Я впевнена, що скоро ми переживемо цей час. Час, коли мешканці нашої

країни не можуть спокійно жити – вони повинні існувати у вічному страху.
Але ми поселимо в наших серцях надію. І вона згорнеться в душі кожного
пухнастим клубочком – і зігріватиме в ці важкі часи. В нашій свідомості
буятиме світла мрія у перемогу, щастя і мир.

Війна ж, хоч і сліпа, скоро помітить, що дарма взялась за незборимий народ.

Втече, злякавшись. А ми підемо тим шляхом, яким йшла та примара,
відбудовуючи все дорогою…