Геній Тараса Шевченка був подарований Україні і світові не

завдяки, а всупереч усьому. Найкраще про своє покликання сказав

сам поет у своєму «Щоденнику» 1957 року: «Я з брудного горища,
я, нікчемний замазура, на крилах перелетів у чарівні зали Академії
мистецтв… І що ж я робив? Чим займався я в цьому святилищі?
Дивно подумати. Я займався тоді написанням українських віршів,
які згодом впали таким страшним тягарем на мою убогу душу».

Але покликанням Шевченка було не лише писати вірші, а й будити

народний дух. Свобода є невід’ємним правом людини, і
позбавлення її – це найбільша кривда, найгірша несправедливість
для поета, колишнього кріпака, життя якого було плоттю від плоті
долі України. Проте поет зміг не лише відмежуватися від власного
болю, побороти його і простягнути руку допомоги своїм
знедоленим землякам. Шевченкові відкрилось більше. Його геній
піднявся до небаченої морально-етичної висоти, яку жоден із
сучасних йому митців, на жаль, осягнути не зміг.

У 10-60-ті роки ХІХ століття Росія вела кровопролитну кампанію

приєднання до свого складу Кавказу, що залишилось в історії під
назвою Кавказької війни. Наприкінці липня 1845 року у цій війні
загинув приятель поета, художник-аматор

Яків де Бальмен, якому Шевченко присвятив поему «Кавказ». Ким

же він був?

Граф Яків Петрович де Бальмен, побратим Тараса Шевченка,

український художник-аматор – автор альбому «Гоголівський час»,
перший ілюстратор «Кобзаря», поет, автор повістей, офіцер
народився 10 серпня 1813 року у селі Линовиця на Пирятинщині. У
1830 році Яків відмінно склав іспити за 7 клас і був зарахований
вільним слухачем тієї Ніжинської гімназії вищих наук. Він зразу став
першим учнем в класі, одержував почесні грамоти. У 1832 році Яків
Петрович вступив на військову службу, проте вже в червні 1843,
ротмістр Яків де Бальмен, розчарувався у військовій службі й
подумував про відставку, одержав чергову відпустку і знову
побував на балу у Волховської в Мойсівці, відчув самотність і вічне
кохання до Софії. Тут він зустрівся з Євгеном Гребінкою,
познайомився з Тарасом Шевченком. Ночували вони в кімнаті,
закріпленій «навічно» хрещеною. Потім утрьох поїхали спочатку до
Яготина до неперевершеного поета Віктора Забіли, у маєток
Бальменів…

У Закревських, у Зеленій Рудці, Євген Гребінка закохався у Марію

Ростенберг і при побратимах написав безсмертні «Очі чорнії» та
заспівав романс під французьку похідну пісню, мелодію якої
награвав на гітарі Яків де Бальмен.

Взимку 1844 року Тарас Шевченко та Яків де Бальмен знову разом.

Дослідник Андрій Юхимович Кузьменко у книзі «Друже
незабутній…» пише: «Для Шевченка найбажанішим
співрозмовником у ці дні був Яків де Бальмен. Саме тому він без
вагань залишив усі розваги, міняв товариство розумної талановитої
і доброзичливої Варвари Рєпніної на бесіди з Яковом Петровичем, з
яким хотів бути в селі Мойсівці й Малютинцях, Березовій Рудці,
Линовиці, Вейсбахівці».

Їдучи в Прилуки 1845 році, Шевченко вирішив погостювати у

Закревських, у Березовій Рудці, де дізнався, що де Бальмен
перебуває на війні на Кавказі. Закревський передав Тарасові
Шевченку подарунок Якова де Бальмена – переписаний латинкою й
ілюстрованим ним і Михайлом Башиловим збірник «Вірші Тараса
Шевченка».
Подарунок де Бальмена та розповіді Закревського про події на
Кавказі, навіяли Шевченку невеселі думки і він на одному з чистих
аркушів щойно одержаної книжки олівцем написав:

За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі…, – які стали початком відомої поеми.

А коли поет знову уже в жовтні 1845 року був у Березовій Рудці, як
пише Петро Жур: «Сумною була зустріч з її господарями.
Закревські, безперечно, знали про загибель на Кавказі добре
знайомого їм Якова де Бальмена». Шевченко був глибоко
засмученей звісткою про загибель друга у Даргінському поході. Від
Закревського Шевченко у кінці жовтня 1845 року поїхав до
Переяслава. І тут 18 листопада завершив роботу над поемою «Кавказ», твором,
зі змістом якого я пропоную вам познайомитись