Діти бігають, стрибають,
Найкращі діти Далі — весело гукають:
Олена Пчілка
(Тема народна)
В полі совонька літає,
Навдокола поглядає:
Що там видно наоколі,
В небесах та в чистім полі?
Ох! Орел отам ширяє,
Понад гаєм все кружляє…
"Орле сизий! — заволала,
В його совонька спитала.—
Що літаєш ти, кружляєш,
Що у гаю ти шукаєш?"
"Я хотів би роздивитись,
Молодими поживитись
Пташенятами якими!"
"Орле!.. Зглянься над моїми
Совенятами малими,
Що зостались там у гаю!
Не займай ти їх, благаю!"
Мова совоньки та мила
Хиже серце зворушила.
"Хай же буде так, як кажеш!
Мовить беркут.— Тільки вкажеш
Ти мені, які там діти
Єсть у тебе, щоб глядіти,
Обминуть їх". "Ох, мій боже! —
То ж тобі сказати може
Мати-совонька, звичайно,
Ту признаку.— От нехай-но,
Як між пташечок дрібніших
Ти побачиш найгарніших,
Щонайкращих, то ж напевне
Мої дітки!" Слово ревне
Вчув орел. І, пам'ятавши
Ту признаку, він, шукавши
Здобич там, у ряснім гаю,
У зеленому розмаю,
Обминав пташок хороших,
Щонайкращих діток гожих.
І поїв він — щонайгірші,
Там були, найпоганіші.
Отже, доленька нещасна!
Помилилась думка красна
Теї совоньки-матусі!
Плаче, бідна, в горі, в тузі:
Бо якраз оті послідки
Та були її то дітки!..
Метелик
Олена Пчілка
— Ах, метелик!.. подивіться!..
Ось він, ось він метушиться!
Та який же гарний, гожий!
Наче квітка, прехороший!
Дрібненькі грушки
Олена Пчілка
Галя з мамою в садочку
Груші в кошичок збирає;
Себто — мама більш пильнує,
Доня ж — тільки помагає.
— Що ж ти, Галочко, минаєш?
Он же, бачиш, у травиці
Ще грушок зосталось зо три.
— То, матусенько, гнилиці!
— А оці дві онде, бачиш?
— То, мамусю, дуже дрібні!
Нащо нам грушки такії?
Та хіба ж такі ми бідні? —
Мама вмовкла та в травицю
Все пильненько поглядає,
Нахиляється й помалу
Груші в кошичок складає.
Літо любеє минуло!
Ох, недовго пробуває!
Десь лиха зима взялася,
Снігом землю укриває!..
Вже й Різдво якось надбігло,
Ось і Свят-вечір у хаті,
Всі клопочуться, радіють
І убогі, і багаті.
На столі і пиріжечки,
І кутя, й узвар укупці —
Все завдяки чи бабусі,
Чи матусеньці голубці!
Тож і Галя коло мами
Їсть узварець, поживає;
З 'їла зо дві, зо три грушки
Та уголос і питає:
— Де таких, матусю, добрих
Грушечок оце достала?
— А се тії,— каже мама,—
Що в садочку ти минала!..
 Журавель та чапля
Олена Пчілка
Був собі журавель, і подумав він оженитися. "Кого ж би то взяти? Візьму чаплю! — думає журавель,— вона
мені по мислі, якраз для мене!"
От приходить до чаплі та й каже.
— Ні, щось я не маю охоти за тебе іти!
— Ну, як не маєш, то не маєш, бог з тобою! — каже журавель, і пішов собі.
Але згодом роздумалася чапля, приходить до журавля та й каже:
— Знаєш що? Я вже роздумалася і вже хочу йти за тебе!
— А,— каже журавель,— ти роздумалася? І я тепер роздумався — не хочу вже тебе брати!
— Ну не хочеш, то й цур тобі,— каже чапля, пішла така розгнівана.
Тим часом журавель, як почав знов думати,— розміркувався, іде знов до чаплі:
— Вибачай,— каже,— що я тобі так тоді відказав. Тепер я надумався і хочу таки тебе брати.
— А! — каже чапля.— Ти надумався? І я "надумалась", що мені за тебе не йти! Як-то можна; я, молода, сама
до тебе приходила, а ти мені так прикро відказав! Та щоб я після цього пішла за тебе? Ніколи в світі! Іди з очей!
Пішов журавель. А чапля, як почала думати, як почала думати, та й стала жалкувати: "Що се я, дурна,
зробила? Нащо я журавлеві відмовила? Ну, чи ж добре отак самотою жити, без господаря в хаті? Він же приходив,
перепрошував! Піду, скажу йому, що вже згоджуюсь!"
Пішла чапля: здибалася, мовби несподівано, з журавлем та й каже йому, що от, мовляв, роздумалася, піде
вже за його.
Куди там! Журавель уже і не думає її брати:
— Що ж се,— каже,— таке? Ти мені вже двічі гарбуза дала, та щоб я знов тебе сватав? Не хочу!
— Ну, не хочеш, то нехай же ти згинеш! — каже чапля.— Вже тепер і не думай, і слова мені не кажи ніколи
про своє сватання! Нехай тобі абищо!
Пішов журавель, пішов, а згодом знов почав думати: "Отже, таки одружуся! Що ж так бурлакувати — без
вірної дружини, та без господині в хаті! Недобре! Піду до чаплі, перепрошу її гарненько, може, піде".
Пішов, але чапля-таки затялась, не хоче! А через якийсь час каже, що вже пристає! Ну, коли ж знову
журавель не хоче її брати! А там, дивись, знов журавель іде свататься, так уже чапля не хоче!
І так вони вже ходять та ходять, а побратися ніяк не можуть: коли одно "надумається", то друге
"роздумається", та й нема згоди.
От так і ходять до сеї пори!

Метелик

Леся Українка
Бідний нічний сірий метелик сидів в темному вогкому льоху за бочкою з капустою. Сидів він сумно, стуливши свої
темні крильця. Так смутно йому було, дарма що не був він там самотнім, – мав-таки сусіда; сусід той був лилик; та
з того сусідства невелика була користь для метелика: лилик був неговіркий, понурий собі, та до того ще з якимсь
презирством дивився на бідного метелика, – сказано, нерівня!

Лилик сидів тихо в своєму кутику, ні за чим він не жалкував, та нічого й не бажав, хіба тільки кутка ще темнішого,
щоб міг сидіти там спокійно і ніколи того прикрого, разливого світла не бачити. Правда, тут у льоху теє світло не
дуже докучало, – а все-таки часами дехто надходив зо свічкою, навіть часом і над бочкою нахилявся, набираючи
капусти, – і се було дуже прикро лиликові; коли б сила, він би теє світло крилами згасив навіки.

Метелик на своїм недовгім віку ще не бачив світла, душею тільки чув він, що десь-то єсть сторона краща, ясніша,
ніж його рідний льох, бо часом з малого віконця, що було в льоху, падав блідесенький промінь, та не міг метелик і
розібрати, що то воно таке теє світло і яке воно повинно бути. У темному куточку промінець той був ледве
примітний – тоненький, як ниточка, та блідий, мов погляд недужої дитинки. Сидить, було, метелик та все шле свої
думоньки на світ той ясний; – але де? того ні думка, ні серце не знали, а порадитися ні з ким, бо де ж та порада?
(Хіба – лилик, так знаєте сами, з нього поради було мало!) Летіти шукати того світла метелик не мав відваги і сили.
Хто знає, може, наш метелик так і вік свій короткий звікував би у темряві самотній, – та інша доля судилася йому.
Якось прийшла служниця по капусту до льоху та поставила свічку долі, якраз навпроти метелика. Боже! яким
величним, блискучим, повабним здалось метеликові те світло! Він затріпотів крильцями й хотів кинутися на
світло, але служниця в ту хвилину взяла світло й подалася геть з льоху. Не втерпів метелик, забув своє безсилля,
забув свою несвідомість. «Світло, світло!» – і полинув за ним; лилик тільки свиснув йому услід, потім заліз ще далі
за бочку й заснув; нічого йому ніколи не снилось. А метелик полетів та й полетів за тою свічкою так швидко,
скільки сили було в його бідних крильцятах.

Аж ось він опинився у великій кімнаті – там сиділо за столом велике товариство. На столі була ясна-ясна лампа, –
метелик аж оторопів від того блискучого проміння і безсильний впав на стіл, тріпочучи крильцями. Хтось із
товариства хотів його прогнати з стола, але він, опам’ятавшись, знов зірвався і почав кружляти понад лампою,
щораз то меншими й меншими кружками: хотів він бачити якнайближче те ясне сонце, яким йому здавалась лампа.
Чи думав же він, що там життя стратить? Хто ж бачить смерть у сяєві? Воно горить, миготить, міниться, – там
світло, там тепло, там життя! Метелик летить все ближче, ближче до згубливого світла. Ох, то ж його згуба!
Даремно всі відганяли його від світла. І от – метелик влетів у самий поломінь. Трісь! отеє ж йому й смерть! Лампа
спалахнула, а далі знов почала горіти з такою самою ясністю, як і перше. «Дурне сотворіння! – мовив дехто з
товариства. – Хто велів йому летіти на вогонь? І женуть його, так ні, таки лізе! дурному дурна й смерть!»

А хіба ж розумніша була б його смерть, якби він навіки заснув у темнім льоху? Те світло спалило його, – але він
рвався на простір! Він шукав світла!

Біда навчить
Леся Українка
Був собі горобець. І був би він нічого собі горобчик, та тільки біда, що дурненький він був. Як вилупився з
яйця, так з того часу нітрішки не порозумнів. Нічого він не тямив: ані гніздечка звити, ані зерна доброго знайти,—
де сяде, там і засне; що на очі навернеться, те і з'їсть. Тільки й того, що завзятий був дуже,— є чого, нема чого, а
він вже до бійки береться. Одного разу літав він з своїм товаришем, теж молодим горобчиком, по дворі в одного
господаря. Літали вони, гралися, по смітничку громадили та й знайшли три конопляні зернятка. От наш горобчик і
каже:
— Мої зернятка! Я знайшов!
А чужий і собі:
— Мої! коли мої! коли мої!
І почали битися. Та так б'ються, та так скубуться, аж догори скачуть, аж пір'я з них летить. Бились, бились,
поки потомились; сіли один проти одного, надулись і сидять; та вже й забулись, за що була бійка. Коли згадали: а
де ж наші зернята? Зирк, аж зернят вже й нема! По дворі ходить курка з курчатами, квокче та промовляє:
— Дурні бились, а розумні поживились, дурні бились, а розумні поживились!
— Що ти кажеш? — питають горобці.
— Та то я дякую вам, що ви такі дурні. От поки ви здуру бились, то я з моїми курчатками поснідала вашими
зернятками! Що то, сказано, як хто дурний!.. Нікому було вас бити та вчити! Якби вас хто взяв у добру науку, то,
може б, з вас і птахи були!..
Чужий горобчик розсердився за таку мову.
— Вчи своїх дурних курчат розуму, а з мене й мого розуму досить! — підскочив, тріпнув крильцем,
цвірінькнув та й геть полетів. А наш горобчик зостався й замислився.
"А правда,— думав він,— краще бути розумним. От курка розумна, собі наїлася, а я мушу голодний сидіти".

Подумав, подумав, та й почав просити курку:

— Навчіть мене розуму, пані матусю! Ви ж такі розумні!
— Е, ні! — каже курка,— вибачай, серденько! Маю я й без тебе клопоту доволі,— он своїх діточок
чималенько, поки то всіх до ума довести! Шукай собі інших учителів! — та й пішла собі в курник.
Зостався горобчик сам.
— Ну, що робить? Треба кого іншого питати, бо вже я таки не хочу без розуму жити! — і полетів у гай.
Прилетів у гай, коли бачить, сидить зозуля на калині та все: "Ку-ку! ку-ку!" От він до неї:
— Тіточко, що я вас проситиму! Навчіть мене розуму! У вас же нема своїх дітей; а то курки просив, то вона
каже, що в неї й так багато клопоту.
 — А я тобі от що скажу,— відповіла зозуля,— як у мене свого клопоту нема, то чужого я й сама не хочу! От,
не мала б роботи, чужих дітей розуму вчити! Се не моє діло! А от, коли хочеш знати, скільки тобі літ жити, то се я
можу тобі сказати.
— Аби ти була жива, а за мене не турбуйся! — відрізав горобець і полетів геть.
Полетів він геть аж на болото, а там ходив бузько і жаб ловив. От підлетів горобчик до нього та й каже
несміло:
— Пане, навчіть мене розуму. Ви ж такі розумні...
— Що, що, що? — заклекотів бузько,— тікай-но ти, поки живий! Я вашого брата!..
Горобчик мерщій від нього, ледве живий від страху.
Бачить він, сидить на ріллі гава й сумує. От він до неї:
— Дядино, чого ви так зажурились?
— Сама не знаю, синочку, сама не знаю!
— Чи не можете, дядиночко, мене розуму навчити?
— Та ні, синочку, я й сама його не маю. А от коли ти вже так хочеш, то полети до сови: вона, кажуть, вельми
розумна-розумна, то, може, вона тобі що порадить. А я до того розуму не дуже, бог з ним!
— Прощавайте, дядино! — сказав горобчик.
— Щасливо!
Полетів горобчик питати, де сова сидить; сказали йому, що вона в сухому дубі в дуплі мешкає. От він туди,
— бачить, справді сидить сова в дуплі, тільки спить. Горобчик до неї:
— Пані! чи ви спите? Пані! пані!
Сова як кинеться, як затріпоче крилами:
— Га? що? хто? — кричить, витріщаючи очі.
Горобчик і собі трошки злякався, а все-таки хоче свого дійти.
— Та се я, горобець...
— Горобець? Який горобець? Не бачу! Чого притирився? І яка вас лиха година по дневі носить? Осе
напасть! І вдень не дадуть заснути!..
І сова знов заснула.
Горобчик не посмів її вдруге будити, сів собі на дубі та й почав ждати ночі. Ждав, ждав, аж йому обридло.
Коли се, як стало вже добре темніти, прокинулась сова та як заведе: — Гу-у-у!.. Гу-гу-гу-у-у!.. Горобчик аж отерп
зо страху: хотів уже втікати, та якось утримався. Вилізла сова з дупла, глянула на горобчика, а очі в неї світять!
Страх, та й годі!..
— Ти тут чого? — спитала.
— Та я, вибачайте, моя пані,— ще зранку тут сиджу...
— І чого?
— Та чекаю, поки ви встанете...
— Таж я встала! Ну, чого тобі треба? Чого стримиш?
— Я хотів би вас просити,— вибачайте ласкаво,— чи не могли б ви мене розуму навчити? Адже ви такі
мудрі...
— Не на те я мудра, щоб дурнів розуму навчати! Хто дурнем вродився, той дурнем і згине. Тікай-но ти, а то
я голо-о-дна! — гукнула сова, та як засвітить очима...
Горобчик миттю як схопиться, полетів світ за очі, десь у гущавину заховавсь та там і проспав аж до самого
ранку. Спить горобчик, та так міцно, коли се у нього над головою щось як заскрегоче: "Че-че-че!" Горобчик
прокинувся, аж дивиться, сидить на сучку сорока білобока та так скрегоче, аж очі заплющила.
— З ким ви, панянко, так розмовляєте? — спитав її горобець.
— А тобі що до того? Чи ба, який цікавий! А хоч би й з тобою!
— Та я дуже радий, як зо мною. Я б вас просив, моя панно, щоб ви мене розуму навчили.
— А нащо тобі, мій молодчику, розум? Без розуму легше в світі жити та таки й веселіше! А ти, голубчику,
ліпше красти вчися, от як я, то тоді й розуму не треба. З великого розуму не тяжко й з глузду зсунутись; ти ось
поговори зо мною, то я тебе навчу, як і без розуму прожити...— і заскреготала сорока, та що далі, то все хутчіш та
все дрібніш...
— А бодай тобі заціпило, скреготухо! — крикнув горобчик,— ото глушить! Цур тобі! — та скоріш від неї
геть.
Сів собі горобчик на полі та й думає: "Де я того розуму навчуся? Скільки світа злітав, а щось небагато
навчився, хіба уже воно так і зостанеться..." Зажурився він, поглядає сумно по полю, а по полю чорний крук
ходить, та так поважно.
"Ну, ще в сього поспитаю; се вже востаннє",— подумав горобчик.
— Навчіть мене розуму! — звернувся він просто до крука,— я вже давно його шукаю, та ніяк не знайду.
— Розум, молодче, по дорозі не валяється,— мовив поважно крук,— не так-то його легко знайти! А я тобі от
що скажу: поки біди не знатимеш, то й розуму не матимеш. От тобі моя наука. А тепер іди, мені ніколи.
Полетів горобчик, засмутився. "Що то мені така наука?" — гадає собі; однак більше ні в кого розуму не
питав,— обридло вже. Посумував трохи, що мусить без розуму жить, а потім і забув. Почав знов гуляти
веселенько. Ні гадки йому.
 І не зоглядівся горобчик, як і літечко минуло. Настала осінь з вітрами холодними, з дощами дрібними, а
дедалі й сніжок став перепадати. Біда горобчикові — холод, голод! Вночі де не сяде, спати не може, так холодний
вітер і пронизує; вдень їсти нічого, бо все зібрано в клуні, а якщо й знайде, то за сваркою втеряє. От і почав наш
горобчик до розуму приходити — годі сваритися! Куди горобці летять, і він за ними; що вони знайдуть, то і він
поживиться, та все без сварки, без бійки, то горобці його й не женуть від себе,— а перше то й близько не
підпускали. Побачив горобчик, як інші пташки в теплих гніздечках сидять, почав він і собі придивлятись, як то
гнізда будуються. Почав він пір'ячко до пір'ячка збирати, соломку до соломки складати та гніздечко звивати. Так
статкує наш горобчик, так дбає! Дедалі всі горобці почали його поважати; куди зберуться на раду, то й його
кличуть, так він вславився між ними своїм розумом. Перезимував він зиму щасливо, а на весну вже став великим
та мудрим горобцем; сидів він у гніздечку не сам, а з горобличкою, і четверо яєчок в гніздечку лежало. Як
виклюнулись гороб'ята, то горобцеві новий клопіт — годувати діточок, та вкривати, та глядіти, та од хижого
птаства боронити,— не до гуляння було! А вже що господарний був горобець, то було аж сусіди-горобці
дивуються: "Які ви, пане сусідоньку, мудрі! І де ви того розуму навчились?" — питають було його. А він було
тільки голівкою кивне. "Біда навчила!" — каже.

Казка про Оха-чародія

Леся Українка

В тридев'ятім славнім царстві, А як з ранку та й до ранку

де колись був цар Горох, стали люди обридать,

є тепер на господарстві Ох зробив собі землянку,

мудрий пан, вельможний Ох. Оха більше не видать.

Сам той Ох на корх заввишки, Але хто те місце знає,

а на сажень борода, де трухлявий пень і мох,

знає край і вдовж, і вширшки, той приходить і волає

і кому яка біда. або й тихо каже: "Ох!"

Чи хто правий, чи неправий, Хоч би навіть ненароком

чи хто прийде сам, чи вдвох, — теє "ох!" промовив ти,

всіх приймає пан ласкавий, знай, що вилізе те боком, —

тільки треба мовить: "Ох!" воріття вже не знайти!

На зеленому горбочку Бо затягне з головою

спершу він людей приймав, трясовиця мохова

потім сів у холодочку, і з душею ще живою

звідти голос подавав. під землею похова.

Під землею ж там — палати, гачкуваті, мов гаплички, —

де вольможний Ох сидить, так і вп'ються, мов щурі.

гарні, пишнії кімнати,

срібло-злото скрізь ряхтить; Тож, коли вже раз попався, —

наче в пастку бідна миш, —

дорогії самоцвіти, то сиди, мов прикувався,

наче зорі, миготять, не рушай, мовчи та диші

скрізь заморські дивні квіти,

по клітках пташки сидять; Вийде Ох: "Вітай в гостині!

Чи волієш нам служить?

золотії грають рибки Чи волієш, може, нині

в кришталевих скриньочках; головою наложить?"

і ведмеді ходять дибки

в рукавичках, жупанках. Скажеш: "Я служить не згоден", —

зараз цок тебе в лобок,

Враз тебе там обморочать якщо ти носить не годен

блиск і пахощі міцні, рукавички й жупанок.

попугаї заторочать

приказки якісь дивні. Стань на службу — подарують

рукавички й жупанець,

І безглузді очі втупить привітають, пошанують, —

в тебе рибка, мов чига... тільки ж там тобі й кінець!

Тут ведмедів гурт обступить,

кожен лапу простяга, — Вічно будеш пробувати

у підземному дворі,

той бере тебе за руку, більш тобі вже не видати

той торкає за плече; ані сонця, ні зорі.

боронь боже ворухнутись! —

кров одразу потече. Де торкнешся — всюди брами

під замком та під ключем...

Бо крізь білі рукавички Десь далеко хтось часами

враз проб'ються пазурі озивається плачем.

Спів на плач відповідає,

плач на спів, так без кінця...

Кажуть, бранка там ридає,

жде юнака-молодця;

коло неї там жар-птиця

співом душу потіша,

та сумна міцна темниця,

смутна в дівчини душа.

Якби хтів їй волю дати

хто з хоробрих юнаків,

мусить перше розрубати

сімдесят ще й сім замків...

Вже вам казка обридає?

Що ж! хто має кладенець,

хай замки ті розрубає, —

буде казочці кінець!