1

ЛЕКЦІЯ 5.
ПРОБЛЕМИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ У СВІТЛІ СУЧАСНИХ
ПОЛІТОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
1. Інтеграційні концепції “первинного поглиблення”.
2. Теоретичний напрямок “первинного розширення”.
3. Міжурядове бачення європейського розширення.
4. Сучасні “cинхроністські” інтеграційні теорії.
5. Нові моделі європейської інтеграції.

1. Інтеграційні концепції “первинного поглиблення”.

З розвитком європейських інтеграційних процесів, поширенням їх на все

нові сфери суспільного життя, появою нових, більш складних інтеграційних
завдань, пов'язаних як із поглибленням інтеграції, так і з розширенням самого
інтеграційного об’єднання, активізувалися також спроби теоретичного
осмислення феномену європейської інтеграції, пошуку нових, принципово
відмінних від федералістських, функціоналістських та неофункціоналістських
підходів до вивчення європейської інтеграції. Сучасні дослідники намагалися
врахувати основні недоліки федералістських, функціоналістських та
неофункціоналістських досліджень європейської інтеграції й використати
найбільш життєздатні та перевірені практикою положення як перерахованих
вище концепцій, так і категорії структурно-функціонального аналізу,
системний підхід та інші дослідницькі методи сучасної політологічної науки. В
основі такого підходу до вивчення політичної інтеграції лежало бажання
позбутися ідеалізованого характеру теоретичних досліджень, надати їм
практичного значення з урахуванням тих важливих змін, що відбулися в
економічному, політичному та суспільному житті Європейського
Співтовариства за останній період. Саме цим пояснюється порівняно
обмежений характер завдань, що ставляться дослідниками, неуніверсальність
розроблених концепцій, бажання не стільки передректи майбутнє європейської
інтеграції, скільки відповісти на практичні питання сьогодення, проаналізувати
динаміку об'єднавчого процесу.
 2
Незважаючи на суттєві відмінності в аналізі інтеграції, за змістом
прихильники сучасного федералізму та неофункціоналізму погоджуються, що
інтеграція є занадто складним механізмом, ефективне функціонування якого
неможливе без узгоджених дій усіх його елементів. Успішний розвиток
інтеграції вважається можливим лише в результаті постійного вдосконалення
інтеграційного механізму, поглиблення процесу співробітництва та, врешті-
решт, переходу його на наднаціональний рівень. У світлі активних дискусій, що
розгорнулися в 90-ті роки стосовно проблеми розширення ЄС, згадані вище
теоретичні дослідження, враховуючи їх спільну позицію щодо необхідності
поглиблення інтеграційних процесів як важливої запоруки не тільки
ефективного розвитку, а й узагалі життєздатності Європейського
Співтовариства, можна з певними застереженнями віднести до теоретичної
школи так званого первинного поглиблення. Цей напрям розвитку
європейської інтеграції ,знаходить підтримку не лише в науковому середовищі,
а й серед ортодоксальних політичних кіл країн Співтовариства та все частіше
серед технократичної бюрократії його над національних інститутів —
Європейської Комісії та Європейського Парламенту.
Підтримуючи необхідність поглиблення інтеграційних процесів, вони
негативно оцінюють перспективу глобального розширення ЄС, стверджуючи,
що розширене Співтовариство не зможе протистояти викликам сьогодення.
Збільшення кількості членів ЄС до того, як він досягне вищого (політичного)
ступеня розвитку, призведе до перевантаження сучасної структури
Співтовариства комплексом економічних, політичних та правових проблем
неоднорідного характеру. Після подальшого розширення будь-яка серйозна
реформа стратегії у напрямі посилення Співтовариства буде блокуватися,
оскільки більшість нових членів може бути не готова проводити якісні реформи
після приєднання або може не хотіти їх. Прийняття сучасних інтеграційних
досягнень ЄС вже тепер убачається занадто тяжкою ношею для нових членів,
що потребуватиме достатньо тривалого перехідного періоду для адаптації.
Прихильники цього підходу вважають, що "завчасне" прийняття Великої
 3
Британії та Греції є наочним прикладом неприйняття новими членами аcquis
соmmunautaiаіrе. Особливо це стосується Спільної сільськогосподарської
політики та бюджету ЄС, що неминуче справляє негативний милив на
політичний курс Співтовариства, збільшуючи непорозуміння в процесі
поглиблення політичної інтеграції.
Прибічники сильної Європи відхиляють звинувачення щодо егоїстичності
й обмеженості своєї позиції і наполягають на тому, що пріоритет поглиблення є
оптимальним не лише для ЄС, а й для інших країн Європи. Вони вважають, що
новим країнам-кандидатам немає сенсу входити до недієздатного
Співтовариства, яке буде все більше роз'єднуватись і тому, врешті-решт, не
зможе надати їм ефективну допомогу. До того ж, на думку прихильників
"первинного поглиблення", членство в сучасному ЄС не тільки не зменшить
потенційну загрозу ісламського фундаменталізму в Туреччині або регіональну
й етнічну ворожнечу в колишній Югославії, а також не гарантуватиме країнам
Центральної та Східної Європи демократію та економіку, що добре
функціонують, а й навпаки, передчасні зобов’язання задля членства можуть
призвести до контрпродуктивних ефектів. Маючи високорозвинуті
демократичні засади та ринкову економіку, Співтовариство може тим самим
надто обмежити свободу вибору шляху розвитку та самоідентифікації нових
країн-кандидатів. Задля уникнення руйнівних процесів як у ЄС, так і в країнах-
кандидатах останнім пропонується не квапитися з вступом, а приділити
максимум уваги визначенню власної ідентичності. Важливим аргументом
послідовників ідеї сильної Європи є те, що для потенційних кандидатів буде за
краще, якщо менший ЄС буде ефективним та здатним упоратися з основними
проблемами всієї сучасної Європи, навіть якщо пряма участь у діяльності
Союзу буде обмеженою. Співтовариство як "міцний якір" і "територія
зростання й стабільності" матиме позитивний вплив на сусідні європейські
країни незалежно від того, чи є вони членами ЄС, чи ні. Більше того, після
досягнення основних параметрів поглиблення країни-кандидати знатимуть, до
 4
якого Співтовариства вони вступають, що позбавить їх від помилкового чи
викривленого розуміння ЄС та його довготермінових планів.
Прихильники сильної Європи розглядають вступ не як аванс за ранній
процес адаптації до вимог Співтовариства, а як кінцевий результат
адаптаційного процесу, який обіймає в цьому випадку більше часу, але є менш
ризиковим. Членство — це кінець, а не початок на шляху до ЄС. Крім того,
висловлюються аргументи, що неконтрольоване розширення може призвести
до втрати ефективності в діяльності комунітарних(світогляд, що протиставляє
інтереси суспільства інтересам особистості) інститутів (зокрема,
Європарламент з кількістю депутатів більше 1000) і навіть змінити внутрішню
рівновагу ЄС за рахунок деяких країн-лідерів (мається на увазі тісні відносини
Німеччини з країнами ЄАВТ та Центральної й Східної Європи). Водночас
політичні розбіжності та економічні проблеми нових країн можуть відвернути
увагу ЄС від власних пріоритетів.
Теоретична школа "поглиблення задля розширення"
Логічним продовженням моделі "первинного поглиблення" стала
розроблена на її основі з урахуванням сучасних реалій міжнародних відносин
теоретична школа "поглиблення задля розширення". Прихильники цього
напряму підтримують необхідність утвердження демократичних та ефективних
інститутів Співтовариства, які в майбутньому зможуть вирішувати проблеми
розширеного ЄС. Розширення без поглиблення призведе до кризи інститутів
ЄС як у сфері процедурного функціонування, так і стосовно формування
спільного політичного курсу, що є необхідною умовою ефективного
функціонування Співтовариства. Поглиблення, таким чином, — необхідна
передумова для продуманого та продуктивного розширення, яке визнавалося
не лише бажаним, а й необоротним. Бажаність розширення пояснювалася
довготерміновими планами зростання політичної ваги Європейського
Співтовариства. Збільшений ринок (від 320 млн. до 500 млн. осіб) пропонував
не тільки серйозні прибутки, а й значно сильніші позиції Європи у світі, за
умови, що одночасно буде посилена дієздатність механізму прийняття рішень.
 5
Інституціональні реформи та новий політичний курс мають ураховувати
розширення ЄС, а країни-кандидати — отримати допомогу у сферах розвитку
інституційної структури та економік з метою допомоги їм набути
повноправного членства у Співтоваристві. Концепція "Поглиблення задля
розширення" підкреслює пріоритетність першорядного поглиблення перед
розширенням і одночасно наполягає на глобальній європейській
відповідальності ЄС. Саме тому прихильники цієї школи наполягають на
необхідності вироблення серйозної стратегії розширення, що включає чіткі цілі
для країн-кандидатів, стандарти, необхідні для членства, продуману процедуру
прийняття.
2. Теоретичний напрямок "первинного розширення".
Діаметрально протилежну позицію щодо шляхів подальшого розвитку
Європейського Співтовариства висловлюють прихильники іншого
теоретичного та практичного напряму в інтеграції, так званого первинного
розширення. Основна ідея цієї теоретичної школи полягає у твердженні, що
ЄС є не результатом об'єктивного історичного розвитку, а скоріше продуктом
випадкового суб'єктивного збігу обставин. Тому він не може бути і самоціллю
європейського інтеграційного процесу. На думку прихильників "первинного
розширення", ЄС має забезпечувати насамперед загальноєвропейську еволюцію
на шляху демократії та ринкової економіки, а сучасні члени Співтовариства не
повинні бути занадто егоїстичними та тримати інші країни Європи поза
кордонами ЄС. Перевагами малого Співтовариства слід пожертвувати задля
створення більшого демократичного європейського утворення. Членство в ЄС
розглядається як подолання "ялтинського" синдрому" та повернення
європейських країн до "джерел цивілізації".
Подібну логіку інтеграційного розвитку в ЄС підтримують кола, що
більше залежать від співробітництва з країнами-аплікантами, ніж від
внутрішьокомунітарних зв'язків. Вони занепокоєні загрозою самоізоляції
Співтовариства, віддаленістю його від інших європейських країн. Як приклад
наводяться переговори ЄС – ЄАВТ про створення Європейської економічної
 6
зони, які продемонстрували повну неготовність ЄС надати іншим країнам
можливість брати участь у процесі прийняття рішень.
Висловлюючись за прийняття до ЄС країн Центральної та Східної Європи
і, насамперед Польщі, Чехії та Угорщини, прихильники цього напряму
інтеграції робили акцент на необхідності стабілізації їх ринкової економіки й
демократичних засад у державному устрої. Як у випадку з Іспанією та
Португалією, Співтовариство має інтегрувати ці країни, щоб зменшити загрозу
економічних спадів, зростання націоналістичних чи авторитарних тенденцій у
суспільному житті. Раннє членство розглядалося як можливість, стабілізувати
великі масиви Центральної та Східної Європи, встановити там простір безпеки,
що в глобальному масштабі має пріоритетне значення порівняно з вузькими
економічними цілями. Аргументи "первинного поглиблення" розглядаються як
політично й морально неприйнятні, оскільки в результаті поглиблення
інтеграції вимоги до вступу нових членів до ЄС будуть підняті до рівня, який
неможливо досягти країнам, що мають проблемну економіку, незважаючи на
допомогу з боку Співтовариства.
Крім аргументів її морально-психологічного і етичного характеру,
послідовники "первинного розширення" використовують також теоретично-
концептуальне обґрунтування необхідності розвитку ЄС, базоване на
врахуванні досвіду європейської інтеграції. Пропонується не доктринальна
стратегія зміцнення інституційних структур на шляху до утворення
квазіфедеративної держави, а ширший, більш гнучкий і прагматичний процес
експериментів та помилок (емпіричний метод), що ґрунтується па декількох
паралельних шляхах розв'язання проблеми. "Друга" чи "Третя Європа", таким
чином, виглядатиме менш доктринальною та забюрократизованою. Саме тому
основу інтеграційного процесу мають становити не доктринальні
наднаціональні структурні перетворення, а міждержавне співробітництво на
основі реальних, прагматичних інтересів. Національна держава має бути
зміцнена і не може бути замінена федеративним співтовариством. Збереження
 7
суверенітету в руках національної держави розглядається також як гарантія
проти домінування однієї з держав у Європейському Співтоваристві.
3. Міжурядове бачення європейського розширення.
(інтерговерменталістське бачення)
Найбільш відомою та широко розробленою інтеграційною теорією, що
обстоює необхідність збереження національного державного суверенітету і
повністю підтримує тезу "первинного розширення", є міжурядовий підхід або
так званий реалізм. Основні положення реалізму базуються не стільки на
ідеалізованих теоретичних припущеннях та побажаннях інтеграційного
розвитку й майбутнього європейської інтеграції, скільки на врахуванні
реальних фактів, стану та тенденцій інтеграційного процесу, а також ролі в
ньому національних держав та їх прагматичних інтересів. Згідно з ним,
держави-члени є більш важливим фактором для розвитку Європейського
Співтовариства, ніж його інститути.
За оцінками одного з прихильників міжурядового підходу, англійського
політолога Алан Мілварда, європейська інтеграція є не більше ніж адаптованою
реакцією національних держав на кардинальні зміни внутрішнього та
зовнішнього характеру, що виявилися в потребі заміни звичайної конкуренції
активним співробітництвом. З підтримкою існуючої ролі національних держав
як основних акторів у новому регіональному об'єднанні в Європі виступають
такі прихильники перспективи широкої міжурядовості, як Рольф Дарендорф та
Хелен Валлас. Підтримуючи в цілому ідею європейської інтеграції, вони у своїх
працях намагалися максимально відійти від догматичних припущень про
наднаціональне майбутнє Європи. Спираючись на реальні факти, Р. Дарендорф
та X. Валлас дійшли висновку, що з 1965 р. європейська інтеграція впевнено
розвивається за траєкторією міжурядового співробітництва.
На думку "реалістів", перше розширення ЄС не тільки підтвердило
перспективу міжурядової інтеграції, а й ще більше сприяло закріпленню
міжурядових форм співробітництва, що набуло втілення як у новому
інституційному механізмові, так і у виробленні процедури формування
політики ЄЕС щодо країн-кандидатів, яка ґрунтується на міжурядових засадах.
 8
Утворена в 1974 р. з голів урядів та міністрів закордонних справ Європейська
Рада, яка стала вищим керівним органом співтовариства, вкотре підтвердила
відданість держав міжурядовим принципам співробітництва на противагу
наднаціоналізму.
Найбільш ґрунтовно та детально міжурядовий підхід у дослідженні
європейської інтеграції було викладено у працях американського дослідника
міжнародних відносин Стенлі Хоффмана. Визнаючи головну роль національної
держави в регіональному інтеграційному процесі, С. Хоффман вважав дещо
"застарілим" характер традиційної моделі державного суверенітету, надаючи
цьому поняттю більш широкого та гнучкого характеру і здатності
еволюціонувати відповідно до змін державних інтересів та зовнішніх факторів.
У інтеграційній політиці держав С. Хоффман пропонував розрізняти два типи
проблем: економічні та політичні. Якщо перші піддаються суто математичному
аналізові, що дає змогу робити досить достовірні розрахунки щодо можливості
виграшу над утратами, то другі є відносно непередбачуваними. Цим
пояснюється можливість компромісів і тимчасових поступок з боку держав з
економічних питань та майже повна відсутність таких з політичних. Згідно з
твердженнями С. Хоффмана, регіональна інтеграція є не що інше, як серія
поміркованих пристосувань до глобального тиску з боку внутрішніх та
зовнішніх факторів з питань, які не викликають принципових розбіжностей. В
інших, критичних сферах політики національна держава продовжує чинити
опір такому тискові. Національна держава, вважає він, скоріше співіснує з
Європейським Співтовариством, аніж підпорядкована йому. Є. Хоффман
погоджується з твердженнями інших "реалістів", що регіональна інтеграція
скоріше покликана зберегти й зміцнити європейську національну державність,
аніж замінити її наднаціональним утворенням.
Особливий інтерес у контексті проблеми розширення Європейського
співтовариства становить запропонований А. Моравчиком ліберальний
міжурядовий підхід. Крім раціонального визначення державної поведінки та
домінування міжурядового характеру аналізу міждержавного співробітництва,
 9
А. Моравчик важливе місце надає концепції формування національних
інтересів, які, на його думку, визначаються великою мірою
внутрішньополітичними силами. Саме інтереси останніх впливають на
характер, інтенсивність та напрям міждержавного співробітництва. Характерно,
що за деяких обставин А. Моравчик навіть припускав можливість
"делегування" національними урядами політичних повноважень європейським
інститутам. У цілому, попри можливу тимчасову підтримку національними
групами та урядами певної наднаціональної автономії, зберігалася загальна
тенденція до протидії наднаціональним тенденціям, як першорядне джерело
інтеграційних процесів він розглядав інтереси саме національних держав.
Досвід розвитку Європейського співтовариства в 90-ті роки А. Моравчик
оцінював як "успішний розвиток міжурядової системи, покликаної регулювати
економічну взаємозалежність шляхом переговорів та політичної координації".
4. Сучасні "синхроністські" інтеграційні теорії. (Синхрониза́ция (от
греч.— одновременный) — процесс приведения к одному значению одного или
нескольких параметров разных объектов.)
Спробу поєднати два протилежних підходи до інтеграції, що ґрунтуються
на принципах державної парадигми та наднаціональності, здійснили
прихильники сучасних "синхроністських" теорій. На їхню думку, хоча роль
національної держави як центрального актора в системі міжнародних відносин
зберігається, її місце в цій системі дещо змінилося. Держава все чистіше є
виразником інтересів сучасного суспільства на терені міжнародного
політичного співробітництва, міжнародних агенцій та інститутів. В умовах
такої взаємозалежності, що зростає, неодмінно модифікуються міжнародні
політичні моделі на всіх рівнях. Прихильники "синхроністських" підходів до
аналізу європейської інтеграції виходять із висновку про складність та
непередбачуваність інтеграційних процесів і дотримуються думки про
паралельний характер розвитку як основних елементів інтеграційного процесу,
так і форм його реалізації. За глобалізації сучасних проблем та посилення
взаємозалежності всіх складових системи міжнародних відносин визнається
 10
необхідність поєднання вузьконаціональних інтересів держав із рушійною
силою транснаціонального співробітництва. В цих умовах європейська
інтеграція розглядається як непередбачуваний процес, що розвивається під
впливом різних мотивів, у різних напрямах і на різних швидкостях. Він
залежить від таких суб'єктивних факторів, як дипломатична майстерність
політичних еліт, можливість досягнення компромісів та цілий комплекс
внутрішніх і наднаціональних елементів, що впливають на політичний процес.
Комунікативна теорія
Однією з перших інтеграційних теорій, що всупереч наднаціональним
підходам до європейської інтеграції популярність яких після Другої світової
війни зростала, визнавала життєздатність національної держави та її ролі в
сучасному міжнародному житті, була комунікативна теорія відомого
американського політолога Карла Дойча. Проголошуючи основною метою
інтеграції забезпечення миру і стабільності, К. Дойч та його прихильники
пропонували відмінні від федералістських шляхи її досягнення. В
інтегрованому співтоваристві, вважав К. Дойч, держави не будуть вступати між
собою у фізичну боротьбу, а спірні питання вирішуватимуть іншими засобами.
В цьому плані інтеграція розглядалась як процес пошуку різними активними
політичними групами системи колективної безпеки, в основі якого лежить
такий психологічно-соціологічний фактор, як почуття співтовариства. Саме
розуміння того, що вони належать до єдиної спільноти, диктує учасникам цього
процесу необхідність вирішувати спільні проблеми лише шляхом мирного
узгодження. Враховуючи викладене, таке інтеграційне об'єднання К. Дойч
пропонував назвати "плюралістичним співтовариством безпеки".
Характер інтеграційного об'єднання прихильники комунікативної теорії
ставлять у залежність від ступеня взаємодії між людьми (на національному
рівні) та мірою взаємозалежності між національними державами (на
міжнародному рівні). Ступінь інтегрованості комунітарного об'єднання
визначається інтенсивністю комунікацій як між елементами, що його
утворюють, так і між самим об'єднанням та зовнішнім світом. Чим більший
 11
комунікаційний потік, тим вищий рівень інтеграції суспільства і, відповідно,
рівень його безпеки. Таким чином, зростання комунікаційного обміну між
національними державами є, на думку К. Дойча, одним із вирішальних
факторів у стимулюванні інтеграційного процесу. Аналізуючи інтенсивність
комунікаційного обміну на національному та міжнародному рівнях, К. Дойч
визнав, що рівень взаємозалежності у першому випадку значно вищий. Звідси
робиться висновок, що життєздатність національної держави істотно вища, ніж
уявляли федералісти. Водночас прихильники теорії комунікації вважали
перехід до наднаціональної інтеграції найвищим рівнем "співтовариства
безпеки" та найвищою гарантією забезпечення миру.
Прихильники комунікативної теорії вважали можливим розвиток
інтеграції лише у випадку, якби національні комунікативні можливості
поступалися відповідним можливостям інтегрованого об'єднання. Подібна
оцінка факторів, що впливають на функціонування інтеграційного механізму,
дає змогу досить вдало пояснювати періоди інтеграційної активності в
(Європейському Співтоваристві в моменти економічних спадів, а також
розкривати основні мотиви, що визначають позицію інших європейських
держав щодо вступу до ЄС. Згідно з комунікативною теорією саме недостатнім
рівнем національних комунікативних можливостей в економічній, науково-
технічній, соціальній та інших сферах спричинені всі хвилі розширення ЄС, а
також визначається європейська політика сучасних країн - кандидатів на вступ
до ЄС.
Комунікативна теорія виокремлює два практичні шляхи розвитку
інтеграційного процесу, в результаті якого має сформуватися "співтовариство
безпеки": "плюралістичне співтовариство безпеки" та "об'єднане співтовариство
безпеки". Перше передбачає утворення інтеграційного об'єднання на основі
міждержавного співробітництва, що забезпечує збереження самостійності й
суверенітету кожного з учасників та відхиляє будь-яку можливість силового
вирішення внутрішніх комунітарних проблем. Зважаючи на сильні позиції
внутрішньонаціонального комплексу, цей шлях прихильники комунікативного
 12
підходу розглядають як найпростіший у досягненні та функціонуванні, але
найменш ефективний. Збереження повної незалежності й суверенітету та
відсутність спільних керівних органів із достатньою компетенцією робить
плюралістичне співтовариство неефективним або надає йому тимчасового
характеру.
"Об'єднане співтовариство безпеки" виникає в результаті досягнення
інтеграцією найвищого, політичного рівня. Маючи спільні інституційно-
політичні органи влади, воно значно перевищує за можливостями
плюралістичне співтовариство. Міжнародна федерація чи союз держав, які
виникають у результаті прийняття нормативно-конституційних актів,
набувають єдиної юридично-інституціональної структури, що робить їх
політику значно ефективнішою. Утворення такого політичного співтовариства
становить досить складний процес.
При цьому, на думку К. Дойча, функціональні об'єднання невійськового
характеру є ефективнішими в розвитку інтеграції, ніж воєнні альянси. В цьому
його позиція повністю збігається з функціональним підходом Д. Мітрані.
Однак, на відміну від прихильників функціоналізму, К. Дойч не вважав, що
розвиток функціональної інтеграції є гарантією переходу до політичної
інтеграції та утворення співтовариства безпеки. Прихильники комунікативної
теорії розглядали завдання інтеграційного процесу насамперед в утворенні
міжнародної системи, до якої входили б розвинені національні держави з
високим рівнем комунікативного обміну та "спільною відповідальністю" без
наднаціональних інституцій.
Значні методологічні прорахунки, притаманні комунікаційному підходові
К. Дойча, які виявлялися передусім у використанні суто комунікаційних
категорій в аналізі інтеграції та ігноруванні інших важливих об'єктивних та
суб'єктивних факторів інтеграційного процесу (розвиток виробничих сил,
інтереси різних політичних груп тощо), були використані його послідовниками
для модернізації комунікативної теорії та надання їй універсального
практичного характеру. Послідовники "принстонської школи" К. Дойча Брюс
 13
Рассет та Дональд Пучала визнавали неможливість визначення причинно-
наслідкових зв'язків європейської інтеграції у межах теорії комунікацій.
Комунікаційні потоки, на їхню думку, лише відображають, але в жодному разі
не зумовлюють регіональну інтеграцію.
Дещо психологізовану інтерпретацію інтеграційний процес отримує в
теоретичному аналізі, який проводять інші американські дослідники,
прихильники комунікаційного підходу Петер Джекоб та Г. Тьюн. Вони
вважають, що крім комунікаційного обміну в економічній та політичній сферах,
які є об'єктивними передумовами інтеграційного процесу, важливим є
суб'єктивний фактор, який відображається у свідомих рішеннях політиків. Саме
ідеологічні та прагматичні інтереси політичного керівництва, на їхню думку,
пояснюють моменти активізації чи гальмування інтеграційного розвитку, що не
піддаються аналізу з погляду об'єктивних факторів.
Серед факторів, що гальмують поглиблення інтеграційних процесів,
прихильники комунікаційного підходу називають збільшення політично
активних національних угруповань і зростання етнічної та культурної
диференціації, зумовленої розширенням інтеграційного об'єднання за рахунок
прийняття нових членів. Інтенсифікації інтеграційного співробітництва, на
їхню думку, заважають також тривалі економічні труднощі, що можуть
виникнути в окремих країнах-членах, чи притаманна країнам-кандидатам
відносна замкнутість політичних еліт, гальмування економічних, політичних,
соціальних реформ відносно аналогічних заходів за межами інтеграційного
об'єднання. У зв'язку з цим важливе значення для поступального розвитку
інтеграції надавалося наявності силового центру, до якого увійшли б найбільш
впливові та розвинені країни, що стали б свого роду локомотивом
інтеграційного процесу.
Опосередковано до ідеї силового центру в європейській інтеграції
схиляється також французький економіст Андре Маршаль., що серед
сприятливих факторів інтеграції називає необхідність приблизно однорідного
економічного та політичного потенціалу країн-членів. А. Маршаль здійснив
 14
спробу виявити саму природу виникнення такого явища, як інтеграція. Він
дійшов висновку про об'єктивний характер інтеграції, яка розпочалася разом з
історією розвитку людства і продиктована необхідністю послідовного
розширення кола людського співробітництва, починаючи від найнижчого
територіального рівня, потім — регіонального і завершуючись глобальною
інтеграцією. Інтеграція розглядається як процес економічних, політичних,
ідеологічних, культурних та інших взаємовідносин між індивідуумами, який
поступово переростає національні кордони і веде до об'єднання міжнародного
характеру. Внаслідок географічних, економічних, політичних факторів така
інтеграція найбільш вірогідна спочатку на регіональному рівні, де рівень
комунікативних зв'язків найвищий. А. Маршаль характеризує інтеграційне
об'єднання як "солідарний простір", але, на відміну від класичного федералізму,
який проголошував готовність національних держав пожертвувати своїм
суверенітетом заради наднаціональних цінностей інтеграційного об'єднання,
розглядає його лише як абстрактний ідеал.
Особливу увагу А. Маршаль приділяв політичним аспектам
інтеграційного процесу. Політична інтеграція розглядається ним як вища форма
інтеграційного об'єднання, якій притаманний обов'язковий характер прийнятих
рішень. Перехід на вищий рівень інтеграції вважається можливим, і в цьому А.
Маршаль погоджується з комунікативним підходом К. Дойча, коли міжнародне
співробітництво стане більш ефективним у вирішенні глобальних і
національних проблем, ніж зусилля окремих національних держав, а
"солідарний простір" переміститься за межі національних кордонів. Саме збіг
політичних та економічних кордонів оцінюється як запорука ефективності
"солідарного простору". Відсутність економічної й політичної єдності в
Європейському співтоваристві, на думку А. Маршаля, робить небажаним
утворення сильної наднаціональної влади всупереч бажанню більшості держав
зберегти національний суверенітет. В інституційному значенні політична
інтеграція оцінюється ним як завершальний етап інтеграційного розвитку.
60
 15
5. Нові моделі європейської інтеграції.
Положення інтеграційної концепції А. Маршаля про однорідність
економічного та політичного потенціалу країн "солідарного простору", і
особливо висновки комунікативної теорії щодо силового центру в
інтеграційному процесі, сприяли появі нових моделей європейської інтеграції,
зокрема концепції "Європи змінних геометрій", до якої ввійшли проекти
"міцного ядра" та концентричних кіл. У контексті розширення Європейського
Співтовариства ці проекти можна зарахувати до свого роду компромісного
напряму європейської інтеграційної стратегії, який намагається поєднати дві
прямо протилежні інтеграційні концепції. Він розглядає можливість
одночасного розширення та поглиблення ЄС шляхом диференційованого та
асоційованого членства країн-учасниць та кандидатів на членство, як в окремих
інституційних структурах Співтовариства, так і в окремих сферах
співробітництва. Концепція "Європи змінних геометрій" є спробою уникнути
перспективи повільного розвитку європейського інтеграційного процесу та
його гальмування за рахунок утворення тіснішого солідарного простору для
країн, які бажають взяти в ньому участь. Два проекти, представлені восени 1994
р., мали конкретизувати основні положення такої концепції.
У період підготовки міжурядової конференції ЄС 1996 р. парламентська
група християнських демократів ФРН ХДС/ ХСС опублікувала 1 вересня 1994
р. так звану "Доповідь Ламерса, Шобла і Глоса", в якій обґрунтовувалася
необхідність утворення "міцного ядра" у складі п'яти країн (Німеччини,
Франції, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу), що відповідали критеріям
економічного співробітництва на умовах переходу до третього, завершального
етапу формування Економічного та валютного союзу (ЕВС). Інституційно-
юридичну природу інтеграційного об'єднання автори доповіді розглядали
виключно з федеративних позицій. Основні виконавчі функції мали бути
зосереджені Парламентом, тоді як компетенція Ради Міністрів мала бути
обмежена до другорядної ролі. "Ядро" не було б закритим для вступу нових
країн, пов'язаних із ним досить, тісними взаємовідносинами. Основу самого
 16
"ядра" мали становити Франція та Німеччина. У такий спосіб остання
розраховувала вирішити важливу для неї, але суперечливу дилему: розширення
на схід за рахунок країн Центральної та Східної Європи і процесу поглиблення
інтеграції в ЄС, який розглядається Німеччиною як першочергове завдання
(особливо щодо політичного союзу). Запропонований проект "міцного ядра"
ідеально відповідав умовам вирішення обох суперечливих завдань одночасно.
Обережне ставлення Франції до принципів федералізму в сучасному
європейському будівництві, а також охолодження відносин з Німеччиною
автори доповіді оцінювали як потенційну загрозу розколу в Європейському
Співтоваристві, який може призвести до виникнення двох формувань:
південно-західної групи з лідерством Франції та північно-східної групи на чолі
з Німеччиною. Утворення "міцного ядра" мало показати свого роду приклад
інтеграційного співробітництва та стати орієнтиром для інших країн, готових
іти далі шляхом поглиблення інтеграційного процесу.
Обережно оцінюючи перспективи федеративного майбутнього
Співтовариства та виступаючи за збереження національного державного
суверенітету, прем'єр-міністр Франції Едуард Балладюр запропонував
концепцію "Європи концентричних кіл", або "сходинкової інтеграції", яка
мала стати альтернативою проекту ХДС/ХСС. Вона становила дещо
видозмінене бачення федералістського майбутнього Співтовариства, викладене
ще 17 січня 1990 р. головою Європейської Комісії Жаком Делором перед
Європарламентом у світлі нових взаємовідносин Схід — Захід. Залишивши
осторонь федералістські прогнози Ж. Делора про європейське майбутнє, Е.
Балладюр використав і розвинув ідею "концентричних кіл" навколо
компактного ядра. Пізніше, в 1994—1995 рр., теорію "концентричних кіл"
підтримали А. Жюппе та Жак Ширак.
На відміну від концепції "ядра", яка вилучала з інтеграційного процесу
країни з відносно менш розвиненою економікою, в тому числі Італію, і
фактично становила політичне обґрунтування для зменшення витрат на користь
останніх, французький проект передбачав утворення навколо консолідованого
 17
"ядра" Співтовариства зон співробітництва з різною глибиною інтеграції, що
послідовно зменшувалася.
У центрі системи "концентричних кіл" передбачалося коло
"комунітарного права", що відповідало б у географічному плані Європейському
Союзові, визначеному Маастрихтськими угодами. Саме воно мало виконувати
функцію "ядра" європейського інтеграційного процесу, притягуючи інші
країни, що бажають узяти в ньому безпосередню участь. Проект визнавав
можливість поступового розширення "ядра". Вступ до ЄС розглядався скоріше
як нагорода за успішні зміни в економічному та політичному житті країн-
кандидатів та відповідне підтягування їх до комунітарних вимог, ніж як засіб
заохочення до подібних перетворень та реформувань. До другого кола мали б
входити країни Європейської економічної зони (ЄЕЗ), утвореної в результаті
підписання в травні 1992 р. угоди між Європейським Співтовариством та
ЄАВТ. ЄЕЗ практично стала першим кроком на шляху до вступу країн ЄАВТ
до Співтовариства. Залишаючись поза межами ЄС, країни ЄАВТ фактично
підпорядковувалися правовій системі ЄС, що стало, врешті-решт, одним із
мотивів серії заяв цих країн про вступ до ЄС. До третього кола мали ввійти
країни — кандидати на вступ до ЄС, пов'язані з ним системою угод про
асоціацію: Кіпр, Мальта, Туреччина і країни Центральної та Східної Європи.
Розроблений Співтовариством механізм європейських угод про асоційоване
членство, покладений в основу політичного діалогу, та співробітництво в
різних сферах економіки, торгівлі й науково-технічних взаємовідносин із
перерахованими країнами, незважаючи на деякі недоліки, виконував важливу
функцію перехідного періоду на шляху до прийняття останніх до
Співтовариства.
Передбачалося також утворити ширше коло за участю всіх інших
європейських країн, у тому числі Прибалтійських та країн СНД. Утворення
свого роду нового пан'європейського порядку в континентальному масштабі, як
пропонували Е. Балладюр, Франсуа Міттеран та Вацлав Гавел, поряд з ОБСЄ та
НАТО мало не тільки забезпечити співробітництво у сфері економіки,
 18
енергетики, охорони здоров'я, культури та політики, але насамперед сприяти
підтриманню миру та запобіганню конфліктам на Європейському континенті.
Принципово важливою була ідея, висловлена Е. Балладюром, щодо
формування більш вузьких та гнучких кіл, які б давали можливість розвивати
поглиблене співробітництво між невеликою кількістю країн. Зокрема
пропонувалося утворення монетарного кола за участю 7—8 країн, військового,
індустріального, соціального та ін., де кількість учасників була б меншою від
загального числа членів Співтовариства. Такі вузькоспеціалізовані інтеграційні
кола об'єднували б лише ті держави, чиї інтереси та можливості відповідали б
тому чи іншому напряму інтеграційного співробітництва. Водночас ці кола
мали б відкритий характер, дозволяючи брати в них участь усім державам, що
мають до цього бажання та можливості.
Незважаючи на критику противників цієї концепції, яка, на їхню думку,
може призвести до дезінтеграційних процесів у Європейському Співтоваристві,
зростанню неоднорідності держав-членів та загрози його поділу на окремі
угруповання з інтересів, практика європейської інтеграції демонструє також
можливість розвитку співтовариства відповідно до принципів концепції
"Європи змінних геометрій". Про це свідчать такі приклади спеціалізованої
інтеграції, як аерокосмічне співробітництво, зокрема розробка проекту "Аріан",
монетарне співробітництво в межах Європейської валютної системи (ЄВС) за
участю країн, чия валюта входить до складу євро, Шенгенські угоди,
співробітництво в соціальній сфері.
У цьому форматі дуже вдалою є модель "багатошвидкісної Європи". На
думку багатьох дослідників європейської інтеграції, альтернатива посиленню
дезінтеграційних процесів у ЄС криється у свідомій диференціації швидкості
інтеграційних процесів у різних країнах. Цей метод уперше було використано
Співтовариством під час встановлення перехідного адаптаційного періоду для
Іспанії та Португалії в 1986 р., встановлення двох рівнів вільного переміщення
капіталів (1 липня 1990 р. лише для 8 держав та 1 січня 1993 р. — для всіх
інших держав-членів ЄС). Він став звичайною практикою євроінтеграційного
 19
процесу після останнього етапу розширення в 2004—2007 рр., що значно
вплинуло на гетерогенність ЄС, майже вдвічі збільшивши кількість його
держав-членів. Такий підхід має на меті поглиблення інтеграційних процесів,
але без загальних договірних рамок та часового розкладу. Як і модель
"концентричних кіл", він виходить із необхідності утворення "ядра", але не
одного, що охоплює всі сфери інтеграції, а багатьох, із різним складом
учасників.
Ідея "Європи змінних геометрій" досить удало відповідає сучасним
потребам занадто гетерогенного ЄС. Нові країни-члени, які сьогодні становлять
майже половину спільноти, можуть таким чином поступово приєднуватися до
комунітарних програм співробітництва залежно від рівня готовності
національних економік. Саме так пояснюється надання цим країнам можливості
мати досить тривалий перехідний період економічної, політичної та соціальної
адаптації. Наведені вище приклади свідчать, що інтеграція розвивається
шляхом емпіричного пошуку оптимальної рівноваги між дезінтеграційними
процесами, які базуються на суто прагматичних інтересах учасників, та
максималістськими інтеграційними проектами європейського об'єднання.
Пошук компромісу між двома взаємопов'язаними рівнями інтеграційного
реформування на сьогодні є першорядним завданням європейської
інтеграційної стратегії.
Дещо інший шлях розвитку європейського інтеграційного процесу
передбачає модель "диференційованої інтеграції", яка об'єднує декілька
концептуальних проектів, що формувалися в теоретичних дослідженнях
європейської інтеграції ще в 70— 80-х роках. Диференційований підхід до
європейської інтеграції набув втілення в концепції " карткової Європи", або
секторальної інтеграції 70-х років. Виникнення цієї концепції значною мірою
пов'язане з наслідками першого розширення ЄЕС та негативної позиції Великої
Британії за прем'єр-міністра Маргарет Тетчер щодо поглиблення європейських
інтеграційних процесів. Намагаючись знайти вихід з економічного та
політичного застою, викликаного вступом Великої Британії до ЄЕС, Луї
 20
Арманд у роботі "Європейський вибір" запропонував розвивати інтеграцію за
секторами, в яких кожна з держав на смій вибір брала б участь у спільних діях.
Проект "карткової Європи" фактично передбачав формування на вже наявній
комунітарній основі (хоча й досить обмеженій) ультраліберальної та занадто
гнучкої тетчерівської моделі європейської інтеграції, яку можна порівняти зі
структурою ЄАВТ. Запропонована модель передбачала можливість вільного
вибору державою, зважаючи лише на власні інтереси, як партнерів, так і сфери
співробітництва, що мало розвиватися в основному на міжурядових принципах.
Такий мінімалістський підхід до характеру європейської інтеграції не знайшов
особливої підтримки серед інших членів Європейського Співтовариства,
оскільки фактично означав крок назад на шляху дезінтеграції.
Дібрані аргументи диференційованого підходу, попри свою
привабливість, все ж не можуть бути основною стратегією європейської
інтеграції. З погляду внутрішньої логіки практично неможливо ефективно
розподілити основні інтеграційні функції за секторами. Такий розподіл сфер
діяльності та формування членів Співтовариства за окремими групами виглядає
штучним та неефективним. Незважаючи на тимчасові функціональні переваги,
диференційований підхід не вирішує проблему вибору стратегії інтеграційного
розвитку Співтовариства й фактично усувається від прийняття
фундаментальних рішень щодо дилеми розширення-поглиблення.
Важливим кроком на шляху об'єднання основних теоретичних підходів,
що існують сьогодні в євроінтеграційному процесі, мав стати підписаний в
Римі 24 жовтня 2004 р. Договір про Конституцію для Європи. Хоча його й не
було ратифіковано країнами ЄС, він продемонстрував бажання політичних кіл
Європи знайти компроміс в застосовуваних теоретичних та практичних
підходах щодо майбутнього європейської інтеграції. Запропонована Конвентом
особлива модель "федерації держав" стала свого роду синтезом трьох
основних сучасних підходів до європейського будівництва.
Найбільш радикальною є модель "Європейської федерації",
запропонована міністром закордонних справ ФРН Йошкою Фішером 12 травня
 21
2000 р., що здобула підтримку таких держав, як Бельгія та Нідерланди.
Німеччина пропонувала розробити положення конституційного договору, які б
передбачали розмежування повноважень держав-членів та Європейського
Союзу з чіткими тенденціями до федералізації останнього. Передбачалося
формування двопалатного Європейського Парламенту, де Сенат об'єднував би
представників держав-членів, а також Європейського уряду з
наднаціональними повноваженнями. Ініціативу Й. Фішера підтримав 30 квітня
2001 р. і канцлер ФРН Герхард Шредер, який виступив за розширення
компетенції таких законодавчих та виконавчих інституцій ЄС, як Європейська
Комісія та Європейський Парламент. Канцлер ФРН пропонував поставити на
чолі ЄК Президента, який обирався б на загальноєвропейських виборах і, таким
чином, був повністю незалежним від держав — членів ЄС. Одночасно такі
представницькі органи ЄС, як Рада Міністрів та Європейська Рада мали бути
фактично трансформовані в одну з палат Європейського Парламенту.
Більш центристський підхід знайшов відображення в запропонованій ще
в 1996 р. головою ЄК Жаком Делором і розвиненій 9 лютого 2001 р.
президентом Ж. Шираком та 28 квітня 2001 р. прем'єр-міністром Франції
Ліонелем Жоспеном моделі "Федерації національних держав".
Інституціональна структура ЄС мала будуватися на трикутнику взаємовідносин
Європейської Ради — Європейської Комісії — Європейського Парламенту.
Передбачалося розширення повноважень ЄК, яка отримувала можливість
посилати комісарів на засідання Ради Міністрів, набувала повноважень у
питаннях політичного співробітництва. Одночасно мала зрости роль
Європейської Ради, яка за пропозицією ЄК могла б прийняти рішення про
розпуск ІІарламенту. Передбачалося створення додатково Ради із загальних
питань, що об'єднувала б міністрів з європейських справ і Ради закордонних
справ та оборони під головуванням Голови Європейської Ради.
Ліберальний підхід традиційно відстоювався Великою Британією, прем'єр
міністр якої Тоні Блер у промові 6 жовтня 2000 р. у Варшаві запропонував своє
бачення об'єднаної Європи, яка мила розбудовуватися на принципах "Союзу
 22
націй". Передбачалося збереження сильної, незалежної Європейської Комісії
та Європейського Парламенту як важливого елемента інституціональної
рівноваги. Водночас кардинально посилювалася роль національних урядів та
національних парламентів у інтеграційному процесі. Європейська Рада
наділялася функціями стратегічного планування, в Європейському Парламенті
передбачалося створення вищої палати з делегатів національних парламентів. У
зв'язку з перспективою нового розширення ЄС міністр закордонних справ Джек
Стро 21 січня 2002 р. вніс пропозиції про реформування Ради Міністрів, які
відповідно передбачали збільшення терміну головування в РМ до 2,5 років та
зменшення загальної кількості рад до 10.
Висновки
Аналіз сучасного стану розвитку європейських інтеграційних процесів
неможливий без вивчення історії розвитку ідеї об'єднання Європи та основних
теоретичних підходів, що були започатковані та розвивалися протягом декілька
століть європейської історії. Тому вивчення різних аспектів та форм існування
"європейської ідеї" має важливе значення для розуміння суті всіх сучасних
теорій та концепцій створення об'єднаної Європи, а також практичних заходів
щодо їхньої реалізації. В умовах, коли в ЄС відбувається пошук стратегічних
шляхів розвитку, трансформації внутрішньої структури та географічного
розширення через приєднання нових членів, теоретичне визначення
майбутнього Європейського Союзу знову перетворилося на актуальне завдання
для політичних еліт та наукового співтовариства.
Виникнення перерахованих у першому розділі моделей європейської
інтеграції зумовлене об'єктивною необхідністю пошуку нових шляхів
інтеграційного розвитку, неможливістю подальшого географічного розширення
ЄС без кардинальних концептуальних змін у підходах до європейського
будівництва, необхідністю формування не стільки інтеграційних моделей,
скільки нової концепції, що включатиме обґрунтовану філософію нового
Союзу, нову логіку його розвитку.
 23
1. Охарактеризуйте основні політичні проекти об'єднання Європи XIV—
XIX ст.
2. У чому полягає сутність концепції інтегрального федералізму?
3. Визначте основні риси розвитку федералізму в міжвоєнний період.
4. Назвіть спільні та відмінні риси кооперації та інтеграції.
5. Зобразіть схематично спільні та відмінні риси федералізму та
неофункціоналізму.
6. Охарактеризуйте ідеї Д. Мітрані щодо європейської інтеграції.
7. Назвіть основні наукові праці Е. Хааса та охарактеризуйте його
бачення європейського об'єднання.
8. У чому полягає сутність концепції "переливання"?
9. Порівняйте підходи Л. Лінденберга та С. Шайнголд до європейської
інтеграції.
10. Розкрийте зміст поняття "первинне розширення".
11. Зобразіть схематично розвиток теорій та концепцій європейської
інтеграції, назвавши їх авторів, дату виникнення та основні положення і
взаємозв'язки.