ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА................................................................................................

РОЗДІЛ 1. Еволюція інтеграційної моделі ЄС.............................................

1.1. Трансформація теорій європейської економічної інтеграції.........
1.2. Митний Союз...............................................................................
1.3. Спільний ринок............................................................................
1.4. Економічний та Монетарний (валютний) Союз.......................
1.5. Політичний союз........................................................................

РОЗДІЛ 2. Консолідований бюджет ЄС.................................................

2.1. Консолідований бюджет ЄС.....................................................
2.1.1. Основи формування бюджету ЄС.........................................
2.1.2. Бюджетна процедура ЄС.......................................................
2.1.3. Надходження бюджету ЄС....................................................
2.1.4. Основні статті витрат бюджету ЄС......................................
2.1.5. Місце окремих органів у бюджетній політиці ЄС..............
2.1.6. Розвиток фінансової перспективи ЄС..................................
2.1.7. Еволюція бюджетної політики ЄС........................................

РОЗДІЛ 3. Горизонтальні політики ЄС. Політика регіонального

та соціального розвитку..........................................................................
3.1. Регіональна (структурна) політика..........................................
3.2. Соціальна політика....................................................................
3.3. Конкурентна політика...............................................................
3.4. Податкова політика...................................................................

РОЗДІЛ 4. Секторальні політики Європейського Союзу. Промис-

лова та технологічна політика...............................................................
4.1. Промислова політика................................................................
4.2. Технологічна та дослідницька політика..................................
4.3. Енергетична політика................................................................
4.4. Транспортна політика...............................................................

3
 4.5. Спільна аграрна політика (САП).............................................
4.5. Політика в галузі рибальства....................................................

РОЗДІЛ 5. Політика захисту прав громадян........................................

5.1. Особливості громадянства в ЄС..............................................
5.2. Роль та значення Шенгенської угоди......................................
5.3. Інформаційна політика..............................................................
5.4. Аудіовізуальна та культурна політика....................................
5.5. Політика захисту прав споживачів..........................................

РОЗДІЛ 6. Зовнішні політики ЄС............................................................

6.1. Загальні положення зовнішніх політик ЄС............................
6.2. Спільна комерційна політика...................................................
6.3. Європейська політика сусідства..............................................
6.4. Європейська допомога..............................................................
6.5. Політика розширення ЄС..........................................................

РОЗДІЛ 7. Стратегія зближення України з ЄС....................................

7.1. Основні засади євроінтеграційних прагнень України...........
7.2. Інструменти європейської політики України.........................
7.3. Перспективи європейської інтеграції України.......................

Предметний покажчик............................................................................

4
 ПЕРЕДМОВА

С учасні процеси глобалізації та регіоналізації незмінно

приводять до формування великих інтеграційних
угруповань, основною метою яких стає системний захист
внутрішнього ринку, реалізація спільних секторальних та
горизонтальних політик, синергізм економічного та соціального
розвитку. Характерним прикладом таких мегарегіональних
об’єднань може слугувати Європейський Союз, який пройшов
доволі непростий і багато в чому суперечливий шлях своєї
внутрішньої консолідації від зони преференційної торгівлі до
економічного та монетарного союзу — найвищої на цей час
форми мегарегіональної інтеграції.
Успіхи сучасного ЄС є беззаперечними, адже кількість країн,
які б хотіли стати його повноправними членами, значно
перевищує реальні можливості цього інтеграційного
угруповання. Водночас системні кризи світової економіки
останніх років виявили чимало перешкод до повної інтеграції,
передусім політичної, в самому Європейському Союзі.
«Вибухоподібне» розширення числа його учасників 2004—2007
років, формування економічного та монетарного союзу у 2002
році з подальшим збільшенням кількості членів зони євро, провал
референдумів у Франції та Нідерландах щодо нової моделі
політичного устрою ЄС та багато інших подій останніх років
наочно продемонстрували необхідність еволюційних змін у
Європі, які мають прийти на зміну революційним підходам, адже
ефект інтеграції останньої хвилі виявився доволі різним для
«нових» і «старих» членів.
Попри все розширений Європейський Союз (2007) є
найбільшим у світі на сьогоднішній час інтеграційним
угрупованням, в якому виробляється найбільший (порівняно з
іншими країнами) ВВП, а його системні політики в соціальній та
інших сферах господарства можуть вважатися взірцем

5
гармонійного, хоча й далеко не завжди безконфліктного
поєднання інтересів капіталу, праці та урядових програм, які в
умовах посилення європейського інституціалізму, як правило,
мають мегарегіональний (наддержавний) характер.
Україна, яка на теперішній час має значні кордони на заході з
країнами ЄС (Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія) і прагне
пришвидшити свій рух до повноправного членства в цій
європейській спільноті, повинна мати велике коло фахівців, які
достеменно знають усю «європейську модель управління», добре
обізнані з особливостями реалізації політик Європейського
Союзу, чітко знають його інституційні основи, розуміються на
теоріях європейської інтеграції, що доволі швидко реалізуються в
житті. Сучасний економіст-міжнародник, що спеціалізується на
європейській інтеграції, повинен вільно володіти всіма
категоріями ЄС, але насамперед обраною для себе сферою
«Acquis communautaire» (спільного доробку), загальний обсяг
якого на цей час вже перевищує 80000 сторінок машинописного
тексту. Навчити, як користуватися всім цим інструментарієм і як
у ході переговорів з Європейським Союзом професійно
обстоювати національні інтереси України, автори даного
навчального посібника вважають своєю головною місією.
Чотири роки тому в ДВНЗ «Київський національний
економічний університет імені Вадима Гетьмана» на базі
факультету міжнародної економіки та менеджменту була
відкрита магістерська програма «Європейська інтеграція»,
головна мета якої полягала у тому, щоб підготувати фахівців для
роботи у відповідних департаментах Міністерства економіки
України, МЗС України та інших урядових структур, а також для
вітчизняних компаній, які мають значний інтерес до масштабної
діяльності на ринках Європейського Союзу. Зазначена програма
ввібрала чимало новітніх як зарубіжних (європейські студії), так і
вітчизняних підходів щодо організації навчання. Розробники
відмовилися від традиційної лекційно-семінарської системи,
замінивши її інтерактивними лекціями, кейс-стаді,
міжпредметним тренінгом та професійними консультаціями.
Цьому також передувала велика й копітка робота викладачів
кафедри міжнародної економіки КНЕУ над змістом курсу та його
структурою. Значною мірою цьому сприяло стажування авторів
посібника, яке містило бінарну основу, адже, з одного боку, воно
проходило у провідних університетах Бельгії, Великої Британії,
Німеччини, Нідерландів, Польщі, з другого — у цілій низці
європейських інституцій (Європейська Комісія, Європарламент,

6
Європейський Центральний банк тощо). Частина авторів цього
посібника також мала можливість пройти стажування в ряді
урядових структур та громадських організацій у Польщі,
Македонії та Чехії для того, щоб достеменно з’ясувати спільні та
відмінні риси інтеграційних стратегій цих країн, що й дозволило
створити новий курс «Європейська інтеграційна політика»,
аналогів якому поки що в Україні немає.
Курс «Європейська інтеграційна політика» є
фундаментальним курсом магістерської програми «Європейська
інтеграція»1. Головною особливістю його викладання є наявність,
з одного боку, базових знань, що отримали бакалаври при
вивченні вибіркового курсу «Європейська інтеграція», з другого
— оригінальність структури, яка тісно пов’язана з блоком інших
дисциплін, що їх вивчають магістранти за обраною ними
програмою, зокрема європейського бізнесу, права Європейського
Союзу, стратегій інтеграції, які разом узяті забезпечують
цілісність і наступність у викладанні.
Метою курсу «Європейська інтеграційна політика» є
формування знань, умінь та навичок щодо визначення сутності
європейських горизонтальних, секторальних, зовнішніх і
громадянських політик, виявлення особливостей застосування
механізмів та інструментів їх реалізації в державах ЄС, а також
напрямів і стратегій імплементації «Спільного доробку ЄС» в
Україні.
Завданнями курсу є:
 виявлення особливостей еволюції інтеграційної моделі ЄС
та засвоєння магістрантами правил, норм та інших форм
наддержавного регулювання в межах Митного Союзу, Спільного
ринку, Економічного і Монетарного союзів ЄС;
 формування знань щодо складання, процедур затвердження
та виконання бюджету Європейського Союзу;
 визначення суті, механізмів та інструментів регулювання
горизонтальних політик ЄС і основних напрямів їх імплементації
в економічну модель України;
 виявлення сутнісних характеристик, формату й механізмів
реалізації секторальних політик ЄС та можливості співучасті
України в реалізації спільних проектів у селективних галузях;
 засвоєння особливостей реалізації зовнішніх політик
1
Автори вирішили відійти від сліпого копіювання системи європейських студій, що
існують у багатьох університетах Західної Європи, вважаючи, що на цьому етапі
розвитку відносин Україна-ЄС найголовнішим є насамперед цілісне розуміння
євроінтеграційних процесів.

7
Європейського Союзу та політик захисту прав громадян;
виявлення напрямів конвергенції України з ЄС;
 формування навичок роботи з документами Євросоюзу в
економічних галузях.
Предметом курсу «Європейська інтеграційна політика» є
суть, механізми та інструменти реалізації основних політик
Європейського Союзу, що випливають з його цілей, завдань і
принципів, а також виявлення напрямів зближення України з ЄС,
співучасті нашої держави в європейських інтеграційних проектах
у межах створюваного спільного європейського економічного
простору.
Автори виражають велику вдячність усім колегам, які брали
участь в обговоренні структури та змісту окремих розділів і
параграфів цього навчального посібника, щиро ділилися своїми
думками щодо організації навчання за магістерською програмою
«Європейська інтеграція», давали цінні поради щодо методики
викладання та створення нового покоління посібників, до яких,
можливо, буде віднесена й пропонована читачам книга. Велика
вдячність і рецензентам, принциповість та професіоналізм яких
також сприяли створенню повноцінного «навчального продукту».
Автори щиро вдячні можливості обміну думками з
провідними професорами, докторами наук з Інституту
міжнародних відносин Київського національного університету
імені Тараса Шевченка, Інституту світової економіки і
міжнародних відносин НАНУ (Україна), Лондонського
Метрополітан університету (Велика Британія), фонду «InWent»
(Німеччина), Краківського економічного університету (Польща),
Кошицького університету (Словаччина) та цілої низки інших
навчальних закладів та установ, співробітництво з якими
дозволило створити «міцній команді з КНЕУ» цей навчальний
посібник.

В. І. ЧУЖИКОВ, д-р екон. наук, професор,

керівник магістерської програми
«Європейська інтеграція»,
науковий редактор навчального посібника

8
Розділ

ЕВОЛЮЦІЯ ІНТЕГРАЦІЙНОЇ МОДЕЛІ ЄС

ВІКТОР ЧУЖИКОВ

1.1. ТРАНСФОРМАЦІЯ ТЕОРІЙ

ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ
ІНТЕГРАЦІЇ

1.1.1. Етапи розвитку європейської інтеграції

1.1.2. Трансформація теорій європейської
інтеграції (ХХ ст.)
1.1.3. Сучасний бекграунд економічних теорій ін-
теграції
Питання для самоконтролю
Основна література
Додаткова література

1.1.1. Етапи розвитку європейської інтеграції

Європа, завжди вважалася колискою цивілізації, яка суттєво

впливала на світові глобалізаційні процеси. Тим не менше, вона
завжди потерпала від війн і численних економічних конфліктів,
які постійно траплялися на території цього континенту. Відтак
намагання втрутитися в процес регулювання економічних і
політичних відносин з боку монархів чи навіть коаліцій країн
були доволі значними, хоча і суперечливими, адже в основу
об’єднання ставився свій національний інтерес, а не інтерес
спільноти, яку вони прагнули створити.
Сучасні дослідники історії економічної інтеграції в Європі
(вживається також термін — економічної та політичної інтеграції)
по-різному ставляться до того, що ж було початком
євроінтеграційної ідеї, називаючи при цьому створення Римської
імперії, Великі хрестові походи, завойовницькі війни, що вели
основні європейські держави упродовж раннього та пізнього
середньовіччя. Навряд чи з цим можна погодитись, адже
добровільності в плані приєднання однієї країни до другої в
перебігу всіх цих подій не було, натомість відбулася експансія
(військова, політична, релігійна, економічна) та створення чергових

9
імперій на непаритетних основах. Процес повернення економічної
та політичної свободи приводив до створення національних держав,
а гіпертрофований регіоналізм до феодальних чи
ранньокапіталістичних роздроблень.
Вітчизняний дослідник В. Копійка (2005), спираючись на
праці J.-P. Maury (1996) Ю. А. Борко, В. В. Журкіна, В. Г.
Шемятенкова (1998), виокремлює ті факти, які можуть
ілюструвати процес нагромадження європейських ініціатив (ідей)
щодо об’єднання європейських держав. Спираючись на
наведений ним фактаж, ми виділили такі етапи розвитку
євроінтеграційних ідей:
І. Конфедеративний (ХV—ХVІІ ст.ст.) полягав у тому, що
відносно невеликі країни, а згодом і держави-лідери, одна за
одною пропонували ідеї створення нових конфедерацій, в основі
яких лежала релігійна і меншою мірою національно-етична
ідентифікація. Як правило, угоди, що пропонувалися у ті часи,
були зорієнтовані на боротьбу зі спільним ворогом.
Після невдалої реалізації ідеї повернення «святої землі»
легіста короля Франції Філіпа ІV П’єра Дю Буа (ХІV ст.)
найбільшого значення набув проект об’єднання християнських
країн, відомий під назвою «Договір про союз та конфедерацію
між королем Людовіком ХІ, Іржи Подебрадом, королем Богемії
та Радою Венеції про протистояння туркам» (1464). На
превеликий жаль, він не став фундаментальною основою для
створення мегадержави в Європі, адже політичні, а згодом й
економічні цілі країн-підписантів суттєво різнилися.
Початок ХVІІ ст. був ознаменований виникненням нових
європейських ініціатив. Серед найвагоміших можна виокремити
пропозиції герцога Сюллі, радника французького короля Генріха
ІV, який виступив з ідеєю «Великого плану» утворення федерації
християнських держав. Передбачалося, що її основною
інституцією стане спільний Сенат. Ідея була блискучою, проте
суперечності між державами того часу виявилися значно
сильнішими, ніж цінність «інтеграційного» проекту. Така ж доля
спіткала й пропозиції Еріка Лакруа (1623), який запропонував
перетворити Венецію на центр Європи, та Вільяма Пена (1693) з
його ідеєю створення європейського собору.
Утім, період, що розглядається, був багато в чому повчальним
для європейських народів, адже саме у цей час (за
Валлерстайном) було створено першу модерну світосистему, яка
відбулася як інтегративна модель лише у другій половині ХХ ст.
ІІ. Національно-наднаціональна ідентифікація (ХVІІІ-ХІХ

10
ст.). Цей період характеризувався швидким розвитком
капіталістичних відносин і посиленням товарно-грошового
обміну, що, у свою чергу, потребувало не тільки консолідації
різних територій, а й активного розвитку міжнародних відносин в
умовах запеклої боротьби основних європейських держав за
колонії. Якщо внаслідок перших дій було створено цілу низку
нових чи відтворених «старих» держав Європи (Німеччина,
Румунія, Бельгія, Італія тощо) як реакції на долання
середньовічної роздробленості, то на другому рівні глобальної
конкуренції суперництво перемістилося вже на колоніальний
рівень (Америка, Африка, Азія). Європа воювала, і всі нові, тоді
ще зовсім не інтеграційні ідеї зводилися лише до одного —
встановлення на континенті миру.
У 1713 р. французький абат Сен-П’єр оприлюднив свій
варіант досягнення континентальної гармонії «Проект
встановлення вічного миру в Європі». Звичайно, мегарегіональні
суперечності того часу не дозволили хоча б певною мірою
реалізувати цей проект, проте ідеї гармонізації вже наприкінці
ХХ ст. увійшли фактично до всіх європейських документів,
набувши чітких механізмів реалізації.
Ідеї, нерідко утопічні, часто-густо з’являлися у працях
видатних мислителів тієї пори (Прудон, Сен-Сімон та ін.), проте
значна їх частина мала дещо ілюзорний, ідеалістичний характер.
Наприкінці ХІХ ст. в світі значно посилилися позиції США,
особливо помітними виявилися економічні успіхи цієї країни.
Стало зрозумілим, що у європейських держав з’явився потужний
конкурент. Тож не випадково, що саме у цей період виникають
численні ідеї наслідування федеративної моделі США та вимоги
щодо швидкого її запровадження в Європі. Таку ситуацію доволі
чітко висловив французький письменник Віктор Гюго, якому й
належить крилатий вислів «Сполучені штати Європи»:
«Прийде день, коли бойовища залишаться тільки на
відкритих для торгівлі ринках і у відкритих до нових ідей
головах… Прийде день, коли ці два велетенські об’єднання,
Сполучені Штати Америки і Сполучені Штати Європи, повер-
нуться обличчям одне до одного і через океан простягнуть
одне одному руки» (Цит. За: Гі Ферхофштадт. Сполучені
штати Європи. Маніфест для нової Європи. — К.: «КІС»,
2007. — С. 6).
Саме у цей період з’являються перші праці істориків,
економістів, богословів, географів, а також політиків, які можна

11
вважати хоча й віддаленими, але ж усеж-таки теоретичними
джерелами сучасної інтеграційної теорії, проте основою їх, а
водночас і суттєвим недоліком була національна компонента, яка
у всіх теоріях висувалася на перший план. Як приклад можна
навести цілу низку так званих германоцентричних підходів:
пангерманські проекти Поля де Лагара (богослов), Генріха фон
Трітцке (історик), Фредеріка Ліста (економіст). Наприкінці ХІХ
століття майбутню Європу бачили вже як спільну митну
територію — Mutteleuropa (Центральна Європа), в основі якої
потужний економічний центр — Німеччина. Разом з теоретичним
прогнозуванням у Європі того часу здійснювалися активні кроки
й у практичній сфері. 1865 року було створено телеграфний союз,
а вже за десять років набула чинності дії Угода про універсальні
поштові послуги.
ІІІ. Перший конфронтаційний етап (1890—1920).
Аналізуючи початок ХХ ст., чимало сучасних дослідників,
зокрема фахівців з глобалізації, називає цей період
багатовимірним (R. Robertson, 1992). Характерним для цього
етапу стає етноцентризм, а федералізм розуміють як силовий
варіант «залучення до єдності». Найкраще це можна було б
проілюструвати на прикладі політики Отто фон Бісмарка, якому
не лише вдалося об’єднати Німеччину, а й внести суттєві
корективи у перебіг політичних і військових подій на континенті.
Загострення європейських суперечностей відбувалося не
одразу. На зламі століть на континенті вирувало кілька ідей:
федералістська (Костянтин Франц), концентричних союзів (Поль
Дехих) та названа вище — Сполучених штатів Європи, яку
доволі жорстко критикував у Росії більшовицький лідер В.
Ульянов-Ленін, вважаючи цей союз неможливим або реакційним.
Серед наведених вище об’єднавчих підходів найбільшої уваги
заслуговує теорія Поля Дехиха, яка виявилася більш актуальною,
адже саме вона передбачала наявність кількох союзів митної
конфедерації з обмеженими політичними повноваженнями.
Надумку цього діяча Франція могла б скористатися своєю участю
в альянсі з метою посилення власних позицій у Європі і в світі та
потіснити з економічної арени Велику Британію.
Перша світова війна, що почалася 1914 року доволі чітко
дистанціювала колишніх союзників з їхніми незіставними
економічними експансіоністськими стратегіями.
ІV. Інтеграційно-конфліктний період (1921—1945) був
винятково суперечливим у Європі, адже саме на цьому етапі
домінували як ідеї миру, так і прагнення реваншу.

12
 Після цілої низки революцій та інших потрясінь,
принизливого (для тих, хто програв) Версальського миру знову ж
таки стають популярними євроінтеграційні ідеї, причому
найбільш значущим відтепер виявився федералізм (Арманд
Дандрьо, Олександр Марк, Дені Ружмон). Ця концепція
стосувалися переважно інтегрального федералізму під яким, за В.
Копійкою (2005) та R. Toulemon (1992), розуміли насамперед
економічні складові (витрати на науково-технічні дослідження,
рентабельність підприємств, міжкраїнова консолідація для
розв’язання господарських та екологічних проблем).
У цей період доволі популярними вважаються ідеї зменшення
загрози війни через обмеження влади урядів, адже, як вважали, А.
Спінеллі та Р. Арон, саме національні лідери не один раз закликали
до війни. Прагнення миру серед європейської інтелектуальної еліти
зумовило створення Пан’європейського Союзу (1926), до складу
якого увійшли політики, науковці, громадські діячі. Його
ідеологічним компонентом стали пропозиції щодо європейської
конфедерації, які включали обов’язкове створення військового
альянсу, митного союзу, єдину грошову одиницю тощо. Амбітні
плани австрійського графа Р. Куденхове-Калергі, засновника цього
союзу, залишилися лише планами, адже європейські уряди
виявилися неготовими для їх реалізації. Схожа доля спіткала й
інший європейський документ — французьку пропозицію щодо
«Меморандуму про організацію режиму федерального
європейського союзу» (1930), який містив цілу низку сучасних
інтеграційних дефініцій (спільний ринок, митний союз, підтримка
відсталих регіонів), що вже за кілька десятків років увійшли до всіх
європейських документів і стали вважитися хрестоматійними в
теорії та в практиці європейської економічної інтеграції.
Криза 30-х років у Європі значно девальвувала
євроінтеграційні ідеї, а прихід до влади тоталітарних режимів
(Італія, Німеччина) фактично поховав ідеї політичної та
економічної консолідації європейських країн. Їм на зміну
прийшла національна експансіоністська модель.
Друга світова війна, що почалася 1 вересня 1939 р., та
укладені перед цим секретні угоди, відомі під назвою «Пакт
Молотова-Ріббентропа», визначили нову тоталітарну модель
територіального устрою в Європі, яка надовго відкинула цей
континент від побудови демократичної спільноти, і лише
перемога над фашизмом (1945) створила належні умови для
подальшої консолідації європейських націй.
V. Інституціоналізація європейської моделі (1946—2004).

13
 «…ми повинні відтворити Європейську Родину у вигляді
регіонального утворення, яке могло б називатися, скажімо,
Сполученими Штатами Європи. Якщо на початку деякі
держави Європи не бажатимуть чи не матимуть можливості
приєднатися до такого Союзу, то ми так чи інакше повинні
намагатися зібрати і об’єднати тих, хто цього бажає і може.
Порятунок простих людей усіх рас та всіх земель має
створюватися на міцних засадах та гарантуватися готовністю
усіх чоловіків і жінок померти, але не піддатися тиранії.
Тому я кажу вам: нехай Європа підніметься!»
(Вінстон Черчиль, 1946. Цит. за: Ферхофштадт Г.
Сполучені штати Європи. Маніфест для нової Європи. — К.:
«КІС», 2007. — 65 с.).
Відому промову В. Черчиля у 1946 році в Цюріху багато
дослідників вважає доленосною щодо створення нової Європи,
адже вперше після ІІ світової війни мова пішла про об’єднання
Європи, ворожнеча та недовіра між народами якої формувалися
століттями.
Вже наприкінці 40-х років — поч. 50-х у Європі набувають
поширення дві ідеї — вже відомою федералізму в його класичній
формі, інституціалізму та трохи пізніше «багаторівневого
управління» (про це йтиметься у наступному параграфі).
9 травня 1950 року міністр закордонних справ Франції Роберт
Шуман виголошує промову, в якій закликає Німеччину до
об’єднання (координацію) виробництва вугілля та сталі. Теоретичне
та практичне обґрунтування нової ідеї було також закладено не
менш відомим французьким діячем Жаном Моне та підтримано
німецьким канцлером К. Аденауером. Вже 20 червня того ж року у
Парижі розпочалися переговори між шісткою європейських країн
(Бельгія, Франція, ФРН, Італія, Люксембург, Нідерланди), а вже
менше ніж через рік — 18 квітня 1951 року перелічені вище
держави підписали відповідну Паризьку угоду про створення
Європейського об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС). Велика
Британія відмовляється входити до нової організації, вважаючи
неприйнятним для себе створення наднаціональної структури. 15
липня 1952 року Паризька угода набула чинності, хоча ратифікація
(особливо у Франції) виявилася доволі непростою справою.
Позитивний досвід роботи ЄОВС та економічне зростання в
державах шістки підштовхнуло їх до необхідності посилення
співпраці, про що, власне кажучи, йшлося на конференції в
Мессіні. Її рішення мали винятково важливі результати для

14
масштабнішої — Римської угоди (25 березня 1957 р.) 1. Саме тоді
було засновано Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС),
яке й вважають основою сучасного ЄС, а також нової
європейської організації Євроатома. Значення Римської угоди
для Європи було важко переоцінити, адже основні її положення
містили важливі складові (і водночас подальші етапи)
євроінтеграційного процесу. Найсуттєвішими з них були:
 створення спільного ринку;
 усунення перешкод на шляху вільного руху капіталу,
робочої сили та послуг;
 розробка спільної зовнішньоторговельної, аграрної,
транспортної політики та політики в галузі рибальства;
 узгодження економічної та соціальної політики;
 співпраця в галузі мирних ядерних досліджень.
Зацікавленість країн-учасниць в реалізації цих угод була
доволі великою, що привело до їх швидкої ратифікації
парламентами, а відтак 1 січня 1958 року Римська Угода набула
чинності. У цьому ж році в м. Стрезі (Італія) затверджуються
основні принципи спільної аграрної політики (Common
Agricultural Policy), починається робота штаб-квартири ЄЕС та
Комісії Євроатома в Брюсселі, а деяких інституцій — у
Страсбурзі та Люксембурзі. Упродовж 1959-1961 рр. проходили
три етапи зниження мита та зменшення імпортних та експортних
квот. 4 січня 1960 року відбулося підписання угоди про
створення Європейської Асоціації Вільної Торгівлі (ЄАВТ), до
якої крім країн-учасниць ЄЕС приєдналися Австрія, Данія,
Норвегія, Португалія, Велика Британія, Швейцарія, Швеція.
60-ті роки виявилися у діяльності ЄЕС доволі суперечливими,
адже, з одного боку, відбулися четверте — дев’яте зниження
мита, з іншого — починає запроваджуватися Спільна аграрна
політика (САП), яка багато у чому вплинула на формування
складного та суперечливого на той час характеру відносини між
країнами. Утім, суперечності були не тільки в цьому. Франція як
одна із засновниць ЄЕС наполягала на тому, що в разі
категоричного несприйняття спільних рішень однією з країн вона
могла б ветувати ті з них, які зачіпають її головні національні
інтереси. 1 січня 1966 року таке рішення набрало законної сили.
В історію євроінтеграційних відносин воно увійшло під назвою
«Люксембурзький компроміс».

1
Уся хронологія наводиться за: Тоді Ф. Нарис історії Європейського Союзу. — К.:
КІС, 2001.

15
 Люксембурзький компроміс (Luxembourg Compromice) —
право накладати вето на рішення ЄЕС, які зачіпають
національні інтереси, приміром, у галузі спільної аграрної
політики (САП). Був введений як реакція на політику
«порожніх крісел», яку проводила Франція в Раді ЄС, якщо,
на її думку, рішення, які приймалися кваліфікованою
більшістю, завдавали шкоди французькій економіці.
Приміром 27 липня 1967 року Президент Франції де Голль
наклав вето на клопотання Великої Британії щодо її
прийняття до ЄЕС.

1 липня 1968 року в ЄЕС було скасовано всі мита і

запроваджено єдиний зовнішній тариф. У 1968-1969 роках
інтеграційне угруповання робить перші кроки до досягнення
фінансової стабільності через можливе створення Європейського
Монетарного Союзу (EMU)1.
70-ті роки також були доволі суперечливими насамперед у
плані реалізації САП і досягнення монетарної збалансованості.
22 січня 1972 року Данія, Ірландія, Норвегія та Велика
Британія підписують угоду про вступ до ЄЕС, проте дещо
пізніше норвежці на своєму референдумі проголосували проти. 1
січня 1973 року повноправними членами ЄЕС стали Велика
Британія, Данія, Ірландія, для яких було встановлено п’ятирічний
термін коінтеграції (перехідний період).
12 грудня 1974 року виконувати свою місію розпочав
Європейський парламент, який ухвалив бюджет Співтовариства.
Віднині це стало його основною функцією.
Важливою віхою в житті ЄЕС було підписання (18 лютого
1975 р.) першої Ломеської Конвенції між Співтоваристом та
колишніми британськими та французькими колоніями, завдяки
чому майже вся аграрна продукція з тих держав почала
надходити на ринки ЄЕС за гарантованими цінами та без сплати
спільного зовнішнього тарифу, що було на той час реальною
допомогою країнам, які розвиваються.
6-7 липня 1978 р. Європейська Рада ухвалює проект більш
тісної співпраці між країнами-учасницями через створення
Європейської Монетарної Системи (EMS), яка має замінити
«європейську валютну змію», що чітко фіксувала коливання
курсів євровалют на рівні ±2,25 % відносно долара США (1972).
Вона також була відома під назвою «змія в тунелі». Вже в березні
11
Перекладається українською мову ще й як Валютний союз.

16
1979 року запроваджується поки що на умовному рівні перша
спільна валюта ЄЕС — екю (ЕСU), яка була встановлена на базі
співвідношення європейського кошика валют до долара США. 1
січня 1981 року десятим членом ЄЕС стає Греція, а вже за п’ять
років до Співтовариства приєднуються Іспанія та Португалія.
Відтепер їх 12, а населення угруповання сягнуло 321 млн осіб.
Період 80-х років характеризувався новим позиціюванням
Британії в ЄЕС. Це стосувалося насамперед вимог Об’єднаного
Королівства щодо зменшення його внеску до консолідованого
бюджету (це випливало із промови Маргарет Тетчер на
Дублінському саміті у 1979 р.), відхилення бюджету в
Європарламенті (1979), відмови країни ухвалити соціальний
розділ нового договору (1989 р., засідання Європейської Ради в
Страсбурзі).
Без сумніву, найвидатнішою подією 80-х було підписання 17
лютого 1986 року (набув чинності 1 липня 1987 р.) Єдиного
Європейського акта, основними складовими якого стали:
 взаємне визнання професійних кваліфікацій;
 вільний рух капіталу;
 гармонізація податку на додану вартість та акцизного збору;
 зменшення державної допомоги окремим галузям
промисловості;
 запровадження відкритих тендерів на виконання
громадських робіт.
7 лютого 1989 р. керівник Європейської Комісії Жак Делор
представив свій звіт про економічний та валютний союз, у якому
пропонувалося запровадження спільної валюти у три етапи:
 вдосконалення механізмів співпраці щодо курсів обміну валют;
 створення об’єднання європейських національних банків;
 встановлення фіксованих обмінних курсів.
Згодом цей план Жака Делора кілька разів уточнювався і
відкладався, адже реальна монетарна конвергенція виявилася
доволі складним процесом, тому нерідко ці етапи в сучасному ЄС
називають Делор-І та Делор-ІІ.
На економічну ситуацію в ЄЕС сильно вплинуло об’єднання
двох Німеччин (1989—1990) та підписання угоди (1990) про
валютний союз між ними. В економічному плані велике значення
мало падіння Берлінського муру, що означало створення нової
Європи.
Того ж 1990 року відбулася доволі визначна подія —
підписання Шенгенської конвенції, яка скасувала між країнами-
підписантами (спочатку це були Франція, Німеччина, Бельгія,

17
Нідерланди, Люксембург) паспортний контроль. Згодом до неї
приєдналася й більшість інших держав ЄЕС.
Розширення ЄЕС та вдосконалення його роботи потребувало
швидких трансформацій у його діяльності, що, відповідно, тягло
за собою неминуче оновлення Римського договору (1957 р.), який
вже не відповідав вимогам часу. Нова угода «Договір про
Європейський Союз», що була підписана 7 лютого 1992 року та
ратифікована (до речі, не відразу) парламентами країн-учасниць,
набула законної чинності 1 листопада 1993 року. Цей договір
іменується також як «Маастрихтський», за назвою невеличкого
містечка в Нідерландах, де й відбулося його підписання.
Основними його перевагами вважалися:
 об’єднання «трьох стовпів» Європи;
 розвиток спільної зовнішньої та безпекової політики;
 посилення ролі Ради (Ради Міністрів) ЄС ;
 тісніша співпраця у сфері правосуддя та внутрішніх справ.
Саме з 1993 року було запроваджено теперішню назву —
Європейський Союз (ЄС).
1 січня 1994 р. почала діяти європейська економічна зона, що
стало можливим завдяки створенню механізмів тіснішої
співпраці між країнами ЄС та ЄАВТ. 1 січня 1995 року до ЄС
приєдналися Австрія, Фінляндія, Швеція. У період 1994—1996
років свої заяви на вступ до ЄС подає ціла низка держав
Центрально Східної Європи. А також Мальта і Кіпр.
Подальші зміни до «Договору про ЄС» було внесено 1997
року (підписаний 2 жовтня 1997 р., набув чинності 1 травня 1999
р.). Він дістав назву Амстердамського, адже був підписаний у
столиці Нідерландів. Про його результати для формування
політик ЄС ітиметься далі.
Важливе значення для досягнення монетарної єдності мало
запровадження спільної валюти — євро, яка почала
використовуватись у безготівкових розрахунках (разом з
національними валютами) з 1 січня 1999 року, а вже 1 січня 2002
р. з’явилося а може, готівкове євро, яке стало єдиним платіжним
засобом в усіх країнах єврозони.
Ніццький договір був підписаний 26 лютого 2001 р., а набрав
чинності 1 лютого 2003 р. Крім чотирьох основних питань, які
було відображено в його тексті і які були пов’язані зі змінами
складу Єврокомісії, застосування принципу кваліфікованої
більшості, визначення нової ваги голосів у Раді Міністрів,
поглиблення співпраці тощо, Ніццький договір містив
Декларацію про майбутнє Європи, яка й відкривала нові

18
можливості до подальшого розширення ЄС.
VI. Сучасний етап (розпочався 2004 року)1. 1 травня 2004
року членами ЄС стали одразу десять держав Центральної
Європи та Середземномор’я (Латвія, Литва, Естонія, Польща,
Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Кіпр, Мальта), а вже
через три роки (2007 р.) до ЄС приєдналися ще дві країни —
Болгарія та Румунія. (Основні дії ЄС цього періоду будуть
описані нами у відповідних розділах про вертикальні та
секторальні політики ЄС).

1.1.2. Трансформація теорій європейської

інтеграції (ХХ ст.)

Серед багатьох нинішніх теорій економічної інтеграції доволі

важко виокремити ту фундаментальну, яку можна вважати
універсальною.
Відомий дослідник теорій євроінтеграції Ніколас Мусис
(Nicholas Moussis) (2005 р.) вважає, що їх методологічні
підвалини було закладено ще у 20-х роках ХХ ст., коли доволі
популярними стають ідеї європейського федералізму і створення
так званих Сполучених штатів Європи (про це вже йшлося).
Серед авторів нової концепції Н. Мусис виокремлює Куденгофе-
Калегі, а у повоєнні часи — його продовжувача Альт’єро
Спінеллі, які вважали, що тільки федерація незалежних держав
може гарантувати економічну і політичну безпеку громадянам
Європи. Зауважимо, що саме А. Спінеллі 1972 року вперше вжив
словосполучення «Європейський Союз», розуміючи під ним
федерацію народів Європи.
Дискусії 50-60 років ХХ ст. чітко виявили основні школи
теорії інтеграції, тобто тих науковців, які дотримувалися певної
системи поглядів. Мова йде насамперед про функціоністів (David
Mitrany), трансакціоналістів (Karl Deutsch), неофунціоналістів
(Ernst Haas), представників «міждержавницької альтернативи»
(Andrew Moracsik), «багаторівневого урядування» (G. Marks, F.
Scharpf, P. C. Schmitter, W. Streeck), неоінституціоналістів (J. March,
J. Olsen) та ін.
Парадоксальним у всіх цих теоріях є те, що значна їх частина
була створена в американських (а не в європейських)
університетах і вже потім — чітко прив’язана до геополітичних
11
цьому періоду будуть присвячені всі інші розділи даної книги.

19
умов старого континенту. Другою особливістю перелічених вище
теорій можна вважати той факт, що, не зважаючи на наміри
дослідників відокремити політичну складову від економічної, їм
це так і не вдалося. А відтак робити аналіз переваг і недоліків
кожної із заявлених нижче концепцій варто спираючись
насамперед на інтеграційну сутність кожної з них.
Однією з перших теорій, що виникла у 50-х—60-х роках ХХ
ст., була теорія функціоналізму, витоки якої в Лондонській
школі економіки, зокрема в працях соціолога Девіда Мітрені
(David Mitrany). Згідно з поглядами представників цієї школи, з
посиленням процесу обміну інформацією, ресурсами, товарами
та послугами виникають нагальні потреби у створенні
наднаціональних структур, які перетягнуть на себе частину
функцій, що була в компетенції притаманна національних
структур управління. Відповідно до поглядів Мітрені,
міжнародна влада у вигляді агенцій, комітетів, об’єднань, комісії
та інших наднаціональних структур повинна домінувати і
замінити ту модель централізації суспільства, яка завжди
існувала в національних системах управління. Автор цього
напряму також висловив нові ідеї щодо регіональної інтеграції,
яку він розумів як «збільшений націоналізм» регіональної
кооперації (Мітрені справедливо вважав, що з подальшим
розвитком суспільства фокус економічних досліджень
переміститься саме в регіони). Крім цього, науковець висунув
ідею створення континентального союзу (continental union), яка
вже 2004 року здобула своє практичне втілення через нечувані
масштаби збільшення території Європейського Союзу та
чисельності його населення. Функціоналісти були глибоко
переконані, що створення наддержавних організацій є
надзвичайно важливою функцією майбутнього інтеграційного
союзу, проте, як вважав Девід Мітрені (1966), основна їх
проблема насамперед у тому, щоб бути гнучкими, тобто залежно
від обставин змінювати свої цілі та завдання, винаходити
ефективніші механізми їх реалізації. В основу його концепції
були покладені потреби окремої людини, реалізація яких стає
основним завданням трьох рівнів влади (держава, конфедерація,
федерація), при цьому науковець цілковито відкидав можливості
силового впливу. Найважливішим аспектом міжнародної
взаємодії, за Д. Мітрені, є співробітництво в соціально-
економічній сфері, яке, без сумніву, може виступати
об’єднувальним (інтегруючим) полем для держав та їх коаліцій.
Не зважаючи на такий демократично-інтеграційний підхід,

20
погляди англійця і тоді і тепер піддавалися рішучій критиці
насамперед за його так звану глобальну асиметрію, адже саму
інтеграцію автор оцінював у світовому контексті, повністю
виключаючи при цьому мегарегіональний аспект. До речі, саме
на цьому рівні мав прояв ефект інтеграційного угруповання. Д.
Мітрені не один раз застерігав, що регіональна інтеграція може
провокувати виникнення регіональних та світових конфліктів,
адже кожне з угруповань захищатиме насамперед свої власні
інтереси.
Новим напрямом розвитку методології інтеграції можна вважати
теорію неофункціоналізму і праці представників американської
школи Е. Хааса, В. Ная і Л. Ліндберга. Якщо судити за назвами
їхніх книжок і років видання, то може скластися враження, що дана
теорія виникла певною мірою навіть раніше самого функціоналізму
і відображала погляд заокеанських науковців на майбутнє Європи.
Проте це не зовсім так. Ідеї функціоналізму (у даному випадку
європейського) також закладалися ще у перші повоєнні часи.
Неофункціоналісти спробували подолати основні суперечності
функціоналістів, які, як вважає вітчизняний дослідник В. В. Копійка
(2005, с. 27), продемонстрували «реакцію американських
академічних кіл на попередні невдалі спроби пояснити логіку та
передбачити зміни в сучасних міжнародних відносинах».
Фундатором нової (чи вдосконаленої старої) теорії став відомий
американський політолог Ернст Гаас. Науковець був упевнений, що
переростання європейської інтеграції зі сфери вугілля та сталі, яким
воно було за Паризьким договором (1951 р.), до тіснішого
співробітництва є об’єктивним та необхідним процесом, адже
позитивний ефект існування початкових стадій інтеграції ставав
доволі вагомим.
Основними ідеями неофункціоналізму були такі:
 позитивні результати співробітництва відображаються
насамперед у взаємодії в економічній сфері, що неодмінно має
привести до поліпшення добробуту населення інтеграційного
союзу;
 політична інтеграція має розглядатися передусім на
мегарегіональному, а не на планетарному рівнях;
 важливе значення має створення координаційого центру
(наднаціонального), а показником його ефективності слід
вважати лояльність різних соціальних груп до центральних
інституцій;
 основним результатом політичних змін у суспільстві
повинні бути соціальні результати;

21
  в основі інтеграції — ефект переливу (spillover effect). За
Леоном Ліндбергом (1963), це ситуація, «…за якої певна дія,
спрямована до певної мети, спричиняє ситуацію, коли цю мету
можна досягти лише завдяки подальшим заходам, що, своєю
чергою, створює відповідні умови та потреби для майбутніх дій
тощо» (Цит. за: Н. Мусис. Усе про спільні політики
Європейського Союзу, — К: КІС, 2005. — С. 6-7);
 формування інтегрованих інтересів пересічних громадян та
національних еліт має вести до їх мегарегіонального поширення.
Незважаючи на всі блискучі ідеї, які заклав у формування
нової наукової теорії Г. Гаас, вона мала чимало супротивників.
По-перше, саме поняття «перелив» не було ні в цього науковця,
ані в численних його послідовників, зокрема Л. Ліндберга та Ф.
Шміттера чітко окресленим, воно не включало конкретних
механізмів та інструментів реалізації процесу інтеграції. По-
друге, ця теорія викликала різько негативну реакцію з боку
Шарля де Голля, тодішнього Президента Франції, який рішуче
виступив проти спроб Єврокомісії обмежити міждержавні форми
співробітництва, які були напрацьовані роками.
Модернізацію теорії неофункціоналізму нерідко пов’язують
також з сімдесятими роками ХХ ст. і називають ім’я Дж. Ная
(J.S.Nye): саме він запропонував сім процесуальних механізмів
(перегляд спільних завдань, зростаюча взаємодія, формування
коаліцій, «соціалізація еліт», формування регіональних груп,
ідеологічно визначений заклик, «залучення зовнішніх акторів»),
які мали б посилити інтеграційні процеси у суспільстві.
Інтерес до неофункціональної теорії суттєво зріс після
розширення ЄС у 2004-му році.
Теоретичною основою іншої концепції інтергавернменталізму
(intergovernmentalism) слугували праці Ендрю Моравчика,
опубліковані у 1991 та 1998 роках. Так, у першій із цих праць (див.
літературу до розділу) він стверджує, що у сучасній Європі
відбувається конвергенція національних інтересів, а «мотором»
співробітництва є франко-німецька кооперація та розвиток
програми Єдиного Європейського Ринку (SEM). У другій роботі
з’явилися нові ідеї євроінтеграції, а саме — ліберальний
інтергавенменталізм, який базується на припущені, що дія
наднаціональних актів посилюватиметься, проте вони
зберігатимуть гармонізовану дію національного законодавства, а
відтак не будуть досить жорсткими.
Наприкінці 80-х — на поч. 90-х років досить популярними
стають ідеї міждержавного співробітництва, що у кінцевому

22
вигляді знаменувало поступовий перехід суспільства з
економічної площини інтеграційного процесу до спільної
зовнішньої та безпекової політики. Згадуваний американський
професор Ендрю Моравчик (А. Moravcsik, 1993), уточнює назву
цієї теорії, називаючи ї «концепцією міждержавництва», яка
передбачала застосування «ліберального міжурядового підходу».
Основними відправними точками нової моделі стали:
 формування спільних національних інтересів;
 делегування національними урядами політичних
повноважень наднаціональним інституціям;
 диверсифікація міжурядових систем, покликаних
регулювати економічну взаємозалежність;
 політична координація спільних дій.
Така концепція Е. Моравчика містила як позитивні моменти (у
ній уперше згадується про наявність національних інтересів), так
і цілу низку негативних, адже опис механізму, як усе-таки
гармонізувати національні інтереси з наднаціональними
цінностями, був відсутнім. Особливо помітною така тенденція
стала після останніх розширень ЄС у 2004 та 2007 роках, адже
нові учасники, поділяючи в цілому європейські цінності, все ж
менше йдуть на компроміси і жорстіше обстоюють національні
інтереси насамперед в економічній сфері.
Теорія мультірівневого управління (Multilevel governance),
була розвинута Г. Марксом, Ф. Шарпом, П. Шміттером, В.
Стріком (1996) у середині 90-х років ХХ ст. Вона базувалася на
дослідженні оптимальних взаємозв’язків між різними урядами
(наднаціональним, національним та субнаціональним 1). При
цьому значення наднаціональних актів зростало, натомість роль
керівних структур ЄС не зазнавала значних змін, тому що
відповідальною за імплементацію наднаціональних рішень
однаково залишалася система різнорівневого управління.
У 80-х роках ХХ ст. набуває поширення також
неоінституціальна теорія. Її основними фундаторами є Марч та
Ольсен (J. March, J. Olsen, 1984). Вони наполягали на тому, що
роль наднаціональних структур під час переходу інтеграційного
процесу на новий якісний рівень має зростати. Вони переконливо
продемонстрували, що саме ці інституції збільшують кількість
договорів, а це є вигідними для всіх учасників інтеграційного
процесу.
Свого часу доволі популярною в Європі була
11
Ідеться про місцеві органи влади.

23
трансакціоністська теорія К. Дойча (1966), який вважав, що
«відчуття спільності», яке формується в процесі інтеграції,
створює цілу мережу взаємин, а також активно розвиває
багатонаціональні та неформальні стосунки. Частково ці
методологічні постулати нової теорії були використані у
формуванні цілої низки ініціатив, програм і стратегій ЄС.

1.1.3. Сучасний економічний бекграунд

теорій інтеграції

Економічні теорії європейської інтеграції тісно пов’язані з

теоріями політичними, про які йшлося раніше, проте мають і
значні відмінності.
У 90-ті роки ХХ ст. у теорії європейської економічної
інтеграції, як її тоді почали називати, набули великого
поширення чотири основні моделі, які мали чітку дослідницько-
правову регламентацію:
1) економічний федералізм;
2) економічна інтеграція європейського типу;
3) регіональна інтеграція;
4) міжнародно-правове регулювання.
При цьому головною особливістю сучасної інтеграційної
теорії (в усьому розмаїтті нинішніх концепцій) є те, що між
методологічним обґрунтуванням основних положень і
практичним запровадженням існує невелика відстань, яка
вимірюється 15-20-ма роками великих дискусій, які поєднуються
із швидкими економічними та організаційними змінами.
Підтвердженням цього може слугувати стрімкий перехід од зони
преференційної торгівлі, а потім вже й зони вільної торгівлі, який
був започаткований у 50-60-ті рр., до економічного союзу, що
сформувався на поч. 90-х. Так була реалізована теорія А. Купера
та Б. Массела щодо створення митного союзу, з якої чітко
випливала інтеграційна теорія зниження трансакційних витрат Х.
Джонсона, який виказав доволі важливу ідею відокремлення
приватних та суспільних витрат.
Спробу визначення ефектів європейської інтеграції зробив ще
у 70-ті роки ХХ ст. голландець Я. Тінберген, який проводив
розмежування між «негативною» та «позитивною»
інтеграцією. Саме з останньої випливала ідея щодо етапності
усунення митних бар’єрів через ухвалення відповідних законів і
створення інституцій (наднаціональних структур), які потім

24
трансформувалися в основні постулати теорії європейського
інституціалізму. Під «негативною інтеграцією» названий вище
дослідник розумів просте усунення бар’єрів на шляху
транскордонного переміщення товарів, послуг і факторів
виробництва, що врешті-решт вело, на його думку, до зниження
цін, підвищення якості товарів та послуг, а відтак і до зростання
ефективності національних економік. З іншого боку, перелік
наведених вище заходів можна трактувати як принципово новий
рівень загострення конкуренції. «Позитивну інтеграцію» Я.
Тінберген розумів як процес прийняття наднаціональних законів
і створення відповідних інститутів, що суттєво збільшувало, на
його думку, мобільність факторів виробництва.
Заслуговує на увагу також теорія Б. Баласси, який чітко
встановлює єдність інтеграції взагалі та європейської зокрема, а
також етапи країнової конвергенції в межах інтеграційного
формування, хоча сам автор у відомій праці «Теорія економічної
інтеграції» (1961 р.) називає їх стадіями і визначає послідовність
об’єднувальних дій таким чином:
1) створення зони вільної торгівлі;
2) митний союз;
3) спільний ринок;
4) економічний союз;
5) повна економічна інтеграція.
Як уже зазначалося, країни Європейського Союзу пройшли усі
етапи свого становлення і тепер опинилися перед дилемою: або
курс на подальше розширення складу ЄС. Або ж — поглиблення
внутрішньої інтеграції, тобто який шлях розвитку — екстенсивний
чи інтенсивний обрати для цього найбільшого у світі угруповання.
Це спонукало багатьох науковців з країн ЄС до теоретичного
осмислення та відповідного обґрунтування нових шляхів
удосконалення внутрішнього механізму функціонування цієї
організації, яка дедалі більше нагадувала модель централізованого
планування та регулювання міжкраїнових пропорцій, а також
обґрунтування доцільних меж розширення Євросоюзу через високі
темпи зростання флоридизації1 населення в країнах Старої Європи.
Основні постулати першого напряму розвитку теорії
євроінтеграцїі досить чітко викладені у праці англійця Алі М.
Ель-Аграа (El-Agraa Ali M. The European Union. History,
1
Процес швидкого старіння нації за якого питома вага непрацездатного населення
(65+) дорівнює чи навіть перевищує частку дітей у віці від народження до 15 років.
Назву отримало від штату Флорида (США), до якого з’їзжаються пенсіонери з усіх
інших штатів «доживати віку».

25
institutions, economics and policies. — L., 1998), який чітко
окреслив більш високі, на його думку, форми економічної
інтеграції, а саме: 1) збільшення мобільності факторів
виробництва через усунення бар’єрів, що заважають
транскордонній торгівлі, 2) координація грошово-кредитної та
податкової політики (у ряді інших праць зазначаються напрями:
інвестиційний, монетарний, фіскальний), 3) формування
загальних спільних цілей, які налаштовані на досягнення повної
зайнятості, пришвидшеного економічного зростання,
конвергенції у розподілі доходів тощо.
Аналіз сучасної літератури переконливо говорить про
відновлення у ХХІ ст. багатьох відомих раніше теорій, щоправда,
у дещо незвичному для всіх конгломераційному аспекті та з
урахуванням тих змін, що сталися на європейському континенті.
Переконливим доказом чого може слугувати вищезгадувана
неофункціональна теорія.
Один з дослідників спадщини неофункціоналістів —
британець Роберт Джонс (2001) з Університету Шеффілда
погрупував їхні погляди у такий спосіб:
1. Якщо функціоналісти розглядали наднаціональні структури
як такі, на які поступово перекладатимуться обов’язки уряду, то
неофункціоналісти, навпаки, були переконані, що в процесі
інтеграції саме уряд повинен надалі відігравати ключову роль, а
їх взаємодія сприятиме усуненню конфліктів і непорозумінь.
2. Неофункціоналізм має чітку емпіричну основу і може
пояснити будь-які деталі того, як спрацьовує специфічний процес
інтеграції.
3. У фокусі інтеграції між групами країн і специфічними
регіонами світу (ідеться про регіональну інтеграцію) більше
лежать їх специфічні інтереси, ніж ідеї глобальної інтеграції.
У дев’яності роки ХХ ст. теорія неофункціоналізму
збагатилася ще й доволі специфічним напрямом розвитку
основних постулатів — розробкою моделі Єдиного
Європейського Ринку — Single European Market — SEM, що
дістало своє відображення у працях Р. Кіхена та С. Гоффмана
(1991).
Наприкінці 90-х рр. ХХ ст. — на поч. ХХІ ст. в Євросоюзі
знову стала популярною теорія неофедералізму, в основі якої
лежали фундаментальні напрями енвіронменталізму. На відміну
від попередніх ця теорія не зароджувалася в кабінетах науковців,
а була вперше оприлюднена як модель подальшого розвитку ЄС
міністром закордонних справ ФРН Йошкою Фішером у Берліні у

26
травні 2000 р. у доповіді «Від Конфедерації до Федерації
мислення на фінальному етапі європейської інтеграції». Основні
його ідеї здобули розвиток також у виступах переважно
німецьких офіційних осіб, а основні складові їх поглядів було
відображено у створенні Конституції Європейського Союзу (ідеї
нового територіального устрою, виборів до Парламенту, нова
бюджетна політика тощо).
Серед багатьох інших методологічних ідей заслуговує на
увагу також теорія «політики мереж», яка була запропонована
Дж. Петерсоном (1995). Певною мірою цю теорію можна вважати
модифікацією неофункціоналізму, тому що під мережею автор
розуміє розгалужену систему управління у вигляді євроструктур,
що забезпечуватиме спільну взаємозалежність (mutual
interdependency).
В основі теорії нового інституціалізму лежав добре відомий на
Заході напрям біхевіоризму, який базувався на тому припущенні,
що роль формальних і неформальних актів і процесів у розробці
політики розвитку є однаково значущою, тому що відображає
ментальний рівень населення спільноти. Один із засновників цього
напряму Д. Пучала (1993) вважав, що основними напрямами нового
інституціалізму мають виступати такі три категорії:
 власне історичний;
 раціональної поведінки;
 соціологічний інституціалізм.
Наприкінці 90-х рр. ХХ ст. — поч. ХХІ ст. в Євросоюзі чітко
визначилася нова система інтеграційних теорій, яку, спираючись
на інтерпретацію британського дослідника Роберта Джонса
(2001), можна подати у вигляді таблиці (табл. 1.1.1).

Таблиця 1.1.1
КОНЦЕПЦІЇ «ПРИСТОСУВАННЯ» В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ,
В. Чужиков, 2004

Назва Суть

Різношвидкісна Країни мають спільний шлях інтеграції, хоча

(Multispeed) рухаються з різною швидкістю
Європа а ля карте Європейські країни можуть обирати щось із
(Europe a la carte) переліку програм ЄС, які їм більше імпонують
Концентричних кіл Країни перебувають на різних колах Європейської
(concentric circles) інтеграції
Ядро чи Піонерні Країни, які найбільше здатні до досягнення їх цілей,

27
групи (Core or Pioneer залучаються до більш змістовних інтеграційних
groups) проектів
Країни обираються до участі у проектах за
Близька кооперація суворими критеріями (термін для позначення
(Closer co-operation) «гнучкої» інтеграції за Амстердамським договором)
Кооперація, що Умови для кооперації дещо полегшуються (термін
зростає (Enhanced co- Ніццького договору)
operation)

Як випливає з таблиці, сучасний Євросоюз не потерпає від

браку чергових теорій, починаючи від ідеї концентричних кіл і
закінчуючи моделлю «кооперація що зростає», проте все ж най
важливішими проблемами, що потребують глибокого
теоретичного осмислення, мають стати:
1. Конвергенція поліструктурних економічних моделей нових
учасників Європейського Союзу, яка виходитиме за рамки пакета
переговорів, які вели держави-апліканти перед вступом до ЄС.
2. Створення гомогенного економічного простору, яке
визначатиметься в ЄС як фундаментальне завдання розвитку
Європейського Союзу. Метою цього є зниження питомої ваги
маргінальних і маргіналізованих місць (територій) через
потужний механізм дії структурних фондів ЄС.
3. Теоретична розробка моделі, інструментарію та механізму
формування спільного європейського економічного простору, в
основі якого лежатиме компліментарна дія наднаціональних,
національних, регіональних та локальних структур країн-
учасниць та держав-сусідів.
4. Визначення характеру та структури оптимальної
територіальної моделі Євросоюзу із конкретизацією кордонів і
ризиків щодо подальшого розширення.

Питання для самоконтролю

1. Які етапи в розвитку європейської інтеграції можна

виокремити? Що характерно для кожного з них?
2. Виділіть основні п’ять подій етапу
«інституціоналізації європейської моделі». Охарактеризуйте
їх, поясніть свою мотивацію.
3. Змоделюйте ситуацію за якою б ви як представник
Польщі використали так званий «люксембурзький компроміс».
4. Прочитавши розділ 1.1.2, складіть таблицю теорій

28
європейської інтеграції.
Назва теорії Автори Суть

5. Чим погляди функціоналістів відрізнялися від

неофункціоналістів?
6. Який прояв модель «мультирівневого управління» могла
б мати, скажімо, в Україні. Аргументуйте свою відповідь.
7. З усіх нових теорій європейської інтеграції оберіть
дві, які ви вважаєте найслушнішими і дві, які викликають у
вас заперечення. Поясність свій вибір.

Основна література

1. Спільний європейський економічний простір:

гармонізація мегарегіональних суперечностей: Монографія; За
заг. Редакцією Д. Г. Лук’яненка, В. І. Чужикова. — К.:
КНЕУ, 2007.
2. Міжнародні інтеграційні процеси сучасності:
Монографія / А. С. Філіпенко (кер. авт. кол.). — К.: Знання
Укрїани, 2004.
3. Європейська інтеграція та Україна / За ред. В. Є.
Новицького, Т. М. Пахомової, В. І. Чужикова. Навч.-метод.
посібн. — К.-Кельн, 2002.
4. Чужиков В. І. Економіка зарубіжних країн / Розділ 5.
Країни Європейського Союзу. — К.: КНЕУ, 2005. — С. 95—213.

Додаткова література

1. Копійка В. В. Європейський Союз: досвід розширення

і Україна. — К.: Юридична думка, 2005. — 448 с.
2. Заглядывая в ХХI век: Европейский Союз и
Содружество Независимых Государств / Под ред.
Ю.А.Борко, В. В. Журкина, В.Г.Шемятенкова. — М.:
Интердиалект+, 1998.
3. Чужиков В. І. Теорії європейської інтеграції
(сучасний аспект) / Європейський Союз та України: Матер.
міжнарод. наук.-практ. конф. 17 червня 2004 р. / Відп. за
вип. В. Чужиков. — К.: КНЕУ, 2004. — С. 34-39.
4. Maury J. P. (1996) La construction européenne: La
securité la défense. — Paris: PUF, 1996.

29
 5. Robertson R. (1992) Globalization. — London: Sage, 1992.
6. Mitrany D. (1966) A Working Peace System. — Chicago:
Quadragle Books, 1966.
7. Haas E. (1958) The Uniting of Europe. — Stanford:
Stanford University Press, 1958.
8. Lindberg L. (1958) The Political Dynamics of European
Economic Integration. — Stanford: Stanford University Press,
1963.
9. Moravcsik A. (1991) Negatiating in the Single European
Act. 1991, Keohane and Hoffman. pp. 41-84.
10. Moravcsik A. (1998) The Choice for Europe: Social
Purpose and state Power from Messina to Maastricht. — Ithaca:
Cornell University Press, 1998.
11. Peterson J. (1995) Decision-making in the European
Union: Towards a Framework for analysis // Journal of
European Public Policy. — 1995. — Vol. 2 (№ 1). — pp. 69-93.
12. Marks G., Scharpf F., Schmitter P. Streek B. (1996)
Governance in the European Union. — London: Sage, 1996.
13. Puchala D. (1993) Institutionalism, Intergovernmentalism
and European Integration // Journal of Common Market Studies.
— 1993. — Vol. 37 (№ 2). — pp. 317-331.
14. Jones R. (2001) The Politics and economics of the
European Union. — Stanford University Press — Chaltenham:
Edward Elgar, 2001. — p. 40-45.
15. Keohane R., Hoffman S. (1991) The New European
Community. — Boulder: Westview Press, 1991.
16. Spinelli Altiero. (1972) The Growth of the European
Movement since the Second World War, in M.Hodges (ed.),
European Integration, Penguin, Harmondsworth, 1972.
17. Mitrany David. (1966) A Working Peace System,
Quadrangle Books, Chicago, 1966.
18. Deutsch Karl W. (1966) Nationalism and Social
Communication, 2nd edition, MIT Press, Cambridge, MA, 1966.
19. Deutsch Karl W. (1968) The Analysis of International
Relations, Prentice Hall, Englewood Cliffs NJ, 1968.
20. Haas Ernst B. (1968) The Uniting of Europe: Political,
Social and Economic Forces 1950-1957, 2 nd edn. Stanford:
Stanford University Press, 1968.
21. Lindberg Leon. (1980) The political Dynamics of
European Economic Integration Stanford CA 1980, Stanford
University Press.
22. Balassa Bela, (1962) The Theory of Economic
Integration, London, Allen and Unwin, 1962.
23. Hoffmann Stanley. (1964) The European Process at
Atlantic Crosspurposes // Journal of Common Market Studies.
1964. — No 3.

30
 24. Moravcsik Andrew. (1994) Preferences and Power in the
European Community: A Liberal Intergovermentalist
Approach // Journal of Common Market Studies. —1994. — No
31 (4).
25. Marks G., Scharpf F., Schmitter P.C. and Streeck W.
(1995) Governance in the European Union. — London, 1995:
Sage.
26. March J. G. and Olsen J.P. (1992) The New
Institutionalism: Organizational Factors in Political Life //
American Political Science Review, 1999. — No 78.

31
 ВІКТОР ЧУЖИКОВ

1.2. МИТНИЙ СОЮЗ

1.2.1. Суть і значення митного регулювання в ЄС

1.2.2. Створення митного союзу та його
еволюція
1.2.3. Митний кодекс
Питання для самоконтролю
Основна література
Додаткова література

1.2.1. Суть і значення

митного регулювання в ЄС

Створення зони вільної торгівлі, без сумніву, є важливим

етапом економічної інтеграції, проте найглибока інтеграція
певної групи країн розпочинається, як правило, зі створення
Митного Союзу, адже за таких умов країни-члени, з одного боку,
втрачають своє право проводити незалежну митну політику та
вимушені погоджуватись із запровадженням спільного
зовнішнього митного тарифу, що застосовується проти третіх
країн, з другого — розширюється вплив держав—членів митного
союзу на цілу низку інших політик, насамперед на аграрну,
фіскальну та конкурентну тощо. Досить важливим є також те, що
у спільній митній зоні опиняються товари та послуги як власного
виробництва (тобто споживчі ринки розширюються у кілька
разів), так і ті, що були вироблені поза межами митного союзу.
Не зважаючи на деякі проблеми, пов’язані з посиленням
конкуренції та відповідною реакцією виробників на деякі групи
«чутливих товарів» (сенситивного експорту) Митний Союз має
значні переваги для держав-учасниць, які прийнято називати
статичними і динамічними ефектами.
Статичні ефекти, як правило, відносять до сфери оцінки
виробничої ефективності та добробуту споживачів.
Американський дослідник Роберт Карбау (2004) наводить
яскравий приклад кінця 90-х років у оцінці статичного ефекту в
торгівлі між Німеччиною та Люксембургом. Часи змінилися, і
тому в наступній схемі (див. рис. 1.2.1) ми запропонували свій
варіант міжнародної торгівлі кукурудзою, проте країну-

32
імпортера залишили без змін. Як експортера було обрано
Бразилію, державу, яку можна віднести до групи «третіх країн» у
зовнішньої торгівлі Європейського Союзу. Як можливого і
доволі перспективного торговельного партнера від ЄС обрано
Францію.

Рис. 1.2.1. Ефект добробуту (а, в, с) у митному союзі

Люксембург є невеликою державою, попит і пропозиція на

кукурудзяне зерно в якій не може в цілому суттєво вплинути на
зарубіжні ціни, а відтак закордонну пропозицію зерна можна
вважати абсолютно еластичною. Відповідно до цього на
зазначеному вище рисунку представлено функції пропозиції SL та
попиту DL (у цьому прикладі ми не стали описувати ситуацію,
коли закупівля зерна кукурудзи здійснюється в США, одному з
найбільших товаровиробників цього продукту у світі,
протекціоністські заходи уряду якої щодо своєї аграрної
продукції є добре відомими).
Розглянемо умовну ситуацію*, коли є декілька варіантів ціни
**
Наведені цифри є теж умовними.

33
тонни зерна, і всі вони є значно нижчими за світову рівноважну
ціну. Французька пропозиція становить 125 євро за тону,
натомість бразильська — 100. У стані рівноваги обсяги
споживання Люксембургу становитимуть 300 т. Враховуючи те,
що Люксембург і Франція входять до одного митного союзу, то
митний тариф на товари Франції не сплачується, чого не можна
сказати про бразильське зерно. Отже, французька пропозиція не
зважаючи на більш високу ціну, залишається прийнятнішою не
тільки для постачальника, а й для люксембурзького споживача,
адже як випливає з рисунка, загально площа чотирикутника с,
який свідчить про збільшення добробуту люксембуржців од
імпорту кукурудзи з Франції, а не з Бразилії (а + b), більшою.
Тож і Франція, і Люксембург отримують взаємні вигоди від
створення Митного Союзу.
Змоделюйте графічну ситуацію, коли сумарна площа а + b
стане більшою, ніж площа с. Що станеться, коли Бразилія
увійде до митного союзу з європейськими державами?
Отже, основними статичними ефектами Митного Союзу є:
 підвищення добробуту учасників (митний тариф у взаємній
торгівлі не застосовується, від цього виграють усі учасники
союзу, як споживачі, які менше сплачують, так і імпортери, що
мають більш високу оплату, ніж конкуренти з третіх країн);
 компенсування негативного ефекту відхилення торгівлі
(відбувається тоді, коли відкидається пропозиція угоди, що
завдає шкоди добробуту європейців).
До динамічних ефектів належать:
 економія від масштабу (розширення обсягів взаємної
торгівлі невпинно веде до збільшення масштабів виробництва, а
відтак і до здешевлення собівартості продукції, що
випускається);
 вищий рівень конкуренції (зумовлений розширенням
ринків, на яких діє велика кількість продуцентів);
 стимулювання інвестицій (максимально сприяє руху
капіталу, адже на цьому етапі кордони стають відносно
прозорими).
Прикладом, який достатньо глибоко розкриває суть динамічних
ефектів у межах митного союзу, може вважатися виробництво
будь-якої побутової техніки, наприклад, електроплит. До 60-х
років ХХ ст. їх виробляли фактично всі європейські країни,
основна мета товаровиробників при цьому полягала у задоволенні
внутрішніх потреб, на експорт ішов мінімум, адже в умовах

34
низької концентрації виробництва та пов’язаної з цим спеціалізації
кінцева ціна для споживачів була доволі високою. Створення
митного союзу хоча й загострило на першому етапі «відкриття
митних кордонів» конкуренцію між основними
товаровиробниками, які відтепер відкрито змагалися між собою за
споживача на великому європейському ринку, тим не менше, вже
на другій стадії дозволило значно наростити обсяги виробництва,
зокрема через збільшення масштабів випуску продукції,
поліпшення її якості та зниження споживчих цін на цей товар, що
разом узяте вело до підвищення конкурентоспроможності.
Сукупність названих вище чинників привела до того, що вже на
поч. 90-х років ХХ ст. провідними європейськими фірмами у цій
галузі стали «Bosch», «Siemens», «Zanucci», «Electrolux» та ціла
низка інших. Більшість колишніх національних конкурентів, тим
не менше, не збанкрутувала, навпаки, вони також розширили своє
виробництво завдяки поглибленню своєї спеціалізації, відтепер
уже на окремих деталях та вузлах (подетальній, предметній, а
згодом і технологічній). Здавалося, що розширення ЄС (2004)
повинно було б орієнтуватися на те, що окремі виробники газових
плит у країнах ЦСЄ також виконуватимуть, приміром, складальні
функції чи випускати окремі вузли, проте з’ясувалося, що окремі
фірми здатні витримати конкуренцію. Яскравим прикладом цього
може слугувати словенська фірма «Gorenje», яка не тільки не
втратила своїх конкурентних позицій на ринках колишньої
Югославії, а й значно їх розширила, вийшовши на
мегарегіональні, зокрема європейські, ринки світу, потіснивши
при цьому своїх іменитих конкурентів із США, Південної Кореї та
ЄС, завдяки глибоко продуманій моделі «ціна + якість».

1.2.2. Створення Митного Союзу

та його еволюція

До створення Митного Союзу в межах зони преференційної

торгівлі, а згодом і зони вільної торгівлі діяли митні тарифи,
головна мета застосування яких полягала у тому, щоб обмежити
імпорт товарів, що є нижчими за ціною, аніж у національного
товаровиробника. Крім цього, велике значення мали кількісні
обмеження (квоти) на певні види імпортних товарів, частка яких,
разом узята, нерідко перевищувала загальний попит країни. За
таких умов національна промисловість мала значні переваги на
внутрішньому ринку, вона була досить добре захищеною,

35
водночас, це не спонукало виробників до удосконалення
виробництва, його модернізації, а відтак і до зниження цін на
товари та послуги, що надавалися. Унаслідок цього потерпали
споживачі: висока ціна, низька якість, малий вибір. Європа 50-х
потребувала таких змін, які б змогли суттєво підняти добробут
громадян.
У відповідності до Римського (1957 р. ) договору, країни-учас-
ниці взяли на себе дві групи зобов’язань:
 заборона тарифів, квот, кількісних обмежень між
державами-учасниками;
 застосування єдиного зовнішнього тарифу на товари та
послуги, що надходять із третіх країн.
Зрозуміло, що ці заходи слід було проводити поступово,
постійно узгоджуючи при цьому спільні позиції країн-учасниць.
Стаття 23 Договору про ЄЕСп чітко встановлювала, що
основою спільноти є митний союз, дія якого поширюється на всю
торгівлю товарами й передбачає відмову держав-членів від мита
на імпорт та експорт. Також статтями 13 і 14 цього документа
визначалося, що митні платежі мають характер еквівалентної дії і
повинні бути скасовані в період з 1 січня 1958 р. до 31 грудня
1969 р. (зауважимо, що кінцева побудова митного союзу була
завершена на 18 місяців раніше встановленого строку).
Як зазначалося у попередньому параграфі, у цей період було
проведено кілька етапів зниження митних платежів аж до повної
їх ліквідації, і хоча 1 липня 1958 року відбулося їх повне
усунення, залишалися значні перешкоди щодо деяких зборів, які
можна було б прирівняти до мита та деяких кількісних обмежень.
Неможна сказати, що цей період був дуже легким для країн-
учасниць, адже будь-яка взаємна поступка, досягнута у ході
переговорів, призводила до ускладнення діяльності, а інколи й до
банкрутства деяких компаній. Природно, що реакція
національних урядів була доволі стрімкою і часто-густо
жорсткою. Підтвердженням цього може вважатися, за образним
висловом Н. Мусиса (2005), «війна прикордонних
формальностей».
Затримання вантажів з метою ретельної перевірки відповідних
документів стало наприкінці 60-х років постійною практикою
європейських держав, адже передбачало обов’язкову сплату
податків, реєстрацію для статистики, прискіпливі митні
перевірки та інші процедури, формалізація яких стала на той час
національною політикою країн—членів ЄЕС. Нерідко це
призводило до міждержавних конфліктів.

36
 Велике значення мала у цей період гармонізація
законодавства не лише в митній сфері, а й у цілій низці інших,
дотичних до неї секторів національних економік, зокрема
транспортному, охорони прав споживачів, охорони довкілля,
страхування вантажів тощо. Звичайно, взаємні поступки давалися
нелегко, тим не менше ефект масштабу ставав для держав-
учасниць дедалі очевиднішим, адже зростання обсягів взаємної
торгівлі у торговельних «війнах», які тоді вирували, вражало
нечуваними темпами. Тільки протягом десяти років (1958—1968
рр.) цей показник між державами-засновницями зріс у 3 рази.
Отже, основними результатами «митної конвергенції» у цей
період можна вважати:
 гармонізацію законодавства;
 поступове зменшення митних платежів;
 постійний діалог між державами-членами щодо ускладнення
процесу перетину митного кордону;
 реалізацію ефекту «масштабу» та зумовлене цим економічне
зростання.
Можна констатувати: до початку 70-х років, тобто на першому
етапі створення Митного Союзу було зроблено дуже багато, проте до
кінця всі суперечності, пов’язані з вільним рухом товару, усунуто не
було.
Другий етап становлення митного союзу, який вельми влучно
назвав Н.Мусис, визначається як «війна з формальностями на
виснаження». Він тривав доволі довго, аж до 1993 року, а
основний тягар щодо гармонізації митного законодавства взяла
на себе Європейська Комісія. Головна особливість цього періоду
полягала у тому, що завершення побудови Митного Союзу
відбувалося разом з формуванням спільного ринку, а відтак
основні документи того періоду — Єдиний Європейський Акт
(1987 р.) і Маастрихтський договір (1992 р.) — максимально
сприяли завершенню складного і досить суперечливого процесу
побудови найбільшого у світі митного угруповання. Вже
наприкінці 80-х — на поч. 90-х років ХХ ст. серед європейських
політиків популярними стають праці науковців, що вираховують
вигоди для національних економік од створення Митного Союзу
і частково спільного ринку (про це йтиметься у наступному
параграфі). Доволі цікаві розрахунки наводить італієць Паоло
Чечіні (див. табл. 1.2.1).
Таблиця 1.2.1
ПОТЕНЦІЙНЕ ЗБІЛЬШЕННЯ ЕКОНОМІЧНОГО ДОБРОБУТУ
В ЄС У РЕЗУЛЬТАТІ ЗАВЕРШЕННЯ ПЕРЕХОДУ ДО СПІЛЬНОГО РИНКУ,

37
 за Paolo Cecchini (1992)
Джерело вигоди Зростання ВВП, %
Усунення бар’єрів, які впливали на торгівлю всередині ЄС 0,2—0,3
Усунення бар’єрів у виробництві 2,0-2,4
Економія від масштабу та посилення конкуренції, 2,1—3,7
підвищення ефективності бізнесу та зменшення
монопольних прибутків
Разом 4,3—6,4
Усунення митних кордонів та відповідних бар’єрів привело до
додаткового, як це випливає з наведеної вище таблиці, зростання
ВВП, яке автор оцінює в 4,3 % (мінімум) та 6,4 % (максимум) для
національних економік. Фактично це означало появу так званого
синергетичного ефекту, тобто додаткового зростання цього
макроекономічного показника до того, який відповідав би
природним темпам економічного зростання за умов, якщо б
митний союз не створювався. Зауважимо, що чимало сучасних
європейських економістів вважає, що саме утворення митного
союзу та зумовлене ним поступальне зростання економік країн
ЄЕС дозволило успішно подолати численні структурні кризи того
періоду.
1 січня 1993 року можна вважати початком нового етапу у
формуванні Митного Союзу. Саме тоді було повністю скасовано
митні кордони та створено вільну від них зону, в якій відтепер
у відповідності до Регламенту (Regulation 2913/92, OJ L 302,
19.10.1992) вводилися єдині митні документи TIR (міжнародні
дорожні перевезення) та АТА (тимчасовий допуск товарів).
Скасування всіх без винятку митних формальностей, що
ускладнювали лібералізацію руху товарів у межах Європейської
економічної співдружності, суттєво вплинуло на економічне
зростання держав-членів. Водночас, було б неправильним
твердити, що наступний період був позбавлений певних
суперечок, адже він ніс для окремих фірм чимало
непередбачуваних змін. Доволі показовим випробуванням для
європейської економіки послужила епізоотія коров’ячого сказу
(енцефалопатія). Серйозне захворювання тварин, яке частково
передавалося й людям, було вперше ідентифіковано у Великій
Британії у 1996 році і поширене у два наступні роки в всьому
Євросоюзу. Це суттєво вплинуло на ринок яловичини в Європі в
увсьому світі, адже відтепер товаровиробники цієї продукції
вимушені були запроваджувати сертифікацію тварин і продукції,
що мала тваринне походження. Подібні дії були притаманні й для

38
інших випадків, зокрема в разі виявлення шкідливих домішок в
оливковій олії з Іспанії, забрудненості продуктів харчування
діоксинами в Бельгії, поширенням пташиного грипу (в усьому
ЄС). У цей період неодноразово проголошувалися ідеї поновлення
митних і фітосанітарних кордонів, проте Європейська Комісія
твердо стояла на тому, що цього не слід робити, адже витрати на
повторну організацію відповідних служб не тільки не поліпшать
ситуацію, а й можуть посіяти взаємну недовіру.
Незважаючи на значні переваги створення повноцінного
Митного Союзу, найбільшими сучасними проблемами його
функціонування залишалися такі:
 різне «митне навантаження» між державами-членами, яке
особливо відчутним стало після розширення ЄС. Приміром,
Чеська Республіка відтепер мала митний (до речі, й паспортний)
контроль тільки в столичному аеропорті та деяких регіональних
центрах (Прага, Пльзень, Карлові Вари), натомість Польща
відтепер «відповідала» за значний товаропотік, що проходив
через її східні та частково морські митні кордони;
 ризик контрабанди, який доволі відчутним був не тільки на
східних, а й на південних (район Середземного моря) кордонних
Спільноти;
 інституційна взаємодія, яка передбачала не просто створення
єдиної митної служби ЄС, а й повну їх взаємодію та гармонізацію,
адже відтепер французькі, польські чи угорські митники діяли вже
від імені Спільноти, мали однакові механізми взаємодії з
Європейською Комісією та Європолом, роль та значення першої з
яких важко було переоцінити, адже згідно зі статтею 26 (колишня
28) Договору про Європейський Союз ставки митних тарифів
одтепер вже затверджувались одностайним рішенням Ради ЄС
(Ради Міністрів ЄС) на пропозицію Європейської Комісії.

Вставка 1
Стаття 27 (колишня 29)
Договору про ЄС
При виконанні завдань, визначених даним
розділом, Комісія повинна керуватися:
(а) необхідністю розвивати торгівлю між
державами-членами і третіми країнами;
(б) розвитком умов конкуренції в межах
Співробітництва для підвищення
конкурентоспроможності підприємств;

39
 (в) потребами Співтовариства щодо постачання
сировини та напівфабрикатів; у цьому зв’язку Комісія
турбується про уникнення порушення конкурентних
умов між державами-членами стосовно готової
продукції;
(г) необхідністю уникнення суттєвих порушень у
функціонуванні економічних систем держав-членів та
забезпеченні раціонального розвитку виробництва та
розширення споживання в межах Співтовариства.

Джерело: Європейський Союз. Консолідовані

договори. — К.: Порт-Рояль, 1999. — С. 58.

Без сумніву, розв’язанню проблеми ефективної взаємодії між

національними службами сприяло створення комп’ютеризованої
«Митної інформаційної системи» (CIS, 1997), що дозволило
оптимізувати діяльність усіх митниць ЄС. Уже за рік було
продовжено інституалізацію митної служби ЄС через підписання
Неапольської конвенції про взаємодопомогу та співпрацю, основ-
ними цілями якої стали:
 припинення незаконної торгівлі;
 підвищення ефективності співпраці у здійсненні митного
контролю;
 гармонізація процедури надання взаємодопомоги;
 запобігання, розкриття та покарання порушення
національного законодавства і законодавства ЄС;
 запровадження спеціальних видів допомоги, що стосуються
переслідування та відстеження руху товарів поза кордонами;
 захист обміну базами даних.

1.2.3. Митний кодекс

Митне законодавство ЄС на цей час має доволі складну, проте

максимально зрозумілу систему регулювання товарних відносин
— як між країнами-учасницями, так і за відношенням до так
званих третіх країн.
Створенню Митного кодексу Спільноти (МКС) передували
такі заходи:
1. Запровадження єдиного зовнішнього тарифу (1968 р.).
2. Втрата митного доходу, який, починаючи з 1975 року, став
вважатися дохідною частиною консолідованого бюджету Спільноти.
3. Субсидіарне делегування повноважень Європейській

40
Комісії щодо ведення переговорів з третіми країнами та з
ГАТТ/СОТ.
4. Заборона (з 1968 р.) проведення незалежної митної політики
з боку будь-якої держави—члена Спільноти. Неможливість
встановлення змін у тарифах.
5. Запровадження заходів надання допомоги у торгівлі ЄС із
країнами Африки, Карибського й Тихоокеанського басейнів
(колишніх колоній) через імплементацію основних положень
Яундеської (1963), Ломеських (І, ІІ, ІІІ, ІV) та Котоунської (2000)
конвенцій.
6. Запровадження в міжнародній торгівлі з третіми державами
основних положень Токійського (1979) та Уругвайського (1995)
раундів переговорів ГАТТ/СОТ, у яких Єврокомісії вдалося
відстояти вигідні для ЄС спеціальні режими імпорту, зокрема
щодо окремих видів аграрної продукції.
Отже, сучасний Митний кодекс* (МК) являє собою сукупність
положень та нормативів митного законодавства у сфері торгівлі
між державами Спільноти та третіми країнами, а також узяті на
себе з боку ЄС зобов’язання, що випливають із членства союзу в
ГАТТ/СОТ.
До числа базових понять (норм) (МК) обов’язково входять
митний тариф, митна вартість, митна територія, походження
товарів.
Будь-який товар, що перетинає кордон ЄС, підлягає чіткій
ідентифікації у відповідності до «Спільного митного тарифу
Європейського Союзу», що базується на «Гармонізованій системі
опису та кодування товарів», документі, який був створений
усесвітньою митною організацією (створена у 1950 році, штаб-
квартира у м. Брюсселі, Бельгія). Сучасний тариф ЄС складається
з понад 10000 тарифних ліній восьмизначної комбінованої
номенклатури ЄС. Основний документ, який при цьому
застосовують, має назву «Офіційна митно-тарифна довідка».
Вона визнається в будь-якій країні митного союзу, а відтак її
головним призначенням є уникнення неоднозначності у
трактуванні митного тарифу, який, до речі, суттєво відрізняється,
залежно від виду товару та політики ЄС щодо так званих
«сенситивних галузей», до яких належить сільське господарство,
текстильна та металургійна промисловості.
Митний кодекс чітко визначає поняття «митна вартість», яка
ідентифікується як ціна товару на момент перетину митного
**
Regulation 2913/92, OJ L 302, 19.10.1992 та Regulation 955/1999, OJ L 119,
07.05.1990.

41
кордону. Ставки мит відповідно до Єдиного адміністративного
документа (ЄАД) (Single Administrative Document) здебільшого
визначаються як адвалерні, тобто такі, що нараховуються у
відсотках до митної вартості. Для її визначення застосовується
кілька методик, проте найбільш вживаними з них є такі:
 конкурентна ціна;
 сума, що підлягає сплаті;
 ціна угоди.
Доволі чітко визначається в ЄС поняття «митна територія», до
складу якої включено не тільки території країн-учасниць, а і їх
територіальні води, адже останнім часом ціла низка компаній
активно здійснює розробку шельфу морів, вилов риби та
морепродуктів, активізувалася також діяльність вільних та
офшорних економічних зон.
Для визначення характеру експорту в ЄС активно
використовують Загальну систему преференцій, яка передбачає
цілу низку тарифних пільг у визначенні країни походження
товару. При цьому застосовуються як непреференційні, так і
преференційні правила визначення країни походження.
Юридично підставою для цього може слугувати Митний кодекс
ЄС чи відповідні преференційні угоди (преференції), які були
надані на автономній основі. Факт того, що товар був вироблений
на території однієї з договірних сторін, підтверджується
спеціальним свідоцтвом чи сертифікатом про походження
товару.
Усі товари, що перетинають митний кордон, підлягають
обов’язковому огляду з метою встановлення відповідності їх
кількості та якості тому, що було заявлено в митній декларації.
Утім певний митний орган може дати дозвіл і на спрощену митну
процедуру (без огляду товару чи з «неповним» (частковим)
оглядом). Відповідно до ЄАД процедура митної очистки має
включати пред’явлення цілої низки документів, зокрема:
 рахунка-фактури;
 документів, що використовують з метою митної оцінки;
 сертифікат про походження товару (йдеться про ті випадки,
коли товар підпадає під застосування преференційного режиму);
 документів, що дають підстави для незастосування
основного митного тарифу;
 інші документи, які передбачають наявність ліцензій,
сертифікатів відповідності, дозволів, якщо йдеться про

42
специфічну групу товарів (ліки, алкоголь, хімічні сполуки тощо).
Митна декларація обов’язково включає митну вартість,
походження, класифікацію товару*. Саме завдяки названій вище
декларації встановлюється так званий «митний борг», сплата якого
передбачає внесення відповідного грошового депозиту чи надання
інших чітких гарантій щодо сплати експортного чи імпортного
мита (при цьому також ураховуються обсяги тарифної квоти).
Митний борг має бути ліквідований по закінченні митної очистки.
Заслуговує на увагу також транзитна система (TIR), яка є
однією з основних у митному союзі, адже має на меті
унеможливлення контрабанди товарів, які перетинають кордони
ЄС, а відтак передбачає 100-відсотковий рівень комплексних
витрат на транзитні операції в межах спільноти, вони є
необхідною умовою гарантування економічної безпеки в ЄС.
Зазначимо, що ця процедура поширюється не тільки на
Євросоюз, а й на Європейську Асоціацію Вільної Торгівлі
(ЄАВТ).
Слід відзначити, що в рамках ЄС існують і території з
особливими митними режимами, в яких можна здійснювати
діяльність без сплати платежів на імпорт. До них належать:
 розміщення на складі (митний склад);
 переробка продукції під митним контролем;
 переробка на митній території;
 використання виробленої продукції лише впродовж певного
періоду;
 внутрішньомитний транзит.
Незважаючи на те, що митне регулювання в ЄС має цілісний
та організований характер, тим не менше, доволі великою
проблемою сучасного Євросоюзу є контрабанда. Ще у 1994—
1995 роках Європейська Комісія прийняла цілу низку постанов
(3254/94, 1762/95), які передбачали додаткові заходи щодо
боротьби з цим явищем. Зокрема йдеться про «Рішення про
випадки, коли митні органи мають підстави сумніватися в
достовірності чи точності задекларованої митної вартості» та
«Рішення щодо стягнення зборів на основі митної вартості». Є
низка й пізніших документів, зокрема «Митниця 2002»,
«Митниця 2007» спрямовані не тільки на вдосконалення
діяльності та боротьбу із шахрайством на митних кордонах
Спільноти, а й на інтеграцію митних служб нових країн—членів
ЄС.
**
У разі імпорту використовують Спільний (єдиний) митний тариф, у разі експорту
— Комбіновану номенклатуру.

43
 Питання для самоконтролю

1. Що являє собою Митний Союз ЄС в економічному й

організаційному відношенні?
2. Назвіть основні етапи еволюції МС. Виділіть 3-4
характерні риси, притаманні кожному з них.
3. Чому ліквідації внутрішніх кордонів у 60-х роки ХХ
ст. заважали «процедурні моменти»? Як держава намагалася
захистити себе від надлишку імпортних товарів?
4. Наведіть свої аргументи на підтримку одного з
висловів: «створення Митного Союзу завершилося 1968
року»; «створення Митного Союзу завершилося 1993 року,
відколи почав діяти спільний ринок ЄС»; «хоча Спільний
Ринок ЄС почав діяти у 1993 році, Митний Союз не
завершив свого формування й понині».
5. Чому ЄС надає такої ваги основним митним документам,
зокрема TIR та АТА? Поясність це на конкретних прикладах.
6. Що являє собою митна інформаційна система?
7. З якою метою був створений Митний кодекс
Спільноти? Як він гармонізується з преференціями, що
діють у ЄС?
8. Як створюється в ЄС «митний борг»?
9. Що являє собою митна вартість?
10. Що включає процедура «митної очистки»?
11. У яких випадках дозволяється діяльність без сплати
платежів на імпорт?

Основна література

1. Європейська інтеграція та Україна. Навч.-метод.

посіб. — К.: Кельн, 2002. — С. 138—152.
2. Мусис Н. Усе про спільні політики Європейського
Союзу. — К.: КІС, 2005. — С. 68—78.

Додаткова література

1. Волес В., Волес Г. Творення політики в

Європейському Союзі. — К.: Основи, 2004.
2. Дайнен Д. Дедалі міцніший Союз. Курс Європейської
інтеграції. — К.: КІС, 2006.
3. Integration in an Expanding European Union: Reassessing
the Fudamentals / Ed. By J.H.Weiler. — Oxford: Blackwell

44
Publ., 2005.
4. Карбау Р. Міжнародна економіка. Європейський
Союз. — Суми: Козацький вал, 2004. — С. 577—583.

ВІКТОР ЧУЖИКОВ

45
 1.3. СПІЛЬНИЙ РИНОК

1.3.1. Ідентифікація поняття «спільний ринок»

1.3.2. Вільний рух товарів, послуг, капіталу,
робітників
1.3.2.1. Вільний рух товарів
1.3.2.2. Вільний рух послуг
1.3.2.3. Вільний рух капіталу
1.3.2.4. Вільний рух робочої сили
1.3.3. Транс’європейські мережі
1.3.4. Результати створення спільного
(єдиного) ринку
Питання для самоконтролю
Основна література
Додаткова література

1.3.1. Ідентифікація поняття

«спільний ринок»

У сучасній науковій літературі поняття «спільний ринок» має

доволі різну інтерпретацію насамперед тому, що типовими є
розбіжності у його тлумаченні та перекладі українською та
російською мовами.
Ще за радянських часів були визначені, як тоді здавалося,
чіткі етапи еволюції європейської інтеграції, низинними
елементами якої вважалися зона преференційної торгівлі (що, до
речі не всіма авторами, як це буде продемонстровано далі,
визнавалася як початкова стадія), зона вільної торгівлі, митний
союз, спільний ринок, економічний союз, після чого йшла повна
економічна інтеграція. Більшість науковців при цьому спиралася
на відому працю Б. Баласси «Теорія економічної інтеграції», яка
побачила світ 1961 року. Вважалося, що саме ці ідеї науковця
щодо системної еволюції були такими, які цілковито
виправдовували себе, а відтак вони були взяті на озброєння
основними європейськими структурами. Період 70—80-х років
ХХ ст. визначався радянськими дослідниками як етап створення і
функціонування «Спільного ринку», адже після офіційного
визнання Митного Союзу у 1968 році почав здійснюватися новий
етап інтеграційного процесу, відомий під англійською назвою
«Common market». Усі суперечності того часу були добре відомі

46
в Європі як «торговельні війни». Здебільшого вони визнавалися
непереборними суперечностями європейського капіталізму, які
мали б розвалити все Європейське економічне співробітництво
відкинувши, отже всю Західну Європу на рівень митного союзу,
який попри все, як це випливає з попереднього розділу, був
зрештою організаційно оформлений лише після ратифікації
державами—учасницями Маастрихтського договору (1993). Тож,
можна передбачити, що впродовж 1968—1993 рр. відбувалося
формування Спільного ринку (Common market) разом із
доланням відповідних перешкод у ньому (пригадайте боротьбу із
формальностями на митних кордонах у 70—80-х роках).
У 80—90-х роках у численних працях європейських та
американських економістів та політологів з’явилося чимало
уточнень щодо моделі Б. Баласси, адже вона досить нечітко
визначала суть повної економічної інтеграції, чимало дискусій
викликала інтерпретація наслідків і досліджень «позитивної»
та «негативної» інтеграції Я.Тінбергена. У цілій низці праць
почали з’являтися терміни «Internal market» (H. Siebert, 1990),
який перекладається українською як «внутрішній ринок» та
«Single market» (P. Cecchini, 1988), який слід розуміти як
«єдиний ринок». Унаслідок цієї диференціації з’явилися й різні
тлумачення понять «спільний ринок» та «єдиний ринок», які
нерідко розуміють як синоніми, що є неправильним і
некоректним. Зауважимо також, що така розбіжність
спостерігається і в західних економістів, кожний з яких
вибудовує свою власну модель еволюції, чітко виокремлюючи
при цьому роль та значення Спільного ринку в еволюційній
моделі розвитку ЄС. Наведемо три найцікавіші, на нашу думку
підходи до ідентифікації спільного ринку. У табл. 1.3.1
наведено бачення спільного ринку В. і Г. Волесами та
А. Р. Янгом, який, на їхній погляд відрізняється від
внутрішнього ринку товарів вільним рухом послуг, капіталу та
робочої сили.
Німецький дослідник європейської інтеграції Г. Зіберт (2007)
пішов далі і виокремив такі стадії європейської інтеграції:
 угода про преференційну торгівлю;
 зона вільної торгівлі;
 митний союз;
 спільний економічний простір;
 монетарний союз;
 економічний союз.

47
 Таблиця 1.3.1
ЕТАПИ ЕКОНОМІЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ
за В. та Г. Волесами, А. Янг (2004, С. 164)

Етап Характеристика
Зона вільної торгівлі Відсутність явних обмежень торгівлі між
державами-членами
Митний Союз Зона вільної торгівлі плюс спільний режим
зовнішньої торгівлі
Внутрішній ринок Митний союз плюс вільний рух товарів (відсутність
товарів прихованих перешкод для вільної торгівлі)
Спільний ринок Внутрішній ринок товарів плюс вільний рух послуг,
капіталу та робочої сили
Валютний Союз Спільний ринок плюс спільна валюта
Економічний Союз Валютний союз плюс спільна економічна політика

Подібної до Зібертової думки дотримується вітчизняний

дослідник А. Філіпенко (2008), типи інтеграції, за ним, мають
таку послідовність: преференційна зона, зона вільної торгівлі,
частковий митний союз, митний союз, спільний ринок,
економічний союз, повна економічна інтеграція.
Зауважимо при цьому, що виокремлення терміна
«монетарний» союз та «економічний» союз є не досить
доцільним, адже необхідність створення Економічного і
Монетарного Союзу (Economic and Monetary Union, EMU) була
чітко визначена у Маастрихтському договорі і передбачала
(Делор-І, Делор-ІІ) три мікроетапи системної конвергенції, яка
закінчиться для дванадцяти країн ЄС створенням у 1999 році
економічної та монетарної спільноти. 1 січня 2002 року ні в кого
вже не залишилося сумнівів у тому, що існує монетарний союз
усередині ЄС, проте він не може претендувати на те, щоб
називатися тотальним для всіх країн—учасниць цього
економічного угруповання.

Вставка 2
Стаття 2 (колишня стаття В) Договору про
Європейський Союз
Союз має на меті:
— сприяти соціально-економічному процесу,
високому рівню зайнятості, досягненню збалансованого

48
 і рівномірного розвитку шляхом створення простору без
внутрішніх кордонів через посилення економічних та
соціальних зв’язків, створення економічного та
валютного союзу, що передбачає введення єдиної
валюти відповідно до положень даного Договору…

Цит. за: Договір про Європейський Союз. — К.: «Port-

Royal», 1999. — С. 16.

Спираючись на дослідження іншого науковця — Н.Мусиса

(2005), можна твердити, що основними ознаками спільного
ринку, перша стадія якого закінчилася з ратифікацією
Маастрихтського договору, а друга, яку слід ідентифікувати як
«Єдиний ринок», триває й нині, було:
 скасування всіх експортних та імпортних зборів;
 вільний рух факторів виробництва (товарів, послуг, праці,
капіталу);
 проведення системи взаємоузгоджених секторальних та
горизонтальних політик.

1.3.2. Вільний рух товарів,

послуг, капіталу, працівників

Поняття спільного ринку в сучасній економічній літературі

нерідко подається як свобода руху чотирьох потоків (факторів):
товарів, послуг, робочої сили, капіталу. Останнім часом до цього
списку «європейських свобод» додався ще й п’ятий —
інформації, втім в еволюційному плані визначальним були все-
таки раніше названі чинники, адже заборони чи обмеження на
інформацію в ЄС ніколи не існувало.
Основним європейським документом, що відображав етап
завершення створення внутрішнього ринку, була «Біла книга про
завершення його формування» (1985), розроблена безпосередньо
під керівництвом тодішнього Голови Європейської Комісії —
Жака Делора. Саме вона містила варіант гнучкого переходу до
наступної стадії економічної інтеграції через ліквідацію
економічних, фінансових, технічних та фізичних перешкод. У
«Білій книзі» було запропоновано близько 300 законодавчих
ініціатив, а також чіткий графік їх гармонізації. Ці заходи дістали
схвальну оцінку на засіданні Європейської Ради в Мілані і лягли
в основу наступного документа — «Єдиного Європейського
Акта»* (1987), в якому вдалося усунути технічні бар’єри в

49
торгівлі та розробити механізми реалізації певних політик ЄС.

Вставка 3

Чому «не пройшли» пропозиції Ж. Делора

Погляди учасників Міжурядової конференції, яка
мала затвердити кінцеву редакцію Єдиного
Європейського акта суттєво різнилися. Не викликала
сумнівів мета — створення єдиного європейського
ринку як території без внутрішніх кордонів, у межах якої
був гарантований вільний рух товарів, людей, послуг,
капіталу, проте процедурні моменти викликали значні
суперечки. Далеко не всі пропозиції Ж. Делора були
одностайно підтримані. Приміром, близько ⅔
запропонованих у «Білій книзі» заходів мали бути
прийняті кваліфікованою більшістю, проте решта —
виключно одностайним рішенням, а це, зрозуміло,
суттєво ускладнило процес, проте не зупинило повний
перехід Співтовариства до «чотирьох європейських
свобод».

1.3.2.1. Вільний рух товарів

Вільний рух товарів передбачав не тільки ліквідацію внутрішніх
митних кордонів, що було зроблено упродовж 60—80-х років ХХ
ст., а й чітку їх ідентифікацію в ЄС. Це вимагало повної ліквідації
технічних перешкод, що випливали з відповідних норм
національного законодавства, які, без сумніву, були спричинені
історичними й економічними мотивами. Таким чином, основними
заходами, що сприяли реалізації вільного руху товарів, були такі:
 відповідність продукції національним стандартам країни-
імпортера, яка досягалася за рахунок розширення виробничих
компонентів, збільшення потужностей виробничих ліній,
розширення асортименту продукції з урахуванням смаків і
вподобань місцевого населення, створення сервісних і рекламно-
збутових мереж тощо*.

Вставка 4

Справа «Cassis de Dijon»** (1979)** (1979)

**
Слід пам’ятати, що така стратегія пристосування до місцевого ринку призвела до
суттєвого подорожчання товару.
** (1979)**
Традиційний французький лікер зі смородини.

50
 Суперечки 70-х — 80-х років щодо стандартизації
продукції, яка експортується, та відповідних технічних
умов її виробництва постійно лунали у той період.
Доволі показовою при цьому може вважатися справа
про діжонський касіс, лікер, який французька компанія
намагалася експортувати до Німеччини. Німці
заборонили його ввезення до ФРН через
невідповідність національним стандартам щодо вмісту
чистого алкоголю. Діжонський касіс не відповідав
мінімальним вимогам німецьких стандартів щодо його
міцності, а відтак заборона завезення була цілком
обґрунтованою. Французька ж фірма у виробництві
напою спиралася на свої стандарти, пояснюючи в суді
свою цілковиту правоту. Виникла правова колізія.
Справу розглядав Суд Спільноти, адже рішення чи
французького чи німецького суду були б
передбачуваними і цілком законними на території
відповідних держав. Вищий суд скасував заборону
німців, а це стало підставою для Європейської Комісії
(1980) щодо прийняття відповідного рішення про те, що
будь-який продукт, завезений з іншої держави—члена
ЄЕС повинен бути прийнятим без перешкод, якщо він
був законно вироблений згідно з технологічними
правилами, що діють у країні-продуценті, а також якщо
цей продукт офіційно продається на території країни-
експортера. Власне кажучи, звичайна судова справа
послужила важливим поштовхом для держав-учасниць
щодо реалізації принципу взаємного визнання
стандартів (технічних умов) з метою уникнення
гармонізації нормативної бази, що могло розтягнутися
на десятиріччя.

 надання державами-членами інформації про запровадження

будь-яких нових технічних стандартів і правил (1983).
Єврокомісія домоглася того, що будь-які новації у цій сфері
перед їх введенням мали певне відтермінування (часовий лаг) з
метою адаптації експортерів з інших держав ЄЕС до нових
вимог;
 реалізація спільної політики щодо стандартизації та
сертифікації, яка базувалася насамперед на гармонізації
первісних вимог безпеки, встановленні нових стандартів, які
визначали вимоги та технічні умови щодо виробництва
продукції;
 інституалізація процесів стандартизації та сертифікації в ЄС
активно проходила наприкінці 80-х — на поч. 90-х років. Саме у
цей час було засновано Європейський комітет стандартизації
(CEN), Європейський інститут стандартів у галузі

51
телекомунікацій, лабораторію перевірки якості (GLP) та цілу
низку інших установ, головна мета яких полягала у чіткому
додержавні єдиних вимог спільноти;
 захист інтелектуальної власності та авторських прав. Це
передбачало цілий комплекс юридичних і запобіжних заходів
щодо охорони інтелектуальної власності, яка дедалі частіше
ставала основою створення доданої вартості;
 захист торговельних марок спільноти здійснювався
відповідно до Мадридської угоди щодо реєстрації торговельних
марок (1989). На поч. 90-х років з’явився й новий знак «СЕ»,
який відтепер означав, що товар вироблений на території ЄЕС і
має однаковий рівень захисту в усіх державах-членах;
 удосконалення процедур надання рівних умов укладання
державних контрактів, проведення громадських робіт, державних
закупівель та надання послуг у державному секторі. Цей процес
виявився доволі непростим, адже передбачав відмову від
державної монополії на інноваційно значущі галузі країни,
постачання товарів та послуг в які нерідко було неефективним.
Це саме стосувалося контрактів на громадські роботи, державні
закупівлі, надання державних послуг. Якщо у 70-ті — 90-ті роки
наддержавне регулювання здійснювалося директивами 71 304,
OJL 185, 16.08.1971 та OJL1, 03.01.1994, то вже у 2004 році їх
замінила єдина директива щодо координації процедури
укладання контрактів (2004/18, OJ 134, 30.04.2004).

52
 Рис. 1.3.1. Формування спільного ринку товарів за Pelkmans,
Winter (1988) та В. Волес, Г. Волес (2004) з авторськими змінами
Підсумовуючи вищесказане, слід зазначити, що спільний
ринок, який продовжував своє формування упродовж 80—90-х
років ХХ ст., мав чотири основні рівні системної конвергенції
держав—учасниць ЄЕС, а згодом і ЄС, які насамперед
стосувалися доступу на ринок, умов конкуренції,
функціонування ринку та реалізації секторальних політик.
Наведені вище заходи Співтовариства доволі яскраво
відображені (в плані систематизації) на рис. 1.3.1.

1.3.2.2. Вільний рух послуг

У сучасній структурі ВВП всіх постіндустріальних країн
послуги посідають перше місце, а відсоток їх коливається в
межах — 60—75 %. Зрозуміло, що держави ЄС не є винятком із
цього «правила», а відтак вільний рух надання послуг з
відповідною конкуренцією в цій галузі є не меншою перевагою
ЄС, ніж рух товарів.
У статті 49 ДЄСпів чітко зазначається, що в ЄЕС «…скасо-

53
вуються будь-які обмеження на вільне надання послуг у межах
Співтовариства», а вже наступна 50-та стаття документа чітко
ідентифікує саме поняття «послуги», визначаючи їх такими, що
надаються за винагороду і до кваліфікування яких відносять:
а) діяльність промислового характеру;
б) діяльність комерційного характеру;
в) діяльність ремісників;
г) професійну діяльність.
Серед нинішньої диверсифікованої структури послуг в ЄС,
мабуть, найважливіші це фінансові послуги, які надають
насамперед банки, а також страхові компанії, біржі, а останнім
часом і фірми інформаційних технологій, аудіовізуальних
послуг, маркетингу та інші комерційні структури. До
найважливіших напрямів конвергенції у цьому секторі в межах
ЄЕС/ЄС підпадали:
 державний та наддержавний контроль за наданням послуг;
 фінансова безпека;
 боротьба з відмиванням «брудних грошей»;
 взаємне визначення терміну та механізмів надання
фінансової послуги за умови, що вона є офіційно визнаною в
одній з країн—членів Співтовариства.
Імплементація названих вище заходів вимагала швидкого
реформування насамперед банківської системи. Якщо взяти до
уваги те, що обмеження на підприємницьку діяльність були зняті
в ЄЕС ще в середині 70-х років, то формування єдиної
нормативної бази тривало ще й у 80-х рр. Заходи сертифікації,
приміром, у банківській сфері зводилися до розробки та
запровадження єдиної банківської ліцензії. На перших порах це
обмежувалося деякими умовами (Directive 89/646, OJ 386,
30.12.1989), проте після проголошення початку монетарної
конвергенції (Делор-І), більша частина з них була знята (Directive
92/30, OJ 110, 28.04.1992). Так були усунуті перешкоди щодо
відкриття філій і дочірніх компаній на території всього ЄС, що
разом узяте дозволило вже наприкінці 90-х років максимально
швидко оптимізувати транскордонні кредитні трансфертні
операції (Directive 97/5, OJ L 43, 14.02.1997) та появу
електронних грошей.
Значних змін упродовж 80-х — 90-х років зазнала система
страхування. Якщо на початку реформ регулювання цього виду
послуг стосувалося кредитного та гарантійного страхування, а
також страхування судових витрат, то вже у 90-ті роки на
перший план вийшло пряме страхування, не пов’язане зі

54
страхуванням життя (1995), введенням єдиної системи
авторизації (1991), страхуванням громадян щодо їхнього
користування транспортними засобами (2000); відбувалося також
урізноманітнення договорів страхування життя громадян (1990).
Основні зміни у діяльності бірж і фінансових послуг
стосувалися насамперед запровадження єдиного авторизованого
документа — європейського паспорта та цілого комплексу дій,
що були зорієнтовані на досягнення стабільності фінансових
ринків і діяльності інвестиційних компаній, що врешті-решт
знижувало рівень банкрутства на території цілого ЄС.
Досить суттєвими вважалися в ЄС і транспортні послуги, які
наприкінці 80-х років стосувалися насамперед ліквідації системи
квот та свободи каботажного плавання, забезпечення рівного
доступу на міжрегіональні ринки пасажирських авіаперевезень,
запровадження європейської дозвільної системи в галузі
дорожніх перевезень, створення, як уже мовилося, спільної
кризової системи в системі дорожнього руху тощо (див. табл.
1.3.2).
Доволі жвавий інтерес у сучасному ЄС викликає так звана
концепція «універсальних» послуг, яка охоплює систему
задоволення життєво важливих потреб населення на високому
рівні та за доступною ціною (COM (2000) 580 and COM (2001)
598, 17 October 2001), а також надання послуг некомерційного
характеру, приміром, громадського телерадіомовлення, яке не
має прибутку та має загальносуспільний характер.

Таблиця 1.3.2
«БІЛА КНИГА» З ПИТАНЬ СПІЛЬНОГО РИНКУ (ПОСЛУГИ)

Заходи регулювання Напрями конвергенції

Доступ на ринок взаємне визнання та запровадження «контролю в країні
надання послуг», усунення обмежень у галузі
ліцензування (у банківській сфері та сфері страхових
послуг);
ліквідація системи квот, свобода каботажного
судноплавства (дорожніх перевезень);
забезпечення рівного доступу на міжрегіональні
ринки пасажирських авіаперевезень;
багатовекторне спрямування двосторонніх угод
(авіатранспорт)
Умови конкуренції реалізація політики заохочення конкуренції у сфері
авіатранспорту;

55
 зближення фіскальних та регулятивних аспектів
різних ринків послуг
Функціонування зближення у сфері:
ринку регулювання ринку та окремих фірм у банківській
сфері;
положень щодо захисту прав споживачів у страховій
сфері;
запровадження європейської дозвільної системи в
галузі дорожніх перевезень;
запровадження стандартів ЄС для платіжних карт
Секторальні створення спільної кризової системи в галузі
політики дорожнього транспорту;
реалізація спільної політики щодо доступу на ринок;
спільні правила щодо страхування ризиків

Джерело: Pelkmans, Winters (1988). Цит. за: Волес В., Волес Г. Творення
політики в Європейському Союзі. — К.: Основи, 2004. — С. 174-175.

Доволі важливим аспектом сучасного ЄС можна вважати

також запровадження так званого принципу «контролю на місці
надання послуг» (home country control), який найактивніше
використовують у фінансовій сфері.

1.3.2.3. Вільний рух капіталу

Статті 56—59 Договору про Європейській Союз досить чітко
визначають особливості характеру переміщення капіталу та
платежів у межах ЄС. Зокрема ст. 56 констатує, що «…всі
обмеження на переміщення капіталу між державами-членами, а
також між державами-членами і третіми країнами повинні бути
заборонені».
Таблиця 1.3.3
ВІЛЬНИЙ РУХ КАПІТАЛУ В ЄС

Заходи регулювання Напрями конвергенції

Доступ на ринок ліквідація контролю за обміном валют;
заохочення промислової кооперації та міграції фірм;
взаємний допуск цінних паперів
Умови конкуренції конвергенція законодавства щодо уникнення
подвійного оподаткування та оподаткування цінних
паперів; систем зв’язку між головними компаніями та
їхніми філіями; регулювання діяльності холдингів

56
 Функціонування формування європейських груп економічних інтересів;
ринку запровадження типового європейського статуту
компаній;
гармонізація законів щодо промислової та
комерційної власності;
запровадження спільних положень щодо банкрутства
Секторальні політики необхідність створення європейської валютної
(монетарної) системи

Джерело: Волес В., Волес Г. Творення політики в Європейському Союзі. —

К.: Основи, 2004. — С. 174—175.
Процес посилення руху капіталу в ЄС завжди поєднувався з
фінансовою лібералізацією у Співтоваристві. Прийнято вважати, що
цілковита лібералізація руху капіталу стала можливою лише влітку
1988 року, після виходу директиви ЄК (88/361, OJ L 178,
08.07.1988 р.), за якою були лібералізовані валютні та інші операції.
Проте всі обмеження на рух капіталу між юридичними та
фізичними особами, надання фінансових позик та кредитів,
операцій із цінними паперами тощо було знято лише на поч. 90-х, а
точніше, 1 січня 1993 року після набуття чинності Маастрихтського
договору.
Найважливішими заходами щодо вільного руху капіталу
можна вважати:
 фіскальну та монетарну конвергенцію 90-х років;
 гармонізацію законів щодо промислової та комерційної власності;
 заохочення промислової кооперації та міграції фірм;
 ліквідацію контролю за обміном валют;
 формування європейських груп економічних інтересів.
Наведені вище особливості та ціла низка інших заходів щодо
лібералізації руху капіталу внаочнено у табл. 1.3.3.
Попри те, що цілу низку заходів щодо вільного руху капіталу
було реалізовано упродовж 80-х років, кінець 90-х ідентифікувався в
ЄС як завершення формування вже не спільного, а єдиного ринку.
При цьому функцію оцінювача ефективності самого процесу взяла на
себе Європейська Комісія. Проведене нею дослідження сталості
єдиного ринку ЄС орієнтувалося переважно на чотири найважливіші,
на думку ЄК, параметри — відсоток транспонованих директив щодо
Єдиного ринку, кількість окремих думок, кількість випадків
порушення взаємного визнання, кількість ініційованих судових справ
про невиконання рішень ЄЕС щодо єдиного ринку (див. табл. 1.3.4).
Таблиця 1.3.4
ЗАВЕРШЕННЯ ФОРМУВАННЯ ЄДИНОГО РИНКУ СТАНОМ

57
 НА ТРАВЕНЬ 1999, за В. і Г. Волесами (2004, с. 179)

визначення товарів
Кількість випадків
нетранспонованих

судових справ про

Кількість окремих

рішень ЄЕС щодо

думок (1.03.98—

єдиного ринку
(1996—1998)

невиконання
ініційованих
Держава—

порушення
член ЄС

взаємного

Кількість

(1.03.99)в
директив
Відсоток

1.03.99)а
Португалія 5,7 19 7 2
Італія 5,5 41 23 1
Греція 5,2 11 10 7
Люксембург 4,8 11 0 1
Франція 4,8 42 52 2
Австрія 4,5 11 16 —
Ірландія 3,9 5 1 1
Бельгія 3,5 30 15 3
Велика 3,3 12 10 —
Британія
Німеччина 2,4 21 33 1
Нідерланди 2,4 8 12 —
Швеція 2,1 4 17 —
Іспанія 1,8 13 19 1
Данія 1,4 3 8 —
Фінляндія 1,3 5 6 —
ЄС-15 12,8с 236 228 19
а
щодо неможливості застосування правил єдиного ринку
в
визначено за кількістю формальних попереджень і окремих думок
с
директиви, не транспоновані в усіх державах-членах
Як випливає з таблиці, найбільший успіх у транспонуванні
директив мали країни Північної Європи та Іспанія, найменший —
Південної Європи — Португалія, Італія, Греція. Доволі
показовим є також те, що «лідерами» щодо порушень взаємного
визначення (визнання) товарів стали Німеччина, Італія та
Франція (абсолютний рекорд, тобто 23 % всіх видатків).
Отже, наприкінці ХХ ст. — на поч. ХХІ ст. вільний рух капіталу
в ЄС набув надзвичайно великих масштабів, що доволі чітко
позначилося на рівні європейських ТНК та ТНБ, які активно
користувалися значними фінансовими перевагами, що
безпосередньо випливало з практичної реалізації «європейських
свобод». Попри те, що серед багатьох компаній—лідерів глобальної

58
економіки європейські не посідають провідних позицій, їх
авангардні позиції в сучасній системі господарювання є
беззаперечним (див. табл. 1.3.5).
Таблиця 1.3.5
20 ЄВРОПЕЙСЬКИХ КОМПАНІЙ-ЛІДЕРІВ
ЗА ЇХ РИНКОВОЮ ВАРТІСТЮ У 2008-му РОЦІ

Глобальний Ринкова
рівень вартість,
Компанія Країна млрд дол. Спеціалізація
2008 2007 США
Royal Dutch Велика 210,1 нафта, газ
9 10 Shell Британія
HSBC Велика 195,8 банки
15 12 Британія
BP Велика 191,5 нафта, газ
16 11 Британія
18 22 Total Франція 178,6 нафта, газ
Vadafone Велика 159,3 мобільний
28 32 Group Британія зв’язок
29 29 EDF Франція 159,1 електроенергія
Telefonica Іспанія 137,7 телекомунікац
35 47 ії
36 34 Eni Італія 137,1 нафта, газ
Banko Іспанія 125,1 банки
40 43 Santander
E.ON Німеччина 123,9 газ,
41 64 багатофункціо
нальні
Nokia Фінляндія 120,6 високі
43 62 технології,
обладнання
Закінчення табл. 1.3.5
Глобальний Ринкова
рівень Компанія Країна вартість, Спеціалізація
млрд дол.
2008 2007 США

44 61 Arcelor Франція 119,1 металургія,

Mittal видобування
47 25 GlaxoSmith Велика 114,8 фармацевтика,
Kline Британія біотехнології

59
 Sanofi- Франція 102,8 фармацевтика,
59 39 Aventis біотехнології
Unilever Нідерланди / 101,6 харчова
60 54 Велика Бри- промисловість
танія
61 147 Volkswagen Німеччина 101,1 автомобілі
63 60 Siemens Німеччина 99,4 електроніка
68 57 BNP Paribas Франція 91,7 банки
Intesa Італія 90,0 банки
69 58 Sanpaolo
Unicredito Італія 89,7 банки
70 55 Italiano
Разом 1-20 2649,3
Джерело: FT Weekend. — June 28/29, 2008. — P. 35 та власні розрахунки.

1.3.2.4. Вільний рух робочої сили

Параграф 1 розділу ІІІ ДЄСпу безпосередньо пов’язаний із
процесами вільного пересування осіб і захистом їхніх прав.

Вставка 5
Стаття 39 ДЕСп
2. …свобода пересування передбачає скасування
будь-якої дискримінації на національній основі між
представниками держав-членів, що ґрунтується на
різних підходах до розв’язання проблем зайнятості,
оплати й інших умов праці та працевлаштування.

Джерело: Європейський Союз. Консолідовані

договори. — К.: Port-Royal, 1999. — С. 64.

Особливість вільного руху робочої сили полягає у тому, що

механізми та інструменти його забезпечення безпосередньо
пов’язані із соціальною політикою ЄС, а тому конче важливим є
виявлення характеру та напрямів економіко-правового процесу
досягнення цієї важливої «європейської свободи».
Міграція в межах Європи завжди відрізнялася доволі високою
динамікою, а основна її причина, принаймі у повоєнний час,
полягала у різних рівнях оплати праці та безробіття, середній
рівень якого є вищим за американський чи японський. У
пізніший час (80—90-ті роки ХХ ст.) нерідко високі темпи
залучення інвестицій в окремі регіони приводили до формування

60
й інтенсивніших міграційних потоків до них. Яскравим
прикладом цього може слугувати Ірландія, країна, що пройшла
досить швидкий шлях од країни—донора робочої сили (70—80-ті
роки) до держави-реципієнта (90-ті роки ХХ ст. — поч. ХХІ ст.),
перетворившись таким чином з країни-аутсайдера європейської
економіки у визнаного в ЄС інноваційного лідера, який виступає
своєрідним «магнітом» протягування робочої сили з інших
держав Спільноти, передусім — нових членів Європейського
Союзу.
Не можна не сказати, що новим чинником пом’якшення
міграційної політики ЄС є так зване явище флоридизації
(переважання населення у віці 65+ над молоддю), що веде (не
зважаючи на відносно високий рівень безробіття) до явного та
прихованого (скажімо так — неідентифікованого) дефіциту
робочої сили. Природно, що долання цього негативного фактора
може бути здійснено як за рахунок нових членів Євросоюзу, так і
через залучення мігрантів із третіх країн. З метою подолання
негативних наслідків зовнішньої та частково внутрішньої
міграції цілком зрозумілим є бажання багатьох старих членів
Євросоюзу бачити цей процес суворо контрольованим. Водночас
слід розуміти, що коли йдеться про вільний рух робочої сили
(робітників), варто говорити лише про держави-учасниці ЄС, а
також про негативні та позитивні наслідки руху мігрантів як з
боку країни-експортера робочої сили, так і її імпортера (див.
табл. 1.3.6).
Наведені у таблиці переваги та недоліки міграції робочої сили
не можна вважати тотожними у кількісному плані, адже у будь-
якому економічному союзі «переливання» робочої сили є цілком
нормальним явищем. Окремо слід відзначити так званий
«соціальний демпінг», який нерідко прослідковується в
державах-лідерах. Приплив працездатного населення з нових
країн ЄС нерідко знижує середню вартість оплати години праці в
тій чи тій країні, а соціальні норми, що діяли в них упродовж
певного часу, суттєво втрачають свою вагу внаслідок цілковитого
задоволення «соціальним мінімумом» з боку нових мігрантів.

61
 Таблиця 1.3.6
ПОЗИТИВНІ ТА НЕГАТИВНІ РЕЗУЛЬТАТИ ВІЛЬНОГО РУХУ РОБОЧОЇ СИЛИ В ЄС

Країна-експортер Країна-імпортер

Позитивні результати Негативні результати Позитивні результати Негативні результати

1. Зменшення соціальної 1. Вилучення з ринку 1. Долання дефіциту 1. Надлишок робочої сили

напруженості в країнах- найбільш активної частини робочої сили, передусім на в країнах-імпортерах.
аутсайдерах. робочої сили. «непрестижних» роботах.
2. Збільшення рівня
2. Надходження переказів 2. «Відплив мізків». 2. Додаткове залучення «ін- безробіття серед місцевого
од мігрантів. телектуальних» ресурсів. населення.
3. Неефективне вкладання
3. Можливість коштів в освіту і виховання 3. Удосконалення ринку 3. «Соціальний демпінг».
самореалізації для молоді. молоді (вносять гроші одні, праці.
4. Обмеження зростання
59

а ефект од використання
4. Зменшення рівня отримують інші). 4. «Зарплатний ефект» заробітної плати чи навіть
безробіття. компаній, що залучають її зменшення.
4. Часткове розірвання іноземних працівників.
5. Долання бідності. зв’язків зі своїми родинами. 5. Виникнення етнічно-
5. Інтеграція культур і ментальних суперечностей.
6. Зростання заробітної 5. Можлива ментальності.
плати через зменшення «несправедливість» у 6. Зменшення «соціального
надлишку робочої сили виплатах заробітної плати 6. Поліпшення демографіч- пакета» для місцевого
місцевим працівникам та ної структури та структури населення
мігрантам. зайнятості

6. Зростання частки людей

похилого віку в
демографічній структурі

Складено автором.

62
 Незважаючи на те, що організаційно свободи руху робочої
сили в ЄЕС/ЄС було досягнуто разом із завершенням
формування митного союзу, тим не менше, долання окремих
перешкод пов’язаних з цим, триває й досі, зокрема коли йдеться
про працевлаштування громадян з нових членів Євросоюзу.

Доступ на ринок Умови конкуренції

 послаблення вимог щодо  запровадження «карти професійної
проживання громадян держав-членів підготовки»
ЄС;
 ліквідація особистого
прикордонного контролю на
внутрішніх кордонах;
 право на роботу для різних
висококваліфікованих працівників
ВІЛЬНИЙ РУХ
РОБОЧОЇ
СИЛИ

 конвергенція регуляторних  створення спільної кризової

політик (банківська та страхова системи дорожнього транспорту;
сфери);  реалізація спільної політики щодо
 запровадження європейської доступу на ринок, можливостей та
дозвільної системи в галузі дорожніх цін в авіаційних перевезеннях;
перевезень;  спільні правила страхування
 запровадження єдиних стандартів масових ризиків
платіжних карт

Рис. 1.3.2. Вільний рух робочої сили в ЄЕС/ЄС

Водночас на наднаціональному рівні таких перешкод не мало

б бути, про що яскраво свідчить первинне право ЄС, зокрема
стаття 39 ДЄСп (пункт 13) чітко визначає право громадян на
свободу пересування, зокрема:
а) розгляд поданих пропозицій щодо працевлаштування;
б) вільне пересування з метою працевлаштування на території
держав-членів;
в) перебування з цією ж метою в іншій державі-члені
відповідно до законодавчих положень, адміністративних актів і
постанов даної держави про працевлаштування громадян;
г) проживання на території держави-члена після завершення
трудової діяльності в ній на умовах, визначених в
імплементаційних регламентах, прийнятих Комісією.

63
 У відповідності до так званої «Білої книги» (1985), основні
заходи, що включали формування моделі вільного руху робочої
сили за Pelkmans and Winters (1988), включали цілу низку
заходів, яскраво представлених на рис. 1.3.2.

1.3.3. Транс’європейські мережі

Матеріальною основою інфраструктурного забезпечення

вільного руху товарів, послуг, капіталу, робочої сили, без
сумніву, є транс’європейські мережі, до яких, згідно зі ст. 154
ДЄСп відносять транспортні та телекомунікаційні сполучення, а
також енергетичний комплекс. При цьому слід зауважити, що
основою виділення такої складової спільного ринку є так званий
мережевий підхід, адже створення розгалуженої системи
комунікацій, з одного боку, слугуватиме доланню диспропорцій
у Європейському Союзі, з іншого — поліпшить мобільність
чинників виробництва. З огляду на це транс’європейські мережі
можна розглядати як ще одну європейську свободу руху —
інформаційну.
Основна мета створення та функціонування транс’європейських
мереж, яка була поставлена в ДЄСпах, стосується насамперед
«просування взаємозв’язків і взаємодії національних мереж…» та
відповідного доступу до них. Для цього передбачалося, що
співтовариство:
 розробить низку напрямів, які охоплюють завдання,
принципи, пріоритети та заходи;
 здійснить заходи щодо взаємодії мереж і їх технічної
стандартизації;
 підтримуватиме проекти, які становлять спільний інтерес.
Фінансовими інструментами, що сприяють реалізації цієї
діяльності, можуть бути Фонд Згуртування та Європейський
Фонд регіонального розвитку, діяльність яких ще донедавна була
націлена на країни-аутсайдери, а з 2007 р. його реципієнтами
стали усі держави ЄС, а також Європейського інвестиційного
фонду (детальніше їх діяльність буде розглянута в наступному
розділі).

1.3.4. Наслідки створення

спільного (єдиного) ринку

64
 Більшість сучасних дослідників (Н. Мусис, 2005; А. Янг, Г. Во-
лес, 2004) уважає, що остаточне завершення створення спільного
(єдиного) ринку відбулося наприкінці 90-х років ХХ ст.
Основними ознаками того що цей процес відбувся, можна
вважати:
1) завершення реалізації політики «чотирьох свобод»;
2) заборона дискримінації громадян та компаній ЄС у будь-
якій сфері;
3) посилення ефекту «перепливу» на всі політики
Європейського Союзу;
4) домінування позитивного ефекту впливу єдиного ринку на
ефективність роботи компаній.
(За даними Єврокомісії (1999), великі компанії з кількістю
працівників понад 250 осіб відзначали позитивний ефект
спільного ринку у 41 % випадків (негативний — 3 %), середніх
компаніях (50—250 працівників) відповідно, 28 % та 7 %, у
дрібних (менше ніж 50 осіб) 23 % та 8 %);
5) створення нових робочих місць. За оціночними даними
Єврокомісії*, їх додатково з’явилося від 300 до 900 тис. тільки за
рахунок так званого синергетичного ефекту спільного (єдиного)
ринку;
6) додаткове зростання ВНП впродовж 1987—1993 рр. на 1,1
—1,5 %;
7) зростання обсягів прямих іноземних інвестицій (якщо на
поч. 80-х років на країни ЄЕС припадало лише 28 % світових ПІІ,
то вже напочатку 90-х — 44 %);
8) потужна соціально-економічна конвергенція активних і
депресивних регіонів ЄС;
9) збільшення обсягів торгівлі між країнами-членами;
10) рівень інфляції виявився на 1—1,5 відсотка нижчим, ніж
той, який існував би за відсутності єдиного ринку.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. Що спільного та відмінного є в класифікації етапів

інтеграції В. та Г. Волесів і А. Янга, Г. Зіберта й
А. Філіпенка?
2. Назвіть основні ознаки спільного ринку.
3. Уявіть що Вам пояснити першокурсникові факультету
**
Commission (1996). The Impact and Effectiveness of Single Market. Com (96) 5202 fi-
nal, 30 Oct. (Наступні пункти висновків також базуються на цьому документі).

65
міжнародної економіки різницю між спільним та єдиним
ринком. З чого ви розпочнете?
4. Охарактеризуйте основні заходи, спрямовані на
формування спільного ринку.
5. Чи змогла б Україна скористатися прикладом «Cassis
de Dijon» в експорті до ЄС своїх лікерів? Поясність свою
думку.
6. Що підпадає під ідентифікацію «послуга в ЄС»?
7. Що включала «Біла книга» спільного ринку послуг?
Чи погіршувала вона доступ на ринок нових учасників?
8. Які заходи щодо вільного руху капіталу можна
вважати найсуттєвішими?
9. Оцініть позитивні та негативні результати міграції
робочої сили для Польщі та Німеччини.
10. Що спільного та відмінного у русі робочої сили
(доступ на ринок, умови конкуренції, функціонування
ринку, секторальні політики) з рухом інших факторів
виробництва?
11. Чому транс’європейські мережі можна вважати
«цементуючою основою» європейських свобод?
12. Спираючись на дані параграфа, 1.3.4 виокреміть три
найсуттєві досягнення створення спільного (єдиного) ринку
та три найменш важливі. Поясніть свій вибір.

Основна література

1. Європейська інтеграція та Україна: Навч.-метод.

посіб. — К.: Кельн, 2002. — С. 12—21, С. 55—71.
2. Мусис Н. Усе про спільні політики Європейського
Союзу. — К.: КІС, 2005. — С. 79—103.
3. Волес В., Волес Г. Творення політики в
Європейському Союзі. — К.: Основи, 2004. — С. 164—198.
4. Філіпенко А. Міжнародні економічні відносини:
теорія. Розділ VI. Економічна інтеграція та глобалізація
світогосподарських процесів. — К.: Либідь, 2008. — С. 332
—356.

Додаткова література

1. Дайнен Д. Дедалі міцніший Союз. Курс Європейської

інтеграції, — К.: КІС, 2006. — С. 127—140.
2. The Economics of the European Union / Ed. by Mike
Artis, Frederick Nixson. — Oxford: University Press, 2001. —

66
P. 21—26.
3. Integration in an expanding European Union / Ed. By
J.H.H.Weiler, I.Begg, J.Peterson. — Oxford: Blackwell
Published, 2005. — P. 3—16.

ДЕНИС ІЛЬНИЦЬКИЙ

67
 1.4. ЕКОНОМІЧНИЙ ТА МОНЕТАРНИЙ
(ВАЛЮТНИЙ) СОЮЗ

1.4.1. Суть і значення, сучасний стан

монетарної політики ЄС
1.4.1.1. Координація економічної політики
1.4.1.2. Роль монетарної політики ЄС
1.4.1.3. Мета монетарної політики ЄС
1.4.1.4. Стратегія монетарної політики
ЄС
1.4.1.5. Визначення цінової стабільності
1.4.1.6. Переваги цінової стабільності
1.4.1.7. Середньострокова орієнтація
монетарної політики ЄС
1.4.1.8. Прозорість і підзвітність
1.4.1.9. Рішення монетарної політики
1.4.1.10. Економічний аналіз
1.4.1.11. Монетарний аналіз
1.4.2. Еволюція монетарної політики ЄС
1.4.2.1. Теоретичне підґрунтя
монетарної політики ЄС
1.4.2.2. Оптимальні валютні зони
1.4.2.3. Еволюція монетарної політики
ЄС
1.4.3. Правові засади реалізації та гравці
монетарної політики ЄС
1.4.4. Механізми та інструменти реалізації
монетарної політики ЄС
1.4.4.1. Операційні рамки
1.4.4.2. Операції на відкритому ринку
1.4.4.3. Постійні інструменти
1.4.4.4. Механізм обмінного курсу
1.4.4.5. Система мінімальних резервів
1.4.4.6. Співробітництво щодо
бюджетних позицій
1.4.4.7. Рівновага платіжного балансу
1.4.4.8. Надмірний бюджетний дефіцит
1.4.4.9. Специфіка
1.4.5. Структура економіки єврозони
Питання для самоконтролю
Основна література
Додаткова література

68
 1.4.1. Суть і значення, сучасний стан
монетарної політики ЄС

1.4.1.1. Координація економічної політики

Країни—члени єврозони мають єдину монетарну політику та
єдиний валютний курс, тоді як інші аспекти економічної
політики залишаються національними. Тією мірою, якою
національний економічний розвиток впливає на монетарні умови
єврозони, з’являється необхідність тіснішого союзного нагляду
та координації економічних політик між країнами—членами
єврозони. Європейська Рада демонструє формальну відданість
положенням Договору про ЄС щодо контролю, нагляду та
координації економічних політик і реалізує координацію на
практиці як між країнами, що мають єдину валюту (зокрема за
допомогою заснування неформальної «Євро» Групи), так й між
тими країнами, що не беруть участі в Європейському
монетарному союзі.
Згідно з Резолюцією* Європейської Ради, всі країни—члени,
зокрема ті, що залишаються за межами єврозони, включаються
до координації економічних політик, оскільки всі вони беруть
участь у єдиному ринку та можуть брати участь у механізмі
обмінного курсу. Посилений нагляд і координація економічних
політик включає такі сфери:
 макроекономічний розвиток у країнах-членах та розвиток
обмінного курсу євро;
 бюджетні позиції та політики;
 структурні політики на ринках товарів, послуг і робочої
сили, а також тенденції руху цін та витрат.
Для забезпечення м‘якого функціонування Економічного та
монетарного союзу широкі економічні напрями політики
покликані давати більш конкретні та специфічні орієнтири для
країн і фокусуватися на заходах удосконалення потенціалу
зростання та створення нових робочих місць. Визначальну роль у
координації економічних політик відіграє Економічна та
фінансова рада, засіданням якої передують зібрання
**
Resolution of the European Council, of 13 December 1997, on economic policy co-
ordination in stage 3 of economic and monetary union and on Articles 111 and 113 of the EC
Treaty.

69
представників країн єврозони.
Оскільки Рада має здійснювати моніторинг за динамікою
валютного курсу євро, важливим є забезпечення обміну думками
та інформацією з Європейським центральним банком. Рада у
виняткових ситуаціях може формулювати загальні орієнтири для
політик обміну валют щодо валют країн за межами ЄС. Такі
орієнтири повинні враховувати незалежність Європейської
системи центральних банків і відповідати її головній меті. Рада
приймає рішення щодо питань, пов’язаних з Європейським
монетарним союзом у відносинах із третіми країнами та
міжнародними організаціями чи неформальними міжнародними
групами (у голосуваннях беруть участь країни єврозони). З інших
питань (крім монетарних і курсів валют) країни представляють
себе самостійно за межами союзних рамок, але з урахуванням
інтересів співтовариства.

1.4.1.2. Роль монетарної політики ЄС

Центральний банк є єдиним органом, який випускає банкноти
та зберігає банківські резерви, що робить його монопольним
постачальником монетарної бази. Завдяки монополії центральний
банк (Європейський Центральний Банк) може встановлювати
умови, на яких інші банки беруть у нього позики. Він також може
впливати на умови, за яких банки торгують між собою на
грошовому ринку.
У короткостроковому періоді зміна процентної ставки на
грошовому ринку, викликана діями центрального банку,
приводить у рух певні механізми та економічних агентів.
Безсумнівно такі зміни вплинуть на рівні економічних показників
— таких, як обсяги виробництва та ціни. Цей механізм, який
також відомий як передавальний механізм монетарної політики, є
дуже складним. Хоча в широкому сенсі він зрозумілий, проте
серед науковців і практиків немає спільної думки щодо
доцільності його функціонування.
Загальноприйнятим є розуміння того, що у довгостроковому
періоді, після того як в економіці спрацюють усі зміни,
збільшення грошової маси призведе до загального зростання
рівня цін. Проте це не призведе до постійних змін у таких
реальних показниках, як обсяги виробництва чи зайнятість. Цей
загальний принцип також відомий як «довгостроковий імунітет
грошей», закладений в основу стандартного макроекономічного
мислення. Реальні доходи чи рівень безробіття в
70
довгостроковому періоді визначаються реальними факторами,
такими, як технології, приріст населення чи переваги
економічних агентів.
У довгостроковому періоді центральний банк може додати
певний імпульс до економічного зростання потенціалу за рахунок
шляхом підтримання середовища стабільних цін. Він не може
прискорити економічне зростання збільшуючи пропозицію
грошей або підтримуючи рівень процентних ставок на рівні, що
не відповідає ціновій стабільності. Він може лише впливати на
загальний рівень цін. Безсумнівно, інфляція є монетарним
феноменом. Тривалі періоди високої інфляції асоціюються з
монетарним зростанням. Тоді як інші чинники (такі як зміна
сукупного попиту, технологічних змін або шоків товарних цін)
можуть вплинути на динаміку цін у короткостроковому періоді,
але з часом їх вплив може бути знівельований змінами в
монетарній політиці.

1.4.1.3. Мета монетарної політики ЄС

Підтримання цінової стабільності є головною метою
Євросистеми* та спільної монетарної політики, за яку вона
відповідає. Це викладено в статті 105(1) Договору про ЄС. «Без
упередження щодо мети цінової стабільності» Євросистема «…
також підтримуватиме загальні економічні політики
Співтовариства з метою зробити свій внесок до досягнення цілей
Співтовариства», що включає «високий рівень зайнятості» та
«сталий і неінфляційний розвиток».
Згадана вище угода встановлює чітку ієрархію цілей
Євросистеми. Над усіма за важливістю стоїть мета підтримання
цінової стабільності. Договір чітко визначає, що забезпечення
цінової стабільності є найбільш важливим внеском, який
монетарна система може зробити для досягнення сприятливого
економічного середовища та високого рівня зайнятості.
Умови договору відтворюють широкий консенсус, щодо того, що
 переваги цінової стабільності є надважливими. Підтримання
стабільного рівня цін є критичною передумовою для зростання
**
Керівна Рада Європейського Центрального Банку погодилася використовувати
термін «Євросистема», під яким розуміють ті компоненти Європейської системи
центральних банків, що виконують базові завдання, а саме: Європейський Центральний
Банк та національні центральні банки тих країн-членів, які прийняли єдину валюту
відповідно до Договору про ЄС.

71
економічного добробуту та зростання потенціалу економіки;
 природною роллю монетарної політики в економіці є
підтримання стабільного рівня цін. Монетарна політика може
впливати на реальну активність лише в короткостроковому
періоді, але об’єктивно вона може впливати лише на рівень цін в
економіці.
Умови Договору також передбачають, що під час реалізації
рішень монетарної політики, спрямованих на підтримання
цінової стабільності, Євросистема має також брати до уваги
ширші економічні цілі Співтовариства. А саме, враховуючи те,
що монетарна політика може впливати на реальну економічну
активність у короткостроковому періоді, ЄЦБ повинен
утримуватися від створення надлишкових коливань у рівнях
виробництва та зайнятості в разі, коли це перебуває в контексті
досягнення головної його цілі.
Деталізуючи головну мету ЄСЦБ, можна назвати такі її
завдання:
 визначення та реалізація монетарної політики;
 проведення валютообмінних операцій відповідно до
політики валютного курсу, що викладена Радою, та загальних
принципів, що можуть стосуватися цієї політики;
 утримання та управління офіційними зарубіжними
резервами країн-членів;
 проведення м’яких операцій платіжною системою;
 допомога в м‘якій реалізації політик компетентних органів
щодо пруденційного нагляду за кредитними інститутами та
стабільністю фінансової системи;
 управління емісією банкнот (емісію монет здійснюють
країни-члени за погодженням обсягів з ЄЦБ);
 нагляд за управлінням TARGET — транс-європейською
платіжною системою.
З монетарного погляду функціонування та операції
Європейської системи центральних банків включає:
 відкриття ЄЦБ та центральними банками країн рахунків
кредитних інституцій, державних органів та інших учасників ринку;
 операції на відкритому ринку та кредитні операції;
 вимоги до кредитних інституцій, що створені в країнах-
членах, утримувати мінімальні резерви;
 операції з державними органами;
 стабілізацію фінансової системи та моніторинг банківського
сектора;
 створення регулятивних норм і правил, що забезпечать

72
ефективне та чітке функціонування платіжної та клірингової
систем;
 кооперування з центральними банками та кредитними
інституціями третіх країн і міжнародними організаціями.
ЄЦБ також консультуватиме під час прийняття нормативних
актів, що відповідають сфері його компетенції. Крім того, ЄЦБ
має щорічно звітувати перед Європейським Парламентом, Радою,
Комісією та Європейською Радою щодо діяльності ЄСЦБ і
монетарної політики в поточному та минулих роках.

1.4.1.4. Стратегія монетарної політики ЄЦБ

Стратегія монетарної політики ЄЦБ становить складну
структуру, в межах якої на відповідному рівні приймаються
рішення щодо короткострокових процентних ставок. Вона
базується на деяких загальних принципах, спрямованих на
забезпечення успішної реалізації монетарної політики. Стратегія
монетарної політики ЄЦБ складається з:
 кількісного визначення цінової стабільності та
 дворівневого підходу до аналізу ризиків цінової стабільності.
Зовнішні повідомлення, які робить ЄЦБ, віддзеркалюють
різносторонній підхід до монетарної політики, якої дотримується
ЄЦБ у внутрішньому процесі прийняття рішень. Підхід ЄЦБ до
організації, оцінки та взаємних перевірок інформації, необхідної
для оцінки ризику цінової стабільності базується на двох
аналітичних аспектах, відомих також як дворівневий підхід —
економічному та монетарному аналізах. Вони формують основу
для загальної оцінки ризиків цінової стабільності та прийняття
монетарних рішень Керівною Радою ЄЦБ (див. рис. 1.4.1).

73
 Рис. 1.4.1. Стратегія монетарної політики ЄЦБ,
що орієнтована на цінову стабільність*

Стратегія також закладає основи для пояснення рішень

монетарної політики громадськості в чіткій та прозорій манері. У
цьому аспекті прозорість не лише допомагає центральному банку
виконувати свої повноваження більш ефективно, а й забезпечує
підзвітність перед населенням держав єврозони.

1.4.1.5. Визначення цінової стабільності

Хоча Договір чітко визначає головну мету Євросистеми, він,
тим не менше, не дає чіткого визначення того, що розуміти під
ціновою стабільністю. Керівна Рада Європейського
Центрального Банку проголосила кількісне визначення цінової
стабільності:
«Цінова стабільність визначається як щорічне зростання
Гармонізованого Індексу Споживчих Цін (ГІСЦ) в єврозоні
нижче 2 %».
Керівна Рада ЄЦБ також визначила, що в контексті цінової
стабільності вона ставить за мету підтримання рівня інфляції
нижче, але близько до 2 % у середньостроковому періоді.
Вважається, що оголошенням цих визначень було досягнуто
кількох переваг, а саме:
 монетарна політика стає прозорішою;
**
Побудовано за матеріалами сайту ЄЦБ http://www.ecb.int/mopo/strategy/html/index.en.html

74
  надає чітку числову планку, за якою громадяни ЄС можуть
оцінювати ефективність функціонування ЄЦБ;
 дає орієнтири для громадськості у формуванні очікувань
щодо майбутнього рівня цін.
Визначення цінової стабільності робить зрозумілим, що
фокусом монетарної політики є єврозона в цілому, а це викликає
високі очікування від єврозони. Тому цінова стабільність
оцінюється на основі цінового розвитку в економіці єврозони.
Визначаючи «щорічне зростання ГІСЦ у єврозоні нижче 2 %»,
ЄЦБ дає зрозуміти, що не лише рівень інфляції вище 2 % є
неприпустимим, а й дефляція (падіння рівня цін) не відповідає
ціновій стабільності. Такий стан також називають симетрією
монетарної політики, яку проводить ЄЦБ.
Може виникнути питання: чому було обрано рівень у 2 %?
Рівень інфляції, нижчий, але близький до 2 %, є достатньо
низьким для економіки для повного використання переваг
цінової стабільності. Такий рівень також підкреслює такі
прагнення ЄЦБ як:
надання достатнього розриву для запобігання ризику
дефляції. Мати такий безпечний розрив проти дефляції важливо
тому, що номінальні процентні ставки не можуть бути нижчими
за нуль. В умовах дефляційного середовища монетарна політика
не матиме можливості суттєво стимулювати сукупний попит,
використовуючи рівень процентних ставок як інструмент. Це
робить важчим для монетарної політики боротися з дефляцією
ніж боротися з інфляцією:
враховувати можливість того, що інфляція ГІСЦ може дещо
відрізнятися від реальної інфляції в результаті малої, але
позитивної різниці в розрахунку рівня цін за допомогою ГІСЦ;
надавати достатній розрив для врахування коливань рівнів
інфляції в єврозоні. Це унеможливлює те, що окремі країни
єврозони структурно можуть жити за умов наднизької інфляції
чи навіть дефляції.

1.4.1.6. Переваги цінової стабільності

Мета підтримання цінової стабільності стосується загального
рівня цін в економіці. Вона передбачає унеможливлення
довгострокових як інфляції, так і дефляції. Цінова стабільність
вносить свій вклад у досягнення високого рівня економічної
активності та зайнятості за рахунок:
 поліпшення прозорості цінового механізму. За умов цінової
75
стабільності люди можуть побачити зміни в порівнянних цінах
(тобто цінах між різними товарами) без помилок, викликаних
загальним зростанням рівня цін. Це, в свою чергу, дає
можливість робити інформаційно свідомі споживчі та
інвестиційні рішення, ефективніше розміщувати ресурси;
 зменшення інфляційної премії в процентних ставках (тобто
компенсації, яку вимагають кредитори за ризики, пов’язані з
володінням номінальними активами). Це знижує ринкові
процентні ставки та спонукає до інвестування;
 запобігання непродуктивним видам діяльності для боротьби
проти негативних наслідків інфляції та дефляції;
 зменшення коливань інфляції чи дефляції, що може посилити
вплив на економічну поведінку податкової та соціальної систем;
 запобігання нерівномірному перерозподілу добробуту та
доходів як результату неочікуваної інфляції чи дефляції.

1.4.1.7. Середньострокова орієнтація

монетарної політики ЄС
Середньострокова орієнтація надає ЄЦБ гнучкість,
необхідну йому для реагування належним чином на
різноманітні шоки, що можуть виникати в економіці.
Підтримання середньострокової цінової стабільності є
основною метою монетарної політики ЄЦБ і віддзеркалює той
факт, що він не повинен намагатися підлаштовуватися під
зміни рівня цін чи інфляції за кілька тижнів чи місяців. Більше
того, середньострокова орієнтація дозволяє в монетарній
політиці враховувати чинники щодо коливання рівня
виробництва без створення ризиків для цінової стабільності.
Економіка постійно зазнає непередбачуваних шоків, які також
впливають на динаміку цін. Утім, монетарна політика може
впливати на динаміку цін лише протягом значних періодів, які
змінюються, так само як більшість економічних зв’язків. Жоден
центральний банк не може втримати інфляцію на чітко
визначеному рівні чи повернути до цього рівня протягом
короткого часу. Відповідно монетарна політика має бути
орієнтованою не тільки на короткий термін, вона має
забезпечувати цінову стабільність і протягом тривалого періоду.
Одночасно для підтримання певної гнучкості нерозумно
визначати чіткий часовий горизонт для виконання монетарної
політики, оскільки передавальний механізм діє протягом
змінного, невизначеного періоду. Також дії оптимальної
76
монетарної політики задля забезпечення цінової стабільності
завжди залежать од природи та розмірів шоків, що впливають на
економіку.
Для більшості шоків (наприклад, шоків попиту, які рухають
обсяги виробництва та ціни в одному напрямі) швидка реакція
монетарної політики часто є адекватною та не лише слугуватиме
забезпеченню цінової стабільності, а ще й допомагає
стабілізувати економіку. Проте є інші типи шоків (наприклад,
шоки, що базуються на витратах, таких як зростання цін на
нафту), що рухають виробництво та ціни в різних напрямах.
Надлишкова агресивна відповідь монетарної політики для
утримання цінової стабільності протягом короткого періоду часу
може призвести до значного сповільнення виробництва та
зайнятості, а протягом тривалого періоду вплинути на динаміку
цін. У таких випадках загальноприйнятою є вповільнена реакція
монетарних механізмів задля запобігання гальмуванню реальної
активності та забезпечення цінової стабільності протягом
тривалішого часу.

1.4.1.8. Прозорість і підзвітність

Для найкращого виконання функцій забезпечення цінової
стабільності ЄЦБ була надана політична незалежність. Але ця
незалежність має бути врівноважена підзвітністю. Підзвітність
ЄЦБ це правове та політичне зобов’язання пояснювати і
виправдовувати свої рішення громадянам Європи та їх обраним
представникам. Підзвітність посилюється високим ступенем
прозорості.
Прозорість для ЄЦБ означає надання громадськості всієї
інформації щодо стратегії, оцінок і рішень, а також процедур у
відкритій, чіткій та своєчасній манері. Банк розглядає високий
рівень прозорості як критично необхідний елемент ведення
монетарної політики через такі причини:
1. Довіра: коли монетарна політика є добре зрозумілою, а
центральний банк розглядається як такий, що може та хоче
досягати своїх цілей, цінові очікування краще досягаються.
2. Самодисципліна: забезпечення громадського вивчення
заходів монетарної політики є сильною мотивацією для органів,
що приймають рішення, виконувати свої повноваження
найкращим чином.
3. Ринкова спрямованість: учасники ринку можуть краще
зрозуміти можливі дії ЄЦБ, що залучає їх до участі у
77
формуванні монетарної політики в середній перспективі. Це, в
свою чергу, може скоротити час дії передаточного механізму
та робити монетарну політику ефективнішою. Це також
знижує ймовірність несподіваності політки та допомагає
пом’якшити ринкові зміни.

1.4.1.9. Рішення монетарної політики

Керівна рада збирається двічі на місяць. На першому засіданні,
як правило, оцінюється економічна ситуація та стан монетарної
політики, а також приймаються рішення щодо ключових
процентних ставок. На другому Керівна рада фокусується на інших
аспектах своїх повноважень, завдань і повноважень ЄЦБ та
Євросистеми.
ЄЦБ приймає рішення щодо ключових відсоткових ставок, які
визначають стан монетарної політики. Три ключові процентні
ставки єврозони є такими:
1) Відсоткова ставка операцій з рефінансування, яка
забезпечує основну ліквідність банківської системи. Євросистема
може проводити торги у формі фіксованої процентної ставки чи
змінної відсоткової ставки. З 27 червня 2000 року основні
операції з рефінансування проводилися як торги у формі змінної
відсоткової ставки з мінімальним рівнем;
2) процентна ставка для депозитних інструментів, якими
банки можуть користуватися для розміщення нічних депозитів в
Євросистемі;
3) відсоткова ставка для маргінальних позичкових
інструментів, які пропонуються як нічні кредити Євросистеми
банкам.
Після першої місячної зустрічі видається прес-реліз із
оголошенням рішення ЄЦБ щодо ключових процентних ставок о
13 годині 45 хвилин центральноєвропейського часу. Невдовзі
після цього, о 14 годині 30 хвилин Президент і Віце-президент
ЄЦБ проводять прес-конференцію, на якій на початку
оголошується заява президента. В оголошенні дається стислий
виклад оцінок економічного розвитку та пояснюються прийняті
рішення Керівної Ради. Після цього президент і віце-президент
відповідають на запитання журналістів. Це створює платформу
для своєчасного пояснення рішень монетарної політики для
громадськості. Стено-
грама питань і відповідей розміщується на вебсайті за декілька
годин.
78
 Цікаво, що ЄЦБ має право штрафувати порушників*.
Виконавча рада ЄЦБ може приймати рішення про застосування
штрафів (максимальний розмір 500 000 євро) або періодичних
штрафних платежів (максимальний розмір 10 000 євро на день,
але не довше, ніж протягом 6 місяців). Рішення про їх
застосування та розмір залежать од поведінки та відкритості
підзвітних закладів, тяжкості порушення, його тривалості та
повторюваності, отриманих прибутків, економічного розміру
установи та покарань іншими органами влади.

1.4.1.10. Економічний аналіз

Економічний аналіз оцінює коротко- та середньострокові
детермінанти цінового розвитку. Аналіз фокусується на реальній
діяльності та фінансових умовах економіки. Економічний аналіз
враховує те, що динаміка цін у таких часових рамках найбільше
залежиться від співвідношення попиту та пропозиції на ринках
товарів, послуг і чинників виробництва. У межах аналізу ЄЦБ
регулярно переглядає:
 динаміку обсягів сукупного виробництва;
 умови попиту та ринку праці;
 широке коло індикаторів цін і витрат;
 фіскальну політику;
 платіжний баланс у єврозоні.
Економічний аналіз також включає детальне вивчення шоків,
що впливають на економіку єврозони, їх наслідки для витрат і
ціноутворення, коротко- та середньострокові перспективи їх
розвитку в економіці.
Ціни на активи та фінансові маржі також аналізуються як
чинники для отримання інформації щодо очікувань на
фінансових ринках, включаючи очікувані зміни цін у
майбутньому. Наприклад, купуючи та продаючи облігації,
учасники фінансового ринку розкривають свої очікування щодо
майбутньої динаміки реального ВВП та інфляції.
Використовуючи різноманітні техніки, центральний банк може
аналізувати фінансові ціни для виявлення очікувань ринку щодо
майбутнього.
Розробляючи макроекономічні прогнози, працівники ЄЦБ та
Євросистеми спираються на різноманітні аналітичні та емпіричні
**
Council Regulation (EC) No 2532/98 of 23 November 1998 concerning the powers of
the European Central Bank to impose sanctions [Official Journal L 318 of 27.11.1998, Corri -
gendum: Official Journal L 234 of 04.09.1999].

79
моделі. Прогнози допомагають структурувати та синтезувати
значну кількість економічних даних. Вони забезпечують
постійність зв’язку між різними джерелами економічних
аргументів, а також є ключовими у формулюванні оцінок
економічних перспектив і коротко- та середньострокових
коливань інфляції відносно основного її тренду. У цілому
прогнози відіграють важливу, але не визначальну роль у стратегії
монетарної політики ЄЦБ. Наприклад, для аналізу серед інших
можуть бути використані показники, наведені в табл. 1.4.2.

1.4.1.11. Монетарний аналіз

Монетарний аналіз фокусується на більш довгостроковому
періоді, ніж економічний аналіз, і спирається на тривалий зв’язок
між грошима та цінами. Монетарний аналіз в основному
використовується як інструмент для взаємних перевірок
середньо- та довгострокових перспектив, що базуються на
коротко- та довгострокових індикаторів монетарної політики, які
є похідними економічного аналізу.
Монетарний аналіз складається з детального аналізу
монетарних і кредитних динамік з погляду оцінки їх впливу на
майбутню інфляцію та економічне зростання. Монетарний аналіз
виконується ЄЦБ з використанням великого набору засобів та
інструментів, що постійно оновлюються та вдосконалюються. Ці
засоби та інструменти включають глибокий аналіз динаміки
монетарних агрегатів, зокрема інформації з компонентів агрегату
М3. Монетарний аналіз ЄЦБ також виграє від зростання кількості
економетричних монетарних і кредитних моделей, що
розробляються як ученими, так і економістами громадських
інституцій. Інституційний аналіз та аналіз моделей є важливими
додатковими блоками, що дозволяють виявляти середньо- та
довгострокові сигнали з монетарних даних.
Монетарні агрегати. Початком для визначення монетарних
агрегатів єврозони є консолідований баланс сектора грошово-
фінансових інститутів (ГФІ)*. У цілому визначення монетарних
агрегатів значною мірою залежить од того, навіщо ці агрегати
використовуються. Враховуючи, що багато з фінансових активів
**
Explanatory notes on statistics on the Monetary Financial Institutions sector. — ECB:
ГФІ — грошово-фінансові інститути-резиденти кредитні інституції, згідно з
визначенням. Союзного законодавства, та інші фінансові інституції, бізнесом яких є
отримання депозитів та/чи їх аналогів від інших осіб і за власний рахунок надавати
кредити та\чи здійснювати інвестиції в цінні папери.

80
є взаємозамінними, та що природа і характеристики фінансових
активів, трансакцій та засобів платежу постійно змінюються, не
завжди зовсім зрозуміло, як визначати, що таке гроші та які
фінансові активи належать до визначення грошей. Тому
центральні банки, як правило, визначають і відслідковують
кілька різних монетарних агрегатів.
Визначення ЄЦБ монетарних агрегатів єврозони базується на
гармонізованому визначенні сектора, що випускає гроші, та
сектора, що володіє грошима і гармонізованими категоріями
зобов’язань ГФІ. Сектор, що випускає гроші, складається з ГФІ
резидентів єврозони. Сектор, що володіє грошима, включає всіх
неГФІ резидентів у єврозоні, крім сектора національного уряду.
Незважаючи на те, що сектор національного уряду не
включається до емітентів грошей, зобов’язання національного
уряду грошової природи (наприклад, депозити домогосподарств
у поштових закладах) включаються до визначення монетарних
агрегатів оскільки вони є високоліквідними. Депозити
центрального уряду в ГФІ не включаються, оскільки центральний
уряд не відносять до сектора, що володіє грошима, за умови, що
ці депозити не пов’язані з планами витрат.
Спираючись на концептуальні розуміння, практичні
дослідження на міжнародний досвід, Євросистема дала вузьке
(М1), середнє (М2) та широке (М3) визначення грошових
агрегатів. Ці агрегати різняться рівнем ліквідності (оцінюється за
критеріями ринковості, цінової стабільності, конверсійності та
швидкості переказу) активів, які вони включають. Наведена
нижче таблиця розкриває складові грошових агрегатів (див.
табл. 1.4.1).
Таблиця 1.4.1
*
СКЛАДОВІ ГРОШОВИХ АГРЕГАТІВ ЄВРОЗОНИ

Зобов’язання М1 М2 М3

Гроші в обігу   
Нічні депозити   
Депозити строком до 2 років  
Депозити до запитання терміном до 3 місяців  
Фонди грошового ринку (акції / частки) 

**
The monetary policy of the ECB 2004. European Central Bank, 2004, p. 37.

81
 Боргові цінні папери строком погашення до 2 років 

М1 складається з валюти (банкноти та монети) та нічних

депозитів. Ці депозити можуть бути негайно переведені в гроші
або використані для розрахунків. М2 складається з М1 та
депозитів з погодженим терміном включно до 2 років або до
запитання строком включно до 3 місяців. Ці депозити можуть
бути переведені в вузькі гроші, але з певними обмеженнями, до
яких можуть належати попереднє повідомлення, штрафи та
платність. М3 складається з М2 та певних ринкових інструментів,
емітованих резидентами ГФІ сектора. До цих ринкових
інструментів відносять перепродавані угоди, акції / частки
фондів грошового ринку та боргові цінні папери строком
погашення включно до 2 років. Високий ступінь ліквідності та
цінової стабільності робить ці інструменти замінниками
депозитів. У результаті їх включення широкі гроші менш
піддавані взаємозаміні між категоріями ліквідних активів та
більш стабільні, ніж вузьке визначення грошей. Володіння
резидентами єврозони ліквідними активами, номінованими в
іноземній валюті, можуть слугувати близькими замінниками
активів номінованих в євро. Тому грошові агрегати включають
такі активи, якщо вони перебувають у володінні ГФІ, що є в
єврозоні.
Усі необхідні економічні умови та динаміку, інформацію про
економічні та монетарні зміни, на яку спирається Управляюча
рада ЄЦБ в прийнятті рішень та оцінок монетарної політики,
викладаються в щомісячному бюлетені. Кожний місячний
бюлетень починається з редакторських висновків щодо оцінки
Керівною радою поточної економічної ситуації та ризиків цінової
стабільності. Його основними розділами є такі:
 зовнішнє середовище єврозони;
 монетарні та фінансові зміни;
 ціни та витрати;
 виробництво, попит і ринок праці;
 фіскальні зміни;
 макроекономічні прогнози працівників Євросистеми (двічі
на рік);
 динаміка валютного курсу та платіжного балансу.

Таблиця 1.4.2
ПОРІВНЯННЯ ПОКАЗНИКІВ СТАНУ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ ТА КРАЇН ЄС

82
 Ставки
за
Зростання Сукупни довгостроков
ВВП, % до Інфляція, % й державний ими
попереднього року борг, % ВВП державними
Показник / облігаціями,
країна %

г
2 2 2 2 2 2 2 2 руден сі
005 006 007 005 006 007 005 006 ь чень
2007 2008
2 7 7 1 1 1 1 1 6 7
Україна* ,7 ,3 ,3 0,3 1,6 6,6 7,7 4,8 ,4 ,62
1 2 2 2 2 2 7 6 4 4
Єврозона** ,6 ,7 ,6 ,2 ,2 ,1 0,5 8,8 ,36 ,18
1 2 2 2 2 6 6 4 4
ЄС-27 ,9 3 ,9 ,2 ,2 ,3 2,7 1,4 ,6 ,35
3 3 2 1 2 6 6 4 4
Австрія € 2 ,3 ,3 ,1 ,7 ,2 3,4 1,7 ,34 ,16
1 2 2 2 2 1 9 8 4 4
Бельгія € ,7 ,8 ,7 ,5 ,3 ,8 2,2 8,2 ,41 ,25
6 6 6 7 7 2 2 5 5
Болгарія ,2 ,1 ,3 6 ,4 ,6 9,2 2,8 ,08 ,07
3 4 4 3 3 9 9 4 4
Греція € ,7 ,3 ,1 ,5 ,3 3 8 5,3 ,53 ,4
2 3 1 1 1 1 3 3 4 4
Данія ,5 ,9 ,8 ,7 ,9 ,7 6,3 0,3 ,33 ,15
1 1 7 4 4 6 4
Естонія 0,2 1,2 ,8 ,1 ,4 ,7 ,4 4 - -
5 4 2 2 2 2 2 4 4
Ірландія € 6 ,7 ,9 ,2 ,7 ,9 7,4 5,1 ,45 ,25
3 3 3 3 3 2 4 3 4 4
Іспанія € ,6 ,9 ,8 ,4 ,6 ,8 3 9,7 ,35 ,18
Закінчення табл. 1.4.2

**
Складено за матеріалами Міністерства фінансів України http://www.minfin.gov.ua,
Кабінету Міністрів України http://www.kmu.gov.ua, Національного банку України
http://www.bank.gov.ua
€ — країни—члени єврозони
***
Складено за матеріалами Євростату http://epp.eurostat.ec.europa.eu

83
 Ставки
за
Зростання Сукупни довгостроков
ВВП, % до Інфляція, % й державний ими
попереднього року борг, % ВВП державними
Показник / облігаціями,
країна %

г
2 2 2 2 2 2 2 2 руден сі
005 006 007 005 006 007 005 006 ь чень
2007 2008

0 1 1 2 2 1 1 4 4
Італія € ,6 ,8 ,5 ,2 ,2 2 06,2 06,8 ,54 ,4
4 2 2 6 6 4 4
Кіпр € 4 4 ,4 2 ,2 ,2 9,1 5,2 ,6 ,6
1 1 1 6 6 1 1 1 5 5
Латвія 0,6 1,9 0,5 ,9 ,6 0,1 2,5 0,6 ,1 ,71
7 7 8 2 3 5 1 1 4 4
Литва ,9 ,7 ,8 ,7 ,8 ,8 8,6 8,2 ,94 ,73
Люксембург 6 5 3 2 6 6
€ 5 ,1 ,2 ,8 3 ,7 ,2 ,6 - -
3 3 3 2 2 0 7 6 4 4
Мальта € ,3 ,4 ,1 ,5 ,6 ,7 0,8 4,7 ,81 ,63
1 3 1 1 1 5 4 4 4
Нідерланди€ ,5 3 ,5 ,5 ,7 ,6 2,3 7,9 ,34 ,13
0 2 2 1 1 2 6 6 4 4
Німеччина € ,8 ,9 ,5 ,9 ,8 ,3 7,8 7,5 ,21 ,03
Об’єднане 1 2 3 2 2 2 4 4 4 4
Королівство ,8 ,9 ,1 ,1 ,3 ,3 2,1 3,2 ,7 ,26
3 6 6 2 1 2 4 4 5 5
Польща ,6 ,1 ,5 ,2 ,3 ,6 7,1 7,6 ,86 ,81
0 1 1 2 2 6 6 4 4
Португалія€ ,7 ,2 ,8 ,1 3 ,4 3,7 4,8 ,47 ,31
4 7 6 9 6 4 1 1 6 6
Румунія ,2 ,9 ,0 ,1 ,6 ,9 5,8 2,4 ,92 ,92
Словаччина 6 8 8 2 4 1 3 3 4 4
€ ,6 ,5 ,7 ,8 ,3 ,9 4,2 0,4 ,61 ,48
4 5 6 2 2 3 2 2 4 4
Словенія € ,1 ,7 ,0 ,5 ,5 ,8 7,4 7,1 ,55 ,39

84
 4 3 1 3 7 6 6 6 7
Угорщина ,1 ,9 ,4 ,5 4 ,9 1,6 5,6 ,93 ,11
2 4 4 0 1 1 4 3 4 4
Фінляндія € ,8 ,9 ,4 ,8 ,3 ,6 1,4 9,2 ,34 ,14
1 1 1 1 1 6 6 4 4
Франція € ,7 2 ,9 ,9 ,9 ,6 6,7 4,2 ,35 ,15
Чеська 6 6 5 1 2 3 3 4 4
Республіка ,4 ,4 ,8 ,6 ,1 3 0,2 0,1 ,65 ,54
3 4 2 0 1 1 5 4 4 4
Швеція ,3 ,1 ,6 ,8 ,5 ,7 2,2 7 ,31 ,09

1.4.2. Еволюція монетарної політики ЄС

1.4.2.1. Теоретичне підґрунтя монетарної політики ЄС *

Сучасна монетарна політика ЄС сформувалася не водночас і
багато у чому базується на монетарній теорії, тому важливим є
виокремлення як теоретичних складових, так і розуміння
європейської специфіки, що дозволяє ідентифікувати феномен
європейської теорії і практики монетарного регулювання як
окремий системний елемент європейської інтеграції взагалі.
Основні положення сучасного монетаризму та його європейської
специфіки можна охарактеризувати так.
Фундаментом монетарної теорії є думка про те, що сучасна
ринкова економіка є внутрішньо сталою системою, а причинами
проблем у її функціонуванні є некомпетентне втручання уряду у
господарську діяльність. У ЄС дотримуються таких поглядів, але
з тією відмінністю, що в умовах глобалізації підтримки уряду та
наднаціональних структур потребують малий і середній бізнес,
який відчуває на собі тиск із боку транснаціональних корпорацій
та банків. Підтримки заслуговують також деякі галузі, серед яких
наука, соціальна сфера, а також депресивні регіони.
Узаємозв’язок між кількістю грошей і номінальним ВВП є
тіснішим, ніж між інвестиціями та ВВП, а зміна ВВП
безпосередньо пов’язана (хоча з певним запізненням) з
динамікою зростання грошової маси. Рівень перерозподілу ВВП
через бюджети різних рівнів у ЄС значно перевищує цей рівень у
**
Використані матеріали дисертаційного дослідження Євгена Хомайка.
Хомайко Є. І. Гармонізація національних монетарних політик у процесі євроінтеграції.
Автореф. дис. к.е.н: 08.00.02 — світове господарство та міжнародні економічні
відносини. — К.: КНЕУ ім. В.Гетьмана, 2007.

85
США. Хоча це забезпечує більшу соціальну справедливість в ЄС,
однак обмежує бізнесову активність через більш високий рівень
оподаткування, який у середньостроковій перспективі буде
гармонізовано.
Пропозиція грошей виступає вирішальним чинником, який
впливає на динаміку ВВП, тобто причиною зміни цін є зростання
грошової маси, і тому інфляція є явищем, безпосередньо пов’язаним
з грошовим обігом. М.Фрідмен* серед причин інфляції називав
емісію грошей, дефіцит бюджету, контроль за відсотковою ставкою,
кредитну експансію, збільшення витрат на соціальні програми за
рахунок прогресивного оподаткування. Використовуючи рівняння
обміну, уряд країни повинен забезпечити оптимальну кількість
грошей в обігу для уникнення кризи перевиробництва чи інфляції.
Європейський монетаризм значно відрізняється від уявлень
М. Фрідмена про європейське майбутнє. Соціал-демократичні
завоювання держав-учасниць ЄС вимагають досить високих
соціальних витрат (насамперед це характеризує скандинавську
(шведську) модель, орієнтовану на принцип: високі податки —
високі соціальні гарантії). В умовах європейського інтеграційного
союзу, і передусім єврозони, навіть наближені до нуля темпи
зростання ВВП стикатимуться з жорсткими монетарними
вимогами ЄЦБ, що не допускають значних відхилень від 2-
відсоткової щорічної емісії грошової маси. Уряди країн будуть
обмежені у можливості значного впливу на рівняння обміну через
жорсткі критерії конвергенції, що визначені в європейському
монетарному союзі.
Кейнсіанська теорія розглядає інвестиції як стабілізатор
розвитку, при цьому зберігається регулюючий вплив держави на
процентну ставку (ставлячи за мету стимулювання інвестицій),
що лише частково покриває державні витрати, але спричиняє
додаткову емісію. Тут існують значні відмінності між
американським і європейським аналогами монетарної політики.
Основним механізмом впливу ЄЦБ на рівень бізнесової
активності є процентна ставка, проте, враховуючи низку факторів
(серед яких бінарна структура єврозони, співвідношення валют,
дії національних урядів, які не входять до монетарного союзу
тощо), визначити пропорції досить важко, хоча механізми
використання «валютного кошика» та «валютної змії»,
запроваджених у 70—80-х роках ХХ ст. в Євросоюзі, сприяли
стабільності національних валют, зафіксувавши незначне взаємне
**
Евро — дитя Манделла? Теория оптимальних валютних зон. Сб. статей / Пер. с
англ. А. М. Семенова. — М.: Дело, 2002. — С. 271—293.

86
коливання у визначених межах.
Частина сучасних противників створення єврозони критикує
європейський монетаризм за низькі темпи інфляції, бо низька
інфляція (європейські темпи інфляції визначаються
маастрихтськими критеріями та мають бути нижчими за 5 %.)
породжує низькі темпи економічного зростання, що протягом
останнього десятиліття значно віддалили ЄС від США, при
цьому значно посилили позиції євро на світових валютних
ринках.
Взаємозалежність між рівнями зайнятості та інфляції, яка
відома під назвою «крива Філіпса», демонструє існування
оберненого зв’язку між зарплатою, цінами та рівнем безробіття.
Оскільки основною метою європейської монетарної політики є
сталість цін, то високий рівень безробіття (вищий, ніж у США) є
своєрідною платою за відносно стабільні ціни, які в умовах
створення єврозони мають вирівнюватися на рівні країн. Іншими
словами, європейська монетарна модель передбачає таку криву
Філліпса, де існує тільки один варіант: стабільні ціни, висока
заробітна плата та високий рівень безробіття.
Американські монетаристи розглядають оптимальний рівень
безробіття в межах 4—5 %, який забезпечує економічну
рівновагу, що дозволяє швидко нарощувати пропозицію товарів і
запобігати значному зростанню зарплати. У період кризи
(приміром фінансової кризи 2008—2009 рр.) відбуватиметься
скорочення заробітної плати, що у поєднанні зі зростанням
безробіття сприятиме зниженню цін і стимулюватиме вихід із
кризи. Така модель явно не підходила для ЄС, позиції профспілок
у якому є сильнішими, ніж у США. Зниження зарплати в ЄС
стало неприйнятним, навіть під час криз, виходом з цих
«ножиць» було зростання рівня безробіття, яке часом
перевищувало позначку у 10 % за наявності досить значних
розбіжностей між країнами — від 2,5 % у Люксембурзі до 17 % в
Іспанії. Частковим виходом з цього стану стало запровадження
системи неповної зайнятості.
Отже, сучасний «теоретичний бекграунд» європейського
монетаризму можна представити у наведеному нижче вигляді
(див. табл. 1.4.3).
Таблиця 1.4.3
ТЕОРЕТИЧНІ ВИТОКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО МОНЕТАРИЗМУ,
за Є. Хомайком (2007)

Назва Автори Основні концепції оптимальності

87
Неокласична (New В. С. Джевонс, Випуск продукції та безробіття є
classical macroecono- А. К. Менгер, агрегованим попитом і
mics) теорія І. Л. Вальрас пропозицією, що розглядаються як
потік грошових витрат і доходів
Неокласичний синтез Д. Р. Гікс, Поєднання кейнсіанського
(neo-classical Ф. Модільяні, інтегрування матеріального та
synthesis) Л. Патінкін грошового секторів економіки з
одночасним визначенням
грошового доходу і ставки
процента з класичною теорією.
Рівновазі за повної зайнятості
може перешкоджати негнучкість
системи
Посткейнсіанська Дж. Робінсон, Зростає значення інституційної
макроекономіка П. Девідсон, структури економіки та
(post-Keynesian П. Срафф, соціальних взаємозв’язків у ній.
economics) М. Калецький Рівень сукупного попиту визначає
зайнятість
Закінчення табл. 1.4.3
Назва Автори Основні концепції оптимальності
Теорія ендогенної Х. Ф. Мінські, Грошова маса визначається дією
грошової маси В. Чік зовнішніх сил за відношенням до
приватного сектора (наприклад
Центральним банком). Фінансові
інновації є стратегію управління
пасивами. Відбувається
секьюритизація економіки,
наявними є кредитні лінії між
фінансовими установами
Теорія ділових Х. Ф. Мінські Наявність Понці-фінансування,
циклів на основі (70-ті роки ХХ що характеризується тим, що
гіпотези фінансової ст. ) поточні грошові надходження не
нестабільності можуть забезпечити навіть
виплату відсотків (це найбільш
характерно для країн, що
розвиваються)
Аналіз економічного Т. Пеллі Нагромадження капіталу
зростання керується інвестиційними
витратами, а не заощадженнями.
Для стабілізації процесів
зростання є потреба у втручанні
держави через фіскальну і
монетарну політики

88
 Монетарна теорія М. Фрідмен, Надлишок у платіжному балансі
К. Бруннер, призводить до припливу грошей.
А. Дж. Шварц Попит на гроші зростає зі
зростанням доходу. Приватна
економіка стабільна, її слід
позбавити невчасних дій держави

1.4.2.2. Оптимальні валютні зони

1961 року американський економіст Р.Манделл опублікував
статтю «Теорія оптимальних валютних зон» (ОВЗ) *, присвячену
проблемам вибору країнами світу оптимальної валютної системи.
У ній зазначалося, що між країнами постійно виникають
коливання у попиті на товари та послуги. Уникнути негативних
наслідків у цій ситуації, на його думку, можливо у два
альтернативні способи:
1) використання плаваючих валютних курсів (найбільш
поширений вихід на той час);
2) країни можуть обмежити вплив негативних шоків попиту за
умови високого ступеня мобільності робочої сили та інших
факторів виробництва.
Однією з найважливіших умов забезпечення мобільності
факторів виробництва є запровадження країнами єдиної валюти з
фіксованими обмінними курсами. Р.Маккінонн був одним із
перших, хто продовжив дослідження цієї проблеми. Він стверд-
жував, що головним аргументом у відборі країн для формування
валютного союзу є відкритість економіки*.
Згодом американські, а далі й європейські науковці приділяли
дедалі більше уваги теоретичній моделі Р. Манделла. Так,
П. Кенен наприкінці 60-х рр. ХХ ст. продовжує розвивати теорію
ОВЗ, і 1969 року вийшла його стаття «Теорія Оптимальних
валютних зон: еклектичний підхід»****, яка згодом стала
хрестоматійною в монетарних дослідженнях. На його думку,
найважливішою умовою створення валютного союзу між
певними країнами є високий рівень диверсифікації виробництва в
регіоні.
Отже, оптимальна валютна зона визначається як географічна
**
Mundell R. A Theory of Optimum Currency Areas // American Economic Review. —
1961. — September. — P. 657-665.
**
MacKinnon R. Optimum Currency Area // American Economic Review — 1963. —
Vol. 53. — P. 717—719.
****
Kenen P. Тhe Theory of Optimum Currency Area: The eclectic view // Monetary
problems of the International Economy — 1969. — Р. 40—60.

89
територія, де застосовується єдина валюта або кілька валют з
фіксованими обмінними курсами, вартість яких відносно інших
валют світу може змінюватися тільки узгоджено та в унісон з
іншими валютами зони.
Властивостями оптимальної валютної зони є характеристики
країн-учасниць, за наявності яких виникає можливість і
доцільність створення монетарного союзу та запровадження
єдиної валюти. До властивостей ОВЗ відносять мобільність
трудових ресурсів та інших факторів виробництва, цінову
еластичність та еластичність заробітної плати, відкритість
економіки, диверсифікованість виробництва і споживання,
близькість темпів інфляції, інтеграцію фіскальних систем.
Оптимальність валютної зони визначається наявністю у країн-
учасниць зазначених властивостей. Вона зменшує потребу урядів
держав у використанні плаваючих обмінних курсів у межах
валютного союзу для врівноваження платіжних балансів країн, а
також зменшують вплив деяких кризових явищ, серед яких так
звані шоки попиту та пропозиції. Оцінюючи позитивні здобутки
від приєднання до валютного союзу, найбільшу увагу приділяють
таким двом властивостям ОВЗ:
 ступеню відкритості економіки, або, інакше кажучи, частки
взаємної торгівлі, що припадає на групу країн-партнерів;
 близькості країн у рівнях доходів на душу населення, що
демонструє рівень конвергенції економічних циклів країн-
партнерів.
Більшість науковців погоджується з тезою про те, що взаємна
торгівля зростає за умов стабільного курсу валют та узгодженої
монетарної політики. Найкращим прикладом є інтеграційні
процеси в ЄС, члени якого спромоглися усунути торгові та
фінансові бар’єри на шляху руху товарів, послуг і капіталу, й
утворили спільний ринок. Статистичні обрахунки *, що
спираються на модель рівноваги у взаємній торгівлі,
підтверджують, що після приєднання країн до ЄС частка їх
зовнішньоекономічних операцій з членами союзу підвищується
на 60 %. Водночас є і розбіжності щодо оцінки позитивного чи
негативного зв’язку між близькістю рівнів доходів на душу
населення та підвищенням обсягів торгівлі й монетарної
інтеграції в межах валютного союзу.

Вставка
**
Ludlov P. The Making of the European Monetary System. — London: Butterworth,
1982, 280 p.

90
 Емісія банкнот євро здійснюється виключно Євро-
пейським центральним банком. Вирізняють такі
номінали банкнот: 5 €; 10 €; 20 €; 50 €; 100 €; 200 €; 500
€.
Функція випуску монет реалізується національними
банками країн—членів єврозони, за погодженням з ЄЦБ.
Вирізняють такі номінали монет: 1 євроцент; 2 центи; 5
євроцентів; 10 євроцентів; 20 євроцентів; 50 євро-
центів; 1 €; 2 €.

1.4.2.3. Еволюція монетарної політики ЄС

Незважаючи на те, що процес творення та розвитку
Економічного та монетарного союзу (ЕМС) є чітко
структурованим, його, як правило, поділяють на три часові
етапи*:
І етап — з липня 1990 року до 31 грудня 1993 року;
ІІ етап — з 1 січня 1994 до 31 грудня 1998 року;
ІІІ етап — з 1 січня 1999 року.
З введенням у дію в липні 1990 року Директиви про повну
лібералізацію руху капіталу розпочався І етап створення
економічного та валютного союзу. Головною метою було
подальше зближення економічних політик і вироблення тісної
співпраці між національними банками країн-учасниць,
досягнення більшої послідовності валютної діяльності в
контексті Європейської валютної системи. Згідно зі статтею 118
Договору про заснування Європейського Співтовариства, склад
кошика екю був зафіксований станом на 1 листопада 1993 року
(на день набуття чинності Маастрихтським договором) на основі
складу кошика, визначеного на 21 вересня 1989 року, коли до
нього увійшли песето та ескудо.
1994 року було створено Європейський монетарний інститут,
який відтоді почав перейматися питаннями підготовки ЄС до
запровадження єдиної валюти та посиленням кооперації між
національними банками країн-учасниць.
Протягом І етапу Рада мала оцінювати прогрес на шляху
економічної та монетарної конвергенції, а країни-члени
зобов’язані були вжити заходів щодо врегулювання певних
заборон (заборона на обмеження руху капіталу, заборона надання
центральним банком кредитів уряду та державним органам і
**
До них не включено теоретичні та практичні кроки, що передували діям з
реалізації процесу створення Економічного та монетарного союзу (спроби, що робилися
у 1970-х, плани Делор І та Делор ІІ). Про Делор І та Делор ІІ дивіться також в інших
розділах (Еволюція інтеграційної моделі ЄС та Консолідований бюджет ЄС).

91
компаніям, заборона надання привілеїв щодо доступу держави до
фінансових інститутів).
Упродовж ІІ етапу, згідно з Договором про ЄС, кожна країна
мала не допускати надмірного дефіциту бюджету й ініціювати
кроки, які робитимуть національні банки країн незалежними,
оскільки у валютному союзі можуть брати участь лише країни,
що мають добре економічне управління. Регламентами Ради було
визначено правила застосування процедури погашення
надмірного державного дефіциту та боргу, передачі інформації
від держав до Комісії. Договір також забороняє національним
банкам надавати урядам послуги овердрафту чи інші кредити,
скуповувати борги державного сектора безпосередньо в
боржників*, у результаті чого очікується досягнення ринкової
дисципліни уряду. На цьому етапі центральні банки завершили
перехід до цілковитої їх незалежності. Договір також вимагає від
Комісії та Європейського валютного інституту доповідати Раді
щодо динаміки законодавства країн-членів у контексті створення
економічного та валютного союзу, а також щодо дотримання
вимог (Маастрихтських критеріїв****) щодо приєднання до нього:
1) рівня інфляції, який має бути близьким до того, який
демонструють три найкращі країни—члени;
2) державного бюджету, який має бути без надмірного
дефіциту і не повинен перевищувати 3 % ВНП, а державний борг
не має перевищувати 60 % ВНП;
3) збереження та розвитку інтеграції, досягнутої країнами-
членами, що характеризується довгостроковими процентними
ставками;
4) нормальних меж коливання в рамках механізму обмінного
курсу в межах Європейської валютної системи.
У грудні 1995 року Європейська Рада вирішила, що на
початку третього етапу нову валюту слід назвати євро, бо таке
ім’я символізуватиме Європу та буде однаковим в усіх мовах
країн—членів Союзу, враховуючи відмінності в абетках, а саме
латинської та грецької.
Початок ІІІ етапу, оскільки він означав початок Економічного
та монетарного союзу, залежав од досягнення високого ступеня
конвергенції згідно з визначеними критеріями. Бюджетні правила
ставали обов’язковими, запроваджувалася Європейська система
центральних банків і Європейський центральний банк, який
перебирав результати роботи від Європейського монетарного
**
Стаття101 Договору про ЄС та Регламент 3603/93
****
«Treaty on European Union». — Official Journal C 191, 29 July 1992, article 104, 109

92
інституту.
1 травня 1998 року Рада, діючи за рекомендацією Комісії,
ухвалила рішення, за яким Австрія, Бельгія, Іспанія, Ірландія,
Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія,
Фінляндія та Франція дотримуються умов, необхідних для
впровадження єдиної валюти, що наступного дня було
затверджено Європейським Парламентом. З 1 січня 1999 року
запровадженням у безготівковий обіг євро розпочався ІІІ етап
Економічного та монетарного союзу (готівка увійшла в обіг з 1
січня 2002 року). Курси обміну національних валют країн-
учасниць та євро фіксувалися цією датою.
На той час Греція та Швеція не виконали умов, необхідних
для запровадження єдиної валюти, а Велика Британія та Данія не
мали намірів брати участі у третьому етапі формування ЕВС.
Країни-члени, що не ввели єдину валюту від самого початку,
отримали відтермінування та гарантії того, що положення про
надмірний дефіцит і санкції до них не застосовуватимуться.
Країни, які утримуються від інтеграційних процесів та які на
початковому етапі не відповідають критеріям, однаково беруть
участь у всіх процедурах, що має полегшити їх майбутню участь.
Голови їхніх національних банків є членами Загальної ради ЄЦБ.
Такі заходи полегшили запровадження євро у Греції з 1 січня
2001 року. З 1 січня 2007 року євро ввела Словенія, а з 1 січня
2008 року — Кіпр і Мальта, з 1 січня 2009 — Словаччина.

1.4.3. Правові засади реалізації

та гравці монетарної політики ЄС

Римський договір, на час підписання якого досить ефективно

функціонувала Бреттонвудська валютна система, не містив
положень щодо валютної організації Союзу, а лише
запровадження спільного ринку. Утім, напочатку 1971 року, коли
зазнала кризи Бреттонвудська валютна система, європейці
почали докладати зусиль до формування валютного та
економічного союзу. За пропозицією Комісії, що ґрунтувалася на
«Доповіді Вернера», Рада, представники урядів висловили
політичну волю створити економічний і валютний союз. Саме
події, що відбулися у 1970-х роках, дістали назву «першої
спроби» створення економічного та валютного союзу *.
**
Правову основу монетарної політики ЄС складають Договір про ЄС, Договір про
ЄСп, Статут Європейської системи центральних банків, Пакт стабільності та зростання.

93
 Негативний досвід «першої спроби» дозволив уникнути
великої кількості помилок під час «другої спроби». Початком
«другої», як вважається, успішної спроби стало підписання
Договору про Європейський Союз у Маастрихті у 1991 році,
яким передбачається ведення єдиної валютної політики на основі
єдиної валюти та управління нею єдиним центральним банком.
Початок ІІІ етапу створення Європейського валютного союзу
(ЕВС) відзначає старт ефективного запровадження економічного
та валютного союзу. Перші три роки євро використовували
тільки на фінансових ринках (наприклад, електронна комерція та
банківські перекази). Під ефективним запровадженням
економічного та валютного союзу розуміють:
 з погляду економіки, підвищену конвергенцію політик з
посиленим багатостороннім наглядом та зобов’язанням країн—
членів єврозони уникати надмірного бюджетного дефіциту;
 з монетарного погляду, єдину валюту, якою управляє
Європейська система центральних банків;
 введення євро як єдиної валюти країн-учасників.
Країни-члени зобов’язані проводити свої економічні політики
так, щоб робити свій унесок у досягнення цілей співтовариства.
Економічні політики розглядаються як об’єкт спільного інтересу
та мають координуватися на союзному рівні. З такого погляду,
Комісією пропонуються та приймаються Радою на основі
висновків Європейської ради «Широкі напрями економічної
політики»*. Рада регулярно проводить загальні оцінки та в разі
необхідності направляє рекомендації країнам-членам, чиї
економічні політики не збігаються із затвердженими напрямами.
Як вимагає бюджетна політика, країни-члени зобов’язані
уникати надмірного бюджетного дефіциту. Пакт стабільності та
зростання також вимагає від країн—членів за нормальних
економічних умов підтримувати бюджет у балансі чи незначному
профіциті та представляти регулярні програми стабілізації. З
метою заохочення країн-членів виконувати ці вимоги Рада може
накладати санкції на тих, хто не виконує зобов’язання щодо
уникнення надмірного бюджетного дефіциту.
Стаття 104 Договору про ЄСп передбачає санкції (аж до
запровадження штрафів) для порушників. Докладно як вони
накладаються визначено з посиланням на Пакт стабільності та
зростання у Регламенті Ради № 1467/97, який визначає
**
«The Broad Economic Policy Guidelines (for the 2005–08 period)» // European
Economy. — European Commission: Directorate-General for Economic and Financial Affairs,
No 4 / 2005

94
дотримання бюджетних позицій (передбачених статтею 104
Договору про ЄСп) та координацію економічних політик
(передбачених статтею 99 Договору про ЄСп). Передбачається
також, що країни не відповідатимуть за фінансовими
зобов’язаннями одна одної.
Стаття 4 Договору про ЄС передбачає, що «визначення та
реалізація єдиної монетарної політики та політики обмінного
курсу матимуть одну головну мету, якою є підтримання цінової
стабільності». Статті 105—111 присвячені імплементації цієї
монетарної політики та новому необхідному для цього інституту
— Європейському центральному банку.
Європейська система центральних банків (ЄСЦБ)
започаткована 1 липня 1998 року. Вона складається з
Європейського центрального банку та національних банків країн
—учасниць єдиної валюти. Статут ЄСЦБ викладений у
протоколі, що є додатком до Договору про ЄС *. Національні
банки зобов’язані діяти відповідно до напрямів та рішень ЄЦБ.
Там, де це можливо та необхідно, ЄЦБ надаватиме центральним
банкам країн повноваження виконувати операції, що становлять
частину повноважень ЄСЦБ. ЄЦБ та національні банки країн є
незалежними та за жодних умов не повинні очікувати чи
сприймати інструкції від інститутів співтовариства та органів,
урядів країн-членів чи інших організацій, що передбачено
статтею 108 Договору про ЄС.
ЄСЦБ управляється відповідальними органами ЄЦБ, якими є:
 Виконавча рада, що складається з Президента, Віце-прези-
дента та максимум чотирьох інших членів, які призначаються
спільним рішенням голів країн чи урядів країн-членів, що беруть
участь у єдиній валюті, на один термін у вісім років.
 Керівна рада, що складається з членів Виконавчої ради та
керівників національних центральних банків країн—членів
єврозони. Президент Ради та член Комісії можуть брати участь у
засіданнях Керівної ради без права голосу.
 Загальна рада, що складається з Президента, Віце-прези-
дента та голів центральних банків усіх країн—членів ЄС.
У зв’язку з ліквідацією Європейського монетарного інституту
(ЄМІ) при створенні ЄСЦБ завдання першого перед країнами, що
перебувають за межами єврозони, перейдуть до ЄЦБ. Тому
передбачено третій орган, що може приймати рішення, —
**
Protocol on the Statute of the European System of Central Banks and of the European
Central Bank annexed to the Treaty establishing the European Community [Official Journal C
191 of 29.07.1992].

95
Генеральну раду, що складається з Президента, Віце-президента
Виконавчої ради, Голів центральних банків усіх країн—членів
ЄС. Його обов’язки обмежені певними завданнями, що лежать за
межами монетарної політики.
Керівна рада є відповідальною за монетарну політику
єврозони. Виконавча рада реалізує політику відповідно до
керівних напрямів та рішень, що приймаються Керівною радою.
ЄЦБ є юридичною особою, що має капітал, зафіксований на рівні
5 млрд євро, який формується національними банками країн-
учасниць єдиної валюти виходячи з таких даних:
 50 % на основі частки в населенні співтовариства названих
країн;
 50 % на основі частки в ВВП співтовариства названих країн.
ЄЦБ також утримує зарубіжні резервні активи національних
центральних банків на суму близько 50 млрд євро. Внесок
центрального банку кожної з країн фіксується як частка
передплаченого капіталу.
Віддзеркалюючи Лісабонську стратегію*, що робить наголос
на економічному зростанні та зайнятості (а також ставить за мету
перетворити ЄС на найбільш конкурентоспроможну економіку
світу до 2010 року), Рада 12 липня 2005 року прийняла
рекомендації «Керівні засади політики зайнятості ****». Рада
ставить перед макроекономічними політиками завдання створити
умови для подальшого зростання та зайнятості з безпечною
економічною стабільністю. Окремо відзначається, що внеском
монетарної політики є забезпечення цінової стабільності *.
Рекомендації визначають такі шість керівних засад економічної
політики:
1) забезпечення економічної стабільності для стійкого роз-
витку;
2) забезпечення економічної та фіскальної стійкості;
3) сприяння такому ефективному використанню ресурсів, яке
сприяє зростанню та зайнятості;
4) забезпечення того, що зростання доходів працівників
збільшує економічну стабільність;
**
«Facing the challenge: The Lisbon strategy for growth and Employment» Report from
the High Level Group chaired by Wim Kok. — Office for Official Publications of the
European Communities, 2004.
****
Council Decision of 12 July 2005 on Guidelines for the employment policies of the
Member States // Official Journal L 205 , 06/08/2005 P. 0021—0027.
**
«Керівні засади політики зайнятості» та «Широкі напрями економічної політики»,
про які йшлося вище, разом складають «Інтегровані напрями для зростання та зайнятості
(2005—2008 роки)».

96
 5) сприяння більшій єдності між макроекономічними,
структурними політиками та політикою зайнятості;
6) розвиток динамічного Економічного та монетарного союзу,
який добре працює. Країни—члени єврозони повинні краще
координувати їх економічні та бюджетні політики, а саме:
 приділяти особливу увагу фіскальній стійкості державних
фінансів;
 розвивати комплекс політик, що підтримують довгострокове
економічне відтворення та забезпечують цінову стабільність,
посилюючи таким чином упевненість споживачів та інвесторів;
 забезпечувати подальший розвиток структурних реформ;
 посилювати впевненість у тому, що вплив єврозони в
глобальній економічні системі відповідає її економічній вазі.
Маастрихтська угода передбачає створення Економічного та
фінансового комітету (ЕФК) на початку розвитку Економічного
та монетарного союзу. Комітет**** створено як дорадчий орган
для підготовки роботи Ради, який серед іншого розглядатиме такі
важливі аспекти, як економічна та фінансова ситуація, обмінний
курс євро та зв’язки з іншими країнами і міжнародними
організаціями, також для забезпечення місця та рамок, у яких
може відбуватися діалог між Радою та ЄЦБ. Статтею 114 (2 та 4)
угоди визначені такі завдання комітету:
 здійснювати нагляд за економічною та фінансовою
ситуацією в країнах ЄС і звітувати щокварталу перед Радою та
Комісією, особливо щодо фінансових відносин з третіми
країнами і міжнародними організаціями;
 робити свій внесок у підготовку роботи Ради, особливо
щодо рекомендацій щодо багатостороннього нагляду (стаття 99)
та необхідних рішень стосовно процедури надлишкового
дефіциту (стаття 101).
Комітет також може готувати огляди Ради щодо обмінного курсу
євро (стаття 207) та брати участь у процедурі, що веде до прийняття
рішень відносно механізму обмінного курсу ЕМС. Крім того, Комітет
забезпечує місце та умови, в яких може відбуватися діалог між Радою
та ЄЦБ на рівні менших офіційних осіб з міністерств, національних
центральних банків, Комісії та ЄЦБ. Враховуючи важливість завдань
Комітету, його члени обираються зі складу експертів, що мають
високий рівень компетентності в економічних та фінансових
****
Council Decision 98/743/EC of 21 December 1998 on the detailed provisions concern-
ing the composition of the Economic and Financial Committee [Official Journal L 358 of
31.12.1998].
Council Decision 1999/8/EC of 31 December 1998 adopting the statutes of the Economic
and Financial Committee [Official Journal L 5 of 09.01.1999].

97
питаннях на рівні міністерств і центральних банків.

1.4.4. Механізми та інструменти реалізації

монетарної політики ЄС

1.4.4.1. Операційні рамки

Для досягнення основної мети Євросистема використовує
набір монетарних інструментів і процедур. Євросистема виступає
єдиним емітентом банкнот і банківських резервів у єврозоні, що
робить його монопольним постачальником монетарної бази, яка
складається з таких елементів:
 валюта (банкноти та монети) в обігу;
 резерви в утриманні контрагентів Євросистеми;
 звернення кредитних інституцій до депозитних інструментів
Євросистеми.
Ці елементи є зобов’язаннями балансу Євросистеми. Резерви
можуть бути поділені на необхідні та надлишкові. У
Європейській системі мінімальних резервів контрагенти
зобов’язані тримати резерви в національних центральних банках.
Крім того, кредитні інструменти звичайно утримують невеликі
обсяги додаткових резервів у Євросистемі. Завдяки монопольній
владі центральний банк може управляти ситуацією з ліквідності
на грошовому ринку та впливати на ринкові процентні ставки.
Крім впливу на процентні ставки шляхом управління
ліквідністю центральний банк може також подавати сигнали
ринку щодо спрямованості монетарної політики. Це звичайно
здійснюється за рахунок зміни умов, за якими центральний банк
бажає вийти на ринок операцій із кредитними інститутами.
Своїми діями центральний банк також прагне забезпечити
стабільне функціонування грошового ринку та допомогти
кредитним інститутам задовольнити потреби в ліквідності більш
м‘яким чином. Це досягається за рахунок як надання регулярного
рефінансування кредитним інститутам, так і інструментів, які
допомагають їм досягати щоденного балансу, та захищати від
тимчасових коливань ліквідності.
Операційні рамки Євросистеми базуються на принципах, що
викладені в Договорі про ЄС. Стаття 105 Договору встановлює, що для
досягнення мети Євросистема «…має діяти відповідно до принципів
відкритої ринкової економіки з вільною конкуренцією, сприяючи
98
ефективному розміщенню ресурсів…». Крім визначених у Договорі
принципів, операційні рамки відповідають таким керівним принципам:
 операційна ефективність;
 однакове поводження та гармонізація;
 децентралізована реалізація;
 простота, прозорість, тривалість, безпечність і цінова
ефективність.
Найважливішим принципом є операційна ефективність. Він
може бути визначений як спроможність операційних рамок
забезпечити швидке та чітке виконання рішень монетарної політики
щодо процентних ставок на короткострокові грошові ресурси, що, в
свою чергу, через передавальний механізм впливає на рівень цін.
Наступним принципом є те, що ставлення до всіх кредитних
інституцій має бути однаковим незалежно від їх розміру та місця
розташування в єврозоні. Гармонізація правил та процедур
допомагає гарантувати рівне поводження, створюючи ідентичні
умови для всіх кредитних інституцій у єврозоні, які мають справи з
Євросистемою.
Одним зі специфічних принципів є децентралізована
реалізація монетарної політики. ЄЦБ координує операції,
національні центральні банки виконують трансакції.
Простота і прозорість роблять наміри монетарної політики
зрозумілими. Принцип тривалості запобігає значним змінам в
інструментах і процедурах. Відтак центральні банки та їх
контрагенти можуть набути досвіду протягом участі в операціях
монетарної політики. Принцип безпечності вимагає від
Євросистеми здійснення діяльності з мінімальними фінансовими
та операційними ризиками. Цінова ефективність означає
дотримання низьких операційних витрат як Євросистеми, так і її
контрагентів.

1.4.4.2. Операції на відкритому ринку

Операції на відкритому ринку виконують важливу роль для:
 спрямовування процентних ставок;
 управління ситуацією з ліквідністю на ринку;
 сигналізування напрямку монетарної політики.
Операції на відкритому ринку використовуються ЄЦБ для
ведення монетарної політики за допомогою чітко визначених
процедур. Євросистема управляє ситуацією з ліквідністю на
ринку за допомогою операцій на відкритому ринку. Євросистема
має в своєму розпорядженні п’ять типів інструментів для
99
операцій на відкритому ринку, а саме:
1) зворотні трансакції (найбільш важливий інструмент, що
використовується за рахунок перекупки угод чи позик
забезпечених заставою);
2) операції аутрайт;
3) випуск боргових сертифікатів;
4) операції своп з валютами;
5) вибір депозитів із фіксованим терміном.
Операції на відкритому ринку ініціюються ЄЦБ, який також
вирішує, який інструмент використовувати, та умови його
реалізації. Вони можуть бути виконані на основі процедур
стандартних тендерів, швидких тендерів чи двосторонніх
процедур. Залежно від цілей, регулярності та процедури операції
Євросистеми можуть бути класифіковані на категорії, викладені
в табл. 1.4.4.
Основні операції рефінансування є регулярними
щотижневими зворотними операціями з надання ліквідності
терміном на один тиждень. Ці операції виконуються
центральними банками країн за процедурою стандартних
тендерів. Вони відіграють ключову роль у досягненні цілей
операцій Євросистеми на відкритому ринку та надають
найбільші обсяги рефінансування фінансового сектора.
Триваліші операції рефінансування націлені на надання
контрагентам додаткового довгострокового рефінансування та
здійснюються центральними банками за процедурами
стандартних тендерів.

100
 Таблиця 1.4.4
95

101
 *
ОПЕРАЦІЇ МОНЕТАРНОЇ ПОЛІТИКИ ЄВРОСИСТЕМИ
Тип трансакції
Операції монетарної Строк Періодичність Процедура
політики надання поглинання
ліквідності ліквідності
Операції на відкритому ринку
Основні операції зворотні — один тиждень щотижня стандартні
рефінансування трансакції тендери
Триваліші операції зворотні — три місяці щомісяця стандартні
рефінансування трансакції тендери
Операції точного зворотні зворотні трансакції, нестандартні нерегулярно швидкі тендери,
настроювання трансакції, аутрайт, вибір двосторонні
валютні свопи депозитів з процедури
фіксованим
терміном, валютні
свопи
придбання продаж аутрайт — нерегулярно
аутрайт
Структурні зворотні випуск боргових стандартні/ регулярно і двосторонні
операції трансакції сертифікатів нестандартні нерегулярно процедури,
стандартні
тендери
придбання продаж аутрайт — нерегулярно двосторонні
аутрайт процедури
Постійні інструменти
Маргінальні зворотні нічні доступ за дозволом контрагентів
позичкові трансакції —
інструменти

**
The implementation of monetary policy in the euro area: general documentation on Eurosystem monetary policy instruments and proced-
ures, European Central Bank, 2006.

102
 Депозитні — депозити нічні доступ за дозволом контрагентів
інструменти
Таблиця 1.4.5
АКТИВИ, ЯКІ МОЖУТЬ БУТИ ВИКОРИСТАНІ В
96

103
 *
ОПЕРАЦІЯХ ЄВРОСИСТЕМИ

Критерії Ринкові активи Неринкові активи

відповідності

Боргові сертифікати ЄЦБ

Боргові інструменти,
Тип активів Інші ринкові боргові Боргові вимоги забезпечені заставою
інструменти
Активи мають відповідати Позичальник/гарант повинен Активи мають відповідати
високим кредитним відповідати високим кредитним високим кредитним
стандартам. стандартам. стандартам Високі кредитні
Кредитні Кредитоспроможність стандарти оцінюються з
стандарти Високі кредитні стандарти
оцінюються з використанням оцінюється з використанням використанням правил для
правил Рамок кредитної правил РКОЄ для боргових боргових інструментів,
оцінки Євросистеми (РКОЄ) вимог забезпечених заставою
97

Місце розрахунків: єврозона

— Інструменти мають бути
Процедура централізовано занесені до
розрахунків / систем обліку в центральних Процедури Євросистеми Процедури Євросистеми
утримання банках або СРЦП ЄС з
мінімальними стандартами
ЄЦБ

Тип емітента / Центральні банки Приватний сектор

позичальника / Державний сектор Нефінансові корпорації Кредитні інститути
гаранта Приватний сектор Міжнародні організації
Міжнародні організації

**
«The implementation of monetary policy in the euro area: general documentation on Eurosystem monetary policy instruments and pro-
cedures», European Central Bank, 2006.

104
 Регульовані ринки
Прийнятні ринки Нерегульовані ринки, що немає немає
приймаються ЄЦБ
Мінімальний розмір на час
пред’явлення боргової вимоги. З
01.01.2007 до 31.12.2011: для
Мінімальний немає внутрішнього використання на немає
розмір вибір центрального банку; для
міжнародного 500 000 євро. З
01.01.2012 500 000 євро для всіх
боргових вимог у єврозоні

105
 У цих операціях Євросистема, як правило, не прагне надавати
сигнали ринку, тому приймає ринкові ставки. Операції точного
налаштовування здійснюються за принципом ad hoc з метою
управління ринковою ліквідністю та спрямовування процентних
ставок, зокрема для пом’якшення впливу на процентні ставки
несподіваними коливаннями ліквідності на ринку. При цьому
інструменти та процедури адаптуються залежно від типу операції
та її специфічних цілей. У виняткових обставинах ці операції
можуть виконуватися за рішенням керівної ради самим ЄЦБ.
Структурні операції виконуються центральними банками країн у
випадках, коли ЄЦБ прагне змінити структурну позицію
Євросистеми відносно фінансового сектора.
Доступ до операцій з ЄЦБ, зокрема на відкритому ринку,
мають лише вповноважені суб’єкти, зобов’язані виконувати
певні умови доступу до операцій. Рамки монетарної політики
Євросистеми сформовані таким чином, аби забезпечити участь
широкого кола контрагентів. Інституційні суб’єкти, на яких
поширюються вимоги щодо мінімальних резервів, згідно зі
статтею 19.1 Статуту ЄСЦБ, можуть отримати доступ до
постійних інструментів та операцій на відкритому ринку за
процедурою стандартних тендерів. Євросистема може обирати
суб’єктів для проведення операцій точного налаштовування. Для
суб’єктів операцій аутрайт жодних обмежень не встановлено, а
своп-операції на валютному ринку здійснюються з активними
його гравцями, коло яких також обмежено тими інституціями, що
перебувають у єврозоні.
Активи, що можуть використовуватися як засіб платежу та
застави в операціях з надання ліквідності на відкритому ринку,
мають відповідати певним критеріям (законні активи) (див. табл.
1.4.5). Відповідно до статті 18.1 Статуту ЄСЦБ, всі кредитні
операції (наприклад, операції надання ліквідності та денні
кредити) повинні мати адекватну заставу. Євросистема приймає
широке коло активів для забезпечення своїх операцій, для чого
вироблено єдині рамки (замінили дворівневу систему, що
функціонувала з початку ЕМС до 1 січня 2007 року) для всіх
операцій (також відоме як «єдиний список»). Єдині рамки
включають як ринкові, так і неринкові активи, що відповідають
вимогам, визначеним Євросистемою, яка не розрізняє їх для всіх
типів операцій, крім операцій аутрайт. Усі активи, що
відповідають вимогам, можуть використовуватися на
міжкраїновій основі через кореспондентську модель центральних
банків та для ринкових активів через уповноважені зв’язки між

98
системою розрахунків із цінними паперами ЄС (СРЦП ЄС).
Місцем емісії, як і місцем заснування емітента чи позичальника,
для ринкових активів має бути країна ЄЕП або 10 країн за межами
ЄЕП, гаранта — країна ЄЕП; а для неринкових активів — країна
єврозони. Усі активи мають бути деноміновані в євро, а також усі
активи можуть мати крос-кордонне використання. Щодо головного
законодавства, вимоги встановлені лише для боргових вимог як
неринкових активів, для яких має використовуватися законодавство
країн-учасниць єврозони. Загальна кількість різних законів щодо:
контрагентів, кредиторів, позичальників, гарантів, угод щодо
боргових вимог, кількість угод щодо мобілізації має бути не більше
двох. Для інших активів вимог щодо законодавства немає.

1.4.4.3. Постійні інструменти

Умови використання постійних інструментів ідентичні в усіх
країнах єврозони. Постійні інструменти надаються проти активів,
які відповідають визначеним вимогам. Євросистема для
задоволення тимчасових потреб у ліквідності пропонує
кредитним інститутам такі два постійні інструменти (див. також
табл. 1.4.6):
 маргінальні позичкові інструменти для отримання нічної
ліквідності від центрального банку проти представлення
достатнього обсягу законних активів;
 депозитні інструменти для розміщення нічних депозитів у
центральному банку.
Таблиця 1.4.6
ПРОЦЕНТНІ СТАВКИ ТА ВИКОРИСТАННЯ
*
ПОСТІЙНИХ ІНСТРУМЕНТІВ

8 січня 2008 року Процентні ставки, % Обсяг, млрд. євро

Маргінальні позичкові інструменти 5,00 % 13
Депозитні інструменти 3,00 % 669

Обидва інструменти доступні вповноваженим контрагентам з

їх ініціативи, за умови дотримання умови доступу до операцій.
Часовий ліміт для запиту доступу до постійних інструментів
становить півгодини після закриття TARGET**** —
**
Складено за матеріалами сайту ЄЦБ http://www.ecb.int/stats/monetary/rates/html/ in-
dex.en.html
****
TARGET — система крупних розрахунків у реальному часі в євро,
започаткована Євросистемою. Використовується для розрахунків між центральними

99
трансєвропейської платіжної системи, крім останнього робочого
дня періоду підтримки резервів, коли ліміт становить годину.
Постійні інструменти управляються децентралізовано
національними центральними банками. Процентні ставки на
маргінальні позичкові та депозитні інструменти, як правило,
представляють найвищі та найнижчі ставки на нічному ринку.
Далі наведемо приклади відсоткових ставок за цими
інструментами та статистику їх використання (див. табл. 1.4.7).

Таблиця 1.4.7
ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ ПОСТІЙНИХ
*
ОПЕРАЦІЙ НА ВІДКРИТОМУ РИНКУ

Основні операції Довгостроковіші операції з рефінансування

з рефінансування

09.01. 22.04. 01.11. 23.11. 29.11. 12.12. 16.04.

Дата розрахунків 2008 2009 2007 2007 2007 2007 2009

Дата погашення 16.01.2 29.04.2 31.01.2 21.02.2 28.02.2 13.03.2 09.07.2

008 009 008 008 008 008 009
Мінімальна
ставка, % 4,00 — — — — — —

Маргінальна 4,20 1,25 4,45 4,55 4,65 4,81 1,25

ставка, %
Середньозважен
а ставка, % 4,22 — 4,53 4,61 4,70 4,88 —

Обсяг
розміщення 151,5 244,13 50 60 50 60 13,15
млрд євро*
* + (плюс) показує операції з надання, – (мінус) операції поглинання ліквідності.

1.4.4.4. Механізм обмінного курсу

Єдиний ринок не повинен відчувати впливу ризиків

банками, крупними міжбанківськими розрахунками в євро та інших платежів у євро.

Вона надає обробку в реальному часі, зарахування грошей в центральному банку та
миттєву завершеність.
**
Складено за матеріалами сайту ЄЦБ — http://www.ecb.int/mopo/implement/omo/
html/index.en.html

100
невідповідності реальних курсів обміну валют чи надмірних їх
коливань між євро та валютами країн—членів ЄС через їх
негативний вплив на торгові потоки між країнами ЄС.
Європейська Рада своєю резолюцією**** від 16 червня 1997 року
вирішила на третьому етапі ЕМС на заміну Європейській
валютній системі запровадити Механізм Обмінного Курсу-2
(МОК-2) з метою гарантування стабільності обмінних курсів та
солідарності між євро та валютами країн, що не входять до
єврозони. Євро є центром механізму обмінного курсу (МОК-2),
операційні процедури якого викладені в угоді між ЄЦБ та
національними центральними банками країн, що не входять до
єврозони.
М’яке функціонування єдиного ринку, що залежить від
тривалої стабільності курсів валют, є основою конвергенції
економічних фундаментів країн. Протягом третього етапу країни
повинні прагнути до гармонізації фіскальних і структурних
політик, дисциплінованої монетарної політики, спрямованої на
цінову стабільність. Участь у МОК-2 є добровільною для країн—
членів ЄС, а країни, що не беруть у ньому участі від початку,
можуть приєднатися пізніше з метою подальшого запровадження
євро. Крім того, країни-члени зобов’язалися розглядати валютну
політику як спільний інтерес.
Механізм обмінного курсу покликаний:
 посилювати зближення та допомагати країнам, що не
входять до єврозони, в їх зусиллях запровадження євро;
 допомагати захищати країни-члени, особливо ті, що входять
до єврозони, від неочікуваного тиску на валютних ринках.
Центральний курс щодо євро визначається для валюти
кожної з країн, що не входять до єврозони та які беруть участь
у МОК-2. Встановлено єдине стандартне відхилення ± 15 %
щодо центрального курсу (див. табл. 1.4.8). Інтервенції на межі
в принципі є автоматичними та необмеженими з надстроковим
фінансуванням. Також передбачено використання процентних
ставок і координованих інтервенцій у межах відхилень.
Рішення щодо центральних курсів і меж стандартного
відхилення приймається за багатосторонньої згоди міністрів
країн, що входять до єврозони і ЄЦБ, та міністрів і голів
центральних банків країн, що не входять до єврозони, за
спільною процедурою з участю Комісії та після консультацій
за Економічним і фінансовим комітетом. Усі сторони можуть
****
European Council Resolution on the establishment of an exchange-rate mechanism in
the third stage of economic and monetary union. Amsterdam, 16 June 1997.

101
ініціювати конфіденційні переговори щодо перегляду
центрального курсу. За пропозицією країни, що не входить до
єврозони, може бути встановлений вужчий коридор для
відхилень.
Таблиця 1.4.8
ЦЕНТРАЛЬНІ КУРСИ КРАЇН—УЧАСНИЦЬ МОК-2

Національна валюта країни Центральний курс Межі відхилення

(1 євро)

Данія (krone) 7,46038 +/- 2.25 %

Естонія (kroon) з 27.06.2004 15,6466 +/- 15 %
Кіпр (pound)* з 29.04.2005 0,585274 +/- 15 %
Литва (litas) з 27.06.2004 3,45280 +/- 15 %
Латвія (lats) з 29.04.2005 0,702804 +/- 15 %
Мальта (lira)** з 29.04.2005 0,429300 +/- 15 %
Словаччина*** (koruna) з 38,4550 +/- 15 %
29.04.2005
Словенія (tolar)* з 239,640 +/- 15 %
27.06.2004
* До введення євро з 01.01.2007
** До введення євро з 01.01.2008
*** До введення євро з 01.01.2009
Джерело: складено автором за матеріалами сайту ЄЦБ — http://www.ecb.int/press/pr/
date/2007/html/pr070319.en.html

За угодою між ЄЦБ та національними банками країн

(укладена на виконання згаданої вище резолюції) інтервенції
здійснюються у євро та валюті країни. Банки обмінюються
інформацією про всі інтервенції на валютному ринку. Існують
два види інтервенцій:
 інтервенція на межі відхилення є автоматичною та
необмеженою, хоча ЄЦБ та національний банк можуть
утриматися від неї, якщо вона конфліктуватиме з головною
метою цінової стабільності.
 координована інтервенція в межах відхилення
здійснюється за згодою центральних банків та ЄЦБ.
Для здійснення інтервенцій (та інших операцій) щодо валюти
країни—учасниці ЄСЦБ вимагається згода центрального банку
цієї країни у випадку, коли її обсяги перевищують погоджені
ліміти. Центральні банки негайно повідомляють ЄЦБ у разі, коли

102
вони використовували євро для інтервенцій.
Метою інтервенцій у євро чи інших валютах країн—членів ЄС
є відкриття взаємних надстрокових кредитних можливостей, а
саме:
 фінансування інтервенцій на межі відхилення.
Надстрокові інструменти в принципі доступні автоматично та в
необмежених обсягах для фінансування інтервенцій на межі
відхилення;
 фінансування інтервенцій у межах відхилення.
Надстрокові інструменти для фінансування інтервенцій у межах
відхилення можуть бути надані за згодою центрального банку
країни—емітента валюти інтервенцій. При цьому, обсяги
фінансування не мають перевищувати встановлені межі, а
центральний банк повинен ефективно застосовувати власні
валютні резерви до користування можливостями фінансування
інтервенцій.
Спочатку надстрокові інструменти надаються строком до 3-х
місяців, який може бути подовжений одноразово ще на 3 місяці,
але обсяг заборгованості жодного разу не повинен перевищувати
межі, встановлені в Додатку ІІ до договору між ЄЦБ та
національним банком. За окремою згодою банків обсяг і строки
погашення зобов’язань можуть бути змінені. Операції
виконуються у формі спот-угод на купівлю чи продаж валют з
відповідними змінами активів і зобов’язань.
Генеральна Рада ЄЦБ здійснює моніторинг за
функціонуванням МОК-2 і забезпечує координацію монетарної
політики та політики щодо обмінного курсу, управління
інтервенціями і фінансовими механізмами.

1.4.4.5. Система мінімальних резервів

Євросистема вимагає від усіх кредитних інститутів утримання
мінімальних резервів у центральних банках країн *. Основними
монетарними функціями, що виконує Система мінімальних
резервів Євросистеми, є:
 стабілізація процентних ставок грошового ринку за
рахунок пом’якшення тимчасових коливань ліквідності;
 створення чи збільшення нестачі структурної ліквідності
**
Article 19 of the Statute of the ESCB; Council Regulation (EC) No 2531/98 of 23
November 1998 concerning the application of minimum reserves by the European Central
Bank; Regulation (EC) No 1745/2003 of the European Central Bank on the application of min-
imum reserves (ECB/2003/9).

103
для забезпечення можливостей Євросистеми щодо підтримки
ліквідності.
8 липня 1998 року ЄЦБ оголосив основні характеристики
системи мінімальних резервів, що використовуватимуться
Євросистемою. Основні характеристики включали перелік
інститутів, що підпадають під дію резервних вимог,
зобов’язання, що включаються до резервної бази, потенційний
розмір резервної ставки, запровадження суми відрахування та
плату за розміщення резервів (див. також табл. 1.4.9). Детально
система мінімальних резервів відображена у звіті ЄЦБ «Єдина
монетарна політика на третьому етапі: загальна документація
щодо інструментів і процедур монетарної політики
Євросистеми»*. У жовтні 1998 року Керівна рада прийняла
рішення щодо детальних характеристик системи мінімальних
резервів. Було встановлено:
1. ЄЦБ застосовуватиме резервну ставку у 2 %, що
стосуватиметься таких елементів зобов’язальної бази: нічних
депозитів, депозитів зі встановленим строком включно до 2
років, депозитів на вимогу включно до 2 років, боргових цінних
паперів терміном погашення включно до 2 років, паперів
грошового ринку.
2. ЄЦБ дозволяє суму відрахування у розмірі 100 000 євро
віднімати від резервних вимог до інституції.
3. У разі, коли кредитний інститут не може надати доказів
своїх зобов’язань щодо боргових цінних паперів і паперів
грошового ринку перед іншими інститутами в межах
Євросистеми, він може застосовувати стандартизоване
зменшення в розмірі 10 % щодо наведених зобов’язань.
Таблиця 1.4.9
*
ПОКАЗНИКИ РОБОТИ СИСТЕМИ МІНІМАЛЬНИХ РЕЗЕРВІВ

Період утримання резервів з 14.11.2007 по з 11.03.2009 по

11.12.2007 07.04.2009
Середній обсяг резервних вимог, 195,872 220,782
млрд євро
Ставка по резервах як депозитах, % 4,17 % 1,50 %
Штрафні санкції за дефіцит резерву 7,50 % 5,00 %

**
«The Single Monetary Policy in Stage Three». — General documentation on
Eurosystem monetary policy instruments and procedures, ECB, November 2000.
**
Складено за матеріалами ЄЦБ — http://www.ecb.int/mopo/implement/mr/ html/
index.en.html#data

104
 До кредитних інституцій, щодо яких ЄЦБ вимагає
дотримуватися системи мінімальних резервів, належать такі:
 кредитні інституції, що засновані та функціонують у єврозоні;
 відділення в єврозоні кредитних інституцій, що засновані за
її межами;
 інституції електронних грошей, що зареєстровані в єврозоні,
розглядаються як кредитні та підлягають резервним вимогам;
 відділення кредитних інституцій, що засновані в єврозоні, але
функціонують за її межами, не підлягають резервним вимогам.
ЄЦБ може звільнити кредитний інститут від виконання вимог
системи мінімальних вимог на його прохання у випадках, коли:
 інститут виконує спеціальну функцію, за якої виконання
резервних вимог суперечитиме призначенню цього інституту;
 інститут реорганізовується.
Крім того, ЄЦБ може без прохання інституту звільнити його
від дотримання резервних вимог у випадках, коли банківська
ліцензія вилучається чи закінчився термін її дії або інститут
ліквідовується.

1.4.4.6. Співробітництво щодо бюджетних позицій

Кожна з країн ЄС має середньострокові цілі бюджетної
позиції. Для країн, що запровадили євро чи беруть учать у МОК-
2, це підтримка бюджету у профіциті, близько до його балансу
або дефіциті не більше 1 % ВВП. Згідно з Пактом стабільності та
зростання і Регламенту*, ці країни зобов’язані розробити
стабілізаційні програми. Для інших країн змінюється лише
розмір дефіциту, який не має перевищувати 3 % ВВП. Згідно з
Пактом стабільності та зростання, ці країни зобов’язані
розробити програми конвергенції (зближення).
Стабілізаційні програми, які відтак аналізуються та
оцінюються Радою, Комісією, Економічним і фінансовим
комітетом, мають включати:
 середньострокову бюджетну мету, шляхи врегулювання
профіциту чи дефіциту бюджету, динаміку коефіцієнта
загального бюджетного боргу;
 основні прогнози щодо очікуваного економічного розвитку
(зростання, зайнятість, інфляція та інші важливі економічні
чинники);
**
Council Regulation (EC) No 1466/97 of 7 July 1997 on the strengthening of the surveil-
lance of budgetary positions and the surveillance and coordination of economic policies.

105
  оцінку та детальний аналіз бюджетних і інших економічних
заходів щодо досягнення цілей програми, зокрема основних
структурних реформ;
 аналіз того як зміни основних економічних прогнозів
можуть уплинути на бюджетну та боргову позиції;
 причини відхилення від шляхів регулювання
середньострокової бюджетної позиції.
Стабілізаційні програми мають переглядатися щороку та бути
передані для ознайомлення громадськості. Чи не єдиною
відмінністю програм конвергенції від стабілізаційних програм є
врахування зв’язків усіх процесів, явищ та інструментів з цілями
цінової стабільності та стабільності курсу валют країн. Радою разом
з Комісією й Економічним і фінансовим комітетом країнам можуть
надаватися рекомендації щодо вдосконалення відповідних програм
у випадках виявлення певних прорахунків чи зміни економічної
ситуації.

1.4.4.7. Рівновага платіжного балансу

У співтоваристві функціонують інструменти, що
забезпечують надання середньострокової фінансової допомоги
країнам ЄС, у яких є проблеми з поточним платіжним балансом
чи рухом капіталів*. Цими можливостями можуть скористатися
лише ті країни, що ще не запровадили євро. Загальний обсяг
позик, на які можуть розраховувати країни, становить 12 млрд
євро. Для цього Комісія має повноваження брати позики на
ринку капіталу чи у фінансових інститутів. У випадках, коли
країни намагаються отримати фінансування на зовнішніх ринках,
умовами якого є певні положення економічної політики, вони
повинні провести консультації з Комісією та іншими країнами
ЄС за участю ЕФК для оцінки можливості отримання
середньострокової допомоги. Після оцінки ситуації в країні, що
очікує допомоги, Рада вирішує:
 чи надавати позику або фінансові інструменти та якими є їх
обсяги та терміни;
 умови економічної політики, за якими надається
середньострокова фінансова допомога з метою відновлення
стійкої рівноваги платіжного балансу;
 які обрати техніки розміщення позики чи фінансових
інструментів.
**
Council Regulation (EC) No 332/2002 of 18 February 2002 establishing a facility
providing medium-term financial assistance for Member States' balances of payments.

106
 У випадках встановлення обмежень на рух капіталу в країні
умови надання середньострокової фінансової допомоги
переглядаються. Надалі Комісія та ЕФК проводять оцінки
відповідності умов надання середньострокової фінансової
допомоги їх виконанню. Позики можуть надаватися у вигляді
короткострокової монетарної підтримки з боку ЄЦБ. При цьому
всі операції виконуються у євро, процентні ставки можуть бути
понижені, а заборгованість — достроково погашена.

1.4.4.8. Надмірний бюджетний дефіцит

Пакт стабільності та зростання є серцевиною бюджетної
дисципліни, частиною якого є Регламент процедури надмірного
бюджетного дефіциту*. Завданням цього регламенту є
вироблення чіткої та швидкої процедури запобігання та
виправлення надмірного бюджетного дефіциту.
Окремим регламентом визначено правила організації
швидкого та регулярного звітування країн-членів щодо
запланованого та реального розміру бюджетних дефіцитів ****.
Цей регламент важливий передусім тому, що в нього закладено
цілу низку визначень, які відтак використовуються в інших
нормативних документах, та процедур звітування перед
Комісією. Так, терміни, що використовуються для протоколів
щодо надмірного бюджетного дефіциту, визначено відповідно до
Європейської Системи Інтегрованих Економічних Рахунків. Під
урядовим дефіцитом чи профіцитом розуміють чисту позику чи
надання загальної уряду (центрального уряду + місцевих урядів +
фондів соціальної безпеки), не включаючи комерційних операцій.
Довідковим розміром бюджетного дефіциту є 3 %, а
перевищення цього розміру вважається винятковим бюджетним
дефіцитом, коли:
 він є результатом несподіваних подій, що перебувають поза
контролем країн-членів і великою мірою впливають на фінансову
позицію сукупного уряду;
 він є результатом економічного спаду (коли надмірний
бюджетний дефіцит є результатом негативного зростання ВВП
або сукупного падіння виробництва протягом тривалого періоду,
**
Council Regulation (EC) No 1467/97 of 7 July 1997 on speeding up and clarifying the
implementation of the excessive deficit procedure.
****
Council Regulation (EC) No 3605/93 of 22 November 1993 on the application of the
Protocol on the excessive deficit procedure annexed to the Treaty establishing the European
Community.

107
коли спостерігалося надзвичайно мале щорічне зростання).
Надмірний бюджетний дефіцит вважається тимчасовим, якщо
бюджетні прогнози Комісії свідчать, що дефіцит зменшиться
нижче довідкового розміру, коли вплив несподіваних подій або
падіння виробництва закінчаться. Комісія оцінює та Рада
вирішує, чи є надмірний бюджетний дефіцит з урахуванням усіх
доцільних факторів, серед яких:
 зміни в середньостроковому економічному розвитку;
 домінування циклічних умов;
 реалізація політик у контексті Лісабонського порядку
денного та політик, спрямованих на розвиток науки, досліджень
та інновацій;
 динаміка середньострокової бюджетної позиції, зокрема
зусилля щодо фіскальної консолідації;
 реформи системи пенсійного забезпечення;
 інші чинники, які, на думку країни, необхідно врахувати для
кількісного визначення обсягів надмірного бюджетного дефіциту.
Разом з прийняттям рішення про існування надмірного
бюджетного дефіциту Рада надає країні рекомендації щодо його
усунення. Dhf[jde.xb ці рекомендації? країна має протягом 6
місяців вжити ефективних дій для корекції дефіциту. Корекція
має відбутися не пізніше року, наступного за тим, коли було
виявлено дефіцит, а її мінімальний розмір повинен бути не
меншим 0,5 % ВВП. Якщо несподівані економічні події та
несприятлива ситуація з державними фінансами тривають, Рада
може прийняти переглянуті рекомендації. У випадках, коли
протягом 6 місяців не вживалося ефективних дій, Рада, беручи до
уваги також звіти уряду країни, вирішує зробити рекомендації
публічними. Надалі Рада може вирішити застосувати санкції до
порушників. Санкції спочатку мають вигляд безвідсоткового
депозиту уряду в Комісії, розмір якого складається з таких двох
частин:
1) фіксована частина, що дорівнює 0,2 % ВВП;
2) змінна частина, що дорівнює одній десятій розміру
надмірного бюджетного дефіциту, яка перевищує 3 % ВВП.
Загальний розмір депозиту не може перевищувати 0,5 % ВВП.
Надалі депозит може бути переведений у штраф, якщо протягом
2 років надмірний бюджетний дефіцит не було скореговано. Рада
також може вирішити скасувати всі санкції залежно від прогресу
ситуації з дефіцитом.
Цікаво, що проценти за названими вище депозитами та
штрафи розподіляються між країнами-членами без надмірного

108
дефіциту пропорційно розміру їх ВВП. Спеціальні умови
застосовуються до Об’єднаного Королівства, оскільки його
бюджетний рік не збігається з календарним.

1.4.5. Специфіка економічної основи євро

Порівняно з економіками окремих країн—членів ЄС, єврозона

є набагато більшою та закритішою економікою. З погляду частки
у структурі світового ВВП, вона є найбільшою економікою після
США. Як і в інших розвинутих економіках, сектор послуг
складає найбільшу частку загального обсягу виробництва, за ним
іде промисловість. Водночас сільське, рибне та лісове
господарства є відносно малими. Щодо кількості населення, то
економіка єврозони також є однією з найбільших у світі з понад
300 млн людей. Найкраще характеристику економіці єврозони
можна подати у вигляді табл. 1.4.10.
Таблиця 1.4.10
*
КЛЮЧОВІ ПОРІВНЯЛЬНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ЄВРОЗОНИ у 2007 році

Одиниці Єврозона США Японія

Населення млн 320,4 302,1 127,7
ВВП (частка світового) % 16,1 21,4 6,6
ВВП на душу населення тис.євро 27,9 39,3 28,8
ВДВ, за видами діяльності:
Сільське, рибне та лісове % ВВП 1,9 1,1 1,4
господарства
Промисловість, зокрема 26,8 22,4 29,1
будівництво % ВВП
Послуги, зокрема неринкові % ВВП 71,3 76,5 69,5
послуги
Рівень безробіття (від 7,4 4,6 3,8
кількості робочої сили) %
Рівень залучення робочої % 71,1 75,5 73,1
сили
Рівень зайнятості % 65,7 71,9 69,9
Загальні урядові показники:
Дефіцит % ВВП –0,6 –3,0 –1,4
Валовий борг % ВВП 66,3 49,2 159,5
**
Складено за матеріалами ЄЦБ — http://www.ecb.int/mopo/eaec/html/index.en.html.

109
Доходи % ВВП 45,6 30,4 33,0
з них прямі податки % ВВП 12,5 13,9 9,0
з них непрямі податки % ВВП 13,9 7,3 8,6
з них соціальні внески % ВВП 15,2 7,1 10,8
Витрати % ВВП 46,2 33,5 34,4
з них остаточне 20,1 16,1 17,7
споживання % ВВП
з них, соціальні платежі % ВВП 21,7 12,3 21,4
Закінчення табл. 1.4.10
Одиниці Єврозона США Японія
Зовнішні показники
Експорт товарів % ВВП 16,9 8,3 15,5
Експорт товарів і послуг % ВВП 22,4 11,9 18,4
Імпорт товарів % ВВП 16,2 14,3 13,1
Імпорт товарів і послуг % ВВП 21,2 17,0 16,5
Експорт (частка у світовому
експорті, зокрема внутрішня % 29,7 8,4 5,2
торгівля в єврозоні)
Поточний платіжний баланс % ВВП 0,3 -5,3 4,8

Запитання та завдання для самоконтролю

1. Яку роль відіграє монетарна політика в ЄС?

2. Яка головна мета монетарної політики ЄС?
3. Дайте визначення цінової стабільності.
4. Що таке ЄЦБ, ЄСЦБ та Євросистема?
5. Які країни входять до єврозони?
6. Що означає середньострокова орієнтація монетарної
політики?
7. Як співвідносяться економічний та монетарний аналіз
в ЄЦБ?
8. Який розмір мають оптимальні валютні зони?
9. Які назви мала єдина європейська валюта?
10. Хто реалізує монетарну політику ЄС?
11. Назвіть основні механізми та інструменти реалізації
монетарної політики ЄС?
12. Хто є учасниками системи мінімальних резервів?
13. Що дає співробітництво щодо бюджетних позицій?

110
 14. Який розмір бюджетного дефіциту вважається
надмірним у ЄС?

Основна література

1. Дайнен Д. Дедалі міцніший Союз. Курс Європейської

інтеграції, — К.: КІС, 2006. — С. 519—558.
2. Мусис Н. Усе про спільні політики Європейського
Союзу. — К.: КІС, 2005. — С. 106—122.
Додаткова література

1. Policy-Making in the European Union. Fourth edition. /

Ed. by Helen Wallace, William Wallace. — Oxford: University
Press, 2003. — P. 149-178.
2. The Economics of the European Union Policy and
Analysis. Third Edition / Ed. By M.Artis and F.Nixgan. —
Oxford: Oxford University Press, 2004.
3. Monetary Analysis: Tools and Applications. Hans-
Joachim Klockers, Caroline Willeke, European Central Bank,
2001, p. 11—31.
4. Annual Report 2006, European Central Bank, 2007, 250 p.
5. The European Central Bank: history, role and functions.
Hanspeter K. Scheller, Second revised edition, 2006, p. 15—122.
6. Хомайко Є.І. Гармонізація національних монетарних
політик у процесі євроінтеграції. Автореф. дис. к.е.н:
08.00.02 — світове господарство та міжнародні економічні
відносини. — К.: КНЕУ ім. В. Гетьмана. — К., 2007.

АНАТОЛІЙ ПОРУЧНИК

111
 1.5. ПОЛІТИЧНИЙ СОЮЗ

1.5.1. Передумови та напрями створення

Політичного Союзу
1.5.1.1. Західноєвропейський Союз
1.5.2. Конституційний процес в ЄС
1.5.3. Майбутнє Політичного Союзу
1.5.4. Основні напрями інтеграції політичних сис-
тем
Питання для самоконтролю
Основна література
Додаткова література

1.5.1. Передумови та напрями створення

Політичного Союзу

В умовах посилення глобалізації світового господарства,

створення спільних економічних та оборонних систем конче
важливим для Європейського Союзу виявилася необхідність
координації політичних рішень, яку чимало науковців та
практиків розглядало крізь призму створення нового союзу —
політичного, який був би закономірним результатом поглиблення
європейської інтеграції, її найвищим рівнем. Не зважаючи на
відносну зрозумілість визначення терміна «політичний союз»,
стратегія та тактика його побудови, на думку багатьох урядів,
виявилися різними, так само, як і наповнення всього цього
конкретним змістом.
Початком створення Політичного Союзу можна вважати
середину 90-х років, хоча ідеї необхідності такого утворення
висловлювалися вже відразу після підписання Римського (1957)
договору. Десмон Дайнен (2006) зазначає, що початком політичних
(він також вживає термін «конституційних») змін слід вважати 1994
рік, коли відразу після ратифікації Маастрихтського договору в
Європейському Союзі прийшло розуміння того, що, не зважаючи на
всю складність його ухвалення, він не розв’язав головної проблеми
— політичної інституалізації, без якої неможливий процес
подальшого згуртування ЄС.
Політична реформа, що обговорювалась упродовж 1994—1997
років, торкалася насамперед організаційних питань, зокрема

112
вагомості голосів у Раді ЄС, можливого розширення ЄС, складу і
повноважень Європейської Комісії, кількості та розподілу місць у
Європарламенті. Найбільше суперечок викликала позиція великих і
маленьких країн ЄС, а також вага кожної з країн у прийнятті певних
рішень, адже принципи, що закладалися в основу квотування
голосів, могли бути різними (приміром, залежно від частки ВВП,
внесків до консолідованого бюджету, чисельності населення,
кількісного представництва в тих чи в інших структурах тощо).
Значною мірою подолати ці суперечності повинен був би
Амстердамський договір (1997). Підготовка до його підписання
розпочалася одразу після ратифікації Маастрихтського договору і
включало створення так званого Мозкового Центру (1995), який
мав би підготувати спільні рішення відносно політичної
реформи. Діяльність цього Центру та численні конференції, що
ним проводилися в той період, дозволили виокремити три
головні напрями політичного реформування:
 посилення ваги ЄС на міжнародній арені через чітку
координацію спільної зовнішньої та безпекової політики;
 наближення Євросоюзу до громадян через розробку та
запровадження нових політик, зокрема захисту прав людини,
внутрішньої безпеки, зайнятості та охорони довкілля;
 поліпшення ефективності діяльності і відповідальності
інституцій ЄС.
Основні побоювання країн-учасниць нерідко зводилися до
того, що тісніша політична співпраця Німеччини та Франції
могла створити нову схему франко-німецької політичної
інтеграції поза межами ЄС. Не менше заперечень викликала
також модель двоярусної Європи «a la carte», яка, з одного боку,
пропонувала варіант «обирай, що хочеш», з другого —
передбачала «нерівність» між країнами-членами, а відтак вела до
формування «політичних клубів», що загрожувало цілісності
Євросоюзу.
Упродовж 90-х років одна за одною проходили науково-
практичні слухання, на яких доволі жваво обговорювалися
проблеми майбутнього ЄС, питання, що виносилися на ці дебати,
включали фактично всі політичні категорії, починаючи від
фундаментального принципу субсидіарності, гнучкості,
прозорості та відкритості і закінчуючи інституційними змінами.
Найважливішими, на думку Д. Дайнена (2006) були такі спільні
компроміси:
 внесення до Амстердамського договору базових принципів
угруповання — субсидіарності і гнучкості;

113
  ухвалення протоколу про роль національних парламентів,
що дозволяло надсилати до Євроструктур, зокрема ЄК та ЄП
коментарі щодо законів, які обговорювалися;
 закріплення права кожної приватної чи юридичної особи
щодо доступу до всіх документів ЄС;
 запровадження спеціального пункту про покарання держав-
членів у разі постійного порушення принципів ЄС аж до
тимчасового зупинення деяких їх прав.

Вставка 6

«Покарання» країни—члена ЄС
Більшість сучасних дослідників вважає, що
«каральні» заходи були зорієнтовані в основному на
країни-апліканти з Центральної та Східної Європи,
адже вважалося, що саме вони можуть після набуття
членства дозволити собі певну «необов’язковість».
Утім, парадоксальним видається той факт, що за
чотири роки до розширення (2000) таких санкцій зазнала
Австрія, країна в якій на той час була створена коаліція
Християнсько-демократичної партії з ультраправою
Партією свободи. Обурення інших держав першими
кроками нового уряду призвело до накладання певних
санкцій на цю країну. Відтепер вже обурилась Австрія, яка
неоднозначно натякнула, що найшвидше проведе
референдум щодо доцільності свого подальшого
членства в ЄС. Це змусило авторів санкцій відступити, і
вже до кінця року всі «заборони» було ліквідовано,
щоправда, без серйозного афішування в пресі. Утім, як
показав подальший досвід, суттєвих змін у зовнішній та
внутрішній політиці цієї країни упродовж усього часу
існування коаліції не відбулося, Австрія надійно
продемонструвала свою відданість інтересам Спільноти.
Улітку 2008 року схожі попередження були
висловлені Європейською Комісією Болгарії, адже
експертні висновки щодо виявлення випадків корупції
засвідчили доволі високий рівень хабарництва в ній.
Цього разу «погрози» стосувалися припинення
фінансування окремих програм.

Праця над подальшою політичною реформою розпочалась

одразу після непростої ратифікації Амстердамського договору.
Міжурядова конференція ЄС (2000) мала на меті обговорення
дальших змін у базовій угоді. Найбільше питань на цьому,
найдовшому в історії ЄС, саміті (м. Ніцца, Франція) викликала
проблема перерозподілу голосів у Раді ЄС та в ЄК. Законодавча

114
пропозиція відтепер ухвалювалася кваліфікованою більшістю
голосів (72 %), розширювався граничний розмір Європарламенту.
Водночас, численні компроміси, які закладалися до Ніццького
договору (Бельгія погоджувалася на більшу частку голосів
Нідерландів у Раді ЄС в обмін на те, що всі її засідання відтепер
будуть проводитися тільки в Брюсселі, Німеччина погодилася з тим
що її частка в Раді буде такою самою, як і Франції, проте за рахунок
запровадження так званого демографічного критерію вагомість
першої в голосуванні суттєво зростала) могла призвести до втрати
суті цього документа.
Ніццька угода доволі складно ратифікувалася насамперед через
позицію Ірландії, адже на своєму першому референдумі у червні
2001 року 64 % тих, хто брав участь у голосуванні, висловили
незгоду з його основними положеннями, і лише другий
референдум, що проходив у жовтні 2002 року за активнішої
позиції електорату дозволив ухвалити цей документ, який урешті-
решт відкрив «двері» Євросоюзу для розширення. Тим не менше, з
позиції більшості учасників голосування, система квотування
місць у євроструктурах, проведення виборів до Європарламенту і
суть «кваліфікованої більшості» залишалися доволі складними і
незрозумілими, що, як уважають сучасні дослідники, стало
причиною багатьох інших негараздів у створенні Політичного
Союзу.
У цілому, ретельно описуючи напрями політичної інтеграції
ЄС упродовж останніх п’ятнадцяти років, чимало дослідників
ідентифікують його з маятником, розуміючи його рух од
національних інтересів до наднаціональних і навпаки (Г. Волес,
2004; H. Wallace, W. Wallace, 1996). Трьома основними
причинами, що підштовхували європейців до політичних змін у
ЄС, виступають:
 глобалізація, яка передбачає необхідність узгодження між
країнами-лідерами інтеграційного угруповання виважених і
послідовних дій;
 специфіка західноєвропейської моделі розвитку, яка
включає так звану європеїзацію, що веде до створення єдиного
економічного та політичного простору;
 неспроможність держав самотужки протистояти викликам
часу та з вигодою для себе розв’язувати світові проблеми.
Названі чинники незмінно ведуть до нагромадження тиску в
напрямі міждержавного (Г. Волес вживає також термін
транскордонного) співробітництва у селективних політичних
сферах, зокрема у геополітиці, соціально-економічному

115
регулюванні та політичному символізмі. Саме це і закладає
передумови формування маятника, в основі якого лежать два
дуалістичні процеси — інтеграція та дезінтеграція. У разі
відхилення «політичного маятника» в бік інтеграції (тобто за умови
домінування європейськи орієнтованих рішень) відбувається
реалізація ідентичної національної політики, формування спільних
ідей, створення елементів загальноєвропейського державного
механізму. А якщо переважатимуть прямо протилежні, тобто
дезінтеграційні тенденції, то відбуватимуться дії, що міститимуть
національно орієнтовані рішення (наслідком чого може бути
неузгоджена національна політика, розмаїття важковтілюваних
ідей, а відтак неможливість їх реалізації.
Незважаючи на доволі велику дискутивність поняття
«політичний союз» та відповідне «розгойдування маятника»,
чимало європейських науковців вважає основним завданням його
створення інституційну реформу, основними напрямами якої
могли б стати, на думку Н.Мусиса (2005), такі:
 конвергенція правової бази (спільний простір свободи,
безпеки, справедливості, співпраця у сфері юстиції, внутрішніх
справ, боротьба з тероризмом, ставлення до громадян третіх країн);
 реалізація спільної зовнішньої та безпекової політики
(формування спільних цілей і засобів, вироблення спільних
стратегій, координування діяльності у міжнародних організаціях,
створення відповідної інституційної структури).
Як буде показано далі, існують й інші напрями реалізації
спільних політик, які не обов’язково при цьому можуть мати
секторальний чи горизонтальний характер.
Першим прикладом Політичного Союзу (можна говорити
також про початковий етап його створення) можна вважати
Західноєвропейський Союз.

1.5.1.1. Західноєвропейський Союз

Західноєвропейський Союз (Western European Union) був
створений 1948 року з метою координації співпраці європейських
держав в оборонній та безпековій галузі. 6 травня 1955 року він
здобув статус військово-політичного об’єднання, яке передбачало
автоматичне залучення збройних сил усіх держав-членів у разі
агресії проти однієї з них третьої країни. Станом на цей час до
складу Союзу входять 28 країн, які, тим не менше, мають досить
різний статус:
 дійсні члени;
116
  асоційовані члени;
 спостерігачі;
 асоційовані партнери.
До першої групи належать десять держав: Бельгія, Франція,
Німеччина, Греція, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія,
Іспанія, Велика Британія. Асоційованими членами є Чехія,
Угорщина, Ісландія, Норвегія, Польща, Туреччина. До числа
спостерігачів відносять Австрію, Данію, Фінляндію, Ірландію,
Швецію. Асоційованими партнерами є Болгарія, Естонія, Латвія,
Литва, Румунія, Словаччина, Словенія.
Незважаючи на таку доволі строкату структуру,
Західноєвропейський Союз (ЗЄС) є цілком дієвою організацією,
яка не лише не суперечить програмним цілям НАТО чи ЄС, а й
дозволяє створити в Європі дієву систему захисту та безпеки, що
охоплює цілу низку країн з «нейтральним статусом».
Попри те, що ЗЄС має більше ніж 60-річну історію, тим не
менше, основні реформаторські дії розпочалися в ньому у 80—
90-х роках ХХ ст. Серед них варто назвати насамперед Римську
декларацію, яку підписали міністри оборони країн-учасниць 26-
27 жовтня 1984 р. Саме вона передбачала чітку ідентифікацію
терміна «Європейська безпека», градуалістську гармонізацію
національних безпекових політик, утилізацію застарілої зброї
тощо.
1987 року міністри оборони ЗЄС схвалили ще один доволі
важливий документ — «Гаазьку Платформу європейських
безпекових інтересів), у якій було визначено умови та критерії
європейської безпеки. 10 грудня 1991 року в Маастрихті керівники
оборонних відомств висловилися досить чітко: «ЗЄС повинен
розвиватися як оборонний компонент Європейського Союзу, що
означає посилення Європейського стовпа Атлантичного Альянсу».
Утім, найбільше значення для зближення цілей і завдань ЄС
та ЗЄС мала так звана Петерсберзька декларація (Petersberg
Declaration), оприлюднена в червні 1992 року на засіданні
міністрів оборони в Бонні у готелі «Петерсберг» (звідси й така
назва). Трохи пізніше в Амстердамський договір було внесено
основні пункти цієї декларації, які дістали назву «Петерсберзькі
завдання» (Petersberg tasks), а стаття 17 означеної угоди чітко
визначила, що ці завдання є невід’ємною частиною спільної
оборонної та безпекової політики. Міністри досягли згоди щодо
проведення спільних гуманітарних і рятувальних операцій,
заходів з підтримки миру, застосування різних видів збройних
сил для врегулювання кризових ситуацій, проведення спільних

117
миротворчих операцій.
На численних наступних самітах значної уваги було
приділено підвищенню ефективності військового потенціалу,
зокрема на засіданні Європейської Ради в Гельсінкі (10-11 грудня
1999 р.) було визначено мету — формування автономних
структур для ухвалення рішень тоді, коли НАТО не братиме
участь у проведенні військових операцій. Разом з іншими
напрямами це передбачало, що Союз має бути здатним
мобілізувати збройні сили у кількості 60 тис. осіб (Н. Мусис,
2005) протягом 60 днів. У «Головній меті-2010» цей термін
повного розгортання скорочувався до 10 днів.
Кінець ХХ — поч. ХХІ ст. для ЗЄС можна назвати
диверсифікованим етапом інституалізації, упродовж якого було
створено цілу низку нових структур, зокрема Євровійсько (1992
— засновано, у 2001 році реформовано у сили «швидкого
реагування», що є у розпорядженні ЄС та НАТО), Постійний та
безпековий комітети (2001), Військовий комітет (2001), механізм
«Афіна» (2004) з відповідними юридичними повноваженнями
щодо фінансування цілої низки оборонних заходів, Європейську
оборонну агенцію (2004) тощо. Загальні витрати, які несуть деякі
країни ЄС, НАТО та ЗЄС задля підтримки миру та власної
безпеки, яскраво відображає табл. 1.5.1.
Таблиця 1.5.1
ВИТРАТИ НА ОБОРОНУ В ЄС ТА В США, 2005 Військовий персонал
як відсоток сукупної
Оборонні витрати,

Оборонні витрати,
на одного жителя,
Оборонні витрати

оборону, відсоток

персонал, всього,
як відсоток ВВП

урядових витрат

робочої сили
Військовий
Витрати на
млрд євро

тис. осіб
євро

1 2 3 4 5 6 7
Франція 2,49 42,53 702 4,6 351 0,013
Об’єднане
Королівство 2,47 44,20 736 5,5 205 0,007
Чехія 1,86 1,84 180 4,3 25 0,005
Італія 1,90 26,96 461 3,9 325 0,013
Польща 1,90 4,64 122 4,5 150 0,009
Швеція 1,54 4,43 492 2,7 21 0,004

118
 Нідерланди 1,53 7,69 472 3,4 50 0,006
Німеччина 1,36 30,60 371 2,9 246 0,006
Іспанія 1,16 10,50 244 3,0 120 0,006
ЄС, разом 1,18 193,00 425 n/a 1858 0,009
США 4,06 406,00 1363 n/a 1400 0,009

Позначки: n/a — дані відсутні.

Джерело: Data from European Defence Agency (2005) plus 2005 workforce data from
European Labour Force Survey and US Department of Labor та Bale T. European Politics. A
Comparative introduction. 2-nd Edition. — Houndmills: Palgrave Macmillan, 2008. — P. 343.
Як випливає з наведених вище показників, сумарні витрати
ЄС та США цілковито забезпечують їм реалізацію цілей
ефективної обороноздатності та досягнення військового
лідерства не лише в Європі, а й у всьому світі.

1.5.2. Конституційний процес у ЄС

Певна невдоволеність Ніццьким договором підштовхнула

багатьох урядовців з країн Європейського Союзу до більш
рішучих дій щодо політичної реформи, яка мала б, на їх думку,
виходити з федерального устрою самого ЄС та створення
додаткових інституцій, яким були б надані додаткові права та
обов’язки. З іншого боку, побоювання повторення сценарію
«ірландського» референдуму підштовхувало держави-учасниці
до необхідності роз’яснювальної та інформаційної роботи над
тим, чому саме це є необхідним для рядових громадян.
У грудні 2001 року, тобто через рік після Ніццької декларації,
яка, як було сказано раніше, закликала до подальшого політичного
реформування, у Лаекені (Бельгія) було оприлюднено Декларацію
про майбутнє Європи (Laeken Declaration). Цей документ містив 60
питань, які торкалися найбільш болючих для ЄС тем, зокрема
визначення та розподілу повноважень, майбутньої інституційної
структури, спрощення договорів. Утім, центральною виявилася
мета створення конституції ЄС, щоправда, і на початку, і наприкінці
роботи над нею її прийняття викликало чимало заперечень, адже,
приміром, в Об’єднаному Королівстві, яке існувало весь час без
конституції, було важко довести необхідність її створення.
Робочим органом щодо написання проекту Конституції було
визначено спеціально створений задля цього — Конвент. Після
довгих дискусій головою цього органу було призначено
колишнього Президента Франції Валері Жискар д’Естена. Цей

119
орган виявився доволі складним за представництвом, адже мав
включати п’ятнадцять представників лідерів держав-учасниць, по
двоє представників національних парламентів країн-членів, двох
представників Єврокомісії та шістнадцять членів Європарламенту.
Під час дії Конвенту (лютий 2002 — червень 2003 рр.), який
завдяки головуючого у ньому д’Естену почали називати
конституційним проривом, провів доволі складну роботу щодо
створення Європейської Конституції, яка не один раз переривалася
гучними заявами з боку різних лідерів, адже до складу цього органу
входило 100 осіб з 28 країн, а відтак дійти спільного рішення було
доволі складно.
Вставка 7

Релігійні суперечки в ЄС
При створенні Конституції ЄС постійно
обговорювалося питання християнських цінностей, які
за логікою, мали б бути віднесені до цінностей
європейських. Багато хто з європейських політиків
убачало в цьому свій сенс, проводило аналогію
символів: дванадцять апостолів — дванадцять
засновників ЄС — дванадцять зірочок на прапорі.
Таким ходом справ активно зацікавилися провідні
церкви країн-учасниць, насамперед — католицька, яка
донедавна демонструвала свою стриманість щодо
«мирських» справ ЄС. Польща внесла свої пропозиції
щодо посилення християнських позицій у Конституції,
які спочатку були сприйняті позитивно. Утім, якщо
уважно проаналізувати фразу «Європейський Союз —
це союз християнських держав» як головну в
створюваному тоді документі, можна було б зробити
висновок, що така країна як Туреччина, яка і тоді та
нині надзвичайно близько стояла до вступу в ЄС, вже
ніколи, навіть теоретично, не змогла б стати членом
цього союзу. Унаслідок численних дискусій цю фразу
було знято, замість цього було запропоновано
нейтральне — «європейський релігійний спадок». Утім
проблема ісламізації континенту й нині продовжує
хвилювати європейців і яку нерідко пов’язують зі
збільшенням міграційного потоку з арабських країн
(див. табл. 1.5.2).

Таблиця 1.5.2
ІСЛАМ У РОЗШИРЕНІЙ ЄВРОПІ

Оцінка чисельності Відсоток у загальній

Країна чисельності
мусульман, млн осіб
населення, %

120
 Туреччина 68 99,0
Косово 1,8 90,0
Албанія 2,2 70,0
Боснія-
1,5 40,0
Герцеговина
Македонія 0,63 30,0
Франція 6,0 9,6
Нідерланди 0,95 5,8
Данія 0,27 5,0
Сербія та
0,4 5,0
Чорногорія
Закінчення табл. 1.5.2

Відсоток у загальній
Оцінка чисельності
Країна чисельності
мусульман, млн осіб
населення, %

Швейцарія 0,31 4,2

Австрія 0,34 4,0
Бельгія 0,4 4,0
Німеччина 3,0 3,6
Швеція 0,3 3,0
Велика
1,6 2,8
Британія
Іспанія 1,0 2,3
Італія 0,83 1,4
Разом по
перелічених 89,5 —
державах
Джерело: Bale T., 2008. — P. 35

Тим не менше, після схвалення у червні 2003 року

Європейською Радою тексту Конституції як базової основи для
наступного вдосконалення розпочалася подальша робота над її
змістом. Було внесено вісімдесят поправок до основного
Проекту, причому половина з них належала Великій Британії.
29 жовтня 2004 року в Римі відбулося підписання 25-ма
державами—учасницями нової, а точніше, першої Європейської
Конституції, яка була видрукувана двадцятьма мовами ЄС.
Доволі символічним було те, що підписання проходило у
римському палаці Кіджі на Капітолійському пагорбі, де ще 1952

121
року було підписано Римську угоду.
Конституційний договір складався з чотирьох основних
частин, які охоплювали ключові положення, зокрема
повноваження, інституції, завдання, цінності та умови членства
(1 розділ), Хартію основних прав (2 розділ), чинних
(Маастрихтський, Амстердамський, Ніццький) договорів з
деякими змінами та уточненнями (3 розділ), протоколи та
додаткові матеріали (4 розділ). Разом із преамбулою виходило
265 сторінок, що містять 450 статей та 60 000 слів. Основні
зміни, що були внесені до договору, можна скомпонувати у такий
спосіб:
1. Зміна повноважень. Замість голови Ради, який автоматично
призначається на кожні півроку під час головування тієї чи іншої
держави з числа її президентів чи прем’єр-міністрів,
запроваджувалася посада Президента Ради ЄС, який відтепер мав
призначатися на 2,5 року. Запроваджувалася також посада
Міністра закордонних справ ЄС, який перебирав на себе функції
верховного представника ЄС із зовнішньої політики та члена
Єврокомісії, який відповідає за зовнішні зв’язки.
2. Розширення повноважень Європарламента. За
Конституцією, він повинен був не лише виконувати бюджетну
функцію, а й контролювати дотримання громадянських свобод,
управляти прикордонним контролем, міграційними процесами,
сприяти співробітництву правоохоронних органів держав-
учасниць.
3. Скорочення складу Єврокомісії. Замість принципу «одна
країна — один єврокомісар» передбачалося, що, починаючи з
2014 року, чисельність цих високопосадовців зменшиться до ⅔
від числа учасників (цей пункт Конституції викликав суттєву
критику з боку «малих країн Європи», які таким чином
позбавлялися права бути постійно представленими в основному
виконавчому органі ЄС).
4. Відмова від принципу консенсусу, який досить важко було
реалізувати за такої великої кількості країн-членів. Нову
формулу «кваліфікованої більшості» при голосуванні визначали
як 55 % держав-членів та 65 % населення (у Конвенті це
співвідношення становило, відповідно, 55 % та 60 %, а це
полегшувало країнам створення блокувальної меншості).
5. Розширення організаційних принципів ЄС, до яких одтепер,
крім відомих раніше субсидіарності та пропорційності,
додавалися ще й принципи наданих повноважень і сумлінної
співпраці між країнами-учасницями.

122
 6. Відмова від стовпової структури (за Амстердамським
договором це так званий «Античний храм») та надання ЄС
статусу юридичної особи.
7. Конституція чітко визначала, що право «вето»
запроваджується лише тоді, коли рішення Ради ЄС іде врозріз із
національними інтересами окремої країни. Щоправда, її при
цьому мали б підтримати мінімум три інші держави.
Не зважаючи на всі переваги узгодженого в жовтні 2004 року
Конституційного договору та його урочисте підписання в Римі,
він мав чимало недоліків, які фахівці бачили вже тоді. Головними
серед них були:
 занадто великий розмір документа,
 текст договору був написаний досить складною мовою (це
створювало доволі багато суперечок серед тих, хто мав за нього
проголосувати, тобто серед електорату), люди не зовсім
розуміли, що ж нового він несе особисто їм *.
Процедурою передбачалося, що Конституцію мають
ратифікувати всі країни-учасниці, одначе форми такого
схвалення були обрані різні — чи то голосуванням у парламенті,
чи на референдумі. Перше таке голосування в Іспанії 20 лютого
2005 року дало позитивні результати. Натомість референдуми у
Франції (29 травня 2005 р.) та Нідерландах (1 червня 2005 р.)
дали негативний результат. І хоча на наступному голосуванні 10
липня 2005 року більшість виборців Люксембургу відповіла
«так», усім стало зрозумілим, що Конституційна реформа і
зумовлені нею політичні зміни цього разу виявилися невдалими.

1.5.3. Майбутнє Політичного Союзу

Не зважаючи на провал голосування за Конституцію ЄС,

необхідність у політичній реформі найбільшого у світі
інтеграційного угруповання не відпала, адже треба було
приймати доленосне рішення — куди рухатися? Якщо
європейські чиновники були зацікавлені у тому щоб рухатись у
**
Проведене британськими дослідниками опитування наочно продемонструвало
доволі цікаву закономірність. Чимало виборців ніколи не читало Маастрихтський та
Амстердамський договори. Натомість Конституцію вони вирішили прочитати. Коли ж
це відбулося, то з’ясувалося, що чимало пересічних громадян було незадоволено тим,
що далеко не все в цьому документі вони зрозуміли, адже його гіпервеликий обсяг та
«вишукана юридична мова» були складними для обговорення та аналізу. Більше всього
населення не задовольняли не зміни в організаційній структурі ЄС, а ті положення, які
вже давно діяли, були організаційно закріплені в основних документах ЄС.

123
напрямі подальшої федералізації та посилення ролі європейських
інституцій щодо прийняття відповідних рішень, то опитування
громадської думки жителів Союзу наочно продемонструвало
домінування інших настроїв, пов’язаних із необхідністю
збереження національної самобутності. Крім цього, існувала
також географічна диференціація думок, зумовлена тим, що
населення «нових» членів ЄС хотіло йти якомога далі в плані
поглиблення інтеграційних процесів, натомість електорат
«старих» членів ставився до цього доволі обережно, постійно
нагадуючи про своє постійне «донорство» у консолідованому
бюджеті ЄС, засилля іноземної робочої сили на ринку праці, що
незмінно вело до соціального демпінгу.
1 травня 2004 року у зв’язку із вступом до ЄС нової десятки
країн виникла цілком зрозуміла ситуація посиленого
міграційного тиску на найбільш розвинуті країни угруповання з
боку «новобранців» попри всі застережні заходи, що були
пов’язані із відповідними законодавчими обмеженнями, які
застосовував цілий ряд «ветеранів» Європейського Союзу,
зокрема скандинавські країни.

Вставка 8

«Полонізація» Європейського Союзу

Ще задовго до вступу Польщі до ЄС офіційний та
неофіційний потік мігрантів з цієї країни до Західної
Європи був доволі відчутним, адже Європейському
Союзу тієї пори була притаманна доволі суперечлива
ситуація. З одного боку, бракувало фахівців з робочих
професій, з другого — рівень безробіття в ЄС-15 був
наприкінці 90-х років достатньо високим (близько 10 %)
з доволі широкою країновою диференціацією від 2,5 %
у Люксембурзі до майже 17 % в Іспанії. Різниця у
заробітній платі також була досить відчутною, від €9 за
годину в Португалії до €30 у Данії та Швеції. Це й
слугувало основою формування потужних міграційних
потоків з Польщі до країн ЄС. Традиційна на поч. 90-х
років міграція до Німеччини почала поступово
замінюватися пошуком роботи у Великій Британії та
Ірландії. За даними T.Bale (2008) — тільки офіційна
статистика Об’єднаного Королівства зафіксувала, що з
травня 2004 р. по червень 2007 р. 683 тис. іноземців
скористалися правом працевлаштування в Королівстві,
заповнивши реєстраційну карту А-8. А в цілому рівні
тільки офіційної міграції з Польщі до ЄС, зафіксовані
офіційною статистикою (див. табл. 1.5.3), вражали, а

124
 відтак стало зрозумілим, чому преса країн, які
приймають мігрантів, зокрема газета «Гардіан»,
охрестила цей процес початком полонізації Європи.
Таблиця 1.5.3
«КУДИ ЇДУТЬ ПОЛЯКИ»

Чисельність офіційно
Питома вага в
зареєстрованих
Країна загальній міграції
польських громадян,
до ЄС-15
2004-2005, тис. осіб

Німеччина 321,8 51,6

Об’єднане
129,4 20,8
Королівство
Ірландія 64,7 10,4
Італія 33,5 5,4
Закінчення табл. 1.5.3

Чисельність офіційно
Питома вага в
зареєстрованих
Країна загальній міграції
польських громадян,
до ЄС-15
2004-2005, тис. осіб

Нідерланди 26,5 4,3

Австрія 18,1 2,9
Іспанія 11,6 1,9
Франція 9,7 1,6
Бельгія 3,4 0,5
Швеція 2,8 0,4
Данія 1,2 0,2
Інші країни
0,4 0,1
ЄС-15
Разом 623,1 100,0

Джерело: Data from «More to Britain» // Guardian, 9 September, 2006.

З огляду на швидкі зміни, що відбулися в Європі, та з

урахуванням нової моделі «Розширеного ЄС» виникла
необхідність в оновлені запропонованого Конституційного
договору, в якому відтепер мали бути рівнозначно враховані й
інтереси країн ЦСЄ. У перебігу численних консультацій було

125
сформовано так званий «Лісабонський договір про внесення змін
у Договір про Європейський Союз та Угоду про заснування
Європейського Співтовариства» (Treaty of Lisbon amending the
Treaty of European Union and the Treaty establishing the European
Community), який був підписаний 13 грудня 2007 року в
Монастирі Ієронімів у Лісабоні. На відміну від Конституції він не
потребував референдумів і міг бути прийнятим у Парламенті
країни-учасниці, проте й принципово не відкидав процедуру
референдуму у тому разі, коли вищий законодавчий орган
держави вважатиме за потрібне проведення саме такої процедури
(згодом така двоїстість зіграла доволі негативну роль).
У новий Договір було внесено цілу низку принципових змін,
що стосувалися як Європейського Союзу в цілому, так і країн-
учасниць зокрема, які можна, не вдаючись у подробиці, звести до
таких:
По-перше, Європейський Союз ставав правосуб’єктним.
Відтепер він мав право укладати міжнародні угоди. Натомість
країни-учасниці могли укладати будь-які договори, якщо вони не
суперечать спільним положенням і не належать до компетенції
Союзу.
По-друге, принципи, які існували раніше як декларативні
(захист прав громадян ЄС по всьому світу, економічна, соціальна
та територіальна єдність, культурне розмаїття тощо),
переводилися у розряд цілей ЄС, які відтепер формулюються як
повна зайнятість, боротьба проти дискримінації, соціальний
прогрес, соціальна справедливість, захист прав дітей, захист
природного середовища тощо.
По-третє, значні зміни відбулися в інституційній сфері. Більші
повноваження отримував Європарламент, владні функції якого
прирівнювалися до Ради ЄС. Відтепер Голову Єврокомісії мав
обирати Європарламент (раніше він лише узгоджував її).
Чисельність місць у Європарламенті обмежувалася лімітом у 750,
а розподіл здійснюється за принципом «пропорційності, що
знижується» від 96 (максимум) до 6 (мінімум). Голова
Європейської Ради за цим Проектом мав представляти ЄС (у
межах своїх повноважень) у зовнішній політиці. Збереглося
тлумачення кваліфікованої більшості при голосуванні в Раді ЄС
та блокуючої меншості. Подібними до Конституційних були
зміни в структурі Єврокомісії, коли у період 2009-2014 рр. в її
складі налічуватиметься по одному представникові від країни, а з
листопада 2014 р. в ній будуть представлені лише ⅔ кількості
країн-учасниць.

126
 По-четверте, були чітко виокремленні питання, голосування
за якими здійснюються за принципом кваліфікованої більшості
(порядок головування в Раді, вільний рух робочої сили, соціальні
гарантії, спільна транспортна політика, прикордонний контроль,
міграція, судове співробітництво, культура, інтелектуальна
власність, космічна політика, енергетика, туризм, спорт тощо).
По-п’яте, договір чітко розмежовує компетенції Союзу та
національних урядів. До «виключних» компетенцій Союзу було
віднесено визначення та реалізацію спільної зовнішньої політики
і політики безпеки, функціонування митного союзу,
внутрішнього ринку, монетарної політики (зона євро),
комерційної політики, укладання міжнародних договорів. Були
визначені також спільні компетенції, до яких належать соціальна,
економічна, регіональна політики, сільське господарство,
рибальство, транспорт тощо.
По-шосте, були чітко визначені основні положення оборонної
політики, у голосуванні по якій не може бути використаний
принцип кваліфікованої більшості (лише одностайне рішення).
Зазначалося також, що Компетенція Суду ЄС (чи інших судів) не
може поширюватися на цю сферу.
По-сьоме, запроваджувалася ціла низка інших ініціатив,
зокрема щодо Хартії з прав людини, громадянської ініціативи,
енергетичної політики, виходу із Союзу (раніше ця процедура не
була детально прописана), глобальних змін у кліматі, створення
європейського дослідницького простору.

Вставка 9

Зміст Лісабонського договору

1. Передісторія Договору про реформу.
2. Історія ухвалення договору.
3. Правосуб’єктність ЄС.
4. Принципи та цілі ЄС.
5. Інституційні зміни.
5.1. Європейський Парламент.
5.2. Європейська Рада.
5.3. Рада.
5.4. Європейська Комісія.
5.5. Високий уповноважений із зовнішньої політики
та політики безпеки.
5.6. Суд ЄС.
6. Питання, голосування за якими відбувається за
принципом кваліфікованої більшості.
7. Компетенція Союзу та національних урядів.

127
 8. Політика оборони.
9. Хартія з прав людини.
10. Інші принципові зміни.
10.1. Громадянська ініціатива.
10.2. Еврозона.
10.3. Енергетична політика.
10.4. Вихід із Союзу.
10.5. Глобальні зміни клімату.
11. Примітки.
12. Посилки.
Джерело: Википедия. Лиссабонский договор http://ruwikipedia.org/wiki/%DO%9B%DO%

Слід зазначити, що наведені вище заходи фундаментальної

політичної та економічної реформи ЄС, які мали явно
інституційний характер, далеко не завжди адекватно були сприйняті
парламентаріями країн. Упродовж останніх двох років з 20 грудня
2007 р. по 20 листопада 2008 р. більшість європейських країн
проголосувала за прийняття договору, тим не менше знайшлися й
деякі винятки. Ірландія, приміром, вирішила провести референдум,
який, мабуть, «відповідно до традицій» (пригадайте Ніццький
договір), зафіксував 14 червня 2008 року негативне ставлення
виборців цієї країни до його основного змісту («ні» — 53,4 %, «так»
— 46,6 %). Повторний референдум має пройти до кінця 2009 року.
Певні складнощі щодо прийняття Лісабонського договору були
також у парламентах «нових» членів ЄС. Приміром, Конституційний
Суд Чеської Республіки ретельно досліджував, чи не суперечить
Лісабонський договір національній конституції, проте навіть і після
винесення позитивного (на користь нової угоди) рішення президент
Чехії заявив, що підпише його тільки після Ірландії.
Аналогічної позиції дотримується й Президент Польщі Лех
Качинський.
Тобто, як і декілька років тому, подальша політична реформа
ЄС головним чином залежатиме від Ірландії.

1.5.4. Основні напрями інтеграції

політичних систем

Європейський Союз початку ХХІ століття являє собою доволі

складний у політичному відношенні конгломерат інтеграційних
та дезінтеграційних процесів, які значною мірою зумовлені
протистоянням позицій як політичних партій, так і очікуваної
побудови нової моделі наднаціонально-національного устрою

128
ЄС. Основними чинниками формування майбутньої політичної
моделі можуть бути наступні:
 посилення євроцентричних тенденцій як відповідь на
виклики глобалізації світового економічного простору;
 зростання інтенсивності руху факторів виробництва,
кооперації та спеціалізації, що має привести й до політично-
правової гармонізації;
 зміна політичних уподобань електорату, що може призвести
до приходу до влади радикально налаштованих політичних
партій і їх коаліцій;
 посилення впливу ЄС та його інституцій на світовій
політичній арені;
 уніфікація політичних рухів у ЄС, їх солідаризування в
Європарламенті з огляду на те, що його роль посилюватиметься у
прийнятті фундаментальних рішень щодо бюджету, призначення
Голови ЄК, захисту прав і свобод громадян;
 можливе розширення ЄС після 2015 та 2020 рр.
Демократична політична система в ЄС у багатьох випадках
враховує громадську думку, адже саме вона може забезпечити чи
то підтримку з боку електорату відповідних новацій, що
надходять з наднаціональних структур ЄС, чи, навпаки, їх
ігнорування. Доволі показовою при цьому може бути уніфікація
зовнішньої політики (див. рис. 1.5.1). Опитування, проведене в
країнах Європейського Союзу, яскраво засвідчило те, що
найбільш зацікавленими сторонами в уніфікації спільної
зовнішньої політики та частковому, як показав Лісабонський
договір, делегуванні повноважень «нагору» є країни Центральної
Європи (Польща, Чехія), найменше такі тенденції виявляються в
Нідерландах та Швеції. Проте, як би там не було, і в ЄС-25 і
меншою мірою в ЄС-15 домінують усе-таки позитивні настрої
щодо подальшої інституціалізації зовнішньої політики. Можна
передбачити, що саме в цій частині Лісабонський договір буде
підтриманий переважною більшістю населення країн-членів.

129
 НДЧ — нові держави-члени
Джерело: Eurobаrometer (66, 2007) та T.Bale (2008)

Рис. 1.5.1. Ви «за» чи «проти» спільної політики

держав—членів ЄС щодо інших країн?

Сучасний європейський політичний процес характеризується

значним зростанням числа нових партій, про визначальні
політичні позиції яких ще десять років тому годі було подумати
(див. табл. 1.5.4).
Таблиця 1.5.4
«УСПІШНИЙ» РАДИКАЛЬНИЙ ПОПУЛІЗМ ПРАВИХ ПАРТІЙ
В ЄВРОПІ — ЕЛЕКТОРАЛЬНІ УПОДОБАННЯ
ТА ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ (УРЯДОВИЙ) СТАТУС ЗА T. BALE [2008, P. 317]

Парламентарний (урядовий)
Минуле Нове Останні статус
Обрання століття, століття, вибори,
% (рік) % (рік) % (рік)
Раніше Нині

1 2 3 4 5 6
Австрія (FPÖ) 26,9 10,2 11 (2006) Коаліційний Опозиція
(1999) (2002) партнер
KZO (KZO) n/a n/a 4,1 (2006) n/a Опозиція

130
 Бельгія (VB) 11,6 12,0
9,9 (1999) (2003) (2007) Опозиція Опозиція

Болгарія (Ataka) n/a n/a 8,2 (2005) Опозиція Опозиція

Данія (DF) 12,0 13,3 13,8 Підтримка Підтримка
(2001) (2005) (2007) партії партії
Франція (FN) Не Не
14,9 11,3 4,3 (2007) представлен представлен
(1997) (2002) а а
Італія (AN) 15,7 12,0 12,3 Коаліційний
(1996) (2001) (2006) партнер Опозиція

(LN) 10,1 3,9 4,6 Коаліційний

(1996) (2001) (2006) партнер Опозиція

Нідерланди Не
(LPF) 17,0 5,7 (2003) n/a Коаліційний представлен
(2002) партнер а
(PVV) n/a n/a 5,9 (2006) n/a Опозиція
Норвегія (FP) 15,3 14,7 22,1 Підтримка
(1997) (2001) (2005) партії Опозиція

Польща (LPR) Не
7,9 8,0 1,3 Коаліційний представлен
(2001) (2005) (2007) партнер а
Словаччина 9,1 3,3 11,7 Коаліційний Коаліційний
(SNS) (19998 (2002) (2006) партнер партнер
Швейцарія 22,5 26,6 29,0 Коаліційний Коаліційний
(SVP) (1999) (2003) (2007) партнер партнер
Умовні позначки: n/a — відсутні дані.
Як випливає з наведеної таблиці, «успішний популізм» у
країнах ЄС наприкінці ХХ — на поч. ХХІ століття набув доволі
великого поширення, що призвело до того, що учасники
традиційних коаліцій вимушені були суттєво розширити коло
тих, з ким вони об’єднувалися раніше. Яскравим прикладом
може слугувати італійська партія Lega Nord (LN) чи Північна
Ліга, яка є прикладом ультрарадикальної партії, що активно
виступає за регіональну відокремленість найрозвинутішої в
економічному відношенні Північної Італії від решти територій за
рахунок реалізації політики деволюції (тобто трансферту
компетенцій від національних органів влади до субнаціональних
чи регіональних). Аналогічної позиції дотримується також
бельгійська Vlaams Belang, масовані виступи якої упродовж 2007

131
—2008 рр. замалим не поділили на три частини Бельгійське
Королівство.
Майбутнє Європейського Союзу багато в чому залежатиме від
того, наскільки виправданою буде позиція населення країн-
учасниць щодо розширення цього найбільшого у світі
інтеграційного угруповання (див. рис. 1.5.2).

НДЧ — нові держави-члени

Джерело: Eurobаrometer (66, 2007).
Рис. 1.5.2. Варіації оцінювання перспектив
розширення ЄС в окремих країнах (2007)

Посилення позицій Європейського Союзу у світі у багатьох

випадках сприймається як активне лобіювання своїх інтересів у
країнах, що розвиваються, а також у тих європейських державах,
які не є членами ЄС (див. табл. 1.5.5).
Таблиця 1.5.5
ХТО І ЯК ДОПОМАГАЄ ІНШИМ КРАЇНАМ

Допомога, Допомога, Три найбільші Обсяги допомоги

% ВНД млн дол. реципієнти на одного жителя,
(2005) США (2005) дол. США (2004)

1 2 3 4 5
Швеція 0,94 3362 Танзанія, 302
Мозамбік, Росія

132
 Нідерланди Індонезія, Індія,
0,82 5115 Танзанія 258

Франція Берег Слонової

Кістки,
0,47 10026 Французька 137
Полінезія, Нова
Каледонія
Об’єднане Індія, Сербія,
Королівство 0,47 10767 Чорногорія 131

Німеччина Сербія,
0,36 10082 Чорногорія, Китай, 91
Болівія
Італія Мозамбік,
0,29 5091 Танзанія, Ерітрея 43

Іспанія Нікарагуа,
0,27 3018 Сальвадор, Китай 56

Європейська Туреччина, Сербія,

Комісія n/a 9390 Чорногорія, n/a
Марокко
США Єгипет, Росія,
0,22 27622 Ізраїль 67

Умовні позначки: n/a — відсутні дані.

Джерело: Data from OECD, Development Cooperation Report, 2006. Per capita
ODA from UN, Human Development Report (2006).

Незважаючи на те, що в ЄС дотримуються всіх пунктів

Ломеської конвенції, «країнові» переваги щодо надання
допомоги визначає безпосередньо уряд кожної держави окремо.
А загальна тенденція, тим не менше є чіткою: Росія, Китай чи
колишні колонії, в яких колишні метрополії мають свої інтереси.

Запитання та завдання для самоперевірки

1. Сформулюйте після прочитаного тексту своє уявлення

про політичний союз. Визначте 4—5 його характерних рис.
2. Як формувався Політичний Союз? Визначте 3-4 етапи
його розвитку. Обґрунтуйте їх виокремлення.
3. Наскільки небезпечним для єдності ЄС та конкретної
країни-учасниці є застосування штрафних санкцій?

133
(Пригадайте австрійський досвід).
4. У чому суть європейського «політичного маятника»?
5. Чим, на вашу думку, відрізнялися функції
Західноєвропейського союзу у 50—60-ті роки ХХ ст. від
сучасних? Аргументуйте свою думку.
6. Користуючись даними табл. 1.5.1, спробуйте
сформулювати позицію США на переговорах із ЄС та ЗЄС.
Що, на вашу думку, задовольняє і що викликає заперечення
з боку держави-лідера стосовно ідеї «атлантичної
солідарності»?
7. З якою метою був створений Європейський Конвент?
8. Із позиції релігійної толерантності і християнської
ідентифікації ЄС та даних табл. 1.5.2 наведіть свої
аргументи щодо доцільності (недоцільності) посилення
ісламізації Європи.
9. Які основні зміни мали бути включені в
Конституційний Договір ЄС?
10. Уявіть, що ви є громадянином Польщі. Оцініть ті
зміни, які несе Лісабонський договір для вашої країни.
Запишіть їх, користуючись методом SWOT-аналізу у два
стовпчики (+ та –). Тепер ситуація змінилася. Ви стали
британцем. Зробіть те саме.
А тепер порівняйте результати.
11. Які чинники впливатимуть на майбутню інтеграцію
політичних систем ЄС?
12. З наведеного у підрозділі 1.5.4 графічного матеріалу
знайдіть докази того, що ЄС у середньо- та довготерміновій
перспективі все-таки прагне розширення.

Основна література

1. Гоці С. Європейська Комісія. Процеси ухвалення

рішень і виконавчі повноваження / Пер. з італійської. — К.:
КІС, 2007. — 208 с.
2. Грицяк І.А. Європейське управління: теоретико-
методологічні засади. — К.: КІС, 2006. — 398 с.
3. Дайнен Д. Дедалі міцніший Союз. Курс Європейської
інтеграції, — К.: КІС, 2006. — С. 180—2002.
4. Мусис Н. Усе про спільні політики Європейського
Союзу. — К.: КІС, 2005. — С. 123—138.
5. Bale T. European Politics. A Comparative Introduction. 2nt
Edition. — Houndmills: Palgravo Macmillan, 2008. — 404 p.

134
 Додаткова література

1. Європейська інтеграція / Укладачі М. Яхтенфунс

Б. Колєр-Кох. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська
академія», 2007. — 394 с.
2. Integration in an Expanding European Union: Reassessing
the Fudamentals / Ed. By J.H.Weiler, Iain Begg, John Peterson.
— Oxford: Blackwell Publ., 2005.
3. European Integration in the 21st century. Unity in
Deversity? / Ed. By M. Farrel, S. Fella, M. Newman. —
London: Sage Publ, 2002.
4. The Economics of the European Union Policy and
Analysis. Third Edition / Ed. By M.Artis and F.Nixgan. —
Oxford: Oxford University Press, 2004.
5. Svendsen G. The Political Economy of the European
Union Institutions, Police and Economic Growth. —
Cheltenham: Edward Elgar, 2003.

135
 РОЗДІЛ
КОНСОЛІДОВАНИЙ БЮДЖЕТ ЄС
ДЕНИС ІЛЬНИЦЬКИЙ

2.1. КОНСОЛІДОВАНИЙ БЮДЖЕТ ЄС

2.1.1. Основи формування бюджету ЄС

2.1.2. Бюджетна процедура ЄС
2.1.3. Надходження бюджету ЄС
2.1.4. Основні статті витрат бюджету ЄС
2.1.5. Місце окремих органів у бюджетній політиці ЄС
2.1.6. Розвиток фінансової перспективи ЄС
2.1.7. Еволюція бюджетної політики ЄС
Питання та завдання для самоконтролю
Завдання
Основна література
Додаткова література

2.1.1. Основи формування бюджету ЄС

Наявність незалежного фонду фінансових ресурсів у формі

єдиного бюджету ЄС, управління яким здійснюється
наднаціональними органами, є відмітною рисою європейської
інтеграції. Єдиний бюджет — це основний фінансовий документ
ЄС, який затверджується спільно Радою та Парламентом ЄС. За
допомогою єдиного бюджету відбувається перерозподіл частини
національного доходу країн ЄС, що дає можливості, управляючи
грошовими ресурсами, впливати на темпи та рівень економічного
розвитку. За рахунок цього відбувається реалізація єдиної
економічної та фінансової політики ЄС. Нині основним методом
регулювання економічного розвитку є недотування і субсидіювання
(крім спільної сільськогосподарської політики), а здійснення
інвестиційної політики та фінансування програм, спрямованих на
структурне вирівнювання регіонів.
Бюджет ЄС принципово відрізняється від національного бюджету
будь-якої країни. В Євросоюзі бюджет розглядається передусім як
інструмент забезпечення розвитку інтеграційних процесів, усунення

136
суперечностей між його країнами-членами та досягнення спільних
цілей, які знаходять свій вияв в конкретних політиках ЄС,
фінансування яких відбувається саме за рахунок єдиного бюджету
цього інтеграційного угруповання. Особливим є також його
законодавче забезпечення, процес планування, прийняття, реалізації
та оцінки результатів.
Фінансові засади функціонування ЄС ґрунтуються на Угоді
про створення Європейського співтовариства (статті 268 — 280) *.
Ними визначено:
 загальні правила управління бюджетом ЄС;
 як відбувається фінансування бюджету;
 етапи бюджетної процедури;
 виконання бюджету та контроль за ним;
 додаткові умови для виконання Угоди у сферах фінансів і
боротьби проти шахрайства.
Усі подальші нормативно-правові акти приймалися та
приймаються виключно виходячи з положень цієї угоди.
Під бюджетом в ЄС розуміють річний фінансовий план,
складений відповідно до бюджетних принципів, який формує
передбачення та права на кожний фінансовий рік, оцінку
майбутніх вартостей, витрат і доходів, їх детальний опис та
правове обґрунтування, куди також входять бюджетні поправки.
Загальний бюджет ЄС управляється серією принципів, до яких
відносять****: принципи єдності та бюджетної точності,
щорічності, рівноваги, єдиної валюти, універсальності,
специфікації, достовірного фінансового менеджменту та
прозорості.
Згідно з принципом єдності, всі доходи та витрати мають бути
об’єднані в єдиному документі для забезпечення ефективного
моніторингу ресурсів Союзу. Деякі фонди Союзу діють за
спеціальними правилами, наприклад, Європейський фонд
розвитку, який фінансується прямими внесками країн залежно
від рівня ВВД, та децентралізовані органи Союзу (Європейські
агенції), які мають власні бюджети та субсидіюються з бюджету.
У перші роки інтеграції інститути європейських співтовариств
були незалежними, й кожний мав власний окремий бюджет.
Європейське об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС), створене
Паризьким договором 1951 року, мало адміністративний та
операційний бюджет; Римський договір 1957 року встановлював
єдиний бюджет для Європейського Економічного Співтовариства
**
Treaty
on European Union (consolidated version) // Official Journal C 325, 24/12/2002.
****
Дивіться також — http://ec.europa.eu/budget/other_main/glossary_en.htm#accuracy

137
(ЄЕС), а договір про створення Євратома — адміністративний
бюджет цієї організації та бюджет на проведення НДДКР й
інвестиційних програм. Наявність трьох, а часом і до п’яти окремих
бюджетів різних інститутів створювало перешкоди для здійснення
ефективного контролю за використанням фінансових ресурсів.
Процес об’єднання бюджетних інструментів почався 1965 року з
підписання Договору про злиття, згідно з яким була створена єдина
Комісія (замість вищих керівних органів трьох співтовариств) і
єдина Рада. До 1970 року процес об’єднання бюджетних
інструментів було завершено.
Принцип бюджетної точності (введений Радою ЄС)
передбачає, що бюджетні органи можуть лише замовляти
асигнування, які в майбутньому повинні виконуватися.
Відповідно до принципу щорічності для спрощення контролю за
надходженнями та витратами фінансових ресурсів, діяльністю
керівних органів, бюджет розробляється на один фінансовий рік,
який збігається з календарним роком. Крім того, в рамках єдиного
бюджету здійснюється фінансування довгострокових програм. У
таких випадках застосовуються диференційовані асигнування, які
складаються із зобов’язальних асигнувань (витрати цього
фінансового року за зобов’язаннями, що випливають із програм, які
розраховані більше, ніж на 1 рік) та платіжні асигнування (витрати на
проведення багаторічних програм, що випливають із зобов’язань
поточного та/або попередніх фінансових років), які затверджуються
щороку. Асигнування, які не використані в бюджетному році,
скасовуються та можуть бути перенесені на наступний рік за
наявності виключних умов.
Принцип рівноваги встановлює, що в складанні бюджету
заплановані доходи та витрати кожного бюджетного року
повинні бути збалансовані. Союзу заборонено здійснювати
позики для покриття бюджетних дефіцитів. Якщо в кінці
фінансового року створюється позитивний залишок, то ці кошти
переносяться на наступний рік. Якщо має місце дефіцит
бюджету, то він переноситься на рахунок витрат ЄС у
наступному році.
Принцип єдиної валюти (євро) використовується не лише для
складання бюджету та представлення рахунків, а й для його
виконання. Винятки діють для авансових рахунків і грошових вимог,
які, зрештою, представляються в бюджеті в євро. До введення євро в
безготівковий обіг бюджет складався в ЄКЮ (європейській
розрахунковій одиниці), а з 1 січня 1999 року бюджет ЄС
розраховується в євро.

138
 Принцип універсальності полягає в тому, що доходи єдиного
бюджету не повинні скеровуватися чи бути прикріпленими для
конкретних бюджетних витрат (перше бюджетне правило), хоча
можуть спостерігатьися й окремі винятки, наприклад, унески
третіх країн на фінансування спільних наукових програм.
Бюджетні надходження утворюють загальний фонд ЄС, з якого
потім фінансуються всі заходи. Усі надходження та витрати
мають бути наведені в єдиному бюджеті в повному обсязі без
узаємних заліків (друге бюджетне правило), при цьому
допускаються лише технічні винятки, покликані спростити
процедури.
Згідно з принципом специфікації, всі витрати ЄС розподіляються
за окремими розділами. Так визначається горизонтальна структура
побудови бюджету (розподіл витрат за розділами) та вертикальна
структура. Бюджетна номенклатура дає можливість групувати
витрати за розділами, підрозділами, статтями. Жодні надходження не
можуть бути зараховані, а витрати здійснені, якщо вони не
передбачені в бюджеті. Кожне асигнування повинне мати своє
призначення та направлятися на визначені цілі для запобігання будь-
яким непорозумінням між асигнуваннями на етапах складання та
виконання бюджету.
Фінансовий регламент* визначає достовірний фінансовий
менеджмент, спираючись на принципи економії, ефективності
та ефектності, який має орієнтуватися на визначені цілі,
відслідковуватися об’єктивними показниками, маючи
призначення трансформувати менеджмент ресурсів на
менеджмент, спрямований на досягнення результатів кожної з
програм. Фінансовий регламент на 2007—2013 роки — це засади
планування витрат ЄС на вказаний період. Даний регламент:
 встановлює межі для витрат і ресурсів;
 визначає критерії кооперації у справах менеджменту,
правових спільних рішень Парламенту та Ради;
 встановлює механізми діалогу між інституціями ЄС із
бюджетних питань;
 включає гнучкі механізми кооперації з непередбачених питань.
Принцип прозорості введений фінансовим регламентом у 2002
році та полягає у тому, що комісія повинна опублікувати
підписаний Президентом Європейського Парламенту бюджет
протягом місяця, консолідовані фінансові звіти та звіти про
**
Council Regulation (EC, Euratom) No 1605/2002 of 25 June 2002 on the Financial Reg-
ulation applicable to the general budget of the European Communities // Official Journal L 248
of 16.09.2002

139
фінансовий менеджмент кожного з інститутів мають бути офіційно
опубліковані.
Нові фінансові правила націлені на спрощення доступу до
грантів ЄС та їх використання з одночасним посиленням
контролю за тим, як розподіляються та витрачаються кошти
бюджету ЄС. Основні вимоги знижено до мінімуму, що робить
простішим початок фінансування за дотримання легальних
критеріїв. Об’єктивно Комісія обирає проекти за їх якістю та
адекватністю цілям політики, а не даті подання заявки.
Таблиця 2.1
ПОРІВНЯННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ БЮДЖЕТІВ КРАЇН ЄС, 2007

профіцит (+),
ВВП, Доходи бюджету Витрати бюджету дефіцит (–)
млрд дол. Країна бюджету
США млрд дол. млрд дол. % до-
США % ВВП США % ВВП ходів % ВВП

3259 Німеччина 1465 44,95 1477 45,32 –0,82 –0,37

2515 Франція 1311 52,13 1372 54,55 –4,65 –2,43
Велика
2756 Британія 1155 41,91 1237 44,88 –7,10 –2,98
2068 Італія 976 47,20 1029 49,76 –5,43 –2,56
1415 Іспанія 571,1 40,36 544,9 38,51 4,59 1,85
754,9 Нідерланди 302,8 40,11 352,3 46,67 –16,35 –6,56
431,6 Швеція 241,2 55,89 229,1 53,08 5,02 2,80
442,8 Бельгія 217 49,01 217,4 49,10 –0,18 –0,09
366,7 Австрія 176,4 48,10 178,3 48,62 –1,08 –0,52
310,7 Данія 167,9 54,04 156,1 50,24 7,03 3,80
236,1 Фінляндія 124,2 52,60 114 48,28 8,21 4,32
356,3 Греція 111,9 31,41 120,7 33,88 –7,86 –2,47
253,3 Ірландія 93,85 37,05 91,07 35,95 2,96 1,10
219,5 Португалія 92,35 42,07 99,59 45,37 –7,84 –3,30
413,3 Польща 80,53 19,48 88,7 21,46 –10,15 –1,98
168,1 Чехія 69,49 41,34 75,8 45,09 –9,08 –3,75
136,4 Угорщина 62,25 45,64 69,98 51,30 –12,42 –5,67
158,5 Румунія 52,96 33,41 56,85 35,87 –7,35 –2,45
71,6 Словаччина 33,07 46,21 35,13 49,08 –6,23 –2,88
44,6 Словенія 19,17 43,01 19,41 43,55 –1,25 –0,54
39,1 Болгарія 16,62 42,54 15,18 38,85 8,66 3,69

140
 Люксембур
47,7 г 14,29 29,99 13,92 29,21 2,59 0,78
28,6 Литва 12,36 43,26 12,54 43,89 –1,46 –0,63
27 Латвія 8,975 33,24 8,88 32,89 1,06 0,35
17,4 Кіпр 8,957 51,42 9,16 52,58 –2,27 –1,17
21,2 Естонія 7,671 36,18 7,015 33,09 8,55 3,09
6,5 Мальта 3,316 51,41 3,368 52,22 –1,57 –0,81
Джерело: складено автором за матеріалами CIA Factbook —
https://www.cia.gov/library/publications/the-world-factbook/ та Євростату —
http://ec.europa.eu/eurostat
Через бюджет розподіляється лише близько 1 % ВНД 27 країн
ЄС, тоді як в окремих країнах ЄС цей показник сягає 50 % ВНД
(див. табл. 2.1). Наприклад, у 2005 році бюджетні асигнування 25
країн досягли 5119 млрд євро, тобто 48,3 % ВНД, тоді як через
бюджет ЄС лише 114 млрд євро або 1,004 % ВНД цих країн ЄС.

2.1.2. Бюджетна процедура ЄС

У більшості країн світу існує чітка процедура бюджету, яка

передбачає його прийняття до початку фінансового року.
Аналогічно відбувається й у ЄС, але лише з тією особливістю, що
щорічний бюджет є питанням більш технічним та спирається на
фінансову перспективу, яка визначає основи формування та
розподілу бюджету на період у сім років (наприклад, фінансова
перспектива для бюджетів 2000—2006, 2007—2013 років).
Процедура прийняття щорічного бюджету ЄС складається з таких
етапів:
 до 1 липня кожна з інституцій подає оцінки витрат, які
Комісія групує в попередній варіант бюджету;
 до 5 жовтня Рада (попередньо порадившись із Парламентом
про обов’язкові витрати*) приймає рішення щодо попереднього
бюджету, який відтепер стає чорновим варіантом бюджету;
 протягом 45 діб Парламент оцінює чорновий бюджет та може:
1. або прийняти бюджет (тоді процедура завершена);
2. або приймає рішення про внесення змін (пропонує зміни
до обов’язкових витрат та/або доповнення до
необов’язкових витрат);
**
До обов’язкових витрат відносять ті, що випливають безпосередньо з Договору чи
інших інструментів, які застосовуються на його основі. Усі інші витрати за своєю
природою необов’язкові.

141
  протягом наступних 15 діб відбувається друге читання, коли
Рада оцінює пропозиції Парламенту. Рада має право внести зміни
до необов’язкових витрат, і тоді текст повертається до
Парламенту. Щодо обов’язкових витрат — можливі два сценарії:
1. парламентські пропозиції приводять до збільшення
бюджету, тоді вони повинні бути схвалені в бюджеті
кваліфікованою більшістю голосів;
2. парламентські пропозиції не призводять до
збільшення бюджету, тоді вони можуть бути відхилені
кваліфікованою більшістю голосів. Мовчання
розуміють як схвалення;
 закінчення процедури. Для відхилення бюджету необхідна
абсолютна більшість, яка має становити не менше двох третин
голосів. Зрештою, в разі відсутності чіткої реакції з боку Ради чи
її представників під час голосування, Президент Парламенту
фіксує згоду Ради та приймає бюджет.
За роки розвитку Європейський Парламент розширив свої
повноваження в бюджетному процесі. Спочатку Парламент мав
лише повноваження доповнювати, а всі головні повноваження
мала Рада. Наразі це Парламент, який вирішує, приймати чи ні
бюджет, а також має вирішальне слово щодо необов’язкових
витрат (вони становлять близько 65 % асигнувань на 2007 рік).
Тому нині він відіграє вирішальну роль у бюджетному процесі.

2.1.3. Надходження бюджету ЄС

Надходження бюджету ЄС забезпечуються функціонуванням

системи «власних ресурсів» та іншими прямими платежами
країн-членів. Основні надходження бюджету фінансуються
власними ресурсами, до яких відносять: традиційні власні
ресурси (митні податки, сільськогосподарські мита та мито з
цукру); податок з доданої вартості (ПДВ) та валовий
національний дохід (ВНД). Інші доходи включають надлишок
доходу попереднього року, надходження від третіх країн, що
беруть участь у європейських програмах, та внески працівників
Європейських інституцій.
Питання власних ресурсів є вкрай політизованим: окрім
питання фінансової незалежності Співтовариств, їх джерела є
основним з факторів загострення відносин між громадянами ЄС,
країнами-членами та їх інституціями. Дебати щодо системи
власних ресурсів тісно пов’язані з ширшим обговоренням

142
майбутнього європейської інтеграції та боротьби між двома
поглядами все — федералізмом та міжурядовими підходами.
Традиційні власні ресурси розглядаються як «природні»
власні ресурси, адже вони є результатом зборів на основі
спільних політик ЄС на противагу доходами, які є внесками
країн-членів. Основними складовими системи власних ресурсів є
мита, сільськогосподарські ресурси, податок на додану вартість,
валовий національний дохід та інші доходи. Структура бюджету
ЄС за його джерелами представлена у наступній табл. (див. табл.
2.2)
Мита стягуються з імпортних товарів на зовнішніх кордонах
згідно з єдиним митним тарифом, запровадженим 1968 року*.
Римський договір розглядає мита як принципове джерело
фінансування витрат Європейського економічного союзу. Адже
союз розглядається як єдина митна територія (митний союз, у якому
неможливим є існування різних ставок мита в різних країнах) та
інтеграційне угруповання, де відбувається вільний рух товарів і
послуг. З 1998 року були додані мита Європейського союзу вугілля
та сталі.
Таблиця 2.2
РОЗПОДІЛ ДЖЕРЕЛ НАПОВНЕННЯ БЮДЖЕТУ ЄС
**
**, %
Традиційні Податок з доданої Валовий
власні ресурси вартості національний дохід
1996 19 51 30
2007 15 15 69
2013 13 12 74

Сільськогосподарські ресурси. Найважливішими з них є

мита на сільськогосподарську продукцію. Напочатку вони мали
вигляд зборів, що залежали від цін на світових і внутрішніх
ринках. З наведених прикладів багатосторонніх угод
(Уругвайський раунд переговорів) в законодавстві ЄС практично
відсутні розбіжності між сільськогосподарськими митами та
іншими митами. Сільськогосподарські мита — це мито на
сільськогосподарську продукцію з третіх країн. Проте
здійснюються окремі збори на виробництво цукру, ізоглюкози та
**
Див. також Council Regulation (EEC) No 2913/92 of 12 October 1992 establishing the
Community
****
Customs Code.
За матеріалами Communication from the Commission «Reforming the budget,
changing Europe a public consultation paper in view of the 2008/2009 budget review»,
Commission of the European Communities, Brussels, 12.9.2007

143
інуліну.
Податок на додану вартість (ПДВ). ПДВ-ресурси було
започатковано з 1970 року оскільки традиційні власні ресурси не
забезпечували потреб бюджету ЄС. Потреба в гармонізації бази
ПДВ призводила до значної затримки, тому лише у 1980 році цей
комплекс ресурсів було запроваджено у дію. Ці ресурси
отримуються за рахунок застосування певного рівня по відношенню
до бази, що визначається універсально. З 1988 по 1994 рік база не
повинна була перевищувати 55 % ВПН країни, а з 1995 — 50 % для
країн з рівнем ВНП на душу населення, меншим за 90 % середнього
по ЄС. Рівень, що застосовувався до бази ПДВ, було визначено у
1970 році в 1 %, який у 1985 році було збільшено до 1,4 % (для
фінансування витрат, пов’язаних з приєднанням Іспанії та
Португалії), а з 2000 року його було знижено до 0,5 % від бази ПДВ.
Валовий національний дохід (ВНД). З 1988 року було
запроваджено четверте джерело власних ресурсів (на той час
валовий національний продукт), яке було покликано замінити ПДВ
як джерело для збалансування бюджету. Була визначена верхня
межа для власних ресурсів як відсоток від ВНП, а саме 1,14 % з
1988 року та 1,27 % з 1995 року. Сучасна система власних ресурсів
базується на Європейській системі рахунків*, та, відповідно, за базу
береться концепція валового національного доходу. З метою
залишити обсяг ресурсів без змін було затверджено верхню межу на
рівні 1,24 % ВНД ЄС. ВНД-ресурси отримуються щороку згідно з
бюджетною процедурою за допомогою застосування фіксованої
ставки до бази, яка являє собою суму ВНД за ринковими цінами.
Розраховується як різниця між витратами та сумою всіх інших
доходів. У даний час це ключове джерело, яке фінансує основну
масу бюджету ЄС.
Власні ресурси збираються країнами-членами та стають
доступними, щомісячно надходячи на рахунок, відкритий у
національному казначействі чи національному банку країни.
Кошти надходять тоді, коли вони збираються. Натомість ПДВ- та
ВНД-ресурси стають доступними лише на початку місяця в
розмірі 1/12 від річного плану бюджету. Враховуючи особливості
сільськогосподарських витрат, Комісія інколи просить країни-
члени заплатити ПДВ- та ВНД-ресурси на 1—2 місяці наперед у
перші місяці року. Країни також залишають частину надходжень
(до 25 %) від традиційних ресурсів як плату за їх збирання.
Інші доходи. Частину надходжень до бюджету становлять
**
Council Regulation (EC) No 2223/96 of 25 June 1996 on the European system of na-
tional and regional accounts in the Community // OJ L 310 of 30.11.1996

144
податки та зменшення винагород працівникам, банківські
проценти, внески третіх країн на певні союзні програми,
компенсації за невикористані гранти, штрафи, що накладаються,
та пені за затримку платежів, а також залишки балансів
попередніх років.

Вставка 10
Надзвичайні заходи щодо Великобританії
1984 року в результаті Фонтенблорського засідання
Європейської Ради було вирішено запровадити
корекцію для Великої Британії. Цей механізм надає їй
відшкодування в розмірі 0,66 % від її негативного
чистого балансу. Його було запроваджено з огляду на
неучасть Великої Британії в певних заходах розвитку
ЄС через більш високий рівень її розвитку. Сума
відшкодування розподіляється між країнами-членами
залежно від частки у ВНД (крім Австрії, Німеччини,
Нідерландів та Швеції, чиї внески зменшені до трьох
четвертих).
Система власних ресурсів на період 2007—2013 років
характеризується певними особливостями*. Витрати бюджету
обмежуються 1,24 % обсягів ВНД країн-членів, а щорічні виплати
не повинні перевищувати 1,31 % ВНД. Традиційні власні ресурси,
як і раніше, складаються з митних платежів згідно зі Спільним
митним тарифом, та виплат відповідно до спільної організації ринку
цукру, а країни можуть залишати 25 % як компенсацію витрат за
роботу з їх стягнення. Власні ресурси, що спираються на ПДВ,
стягуються на основі національних ПДВ баз оподаткування, які
були гармонізовані для цих цілей. Максимальний розмір очікувань
надходжень від ПДВ-ресурсів становить 0,3 %, а максимальна
ПДВ-база, що використовується для розрахунку обсягів платежів,
дорівнює 50 % ВНД країн-членів. На період 2007—2013 років
розмір очікувань надходжень від ПДВ-ресурсів для Австрії
встановлено 0,225 %, для Німеччини — 0,15 %, для Нідерландів та
Швеції — 0,10 %. Для визначення доходів, що спираються на
ВНД, використовується єдина ставка (0,73 %) для всіх країн-членів.
При цьому дві країни зменшать щорічні виплати: Нідерланди на 605
млн євро, Швеція на 150 млн євро. Корекція на користь
Об’єднаного Королівства розраховуватиметься на основі різниці
між його часткою Об’єднаного Королівства у ПДВ базі ЄС та
**
Council Decision 2007/436/EC, Euratom of 7 June 2007 on the system of the European
Communities’ own resources.

145
часткою Об’єднаного Королівства у сукупних витратах бюджету.
Усі країни братимуть участь у фінансуванні цієї корекції відповідно
до їх частки ВНД ЄС, але Німеччина, Австрія, Нідерланди та
Швеція сплачуватимуть лише 25 % від їх нормальної частки.
Бюджет також отримує інші доходи, серед яких податки, що
сплачуються працівниками ЄС з їх заробітних плат, внески від
країн, що не є членами союзу, на певні програми та штрафи з
компаній, які порушили конкурентне чи інше законодавство, що в
сукупності становить близько 1 % доходів бюджету.

2.1.4. Основні статті витрат бюджету ЄС

Напрями витрат бюджету ЄС визначаються фінансовою

перспективою, про еволюцію якої йдеться далі. При цьому окремі
напрями зберігають свою значну вагу в сукупних витратах
бюджету.
Найбільша частина витрат бюджету ЄС іде на управління
природними ресурсами, зокрема на сільське господарство та
сільський розвиток, хоча наголоси робляться на
конкурентоспроможності та згуртованості. При цьому під цими
напрямками розуміють досить широкі сфери діяльності, які
розглядаються у відповідному розділі. Так, наприклад, із
загальної суми 121,2 млрд євро бюджету ЄС на 2006 рік 42,9
млрд євро призначалося на забезпечення безпечності,
модернізації виробництва та вищої якості продуктів харчування.
Економічне зростання, нові робочі місця та
конкурентоспроможність є пріоритетами для ЄС, а відповідно,
дослідження та інновації є також вагомим напрямом витрат
бюджету. Значну частину витрат становить реалізація політики
єдності, яка передбачає витрати на розвиток економіки, охорону
довкілля, соціальні програми в нових членах ЄС. На це уходить
близько третини бюджетних ресурсів.
Решта ресурсів витрачається на велику кількість інших
різноманітних напрямів, серед яких основним є підтримка ролі ЄС
як глобального гравця в торгівлі та допомога в розвитку. ЄС
скеровує ресурси на фінансування економічного та соціального
розвитку, поліпшення стану навколишнього середовища по всьому
світу, але при цьому особлива увага приділяється прикордонними
країнам у Європі та Середземномор’ї, а також країнам Африки,
Карибського та Тихоокеанського регіонів, що є учасниками
торговельного договору з ЄС.

146
 Незначна частина бюджету ЄС іде на адміністративні витрати,
зокрема функціонування інституцій (таких як Європейська
Комісія, Європейський Парламент та Рада Міністрів) і
перекладачів 20 мов ЄС, що в цілому не перевищує 6 % витрат
бюджету. Докладніше про статті витрат бюджету ЄС за статтями
на 2007—2013 роки наведено у наступній таблиці (див. табл. 2.3).
Витрати бюджету за різними статтями розподіляються
нерівномірно у семирічному періоді. Частина витрат постійно
зростає, частина здійснюється лише в певні роки, частина то
збільшується, то зменшується. При складанні фінансової
перспективи за основу беруться лише оцінки витрат і надходжень
у цінах одного року з їх подальшим приведенням до актуального
стану.
Політика згуртування ЄС за допомогою структурних фондів
спрямована на зменшення соціальних та економічних
розбіжностей між регіонами ЄС. Хоча ЄС скеровує субвенції
переважно в депресивні регіони, фінансова допомога доступна
для всіх районів. Саме тому навіть такі високорозвинуті регіони
як Баварія можуть розраховувати на допомогу, ставлячи за мету
піднесення «регіональної конкурентоспроможності та
зайнятості». Фінансовий регламент на 2007—2013 роки
передбачає на таку політику 347 млрд євро.

147
 Таблиця 2.3
146

148
 *
ОЦІНКА ВИТРАТ БЮДЖЕТУ ЄС НА 2007—2013 РОКИ (млн €, у цінах 2004 року)
Разом 2007—
Статті витрат / роки 2007 2008 2009 2010 2011 2012 2013 2013
51 52 54 54 55 56 58
1. Сталий розвиток 383 591
267 913 071 860 379 845 256
1a) конкурентоспроможність для 10 11 11 12 12
8 404 9 595 75 550
зростання та зайнятості 209 000 306 122 914
42 43 43 43 44 44 45
1б) згуртування для зростання та зайнятості 308 041
863 318 862 860 073 723 342
2. Збереження та управління природними 53 54 53 53 52 51 51 369 837
ресурсами 478 322 666 035 400 775 161
у т.ч.: витрати, пов’язані з ринком, та 43 42 42 41 41 41 40 293 105
прямі платежі 120 697 279 864 453 047 645
3. Громадянство, свобода, безпека та юстиція 1199 1258 1380 1503 1645 1797 1988 10770
3a) свобода, безпека та юстиція 600 690 790 910 1050 1200 1390 6630
3б) громадянство 599 568 590 593 595 597 598 4140
4. ЄС як глобальний гравець 6199 6469 6739 7009 7339 7679 8029 49463
5. Управління 6633 6818 6973 7111 7255 7400 7610 49 800
6. Компенсації 419 191 190 - - - - 800
Сукупна оцінка доходів системи власних 119 121 123 123 124 125 127 864 261
ресурсів 195 971 019 518 018 496 044
Сукупна оцінка доходів системи власних 1,10  1,08  1,07  1,04  1,03  1,02  1,01  1,048 %
ресурсів як % ВНД % % % % % % %
115 119 112 118 116 119 119
Сукупна оцінка платежів бюджету 820 676
142 805 182 549 178 659 161
Сукупна оцінка платежів бюджету як % 1,06  1,06  0,97  1,00  0,97  0,97  0,94  1,00 %
ВНД % % % % % % %
**
Interinstitutional Agreement of 17 May 2006 between the European Parliament, the Council and the Commission on budgetary discipline and sound
financial management — Including the multiannual financial framework 2007-2013 (OJ No C 139 of 14/06/2006), Annex I, C 139/10.

149
 0,18  0,18  0,27  0,24  0,27  0,27  0,29 
Наявна різниця 0,24 %
% % % % % % %
Межа власних ресурсів як % ВНД 1,24  1,24  1,24  1,24  1,24  1,24  1,24  1,24 %
% % % % % % %

150
 Вугілля та сталь були в центрі уваги Європейського союзу
вугілля та сталі, який було започатковано після другої світової
війни для відродження економіки Європи. Вугілля та сталь були
основною сировиною військової та промислової сили Франції та
Німеччини. У 1958 році 86,5 % бюджету спільноти
спрямовувалися до ЄСВС. Хоча 1982 року закінчилася дія ЄСВС,
цей договір лежав в основі таких інституцій ЄС, якими ми знаємо
їх нині.
235 євро бюджету ЄС припадає на одного громадянина або
0,65 євро на день. З приєднанням двох нових країн у 2007 році —
Румунії та Болгарії (22,4 млн осіб та 7,9 млн осіб) — загальна
кількість громадян зросла до 493 млн. Саме тому бюджет на
одного громадянина залишився на тому самому рівні, а його
розмір збільшився.

2.1.5. Еволюція бюджетної політики ЄС

Еволюція бюджетної політики якнайтісніше пов’язана з

еволюцією самого союзу, адже кожна країна чи міжнародна
організація в реалізації своїх політик і цілей спирається на
бюджет. Розвиток бюджетної політики ЄС можна умовно
поділити на такі фази за ключовими характеристиками:
 становлення фінансової системи співтовариств (1951—1975
роки);
 криза союзних фінансів (1975—1987 роки);
 реформа союзних фінансів: пакет Делора І (1988—1992 роки)*;
 консолідація реформи 1988 року: пакет Делора ІІ (1993—
1999 роки);
 заснування сталої бюджетної бази для розширення
Європейського союзу: порядок денний 2000 (2000—2006 роки);
 виклики політик ЄС та їх бюджетні інструменти у
розширеному ЄС: багаторічні фінансові рамки на 2007—2013
роки.
У 1951 році угода Про Європейський союз вугілля та сталі
(ЄСВС) забезпечила його адміністративним бюджетом та
операційним бюджетом. У 1957 році Європейський економічний
союз (ЄЕС) засновує єдиний бюджет, а угода про Євроатом
створює адміністративний бюджет і бюджет з досліджень та
інвестицій. 1965 року Угода про злиття приєднала до бюджету
**
Про Делор І та Делор ІІ див. також в інших розділах (Еволюція інтеграційної
моделі ЄС та Економічний і Монетарний (валютний) Союз).

147
ЄЕС адміністративні бюджети ЄСВС та Євроатома, а у 1970 році
ще й бюджет із досліджень та інвестицій. Із 1970 року аж до
2002-го співіснували два бюджети: загальний та операційний
бюджети ЄСВС. Із 1971 почала функціонувати система власних
ресурсів, що складалися з мита, сільськогосподарських акцизів та
доходів на основі ПДВ (спочатку обмежених рівнем у 1 %). З
розвитком спільних політик створювалася низка фондів:
Європейський сільськогосподарський фонд керування та гарантій
(1962 рік), Європейський соціальний фонд (1971), Європейський
фонд регіонального розвитку, значно розширилася дослідницька
політика. У 1973 році з приєднанням Великої Британії, Данії та
Ірландії відбулося перше розширення співтовариств, що
викликало й бюджетні зміни. Нові країни-члени протягом 4 років
поступово збільшували розмір свого внеску до бюджету.
За перші 20 років існування фінансова система ЄС зазнала
ключових змін, до яких традиційно відносять такі:
 рух у напрямі уніфікації бюджетних інструментів;
 прогрес щодо фінансової автономії ЄС;
 розвиток спільних політик ЄС;
 пошук балансу між інституціями щодо використання
бюджетної влади;
 перше розширення Європейських співтовариств.
Правові, політичні та інституційні баланси союзних
фінансових домовленостей початку 1970-х років поступово
протягом наступних 10 років були зіпсовані. Відносини між
країнами-членами та між європейськими інституціями стали
надзвичайно напруженими протягом цього періоду та поступово
переросли у відкритий конфлікт. У результаті функціонування
бюджетного процесу з 1980 по 1988 роки було надзвичайно
важким. Інституції зустрічалися в Суді юстиції, затримувалися
прийняття бюджету, Парламент відхиляв бюджет, вимагалися
авансові платежі та спеціальні виплати тощо. У 1980, 1985, 1986
та 1988 роках бюджет не було прийнято до початку бюджетного
року та протягом 5—6 місяців діяло правило 1/12 витрат
попереднього року. Основними причинами такого стану відносин
були загальна атмосфера конфлікту у відносинах між
інституціями викликана наявністю різних тлумачень у різних
засновницьких документах, питання бюджетних дисбалансів з
боку Великої Британії (уперше механізми корекції було
використано ще у 1976 році) та Німеччини, неадекватність
ресурсів (витрати зростали та значно перевищували ресурси, які,
в свою чергу, зменшувалися). Ще одним джерелом напруження

148
була нечіткість запровадженого у 1970 році розподілу витрат на
обов’язкові та необов’язкові. Хоча інституції намагалися
владнати суперечності самостійно, приймаючі різні декларації,
справи пішли на краще після 1986 року.
1981 року до співтовариств приєдналася Греція, а у 1986-му
Португалія та Іспанія, які також протягом 5 років нарощували свої
внески до спільного бюджету. Це розширення та підписання
Єдиного акта* надали новий політичний імпульс (єдиний ринок,
економічне та соціальне згуртування, рамкова програма з
досліджень) реформі союзної фінансової системи. На початку 1987
року Комісія презентувала проект реформ — Пакет Делора, що
складався з двох повідомлень: «Єдиний акт: нові кордони для
Європи» та «Звіт щодо фінансування бюджету співтовариства», а
пізніше цього року ще серію пропозицій щодо
сільськогосподарської політики та структурних фондів, а також
загальних бюджетних і фінансових правил (нові власні ресурси,
зміни до фінансових правил, бюджетна дисципліна та корекція
бюджетних дисбалансів). На початку 1988 року була дана широка
дорога запропонованим реформам, які стосувалися трьох основних
політичних аспектів: співтовариство отримало додаткові ресурси
для забезпечення операцій протягом 1988—1992 років; відбулися
зміни, що стосувалися розподілу цих додаткових ресурсів,
пріоритетами серед яких було названо політики згуртування та
жорсткі дисциплінарні обмеження, що мали б стати гальмом для
зростання сільськогосподарських видатків; запроваджувалася нова
система фінансування співтовариства, що прив’язувала внески
країн-членів до відносного розміру їх добробуту. Зазначимо, що
відтепер розмір власних ресурсів визначався стелею, яка
вираховувалася як відсоток ВНП співтовариства, що збільшувався
з 1,15 % у 1988 році до 1,2 % у 1992 році. Проведені реформи
дістали позитивні оцінки та призвели до впорядкованого зростання
витрат, удосконалення бюджетних процедур та бюджетного
менеджменту, а також адекватності власних ресурсів. Досягненню
позитивних результатів також сприяли добрі внутрішні та світові
економічні умови.

Вставка 11
Історично перша міжінституційна угода мала вигляд
обміну листами між президентами відповідних інституцій,
друга фаза означилася спільними деклараціями. Термін
**
Single European Act // Official Journal L 169 of 29.06.1987.

149
 «інституційна угода» вперше було використано у 1988
році щодо вдосконалення бюджетної процедури та
надалі використовується як важлива складова таких
угод.
На цьому бюджетні реформи не припинилися та було
запропоновано Пакет Делора ІІ на 1993—1999 роки. Оскільки
оцінки Комісії щодо запровадженої у 1988 році системи були
позитивними, вона дійшла висновку про необхідність оновлення
фінансової перспективи та міжінституційної угоди на майбутні
періоди з внесенням змін на основі отриманого досвіду. Пакет
Делора ІІ фактично запроваджував у життя положення
Маастрихтської угоди, основним бюджетним проявом якої було
створення Фонду згуртування для фінансування проектів з розвитку
інфраструктури, транспорту та захисту навколишнього середовища
у країнах, що мають ВНП на душу населення, нижчий 90 % від
середнього по співтовариству (Греція, Іспанія, Ірландія, Португалія)
з метою підтримки їх зусиль щодо економічної конвергенції в
контексті економічного та монетарного союзу. Іншими
бюджетними проявами угоди були такі:
 протокол щодо економічного та соціального згуртування
(він став сильним політичним сигналом щодо посилення
регіональних політик);
 нові повноваження співтовариства у сфері
трансєвропейських мереж, освіти, промисловості та культури;
 положення щодо спільної зарубіжної та безпекової політики
та кооперації у сфері юстиції та внутрішніх справ, що
передбачали покладання адміністративних витрат інституцій
щодо цих політик на бюджет співтовариства.
Було прийнято запропоновані Комісією пріоритети політик,
серед яких необхідно назвати такі: економічне та соціальне
згуртування через розвиток нових структурних операцій;
зовнішні акції з метою оцінки змін у міжнародному середовищі;
посилення конкурентоспроможності промисловості, особливо за
рахунок сприяння дослідженням та участі у фінансуванні
трансєвропейських мереж. У грудні 1992 року Рада затвердила
стелю витрат бюджету в розмірі 1,335 % ВНП. Виконання пакета
Делора ІІ зіткнулося з проблемою несприятливої економічної
ситуації та певного дефіциту власних ресурсів. Країни, що вели
переговори про приєднання (Норвегія, Фінляндія, Швеція та
Австрія), переймалися бюджетними питаннями захисту
сільського господарства та шоку для власних фінансів. Було
прийнято зміни до фінансової перспективи на 1995-1999 роки,

150
серед яких:
 розширення рамок сільськогосподарських витрат
обмежувалося 74 % зростання ВНП в результаті приєднання нових
членів;
 збільшення спрямування коштів структурних фондів у
країни, що приєднувалися, які, в свою чергу, збільшували розмір
доходів бюджету;
 розмір витрат на внутрішні політики збільшено на 7 %
відповідно до розміру ВНП нових країн;
 збільшення витрат на зовнішні акції та адміністративні
витрати;
 запровадження компенсації новим країнам-членам.
Наприкінці 1995 року було прийнято рішення про необхідність
розпочати підготовку до фінансової перспективи на період після
1999 року, у 1997 році Комісія вийшла з першими пропозиціями.
Необхідність реформи сільськогосподарської політики та
структурних акцій, продовження розширення ЄС, запровадження
монетарного союзу, занепокоєння окремих країн розміром їх
внеску, з одного боку, та необхідність вдосконалення бюджетної
та фінансової системи призвели до того, що остаточно фінансова
перспектива на 2000—2006 роки була затверджена лише
наприкінці 1999 року на саміті у Берліні. Була підписана нова
міжінституційна угода, запроваджені реформи спільної аграрної
політики та нові рамки структурних операцій, прийняті нові
інструменти, що передують вступу країн, нові положення щодо
бюджетної дисципліни та системи власних ресурсів.
Міжінституційною угодою було запроваджено новий «гнучкий»
інструмент для покриття витрат, що не можуть бути покриті у
зв’язку з наявними стелями за різними цілями бюджету. У межах
щорічних бюджетних процедур відбувалися дискусії щодо витрат
на майбутнє розширення, вдосконалення політик і відповідні
фінансові витрати на них. 2004 року прийнято рішення про
поступове запровадження системи прямих сільськогосподарських
платежів протягом наступних 10 років. З 1 травня 2004 року ЄС
розширився на 10 країн (Кіпр, Чеська Республіка, Угорщина,
Литва, Латвія, Естонія, Мальта, Польща, Словаччина та Словенія),
що внесло зміни до дохідної та витратної статей бюджету ЄС.
Аналогічні домовленості були прийняті після приєднання Болгарії
та Румунії у 2007 році.

2.1.6. Розвиток фінансової перспективи ЄС

151
 Розглянемо розвиток фінансової перспективи, як документа, що
визначає питання надходження та розподілу фінансових ресурсів
бюджету ЄС у середньостроковій перспективі. Найбільш важливим є
питання витрачання коштів, що впливає на поточний та майбутній
розвиток союзу. Разом зі зміною наголос розвитку світового
господарства, досягнення поставлених цілей та еволюцією союзу
відбуваються й трансформації пріоритетів витрат бюджету ЄС. Крім
того, тривалість процесу пошуку компромісу між усіма сторонами
бюджетного процесу та необхідність забезпечення стабільного
функціонування й розвитку союзу спонукали до прийняття рішення
про планування надходжень та витрат бюджету на семирічний
період. Так, згідно з фінансовою перспективою* на 2000—2006 рр.
бюджетні витрати складалися з таких розділів:
1. Сільськогосподарський та сільський розвиток
(фінансування здійснювалося через Європейський фонд
сільськогосподарської підтримки та розвитку).
2. Структурні операції для вдосконалення економічного та
соціального єднання (Європейський фонд регіонального
розвитку; Європейський соціальний фонд; Фонд згуртування).
3. Внутрішні політики ЄС (підвищення
конкурентоспроможності, структурні операції, освіта, молодіжна,
культурна, аудіовізуальна та інформаційна політика, соціальний
розвиток, енергетична політика та навколишнє середовище;
захист споживачів, свобод, безпека та юстиція).
4. Зовнішні акції (горизонтальні заходи та допомога;
Європейський фонд розвитку).
5. Адміністративні витрати на діяльність інституцій ЄС.
6. Резерви (резерв невідкладної допомоги, зокрема Фонд
солідарності, та резерв гарантування позик);
7. Стратегія вступу нових країн (програма PHARE).
8. Тимчасова компенсація новим країнам-членам.
У міру того як були досягнуті поставлені цілі та в результаті
взятих на себе міжнародних зобов’язань на наступну семирічку
ЄС установив дещо інші пріоритети. Згідно з фінансовою
перспективою на 2007—2013 роки, бюджетні витрати в
найближчі роки складатимуться з таких розділів *:
1а. Конкурентоспроможність для розвитку та зайнятості
(дослідження та технологічний розвиток; єднання людей через
**
Interinstitutional Agreement of 6 May 1999 on budgetary discipline and improvement of
the budgetary procedure (OJ C 172 of 18/06/1999).
**
Interinstitutional Agreement of 17 May 2006 between the European Parliament, the
Council and the Commission on budgetary discipline and sound financial management — In-
cluding the multiannual financial framework 2007-2013 (OJ No C 139 of 14/06/2006)

152
європейські мережі; освіта та тренування; просування
конкурентоспроможності в повністю інтегрованому єдиному
ринку; соціальна політика тощо);
1б. Єднання для розвитку та зайнятості (основним
завданням якого є мінімізація диспропорцій у рівнях розвитку
країн і регіонів, які значно поширилися з приєднанням нових 12
членів);
2. Збереження та управління природними ресурсами
(сільськогосподарський та сільський розвиток, риболовна
політика; нові фінансові інструменти для навколишнього
середовища);
3а. Громадянство, свобода, безпека та юстиція (спільна
політика щодо міграції та контролю кордонів, кроскордонні
проблеми (нелегальна міграція, работоргівля, тероризм,
організована злочинність), захист фундаментальних прав,
юридична кооперація).
3б. Інші внутрішні політики (культурна, молодіжна, аудіо-
візуальна, охорона здоров’я, захист прав споживачів тощо);
4. ЄС як глобальний гравець (приєднання до ЄС;
стабільність, кооперація розвитку, економічна кооперація,
європейське сусідство та партнерство, гуманітарна та
макрофінансова допомога).
5. Управління ЄС (адміністративні витрати на
функціонування інститутів, які забезпечують функціонування
ЄС).
Для забезпечення можливості стратегічного планування
періодично приймається фінансовий перспективний план —
«Фінансова перспектива». Згідно з фінансовою перспективою на
2007—2013 роки, ЄС може розраховувати на 864 млрд євро
протягом цих семи років, що еквівалентно щорічному зростанню
ВНД на 1,045 % у цінах 2004 року (див. табл. 2.4).
Таблиця 2.4
*
СТРУКТУРА БЮДЖЕТУ ЄС НА 2007—2013 РОКИ

Разом 2007— Частка від

Статті витрат 2013 (€, млн, у сукупних
цінах 2004 року) витрат, %
1. Сталий розвиток 383 591 44,4

**
Interinstitutional Agreement of 17 May 2006 between the European Parliament, the
Council and the Commission on budgetary discipline and sound financial management — In-
cluding the multiannual financial framework 2007-2013 (OJ No C 139 of 14/06/2006).

153
 Разом 2007— Частка від
Статті витрат 2013 (€, млн, у сукупних
цінах 2004 року) витрат, %
2. Збереження та управління природними
ресурсами 369 837 42,8

3. Громадянство, свобода, безпека та юстиція 10 770 1,2

4. ЄС як глобальний гравець 49 463 5,7
5. Управління 49 800 5,8
6. Компенсації 800 0,1
Сукупна оцінка витрат бюджету 864 261 100
Передбачаються такі зміни у системі «власних ресурсів» на
2007—2013 роки порівняно з попередньою фінансовою
перспективою (мають остаточно бути впроваджені всіма
країнами-членами до 2009 року та в разі необхідності мати
ретроспективний характер), що вступають у дію з 1 січня 2007
року:
 рівень платежів на основі ПДВ (уніфікований рівень)
становитиме 0,3 %;
 на 2007—2013 роки рівень платежів на основі ПДВ для
Австрії встановлюється на рівні 0,225 %, для Німеччини —
0,15 %, Нідерландів та Швеції 0,1 %;
 на 2007—2013 роки Нідерланди матимуть перевагу від
зменшення платежів на основі ВНД на 605 млн євро, Швеція —
150 млн євро;
 механізм корекції бюджету (поправка Великої Британії)
продовжуватиме діяти як і її зменшене фінансування з боку
Німеччини, Нідерландів, Швеції та Австрії, як було погоджено на
Берлінській Європейській Раді 1999 року.
Розуміючи, що глобалізація швидко крокує світом, а
технологічні зміни продовжують пропонувати нові можливості
та несуть нові виклики, Європейська комісія погоджується з
необхідністю переоцінки та перегляду фінансової перспективи,
зокрема доходи та витрати. Такий перегляд включатиме всі
аспекти витрат, зокрема сільськогосподарську політику, та
надходжень бюджету ЄС, включаючи поправку Великої
Британії, у 2008—2009 роках.

2.1.7. Місце окремих органів

у бюджетній політиці ЄС

154
 Ще однією важливою складовою бюджетного питання є
міжінституційна угода між Європейським парламентом, Радою
та Комісією щодо бюджетної дисципліни і поліпшення
бюджетної процедури. Вона з’явилася в результаті
політичного діалогу та внаслідок тривалих періодів
невизначеності, які наставали через конфлікти між
інституціями ЄС. Вона покликана поліпшити щорічну
бюджетну процедуру та кооперацію інституцій з бюджетних
питань. Цей міжінституційний договір унеможливлює
конфлікти щодо бюджету, що заважало доброму розвиткові ЄС
у 80-ті роки. Угода встановлює взаємовигідну стабільність для
всіх, включаючи отримувачів фінансових ресурсів (див. табл.
2.4).
Щороку Комісія, згідно з її повноважень, вносить технічні
правки до перспективного фінансового регламенту. Ці правки
стосуються таких операцій:
 оскільки затвердження багаторічного фінансового
регламенту здійснюється за фіксованими цінами, то вони мають
бути відкоректовані щороку для врахування інфляційних змін з
метою забезпечення купівельної спроможності за статтями
витрат;
 оскільки верхня межа власних ресурсів установлена як
процент від ВНД, то переведення цієї межі в абсолютні цифри
означає, що для технічних правок необхідно використовувати
останні дані щодо ВНД Союзу. На цьому етапі також
відбувається порівняння обсягів наявних власних ресурсів і
витрат бюджету.
Багаторічний фінансовий регламент має бути переглянутий у
разі виявлення непередбачених умов з урахуванням межі власних
ресурсів. Будь-які пропозиції комісії щодо такої ревізії повинні
бути продані до початку бюджетної процедури на фінансовий
рік. Комісія також може запропонувати зміни до багаторічного
фінансового регламенту у двох випадках:
 зміна графіків здійснення виплат для структурних операцій
там, де трапляються затримки у програмуванні операцій;
 зміна оцінок потреб, пов’язаних із певними напрямами в
результаті приєднання нових країн до ЄС.
Дані фінансового регламенту становлять щорічну межу для
кожної з категорій витрат загального бюджету ЄС. На кожний
рік, на який поширюється дія багаторічного фінансового
регламенту, загальний обсяг виплат не повинен бути таким, що
вимагатиме додаткових доходів, які перевищували б верхню

155
межу системи власних ресурсів.
Міжінституційний договір передбачає мобілізацію певних
інструментів за межами фінансового регламенту, до яких
відносять: резерв швидкої допомоги, Фонд солідарності, гнучкий
інструмент, Європейський фонд пристосування до умов
глобалізації. Резерв швидкої допомоги створено для надання
специфічної допомоги третім країнам щодо подій, які не були
передбачені на час складання бюджету. Річний розмір резерву
зафіксовано у розмірі 221 млн євро на час дії поточного
фінансового регламенту. Фонд солідарності передбачає надання
м’якої фінансової допомоги у випадках, коли відбуваються
стихійні лиха на території країн-членів чи країн-кандидатів.
Річний розмір фонду зафіксовано в розмірі 1 млрд євро на час дії
фінансового регламенту. Гнучкий інструмент розміром у 200 млн
євро створено для надання фінансування в певний фінансовий рік
та далі для чітко визначених витрат, які не можуть бути
профінансовані в межах лімітів, доступних для одного чи кількох
бюджетних напрямів. Європейський фонд пристосування до умов
глобалізації покликаний надавати додаткову допомогу
працівникам, які потерпають від наслідків структурних змін у
структурі світової торгівлі, з метою допомогти їм
реінтегруватися у ринок праці. Максимальний розмір річних
ресурсів фонду сягає 500 млн євро. Розподіл витрат бюджету ЄС
за напрямами політик у 2008 році представлено у наступній
таблиці (див. табл. 2.5).
Таблиця 2.5
*
СТРУКТУРА ТА ДИНАМІКА БЮДЖЕТУ ЄС У 2008 РОЦІ

Частка від
Обсяги витрат ЄС Бюджет загального Зміна від
за напрямками політик 2008 року, фонду 2007 року, %
млрд € бюджету, %
1 2 3 4
Сталий розвиток 58,0 44,93 5,7
Конкурентоспроможність, у т.ч.: 11,1 8,60 18,4
Освіта та тренування 1,0 0,77 9,3
Дослідження 6,1 4,73 11,0
**
Складено автором за матеріалами Final Adoption of the general budget of the Euro-
pean Union for the financial year 2008 — Official Journal L 71 of 14/03/2008. та Final Adop-
tion of the general budget of the European Union for the financial year 2007 — OJ L 77 of
16/03/2007.

156
Конкурентоспроможність та
інновації 0,4 0,31 6,8

Енергетичні та транспортні мережі 1,9 1,47 92,5

Питання соціальної політики 0,2 0,15 8,0
Згуртування, у т.ч.: 46,9 36,33 3,1
Конвергенція 37,0 28,66 5,2
Регіональна
конкурентоспроможність і 8,6 6,66 -5,1
зайнятість
Територіальна кооперація 1,2 0,93 2,6
Природні ресурси, у т. ч.: 55,0 42,60 -1,5
Навколишнє середовище 0,3 0,23 12,0
Сільськогосподарські витрати та
пряма допомога 40,9 31,68 -3,4

Закінчення табл. 2.5

Бюджет Частка від

Обсяги витрат ЄС 2008 року, загального Зміна від
за напрямками політик млрд € фонду 2007 року, %
бюджету, %
1 2 3 4
Сільський розвиток 12,9 9,99 4,5
Рибне господарство 0,9 0,70 2,2
Свобода, безпека та юстиція
(включаючи фундаментальні 0,7 0,54 16,7
права та юстицію, безпеку та
свободи, міграційні потоки)
Громадянство (включаючи
культуру, медіа, охорону 0,6 0,46 14,7
здоров’я, захист споживачів)
ЄС як глобальний гравець, у т. ч.: 7,3 5,65 7,3
Політика до приєднання 1,4 1,08 14,0
Європейське сусідство 1,6 1,24 10,2
Розвиток кооперації 2,3 1,78 3,3
Гуманітарна допомога 0,8 0,62 3,1
Демократія та права людини 0,1 0,08 4,7

157
 Спільна зарубіжна та політика
безпеки 0,3 0,23 79,2

Інструмент стабільності 0,2 0,15 28,7

Управління, у т.ч.: 7,3 5,65 4,4
Європейська Комісія 3,4 2,63 2,9
Інші інституції 2,7 2,09 3,8
Компенсації новим країнам-членам 0,2 0,15 –53,5
Разом 129,1 100,00 2,2

Комісія є органом, відповідальним за виконання надходжень і

витрат бюджету в межах своїх повноважень та відповідальності.
Комісією використовує такі методи виконання бюджету:
 на централізованій основі (заходи виконуються
безпосередньо департаментами або через виконавчі агенції,
створені Комісією чи співтовариствами, та за певних умов
національними органами чи недержавними організаціями);
 на спільній чи децентралізованій основі (виконання
делегується країнам-членам — спільне управління; або третім
країнам — децентралізоване управління; при цьому для
забезпечення фінансової відповідальності використовуються
процедури чистих рахунків («clearance-of-accounts») чи механізм
фінансової корекції);
 спільного управління з міжнародними організаціями.
Управління фінансовими ресурсами ЄС здійснюється такими
суб’єктами як Комісія, уряди країн-членів, урядами третіх країн,
міжнародними організаціями. Фактично розподіл управління
ресурсами має такий вигляд:
 комісія — 22 %;
 комісія та країни-члени — 76 %;
 треті країни — 1 %;
 комісія спільно з міжнародними організаціями та іншими —
1 %.
Загальні правила використання бюджетних коштів, установлені
Фінансовим регламентом, доповнюються специфічними
документами, які приймаються щодо кожної програми, надаючи їм
правову основу, в якій серед іншого визначаються цілі діяльності та
витрати, зокрема щорічні ліміти витрат багаторічних програм. Від
імені Комісії програмами ЄС керують працівники департаментів,
відповідальних за окремі політики (відомі як генеральні

158
директорати), разом з представниками країн-членів там, де це
доцільно. На практиці виконання бюджету лягає на плечі
конкретних виконавців. Відповідно до принципу поділу обов’язків
в інституціях бюджетної сфери виділяють виконавчих офіцерів (як
правило це генеральний директор) та бухгалтерських офіцерів (як
правило це головний бухгалтер). Виконавчий офіцер відповідає за
організацію діяльності інституцій та внутрішній менеджмент
організацій, процедури контролю та виконання обов’язків
службовцями, а також несе всю відповідальність за операції. Тоді як
бухгалтерський офіцер відповідальний за правильність
бухгалтерського обліку, платежів, бухгалтерську політику, ведення
рахунків і запасів.
Внутрішній контроль посилюється набором чітких стандартів
контролю та вхідним і вихідним контролем, незалежним
внутрішнім аудитом на основі оцінки ризиків та регулярним
звітуванням перед комісіонерами. З 2002 року всі департаменти
Комісії готують щорічні звіти про діяльність перед членами Комісії,
де зазначаються досягнення за рік та пропозиції щодо подолання
вузьких місць. Єдиний звіт скеровується до Парламенту та Ради.
Цей звіт також становить одну з основ щорічної декларації
Європейського суду аудиторів щодо оцінки менеджменту
ресурсами ЄС.
Комісія має банківські рахунки в державних казначействах
країн-членів та комерційних банках, а також бере участь у
системі SWIFT*. Усі платіжні інструкції та інші повідомлення
надсилаються електронним чином у закодованому вигляді.
Комісія має справи з близько 200000 третіх сторін, які в
основному є отримувачами грантів та постачальниками товарів і
послуг, кожен з яких має електронний паспорт (файл).
Оскільки бюджет ЄС фінансується європейськими платниками
податків, то завданням інституцій, наскільки це можливо, є
найкраще використання даних ресурсів та захист фінансових
інтересів союзу проти шахрайств, нецільового використання грантів
та інших нелегальних дій, що суперечать інтересам ЄС. На
допомогу інституціям у дотриманні правил поставлені служби
внутрішнього аудиту. Зовнішній аудит і перевірки — у компетенції
Європейського антишахрайського офісу та Європейського Суду
Аудиторів, бюджетних комісій та департаментів Комісії,
Парламенту та Ради ЄС. Після аудиторського висновку
Європейського Суду Аудиторів та рекомендацій Ради Міністрів
**
Society for Worldwide Interbank Financial Telecommunication.

159
Парламент приймає рішення щодо схвалення виконання бюджету
Комісією.

Питання для самоконтролю

1. Які принципи формування та виконання бюджету ЄВ

ви знаєте? Розкрийте їх суть.
2. У чому суть і специфіка бюджетної процедури в ЄС?
3. Як здійснюється розподіл джерел наповнення бюджету?
Які зміни відбулися в ньому впродовж останніх десяти років?
4. Як витрачається бюджет ЄС, які пріоритети
передбачені в ньому?
5. Які зміни сталися у бюджетній політиці ЄС упродовж
її запровадження та реалізації?
6. У чому полягає фінансова перспектива ЄС? Як вона
здійснюватиметься?
7. Які основні пріоритети бюджетної політики ЄС на
2007—2013 роки?

Основна література

1. Воронкова В.Г., Кіндратець О.М., Жадько В.А.,

Катаєв С.Л., Рєзанова Н.О. Політика європейської
інтеграції: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / МОН
України / В.Г. Воронкова (ред.). — К. : Професіонал, 2007.
— 512с.
2. Європейська інтеграція / М.Яхтенфукс (уклад.),
М.Яковлєв (пер.з англ.), Б.Колєр-Кох (уклад.). — К. :
Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007. —
394с.

Додаткова література

1. Договір про Європейський Союз. див.сайт Верховної

Ради України — http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.
cgi?nreg=994_029
2. Офіційний сайт Генерального директорату ЄС із
бюджету — http://ec.europa.eu/budget/index_en.htm
3. Benedetto Giacomo, Hoyland Bjorn. The EU annual
budgetary procedure: the existing rules and proposed reforms of
the Convention and the Intergovernmental Conference 2002-04,
in Journal of Common Market Studies, v. 45, n. 3, September

160
2007, p. 565—587.
4. Cohen Alain-Gérard. Public internal financial control: a
new framework for public sector management. Altamonte
Springs, FL: Institute of Internal Auditors Research
Foundation, 2007.
5. House of Lords, European Union Committee. Funding the
European Union: report with evidence. London: Stationery
Office, 2007.
6. Kauppi Heikki, Widgren Mika. «Voting rules and budget
allocation in the enlarged EU», in European Journal of Political
Economy, v. 23, n. 3, September 2007, p. 693—706.
7. Núñez Ferrer Jorge. The EU budget: the UK rebate and
the CAP — phasing them both out? Brussels: Centre for
European Policy Studies, 2007.
8. N. Moussis Access to European Union. Brussels:
European Study Service, 2008, 557 p.
9. N. Moussis Guide to European Policies. Brussels:
European Study Service, 2007, 488 p.

161
Розділ

ГОРИЗОНТАЛЬНІ ПОЛІТИКИ ЄС.

ПОЛІТИКА РЕГІОНАЛЬНОГО
ТА СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ
ВІКТОР ЧУЖИКОВ
3.1. Регіональна (структурна) політика
розвитку
3.1.1. Суть і значення європейської політики
регіонального розвитку
3.1.2. Теоретичний «бекграунд»
3.1.3. Еволюція регіональної політики ЄС
3.1.4. Європейська «регіональна семирічка» (2000
—2006 рр.)
3.1.5. Трансформація регіональних пріоритетів у
Євросоюзі (2007—2013 рр.)
Запитання та завдання для самоконтролю
Основна література
Додаткова література

3.1. РЕГІОНАЛЬНА (СТРУКТУРНА)

ПОЛІТИКА РОЗВИТКУ

3.1.1. Суть і значення європейської політики

регіонального розвитку

Серед численних підходів до гармонізації відносин «центр-

регіони» Європейський Союз завжди виділявся наявністю чіткої
та послідовної регіональної (структурної) політики, яка мала
конкретні механізми та інструменти реалізації, наявність
регульованої ієрархічної структури територіального устрою,
багаторівневу систему контролю за результатами реалізації
європейських програм та ініціатив, а відтак і за ефективністю
використання коштів ЄС. Відмітною рисою європейського
регіонального планування, яке було поставлено в основу
методологічної концепції 90-х років ХХ ст. «Європа регіонів»,
була неокейнсінська модель розвитку. Упродовж останніх
двадцяти років це давало суттєві результати, які мали прояв
насамперед у зменшенні контрастності у розвиткові регіонів,

162
доланні територіальних диспропорцій, плануванні міграційних
потоків тощо.
Перехід останнім часом більшості постіндустріальних країн
світу до неоліберальної моделі розвитку вніс суттєві корективи в
розробку та реалізацію нової концепції регіональної політики
Євросоюзу, яка стала більш прагматичною і такою, що
максимально враховувала помилки та прорахунки попередніх
років. З основних європейських документів зникла ідея
гомогенності, посилилася зацікавленість регіональним
плануванням, співпрацею та кооперацією регіонів, провідною
метою європейської політики згуртування, до якої відтепер уже
належала й політика регіонального та локального розвитку, стала
конвергенція всіх територій ЄС та посилення їх глобально-
локальної конкурентоспроможності. Утім, навіть і тепер
європейська політика суттєво відрізняється від американської,
що трактує процес утручання в регулювання регіонального
розвитку як з боку федерального уряду, так і з боку локального,
як неконституційні дії, натомість європейська модель являє
собою досить виважену систему регулювання макропропорцій
розвитку територій, яка не порушує конкурентного
законодавства ЄС.
Основна суть європейської регіональної політики була
визначена ще в Римському (1957) договорі, в якому ставилося
питання про зменшення розриву між різними регіонами ЄЕС,
насамперед між тими, що мали суттєве відставання від лідерів.
Єдиний європейський акт визначив регіональну політику як
таку, що суттєво впливає на характер внутрішніх відносин у
Співтоваристві та сприяє його подальшому соціально-економічне
згуртуванню.
Маастрихтський, а потім і Амстердамський договори при
формуванні цілей Європейського фонду регіонального розвитку
чітко визначають основний напрям його діяльності, який полягає
у подоланні «… головних регіональних дисбалансів у межах
співтовариства за рахунок участі в розвитку та структурному
пристосуванні регіонів, які відстали у своєму розвитку, та у
переорієнтації депресивних промислових регіонів» (ст. 160
(колишня 130) ДЄСпів. Тим не менше, цілі європейської
регіональної політики ЄС постійно змінювалися (як правило,
один раз на 5—7 років), проте залишалися незмінними щодо
фундаментальної мети. У різні роки об’єктами здійснення
регіональної політики виступали:
 старопромислові регіони;

163
  регіони країн, що мали відставання від середнього по ЄС
показника ВВП на душу населення (менше 75 %);
 регіони з високим рівнем безробіття;
 регіони, що перебувають на стадії структурних змін;
 аграрні території;
 території з низьким рівнем розвитку інфраструктури;
 нові регіони, які разом з державами увійшли до складу ЄС;
 регіони з низькою густотою населення;
 прикордонні та приморські території;
 регіони, що зазнали стихійного лиха.

3.1.2. Теоретичний «бекграунд»

Європейська регіональна наука має доволі сильні позиції у

глобальній теорії передусім через те, що сформульовані
впродовж 5—7 років теорії доволі швидко перетворюються на
практику роботи ЄС та численних його інституцій. З іншого
боку, виказані політиками та функціонерами Євросоюзу ідеї
доволі швидко перетворюються у структурну модель наукового
дослідження, яке з часом, проходячи селектування та апробацію,
стає новим регіональним ноу-хау ЄС.
В умовах необмеженої динаміки руху капіталу в країнах
Європи впродовж останніх 50-ти років сформувалася нова
гетерогенна структура регіонів, відмітними якостями якої стали:
зменшення диспропорційності у розвиткові регіонів,
вирівнювання соціальних систем, конвергенція життєвих
стандартів. У межах оптимізації гомогенної та гетерогенної
моделей регіонального розвитку, що панувала у ХХ ст., відбувався
позитивний у цілому рух різнорівневих територіальних одиниць
Європейського Союзу.
Дослідник цього процесу, англієць Ю. Ваннон (1995)
виокремив три етапи розвитку концепцій регіонального
планування, який выдбувся в Європі. На його думку, вони
утворюють десятирічний повний цикл відпрацювання певної
парадигми, яка включає три основні складові (підйом,
максимальне поширення та занепад). А загальна хронологія має
такий вигляд:
1. Кейнсіанський етап (1960 — 1970 рр.). Для нього
характерним є посилення державного регулювання та значний
вплив на політику стимулювання економічного зростання
внутрішніх районів.

164
 2. Фордістський етап (1980—1990 рр.)*. Політика
стимулювання депресивних регіонів нерідко перетворюється на
формування концепції їх хронічної «трансфертності» та
стримування розвитку активних районів. На державному рівні
регіональна політика стає стриманішою щодо дотаційності та
більш експансіоністською — щодо залучення іноземних
інвестицій і створення державно-правових норм стимулювання
нових зон економічного зростання.
3. Сучасному етапові (після 1990 року) Ю. Ванноп дає таку
назву — «Регіони Європи у русі». Для цього періоду, вважає він,
характерними є зростання антипатій до довготермінового
планування, наявність суперечливих концепцій наддержавного
управління внутрішніми регіонами, децентралізації національних
програм та комплексного нівелювання відомих раніше
територіальних формувань.
Регіональні процеси, що відбуваються в межах Євросоюзу,
принципово відрізняються від аналогічних в інших інтеграційних
формуваннях. Цьому значною мірою сприяла Хартія
регіоналізму, ухвалена Європарламентом у 1988 році. Відповідно
до цього документа регіон визначається як гомогенний простір,
що має фізико-географічну, етнічну, культурну, мовну
спільність, а також спільність господарських структур та спільну
історичну долю. Це є компромісом, який був досягнутий у ході
обговорення Хартії, одначе з юридичного та економічного
поглядів термін «регіон», за Хартією, є досить обтічним,
особливо це стосується поняття «історична доля». Це, в свою
чергу, призводить до того, що при класифікації регіонів кордони
переходу від одного до другого видаються розпливчатими як за
чисельністю населення, так і за площею, що є методологічною
проблемою регіональних досліджень у ЄС.
Важливим елементом для формування уявлення про
європейський регіоналізм може слугувати слово «гомогенність»,
яке передбачає наявність значної кількості спільних рис регіону у
складній територіально-ієрархічній структурі Євросоюзу. Як
результат, з кінця 1980-х років у наукових дослідженнях
розпочався поступовий перехід до концепції «Європа регіонів»,
яка мала на меті чітке позиціювання регіонів у ЄС, проте
визначення «європейської регіональної єдності» поки що
розуміють по-різному. У зв’язку із цим, бачення європейців —
науковців і політиків — щодо подальших перспектив здійснення
**
Очевидно, що період з 1970 до 1980 рр. автор вважає перехідними.

165
цієї концепції можна звести до трьох позицій.
1. Унаслідок поступового відмирання ролі та значення
національних держав починається формування Єдиної Європи,
яка матиме лише два рівні: наднаціональний та регіональний. Ця
позиція дістала назву радикального регіоналізму, однак вона не
знаходить великої кількості прибічників, тому що має виключно
спрощену структуру, яка вимагає застосування радикалізму на
всіх інших рівнях, що були покладені в основу Хартії.
2. «Європу регіонів» розуміють як триступеневе формування,
що передбачає три рівні: Євросоюз, національна держава,
європейські регіони. Якщо під останнім розуміти внутрішні
регіони, які через різні параметри держав можуть збігатися чи
різнитися за своїми параметрами, то виникає цілком зрозуміле
питання про незіставність внутрішніх рівнів. Цей підхід певною
мірою протистоїть голлістському підходу «Європа батьківщин».
3. «Європа регіонів» ідентифікується також як інтенсифікація
міжрегіональної економічної співпраці. Передбачається, що за
певних умов стимулювання з боку євроструктур та фондів
відбудеться процес поступового зростання регіонів, які мають
прикордонне (щодо національних кордонів у межах ЄС)
розташування. Підходів тут може бути два: перший полягає у
стрімкому зростанні прикордонної економіки через надання
конкурентних переваг фірмам, що діють у межах
транскордонного співробітництва, другий — у розвитку
гармонізації відносин на соціально-культурному та
інфраструктурному рівнях.
Водночас реальний регіональний рух у Європі вносить певні
корективи у кожне з бачень розвитку регіону. Тому відбувається
формування нових транскордонних об’єднань, які виникають
унаслідок швидких трансформаційних змін уздовж кордонів двох
або кількох країн і видаються досить симетричними щодо
умовної центральної межі. Прикладом зростання може бути
транскордонний регіон «чотири мотори» (Баден-Вюртемберг,
Каталонія, Ломбардія, Рона-Альпи). Необхідність у захисті своїх
інтересів підштовхує країни цієї групи до формування нових
угруповань, які починають лобіювати свої проекти перед
євроструктурами, користуючись не стільки національними та
локальними завданнями розвитку, скільки інтеррегіональними.
Яскравим прикладом може слугувати Трансламаншська
Асоціація Регіонів. І все ж таки різниця між регіонами в межах
ЄС поки що існує, це дозволяє провести їх класифікацію за
рівнем розвитку та ступенем ділової активності. Відомі шведські

166
економісти H.Baldersheim, K. Stenlberg (1999), прихильники
«нордичної» регіональної економічної моделі, визначають три
основні групи регіонів ЄС:
«Товсті банани» — характеризуються високим рівнем ділової
активності, зразковою інфраструктурою, яка забезпечить
подальший розвиток авангардних галузей виробництва та
невиробничої сфери. Національні уряди та ЄС у цілому не зможуть
значною мірою протистояти цим утворенням, які поступово
перетворюватимуться у світові регіони. У разі, якщо «товсті
банани» об’єднують певні локальні угруповання, що перебувають у
межах тих чи інших країн, то перспектива може бути лише однією
— стихійне формування гіперактивних зон економічного зростання.
Другу групу, що виділяють вищезгадані автори, характеризує
нестійка тенденція до економічного зростання, якій вони дали
досить екзотичну назву «парасольки, що трясуться». Це група
регіонів, утворена внаслідок реалізації міжурядових ініціатив, що
були зумовлені диверсифікацією регіонального виробництва та
невиробничої сфери. У ній уже існують деякі субнаціональні та
міжнаціональні інституції. Вони мають досить високий рівень
застосування венчурного капіталу, однак імовірність, що з часом
«парасольки» досягнуть рівня першої групи, оцінюється досить
стримано.
Третя група характеризується низьким рівнем розвитку
економіки і називається авторами як «бридкі каченята». Інтерес
до таких територій з боку ТНК не досить високий, а їх
периферійне (за відношенням до світових потоків капіталу)
становище не стимулює внутрішній розвиток. Ці регіони, якщо
вони розташовані вздовж кордонів країн, залишаються на досить
низькому рівні економічного розвитку і мають слабку тенденцію
тяжіння до локальних утворень першої та другої груп.
Трансформаційні зміни в європейських регіонах
супроводжуються також інституційними зрушеннями.
Наприкінці 80-х років розпочала діяльність Рада регіональних та
місцевих співтовариств. Великого значення набувають рішення
Зборів регіонів Європи (засновані у 1985 році) та конференцій
«Європа регіонів». Саме під їх впливом був введений принцип
субсидіарності у договірні основи ЄС. Отже, концепція «Європи
регіонів» значною мірою сприяє формуванню гомогенної
структури не тільки внутрішніх чи транскордонних регіонів, а й
сталості та однорідності самого Євросоюзу, що має стратегічне
значення для європейської інтеграції.
Дослідження, яке провели P. Taylor, M. Hoyler (2000) із Великої

167
Британії, виявило чотири групи міст, які претендують на роль
світових центрів. На відміну від багатьох своїх попередників,
автори проаналізували не концентрацію виробництва і не рівень
ВВП регіону, а зосередження офісів, що продукують сервіс у таких
галузях, як бухгалтерський облік, реклама, банківська і фінансова
справа та юриспруденція. Після селективних розрахунків були
виявлені 142 міста світу серед 263, що аналізувалися за 12-бальною
шкалою. Як результат, у Європі визначена така градація міст (див.
табл. 3.1.1). Світових центрів вищого рівня було ідентифіковано
лише чотири. Їх питома вага в європейській економіці є
вирішальною. Велике значення має також категорія β-рівня. Серед
постсоціалістичних країн англійські дослідники виокремлюють
тільки Москву. До міст γ-рівня з числа держав ЦСЄ потрапили деякі
із столиць: Прага, Варшава, Будапешт. Остання, четверта група
представлена досить великим списком міст, однак у ньому тільки
чотири (із 30) є великими містами і столицями країн з перехідною
економікою: Братислава, Санкт-Петербург, Бухарест, Київ.
Таблиця 3.1.1
КЛАСИФІКАЦІЯ СВІТОВИХ МІСТ ЄВРОПИ
ЗА P. TAYLOR, M. HOYLER (2000, Р. 181)

Градація Бали Кількість Назви

Світові міста α-рівня 12—10 4 Лондон, Париж,
Франкфурт-на-Майні,
Мілан
Світові міста β-рівня 9—7 5 Москва, Цюріх, Мадрид,
Рим, Берлін
Світові міста γ-рівня 6—4 12 Стокгольм, Копенгаген,
Гамбург, Дюсельдорф,
Мюнхен, Прага,
Варшава, Будапешт,
Стамбул, Барселона,
Женева, Амстердам
Міста, що наближаються 3—1 30 Лісабон, Дублін, Глазго,
до рангу світових Единбург, Лідс,
Манчестер, Бірмінгем,
Гаага, Роттердам, Утрехт,
Антверпен, Ліль,
Люксембург, Леон,
Марсель, Турін, Генуя,
Болонья, Кельн,
Штутгарт, Дрезден,
Відень, Братислава,

168
 Осло, Гетеборг,
Гельсінкі, Санкт-
Петербург, Бухарест,
Київ, Афіни
Σ — 51 —
Примітка: Виділені півжирним шрифтом міста країн ЦСЄ. Виняток — Берлін як
столиця ФРН (у межах колишніх західного і східного секторів).

Важливою ознакою застосування неоліберальної регіональної

моделі західноєвропейських країн є політика деконцентрації.
Господарський ефект, що може бути отриманий від компактного
розташування взаємопов’язаних підприємств, які тяжіють одне до
одного, не викликає сумнівів. Проте концентрація капіталу на
відносно невеликій території призводить до значної трансформації
структури виробництва не тільки окремої країни, а й країн-сусідів.
Суттєво зростає динаміка руху людського капіталу, а відсутність
обмежень щодо пересування робочої сили та інвестицій у країнах—
членах ЄС формує нові моделі економічної регуляції чи дерегуляції.
P. Elhorst, J. Oosterhaven (1999) та інші голландські дослідники
запропонували свою теоретичну модель стадій та передумов
політики деконцентрації (див. рис. 3.1.1).

169
 Рис. 3.1.1. Теоретична модель стадій та передумов політики
деконцентрації, за P. Elhorst, J. Oosterhaven (1999, р. 19)
Ця модель здобула назву бірегіональної демоекономічної. Вона
припускає існування двох регіонів Р та С, які мають подібні
стартові умови. На них впливають екзогенні чинники, що
зумовлюють різний характер транзитивних видатків. При
компактному розташуванні підприємств, що містяться в регіоні С,
зменшуються транспортні витрати на інфраструктуру, однак
суттєво зростають — на охорону природного середовища. За цих
обставин збільшується навантаження на земельні ресурси, бурхливо
розвивається промисловість у містах за рахунок скорочення
сільськогосподарських площ. У зв’язку з цим значно збільшуються
конкурентні переваги фірм, які діють у межах регіону С, завдяки

170
агломераційному ефекту. Саме він забезпечує порівняно
сприятливіші умови не лише для самої фірми, а й для регіону, в
межах якого вона розташована.
Регіон Р не має такого високого рівня концентрації
виробництва. Витрати на охорону довкілля є незначними, однак і
навантаження на природу є досить помірним. Фірми, що діють у
межах цього регіону, не сплачують великих податків, як це
відбувається в регіоні С. Це призводить до занепаду
інфраструктури та міграції фірм, які значною мірою залежать від
сервісних галузей. Теоретична значущість бірегіональної
демоекономічної моделі полягає не стільки у скороченні
агломераційного ефекту, скільки у проведенні політики долання
надмірної концентрації виробництва в межах заявлених утворень.
У регіоні С це міг би бути більш високий відсоток екологічного
податку, що сплачують фірми, а в регіоні Р — більш низький. В
останньому випадку можна було б надавати пільги тим фірмам,
які інвестують свій капітал в інфраструктурні галузі. Проте
гармонізувати цю ідею в Євросоюзі досить важко у зв’язку із
тим, що вона зразу ж порушує кілька основних положень
«Договору про заснування ЄС».
Слід зазначити, що сучасна теоретична концепція
регіональної політики ЄС та практичні заходи щодо її втілення
перебувають у тісному кореляційному зв’язку, а відтак
методологічні підходи європейських регіоналістів дедалі більше
ідентифікуються як суто інтеграційні, що дає підстави
стверджувати: в Євросоюзі не просто склалася система
європейських шкіл з регіональної економіки, а сформувалася
цілісна європейська економічна інтеграційна наука, яка базується
на численних наукових розробках, що мають системний характер
та спрямовані на вдосконалення внутрішньої побудови ЄС,
зокрема його інституційності.
Останні дослідження в країнах Євросоюзу дещо змінюють
традиційне уявлення фахівців не тільки про регіоналістику, а й
про «політекономію» як метаекономічну науку. Так, наприклад, у
1997 році побачила світ велика монографія англійців M. Keating,
J. Longlin (1997) «Політекономія регіоналізму», яку почали
називати «біблією європейського регіоналізму», а вже через рік
перший з авторів видає черговий «регіональний бестселер»
«Новий регіоналізм у Західній Європі. Територіальна
реструктуризація та політичні зміни» (M.Keating, 1998). Праця
данського економіста G.Svendsen (2003) «Політична економія
ЄС» фактично закріплює пріоритетність європейської науки і,

171
думається, що змінює концептуальну модель економічних
досліджень узагалі, за якою виходило, що політекономія як наука
може мати лише загальний вимір і не мати регіонального
характеру.
Якісним змінам у європейській регіоналістиці сприяли наукові
дискусії кінця 90-х років ХХ ст. — поч. ХХІ ст., в яких дістали своє
відображення ідеї конкуренції міст і територій (S. Hardy, M. Hart,
L. Albrechts, A. Katos, 1995), регіоналізації глобального простору
(М. Storper, 1997), територіального планування (Р. Taylor,
М. Hoyler, 2000), прогнозування та регіонального аналізу
(М. Storper, 1997).
Початок ХХІ ст. був ознаменований новим етапом продукування
регіональних теорій, кожна з яких пропонувала складніші моделі
впливу на локальний розвиток, зокрема за рахунок залучення у
депресивні території венчурного капіталу, який інвестувався
передусім у галузі «нової економіки». Її фінансовий вплив на
регіональну динаміку виявився значно сильнішим, аніж численні
гранти євроструктур, при цьому в ЄС набула надзвичайно великого
поширення ідея про переваги саме ринкових важелів регулювання
локальних систем економічного зростання (W. Powell, К. Koput,
J. Bowie, L. Smith-Doerr, 2002). Нові технології суттєво вплинули на
характер руху капіталу та спровокували загострення
мікрорегіональної конкуренції, яку з легкої руки професора
H. Siebert з усесвітньовідомого Інституту світової економіки
(м. Кіль, Німеччина), почали називати локальною конкуренцією
(Н. Siebert, 2006), адже за нових обставин конкурували вже не
сільськогосподарські угіддя, для яких з кожним роком виділялося
дедалі більше дотацій, а міста, які пропонували інвесторам кращі
умови для застосування капіталу, розвинуту інфраструктуру та
більш високу якість людського капіталу.

3.1.3. Еволюція регіональної політики ЄС

Римський (1957 р.) договір «Про Європейські Співтовариства»

серед численних європейських ініціатив та певних механізмів
регулювання ніс у своїй основі ще й ідею гармонізації
регіонального розвитку, яка передбачала збалансований розвиток
усіх регіонів Європейського співтовариства, але передусім тих
територій, що мали відставання (less-favoured regions). Враховуючи
те, що декларування ідеї вирівнювання не могло обійтися без
запровадження його реальних механізмів та інструментів, 1958 року

172
в межах тодішнього інтеграційного формування було створено
Європейський Соціальний Фонд (ESF), статутну діяльність якого
важко переоцінити, адже завдяки йому мільйони європейців
пройшли перенавчання за новими професіями, а відтак отримали
нову роботу з більш високою заробітною платнею. Упродовж
п’ятидесяти років існування ESP домінувала його роль у реалізації
гендерної, молодіжної і певною мірою освітньої та технологічної
політик.
Тим не менше, найконфліктнішим у Європейському
Співтоваристві тієї пори залишалося сільське господарство. «Винні
війни» між Італією та Францією, проблеми збуту надлишкової
яловичини, сирів і дешевих цитрусових, необхідність
запровадження квот щодо вилову риби виявили чимало глибоких
суперечностей в інтеграційному угрупованні, а рішення, що
приймалися в Брюсселі, часом призводили до подальшого занепаду
регіонів, зокрема тих, що мали переважно аграрну спеціалізацію.
Вже на поч. 60-х років стало зрозумілим, що без подальшого
стимулювання сільського господарства та планування випуску
аграрної продукції не обійтися. Ці та деякі інші функції було
покладено на Європейський фонд забезпечення та гарантій у
сільському господарстві (EAGGE)*, що був створений 1962 року.
Його роль, особливо секції «управління» була доволі значною в
реалізації структурної політики ЄС, адже передбачала застосування
фінансових механізмів у розвиткові сільської місцевості та
допомогу фермерам у найменш розвинутих регіонах Співтовариства.
На поч. 70-х років у країнах Європейського економічного
співтовариства (ЄЕС) почали завважувати, що крім сільської
місцевості в інтеграційному угрупованні існує чимало й інших
регіонів, зокрема «старопромислових», які ще на початку ХХ
століття вважалися авангардними з огляду на їх промислову
спеціалізацію (чорна металургія, вугільна промисловість тощо), а
наприкінці 60-х мали стрімку тенденцію до занепаду. Ельзас та
Лотарингія, за які впродовж багатьох років велася боротьба між
Францією та Німеччиною, стрімко скочувалися до розряду
депресивних, адже застосування в ЄС матеріалоощадних
технологій суттєво зменшувало попит на чорні метали, вугілля,
кокс тощо. Ідея підтримки регіонів, що «постраждали» від
науково-технічного прогресу, дуже швидко матеріалізувалася у
Європейський Фонд Регіонального Розвитку (ERDF), що був
створений у 1975 році. На нього було покладено функції
**
Наведемо повну англійську назву — European Agricultural Guidance and Guarantee
Fund, адже в українській мові існує щонайменше п’ять варіантів його перекладу.

173
розвитку інфраструктури регіонів, стимулювання створення
нових робочих місць (ця функція нерідко викликала жваві
дискусії, адже багато в чому була подібною до аналогічних у
Європейському Соціальному Фонді), підтримка проектів
місцевого розвитку тощо.
Єдиний Європейський Акт (1986 р.) визначив напрями
політики згуртування (cohesion policy), яка й досі є пріоритетною
в ЄС і передбачає функціонування поліструктурної моделі
соціально-економічного розвитку регіонів ЄС. Вже у 1988 році
Рада ЄС у Брюсселі ухвалює рішення про здійснення операцій по
лінії Фондів Солідарності (сучасна назва — структурні фонди),
для чого в бюджеті було передбачено в 68 млрд екю.
1990-ті роки характеризувалися подальшим удосконаленням
політики регіонального розвитку. Зокрема «Договір про ЄС»,
більше відомий під назвою «Маастрихтський» (1992 р.),
передбачав створення Фонду згуртування (Cohesion Fund) для
підтримки проектів у галузі охорони довкілля та транспортної
системи, а вже Единбурзький саміт (грудень 1993 р.) Європейської
Ради рекомендував Європарламенту виділити на реалізацію
політики згуртування 200 млрд екю, що становило третину цілого
бюджету ЄС*. Цього ж 1993 року було створено Фінансовий
інструмент управління рибальством (FIFG), вплив якого на
приморські території, що спеціалізувалися на виробництві
морепродуктів, також був доволі суттєвим, проте суперечливим
(відмова Норвегії від членства в ЄС). У цей період дістають
підтримку численні європейські ініціативи щодо
єврорегіонального співробітництва, розвитку комунікацій, обмінів,
професійного навчання тощо, більшість з яких мала велике
значення для подальшого зближення регіонів.
Кошти, що виділялися у 90-ті роки ХХ ст. для регіонального
розвитку, були рекордними за обсягами для ЄС, а тому й логічним
був системний аналіз результатів такого розширеного
фінансування. Вчені-регіоналісти з Лондонської школи економіки
та політики, які вивчали проблеми конвергенції, вже наприкінці 90-
х років дійшли висновку, що регіони в цілому мали тенденцію щодо
зближення. Швидкість конвергенції вперше розрахував англійський
дослідник А. Rodriguez-Poce (1998), за яким, середній коефіцієнт
регіональної конвергенції в ЄС упродовж 1977—1993 р. становив
1,2 % на рік. Водночас, як показав аналіз, вісім цілей структурної
політики (включаючи підцілі), сформульовані в ЄС для реалізації
**
Regional Policy Inforegio — Background. http://ec.europa.eu/regional_policy/policy/
histiry/index_en.htm

174
основних ідей регіональної єдності, були доволі обтяжливими для
структурних фондів Євросоюзу, кошти яких часто-густо
розпорошувалися. Крім цього, деякі регіони, зокрема п’ять регіонів
Греції, не тільки не виявили тенденції до зближення, а й, навпаки,
вже наприкінці 90-х років ХХ ст. притаманною для них стала
дивергенція до інших регіонів ЄС. Це потребувало нових підходів
до регулювання регіональних диспропорцій на наднаціональному,
національному та локальному рівнях.

3.1.4. Європейська
«регіональна семирічка» (2000—2006 рр.)

У березні 1999 року на засіданні Європейської Ради в Берліні

були прийняті фундаментальні рішення щодо подальшого розвитку
ЄС на найближчі сім років, які мали чіткі перспективи, прості та
послідовні фінансові механізми й інструменти гармонізації
регіональних суперечностей, що дістали назву «Agenda-2000»
(«Порядок денний — 2000»). Зазначений документ містив три чітко
визначені мети:
 сприяння розвиткові та реструктуризації регіонів, що
мають відставання (мета 1);
 підтримка регіонів зі структурними проблемами у сфері
соціально-економічних перетворень і сільського господарства
(мета 2);
 модернізація політики у галузі освіти, професійно-технічної
підготовки, зайнятості та відповідних систем (мета 3) *.
Основними механізмами реалізації цілей стали вищезазначені
структурні фонди ЄС та фонд Згуртування, які у своїй діяльності
відтепер користувалися не лише трьома визначеними
завданнями, а й п’ятьма принципами, що встановлювали нові
правила регулювання регіонального розвитку:
1. Концентрації, який передбачав підтримку лише тих
проектів, що відповідали цілям «європейської семирічки».
2. Програмування, який вимагав отримання в програмах
розвитку необхідного ефекту, визначення стадійності, взаємодію
на місцевому рівні.
3. Партнерства, що включав системну взаємодію та
**
Докладніше про цей період див.: Європейська інтеграція та Україна. Навчально-
методичний посібник / За ред. В. Є. Новицького, Т. М. Пахомової, В. І. Чужикова. — К.,
Кельн, Мін-во економіки України, МЗС Німеччини, Тов-во ім. К. Дуйсберга, 2002. —
480 с.

175
кооперацію між Єврокомісією, національними, місцевими і
локальними органами влади.
4. Компліментарності****, який вимагав конкретизації
фінансового внеску до спільного проекту кожного з учасників.
5. Субсидіарності (основний принцип ЄС узагалі), який
передбачав, що реалізація заходів на наднаціональному рівні
може бути здійснена лише тоді, коли ефективність роботи на
національному, регіональному та місцевому рівнях поступається
першому з них.
Основними інструментами реалізації регіональної політики на
національному та наднаціональному рівнях у ЄС були:
інвестиційний грант (найпотужніший з усіх, що є),
субсидіювання відсоткових ставок (Бельгія, Німеччина, Греція,
Норвегія, Португалія, Велика Британія), податкові пільги
(Фінляндія, Франція, Греція, Італія), податкова знижка на
амортизацію (Греція), субсидії, пов’язані з використанням
робочої сили (Австрія, Бельгія, Франція, Ірландія, Швеція,
Велика Британія), транспортні пільги (Фінляндія, Швеція).
Доволі дискутивною була проблема диференціації країн за
рівнем економічного розвитку, яка, тим не менше, чітко
корелювалася з показниками максимального рівня допомоги з
боку фондів ЄС. Країни-«аутсайдери» — Греція, Ірландія,
Португалія — могли розраховувати на фінансування 75 %
вартості регіонального проекту з боку структурних фондів (це
була «стеля»), Іспанія — на 60 %, Італія — на 50 %, на 47,5 %
могла розраховувати Велика Британія, на 40 % — Австрія, на
35 % — Фінляндія, Німеччина, Швеція, на 30 % — Франція і,
нарешті, країни-лідери — Бельгія, Данія, Люксембург,
Нідерланди лише на 25 %. Остання група фінансувалася у таких
обсягах здебільшого з політичних міркувань, адже за відносним
показником ВВП на душу населення (ПКС) їм не було рівних в
ЄС, тим не менше населення цих держав мало знати, що
сплачувані ними податки використовуються й на свої потреби.
Тобто створювався так званий регіонально-інтеграційний ефект,
за яким багаті держави розраховували, що вільний рух робочої
сили (одна з чотирьох європейських свобод) не створить
надмірну її пропозицію в мегаполісах країн-лідерів, а менш
****
Слово «additionality», яке перекладають українською як «додатковість» чи
«доповнюваність», не зовсім відповідає змісту цього принципу. Реалізацію проекту
розпочинають лише тоді, коли чітко буде визначена фінансова відповідальність кожної
зі сторін, тобто буде створений комплекс матеріального забезпечення реалізації проекту,
за яким, наприклад, 75 % його вартості бере на себе один із структурних фондів, 15 % —
національний фонд і 10 % — місцевий. Щось «доповнювати» тут ніхто не збирається.

176
розвинуті держави були зацікавлені в підвищенні своєї
конкурентоспроможності через модернізацію інфраструктури,
часткового розв’язання проблеми безробіття тощо.
На початок реалізації «Порядку денного — 2000» всі регіони
ЄС були приведені у відповідність до системи номенклатурно-
територіальних одиниць статистики (NUTS), запровадження якої
розпочалося ще 1988 року. Ця модель дозволила вибудувати
чітку ієрархію регіонів п’ятнадцяти країн Європейського Союзу,
яка відтепер включала*:
 NUTS-І (78 одиниць). Це були землі Німеччини, країни
Бельгія, Данія, Швеція, Ірландія, а також Уельс та Шотландія у
Великій Британії, території просторового планування ZEAN у
Франції та інші регіони;
 NUTS-ІІ (210) — автономні регіони в Іспанії та Франції,
включаючи її заморські території, провінції в Бельгії та Данії,
італійські регіони, австрійські Länder, німецькі «Regierungsbezirke»
(первинні адміністративні субрегіони в землях) тощо;
 NUTS-ІІІ (1093) — первинні локальні формування, які
умовно відповідають вітчизняним «сільським районам» України,
що об’єднані між собою по дві-три одиниці.
Хоча деякі з країн (Велика Британія) зберігали й дрібніші
формування (NUTS-IV; NUTS-V), розподіл коштів структурних
фондів за метою 1 був спрямований лише на рівень NUTS-ІІ, а за
метою 2 — на рівень NUTS-ІІІ. Будь-яка країна, що збиралася
увійти до ЄС, мала провести регіональну реформу з чіткою
ідентифікацією рівнів NUTS.
Розподіл коштів структурних фондів ЄС упродовж 2000-2006 рр.
здійснювався суворо за європейськими пріоритетами. ⅔ загальної
суми, а це 135 млрд євро (в цінах 1999 року), відводилося на
фінансування мети 1, тобто тих регіонів, де показник ВВП на душу
населення (ПКС) був нижчим за 75 % від середнього по ЄС; 22,5
млрд євро витрачалося на реалізацію мети 2, а 24 млрд євро — на
мету 3. Крім цього, кошти ЄС розподілялися між ініціативами
общин, зокрема на програму «Інтеррег-ІІІ» (розвиток
єврорегіонального співробітництва), було виділено 4,9 млрд євро,
«Урбан ІІ» (відродження міст та депресивних міських територій) —
0,7 млрд євро, «Еквал» (запобіжні заходи щодо дискримінації на
ринку праці) — 2,8 млрд євро, «Лідер» (підйом активності в
сільських комунах та розробка локальних стратегій) — 2,0 млрд
євро.
**
Офіційний сайт Єврокомісії http://ec.europa.eu/reginal_policy/glossary/glos5_en.htm

177
 Окремий напрям фінансування мав Фонд Згуртування
(Cohesion Fund). Його діяльність була зорієнтована лише на 4
держави-«аудсайдери» ЄС — Грецію, Португалію, Іспанію,
Ірландію, а метою можна було вважати конвергенцію (хоча і не
тільки її) регіонів рівня NUTS-ІІ та їх зближення з іншими
регіонами країн—лідерів ЄС-15.
У 2002 році (грудень) у Копенгагені на саміті ЄС було
ухвалено історичне рішення про його розширення, а відтак
країни-кандидати отримали потужне фінансування за напрямом
«Pre-accession aid» (передвступна допомога) у розмірі 10,5 млрд
євро за програмою ФАРЕ — PHARE (поліпшення державного
управління, соціальне та економічне зближення) та 3,5 млрд євро
за програмою САПАРД — SAPARD (спеціальна передвступна
програма для сільського господарства та розвитку села).
Доволі значні кошти виділялися для цих країн надалі (вже після
вступу 1 травня 2004 р. 10-ти з них) за напрямом «Post-accession».
Значна частина цих коштів також потрапляла до регіонів.

Вставка 10

Чому Польща не Іспанія?

Напередодні розширення ЄС чимало країн
прораховувало всі переваги та ризики процесу
коінтеграції для своїх внутрішніх регіонів. Доволі
промовистим при цьому є порівняльні характеристики
макроекономічних показників територій рівня NUTS-2,
що були отримані польськими дослідниками
С. Видимусом, М. Нєжковецькою (2004) (див.
табл. 3.1.2).
Як випливає з цієї табл., упродовж відносно
невеликого періоду 1998—2001 рр. (4 роки) в Іспанії та
Польщі, які є порівнянними за площею та чисельністю
громад, відбувалося зростання ВВП на душу населення
приблизно однаковими темпами, проте відносні їх
показники суттєво різнилися. Так, якщо найвищій
індикатор в Іспанії 2001 року мав Мадрид (21,6 тис.
євро), а найменший — регіон Екстремадура (10,3 тис.),
а відповідна асиметрія становила 2,1:1, то в Польщі
Мазовецьке воєводство мало показник лише 7,3 тис.
євро, а найдепресивне — Люблінське — 3,3 тис. з
відповідним рівнем асиметрії в 2,2:1. Якщо говорити
про рівні безробіття, то вони також різнилися, що
промовисто свідчить про те, що Іспанії вдалося його
суттєво знизити, тоді, коли Польща ще не пройшла
свого піку. Вармінсько-Мазурське воєводство взагалі

178
 мало рекордний на той час показник — 28,9 %.
Таблиця 3.1.2
ПОРІВНЯЛЬНА МАКРОЕКОНОМІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА
РЕГІОНІВ ПОЛЬЩІ ТА ІСПАНІЇ
ЗА С. ВИДИМУСОМ І M. НЄЖКОВЕЦЬКОЮ (2004)

Регіони Іспанії Регіони Польщі

ВВП на одного ВВП на одного

Рівень Рівень
№ регіону

№ регіону
жителя, жителя,
безробіття, % безробіття, %
тис. євро тис. євро

1998 2001 1998 2001 1998 2001 1998 2001

1 9,8 12,2 29,4 18,8 18 3,6 5,0 12,8 21,5

2 14,3 14,4 11,4 4,8 19 3,4 4,3 13,9 21,9
3 11,6 13,9 19,1 7,8 20 2,7 3,3 10,3 15,7
4 16,4 20,3 11,1 5,9 21 3,3 4,3 13,2 24,4
5 8,3 10,3 29,1 14,5 22 3,2 4,3 11,4 18,1
6 10,7 12,8 17,5 11,0 23 3,3 4,3 7,6 14,1
7 12,4 15,9 17,9 8,8 24 5,3 7,3 7,6 13
8 10,9 12,9 16,9 9,3 25 3,2 4,1 10,5 18,2
9 12,2 15,0 18,2 10,0 26 2,7 3,4 12,3 17,4
10 16,1 19,4 14,2 8,4 27 2,7 3,6 10,8 15,1
11 16,2 20,3 17,0 9,7 28 3,6 4,8 11,0 19,6
12 15,3 18,7 11,4 4,4 29 4,0 5,3 7,3 15,7
13 17,8 21,6 16,8 7,2 30 2,8 3,8 12,1 18,4
14 11,3 13,7 17,3 10,5 31 2,8 3,6 19,7 28,9
15 16,8 20,5 10,2 4,6 32 3,9 5,2 8 15,4
16 12,8 15,6 16,6 9,2 33 3,6 4,8 13,9 24,7
17 12,8 15,2 18,5 10,7 – – – – –

Умовні позначки:
Регіони Іспанії: 1 — Андалузія; 2 — Арагон; 3 — Астурія; 4 — Балери; 5 —
Екстремадура; 6 — Галісія; 7 — Кантабрія; 8 — Кастилія-Ламанча; 9 — Кастилія і Леон;
10 — Каталонія; 11 — Країна Басків; 12 — Ла Ріойа; 13 — Мадрид; 14 — Мусія; 15 —
Навара; 16 — Валенсія; 17 — Канарські острови.
Регіони Польщі: 18 — Нижньосилезький; 19 — Куявсько-Поморський; 20 —
Люблінський; 21 — Любуський; 22 — Лодзінський; 23 — Малопольский; 24 —
Мазовецький; 25 — Опольський; 26 — Підкарпатський; 27 — Підляський; 28 —
Поморський; 29 — Сілезький; 30 — Свентокшинський; 31 — Вармінсько-Мазурський;
32 — Великопольський; 33 — Західно-Поморський.

Джерело: Wydymus S., Nieszkowiecka M. Zróznicowanie regionalne w Polsce i

Hiszpanii / Problemy wymiany handlowej w inegrujacej się EUROPIE. — Krakow —

179
Rzeszrów, 2004. — Р. 411—417.
Такі диспропорції підштовхували поляків до міграції
(чи на заробітки) до Іспанії, проте вже після вступу
країни (2004) до ЄС цей потік майже припинився, а з
плином часу внаслідок посиленої конвергенції в
соціальних індикаторах двох держав заробітчани
переорієнтувалися на Ірландію та Велику Британію, в
яких одтепер поляки та іспанці працюють разом.

3.1.5. Трансформація
регіональних пріоритетів
у Євросоюзі (2007—2013 рр.)

Незважаючи на суттєві успіхи регіональної політики минулих

років, не всі європейці сприймали її як еталон для подальшого
наслідування, адже низькі в цілому темпи економічного
зростання змусили ЄС по-іншому поставитися до «обнадійливих
результатів». Критичність в оцінці своєї діяльності призвела до
формування нових підходів до реалізації ідеї регіональної
гармонізації, яка чітко вписувалася в неоліберальну економічну
модель, адекватно сприймати яку бажає далеко не все
європейське суспільство. Основними факторами, що вплинули на
перехід до модернізації регіональної політики (відтоді вона
називалася «політикою регіонального та локального розвитку»),
були:
 стрімке скорочення асигнувань на сільське господарство,
його дотації та субсидії, які в сумі фактично дорівнювали його
питомій вазі у структурі ВВП Євросоюзу;
 низький технологічний рівень розвитку периферійних
регіонів ЄС, які дуже повільно змінювали свою структуру
господарства, а відтак їх дотаційність набула хронічного
характеру;
 «бунт» багатих регіонів проти бідних (депутати
Європарламенту з деяких розвинутих територій ставили хоча й
риторичне, але в цілому небезпечне для ЄС запитання про те, чи
може, приміром, Італія «не вся» входити до інтеграційного
угруповання);
 необхідність координації єдиної транспортної,
комунікаційної та інших політик, яка стосується як регіонів та і
ЄС у цілому;
 надзвичайно високий рівень безробіття в деяких краях ЄС
(Іспанія, Польща, Словаччина, Румунія, Франція, східні землі

180
Німеччини тощо), розвиток «споживацьких» настроїв серед
нових членів Євросоюзу;
 масштабне розширення ЄС та значні витрати з його
консолідованого бюджету, пов’язані з довступним та
післявступним періодами адаптації;
 небажання країн-лідерів проводити політику «утримання»
нових членів*.
Основними подіями, що вплинули на зміни в регіональній
політиці ЄС, були:
 ухвалення Європейською Радою (2005 р.) пропозиції щодо
компромісного бюджету на 2007-2013 роки, в якому на політику
згуртування виділялося 347,410 млрд євро*;
 укладання бюджетної угоди на 2007—2013 рр. (травень 2006 р.)
між Європейською Радою, Європарламентом та Єврокомісією
(вона включала також правила регулювання діяльності
структурних фондів, які набули чинності 1 серпня 2006 р.);
 ухвалення Радою ЄС «Спільної стратегічної директиви щодо
згуртування» (жовтень 2006 р.), яка чітко визначила принципи та
пріоритети політики зближення.
Що ж змінюється в ЄС? Насамперед це стосується цілей та
фінансових інструментів Євросоюзу, які відтепер визначаються
виключно структурними фондами та Фондом Згуртування.
Наведена нижче табл. 3.1.3 дає системне уявлення про
фундаментальні зміни в ЄС.
Таблиця 3.1.3
ЗМІНА ПРІОРИТЕТІВ ТА ФІНАНСОВИХ ІНСТРУМЕНТІВ
У ПОЛІТИЦІ ЗГУРТУВАННЯ ЄВРОСОЮЗУ

Архітектура політики згуртування

2000—2006 > 2007—2013

Цілі. Фінансові Фінансові

Ініціативи комун. інструменти > Цілі інструмент
Фонд згуртування и

**
Це питання й нині доволі жваво дискутується в ЄС. Так, наприклад, Швеція
щорічно сплачувала до консолідованого бюджету Союзу понад 20 млрд крон (2004), а
звідти отримувала лише 12 млрд крон. Тим не менше, витрати швецького королівства
були б ще більшими, якщо б розпочався неконтрольований приплив мігрантів з нових
членів ЄС.
**
Офіційний сайт Європейської Комісії http://ec.europa.eu/regional_policy/policy/ his-
tory/index_en.htm

181
 Мета 1. Сприяння
розвиткові та ERDF
ESF ERDF
реструктуризації > ESF
регіонів, що мають EAGGF
FIFG Конвергенція Фонд
відставання згуртуван
Фонд Згуртування Фонд ня
Згуртування >

Закінчення табл. 3.1.3

Архітектура політики згуртування

2000—2006 > 2007—2013

Цілі. Фінансові Фінансові

Ініціативи комун. інструменти > Цілі інструменти
Фонд згуртування
Мета 2. Підтримка
регіонів зі
структурними ERDS
проблемами у ESF >
сфері соціально-
економічних Регіональна
перетворень конкурентоспро ERDF
можність та ESF
Мета 3. зайнятість
Модернізація
політики в галузі ESF >
освіти, професійно-
технічної підго-
товки, зайнятості
Інтеррег ІІІ ERDF
Європейська
Урбан ІІ ERDF > територіальна ERDF
кооперація
Еквал ESF
Лідер + EAGGF
Сільський
розвиток та EAGGF та
реструктуризація FSFG
рибальства за
метою 1
4 цілі 3
4 спільні ініціативи 6 інструментів – 3 цілі інструмен
Фонд Згуртування ти
Джерело: Cohesion policy 2007-13. Commentaries and official texts. Guide. January
2007. — Brussels. — P. 10.

182
 Примітка: назви ESF та інші див. у тексті розділу.

Як випливає з рішення Європейської Ради (2005), відповідної

угоди між Радою, Парламентом і Комісією ЄС (17 травня 2006
р.) та схваленою Радою ЄС (6 жовтня 2006 р.) «Спільної
стратегічної директиви щодо згуртування» (Commutity strategic
guidelines on cohesion), підходи до реалізації регіональної
політики ЄС принципово змінюються. Основною метою ЄС на
2007-2013 роки стає конверенція (зближення) регіонів, яка
поступово починає домінувати в Євросоюзі. Фінансовими
інструментами при цьому виступають: Європейський фонд
регіонального розвитку, Європейський Соціальний Фонд, Фонд
Згуртування. Слід зауважити, що раніше їх було шість. Тобто
цілі політики стають конкретнішими, а доволі великі кошти
концентруються лише у трьох фондах, які частково
перебирають на себе основні функції. Підхід щодо визначення
депресивності також зберігається лише частково. Як відомо, у
2000—2006 р. депресивними вважалися регіони з показником
75 % і нижче ВВП на душу населення від середнього по ЄС-15
(ЄС=100 %). Упродовж 2007—2013 років така індикація
зберігатиметься і не буде перераховуватися щоразу, коли
відбуватиметься розширення Євросоюзу (наприклад, ЄС-25;
ЄС-27). Фонд Згуртування, діяльність якого відтепер
поширюється на всю спільноту, а не тільки на країни-
аутсайдери, використовуватиме також індикатор валового
національного доходу (GNI) з «критичною межею» у 90 % од
середнього по ЄС-15 (а не по ЄС-25) *. Такий підхід,
найшвидше, можна вважати компромісним, адже коли б
зазначений індикатор було зіставлено з усім ЄС (тобто 27-ма
країнами що входять до його складу), то користувачами
«допомоги» були б також ті регіони рівня NUTS-ІІ, що належать
до розряду дерпесивних, хоча розташовані в державах—лідерах
ЄС (Франція, Об’єднане Королівство, Німеччина, Італія тощо).
Унаслідок численних узгоджень і розрахунків Євросоюз
отримав чотири групи реципі-
єнтів:

**
Суттєвою перевагою «імплементації» наукових здобутків економістів, які
працюють у ЄС, може стати процес адекватної оцінки чиновниками союзу результатів їх
дослідження. Так, висловлена свого часу (2004) критика «індикаторів розвитку» дістала
своє швидке відображення у відповідних документах ЄС (див.: Faina A., Lopez-Rodrigues
J. European Regional Policy and Back Ward Regions: Implications Towards EU Enlarge-
ment // European Journal of Law and Economic. — 2004. — № 18. — P. 5—32).

183
  регіони, що потребують підтримки з метою
«конвергенція»****, зокрема
а) «нові» члени ЄС: Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Польща,
Румунія, Словенія (вся територія), Чехія****** (7 регіонів),
Угорщина*** (6 регіонів), Словаччина*** (3 регіони);
б) «старі» члени ЄС: Німеччина (Brandenburg-Nordost, Meck-
lenburg-Vorpommern, Chemnitz, Dresden, Dessau, Magdeburg,
Thüringen); Греція (Anatoliki Makedonia, Thraki, Thessalia, Ipeiros,
Ionia Nisia, Dytiki Ellada, Peloponnisos, Voreio Aigaio, Kriti);
Іспанія (Galicia, Castilla-la Mancha, Extremadura, Andalucia);
Франція (Guadeloupe, Martinique, Guyane, Reunion); Італія
(Campania, Puglia, Calabria, Sicilia); Португалія (Norte, Centro,
Alentejo, Regiao Autónoma dos Acores); Об’єднане Королівство
(Cornwall and Isles of Scilly, West Wales and the Valleys);
 регіони конвергенції, що потребують системи транзитивної
підтримки (перебувають у її завершальній фазі): Бельгія (Province
du Hainaut); Німеччина (Brandenburg-Südwest, Lüneburg, Leipzig,
Halle); Греція (Krntriki Makedonia, Dutiki Makedonia, Attiki);
Іспанія (Princspado de Asturias, Region de Murcia, Ciаdad
Autónoma de Ceuta, Ciadad Autónoma de Melilla); Італія
(Basilicata); Австрія (Burgenland); Португалія (Algarve);
Об’єднане Королівство (Highlands and Islands);
 держави, що потребують фінансування з боку Фонду
згуртування (це всі дванадцять нових членів плюс Греція та
Португалія);
 держави, що потребують транзитивної підтримки з боку
Фонду згуртування (Іспанія).
Отже, діяльність структурних фондів ЄС, до яких одтепер слід
відносити також Фонд Згуртування, диференціюється і чітко
ідентифікується за рівнями застосування: державним та NUTS-ІІ.
З числа депресивних територій випала Ірландія, на розвиток якої
в останні п’ятнадцять років виділялися значні кошти. Також
можна вважати, що в ході ухвалення нової стратегії розвитку ЄС
було досягнуто пан’європейського компромісу щодо згуртування
депресивних країв старих і нових членів ЄС.
Конче важливим є також мета 2 «Регіональна
конкурентоспроможність і зайнятість», яка фактично об’єднала
****
У ЄС прийнято ідентифікувати регіони за національною назвою і не перекладати
їх англійською чи французькою мовою. Болгарські та грецькі регіони записуються при
цьому латиницею. У цій статті ми також будемо дотримуватися даного правила, що
дозволить читачеві краще знайти інформацію про цей край в Інтернеті.
******
З переліку депресивних випав столичний регіон, макроекономічні показники
якого значно перевищують межу депресивності.

184
дві попередні мети 2000—2006 років. Більша частина коштів за
цим напрямом одтепер стане доступною для двох основних груп
країн і їх регіонів: тих що перебувають на стадії початку реформ,
але входять до складу старих учасників ЄС (Ірландія, Греція,
Іспанія, Італія, Португалія, Фінляндія, Великобританія, а також,
як виняток, по одному регіону Угорщини та Кіпру, передові
території яких мають порівнянні показники), та 16 країн з
регіонами що потребують підвищення рівня
конкурентоспроможності через фінансування заходів з
оптимізації структури зайнятості в них (визначальними при
цьому є такі індикатори: рівень зайнятості, рівень безробіття,
питома вага зайнятих у сільському господарстві, тобто галузі, що
є дотаційними в ЄС, тощо).
Досить важливою є також мета «Європейська територіальна
кооперація», яка відтепер перебрала на себе основні функції
минулих європейських ініціатив «Інтеррег ІІІ», «Урбан ІІ»,
«Лідер+». На відміну від попередніх цілей реципієнтами
запланованих коштів виступатимуть усі країни ЄС.
Зрозуміло, що розширений ЄС має в своїй основі чимало
проблем розподілу коштів між «старими» та «новими» його
членами. Тим не менше, в основні його, на наш погляд, більше
конвергентних інтересів усієї співдружності, ніж «національного
егоїзму» найбільш розвинутих держав (див. табл. 3.1.4).
Як випливає з вищенаведеної таблиці, безсумнівним
пріоритетом ЄС є курс на конвергенцію регіонів ЄС, на яку за
трьома його напрямами передбачено виділити впродовж семи
років 282,855 млрд євро, що становить 81,4 % усіх передбачених
на структурні операції коштів. Значно поступається, якщо судити
з пріоритетності, мета 2, відсоток якої становитиме лише 15,8 %
усіх фінансувань.
У численних європейських документах доволі часто
відзначається, що кошти ЄС розподіляються відповідно до
чисельності населення, реального стану економіки, площі та
наявних на певній території соціальних проблем. Незважаючи на
всю дискутивність положень того, що в розподілі фінансових
ресурсів ЄС слід ураховувати також інтереси країн-лідерів, які не
бажають постійно виступати фінансовими донорами, рішення
Європарламенту, Єврокомісії та Ради ЄС усе ж було на користь
«нових» держав. Так, наприклад, Польща отримала майже п’яту
частину бюджету фондів ЄС, а Чехія трохи більше, ніж уся
Німеччина. Зроблений нами сумарний підрахунок питомої ваги
коштів доволі яскраво засвідчує, що на постсоціалістичні

185
держави Європи припадає 50,8 % загальної суми асигнувань, тоді
як на четвірку найбільших держав ЄС — Німеччини, Франції,
Великої Британії, Італії — лише 23 %. Доволі цікавим є
порівняння, що його використовують у своїх дослідженнях
іспанські економісти A. Faina, J. Lopez-Rodrigues (2004). Вони
виділили так званий європейський «економічний пентагон», що
обмежується Лондоном, Парижем, Міланом, Мюнхеном і
Гамбургом, у межах якого виробляється близько 50 % загального
ВВП ЄС, тоді коли площа його дорівнює лише 20 % території
інтеграційного угруповання*. Саме він, як показує наведена вище
таблиця, отримуватиме найменше фінансування.

**
Faina A., Lopez-Rodriguiz J. European Regional Policy and Backward Regions: Impli -
cation Towards EU Enlargement // European Journal of Law and Economics. — 2004. — N
18. — P. 5.

186
 Таблиця 3.1.4
РОЗПОДІЛ КОШТІВ ЗА ЦІЛЯМИ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ
СЕРЕД ЧЛЕНІВ ЄС НА 2007—2013 рр. (поточні ціни, млн євро)

Регіональна конкуренто-
Конвергенція регіонів ЄС

країни, аплановані
спроможність і зайнятість

територіальна
Назва країни,

проможність

Європейська
конкурентос
Конвергенці

Питома вага
Згуртування

Регіональна
завершення

і зайнятість
заплановані

кооперація

заходи, %
загальні заходи

початку
Стадія
Стадії

Разом
Фонд

я
Бельгія – – 638 – 1425 194 2258 0,65
Болгарія 2283 4391 – – – 179 6853 1,97
184

Чеська Республіка 8819 17064 – – 419 389 26 692 7,68

Данія – – – – 510 103 613 0,18
Німеччина – 11864 4215 – 9409 851 26 340 7,58
Естонія 1152 2252 – – – 52 3456 0,99
Ірландія – – – 458 293 151 901 0,26
Греція 3697 9420 6458 635 – 210 20 420 5,88
Іспанія 3543 21054 1583 4955 3522 559 35 217 10,14
Франція – 3191 – – 10257 872 14 319 4,12
Італія – 21211 430 972 5353 846 28 812 8,29
Кіпр 213 – – 399 – 28 640 0,18

184
 Латвія 1540 2991 – – – 90 4620 1,33
Литва 2305 4470 – – – 109 6885 1,98
Люксембург – – – – 50 15 65 0,02
Угорщина 8642 14248 – 2031 – 386 25 307 7,28
Мальта 284 556 – – – 15 855 0,25
Нідерланди – – – – 1660 247 1907 0,55
Австрія – – 177 – 1027 257 1461 0,42
Польща 22176 44377 – – – 731 67 284 19,37
Португалія 3060 17133 280 448 490 99 21 511 6,19
Румунія 6552 12661 – – – 455 19 668 5,66
185

Словенія 1412 2689 – – – 104 4205 1,21

Словаччина 3899 7013 – – 449 227 11 588 3,34
Фінляндія – – – 545 1051 120 1716 0,49
Швеція – – – – 1626 265 1891 0,54
Велика Британія – 2738 174 965 6014 722 10 613 3,05
Міжрегіональна – – – – – 445 445 0,13
кооперація мереж
Технічна допомога – – – – – – 868 0,25
Разом 69 578 199 322 13 955 11 409 43 556 8723 347 410 100

Джерело: Cohesion Policy 2007—13. Commentaries and official texts. Guide. January 2007. — Brussels, 2007. — P. 25 та
власні розрахунки.

185
 Принципових змін зазнали також стратегічні підходи та
програмування розвитку регіонів. Так, якщо у 2000—2006 роках
для виконання мети 1 існувало шість підходів (План розвитку,
Рамкова підтримка комун, Операційні програми, Єдиний
програмний документ, програмне доповнення), то тепер їх
залишилося лише три — Стратегічні напрями Співтовариства у
Політиці Згуртування, Національний стратегічний рамковий
документ та Операційні програми.
Відмітною особливістю регіональної політики ЄС зразка 2007-
2013 років є її прив’язка до Лісабонської стратегії (2000), адже
рівнями її реалізації є регіони, країни, ЄС у цілому. Виходячи з
цього, щороку здійснюватиметься контроль за внеском
операційних програм до програми національних реформ (NRP).
Стратегічне підбиття підсумків (Strategic follow-up) включатиме
підготовку на рівні країн «Щорічної доповіді про імплементацію
програм національних реформ», а з весни 2008 р. щорічна
доповідь по всьому ЄС готуватиметься для Європейської Ради
Єврокомісією. Починаючи з кінця 2009 року і до кінця 2012 року,
держави-члени готуватимуть «Стратегічну доповідь», яка
міститиме інформацію про внесок усіх програм до політики
згуртування, а вже з квітня 2010 р. Єврокомісія розпочне
узагальнювати доповіді країн-учасниць у своїй «Стратегічній
доповіді», що дозволить підвищити валідність очікуваних
результатів за рахунок диверсифікації моніторингових рівнів
контролю.

Запитання для самоконтролю

1. У чому суть європейської регіональної політики?

2. Чому, на вашу думку, змінюються пріоритети
регіональної політики ЄС (один раз на 5—7 років), проте
мета залишається незмінною?
3. Спробуйте посперечатися з U. Wannop щодо
хронології регіональної політики (підказка: чи є пріоритети
початку 1990-х років тотожними сучасним (2007—2013))?
4. За яких умов, на вашу думку, регіони, що належать до
«бридких каченят», можуть перетворитися на «товсті
банани» (пригадайте досвід Ірландії)?
5. Спробуйте обґрунтувати перебування м. Києва у
четвертій групі світових міст за P. Taylor, H. Hoyler.
6. Виокреміть свої етапи в еволюції регіональної
політики ЄС. Що вдалося реалізувати європейцям, а що ні?

186
 7. Поясніть основні п’ять принципів європейської
регіональної політики. Чи можна було б застосувати їх в
Україні?
8. Яким територіально-адміністративним одиницям в Ук-
раїні відповідає рівень NUTS-II? Запропонуйте для України
регіони NUTS-I.
9. Користуючись польським мінікейсом, дайте відповідь на
запитання: чому після 2004 року, коли Польща стала членом
ЄС, потік заробітчан переорієнтувався з Іспанії на Ірландію?
10. Які зміни пріоритетів і фінансових інструментів
політики згуртування відбулися в ЄС останнім часом?
11. Як здійснюється розподіл коштів у ЄС на політику
згуртування (2007—2013 рр.) на користь держав-донорів чи
реципієнтів? Підтвердьте свою відповідь конкретними дани-
ми табл. 3.3.

Основна література

1. Европейская интеграция. Учеб. пособ. — М.:

Международные отношения, 2003.
2. Європейська інтеграція та Україна / За ред.
В. Є. Новицького, Т. М. Пахомової, В. І. Чужикова. Навч.-
метод. посіб. — К.: Мін-во економіки та з питань
європейської інтеграції. — К., Кельн, 2002.
3. Чужиков В. І. Економіка зарубіжних країн. Розділ 5.
Країни Європейського Союзу. — К.: КНЕУ, 2005. — С. 95—
211.
4. Черников  Г. П., Черникова Д.  А. Европа на рубеже ХХ
—ХХI веков. Проблемы экономики. — М.: Дрофа, 2006.
5. Мусис Н. Усе про спільні політики Європейського
Союзу. — К.: КІС, 2005. — С. 173—187.
6. Дайнен Д. Дедалі міцніший Союз. Курс європейської
інтеграції. — К.: КІС, 2006.

Додаткова література

1. Віте Л. Європейська соціальна модель і соціальна

згуртованість: яку роль відіграє ЄС? — К.: Заповіт, 2006. —
43 с.
2. Черников Г., Черникова Д. Европа на рубеже ХХ —
ХХІ веков. Проблемы экономики. — М.: Дрофа, 2006. —
415 с.
3. Чужиков В. Модернізація регіональної політики в ЄС //

187
Економіка України. — 2008. — № 3. — С. 51—58.
4. Чужиков В. Чеська модель регіонального розвитку //
Економіка України. — 2007. — № 7. — С. 72—78.
5. Чужиков В.І. Розділ 4. Імперативи регіональної
конкурентоспроможності. / Монографія: Управління
міжнародною конкурентоспроможністю в умовах
глобалізації економічного розвитку. Т. ІІ. / За ред.
Д. Г. Лук’яненка, А. М. Поручника, Л. Л. Антонюк. — К.:
КНЕУ, 2006. — С. 3—114.
6. Threlfall M. European social integration: harmonization,
convergence and single social areas // Journal of European
Social Policy. — 2003. — N 13 (2). — P. 121—139.
7. Ertl H., Phillips D. Implementing European Union educa-
tion and training policy: a comparative study of issues in four
Member States. — Dordrecht — Boston: Kluwer Academic,
2003. — 520 p.
8. Kirkegaad  J. F. Outsoursing and offshoring // Institute for
International Economics. Working Papes. — 2005. — März. —
P. 1—6.
9. Chuzhykov V., Ilnytsky D. Interregional competittion and
innovative growth of Regions (Ukraine as a sample) //
Konkurencieschopnost a regionalne aspekty rozvoja. Prešov.
Univetsity Slovakia. — 2007. — № 1. — Р. 167—180.
10. Chuzhykov V., Ilnytsky D., Fedirko O. Dualism of
Monetary, Technological and Information Determinants in
Social Development of EU // Nierownosci spoteczne a Wzrost
Gospodarzy. Pzeszowski. University Poland. — 2007. — № 11.
— P. 79—97.

АНАТОЛІЙ ПОРУЧНИК

188
 3.2. СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА В ЄС

3.2.1. Суть і значення соціальної політики в ЄС

3.2.2. Еволюція соціальної політики ЄС
3.2.3. Механізми розвитку людського ресурсу
3.2.4. Напрями співробітництва України та ЄС в
соціальній сфері
Запитання та завдання для самоконтролю
Основна література
Додаткова література

3.2.1. Суть і значення

соціальної політики в ЄС

Соціальна політика Європейського Союзу має давню історію,

адже «синергетичний ефект» європейської інтеграції, як
розраховували засновники ЄС, має насамперед реалізуватися у
сфері людських відносин. Саме на таку фундаментальну
спрямованість вказує ст. 2 (колишня В) Договору по ЄС, де
зазначається, що саме Союз має на меті «…сприяти соціально-
економічному прогресу, високому рівню зайнятості,
досягненню збалансованого і рівномірного розвитку за рахунок
створення простору без внутрішніх кордонів через посилення
економічних та соціальних зв’язків…».
Соціальна політика в ЄС за рівнем дискутивності та суперечок
завжди належала до рекордних серед інших політик Спільноти.
Достатньо навести приклад підписання Маастрихтського
договору, Соціальний Протокол до якого викликав у
представників Великої Британії цілковите заперечення, і слід
було докласти чималих зусиль та дочекатися відповідних змін
уряду (до влади наприкінці 90-х прийшли лейбористи), щоб вже
в наступному — Амстердамському договорі — «соціальний
розділ» посів належне місце і був визнаний усіма учасниками
угруповання.
Ст. 137 ДЄС чітко регламентує основні напрями доповнення з
боку наднаціональних інституцій діяльності держав-членів,
зокрема:
 поліпшення передовсім умов праці для захисту здоров’я та
безпеки працівників;

189
  умови праці;
 інтеграція осіб, виключених з ринку праці;
 рівність чоловіків і жінок щодо можливостей на ринку праці
та ставлення до них на роботі.

Вставка 12

Розділ ХІ (колишній VIII)

Договору про Європейський Союз
СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА, ОСВІТА,
ПРОФЕСІЙНА ПІДГОТОВКА ТА МОЛОДЬ
Стаття 136 (колишня 117)
Співтовариство і держави-члени, пам’ятаючи про
фундаментальні соціальні права, визначені
Європейською Соціальною Хартією, підписаною 18
жовтня 1961 року у Турині, та Хартією Співробітництва
про фундаментальні соціальні права робітників 1989
року, матимуть на меті сприяння зайнятості,
поліпшення умов праці з метою уможливлення їх
гармонізації у ході постійного поліпшення, відповідний
соціальний захист, діалог між управлінцями і
працівниками, розвиток людських ресурсів для
забезпечення довготривалого рівня зайнятості та
боротьби зі звільненнями.

Джерело: Європейський Союз. Консолідовані

договори. — К.: Port-Royal, 1999. — С. 120.

З одного боку, може скластися уявлення про те, що перелічені

вище напрями й визначають характер соціальної політики, а
точніше її сектори, але це не зовсім так. Вже 140 стаття (колишня
118) орієнтує діяльність Європейської Комісії як координатора
дій в усіх галузях соціальної сфери до:
 зайнятість;
 трудове законодавство та умови праці;
 базову та просунуту професійну підготовку;
 соціальний захист;
 запобігання нещасним випадкам під час роботи та
професійним хворобам;
 гігієну праці;
 права на асоціації та колективні договори між управлінцями
та працівниками.
Отже, законодавством ЄС регламентується доволі широке

190
коло соціальних питань, які водночас є сферами дії
національних урядів та наднаціональних структур, які часто-
густо виступають не лише координаторами, а й такими, що
фінансують через Європейський Соціальний фонд цілу низку
спільних програм і проектів. Складність реалізації соціальної
політики в ЄС пояснюється ще й тим, що в Спільноті існує
цілий ряд соціальних моделей (країнових), які прийнято
називати режимами добробуту (welfare regimes). Саме вони
передбачають використання таких фінансових механізмів,
включаючи частку ВВП, що перерозподіляється через бюджет
на соціальні потреби (доволі різну, до речі), державні гарантії
соціальних прав тощо. Саме наявність спільних рис у
соціальних програмах дозволила німецькому дослідникові
Лотару Вітте (2006) чітко виокремити чотири соціальні моделі
ЄС:
 англо-саксонську, ліберальну;
 північну, універсалізуючу, соціалістичну;
 континентально-європейську, корпоративну;
 середземноморську, корпоративну, базовану на традиціях,
зокрема сімейних.
В основі такої класифікації лежить, з одного боку, географічний
принцип, з іншого — нинішня система соціального страхування,
державна соціальна та податкова політики, які є фінансовим
фундаментом реалізації цілого комплексу програм. Приміром, у
другій групі, до якої відносять Швецію та Фінляндію,
співвідношення податки/соціальні послуги є вже давно
абсолютизованим, проте «соціальний пакет», до якого звикло не
одне покоління шведів, наприкінці 90-х років ХХ ст. значно
«полегшав», адже дорожнеча робочої сили в цій країні постійно
підштовхувала підприємців до вивезення капіталу*. На
наднаціональному рівні соціальну політику нерідко ідентифікують
із позитивними та негативними результатами інтеграції у цій сфері
(див. табл. 3.2.1).
Як правильно підмітила Герда Фалькнер (2007), будь-яка дія
євроструктури в соціальній сфері (а це тягне за собою зміни у
сфері економічній) може бути розцінена як позитивний результат
інтеграції з боку, приміром, робітників, що виступають за
зменшення робочого часу, так і негативний з боку роботодавців,
які мають відмовитися від частини отримуваного прибутку. А
збільшення податків, що сплачуються на соціальні потреби,
**
Більш докладно про моделі — див.: Вітте Л. Європейська соціальна модель і
соціальна згуртованість: яку роль відіграє ЄС? — К.: Заповіт, 2006. — С. 7-9.

191
також сприймаються в країнах ЄС по-різному.

Таблиця 3.2.1
ТРАДИЦІЙНЕ ВИКОРИСТАННЯ ПОНЯТЬ
«ПОЗИТИВНА ТА НЕГАТИВНА ІНТЕГРАЦІЯ»
(З ПРИКЛАДОМ ІЗ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ)

Функції конкуренції
Дії
Формування ринку Коригування ринку
Прийняття (1) Наприклад, (2) Директива для
законів забезпечення вільного регулювання,
пересування робітників наприклад, робочого
за допомогою часу (= ПОЗИТИВНА
відповідних роз- ІНТЕГРАЦІЯ)
поряджень
Вдосконале (4) Використання чи (3) Використання чи
ння права інтеграція наявного інтерпретація наявного
права (через права з погляду
Європейський Суд чи соціальної організації:
Комісію) з погляду наприклад, критика
правотворення

ринкової свободи: недостатності часткової

наприклад, входження зайнятості як способу
на ринок «дешевих дискримінації жінок**
матросів»*
(=НЕГАТИВНА
Вид

ІНТЕГРАЦІЯ)

* Свого часу Європейський Суд (1999) заборонив найм на німецькі кораблі

філіппінських матросів, які отримували заробітну плату на 20 % нижчу за їхніх
колег з європейських держав, пославшись, отже, на відповідні статті Договору про
ЄЕС.
** Категорія «розмір робочого часу» часто зустрічається в документах про
гендерну політику.
Джерело: Фалькнер Г. Між провалинами формування та інтегративними
ефектами кооперації: держава загального добробуту та інтеграція з погляду
історичного інституціалізму / Європейська інтеграція. Укладачі М. Яхтенфукс,
Б. Колєр-Кох. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007. —
С. 317.

Якщо в Скандинавських державах погоджуються з тим, що

сумарні податки можуть перевищувати 50 % доходу громадянина,
який їх отримує, то жителі Португалії чи Греції доволі негативно
ставляться до такої ідеї, адже, як випливає із табл. 3.2.2, бідними у
цих державах (з європейських позицій) є кожний п’ятий, а
коефіцієнт розподілу доходів (індекс Джині) в названих державах

192
значно перевищує аналогічний у Данії, Фінляндії, Швеції. Інші
індикатори, що розраховуються Євростатом, дещо змінюють
традиційне уявлення, приміром, про те, що бідність нерідко
підштовхує людей до злочинів. Якщо виходити з даних табл. 3.2.2,
то прослідкувати таку закономірність неможливо, адже якщо в
Греції рівень бідності становить 20 %, то кількість ув’язнених з
розрахунку на 100 тис. жителів становить лише 31,2 (мінімум).

193
 Таблиця 3.2.2
СОЦІАЛЬНІ ІНДИКАТОРИ В ДЕЯКИХ КРАЇНАХ ЄС І СВІТУ

Письменні

Письменні

громадянськог

застосуванням
«Здорова»

Кількість
населення (1)

о суспільства

Злочини,
Розподіл
Участь у

Участь у
сть (дорослі)
Дохід на

(індекс Gini)
сть (молодь)

бідності (8)
виборах (5)

насилля (9)

ув’язнених
Рівень
тривалість

вчинені із
відносної
життя (2)
Країна

середня

доходів
житті
душу

(10)
(3)

(4)

(7)
Данія 29.9 70,1 68,0 61,4 82,4 1,49 23,6 14,7 6,1 42,9
00
Фінляндія 27.5 7,01 63,2 80,5 70,4 1,59 24,7 12,4 7,9 49,6
00
Швеція 28 71,8 74,9 69,2 80,5 1,76 25,2 12,3 6,4 41,3
200
193

Бельгія 28 69,7 60,4 Дані

66,0 відсутні Дані 25,0 14,4 4,3 37,2
500 відсутні
Німеччина 26 70,2 58,3 57,0 74,0 1,14 26,4 13,2 5,9 65,0
400
Франція 27 Дані
71,3 відсутні 64,7 60,4 0,63 28,8 14,1 5,3 Дані
900 відсутні
Нідерланди 29 69,9 Дані
64,1 відсутні 72,7 2,09 24,8 12,7 6,4 34,8
300
Австрія 29 71,0 Дані 65,9 77,5 0,93 26,6 14,2 5,9 62,0
600 відсутні
Греція 19 70,4 Дані 52,8 Дані
85,6 відсутні 33,0 Дані
20,0 відсутні 31,2
600 відсутні
Італія 26 71,0 Дані 57,5 87,8 0,52 33,3 19,9 2,5 50,8
200 відсутні
Іспанія 23 70,9 Дані 59,9 78,1 0,33 30,3 17,3 5,4 110,
300 відсутні 7

194
 Португалія 18 66,8 19,9 50,7 77,0 0,56 37,0 20,0 1,5 85,4
300
Польща 11 64,3 23,9 55,3 Дані
48,2 відсутні 29,3 15,2 3,3 113,
500 3
Закінчення табл. 3.2.2

громадянськог

застосуванням
«Здорова»

Письменн

Письменн

Кількість
населення (1)

о суспільства
ість (молодь)

Злочини,
Розподіл
Участь у

Участь у
Дохід на

(індекс Gini)
(дорослі) (3)

бідності (8)
виборах (5)

насилля (9)

ув’язнених
Рівень
тривалість

вчинені із
відносної
Країна

середня

доходів
житті
душу

(10)
ість

(4)

(7)
Чехія 16 66,6 57,7 59,6 Дані
77,2 відсутні 25,9 Дані
10,5 відсутні 150,
100 1
Угорщина 14 Дані Дані 109,
194

600 61,8 32,9 54,7 59,0 відсутні 29,5 13,4 відсутні 0

Австралія 26 71,6 55,2 70,5 Дані
82,5 відсутні 31,1 22,2 10,4 93,4
300
Великобританія 29 69,6 49,6 69,3 68,0 0,98 34,5 21,3 8,8 90,2
100
США 37 67,6 50,4 63,8 45,3 1,56 36,8 23,8 4,9 468,
600 5
Примітки:
1. ВВП на душу населення в доларах США на основі поточної купівельної спроможності, 2003; http://www.oecd.org/ dataoecd/
48/5/2371272.pdf
2. Здорова середня тривалість життя, все населення, 2001; http://www.oecd.org/dataoecd/39/46/2492187.xls
3. Висока або середня письменність серед дорослого населення, 1998; http://www.oecd.org/dataoecd/39/49/2492163.xls
4. Відсоток тих, хто навчається (у віці 15 років) й отримав не менше 481 бала за комбінованою шкалою визначення письменності,
2000; http://www.pisa.oecd.org/knowledge/annexb/t2_1a.htm
5. Явка виборців на парламентських виборах з 1990 р. (у середньому, власний підрахунок); http://www.oecd.org/dataoecd/40/3/ 2492208.xls
6. Середня кількість суспільних груп, до яких належить респондент, 1990—1991; http://www.oecd.org/dataoecd/40/3/2492208.xls
7. Коефіцієнт Gini (в останній рік дослідження); http://www.lisproject.org/keyfigures/ineqtable.htm

195
 8. Відносний рівень бідності з розрахунку на все населення (менше 60 відсотків від середнього доходу, в останній рік
дослідження); http://www.lisproject.org/keyfigures/povertytable.htm
9. Напади, погрози і сексуальні злочини, відсоток жертв у попередньому році (2000 або останній рік дослідження); http://www.
oecd.org/dataoecd/39/44/2492201.xls
10. Засуджені дорослі, з вироком тюремного ув’язнення (на 100 000 чоловік населення, 2000 або останній рік дослідження);
http://www.oecd.org/dataoecd/39/44/2492201.xls
Джерело: Вітте Л. Європейська соціальна модель і соціальна згуртованість: яку роль відіграє ЄС? — К.: Заповіт, 2006. — С. 12—13.

196
 Натомість для Іспанії таке співвідношення ідентифікується,
відповідно, 17,3 % та 110,7 осіб. Принагідно слід зауважити, що
кількість ув’язнених у США є рекордною серед усіх
постіндустріальних держав, вона становила у 2000-му році 468,5
особи на 100 000 жителів (ув’язненим був кожний двохсотий
американець).
Наведені вище суперечності європейської соціальної моделі
призвели до того, що чимало дослідників та функціонерів з ЄС
стверджує, що єдиної соціальної політики в Європейському
Союзі немає. Інші ж дотримуються прямо протилежної думки.
Приміром, на Барселонському самміті Європейської Ради (2002)
було чітко визначено, що «європейська соціальна модель
спирається на значні економічні досягнення, високий рівень
соціальної захищеності, високий рівень освіти та соціальний
діалог» (цит. за Л.Вітте, 2007, с. 9). Утім і пізніше це не зняло
дискусійності думок, адже багато хто був переконаний, що
створити таку модель і проводити єдину соціальну політику
немає сенсу.
Така суперечливість трактування соціальної політики
призвела до того, що чимало дослідників почало виділяти її
двоїсту структуру, зокрема за М. Даудерштедтом (2004), слід
було виділити тверде ядро, до якого автор відносить вплив
економічної політики ЄС на зростання та зайнятість, розподіл
добробуту (первинний розподіл доходів між капіталом і працею,
вторинний перерозподіл, розподіл між зростанням
продуктивності і доходів та іншими формами зростання
добробуту, надання державою товарів і послуг, що фінансуються
з податкових надходжень) та м’яку оболонку, що складається з
політики у сфері зайнятості, в освіті та в соціальній сфері, а
також політики створення робочих місць (пропозиція робочої
сили розглядається як, така що домінує), соціального захисту
населення тощо. З огляду на це, доволі складними видаються
спроби науковців чітко розмежувати сфери соціальної політики,
виокремивши при цьому те, за що відповідає ЄК, і те, що є
компетенцією урядів. Говорячи про необхідність регулювання
соціальних пропорцій у ЄС, слід розуміти, що надзвичайно
важливою в сучасній Європі є позиція профспілок, які
традиційно досить жорстко (Франція, Італія) обстоюють права
трудящих. Їх вимоги у соціальній сфері доволі чітко
сформулював голова об’єднання німецьких профспілок Міхаель
Зоммер (2006). На його думку, вони мають зводитися до п’яти
основних:

197
  виконання Лісабонської стратегії (2000) щодо забезпечення
повної зайнятості за рахунок збільшення кількості робочих місць
і поліпшення умов праці, а не змагань за нижчу зарплату та гірші
умови праці;
 удосконалення європейського законодавства в соціальній
сфері (створення європейських стандартів для соціального
захисту найманих працівників);
 реформа директиви «Про Європейські виробничі ради» (це
має відкрити нові можливості для найманих працівників щодо їх
участі в управлінні організацією);
 участь працівників у прийнятті рішень;
 проведення транснаціональних переговорів з тарифних
ставок та укладання транснаціональних тарифних угод.

3.2.2. Еволюція соціальної політики в ЄС

Розвиток соціальних відносин у Європейському Союзі

розпочався з укладання Римського (1957) Договору про
європейське економічне співробітництво. Прийнятий тоді
документ містив лише дві, проте доволі значущі позиції щодо
вільного руху робочої сили (статті 48—50) і гендерної рівності у
питаннях оплати праці (стаття 119), рішення про включення якої
до підсумкового документа було прийняте на основі досягнення
консенсусу. Саме ці дві статті впродовж майже тридцяти років
залишалися фактично єдиними, що закріплювали наднаціональні
пріоритети соціальної політики. Утім, період «відносної
соціальної тиші» 50-60-х років був зумовлений насамперед тим,
що основне навантаження щодо соціальних реформ припадало на
національні уряди та парламенти, адже саме бюджетні витрати
країни могли бути (чи не бути) спрямованими на досягнення
соціально-економічної згуртованості у суспільстві. Природно, що
Італія та Нідерланди у відсотковому відношенні могли дозволити
собі різні асигнування на соціальні витрати, натомість активний
континентальний рух робочої сили, який розпочався у 60—70-ті
роки ХХ ст., суттєво вплинув на конвергенцію доходів населення
ЄЕС, а це підштовхувало держави-члени до їх імплементації
фундаментальних основ соціальної політики.
Наступним етапом можна вважати період 1986-1992 років.
Найважливішою подією цього часу було прийняття Єдиного
європейського акта (1986), що започаткував нову законодавчу
процедуру прискорення формування єдиного ринку. Завдяки

198
голосуванню кваліфікованою більшістю до цього документа
потрапила тепер уже розширена стаття про вільний рух робочої
сили та створення європейського середовища робітників. 1989
року всі країни ЄЕС за винятком Великої Британії підписали
декларацію, що отримала назву «Хартія основних соціальних
прав робітників» (далі скорочено її почали називати «Соціальна
хартія»). На превеликий жаль, цей документ мав більше
рекомендаційний, а не директивний характер і містив чимало
пунктів (соціальні права громадян країн-учасниць, тлумачення
ринку праці, фахову підготовку тощо), які можна інтерпретувати
хіба що як «моральні зобов’язання». Водночас Хартія являла
собою значний крок уперед, адже знаменувала початок
удосконалення ринку праці, на якому відтепер були визначені
пріоритети розвитку інформування, консультування та залучення
працівників до їх професійного вдосконалення.
Новий етап соціальної диференціації (1993—1999) розпочався
у 1993 році після набуття чинності Маастрихтським договором та
Соціальним протоколом до нього, який, як уже мовилося, не
підписала лише Велика Британія. Цей етап, особливо після
ратифікації Амстердамської угоди (1 травня 1999 р.) можна
вважати ключовим щодо делегування частини соціальних
компетенцій наднаціональним структурам, адже відтепер
рішення щодо вільного руху робочої сили, гендерної рівності у
питаннях оплати праці, робочого середовища, умов праці,
інформації та консультування, а також інтеграції осіб, які були
витіснені з ринку праці, приймалися голосуванням за наявності
кваліфікованої більшості, а ціла низка інших — соціального
захисту, захисту працівників у разі розірвання договору про
найм, представництво колективних інтересів, прийом на роботу
громадян «третіх країн», фінансування політики заохочення
зайнятості — приймалися на підставі досягнення консенсусу.
Водночас у новий договір (на відміну від Маастрихтського) було
виключено цілу низку інших компетенцій щодо оплати праці,
права на створення асоціацій, права на страйки та масові
звільнення, адже у Ради ЄС чи Єврокомісії не було реальних
фінансових механізмів та інструментів для регулювання
означених пропорцій у країнах-членах. Наявність соціального
розділу в Амстердамському договорі, який відтепер визнавався й
британським урядом на чолі з Тоні Блером, відкривала нові
можливості для вдосконалення соціальних відносин у ЄС в
окремих селективних галузях соціального комплексу. Дискусії
90-х років щодо майбутнього ЄС дістали назву Соціального

199
діалогу, в якому, крім Європейської Комісії, взяли участь
Європейська профспілкова конфедерація, Промислова спілка
Європейської спільноти та Європейський центр державних
підприємств. Спеціальними директивами 1996-го (96/34, OJ L
145, 19.06.1996) та 1998-го років (97/75, OJ L 10, 16.01.1998) були
визначені мінімальні вимоги Спільноти щодо доглядання дитини
та відсутності робітника на робочому місці за форсмажорних
обставин. У 1995 році ЄК і перелічені вище її соціальні партнери
відкрили у Флоренції (Італія) Європейський центр трудових
відносин. Одтоді поняття «мінімальних соціальних стандартів» і
соціального згуртування переходить до всіх основних
європейських документів. Логіка, яка закладалася в них (ідеться
про соціальні стандарти) була, за Н. Мусисом (2005), наступною:
«основні стандарти не повинні занадто напружувати економічно
слабкі держави-члени, проте й не мають перешкоджати
запровадженню вищих стандартів у країнах-лідерах» (с. 190).
Водночас найскладнішою в цей період залишалася ситуація на
ринку праці. Рівень безробіття був досить високим (близько
10 %), а у південних державах (Іспанія, Португалія, Греція)
коливався на рівні 14—17,5 % %. Серед безробітних значну
частину (понад 5 %) становили чоловіки та жінки у віці до 25
років, які мали тільки шкільний атестат. Саме на долання
численних перешкод у регулюванні було зорієнтовано
надзвичайне засідання Європейської Ради в Люксембурзі (20—21
листопада 1997 р.), на якому були сформульовані настанови
щодо зайнятості. Остаточно ухвалені у 1999 році, вони містили
чотири опорні пункти: підвищення рівня зайнятості; поліпшення
розвитку підприємництва; зміцнення адаптованості працівників;
створення рівних можливостей для чоловіків і жінок.
Цей документ дозволив створити у державах-членах чимало
соціальних стратегій, які реально забезпечили соціальну
конвергенцію в них.
Останнім, доволі значущим документом того періоду був
ухвалений на засіданні Європейської Ради у Кельні (Німеччина)
3—4 червня 1999 року «Європейський пакт зайнятості», який
визначив три основні напрями її координації, зокрема:
 макроекономічний діалог (взаємодія між зростанням
заробітної плати та валютною, бюджетною та фінансовою
політикою з безінфляційним зростанням (Кельнський процес));
 структурна реформа, що має здійснюватися за рахунок
підвищення інноваційної конкурентоспроможності, що, врешті-
решт, вестиме до створення ефективних ринків праці, товарів,

200
послуг, капіталу (Кардіфський процес);
 запровадження ефективної стратегії зайнятості шляхом
збільшення пропозиції робочих місць, розвиток підприємництва,
адаптація бізнесу та найманих працівників до нових економічних
умов (Люксембурзький процес).
Характерною ознакою періоду, що розглядається, стала
подальша інституалізація соціальної політики ЄС, яка дедалі
більше ставала наднаціональною, а в ній зростала ефективність
співпраці. Основними дійовими установами щодо
співробітництва в цій сфері стали Економічний та Фінансовий
комітет, Рада з трудових і Соціальних питань, Європейська Рада,
Європейська Комісія, Європейський центральний банк і безліч їх
соціальних партнерів.
Прийняття на саміті у Берліні (1999 р.) так званого Порядку
денного-2000 (Agenda-2000), ознаменувало наступний етап у
розвитку нових соціальних відносин у Європейському Союзі,
який розпочався у 2000-му і тривав до 2006 року, коли було
завершено «європейську семирічку», з усіма тридцятьма
політиками «спільного доробку».
Головною особливістю реалізації соціальної політики ЄС
упродовж періоду, що розглядається, стала компліментарна
діяльність структурних фондів Євросоюзу, насамперед
Європейського фонду регіонального розвитку та
Європейського соціального фонду.

Вставка 13
Європейський соціальний фонд (ESF) засновано
1958 року. Основні напрями діяльності:
зайнятість;
скорочення безробіття;
перепідготовка кадрів;
професійно-технічне навчання молоді.
Мета ESF: поліпшення можливостей у сфері
зайнятості для працівників на внутрішньому ринку;
підвищення рівня життя; полегшення
працевлаштування працівників; підвищення їхньої
географічної та професійної мобільності, полегшення
їхньої адаптації до змін у промисловості та системах
виробництва за допомогою професійної підготовки і
перепідготовки…
Ст. 146 (колишня 123) ДЄСпів

Саме їх скоординована діяльність і дозволила вжити цілу

201
низку соціальних заходів на наднаціонально-регіональних рівнях.
На відміну від шести цілей, що діяли впродовж 1994—1999 рр.
(переорієнтація регіонів із регресивними тенденціями у
промисловому розвиткові та рівнем безробіття вищим за
середньостатистичний, здійснення заходів у сфері зайнятості для
протидії хронічному безробіттю та безробіттю серед молоді,
запобіганню витіснення осіб з підвищеним ризиком утрати
роботи, полегшення доступу молоді до ринку праці, адаптація
працівників до змін у промисловому виробництві та виробничих
системах), соціальні цілі ЄС, зокрема друга та третя стали
конкретнішими, менш розпорошеними виявилися спрямовані на
це значні фінансові ресурси, а саме — підтримка регіонів зі
структурними проблемами у сфері соціально-економічних
перетворень і сільського господарства (мета 2) та модернізація
політики у галузі освіти, професійно-технічної допомоги та
зайнятості і відповідних систем (мета 3).
На період 2000-2006 рр. для реалізації мети 2 було виділено
19,7 млрд євро (у цінах 1999 року), для реалізації мети 3 було
передбачено 24,1 млрд євро. Крім цього, для таких країн, як
Греція, Ірландія, Португалія та Іспанія частина
загальноєвропейських витрат на реалізацію соціальної політики
була покладена на спеціально створений Фонд згуртування
(заснований 1993 року).
Система соціальних ініціатив у Європейському Союзі на поч.
ХХІ ст. виявилася доволі широкою. Зокрема, серед них крім уже
відомих «Інтеррег ІІІ» та «Урбан ІІ», орієнтованої на
відродження депресивних територій з метою поліпшення
соціальних пропорцій у них, діяли й чітко орієнтовані виключно
соціальні програми, зокрема «Лідер+» (Lider+), що була націлена
на підйом активності у сільських комунах і розроблення в них
соціально-економічних локальних стратегій. Чітку соціальну
спрямованість мала також ініціатива «Іквал» (Equal), головною
метою якої залишалося усунення нерівноправності та
дискримінації на ринку праці насамперед серед чоловіків і жінок.
Серед основних соціальних політик, реалізація яких
розпочалася у період, що розглядається, слід назвати політику
щодо освіти, професійного навчання та молоді. Її здійсненню
значною мірою сприяє інституалізація цього процесу, зокрема
через розвиток відповідних програм, ініціатив і спеціалізованих
установ. Створена ще 1990 року освітня інформаційна мережа
«Євродіс» (EURYDICE) значно розширила свою діяльність щодо
збирання й поширення інформації про програми та проекти різних

202
вищих навчальних закладів держав-членів. Уже 2004 року ця
інформаційна мережа (Decision 2004/223, OJ L 68, 06.03.2004) була
використана у проведенні разом з Освітнім комітетом і Дорадчим
комітетом з професійної підготовки порівняльного аналізу освітніх
систем.
Рішення Європейської Ради у Лісабоні (2000) відкрили нові
можливості для розвитку «електронної освіти», яка мала
скоротити відставання у цій галузі від США та Японії.
Створюваний у її рамках так званий школанет мав би
максимально спростити процес отримання знань через
використання нових технологій.
Упродовж 2000—2004 років у ЄС діяли три основні програми:
«Сократ» (SOCRATES), яка забезпечувала підвищування рівня
знань з іноземних мов молоді країн ЄС, мобільності освіти,
взаємне визнання дипломів, заохочення інновацій у викладанні
дисциплін; «Леонардо да Вінчі» (Leonardo da Vinci), спрямована
на підвищення кваліфікації, інновацій та європейського виміру
професійних систем і практик через транснаціоналізацію праці;
«Молодіжна програма», яка відкривала нові можливості для
молоді з отриманням неформальної освіти.

Вставка 14

Нова диспозиція соціальної політики

в ЄС (2007—2013)

Культура, освіта, молодь Наука та технології

аудіовізуальна та медіаполітика інформаційне суспільство

культура біотехнології та науки про життя
освіта та тренінги нанотехнології
молодь
програма «Європа для громадян
спорт

Регіональний та локальний розвиток

Довкілля та соціальні права Природне середовище, споживачі,

здоров’я

соціальні справи та рівноправ’я безпека харчування

споживачі
охорона здоров’я

Джерело: Офіційний сайт Єврокомісії —

http://ec.europa.eu/policies/index_en.htm

203
 Подальшому розвиткові соціальних відносин у ЄС сприяло
прийняття у березні 2005 року «Соціального порядку денного
2005-2010. Соціальна Європа в глобальній економіці: робота та
участь для всіх» («The Social Agenda 2005-2010»). У
спеціальному посланні ЄК (Communication of the European
Communities 09.02.2005) (COM (2005) 33 final) чітко
зазначаються чотири основні принципи сучасної соціальної
політики:
 закріплення позитивних європейських підходів щодо
забезпечення взаємозв’язків між економічною, соціальною та
політикою зайнятості;
 підвищення зв’язків між зайнятістю, соціальною політикою
та підприємництвом, що у кінцевому вигляді дозволить
підвищити якість людського та соціального капіталу;
 модернізація систем соціального захисту;
 застосування моделі «вартість відсутності соціальної
політики».

Вставка 15
Розподіл коштів на соціальну політику
(Social agenda — 2005—2010)
серед країн-учасниць у 2007-му році

Обсяг Обсяг
фінансування, Відсоток, фінансуван Відсоток,
Країна Країна
% ня, млн. %
млн євро* євро

Бельгія 36,8 30,8 Угорщина 1,4 1,2

Болгарія 1,0 0,8 Мальта 0,6 0,5
Чехія 0,9 0,75 Нідерланди 5,7 4,8
Данія 2,4 2,0 Австрія 4,3 3,6
Німеччина 18,2 15,2 Польща 16 1,3
Іспанія 0,3 0,25 Португалія 3,5 2,9
Ірланідя 1,6 1,3 Румунія 0,7 0,6
Греція 1,8 1,5 Словенія 1,6 1,3
Естонія 3,4 2,8 Словаччина 1,0 0,8
Франція 6,4 5,4 Фінляндія 1,2 1,0

204
 Італія 6,7 5,6 Швеція 1,6 1,3
Кіпр Велика
0,5 0,4 7,1 5,9
Британія
Латвія 0,6 0,5 Інші країни 2,6 2,2
Литва 0,7 0,6 Інші витрати 2,3 1,9
Люксембу Разом
3,0 2,5 119,6 100
рг

Джерело: Офіційний сайт Єврокомісії —

http://ec.europa.eu/badget/library/publications.fin_reports/fi
n_report_07_data.x та власні розрахунки
* Очевидно, йдеться про витрати інституційного
характеру на весь ЄС

3.2.3. Механізми розвитку людського ресурсу

Основні напрями розвитку людського ресурсу було закладено

ще в середині 1980-х років минулого століття через
започаткування програм міждержавного інноваційного
співробітництва країн ЄС — «Еврика» та «Есприт» *. Це дало
можливість державам ЄС не лише об’єднати свої інтелектуальні,
фінансові та людські ресурси з метою проведення масштабних
наукових досліджень і розробок, а й усунути розчленованість
науково-технологічного потенціалу країн, здійснювати
координацію міждержавного співробітництва за тими напрямами
НДДКР.
Курс на подальше формування у Європейському Союзі
найбільш конкурентоспроможної та динамічної
високотехнологічної економіки у світі, заснованої на знаннях,
орієнтованої на розвиток і залучення інновацій, на основі
прискореного та сталого економічного зростання, забезпечення
повної зайнятості та модернізації соціальної політики було
**
Ще у 1983 р. в Євросоюзі було засновано першу Рамкову програму з метою
координації спільних дій країн—учасниць угруповання у сфері НДДКР. У ній було
передбачено ефективні механізми прямої підтримки державами ЄС фундаментальних
досліджень. Пізніше, у 1985 р., інноваційне співробітництво країн ЄС із заснуванням
Європейського агентства з науково-технічного співробітництва «Еврика» (метою якого
стало поглиблення міждержавного співробітництва між країнами ЄС за пріоритетними
напрямами НДДКР через розвиток підприємницької ініціативи та встановлення нових
форм управління і фінансування кооперації на міжфірмовому рівні) отримало своє
інституційне оформлення. А з 1994 р. в ЄС функціонує європейська стратегічна
програма досліджень у галузі технології інформаційних систем «Есприт», яка
перетворилася на складову рамкових угод на рівні Європейського Союзу.

205
визначено пріоритетним вектором економічної політики держав
Євросоюзу на Лісабонському саміті ЄС у 2000 р. А вже 2002 року в
Барселоні (Іспанія) Рада ЄС конкретизувала основні напрями
інноваційного розвитку даного інтеграційного блоку шляхом
поглиблення міждержавної науково-дослідної та технологічної
кооперації; подальшої вертикальної та горизонтальної координації
інноваційної політики; створення інформаційного суспільства,
розширення фінансування наукових досліджень та інновацій (з
1,9 % до 3 % ВВП до 2010 р.).
Якщо оцінювати нинішній стан людського ресурсу країн
Європейського Союзу за інтегральним показником — індексом
людського розвитку, то слід зазначити, що його складові (а саме:
довголіття, освіченість і рівень життя) відповідають рівням
розвинутих країн ОЕСР. Так, за розрахунками ПРООН, у 2004 р.
всі держави Євросоюзу належали до групи країн з високим
індексом людського розвитку, котрі мають показники реального
ВВП на душу населення в середньому — 21,6 тис. дол. США;
індексу рівня освіти — 0,95; рівня грамотності дорослого
населення — 98,3 %; а очікуваної тривалості життя при
народженні — 77 років (див. табл. 3.2.3).
Таблиця 3.2.3
ПОКАЗНИК ІНДЕКСУ ЛЮДСЬКОГО РОЗВИТКУ КРАЇН ЄВРОСОЮЗУ
ПРОТЯГОМ 1975—2004 рр.

2004
Країни 1975 1985 1995 2000 2003
Значення ІЛР Рейтинг
Люксембург 0,840 0,858 0,911 0,929 0,949 0,945 12
Швеція 0,864 0,886 0,925 0,958 0,949 0,951 5
Ірландія 0,811 0,845 0,894 0,929 0,946 0,956 4
Бельгія 0,846 0,878 0,929 0,949 0,945 0,945 13
Нідерланди 0,867 0,893 0,928 0,939 0,943 0,947 10
Фінляндія 0,841 0,879 0,914 0,940 0,941 0,947 11
Данія 0,874 0,890 0,913 0,932 0,941 0,943 15
Великобританія 0,845 0,863 0,921 0,948 0,939 0,940 18
Франція 0,853 0,881 0,921 0,932 0,938 0,942 16
Австрія 0,843 0,871 0,914 0,933 0,936 0,944 14
Італія 0,842 0,866 0,907 0,921 0,934 0,940 17
Німеччина … 0,869 0,913 0,927 0,930 0,932 21

206
 Іспанія 0,837 0,868 0,904 0,918 0,928 0,938 19
Греція 0,835 0,864 0,876 0,895 0,912 0,921 24
Словенія … … 0,853 0,884 0,904 0,910 27
Португалія 0,787 0,826 0,878 0,898 0,904 0,904 28
Кіпр … 0,813 0,858 0,883 0,891 0,903 29
Чехія … … 0,843 0,857 0,874 0,885 30
Мальта 0,727 0,721 0,852 0,874 0,867 0,875 32
Угорщина 0,779 0,808 0,812 0,843 0,862 0,869 35
Польща … … 0,816 0,845 0,858 0,862 37
Естонія … … 0,795 0,833 0,853 0,858 40
Литва … … 0,787 0,828 0,852 0,857 41
Словаччина … … … … 0,849 0,856 42
Латвія … 0,805 0,765 0,812 0,836 0,845 45

Джерело: Human Development Report 2006. — P. 283

Докорінні зміни в галузевій структурі ВВП та зайнятості
робочої сили країн Євросоюзу, обумовлені випереджаючим
розвитком сфери послуг порівняно з матеріальним
виробництвом. Так, сучасна фаза науково-технічного прогресу
призводить до зростання питомої частки сфери послуг у
виробництві ВВП країн ЄС за одночасного скорочення частки
сільського господарства та промисловості. Саме у сфері послуг
формуються нині ключові чинники міжнародної
конкурентоспроможності національних економік країн—лідерів
Євросоюзу.
Невпинне вивільнення робочої сили з традиційних галузей
економіки на користь галузей сфери послуг стало об’єктивною
передумовою формування в національних економіках країн ЄС
«четвертого» сектора, або сектора творчої (креативної,
культурної) індустрії. Ця індустрія презентує галузь економіки,
основною продуктивною силою якої є творчість і знання з
відповідною інституційною структурою (підприємствами творчої
праці).
У творчому секторі працює нині 10—20 % населення країн—
лідерів ЄС, наприклад, у Великобританії творчі індустрії
забезпечують робочими місцями майже 1,5 млн населення
країни, а в Німеччині протягом 1995—2004 рр. кількість
індивідуальних підприємців, які спеціалізуються на творчій
діяльності, зросла на 21 % на фоні 1,5-відсоткового зростання

207
зайнятості в інших сферах народного господарства. Щодо внеску
сектора творчих індустрій у створення ВВП, то за групою країн
ЄС-15 він виробляє від 5 % до 14 % валового продукту. Більше
того, даний сектор демонструє випереджання щорічних темпів
зростання виробництва продукції порівняно з традиційними
галузями економіки. Підтвердженням цього є такі дані: у
Німеччині в 1999 р. сукупний оборот творчої сфери перевищив
70 млрд євро, а у 2004 р. зріс на 20 % порівняно з 1995 р., у
Великобританії у 2001 р. дохід творчого сектора становив 10 %
ВВП, а експорт продукції — 9 % сукупного обсягу експортних
поставок на світовий ринок.
Істотна модернізація промисловості, що виявляється передусім у
превалюванні сфери інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ)
у створенні ВВП та доданої вартості у виробничому та третинному
секторі держав ЄС. При цьому найсуттєвіше зростання частки
сфери ІКТ у створенні доданої вартості у бізнес-секторі
спостерігається нині за такими країнами Євросоюзу, як Фінляндія,
Франція та Німеччина, в яких вона становить на сьогодні 35,5 %,
15 % та 13,5 %, відповідно (рис. 3.2.1). Що стосується галузевого
розподілу доданої вартості за сферами ІКТ, то в усіх країнах ЄС
найбільший внесок зробили сфери телекомунікаційних послуг,
виробництво офісного обладнання, комп’ютерів, програмного
забезпечення для них та ін., тобто ті наукомісткі,
високотехнологічні галузі, в яких формуються ключові чинники
піднесення міжнародної конкурентоспроможності будь-якої
національної економіки.

208
 Рис. 3.2.1. Внесок сфери інформаційно-комунікаційних технологій
у створення доданої вартості у бізнес-секторі окремих країн (%)

Якщо аналізувати розподіл зайнятості населення країн ЄС за

освітнім рівнем, то слід завважити, що протягом 1990—2003 рр.
практично за всіма країнами даного інтеграційного угруповання
відбулося зростання абсолютної чисельності та питомої частки
громадян з вищою та післядипломною освітою. Особливо
істотними ці зрушення спостерігалися у таких країнах, як Данія
(80 % загальної чисельності громадян країни з вищою освітою та
89 % — з післядипломною освітою на кінець періоду), Швеція
(83 % та 89 %, відповідно), Великобританія (80 % та 88 %,
відповідно), Німеччина (74 % та 86 %, відповідно) та Бельгія. А
загалом за групою країн ОЕСР у вказаному періоді частка осіб із
середньою освітою скоротилася з 59 % до 56 % загальної
чисельності громадян країн на фоні зростання частки осіб з

209
вищою освітою — із 72 % до 75 %, та післядипломною освітою
— з 84 % до 86 %.
Для країн Євросоюзу характерним є інтенсивний процес
перерозподілу робочих місць на користь кваліфікованішої праці з
одночасним «вимиванням» місць для низькокваліфікованих
працівників. За розрахунками експертів ОЕСР, у цих країнах
щорічно оновлюються 10—15 % усіх робочих місць зі
зростанням сектора кваліфікованої праці. Так, на менеджерів і
кваліфікованих спеціалістів припадає нині 50—60 % усіх
вакансій, що відкриваються. При цьому вимоги до робочої сили
підвищуються не лише в матеріальному виробництві, де питома
вага кваліфікованих працівників традиційно більш висока, а й у
сфері послуг (фінансово-банківській сфері, торгівлі, побутовому
обслуговуванні тощо). Тому сфера послуг поступово втрачає
функцію «притулку» для некваліфікованої робочої сили, що
виштовхується з інших галузей економіки, як це було ще в
середині 1980-х років.
Усвідомлення країнами Європейського Союзу вирішальної ролі
людського ресурсу в економічній системі суспільства та
міжнародній конкурентоспроможності національних економік
значною мірою актуалізувало питання, пов’язані з необхідністю
капіталовкладень у розвиток людини та соціальну інфраструктуру,
що її обслуговує. Нові вимоги до технологій та виробництва, а
також загострення конкуренції на міжнародних ринках висувають
нові вимоги до якості людського ресурсу, а саме: освіти людей,
їхньої кваліфікації, знань, компетентності, здоров’я,
продуктивності праці та творчого потенціалу. Це детермінує
значні матеріальні та духовні вкладення в людський розвиток, що
є передумовою створення стратегічних конкурентних переваг
країн і головною рушійною силою всього цивілізаційного процесу.
Невипадково, що найважливіші та найзначущіші за своїми
результатами зрушення у відтворювальному процесі країн
Європейського Союзу відбуваються нині у нематеріальній
площині й зумовлені переважно зростанням капіталовкладень у
людський ресурс.
Що стосується освіти як об’єкта інвестування в людський
ресурс, то вона посідає одне з пріоритетних місць у структурі
бюджетних витрат держав ЄС. Так, показник освітніх витрат
становить на сьогодні у Норвегії 6,1 % ВВП, у Швеції — 6,3 %,
Ірландії — 6,1 %, Бельгії — 6 %, Португалії — 5,8 %, Фінляндії
— 5,7 %, Польщі — 5,6 %, досягаючи максимального рівня 6,8 %
ВВП у Данії (для порівняння: середній показник освітніх витрат

210
за групою країн ОЕСР становить близько 5—6 % ВВП). При
цьому поряд із державними витратами на розвиток освіти, значні
обсяги фінансування освітніх установ надходять від приватного
сектора: за групою країн ЄС воно становило, приміром, в Австрії
0,22 % ВВП, в Бельгії — 0,39 %, в Данії — 0,28 %, у Німеччині
— 0,98 %, у Люксембурзі — 0,51 %, у Великобританії — 0,82 %
(для порівняння: у країнах ОЕСР у 2004 р. цей показник
дорівнював у середньому 0,65 % сукупного ВВП)*.
Ще одним важливим напрямом інвестування в людський
ресурс, здійснюваного країнами Європейського Союзу, є
фундаментальні наукові розробки. Підвищена увага до
інвестування у НДДКР визначається тим, що в процесі розвитку
науки не лише генеруються інтелектуальні новації, на основі
яких формуються нові технології виробництва та способи
споживання, поширюються технологічні нововведення та
підвищується продуктивність праці, а й самі люди зазнають
суттєвих трансформацій, пов’язаних з виникненням у них нових
здібностей та потреб. Крім того, науково-дослідні розробки
характеризуються високим рівнем віддачі: в розрахунку на
одиницю витрат середня віддача інвестицій у НДДКР оцінюється
нині приблизно у 50–80 %, що значно вище від рівня
ефективності інвестицій у бізнесовому секторі (в цілому
приблизно 10 %), а за найбільш перспективними інноваційними
розробками (наприклад, у галузі волоконної оптики) — досягає
500 %.
Якщо аналізувати динаміку та масштаби капіталовкладень у
НДДКР країн ЄС, то слід зазначити, що впродовж останніх двох
десятиліть ці держави щорічно витрачали на інноваційні
розробки від 1,92 % до 2,28 % їхнього ВВП. При цьому найвищі
відносні обсяги витрат на НДДКР спостерігаються нині за
такими країнами, як Швеція — 4,98 % ВВП, Фінляндія — 3,5 %,
Данія — 2,56 %, Австрія — 2,19 %*.
Не менш важливими для розвитку людського ресурсу країн
Європейського Союзу, а відповідно, і забезпечення конкурентних
позицій країн на світових ринках є інвестування в систему
охорони здоров’я. Ці капіталовкладення набувають неабиякого
значення для формування міжнародного конкурентного статусу
держав ЄС з кількох причин: по-перше, стан здоров’я людей
зумовлює можливості та термін ефективного використання
**
Education: Expenditure / OECD in Figures 2005.
**
Science and Technology. Research and Development (R&D) — Investment in Knowl-
edge // OECD Factbook 2005 // www.oecd.org

211
їхнього людського ресурсу, а відтак — і можливості одержання
доходів та економічного зростання; по-друге, здоров’я людей як
носіїв генетичної інформації зумовлює якість людського ресурсу
наступних поколінь; по-третє, стан фізичного і психічного
здоров’я людей визначає можливості здобуття освіти,
професійної підготовки, міграції та ін., тобто визначає
ефективність інших видів інвестування в людський ресурс.
Протягом 1993—2004 рр. найвищі щорічні обсяги витрат на
сферу охорони здоров’я в абсолютному виразі мали такі країни:
Норвегія — 3807 дол. на душу населення на кінець періоду,
Люксембург — 3705 дол., Німеччина — 2996 дол., Бельгія —
2827 дол., Нідерланди — 2976 дол., Франція — 2903 дол.
У джерелах фінансування сфери охорони здоров’я
превалюють витрати державного сектора, які у 2004 р.
становили: в Чехії — 90,1 %, в Люксембурзі — 85,4 %, у Швеції
— 85,3 %, в Норвегії — 83,7 %, в Ісландії — 83,5 %, в Данії —
83,0 % сукупних витрат. Найнижчі показники щодо державного
фінансування системи охорони здоров’я мали Нідерланди —
62,4 % та Австрія — 69,9 % сукупних витрат.
Щодо наднаціонального рівня розвитку людського ресурсу
країн ЄС, то він виявляється в інтернаціоналізації науково-
технологічної та інноваційної діяльності країн—членів ЄС,
поступовому формуванні зони європейської вищої освіти,
поглибленні інтеграційних процесів у гуманітарній сфері та
диверсифікації механізмів залучення людського ресурсу в
держави ЄС.
Необхідним компонентом у розвитку людського ресурсу країн
Євросоюзу є мобільність наукових кадрів. Про усвідомлення на
загальноєвропейському рівні важливості тісної співпраці
промислових та адміністративних установ з інтелектуальним
потенціалом — вченими, провідними спеціалістами та
конструкторами — свідчить створення в європейському регіоні
сприятливих умов для розширення їх спілкування, обміну
інформацією, проведення спільних наукових робіт та взаємних
стажувань. Саме цим обґрунтовувалася, зокрема, доцільність
формування спеціалізованої програми Європейської Комісії
«Людський потенціал і мобільність».
Водночас мобільність наукових кадрів є необхідною
передумовою для збереження інтелектуального потенціалу в
умовах неминучої для ринкової економіки регулярної
реструктуризації наукових установ і диверсифікованості
тематики робіт у зв’язку зі змінами зовнішньої кон’юнктури.

212
Зокрема, у провідних країнах ЄС діють державні програми
підтримки створення університетськими й інститутськими
вченими власних інноваційних підприємств із виходом з
організаційної структури рідної науково-дослідної установи. Цій
же меті слугує і державна підтримка бізнес-інкубаторів, звичайно
створюваних при університетах.
Наступним кроком у розвитку людського ресурсу країн
Євросоюзу стало поступове формування зони європейської вищої
освіти (Болонський процес) — системи, в рамках якої
посилюється взаємодія та взаємозбагачення національних
освітніх систем країн—учасниць Євросоюзу з метою підвищення
конкурентоспроможності європейської системи освіти на
світовому ринку освітніх послуг. Система вищої освіти не лише
Європи, а й практично всього світу нині переживає період
модернізації, гармонізації та перегляду низки стереотипів, котрі
сформувались у вищій школі останніми десятиліттями.
Підвищена увага країн ЄС до освітньої системи продиктована
принаймні двома обставинами. По-перше, освіта є особливою
сферою життєдіяльності європейського суспільства, у якій
відбувається не лише відтворення знань, умінь, навичок та
досвіду поколінь у сфері суспільного життя, а й формується
характер мислення, історична та соціокультурна самосвідомість
європейських націй, способи сприйняття та інтерпретації світу,
утверджуються суспільні цінності тощо. По-друге, система
європейської освіти тривалий час має суттєве відставання від
США як за матеріально-технічним забезпеченням, так і за
технологіями навчання, навчально-методичними розробками,
інноваційністю, оригінальністю та змістовим наповненням
навчальних дисциплін, практичною компонентною,
відповідністю національному і міжнародному бізнес-середовищу,
орієнтованістю на розвиток лідерських здібностей тощо.
Невипадково, що США зробили зі своєї системи освіти не лише
знаряддя культурного впливу, а й успішний бізнес-проект: за
даними американської статистики, щороку в цій країні
здобувають освіту 600—650 тис. іноземних студентів (5 %
загальної кількості студентів), більшість із яких прибуває з країн
Євросоюзу, Індії, Китаю, Кореї та Японії. Високий авторитет
американських університетів підтверджують і міжнародні
рейтинги.
У рамках Болонського процесу взаємодіють суб’єкти
національного та наднаціонального рівнів регулювання
інтеграційних процесів у сфері освітніх послуг. На першому етапі

213
Болонського процесу регуляторні функції щодо формулювання
місії та цілей формування Єдиного європейського освітнього
простору виконували Міністерства освіти країн ЄС, а з
подальшим поширенням ідеї інтегрування європейських систем
освіти в єдиний європейський освітній простір до Болонського
процесу приєдналася низка міжнародних організацій: ЮНЕСКО,
Європейська асоціація університетів, ОЕСР та ін.
У Болонській декларації було сформульовано основоположні
цілі створення Зони європейської вищої освіти та ефективного
просування європейської системи освіти у світі, які зводяться до
таких ключових позицій:
 прийняття системи легкозрозумілих і порівнянних ступенів,
зокрема впровадження Додатку до диплому для забезпечення
можливостей працевлаштування європейських громадян у будь-
якій країні ЄС та підвищення міжнародної
конкурентоспроможності європейської системи вищої освіти;
 упровадження двоциклічної системи освіти — доступеневої
та післяступеневої. При цьому доступ до другого циклу
вимагатиме успішного завершення першого циклу навчання
терміном не менше трьох років. Ступінь, який присуджується
після першого циклу, відповідає певному рівню кваліфікації
згідно з вимогами європейського ринку праці. Закінчення
другого циклу дає можливість присвоїти студентам ступінь
магістра і/або доктора наук, як це заведено в багатьох
європейських країнах;
 запровадження системи кредитів за типом ЕСТS (European
Credit Transfer System)* — європейської системи обліку
трудомісткості навчальної роботи у кредитах та їх
перезарахування як належного засобу підтримки
великомасштабної студентської мобільності. Крім того, можуть
зараховуватися кредити, отримані в навчальних закладах, що не
віднесені до категорії вищих (включаючи навчання протягом
усього життя), якщо вони визнаються університетами-
реципієнтами;
 сприяння мобільності студентів, професорсько-викладаць-
кого та наукового персоналу за допомогою подолання перешкод
у їх ефективному пересуванні через: забезпечення студентам
вільного доступу до отримання вищої освіти, професійної
підготовки та супутніх освітніх послуг у будь-якій країні
**
Нині у світовій системі вищої освіти найширше використовують такі системи
залікових одиниць: ECTS — європейська система, USCS — американська система,
CATS — британська система, UMAP — система країн Азії і басейну Тихого океану.

214
Євросоюзу; а викладачам, дослідникам та адміністративному
персоналу — заліку часу, витраченого на проведення досліджень,
викладання дисциплін і стажування в будь-якій країні ЄС;
 контроль якості освіти, який передбачає запровадження
єдиних стандартів оцінки якості вищої освіти по всій Європі
через формування акредитаційних агентств, незалежних від
національних урядів і міжнародних організацій. Що стосується
критеріїв оцінки якості освіти, то до них належать виключно
знання, вміння та навички, яких набули випускники вищих
навчальних закладів, а не тривалість або зміст навчання;
 стимулювання міжакадемічного співробітництва між
європейськими університетами через розробку спільних
навчальних планів і програм (завдяки чому молодь у різних
країнах проходить фахову підготовку за подібними програмами),
обмін навчальними технологіями, інноваціями, досвідом та
методикою викладання дисциплін, реалізацію програм освітнього
обміну студентами і викладачами, проведення стажування
професорсько-викладацького корпусу та ін. Це дозволяє не лише
диверсифікувати зв’язки між компаніями європейських держав, а
й відтворити в них управлінську і ділову культуру на взаємній
основі;
 забезпечення працевлаштування випускників з орієнтацією
європейських ВНЗ на кінцевий результат: знання випускників
мають бути реалізовані в їхній професійній діяльності. Виходячи
з цього, всі академічні ступені та професійно-кваліфікаційні рівні
повинні мати попит на європейському ринку праці;
 формування позитивного іміджу та привабливості
європейської системи вищої освіти через залучення до Європи
більшої кількості учнів з інших країв світу. Очікується, що
запровадження загальноєвропейської системи гарантії якості
освіти, кредитної накопичувальної системи, легкозрозумілих
кваліфікацій приведе до підвищення світової зацікавленості у
європейській вищій освіті.
Головну роль у формуванні Зони європейської вищої освіти
відіграють нині університети: їх незалежність та автономія є
гарантом інтеграції фундаментальної і прикладної наук та
спроможності системи вищої освіти і наукових досліджень
постійно адаптуватися до перманентно турбулентних потреб
ринку. Європейські університети на сьогодні мають право
формувати свою стратегію, вибирати свої пріоритети в навчанні і
проведенні наукових досліджень, формувати та витрачати
фінансові ресурси, профілювати свої програми й установлювати

215
критерії щодо прийому студентів та найму професорсько-
викладацького корпусу.
Реалізації стратегії економічного розвитку Європейського
Союзу на інноваційних засадах з метою перетворення ЄС на
найконкурентніший у світі економічний простір відповідають і
такі інструменти розвитку людського ресурсу як програми
Євросоюзу у сфері вищої освіти «Сократ» та «Темпус». Ці
програми мають за мету формування позитивного іміджу
європейської вищої освіти на міжнародному ринку освітніх
послуг та підвищення конкурентоспроможності європейської
системи вищої освіти. При цьому відмінність між ними полягає у
географічному охопленні країн, котрі залучаються до
співробітництва: програма «Сократ» спрямована на розвиток
міждержавного співробітництва в освітній сфері між країнами—
членами Євросоюзу, а програма «Темпус» націлена на залучення
до співробітництва у сфері освіти між країнами ЄС та державами
СНД, Центральної та Східної Європи, а також Монголії.
У реалізації програми «Сократ» виокремлюються дві фази.
Перша тривала протягом 1995—1999 рр., її мета полягала в
розвитку якісної освіти та навчання, а також формуванні та
поширенні європейської зони вищої освіти. Протягом 2000–2006
рр. функціонувала друга фаза програми, загальна мета якої
зводиться до формування в рамках даного інтеграційного
об’єднання «Європи знань». Досягнення цієї стратегічної мети
передбачає: посилення європейської спрямованості в освіті на
всіх рівнях; поліпшення знання іноземних мов; стимулювання
співпраці та мобільності у сфері освіти; заохочення використання
нових технологій в освіті; забезпечення рівних можливостей у
всіх секторах освіти.
Програма «Сократ» реалізується у вигляді восьми програм,
п’ять з яких («Комєніус», «Еразмус», «Грундтвіг», «Лінгва», «Мі-
нерва») — цільові, а три («Дослідження і новації в системах
освіти», «Об’єднані заходи» та «Супровідні заходи») —
другорядні та спрямовані на поліпшення координації в рамках
програми «Сократ».
Основними бенефіціарами програми «Сократ» є учні,
студенти; всі види категорій персоналу освітньої сфери; всі типи
освітніх закладів; інституції, котрі здійснюють регулювання
освітньої сфери на локальному, регіональному та національному
рівнях. Крім того, до участі в програмі залучаються також
суспільні та приватні організації, які співробітничають з
навчальними закладами: місцеві і регіональні органи влади та

216
організації; асоціації, що працюють у сфері освіти; асоціації
батьків; підприємства, групи підприємств і професійних
організацій; торговельні палати; соціальні партнерські організації
всіх рівнів; дослідницькі центри й організації. До реалізації
програми «Сократ» залучено 27 держав—членів Європейського
Союзу, 3 країни Європейської економічної зони (Ісландія,
Ліхтенштейн та Норвегія) та країни—кандидати на вступ до ЄС
(Туреччина).
Щощо програми «Темпус», то вона тривалий час була
інструментом регулювання інтеграційних процесів у сфері
освітніх послуг з боку ЄС з метою модернізації систем вищої
освіти країн СНД, Центральної та Східної Європи і Монголії.
Вона реалізується на базі двох програм міжнародної технічної
допомоги: PHARE та TASIS. Проекти, які реалізується в рамках
програми «Темпус», доволі диверсифіковані та спрямовані як на
поглиблення міжакадемічного співробітництва на рівні
університетів, так і на підтримку індивідуальної мобільності.
Як показав досвід реалізації програми «Темпус», країни
СНД, зокрема Україна, віддають перевагу міжакадемічному
співробітництву з європейськими університетами, яке дозволяє
отримати доступ до змісту навчальних дисциплін, методик їх
викладання та ін., тоді як для держав Центральної та Східної
Європи найактуальнішим на сьогодні є задоволення
індивідуальних потреб у мобільності студентів і професорсько-
викладацького складу.
Досягнення європейськими країнами високих показників
міжнародної конкурентоспроможності стало можливим на основі
реалізації як внутрішнього потенціалу, так і розробки
спеціальних програм залучення зарубіжних фахівців з
найперспективніших галузей. Оскільки в країнах ЄС є всі
необхідні умови для досліджень і гарантований високий
життєвий рівень, охочих емігрувати до цих держав багато. Разом
з тим, слід відмітити, що ще до початку 1990-х років європейська
політика залучення людського ресурсу мала характер
«держзамовлення» на дешеву робочу силу і лише на кінець ХХ
ст. вона зазнала суттєвих змін, пов’язаних зі стимулюванням
залучення кваліфікованих спеціалістів з колишніх республік
СРСР та країн Центральної і Східної Європи. На противагу ЄС
США запровадили процедури селекції іммігрантів ще у 1970-х
роках минулого століття, як результат — вже у 1990-х роках
понад 50 % докторських ступенів було присвоєно іноземним
громадянам і 47 % іноземних власників цього ступеня

217
залишилися в Америці.
Нового імпульсу нарощенню людського потенціалу країн ЄС
надає нова директива Євросоюзу (що набула чинності із січня
2006 р.), яка регламентує порядок залучення людського ресурсу в
держави цього інтеграційного блоку. Згідно з цією директивою,
переваги при наданні права на працевлаштування та проживання
на території будь-якої країни ЄС надаються тим іммігрантам, які,
по-перше, мають високий рівень кваліфікації і володіють
дефіцитними на європейському ринку праці професіями; по-
друге, відповідають низці умов, а саме: легально проживають і
працюють у будь-якій країні ЄС упродовж п’яти років, мають
дозвіл на працевлаштування, а також відповідні фінансові кошти
для утримання себе та членів своєї сім’ї.
Такі зміни параметрів політики залучення людського ресурсу до
країн Євросоюзу були викликані передусім браком
висококваліфікованих спеціалістів на внутрішньому ринку праці
ЄС. Так, незважаючи на відносно високий рівень безробіття в
деяких країнах Євросоюзу,* в Європі на сьогодні відчувається
дефіцит тих категорій працівників, які презентують інноваційну
модель економічного розвитку країн ЄС. За оцінками авторитетних
експертів, у 2005 р. в країнах ЄС дефіцит менеджерів середньої і
вищої ланки управління становив 14 %, працівників інженерно-
технічних професій — 20 %, а працівників третинного сектора
(включаючи наукове обслуговування виробництва) — 13 % на фоні
зниження попиту на клерків на 5 %, працівників сільського
господарства на 15 %, а також представників ремісничих і
робітничих професій на 4 %. При цьому у Німеччині, наприклад,
перевищення попиту на висококваліфікованих спеціалістів над їх
пропозицією становить нині близько 700 тис. осіб, а в цілому по
Західній Європі — понад 3,8 млн.
Дана проблема, як очікується, буде лише загострюватися,
зважаючи на загальний тренд «флоридизації» населення та
скорочення чисельності його працездатної частини, що за період
з 2010 р. до 2030 р. сягне, за різними оцінками, приблизно 20 млн
осіб. І хоча за рахунок ширшого залучення у виробничий процес
жінок і людей старшого покоління вдалося суттєво пом’якшити
**
У 25-ти країнах ЄС рівень безробіття становив на початок 2006 р. 8,9 %, при
цьому даний показник варіювався між країнами від мінімального рівня 4,6 % у
Люксембурзі до максимального — 17,9 % у Польщі. Що стосується покраїнових значень
даного показника, то в Австрії він становив 4,6 %, Данії — 4,9 %, Нідерландах — 5 %,
Португалії — 7,2 %, Естонії — 7,9 %, Литві — 8,5 %, Німеччині та Іспанії — по 10 %,
Словаччині — 15,6 %. Для порівняння: у США рівень безробіття становить 5,2 %, у
Японії — 4,4 %.

218
ці диспропорції, проте необхідна для економічного зростання та
забезпечення соціальних гарантій пропорція між загальною
кількістю громадян ЄС та чисельністю громадян працездатного
віку вже до 2005 р. вимагала припливу на західноєвропейський
ринок праці близько 160 млн трудових іммігрантів. Схожа
ситуація характерна нині практично для всіх розвинутих країн
світу: за офіційними даними, лише протягом 1970—2000 рр.
частка міжнародних мігрантів у загальній чисельності населення
розвинутих країн зросла з 4,1 % до 8,5 %, тобто більше ніж у 2
рази (для порівняння: за групою країн, що розвиваються, даний
показник практично не змінився і становить нині 1,8 %). І це не
враховуючи обсягів нелегальної міграції, які на порядок вищі.
Вставка 16
Соціальні пріоритети Польщі (2007—2013 рр.) були
визначені також на сім років і є гармонізованими щодо
напрямів соціальної політики ЄС, Фінансового плану та
«Соціального порядку денного 2005—2010».
Найважливішими заходами, які має здійснити країна, є
такі:
 адаптація найманих працівників і працедавців;
здорова робоча сила;
 якість освітніх систем;
 підвищення рівня освіти та науки;
 поліпшення адміністрування;
 ринок праці відкритий для всіх;
 сприяння соціальній інтеграції;
 регіональні людські ресурси;
 розвиток здібностей і компетенцій у регіонах;
 підтримка для інституцій в управлінні імплемента-
ціями ESF.
Розподіл фінансових ресурсів склався доволі вигідно
для Польщі, адже в асигнуванні для спільних програмних
цілей лідирує безпосередньо Європейський Союз, який
узяв на себе через Європейський Соціальний Фонд і
Фонд Згуртування левову частку виплат для здійснення
амбітних планів. При цьому національний внесок
становить по всіх позиціях лише 15 % загального
фінансування, що є на період 2007—2013 р. абсолютним
мінімумом. Слід відзначити, що впродовж 2000—2006
років «необхідний національний мінімум» такої
компліментарної взаємодії фінансів становив не менше
25 %.
Таблиця 3.2.4
Фінансовий план для Польщі (2007—2013)

Пріоритети Асигнування Національн Разом

Євросоюзу, ий внесок,

219
 млн €, ( %) млн €, ( %)
Зайнятість і соціальна інтеграція 430,3 (85) 75,9 (15) 506,2
Адаптація 661,3 (85) 116,7 (15) 448,0
Висока якість освіти 855,3 (85) 150,9 (15) 1006,2
Підвищення рівня освіти та науки 916,3 (85) 144,1 (15) 960,4
Краще адміністрування 519,2 (85) 91,6 (15) 610,9
Ринок праці відкритий для всіх 1918,4 (85) 338,5 (15) 2256,9
Сприяння соціальній інтеграції 1320,0 (85) 232,9 (15) 1552,9
Регіональні людські ресурси 1350,2 (85) 238,3 (15) 1588,5
Розвиток здібностей та компетенцій 1447,9 (85) 255,5 (15) 1703,4
Технічна допомога 388,3 (85) 68,5 (15) 456,8
Разом 9707,1 (85) 1713,0 (15) 11420,2

3.2.4. Напрями співробітництва України

та ЄС у соціальній сфері

Соціальна політика Європейського Союзу завжди

ідентифікувалася, як це було продемонстровано у попередніх
параграфах, на трьох основних рівнях — наднаціональному,
національному та регіональному (локальному). Така компліментарна
модель є найоптимальнішою й в інших державах, адже дозволяє за
рахунок залучення значних коштів розв’язати чимало проблем,
безпосередньо пов’язаних з рухом людського капіталу та
забезпеченням відповідних соціальних стандартів у країнах-членах.
Ураховуючи значну відмінність у заробітних платах України (година
праці оплачується в середньому 0,8€) та ЄС (20€), відносно недалеку
відстань між нашою державою та країнами Європейського Союзу,
подібну ментальність та інші спільні риси (приміром, переважання
християнської моралі), можна стверджувати, що міграційний потік
до Спільноти буде доволі потужним, а відтак існуватиме можливість
імплементації основних механізмів та інструментів соціальної
політики ЄС в Україні.
На думку голови Об’єднання німецьких профспілок М. Замме-
ра (2006), спільною для України та ЄС могла б стати «Програма
гідних умов», яка включала б чотири стратегічні сфери діяльності:
 основні норми праці;
 політика зайнятості;
 соціальна захищеність;
 соціальний діалог.
Дещо іншої, прагматичнішої позиції дотримуються в Україні.

220
Приміром, Н. Іванова (Міністерство праці та соціальної політики
України) переконана, що основними напрямами соціальної
реформи мають стати:
проведення активної політики зайнятості населення;
поетапне наближення основних державних соціальних
гарантій до прожиткового мінімуму;
реформування системи оплати праці й локалізація тіньових
доходів;
погашення заборгованості з виплати заробітної плати;
удосконалення систем соціального страхування та
реформування пенсійної системи;
підвищення ефективності державної підтримки вразливих
груп населення.
Спільним напрямом діяльності профспілок міг би стати
соціальний діалог, до якого заступник голови Федерації
роботодавців України В. Піддубний (2006) відносить:
узгодження економічної та соціальної політики держави,
передусім політики доходів; узгодження базових показників
соціальної справедливості та головних гарантій захисту
населення; переговорний характер усунення розбіжностей.
Водночас не можна зводити можливі сфери соціальної
конвергенції України та ЄС виключно до захисту прав
працівників, адже можливих варіантів для співробітництва
налічується доволі багато.
Нерідко в Євросоюзі для оцінки варіантів зближення країн у
соціальній сфері використовують не лише офіційну статистику
щодо окремих індикаторів соціального розвитку, а й моніторингову
оцінку сукупної дії в певних сферах, що являють собою спільний
інтерес. Своє ставлення до цього, як правило, висловлюють
провідні експерти з певного кола питань. Аналогічної практики
дотримуються й в Українському Центрі економічних і політичних
досліджень імені Олександра Разумкова (див. рис. 3.2.2).
Найменше виконаними виявилися заходи в галузі
громадського здоров’я, науки і технологій та співробітництва у
сфері громадянського суспільства.

221
 МІЖЛЮДСЬКІ КОНТАКТИ

Індекс Індекс Оцінка Оцінка

№ Консорціуму Оцінка ЄС
пункту виконання виконання Українського
Розділи та пункти Плану дій заходів Плану дій експертів Уряду (прогрес) (прогрес)
Плану (прогрес)
дій
2005 2006 2005 2006 2005—2006 2005—2006 2005—2006
2.6. Міжлюдські контакти Повне виконання
0,73 0,76

0,48
0,43

2005 2006 2005 2006

2.6.1— Наука і технологія,

219

0,70 0,83 0,43 0,56 певний помірний помірний

2.6.3 дослідження та розвиток

2.6.4— Освіта, навчання та

2.6.6 молодь. Культура й 0,78 0,71 0,46 0,42 певний значний значний
аудіовізуальні питання

2.6.7 Співробітництво у сфері гро- н/з н/з н/з н/з

мадянського суспільства
Транскордонне та
2.6.8 регіональне 1,00 0,85 0,73 0,67 значний помірний –
співробітництво
Громадське здоров’я потребує
2.6.9 0,69 0,70 0,34 0,38 помірний певний подальшого
поглиблення
Рис. 3.2.2. Громадський моніторинг виконання плану дій Україна-ЄС: попередні оцінки

222
 Джерело: Україна–ЄС: від плану дій до посиленої Угоди / Український центр економічних і політичних досліджень
ім. О. Разумкова. Інститут Європи Університету Цюріха. — К., 2007. — С. 19.

223
 Питання для самоконтролю

1. Складіть, спираючись на свої попередні знання та текст

посібника, характеристику соціальних моделей
європейських держав.
2. Що таке «позитивна» та «негативна» інтеграція в
соціальній сфері? Наведіть свої приклади, які це яскраво
характеризують.
3. Спираючись на дані табл. 3.2.2, поясніть, як по-
в’язані між собою ВВП на душу населення та
письменність громадян? Чи може така пропорція мати
обернений характер?
4. Що таке «тверде ядро та м’яка оболонка» європейської
соціальної політики?
5. Охарактеризуйте етапи еволюції соціальної політики
ЄС. Дайте їм назву. Поясніть свою аргументацію.
6. Що спільного і що відмінного є в ініціативах та
програмах «Урбан ІІ», «Інтеррег ІІІ», «Лідер+», «Іквал». Для
відповіді використайте також інформацію із сайтів основних
європейських інституцій.
7. Що нового у соціальні відносини ЄС вніс останній
документ Євросоюзу «Social agenda-2005-2010»?
Користуючись сайтами Єврокомісії з’ясуйте, за допомогою
яких механізмів та інструментів реалізуватиметься
соціальна політика ЄС.
8. З чого складається людський ресурс ЄС? Якими є
механізми його розвитку?
9. Що ви вважаєте найважливішим у зближенні
соціальних політик України та ЄС?

Основна література

1. Волес В., Волес Г. Творення політики в

Європейському Союзі. — К.: Основи, 2004. — С. 399—438.
2. Дайнен Д. Дедалі міцніший Союз. — К.: КІС, 2006. —
С. 482—518.
3. Поручник А. Соціальна політика Європейського
Союзу / Європейський Союз та Україна. Навч.-метод. посіб.
— К., Кельн, 2002. — С. 357—375.
4. Вітте Л. Європейська соціальна модель і соціальна
згуртованість: яку роль відіграє ЄС? — К.: Заповіт, 2006. —
43 с.

224
 Додаткова література

1. Геєць В.М., Семиноженко В.П. Інноваційні перспективи

України. — Харків: Константа, 2006. — С. 114, 124—125.
2. Иноземцев  В.  Л. Пределы «догоняющего» развития.
— М.: ЗАО «Издательство «Экономика», 2000. — С. 65.
3. Поручник А.М., Антонюк Л.Л. Формування
європейського інноваційного простору // Європейський
Союз та Україна: Матеріали Міжнар. наук.-практ. конф 17
червня 2004 р. / Відп. за вип. В. І. Чужиков. — К.: КНЕУ,
2004. — С. 71.
4. Соціальна Україна в соціальній Європі / Фонд ім.
Фрідріха Еберта, Регіональне представництво в Україні та
Білорусі. — К.: Заповіт, 2006. — 36 с.
5. Фалькнер Г. Між прогалинами формування та
інтегративними ефектами кооперації: держава загального
добробуту та інтеграція з погляду історичного
інституціалізму / Європейська інтеграція. Укладачі
М. Яхтенфукс, Б. Колєр-Кох. — К.: КМА, 2007. — C. 315—
337.
6. Barnes M. Poverty and Social Exclusion in Europe. —
Cheltenham: Edward Elgar, 2002. — 164 p.
7. Education: Expenditure / OECD in Figures 2005.
8. Purdy D. Social Policy / The Economics of the European
Union. Policy and Analysis / Ed. By mike Artis and Frederick
Nixcon. — Oxford: University Press. — P. 240—270.
9. Science and Technology. Research and Development
(R&D) — Investment in Knowledge // OECD Factbook 2005 //
www.oecd.org
10.Scharpf F. The European Social Model / Integration in an
Expanding EU: Reassessing the Fundamentals. — Oxford:
Blackwell Publishing, 2003. — P. 109—134.

ОЛЕКСАНДР ФЕДІРКО

225
 3.3. КОНКУРЕНТНА ПОЛІТИКА
ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

3.3.1. Суть і значення європейської

конкурентної політики
3.3.2. Еволюція спільної конкурентної політики ЄС
3.3.3. Сучасні механізми та інструменти
реалізації конкурентної політики ЄС
3.3.4. Перспективи реформування конкурентної
політики ЄС
Питання для самоконтролю
Основна література
Додаткова література

3.3.1. Суть і значення європейської

конкурентної політики

Конкурентна політика ЄС є провідним чинником формування

спільного внутрішнього ринку співтовариства, головна
властивість якого полягає у забезпеченні рівних умов конкуренції
на ринках країн—членів Євросоюзу. Політика спрямована на
забезпечення ефективної конкуренції між компаніями, захист
інтересів споживачів, стимулювання зростання економічної
ефективності за допомогою створення середовища, сприятливого
для розвитку інновацій та НТП.
Спільне конкурентне законодавство іноді може суперечити
національним інтересам окремих країн-членів, окрім того,
можливі суперечності між самими країнами в межах спільного
ринку — все це зумовлює необхідність існування
авторитетного наднаціонального органу, який міг би приймати
незалежні рішення в інтересах усього співтовариства. Роль
такого арбітра виконує, згідно з Установчими Договорами ЄС,
Європейська Комісія.
Згідно зі статтею 3 Договору про Європейське Співтовариство
(ДЄСп), метою Співтовариства є створення системи, яка б
гарантувала відсутність викривлень у конкуренції в межах
спільного внутрішнього ринку. У такий спосіб у трьох сферах
застосування конкурентної політики (таємна змова та обмежувальна
ділова практика, зловживання домінуванням, державна допомога)

226
забороняється лише та практика, яка має негативний вплив на
торгівлю між країнами. Проте практика, яка впливає на внутрішню
торгівлю країни, не є предметом конкурентної політики ЄС на
наднаціональному рівні та потрапляє до компетенції національних
антимонопольних органів відповідно до чинного принципу
субсидіарності.
Конкурентна політика тісно пов’язана з іншими релевантними
спільними політиками, зокрема з промисловою (в частині
реалізації структурних заходів, галузевих ініціатив, а також
конкурентної стратегії ЄС на міжнародній арені); регіональною
(в частині надання державної допомоги депресивним регіонам);
енергетичною і транспортною політиками (в частині
регулювання діяльності державних і транснаціональних компаній
у цих галузях); аграрною та рибною політиками тощо.
Правовою основою конкурентної політики ЄС є Статті 3, 5
та 81-89 ДЄСп, Глави 5 і 6 Розділу I Договору про Європейське
співтовариство з атомної енергетики (стосовно сфери атомної
енергетики). Положення Договору щодо конкурентної політики
інтерпретуються і застосовуються Регламентами Ради Міністрів
ЄС і Європейської Комісії, а також посланнями та окремими
рішеннями Комісії ЄС.

3.3.2. Еволюція спільної конкурентної

політики ЄС

Еволюція механізму регулювання антиконкурентних угод

та обмежувальної ділової практики
Першим нормативним актом Ради ЄС, що імплементував у
правове середовище ЄС конкурентні правила, зазначені у
Договорі, був Регламент Ради ЄС «Про застосування статей 85,
86 Договору про Європейське Економічне Співтовариство» * за
№ 17 від 6 лютого 1962 р., яким було встановлено централізовану
систему надання дозволів стосовно всіх обмежувальних угод,
зазначених у відповідних статтях Договору*.
Така система була дієвою, коли до Європейського Союзу
входила невелика кількість країн, проте, коли їх кількість зросла,
виявилися значні недоліки системи, а саме: обмеженість
національних конкурентних органів у ефективному захисті
**
Римського Договору про Європейські Співтовариства.
**
Яворський Я. Конкуренційне законодавство Європейського Союзу // Право
України. — 2004. — № 1. — С. 50.

227
правил конкуренції, обтяжливість системи попереднього
повідомлення для розвитку підприємництва, особливо для
малого та середнього бізнесу, недостатність ресурсів Комісії для
детального й ефективного опрацювання дедалі більшої кількості
повідомлень про угоди щодо злиття. Ці та інші чинники
зумовили значне спрощення системи контролю за
антиконкурентними угодами компаній із прийняттям Регламенту
«Про застосування статей 81, 82**** Договору про Європейське
Співтовариство» № 1/2003 (із змінами та доповненнями,
внесеними Регламентом 1419/2006).
На відміну від Регламенту 17/62, який базувався на системі
попереднього повідомлення компаніями Комісії про
антиконкурентні угоди та централізованій системі надання
дозволів Комісією на реалізацію таких угод, новий Регламент
1/2003 запровадив систему контролю після (а не до) укладення
угоди та децентралізований порядок застосування статей 81(1),
81(3) та 82 ДЄСп національними судами й антимонопольними
органами. Основоположним принципом нового порядку
застосування конкурентних правил ЄС є застосування
універсальних принципів і правил регуляторними органами всіх
рівнів у разі, коли порушення має вплив на торгівлю між
країнами ЄС.
Ліквідація системи попереднього повідомлення Комісії
дозволяє їй сконцентрувати свою діяльність на боротьбі з
найзначнішими порушеннями та зловживаннями, розширюючи
інструментарій Комісії щодо виявлення та переслідування
таємних змов, картелів та інших видів обмежувальної практики.
Відтепер Комісія ЄС і національні антимонопольні органи
співпрацюють у межах Європейської конкурентної мережі.
З 1 січня 1994 р. конкурентне законодавство ЄС поширене на
Єдиний економічний простір (тобто діє у Швейцарії,
Ліхтенштейні, Норвегії та Ісландії). Дещо менш вимогливими є
норми та правила регулювання конкуренції, визначені в угодах
про співробітництво та асоціацію з пострадянськими країнами.

Еволюція механізму регулювання злиттів і поглинань

До 1989 року існував певний вакуум у питанні регулювання
злиттів і поглинань на рівні Європейських співтовариств. Хоча у Ст.
66. Договору про ЄОВС Комісії прямо надавалося право
****
Статті 81, 82 Амстердамської Угоди мають той самий зміст, що й статті 85, 86
Римської Угоди, імплементовані Регламентом 17/1962.

228
контролювати угоди щодо злиття у відповідних секторах, проте у
договорі про ЄЕС у цій сфері нічого не було зазначено. Своєрідний
правовий вакуум у цьому питанні заповнювався рішеннями Суду
ЄС, який надавав тлумачення Установчих Договорів, а також
сформулював визначення зловживання домінуванням у результаті
угод про злиття. Так, у 1973 році Суд визнав, що зловживання
домінування виникає у разі, коли компанія, яка вже володіє таким
положенням, ще більше зміцнює цю позицію за допомогою
поглинання конкурента. Пізніше, у 1987-му році, під час розгляду
справи Філіп Моріс — Бі Ей Ті суд пішов навіть далі, визнавши, що
навіть за відсутності домінування злиття такого масштабу може
вважатися антиконкурентною угодою і має переслідуватися згідно з
відомою ст. 85 Римського Договору про Європейське Економічне
Співтовариство (ст. 81 чинного Договору про Європейське
Співтовариство).
Виходячи із цих тлумачень, Комісія запровадила неформальну
систему контролю за злиттями, яка дозволяла здійснювати
розслідування лише після укладання такої угоди. У 1973 р.
Європейська Комісія запропонувала формальне регулювання
злиттів. Водночас Рада ЄС не узаконювала формального
контролю за злиттями аж до 1989 року. Саме тоді сформувалося
правове підґрунтя для розслідування угод про злиття — 21
грудня 1989 р. прийнято Регламент 4064/89, пізніше він був
доповнений Регламентом 1310/97 від 30 червня 1997 р., та
введений у дію імплементаційним Регламентом Комісії ЄС від 1
березня 1998 р.

Еволюція механізму регулювання системи

надання державної допомоги в ЄС
До 1970 року питання державної допомоги не мало великої
значущості. Проте рецесія 1974—75 рр. та період після 1980 р.
спонукали країни до інтенсивного застосування цього
інструмента регулювання економіки, що й призвело до зростання
кількості звернень до Комісії. Намагаючись урегулювати дедалі
значнішу кількість звернень, Комісія виробила загальну позицію
щодо принципів і процедурних аспектів надання державної
допомоги. Ці принципи доводилися до суспільства через низку
офіційних документів (послання, рамкові документи, керівні
принципи, іноді навіть просто листи), а також через директиви та
регламенти. Проте такий дискретний, суто адміністративний
підхід до регулювання цієї сфери не давав ні достатньої
229
надійності, ні ефективного адміністративного управління.
Виникла необхідність створення законодавчої бази, яка почала
формуватися лише у 1998—99 роках.
Усі вищенаведені сфери конкурентного законодавства набули
нових якостей у процесі розвитку європейської інтеграції. У
наступному параграфі йтиметься про сучасну модель
конкурентної політики Європейського Союзу.

3.3.3. Сучасні механізми та інструменти

реалізації конкурентної політики ЄС

Інституційною основою реалізації конкурентної політики ЄС є

Європейська конкурентна мережа (European Competition Net-
work), яка включає Комісію ЄС як головну інституцію, що
відповідає за реалізацію спільної конкурентної політики, та
національні органи у сфері конкурентної політики. Розподіл
повноважень у межах конкурентної мережі здійснюється
відповідно до принципу субсидіарності, тобто ті антиконкурентні
угоди чи дії, які можуть зашкодити функціонуванню спільного
ринку ЄС та негативно вплинути на умови торгівлі між країнами
—членами ЄС, розглядаються наднаціональним органом —
Комісією ЄС, а справи, які не мають масштабу Співтовариства і
впливають лише на умови конкуренції в межах окремої країни,
належать до компетенції національних органів.
В умовах децентралізації системи регулювання конкуренції
у ЄС важливим завданням є забезпечення одноманітності
(універсальності) застосування конкурентних правил ЄС на всіх
рівнях регулювання, що досягається за рахунок інтенсивного
співробітництва та інформаційного обміну між національними
регулятивними інститутами*. У даний час національні
конкурентні органи та суди наділені повноваженнями (на рівні із
Комісією ЄС) щодо реалізації спільної конкурентної політики
Співтовариства, а саме: регулювання таємної змови та
обмежувальної ділової практики (Ст. 81(1) ДЄСп), обмеження
зловживань домінуючим положенням на ринку (Ст. 82) і навіть
надання групових вилучень з-під дії конкурентної політики (Ст.
**
Проблема забезпечення одноманітного застосування конкурентних правил у ЄС
обумовлюється, зокрема, тим, що прецедентна система права, яка домінує у країнах—
членах ЄС, своїм наслідком може мати поширення розбіжностей у трактуваннях та
рішеннях національних судів по справах, які не мають масштабу Співтовариства, і чітко
не врегульовані досі ні первинним, ні вторинним законодавством ЄС.

230
 81(3)).
Комісія ЄС як головний виконавчий орган ЄС наділена
правом вимагати від компаній та урядів надання інформації на
запити, проводити промислові розслідування, а також
здійснювати вибіркові перевірки компаній на місцях. Комісія діє
у відповідь на скарги чи повідомлення про порушення
конкурентних правил ЄС, а також зі своєї власної ініціативи.
Європейська Комісія може приймати три види рішень, що
стосуються антиконкурентних дій, а саме:
 кваліфікувати їх як правопорушення. Таке визначення,
згідно зі ст. 81(1) ДЄСп означає, що угода або дії визнаються
недійсними і їх належить припинити негайно. При цьому
інструментами примусу, якими наділена Комісія, є штрафи у
розмірі до 10 % від річного обороту фірми, пеня у розмірі 20 %
від щоденних надходжень до моменту усунення правопорушення
тощо. Разом з тим, Комісія не має права відшкодовувати збитки
потерпілим від антиконкурентних дій компаніям, оскільки це є
виключною прерогативою національних судів. Комісія також
може вживати санкцій щодо підприємств та їх об’єднань у разі,
якщо ті на запит Комісії не подають інформацію, подають
неповну або недостовірну інформацію чи відмовляються
приймати перевірку. (Прикладом штрафних санкцій щодо
зловживання домінуючою позицією є справа компанії Тетрапак
(1991), в результаті судового розгляду якої було накладено
штраф у розмірі 75 млн. ЕКЮ. Найбільшою санкцією, яку
Комісія наклала на порушника конкурентного законодавства за
весь час реалізації конкурентної політики, був штраф у справі
компанії «Фольксваген» (1998), який склав 102 млн. євро.
Причиною були спроби компанії заборонити своїм італійським
дилерам реалізувати продукцію компанії нерезидентам Італії)
 встановити відсутність правопорушення у випадку, якщо
відповідні угоди (рішення чи практика) компаній не порушують
заборону, визначену у Ст. 81(1) ДЄСп. При цьому компанія,
згідно нового порядку, встановленого Регламентом 1/2003, не
зобов’язана повідомляти Комісію про відповідну угоду чи
рішення;
 прийняти рішення про вилучення антиконкурентної
практики з-під дії конкурентної політики у випадку, коли навіть
якщо дії компанії порушують заборону Ст. 81(1), вони не
підлягають штрафним санкціям згідно Параграфу 3 Ст. 81. При
цьому, варто зауважити, що раніше обов’язковою умовою

231
отримання вилучення з-під дії конкурентної політики було
подання компанією відповідного запиту до Комісії. Згідно до
нового Регламенту № 1/2003 такі угоди чи дії компаній
автоматично вважаються правомірними, якщо відповідають
вимогам Ст. 81(3) ДЄСп і належать до т.зв. групових вилучень,
про які йтиметься далі.
Діяльність Комісії та національних органів, що належать до
Європейської конкурентної мережі, контролюється іншими
органами ЄС. Так, наприклад, Європейський Суд має
повноваження щодо анулювання чи внесення поправок до будь-
якого формального рішення Комісії ЄС, може підтверджувати,
анулювати або змінювати обсяг накладених Комісією штрафних
санкцій. Європейський Парламент контролює діяльність Комісії
у сфері регулювання конкуренції з політичного погляду — він
аналізує щорічний звіт Комісії про конкуренцію та обирає
позицію щодо конкурентної політики Комісії.
Загалом механізм конкурентної політики ЄС прийнято
аналізувати у розрізі трьох основних сфер: регулювання таємних
змов та обмежувальної ділової практики, обмеження зловживань
домінуючим становищем та регулювання системи державної
допомоги.
Регулювання таємних змов та обмежувальної ділової
практики базується на Ст. 81 ДЄСп, згідно з якою до видів
практики, що забороняється, відносять ту, яка «може негативно
впливати на торгівлю між країнами—членами ЄС, та яка
спрямована на недопущення, обмеження чи викривлення
конкуренції в межах спільного ринку». Отже, забороняються і
вважаються нелегітимними будь-які домовленості між
компаніями (включаючи таємну змову та обмежувальну
практику), які негативно впивають на торгівлю між країнами—
членами ЄС, зокрема:
 угоди, які безпосередньо чи опосередковано фіксують ціни;
 угоди, які обмежують або контролюють виробництво,
інвестиції чи технічний розвиток;
 угоди про розподіл ринків або ресурсних джерел;
 угоди, якими створюються дискримінаційні (нерівні) умови
здійснення аналогічних економічних операцій з різними
контрагентами;
 включення до змісту контрактів додаткових умов, які не
стосуються предмета контракту тощо.
Водночас функції конкуренції у ринковій економіці не
зводяться лише до задоволення потреб європейських споживачів

232
у найкращий спосіб, вона також є важливим інструментом
забезпечення високого рівня конкурентоспроможності
європейських компаній, товарів і послуг на світовому ринку.
Виходячи з цієї позиції, статтею 81(3) узаконено ті
антиконкурентні дії компаній, що позитивно впливають на
економіку. Так, зокрема дії конкурентного законодавства не
підлягають угоди, які дозволяють поліпшити виробничі процеси
або систему розподілу товарів, стимулюють технічний чи
економічний прогрес у разі, якщо вищеназвані переваги у
справедливій пропорції поширюються на споживачів, а також не
створюють необґрунтовані обмеження та загрози для конкуренції
на ринку певного товару (послуги).
Не вважаються антиконкурентними також угоди компаній, які
укладаються між принципалом та агентами, головною компанією
та її філіями, угоди про кооперацію (проведення спільних
маркетингових і порівняльних досліджень, спільне виконання
науково-дослідних проектів, кооперація в сфері бухгалтерського
обліку, спільна розробка статистичних звітів та моделей, спільні
фінансові гарантії, спільне використання виробничих засобів,
складських приміщень, транспорту та ін.), а також підрядне
виробництво.
На підставі Ст. 81(3) Європейська Комісія може приймати
рішення про «групові вилучення», що передбачають автоматичне
вилучення з-під дії конкурентної політики певних видів або
категорій антиконкурентних угод. Цей вид рішень покликаний
спростити та пришвидшити роботу Комісії, виключаючи
необхідність розглядати кожен випадок окремо. Так, наприклад,
з-під дії конкурентного законодавства завдяки «груповим
вилученням» Комісії виведено низку антиконкурентних угод,
зокрема:
 горизонтальні угоди про спеціалізацію (Регламент 2658/2000);
 угоди про науково-дослідну кооперацію, якщо сукупна
ринкова частка підприємств-кооперантів не перевищує
25 %, (Регламент 2659/2000);
 двосторонні угоди технологічного трансферу (ліцензії,
патенти, ноу-хау та авторське право на програмне забезпечення),
що дозволяють виробництво контрактної продукції (Регламент
772/2004).
 вертикальні угоди між підприємствами на різних рівнях
технологічного циклу (угоди про ексклюзивну дистрибуцію,
ексклюзивні закупівлі та франчайзинг) у разі, якщо компанії не
домінують на ринку (тобто сукупний товарообіг усіх учасників

233
угоди не перевищує 50 млн євро, а збутова компанія займає
менше 30 % ринку) (Регламенти № № 1215/99, 1216/99 та
2790/99);
Вищеназвані угоди визнаються сумісними з принципами
функціонування Спільного ринку, проте Комісія чи будь-який
інший орган Європейської конкурентної мережі може у будь-
який час провести спеціальне промислове розслідування чи
перевірку з будь-якого з таких випадків.
Комісія ЄС прийняла принцип «de minimis», згідно з яким,
деякі антиконкурентні угоди, що не підлягають виключенням,
згідно зі Ст. 81(3), можуть не вважатися правопорушенням, якщо
вони є «угодами незначного розміру» (agreements of minor
importance). Такі угоди не здатні негативно вплинути на
конкуренцію в межах спільного ринку, проте можуть виявитися
корисними для забезпечення кооперації між малими та середніми
підприємствами (МСП). Раніше для віднесення угод до цього
виду використовувалися два критерії — товарообіг та ринкова
частка, проте з 2001 року Комісією було ще більше послаблено ці
обмеження: використовується лише критерій ринкової частки
(максимально допустима ринкова частка у розмірі 10 %
встановлена для горизонтальних угод, а для вертикальних —
15 %). Крім того, домовленості між МСП із щорічним
товарообігом не більше 40 млн євро та балансом не більше 27
млн євро з кількістю працівників менше 250 принципово не
досліджуються Комісією, оскільки вважаються такими, що не
можуть суттєво впливати на торгівлю у межах спільного ринку.
Водночас існують певні види антиконкурентних угод, які
публікуються у «чорних списках», до яких Комісія ставиться
особливо негативно, а саме:
 угоди «горизонтального типу»: фіксація цін, створення
спільних збутових підрозділів, встановлення квот на
виробництво чи продаж, розподіл ринків чи ресурсних джерел;
 угоди «вертикального типу»: фіксація ціни перепродажу,
вимога щодо «абсолютного захисту території» тощо.
Метою конкурентної політики ЄС у сфері контролю за
злиттями та зловживанням домінуючим становищем, згідно зі
ст. 82 ДЄСп, є недопущення зловживання домінуючою позицією
великих компаній у межах відповідних секторів економіки, а
також заборона викривлення умов конкуренції на спільному
ринку ЄС*. Поставлена мета вимагає превентивного втручання з
**
Необхідно зауважити, що формулювання випадків зловживання домінуючим
положенням, наведені у Ст. 82 ДЄСп фактично ідентичні визначеним Ст. 81(1) ДЄСп

234
боку контролюючих органів та дослідження корпоративних
злиттів, оскільки вони можуть створювати позиції домінування
для їх учасників. Нагадаємо, що відповідно до принципу
субсидіарності, зловживання домінуючим становищем, яке може
завдати шкоди внутрішньому ринку окремої країни, не підлягає
дії спільної конкурентної політики ЄС, а належить до
компетенції національних судів.
Базовим принципом конкурентної політики у цій галузі є не
заборона отримання домінуючої позиції як такої, а недопущення
зловживання такою позицією на певному ринку, якщо такі дії
можуть негативно вплинути на торгівлю між країнами-членами.
Відповідно до визначення, наданого Європейським Судом у
справі Юнайтед Брендз (№ 27/76, лютий 1978)****, домінуюча
позиція — це «сильна економічна позиція суб’єкта
господарювання, яка дає йому змогу протидіяти ефективній
конкуренції на відповідному ринку та значну можливість
поводитися незалежно від конкурентів і, головне, від покупців».
Ключовим показником домінування є велика ринкова частка.
Додатковими індикаторами цього слугують економічна слабкість
конкурентів, відсутність латентної конкуренції та контроль за
розподілом і використанням ресурсів та технологій.
До випадків зловживання домінуючою позицією належать:
 фіксація цін на ринку, де компанія має домінуючу позицію
(наприклад, компанія Deutsche Telekom AG (DT) встановила
плату за доступ до її стаціонарної телекомунікаційної мережі
(Рішення № 2003/707));
 запровадження несправедливих цін або інших
несправедливих комерційних умов (прикладом є практика
Паризького аеропорту стосовно постачальників
навантажувально-розвантажувальних послуг, харчування,
прибирання та транспортування вантажів (Рішення № 98/513));
 «прив’язування» продуктів і послуг, що домінують на
ринку, до інших продуктів та послуг (Корпорація Microsoft таким
чином використовувала домінуюче становище Windows на ринку
операційних систем для персональних комп’ютерів (Справа
COMP/C-3/37.792));
 укладання зі споживачами угод про ексклюзивні закупівлі
товарів (на ринку вітамінів у справі Hoffmann-La Roche (Рішення

забороненим видам угод, рішень та змов.

****
Рішення Суду від 14 лютого 1978. — United Brands Company та United Brands
Continentaal BV проти Комісії Європейських Співтовариств. — Chiquita Bananas. —
Справа № 27/76 // Звіти Європейського Суду, 1978. — С. 00207.

235
№ 76/642) або послуг у справі компанії, що обслуговує
Франкфуртський аеропорт (Рішення № 98/190));
 обмеження конкуренції з боку імпорту (прикладом є справа
Irish Sugar PLC (Рішення № 97/624));
 навмисне заниження цін з метою усунення конкурентів
(грабіжницький демпінг) (прикладами є справи Deutsche Post AG
на ринку обслуговування ділових посилок (Рішення № 2001/354)
та Wanadoo Interactive, дочірньої компанії France Télécom,
стосовно послуг Інтернет-провайдингу для населення
(COMP/38.233));
 обмеження обсягів виробництва, ринків або технічного
розвитку, що шкодить споживачеві;
 розподіл ринків або джерел постачання сировини;
 застосування дискримінаційних умов щодо еквівалентних
операцій із третіми сторонами;
 накладання додаткових обмежень, які не стосуються
предмета угоди;
 цінова дискримінація за географічним принципом;
 знижки за лояльність, які стримують споживача від
використання послуг конкурентів;
 необґрунтовані відмови постачальникам;
 відмова надавати ліцензії тощо.

Вставка 17

Урегулювання злиттів у ЄС
Згідно з імплементаційним Регламентом Ради ЄС
*
№ 1/2003 , забороняються угоди, рішення компаній та
обмежувальна ділова практика, які не підлягають
вилученню з-під сфери дії спільного конкурентного
законодавства ЄС, згідно зі Ст. 81(3), а також
зловживання своїм домінуванням на ринку (Ст. 82). При
цьому попереднього повідомлення про такі угоди від
компаній не вимагається. Практика компаній, що згідно
зі Ст. 81(3) вилучається з-під дії Ст. 81(1) ДЄСп і, отже,
вважається такою, що не шкодить конкуренції на
внутрішньому ринку, автоматично дозволяється (при
цьому жодного попереднього повідомлення чи
спеціального рішення Комісії у цьому разі не
вимагається).
Сучасна система регулювання злиттів у ЄС
**
Регламент Ради ЄС № 1/2003 від 16 грудня 2002 «Про введення в дію правил
ведення конкуренції, визначених у Ст. 81 та 82 Договору про Європейське
Співтовариство» // Official Journal L 001, 04/01/2003 — C. 0001—0025.

236
 дозволяє здійснювати превентивне контролювання
угод про злиття та уповноважує Комісію забороняти
угоди, які можуть стати причиною зловживання своїм
домінуванням на Спільному ринку інтеграційного
угруповання. Розслідування злиттів застосовуються до
компаній усіх секторів економіки у разі коли вони
планують здійснити інтеграцію двох незалежних
компаній за допомогою злиття, придбання чи створення
спільної компанії з ознаками незалежного економічного
суб’єкта; навіть якщо така компанія швидше підпадає
під категорію стратегічних угод (альянсів), вона спершу
розглядається крізь призму контролю за злиттями.
Контроль за злиттями та поглинаннями
здійснюється у випадку, коли вони збільшують ринкову
владу компаній до такого рівня, що це має негативні
наслідки для споживача, особливо коли зростають ціни,
погіршується якість продукції чи звужується можливість
вибору, а також у разі, коли створюються перешкоди
для вільної конкуренції. Антиконкурентний ефект
злиттів виявляється у створенні чи посиленні
домінування компанії або створенні олігополістичної
структури ринку. Злиття порушує конкурентні умови,
оскільки усувається важлива конкурентна сила —
вплив прямого конкурента, а також зростає небезпека
таємної змови між компаніями.

Угоди про злиття є об’єктом контролю з боку Комісії,

відповідно до принципу субсидіарності, лише коли загрожують
конкуренції в межах Спільного ринку ЄС. Масштаб загрози
визначається за двома вимірами*. Перший вимір — це «глобальні
критерії». Угода вважається такою, що впливає на спільний
ринок ЄС, якщо компанії, які планують злиття мають сукупний
оборот (на світовому ринку) щонайменше 5 млрд євро;
щонайменше дві компанії, які є сторонами угоди, мають
сукупний дохід у межах ЄС не менше 250 млн євро; кожна
компанія в межах окремої країни-члена створює не менше, ніж
2/3 свого сукупного обороту в ЄС. Другий вимір — «національні
критерії», згідно з яким контролю з боку Комісії підлягають
також угоди про злиття компаній, чий сукупний світовий
товарообіг становить не менше 2,5 млрд євро, а також перевищує
100 млн євро у кожній із принаймні трьох країн-членів ЄС; при
цьому індивідуальні показники товарообігу компаній
(щонайменше двох учасників угоди) повинні перевищувати 25
млн євро у кожній з принаймні трьох країн ЄС та 100 млн євро в
**
Ст. 1(параграфи 2,3) Регламенту Ради ЄС № 139/2004 від 20 січня 2004 р. «Про
контроль злиттів між підприємствами» (Регламент ЄС про злиття) (Стосується Єдиного
економічного простору) // Official Journal L 024, 29/01/2004. — С. 0001—0022.

237
межах ЄС. Умова про перевищення в межах окремої країни-
члена 2/3 сукупного обороту компанії в ЄС зберігається також і
для цього критерію.
Протягом періоду 1990—2007 р. Комісія попередньо
розглянула 3668 угод про злиття, при цьому кількість
повідомлень від компаній збільшилася з 110 у 1995 р. до 335 у
2001 р. та 402 у 2007 р. Більшість таких угод отримує дозвіл на
реалізацію****. Наймасштабнішими прикладами регулювання
злиттів є (табл. 3.3.1): угода «Аероспатіаль-Аленія» та «Де
Хавілланд», заборонена у 1991; злиття Боїнгу з Макдональд
Дуглас, дозволене у 1997р. з певними зобов’язаннями з боку
Боїнгу; заборона злиття двох американських компаній —
«Дженерал Електрик» та «Ханівел» у 2001 р.

****
European Merger Control — Council Regulation 139/2004 — Statistics, 21 September
1990 to 31 March 2008.

238
 *
Таблиця 3.3.1
ЗЛИТТЯ, ЩО БУЛИ ЗАБЛОКОВАНІ КОМІСІЄЮ У ПЕРІОД 1990—2000 рр.
Пропозиція до злиття Ринок Дата Примітки
Aerospatiale / Alenia / Авіатехніка Жовтень 1991
Дуже великі ринкові частки на глобальному ринку,
De Havilland високі бар’єри на входження до галузі та зрілість ринку
MSG / Media Service Комерційне телебачення Листопад 1994 —
Nordic Satellite Супутникове Липень 1995 Створення антиконкурентного середовища на
Distribution телебачення Північновропейському ринку супутникового
телебачення
RTL / Veronica / Телебачення Вересень 1995 —
Endemol
Gencor / Lonrho Платина Квітень 1996 —
Kesko / Tuko Споживчі товари Листопад 1996 —
St. Gobain / Wacker Кремнієвий карбід Грудень 1996 —
Chemie / Nom
Blokker / Toys ‘R’ Us Іграшки Червень 1997 —
Deutsche Telecom / Цифрові телевізійні Травень 1998 Створення домінуючої позиції для BetaDigital та
Betaresearch декодери Deutsche Telekom на ринку технічних послуг
комерційного телебачення
Bertelsmann / Kirch / Цифрове комерційне Травень 1998 Монопольна позиція Premiere на ринку комер-
Premiere телебачення ційного цифрового телебачення Німеччини
Airtours / First Choice Виїзний туризм Вересень 1999 —
Великотоннажні Могла б змінити ринкову структуру
Scania / Volvo транспортні засоби Березень 2000 великотоннажних транспортних засобів на шкоду
споживачам
MCI WorldCom / Телекомунікації Червень 2000 —
**
Побудовано автором на основі Jones R.A. «The Politics and Economics of the European Union: an introductory text» / 2 nd ed. — Chel-
tenham: Edward Elgar Publishing Limited, 2001. — P. 320; European Voice, 23-29 March, 2000, p.21; Moussis N. «Access to European
Union: law, economics, policies». — Rixensart (Belgium): European Study Service, 2006. — 566 p.

234
Sprint

235
 Водночас варто зауважити, що Регламент ЄС № 139/2004 не
забороняє абсолютно всі злиття чи стратегічні альянси між
компаніями. Так, зокрема корисними та правомірними
вважаються угоди про концентрацію, які забезпечують
доповнення технологічних компетенцій, сприяють виходу на нові
міжнародні ринки, дозволяють скористатися перевагами
Спільного ринку ЄС, не створюючи при цьому загроз для вільної
конкуренції (наприклад, Комісія схвалила угоду про придбання
компанією Pfizer Inc. фірми Pharmacia Corporation, у результаті
чого було утворено найбільшу фармацевтичну компанію у світі).
Компанії, які пропонують злиття і відповідають будь-яким із
вищенаведених критеріїв, в обов’язковому порядку
повідомляють про це Комісію, яка робить висновок про те, чи
створює дана угода загрозу зловживання домінуванням на
Спільному ринку ЄС. Якщо Комісією встановлюється загроза, то
угода забороняється. В іншому разі Комісія надає підтвердження
того, що угода відповідає спільним конкурентним правилам, і
дозволяє злиття, іноді накладаючи певні додаткові обмеження.
З метою забезпечення ефективної імплементації принципу
обов’язкового повідомлення компаній про плановану угоду щодо
злиття Комісія прийняла Регламент № 802/2004*, у якому чітко
визначено термін подання такого повідомлення, порядок
проведення слухань, форма, зміст та інші обов’язкові реквізити
повідомлення про злиття.
На прийняття відповідного рішення Комісії надається один
місяць, у разі необхідності проведення детального розслідування
термін подовжується на 4 місяці. Запропонована угода про злиття
не може бути укладена доти, доки Комісія не прийме остаточного
рішення.
Регулювання системи державної допомоги базується на Статтях
87—89 ДЄСп. Ще при підписанні Римського Договору про ЄЕС
було запроваджено принципову заборону надання державної
допомоги у будь-якій формі, яка може негативно вплинути на
конкуренцію в межах ЄС на підставі її несумісності з принципами
спільного ринку. Згідно зі Ст. 87 чинного Договору про
Європейське Співтовариство, заборона надання державної
допомоги охоплює:
 не лише пряму допомогу державних органів, а й
опосередковану, за якої будь-які інституції (такі, як місцеві
**
Регламент Комісії ЄС № 802/2004 від 7 квітня 2004 р. «Про імплементацію
Регламентну Ради ЄС № 139/2004 «Про контроль за злиттями між підприємствами»» //
Official Journal L 133, 30/04/2004 — С. 0001—0039.

235
органи влади, державні установи й організації та різноманітні
недержавні статутні організації) надають допомогу, спираючись
на державне фінансування;
 поняття ресурсів розуміють у широкому сенсі («у будь-якій
формі»), в результаті чого діапазон заборони поширюється не
лише на субсидії на незворотній основі, але й також на пільгові
кредити та кредити зі зниженою відсотковою ставкою, митні та
податкові пільги, гарантування позик, постачання товарів і
послуг на преференційних умовах, а також державні акції (паї) у
статутних фондах приватних компаній, які викривляють
конкуренцію і надаються не лише для окремих підприємств, а й
на виробництво окремих груп товарів та послуг.
При цьому спрацьовує принцип субсидіарності, визначений
Ст. 5 ДЄСп, коли державна допомога, яка не впливає на торгівлю
між країнами-членами і дає лише внутрішньо-економічні
результати, не підлягає забороні з боку конкурентної політики
ЄС.
Водночас цілковита заборона державної допомоги є
недоцільною та неможливою навіть в умовах суворо ліберальної
економічної системи. Накласти таку заборону означало б усунути
державу від виконання її базових функцій, а саме: забезпечення
базових потреб населення, виправлення ринкових дисбалансів,
усунення наслідків надзвичайних ситуацій тощо. У зв’язку з цим
ДЄСп надає цілий ряд винятків із даної заборони. Так, згідно зі
Ст. 87(2), дозволяється низка винятків, які виводять з-під
заборони певні форми державної допомоги, а саме:
 допомога соціального характеру, яка надається окремим
споживачам за умови, що вона надається без дискримінації
товарів (що споживаються) за критерієм їх походження;
 допомога у подоланні наслідків надзвичайних ситуацій (як-
от природні катаклізми);
 допомога окремим регіонам Федеративної Республіки
Німеччини в результаті об’єднання Німеччини.
Згідно зі Ст. 87(3) ДЄСп, надання державної допомоги може
бути дозволене в результаті розгляду заяви національних урядів
інституціями ЄС за певних умов. До таких видів допомоги
належать:
 допомога краям, де рівень життя надзвичайно низький або
існує високий рівень безробіття;
 допомога на виконання крупного проекту
загальноєвропейського значення або допомога економіці окремої
країни-члена у разі виникнення суттєвого господарського

236
дисбалансу;
 допомога розвитку певних видів економічної діяльності та
регіонів, якщо вона не має негативного впливу на умови торгівлі
між країнами-членами та не порушує загальноєвропейських
інтересів;
 допомога на збереження культурної спадщини, якщо вона не
має негативного впливу на умови торгівлі між країнами-членами
та не порушує загальноєвропейських інтересів;
 інші види допомоги, що визначаються Радою ЄС за
процедурою голосування кваліфікованою більшістю за
пропозицією Комісії ЄС.
Механізм регулювання системи надання державної допомоги
включає дві функціональні складові: базові принципи надання
державної допомоги та процедурні аспекти надання допомоги.
Базові принципи надання державної допомоги. Державна
допомога надається у формах, які дозволяються Ст. 87(3) ДЄСп, без
будь-яких додаткових повідомлень Комісії чи інших органів ЄС.
Роль Комісії полягає у деталізації критеріїв, щодо надання такої
допомоги. Загалом на даний момент виділяються три види державної
допомоги, що дозволяються у ЄС: регіональна, секторальна та
горизонтальна.
Регіональна допомога (параграфи (а) та (с) Ст. 87(3) ДЄСп).
Критерії надання цього виду допомоги визначені у «керівних
принципах» (березень 1998 р.), які об’єднали кілька попередніх
положень, а також у «Багатогалузевій рамковій системі надання
регіональної допомоги для реалізації великих інвестиційних
проектів» (березень 2002 р.), яка стимулює чисті інвестиції та
створення робочих місць.
Визначено два критерії, що узаконюють надання регіональної
допомоги — територіальний та критерій цілей та обсягів. Згідно
територіальним критерієм, державна допомога може надаватися
(параграф (а) Ст. 87(3)) «регіонам чи територіям з надзвичайно
низьким рівнем життя населення і з великим рівнем безробіття з
метою стимулювання їх економічного розвитку». Такими
регіонами визнаються територіальні одиниці рівня NUTS 2 і з
рівнем ВВП на душу населення, що не перевищує 75 % від
середнього по ЄС. Допомога надається «для стимулювання
розвитку певних видів економічної діяльності чи регіонів, якщо
вона не створює суттєвого негативного впливу на умови торгівлі
між країнами-членами», територіальним одиницям рівня NUTS 3,
які формують компактні зони із щонайменше 100 тис. населення,
регіонам із густотою населення менше 12 осіб на км 2 або

237
регіонам, які відповідають критеріям політики згуртування
(параграф (с) Ст. 87(3)). При цьому максимальна сума допомоги
встановлюється на рівні Співтовариства і розподіляється між
країнами-членами відповідно до встановлених принципів.
Згідно з критерієм цілей та обсягів, допомога принципово не
може надаватися на сприяння розвитку наявних підприємств, а
лише на стимулювання інвестиційної діяльності (створення
нових підприємств або робочих місць). Державна допомога не
може перевищувати 50 % загального обсягу інвестицій щодо
проектів, відповідно до параграфа (а), та 20 % загального обсягу
інвестицій щодо проектів, відповідно до параграфа (с).
Секторальна допомога. Критерії надання такої допомоги
визначені у кількох видах правових актів ЄС окремо для різних
секторів економіки: сталеливарної промисловості,
суднобудування, автомобільної промисловості, виробництва
синтетичних волокон. Транспорт і сільське господарство підлягає
спеціальній правовій системі регулювання, яка базується на
положеннях Ст. 87-89 ДЄСп та окремих ad-hoc положеннях.
Головний принцип, визначений у всіх правових документах,
полягає у тому, що державна допомога не може бути
спрямованою на підтримку надлишкових потужностей, а має
бути зорієнтована на розв’язання довгострокових структурних
проблем, зокрема за рахунок скорочення потужностей; допомога
повинна мати регресивний пропорційний характер.
Принципи надання державної допомоги у різних секторах
економіки публікуються Комісією регулярно у формі Послань.
Прикладами можуть слугувати документи щодо державної
допомоги у сфері захисту навколишнього природного
середовища, ризикового (венчурного) капіталу, рекламування
сільськогосподарських продуктів, державного теле- і
радіомовлення, реструктуризації металургійної промисловості
тощо.
Горизонтальна допомога спрямована на підтримку всіх
секторів економіки — науково-технічна політика, політика
підтримки малих та середніх підприємств (МСП), політика
захисту навколишнього природного середовища, санація та
реструктуризація збиткових підприємств, політика зайнятості.
Офіційна правова база щодо регулювання горизонтальної
допомоги почала формуватися 1998 року, коли було прийнято
регламент Ради ЄС № 994/98*, згідно з яким Комісія набула
**
Регламент Ради ЄС № 994/98 від 7 травня 1998 «Про введення в дію Ст. 92 та 93
Угоди про Європейське Співтовариство щодо певних категорій горизонтальної

238
повноважень з надання винятків з-під дії конкурентного
законодавства у зв’язку із сумісністю апріорі з принципами
Спільного ринку (що виключає необхідність звернення країн-
членів до Комісії із попереднім повідомленням про застосування
такої допомоги). До видів горизонтальної державної допомоги,
які не підлягають контролю, належать сприяння розвитку МСП,
науково-технічна політика, захист навколишнього середовища,
політика зайнятості та підвищення кваліфікації, а також деякі
види регіональної політики. Регламенти щодо виключення
горизонтальної допомоги з-під впливу конкурентної політики
мають містити детальне описання мети надання допомоги;
категорії суб’єктів, які можуть отримувати допомогу, та її
порогові значення.
Процедурні аспекти надання державної допомоги. З метою
забезпечення чіткого виконання Ст. 89 Угоди Комісією було
прийнято процедурні правила надання державної допомоги.
Згідно з Регламентом № 659/99 від 22 березня 1999 р.*:
 визначено граничні терміни для кожного етапу процедури
реєстрації та авторизації інструменту державної допомоги;
 встановлено доволі жорсткі правила щодо тимчасового
зупинення та відшкодування (повернення) незаконно наданої
державної допомоги;
 визначено права Комісії з розслідування порушень у сфері
надання державної допомоги (зокрема щодо розслідування на
місцях);
 сформульовано вимогу обов’язкового співробітництва країн-
членів з Європейською Комісією, зокрема у формі щорічного
звітування про всі види допомоги (з 2001 р. публікується реєстр
державної допомоги, який складається з повідомлень країн-членів
про запровадження допомоги з відповідними рішеннями Комісії.
Інший інструмент — це Таблоїд державної допомоги, який
публікується двічі на рік, містить кількісну інформацію про стан
справ у цій сфері та процедури контролю у кожній країні-члені)
тощо.
Просування Комісії шляхом деталізації та роз’яснення правил
надання державної допомоги, встановлення жорсткіших вимог
щодо припинення та відшкодування (у разі порушення принципів
конкурентної політики) незареєстрованних програм та інструментів

державної допомоги» // Official Journal L 142, 14/05/1998. — P. 0001—0004.

**
Регламент Ради ЄС № 659/1999 від 22 березня 1999 року «Про детальні правила
застосування Ст. 93 Угоди про Європейське Співтовариство» // Official Journal L 083,
27/03/1999 P. 0001—0009.

239
допомоги своїм результатом мало значне поліпшення звітної
дисципліни урядів: кількість повідомлень про запровадження нових
інструментів допомоги збільшилася з 296 у 1989 році до 812 у 1999-
му.
Регулювання діяльності державних підприємств та надання
суспільно необхідних послуг. Правовою основою регулювання
діяльності державних підприємств є Ст. 86 (1) та 295 ДЄСп,
надання державою суспільно необхідних послуг — Ст. 16, 30, 46,
73 та 86(2) ДЄСп, правила надання спеціальних чи виключних
прав — Ст. 31(1, 2) ДЄСп.
Регулювання діяльності державних підприємств. У Договорі
про Європейське Співтовариство для державних підприємств не
встановлено жодного спеціального статусу. Вони однаковою
мірою з приватними підлягають контролю з боку органів ЄС.
Щодо державних підприємств, то особливо важливим є
дотримання ними вимог щодо недискримінації за ознакою
національної приналежності, а також правил конкурентної
поведінки. Вимагається, щоб країни-члени не застосовували
будь-яких заходів, які б надавали державним підприємствам
певних винятків чи послаблень регуляторного режиму,
відповідно до Ст. 86 (1)
Як відомо, відносини між органами влади та державними
підприємствами є доволі специфічними у багатьох країнах, що
вимагає особливої уваги з боку органів ЄС, які мають
пересвідчитися, що режим діяльності таких підприємств
відповідає принципам Договору. Уперше нормативно-правове
регулювання цього питання було встановлено директивою
№ 80/723 від 25 червня 1980 р. щодо забезпечення прозорості
фінансових відносин між країнами-членами та державними
підприємствами. Директивами 1993 та 2000 рр. Комісія внесла
поправки у режим регулювання діяльності державних
підприємств, встановивши вимогу до країн-членів щодо
обов’язкового щорічного звітування про діяльність державних
підприємств промислового сектора із товарообігом, який
перевищує 250 млн євро. Крім того, обов’язковою є звітність
країн-членів про обсяги та призначення фінансової допомоги, яка
надається державним підприємствам.
Регулювання надання державою суспільно необхідних послуг.
Такі необхідні послуги — це економічна діяльність, спрямована
на забезпечення загальнонаціональних інтересів, яка
організується державними органами та здійснюється під їх
відповідальність навіть у разі, коли функції з управління такою

240
діяльністю передаються приватному оператору, який є юридично
та організаційно незалежним від системи державних органів.
Концепція суспільно необхідних послуг насамперед охоплює
виробництво та розподіл електроенергії, газо-, водо- і
теплопостачання, громадський транспорт, пошту та
телекомунікаційні мережі.
У випадку, коли операторам суспільно необхідних послуг
надавалися спеціальні чи виняткові права, це вступало у
суперечність із принципами спільного ринку, оскільки
накладалися обмеження, що перешкоджали вільному руху
товарів і послуг. Водночас вже у Римському Договорі
передбачалася можливість звільнення від правил конкуренції та
принципу лібералізації саме «послуг загальноекономічного
інтересу» на підставі Ст. 86(2) (якщо це необхідно для
забезпечення виконання операторами своїх функцій на
належному рівні); Ст. 30 і 46 ДЄСп (які дозволяють послуги з
охорони здоров’я та підтримки громадської безпеки поставити
поза межі вимог щодо лібералізації ринків товарів та послуг); Ст.
81(3) та 87 (згідно з якими винятки з правил конкуренції
надаються заходам у сфері соціально-економічного згуртування,
захисту прав споживачів, функціонування трансєвропейських
мереж тощо). У Ст. 73 ДЄСп прямо зазначається про можливість
надання державної допомоги у транспортному секторі в разі,
якщо вона має за мету компенсувати «втрати, пов’язані з
виконанням зобов’язань, які належать до категорії суспільно
необхідних послуг».
Регулювання надання спеціальних чи виключних прав. Надання
прав на виконання певних видів робіт обмеженій кількості
операторів у праві ЄС кваліфікується як надання спеціальних
прав, якщо ж такі права надаються одному операторові, то це
вважається виключним правом або монополією. Такі привілеї
можуть стосуватися не лише державних, але й приватних
підприємств.
Ст. 31 ДЄСп вимагає, щоб статус національних монополій
комерційного характеру було приведено у відповідність до
принципів ДЄСп за рахунок усунення дискримінації суб’єктів
господарювання країн-членів, викликаної обмеженнями на
експорт до чи імпорт з інших країн-членів ЄС, які
імплементуються державою безпосередньо чи делегуються одній
або кільком організаціям чи приватним підприємствам. Процес
пристосування комерційних монополій до принципів ДЄСп має
бути цілком завершений до кінця перехідного періоду.

241
Прикладами пристосування національних комерційних
монополій можуть бути такі:
 зі вступом Австрії до ЄС (з 1 січня 1996 р.) було ліквідовано
всі виключні права на імпорт та гуртову торгівлю алкогольними
напоями виробництва інших країн-членів;
 після незначних коригувань виключні права на роздрібну
торгівлю алкоголем у Швеції та Фінляндії були визнані
сумісними з принципами ЄС;
 тютюнова монополія в Австрії також була визнана сумісною
з принципами ДЄСп.
Згідно зі Ст. 86 ДЄСп, спеціальні та виключні права не
повинні суперечити принципам і правилам (насамперед
принципу чотирьох свобод і правилам конкуренції), закладеним в
Установчих Договорах. Винятки можливі лише у двох випадках:
 для підприємств, що надають послуги
загальноекономічного значення;
 для підприємств, які належать до монополій, що створюють
позитивний соціально-економічний ефект.
Лише у двох наведених випадках спеціальні чи виключні
права можуть існувати навіть у разі, якщо вони справді
суперечать принципам ДЄСп, за двох умов:
 застосування загальних правил конкуренції до таких
підприємств перешкоджатиме виконанню специфічних завдань,
покладених на цих суб’єктів;
 викривлення умов торгівлі не набуває масштабів, які
загрожують інтересам Співтовариства.
Під час проведення розслідування актів порушення конкурентних
правил Комісія має право вимагати та отримати від компаній
необхідну інформацію, проводити перевірки безпосередньо на
підприємствах, а також на рівні галузей економіки окремих країн-
членів.

3.3.4. Перспективи реформування

конкурентної політики ЄС

У сфері регулювання системи державної допомоги в ЄС у

даний час розробляється низка проектів законодавчих актів.
Зокрема, проект нового регламенту щодо групових вилучень * має
за мету консолідувати в єдиному документі групові вилучення
**
State Aid Scoreboard // Report from the Commission of the European Communities. —
Brussels, COM(2007) 791 final, 13 December 2007. — P. 47.

242
чотирьох типів — допомогу МСП (зокрема на НДДКР),
допомогу, зорієнтовану на стимулювання зайнятості, розвиток
освіти та регіональну допомогу. Крім того, новий регламент
пропонує включити до групових вилучень три нові типи
допомоги, а саме: допомогу на захист навколишнього
природного середовища, на розвиток венчурного капіталу, на
стимулювання НДДКР (також на користь великих
підприємств). Державні субсидії, що відповідатимуть
вимогам, встановленим у новому регламенті, вважатимуться
сумісними з принципами конкурентної політики автоматично,
без вимоги попереднього повідомлення Комісії.
У червні 2007 р. на публічне обговорення винесено проект
нового регламенту*, яким запроваджується підвищення
максимально допустимого рівня допомоги «de minimis» для
підприємств сільськогосподарського сектора до 6000 євро
протягом трирічного періоду в розрахунку на одного реципієнта і
максимального рівня 0,6 % від обсягу сільськогосподарського
випуску в розрахунку на кожну країну—учасницю ЄС.
Пропонується також чіткіше визначення умов і сфери надання
такої допомоги, країни-члени отримують більше можливостей
маневрування субсидіями, не порушуючи при цьому
конкурентного законодавства ЄС.
Передбачаються також зміни у системі надання державних
гарантій****, так, зокрема, Комісія бажає переглянути свою
практику оцінки ризику втрат, пов’язаних з кожною окремою
державною гарантією. З цією метою пропонується визначати на
основі фінансового рейтингу компаній персональний
максимальний критерій надання державних гарантій, нижче
якого гарантії не вважатимуться державною допомогою.
Водночас перевищення такого критерію тягнутиме за собою
визнання гарантій як форми державної допомоги
підприємствам.
Запропоновано також дещо лібералізувати систему надання
допомоги МСП, що займаються виробництвом, переробкою та
маркетингом морепродуктів — тепер державам-членам не
потрібно буде попередньо повідомляти Комісію про таку
допомогу в разі, якщо виконуються певні вимоги, встановлені

**
Invitation to submit comments on the draft Commission Regulation on the application of
Articles 87 and 88 of the EC Treaty to de minimis aid in the agricultural production sector // OJ
C 151, 5.7.2007, p. 16–20.
****
Commission Notice on the application of Articles 87 and 88 of the EC Treaty to State
aid in the form of guarantees // OJ C 71, 11.3.2000, p. 14–18.

243
відповідним регламентом******.
Важливим кроком стало затвердження нових принципів
надання державної допомоги регіонам на період 2007—2013
рр.******** Плани надання державної допомоги були затверджені
Комісією для всіх 27 країн—членів уже в листопаді 2007 р. Ці
заходи є складовою ширшої реформи регіональної політики ЄС
(яка базується на засадах неолібералізму), спрямованої на
активізацію підприємницької діяльності, зайнятості та інновацій.
Згаданим документом чітко встановлюються критеріальні основи
надання регіональної інвестиційної допомоги крупним
підприємствам. Прийняття плану надання регіональної
державної допомоги є головною юридичною передумовою
реалізації регіональної політики та програм структурних фондів
починаючи із січня 2007 року, оскільки попередні плани
регіональної допомоги втратили чинність 31 грудня 2006 року.
Запитання та завдання для самоконтролю

1. Яка мета спільної конкурентної політики ЄС?

2. У чому полягає взаємозв’язок конкурентної та
промислової політик ЄС? Конкурентної та регіональної
політик? Конкурентної й енергетичної та транспортної
політик?
3. Чому було змінено централізовану систему надання
дозволів стосовно всіх антиконкурентних угод? Яких нових
особливостей вона набула після затвердження Регламенту
№ 1/2003 «Про застосування статей 81, 82 Договору про
Європейське Співтовариство»?
4. Яке визначення зловживання домінуючим
положенням було прийнято Європейським Судом у 1973
році? Запропонуйте власний варіант цього визначення.
5. Які інституції входять до Європейської конкурентної
мережі (European Competition Network) і в чому її завдання?
Якими повноваженнями наділені національні конкурентні
органи та суди?
6. Які три види рішень може приймати Європейська
Комісія щодо антиконкурентних дій компаній?
7. У чому особливість дії принципу субсидіарності у
сфері конкурентної політики ЄС?
******
Invitation to submit comments on the draft Commission Regulation on the applica-
tion of Articles 87 and 88 of the EC Treaty to State aid to small and medium-sized enterprises
active in the production, processing and marketing of fisheries products // OJ C 248,
23.10.2007, p. 13—22.
********
Guidelines on national regional aid for 2007-2013 (Text with EEA relevance) // OJ
C 54, 4.3.2006, p. 13–44.

244
 8. Що означає термін «групове виключення з-під дії
конкурентного законодавства»? Назвіть мотиви, які
спонукають Євросоюз і надалі розширювати спектр
групових виключень. (Підказка: з’ясуйте зв’язок групових
виключень зі спільною промисловою та науково-
технічною політиками ЄС).
9. Чи згодні ви з тим, що використання принципу «de
minimis» є ефективним та доцільним інструментом
конкурентної політики ЄС? Якщо так, то які переваги він
має?
10. Після засвоєння матеріалу п. 3.1 «Регіональна
(структурна) політика розвитку» обґрунтуйте причини змін
системи надання регіональної державної допомоги в ЄС.

Основна література

1. Європейська інтеграція та Україна / За ред.

В.Є.Новицького, Т. М. Пахомової, В. І. Чужикова. Навч.-
метод. посіб. — К.: Мін-во економіки та з питань
європейської інтеграції. — К., Кельн, 2002.
2. Европейская интеграция: Учеб. пособ. — М.:
Международные отношения, 2003.
3. Дайнен Д. Дедалі міцніший Союз. Курс європейської
інтеграції. — К.: КІС, 2006.
4. Мусис Н. Усе про спільні політики Європейського
Союзу. — К.: КІС, 2005. — С. 173—187.
5. Черников Г.П., Черникова Д.А. Европа на рубеже ХХ
—ХХI веков. Проблемы экономики. — М.: Дрофа, 2006.
6. Яворський Я. Конкуренційне законодавство
Європейського Союзу // Право України. — 2004. — № 1. —
С. 50.
7. Jones R.A. The Politics and Economics of the European
Union: an introductory text / 2nd ed. — Cheltenham: Edward
Elgar Publishing Limited, 2001. — P. 320.

Додаткова література

1. Commission Notice on the application of Articles 87 and

88 of the EC Treaty to State aid in the form of guarantees // OJ C
71, 11.3.2000, p. 14—18.
2. European Merger Control — Council Regulation
139/2004 — Statistics, 21 September 1990 to 31 March 2008.

245
 3. European Voice, 23-29 March, 2000, p. 21.
4. Guidelines on national regional aid for 2007-2013 (Text
with EEA relevance) // OJ C 54, 4.3.2006, p. 13—44.
5. Invitation to submit comments on the draft Commission
Regulation on the application of Articles 87 and 88 of the EC
Treaty to de minimis aid in the agricultural production sector //
OJ C 151, 5.7.2007, p. 16—20.
6. Invitation to submit comments on the draft Commission
Regulation on the application of Articles 87 and 88 of the EC
Treaty to State aid to small and medium-sized enterprises active
in the production, processing and marketing of fisheries products //
OJ C 248, 23.10.2007, p. 13—22.
7. Moussis N. «Access to European Union: law, economics,
policies». — Rixensart (Belgium): European Study Service,
2006. — 566 p.
8. State Aid Scoreboard // Report from the Commission of
the European Communities. — Brussels, COM(2007) 791 final,
13 December 2007. — P. 47.
9. Регламент Комісії ЄС № 802/2004 від 7 квітня 2004 р.
«Про імплементацію Регламентна Ради ЄС № 139/2004
«Про контроль за злиттями між підприємствами»» // Official
Journal L 133, 30/04/2004 — С. 0001—0039.
10. Регламент Ради ЄС № 1/2003 від 16 грудня 2002 «Про
введення в дію правил ведення конкуренції, визначених у
Ст. 81 та 82 Договору про Європейське Співтовариство» //
Official Journal L 001, 04/01/2003 — C. 0001—0025.
11. Регламент Ради ЄС № 139/2004 від 20 січня 2004 р.
«Про контроль злиттів між підприємствами» (Регламент ЄС
про злиття) (Стосується Єдиного економічного простору) //
Official Journal L 024, 29/01/2004. — С. 0001—0022.
12. Регламент Ради ЄС № 659/1999 від 22 березня 1999
року «Про детальні правила застосування Ст. 93 Угоди про
Європейське Співтовариство» // Official Journal L 083,
27/03/1999. — P. 0001—0009.
13. Регламент Ради ЄС № 994/98 від 7 травня 1998 «Про
введення в дію Ст. 92 та 93 Угоди про Європейське
Співтовариство щодо певних категорій горизонтальної
державної допомоги» // Official Journal L 142, 14/05/1998 P.
0001—0004.
14. Рішення Суду від 14 лютого 1978. — United Brands
Company та United Brands Continental BV проти Комісії
Європейських Співтовариств. — Chiquita Bananas. —
Справа № 27/76 // Звіти Європейського Суду, 1978. — С.
00207.

246
 ВІКТОР ЧУЖИКОВ

247
 3.4. ПОДАТКОВА ПОЛІТИКА

3.4.1. Суть і значення фіскального

нейтралітету в ЄС
3.4.2. Податкова конвергенція в ЄС (2000—
2006 рр.)
3.4.3. Напрями подальшого вдосконалення
податкових систем ЄС (2007-2013 рр.)
Питання для самоконтролю
Основна література
Додаткова література

3.4.1. Суть і значення фіскального

нейтралітету в ЄС

Створення економічного та монетарного союзу завжди

передбачає цілу низку заходів взаємної гармонізації,
найважливішою з яких, без сумніву, є фіскальна, тісно пов’язана
з бюджетною, монетарною та податковою політиками, адже
реальне наповнення національного та консолідованого бюджету
ЄС здебільшого здійснюється за допомогою використання
селективних податкових механізмів та інструментів.
Складна і доволі заплутана податкова система 60—70-х років,
яка включала систему багатоступеневих тарифів окремих країн,
доволі швидко була замінена на відносно гармонізовану модель
двох податків: на додану вартість (ПДВ) та акцизний збір. Уже
наприкінці 80-х років таке вирівнювання забезпечило високу
динаміку руху товарів та послуг в ЄЕС, адже відтоді досить різні
країнові податки не були чинником стримування цієї важливої
«європейської свободи», тим не менше, решта розбіжностей
(головно щодо прямого та непрямого оподаткування)
продовжувала створювати численні проблеми експортно-
імпортних відносин держав-членів. Доволі помітним етапом
розвитку фіскальних суперечностей був початок 90-х років, коли
необхідність подальшої гармонізації податкових систем набула
великого розголосу не лише серед економістів, а й серед
населення Спільноти. Так, експерти з «Товариства споживачів»
підрахували, що коливання вартості автомобіля під час його
купівлі в різних країнах Європи може сягати 100 % через

248
різницю в акцизних зборах, ПДВ та інших податках (Д.Дайнен,
2006). Слід зауважити також, що до 1992 року країнова різниця у
ставках ПДВ в ЄЕС становила близько 11 %. Доволі великою
була й різниця у податках «на розкіш», за яких кожна з
національних законодавчих баз по-різному трактувала їх суть і
значення, а також мала різну фіскальну ґратку.
Вільний рух товарів, який одбувався після 1 січня 1993 року,
дозволив суттєво зменшити напруженість між країнами щодо
відміни митних кордонів, водночас виникла цілком зрозуміла
загроза того, що митні торговельні бар’єри, цілком імовірно,
можуть стати податковими, а тому існувала нагальна потреба у
тому, щоб непрямі податки не вплинули на торговельні потоки в
межах ЄЕС, що, як вважає Н. Мусис (2005), мало б забезпечити
так званий фіскальний нейтралітет. Шляхів досягнення цього
було кілька:
1. Оподаткування товару в країні походження мало б у
цілому суттєво змінити напрями торговельних потоків, які
відтепер формувалися не тільки, а у деяких випадках не стільки
завдяки порівняльним витратам, скільки різницям у податках.
2. Оподаткування в країні призначення. Виходячи з теорії
порівняльних переваг, виробництво мало б концентруватися там,
де витрати є нижчими. Застосування податкових бар’єрів
необхідне для того, щоб оподаткувати імпортовані товари в
країні призначення, натомість держави-учасниці не були б
зацікавлені у вирівнюванні ставок оподаткування.
3. Застосування системи сукупного багатоступеневого
обігового податку полягало у тому, що у деяких країнах
Спільноти оподатковувалася кожна операція з виготовлення
певного продукту. Оподаткування не відбувалося, якщо фірма
виявлялася вертикально інтегрованою, натомість малі та середні
підприємства, які такої форми організації не мали, потерпали б
більше всього, що, природно, створювало на європейських
ринках різні конкурентні умови, а цього допускати було не варто.
Такі різні сценарії досягнення фіскального нейтралітету в ЄЕС
призводили до необхідності домовлятися з кожного з пунктів.
Зокрема, з 1 січня 1993 року стандартна ставка ПДВ
встановлювалась у розмірах не менше 15 %, а то й вище.
Ще у 1987 році Єврокомісія запропонувала свій сценарій
досягнення фіскального нейтралітету, згідно з яким ПДВ має
сплачуватись у країні, де відбувся продаж товару, проте держави-
члени наполягали на тому, що потрібно створювати так звану
перехідну систему, згідно з якою цей вид податку

249
стягуватиметься упродовж певного часу в країні призначення.
Податкові суперечності, що виникли при цьому, призводили до
загострення багатьох конфліктів, зокрема щодо існування
магазинів «duty-free», адже, як відомо, усунення митних
кордонів, мало б стати підставою для закриття цієї системи
аеропортових магазинів. Утім, цього не відбулося, адже
високоприбуткові безмитні операції виявилися важливішим
чинником розвитку, ніж податкова логіка. З плином часу вони
почали поділятися на внутрішньосоюзівські ціни (які включали
ПДВ та акцизні збори) та ціни, які цих «надбавок» не включали, а
придбані товари вирушали разом із їх власниками за межи
Спільноти.

Вставка 18

«Бананові війни» в Європі, яка не вирощує бананів

У ЄС 90-х років ХХ ст. доволі частими були курйозні
суперечки, які нерідко виникали майже на порожньому
місці. Доволі показовою при цьому стала війна за
«дешеві» та «дорогі» банани і відповідний розподіл
квот.
Ухвалення цілої низки програм сприяння розвиткові
держав Карибського басейну, а також преференцій
щодо підтримки «ефективних» плантаторів з
Канарських островів призвело до того, що британські,
іспанські та португальські фірми, які імпортували до
Європи цю продукцію, були дуже зацікавлені у високій
ціні бананів. Водночас дешевші банани ціною 1 долар
США за кілограм пропонувалися до експорту більшістю
інших держав Латинської Америки. Враховуючи те, що
ціна карибської продукції була значно вищою, було
запропоновано встановити відповідні квоти на неї. Ці
банани за якістю нічим не відрізнялася від, приміром,
перуанських, проте суттєво різнилися за ціною.
Німеччина та Нідерланди, основні споживачі бананів у
Європі, не погодилися з «дорогою» пропозицією
карибських країн та системою лобіювання їх інтересів у
ЄС. Вони були глибоко переконані, що немає жодних
підстав платити за банани, які коштують $1, більш
високу ціну. Дискусії в Раді ЄС ні до чого не привели.
Під час голосування щодо цієї ситуації Німеччина
залишилася в меншості, що дуже вплинуло на
«бананові» позиції цієї країни. Вона почала
погрожувати решті учасників тим, що звернеться до
Суду ЄС і навіть до ГАТТ. Натомість до останньої
звернулися «доларові» виробники бананів, які були
обурені неринковою поведінкою окремих європейських

250
 держав, що надавали перевагу дорогим карибським
бананам. Рішення СОТ було не на користь Єврокомісії,
в ньому було чимало пунктів, які чітко визначали, що
європейська система «допомоги» порушує правила
світової торгівлі.
На превеликий жаль, ще й досі в ЄС не знайдено
оптимальної формули, яка б гармонізувала «бажання»
допомогти продуцентам бананів і не порушити при
цьому конкурентних правил та наповнити через
податкову систему бюджет Спільноти.

Незважаючи на всі прагнення країн Спільноти до формування

фіскального нейтралітету, види податків в ЄС середини 90-х років
суттєво різнилися. Нерідко причину цього шукали насамперед в
існуванні федеративної чи унітарної форми державного устрою. Так,
Ardy Brian (2004) спробував пояснити відмінність більш високого
рівня оподаткування, зокрема корпоративного податку в унітарних
державах (Франція, Швеція, Велика Британія), аніж у федеративних
(Німеччина). Існує більш високий, на його думку, податок на товари
та послуги в унітарних державах, які програють федеративним також
у сумарних значеннях основних видів оподаткування (в унітарній
Франції його середнє значення дорівнює 41,9 %, Швеції — 41,0 %,
Великій Британії — 35,9 % ВВП країни. Для порівняння: в США це
лише 20,3 %, Німеччині — 31,6 % (див. табл. 3.4.1).
Таблиця 3.4.1
ПОДАТКОВІ НАДХОДЖЕННЯ ДО КОНСОЛІДОВАНОГО БЮДЖЕТУ
В ДЕЯКИХ ПОСТІНДУСТРІАЛЬНИХ КРАЇНАХ, 1997 (% ВВП)

Види податків

Країна прибутк корпора- соціальної податок на Разом

овий тивний безпеки товари та інші
послуги
Федеративні країни:
Австралія 11,7 4,1 0,0 4,9 3,1 23,8
США 8,9 2,2 6,5 0,7 2,0 20,3
Швейцарія 3,1 2,3 12,5 5,4 0,4 23,7
Німеччина 3,9 0,6 15,5 6,3 5,3 31,6
Унітарні держави:
Франція 6,0 2,1 17,2 11,8 4,7 41,9
Швеція 2,7 3,2 13,6 11,2 10,2 41,0
Велика Британія 9,8 4,2 6,1 11,6 5,0 35,9

251
 Джерело: Ardy Brian. The development of the EU Budget and EMU / Fiscal
Federalism and European Economic Integration / Ed. By M.Baimbridge and
Ph.Whyman. — London—New York: Routledge, 2004. — P. 87.

3.4.2. Податкова конвергенція

в ЄС (2000-2006 рр.)

До початку ХХІ ст. необхідність у податкових реформах країн

Спільноти стала назрілою, адже рух товарів та послуг там було
все-таки обмежено через фіскальні кордони, які постійно
давалися взнаки. Крім цього, суттєвих фіскальних змін
потребували так звані дистанційні торговельні операції,
головним виконувачем яких була пошта, товари, що були в
ужитку, витвори мистецтва, антикваріат, а також торгівля в
мережі Інтернет. Виникли значні розбіжності у торгівлі
підакцизними товарами, а розширення (2004) Європейського
Союзу потребувало спеціальних заходів щодо боротьби з
контрабандою насамперед тютюнових та алкогольних виробів.
Науковий аналіз структури та характеру податків у
Європейському Союзі нерідко зводився до з’ясування саме
ефективної складової фіскальної моделі тієї чи іншої країни.
Посилювало необхідність проведення спільної податкової
політики також бажання держав-учасниць мати збалансовані
національний та наднаціональний бюджети. Введення спільної
валюти євро, яке певною мірою збіглося зі зниженням ділової
активності в старих членах ЄС (2002-2003 рр.) також
потребувало проведення відповідних фіскальних заходів
насамперед у монетарній зоні Європейського Союзу.
Дослідження, яке свого часу було проведено E. M. Gramlich,
P. R. Wood (2004), засвідчило (див. табл. 3.4.2) досить високий
рівень стандартного відхилення у податках на працю від 44,8 % в
Бельгії до 24,2 % у Ірландії, на капітал — від 35,1 % в
Об’єднаному Королівстві до 15,0 % в Німеччині, на споживача —
від 30,5 % в Данії до 17,7 % в Іспанії. А ставки
стандартизованого податку на додану вартість вже на поч. 2000-
го року мали незначний коефіцієнт відхилення — 3,0 проте з
доволі великою розбіжністю від 25,0 % у Данії до 15,9 % у
Люксембурзі.
Більшість аналітиків того часу відкрито визнавала, що
тодішня податкова модель мала значні недоліки
консолідаційного змісту, головними з яких були:

252
  значний ризик махінацій насамперед щодо непрямого
оподаткування;
 проблема оподаткування прибутку на заощадження;
 обмін інформацією між податковими органами держав-
учасниць (частково це вирішувалося за рахунок запровадження
оперативної мережі «SCENT», яка дозволяла провести
уніфікацію використання непрямого податкового законодавства
Спільноти за рахунок обміну інформацією. З плином часу її
замінила програма «Fiscalis» (Decision 2235/2002. OJ L 341,
17.12.2002);
 спроби ухиляння від сплати податків.

Таблиця 3.4.2
ПОДАТКОВІ СТАВКИ В КРАЇНАХ ЄС, 2000

Ефективний податок Стандартний

Країна податок на
на працю на капітал на споживача додану вартість
Австрія 40,6 18,8 23,4 20,0
Бельгія 44,8 23,7 20,5 21,0
Фінляндія 43,3 24,1 24,5 22,0
Франція 42,4 22,6 24,5 19,6
Німеччина 44,0 15,9 17,9 16,0
Ірландія 24,2 20,8 24,8 21,0
Люксембург 31,0 34,0 25,7 15,0
Нідерланди 36,9 25,1 19,5 17,5
Португалія 27,8 24,6 22,7 17,0
Іспанія 29,9 18,5 17,7 16,0
Данія 44,5 28,0 30,5 25,0
Греція 29,3 19,5 20,0 18,0
Об’єднане Королівство 25,2 35,1 18,2 17,5
Швеція 36,7 24,3 22,7 19,4
Стандартне відхилення 8,1 5,3 3,7 3,0
Коефіцієнт варіації, % 22,1 21,6 16,1 15,4

Джерело: E.M.Gramlich, P.R.Wood. Fiscal and monetary policies / Fiscal

Federalism in European Economic Integration / Ed. By Mark Baimbridge and Philip

253
Whyman. — London-NY: Routledge, 2004. — P. 123.

Податкова конвергенція в ЄС того часу виявилася хоча й

непростим, але доволі корисним заняттям, адже саме ставки
податків у цей період були доволі близькими до вирівнювання
(див. табл. 3.4.3).

254
 Таблиця 3.4.3
СТРУКТУРОВАНА СИСТЕМА ПОДАТКІВ, У % ДО ВВП

Частка непрямих податків Частка прямих податків у Частка соціальних

у ВВП, % ВВП, % відрахувань у ВВП, % Частка податків у ВВП, %
Країна
1995 2000 2004 1995 2000 2004 1995 2000 2004 1995 2000 2004
ЄС-25 14,1 13,9 14,0 13,0 12,8 12,1 12,0 12,4 12,2 39,1 38,9 38,1
ЄС-15 13,6 14,1 14,1 12,8 15,5 14,3 14,2 12,8 13,0 40,6 42,3 40,1
ЄС-10 14,1 13,5 13,7 9,5 8,7 8,8 12,2 11,6 11,1 35,8 33,7 33,6
Австрія 15,2 14,4 14,5 12,0 13,0 13,3 15,1 16,6 16,3 42,3 43,6 43,6
Бельгія 13,3 13,1 13,2 17,1 17,3 17,1 14,7 16,1 16,3 45,1 46,0 45,4
Великобританія 14,1 13,6 13,3 15,1 16,7 15,5 6,2 7,6 8,0 35,4 38,1 36,7
253

Греція 14,4 15,2 14,2 7,8 10,8 8,9 10,5 14,0 15,7 32,7 38,8 36,4
Данія 17,2 17,2 17,2 30,6 29,7 29,9 1,5 2,3 1,7 49,3 49,7 49,0
Естонія 14,1 *
12,9 12,1 13,0 *
8,1 9,2 12,0 *
11,4 11,3 39,1 *
32,4 32,6
Ірландія 14,7 13,2 12,8 13,7 13,5 12,1 5,0 5,7 5,9 33,4 32,1 29,9
Іспанія 10,9 11,7 12,0 10,5 10,5 10,5 12,0 13,3 13,7 33,4 35,6 36,3
Італія 12,7 15,0 14,3 15,4 14,7 13,9 13,0 12,7 13,2 41,1 42,7 41,6
Кіпр 14,1 *
13,0 16,9 13,0 *
11,5 10,3 12,0 *
6,8 6,9 39,0 *
31,3 34,1
Латвія 15,1 11,7 11,3 8,6 8,3 8,2 13,4 10,2 8,9 37,1 30,2 28,4
Литва 12,3 12,5 11,1 8,8 8,5 8,5 7,6 9,4 8,7 28,7 30,4 28,3
Люксембург 13,5 14,1 13,5 17,6 15,4 15,2 11,2 11,2 12,3 42,3 40,0 41,5

255
 Закінчення табл. 3.4.3
Частка непрямих податків Частка прямих податків у Частка соціальних
у ВВП, % ВВП, % відрахувань у ВВП, % Частка податків у ВВП, %
Країна
1995 2000 2004 1995 2000 2004 1995 2000 2004 1995 2000 2004
Мальта 12,7 12,7 15,2 8,7 9,2 11,5 6,3 7,6 8,1 27,7 29,5 34,8
Нідерланди 11,9 12,1 13,1 12,7 12,1 10,8 16,0 17,1 15,7 40,6 41,5 39,2
Німеччина 12,3 12,0 11,7 11,2 12,5 10,2 17,2 18,6 18,0 40,7 42,9 40,4
Польща 12,9 14,8 15,1 11,4 7,4 7,1 10,1 14,0 13,6 34,4 36,2 35,8
Португалія 14,6 14,4 15,3 8,9 10,4 9,1 10,0 11,8 12,8 33,5 36,4 36,1
Словаччина 15,6 13,0 11,6 11,6 7,6 6,0 14,3 13,8 11,3 41,5 34,4 28,9
254

Словенія 16,3 16,5 16,5 7,2 7,6 8,7 17,8 15,1 14,9 41,3 39,2 40,1
Угорщина 14,1 *
16,4 15,7 13,0 *
9,9 9,3 12,0 *
13,3 12,4 39,1 *
39,1 37,4
Фінляндія 14,3 13,7 14,0 17,6 21,4 18,2 14,2 12,3 12,3 46,1 48,1 44,9
Франція 16,2 15,5 15,3 9,1 12,2 11,1 18,7 18,2 18,2 44,0 45,0 43,9
Чехія 13,8 11,5 11,9 10,0 8,4 9,4 16,0 14,5 14,7 39,8 34,4 36,0
Швеція 16,2 16,4 17,1 20,2 22,5 18,7 13,1 15,1 14,9 49,5 54,1 50,7
*
Оскільки дані за 1995 рік по Естонії, Кіпру та Угорщині відсутні, з метою проведення порівняльного аналізу
вважаємо, що показники по цих країнах дорівнюють середнім по ЄС-22
Джерело: Хорошаєв Є. Гармонізація податкових систем в ЄС / Спільний європейський економічний простір:
гармонізація мегарегіональних суперечностей: Монографія / За ред. ред. Д. Г. Лук’яненка, В. І. Чужикова. — К.: КНЕУ,
2007. — С. 213.

256
 Частка непрямих податків у ВВП в ЄС-25 у 2004-му році
дорівнювала 14,0 % з максимальними показниками у Данії
(17,2 %) та Швеції (17,1 %) і мінімальним рівнем у Литві
(11,1 %). Частка прямих податків у ВВП в ЄС-25 мала тенденцію
до зменшення з 13,0 % (1995) до 12,1 % (2004). Проте країнова
розбіжність у них виявилася доволі великою — від 29,9 % в Данії
до 6 % у Словаччині. А частка соціальних відрахувань у
Спільноті в цілому, навпаки, дещо зросла — з 12,0 % у 1995 році
до 12,2 % у 2004-му. При цьому, слід зауважити, що соціальні
відрахування відображали тяжіння певної країни до тієї чи іншої
соціальної моделі. Зокрема, найвище «соціально-податкове
навантаження» традиційно мали Франція (18,2 % ВВП) та
Німеччина (18,0 %), найнижче — Данія (1,7 %).
Загальний тренд податкової лібералізації упродовж 1995-2004
років виявився для платників податків доволі відчутним. По всіх
групах країн ЄС-25; ЄС-15; ЄС-10 відбувалося поступове
зменшення їх обсягів як відсотка ВВП з 39,1 % (1995) до 38,1 %
(2004) (ЄС-25). Цікаво, що підвищення питомої ваги податків як
відсотка ВВП було характерно тільки для десяти країн (Австрія,
Бельгія, Великобританія, Греція, Іспанія, Італія, Мальта, Польща,
Португалія, Швеція), решта ж країн, яка, навпаки, проводила
політику зменшення податків, досягла 1-3-відсоткового їх
зниження. Досить показовою при цьому була Словаччина, яка
знизила частку податків як відсоток ВВП з 41,5 % (1995) до
28,9 % (2004). Тим не менше, лідерами щодо високої частки
податків як відсотка ВВП у 2004-му році виявилися Швеція
(50,7 %), Данія (49,0 %), Бельгія (45,4 %), Фінляндія (44,9 %).

3.4.3. Напрями подальшого вдосконалення

податкових систем (2007—2013 рр.)

У 2005—2006 роках під час прийняття нових «Фінансових

перспектив» знову розгорнулися палкі дискусії щодо подальшої
гармонізації податків у ЄС. Поставали дві доволі суперечливі
перспективи: «повна гармонізація вже не за горами», «повна
гармонізація є неможливою, адже економічні умови в державах
Спільноти є різними і неможна постійно нівелювати історичні
традиції».
Уточнена Шоста директива (http://en.wikipedia.org/wiki/ Europeam_
Union_ directive) встановила новий пакет спільних правил, які
дозволяють визначити галузі застосування податку та метод

257
податкової відповідальності. У відповідності до Директиви 2008-
го року (http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?) в ЄС
почали застосовуватися нові правила, відомі під назвою
«Однорідна база обкладання ПДВ». 2008 року цією ж
директивою було встановлено електронну систему компенсації
ПДВ за відшкодування податку на додану вартість особам, які не
можуть бути ідентифіковані в жодній державі-члені, що здійснює
відшкодування, проте визначаються як громадяни в іншій
державі світу.
Слід зазначити, що й інші директиви ЄК мали велике
значення для розробки спільних механізмів та інструментів
стягнення податків. Приміром, Десята директива встановлювала
чіткі правила оподаткування щодо рухомої матеріальної
власності (2006/112 http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/
LexUriServ.do?). Тринадцята директива встановлювала нові
правила відшкодування тим особам, які не можуть бути
ідентифіковані на всій території ЄС.
Враховуючи високий ступінь транзитності території
Європейського Союзу, велике значення мало встановлення
спільних правил для громадян інших держав, які перетинають
кордони ЄС. Так, директивою 2007 року особи з третіх країн за
певних умов звільнялися від сплати податку на додану вартість
та акцизного збору (Directive 2007/74 http://eur-lex.europa.eu/
LexUriServ/ LexUriServ.do?).

Вставка 19

Стандартизовані норми ПДВ в державах ЄС

15 % — Люксембург, Кіпр;
16 % — Німеччина, Іспанія;
17,5 % — Велика Британія;
18 % — Греція, Естонія, Латвія, Литва, Мальта;
19 % — Нідерланди, Португалія, Чехія, Словаччина;
19,6 % — Франція;
21 % — Бельгія, Ірландія;
22 % — Польща, Швеція, Угорщина

Джерело: Directive 2008/8 http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?).

Подальші напрями податкової гармонізації найшвидше

пов’язуватимуться в Європейському Союзі з удосконаленням
пропорцій у межах створюваного Єдиного ринку, а відтак

258
нерідко називають необхідність формування нової структури, яка
б звалася економічним і грошово-кредитним союзом. Саме він, за
свідченням N. Musis (2008), повинен буде досягти повної
гармонізації всіх податків і системи прямого оподаткування, яке
б забезпечило справедливу конкуренцію по всьому
Європейському Союзу. На думку багатьох експертів, основними
перспективними напрямами вдосконалення податкової політики
ЄС мають бути:
 подальший розвиток підприємництва, зокрема малого та
середнього бізнесу;
 створення нових робочих місць і поліпшення умов праці;
 захист природного середовища;
 створення ефекту «рівномірного поширення податків».
У багатьох наукових працях щодо майбутньої фіскальної
конвергенції не раз висловлювалася думка про те, що повна
гармонізація має насамперед відбутися в зоні євро, адже податкова
політика держав—учасниць монетарного союзу тісно пов’язана з
монетарною політикою Європейського Центрального банку (ЄЦБ)
та бюджетною як національних урядів, так і наднаціональних
структур. Враховуючи складність і певну суперечливість у
співвідношеннях податкових рівнів, можна чітко уявити, що
асоціативна (внутрішня в межах монетарного союзу) політика
держав—членів зони євро буде в разі виникнення малих чи великих
фінансових шоків пов’язана насамперед з реакцією ЄЦБ. Фінансова
криза, що розпочалася у 2008 році, переконливо продемонструвала
відносну сталість зони євро та високу ризикованість периферії ЄС,
яка поки що не здатна виконати умови «Пакту стабільності» (див.
табл. 3.4.4).
Таблиця 3.4.4
ТИПИ ШОКІВ ТА ІНСТРУМЕНТІВ АСОЦІАТИВНОЇ ПОЛІТИКИ,
ЗА H. ONGENA ТА B. WINKLER (2003)

Тип шоків Малий шок Великий шок

Асиметричний Монетарна політика: Монетарна політика:
відсутність реакції ЄЦБ відсутня реакція ЄЦБ
Бюджетна політика: Бюджетна політика: на
операція щодо додаток до оповіщення про
автоматичної стабілізації автоматичну стабілізацію,
афектів країни що перебувають в
стадії афекту зобов’язані
проводити розважливі
бюджетні акції

259
Симетричний Монетарна політика: є Монетарна політика: є
реакція ЄЦБ реакція з боку ЄЦБ
Бюджетна політика: Бюджетна політика: обо-
операція автоматичної в’язкова можливість
стабілізації проведення розважливої
бюджетної політики

Питання для самоконтролю

1. Сформулюйте мету фіскальної політики ЄС.

2. Чим зумовлені відмінності у податках різних країн?
3. Що таке фіскальний нейтралітет у ЄС?
4. Спробуйте за аналогією з боксом «Бананові війни…»
сформулювати ситуацію з кавовими війнами, адже каву, як і
банани, також не вирощують у Європі.
5. Яка була мета податкової конвергенції в ЄС у 2000-
2006 рр.? Які проблеми Спільноти вдалося подолати у цей
період?
6. Спираючись на дані табл. 3.4.3, поясніть податкову
логіку Італії, Кіпру, Люксембургу.
7. Якими є напрями сучасної податкової політики ЄС?
Охарактеризуйте їх.

Основна література

1. Мусис Н. Усе про спільні політики Європейського

Союзу. — К.: КІС, 2005. — С. 214—233.
2. Дайнен Д. Дедалі міцніший Союз. — К.: КІС, 2006. —
C. 431—435.

Додаткова література

1. Хорошаєв Є. Гармонізація податкових систем в ЄС /

Спільний європейський економічний простір: гармонізація
мегарегіональних суперечностей: Монографія / За ред. ред.
Д. Г. Лук’яненка, В. І. Чужикова. — К.: КНЕУ, 2007. —
С. 209—223.
2. Borgsmidt K. European tax policy and characteristics of
EU secondary tax law // European Business Law Review. —
2003. — V. 14 (n. 2). — P. 161—181.
3. McLure Ch. Tax competition in a digitial world // Bulletin

260
for International Fiscal Documentation. — 2003. — V. 57 (n. 4).
— P. 146—159.
4. Ongena H., Winkler B. Fiscal Policy in EMU / The
Economics of the European Union. Policy and Analysis. Third
Edition / Ed. By Mike Artis, Frederich Nixson. — Oxford:
University Press, 2003. — P. 312—352.

261
Розділ

СЕКТОРАЛЬНІ ПОЛІТИКИ
ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ.
ПРОМИСЛОВА ТА
ТЕХНОЛОГІЧНА ПОЛІТИКА
ОЛЕКСАНДР ФЕДІРКО

4.1. ПРОМИСЛОВА ПОЛІТИКА ЄС

4.1.1. Сутність та еволюція спільної

промислової політики Європейського Союзу
4.1.2. Сучасні принципи та механізми реалізації
спільної промислової політики ЄС
4.1.3. Інструменти фінансової підтримки
діяльності промислових підприємств
4.1.4. Секторальні пріоритети промислової
політики ЄС
4.1.5. Перспективи розвитку спільної
промислової політики ЄС
Питання для самоконтролю
Основна література
Додаткова література

4.1.1. Сутність та еволюція спільної

промислової політики Європейського Союзу

Промислова політика ЄС — це широкий набір інструментів

державного регулювання, застосування яких забезпечує
зростання виробництва та конкурентоспроможності певного
сектора/галузі або секторів/галузей економіки. При цьому
цілеспрямована підтримка окремих галузей не повинна
зашкодити іншим, але, навпаки, — забезпечити для них непрямі
позитивні наслідки. Комісія ЄС визначає промислову політику
ЄС як складову політики у сфері регулювання підприємництва,
яка визначається як «сукупність заходів, спрямованих на
формування бізнес-середовища, сприятливого для розвитку
підприємств усіх організаційно-правових форм, розмірів, видів

262
діяльності та регіонів»*. Основоположний принцип
підприємницької політики ЄС полягає у створенні умов для
доступу до найкращих сучасних технологій і каналів збуту
продукції для кожного, хто володіє комерційно придатною ідеєю.
Цей принцип утілено у концепції «Європа підприємств»
(Enterprise Europe).
Отже, промислова політика може бути визначена як
застосування інструментів і принципів політики ЄС у сфері
регулювання підприємництва до компаній промислового сектора.
Водночас проблема визначення меж промислової політики
насправді є складнішою. Промислову політику ЄС прийнято
розглядати у широкому та вузькому значеннях.
У широкому сенсі промислова політика ЄС включає:
 загальні заходи у сфері подальшого розвитку внутрішнього
ринку та утвердження Європейського економічного і
монетарного союзу (в цьому розумінні промислова політика ЄС є
складовою загальної економічної політики ЄС);
 зовнішньоторговельну політику (антидемпінгові заходи,
дво- та багатосторонні торговельні угоди, які стосуються
конкретних секторів промисловості);
 соціальну та регіональну політику (у разі, коли
реструктуризація промисловості має негативні соціальні чи
регіональні наслідки);
 конкурентну політику;
 науково-дослідну політику;
 заходи зі стимулювання підприємницької кооперації.
У вузькому сенсі промислова політика ЄС охоплює
сукупність конкретних заходів у певних галузях промисловості,
пов’язаних з відповідними джерелами їх фінансування.
Найчастіше кошти бюджету ЄС виділяються на забезпечення
реструктуризації слабких або занепалих галузей; підтримку
нових галузей; підтримку малих і середніх підприємств;
фінансування науково-технічних програм, особливо
загальноєвропейських коопераційних проектів; захист від
недосконалої та нечесної іноземної конкуренції.
Пряма фінансова допомога ЄС для промисловості
забезпечується:
 наданням коштів з бюджету ЄС (ЄРДФ, соціальний фонд,
фонди НДДКР);
 наданням позик ЄОВС підприємствам вугільної та
**
Commission Staff Working Paper ‘Towards Enterprise Europe: Work program for en-
terprise policy 2000-2005», SEC (2000) 771.

263
сталеливарної промисловості країн—членів ЄС (до червня 2002
року);
 наданням Європейським інвестиційним банком та
Європейським інвестиційним фондом позик, гарантій через
систему фінансових посередників, а також фінансування капіталу
венчурних фондів;
 наданням фінансової допомоги малому та середньому
бізнесу через Новий інструмент Співтовариств (NCI — New
Community Instrument) та інші спеціалізовані програми и та
інструменти.
Крім того, серед інших фінансових інструментів підтримки
підприємницької діяльності важливою є система державних
закупівель, які у ЄС становлять 16 % ВВП. Особливо
держзамовлення важливі для ринків інноваційної продукції, що
формуються, адже держава через цей інструмент має можливість
створити необхідний критичний обсяг попиту на
високотехнологічну продукцію та послуги. Формування
Спільного ринку сприяло остаточній лібералізації національних
систем державної закупівлі.
Загалом, можна стверджувати, що правова основа спільної
промислової політики ЄС почала формуватися ще у 1951—57 рр.,
коли підписувалася угода про створення ЄОВС та Євратому.
Проте фактично до 1990 року в ЄС не існувало чітко визначеної
та законодавчо врегульованої промислової політики. У цей
період інституції ЄС обмежувалися переважно позицією
спостерігача у промисловій сфері, запровадивши широку гаму
статистичних порівняльних проектів, які пізніше було покладено
на регулярну основу за допомогою щорічної публікації оглядів
промислового виробництва, витрат на оплату праці, структурної
та короткострокової підприємницької статистики.
Загальні принципи сучасної промислової політики ЄС були
закладені у Посланні Комісії ЄС «Промислова політика у
відкритому конкурентному середовищі. Головні принципи
Співтовариств»*. Базовим принципом визначено політику
«вільної торгівлі». У посланні також визначено чотири головні
виклики для європейської промисловості, а саме: глобалізацію,
зростання вартості праці та капіталу, необхідність поширення
технологічних інновацій, а також важливість і необхідність
вдосконалення людського капіталу. На думку експертів Комісії
ЄС, для успішної реалізації політики промислового зростання
**
Commission of the European Communities «Industrial Policy in an Open and Competitive
Environment: Guidelines for a Community Approach», COM(90)566 Final, November 16, 1990.

264
необхідно забезпечити п’ять основних передумов, зокрема:
 забезпечити конкурентне середовище, уникнувши надмірної
концентрації та несправедливих субсидій;
 реалізувати стабільну та передбачувану макроекономічну
політику;
 збільшувати обсяги інвестування в людський капітал;
 сприяти економічній конвергенції та соціальній
згуртованості громадян ЄС;
 досягти високого рівня захисту навколишнього природного
середовища.
Основними заходами, здатними каталізувати промисловий
розвиток у ЄС, визначено:
 завершення формування Єдиного ринку;
 завершення розробки загальноєвропейських продуктових
стандартів;
 лібералізація системи державних закупівель;
 усунення будь-яких національних кількісних обмежень;
 формування цілісного правового поля для бізнесу;
 стимулювання розбудови загальноєвропейських
енергетичних, транспортних та телекомунікаційних мереж;
 проведення відкритої зовнішньоторговельної політики, яка
базується на міжнародних нормах.
Промислова політика ЄС фактично була «узаконена»
Маастрихтським договором про Європейський Союз, що вступив
у дію з 1993 року. Стаття 157 Договору про Європейське
Співтовариство (ДЄСп), присвячена промисловій політиці,
говорить: «Співтовариство та країни-учасниці мають створити
відповідні умови, щоб забезпечити конкурентоспроможність
промисловості Співтовариства». З цією метою, враховуючи
принцип відкритості і конкурентності ринків, їх зусилля мають
бути спрямовані на прискорення адаптації промисловості до
структурних зрушень; забезпечення сприятливого для
підприємницької ініціативи середовища, особливо щодо розвитку
МСП; сприяння кооперації підприємств; заохочення
ефективнішого використання промислового потенціалу науково-
технічної та інноваційної політики.

4.1.2. Сучасні принципи та механізми

реалізації спільної промислової політики ЄС

Комісією ЄС розроблено методологію підвищення

265
конкурентоспроможності європейської промисловості. Вона
включає три етапи: аналіз, консультації та дії. Отже, базовим,
першим етапом промислової політики ЄС є аналіз рівня
конкурентоспроможності промисловості країн—членів ЄС,
який дає змогу виявити сильні та слабкі сторони кожної галузі
промисловості і на цій основі запропонувати адекватні заходи
промислової політики як у галузевому, регіональному так і у
функціональному аспектах. Другий етап — це консультації із
зацікавленими сторонами, коли мають бути максимально
враховані всі інтереси та обрані найбільш адекватні й ефективні
інструменти, узгоджені із усіма зацікавленими сторонами. Надалі
окреслене коло цілей та релевантний набір заходів пропонується
у Посланні Комісії ЄС. Практична реалізація цих заходів може
бути покладена або на інституції Європейського Союзу, або на
уряди країн-членів.
На сьогодні економічна система ЄС розвивається відповідно
до прийнятої главами держав на Саміті Європейської Ради у
Лісабоні (2000 р.) нової економічної стратегії на період до 2010
року, яка базується на концепції підвищення міжнародної
конкурентоспроможності країн-членів*. Стратегічною метою
Європейського Союзу на найближчі 10 років було проголошено
«створення найбільш конкурентоспроможної та динамічної в
світі економіки, що базується на знаннях, здатної до стабільного
економічного зростання, створення більшої кількості якісних
робочих місць і соціального згуртування». Визначено вісім
пріоритетних напрямків:
1. Створення інформаційного суспільства. Для цього
передбачається розширити доступ до мережі Інтернет,
поширювати використання інформаційних технологій у
навчальних закладах і компаніях. Інтернет у перспективі має
стати основним засобом для передачі інформації, різного виду
угод, торгівлі. Для цього країни—члени ЄС мають розробити
національні Плани Інформаційного Суспільства (Information
Society Action Plans). Ці плани повинні відповідати розробленим
Європейською Комісією ініціативам («e-Europe+»), які
передбачають стимулювання розвитку електронного бізнесу.
2. Розвиток Європейського простору НДДКР та інновацій.
На Саміті Європейської Ради у Барселоні (2002 р.) було
визначено необхідність збільшити загальні видатки на наукові
дослідження із 1,9 % до 3 % сукупного ВВП ЄС до 2010 року.
**
Presidency Conclusions, Lisbon European Council, 23 and 24 March 2000, www.eu-
ropa.eu.int/comm/off/index/en.htm

266
Передбачається, що витрати приватних компаній забезпечать 2/3
приросту сукупних витрат на НДДКР.
3. Завершення формування Єдиного Ринку послуг та
промисловості. Головними завданнями є зменшення рівня
протекціонізму та державної допомоги у деяких галузях
(наприклад, у паливно-енергетичному секторі), забезпечення
еквівалентних умов інвестиційної діяльності як для внутрішніх,
так і для іноземних інвесторів, підтримка дієвої конкурентної
політики. Особлива увага приділяється підтримці малого та
середнього бізнесу.
4. Розвиток інфраструктурних секторів:
телекомунікаційних, транспортних мереж та комунальних
послуг. Так, у сфері послуг повітряного транспорту лібералізація
ринків завершується, тоді як національні ринки поштових послуг
залишаються ще досить закритими.
5. Підвищення ефективності та інтеграція фінансових
ринків. З метою об’єднання європейських фінансових ринків та
активізації інвестиційних процесів розроблено План
Функціонування Венчурного Капіталу (The Risk Capital Action
Plan) та План Функціонування Фінансових Послуг (The Financial
Services Action Plan), якими на основі вивчення світового досвіду
визначено джерела формування венчурного капіталу,
інструменти стимулювання вкладень пенсійних фондів,
страхових компаній тощо.
6. Удосконалення підприємницького середовища та
регуляторної політики. Особлива увага приділяється
фінансуванню та всебічній підтримці інноваційних малих та
середніх підприємств на ранніх етапах бізнесу.
7. Удосконалення соціальної політики. На основі національних
Планів Зайнятості (Employment Action Plan) передбачається
підвищити показники зайнятості (на початку 2000-х років вони у
країнах ЄС становили в середньому 60 % для жінок і 50 % для
зайнятих у віці 55-64 років), зменшити питому вагу
некваліфікованої праці у молодому віці від 18 до 24 років.
8. Розвиток довкілля. Включає такі основні пріоритети: зміну
клімату, здоров’я людини, корисні копалини.
Очікується, що результатом таких реформ стане досягнення
високих темпів економічного зростання, високого рівня
зайнятості населення, рівня життя, що в підсумку зробить країни
ЄС найбільш конкурентоспроможними в світі. Водночас великі
очікування пов’язані з Лісабонською стратегією нині на межі
краху. Комісія на чолі з Вімом Коком провела ґрунтовний аналіз

267
стану виконання лісабонських пріоритетів у 2004 році *, який
засвідчив, що існують значні проблеми та відставання у
реалізації означених цілей. Усесвітній економічний форум кожні
два роки здійснює міжнародні порівняння щодо виконання
лісабонських пріоритетів. У звіті 2006 року **** виявлено значне
відставання країн ЄС від основних конкурентів — США та країн
Південно-Східної Азії, особливо у сфері розбудови
інформаційного суспільства, розвитку Європейського науково-
дослідного простору, формування сприятливого бізнес-
середовища.
Взявши до уваги ці та інші міжнародні аналітичні
оцінки******, Європейська Комісія запропонувала
фундаментальний перегляд первинної Лісабонської
стратегії********, що дістало відображення у схваленні
Лісабонського плану дій, яким запропоновано зусилля країн-
членів сконцентрувати навколо трьох пріоритетних галузей
політики**********:
1. Забезпечення сприятливого середовища для інвестування
та працевлаштування за рахунок:
 розширення та поглиблення Спільного ринку;
 забезпечення відкритості та конкурентності європейських
ринків;
 вдосконалення Європейського та національних
регулювань;
 розвитку та вдосконалення загальноєвропейської
інфраструктури.
2. Створення знань та інновацій для забезпечення
економічного зростання за допомогою:
 збільшення та вдосконалення фінансування НДДКР;
**
Kok W.(2004), Facing the Challenge: The Lisbon strategy for growth and employment,
the High Level Group chaired by Wim Kok, November 2004.
****
The Lisbon Review 2006: Measuring Europe’s Progress in Reform. Geneva: World
Economic Forum, 2006. — P. 8.
******
European Commission «Five-Year Assessment of the European Union Research
Framework Programs 1999-2003», Luxembourg: Office for Official Publications of the
European Communities, 2005 — 36 pp.
********
European Commission INTEGRATED GUIDELINES FOR GROWTH AND
JOBS (2005-2008) including a COMMISSION RECOMMENDATION on the broad
guidelines for the economic policies of the Member States and the Community (under Article
99 of the EC Treaty) and a Proposal for a COUNCIL DECISION on guidelines for the em-
ployment policies of the Member States (under Article 128 of the EC Treaty). Brussels, 19
April 2005. COM(2005) 141 final.
**********
Companion document to the Communication to the Spring European Council:
«Lisbon Action Plan incorporating EU Lisbon programme and recommendations for actions to
member states for inclusion in their national Lisbon programmes», Brussels, 2 February 2005,
SEC (2005) 192.

268
  всебічного сприяння розвитку інновацій, інформаційно-
комунікаційних технологій та сталого використання природних
ресурсів;
 посилення промислової бази ЄС.
3. Підвищення рівня зайнятості за рахунок:
 залучення більшої кількості громадян до трудової діяльності
та модернізації систем соціального страхування;
 підвищення гнучкості ринків праці та адаптивності
працівників і роботодавців;
 нарощування інвестування в людський капітал за
допомогою підвищення досвіченості та професійної
компетентності працівників.
Враховуючи розроблений Комісією План дій, Рада ЄС у березні
2005 року визначила три ключові напрями перегляду Лісабонської
стратегії: по-перше, підтримка наукових досліджень та інновацій як
головного двигуна сталого економічного зростання; по-друге,
забезпечення сприятливого середовища для інвестування та
працевлаштування в ЄС і, по-третє, сприяння економічному
зростанню та зайнятості задля піднесення соціальної згуртованості*.
Отже, ключовими сферами концентрації зусиль потягом
найближчих п’яти років Рада ЄС визнала стимулювання науково-
технічної та інноваційної діяльності (збільшеня інвестицій у
створення нових знань і технологій), а також удосконалення
середовища підприємницької діяльності (всебічна підтримка
розвитку МСП)****.
Отже, можна з упевненістю твердити, що інноваційна та
підприємницька політики нині набули статусу стрижня стратегії
соціально-економічного розвитку ЄС.
На Лісабонському саміті було запроваджено «відкритий метод
координації», який переважно застосовується у сферах, де
Співтовариство має обмежений вплив, або у випадках, коли дії
Співтовариства є недоцільними, згідно з принципом субсидіарності.
Відкритий метод координації — це процес добровільного
співробітництва та конвергенції, відповідно до якого залучені
сторони погоджують спільні цілі, досягнення яких забезпечується
заходами національних урядів. Кожна країна визначає експертів,
уповноважених установлювати загальноєвропейські цілі та
показники, які надалі систематично аналізуються, а також
поширюється виявлена найбільш успішна практика досягнення цих
цілей. Завдяки цьому «м’якому» інструменту уряди країни-члена
**
Presidency
Conclusions, Brussels European Council. 22 and 23 March 2005. — PP. 3—11.
****
Там само. 23 and 24 March 2006.

269
отримують доволі недвозначний стимул для розвитку та
вдосконалення власної політики.
Директорат Комісії ЄС із питань підприємництва та
промисловості імплементує відкритий метод координації за
трьома основними напрямами:
1. Створено Таблоїд підприємницької політики як засіб
моніторингу та оцінки підприємницького сектора 27 країн—
членів ЄС за 33 показниками, що відображають базові умови
ведення бізнесу в країні. Здійснюються міжкраїнові порівняння,
на основі яких готується Звіт про європейську конкуренто-
спроможність та оцінюється рівень реалізації цілей Лісабонської
стратегії.
2. Оцінка «найкращої практики» використовується для
вдосконалення промислової політики країн-членів. Найкращі
проекти дозволяють з’ясувати диспропорції між країнами-
членами, що, в свою чергу, змушує тих, хто відстає, вживати
термінових заходів для поліпшення ситуації.
3. Європейська хартія малих підприємств, прийнята
Європейською Радою у червні 2000 р., закликає країни-члени до
багатосторонньої підтримки МСП за 10 основними напрямами: (1)
освіта і професійна підготовка для підприємств; (2) прискорення та
здешевлення процедури відкриття підприємства; (3) поліпшення
нормативно-правової бази регулювання підприємницької
діяльності; (4) підвищення рівня професійних умінь і навичок
працівників; (5) збільшення можливостей доступу до Інтернету; (6)
піднесення ефективності Спільного ринку; (7) оподаткування та
джерела фінансування; (8) посилення технологічної бази МСП; (9)
всебічна підтримка МСП та поширення успішних моделей
електронної комерції; (10) підвищення ефективності лобіювання
інтересів МСП на національному та Європейському рівнях.
Щорічні звіти дозволяють оцінити досягнутий рівень реалізації
цілей Хартії, а також поширювати успішну практику сприяння
розвиткові малого підприємництва.
Варто зауважити, що у п’ятнадцяти старих країнах—членах
ЄС існує близько 17 млн малих і середніх підприємств (МСП),
які володіють 60 % національного багатства, забезпечують 50 %
валових інвестицій та 75 % зайнятості населення. До категорії
МСП у ЄС відносять підприємства, на яких працює менше 250
осіб з річним товарооборотом менше 50 млн євро та/або річним
балансом, що не перевищує 43 млн. євро.
З метою поліпшення інформаційно-консультативного
забезпечення підприємств щодо діяльності ЄС запроваджено

270
ініціативу «B 2 EUROPE», яка координує різні Європейські
мережі підтримки бізнесу, зокрема: Euro-Info-Center (EIC),
Innovation Relay Centres (IRCs) та Business Innovation Centres
(BICs).
Для надання консультацій малим підприємствам з питань, які
стосуються внутрішнього ринку та програм ЄС у 1987 р.,
створено інформаційну мережу Euro-Info-Center. Головною
метою мережі є інформування МСП про Спільний ринок ЄС та
можливості отримання доступу до компліментарного
фінансування Співтовариства. Завдання її полягають в
інформаційному забезпеченні щодо питань Спільного ринку та
можливостей для МСП, сприянні з долучення підприємств до
програм і заходів Співтовариства, створення каналу прямого
зв’язку між підприємствами і Європейською Комісією. Цей
інструмент базується на принципі «Не помилися дверима» (No
wrong door), тобто надання всієї необхідної інформації через
єдиний портал у систематизованому вигляді з різноманітними
способами консультування щодо пошуку необхідної інформації.
Це зручний децентралізований портал доступу для МСП до
інформації, консультацій, зворотного зв’язку, мереж
підприємницької кооперації, послуг з підтримування у сфері
міжнародної економічної діяльності; послуг на підтримку
інноваційної діяльності, мереж передачі знань і технологій;
спеціалізованих послуг сприяння участі МСП у Сьомій Рамковій
Програмі тощо. Нині мережа охоплює 278 центрів у ЄС, ЄЕП,
Центральній та Східній Європі, країнах Середземномор’я. Цент-
ри тісно співпрацюють із національними організаціями, які
мають великий досвід надання інформаційної підтримки
підприємствам та добре інтегровані у локальне бізнес-
середовище, себто з торгово-промисловими палатами, місцевими
агенціями розвитку, торговіими асоціаціями та консалтинговими
агентствами.
Для реалізації підприємницької кооперації в інноваційній сфері
та активізації процесів технологічного трансферу створено мережу
центрів передачі інновацій (Network of Innovation Relay Centres).
Кожен такий центр є регіональним інформаційно-аналітичним
пунктом доступу до загальноєвропейських інноваційних програм і
проектів, а також мереж передачі технологій. В IRC — центрах
працює висококваліфікований персонал, який добре знає, з одного
боку, — технологічні потреби локального бізнесу, з іншого —
програми ЄС у сфері інновацій та НДДКР. Таким чином
забезпечується інтенсивний обмін інформацією та бізнес-

271
контактами у двох напрямах: екстернальному — від підприємства до
зацікавлених сторін щодо придбання розробленої нової технології та
інтернальному — до підприємства від аналогічних IRC-центрів в
інших країнах і регіонах ЄС.
Створення мережі центрів бізнесу та інновацій (Business and
Innovation Centres) ініційовано Європейською Комісією у співпраці
з державними та приватними регіональними партнерами. Цея
мережа виконує роль бізнес-інкубатора, маючи за мету сприяння
створенню та розвитку нових підприємств за рахунок надання
комплексу послуг із підтримки (професійне навчання персоналу,
фінансування, маркетинг, передача технологій тощо) для МСП, які
реалізують інноваційні та високотехнологічні проекти. Крім того, з
2004 року розпочала роботу нова Європейська мережа підтримки
електронного бізнесу (eBSN — European Business Support Network).
У ЄС також запроваджено Програму взаємообміну інформацією
між державними адміністраціями (IDA — Interchange of Data
between Administrations), яка протягом 2005-2009 рр. замінена
Програмою надання електронних державних послуг державними
адміністраціями для бізнесу та громадян (IDABC — Interoperable
Delivery of pan-European eGovernment services to public
administrations, business and citizens). Програма IDABC базується на
двох інструментах:
 проекти спільного інтересу, які полягають у створенні
транс-Європейських телекомунікаційних мереж з широкого
спектра сфер адміністрування — таких, як охорона здоров’я,
сільське господарство, навколишнє середовище, рибне
господарство, зайнятість, освіта тощо;
 горизонтальні заходи, які забезпечують проекти спільного
інтересу технологічними рішеннями та програмним
забезпеченням для технологічної сумісності мереж.
2007 року за ініціативою Комісії ЄС започатковано «Програму
дій щодо зниження адміністративних бар’єрів у ЄС» (Action
Programme for reducing administrative burdens in the European
Union), зорієнтовану на виявлення та усунення обтяжливих
необґрунтованих адміністративних процедур і формальностей. Веб-
сайт програми http://ec.europa.eu/enterprise/admin-burdens-reduction
дозволяє підприємствам звертатися безпосередньо до Комісії з
пропозиціями щодо подолання конкретних адмінбар’єрів
Загалом великий спектр інструментів організаційно-економіч-
ної та інформаційно-консультаційної підтримки малих
підприємств є свідченням реалізації цілей Лісабонської стратегії
та нового Лісабонського плану дій. Органи ЄС у 2006 році

272
схвалили принцип «Think Small First», що означає спрямування
усіх без винятку європейських політик у напрямі сприяння
підвищення ефективності діяльності МСП.

4.1.3. Інструменти фінансової підтримки

діяльності промислових підприємств

Ключовими інституціями, які забезпечують фінансування

заходів промислової політики ЄС, є Європейський інвестиційний
банк (ЄІБ) та Європейський інвестиційний фонд (ЄІФ). ЄІБ надає
глобальні позики, тоді як діяльність ЄІФ пов’язана із формуванням
капіталу венчурних фондів та наданям гарантій бізнесу.
Фінансування венчурного капіталу ЄІФ реалізується за рахунок
акціонерного інвестування у капітал венчурних фондів та бізнес-
інкубаторів, зорієнтованих на підтримку інноваційних проектів на
ранніх стадіях та фінансування розвитку високотехнологічних
підприємств. Інструмент гарантування Європейського
інвестиційного фонду полягає у наданні гарантій фінансовим
інститутам, які страхують кредити, надані МСП. Глобальні позики
ЄІБ і діяльність ЄІФ тісно взаємопов’язані і на практиці працюють у
симбіозі.
Офіційно вищезгадані фінансові інструменти підтримки
промислових підприємств надаються в межах програм ЄС:
Багаторічної програми розвитку підприємств та підприємництва
(2001—2005) і Рамкової програми конкурентоспроможності та
інновацій (2007—2013), які будуть докладно висвітлені нижче
Фінансовий механізм надання коштів є багаторівневим (рис.
4.1.1), кошти бюджету ЄС акумулюються в Європейському
інвестиційному фонді, який надає їх не безпосередньо
підприємствам, а через систему фінансових посередників: банків,
венчурних фондів і гарантійних товариств. Отже, МСП
звертаються до банків для отримання середньо- та
довгострокових кредитів, а також до венчурних фондів, які на
засадах пайової участі надають кошти у вигляді інвестицій в
інноваційні проекти.

273
 Рис. 4.1.1. Фінансовий механізм Рамкової програми
конкурентоспроможності та інновацій (2007—2013)
Для отримання коштів од Європейського інвестиційного
фонду підприємство має звернутися до акредитованого
фінансового посередника та дізнатися про критерії участі у
програмах і процедуру подання заявки. ЄІФ відіграє роль
каталізатора у процесі створення інвестиційних фондів, тому що
його присутність дозволяє залучати інших інвесторів, що
дозволяє накопичити венчурним фондам критичний обсяг
капіталу, необхідний для того, щоб розпочати свою діяльність.
МСП також отримують можливість доступу до коштів фондів
ЄС через інструменти спільної регіональної політики. Фонд
регіонального розвитку фінансує ряд ініціатив щодо підтримки
діяльності МСП, зокрема:
 надання прямих субсидій для підтримки МСП, що
забезпечують стале працевлаштування у регіоні;
 заходи з підтримки регіонального і локального розвитку,
зокрема послуги підтримки для розвиту підприємств, особливо
МСП;
 допомогу на проведення НДДКР, особливо МСП, та
передачу технологій, розвиток коопераційних зв’язків між МСП,
сприяння розвитку підприємництва й інноваційної діяльності
через інструменти фінансового інжинірингу;
 допомогу МСП для адаптації та ефективного використання
ІКТ і інноваційних ідей;

274
  допомогу МСП для впровадження економічно ефективних
систем управління природними ресурсами та технологій, що
зменшують забруднення навколишнього середовища.
Загалом фінансові механізми промислової політики ЄС
максимально зорієнтовані на реалізацію інноваційного
потенціалу європейського підприємництва. На початкових
стадіях освоєння наукових ідей і винаходів підприємцями
(достартовий і стартовий етапи) фінансова підтримка надається
переважно інституціями ризикового капіталу (бізнес-ангелами,
венчурними фондами і навіть сім’єю та друзями) (рис. 4.1.2).
Саме ця стадія традиційно була найслабшою у фінансовому циклі
ЄС. З метою підтримки венчурних інвестицій на достартовій фазі
у червні 1998 року на засіданні Ради ЄС у м. Кардіфі було
затверджено План дій ризикового капіталу (The risk capital action
plan — RCAP).
На стадії розширеного фінансування до кредитування
інноваційних проектів активно підключаються банки, страхові
компанії та інші фінансові інституції. Особливістю цієї стадії є
значно вищі (у 10—25 разів порівняно з ранніми етапами)
обсяги витрат і необхідність отримання банківських гарантій, а
також підключення інших страхових механізмів. На цьому
етапі виробляються експериментальні партії нової продукції та
використовується активна маркетингова політика для
виведення нової продукції на ринок. На останньому етапі, коли
обсяги продажу нового товару швидко зростають і досягають
стабілізації, на перший план виходять інструменти фондового
ринку: відбувається пошук інвестора для злиття чи придбання
фірми, можливий додатковий випуск акцій компанії,
сек’юритизація її боргових зобов’язань тощо.

275
 Рис. 4.1.2. Фінансові інструменти стимулювання
інноваційної діяльності промислових підприємств у ЄС

Головним фінансовим інструментом досягнення цілей

політики ЄС у сфері промисловості та підприємництва протягом
2001—2005 рр. була Багаторічна програма розвитку підприємств
і підприємництва (MAP — Multi-Annual Program for Enterprise
and Entrepreneurship). Програма охоплює всі країни-члени ЄС,
країни ЄАВТ і кандидатів на вступ до ЄС. Кошти виділяються на
досягнення таких п’яти основних цілей:
1) стимулювання зростання і конкурентоспроможності бізнесу
в інтернаціоналізованій економіці, яка базується на знаннях;
2) сприяння розвитку підприємництва;
3) спрощення та вдосконалення адміністративного і
регуляторного середовища з метою стимулювання наукових
досліджень, інновацій та появи нових підприємств;
4) удосконалення фінансового середовища бізнесу, особливо
для МСП;
5) полегшення доступу бізнесу до послуг, програм і мереж
Співтовариства, а також удосконалення їх координації.
Найбільша питома вага бюджету Програми припадає на
четверту мету 317 млн євро (70 % бюджету MAP). Кошти
276
надаються в три способи:
 система гарантій для МСП забезпечує гарантії
Європейського інвестиційного фонду в одержанні
підприємствами кредитів;
 програма «Початковий капітал» виділяє кошти на підтримку
довгострокового найму спеціалізованих інвестиційних
менеджерів венчурними фондами.
 венчурним фондам також надається венчурний капітал для
інвестування у нові МСП з потенціалом швидкого зростання. При
цьому 50 % коштів мають залучатися з приватних джерел.
У цілому наприкінці 2004 року 60000 МСП отримали фінансову
підтримку за Програмою MAP. Відповідно до фінансових перспектив
на 2007—2013 рр., схвалених Радою ЄС у грудні 2005 року*,
Багаторічна програма розвитку підприємств і підприємництва
інкорпорована в межах Рамкової програми конкурентоспроможності
та інновацій.
На період із 2007 по 2013 рік основним фінансовим інструментом
промислової політики в ЄС буде Рамкова програма
конкурентоспроможності та інновацій (Competitiveness and Innovation
Framework Program). Передусім варто звернути увагу на те, що на
відміну від Сьомої рамкової програми розвитку наукових досліджень
даний інструмент зорієнтований переважно на комерціалізацію
нинішніх технологій. Основними бенефіціарами програми є переважно
підприємці, які займаються інноваційними проектами. У Рамковій
програмі конкурентоспроможності та інновацій (2007—2013) визначено
три основні мети:
 сприяння зростанню міжнародної конкурентоспроможності
європейських підприємств (Переважна частка коштів (60 %)
спрямовується на підтримку інноваційної діяльності МСП,
забезпечення сприятливих умов їх доступу до фінансування,
надання допоміжних послуг для малого бізнесу на регіональному
рівні);
 формування інформаційного суспільства;
 сприяння використанню відновлюваних джерел енергії та
зростання енергоефективності.
Кожна з визначених цілей втілена у спеціальній програмі із
відповідним бюджетом (рис. 4.1.3). Так, наприклад, перший напрям
має форму спеціальної програми розвитку підприємництва та
інновацій (Entrepreneurship and Innovation Programme), акумулюючи
60 % загального бюджету програми, або 2170 млн євро. У рамках
**
Financial Perspective 2007-2013, Brussels European Council, 19 December 2005.

277
цього напрямку виконуватимуться такі важливі завдання, як
поліпшення доступу малих і середніх підприємств (МСП) до
фінансування за рахунок спрямування в цей сектор інструментів
венчурного інвестування та кредитних гарантій; сприяння розвитку
підприємництва та інновацій; створення мережі регіональних
центрів забезпечення розвитку бізнесу та інноваційної діяльності;
підтримка екологічних інновацій (окремо виділено 430 млн євро
саме на цей субпріоритет); підтримка національних політик,
спрямованих на стимулювання розвитку підприємництва та
інновацій.

Рис. 4.1.3. Структура бюджету спеціальних програм у межах

Рамкової програми конкурентоспроможності
та інновацій на період 2007—2013 рр.

Спеціальна програма розвитку підприємництва та інновацій

реалізується за допомогою чотирьох видів інструментів, а саме:
 фінансові інструменти: інвестиції та кредитні гарантії;
 надання підтримки розвитку підприємницької діяльності;
 інноваційні проекти (секторальні та регіональні кластери,
мережі, технологічний трансфер, інфраструктура);
 аналіз, розробка та координація національних
підприємницьких політик.
У сфері координації та розробки сприятливої для розвитку
підприємництва політики ключовими ініціативами є координація
процесів імплементації Лісабонської стратегії на
мікроекономічному рівні; розробка комплексної інноваційної

278
стратегії для всієї Європи; ініціатива створення ринків-лідерів у
ЄС, а також розвиток патентної системи. Серед інших ініціатив
варто відзначити формування системи державних закупівель у
невеликих обсягах, зорієнтованої на МСП; Послання Комісії ЄС
про технологічний трансфер, де піднімаються питання активізації
процесів поширення нових знань і технологій; розробка
ефективної стратегії захисту прав інтелектуальної власності
тощо.
Особливе місце в спеціальній програмі розвитку підприємництва
та інновацій відведено підтримці екологічних інновацій,
пріоритетними напрямами якої визначено зниження забруднення
довкілля та оптимізацію використання ресурсів шляхом
запровадження новітніх виробничих та управлінських технологій,
що зменшують витрати і негативний ефект для навколишнього
середовища; стимулювання розробки нових товарів і послуг, які не
створюють загрози для природи, та підтримку розвитку
релевантних ринків; добровільні ініціативи щодо екологічних
інноваційних кластерів і мереж.
Для реалізації визначених пріоритетів застосовуються
різнопланові інструменти:
 фінансові інструменти охоплюють інвестування у венчурні
інноваційні фонди, які підтримують еко-інновації та тренінгові
програми для формування технічних компетенцій фінансових
посередників (загалом — 228 млн євро). Планується також
запровадити нові фінансові інструменти, зокрема Інструмент
фінансування ризикового капіталу для інноваційних компаній з
високим потенціалом зростання (High Growth and Innovative
Companies — GIF2), а також збільшення банківського
кредитування МСП за рахунок сек’юретизації банківських
кредитних портфелів;
 пілотні проекти та проекти ринкового самовідтворення (205
млн євро) у сфері розробки та випуску інноваційних товарів,
послуг, «чистих технологій» як самими МСП, так і для них;
менеджмент природних ресурсів, екодизайн, екомаркування;
мережі та кластери екоінновацій. Новим інструментом, що
планується запровадити в межах програми, є проекти ринкового
самовідтворення, які сприяють комерціалізації демонстраційних
технологій;
 інтегративний підхід щодо підтримки інновацій та мереж
забезпечення підприємницької діяльності.
Другий спеціальний напрям у межах Рамкової програми
конкурентоспроможності та інновацій — програма підтримки

279
політики розвитку інформаційно-комунікаційних технологій (ICT
— PSP), спрямована на формування спільного європейського
інформаційного простору; зміцнення внутрішнього
європейського ринку ІКТ та товарів і послуг, що базуються на
ІКТ; заохочення інновацій через інвестування та впровадження
ІКТ; формування інформаційного суспільства та вдосконалення
якості життя населення. Інструментарій спеціальної програми
дещо відрізняється від попередньої: пілотні проекти, мережі
обміну успішним досвідом та заходи з аналізу та просування
політики розвитку ІКТ.
Третій пріоритет програми — Європа інтелектуальної енергії
(Intelligent Energy Europe) з бюджетом 730 млн євро — створений
для виконання низки першочергових завдань в енергетичному
комплексі, а саме:
 стимулювання енергоефективності та раціонального
використання енергетичних ресурсів;
 розвитку нових і поновлюваних джерел енергії та
диверсифікація енергопостачання;
 заохочення до енергоефективності та застосування нових
джерел енергії у транспортній галузі.
Як і попередні спецпрограми Європа інтелектуальної енергії
забезпечена адекватним механізмом, який охоплює проекти
популяризації та поширення енергоефективних технологій,
проекти ринкового самовідтворення. Ініціатива «SAVE» має за
мету підвищення енергоефективності промислового виробництва
та раціональніше використання енергетичних ресурсів; програму
«ALTENER» підтримує інтеграцію нових і поновлюваних джерел
енергії до сучасної системи виробництва і споживання енергії;
проблему низької енергоефективності та диверсифікації
споживання енергоносіїв у транспорті, а також застосування
поновлюваних видів пального, є пріоритетом програми «STEER».

4.1.4. Секторальні пріоритети

промислової політики ЄС

Розглянемо докладніше галузеву специфіку промислової

політики ЄС у розрізі її конкретних цілей, стратегій та механізмів
регулювання.
Починаючи з 1950-х рр., в економіці розвинутих країн
відбувалися зрушення в бік зростання питомої ваги валової
доданої вартості, створеної у сфері послуг. У країна-членах ЄС

280
питома вага обробної промисловості у валовій доданій вартості
за останні 20 років зменшилася з 27 % у 1979 р. до 19 % у 2001 р.
(рис. 4.1.4). Частка добувної промисловості також скоротилася з
12 % до 9 % валовій доданій вартості. Водночас на сектор послуг
припадає 70 % ВДВ, відповідні тенденції спостерігаються і в
структурі зайнятості за секторами економіки.

Рис. 4.1.4. Структура валової доданої вартості

15 країн—членів ЄС за секторами економіки
Такі зрушення були зумовлені передусім вищими темпами
зростання продуктивності праці у промисловості порівняно зі
сферою послуг, а також розширенням промислового
застосування ІКТ. Крім того, велика кількість послуг тісно
пов’язана з виробництвом. Послуги, особливо ділові,
супроводжують товар протягом усього шляху від виробника до
споживача. Іншою важливою тенденцією є передача
промисловими компаніями великої кількості операцій (таких, як
281
логістика, транспортування, маркетинг, ІКТ та ін.) на аутсорсинг
компаніям сфери послуг.
Отже, роль промисловості у забезпеченні
конкурентоспроможності країн ЄС, незважаючи на тенденцію до
перерозподілу трудових ресурсів та доданої вартості до сфери
послуг, залишається центральною, що й зумовлює необхідність
вдосконалення промислової політики ЄС.
У структурі промислового виробництва ЄС за одними
показниками найбільша частка припадає на харчову
промисловість, за іншими — на галузі, де помітно відчувається
вплив інновацій — електротехнічну, електронну, хімічну
індустрії та виробництво транспортних засобів (табл. 4.1.1).
Таблиця 4.1.1
СТРУКТУРА ОБРОБНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ
15 КРАЇН—ЧЛЕНІВ ЄС, % (1999)

Обсяг Валова
Галузь виробництва Зайнятість додана
вартість
Харчова 16,0 13,0 11,4
Хімічна 14,7 14,1 16,3
Транспортні засоби 13,2 8,7 11,8
Електричне машинобудування та 9,1 12,7 10,0
електроніка
Машини та обладнання 8,4 10,5 11,2
Деревообробна, целюлозно-паперо- 8,2 12,0 10,0
ва та видавнича
Металообробка 5,0 10,7 7,1
Текстильна, одяг і взуття 4,9 5,9 5,0
Чорна металургія 4,7 3,4 4,3
Виробництво неметалічних 3,5 5,0 4,5
мінеральних продуктів
Інструменти 2,5 1,6 2,9
Інші галузі обробної промисловості 1,9 2,3 2,7

Як випливає з таблиці, лідером в обсягах виробництва була

харчова промисловість, яка мала високодиверсифіковану
внутрішню галузеву структуру, виробляла конкурентну за ціною

282
продукцію. До трійки лідерів відносились також хімічна
промисловість та виробництво транспортного устаткування.
Лідерство в структурі зайнятості мали окрім зазначених галузей
ще й електротехнічна промисловість, машинобудування і
виробництво обладнання, лісова, паперова та поліграфічна
промисловість, металообробка з різницею у питомі вазі у 2—3 %,
що говорить про їх високу щільність і дистанціювання від інших
виробництв.
Найкращим способом запобігання дискретним галузевим
заходам урядів країн, неузгодженість яких може неагтивно
вплинути на реалізацію спільних інтересів, та одночасного
оздоровлення і реструктуризації європейської промисловості є
розробка спільної промислової політики. Таким чином, сучасна
Європейська промислова політика найкраще розвинена у
найбільш вразливих на світовому ринку галузях внаслідок
перенасиченості окремих ринків (як, наприклад, у сталеливарній
галузі, суднобудуванні, автомобільній галузі та виробництві
текстилю) або недостатньої розвинутості Спільного
європейського ринку (що характерно для аерокосмічної галузі,
хімічної та телекомунікаційної промисловості)
Сталеливарна промисловість. Сталеливарна промисловість
ЄС забезпечує 20 % світового виробництва сталі (70 млрд євро).
Їй притаманний досить високий рівень концентрації виробництва
— на 5 найпотужніших виробників припадає 60 % загального
виробництва сталі в ЄС (Рівень концентрації в галузі зріс з 23 %
у 1993 року до 60 % у 2000 році). Реалізується 20-річна програма
реструктуризації галузі, результатом якої було тимчасове
зупинення 50 млн тонн надлишкових потужностей та скорочення
зайнятості з 900 до 250 тис. осіб.
Головні конкурентні переваги галузі пов’язані з підвищенням
якості сталі, оскільки цінова гнучкість галузі обмежена через
жорстку цінову конкуренцію ззовні. Пряма державна допомога
дозволяється лише для фінансування програм зі скорочення
потужностей, пом’якшення соціальних наслідків скорочення та
підтримки НДДКР. Вживаються протекціоністські заходи з
обмеження імпорту дешевої сталі із Східної Європи, Китаю та
інших країн, також розробляються контрантидемпінгові заходи
проти США.
У даний час внутрішній ринок сталі в ЄС перебуває під
пильним спостереженням Комісії ЄС: сталеливарні компанії
систематично звітують про інвестиційну діяльність, інформація
також збирається в межах Порядку денного стратегічних

283
досліджень (Strategic Research Agenda) Європейської
сталеливарної технологічної платформи (European Steel
Technology Platform –ESTEP). Зовнішньоекономічний аспект
промислової політики в сталеливарній галузі пов’язаний із
використанням тарифних квот на імпорт сталі та металопрокату
та системи попереднього моніторингу імпорту сталі з країн
Східної Європи (зокрема й України). Термсін дії Договору про
ЄОВС завершився у червні 2002 року, що зумовило перехід
сталеливарної промисловості на загальні засади промислової
політики ЄС в обробній промисловості*.
Суднобудування. Головними гравцями на світовому ринку
суден є Японія, Південна Корея, Норвегія та США, з якими,
починаючи з 1988 року ЄС веде переговори про усунення
обмежень, що викривляють конкуренцію. У 1994 році вдалося
підписати угоду про усунення всіх обмежень щодо нормальної
конкуренції в даній галузі, починаючи з 1998 року. Водночас на
початку 21 сторіччя на світовому ринку комерційних суден
склалася кризова ситуація, однією із причин якої є демпінгова
політика азійських кокурентів. Так, 2002 року попит на
суднобудівну продукцію ЄС знизився на 80 % порівняно з 2000
роком, попит знизився практично в усіх ключових сегментах
(контейнерні судна, танкери, крейсери тощо), ціни на нові судна
досягли найнижчої позначки в останнє десятиліття. Це призвело
до масового банкрутства суднобудівних компаній у ЄС. У
відповідь на грабіжницький демпінг з боку Південної Кореї
Європейський Союз подав позов на цю країну до СОТ, а також у
травні 2001 року запровадив тимчасові захисні заходи, які
триватимуть допоки СОТ не винесе рішення з вищезгаданого
позову.
Отже, ЄС захищає позиції суднобудівної галузі від
недобросовісної конкуренції з боку третіх країн, доповнюючи
зовнішньоекономічний аспект стратегічними структурними
заходами в межах Співтовариства.
Внутрішній аспект спільної промислової політики ЄС у галузі
суднобудування полягає у нарощуванні конкурентних преваг
європейських суднобудівних підприємств за допомогою
підтримки виробничої та науково-технічної кооперації компаній,
паралельно відбувається скорочення потужностей та вживаються
адекватні заходи соціальної реадаптації населення, яке втратило
**
Communication from the Commission to the Council, the European Parliament and the
ECSC Consultative Committee «The state of the competitiveness of the steel industry in the
EU» // COM/99/0453 final.

284
роботу внаслідок скорочення робочих місць.
Автомобільна промисловість. Промислова політика ЄС у цій
галузі зосереджена переважно на таких аспектах, як:
 низький рівень конкуренції та кооперації між шістьома
основними виробниками;
 недостатня фінансова потужність європейських
автомобілевиробників порівняно з американськими та
японськими конкурентами;
 зростання імпорту зі США та Японії;
 високий конкурентний тиск з боку японських автозаводів,
розташованих у Європі;
 зростання кількості нових виробників з високим експортним
потенціалом в Азійсько-Тихоокеанському регіоні.
У зв’язку з вищенаведеними загрозами пріоритетами
промислової політики в цій галузі є усунення бар’єрів для
торгівлі автомобілями в межах ЄС та захист внутрішнього ринку
від дешевого імпорту. З 1991 по 1999 рр. між ЄС, Японією та
Південною Кореєю діяла торговельна угода, яка забезпечила
поступову взаємну лібералізацію авторинків. З метою
розв’язання проблеми формування вільного внутрішнього ринку
автомобільної продукції було гармонізовано законодавство в
технічній сфері стосовно приватних легкових автомобілів. З 1996
року обов’язковим є дозвіл ЄС на виробництво таких
автомобілів. Країни—члени ЄС зобов’язані знизити рівень
шкідливих викидів автомобілів до 50 % від рівня 1991 року.
Протягом 1984—1998 рр. з бюджету ЄС виділено 154 млрд
екю на реалізацію заходів структурної перебудови галузі.
Автомобільна промисловість також була основним реципієнтом
коштів, виділених фондами ЄС на підтримку промислових
НДДКР у П’ятій рамковій програмі ЄС з розвитку наукових
досліджень і технологій.
Авіакосмічна галузь. Аерокосмічна галузь ЄС
характеризується особливою структурою ринку: у виробництві
цивільних літальних апаратів домінують два найкрупніших
гравці, а на ринку військової авіатехніки монопольним
замовником є держава. Недивно, що галузь характеризується
сильним державним впливом та високим рівнем наукоємності.
Головними загрозами для міжнародної
конкурентоспроможності галузі визначено низький рівень
кооперації та високу географічну сегментованість ринків,
фрагментованість та нескоординованість наукових досліджень,
незавершеність Спільного внутрішнього ринку в аерокосмічній

285
сфері, що значною мірою зумовлено неузгодженістю
національних стандартів і небажанням урядів країн-членів
виробити спільний підхід до політики державних закупівель в
оборонному секторі.
За оцінками експертів, протягом перших 10-15 років 21
сторіччя світовий попит на авіасудна становитиме близько 14
тис. одиниць нової авіатехніки (або 1 трлн євро). Водночас частка
ЄС на світовому ринку цивільної авіації становить менше 10 %.
Американська авіаційна промисловість набагато
конкурентоспроможніша, при цьому космічна галузь є ще більш
розвиненою в США порівняно з ЄС.
Отже, наголосом промислової політики ЄС в аерокосмічній
галузі є насамперед заохочення загальноєвропейської кооперації
у сфері науково-технологічних розробок (Аеробус, Галілео,
Торнадо, Альфа Джет, Єврофайтер, GNSS, EGNOS, GMES),
підвищення мобільності дослідників, гармонізація стандартів з
метою завершення формування Спільного внутрішнього ринку.
Так, у 2004 році між ЄС та Європейським космічним агентством
було підписано Рамкову угоду, яка створила підґрунтя для
впровадження загальноєвропейської спільної промислової
політики в авіакосмічній галузі *. Пріоритетом цієї угоди
визначено узгодження попиту на послуги, що використовують
космічні системи і технології з пропозицією космічних систем та
відповідною інфраструктурою.
Хімічна промисловість. Галузь відіграє чи не найголовнішу
роль у промисловому розвитку ЄС. Забезпечуючи більше 16 %
валової доданої вартості обробної промисловості, хімічна галузь
є другою найбільшою галуззю промисловості, яка, до того ж,
створює позитивне зовнішньоторговельне сальдо ЄС у розмірі 50
млрд євро щорічно. Дана галузь потребує збільшення витрат на
НДДКР, незважаючи на те, що її прибутковість нижча, ніж у
США, що стримує приріст інвестування в наукову та інноваційну
діяльність. Додаткові обмеження на розвиток галузі також
накладаються жорсткими стандартами охорони довкілля та
здоров’я.
Комісія ЄС запропонувала стратегію, спрямовану на
досягнення високого рівня безпеки більшості хімічних речовин,
що виробляються в ЄС із одночасним забезпеченням
**
Framework Agreement between the European Community and the European Space
Agency // Official Journal, L 261, 06/08/2004, p. 0064 — 0068; Council Decision
№ 2004/578/EC of 29 April 2004 on the conclusion of the Framework Agreement between the
European Community and the European Space Agency // Official Journal, L 261, 06/08/2004,
p. 0063 — 0063.

286
ефективного функціонування Спільного внутрішнього ринку
хімічних речовин. Пряма фінансова допомога на оцінку ризиків
імплементації даної стратегії сягнула 3,6 млрд євро.
Заходи промислової політики ЄС у хімічній галузі
зорієнтовані на стратегічну перспективу — головним
пріоритетом є розширення НДДКР та розвиток людських
ресурсів. Лібералізація енергетичного сектора принесе вигоду
хімічній промисловості, як вельми потужному споживачеві
енергії, посилення природоохоронних вимог у перспективі
підвищить конкурентоспроможність хімічної промисловості ЄС у
міру розвитку глобальних стандартів захисту навколишнього
середовища.
Біотехнології. Це одна з найбільш наукоємних галузей ЄС,
яка, проте, значно поступається за інноваційною потужністю
США. Головними причинами цього є тривалий період розробки
нових речовин, жорстка процедура авторизації, нестача
фінансування, що обмежує здатність малих наукоємних
підприємств ефективно доводити продукцію до ринку.
Традиційно промислова політика ЄС у галузі біотехнологій
концентрувалася на проблемах захисту довкілля та споживачів,
що є явно недостатнім у сучасних умовах інтенсифікації
глобальної конкуренції. В ЄС розроблено План дій з розвитку
біотехнологій та наук про життя, головними заходами визначено:
 посилення ланцюга створення цінностей у галузі шляхом
підвищення кваліфікації персоналу, ефективної підтримки
досліджень світового рівня, налагодження тісних зв’язків між
центрами підвищення кваліфікації, посилення захисту
інтелектуальної власності та фінансового забезпечення галузі;
 забезпечення ефективного громадського контролю та
постійного суспільного діалогу, особливо з проблем етики
(стосовно генної інженерії та ін.), надання чесної інформації
споживачам. При цьому ці заходи не повинні накладати
додаткових неефективних адміністративно-бюрократичних
процедур, що стримують соціально відповідальні інновації;
 сприяння ЄС у розвитку міжнародних принципів, стандартів
і рекомендацій у сфері біотехнологій.

4.1.5. Перспективи розвитку спільної

промислової політики ЄС

Загалом зміни, викликані інтенсифікацією глобальної

287
конкуренції, спричинили поступовий перехід ЄС до
ліберальнішого типу соціально-економічної моделі розвитку, яка
базується передовсім на стимулюванні підприємницької
ініціативи та інноваційної діяльності. Велика кількість
накопичених проблем (високий рівень безробіття, низька
інвестиційна активність, недостатній рівень розвитку
інноваційної діяльності, що у сукупності призвело до зниження
динаміки продуктивності праці та відставання за показником
ВВП на душу населення від США та Японії) створює системний
ризик утрати конкурентного статусу європейських компаній на
світовому ринку. Саме тому, на наш погляд, розвиток і
вдосконалення промислових систем країн-членів, координація
національних програм і стратегій розвитку промисловості,
ініціювання загальноєвропейських коопераційних промислових
проектів на потужній науково-технологічній базі, сприяння
розвитку МСП, інвестування в інтелектуальний капітал — у
цілому, спільна промислова політика ЄС буде стрижнем стратегії
розбудови суспільства, що базується на знаннях, у найближчі 7—
10 років.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. Дайте визначення спільної промислової політики ЄС у

вузькому та широкому розумінні. Розкрийте взаємозв’язки
промислової політики з конкурентною, науково-технічною,
зовнішньоторговельною та структурною галузями політики
Європейської Спільноти.
2. Які пріоритети промислової політики визначені у
статті 157 Договору про Європейське Співтовариство (1993
року, Маастрихт)?
3. Розкрийте сутність і пріоритети «Лісабонської
стратегії» (2000). Чому у 2005 році було прийнято рішення
про перегляд стратегії та запропоновано новий
Лісабонський план дій?
4. Чи достатньо дієвим інструментом промислової
політики, на вашу думку, є «відкритий метод координації»?
У яких формах цей метод варто було б імплементувати в
Україні?
5. Розкрийте структуру ініціативи «B 2 EUROPE». Яка
мережа призначена для інформування підприємств про
загальноєвропейські програми ЄС і способи отримання
доступу до фінансування Співтовариства? У чому різниця

288
між мережею центрів передачі інновацій (IRC) та мережею
центрів бізнесу та інновацій (BIC) ?
6. Розкрийте фінансові інструменти промислової
політики Європейського інвестиційного банку та
Європейського інвестиційного фонду. Яка роль фінансових
посередників у механізмі фінансування промисловості?
7. Розкрийте пріоритети та механізми передачі коштів у
межах Багаторічної програми розвитку підприємств і
підприємництва (2001—2005).
8. Порівняйте Рамкову програму
конкурентоспроможності та інновацій (2007—2013) із
Сьомою рамковою програмою розвитку науки і технологій
(2007—2013). У чому спільні риси і відмінності цих
програм?
9. Які зміни відбулися у структурі валової доданої
вартості ЄС у період 1979-2001 рр.? Як це вплинуло на
позиції європейської промисловості?
10. Розкрийте сучасну структуру обробної промисловості
ЄС. Які внутрішні та зовнішні проблеми визначають
сучасну специфіку промислової політики у цих галузях?

Основна література

1. Мусис Н. Усе про спільні політики Європейського

Союзу. — К.: КІС, 2005.
2. Европейская интеграция. Учеб. пособ. — М.:
Международные отношения, 2003.
3. Jones R.A. «The Politics and Economics of the European
Union: an introductory text» / 2nd ed. — Cheltenham: Edward
Elgar Publishing Limited, 2001.

Додаткова література

1. Commission of the European Communities «Industrial

Policy in an Open and Competitive Environment: Guidelines for
a Community Approach», COM(90)566 Final, November 16,
1990.
2. Commission Staff Working Paper ‘Towards Enterprise
Europe: Work program for enterprise policy 2000-2005», SEC
(2000) 771.
3. Companion document to the Communication to the Spring
European Council: «Lisbon Action Plan incorporating EU
Lisbon programme and recommendations for actions to member

289
states for inclusion in their national Lisbon programmes»,
Brussels, 2 February 2005, SEC (2005) 192.
4. European Commission «Five-Year Assessment of the
European Union Research Framework Programs 1999-2003»,
Luxembourg: Office for Official Publications of the European
Communities, 2005 — 36 pp.
5. European Commission INTEGRATED GUIDELINES FOR
GROWTH AND JOBS (2005—2008) including a COMMIS-
SION RECOMMENDATION on the broad guidelines for the
economic policies of the Member States and the Community
(under Article 99 of the EC Treaty) and a Proposal for a
COUNCIL DECISION on guidelines for the employment
policies of the Member States (under Article 128 of the EC
Treaty). Brussels, 19 April 2005. COM(2005) 141 final.
6. Framework Agreement between the European Community
and the European Space Agency // Official Journal, L 261,
06/08/2004, p. 0064 — 0068; Council Decision № 2004/578/EC
of 29 April 2004 on the conclusion of the Framework Agreement
between the European Community and the European Space
Agency // Official Journal, L 261, 06/08/2004, p. 0063 — 0063.
7. Kok W.(2004), Facing the Challenge: The Lisbon strategy
for growth and employment, the High Level Group chaired by
Wim Kok, November 2004.
8. Presidency Conclusions, Lisbon European Council, 23
and 24 March 2000, www.europa.eu.int/comm/off/index/en.htm
9. The Lisbon Review 2006: Measuring Europe’s Progress in
Reform. Geneva: World Economic Forum, 2006.

ОЛЕКСАНДР ФЕДІРКО

290
 4.2. ТЕХНОЛОГІЧНА
ТА ДОСЛІДНИЦЬКА ПОЛІТИКА

4.2.1. Суть і значення спільної науково-технічної

політики Європейського Союзу
4.2.2. Еволюція спільної науково-технічної
політики Європейського Союзу
4.2.3. Сучасний стан і напрями трансформації
механізмів спільної науково-технічної політики
ЄС у період 2007—2013 рр.
Запитання та завдання для самоконтролю
Основна література
Додаткова література

4.2.1. Суть і значення спільної науково-

технічної політики Європейського Союзу

Головною метою спільної науково-дослідної політики ЄС є

координація національних дослідних політик, визначення та
імплементація дослідних програм загальноєвропейського
значення. Такі програми зорієнтовані на спільний ринок ЄС і
вимагають технічних та людських ресурсів у значних обсягах, які
жодна країна не здатна забезпечити окремо. Місія спільної
науково-технічної політики ЄС конкретизується у цілому спектрі
різнопланових завдань, визначених у Посланні Комісії ЄС «Про
інновації у економіці, що базується на знаннях» (2000) (табл.
4.2.1).
Для забезпечення координації національних науково-технічних
політик створено ряд допоміжних органів. Комітет з науково-
технічних досліджень (CREST) надає допомогу Комісії та Раді ЄС за
допомогою ідентифікації стратегічних пріоритетів розвитку НДДКР,
забезпечення узгодженості національних політик з наднаціональною,
а також визначення стратегії міжнародного науково-технічного
співробітництва ЄС із третіми країнами. Європейська група етики у
сфері науки та нових технологій (EGE) консультує інституції ЄС
щодо питань наукової етики, наприклад, правовий захист винаходів у
сфері біотехнологій, клонування людських істот*. Саме ці допоміжні
*
*. Directive 98/44/EC of the European Parliament and of the Council of 6 July 1998 on
the legal protection of biotechnological inventions // Official Journal of the European Union L
213, 30.7.1998, p. 13–21.

291
органи сприяють формуванню наукових мереж як основного
механізму координації науково-технічної політики.

Таблиця 4.2.1
ЗАВДАННЯ ТА ІНСТРУМЕНТИ НАУКОВО-ТЕХНІЧНОЇ ПОЛІТИКИ ЄС

Завдання Інструменти
Узгодження національних Порівняльний аналіз і координація
науково-технічних політик національних науково-технічних політик
Розробка законодавчої бази, Захист прав на інтелектуальну власність
яка б сприяла інноваційній Технічна стандартизація
діяльності
Європейські бухгалтерські стандарти
Створення та розвиток Мережі кооперації
інноваційно активних Послуги підтримки в загальноєвропейському
підприємств просторі
Заохочення участі МСП в отриманні
держзамовлень
Вдосконалення інтерфейсів Європейські мережі дослідних інститутів та
інноваційної системи університетів
Поширення успішної практики формування
локальних мереж
Транснаціональні технологічні партнерства
Формування суспільства, Технологічний форсайт на рівні ЄС
сприйнятливого до
інновацій

Джерело: Borras, Susana. The innovation Policy of the European Union: from
government to governance / Susana Borras, MPG Books Ltd., Bodmin, Cornwall,
UK, 2003, 231 p. (P. 18)

У 2001 році Рішенням Комісії ЄС створено Європейський

дорадчий комітет із питань науки (European Research Advisory
Board)****, головним завданням якого є розробка та
імплементація спільної науково-технічної політики ЄС. На
даному етапі діяльність комітету головним чином
сконцентрована на реалізації ініціативи Європейського
дослідного простору (European research area) та рамкових
програм з розвитку науки і технологій.
Вищенаведені цілі, завдання та інструменти науково-
**
**. Commission Decision 2001/531establishing the European Research Area Board //
Official Journal of the European Union L 40/7, 7.12.2007.

292
технічної політики ЄС відображають переважно
функціональний її аспект і, на думку багатьох дослідників,
відображають вузьке розуміння наукової політики. Проте на
практиці реалізація жодної політики неможлива у чистому
вигляді, тобто без взаємозв’язку з іншими галузями і сферами
політики. На думку данської дослідниці Сюзани Боррас,
науково-технічна політика ЄС може бути представлена і в
широкому розумінні, перетинаючись зі сферами реалізації
багатьох інших політик Співтовариства (рис. 4.2.1).

Рис. 4.2.1. Сфера застосування і межі науково-технічної

та інноваційної політики ЄС (за С. Боррас)*

Значення спільної політики Європейського Союзу у галузі

науки та технологій важко переоцінити для суспільно-еконо-
мічного розвитку цього інтеграційного угруповання.
Нарощування та інтеграція науково-технічних потенціалів
країн-учасниць за рахунок збільшення обсягів фінансування
НДДКР є одним із фундаментальних орієнтирів конкурентної
стратегії ЄС, прийнятої на Лісабонському саміті у 2000 році на
період до 2010 року.
У даний час дослідження та технології забезпечують 25-50 %
приросту сукупного ВВП країн—членів Європейського Союзу, а
також суттєво впливають на конкурентоспроможність, зайнятість
*
*. Borras, Susana. The innovation Policy of the European Union: from government to
governance / Susana Borras, MPG Books Ltd., Bodmin, Cornwall, UK, 2003, 231 p. (P. 19).

293
і якість життя населення в Європі. Разом з тим, на сучасному
етапі розвитку країни Європейського Союзу бачать нагальну
потребу переосмислення ключових засад моделі соціального
економічного розвитку, що спричинено поступовою втратою
конкурентних позицій на світових ринках під тиском насамперед
США, Японії, «азійських тигрів» (Гонконгу, Тайваню, Південної
Кореї, Сінгапуру), а також динамічних країн, що розвиваються,
— Китаю, Індії, Бразилії тощо.
Відносні показники економічного розвитку ЄС протягом
останнього десятиріччя були доволі невисокими. Так, у 1995—
2005 рр. середній темп приросту ВВП п’ятнадцяти старих членів
ЄС становив лише 2,2 %, тоді як середньосвітовий показник
дорівнював 3,6 % (у США — 3,2 %). Протягом останніх 30 років
ВВП на душу населення, який вважається одним з головних
показників міжнародної конкурентоспроможності країни,
становив у ЄС лише 70 % рівня США. Середньорічний приріст
погодинної продуктивності праці протягом 1996 — 2003 рр. в ЄС
становив лише 1,5 %, тоді як у США — близько 2,4 %.
Торговельний баланс ЄС за групою високотехнологічних
товарів протягом останніх 10 років зводився з дефіцитом 20 млрд
євро щорічно (причому дефіцит торговельного балансу за цією
товарною групою має тенденцію до зростання). Протягом
останніх двадцяти років минулого сторіччя світовими
технологічними лідерами були США та Японія, на які припадає в
сукупності більше 50 % світового ринку високотехнологічної
продукції. Щодо країн—технологічних лідерів ЄС за показником
абсолютного рівня витрат на НДДКР (Великобританія,
Німеччина, Франція та Італія), то їх частки на світовому ринку
високотехнологічної продукції значно скоротилися протягом
1980—2000 рр. Так, наприклад, питома вага Німеччини у
світовому високотехнологічному експорті скоротилася з 8 % до
5,4 %, Великобританії — з 6,7 % до 5,4 %, Франції — з 6,1 % до
3,9 %, Італії — з 2,7 % до 1,6 %. Таке погіршення позицій
зумовлене посиленням конкурентного тиску азійських нових
індустріальних країн: частка Південної Кореї у відповідний
період зросла втричі — з 1.1 % до 3.1 %, Тайваню — з 1,3 % до
3,3 %, Сінгапура — з 0,7 % до 2,6 %, а Китаю — з 0,6 % до 2,9 %.
Послаблення конкурентних позицій ЄС на світових ринках
високотехнологічної продукції багато в чому зумовлюється менш
розвинутим порівняно зі США та Японією інноваційним
підприємництвом. У кінці ХХ — на початку ХХІ ст. країни—
члени ЄС у середньому витрачали 1,96 % ВВП на НДДКР, що

294
менше порівняно зі США (2,59 %), Японією (3,12 %) та
Південною Кореєю (2,9 %). Розрив у фінансуванні наукових
досліджень між США та ЄС становить більше 100 млрд євро
щорічно, з яких 80 % припадає на відставання приватного
фінансування НДДКР. Питома вага дослідників у ЄС становить
лише 2,5 особи на 1000 осіб населення, тоді як у США 6,7 особи,
в Японії — 6. Кількість європейських дипломованих студентів,
які навчаються у США, вдвічі перевищує кількість
американських студентів, які навчаються у Європі.
А ось інші свідчення про зниження міжнародних
конкурентних переваг*:
 середньорічний темп приросту інвестицій у ЄС становив
лише 1,7 % протягом останніх десяти років, тоді як у США цей
показник сягав 5,4 %;
 кількість зареєстрованих у ЄС патентів дорівнює лише 25 %
відповідного показника США;
 у США 32 % населення мають вищу університетську освіту,
тоді як у ЄС цей показник дорівнює лише 19 %;
 інвестиції США в розрахунку на одного студента вдвічі
переважають більшість європейських країн.
Отже, науково-технічна та інноваційна політика виходять на
перший план як інструменти формування стратегічних
конкурентних переваг, що і дістало своє відображення в нових
орієнтирах, визначених Радою ЄC, яка навесні 2006 року *
наголосила на важливості збільшення обсягів інвестування у
створення нових знань і технологій, а також на необхідності
формування сприятливішого бізнес-середовища для розвитку
малих і середніх підприємств. Науково-технічна політика нині є
третім найбільшим реципієнтом фінансових виплат ЄС.
Водночас домінуючим рівнем реалізації науково-технічної
політики в Європі є, все ж таки, національний — фінансування
Європейським Співтовариством науково-дослідної сфери не
перевищує 17 % загального обсягу державних витрат на науку
країн—членів ЄС.
Отже, зважаючи на вищенаведені проблеми, науково-технічна
політика посідає особливе місце в системі управління ЄС,
створюючи підґрунтя для здобуття стратегічних переваг у
системі міжнародного поділу праці та пронизуючи усі ключові
галузі реалізації політик ЄС.
*
*. The new Integrated economic and employment guidelines, MEMO/05/123. Brussels,
12 April 2005.
**
Presidency Conclusions, Brussels European Council. 23 and 24 March 2006.

295
 4.2.2. Еволюція спільної науково-технічної
політики Європейського Союзу

Науково-технічна політика ЄС пройшла три етапи розвитку :

1. З 1970 р. по 1984 р. — період Євроатому та наукових
досліджень у сфері ядерної енергетики в межах Спільного
Дослідного Центру**** (Joint Research Center);
2. З 1984 р. — до теперішнього часу: рамкові програми у
сфері розвитку НДДКР (Research and Technology Development
Framework Programs) і програми підвищення європейської
конкурентоспроможності (European Competitiveness Programs);
3. З 2002 р. — до теперішнього часу: концепція єдиного
Європейського дослідного простору (European Research Area).
Розвиток загальноєвропейської науково-технічної кооперації
розпочався у 1970-х рр. На цьому етапі реалізовувалися
великомасштабні міжнародні коопераційні проекти,
створювалися об’єкти «великої науки». Наукова кооперація в той
час мала такі характерні ознаки*: 1) орієнтація на фундаментальні
та прикладні дослідження, а не на технологічні розробки;
2) залучення прямого державного фінансування, за незначних
приватних асигнувань; 3) невійськове спрямування досліджень;
4) створення крупномасштабних наукових споруд і лабораторій;
5) політичне управління науково-технічною кооперацією мало
переважно міждержавний, а не наддержавний характер.
Такі наукові організації кооперативного типу, як CERN,
EMBO та ESO цілковито відповідали вказаним параметрам у
процесі здійснення досліджень у сфері ядерної фізики,
молекулярної біології та астрономії, відповідно. Одночасно
Airbus та ESA мали більш промислово-технологічне
спрямування, а ESF та COST вели багатодисциплінарні
дослідження (рис. 4.2.2). Нарешті, управління діяльністю
Спільного Дослідного Центру (СДЦ) мало наддержавний
характер.
Місія СДЦ полягає у тому, щоб надавати науково-технічну
допомогу під час розробки, обґрунтування, імплементації та
моніторингу усіх галузей наднаціональної політики ЄС. Центр є
прямим інструментом науково-технічної політики
****
Спільний дослідний центр ЄС продовжує свою діяльність і нині, залишаючись
прямим інструментом реалізації спільної науково-технічної політики ЄС.
*
* Borras, Susana. The innovation Policy of the European Union: from government to gov-
ernance / Susana Borras, MPG Books Ltd., Bodmin, Cornwall, UK, 2003, 231 p. (P. 45).

296
Співтовариства, відповідно, всі проекти СДЦ фінансуються
повністю за рахунок коштів бюджету ЄС (переважно це
диверсифіковані мультидисциплінарні дослідження). Загалом на
проекти СДЦ припадає близько 20 % наукового бюджету ЄС.

Рис. 4.2.2. Інституційна архітектура науково-технологічної

діяльності в Європі, 2001

У контексті реалізації своєї головної місії Спільний дослідний

центр виконує низку завдань, зокрема:
 своєчасно реагує на нові потреби та вимоги суб’єктів
реалізації спільних політик ЄС (тобто органів та інституцій ЄС);
 концентрує увагу на проблемах соціального характеру, що
мають дослідну складову та загальноєвропейське значення;
 сприяє розвитку співробітництва з дослідними центрами,
університетами, промисловістю, державними органами країн—
членів ЄС, а також третіх країн і міжнародних організацій.
Починаючи з 1984 p., Рамкові програми ЄС і EUREKA надали
нового імпульсу міжнародній науково-технічній кооперації,
оскільки мали багаторічні цілі, охоплювали більшість секторів
економіки та мали набагато більший бюджет (рис. 4.2.3).
Нині спільна науково-технічна політика ЄС реалізується

297
переважно через здійснення рамкових програм, у яких сформовано
пріоритетні напрями із забезпеченням відповідного їх
фінансування на певних етапах інноваційного циклу. Обсяг
фінансування, що надається, згідно з цими програмами становить
менше 6 % загальних державних витрат країн ЄС на науку.
Рамкові програми ЄС, як і спільна науково-технічна політика
Союзу в цілому, спрямовані переважно на інтенсифікацію
міжнародної науково-технічної кооперації країн-членів.

Рис. 4.2.3. Кошти ЄС, спрямовані на рамкові програми

розвитку НДДКР, млн євро

Кошти на наукові дослідження виділяються на основі

принципу компліментарності, що передбачає необхідність для
реалізації проектів залучення коштів місцевих бюджетів і
приватних інвесторів або кредиторів, що знижує ризик
виникнення ефекту заміщення приватних витрат на НДДКР. Крім
того, рамкові програми підтримують наукові дослідження
виключно на доконкурентних стадіях інноваційного циклу, тобто
на етапах, коли їх результати ще не мають комерційного
застосування.
У період з 1998 по 2002 рік діяла п’ята програма науково-
технічного розвитку країн—членів ЄС, згідно з якою основними
пріоритетними напрямами було визначено створення
інформаційного простору (24 % бюджету програми), підвищення
конкурентоспроможності економік країн Європейського Союзу
та сприяння безперервному економічному зростанню (18 %),
298
підвищення рівня життя та екологічний менеджмент (16 %),
енергетика та сталий розвиток (14 %).
З 2002 по 2006 рр. науково-технічна діяльність країн ЄС
розвивалася відповідно до Шостої рамкової програми.
Пріоритетні напрями програми охоплюють інформаційні
технології, біотехнології, багатофункціональні матеріали,
космічні дослідження, сталий розвиток та відносини між
громадянським суспільством і урядами (табл. 4.2.2). Принципово
важливою є ініціатива створення Європейського дослідного
простору, за допомогою якого розв’язуватимуться такі проблеми:
дослідження та інновації; людські ресурси й мобільність;
дослідницька інфраструктура; наука й суспільство.
Таблиця 4.2.2
РОЗПОДІЛ БЮДЖЕТУ ШОСТОЇ РАМКОВОЇ ПРОГРАМИ ЄС ЗА
*
ПРІОРИТЕТАМИ РОЗВИТКУ НДДКР , МЛН ЄВРО

Напрями витрат млн євро %

БЮДЖЕТ ШОСТОЇ РАМКОВОЇ ПРОГРАМИ 17 883 100
1. Тематичні пріоритети 12 438 69,6
Науки про життя, біотехнології, генетичні 2514 14,1
дослідження
Технології інформаційного суспільства 3984 22,3
Нанотехнології, багатофункціональні 1429 8,0
матеріали, нові виробничі процеси та
процедури
Аерокосмічні дослідження 1182 6,6
Якість і безпека продуктів харчування 753 4,2
Сталий розвиток, глобальні зміни та 2329 13,0
екосистеми
Громадяни та управління в економіці, що 247 1,4
базується на знаннях
2. Структурування Європейського Дослідного 2854 16,0
Простору
Дослідження та інновації 319 1,8
Людські ресурси 1732 9,7
Дослідницька інфраструктура 715 4,0
*
* Decision № 786/2004/EC of the European Parliament and of the Council of 21 April
2004. // OJ L 138/7 of 30.4.2004.

299
 Наука і суспільство 88 0,5
Закінчення табл. 4.2.2
Напрями витрат млн євро %
3. Зміцнення основ Європейського Дослідного 347 1,9
Простору
Підтримка координаційних заходів 292 1,6
Інтеграція національних науково-технічних 55 0,3
політик
4. Інші специфічні напрями досліджень 1409 7,9
Підтримка політик ЄС та передбачення 590 3,3
майбутніх потреб у виробленні спільних
політик
Горизонтальні НДДКР, що залучають МСП 473 2,7
Підтримка міжнародної кооперації 346 1,9
5. Неядерні дослідження Спільного дослідного 835 4,7
центру
БЮДЖЕТ РАМКОВОЇ ПРОГРАМИ 1230 100
ЄВРОАТОМ
Тематичні дослідження (контрольований 890 72,4
термоядерний синтез, радіоактивні відходи і
захист)
Інші дослідження у сфері ядерної енергетики 50 4,1
Ядерні дослідження Спільного дослідного 290 23,6
центру

Інструментами реалізації шостої рамкової програми визначено:

 мережі обміну та поширення передового досвіду Nets of
Excellence (NoE) — багатосторонні проекти, націлені на
зміцнення зв’язків між різними сферами науки через поєднання
критичної маси ресурсів і досвіду;
 інтеграційні проекти Integration Projects (ІP) — масштабні
міжгалузеві транснаціональні проекти, призначені для підтримки
цільових досліджень, спрямованих на отримання знань для нових
продуктів, послуг, технологій. Вони повинні поєднати критичну
масу ресурсів, щоб забезпечити зростання європейської

300
конкурентоспроможності, а також задовольняти ключові
соціальні потреби;
 спеціальні цільові дослідницькі проекти Special Target
Research Projects (STREP) — багатосторонні науково-дослідні,
демонстраційні* та інноваційні проекти для невеликих науково-
дослідних установ і організацій з країн-кандидатів;
 дії з координації Coordinating Actions (СА) — ініціювання,
організація та менеджмент спільних загальних ініціатив,
організація конференцій, зборів, виконання досліджень, обмін
персоналом, поширення успішного досвіду, започаткування
спільних інформаційних систем та експертних груп;
 спеціальні заходи цільової підтримки Special Support Actions
(SSA) — одно- або багатостороння діяльність з підготовки
стартових майданчиків для майбутніх досліджень (конференції,
семінари, дослідження й аналіз проблем, створення робочих й
експертних груп, поширення результатів діяльності);
 цільові проекти для малих і середніх підприємств (CRAFT
— кооперативні проекти) — проекти, які реалізуються кількома
МСП з різних країн-членів із спільними проблемами, або
проектами, які здійснюються від імені промислових асоціацій чи
промислових груп у секторах, де переважають малі та середні
підприємства;
 спеціальні заходи щодо розвитку дослідницької
інфраструктури (I3) — спільні заходи із забезпечення розвитку
інфраструктури для дослідницької діяльності, доступної для
використання науковою спільнотою на всій території
Співтовариства;
 дії за програмою ім. Марії Кюрі щодо стимулювання
мобільності, навчання та підвищення майстерності дослідників.
На всіх етапах свого розвитку спільна науково-технічна
політика ЄС була більше, ніж простим обміном знаннями між
країнами-членами. Проте на сучасному етапі, зі створенням
Європейського дослідного простору (ERA) відбувається
перехід до якісно нового розподілу повноважень між ЄС та
урядами країн-членів. Європейський Союз отримує нову роль
у колективному продукуванні нових наукових знань і
технологій: його сфера дії стає набагато ширшою і не
обмежується лише фінансуванням окремих проектів (як було
раніше в рамкових програмах), а полягає в акумулюванні всіх
**
Демонстраційні проекти — це проекти, які унаочнюють життєздатність нових
технологій, що мають високий економічний потенціал, проте на даному етапі ще не
готові для остаточної ринкової комерціалізації.

301
національних ресурсів на науку та створенні вузлових
інноваційних пунктів із сильним синергетичним ефектом як
результат посилення міжорганізаційних зв’язків.

Вставка 20

Напрями спільної науково-технічної

політики ЄС згідно з концепцією
Європейського Дослідного Простору
1. Матеріальні ресурси та обладнання для
досліджень.
а) створення європейської мережі передових
науково-дослідних центрів;
б) розширення доступу до дослідного обладнання;
в) розвиток електронних мереж.
2. Інтеграція державних інструментів регулювання
та ресурсів науково-технічного розвитку.
а) координація загальноєвропейських та
національних науково-технічних програм;
б) координація пан-європейської кооперації.
3. Стимулювання приватного інвестування.
а) удосконалення механізму непрямої державної
допомоги на розвиток наукових досліджень;
б) захист прав на інтелектуальну власність;
в) стимулювання венчурних інвестицій.
4. Наукові дослідження для розробки дієвої політики.
а) дослідження для підтримки прийняття
адекватних політичних рішень;
б) спільна загальноєвропейська довідкова система
науково-технічної інформації.
4. Людські ресурси.
а) більша мобільність у межах ЄС;
б) гендерна політика;
в) підтримка молодих дослідників.
5. Інші напрями.
а) підтримка досліджень у регіонах;
б) інтеграція наукових спільнот Східної та Західної
Європи.
в) запрошення до співробітництва дослідників зі
всього світу.
6. Система цінностей та наукова етика.
а) проблеми взаємодії науки і суспільства.
б) розробка спільного підходу до етичних проблем
розвитку науки та технологій.

Ідея ERA отримала загальноєвропейське визнання через

усвідомлення трьох слабких боків спільної науково-технічної
політики ЄС, що існували досі, а саме: недостатнє

302
фінансування, малосприятливе середовище для розвитку
інновацій та ефективного використання винаходів, і, головне,
фрагментарна природа заходів у науковій сфері та
розпорошення ресурсів спільного бюджету.
Ініціатива Європейського дослідного простору інтегрує в собі
три взаємодоповнюючі концепції:
 по-перше, це створення єдиного внутрішнього ринку для
наукових досліджень — простору, де вільно переміщуються
знання, технології та дослідники з метою стимулювання
кооперації, конкуренції та досягнення ефективнішого
перерозподілу ресурсів;
 по-друге, це реструктуризація системи управління
науковими дослідженнями, особливо у сфері вдосконалення
координації національних науково-дослідних політик, яким, як
вже зазначалося, належить головне місце у фінансуванні та
виконанні наукових досліджень у Європі;
 і по-третє, розробка Європейської науково-дослідної
політики, яка не лише забезпечує фінансування дослідницьких
проектів, але базується на системному підході, враховуючи всі
напрями науково-технічної політики як на національному, так і
на наднаціональному рівнях.
Як видно з таблиці, концепція ERA базується на системному
підході і формує цілісну транснаціональну науково-дослідну
систему. Це створює необхідність перегляду та реінтерпретації
принципу субсидіарності, що може стати важливою перешкодою
на шляху практичної імплементації цієї концепції.

4.2.3. Сучасний стан

і напрямки трансформації механізмів
спільної науково-технічної політики ЄС
у 2007—2013 рр.

У практиці реалізації наднаціональної науково-технічної

політики ЄС на даний момент застосовується весь комплекс
інструментів, що було висвітлено вище в ході розкриття етапів
еволюції політики. Так, прямим інструментом був і
залишається Спільний дослідний центр, який виконує роль
головного консультанта Спільнот щодо розробки та
імплементації політик ЄС. Непрямі інструменти включають
рамкові програми розвитку науки і технологій, ініціативу
створення Європейського дослідного простору, а також

303
великою мірою програми, зорієнтовані на підвищення
міжнародної конкурентоспроможності ЄС.
Згідно з Рішенням Ради ЄС № 2006/975, у 2006 році
прийнято спеціальну програму прямих дій для СДЦ на період
2007—2013 рр.* у сфері неядерних досліджень з бюджетом 1751
млн євро, яка концентрується на таких пріоритетних сферах:
1. Процвітання суспільства, що базується на знаннях:
1.1. Конкурентоспроможність та інновації.
1.2. Європейський дослідний простір.
1.3. Енергія і транспорт.
1.4. Інформаційне суспільство.
1.5. Біотехнологія та науки про життя.
2. Сталий розвиток і відповідальне управління ресурсами:
2.1. Розвиток сільських регіонів, сільського
господарства та рибного промислу.
2.2. Природні ресурси.
2.3. Навколишнє середовище й охорона здоров’я.
2.4. Кліматичні зміни.
3. Безпека та свобода громадян:
3.1. Внутрішня безпека.
3.2. Види небезпек та шляхи захисту від них.
3.3. Якість і безпека харчування та харчових продуктів.
4. Європа як світовий партнер:
4.1. Глобальна безпека.
4.2. Кооперація з країнами, що розвиваються.
Інструменти, за допомогою яких СДЦ сприятиме розбудові
ефективних політик ЄС у зазначених сферах, включають
економетричне моделювання та аналіз сенситивності у багатьох
галузях політики, макроекономічне моделювання, аналіз
короткострокових фінансових і ділових циклів, розробка та
оцінка композитних індикаторів, попередній аналіз та оцінка
наслідків реалізації політик. СДЦ забезпечить підтримку
реалізації Лісабонського плану дій для економічного зростання
та створення робочих місць за допомогою здійснення прямого
кількісного соціально-економічного аналізу в таких сферах, як
зростання та макроекономічна стабільність, фінансові послуги,
конкурентоспроможність, формування людського капіталу і
програми підвищення кваліфікації, сільське господарство,
**
Council Decision 2006/975/EC of 19 December 2006 concerning the specific pro-
gramme to be carried out by means of direct actions by the Joint Research Centre under the
Seventh Framework Programme of the European Community for research, technological de-
velopment and demonstration activities (2007 to 2013) // OJ L 400, 30.12.2006.

304
кліматичні зміни, сталі енергетичні і транспортні системи тощо.
У контексті реалізації ініціативи Європейського дослідного
простору СДЦ братиме участь у технологічних платформах та
спільних технологічних ініціативах, а також особлива увага
надаватиметься залученню наукових кооперантів з нових країн-
членів та країн—кандидатів на вступ. СДЦ сприятиме реалізації
політик Європейських Співтовариств щодо розбудови
інформаційного суспільства, зокрема електронного
підприємництва (e-business), електронних систем охорони
здоров’я (e-health), персональної безпеки (personal security),
електронної освіти та навчальних програм (e-learning),
електронних послуг державних органів тощо. Проводитимуться
також аналітичні оцінки соціально-економічного впливу певних
біотехнологічних розробок і наук про життя з метою розвитку
законодавства для регулювання цих сфер. До сфери діяльності
Спільного дослідного центру також належить розробка
комплексного підходу до моніторингу змін та аналізу тиску на
природні ресурси з метою розробки інтегральної концепції сталого
розвитку.
Рамкова програма Євроатома забезпечена коштами у розмірі
2,75 млрд євро на період з 2007 по 2011 рік і складається з двох
спеціальних програм. Перша з них з бюджетом 1947 млн євро
спрямована на підтримку досліджень термоядерного синтезу, а
саме: розробка технологій безпечної, сталої, екологічно
відповідальної та економічно ефективної ядерної енергетики;
розробка технології захисту від ядерної реакції та радіаційного
забруднення; винайдення шляхів безпечного використання
реакції термоядерного синтезу у промисловості та медицині *.
Друга програма з бюджетом 517 млн євро фінансує діяльність
Спільного дослідного центру ЄС у сфері ядерних досліджень.
Головною метою цієї програми є забезпечення наукового
обґрунтування та розробка ефективної політики ЄС у цій
сфері****.
Головними засобами реалізації науково-технічної політики ЄС
є непрямі інструменти, яким постійно належить не менше 80 %
*
* Council Decision 2006/976/Euratom of 19 December 2006 concerning the Specific Pro-
gramme implementing the Seventh Framework Programme of the European Atomic Energy
Community (Euratom) for nuclear research and training activities (2007 to 2011) // Official
Journal of the European Union, 30 December 2006.
**
** Council Decision 2006/977/Euratom of 19 December 2006 concerning the Specific
Programme to be carried out by means of direct actions by the Joint Research Centre imple-
menting the Seventh Framework Programme of the European Atomic Energy Community
(Euratom) for nuclear research and training activities (2007 to 2011) // Official Journal of the
European Union, L 400/434, 30.12.2006.

305
наукового бюджету. Особливістю непрямих інструментів
науково-технічної політики є компліментарна модель
фінансування науково-дослідних проектів (тобто кошти
надаються у розмірі не більше 50 % вартості проекту, решта
фінансується за рахунок власних коштів учасників). Обов’язковим
критерієм є також участь щонайменше двох організацій з різних
країн-членів.
Кожні п’ять років Рада ЄС спільно з Європейським
Парламентом (на основі процедури співучасті у прийнятті рішень)
приймає багаторічні рамкові програми розвитку науки та
технологій. Саме ці програми визначають середньострокову
стратегію розвитку НДДКР країнах ЄС, згуртовуючи їх наукові
спільноти навколо пріоритетних напрямів та завдань на основі
чіткої моделі розподілу коштів за сферами науково-технічної
діяльності на п’ятирічний період.
На практиці цей механізм функціонування рамкових програм має
певну етапність. Спочатку Комісія за сприяння Дорадчого комітету з
менеджменту та координації (Advisory Committees on Management
and Coordination) готує пріоритетні напрями досліджень, за якими
кошти надаються через непрямі інструменти. Затверджуються ці
напрями Радою ЄС. Далі вони публікуються в Офіційному журналі
Європейського Союзу (The Official Journal) із запрошенням до участі
в тендерах дослідників з країн—членів ЄС. У таких тендерах не
існує жодних національних квот — головними критеріями є якість
науково-технічних рішень, зазначених у тендерних пропозиціях, та
вплив на економічне зростання і конкурентоспроможність ЄС.
Детально правила, процедурні аспекти проведення тендерів, а також
принципи дифузії отриманих результатів НДДКР для приватних
підприємств, науково-дослідних установ, вищих навчальних
закладів та інших потенційних учасників сьомої Рамкової програми
Європейських Співтовариств та Рамкової програми Європейського
Співтовариства у сфері атомної енергії, визначені у регламентах
Ради ЄС № 906/2006 та № 1908/2006, відповідно. Конкретні важелі,
що застосовуються в програмі, окрім компліментарного
фінансування включають обмін досвідом, закордонні стажування,
підтримка наукових мереж, інтеграційні проекти та інші способи
підтримку міжнародних науково-дослідних коопераційних проектів.
Останньою була затверджена Сьома Рамкова програма, яка
базується на новій концепції координації загальноєвропейських
досліджень у контексті ініціативи ERA та Лісабонської стратегії
конкурентоспроможності ЄС. На відміну від усіх попередніх
програм вона розрахована не на п’ять, а на сім років (2007-2013),

306
що відповідає традиційному семирічному циклу планування
соціально-економічного розвитку ЄС. Іншою особливістю
програми є безпрецедентно великий обсяг фінансування у розмірі
50 521 млн євро, що майже втричі більше порівняно з бюджетом
Шостої рамкової програми. Ці факти переконливо доводять те,
що науково-технічні дослідження та інноваційні розробки є
центральною складовою стратегії міжнародної
конкурентоспроможності ЄС.
У сьомій програмі визначено чотири пріоритетні спеціальні
програми*:
 програма «Кооперація», зорієнтована на стимулювання
науково-технічної кооперації між вищими навчальними закладами,
промисловістю, науково-дослідними центрами та органами
державного управління країн—членів ЄС та всього світу з метою
одержання передових позицій у ключових науково-технічних
сферах;
 програма «Ідеї» передбачає стимулювання творчих
європейських досліджень, що проводяться окремими групами
вчених, за допомогою підтримки найновітніших розробок у
науковій, технологічній, інженерно-технічній, соціально-
економічній та гуманітарній сферах. Буде створено Європейську
дослідну раду (European Research Council) для експертизи,
фінансування та координації проектів, які очолюються провідними
вченими та дослідниками;
 програма «Люди» покликана сприяти розвитку людського
потенціалу для європейських досліджень за рахунок підтримки
програм підвищення кваліфікації, мобільності науково-технічних
кадрів і підвищення привабливості професії науковця;
 програма «Компетенції» створена для вдосконалення науково-
дослідних та інноваційних компетенцій у межах Європи за
допомогою сприяння розвитку інноваційної інфраструктури,
наукомістких кластерів, науково-дослідного потенціалу регіонів,
інноваційноактивних МСП, формування міжнародної науково-
технічної політики.
Головною метою цих чотирьох спеціальних програм є
створення Європейських полюсів технологічної переваги (poles
of excellence). Загальна сума наукового бюджету на 2007—2013
роки розподіляється відповідно до такої структури: програма
*
*. Decision № 1982/2006/EC of the European Parliament and of the Council of 18
December 2006 concerning the Seventh Framework Programme of the European Community
for research, technological development and demonstration activities (2007-2013) // Official
Journal of the European Union, L 412/1, 30.12.2006. — P. 5.

307
«Кооперація» — 32 413 млн євро; «Ідеї» — 7510 млн євро;
«Люди» — 4750 млн євро; «Компетенції» — 4097 млн євро;
Неядерні види діяльності СДЦ — 1751 млн євро.
Шоста рамкова програма головним пріоритетом мала
формування засад Європейського дослідного простору. Наголос
було зміщено в бік нових інструментів структурування
європейських досліджень з метою зниження їх фрагментації. Для
концентрації ресурсів Шоста програма підтримувала обмежене
коло тематичних напрямів. Сьома рамкова програма продовжить
підтримку проекту ERA, а також усіх тематичних напрямів
наукових досліджень, відображених у попередній програмі
(охорона здоров’я, біотехнології, ІКТ, нанотехнології, транспорт,
енергетика та захист навколишнього середовища). З’явиться
новий тематичний напрям дослідження у сфері безпеки та
космосу.
Центральним завданням Сьомої рамкової програми є
конвергенція науково-технічних політик і заходів на рівні ЄС та
на рівні національних урядів. З цією метою в Сьомій рамковій
програмі запроваджуються великомасштабні диверсифіковані
коопераційні заходи, серед яких:
 спільні технологічні ініціативи (Joint Technology Initiatives)
у таких сферах, як інноваційна медицина, наноелектроніка,
вбудовані системи, аеронавтика, управління повітряним
транспортом, водневі та паливні елементи і глобальний
моніторинг екологічної безпеки. Інші напрями досліджень будуть
ідентифікуватися на основі діалогу з промисловістю, особливо
через Європейські технологічні платформи (European Technology
Platforms);
 спільна імплементація національних науково-дослідних
програм на основі 169 статті Договору про ЄС;
 розбудова загальноєвропейської інфраструктури науково-
дослідної та інноваційної діяльності реалізуватиметься
аналогічно як і в розбудові трансєвропейських енергетичних,
транспортних та телекомунікаційних мереж.
Характерною рисою Сьомої програми є також наголос на
розвитку міжнародного науково-технічного співробітництва. Так, у
межах програми «Кооперація» реалізується крупномасштабний
міжнародний проект ITER (Міжнародна організація ядерної енергії),
засновниками якого є Євроатом, Китай, Індія, Японія, Корея, Росія та
США. Ідея полягає у спорудженні, експлуатації та подальшій
дезактивації великого міжнародного центру ядерних досліджень,
обладнання якого у розпорядженні всіх зацікавлених наукових

308
установ, що беруть участь у науково-дослідних програмах з ядерної
енергетики.
У межах цієї ж спеціалізованої програми ЄС реалізує проект
INTAS щодо міжнародного співробітництва з новими незалежними
країнами. Засновниками є ЄС, Росія, Японія та США (1992 р.).
Штаб-квартира проекту розташована у Москві (РФ), а головне
завдання полягає у сприянні переорієнтації військових досліджень
країн колишнього СРСР у цивільну сферу. Аналогічна угода
укладена між ЄС, США, Канадою, Швецією та Україною у 1998
році.
На відміну від попередніх програм Сьома рамкова програма,
беручи до уваги необхідність підвищення конкурентоспроможності
європейської промисловості, не обмежується лише
фундаментальними дослідженнями, а більшою мірою враховує
потреби промисловості. Суттєво збільшаться кошти на підтримку
дослідними центрами та вищими навчальними закладами
інноваційної діяльності МСП. Сьома рамкова програма діятиме
паралельно з Рамковою програмою з підвищення
конкурентоспроможності та розвитку інновацій (CIP —
Competitiveness and Innovation Framework Programme). Остання,
наприклад, підтримуватиме мережі, які допомагають МСП
отримати доступ до Сьомої рамкової програми, фінансуватиме Про-
ект підтримки інноваційного бізнесу (Business Innovation Support
Scheme), а також Проект підтримки інноваційних МСП з високим
потенціалом зростання (High Growth and Innovative SME facility).

Запитання та завдання для самоконтролю

1. Порівняйте вузький і широкий підходи до тлумачення

сфери науково-технічної політики ЄС. Які, на вашу думку,
мають бути межі науково-дослідної політики?
2. У чому специфіка наднаціонального рівня реалізації
науково-технічної політики ЄС? Поясніть, як тут спрацьовує
принцип субсидіарності.
3. Поясніть значення прямих і непрямих інструментів
науково-технічної політики. Наведіть приклади аналогічних
інструментів в Україні.
4. Які суб’єкти допомагають органам ЄС формувати та
реалізувати науково-технічну політику? Яка роль належить
у цьому процесі Спільному дослідному центру?
5. Які причини погіршення конкурентних позицій ЄС на

309
міжнародних ринках? Як, на вашу думку, вони вплинули на
спільну науково-технічну політику?
6. Коротко охарактеризуйте основні етапи еволюції
спільної науково-дослідної політики ЄС.
7. Яка роль рамкових програм розвитку науки і
технологій в ЄС? Назвіть ключові пріоритети цих програм.
Які вам відомі інструменти реалізації Шостої рамкової
програми розвитку науки та технологій?
8. У чому суть ініціативи Європейського дослідного
простору (ERA) і яке його місце у канві сучасної
європейської науково-технічної політики?
9. Зробіть детальний порівняльний аналіз спеціальної
програми прямих дій для Спільного дослідного центру
(2007—2013), Рамкової програми Євроатому (2007—2011),
Сьомої рамкової програми розвитку науки і технологій
(2007—2013) та Рамкової програми
конкурентоспроможності й інновацій (2007—2013). Які
спільні риси та відмінності ключових програм у науково-
технічній сфері ЄС?
10. У чому полягають особливості Сьомої рамкової
програми та чотирьох її спеціальних програм?
11. Розкрийте основні фінансові механізми реалізації
Рамкової програми конкурентоспроможності та інновацій
(2007—2013). Чи є, на Ваш погляд, взаємозв’язок між
науково-технічною та підприємницькою (промисловою)
політиками ЄС? У яких формах він виявляється?

Основна література

1. Мусис Н. Усе про спільні політики Європейського

Союзу. — К.: КІС, 2005.
2. Jones R.A. «The Politics and Economics of the European
Union: an introductory text» / 2nd ed. — Cheltenham: Edward
Elgar Publishing Limited, 2001.
3. Borras, Susana. The innovation Policy of the European
Union: from government to governance / Susana Borras, MPG
Books Ltd., Bodmin, Cornwall, UK, 2003.

Додаткова література

1. Commission Decision № 2001/531establishing the

European Research Area Board // Official Journal of the
European Union L 40/7, 7.12.2007.

310
 2. Council Decision № 2006/975/EC of 19 December 2006
concerning the specific programme to be carried out by means of
direct actions by the Joint Research Centre under the Seventh
Framework Programme of the European Community for
research, technological development and demonstration
activities (2007 to 2013) // OJ L 400, 30.12.2006.
3. Decision № 1982/2006/EC of the European Parliament and of
the Council of 18 December 2006 concerning the Seventh Frame-
work Programme of the European Community for research,
technological development and demonstration activities (2007-2013) //
Official Journal of the European Union, L 412/1, 30.12.2006. — P. 5.
4. Decision № 786/2004/EC of the European Parliament and
of the Council of 21 April 2004. // OJ L 138/7 of 30.4.2004.
5. Directive № 98/44/EC of the European Parliament and of
the Council of 6 July 1998 on the legal protection of
biotechnological inventions // Official Journal of the European
Union L 213, 30.7.1998, p. 13—21.
6. The new Integrated economic and employment
guidelines, MEMO/05/123. Brussels, 12 April 2005.
ОЛЕКСАНДР ФЕДІРКО

4.3. ЕНЕРГЕТИЧНА ПОЛІТИКА ЄС

4.3.1. Суть та значення спільної європейської

енергетичної політики
4.3.2. Еволюція енергетичної політики ЄС
4.3.3. Сучасний стан енергетичної політики ЄС
4.3.4. Перспективи спільної Європейської
енергетичної політики.
Запитання і завдання для самоконтролю
Основна література
Додаткова література

4.3.1. Суть і значення спільної європейської

енергетичної політики

Енергетичний комплекс є основою розвитку сучасної

промислової моделі Європейського Союзу. Великий перелік
проблем і викликів, які постали в енергетичній сфері сьогодні,
зумовлюють необхідність розробки та імплементації активної
енергетичної політики на рівні Співтовариства.
Енергія у різних формах споживається всіма секторами

311
економіки. Більшість енергії споживається транспортом (30 %),
промисловістю (28 %) та домогосподарствами (27 %). На сферу
послуг і сільське господарство припадає лише 11 % та 4 %
відповідно. У структурі енергоспоживання відбулися значні
зміни. З1 990 по 2000 рік валове споживання енергії в ЄС-15 *
зросло на 10 %, при цьому питома вага твердого палива
знизилася на 29 %, природного газу — зросла на 52 %, атомної
енергії — на +23 %, поновлюваних джерел енергії — на +35 %,
нафти — на +8 %.
Станом на 2005 рік валове споживання енергії у ЄС-27 сягнуло
1811 млн тонн нафтового еквівалента (далі м.т.н.е.). Нафта є
найвагомішим джерелом енергії (питома вага у споживанні енергії
становить 36,7 %), вона переважно використовується у транспорті
(56 % валового споживання нафти), як сировина у нафтопереробній
промисловості (15 %), а також в інших галузях кінцевого
споживання промислових товарів, послуг та в домогосподарствах
(сукупна частка дорівнює 23 %). Крім того, нафта є сировиною для
підприємств, що забезпечують опалення житлових будинків (6 %)
(рис. 4.3.1).

**
Так-звані старі країни члени ЄС (до розширення 2004 року), а саме Німеччина,
Велика Британія, Франція, Італія, Ірландія, Австрія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург,
Іспанія, Португалія, Греція, Данія, Фінляндія, Швеція.

312
 Рис. 4.3.1. Структура споживання енергетичних ресурсів
у ЄС-25 за їх видами
Природному газу належить друге місце у структурі
енергоспоживання ЄС (24,6 %). Цей вид палива переважно
використовується для виробництва електроенергії (29 %),
опалення житлових будинків (29 %), потреб промисловості
(25 %), має доволі невелике значення для транспорту. На
третьому місці — тверде паливо (17,7 %), що переважно
використовується для виробництва електроенергії (74 %) та на
потреби важкої промисловості.
Таким чином, можна стверджувати, що структура споживання
енергоресурсів не відповідає економічним інтересам ЄС: нафта, газ та
вугілля у сукупності забезпечують майже 80 % споживчих потреб ЄС.
Частка атомної енергії постійно зростала і досягла 15 % у 2004
році (дещо знизившись у 2005 році до 14,2 %) від валового
енергоспоживання ЄС. Проте останнім часом значно скоротився
обсяг інвестицій у галузі, а також велика кількість АЕС у нових
країнах-членах тимчасово зупиняють свою діяльність на вимогу
Європейської Комісії. Це зумовлено бажанням підвищити рівень
безпеки атомного сектора за рахунок виведення з експлуатації
енергоблоків застарілих модифікацій (насамперед ВВЕР 440-230
та РБМК). До того ж, три старі країни—члени ЄС — Бельгія,
Німеччина та Швеція — прийняли рішення у майбутньому
цілковито відмовитися від атомної енергетики.

313
 Останнім часом стрімко зростало використання енергії з
відновлюваних джерел (енергія біомас, гідроенергетика, енергія
вітру, сонця, геотермальна, фотогальванічна тощо), частка якої
досягла 6,7 % у 2005 році. Енергія біомас успішно використо-
вується для виробництва електроенергії, опалення, виробництва
біопального для транспорту. Вітрова та гідроенергія
використовуються для виробництва електроенергії.
Використання енергії вітру зросло у шість разів у 1998—2005 рр.
Близько половини спожитої енергії виробляється в межах ЄС,
отже, в даний час імпортна енергетична залежність Спільноти
становить 50 %. При цьому, найбільша залежність із сирої нафти
— ЄС імпортує близько 80 % від загального обсягу внутрішнього
споживання нафти. Дещо нижча залежність із природного газу
(54 %) та вугілля (38 %). Атомна енергія та енергія з
відновлюваних джерел вважається повністю забезпеченими
внутрішніми джерелами. Ситуація ускладнюється тим, що
залежність продовжує зростати. Так, у 2005 р. чистий імпорт
(імпорт мінус експорт) енергоресурсів в ЄС-25 зріс порівняно з
2004 р. на 4,5 % і сягнув 950 млн тонн нафтового еквівалента.
Рівень енергетичної залежності зріс із 54 % у 2004 р. до 56,2 % у
2005 р. Усі держави-члени, за винятком Данії, є чистими
імпортерами енергоресурсів. Найбільший рівень енергетичної
залежності мають Німеччина (61,1 %), Франція (54,5 % ), Італія
(86,8 %) та Іспанія (85,1 %). За оцінками експертів *, за
збереження сучасних темпів зростання енергоспоживання
залежність від зовнішніх поставок енергоносіїв може сягнути
70 % у 2030 році (а з нафти — 94 %).
Іншою проблемою, яка є похідною від попередньої, є
недостатній рівень географічної диверсифікації імпорту
енергоносіїв. Так, половина імпорту нафти-сирцю надходить до
ЄС із трьох країн, а саме: з Російської Федерації (20 % загального
імпорту нафти), Норвегії (20 %) та Саудівської Аравії (11 %)
(рис. 4.3.2).

**
Commission of the European Communities «Annex to the Green Paper: A European
Strategy for Sustainable, Competitive and Secure Energy. What is at stake»/ Commission Staff
Working Document: Background document // COM № 105 final, Brussels, 2006, P. 11.

314
 Рис. 4.3.2. Географічна структура імпорту сирої нафти
до ЄС-25 у 2005-му році, %
Ще одним наслідком залежності від зовнішніх постачань
енергоносіїв є зростання кон’юнктурних ризиків, зумовлених
коливаннями цін на світовому ринку на нафту та нафтопродукти.
Так, ціни на рідке паливо подвоїлися протягом періоду з 1996 по
2006 рік. В основі цього є зростання цін на нафту, що
спричинило відповідне подорожчання нафтопродуктів, зокрема
бензину.
Отже, ключовими проблемами у контексті розвитку
енергетичної політики ЄС є:
 невідкладна потреба в інвестиціях для задоволення попиту
на енергію та модернізацію інфраструктури (близько 1 трлн євро
протягом майбутніх 20 років);
 збільшення залежності від імпорту (до 2030 року близько
70 % споживання енергії в ЄС задовольнятиметься за рахунок
імпортних продуктів);
 недостатня географічна диверсифікація постачань
енергоресурсів (більше половини обсягу споживання газу ЄС
надходить від трьох країн — Росії, Норвегії, Алжиру; аналогічно
і з нафтою, 50 % імпорту якої надходить з Росії, Норвегії та
Саудівської Аравії);
 очікується, що глобальний попит на енергію та рівень
викидів CO2 зростуть до 2030 року на 60 %;
 до кінця століття очікується потепління світового клімату
від 1,4 % до 5,8 %, що призведе до серйозних проблем у розвитку
економічних та екологічних систем;

315
  недостатній рівень конкуренції на внутрішніх енергетичних
ринках Європи призводить до втрат споживачів енергії від
завищених цін та ризику безпеки постачання енергії.
Ураховуючи ці та низку інших чинників органи ЄС виробили
єдине бачення щодо цілей спільної політики ЄС в енергетичній
сфері. Це насамперед забезпечення функціонування спільного
енергетичного ринку, безпека постачань енергоносіїв до ЄС,
сприяння зростанню енергоефективності та економії енергії, а
також розвиток нових і відновлюваних форм енергії. У контексті
визначених цілей покладено конкретні кількісні цільові
орієнтири енергетичної політики ЄС, а саме:
– заощадити 20 % прогнозного обсягу споживання енергії y
2020 році;
– збільшити до 2020 року питому вагу відновлюваних
джерел енергії (далі ВДЕ) до 20 % загального обсягу
споживання енергії;
– збільшити питому вагу біопалива до 10 % у загальному
обсязі споживання бензину та дизпалива у 2020 році за умови, що
економічно життєздатними стануть сталі види біопалива
«другого покоління» (з нехарчових культур);
– знизити рівень парникових викидів на 20 % до 2020 року;
– завершити форсування вільного внутрішнього ринку енергії,
що дасть реальні ефективні вигоди корпоративним та приватним
споживачам;
– поліпшення інтеграції спільної енергетичної політики ЄС з
аграрною та торговельною;
– розвиток міжнародного співробітництва в енергетичній
сфері.

4.3.2. Еволюція енергетичної політики ЄС

На думку фахівців Генерального директорату з енергії і

транспорту Комісії ЄС, спільна енергетична політика ЄС
пройшла низку етапів, а саме:
 перший етап пов’язаний з укладанням Договорів про ЄОВС
(1951 р.) та Євроатом (1957 р.), які стали «енергетичними
двигунами» Європейської інтеграції;
 другий етап — нафтова криза 1973-1974 рр. — країни-члени
переважно переймалися національними проблемами та визначали
власні пріоритети в енергетичній сфері;

316
  третій етап — липень 2003, коли у проекті Договору про
конституцію ЄС було запропоновано окрему статтю про
енергетичну сферу;
 четвертий етап — липень 2005 — на саміті країн «Великої
вісімки» надається високий пріоритет енергетичній політиці;
 п’ятий етап — жовтень 2005 — глави держав та урядів країн
ЄС закликають до формування спільної енергетичної політики, а
в грудні того ж року вони закликають до формування
інтегрованого підходу у сфері енергетики («Integrated approach»
to energy).
Загалом запропонована етапність відображає чітке усвідомлення
країнами—членами ЄС переваг від реалізації політики на
наднаціональному рівні, а також готовність і надалі дедалі більше
функцій передавати органам та інституціям ЄС, згідно з принципом
субсидіарності, для ефективнішого розв’язання спільних проблем.
Процес інтеграції в Європі із самого початку був тісно
пов’язаний з енергетичною сферою, зокрема з вугільною
промисловістю та ядерною енергетикою. Початкові принципи
спільної Європейської енергетичної політики були закладені вже у
1951 році у Договорі про заснування Європейського об’єднання
вугілля та сталі (Ст. 3 «Загальні цілі», Ст. 57-64 «Виробництво та
ціни») та у 1957 Договором про створення Європейського
об’єднання у сфері атомної енергетики (Ст. 40-76 «Інвестиції,
спільні проекти та постачання» та Ст. 92-100 «Спільний ринок
ядерної енергії»).
У повоєнний період, до початку 70-х рр. ХХ ст. енергетичне
забезпечення функціонування економік західноєвропейських
країн було сталим і передбачуваним. Це зумовлювалося тим, що
шість країн засновниць у 50-х рр. володіли достатніми покладами
вугілля, при цьому інтенсивно розвивався сектор ядерної
енергетики. Згодом нафта завоювала провідні позиції в
енергетичному балансі Європи, потіснивши вугілля і навіть
атомну енергію. Проте це не створювало жодних загроз для
енергетичної безпеки ЄС, оскільки західні нафтодобувні компанії
стабільно постачали до ЄС дешеву нафту з великих
африканських родовищ та з країн Близького Сходу. У зв’язку з
цим регулювання енергетичної сфери до першої нафтової кризи
1973 р. було доволі ліберальним.
У 1973 році спричинена арабо-ізраїльською війною виникла
перша світова нафтова криза. Під час війни арабські країни
запровадили кількамісячне ембарго на експорт нафти майже до
всіх країн Західної Європи, також було переглянуто принципи

317
визначення ціни та участі у видобуванні сирої нафти
західноєвропейськими нафтовими компаніями. Це призвело до
стрибкоподібного зростання ціни на нафту (з 2,90 дол. до 11,65
дол. за барель протягом 2—3 місяців) і спричинило значний
дефіцит нафтопродуктів на Європейському ринку.
Нафтова криза 1973 р. продемонструвала неготовність
Європейської спільноти до оперативного регулювання
енергетичного сектора, зокрема через нестачу правових
інструментів для активного втручання Співтовариства у цій сфері.
ЄС визнало небезпеку залежності від обмеженого джерела поставок
енергоносіїв, і вже на рівні Співтовариства було вжито заходів з
диверсифікації джерел енергопостачання та утворення запасів
енергоносіїв. Отже, можна стверджувати, що формування спільної
енергетичної політики було започатковано у 1974 р., коли
Співтовариство почало встановлювати цілі та реалізувати заходи,
спрямовані на зменшення зовнішньої залежності від імпорту нафти
та нафтопродуктів.
Друга нафтова криза спричинила подальше вдосконалення
спільної енергетичної політики*: було розроблено комплекс заходів
з енергозбереження, диверсифікації енергопостачання, інтенсивного
освоєння поновлюваних та нетрадиційних джерел енергії,
енергоощадності та підвищення ефективності використання
енергетичних ресурсів. Це, зокрема, Директива Ради ЄС
№ 68/414/ЄЕС від 20 грудня 1968 року «Про запровадження
зобов’язання для країн—членів ЄEC підтримувати обов’язкові
мінімальні запаси сирої нафти та/або нафтопродуктів» // OJ № L
308, 23.12.1968, с.14; Директива Ради ЄС № 73/238/ЄEC від 24
червня 1973 року «Про заходи щодо нівелювання труднощів з
постачання сирої нафти та нафтопродуктів» // OJ № L 228,
16.08.1973, с. 1; Рішення Ради ЄС № 77/706/ЄЕС від 7 листопада
1977 року «Про встановлення мети Спільноти щодо зменшення
споживання первинних джерел енергії у разі виникнення труднощів
з постачання сирої нафти та нафтопродуктів» // OJ № L 292,
16.11.1977, с. 9.
Правові основи енергетичної політики ЄС закладено у низці
нормативних актів, зокрема:
 енергетична політика включена до переліку цілей
Європейського Співтовариства (Ст. 3u Договору про
Європейське Співтовариство);
**
Водянніков О. Політика ЄС в сфері використання біологічного палива: напрями
адаптації національного законодавства України до права ЄС // Юридичний журнал. —
2004 р. — № 4.

318
  проблеми енергетичної політики також розглядаються у
розділі «Навколишнє середовище» (§2 Ст. 175 Розділу XIX
Договору про Європейське Співтовариство);
 про енергетичну інфраструктуру йдеться у розділі «Транс’-
європейські мережі» (Розділ XV, Ст. 154, 155 та 156 Договору
про Європейське Співтовариство);
 відповідно до принципу субсидіарності, визначеного в
Договорі про Європейський Союз, енергетична політика
переважно перебуває у сфері компетенції країн-учасниць;
 Ст. 40-76 (інвестиції, спільні підприємства та постачання) та
Ст. 92-100 (спільний ринок ядерної енергії) Договору про
Європейське об’єднання у сфері атомної енергетики визначають
принципи функціонування атомної енергетики в межах ЄС;
 до липня 2002 року щодо вугілля діяли норми Договору про
Європейське об’єднання вугілля і сталі, особливо Ст. 3 (загальні
цілі) та Ст. 57-64 (виробництво і ціни), проте на даний час цей
договір вичерпав свою дію і сталеливарна та вугледобувна
промисловості регулюються відповідно до загальних положень
щодо промисловості та внутрішнього ринку, визначених у
Договорі про Європейське Співтовариство.
Енергетична сфера як стратегічна галузь інтеграційної
політики ЄС вимагає постійного моніторингу енергетичних
комплексів. Із цією метою 1996 році Рада ЄС прийняла постанову
№ 736/96, якою зобов’язала суб’єктів повідомляти Комісію про
інвестиційні проекти у нафтогазовому та електроенергетичному
секторах. Держави-члени зобов’язані кожного року надавати
інформацію про інвестиційні проекти, які стосуються
виробництва, транспортування, зберігання та розподілу нафти,
природного газу або електричної енергії, роботи по яких
заплановано почати у середньостроковій перспективі (3—5
років).
Визначним інструментом енергетичної політики була п’ятирічна
Рамкова програма дій в енергетичному секторі (1998—2002),
покликана об’єднати та впорядкувати усі стратегічні заходи в
енергетичній сфері ЄС. Серед пріоритетних завдань програми —
піднесення ефективності заходів в енергетичному комплексі ЄС,
забезпечення їх ідповідності загальноєвропейським пріоритетам,
інтегрування механізмів енергетичної політики із заходами в межах
інших напрямів політики ЄС. Структурно у програмі було
ідентифіковано шість елементів, кожен з яких визначав пріоритети
у відповідних підгалузях енергетичної політики. Зокрема, програма
«CARNOT» зорієнтована на забезпечення ефективних та екологічно

319
прийнятних форм використання твердих видів палива (кам’яного та
бурого вугілля, торфу тощо); програма «SAVE» мала за мету
підвищення ефективності використання енергії; ініціатива «ETAP»
пов’язана з дослідженням, аналізом та прогнозуванням розвитку
енергетичного сектора Співтовариства; «SYNERGY» — це
програма розвитку міжнародної кооперації в енергетичній сфері;
спеціальна програма «SURE» створена для розвитку міжнародної
співпраці в галузі атомної енергетики та вироблення механізмів
підвищення безпеки у цьому секторі; «ALTENER» — це ініціатива
ЄС, зорієнтована на поширення застосування відновних джерел
енергії.
Етапним документом на шляху до формування спільної
енергетичної політики стала Зелена книга «У напрямі європейської
стратегії безпеки поставок енергії»*, у якій Комісія під впливом
значних цінових коливань на нафту та енергоносії протягом 1999
року вдалася до кардинального перегляду своєї стратегії в
енергетичній сфері. Головна увага в цьому документі приділена
забезпеченню сталого постачання енергоносіїв за прийнятними
цінами як для промислових, так і для приватних споживачів,
враховуючи при цьому необхідність забезпечення відповідного рівня
захисту навколишнього природного середовища. Суть
запропонованої стратегії полягала у тому, щоб досягти енергетичної
самодостатності Співтовариства, зменшивши тим самим залежність
від зовнішніх джерел постачання. Проблема диверсифікації джерел
імпорту та забезпечення стабільного постачання енергоносіїв у ЄС
розглядається в двох аспектах — географічному та функціональному.
Посилення географічної диверсифікації було і залишається
стратегічним завданням на порядку денному ЄС, особливо щодо
нафти-сирцю та нафтопродуктів. Крім того, зусилля Співтовариства
спрямовано на зменшення екстернальної залежності від поставок
нафти та газу за одночасного поширення застосування поновлюваних
джерел енергії.
У Зеленій книзі для громадського обговорення запропоновано
ряд стратегічних напрямів розвитку енергетичної політики
Співтовариства, зокрема:
 переорієнтацію політики на чинники попиту, а не пропозиції
енергоресурсів;
 вплив на поведінку споживачів енергії з метою суттєвої її зміни
у напрямі забезпечення більш контрольованого споживання, що
відповідає екологічним вимогам сьогодення. З цією метою
**
Green Paper «Towards a European strategy for the security of energy supply» // COM
№ 769 final, 2000.

320
пропонується розширення використання податкових та
парафіскальних заходів, які б установлювали відповідальність за
шкідливий вплив енергетики на довкілля, змушуючи насамперед
транспортний сектор та промисловість запроваджувати активну
політику енергозбереження;
 у сфері регулювання пропозиції пріоритетним завданням
визначено боротьбу з глобальним потеплінням за рахунок розвитку
нових та поновлюваних джерел енергії. Стратегічним орієнтиром є
подвоєння частки відновлюваних джерел у загальному обсязі
пропозиції енергоресурсів з 6 % до 12 % та збільшення
виробництва електроенергії з таких джерел з 14 % до 22 % у період
до 2010 р.
У контексті стратегії Комісія розробила цілу низку дієвих
заходів щодо вдосконалення спільної енергетичної політики.
Зокрема, Комісія подала до Ради проекти Директив про
виробництво електроенергії з поновлюваних джерел*, про
енергозбереження у будівлях****, про сприяння використанню
біологічного палива або інших видів поновлюваного палива для
транспорту****** та про внесення змін до Директиви 92/81/ЄЕС
щодо можливості застосування зниженої ставки на певні
нафтопродукти, що містять біологічне паливо, та на біологічне
паливо. Особливою увагою позначений транспортний сектор, який
потребує близько 32 % загального енергоспоживання та спричиняє
28 % загального обсягу викидів СО2.
У міру еволюції європейських поглядів на енергетичну сферу
у спільній енергетичній політиці на перший план виходить
проблема забезпечення сталого розвитку, що зумовлено
зростанням глобальної загрози парникового ефекту та
забруднення довкілля викидами вуглекислого газу. Свого
розвитку стратегія Співтовариства у сфері енергетичної політики
отримала на Готенбурзькому саміті Європейської Ради 15–16
червня 2001 року, де було погоджено Стратегію Співтовариства
щодо сталого розвитку, де передбачено низку заходів на рівні
Співтовариства щодо збереження природи, зокрема й стосовно
біологічного палива. У відповідь на пріоритети Готенбурга
**
Directive 2001/77/EC of the European Parliament and of the Council of 27 September
2001 on the promotion of electricity produced from renewable energy sources in the internal
electricity market.
****
Directive 2002/91/EC of the European Parliament and of the Council of 16 December
2002 on the energy performance of buildings.
******
Directive 2003/30/EC of the European Parliament and Council of 8 May 2003 on the
promotion of the use of biofuels or other renewable fuels for transport, Official Journal L
123/42, 17.5.2003.

321
Європейська Комісія оприлюднила Послання «Стратегія
Європейського Союзу щодо сталого розвитку»********, в якому
запропонувала низку заходів, зокрема стосовно запобігання зміні
клімату та поширення поновлюваних джерел енергії. Серед
основних варто виокремити:
 зменшення викидів газів, що спричиняють парниковий
ефект, щорічно до 2020 р. на 1 % від рівня, що існував у 1990 р. у
контексті зобов’язань за Кіотським протоколом, а також
спонукання провідних індустріальних держав до дотримання
ними зобов’язань за Кіотським протоколом;
 запровадження оподаткування енергоносіїв з метою
перенесення втрат від негативних екстерналій на відповідних
суб’єктів господарювання;
 послідовне зменшення субсидіювання виробництва твердого
палива та його споживання до 2010 р. одночасно із заходами з
підтримки розвитку альтернативних робочих місць;
 запровадження заходів у сфері підтримки та розвитку
альтернативного палива, зокрема біологічного, з метою
доведення рівня його споживання транспортними засобами до
7 % на 2010 р. та принаймні до 20 % на 2020 р.;
 забезпечення більшої підтримки досліджень, розвитку та
поширенню технології щодо чистої та поновлюваної енергії та
більш безпечної ядерної енергетики, зокрема у сфері утилізації
ядерних відходів.

4.3.3. Сучасний стан енергетичної політики ЄС

Сучасна політика ЄС в енергетичній сфері має три головні

мети — конкурентоспроможність енергетичного сектора, сталий
розвиток і безпека енергопостачання.
Перша мета (конкурентоспроможність) пов’язана із
лібералізацією внутрішнього ринку енергоносіїв, забезпеченням
дієвої конкуренції, створенням мережі ліній електропередачі, а
також НДДКР (у сфері отримання чистого вугілля, скорочення
фінансування вугледобувної галузі, розвиток альтернативної
енергетики, підвищення енергоефективності, ядерних
досліджень). Друга мета (забезпечення сталого розвитку)
охоплює розширення застосування поновлюваних джерел,
********
Communication from the Commission «A Sustainable Europe for a Better World:
A European Union Strategy for Sustainable Development (Commission’s proposal to the
Gothenburg European Council)» // COM № 0264 final, 2001.

322
підвищення енергоефективності, розвиток атомної енергетики,
торгівля квотами шкідливих викидів. Третя мета (безпека
енергопостачання) конкретизується в таких елементах:
управління європейськими запасами нафти та газу, потужність
нафтопереробних підприємств, зберігання енергії, захист від
терактів, розвиток внутрішнього діалогу
Одним з основних інструментів реалізації енергетичної політики у
період з 2003 по 2006 рік була багаторічна програма дій у галузі
енергетики під назвою «Європа інтелектуальної енергії» (Multiannual
programme for action in the field of energy (2003—2006) «Intelligent
Energy — Europe»). На відміну від попередньої П’ятирічної рамкової
програми дій в енергетичному секторі (1998—2002) нова рамкова
програма має у своїй структурі чотири спеціальні програми, а саме:
раціональне використання енергії та управління попитом на енергію
(програма SAVE), розвиток використання нових та поновлюваних
джерел енергії (ALTENER), енергетичні аспекти транспорту (STEER)
та міжнародна кооперація у сфері відновлюваних джерел енергії і
енергоефективності (COOPENER). Для кожної спецпрограми
пропонується шість інструментів: імплементація стратегії, створення
фінансових та ринкових структур і інструментів, розвиток систем та
обладнання, необхідних для прискорення комерціалізації
демонстраційних проектів, розвиток інформаційної і освітньої
інфраструктури енергетичного комплексу, а також моніторинг та
оцінка впливу зазначених важелів і інструментів. Перші два проекти
(SAVE та ALTENER) вважаються пріоритетними. На них буде
витрачено 160 млн. євро, на решту проектів — лише 50 млн євро із
загального бюджету обсягом 250 млн євро. Рамкова програма надала
фінансування для більше, ніж 200 європейських проектів в
енергетичній сфері.
Іншою ініціативою, що доповнює основний інструмент —
Рамкову програму, — є громадська Кампанія «Стала енергетика
Європи 2005-2008», завданнями якої є забезпечення високого
рівня громадської обізнаності, розуміння та підтримки цілей
спільної енергетичної політики; підвищення обізнаності
державних службовців, причетних до реалізації енергетичної
політики на всіх рівнях; обмін передовим досвідом, а також
стимулювання приватних інвестицій у прогресивні технології, які
забезпечують екологічно безпечний розвиток енергетики.
Застосування спільного загальноєвропейського підходу до
регулювання енергетичної сфери уже дало позитивні результати.

323
Так, споживання енергії в ЄС-25* протягом останніх 10-15 років
зростало меншими темпами, ніж ВВП, що зумовило позитивну
тенденцію скорочення енергоємності європейського виробництва
(на 13 % у період 1993—2003 рр.) (табл. 4.3.1).
Таблиця 4.3.1
ДИНАМІКА ЕНЕРГОСПОЖИВАННЯ У ЄС-25 ПО КРАЇНАХ, 1993—2003 рр.

(а) (b)
1998 2003 2003
Бельгія 102,0 91,3 142,2
Чехія 83,5 78,5 113,2
Дата 91,б 83,1 101,3
Німеччина 92,9 87,4 110,7
Естонія 78,2 63,2 105,7
Греція 104,2 95,4 72,4
Іспанія 104,2 105,6 84,4
Франція 94,7 90,0 119,1
Ірландія 82,4 67,8 100,9
Італія 98,5 99,5 83,5
Кіпр 98,1 90,6 93,2
Латвія 60,8 59,9 50,0
Литва 97,0 73,4 68,9
Люксембург 67,6 68,9 246,7
Угорщина 87,2 76,7 69,9
Мальта 103,3 79,3 58,0
Нідерланди 89,8 88,6 131,3
Австрія 99,3 103,4 106,1
Польща 49,0 41,1 63,5
Португалія 104,4 109,6 64,3
Словенія 95,1 86,4 91,9
Словаччина 77,4 72,6 92,9
Фінляндія 92,3 89,8 188,3
Швеція 93,6 82,3 150,6
Великобританія 90,0 78,9 102,1
ЄС-25 93,3 87,1 100,0
СІЛА 89,5 82,2 207,3
Японія 103,4 101,7 107,2

**
Не враховуються показники Румунії та Болгарії, які вступили до ЄС 1 січня 2007 року.

324
 Примітка:
(а) Індекс споживання енергії на 1 дол. ВВП, 1993 = 100.
(b) Індекс споживання енергії на душу населення, ЄС – 25 = 100
Схожа тенденція спостерігалась у США, проте в Японії
енергоємність залишалася незмінною. Варто зауважити, що
споживання енергії на душу населення у ЄС удвічі менше, ніж у
США.
2005 року на споживачів, які мають можливість вибору
постачальника, припадає понад 2/3 загального обсягу
електричної енергії та 60 % газу в ЄС. На початок 2005 року
повна лібералізація ринку електроенергії була досягнута у 9
країнах ЄС, природного газу — у 10. Сучасний стан відкриття
ринків відображено по країнах у табл. 4.3.2.
Таблиця 4.3.2
РІВЕНЬ ВІДКРИТТЯ РИНКІВ ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЇ ТА ГАЗУ (%)

Електроенергія Газ
2001 2005 2001 2005
Бельгія 35 90 59 90
Чехія 47 0
Данія 33 100 30 І:00
Німеччина 100 100 100 100
Естонія 10 95
Греція 30 62 0 0
Іспанія 54 100 72 100
Франція 30 70 20 70
Ірландія 30 56 75 86
Італія 45 79 96 100
Кіпр 35 — —
Латвія 76 0
Литва 70
Люксембург 51 72
Угорщина 37 69
Мальта 0 0 — —
Нідерланди 33 100 45 100
Австрія 100 100 49 100
Польща 52 34
Португалія 30 100 0 0
Словенія 75 91
Словаччина 66 34

325
 Фінляндія 100 100 0 0
Швеція 100 100 47 95
Великобританія 100 100 100 100
Важливим досягненням енергетичної політики ЄС стало
зростання споживання з поновлювальних джерел енергії на 52 %
у період 1990—2003 рр. (головним чином зростання забезпечила
енергія з біомаси). Питома вага відновлюваних джерел енергії у
загальному обсязі енергоспоживання зросла за вказаний період з
4,4 % до 6 % (рис. 4.3.3).

Рис. 4.3.3. Споживання з поновлюваних джерел енергії ЄС-27

Завдяки усуненню ринкових і технічних бар’єрів на шляху

підвищення ефективності використання енергоресурсів та
реалізації потенціалу енергозбереження в ЄС заплановано
щорічне зниження енергоємності ВВП в розмірі понад 1 %, що
означатиме скорочення енергоспоживання на 100 Мегатонн
нафтового еквівалента (що еквівалентно зменшенню викидів СО 2
на 200 Мт щорічно, що становить 40 % зобов’язання ЄС за
Кіотським протоколом). У ЄС прийнято програму зменшення
викидів СО2 автомобілями до 2005—2010 року порівняно з 1995
роком.
Дедалі більшого поширення в ЄС набувають енергетичні

326
стандарти, що встановлює держава, та добровільні угоди про
наміри, які запроваджують мінімальні рівні енергоефективності
обладнання та енергоспоживання. Гармонізація стандартів
досягається завдяки таким нормативним актам ЄС, як Директива
№ 2005/32 «Про встановлення вимог щодо екодизайну для
електротоварів», Директива № 80/1268 (із змінами та доповненнями
Директиви № 2004/3) щодо уніфікації законодавства у сфері
регулювання споживання пального транспортними засобами, а
також Директива № 2002/91 про енергетичну ефективність
будівель. У межах програми «SAVE» Радою прийняті Директива
№ 92/42 «Про стандартизацію вимог щодо ефективності нових
бойлерів, які працюють на газі або рідкому паливі» (із змінами і
доповненнями Директиви № 2005/32); Директива № 92/75, яка
дозволяє споживачам обирати найбільш енергоощадні побутові
електроприлади завдяки їх маркуванню з нанесенням інформації
про споживання енергії та інших ресурсів, а також Директиву
№ 96/57 (із змінами і доповненнями Директиви № 2005/32) «Про
вимоги щодо енергоефективності для побутових холодильників,
морозильників, та їх комбінацій». У цьому контексті Комісія
прийняла Директиви стосовно енергетичного маркування
холодильників і морозильників (Директива № 94/2 із змінами та
доповненнями Директиви № 2003/66); побутових посудомийних
машин (Директива № 97/17 із змінами та доповненнями Директиви
№ 2006/80) та побутових електроламп (Директива № 98/11).
На стадії розробки в ЄС перебуває ідея запровадження на
законодавчому рівні екологічних податків на викиди діоксиду
вуглецю (СО2)*, розробляється довгострокова програма торгівлі
квотами шкідливих викидів з поступовим зменшенням квот.
Важливим напрямом є реформування національних систем
оподаткування у напрямку стимулювання зацікавленості
інвестування в проекти з енергозбереження та розвитку
нетрадиційних джерел енергії. З метою узгодження політики
енергозбереження країн-членів ЄС та загальноєвропейських
програм у сфері енергозбереження запропоновано заснування
Європейської агенції енергетичних програм.

4.3.4. Перспективи спільної

Європейської енергетичної політики

**
European Communities «Commission Proposal for a Council Directive Introducing a
Tax on Carbon Dioxide Emissions and Energy» // COM (92) 226 final, 30 June 1992.

327
 У новій Зеленій Книзі* від 8 березня 2006 року Європейська
Комісія виділила шість характерних пріоритетних сфер
енергетичної політики, які охоплюють понад 20 конкретних
пропозицій щодо можливих нових заходів. У Зеленій Книзі
відображено, як саме Європейська енергетична політика може
забезпечити досягнення трьох основних цілей енергетичної
політики: сталого розвитку, конкурентоспроможності та безпеки
постачання.
Встановлено шість пріоритетних для публічного обговорення
сфер:
1. З метою завершення розбудови внутрішнього
енергетичного ринку (насамперед ринку газу та електроенергії) в
Зеленій Книзі пропонується низка нових заходів, а саме
створення Кодексу європейської енергетичної мережі,
Європейського регулятора та Європейського центру
енергетичних мереж, які гарантуватимуть роздільне призначення
цін в енергетичних мережах за видами діяльності, сприятимуть
залученню інвестицій, вдосконалюватимуть координацію дій
національних регуляторних органів з діями Комісії ЄС в
енергетичній сфері.
2. Друга пріоритетна сфера політики пов’язана з безпекою
постачання на внутрішньому енергетичному ринку Європи.
Серед запропонованих можливих заходів — запровадження
загальноєвропейського Наглядового органу за постачанням
енергії та перегляд законодавчих актів Союзу, що стосуються
резервів нафти та газу, з метою покриття за їх рахунок можливих
перебоїв постачання. Крім того, велику увагу приділено фізичній
безпеці енергетичної інфраструктури, яка забезпечуватиметься за
рахунок запровадження загальних стандартів та посилення
співробітництва між операторами мереж. Запропоновано новий
механізм, що базується на солідарності країн-членів у питанні
надання допомоги країнам, у яких виникли труднощі у зв’язку з
пошкодженням енергетичної інфраструктури.
3. Третя пріоритетна сфера — формування сталої, ефективної
та диверсифікованої структури енергетичного комплексу. Цим
пріоритетом Комісія намагається узгодити національні моделі
структури енергетичного комплексу із загальноєвропейськими
пріоритетами. Вибір оптимальної структури енергетичного
комплексу був і залишається справою кожної країни окремо.
Проте, щоб усунути можливі негативні наслідки для інших країн
**
Green Paper «A European Strategy for Sustainable, Competitive and Secure Energy» //
COM № 105 final, 2006.

328
ЄС, забезпечити стабільність енергопостачання,
конкурентоспроможність енергетики, а також визначити спільні
пріоритети, пропонується здійснювати систематичний
моніторинг енергетичних систем країн в межах «Стратегічного
енергетичного огляду ЄС».
4. Четвертим пріоритетом визнано необхідність розв’язання
проблеми глобального потепління. Проблема розв’язується у
двох напрямах. Перший передбачає комплекс заходів,
необхідних для забезпечення економії 20 % загального обсягу
енергії, який планується спожити в країнах ЄС до 2020 року.
Пріоритетними інструментами реалізації цієї мети вважаються
громадські кампанії, які популяризують ідею заощадження
енергії, особливо в секторі домогосподарств; стимулювання
інвестицій в енергоощадні технології; стимулювання економії
енергії в транспортній галузі; розвиток європейської системи
торгівлі квотами на шкідливі викиди; поліпшення
інформаційного забезпечення споживачів щодо
енергоспоживання окремих видів побутової електротехніки,
транспортних засобів, промислового обладнання, а також
запровадження мінімальних вимог до енергетичної ефективності.
У межах другого напряму пропонується нова схема
розміщення поновлюваних джерел енергії в ЄС, за допомогою
якої до 2020 р. і надалі можна буде забезпечити стабільний
інвестиційний клімат для зростання конкурентоспроможності
поновлюваних джерел енергії в Європі. Комісія пропонує
запровадження нової директиви щодо обігріву та охолодження
приміщень, низку ініціатив підвищення ринкового потенціалу
чистих і відновлюваних джерел енергії, а також план заходів
щодо стабілізації та поступового зменшення імпортної
залежності від нафти.
5. Стратегічний план розвитку енергетичних технологій —
п’ята пріоритетна сфера нової енергетичної політики. Він
покликаний забезпечити світове лідерство європейської
промисловості у розробці та використанні енергетичних
технологій і виробничих процесів новітнього покоління.
Інструментами реалізації інноваційних проектів у сфері
енергетики є передбачені Сьомою рамковою програмою розвитку
наукових досліджень і технологій, технологічні платформи,
спільні технологічні ініціативи та спільні підприємства.
6. Вироблення спільної зовнішньої енергетичної політики.
Враховуючи високий рівень та нестабільність цінової кон’юнк-
тури на світових ринках енергоносіїв, зростання імпортної

329
залежності, збільшення глобального попиту на енергоресурси та
негативний вплив на зміни клімату, ЄС повинен виробити єдину
позицію на міжнародній арені. До заходів, що виносяться на
обговорення Комісією ЄС, належать: ідентифікація
загальноєвропейських пріоритетів розвитку енергетичної
інфраструктури; підписання Договору про заснування
Європейського енергетичного співтовариства; розвиток
співробітництва з основними постачальниками енергоресурсів,
насамперед — з Росією (укладання Угоди про енергетичну
хартію та підписання протоколу про транзит енергоносіїв);
укладання міжнародного договору про енергетичну
ефективність; запровадження нового механізму Співтовариства
для забезпечення швидкої та координованої реакції у разі
виникнення непередбачуваних небезпечних ситуацій у сфері
зовнішнього постачання енергоносіїв. Комісія також пропонує
готувати для Ради та Парламенту щорічний стратегічний
енергетичний огляд, у якому розглядатимуться такі проблеми, як
зовнішня енергетична політика ЄС, оцінка можливостей
зменшення залежності від імпорту нафти й газу, оцінка рівня
відкриття та напрямів розвитку внутрішнього ринку газу та
електроенергії, диверсифікація європейської енергетичної
політики, програма розвитку поновлюваних джерел енергії тощо.
На реалізацію нової енергетичної стратегії, визначеної у
Зеленій книзі, Комісія затвердила План дій * «Реалізація
потенціалу енергоефективності», у якому визначено детальний
перелік заходів щодо підвищення енергоефективності економіки
ЄС. У плані дій запропоновано десять пріоритетних заходів.
По-перше, запровадження на підставі відповідних Директив з
2007 року маркування енергоємності побутових приладів та
промислового обладнання, а також встановлення мінімальних
стандартів енергоємності. До кінця 2008 року планується
затвердити відповідні вимоги для 14 видів товарних груп
(бойлери, водонагрівачі, комп’ютери, телевізори, обладнання для
візуалізації, аварійне устаткування, пристрої електричного
живлення, засоби освітлення приміщень, засоби вуличного
освітлення, кондиціонери, двигуни, пральні машини,
холодильники побутові, рефрижератори комерційні).
По-друге, встановлення вимог до енергоспоживання житлових
будинків, запровадження енергоощадних технологій («passive
houses»). Директива Європейської Комісії «Про
**
Communication from the Commission of the European Communities «Action Plan for
Energy Efficiency: Realising the Potential» // COM № 545 final, 2006.

330
енергоспоживання житлових будинків» № 2002/91/EC може
стати поважливим чинником економії енергії у секторі
домогосподарств, який, за оцінками фахівців, може знизити
валовий рівень споживання енергії в ЄС на 11 %. Крім того,
планується до процесу енергозбереження залучати і дрібніші
будівлі, для чого Комісія знизить сучасний поріг розміром 1000
м2.
По-третє, підвищення ефективності виробництва та передачі
електроенергії. До кінця 2008 року Комісія розробить обов’язкові
мінімальні вимоги щодо енергоефективності нових
енергетичних, опалювальних та охолоджувальних пристроїв
потужністю менше 20 Мегават. Комісія розробить керівні
принципи щодо зменшення втрат електроенергії у процесі
передачі та розподілу. Також пропонується об’єднання
децентралізованих потужностей з виробництва електроенергії.
По-четверте, підвищення ефективності споживання пального
автомобілями. Головним завданням є досягнення до 2012 року
рівня викидів диоксиду вуглецю не більше 120 г/км. Крім того,
будуть підвищені вимоги щодо маркування енергоспоживання
автомобілів. Транспортний сектор забезпечує 20 % валового
споживання енергії, причому 98 % енергоресурсів, що
споживаються у цьому секторі, — це викопні види палива
(нафта, природній газ). Транспорт забезпечує найвищі темпи
приросту попиту на енергоресурси, а отже, є основним фактором
парникового ефекту та нарощування імпортної залежності у
сфері постачання енергоносіїв.
По-п’яте, забезпечення достатнього рівня фінансування для
енерго- ефективних інвестицій МСП та компаній у сфері
енергетичного обслуговування. Протягом 2007-2008 років
Комісія запровадить низку ініціатив, спрямованих на
стимулювання банківського сектора щодо фінансування
відповідних інвестиційних проектів. Для розвитку екологічних
інновацій Співтовариство надаватиме кошти через систему так
званих «зелених інвестиційних фондів», які співфінансуються
Рамковою програмою конкурентоспроможності та інновацій
(див. параграф «Промислова політика ЄС»).
По-шосте, стимулювання підвищення енергоефективності в
нових країнах-членах. Енергоефективність є головним
пріоритетом у межах політики згуртування. Комісія сприятиме
розвитку мереж обміну найкращим досвідом і фінансуватиме на
компліментарній основі найкращі заходи щодо
енергозбереження.

331
 По-сьоме, ефективне застосування податкових інструментів.
Комісія готує Зелену Книгу щодо непрямого оподаткування,
після обговорення якої буде кардинально переглянуто Директиву
про енергетичний податок* у напрямку більш дієвого
використання енергетичного оподаткування, маючи за мету
підвищення енергоефективності та захисту природного
середовища. Буде також оцінено доцільність надання
податкового кредиту, з одного боку — виробникам
енергоефективних побутових електротоварів та обладнання, з
іншого — споживачам таких передових електроприладів та
устаткування.
По-восьме, підвищення громадської свідомості щодо
необхідності забезпечення енергоефективності. Окрім
вищезгаданого маркування, першочерговими заходами
вважатимуться освітні та кваліфікаційні програми для операторів
енергетичних систем у промисловості та комунальному секторі.
По-дев’яте, підвищення енергетичної ефективності щільно
забудованих територій. У 2007 році Комісія ініціювала створення
«Угоди мерів» (A «Covenant of Mayors»), яка об’єднує голів 20—30
провідних найбільших міст Європи з метою обміну найуспішнішою
практикою енергозбереження на теренах урбанізованих територій.
По-десяте, ЄС сприятиме зростанню енергоефективності у
глобальному вимірі за допомогою укладення міжнародної угоди з
провідними міжнародними організаціями та стратегічними
торговельними партнерами з широкого кола питань, що стосуються
підвищення ефективності функціонування енергетичного
комплексу.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте сучасну структуру споживання

енергоносіїв у ЄС. Як ви оцінюєте структурні зрушення з
1990 по 2000 рік?
2. Які ви можете назвати проблеми розвитку
енергетичної галузі ЄС? Які на вашу думку, з них є
першочерговими?
3. У чому полягає проблема енергетичної залежності ЄС?
За якими видами енергоносіїв вона є критично високою?
4. Чи досяжними, на ваш погляд, є кількісні цільові
орієнтири енергетичної політики ЄС?
**
Directive 2003/96/EC, OJ L 283 of 31.10.2003, p. 51.

332
 5. Які можна виокремити етапи розвитку енергетичної
політики ЄС? Коли, на вашу думку, сформувалася дієва
спільна наднаціональна політика ЄС в енергетичному
секторі?
6. Розкрийте еволюцію та сучасний стан проблеми
диверсифікації постачання енергоносіїв до ЄС. Поясніть
різницю між географічним і функціональним аспектами
диверсифікації.
7. Розкрийте сутність рамкових програм дій в
енергетичному секторі як непрямого інструмента
енергетичної політики ЄС.
8. Коли і яким документом у ЄС було запроваджено
переорієнтацію енергетичної політики на чинники попиту
замість факторів пропозиції енергоресурсів?
9. Якого нового наголосу отримала енергетична
політики ЄС на Готенбурзькому саміті 2001 року? Які
заходи визначено Комісією ЄС у Стратегії Європейського
Союзу щодо сталого розвитку 2001 року?
10. Розкрийте інструменти реалізації Багаторічної
програми дій у галузі енергетики «Європа інтелектуальної
енергії» (2003—2006).
11. Чи вдалося досягти позитивних зрушень в
енергетичній системі ЄС завдяки координації національних
політик на рівні Співтовариства? Якими фактологічними
даними ви можете це підтвердити?
12. Які пріоритети визначено у Зеленій Книзі
«Європейська стратегія сталої, конкурентоспроможної та
безпечної енергетики» 2006 року? Охарактеризуйте План
дій «Реалізація потенціалу енергоефективності» ЄС. Які із
визначених пріоритетних заходів варто було б
імплементувати в Україні вже нині?

Основна література

1. Мусис Н. Усе про спільні політики Європейського

Союзу. — К.: КІС, 2005.
2. Европейская интеграция. Учеб. пособ. — М.:
Международные отношения, 2003.
3. Водянніков О. Політика ЄС в сфері використання
біологічного палива: напрями адаптації національного
законодавства України до права ЄС // Юридичний журнал.
— 2004 р. — № 4.
4. Саприкін В. Енергетична стратегія ЄС в контексті
української інтеграції // Дзеркало тижня. — 2005. — № 39.

333
 5. Жовтянський В.А. Удосконалення механізмів
енергозбереження у розрізі ринкових перетворень в
Україні// Регіональний Європейський форум. Доповіді. 16-
19 травня 2005 р. — Київ: Всеукраїнський енергетичний
Комітет. — 2005. — Т. 1. — С. 123—134.
6. Green Paper Towards a European strategy for the security
of energy supply COM(2000) 769 final
7. Green Paper «A European Strategy for Sustainable,
Competitive and Secure Energy» // COM № 105 final, 2006.
8. Communication from the Commission of the European
Communities «Action Plan for Energy Efficiency: Realising the
Potential» // COM № 545 final, 2006.

Додаткова література

1. Европейская стратегия безопасного энергоснабжения

(Зелёная книга). — М.: «Интерсолацентр», 2002.
2. Директива Ради ЄС № 68/414/ЄЕС від 20 грудня 1968
року «Про запровадження зобов’язання для країн-членів
ЄEC підтримувати обов’язкові мінімальні запаси сирої
нафти та/або нафтопродуктів» // OJ № L 308, 23.12.1968,
p.14;
3. Директива Ради ЄС № 73/238/ЄEC від 24 червня 1973
року «Про заходи щодо нівелювання труднощів з
постачання сирої нафти та нафтопродуктів» // OJ № L 228,
16.08.1973, p.1;
4. Рішення Ради ЄС № 77/706/ЄЕС від 7 листопада 1977
року «Про встановлення мети Спільноти щодо зменшення
споживання первинних джерел енергії у разі виникнення
труднощів з постачання сирої нафти та нафтопродуктів» //
OJ № L 292, 16.11.1977, p. 9.
5. Energy Efficiency Initiative. V.1, V.2. International
Energy Agency Publications. OECD/IEA.1997.
6. Communication from the Commission to the Council, the
European Parliament, the Economic and Social Committee and
the Committee of the Regions «Action Plan to Improve Energy
Efficiency in the European Community». — Brussels,
29.02.2000.
7. Directive 2001/77/EC of the European Parliament and of
the Council of 27 September 2001 on the promotion of
electricity produced from renewable energy sources in the
internal electricity market).
8. Directive 2002/91/EC of the European Parliament and of
the Council of 16 December 2002 on the energy performance of

334
buildings.
9. Directive 2003/30/EC of the European Parliament and
Council of 8 May 2003 on the promotion of the use of biofuels
or other renewable fuels for transport, Official Journal L 123/42,
17.5.2003.
10. Communication from the Commission A Sustainable
Europe for a Better World: A European Union Strategy for
Sustainable Development (Commission’s proposal to the
Gothenburg European Council) COM/2001/0264 final.

ВІКТОР ЧУЖИКОВ

335
 4.4. ТРАНСПОРТНА ПОЛІТИКА

4.4.1. Суть і значення

4.4.2. Наднаціональна транспортна політика
ЄЕС/ЄС (1990—2006)
4.4.3. Механізми та інструменти подальшого
розвитку транспортної політики
Європейського Союзу (2007—2013 рр.)
Запитання та завдання для самоконтролю
Основна література
Додаткова література

4.4.1. Суть і значення

Транспорт завжди відігравав у Європейському Союзі особливу

роль у формуванні вільного руху товарів, капіталу, робочої сили, а
відтак потребував чіткої визначеності в плані стандартизації,
безпеки, модернізації технічних потужностей,
конкурентоспроможності тощо. Саме ці чинники мали вже на поч.
90-х років ХХ ст. привести до формування єдиного ринку
транспортних послуг, який, окрім значних маркетингових переваг,
мав створити особливі синергетичний та логістичний ефекти. Утім,
досягти такого рівня інтегрування було непросто. Більшість
сучасних дослідників цього процесу (Н. Мусис, 2005; Д. Дайнен,
2006; M. Artis and Frederick Nixson, 2003) переконана, що говорити
про єдиний транспортний ринок поки що передчасно, адже далеко
не всі елементи окремих видів цього комплексу мають однаково
високий рівень галузевої диверсифікації та стандартизований по
відношенню до країн-лідерів характер якості транспортних послуг,
особливо з огляду на недавні розширення Євросоюзу (2004, 2007).
Розглядати сучасну транспортну систему Європейського
Союзу слід у двох напрямах: по-перше, через оцінку рухомого
складу, який належить як державним, так і приватним фірмам,
відносини між якими, тим не менше, є висококонкурентними, а
по-друге, в експертному аналізі наявної інфраструктури, яка
включає якість шосейних та залізничних доріг, пропускні
спроможності аеропортів, морських і річкових портів, ступінь
оптимізації логістичних операцій. Чимало нових проектів
будівництва чи модернізації саме інфраструктурних об’єктів

336
можуть підпадати під дію Європейського фонду регіонального
розвитку чи Фонду Згуртування, статутна діяльність яких буде
спрямована насамперед на вдосконалення транспортних систем у
країнах ЦСЄ.
Суть транспортної політики в ЄС за всю історію його
функціонування постійно змінювалася і, як наслідок, далеко не
всі сучасні автори виокремлюють її як складову секторальних чи
горизонтальних політик Спільноти. Тим не менше, реформи на
транспорті визначали суть змін і в інших галузях.
Приміром, упродовж 70—80 рр. у ЄЕС намагалися
гармонізувати тарифи на автомобільні перевезення, втім, це
вдалося лише почасти, адже різниця в оплаті праці
транспортників у конкурентних умовах господарювання Західної
Європи видавалася доволі різною. Складності чекали європейців
і на залізничному транспорті, який переживав у ті роки доволі
велику кризу, а перехід до супершвидкісних перевезень виявився
найвдалішим лише у Франції та Німеччині. Утім, були й численні
успіхи. До них, без сумніву, належать реформи у повітряному та
морському транспорті, де в силу відповідної специфіки довелося
доволі швидко провести системні зміни.

Вставка 21
Договір про заснування
Європейського співтовариства
Розділ V (колишній IV)
Стаття 75 (колишня 79)
1. У разі здійснення перевезень в межах
Співтовариства будь-яка дискримінація перевізників,
яка набуває форми встановлення неоднакових тарифів
та різних умов для перевізників однакової продукції
однаковими транспортними шляхами, залежно від
країни походження чи призначення товарів, що
перевозяться, повинна бути скасована.
Стаття 76 (колишня 80)
1. Встановлення державною-членом відповідних
тарифів та умов у сфері транспортних операцій,
здійснюваних у межах Співтовариства з метою
підтримки чи захисту інтересів одного або кількох
підприємств чи галузей промисловості, повинно бути
заборонено, якщо це ж санкціоновано Комісією.
Джерело: Європейський Союз. Консолідовані договори. — К.: Port-Royal,
1999. — С. 80.

337
 Послання Європейської Комісії «Спільна транспортна
політика — стала мобільність: перспективи на майбутнє» (СОМ
(1998) 716, 1 December 1998) чітко визначила напрями спільної
діяльності ЄС у транспортній сфері найважливішими з яких
стали:
 підвищення конкурентоспроможності транспорту та
ефективності перевезень;
 лібералізація ринку перевезень;
 розвиток транс’європейських мереж;
 запровадження інтегрованих транспортних систем та
транспортної логістики;
 поліпшення умов праці транспортників;
 поліпшення якості транспортних послуг;
 гарантування безпеки на всіх видах транспорту;
 охорона довкілля.

4.4.2. Наднаціональна транспортна політика

ЄЕС/ЄС (1990—2006)

Лібералізація ринків внутрішніх перевезень тривала упродовж

усього останнього десятиліття ХХ ст. і була пов’язана
насамперед із заміною системи кількісних обмежень,
двосторонніх дозволів, безпекових, технічних та податкових
критеріїв, яких мав дотримуватися будь-який перевізник для
того, щоб отримати ліцензію (йдеться про автомобільні
перевезення). Основним документом, який мав оптимізувати цю
справу, була Директива Ради ЄС (96/26, OJ L 124, 23.05.996 та
Regulation 881/92, OJ L 95, 09.04.1992). Нова Ліцензія
автомобільного перевізника Спільноти діяла протягом шести
років, проте умови її відповідності перевірялися кожні три роки.
При цьому слід зазначити, що ринок автомобільних перевезень
був на поч. 90-х років найбільшим у Європі, на який припадало
майже 70 % усіх вантажних перевезень (Н. Мусис, 2005). З поч.
90-х було запроваджено цілий комплекс ринкових заходів
регулювання автотранспортних перевезень, зокрема відтепер вже
вільно встановлювалася ціна на вантажні перевезення, при цьому
вводилися вартісні індекси, які об’єктивізували ціни, а також
запроваджувалися реєстраційні свідоцтва для автомобілів (1999).
Спеціальними Директивами та регулянтами визначалися спільні,
гармонізовані для цілої Спільноти правила експлуатації
вантажних автомобілів, зокрема йшлрся про їх періодичний

338
огляд (1996), обмежування їх швидкості (1994), обов’язкове
становлення тахографів (1997), кодування обмежувальної
інформації про водія Спільноти (1997), мінімальні вимоги щодо
тунелів (2004) тощо.
Значних змін зазнала система регулювання на залізничному
транспорті, який до початку 90-х років утратив становище лідера
на ринках вантажоперевезень (1990-го року його частка в
загальній структурі не перевищувала 15 %). Цей вид транспорту
мав доволі громіздку структуру управління, численні
рудиментарьні правила регулювання, а також інструкції, які
давно вже втратили сенс. Запровадження надшвидкісних доріг з
використанням експресів TGV французького виробництва, а
також відповідних інших європейських аналогів, які могли
розвивати швидкість до 250—330 км на годину, відкриття
першого підводного євротунелю під Ла-Маншем, серйозна
реконструкція дорожнього полотна по всій Європі завершили
перший етап модернізації цього виду транспорту на континенті.
Упродовж 90-х років найвагомішими заходами у відродженні
залізниць були:
 забезпечення фінансової та адміністративної незалежності
транспортних підприємств (1991, 2004 рр.);
 уніфікація залізничної інфраструктури, розширення доступу
до внутрішнього ринку перевезень (2001, 2004 рр.);
 уніфікація дії ліцензій, видача яких в одній з країн
Спільноти автоматично робила її легітимною в усіх інших
державах ЄС;
 запровадження уніфікованого набору норм безпеки (1996,
2000 рр.);
 наднаціональна інституалізація процесу регулювання
технічних стандартів. 2004 року була створена спеціальна
Європейська залізнична агенція (Regulation 881/2004, OJ L 164,
30.04.2004), на яку відтепер було покладено функції моніторингу
дотримання норм безпеки, реєстрації специфікацій тощо.
Велике значення для розвитку залізничного транспорту ЄС
мала оптимізація перевезень, тобто створення оптимізаційних
моделей поєднання перевантаженого автомобільного транспорту
із залізничним, що, на думку засновників програми «Marko Polo»,
повинно було б призвести до зменшення негативного впливу на
довкілля та подальшу логістичну інтеграцію вантажних
перевезень.
Певних змін зазнав також морський транспорт, якому
належала провідна роль у ввезенні до країн ЄС нафти та

339
нафтопродуктів, а також у цілому зовнішній торгівлі з третіми
країнами, зокрема з США, Японією, Китаєм, Індією та цілою
низкою інших. Значну роль відігравав морський транспорт також
у внутрішньому каботажі, тобто плаванні між портами
Спільноти.
Основні реформи періоду 1990-2006 років торкнулися
насамперед на цьому виді транспорту таких сфер:
 можливості переведення кораблів з одного реєстру до
іншого (1991);
 застосування прозорої державної допомоги для розвитку
морського транспорту (1997);
 регламентації робочого часу та умов праці моряків (1999);
 запровадження стандартів безпеки для пасажирських суден
(1993);
 імплементації Морської конвенції про безпеку на морі
(1999).
Найбільших змін — насамперед у пасажирських перевезеннях
— зазнав авіаційний транспорт, який мав на той час усі ознаки
лібералізації, що включала три основні блоки — технічну,
економічну, конкурентну гармонізації. Основні реформи
авіаперевезень стосувалися насамперед модернізації таких
систем:
 авіаційної безпеки, що передбачала співпрацю у
розслідуванні інцидентів, взаємне визнання посвідчень екіпажу,
гармонізацію технічних вимог та адміністративних процедур,
обмеження експлуатації літаків з країн, що розвиваються;
 доступу авіаперевізників до повітряних маршрутів
усередині ЄС;
 лібералізацію цін і тарифів на послуги повітряного
транспорту;
 виплату компенсації пасажирам, яким відмовлено у польоті;
 інституалізацію процесу управління безпекою польотів у
європейському авіаційному просторі (OJ C 323, 04.12.1995). З
цією метою було створено Європейську організацію з безпеки
аеронавтики (Євроконтроль).
Швидкий розвиток цивільної авіації в ЄС призвів до значного
перевантаження основних європейських аеропортів, які, хоча й
перебували у постійній реконструкції та розширенні, тим не
менше, були суттєво перевантажені, поступово вони
перетворювалися на так звані «авіаційні хаби», тобто потужні
світові і континентальні центри транзиту пасажирів (див. табл.
4.4.1).

340
 Як випливає з наведеної вище таблиці, три найбільші
європейські хаби (Лондон — Хітроу, Франкфурт-на-Майні,
Париж — Шарль-де-Голь) у 2000-му році прийняли та відправили
161,1 млн пасажирів, а найбільші темпи зростання в ЄС
упродовж 1996—2000 рр. мали аеропорти Брюсселя (61,1 %),
Мадрида (53,1 %) та паризького Шарль-де-Голя (52,1 %).

Таблиця 4.4.1
ДЕСЯТЬ НАЙБІЛЬШИХ АЕРОПОРТІВ ЄС, 2000

Чисельність прийнятих / Темпи зростання,

Аеропорт відправлених пасажирів, млн осіб 1996—2000, %
Лондон Хітроу 64,3 15,3
Франкфурт-на-Майні 49,0 28,8
Париж, Шарль-де-Голь 47,8 52,1
Амстердам 40,4 48,1
Мадрид 32,6 53,1
Лондон, Гатвік 31,9 32,6
Рим 25,9 14,0
Париж, Орлі 25,4 -7,2
Мюнхен 22,9 48,2
Брюссель 21,5 61,1
Разом 361,6 30,7

Джерело: Johnson P. Air transport / Industries in Europe. Competition, Trends

and Policy Issues / Ed. By P. Johnson. — Cheltenham: Edward Elgar, 2003. — P. 276.

Розширення ринків авіаперевезень, удосконалення

інфраструктури аеропортів, урізноманітнення послуг з боку
провідних європейських авіакомпаній — максимально
загострили конкуренцію в європейському авіаційному просторі, в
якому, починаючи з 90-х років, відбувалася конгломерація, а
потім й інтеграція основних авіаперевізників, що призвело до
формування глобальних авіаційних альянсів.

Вставка 22

«Шлюби» та «розлучення»

341
 європейських авіакомпаній
Найчуттєвішою до викликів глобалізації виявилась
авіаційна галузь, яка на зламі тисячоліть зазнала
швидких змін. Упродовж 90-х років ХХ ст. відбулося
організаційне оформлення чотирьох основних світових
стратегічних альянсів авіаперевізників «Skyteam», куди
ввійшли американська «Delta», а також «Aeromexico»,
«Air France» та «Korean air»; «Oneworld», з «British
airways», «American Airlines», «Aer Lings», «Cathay
Pacific», «Finnair», «Iberia», «LanChile», «Qantas»; «Star
Alliance», з «Lufthansa», «United», «Air Canada», «Air
New Zealand», «Ana», «Austrian Airlines», «British
Midland», «Mexicana», «SAS», «Singapore airlines»,
«Thai», «Varig» та деякими іншими, а також «The
Qualiflyer Group», що об’єднала «Swissair», «Sabena»,
«TAP», «Turkish Airlines», «LOT», «PGA», «Crossair»,
«Air Europe» та низка інших. Близькими до створення
свого альянсу виявилися голландська «KLM»,
італійська «Alitalia» та американська «Northwest
Airlines». Терористичні акти в США (2001) та спадна
частина економічного циклу (2002-2003 рр.), що
спостерігалася в державах-лідерах, а також
загострення конкуренції між названими вище
альянсами, до яких відтепер приєдналися японські,
китайські, індійські, австралійські та
латиноамериканські авіакомпанії, суттєво змінили
розстановку сил, призвели до великої
взаємозалежності авіакомпаній, які відтепер володіли
світовим авіаційним простором. «Слабкою ланкою»
виявився «The Qualiflyer Group», коли бельгійська
«Sabena» у 2001 році визнала себе банкрутом, а
швейцарська «Swissair», основний партнер цієї
компанії, не змогла їй допомогти через надзвичайно
складний власний фінансовий стан. Альянс стрімко
став руйнуватися шляхом «розтягування» компаній з
цієї групи. Вже через два роки виявилося, що колишній
«літаючий швейцарський банк», яким називали
«Swissair», відтепер належить «Lufthansa», до
стратегічного альянсу якої — «Star alliance» — він
увійшов разом з польською «LOT», португальською
«TAP», турецькою «Turkish Airlines»та цілою низкою
інших авіакомпаній.
Після об’єднання двох великих європейських
компаній «Air France» — «KLM», вони стали
найбільшими за обсягами перевезень у ЄС, суттєво
випередивши своїх основних конкурентів «British
airways» та «Lufthansa» і разом з «Alitalia», «Chech
airlines», «Northwest», «Continental Airlines», а згодом і з
російським «Аерофлотом» максимально посилили
«Skyteam». Відбулося також розширення альянсу
«Oneworld».

342
 Здавалося б, що таким чином було назавжди
закріплено перерозподіл світового авіаційного
простору, втім на ньому з’явилися нові конкуренти у
вигляді так званих «лоукостів», тобто низькобюджетних
авіакомпаній «Belair», «Air Berlin», «Wizzair» (з 2008
року вона виконує регулярні рейси між Києвом і
Сімферополем, Львовом та іншими містами, а з 2009
року робить доступними за доволі низькою ціною
польоти в Лондон, Дортмунд, Кельн, Катовіце, Осло та
інші європейські міста. Щоправда, рейси можуть
виконуватись у незручний час, до другорядних
аеропортів з обмеженнями у кількості вантажу та за
відсутності бортового харчування (його можна
замовити за окрему плату).
Політика «відкритого неба» для українських
авіакомпаній, щодо виконання рейсів до країн ЄС
видається доволі складною, адже не всі внутрішні
авіаперевізники виявилися готовими до виконання
технічних і безпекових стандартів Євросоюзу. Приємним
винятком з цього є дві найбільші вітчизняні авіакомпанії
«Міжнародні авіалінії України» та «Аеросвіт», які фактично
з часу свого заснування виконують прямі рейси до
основних міст Європи, втім, і вони вже об’єднуються на
окремих маршрутах з провідними європейськими
авіаперевізниками.

В інших видах транспорту інтеграційні процеси проходили

менш інтенсивно і мали здебільшого міждержавний та
внутрішній рівні. Типовим прикладом може слугувати річковий
вид водного транспорту. Найбільш вдало він розвивався в
Німеччині та Нідерландах, тобто в країнах, які через свою
систему річок і каналів забезпечували до ⅓ власних внутрішніх
вантажних перевезень, що пояснювалося відносно низькою їх
ціною.
Традиційним для ЄС є судження про те, що трубопровідний та
електронний види транспорту слід відносити до енергетичного
комплексу, а тому необхідності у розгляді саме цих складових
транспортної системи ЄС у даному розділі немає.

4.4.3. Механізми та інструменти подальшого

розвитку транспортної політики
Європейського Союзу (2007—2013 рр.)

У сучасному Євросоюзі в системі транспорту працює понад 8

млн осіб, а сумарний ВВП, що створюється в ній, становить

343
близько 7 % загального по ЄС-27. Транспорт є не тільки
«кровоносною системою» виробництва, а й важливою
соціальною сферою, яка не лише забезпечує доволі високий
рівень зайнятості населення, а й створює додатковий прибуток в
інших секторах національної економіки країн ЄС. Ось чому
подальший розвиток європейської інтеграції в транспортній
сфері матиме дві основні функції — реалізацію
великомасштабних проектів та подальше вдосконалення
інституційного регулювання.
До числа найбільших проектів у ЄС відносять випереджаюче
фінансування модернізації транспортної інфраструктури за
допомогою масштабних інвестицій. З цією метою планується до
2020 року опанувати понад 235 млрд євро (Г. П. Черников,
Д. А. Черникова, 2006). З ініціативи Франції Євросоюз затвердив
дев’ять великих проектів, які дозволять побудувати до 2010 року
29 тис. км швидкісних залізничних доріг (загальна вартість
проекту — понад 20 млрд дол.). Зазнають суттєвої реконструкції
морські порти, адже найбільший з них — Роттердам (Нідерланди),
— який мав найбільший у світі вантажообіг (понад 350 млн т), вже
перебуває на межі максимального використання його
потужностей.
Значні зрушення передбачаються й у розширенні мережі
автомобільних сполучень за рахунок прискореного будівництва
так званих «автобанів», які вже найближчим часом мають
утворити мережу «європейських коридорів», до чого має бути
залучена й Україна.
Таблиця 4.4.2
СТРУКТУРА ВИТРАТ ТРЬОХ ЄВРОПЕЙСЬКИХ АВІАКОМПАНІЙ

Відсоток витрат
Категорія витрат
British Air France Easy jet
Airways

1 2 3 4
Польотні витрати, з яких: 23,8 25,6 41,5
заробітна плата екіпажу 4,9 7,6 5,5
паливно-мастильні матеріали 11,5 12,1 1,7
експлуатація обладнання 7,2 5,8 0,6
Технічне обслуговування 9,9 10,8 8,8
Амортизація 8,7 7,0 4,1

344
 Витрати за використання та
аеровокзальні витрати, з яких: 14,6 20,8 20,4
наземний та аеропортові 5,5 3,5 11,8
маршрутні 3,8 5,4 8,3
аеровокзальні 5,2 12,0 0,3
Обслуговування пасажирів 14,9 11,8 8,9
Продаж квитків, промоут 18,8 14,9 11,3
Адміністративні витрати 4,8 9,0 4,3
Інші операційні витрати 4,5 0,0 0,7
Разом 100,0 100,0 100,0

Джерело: Johnson P. Air transport / Industries in Europe. Competition, Trends and

Policy Issues / Ed. By P. Johnson. — Cheltenham: Edward Elgar, 2003. — P. 264.
Розвиток «лоукостів» у повітряному транспорті найшвидше
призведе вже найближчим часом до створення системи
резервних аеропортів, адже фактично всі європейські «хаби»
основних авіакомпаній вже є такими, що суттєво перевантажені *.
Підтримуючи в цілому нинішню модель цінової конкуренції між
традиційними авіакомпаніями та малобюджетними, в ЄС, тим не
менше, намагаються ретельно аналізувати структуру витрат (див.
табл. 4.4.2).
Як випливає з таблиці, аналіз витрат, які роблять основні
авіаційні перевізники, а це взяті для розгляду дві потужні
європейські авіакомпанії «British Airways» та «Air France» та
низькобюджетна «Easy jet», суттєво різняться насамперед тим,
що остання заощаджує на аеровокзальних витратах, експлуатації,
обладнанні, обслуговуванні пасажирів, продажу квитків та
адміністративних витратах тощо. Усе це переконливо висуває
«Easy jet» у число цінових лідерів і дозволяє їй (можливо, що за
рахунок зниження рівня сервісу) вийти на перші місця в плані
цінової конкуренції, а з огляду на те, що таких компаній в ЄС
існує вже багато.
Основними ж організаційно-економічними механізмами
та інструментами подальшої модернізації транспортної
політики в ЄС мають стати:
 реалізація програми «Інтелектуальна енергія» (OJ:L:2006: 310:
0015:01:EN:HTML), яка діятиме упродовж 2007—2013 років та
**
В Об’єднаному Королівстві постійно тривають дискусії про доцільність
розширення лондонського аеропорту Хітроу, адже розширення кількості літних смуг,
аеровокзальних комплексів та інфраструктури перетворить його в гігантський мегаполіс
із великим навантаженням на природний комплекс.

345
передбачає підтримку ініціатив, що стосуються всіх аспектів
енергопостачання транспорту, включаючи його альтернативні види;
просування на поліструктурному рівні ідеї палива, яке можна
поновлювати;
 збільшення державних інвестицій у транспортний сектор;
 подальша регламентація робочого тижня в ЄС, яка має
становити не більше 9-ти годин на день та 56-ти годин упродовж
тижня*;
 імплементація правил перевезення небезпечних товарів, що
включають їх відвантаження, супроводження та розвантаження
(Directive 2006/89 — http://eur-Lex.europa.eu/LexUniServ);
 єдина європейська ідентифікація машиністів локомотивів
(Directive 2007/59. OJ:L:2007:350:0051:01:EN:HTML);
 уніфікація прав та обов’язків для пасажирів залізниць
(Directive OJ:L:2007:315:0014:01:EN:HTML);
 створення мережі річкових інформаційних послуг (Directive
2005/44 — http://eur-Lex.europa.eu/LexUniServ);
 посилення співпраці з Міжнародною Асоціацією
Повітряного транспорту (IATA);
 введення ліцензування вантажних літаків;
 удосконалення системи авіа фрахту;
 затвердження спільних правил цивільної авіації, які б
гарантували громадянам ЄС високу безпеку та надійні стандарти
захисту (Reg. OJ:L:2008:079:001:01:EN:HTML).

Запитання та завдання для самоконтролю

1. У чому, по-вашому, полягає процес гармонізації транс-

портних систем ЄС?
2. Які напрями розвитку транспортної сфери визначила
для себе як пріоритетні Європейська Комісія у 1998 році?
3. Як створювався єдиний європейський транспортний
ринок? Назвіть спираючись на текст параграфа 4.4.2, спільні
заходи ЄС у всіх видах перевезень.
4. У чому полягала специфіка автомобільного та
залізничного транспорту у період 1990—2006 років?
5. Якими є позитивні та негативні наслідки бурхливого
розвитку цивільної авіації в ЄС (1990—2006)?
6. Запропонуйте, спираючись на вміщений у тексті
параграфа бокс «Шлюби» та «розлучення» європейських
**
http://ec.europa.eu/transport.road/policy/socail_provision/

346
авіакомпаній план приєднання українських компаній до
глобальних авіаційних альянсів. Поясніть свою думку.
7. Які нові напрями розвитку транспорту плануються в
ЄС на період 2007—2013 років?

Основна література

1. Мусис Н. Усе про спільні політики Європейського

Союзу. — К.: КІС, 2005. — С. 353—370.
2. Черников Г.П., Черникова Д.А. Европа на рубеже ХХ
—ХХІ веков. — М.: Дрофа, 2006. — С. 95—98.

Додаткова література

1. Priemus Hugo, Flyvberg Bent, Van Wee Bert.

Decision-making on mega-projects: cost-benefit analysis,
planning and innovation. London: Edward Elgar, 2008.
2. Ringbom Henrik. The EU maritime safety policy and
international law. Leiden: M. Nijhoff Pub., 2008.
3. Staniland Martin. A Europe of the air?: the airline
industry and European integration. Lanham, MD: Rowman &
Littlefield, 2008.
4. Starkie David. Aviation markets: studies in
competition and regulatory. London: Ashgate, 2008.
5. Stopford Martin. Maritime economics. London:
Routledge, 2008.
6. Van Antwerpen Niels. Cross-border provision of air
navigation services with specific reference to Europe:
safeguarding transparent lines of responsibility and liability.
Alphen aan den Rijn: Kluwer Law International, 2008.

ВІКТОР ЧУЖИКОВ

347
 4.5. СПІЛЬНА АГРАРНА ПОЛІТИКА* (САП)

4.5.1. Суть і значення спільної аграрної політики

4.5.2. Теоретичне підґрунтя САП
4.5.3. Еволюція європейської аграрної моделі
4.5.4. Сучасна модель сільського господарства
ЄС
4.5.5. Напрями конвергенції аграрної політики
України та ЄС
Запитання та завдання для самоконтролю
Основна література
Додаткова література

4.5.1. Суть і значення спільної

аграрної політики

Аграрний сектор завжди був і залишається доволі значущою

галуззю для економіки Європейського Союзу, адже за відносно
невеликої його питомої ваги у виробництві ВВП (близько 3 %)
він у розширеному ЄС забезпечує працею близько 6—7 %
сукупної робочої сили, а в державах, які лише нещодавно стали
членами цього угруповання, 8—9 %. Щорічно громадяни ЄС
витрачають від 12 % (Німеччина) до 25 % (нові члени спільноти)
свого сімейного бюджету на купівлю продуктів харчування.
Водночас витрати з консолідованого бюджету Євросоюзу на
різного роду компенсації фермерам становили донедавна близько
0,6 % ВВП (половина консолідованого бюджету ЄС). Спільнота
не один раз критикувалася іншими державами світу, зокрема і
США, за надмірності стимулювання аграрного сектора, які у
сукупності (прямі та опосередковані виплати селянам) можна
було вважати одними з найбільших у світі.
Водночас сільське господарство та пов’язана з ним харчова
промисловість являють собою важливу ланку сучасного життя
європейців, адже від їх чіткої взаємодії та уваги з боку євроструктур
залежить ціла низка важливих чинників соціально-економічної
безпеки:
 харчова безпека, яка включає систему контролю за
створенням, обробкою та реалізацією харчових товарів;
**
У написанні цього розділу брала участь Оксана Вінська.

348
  доступність (цінова) продуктів для всіх верств населення;
 підвищення продуктивності праці селян;
 системний розвиток територій;
 підвищення життєвих стандартів фермерів.
Незважаючи на відносну єдність у визначенні значущості
сільського господарства в своїх державах, країни ЄС пройшли
доволі складний шлях узгодження спільних позицій у торгівлі
аграрною продукцією, адже домовитися про єдині підходи до
ціноутворення та національно-наднаціональні механізми
підтримки було надзвичайно важко. Тим не менше, ще 1962 року
в тодішньому ЄЕС було визначено три основні принципи
регулювання сільського господарства, які з плином часу стали
фундаментальними в ЄС:
1. Ринкова єдність. Вона передбачає наявність єдиних цін на
аграрну продукцію, що встановлюється внаслідок попиту та
пропозиції на окремі види товарів з урахуванням природно-
кліматичних особливостей кожної місцевості та відстані до
споживачів.
2. Перевага товарів ЄС. Логіка цього принципу полягає у
тому, що на внутрішніх продовольчих ринках створюються
відповідні умови для захисту від дешевого імпорту та коливання
світових цін через механізм фіксованих митних зборів.
3. Фінансова солідарність. Донедавна фінансова підтримка
аграрного сектора здійснювалася через спеціальний фонд. З
часом його діяльність була припинена і на зміну йому прийшли
два нові інструменти — Європейський Фонд гарантій сільському
господарству та Європейський Фонд для сільського
господарства. Саме на них покладено відповідальність щодо
підтримки аграрного сектора на період 2007—2013 років.
Наведені вище принципи і тоді, і тепер є беззаперечними,
адже вони дозволяють проводити ЄС вивірену аграрну політику,
яка на зламі тисячоліть виявилася доволі гнучкою та
орієнтованою на добробут як тих, хто виробляє продукти
харчування, так і тих, хто їх споживає.

4.5.2. Теоретичне підґрунтя САП

Ще на початку ХХ ст. німецький вчений Ернст Енгель

висловив думку, яка з плином часу набула форми закону, про те,
що в міру зростання доходів на душу населення дедалі менша їх
частка припадатиме на придбання продуктів харчування. Вже у

349
другій половині ХХ ст. автори «Економікса» це явище почали
ідентифікували як зменшення дохідної еластичності попиту на
продукти харчування. Виходячи з основної суті цього закону, а
також беручи до уваги нестабільність і непропорційність
розвитку цієї галузі економіки, що було породжено цілою низкою
внутрішніх (природно-кліматичні відмінності, низька
еластичність попиту на продукцію сільського господарства,
наявність застарілих форм власності на землю) та зовнішніх
чинників (постійні макроекономічні шоки, спровоковані зміною
процентних ставок, надмірною інфляцією та зміною валютного
курсу) у 70—80-х р. ХХ ст. в більшості постіндустріальних країн
сформувалася нова аграрна модель, яка дістала назву
«протекціоністська». Уряди багатьох держав-лідерів визнавали
сільське господарство проблемною галуззю, тому основною
метою державного регулювання було забезпечення стабільності
функціонування сектора та підвищення рівня доходів фермерів.
Для цього використовувалася ціла низка механізмів та
інструментів, зокрема підтримка цін на сільськогосподарську
продукцію; виплати фермерам, які стимулювали виробництво та
збут надлишків продуктів харчування за кордон за рахунок
експортних субсидій; обмеження імпорту за допомогою
встановлення високих митних тарифів на аграрну продукцію
тощо.
Свою специфіку мало і Європейське Економічне
Співтовариство, де була запроваджена система цінової
підтримки, що базувалася на забезпечені доходів фермерів через
механізм мінімальних гарантованих цін на їх продукцію (див.
рис. 4.5.1).

Рис. 4.5.1. Система цінової підтримки в ЄС

350
 Джерело: Svensen G. The Political Economy of the EU. — Chetlenham:
Edward Elgar, 2003. — P. 64.
Відповідно до інтерпретації данського економіста Svensen
(2003), мінімальна ціна Р1 встановлюється вище ринкової ціни Р0,
за неї фермери виробляють продукцію в обсязі Q2, тоді як
споживчий попит через збільшення ціни знижується до рівня Q1.
Отже, обсяг надвиробництва становить Q2 – Q1, і держава
змушена його викуповувати за мінімальною гарантованою ціною
Р1, яка є вищою за ринкову ціну. Також вона бере на себе
зобов’язання зберігати чи продавати аграрну продукцію на
зовнішні ринки за демпінговою ціною. Відтак відбувається
перерозподіл коштів од платників податків до аграрних
виробників, які внаслідок дії цього механізму отримують разом з
нормальним прибутком (сектори DE) ще й надприбуток (сектори
АВС). Це призводить до того, що споживачі втрачають як через
завищену ціну (сектор А) так і через зменшення споживання
(сектор В), а виграють лише у секторі CS. Тож застосування
системної підтримки мінімальних цін призводить до зменшення
споживання та надмірних витрат споживачів на аграрну
продукцію, чим погіршує їх добробут.
Зовсім іншою була ситуація в найменш розвинутих державах
світу. Вважаючи сільське господарство відсталою
малопродуктивною галуззю, не привабливою для зовнішнього та
внутрішнього інвестування, уряди цих країн стримували ціни на
сільськогосподарську продукцію, щоб гарантувати наявність
дешевих продуктів харчування для міського населення та для
забезпечення індустріалізації. Унаслідок такої політики
відбулося перенаправлення інвестицій із сільськогосподарського
сектора до промислового. Економіст Cleaver (2003) вважає таку
політику хибною. Використовуючи неокласичну модель
зростання, розроблену Робертом Солоу у 1956 році, він доводить,
що продуктивність у сільському господарстві може суттєво
зрости завдяки застосуванню нових технологій (високоврожайні
види зернових, зрошення, широке запровадження мінеральних
добрив та засобів захисту рослин) у поєднанні з ринковими
цінами, вільними від урядового втручання. Ось чому зростання
виробництва у моделі Солоу є функцією від вкладання капіталу
та праці, яка у довгостроковому періоді має тенденцію до
зменшення віддачі. Щоправда, науково-технічний процес може
суттєво змінити цю тенденцію.
Наприкінці ХХ ст. наслідки функціонування
протекціоністської моделі сільського господарства призвели до

351
загострення економічних суперечностей. Приміром, цінова
підтримка, що застосовувалася в країнах-лідерах зокрема в ЄС,
провокувала формування доволі високих цін на продукти
харчування, яка лягала значним тягарем на споживачів. Виплати
фермерам, що були прив’язані до виробництва, стимулювали
надвиробництво та поширення таких інтенсивних
сільськогосподарських технологій, які суттєво забруднювали
довкілля. Реалізація за кордон надлишків аграрної продукції
через застосування механізму експортних субсидій призвела до
викривлення характеру світової торгівлі та значних збитків для
країн, що розвиваються і, як наслідок, до гострих дискусій у
рамках ГАТТ/СОТ. Зросли диспропорції у доходах фермерів,
адже більшість державних виплат отримували великі
господарства. Такі негативні наслідки змусили переглянути
протекціоністську модель сільського господарства. Від кінця
ХХ ст. у більшості розвинутих країн, зокрема в ЄС, розпочалися
трансформація протекціоністської моделі сільського
господарства та її поступовий перехід до неоліберальної моделі.
Відповідно до цього зменшувався рівень цінової підтримки,
виплати надавалися фермерам незалежно від обсягу
виробництва, скорочувався рівень експортних субсидій та
зменшувалися митні ставки на імпорт аграрної продукції.
Передбачається, що саме ці заходи зроблять аграрний сектор
економіки постіндустріальних держав світу більш
конкурентоспроможним та ринково орієнтованим.

4.5.3. Еволюція європейської

аграрної моделі

Сільське господарство у розвинутих країнах відносять до

рангу так званих сенситивних галузей. Незважаючи на те, що
частка населення, що працює в аграрному секторі, є невисокою, її
державна підтримка є досить вагомою. Через застосування
державних і наддержавних механізмів ЄС здійснюється
регулювання виробничої структури сільськогосподарського
сектора економіки, прибутку товаровиробників, розвиток ринку
продовольства; створюються сприятливі умови для модернізації
сільських територій та задоволення потреб населення в
продуктах харчування за доступними цінами.
Аграрне питання завжди було в центрі уваги урядів
європейських держав, адже під час та після другої світової війни

352
населення переважної більшості європейських країн відчуло на
собі складнощі, пов’язані з дефіцитом продовольства. Саме тому у
процесі інтеграції європейських держав значну роль відігравала
інтеграція в секторі сільського господарства, яка здійснювалася в
рамках Спільної аграрної політики (САП), що являла собою єдину
для всіх держав-членів політику в галузі сільського господарства,
спрямовану на створення необхідних умов для формування і
розвитку багатофункціонального, стабільного та
конкурентоспроможного аграрного виробництва в межах
інтеграційного угруповання з орієнтацією на потреби майбутніх
поколінь. Так, у статті 39 Римського договору (1957) було
визначено головні цілі САП, які полягали у: піднесенні
продуктивності аграрного сектора за рахунок сприяння
технічному прогресу, забезпеченні раціонального розвитку
сільськогосподарського виробництва та оптимального
використання факторів виробництва; забезпеченні прийнятного
рівня життя для осіб, задіяних у сільському господарстві, зокрема
через збільшення їхніх доходів; стабілізації ринків
агропродовольчої продукції, захисті виробників і споживачів від
зовнішніх чинників; гарантуванні забезпечення населення країн—
членів Співтовариства якісним продовольством за рахунок
власного виробництва сільськогосподарської продукції;
забезпеченні населення продовольчою продукцією за доступними
цінами.
У липні 1958 року на конференції у Стреса (Stresa Conference)
було визначено принципи САП, які можна звести до трьох таких:
 ринкова єдність (market unity), що передбачає вільну
торгівлю сільськогосподарськими товарами між країнами—
учасниками Договору, скасування кількісних обмежень, мит і
податків, а також встановлення єдиних цін на аграрну продукцію;
 надання переваги продукції, виробленій у країнах
Співтовариства над імпортною (community preference) — ось так
Спільний ринок захищали від дешевого імпорту та коливання цін
аграрної продукції на світових ринках. Для цього були введені
високі ставки мита на імпортну продукцію, які збільшували її
вартість до рівня внутрішніх цін;
 фінансова солідарність (financial solidarity), що передбачала
спільну відповідальність усіх держав-членів за фінансові
результати САП. З цією метою 1962 року Рада ЄС ініціювала
створення Європейського фонду орієнтації та гарантій
сільському господарству (European Agricultural Guidance and
Guarantee Fund (EAGGF)), який після тривалих переговорів щодо

353
пропорцій участі країн-членів почав свою статутну діяльність —
у 1969 році. Орієнтаційна частина фонду мала фінансувати
структурні заходи САП, а гарантійна — підтримку внутрішніх
цін та експортні субсидії. За таких обставин держави—члени вже
не отримували митних зборів, що стягувалися з імпортних
сільськогосподарських товарів, а всі ці кошти надходили до
бюджету Співтовариства.
Функціонування САП у 60-ті роки виявилося доволі
ефективним: швидкими темпами зростало виробництво
сільськогосподарської продукції у країнах Спільноти, державам-
членам за рахунок глибшої спеціалізації та інтенсифікації
вдалося повністю забезпечити себе аграрною продукцією,
проблеми дефіциту продовольства залишилися в минулому.
Водночас, спостерігалися й інші тенденції, значне зростання
виробництва призвело до того, що вже наприкінці 60-х рр.
виникли чималі надлишки нереалізованої продукції, значно
підвищилися витрати на реалізацію САП, які сягнули 90 %
витрат усього бюджету Співтовариства (див. табл. 4.5.1), що було
наслідком значного завищення цін підтримки, які перевищували
середньосвітовий рівень у кілька разів (по маслу — у 5 разів, по
цукру та сухому молоку — у 3,6 разу).
Таблиця 4.5.1
ДИНАМІКА ВИДАТКІВ EAGGF У 1962—1969 рр., млн екю

Сільськогосподарські Частка
видатки Усі видатки сільськогосподарськ
Роки Співтоварист их видатків у всіх
гарантійні орієнтаційні ва видатках, %
1962—1963 24 7 31 100
1963—1964 42 14 57 98,2
1964—1965 136 45 181 100
1965—1966 200 67 267 100
1966—1967 308 103 412 99,7
1967—1968 1094 237 1505 88,4
1968—1969 1677 237 2031 94,2

Джерело: The Common Agricultural Policy / Ed.by C. Ritson, D. R. Harvey. P. 32.

Надлишків продукції почали позбавлятися за рахунок їх

складування чи знищення, що викликало незадоволення як

354
споживачів, так і платників податків. Додатковою проблемою
було те, що, використовуючи механізм експортних субсидій, їх
продавали за кордон за заниженими цінами, а це чинило значний
тиск на світові ціни, деформувало світову торгівлю аграрною
продукцією, що, в свою чергу, викликало незадоволення інших
країн. Відтак стало зрозумілим, що САП ЄЕС, яка на поч. 60-х
видавалася близькою до ідеальної, потребувала суттєвих змін.
Перша спроба реформувати САП була здійснена у 1969 році,
її метою було зменшення виробництва молока за допомогою
надання субсидій на забій молочних корів. Тим не менше,
значних результатів ці заходи не принесли. У 1972 році було
запропоновано План Мансхольта (Mansholt Plan) «Сільське
господарство-80», який передбачав скорочення впродовж 1970—
1980 рр. кількості працівників сільського господарства. Як
додаткові заходи пропонувалося також зменшення
сільськогосподарських угідь, що вело до збільшення середніх
розмірів ферм і підвищення продуктивності використання
факторів виробництва. Провокувати таке скорочення на
добровільній основі мали фінансові стимули з боку
Співтовариства. У системі комплексних заходів передбачалося
також, що селянам буде запропоновано ранній вихід на пенсію,
пропонувалося також розширення несільськогосподарської
зайнятості в сільській місцевості тощо. Проте цей план викликав
невдоволення фермерів і з часом був суттєво пом’якшений.
Основними заходами, що мали бути реалізованими протягом
цього періоду, стали:
 стимулювання фермерів з метою згортання їх виробництва
шляхом надання ранніх пенсії (55—65 років) у сумі, не меншій за
500 ЕКЮ на рік;
 запровадження схем розвитку ферм за рахунок надання
пільгових кредитів і кредитних гарантій для господарств, які
були визнані перспективними;
 розвиток інформаційних та консультаційних послуг для
фермерів;
 стимулювання розвитку виробничих об’єднань і кооперативів
для поліпшення маркетингової діяльності аграрних підприємств;
 обмеження введення нових земель у сільськогосподарське
виробництво.
Водночас цінова підтримка продовжувалася залишатися
головним інструментом САП, більш того — задля розв’язання
проблеми впливу коливання валютних курсів країн-учасниць
була запроваджена доволі складна система агрогрошей

355
(Agrimoney), що включала систему спеціальних «зелених курсів»,
відповідно до яких ціни підтримки перераховувалися в
національні валюти. Проте вже в середині 1970-х рр. стало
зрозумілим, що ціни підтримки не можуть адекватно відображати
реальну ринкову ситуацію, а інструменти та механізми
структурної політики не в змозі піднести продуктивність праці та
скоротити регіональні нерівності у розвитку аграрного сектора
економіки.
Вступ великих аграрних держав — Греції, Іспанії та
Португалії — до ЄС призвів до подальшого перевиробництва
сільськогосподарської продукції, що, відповідно, збільшило
витрати з консолідованого бюджету. Саме тому 1984 року було
вирішено ввести квоти на виробництво молока, а починаючи вже
з 1988 року, з метою подолання бюджетної кризи було
запроваджено нові стабілізатори, які регулювали зростання
виробництва за рахунок зменшення цін підтримки в разі
перевищення визначеної межі максимально гарантованих обсягів
виробництва. Також було запропоноване добровільне виведення
землі з виробництва, компенсації фермерам за невирощування
зернових, заохочення екстенсивних виробничих систем, виплат
за перехід до виробництва продукції, що не була у надлишку в
ЄС, тощо. Проте й ці заходи виявилися неефективними, адже
виробники постійно перевищували максимально гарантовані
обсяги виробництва, а відтак витрати на проведення САП
продовжували зростати (див. табл. 4.5.2).
Таблиця 4.5.2
ДИНАМІКА ВИДАТКІВ EAGGF У 1973—1997 рр., млн екю

ЄС-9 ЄС-10 ЄС-12 ЄС-15

Видатки 1973 1980 1985 1986 1992 1997
рік рік рік рік рік рік
EAGGF, усього млрд ЕКЮ 4,7 16,5 28,8 35,8 60,3 87,7
% від усього бюджету ЄС 77 68 68 62 52 46

Джерело: Tracy M. Agricultural policy in the European Union and other Market
Economies: 2ed, Brussels: EU, 1997. — Р. 11.

Доволі суттєвим негативним боком організаційних змін 80-х

виявилося те, що в Європейському Союзі все-таки не було роз-
в’язано основної проблеми — занадто завищені ціни підтримки,
які по деяких товарних позиціях (зернові, молоко) майже вдвічі

356
перевищували світові ціни. Також не вдалося значно підвищити
рівень життя фермерів, попри всі зусилля ЄК та національних
урядів різниця у доходах найбідніших та найбагатших фермерів
продовжувала зростати. Реципієнтами майже всієї системної
допомоги фермерам (80 %) був лише кожний п’ятий фермер.
1992 року було проведено чергову (третю) реформу САП, яка
дістала назву План МакШеррі (MacSharry reforms). Основними
заходами цієї реформи стали:
 зниження ціни підтримки на основні сільськогосподарські
товари (зерно, олійні, бобові, яловичину) на 15—30 % протягом
трьох років з метою наближення їх до рівня світових;
 запровадження компенсаційних платежів фермерам, доходи
яких зменшилися внаслідок зниження цін;
 прив’язка компенсаційних платежів до виконання умов
щодо зменшення оброблюваних угідь і зниження інтенсивності
скотарства;
 для фермерів, що виробляли понад 92 тонни зерна щорічно,
було передбачене примусове виведення 15 % угідь з обробітку в
замін на компенсаційні платежі;
 зменшення молочних квот та зниження гарантованих цін на
масло;
 запровадження фінансового заохочення селян, які
зменшують поголів’я молочних корів;
 введення схеми агроекологічного розвитку ферм, заліснення
територій, екстенсифікація виробництва, створення нових
робочих місць на селі, не пов’язаних із веденням сільського
господарства, прискорення виходу фермерів на пенсію.
Водночас не були відмінені мита на імпорт, продовжувалося
застосування експортних субсидій, які ускладнювали проведення
Уругвайського раунду переговорів з ГАТТ/СОТ. Не вдалося
також значно знизити ціни на сільськогосподарську продукцію,
тому проблема підвищення конкурентоспроможності аграрного
сектора ЄС залишалась актуальною.
Наступна реформа САП була безпосередньо пов’язана з
рішенням Спільноти про розширення ЄС і вступу до нього країн
зі значною часткою аграрного сектора у структурі ВВП. Основні
засади цієї реформи були викладені у документі Європейської
Комісії «Порядок денний 2000» (Agenda 2000). Відповідно до цієї
програми пропонувалося, що ЄС відмовиться від підтримки
ринкових цін на користь цільових виплат виробникам
сільськогосподарської продукції, що мали компенсувати їм
збитки від зниження цін. Значної уваги у цьому документі було

357
приділено також забезпеченню якості та безпеки продовольства.
У рамках політики розвитку сільських територій передбачалося
таке:
 підтримка реструктуризації слабкорозвинутих та
проблемних регіонів;
 поліпшення структури аграрних та переробних господарств;
 підтримка альтернативних форм зайнятості на селі;
 заохочення до поліпшення довкілля та введення жорстких
санкцій за порушення вимог охорони навколишнього середо-
вища;
 фінансова підтримка господарств, розташованих у
несприятливих природних умовах;
 допомога молодим кваліфікованим селянам у
започаткуванні діяльності;
 підвищення кваліфікації селян за допомогою професійного
навчання;
 пришвидшення виходу на пенсію.
«Порядок денний-2000» дозволив чітко встановити розмір
бюджету САП на 2000—2006 роки, який не повинен був
перевищувати 40,5 млрд євро в середньому на рік (без витрат на
розвиток сільських територій, ветеринарні заходи та охорону
природного середовища). Головна мета аграрної політики
змістилася у бік захисту навколишнього середовища, зниження
цін на сільськогосподарську продукцію та підтримання сталого
розвитку сільських територій.
Остання реформа САП, відома як реформа Фішлера (Fischler
reform), почала впроваджуватися 2003 року, її метою стало
підвищення ринкової орієнтованості фермерів. Також до числа
нагайних потреб відносили переведення аграрного сектора з
пільгових умов функціонування на засади вільної конкуренції.
З огляду на це було передбачено цілу низку заходів, зокрема:
 впровадження єдиної прямої виплати фермерам (single direct
payment), яка не залежить од обсягів виробництва;
 розширення програми «модуляція» (modulation), що
передбачає зменшення виплат великим фермам і
переорієнтування вивільнених коштів на розвиток сільських
територій;
 стимулювання вирощування рослин для виробництва
енергії;
 введення принципу перехресної відповідності (cross-comp-
liance), який передбачає, що виплати фермерам
здійснюватимуться пропорційно до виконання ними екологічних

358
стандартів, норм безпеки споживання харчових продуктів,
захисту рослин та утримання тварин у відповідних умовах тощо);
 гнучкість фермерів у їх рішеннях щодо того, які саме
сільськогосподарські продукти слід виробляти;
 створення механізму забезпечення фінансової дисципліни з
метою уникнення перевищення витрат САП.
Заходи в межах цієї реформи мали стабілізувати доходи
фермерів та підвищити їх конкурентоспроможність, а також
сприяли поліпшенню становища сільських територій та позицій
ЄС на переговорах із СОТ.
Реформи САП із початку 90-х років значно вплинули на
структуру видатків EAAGF. Так, унаслідок реформ МакШеррі
витрати на експортні субсидії протягом 1993-2000 років
знизилися майже уп’ятеро, натомість прямі платежі зросли у 25
разів (див. табл. 4.5.3).
Таблиця 4.5.3
ВИТРАТИ EAAGF, СЕКЦІЯ ГАРАНТУВАННЯ, МЛРД ЕКЮ

Роки 1993 1997 2000

Секція гарантій, усього 34,747 40,423 40,467
Експортні субсидії 10,159 5,884 5,646
Прямі платежі 1,042 17,953 25,529

Джерело: Bureau J.-C.The EU Common Agricultural Policy: Enlargement,

Reform of and Impact on the Western Hemisphere Countries. Inter-American
Development bank, Washington D.C., United States, 2002

З 2000 року, відповідно до програми «Порядок денний 2000»

відбувається поступове збільшення витрат на розвиток сільських
територій, що дозволило частково змінити їх аграрний профіль
(див. табл. 4.5.4).
Таблиця 4.5.4
ВИТРАТИ В РАМКАХ САП ВІДПОВІДНО
ДО ПРОГРАМИ «ПОРЯДОК ДЕННИЙ 2000», млрд євро

Роки 2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006

Підтримка ринків 36,62 38,48 39,57 39,43 38,41 37,57 37,29
Розвиток сільських
територій 4,3 4,32 4,33 4,34 4,35 4,36 4,37

САП,разом 40,92 42,8 43,9 43,77 42,76 41,93 41,66

359
 Джерело: Bureau J.-C.The EU Common Agricultural Policy: Enlargement,
Reform of and Impact on the Western Hemisphere Countries. Inter-American
Development bank, Washington D.C., United States, 2002

Період 2000—2006 років можна вважати найбільш вдалим для

аграрного сектора європейської економіки, адже саме в цей час
удалося здійснити системний розвиток сільської місцевості, який
мав так би мовити, бінарний характер, адже, з одного боку,
здійснювалося «дофінансування» сільського господарства, в
основі чого лежали інструменти Європейського Фонду орієнтації
та гарантій сільському господарству (EAAGF), з другого,
спираючись на компліментарну модель регіональної політики
країни-члени мали можливість співфінансувати через фонд
регіонального розвитку (ERDF) розвиток сільської місцевості
(шляхи сполучення, розвиток сільських громад, створення
інфраструктури, навчання та перенавчання тощо). Саме остання
частина фінансування через цей «непрямий» Фонд дозволила
багатьом фермерам заощадити на своїх витратах.

4.5.4. Сучасна модель

сільського господарства ЄС

Незважаючи на всі численні успіхи реалізації САП у період

2000—2006 років, вона, тим не менше, була не позбавлена й
певних хиб, найсуттєвішими з яких були:
1. Загальний обсяг «дофінансування» аграрного сектора ЄС
наприкінці 2006 р. фактично дорівнював його частці в структурі
ВВП.
2. Використання деяких цільових коштів було визнано
неефективним. Суттєво зросло зловживання коштами аграрного
фонду.
3. Ефективність сільського господарства в ЄС значно
відставала від США, натомість рівень субсидіювання був у
Євросоюзі значно вищим за американський, що нерідко
призводило до взаємного звинувачення двох сторін у надмірній
«опіці» цієї галузі.
4. Прихованими «дотаціями» для аграрного сектора були
визнані програми цілої низки інших фондів, зокрема Фонду
регіонального розвитку (ERDF) та Соціального фонду (ESF).
5. Певну незіставність щодо цілей і механізмів субсидіювання
аграрного фонду (EAAGF) мав фонд гарантій рибалкам (Financial

360
Instrument for Fisheries Guidance-FIFG).
Ці та деякі інші обставини вимагали найшвидших реформ,
особливо виходячи з того, що розширення ЄС суттєво збільшило
частку аграрного сектора в структурі ВВП угруповання.
Прийняттям нової Фінансової перспективи на 2007—2013
роки за статтею «консервація та управління природними
ресурсами» (preservation and management of natural resources)
передбачалося встановлення таких витрат ЄС, які б не
перевищували 418,125 млрд євро, що дозволить цілком
задовольнити потреби аграрного сектора, проте вони не
матимуть обтяжувального для країн-учасниць характеру. У
бюджеті 2007 року, приміром, були встановлені витрати на рівні
56,25 млрд євро, з яких близько 42,71 млрд припадало на заходи
щодо підтримки ринків та прямі платежі, 12,37 млрд євро
витрачалося при цьому на розвиток сільських територій. (див.
табл. 4.5.5). Тобто не йдеться про стимулювання подальшого
розвитку сільського господарства, а лише про гармонізацію
відносин у сільській місцевості.
Таблиця 4.5.5
ВИТРАТИ БЮДЖЕТУ ЄС ЗА СТАТТЕЮ «КОНСЕРВАЦІЯ
ТА УПРАВЛІННЯ ПРИРОДНИМИ РЕСУРСАМИ, 2007 РІК»

Стаття млрд євро %

Витрати на підтримку ринків та прямі виплати 42,713 75,9

Розвиток сільських територій 12,371 22
Рибальство 0,887 1,6
Охорона навколишнього середовища 0,24 0,4
Інші заходи та програми 0,36 0,1
Разом 56,25 100

Джерело: European Commission: General budget of the European Union for the
financial year 2007 // Оfficial Journal of the European Union. — 2007. — Volso
(16th March).

Переорієнтація бюджетних витрат на інструменти,

безпосередньо не пов’язані з виробництвом, мають позитивно
вплинути на становище ринків сільськогосподарської продукції
ЄС та в світі. Запровадження прямих платежів фермерам
незалежно від розміру ферми та продукції, яка виробляється, має
значно поліпшити становище дрібних господарств і зробити їх

361
ринково орієнтованими. Збільшення витрат на заходи з розвитку
сільських територій дасть змогу селянам збільшити свій
заробіток за рахунок їхньої зайнятості у
несільськогосподарському секторі.
Водночас змінюватиметься й структура фінансування
аграрного сектора. Спеціальною постановою Ради ЄС (Coucil
Regulation (EC) за № 1290/2005 від 21 червня 2005 р.)
встановлюється єдина законодавча база для фінансування витрат
на САП. Допомога аграрному сектору здійснюватиметься через
два фонди — Європейський фонд гарантій сільському
господарству (European Agricultural Guarantee Fund (EAGF)) —
ЄФГСГ та Європейський Фонд для сільського господарства
(European Agricultural Fund for Rural (EAFRD)) — ЄФСГ, що
фінансує програми сільського розвитку країн-членів. Саме вони
замінили, починаючи із 1 січня 2007 року, ЄФОГСГ, що діяв з
1962 року.
ЄФГСГ упродовж 2007-2013 років фінансуватиме такі витрати:
 компенсацію за експорт аграрної продукції в треті країни;
 інтервенційні заходи для регулювання аграрних ринків;
 прямі платежі фермерам;
 інформування фермерів та просування
сільськогосподарських продуктів;
 допомога з диверсифікації та перехідна допомога, що надається
в тимчасовій схемі для реструктуризації цукрової промисловості.
ЄФГС матиме лише одну функцію — фінансування програм
сільського розвитку країн-членів.
Управління фондами здійснює ЄЕ, яка, відповідно до
принципу розділення управління (principle of shared management)
здійснює виплати коштів держави-члена через 85 національних
та регіональних платіжних агенцій.
Починаючи з 2003 року, в ЄС діє новий механізм
фінансування аграрного сектора, який включає систему прямих
платежів (system of direct payments). Головна мета єдиного
платежу в наданні необхідних гарантій фермерам щодо більш
високих і стабільних доходів. З іншого боку, метою платежу
може вважатися допомога, яка дозволить фермерові
підлаштувати виробництво до відповідного попиту. Щоб
отримати єдиний платіж, фермер повинен мати право на це
(payment entitlement), які розраховуються на базі платежів,
отриманих ним за минулі періоди (історична модель), або площі
угідь (у гектарах), що обробляються ним (регіональна модель).
Див. http://ec.europa.eu/aqriculture/ markets/sfp/index_en.htm

362
 Водночас наведений вище механізм не є єдиним у ЄС. На
додаток до нього існують специфічні схеми підтримки, які часто-
густо прив’язуються до площі насаджень чи до рівня
виробництва. Як правило, враховується специфікація продуктів,
що виробляються. До них належать: пшениця твердих сортів,
рис, горіхи, молоко, маслини, бавовна, бобові. Окремим може
бути платіж для виробництва цукру і те, якщо він підпадає під
платіжну схему єдиної площі (Single Area Payment Scheme
(SAPS)), яка була спеціально запропонована для нових членів
ЄС, десять з яких на цей момент вже імплементували її.
Менш поширеним, але не менш значущим, є ще один
механізм, який здобув дістав перехресної відповіді (cross-
compliance). Задля отримання цього прямого платежу фермери
мають виконати вимоги щодо збереження здоров’я громадян,
тварин і рослин, захисту довкілля, утримання своїх земель у
доброму стані тощо. Та якщо ці вимоги будуть порушені, то
прямі платежі підлягатимуть чи значному зменшенню, чи навіть
скасуванню взагалі.
Суттєвою відмінністю європейських механізмів та інструментів
фінансування є чіткий країновий і динамічний розподіл коштів, обсяг
яких, тим не менше, має тенденцію до зростання (див. табл. 4.5.6).
Таблиця 4.5.6
ФІНАНСОВІ ПЕРСПЕКТИВИ ЄС-27, 2007—2013 рр., млрд євро
Рік
Стаття витрат Разом
2007 2008 2009 2010 2011 2012 2013 2007—
2013
Збереження та управ-
ління природними ре- 56,8 58,8 59,3 59,7 60,2 60,7 61,1 416,5
сурсами
зокрема витрати, по-
в’язані з ринком та 45,8 46,2 46,7 47,1 47,6 48,1 48,6 330,1
прямі платежі
Джерело: http://www/2007-2013.eu/natural.php

4.5.5. Напрями конвергенції аграрної

політики України та ЄС

В Україні аграрна політика зводиться до підтримки

виробників за рахунок надання бюджетних субсидій і податкових
привілеїв, імпортної протекції, запровадження квот на
363
виробництво цукру, заставних і мінімальних цін.
Бюджетні субсидії надаються державою для сприяння
виробництву певних видів сільськогосподарської продукції,
здешевлення комерційних кредитів, мінеральних добрив і
сільськогосподарської техніки, тобто належать до заходів, що
збільшують виробництво та спотворюють торгівлю. Крім того,
проблемою також є те, що видатки, закладені в бюджеті на
субсидії, фінансуються неповністю та в недоцільні строки (так,
лише 5 % субсидій виплачуються у першому кварталі, 50 % в
останньому, тоді як найбільша потреба в них припадає на час
весняно-польових робіт), і це підриває довіру фермерів до
державних програм.
Близько 13 % аграрного бюджету виділяється на фінансування
державних установ із нагляду за якістю та безпекою продуктів
харчування, проте ці установи замість сприяння бізнесу інколи
навмисно стримують його розвиток за допомогою встановлення
тривалих і дорогих процедур тестування та сертифікації
(невдоволення такими процедурами у середині 90-х висловлювали й
польські фермери).
Податкові привілеї націлено на компенсацію нестачі
бюджетних коштів для аграрного сектора. Так, виробники
сільськогосподарської продукції звільняються від сплати ПДВ з
продажу продукції, вони платять фіксований
сільськогосподарський податок, з якого 2005 року було
виключено внески до Пенсійного та Соціального фондів. Пільги
зі сплати ПДВ створюють імпорт, тому є дискримінаційними
щодо іноземних виробників.
Імпортна протекція здійснюється за допомогою встановлення
високих ставок імпортного мита та нетарифних бар’єрів. Це
призводить до значного завищення внутрішніх цін і є суттєвим
тягарем як для споживачів, які переплачують за продукти
харчування, так і для фермерів, які мають проблеми з
реалізацією.
З 2000 року в Україні було введено квоту на виробництво
цукру та цукрового буряку та встановлено мінімальні ціни, які
щорічно переглядаються. Мінімальна ціна на цукор є вищою за
середньосвітову, що також призводить до втрат споживачів, які
змушені купувати цукор за завищеними цінами.
Заставні закупівлі та ціни були запроваджені у 2002 році з
метою уникнення коливань цін на зернові відразу після збирання
врожаю. Цей інструмент підтримки передбачає закупівлю певної
частини врожаю за фіксованими цінами та державне зберігання

364
зерна з можливістю для виробника викупити його у майбутньому
в разі зростання ринкових цін. Переробники зерна змушені
закуповувати зерно за завищеними цінами, інакше їм загрожують
штрафи, відповідно до Закону України «Про ціни та
ціноутворення», що здорожує кінцевий продукт для споживача.
У бюджеті України на 2008 р. було передбачено виділити майже
24 млрд гривень на підтримку агропромислового комплексу та
розвиток села, що становить близько 2,8 % ВВП України. З них
3,363 млрд грн було витрачено на підтримку рослинництва,
садівництва, виноградарства та 1,9 млрд — на підтримку
тваринництва і птахівництва. Також було заплановано виділення
100 млн грн на захист, відновлення й підвищення родючості ґрунтів
та 200 млн грн на страхування сільськогосподарської продукції. На
здешевлення кредитних ресурсів підприємств АПК і надання
кредитів фермерським господарствам було спрямовано близько 1
млрд грн. Крім того, на підтримку вітчизняного машинобудування
для агропромислового комплексу передбачено 20 млн грн, а на
підтримку технічного переобладнання сільськогосподарського
виробництва — 539,6 млн грн відповідно, що замало для того, щоб
відродити цю галузь. Близько 2 млрд грн буде скеровано на
підтримку аграрної науки та освіти та 1 млрд грн на забезпечення
житлом працівників сфери освіти, культури, охорони здоров’я на
селі. Ці витрати сприятимуть підвищенню продуктивності праці,
збільшенню обсягів виробництва та здешевленню собівартості
продукції, а також розв’язанню проблеми закріплення фахівців на
селі та впровадженню наукових розробок у виробництво з метою
створення конкурентоспроможного аграрного сектору України.
Підходи України до регулювання сільського господарства
відрізняються від сучасної стратегії САП, адже на відміну від ЄС
підтримка надається переважно з метою збільшення виробництва
сільськогосподарської продукції, проте через відсутність
експортних субсидій можливі надлишки продукції не будуть
експортуватися на світові ринки за штучно заниженими цінами.
Після вступу України до СОТ наша держава зменшила видатки, які
стимулюють виробництво і вже найближчим часом має
переорієнтувати їх на заходи так званої «зеленої скриньки».
Відповідно до загальнодержавної комплексної програми підтримки
та розвитку села, проект якої був розроблений 2005 року,
планується також збільшувати видатки на розвиток сільської
місцевості, частка яких має становити до 25 % усіх витрат,
передбачених на сільське господарство у 2010 році.

365
 Запитання та завдання для самоперевірки

1. Назвіть принципи спільної аграрної політики ЄС. Які з

них, на Вашу думку, слід передовсім реалізувати в Україні?
2. Орієнтуючись на рис. 4.5.1, поясніть суть механізму
цінової підтримки в ЄС.
3. Чому сільське господарство в ЄС відносять до «сенси-
тивних» галузей?
4. Складіть таблицю аграрних реформ у ЄС, спираючись
на текст параграфа та працю Н. Мусиса.
Назва реформи Роки реалізації Суть

5. Чому впродовж кінця ХХ — поч. ХХІ ст. в ЄС

постійно зростали видатки на аграрну сферу?
6. Чим механізми й інструменти аграрної політики ЄС
попередньої семирічки (2000—2006 рр.) відрізняються від
теперішньої (2007—2013 рр.)? Поясність свою думку.
7. На що витрачатимуться кошти ЄФГСГ та ЄФГС?
8. Які види прямих платежів здійснюватимуть для фер-
мерів аграрні фонди ЄС?
9. Назвіть характерні ознаки сучасної моделі сільського
господарства ЄС.
10. Що спільного та відмінного у регулюванні аграрних
відносин в Україні та в ЄС?
Основна література

1. Мусис Н. Усе про спільні політики Європейського

Союзу. — К.: КІС, 2005. — С. 371—389.
2. Дем’яненко С. Спільна аграрна політика
Європейського Союзу та можливості її застосування в
Україні / Європейська інтеграція та Україна. Навч.-метод.
посіб. / За ред. В. Є. Новицького, Т. М. Пахомової,
В. І. Чужикова. — К.: Кельн, 2002. — С. 237—250.
3. Chuzhykov V., Vinska O. Evolution of the EU Agrarian
Model (Derection of Modelling for Ukraine) // Nierówności
społeczne a wrzost gospodarczy. — 2008. — № 12. — Р. 85—98.

Додаткова література

1. Галами П., Алмаши Ш. Трансформация аграрной

366
политики Европейского Союза // Економіка АПК. — 2006. —
№ 5.
2. Зінчук Т. Аграрна політика країн ЦСЄ у контексті
інтеграції до ЄС: реалії та перспективи для України//
Економіка України. — 2006. — № 4.
3. Меєрс В., Дем’яненко С. Зміна фокуса аграрної
політики та розвитку села в Україні: висновки та
перспективи для руху вперед: Зб. наук. праць. — К.: КНЕУ,
2005.
4. Онєгіна В. Зміна аграрної парадигми та державна
аграрна політика у розвинутих країнах // Економіка України.
— 2005. — № 11.
5. Серова  Е.  В. Аграрная экономика: Учеб. для студ.
экономических вузов, факультетов и специальностей. — М.:
ГУ ВШЭ, 1999.
6. Сільське господарство України: Криза і відновлення /
За ред. Стефана фон Крамен-Таубаделя, С. Демяненка. —
К.: КНЕУ,2004.
7. Черевко Г.  В. Державне регулювання економіки в
АПК: Навч. посібник. — К.: Знання, 2006.
8. Cleaver T. Understanding the world economy. —
London, NY: Routedge, 2003.
9. Industries in Europe: competition, trends and policy
issues/ edited by Peter Johnson. Durham Business School, 2003.
10. Tracy M. Agricultural policy in the European Union and
other Market Economies: 2ed, Brussels: EU, 1997.
11. Ritson C. and Harvey D. The Common Agricultural
Policy, 2nd edition, Wallingford: CAB International, 1997.
12. Svensen G. The Political Economy of the EU. —
Chettenham: Edward Elgar, 2003.
ВІКТОР ЧУЖИКОВ, АНАТОЛІЙ ПОРУЧНИК

4.6. ПОЛІТИКА В ГАЛУЗІ РИБАЛЬСТВА

4.6.1. Суть і значення для ЄС

4.6.2. Розвиток політики рибальства в ЄС
4.6.3. Сучасні інструменти та механізми
регулювання
Питання для самоконтролю
Основна література
Додаткова література

367
 4.6.1. Суть і значення для ЄС

Швидкий розвиток науково-технічного процесу у 60-ті роки

ХХ століття привів до значних змін у структурі споживання
продуктів харчування. При цьому питома вага риби та
морепродуктів у ній швидко зростала, натомість удосконалення
технологій вилову риби, що відбулося наприкінці 50-х — поч. 60-
х років, могло завдати значної шкоди рибним запасам морів, які
омивали Європу, адже за таких умов можна було збільшити
вилов риби упродовж 4-5 років у 3—4 рази, що врешті-решт
призвело б до незворотних процесів у її розведенні та
подальшому вилові. Природно, що саме це могло суттєво знизити
ціни на рибу та морепродукти. Такі зміни могли завдати шкоди
цій галузі та залишити людей, життя яких було безпосередньо
пов’язане з морем, без роботи.
Намагання урядів країн ЄЕС домовитися про квотування
вилову риби ставало дедалі нагальнішим, а це привело до того,
що 38 стаття Римського договору про те, що на вилов риби
мають поширюватися ті самі правила, що й на іншу продукцію
сільського господарства почала втрачати сенс, адже регулювання
цієї галузі за допомогою механізмів та інструментів САП не
виправдовувало себе. Шістдесяті роки (особливо їх кінець) були
доволі складними для досягнення консенсусу в цьому питанні,
адже слід було домовитися не тільки між собою щодо квот і
територій вилову, а й з державами, які на той час не входили до
Співтовариства, однак також намагалися взяти участь у
переговорних процесах. Найбільше суперечок викликала позиція
чотирьох північноєвропейських держав — Великої Британії,
Ірландії, Данії та Норвегії, сумарний вилов риби в яких удвічі
перевищував частку шістки засновниць ЄЕС (Н.Мусис, 2005).
Ось чому прийняття відповідних регламентів у 1970-му році за
№ 2141/70 та № 2142/70 чітко виокремило процес регулювання
рибного промислу у самостійну політику, яка на тому рівні
передбачала такі заходи спільної праці країн-учасниць:
 створення спільного ринку риби та морепродуктів;
 надання структурної допомоги для модернізації сектора;
 гарантування вільного доступу рибалок у води держав-
учасниць за умов виконання певних вимог (ішлося насамперед
про квотування).
Утім, визначення лише трьох складових у політиці рибальства
Співтовариства було надзвичайно важливим у ті часи, проте вже

368
у 70—80-ті роки не зовсім відповідало загальним вимогам часу,
особливо щодо ресурсного регулювання в ЄЕС, а відтак
основними напрямами подальшої спільної політики в галузі
рибальства стали:
розподіл зон вилову риби;
щорічний розподіл квот на вилов риби як за її кількістю, так
і за видовим складом;
моніторинг рибних запасів;
контроль за додержанням законодавства;
технічне переоснащення риболовних суден;
механізми та інструменти компенсації рибалкам за відмову
від понадлімітного вилову риби;
інституалізація процесів регулювання вилову риби та її
первинної переробки;
запровадження 200-мильної зони Спільноти на акваторію
морів, що омивають її береги;
узгодження правил і квот вилову риби з третіми країнами.

4.6.2. Розвиток політики рибальства в ЄС

Після ухвалення названих раніше регламентів (1970 р.)

неабиякого значення набув подальший розвиток політики
рибальства у Співтоваристві, адже декларування необхідності
створення інструментарію структурної допомоги та відповідне
запровадження необхідних механізмів збіглося в часі з
розширенням самого ЄЕС (1973 р.), коли повноправними членами
Спільноти стали Данія, Ірландія та Велика Британія, тобто країни,
яких справедливо можна було б віднести до лідерів вилову риби.
Четверта країна — Норвегія — також підписала угоду про вступ,
проте проведений у цій країні після того референдум дав
негативний результат: більшість електорату відмовилася від
перспектив членства в ЄЕС. Чимало експертів і тоді, й нині вважає,
що значну роль у цьому зіграли «норвезькі оселедці», промисел
яких був єдиним на той час джерелом отримання доходів жителями
приморських сіл країни.
У багатьох відношеннях 70-ті роки були доволі складними для
європейських рибалок, що нерідко призводило до певних
конфліктів на кшталт «тріскових війн» між Великою Британією,
Ісландією, Норвегією. Запровадження, приміром, 200-мильної
(1970 р.) зони охорони рибних ресурсів, що стало можливим
унаслідок імплементації відповідних актів ООН, сприяло, з одного

369
боку посиленню відповідальності національних урядів, а з другого
— стимулювало численні конфлікти. Так, у 1970 році, за даними В.
та Г. Волесів (2004), майже 65 % своєї риби французькі рибалки
виловили у майбутній британській Ексклюзивній економічній зоні
(ЕЕЗ), 20 % — у норвезькій та зоні Фарерських островів і лише
15 % — у своїй. На той час кожний рахував свою 200-мильну зону
від власних берегів, і нерідко вони накладалися одна на одну,
створюючи відповідні конфлікти. Як результат Суди Спільноти
постійно розглядали справи країн-учасниць і напрацювали
відповідний досвід прийняття об’єктивних рішень (не випадково,
що при розгляді справи (2000 р.) про економічну зону острова
Зміїний, про що сперечалися Румунія та Україна, були використані
саме такі компромісні підходи).
Спробу домовитися про механізми врегулювання здійснили
Міністри закордонних справ ЄЕС 1976 року в Гаазі. Це також був
своєрідний компроміс, адже члени Ради Спільноти погодилися з
тим, що з 1 січня 1977 року риболовні зони розширювалися до
200-ти миль на узбережжі Північного моря та в південній частині
океану. Сюди ж стали відносити й фактично всю акваторію
Середземного моря, яка, тим не менше, не могла хоча б частково
забезпечити рибою населення навіть країн півдня Європи. Утім,
найважливішим кроком уперед було те, що відтепер Європейська
Комісія отримала ексклюзивне право на ведення переговорів з
«третіми» державами та міжнародними організаціями.
Енергетична криза кінця 70-х — поч. 80-х років внесла певні
зміни й у європейське рибальство, адже висока ціна на пальне
зробила цей вид промислу нерентабельним для тих рибалок, які
вели його за багато миль від рідних портів, що позначилося й на
цінах продукції. Доволі цікавою видається структура експорту та
імпорту риби в ЄЕС у 1970-му році. На трьох найбільших
експортерів (див. рис. 4.6.1) — Данію, Нідерланди та Іспанію
(членами Спільноти з них на той час були лише Нідерланди) —
припадало 58,7 % загального вивозу риби, у той саме час трьома
найбільшими імпортерами — Великою Британією, Німеччиною та
Францією — закуповувалося майже 55 % усієї риби та
рибопродуктів, що ввозилися до країн Європейського економічного
співтовариства. За загальними обсягами імпорт риби до ЄС майже у
2,2 разу перевищував експорт, тобто все Співтовариство мало
від’ємний баланс торгівлі цим продуктом у 735 млн екю, і лише
п’ять держав — Нідерланди, а також інші чотири країни, майбутні
члени ЄЕС — Данія, Ірландія, Португалія, Іспанія — мали
перевищення експорту над імпортом.

370
 Рис. 4.6.1. Структура експорту та імпорту риби
та рибопродуктів у 1970-му році країн Європейського Союзу
Побудовано авторами за даними В. та Г.Волесів, 2004 (С. 537).
Характерною рисою 80-х років ХХ ст. було поглиблення
процесу інституалізації рибальства. Так, 1983 року було
прийнято новий регламент, згідно з яким чітко зафіксувався
спільний режим використання рибних запасів, зокрема йшлося
про максимально припустимі сукупні обсяги вилову риби (Total
Allowable Catches — TAC). Також було чітко визначено квоти
вилову, затверджено систему 12-мильних прибережних зон, які
навічно були зарезервовані для ексклюзивного використання
приморськими державами, доступ до яких за винятком «прав
іноземних рибалок, що склалися історично», був обмежений.

371
 Вступ до ЄЕС наприкінці 80-х років Іспанії та Португалії вніс
певні корективи до політики рибальства, адже зацікавленість
рибалок цих країн у вилові риби у французькій, ірландській та
британській ексклюзивних економічних зонах була доволі
великою, що мусило Спільноту ввести спершу суттєві обмеження
на таку діяльність. Унаслідок цього Ірландське та Північне море
ще тривалий час залишалися закритими для них.
1991-го року Європейська Комісія підбила перші підсумки
реалізації політики рибальства. У Спеціальному звіті
наголошувалося, що проведені заходи мали обнадійливий
характер, проте потреба у подальшому згуртуванні була
очевидною. Як результат — 1992-го року приймається новий
спеціальний регламент, згідно з яким, у ЄЕС створюється єдина
система Співтовариства для рибальства та аквакультури (річу
тому, що тоді значного поширення набули спеціальні ферми на
узбережжі морів, де на промисловій основі відбувалося
розведення риби, молюсків тощо. Така діяльність була доволі
ефективною, проте здебільшого нагадувала сільське
господарство, а відтак потребувала чіткої ідентифікації),
вживаються також заходи з обмеження вилову риби, адже
порівняно з 1970 роком імпорт у 1995 році зріс (у грошовому
виразі) в 11 разів, а експорт — у 12,4 разу.
Відбулися зміни й у лідерстві в міжнародній торгівлі. Так,
якщо у 1975-му році перші три місця (у порядку убування)
посідали Велика Британія, Німеччина, Франція (55 % усього
імпорту), то відтепер — на трьох лідерів — Францію, Іспанію,
Німеччину — припадало лише 46 відсотків. А коливання частки
п’ятірки перших держав щодо імпорту риби та рибопродуктів
становило лише 6 %, натомість ще двадцять років тому така
асиметрія дорівнювала 16 % (див. рис. 4.6.2).
Значні зміни відбулися й у структурі експорту, що, як це
було продемонстровано раніше, зростала швидше за імпорт.
Упевнене лідерство демонстрували Данія, Нідерланди, Іспанія,
питома вага яких упродовж 25-ти років суттєвих змін не
зазнала. На четверту сходинку потрапила Франція (раніше це
була Велика Британія).

372
 Рис. 4.6.2. Структура експорту та імпорту риби
та рибопродуктів у 1995-му році в ЄС-15
Побудовано автором за даними В. та Г. Волесів, 2006 (С. 537)

За будь-яких обставин, порівнюючи ці два рис. (4.6.1 та

4.6.2), можна стверджувати, що розвиток рибальства в ЄС
упродовж зазначеного часового лагу реалізації політики
рибальства мав тенденцію до гармонізації, долання
суперечностей між країнами та галузями, запобігання
акватериторіальним конфліктами тощо.
Політика рибальства в ЄС у 90-ті роки стосувалася не тільки
квотування та ліцензування щодо вилову риби, а й була
спрямована на зменшення кількості працівників цієї галузі за
рахунок більш високої механізації та автоматизації трудомістких

373
процесів, і це при тому, що квоти на вилов риби мали слабку
тенденцію щорічного збільшення. Як результат, чисельність
зайнятих повний та неповний робочий день у рибальстві ЄС
протягом 1990—1995 років зменшилася з 295 тисяч до 263 тис.
(тобто на 32 тисячі) осіб (див. рис. 4.6.3).

Рис. 4.6.3. Динаміка зайнятості в галузі рибальства (1990—1995)

в окремих країнах ЄС-15

Водночас на рівні країни можна побачити доволі суперечливі

тенденції. Приміром, зайнятість у рибальстві Франції та Іспанії
постійно зменшувалася, а в Італії, навпаки, спочатку зростала, а,
вже починаючи з 1992-го року, мала стабільний характер.
Загальна ж тенденція вимальовувалася доволі чіткою:
протягом 1990-1995 років відбувалося зниження зайнятості
населення у рибальстві по всіх позиціях, щоправда, з певними
відмінностями на рівні країн, зокрема лише трьом державам,
включаючи Італію, з тодішньої європейської п’ятнадцятки
вдалося не тільки не зменшити, а й наростити число рибалок —
це були Німеччина та Греція.
Вставка 23
Два різні погляди на політику рибальства
(чи розуміють рибалки та ті,

374
 хто споживає рибу один одного)
З позиції споживача політика рибальства виглядала
доволі успішною, адже за виключенням енергетичної
кризи 80-х ціни на рибу та морепродукти не виглядали
захмарними, а після того як були створені перші
акваферми більшість делікатесів минулого — форель,
сьомга та численні морепродукти стали доступні за
ціною фактично для всіх верств населення країн
Європейського Союзу. Пересічний громадянин був
задоволений цим і вважав політику щодо рибальства
вдалою.
Різні думки щодо політики Брюсселю мали самі
рибалки. Адже будь-які дії з боку наднаціональних
інституцій по-різному позначалися на людях, зайнятих у
цій та суміжній з нею галузях (рибопереробка,
суднобудування, ремонт траулерів, тарне виробництво
тощо). За даними Кристіана Леквесна (2004) у 90-х
роках ХХ ст. в ЄС налічувалося декілька локалізованих
зон рибальства з високим рівнем чуттєвості щодо будь-
яких заходів регулювання з боку ЄК. Однією з них була
Західна Галісія, в якій 43 відсотки населення (1999)
займалося рибальством, працювали на
рибопереробних підприємствах, а також у пов’язаних з
цим галузях суднобудування та обслуговування судів.
Зменшення, приміром, квот на вилов риби робило
багатьох з них безробітними. Подібні проблеми мали
місце також в шотландських портах (Лервік, Скеловей),
у Південній Бретані та інших місцях Європейського
союзу, життєдіяльність яких була тісним чином
пов’язана з морем.
Суттєве зниження цін на рибу у 1993-1994 рр., було
позитивно сприйнято споживачами, проте викликало
різко негативну реакцію з боку рибалок. Один за одним
вони створюють свої лобістські організації — «Комітет
риболок за виживання» (Франція), «Врятуймо
британську рибу» (Велика Британія), «Federacion
Nacional de Cofradias de Pescadores» (Іспанія) тощо,
головна мета яких полягала у прямому лобіюванні
своїх позицій на національному та наднаціональному
рівнях.

Велику роль у гармонізації відносин «рибалки-уряди» відіграв

створений у 1996 році Фінансовий інструмент управління в
галузі рибальства (Financial Instrument for Fisheries Guidance
(FIFG)), основними завданнями якого стали регулювання
відносин у цій галузі насамперед за рахунок модернізації
обладнання та матеріалів, диверсифікація місцевого господарства
залежних від рибальства територій країн ЄС. Упродовж 1994—
1999 років в його розпорядження було надано 2,9 млрд. екю, що
375
становило 1,9 % загального фінансування структурних фондів.
Слід зазначити також, що упродовж цього періоду додаткове
фінансування надавалося також Європейським фондом
регіонального розвитку та Європейським Соціальним
Фондом.
«Порядок денний-2000», що був ухвалений на берлінському саміті
у 1999 році, визначив чіткі перспективи розвитку рибальства
упродовж семи наступних років (2000—2006). Структурна допомога
відтепер мала на меті не стільки підтримку рибальства, скільки
надання допомоги територіям, що суттєво залежать від рибальства, з
метою їх подальшої господарської диверсифікації. Враховувалось
також й те, що Європейський Союз незабаром розширюються, а
відтак постане доволі важливе питання про регулювання вилову риби
насамперед у Балтійському морі (бажання захищати свої інтереси, а
також необхідність підтримати своїх рибалок виявила Польща,
держави Балтії — Естонія, Латвія, Литва, також рішуче відстоювали
збільшені квоти і дотації на цю галузь, мали чимало проблем
пов’язаних із стандартизацією продукції, що випускалася, зокрема
рибних консервів. Доволі показовим при цьому був інцидент,
пов’язаний із шпротами, які важко було ідентифікувати в ЄС через
незіставність технологічних підходів до оцінювання якості цієї
продукції. Як стверджували європейські фахівці із стандартизації
продуктів харчування, риба, яка пройшла подвійну термічну обробку
(копчення та пасирування), є шкідливою для споживачів. Експерти
запропонували товаровиробникам обійтися без копчення, ті
злякалися, адже золотистий відтінок їхньої продукції тоді зникне,
тобто буде втрачена та споживача якість, до якої звикли в державах
СНД — основному споживачеві цієї продукції. «Тоді, — не
вгамовувалися фахівці, — пофарбуйте їх у золотистий колір, адже для
цього є дозволені в ЄС фарби». Хто ж буде купувати в нас
розмальовану рибу?» — задаються питанням у балтійських країнах і
досі).
Отже, політика рибальства потребувала значних змін, що
спонукало всіх фігурантів «рибної політики» сісти за стіл
переговорів та виробити нові напрями розвитку цієї галузі.

4.6.3. Сучасні інструменти та механізми регулювання

Спільна політика рибальства (The Common Fisheries Policy)

упродовж 2007—2013 років цілком буде сконцентрована на
управлінні рибальством та аквакультурою, а витрати на її здійснення

376
фінансуватимуться з новоствореного на базі FIFG Європейського
фонду рибальства (European Fisheries Fund — EFF), через який
пропонується протягом семи років перерозподілити на реалізацію
програмних цілей 5 млрд євро, основними з яких мають стати:
 заходи для адаптації риболовного флоту;
 аквакультура, рибальство у неморських водах, переробка,
маркетинг рибної продукції;
 спільні дії (консервація ресурсів, розвиток портової
інфраструктури, розвиток рибних ринків);
 сталий розвиток приморських рибальських місцевостей;
 технічна допомога.
(Див.: http://europa.eu/scadplus/leg/en/lvb/166044.htm)
Процедура отримання коштів передбачає створення у кожній
країні відповідних інституцій, які були б відповідальними за:
 управління для вибору та моніторингу ініціатив, що мають
відповідне фінансування;
 сертифікацію підтвердження того, що витрати відповідають
системним вимогам ЄС;
 аудиторство, яке б відповідало за підтвердження
(непідтвердження) правильного функціонування органу
управління та сертифікації;
 систему моніторингу, яка б об’єктивно оцінювала прогрес
досягнення цілей конкретної оперативної програми.
Наведені вище інструменти доповнюються обов’язковою
вимогою з боку ЄК щодо надсилання щорічних звітів. Як вважають у
Брюсселі, цього буде замало, а відтак задля посилення контролю за
додержанням програмних вимог щодо рибальства у 2007 році була
створена спеціальна Агенція з контролю за рибальством (The Com-
munity Fisheries Control Agency), яка вже у 2008 році запропонувала
глибоку реформу контрольної системи нагляду за рибальством в ЄС.
До числа механізмів реалізації політики рибальства в ЄС
відносять такі програми:
1. Консервація, яка реалізується з метою зменшення
надмірного вилову риби за допомогою встановлених лімітів,
обмеження рибальства, технічних заходів щодо рибальських
суден, зобов’язання щодо реєстрації та повідомлення про вилови.
2. Захист довкілля — передбачає заходи щодо зменшення
впливу рибальства на навколишнє середовище (захист рідкісних
видів тварин та риб або таких, що зникають).
3. Управління флотом — включає заходи зі зменшення
потужності риболовного флоту держав Євросоюзу.
4. Спільна організація ринків передбачає встановлення

377
балансу між потребами ринків ЄС та інтересами рибалок ЄС, а
також гарантування добросовісної конкуренції.
У розподілі коштів на сім років між країнами враховувалися
реальні потреби (менше всього отримали держави, що не мають
виходу до моря, малі за чисельністю населення та площею
держави, та ті, що ще не встигли провести системні реформи в
національній системі рибальства). Усього впродовж семи років
буде перерозподілено 4305 млн євро (див. табл. 4.6.1).
Таблиця 4.6.1
ОБСЯГИ ДОПОМОГИ КРАЇНАМ З ЄВРОПЕЙСЬКОГО ФОНДУ
РИБАЛЬСТВА НА ПЕРІОД 2007—2013 рр.

Країна Розмір допомоги, Питома вага

млн євро в загальних обсягах, %
Австрія 5 0,1
Бельгія 26 0,6
Болгарія 80 1,9
Кіпр 20 0,5
Чехія 27 0,6
Данія 134 3,1
Естонія 85 2,0
Фінляндія 38 0,9
Франція 216 5,0
Німеччина 156 3,6
Греція 208 4,8
Угорщина 35 0,8
Ірландія 42 0,9
Італія 424 9,8
Латвія 125 2,9
Литва 55 1,3
Мальта 8 0,2
Нідерланди 49 1,1
Польща 734 17,0
Португалія 246 5,7
Румунія 231 5,4
Словаччина 14 0,3
Словенія 22 0,5
Іспанія 1132 26,3
Швеція 55 1,3
Об’єднане Королівство 138 3,2
Разом 4305 100

378
 Примітка: Люксембург не бере участі в реалізації політики рибальства.
Джерело: http://europa.eu/fisheries/cfp/structural_measures/eff_funds_division_en.htm)
та власні розрахунки.
Такі механізми та інструменти відіграватимуть неабияку роль
у регулюванні рибальства не лише в державах Євросоюзу, а й в
інших країнах, які ведуть вилов риби в європейських водах. Для
України дуже важливим є посилення ролі Болгарії та Румунії як
членів ЄС у Чорному морі, і хоча рибні запаси його є
обмеженими, значення цього факту є винятково важливим.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. Якими були передумови формування політики

рибальства в ЄС?
2. Спираючись на текст параграфа (4.6.2), виокремте
три-чотири етапи розвитку політики рибальства в ЄС.
3. Проаналізуйте географічну структуру експорту та
імпорту риби і рибопродуктів у ЄС в 1970 та в 1995 роках
(див. рис. 4.6.1 та 4.6.2).
4. Спробуйте визначити аргументи ЄС на користь
скорочення кількості працівників у рибальстві.
5. Нерідко говорять, що функціонери в Брюсселі не
розуміють рибалок, а самі рибалки не розуміють, що
пропоновані заходи ЄС сприятимуть їх добробуту. Чию
позицію підтримуєте Ви? Аргументуйте свою відповідь.
6. Які інструменти реалізації політики рибальства
діятимуть в ЄС упродовж 2007—2013 років?
7. Охарактеризуйте нові механізми реалізації політики
рибальства в ЄС.

Основна література

1. Мусис Н. Усе про спільні політики Європейського

Союзу. — К.: К.І.С, 2005. — 402 с.
2. Леквесн К. Спільні політики в галузі рибальства /
Творення політики в Європейському Союзі / В. Волес,
Г. Волес. — К.: Основи, 2004. — С. 511—544.

Додаткова література

1. Financial Instrument for Fisheries Guidance: Instruction.

— Luxembourg: EUR-OP, 2003.
2. Copliance with the Rules of the Common Fisheries

379
 Policy: Compliance Work Plan and Scoreboard. COM/03/344.
— Luxembourg: EUR-OP, 2003.

РОЗДІЛ
ПОЛІТИКА ЗАХИСТУ ПРАВ ГРОМАДЯН
АНАТОЛІЙ ПОРУЧНИК, ВІКТОР ЧУЖИКОВ
5.1. Особливості громадянства в ЄС
5.2. Роль і значення Шенгенської угоди
5.3. Інформаційна політика
5.4. Аудіовізуальна та культурна політики
5.5. Політика захисту прав споживачів
Запитання та завдання для самоконтролю
Основна література
Додаткова література

5.1. ОСОБЛИВОСТІ ГРОМАДЯНСТВА В ЄС

Розвиток економічних відносин у Європі завжди потребував

чіткої ідентифікації політичних змін як на рівні національних
держав, так і на рівні наднаціональних структур. «Політичний
маятник», про який уже йшлося у розділах 1.6 та 1.1, постійно
коливався: то у бік федералізації політичного простору, то,
навпаки, в бік посилення національних пріоритетів. Водночас
загальний тренд консолідації європейського суспільства, який
відбувався впродовж останніх 30 років, яскраво продемонстрував
переваги наднаціонального громадянства, яке, тим не менше, не
позбавляло людей права чіткої національної приналежності. На
користь цього європейського руху вперед свідчила ціла низка
політичних вимог, найважливішими з яких були такі:
 необхідність практичного втілення «чотирьох європейських
свобод», причому вільний рух громадян потребував не лише
декларування, а й відповідних механізмів та інструментів повної
реалізації;
 подальша демократизація суспільства, яка включала
формування відповідних інституцій, що мали обстоювати права
громадян;
 верховенство права;
 свобода вибору громадян щодо вступу та членства в ЄС.

380
 Безумовно, задовольняти всі ці вимоги було доволі складно,
проте конче важливо для подальшої політичної та економічної
консолідації ЄС.
Уперше наднаціональне громадянство (тобто громадянство
ЄС) було детально описано в Амстердамському договорі, 17-та
стаття якого чітко ідентифікувала його зміст, визначаючи, що
громадянство однієї з країн-учасниць автоматично робить будь-
яку людину громадянином Європейського Союзу. 13-та стаття
цієї угоди чітко констатує, що права людини охоплюють також її
економічні та соціальні права, і це досягалося за рахунок
імплементації принципу рівноправності громадян незалежно від
їхньої статі, расового або етнічного походження, віри,
інвалідності, віку та сексуальної орієнтації.
У разі перебування за кордоном, зокрема у третіх державах,
кожного громадянина ЄС захищає посольство своєї країни, а в
разі його відсутності відповідне представництво іншої держави
Євросоюзу, яке забезпечує його повний дипломатичний захист і
надання відповідної допомоги в разі смерті, нещасного випадку,
затримання, терористичного акту та можливої репатріації.
Зазначений договір відкривав чимало нових можливостей і для
реалізації інших європейських свобод, зокрема участі у виборах.

Вставка 24

Громадянство Союзу
Ст. 19 (1)
Кожен громадянин Союзу, який мешкає на території
держави-члена, не будучи її громадянином, має право
брати участь у голосуванні та балатуватися у
кандидати на муніципальних виборах держави-члена,
на тих саме умовах, що й громадяни держави. Це
право здійснюється відповідно до детальних угод,
прийнятих Радою, яка діє на підставі одноголосно
прийнятого рішення, на пропозицію від Комісії та після
консультацій з Європейським Парламентом; такі
детальні опрацювання можуть передбачити відхилення
від загальних правил, якщо вони виправдані
специфічними проблемами держави-члена.

Певний досвід 90-х років країн Євросоюзу в плані практичної

реалізації основних свобод призвів до необхідності хоча б певною
мірою інституціалізувати цей процес, а відтак на своєму засіданні
в Кельні (3—4 червня 1999 р.) Європейська Рада наголосила на

381
необхідності прийняття «Хартії про основні права», яка вже за рік
була оприлюднена на засіданні ЄР у Ніцці (7—9 грудня 2000 р.).
Саме вона дозволила об’єднати цілу низку універсальних
європейських цінностей і прав громадян у єдиний, універсальний
за своєю суттю документ, що складається з шести розділів:
Гідність;
Свободи;
Рівні права;
Солідарність;
Права громадян;
Правосуддя.
Рішучим кроком уперед було те, що Хартія чітко виокремила
соціально-економічні права — право на страйк, на переговори з
соціальними партнерами, отримання інформації тощо.
Незважаючи на те, що юридично «Хартія основних прав»
(Charter of Fudamental Rights) має рекомендаційний характер,
велика кількість її розділів вже давно була втілена в національні
та європейське законодавства. Приміром, програма дій Спільноти
«Дафна ІІ» (2004—2008 рр.) вже давно стала ефективним
механізмом реалізації основних настанов Хартії, зокрема щодо
боротьби з усіма формами жорстокості (Decision 803/2004, OJL
143, 30.04.2004).
Основними сферами громадянських прав сучасного ЄС є:
 поширення професійної діяльності на територію всієї
Спільноти;
 право громадян на використання єдиної валюти, купівлю
товарів і вивезення їх без спалити мита;
 недискримінаційне ставлення з боку адміністративних і
судових установ будь-якої держави-члена у процесі розгляду
фінансових, сімейних контрактних та інших відносин;
 право на вільні подорожі в межах ЄС;
 охорона навколишнього середовища;
 неефективна робота інституцій та органів Спільноти;
 соціальна безпека.

Вставка 25

Соціальна безпека в ЄС
Основою соціальної безпеки в Євросоюзі завжди
вважалася проблема зайнятості. У відповідності до
«Економіксу» монетарна стабільність завжди

382
 досягалася за рахунок більш високих рівнів безробіття.
За умов виникнення екзо- та ендогенних шоків завжди
можна було розраховувати на те, що валютна сталість
та стабільність цін викликатимуть додаткове зростання
безробіття (див. рис. 5.1).

Рис. 5.1. Шок і безробіття

Джерело: G.Bertola. Europe’s Unemployment Problems / The Economics of the

European Union. Policy and Analysis. Third Edition / Ed. M.Artis and F.Nixson. —
Oxford: University Press, 2003. — P. 358.

Певною мірою цьому сприятиме негнучка заробітна

плата, яка сформувалася не лише під упливом попиту та
пропозиції на робочу силу, а й через обстоювання прав
трудящих з боку профспілок. Як правило, під час кризи,
включаючи останню (2008—2009 рр.), уряди можуть
вживати заходів щодо «заморожування» зростання
заробітної плати, ставлячи таким чином найманих
працівників перед необхідністю обмежити споживання,
що, звичайно, може ще збільшити безробіття. Отже, в ЄС
політика соціальної безпеки під час економічного шоку
може виявитися неефективною, а відтак викликати шок
соціальний, який найрельєфніше виявляє себе у сфері
зайнятості.

5.2. РОЛЬ ТА ЗНАЧЕННЯ

ШЕНГЕНСЬКОЇ УГОДИ

Швидкий економічний розвиток країн Євросоюзу у 80—90-х

роках диктував державам-учасницям нові вимоги щодо
реорганізації імміграційної, цивільно-правової та паспортної
політик. Оптимізувати всю їх дію на території ЄЕС без відповідного
обміну інформацією стало неможливим, особливо якщо йшлося про

383
громадян третіх країн, які скоїли на території Співтовариства певні
злочини чи мали численні правопорушення. Виходячи з цього, дві
найбільші країни ЄС — Франція та Німеччина — підписали між
собою угоду (1984 р.) про скорочення прикордонних перевірок та
відповідний режим довіри й інформаційної обізнаності, проте вже у
червні 1985 року в люксембурзькому містечку Шенген цей договір
був розширений, до нього приєдналися п’ять країн (Бельгія,
Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Франція). Незважаючи на
зовнішню простоту предмета договору, деталі викликали чимало
суперечок як між тими, хто підписав його, так і між тими, хто
відмовився це зробити посилаючись на історичні причини та
прагнення зберегти: національний суверенітет (Велика Британія),
спільний острівний простір (Ірландія), забезпечити сталий ринок
трудових ресурсів (Данія). Найбільше дискусій викликали такі
проблеми:
 визначення єдиних вимог до надання візи;
 можливість надання притулку, зокрема політичного;
 боротьба з нелегальною міграцією;
 взаємна співпраця та інформування прикордонних постів і
національних міграційних служб;
 боротьба з глобальним тероризмом та міжнародними злочинами;
 організація «шенгенських» та інших зон в аеропортах.
Шенгенська угода викликала також певні проблеми й у тих
країнах, які цього бажали, проте не були відразу прийняті. Це
стосувалося насамперед середземноморських учасників Євросоюзу.
Відповідні узгодження тривали п’ять років, і лише 19 червня 1990
року було підписано Шенгенську конвенцію, у якій було чітко
сформульовано заходи запровадження свободи пересування в
межах тих учасниць ЄЕС, які провели її ратифікацію в своїх
національних парламентах. Упродовж 90-х років набули членства в
Шенгенській зоні Італія (1990), Іспанія та Португалія (1991), Греція
(1992), Австрія (1995), Данія, Фінляндія, Швеція (1996). Згодом її
ратифікували й дві країни, що не входять до ЄС — Ісландія та
Норвегія. У 2007—2008 роках до складу цієї зони увійшла
більшість країн з Нового розширення (2004). На стадії переходу до
застосування шенгенських віз перебувають Румунія та Болгарія, а
також Швейцарія (не член ЄС). Тож невипадково, що період після
1990 року, впродовж якого були ратифіковані Договір та Конвенція,
називають «Шенгенським доробком», чи «Шенгеном-ІІ», маючи на
увазі те, що це інтеграційне утворення не тільки активно
розвивалося протягом усього подальшого часу, а й те, що воно
набрало певної інституційної чинності. Наприклад, Рада ЄС із

384
часом перебрала на себе обов’язки та повноваження Шенгенського
комітету.
Основними напрямами реалізації Шенгенських
домовленостей є (Д. Дайнен, 2006):
 запровадження єдиних віз для громадян з третіх країн
(спільні правила, єдиний штамп та наклейка, порядок відмови у
наданні);
 боротьба з нелегальною міграцією (ця проблема особливо
загострилася на східних та середземноморських кордонах
Спільноти);
 співпраця поліцій, яка передбачає співробітництво
національних поліцейських сил, а також Європолу та
Європейської поліцейської агенції;
 судова співпраця, є також дуже важливою, адже різниця у
законах в ЄС зберігається, а відтак слід бути досить обережними у
прийнятті багатьох відповідальних рішень, приміром, екстрадиції;
 надання притулку. Це вельми непроста тема, адже, з одного
боку, всі країни Шенгенської зони приєдналися до Женевської
конвенції та Нью-йоркського протоколу щодо біженців, з другого
— необхідно було узгодити спільні критерії визначення єдиних
підходів до ідентифікації, руху та виявлення біженців у різних
країн;
 запровадження Шенгенської інформаційної системи (ШІС).
Її головний офіс розташувався в м. Страсбургу. Він з’єднує
відповідні бази даних учасників, що містять інформацію про
зниклих, фальшиві документи, викрадені автомобілі, підроблені
візи тощо. Слід додати, що названа вище система має високий
ступінь інформаційної захищеності;
 інституційна структура (про це йшлося раніше).
Слід також зазначити, що країни, які не приєдналися до
Шенгенської зони, тим не менше, активно співпрацюють з її
основними інституціями. Найбільше цікавить Велику Британію,
Ірландію та Данію співпраця правоохоронних та судових органів,
боротьба з наркоторгівлею, а також використання ресурсів
Шенгенської інформаційної системи.

5.3. ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА

Незважаючи на те, що для громадян Європейського Союзу

доступними є фактично всі джерела інформації, тим не менше,
регулярні опитування населення, відомі під назвою
385
«Євробарометр», постійно засвідчували доволі низький рівень
поінформованості громадян щодо основних подій, які відбуваються
в Спільноті. Подальше ускладнення текстів юридичних та
економічних документів, які щорічно продукують у ЄС у кількості
декількох тисяч одиниць, робить їх хоча й доступними на всіх
сайтах євроструктур, проте доволі складними щодо опанування
пересічними громадянами. Вважається, що така розбіжність між
сприйняттям поховала вже не один європейський документ, який
виносився на обговорення (референдум), взяти хоча б обидва
варіанти Конституції ЄС.

Вставка 26

Дефіцит інформації в ЄС (за Н. Мусисом, 2005)?

Як свідчить статистика, при Європейській Комісії
акредитовано понад 900 журналістів з понад 60 країн
світу. Регулярно здійснюється дослідження громадської
думки через відповідну систему опитування, відому під
назвою «Євробарометр» (пригадайте, у розділі 1.6
«Політичний Союз» нами були використані деякі з його
результатів). Узагальнені результати такої роботи під
егідою Європейської Комісії регулярно — двічі на рік
(восени та навесні) — видаються у паперовому та
електронному варіантах. Основні питання, що виносяться
на такі міні-референдуми, стосуються таких проблем ЄС:
 розширення Спільноти;
 єдина валюта;
 особисті переваги громадян від євроінтеграції;
 формування спільної оборонної політики;
 вивчення курсу «європейська інтеграція» в школах
та університетах.
Європейська Комісія видає щомісячний часопис
«Бюлетень Європейського Союзу». Кожна з європейських
інституцій має свій сайт, а ЄК ще й центр Інформації в
Брюсселі, де всіма офіційними мовами Спільноти
видрукувані основні матеріали щодо сучасного життя і
діяльності ЄС. Починаючи з 2007 року, кожний з тих, хто
виходить на сайт Єврокомісії, може отримати електронну
довідку, про те, що саме дістав його регіон (країна) від
членства в ЄС, яка частка консолідованого бюджету
припадатиме на системні перетворення в його державі.
«Якої ще потрібно інформації громадянам ЄС?» —
запитують різні європейські чиновники. «Ще більше даних
про діяльність європейських інституцій та роз’яснення
політики ЄС. Проте ця інформація має бути написана
простою, доступною мовою, яку б зрозумів навіть школяр,
— стверджують ті, кого опитує «Євробарометр». Як

386
 результат, у Євросоюзі з’явилися навіть комікси.

Найефективнішою формою залучення громадськості до роз-

в’язання багатьох європейських проблем може бути система
Зелених та Білих книг (Green and White Papers). Як правило, вся
робота з громадськістю розпочинається з публікації Зеленої
книги, яка здійснюється Європейською Комісією і містить
фундаментальні концептуальні основи розвитку тієї чи іншої
політики. Основна мета такої книги в тому, щоб залучити широкі
верства населення до обговорення певної тематики, приміром,
нових напрямів, механізмів та інструментів соціальної політики.
Нові положення доволі широко обговорюються в ЄС, робляться
заяви як на підтримку основних позицій авторів, так і проти, а
також численні критичні зауваження. У ході обговорення
виникає чимало цінних пропозицій і порад. Нерідко чимало
політичних партій і рухів висловлює своє бачення розвитку подій
та пропонує власний варіант реалізації тих чи інших
концептуальних положень. Єврокомісія уважно розглядає всі
пропозиції, селектує їх та переробляє ті з положень «Зеленої
книги», які викликали найбільше зауважень. Підсумковий
документ має назву «Біла книга», що містить конкретну
програму дій, яка й видається як попередній документ для
затвердження відповідними євроструктурами.
Велику роль у здійсненні цілісної інформаційної політики
відіграють європейські мас-медіа. Проте основна проблема тут у
цілій низці обставин: по-перше, у кожного журналу, газети чи
канала існує власна інформаційна політика; по-друге, питання
Спільноти можуть далеко не завжди переважати серед інших подій,
що висвітлюються ЗМІ; по-третє, висвітлення інформації може
мати дещо тенденційний характер, коли, скажімо, глядач
телеканалу більше довіряє журналістові, ніж тим сотням
документів, що зібрані на сайтах Європейської Комісії. Досить
показовим при цьому може бути розподіл «інформаційних зон»
впливу, в якому газети, з кожним роком відіграють дедалі меншу
роль (див. табл. 5.1).
Таблиця 5.1
ВІДСОТОК ГРОМАДЯН ДЕЯКИХ КРАЇН ЄС,
ЯКІ РЕГУЛЯРНО ЧИТАЮТЬ ГАЗЕТИ

Країна Вікова група Зміни Вікова група Зміни

387
 18—29 18—29
понад 65 понад 65
років років (1983—2003) 1983—2003
(1989) (2003)
(1983) (2003)
Велика Британія 76 43 –33 83 65 –18
Нідерланди 82 39 –43 90 75 –15
Швеція 90 37 –53 96 80 –16
Італія 47 30 –17 32 32 0
Німеччина 72 28 –44 86 74 –12
Франція 34 21 –13 69 51 –18

Джерело: Bale T. European Polities. A Comparative introduction. — Palgrave:

Macmillan, 2008. — P. 202.

Як випливає з наведеної вище таблиці, відсоток громадян, які

регулярно читають газети в країнах-лідерах ЄС, постійно
знижувався, найбільш помітною ця тенденція стала серед вікової
групи молоді (19—29 років). При цьому у Швеції, Німеччині та
Нідерландах зниження відсотка тих, хто читає газети, було доволі
значним. Вікова група (65+) також у цілому зазнала «песимізму»
щодо читання преси, втім, відсоток змін виявився не таким
руйнівним, як серед тих, які тільки вступають у життя. Слід
зауважити також, що італійські пенсіонери, які читали пресу
неохоче у 1983 році, ніяк упродовж двадцяти років не змінили своїх
уподобань. Дослідження, які провели GuLuas 2004 та McQuail у
2001 році, засвідчили, що лише 400 з 1000 дорослих громадян
Швеції регулярно купують газети, і це при тому, що вони є
«лідерами» серед читачів періодики. В інших державах ЄС цей
показник є ще нижчим (300 на 1000 дорослих у Великі Британії,
Нідерландах та Німеччині, 200 у Чехії та Франції і лише 100 в
Польщі, Італії, Іспанії).
Ефект «заміщення» друкованих видань досить добре вдалося про-
ілюструвати «Євробарометру» навесні 2006-го року (див. рис. 5.2).

388
 Рис. 5.2. Уподобання громадян деяких країн ЄС
щодо отримання інформації (весна 2006)
Джерело: Eurobarometer, 65 (Spring 2006).
Як випливає з рисунку, відсоток тих, хто отримує інформацію
з новин, у ЄС різко зріс, щоправда за виключенням Чеської
Республіки та Іспанії. А питома вага тих, які дізнаються про
основні новини з TV, по решті країн Спільноти вже тепер
перевищує 60 %. На другому місці — радіомовлення, з доволі
великим розмахом варіації від 50—55 % у Швеції, Нідерландах
та Німеччині до 18 % в Італії. Такі вподобання, як це було
продемонстровано раніше, відображає також попит на новини,
що отримуються з газет (від 55 % у Швеції до 20 % у Польщі).
Отже, основними напрямами інформаційної політики ЄС
упродовж 2007—2013 років можна вважати:
 урізноманітнення джерел інформування громадян;
 подолання байдужості та розчарування населення;
 розширення участі громадських організацій в обговоренні
найважливіших акцій Спільноти;
 посилення позитивних PR-компаній щодо висвітлення

389
діяльності ЄС та його інституцій.

5.4. АУДІОВІЗУАЛЬНА
ТА КУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА

Ураховуючи високий рівень значущості формування спільного

інформаційного середовища в Європейському Союзі, всі
євроструктури завжди досить виважено підходили до тих факторів,
які його, власно кажучи, й зумовлюють. А відтак аудіовізуальний
сектор європейської економіки, що охоплює чимало сфер людської
діяльності, являє собою доволі складну сферу, до якої варто
насамперед віднести:
 розробку, тиражування та поширення програмного
забезпечення;
 виробництво оргтехніки, яка робить можливою
демонстрацію програмних продуктів;
 боротьбу з піратством аудіовізуальної продукції;
 створення системи нових робочих місць, підготовку
фахівців для цього сектора;
 стандартизацію та сертифікацію продукції;
 захист авторських прав;
 підвищення глобальної конкурентоспроможності продукції;
 збереження самобутності європейської культури та
національної спадщини народів сучасного ЄС.
Ураховуючи високу значущість телебачення та радіомовлення
у поширенні інформації в ЄС, можна стверджувати, що саме цей
сектор став вважатися 80—90-х роках пріоритетним в усіх
державах Спільноти. А для самого Євросоюзу був дуже
важливим перехід од застарілої системи PAL та SECAM до
сучасніших стандартів D-2-МАС та HD-МАС, що зробило
можливим суттєве підвищення якості сигналів, які приймаються,
зокрема супутникових та кабельних. Відповідна Directive 95/47,
OJL 281, 23.11.1995 встановила цілу низку технічних правил та
механізмів організації платного телебачення в країнах Спільноти.
Водночас ще Амстердамським договорам були чітко визначені
позиції громадського телерадіомовлення, яке безпосередньо
пов’язували в ЄС із досягненням високих демократичних,
соціальних, культурних цінностей та їх відповідною
популяризацією. На державах-учасницях лежала пряма
відповідальність за додержання саме таких якостей «офіційного
телерадіомовлення».
390
 Якісні зміни в європейському телерадіомовленні розпочалися
ще 1989 року, коли було прийнято «Стратегію спільноти щодо
нових технологій в аудіовізуальному секторі» (Decision 89/337,
OJL 142, 25.02.1999). У ній ішлося насамперед про три важливі
позиції в забезпеченні телебачення високої чіткості:
 допомогу у створенні нового обладнання для забезпечення
високих стандартів зображення;
 встановлення та імплементацію стандартів супутникового
телебачення;
 допомогу у виробництві та поширенні нових програм, що
створювались із застосуванням нових технологій.
Звичайно, нова ініціатива ЄЕС викликала чимало суперечок не
тільки серед держав-учасниць, а й серед інших учасників
європейського ринку аудіовізуальних послуг, насамперед
операторів кабельних мереж, рекламних компаній, продюсерських
центрів, виробників телевізійного обладнання, власників
телерадіокомпаній. Угамувати певні суперечки з цього приводу мав
би Меморандум про взаєморозуміння (був підписаний 15 червня
1992 року). Усі підписанти цього документа брали на себе
зобов’язання щодо досягнення ідеальної якості зображення,
забезпечення стереозвуку, синхронного передавання діалогів двома
мовами одночасно тощо.
90-ті роки були дуже важливими для ЄС і в плані створення
спільного ринку аудіовізуальних послуг. Цьому значною мірою
сприяло запровадження директиви ЄС щодо створення моделі
«телебачення без кордонів». Така система включала два важливі
моменти — по-перше, переміщення (ретрансляцію) програм у
межах Євросоюзу, а по-друге, гармонізацію положень
національних держав.
Директива ЄЕС 1989 року (89/552, OJL 298, 17.10.1989), яка
була оновлена та доповнена у 1997 році (Directive 97/36, OJL 202,
30.07.1997), відіграла велику роль у регламентації ринку цього
виду послуг, насамперед у соціально та комерційно значущих
сферах, і включала:
 реклама (етнічні норми, види, тривалість, якість);
 спонсорство;
 правила роботи на ринку виробників аудіовізуальної
продукції;
 домінування у сфері європейських програм;
 встановлення нових правил телекомерції, самореклами;
 проведення PR-акцій в ефірі.
Вже на поч. ХХІ ст. Європейська Комісія розпочала

391
проводити політику стимулювання тих телерадіокомпаній, які
заохочують створення споживчих інформаційних центрів (Більш
детально див.: http://ec.europa.eu.consumers/ publications/factsheet-
ECC-Net_en.pdf).
Тісним чином пов’язана з аудіовізуальною й культурна
політика Спільноти. Хоча за реалізацію кожної з країн-учасниць
політик у цій сфері відповідають національні міністерства, тим
не менше, необхідність у запровадженні спільних регуляторних
заходів існувала завжди, а відтак основними сферами впливу
наднаціональних важелів, відповідно до Амстердамського
договору, були визнані:
 розвиток мистецтва, літератури;
 опікування спільною культурною спадщиною;
 забезпечення збереження та примноження національної
спадщини;
 регламентація експорту культурних (зокрема антикварних)
виробів і повернення тих з них, які були незаконно вивезені за
межи ЄС після 1 січня 1993 року;
 охорона авторських і суміжних прав.

5.5. ПОЛІТИКА ЗАХИСТУ

ПРАВ СПОЖИВАЧІВ

Захист прав споживачів завжди відігравав неабияку роль у

Європейському Союзі. Достатньо пригадати хоча б 153 статтю
Договору про заснування Європейського співтовариства, в якій
чітко зазначається, що «Для обстоювання інтересів споживачів та
забезпечення високого рівня їх захисту Співтовариство робить
свій внесок у захист здоров’я, безпеки та економічних інтересів
споживачів, так само, як і до забезпечення їхнього права на
інформацію, освіту та самоорганізацію з метою захисту їхніх
інтересів» (Європейський Союз. Консолідовані договори. — К.:
Port-Royal, 1999. — С. 130). В умовах трансформації Спільного
ринку в єдиний, захист прав споживачів набув доволі широкого
значення. Особливо помітним це стало наприкінці 90-х років,
коли на європейських ринках з’явилося чимало нової продукції,
зокрема фармацевтичної та тієї, що містила генетично
модифіковані компоненти, а відтак потребувала відповідного
маркування.
Доволі велика різниця у заробітній платні громадян ЄС
формувала різну в межах Співтовариства купівельну
392
спроможність, що, в свою чергу, посилювало рух товарів і
грошей. Зорієнтуватися в цінах в умовах гіпернасиченості
європейського ринку було доволі складно. Ось чому директива
Європейської Комісії (Directive 98/6, OJL 80, 18.03.1998) чітко
вимагала від власників магазинів обов`язково виставляти ціну,
щоб кожен покупець міг зробити правильний вибір, аналізуючи
відповідну ціну та якість. Особливо посилилися ці вимоги ЄК у
1999 році, коли всі цінники у магазинах у державах, що
відносили себе до зони євро, відтепер містили інформацію як у
національній валюті, так і у новій європейській. Запровадження 1
січня 2002 року євро продемонструвало досить парадоксальну
картину, коли ціна на один і той самий товар у різних державах
ЄС могла відрізнятися вдвічі, а у деяких випадках і втричі. За
«справу» взялися журналісти, які порівняли ціни на продукцію
«МакДональдс» у Франції та Греції, користуючись відомим
методом оцінки паритету купівельної спроможності «Big Mac».
Виявилося, що французи суттєво переплачували. Вирівнювання
цін, і на це не один раз звертала увагу Європейська Комісія, на
жаль, відбувалося не за рахунок наближення високого їх рівня до
середньовиваженою, а через підняття низьких цін, що природно,
викликало незадоволення населення, особливо тих країн, де
рівень доходів був нижчим за пересічний в ЄС (Португалія,
Греція, Іспанія). З’ясувалося, що валютні трансакції, які постійно
ускладнювали процес обміну грошей, виступали, певною мірою,
чинником стримування зростання цін.
У 90-ті роки в Євросоюзі було чимало зроблено для
маркування продукції, визначення кількості інгредієнтів, що
входять до її складу, регулювання рекламних акцій і
відповідальності за їх якість, а пришвидшення руху товарів та
грошей у ЄС, яке почалося після 2002 року, суттєво зменшило
витрати населення на обмінні операції, які були неминучими в
умовах високої динаміки руху робочої сили, розвитку туризму
та гуманітарних контактів.
Основні ускладнення та відповідні суперечки на
європейському ринку продуктів харчування розпочалися у 1980-х
роках, адже саме у цей час з’являється, з одного боку, досить
велика кількість так званих імітаторів харчів, з другого — перші
результати наукових досліджень щодо створення генетично
модифікованих організмів та відповідної продукції, виробленої за
допомогою них, усе це потребувало чіткої визначеності. До цього
додалася ще й проблема дитячих іграшок, адже окремі
компоненти що використовувалися для їх виробництва в третіх

393
країнах, були заборонені в ЄС. У середині 90-х років та на поч.
ХХІ ст. ставиться ширше питання про загальну безпеку товарів
(Directive 2001/95, OJL 11, 15.01.2002, repealing Directive 92/59,
OJL 2228, 11.08.1992 from 15 January 2004). Складність
прийняття такого роду рішень полягала насамперед у тому, що, з
одного боку, необхідно сприяти технологічному прогресові, з
другого — застосовувати адекватну систему запобіжних засобів,
яка б унеможливила проникнення на європейській ринок
небезпечної продукції. Такий дуалізм підходів не один раз
призводив до загострення суперечностей в основних
євроструктурах.

Вставка 27

«Генний конфлікт» в ЄК, за Л. Патерсоном, 2004

Як відомо, Європейська Комісія складається з кількох
Генеральних Директоратів (DG), кожний з яких обстоює
інтереси Спільноти у пріоритетному для себе секторі
економіки. Люди, які працюють у Директоратах, є
висококваліфікованими фахівцями, які мають численні
наукові зв’язки у різних галузях. Нерідко для вирішення
тих чи інших питань вони залучають відомих європейських
науковців, які є міжнародними експертами у певній галузі
знань та практичної діяльності. Так було й цього разу.
Наприкінці 80-х років в ЄК, як і в цілому в ЄЕС
розгорнулися численні дискусії про шкідливість (чи
користь) генетично модифікованих продуктів (ГМП).
Кожний з тих, хто виступав за їх найшвидше
запровадження чи за заборону у використанні наводив
свої аргументи «за» і «проти». Унаслідок цього склалася
доволі цікава ситуація, коли Європейська Комісія
виявилася розділеною на кілька таборів прихильників і
супротивників, адже «відповідальними» за запровадження
біотехнологій було призначено вісім департаментів (див.
табл. 5.2).
Таблиця 5.2
СПЕКТР ІНТЕРЕСІВ КОМІСІЇ У СФЕРІ БІОТЕХНОЛОГІЙ

Генеральний директорат Сфери компетенції, пов’язані з біотехнологіями

DG І: Зовнішні Група з питань торгівлі ОЕСР; переговори в межах

відносини ГАТТ/СОТ; міжнародні угоди; торговельні питання
DG ІІІ: Промислові Промислові справи в секторах, пов’язаних з
справи біотехнологіями: сільське господарство / продукти
харчування, хімікалії, фармацевтичні препарати,

394
 ветеринарні препарати
DG V: Зайнятість, Використання ресурсів соціального фонду, безпека
соціальний захист та працівників у біотехнологічних галузях та сільському
освіта господарстві, вплив на сферу зайнятості
DG VІ: Сільське Реальні або потенційні впливи на рослинництво або
господарство тваринництво; впливи конверсійних технологій на
конкуренцію та торгівлю, законодавство в галузі
сільського господарства
DG ХІ: Екологія, Вплив біотехнологій на довкілля, ізольоване
ядерна безпека, використання та свідомий випуск ГМП у довкілля
захист населення
DG ХІІ: Наука, наукові Дослідницькі програми у сфері біотехнологій та
дослідження та багатьох інших сферах прикладних наук;
розвиток застосування науки і техніки в інтересах розвитку;
реєстрація досліджень, пов’язаних з ДНК-
технологіями; біоетика; міжнародні наукові зв’язки
DG ХV: Внутрішній Права інтелектуальної власності
ринок
DG ХХІV: Служба Захист прав споживачів
реалізації політики
захисту споживачів

Джерело: Патерсон Л. Н. Політика у сфері біотехнологій / Творення політики в

Європейському Союзі / За ред. В. та Г. Волесів. — К.: Основи, 2004. — С. 483—484.

Утім основна «конкурентна» боротьба розгорнулася

між трьома з них. DG ХІІ був значною мірою пов’язаний
з науковцями, насамперед з біологами та
мікробіологами, які були глибоко переконані у тому, що
не існує якихось унікальних біологічних загроз,
пов’язаних з ДНК-дослідженнями. Вони пропонували
застосувати стандартні робочі процедури та заходи
безпеки під час визначення можливого впливу на
людей і тварин.
Діаметрально протилежної думки дотримувалися у
DG ХІ, який тісно співпрацював з цілою низкою
економічно зацікавлених груп. Директорат наполягав на
застосуванні системи спеціальних
загальноєвропейських регуляторних директив,
побоюючись того, що організми з новими
властивостями можуть швидко витіснити існуючі види
та надати свої властивості новим організмам, а це
може привести до негативних явищ.
До суперечок приєдналися й інші директорати,
зокрема DG ІІІ, які були переконані, що сама по собі
біотехнологія не може вважатися самостійною.
Найшвидше, вона являє собою лише один з варіантів
прогресивнішого способу випуску відповідної продукції.

395
 Суперечки в ЄК певною мірою дестабілізували її
діяльність, адже в усіх своїх заявах вона мала викладати
єдину думку і пропонувати єдиний підхід. 1984 року віце-
президент ЄК Давіньон спільно із комісарами розробив
документ, який передбачав створення Управлінського
комітету у справах біотехнологій (УКСБ), до складу якого
увійшли керівники Генеральних директоратів DG ІІІ, ІV, ХІІ,
ХІІІ (інновації), і хоча новостворений комітет не був
уповноважений ухвалювати рішення, він відігравав значну
роль у проведенні дискусій, що, власне кажучи, послужило
причиною подальшою занепаду. Ситуація змінилася, коли
був створений Міжслужбовий комітет з питань
регулювання у сфері біотехнологій, який узяв на себе
функції координування. При цьому кожний з директоратів
зберігав свої позиції і не був ущемлений при прийнятті
консолідованих рішень, що врешті-решт дозволило
ухвалити кілька дуже важливих пропозицій, які згодом
стали Директивами № 90/219 про ізольоване
використання генетично модифікованих організмів (ГМО)
та Директиви 90/220 про свідомий випуск ГМО у природне
середовище.

Активний розвиток хіміко-фармацевтичної промисловості

призвів у 80—90-х роках до посилення позицій тих ТНК, що
випускали відповідну продукцію. Це зумовило прийняття
додаткових заходів суворого контролю за якістю ліків, що
випускалися як у межах ЄС, так і тих, що імпортувалися. Водночас
чимало нових препаратів, які створювалися в Євросоюзі, активно
експортувалося, що дозволило створити в Спільноті другий після
США за обсягом ринок фармацевтичної продукції (див. табл. 5.3).
Таблиця 5.3
НАЙБІЛЬШІ ФАРМАЦЕВТИЧНІ РИНКИ У СВІТІ, млрд дол. сша

Країна Ранг Обсяг, Ранг Обсяг, Ранг Обсяг,

1999 млрд дол. 1994 млрд дол. 1989 млрд дол.
США 1 130,0 1 75,4 1 44,8
Японія 2 53,5 2 52,6 2 30,2
Німеччина 3 18,5 4 16,7 3 9,9
Франція 4 17,8 3 15,1 4 9,3
Італія 5 11,3 5 8,8 5 8,2
Закінчення табл. 5.3
Ранг Обсяг, Ранг Обсяг, Ранг Обсяг,
Країна 1999 млрд дол. 1994 млрд дол. 1989 млрд дол.
Велика Британія 6 11,0 6 6,8 6 4,5
Іспанія 7 6,6 8 4,7 8 3,3

396
 Бельгія 17 2,7 15 2,2 13 1,2
Нідерланди 18 2,6 16 2,1 15 1,1
Швеція 20 2,1 20 1,4 18 0,9
Швейцарія 22 1,8 17 1,6 17 0,97
Португалія 23 1,8 22 1,4 21 0,8
Австрія 24 1,8 23 1,3 24 0,7
Греція 25 1,4 26 1,1 28 0,5
ЄС 11 — 76,0 — 61,6 — 40,4
Джерело: Nightingale P. Pharmaceuticals / Industries in Europe. Competition,
Trends and Policy Issues / Ed. By Peter Jonson. — Cheltenham: Edward Elgar,
2003. — P. 147 та власні розрахунки.

Велике значення задля захисту прав споживачів мало

створення в ЄС сучасної Системи швидкого обміну інформацією
(РАПЕКС), яка передбачала негайне інформування всіх
інституцій Євросоюзу про виникнення небезпеки та ризиків,
пов’язаних із вживанням тих чи інших товарів. Починаючи з
2000-го року, в ЄС застосовується так званий принцип
попередження, який починає діяти за тих умов, коли офіційно
визнається, що результати наукових досліджень є недостатніми
чи суперечливими, щоб судити про можливість використання
того чи іншого продукту.
В останні роки в ЄС звертається особлива увага й на інші
сфери захисту економічних та правових інтересів громадян, які,
умовно можна віднести до таких напрямів:
1. Відповідальність за випуск та поширення неякісної продукції.
2. Відповідальність за неправдиву рекламу (була
запроваджена так звана уніфікована регуляторна процедура щодо
порівняльної реклами).
3. Регламентація дистанційної комерції та відповідного
управління фінансовими операціями, кредитування споживачів.
4. Організації відпусток, свят, комплексного туризму *.
Запитання та завдання для самоконтролю

1. Який громадянин Європи може вважити себе

**
Докладніше з цією діяльністю ЄС можна ознайомитися на сайтах:
 Споживча інформація в ЄС http://europedia. moussis.eu/book/ Book_2/4/ 11/01/?all=1
 Захист економічних і юридичних інтересів http://europedia.moussis.eu/book/
Book_2/4/11/03/?all=1

397
громадянином ЄС? Поясність свою думку.
2. Що таке «Хартія про основні права»? Чим була
зумовлена необхідність її створення?
3. Назвіть основні сфери громадянських прав ЄС.
4. Спираючись на текст бокса «Шок і безробіття», спробуйте
спрогнозувати ситуацію, коли заробітна плата стає гнучкою.
5. Що таке Шенгенська зона? Як вона створювалася і як
працює нині?
6. Що таке Біла та Зелена книги ЄС? Якою є необхідність
залучення громадськості в обговорені тексту Зеленої книги?
7. Якими є зміни в уподобаннях європейців щодо
отримання інформації з мас-медіа?
8. Запропонуйте ЄК внести зміни в її інформаційну
політику.
9. У чому суть аудіовізуальної політики?
10. Якими є головні завдання культурної політики ЄС?
11. Як здійснюється в ЄС політика захисту прав споживачів?
12. Чому деякі генеральні директорати ЄС мають різний
погляд на генетично модифіковані продукти (мікроорганізми)?
13. Які, на вашу думку, причини розширення
фармацевтичного ринку в ЄС?
14. Як здійснюється в ЄС захист економічних та
юридичних інтересів громадян?

Основна література

1. Мусис Н. Усе про спільні політики Європейського

Союзу. — К.: КІС, 2005. — С. 150—169.
2. Дайнен Д. Дедалі міцніший Союз. Курс Європейської
інтеграції. — К.: КІС, 2006. — С. 469—474.

Додаткова література

1. Волес В. Г. Творення політики в Європейському

Союзі. — К.: Основи, 2004.
2. The Economics of the European Union. Policy and
Analysis. Third Edition. Ed. By Mike Artis and Frederick
Nixson. — Oxford: University Press, 2003.
3. Bale T. European Politics. A Comparative introduction. —
New York: Palgrave Macmillan, 2008.

РОЗДІЛ
398
 ЗОВНІШНІ ПОЛІТИКИ ЄС
ДЕНИС ІЛЬНИЦЬКИЙ
6.1. Загальні положення зовнішніх політик ЄС
6.2. Спільна комерційна політика
6.3. Європейська політика сусідства
6.4. Європейська допомога
6.5. Політика розширення ЄС
Запитання для самоконтролю
Основна література
Додаткова література

6.1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

ЗОВНІШНІХ ПОЛІТИК ЄС

ЄС досить динамічно розвивається, постійно перебуваючи в

процесі пошуку найоптимальніших співвідношень національних
інтересів країн-членів. Хоча зовнішня політика є
багатоаспектною, різні її складові різною мірою виявилися у
фактичній реалізації зовнішньої політики союзу та по-різному
впливають на политики окремих країн-членів. Запроваджуючи
спільну зовнішню політику, її ідеологи прагнули забезпечити
політичну вагу ЄС у світі, що відповідала б її економічному
рівню розвитку. Основні засади формування та реалізації
зовнішньої політики ЄС закладені в ключових договорах
(Договір про заснування Європейської Спільноти та Договір про
Європейськи Союз з відповідними змінами) *. Одна з цілей
створення Європейського союзу — «стверджувати свою
ідентичність на міжнародному рівні, зокрема проводячи спільну
зовнішню та безпекову політику і поступово формуючи спільну
оборонну політику, що, можливо, приведе до спільної оборони».
Основними складовими, що формують зовнішні політики ЄС, як
правило, називають такі:
 зовнішня торговельна політика ЄС;
 європейська політика сусідства;
 політика допомоги ЄС;
 політика розширення ЄС;
 інші аспекти зовнішньої політики.
Зовнішню торговельну політику ЄС ще називають спільною
**
European Union — Consolidated versions of The Treaty on European Union and of the
Treaty Establishing the European Community (consolidated text) // Official Journal C 321E of
29 December 2006.

399
комерційною політикою, до якої серед іншого входять питання
експорту, імпорту, заходи комерційного захисту, СОТ і
секторіальний розвиток. Політика допомоги ЄС включає
реалізацію гуманітарної допомоги, реабілітацію, відносини з
ООН та гуманітарними організаціями, розвиток країн Африки,
Карибського басейну та Тихого океану, Південної Африки,
заморських країн і територій, найменш розвинутих країн тощо.
Інші аспекти зовнішньої політики включають спільну зарубіжну
політику безпеки (оборона, запобігання конфліктам, управління
цивільними кризами, боротьба з тероризмом, роззброєння),
відносини з іншими країнами, заморськими територіями та
міжнародними організаціями, європейська ініціатива щодо
демократії та прав людини, розвиток прав людини в третіх
країнах, звітування та секторіальні аспекти. Найбільш
розвинутими аспектами зовнішньої політики ЄС є торговельно-
комерційні та допомоги розвитку, гуманітарної допомоги. Далі
більшість кладових зовнішньої політики ЄС розглядається
докладніше.
Згідно з розділом 5 Договору про ЄС, Союз визначає та
реалізовує спільну зовнішню та безпекову політику, що охоплює
всі сфери зовнішньої та безпекової політики, з метою:
 захисту спільних вартостей, засадничих інтересів,
незалежності і цілісності Союзу згідно з принципами Статуту
Організації Об’єднаних Націй;
 всілякого зміцнення безпеки Союзу;
 збереження миру та зміцнення міжнародної безпеки згідно з
принципами Статуту Організації Об’єднаних Націй,
Гельсінкського завершального акта та метою Паризької хартії,
зокрема з питань зовнішніх кордонів;
 сприяння міжнародній співпраці;
 розвитку й зміцнення демократії та верховенстві права,
поваги до прав людини та засадничих свобод.
Європейський Союз досягатиме мети, сформульованої вище,
через:
 визначення принципів і головних настанов спільної
зовнішньої та безпекової політики;
 вироблення спільних стратегій, що також покладено на
Європейську Раду;
 ухвалення спільних дій;
 ухвалювання спільних позицій;
 зміцнювання систематичної співпраці держав-членів у
веденні політики.

400
 Визначення принципів і головних настанов спільної
зовнішньої та безпекової політики і вироблення спільних
стратегій покладено на Європейську Раду. Рада ухвалює рішення,
потрібні, щоб визначати й реалізовувати спільну зовнішню та
безпекову політику на підставі головних настанов, що їх визначає
Європейська Рада. Рада рекомендує спільні стратегії
Європейській Раді та реалізує їх, зокрема через ухвалення та в
разі необхідності перегляд спільних дій і спільних позицій.
Спільні дії стосуються особливих ситуацій, коли є потреба в
оперативних діях Союзу. У спільних діях належить закладати
мету, обсяг, засоби, що їх належить надати Союзові, а також у
разі потреби тривалість та умови виконання. Для забезпечення
виконання спільних дій Рада може звернутися до Комісії з
запитом про доцільні пропозиції стосовно спільної зовнішньої та
безпекової політики.
Коли в певній країні є намір ухвалити національну позицію чи
вчинити національну дію згідно зі спільними діями, про це
належить повідомити заздалегідь, щоб у разі потреби можна було
провести попередні консультації в Раді. Зобов’язання надавати
попередню інформацію не стосується положень, що є лише
транспозицією рішення Ради на національний рівень.
Раді належить ухвалювати спільні позиції, що визначають
підхід Союзу до окремого питання географічного чи тематичного
характеру. Державам-членам належить забезпечувати
узгодженість своїх національних політик зі спільними позиціями.
Спільна зовнішня та безпекова політика (СЗБП) охоплює
всі питання, пов’язані з безпекою Союзу, зокрема поступове
формування спільної оборонної політики, що може привести до
спільної оборони, якщо так вирішить Європейська Рада. У
такому разі вона рекомендує державам-членам ухвалити таке
рішення згідно з відповідними їхніми конституційними
вимогами. Спільна зовнішня та безпекова політика не порушує
особливого характеру безпекової та оборонної політики деяких
держав-членів та шанує зобов’язання держав-членів, що
вважають свою спільну оборону зреалізованою в Організації
Північноатлантичного Договору (НАТО) згідно з умовами
Північноатлантичного Договору та узгідженою в цих рамках зі
спільною безпековою та оборонною політикою. Поступовому
формуванню спільної оборонної політики належить сприяти
через співпрацю у сфері озброєнь таким чином, як держави-
члени вважають за доцільне. Питання, спільної зовнішньої та
безпекової політики охоплюють гуманітарні та рятувальні

401
завдання, миротворчі завдання та завдання збройних сил з
урегулювання кризових ситуацій. Положення СЗБП не
порушують розвитку ближчої співпраці двох чи більше держав-
членів на двосторонньому рівні, наприклад, у рамках
Західноєвропейського Союзу (ЗЄС) та НАТО.
Держава, що головує в Союзі, представляє Союз у справах
спільної зовнішньої та безпекової політики та відповідає за
виконання із залученням Комісії ухвалених рішень, висловлює
позицію Союзу в міжнародних організаціях та на міжнародних
конференціях. Державі, що головує в Союзі, допомагає
Генеральний секретар Ради, який виконує функції Високого
представника зі спільної зовнішньої та безпекової політики. Рада
може призначити спеціального представника з мандатом,
пов’язаним із конкретними політичними питаннями.
Держави-члени координують свої дії в міжнародних
організаціях та на міжнародних конференціях. Вони підтримують
на таких форумах спільні позиції. Державам-членам, що є також
членами Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй, належить
узгоджувати свої дії з іншими державами-членами та повною
мірою їх інформувати. Державам-членам, що є постійними
членами Ради Безпеки, у виконанні своїх функцій належить
захищати позиції та інтереси Союзу без порушення своїх
обов’язків, що випливають з положень Статуту Організації
Об’єднаних Націй.
Дипломатичним та консульським місіям держав-членів,
делегаціям Комісії в третіх країнах і на міжнародних
конференціях та їхнім представництвам у міжнародних
організаціях необхідно співпрацювати, щоб забезпечити
дотримання спільних позицій та виконання спільних дій, що їх
ухвалила Рада, для чого вони інтенсифікують співпрацю,
обмінюючись інформацією, провадячи спільні оцінювання та
захичаючи інтереси всіх громадян союзу.
Держава, що головує в Союзі, повинна проводити
консультації з Європейським Парламентом щодо головних
аспектів і пріоритетів спільної зовнішньої та безпекової політики
й забезпечувати врахування думки Європейського Парламенту.
Державі, що головує в Союзі, та Комісії належить регулярно
інформувати Європейський Парламент про розвиток зовнішньої
та безпекової політики Союзу.
Утримуючися від голосування щодо питань зовнішньої
політики ЄС, будь-який член Ради може обґрунтувати своє
утримання формальною декларацією. У такому разі зацікавлена

402
держава-член не зобов’язана застосовувати це рішення, проте їй
належить визнати, що останнє є обов’язковим для Союзу. У дусі
солідарності зацікавленій державі належить утримуватися від
будь-яких дій, що можуть суперечити чи шкодити діям Союзу,
що ґрунтуються на такому рішенні, а іншим державам-членам
належить шанувати її позицію. Голосування не належить
проводити, якщо член Ради декларує на підставі важливих для
національної політики міркувань, які він повинен викласти, свій
намір відхилити рішення, яке належить ухвалювати
кваліфікованою більшістю. Рада може такою більшістю вимагати
передати справу Європейській Раді для одностайного ухвалення
рішення.
Політико-безпековий комітет відстежує міжнародну ситуацію у
сферах, що їх охоплює спільна зовнішня та безпекова політика, й
сприяє визначенню політик через надання висновків Раді на її запит
чи з власної ініціативи. Він відстежує також реалізацію узгоджених
політик без порушення обов’язків держави-члена, що головує в
Союзі, та Комісії, здійснює політичний контроль та стратегічне
управління операціями з урегулювання кризових ситуацій.
Посилену співпрацю між окремими країнами в будь-якій сфері
належить спрямовувати на охорону вартостей і служіння інтересам
усього Союзу, утвердження його ідентичності як згуртованої сили
на міжнародному рівні. У цій співпраці належить шанувати:
 принципи, мету, головні настанови та узгодженість спільної
зовнішньої та безпекової політики і їх рішень;
 повноваження Європейської Спільноти;
 сумісність усіх політик Союзу та його зовнішньополітичної
діяльності.
Посилена співпраця в даному разі стосується реалізації
спільних дій чи втілення спільної позиції, вона не стосується
питань військового чи оборонного характеру.
За останні десятиліття глобалізація привела до зростання
обсягів міжнародного руху товарів і послуг, капіталів і людей,
що створює взаємозалежності економік та приводить до
зниження цін та зростання вибору товарів і послуг, усунення
зайвих бар’єрів на шляху руху людей та капіталів і їх
ефективнішого використання, збільшуючи добробут у ЄС та
світі. Відтак економіка ЄС спирається на багатосторонні та
двосторонні торговельні угоди, а також комплекс міжнародних
правил щодо фінансових, товарних та ринкових положень,
інвестиційного клімату, стандартів охорони здоров’я та довкілля.
Маючи значні здобутки на шляху досягнення високого рівня

403
добробуту та стабільності, ЄС виступає прикладом успішного
регіонального інтеграційного утворення континентальних
масштабів для багатьох країн та регіонів світу. З іншого боку, ЄС
розуміє взаємозалежність суб’єктів світового господарства та
прагне скеровувати процес дедалі більшої економічної та
фінансової взаємозалежності, підтримуючи відносини з багатьма
країнами та інститутами світу.
Основною метою союзу є розвиток добробуту та стабільності
в ЄС та світі з урахуванням власних інтересів. Комісія допомагає
цьому надаючи аналіз та політичні поради щодо міжнародних
економічних питань у колі інтересів ЄС і розробляючи цінності
та принципи економічних рамок і політичних рекомендацій щодо
вироблення зовнішніх економічних політик ЄС та їх реалізації.
До комплексу робіт, які проводить Комісія, входять:
 надання економічного аналізу та політичних порад щодо
розвитку та реалізації зовнішніх політик ЄС, наприклад, щодо
розширення, політики сусідства, політики розвитку тощо;
 проведення переговорів та регулярного діалогу з
економічних аспектів двосторонніх відносин, наприклад, із
Китаєм, Індією, Японією, Росією, США, Південною Африкою,
країнами-кандидатами та країнами-сусідами;
 забезпечення представництва Комісії на багатосторонніх
економічних форумах (наприклад, Великої сімки/вісімки/
десятки/двадцятки; ОЕСР, Форумі фінансової стабільності) та в
міжнародних організаціях (наприклад, СОТ, МВФ, Світовому
банку, Європейському банку реконструкції та розвитку тощо);
 управління фінансовими інструментами співтовариства,
серед яких макрофінансова допомога чи бюджетна підтримка за
різноманітними програмами допомоги, та забезпечення
координації з іншими міжнародними фінансовими інститутами.
Уроки та досвід, отриманий від цих видів діяльності, пов’язаний
з країнами за межами ЄС, також вкладаються до аналізу та
політичних порад для інформування політик ЄС, що враховує серед
іншого питання глобального економічного розвитку та їх
потенційний вплив на економічний і монетарний союз, міжнародна
роль євро, зовнішнє представництво ЄС, специфічні уроки окремих
країн.

6.2. СПІЛЬНА КОМЕРЦІЙНА ПОЛІТИКА

Спільна комерційна політика є основою зовнішніх відносин

404
ЄС та базується на певних уніфікованих правилах згідно з
умовами Митного союзу та Спільного митного тарифу й
управляє комерційними відносинами країн-членів з іншими
країнами світу. Призначення інструментів торговельного захисту
та ринкового доступу полягає в захисті європейського бізнесу від
бар’єрів у торгівлі. ЄС розвивася, прагнучи гармонійного
розвитку світової торгівлі та просуваючи чесність і стабільність.
Він активно заохочує відкриття ринків і розвиток торгівлі в
межах СОТ. Одночасно ЄС допомагає країнам, що розвиваються,
та регіонам через двосторонні відносини з огляду на залучення їх
до світової торгівлі, використовуючи преференційні заходи.
Торговельна політика ЄС вимагає нових пріоритетів і підходів
для посилення конкурентоспроможності та використання
можливостей світової економіки, що дістало своє ввідображення
в плані дій*. На думку Комісії, план дій є відповіддю на потреби
зростання та зайнятості, визначені Лісабонською стратегією, та
одночасно адекватно відповідає викликам глобалізації. ЄС
прагне посилити свою конкурентоспроможність шляхом
застосування прозорих та ефективних правил. Насамперед
європейська конкурентоспроможність базується на ефективних
внутрішніх політиках (конкурентні ринки, економічне
відкриття та соціальна справедливість) і відкритті зовнішніх
ринків, на чому зупинемося докладніше. Найбільші зусилля ЄС
спрямовує на відкриття ринків країн, що активно розвиваються
(Китай, Індія, Бразилія, Росія), частка яких у світовій торгівлі
постійно зростає. Для отримання максимального ефекту від
відкриття зовнішніх ринків, крім митних бар’єрів, найбільша
увага приділятиметься:
 нетарифним бар’єрам;
 доступу до ресурсів (енергоносії, сировина, метал). Він не
повинен бути нічим обмежений, крім питань охорони
навколишнього середовища та безпеки;
 новим секторам: праву інтелектуальної власності, послугам,
інвестиціям, внутрішнім ринкам та конкуренції.
На зовнішніх ринках основними інструментами
залишатимуться багатостронні договори та організації, а також
угоди про вільну торгівлю з країнами та групами країн.
У ЄС із 1992 року діє принцип свободи експорту до третіх

**
Communication from the Commission to the Council, the European Parliament, the Eu-
ropean Economic and Social Committee and the Committee of the Regions of 4 October 2006,
«Global Europe: Competing in the world» [COM(2006) 567].

405
країн без жодних кількісних обмежень *. Хоча країни-члени, Рада
та Комісія мають право в певних випадках обмежити чи
заборонити експорт (з огляду на питання громадської моралі,
політики та безпеки, в пазі критичної ситуації, нестачі товарів чи
необхідності виконання міжнародних зобов’язань).
Усі країни-члени мають власні системи страхування
експортних кредитів, що значно різняться своїми положеннями
(умови гарантії, процентні ставки, умови покриття тощо). У ЄС
запровадили певну гармонізацію операцій, пов’язаних зі
страхуванням експортних кредитів, що також привело до їх
більшої прозорості та обміну інформацією про їх реалізацію *.
У ЄС з огляду на питання безпеки та виконання міжнародних
зобов’язань діє режим контролю за експортом товарів подвійного
призначення****. Усі товари, програмне забезпечення чи
технології, що можуть бути використані як у цивільних, так і у
військових цілях, розглядаються як товари подвійного
призначення та підлягають спеціальному дозвілу на експорт як
на рівні ЄС, так і на рівні держави. При цьому діє звичайний
режим експорту щодо руху товарів у межах ЄС та таких країн, як
Австралія, Канада, Нова Зеландія, Норвегія, США, Швейцарія,
Японія. Заборона також діє на експорт товарів, що можуть
використовуватися для катування.
Імпорт з третіх країн, як правило, здійснюється на основі
принципів вільної торгівлі, крім текстилю, що регулюється
окремо, та обмежень самої країни ******. Держави ЄС
обмінюються інформацією про обсяги імпорту та стан розвитку
ринків з метою вживання можливих заходів з розслідувань та
застосування обмежень щодо перевірок та обмеження імпорту.
Окремо регулюється імпорт товарів з таких країн, як Албанія,
держав СНД, певних країн Азії (Північна Корея, Китай, Монголія
та В’єтнам)********. Імпорт із цих країн, які поступово переходять
з адміністративного до ринкового типу економіки, здійснюється
в цілому за тими самими правилами та умовами, що й імпорт з
інших країн, але при цьому можливі захисні заходи є більш
**
Council Regulation (EEC) No 2603/69 of 20 December 1969 establishing common rules
for exports.
**
Council Directive 98/29/EC of 7 May 1998 on the harmonisation of the main provisions
concerning export credit insurance for transactions with medium and long-term cover
****
Council Regulation (EC) No 1334/2000 of 22 June 2000 setting up a Community
regime for the control of exports of dual-use items and technology.
******
Council Regulation (EC) No 3285/94 of 22 December 1994 on the common rules for
imports and repealing Regulation (EC) No 518/94.
********
Council Regulation (EC) No 519/94 of 7 March 1994 on common rules for imports from
certain third countries and repealing Regulations (EEC) Nos 1765/82, 1766/82 and 3420/83.

406
суворішими, а щодо окремих товарів з Китаю — застосовуються
кількісні обмеження.
У ЄС діють норми, що врегульовують процедури управління
кількісними квотами щодо імпорту та експорту товарів *; захисту
проти демпінгового імпорту з країн—нечленів ЄС ****; захисту
проти субсидійованого імпорту з країн—нечленів ЄС ****** (ці
дві фактично імплементують відповідні норми ГАТТ у
законодавство ЄС); у сфері спільної комерційної політики щодо
захисту від заходів, що порушують міжнародні договори ********;
певні специфічні, наприклад, щодо захисту від субсидій і
нечесного ціноутворення, що завдає шкоди операторам ринку
повітряних перевезень**********.
Основним документом, що регламентує правила, умови та
процедури, що застосовуються до торгівлі товарами між ЄС та
іншими країнами, є Митний кодекс ЄС ************, який замінив
велику кількість актів законодавства, визначив обсяги митних
повноважень і надав основні визначення. Основними аспектами,
визначеним в Кодексі, який застосовується з 1 січня 1994 року, є
такі:
 загальні умови прав та обов’язків людей щодо митного
законодавства;
 загальні умови торгівлі товарами (експортні та імпортні
мита, митна вартість, митний тариф ЄС, тарифна класифікація
товарів та місць їх походження);
 правила представлення товарів на митній території;
 транзит товарів територією ЄС та його умови;
 дозволене митними органами використання товарів
(розміщення товарів під митними процедурами, допуск у вільний
обіг, транзит, митне складування, обробка під митним наглядом,
**
Council Regulation (EC) No 520/94 of 7 March 1994 establishing a Community proce-
dure for administering quantitative quotas
****
Council Regulation (EC) No 384/96 of 22 December 1995 on protection against
dumped imports from countries not members of the European Community.
******
Council Regulation (EC) No 2026/97 of 6 October 1997 on protection against sub-
sidised imports from countries not members of the European Community.
********
Council Regulation (EC) No 3286/94 of 22 December 1994 laying down Commu-
nity procedures in the field of the common commercial policy in order to ensure the exercise of
the Community’s rights under international trade rules, in particular those established under the
auspices of the World Trade Organisation.
**********
Regulation (EC) No 868/2004 of the European Parliament and of the Council of
21 April 2004 concerning protection against subsidisation and unfair pricing practices causing
injury to Community air carriers in the supply of air services from countries not members of
the European Community.
************
Council Regulation (EEC) No 2913/92 of 12 October 1992 establishing the
Community Customs Code.

407
тимчасовий допуск та експорт);
 допуск товарів до вільних зон чи складів, реекспорт тощо.
Згодом Кодекс змінюється (зміни вносилися у 1997, 1999 та 2000
роках). Зміни стосувалися вдосконалення певних положень і
процедур, запровадження використання електронного
документообігу. Відзначимо, що окремим документом об’єднано
тариф і статистична номенклатура ЄС*. Інтегрований тариф
Європейських Співтовариств, відомий як Taric, об’єднує всі союзні
та торговельні заходи, що застосовуються до товарів, що
імпортуються чи експортуються з/до країн за межами союзу, який
управляється Комісією, яка щодня публікує на вебсайті його
оновлену версію****.
Митні органи країн—членів ЄС виконують важливу роль у
захисті інтересів союзу та забезпечують рівний рівень захисту
громадян та суб’єктів господарювання на всій його території. З
метою прискорення руху легітимних потоків та спрощення митних
процедур було прийнято програму Митниця 2008—2013 ******.
Хоча основні аспекти стосуються внутрішньої роботи митниць,
утім, є аспекти що стосуються відносин з іншими країнами, а саме:
посилення міжнародної митної кооперації з третіми країнами з
питань безпеки; підготовка до розширення, що включає
співробітництво з відповідними країнами; розвиток кооперації,
обмін інформацією та кращим досвідом з митними органами третіх
країн, особливо країн-кандидатів на вступ, країн—потенційних
кандидатів, країн—партнерів Європейської політики сусідства.
Основними наголосами сучасної стратегії розвитку митних органів
ЄС є посилення контролю за товарами, що має захистити країни-
члени від зростаючих загроз зовнішнім кордонам ЄС за такими
напрямами:*
 кримінальні та терористичні загрози (рух вибухівок,
ядерної, біологічної чи хімічної зброї, наркотиків, сигарет та
підробок, що часто використовується для фінансування
організованої злочинності та тероризму);
 ризики здоров’я та безпеки споживачів (рух прострочених
товарів, наркотичних та анаболітичних речовин, медикаментів та
**
Council Regulation (EEC) No 2658/87 of 23 July 1987 on the tariff and statistical
nomenclature and on the Common Customs Tariff // Official Journal L 256 of 7.9.1987.
****
http://ec.europa.eu/taxation_customs/dds/tarhome_en.htm
******
Decision No 624/2007/EC of the European Parliament and of the Council of 23 May
2007 establishing an action programme for customs in the Community (Customs 2013).
**
Communication of 24 April 2003 from the Commission to the Council, European Parlia-
ment and the European Economic and Social Committee on the role of customs in the inte -
grated management of external borders.

408
товарів, що не відповідають стандартам ЄС);
 Ризики навколишнього середовища та здоров’я (рух
представників фауни та флори, радіоактивних матеріалів, ризики
ввезення на територію недозволених представників тварин та
рослин).
Саме тому вже тепер до певних видів товарів застосовуються
специфічні схеми перетину кордонів.

Вставка 27
Сучасний ЄС має дипломатичні відносини з 162 краї-
нами світу, а в більшості з них є також представництва
Комісії. Євросоюз добре представлений і в цілій низці
міжнародних організацій, зокрема у Світовій організації
торгівлі та Міжнародній організації з рибальства. Там
ЄС представляє інтереси країн-членів. Це інтеграційне
угруповання також бере участь у роботі Організації з
економічної кооперації та розвитку і має статус
спостерігача в ООН. Президент Комісії представляє
союз на самітах «Великої вісімки».
ЄС підписав угоди про асоціацію чи кооперацію з
більше як із 120 країнами світу. У разі, коли питання
цих угод стосуються міжнародної торгівлі, сільського
господарства чи рибальства, Союз цілковито
представляє інтереси країн-членів, а з інших питань
(наприклад, охорона навколишнього середовища,
транспорт тощо) Союз робить це разом з країною-
членом.

ЄС бере участь як у міжнародних конвенціях, так і має

індивідуальні торговельні договори з окремими країнами, що є
важливими для економіки союзу з певних міркувань.
Двосторонні договори укладені та діють між ЄС і Гонконгом,
Індією, Канадою, Китаєм, Південною Кореєю та США. Договори
відрізняються один від одного рівнем розвитку економік цих
країн, що в результаті виносить різні аспекти досягнутих
домовленостей їх учасників. Так, договір між ЄС і США визначає
прагнення сторін поглиблювати співробітництво та надавати
взаємодопомогу, створення двостороннього комітету з митного
співробітництва, а його останні зміни стосувалися забезпечення
безпеки трансатлантичного руху товарів (особливо контейнерних
перевезень). У договорі між ЄС і Китаєм основний наголос
робиться на захисті прав інтелектуальної власності, розвитку
співробітництва та обміні інформацією між митними органами.
Специфічні договірні відносини поєднують ЄС із низкою країн,

409
що нещодавно приєдналися чи лише прагнуть цього. З країнам,
що приєдналися до союзу у 2004 році (Естонія, Кіпр, Латвія,
Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина,
Чеська Республіка), укладено специфічні договори про
приєднання, які передбачають певні перехідні положення (для
кожної країни свої та свій термін) щодо свободи руху товарів,
робіт, послуг в межах союзу. Аналогічні договори укладено з
Болгарією та Румунією, що приєдналися 2007 року, з тією
відмінністю, що дія перехідних положень закінчиться пізніше.
Македонія, Хорватія та Туреччина, які досить тісно підійшли до
членства в ЄС, поступово запроваджують свободи руху товарів,
робіт і послуг у двосторонніх відносинах.
Щодо інших конвенцій, до яких приєднався союз, то крім
активної участі ЄС у договорах у межах Світової організації
торгівлі, окремо виділяють Міжнародну конвенцію щодо
спрощення та гармонізації митних процедур, Міжнародну
конвенцію 1982 року з гармонізації кордонних контролів товарів,
Конвецію щодо спільних транзитних процедур.
У ЄС розроблено та функціонує Генеральна система
преференцій*, започаткована ще 1970 року, яка періодично
оновлюється та переглядається. Основним завданням системи є
спрощення умов імпорту товарів із країн, що розвиваються, з метою
сприяння їх розвитку. За цією системою всі товари розподілені на
дві групи: критичні та некритичні товари, до яких застосовуються
різний розмір зменшення чи відміна імпортних тарифів. Для
отримання преференцій країна має надати запит на їх отримання.
На період 2006—2008 років преференції надавалися таким країнам,
як Болівія, Венесуела, Грузія, Гватемала, Гондурас, Еквадор,
Колумбія, Коста-Ріка, Молдова, Нікарагуа, Панама, Перу,
Сальвадор, Шрі-Ланка.
Ще одним з аспектів зовнішньої торгівлі ЄС є розгляд питання
надання допомоги країнам Африки, Карибського та
Тихоокеанського басейнів з метою розвитку їх зовнішньої
торгівлі, як це передбачено результатами переговорів у межах
СОТ, що відбулися у місті Досі ****. Хоча торгівля є важливим
каталізатором зростаня та зменшення бідності, втім, успішна
інтеграція країн, що розвиваються, у світову торгівлю вимагає не
лише кращого доступу до ринків та посилення міжнародних
**
Council Regulation (EC) No 980/2005 of 27 June 2005 applying a scheme of gener-
alised tariff preferences// Official Journal L 169 of 30/06/2005
****
Communication from the Commission to the Council, the European Parliament, the
European Economic and Social Committee and the Committee of the Regions of 4 April 2007
entitled «Towards an EU Aid for Trade strategy — the Commission’s contribution».

410
торговельних правил, а й реформи політик, що пов’язані з
торгівлею, сприяня торгівлі, вдосконалення митних
можливостей, розвиток інфраструктури, виробничих
потужностей та макроекнономічної стабільності, фіскальних
реформ, залучення інвестицій, політики на ринку праці,
регулювання ринків товарів та капіталів, розвиток людського
капіталу тощо. Основними завданнями, що ставить перед цією
політикою Комісія є такі:
 сприяння ефективнішому використтанню торгівлі для
зростання економіки, зайнятості, зменшення бідності;
 поліпшення доступу країн до міжнародних ринків за
рахунок розвитку виробничих можливостей та торговельної
інфраструктури;
 допомога країнам у проведенні реформ, включаючи
торговельні, ринок праці та соціальний розвиток;
 сприяння регіональній інтеграції;
 сприяння добрій інтеграції до світової торговельної системи.
Для країн, що залежать від експорту обмеженого кола товарів,
Комісія також пропонує низку заходів і реформ *. Основними
проблемними питаннями, з якими зустрічаються ці країни, на
думку Комісії, є такі: створення ланцюжків виробництва,
залежність як від законів щодо боротьби з бідністю так і від
довгострокового падіння цін; управліня товарними ризиками та
доступ до фінансування; диверсифікація виробництва з
включеням нетрадиційнийх товарів; інтеграція до міжнародної
торговельної системи; використання ділового та інвестиційного
досвіду інших країн. Для цього пропонується широке коло
заходів серед яких, наприклад, допомога в розробці національних
товарних стратегій для боротьби з бідністю та сприяння розвитку
стратегій з боку міжнародних органів щодо кожної товарної
категорії.

6.3. ЄВРОПЕЙСЬКА ПОЛІТИКА СУСІДСТВА

Європейська політика сусідства (ЄПС) була розроблена у 2004

році з метою запобігання появі нових ліній розподілу між
розширеним ЄС і його сусідами та посиленням процвітання,
стабільності і безпеки всіх сторін. У цьому контексті ЄС також
**
Communication of 12 February 2004 from the Commission to the Council and the Euro-
pean Parliament: Agricultural commodity chains, dependence and poverty — a proposal for an
EU Action Plan.

411
визначив стратегічні цілі, які зазначені в Європейській стратегії
безпеки****.
Уперше Європейська політика сусідства була окреслена
Європейською Комісією у березні 2003 року *, після чого у травні
2004 року вийшов стратегічний документ****, у якому викладено
конкретні умови — як саме ЄС пропонує співпрацювати тісніше
з визначеним колом країн. Як частину звіту про реалізацію ЄПС
у грудні 2006 та 2007 років Комісія розробила пропозиції щодо
подальшого вдосконалення цієї політики.
ЄС пропонує сусідам привілейовані відносини, що базуються
на взаємній відданості спільним цінностям (демократія та права
людини, верховенство закону, добре управління, принципи
ринкової економіки та сталий розвиток). ЄПС іде далі від
нинішніх відносин та пропонує більш глибокі політичні
відносини та економічну інтеграцію. Рівень глибини відносин
залежатиме від глибини поєднання спільних цінностей. ЄПС
залишається відмінною від процесу розширення, хоча не
визначає як відносини між сусідами розвиватимуться в
майбутньому.
Європейська політика сусідства поширюється на
безпосередніх сусідів на суходолі чи морем, а саме:
Азербайджан, Алжир, Білорусь, Вірменію, Грузію, Єгипет,
Ізраїль, Йорданію, Ліван, Марокко, Молдову, Окуповані
Території Палестини, Сирію, Туніс та Україну. Хоча Росія також
має спільний кордон з ЄС, утім відносини розвиваються в режимі
стратегічного партнерства, що включає чотири «спільні
простори» (1 — спільний економічний простір; 2 — спільний
простір свободи, безпеки та юстиції; 3 — спільний простір
зовнішньої безпеки; 4 — спільний дослідницький, освітній
простір, включаючи культурні аспекти).
Центральним елементом ЄПС є двосторонні плани дій, що
погоджуються між ЄС та кожним із партнерів. Вони
передбачають економічні та політичні реформи з коротко- та
середньостроковими пріоритетами. Нині відбувається реалізація
погоджених планів дій, а саме:
 Ізраїль, Йорданія, Марокко, Молдова, Палестинська влада,
****
European Security Strategy: A secure Europe in a better world. Brussels, 12 December
2003.
**
Communication from the Commission to the Council and the European Parliament
«Wider Europe— Neighbourhood: A New Framework for Relations with our Easternand
Southern Neighbours». — Brussels, 11.3.2003. — COM(2003) 104 final.
****
Communication from the Commission «Strategy Paper: European Neighbourhood
Policy.» — Brussels, 12.5.2004. -COM(2004) 373 final.

412
Туніс та Україна — погоджено з 2005 року;
 Азербайджан, Вірменія, Грузія — погоджено з 2006 року;
 Єгипет та Ліван — погоджено з 2007 року.
Алжир, який нещодавно ратифікував Угоду про асоціацію з
ЄС, вирішив поки що не обговорювати плану дій. Імплементація
погоджених планів дій відбувається за координації та під з боку
підкомітетів. Оскільки ЄПС базується на чинних угодах (Угода
про партнерство та співробітництво або Угода про асоціацію в
рамках Євро-Середземноморського партнерства *) між ЄС та
країнами-партнерами, то ЄПС ще не активована для Білорусі,
Лівії та Сирії, оскільки з ним немає базових угод.
Як працює ЄПС. З метою розбудови тісніших відносин зі
своїми сусідами, зони стабільності, безпеки та процвітання всіх
сторін ЄС та країни ЄПС досягають домовленостей щодо цілей
реформ з широкого кола питань, що стосуються «спільних»
просторів, серед яких кооперація щодо економічних та
політичних питань, економічні та торговельні справи,
мобільність, навколишнє середовище, інтеграція транспортних та
енергетичних мереж, наукова та культурна кооперація. Євросоюз
надає фінансове та технічне сприяння для досягнення цих цілей
як сприяння власним зусиллям партнерів.
Більшість інструментів і методів, що використовуються ЄПС,
схожі з тими, що використовуються для підтримки процесів
реформ будь-де, а саме:
 на початку процесу Комісія підготувала звіти щодо оцінки
політичної та економічної ситуації, інституційні та секторальні
аспекти в кожній з країн з метою визначення, коли та як можливо
поглибити відносини з кожною з країн. Спочатку було
підготовлено звіти для тих країн, що вже мали чинні угоди, а далі
для тих, для яких угоди вступали в дію. Звіти щодо кожної з
країн передано до Ради, яка вирішує, чи переходити до
наступного етапу відносин;
 наступним етапом є розробка плану дій ЄПС з кожною з
країн. Ці документи обговорюються та затверджуються
індивідуально для кожної країни виходячи з її потреб і
можливостей, а також їх національних інтересів та інтересів ЄС.
Сторони спільно затверджують порядок денний економічних та
політичних реформ за допомогою визначення коротко- та
середньострокових (3-5 років) пріоритетів. Питання охоплюють
політичний діалог та реформи, економічне та соціальне
**
Відоме також як Барселонський процес.

413
співробітництво і розвиток, торговельні аспекти відносин, ринкові
та регулятивні реформи, кооперацію щодо юстиції та внутрішніх
справ, секторальний (транспорт, енергетика, інформаційне
суспільство, навколишнє середовище, дослідження та розробки) і
людський виміри (контакти між людьми, громадянське
суспільство, освіта, охорона здоров’я тощо). Стимулом для
успішного просування реформ є глибша інтеграція в європейські
програми та мережі, посилена підтримка й поглиблений ринковий
доступ. На даний момент імплементуються 12 програм у рамках
Європейської політики сусідства;
 реалізація взаємних зобов’язань і досягнення цілей,
визначених у планах дій, регулярно моніториться через
підкомітети з кожною з країн щодо окремих секторів чи аспектів.
У грудні 2006 року Комісія підготувала перший такий звіт щодо
прогресу та сфер, що потребують подальшого розвитку. Другий
набір звітів про прогрес щодо імплементації ЄПС у 2007 році та
висновки з них, а також звіт про секторальний поступ побачили
світ у квітні 2008 року;
 імплементація реформ підтримується через різноманітні
форми фінансування та технічного сприяння, що включає
інструменти, які підтвердили свою успішність у просуванні
реформ у Центральній і Східній Європі, Південно-Східній
Європі, а також через нові інструменти, серед яких сусідські
інвестиційні можливості та управлінські можливості.
Хоча Європейська політика сусідства як чітко визначена
політика є досить молодою, ЄС переймається її вдосконаленням
та збільшенням її ефективності. У грудні 2006 року, через 2,5
року після започаткування політики Європейська Комісія
підготувала звіт про розвиток*, у якому, крім підбиття підсумків
та надання рекомендацій країнам наголошувалося на тому, що,
оскільки країни, які здійснюють реформи, несуть тягар витрат
нині, а переваги відчуватимуться пізніше, то ці країни
потребують більших стимулів тепер. У результаті Комісія
підготувала наступний документ****, у якому зроблено спробу
додати стимулів країнам ЄПС для проведення реформ і який в
основному адресувався країнам—членам ЄС із пропозиціями
досягнення глибшого співробітництва з країнами ЄПС, особливо
щодо торгівлі, мобільності, врегулювання заморожених
**
Communication from the Commission to the Council and the European Parliament «On
strengthening the European Neighbourhood Policy.» — Brussels, 4 December 2006. —
COM(2006)726 final
****
Communication from the Commission «A Strong European Neighbourhood Policy.»
— Brussels, 05/12/2007. — COM(2007) 774 final

414
конфліктів. Основними складовими посилення ЄПС є такі
аспекти, як економічна інтеграція, розвиток контактів між
людьми, секторальне співробітництво, спрощення процедур
законних короткострокових мандрівок і видачі віз, а також
питання ініціативи — «Чорноморської синергії» ******, і відкриття
союзних програм та агенцій для участі країн ЄПС.
Більш глибока економічна інтеграція є досить довгостроковим
та багатокроковим процесом, який з погляду ЄС, має в межах
ЄПС складатися з таких елементів, як:
1) повна імплементація національного плану дій ЄПС;
2) укладання та імплементація поглибленої угоди про зону
вільної торгівлі;
3) розширення міжрегіональної торгівлі між країнами—
учасницями ЄПС залежно від їх бажання подальшої інтеграції;
4) укладання угоди між країнами ЄС та країнами—
учасницями ЄПС щодо подальшого руху в бік Економічного
Союзу Сусідів.
Найближчими роками найактуальнішими видаються перші 3
кроки на шляху зближення країн. При цьому необхідно
враховувати досить різні рівні розвитку країн, а також прагнення
та можливості брати та виконувати зобов’язання урядами країн.
Отже, вже досить давно Комісія допускає можливість підписання
поглибленої угоди про зону вільної торгівлі з Україною. При
цьому ЄС допусках певний рівень асиметрії там, де доцільно *.
Підвищення мобільності населення має складатися з таких
складових, як спрощення отримання віз, зняття обмежень на
законні подорожі — наприклад, для бізнесу, освіти, туризму,
офіційних цілей; питання реадмісії, боротьби з незаконною
міграцією, ефективне управління кордоном. Контакти між
людьми, яким варто надавати найбільшого спрощення, мають
включати такі обміни як освітні, культурні, молодіжні та
дослідницькі, обміни між представниками громадянського
суспільства та їхню активну участь у реалізації ЄПС, обміни
представниками регіональних органів влади, підготовка
регулятивних кадрів для майбутнього; контакти між
бізнесменами; інформаційну діяльність.
В окремих секторах можливими вважаються поглиблений
******
Communication from the Commission to the Council and the European Parliament
«Black Sea Synergy — A new regional cooperation initiative.» Brussels, 11.04.2007. —
COM(2007) 160 final.
**
Communication from the Commission to the Council and the European Parliament «On
strengthening the European Neighbourhood Policy.» — Brussels, 4 December 2006. —
COM(2006)726 final, с. 5.

415
діалог між партнерами, обговорення та підписання додаткових
угод у сфері енергетики та транспорту і посилення наявних,
поширення режиму роботи та операційності європейських
енергетичних та транспортних мереж на сусідні країни, участь
сусідів у доцільних програмах та агенціях ЄС. Політична
кооперація має включати активнышу роль ЄС у врегулюванні
регіональних конфліктів, включаючи в разі необхідності
скеровування миротворчих місій, можливість долучення країн
ЄПС до декларацій Спільної зовнішньої та безпекової політики,
неформальні зустрічі високого рівня, інтенсивну
міжпарламентську кооперацію, посилення дипломатичної
присутності ЄС у країнах ЄПС. Регіональна кооперація включає,
крім іншого, активний діалог між міністрами закордонних справ,
інтенсивну взаємодію з країнами Чорноморського економічного
співробітництва, враховуючи регіональні проекти, наприклад,
Бакинську ініціативу щодо енергії та транспорту, повну
реалізацію Євро-Середземноморської робочої програми,
посилення співробітництва із «сусідами сусідів», особливо у
сфері енергетики, транспорту та боротьби з нелегальної
міграцією*. До фінансової кооперації входять питання
максимізації ефективності використання обмежених фінансових
ресурсів, інструменти управлінських можливостей і сусідських
інвестиційних можливостей, поліпшення координації між
країнами-членами щодо сприяння з боку ЄС.
Інструменти фінансування ЄПС. До кінця 2006 року
сприяння ЄС у межах ЄПС надавалося за різноманітними
географічними програмами, серед яких TACIS (для Росії та
східних сусідів ЄС), MEDA (для південних
Середземноморських сусідів ЄС), та тематичними програмами
— EIDHR (Європейська ініціатива за демократію та права
людини). На бюджетний період 2000 — 2006 років надавалося
фінансування в розмірі 5,3 млрд євро для програми MEDA та
3,1 млрд євро для TACIS, а також близько 2 млрд євро позик
Європейського інвестиційного банку для країн—учасниць
програми MEDA та 500 млн євро для TACIS.
З 1 січня 2007 року в результаті реформування інструментів
надання підтримки ЄС програми MEDA, TACIS та деякими
іншими було замінено єдиним інструментом — Європейський
інструмент сусідства та партнерства (ЄІСП), який має бути більш
**
За результатами Північного напряму політики, що є спільним проектом ЄС,
Ісландії, Норвегії та Росії, європейці дедалі більше уваги приділяють створенню
власності чи спільному володінню на регіональному рівні.

416
гнучким та спрямованим на досягнення цілей політики сусідства.
На бюджетний період 2007—2013 років передбачається близько
12 млрд євро (що майже на третину більше від попереднього) для
фінансування реформ у країнах-сусідах. Розміри коштів, що
даватимуться окремим країнам, залежатимуть від потреб та
спроможності їх використати та імплементації погоджених
реформ. Передбачені індикативи використання коштів наведено в
наступній таблиці (див. табл. 6.1).
Особливий наголос європейці роблять на розвитку
транскордонного співробітництва з метою запобігання появі
нових розподільчих ліній між країнами, для чого активно
стимулюються транскордонні контакти та кооперація місцевих
органів влади та громадських організацій. 15 програм із
транскордонного співробітництва в межах ЄІСП можуть
сподіватися на фінансову підтримку в розмірі 1,18 млрд.євро
протягом 2007—2013 років. Нові форми технічної підтримки
було поширено
на партнерів ЄПС. Зближення законодавства, регуляторна
конвергенція та розвиток інституцій підтримуються через
пере-
вірені в нових країнах-членах механізми технічного сприяння
та інформаційного обміну, довгострокових програмах обміну
управлінськими кадрами на національному, регіональному та
місцевому рівнях, участі у відповідних програмах та агенціях
ЄС.
Таблиця 6.1
«ІНДИКАТИВИ ВИКОРИСТАННЯ КОШТІВ
ЗА ЄВРОПЕЙСЬКИМ ІНСТРУМЕНТОМ СУСІДСТВА
ТА ПАРТНЕРСТВА НА 2007—2010 РОКИ, МЛН.ЄВРО»

Національні Багатонаціональні програми,

програми, всього 4116,50 всього 827,6

Алжир 220 Міжрегіональні програми 260,8

Вірменія 98,4 Регіональна програма «Південь» 343,3
*
Азербайджан 92 Регіональна програма «Схід» 223,5
Білорусь 20 Транскордонне співробітництво
277,1
Єгипет 558
Грузія 120,4 Фонд інструментів «Сусідські 400

**
European Neighbourhood and Partnership Instrument «Eastern Regional Programme:
Strategy Paper», 2007 — 2013.

417
 Ізраїль 8 інвестиційні можливості» та
«Управлінські можливості»
Йорданія 265
Ліван 187
Лівія 8
Марокко 654
Молдова 209,7
Палестинська влада 632
Росія 120
Сирія 130
Туніс 300
Україна 494
Разом 5621,20

Джерела: див. для відповідних країн Strategy Paper 2007 — 2013 & National
Indicative Programme 2007 — 2010 — within European Neighbourhood and
Partnership Instrument

Комісія передбачає використати 700 млн.євро у 2007—2013

роках через інструмент сусідських інвестиційних можливостей,
який використовуватиметься для сприяння залученню коштів
міжнародних фінансових інститутів країнами ЄПС. Країни—
члени ЄС запрошуються до доповнення цієї суми, відтак розмір
такого фонду може зрости у 4—5 разів. Кошти витрачатимуться
на концесійні позики для інвестиційних проектів у країнах ЄПС
згідно з пріоритетами, які визначені в програмах дій. Інструмент
управлінські можливості передбачає додаткову підтримку з боку
ЄС, яка надаватиметься партнерам, які досягли найбільшого
прогресу, згідно з їх планами дій. Підтримка стосуватиметься
ключових елементів реформ, що спонукатиме реформаторські
уряди посилювати ефект реформ для виборців. Комісія
передбачає використати 300 млн євро у 2007—2013 роках через
інструмент Управлінських можливостей.
Одним з основних способів реалізації програм є розподіл
коштів через тендери. Тендери, що проводяться в рамках програм
підтримки, відкриті для всіх 27 країн—членів ЄС, країн—
кандидатів на вступ (Хорватія, Туреччина та Македонія) та
потенційних кандидатів (Албанія, Боснія та Герцеговина,
Чорногорія та Сербія з Косовим), а також самих країн—партнерів

418
ЄПС, згідно з правилами ЄС щодо проведення тендерів.
Наприкінці 2008 — на початку 2009 року ЄС заснував ще
один з напрямів реалізації політики сусідства — політику
східного партнерства (ПСП)*. Ця політика союзу орієнтована на
країни Центрально-Східної Європи та Південного Кавказу —
Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Грузію, Молдову та Україну.
Основні наголоси цієї політики робитимуться на верховенстві
права, державному управлінні, захисті прав людини та меншин, а
також принципах ринкової економіки та сталого розвитку.
Реалізація ПСП відбуватиметься як через двостороннє, так і
багатостороннє співробітництво. Двостороннє співробітництво
включатиме: запровадження цілої низки зон вільної торгівлі, які
в майбутньому можуть перерости у Сусідське економічне
співтовариство; лібералізацію візового режиму; кооперацію у
сфері енергетичної безпеки; підтримку соціально-економічних
політик, спрямованих на зменшення дисбалансів як у країнах, так
і вздовж кордонів.

6.4. ЄВРОПЕЙСЬКА ДОПОМОГА

Органом, відповідальним за реалізацію програм та проектів

зовнішньої допомоги від імені Європейської комісії в усьому
світі, є Генеральний директорат з європейської допомоги
(Євродопомога). Особливо тісно він співпрацює з країнами—
сусідами ЄС, Росією, Африканським, Карибським та
Тихоокеанським регіонами, Латинською Америкою та Азією.
Євродопомога прагне надати своєчасну та ефективну допомогу з
максимальною результативністю та впливом. Цей директорат
намагається зробити вагомий внесок у досягнення цілей
розвитку, які визначені ЄС та ООН як «Цілі розвитку
тисячоліття»*.
Ефективне надання допомоги також допомагає Комісії та ЄС у
цілому отримувати повне бачення розвитку світу. Євродопомога
відповідає за всі кроки на шляху проектів з надання допомоги
(визначення потреб, можливість надання допомоги та досягнення
цілей, підготовка фінансових рішень і контроль). Директорат також
**
«Eastern Partnership», Communication from the Commission to the European Parlia-
ment and the Council, Brussels, 3.12.2008 COM(2008) 823 final.
**
До них відносять такі: подолання бідності та голоду, універсальна освіта, статева
рівність, дитяче здоров’я, материнське здоров’я, боротьба з ВІЛ\СНІД, стабільність
навколишнього середовища та глобальне партнерство. Детальніше див. http://
www.un.org/ millenniumgoals/

419
визначає всі необхідні процедури з проведення тендерів,
моніторингу та оцінки результатів. У виконанні проектів
враховуються також європейські стратегії та довгострокові
програми з надання допомоги. У розробці цих стратегій та
пов’язаних політик беруть участь інші директорати Єврокомісії,
серед яких Генеральний директорат з розвитку для країн Азіатсько-
Тихоокеанського регіону та Генеральний директорат із зовнішніх
відносин для інших країн світу.
Гуманітарна допомога виокремлена у відповідальність
певного генерального директорату, оскільки її безпосередність і
надтерміновість дій значно різняться з довгостроковими цілями
допомоги з розвитку.
Євродопомога відповідальна за переведення політики у
практичну площину та розвиток нових методів її надання, серед
яких бюджетна допомога та секторальні підходи. Директорат
формує загальні рамки та здійснює оцінки реалізації допомоги, а
також відповідає за коректне управління фондами та чесне і
прозоре проведення тендерних та контрактних процедур, для
чого намагається робити процедури простими та
гармонізованими, наскільки це можливо. Для досягнення цілей
директорат розробляє та управляє широким колом
інформаційних, бухгалтерських, контрольних, звітних та
аудиторських систем. Два з трьох комісіонерів цього директорату
працюють на місцях надання допомоги, що робить його вельми
децентралізованим. Саме тому більшість підготовчої роботи та
роботи з її реалізації здійснюється делегаціями Комісії в країнах-
реципієнтах.
Директорат з євродопомоги разом з делегаціями Комісії
пристосовується до умов, що постійно змінюються в світі. Його
працівники здатні відповідати новим викликам та працювати у
команді з іншими дво- та багатосторонніми донорами, такими як
ООН. Тісне співробітництво відбувається з агенціями з розвитку
країн—членів ЄС і міжнародними фінансовими організаціями,
серед яких Світовий банк, а також підтримується діалог з
громадськими організаціями, консультантами та іншими
неурядовими гравцями з країн ЄС та країн-реципієнтів. У
результаті формування кращих політик і стратегій у
довгостроковому періоді очікується досягнення Цілей розвитку
тисячоліття.
На період 2007—2013 років ЄС затверджено пакет таких
інструментів реалізації зовнішньої допомоги:
 Інструмент європейської політики сусідства та партнерства;

420
  Європейський фонд розвитку;
 Інструмент розвитку кооперації;
 Європейський інструмент за демократію та права людини;
 Інструмент стабільності;
 Інструмент кооперації за ядерну безпеку.
Генеральний директорат «Євродопомоги» складається із 7
директоратів і 4 підрозділів, підпорядкованих Генеральному
директору. Чотири директорати є географічними (А — Європа,
Південне Середземномор’я, Близький схід та ЄПС; В —
Латинська Америка; С — Африка навколо Сахари, Карибський і
Тихоокеанський регіони; D — Азія та Центральна Азія), два
наглядають за якістю операцій і тематичними операціями
(директорати Е — координація оцінювання секторальних та
тематичних підходів, інструментів допомоги, методологічне
забезпечення реалізації програм; F — недержавні гравці, права
людини, допомога виборцям, захист навколишнього середовища,
безпека харчування, статева рівність, охорона здоров’я, міграція,
ядерна безпека тощо), робота останнього (G — людські,
фінансові та технічні ресурси, необхідні для надання допомоги)
присвячена організаційним аспектам. До сфери діяльності
географічних директоратів входять:
 планування здійснення операцій у країнах та країнах,
надання рамочних інструкцій делегаціями Комісії для
ідентифікації проектів та оцінки;
 методологічне супроводження та забезпечення якості у
співробітництві з іншими директоратами;
 управління процедурами прийняття фінансових рішень;
 підтримка делегацій, що управляють довіреними програмами,
або пряме управління операціями, що не можуть бути делеговані.
Політика європейської допомоги розглядається не лише як
політика надання допомоги, а й політика активної участі у сфері
розвитку, що має справу з такими універсальними аспектами, як
просування доброго управління, людський та соціальний
розвиток, безпека та міграція, природні ресурси тощо. Деякі
аспекти, серед яких бідність і деградація навколишнього
середовища, що не мають кордонів, є викликом для людства в
цілому. Такі глобальні виклики вимагають глобального
партнерства та співробітництва, в якому, як правило, бідніші
країни мають менше можливостей, а багатші, такі як ЄС мають
брати відповідальність за сприяння країнам, що розвиваються.
Європейці не вважають наявність доброго управління та
демократії розкішшю, а фундаментальним правом усіх суспільств.

421
Вони також є ключовими елементами ефективного та
представницького уряду. У програмах допомоги багато уваги
приділяється питанням людського та соціального розвитку
(управління бідністю, зайнятість та соціальне включення,
економічна міграція, захист добробуту тощо). Безпека
розглядається як базова людська потреба та фундаментальна
передумова стабільного розвитку, і саме тому ЄС допомагає
країнам у підтримці закону та правопорядку для відновлення миру в
критичні моменти. Наступним важливим елементом розвитку,
особливо в країнах, що розвиваються, є природні ресурси, у тому
числі захист дикої природи, від яких, як вважають європейці, люди
в цих країнах залежать більше, ніж у багатих. Саме тому
Євродопомога просуває широкі аграрні реформи, які мають
забезпечити країни доступом до сучасних методів виробництва,
ринків та послуг; вирішити питання з доступом до чистої питної
води та енергоносіїв. Ще однією важливою складовою стабільного
розвитку є функціонування високоякісної інфраструктури
(транспорт, санітарія, енергетичні та комунікаційні системи), на
розвиток якої Євродопомогою приділяється значна увага.
Окремо зупинимося на економічній допомозі, яка надається
ЄС як на макро-, так і на макрорівнях, що включає допомогу
національним бюджетам, фінансування регіональної
інтеграційної діяльності та мікрофінансові ініціативи. На
макроекономічному рівні ЄС надає загальну бюджетну допомогу
для підтримки макроекономічної стабільності та окремих політик
і стратегій переважно для боротьби з бідністю та забезпеченням
економічного зростання*. Оцінюючи доцільність та можливість
надання такої допомоги, Комісія враховує три аспекти: аналіз
тенденцій розвитку макроекономічних показників країни;
відносини країни з МВФ; інші специфічні макроекономічні
чинники, що можуть мати вплив на бюджет.
Європейська Комісія оцінює системи управління державними
фінансами країн, що потребують допомоги ****. Такі оцінки
розглядаються як одна з передумов надання інших видів
допомоги, адже державні фінанси мають відповідати критеріям
**
«Aid Delivery Methods: Guidelines on the Programming, Design &Management of
General Budget Support». European Commission. — AIDCO DEV RELEX. — January 2007.
****
Такі оцінки проводяться в рамках Ініціативи PEFA (державні витрати та
фінансова підзвітність), що є партнерством між Світовим банком, Єврокомісією,
Департаментом міжнародного розвитку Великої Британії, Шведським державним
секретаріатом економічних справ, Французьким міністерством закордонних справ,
Королівським Норвезьким міністерством закордонних справ та Міжнародним валютним
фондом, метою якої є підтримка вироблення інтегрованих та гармонізованих підходів до
оцінки і реформування у сфері державних фінансів, обліку та фінансової звітності.

422
достатності, прозорості, достовірності та ефективності. У разі
необхідності може бути надана допомога з метою вдосконалення
шляхів управління державними фінансами в таких країнах.
ЄС використовує комбінацію торгівлі та допомоги (в даному
разі її називають допомогою, пов’язаною з торгівлею, — ДПТ)
для просування розвитку в країнах-партнерах, розглядаючи
торгівлю каталізатором економічного розвитку. Концепція ДПТ
вперше з’явилася 2001 року в результаті раунду переговорів у
межах СОТ у м. Досі. Уже до 2005 року ЄС витратив на ці цілі
4,5 млрд євро, що зробило його найбільшим донором такої
допомоги. До її складу входять такі елементи, як підготовка
національних торговельних стратегій та укладання торговельних
договорів, допомога приєднанню до СОТ, удосконалення митних
систем, адаптація до міжнародних товарних стандартів, участь
компаній на експортних ринках та просування чесної торгівлі.
Формами бути виступати надання регіонам, урядам або
інституціям технічних порад, тренування чи надання технічного
устаткування тощо. Комісія підтримує ДПТ через проекти та
програми, консультуючись з країнами та враховуючи регіональні
та національні стратегічні документи. На міністерській зустрічі
СОТ у Гонконзі Комісія погодилася довести обсяги фінансування
до 1 млрд євро щороку, а країни-члени ЄС довести власне
фінансування ще до 1 млрд євро до 2010 року.
Новим аспектом концепції ДПТ є «допомога для торгівлі», яка
відштовхується від того, що не всі бідні країни мають виробничі
та інфраструктурні можливості виживати на більш відкритих
ринках. Допомога спрямовуватиметься на вироблення та
реалізацію торговельної політики та норм в умовах лібералізації
в межах СОТ, зокрема розвиток інфраструктури та надання
тимчасової допомоги у зв’язку з утратами від зниження митних
тарифів.
ЄС наполягає та підтверджує власним досвідом, що інтеграція є
ефективним заходом досягнення добробуту, миру та безпеки. Метою
є сприяння регіонам, що розвиваються, реалізовувати власні
інтеграційні зусилля, для чого надається допомога в шести регіонах
Африки, Карибського та Тихоокеанського регіонів, а також
підтримуються інтеграційні процеси в Латинській Америці та Азії.
Довгостроково Комісія допомагає збільшувати
внутрішньорегіональну торгівлю та посилювати інтеграційний
процес за такими напрямами:
 посилення регіональної макроекономічної стабільності та
зближення;

423
  започаткування зон вільної торгівлі та митних союзів;
 створення ефекту синергії та підтримка діяльності зі
збільшення внутрішньорегіональної торгівлі.
Там, де регіональна інтеграція сягнула більш високого рівня,
Комісія пропонує розвиток можливостей щодо вироблення
гармонізованого підходу до заснування спільного ринку в таких
сферах, як конкуренція, державний облік, захист прав
інтелектуальної власності, монетарна кооперація та свобода
пересування.
Активну позицію займає Комісія, допомагаючи країнам
розвивати приватний сектор, наголос у якому робиться на малі та
середні підприємства, що вважаються важливим генератором
добробуту та створювачем робочих місць. Допомога надається
для вдосконалення державних політик, поліпшення бізнесового
клімату, розвитку сектора послуг, сприяння роботі професійних
організацій, серед яких торговельні палати, федерації виробників
та асоціації підприємців. Допомога має доходити й до окремих
людей через доступ до фінансування через мережу
мікрофінансових організацій, розвитку яких приділяється увага
Єврокомісії.
Фінансові ресурси, що формують допомогу ЄС, розподіляються,
як правило, двома основними шляхами: наданням грантів та
контрактуванням. Гранти є прямим фінансовим внеском з
бюджету ЄС або Європейського фонду розвитку надаються третім
сторонам, що залучені до діяльності з надання зовнішньої
допомоги. Гранти поділяються на дві категорії: гранти для дій
(спрямовані на досягнення визначеної цілі) та операційні гранти
(фінансування операційних витрат органу ЄС, що здійснюється в
загальноєвропейських інтересах чи з метою досягнення цілі і яке є
частиною політики ЄС). Гранти базуються на принципі покриття
ефективно зроблених витрат, необхідних для діяльності, яка
ведеться на контрактній основі та, як правило, вимагає наявності
фінансування з боку іншої сторони. Конкретні умови надання
грантів визначаються документами про їх проведення.
Контрактування використовується у випадках, коли контрактуюча
сторона бажає придбати товари, роботи чи послуги, які вона
отримує за кошти.

6.5. ПОЛІТИКА РОЗШИРЕННЯ ЄС

Протягом півстоліття в Європейському Союзі відбувалися

424
паралельно два процеси — поглиблення інтеграції та прийняття
нових членів. Нині ЄС, уособленням цінностей, що спираються
на мир та свободу, демократію та верховенство закону, а також
толерантність і солідарність, є найбільшою економічною зоною
світу. Широкий внутрішній ринок та нові економічні можливості
підносять європейський добробут і конкурентоспроможність.
Будь-яка європейська країна, де дотримуються принципів
свободи, демократії, поваги прав людини та фундаментальних прав
і верховенства закону, може подавати заявку на набуття членства в
ЄС*, як це передбачено статтями 6 та 49 Договору про ЄС.
Звернення до ЄС для отримання членства є лише початком
тривалого та ретельного процесу. Офіційною точкою початку є
подання країною заявки, яка має безальтернативно випливати з
міцних двосторонніх відносин з ЄС. Обґрунтована заявка запускає
цілий ряд процедур оцінки з боку ЄС, які можуть або не можуть
привести до надання запрошення на перетворення на члена союзу.
Заявка від країни передається Раді, а коли Європейська Комісія
надає формальну думку про країну, та Європейський Парламент
погоджується, приймається рішення про прийняття заявки. Коли
Рада одностайно погоджує переговорний мандат, тільки тоді
можуть бути відкриті переговори про членство між країною-
вступником і всіма країнами ЄС. Але й це не відбувається
автоматично, бо країна-аплікант ще до початку переговорів має
відповідати ключовим критеріям, які також відомі як
«Копенгагенські критерії»****, а саме:
 стабільність установ, які гарантують демократію,
верховенство права, дотримання прав людини та захист прав
меншин (політичний блок);
 дійова ринкова економіка, у тому числі спроможність
відповідати на виклики конкурентних та ринкових сил у межах
союзу (економічний блок);
 спроможність виконувати зобов’язання, що випливають із
факту членства в ЄС, зокрема визнання цілей політичного,
економічного та монетарного союзу (членський блок).
1995 року у Мадриді Європейською Радою було уточнено, що
країни-кандидати також мають запровадити правила та
процедури ЄС. Вступ також вимагає від країн створення умов
для інтеграції за допомогою адаптації адміністративних структур.
Важливо, щоб законодавство ЄС було інтегровано в національне,
**
Фундаментальні права гарантовано Європейською конвенцією про захист прав
людини та фундаментальних свобод.
****
Визначені Європейською Радою у грудні 1993 року в Копенгагені.

425
але ще важливіше, щоб воно було імплементовано та вступило в
силу через відповідні адміністративні та юридичні структури.
Такими є передумови взаємної довіри, яка необхідна для
членства в ЄС, а швидкість, з якою країни рухатимуться до
нього, залежить од просування на шляху до спільних цілей.
З свого боку ЄС зазначає, що союз також має бути готовий до
нових членів. Свою готовність союз визначає з таких аспектів:
необхідність забезпечити, щоб інституції та процеси
прийняття рішень залишалися ефективними та підзвітними;
необхідність бути спроможним продовжувати розвивати та
реалізовувати спільні політики в усіх сферах;
необхідність бути спроможним продовжувати стабільно
фінансувати свої політики.
Стратегія до вступу пропонується країнам, аби якнайкраще
підготувати їх до майбутнього членства, і вона включає широке
коло таких рамкових документів і механізми: європейські угоди,
угоди про асоціацію, угоди про стабілізацію та асоціацію;
партнерство до вступу, європейське партнерство; допомога до
вступу; часткове фінансування з боку міжнародних фінансових
інститутів; участь у програмах ЄС, роботі агенцій та комітетів;
національні програми адаптації спільного доробку; звіти про
прогрес; політичний діалог тощо. При цьому може надаватися
фінансова допомога, яка спрямовується на започаткування
необхідних політичних, економічних та інституційних реформ
згідно зі стандартами ЄС, яка досить тісно переплітається з
іншими аспектами зовнішньої допомоги, що надається ЄС
країнам світу. Приклади обсягів фінансування країн наведено в
табл. 6.2. Основними напрямами допомоги є транскордонне
співробітництво, інституційний розвиток, допомога в проведенні
реформ, регіональний та сільський розвиток, розвиток людських
ресурсів. Допомога може надходити у таких формах:
 інвестиції, закупівлі, контракти чи субсидії;
 адміністративне співробітництво, включаючи експертів з ЄС;
 заходи союзу в інтересах країни-кандидата;
 заходи з підтримки процесу імплементації та програм управ-
ління;
 бюджетна допомога (надається у виключних випадках та
підлягає нагляду).
Таблиця 6.2
ЗАПЛАНОВАНІ ОБСЯГИ НАДАННЯ ДОПОМОГИ
ДЛЯ ВСТУПУ КРАЇНАМ-КАНДИДАТАМ, МЛН ЄВРО

426
 Країна/рік 2007 2008 2009 2010 2011
Хорватія 141,2 146,0 151,2 154,2 157,2
Македонія 58,5 70,2 81,8 92,3 98,7
Туреччина 497,2 538,7 566,4 653,7 781,9
Албанія 61,0 70,7 81,2 93,2 95,0
Боснія та Герцеговина 62,1 74,8 89,1 106,0 108,1
Чорногорія 31,4 32,6 33,3 34,0 34,7
Сербія 189,7 190,9 194,8 198,7 202,7
Косово 68,3 124,7 66,1 67,3 68,7
Багатосторонні програми 109,0 140,7 160,0 157,7 160,8
Джерело: Communication from the Commission to the Council and the
European Parliament «Instrument for pre-accession assistance (IPA): Multi-annual
indicative financial framework for 2009-2011». — Brussels, 6.11.2007. — COM
(2007) 689 final.

На даний момент уряди країн—членів ЄС спільно з

Європейською Радою погодилися розширити перспективи членства
в ЄС для країн Південної Європи — Хорватії, Македонії, Албанії,
Боснії та Герцеговини, Чорногорії, Сербії, Косово та Туреччини
(фінансовий аспект див. у табл. 6.2). Членство стане можливим коли
будуть дотримані вимоги ЄС. Поступовий та керований процес
розширення створює виграшну ситуацію для всіх сторін інтеграції.
Македонія, Хорватія та Туреччина визнані як країни-кандидати на
вступ, а з останніми двома наприкінці 2005 року розпочалися
переговори про вступ. Решта цих країн отримала обіцянку
перспективи членства в ЄС — вони визнані потенційними
країнами-кандидатами.
З усіма цими країнами Західних Балкан було започатковано
процес стабілізації та асоціації (він спрямований на поступове
зближення з ЄС). У центрі ланого процесу — угода про
стабілізацію та асоціацію, яка представляє контрактні зв’язки
між країнами, де визначено взаємні права та зобов’язання.
Завдяки цьому країни вже тепер отримують практично вільний
доступ до ринків ЄС, а також фінансову допомогу для
проведення реформ. Через зону вільної торгівлі з ЄС та пов’язані
аспекти (конкуренція та правила державної допомоги, захист
інтелектуальної власності тощо) і переваги (наприклад, право
заснування) та через реформи, спрямовані на адаптацію

427
стандартів ЄС, цей процес дає можливість країнам почати
інтегруватися з Союзом.
Країни-кандидати мають продемонструвати, що вони
спроможні будуть відігравати свою роль як члени, що інколи
вимагає підтримки громадян, політичної, правової та технічної
спроможності згідно з нормами та стандартами ЄС. Усі вимоги та
процедури визначено надзвичайно чітко завдяки тривалій
інтеграційній еволюції ЄС, забезпечуючи вказівки кандидатам і
продовження інтеграції самому союзові. Країни просуваються від
рівня до рівня після повного завершення, що також
континентальної побудови Євросоюзу стимулом для проведення
реформ. Основними рівнями, які далі ми розглянемо детальніше,
є такі:
 отримання мандата для проведення переговорів та
визначення рамок;
 огляд і моніторинг;
 завершення переговорів та підписання угоди про вступ.
На першому із цих рівнів після отримання рішення Ради
можуть бути розпочаті переговори про вступ. Для кожного
кандидата на вступ визначаються переговорні рамки, а через
інструмент вступного партнерства визначаються необхідні до
проведення реформи. Переговори відбуваються між країнами—
членами ЄС і країною-кандидатом на рівні міністерств та послів,
фокусуючись на умовах і термінах адаптації, імплементації та
вступу в дію положень спільного доробку ЄС (acquis communau-
taire), положення якого не підлягають обговоренню. Переговори
також стосуються фінансових умов (внесок нових країн та
очікуваний обсяг трансфертів з бюджету ЄС) та наскільки
можливо перехідних положень. Для цілей таких переговорів весь
обсяг спільного доробку (більше 80 000 сторінок тексту)
поділено на 35 тематичних розділів.
Перед безпосереднім початком переговорів Комісія проводить
докладний аналіз кожного з розділів, що відомо як огляд. У цій
спільній вправі беруть участь представники ЄС і країни. Вона
допомагає визначити ступінь готовності кандидата й у результаті
комісія робить висновок — чи рекомендувати починати переговори,
чи вимагати виконання певних умов, які мають бути виконані та
розглядаються як орієнтири, для досягнення яких складаються
стратегії чи плани дій щодо їх досягнення. У багатьох випадках
комісія може рекомендувати початок переговорів та визначити
орієнтири для закриття переговорів. Комісія постійно інформує
Раду та Європарламент про прогрес певної країни, для чого

428
регулярно готуються звіти та стратегії, а також пояснення щодо
умов майбутнього прогресу. Постійно здійснюється моніторинг
досягнення орієнтирів та прогрес застосуванні законодавства ЄС.

Вставка 28
РОЗДІЛИ «СПІЛЬНОГО ДОРОБКУ» ЄС

1. Вільний рух товарів 18. Статистика

2. Вільний рух працівників 19. Соціальна політика та зайнятість
3. Право заснування та вільне 20. Підприємницька та промислова
надання послуг політика
4. Вільний рух капіталу 21. Транс’європейські мережі
5. Державні закупівлі 22. Регіональна політика та
6. Право компаній координація структурних інструментів
7. Право інтелектуальної власності 23. Судочинство та фундаментальні
права
8. Конкурентна політика
24. Юстиція, свобода та безпека
9. Фінансові послуги
25. Наука та дослідження
10. Інформаційне суспільство та медіа
26. Освіта і культура
11. Сільське господарство
27. Навколишнє середовище
12. Продовольча безпека,
ветеринарна та фітосанітарна 28. Захист споживачів і здовов’я
політика 29. Митний союз
13. Рибальство 30. Зовнішні (економічні) відносини
14. Транспортна політика 31. Спільна закордонна та політика
15. Енергія безпеки
16. Оподаткування 32. Фінансовий контроль
17. Економічна та монетарна політика 33. Фінансові та бюджетні умови
34. Інституції
35. Інше

Кожна країна готує План дій, у якому визначається, що вона

робитиме та коли для досягнення рівня, необхідного для вступу.
Пріоритети, що включаються до Плану дій, визначаються ЄС для
кожної країни у документі «Вступ чи європейське партнерство».
Кожна країна також готує Національну програму адаптації
спільного доробку, яка є специфічним інструментом, який подає
деталі, часові рамки та витрати.
Виконання наданих зобов’язань перебуває під наглядом
протягом усього процесу, а будь-який розділ вважається умовно
закритим тільки тоді, коли всі країни-члени задоволені
прогресом, який демонструє кандидат. Повне закриття всіх

429
розділів відбувається лише в кінці процесу, оскільки існує тісний
взаємозв’язок між різними розділами та діє принцип «нічого не
погоджено, поки все не погоджено». Після завершення
переговорів за всіма розділами детальні умови та терміни
вносяться до Проекту угоди про вступ, де містяться всі перехідні
положення, кінцеві строки, фінансові умови та інші
застереження. Після узгодження договору з Радою, Комісією та
Європейським парламентом вона подається на підпис країні-
кандидату та всім країнам-членам після чого має бути
ратифікована згідно конституцій країн, що її підписали. Далі
країна набуває статус апліканта на вступ.

Запитання для самоконтролю

1. Які основні складові зовнішньої політики ЄС?

2. Які основні положення європейської політики сусідства?
3. Яке місце в зовнішній політиці ЄС належить угоді про
стабілізацію та асоціацію?
4. Який взаємозв’язок між спільною зовнішньою і
безпековою політикою та НАТО?
5. Представники яких країн можуть брати участь у
тендерах, що проводяться за різними напрямами зовнішньої
політики ЄС? У яких представники України?
6. Які країни перебувають найближче до членства в ЄС?
7. Які інструменти зовнішніх політик ЄС можуть бути
використані Україною?

Основна література

1. Спільний європейський економічний простір:

гармонізація мегарегіональних суперечностей: моногр. /
Київський національний економічний ун-т ім. Вадима
Гетьмана / Д. Г. Лук’яненко (ред.), В. І. Чужиков (ред.). —
К.: «Інститут сучасного підручника, 2007. — 544c.
2. European Commission. The EU in the world: the foreign
policy of the European Union. Luxembourg: Office for Official
Publications of the European Communities, 2007.
3. N. Moussis Access to European Union. Brussels: Euro-
pean Study Service, 2008, 557 p.
Додаткова література

430
 1. Грубов В.М. Європейська колективна безпека в умовах
глобалізації: ліберальна парадигма. — К. : ФАДА, ЛТД,
2007. — 554 с.
2. Договір про Європейський Союз. див. сайт
Верховної Ради України — http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-
bin/laws/main.cgi?nreg=994_029
3. Кравченко О.П. Еволюція становлення і перспективи
спільної зовнішньої політики ЄС: концептуальний та
регулятивний аспекти: автореф. дисертації / НАН України;
Інститут світової економіки і міжнародних відносин — К.,
2007. — 17 с.
4. На схід та південь від ЄС: проблеми формування
спільного європейського економічного простору: збірник
матеріалів міжнар. наук.-практ. конф., 5—7 жовтня 2006
року / КНЕУ ім. Вадима Гетьмана; Фундація сприяння
європейській інтеграції / В. І. Чужиков (відп.ред.) — К.:
КНЕУ ім. Вадима Гетьмана, 2006. — 272 с.
5. Офіційний сайт Генерального директорату з зовнішньої
політики — http://ec.europa.eu/dgs/external_relations/index_en.htm
6. Перспективи співробітництва між ЄС та
регіональними організаціями Чорноморського регіону:
матеріали міжнар. конф., (Київ, 27 квітня 2007 року) / Нац.
ін-т проблем міжнародної безпеки при Раді національної
безпеки і оборони України / Б.О. Парахонський (відп.ред.).
— К. : НІПМБ, 2007. — 182 c.
7. Bartels Lorand. «The trade and development policy of the
European Union», in European Journal of International Law, v.
18, n. 4, September 2007, p. 715-756.
8. Casarini Nicola, Musu Costanza (eds.). European foreign
policy in an evolving international system: the road towards
convergence. Basingstoke: Palgrave Macmillan, 2007.
9. Dür Andreas, Zimmermann Hubert (eds.). «The EU in
international trade negotiations», in Special issue of: Journal of
Common Market Studies, v. 45, n. 4, November 2007.
10. European Commission. Global Europe: Europe ‘s trade
defence instruments in a changing global economy: a Green
Paper for public consultation. Luxembourg: Office for Official
Publications of the European Communities, 2006.
11. Faber Gerrit, Orbie Jan (eds.). European Union trade
politics and development: ‘everything but arms’ unravelled
London: Routledge, 2007.
12. Lerais Frederic (et al.). China , the EU and the world:
Growing in harmony? European Commission, Bureau of
European Policy Advisers. Luxembourg: Office for Official
Publications of the European Communities, 2007.
13. Mold Andrew (ed.). EU development policy in a changing

431
world: challenges for the 21st century. Amsterdam: Amsterdam
University Press, 2007.
14. N. Moussis Guide to European Policies. Brussels:
European Study Service, 2007, 488p.
15. Peterson John, Young Alasdair (eds.). The European
Union and the new trade politics. London: Routledge, 2007.
16. The European Union and Russia: close neighbours, global
players, strategic partners. Luxembourg: Office for Official
Publications of the European Communities, 2007.

432
Розділ

СТРАТЕГІЯ ЗБЛИЖЕННЯ УКРАЇНИ З ЄС

ДЕНИС ІЛЬНИЦЬКИЙ
7.1. Основні засади євроінтеграційних прагнень
України
7.2. Інструменти європейської політики України
7.3. Перспективи європейської інтеграції України
Запитання та завдання для самоконтролю
Основна література
Додаткова література

7.1. ОСНОВНІ ЗАСАДИ

ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНИХ
ПРАГНЕНЬ УКРАЇНИ

Зближення економік України та Європейського Союзу

спирається на цілу низку документів національного
законодавства. Україні належить певне місце в зовнішніх
політиках ЄС (європейська політика сусідства, політика східного
партнерства тощо), про які йшлося в попередніх розділах. Утім,
на жаль, досі відсутній орієнтир, який би визначав, чи готовий
союз розширити кількість своїх членів за рахунок України.
Конституцією України визначено, що зовнішньополітична
діяльність нашої країни спрямована на забезпечення її
національних інтересів і безпеки за допомогою підтримання
мирного і взаємовигідного співробітництва з членами
міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами
та нормами міжнародного права. Проте чіткого визначення
європейського вектора розвитку України ще й досі не зроблено,
що, природно, гальмує процес європейської ідентифікації нашої
держави.
Основним законом окреслено повноваження держаних органів
влади, які можуть стосуватися питань європейської інтеграції.
Так, до повноважень Верховної Ради України серед іншого
належать «визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики»
та «заслуховування щорічних та позачергових послань
Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище
України». Виключно законами України, що приймаються
Верховною Радою (ВРУ) та підписуються Президентом,

433
визначаються «засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної
діяльності, митної справи». Президент України, зі свого боку, як
голова держави серед іншого «звертається з посланнями до
народу та із щорічними і позачерговими посланнями до
Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище
України» і «представляє державу в міжнародних відносинах,
здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави,
веде переговори та укладає міжнародні договори України».
Кабінет Міністрів України «забезпечує державний суверенітет і
економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і
зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів
України, актів Президента України», а також «організовує і
забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України,
митної справи».
Формально євроінтеграційні пріоритети (при цьому вони не є
єдиними), закріплено ще у 1993 році Постановою Верховної
Ради України «Про Основні напрями зовнішньої політики
України». Зокрема нею визначається, що наша країна здійснює
активну, гнучку і збалансовану зовнішню політику на таких
головних напрямах:
1. Розвиток двосторонніх міждержавних відносин.
2. Розширення участі в європейському регіональному
співробітництві.
3. Співробітництво в рамках Співдружності незалежних держав.
4. Членство в ООН та інших універсальних міжнародних
організаціях.
1994 року було підписано і ратифіковано Угоду про
партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими
Співтовариствами (УПС), але чинності вона набула лише у 1998
році після її ратифікації всіма країнами ЄС (останньою була
Португалія). Ця угода є базовим документом, на який спираються
учасники двосторонніх переговорів, розвиваючи співробітництво
у визначених нею напрямках. У процесі розширення ЄС до угоди
приєднувалися нові країни-члени. У 2008 році строк її дії
закінчився та розпочалися переговори щодо укладання нової
базової угоди, яка передбачала б вихід на більш високий рівень
розвитку відносин між сторонами.
У 1998 році через кілька місяців з моменту набуття чинності
УПС було підписано Указ Президента України «Про
затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського
Союзу». Вже 2000 року була схвалена «Програма інтеграції
України до Європейського Союзу». Ця Програма повинна була

434
стати головним інструментом загальної стратегії на шляху
наближення України до ЄС за всім спектром співробітництва —
політичного, соціального, фінансового, економічного,
торговельного, наукового, освітнього, культурного тощо. Інші
програми та плани політичного, соціально-економічного
спрямування, що розробляються органами виконавчої влади,
мають ґрунтуватися на цілях цієї Програми.
У квітні 2002 року Президент звернувся до Верховної Ради з
посланням «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії
економічного та соціального розвитку України на 2002—2011
роки», в якому наголошувалося, що «курс на європейську
інтеграцію є природним наслідком здобуття Україною державної
незалежності. Він викристалізовується з історії нашого народу, його
ментальності та демократичних традицій, з прагнення нинішнього
покоління бачити свою державу невід’ємною складовою єдиної
Європи. Європейський вибір України — це водночас і рух до
стандартів реальної демократії, інформаційного суспільства,
соціально орієнтованого ринкового господарства, що базується на
засадах верховенства права й забезпечення прав та свобод людини і
громадянина». Президент запропонував і практичні кроки як
ініціативу української сторони, зокрема створення у 2002—2011 рр.
згідно з Копенгагенськими критеріями необхідних передумов
набуття Україною повноправного членства в ЄС, а це, в свою чергу,
передбачало б послідовне здійснення таких кроків, більшість із яких
є актуальними і на даний момент (звичайно, крім часових рамок):
 2002—2003 рр. — набуття Україною членства в СОТ.
Фактично цей процес був на 5—6 років довшим (Україна стала
членом СОТ лише у травні 2008 року), що, в свою чергу,
відстрочило наступні етапи;
 2003—2004 рр. — проведення переговорного процесу та
підписання Угоди про асоціацію України та ЄС, яка б визначала
новий формат відносин, що відповідав би довгостроковим
інтересам України і наближатиме її до кінцевої мети —
утворення передумов набуття повноправного членства в
Євросоюзі;
 2003—2004 рр. — проведення переговорного процесу щодо
створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, яка б
передбачала функціонування ринкових інститутів, гарантування
правових норм у діловій сфері, стабільні та недискримінаційні
правові рамки, чітко визначені права власності, застосування
відповідних правил походження товарів, належну організацію
прикордонної інфраструктури тощо;

435
  2002—2007 рр. — приведення законодавства України у
відповідність до вимог законодавства ЄС у пріоритетних сферах;
 2004—2007 рр. — виконання процедур, необхідних для
набуття чинності Угоди про асоціацію між Україною та ЄС.
Отримавши такий асоційований статус, Україна зможе бути
краще інформованою щодо внутрішніх перетворень у Євросоюзі,
отримує можливість брати неформальну участь у переговорах
стосовно різних питань загальноєвропейського масштабу і
значення, здобуде право на полегшений доступ до фінансових
ресурсів ЄС;
 2005—2007 рр. — проведення переговорного процесу та
створення Митного союзу між Україною та ЄС, метою якого має
стати поступове усунення митних, правових і технологічних
перепон у цій сфері;
 2007—2011 рр. — повне виконання Угоди про асоціацію
між Україною і ЄС та Копенгагенських критеріїв щодо членства
в Євросоюзі;
 2011 р. — створення реальних передумов для вступу
України до ЄС.
Вже нины враховуючи реальний стан речей, можна було б
прийняти запропоновані етапи розвитку відносин, але з
урахуванням наявної відмінності у 5—7—10 років. Не варто
виключати, що певні питання можуть бути вирішені у більш
короткі терміни. Але необхідно також враховувати важливість
розвитку відносин з Росією, яка часом досить негативно
ставиться до розвитку процесів в Україні, хоча Президент
наголошував, що економічні відносини з Росією органічно
узгоджуються з євроінтеграційним курсом нашої держави. До
того ж, динаміка реформування вітчизняної економіки,
внутрішньополітична ситуація та стан розвитку міжнародних
відносин у цілому та за участі України дають можливість
спрогнозувати 2025 рік як найімовірніший для досягнення
поставленої мети.
Пріоритетами національних інтересів України, відповідно до
Закону «Про основи національної безпеки України», серед іншого є
наша інтеграція в європейський політичний, економічний, правовий
простір та в євроатлантичний безпековий простір, а також розвиток
рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами світу в
інтересах України. При цьому основними напрямами державної
політики з питань національної безпеки України серед іншого є
таке:
 забезпечення повноправної участі України в

436
загальноєвропейській та регіональних системах колективної
безпеки, набуття членства у ЄС та Організації
Північноатлантичного договору за збереження добросусідських
відносин і стратегічного партнерства з Росією, іншими країнами
Співдружності незалежних держав, а також з іншими країнами;
 адаптація законодавства України до законодавства
Європейського Союзу;
 посилення участі України у міжнародному поділі праці,
розвиток експортного потенціалу високотехнологічної продукції,
поглиблення інтеграції у європейську та світову економічну
систему та активізація участі в міжнародних економічних і
фінансових організаціях.
Аналіз складу міжнародних документів у базі законодавства
України може дати уявлення про справжній стан речей щодо
інтегрованості нашої країни в світове господарство чи окремі
міжнародні організації та інтеграційні угруповання (див. табл. 7.1).
У результаті можна побачити, що найбільша кількість документів
стосується співробітництва в межах СНД, далі йдуть документи,
реалізовані під егідою ООН (загальне міжнародне співробітництво
України), зі значним відставанням ЄС та найменша кількість в
інших суб’єктів. При цьому необхідно зазначити, що до цього
аналізу не потрапили двосторонні документи, які також є основою
міжнародної економічної діяльності суб’єктів, активізація якої
може вести до виходу на найвищий рівень розвитку відносин.
Таблиця 7.1
СТРУКТУРА ДОКУМЕНТОЗНАВСТВА
В БАЗІ МІЖНАРОДНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

Кількість документів у базі

Міжнародна організація / законодавства України

інтеграційне угруповання
шт. % від загальної
кількості
Співдружність незалежних держав 1706 18,47
Європейський Союз 156 1,69
Європейське економічне співтовариство 155 1,68
Європейське співтовариство 41 0,44
Європейське співтовариство з вугілля та сталі 4 0,04
Організація Об’єднаних Націй 1488 16,11
Світова організація торгівлі 72 0,78

437
 Парламентська Асамблея Ради Європи 40 0,43
Організація з безпеки та співробітництва в Європі 31 0,34
Чорноморське Економічне Співробітництво 8 0,09
Джерело: Складено автором на основі даних сайту Верховної Ради України
— http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?user=c&stru=3#Country
Тож можна стверджувати, що в Україні відсутня
зовнішньоекономічна стратегія, яка б чітко визначала
пріоритетним один вектор розвитку нашої країни. При цьому
найзначущішим є не відсутність визначеного вектора, а сама
відсутність бачення гармонійного стратегічного розвитку країни
в цілому, відтак усе, що відбувається в зовнішньоекономічній
складовій розвитку, має виключно тактичний характер і залежить
од окремих осіб, партій, світової кон’юнктури та політики
окремих гравців світового рівня. Проводячи
зовнішньоекономічну політику, необхідно також ураховувати й
той факт, що ЄС не стоїть на місці та досить активно
розвивається. Стримані кроки ЄС назустріч інтеграції з Україною
свідчать про наявність стратегії розвитку, її тактичну реалізацію
та необхідність удосконалення взаємовигідного співробітництва
на нинішньому рівні розвитку відносин.

7.2. ІНСТРУМЕНТИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ

ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

На виконання наведених базових документів розробляються

та реалізуються різноманітні програми, плани дій, концепції
реформування й адаптації та цілу низку інших документів. На
жаль, вони не завжди доводяться до логічного завершення чи
дістають своє продовження, що, як правило, відбувається через
зміни влади та пріоритетів нових політиків. Так, свого часу були
затверджені такі документи, як:
 концепція Загальнодержавної програми адаптації
законодавства України до законодавства Європейського Союзу;
 програма розвитку єврорегіонів;
 план дій Європейського Союзу в галузі юстиції та внутрішніх справ;
 план дій Україна — ЄС у сфері юстиції, свободи та безпеки;
 план дій Україна — Європейський Союз.
Підписання плану дій «Україна — Європейський Союз», що
відштовхувався від укладеної раніше Угоди про партнерство та
співробітництво, символізувало передачу ініціативи на користь

438
ЄС. План дій у даному разі є логічним продовженням реалізації
Євросоюзом політики сусідства та цілком відповідає інтересам
ЄС. Варто також мати на увазі, що стратегія інтеграції України
до ЄС має також ураховувати положення Стратегії ЄС щодо Ук-
раїни від 4 жовтня 1994 року, Спільної позиції ЄС щодо України
від 28 листопада 1994 року, Спільної стратегії ЄС щодо України
від 11 грудня 1999 року, а також відповідних рішень Ради ЄС,
декларацій та інших документів Союзу, які стосуються України.
Одним з інструментів узгодження інтересів сторін у процесі
розвитку відносин є партнерський діалог, що розвивається в рамках
проведення щорічних засідань Саміту Україна—ЄС, Ради з питань
співробітництва, Комітету з питань співробітництва, Комітету
парламентського співробітництва, регулярних консультацій Україна
— Трійка ЄC, постійних експертних консультацій. Саміт Україна—
ЄС — це регулярний політичний діалог на найвищому рівні між
Україною та Європейським Союзом. Перший Саміт Україна — ЄС
відбувся у вересні 1997 р. в Києві, в ході якого було підтверджено
європейський вибір України, обговорено засади розвитку спільної
договірно-правової бази, розглянуто шляхи поглиблення
економічного співробітництва. Остаточно механізм проведення
щорічних зустрічей у форматі Саміту Україна—ЄС за участю
Президента України та керівництва Євросоюзу сформувався після
набуття чинності Угодою про партнерство та співробітництво між
Україною та ЄС (УПС) у 1998 році і започаткував найвищу форму
політичного й економічного співробітництва сторін. Саміти
відбуваються досить регулярно, а місця їх проведення чергуються.
Коло питань, що обговорюються під час самітів, є досить широким.
Наприклад, на десятому саміті серед головних тем, що
обговорювалися, — політична та економічна ситуація в Україні,
подальше розширення ЄС, укладання між Україною та ЄС угод про
спрощений візовий режим та реадмісію, співпраця з низки спільних
проектів, зокрема у сфері енергетики, продовження курсу реформ в
Україні, а також вступ нашої держави до СОТ. Було відзначено
готовність Євросоюзу розпочати переговорний процес щодо
створення зони вільної торгівлі між Україною та Європейським
Союзом і обговорення формату нової Угоди між Україною та ЄС, яку
планується укласти на заміну чинної УПС.
Рада з питань співробітництва між Україною та ЄС здійснює
контроль за виконанням УПС та «розглядає будь-які значні
питання, що виникають у рамках Угоди, та будь-які інші
двосторонні або міжнародні питання, що становлять взаємний
інтерес». Засідання Ради проводяться на рівні міністрів один раз

439
на рік, а також, коли цього вимагають обставини. Зокрема, в
рамках Восьмого (спеціального) засідання Ради з питань
співробітництва між Україною та ЄС було схвалено План дій
Україна—ЄС. Рада з питань співробітництва складається з членів
Ради Європейського Союзу та з членів Комісії Європейських
Співтовариств, з одного боку, та членів уряду України, з другого.
Головування в Раді здійснюється по черзі європейською та
українською сторонами. Українську частину Ради очолює
Прем’єр-міністр України, який має першого заступника —
міністра закордонних справ, і двох заступників: міністра
економіки та міністра юстиції. До складу української частини
Ради входять усі міністри та інші керівники центральних органів
виконавчої влади.
Відповідно до статті 87 Угоди про партнерство та
співробітництво між Україною та ЄС (УПС)*, було засновано
допоміжний орган — Комітет з питань співробітництва для
сприяння роботі Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС.
Комітет складається з представників членів Ради Європейського
Союзу і членів Комісії Європейських Співтовариств, з одного боку,
та з представників уряду України, з іншого, як правило, на рівні
старших посадових осіб державної служби. Посаду Голови Комітету
з питань співробітництва обіймають по черзі представник
Співтовариства та представник України. Головою української
частини Комітету є за посадою віце-прем’єр-міністр України, який,
відповідно до функціональних обов’язків, забезпечує взаємодію
органів виконавчої влади у сфері європейської інтеграції.
Заступниками голови української частини Комітету є за посадою: з
питань здійснення координації економічного, секторального та
соціального співробітництва між Україною та ЄС — заступник
міністра економіки; з питань координації зовнішньополітичних
аспектів європейської інтеграції — заступник міністра закордонних
справ; з питань координації співробітництва між Україною та ЄС у
сфері юстиції та внутрішніх справ, адаптації законодавства України
до законодавства ЄС — заступник міністра юстиції; з питань
інституційної розбудови та реалізації в Україні програм Twinning,
TAIEX та SIGMA — начальник Головдержслужби. До складу також
входять заступники керівників центральних органів виконавчої
влади. У рамках Комітету створено сім секторальних підкомітетів:
1. Торгівля та інвестиції (питання СОТ; торгівля товарами та
**
Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими
Співтовариствами та їх державами-членами // Офіційний вісник України вiд 29.06.2006
— 2006 р., № 24.

440
послугами; технічні бар’єри в торгівлі, інвестиції, заснування
компаній, права інтелектуальної власності та державні закупівлі;
створення зони вільної торгівлі; антидемпінгові та захисні
заходи; специфічні галузеві торговельні питання; сільське
господарство, рибальство, санітарні та фітосанітарні питання).
2. Економічні та соціальні питання, фінанси та статистика
(макроекономічні питання; соціальна політика та політика у
сфері зайнятості; статистика фінансових ринків; структурні
реформи; стратегії сталого розвитку (екологічного, соціального
та економічного); оподаткування; управління державними
фінансами, зокрема аудит та фінансовий контроль; фінансові
послуги; загальні принципи надання технічної допомоги).
3. Політика у сфері підприємств, конкуренція,
співробітництво в регуляторній сфері (співробітництво в
регуляторній сфері стосовно промислових товарів — стандарти,
технічні норми, оцінка відповідності); діалог щодо промислової
політики; малі та середні підприємства; державні закупівлі та
права інтелектуальної власності (регуляторні аспекти),
корпоративне законодавство, захист прав споживачів, розгляд
регуляторного співробітництва та апроксимації законодавства).
4. Енергетика, транспорт, ядерна безпека та екологія
(інтеграція енергетичних ринків, енергетична інфраструктура,
ядерна безпека, енергоефективність, виробництво енергії,
транспорт, програма Галілео, безпека морських перевезень,
захист довкілля).
5. Митне та транскордонне співробітництво (митне
співробітництво, транскордонне співробітництво, інші питання).
6. Юстиція, свобода та безпека (боротьба із організованою та
міжнародною злочинністю, транскордонна співпраця у сфері
юстиції, свободи та питань безпеки, управління кордонами,
міграція, притулок, «відмивання» грошей, боротьба з
наркотиками, запобігання протизаконній діяльності, судова
реформа, боротьба з корупцією, верховенство права, якісне
управління).
7. Наука та технології, дослідження та розробки, освіта, куль-
тура, громадське здоров’я, інформаційне суспільство та медіа
(космос, загальні аспекти супутникової навігації, освіта, участь у
Рамкових програмах ЄС, технології інформаційного суспільства,
інформаційне суспільство, культура, громадське здоров’я, лібералі-
зація електронних комунікацій, регуляторна база, он-лайнові
послуги, медіа-політика).
Одним з інструментів зближення, який пропонується ЄС країнам-

441
партнерам, є приєднання до заяв і виступів від імені Європейського
Союзу. Україна отримала право приєднуватися до заяв і виступів ЄС
із регіональних та міжнародних питань 17 травня 2005 року. Відтоді
Україною було підтримано 91 % (1655 з 1816, щодо яких вівся
облік) заяв та виступів від імені Європейського Союзу, які
стосувалися найрізноманітніших питань міжнародного
співробітництва.
Нашій країні варто було б активніше використовувати
пропозиції ЄС щодо інструментів, які передбачені Європейською
політикою сусідства і про які йшлося у розділі, присвяченому
зовнішнім політикам ЄС. При цьому офіційна позиція України
свого часу не передбачала її підтримки, що, найшвидше, мало на
меті отримання особливого статусу у взаємовідносинах як
наприклад у відносинах з Росією. ЄПС із самого початку свого
існування і до сьогодні залишається односторонньою політикою
Європейського Союзу щодо Південного Середземномор’я,
Близького Сходу та окремих країн Центрально-Східної Європи, в
рамках якої ЄС прагне розвивати відносини з Україною. Водночас у
позиції Міністерства закордонних справ України зазначалося, що
ключові засади ЄПС і пропозиції щодо її оновлення загалом є
далекими від національних інтересів України. Зокрема, це пов’язано
з такими елементами ЄПС:
 позиціонування політики сусідства як альтернативи розширенню;
 відсутність диференціації між європейськими та
неєвропейськими країнами-партнерами, зокрема в плані кінцевих
цілей та перспектив відносин з ЄС;
 ЄПС не передбачає можливості запровадження взаємного
безвізового режиму між ЄС та країною-партнером.
Утім, 2005 року було прийнято двосторонній документ, згідно
з яким наша країна бере на себе зобов’язання, а Євросоюз
погоджується допомагати у його виконанні — План дій. ЄС та
Україна погодилися працювати разом, виконуючи цей План у
рамках Європейської політики сусідства, щоб не допустити
появи нових ліній поділу в Європі. Цей План дій, який
охоплював часові рамки у три роки, був важливим кроком у
всьому європейському процесі. Його імплементація допомагала
реалізації положень УПС як діючої основи співробітництва
України та ЄС та сприятиме і підтримуватиме мету України
щодо подальшої інтеграції до європейських економічних та
соціальних структур. Імплементація Плану дій дещо наблизила
українське законодавство, норми та стандарти до законодавства

442
Європейського Союзу. Вважається, що він також заклав міцну
основу для подальшої економічної інтеграції, включаючи спільні
зусилля у напрямі запровадження зони вільної торгівлі ЄС —
Україна на основі ухвалення та реалізації економічних і
торговельних норм та правил, які сприятимуть посиленню
торгівлі, інвестування та зростання економік. План дій сприятиме
розробці та реалізації стратегій і заходів, спрямованих на
забезпечення економічного зростання та соціального зближення,
зростання життєвого рівня та захисту навколишнього
середовища, забезпечуючи тим самим досягнення довгострокової
цілі сталого розвитку. Європейська політика сусідства відкриває
ширші перспективи для партнерства, економічної інтеграції та
співробітництва між Україною та ЄС, найважливішими
напрямами чого є:
 перспектива просування за рамки партнерства до більш
високого рівня інтеграції, включаючи можливу участь як
повноправного партнера на внутрішньому ринку ЄС, нарощувати
вплив на окремих напрямах політик та програм Європейського
Союзу;
 розширення рамок та поглиблення політичного співробітництва;
 можливість наближення законодавства в економічній сфері,
взаємне відкриття економік та подальше зменшення кількості
торговельних бар’єрів, що стимулюватиме інвестиції та
економічне зростання;
 збільшення фінансової підтримки: надання ЄС фінансової
допомоги Україні сприятиме здійсненню визначених заходів, а
також підтримці проектів, що потребуватимуть інвестицій в
інфраструктуру через інструменти Європейського інвестиційного
банку;
 можливості започаткування нових програм чи збільшення
участі у певних програмах ЄС, що сприятиме розвитку
культурних, освітніх, технічних, наукових зв’язків, а також
зв’язків у сфері охорони природного середовища;
 підтримка в адаптації законодавства до норм і стандартів
ЄС, зокрема через надання технічної допомоги, обмін досвідом
між державними службовцями та цільові консультації і
підтримку через механізм обміну інформацією про технічну
допомогу;
 поглиблення торговельних та економічних відносин,
включаючи перегляд створення розширенної Зони вільної торгівлі
(ЗВТ+);
 укладення нової посиленої угоди, рамки якої буде визначено

443
за результатами досягнення цілей Плану дій та загального
розвитку відносин Україна — ЄС. Доцільність нових договірних
зобов’язань розглядатиметься у належний час.
План дій встановлює комплексний перелік пріоритетів, як у
рамках, так і поза рамками Угоди про партнерство та
співробітництво. Складанню плану дій та закріплених у них
пріоритетів передувала значна робота ЄС щодо оцінки поточного
стану економіки України та зовнішньоекономічних зв’язків
країн. Україні також було б доцільно регулярно проводити
оцінки різного роду, та не лише внутрішні, а й такі, що дозволяли
б оцінювати європейців і вивчати їхній досвід. Серед цих
пріоритетів, усі з яких мають важливе значення, а деякі на даний
момент вже реалізовані, особливу увагу слід приділити так, як:
 подальше посилення стабільності й ефективності органів,
що забезпечують демократію та верховенство права;
 забезпечення поваги до свободи засобів масової інформації
та свободи слова;
 розвиток можливостей для поглиблення консультацій між
Україною та ЄС у сфері врегулювання кризових ситуацій;
 посилення співробітництва у сфері роззброєння та
нерозповсюдження ядерної зброї;
 посилення співробітництва з питань нашої спільної
сусідської та регіональної безпеки, зокрема щодо ефективного
розв’язання Придністровського конфлікту в Молдові;
 поступова ліквідація обмежень і нетарифних бар’єрів, які
перешкоджають двосторонній торгівлі та реалізації необхідних
регулятивних реформ;
 поліпшення інвестиційного клімату за допомогою
запровадження недискримінаційних, прозорих і передбачуваних
умов ведення бізнесу, спрощених адміністративних процедур та
боротьби з корупцією;
 податкова реформа, поліпшення функціонування Податкової
адміністрації та ефективне використання державних коштів;
 започаткування конструктивного діалогу зі спрощення
візового режиму між Україною та ЄС, беручи до уваги
необхідність прогресу в переговорах щодо реадмісії;
 наближення законодавства, норм і стандартів України до
законодавства, норм і стандартів ЄС; посилення дієздатності
адміністративних і судових органів;
 сприяння діалогу з питань працевлаштування та намагання,
відповідно до УПС, забезпечити, щоб ставлення до працівників-
мігрантів не було дискримінаційним на підставі громадянства;

444
  повна імплементація Меморандуму про взаємопорозуміння
щодо закриття Чорнобильської атомної електростанції, включаючи
завершення будівництва та введення в дію ядерних реакторів Х2/Р4,
відповідно до визнаних міжнародних стандартів з ядерної безпеки.
Пошук сфер перетину національних економічних інтересів є
одним з напрямів, який має зустрічати протидію. У таких випадках
насампеерд варто реалізовувати проекти та програми. Не
останньою складовою в цьому є наявність визначених національних
економічних інтересів з боку України або хоча б як це зроблено в
ЄС за допомогою визначення цілей політики, що реалізується.
Одним з прикладів такого збігу можна розглядати розвиток
транс’європейських транспортних та енергетичних мереж.
Окремого вирішення потребує питання еміграції українців до країн
ЄС — адже працюючи на економіку країн перебування часто-густо
в статусі нелегалів, громадяни можуть сподіватися на підтримку
лише України, де на даний момент вони не сплачують ні податків,
ані роблять соціальних внесків у своє майбутнє пенсійне
забезпечення. Можуть також збігатися інтереси вивезення капіталів
європейцями та залучення інвестицій українцями, але при цьому
варто було б додати (та не лише для європейців) відбір проектів за
більш жорсткими європейськими стандартами та розвиток
визначених урядом України чи регіонами пріоритетних проектів і
напрямів.
Використовуючи запропоновані ЄС інструменти, такі проекти та
програми повинні бути закріплені в національних програмах дій,
що як документ погоджуються сторонами. У планах дій
представники ЄС дають пропозиції щодо (в їх баченні) необхідних
для проведення в певний період реформ, здійснення програм та
проектів і можливості їх фінансової підтримки, а вітчизняні
урядовці мають аргументувати і відстояти передусім
найактуальніші для України заходи. У 2006, 2007 та 2008 роках
приймалися розпорядження Кабінету Міністрів України про
конкретні заходи з виконання Плану дій Україна — ЄС. По
завершенню строку дії цього Плану дій проводитиметься робота
щодо оцінки результатів його виконання. Складання наступних
планів дій чи іншого інструменту потребуватиме насамперед
наявності нової базової угоди між Україною та ЄС, яка прийде на
заміну Угоді про партнерство та співробітництво. На жаль, вони не
мали широкого громадського обговорення (а наявність активного
громадянського суспільства є однією з цінностей ЄС), та, що мабуть
більш прикро, широко не обговорювалися результати виконання
цих планів дій, і не проводилася робота над помилками. У розробці

445
планів дій мабит брати участь усі органи державної влади в межах
своїх компетенцій. Найшвидше цей інструмент недооцінено
вітчизняними політиками, тоді як досвід інших країн довів його
дієвість.
Коло питань реального та потенційного співробітництва є
надзвичайно широким. З повним складом сфер і галузей, щодо
яких робиться наголос під час проведення переговорів про
приєднання країн до ЄС, ішлося в розділі, присвяченому
зовнішнім політикам ЄС. Їх кількість і зміст спільного доробку
країн ЄС свідчать про те, що стратегією європейської інтеграції
України повинні опікуватися всі без винятку органи державної
влади.
На шляху інтеграції України до ЄС (або до будь-якої іншої
економіки) наша країна має активно використовувати потенціал
єврорегіонів, яким належить важливе місце в моделі європейської
інтеграції. Єврорегіони покликані мінімізувати, а в ідеалі
знищити розбіжності між регіонами країн, що мають спільний
кордон, забезпечивши їх розвиток. Єврорегіони не є сталим
утворенням, а радше гнучким інструментом виявлення,
запобігання, розв’язання, мінімізації проблем і їх наслідків для
прикордонних територій країн, хоча територіально вони майже
не змінюються. Щороку ЄС виділяє мільярди євро для підтримки
розвитку єврорегіонів. Використання можливостей такого
інструмента робить регіони передбачуванішими у їх розвитку та
створює більш гомогенне середовище на територіях, де одна
країна межу з іншою. Відсутність проблем на кордонах є
значною мірою запорукою відсутності непорозумінь у
відносинах між країнами в цілому.
Хоча 19 з 25 наших областей можна віднести до
прикордонних, а відтак і до таких, що можуть брати участь у
єврорегіонах, прикордонне співробітництво не є активним. Наша
держава оголосила про свою участь у кількох єврорегіонах
(Карпати, Буг, Верхній Прут, Нижній Дунай, Дніпро,
Слобожанщина та потенційно Чорномор’я), однак активність їх
функціонування значною мірою різниться. Найбільш
«просунутим» вважається єврорегіон Карпати при якому навіть
створено спеціальний фонд фінансування проектів розвитку.
Зрозуміло, що роки лише додають досвіду, який обов’язково
необхідно використовувати. Одначе, на жаль, значних
результатів жодним з регіонів не продемонстровано. Скажімо,
дані про те, що Волинська область має товарообіг із Польщею у
кілька десятків мільйонів доларів, свідчать або про вади

446
статистики, або про значний розрив між господарствами двох
держав, що був створений кордоном.
Національні інтереси України у сфері використання єврорегіонів
у своїй політиці можна спробувати визначити такими
положеннями: 1) наша країна зацікавлена у всебічному розвиткові
прикордонних територій поряд з іншими територіями країни;
2) участь держави в розвиткові прикордонних територій, що
входять до складу єврорегіонів, відбувається з місцевої ініціативи
на умовах часткового фінансування проектів місцевого значення та
повного фінансування проектів загальнодержавного значення
незалежно від участі інших країн, але з їх запрошенням; 3)
працевлаштування українців вітається за умови створення робочих
місць на території нашої країни з гарантіями захисту таких
інвестицій; 4) підтримка розвитку єврорегіонів нині це —
відсутність або мінімізація проблем у майбутньому на рівні регіонів
і запорука регіонального лідерства країни в цілому. Єврорегіони
повинні бути вагомим інструментом регіональної політики України,
спрямованої на всебічний розвиток, підтримку місцевих ініціатив та
інтеграцію вітчизняної економіки з економіками країн-сусідів з
виходом на глобальні обшири.
Важливим є також вивчення досвіду приєднання до ЄС різних
країн. При цьому необхідно вивчати досвід не лише 12 країн, які
приєдналися до союзу останніми роками, а й тих, які
приєднувалися до інтеграційних процесів протягом всіх років.
Доцільним є також вивчення аргументів на користь відмови від
приєднання деяких країн. Систематизація таких матеріалів
передовсім має бути покладена на плечі науковців з подальшим
їх викладанням державним службовцям та представникам
громадськості.
Окремо варто відзначити важливість розвитку двосторонніх
відносин між Україною та окремими країнами ЄС як у торговельних
аспектах, так і з міжнародного руху капіталів та трудової міграції.
Відомо, що рішення про приєднання нових країн до складу ЄС
приймається його членами та може бути заблоковано на вимогу
однієї з країн. Зацікавленість кожної з країн у розвитку відносин з
Україною та виведенні їх на вищий рівень також є стимулом
розвитку співпраці. Тому наявність високого рівня розвитку
відносин може бути однією з запорук успішності інтеграції України
в цілому, а також забезпечуватиме меншу залежність од однієї з
країн.

447
 7.3. ПЕРСПЕКТИВИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ
ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ

Основними чинниками, що визначають перспективи

європейської інтеграції України, можна назвати, з одного боку —
внутрішню спроможність обстоювати національні економічні
інтереси та відповідність критеріям, що були визначені
Європейським союзом; з іншого — зовнішню готовність та
спроможність Союзу до розширення. Хоча питання прийняття
нових членів для ЄС видається політичним рішенням, але воно
спирається на широку економічну базу, розвиток якої є центром
економічних інтересів ЄС як інтеграційного угруповання,
економічного союзу. Саме висока частка (60—80 %) взаємних
зовнішньоекономічних відносин між членами Євросоюзу
дозволила країнам прийняти політичне рішення про вихід на
найвищий рівень, рівень інтеграції (а йому передують
міжнародні контакти, взаємодія та співробітництво) міжнародних
економічних відносин. Країни ЄС перед вступом мали на вибір
лише два варіанти — «так» або «ні», не маючи вибору векторів.
Навіть при цьому деякі європейські країни досі відповідають «ні»
лише через те, що бачать у Союзі утиск національних
економічних інтересів, хоча це не зменшує обсяги економічного
співробітництва між ними. Отже, питання інтеграції насамперед
є питанням економічним.
На даний момент Україна має майже рівні економічні інтереси на
ринках ЄС та СНД, що не дає можливості прийняти політичного
рішення про приєднання до якогось інтеграційного угруповання або,
іншими словами, про відмову від захисту національних економічних
інтересів в одному з цих напрямів. Насправді ми до цього ще не
готові. Можна спрогнозувати те, що, найшвидше, Україна
інтегруватиметься в тому напрямі, в якому буде першим досягнуто
50 % межі частки взаємних зовнішньоекономічних відносин (див.
рис. 7.1).

448
 Рис. 7.1. Частка країн СНД та ЄС
у зовнішньоторговельних операціях України, %
Складено автором за матеріалами Держкомстату України —
http://www.ukrstat.gov.ua

Таке можливе за рахунок активного розвитку відносин між

країнами з темпами, що перевищують темпи іншого напряму. До
речі, з результатами лінійного прогнозування з умов збереження
тенденції останнього десятиліття було отримано такий результат: у
2025 році Україна досягне частки у 50 % зовнішньоторговельного
обігу з ЄС. Іншим можливим варіантом є обмеження та скорочення
відносин в одному з напрямів для розвитку іншого, що вбачається
можливим завдяки деструктивним діям політиків і є шкідливим для
розвитку економіки. Тож наведені факти свідчать про відсутність
тісних відносин України (які могли б перерости в інтеграцію) з
будь-якою з країн (групою країн) світу, а відтак і про внутрішню
неготовність до вирішення питання «самотності» в найближчі роки.
До логіки політики розширення ЄС входить не лише
політичний діалог, а й, що важливіше для успішності
інтеграційного процесу, такі аспекти як стабілізація та
асоціація, які передусім стосуються економік країн.
Спроможність уряду забезпечити стабільний розвиток економіки
держави в сучасних умовах та тісний зв’язок (асоціація) з
країною є одним з кроків на шляху інтеграції економік країн.
Питання стабільного розвитку можна з упевненістю визначити
тим самим чином, як це робить ЄС як об’єктивні критерії участі в

449
економічному та монетарному союзі, відомі також як
Маастрихтські критерії*, а саме:
 цінова стабільність (достатній рівень стабільності цін і
сталість середніх темпів інфляції, які не мають перевищувати три
кращі показники держав-членів більше, ніж на 1,5 %; у 2007 році
інфляція в ЄС — 3,2 %, в Україні — 16,6 %);
 невисокий дефіцит бюджету (відношення дефіциту
державного бюджету до ВВП не повинно перевищувати 3 %;
Україна тепер (–1,1 % у 2007 році) відповідає цьому критерію,
але у зв’язку з необхідністю розвитку національної економіки
може перевищити даний показник);
 обмежений державний борг (відношення державного боргу
до ВВП не має перевищувати 60 %; Україна нещодавно (12,5 % у
2007 році) відповідала цьому критерію, але у зв’язку з
необхідністю розвитку може перевищити даний показник;
 стабільність національної валюти (протягом щонайменше двох
років і без значного напруження з боку відповідної країни
нормальне відхилення величини обмінного курсу національної
валюти не має виходити за граничні значення, передбачені
механізмом обмінного курсу країн-членів; країни ЄС прив’язують
національні валюти до євро, а гривня тепер фактично прив’язана до
долара США);
 невисокі відсоткові ставки (довгострокова номінальна
відсоткова ставка не повинна перевищувати три кращі показники
стабільності цін держав-членів більше, ніж на 2 %; у 2007 році в
ЄС — 4,5 %, в Україні — 14,8 %).
Для повноти картини необхідно додати ще такий критерій як
рівень доходів на душу населення в Україні, який мав би
відповідати середньому по країнах ЄС. Прагнучи приєднатися до
сильного партнера з гіршими макроекономічними показниками,
країна відіграватиме роль молодшого брата і сподіватиметься на
постійну економічну допомогу в обмін на певні економічні чи
політичні поступки. Стратегічною має бути побудова економіки,
де основні макроекономічні показники відповідають середньому
рівню по країнах ЄС.
Прагнучи поглиблювати відносини з країнами—членами ЄС,
Україна має стратегічно орієнтуватися на наведені індикатори,
використовувати всі наявні можливості співробітництва, які
пропонуються європейцями, та виходити з новими ініціативами та
обґрунтовувати їх доцільність нашим партнерам. Відносини варто
**
«Treaty on European Union». — Official Journal C 191, 29 July 1992, article 104, 109.

450
 розвивати не лише з ЄС як інтеграційним угрупованням, а й з
окремими країнами, кожна з яких має свій економічний потенціал
та вагу в Євросоюзі. Необхідно також пам’ятати, що процес виходу
відносин на більш високі рівні є досить тривалим. Варто лише
пригадати, як довго та тяжко Україна домагалася визнання статусу
ринковості своєї економіки (який, нарешті, було отримано
наприкінці 2005 року від ЄС та на початку 2006 року від США).
Хоча Україну вже визнали країною з ринковою економікою, а 2008
року прийняли до СОТ, варто не забувати, що, відповідно до
Копенгагенських критеріїв*, вимоги до членства у сфері економіки
стосуються «наявності як дієвої ринкової економіки, так і здатності
витримувати конкурентний тиск та дію ринкових сил у рамках ЄС», —
відповідь про готовність до членства мають дати обидві сторони.
Наявність дієвої ринкової економіки характеризується такими
елементами, як:
 рівновага між попитом і пропозицією як результат вільної
взаємодії ринкових сил;
 лібералізація цін і торгівлі;
 відсутність перешкод для доступу на ринок і виходу з нього;
 наявність достатньої правової бази, включаючи регулювання
права власності, виконання законів і контрактів;
 досягнення макроекономічної стабільності, включаючи цінову
рівновагу, стабільність державного фінансування та платіжного
балансу;
 суспільний консенсус щодо найважливіших питань
економічної політики;
 достатня розвинутість фінансового сектора для спрямування
збережень на інвестування виробництва.
Критерій здатності витримувати конкурентний тиск і дію
ринкових сил у рамках ЄС передбачає:
 наявність дієвої ринкової економіки з достатнім рівнем
макроекономічної стабільності, що дає змогу суб’єктам ринку
приймати рішення в атмосфері стабільності й передбачуваності;
 достатню кількість людських і матеріальних ресурсів,
включаючи інфраструктуру (енергопостачання, телекомунікації,
транспорт й ін.), рівень освіти та дослідницької діяльності;
 ступінь впливу урядової політики та законодавства на
конкуренцію за рахунок проведення торговельної політики,
політики конкуренції, надання державної допомоги; 
 рівень і темпи інтеграції держави в ЄС перед його
**
«Conclusions of the Presidency». — European Council in Copenhagen, 21-22 June
1993, SN 180/1/93 http://ue.eu.int/ueDocs/cms_Data/docs/pressdata/en/ec/72921.pdf.

451
розширенням;
 достатню частку малих фірм у структурі економіки, оскільки
малі фірми отримують вигоду від спрощеного доступу на ринок.
Ще одним елементом стратегії зближення України та ЄС є
необхідність урахування існування в ЄС черговості піврічного
головування країн-членів та формування в Україні традиції
визначення пріоритетів співробітництва на цей час. Це дає змогу
відслідковувати прогрес у розвитку відносин і вирішенні питань
співробітництва, а також виносити нові питання, насамперед
економічні, з урахуванням особливостей відносин з кожною з
країн, що головують, і цілей, що ставить перед собою ця країна.
Такий підхід варто підтримувати й використовувати. Так,
наприклад, на час головування Франції у другому півріччі 2008
року було визначено такі зовнішньоекономічні пріоритети:
1.У сфері спільної енергетичної політики:
 поглиблення співробітництва у реалізації Меморандуму про
взаєморозуміння між Україною та ЄС щодо співробітництва в
енергетичній сфері, включаючи підготовку третього спільного
звіту про реалізацію його положень протягом 2008 року;
 вжиття заходів з метою набуття Україною членства в
Європейському енергетичному співтоваристві;
 проведення міжнародної донорської конференції з питань
фінансування модернізації газотранспортної системи України.
2.У сфері спільної міграційної політики:
 у контексті реалізації Угоди про спрощення видачі віз між
Україною та ЄС, започаткування діалогу щодо подальшої
лібералізації візового режиму з метою запровадження безвізового
режиму для громадян України у довгостроковій перспективі;
 розробка та реалізація спільних проектів у сфері боротьби з
нелегальною міграцією, включаючи питання реадмісії.
3.У сфері сільськогосподарської політики:
 сприяння виконанню підписаного в жовтні 2006 року
Меморандуму про взаєморозуміння у сфері сільського
господарства між Міністерством аграрної політики України та
Генеральним Директоратом Європейської Комісії «Сільське
господарство та розвиток сільської місцевості».
Окремою актуальною та важливою сферою співробітництва
для України, безперечно, є надання з боку ЄС допомоги у
підготовці до проведення фінальної частини Чемпіонату Європи
з футболу 2012 року.
Не менш важливим є питання завершення основного етапу
становлення України як держави, де гармонійно функціонують

452
гілки влади. Постійні намагання вносити зміни до чинної
Конституції свідчать про відносну незрілість нашої країни як
держави зі стабільним політичним устроєм. Це певною мірою
відштовхує європейців од прискореного зближення з Україною,
залишаючи її як резерв.
Непроста ситуація в українській економіці дещо гальмує
подальший розвиток відносин з ЄС. Серед негативів також варто
назвати прагнення окремих політичних сил розтягнути економіку
на регіони за інтересами, що може являти собою загрозу
територіальній цілісності України. Виникає постійна
необхідність пошуку оптимальних рішень в умовах такої
невизначеності. Необхідність постійного маневрування між
двома центрами тяжіння вимагає політичної спроможності до
цього та, що важливіше, чіткого визначення національних
економічних інтересів. Ще одним негативом може стати
вироблення в партнерів або індиферентного ставлення як до
нічийної території, або поваги до самоідентифікації та
спроможності захищати власні інтереси перед сильними
партнерами. Позитивним убачається можливість отримання
переваг од боротьби двох центрів тяжіння (ЄС та СНД) за
визначення Україною свого майбутнього шляху. Змагаючись за
нашу економіку, партнери мають надати стимули, привілеї та
докази переваги вибору на їх користь, що може виявлятися у
відкритті ринків для вітчизняних товарів, послуг і капіталів,
побудові соціально рівноправного партнерства, гармонійному
соціально-економічному розвиткові, недискримінації
працівників, сприянні зростанню економічного добробуту країни
та людей, збереженні національних конкурентних переваг і
цінностей, вирішенні питань, що становлять національні
економічні інтереси.
Хоча вибір вектора інтеграції не дорівнює розриву з іншими
партнерами, втім, на жаль, Україну ставлять перед вибором —
або на Захід, або на Схід, розриваючи нашу внутрішню єдність і
єдність із сусідами. Якщо ми цього боїмося, то необхідно
запропонувати та обґрунтувати свій варіант подій, або третій
шлях. Таким може бути, що вбачається досить імовірним та
привабливим, інтеграція України до ЄС разом із Росією, при
цьому останні дві мають убачати в цьому свої національні
економічні інтереси.
Прагнучи зволікати з остаточним вирішенням питання по суті,
нашим можновладцям вдається в окремих випадках ставати
дедалі більше схожими на європейських, враховуючи їх досвід

453
розвитку нових чи реформуванні «старих» секторів економіки, а
в інших — розбудовувати з урахуванням поточного рівня
еволюції економіки за досвідом розвитку СНД чи інших країн
світу. Це в результаті віддаляє нас од обох наших основних
партнерів, доводячи, що кожна країна живе власним життям.
Як би там не було, на даний момент питання залишається
відкритим, а відповідь на нього дадуть економіка, час і люди.
Відкритим залишається і питання чіткого визначення національних
економічних інтересів (або української ідеї) у цілому та в деталях,
які в окремих аспектах вже можна та необхідно визначати нагально.
Ураховуючи досвід вироблення спільних позицій країнами
ЄС, необхідно внести зміни до процесу визначення національних
економічних інтересів Україною. У широкому сенсі національні
економічні інтереси можуть бути сформульовані та чітко
визначені, але в кожному з питань розвитку відносин сторони
стикаються з питанням пошуку компромісу в національних
економічних інтересах. До процесу визначення національних
економічних інтересів, який нині є досить непрозорим, необхідно
залучати науковців, представників громадських організацій,
професійних спілок, асоціацій товаровиробників та інших
зацікавлених сторін, а координуватися він має профільними
державними органами. Іншим важливим аспектом є необхідність
праці на випередження, протиставляючи її реагуванню на
ситуації, що вже постали та потребують негайного вирішення.
Використання всього широкого кола інструментів, що
пропонуються ЄС для поглиблення відносин, інструменти
внутрішньої економічної політики, чітке формулювання
національних економічних інтересів та зважена зовнішня
політика, що спирається на економічне підґрунтя, разом
забезпечать успішність європейської інтеграції України, яка має
розглядатися не як самоціль, але як мета розбудови
конкурентоспроможної країни європейського рівня розвитку в
усіх аспектах життя економіки та людини.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. Якими є основні етапи розвитку відносин між

Україною та ЄС?
2. Якими документами визначаються євроінтеграційні
прагнення України?
3. Чи має Україна альтернативні напрями інтеграції? Які
чинники їх визначають?

454
 4. На якому рівні розвитку перебувають відносини між
Україною та ЄС?
5. Які основні інструменти розвитку інтеграційних
відносин між Україною та ЄС? Порівняйте їх ефективність.
6. Яке місце в системі національних економічних інте-
ресів належить питанню європейської інтеграції України?

Основна література

1. Андрійчук  О. Україна — Європа: тести на сумісність:

зб. публіцист. текстів / П.Вознюк (передм.) — К.:
Смолоскип, 2007. — 378 с.
2. Буряк П.  Ю., Гупало  О. Г. Європейська інтеграція і
глобальні проблеми сучасності: навч. посіб. для студ. вищих
навч. закл. / Львівська держ. фінансова академія. — К.: Хай-
Тек Прес, 2007. — 336с.
3. Нижник  В.  М., Філіпенко  А.  С., Писаренко С. М.,
Журба  І.  Є., Боярчук  Т.  В. Україна на шляху до європейської
інтеграції: економічна безпека, переваги вибору: монографія /
В. М. Нижник (заг.ред.). — Хмельницький: ХНУ, 2008. —
307 с.
4. Поручник А. М. Національний інтерес України:
економічна самодостатність у глобальному вимірі:
Монографія. — К.: КНЕУ, 2008. — 352 с.
5. Сиденко В. Р. Глобализация — европейская
интеграция — экономическое развитие: украинская модель:
в 2 т. / Институт экономики и прогнозирования НАН
Украины — К.: Феникс, 2008. Т. 1: Глобализация и
экономическое развитие. — 376 с.
6. Спільний європейський економічний простір:
гармонізація мегарегіональних суперечностей: моногр. /
Київський національний економічний ун-т ім. Вадима
Гетьмана / Д. Г. Лук’яненко (ред.), В. І. Чужиков (ред.). —
К.: Інститут сучасного підручника, 2007. — 544 c.

Додаткова література

1. Актуальні проблеми реалізації плану дій Україна —

ЄС: зб. ст. за підсумками наук.-практ. конф. / Одеський нац.
ін-т держ. упр-ня Національної академії держуправління при
Президентові України. / В. М. Кривцова (ред.), Д. В. Ягунов
(ред.) — О.: Фенікс, 2007. — 315 с.
2. Артьомов І.В. Проблеми і перспективи входження

455
України в Європейський Союз: навч. посіб. / Закарпатський
держ. ун-т. Навчально-науковий Інститут філософії та євро-
інтеграційних досліджень. — Ужгород: Ліра, 2007. — 384 с.
3. Бажал Ю.М., Бублик С.Г., Булкін І.О., Бурлаков В.М.,
Бутко М.П. Дослідження і розробки у сфері
євроатлантичної інтеграції України: зб. наук. праць /
Державне підприємство «Науково-виробничий центр
«Євроатлантикінформ» / В. П. Горбулін (заг. ред.). — К.:
Євроатлантикінформ, 2007.
4. Балабін В. В., Безносюк О. О., Заруба О. Г., Коряк В.
І., Компанцева Л. Ф. Сучасні міжнародні відносини і
перспективи інтеграції України в євроатлантичну спільноту:
підруч. / Військовий ін-т Київського національного ун- ту
ім. Тараса Шевченка / В. В. Балабін (заг. ред.). — К.:
Інфодрук, 2007. — 300 с.
5. Гончаров  Ю.  В., Петін  Ю.  О., Сальник  О. М. Світ.
Європа, Україна. Трансформація економіки та інтеграція /
Ю. В. Гончаров (ред.). — К.: Знання України, 2007. — 504с.
6. Ільницький  Д. О., Олефір А. О., Федірко О.  А.
Міжпредметний тренінг «Конвергенція економічних
інтересів України та Європейського союзу» з курсів
«Європейська інтеграційна політика», «Європейські
стратегії України», «Управління міжнародною
конкурентоспроможністю» для магістрів спеціальності 8103
«Міжнародна економіка» магістерської програми
«Європейська інтеграція». — К.: КНЕУ, 2008, 179 с.
7. Макаренко  Є.  А., Ожеван  М. А., Рижков  М. М.,
Бебик В. М., Білан Н.  І. Європейські комунікації: політ.,
екон., правові, безпекові, дип., суспіл. та культ. аспекти:
[кол. монографія] — К.: Центр вільної преси, 2007. — 535с.
8. Пинзеник  В.  М., Чугунов І. Я., Колосова В. П.,
Капленко О.  І., Полунєєв  Ю.  В., П’ятаченко  Г. О. Україна і
Європейський банк реконструкції та розвитку /
Міністерство фінансів України; Науково-дослідний
фінансовий ін-т / І. Я. Чугунов (відп. ред.). — К.: НДФІ,
2008. — 174 с.
9. Україна — ЄС: Від плану дій до посиленої угоди /
Український центр економічних і політичних досліджень ім.
Олександра Разумкова; Інститут Європи Університету
Цюріха. — К.: Центр Разумкова, 2007. — 244 с.
10.Філоненко Р. Ю. Європейська інтеграція України в
контексті її відносин з Російською Федерацією: автореф.
дис. / Інститут світової економіки і міжнародних відносин
НАН України — К., 2008. — 19 с.

456
ПРЕДМЕТНИЙ
ПОКАЖЧИК

457
Агрогроші
Адвалерне мито
Амстердамський договір
«Античний храм», модель
«Афіна», механізм

Багаторівневе урядування
Бізнес-середовище
Близька кооперація
Бюджет ЄС
Бюджетна процедура
Бюджетної точності, принцип

Валовий національний дохід (ВНД)

Валютний кошик
Відмивання брудних грошей

Гармонізований індекс споживчих цін (ГІСЦ)

Гомогенність
Горизонтальні політики
Грошово-фінансові інститути (ГФІ)

Динамічний ефект
Домінуюча перевага товарів
Дорадчий комітет з менеджменту та координації

Еврика
Еквал
Еко-інновації
Економічний союз
Економічний федералізм
Екю
Електронний бізнес
Еспріт
Ефект добробуту
Ефект переливу (spillover effect)

«Європа а ля карте»
Європа інтелектуальної енергії
«Європа регіонів»
Європейська асоціація вільної торгівлі
Європейська валютна змія
Європейська конкурентна мережа
Європейська монетарна система

458
Європейська оборонна агенція
Європейська Південна обсерваторія
Європейська політика сусідства (ЄПС)
Європейська територіальна кооперація
Європейський дослідний простір
Європейський інвестиційний фонд
Європейський інститут стандартів у галузі телекомунікацій
Європейський комітет стандартизації
Європейський монетарний інститут
Європейський монетарний союз
Європейський соціальний фонд
Європейський фонд гарантій сільському господарству
Європейський фонд регіонального розвитку
Європейський фонд рибальства
Європейський центр ядерних досліджень
Європейський центральний банк (ЄЦБ)
Європейські агенції
Європейські полюси технологічної переваги
Євросистема
Єдиний адміністративний документ
Єдиний європейський акт
Єдиний ринок
Єдиної валюти, принцип

Зайнятість
Західноєвропейський союз (ЗЄС)
Злиття та поглинання
Зовнішня політика ЄС
Зона вільної торгівлі

«Ідеї», програма
Імплементація
Інвестиційний грант
Інституційна угода
«Інтергавенталізм», або теорія міждержавного регулювання
Інтеррег-ІІІ
Інформаційно-комунікаційні технології

Кваліфікована більшість
«Керівні засади економічної політики (2005-2008 роки)»
Комітет з науково-технічних досліджень
«Компетенції», програма
Компліментарності, принцип
Конвент
Конвергенція регіонів ЄС
Консолідований бюджет

459
Конституційний договір
Континентальний союз
Концентрації, принцип
Концентричні кола
Кооперація, що зростає
«Кооперація», програма

Лаекська декларація
Ліберальний інтергавенталізм
«Лідер», програма
Лісабонська стратегія
«Люди», програма
Люксембурзький компроміс

«М’яка оболонка»
Маастрихтський договір
Малі та середні підприємства (МСП)
Механізм обмінного курсу 1 (МОК-1)
Механізм обмінного курсу 2 (МОК-2)
Механізми реалізації політики рибальства
Митна вартість
Митна декларація
Митна інформаційна система
Митна територія
Митний кодекс
Митний союз
«Митниця 2002»
«Митниця 2007»
Мито
Міждержавна альтернатива
Міжнародна агенція з авіатранспорту (ІАТА)
Монетарна конвергенція
Монетарна політика

Науково-дослідні, дослідно-конструкторські роботи (НДДКР)

Неапольська конвенція
Негативна інтеграція
Неоінституціалізм
Неокейнсіанська модель
Неофедералізм
Неофункціоналізм
Ніццький договір
Новий інструмент співробітництва

Пакт стабільності та зростання

Паризький договір

460
Партнерства, принцип
Петерсберзька декларація
Петерсберзькі завдання
Піонерні групи
План дій ризикового капіталу
Платіжна схема єдиної площі
Повна економічна інтеграція
Податки
Податкова знижка на амортизацію
Податкова політика
Податок на додану вартість (ПДВ)
Позитивна інтеграція
«Політика мереж»
«Порядок денний-2000»
Програмування, принцип
Прозорості, принцип
Промислова політика

Рамкова програма конкурентоспроможності та інновацій

Регіональна допомога
Регіональна конкурентоспроможність
Регіони «Бридкі каченята»
Регіони «Парасольки, що трясуться»
Регіони «Товсті банани»
Ринкова єдність
Рівноваги, принцип
Різношвидкісна Європа

Світові міста
Секторальна допомога
Секторальні політики
Система прямих платежів
Сократ, програма
Соціальна хартія
«Соціальний порядок денний 2005—2010»
Специфікації, принцип
Спільна аграрна політика (САП)
Спільний дослідний центр
Спільний ринок
Спільні технологічні ініціативи
Сполучені Штати Європи
Стадії європейської інтеграції
Статичний ефект
Субсидіарності, принцип
Субсидії, пов’язані з використанням робочої сили
Субсидіювання відсоткових ставок

461
Сьома рамкова програма досліджень та технологічних розробок

Таргетування
Тасіс, програма
«Тверде ядро»
Темпус, програма
Торговельні війни
Транс’європейські мережі
Трансакціоналізм

Угода про партнерство та співробітництво (УПС)

Угоди «вертикального типу»
Угоди «горизонтального типу»
Умови праці
Універсальності, принцип
Урбан-ІІ, програма

ФАРЕ, програма
Фінансова перспектива 2007-2013
Фінансова солідарність
Фінансовий інструмент управління в галузі рибальства
Фіскальна конвергенція
Фіскальна політика
Фіскальний нейтралітет
Флоридизація
Фонд венчурного капіталу
Фонд згуртування
Функціоналізм

Хаб
Хартія основних прав
Харчова безпека

Центри передачі інновацій

Чисті рахунки

Шенгенська інформаційна система (ШІС)

Шенгенська угода
Шоста рамкова програма досліджень і технологічних розробок
Щорічності, принцип

462