НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ

“КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ ІМЕНІ

ІГОРЯ СІКОРСЬКОГО”
КАФЕДРА ТЕОРІЇ, ПРАКТИКИ ТА ПЕРЕКЛАДУ АНГЛІЙСЬКОЇ
МОВИ
КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни
“ІНОЗЕМНА МОВА (ОСНОВНА, ПРАКТИЧНИЙ КУРС)”
на тему: МОВНІ ЗАСОБИ РЕАЛІЗАЦІЇ АНГЛІЙСЬКОЇ ЯК
АНАЛІТИЧНОЇ МОВИ

Студента 3 курсу групи ЛА-82

спеціальності 035 “Філологія”
Стешенка Олексія Олеговича
ст. викладач Шаранова Ю. В.

Кількість балів: Оцінка_

Члени
комісії _ _
(підпис) (вчене звання, науковий ступінь, прізвище та ініціали)

_
(підпис) (вчене звання, науковий ступінь, прізвище
та
ініціали)

_
(підпис) (вчене звання, науковий ступінь, прізвище та ініціали)

Київ – 2021
 2

ЗМІСТ

ВСТУП........................................................................................................................3
РОЗДІЛ 1 : РОЗВИТОК ПОНЯТТЯ АНАЛІТИЧНОСТИ ТА
СИНТЕТИЧНОСТИ У ЛІНГВІСТИЦІ ТА
ФІЛОСОФІЇ................................................................................................................5
РОЗДІЛ 2 : ПОРІВНЯННЯ ТРЬОХ РІЗНИХ ПЕРІОДІВ АНГЛІЙСЬКОЇ
МОВИ ЗІ МОРФОЛОГІЧНОЇ ТА СИНТАКСИЧНОЇ
СТОРОНИ.....................................................................................................................9
РОЗДІЛ 3 : АНАЛІЗ ГРАМАТИЧНОЇ СИТУАЦІЇ У СУЧАСНІЙ
АНГЛІЙСЬКІЙ МОВІ..............................................................................................19
ВИСНОВКИ................................................................................................................28
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ...............................................................29
 3

ВСТУП

Актуальність дослідження. У курсовій роботі розглянуто та вивчено

питання аналітичності в англійській мові, проаналізовано опозицію
синтетичності та аналітичності у мовах світу. Така категорія як аналітична чи
синтетична (чи аглютинативна) мова є досить важливою у розумінні правил,
критеріїв будь-якої мови, побудови думки на лінгвістичному рівні у носія будь-
якої мови, діалекту, тощо. Також виявлено діахронічні аспекти зміни англійської
мови, акцентовано лінгвофілософське питання розвитку граматики англійської
мови.
Мета полягає у дослідженні мовних засобів, за якими, в першу чергу в
англійській, реалізується аналітичність, тобто ознаки, через які англійська мова
вважається аналітичною мовою.
У курсовій роботі англійська мова є об’єктом дослідження, а предметом
– граматика англійської мови. Але задля порівняння мовних характеристик були
наведені приклади аналітичності-синтетичності в інших мовах індоєвропейської
сім’ї мов (наприклад німецька, котра також поряд з англійською належить до
германської групи мов), та вже минулі історичні етапи (мертві мови) англійської
мови як староанглійська та середньоанглійська.
Матеріалами дослідження були наукові доробки відомих науковців.
Оскільки опозиція-підхід аналітичності та синтетичності бере свій початок не з
лінгвістики, а з філософії, то треба завдячити таким дослідникам у появі таких
понять таким філософам як Іммануїл Кант та Готлоб Фреге, та Віллард Ван
Орман Куайн (а точніше його якраз критика підходу під назвою «The Analytic /
Synthetic Distinction»). Також чи не найбільший внесок у становлення
лінгвістики на початку ХІХ ст. (зокрема понять аналітичності та синтетичності)
зробив Вільгельм Шлегель.
 4

Допомогли у цьому дослідженні доробки таких науковців як Девід

Крістал, Альберт Бо, Іванова І. П., Раєвська Н. Н., та ін.
Також у дослідженні було залучено такі загальнодоступні інтернет ресурси
як Вікісловник (URL: https://www.wiktionary.org/) та веб-сайт Горох (URL:
https://goroh.pp.ua/)
Методи дослідження, на яких побудована робота наступні:
компаративістика (порівняльно-історичний метод, внутрішня реконструкція),
зіставний метод (порівняння різних мов з точки зору опозиції аналітичності-
синтетичності), діахронічний метод, та аналітичний метод.
Формат роботи: дослідження у формі курсової роботи 3 курсу,
складається з вступу, основної частини, розділеної на 3 пункта, висновку, списку
літератури.
Ключові слова: аналітичні мови, аналітичність, англійська мова.
 5

РОЗДІЛ 1

Для початку розглянемо коротко самі явища аналітичності та

синтетичності у мовах. Аналітичність, тобто характеристики, ознаки, засоби
реалізації аналітичної мови – така характеристика, коли у мові
використовуються певні граматичні (допоміжні) слова або частки, а не
відмінювання для вираження синтаксичних відношень у реченні. Аналітичну
мову зазвичай ототожнюють із кореневими (ізольованими) мовами, оскільки два
подібних класи мови граматично мають досить багато спільного, на практиці. У
свою чергу опозицією до таких мов є синтетичність, синтетичні мови – такі мови
використовують флексію (відмінювання) або аглютинацію (склеювання,
приєднання до кореня різних фіксованих афіксів, котрі відповідають за час,
особу, спосіб, тощо) для вираження синтаксичних відношень у реченні. Тобто
флексія – це додавання морфем до кореневого слова, яке присвоює цьому слову
граматичні властивості, тоді як аглютинація – це поєднання двох або більше
морфем в одному слові.
З початку XIX століття лінгвісти намагалися зрозуміти мовні зміни з
ширшої перспективи, наприклад як мова може змінитися в принципі, навіть
радикально. Починаючи з Шлегеля, у приклад такої зміни записували латину,
що, наприклад, була синтетичною мовою, тоді як сьогоднішні нащадки
латинської мови (романські мови) стають дедалі більше аналітичними, тобто
з’являється дедалі більше допоміжних слів та перифрастичних конструкцій
різного роду використання.
Хорошим прикладом таких зрушень в європейських мовах можуть постати
наступні мови: розвиток нового прийменникового родового відмінка у німецькій
мові, розвиток нового минулого часу у французькій (з використанням , поява
нової порівняльної форми на основі частинок ( як у новогрецькій). Ось самі
приклади:
 6

Німецька – des Mannes → von dem Mann «the man’s» – чоловіка, чоловічий
Французька – Edith chanta → Edith a chanté – Едіт співала
Грецька – ωραιότερος → πιο ωραίος – кращий’ ‘більш хороший’
Терміни «синтетична мова» та «аналітична мова» сягають початку ХІХ
століття, коли філологія та лінгвістика ставали систематичними та почали
визнаватися як сфери науки. У 1818 р. Август Вільгельм Шлегель написав свою
книгу «Observations sur la langue et la littérature verifiedçales», де запропонував
таке визначення: «Мови з флексіями можна розділити на дві категорії, які я
називатиму синтетичними мовами та аналітичними мовами. Під аналітичними
мовами я розумію ті, що змушені вживати артиклі перед іменниками,
займенники перед особами перед дієсловами, які керують відмінюванням із
допоміжними дієсловами, які замінюють закінчення відмінків, яких їм не
вистачає, прийменниками, що виражають ступінь порівняння прикметників за
прислівниками тощо. У Синтетичних мов у свою чергу нема таких обмежень»
[1], [4, 16].
Багато лінгвістів саме це визначення вважається народженням поняття
синтетичних та аналітичних мов взагалі. І справді, А.В. Шлегель був першим
вченим, який запропонував цю термінологію, й вона слугує до сьогодні. Однак
ідея типологічної класифікації мов відповідно до їх морфо-синтаксичних
характеристик є більш старою. У 1761 році шотландський , економіст, філософ
та лінгвіст Адам Сміт опублікував свій нарис «Міркування щодо першого
формування мов та геній оригінальних та складених мов» як додаток до другого
видання своєї книги «Теорія моральних настроїв» [2, 47].
На початку ХІХ століття існувало консервативне судження, пов'язане з
класифікацією мов. Мови з достатньо частотною флективністю вважалися
вищими, більш достойними за мови аглютинативні та кореневі. З сучасної, суто
лінгвістичної точки зору, аналітичні мови насправді не дуже, або не
відрізняються від кореневих за суттю, але в ці часи існувало загальне розуміння
того, що ситуацію в романських мовах не слід порівнювати з, скажімо,
китайською.
 7

Спроби передивитися типологію мов мало цікавили науковий світ у 2-ій

половині ХІХ століття, але лінгвісти ставали дедалі скептичнішими щодо поділу
мов по старшинству, який спочатку довгий час залишався чи не єдиним
підходом. Отто Єсперсен навіть стверджував, що сучасні аналітичні мови
(наприклад, англійська) перевершують громіздкі класичні мови (найбільш чітко
це виражено в його книзі 1894 р. «Прогрес у мові»). На початку 20 століття
Сапір (1921) намагався застосувати типологічні поняття з 19 століття до
вивчених ним північноамериканських мов, але типологія знову стала
популярною лише у працях Джозефа Грінберга з 1960-х років. Грінберг став
найвідомішим завдяки кореляціям порядку слів, які він популяризував і
відкривав, але в 1960 р. Він також опублікував першу статтю, яка кількісно
підійшла до типологічних відмінностей, обчислюючи показник аналітичності
для різних мов. Ідея про те, що цілі мови можна класифікувати на такі категорії,
як аналітичні чи аглютинативні, поступово відійшла у другій половині ХХ
століття, але лінгвістам все ще потрібно було розрізняти по типології мови, тому
вони спробували описати це як аналітичні або синтетичні конструкції у мовах. З
1990-х років інтерес до розвитку типології таких конструкцій значно зріс, але
вже загалом під заголовком граматика [3, 285].
Термін «аналітична конструкція» залишається у вжитку, але не так часто
вже його можна зустріти, і загальних досліджень аналітизації, які
використовують цей термін, було дуже мало. У 2000-х роках стало популярним
розглядати всі мови з точки зору «складності», що насправді пов’язана з
аналітичністю.
Звернімо увагу, що зменшення кількості відмінків (і водночас зворотів)
спостерігається у всіх індоєвропейських мовах, у таких групах як слов’янські,
балтійські, вірменська та осетинська мови – до значної міри у романських та
германських мовах. Передбачуваною причиною цього консерватизму можливо є
мовні контакти з деякими неіндоєвропейськими мовами, які також мають багату
систему флексій, або навпаки різниця у приналежності до різних мовних сімей
 8

створила ситуацію, у якій слов’янські та балтійські мови залишалися

консервативними у граматиці саме через цю різницю.
Заслуговує на увагу той факт, що деякі неіндоєвропейські мови в даний
час розвиваються від аналітичної системи до синтетичної, тобто перехід до
аналітичності не є універсальним процесом, властивим всім мовам. До прикладу,
давньокитайська мала ознаки синтетичною мови, сучасна китайська є
аналітичною, а точніше кореневою, але поступово починає набувати деяких
синтетичних ознак за деякими дослідженнями. Він стверджував, що немає
підстав завжди виходити з одного напрямку руху - від синтезу до аналізу [5, 74].
Подальший розвиток синтетичності спостерігається у фіно-угорських
мовах. Наприклад, вже в історичний період кількість відмінків, у фінській та
угорській мовах зросла. Х. Гарманн пише, що уральські мови, до яких також
входять фіно-угорські мови, переходять не до кореневого-аналітичного типу, як
індоєвропейський, а від кореневого до аглютинативного (або синтетичного у
класичному розумінні, як у фінській мові) B. Комрі говорить про зростання
синтетичності в баскській мові. У литовській мові розвинулися ілатив та аллатив
(відмінки), і в цьому випадку передбачається вплив фінно-угорського субстрату.
У французькій мові сучасна синтетична форма майбутнього часу сформувалася
із злиття аналітичних форм народної латини і основи семантичного дієслова
avoir (від лат. habere («мати»)) + інфінітив, тобто іноді можна спостерігати рух
до синтезу в сучасних аналітичних мовах індоєвропейського походження. В
індійських мовах протягом довгого історичного періоду, трохи більше двох
тисячоліть відбувався циклічний процес переходу від синтетичної системи до
аналітичної та навпаки. Циклічна трансформація різних типів мов з однієї на
іншу (включаючи флексію та аналіз) може бути, тому вважається, що немає
підстав не гіпотезувати про, наприклад, перехід французької чи англійської у
синтетичні мови [5, 75].
 9

РОЗДІЛ 2

Історія англійської мови, як правило, поділяється на чотири великі

періоди: давньоанглійський період (OE; бл. 500-1100), середньоанглійський
період (ME; бл. 1100-1500), ранній сучасний період (1500-1700) та період
сучасної англійської мови. Ця періодизація придумана ще мовознавцями XIX
століття. Ці періодизації служать задля класифікації різних стадій англійської
мови відповідно до їх переважних морфологічних, лексичних та синтаксичних
особливостей. Перехід від одного періоду до іншого відбувався поступово, і
можна припустити, що напр. в давньоанглійський період, який охоплював
більше 500 років, протягом року відбулася значна зміна мови.
Мова не є статичною, вона постійно рухається. Хоча зміни не
відбуваються за одну ніч. Вони майже завжди впливають на вимову, граматику
та словниковий запас. Створюються нові слова, старі слова забуваються, а інші
слова змінюються у значенні. Коли одне і те ж слово пишеться по-різному в різні
періоди часу, це свідчить про те, що зміна вимови або відбулася, або збирається
це зробити. Вивчення зміни мови є надзвичайно важливим, оскільки воно
проливає світло на більш ранні періоди людського суспільства. Спосіб
накопичити розуміння того, як мова розвивалася протягом історії – це
порівняння однакових текстів, що походять з різних періодів часу. Одним з
таких текстів є Біблія з частотою видань надає «неперевершену можливість
спостерігати за розвитком мови протягом часу».
На даний момент часу знайдено більш ніж три тисячі творів
староанглійською. Більшість текстів стосується релігії, а саме переклад
релігійних текстів, твори по теології, але трапляється світська література, а
також канцелярні папери (грошові розрахунки, продаж землі, тощо) [6].
 10

Оскільки більшість текстів, як правило, походять від одних і тих самих

оригінальних манускриптів, різні переклади дають ідею того, як англійська мова
мовно змінилася від Середньовіччя до наших днів. У зв'язку з цим, ступінь
трансформації, яку зазнала англійська мова, стає очевидним, коли є змога
порівняти ті самі тексти:
староанглійська:
Fæder ure þu þe eart on heofonum
si þin nama gehalgod
tobecume þin rice
gewurþe þin willa
on eorðan swa swa on heofonum
urne gedæghwamlican hlaf syle us to dæg
and forgyf us ure gyltas
swa swa we forgyfað urum gyltendum
and ne gelæd þu us on costnunge, ac alys us of yfele soþlice.

сучасна англійська:
Our Father in Heaven,
let your holy name be known,
let your kingdom come,
and your will be done,
on earth as in heaven.
Give us today the bread that we need,
and forgive us our wrongs,
as we forgive those who have done wrong to us.
Do not lead us into trial, but save us from evil.

Хорошим порівнянням двох мовних періодів буде порівняння дієслівних

систем. Вербальна система в давньоанглійській мові була системою з двох
часових форм, теперішньої та минулої. Існували три основних типи дієслів:
 11

сильний, слабкий і модальний. Сильні дієслова змінювали свої основні голосні в

минулому часі та в минулій частці, наприклад, «beon» `бути '. Минулий час «ic
wæs» та з часткою минулого часу «(ġe)bēon». Слабкі дієслова були відмінені на –
d у минулому часі, наприклад, «fulwian» – хрестити: «fulwiġe» – хрещу, та з
часткою минулого часу «Mīn frēond wæs ġefulwod» – мій друг був
хрещений/мого друга похрестили. Закінчення -d є попередником сучасної
англійської флексії -ed у минулому часі. Дієслова відмінювались відповідно до
особи, часу, числа та граматичного способу (дійсний, субкон'юнктивальний,
наказовий).
У вказівній однині теперішнього часу існує розрізнення особи, однак це не
стосується форм множини:

ic eow fullige «Я тебе хрещу»

neom ic wyrðe to berenne або (toberenne) «Я недостойний нести»
ic sēo «Я говорю»
we/ge/hi habbað «ми/ви/вони мають»
we/ge/hi etað «ми/ви/вони їдять»

Інфінітив у давньоанглійській мові утворений з доданим до кореня

морфологічним суфіксом -ian, -on та -an: «andettan» – зізнатися, «aweccean» –
прокинутися від смерті, ожити´, «geferan» –подорожувати, «gefyllan» –
завершувати.
Частка минулого часу зазвичай утворюється додаванням префікса ge- до
кореня: «genam» – взяв, «geseah / geseh» – побачив, «gegaderað» – зібрався,
«geswutelode» – навчив` або попередив, gecweden` сказав`, gehyrdon `почутий´,
gefulled` охрещений`.
Частка теперішнього часу -ing у давньоанглійській мові будувалася з
флексією -ende: «cumende» – ходячий.
Приклад модальності наступний: «he mæg aweccean» – він здатний
піднятися та «ic sceal» – я повинен.
 12

Субкон'юнктивальний зв’язок у давньоанглійській мові був набагато більш

поширеним, ніж в інші періоди. Він не мав хоча стільки особливих закінчень,
скільки дійсний спосіб. Цей спосіб можна впізнати, оскільки форми множини
такого способу теперішнього часу мають -en закінчення: «forcorfen» (коли у
дійсного способу «forċeorfaþ») – «варто вирізати нам». В однині вони отримують
закінчення -e до кореня: forcorfe, aworpe. Як і в дійсній формі, дієслова в
підрядному сполучникові відмінюються за погодженням з особою, часом і
числом.
У сучасній англійській мові пасив будується з be + дієслово з часткою
минулого часу. У давньоанглійській мові вона була побудована схоже, з
допоміжним дієсловом beon + формою минулого відмінка дієслова, наприклад:
«Ond heora bēġra eagan wurden geopenode» – І їх очі обох розплющились. Форма
нагадує сучасну німецьку пасивну форму: Und ihre beide Augen wurden geöffnet.
Система флексій у середньоанглійській мові набагато більше схожа на
систему сучасної англійської мови. Складні закінчення, що були типовими для
давньоанглійської, спрощуються і відбувається скорочення форм. Форма
підрядного зв’язку, яка часто використовувалась у давньоанглійській мові,
поступово замінюється модальними конструкціями чи інфінітивами. Як
пояснювалося вище, ми побачили, що давньоанглійська мова розділила дієслова
на сильну та слабку категорії. Ця класифікація продовжується у
середньоанглійській мові, однак можна відстежити, що сильні дієслова виходили
з ужитку, оскільки все ж таки тенденція тяжіла до спрощення граматики.
Варто зауважити, що в середньоанглійській мові порядок слів дієслова,
поєднаний із запереченням, відрізняється від сучасного англійського. Можна
побачити, що порядок слів середньоанглійської мови був ще подібний до
порядку давньоанглійської, але флексійна система схожа на систему сучасної
англійської мови:
Староанглійська:
ælc treow þe gódne wæstm ne bringð, byð forcorfen
Середньоанглійська:
 13

euery tree that makith not good fruyt, shal be kit doun
Сучасна англійська:
every tree that does not bear good fruit is cut down
Крім того у давньоанглійській мові було чотири основні граматичні
відмінки, а саме називний, родовий, давальний та знахідний. Називний
використовується для суб'єкта (особи чи речі, що виконує дію): «Король правив
королівством». Знахідний використовувався для прямого об’єкта (особи чи речі,
з якою робиться дія): «Вбивця вбив короля». Родовий використовується для
вираження володіння: «правління короля тривало 20 років». Родовий
використовується для непрямого об'єкта: «його піддані були зобов'язані вірності
королю». Зверніть увагу, що в цих прикладах слово "the" також було
підкреслено. Це пов’язано з тим, що граматичний відмінок стосується всіх слів у
іменниковій фразі, включаючи визначники та прикметники.
Давньоанглійські прикметники мали невизначені та визначені форми, що
також є дуже характерним для синтетичної мови. Протягом
середньоанглійського періоду ця особливість була втрачена, на відміну від
використання допоміжних способів позначення не/визначеності, наприклад a/an
та the.
Як ми бачимо, давньоанглійська мова є більш "синтетичною" мовою, ніж
сучасна англійська, оскільки граматичні функції компонентів речення
сигналізуються через їх форму, зокрема, через флективні закінчення, а не через
порядок слів, як у аналітичних мовах. У сучасній англійській мові іменник,
такий як king, має лише дві основні форми: король однини та множина множини,
з апострофом, що використовується для сигналізації присвійності. Множина -s та
апостроф - це релікти набагато більш розвиненої флексійної системи в
давньоанглійській мові, де не тільки іменники, а й інші типи слів мали різні
форми в різних контекстах.
Якщо бути точним, то вся флексійна морфологія в сучасній англійській
мові обмежується лише трьома різними афіксами, які, крім того, є
багатозначними: -s, -ed та -ing. Фінітні дієслова мають ознаку третьої особи
 14

однини у дійсному теперішньому часі, а фінітні звичайні дієслова утворюють

минулий час (або претерит) із суфіксом -ed. Перші також застосовуються у
іменниковій фразі для позначення множини та, у зв'язку з апострофом, родового
відмінка, тоді як останні також використовуються для утворення минулого
відмінка регулярних скінченних дієслів. На відміну від давньоанглійської, у її
флективній системі було до 15 різних афіксів. Скорочення флективного запасу
до п’ятої частини його початкового обсягу супроводжувалось збільшенням
перифрастичних форм дієслів.
Ось порівняння Біблійного текста часів староанглійської мови з сучасною
англійською (слово в слово) [7]:

Після прийменника on у староанглійському використовувався давальний

відмінок, тому визначений артикль або у даному випадку вказівний займенник
чоловічого роду «se» приймає множину (за контекстом), та давальну форму
«tham» , та слово день, тобто dæġ (транскрипція /dæj/), окрім того що має
множину, теж приймає давальний відмінок множини. На практиці це надає
свободи порядкові слів, тому речення можна було б переставити без зміни
смислів у наприклад: «Soothliice waes geworden on dagum thaam»
 15

У цій частині ситуація дуже схожа з відмінками, окрім того, що слово

Syrig (тобто сирійський у перекладі) має скоріше всього орудний відмінок Syrige
(котрий вже сам по собі був рідкісний у часи раннього Середньовіччя у
германомовній Британії).
 16

Тут ми спостерігаємо, що не дивлячись на те, що в уривках вище

перекладати буквально було легко через досить простий порядок SVO (, то тут
бачимо «then set out Joseph», коли навіть така не складна інверсія у сучасній
англійській мові вже трохи збиває з пантелику. Після староанглійського
прийменника «of» теж використовувався давальний відмінок.
Також треба зауважати з приводу орфографії, що «Nazareth» окрім того,
що не відмінювалося (наприклад як в українській слово «сальдо»), воно
пишеться з «th» на кінці через те, що слово потрапило з латини, де це слово саме
так і писалося через те, що це слово у свою чергу потрапило з грецької, у тих
мовах, у Античні часи справді читалося дуже схоже на «тх», але вже у часи
староанглійської у даному випадку «th» вимовлялося як просто «т», та й на
момент цього етапу англійської мови звуки /ð/ та /θ/ записувалися рунічними
літерами відповідно Ð-ð та Þ-þ (вимова хоча у букв не була фіксованою, тому і
та і та літера вимовлялися як /ð/ або /θ/ в залежності від ситуації чи діалекта)
Окрім того, ім’я Давидове «David» отримує родовий відмінок, що теж
синтетична ознака, адже не дивлячись на те, що родовий-присвійний відмінок у
сучасній англійській більш-менш зберігся, але аби його використати треба було
б змінити порядок слів, щоб вийшло хоча б «David’s city».
 17

Ось і тут спостерігаємо, що слово «of» у цьому відрізкові не допоміжне, а

саме повнозначне і перекладається відривок «адже від був із Давидового
(Давида) дому та сім’ї» (але у оригіналі все одно давальний відмінок, коли у
слов’янських мовах у даній ситуації – родовий)

Зрештою, крім іншої лексики та відмінювання, бачимо у сучасній

англійській знову ж допоміжне «to», котре якщо перемістити у інше місце –
 18

повністю змінює значення речення, адже воно в якомусь сенсі виконує роль
відмінка, але лексично та синтаксично, а не морфологічно.

У результаті наведених даних очевидно, що порядок слів у

давньоанглійській мові був набагато гнучкішим. Це відповідає тому факту, що
давньоанглійська мова в основному була синтетичною мовою з відмінками та
(відмінковими) зворотами, на відміну від більш аналітичної сьогоднішньої мови,
яка має менше відмінювання, менше закінчень, більше прийменників та артиклів
і вона більш зав’язана на порядокові слів. Загальна тенденція
середньоанглійської мови була явно спрямована на аналітичність мови з
меншою кількістю відмінків.
 19

РОЗДІЛ 3

Проблематика вивчення типологічних особливостей різних мов займає

важливе місце в сучасній лінгвістиці. У традиційному розумінні синтетичність
та аналітичність розглядаються як типологічні властивості, що проявляються
насамперед на морфологічному рівні та визначають певні синтаксичні
особливості мови. Натомість у сучасному мовознавстві з’явилася традиція
виявляти ознаки синтетичності та аналітичності не тільки в морфологічній
системі мови, але також у дериваційних та синтаксичних системах. У полі нашої
уваги – структура та семантика аналітичних предикативних синтаксисів
англійської мови [10, 69].
Актуальність дослідження аналітичного предикативного синтаксису
визначається, по-перше, відсутністю повного переліку цих одиниць і, по-друге,
необхідністю встановлення закономірностей змін у мові. Важливо також
звернути увагу на визначення репертуару аналітичних предикативних
синтаксисів англійської мови та з’ясувати закономірності поєднання допоміжних
та основних частин таких синтаксисів. Сюди входять такі завдання: визначити
різницю між аналітичними предикативними синтаксисами від структурно
подібних одиниць інших рівнів; визначити закономірність у аналітичних
предикативних синтакcисах та дослідити семантику основних та структурних
компонентів; встановити особливості сумісності основних та структурних
компонентів аналітичних предикатних синтаксисів англійської мови [8, 160].
У мовах світу існує дві основні групи засобів вираження граматичних
значень: синтетичність тa аналітичність. Синтетичні засоби характеризуються
поєднанням граматичного показника (напр. афікси) із самим словом. Загальною
рисою аналітичних засобів є вираження граматичного значення поза
морфологією слова: наприклад, за допомогою прийменників, сполучників,
 20

артиклів, допоміжних дієслів та інших службових слів, а також за допомогою

порядку слів та загальної інтонації виразу.
Синтетичність та аналітичність також визначаються як типологічні
властивості мови, що виявляються в наявності формально ділимих елементарних
номінативних одиниць, семантична структура яких складається з основних та
модифікуючих значень, а формальна – з основного структурного компонента та
формату. Синтетичність виявляється в компактній локалізації компонентів
формальної структури, аналітичність – при розчленуванні.
Така опозиція на синтаксичному рівні представляє такі одиниці, в основі
яких лежить номінативна функція, і які мають семантичну структуру, що
складається з основних та синтаксичних елементів (флексії), та формальну
структуру, поділену на основний компонент - засоби вираження головного
значення і формат – засоби вираження синтаксичного значення. У компактній
або розчленованій локалізації структурних компонентів виявляється
протиставлення синтаксичного синтезу та синтаксичного аналізу. Синтаксис
вважається представником синтезу та аналізу на синтаксичному рівні.
Синтаксис – це мінімальна синтаксико-семантична одиниця мови, яка
несе своє узагальнене категоріальне значення у конструкціях різної складності та
завжди характеризується взаємодією морфологічних, семантичних та
функціональних ознак. Вважається актуальним розрізняти та протиставляти три
основні ознаки: 1) незалежне використання синтаксеми; 2) використання
синтаксеми як складової речення; 3) прислівникове вживання синтаксеми як
компонента словосполучення (або аналога словосполучення).
Отже, синтаксиси можуть бути засобом вираження іменників, присудків,
прислівників. Тобто синтаксис – це також одиниця, для якої джерелом є
номінативна функція і яка має семантичну структуру, що складається з основних
та синтаксичних елементів модифікації, та формальну структуру з компактною
локалізацією структурних компонентів (основний компонент – засоби вираз
основного значення та форма) – засоби вираження синтаксичного значення. Під
аналітичним синтаксисом ми маємо на увазі одиницю, для якої джерелом є
 21

номінативна функція і яка має семантичну структуру, що складається з основних

та синтаксичних елементів-модифікаторів, та формальну структуру з
розчленованою локалізацією структурних компонентів (основний компонент –
засоби вираження основне значення і формат – засоби вираження синтаксичного
значення).
Аналітичні предикативні синтаксиси будуть у нашому полі уваги. Такі
одиниці слід відрізняти від аналітичних форм дієслів, подібних за структурою.
Аналітичні форми англійських дієслів можуть включати допоміжні дієслова to
be, to do and to have. З метою з’ясування семантики основних та структурних
компонентів аналітичного предикативного синтаксису англійської мови
розгляньмо погляди різних дослідників на присудок, оскільки він традиційно
вважається засобом вираження предикативності в реченні. Більшість дослідників
розрізняють прості / складні та іменникові / дієслівні присудки. Однак значення,
які вони надають цим поняттям, різні. Предикативна форма в присудку може
належати як до повних, так і до офіційних дієслів. У першому випадку присудок
є простим і включає такі присудки, у яких повне дієслово вживається в
аналітичній формі (наприклад: I was taking a trip), оскільки на синтаксичному
рівні аналітична форма дієслова розглядається як одне ціле. Предикативна
форма в предикаті також може належати не до повної, а до службового дієслова
(за винятком допоміжних дієслів, що утворюють аналітичні форми). Службове
дієслово, що використовується в предикативній формі, може бути як дієсловом
be, тобто дієсловом-зв’язкою, так і одним із групи модальних дієслів. Англійські
предикати поділяються на прості / складені та дієслова / іменники. Особливістю,
необхідною для виділення складених предикатів, є наявність дієслова be або
модального дієслова. Якщо присудок має предикативну форму дієслова be,
присудок називається іменником. У другому випадку, тобто за наявності
модального дієслова в присудку, присудок називається складним (склaдним
присудком). Складений присудок може мати дві різновиди: складний іменний
присудок, тобто такий, в якому після модального дієслова вживається інфінітив
дієслова-сполучника be, та складений дієслово (складний дієслівний присудок),
 22

тобто той, у якому модальний дієслово вводить інфінітив не сполучникові

дієслова, а будь-яке повнозначне дієслово (включаючи аналітичну форму
інфінітива).
Таким чином, класифікація типів присудків базується на такій системі
бінарних опозицій: у іменному присудкові граматичні показники (спосіб, особа,
час, число) виражаються в службовим словом be, а лексично повнозначним
членом присудка є невербальний (іменник) член конструкції. У цьому випадку
відбувається відокремлення граматичних та лексичних елементів предиката, що
є ознакою аналітичного предикативного синтаксису. Як дієслово-сполучник be
може вводити слово, яке належить до недієслівної частини мови або (рідше) до
не-предикативної форми дієслова, а також підрядних, сполучних та
предикативних фраз та підрядних речень [10, 72].
Як і в іменниковому присудкові, у складеному присудкові граматичним
центром присудка є службове дієслово, але вже як модальне слово. Лексичний
центр складеного предиката завжди має однакову форму – інфінітив або
інфінітив слова be з іменником. Інший підхід до класифікації предикатів –
такий, що враховує семантичний аспект. Залежно від значення, присудок може
вказувати на дію, стан, якість, ставлення до дії або стан, що приписується
предмету. Ці самі значення виражаються в структурі присудка та лексичному
значенні його компонентів. Відповідно до структурної класифікації, предикати
можуть бути простими та складеними, що, в свою чергу, може бути іменниками
та дієсловами. Таким чином, існують прості дієслова, прості іменники, складені
дієcлова та складені іменні присудки. Складений дієслівний присудок має такі
різновиди: фазовий, модальний та повнозначний. У складному складеному
іменному присудку розрізняють іменний та подвійний іменний присудок.
Особливістю цієї класифікації є виділення складного дієслівного присудка
подвійної орієнтації та іменника подвійний присудок.
У сучасній англійській мові складений присудок представлений двома
типами: складений присудок, в якому один із компонентів виражений дієсловом,
а інший не виражений дієсловом: «He is a doctor. He has many friends. He is here.
 23

He became a doctor.» Складений присудок, у якому обидва компоненти

виражаються дієсловом: «I can see; Нe began to shout» На додаток до двох
основних типів присудка (дієслова та іменника) існує ще третій тип, а саме
«фразеологічний присудок», що включає усталені вирази, такі як «to have a bath,
to take hold, to give a smile». У більшості випадків такі конструкції передають
значення окремої дії, для вираження якої дієслово не має граматичних засобів.
При розробці та розповсюдженні конструкцій цього типу враховуються прояв і
загальна тенденція до аналітичного способу, властивого англійській мові.
Визнаючи проблемний статус у плані класифікації у таких конструкціях, як
«(The moon) rose red», вчені стверджують, що такий присудок не можна називати
"дієсловом-іменником", оскільки суто формальний принцип класифікації при
аналізі членів речення є незаконним. Такі конструкції, як «(The moon) rose red»
точно не є типовими.
Ця конструкція вважається результатом синтаксичного процесу
забруднення. В результаті іншого синтаксичного процесу - ускладнення -
виникає ускладнений дієслівний, іменниковий та фразеологічний присудки.
Тому головним критерієм вибору типів предикатів у цьому випадку є характер
структури змістовного плану, який корелює зі структурою плану вираження.
Більш широкий підхід полягає у визначенні типів предикатів щодо
загальної структури членів речення, що не є загальним. Питання про межі
речення є суперечливим; бувають випадки, коли важко визначити, чи є
поєднання повнозначних слів одним чи кількома членами речення. Перш за все,
це стосується поєднань із так званими дієсловами неповної предикації, тобто з
тими, які не здатні передати інформацію про предмет мовлення.
Немає одностайної думки щодо того, які дієслова в англійській мові слід
віднести до дієслів з неповною предикацією. Однак усі ці дієслова разом із
доповненням утворюють єдиний член речення, який зазвичай називають
складеним присудком.
Точніше і правильніше стверджувати, що дієслова неповного присудка
утворюють разом із їх доповненням складний член речення. Ідеальної
 24

класифікації структурних типів членів речення поки що не існує та складно

розробити. Однак структурні типи членів речень розрізняють, виходячи з таких
критеріїв: членами речення визнаються лише суб’єкт, присудок та синтаксичні
елементи, безпосередньо пов’язані з присудком; члени речення класифікуються
за кількістю та способом спілкування не всіх слів, що входять до їх складу, а
лише повнозначних слів; групи координат виключаються з класифікації,
оскільки вони розглядаються як випадки дублювання синтаксичного положення.
Отже, згідно з класифікацією структурних типів членів речення, присудок має
менше структурних типів, ніж інші члени речення. Він не може бути загальним,
а також складеним, оскільки заснований на особовій формі дієслова. Однак така
сполука може входити до складу присудка – предикативного члена (присудка).
Це говорить про те, що присудок як синтаксична категорія займає особливе
місце серед членів речення. Складені члени речення (згідно з такою
класифікацією) діятимуть як аналітичні синтаксиси. Не існує єдиної думки щодо
класифікації дієслів, що входять до складу дієслівного складеного присудка.
Напівзначні дієслова, що вводять нескінченні форми дієслів, поділяються на такі
групи, як: дієслова дискримінантної відносної семантики ((seem, happen, turn out
тощо); дієслова суб’єктно-дійової реляційної семантики (try, fail, manage тощо);
дієслова фазової семантики (begin, continue, stop, etc. тощо).
Дієслова-зв’язки є структурним елементом предикатів, оскільки вони
поєднують предмет з іменником. Вони виражають граматичні категорії особи,
числа, часу, типу та способу. Іменникова частина присудка зазвичай виражається
іменником, прикметником або словосполученням з подібною семантико-
граматичною природою. Дієслова-зв’язки не позбавлені певного значення.
Виконуючи функцію зв’язку підмета та іменної частини присудка, вони
виражають справжню семантику цього зв’язку, тобто показують відносний
аспект характеристик, що приписуються предмету іменною частиною присудка.
Найбільш типовим дієсловом-сполучником є дієслово be. Всі інші дієслова-
зв’язки належать до таких груп: ті, що виражають сприйняття, і ті, що
виражають прямий зв’язок. До основних перцептивних дієслів-зв’язків
 25

належать: здаватися, з’являтися, дивитись, відчувати, смакувати. Основними

фактичними дієсловами-зв’язками стають, дістатись, зростати, залишатися,
зберігати.

Розглядаючи дієслова-зв’язки, дослідники поділяють їх також на ті, що

втратили своє лексичне значення to be, to get); ті, що частково втратили своє
лексичне значення (to remain, to become, to grow, to turn, to look, to seem) і ті, що
повністю зберігають своє лексичне значення, але все одно функціонують як
дієслова-зв’язки та (to elect, to call, to leave, to keep, to make). За лексичним
значенням дієслова-зв’язки поділяються на три групи: дієслова буття (to be, to
feel, to sound, to smell, to taste, to look, to appear); дієслова зміни стану, або
становлення (to become, to grow, to turn, to get, to make); дієслова збереження
стану (залишатися, продовжувати, зберігати, залишатися). Дієслова-зв’язки
виступають формантом аналітичних предикативних синтаксисів, оскільки вони,
виражаючи граматичні значення, поєднують лексичне значення, що
приписується предмету, з лексичним значенням основного компонента
аналітичного предикативного синтаксису [9, 279].
Проаналізувавши типи предикатів, можна зробити висновок, що поняття
синтетичного / аналітичного предикативного синтаксису не можна
ототожнювати з поняттям простий / складний предикат. Так, простий присудок
«She is asleep» буде виконувати роль аналітичного предикативний синтаксис,
оскільки основний компонент, що передає лексичне значення (сплячий) та
утворювальний (є), що виражає граматичне та синтаксичне значення, мають
розчленовану локалізацію. Усі дослідники сходяться на думці, що модальні
дієслова є частиною складених предикатів. Основними формальними ознаками
модальних дієслів є відсутність флексії (за англійською термінологічною
традицією) суфіксів у формі третьої особи однини теперішнього часу та
відсутність предикативних форм. Це зумовлює використання цих дієслів лише в
одній синтаксичній функції - предикативній. Лексичний центр складного
присудка завжди має однакову форму - інфінітив або інфінітив іменникової
 26

сполучники be + іменник. До функцій модальних дієслів належать такі: 1)

модальне дієслово може вживатися у своєму початковому значенні; воно може
виконувати роль допоміжного дієслова в аналітичних дієслівних формах (для
утворення майбутнього часу); може послабити його лексичне значення, коли
воно використовується в модальних словосполученнях, що виражають
припущення, впевненість або невизначеність щодо дії, вираженої повним
дієсловом. Модальна семантика дієслова є додатковою до семантики основного
дієслова, але в той же час індивідуальною, яку можна легко впізнати.
Модальні дієслова вказують на те, чи можлива, необхідна, обов’язкова,
проблематична, очікувана тощо дія, названа головним дієсловом. Модальні
дієслова можуть виражати, по-перше, відносні значення типу суб’єктивного
ставлення, тобто здатність, обов’язок, дозвіл, бажаність тощо, і, по-друге,
відносну ймовірність. Ці два типи функціональної семантики (здатність,
зобов’язання, дозвіл, бажаність / ймовірність) можна визначити, встановивши
співвідношення чистих комбінацій модальних дієслів із відповідними двома
типами позитивних комбінацій слів, що мають еквівалентну функцію: з одного
боку, групу зобов'язати зобов'язати ", дозволити" дозволити "тощо; з іншого
боку - групи, швидше за все, вірогідні. Наприклад: Том може залишитися для
телеперегляду, якщо захоче. Тому дозволено залишитися. буря може настати
щохвилини, вам краще залишити колоду. Шторм, швидше за все, настане
щохвилини. Враховуючи визначення аналітичних предикативних синтаксисів,
ми вважаємо, що модальні дієслова можуть бути частиною аналітичних
предикативних синтаксисів як їх формантом. На додаток до модальних дієслова,
формант аналітичних предикативних синтаксисів може бути виражений:
дієсловами буття і перебування в певному стані (to be, to feel, to sound, to smell,
to taste, to look, to appear); дієсловами утворення або переходу з одного ста te до
іншого to become, to grow, to turn, to get, to make) дієслова збереження стану (to
remain, to continue, to keep, to stay); дієслова фази: початок дії (to begin, to start, to
commence, to set about, to take to, to fall to, to come); тривалість (to go on, to keep,
to proceed, to continue); повторення (would, used to); припинення (to stop, to finish,
 27

to cease, to give up, to leave off); дієслова предметної дії реляційної семантики (to
try, to fail, to manage); добровільні дієслова (to wish, to want, to desire); модальні
дієслова (can / could, may / might, must / should, will / would, dare, need, ought, let);
модальні вирази (to be able, to be allowed, to be willing, to be anxious, to be capable,
to be going). [9, 283]

Цей аналіз аналітичних предикативних синтаксисів ретельно показує, що

існують певні закономірності у поєднанні форманту та основного компонента.
Сумісність певного формату з основною частиною залежить від того, яку
частину мови виражає основний компонент, і від того, яку семантику він має.
Формант аналітичного предикативного синтаксису може виражати стан або
динаміку. Ті форманти, що виражають стан, поєднуються з іменними частинами
мови, які також передають стан (знак). Форманти аналітичних предикативних
синтаксисів, що виражають динаміку, поєднуються з дієслівними формами
(інфінітив та герундія), для яких головна ознака також є ознакою процедурності.
Таким чином, закономірність поєднання формату (допоміжної частини) з
основною частиною в аналітичних предикативних синтаксисах - це наявність
загальної обговорених факторів, які виражають статику або динаміку.
 28

ВИСНОВКИ

У роботі проаналізовано та встановлено мовні засоби, а саме граматика (у

першу чергу морфологія та синтаксис) в сучасній англійській мові за якими
реалізується аналітичність. Це було досягнуто шляхом компаративістики
(порівняння різних мов, порівняння різних історичних етапів англійської мови),
аналізу існуючої мовної парадигми англійської мови та аналізу праць науковців
тощо.
Окрім того, важливо підсумувати, що навіть англійська не є повністю
аналітичною чи кореневою мовою, і з наведених вище прикладів можна
побачити, що деякі синтетичні елементи у мові ще залишаються та не мають на
даний момент тенденцій до зникнення.
Наголошено, що, не дивлячись на морфологічне збіднення англійської
мови, завдяки новому синтаксові носій англійської мови здатен настільки ж
влучно висловлювати свої думки, як і, до прикладу, носій української мови. Це
досягається іншим чином – зорієнтованим на синтаксис, тобто порядок слів,
також на модальні конструкції та використання великої кількості допоміжних
прийменників, дієслів тощо.
 29

ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА

1. Michael Pieck. Towards an Analytic Language: Synchronic and Diachronic

Reflections on the Tense System of English, paragraph 3.2. URL:
https://www.grin.com/document/171511 (дата звернення: 22.02.2021)
2. Eugenio Coseriu. Adam Smith und die Anfänge der Sprachtypologie. S. 47.
URL : http://www.romling.uni-tuebingen.de/coseriu/publi/coseriu53.pdf (дата
звернення: 23.03.2021)
3. Anne Carlier, Walter De Mulder and Beatrice Lamiroy. Introduction: The
pace of grammaticalization in a typological perspective. Folia Linguistica 46(2). 2012.
285-295 pp.
4. August Wilhelm Schlegel. Observations sur la langue et la littérature
provençales. Р. 16. URL : (в оригіналі французькою):
https://archive.org/details/observationssur00schlgoog/page/n8/mode/2up (дата
звернення: 05.03.2021)
5. Иванов В.И. Лингвистика третьего тысячелетия: вопросы к будущему:
монография. 2004. 208 c.
6. David Crystal. Old English. 2018. URL: https://www.bl.uk/medieval-
literature/articles/old-english#
7. The Christmas Story in Old English - Luke Ch. 2 in Anglo-Saxon. URL:
https://www.youtube.com/watch?v=XOfvCN_F5cg&t=106s&ab_channel=JoshTyra
(дата звернення: 12.02.2021)
8. Кобрина Н.А., Корнеева Е.А. и др. Граматика английского языка :
cинтаксис. Москва, Просвещение. 1986. С. 160
9. Иванова И.П., Бурлакова В.В., Почепцов Г.Г. Теоретическая
грамматика современного английского языка. Высшая школа. 1981. С. 278-285
10. Жаборюк О.А. Про мовний і логічний аспекти предикації (на
матеріалі англійської мови). Мовознавство. 2000. С. 69-74
30