Змістовний модуль №1: «Вікові особливості розвитку

зубощелепного апарату людини».

1. Ортодонтія – визначення, мета і задачі. Вітчизняні та закордонні
вчені, які внесли вклад у розвиток ортодонтії.
Ортодонтія - це наука, яка займається вивченням етіології, патогенезу, клініки, діагностики, методів
лікування і профілактики стійких аномалій і деформацій зубощелепного апарату у дітей і дорослих, а
також етіологію, патогенезом, клінікою, діагностикою, методами лікування та профілактикою дефектів
зубів, зубних рядів та лиця у дітей.

2. Розвиток зубощелепного апарату у внутрішньоутробному періоді.

Особливості формування твердого піднебіння
В ембріогенезі верхньої й нижньої щелеп є ряд загальних та відмінних рис. Обидві щелепи
розвиваються з першої зябрової дуги, відносяться до покривних кісток і в процесі онтогенетичного
розвитку проходять тільки дві стадії - перетинчасту й кісткову. Виняток становить суглобовий
відросток нижньої шелепи, що розвивається із хряща й виконує приблизно таку ж функцію, як епіфізи
трубчастих кісток у їх поздовжньому рості.
Із 2-го тижня вагітності починає формуватися лицева частина голови. Після закінчення диференціації
тканин у головній ділянці ембріона утворюються структури мозкової, а потім лицевої частин. Остання
розвивається з так званих 7 відростків: лобного, 2-х носових, 2-х верхньощелепних, 2-х
нижньощелепних.
На 4-й тиждень проривається перетинка, що відокремлює ротову ямку від порожнини глотки. Надалі
це відповідає розташуванню піднебінних дужок, глоткових мигдалин і кореня язика. По-переду від
цього місця відбувається формування зубощелепного апарату. Збоку від ротової ямки відзначається
посилене розмноження клітин мезенхіми і розвиваються верхньощелепні відростки.
Із 6-7-го тижня внутрішньоутробного розвитку починається відокремлення ротової порожнини за
рахунок утворення твердого й м’якого піднебіння, при цьому язик опускається вниз, що стає можливим
у результаті швидкого збільшення розмірів нижньої щелепи. Розташована до цього позаду нижня
щелепа виявляється у передньому положенні відносно верхньої. Під тиском язика стимулюється ріст
нижньої щелепи.
На відміну від верхньої щелепи, нижня будується з меккелевого хряща енхондральним шляхом,
нагадуючи цим трубчасті кістки. На момент народження дитини обидві половини нижньої щелепи
з’єднані волокнистим хрящем. Частина меккелевого хряща у задніх відділах служить матрицею для
формування елементів середнього вуха.

3. Періоди внутрішньоутробної закладки тимчасових та постійних

зубів
Ріст зубів починається з тонкої зубної пластинки, що стає помітною на 8-му тижні вагітності.
Епітеліальні зубні пластинки, закладені в мезенхімі щелеп, поступово набувають форми дуг. Стають
помітними перші ознаки розвитку зачатків тимчасових зубів, що відбувається в певній послідовності й
у тісному зв'язку з ростом щелеп. Зачатки нижніх різців закладаються раніше й розвиваються швидше,
ніж верхніх різців, відзначається швидший ріст нижньої щелепи. На ІІІ місяці внутрішньоутробного
розвитку в альвеолярних відростках щелеп з'являються міжальвеолярні перетинки: спочатку у
фронтальному, а пізніше в бічних відділах. Спостерігається нерівномірність формування й мінералізації
зубних тканин, що відбувається на 16-му тижні вагітності. На V-VI місяці ембріогенезу у зв'язку з
посиленим розвитком зубних фолікулів відбувається значний ріст альвеолярних відростків.
На VII-VIII місяці їх ріст триває, однак темпи росту й мінералізації сповільнюються. З ІХ місяця
підсилюється ріст альвеолярних відростків, зачатки тимчасових зубів оточуються з усіх боків кістковою
тканиною й відбувається інтенсивна мінералізація коронок тимчасових зубів. Це надзвичайно важливий
період життя для організму, оскільки він бурхливо росте, наприклад, альвеолярний відросток верхньої
щелепи за період вагітності виростає до 55 % своєї майбутньої величини. Цей процес росту йде
хвилеподібно, тобто інтенсивна побудова кісткової тканини змінюється періодами уповільнення.
 4. Особливості порожнини рота новонародженого і їх значення у
процесі формування зубощелепного апарату
Порожнина рота немовляти й всі елементи його жувального апарату повністю пристосовані для
здійснення акту смоктання.
До них відносяться:
 поперечно покреслені губи (хоботоподібні валики Пфаундлера-Люшке) з добре вираженим
коловим м'язом рота;
 еластична ясенна мембрана (складка Робсна-Мажито) у вигляді дублікатури слизової оболонки зі
значною кількістю еластичних волокон;
 чотири-п'ять пар поперечних піднебінних складок, завдяки яким створюється шорсткість у
передньому відділі твердого піднебіння, що сприяє втриманню соска;
 порівняно великий язик;
 жировий прошарок щік і жирові грудочки Біша, що забезпечують негативний тиск у порожнині
рота під час смоктання;
 високе розташування входу в гортань (над рівнем нижньозаднього краю піднебінної завіски) і
сполучення її тільки з порожниною носа дозволяють дитині одночасно дихати, смоктати й ковтати;
 відсутність суглобового горбика й окципітальний нахил недорозвиненої гілки;
 дистальне розташування нижньої щелепи, фізіологічна ретрогенія;
 широка плоска суглобова ямка;
 несформований внутрішньосуглобовий диск і суглобова ямка створюють сприятливі умови для
безперешкодного переміщення нижньої щелепи в сагітальній площині під час смоктання.

5. Морфо-функціональна характеристика тимчасового прикусу

6. Періоди тимчасового прикусу
Тимчасовий прикус поділяють на три періоди:
1 - період формування (від 6 місяців до 2-2,5 років);
2 - період стабільного тимчасового прикусу (від 2,5 до 4 років);
З - період старіння, або іволютивного розвитку, пізній тимчасовий прикус (від 4 до 6 років).
У першому періоді тимчасового прикусу від 6 місяців до 2,5 років відбувається прорізування
тимчасових зубів. Прорізування тимчасових зубів характеризують такі закономірності: строки; порядок
прорізування; парність прорізування; послідовність прорізування. Завдяки росту і розвитку дитини
відбуваються зміни в зубощелепній системі, з'являються нові функції або відбувається перебудова
наявних
II період тимчасового прикусу називається "стабільним тимчасовим прикусом" У цей період
формується соматичний тип ковтання, з ростом суглобного горбка диск скронево-нижньощелепного
суглоба набуває двовгнутої форми; збільшується кривизна поверхні суглобної голівки; глибшає
суглобна ямка; атрофується суглобний конус. II період тимчасового прикусу триває до 4 років і має такі
характеристики:
 Тимчасовий прикус має 20 зубів.
 Відсутні група премолярів та третій моляр.
 Зубні дуги становлять собою півколо з радіусом, більшим на верхній щелепі.
 Середня лінія обличчя збігається із середньою лінією, яка проходить між центральними різцями.
Вони є продовженням одна одної і лежать в одній сагітальній площині.
 Щічні горбики верхніх молярів розташовані назовні від однойменних горбиків нижніх, а щічні
горбики нижніх - усередину від однойменних горбиків верхніх.
 Кожний зуб має по два антагоністи, за винятком нижніх центральних різців і верхніх других
молярів.
 Рвучий горбик верхніх іклів проектується між іклом та першим тимчасовим моляром нижньої
щелепи.
 Дистальні поверхні других тимчасових молярів розташовані в одній вертикальній площині
 У фронтальній ділянці верхні різці перекривають нижні на 2/3 довжини коронки зуба.
 Різальні краї та жувальні поверхні зубів лежать в одній площині, тому оклюзійна площина
горизонтальна
 Зуби розташовані в зубній дузі щільно, без проміжків, утворюючи апроксимальні контакти.
  Зуби розташовані в зубній дузі без нахилу - вертикально.
 Різальні краї та жувальні горбки добре виражені, не мають ознак стирання.
Для III періоду тимчасового прикусу, який у літературі називають періодом "старіння", "ознак
стирання, зношеності" характерні ті ж ознаки, які властиві II періоду. Різниця така:
 У фронтальній ділянці установлюється прямий контакт різців.
 З'являються проміжки між зубами, так звані фізіологічні діастеми та треми як наслідок росту
зубних дуг.
 Зростає стертість різальних країв різців та жувальних горбків бічних зубів.
 Рвучий горбик верхніх іклів проектується між нижнім іклом та першим моляром (як і у II
періоді).
Унаслідок медіального зміщення нижньої щелепи дистальні поверхні других тимчасових молярів
утворюють ретромолярну площадку, або уступ, так звану сагітальну сходинку. Цей уступ (симптом
Цилінського) надалі сприяє правильному встановленню перших постійних молярів. За співвідношенням
дистальних поверхонь других тимчасових молярів прогнозують розвиток прикусу в сагітальній
площині.
Стирання зубів призводить до зменшення висоти коронок. У III періоді тимчасового прикусу
завершується диференціювання елементів скронево-нижньощелепних суглобів.

7. Симптом Цилінського і його прогностичне значення

Унаслідок медіального зміщення нижньої щелепи дистальні поверхні других тимчасових молярів
утворюють ретромолярну площадку, або уступ, так звану сагітальну сходинку. Цей уступ (симптом
Цилінського) надалі сприяє правильному встановленню перших постійних молярів. За співвідношенням
дистальних поверхонь других тимчасових молярів у віці5,5 років прогнозують розвиток постійного
У разі розташування дистальних поверхонь II тимчасових молярів з мезіальною сагітальною
сходинкою формується правильне мезіодистальне співвідношення перших постійних молярів, або при
надлишковому рості нижньої щелепи медіальний прикус.
У разі розташування дистальних поверхонь II тимчасових молярів у одній площині формується
горбкове співвідношення постійних бічних зубів, або при активному рості нижньої щелепи правильне
мезіодистальне співвідношення перших постійних молярів.
У разі розташування дистальних поверхонь II тимчасових молярів з дистальною сагітальною
сходинкою формується дистальний прикус, або при активному рості нижньої щелепи горбкове-
горбкове співвідношення постійних бічних зубів.

8. Заключні площини за L.G. Boume та А M. Schwaгz

Боуме (1959) прийшов до висновку, що навіть при вираженій стертості тимчасових зубів медіального
зсуву нижньої щелепи (тобто зміщення наперед) не відбувається. Він виділяє дві форми тимчасового
прикусу відносно заключної площини:
1 форма - коли лінія пряма, тобто дистальні поверхні 2 тимчасових молярів знаходяться на одній
площині;
2 форма - ламана лінія, коли верхні моляри нависають над нижніми, утворюючи мезіальну сходинку.
На думку автора, це пов’язано з різними розмірами 2 верхнього тимчасового моляра. Якщо розміри
останнього менші 8,8 мм - заключна лінія буде прямою. Крім того, автор говорить про стабільність
сагітального положення щелеп, підкреслюючи тим самим, що треми між зубами і мезіальна сходинка є
не що інше, як фізіологічний варіант норми.
Більшість спеціалістів підтримують його думку і виділяють 2 варіанти ортогнатичного прикусу в
тимчасовому періоді: 1-й - 3 проміжки і 2-й - без проміжків.
А. М. Шварц виділяє 3 варіанти у співвідношенні дистальних поверхонь других тимчасових молярів
у сформованому тимчасовому прикусі:
1: якщо верхній моляр менший за нижній – буде пряма лінія;
2: якщо коронки других тимчасових молярів однакові за розмірами - буде мезіальна сходинка;
3: якщо коронка нижнього моляра буде більшою - виникає дистальна сходинка.

9. Морфо-функціональна характеристика змінного періоду прикусу

 Змінний прикус становить собою більш високий ступінь розвитку та диференціювання
зубощелепного апарату. Він характеризується наявністю в щелепних кістках одночасно як тимчасових,
так і постійних зубів. Тривалість періоду зміни зубів коливається від 6 до 12-14 років
Змінний прикус підрозділяють на 2 періоди:
• І (ранній) - із 6 до 9 років, характеризується прорізуванням перших постійних молярів та зміною
різців
• II (пізній) - від 10 до 12-14 років, характеризується прорізуванням премолярів та других молярів,
зміною іклів.

10. Морфо-функціональна характеристика постійного прикусу

У періоді постійного прикусу прорізування й артикуляційна установка зубів можуть проходити по
типу фізіологічних прикусів (ортогнатичний, прямий, фізіологічна біпрогнатія, фізіологічна
опістогнатія) або однієї з патологічних форм (прогнатія, прогенія, глибокий, відкритий прикус).
Артикуляція іклів визначає нормальне співвідношення зубів фронтального відділу, а перших
постійних молярів - бічних. Залежно від типу жування взаємна артикуляційна установка перших
постійних молярів проходить по-різному: при масетеріальному типі - за рахунок зсуву нижнього
зубного ряду медіально, при темпоральному типі - внаслідок росту нижньої щелепи в дистальному
відділі. При врівноваженому типі жування описані процеси протікають гармонійно.
У періоді постійного прикусу здійснюються третій і четвертий етапи становлення висоти центральної
оклюзії: третій - за рахунок росту альвеолярного відростка у вертикальному напрямку, повноцінного
прорізування й правильної взаємної установки других постійних молярів, четвертий - у результаті
прорізування й правильної артикуляційної установки зубів мудрості. У міру динамічного збільшення
висоти прикусу зменшується глибина фронтального перекриття, і співвідношення зубних рядів стає
ортогнатичним.
Умовно розділяють постійний прикус на три періоди:
 14-17 років;
 18-25 років;
 від 26 років і більше.
Це викликано тим, що для першого й другого періодів ще характерний розвиток деяких ланок
артикуляційного ланцюга: не закінчений ріст щелеп і альвеолярних відростків у бічних відділах, а
також формування оклюзійної кривої і завершується процес становлення висоти центральної оклюзії.
До початку третього періоду закінчується ріст усіх органів жувального апарата й відбувається остаточне
функціональне пристосування зубощелепного апарату до умов зовнішнього середовища. Однак і в цей
період прикус не є застиглою, статичною формою: співвідношення інтактних зубних рядів постійно
змінюється в різні періоди життя у зв’язку з особливостями функціонування зубощелепного апарату й
загальним станом організму. Найбільш яскраво ці зміни проявляються при втраті значної кількості
зубів. При цьому виникають великі дефекти зубних рядів, зменшується висота прикусу й, як правило,
створюються умови для появи вторинних деформацій і формування зниженого, травматичного прикусу.

11. Фізіологічні та патологічні види прикусів

Прикус - це взаємовідношення між зубними рядами в стані центральної оклюзії. Центральною
оклюзією, як відомо, називається таке змикання зубних рядів, у разі якого зуби мають максимальну
кількість контактних точок, а суглобові головки нижньої щелепи розташовуються за допомогою диска в
основі скату суглобових горбків.
До фізіологічних прикусів відносять ортогнатичний, прямий, фізіологічну біпрогнатію і фізіологічну
опістогнатію.
До патологічних прикусів належать прогнатія, прогенія, глибокий, відкритий, перехресний прикуси.

12. Ортогнатичний прикус та його характеристика

Ортогнатичний прикус постійних зубів у центральній оклюзії характеризується наступними
ознаками:
 верхні фронтальні зуби перекривають нижні на 1/3 довжини коронок нижніх зубів;
 горбок коронки верхнього ікла розташований між нижнім іклом і першим премоляром;
 середня лінія між центральними різцями верхньої й нижньої щелепи співпадає;
  мезіально-щічний горбок верхнього першого моляра розташований у поперечній борозенці
однойменного нижнього зуба (ключ оклюзії);
 кожен зуб верхньої щелепи має 2 антагоністи - однойменний і позаду стоячий (за винятком
нижніх центр різців і верхніх зубів мудрості);
 щічні горбики верхніх бічних зубів перекривають щічні горбики нижніх, а піднебінні горбики
верхніх зубів розташовані між щічними і язичними горбиками нижніх;
 верхня зубна дуга має форму напівеліпса, а нижня – параболи, у тимчасовому прикусі-півколо на
обох щелепах;
 зубні дуги верхньої і нижньої щелеп симетричні;
 у стані центр оклюзії між усіма зубами (за винятком тих, що не повністю прорізалися) є повний
оклюзій ний контакт;
 у стані фізіологічного спокою між зубними рядами утворюється міжоклюзійний простір, що
варіює в межах 2мм.
При цьому прикусі характерний високий естетичний оптимум, найвищі показники функції жування,
найкращі умови для формування соматичного ковтання й повноцінної функції язика.

13. Ключі оклюзії за Е. Енглем та Ендрюсом

Шість ключів за Ендрюсом:
Ключ 1 – мезіально-щічні горбики перших молярів верхньої щелепи повинні бути розташовані в
міжгорбковій фісурі молярів нижньої щелепи. Дистально-щічні горбики молярів верхньої щелепи
повинні щільно контактувати з дистально-щічними горбиками перших молярів нижньої щелепи й з
медіальним скатом щічних горбиків других молярів нижньої щелепи;
Ключ 2 – правильна ануляція в градусах (мезіодистальний нахил) поздовжньої осі коронок всіх зубів.
При оптимальній оклюзії ануляція буває позитивною – коли оклюзій ний сегмент дотичної до середньої
лінії вестибулярної поверхні коронки зуба перебуває мезіально відносно ясенного краю; негативною-
при зворотному співвідношенні. При оптимальній оклюзії кожен зуб повинен мати характерну для
нього ануляцію.
Ключ 3 – правильний торк (вести було-оральний нахил кронок і коренів) зубів.
Ключ 4 – зуби, розташовані в зубних рядах, не повинні бути повернені по осі.
Ключ 5 – наявність щільних контактів між зубами кожного зубного ряду без діастем й трем.
Ключ 6 – увігнутість кривої Шпеє не повинна перевищувати 2 мм. Чим коротша зубна дуга й довша
апікальна, тим глибша крива Шпеє, що призводить до неправильної позиції зубів і відхилення їх
поздовжньої осі.

Ключ оклюзії за Енглем - фісурно-горбикові контакти між першими постійними молярами верхньої
й нижньої щелепи при правильному нахилі поздовжніх осей цих зубів до оклюзійної площини:
 мезіально-щічні горбики перших молярів верхньої щелепи повинні бути розташовані в
міжгорбиковій фісурі молярів нижньої щелепи;
 дистально-щічні горбики молярів верхньої щелепи повинні щільно контактувати з дистально
щічними горбиками перших молярів нижньої щелепи і з мезіальним скатом щічних горбиків других
молярів нижньої щелепи.

14. Особливості розвитку жувальної мускулатури у дітей

Мускулатура у новонародженого дещо відрізняється від мускулатури дорослого. У новонародженого
жувальна м'яз перевершує за своїм обсягом скроневу м'яз.
За В. П. Воробйовим, поверхня фізіологічного поперечника скроневої м'яза у новонародженого 12
см2, а фізіологічний поперечник власне-жувальних м'язів 137 см2. У дорослої ж площа поперечного
перерізу скроневої м'язи 8 см2 а поперечник власне-жувальних м'язів 75 см2.
Таким чином, скронева м'яз, а саме його задня частина, у дитини розвинена погано. Це пояснюється
тим, що дитина не кусає їжу, а харчується молоком або рідкою і м'якою їжею, а тому в нього більше
розвинені компоненти мускулатури, пов'язані з рухом вперед, а не назад. Скронева м'яз досягає свого
достатнього розвитку тільки з появою зубів.
Разом із зростанням зубної системи виникає функція відкушування їжі, у зв'язку з цим розвиваються
задні пучки скроневої м'язи, які, скорочуючись, переміщають нижні передні зуби по піднебінним
поверхнях верхніх фронтальних зубів. Скроневий м'яз, підтягуючи вінцевий відросток догори,
притискає нижні передні зуби до верхніх, переміщує нижню щелепу догори і дозаду, завдяки цьому
збільшується сила відкушування.
Кут, що складається напрямком пучків скроневої м'язи з направленням франкфуртської горизонталі,
нахилений назад. Таким чином, скроневий м'яз в процесі росту всього організму виявляє тенденцію
нахилу назад.
Що стосується жувальних м'язів, а також внутрішньої крилоподібні м'язи, то їх кут, утворений
напрямом волокон з франкфуртської горизонталлю, нахилений вперед. Отже, ці два м'язи мають
тенденцію в процесі росту нахилятися вперед.

15. Особливості будови скронево-нижньощелепних суглобів у дітей,

поступове вдосконалення рухів нижньої щелепи
Скронево-нижньощелепний суглоб (СНЩС) належить до парних, комбінованих, інконгруентних
суглобів.
У новонародженої дитини особливості будови СНЩС такі:
 головка суглобового відростка - округлої форми, має майже однакові розміри;
 ще не виражений нахил уперед;
 головка покрита товстим шаром волокнистої сполучної тканини;
 суглобова ямка пласка, округлої форми; вона не має спереду суглобового горбка, а позаду -
добре виражений суглобовий конус, який обмежує рухи нижньої щелепи у бік середнього вуха;
 нижньощелепна ямка функціонує повністю, оскільки нижня щелепа зміщена дистально (стан
фізіологічної малечої ретрогенії);
 суглобова головка розташована у задньому відділі нижньощелепної ямки;
 товщина кістки склепіння ямки ненабагато перевищує 2 мм;
 глибина нижньощелепної ямки трохи більша 2 мм;
 внутрішньосуглобовий диск становить собою м’який прошарок круглої форми, увігнутий знизу
та опуклий зверху, з ледь помітним потовщенням спереду і ззаду;
 відсутні ворсинки синовіальної оболонки суглобової капсули.
З віком суглобова головка нахиляється вперед відносно шийки суглобового відростка. У грудному
віці нижня щелепа займає дистальне положення (фізіологічна ретрогенія). Із прорізуванням тимчасових
зубів та збільшенням висоти прикусу відбувається подальше переміщення суглобової головки вперед.
Суглобова поверхня у передньо-верхньому відділі суглобової головки покрита хрящем, а у
новонародженого - покрита волокнистою сполучною тканиною, у дорослих - волокнистим хрящем,
який із віком стоншується.
Шийка нижньої щелепи звужена, на її передній поверхні знаходиться крилоподібна ямка, де
прикріплюється більша частина верхньої головки латерального крилоподібного м’яза. Формування
крилоподібної ямки спостерігається у віці 5 років, вона має вигляд вузької, неглибокої поперечної
борозенки.

16. Фактори, шо забезпечують ріст та розвиток щелеп

Ріст щелеп під час зміни зубів обумовлений трьома факторами:
 1 фактор – біологічна тенденція до росту;
 2 фактор – прорізування зубів;
 3 фактор – нормальна функція жувальної мускулатури, яка стає повноцінною в постійному
прикусі.

17. Періоди становлення висоти прикусу

Етапи фізіологічного підвищення висоти прикусу.
І фізіологічне підвищення висоти прикусу починається з прорізування перших тимчасових молярів.
Вони відіграють ту ж роль у тимчасовому прикусі, що і постійні в змінному, - підтримують прикус на
певній висоті.
II фізіологічний підйом висоти прикусу відбувається за рахунок росту альвеолярного відростка у
вертикальному напрямку під час прорізування перших постійних молярів.
 III фізіологічний підйом висоти прикусу відбувається за рахунок росту альвеолярного відростка у
вертикальному напрямку під час прорізування і правильного взаємного встановлення других постійних
молярів.

18. Поняття про «норму» в ортодонтії

Норма в ортодонтії – це узагальнене поняття, і її характеризують поза ротові та внутрішньо ротові
ознаки.
Позаротові ознаки поділяються на: лицеві та щелепні.
Лицеві ознаки: характеристика шкірних покривів; симетричність обличчя; пропорційність обличчя
(поділяється на 3 частини – від волосяного покриву голови до надбрівних дуг, від надбрівних дуг до
основи носа,від основи носа до підборіддя);
Щелепні ознаки: правильний гармонійний розвиток гілки, тіла нижньої щелепи та верхньої щелепи,
величина кута нижньої щелепи – у новонароджених до 164°, у дорослих 117-124°, повноцінний та
гармонійний профіль обличчя.
Внутрішньоротові ознаки: основною ознакою є прикус (вид змикання зубних рядів); за норму
вважають ортогнатичний прикус.
 Змістовний модуль №2: «Методи обстеження пацієнтів із
зубощелепними аномаліями»
1. Особливості клінічного обстеження пацієнтів із зубощелепними
аномаліями та деформаціями.
Під час обстеження необхідно з'ясувати паспортні дані пацієнта, а саме: прізвище, ім'я та по батькові;
стать; вік; відомості про місце виховання або навчання, адресу; відомості про батьків або опікунів
дитини (прізвище, ім'я і по батькові; місце роботи; засоби зв'язку з батьками і дитиною - і т. д.);
відомості про дитячого стоматолога та педіатра або інших спеціалістів, у яких спостерігається пацієнт.
Необхідне з'ясування скарг пацієнта, даних анамнезу. При цьому необхідно проаналізувати такі дані:
 визначення віку батьків на момент народження дитини;
 перебіг вагітності і пологів;
 характер вигодовування дитини (грудний, штучний, змішаний);
 терміни прорізування тимчасових і постійних зубів;
 хвороби зубів і порожнини рота;
 перенесені хвороби (інфекційні, рахіт, гіпертермічні стани і т. п.), травми, шкідливі звички;
 положення дитини під час сну; характер дихання вдень і під час сну (дитина дихає носом чи
через рот; спить із закритим чи відкритим ротом);
 загальні хвороби (серцево-судинні, легеневі, ендокринні, нервові, хвороби шлунково-кишкового
тракту, нирок тощо);
 спадкова обтяженість;
 алергологічний статус;
Анамнестичні дані збирають зі слів хворого або його батьків.

Огляд - головний прийом об'єктивного обстеження, який охоплює: загальний огляд, визначення
статури і постави, особливостей будови обличчя, огляд порожнини рота і клінічне визначення стану
функцій порожнини рота. Огляд органів порожнини рота проводять за допомогою ротового дзеркала,
пінцета й зонда.

2. Особливості об'єктивного обстеження ортодонтичних хворих.

Огляд - головний прийом об'єктивного обстеження, який охоплює: загальний огляд, визначення
статури і постави, особливостей будови обличчя, огляд порожнини рота і клінічне визначення стану
функцій порожнини рота. Огляд органів порожнини рота проводять за допомогою ротового дзеркала,
пінцета й зонда.
Під час загального огляду визначають соматичний і психічний розвиток пацієнта, їх відповідність
віку. Звертають увагу на зріст і масу тіла, вгодованість, конституцію, їх відповідність віку.
Пацієнта оглядають у фас, профіль, зі спини і визначають положення голови, плечей, лопаток, ніг
(скривлення гомілок, ступнів); форму грудної клітки, живота, спини (скривлення хребта). Залежно від
ступеня виразності вигинів хребта розрізняють такі види постави: нормальну чи випрямлену; сутулу;
лордичну, кіфотичну і сколіотичну.
Під час огляду голови необхідно визначити її пропорційність, пропорційність обличчя, його форму
обличчя, видовженість, симетричність.
B. Бауер розрізняє чотири типи обличчя:
 церебральний;
 респіраторний;
 дигестивний;
 м'язовий.
Звертають увагу на характер змикання губ (вільне, із напруженням, напіввідкритий рот).
Звертають увагу на розмір нижньощелепних кутів, розміри гілки і тіла нижньої шелепи, їх
співвідношення.
Стан СНЩС визначають шляхом огляду і пальпації.
Після огляду голови та обличчя переходять до обстеження порожнини рота, починаючи зі стану
слизової оболонки губ і кутів рота. При цьому звертають увагу на рельєф губ, розмір і характер
зволоженості червоної облямівки, наявність патологічних елементів. Визначають симетричність кутів
рота, їхній напрямок.
Під час огляду переддвер'я порожнини рота визначають його глибину. За класифікацією Ю.Л.
Образцова (1992), глибина присінка може бути 4 типів:
I тип - до 3 мм (дуже мілкий);
II тип - до 5 мм (мілкий);
ІІІ тип - від 5 до 10 мм (середньої глибини);
IV тип - більше 10 мм (глибокий).
Потім оглядають вуздечки губ і щічні тяжі.
Ф. Я. Хорошилкіна виділяє п'ять типів вуздечок язика.
I - тонкі, майже прозорі вуздечки язика, що нормально прикріплені, але обмежують його рухи у
зв'язку з незначною довжиною.
II - також тонкі, напівпрозорі вуздечки, що прикріплюються близько до кінчика язика і мають
незначну довжину.
III - вуздечки, які становлять собою цільний, короткий тяж, прикріплений близько до кінчика язика.
Під час висовування язика кінчик підвертається, а спинка випинається внаслідок натягу.
IV - вуздечки, тяж яких хоч і виділяється, але зрощений із м'язами язика.
V - вуздечки з малопомітним тяжем, але його волокна розташовані в товщі язика, сплетені з його
м'язами і обмежують рухи.
Визначення стану тканин пародонта. При цьому оцінюють колір, розміри, об'єм і форму ясенних
сосочків; характер ясенного краю. Оглядаючи піднебіння, звертають увагу на рухомість м'якого
піднебіння; піднебінні дужки; піднебінні мигдалики; зів; слизову оболонку задньої стінки глотки,
визначаючи її стан.
Огляд зубів і запис зубної формули дозволяє визначити належність зубів до тимчасового чи
постійного прикусу; стан твердих тканин зубів (ураження карієсом і його ускладненнями, гіпоплазією,
флюорозом і т. п.).

3. Визначення розмірів коронкової частики тимчасових і постійних

зубів
Вимірюють ширину, висоту й товщину коронкової частини зуба. Ширину визначають у найширшій
частині зуба у всіх зубів на рівні екватора, у нижніх різців на рівні ріжучого краю. Для передньої гpупи
зубів це як вітчизняній, так і іноземній, про ширину коронкової частини всіх зубів говорять як про
мезіодистальний його розмір.
Висоту коронкової частини постійних зубів вимірюють від ріжучого краю зуба до його межі з
ясенним краєм: передніх по середині вестибулярної поверхні, бокових по середині щічного горбика.
Товщина коронкової частини зуба це його мезіодистальний розмір для різців та іклів і
мезіолатеральний розмір для премолярів та молярів.
Співвідношення розмірів постійних різців верхньої й нижньої щелеп визначається за індексом Тонна,
що у нормі дорівнює 1,33
З. І. Долгополова вивчила за методикою Тонна співвідношення сум ширини коронок молочних
верхніх і нижніх різці в і підтвердила їх взаємозв’язок при фізіологічній оклюзії. Індекс Долгополової
дорівнює 1,30.

4. Вимірювання ширини зубних дуг за методом Пона

У період прикусу постійних зубів для визначення трансверзальних розмірів зубних рядів
використовують методику Пона, яка базується на залежності між сумою мезіодистальних розмірів 4x
верхніх різців і відстанню між першими премолярами й першими молярами на верхній і нижній
щелепах. З цією метою Пон запропонував точки вимірювання, які при змиканні зубів верхньої й
нижньої щелеп співпадають. Отже, ширина їхніх зубних рядів однакова.
У ділянці перших премолярів ширина зубного ряду, згідно з Поном, вимірюється:
 на верхній щелепі - між точками в середині міжгорбкової фісури;
 на нижній щелепі - між дистальними контактними точками на скаті щічних горбків.
У ділянці перших постійних молярів ширина зубного ряду вимірюється:
 на верхній щелепі - між точками в передніх поглибленнях поздовжньої фісури;
 на нижній щелепі - між задніми щічними горбками.
 У період зміни зубів замість вимірювальних точок на премолярах беруться дистальні ямочки перших
молочних молярів на верхній щелепі або їх задні щічні горбки на нижній щелепі (за Коркгаузом).
Пон вивів премолярний і молярний індекси, за якими можна визначити показники ширини зубних
рядів в області премолярів і молярів у нормі залежно від суми мезіодистальних розмірів 4-х верхніх
різців.

5. Визначення довжини зубних рядів за методом Коркхгауза

У період прикусу постійних зубів у сагітальному напрямку довжину переднього відрізка верхнього й
нижнього зубних рядів вимірюють за методом Коркгауза. Коркгауз доповнив метод Пона,
запропонувавши визначати довжину переднього відрізка зубного ряду залежно від суми
мезіодистальних розмірів 4-х верхніх різців. Вимірювання проводяться від контактної точки на губній
поверхні ріжучих країв центральних різців до точки перетину з лінією, проведеною через точки Пона в
ділянці перших премолярів. Коркгауз склав таблицю значень довжини переднього відрізка верхнього
зубного ряду при різних сумах ширини 4-х верхніх різців. Ці цифри, зменшені на 2 мм (відповідно до
товщини верхніх різців), можуть бути використані для визначення довжини переднього відрізка
нижнього зубного ряду.

6. Вимірювання висоти піднебінного склепіння за методом Корхгауза

На гіпсових моделях верхньої щелепи визначають такі параметри піднебінного склепіння: глибину
(висоту), ширину, довжину й кут піднебіння.
У період зміни зубів, у період прикусу постійних зубів контури піднебінного склепіння в
сагітальному і трансверзальному напрямках одержують за допомогою симетрографа Коркгауза.
Значення параметрів піднебінного склепіння (довжину, висоту, ширину) визначають за наступною
методикою:
 довжину піднебінного склепіння вимірюють від вершини міжрізцевого сосочка (латеральні
апроксимальні поверхні центральних різців) по серединному піднебінному шву до лінії, що з’єднує
дистальні поверхні перших постійних молярів;
 глибину(висоту) піднебінного склепіння визначають по величині перпендикуляра від
найглибшої точки на накресленому контурі піднебіння на лінію, що з’єднує вершини міжзубних
сосочків між другими премолярами й першими молярами;
 ширину піднебінного склепіння вимірюють по лінії, що з’єднує вершини міжзубних сосочків між
другими премолярами й першими молярами;

7. Встановленні пропорційності розвитку зубних сегментів за методом

Х. Г. Герлаха
Герлах запропонував вивчати пропорційність зубних рядів верхньої та нижньої щелеп за
співвідношенням виділених ним сегментів (S): передній, що включає 4 різці, і два бокових (лівий і
правий), що включають ікло, премоляри й перший постійний моляр. Передній верхній сегмент (SI) і
передній нижній сегмент (Si) визначаються по сумі мезіодистальних розмірів верхніх та нижніх різців.
Бокові сегменти як верхньої (Loг і Lol), так і нижньої (Luг і Lul) щелеп ліворуч та праворуч
вимірюються величиною хорди - лінії, що з’єднує мезіальну поверхню іклів у точці контакту з
боковими різцями з дистальною поверхнею перших молярів у точці їх контакту з другими молярами.
Формула Герлаха для вивчення співвідношення сегментів зубних рядів:
Loг > SI < Lol
Lг = LI (±3 %),
де L - латеральний сегмент: сума ікла, обох пре- молярів і першого моляра (г - правий, 1 - лівий).
 SI = L - 0.1 (±3 %) (прямий прикус);
SI = L (±3 %) (нормальне перекриття);
де І - різці верхньої щелепи, L - латеральний сегмент.

8. Графічний метод вивчення форми зубних дуг за методом Хаулея-

Герберта-Гербста

Для побудови діаграми визначають суму мезіодистальних розмірів трьох верхніх зубів (центральних,
бокового різця й ікла) - радіус АВ, яким із точки В описується коло. Потім на окружності радіусом АВ
із точки А відкладають відрізки АС й AD. Дуга CAD являє собою криву розташування шести передніх
зубів. Для визначення розташування бокових зубів описують ще одне коло. Для цього із точки Е радіуса
ВЕ проводять прямі через точки С та D до перетину з дотичною до точки А, у результаті чого
одержують рівносторонній трикутник EFG. Радіусом, рівним стороні цього трикутника, із точки А на
продовження діаметра АЕ відзначають точку О, з якої описують коло радіусом EF.
На додатковому колі із точки М діаметром AM відкладають радіусом АО точки J і Н. З’єднавши
точку Н с точкою С та точку J із точкою D, одержують криву HCADJ, що є кривою всієї верхньої зубної
дуги за Hawley. На відрізках НС й DJ повинні розташовуватися бокові зуби. Heгbst замінив бокові прямі
лінії дугами CN й DP. Центрами цих дуг є L і К, що лежать на діаметрі (KL), перпендикулярному
діаметру AM. Дуги CN описують радіусом LC і дугу DP - радіусом KD. Таким чином, дуга Hawley -
Heгbeг - Heгbst NCADP є кривою правильно сформованого верхнього зубного ряду. Для одержання
правильної кривої нижнього зубного ряду при кресленні діаграми початковий радіус, на думку Hawley,
повинен бути на 2 мм менший. Крім того, на кривій CAD розташовуються не тільки різці та ікла, але й
перші премоляри.
Для визначення форми зубного ряду модель накладають на креслення так, щоб її середня лінія, що
проходить по піднебінному шву, збігалася з діаметром AM, а сторони рівностороннього трикутника
FEG проходили між іклами та премолярами. Потім заточеним олівцем обводять контур зубного ряду та
порівнюють наявну форму з кривою діаграми.

9. Вимірювання моделей шелеп за методом Н. Г. Снагіної

Апікальний базис - це умовна лінія, що проходить на рівні верхівок коренів зубів на верхній і нижній
щелепах. У присінку порожнини рота вона проектується на перехідну складку. Розміри апікального
базису вивчають у трансверзальному (ширина) і сагітальному (довжина) напрямках за методом Хауса у
модифікації Н. Г. Снагіної.
Ширина апікального базису верхньої щелепи визначається на гіпсовій моделі по прямій між
найглибшими точками в ділянці fossa canina (у поглибленні між верхівками іклів і перших премолярів),
а на моделі нижньої шелепи вимірювання проводиться між цими ж зубами, відступаючи від рівня
ясенного краю на 8 мм.
Довжина апікального базису вимірюється на верхній щелепі від точки А (місце перетину
серединного піднебінного шва з лінією, що з’єднує центральні різці в області шийки з піднебінної
поверхні) по серединному піднебінному шву до лінії, що з’єднує дистальні поверхні перших постійних
молярів. На нижній щелепі - від точки Б (передня поверхня ріжучих країв центральних різців) по
перпендикуляру до перетину з лінією, що з’єднує дистальні поверхні перших постійних молярів.
У нормі ширина апікального базису верхньої щелепи становить 44 %, нижньої - 40 % від суми
мезіодистальних розмірів 12-ти постійних зубів кожної щелепи. З цим же параметром пов’язана ширина
зубних рядів у ділянці премолярів (39,2 %) і молярів (50,4 %). Так, наприклад, якщо сума
мезіодистальних розмірів 12-ти зубів становить 100 мм, то ширина апікального базису верхньої щелепи
становить 44 мм, нижньої - 40 мм, а ширина зубного ряду в ділянці премолярів дорівнює 39,2 мм і в
ділянці молярів - 50,4 мм.

10. Методи проведення прямої та непрямої палатографії

Палатографія - реєстрація місця контакту язика із склепінням піднебіння при вимові різних звукових
фонів.
Палатографія проводиться прямим та непрямим методами. При прямому методі тальк розміщують на
язиці, а відбитки його будуть на піднебінні. При непрямому методі застосовується штучне піднебіння,
яке виготовляють на моделі верхньої щелепи з різноманітних матеріалів: пластмаси, стенса, воску,
целулоїду. Поверхню пластинки, звернену до язика, покривають чорним лаком чи припудрюють
індиферентним порошком (напр., тальком, але не цукровою пудрою, яка може викликати
гіперсалівацію), вводять у порожнину рота обстежуваного і притискають до піднебіння. Обстежуваний
вимовляє запропонований звук. При цьому язик торкається відповідних ділянок піднебіння, залишаючи
відбитки. Далі пластинку виймають з рота і вивчають ці відбитки.
Палатограми - результат експериментально-фонетичної роботи. Виготовляється тонка темна
пластинка, яка щільно прилягає до піднебіння досліджуваного. Перед початком експерименту
пластинка виймається і присипається тальком, після цього вона притискується до піднебіння.
Вимовляється звук, артикуляція якого досліджується; при цьому язик торкається відповідних ділянок
піднебіння. Потім пластинка обережно виймається з ротової порожнини. Темні (“злизані”) ділянки на
пластинці вказують на ділянки контакту язика з піднебінням. Пластинка фотографується, потім з
фотографії викреслюються схеми артикуляцій, які називаються палатограмами.
Фотопалатографія - отримання фотографій “штучного піднебіння” з отриманих відбитків язика після
палатографії. З цією метою “штучне піднебіння” розміщують на моделі верхньої щелепи. Застосовують
фотостатичну методику знімання для відтворення ідентичних знімків до початку ортодонтичного
лікування, в його процесі, після його завершення і після логопедичного навчання. На негатоскопі
перемальовують схему на кальку. Потім порівнюють схеми ідентичних палатограм і аналізують
отримані результати.

11. Характеристика мовної функції в нормі та при аномаліях та

деформаціях зубощелепного апарату
Порушення функції мови у дітей можуть бути обумовлені анатомо-фізіологічними особливостями
органів мови, слуху, центральної нервової системи, віковими відхиленнями.
Деякі автори вважають, що аномалії артикуляторної системи (деформації прикусу) не є перешкодою і
мова може бути виправлена за допомогою лише логопедичних прийомів. Це положення вірне тільки
відносно ролі язика у звукоутворенні.
Інші припускають, що основна роль в утворенні звуків належить різним відділам порожнини рота -
м’якому піднебінню (Вест, Кеннеді та ін.). Кнобель вказує, що в етіології порушеної вимови свистячих
звуків значне місце займають деформації прикусу й аномалії положення зубів.
Ян (H. W. Jahn) вказав, що серед дітей 6-річного віку часто відзначається звичка тримати язик між
зубами. Зустрічається така звичка приблизно в 10 % випадків. У дітей, що мають таку шкідливу звичку,
страждає вимова палатинальних приголосних, має місце потовщення язика та губ.
Ф. Лібман серед причин неправильної вимови звуків називає зруйновані передні зуби, наявність
діастем, аномалії прикусу, а також коротку чи деформовану рубцевими тяжами верхню губу.
 А. Сахаров вказує, що “нерідко неправильності при формуванні окремих фонем залежать від
зниження слуху в результаті ускладнень після перенесених інфекційних хвороб у дитячому віці”.
Ротова порожнина відіграє важливу роль, а язик, у свою чергу, є найголовнішим органом при
утворенні мови. Між фонацією та жуванням існує значна відмінність. Хоча в обох процесах беруть
участь жувальні м’язи, але утворення звуків відбувається без будь-якого натиску з боку жувальних
м’язів.
Причиною неправильної вимови голосних звуків можуть бути неправильні рухи язика, аномалії
прикусу, коротка вуздечка язика, зниження слуху тощо.
Визначити наявність порушення вимови звуків можна шляхом прослуховування дитини, однак для
цього необхідні навички і знання особливостей артикуляції, врахування змін голосу в перехідному віці
у хлопчиків та дівчаток тощо.
Слабкі відхилення у вимові можуть бути непомітні у звичайному спілкуванні для оточуючих, але
спеціаліст натренованим слухом може легко їх виявити.
Причиною порушень можуть бути як функціональні, так і органічні розлади. Чистота вимови
свистячих звуків залежить від стану зубів, їх наявності, аномалій прикусу тощо.
Іноді причиною неправильної вимови буває неправильне положення язика - кінчик язика
розташований між зубами.

12. Вплив порушеного носового дихання на формування зубощелепного

апарату і організму в цілому
Для ротового дихання характерні незімкнення губ, зниження від’ємного тиску в порожнині рота.
Клінічно це проявляється опущенням нижньої щелепи та створенням “подвійного підборіддя”, що
вказує на глосоптоз, тобто опускання язика.
“Аденоїдний” вираз обличчя свідчить про присутність ротового або змішаного дихання. Воно
характеризується широкою спинкою носа, згладженістю носо-губних складок, в’ялими крилами носа,
апатичним поглядом та злегка опущеним, вимушеним положенням голови.
При деформації верхньої щелепи та готичному піднебінні зменшується об’єм порожнини носа.
Порушується пневматизація повітроносних пазух черепа. При цьому повітряний струмінь слабо
зволожується та зігрівається, що призводить до недостатньої бактеріостатичної та бактерицидної дії
слизової оболонки порожнини носа. Такі хворі частіше страждають трахеїтом та хронічним бронхітом.
Порушення функції дихання змінює тонус м’язів і не утримує нижню щелепу у стані фізіологічного
спокою. Зміна м’язової рівноваги у щелепно-лицевій ділянці відображається на формуванні лицевого
скелета, розвитку і тонусі м’язів шиї. При зубощелепних аномаліях у результаті перерозподілу
навантаження нерідко порушується осанка, виникає викривлення хребта, особливо виражене на рівні
III—IV шийного хребця. Неправильне положення під’язикової кістки може змінювати положення
черепа по відношенню до хребта, а інколи і форми стовбура хребта та грудної клітини. Порушена
осанка, у свою чергу, складає умови для уповільнення розвитку грудної клітки і порушення функції
легень.

13. Методика проведення дихальної проби

Функціональна дихальна проба включає виявлення ротового дихання. З цією метою до кожної
ніздрі підносять ворсинки вати і слідкують за їх рухом. При ускладненому носовому диханні екскурсія
вати мінімальна чи відсутня. Крім того, рекомендують набрати в рот воду і утримувати її максимальний
час. При різко ускладненому носовому диханні хворий вимушений проковтнути воду, щоб дихати
ротом.
Проби на затримку дихання після максимального вдиху (проба Штанге) чи після максимального
видиху (проба Генча). Досліджуваному пропонують зробити глибокий вдих чи видих і затримати
дихання, стиснувши крила носа і губи. Час затримки дихання визначають по секундоміру. У зв’язку з
припиненням артеріалізації крові в організмі накопичуються продукти окислення, в тому числі
вуглекислота. Посилюється збудження дихального центру, що призводить до зниження здатності
затримувати дихання. В нормі без спеціального тренування затримують дихання на вдиху 30-60 секунд,
на видиху - 20-30 секунд. У 63.6 % хворих із сагітальними аномаліями прикусу час затримки дихання
менший норми на вдиху: при дистальному прикусі 23.18 +/- 1.7 с, при мезіальному - 20.1 +/- 1.1 с, на
видиху при дистальному прикусі 14.3 +/- 1.0 с, при мезіальному - 11.5 +/- 0.7 с (Хорошилкіна Ф. Я. та
ін., 1970).
 Спірометрія дозволяє вивчити функціональну здатність легеневої системи. Запропоновані різні
прилади для спірометричного і спірографічного вивчення функції дихання. Методика дослідження
залежить від їх різновидності.
Мета дослідження - визначення ЖЄЛ: максимальної, залишкової, у стані фізіологічного спокою і
після динамічних навантажень. Отримані результати порівнюють з даними середньої норми з
урахуванням статі, віку, росту, соматичного розвитку досліджуваного та інших факторів.

14. Особливості типу ковтання, їх характеристика

Інфантильний тип ковтання спостерігається від народження до 2-3 років. У цей період дитина не жує,
а смокче, тому під час ковтання язик відштовхується від зімкнених губ. З віком акт ковтання
вдосконалюється. Соматичний тип ковтання в нормі з’являється у віці від 2,5 до 3 років, тобто після
встановлення молочних зубів у прикусі.
В цей період дитина переходить від смоктання до жування, тому під час ковтання язик
відштовхується від зімкнених зубних рядів і піднебінного склепіння. Ковтання забезпечує переміщення
харчового згустка із порожнини рота через стравохід у шлунок. Акт ковтання ділиться на 3 фази:
1) невимушену та усвідомлену, коли їжа підводиться до ротоглотки;
2) слабо усвідомлену, в якій можна при бажанні повернути харчовий згусток у порожнину рота;
3) вимушену, коли їжа проходить верхній відділ стравоходу і спрямовується в шлунок.
Якщо зберігається інфантильний тип ковтання, то в результаті неправильного положення язика та
губ деформуються зубоальвеолярні дуги і порушується формування прикусу.

15. Роль ковтання у розвитку зубощелепних аномалій. Діагностика

порушеного ковтання
Вивчають положення язика, губ, щік, під’язикової кістки в різні фази ковтання. Основним методом
статичної оцінки є бокова телерентгенографія голови, при якій виявляються гіпертрофовані аденоїди та
піднебінні мигдалики, які сприяють передньому розміщенню язика, неправильний артикуляції його
кінчика із навколишніми органами і тканинами, що зумовлює порушення функції ковтання.
Морфологічні порушення в будові та розташуванні твердих і м’яких тканин щелепно-лицевої області
дозволяють судити про функціональні розлади приротових та внутрішньоротових м’язів, які
знаходяться в ротовій порожнині.
При телерентгенокінематографічному вивченні положення язика під час ковтання його спинку
покривають контрастною речовиною. При перегляді кінострічки, користуючись стоп-кадром,
вимірюють на боковій ТРГ голови відстань між різними ділянками язика та твердим піднебінням при
різних фізіологічних станах (спокій, ковтання). По графічних методах, запропонованих Т. Яакозі (1964),
проводять сім вимірів. На основі отриманих даних будують графік положення язика.
Функціональна ковтальна проба основана на вивченні здатності досліджуваного ковтати харчовий
згусток чи рідину за певний час невимушено чи по команді. При нормальному ковтанні губи і зуби
зімкнені, м’язи лиця не напружені, помічається перистальтика м’язів під’язикової області.
Час нормального ковтання 0,2-0,5 секунди (рідкої їжі - 0,2 с, твердої - 0,5 с). Під час неправильного
ковтання зуби не зімкнені, язик контактує з губами і щоками. Це можна побачити, якщо швидко
розсунути губи пальцями. При утрудненому ковтанні виникає компенсаторне напруження мімічних
м’язів в області куточків рота, підборіддя, інколи тремтять та змикаються повіки, витягується шия і
тремтить голова. Помітне характерне напруження мімічних м’язів - маленькі заглиблення на шкірі в
області куточків рота, підборіддя (симптом наперстка), всмоктування губ, щік, нерідко видно поштовх
кінчиком язика та наступне випинання губ.

16. Клінічні функціональні проби за Р. Френкелем

Клінічна функціональна проба за Френкелем призначена для виявлення порушень положення спинки
язика та змін його розташування в процесі ортодонтичного лікування та при перевірці набутих і
віддалених результатів. Пробу виконують із спеціально вигнутими петлями з дроту. Їх роблять із
пропаленого над вогнем горілки дроту діаметром 0,8 мм. Для встановлення спинки язика в передній
частині піднебіння виготовляють петлю меншого розміру, у задній частині - більшого.
Дротяні петлі вигинають та припасовують до моделі верхньої щелепи. При виготовленні петлі
меншого розміру її круглу частину розташовують по середній частині піднебіння на рівні перших
премолярів, більшого розміру - на рівні перших молярів. Кінці дроту скручують і розташовують
скручений дріт, повторюючи контур ската альвеолярного відростка. Потім виводять у присінок ротової
порожнини між першим премоляром та іклом. Приміряють пристрій у ротовій порожнині, кінець
виводять із рота в районі його кута, вигинають ручку паралельно оклюзійній поверхні зубних рядів так,
щоб її передній кінець був удвоє коротший від заднього. Після введення готової дротяної петлі в
порожнину рота просять хворого сидіти спокійно і слідкують за тим, щоб ручка не доторкалась до
м’яких тканин лиця; реєструють її положення до і після ковтання слини. За зміною положення ручки
судять про рівень доторкання спинки язика до твердого піднебіння чи відсутність навиків його підняття.
Успіх ортодонтичного лікування та досягнення його сталих результатів у значній мірі визначаються
нормалізацією положення спинки язика.

17. Методи дослідження жувальної функції

Статичні методи визначення жувальної ефективності
Для вирахування витривалості пародонту та ролі кожного зуба у жуванні запропоновані спеціальні
таблиці, які отримали назву статичних систем обліку жувальної ефективності. У цих таблицях ступінь
участі кожного зуба в акті жування визначена постійною величиною (константою), вираженою в
процентах.
Н. І. Агапов прийняв жувальну ефективність усього зубного апарата за 100 %, а за одиницю
жувальної здібності та витривалості пародонту - малий різець, порівнюючи з ним всі інші зуби. Таким
чином, кожний зуб в його таблиці має постійний жувальний коефіцієнт. 2134465
І. М. Оксман у запропоновану ним схему обліку жувальної ефективності зубної системи поклав
анатомо-фізіологічний принцип. Оцінка дається кожному зубу, включаючи і третій моляр. При цьому
враховується площа жувальної чи ріжучої поверхні, кількість горбиків, коренів, особливості пародонту і
наявність останнього зуба в зубній дузі. Верхня щелепа: 21233653 Нижня щелепа: 11233654
В. Ю. Курляндським запропонована статична система обліку стану опорного апарату зубів, названа
ним пародонтограмою. Пародонтограма отримується шляхом занесення даних про кожен зуб у
спеціальну схему. Для складання пародонтограми необхідно отримати дані про стан лунок зубів та про
ступінь їх атрофії. Ступінь атрофії лунок визначається рентгенологічними та клінічними
дослідженнями.
Функціональні проби:
Перша функціональна проба була розроблена Христіансеном. Він запропонував визначати жувальну
ефективність шляхом дослідження ступеня розмелення їжі відповідної консистенції і відповідної ваги.
Досліджуваному давали жувати 5 г лісового або кокосового горіха. Після 50 жувальних рухів харчова
маса випльовувалась, висушувалась і просіювалась через сито для визначення ступеня подрібнення.
Жувальна здатність вираховувалась по залишку на ситі.
С. Е. Гельман розробив і спростив методику жувальної проби. Замість лісового горіха він взяв
мигдаль вагою 5 г і пропонував хворому жувати протягом 50 секунд.
І. С. Рубінов вважав, що розжовування 5 г мигдалю ставить перед жувальним апаратом завдання, яке
виходить за рамки норми. Тому він пропонує хворому 0,8 г лісового горіха, що приблизно дорівнює
об’єму одного ядра мигдалю. Досліджуваному дають 0,8 г лісового горіха і пропонують його
розжовувати до появи рефлексу ковтання. Як тільки у досліджуваного з’являється бажання проковтнути
розжовуваний горіх, йому пропонують сплюнути вміст порожнини рота в нирковидний таз. Час
жування горіха відраховують за секундоміром. В результаті функціональної проби отримують два
показники: відсоток розжовування їжі (жувальна ефективність) і час розжовування.
Дослідження показали, що при ортогнатичному прикусі та інтактних зубних рядах ядро горіха
повністю пережовується за 14 секунд.
Гнатодинамометричні методи дослідження жувальної ефективності
Гнатодинамометрія. Сконструйовано механічний гнатодинамометр з довгими щічками, які
обстежуваний пацієнт стискує зубами. Визначають у кілограмах силу стискання для кожної пари
антагонуючих зубів. Д. П. Конюшко склав таблицю витривалості пародонту щодо навантажень у
залежності від виду зубів.

Міоартрографія - одночасна реєстрація скорочень власне жувальних м’язів та рухів суглобів

головок нижньої щелепи у скронево-нижньощелепних суглобах за допомогою електронного
міоартрографа. Зміщення суглобових головок та м’язів призводить до деформації реєструючих
пластинок, що прилягають до шкіри обличчя в областях, які вивчаються, до зміни показників у
тензодатчику. Змінений електричний імпульс посилюють і записують на фотоплівку. Міоартрографія
дозволяє розрізняти хвилі скорочень м’язів та хвилі, що виникають при рухах нижньої щелепи.
Артрофонографія - метод аускультації скронево-нижньощелепних суглобів для виявлення в них
шуму, хрусту та клацання, а також диференціальної діагностики функціональних та морфологічних
порушень.
Міотонометрія враховує тонус жувальних м’язів при різних станах. Про ступінь напруги (щільності)
м’язів судять по силі, з якою занурюють щуп приладу (міотонометра) на задану глибину. Стрілки
циферблата міотонометра показують тонус м’язів у грамах. У нормі тонус стану спокою власне
жувального м’яза найчастіше сягає 40 г, а тонус цього ж м’яза при стисканні власних зубних рядів під
час центрального з’єднання коливається в межах 180-240 г.
Мастикаціодинамометрія - фізіологічний метод визначення сили жування. Цей метод ґрунтується
на визначенні сили жування шляхом надання природних харчових подразників певної міцності з
одночасною графічною реєстрацією рухів нижньої щелепи.
Електроміографія - запис біопотенціалів м’язів з метою дослідження їх фізіологічної активності. За
допомогою електроміографічного дослідження можна визначити порушення функцій жувальної та
мімічної мускулатури у спокої, при напруженні та рухах нижньої щелепи, характерні для різноманітних
аномалій прикусу.
Графічні методи вивчення жувальних рухів нижньої щелепи
Мастикаціограма відображає всі жувальні рухи за час пережовування горіха вагою 0,8 г. Замість
горіхів можна взяти хліб, моркву, але за умови, що всі дослідження одного й того самого пацієнта слід у
подальшому проводити завжди з одним продуктом.
Аналіз мастикаціограми дозволяє встановити, що вона складається з послідовних хвилеподібних
кривих, умовно названих жувальними хвилями. У жувальній хвилі розрізняють висхідне коліно (АБ) і
низхідне коліно (БС). Перше пов’язане з опущенням нижньої щелепи, друге - з її підйомом. Нижні петлі
між окремими хвилями називаються петлями змикання. Кожна хвиля характеризується висотою, кутом
між висхідним та низхідним характером піку.

18. Фотометричні методи дослідження. Основні антропометричні

орієнтири
Антропометричне дослідження базуються на закономірностях будови лицевого і мозкового відділів
черепа, пропорційності співвідношення різних відділів голови і відношень їх до певних площин.
Вивчення проводиться на обличчі пацієнта, на фотографіях обличчя та телерентгенограмах.
Для характеристики розмірів голови та обличчя пацієнта визначають наступні параметри: ширину,
висоту, довжину й глибину. Точки кісткової основи позначаються прописними буквами, а точки м'яких
тканин - рядковими.
Ширину голови вивчають у верхній, середній і нижній її частинах
 ширину голови – між латерально виступаючими точками на бокових поверхнях голови зліва і
справа;
 морфологічну ширину обличчя між найбільш виступаючими назовні точками виличної дуги
зліва і справа;
 ширину обличчя – між нижніми і дистально розташованими точками кутів нижньої щелепи
справа і зліва.
Довжину голови вимірюють між найбільш виступаючою точкою на нижній частині чола по
серединно-сагітальній площині вище кореня носа і між бровами та найбільш виступаючою дистально
точкою потилиці на серединно-сагітальній площині.
Висоту голови визначають від точки, розташованої на козелку вуха, до найбільш виступаючої точки
у верхній частині голови.
Також вивчають висоту обличчя: морфологічну (верхня, нижня, повна) і фізіологічну.
Для характеристики форми голови і обличчя використовують індекси, які показують співвідношення
у відсотках одних розмірів голови і обличчя до інших.
Форму голови визначають по поперечно-повздовжньому, висотно-повздовжньому і висотно-
поперечному індексам. Найбільше значення має поперечно-поздовжній індекс – співвідношення у
відсотках ширини голови до її довжини.
Обличчя пацієнта вивчають у фас і профіль. У фас оцінюється симетричність лівої й правої половин
обличчя, а також домірність верхньої, середньої й нижньої третин обличчя.
Профіль обличчя оцінюють по його виду, він буває увігнутий, прямий і випуклий.
 При оцінці профілю обличчя враховують положення губ до естетичної площини, запропонованої
Гicketts; вона проходить через точку на кінчику носа та точку, що відповідає точці pg.
Профіль обличчя визначається шляхом оцінки положення верхньої губи і нижньої губи відносно
естетичної площини. Випинання нижньої губи відповідає випуклому профілю обличчя. Увігнутий
профіль обличчя визначається при відхиленні нижньої губи назад від естетичної площини більш ніж на
2,0 мм.
Між формою обличчя та шириною, довжиною зубних рядів, їх апікальними базисами встановлений
стійкий взаємозв'язок. Тому при визначенні середньої індивідуальної норми розмірів зубних рядів
враховують форму обличчя.

19. Рентгенологічні методи дослідження зубощелепного апарату у дітей.

Прицільна і аксіальна рентгенографія зубів, ортопантомографія,
телерентгенографія.
Рентгенографічне дослідження необхідне для уточнення діагнозу, визначення плану і прогнозу
лікування, вивчення змін, що відбуваються в процесі росту дитини під впливом лікувальних заходів.
Важливо, залежно від мети, правильно вибрати найбільш ефективний метод рентгенологічного
обстеження. Ці методи поділяються на внутрішньоротові і позаротові.
Внутрішньоротова рентгенографія виконується дентальними апаратами різних конструкцій.
Внутрішньоротова рентгенограма дозволяє вивчити стан твердих тканин зубів, їх пародонту,
альвеолярних відростків і щелепних кісток з метою виявлення деструктивних змін, кіст, новоутворень,
вроджених і набутих дефектів, а також уточнення аномалій положень зачатків зубів, ступеня
формування їхніх коронок і коренів, ретенції зубів, аномалій їхньої форми, співвідношення коренів
молочних і коронок постійних зубів.
Внутрішньоротова рентгенограма серединного піднебінного шва необхідна для вивчення його
будови, ступеня окостеніння, змін, що відбуваються при повільному або швидкому розкритті шва в
процесі розширення верхньої щелепи, уточнення показання до хірургічної пластики вуздечки верхньої
губи, якщо її волокна вплітаються в серединний піднебінний шов і сприяють виникненню діастеми.
Позаротові методи рентгенографії: панорамна рентгенографія, ортопантомографія, томографія
СНЩС і телерентгенографія.
Панорамна рентгенографія щелеп. На панорамній рентгенограмі верхньої щелепи отримують
зображення її зубної, альвеолярної і базальної дуг, лемеша, порожнин носа, верхньощелепних пазух,
виличних кісток, на рентгенограмі нижньої щелепи - відображення її зубної, альвеолярної і базальної
дуг, краю нижньої щелепи, кутів і гілок
У порівнянні з внутрішньоротовими рентгенограмами при отриманні панорамного
рентгенографічного зображення збільшується відстань об'єкт - плівка. Завдяки цьому за рахунок
великої ділянки огляду та збільшенню зображення в 1,8-2 рази можна одержати цінні діагностичні
відомості.
Ортопантомографія, або панорамна томографія, забезпечує отримання плоского зображення
вигнутих поверхонь об'ємних ділянок. За допомогою цього методу отримують ортопантомограми, за
якими можна вивчити ступінь мінералізації коренів і коронок зубів, ступінь розсмоктування коренів
молочних зубів та їх співвідношення із зачатками постійних зубів, нахили зубів, що прорізалися, та
ретенованих зубів відносно сусідніх зубів і серединної площини, зубоальвеолярну висоту в передній і
боковій ділянках щелеп, різцевого перекриття, асиметрію правої та лівої половин обличчя, середньої й
нижньої частини лицевого скелета.
Телерентгенограма - рентгенівський знімок черепа, зроблений на відстані, що відображає черепно-
лицевий скелет і контури м'яких тканин обличчя. За допомогою телерентгенограми можна визначити
особливості росту і розвитку лицевого скелета, локалізацію його зміненого росту; мати повну уяву про
будову і взаємовідношення кісткової основи з м'якими тканинами обличчя; вибрати найбільш
раціональний метод лікування.
Методи аналізу бокових телерентгенограм по видах вимірювань наступні:
 визначення лінійних розмірів між певними точками і їх взаємовідношення (методи De Costeг,
Koгkhause, Mooггees, Wylie);
 вимірювання кутів (методи Bjoгk, Downs, Gгabeг);
 визначення пропорційності розмірів кісток лицевого скелета (методи Maj, Luzy);
  комбіновані - визначення лінійних і кутових розмірів та пропорційності будови лицевого скелета
(методи Sassouni, Schwaгz, А. А. Ель-Нофелі, Fгankel, А. П. Колоткова та інші).

20. Розшифрування телерентгенограм за А. М. Шварцем.

Краніометричні вимірювання, їх мета, діагностичне значення
При аналізі телерентгенограм А. М. Шварц поділяє кутові та лінійні вимірювання на:
краніометричні, гнатометричні, профілометричні.
Метою краніометричних досліджень є визначення положення щелеп по відношенню до площини
передньої частини основи черепа - визначення типу обличчя і виявлення відхилень від середніх
розмірів, характерних для нормального прикусу при тому ж типі. Мета - отримати профіль, яким
природа наділила пацієнта, без наявності патології. Різниця між "правильним" і дійсним профілем
викликана патологією.

21. Гнатометричні вимірювання за А. М. Шварцем, їх діагностичне

значення
При аналізі телерентгенограм А. М. Шварц поділяє кутові та лінійні вимірювання на:
краніометричні, гнатометричні, профілометричні.
Метою гнатометричних досліджень є визначення морфологічних особливостей різних видів аномалій
та деформацій прикусу. При цьому вимірювання торкаються зубощелепного комплексу, розміщеного
між SpP - спінальною площиною, або площиною основи верхньої щелепи, і MP - мандибулярною
площиною, або площиною основи нижньої щелепи. На основі гнатометрії визначається аномалія, що
виникла завдяки невідповідності розмірів щелеп, аномалій положення зубів, аномалій форми
альвеолярного відростка; виявляється вплив розмірів і положення щелеп, а також аномалій положення
зубів на форму профілю обличчя; визначається ступінь нахилу ОсР - оклюзійної площини до N - Se, що
важливо для прогнозу лікування з естетичної точки зору.

22. Профілометричні вимірювання за А М Шварцем, їх діагностичне

значення
При аналізі телерентгенограм А. М. Шварц поділяє кутові та лінійні вимірювання на:
краніометричні, гнатометричні, профілометричні.
Метою профілометричних досліджень є вивчення форми профілю обличчя і уточнення впливу
краніометричних співвідношень на форму профілю. А. М. Schwaгz рекомендує оцінювати форму
щелепного профіля за положенням губ, за відношенням ротової дотичної Т до Рn та Ро, за
пропорційністю частин обличчя і за профільним кутом Т.

23. Роль телерентгенографії в діагностиці і прогнозуванні результатів

ортодонтичного лікування

24. Класифікація зубощелепно-лицевих деформацій і аномалій за Е.Н.

Енглем і А.Я. Катцем, їх відмінні особливості
Аномалії прикусу E. Angle поділяє на три класи.
Перший клас – “ключ оклюзії” не порушений, патологія, таким чином, локалізується тільки
попереду від перших молярів і стосується або розташування зубів, або розвитку альвеолярного
відростка і тіла щелеп.
Другий клас характеризується дистальним розташуванням нижнього першого постійного моляра.
При такому співвідношенні мезіальний щічний горбок першого верхнього постійного моляра
знаходиться попереду від міжгорбкової борозни першого нижнього постійного моляра. Визначається
або контакт одноіменними горбиками, або мезіально-щічний горбок першого верхнього постійного
моляра розташовується між горбком другого премоляра та мезіальним щічним горбком першого
постійного нижнього моляра, що залежить від складності деформації. Зміни співвідношення зубів
стосуються всього зубного ряду.
 При другому класі можливі два підкласи аномалії:
 другий клас, перший підклас – дистальне розташування нижньої щелепи, при якому верхні
фронтальні зуби нахилені вперед і розташовані віялоподібно, з діастемами і тремами;
 другий клас, другий підклас – верхні фронтальні зуби розташовані з нахилом в оральну сторону,
глибоко перекриваючи нижні.
Третій клас характеризується медіальним розташуванням нижнього першого постійного моляра
відносно одноіменного верхнього. За такого співвідношення мезіальний щічний горбок першого
верхнього постійного моляра знаходиться позаду від міжгорбкової борозни першого постійного моляра
нижньої щелепи. Нижні фронтальні зуби перекривають верхні. Аномалії третього класу також можуть
бути двосторонніми і односторонніми.
Крім сагітальних аномалій прикусу, E. Angle розрізняє сім видів аномалій окремих зубів:
1) лабіальна, або букальна оклюзія;
2) лінгвальна, або піднебінна оклюзія;
3) медіальна оклюзія;
4) дистальна оклюзія;
5) тортооклюзія;
6) інфраоклюзія;
7) супраоклюзія.

Функціональну діагностику аномалій запропонував А. Я. Катц (1940). У своїй класифікації він

враховував функціональну патологію жувальних м'язів. За основу морфологічних змін автор бере
співвідношення молярів за Енглем, розглядаючи три можливі групи відхилень у розвитку
зубощелепного апарату, доповнюючи кожну групу аномалій функціональним станом м'язів щелепно-
лицевої ділянки.
Перша група включає усі аномалії з порушенням функціональної норми лише в ділянці
фронтальних зубів, при нормальному співвідношенні перших постійних молярів. Функціональна
патологія виникає завдяки переважанню вертикальних рухів нижньої щелепи над бічними і
проявляється функціональною недостатністю всієї жувальної мускулатури.
Друга група за морфологічною будовою відповідає 2 класу за Е. Angle, а з точки зору функції
характеризується недорозвиненням м'язів, що висувають нижню щелепу. При цьому значно
зменшується площа функціонуючих жувальних поверхонь обох зубних дуг, виникає розбіжність
горбиків і борозен артикулюючих зубів.
Третя група відповідає морфологічній будові III класу за Енглем, що пов'язана з надмірною
функцією м'язів, які висувають нижню щелепу.
Таким чином, у класифікації аномалій прикусу Катца була спроба поєднати морфологічні прояви
порушень із функціональною патологією жувальних м'язів і причиною розвитку аномалій.

25. Класифікація зубощелепно-лицевих деформацій і аномалій за

Калвелісом, Бетельманом, Курляндським, Ільїною-Маркосян,
Григор’євою
Класифікація Д. А. Калвеліса:
I) Аномалії окремих зубів.
1) Аномалії кількості зубів:
 адентія - часткова гіподонтія і повна;
 надкомплектні зуби (гіпердонтія).
2) Аномалії величини і форми зубів:
 гігантські зуби;
 шилоподібні зуби;
 спотворені форми зубів;
 зуби Гетчинсона, Фурньє.
3) Аномалії структури твердих тканин зубів:
 гіпоплазія зубних коронок.
4) Порушення процесу прорізування зубів:
 передчасне прорізування зубів;
 затримане прорізування зубів.
II) Аномалії зубних рядів.
1) Порушення утворення зубних рядів:
a) Аномальне положення окремих зубів:
 губно-щічне прорізування зубів;
 піднебінно-язикове прорізування зубів;
 мезіальне прорізування зубів;
 дистальне прорізування зубів;
 низьке положення (інфраоклюзія);
 високе положення (супраоклюзія);
 поворот зуба (тортоаномалія);
 транспозиція зубів;
 дистопія верхніх іклів.
b) Скупчене положення зубів.
c) Треми між зубами (діастема).
2) Аномалії форми зубних рядів:
 звужений зубний ряд;
 сідлоподібно здавлений зубний ряд;
 V-подібна форма зубного ряду;
 чотирикутна форма зубного ряду;
 асиметричний зубний ряд.
III) Аномалії прикусу.
1) Сагітальні аномалії прикусу:
a) прогнатія;
b) прогенія: хибна та істинна.
2) Трансверзальні аномалії прикусу:
a) звужені зубні ряди;
b) невідповідність ширини верхнього і нижнього зубних рядів:
 порушення співвідношення бічних зубів на одному боці (косий або односторонній
перехресний прикус).
3) Вертикальні аномалії прикусу:
a) глибокий прикус:
 перекриваючий прикус;
 комбінований прикус із прогнатією (дахоподібний);
b) відкритий прикус:
 істинний прикус (рахітичний);
 травматичний прикус (внаслідок шкідливих звичок).

Класифікація А. І. Бетельмана (1956) всі зубощелепні аномалії поділяє на аномалії положення

окремих зубів та аномалії артикуляції.
Аномалії артикуляції розглядаються за трьома напрямками: сагітальним, вертикальним і
трансверзальним, враховуючи при цьому функціональну патологію за Катцем.
А. І. Бетельман вирізняв три групи патологічних форм зубної оклюзії: сагітальні, вертикальні і
трансверзальні аномалії прикусу.
До сагітальних аномалій прикусу відносяться відхилення від норми в мезіодистальному
співвідношенні зубних рядів: дистальний і мезіальний прикуси.
Чотири форми дистального прикусу:
 перша форма - нижня мікрогнатія;
 друга форма - верхня макрогнатія;
 третя форма - верхня макрогнатія і нижня мікрогнатія;
 четверта форма - верхньощелепна прогнатія зі звуженням у бокових ділянках.
Мезіальний прикус має три форми:
 перша форма - верхня мікрогнатія;
 друга форма - нижня макрогнатія;
 третя форма - верхня мікрогнатія і нижня макрогнатія.
 До вертикальних аномалій за А. І. Бетельманом відносяться випадки відхилень від ортогнатії, з
точки зору ступеня перекриття верхніми фронтальними зубами нижніх. Ця патологія має дві форми:
глибокий і відкритий прикуси. Глибокий прикус виникає при недорозвиненні м'язів, які висувають
нижню щелепу. Відкритий - при недорозвиненні м'язів, що підіймають нижню щелепу, а також
кругового м'яза рота.
До трансверзальних аномалій відносяться дві форми косого прикусу.
Перша форма (однобічний косий прикус) - на одній стороні зуби артикулюють як при
ортогнатичному прикусі, а на другій - верхня щелепа звужена і нижні зуби перекривають верхні.
Друга форма (двобічний косий прикус)- вся нижня щелепа зміщена в один бік, і завдяки цьому на
одній стороні піднебінні поверхні верхніх бокових зубів перекривають щічні поверхні нижніх, а на
другій - язикові поверхні нижніх бокових зубів перекривають щічні поверхні верхніх, тобто зуби
змикаються не жувальними горбками, а боковими гладкими поверхнями.
Класифікація аномалій положення окремих зубів за А. І. Бетельманом передбачає 9 видів їх
положення:
1) оральне положення;
2) вестибулярне положення;
3) супраоклюзія;
4) інфраоклюзія;
5) мезіальне положення;
6) дистальне положення;
7) поворот зуба навколо осі;
8) діастеми;
9) скупченість зубів.

За класифікацією В. Ю. Курляндського, зубощелепні аномалії розподілені на:

1) аномалії форми і розташування зубів;
2) аномалії зубного ряду;
3) аномалії співвідношення зубних рядів.
До першої і другої форми зубощелепних аномалій належать зубоальвеолярні форми, до третьої -
гнатичні. Основні форми аномалій можуть поєднуватися з аномаліями форми і положення окремих
зубів або з порушеннями у співвідношенні окремих ділянок зубних дуг.
Класифікація зубощелепних аномалій В. Ю. Курляндського:
I) Аномалії форми і положення зубів.
1) Аномалії форми і розмірів зубів: макродентія, мікродентія, зуби шипоподібні, зуби кубоподібні
та інші.
2) Аномалії положення окремих зубів: поворот навколо осі, зміщення у вестибулярному чи
оральному напрямку, зміщення в дистальному чи мезіальному напрямку, порушення висоти
розташування у зубному ряді коронки зуба.
II) Аномалії зубного ряду.
1) Порушення формування і прорізування зубів: відсутність зубів та їх зачатків (аден-тія),
утворення надкомплектних зубів.
2) Ретенція зубів.
3) Порушення відстані між зубами (діастеми, треми).
4) Нерівномірний розвиток альвеолярного відростка, недорозвинення або надмірний його ріст.
5) Звуження чи розширення зубного ряду.
6) Аномальне положення декількох зубів.
III) Аномалії співвідношення зубних рядів.
Аномалія розвитку одного чи обох зубних рядів створює певний тин співвідношення між зубними
рядами верхньої та нижньої щелепи:
1) надмірний розвиток обох щелеп;
2) надмірний розвиток верхньої щелепи;
3) надмірний розвиток нижньої щелепи;
4) недорозвинення обох щелеп;
5) недорозвинення верхньої щелепи;
6) недорозвинення нижньої щелепи;
7) відкритий прикус;
 8) глибоке різцеве перекриття.

Класифікація Л. В. Ільїної-Маркосян (1967) побудована з урахуванням впливу функції м'язів

ротової та біляротової ділянок на формування та розвиток зубощелепної системи, а також особливості
будови скронево-нижньощелепних суглобів, які за допомогою жувальних м'язів здійснюють рухи
нижньої щелепи у різних напрямках.
Л. В. Ільїна-Маркосян запропонувала класифікацію аномалій прикусу, побудовану на ознаках
зміщення нижньої щелепи під час змикання зубів. Такий розподіл має велике практичне значення. Усі
аномалії були розподілені на сагітальні, вертикальні та трансверзальні. Замість термінів "дистальний" та
"мезіальний" прикус запропоновано терміни "постеріальний" та "антеріальний".

Класифікація Л.П.Григор’євой (1986).

Автор запропонувала класифікацію, в якій розрізняють фізіологічні прикуси (ортогнатичний і
ортогіничний) та патологічні прикуси. До патологічних прикусів належать порушення співвідношення
фронтальних та бічних зубів в сагітальній, вертикальній та трансверзальній площинах.
 зуби площина сагітальна вертикальна трансверзальна

Фронтальні прогнатичний глибокий перехрестний

прогенічний откритий
біпрогнатичний
опістогнатичний

Бічні нейтральний відкритий перехрестний

дистальний латерогнатичний
мезіальний латерогеничний

Для аномалійних прикусів характерно при нейтральному співвідношенні перших молярів відхилиння
в розміщенні фронтальних зубів:
 піднебінна позиція
 вестибулярна позиція
 повороти зубів
 наявність діастем, трем
 надкомплектні зуби
 тісне положення нижніх фронтальних зубів
 транспозиція зубів та ін.

26. Переваги класифікації зубощелепно-лицевих деформацій і аномалій

за ВООЗ
Класифікація аномалій ВООЗ (1968)
I) Аномалії величини щелеп:
1) Макрогнатія верхньої щелепи
2) Макрогнатія нижньої щелепи
3) Макрогнатія обох щелеп
4) Мікрогнатія верхньої щелепи
5) Мікрогнатія нижньої щелепи
6) Мікрогнатія обох щелеп
II) Аномалії положення щелеп відносно основи черепа:
1) Асиметрія
2) Нижньощелепна прогнатія
3) Верхньощелепна прогнатія
4) Нижньощелепна ретрогнатія
5) Верхньощелепна ретрогнатія
III) Аномалії співвідношення зубних дуг:
1) Дистальна оклюзія
2) Медіальна оклюзія
3) Надмірне перекриття
4) Надмірний перекриваючий прикус
5) Відкритий прикус
6) Перехресний прикус бокових зубів
7) Лінгвооклюзія бокових зубів нижньої щелепи
IV) Аномалії положення зубів:
1) Скупченість
2) Переміщення
3) Поворот
4) Проміжки між зубами
5) Транспозиція
 Змістовний модуль №3: «Основні методи лікування пацієнтів з
зубощелепними аномаліями та деформаціями»
1. Класифікації ортодонтичної апаратури за А.І. Бетельманом та Ф.Я.
Хорошилкіною
За. Ф. Я. Хорошилкіною, основні конструкції ортодонтичних апаратів класифікуються таким
чином.
За принципом дії:
 функціонально-діючі;
 функціонально-направляючі;
 механічно діючі;
 комбінованої дії.
За способом і місцем дії:
 однощелепні;
 однощелепні міжщелепної дії;
 двощелепні;
 позаротові;
 комбіновані.
За видом опори:
 реципрокні;
 стаціонарні.
За місцем розташування:
 внутрішньоротові - оральні (піднебінні, язичні), вестибулярні (назубні);
 позаротові - головні (лобно-потиличні, тім'яно-потиличні, поєднані);
 шийні;
 щелепні (верхньогyбні, нижньогyбні, підборідні, підщелепні, на кути нижньої щелепи, поєднані).
За способом фіксації:
 незнімні;
 знімні;
 поєднані.
По виду конструкції:
 дугові;
 капові;
 пластинчасті;
 блокові;
 каркасні;
 еластичні.

2. Функціонально-діюча апаратура, її характеристика та призначення

Функціонально-діючі апарати - це ортодонтичні апарати, лікувальна дія яких основана на
направленій зміні динамічної рівноваги між мімічною мускулатурою, що безперервно діє на зубні ряди
в язичному напрямку, і язиком, що протидіє цьому тиску у вестибулярному напрямку.
Вестибулярні пластинки (Кербіца, Шохнера, Крауса, Мюлеманна, Дасса, Хінца) захищають зубні
ряди від тиску губ, щік, пальців, а також різних предметів. Вони нормалізують змикання губ, функцію
дихання та ковтання, тренують коловий м'яз рота. Апарати з решіткою для язика нормалізують його
положення і попереджують надмірний тиск на фронтальну групу зубів.
Застосування функціонально-діючих апаратів ефективне в дитячому віці (у період молочного і на
початку першого періоду змінного прикусу), коли можна розраховувати на ріст щелепних кісток і
особливо апікального базису
Конструктивними елементами функціонально-діючої апаратури є:
 щічні щити (зменшують дію щічних мімічних м’язів на бічні групи зубів, сприяють розвитку
апікального базису щелеп в трансверзальному напрямку)
 губні пелоти (відтісняють нижню або верхню губу вперед, сприяючи росту апікального базису)
  вестибулярні мантелі,
 обмежуючі решітки для язика та ін.

 Вестибулярна пластинка "С" (стандарт) (запобігає шкідливій звичці смоктати палець, змінює
ротове дихання на носове, усуває дисфункції язика, забезпечує міофункціональну терапію)
 Вестибулярна пластинка "Н" – намистина для контролю язика (перешкоджає ротовому
диханню, неправильному положенню язика, при дефектах мови)
 Вестибулярна пластинка - "К" (козирок) (козирок для накушування нижніми фронтальними
зубами, перешкоджає шкідливій звичці смоктати палець при недорозвиненій нижній щелепі)
 Вестибулярна пластинка з дротяною заслінкою (запобігає розвитку у дитини відкритого
прикусу, протистоїть дисфункціям язика при розмові і при ковтанні

Преортодонтичний трейнер
 Виправляє міофункціональні шкідливі звички і вирівнює зуби, що прорізуються.
 Лабіальний виступ у вигляді дуги чинить невеликий тиск на передні зуби в процесі прорізування.
 "Язичок" для язика (активно тренує положення кінчика язика).
 Обмежувач для язика (обмежує рухи язика і тиск його на зуби).
 Губні бампери (примушують дитину дихати через ніс, знімають зайвий м'язовий тиск).
Початковий трейнер (голубий) - м'який, що забезпечує його гнучкість і швидку адаптацію, усуває
міофункціональні проблеми, призначають у більшості випадків при вираженій дизоклюзії.
Завершальний трейнер
Подальше вирівнювання зубів здійснюється за допомогою жорсткого (рожевого) трейнера. Він
достатньо тугий. Такий же принцип дії, як при використовуванні ортодонтичної дротяної дуги. Коли
зуби стають на місце, потрібні великі зусилля для їх остаточного вирівнювання.

3. Функціонально-направляюча апаратура, її характеристика та

призначення
Функціонально-направляючі ортодонтичні апарати (пасивні)
Апарати функціональної дії являють собою по-різному сконструйовані похилі площини (з кутом
нахилу 30-45°), накушувальні площадки, оклюзійні накладки, що переміщують зуби або всю нижню
щелепу в сагітальному, трансверзальному і вертикальному напрямках. У них не закладено ніяких
активно діючих елементів. Джерелом сили є скорочувальна спроможність жувальних м'язів у період
стикання певних зубів із похилою площиною, накушувальною площадкою або оклюзійними
накладками в інших ділянках; зубні ряди при цьому роз'єднані. Апарати діють переривчасто.

Незнімні апарати функціонально-направляючої дії

Коронка Катца. Вона складається з металевої коронки (що фіксується на різцях верхньої щелепи) з
припаяною до піднебінної її поверхні похилої площини з дротяних петель, що торкаються
вестибулярної поверхні зубів нижньої щелепи. При змиканні зубних рядів різці верхньої щелепи
нахиляються вестибулярно, а нижні - орально, альвеолярний відросток частково перебудовується у
вертикальному напрямку в області верхніх і нижніх передніх зубів.
Капа Шварца - це лита або штампована з металу, або виготовлена з пластмаси капа з похилою
площиною, що покриває передню групу зубів нижньої щелепи. Її застосовують при зворотньому
різцевому перекритті, у змінному і постійному прикусі, при наявності місця в зубному ряду для
неправильно розташованих зубів, при глибокому фронтальному перекритті (у противному випадку
можливе виникнення відкритого прикусу).

Знімні апарати функціонально-направляючої дії

 Капа Шварца;
 Капа Биніна;
 Апарат Шварца з накушувальною площадкою та похилою площиною;
 Апарат Катца з накушувальною площадкою та ін.
Використовування скорочення жувальних м'язів як основного джерела енергії для переміщення зубів
дозволило надавати однощелепними незнімними і знімними апаратами міжщелепну дію завдяки
наявності в їх конструкції пасивно діючого функціонально-направляючого елемента (похилої площини,
накушувальної площадки, оклюзійних накладок і т.д.).

Капа Биніна з похилою площиною виготовляється з пластмаси, покриває весь нижній зубний ряд і
похилою площиною підходить під верхні зуби. Показання і принцип його дії ті ж, що і в капи Шварца,
однак його можна використовувати при середньому фронтальному перекритті (у даному випадку нижні
передні зуби майже не нахиляються орально). В процесі лікування, коли бічні зуби починають
торкатися капи, жувальні її поверхні зішліфовують, що забезпечує повторне роз'єднання прикусу і
продовження дії апарата.
Пластинки Шварца на верхню щелепу з накусочною площадкою в області передніх зубів (для
усунення глибокого прикусу) або оклюзійними накладками в області бічних зубів (для лікування
відкритого прикусу).
Накушувальна пластинка Катца, що застосовується для лікування прогнатії і глибокого прикусу.
Особливістю її конструкції є перекидні гачки, що перегинаються через ріжучий край передніх зубів на
їх губну поверхню, і похила площина. При накушуванні перебудовується передня ділянка верхньої і
нижньої щелеп. У бічних ділянках відбувається вертикальний їх ріст внаслідок роз'єднання прикусу.
Крім того, у момент змикання нижні передні зуби сковзають по похилій площині і переміщується
вперед нижня щелепа.

4. Механічно діюча апаратура, її характеристика та призначення

Апарати характеризуються тим, що сила їх дії закладена в конструкції самого апарата і не залежить
від скорочувальної спроможності жувальних м'язів. Джерелом сили є активна частина апарата:
пружність дуги, пружини, еластичність гумової тяги і лігатур, сила, що розвивається гвинтом, омегою,
важелями та ін. Інтенсивність дії апаратів регулюється довільно лікарем, що використовує їхню
активну частину.

Незнімні механічно діючі ортодонтичні апарати

Фіксують незнімні ортодонтичні апарати за допомогою коронок або кілець на непрепаровані постійні
зуби (премоляри, моляри) після проведення так званої ортодонтичної сепарації. Для цього застосовують
еластики, пружинні сепаратори, пластмасові клини, лігатуру, які вводять між зубами і залишають на
декілька діб.
Представники: апарати Енгля, апарат Айнсворта, апарат Симона, апарат Мершона, апарати А. І.
Позднякової, апарат Айзенберга-Гербста, апарат З. С. Василенка.
Апарати Енгля. Основну частину цих апаратів складає вестибулярна дуга з дроту нержавіючої сталі,
на обох кінцях якої є гвинтові нарізки, куди нагвинчують гайки. На опорні зуби (1-ші постійні моляри)
надівають коронки або кільця із трубками, розташованими горизонтально зі щічної сторони. Дугу,
вигнуту за допомогою пальців по формі зубного ряду, вставляють у трубки. Гайки дають можливість
установити дугу в будь-якому сагітальному положенні: від контакту з зубами до визначеної відстані від
них.
Стаціонарна дуга Енгля застосовується для вестибулярного переміщення неправильно
розташованих передніх зубів: підв'язуючи лігатурами зуби до дуги, їх переміщують. Активацію дуги
здійснюють підгвинчуванням гайок і пересуванням дуги вперед.
Експансивна дуга Енгля застосовується для розширення зубного ряду. Залежно від того, в якій
ділянці його необхідно розширити (в області молярів чи премолярів), відповідним чином установлюють
дугу. Для розширення зубного ряду в області молярів дугу випрямляють і шляхом зближення її кінців з
напруженням вводять у трубки, якщо ж необхідно розширити в області премолярів і іклів,
використовують дугу, вигнуту за бажаною формою зубного ряду, і зуби підтягують до неї лігатурами.
Ковзна дуга Енгля застосовується для нахилу передніх зубів у піднебінну або язичну сторону. Дугу
перетворюють у ковзну: знімають гайки, а в області іклів до дуги припаюють медіально відкриті гачки.
Після введення дуги в трубки по обидва боки на гачки надівають гумові кільця і закріплюють їх на
задньому кінці трубки. Гумова тяга зміщує дугу дистально, і в такий спосіб відбувається тиск на
передні зуби.
Апарат Айнсворта. Виготовляють коронки або кільця - на другі або рідше на перші премоляри.
Застосовують для нерівномірного розширення зубного ряду і усунення тісного розташування різців.

Знімні апарати механічної дії

 До них відносяться пластинкові апарати в поєднанні з гвинтами, пружинами, вестибулярними
дугами.
Апарат В. С. Куриленко для переміщення зубів у мезіодистальному напрямі. Він є знімною
пластинкою, в яку вварені pyxoмий і нерухомий важелі з ортодонтичного дроту. Рухомий важіль,
прилягаючи до апроксимальної поверхні біля самої шийки зміщуваного зуба, забезпечує переміщення
його без повороту навкруги вертикальної і горизонтальної осі.
З метою надання стійкості пластинковим апаратам використовують різноманітні кламери: звичайні
утримуючі, перекидні Джексона, стрілоподібні Шварца, кламери Адамса. Для виготовлення цих
кламерів застосовують дріт різноманітної товщини і пружності.

Апарати механічної дії з позаротовою опорою

Тривалі терміни застосування внутрішньо-ротових конструкцій ортодонтичних апаратів спонукали
ортодонтів до застосування апаратів з позаротовою дією та ін. Проте вони не забезпечують інтенсивної
дії на зубні ряди у зв'язку з неможливістю впливу поза-ротових зусиль на весь зубний ряд окремими
його секторами.

5. Ортодонтичні апарати комбінованої дії, їх характеристика та

призначення
Функціональні апарати можуть бути доповнені окремими активними елементами — гвинтами та
пружинами, що використовуються при необхідності прискорити переміщення окремих зубів.
Ці апарати складаються з верхньої і нижньої пластинок, сполучених базисним матеріалом або
дротами. До них можуть додаватися вестибулярна дуга, пружини, гвинт. У пластинках, що прилягають
до внутрішньої поверхні альвеолярних відростків, є ложа для піднебінних і язичних поверхонь верхніх і
нижніх зубів, в яку встановлюються зуби при змиканні щелеп. В процесі лікування зубну ложу
випилюють відповідно до напрямку переміщення зубів.
Дія таких апаратів основана на скороченні жувальної і мімічної мускулатури і сили дії механічних
елементів.
Активатор Кламмта. Він майже цілком складається з вестибулярних дуг і пружин, за винятком
тонких піднебінних пластмасових пластинок, які починаються від іклів і закінчуються біля останнього
моляра. Ці пластинки можуть мати направляючі поверхні або бути без них. При необхідності можна
вводити додаткові дротяні елементи, пелоти або модифікувати вестибулярні дуги. Активність апарата
проявляється при рухах язика і нижньої щелепи.
Апарат Хургіної являє собою сполучення накушувальної пластинки Катца і розширювального
гвинта. Застосовується для лікування прогнатії і глибокого прикусу при наявності звуження верхнього
зубного ряду.
Апарат Брюкля складається зі знімної пластинки на нижню щелепу з похилою площиною в
передній ділянці, вестибулярної дуги і кламерів. Під час змикання зубних рядів верхні передні зуби
піднебінними поверхнями торкаються похилої площини і відхиляються вестибулярно, а внаслідок
активування вестибулярної дуги нахиляються орально нижні передні зуби.
Біонатор Балтерса. Є три види апаратів:
 перший для усунення звуження зубних рядів, протрузії передніх зубів і глибокого прикусу;
 другий для усунення відкритого прикусу;
 третій для усунення мезіaльного прикусу.
Основні їх деталі:
 бічні пластмасові щити, що покривають язичні або піднебінні поверхні бічних зубів обох щелеп
до дистальних поверхонь перших постійних молярів і з’єднуються в передній ділянці нижньої щелепи з
язичної сторони для збільшення опори апарату;
 піднебінний бюгель, зігнутий назад у перших двох видах апаратів для орієнтації мови; в
третьому вигляді піднебінний бюгель зігнутий наперед. Опорою в біонаторах І-ІІ виду служать також
оклюзійні накладки на верхні молочні моляри, премоляри, що відходять від оральних бічних
пластмасових щитів. У біонаторі третього виду оклюзійні накладки виготовляють на нижні молочні
моляри;
 вестибулярні назубні дуги з петлями або дугoподібними вигинами-відростками в бічних ділянках
зубних рядів, віддалені від зубів на 2 мм, призначені для відмежування щік. Кінці дуг вводять у
пластмасові щити між іклами і першими молочними молярами або першими премолярами.
 Еластичний формувач Бімлера. Апарат каркасної конструкції з еластичними дротяними
з'єднуючими деталями, що є діючою силою при рухах нижньої щелепи. Є три основні групи формувачів
прикусу: А, В, С.
Група А - сім різновидів для усунення зубощелепних аномалій при нейтральному або дистальному
співвідношенні зубних рядів, що поєднуються з наявністю трем, звуженням зубних рядів, скупченістю
передніх зубів, поворотом їх по осі, глибоким або відкритим прикусом. Різновиди формувачів прикусу
цієї групи відрізняються один від одного наявністю додаткових дуг, гвинтів, пружин, що виправляють
положення верхніх різців, іклів і премолярів.
Група В - п'ять різновидів формувача прикусу для усунення зубощелепних аномалій при
нейтральному або дистальному співвідношенні зубних рядів, що поєднуються з ретрузією передніх
зубів і глибоким різцевим перекриттям. Відрізняються один від одного дією ортодонтичного гвинта
(розширення, звуження), наявністю, формою і розташуванням пружин
Група С - шість різновидів формувачів прикусу для лікування зубощелепних аномалій при
нейтральному або медіальному співвідношенні зубних рядів, шо поєднуються із зворотним різцевим
перекриттям, і усунення мезіального прикусу, шо поєднується з перехресним. Ці різновиди
відрізняються один від одного в основному розташуванням і формою пружин.

6. Морфологічні зміни в тканинах пародонту при переміщенні зубів

Одним із головних компонентів ортодонтичного лікування є переміщення зубів у трьох взаємно
перпендикулярних напрямках. При переміщенні зуба на нього діє активна сила (Р) і протидіє реактивна
сила (К). Під дією цих сил в одному напрямку можливі поступальні рухи зуба, а обертальні - коли
напрямки дії сил не збігаються. Центр обертання зуба знаходиться приблизно на границі між середньою
і апікальною третиною кореня. Величина моменту оберту пропорційна величині активної сили і
довжині перпендикуляра, опущеного з центра оберту зуба на лінію дії активної сили. Ортодонтична
апаратура і є джерелом цієї сили, і тому лікарі-ортодонти використовують її для виправлення аномалії
прикусу чи аномалій положення окремих зубів. Виникає відповідна перебудова у всіх елементах
пародонту — альвеолі, періодонті, цементі зуба та яснах. При цьому характер перебудови різний в
залежності від сторони: сторони тиску чи сторони тяги.
Вже більше ста років тому Тоумс висловив думку, що при переміщенні зуба шляхом застосування
невеликої постійно діючої сили на стороні тиску відбувається резорбція альвеолярної стінки, а на
стороні тяги новоутворення кістки.

7. Теорія перебудови кісткової тканини при апаратурному

переміщенні зубів Флюренса
Суть її в тому, що залежно від тиску або тяги, які діють на зуб, відбуваються структурні зміни в
альвеолі: аппозиція та резорбція кісткової тканини. При переміщенні зуба, наприклад, з вестибулярного
в оральний напрямок альвеолу можна поділити на дві частини: вестибулярну та оральну. У
вестибулярній частині альвеоли на боці, прилеглому до зуба, в зв'язку з утворенням щілини між зубом
та альвеолою, за допомогою тяги відбувається процес аппозиції, а на іншому боці, тобто на боці
оральної частини альвеоли, яка торкається кореня, у зв'язку з тиском зуба на кісткову тканину
відбувається резорбція кісткової тканини.
Ця теорія не пояснює наступного явища: згідно з нею, відбувається потовщення вестибулярної
частини альвеоли та потоншення язикової частини в місцях дотику з зубом, але зовнішня сторона
альвеолярного відростка як з орального, так і з вестибулярного боку не змінюється. В ортодонтичній
практиці завжди спостерігається переміщення всієї ділянки альвеолярного відростка в середину або
назовні приблизно на таку ж відстань, на яку переміщуються зуби. Переміщується не тільки зуб, але
змінюється й положення альвеолярного відростка, а отже, теорія резорбції та аппозиції в тлумаченні
представників цієї точки зору незадовільна.

8. Теорія перебудови кісткової тканини при апаратурному

переміщенні зубів Валькгофа-Кінгслея
Компактна частина кістки і тим більше губчаста її частина відрізняються еластичністю та
розтягненням. Губчаста кістка складається зі сплетених кісткових балочок, у петлях яких є кістковий
мозок. При застосуванні тяги або тиску грубої сили петлі змінюють свою конфігурацію, відбувається
відповідна зміна у внутрішньомолекулярному напруженні кісткової тканини. Виникає різниця
напруження в різних ділянках кісткової тканини. Цим зумовлене переміщення зубів разом з
альвеолою. Якщо дія сили, що деформує кісткову тканину, триває довго, то різниця
внутрішньомолекулярного напруження поступово згладжується і змінені форми всієї кістки стають
стабільними.
Таким чином, на прикладі переміщеного зуба в оральному напрямку можна переконатись, згідно з
цією теорією, що на боці тиску кістка внаслідок своєї еластичності стискається та переміщується в
оральному напрямку, а вестибулярна частина звільняється від тиску і тягою, що передається через
альвеолярні перетинки, вся переміщується за зубами орально.
Ця теорія ігнорує всім відомий основний фактор ґенезу кісткової тканини, який залежить від двох
процесів: аппозиції та резорбції.

9. Теорія перебудови кісткової тканини при апаратурному

переміщенні зубів Оппенгема
Великою заслугою Оппенгейма є висунуте ним положення про негативне застосування великих сил,
бо воно пов'язане з пошкодженням періодонтальної тканини. Оппенгейм був представником такої точки
зору, що внаслідок всіх змін у тканинах, тобто перебудови кістки, переміщується не тільки зуб із
аномального положення в нормальне, але й альвеола. Згідно з цією теорією, при переміщенні зуба
ортодонтичною апаратурою відбувається не переміщення альвеолярного відростка разом із зубом
внаслідок еластичності кістки, а перебудова його кісткової тканини завдяки процесам аппозиції та
резорбції.
Якщо взяти приклад із зубом, переміщеним в оральному напрямку, то альвеола може бути поділена
на дві частини: вестибулярну та оральну. У кожній з них відбувається одночасно резорбція та
аппозиція.
У вестибулярній частині на боці дотику альвеоли до зуба внаслідок зміщення зуба від альвеоли
відбувається аппозиція на зовнішньому боці; що стосується оральної частини альвеоли, то у місці
дотику з зубом відбувається резорбція, а з зовнішньої - аппозиція. Таким чином спостерігається
потовщення вестибулярної частини і не тоншає оральна, а відбувається майже рівномірна зміна
структури тканин обох щелеп у процесі переміщення зуба в оральному та вестибулярному напрямках.

10. Сучасна теорія перебудови кісткової тканини зуба Д.А. Калвеліса

Теорія Калвеліса передбачає, що наявність у зонах тяги остеокластів і остеобластів у зонах тиску має
місце в стадії ретенції, коли відбувається вирівнювання періодонтальної щілини. На поверхні
новоутвореної кістки (зона тяги) розсмоктується остеофітне утворення і утворюється гладка стінка
альвеоли. На боці тиску (в стадії ретенції) виникає нашарування кістки на резорбовану поверхню стінки
лунки, завдяки чому вирівнюється альвеолярна стінка та закріплюються періодонтальні волокна.
Калвеліс д. А. на основі експериментального матеріалу і спільної роботи уточнив ряд основних
перетворень при ортодонтичному навантаженні. Загальні положення витікають із розуміння автором
біоморфозу тканинних перебудов. Важкість цих перебудов умовно розділена автором на 4 ступені:
1 - характеризується рівновагою процесів розсмоктування і новоутворення альвеолярної кістки.
2 - перехідні морфологічні порушення, але вони ще оборотні.
3 - становлення функціональної здатності зуба, але з морфологічними дефектами.
4 - процес тканинних змін завершується появою морфологічних дефектів з порушенням функції.

11. Теорія перебудови твердих тканин С.С. Райзмана

С.С. Райзман (1951) відстоює вірність положення Кінгслея та Оппенгейма і паралельно порівнює
процеси розсмоктування кістки на боці тиску та аппозиції кісткової тканини на боці тяги. На основі
дослідів автору вдалось довести, що ці процеси протікають нерівномірно, в різні строки і з різною
інтенсивністю. Із поставлених досліджень на кролях Райзман зробив висновки:
 перебудова тієї чи іншої тканини відбувається з відповідною послідовністю;
 спочатку деструктивний процес розвивається в ділянках безпосередньої дії регулюючого
апарата, потім разом з процесом резорбції в навколозубних тканинах відбуваються процеси регенерації;
 процеси відновлення тканин, стабілізація форми і положення зубів відбуваються в періоди, коли
апарат знаходиться в неактивованому стані;
  патологічне навантаження на різці верхньої шелепи впливає і на нижню щелепу, але процеси
резорбції на ній наступають пізніше, протікають менш інтенсивно і на меншій ділянці.

12. Теорія перебудови твердих тканин А.І. Познякової

А. І. Позднякова проводила експериментальні дослідження на собаках, з метою вивчення змін
періодонту при ортодонтичному втручанні.
Вона встановила, що переміщення зуба за допомогою ортодонтичного апарата викликає реакцію з
боку кісткової тканини лунки періодонту і цементу кореня, що виражається в розсмоктуванні та
нашаруванні кісткової тканини, цементу і в зміні направлення періодонтальних волокон.
Розсмоктування кісткової тканини відбувається на боці тиску у пришийковій частині внутрішньої
стінки лунки. На іншому боці, тобто на боці тяги, відбувається нашарування молодої кістки.

13. Біомеханіка горизонтального переміщення зубів за Д. А. Калвелісом

14. Морфологічні зміни в піднебінному шві при розширенні верхньої

щелепи
А. Д. Мухіна провела дослідження на собаках з метою перевірки тканинних змін в області
серединного піднебінного шва та опірних зубів. Результати її дослідження підтверджують загальну
закономірність ортодонтичного переміщення зубів, а саме: на боці тяги періодонт розширюється і
виявили новоутворення кістки на внутрішній стінці альвеоли, а на боці тиску періодонт звужений і
спостерігається резорбція внутрішньої стінки лунки. В області піднебінного шва теж проходять
перебудовні процеси шляхом напластування нової кістки по краях шва.

15. Сили, які використовують в ортодонтії. Обґрунтування

застосування.
Ортодонтичне лікування основується на збудженні і стимуляції кісткової перебудови щелеп, що
викликається силою дії ортодонтичних апаратів. Характер цієї сили залежить від конструкції і стану дії
апаратів.
В ортодонтії розрізняють декілька видів сил дії.
 За характером розвитком сили - механічні і функціональні.
 За величиною діючої сили - великі, помірні і слабкі сили дії.
 За характером дії - постійні і переривчасті сили.

16. Розподіл сил за А. М. Шварцом та їх характеристика

Німецький учений-стоматолог А. М. Шварц вивчав величину сил, що застосовуються в
ортодонтичній практиці, залежно від стану капілярів, капілярного тиску і на підставі проведених
експериментів встановив 4 ступені силової дії на переміщувані зуби:
I. Сили тиску настільки малі, що не викликають ніяких реакцій з боку тканин пародонту - до 20
г/cм2;
II. Сила дещо менша капілярного тиску, проте при її прикладанні на зуб можливі зміни в тканинах
пародонту (20-26 г/cм2);
III. Застосування сили більшої, ніж капілярний тиск, викликає на стороні стискання появу анемії,
застій крові, пацієнт скаржиться на хворобливість по типу початкових стадій пародонтиту;
IV. Зусилля ортодонтичної дії (до 65 г/cм2) настільки значне, що викликає стиск і роздавлювання
поверхневих шарів тканин періодонту. При застосуванні такої сили є загроза розриву судинно-
нервового пучка, крововиливу біля верхівки кореня, загибелі періодонту і зрощення між зубом і
кісткою.

17. Морфологічні зміні в СНІДС при апаратурному переміщенні

нижньої шелепи.
Результати узагальнених експериментальних спостережень дозволяють вважати, що при
ортодонтичному переміщенні нижньої щелепи в мезіальному напрямі в межах, що відповідають ії
функціональному переміщенню, на передній поверхні суглобових головок відбувається резорбція,
а решта частини головок росте вгору і дистально шляхом енхондральної побудови кістки.
У початковому періоді ортодонтичного лікування помітних змін не відбувається, оскільки
здавлюються хрящові пластинки, що вистилають суглобові ямки і покривають суглобові головки.
В кінці першого тижня ортодонтичного лікування в кістці суглобових горбків починаються процеси
перебудови. Розширяються кровоносні судини, збільшується число клітинних елементів усередині
кістково-мозкових порожнин, стають помітними збільшені в розмірах остеоцити, пізніше з'являються
остеобласти і кістка резорбується.
В ділянках, де суглобовий диск не відчуває тиску, він збільшується у 2-3 рази. При цьому хрящові
клітини стають крупнішими і, округляючись, втрачають зірчасту форму. Нерідко вони розташовуються
по 3 в ряд у вигляді короткого ланцюжка. Розширяючись, диск заповнює простір, що виникає в
дистальній ділянці суглобів внаслідок переміщення суглобових головок вперед і вниз.
Синовіальна оболонка реагує посиленням функціональної діяльності її елементів. Збільшується
кількість синовіальної рідини. Там, де внутрішньосуглобовий диск з'єднується з капсулою,
розростаються сосочки синовіальної оболонки, іноді відбувається їх згладжування. В оболонці
з'являються виразно виражені кровоносні судини. У нормі цього не відбувається.
Після закінчення активного переміщення нижньої щелепи процеси перебудови в суглобі, що мали
місце, поступово нормалізуються. В кістці, що є основою суглобової ямки, між колагеновими
волокнами розташовуються рядами крупні клітини остеобластів і виникає нова кісткова основа.

18. Основні принципи і методи ортодонтичного лікування

зубощелепних аномалій та деформацій
Деформації зубо-щелепно-лицьового апарату з точки зору етіології та патогенезу, можна розділити
на 3 групи:
 Спадкові
 Вроджені
 Надбані
Вибір методу лікування зубощелепних аномалій різноманітний, залежить від віку дитини, причини
деформації, клінічної форми і ступеня вираженості аномалії, розвитку зубів і щелеп, а також від
загального стану дитини й інших чинників. Всі методи лікування діляться на: профілактичні,
апаратурні, комбіновані (з використанням фізіотерапевтичних, хірургічних методів інтенсифікації),
хірургічні, протетичні. Апаратурний метод є головним у лікуванні зубощелепних аномалій і
деформацій, а всі інші методи є допоміжними.

19. Характеристика біологічного методу лікування

До заходів попередження аномалій прикусу в ранньому віці відносять (біологічний метод) -
функціональне навантаження; загальну гімнастику і спеціальні вправи жувальної і мімічної
мускулатури.
Міогімнастика
Запропонована Роджерсом система вправ одержала найбільше поширення. Основні положення цих
методів тренування недорозвинених і слабо функціонуючих м’язів щелепно-лицевого скелета:
1. Скорочення м’язів повинні здійснюватися з мінімальною амплітудою (розмахом).
2. Інтенсивність скорочень такої мускулатури повинна відповідати її фізіологічній ролі. Вона не
повинна бути надмірною.
3. Швидкість і тривалість скорочень м’язів повинна бути пристосована до особливостей цього руху.
Спочатку вони повинні бути повільними, безперервними, і проводити їх треба регулярно.
4. Між двома наступними скороченнями повинна мати місце пауза спокою. Тривалість паузи
повинна дорівнювати щонайменше тривалості самого скорочення.
5. Скорочення мускулатури при кожній вправі повинні повторюватися декілька разів і
продовжуватися до появи почуття легкої місцевої втоми. Це почуття утоми визначає межу тривалості
вправи, за яку не слід переходити.

20. Характеристика апаратурного методу лікування

Сутність дії ортодонтичних апаратів полягає в безперервному, уривчастому або поперемінно-
діючому тиску на зуби, альвеолярні відростки і щелепи за допомогою спеціальних механічних
пристосувань, що активуються розсувними гвинтами, пружинним дротом, гумовими кільцями,
лігатурами або зусиллями жувальної та мімічної мускулатури (при роз'єднаному прикусі) чи зміною
стереотипних рухів нижньої щелепи за допомогою направляючих оклюзійних та накушувальних
площадок, похилих площин та елементів, що забезпечують нормалізацію мімічної мускулатури: губні
пелоти, щічні щити, вестибулярні мантелі - заслонки для язика та ін.
Безперервно діюча сила тисне на зуб без фази спокою протягом тривалого періоду і тому не
припускає необхідної реорганізації тканини, внаслідок цього легко відбувається гіалінізація. Такі сили
повинні бути винятково слабкими. Вони виникають при застосуванні "відкриваючих" або
"закриваючих" спіральних пружин або при застосуванні гумово-еластичних матеріалів, коли спочатку
великі сили швидко зменшуються, так що для тканин можливе настання фази спокою.
Поперемінно діюча сила зустрічається при знімних пластинках і функціональних ортодонтичних
пристроях. Для них характерне регулярне настання фаз спокою, тому що апаратура протягом дня
якийсь час не носиться. Незважаючи на ці паузи, у цей час продовжується резорбція кістки, тому що
активність остеокластів не припиняється після закінчення фази тиску.
Активатори функціональної дії - це комплекс ортодонтичних пристосувань, кожний з яких можна
використовувати в окремому випадку для функціональної дії на ортодонтичний пристрій, а через нього
- на переміщуваний зуб (зуби). Функціональні ортодонтичні активатори можуть бути розташовані в
порожнині рота і приводитися в дію зубами протилежної щелепи, а можуть розташовуватися зовні
порожнини рота і приводитися в дію механічним або електромеханічним шляхом.

21. Характеристика хірургічних методів лікування

Хірургічні методи лікування можуть використовуватися як самостійно, так і в поєднанні з
апаратурним методом для лікування зубощелепної патології. Основним чинником, що прискорює
перебудову кісткової тканини, є інтенсивність ферментативних процесів, що розвиваються після
пошкодження кістки.
Хірургічні методики можна поділити на наступні групи:
 на м 'яких тканинах - пластика вкороченої вуздечки язика; переміщення місця прикріплення
вуздечки губи (верхньої або нижньої); пластика в ділянці тяжів слизової оболонки; поглиблення
присінка порожнини рота; вирівнювання супраментальної шкірної складки;
 на зубах і зубних рядах - оголення коронки ретенованого зуба; сепарація зубів, що злилися,
одномоментний поворот зуба навкруг своєї осі; реплантація або трансплантація зуба; видалення
надкомплектних і окремих комплектних зубів;
 на альвеолярному відростку — проводиться компактостеотомія (найбільш поширені —
лінійна, тунельна, ґратчаста); на щелепах — остеотомія і остеоектомія.

22. Фізіотерапевтичні методи лікування ортодонтичних хворих,

показання до застосування.
До фізіотерапевтичних методів лікування відносять масаж, вакуум, використовування різних видів
струмів, магнітних та ультразвукових полів.
Масаж - механічне подразнення тканин, що використовується з лікувальною метою. При масажі
відбувається механічне подразнення поверхневих і глибоких тканин, периферичних нервових
рецепторів, що викликає різні рефлекторні реакції, котрі приводять до зміни функції органів і тканин.
Масаж стимулює регенеративні процеси в тканинах внаслідок поліпшення мікроциркуляції, збільшує
рухливість тканин.
Вакуум-терапія - використовування низького тиску з лікувальною метою. У вогнищі дії створюється
локальне пониження тиску і відбувається втягування уражених тканин, підвищення проникності судин,
що при достатньо низькому вакуумі приводить до розриву тканин і утворення гематоми. Пошкодження
тканин і судин приводить до активізації фізіологічних процесів, направлених на ліквідацію виниклого
вогнища. В ортодонтії використовують вакуум-розрідження, рівне 40 мм рт. ст., яке створюють в
області коренів переміщуваних зубів. Курс лікування складається з 8-10 процедур, які проводяться по
мірі розсмоктування гематом.
Ультразвук - під дією ультразвуку в тканинах відбувається поперемінне стискування і розтягування
частинок, що приводить їх у коливальний рух або уздовж напряму ультразвукової хвилі, або
перпендикулярно йому. Механічні коливання тканинних частинок приводять до "клітинного масажу",
зсувів фізико-хімічних процесів і утворення тепла. В даний час у терапії застосовується ультразвук
малої інтенсивності. При дії ультразвуку малої інтенсивності відбувається слабке нагрівання тканин,
розширення судин, прискорення кровотоку, обміну речовин. Ультразвук надає протизапальну,
знеболюючу, розсмоктуючу, десенсибілізуючу, фібринолітичну дію.
Ультрафонофорез - введення у тканини лікарських речовин за допомогою ультразвуку. Механізм дії
і застосування: надає протизапальну, знеболюючу, розсмоктуючу, десенсибілізуючу, фібринолітичну
дію. Ультрафонофорез 10 % розчину хлориду кальцію використовують для скорочення періоду ретенції
результатів ортодонтичного лікування.
Мікрохвильова резонансна терапія міліметрового діапазону (МРТ). При дії на живий організм
електромагнітних міліметрових хвиль з частотою, рівною або близькою до індивідуальної частоти
електромеханічних автоколивань клітинних мікроструктур, в них виникають синхронні резонансні
коливання. Ці коливання клітин є сигналами для управління процесами обміну речовин, відновлення
порушеної функції, підвищення стійкості організму до незвичайних дій. Положення зон максимальної
чутливості на шкірі людини до МРТ корелюють з класичною схемою знаходження зон акупунктури,
зонами Захар'їна - Геда.
Вібростимуляція - метод низькочастотного вібраційного механічного коливання низької частоти з
лікувальною метою. У відповідь на місцеве вібраційне подразнення виникають вазомоторні реакції,
причому слабкі подразнення викликають переважно судинозвужуючий ефект, сильні -
судинорозширюючий. При низьких частотах (20-50 Гц) переважають явища судинної атонії, при більш
значних (100-200 Гц) - ангіоспазм. Чергування високого і низького тиску в періодонті і навколишніх
тканинах створює ефект масажу. У зв'язку з цим збільшується клітинна активність навколо
переміщуваного зуба, що спричиняє збільшення кількості остеокластів та остеобластів.
Електростимуляцію застосовують у стоматології при лікуванні атрофії м’язів у щелепнолицевій
ділянці, у тому числі таких, що виникають у результаті тривалої іммобілізації щелеп після їх перелому,
кістково-пластичних операцій, міопатичних парезів і паралічів. Клінічне застосування способів
прискорення прорізування зубів, що затрималися, з використанням електростимуляції і електрофорез
адреналіну підвищують ефективність лікування даної патології в порівнянні з апаратурним методом в
середньому у 2 рази і скорочують тривалість лікування більш ніж у 3 рази.
Магнітотерапія – застосування змінного магнітного поля низької частоти з лікувальною метою. При
дії змінного магнітного поля низької частоти у тканинах створюються низькочастотні вихрові струми
внаслідок переміщення заряджених частинок. Така дія сприяє поліпшенню кровообігу, обміну речовин,
трофіки тканин.

23. Основні методи профілактики виникнення зубощелепних аномалій

та деформацій
Всі профілактичні методи лікування зубощелепних аномалій можна поділити на такі періоди:
1 період - до зачаття дитини (створення медико-генетичних кабінетів);
2 період - внутрішньоутробний;
3 період - лактаційний (перші півроку життя дитини);
4 період - від 6 місяців до кінця тимчасового прикусу (2-2,5 роки);
5 період - змінного прикусу (6-13 років);
6 період - постійного прикусу (із 13 років).

Медико-генетичні консультації.
Медико-генетичне консультування дозволяє визначити ступінь ризику народження дитини з
вродженою патологією, аналогічною тій, що є у батьків або родичів. Ці відомості важливі для
визначення можливості профілактики аномалій у дітей і сибсів, а також особливостей комплексного
лікування, що включає проведення профілактичних ортодонтичних, міотерапевтичних, хірургічних та
інших заходів у певні вікові періоди і в певній послідовності для попередження стійких порушень
прикусу і деформацій обличчя.
Внутрішньоутробний період.
Загальна профілактика полягає у створенні оптимальних умов для росту і розвитку всього організму,
починаючи з внутрішньоутробного періоду. В цей час необхідно вжити заходів до попередження травм,
різноманітних захворювань і порушень обміну речовин вагітної жінки. Варто захистити майбутню матір
від шкідливих психічних, фізичних або хімічних впливів і створити їй сприятливі умови праці і побуту.
Лактаційний період.
 Особливе значення мають режим і характер вигодовування. Потрібно стежити за правильним
положенням голови дитини під час сну. Період лактації характеризується безпосереднім впливом на
організм матері і на формування організму дитини. Цей період теж носить характер винятково
профілактичний. Крім дії на організм годувальниці з метою підвищення якості і кількості грудного
молока, здійснюється і безпосередній вплив на організм дитини, що полягає в поліпшенні умов її
існування. Необхідною є профілактика смоктання пальців і кулачка, треба стежити за тим, щоб дитина
під час сну не підкладала кулачок під щоку, не спала із закинутою назад або з нахиленою вниз головою.
Період тимчасового прикусу.
У періоді тимчасового прикусу загальна профілактика зводиться до попередження дитячих
інфекційних захворювань (скарлатина, кір, дифтерія, поліомієліт, коклюш та ін.), а також порушень
обміну речовин, особливо кальцієвого. Боротьба з рахітом, лікування ендокринних розладів і
захворювань носа, носоглотки та гортані мають безпосереднє відношення до попередження
зубощелепних деформацій. При виявленні цих захворювань діти повинні бути направлені до
спеціаліста. До заходів попередження аномалій прикусу в ранньому віці варто віднести загальну
гімнастику і спеціальні вправи жувальної і мімічної мускулатури.
Змінний період прикусу.
У періоді змінного прикусу проводять лікування головним чином за допомогою різноманітних
апаратів, що служать для виправлення положення зубів, форми зубних і альвеолярних дуг і
співвідношення зубних рядів. Апаратурне лікування часто поєднують із міогімнастикою, що
ефективніша в першій половині змінного прикусу, ніж наприкінці.
Постійний прикус.
В період постійного прикусу можливості профілактичного лікування значно обмежені. У постійному
прикусі поєднуються профілактичні заходи з апаратурними. В цьому віці вже майже неможливо
впливати на ріст зубощелепного апарату, тобто він майже закінчений. Тому за допомогою апаратів
здійснюють головним чином переміщення зубів і виправлення співвідношення зубних рядів.

24. Принципи організації ортодонтичної допомоги населенню

Діти, у котрих виявляються порушення ендокринної системи, патологія верхніх дихальних шляхів,
патологія зубощелепного апарату, рахіт і інші захворювання, направляються в дитячі поліклініки до
лікарів відповідного фаху; одночасно з цим діти підлягають профілактичним заходам і ранньому
лікуванню лікарем-ортодонтом. Лікарі ортодонти повинні проводити систематичні бесіди з матерями
про важливість правильного повітряно-сонячного режиму, звертати увагу на необхідність
раціонального харчування дітей та інтенсивного розжовування їжі. Лікарем також проводиться
показовий урок міогімнастики з дітьми, а також інструктаж матерів з методики проведення гімнастики
жувальної і мімічної мускулатури вдома.
Профілактика розвитку ЗЩЛА і Д:
 Раннє виявлення «шкідливих звичок»
 Своєчасна санація порожнини рота, зіва, носоглотки
 Профілактична міогімнастика ЩЛД
 Медико-генетичне консультування
Причини розвитку ЗЩЛА
 Спадкові
 Вроджені
 Надбані
Надбані ЗЩЛД (етіологія)
 Патологія ендокринних органів
 Патологія дихальних шляхів
 Шкідливі звички
 Штучне годування
 Консистенція і стан їжі
 Захворювання зубів і щелеп

25. Диспансеризація ортодонтичних хворих

Диспансеризація – система роботи лікувально-профілактичних установ країни, що забезпечує
попередження хвороб, раннє їх виявлення й лікування при систематичному спостереженні за хворими.
Здійснюється районними дитячими стоматологічними поліклініками й зокрема лікарем ортодонтом,
якому виділяється профілактичний день у тиждень.
1 етап – реєстрація всіх дітей. Враховується вік, стать і загальний стан здоров’я.
2 етап – спеціалізований огляд кожної дитини.
3 етап – розподіл їх по диспансерних групах.
4 етап – спостереження за пацієнтами, санація порожнини рота, проведення уроків гігієни й інших
масових профілактичних заходів.
5 етап – вивчення ефективності ортодонтичної диспансеризації.
Осадчий виділив 4 диспансерні групи:
До 1-ї групи зараховують дітей із правильним змиканням губ, нормальним функціонуванням
зубощелепного апарату й правильним прикусом. Це практично здорові діти, їх оглядають 1 раз у рік.
До 2-ї групи відносять дітей з факторами ризику (з функціональними порушеннями дихання,
ковтання, мови, жування, міміки, шкідливими звичками, вкороченими вуздечкам губ, мілким
присінком). У таких дітей необхідно усувати причини виникнення відхилень і створювати сприятливі
умови для нормального росту щелеп і формування прикусу. Огляд ортодонта – раз у півроку.
До 3-ї групи відносять дітей з нерізко вираженими морфологічними змінами і аномаліями
положення зубів або їхніх груп, зміни форми зубних дуг, порушеннями прикусу, викликані
функціональними змінами. Для надання допомоги таким дітям проводять заходи, спрямовані на
усунення причини розвитку порушень, у тому числі й застосування ортодонтичних апаратів. Після
лікування спостереження проводять 1 раз у рік.
До 4-ї групи входять діти з вираженими змінами в зубощелепному апараті. Порушення функцій
дихання, ковтання, мови, відкушування й пережовування їжі. Такі діти потребують спеціалізованої
допомоги у комплексних лікувальних заходах, що приводять до норми функцію зубощелепного апарату
й усього організму в цілому.

26. Роль спадковості, шкідливих звичок, стану ЛОР-органів на

виникнення ортодонтичної патології
Спадковість.
Спадковість проявляється двома видами:
1) у одних хворих - в структурі нервової системи, яка створює сприятливіші умови для фіксації
ненормальних умовних зв'язків, тобто шкідливих звичок,
2) в інших - в спадкових особливостях розвитку лицьового скелета, зокрема щелепних кісток і м'яких
тканин порожнини рота, а також язика, яка сприяє виникненню і закріпленню шкідливих звичок;
Шкідливі звички.
В результаті порушень осифікації і податливості кісток під впливом тиску у дітей легко
розвиваються щелепно-лицьові деформації у вигляді порушень положення окремих зубів або їх груп,
форми зубних дуг; порушення співвідношення зубних рядів, щелеп і т.п.
В. П. Окушко в своїй класифікації розглядає тільки ті види звичок, які мають значення для
ортодонтів, і розділяє їх на3 групи:
1) звичка смоктання пальців;
2) звичка смоктання і прикушення губ, щік, різноманітних предметів;
3) звичка смоктання і прикушення язика.
Ротове дихання.
Звичка постійного дихання ротом може бути наслідком різних функціональних і органічних
порушень і обумовлена трьома чинниками:
1) пониженою функцією м'язів, які закривають порожнину рота спереду і ззаду, що дозволяє
струменю повітря проходити через простір між твердим піднебінням і коренем язика;
2) наявністю постійної перешкоди у верхніх дихальних шляхах у вигляді розростань аденоїдів,
гіпертрофії мигдалин, змін слизової оболонки верхніх дихальних шляхів;
3) звичкою дихати ротом, що збереглася після усунення причини обтурації порожнини носа
(закріплений рефлекс).