Казки народів світу 1

Зміст

Азіатські казки__________________________________________________________________ 4
Золота риба________________________________________________________4
Аргентинські казки _____________________________________________________________ 6
Чарівна квітка Ліролай ____________________________________________6
Озеро Леандро _____________________________________________________8
Афріканські казки ______________________________________________________________ 9
Чому півні співають так рано _______________________________________9
Багаття на пагорбі _________________________________________________9
Чоловік – леопард________________________________________________ 10
Жінка та гієни ____________________________________________________11
Найдовша казка на світі__________________________________________ 12
Газель із золотими копитцями ____________________________________ 13
Покараний равлик _______________________________________________ 14
Якщо в тебе немає зубів, не розбивай глиняний горшик ____________ 15
Жаба та миша ___________________________________________________ 15
Болгарські казки _______________________________________________________________15
Олень та сернятко _______________________________________________ 15
Лев та ведмідь ___________________________________________________ 16
Притча про діжку ________________________________________________ 16
Що найдорожче в світі____________________________________________ 17
Білоруські казки _______________________________________________________________18
Чарівна дудка ___________________________________________________ 18
Створення світу __________________________________________________ 20
Грецікі міфи ___________________________________________________________________21
Гомерівський та орфічний міфи творіння__________________________ 21
Прометей ________________________________________________________ 21

1
 Фаетон __________________________________________________________ 23
Цар Мідас _______________________________________________________ 25
Салмоней________________________________________________________ 26
Белерофонт ______________________________________________________ 27
Британські казки ______________________________________________________________28
Чудовисько уінделстоунської ущелини ____________________________ 28
Кравець і феї ____________________________________________________ 31
Троє розумникiв _________________________________________________ 32
Диявол i кравець_________________________________________________ 34
Воду зачинили ___________________________________________________ 35
Cиня борода _____________________________________________________ 36
Котячий король __________________________________________________ 38
Малюк Том і велетень Денбрас ___________________________________ 39
Мiстер Майка ____________________________________________________ 41
Риба i перстень __________________________________________________ 42
Бабусин дідусь ___________________________________________________ 44
Нiчна погоня ____________________________________________________ 45
Хто-всiх-подолає _________________________________________________ 46
Хоробрий Валентайн _____________________________________________ 49
Готамськi мудрецi________________________________________________ 53
Учень чарівника _________________________________________________ 54
Гнiздо сороки ____________________________________________________ 55
Пан над усіма панами____________________________________________ 56
Донька пекаря ___________________________________________________ 57
Лисиця та пустельга _____________________________________________ 58
Лопата землі ____________________________________________________ 59
Жінка Гоба ______________________________________________________ 60
Поет Маклонін та орач з Дал Касу ________________________________ 62
Правиця святого Ултена__________________________________________ 62
Джек i бобове стебло _____________________________________________ 63

2
Володар із володарів _____________________________________________ 66
Нiчний пасажир _________________________________________________ 67
Вигiдна угода ____________________________________________________ 67
Кейт-лускунчик __________________________________________________ 69
Штукар-сопiлкар_________________________________________________ 71
Джек i золота табакерка__________________________________________ 73
Джерело край свiту ______________________________________________ 77
Розумна дружина ________________________________________________ 80
Донька пекаря ___________________________________________________ 82
Як Джек ходив щастя шукати ____________________________________ 83
Дiк Уiттiнгтон i його кiшка _______________________________________ 85
Король Іоанн, кентерберiйський абат i чабан ______________________ 88
Джек – пiдкорювач велетнiв ______________________________________ 90

3
Азіатські казки

Золота риба

B давнi часи падишаховi з мiста Лочин наснилася золота риба. Уранцi вiн скликав своїх вiзирiв i звелiв:
- Якщо не добудете менi золотої рибини, я вас усiх скараю на горло!
Вiзири заметушилися, мов несповна розуму, всi до одного поприбiгали до моря, позакидали вудки й
рибальськi мережi, але золота рибина нiяк не ловилася.
Тим часом звiстку про падишахiв наказ почули мiськi рибалки - батько й син. Старий зрадiв з тої чутки,
подумавши: <От якби це в мою мережу попалася золота рибина!> Щойно вiн отак подумав, а в його мережу й
справдi запливла золота рибина. Зрадiв старий, мало розуму не стратив.
- Синку,- каже,- постережи рибину, а я побiжу до падишаха, спитаю, що з нею чинити.
А тим часом золота рибина стала благати юнака:
- Юначе, не вiддавай мене падишаховi, вiн мене погубить.
Зглянувся юнак над гарною рибиною i випустив її в море.
Незабаром прискакав падишах.
- Де золота рибина?
- Вона була така гарна, володарю, що я зглянувся над нею i випустив її в море,- вiдказав молодий рибалка.
Падишах розлютився, аж ногами затупотiв. А сторожа вмить схопила молодого рибалку i скрутила йому руки.
- Киньте його самого в море, рибi на обiд,- звелiв падишах.
Кинули юнака в море, хвилi пiдхопили його й понесли далеко-далеко. А старий самiтний батько лишився
ридма ридати на березi...
Грали хвилi на морi, бурхали знавiснiло...
Молодий рибалка розплющив очi й побачив себе на якомусь островi. Поряд з ним стояв ставний джигiт,
очевидно, його рятiвник.
- Доброго здоров'я тобi, приятелю,- привiтав джигiт рибалку. А рибалка дивився на нього i очам своїм вiри не
йняв: джигiт був такий схожий на нього самого, як одна половина яблука на другу.
Обiйнялися вони сердечне, i так почалося їхнє приятелювання. Чимало часу друзi ходили разом, а потiм
розпрощалися i розiйшлися в протилежнi сторони.
...Вiдiйшовши трохи од берега, молодий рибалка опинився у величезному саду. Блукаючи там, вiн зненацька
набрiв на кидика - маленького чоловiчка. То був злий дух Алвасти, власник острова.
- Добридень! - привiтався до нього рибалка.
- Якби ти не привiтався до мене, я б тебе живого проковтнув, - вiдмовив Алвасти, вовком поглядаючи на
рибалку. А тодi схопив його за руку i потяг до темного льоху.
- Ось на, їж, що тобi до смаку! Рибалка був страшенно голодний. Але спершу спитав:
- Гаразд, а чим я маю вiддячити за твою люб'язнiсть?
- Попрацюєш яку годину на мене, - вiдказав Алвасти.
Добре пiд'ївши, рибалка закинув на плече цупкого мотуза й торбу, що їх дав йому Алвасти, i вони пiшли до

4
старого колодязя.
- Пiдпережись одним кiнцем цього мотуза,- загадав Алвасти, - полiзеш у колодязь.
Рибалка так i вчинив. На днi колодязя, виявляється, була багата скарбниця. Алвасти звелiв накидати повну
торбу коштовного камiння i прив'язати її до мотуза. Витягнувши ту торбу, Алвасти завалив отвiр колодязя
важкою брилою.
- Гей, приятелю! - гукнув рибалка. - Кинь-бо менi мотуза, щоб я вибрався звiдси!
Але той i вухом не повiв.
Збагнувши, що лихий кидик не прийде йому на помiч, рибалка став обдивлятися пiдземну скарбницю. Погляд
його раз у раз натрапляв на людськi кiстяки, очевидно, то були кiстки безтї ланних людей, одурених злим
духом Алвасти. Минуло п'ять днiв.
Спродавши коштовне камiння, Алвасти повер тався додому i побачив незнайомого джигiта, щ( сидiв на березi
моря.
- Добридень! - привiтався джигiт.
- Якби ти не привiтався до мене, я б тебе жи вого проковтнув, - вiдмовив Алвасти.- Ходи з мною!
I завiв молодика до того самого похмурогс льоху.
- Прошу, їж досхочу!
- Але ви менi наперед скажiть, чим я мак вiддячити за це? - спитався джигiт.
- Дрiбниця. Попрацюєш яку годину.
Молодик не тiльки що добре наївся, а ще й за пазуху понабирав усiлякого харчу. А тодi пiшли вони з Алвасти
до колодязя. Пiдперезавшися мотузом, джигiт спустився на дно колодязя i розшукав там молодого рибалку,
що лежав уже непритомний вiд голоду й задухи.

- Уставай, це я прийшов, - мовив вiн приятелевi.

Джигiт напоїв рибалку й нагодував, тодi залiз у торбу, скулився i гукнув нагору:
- Тягнiть!
Алвасти витягнув торбу i завдав собi на плечi. В одну мить джигiт розiтнув торбу ножем, вилiз i запхнув у неї
самого лиходiя. Потiм джигiт витяг з колодязя свого приятеля рибалку, а туди вкинули Алвасти та й пiшли
собi. Незабаром вони зустрiли пастуха, i той сказав їм:
- У нашого шаха страшне горе. Його донька-одиначка славиться на весь свiт своєю вродою, але вона нiма вiд
народження. Шах оповiстив: хто вилiкує її вiд недуги, за того вiн оддасть кохану доньку. Скiльки вже
закоханих у шахiвну полишили свої голови пiд палацом, а бiдолашна дiвчина й досi мовчить.
Почувши про це, приятелi подалися до мiста. Молодий рибалка подарував шаховi коштовне камiння i сказав,
що хоче спробувати вилiкувати його доньку. Шах дав згоду. Коли приятелi стали на порозi палацу, поперед
рибалки вийшов йоги приятель i сказав:
- Дозволь, спершу я спробую удачi. Якщо менi поталанить i шахiвна забалакає, я вже з того самого буду
щасливий, бо одружуватися я ще не збираюся. А подарунки ми з тобою чесно подiлимо.
Рибалка погодився, i його приятель переступив порiг палацу
- Не заходь сюди, загинеш, - навперейми зупиняли його служницi шахiвни. Але джигiт не зважив на їхнi
застереження i за одну мить уже стояв напроти красунi.
- Добридень, дружино мого старшого брата! - гукнув вiн голосно.

5
- Що? - скрикнула обурена шахiвна. То було перше слово, вимовлене нею в життi. - Я прийшов, щоб забрати
тебе з собою. Шахiвна тремтiла i звивалася вiд лютi, але бiльше жодного слова не вимовила.
- Кажи, що ти згодна! - крикнув джигiт погрозливо.
Шахiвна мовчала. Тодi джигiт вихопив з пiхов шаблю i кинувся до красунi. Перестрашена шахiвна закричала
i впала додолу, а з розкритих уст її виповзла двоголова бiла гадюка. Джигiт наступив на неї чоботом.
- Згодна! - проказала щаслива шахiвна i подала джигiтовi перстень.
Пiшов джигiт до свого приятеля, розповiв усе, як було, й послав з перснем до шаха.
За кiлька днiв пiсля гучного весiлля обидва иятелi i шахiвна гуляли на березi моря. Нараз рибалчин товариш
сказав:
- Тепер уже час нам розпрощатися. Якщо колись опинишся в скрутi, приходь сюди i гукни мене. Щасти тобi!
Обнялися мiцно приятелi, а тодi джигiт ступив до води, вмить обернувся на золоту рибину й пiрнув ВИЛI.
Аж тепер молодий рибалка збагнув, що його иятель i доброчинець був тою самою золотою биною, яку вiн
колись випустив на волю.
- Щасти й тобi! - гукнув вiн, вдивляючись :вилi.
Недовго жили молодi в шахiвському палацi. Надто вже тужив молодий рибалка за батьком та за рiдним краєм.
Сказав вiн якось про це своїй дружинi, а та вiдповiла:
- Я на все згодна, тiльки б ти був щасливий. Та хiба ми здолаємо перепливти море, що вiддiляє нас вiд твоєї
країни? Нашi люди не вмiють будувати великих кораблiв.
- Дарма,- зрадiв молодий рибалка. - Мiй вiрний приятель нам допоможе.
Пiшов вiн до берега, гукнув вiрного товариша i розповiв про свою скруту.
- Не журися, - вiдказав той. - Увечерi приходь iз дружиною до берега. Тут на тебе чекатиме велетенська
рибина. Вона розкриє свою пащу, а ви смiливо заходьте всередину. Вранцi будете вдома.
Так усе воно й було. Страшно було дивитися на ту рибину. Шахiвна тремтiла вiд жаху, але рибалка заспокоїв
її, пiдняв на руки i разом з нею зайшов у роззявлену пащу. Всерединi було тихо й тепло.
Рибина стулила рота й попливла, а молодi невдовзi поснули.
Уранцi їх розбудили яснi променi сонця. Рибина лежала бiля самого берега з роззявленою пащею. То був
рибалчин рiдний берег. Виступили молодi з пащi, кивнули рибинi на розпрощання й подалися додому.
Зрадiв старий батько, побачивши свого сина живого та дужого, а поряд з ним дружину-красуню.
- Щасти вам дожити до старостi разом i в злагодi, - привiтав вiн молодих як годиться.
I прожили вони довге життя.

переклад з узбецької БIЛЯ ГРИМИЧА

малюнки МИХАЙЛА РЕЙХА

Аргентинські казки

Чарівна квітка Ліролай

Жив колись на світі один король і мав він трьох синів. Якось короля вразила невідома тяжка хвороба, від якої

6
король майже повністю засліп. І жоден засіб з багатьох, який випробували, не здатен був зцілити хворого
правителя. І марними були зусилля наймудріших лікарів країни.
Одного дня до палацу з віддаленого краю завітав один старий маг, довідавшись про нещастя короля. Він
оглянув його і вирік, що тільки чарівна квітка Ліролай здатна на диво і зможе повернути правителю зір. Але ж
квітка ця росте в далеких землях, і на шляху до неї безліч перешкод, так що дістати її майже неможливо.
Три сина короля визвались здійснити подвиг заради батькового одужання. А король пообіцяв віддати корону і
все королівство тому з синів, хто здобуде чарівну квітку Ліролай.
Отже троє королевичів вирядились у дорогу разом. Шли вони, шли, аж дісталися місця, де шлях розділявся
на три окремі дороги. Вирішили вони тоді піти кожен своєю дорогою. Але перед цим домовилися зустрітися
на цьому ж самому місці у цей же день рівно за рік, якими не були б результати їх пошуків.
Врешті всі три дісталися краю, де росла чарівна квітка Ліролай, але трьома різними шляхами. І всі троє
спробували здобути її.
Але такими жахливими були випробовування і небезпеки, які чигали на тих, хто спробує заволодіти чарівною
квіткою Ліролай, що жоден з двох старших братів відмовився від пошуків, і повернувся, не здобувши квітки.
А молодший, найсміливіший з братів, любив батька найбільше. Ризикуючи безліч разів життям ціною
неймовірних поневірянь і жертв він зміг таки заволодіти чудернацькою квіткою, ледве встигнувши у
відведений рік.
У домовлений день брати зустрілися на перехресті трьох шляхів.
Коли старші брати уздріли молодшого з чарівною квіткою Ліролай у руці, то їм аж подих урвало, і вони
похилили голови. Здобуття квітки не лише уславлювало їх брата, а й давало йому корону. Заздрощі стиснули
їх підступні серця, і вони змовились усунути молодшого брата, позбавивши його життя.
Трохи не доходячи палацу, злодії відокремилися від брата і вирили глибокий колодязь. У нього вони скинули
нещасного молодшого брата, спершу відібравши чарівну квітку, а тоді засипали яму землею.
Підлі брати мерщій попрямували у палац до хворого батька. Там брехуни навперебій стали хизуватися своїми
подвигами перед сліпим королем, очі якого відразу ж зцілилися завдяки чудодійній силі квітки Ліролай. Але
ж його радість була затьмарена тим, що через його волю загинув найменший з братів, як сказали йому
облудливі старші сини...
А в місці, де зарили молодшого королевича, випнулася з землі рясна тростина.
Якось тут проходив пастух зі своєю отарою. Йому сподобалася тростина, він зрізав одну стеблину і взявся
майструвати з неї сопілку *.
Коли пастух спробував заграти на сопілці і подув у неї, з інструмента поринули такі слова:
Не силуй грати мене, пастуше
На сопілці ти не грай,
Мої брати мене убили
Через диво-квітку Ліролай **
[Здивувався пастух почутому], та скоро слава про чарівну сопілку дісталась вже самого короля. Він захотів і
собі зіграти на чарівному інструменті. Коли він подув у сопілку, вона заспівала:
Батьку рідненький, не силуй грати мене,
На сопілці ти не грай,
Мої брати мене убили

7
Через диво-квітку Ліролай
Наказав тоді король, щоб його сини заграли на сопілці, і цього разу всі почули таку пісню:
Братики рідненькі, не силуйте грати мене,
На сопілці ви не грайте,
Ви мене вбили
Через диво-квітку Ліролай
Повів тоді пастух короля на місце, де він зрізав тростину на сопілку. Стали рити землю тут і вирили
молодшого королевича, живого і неушкодженого. Випростався він і відкинув від себе коріння тростини.
Отоді і відкрилася правда. Король присудив смерть своїм старшим синам, і їх негайно ув’язнили.
Та добре серце мав найменший королевич – він не лише пробачив підступним братам, а й умовив
батька-короля пробачити їх провину.
Молодший брат, який здобув чарівну квітку Ліролай, став королем, і він та його родина, і його королівство
жили ще довгі роки у мирі та достатку.
переклад з іспанської Туржанського І.В.

Озеро Леандро
(легенда кічуа, Аргентина)

Розповідають, що багато років тому жив з жінкою у Керагуа, в районі Умауака, добрий і працьовитий
індіанець на ім’я Леандро. Він управляв ранчо з адобів і пантрував отару овець та безліч лам.
Якось подорожуючи до Трес Моррос, він познайомився зі старим пуньєро – погоничем пун, що відкрив йому
свою таємницю. Він розповів, що буцімто, у часи початку іспанської конкісти сюди в гори навідалися
посланці Інки Атауальпи. Вони збирали данину й забрали все золото й срібло у місцевих жителів. Виконавши
свою місію, вони стали повільно просуватися вгору ущелиною Умауака з навантаженими до краю золотом
ламами, коли довідалися, що Інку вбили іспанці. Не бажаючи, щоб зібрані скарби опинилися у руках ворогів,
посланники Інки викинули їх у води самотнього і майже невідомого озерця, що містилося високо у горах на
північний схід від селища Умауака...
Відтоді, після розмови зі старим погоничем пун, Леандро та його жінка втратили спокій, все гадаючи, як би
його заволодіти казковим скарбом, схованим у суворих глибинах таємничого озера. Врешті вони вирішили,
що єдиним способом було б осушення озера. Для цього треба було вирити глибокий рівчак для відводу води,
що стікала б гірськими схилами. І Леандро ретельно взявся до роботи.
Він все рив і рив, не знаючи перепочинку, цілими днями і місяцями. Доти одного разу лютневим ранком
зненацька не зчинилася справжня буря. Страшенно завив вітер, води озера здійнялися, грюкотів грім, а з
озерних глибин стала повільно здійматися величезна фігура бика з рогами із щирого золота. Леандро так
налякався, що навіть ворухнутися не наважувався. Коли чудовий бик пішов під воду, індіанець чим скоріше
забрався додому. Це Апу-Йайа * застерігав Леандро від продовження руйнування озера. Індіанець був такий
настраханий, що поклявся ніколи більше в житті не повертатися до озера й свого рову.
Та де там – жадоба і безглуздя взяли гору, і за якийсь час Леандро повернувся до риття своєї ями ще з
більшим запалом. І коли він уже мав закінчити свою справу, знову почалася негода і знову із води з’явилася

8
фігура золоторогого бика. Бик так сяяв, що засліпив Леандро. Заціпенілий він нерухомо застиг перед
дивовижним видовищем. А потім Леандро проти волі потягнуло до середини озера, і він поглинутий водою,
назавжди щез у озерних глибинах. Так Леандро заплатив за свої зажерливість і зле серце.
Місцевий люд розповідає, що непогодними ночами, коли підсилюється вітер, можна почути гуркіт падаючого
каміння – кажуть, що це Леандро жбурляє його, щоб заповнити яму, що він так зухвало вирив багато років
тому...
переклад з іспанської Туржанського І.В.

Афріканські казки

Чому півні співають так рано

заїрська казка

Одного ранку півень, сидячи на гілці над річкою, почав голосно кукурікати і розбудив крокодила, який іще
спав на дні.
Посварилися крокодил із півнем і подався до суду. Крокодил так галасував, так лютував, що судді вирішили
справу на його користь.
Другого ранку півень вже не співав, і сонце не зійшло.
Вождь селища пішов до півня й спитав, чому той не співає. Півень розказав йому про те, що сталося. Тоді
вождь скасував рішення суду і наказав йому кукурікати, як завжди, удосвіта.
Півень знову почав удосвіта кукурікати. І люди радісно вітали сонце.
Півень щодня кукурікав для того, щоб сходило сонце.

Багаття на пагорбі
Кенійська народна казка

Колись дуже давно в Кенії озеро з холодною водою.

Багато звірів приходило до озера вночі, щоб напитися води. А люди вночі туди ніколи не ходили; вони
боялися, що звірі можуть роздерти або з’їсти їх.
Одного разу багатій, у якого була гарна-прегарна дочка, оголосив:
- Я віддам дочку за того, хто піде на озеро ввечері й просидить у холодній воді до самого ранку.
А в тому селі був юнак, який палко кохав дочку багатія. І сказав він своїй матері:
-Я піду на озеро й спробую просидіти у воді всю ніч.
- Не роби цього,- мовила мати. – Ти у мене єдиний син. Вода в озері дуже холодна, і звірі можуть тебе з’їсти.
Не ходи туди!
Вона не переставала плакати. Але син стояв на своєму:
- Не плачте мамо. Я мушу спробувати, бо я кохаю цю дівчину!
Подався він до батька дівчини і сказав, що хоче піти на озеро й просидіти там цілу ніч у холодній воді.

9
Багатій наказав своїм слугам сховатися в такому місці, звідки вони могли б стежити за хлопцем.
Коли настала ніч, юнак пішов на озеро. А мати його подалася слідом за ним, та так, щоб він її не бачив.
Недалеко від того місця, де юнак зайшов у воду, був пагорб. Дикі звірі побачили вогонь і не наважилися
підійти до того місця.
Хлопець теж побачив вогонь і зрозумів, що це мати запалила його. Він думав про материнську любов, і вона
зігріла його всю ніч у холодній воді.
Настав ранок. Юнак пішов до багаття. Побачивши його, багатій й сказав:
- Мої слуги кажуть, що неподалік від озера на пагорбі вони бачили вогонь. Він зігрів тебе, тому ти зміг
просидіти у холодній воді цілу ніч. Тому я не віддам за тебе мою доньку. Прощавай.
Наступного ранку юнак із матір’ю і багатій зі слугами прийшли до судді. В залі було багато людей, які хотіли
послухати.
Суддя попросив, щоб йому принесли глечик з холодною водою. В залі було багато людей, які хотіли
послухати.
- А зараз, - сказав він, - ми почекаємо, поки вода нагріється.
Та люди загукали:
- Але вогонь так далеко, що він не може нагріти воду!
Тоді суддя промовив:
- А як же міг юнак зігрітися від багаття, що було в сорока кроках від нього?
Отак закінчився цей суд, після якого юнак одружився з дочкою багатія, прожили вони щасливо багато-багато
років.

Чоловік – леопард
казка народу йоруба, Нігерія

Одного дня в якесь селище прийшов гарний подорожній і став прогулюватись поміж людьми в таємничій
тиші. Всім дівчатам селища він дуже сподобався і вони всі захотіли, щоб цей незнайомець взяв їх за дружину.
Але він не сказав ні слова, і зрештою пішов назад у ліс і щез з людського ока.
Місяць по тому чужоземець прийшов знову, і цього разу одна з дівчат так сильно покохала незнайомця, що
вирішила піти за ним у ліс, бо не могла більше жити без нього.
Коли подорожній озирнувся назад і побачив дівчину, яка переслідувала його, він зупинився і став благати її
повернутись додому. Але дівчина не послухалась його і вигукнула: “Я ніколи не залишу тебе, і куди б ти не
пішов, я піду за тобою.”
“Чарівно дівчино, ти пожалієш про це”, - журливо відповів мандрівник, і пішов швидше.
За хвильку він зупинився знову і ще раз попросив дівчину повернути назад. Та вона відповіла таким же
чином, що і вперше, і знову гарний подорожній сказав тужливим голосом: “Ти пожалієш про це, гарно
дівчино !”
Вони зайшли далеко в лісові хащі і врешті дістались дерева, біля підніжжя якого лежала леопардова шкура.
Стоячи під деревом, незнайомець заспівав тужливої пісні, в якій він розповів своїй супутниці, що раз на
місяць йому дозволено в людській подобі прогулюватись містами і селищами, а насправді він дикий леопард і

10
що він розірве на шматки прекрасну дівчину, як тільки прибере свого справжнього вигляду.
З цими словами він опустився на землю, і вмить перетворився на рикаючого леопарда і став переслідувати
налякану дівчину.
Але страх дав силу її ногам, і вона бігла так швидко, що леопард не міг її наздогнати. Коли він підбігав до неї
близько, то співав пісню, про те що розірве її на шматки, а вона співала у відповідь, що цього ніколи не
станеться, бо він не наздожене її.
Вони бігли так дуже довго, і раптом перед дівчиною постала дуже глибока, але вузька річка, яку вона не могла
перейти. Випадало, що леопард зрештою схопить її. Однак дерево, що росло на березі річки зжалилось над
дівчиною і опустило своє віття на річку, так щоб дівчина могла дістатись протилежного берега.
Нарешті ледь жива дівчина дійшла до краю ліса і дісталась рідного селища в безпеці. Леопард, не
наздогнавши жертву, забрався назад у ліс, а привабливого чужоземця відтоді ніхто не бачив.
Переклад з англійської Туржанського І.В.

Жінка та гієни
казка народу мбере, Кенія

Дуже давно колись у одному селищі жила собі жінка.

Якось жителі селища вирішили переїхати в інше місце. Ця ж жінка вирішила нікуди не йти. Вона сказала
людям, щоб не турбували її, і лишилася у покинутому селищі сама.
Коли отак жінка зосталася на самоті, її нога розбухла, і ця рана стала заважати жінці ходити. Минули роки, і
жінка постаріла. Там, де колись було селище, повиростали дерева й трави, і вся місцина перетворилася на
хащі.
Одного дня до хатини жінки прибігли гієни й стали вимагати, щоб жінка відчинила їм двері і вони могли
з’їсти її. Однак, жінка почула, як наближалися гієни перш, ніж вони проникли в хатину. Тому вона проспівала
голосно:
Ви, що спите [на печі] !
Прокидайтесь й виймайте свої мечі !
Гієни напали на наше обійстя !
Гієни вже на поріг залізли !
Коли гієни почули цю пісню, вони перелякалися й кинулися втікати.
Відтоді гієни приходили щодня, щоб дізнатися з ким же живе ця жінка. Дуже скоро вони вислідили все
ретельно й викрили таємницю жінки. Вони зрозуміли, що жінка співає, щоб приховати, що живе
одна-самісінька; і більше в хатині нікого нема. Гієни дізналися, що в жінки немає ані чоловіка, ані дітей.
Настав день, коли гієни знову прийшли з’їсти жінку. Жінка, як і минулого разу, заспівала:
Ви, що спите [на печі] !
Прокидайтесь й виймайте свої мечі !
Гієни напали на наше обійстя !
Гієни вже на поріг залізли !
Гієни відповіли на це:
Жінка у цій хатині !

11
Ми дізналися, що ти на самотині !
У тебе велика рана на нозі !
Тобі від нас сьогодні не втекти !
Закінчивши співати, гієни вломилися в хатину жінки та з’їли її разом з кістками.
Людина, яка живе сама, вмирає теж сама.
Переклад з англійської Туржанського І.В.

Чому кіт умивається тільки після обіду

заїрська казка

Зловив якось кіт необережного горобця та й збирається його з’їсти. А горобець і каже:
- Вихований кіт ніколи обідатиме невмиваний.
- Твоя правда, - погодився кіт.
Кинув він горобця і почав умиватися.
А горобець тим часом утік, сів на високій гільці та й глузує з дурного кота.
Обурений кіт:
- Наступного разу, - каже, - я спочатку пообідаю, а вже потім вмиватимусь!
От із того часу коти вмиваються завжди після обіду.

Найдовша казка на світі

Намібійська народна казка

Чи знаєте ви казку про найдовшу казку на віті?

Жив собі вождь, який дуже любив слухати казки. Він знав так багато казок, що іноді зупиняв оповідача й сам
закінчував казку.
Якось він розіслав по білому світі своїх слуг, щоб знайти людину, яка дуже добре розповідає казки.
- Наш вождь надішле багато дарунків тому, хто розповість йому казку на світі й розсмішить його! – кричали
слуги на вулицях.
Багато людей приходили до вождя й розповідали йому дуже довгі казки. Вони намагалися розсмішити його,
але нікому не вдалося цього зробити. Кожного разу вождь казав:
- Це не найдовша казка в світі, і в ній нема нічого смішного.
Якось прийшов до вождя хлопець і промовив:
- О, мій вождю, я розповісти тобі найдовшу казку в світі й розсмішити тебе.
- Ну сідай, - відповів вождь, - і починай свою казку.
Хлопець почав розповідати:
- Колись, дуже давно жив чоловік, якого звали Убанбу. Він дуже багато їв і все не міг наїстися. Дізнався про
нього вождь тієї країни й сказав: «Приведіть його до мене, я нагодую його». Він наказав своїм слугам
принести сотні тисяч горшиків із їжею. Сотні верблюдів, які везли на спинах ті горщики, зупинилися перед
домівкою вождя. Багато людей прийшло подивитись на Убанбу. Забили тамтами, заграла музика, заспівали

12
піснярі. Убанбу вклонився вождю й вказав людям:
- А зараз дивіться на мене! Дивіться на мене! Дивіться на мене!
З цими словами Убанбу почав їсти суп. І він їв, їв, їв, їв…
- Ну, а що потім? – запитав вождь.- Він їв, їв, їв…
- О, вождю – відповідає хлопець. – Це був тільки перший горшик, а там же їх були тисячі! Почекай трохи. І
він їв, їв, їв…
Настав вечір. Хлопець і далі розповідаі казку:
- …і він їв, їв, їв, і їв…
Нарешті вождь звелів йому зробити перерву до наступного ранку.
Вранці вождь наказав хлопцеві розповідати далі свою казку.
- Що далі ти мені розкажеш про Убанбу? – спитав він.
Юнак розповідає усе голосніше й голосніше?
- І їв, їв, їв…
Вождь глінув на хлопця й розміявся.
- Ну, хлопче, твоя казка найдовша в світі! А зараз відпочинь. Зупинись!
І юний оповідач замовк. Він одержав багато подарунків від вождя, сів на верблюда й поїхав геть, бурмочучи:
- А він їв, їв, їв…

Газель із золотими копитцями

Давним-давно поблизу Таурірта мешкали двоє – чоловік і дружина. Серця цих людей були такі ж сухі й
безплідні як вітер пустелі. Дух зла гніздився в них. Ці двоє часто давали біднякам гроші в борг, і якщо ті не
могли вчасно розрахуватися, то забирали в них увесь урожай або бідне помешкання.
Одного разу до них дійшла дивовижна звістка. Ті, що прийшли з великої пустелі, за назвою Сахара,
розповідали наче в оазах стала часто з'являтися газель з золотими копитцями, і нікому до сьогодні не вдалося
її спіймати. Вона була така красива, що її краса осліплювала всіх, хто дивився на неї. Проте той, хто оволодіє
нею, стане багатше за всіх на землі.
Жадібне подружжя затряслось від бажання: от би роздобути газель з золотими копитцями! Ні про що інше
вони і думати не могли. Нарешті зібрались і вирішили піти на пошуки цієї диво-газелі.
Нав'ючили чоловік з жінкою свого віслюка і якось зранку залишили домівку. Йшли вони довго-довго, доки не
прийшли до брами в Сахару. Куди не поглянь – всюди пустельна земля, і тільки зрідка видніються у далині
кам'яні скелі та нагромадження голих барханів. А пісок так і лізе в очі й рот, так що не відкинеш з обличчя
покривало.
Надвечір добралися мандрівники до оази й улаштувалися на відпочинок. Повечеряли трошки тим, що у них
було з собою, і полягали відпочивати. Але жінці не спалося. Вона не зводила очей від червонуватого вугілля
ватри, яке то підморгували від вітру, то засипалося попелом. Вона весь час думала про газель, про те, що це
диво, можливо, десь зовсім недалеко.
І от нічні сутінки почали світлішати. Раптом жінка побачила силует якоїсь тварини і слабке золоте сяйво, яке
випромінювали копита тварини.

13
Жінка тієї ж миті розштовхала чоловіка і вказала на цю тварину. Швидко забились у них серця, вони впізнали
газель з золотими копитцями! Та нерухомо стояла поміж барханів. Її роги, здавалося, були націлені прямо на
них.
Безшумно повзло подружжя до барханів, не забувши взяти тенета, які завчасно приготували. Газель дивилась
на них ніжним і м'яким поглядом та дозволила наблизитись до себе. Здавалось, вона нічого не боїться. Але
коли тільки один крок віддаляв жадібне подружжя від неї, коли вони вже вправно кинули тенета, чарівна
тварина зникла, наче розтанула в повітрі. Тенета захопили лише трохи піску й каміння. Засмучені чоловік із
жінкою пішли далі й раптом знову побачили газель. Було схоже, що вона чекає на них. Вони знову впали на
землю й поповзли, і вдруге кинули тенета. Але все повторилось спочатку: газель щезла.
Так блукали ці люди весь ранок і весь день, не відчуваючи ані пекучого жару, ані спраги. Нещасні навіть не
усвідомлювали, що все далі й далі заглиблюються в безводну пустелю. Коли ж сили покинули їх і вони
озирнулися довкола, то побачили лише нескінченну пустелю Сахару, притулок страждань і смерті. Тільки тут
вони зрозуміли, куди завела їх ненаситна жадоба до багатства.
А кілька місяців після того один караван проходив недалеко від того місця і знайшов бурнус (тиква для пиття),
бабуши (сандалії), жіноче плаття, хаік (кусок тонкої тканини, в який ховаються жінки) та залишки двох
нещасних.
Чи була газель насправді? Чи вона народилася тільки в їхній уяві? Так, газель з золотими копитцями – лише
міраж, що виникає в безводній пустелі. Її бачать тільки ті, в чиїх серцях жадоба багатства закриває всі інші
бажання. І ця жадоба призводить до загибелі.
переклад Тарновської О.В.

Покараний равлик
заїрська казка

У давні час царем звірів був слон.

От одного разу скликав він усіх своїх підданих. А равлик, якого там не було з самого початку, прийшов із
великим запізненням.
Розлютився цар звірів.
- Як ти смів спізнитися? – питає. – Де ти був?
- Та тут, царю, таке діло, - мнеться равлик, - вийшов я з дому завчасно. Але дорога довга, а в мене лише одна
нога. От я й спізнився. До того ж я злякався холоду й дощу. Тож і вернувся додому, взяв на плечі свою хатину
і поніс з собою. Та гілки, якими вона вкрита весь час падали мені на очі, я погано бачив дорогу і йшов дуже
повільно.
Слон уважно вислухав равликову розповідь про всі ті поневіряння, а тоді весело розреготався. А
нареготавшись, сказав:
- Гарна твоя мова, равлику. Відсьогодні ти матимеш очі на рухливих ріжках. І зможеш більше не боятися, що
їх повиколюють гілки. А як покарання за сьогоднішнє спізнення завжди носитимеш свою хатку на спині.
Із того дня равлик має очі на рухливих ріжках і живе в хатці, яку завжди носить на спині.

14
Якщо в тебе немає зубів, не розбивай глиняний горшик
казка народу чева, Малаві

Якось жили в одному селищі люди. Літо видалось дощовим, і всі раділи. На полях було досхочу зеленого
маїсу, і кожний готував з нього страви і мав, що їсти. Лише в однієї жінки в селищі був глиняний глечик, і всі
жителі села звикли варити в ньому. У цієї жінки не було зубів, але в дощовий сезон вона була щаслива як і всі,
бо була здатна їсти зелений маїс. Але сезон минув, і весь маїс на полях висох. Люди, в яких були зуби,
прийшли до старої жінки позичити її глиняний горщик, щоб підсмажити маїс. Жінку обступили заздрощі –
вона заздрила людям, яким було під силу прожувати підсмажений твердий маїс, і вона вирішила розбити свій
глиняний горщик. Вона гадала, що зробивши це, примусить всіх страждати.
Коли знову прийшли люди по глечик, то побачили самі друзки. Стара беззуба жінка була дуже голодна і зла.
Один хлопчик, із тих, що прийшов по горщик, сказав: „Ми принесли цей зелений свіжий маїс, який зберегли
саме для тебе. Але тепер, як ти звариш його ?”

Переклад з англійської Туржанського І.В.

Жаба та миша
казка народу бура, Нігерія

Потоваришували якось жаба й миша. День у день їх дружба все міцнішала. Лише одна річ перешкоджала їм у
дружбі – вони мали різні домівки. Миша жила в норі у землі, а жаба жила у воді. Жаба могла жити у воді, а
миша – ні. Коли ж вони хотіли побачитись, жаба мала виходити з води. Награвшись досхочу, жаба стрибала
собі в воду, а миша бігла назад у свою норку в землі.
Одного дня жаба навідалась до миші. Жорстокість закралась у її серце. Вона взяла нитку і зв’язала свої та
мишачі ноги разом. Все це вона зробила наче граючись. Навеселившись, жаба, як зазвичай, шубовснула у
воду зі зв’язаними ногами, потягнувши з собою свою подружку-мишу.
Миша не могла жити у воді і померла. За мить її тіло набрало води і виплило на поверхню. Яструб згори
побачив тіло миші і прожогом кинувся вниз. Вхопивши мертву мишу, він витягнув заразом і живу жабу, бо їх
ноги ще й досі були зв’язані. Яструб сів на дерево і з’їв їх обох. Так жаба знайшла свій кінець.
Є прислів’я бура: “Лишіть жорстокого чоловіка копати яму посеред шляху, можливо, саме він утрапить у неї”.
Переклад з англійської Туржанського І.В.

Болгарські казки

Олень та сернятко

Йшло стадо оленів та серн лісом. Вів їх найстарший олень.

От підійшли олені до рівного місця, і раптом одне сернятко кинулося до вожака.

15
– Стійте! – кричить.– Не ходіть туди! Зверніть в сторону. Позавчора я тут ледве не впав у яму. З того часу
мисливці понарили ще ям. Бачите, скільки галузок згори накидано, щоб ми цих ям не помітили.
Зібралося все стадо до купи. Розсердився вожак, поглянув на сернятко і заревів:
– Скільки разів ми проходили цим місцем – нічого з нами не траплялось, а ти мене хочеш повчати, де нам іти!
– Ходімо, ходімо! – заревіли інші старі олені.– Чого чекаєш? Не звикли ми слухатись сернятка – нерозумного.
Поринуло стадо – і не встигло озирнутися, як передні олені в ями попадали. Решта кинулась у бік: побігла
стороною.
– Правду сказало сернятко,– мовив один старий олень.– Як говориться: “Не того спитай, хто довго жив, а того,
хто біду пережив”.
переклад Серьогіної К.І.

Лев та ведмідь

Одного разу лев зібрав військо з усіх звірів, які тільки є на землі, розділив його на частини і воїнів поставив у
ряди. Яких тільки тварин тут не було, навіть дивитись страшко,– усякі зібрались тварини. Стояли серед них і
віслюк із зайцем.
Лев добре вистроїв військо, потім викликав Ведмедя і наказав йому подивитись та перевірити, чи гарно
стоять ряди.
Обійшов ведмідь військо, оглянув усі ряди. Доходить до віслюка і зайця та раптом як розсміється.
– З чого смієшся, друже ведмедю? – питає лев.– Чи тобі не довподоби мій порядок? Якщо ні, друже ведмедю,
дозволяю тобі, брате мій, перестроїти ряди краще, якщо зумієш.
– Ні, царю-государю,– відповідає ведмідь,– не з твого порядку я сміюся, та й де мені вишикувати військо
краще за тебе? Але мені смішно, що віслюк із зайцем, і ті прийшли стояти в рядах разом з іншими. Хіба ж їм
битися в бою, якщо війна буде? Чи може віслюк носити рушницю і шаблею розмахувати? Чи в силах буде
зайчик груддю стояти проти ворога, коли ми будемо битися? От чому я посміхався, царю-государю.
А лев йому у відповідь:
– Неправду ти говориш, друже ведмедю, невірно судиш про віслюка й зайця. Вони теж стануть нам у нагоді.
Не може віслюк шаблею рубати та з рушниці стріляти, проте може в трубу трубити та військо збирати, коли
розсиплються воїни по горах і долинах. А заєць – швидко бігає, служитиме вістовим. Ну, ведмедику, чи будеш
тепер сперечатися?
– Не буду, царю-государю,– відповів ведмідь.– Слушно ти мовиш.
переклад Серьогіної К.І.

Притча про діжку

Прийшов старому батькові час помирати, покликав він своїх п'ятьох синів і каже:
– Діти мої, закінчився мій земний путь. Іду я від вас. Але перед тим, як стулити очі назовсім, оповім вам одну
притчу. Послухайте її уважно, і потім розповісте мені, про що в ній говориться.
Сини нагострили вуха, а старий оглянув їх і почав:

16
– Виріс в одному лісі великий-привеликий дуб. З його могутніх гілок восени дощем падали жолуді. Глибоко в
землю увійшов він корінням, і ніяка буря нічого не могла йому вдіяти. Але одного разу до лісу прийшов
лісоруб. Зміряв поглядом дуба, засукав рукава, розмахнувся сокирою і почав його рубати. Надвечір звалив він
могутнє дерево на землю. Гілки обрубав, а стовбур відвіз до себе і розпиляв на рівні дошки. Заїхав до нього
бондар, поскладав дошки на воза і повіз до своєї майстерні. Там він нарізав з них дощечок тонкіших, зробив
обручі, днища і змайстрував велику діжку. Кожної осені він наповнював цю діжку сяючим молодим вином і
продавав його селянам, коли ті святкували весілля, дні народження або збиралися на поминки. Так справа і
йшла доки діжка була міцною. Але от один з обручів лопнув, дошки розійшлися, і вино витекло. Діжка
почала розсихатися, а поки бондар збирався поставити нового обруча, і зовсім розсипалась. Дошки і днища
хазяйка спалила в печі, а обручі забрали собі діти і почали катати їх вулицями.
Розтлумачте мені цю притчу!
Задумались п'ятеро братів, але ніхто з них не міг розтлумачити батькову притчу. Тоді батько похитав головою
і мовив:
– Молоді ви ще, тому і не здогадуєтесь. Вимушений буду пояснити вам, про що говориться в цій притчі. Ліс,
в якому ростуть великі дерева,– це наша рідна земля. Дерева, в цьому лісі все вище і вище підіймаються.
Діжка – сім'я, дошки – це ми, обручі – злагода, а вино – радість і добре життя. Поки в сім'ї є злагода, і життя
добре. Хаті, в якій немає ладу, краще згоріти. Бережіть обручі, діти мої!
Старший син вклонився, поцілував батькову руку і мовив:
– Дякую, тату, за мудру пораду. Ми не забудемо її, поки живі.
переклад Серьогіної К.І.

Що найдорожче в світі

У одного батька було три сини. Коли вони виросли, він сказав їм:
– Сини мої, час вам походити по білому світу і пошукати те, що дорожче за все на землі. Хто знайде, того я
винагороджу по заслугам. Віддам йому половину з усього, що маю. Кожному з вас я приготував гаманець з
грошима – їх вистачить на три роки. Через три роки кожен повинен повернутися і принести мені те, що, на
його думку, дорожче за все на світі. Я чекатиму на вас під новий рік, коли нашу землю вкриє блакитний сніг.
Щасливої дороги, діти мої!
Сини поцілували татову руку і пішли кожний своїм шляхом шукати те, що дорожче за все на світі.
Пройшло три роки. Тричі заколосився хліб в полях і птахи виводили пташенят в своїх гніздах. На передодні
четвертого нового року, коли блакитний сніг вкрив нашу землю, сини повернулись додому. Батько з радістю
зустрів їх.
– Ледве я на вас дочекався,– сказав він і звернувся до старшого сина: – Скажи, синку, що ти приніс мені після
своїх пошуків? Чи знайшов ти те, що найдорожче в світі?
– Я, тату, в далеких краях не бував. Цілих три роки придивлявся я до того, що народжує наш благословенний
край, і бачу, що немає солодшого і кориснішого плоду, аніж наш виноград. Його соком люди наповнюють
діжки, і сяюче вино звеселяє серця в дні святкувань. А виноградні грона у в'язанках зберігаються до нового
врожаю. Тепер, коли не вулиці завірюха, посмакуй винограду і сам скажи, чи є що на світі солодше.

17
– Дякую тобі, синку! – мовив батько.– Але послухаймо, чим порадують мене твої брати. Говори ти! –
звернувся він до середнього сина.
Той за руку підвів до батька гарненьку дівчину, яка вклонилася низько, вітаючи старого батька.
– Я, тату,– сказав він,– обійшов усі села й міста нашого краю, але ніде не знайшов нічого милішого й
дорожчого за цю дівчину. З того часу, як померла наша неня, хата залишилась без господині. Не знаю, що ти
на це скажеш, але ми з нею готові все зробити, щоб поліпшити твою старість і щоб ти ані в чому не мав
потреби.
– Ти добре сказав, синку! – відповів батько.– Дякую тобі за те, що ти привів до нашої осиротілої хати молоду
господиню. Ну, а тепер подивимось, який дарунок до нового року приготував ваш молодший брат.
– Я, тату, нічого з собою не приніс,– промовив він.– Три роки я працював і навчився ремеслу.
– Де ж ти був, синку, і чому навчився?
– Учителем моїм був чоловік, які рідко зустрічаються на землі. Він будівельник мостів, по яким люди
переходять через глибокі річки і по яких перевозять різні товари.
– А як його звуть?
– Майстер Микола. Він побудував міст через Янтру під містом Бяла. І великий міст через Росицю перекинув
у Ловічі, з лавками, в яких торгують відбірним товаром і чоботарі, і гончарі, й інші ремісники. Іншого такого
майстра немає в наших краях. Скільки шкіл він набудував по селах і містах, скільки храмів на славу народу
болгарського. Все він знає, все передбачає і розраховує все до копійки, до останнього камінчика. “Якщо вийде
дорожче, зніми з мене голову, паша-еффенді!”– мовив він правителю краю, який доручив йому побудувати
міст під містом Бяла. І коли міст було збудовано, то виявилось, що коштує він рівно стільки, скільки
вирахував майстер Микола.
У нього і я навчився будувати мости, тату. А чи будуть вони такі ж міцні та красиві, як у майстра Миколи, про
те народ скаже!
Вислухавши свого молодшого сина, батько обійняв його і мовив:
– Ти розрадив мене більше за всіх і заслуговуєш обіцяної нагороди, бо найдорожче в світі – бажання щиро
служити своєму народові!
переклад Серьогіної К.І.

Білоруські казки

Чарівна дудка

Давно воно було чи недавно, так чи не так,– тепер уже достеменно ніхто й не знає.
Ну, от розкажемо ми те, що діди розказували своїм онукам, а онуки – своїм онукам.
Жили колись в одному краю люди в згоді та в злагоді. Землі багато, всюди вільно – одне одному не заважали,
а прийде до кого біда – одне одному допомагали, біду перемагали. Та ось унадився звідкілясь літати в той
край страшний змій. Почав він літати, людське добро хапати, собі в зміїне лігво тягати.
Поназносив добра – дівати нікуди! Надумав тоді він собі хороми будувати. Та сам працювати і не вміє, і
лінується. Не звик змій трудитися. Почав він людей ловити, у своє зміїне царство носити.

18
Наловить людей і примушує їх хороми будувати, глибокими ровами обкопувати, високими насипами
обсипати, густою огорожею обставляти. А слугам своїм – цівунам та гайдукам (панським прикажчикам та
слугам) – накази дає людей не жаліти, бити їх, карати.
Працюють люди на змія щодень і щоночі, працюють, бідують, гірку долю проклинають, передчасно
помирають.
А змій усе нових людей хапає. Набудував він собі людською працею силу-силенну хоромів, проклав між ними
дороги, наставив парканів-огорож.
Пухнуть люди з голоду, мруть, як мухи. І щодалі, то гірше: нема порятунку від змія.
Та ось постарів змій, знесилів і лежить, наче дохлятина, не може більше людей і їхнє добро хапати.
Тим часом змієві слуги – цівуни і гайдуки – самі панами поставали й почали із змієвих хоромів розлазитися,
за людьми ганятись. І стало людям од панів ще гірше, як од одного того дохлого змія. Ніде од них не
сховаєшся: заполонили вони увесь край. А щоб не бути на людей схожими, понавигадували собі пани різних
нових імен та прізвищ. Хто назвав себе Вовком, хто Ведмедем або іншим звіром, хто Шулікою, Вороною, а
хто якимсь деревом. От звідкіля й повелися пани Вовк, Свинський, Дубинський… Простих же людей тепер
вони інакше як бидлом і не називали.
Служать люди дохлому змієві, служать панам, останнє їм віддають, а самі в голоді та в холоді за працею світа
не бачать. Отак і живуть. Одні помирають, інші народжуються, а полегкості нема ніякої. І ніхто не знає, що
робити, аби життя змінити.
Та ось народився у тім краю хлопчик. Був він страшенно немічний: як занепав змалку, то ніяк і видужати не
може. Такий вдався кволий, що навіть пани його не чіпають, на панщину не ганяють: нікому до нього немає
діла.
Виріс він, у літа ввійшов, а все тільки з дітьми гуляє, як маленький. І назвали його люди Іванком Простачком.
Сидить Іванко Простачок узимку на печі, трісочками, мов цяцьками, грається, а влітку пісок на призьбі
пересипає.
Заблукали якось у те село, де мешкав Іванко Простачок, три старці-подорожні. Куди не зайдуть – усюди
порожньо, ні живої душі: усіх пани на роботу повигнали. Вгледіли старці на призьбі Іванка і зайшли на його
подвір'я спочити. Сіли, відпочили, люльки тютюном набили. Помацали в кишенях – та ні в кого кресала нема,
щоб вогонь викресати. Просять старці в Іванка вогню. Пішов Іванко до хати, набрав з припічка жару й виніс
старцям. Закурили старці люльки, подякували Іванкові й питають, що він вдома робить.
– Пісок на призьбі пересипаю,– відказує Іванко.– Бо все одно, що не роби, то на панів піде.
Вислухали старці Іванка, головами покивали, потім ліри взяли та гучно заграли.
Перший раз заграли – великий розум Іванкові дали.
Другий раз заграли – талант до слова й музики дали.
Третій раз заграли – на панів у серці гнів нагнали.
Пішли старці, а Іванко відчуває, які ясні стали його думки, який гнів на панів спалахнув у серці… Заходився
він за діло братись, у світ лаштуватись.
Змайстрував дудку-веселинку та так заграв, що не тільки люди – звірі й пташки заслухались.
І почав Іванко поміж людей ходити, на чарівній дудці грати, правду про змія та його слуг розказувати.
Почали людям очі розкриватися, побачили вони, що велика кривда на світі живе – одні панують, а інші
горюють, одні багатства незлічені не мають, а інші з голоду помирають.

19
І де не пройде Іванко,– люди там розуму од нього набираються, за вила й сокири хапаються та з лихими
панами змагаються.
Думають пани, гадають, як Іванка зі світу зжити.
Почали вони військо збирати, Іванка шукати. Почують голос на сході – шасть туди. Шаблі дзвенять, списи, як
ліс, стирчать, гармати, як грім, гримлять, а Іванка ніде не видно.
Спиняться пани з військом, слухають, стоять. Аж раптом чують голос на заході – Іванкова дудка грає, людей
навчає, на велику битву підіймає. Тільки луна йде-гуляє від села до села, від краю до краю.
Вдаряться пани на захід. Коні, як вихор, мчать, шаблі дзвенять, гармати стріляють, а де Іванко – не знають.
І відтоді змієвим слугам ні вдень, ні вночі нема спокою. Як тільки дудку почують, то зразу мороз у них по
шкірі пройде, бо чекають вони собі лиха, як віл довбні.
Дудка ж свистить, дудка грає, луна далеко по світу лунає, людей збирає. Ту луну ні зловити, ні з гармат не
вбити. Всюди вона собі шлях прокладає, ніяких кордонів не знає.
Грає дудка, грає, а прийде час – усіх панів познищує.
переклад Чуда І.Г.

Створення світу

Якось нечистий вліз у тіло лебедя, щоб у такий спосіб обманути і перемогти Бога. Землі тоді ще не було. Бог
лише збирався творити її. Ось чорт і задумав перешкодити. Та це йому не вдалося - вліз він у лебедину подобу,
а вибратися звідти не може.
- О Господи, випусти мене на волю! благає дідько.
- Дістань мені піску з дна моря, тоді відпущу! - сказав Бог. - Пірни на дно, набирай дзьобом піску, але при
цьому обов'язково кажи: "Господи, благослови!"
Пірнув нечистий раз, набрав дзьобом піску - доки піднявся на поверхню, весь пісок вимила вода. А Бог йому
одказує:
- Ти не сказав: "Господи, благослови!", тому й не виніс піску! Вдруге пірнув дідько в морську безодню, знову
набрав піску, та винести не зміг.
- Я ж казав тобі, що треба вимовити. Який же ти дивний! Пірнув дідько втретє і цього разу промовив лише:
"Господи, бла..." А далі не доказав. І виніс не весь пісок, а частину його. Однак всього Богові не віддав, трохи
залишив собі.
Бог почав розкидати пісок навколо себе, і утворилася з того піску над водою земля. А в лебедя у дзьобі
прихована жменька піску почала збільшуватись, боляче нечистому, молить він Бога: "Поможи!"
- Плюй туди, де залишилося місце! - сказав Бог.
І почав дідько плювати, і там, куди падав пісок з його дзьоба, з'являлися болота і трясовини.
А як виплював чорт увесь пісок, що приховав від Бога, Господь виконав свою обіцянку - відпустив
нечистого на волю.

20
Грецікі міфи

Гомерівський та орфічний міфи творіння

Говорять, що всі боги та всі живі істоти виникли в потоці Океану, який омиває весь світ, і що матірiю всіх
його дітей була Тефіда.
Однак орфіки стверджують, що чорнокрила Ніч, богиня, перед якою тріпотів навіть Зевс, відповіла на
залицяння Вітру, і знесла в черево Темряви срібне яйце; і що Ероса, якого інколи називають Фанетом, було
висіджено з цього яйця, і він задав Всесвіту напрямок руху. Ерос був двуполим, за спиною він мав золоті
крила-промені, а з чотирьох голів інколи виринали звуки, схожі на бичачий рев або рикання лева, шипіння
змії або бараняче бекання. Ніч, що назвала його Ерікепаєм і Фаетоном-Протогоном, оселилася з ним в печері,
почергово перетворюючись на Ніч, Порядок та Справедливість. Перед печерою непорушно чергувала мати
Рея та била в бронзовий бубон, привертаючи увагу людей до оракулів богині. Фанет утворив землю, небо,
сонце і місяць, але Всесвітом продовжувала керувати тріада богинь, аж допоки їх скіпетр не перейшов до
Урана.
Примітка: подібно до Фаетона-Протогона (“Первородний Сяючий”), Фанет був сонцем, яке орфіки зробили
символом Світла, а його чотири голови відповідали сутностям, що символізували чотири пори року (і ще
дещо).

переклад Тарновської О.В.

Прометей

Творець людства Прометей, якого дехто вважав одним з семи титанів, був сином титана Іапета і німфи
Клімени. Його братами були Епіметей, Атлант і Менетій.
Старший з братів – величезний Атлант – знав усі глибини моря, він керував царством зі стрімкими берегами, і
перевершувало воно Лівію та Азію разом узяті. Земля Атлантида знаходилась за Геркулесовими стовпами.
Від іншого континенту, ніяк не пов?язаного з нашим, її відділяли вкриті садами острови. Люди Атланта
побудували канали та заселили величезну центральну долину, яку зрошували водами з гір, що оточували її з
усіх боків і лишали тільки вузький прохід до моря. Вони збудували також палаци, бані, іподроми, великі
портові споруди та храми… Однак, через егоїзм, що пізніше розвинувся в серцях більшості людей, вони
стали жорстокими і ходили з війнами не тільки на захід – до іншого континенту, але й на схід до самого
Єгипту…
Спочатку всі титани були надзвичайно добропорядні і мужньо несли тягар свого багатства у вигляді
величезної кількості золота та срібла. Але одного разу жадоба і жорстокість оволоділи ними. І афіняни, з
дозволу бога Зевса, зруйнували їхню державу. В той же час боги наслали на титанів потоп, який лише за одну
добу потопив всю Атлантиду. Причали і храми опинилися похованими під шаром грязі, а море довкола стало
несудохідним.
Дивом врятувавшись, Атлант і Менетій приєдналися до Крона та решти титанів в їх безнадійній боротьбі з

21
олімпійськими богами. Зевс убив Менетія перуном і відправив його під землю в Тартар. Атланта Зевс
помилував, однак засудив навіки тримати на своїх плечах небосхил…
Розумніший за Атланта Прометей передбачав, чим може скінчитись бунт проти Крона, і вирішив воювати на
стороні Зевса та переконав Епіметея зробити те ж саме.
Прометей дійсно був найрозумнішим з усіх братів, і Афіна Паллада, якій він допоміг народитися з голови
Зевса, навчила його архітектурі, астрономії, математиці, навігації, медицині, металургії та іншим корисним
наукам і ремеслам, які він передав людям. Зевс вирішив знищити всіх людей до одного. Але Прометей
своєчасно втрутився, і Зевс змушений був помилувати їх, проте дуже сердився, бачачи, як зростають людські
таланти і їх влада над природою.
Одного разу, коли в Сікіоні виникла суперечка про те, яку частину бика потрібно жертвувати богам, а яку
залишати людям, в судді запросили Прометея. Прометей здер з бика шкіру, освіжував тушу, а із шкіри зшив
два міхи. В один поклав всю м’якоть, прикривши її згори кишками – найменш спокусливою частиною
будь-якої тварини; в інший – всі кістки, сховавши їх під товстим шаром смальцю. Коли він запропонував
Зевсові вибрати мішок для богів, той легко розгадав задум Прометея, але не видав цього, узявши мішок з
жиром та кістками, які до сьогодні вважаються божественними. Це була провокація з його боку, аби
обмежити владу людей над силами природи і забрати у них вогонь. “Нехай споживають своє м’ясо сирим!”–
злорадно вигукнув він.
Прометей тієї ж миті вирушив до богині Афіни з проханням дозволити йому входити на Олімп через чорний
хід. Отримавши дозвіл, він піднявся до Олімпу, запалив факел від вогняного сонячного візка, відколов від
нього тліючий вуглик і заклав його у стебло величезного фенхелю. Непомітно зійшов він з Олімпу, спустився
на землю та віддав вогонь людям.
Зевс вирішив помститися. Він наказав Гефестові виліпити з глини жінку, чотирьом вітрам – вдихнути в неї
життя, а олімпійським богиням – прикрасити її. Ця жінка, Пандора, була найпрекраснішою з будь-коли
утворених жінок. В супроводі Гермеса Зевс відіслав її Епіметею. Упереджений братом Епіметей чемно
відмовився. Розгнівавшись ще більше, Зевс прикував Прометея до Кавказьких гір, де орел видзьобував йому
печінку, яка щоденно відновлювалась. І не було кінця його стражданням.
Однак Зевс, страхаючись зізнатися, що це була його помста Прометеєві (а треба сказати, що помсту Законом
було заборонено; і тільки лишалося право захищатися), розпустив плітку, ніби Афіна запросила Прометея до
Олімпу задля таємного любовного побачення.
Після того, що сталося з братом, Епіметей поквапливо одружується з Пандорою, яку Зевс зробив настільки
нерозумною, злою та лінивою, наскільки красивою зовні… Одного разу вона відкрила скриню, яку Прометей
заборонив відчиняти Епіметєві тому, що в ній було складено всі негоди, від яких страждали люди: старість,
родові муки, хвороби, божевілля, пороки та пристрасті. Ледве Пандора відчинила скриню, як з неї вилетіли
“тисячі бід” і почали жалити Епіметея та Пандору, а потім накинулись на всіх смертних. Але одвічна надія на
краще, яку Прометей також сховав у скрині, не дала людям покінчити з собою.
Примітка. Пояснюючи значення символічної мови в цьому творі О.П. Блаватська каже: “Слова, які промовив
Гермес в адресу Прометея, прикутого до опалених сонцем скель Кавказу, інакше кажучи, прив'язаного
власним незнанням до свого фізичного тіла і мучимого стерв'ятником пристрасті, призначені для кожного
неофіта, кожного Хрестоса, що проходить випробування. “Не сподівайся, що страждання твої скінчаться,
доки не прийде [який-небудь] бог, який погодиться прийняти на себе твої страждання і зійти в темний Аїд та

22
морочні глибини, що оточують тартар”. Це означає, що, доки Прометей (або людина) не знайде “Бога”, або
Ієрофанта (Посвятителя), який добровільно зійде в підземелля посвячення і обійде разом з ним навколо
тартару, стерв'ятник пристрасті не припинить шматувати його внутрішні органи. [Мова йде про темні області
підземелля, де посвячуємий кандидат повинен був назавжди відкинути свої низменні пристрасті та вади.]”

переклад Тарновської О.В.

Фаетон

Фаетон, що означає “Сяючий”, був красивим юнаком, сином бога сонця –Геліоса – та океаніди Клімени.
Одного разу, пихатий своїм походженням від бога сонця, Фаетон почав сперечатися зі своїм однолітком
Епафом, таким же ж пихатим, як і він, сином Зевса, та вихвалятись своєю силою. Але Епаф осміяв того,
висловлюючи сумнів щодо його божественного походження. Тоді розгніваний Фаетон поспішив до своєї
матері Клімени, аби пожалітися їй.
– Люди не вірять мені, що я син променистого Геліоса. Дай мені вірну ознаку, котра б доводила, що він
насправді мій батько.
Звела догори руки Клімена та, подивившись на яскраве сонце, мовила:
– Нехай оці промені, які все бачать, доведуть, що ти син Геліоса. Якщо я брешу, нехай очі мої бачать востаннє
сонячне світло! Близько нашої землі знаходиться оселя твого батька. Якщо хочеш, іди до нього і сам
дізнаєшся про своє походження.
Зраділий Фаетон тієї ж миті вирушив туди, де сходить сонце.
Там на високих горах стояв палац бога Сонця, обрамлений високими колонами, та виблискував полум’ям,
золотом і дорогоцінним камінням. Дах палацу було зроблено із слонової кістки, а брама – з чистого срібла. Її
було прикрашено чудовим різьбленням, яке виконав вправний майстер Гефест, зобразивши землю, море і
небо. В морі було видно різних богів морських, а на землі – міста і людей, ліси, повні тварин, ріки і німфи; на
небосхилі сяяли блискучі зірки – шість сузір’їв на одній частині брами та шість на іншій.
Чорною крутою стежкою вибрався туди юнак Фаетон та увійшов до палацу свого батька Геліоса. Юнак не в
змозі був сприйняти яскраве сонячне сяйво. Він зупинився осторонь і вперше побачив бога Сонця.
Геліос сидів на оздобленому смарагдами троні в пурпуровому одязі, по обидва боки від нього стояли День і
Місяць, Рік і Століття, а веселі ори оточували його. На відстані стояли уквітчана Весна і увінчане стиглим
колоссям Літо, тримаюча в руках сніп та виноградні грона Осінь, поряд з нею – крижана Зима з інеєм на
сивому волоссі.
Побачив Геліос юнака, що здивовано оглядався, і спитав:
– Навіщо ти прийшов, Фаетоне? Що шукаєш ти, сину мій, в батьківській оселі?
Відповів йому юнак:
– Мій світлий батько, люди не вірять, що я – твій син, і от я прийшов просити в тебе ознаку, яка б довела
напевне, що ти мій батько.
Зняв тоді Геліос з голови своєї променистий освітлюючий вінок, покликав до себе сина, обійняв його і мовив:
– Ти – син мій, і я ніколи не зрікуся тебе. Проси у мене, що хочеш, і я виконаю твоє прохання.

23
Зрадів Фаетон, почувши такі слова, і попросив, аби батько дозволив йому один день правити крилатим
сонячним візком.
Жахнувся Геліос, похитав сяючою головою і мовив:
– Ти змусив мене вимовити занадто відважне слово. Твоє бажання пов’язано з великою небезпекою: адже ти
не маєш сил керувати крилатим сонячним візком, лише я можу встояти на вісі вогняного візка. Навіть Зевс,
владика Олімпу, громовержець, і той не в змозі керувати ним. Дорога, якою мчить візок, спочатку стрімка, її
ледве долають зранку коні, які за ніч спочили. Серед неба вона досягає страшних висот; я сам не без остраху
дивлюся вниз на землю і море. А надвечір візок мчить згористим шляхом до моря, і якби я не керував міцною
рукою – не втриматися б йому на небі. Та й небо з зірками теж крокує постійно назустріч, і я змушений
докладати всіх своїх знань та зусиль, аби не порушити гармонії цього вічного коловороту. Сину мій, це буде
тобі не під силу. Можливо, ти думаєш, що зустрінеш там квітучі гаї, храми, міста та богів? Ні! Там мешкають
страшні звірі: там Віл загрожує своїми рогами, Стрілець погрожує натягненим луком, Лев – своєю пащею, а
Скорпіон і велетенський Рак – клішнями. Сину мій, відмовся від свого бажання, краще придумай інше.
Та даремно умовляв Геліос юного Фаетона. Проте, пообіцявши, він повинен був виконати свою обіцянку.
Отже підвів Геліос сина до високого сонячного крилатого візка, що зробив йому вправний майстер Гефест.
Вісі були у нього золоті, із срібла – ковані спиці, а сам оздоблений сяючими хризолітами та іншими сяючими
самоцвітами.
Захоплено дивився Фаетон на прекрасний візок, і от відкрила на світанку ранкова зоря Еос вогняно-червону
браму сходу. Сховалися зорі, і останньою пішла з небесної варти ранкова зірка Венера. Ледь-ледь зажевріли
земля і небо, і тоді Геліос наказав орам запрягти коней у візок. Ори вправно вивели вогнедишачих,
вигодуваних амброзією коней зі стайні, одягли на них збрую із дзвониками.
Тим часом Геліос змастив запашною олією синове обличчя, аби яскраве сонячне полум’я не обпекло його.
Глибоко зітхнувши, ніби передчуваючи лихо, одягнув він синові на голову променистий вінок.
– Сину мій,– сказав Геліос,– не поганяй швидко коней, міцніше тримай віжжі; коні і так мчать дуже швидко,
потрібно докласти великих зусиль, аби втримати їх. Дорога в’ється, а на півдні вона перетинає три небесні
пояси. Ти ясно зможеш побачити на ній сліди від коліс. Тримайся цих колій, не з’їжджай нижче, бо підпалиш
ти землю; не підіймайся і дуже високо, тому що може спалахнути небо. От вже закінчується ніч,
прокидається золотава Еос. Візьми в руки віжжі, але поки не пізно – послухай моєї ради, дай мені самому
керувати крилатим візком.
Але не послухався батька син, швидко скочив він у вогняний візок. Заіржали крилаті коні, почали підковами
бити у ворота; і от відчинила їх нарешті Феміда – і відкрився простір безкрайнього неба. Рушили коні,
прокладаючи шлях крізь густий туман, і швидко помчали вперед. Але занадто легким виявився для коней
візок цього разу без звичного для них водія. Хитаючись, мчав він лазуровим небосхилом. Коні з?їхали з
дороги.
Юнак, не знаючи, як утримати коней, глянув з височини на землю – і злякався. Запаморочилось у нього в
голові. Бажав би він краще не знати про своє походження, не торкатися сонячних коней. Хотів він їх
покликати, але забув, як їх звуть.
Побачив Фаетон на шляху страшних небесних звірів, та з остраху і впустив віжжі – іще стрімкіше помчали
коні по небосхилу. З’їхавши з колії, вони то підіймалися високо в ефір, то мчали понад самою землею.
Димом вкрилися обпечені жаром хмари, земля від спеки потріскалась, висохла трава, загорілися поля і дерева,

24
спалахнули гірські полонини і схили, вкриті незайманими лісами, та загинули в полум’ї цілі міста.
Серед пари і гарячого попелу, в темряві, все далі і далі мчали коні вогняного візка. Перетворилась Ефіопія на
піщану пустелю і обпалило сонце шкіру ефіопів, і зробилась вона назавжди чорною. Висохли озера і річки,
голосили від горя німфи і там, де колись було глибоке море, утворилась спекотна піщана пустеля, відступили
морські береги.
Тричі намагався сам Посейдон підняти з хвиль руку, але нестримний жар змушував його знову пірнати в
глибини морські. З жахом дивився Фаетон на палаючу землю, а коні, ніким не керовані, мчали далі й далі.
Піднялася тоді обпечена жаром богиня Земля і просила Зевса прийти їй на допомогу.
Зевс-громовержець націлив на нещасного юнака і коней жахливу блискавку і полум’ям загасив вогонь.
Розбіглися в боки перелякані коні з розбитого блискавкою візка, а палаючий в повітрі юнак Фаетон здавався
людям з землі падаючою зіркою.
Коли заходило сонце, він упав в ріку Ерідан, далеко від своєї батьківщини, і там поховали його гесперійські
наяди.
В глибокій скорботі схилив голову Геліос, і в цей день зовсім не сяяло сонце, і світло його було схоже на
каламутну темряву від пожежі.
Прийшла до сина на могилу його мати Клімена. Прийшли разом з нею і доньки її, геліади, та цілих чотири
місяці оплакували вони любого сина і брата, і плачучи, поступово перетворилися вони на смерічки.
Відтоді падають їхні сльози, які під сонячним промінням перетворюються на прозорий янтар.
Золотаві сльози падають у води Ерідана, і хвилі несуть їх до гирла ріки. Ці крапельки-сльози знаходять на
березі річки дівчата і роблять з них намисто та інші прикраси.
переклад Тарновської О.В.

Цар Мідас

Одного разу веселий бог Діоніс* ішов із Фракії до Фрігії. Дорога вела до гірських полонин Тмола, де зростав
виноград, а далі до Пактоли, води якої тоді ще не виблискували золотим піском. Супроводжували Діоніса
натовп юних вакханок і сатирів, але не було серед них старшого на ймення Силен. Сп’янілий од вина Силен
опинився в трояндовому саду фригійського царя Мідаса, де схопили його фрігійці і, зв’язавши йому руки
плетеними квітами, привели до царя. Впізнав цар Мідас веселого супутника Діоніса та запросив його до себе.
Десять діб пригощав цар Мідас Силена, а на одинадцятий день зранку привів його до Діоніса. Зрадів Діоніс,
побачивши свого друга Силена, і обіцяв Мідасу виконати будь-яке його бажання. Попросив Мідас бога
Діоніса, аби той нагородив його талантом перетворювати все, до чого він доторкнеться, на чисте золото. І
виконав Діоніс бажання царя Мідаса.
Зрадів Мідас такому дару та вирішив випробувати його. Зламав він дубову гіллячку – і раптом в руці у нього
з’явилась золота гілка. Підняв з землі він камінь, і камінь теж перетворився на золотий. Всяке яблуко
здавалось йому зірваним в садку гесперід – а яблука були там всі золоті. В золотий потічок перетворилась
вода, якою він мив руки. Радіє цар Мідас від такого щастя. От повелів він приготувати собі пишний обід.
Стоїть на столі блюдо зі смаженим м’ясом, білий хліб і вино. Але тільки хоче Мідас піднести до рота шматок
хліба, як перетворюється хліб на золото, стає золотим м?ясо і вино, змішане з водою, теж стає золотим.

25
Злякався Мідас – не очікував він такої біди. Багач, він стає бідніший за жебрака, хоче втекти від свого
багатства, до якого він так тягнувся. Його змучив голод, стомила спрага; але покараний Мідас за свою жадобу
до золота.
Звернувся він з молінням до Діоніса, аби той пожалів його, простив би та звільнив від цієї золотої лихоманки.
Зважив Діоніс на покаяння Мідаса і забрав свій згубний дар. Він звелів Мідасу піти до ріки Пактол і біля
самих витоків увійти в її води та омити тіло в пінистих хвилях, обіцяючи, що не залишиться тоді і сліду від
золота, якого він так домагався.
Виконав Мідас пораду Діоніса і втратив свою силу перетворювати все на золото. Від того часу ріка Пактол
несе золотий блискучий пісок, що вкриває луки навесні.
А царю Мідасу ненависним стало багатство і почав жити він просто.
Він мандрував полями, луками і пройнявся пошаною до Пана, бога лісу та поля.
Але недовго панував спокій в житті царя Мідаса. Найшла на нього нова напаща, і не міг він розлучитися з
нею аж до самої смерті.
Одного разу насмілився Пан змагатися в музиці з самим Аполлоном. А було це на горі Тмол, і бога тієї гори
було обрано в судді. Він сів на своє поважне місце, навколо нього стояли, слухаючи музику, німфи, а з ними –
і цар Мідас.
Почав бог Пан грати на своїй сопілці. І слухав його з насолодою Мідас. Але от вийшов увінчаний лаврами
променистий бог Аполлон і почав грати на кіфарі.
Зачарований грою Аполлона, бог гори Тмол одразу ж визнав його переможцем. І всі з ним погодились. Лише
цар Мідас був не згоден з усіма і назвав суддю несправедливим. Розгнівався на нерозумного царя Мідаса
сонячний Аполлон і вирішив його покарати. Він витягнув вуха царя Мідаса в довжину, покрив густим сірим
смухом, надав їм гнучкості та рухливості. І назавжди залишились у царя Мідаса віслюкові вуха. Соромно
стало Мідасу, довелось йому закривати їх пурпуровою пов’язкою. Лише від перукаря, котрий завжди голив
його, не міг цар сховати свої віслюкові вуха, але строго-настрого заборонив йому розголошувати цю
таємницю.
Дуже хотілося перукареві хоч комусь повідати таїну царя Мідаса. Страхаючись розповісти про це людям,
пішов він до берега річки, вирив в землі яму, і пошепки мовив до неї: “А у царя Мідаса віслюкові вуха,”– і
потім закопав ямку. Незабаром на тому місці, де було закопано таїну, виріс густий очерет, і під вітром
зашепотіло листя одне одному: “А у царя Мідаса віслюкові вуха.”
Так люди дізналися про сором Мідаса.
Примітка. Як зазначено, “… в одному з своїх символічних значень Діоніс був перед усім богом, що визволяє
душі людей від їхньої тілесної в'язниці – Аїда та людського тартару” [28].

переклад Тарновської О.В.

Салмоней

Салмоней був братом Сізіфа. Сізіф “прославився” серед людей тим, що спокутуючи свою провину, весь час
мусив штовхати догори велику каменюку, потім вона скочувалась донизу і все починалося знову.

26
Так от Салмоней, засновник міста Салмони, був чоловіком хитрим і гордим. Він наказав громадянам міста
шанувати його як бога, і, видаючи себе людям за Зевса, зажадав, аби йому приносили жертви. Подібно до
Зевса, він роз’їжджав по країні на мідному гуркочучому візку з палаючими факелами, які мали б зображувати
блискавки, а гуркіт кінських копит по дорозі – громовий гуркіт.
Одного разу він звелів убити невинного мандрівника і оголосив, начебто вбив його своєю блискавкою. Тоді
громовержець Зевс направив на нього з темних хмар свою блискавку, і вона влучила в Салмонея та
зруйнувала побудоване ним місто Салмони. Залишилась живою лише одна його дочка Тіро. Вона вийшла
через деякий час заміж за Крефея і стала матір’ю Есона, батька славного героя Ясона.
А Салмоней опинився в підземному царстві Аїда, де його було засуджено на довічне імітування грому та
блискавки Зевса, що він і робив, роз’їжджаючи на візку з палаючими факелами.
переклад Тарновської О.В.

Белерофонт

Був у Сізіфа онук на ім’я Белерофонт. Він був сином коринфського царя Главка, а за іншим переказом –
морського бога Посейдона.
Одного разу Белерофонт випадково вбив одного коринфянина і мусив тікати з рідного міста. От прийшов він
у Тірінф, до царя Прета, який радо прийняв його в своїй оселі. Покохала красивого юнака Белерофонта жінка
Прета, молодиця Антея, але він був до неї байдужим. Тоді Антея оговорила його перед своїм чоловіком,
царем Претом, і той надумав згубити Белерофонта. Направив Прет його до свого тестя, царя Лівії. Та не
просто відправив, а дав йому складану дощечку з незрозумілим писанням. Белерофонт повинен був показати
її царю Лівії.
Прибув Белерофонт до Лівії, де його прийняли з гостинністю. Дев’ять днів пригощав його цар, але на зорі
десятого дня почав вимагати, аби Белерофонт показав йому писання, надіслані Претом. Белерофонт віддав їх
царю; а написано було на тих дощечках, що потрібно відправити Белерофонта на один з найнебезпечніших
подвигів.
Повелів Лівійський цар Белерофонту вбити злу, страхітливу Хімеру – дочку дракона Тіфона та змії Єхідни.
Тулуб у неї був козячий, голова лева, а ззаду драконячий хвіст. З пащі її виривалося полум’я. Вирушив
Белерофонт в гори Лівії, не здогадуючись про підступність царя Прета. Але боги пожаліли прекрасного
юнака і послали його спочатку до джерела Пірени зловити там коня Пегаса. А виник той кінь Пегас з тулуба
обезголовленої Медузи. Побачив Белерофонт Пегаса, і схотілося йому оволодіти прекрасним коником, який
не носив до того жодну людину. Але, як він його не ловив, а спіймати не міг. Втомлений Белерофонт заснув
на березі річки, і з’явилась йому уві сні Афіна Паллада, поклала перед ним золоту вуздечку і мовила:
– Чи спиш ти, еолійський вожак? Скоріше вставай та візьми золоту вуздечку, яка присмиряє диких тварин,
покажи її Посейдону і принеси йому в жертву бика.
Промовивши це, вона зникла. Юнак тієї ж миті прокинувся, піднявся, подивився навколо – і диво! – перед
ним лежала золота вуздечка.
Він зрадів, підняв її та поспішив до віщуна, аби той пояснив йому дивний сон.
Мудрий старець порадив зробити так, як повеліла йому уві сні Афіна Паллада.

27
Белерофонт послухався і спіймав-таки крилатого коня, одягнувши на нього чарівну вуздечку. Скочивши на
коня, він помчав назустріч страхітливій химері. Він помітив її у горах Лівії, і, високо піднявшись в повітря на
коні Пегасі, влучив стрілою в страхітливу Химеру та повернувся з перемогою до Лівійського царя. Тоді цар
направляє його відбити напад войовничого племені солимів, котрі часто нападали на землі лівійські. І на цей
раз Белерофонт повернувся з перемогою.
І втретє він отримує перемогу, знищивши хоробре військо амазонок. На зворотному шляху на нього було
влаштовано напад найсильнішими з лікійців, але всіх їх переміг Белерофонт.
Тоді цар, зрозумівши, що він має справу з хоробрим героєм, віддав йому свою дочку Філону в жінки та
подарував багато землі, сади і поля.
І народилося у Белерофонта і Філони троє діток – Ісандр, Гіпполох і прекрасна донька Лаодамія.
Але відважний Белерофонт занадто став гордим та забажав більшого – схотів він порівнятися з богами і на
своєму крилатому коні Пегасі піднятися до них на самісіньке небо, до Олімпу. Але Зевс роздратував Пегаса, і
кінь, піднявшись високо в повітря, скинув вершника, а сам помчав до стайні.
Впавши на землю, Белерофонт осліп і почав шкутильгати. Самітній, він мандрував полями Еллади,
обминаючи людей, і тужливі були його старість та смерть.
Так велика гордість перемінила все життя Белерофонта на поневіряння й тяжкі страждання.
переклад Тарновської О.В.

Британські казки

Чудовисько уінделстоунської ущелини

Жили колись у Бамбурзькому замку могутнiй король i прекрасна королева i було у них двоє дiтей - син
Чайлд-Вiнд та донька Маргрит.
Чайлд-Вiнд вирiс i поїхав за море - свiт побачити i себе показати. Невдовзi пiсля його вiд'їзду королева-мати
захворiла i померла. Довго побивався король, та якось на полюваннi зустрiвся вiн з прекрасною чужоземкою,
закохався й вирiшив з нею одружитися. Було вiдправлено гiнця з наказом, щоб у замку готувалися до
прибуття нової королеви - господинi Бамбурга. Принцеса Маргрит не дуже зрадiла цiй звiстцi, але не дуже й
засмутилась. Вона виконала батькiв наказ i в означений день вийшла до ворiт, щоб зустрiти нову королеву i
передати їй ключi вiд замку.
Але сталося так, що, коли Маргрит привiтала свого батька та мачуху, один iз нових лицарiв свити вигукнув:
- Слово честi, прекраснiшої за цю пiвнiчну принцесу нема нiкого на свiтi!
Королева-мачуха нiби не зважила на те, тiльки сердито пробурмотiла: "Ну гаразд! Я подбаю про цю красу!"
Тiєї ж ночi королева (адже насправдi вона була вiдьмою!) пiднялась на найвищу вежу замку i там завдяки
магiчним обрядам та амулетам1 - драконячому зубу, совиним кiгтям та змiїной шкiр_ накликала на свою
падчiрку ворожбитськi чари й прокляла її.
Вранцi служницi й фрейлiни не знайшли принцесу в її постелi, i нiхто у замку не мiг сказати, куди вона
зникла.
Того ж дня в Уiнделстоунськiй ущелинi, неподалiк Бамбурга, з'явилося страхiтливе й вiдразливе чудовисько -

28
велетенський кiльчастий змiй iз залiзною лускою та вогнедишною пащею. Чудовисько це пожирало овець та
корiв, якi забрiдали в ущелину, а ночами жахало людей протяжним, страшним ревиськом.
Король був дуже опечалений тими двома напастями - зникненням доньки та появою жахливого змiя. Послав
вiн гiнця за море, до сина свого Чайлд-Вiнда, благаючи його повернутися додому. "Бо сам я дуже старий,
сину мiй, не перенесу тягар цих бiдувань", - писав вiн у листi до нього.
Ледь Чайлд-Вiнд одержав звiстку, як почав готуватися до вiдплиття - велiв оснастити корабель i вiдiбрати зi
свого загону тридцять воїнiв, найсмiливiших i найнадiйнiших. Та не забув порадитися з чаклуном, знавцем
бiлої магiї, й ось що сказав йому мудрий старий:
- Аби твiй похiд був успiшним, вирiж бушприт2 свого корабля зi стовбура горобини, адже горобина вiдганяє
злi чари; та вiзьми з собою цю горобинову лозинку. Торкнися нею своєї мачухи-королеви. Шкоди вiд цього не
буде, а iстина вiдкриється.
Подякував Чайлд-Вiнд чаклуну, узяв лозинку, закрiпив бушприт з горобини на носi корабля й на свiтанку
вiдплив на захiд.
Королева - (котра, як ви знаєте, була вiдьмою!) розклала на самот_ свої амулети, просiяла мiсячне свiтло крiзь
решето й дiзналася, що Чайлд-Вiнд з тридцятьма добiрними воїнами повертається до Бамбурзького замку.
Тодi вона викликала пiдвладних їй духiв i наказала:

Слуги мої вiрнi,

Лиш менi покiрнi!
Вихором летiть,
Море розбудiть.
Корабель втопiть,
Принца загубiть!

Полетiли чорнi духи, почали дмухати навстрiч кораблевi, здiймати довкола нього величезнi хвилi, але
бушприт з горобини розсiвав i вiдбивав ус_ злi чари, отож корабель Чайлд-Вiнда без пригод наближався до
берега.
Повернулись духи до королеви, зiзналися у своєму безсиллi зашкодити принцу. Заскреготiла вона зубами вiд
злостi, та не заспокоїлась. Наказала вiйську йти у гавань, зустрiти корабель, напасти на нього й умертвити
людей, що прибули.
Ось наближається Чайлд-Вiнд до берега i раптом бачить: пливе назустрiч величезний змiй з вогненною
пащею. Пiдпливає щiльно до корабля, штовхає його назад у море, не дає зайти у гавань. Знову i знову
розвертається корабель принца, намагається пройти до пристанi, але щоразу жахливий змiй перетинає шлях.
Каже Чайлд-Вiнду досвiдчений кормчий3:
- Вiдiйдемо в море, а потiм розвернемось i висадимось непомiтно - он там, за мисом.
Так i вчинили. Та ледве Чайлд-Вiнд висадився на берег i ступив кiлька крокiв по землi, як виповзає з лiсу той
самий змiй - вiдразливе чудовисько з кiльчастим тiлом, з головою дракона.
Вихопив меч Чайлд-Вiнд, приготувався... I раптом замiсть страшного ревiння з пащi чудовиська почувся
нiжний дiвочий голос:

29
Не бiйсь, коли i щит, i меч
Додолу упадуть!
Ти тричi поцiлуй мене
I чари упадуть.

Чайлд-Вiнду здається, що вiн впiзнає голос... Що за мара! Чи й справдi нечиста сила морочить йому голову?
Здригнувся вiд жаху принц, а чудовисько каже:

Не думай, що перед тобою

Лукавить пiдлий змiй,
Ти тричi поцiлуй мене
I чари всi розвiй.

Це ж голос сестри - Маргрит! Засумнiвався принц, ступив було вперед, але згадав, якими бувають
пiдступними злi духи. Знову пiдняв Чайлд-Вiнд свого меча, а чудовисько похитало головою i каже:

Без страху пiдiйди лише

I поцiлуй трикратно:
Тим порятуєш ти мене,
Молю тебе, мiй брате!

Тодi вiдкинув принц свого меча i щита, ступив до чудовиська i тричi поцiлував його в страхiтливу
вогнедишну пащу.
Тiєї ж митi зi свистом i шипiнням чудовисько вiдсахнулось назад i - о диво! - перед Чайлд-Вiндом постала
його сестра Маргрит.
- Спасибi тобi, любий брате! - сказала принцеса. - Знай, що це наша мачуха-вiдьма перетворила мене на
чудовисько i наклала закляття, щоб не знала я порятунку доти, доки мiй брат тричi не поцiлує мене в цьому
жахливому образi. Та вiднинi чари розвiялися, i та, котра накликала їх, втратила всю свою чаклунську силу.
Коли Чайлд-Вiнд пiд руку з сестрою й у супроводi своїх добiрних воїнiв ступив до батькiвського замку, зла
королева сидiла у своїй вежi i безугавно твердила новi заклинання.
Почула вона кроки Чайлд-Вiнда, хотiла втекти, але принц торкнувся її горобиновою лозинкою, i вiдьма
просто на очах стала зменшуватися, поки не перетворилась на вiдразливу жабу, котра - чап-чалап! чап-чалап!
- пострибала iз замку в лiс.

-----------------------------
1 Амулет - предмет, якому марновiнi люди приписували ворожбитськi властивостi.
2 Бушприт - брус, що служить для винесення вперед носових вiтрил.
3 Кормчий - стерновий.

30
Кравець і феї

В давнi часи кравцi не сидiли на одному мiсцi, а ходили селами i пропонували людям свої послуги: пошити
чи полатати. Один такий кравець, на ймення Томас, працював якось на хуторi Норт-Райдiнг у Йоркширi й за
роботою розмовляв з господинею. Побачив Томас, як вона налила в мисочку свiжих вершкiв i виставила їх за
порiг для домовика чи маленького браунi, й запитує:
- Невже ви й справдi вiрите в домовикiв, ельфiв i рiзних там фей?
- Аякже! - вiдповiла дружина фермера.
- А я, - усмiхнувся Томас, - якби я колись зустрiв фею... я взяв би цю феєчку й посадив би у пляшечку, щоб не
пустувала.
- Ш-ш-ш-! - злякано прошепотiла жiнка. - Хоч би вас не почула якась фея. Вони, знаєте, бувають досить
злопам'ятнi, якщо їх образити.
- Ой, як страшно, - хмикнув Томас, перекусив нитку i розгладив рукавний шов на спецiальнiй кравецькiй
дощечцi. - А я вам кажу, що нiяких фей не iснує.
- _ дуже нерозумно, - сказала дружина фермера.
Почало смеркатись. Кравець закiнчив свою роботу, поклав ножицi, голку та нитки в сумку, взяв пiд руку
кравецьку дошку.
- До сутiнкiв треба встигнути додому. Жiнка, мабуть, зачекалась.
- Ось, вiзьмiть для своєї жiнки, - подала хазяйка пирiг з домашньої поросятини, - їй сподобається.
- Спасибi, - вiдповiв Томас. - На добранiч!
- Будьте обережнiшим, - донеслось до нього на прощання, - остерiгайтесь фей!
- Тьху на них! - вiдгукнувся кравець i швидко попрямував додому.
Спочатку вiн iшов стежиною, але потiм вирiшив скоротити шлях i пройти навпрошки через поле. Коли
кравець перелазив через тин, то необережно махнув сумкою, i на землю випали ножицi.
Довелось покласти сумку й кравецьку дошку й шукати ножицi. Здавалося б, ножицi - не голка, та нiяк чомусь
не хотiли вони вiднаходитись.
- Ото горе, - бурчав Томас. - Ножицi для кравця - найперша рiч, та ще такi прекраснi! Гаразд. Повернусь
вранцi на це мiсце i знайду.
Вiн пiдняв свою сумку i пирiг... але де ж кравецька дошка? Куди вона могла запропаститися? Вiн знову поклав
пирiг i сумку, обнишпорив усе навкруг на колiнах - нiчогiсiнько.
"Ну й бiс iз нею, - подумав, - до ранку нiхто не вiзьме. Пiду я додому та поїм iз жiнкою пирiг, доки вiн ще
свiжий".
Та коли пiдняв сумку, i пирiг щез. Кравець обнишпорив мало не весь луг, але так нiчого й не знайшов, окрiм
камiння та колючок. Довелося тiльки облизнутися, згадуючи про пирiг, i рушати додому.
Томас повернувся назад, на те мiсце, де залишив сумку, але i її вже не було! Вiн подумав, що помилився
мiсцем, але всi прикмети збiгалися - ось тин, ось великий валун, тiльки сумка зникла.
- Ех, був би лiхтар! - простогнав Томас. - Що ж менi тепер робити - без голки i ниток, без ножиць i моєї
кравецької дошки та сумки?
Кравець повернув було додому... т_льки де ж в_н, його д_м? Поки ьлукав _ кружляв у пошуках своїх речей, то
й з_вс_м збився з дороги, а н_ч чорна, мов яма.

31
_ раптом, на преввелику рад_сть, в_н пом_тив попереду вогник. Нiби хтось повiльно йшов лугом з лiхтарем.
- Сюди! - покликав Томас. - Ей, з лiхтарем! Сюди!
- Сам iди сюди! Сам iди сюди! - вiдгукнувся насмiшкуватий голосок.
Кравець побрiв на свiтло, але таємничий вогник теж не стояв на мiсцi: вiн то наближався майже впритул, -
здається, тiльки руку простягни i вхопиш! - то раптом зникав i загорався десь далеко, на краю поля.
Томас по колiна забрьохався у глину в байраках, подряпав терном обличчя, обiрвав одяг. Вiн наздоганяв
блукаючий вогник, доки геть вибився з сил i не впав у вiдчай.
Вогник остаточно пропав. Стало свiтати. Кравець почув дзвiн молочних бiдонiв на фермi, оглянувся i побачив
перед собою той же хутiр i той же двiр, з якого вiн учора вийшов. А поряд на травi лежали всi його кравецькi
лаштунки!
Томас був дуже змучений, щоб iти додому в своє село. Вiн постукав у знайомi дверi. Побачила його
господиня i сплеснула руками вiд здивування:
- Господи! Що з вами?
Вона допомогла кравцевi почистити одяг i нагодувала його, а потiм раптом усмiхнулась i запитала:
- Ну як? Посадили феєчку до пляшечки?
Але Томас нiчого не вiдповiв. I нiколи в життi не казав бiльше про фей поганого слова.

Троє розумникiв

Жив собi фермер з дружиною, i була у них дочка. А до неї сватався один молодик. Щовечора вiн приходив до
них у гостi й залишався вечеряти. Одного такого вечора послали дочку у льох по пиво. Спустилася вона вниз
та й стала цiдити пиво у кухоль, а сама ненароком глянула вгору. I що ж бачить? Стирчить у балцi сокира.
Мабуть, ввiгнали її туди давно-предавно та й забули, а ранiше не помiчали. I почала вона роздумувати: "Не до
добра тут сокира стирчить! Ось одружимось ми, i буде у нас син, i виросте вiн, i спуститься в погрiб по пиво,
а сокира раптом звалиться йому на голову i вб'є. Ото горе буде!"
Поставила дiвчина на пiдлогу свiчку i кухоль, сама сiла на лавку та й плаче.
А нагорi думають: що ж сталося, чому вона так довго не вертається? Спустилася в погрiб мати i бачить:
сидить дочка на лавцi i плаче, а пиво вже по пiдлозi тече.
– Чого ти? – питає мати.
– Ой матiнко! – каже дочка. – Тiльки поглянь на цю сокиру! Ось одружимось ми, i буде у нас син, i виросте
вiн великий, i спуститься в погрiб, а сокира раптом звалиться йому на голову i вб'є. От горенько буде!
– О Господи, горе ж яке! – Сiла мати поруч з дочкою i також заридала.
Згодом i батько стривожився: чого це, думає, вони не повертаються. I сам пiшов у льох. Спустився i бачить –
сидять обидвi i плачуть, а пиво вже всю пiдлогу залило.
– Що сталося? – запитує вiн.
– Ти тiльки поглянь на балку, на цю страшну сокиру! – каже мати. – А якщо наша дочка вийде замiж, i буде у
неї син, i виросте вiн великий, i спуститься в льох по пиво, а сокира раптом звалиться йому на голову i вб'є
його. Ото горе буде!
– Ой горе, ой горенько... – каже батько, i теж сiдає поряд з ними i в сльози.
Нарештi нареченому набридло самому сидiти на кухнi, i вiн також, спустився в льох подивитися, що сталося.

32
Бачить: сидять усi втрьох i плачуть-заливаються, а пиво тече-розтiкається. Кинувся вiн до крана, закрутив
його, а потiм питає:
– Що сталося? Чого це ви тут сидите i плачете, а пиво по всiй пiдлозi розтеклося?
– Ой-йой-йой, – каже батько. – Тiльки поглянь на цю сокиру! А що, як ви з нашою дочкою поберетесь, i буде
у вас син, i виросте вiн великий, i спуститься в льох по пиво, а сокира раптом звалиться йому на голову i вб'є!
Тут усi втрьох розплакалися ще дужче. А молодик розсмiявся, висмикнув з балки сокиру й каже:
– Немало я поїздив по свiту, але таких "розумних" голiв, як ви, нiколи не бачив! Тепер я знову поїду
подорожувати, i якщо зустрiну трьох таких, iще дурнiших за вас, повернусь i вiзьму вашу дочку.
Вiн побажав їм усього найкращого i вирушив у подорож. А тi троє заплакали ридма – адже дочка нареченого
втратила.
Довго той молодик бродив, поки не прийшов нарештi до одного будинку. I бачить: покрiвля будинку вся
поросла травою. Жiнка до даху приставила драбину i тягне по нiй корову! Бiдна худобина опирається, а
хазяйка її все тягне та батогом хрестить.
– Що ви робите? – запитав джентльмен.
Погляньте! – вигукнула хазяйка. – Ви тiльки погляньте, яка соковита трава на даховi! Чого б коровi не
попастися там? Упасти вона не впаде: адже я їй зав'яжу налигача навколо шиї, а кiнець собi на руку намотаю,
та й поратимусь бiля печi тим часом.
– А ви б траву скосили й кинули її коровi вниз, – запропонував джентльмен.
Але хазяйка гадала, що легше корову загнати нагору, нiж траву скинути вниз.
Джентльмену набридло дивитися на цi дурницi, i вiн пiшов далi своєю дорогою.
Так вiн iшов i йшов, доки не прийшов до придорожнього готелю, де вирiшив переночувати. У готелi
виявилося багато людей, i йому дали кiмнату з сусiдом.
Зранку, коли почали одягатися, джентльмен дуже здивувався: його сусiд пiдiйшов до комода, повiсив на ручку
свої штани, розбiгся i – стриб! – та не попав ногами в штанини. Знову розбiгся – знову не попав. I все
спочатку. Дивиться джентльмен на нього i думає: що це вiн затiяв? Нарештi той зупинився i витер спiтнiле
обличчя.
– Ух! – сказав вiн. – Ну що це за одяг – штани? I хто їх вигадав? Щоранку не менше години б'юся, щоб
одягнути. Навiть у жар кидає. А як ви управляєтесь зi своїми?
Джентльмен розсмiявся, а потiм показав бiдолашному, як треба одягати штани. Той довго дякував йому i
казав, що сам нiколи не додумався б. Так, цей теж був "розумна" голова! А джентльмен далi рушив. Прийшов
вiн у село. А в селi був ставок, i бiля нього зiбрався натовп. Усi воду скородили – хто граблями, хто мiтлами, а
хто вилами. Джентльмен питає, чи не сталося якесь лихо.
– Так, страшне нещастя! – вiдповiдають йому. – Мiсяць упав у ставок! Ломимо його, ловимо i нiяк не
виловимо!
Джентльмен розсмiявся i порадив їм шукати мiсяць не в ставку, а в небi. Та вони навiть слухати його не
схотiли.
Ось вiн i дiзнався, що на свiтi дурнiв немало, а є ще й не такi, як його наречена та її батьки.
I якщо вони пiсля цього не зажили щасливо, то хто-хто, а ми з вами в тому не виннi.

33
Диявол i кравець

Жив колись в Клiтру, що у графствi Ланкашир, бiдний кравець. Працював вiн на совiсть, але, хоч скiльки
старався, нiяк не мiг виборсатись iз нужди.
Коли справи його пiшли геть погано, бiдолашний вирiшив продати свою душу дияволу. Хто мiг йому за це
дорiкати? Як i кожнiй людинi, йому хотiлося хоч трохи грошей i радостi на цьому свiтi, а що буде на тому - це
вже не має значення.
Бiдний кравець дiзнався, що _ як треба робити. Написав листа до диявола, у якому дав згоду вiддати йому
душу через п'ятнадцять рокiв, _, перед тим, як лягти спати, поклав того листа пiд подушку. А вранцi замiсть
листа знайшов пiд подушкою пiвкрони. Кравець знав, що цi пiвкрони були задатком, i якщо їх узяти, значить
пiти на угоду.
Вiн узяв цi грошi, _, хоча вони були мiзерними, вiн усе ж радiв, передбачаючи кращi часи. Тепер вiн уже не
буде голодувати! Незабаром вiн купить собi все, чого тiльки забажає, поселиться у великому будинку, їстиме
досхочу. I навiть попиватиме вино!
Так думав бiдний кравець.
Та дарма. Час минав, i, хоча угода вiдбулася, не було йому нi вдачi, н_ прибуткiв, про якi вiн так мрiяв. Як був
невдахою, так ним _ лишився. Ножицi його затупилися, голку загубив, сукно - посiклося, а замовники або
скупилися, або зовсiм забували платити йому за роботу.
"Ох, даремно я продав дияволовi душу", - з прикрiстю думав кравець.
Та з часом вiн почав забувати, що писав колись дияволовi листа i брав задаток.
Якось сидiв вiн, як завжди, схрестивши ноги, на низенькому столику, як раптом почувся сильний стукiт у
дверi, i в дiм увiйшов високий чорнявий незнайомець. Кравець схопився, потураючи руки, - подумав бо, що
перед ним багатий замовник.
- Бажаєте пару нових бр_дж_в, сер? - запитав вiн.
- Нi, рiч не у бр_джах, - вiдповiв незнайомець глухим низьким голосом.
- Маю гарний шовк у квiточку, сер, якщо бажаєте замовити новий жилет, - вiв далi кравець.
-Н_, я прийшов не по жилет,-сказав незнайомець. Кравець злякався _ дещо пригадав:
- Є ще з-з-зелене с-с-сукно... п-п-п-пляшкового кольору, ваша с-с-свiтлiсть... на пальто.
Тут незнайомець втратив усяке терпiння, рiзко пiдiйшов до кравця, ухопив його за шийну хустину i сказав:
- Не впiзнаєш мене? Настав час розплати! Я прийшов по тебе!
I з цими словами диявол, - а це був не хто iнший, як вiн, - потягнув бiдолаху з дому. Кравець став проситися,
аби той змилувався над ним. Вiн розповiв дияволу, яке важке життя прожив, як _ те у нього було погано, i це,
i взагалi все у розлад iшло, i нiякої радостi вiл цiєї угоди за всi цi довгi роки вiн не бачив.
- Ох, ваша величнiсть, невже насамкiнець ви не виконаєте хоча б одне моє бажання! - вигукнув бiдний
кравець, коли вони були вже на порозi. - Лише одне бажання!
Що ж, зi свого боку, диявол добре знав, що вчинив не дуже порядно, i, коли кравець повторив своє прохання,
нарештi погодився.
- Гаразд, одне бажання, - пробурчав вiн, - але швидко!
Вiд несподiванки кравець озирався навсiбiч, не знаючи, що придумати. Настала його остання година. Що ж
побажати? I єдине, що трапило йому перед очi, - стара кляча, сiра у яблуках, котра паслася на лузi перед

34
будинком. Вiн пiдняв погляд на зловiсного незнайомця i раптом ушкварив:
- Бажаю, щоб ти скочив на цю сiру клячу i забрався геть, й нiколи бiльше не лякав бiдних людей!
Не встиг кравець це проказати, як диявол дико закричав, випустив з рук його шийну хустину _ за мить уже
сидiв на сiрому конi, який мчав його дорогою.
Та найголовнiше - бiльше нiхто нiколи диявола i в очi не бачив, принаймнi у Ланкаширi.
Тiльки це ще не кiнець iсторiї. Як ви самi можете здогадатися, про цей випадок незабаром стало вiдомо всiм.
I з усiх кiнцiв країни до Клiтри почали з'їжджатися цiкавi, що бажали подивитися на чоловiка, котрий
перехитрив самого диявола, i почути цю _сторiю вiд нього самого.
Скоро у кравця з'явилося безлiч замовникiв. I вiн зажив багато й весело. А для своєї нової майстернi замовив
вивiску, на якiй була намальована ця iсторiя. Та якщо ви поїдете в Клiтру, то, напевне, там її побачите.

Воду зачинили

Колись у давнину на фермi побiля Тавістока працювали двi дiвчини: Бет i Моллi. А ви вже знаєте, що у давнi
часи у всьому Девоншнрському графствi чи й вiднайшовся б хоча один дiм без домовика чи, як їх ще
називали, браунi.
– Бет i Моллi були гарненькими на вроду i дуже любили танцювати. Але ось що дивувало: у iнших дiвчат
частенько не вистачало грошей навiть на кольорову тасьму, новi стрiчки чи гребiнчики для волосся. А у Бет i
Моллі завжди вiднаходився зайвий пеннi, i вони, що хотiли, те й купували у сiльського крамаря.
I нiхто не мiг у них випитати, звiдки вони беруть грошi. Це була їхня таємниця! А видати секрет – значить
сполохати удачу; хто-хто, а вони це добре знали.
Щовечора, перед тим як iти спати, вони ставили на кухнi перед коминком низьке дерев'яне вiдерце з водою.
Зранку вiдро виявлялося порожнiм, а на днi вiдра лежала срiбна монетка. Тiльки, звичайно, нiхто, крiм них,
про це не знав.
Якось дiвчата повернулися з танцiв дуже пiзно й одразу вляглися спати. Раптом Бет почула, нiби хтось стукав
маленькими кулачками в кухоннi дверi. Вона сiла на лiжку й прислухалась. Знову постукали у дверi й
долинув тоненький голосок:
– Воду зачинили! Воду зачинили!
– Прокинься, Моллi! – прошепотiла Бет, трясучи Моллi за плече. – Це, мабуть, нашi браунi. Ми забули
залишити їм воду!
Моллi на те ще вище натягла на голову ковдру i сказала, що нi за що на свiтi не вилiзе з теплої постелi, навiть
заради всiх браунi з усього Девонширу.
Бет посидiла, послухала, як браунi стукають у дверi, i, нарештi, сама пiднялася i спустилася вниз.
На кухнi вона нiкого не побачила, але по кутках щось шелестiло i шепотiло тоненькими голосками. Вона
зняла кришку з великої дiжки i почала переливати з неї воду у вiдерце. А поки переливала, дослуховувалась,
про що шепочуться браунi. Виявляється, вони радились, як покарати Моллi за те, що вона полiнувалась
вилiзти з постелi "навiть заради всiх браунi з усього Девоншiру".
Один сказав, що її треба за це кiлька разiв боляче ущипнути. Iнший бажав, щоб вона ослiпла на одне око.
Браунi довго сперечалися i нарештi зiйшлися на тому, що найгiрша покара для Моллі – не дати їй ходити на

35
танцi!
I вони вирiшили зробити її кривонiжкою на цiлих сiм рокiв. А через сiм рокiв з неї можна буде зняти це
покарання, але для цього потрiбна буде трава з дивною назвою "кiскiласкiбрись".
Так усi й сказати, голосно i по складах:
– Кіскi-ласкі-брись!
Почувши, яка жахлива покара загрожує Моллі i яка довга назва у трави, котра допоможе зняти це покарання,
Бет дуже злякалась. Дiвчина побоювалась, що забуде таку довгу й дивну назву трави i тодi не зможе
допомогти бiднiй Моллі.
Тому вона швиденько побiгла у спальню, повторюючи подумки це слово, i почала будити Моллi, щоб сказати
його їй. I що бiльше Бет трясла подругу за плече, тим упертiше Моллi натягала на себе ковдру.
А коли вранцi Бет прокинулась, то не могла пригадати жодної лiтери з цього слова.
Так бiдна Моллi стала кривонiжкою.
Минуло сiм рокiв, i якось Моллi гуляла сама в полi далеко вiд дому. I раптом побачила посеред поля великий
гриб. Дiвчина схилилася, щоб зiрвати його, але гриб пiдскочив i перетворився на дивовижного маленького
чоловiчка. Чоловiчок вигукнув якесь дивне довге слово, що його Моллi нiколи ранiше не чула, i стьобнув її по
хворiй нозi якоюсь довгою травинкою.
– Кіскiласкiбрись! – вигукнув чоловiчок, i Моллi одразу перестала кульгати й побiгла додому.
Звiдтодi вони з Бет знову почали ходити на танцi.

Cиня борода

Жили-були троє братiв: Джек, Том i Біл. Біл був старший, Том – середнiй, а Джек – наймолодший. Вони
працювали в полi далеко вiд дому, i кожен по черзi лишався готувати обiд.
Першого дня лишився Біл, старший iз братiв. Засмажив Біл м'ясо над вогнем, зварив рiпи, картоплі,
приготував усе, як годиться, й просурмив у рiг, – в той час ще не було дзвiночкiв, щоб скликати на обiд.
Тiльки-но вiн просурмив, як з видолинка з'являється дiдок,
З бородою, синiшою синьки,
I зубами, гострiшими пилки,
й питає:
– Ти кликав обiдати?
– Кликав, тiльки не тебе, – вiдповiв Біл. Йому зовсiм не хотiлось, аби дiдок з'їв обiд, що вiн приготував для
себе i своїх братiв.
– Ну, це ще ми побачимо, – каже Синя Борода. Увiйшов у дiм без запрошення i з'їв увесь обiд. Коли брати
повернулися з поля, то запитали, що ж це Біл робив цiлiсiнький день, що не встиг навiть обiд приготувати.
– Я зварив прекрасний обiд, – сказав Біл, – але прийшов дiдок,
З бородою, синiшою синьки,
I зубами, гострiшими пилки,
і без усякого запрошення й дозволу сiв за стiл i з'їв увесь обiд. На що Том, середнiй брат, сказав:
– Був би вдома я, не бачив би вiн нашого обiду.

36
– Що ж, – вiдповiв йому на це Біл, – завтра твоя черга готувати...
Наступного дня Том прилаштував м'ясо над вогнем, а сам тим часом почистив рiпу, картоплю й гарбуз,
поставив на вогонь тушкуватися, випiк свiжого хлiба – одне слово, приготував обiд на славу i вийшов у двiр,
щоб просурмити в рiг.
Не встиг просурмити, як з видолинка з'являється дiдок,
З бородою, синiшою синьки,
I зубами, гострiшими пилки,
i запитує:
– Ти кликав обiдати?
– Кликав, тiльки не тебе, – вiдповiдає Том.
– Ну, це ще видно буде, – каже Синя Борода. Вiн зайшов у дiм і з'їв увесь обiд. Коли брати повернулися, Джек
запитав Тома:
– Що ж ти не зберiг для нас обiд? На що Том вiдповiв:
– Завтра твоя черга готувати, подивимось, як ти його збережеш.
Наступного дня Джек приготував обiд i вийшов у двiр, щоб просурмити в рiг. Тут з видолинка дiдок з'явився,
З бородою, синiшою синьки,
I зубами, гострiшими пилки,
i Джек йому каже;
– Заходь, дiдусю, покуштуй, як я готую.
– Не хочу! – вiдповiдає Синя Борода.
– Ну як це, обов'язково заходь, будеш з нами обiдати.
– Не хочу! – каже Синя Борода, потiм обiйшов навколо будинку i попростував назад у видолинок.
А Джек, хитрюга, пiшов услiд за ним i побачив, як Синя Борода спустився в глибоку печеру.
Саме в цей час брати повернулися додому, не застали Джека i подумали, що Синя Борода замiсть обiду з'їв
його. Та тiльки-но вони сiли за стiл, як з'явився Джек i все їм розповiв.
Пiсля обiду брати вирiшили разом пiти до печери Синьої Бороди. Узяли з собою велику круглу корзину, до
ручки якої прив'язали довгий мотузок.
– Ну, сiдай в корзину, ми тебе спустимо в печеру! – сказав Біл Джековi.
– Нi, по черзi, – вiдповiв Джек. – Хто старший, той перший.
Довелося Бiлу сiдати в корзину першому, i брати спустили його в печеру. А коли вiн смикнув за мотузок, вони
його витягли i запитали, що ж вiн там бачив?
– Я спускався, доки не побачив будинок. Тодi я смикнув за мотузок.
– Нащо ж ти так швидко смикнув за мотузок? – здивувався Том. – Треба було роздивитися, що то за будинок,
хто там живе.
– Тепер твоя черга спускатися, ось ти й роздивишся, – вiдповiв Біл.
Том сiв у корзину, брати спустили його в печеру, i вiн опинився просто на даховi будинку. Та злякався i одразу
смикнув за мотузок.
– Ви обидва нi на що не здатнi, – сказав Джек i сам сiв у корзину.
Спустився на дно печери, де стояв будинок, заглянув у вiкно. У кiмнатi вiн побачив прегарну дiвчину!
– Ти найкраща дiвчина у свiтi, – сказав їй Джек. – Красивiшої я не бачив. Виходь за мене замiж!

37
– Нi, – вiдповiла вона, – Синя Борода тебе скарає за це на смерть. Краще тiкай звiдси швидше!
– Що ти, ми з Синьою Бородою друзi! Сiдай ось у цю корзину, i мої брати пiднiмуть тебе нагору. Аспiдом за
тобою i я пiднiмуся.
Дiвчина з радiстю погодилась, тiльки перед тим, як лiзти в корзину, зняла з пальця перстень i подала його
Джековi.
– Це перстень бажань, – сказала вона. – Бережи його.
Джек узяв дарунок i смикнув за мотузок. Коли брати витягли нагору корзину і побачили в нiй прегарну
дiвчину, одразу ж закохалися в неї i стали сперечатися, за кого вона замiж пiде. Та дiвчина вiдверто сказала,
що нi за кого не пiде, тiльки за Джека.
– Нi, не бути цьому, – сказали брати. – Ми Джека залишимо внизу.
Вони вiдкинули геть корзину i почали знову сперечатися і битися через дiвчину.
А бiдний Джек чекав, чекав, коли ж за ним спустять корзину, та й не дочекався. I сидiти б йому у печерi не
знати скiльки, коли б не згадав про перстень, який дала йому дiвчина. Джек покрутив його навколо пальця i
сказав:
– Добре було б менi тепер сидiти вдома, бiля коминка, та смалити вересову люльку. Не встиг вiн це проказати
– як опинився вдома. У коминку горить-вогонь, а перед ним сидить дiвчина. – Ой, Джек! – вигукнула вона.
Незабаром вони одружилися. I коли я бачив їх востаннє, були дуже щасливi.

Котячий король

В тихому селi на пiвднi Англiї жив собi один чоловiк. Служив вiн церковним сторожем i жив з дружиною при
церквi у затишному будинку з камiном.
Був у них кiт – чорний, як вугiлля, з бiлою плямою на грудях. Звали його Томас.
Одного зимового вечора церковний сторож довго не повертався додому. Жiнка сидiла бiля камiна i плела, а
старий Томас грiвся бiля вогню. Жiнка вже давно заварила чай, чайник встиг вихолонути, а чоловiк все не
повертався. Нарештi, захеканий, вiн вбiг у дiм i закричав:
– Хто такий Том Тiлдрам?
Чоловiк був такий схвильований, що дружина запитала:
– Що сталося?
– Ти не повiриш, яка дивовижна iсторiя сталася щойно зi мною! – сказав чоловiк.
– То сядьмо і ти розкажеш!
Вони сiли бiля вогню, а старий Томас мiж ними, i чоловiк почав:
– Сьогоднi я лагодив паркан, той, що пiд лiсом, ти знаєш. Так ось, я вже майже кiнчав, як раптом почув
голосне "няв-в-в!"
– Няв-в-в! – подав голос Томас.
– От-от, точнiсiнько так, – кивнув чоловiк. – Я озирнувся i бачу... Ой нi, ти не повiриш. Дев'ять чорних котiв,
зовсiм чорних, як вугiлля, з бiлими плямами на грудях, як у нашого Томаса, так поважно, велично несуть... Ну,
що ти думаєш? Маленьку чорну домовину, покриту чорним оксамитом, а на вiковi – золота корона. Один кiт
пiдходить до мене i каже: "Няв-в-в!"

38
– Няв-в-в! – озвався Том.
– От-от, точнiсiнько так, – вiв далi чоловiк. – Дивиться на мене i каже: "Передай Тому Тiлдраму, що старий
Тiм Толдрам помер".
– Поглянь на нашого Тома – вигукнула раптом дружина.
Та не встигла вона закiнчити, як старий кiт Том схопився і вигукнув:
– О небо! Старий Тiм Толдрам помер, значить, тепер я – король! I, з тими словами, скочив у камiн i зник
назавжди...

Малюк Том і велетень Денбрас

Ось вам одна iз найстаровиннiших казок, якi розповiдали в Корнуелi.

У давнi-предавнi часи, коли в Корнуелi було ще безлiч велетнiв, неподалiк од затоки Маунтс-Бей жив у селi
славний хлопчина, котрого звали Малюк Том.
Славний то вiн славний, але був ледачий. Працював, коли заманеться, а постiйним дiлом зайнятись не хотiв.
Том був невеликого зросту – ми маємо на увазi тi давнi часи, коли, якщо вiрити, всi чоловiки в Корнуелi були
футiв по вiсiм заввишки1. Зате плечi у нього були широчезнi, спина мiцна, а руки i ноги, як iз залiза.
Його старенька мати часто говорила йому, щоб вiн знайшов справжнє дiло i заробляв хоча б собi на харчi. Бо
треба вам сказати, що їв вiн за двох.
I от якось уранцi, чи то, щоб зробити приємне матерi, а може, через те, що мав дiвчину iз Кроласа, Малюк
Том вiдправився в Маркет-Джу шукати роботи, адже не мiг же вiн одружитися, не маючи нiякого заробiтку.
Найперше Том зайшов до одного чоловiка на ймення Хоннi, – той був бляхарем. А ще вiн тримав корчму, аби
кожен мiг зайти i випити з ним по кухлю доброго елю.
– Чи не потрiбен вам дужий, молодий і поступливий робiтник? – запитав його Том.
– Шкода, – вiдповiв Хоннi, – але постiйної роботи у мене зараз немає. Проте зажди! Маю вiдправити до
Сент-Івза бочки зливом, i ти мiг би менi прислужитися, а я тобi щедро заплачу.
Вони одразу домовились. Том вивiв чотири пари волiв, запряг їх. Хазяїн допомiг Тому повантажити бочки. А
для Тома, щоб вiн не сумував у дорозi, поклав ще одну бочку.
I, крикнувши волам: "Гей-о-о!", Том виїхав з двору.
Їхав вiн, їхав i раптом, що таке? Воли зупинились. Якраз посеред дороги виросла височенна кам'яна стiна з
широкими, мiцними воротами – нi проїхати нi пройти!
– Ух, негiдники велетнi! Не інакше – це їхнiх рук дiло! – розсердився Том. – Ну де це бачено – будувати стiну
на дорозi! Мабуть, це той велетень Денбрас! Та ще побачимо хто кого!
I Том чимдуж налiг на кам'янi ворота i одразу ж розчинив їх.
– Гей-о-о, пiшли! – крикнув на волiв. – Гей-о-о!
I вiз iз пивом, поскрипуючи, покотився кам'яними плитами прямiсiнько до замку велетня.
А треба вам сказати, що велетень Денбрас на той час почав уже старiти і недочував. Нiколи б вiн не почув
скрипу пiдводи, якби не його пес: той заходився таким гавкотом, що й мертвого пiдняв би.
Денбрас сiв на лiжку, позiхнув, протер очi, потiм вийшов у двiр. Спочатку нi Тома, нi його воза вiн не побачив.
I поки озирався, Том роздивився велетня.

39
Старий Денбрас мав п'ятнадцять футiв зросту, широкi плечi, проте був товстий. Тому що багато їв i нiчого не
робив. Пелехи на головi стирчали, як пучки сухого вересу, зуби його сточилися до самих ясен, бо поїдав овець
просто зi шкурою й кiстками.
Проте Малюк Том зовсiм його не злякався, хоча й бачив уперше.
– Хто ти такий, жалюгiдна малявко? – заревiв Денбрас, побачивши нарештi Тома. – Як насмiлився з'явитися
тут зi своїм скрипучим возом? Ага, то це пиво? Ти привiз його менi? От не чекав!
– Можеш спробувати кухоль-другий, – сказав Том, – але пиво це я везу не тобi, а до Сент-Iвза. А їду я через
твiй двiр, бо стоїть вiн на дорозi!
– Ах ти ж зухвале цуценя! – розсердився Денбрас. – Катай звiдси, поки цiлий!
– Ку-ку-рi-ку! Чи не рано розспiвався, старий пiвню! – вiдповiв Том.
Тут велетень зробився темнiший хмари i, не кажучи й слова, обхопив здоровенного в'яза, так футiв iз
двадцять заввишки, й вирвав його з корiнням.
Та поки обламував на ньому гiлки, Том скинув з воза бочки, зняв колесо – i в нього вийшов прекрасний щит, а
велика дубова вiсь слугувала за палицю.
– Ану швидше, – пiдганяв Том велетня Денбраса, розмахуючи колесом i дубовою вiссю вiд воза. Нарештi
супротивники зiйшлися. Та велетень виявився зовсiм неповоротким, здоровенним в'язом розмахував як
попало, через що Том зрозумiв, що Денбрас, до того ж, погано бачить. А Том був дуже спритний. Вiн так
вiдчайдушне крутив своєю палицею, що велетень геть засапався.
Том уже не раз мiг поранити Денбраса дубовою вiссю, але йому було жаль старого. I вiн лише вiдбивав удари
двадцяти футової палицi. Денбрас щоразу бив по колесу, а промахнувшись, падав на землю.
Тодi Том благородно подавав руку, допомагаючи пiднятися, i пiдносив бочечку з елем, аби той пiдкрiпив сили.
Сонце вже почало хилитися до заходу, коли Том вирiшив змусити старого велетня рухатися швидше. I, як
йому здалося, легенько ткнув Денбраса дубовою вiссю.
– О горе! – Малюк Том i сам не знав, яка у нього сила. Дубова вiсь проткнула велетня, і той упав, мов пiдтяте
дерево.
Тома охопив вiдчай. Вiн опустився поряд з Денбрасом на колiна й намагався пiдбадьорити його:
– Не журися, друже! – мовив Том. – Ти незабаром одужаєш. Я ненароком. Хто б мiг подумати, що у тебе така
нiжна шкiра!
Та велетень тiльки стогнав у вiдповiдь. Том обережно вийняв дубову вiсь із рани i приклав до неї листя
подорожника. Старому Денбрасу трохи полегшало. Тодi Том побiг до воза, вибив днище у бочцi з пивом i
пiднiс її велетневi.
– Пий, голубчику, пий.
Нарештi Денбрас розтулив уста:
– Тепер менi вже нiщо не допоможе! – ледь чутно мовив вiн. – Я впав у чесному бою, чи не так?
– Так, – мало не плачучи, вiдповiв Том.
– А ти молодець! Справжнiй корнуелець. Ти чесно бився. Це була славна i чесна битва... Сили полишають
мене. Нахилися, сину, я скажу тобi мою останню волю...
I старий Денбрас повiдав, що у нього немає рiдних і тому вiн заповiдає Томовi скарби, захованi в печерi пiд
замком.
– А тепер допоможи менi пiднятися на вершину пагорба.

40
Вони ледве вибрались на пагорб, i велетень сiв на своє улюблене кам'яне ложе, спершись на скелю.
– Поховай мене тут, де я тепер сиджу. Ось камiння, яким ти мене обкладеш. Великий койт2 я приготував
давно. Поховай мене з честю i будь лагiдним до мого пса!
Це були останнi слова Денбраса. Том поховав Денбраса як годиться. Потiм спустився у двiр замку, поставив
на мiсце колесо й дубову вiсь, вивiв на дорогу волiв, зачинив ворота i попрямував до Сент-Iвза. Благополучно
довiз пиво й наступного дня, якраз на Iвана Купала, був в Маркет-Джу. На вулицях мiста танцювали.
Хазяїн корчми розважався разом iз усiма. Вiн дуже зрадiв поверненню Тома.
– Молодець! – сказав вiн йому. – Лишайся у мене на весь рiк, я тобi добре платитиму.
– Не можу, – вiдповiв Том, – хоча напевне знаю, що кращого мiсця не знайти.
– То чого ж не погоджуєшся? – здивувався Хоннi. Але Том не хотiв розповiдати, сказав лиш:
– Бачиш, у мене помер дiдусь, який жив у горах. Вiн залишив менi спадок – землю i грошi.
Розпрощавшись із гостинним хазяїном, Том поспiшив до своєї нареченої у Кролас. Вони одружилися i
щасливо зажили у замку велетня.
-------------------------

1 Вісім футів – приблизно два з половиною метри.

2 Койт – кам'яне кiльце, яким древнi британцi накривали могили.

Мiстер Майка

Томмi Граймо бував то слухняним хлопчиком, то неслухом, але коли вже поводився погано, то гiрше нiкуди. I
тодi мама йому казала:
– Томмi, любий хлопчику, будь розумником. Нiкуди не ходи з нашої вулицi, а то тебе забере мiстер Майка. I
все ж, коли Томмi бував неслухом, то обов'язково тiкав зi своєї вулицi. Якось вiн вибiг зi своєї вулицi i
тiльки-но завернув за рiг, як мiстер Майка схопив його, кинув у мiшок униз головою та й понiс до себе.
Прийшов мiстер Майка додому, витяг з мiшка Томмi поставив перед собою, помацав йому руки, ноги – чи ж
добре вгодований.
– Худенький. Який з тебе наїдок? Та однак на вечерю у мене бiльше нiчого немає. Поваришся у казанi, буде
не так уже й погано. Ой, я забув купити приправу! Без неї ти будеш зовсiм несмачний. Саллi! Чуєш? Ходи-но
сюди, Саллі! – покликав вiн мiсiс Майку. Мiсiс Майка вийшла з iншої кiмнати й спитала:
– Чого тобi?
– Ось хлопчисько. Це нам на вечерю, – сказав мiстер Майка. – Тiльки я забув про приправу. Постережи його,
поки я за нею сходжу.
– Не турбуйся, – вiдповiла мiсiс Майка, i мiстер Майка пiшов.
Тут Томмi Граймо i питає мiсiс Майку:
– А що, мiстер Майка завжди їсть на вечерю хлопчикiв?
– Частенько, – вiдповiдає йому мiсiс Майка, – якщо хлопчики погано ведуть себе i трапляються йому на
дорозi.
– Скажiть, а чи нема у вас ще чого-небудь на вечерю, окрiм мене? Ну, хоча б пудингу? – питає Томмi.

41
– О, як я люблю пудинг – зiтхнула мiсiс Майка. – Тiльки менi дуже рiдко доводиться його їсти.
– А ви знаєте, моя мама якраз сьогоднi готує пудинг! – вигукнув Томмi Граймс. – І вона дасть шматочок, якщо
я її попрошу. Я збiгаю i принесу вам.
– Та ти розумний хлопчик! – зрадiла мiсiс Майка. –- Тiльки не барися. Обов'язково повертайся до вечерi.
Томмі кинувся навтiки i радiв, що так легко вiдбувся.
Пiсля цього вiн був таким хорошим хлопчиком, про якого тiльки мрiяти можна. I жодного разу не тiкав зi
своєї вулицi.
Та не мiг же вiн завжди лишатися хорошим. I ось одного дня вiн знову забiг на сусiдню вулицю. I треба ж
такому статися, що не встиг вiн опинитися на iншiй вулицi, як мiстер Майка вхопив його за комiр, кинув до
свого мiшка й понiс.
Принiс вiн Томмі додому, витрусив з мiшка й одразу впiзнав.
– Е-е, – каже, – та ти той самий хлопчисько, що обдурив нас із Саллi. Тепер ти не втечеш. Я сам тебе
стерегтиму. Ану лiзь пiд диван!
Довелося бiдному Томмi лiзти, куди велено, а мiстер Майка всівся на диванi й став чекати, поки закипить
вода в казанi. Ждав вiн, ждав, а вода все не закипає. Набридло мiстеру Майцi чекати, вiн i каже:
– Ей, хлопче! Висунь-но ногу, я тебе прив'яжу за неї, щоб не втiк.
Томмi висунув ногу, а мiстер Майка зняв пасок i мiцно-мiцно прив'язав його ногу до дубового столу. Потiм
покликав:
– Саллi! Саллi!
Але нiхто не вiдповiв. Тодi мiстер Майка вийшов до сусiдньої кiмнати пошукати мiсiс Майку. А Томмi тим
часом вибрався з-під дивана i кинувся до дверей. I втiк. Бо висунув iз-пiд дивана не ногу, а лише чобiт!
I ось повернувся Томмi Граймо додому i бiльше не забiгав на сусiднi вулицi аж доти, поки не вирiс великим, i
йому дозволили ходити повсюди самому.

Риба i перстень

На пiвночi Англiї жив собi можновладний барон. Вiн знався на рiзних чарах i вмiв ворожити та передбачати,
що кому на вiку судилося. От народився у нього син. Росте, пiдростає. Ось йому вже й чотири роки минуло. I
вирiшив барон дiзнатися, яка ж доля чекає на хлопця. Була у нього така книга, i в нiй записано все, що має
вiдбутися, на багато рокiв уперед. Розгорнув вiн її і вичитав: син має одружитися з бiдною дiвчиною. Дiвчина
та тiльки-но народилася в мiстi Йорку, в будинку, котрий стоїть на тому мiсцi, куди опiвднi падає тiнь вiд
шпиля собору. Батько дiвчинки вбогий i має, крiм неї, ще п'ятьох дiтей.
Прочитавши це, барон дуже розсердився i велiв сiдлати коня, аби поїхати до Йорка. Вiднайшов той будинок,
бачить –– на порозi сидить сумний такий чоловiк, журиться.
Скочив барон з коня, пiдходить до нього:
– Чого це ти зажурився, чоловiче?
– Як же менi не журитися, – бiдкається той, – маю п'ятеро дiтей, а оце шоста дiвчинка народилася. Живемо в
злиднях – нi в горшку, нi в мiшку. Як я їх усiх прогодую?
– Не горюй, чоловiче, – каже барон. – Твоїй бiдi можна зарадити. I я допоможу тобi. Вiддай менi немовля. Я

42
подбаю про нього, а тобi полегкiсть буде.
Зрадiв чоловiк, не знає, як i дякувати. Винiс дитину, вiддав бароновi. Той скочив на коня i поїхав. Доїхав до
рiчки, кинув малятко у воду, а сам додому подався.
Але дiвчинка не втопилася. На водi її пелюшки втримали. I попливла вона, аж доки її на берег не винесло
якраз навпроти будиночка рибалки.
Вийшов уранцi рибалка на берег, бачить бiдне дитятко кричить, мокре все. Пожалiв його i додому забрав: хай
росте менi за дочку. Виховував її i дбав про неї, як про рiдну. I виросла вона такою вродливою, що й очей не
вiдведеш.
Якось барон з друзями полював у тих мiсцях. Пiд'їхали вони до рибалчиної хати, попросили напитися.
Дiвчина винесла їм води. Побачили вони її вроду, здивувалися.
Один iз мисливцiв i каже бароновi:
– Ти ж умiєш угадувати долю. Скажи, кому дiстанеться оця красуня. За кого замiж вийде?
А барон на те:
– Що тут угадувати – якомусь селюковi. Але я можу сказати точнiше. Для цього треба знати її день
народження. Дiвчино, скажи менi, коли ти народилася?
– Не знаю, вельможний пане, – вiдповiдає дiвчина. – П'ятнадцять рокiв тому знайшов мене ось тут на березi
немовлятком мiй названий батько.
Барон одразу здогадався, хто та дiвчина. Пiсля полювання вертається вiн до будиночка рибалки, заходить у
свiтлицю й каже дiвчинi:
– Ти менi сподобалась. Хочу тобi допомогти. Ось я написав листа до свого брата. Живе вiн у мiстi Скарборо.
Ти пiди до нього, вiн вiзьме тебе на службу і гарно платитиме. Чого тобi сидiти в цiй глушинi?
Погодилася дiвчина. Взяла баронового листа, в якому було написано: "Любий брате! Дiвчину, що принесе
цього листа, негайно скарай на смерть. Твiй брат Гамфрi".
Поклала вона його до кишенi та й вирушила в Скарборо. Дорогою довелося заночувати їй у корчмi. Тiєї ночi
до корчми налетiли розбiйники. Вони пограбували всiх подорожнiх. А в дiвчини нiчого не було, тiльки лист.
Прочитали вони його i обурились: яка пiдлiсть! I тодi ватажок розбiйникiв написав нового листа: "Любий
брате! Дiвчину, котра принесе тобi цього листа, прийми, як найдорожчу гостю, і негайно вiддай замiж за мого
сина. Твiй брат Гамфрi".
Дав вiн цього листа дiвчинi й звелiв iти в Скарборо. От прийшла вона до баронового брата. Вручила йому
листа. А в цей час саме гостював у нього баронiв син. Брат одразу ж звелiв справити весiлля. Хлопець i
дiвчина одружились того ж таки дня.
Незабаром приїжджає туди i сам барон. Брат йому каже:
– Брате, я зробив усе, як ти велiв, – одружив молодих.
Барон мало не луснув зi злостi. Адже вiн так старався цьому завадити, а вийшло все навпаки. Та не змирився
вiн з тим, що сталося. Надвечiр запрошує свою невiстку:
– Ходiмо прогуляємось.
От привiв вiн її до скелi над морем i хотiв штовхнути з неї. Стала дiвчина проситися:
– Не губiть мене, вельможний пане, я ж нiкому нiчого лихого не заподiяла. Вiдпустiть мене i я пiду свiт за очi
й нiколи не побачу нi вас, нi вашого сина.
Тодi барон зняв свого золотого персня i, кинувши його в море, мовив:

43
– Без цього персня менi на очi не з'являйся. I вiдпустив бiдолашну.
Довго блукала дiвчина, аж доки не дiсталася великого старого замку. Запитала у слуг, чи немає їй якоїсь
роботи. Тi вiдвели її до кухаря, i вiн узяв дiвчину собi за помiчницю.
Якось, готуючи обiд, поглянула вона у вiкно, бачить – гостi пiд'їжджають до замку. Придивляється, а то барон
зi своїм сином, а її чоловiком. Що робити? Ну, думає, на кухню вони не заходитимуть і мене не побачать. Ось
заносять до кухнi велику рибину i кажуть: господар звелiв приготувати її на обiд. А пам'ятаєте, дiвчина
виросла в оселi рибалки i добре навчилася готувати рибу. Почала вона ту рибу чистити та розчиняти.
Дивиться – щось усерединi блищить. I що ж, ви думаєте, то було? Баронiв перстень. Той самий, якого вiн
кинув зi скелi у море. Зрадiла дiвчина такiй знахiдцi. На радощах дуже смачно приготувала рибу.
Понесли слуги рибу гостям. Тi їдять, не нахваляться. Розпитують у господаря, хто той кухар, що так смачно
готує? Господар до слуг:
– А погукайте-но того, хто засмажив цю рибу. Кличуть вони дiвчину. А та прибралася ошатно, баронiв
перстень на палець надiла i заходить до залу.
Побачили її гостi, друзi барона i здивувалися. А барон розгнiвався, кричить:
– Як ти насмiлилась заявлятися менi на очi? Чи ти забула, що я тобi наказував? Прощайся з життям.
Дiвчина пiдiйшла до барона i поклала на стiл свою руку. А на руцi його золотий перстень виблискує.
I барон зрозумiв: кому що судилося на вiку, того не оминеш. Посадив вiн дiвчину поруч і оголосив:
– Це невiстка моя, а синовi моєму – дружина.
Того дня вони повернулися до свого замку. I стали жити-поживати, щастя-долi заживати.

Бабусин дідусь

Минулої недiлi рано-вранцi, годинi так о шостiй вечора, я на всiх вiтрилах плив через гори, коли це раптом
зустрiв двох вершникiв у кареті, котрi сидiли верхи на одному вiслюку, i запитав їх, чи не знають вони, на
котру годину призначене весiлля Біла Хеннефорда, котрого вiдспiвували вчора в нашiй церквi.
Вони вiдповiли, що точно не знають, краще менi запитати про це бабусиного дiдуся.
– А де менi його знайти? – запитав я.
– Дуже просто, – вiдповiли вони. – Вiн живе у цегляному будинку з дерев'яних колод, що стоїть осторонь
серед шiстдесяти точнiсiнько таких же.
– І справдi, дуже просто, – погодився я.
– Простiше не буває, – вiдповiли вони.
I я пiшов.
Бабусин дiдусь був велетнем, і не просто велетнем, а велетнем iз пляшки. Тiльки щось, i вiн лiз у пляшку.
Коли я прийшов, вiн, мабуть, щойно вискочив із пляшки.
– Як поживаєш? – запитав вiн мене.
– Дякую, дуже добре, – вiдповiв я.
– Хочеш зi мною поснiдати?
– Iз превеликим задоволенням, – мовив я.
Вiн пригостив мене шматочком пива i келихом холодної телятини, а пес сидiв пiд столом і пiдбирав осколки.

44
– Брись! – сказав я йому.
– За що? – обурився велетень. – Вiн учора вполював менi на вечерю зайця. Якщо не вiриш, ходiмо, я покажу
тобi.
I вiн повiв мене в сад. В одному кiнцi саду в гнiздi сидiла лисиця i висиджувала орлинi яйця. Посеред саду
росла залiзна яблуня, всипана стиглими грушами. А в іншому кiнцi в корзинi сидiв живий заєць, якого
велетень з'їв учора на вечерю.
Повз нас пробiг олень, i я раптом пригадав, що у мене в кишенi лежить лук. Я зарядив його порохом i пустив
стрiлу. Вгору знялася зграя перепiлок. Кажуть, я убив вiсiмнадцять штук, але напевне знаю, що тридцять
шiсть, не рахуючи копченого лосося, котрий саме пролiтав над мiстом. I я приготував з нього найкращий
яблучний пирiг, який тiльки вам доводилось коли-небудь куштувати. Приходьте, я пригощу вас!

Нiчна погоня

Жила собi на свiтi жiнка. Якось, лягаючи спати, вона подумала: "Завтра я маю встати до схiд сонця, щоб
вчасно встигнути на базар". Вона збиралася продати яйця й масло. Жiнка лягла спати разом iз сонцем i
прокинулася поночi. Годинника у неї не було, дiзнаватися час за мiсяцем i зорями вона не вмiла, а тому
вирiшила, що вже пора вставати.
I от цiєї сонної темної години вивела вона зi стайнi коня, приладнала йому на спину двi плетенi корзини – з
маслом і яйцями, – накинула на плечi плащ, сiла верхи на коня i виїхала з двору, її шлях у мiсто пролягав
через Вересову Пустку – дивовижне мiсце, зовсiм не для нiчних прогулянок.
Не встигла вона далеко вiд'їхати, як раптом почула голосний гавкiт i при свiтлi зiрок – а їх, на щастя, тiєї ночi
було видимо-невидимо – побачила зайця, що, очевидно, вiд когось утiкав. Заєць кинувся просто до неї, але не
добiг, а скочив на кущ, усiм своїм виглядом говорячи: "Пiдiйди i вiзьми мене!"
Жiнка ця, треба сказати, взагалi не любила полювання, а тому її довго просити не довелося, зняла з куща
зайця, який тремтiв усiм тiлом, заховала його в одну із своїх корзин i поїхала далi.
Проте через якусь мить вона знову почула гавкiт i побачила дивного вершника – ой, ви тiльки уявiть собi! –
на конi... без голови. Вершник був увесь чорний, і його голова – слава Богу, на мiсцi! – теж чорна, а з-пiд
жокейської кепочки стирчали рiжки. У стременах же не ноги, а роздвоєнi ратицi.
Чорного вершника на конi без голови з усiх бокiв обступили величезнi чорнi пси, котрi збiглися, мабуть, на
дух зайця. Собаки також були незвичайнi. На головах у них були маленькi рiжки, а коли крутили хвостами, то
вусiбiч сипались iскри, й жiнка вiдчула запах сiрки. Жах, та й годi!
Та вона була жiнкою хороброю i якщо вже вирiшила врятувати зайця, ховаючи його в своїй корзинi, то вже
нiзащо б його не видала. До того ж вона знала, що хоча чорт i розумний, та все ж не чарiвник! Не мiг вiн
здогадатися, де подiвся заєць.
I справдi, чорт вклонився їй і дуже ввiчливо запитав, чи не бачила вона, в який бiк побiг заєць. Вона похитала
головою: мовляв, не бачила i не знає. Чорт засурмив у рiг, пришпорив коня без голови i поскакав геть з
Вересової Пустки, а чорнi пси за ним, i скоро все зникло з очей.
Не встигла вона опам'ятатися, як раптом кришка корзинки, в якiй, як вона думала, сидiв напiвмертвий вiд
страху заєць, вiдкинулась, i з неї пiднялась, одягнена у все бiле, прекрасна молода ледi.

45
– Я захоплена вашою хоробрiстю, матiнко, – сказала прекрасна ледi. – Ви врятували мене вiд жорстоких мук.
Колись я була звичайною жiнкою, та вчинила страшний грiх i була за це покарана. На землi і пiд землею мене
переслiдували злi духи. Був лише один шлях врятуватися вiд них – опинитись позаду, коли вони
переслiдують. Скiльки рокiв менi не вдавалося цього зробити! Тепер ви допомогли менi, i я за це
винагороджу вас. Вiдтепер усi вашi кури нестимуть по два яйця одразу, вашi корови даватимуть молоко цiлий
рiк, а ваш чоловiк нi разу не переможе вас у суперечцi!
І по цих словах добра фея зникла. Бiльше її жiнка нiколи не бачила, але все вийшло точнiсiнько так, як вона
обiцяла.

Хто-всiх-подолає

Жив на світi багатий старий король. Вiн мав навiть свою придворну чаклунку i дуже пишався з того, якi
чудеса могла вона творити. I от якось король сповiстив жителiв усього королiвства про те, що вiн вiддасть
свою молодшу доньку i пiвкоролiвства тому, хто переможе придворну чаклунку. Але з умовою: якщо хтось
вiзьметься за це i не викопає, той позбудеться голови.
А жили у цьому королiвствi троє братiв: Біл, Том i Джек. Жили вони в бiднiй сiм'ї на околицi королiвства.
Коли до них долетiла королiвська звiстка, всi вирiшили спробувати щастя.
Першим у дорогу зiбрався старший брат – Біл. Шлях був неблизький, отож мати наготувала синовi в дорогу
харчiв.
І ось Біл полишив батькiвський дiм. Iшов, iшов, аж ось зустрiчає сивого, згорбленого маленького дiдуся.
– Доброго ранку, Бiле, – привiтався до нього старий.
– Ранок як ранок, – вiдповiв Біл.
– Куди прошкуєш? – запитує дiдусь.
– А тобi яке дiло?
Ось так вiдповiв Біл i пiшов далi. Дiстався вiн, нарештi, до королiвського замку, i заявив, що прийшов
спробувати подолати придворну чаклунку.
– Що ж, почнемо, – каже король. – Побачимо, хто кого переможе!
– Тут i дивитися нiчого, – вiдповiв Біл, кинувши зневажливий погляд у бiк сухенької, маленької бабусi.
Краще б вiн подумав, перш нiж так зухвало говорити. Бо чаклунка раптово навалилась на нього важкою
кам'яною вежею i бiдний Біл навiки вгруз у землю.
Почав збиратися в дорогу середнiй брат – Том. Мати його просить:
– Не йди, Томе, раптом i ти, як i Біл, не повернешся.
– Нi, мамо, якщо вже вирiшив, то треба йти, – вiдповiв Том.
Взяв харчi та й подався. Iде, а назустрiч йому той самий згорблений, сивий дiдок. Далi з Томом сталося те, що
й зi старшим братом, бо вiн не захотiв розповiсти дiдусевi, куди йде.
Король, як i минулого разу, покликав свою чаклунку i сказав Томовi: хто кого подолає, той буде переможцем.
Том зверхньо поглянув на немiчну з виду бабусю i виступив уперед. I сталося з ним те, що i з Білом.
Настала черга Джековi йти до королiвського замку. I попросив вiн матусю приготувати йому в дорогу поїсти.
Але мати сказала:

46
– Не йди, синочку! Ти один у мене лишився.
Але Джек вiдповiв, що повинен iти. Мати так гiрко плакала, що нiчого не змогла приготувати йому в дорогу.
Отож Джек узяв з собою шматок сухого хлiба та й подався.
Незабаром вiн зустрiв старого, сивого, згорбленого дiдуся.
– Доброго ранку, Джек, – привiтав його дiдусь.
– Доброго ранку, дорогий дiдусю! – вiдповiв Джек.
– Куди шлях верстаєш?
– Та ось, дiдусю, шукаю корабель, котрий може ходити по суходолу. Чи не хочеш поснiдати зi мною, дiдусю?
– Спочатку вiзьми ось цю палицю, – каже дiдусь, – i йди тiєю дорогою, якою я прийшов сюди. Iди, доки не
дiйдеш до чистого джерела. Опусти в джерело палицю і тримай доти, доки вода не перетвориться на вино. На
березi ти знайдеш срiбний глечик i кухоль. А потiм здогадайся сам, що тобi робити. А як повернешся сюди,
корабель буде готовий.
Що ж, Джек пiшов i швидко знайшов чисте джерело, опустив у нього чарiвну палицю i тримав її там до тих
пiр, аж поки вона не перетворилась на вино. Набрав повен глечик вина й принiс його дiдусевi. Вони разом
поснiдали сухим хлiбом i запили вином. А корабель на колесах уже чекав на нього.
– Сiдай на цей корабель, Джек, – мовив дiдусь, – i скажи такi слова: "Пливи, мiй корабель, пливи!" – i
корабель попливе. Та не забудь, ти повинен брати на корабель кожного, хто стрiнеться тобi на шляху до
королiвського замку. I ще пам'ятай: кожного, хто сяде на твiй корабель, ти маєш запитати, як його iм'я. От
Джек сiв на корабель і сказав:
– Пливи, мiй корабель, пливи!
I корабель поплив. Коли вони пропливали через високi гори, Джек побачив чоловiка, котрий валив величезнi
дерева. Джек здивувався i запитав:
– Агов, як тебе звати?
– Хто-всiх-подолає!
– Хто всiх подолає? Авжеж, це ти. Сiдай до мене на корабель.
Хто-всiх-подолає сiв на корабель, i далi вони попливли разом. Коли пропливали над зеленим лугом, Джек
побачив велику череду й чоловiка, котрий ловив i тут же поїдав свиней, корiв, овець.
– Агов, як тебе звати? – крикнув Джек.
Хто-найбiльше-з'їсть!
– Хто найбiльше з'їсть? Звiсно, це ти! Сiдай до мене на корабель.
Хто-найбiльше-з'їсть сiв на корабель, i далi вони попливли втрьох. Коли спускалися в долину, Джек побачив
чоловiка, який спорожнював усi джерела i струмки.
– Агов, як тебе звати? – крикнув Джек.
– Хто-найбiльше-вип'є!
– Хто найбiльше вип'є? Пий собi на здоров'я! Хочеш їхати з нами?
Хто-наибiльше-вип'є сiв на корабель, i Джек сказав:
– Пливи, мiй корабель, пливи!
I корабель поплив далi. Потiм Джек побачив, як стежкою бiжить чоловiк. Спочатку вiн бiг на однiй нозi, потiм
на другiй. Джек запитав:
– Агов, як тебе звати?

47
– Хто-всiх-пережене!
– Хто всiх пережене? Так, це ти! Сiдай до нас на корабель.
Хто-всіх-пережене також сiв на корабель, i вони попливли, аж поки не зустрiли чоловiка, який стояв з
рушницею i цiлився вгору, нiби хотiв пiдбити зайця в небi.
– Агов, як тебе звати? – крикнув Джек.
– Хто-найдалi-стрiляє!
– Хто найдалi стрiляє? Сподiваюсь, це ти! – вiдповiв Джек. – Поїхали з нами!
Влучний стрiлець також сiв на корабель, i Джек сказав:
– Пливи, мiй корабель, пливи!
I вони попливли далi, аж поки не зустрiли чоловiка, котрий дивився вдалину, приклавши до чола руку.
– Агов, як тебе звати? – запитав Джек.
– Хто-найдалi-бачить!
Хто-найдалi-бачить? Мабуть, це ти! Поїхали з нами.
Хто-найдалi-бачить сiв на корабель, i вони попливли прямiсiнько до замку короля. А коли дiсталися, Джек
крикнув:
– Егей!
Iз замку вийшов король i запитав:
– Ти чого приїхав?
– Хочу спробувати щастя – може, зумiю подолати вашу чаклунку i завоювати серце принцеси.
– А ти пам'ятаєш умову: якщо ти чи твої помiчники не подолають чаклунку, твоя голова полетить з плечей? –
запитує король.
– Пам'ятаю! – вiдповiв Джек.
– Що ж, тодi почнемо, – каже король i кличе стару чаклунку.
А Джек покликав Хто-всiх-подолає. Випробування закiнчилось нiчиєю.
– Що ж, – каже король, – а тепер: хто бiльше з'їсть?
Джек покликав свого друга Хто-найбiльше-з'їсть. Спочатку їм привели бика, i Хто-найбiльше-з'їсть умить
його проковтнув. Потiм двох корiв, потiм кiлькох свиней i, нарештi, дванадцятеро овець. Хто-найбiльше з'їсть
проковтнув і їх, а стара чаклунка ще з биком не впоралась.
– Молодець, – сказав король. – А ось випити бiльше, нiж моя чаклунка, тобi не вдасться!
– Спробуємо, – вiдказав на те Джек i покликав свого приятеля Хто-найбiльше-вип'є.
I той випив спочатку струмок, потiм озеро i, нарештi, взявся випити рiчку. Та королевi шкода стало рiчки, i вiн
сказав:
– Тут усе ясно. А от хто кого пережене?
Джек покликав Хто-всiх-пережене, король дав йому i своїй чаклунцi по яєчнiй шкаралупi й наказав добiгти до
океану, зачерпнути солоної води й повернутися назад. Хто-всiх-пережене добiг, звичайно ж, першим,
зачерпнув солоної води, побiг назад і на півдорозi зустрiв стару чаклунку ще з порожньою шкаралупою.
– Ой, втомилась, – поскаржилась чаклунка.
– Я теж, – вiдповiв Хто-всіх-пережене.
– Давай вiдпочинемо, – запропонувала вона, – не варто надриватися задля інших.
Вони вибрали затишну зелену галявину i сiли вiдпочити.

48
– Ти поклади голову ось сюди, – каже стара, – та засни годинку.
А треба вам сказати, що у старої чаклунки була в кишенi чарiвна кiсточка, яку тiльки пiдкладеш пiд голову
сплячому, вiн спатиме доти, доки ту кiсточку не забереш. I ось чаклунка дочекалась, коли нарештi
Хто-всiх-пережене мiцно заснув, i пiдклала йому пiд голову цю кiсточку. Потiм перелила морську воду з його
шкаралупи у свою i побiгла назад до королiвського замку,
Джек уже почав хвилюватися і попросив свого приятеля Хто-найдалi-бачить подивитися, де це забарився
Хто-всiх-пережене. Хто-найдалі-бачить одразу ж побачив його.
– Вiн спить на галявинi, що на пiвдорозi звiдси, а пiд головою у нього лежить чарiвна кiсточка. Якщо її не
прибрати, вiн не прокинеться.
– Хто-найдалі-стріляє! – покликав Джек. – Стрельни-но в ту кiсточку, що пiд головою у Хто-всіх-пережене! –
попросив вiн.
Хто-найдалi-стрiляє вистрелив, вибив кiсточку, i Хто-всiх-пережене одразу ж проснувся. Скочив на ноги,
схопив шкаралупу, добiг до океану, набрав солоної води i на пiвшляху назад наздогнав стару чаклунку. Вiн
навмисне штовхнув її пiд руку, i зла чаклунка розлила солону морську воду.
А який кiнець цiєї iсторiї, ви, мабуть, здогадались. Джек i принцеса одружились швидше, нiж встигла
повернутися в замок стара чаклунка. I коли я полишав їх, вони були дуже щасливi.

Хоробрий Валентайн

Калiган був жадiбним і невихованим хлопчиком. Вiн нiкого не любив, окрiм себе самого. Набридло йому
сидiти вдома, i вiн вирiшив пiти свiт за очi. I сказала Калiгану його мати, вдова Мерi Анна:
– Вiзьми кухлик i принеси води з криницi. Я спечу тобi пирiг на дорогу. Та дивись, не розхлюпай. Взяв
Калiган кухлик, пiшов до криницi, зачерпнув води i, доки бiг назад, розхлюпав майже всю. Лише на денцi
трохи лишилося. I сказала йому Мерi Анна:
– Мало води принiс, тому й пирiг вийде малий. Принiс би бiльше – i пирiг був би бiльший. I справдi, пирiг
вийшов крихiтний. Сказала тодi Мерi Анна Калiгану:
– Сину мiй, я не їла цiлий день. Дай мені шматочок твого пирога.
– Ну, нi! – вiдповiв Калiган. – Менi й самому не вистачить. – І сховав пирiг у мiшок.
– То йди собi! – розгнiвалася Мерi Анна. – Я не дам тобi материнського благословення!
– І не треба, – одказав Калiган. – Нащо менi твоє благословення. Обiйдуся без нього!
I, безтурботно наспiвуючи якусь пiсеньку, вирушив у дорогу. Iде вiн полями, лiсами аж бачить: уздовж дороги
пасуться вiвцi. А на пагорбку сидить старий-престарий пастух. Калiган пiдiйшов до нього й запитав:
– Чиї це вiвцi? Якого хазяїна? Чи не потрiбен йому робiтник?
Пастух подивився на хлопця i прошамкотiв:

Мiй хазяїн – Аїн,

Зуб червоний має.
У п'яти царiв
Викрав дочок вiн.

49
Їсти не дає їм,
Все киями б'є їх –
Кийки золотiї,
Шовком обвитiї.

"Нi, – подумав собi Калiган. – Не треба менi такого хазяїна"! I пiшов далi. Йшов день, йшов другий, бачить
пасеться величезний гурт свиней, а неподалiк, на пагорбку, сидить свинопас. Питається вiн у свинопаса:
– Скажи, дiдусю, хто твiй хазяїн? Чи не треба йому робiтника?
Свинопас теж був старий-престарий. Вiн довго мовчав, про щось думав. Нарештi тихо мовив:

Мiй хазяїн – Аїн,

Зуб червоний має.
У п'яти царiв
Викрав дочок вiн.
Їсти не дає їм,
Все киями б'є їх –
Кийки золотiї.
Шовком обвитiї.

"Знову цей Аїн! – здивувався Калiган. – Нi, не треба менi такого хазяїна. Скорiше б вийти з цих мiсць!"
I вiн швидко пiшов дорогою. А ввечерi побачив череду корiв, а побiля них на травi – пастуха з довгою сивою
бородою.
– Чиї це корови? – запитав Калiган. – Чи не треба вашому хазяїну робiтника?
Пастух ледь чутно проспiвав йому ту ж саму пiсеньку про червонозубого Аїна.
– Набридло менi слухати про цього Аїна! – Сердито сказав Калiган. – Хоч куди пiдеш – скрiзь тiльки й чуєш,
що Аїн, – i швидко пiшов дорогою. Раптом старий пастух закричав йому вслiд:
– Якщо ти не хочеш загинути, вернись, бо лютi звiрi, котрих ти зустрiнеш далi по дорозi, розтерзають тебе.
– Вигадуй, вигадуй, старий боягузе! – грубо вiдказав Калiган i пiшов далi.
Та не пройшов i сотнi метрiв, як побачив, що на нього йдуть страшнi звiрi – у кожного по три голови, а на
кожнiй головi по чотири роги, – iдуть, гарчать, хочуть його з'їсти.
Злякався Калiган, кинувся геть, через гори, через поля i лiси, й раптом побачив ворота високого замку. Вони
були вiдчиненi. Вiн вбiг у розчиненi ворота й опинився у багато вбранiй кiмнатi. В нiй нiкого не було. Зайшов
до другої i там нiкого, до третьої – i та порожня. Де ж люди? Спустився Калiган сходами в кухню i побачив
там згорблену стару жiнку, котра сидiла бiля коминка i плела.
– Не проганяй мене, будь ласка, добра бабусю? – сказав Калiган, тремтячи вiд страху. – Дозволь менi
переночувати у цьому замку.
– Гаразд, лишайся, – мовила стара. – Нiхто тебе звiдси не жене. Та чи сподобається тобi тут? Адже це замок
Червонозубого Аїна, а вiн нещадно ковтає всiх: i жiнок, i чоловiкiв, і дiтей!
Злякався Калiган й кинувся до дверей. Та пригадав страшних триголових чудовиськ, якi гналися за ним, i,
обливаючись сльозами, почав благати:

50
– Заховай мене, бабусю, хоч на нiч, а на свiтанку я тихенько пiду.
– Лiзь сюди, – сказала стара i штовхнула його в темний куток пiд сходами. Там вiн улiгся i швидко заснув. Та
невдовзi сходи заскрипiли, i у себе над головою вiн почув чиїсь важкi кроки. Це Аїн повернувся додому і
сходами пiднiмався до спальнi. Та ось вiн зупинився, роззираючись. I раптом як загарчить по-звiрячому:
– Чую, чую людський дух! Буде менi смачна вечеря!
Вiн засунув пiд сходи величезну лапу i витягнув звiдти Калiгана. Глянув Калiган i зомлiв: величезний Аїн,
розкривши рота, клацав зубами, а вони у нього червонi, як кров. I почав благати Калiган, аби той змилувався
над ним. Аїн засмiявся i сказав:
– Гаразд, я збережу тобi життя, якщо ти вiдгадаєш загадку. Якщо нi...
I знову заклацав зубами.
– Яку загадку? – забелькотiв Калiган.
– А ось яку: що дорожче вiд золота i краще вiд сонця.
Калiган тiєї ж митi вiдповiв:
– Солодкi медовi пряники найкращi в свiтi!
Людожер засмiявся і вигукнув:
– Де тобi вiдгадати!
Вдарив його чарiвною паличкою i перетворив на камiнь.
А Калiган мав брата Гарольда. Вiн також був неввiчливий i жадiбний. Коли Гарольд забажав подорожувати,
мати спекла йому на дорогу невеличкий пирiг. I сказала: "Вiдломи менi шматочок, я нiчого не їла з
учорашнього дня". На що той вiдповiв: "Не дам анi крихти". I пiшов з дому, навiть не глянувши у її бiк.
Незабаром i вiн потрапив у полон до Червонозубого Аїна. Той загадав йому загадку:
– Що дорожче вiд золота i краще вiд сонця?
I вiн вiдповiв:
– Медовi пряники!
Червонозубий Аїн засмiявся над ним i перетворив на камiнь.
Мерi Анна мала ще одного сина – наймолодшого: Валентайна. Якось вiн сказав матерi:
– Щось довго не повертаються брати... Чи не сталося, бува, чогось iз ними? Дозволь я пiду їх шукати. Може,
їм потрiбна моя допомога. I сказала йому Мерi Анна:
– Лишайся, синку, зi мною. Ти ж у мене найменший.
– Нi, матiнко, благослови мене в дорогу. Чує моє серце, що з ними сталося щось недобре.
– Що ж, – мовила Мерi Анна, – йди. Тiльки спочатку вiзьми кухоль i принеси менi води з криницi. Та дивись,
не розхлюпай дорогою. Хлопець принiс їй повен кухоль води. Мати спекла йому пирiг i просить:
– Дай менi шматочок пирога. Я не їла сьогоднi цiлий день.
– Вiзьми собi, рiдна, хоч увесь!
Обняла Мерi Анна сина, поблагословила, побажала йому щасливої дороги. Пiшов хлопець тiєю ж дорогою,
якою пройшли його брати. Йшов, iшов, i захотiлось йому їсти. Вийняв вiн iз торбинки шматок пирога, але
тільки-но пiднiс до рота, як пiдходить до нього згорблена кульгава бабуся i просить:
– Я помираю з городу. Подай менi, синку, хоч крихту.
Хоча Валентайн i сам був голодний, проте, побачивши сумне, виснажене обличчя бiдної бабусi, дав їй шматок
пирога.

51
I сталося диво! Згорблена, стара жiнка перетворилася на красуню-фею, її лахмiття – на розкiшний одяг, а в
руцi виявилася чарiвна паличка.
– Я добра фея, – сказала вона. – Мати благословила тебе i побажала щасливої дороги, а тому успiх
супроводжуватиме тебе у всiх твоїх дiлах i пригодах. Благословення твоєї матерi й привело мене на твiй шлях.
Вiзьми цю чарiвну паличку, та дивись, не загуби її, вона скоро тобi знадобиться.
I фея розтанула. А Валентайн весело й бадьоро пiшов далi. Вiн, як i брати, зустрiв трьох старих пастухiв, якi
проспiвали йому пiсню про злого велетня Аїна:

Наш хазяїн – Аїн.

Зуб червоний має.
У п'яти царiв
Викрав дочок вiн.
Їсти не дає їм.
Все киями б'є їх –
Кийки золотiї.
Шовком обвитiї.

I коли з'явилися страшнi триголовi звiрi, Валентайн не злякався. Вiн змахнув чарiвною паличкою, i
чудовиська одразу щезли. Валентайн смiливо пiдiйшов до замку Аїна й щосили постукав у ворота. До нього
вийшла сива згорблена жiнка i злякано зашепотiла:
– Iди, iди геть, швидше! Сюди вже приходили юнаки i з ними сталася бiда. Аїн нещадний i злий. Та смiливий
Валентайн сказав:
– Впусти мене, я не боюсь його. Менi б тiльки добратися до нього!
Жiнка неохоче впустила хлопця й заховала в комiрчинi пiд сходами. Надвечiр сходи заскрипiли, i в кухню
ввалився Аїн. Вiн голосно заплямкав губами i заревiв:
– Чую, чую людський дух! Буде менi смачна вечеря!
Засунув пiд сходи руку, витягнув звiдти Валентайна.
– А вiдгадай-но мою загадку: що дорожче вiд золота i краще вiд сонця?
I вiдповiв Валентайн, не задумуючись:
– Дорожче вiд золота, краще вiд сонця, солодше вiд меду i найцiннiше на землi – благословення люблячої
матерi.
– Вiдгадав! Вiдгадав! – закричав людожер i заплакав.
Його червонi зуби заклацали вiд страху. Йому давно пророкували, що той, хто вiдгадає загадку, переможе
його. Руки у людожера опустились, i вiн став благати пощади.
Але смiливий хлопець схопив сокиру i з одного маху вiдрубав велетню голову. Потiм узяв у старої жiнки
ключi, спустився до пiдвалу i звiльнив бiдних дiвчат, яких мучив велетень. З веселими пiснями вибiгли вони з
темницi, прославляючи свого визволителя.
Та не до розваг було Валентайну. Вiн поспiшав до старого занедбаного саду, до двох заплiснявiлих каменiв,
що валялися пiд кущами. Каменi були холоднi, слизькi, по них повзали жаби i ящiрки. Не зволiкаючи,
Валентайн змахнув своєю чарiвною паличкою, i каменi ожили, заворушилися, застрибали і перетворились на

52
братiв Валентайна. Кинулися хлопцi до Валентайна, гаряче дякували за те, що вiн звiльнив їх вiд чар Аїна.
– Тепер ми нiколи-не завдаватимемо нашiй матiнцi анi найменшого горя! Ми бачимо, яка велика сила таїться
у материнськiй любовi.
Всi були щасливi. Юнаки i дiвчата, смiючись, розбiглися по домiвках. Їхнi рiднi та друзi радiли, побачивши,
що вони живi й здоровi. I всi хвалили смiливця Валентайна. Стара Мерi Анна до кiнця свого життя пишалася
його подвигами i постiйно твердила, що боягузами бувають тiльки злi люди, а добрi, великодушнi, щедрi – всi
як один – хоробрi.

Готамськi мудрецi

Жителi мiстечка Готам – диваки. Проте вони вважають себе великими розумниками. Послухайте кiлька
iсторiй про них.

Пiшов якось один готамець на базар купувати вiвцю й зустрiвся на мосту з iншим готамцем, котрий саме
повертався з базару.
– Куди це ти йдеш, сусiдоньку?
– Та на базар, по вiвцю.
– По вiвцю? А як же ти її через рiчку переведеш?
– Ну й дивак же ти, сусiде. Що ж тут мудрого! Як сам iду, так і вiвцю поведу – через мiсток.
– А я не пущу!
– А я переведу!
– Не переведеш!
– Ні, переведу!
I обидва так розкричалися, нiби вiвця вже була на мiстку.
Доки вони сперечалися, з ними порiвнявся третiй готамець, котрий вiз на коневi мiшок борошна. Почув вiн
їхню суперечку i крикнув:
– Ей, дурнi! I чого ви такий лемент зняли? Доведеться менi вас повчити.
Завдав третiй розумник собi на спину мiшок з борошном, пiдiйшов до рiчки, висипав у воду i сказав:
– А нумо, помiзкуйте, скiльки тепер борошна у мiшку?
– Е-е-е, сусiде! Та ти що, глумишся над нами? Сам бачиш, мiшок порожнiй! – вигукнули обидва розумники.
– Правильно вiдповiли! – розсмiявся третiй готамець. – Такi ж i вашi голови: зовсiм, зовсiм порожнi!
Хто ж iз цих трьох готамцiв найрозумнiший?

II

Забажалось якось готамцям, щоб у їхньому мiстi i взимку, i влiтку кувала зозуля. Побудували вони на
головному майданi загiн – такий, як для коней. Потiм пiймали в лiсi зозулю, принесли її до того загону i

53
сказали:
– Сиди тут i спiвай нам цiлий рiк. А не спiватимеш – нi пити нi їсти тобi не дамо!
Сказали i пiшли. А зозулька, не довго думаючи, змахнула крильцями й полетiла. Загiн же був без даху!
– Ну й хитрюща ж птаха!-дивувалися готамцi. – Навiть iз загону втекла.
Вирiшили вони пiймати іншу зозулю i побудувати для неї ще вищий загiн.
– Ну з цього вже нiзащо не вилетить! – вирiшили вони.

III

Пiшов якось один готамець на базар продавати сир. Поклав вiн головки сиру до великого кошика і понiс. Та
коли спускався з пагорба, одна головка випала і покотилася вниз.
– Е, брате, та ти, я бачу, бiгати майстер! – зрадiв готамець i, виймаючи з кошика одну по однiй головки сиру,
покотив їх униз. – Бiжiть самi на базар! – сказав готамець. – А я пiду собi потихеньку без ношi. Та глядiть
менi, не тiкайте! Дожидайтесь мене бiля базару. I пiшов собi не поспiшаючи.
Та дiйшовши до базару, вiн не побачив там нiякого сиру. Бо, скотившись iз пагорба, якийсь кругляк потрапив
до калюжi, якийсь закотився пiд кущ, а ще iнший загруз у придорожнiй канавi. А готамець бiгав базаром i
кричав:
– Де тут мiй сир? Де мiй сир?
– А хто його сюди принiс? – питали у нього.
– Хто, хто! Та нiхто! Мiй сир сам бiгати вмiє.
– Ну тодi, мабуть, хазяїн прийшов на базар ранiше за свiй товар! – регочучи, вiдповiдали йому люди, до
яких вiн звертався.

Учень чарівника

На пiвночi Англії у графствi Йоркшир жив колись великий чарiвник. Вiн розмовляв усiма мовами i знав
таємницi Всесвiту. Була у нього величезна книга у палiтурцi з чорної телячої шкiри з залiзними застiбками.
Коли чарiвниковi хотiлося почитати книгу, вiн вiдмикав її залiзним ключиком. У книзi були зiбранi таємницi
темного царства духiв, якi лише вiн один розумiв.
Чарiвник мав учня, котрий допомагав своєму вчителевi, але йому суворо заборонялося вiдкривати чорну
книгу чи заходити до таємних покоїв учителя.
I ось, коли чарiвника не було вдома, учень не втерпiв i прокрався в його покої. Там вiн побачив дивовижнi
колби і пляшечки, якими користувався вчитель, коли хотiв перетворити мiдь на золото i свинець на срiбло; і
всевидюще дзеркало: коли чарiвник дивився в нього, бачив усе, що дiється на свiтi; і чарiвну мушлю: варто
було прикласти до неї вухо, i вiн чув геть усе, що хотiв почути.
Даремно учень марудився з колбами та всiлякими пляшечками: йому так і не вдалося одержати з мiдi золото,
а зi свинцю – срiбло. Марно дивився вiн у чарiвне дзеркало: у ньому пропливали лише клубки туману. А в
мушлi глухо шумiло, нiби далека морська хвиля била у невiдомий берег.
"Нiчого в мене не виходить, – подумав учень, – бо я не знаю заклинань, що записанi в книзi. А вона

54
замкнена".
Вiн ще раз глянув на неї i побачив, що книга не замкнена: вчитель забув вийняти ключ із замка. Хлопець
хутенько вiдiмкнув її. На однiй сторiнцi текст був написаний червоним, на другiй – чорним чорнилом. Юнак
провiв пальцем по рядковi й уголос прочитав кiлька слiв. Раптом кiмнату заполонила темрява, будинок
задрижав, гуркiт грому прокотився покоями, i перед учнем постало жахливе страховисько, з пащi якого
вилiтало полум'я, а очi, нiби два смолоскипи. Це був диявол Вельзевул, котрий служив чарiвниковi. Хлопець
випадково викликав його заклинанням.
– Наказуй! – заревiв диявол.
Хлопець закляк на мiсцi, волосся у нього стало дибки.
– Наказуй, а то я тебе задушу!
Та юнак не мiг i слова мовити. Тодi злий дух вхопив його за горло i, обпалюючи своїм вогненним диханням,
прокричав:
– Наказуй!
– Полий он ту квiтку! – у вiдчаї наказав хлопець перше, що спало йому на думку, і показав на герань.
Дух одразу зник, та через мить повернувся з дiжечкою води i вилив геть усю воду на рослину. Потiм знову
зник і знову повернувся з дiжкою води на спинi. I так раз у раз зникав i повертався, i все лив воду на герань,
доки води в кiмнатi не набралося по кiсточки.
– Досить, досить! – благав юнак.
Та диявол не слухав його: вiн все носив i носив воду – адже учень чарiвника не-знав заклинань i не вмiв
проганяти духiв.
Вода все прибувала. Ось вона уже дiйшла до пояса. А Вельзевул безнастанно носив i носив повнi дiжки i
поливав герань. Незабаром вода пiднялася хлопцевi до пiдборiддя, i вiн вилiз на стiл. Потiм вона пiдступила
до самих вiкон, забилася об скло. Та дарма хлопець благав зупинитись – злий дух не вгамовувався.
Вiн i досi носив би воду, поливаючи герань, i, напевно, залив би увесь Йоркшир, та, на щастя, чарiвник згадав,
що забув замкнути свою книгу, i повернувся. I саме тодi, коли вода вже пiдступала юнаковi до пiдборiддя.
Чарiвник увiрвався до своїх покоїв, вигукнув заклинання i повернув Вельзевула його пекельному полум'ю.

Гнiздо сороки

Ще в тi давнi-предавні часи, коли свинi вiршами говорили, а мавпи люльку курили, а кури тютюн клювали,
качки ж "кряк-кряк" промовляли, – прийшли птахи з усього свiту до сороки і попросили, щоб вона навчила їх
гнiзда вити.
Адже всi знають – сорока майстриня гнізда будувати. У неї вони значно кращi, нiж у будь-якого іншого птаха.
Зiбрала вона їх всiх i почала вчити. Спочатку сорока замiсила глину i злiпила щось схоже на плескач.
– Он воно як робиться! – зрадiв дрiзд i полетiв.
Звiдтодi дрозди лiплять свої гнiзда з глини.
Потiм сорока полетiла за прутиками i виклала їх навкруги плескача.
– Я все зрозумiв, – вигукнув чорний дрiзд і подався додому. З того часу всi чорнi дрозди мостять свої гнiзда
саме так.

55
Тодi сорока поклала на прутики другий шар глини.
– О, та це ж зовсiм просто! – сказала мудра сова i полетiла геть. З тих пiр сови тiльки так роблять свої гнiзда.
Пiсля цього сорока взяла кiлька хворостинок i обвила ними гнiздо.
– Це якраз те, що менi й треба, – сказав горобець i полетiв геть. Вiдтодi з горобиних гнiзд стирчать
хворостинки.
Та сорока на тому не заспокоїлась. Назбирала пуху та пiр'я і вистелила ними всерединi гнiздо, i в ньому стало
тепло i м'яко.
– Оце менi пiдходить! – вигукнув шпак i полетiв.
Тепер у шпакiв тепле i затишне гнiздо.
Минав час i мало-помалу кожна пташка навчилася будувати собi гнiздо. Проте жоднiй з них не вистачало
терпiння дочекатися кiнця всiєї роботи. Сорока ж i далi розповiдала й показувала свою майстернiсть i не
звертала уваги – слухають її чи нi. А коли, нарештi, огледілась – поряд нiкого не було, тiльки одна горличка
лишилась. Вона зовсiм не слухала сорочиних повчань, а все викрикувала своє:
– Вiзьми двi хворостинки, вiзьми двi!
Сорока почула крик горлицi, саме коли вкладала трiсочку поперек гнiзда. Тому вона сказала:
– Вистачить i однiєї.
Та горлиця все туркотiла:
– Вiзьми двi, вiзьми двi-i!
Сорока розсердилась:
– Кажу тобi, вистачить однiєї!
А горлиця торочить своє:
– Вiзьми двi трiсочки, вiзьми двi-i.
Розгнiвалася сорока і полетiла геть. Пiсля цього вона i заприсяглася, що бiльше нiколи не вчитиме птахiв
мостити гнiзда.

Пан над усіма панами

Одна дівчина пішла якось на ярмарок. Вона хотіла найнятися до когось у прислуги. Нарешті дивакуватий
похилого віку пан найняв її і повів до себе в маєток. Коли вони прийшли, він сказав, що перед усім повинен її
дечому навчити, тому що всі речі в його маєтку називаються не так, як у всіх, а особливо.
І він запитав дівчину:
– Як ти будеш звати мене?
– Хазяїн або пан, як вам буде завгодно, сер,– відповіла дівчина.
Але він мовив:
– Ні, ти повинна називати мене “пан над усіма панами”. А як ти оце назвеш? – і він показав на ліжко.
– Ліжко або постіль, як вам буде завгодно, сер.
– Ні, це моя “біла лебідка”. А як, по-твоєму, називається оце? – запитав він показуючи на свої панталони.
– Штани або брюки, як вам буде завгодно, сер.
– Ти повинна називати їх “хлопавки та вертушки”. А це хто? – показав він на кішку.

56
– Кішка або киця, як вам буде завгодно, сер.
– Віднині ти повинна звати її “вусата мавпа”. Ну, а це,– показав він на вогонь,– що це таке?
– Вогонь або полум'я, як вам буде завгодно, сер.
– Ти повинна називати це “червоний півник”. А це? – продовжував він, вказуючи на воду.
– Вода або волога, як вам буде завгодно, сер.
– Ні, це “чистий ставок”. А як ти назвеш це? – спитав він, показуючи на свою хату.
– Будинок або котедж, як вам буде завгодно, сер.
– Ти повинна називати це “всім горам гора”.
В цю ж саму ніч перелякана служниця розбудила свого хазяїна голосом:
– О пан над усіма панами! Злазьте швидше зі своєї білої лебідки і одягайте скоріше хлопавки та вертушки!
Вусатій мавпі попала на хвіст іскра від червоного півника! Беріть скоріше чистий ставок, а то ваша всім
горам гора дістанеться червоному півникові.
Але поки хазяїн зрозумів, що трапилось, його будинок вже згорів.
переклад Чуда І.Г.

Донька пекаря

Ви знаєте, чому сова так сердито кричить вночі: “Уух, уух!”? Якщо ні, ми вам розповімо.
В минулі часи – то було не при моєму віці, і не при вашому – в Англії водилося багато всякої нечисті. Всякі
там ельфи, паки, велетні, розмовляючи жаби та інше. І, звичайно, феї, які були всесильними і всемогутніми.
Вони часто приймали образ людей і дізнавалися про всі людські таємниці. Але більше за все феї полюбляли
карати людей за негарні вчинки і нагороджувати за добрі.
Якось ввечері одна така могутня фея прийшла в селище, що в графстві Харфордшир, під виглядом простої
убогої і постукала в хату пекаря. Двері виявилися не зачиненими, і фея увійшла до крамниці. Там було
темненько, пахло свіжо спеченим хлібом, а в глибині палала жаром велетенська піч. Біля печі поралась
гарненька чепурна дівчина – донька пекаря. Поруч з нею на великому низькому столі купою лежали свіжі,
хрумкі хлібці.
Фея замилувалась дівчиною, дивлячись, як вона вправно виймає з палаючої печі готову партію хрумких
хлібців і відправляє в полум'я нову. По готовим хлібам дівчина постукала кісточками пальців, аби перевірити
чи добре вони пропеклися, і тоді вже виклала їх на низький стіл.
– Подайте шматок хліба бідній жінці! – попросила тремтячим голосом фея, переодягнена у стару
поневіряльницю.
Донька пекаря продовжувала займатися своїми хлібами, ледве удостоївши стареньку поглядом. Трохи пізніше,
не сказавши бабусі доброго слова, дівчина відірвала шмат сирого тіста і кинула їй.
– Але у мене в хижі немає вогню, аби випекти його,– сказала старенька, піднявши з підлоги цей шмат тіста.–
Дозволь мені покласти його разом з твоїми хлібами у піч.
Донька пекаря була дуже велика гордячка, щоб відповідати якійсь там убогій бабусі. Проте, коли прийшов час
відправити в піч нову партію хлібів, вона дозволила бабуні покласти на дерев'яну лопату і її шматок тіста.
Коли ж хліби підрум'янилися і дівчина витягла їх з пічі, виявилось, що з маленького шматочка зробилася

57
найбільша і найрум'яніша хлібина. Убога простягнула до неї руку, але дівчина відштовхнула її.
– Іди геть, бридка жебрачка! – крикнула вона.– Це не твоя хлібина!
І скільки стара не просила, дівчина ні за що не хотіла віддати хлібину, а замість цього кинула феї шматок
сирого тіста, навіть менший за перший. Але коли старенька поклала його в піч, він теж перетворився на
велику й рум'яну хлібину, ще більшу і рум'янішу за першу.
Проте дівчина знову не дозволила бабусі узяти цю хлібину і знову хотіла вигнати її, але стара попросила дати
їй останній, третій шматок тіста, аби спробувати щастя. І дівчина кинула їй зовсім крихітний шматок, навіть
не поглянувши на стареньку. А даремно…

Як ми вже говорили, донька пекаря була занадто великою гордячкою, щоб поглянути на якусь там бабуню. А
якби вона поглянула, коли втретє витягла з печі величезну, рум'яну хлібину, яка вийшла з крихітного
шматочка тіста, що вона кинула убогій бабуні втретє, дівчина не відштовхнула її й не крикнула, заїкаючись
від злоби: “Уух… уух… йди геть!”, то помітила б незвичайну зміну, яка раптом трапилась зі старою бабусею.
Із згорбленої бабуні вона перетворилася на струнку молоду жінку, замість драного шмаття з її плечей
спускалася сяюча мантія, а крива крюка перетворилася на сяючу чарівну палицю.
Але дівчина вчасно не поглянула на неї, а витягнувши з печі велику, рум'яну хлібину, брутально відштовхнула
фею і крикнула, заїкаючись від злості:
– Уух… уух…
Але не встигла закінчити, як обернулась раптом на сіру сову і з голосним “уух, уух!” вилетіла у вікно.
От тепер ви знаєте, чому сови так сердито кричать: “Уух, уух!”.
переклад Чуда І.Г.

Лисиця та пустельга

Пустельга грілася на сонечку, сидячи на теплому камінні біля ріки, і не помітила як до неї підкралася руда
лисиця.
Раз! – і одним стрибком лисиця опинилась біля замріяної пташки та схопила її у свої кігті.
– Не їж мене, лисице! – благала пустельга.– Відпусти мене, і я тобі, знаєш, яке яйце знесу – більше за твою
голову!
Лисиця вирішила, що спіймала не просту птаху, а особливу, і так їй захотілося отримати незвичайне яйце, що
вона випустила маленьку пташку.
А пустельга злетіла на дерево і, відчувши себе у безпеці, взялася піддражнювати дурну лисицю:
– Не знесу я тобі яйце більше за твою голову, не можу я знести таке яйце! Але можу дати тобі три поради.
Запам'ятай їх, вони стануть тобі у нагоді. Моя перша порада: “Пустим балачкам не вір!” Друга: “З мухи не
зробиш слона”. І третя…– Пустельга поглянула на голодну Лисицю і закінчила: – “Спіймала, так тримай!”
переклад Чуда І.Г.

58
Лопата землі

На самій межі гірського Уельсу мешкав колись старий, злий велетень. І вже не знаю чому, але він просто
терпіти не міг мера і всіх мешканців міста Шрусбері. Довго він ламав собі голову, як би їм якнайдужче
зашкодити, і нарешті не придумав нічого кращого, як скинути повну лопату землі в річку Северн, аби її
запрудити.
“Ха, ха! – міркував велетень Рьокін (так його звали – цілком пристойне ім'я для старого і злого велетня).–
Нехай річка вийде з берегів і затопить усе місто з мером і всіма мешканцями. Все-все!”
І от ця бридка потвора одного прегарного дня пішла в місто Шрусбері з повною лопатою землі.
Не знаю вже, як так трапилось, але дорогою велетень заблукав і прийшов не до Шрусбері, а до Велінгтону.
Вже вечоріло, і велетню хотілося скоріше дістатися до місця, тому що ноша була важкою і він майже
повністю витратив сили.
Зовсім не далеко від міста велетень зустрів чоботаря з великим мішком за спиною, в якому були старі
черевики і чоботи. Цей чоботар повертався додому в Велінгтон, де була його лавка, а йшов він з Шрусбері, де
і набрав всі ці черевики і чоботи для полагодження.
– Послухай! – гукнув до нього велетень Рьокін.– Чи далеко ще до Шрусбері?
– До Шрусбері? – перепитав чоботар, запрокидуючи голову і дивлячись вгору. Вище, вище, поки десь зовсім
високо він нарешті не роздивився те, що було велетенською головою, і вона йому зовсім не сподобалась. Тому,
замість відповіді він запитав: – А що тобі там треба, я маю на увазі в Шрусбері?
– Бачиш оцю лопату землі? – питає велетень, і при цьому голос його затремтів від злості.– Я збираюсь кинути
її в Северн, аби річка вийшла з берегів і потопила увесь Шрусбері: і мера, і мешканців, всіх, всіх!
Чоботарю така витівка не прийшлася до душі.
“Нічого собі – потопити Шрусбері! – подумав він.– Разом з мером і всіма мешканцями. Ну ні, не вийде!”
Так він подумав. Але насправді, що міг зробити якийсь-там маленький чоботар з дійсним велетнем?
Він поклав на землю мішок, почесав у потилиці й мовив:
– Так, значить, Шрусбері? До нього ще добряче! Сьогодні тобі ніяк туди не дістатися. Та й взавтра, гадаю,
також.
– Звідки ти знаєш? – запитує велетень.
– Так я ж як раз іду з Шрусбері,– говорить чоботар і розв'язує при цьому свій мішок, аби велетень побачив,
що у нього там.– Це дуже далеко, повір мені. Бачиш скільки черевиків і чобіт я стоптав поки йшов звідти?
– О горе мені! – зітхнув велетень, і від його подиху навіть гори затряслися.– Тоді краще я не піду туди. Я і так
зовсім вибився з сил. Щоб ще хоч трохи тягти цю важку лопату з землею, ні доста!
– Якби ж то трохи! – підхопив чоботар.– Але туди ще йти та йти!
– Раз так,– каже велетень,– тоді мені, напевно, краще за все скинути цю землю прямо тут і повернутися
додому.
Чоботар промовчав: він страхався, щоб велетень не розгадав його хитрощі. Але велетень так втомився, та й
взагалі був дурнуватий, що нічого навіть не помітив. Він вивалив лопату землі на тому місці, де стояв,
вичистив, краями лопати свої чоботи і пішов геть в валійські гори. І більше про нього в Шрусбері не було ані
слуху, ані духу.
А якщо ви не вірите, що все так і трапилось, ідіть по дорозі з Шрусбері в Велінгтон і, не доходячи до міста,

59
самі побачите на тому місці, де велетень вивернув лопату землі, високий пагорб, який так і зветься Рьокін, а
поруч менший горбочок – з тієї землі, яку велетень зчистив зі своїх чобіт.
переклад Чуда І.Г.

Жінка Гоба

Було б просто соромно, розповівши вам про мудрість Гоба, не оповісти про те, що яким би мудрим він не був,
все одно він виявився не розумніший за свою жінку. За дійсну мудрість і шанують її пам'ять.
Батько Гоба ще до того, як той прославився своєю мудрістю, вирішив з його матінкою, що юнакові прийшов
час оженитися. І він поїхав разом з самим Гобом навколо Ірландії, аби знайти дівчину, яка не поступалася б
розумом представникам сім'ї, в яку повинна була потім увійти.
Кожній обраниці батько задавав три питання, щоб перевірити й оцінити її розум.
Як відрізнити верхній кінець обідраної вербової галузки від нижнього, якщо сама галузка всього 12 дюймів у
довжину і з обох кінців однакової товщини?
Хто зможе відвести на ярмарок в Беллінслое цілу отару овець і повернути назад і отару, і її вартість?
Якщо я накажу вам везти мене на візку з Коннахта до двору верховного короля в Тарі, наскільки ви
наблизитесь до межі провалля в Круханських горах, але так, щоб ніхто з нас не відчував небезпеку?
Всі дівчата гордо заявляли, що перші два питання не можна вирішити, і не дали заманити себе в цю пастку.
Що ж стосується третього, то кожна намагалась перевершити інших в мистецтві керувати візком і називала, в
скількох дюймах від провалля вона зуміє проїхати: дехто з них всього в півдюймі або навіть в четвертій долі,
а одна,– вона вже вважала себе переможицею,– заявила, що стане насвистувати джигу, коли проїжджатиме від
провалля на відстані всього в півволоска!
І тільки одна-єдина дівчина, мудра й дотепна, відповіла на всі три питання. Вона-то й стала жінкою Гоба.
Вона відрізнила кінці лозини, кинувши її в річку: нижній, більш важкий кінець, ліг за течією, а верхній, більш
легкий, дивився в іншу сторону.
Вона відвела на ярмарок в Беллінслое отару овець, продала їхнє руно,– адже це головна вартість овець,– і
повернула хазяїну і вівці й їхню вартість.
Ну а візком вона керувала розумніше за всіх: об'їжджала кожне провалля якомога далі, наскільки дозволяла їй
ширина дороги.
– Ти будеш достойною жінкою моєму сину,– мовив старий батько.
І насправді вона виявилась достойною, що змогла довести не один раз. От як вона перехитрила самого короля
іспанського.
Це трапилось в ті часи, коли цей король, найпихатіший з усіх королів на землі, вирішив збудувати палац, який
би перевершив своєю величчю всі інші палаци у світі. А для цього в Іспанію запросили єдиного чоловіка,
який зумів би реалізувати його задум,– великого Гоб-ан-Шора.
Не довіряючи королям і їхнім витівкам, жінка Гоба не хотіла його відпускати. Але Гоб, пихатий і гордий
такою честю, не дав себе затримати. Тоді вона мовила йому:
– Якщо ти все ж таки від'їжджаєш, я тебе дуже прошу, запам'ятай: коли ти прибуваєш до двору великої
людини, познайомся відразу ж із жінками, які мешкають там. Не сторонися навіть судомийки! І ти отримаєш

60
корисні відомості. Якщо ти знаєш, про що думає судомийка, ти дізнаєшся і про те, що думає її хазяїн. Вночі
король розповідає свої таємниці королеві. Зранку королева розповідає їх своїй служниці. Та, не вагаючись,
переказує поварисі. І от ще не минула нова ніч, а вже всі великі таємниці стають таїною будь-якої жінки в
межах однієї милі* від замку.
Гоб запам'ятав пораду дружини і ще до того, як робота його дійшла до середини, він вже знав від придворних
прислужниць, що в ту саму мить, коли він повністю закінчить новий палац, на нього чекає смерть. Король
хотів бути впевнений, що Гоб ніколи не збудує іншому королю палац, який перевершив би його особистий.
Але Гоб помовчував, поки нову будівлю – найвеличнішу, яку йому доводилось коли-небудь будувати,– не було
закінчено до останнього камінчику.
– Готова? – запитав король.
– Готова,– відповів Гоб.
– Ну як, вдалося? – питає король.
– Найбільша вдача в моєму житті! – відповідає Гоб.– Тільки от трошки…
– Що таке? – питає король.
– Підійдіть сюди і подивіться,– каже Гоб, запрошуючи короля підійти в притулок до стіни, біля якої стояв
сам.– Ви помічаєте, що починаючи з середини і далі вгору, ця стіна має нахил? Ваш каменяр виявився
недбайливим.
– Клянусь небом, ви праві! – вигукнув король і зрозуміло: спробуйте стати у притулок од будь-якої високої
будівлі й подивитися вгору, вам теж здасться, що вона нахилилась.– І цього ж бо не виправити, не
зруйнувавши всієї будівлі!
– Виправити я можу,– каже Гоб.– На щастя, не задовго до приїзду сюди я винайшов інструмент як раз для
такого випадку. Завтра ж зранку я від'їжджаю за ним в Ірландію!
– Тільки не ви самі! – каже обережний король.– Ваше життя надто дорогоцінне для всього світу й людства, і я
не можу вам дозволити ризикувати ним в бурхливому морі в таку негоду. Я пошлю мого слугу!
– Але інструмент цей дуже цінний, і моя жінка не довірить його жодному слузі,– заперечив Гоб.
– Тоді я пошлю головного начальника моєї особистої охорони,– каже король.
– Все одно вона віддасть його тільки мені,– каже Гоб.
– Я вас не відпущу, клянусь небом! – вигукнув король.
– Тільки мені! – і раптом Гоба осяяло: – Мені або сину самого короля.
– Тоді поїде мій власний син і наступник! – мовив король.– Назвіть мені цей інструмент, який син мій –
радість мого серця – має попросити у вашої жінки.
Поміркувавши всього секунду, Гоб відповів:
– Інструмент, який він має попросити у моєї жінки називається Кор-ан-агойд-хем.
Ця назва – Кор-ан-агойд-хем – Гоб щойно сам вигадав. Якщо перекласти її з гельської мови, вона означає
“гак-і-шворка” і підходить не тільки для назви інструменту, яким можна виконати цю роботу, але й натякає на
темні задуми короля. Гоб мав надію, що його розумна жінка здогадається, коли почує його прохання, що в
ньому приховується загадка, і розгадає її.
Коли до жінки Гоба увійшов не її чоловік, а син іспанського короля, у неї відразу ж зародилася підозра. А як
тільки вона почула, що чоловік її чекає на крюк і шворку, у неї і зовсім не лишилося сумніву, що він опинився
в пастці.

61
І вона вирішила відплатити віроломному королю тим же ж.
– Ну що ж, принце,– мовила вона, підіймаючи кришку великої скрині, який стояв в кухні,– нахиліться – і на
дні цього сундука ви знайдете те, за чим прислав вас мій чоловік.
І коли він перегнувся через край сундука, вона узяла його за ноги і скинула вниз, потім закрила кришку й
зачинила сундук. А в Іспанію відправила листа, що вони отримають знову в сердечні обійми свого
улюбленого принца в ту саму годину, коли повернеться додому її чоловік.
І зрозуміло: її чоловік і їхній принц благополучно опинились на своїх місцях в найближчий час.

В давнину казали:
“Коли шукаєш собі жінку, очі можеш залишити вдома, але вуха візьми з собою”.
Пояснення: *миля – вимір довжини, що дорівнює 1,609 кілометрам.
переклад Чуда І.Г.

Поет Маклонін та орач з Дал Касу

Так трапилось, що коли поет Маклонін, що проживав у дев'ятому столітті, мандрував Голвеєю, він зустрівся з
орачем з Дал Касу, що в Клері. Той повертався в свої рідні місця, отримавши в нагороду за дванадцятимісячну
працю в Голвеї корову і плащ.
Коли цей бідняк з Дал Касу дізнався, що перед ним сам славнозвісний Маклонін, він попросив його скласти
поему.
І Маклонін дивував свого слухача поемою на честь далкасівців, за що тут же отримав від задоволеного
селянина всю його дванадцятимісячну винагороду.
Але селянину віддячили сторицею його земляки, такі ж горді й патріотичні далкасівці,– за вірність землякам і
щедрість щодо поета. Коли вони дізналися про його вчинок, вони зустріли його з почестями і обдарували
десятьма коровами за кожну чверть його власної корови.

В давнину казали:
“Хто хотів роздрібнення Ірландії, думав тільки про себе”.
переклад Чуда І.Г.

Правиця святого Ултена

Якось бог обдарував святого Ултена невимовною силою. Лише одна людина в цілій Ірландії знала, в чому
сила святого Ултена. То був сам Ултен. Велика біда звалилася на Ірландію в сорокових роках шостого століття
– Чорна Смерть. Вимушені були закрити всі ірландські школи і відправити учнів по домівках, де багацько хто
з них вже не застав вдома батьків живими.
У славнозвісного Онгуша Невдалого записано легенду з тих часів як раз про цього чоловіка.
Трапилось так що до берегів Ірландії прибула ворожа флотилія. І Дармід, верховний король Ірландії, послав

62
гінця з цією тривожною звісткою до Ултена, благаючи його заступитися перед богом і відвести нову біду, яка
погрожує злощасному королівству.
Цю звістку було передано Ултену як раз в ту мить, коли він годував діток. Але він підняв проти ворожої
флотилії свою вільну ліву руку – викликав бурю і потопив усі кораблі. А коли до нього прийшли з подякою,
він відповів з докором:
– Соромтеся! Хіба не можна було почекати, поки не звільниться і права моя рука? Вже якби я підняв і
правицю, жодного чужоземного завойовника не знала б ніколи більше Ейре [Ірландія]!

В давнину казали:
“Соломон був мудрий, Самсон – могутній, Мафусаїл добре знав життя, але навіть всі разом вони не роззули б
босоногого”.
переклад Чуда І.Г.

Джек i бобове стебло

Давно-предавно, а точнiше сказати - не пригадаю коли, жила на свiтi бiдна вдова з сином. Допомоги їм чекати
не було звiдки, отож i жили вони нужденно, часом не лишалося нi жменьки борошна, нi жмутика сiна для
корови.
От одного разу мати й каже:
- Що ж вдiєш, Джек, доведеться нам продати корову.
- Навiщо? - запитав той.
- Вiн ще запитує навiщо! Та щоб купити хлiба, нерозумна твоя голова!
- Гаразд, - погодився Джек. - Завтра ж уранцi вiдведу Рябуху на ярмарок. Вiзьму за неї добрi грошi, не
журiться, мамо.
Наступного дня прокинувся Джек рано-вранцi, зiбрався й погнав корову на ярмарок. Дорога була неблизькою,
i Джек раз по раз звертав iз прибитої пилом дороги, щоб самому вiдпочити у затiнку й дати змогу коровi
попастися на свiжiй травi.
От сидить вiн пiд деревом i раптом бачить: бреде дорогою якийсь невеличкий чоловiчок з торбиною за
плечима.
- Добридень, Джек! - привiтався дивний чоловiчок i зупинився. - Куди це ти прошкуєш?
- День добрий, не знаю, як вас величати, - обiзвався Джек. - _ду на ярмарок корову продавати.
- То продай її менi, - запропонував чоловiчок.
- Охоче, - вiдповiв Джек. - А то брести у спеку туди й назад. Що ж ви за неї дасте?
- Стiльки, що тобi й не снилося!
- Невже?! - засмiявся Джек. -Що менi снилося, про те лиш я знаю.
Тим часом чоловiчок зняв з плеча торбинку, подлубався в нiй, вийняв
п'ять звичайних бобiв i простягнув Джековi:
- Тримай. Гадаю, цього буде досить.
- Що? - здивувався Джек. - П'ять бобiв за цiлу корову?

63
- Так, п'ять бобiв, - поважно ствердив чоловiчок. - Але яких бобiв! Увечерi посадиш - на ранок виростуть аж
до неба.
- Овва! - вигукнув Джек, розглядаючи боби. - А коли вони виростуть до неба, що тодi.
- А далi дивись сам, - вiдповiв чоловiчок.
- Гаразд, домовились, - погодився Джек. Взяв вiн боби, вiддав дивному чоловiчковi корову й гайда додому. Та
й каже матерi:
- Продав я корову. Але ви нiколи, матусю, не здогадаєтесь, скiльки менi за неї дали. - _ показав їй п'ять бобiв.
Побачила мати боби - i слухати далi не схотiла - розгнiвалась:
- Ой лишенько! Чи бачив хто, щоб корову вiддати за п'ять бобiв? Ось тобi! Ось, ось! А боби твої отуди! - i
викинула їх за вiкно. Сiла бiля печi й гiрко заплакала...
Прокидається вранцi Джек, а в хатi якось похмуро, хоча надворi сяє сонце. Й одразу - до вiкна.
Що за дивина! Хитається бiля вiкна густий лiс. За нiч боби, якi мати викинула вчора ввечерi, проросли i їхнi
стебла - мiцнi та гнучкi - вигналися високо-високо, аж до самiсiнького неба. Отже, правду казав дивний
чоловiчок: боби таки чарiвнi.
"От так-так! - сказав собi Джек. - Що там, матусю, не кажiть, а цiна таки непогана за одну стару корову!
Нехай мене назвуть телепнем, якщо ця бобова драбина не сягає самого неба. Що ж все ж таки робити далi?"
I раптом вiн пригадав слова вчорашнього чоловiчка: "А далi дивись сам".
- От i подивлюся, - вирiшив Джек.
Учепився вiй за одну стеблину i полiз угору, як по драбинi. Довго вiн лiз i нарештi дiстався неба. Бачить,
широка бiла дорога простяглася перед ним. Пiшов вiн тим шляхом i незабаром побачив величезний будинок i
велетенську жiнку на порозi.
- Який прекрасний ранок! - привiтався Джек. - I який чудовий у вас будинок, господине!
- Чого тобi, хлопче? - пробурчала жiнка-велетень, з пiдозрою розглядаючи Джека.
- Добра тiтонько, -вiдповiв Джек, - з учорашнього дня у мене й крихти в ротi не було. Чи не дасте хоч би
що-небудь попоїсти?
Жiнка була добра. Жаль їй стало хлопця, отож впустила його на кухню i дала трохи хлiба, сиру та молока.
Тiльки-но Джек проковтнув свiй снiданок, як за вiкном почулися важкi кроки: гуп! гуп! туп! туп! То велетень
повертався додому.
- Ой лишенько! Що робити? Куди тебе заховати? А лiзь-но сюди - в пiч. - _ вона пiдсадила хлопця в пiч та й
закрила її заслiнкою. Тiєї ж митi дверi розчинилися i до кухнi зайшов здоровезний i потворний
велетень-людоїд. Принюхався, засопiв i голосно заревiв:

Тьху! Фух! Ух! Хух!

Чую людський дух!
Ну, хай мертвим чи живим -
Все ж поснiдаю я ним!

- Мабуть, старiєш ти, чоловiче, i нюх у тебе притупився, - заперечила йому жiнка. - То не людський дух, а
запах носорогiв, яких я тобi готувала на снiданок.
Велетень не любив, коли йому нагадували про старiсть. Невдоволений, сiв за стiл i похмуро з'їв усе, що

64
подала дружина. Пiсля снiданку вiн мав звичку лiчити своє золото. Отож i цього разу вiдкрив скриню, витяг
капшуки золота та й почав лiчити червiнцi. Довго лiчив, аж доки не задрiмав.
Тодi Джек тихенько вибрався зi своєї схованки, вхопив один капшук - той, що ближче лежав, - i кинувся
навтьоки. Повернувся вiн додому i вiддав матерi золото. Цього разу мати не сварила його, а навпаки -
похвалила.
Та минув час, золота не стало, i вони зробилися такими ж бiдняками, як i ранiше.
Звичайно ж, мати i слухати не хотiла про те, щоб Джек знову йшов до велетня. Та Джек вирiшив по-своєму.
Якось вранцi, потайки вiд матерi, вiн вилiз по бобовому стеблу на небо, на той самий бiлий шлях, який вiв до
будинку велетня-людожера: там на кухнi жiнка велетня готувала снiданок.
- Доброго ранку, господине! - привiтався Джек.
- А, це ти! - мовила дружина велетня i нахилилася, аби краще розгледiти гостя. - А де капшук з червiнцями?
- Якби я те знав! - вiдповiв Джек. - Золото завжди кудись щезає, просто дивина! Чи прийшов би я до вас
просити скибочку хлiба, якби мав золото?
- Мабуть, ти правду кажеш, - погодилась вона i подала Джековi шматочок хлiба.
I раптом почулося - гуп! гуп! туп! туп! -здригнувся будинок вiд людожерових крокiв. Господиня ледве встигла
засунути Джека в пiч i прикрити заслiнкою, як людожер ввалився до кухнi:

Тьху! Фух! Ух! Хух!

Чую людський дух!
Хай хоч мертвим чи живим -
Все ж поснiдаю я ним! -

проревiв велетень.
Та жiнка, як i минулого разу, почала докоряти йому: мовляв, людським духом i не пахне, просто нюх у нього в
старостi притупився. Велетень не любив таких розмов. Вiн похмуро з'їв свiй снiданок i сказав:
- Жiнко! А принеси-но менi курку, ту, що золотi яйця несе.
Дружина принесла йому курку, а сама вийшла худобу порати.
- Несися! - наказав велетень, i курка, кудкудакнувши, знесла золоте яйце.
- Несися! - наказав вiн знову, i вона одразу знесла друге яйце.
Так тривало довгенько, аж поки велетень не втомився вiд такої забавки. Тодi Джек вилiз iз печi, вхопив
чарiвну курку i гайда навтьоки. Та коли вiн пробiгав двором велетня, курка закудкудакала, i дружина велетня
почула й кинулася наздоганяти Джека. На щастя, вона заплуталась у своїй довгiй спiдницi, упала, а Джек тим
часом встиг добiгти до бобового стебла i опуститися вниз.
- Поглянь, що я принiс, матусю!
Поставив Джек курку на стiл i наказав: "Несися!" - i золоте яйце покотилося столом. "Несися!" - i з'явилося
друге яйце. I третє, i четверте...
Звiдтодi Джек i його мати вже не боялися нужди, адже чарiвна курка завжди дала б їм стiльки золота, скiльки
б вони того побажали. Тому мати взяла сокиру i хотiла зрубати бобове стебло. Та Джек заборонив їй це
робити. Вiн сказав, що це його стебло i вiн сам зрубає його, коли буде треба. Насправдi вiн вирiшив ще раз
побувати у велетня. А мати задумала зрубати стебло iншим разом, щоб Джек не знав, а тому заховала сокиру

65
неподалiк вiд бобiв, щоб сокира була пiд рукою. _ ви незабаром дiзнаєтесь, як це знадобилось!
I от одного чудового ранку Джек подерся по стеблинi на небо. Цього разу хлопець схитрував. Не полiз у пiч,
як то було iншим разом, а сховався за кущами в садку. Сидить i чекає, доки людожерчиха набере води з
криницi, а тодi шаснув до кухнi й стрибнув у жбан iз борошном. Недовго й сидiв там, коли це: гуп! гуп! туп!
туп! Заходить велетень, а за ним i його дружина.
- Щось тут знову людським духом пахне! - вигукнув людожер. - Хтось тут є, жiнко! А та й каже:
- Це, мабуть, той хлопець, який украв торбу золота й курку, що золотi яйця несе. Ось зараз я його знайду.
Мабуть, вiн у печi.
Однак у печi нiкого не було. Вони обнишпорили всю кухню, але так i не здогадалися заглянути до жбана з
борошном. Бо нiкому й на думку не спало шукати хлопця у борошнi!
- Невже я таки помилився! - досадував людожер. А поснiдавши, вiн i гукає дружинi:
- Принеси-но золоту арфу!
Принесла, поставила на стiл, а сама вийшла порати худобу.
- Спiвай, арфо!
I арфа заспiвала, та так солодко, як i птахи лiсовi не спiвають. Велетень слухав-слухав та й задрiмав,
поклавши голову на стiл.
Тодi Джек вибрався з борошна, пiдкрався до столу, схопив золоту арфу i гайда з хати. Та спiткнувся об порiг, i
арфа озвалася людським голосом: 'Хазяїне! Хазяїне!"
Прокинувся велетень i побачив, як хлопець тiкає з його арфою. Джек мчав швидше, нiж вiтер. А людожер за
ним величезними стрибками, виповнюючи небо диким ревищем.
А втiм, якби вiн менше ревiв, а берiг сили, то, мабуть, наздогнав би Джека. Ось вiн уже й руку простягнув,
щоб схопити хлопця, але той все ж добiг до бобового стебла i почав швидко-швидко спускатися з арфою.
Людожер зупинився на краю неба i задумався. Торкнувсь бобового стебла i навiть похитав, прикидаючи, чи ж
витримає воно його вагу. Однак цiєї митi арфа знову покликала знизу: "Хазяїне! Хазяїне!" - i вiн зважився,
полiз. Стебло вигиналося пiд його вагою, листя зливою сипонуло з гiлок, гнулася i хиталася уся величезна
зелена драбина. Джек поглянув угору i побачив, що велетень наздоганяє його.
- Мамо! Мамо! - закричав вiн. - Сокиру, несiть швидше сокиру.
Та сокиру довго шукати не довелося: як пам'ятаєте, вона була захована в травi пiд стеблом.
Тут Джек скочив зi стебла на землю, схопив сокиру й одним махом перерубав бобове стебло. Захиталася
зелена велетенська драбина i з трiском упала на землю. А разом з нею рухнув i розбився людожер.
Вiдтодi Джек з матiр'ю зажили щасливо й безтурботно. Вони побудували собi новий будинок. Кажуть, Джек
одружився з принцесою. Та чи це так - не вiдаю. Але те, що жили вони довгi-довгi роки мирно i благополучно,
то це правда. А коли, часом, до них навiдувався смуток чи втома, Джек дiставав золоту арфу, ставив її на стiл i
наказував:
- Спiвай, арфо!
I їхня печаль зникала безслiдно.

Володар із володарів

66
Одна дiвчина наймалася на службу до немолодого дивакуватого джентльмена. Запитує вiн у неї:
- Як ти мене називатимеш?
- Хазяїном, чи паном, чи як вам буде до вподоби, сер, - вiдповiдає дiвчина.
- Ти повинна мене називати "володарем iз володарiв". А як ти назвеш це? - запитує вiн, показуючи на своє
лiжко.
- Лiжко, чи постiль, чи як ви забажаєте, сер.
- Ти повинна називати це "вiдпочивалищем". А це? - питає джентльмен, показуючи на свої панталони.
- Штани, чи брюки, чи як ви забажаєте, сер.
- Ти повинна називати їх "фари-фанфари". А це? - запитує вiн, вказуючи на кiшку.
- Кiшка, чи киця, чи як ви забажаєте, сер.
- Ти повинна називати її "Фелицiя-бiлолиця". А як ти назвеш це? - питає вiн, показуючи на воду.
- Вода, чи рiдина, чи як ви забажаєте, сер.
- Ти повинна називати це "мокромундiєю". А це? - вказує на вогонь.
- Вогонь, чи полум'я, чи як ви забажаєте, сер.
- Ти повинна називати це "червоним пiвнялiусом". А це? - показує вiн на свiй будинок.
- Будинок, чи особняк, чи як ви забажаєте, сер.
- Ти повинна називати це "громадою пiднебесною".
Тiєї ж ночi хазяїна будить зляканий крик служницi:
- Володар iз володарiв! Злiзайте швидше з вiдпочивалища та одягайте вашi фари-фанфари! Фелицiя-бiлолиця
перевернула свiчку, i якщо ви зараз же не побiжите за мокромундiєю, то червоний пiвнялiус спалить усю
вашу громаду пiднебесну!

Нiчний пасажир

Стояла холодна нiч. У дорожнiй каретi було зовсiм темно. Коли подорожнiй сiв, то не помiтив там ще одного
пасажира. Довго вони їхали мовчки. Нарештi подорожнiй заговорив:
– Ну й холод! Так i пробирає до кiсток, брр...
– Ррр... – пiддакнув нiчний пасажир.
– А кожух на вас добрячий! Мабуть, добре гріє?
– Рррр.
– Можна я його помацаю? – запитав пасажир.
– Рррр!!!
– Гвалт! Рятуйте! Ведмiдь!
Але нiчний пасажир не став чекати i вистрибнув у вiкно карети.

Вигiдна угода

В давнi часи у графствi Лiнкольншир було заведено мiж полями і фермами рити канави чи рови. Жив тодi в

67
Намбi фермер, на ймення Білі Неш. Справи у нього йшли непогано, i вiн надумав прикупити собi сусiдськi
землi. Запросили за них зовсiм недорого. Правду кажучи, його це дещо збентежило. Але вiн подумав: значить,
така йому вдача випала.
I рушив вiн до мiста, щоб уладнати всi справи i пiдписати купчу. А ввечерi пiшов подивитися на свою нову
землю. Йшов вiн не поспiшаючи, обдумуючи по дорозi, де поставити нову хвiртку, а де через рiв перекинути
новий мiсток, – ви, мабуть, знаєте, що свої поля англiйцi споконвiку обсаджують живими загорожами і для
зручностi роблять у них хвiртки, бо як же iнакше з поля на поле вiзка перетягти, плуга чи ще що?
Та не встиг вiн перестрибнути через рiв i ступити на свою нову землю, як назустрiч йому – ну, хто б ви
думали? – сам хвостатий, кошлатий страшидло! Справжнiй велетень! Руки – не руки, а ручища, довшi за
голоблi.
– Що це ти тут гуляєш по моїй землi, га? – сердито запитує у фермера кошлатий велетень.
– По твоїй? – тiльки й посмiв вимовити Неш.
– А по чиїй же? Це моя земля! – загорлав страховисько.
Присiли обидва, щоб з'ясувати, чия ж земля. Фермер Неш сказав, що це його земля і вiн не поступиться нею.
Страховисько каже, що його i вiн теж поступатись не збирається. Тодi Неш запропонував пiти разом до
мiсцевого суддi й запитати, чия ж це все-таки земля по закону.
– Нi-i! – запротестував страховисько. – Закон менi не указ. Справедливостi вiд закону ждати нiчого!
Сваркам цим кiнця не було б, якби страховисько не запропонував, щоб фермер обробив поле, засiяв його, а
врожай вони подiлять порiвну. Неш, звiсно ж, подумав, чого це вiн має все робити сам, а урожай дiлити з цим
кошлатим виродком, але промовчав. Та дещо все ж укмiтив.
– Гаразд, – сказав вiн. – Подiлимо! Тiльки спочатку домовимось, що вiзьмеш ти: вершечки чи корiнчики? I
пам'ятай, що угода дорожча за грошi! Щоб потiм не вiдмовлявся.
Страховисько подумав-подумав i сказав, нехай йому будуть вершечки. Так і порiшили.
Що ж задумав Бiллi Неш? Вiн скопав поле i посадив на ньому картоплю...
От i вийшло, що коли настала пора дiлити врожай, кошлатому велетню дiсталося сухе картоплиння.
Розсердився страховисько, замахав кулачиськами на фермера, та угода є угода. Вiн же сам вершечки вибрав.
Тут вiн i поклявся, що наступного року вибере корiнчики.
Бiллi Неш з радiстю погодився. Вiн зорав поле i засiяв його пшеницею! І коли настав час дiлити врожай, то
страховисько розсердився ще дужче. Атож, на його очах Бiллi Неш зсипав у мiшки золоте зерно, а йому,
страховиську, дiсталися лише стебла та сухi корiнцi. Заревiв тодi велетень:
– Ах ти шахрай, щур болотяний!.. – Наступного разу знову посiєш пшеницю, а жатимемо разом: ти з одного
кінця я – з iншого. I кожен вiзьме те, що встигне нажати.
Страховисько мiркував так: якщо вiн дужчий, то встигне все поле вижати, поки фермер тiльки почне жати
свою половину.
Настала пора, i Бiллi Неш розорав поле, засiяв його пшеницею та все не переставав думати, як йому цього
разу перехитрити страховисько.
А треба вам сказати, що якраз у тих мiсцях жив один вiщун. Вiн умiв передбачати майбутнє та давати розумнi
поради.
I ось одного вечора, нiкому нiчого не кажучи, Бiллi Неш пiшов до цього старця, аби порадитися, як йому
вижати пшеницю першим. Старець пробурмотiв заклинання, а потiм щось шепнув фермеровi на вухо, через

68
що той повеселiв й повернувся додому.
Наступного дня – хоча то була й недiля – Бiллi Непi пiшов подивитися на свою пшеницю. Надивившись
досхочу, з'ясував, що вона рости вже не буде – лише наливатиметься та дозрiватиме. От i пiшов просити
коваля, щоб той зробив якнайбiльше залiзних прутiв, заввишки зi стебло пшеницi.
За кiлька днiв прути були готовi. Бiллi вiднiс їх на поле i повтикав у землю помiж пшеницею, яку мав жати
страховисько.
А коли пшениця налилася і обважнiлi колоски похилилися, Бiллi Неш разом зi страховиськом подалися в поле
i почали жати: один з одного кiнця, другий – з другого.
Із Неша був добрий жнець. Тому вiн швидко посувався вперед. А страховисько не мiг зрозумiти, чого йому
так важко жати. Йому часто доводилося зупинятися, щоб наточити серпа, проте не помічав, що разом iз
пшеницею жне й залiзнi прути.
Неш знай собi просувається вперед, працюючи серпом, нiби граючись, в'яже снопи й складає їх у копи. Так
вони працювали цiлiсiнький день. А надвечiр страховисько так втомився, що випустив серпа і зi стогоном
повалився на землю.
– Забирай свою погану землю! – закричав вiн. – I землю, i все, що на нiй! Знати її бiльше не хочу! I бачити її
не бажаю!
I побрiв геть. Звiдтодi вiн нiколи не з'являвся не тiльки на землi Бiллi Неша, але й нiде взагалi. Згинув, нiби
його й не було.

Кейт-лускунчик

Жили собi король з королевою. У короля була своя дочка, а в королеви – своя. Королева дочка звалася Енн, а
королевина – Кейт. Енн була вродливiша, нiж Кейт, а проте зведенi сестри любили одна одну, як рiднi. Але
королева зненавидiла падчерку за те, що та була гарнiша за власну дочку, й вирiшила зурочити її. Пiшла вона
до пташницi – а та вмiла вiдьмувати – й загадує:
– Зроби так, аби моя падчерка стала така бридка, щоб усi аж вiдверталися вiд неї. Пташниця погодилася.
– Пришлiть її до мене завтра зранку натщесерце, – велiла пташниця.
Рано-вранцi королева будить Енн:
– Пiди, голубонько, в долину до пташницi. Принеси свiжих яєць на снiданок.
Дiвчина пiшла. Але, йдучи через кухню, побачила на столi шкуринку хлiба. Взяла її та й з'їла.
Приходить до пташницi й просить у неї яєць, як загадано. Пташниця каже:
– Пiднiми накривку з отого-он казана i зазирни туди.
Дiвчина так і зробила, проте нiчого з нею не сталося. Тодi пташниця сердито пробурчала:
– Iди додому та перекажи мачусi, щоб краще замикала комiрчину з харчами.
Повертається дiвчина додому i до королеви: пташниця те й те переказувала. Королева зрозумiла, що падчерка
чогось перехопила, виходячи з дому.
Назавтра королева знову посилає Енн до пташницi. Цього разу сама вивела дiвчину за дверi, щоб та нiчого не
встигла з'їсти. Проте дорогою Енн побачила селян – вони збирали на полi горох. А вона була привiтна до всiх
i ласкава, тож зупинилася з ними побалакати. Селяни дали їй жменю гороху, i вона з'їла його, йдучи.

69
Приходить Енн до пташницi, а та знову загадує:
– Пiднiми накривку з он того казана i зазирни туди. Енн пiдняла накривку, зазирнула, проте й цього разу з
нею нiчого не сталося. Пташниця розсердилася й мовила:
– Перекажи мачусi, що без вогню казан не закипить.
Дiвчина прийшла додому i переказала цi слова.
На третiй день королева сама повела Енн до пташниці. Цього разу, коли дiвчина зняла накривку з казана, її
гарненька голiвка спала з плечей, а замiсть неї виросла овеча голова.
Королева повернулася в палац рада-радiсiнька. Але дочка її, Кейт, жахнулася, як побачила, що сталося з
сестрою. Дiстала вона шмат тонкого полотна, замотала ним голову бiдолашної Енн, узяла її за руку, i пiшли
вони удвох свiт за очi шукати щастя-долi.
От iдуть вони, йдуть i доходять до якогось замку. Постукала Кейт у дверi, проситься переночувати.
– Я, – каже, – з хворою сестрою. Впустили їх. Виявилося, це королiвський замок. У того короля було двоє
синів. Один iз них заслаб на якусь хворобу. Лежить зовсiм немiчний, звiвся нiнащо і вже на ладан дихає. I
нiхто не знає, що то за хвороба і звiдки вона взялася. А ще одна дивна рiч: хто залишався з королевичем
доглядати його вночi, той зникав безслiдно. Тож король оголосив, що дасть капшук срiбла тому, хто
просидить iз його хворим сином цiлу нiч. Кейт була дiвчина хоробра, тож вона й каже:
– Дозвольте, я посиджу з королевичем.
До пiвночi все було гаразд. Коли ж годинник на замковiй вежi видзвонив дванадцяту, принц пiдвiвся, нiби й
хвороби не було, вдягнувся й зiйшов униз. Кейт рушила слiдом за ним, але вiн наче й не помiтив її. Принц
попрямував до стайнi, осiдлав коня, погукав свого пса, скочив у сiдло, а Кейт – смiлива душа – скочила теж і
сiла позад нього. Поїхали вони до зеленого лiсу. А там стежка через гущавину . Кiнь скаче далi й далi,
лiщинове гiлля б'є Кейт по обличчю, а вона рве на ходу горiхи i складає у фартух. Пiдскакали до зеленої гори.
Спинив королевич коня.
– Горо, горо, вiдчинися та впусти мене, мого коня i мого пса.
А Кейт:
– І дiвчину, що позаду сидить.
Гора вiдразу розчахнулася, i перед ними постала простора, яскраво освiтлена зала. В'їхали вони туди,
королевича вiдразу оточили прегарнi феї i повели його танцювати. А Кейт сховалася за дверима. Минула
година: королевич танцює й танцює. Танцював, аж доки зовсiм знесилiв i впав на канапу. Феї почали
обмахувати його вiялами. Королевич опритомнiв i – знову танцювати.
Аж ось заспiвав пiвень. Королевич – притьмом до коня, скочив у сiдло i гайда додому. Ну, а Кейт i собi
скочила позад нього. Приїхали в замок, королевич упав у лiжко, лежить як неживий.
Приходять зранку король iз королевою. Кейт сидить бiля коминка, горiхи лускає. Каже їм:
– Цiлу нiч королевич спочивав спокiйно. Але просидiти з ним iще одну нiч не хочу. Хiба що ви пообiцяєте
капшук золота. Тi погодилися.
Друга нiч минула так само, як перша. Опiвночi королевич пiдвiвся i знову помчав верхи до зеленої гори
танцювати з феями. Кейт теж гiоїхала з ним i знову нарвала дорогою цiлий фартух горiхiв.
Цього разу дiвчина вже й не дивилася на принца – знала, що вiн буде танцювати до знемоги. Зате вона
побачила крихiтного ельфа з паличкою в руцi й почула, як одна фея каже:
– Аби цiєю паличкою доторкнутися до бiдолашної сестри Кейт, вона стала б такою ж вродливою, як i колись.

70
Кейт одразу змiркувала, що робити: кинула один горiх, i вiн покотився повз маленького ельфа. Той – миттю
по горiх. А Кейт кидає ще i ще. Малий ганявся за ними, аж доки не впустив паличку. Кейт схопила її i сховала
у фартух. Та ось, як i минулої ночi, заспiвав пiвень, i вони поскакали додому.
Повернулася Кейт у замок і зразу ж до Енн. Торкнула тричi сестру паличкою i – диво-дивне! – овеча голова
вiдпала, i Енн знову стала такою ж красунею, як i колись.
На третю нiч Кейт каже:
– Як собi хочете, а бiльше я не буду стерегти королевича. Залишуся бiля нього хiба що тодi, коли ви
пообiцяєте одружити мене з ним.
Нiчого не вдiєш. Король iз королевою погодилися взяти її за невiстку.
I знову королевич поїхав на нiчний бал. I Кейт iз ним поїхала. Бачить: маленький ельф тримає в руках пташку.
А одна фея каже iншiй:
– Аби хворий принц з'їв три кусники цiєї пташки, то одразу ж видужав би.
Кейт знову почала кидати горiхи. Маленький ельф – за ними; ганявся, ганявся, аж доки не впустив пташку.
Дiвчина схопила її та у фартух.
Знову проспiвав пiвень, i Кейт з королевичем повернулись у замок. Та цього разу Кейт не сiла лускати горiхи.
Вона мерщiй обскубла пташку і кинула її в горщик варитися. Незабаром по кiмнатi пiшли смачнi пахощi.
Хворий принц отямився й каже:
– Ой, як їсти хочеться! Дай менi кусник.
Кейт дала. Королевич з'їв i пiдвiвся на лiктi. Каже:
– Ой, як смачно! Дай ще.
Кейт дала йому ще кусник. Королевич сiв у лiжку. Посидiв i знову просить пташиного м'яса. Кейт дала йому
третiй кусник, i королевич звiвся на рiвнi здоровий-здоровiсiнький, наче й не хворiв. Приходять уранцi король
із королевою, дивляться – сидить Їхнiй син бiля камiна з Кейт. Удвох горiхи лускають.
А його брат тим часом побачив Енн, i, звiсно, вiдразу закохався в неї. Та й хто б не закохався, побачивши таку
красуню. I що ж вийшло? Хворий син одружився з здоровою сестрою, а здоровий син узяв хвору сестру.
Жили вони гарно, любилися щиро й нiколи не пили з порожньої чарки.

Штукар-сопiлкар

Є в Англії морська затока Солент. А на березi її стоїть старовинне мiстечко Ньютаун. Тепер воно затишне,
спокiйне. А колись його вулицi виповнювались пронизливим писком-виском: у мiстечку розвелася
сила-силенна щурiв. Їх набралося стiльки, що людям хоч кидай домiвку та тiкай свiт за очi. Щури прогризали
дверi, стiни, пiдлогу, залазили в усi комори, засiки та скринi, з'їдали дочиста все, що траплялося, – борошно й
сир, крупу й цукор. I навiть пивом-медом пригощалися!
Та найбiльш допiкали мiщанам безнастанна щурина бiганина й пискотнява. За тим писком люди не чули одне
одного i не могли спати вночi. А матерям доводилося очей не спускати з дитячих колисок. Бо як тiльки котра
натомлена мати склепить повiки, – в колиску вже вскочив щур – сяде й роздивляється немовля!
Ви спитаєте: невже у тому мiстi не було котiв? Були. I намагалися ловити щурiв. Але все марно: їх було
стiльки, що коти, врештi-решт, повтiкали.

71
А щуролови?
Запрошували i їх з усiєї країни. Але й тi не могли нiчого вдiяти проти такої напастi.
Мер мiста й радники з ранку й до вечора сушили собi голови в мiськiй ратушi, та даремно. I не дивина:
голови у них великi, а розуму катма.
От якось сидiли вони, мiзкуючи, що ж його робити, коли це вбiгає мiський стражник i до мера:
– Даруйте, ваша милiсть, вас хоче бачити якийсь чудний парубiйко.
– Упусти його, – каже мер.
Хлопець зайшов. Справдi, химерний якийсь: одежа з строкатих клаптiв – синiх, зелених, червоних, у руках
сопiлка, сам високий, худорлявий, а очi пронизливi, гострi. Каже:
– Я – Штукар-Сопiлкар. Чутка йде, що у вас розвелися щури. Хочете, за п'ятдесят золотих я вам їх виведу,
жодного не залишиться.
Мер i радники зрадiли, але взялись торгуватися: скупi були, хоч i багатi. Та хлопець стояв на своєму. Довелося
їм погодитись.
Вийшов хлопець iз ратушi, приклав до губiв сопiлку – як заграє! Попливла над мiстом нечувана музика –
сумна, аж за душу бере. Пiшов вiн вулицями. А з дворiв, з пiдвалiв, з усiх нiр i дiрок почали щури
вискакувати. Вибiгають – і вслiд за Сопiлкарем. Великi й малi, старi й молодi – всi сунуть за ним лавою.
Попiднiмали писки – всi як один слухають сопiлку! А хлопець пройде трохи та й зупиниться: почекає, щоб
щури не вiдставали.
Пройшов вiн Срiбною вулицею, повернув на Золоту. В кiнцi Золотої вулицi – пристань, далi простяглася
затока Солент.
Мiщани скупчилися бiля вiкон, подих затамували – дивляться: що ж далi буде? А щури так поспiшають за
тим хлопцем! Та ось уже й берег. Сопiлкар скочив у човен i поплив на глибину, та грає-грає! Щури. нiби
зачарованi, нiчого не бачать, тiльки ту сопiлку й чують: так вона солодко грає, мов кличе їх за собою.
Кинулись у воду. А тут саме вiдплив настав – вода спала – загрузли щури й пропали.
Почався приплив. Повернув Сопiлкар човна, вийшов на берег. Мiщани вибiгли на вулицi, кричать: "Слава!" I
на радощах шапки вгору. Дзвони в церквах дзвонять. Ще б пак: жодного щура в мiстi не зосталось!
Пiдiйшов хлопець до ратушi, а там його вже мер i радники чекають. Переступають з ноги на ногу, чухають
потилицi: шкода їм п'ятдесят золотих вiддавати. Через тих щурiв мiська скарбниця, мовляв, зовсiм зубожiла.
Де ж їх узяти, тих п'ятдесят золотих? Та й за що їх платити? Що вiн такого зробив, цей хлопець? Пограв на
сопiлцi й покатався на човнi! Ну то й що? Це й ми, мовляв, самi могли б зробити. От мер i каже:
– Ти ж бачиш, хлопче, якi ми бiднi. П'ятдесят золотих – це надто великi грошi. Бери двадцять. Бiльше ти не
заробив.
А хлопець йому:
– Ви пообiцяли п'ятдесят. Платiть, як домовились. Бо я вам такої заграю, що не до шмиги буде.
– Нiчого вiн нам не зробить, – стиха каже мер до радникiв. – Щури всi потопилися, вже їх не оживити. А тодi
повернувся до хлопця та як гримне:
– Ах ти ж поганцю! Ти ще й страхати насмiлився! Геть iз нашого мiста, волоцюго!
Посмiхнувся хлопець.
– Гаразд, – каже, – я пiду.
Повернувся, приклав до губiв сопiлку й пiшов. Знов заспiвала сопiлка, тiльки вже весело, жваво, наче кликала

72
до танцю, до гри. I на цей голос звiдусiль почали вибiгати дiти – з дворiв i з будинкiв, бiльшi й меншi,
школярi й пiдмайстрики.
Смiючись i пiдстрибуючи, вигукуючи й пританцьовуючи, хлопчики й дiвчатка, побравшись за руки, бiгли за
Сопiлкарем. А той пройшов Золотою вулицею й звернув на вулицю Срiбну. Вона ж вела до великого темного
лiсу. Там росли могутнi дуби i розлогi буки, й тягнувся той лiс без кiнця-краю. Саме туди й попрямував
Сопiлкар, усе награючи на своїй сопiлцi. А за ним поспiшала гомiнка юрба дiтей. Ось вони вже у лiсi. Ще
якийсь час мигтiв помiж деревами строкатий Сопiлкарів одяг і чувся веселий дитячий смiх. Та ось усе зникло,
гомiн подаленiв, аж поки й зовсiм стих у лiсовій гущавинi.
Отоді-то жахнулись, мов прокинулися, мiщани! Отодi вони пожалкували, що так необачно повелися зi своїм
рятiвником...
Але марно вони вдивлялися в лiс, марно дослухались, чи не залунають звідтіля дитячi голоси. Нiколи бiльше
не довелось їм побачити анi своїх дiтей, ані химерне вбраного хлопця з чарiвною сопiлкою.

Джек i золота табакерка

Колись, за добрих давнiх часiв, як нi мене, нi вас не було ще на свiтi, жили собi чоловiк і жiнка. Народився у
них син. Назвали його Джеком. А хата їхня стояла в дрiмучому лiсi. Тож хлопець уже й великий вирiс, а
нiколи ще не бачив чужих людей, тiльки своїх батька й матiр. Знав вiн, що є на свiтi всякi дива, бо перечитав
чимало книжок. I дуже йому хотiлося всюди побувати, свiту й людей побачити.
Одного дня батько пiшов у лiс по дрова. Джек i каже матерi:
– Чого менi сидiти тут, у цiй глушинi? Нудно тут і тоскно. Пiду я краще та побачу свiту. Людей подивлюся й
себе покажу. Мати йому:
– Ну що ж, синку, надумав, то йди. Нехай тобi щастить. Але скажи менi, що ти хочеш узяти з собою в дорогу:
маленький пирiг iз моїм благословенням чи великий без благословення? А син вiдповiдає:
– Краще спечи маленький, та поблагослови. Спекла мати йому невеликий пирiг, поблагословила й вирядила з
дому. Пiшов хлопець. Зустрiчає в лiсi батька. Той питає:
– Куди це ти, синку?
Син і каже:
– Хочу, тату, свiту побачити.
– Самотньо нам буде без тебе, сину, але йди, коли надумався. Вiзьми з собою ось цю табакерку, сховай її, а
вiдкриєш лише тодi, коли спiткає тебе велика бiда.
Узяв Джек табакерку, рушив далi. Довго йшов, уже й пирiг з'їв i знов їсти захотiв. А кругом тiльки лiс та лiс.
Уже поночiти стало, треба нiчлiг шукати. Коли це попереду вогник заблищав. Продерся хлопець крiзь
гущавину, аж бачить – великий будинок. Постукав. Дверi вiдчинив слуга, питає, чого йому треба. Джек
проситься: так і так, пустiть переночувати. Той був чоловiк добрий, пустив хлопця. Завiв його в кухню,
нагодував, напоїв.
А жив у цьому будинку один вельможа. I була у нього красуня-донька. Зазирнула вона в кухню, побачила
Джека, а вiн був хлопець гарний – та й закохалася в нього. А Джек закохався в неї. От пiшла дiвчина до батька
та й каже:

73
– Там прийшов до нас хлопець. I такий вiн гарний, таточку, що я за нього й замiж пiшла б, коли ваша ласка.
Зайшов вельможа в кухню, подивився на Джека, розпитав його – хто вiн та звiдки, якого роду-племенi. А
потiм запитує:
– А що ти вмiєш робити?
Джек подумав – його питають, що вiн умiє робити по господарству, й вiдповiдає:
– Геть усе.
Тодi вельможа й каже:
– Якщо ти вмiєш робити геть усе, то зроби так, щоб о восьмiй ранку перед будинком з'явилося велике озеро i
щоб на тому озерi стояв красень-корабель з гарматами. I щоб корабель салютував менi двадцятьма чотирма
гарматними пострiлами, а останнє гарматне ядро щоб пiдломило нiжку лiжка, на якому спить моя донька. А
не зробиш – розпрощаєшся зi своєю головою.
– Та вже ж зроблю, – каже Джек. А сам думає: "Пропала моя голова". Прокидається рано-вранці: що ж його
робити? I тут згадав про батькiв подарунок – золоту табакерку. Каже собi: "Оце ж i спiткала мене велика бiда".
Витяг з кишенi табакерку, вiдкрив, а звiдти – троє червоних чоловiчкiв. Вискочили й питають:
– Чого ти бажаєш? Звели, i ми все зробимо. А Джек їм:
– Зробiть так, щоб перед будинком було велике озеро, i щоб на тому озерi стояв найбiльший i найкращий у
свiтi корабель з гарматами, і щоб корабель той відсалютував двадцятьма чотирма залпами, i щоб останнiм
пострiлом гарматне ядро пiдломило нiжку лiжка, де спить хазяйська донька. Чоловiчки вiдповiдають:
– Зробимо. А ти спи собi.
Та не до сну Джековi. Лежить, дожидає. Ось годинник пробив восьму ранку. I одразу ж за вiкном – бах! бах! –
гримнули гармати. Кинувся хлопець до вiкна, а там – диво-дивне! – озеро, а на ньому – величезний корабель.
Джек дивиться, зачудований, бо вiн же вирiс у лiсi i зроду кораблiв не бачив.
Одягнувся Джек, вийшов з кiмнати. А батько дiвчини вже стоїть, чекає. Каже:
– Ну, хлопче, ти молодець. Зробив усе як слiд. Ходiмо снiдати.
Сiли вони втрьох за стiл, снiдають. А батько дiвчини знову Джековi:
– Не забувай, тобi ще два дiла зробити треба. Лише тодi я вiддам за тебе доньку. Ось тобi друге дiло: на милю
навколо вирубай i викорчуй лiс, щоб було рiвне поле. Зори те поле, посiй жито, i щоб те жито визрiло, й щоб
ти скосив його i склав у копи. I зроби все це до завтрашнього ранку. А не зробиш – сам знаєш, що тобi буде.
– Та зроблю вже.
Цiлий день Джек гуляв, а вночi, як зостався сам у кiмнатi, вiдкрив табакерку і звелiв чоловiчкам: так i так. I
лiг спати. А вранцi прокинувся, подивився у вiкно: кругом поле, а на ньому копи жита. Побачив те i батько
дiвчини та й каже:
– Молодець. А тепер зроби третє дiло. Щоб завтра ось на цьому мiсцi стояв пишний палац на дванадцяти
золотих стовпах, а перед ним муштрувався полк солдатiв. І щоб о восьмiй ранку, як я вийду, вони вiддали
менi честь.
Джек на те вiдповiдає:
– Зроблю i це.
I справдi, на ранок було все, що загадано, – i палац, i солдати.
– Що ж, моє слово – закон, – каже батько дiвчини. – Одружуйтесь. Одгуляли вони весiлля, живуть щасливо.
Та на Джека очiкувала нова бiда. Заманулося його тестевi поїхати на лови. і запросив вiн на те полювання

74
своїх друзiв. Мовляв, пополюють, а потiм приїдуть новий палац дивитися. Джек також з ними поїхав –
одягнувся в ошатний мисливський костюм, на чудовому конi. Слуга ж прибирав його старий одяг, полiз у
кишеню i знайшов там золоту табакерку. З цiкавостi вiдчинив її, а звiдти вискочили троє чоловiчкiв. Питають:
– Чого ти бажаєш? Звели, i ми зробимо.
Слуга був пiдступний. Каже:
– Перенесiть цей палац далеко-далеко за море.
Чоловiчки йому:
– Гаразд. А тебе теж з палацом перенести?
– І мене перенесiть.
– Ну, то летiмо.
Палац умить знявся в повiтря i полетiв далеко-далеко за море.
От приїхали мисливцi з ловiв, дивляться – немає палацу. Гостi розсердилися. Кажуть:
– Що за жарти? Цей хлопець, мабуть, нас обдурив. У нього й не було нiякого палацу.
I тесть розгнiвався:
– Осоромив ти мене перед людьми. Бiльше моєї доньки не побачиш. Забирайся геть, ошуканцю. Тодi
пом'якшав трохи й каже:
– Даю тобi рiк i один день – знайди палац i поверни його на мiсце. А нi – то й на очi не навертайся.
Рушив бiдолашний Джек на пошуки. Довго їхав лiсами й полями, через гори й долини. Заїхав у такi далекi
землi, де й людей уже немає. Бачить – якийсь палац. Вiн до ворiт. Там вартує – хто б ви думали? – миша.
Джек запитує:
– Чий це палац? Хто тут живе? А миша йому:
– Його величнiсть король усiх мишей.
Джек:
– А чи можна його побачити i поговорити з ним?
Миша впустила хлопця. Слуги-мишi провели його до короля. Той розпитав Джека, хто вiн i звiдки. Джек
розповiв про свою халепу, про те, як пропав палац, i про те, що мусить знайти його за один рiк i один день.
– Може, ви, ваша величнiсть, знаєте, де вiн подiвся? – звертається Джек до короля мишей.
– Нi, не знаю, – вiдповiдає король. – Але я повелитель усiх мишей. Завтра я їх скличу. Може, котрась із них
його де й бачила або, принаймнi, що-небудь чула.
Почастував вiн Джека доброю вечерею, звелiв слугам послати м'яку постiль. Зранку виходять вони на ганок, а
перед палацом усi мишi зiбралися, видимо їх невидимо.
Король питає, чи не бачив хто з них пишного палацу на золотих стовпах, чи не чув хто про нього.
– Нi, – вiдповiдають мишi. –– Не бачив нiхто i не чув.
Вiдпустив їх король i каже Джекові.
– Є у мене два брати. Один – король усiх жаб, другий, старший, – король усiх птахiв. Пiди до них, може, вони
знають, де твiй палац. Коня свого залиши тут: повернешся, тодi забереш. А натомiсть вiзьми одного з моїх
скакунiв i прихопи ось цей пирiг – даси його братовi. I вiн одразу розпiзнає, що ти вiд мене. Перекажи йому
вiтання.
Розпрощались вони, i Джек поїхав на королевому скакунi. Коло ворiт пiдбiгає до нього миша й просить:
– Вiзьми мене з собою. Я тобi в пригодi стану.

75
– Як же я вiзьму тебе? – не наважується Джек. – Треба запитати дозволу в короля.
– Та нiчого. Вiн не розсердиться.
– Ну, тодi стрибай.
Стрибнула миша, i Джек сховав її до кишенi.
Довго вони їхали. Аж ось прибули до палацу короля всiх жаб. На воротях жаба вартує. Джек розповiв, хто вiн.
Просить пустити до короля. Жаба пропустила, а слуги привели до королiвських покоїв. Король питає, хто вiн
та звiдки. Джек розповiв усе, подав йому пирiг. Король одразу розпiзнав, що той прибув од брата.
– Гаразд, допоможу тодi вiднайти твiй замок, – погодився вiн.
Нагодував його, спати поклав. Зранку вивiв на ганок, а у дворi вже всi жаби зiбралися. Король питає, чи не
бачив хто палацу на дванадцяти золотих стовпах, чи, може, хто чув про нього. Вони відказують:
– Нi, не бачили й не чули.
Довелося Джекові їхати далі. Дали йому нового скакуна і пиріг у подарунок найстаршому братові, королю
всіх птахів. Виїзджає він з воріт, а жаба-воротар просить:
– Вiзьми мене з собою. Я тобі у пригоді стану.
– Як же я без королевого дозволу вiзьму? – відповідає Джек.
А вона наполягає. Тодi хлопець каже:
– Ну, стрибай!
Жаба стрибнула, і Джек сховав її до кишені. Дорога була далека. Утричі довша, ніж до короля усіх жаб.
Нарештi прибули вони до палацу володаря всіх птахів. На воротях стоїть птах – гарний такий, барвистий –
вартує. Пропустив він їх до короля птахів. Джек дав йому пиріг і переказав вітання від братів. Король
пообіцяв:
– Допоможу тобі, чим тільки зможу. Зранку розпитаємо птахів. А зараз заводь коня в стайню. Будеш моїм
гостем.
Повечеряли вони, вклалися спати. Рано виходять на ганок, а у дворі повно птаства – злетілося з усього світу.
Король i питає:
– Чи не бачив хто з вас пишного замку на дванадцяти золотих стовпах?
Птахи вiдповiдають:
– Нi, не бачили.
– А чи всі тут? – знову запитує король. – Щось я не бачу орла.
Дивляться, а орла й справді немає. Тодч король звелів чотирьом швидкокрилим ластівкам полетіти на чотири
сторони світу, розшукати його. Ті помчали. На третiй день одна знайшла його аж на краю свiту. Не дивно, що
він не чув королiвського наказу. Прилетiв орел, король питає його про палац. Орел i каже:
– Авжеж, бачив. Я оце був там, де вiн стоїть.
– Палац належить цьому юнаковi. Його вкрадено. Вiднеси юнака на те мiсце, – велить король.
Потiм iще звелiв зарiзати теля i добряче пiдгодувати орла – щоб, бува, не охляв у такiй далекiй дорозi. Джек
умостився на його спинi, i вони полетiли. Довго летiли над горами й морями: три днi й три ночi. Аж ось i
палац. Стали вони думати, як дiстатися всередину i викрасти золоту табакерку. Миша й каже:
– Дайте я спробую.
– Пустив її Джек. Пробралася миша в палац – нiхто не побачив. Знайшла табакерку, несе. А на сходах
упустила її ненароком, i та покотилася вниз, забряжчала. Володар палацу – той, що був слугою в Джека, –

76
почув брязкiт, вискочив з кiмнати. Але миша зi своєю здобиччю вже сховалася пiд сходами.
Прибiгла вона з табакеркою, i орел понiс їх назад.
Коли летiли над морем, схотiлось їм її роздивитися. Почали передавати табакерку одне одному, вона
вислизнула i впала в море. Що робити? А жаба просить Джека:
– От бачиш! Я ж казала, що стану тобi в пригодi. Пусти мене, спробую її знайти.
Джек пустив жабу в море. Вона пiрнула, і не було її три днi i три ночi. Потiм виринає.
– Ну що? – питають.
– Нiчого. Хочу повiтрям дихнути.
Дихнула і знову в глибину. Два днi й двi ночi плавала, шукала табакерку. Тодi знову виринула повiтря набрати
i знову на дно опустилася. Минув ще один день i одна нiч. Коли це виринає з табакеркою. Знайшла-таки!
Полетiли вони далi. Незабаром прибули до короля всiх птахiв. Той радий, що вони з табакеркою. Вiтає їх,
розпитує. Джек одразу ж вiдкрив табакерку i звелiв трьом чоловiчкам:
– Принесiть сюди палац.
Тi подалися за море. А колишнiй Джекiв слуга запанiв – одружився, завiв собi почет і слуг. От чоловiчки
дочекалися, поки вони всi вийшли з палацу на морiжок потанцювати. Тiльки двоє лишилися – кухарка та
посудниця. Чоловiчки питають у них:
– Хочете залишитись тут чи повернетеся з палацом додому?
– Хочемо додому, – вiдповiдають тi.
Палац одразу знявся в повiтря і полетiв. Колишнiй слуга, його дружина та почет кинулися за ним навздогiн.
Та хiба наздоженеш! А кухарка й посудниця смiялися з них i махали їм з вiкна руками.
Прилетiв палац, опустився. Джек показав його королевi, поводив по пишних залах, розкiшне оздоблених
покоях. Король дивиться, дивується. Довго вони б там святкували, бенкетували, та Джек згадав: час на
пошуки – один рiк i один день – скоро минає. Треба поспiшати додому, до дружини.
Наступного ранку вiн попрощався з гостинним господарем, королем усiх птахiв, подякував йому за все i
звелiв чоловiчкам перенести палац до короля всiх жаб. Тi перенесли. Вони побенкетували там ще один день i
полетiли до короля всiх мишей. Той теж прийняв їх як годиться. Залишив Джек у нього палац, узяв табакерку,
сiв на свого коня й подався додому, до дружини й тестя. Довго їхав. Мабуть, заблудився б, якби не тi
чоловiчки: вони йому дорогу показували. Приїжджає вiн, стомлений, обiдраний. Тесть його й на порiг не
пустив.
– Не знайшов палацу, то йди, куди собi хочеш, – мовив вiн i сердито зачинив дверi.
І доньку свою замкнув у кiмнатi, щоб вона не вибiгла до Джека.
Тодi хлопець витяг золоту табакерку i звелiв чоловiчкам, щоб палац негайно опинився тут. I не встиг вiн оком
змигнути, як палац з'явився серед двору, наче вирiс, виблискуючи своїми золотими стовпами-колонами.
Тесть бачить: нiчого не вдiєш. Випустив доньку. Вибiгла вона до свого чоловiка. Та ще й не сама, а з дитиною
на руках. Виявляється, поки Джек їздив шукати палац, у них народився син.
Оселились вони у палацi й зажили щасливо. Може, й досi живуть.

Джерело край свiту

77
В добрi старi часи – а вони й справдi були добрими, хоча то були не мої часи, i не твої, та й нiчиї, – жила на
свiтi дiвчина. Звали її Розмарі. Була вона весела і роботяща. Та все б нiчого, якби не зла мачуха.
Отож Розмарі доводилося з ранку до ночi поратися по господарству, натомiсть, щоб примiряти новi наряди,
їсти смачнi тiстечка й розважатися з подругами, як це роблять усi дiвчата. То мачуха загадувала мити кам'яну
пiдлогу, i Розмарі, повзаючи на колiнах, терла її щiткою. То змушувала прати, i вона, засукавши рукави, цiлий
день стояла бiля ночов.
Та чим краще працювала дiвчина, тим гiрше ставилася до неї мачуха i все бiльше її ненавидiла. Якщо Розмарі
вставала рано, мачуха бурчала, мовляв, їй не дають спокiйно поспати. Коли ж готувала обiд, мачуха казала,
що його не можна їсти.
Бiдна Розмарi! Цiлими днями вона трудилася, і все було не так, все було погано.
А одного дня мачуха надумала й зовсiм позбутися її. Пiдкликала падчерку i каже:
– Вiзьми решето i ступай до джерела, що край свiту. Набери у решето води, та дивись, принеси його повним
ущерть, а нi, то нарiкай на себе!
Мачуха гадала, що Розмарі нiзащо не знайде джерело край свiту. А якщо i знайде, то хiба ж донесе воду в
решетi?
I дiвчина вирушила в дорогу. Кожного стрiчного запитувала вона, де знайти джерело край свiту. Але нiхто не
знав.
Нарештi зустрiла стареньку згорблену бабусю з сучкуватою палицею в руках. Та щось шукала в дорожнiй
пилюцi.
– Що ви загубили? – запитала її Розмарі.
– Два пенси.
– Я вам допоможу, – запропонувала Розмарі й заходилася шукати монетки.
А оскiльки очi у неї були молодi й зiркi, то вона одразу знайшла їх.
– Дякую тобi, моя дитино, – мовила бабуся. – Сама я нiколи їх не знайшла б! А куди ти йдеш? I нащо тобi це
решето?
– Я шукаю джерело край свiту, – вiдповiла Розмарі. – Та, мабуть, такого й немає. Мачуха наказала менi
принести повне решето води з джерела, що край свiту. А не принесу – вона мене зi свiту зживе.
– Я знаю це джерело, – мовила стара, – i покажу тобi дорогу.
I вона розповiла дiвчинi, як знайти джерело край свiту. Та подякувала i швиденько побiгла далi.
А ось i джерело. Нагнулася Розмарі, зачерпнула решетом холодної води. Та тiльки-но пiдняла його, а вода вся
і вибiгла. Пробувала набирати ще i ще, але щоразу вода витiкала. Стомилася дiвчина i заплакала.
Раптом iз-пiд лопуха вистрибнула велика зелена жаба, сiла навпроти Розмарі й запитала:
– Що сталося, люба?
– Ой, бiдна я бiдна! – вiдповiла на те Розмарі. – Мачуха велiла менi принести решето води з джерела край
свiту, а я не можу цього зробити!
– Що ж, – сказала жаба, – обiцяй виконувати всi мої прохання упродовж усього дня i ночi – i я навчу тебе, як
набрати в решето води.
Розмарi погодилась, i жаба навчила:

Виклади мохом, додай трохи глини,

78
Та й вiднесеш так води до хатини.

А потiм скiк-скок i плюхнулась прямо у джерело на краю свiту.

Розмарi вiдшукала моху, вистелила ним дно решета, зверху обмастила глиною та й зачерпнула води. Цього
разу вода вже не витiкала. Розмарi хотiла було йти додому, але тут жаба вистромила голову з води i
проквакала:
– Так пам'ятай, що обiцяла!
– Пам'ятаю, – вiдповiла Розмарi.
А сама подумала: "Що вже такого поганого може зробити менi якась жаба".
Нарештi повернулася вона додому з решетом, повним води з джерела на краю свiту. Як побачила її мачуха,
мало не луснула вiд злостi, та нi слова не сказала.
Того ж вечора Розмарi почула тихий стукiт у дверi – тук-тук-тук – i чийсь голос:

Вiдчини швидше дверi, не бiйся бiди,

Пригадай джерело, що край свiту.
Пам'ятаєш, як решетом воду несла
Через луг, з джерела, що край свiту.

– Що це означає? – закричала мачуха.

Довелося Розмарi розповiсти їй усе.
– Дiвчина має виконувати свої обiцянки! – сказала мачуха.
– Iди-но i вiдчини дверi!
Вона зрадiла, що падчерцi доведеться коритися мерзеннiй жабi.
Розмарi вiдчинила дверi й побачила на порозi жабу. Скiк-скок – жаба скочила до дiвчини й попросила:

Пiднiми на колiна, не бiйся бiди,

Посмiхнися до мене привiтно.
Пам'ятаєш, як решетом воду несла
Через луг, з джерела, що край свiту.

Розмарi не хотiлося брати на колiна жабу, та мачуха наказала:

– Зараз же вiзьми її, зухвале дiвчисько! Дiвчина має виконувати свої обiцянки!
Довелося Розмарi взяти жабу на колiна. А та посидiла-посидiла й каже:

I за стiл посади, не бiйся бiди,

Пригадай джерело, що край свiту.
Пам'ятаєш, як решетом воду несла
Через луг, з джерела, що край свiту.

Це прохання жаби Розмарi виконала охоче – принесла хлiба, кухоль молока. Та наїлась i мовила:

79
Поруч спать поклади, i не бiйся бiди,
Пригадай джерело, що край свiту.
Пам'ятаєш, як решетом воду несла
Через луг, з джерела, що край свiту.

– Нi за що! – вигукнула Розмарi. – Ти така холодна й слизька! Менi бридко навiть до рук тебе брати!
Та знову втрутилася мачуха:
– Виконуй, що обiцяла, дорогенька! Дiвчина має тримати своє слово! Роби, що тобi велять, а нi, то забирайся
звiдси геть разом зi своєю жабою!
Розмарi поклала жабу в лiжко, але якнайдалi вiд себе. А зранку жаба їй i каже:

Ти сокиру вiзьми i не бiйся бiди,

Вiдрубай менi голову спритно.
Пам'ятаєш, як решетом воду несла
Через луг, з джерела, що край свiту.

Спочатку Розмарi не хотiла виконувати цього наказу жаби – адже вона пам'ятала, як та допомогла їй бiля
джерела край свiту. Проте жаба наполягала, i тодi Розмарi взяла сокиру й вiдрубала їй голову. I раптом – о
диво! – перед нею постав юнак. Вiн розповiв дiвчинi, як злий ворожбит зачаклував його, i додав:
– Зняти чари з мене могла тiльки дiвчина, котра погодилась би виконувати всi мої накази цiлий день i цiлу нiч,
а зранку вiдрубала б жабi голову.
Ну й здивувалася мачуха, коли замiсть мерзенної жаби побачила вродливого юнака! I не до душi їй було, коли
хлопець сказав, що хоче одружитися з її падчеркою. Незабаром вони обвiнчались i покинули мачуху
назавжди.

Розумна дружина

Жив собi чоловiк, на ймення Гобборн Сiєр. I був у нього син, а звали його Джек. Якось вiн, ви проводжаючи
сина на базар з овчиною, наказує:
– Продай її, але так, щоб i грошi вторгував, i шкуру назад принiс.
Пiшов Джек на базар. Торгує. Але хто ж захоче грошi вiддати, а шкури не взяти? Отож повернувся вiн додому,
не виконавши наказу батька.
– Нiхто не хоче грошi давати i шкури не брати.
– Нiчого, спробуй ще завтра, – мовив батько.
Рано-вранцi пiшов хлопець удруге на базар. I знову нiхто з такою умовою не купує шкуру. Вертається нi в сих
нi в тих. А батько йому:
– Спробуй ще й завтра. Може, пощастить.
Iде Джек втретє, а сам думає: "Нiчого з того не вийде. Однак повернуся додому нi з чим. Цього разу батько

80
лаятиме, а то й битиме. Подамся я свiт за очi".
З тими думками дiстався вiн мосту. Схилився на поручнi, журиться. Шкода йому кидати домiвку.
А бiля мосту, на березi рiчки, дiвчина полоскала бiлизну. Побачила вона хлопця та й питає:
– Чого зажурився?
– Як же менi не журитися? Батько загадав менi таке, що нiхто не зможе зробити.
– Яке ж то завдання, що нiхто не зумiє його виконати?
– Загадав батько продати ось цю шкуру i назад її принести.
– Оце й усе? Чого ж тут журитися? Дай-но менi овчину.
Прополоскала її дiвчина, постригла, а шкуру повертає i грошi за вовну дає.
Повернувся Джек додому та й розповiдає батьковi, як дiвчина купила у нього вовну. Здивувався батько.
– Розумна дiвчина. От якби тобi таку дружину. Може, посватаєш?
– Я з радiстю.
– Треба запросити її в гостi та ближче познайомитися.
Пiшов Джек i запросив дiвчину в гостi. Та подякувала i каже:
– Зараз не можу, а в недiлю прийду. Недiльного дня прийшла дiвчина. Батько й син зустрiли її гостинно,
посидiли, погомонiли. Бачить батько: розумна, гарна. Кращої, невiстки не знайдеш. Посватав її Джек, а
незабаром i весiлля справили. Живуть, поживають у добрi та злагодi.
А батько Джека був знаменитий майстер – будував такi гарнi будинки, що очей не вiдведеш. Дiзнався про це
король. Шле до нього гiнця i загадує, щоб той побудував йому найкращий у свiтi палац. Батько й каже
Джековi:
– Ходiмо, сину, зi мною, допомагатимеш менi.
А Джекова дружина-розумниця наказує їм:
– На будiвництвi не кривдiть королiвських слуг, поводьтеся з ними чемно.
От iдуть вони, йдуть. Дорога далека. Батько й питає:
– Чи можеш ти зробити так, щоб дорога покоротшала?
Дивується син – дорозi ж кiнця-краю не видно. Каже:
– Як же я, тату, її вкорочу? Хiба ж таке хто зможе зробити?
Розгнiвався батько:
– Вертай додому, коли ти такий нерозторопний. Обiйдуся без тебе.
Приходить Джек додому похмурий, зажурений. Дружина й запитує:
– Чого це ти повернувся?
Розповів Джек, що загадав йому батько.
– Ну й що ж тут мудрого, – дивується жiнка. – Треба було казку розповiсти – дорога й покоротшала б. Хутчiш
наздоганяй.
Побiг Джек. Довго бiг, а таки наздогнав. Не встиг батько йому й слова мовити, а Джек уже казку розпочав.
Казка цiкава, батько слухає. Не зогледiлись, як i прийшли до того мiсця, де палац збиралися зводити. Дорога й
покоротшала.
Зiбралися робiтники, почали будувати. Джек з батьком чемнi та привiтнi з ними, як наказувала їм Джекова
дружина. I їх усi люблять і поважають.
Цiлий рiк будували. I вийшов той палац прегарний. Усе мiсто сходилося подивитися та подивуватися на

81
небачену красу.
Радий i король.
– Молодцi, майстри. Завтра вам i платню видам.
Батько йому:
– До завтра я ще встигну лiплення зробити у однiй iз свiтлиць.
Пiшов король. А один королiвський слуга пiдiйшов до батька і пошепки проказав:
– Завтра король хоче вас убити, щоб ви бiльше нiде в свiтi не змогли побудувати такого, а то й кращого палацу.
Злякався Джек, а батько мовить:
– Не бiйся, сину, виберемося з бiди. Є у мене своя хитрiсть.
Наступного дня приходить король подивитися на лiплення, якi мав зробити майстер, а батько вибачається:
– Не гнiвайтесь, ваша величнiсть. Не змiг я зробити лiплення – одного iнструмента не вистачає для цього.
Треба послати сина додому, щоб принiс.
– Нi, – каже король, – не треба сина посилати. Вiдправ когось iз робiтникiв.
– Ваша величнiсть, вони такi нетямущi, ще не так перекажуть i не те принесуть. Доведеться-таки послати
сина.
– Нi й нi, не пущу нi тебе, нi твого сина. Нехай краще мiй син пiде.
– Нехай буде по-вашому, шлiть королевича.
От приходить королевич до будiвничого, а той йому наказує:
– Перекажiть, будьте ласкавi, моїй невiстцi, щоб дала вона вам притулок у скринi. Скриню ж нехай зачинить,
доки я не повернуся.
Королевич подумав, що притулок – то якийсь iнструмент. Приїхав до невiстки, переказує все слово в слово, як
майстер велiв.
А жiнка-розумниця все зрозумiла: чоловiковi й свекровi небезпека загрожує, треба їх рятувати. Пiдвела вона
королевича до скринi та й каже:
– Допоможiть-но, ваша величнiсть, бо я не дiстану, скриня глибока.
Нахилився королевич, а жiнка його за ноги та й перекинула в скриню. Замкнула i каже:
– Сидiтимете ви тут, ваша величність, доти, доки мiй чоловiк зi свекром додому живими й здоровими не
повернуться. Бачить королевич, нiчого не вдiєш. Попросив перо та папiр i написав батьковi-королевi листа,
мовляв вiдпусти, тату, майстрiв-будiвельникiв, бо доведеться сидiти менi у скринi довiку. Що було робити
королевi? Довелося розплатитися з майстрами i вiдпустити з Богом. Повернулися вони додому, а батько й
каже Джековi:
– Така розумна дружина, як твоя, заслуговує мати палац кращий за королiвський. І взялися до роботи.
Побудували вони палац казкової краси та й стали в ньому жити-поживати і добра наживати.

Донька пекаря

Чи знаєте ви, чому так сердито кричить ночами сова: "Уух-ух!"? Якщо нi, то слухайте.
Колись за давнiх часiв в Англiї водилося безлiч усякої нечистi – ельфи, паки, велетнi, браунi й таке iнше. I
звiсно, феї, якi були всесильнi й всемогутнi. Вони часто прибирали подобу людей i вивiдували людськi

82
таємницi. Феї карали людей за поганi вчинки i нагороджували за добрi.
Якось надвечiр одна така всевладна фея прийшла в село, що у графствi Харфордшир, пiд виглядом старої
жебрачки i постукала у дверi пекаревого будинку. Дверi виявилися незамкненими, і фея увiйшла до крамницi.
Там було темно, пахло свiжоспеченим хлiбом, а в глибинi палахкотiла жаром величезна пiч. Поряд з нею на
великому низькому столi горою лежали свiжi рум'янi паляницi.
Фея замилувалася дiвчиною, дивлячись, як спритно вона виймала з розжареної печi готовi з апетитною
шкуринкою буханцi й клала на черiнь новi хлiбини. А потiм пальчиками вистукувала по випечених паляницях,
перевiряючи, чи ж добре вони пропеклися, а вже опiсля викладала їх на низький стiл.
– Подайте скибочку хлiба бiднiй жiнцi! – попросила тремтячим голосом фея, перевдягнена старою
жебрачкою.
Донька пекаря i далi поралась бiля своїх паляниць, лише на якусь мить кинувши погляд на стару. Через
якийсь час, не мовивши до старої доброго слова, дiвчина вiдiрвала шматочок сирого тiста й кинула їй.
– Але у мене в хатинi немає вогню, щоб спекти його, – мовила старенька, пiднявши з долу шматочок тiста. –
Дозволь менi покласти його у пiч поряд з твоїми хлiбинами.
Донька пекаря була надто гордою, щоб вiдповiдати якiйсь жебрачцi. Все ж, коли настав час садовити до печi
хлiб, вона дозволила бабусi покласти на дерев'яну лопату i її шматочок тiста.
Коли ж хлiб пiдрум'янився і дiвчина витягла його з печi, то побачила, що з маленького шматочка тiста виросла
і спеклася найбiльша i найрумяніша хлiбина. Жебрачка простягла до неї руку, але дiвчина вiдштовхнула її.
– Геть звiдси, задрипана жебрачка! – крикнула вона. – Це не твiй хлiб!
I хоч як бабуся просила, дiвчина нi за що не хотiла вiддати паляницю, а натомiсть кинула їй другий шматочок
сирого тiста, менший, нiж попереднiй. Та коли бабуся посадила його в пiч, вiн перетворився на велику,
рум'яну хлiбину, ще бiльшу.
Та дiвчина не дала й цiєї паляницi старiй жiнцi й хотiла прогнати її, та бабуся попросила третiй, останнiй
шматочок тiста, щоб випробувати щастя. I дiвчина, навiть на глянувши в її бiк, кинула зовсiм маленький
шматочок. Як ми вже казали, донька пекаря була надто гордою, щоб навiть поглядом обдарувати якусь там
жебрачку. Та дарма. Коли б вона, виймаючи втретє з печi величезний рум'яний буханець, не вiдштовхнула
старої жiнки i не кричала, заїкаючись од злостi: "Уух... уух... геть!", а глянула на неї, то помiтила б, як раптом
змiнилася жебрачка. Зi старої згорбленої бабусi вона перетворилася на вродливу молоду жiнку. Замiсть
обiрваного одягу з її плечей спадала золота мантiя, а кривий костур перетворився на сяючу чарiвну паличку!
Але дiвчина вчасно не глянула на неї, а вийнявши з печi великий, рум'яний хлiб, грубо вiдштовхнула фею і
закричала:
– Уух!..уух!..
Та не встигла й слова кинути, як раптом перетворилася на сiру сову i з голосним "уух, уух!" вилетiла у вiкно.

Як Джек ходив щастя шукати

Жив на свiтi хлопчик. Звали його Джек. Одного чудового ранку рушив вiн щастя шукати. Не встиг далеко
вiдiйти – назустрiч йому кiт.
– Куди йдеш, Джеку? – спитав кiт.

83
– Iду щастя шукати.
– Можна й менi з тобою?
– Атож! – вiдповiв Джек. – Разом буде веселiше.
I пiшли вони далi, стриб-скок, стриб-скок. Недовго йшли – назустрiч їм собака.
– Куди йдеш, Джеку? – питає собака.
– Йду щастя шукати.
– Можна й менi з тобою?
– Ходiмо! – вiдказав Джек. – У гуртi воно веселiше.
I пiшли вони далi разом, стриб-скок, стриб-скок. Недовго йшли – назустрiч їм коза.
– Куди йдеш, Джеку? – спитала коза.
– Йду щастя шукати.
– Можна i менi з тобою?
– Авжеж, – вiдповiв Джек. – У гуртi воно веселiше.
I пiшли вони далi разом, стриб-скок, стриб-скок. Недовго йшли – назустрiч їм вiл.
– Куди йдеш, Джеку? – запитав вiл.
– Йду щастя шукати.
– Можна i менi з тобою?
– А чого ж нi! – вiдповiв Джек. – Чим бiльша компанiя, тим веселiше.
I пiшли вони далi разом, стриб-скок, стриб-скок. Недовго йшли – назустрiч їм пiвень.
– Куди йдеш, Джеку? – питається пiвень.
– Iду щастя шукати.
– Можна i менi з тобою?
– Звичайно, – вiдповiв Джек. – Чим бiльша компанiя, тим веселiше.
I пiшли вони далi разом, стриб-скок, стриб-скок. Так i йшли, аж тут сутенiти стало. Почали вони думати: де ж
їм ночувати? Коли бачать – край дороги будинок.
Джек наказав друзям не галасувати, а сам тихенько пiдкрався й зазирнув у вiкно. Бачить, за столом сидять
розбiйники, i лiчать грошi.
Вернувся Джек до своїх друзiв i наказав їм: як подасть знак, то щоб усi щосили кричали. От усi
приготувалися. Тут Джек подав знак – i: кiт занявкав, собака загавкав, коза замекала, вiл заревiв, пiвень
закукурiкав. Такий галас зняли, що розбiйники перелякались i втекли. Тодi Джек iз друзями спокiйно зайшли
в дiм.
Та Джек все ж побоювався, що розбiйники вночi можуть повернутися. I коли настав час спати, Джек
влаштував кота в крiслi, собаку посадив пiд стiл, козу вивiв на горище, вола заховав у пiдвалi, пiвневi звелiв
злетiти на дах. А сам лiг у лiжко.
Бачать розбiйники – свiтло в домi погасло, i послали вони туди одного з своїх по грошi. Та вiн одразу
переляканий прибiг назад й почав розповiдати, якого страху натерпiвся:
– Увiйшов я в дiм, – каже, – тiльки-но хотiв сiсти у крiсло, а там уже якась стара сидить i в'яже. Як штрикне
мене шпицями!
А це був кiт, ви ж знаєте.
– Пiдходжу до столу, хочу нашi грошi забрати, а пiд столом чоботар. Як шпигоне мене шилом!

84
А це був собака, ви ж знаєте.
– Кинувся на горище, а там хтось зерно молотить. Як вперiщить мене цiпом – ледве з нiг не збив!
А це була коза, ви ж знаєте.
– Нарештi, спускаюсь у пiдвал, а там – дроворуб. Як огріє мене обухом! Ледве втiк.
А це був вiл, ви ж знаєте.
– Та все б нiчого, якби не карлик на даховi. Як закричить: "А подать-но його сюди! А подать-но його сюди! "
А я навтiки, та й до вас...
А це пiвень кричав "Ку-ку-рi-ку-у"! – ви ж знаєте.

Дiк Уiттiнгтон i його кiшка

У давнину, рокiв п'ятсот, а то й бiльше тому, жив у Англiї хлопчик. Звали його Дiк Уiттiнгтон. Батьки його
померли, коли вiн був ще зовсiм маленьким. Важко доводилося хлопчинi. Ходив у дрантi, їв, що подавали
люди, – перебивався з хлiба на воду. Люди в його селi були бiднi i не могли йому нiчого дати, крiм
картопляного лушпиння та зрiдка черствої шкуринки хлiба.
Проте Дік не сумував і почувався зовсiм непогано. Хлопчик рiс розумним i допитливим. Особливо любив вiн
послухати фермерiв або заїжджих торговцiв. Щонедiлi Дiк приходив до сiльського трактиру i, стоячи десь
осторонь, слухав їхнi розповiдi.
Там Дiк начувся всiляких небилиць про велике мiсто Лондон.
А в тi часи, треба вам сказати, сiльськi жителi вважали: у Лондонi живуть лише знатнi пани, котрi цiлими
днями тiльки й роблять, що спiвають i танцюють, i що всi вулицi в мiстi вимощенi чистим золотом.
I ось одного разу, коли Дiк, як звичайно, стояв бiля придорожнього стовпа, через село проїжджала велика
карета, запряжена вiсьмома кiньми із дзвiночками. Вiзник зiскочив з карети, щоб випити кухоль елю, i Дік,
набравшись хоробростi, запитав його:
– Куди ви їдете?
– В Лондон, куди ж iще! – вiдповiв вiзник.
– От би менi туди потрапити! – зiтхнув Дiк. I вiн розповiв вiзниковi, що у нього немає нi батька, нi матерi, i
що йому давно хочеться поїхати до Лондона, подивитися на чудеса, про якi вiн не раз чував. Вiзник був
добрий чоловiк і велiв йому сiдати поруч на козли.
– А коли повертатимусь, вiдвезу тебе назад, – сказав вiн, i вони вирушили в дорогу.
Дiсталися благополучно Лондона, і, нарештi, покотили лондонськими вулицями. Дiк захоплювався високими
вежами, багатими соборами та церквами. Проте йому нетерпеливилось побачити золотий брук. I коли вiзник
зупинився бiля якогось готелю, Дiк зiскочив на тротуар i почав роззиратися. Йому здавалося: варто лише
завернути за рiг, і одразу побачить брукiвку, мощену золотом.
Вiн оббiгав усi вулицi, а золота не знайшов. Втомився i зголоднiв. I ось, змучений цiлоденною бiганиною, вiн
присiв вiдпочити бiля дверей багатого купця мiстера Фiтцуоррена. Там його побачила кухарка – зла жiнка.
– Що тобi тут треба, ледащо? – закричала вона на бiдного Дiка. Спасу немає вiд цих жебракiв! Якщо ти зараз
же не заберешся звiдси, я обiллю тебе помиями!
А тут якраз повертався додому сам мiстер Фітцуоррен. Вiн побачив брудного й обiрваного хлопчика й

85
запитав його:
– Чого ти тут сидиш? Ти вже не маленький, мiг би працювати. Мабуть, ледачий?
– Що ви, сер! – вiдповiв Дiк. – Я зовсiм не ледар. Я радий би працювати, та нiкого тут не знаю.
– Бiдолашний. Ну, вставай! Пiдемо зi мною.
I вiн вiдвiв хлопця у свiй дiм, наказав нагодувати i дати йому посильну роботу.
I жилося б Дiковi щасливо в домi доброго купця, якби не зла кухарка. Вона щоразу нагадувала йому:
– Пам'ятай, ти маєш виконувати тiльки мої накази. Швидше повертайся! Помий каструлi, почисть плиту,
розпали вогонь, перемий посуд, та швидше, швидше, а то!..
– І вона щоразу замахувалась на Діка черпаком.
А то, бувало, била хлопчика щiткою для миття пiдлоги i взагалi усiм, що трапляло пiд руку. Врештi-решт про
таке її поводження з Дiком дiзналася мiс Алiса, дочка мiстера Фiтцуоррена. Алiса застерегла кухарку, що
вижене її, якщо вона не стане добрiшою до Дiка.
Кухарка стала трохи тихiшою, проте на Дiка звалилася нова бiда. Лiжко Дiка стояло на горищi, а там завелися
мишi та щури. Вони не давали хлопцевi спати.
Якось Дік, почистивши одному пановi черевики, заробив пеннi й вирiшив купити за цi грошi кiшку.
Наступного дня вiн побачив дiвчинку з кiшкою на руках i попросив її:
– Продай менi кiшку за пеннi!
– Що ж, берiть, пане! – вiдповiла дiвчинка. – Хоча моя кiшка коштує значно дорожче: вона прекрасно ловить
мишей.
Дiк вiднiс кiшку на горище й нiколи не забував вiддавати їй залишки вiд свого обiду. Не минуло й кiлькох днiв,
як мишi й щури вже не докучали йому, а вiн мiг мiцно спати ночами.
Якось один iз торгових кораблiв мiстера Фiтцуоррена почав готуватися в далеке плавання. За звичаєм, слуги
купця могли дати капiтановi на продаж якiсь свої речi чи грошi на придбання товару. От купець запросив усiх
слуг до себе й запитав, що вони хочуть продати.
У кожного знайшлося що-небудь на продаж. Тiльки у Дiка нiчого не було.
– Немає у мене нiчого, – сказав бiдний Дiк. – Ось хiба що кiшка... Я її недавно купив за пеннi у однiєї
дiвчинки.
– То давай свою кiшку! – сказав мiстер Фітцуоррен. – Може, вона принесе тобi щастя.
Важко було хлопцевi розлучатися зi своїм другом, та все ж пiшов на горище, принiс i вiддав кiшку капiтановi
корабля i, зiтхнувши, мовив:
– Тепер мишi й щури знову не даватимуть спокою. Всi посмiялися над незвичайним "товаром" Дiка, тiльки
мiс Алiса пожалiла хлопчика i дала йому кiлька пеннi на нову кiшку.
Кухарка, побачивши це, позаздрила Дiкові й почала ще дужче знущатися над ним i насмiхатися, що той вiддав
на продаж кiшку.
– Як ти гадаєш, – казала вона, – за твою кiшку дадуть грошi, яких би вистачило на купiвлю дрюка, аби тебе
ним лупцювати?
Зрештою, бiдний Дiк не витримав i вирiшив тiкати. Зiбрав вiн свої скромнi пожитки i рано-вранцi рушив у
дорогу. Дiйшов вiн до Холлоуейя, присiв там на каменi – цей камiнь і досi зветься Каменем Уiттінгтона – і
почав роздумувати, яку дорогу йому обрати.
I, доки роздумував, дзвони Бау Черч – а їх на той час було всього лише шiсть – почали дзвонити, й Дiковi

86
здалося, нiби вони проказують до нього:

Повернися в Лон-дон,
Дзiнь-дон! Дзiнь-дон!
Лорд-мер Уiттінгтон.
Дзiнь-дон! Дзiнь-дон!

"Я – лорд-мер1 – здивувався Дiк. – Та я будь-що стерплю, якби тiльки стати лорд-мером i роз'їжджати в
розкiшнiй карелi. Якщо, врештi-решт, менi судилося стати лорд-мером Лондона, то я, мабуть, повернусь i не
зважатиму на лупцювання та лайки кухарки".
Дiк повернувся i, на щастя, взявся до роботи ранiше, нiж зла кухарка ввiйшла до кухнi.
А тепер рушимо услiд за кораблем до берегiв Африки. Корабель з кiшкою на борту довго плив морем.
Нарештi вiтер пригнав його до того африканського берега, де жили маври. Маври натовпом збiглися
подивитися на морякiв, а коли ближче познайомились з ними, охоче почали розкуповувати все, що привезли
англiйцi.
Капiтан послав зразки кращих товарiв царевi цiєї країни. Той був дуже задоволений i запросив капiтана та
його помiчника до себе в палац на обiд. Гостей посадили на дорогi килими. Цар i цариця сiли на пiдвищеннi.
Та лиш встигли рознести страви, як до залу увірвалися сотнi мишей та щурiв i вмить з'їли всi наїдки. Капiтан
був вражений побаченим i запитав:
– Як ви терпите, щоб якiсь бридкi гризуни безчинствували на вашому столi? I часто це буває, ваша
величнiсть?
– На жаль, – зiтхнув цар, – щоразу, коли вносять їжу. Мої радники i вченi ламають голови, що вдiяти, проте
виходу не знаходять. Я вiддав би половину моїх багатств, якби тiльки позбутися цих бридких iстот.
– У нас в Англiї, – сказав капiтан, – у кожному домi є тварина, яка ловить мишей та щурiв. Її звати кiшка. А
хiба у вас кiшки не водяться?
Цар попрохав детальнiше описати кiшку, проте нiхто iз його слуг її нiколи не бачив. I тодi цар запитав, де ж
можна дiстати цю дивовижну тварину.
– У нас є одна на кораблi, – сказав капiтан. – Та, правду кажучи, не хотiлося б з нею розлучатися, бо мишi й
щури знищать усi нашi товари.
Але цар так просив капiтана продати йому кiшку! Вiн навiть пообiцяв заплатити за неї золотом і
дорогоцiнним камiнням.
– Ну, що ж, – мовив капiтан, – я принесу її вам.
I вiн пiшов по кішку. А тим часом для гостей приготували новий обiд. Капiтан узяв кiшку і прибув у палац
якраз вчасно: на столi вже хазяйнували щури. Тiльки-но кiшка побачила їх, вирвалась iз рук й кинулась на
щурiв. Цар був у захватi, а цариця попросила:

– Нехай ця кiшка залишиться у нас! – i звернулася до царя: – Дайте за неї капiтану все, що вiн побажає!
Цар закупив у капiтана всi товари, якi були на кораблi, а за кiшку заплатив у десять разiв бiльше, нiж за все
iнше. Незабаром капiтан з попутним вiтром вирушив до Англiї.
Після вдалої подорожi вiн щасливо дiстався Лондона, одразу ж з'явився до мiстера Фiтцуоррена, щоб

87
розповiсти про подорож і про те, як вигiдно продав його товари. Мiстер Фiтцуоррен був дуже задоволений
такими вдалими торгами. Але коли капiтан розповiв йому про небувале везiння з кiшкою Діка й вiдкрив
скриньку з золотом i дорогоцiнним камiнням, це його вразило.
– Запросіть-но сюди швидше мiстера Уiттiнгтона! – наказав Фiтцуоррен.
Дiк саме чистив каструлi. I як був, у фартусi, весь у сажi, з'явився до свого хазяїна. Той запропонував йому
сiсти, звернувся до нього "мiстер Уiттiнгтон", так що бiдний Дiк вирiшив, що над ним просто насмiхаються.
Але мiстер Фiтцуоррен розповiв йому, що сталося, i показав скриньку з його скарбами.
Дiк був на сьомому небi вiд щастя. Вiн попросив хазяїна прийняти в дар хоча б частину його багатств: адже
вiн почувався зобов'язаним мiстеру Фiтцуоррену за його добре ставлення.
– Нi, – вiдповiв чесний купець, – це все ваше. I я не сумнiваюсь, що ви дасте усьому раду.
Тодi хлопець попросив хазяйку й Алiсу взяти як дарунок частину його багатств. Але вони також вiдмовились,
запевняючи, що радiють його удачi. Та не мiг Дiк залишити все багатство собi. Вiн зробив подарунки капiтану,
його помiчниковi, усiм слугам мiстера Фiтцуоррена. Навiть злiй кухарцi.
Мiстер Фiтцуоррен порадив Дiковi запросити доброго кравця й одягнутися, як належить джентльмену, й
запропонував також залишатися в його домi, поки не підшукає собi кращого.
I ось Уiттiнгтон одягнув модний костюм, капелюха, став елегантним i привабливим. I мiс Алiса, яка ранiше
тiльки жалiла його й намагалася чимось допомогти, тепер побачила, що Дiк мiг би бути її нареченим. Сам же
Дiк Уiттiнгтон тiльки й думав про те, як би догодити мiс Алiсі, й постiйно дарував їй рiзнi прикраси.
Мiстер Фiтцуоррен помiтив їхнє взаємне кохання. Незабаром вiдбулося весiлля.
З iсторiї вiдомо, що мiстер Уiттiнгтон і його дружина жили багато й щасливо. Рiчарда Уiттiнгтона обирали
шерифом Лондона i тричi лорд-мером, а за Генрiха V його вшанували лицарським званням.
До 1780 року можна було бачити постать сера Рiчарда Уiттінггона з кiшкою в руках, висiчену iз каменю над
аркою старої Ньюгетської тюрми, яку вiн, мабуть, забувши про своє минуле, наказав побудувати для жебракiв
i бродяг.
----------------------

1 Лорд-мер – міський голова.

Король Іоанн, кентерберiйський абат i чабан

За короля Iоанна жив у Кентерберi абат. Жив вiн пишно та багато. Сто монахiв щодня обiдали з ним у
трапезнiй монастиря, i повсюди його супроводжувало п'ятдесят лицарiв у оксамитовому вбраннi,
прикрашеному золотими ланцюгами.
А король Iоанн просто не терпiв, коли когось iз його пiдданих шанували бiльше, нiж його самого. Якось вiн
викликав кентерберiйського абата до себе. Абат, а разом з ним i вся його свита, постали перед королем.
Король вийшов назустрiч абату i мовив:
– Як поживаєш, святий отче? Чув, ти утримуєш ще пишнiший двiр, нiж я. Це принижує нашу королiвську
величнiсть.
– Ваша величнiсть, – вiдповiдає абат, низько вклонившись, – усе, що я витрачаю, це дари благочестивих

88
прочан нашому абатству. Благаю вашу свiтлiсть не гнiвитися за те, що я витрачаю на наше абатство всi грошi,
що належать нам.
– Е нi, шановний абате! – мовив король. – Усе, що у нашому славному королiвствi, – все належить тiльки нам.
Ти не можеш утримувати такий пишний двiр i ганьбити короля! Та я великодушний, i, якщо ти вiдповiси менi
на три запитання, я збережу тобi життя i багатство.
– 3 великою радiстю, ваша величнiсть, – вiдповiв абат, – наскiльки вистачить мого бiдного розуму.
– Скажи менi, – мовив король, – де середина землi? I скiльки часу менi треба, щоб об'їхати навколо землi? I,
нарештi, вiдгадай, що я думаю.
– Ваша величнiсть, мабуть, жартує, – пробелькотiв абат, не знаючи, як вiдповiдати.
– Незабаром ти побачиш, що це не жарти, – сказав король. – Якщо до кiнця тижня не вiдповiси на всi три
запитання, позбудешся голови.
З важким серцем повертався абат додому. Найперше вiн заїхав до Оксфорда, гадаючи знайти там ученого
мужа, котрий допомiг би вiдповiсти на запитання короля. Та не знайшов i, опечалений, поїхав у Кентерберi,
щоб назавжди розпрощатися зi своїми монахами. Дорогою вiн зустрiв чабана.
– 3 поверненням, пане абат! – привiтав його вiрний чабан. – Якi новини вiд нашого доброго короля Iоанна?
– Невтiшнi, сину мiй, невтiшнi, – промовив абат i розповiв, як прийняв його король.
– Не горюйте, пане абат, – втiшав чабан. – Буває, що дурень розгадає те, чого не знає розумна людина. Замiсть
вас у Лондон поїду я. Тiльки позичте менi вашу рясу i пишну свиту.
– Та хiба ж ти зумiєш вiдповiсти на королiвськi запитання?
– Зможу! У вашiй рясi з каптуром мене там нiхто не впiзнає.
Що було абату робити? Довелося погодитись. Вбрався чабан у кращу рясу i в супроводi абатового почту
вирушив до Лондона. Призначеного часу став перед королем Iоанном.
– Вiтаю тебе, пане абат, – сказав король Iоанн чабановi, переодягненому в рясу абата. – Бачу, ти вже готовий
вiдповiдати.
– Так, ваша величнiсть, – вiдповiв чабан.
– Тодi скажи: де середина землi?
– Тут! – вiдповiв чабан i вдарив об землю єпископським жезлом. – А якщо ваша величнiсть не вiрить,
накажiть вимiряти i тодi самi переконаєтесь.
-– Дотепна вiдповiдь. Ти, я бачу, веселун. А тепер вiдповiдай на друге запитання: скiльки часу менi треба,
щоб об'їхати навколо землi?
– Якщо, ваша величнiсть, зводите встати разом iз сонцем i рушите слiдом за ним до наступного сходу, то
якраз встигнете об'їхати навколо землi. Засмiявся король, вдоволений вiдповiддю.
– А я й не знав, що так швидко. Ну, з цим покiнчено. А тепер третє, i останнє, запитання: про що я зараз
думаю?
– Це легко вiдгадати, вата величнiсть, – вiдповiв чабан. – Ваша величнiсть думає, що перед вами сам
кентерберiйський абат, але, як ви зараз переконаєтесь, – тут чабан вiдкинув з обличчя каптур, – це всього
лише його скромний чабан, i вiн прийшов просити вас, аби ви простили i його, і абата. Король розсмiявся.
– Спритний ти хлопець i на розум вдатний. От моє королiвське слово: кентерберійським абатом будеш ти.
– Нi, ваша величнiсть, це неможливо, – заперечив чабан. – Я неписьменний.
– Ну, тодi за свiй бистрий розум ти будеш одержувати вiд абата по шiсть червiнцiв на тиждень. I передай

89
 абату, що я прощаю його!

Джек – пiдкорювач велетнiв

Весело було в селi! Несподiвано звiдкiлясь прийшов страшний велетень Корморан і поселився неподалiк, у
печерi над самою дорогою. Був вiн голодний i злий. Щоранку виходив на дорогу i хапав кожного, хто йому
трапиться: i людину, i барана, i гусака, і порося, i пса. Один чоловiк вiз на пiдводi гриби на базар. Велетень
схопив i зжер його разом з конем – навiть батога не залишив. Такий уже був ненажера!
А жителi села були боягузи. Вони самi приносили йому курей i свиней:
– З'їжте, пане Корморан!
– На здоров'я, пане Корморан!
– Чи не бажаєте ще, пане Корморан?
I кланялись йому до землi.
Корморан розтовстiв, як копиця сiна. Вiн уже перестав виходити на дорогу; валявся увесь день у печерi й
пiдкликав до себе кожного, кого хотiв проковтнути:
– Ей ти, старий, iди-но сюди, та скорiше, я тебе зараз же з'їм!
– Iду, ваша милiсть, iду! – покiрно вiдгукувався нещасний. – Ось вiн я! Їжте на здоров'я!
І жив би велетень Корморан тисячу рокiв i донинi, i з'їв би i мене, i тебе, всiх нас, якби не маленький хлопчик,
котрого звали Джек. Джек був хоробрий, нiкого не боявся; вiн вирiшив покарати велетня, вiдрубати йому
голову. Одного разу вiн встав рано-вранцi, коли всi ще спали, взяв у батька лопату, пробрався тихенько до
печери, де жив велетень, і почав копати яму бiля самого входу. Велетень почув стукiт i прокинувся.
– Хто тут? – крикнув вiн.
Джек нiчого не вiдповiв. Вiн сховався за кущ i став чекати, щоб велетень знову заснув. Людожер довго
крутився на соломi та, нарештi, захропiв. Джек знову взявся за роботу. Працював вiн увесь день. Лише пiзно
ввечерi вдалося йому викопати глибоку яму. Вiн прикрив її сосновими гiлками, а гiлки засипав снiжком.
Здалеку було непомiтно, що тут вирита глибока яма, – здавалося, нiби рiвненька земля. Наступного дня
рано-вранцi Джек пiдiйшов до самої печери i крикнув:
– Гей ти, Корморашко, вставай!
I кинув камiнець прямо у лоб велетневi. Велетень розсердився i вискочив з печери. Вiн хотiв зловити Джека і
з'їсти, але провалився в яму.
Яма була дуже глибока. Велетень пробував вистрибнути з неї, але не мiг: щоразу падав на дно. Спершу вiн
лаявся і погрожував кулаками, а потiм заплакав i почав просити, щоб Джек вiдпустив його на волю.
– Я буду добрий! – кричав вiн. – Я полюблю всiх людей! Я не буду нiкого ображати!
– Я тобi не вiрю! – вiдповiдав йому Джек. – Ти жадiбний i злий людожер. Ось тобi нагорода за твої злочини! I
Джек вiдрубав йому голову. Коли в селi дiзналися про це, всi почали веселитись i радiти.
– Спасибi тобi, що ти звiльнив нас вiд злого чудовиська! – казали Джеку молодi й старi i обнiмали та цiлували
його. А дiвчата подарували йому шовковий пояс з вишитими словами:

Найсмiливiший хлопчина,

90
на iм'я звичайне – Джек.
Перемiг вiн вранцi-рано – Корморана.

Джек пiдперезався ним, наточив свою шаблю i пiшов мандрувати. Дуже йому хотiлося перемогти й інших
велетнiв, котрi ображають i знущаються з людей. Найлютiшим iз таких людожерiв був велетень Блендербор.
Джек тiльки про те й мрiяв, як би перемогти Блендербора, бо вiн ще минулого року викрав у сусiда-коваля
єдину доньку – рудоволосу красуню Дженнi i заховав її у пiдвалi свого неприступного замку. Треба було
вбити Блендербора i звiльнити нещасну дiвчину.
Але настала весна, потiм лiто, а Блендербор не траплявся Джековi. Джек шукав його всюди – i в лiсах, i в
полях, але нiде не мiг знайти. Ось одного спекотного дня втомившись вiд нелегкої дороги, Джек лiг у холодку
i заснув. А саме в цей час повз нього проходив Блелдербор. Побачив вiн сплячого Джека, схилився над ним i
прочитав у нього на поясi такi слова:

Найхоробрiший хлопчина,
На ім'я звичайне – Джек.
Перемiг вiн вранцi-рано – Корморана.

– Цей хлопчисько, – сказав Блендербор, – убив мого рiдного племiнника. Треба йому помститися.
Блендербор був незвичайний велетень. У нього було двi голови – одна маленька, друга – велика, одна стара,
друга – молода. Вони вiчно лаялись i сперечалися. Побачивши сплячого Джека, одна голова закричала, що
його треба зварити, а друга – що його треба засмажити. Вiд злостi вони почали стукатися лобами.
– Зварити! – кричала одна голова.
– Засмажити! – кричала друга.
Угледiвши, що Джек проснувся, вони одразу прикусили язики, вдали з себе добрих і заспiвали:

Ми тебе, маленький, любим!

Приласкаєм, приголубим!
Вiднесем тебе у лiжко!
Якщо хочеш – у колиску?
Пригостимо ескiмо!

Тут вони засмiялись i пошепки сказали одна однiй:

– Ну, а потiм i з'їмо!
Вони думали, що Джек спав, але вiн прекрасно все чув. Хлопець зрозумiв, що двоголовий людожер хоче
забрати його до себе в палац i з'їсти. Вiн спробував утекти, але Блендербор схопив його за ногу, засунув у
кишеню, принiс до себе в палац i, нiжно погладивши по головi, поклав у лiжко.
– Добранiч, – сказала одна голова.
– Приємних снiв, – додала друга.
Вони обидвi вклонились йому, але Джек чув, як одна голова сказала за дверима iншiй:
– Коли цей хлопчисько засне, його треба буде ляснути дрючком, покласти в каструлю i зварити.

91
– Нi, засмажити! – закричала друга.
– Нi, зварити!
– Нi, засмажити!
Джек схопився з лiжка i забiгав по кiмнатi. "Треба рятуватись, треба втiкати! Але дверi замкненi, а на вiкнi
залiзнi грати".
I ось вiн схитрував: узяв велике полiно, що валялося бiля печi, поклав його замiсть себе на лiжко i накрив
ковдрою. А сам сховався за пiччю i став чекати.
Чекати довелося недовго. Раптом увесь дiм затремтiв од важких крокiв, то велетень спускався сходами.
Розчинились дверi, й Блендербор увiйшов до кiмнати, де заховався Джек. У руках у нього був дрючок. Вiн
пiдкрався до лiжка i вдарив щосили по ковдрi, пiд якою мав лежати Джек.
А хлопець тим часом сидiв за пiччю живий i здоровий.
– Нарештi я покiнчив з хлопчиськом! – вдоволено сказав велетень i вийшов, не зачинивши за собою дверi.
Джек на радощах засмiявся й тихенько вибiг за ним. Велетень повернувся до своєї спальнi, упав на лiжко й
заснув. Джек став нишпорити у нього пiд подушкою і витягнув великого ключа, на якому було написано:
"Ключ вiд пiдвалу". Це був ключ вiд того самого пiдвалу, де мучилась у неволi донька коваля – красуня
Дженнi. Джєк побiг у пiдвал, вiдчинив дверi, випустив нещасну дiвчину, а сам повернувся до кiмнати й
одразу ж мiцно заснув.
Зранку вiн прокинувся i пiшов до велетня. Побачивши його, велетень затремтiв.
– Ти живий? – запитала одна голова.
– Хiба ти не помер? – запитала друга.
– А чого менi помирати? – сказав Джек.
– Але ж уночi тебе так огрiли дрючком! – дивувалася одна голова.
– І вбили на смерть! – додала друга.
– Пусте! – засмiявся Джек. – Такi удари для мене не страшнi, то наче мишка зачепила мене хвостом.
"Ну й силач! – подумав велетень. –– Недарма вiн перемiг Корморана. Для нього мiй дрючок – мишачий хвiст.
Треба тiкати, щоб вiн не вбив ще й мене. Але куди тiкати? Де ховатись?"
– На дах! – сказала одна голова.
– В пiдвал! – сказала друга.
– Нi, на дах!
– Нi, в пiдвал!
Доки вони сперечалися, велетень стояв на мiсцi. Вiн не знав, яку з голiв йому слухати.
Джек швидко скочив на стiлець i одним ударом вiдрубав йому обидвi голови. Вони покотились сходами, i
кожна й далi сперечалась:
– Нi, на дах!
– Ні, в пiдвал!
Упоравшись iз велетнем, Джек поспiшив додому. Усе село вже знало про його нову перемогу. Його зустрiли
веселими вигуками:
– Хай живе хоробрий Джек!
Особливо щасливим був батько красунi Дженнi, могутнiй сiльський коваль. Вiн подарував Джековi коня, i той
одразу ж рушив у далекi краї боротися з велетнями i злими чудовиськами, якi знущаються над людьми.

92