Стефанович Микита, 5 курс, польська та українська мова та література

РОБОТА № 9 на тему «Вертеп» А. Любченка: жанр, проблематика,

персонажі, художні особливості»

Вже через рік після написання твору автор вступив в об’єднання

Пролітфронт – спілка, яка ідейно протистояло офіційній Всеукраїнській Спілці
Пролетарських Письменників, більшість членів якої, розробляючи теми
пролетарського інтернаціоналізму та соцреалізму, виконували політичне
замовлення керівної партії з пошуку націоналізму та західних впливів у художній
творчості письменників.
І, прочитавши «Вертеп», швидко стає зрозумілим, чому на позиції
соцреалізму автор так і не пристав до кінця свого життя по еміграціях – твір
сповнений імпресіоністичних та експресіоністичних домінант та гри з формами
- всього того, що діяло на противагу реалізмові, мало на меті відтворити особисті
враження та спостереження мінливих миттєвих відчуттів і переживань, природу,
поділитися власними почуттями зі споглядальником твору, вплинути на нього.
У творі на всіх рівнях проглядається ода модернізмові, як форватору змін
стилю, життя, історії – вже у першому ж реченні автор з неприхованим епатажем
ставить читача перед фактом, що «дійство не має анічогісінько спільного з тим
своєрідним розумінням, якого надавали й надають слову «вертеп» не тільки наші
північні сусіди, але й чимало наших байдужих земляків» та «…у нашому вертепі
все буде трохи інакше. Адже протягом останніх віків багато-багато чого
змінилося, тому й абсолютна аналогія з колишнім неможлива», та майже зразу
занурює у ритмічно-імпресіоністичну атмосферу, від якої майже не відійде
протягом наступних новел: «…Годі! Придивіться краще до цих смарагдових
акордів,— хіба не зворушують вас? До цієї принадної плинності аквамарину,—
хіба не поема тихих вечорів на далеких лагунах? До цих разючих, фіалково-білих,
як блискавки, скерцо,— хіба раз по раз не стискається серце й не скрикує ваша
кров?».
 Перед тим, як перейти до глибшого аналізу «Вертепу», слід визначити його
жанр. Цього разу це зробити не складно – твір складається зі вступу, визвання
автора читачам у кінці («СЛОВО ПЕРЕД ЗАВІСОЮ», «НАКАЗ») та кількох
новел, які часом пов’язані сюжетом, а часом стоять осібно (*новела - невеликий
за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним
фіналом, сконденсованою та яскраво вимальованою дією): «СОЛО
НЕПРИКАЯНОЇ ЛІРИКИ», «МЕЛОДРАМА», «MYSTERE PROFANE»,
«СЕАНС ІНДІЙСЬКОГО ГАСТРОЛЕРА», «ТАНОК МІСЬКОГО ВЕЧОРА»,
«ПАНТОМІМА», «ЛЯЛЬКОВЕ ДІЙСТВО АБО ПОВСТАННЯ КРОВІ»,
«АТЛЕТИКА», «НАЙМЕННЯМ ЖІНКА» - загалом 11 частин – а якщо
розглядати це число в розрізі нумерології, то «1» позначає енергію, а дві одиниці
поряд – її невичерпний запас та силу, що перекликається із посилами кожної
історії.
Висновком можемо сказати, що «Вертеп» Любченка – це повість (роман) у
новелах (широкому загалу в українській літературі цей жарн відомий завдяки
«Вершникам» Яновського (1935)) - складний за побудовою епічний прозовий
твір, у якому широко охоплені життєві події певної епохи (у випадку «Вертепу»
- столичне життя в Харкові в кінці буремних 20-х років); складається з окремих
новел, об’єднаних спільним задумом (сенс якого Любченко підбиває в останній
частині: «Йдіть, не забуваючи: — що шалено-швидко пролітають наші дні,
мчать життям…», «Будьте молоді! — бо тут визнають тільки сміливих і
здібних…», «Пам’ятайте: — наша молодь… вона в своїй більшості кріпка, як
сама земля», «нова Жінка і стане у всій своїй непохитній величній красі.
Шануйте її, коли хочете шанувати себе!», тощо).
Щодо проблематики «Вертепу», одного із найпомітніших явищ
ваплітянської прози, то в ньому письменник спробував філософськи осмислити
соціальні процеси в країні після буремних подій початку сторіччя, синтезувати
естетику романтики вітаїзму зі світоглядом нової людини (що, як на мене,
найкраще підсумовується діалогом ліричного героя із Буддою: «Хай живуть
протиріччя, що постійно рухають все вперед! Хай живе чудесна рухома
рівновага!»).
В цьому невеличкому за обсягом творі А. Любченко зміг передати дух
епохи в єдиному і множинному (маленька дівчинка, як аналогія до людини в
нових часах, пісня молоді, як вічного двигуна розвитку суспільства), розгорнув
ідею часу й простору як континуум вічного у змінному («Шалено-швидко
пролітають наші дні, мчать життям, як розлогими степами…», «Це значить:
день у день якнайбільше змагатись, будувати, жити, любити»), взаємодії
активного і пасивного способів екзистенції (полеміка із Буддою, діалог двох
людей похилого віку щодо змін у суспільстві).
«Вертеп» написаний мовою відтінків, тонких мазків, в яких сутність
ліричного образу маніфестується з музичністю його словесного, звукового й
синтаксичного вираження («…задрібцюють цимбали, засвищуть флейти,
залунають фанфари, зареве шалений тромбон,— здійметься, як це часто буває,
ціла гуртовина невгавучих, оскаженілих звуків, що різко пройматимуть ваші
істоти й нарешті розірвуть оцю завісу», «…повз ваше вікно пливе напій, якому
не можуть дорівняти найдосконаліші вироби. За вашим вікном, де чорні хрести
й зелене кипіння, грайливо іскриться прохолодне бодрене вино», «Галло! Понад
двадцять п'ять мільярдів тонн рудого вугілля найліпшої якості! Напружене,
буркітливе стакатто цифр... Бо не відомо, скільки ще лежить понад цими
мільярдами… Буркітлива, інтригуюча музика цифр»).
Поліфонічне звучання мотивів, продовження чи орнаментальне
повторення їх у кожній новелі справляють враження вміло оркестрованої фуґи
(«Хай,— кажете ви,— живуть протиріччя, що рухають все вперед, хай живе
повсякчасна змінність!» - новела «СОЛО НЕПРИКАЯНОЇ ЛІРИКИ», «Хай живе
те, що дає нам буття, найцінніша людська цінність! Хай живуть протиріччя,
що постійно рухають все вперед! Хай живе чудесна рухома рівновага!» - новела
«СЕАНС ІНДІЙСЬКОГО ГАСТРОЛЕРА»).
Так, із новели в новелу переходить мотив життя і смерті, набираючи щораз
нового звучання, нової інтерпретації, філософського тлумачення, хоча подеколи
він поступається місцем другорядному і сам слугує тлом конкретного
соціальнопсихологічного спостереження («стіни вашого міського будинку
просто межують із кладовищем», «…смакуючи сік цих солодких рослин, що
зросли на могилах…», «А дід-Мороз? — спитаєте ви. За пухнастого дідуся
дівчинка забула… Дівчинка згадає, але більше його не побачить. Ніколи. І це
дуже добре»).
Весь твір (загальний сюжет та множинність мотивів, з яких він
складається) був свідомо замкнений автором у «герменевтичне коло» і зіпертий
на логіку циклічності. «Вертеп» можна структурувати по-різному, і щоразу це
буде інший інтерпретаційний «ключ» до тематично-композиційної будови твору.
Як вже зазначалося вище, автор будує «Вертеп» з одинадцяти фрагментів
(новел), на перший погляд, ніби тематично й сюжетно не зв'язаних між собою.
Ці новелки великою мірою самодостатні й динамічні, як кінокадри, завдяки чому
витворюється панорамне полотно досить широкого ідейного плану, дії
комулятивно концентруються, а мова персонажів злютовується в "лаконічне
багатоголосся".
Завдяки макросюжетному рухові "кінокадриків" або, використовуючи
одну із назв новели "Вертепу", "ляльковому дійству" перед очима читача
розгортаєтся динамічна картина цілої культурної епохи України доби ВАПЛІТЕ.
Попри свою назву, повість не має звичної вертикальної вертепної
структури, її побудова нагадує радше горизонтальну сценографію: посередині —
кімната, простір, що його займає оповідач; з правого боку — вікно, з якого видно
цвинтар, з другого боку — ліве вікно, що виходить на місто.
Крім того, у першій новелі наголошується, що це буде «удосконалений
вертеп», який можна «хутенько й легенько пересувати на яку завгодно
відстань», — таким чином, автор відверто постулює, що дія може відбуватися у
будь-якому місці, до того ж, героями, чи діючими персонажами у цьому вертепі
будуть "почуття, думки, окремі слова, окремі образи або й самі живі істоти".
Зазделегідь визначаючи, що саме буде у центрі уваги оповідача, та уточнюючи
сценографію свого вертепу, автор тим самим підводив нас до розуміння власного
творчого задуму.
Цікавим художнім наративним рішенням автора є творення «відкритого»
твору, в якому реципієнт стає співавтором. Крім того, не варто забувати, що
Любченко у цій повісті створив умови існування для потенційного читача,
втягнувши його у гру. Сам автор як скриптор вписався у текст в образі наратора-
конферансьє («СЛОВО ПЕРЕД ЗАВІСОЮ») та створив власне наратора, крізь
призму свідомості якого реципієнт сприймає змальовувану дійсність, тобто
створив тип акторального наратора.
Останній робить з реципієнта не лише слухача, а навіть виконавця власної
волі: «Уявіть собі: просто був такий день, коли ви лишились на самоті почали
чомусь упорядковувати свого стола , ви одну п'одній починаєте витягати й
розкопувати важкі шухляди. І... натрапляєте ви на кілька блокнотів» .
З цього часу «Ви» є спостерігачем, учасником подій, саме «Ви» мандруєте
з новели в новелу, «Ви» об'єднуєте їх, «ви комбінуєте з них, скільки можливо,
різні ситуації, - одне слово, несподівано й захопливо творите якийсь
многобарвний твір». Тобто читач стає однією з діючих фігур повісті.
Персонажі кожної новели являють собою «провідників», через яких читачу
передається відчуття часу та епохи.
Герой другої новели «СОЛО НЕПРИКАЯНОЇ ЛІРИКИ» ставить питання
плинності життя і важливості ловити кожну мить, яка є унікальною і ніколи не
повторюється двічі. Образ днів, що пролітають безповоротно, виявляється через
символ старих записних блокнотів, які можна знайти у важких шухлядах.
Героїнею «МЕЛОДРАМИ» стає жінка, яка ходить до свого чоловіка на могилу,
продовжуючи тему життя та смерті, у «MYSTERE PROFANCE» автор через
романтичного ліричного героя показує безтурботний, життєстверджувальну
вранішню прогулянку (що контрастує із минулою новелою) («І ніби переповнена
чаша розливається рікою. І шепіт, вигук, крик; тиск, поштовх, вибух… І
беззвучний тріск розірваних зв’язків… Стверджується велич природної стихії.
Ти сам – стихія»), герой наступної новели «СЕАНС ІНДІЙСЬКОГО
ГОСТРОЛЕРА» полемізує із Буддою та вирішує питання: що краще – нірвана
без надміру почуттів, чи страждання, що перемежовуються з радістю? Любченко
вибирає для себе і читача другий варіант. Ця новела – найяскравіший зразок
романтики вітаїзму у творі «Вертеп» («Своїм прикладом ти показуєш, як між
пустелею і життям обирати життя»).
Ліричний герой «ТАНЦЮ МІСЬКОГО ВЕЧОРА» перекликається із
«MYSTERE PROFANCE», проте оспівуючи романтику вже не вічної природи,
яка тільки-тільки почала активно опановуватися технологіями людини, а міста,
використовуючи вишукану ритмомелодику для передачі темпу столиці:
«Праворуч у закутку вихоплюється купка змовних скрадливих кашкетів, що
поспіхом оглядають зброю і падають у пітьму — ліворуч поспіхом цокотять
запізнені машинки, прокладаючи на завтра стежку до суворого вироку. Спереду
всіма силами тягнуться в привабливу далечінь, заповзято розвівають морок
облуд, розчищають дорогу від спадкових згубних спокус; ззаду…».
Герой «ПАНТОМІМИ» - маленька дівчинка – вже постає у рисах не
стільки імпресіоністичних, скільки експресіоністичних. Вдало передана
психологія дитини, автор знаходить для своєї героїні такі дефініції: «велика
радість, великий химерник, великий бунтар і жорстокий сміливець» і стверджує,
що народ, який не любить дітей – не має майбутнього. Що теж перекликається з
темою життя як оновлення та руху вперед.
Герої «ЛЯЛЬКОВОГО ДІЙСТВА» - двоє немолодих чоловіків, які ведуть
дискусію про жінку майбутнього та проблеми молоді – передають проблематику
психологічної перебудови суспільства, намагаються, як і тогочасні читачі,
знайти відповідь, добре це чи зле: «— Ну, що ви тепер скажете? — питає
високий, похапцем ізсовуючи капелюха на потилицю і почуваючи себе тільки
переможцем; — Еге ж! А що ви тепер скажете? — відповідає йому другий,
спокійно й добродушно посміхаючись та зовсім не почуваючи себе
переможеним».
«АТЛЕТИКА», яка описує процес праці робітника, не полишає за рамками
«портрету епохи» концепцію «надлюдини» та соцреалістичної традиції – тут
герой - гімн людській праці, робітник, що працює біля доменних печей, людина,
здорова духовно й фізично. Любченко, описуючи процес праці робітника, постає
майстом деталі, чітко перераховуючи все, що виготовляється на заводі: руда,
чавун, сталь, вугілля.
Власне, всі моделі персонажів, ролі образу автора маємо змогу бачити в
останньому фрагменті «Вертепу» — «НАКАЗІ». У ньому не тільки
закільцьовується обрамлення, а водночас сублімуються інтелектуально-
настроєві імпульси попередніх новел.
Аркадій Любченко – видатний український письменник, редактор.
Активіст літературних об’єднань «Гарт», ВАПЛІТЕ, Пролітфронт. Своєю
творчістю представляє стиль «романтики вітаїзму», продовжує та переосмислює
ключові ідеї Хвильового, що найяскравіше виявляється в його повісті у новелах
«Вертеп».
 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Варт P. Від твору до тексту // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової
літературно-критичної думки XX ст. / За ред. M. Зубрицької. — Львів:
Літопис, 1996.
2. Гаморак Ю. Аркадій Любченко // Українське слово: Хрестоматія української
літератури та української критики XX ст.: У 4 кн. / Упор. В. Яременко, Є.
Федоренко. — K.: Рось, 1995. - KH. 4.
3. Еко У. Поетика відкритого твору // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової
літературно-критичної думки XX ст. / За ред. M. Зубрицької. - Львів:
Літопис, 1996.
4. Любченко А. Вертеп // Любченко А. Вибрані твори / Вступна стаття, упор.,
прим. Л. Пізнюк. — K.: Смолоскип, 1999.
5. Майфет Г. Аркадій Любченко // Червоний шлях. — 1930. — № 12; Коряк В.
Художня література на сучасному етапі соціалістичного будівництва //
Червоний шлях. — 1931. — № 5-6; Крицький P. Нотатки про художню прозу
// Критика. — 1929. — № 9; Полторацький O. Аркадій Златоуст // Нова
генерація. — 1930. — № 5, № 8-9; Юринець В. Інтермедія // Літературний
ярмарок. — 1929. — №5.
6. Ткачук М. Майстерність викладових форм новел Аркадія Любченка //
Наративні моделі українського письменства. — Тернопіль: ТНПУ,
Медобори, 2007.
7. Шерех Ю. Колір нестримних палахтінь («Вертеп» Apкадія Любченка) //
Друга черга. — Сучасність, 1978.