Слово про маму

Херсон

2017
УДК 392.317
С 48

Слово про маму / упор. В. В. Кузьменко,

С 48 Н. В. Слюсаренко. – Херсон : КВНЗ «Херсонська
академія неперервної освіти», 2017. – 39 с.

Видання присвячене мамам співробітників КВНЗ

«Херсонська академія неперервної освіти». Книга репрезентує
інформацію про життєвий шлях наших мам, їх риси характеру,
вплив на становлення і розвиток дітей, а також привітання для
них з Днем матері.
Для освітян, підростаючого покоління та широкого кола
громадськості.
УДК 392.317

Матеріали представлено в авторській редакції.

© КВНЗ «Херсонська академія

неперервної освіти», 2017

2
 ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА……………………………………………………………………………...4

ВОНИ ПІШЛИ У ВІЧНІСТЬ…………………………………………………...5

Ващенко Віра Данилівна (1934-2014)……………………………..5

Жакоміна Варвара Гнатівна (1896-1967)………………………..6
Ковальська Галина Петрівна (1949-2006)……………………...8
Кузьменко Галина Василівна (1912–2003)……….………....10
Малицька Лідія Андріївна (1941-2010)……………………......12
Ніколаєва Наталія Василівна (1930-1997)…………………...14

МАМА ЗАВДЖИ ПОРУЧ…………………..................................19

Бондюченко Олена Іванівна…………………………………………..19

Голобородько Євдокія Петрівна………….………………………….20
Горобець Катерина Яківна……………………….………………….….21
Кондратенко Галина Миколаївна…………………………………….23
Кузьменко Олена Мартиянівна……….………………………….…..25
Кузьменко Юлія Василівна………….………………………………....27
Мартиненко Тетяна Володимирівна……………………………....28
Обух Наталя Василівна…………………………..……………………….29
Отиченко Світлана Михайлівна………..……………..…………….31
Святець Ольга Михайлівна ……..…………….………………..…….32
Семенюк Меланія Іванівна…………………..…………….…………..34
Худенко Надія Юхимівна…………………..…………………………….36

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ……………………………………….38

3
 ПЕРЕДМОВА*

День матері – національне свято, день якого офіційно

встановлений державними органами багатьох країн.
Історія цього свята бере свої витоки в  XVII – XIX століттях,
коли у Великій Британії відзначали так звану «Материнську
неділю», під час якої вшановували матерів по всій країні. У США
День матері вперше привселюдно був підтриманий Джулією Уорд
Хоув у 1872 році, як день єдності матерів у боротьбі за мир
у всьому світі. Однак її концепцію не підтримали ні в США, ні
в інших країнах.
У 1907 році американка Анна Джарвіс з Філадельфії
виступила з ініціативою вшанування матерів у пам'ять про свою
матір. Як наслідок, 10 травня 1908 року у Філадельфії відбулося
святкування Дня матері. Цю ідею широко підтримала
громадськість.
У 1910 році штат Віргінія перший визнав День Матері
офіційним святом. У 1914 році президент США Вудро Вільсон
оголосив другу неділю травня національним святом на честь усіх
американських матерів.
Відомо, що «на українській землі вперше його відсвяткували
у 1929 році у Галичині за ініціативою письменниці-феміністки
Ольги Дучимінської. Свято набуло поширення й по всій Україні,
але не надовго. В 30-х роках таке святкування було
припинене»1.
Сьогодні в нашій країні День матері відзначають у другу
неділю травня відповідно до Указу Президента України від
10.05.1999 року № 489/99.
Надзвичайна пошана до матерів не випадкова, адже саме
від них залежить майбутнє кожної держави. Для будь-якої
людини його мати – найперший педагог, який терпляче навчає
першому слову, виховує найкращі риси характеру, привчає гідно
триматися в суспільстві. Мама живе для своїх дітей, часто
приносячи себе в жертву, може вибачити своїй дитині будь-що,
зрозуміти, підтримати в будь-якій ситуації, знайти вихід із неї.
Це видання присвячене найкращим людям у світі – нашим
мамам. Для кожного з нас його мама, без сумніву, є найкращою.
І це дійсно так, бо кожна людина може навести безліч доказів,
що його мама є найкращою у світі!
ВОНИ ПІШЛИ У ВІЧНІСТЬ
*
© Кузьменко В. В., Слюсаренко Н  .В.
1
Мельник Т. 50/50: Сучасне ґендерне мислення : словник / Т. Мельник, Л. Кобелянська. –
К. : К.І.С., 2005. – С. 78.

4
 Ващенко Віра Данилівна
(1934-2014)*
Для кожного з нас найдорожча в житті людина – це,
звичайно ж, мама. Адже саме мама
подарувала нам життя, саме мама
завжди до нас ніжна й уважна. І ніхто
не знає, скільки любові й болю може
вмістити материнське серце, скільки
переживань за своїх дітей воно може
винести. Адже, коли дитина захворіла
або з нею трапилося нещастя, саме
мама її лікує і більше всіх їй співчуває.
А коли діти стають дорослими, мама
так само ділить із ними всі
переживання їх самостійного життя.
Мама супроводжувала нас усе
життя, незважаючи на те, знаходилась
вона поруч або за тисячі кілометрів від
нас. І навіть на порозі своєї смерті
мама турбувалась не про себе, а про нас із сестрою, онуків та
правнуків. Сила материнської любові здатна подолати будь-які
перешкоди й будь-які відстані. І де б ми не знаходилися, мамина
любов, мамині молитви й переживання вберігали нас від
нещасть і життєвих негараздів.
Коли мама пішла з життя, ми з сестрою були в такому
розпачі, що почувались розгубленими маленькими дітьми, які
загубились, хоча у кожної з нас вже давно свої сім’ї, діти та
онуки.
Мама – саме та людина, на прикладах якої ми навчились
вірності, ніжності й любові до близьких людей, поваги та
ввічливості до інших.
Скільки матерів проводжає своїх дітей в подорож, у далеку
дорогу, інколи назавжди, не сподіваючись їх більше побачити,
але кожна мати до останньої хвилини свого життя чекає їх
повернення до рідного дому, як і моя мама.
У житті кожного буває мить, коли так не вистачає мами –
рідної, мудрої, доброї і справедливої. Саме тоді й оживають її
слова й рятують, немов краплина живої води від феї-чарівниці,
що впала на квітку, на пожовклу від спеки траву-мураву. Саме

*
© Мироненко  М. П.

5
тоді й усвідомлюєш, що без матері ти ніхто, і, відкидаючи
гордість, самолюбство, біжиш-поспішаєш вимолити прощення за
спричинений біль. Добре, якщо не пізно...
Мені дуже шкода тих людей, які не розуміють, чи не хочуть
розуміти, що материнські слова, як і вона сама, – це скарб,
дарований самим небом, який треба оберігати, доки є сили.
Я довго думала, з чого почати розповідь про маму. Адже
про маму можна написати багато чого. Кожен вважає, що його
мама найкраща на світі, але наша мама по-справжньому
найкраща, єдина і неповторна.
Завдяки витримці та найсильнішому характеру мама змогла
пережити трагедію, яка сталася в нашій сім'ї 12 червня
1980 року. Мама з татом втратили сина, а ми з сестрою
-середнього брата – він загинув у Афганістані.
Наша матуся – це янгол, який дарований нам Богом. На її
місці б більшість зупинилися та втекли, а вона йшла вперед не
дивлячись на біль, розпач… І досягла бажаного: навчила нас
із сестрою бути сильними і жити з «Вірою»!

Жакоміна Варвара Гнатівна

(1896-1967)*
Мама… Великеє,
Найкращеє слово!
(Т.  Шевченко)
Усі інші слова будуть блідими
і недостатніми для того, щоб збагнути,
відчути і передати безмежний Світ
Матері.
Про це говорять пісні, легенди,
поеми, балади, вінки поезій, збірки
художніх творів, прислів’я, приказки,
крилаті вирази, багатющі приклади
з життя.
А скільки несуть у собі Вічності
навіть окремі словосполучення або
слова: Матір Божа, материнська лю-
бов, материнська ласка, материнське
серце, материнська самопожертва, материнське благословення,
материнська сльоза, материнська мова, материнська школа,

*
© Голобородько   Є.  П.

6
материнське сонце, мамині руки, мамине слово, мамина вишня,
мамина наука, ненька Україна, земля-ненька, нене моя,
Матусенька, рідна мати моя!
Та розповісти про рідну матір дуже непросто. Бо скільки
вона вміла і могла! Бо мало про себе розповідала – усе інших
слухала. Бо завжди перед нею в боргу…
Моя мама – Варвара Гнатівна Жакоміна (Хмільковська) –
була красивою Жінкою, гідною Людиною, доброю Матір’ю.
Народилася та виховувалась мама в сім’ї середняків (не
розкулькулювали їх, бо не було в них найманої сили), де всі
багато працювали. І вдома в нас – хата, кімнати, погріб, сараї,
двір, город, садок, худоба – усе було завжди в порядку
(доглянуте) завдяки маминій турботі і контролю. А якщо ще
взяти до уваги, що не було в той час ні газу, ні електрики,
інколи й води, ні централізованого опалення, ні пральних машин
та засобів для чистки посуду (а топили ж соломою та кураєм), ні
лікарень, ні доріг…
Ми, менші діти, допомагали їй у всьому, бо старші вже або
мали свої сім’ї, або працювали в колгоспі. Мама також трудилася
і на колгоспних ланах. Та все це не заважало їй любити своїх
дітей (нас вижило шестеро) та всіх онуків і правнуків.
Любила мама природу і все прекрасне. Часто, було,
раненько будить мене й каже: «Піди, маленька наша, подивись,
як сонечко сходить, як блищить на сонці роса, послухай, як
пташки співають, а потім знову ляжеш і доспиш».
Нашу маму згадують, хто її знав або чув про неї як про
дуже добру, чуйну людину. Ми, діти, також це бачили
і відчували. Вона могла всіх вислухати, зрозуміти, дати мудру
пораду, підтримати, допомогти. Згадую, як часто, готуючи обід,
вона могла сказати мені: «Принеси, донечка, ще кружку води
долити борщ (чи суп) «на всякого долю». І дійсно, у той
воєнний та повоєнний час багато було перехожих, які просили
хоч водички попити. То мама часто наливала їм тарілку супу чи
борщу, який їла незнайома людина з тремтячими руками, інколи
зі сльозами на очах від вдячності, зворушеності. І нам мама
нерідко доручала віднести щось (бодай варених бурячків)
пухлим діткам, які сиділи в канавах (голодний 1947-й рік).
Ще багато можу наводити таких прикладів. Рідний брат її
загинув на війні, дружина померла (хвороба та голод), то мама
взяла таку участь у цій сім’ї, що діти, будучи її племінниками,
й досі називають її мамою.

7
 Мама говорила мало, але любила слово влучне («Гуртом-
гуртом, та сам», «Відклад не йде на лад»,»Хліб житній, а слово
пшенишне», «Є люди добрі, а є різні, різних більше» і ін.)
і вагоме. Знала немало прислів’їв. То ж, чим довше живемо, тим
частіше згадуємо мамину науку.
Любила наша матуся пісню. Співала народні – ліричні,
жартівливі, обрядові пісні, колядки та щедрівки. Я й зараз їх
співаю з думою та тугою за мамою, зі спогадами про життя сім’ї,
у якій виросла, багато чому навчилася, загартувалася.
Уклін Вам доземний, рідна мамо моя. Світла пам’ять Вам,
наш Ангел-Хранитель.
Зі мною завжди:
«…твоя незрадлива материнська
ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші твої.»

Ковальська Галина Петрівна

(1949-2006)*
Мама це найближча людина, яка
надихає на розвиток і самовдосконален-
ня, допомагає досягати поставлених
цілей, завжди поряд і в радості
і в незгоді. Мама – найдорожча
і найрідніша людина для кожного, вона
ж подарувала нам життя, допомогла
зробити перший крок у цей шалений
світ, подарувала своїй дитині ніжність
і ласку, доброту і щирість, відданість
і незрадливість, красу і силу, а також
багато інших якостей своєї безкінечно
доброї душі. Скільки безсонних ночей
вона провела, доглядаючи і пестячи
своє немовля! Скільки сил і здоров'я
віддала на моє виховання! Саме такою
чудовою людиною була Ковальська Галина Петрівна, яка
народилася 19 липня 1949 року в мальовничому селі Мала-
Олексіївка Яготинського району Київської області у сім´ї селян.
Батько Тарадій Петро Романович та мати Тарадій Любов
Федорівна прості робітники, змалечку привили та виховали
у своєї доньки любов до праці, порядність, чуйність,
*
© Ковальський  В.  І.

8
відповідальність, самостійність і дали путівку до життя,
щоб потім кожного разу пишатися нею.
Після закінчення школи і отримання середньої освіти
у 1966 році, навчалася рік у школі ФЗУ при Черніговському
комвольно-сукняному комбінаті ім. 50-річчя Радянської України.
Після закінчення за розподілом була зарахована в Херсонський
Ордена Леніна бавовняний комбінат на посаду чесальниці
в апаратний цех.
Після виходу заміж і народження дитини, з 1975 року
почала працювати робітницею у совхоз-завод «Янтарний» у цех
садівництва. На цьому підприємстві, за тридцять років трудового
стажу, пройшла шлях від простої робітниці до майстра-
рослинництва 1 класу. За високі виробничі показники
неодноразово розміщувалася на Дошці пошани,
нагороджувалась преміями та почесними грамотами за перемоги
у соціалістичних змаганнях. Крім того, в 1987 році нагороджена
медаллю «Ветеран праці», а у 1989 році занесена в книгу
Трудової Слави.
У 90-х роках була делегована і обрана депутатом
Антонівської Селищної Ради Дніпровського району у м. Херсоні.
Після виходу на пенсію продовжувала працювати, поки
життя не обірвалося трагічно у 2006 році.
Для мене моя мама – найгарніша, найдобріша, найніжніша
і найрідніша людина в цілому світі. Я теж її люблю, люблю
такою, якою вона була, є і буде. І іншої такої немає в цілому
світі.
Я дуже-дуже... безмежно люблю свою рідненьку матусю,
яка виховала мене таким, яким я є зараз. І за це я їй дуже
вдячний.
«Ти учила, як на світі жити,
Буть людиною, не жити у гріху,
І добро без користі творити,
І за це я так тебе люблю,
Рідну матінку мою.
Рідну матінку мою»

9
 Кузьменко Галина Василівна
(1912–2003)*
Мама!!! Перше слово людини!
Перше слово в букварику. Мама –
слово-життя, слово-захист, слово-
радість… Мама – слово, яке надихає нас
на щасливе життя, на творчість, на
звершення, надає нам натхнення
в скрутні і радісні хвилини, допомагає
гордо йти по світу й супроводжує нас до
самої смерті. Заставляє нас бути
хорошими батьками, бабусями,
дідусями… й достойно турбуватися про
наступні покоління.
Мама, мамочка, матуся – це та сама
рідна людина, якій ми завдячуємо своїм
існуванням на цьому світі. Моя мама для
мене сама найкраща в світі, сама щира,
розумна, красива, найдобріша людина на землі. Вона була зі
мною в радості й під час негараздів і старалася завжди
підтримати й допомогти. Якщо я хворів, то вона ввесь час була
поруч і складалося враження, що хотіла перейняти на себе всі
мої захворювання. Завжди цікавилася моїм життям, роботою,
друзями і, якщо вважала за потрібне, вносила свої корективи
в розуміння та бачення мною певних життєвих процесів,
й намагалась спрямувати мою діяльність в необхідне русло.
Часто повторювала улюблені дідусеві вислови: «Учись синку
людиною будеш», «Допоможи людині. Якщо не можеш чи не
хочеш допомогти – не роби їй пакостей», «Ти повинен жити
з любов’ю в серці», «До негараздів у житті відносься з гумором»
та іншими.
На жаль, моя мама вже пішла у вічність. Тому нема змоги
вислухати її мудрі поради, вибачитись за мою неуважність, за
можливо сказане грубе слово, за не проявлену ніжність та не до
кінця висловлену любов. Адже ніжні слова та слова любові ми
в основному говоримо на свята та дні народження, але ж мама
потребувала їх завжди. Це ми починаємо розуміти лише
з роками, з набуттям життєвої мудрості, у більшості випадків
тоді, коли самої рідної людини з нами вже немає.

*
© Кузьменко В.  В.

10
 На долю моєї мами (як і на долю інших односельців) випало
багато випробувань: революція і тяжке й голодне життя після
неї; жорстоке становлення Радянської влади з її експериментами
в сільській місцевості; голодомор, який чудом вдалося
пережити; сталінські репресії; Велика Вітчизняна війна (нині
прийнято про події тих років говорити як про Другу Світову
війну); голод після війни та багато іншого. Однак мама
пригадувала в цих подіях не злидні, а дружні відносини,
взаємодопомогу, веселу дружну роботу, різні пригоди з дітьми,
близькими чи товаришами тощо. І все це було пронизано
любов’ю до рідних, друзів, сусідів, знайомих. Дуже часто ці
спогади забарвлювались гумором.
Моя мама народилася в селі Чулаківка 14  листопада
1912 року й була першою дитиною із шести дітей в сім’ї
Пощикайлів – Василя Никифоровича та Анни Василівни. Тому на
її долю випала необхідність займатися вихованням молодших
сестричок та брата. Цей досвід став їй у пригоді при вихованні
трьох своїх дітей, шести внуків та частини правнуків.
У 1936 році вийшла заміж за мого тата Кузьменка Василя
Михайловича. Сім’я жила не багато, але весело й щасливо.
Виховали трьох дітей (Раїсу, Миколу й Василя) достойними
людьми. Мама працювала в лісгоспі та в колгоспі кухарем
тракторної бригади, а потім стала домогосподаркою, адже
потрібно було доглядати стареньких батьків та онуків. І вона
з честю справлялася з усіма своїми нелегкими обов’язками.
Найбільше бабусиного тепла діставалося онукам. Вони безмежно
її любили.
У якійсь мірі мама була провидицею. Скільки я її памятаю,
вона говорила, що помре на велике релігійне свято. Так воно
й трапилося. Мама відійшла у вічність уранці 15 лютого
2003 року на Стрітення, у велике християнське свято.
Пригадуючи маму, пам’ятаю її завжди усміхненою і ввесь
час в роботі. Адже в селі домашнє господарство в той час було
основою сімейного добробуту, а це вимагало великої
працездатності й великих витрат часу. Тому й нас дітей постійно
залучали до роботи. Мама контролювала виконання доручень,
адже тато ввесь час працював. Тому моя можливість погратися
з друзями прямо пропорційно залежала від швидкості виконання
поставлених завдань й від маминого розуміння бажань дитини.
Не дивлячись на занятість вона завжди смачно готувала різні
страви, ніби змагаючись з бабусею у кулінарному мистецтві. Для
сусідів мама була незаперечним авторитетом у кулінарії, ведені

11
домашнього сільського господарства та у вихованні дітей.
У нашому домі завжди було багато людей. Я не пам’ятаю
жодного дня без присутності друзів, сусідів, родичів, знайомих.
І завжди у мами для них знаходилося тепле слово й якість
смаколики.
Щоб мама відпочивала, я пригадую тільки тоді, коли вона
переїхала жити й виховувати онуків у моїй сім’ї. Разом із мамою
ми влітку завжди виїздили на відпочинок на море. Але й там
вона брала на себе значну частину обов’язків. Як правило, мама
знаходила собі якусь роботу. То їй потрібно приготувати щось
смачненьке для онуків, то зв’язати їм якусь пов’язку, то зробити
коралик чи пілотку… Без діла вона ніколи не була. Своїм
прикладом вона привчала нас працювати. Ввесь час
стверджувала, що тільки наполеглива праця приносить
результати. Якщо хочеш чогось досягти –працюй. Поставив мету
та йди до неї незважаючи на перешкоди, але не заважай іншим
досягти їхньої мети. Мама вважала, що лише постійна праця дає
особистості авторитет і робить її Людиною!

Малицька Лідія Андріївна

(1941-2010)*
Посіяла людям літа свої, літечка житом,
Прибрала планету, послала стежкам споришу…
(Б.Олійник)

Найдорожче для людини – спогади. Їх не відібрати, не

стерти, не загубити. Жодна світлина не в змозі передати ті
почуття, асоціації, що виринають із дитячої пам’яті разом із
образом матері. І мої найтепліші спогади з дитинства пов’язані
саме з матусею.
Завжди усміхнена, лагідний теплий погляд, тільки в очах –
чи то прихований сум, чи то якесь ледь помітне занепокоєння.
Це робило матусю водночас і загадковою, і проникливою. Той
погляд був ніби звернений до душі людини, і, мабуть, тому
ніколи в мене не виходило з дитячою брехнею… А ще руки… То
були руки аж ніяк не доярки, а піаністки. Довгі пальці з нігтями
ідеальної форми, але такі теплі й ніжні. Звісно ж, мамині руки!
Образ матусі завжди в мене асоціюється з квітами та
всілякою сільською рослинністю, особливо городиною. Скільки
ж усього вміщалося в садку навколо хати: чорнобривці, майорці,
*
© Марецька Л.  П.

12
повняки, матіола, мальва, півники, синє море, дубки.
Чорнобривці – це, звичайно ж, головна квітка. Обабіч стежечок,
у помідорах, усюди, де було місце, – панували чорнобривці.
Коли проходиш, зачепиш обов’язково – і розливаються такі
пахощі, аж дух перехоплює! У дворі на почесному місці –
ромашки, флокси, півонії, жоржини… Таких сортів жоржин я не
бачила в жодному дворищі, адже мама виписувала їх поштою,
вишукувала в журналах та газетах, які передплачувалися без
ліку. Не раз чула, як односельці радили знайти нашу оселю за
таким орієнтиром: ідіть прямо, усе прямо, а як побачите хату
в квітах – ото й Малицькі живуть. Тепер я точно знаю, звідки
в мене таке захоплення від усього, що росте, цвіте, плететься
й пахне… Від мами! З-поміж усіх моїх диковинних квіток
найдорожчі – з нашого дворища – ромашки і флокси. Коли вони
зацвітають, таке враження, ніби матуся на гостини завітала,
з тим ароматом відчувається присутність оберегу, захищеності
й спокою.
Може, через оце захоплення квітками, постійну дотичність
до неймовірної краси сільської природи з її простотою і водночас
геніальною неперевершеністю був у мами й неабиякий хист ту
красу словами описувати, по-своєму просто, але так
промовисто. «Як же гарно та рясно клематис зацвів (теж
неабияка матусина гордість!), наче хто вилами синіх квіток
накидав по зеленому стіжку», – і я відразу ж уявляю ту картину.
Та й влучно ж як!
А ще пам’ятаю всілякі смаколики, що тільки й знай
видавала нам мамина піч… Великі хлібини із золотистою
скоринкою (ця частина хліба найсмачніша! Обдирати – зась!),
пиріжки, коржики, рогалики, вертути (куди там сучасним
трюфелям та грильяжам!).
На етажерці завжди лежала розгорнута книжка, журнал
«Радянська жінка» ряснів закладинками. А поруч плетиво,
вишивання… От чого я так і не полюбила, то це шиття. Любила
читати мама, вихопивши якусь часинку довгими зимовими
вечорами або в обідню спеку.
Спитайте, а коли ж то все можна було встигнути? Усе
обійти, усього торкнутися, усе попорати, доглянути нас трьох …
Прокидалася о четвертій ранку на роботу, повернувшись,
будила нас – пора до школи. На столі – гарячий сніданок. Коли?
Як? Тільки тепер дивуюся, звідки ставало сил, де бралася та
життєрадісність, постійне прагнення щось робити, саджати,
вишивати, білити, прикрашати? А може, і справді, створена

13
власноруч краса, усвідомлене почуття задоволення від праці, що
дарує радість і собі, і людям, надають людині сил і натхнення.
Якими словами передати вселенську вдячність за всю ту любов,
милосердя, материнську жертовність? Бракує слів, залишається
тільки пам’ять…
Жити б і жити… Сіяти б, садити і плекати. Пішли ви, мамо,
так зарано й передчасно…
Навчила дітей, як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко – і тихо пішла за межу.
– Лишайтесь щасливі... – і стала замисленим полем
На цілу планету, на всі покоління й віки

Ніколаєва Наталія Василівна

(1930-1997)*

Про деяких людей кажуть, що їх

обличчя осяює посмішка. Саме такою
була Ніколаєва Наталія Василівна –
наша мама, яка випромінювала добро
і любов до кожної людини, завжди
намагалася зрозуміти, допомогти,
підтримати, піти назустріч будь-кому
і в будь-який час.
Мама народилася 16 січня 1929
(по паспорту 1930) року в неве-
личкому селі Макарівка Чекмагу-
шевського району Башкирської АРСР
(нині Башкортостан).
Її батьки (Альошин Василь
Олександрович та Альошина Мотрона
Олександрівна) виховували у своїх дітей (доньки і чотирьох
синів: Петра, Миколи, Михайла і Мефодія) високі моральні якості
та любов до праці.
Мотрона Олександрівна тяжко хворіла, а тому всю жіночу
роботу в хаті та на подвір’ї виконувала маленька Наталка.
Зокрема, мама розповідала, як щодня носила воду з колодязя,
наповнюючи всі відра, каструлі та чашки, бо на велику сім’ю
води треба було багато… Василь Олександрович працював
головою колгоспу, але мав неабиякий хист до педагогіки. Саме

*
© Слюсаренко Н  .В.

14
тому він намагався виховувати не лише своїх, а й чужих дітей.
Мама пригадувала як одного разу Василь Олександрович поїхав
до Чекмагушева по справах, де принагідно купив цілу торбу
цукерок. Коли він повернувся, радості доньки і синів не було
меж. Не було меж і їх розчаруванню, оскільки виявилося, що
цукерки не для них. Василь Олександрович організував у селі
спортивні змагання, а переможців нагородив тими самими
цукерками. Так він намагався залучати і своїх, і чужих дітей до
фізкультури і спорту, виховував з них почуття колективізму,
взаємодопомоги і взаємопідтримки.
Забігаючи наперед, зазначимо, що хист діда до педагогіки
передався нашій мамі, яка могла легко організувати та
направити будь-яку групу дітей в необхідне русло. Це
проявлялося і під час екскурсій, в яких мама брала участь разом
зі своїми та іншими дітьми; і під час «трудового десанту» учнів
загальноосвітніх шкіл на Херсонську базу Головплодовочторгу,
де вона працювала; і під час сімейних свят, на які були
запрошені сусідські діти; і під час відпочинку на морі, де мама
легко знаходила спільну мову з нашими друзями та іншими
молодими людьми.
А дитинство, якого по суті й не було, для мами закінчилося
вже після сьомого класу. Намагаючись допомогти батькам та
якомога швидше отримати вміння і навички, необхідні для
подальшої трудової діяльності, вона пішла вчитися на курси
трактористів та невдовзі отримала відповідне посвідчення.
Щоправда, в ті часи серед тих, хто отримував професію
тракториста було дуже багато дівчат, адже представниці слабкої
статті намагалися опанувати техніку, брати активну участь
у виробництві. До речі, і в подальшому мама не цуралася
«чоловічої» роботи: навчилася їздити на моторолері, на рівні
з нашим батьком (Ніколаєвим Віталієм Олександровичем) брала
участь у будівництві власного будинку (наприклад, запросто
могла крити дах, робити бетон, допомагала в столярних роботах
тощо).
Мама і тато були наче одне ціле. Одружилися в 1952 році.
Жили на Далекому Сході (зокрема, в м. Завітинську Амурської
області), а потім на Півдні України (в м. Херсоні). Вони ніколи не
сварилися, принаймні ми цього не бачили.
Батьки не мали ні педагогічної освіти, ні будь-якого досвіду
педагогічної роботи, але інтуїтивно виховували нас із моїм
старшим братом Валерієм, використовуючи весь арсенал
педагогічних методів та засобів, спрямовуючи свої зусилля на

15
реалізацію в сімейному вихованні всіх, так званих, напрямів
виховання. При цьому мама і тато завжди узгоджували свої
педагогічні дії і, навіть, якщо мали іншу позицію, підтримували
один одного і приймали єдине, на їхню думку, правильне
рішення щодо виховного впливу на дітей.
Змалечку нас привчали працювати. Ми (особливо мій
старший брат Валерій) допомагали батькам на будівництві нової
хати, разом із ними поралися на подвір’ї, вчилися вести домашнє
господарство, куховарити тощо. Одного разу я задумала
приготувати млинці, але була ще маленька та не знала, як це
робиться. Тісто вийшло занадто густе, із грудочками.
Я перелякалася та сховала його в підвал, щоб мама не
побачила. На моє здивування, коли мати повернулася з роботи
(вона працювала експедитором на Херсонській базі
Головплодовочторгу) і випадково натрапила на результат «моєї
праці», вона не тільки не сварила мене, а ще й похвалила та
показала як можна виправити ситуацію. Окрилена, надалі
я намагалася до повернення батьків з роботи приготували щось
їстівне, а бажано і смачненьке.
В нашій родині були розподілені обов’язки. Певні
доручення мали й ми з братом. Так, мені необхідно було щодня
по дорозі зі школи купувати хліб. Одного разу я цього не
зробила. Батько, жаліючи мене, запропонував позичити трохи
хліба у сусідів, але мати не погодилась. Родина вечеряла без
хліба… Цей випадок я запам’ятала назавжди і тепер намагаюсь
чітко виконувати свої обов’язки та дотримуватись своїх
обіцянок.
Пригадую також як у мене в дитинстві виявили
клишоногість. Намагаючись виправити цей недолік, мама
спостерігала за мною щохвилини, підказувала, що і як треба
робити. З її допомогою я досить успішно здолала проблему. Ще
пам’ятаю, як мама, дбаючи про мою осанку, вчила мене ходити
і сидіти з книжкою на голові, забороняла сидіти спираючись
підборіддям на руку, слідкувала за дотриманням режиму дня
тощо.
Чи не найбільше переживаючи за наше здоров’я та
нормальний розвиток, мати завжди піклувалася про здорове
харчування. Зокрема, намагалася готувати смачні, свіжі,
різноманітні, гарячі страви з натуральних продуктів, слідкувала,
щоб ми вживали якомога більше овочів та фруктів, ретельно
пережовували їжу, не переїдали,

16
 Мама чудово вишивала, в’язала і трохи вміла шити. Були
у нас з нею кілька суконь, виготовлених її руками, з однакової
тканини. Я їх особливо любила і гордилася, що в цих сукнях
я була начебто схожа на маму. Саме тому я прагнула навчитися
шити. Спочатку це були заняття гуртка «Крій та шиття»
у місцевому Палаці піонерів та уроки домоводства у школі,
а згодом – Херсонське технічне училище № 2 та Київський
технологічний інститут легкої промисловості. Увесь цей час мама
і тато не лише підтримували мене, а й усіляко допомагали. Якщо
в мене щось не виходило, то батьки любили говорити, що
«в кожному мінусі є свій плюс». Тобто наголошували, що так чи
інакше, але я отримувала досвід. Удома завжди були відрізи
тканини, які мені дозволялося використовувати на власний
розсуд. А коли я була у 8 класі, мені придбали найкращу
швейну машинку! Вона служить мені донині.
Мама і тато вважали за правило не жаліти грошей на речі,
які були для нас бажані та допомагали розвиватися. Тому
в родині з’явилися не лише швейна машинка, а й машинка для
в’язання, найкращий в ті часи магнітофон, кілька фотоапаратів
відомих марок, акордеон, інші корисні речі. А одну зі стін
дитячої кімнати повністю займала величезна карта світу. Біля
цієї карти було проведено чимало сімейних вечорів, під час яких
ми розшукували та запам’ятовували країни світу, їх столиці,
найбільш відомі міста, океани, моря, річки, озера, гірські хребти
та ін. А згодом, коли мій брат поїхав у велопробіг
«Херсон – Москва – Ульяновск», ми слідкували за його
мандрівкою по нашій карті.
Чи не найбільше батьки мріяли про те, щоб ми з братом
добре вчилися та отримали вищу освіту. Так і сталося. Спочатку
до вищу в м. Севастополі вступив Валерій. Через кілька років
я розпочала навчання у в одному з вишів м. Києва, а потім
здобула другу вищу освіту в м. Херсоні. Донині ми з братом
займаємося самоосвітою та отримуємо від цього насолоду.
Не дивлячись на те, що за національністю мама і тато були
чувашами, вони з повагою ставилися до України, втім, як і до
інших країн світу, завжди цікавилися новинами, намагалися бути
справедливими у своїх судженнях та прищеплювати це нам –
їхнім дітям. Наприклад, від мами ми вперше дізналися про
Джавахарлала Неру, Індіру Ганді, інших політичних та
громадських діячів світу, разом із нею призвичаїлися дивитися
новини по телевізору.

17
 Мама любила і вміла приймати гостей, була веселою
і усміхненою, грала на балалайці, танцювала і співала,
випромінювала оптимізм і бажання жити, але внаслідок тривалої
хвороби 25 травня 1997 року її не стало…
Дякуємо тобі, мамо, за нашу родину, яка вже заколосилася
новими паростками. Запевняємо тебе, що всі ми (двоє твоїх
дітей, чотири онуки та п’ять правнуків) будемо гідними
представниками родини Ніколаєвих.

Мати
Ой не хоче заспівати мені вода,
Як співала ніжно мати молода.
І нема мені у тузі ні на мить
На чиї коліна голову схилить.
Сміх нічий вже не розтопить в серці сніг,
Так, як мами теплий голос завжди міг.
Хоч би зайдою чи гостем побувать,
Де веселка вміла очі цілувать…
Так далеко рідна пісня, ті літа,
Що ні хмарка, ні орел не доліта.
(С. Алич)

18
 МАМА ЗАВДЖИ ПОРУЧ

Бондюченко Олена Іванівна*

Чи є на світі людина, яка

є дорожчою за саме життя? Саме
вона і є джерелом життя. І це
мати…
Мене назвали на честь моєї
мами Оленою і я цим дуже
пишаюсь.
Моя мама народилася
в звичайному селі Херсонської
області. В школі її улюбленими
предметом була математика.
А стати вона мріяла вчителькою.
І хоча з професією не склалося,
проте вона так і залишилася
вчителькою по життю, а її мрія
втілилась у мені, її доньці...
Чим старшою я стаю, тим більше зростає моя вдячність та
захоплення тобою, моя мамо! І цю вдячність важко вимовити
словами. Ти для мене і матуся, і найкраща найнадійніша
подруга, і порадник. Дякую тобі за те, що в найтяжчі хвилини
ти завжди зі мною поряд, підтримуєш мене, ніколи не
залишаєш на самоті. Я завжди знаю – у мене є ти! Матуся, ти –
берегиня нашої сім’ї, її янгол-охоронець. Своїми крилами ти
закриваєш нас від незгоди та неприємностей, всеціло
розчиняючись у нас, твоїх дітях і онуках…
Все, що я вмію, я вмію завдяки тобі. Ти навчила мене
готувати смачнющий борщ (хоча зізнаюся, що у тебе він все
одно – найкращий!!!), привила мені любов до рукоділля.
Сподіваюсь, що зможу стати для своїх дітей таким самим
прикладом, як і ти для мене.
Саме завдяки твоїй підтримці я можу підкорювати наукові
та педагогічні вершини, адже знаю – вдома все добре, тому що
там є ти!
Ми, твої діти та онуки із глибокою вдячністю вклоняємось
тобі, бажаємо довгих років життя, здоров’я, радості й тепла! Ми
щасливі, що ти у нас є і зробимо все, щоб щаслива й ти була!

*
© Кохановська О.  В.

19
 Голобородько Євдокія Петрівна*

Моя мама визначний учений-

методист Євдокія Петрівна
Голобородько володіє унікальним
секретом – бути щоденно, щогодинно
й нерідко щохвилинно бути потрібною
людям. Якщо зовсім точно – дуже
багатьом людям, причому життєво
потрібною їм майже водночас. До мами
цілодобово звертаються за реальною
допомогою, науковою підтримкою
й конкретною участю – написати відгук
на автореферат, прорецензувати
підручник, методичний посібник або
інші методичні матеріали для школи,
виступити опонентом під час захисту
дисертації, написати статтю до
наукового збірника чи науково-методичного часопису, приїхати
на науково-практичну конференцію до іншого міста, виша,
наукової установи, висловити свої думки, роздуми в аналітичній
статті для періодичного видання, написати переднє слово або
післямову до збірки віршів або прозової книжки, виступити
з актуальної соціумної чи педагогічної проблеми перед
вчителями, батьками, громадськістю, дати інтерв’ю для радіо
й телебачення. На каналі Херсонської державної обласної
телерадіокомпанії «Скіфія» моя мама виступає з такою
частотністю, яка не завжди буває в професійних телевізійників,
що там працюють.
Моя мама широковідомий професор Євдокія Петрівна
Голобородько ніколи не відмовляє в підтримуванні молодих
учених, для яких у неї існує, сказати б, спеціальна особиста
програма – безмежно граничне сприяння тим, хто тільки-но
розпочинає свій маршрут у педагогічній науці. Моя мама завжди
цілеспрямовано й багатогранно працює з молодими вченими –
проводить з ними тематичні зустрічі, знайомить їх зі спектром
новітніх наукових підходів, прояснює сутність дисертаційних
проблем, що їх вони розроблюють і обстежують, уважно читає
їхні матеріали й розбирає разом з молодими науковцями, що
в цих матеріалах їм вдалося, а на що варто звернути ретельнішу
увагу. Особливо виділю те, що моя мама – культовий доктор

*
© Голобородько Я.Ю.

20
педагогічних наук Євдокія Петрівна Голобородько – дуже часто
допомагає молодим ученим із публікаціями. Якщо цього
потребує справа, то мама завжди домовиться з науковим
виданням – керівниками поважного збірника чи авторитетного
часопису про таку публікацію, що завше так необхідна молодому
науковцеві. Моя мама – видатний учений сучасності Євдокія
Петрівна Голобородько – дуже любить людей і живе можливістю
зробити корисну, своєчасну, незамінну справу для конкретної
особистості, для педагогічної науки, для доброго
і конструктивного життя.
І, переконаний, саме тому десятки, сотні людей на терені
Таврії, в Україні й у всьому світі не можуть жити без діяльнісної
участі, без актуальної допомоги моєї мами. І тому люблять її
довірливою і сердечною любов’ю. Позаяк любов – це вираження
того безмежжя доброти, неосяжної душевної злагоди,
багатогранної духовної гармонії та гармонічності, що їх моя мама
все життя дарує багатьом-багатьом людям.
І вони це відчувають, дорожать цим і цінують.

Горобець Катерина Яківна*

Катерина – так називали мою

матусю, восьму з десяти дітей у сім’ї, її
мама, брати і сестри. І тільки тато
називав її Катруся. Зі слів бабусі, вона
була улюбленицею батька. Можливо
причиною було те, що, на відміну від
інших русявоволосих дітей, тільки у неї
було чорне батькове волосся, а може
й те, що в ній простежувалися задатки
твердого вольового характеру цього
сільського працьовитого чоловіка? Однак
все це – зі слів бабусі, оскільки
1944 року дід Яків «зник без вісті» на
війні, про що і повідомили багатодітній
сім’ї відповідні служби. Останній же
матусин спогад про нього – як
проводжали на фронт: як підійшов до мами, хотів її обійняти,
а вона відвернулася від нього, про що шкодує і до нині. Отже,

*
© Примакова В. В.

21
бабуся самостійно виховувала далі всіх десять дітей. І виховала
їх гідними людьми, мала нагороду «Мати-героїня».
Зрозуміло, що від самого дитинства моя матуся дуже багато
працювала. Працювали всі в цій великій родині. Зосереджено
і відповідально маленька Катруся могла виконувати будь-яку
роботу, яку довіряла їй мати. Так на все життя і залишилася
у мами звичка – постійно працювати. Вона не вміє сидіти без
діла. Говорить: «Якщо зупинюся – вже не зможу нічого». Якщо
б треба було схарактеризувати стиль життя моєї мами, Катерини
Яківни Горобець, кількома словами, я б сказала: «Це – Жінка-
трудівниця, для якої головним є турбота про своїх рідних».
Працюючи на заводі щодня з восьмої до сімнадцятої години
п’ять днів на тиждень, матуся встигала якимось дивним чином
робити чистою і затишною нашу оселю, всіх смачно годувати,
зустрічати гостей, виконувати всі численні хатні справи та
залишатися при цьому молодою, красивою, життєрадісною.
Робота на потужному заводі електрозварювального устаткування
у відділі технічного контролю, де мама перевіряла якість товарів,
що йшли на експорт, була також не тільки відповідальною, але
й творчою. Не злічити кількість раціоналізаторських пропозицій,
що було подано нею на розгляд і ухвалено спеціальною
службою заводу. В результаті маму неодноразово було визнано
одним із кращих раціоналізаторів.
Та, здається, головним для мами довгі роки, понад 50 років,
було бажання і вміння створити найсприятливіші умови для
комфортного життя і творчої праці мого дорого татуся, якого вже
два роки немає в цьому світі. Журналіст за професією і за
покликанням, він працював і на роботі, і вдома. У Каховці
і Каховському районі добре знали Володимира Георгійовича
Горобця і називали його «майстром фельєтону». Мамі весело
жилося з чоловіком, головною, хоча і не єдиною чеснотою якого,
було неперевершене почуття гумору. З його уходом, життя і для
неї призупинилося. Нині, коли збираємося у мами, ми – її діти зі
своїми сім’ями, то радіємо, що ми разом, сумуємо за татом,
і знову сміємося, згадуючи його жарти та «не придумані» історії
з життя. І мама завжди говорить, що вона – щаслива! Щаслива
нами, щаслива своїми спогадами, мріями і сподіваннями, які
звичайно ж, знову про нас – двох доньок і двох зятів, двох
онуків і онучки.
Моя мамуся прожила непросте життя, важко працювала,
тому і мріяла, щоб її обидві доньки мали професії, де б не було
надмірного фізичного навантаження. Коли ж ми спитали у неї:

22
«Що було найважчим, найскладнішим, найстрашнішим?», мама
відповіла: «Війна. Щоб не було в житті, усе можна пережити.
Проте тільки у роки війни я відчувала такий неможливий жах,
що знаю точно, страшніше за війну немає нічого. Пам’ятаю, як
фашистські літаки над селом почали скидати бомби. Мама
закричала, щоб ми бігли з дому. Вибігали з дверей,
вистрибували з вікон! Я маленька, побігла також. Тільки у дворі
зачепилася за щось і впала у траву під березами. Та
несподівано, у цьому жаху, у суцільному пеклі різко і яскраво
відчула дивний запах – це був ніжний аромат барвінку. Вже все
стихло, перестало гриміти. А я ще довго лежала на теплій землі,
на запашній траві, дивилася на ніжні сині квіти і не могла
надихатися цим ароматом. Війна для мене – це жах, втрата
батька та сильний запах барвінку. Не дай, Боже, щоб це
повторилося…».
Дякую Тобі, люба Матусю! Дякую від щирого люблячого
Тебе серця! Дякую за своє життя, за Твою вічну турботу
і безумовну материнську любов! Дякую, що можу це сказати
і побажати здоров’я, довголіття, благополуччя. Бажаю, моя
рідна, щоб Ти частіше відчувала радість від життя і чула від
своїх рідних, як ми Тебе любимо, цінуємо, як Ти нам потрібна!
Нехай Господь благословляє Тебе, моя Матінко!

Кондратенко Галина Миколаївна*

День матері, мабуть один із

самих сокровенних днів. Але він
має відбуватися кожний день, бо
мама – це беригиня свого роду.
Моя мамочка Кондратенко Галина
Миколаївна дуже дорога моєму
серцю людина. З роками
відчуваю, як стаю схожою на неї…
Як добре, що я її донечка… Іноді
ми так ів не встигаємо сказати
самим рідним людям про свою
любов до них, не встигаємо
принести їм хоч трохи радості,
поговорити з ними сердечно та
душевно… Ще в дитинстві мама
*
© Рідкоус  О.  В.

23
навчилась у бабусі Варі бути чесною, працьовитою і щирою
людиною. Галинка була не тільки відмінницею, займалалась
спортом, була активістко, вона завжди поралась на городі,
пасла козу, допомагала бабусі по господарству. Потім все
життя працювала чесно і невтомно. Майже півсотні років
викладала у вузі, і досі з нею спілкуються її студенти. Моїй
мамі вже за вісімдесят, але вона не втратила ясного розуму,
молодості духу і людської енергії добра. Вона весь час комусь
допомагає: опікується бездомними собаками, висаджує квіти,
обкопує дерева біля двору. У неї за всіх болить душа. Це вона
навчила мене не бути байдужою. Ще в дитинстві засіяні зерна
добра проростають у сади душі, які вчимося плекати все
життя. Це щастя- зранку почути мамин голос, і знати, що вона
десь поряд. Дякую тобі, рідненька матусю, за все. І прошу
небеса ще довгих радісних літ тобі. Дарую тобі вірш-присвяту.
Літа летять, мов птахи в вирій,
Зникають в небокраї…
Вже моя мама зовсім сива
Й ріднішої немає.
Руки твої, мамо, лагідні,
Натружені, натружені,
А очі ласкаво-ягідні
Зігіють душу мою застужену.
Ти чорнобривці, як бабця, сіяла,
І квітли вони завжди рясно,
І працювала нестямно і мріяла,
Щоб доля дочок була ясною.
Ти вчила нас бути чесними,
Й сама ніколи не схибила,
А квіти сіяти веснами,
Щоб виростали красивими.
Доля твоя нелегкая,
Але шовками гаптована,
Виспівана лелеками
І любов'ю врятована.

24
 Хоч осінь уже поступається
Сивій зимі шляхом битим,
Очі твої посміхаються,
Їх теплом ми зігріті.
Двері твої відкриті
Кожної божої днини.
Поки ти є на світі-
Я ще твоя дитина…
Я за гріхі свої каюся,
Мамо – ти моя калина!
Щиро тобі я вклоняюся,
Дякую кожної днини!

Кузьменко Олена Мартиянівна*

Кузьменко Олена Мартиянівна… Для

когось вона – безцінний співробітник
медичної галузі, а для нашої родини
– Берегиня роду Кузьменків! Матуся,
матінкa, мамуленько, мамуня, мама –
так називаємо ми її з братом, а для
онуків вона бабуся, бабусенька,
бабуленька, буся, або навіть маба –
звертання, вигадане старшим онуком
від слів мама і баба. Здається прості
слова, а на вустах у дітей вони
найперші. Ці слова найрідніші, бо
вони ототожнюються в душі кожного
з образом найдорожчої людини
у світі! Лагідні очі, тиха колискова
вночі, ніжні руки, щира посмішка,
віра в твою перемогу і слова підтримки – ці спогади про маму
невмирущі в серці кожного з нас.
Мої здобутки – це здобутки моєї родини, бо в мене є два
крила – МАМА і ТАТО. Завдяки цим крилам я можу підкорити

*
© Кузьменко Ю. В.

25
будь-які вершини, подолати усі перепони і бути переможцем по
життю.
Матусю моя ріднесенька! Ти – яснеє сонечко, що зігріває
усіх на цілій планеті. У нашій родині матінка – оберіг, що наділяє
силою та радістю, захищає від лиха, хвороб, турбот і нещасть. Її
життя – це віра і любов. У своїй молитві вона просить у Бога
благословення і благодаті для своїх дітей, чоловіка, рідного
краю. Так хочеться мені бути схожою на свою маму і стати
опорою для свого чоловіка і прикладом для моїх синів
Владислава та Олексія.
Щиро вдячні тобі, МАМО, за все добро, яке даруєш нам
безмежно. У нас велика сім’я, яку ти оберігаєш і плекаєш. За
порадою і розрадою ми йдемо до неї. Материнські дороговкази
осяюють життєвий шлях кожної людини! Невипадково кажуть
в народі: «За розумом ідіть до людей, а за теплом до матері».
Святе ім’я мами завжди живе в душі кожної людини. Бо вона
віддає кожен день, хвилину, секунду свого життя за
благополуччя своїх дітей. Ти нас народила і тільки ти знаєш
чому в серці смуток, а в очах твоєї дитини сльози. Матуся
завжди поруч, в горі розрадить і щиро порадіє щастю.
Ми, твої діти і онуки (Юлія і Олег, Василь і Ірина,
Владислав, Васильок, Олексій, Іванчик) тисячу раз дякуємо тобі,
вклоняємося низько до землі, цілуємо твої руки і хочемо
висловити слова пошани і вдячності. Ніякі скарби цього світу не
можуть порівнятися із тим подарунком який ти дала своїм
дітям – життя!
Люба наша, найдорожча, рідненька, єдина, найкраща довгі
й щасливі літа тобі! Нехай Господь оберігає тебе на шляхах
життєдайності й добротворення! Спасибі тобі, голубко наша, що
виростила нас, що живеш та любиш нас, це і є щастя. Ми
просимо тебе – будь з нами завжди поруч, хоч і дорослими ми
стали ти потрібна нам повсякчас. За твою невтомну працю,
безсонні ночі, мудрість, благословення, сердечність, ніжність,
щедре тепло, ласку, щире бажання добра нам усім – низький
уклін!

26
 Кузьменко Юлия Васильевна*

Мама, ты самая прекрасная на

свете! И пусть не часто говорю тебе 
я, но я очень сильно люблю тебя. Ты
добилась в своей жизни всего
– Доктором стала! И лучше всего ты
можешь кричать  и  лелеять. Но всё же 
приятно оно. Ты можешь стремиться к
вершинам, не смотря ни на что. Все
силы отдать, чтобы в конце дня
услышать «спасибо» от любимого сына.
Ты пытаешься сделать много всего. Но
не надо! Настала пора, чтоб мы сами всё
делали и помогали  тебе вечно красивой
и молодой. Ты воспитала меня хорошим
мужчиной. Я всегда буду помнить
тебя! Придя к тебе,  скажу тысячу раз
спасибо за всю доброту твою! Имя мамочки моей как оберег
в сердце моём всегда!
В день Матери хочу я поздравить свою любимую и дорогую
мамуленьку такими стихами:

Найріднішій
Моя мати, як зіронька в небі
Прекрасна, ніжна, чарівна.
Моя мати завжди пробачає
І каже: «Вибачаю тебе».

У матусі очі блакитні, як небо.

Її руки-крила пестять мене.
Посмішка рідна – надихає у днині,
Серце теплом зігріває своїм.

*
© Пирог В. О.

27
 Мартиненко Тетяна Володимирівна*

Мама… Що ти відчуваєш,
коли вимовляєш слово «мама»?
Здавалося б, всього чотири
літери, два склади. Але це не
просто слова. Говорячи його,
тебе можуть переповнювати різні
емоції, що суттєво відрізняються
одна від одної: смуток, радість,
гордість, туга, любов, турбота та
інші.
Мама – це найрідніша тобі
людина. Вона усе твоє життя
піклується про тебе, переживає
за тебе, завжди допоможе
і захистить. З самого дитинства
мати навчає тебе, як потрібно
чинити, а як ні. Ви ніби дві половинки одного цілого. Вона
відчуває тебе за сотні кілометрів. Коли хворієш, не відходить не
на мить, підбадьорює і лікує. Вона ладна віддати тобі усе, що
в неї є і немає, лише щоб ти була щаслива. Будь-який секрет
вона обов’язково збереже, зрозуміє тебе навіть не з пів-слова,
а просто дивлячись в очі. І допоки жива мама, ти відчуваєш себе
дитиною, яку завжди чекають вдома, за яку турбуються
і люблять просто за те, що ти є.
Приїхавши до неньки, твоя душа заспокоюється, стає так
затишно, її ласкавий погляд змушує забути усе погане, зле та
нещире. Це і є те саме відчуття дому. Звичайно, ти інколи не
розумієш її стурбованість, але коли у тебе з’являється своя
донечка, починаєш згадувати і осмислювати усе, що було між
тобою і мамою. Усе життя вона твій приклад для наслідування…
Свою доньку я назвала ім’ям найріднішої людини – мами!

*
© Данилова О. І.

28
 Обух Наталя Василівна*

Темно, тісно і якось

моторошно... За мить побачила щось
світле, вдихаючи перший ковток
повітря. Я народилася?... Вмить
незнайоме, та вже зовсім рідне,
довгоочікуване усміхнене обличчя...
Але чомусь по ньому течуть
краплини сліз, такі гарячі. І це була
моя рідненька Мама. Мама яка
подарувала мені життя!
Мама — найдорожча людина на
Землі. Саме слово «МАМА» діти
найчастіше говорять першим, так
сталося і в моєму дитинстві.
Пригадуючи свої дитячі роки,
пам'ятаю як від лагідного погляду
мами великі невдачі ставали такими мізерними. Без її поцілунку
на ніч не розпочинався найсолодкіший сон. А колискові, що
співала мені матуся, пам'ятаю і по сьогоднішній день. Під них
засипала і моя донечка. А скільки розбитих колін вона
перецілувала?! Недарма в народі є така приказка: «У дитини
заболить пальчик, а у матері — серце». Скільки сліз моїх утерла,
скільки проблем узяла на себе. А ті бесонні її ночі біля ліжечка
мого...
«Я виростала, ти ж сивіла,
Мамо! Ти все життя дала мені,
Коли від відчаю ти мліла,
Тримала все це у собі»
Так, а я все підростала...Та проблеми разом зі мною
ставали більш серйозніші. Перехідний вік, перше кохання,
усвідомлення свого «Я». А повчання мами іноді для мене були
зовсім не цікаві. Навіть тоді, коли вона сердилась на мене за
погану поведінку та прикрі випадки, в її очах виблискувала скра
любові. І тільки зараз пригадуючи, розумію як іноді їй було
боляче. Як я була не права….
Ну а потім весілля…Такий наче б то гарний, святковий день.
А у матусі разом з посмішкою знову на очах сльози.
І я здивовано питала: «Чому? Це ж найкращий чоловік в моєму
житті!». І ось маючи донечку, розумію, що прийде час, який

*
© Шамбір  Н. В.

29
дуже швидко плине, так само і я буду проводжати у самостійне
доросле життя саме найцінніше що в мене є, таку дорослу
і одночасно завжди мою маленьку дівчинку.
Ми дуже часто не думаємо про Маму, коли вона поруч, коли
ми зайняті справами та безглуздими балачками, але варто
втратити її підтримку, її люблячий погляд та щирі обійми, як
вмить розуміємо, що за її тепло, мудру пораду, посмішку ладні
віддати усе.
Час плине…Моя донечка виросла. Я весь час намагаюся її
повчати, давати корисні поради, оберігати від неприємностей,
бути прикладом для наслідування. Та кожного разу згадую той
час, коли моя матуся кожної хвилини дбала про мене,
усвідомлюючи як це було важко. А зараз, хоча й доросла вже,
все рівно звертаюсь до неї за мудрими порадами. Та кожного
разу ловлю себе на думці: «Як ми з нею схожі! Навіть ім’я в нас
одне—Наталія».
Я впевнена, що моя люба Матуся буде рада мені завжди,
і байдуже скільки мені років і чого я досягла в житті, вона
приголубить, підтримає і не дасть заблукати в складному
сьогоденні, тримаючи ліхтарик своєї турботи. І не має для мене
в світі тієї людини, хто міг би її замінити.
Мені дуже хочеться донести до кожного: «Люди! Любіть
людину, яка подарувала вам життя! Не забувайте Матерів,
будьте їм вдячні, тому що вони як янголи-охоронці,
супроводжують нас усе життя! Цінуйте кожну мить, поки любі
Матусі поруч з вами!»
«Подарувала ти мені життя…
Із самого народження зі мною,
Свою любов мені лиш віддавала,
Від лих земних мене оберігала»
Я просто хочу, щоб ти знала, що ти найкраща Мама на світі,
і я сподіваюся, що коли-небудь зможу стати хоча б наполовину
такою, як ти.
Люблю тебе, моя рідненька!

30
 Отыченко Светлана Михайловна*

«Мама жизнь подарила, мир

подарила мне и тебе», – поется
в известной песне.
Жизнь подарила мне любимая
мамочка Света – всегда заботливая
и нежная. Мама подарила мне
беззаботное детство и уютный дом.
Я всегда чувствовала и до сих пор
чувствую ее бесконечную тревогу обо
мне. Душевный Свет мамы Светы
сияет в ее привлекательной улыбке,
в ее неувядающей молодости
и оптимизме, в ее напутствии: «Пусть
Ангел-хранитель оберегает тебя!»
Она рядом со мной – это самый
главный подарок для меня.
Мир, необъятный как море, подарили мне еще три
женщины, чья по-настоящему материнская любовь помогает мне
идти по жизни.
Кирнасовская Людмила Владимировна – мой любимый
учитель русского языка и литературы из средней школы
№24 г. Херсона, открыла мне мир литературы и Учительства.
Преданность своему делу, искренность в общении с людьми,
тонкое чувствование души человека – в этот свой неповторимый
духовный мир ввела она меня, свою ученицу, и оставила там
навсегда.
Голобородько Евдокия Петровна – мой наставник и друг.
В ее мире, который она смогла мне подарить, всегда уютно
и комфортно. Мир Высоты – духовной, человеческой, научной,
в котором ты всегда должен оставаться самим собой.
Сагач Галина Михайловна – подарила мне мир
беззаветного служения Богу в своем «сродном труде».
Потрясающая работоспособность, трудолюбие, целе-
устремленность в жизни и работе – этот мир высокого Духа,
высокой требовательности к себе и к людям раз и навсегда
покоряет тебя.
Мои МАМЫ – мой жизненный и духовный ориентир, без
которого не было бы моих побед и надежд.

*
© Кузьмич   Т. О.

31
 Святець Ольга Михайлівна*

Я люблю приїжджати додому.

І хоч чоловік жартома нагадує, що
я є херсонкою вже удвічі довше,
ніж мешканкою полтавського краю,
та щоразу емоційно сприймаю
кожен приїзд у Вороньки. Бо тут
живе моя матуся Святець Ольга
Михайлівна.
Моя мама – дитина війни. І це
не лише офіційний статус,
записаний у якихось паперах. Це
обпалене війною дитинство, бо
в сорок першому була лише
трирічною дівчинкою; це важке
повоєнне життя, бо батько не
повернувся до родини, шукаючи
примарного щастя десь інде; це доросле рішення дівчинки-
підлітка після семирічки піти на ферму, не злякавшись важкої
праці. Та з тих важких часів винесла і тверде переконання, що
наполегливою працею можна змінити життя на краще, що до
людей завжди треба іти з добром, вимріяла-виплекала кращу
долю для доньок.
Праця. Вона завжди була і є для мами необхідністю
й першоосновою. Працею колись звели новий будинок для
нашої родини, працьовиті мамині руки пересапували довжелезні
гектари колгоспних буряків та городини, жертовність і праця
неньки дозволили нам із сестрою отримати вищу освіту. У праці
ненька шукає ліки у часи відчаю й горя. Для мами неробство
й ледарство - такий же гріх, як і ті, що визнані церковними
канонами, а людина, гідна поваги – тільки та, яка безупинно
працює. І хоч важка колгоспна робота забрала здоров’я, та
і сьогодні ненька стверджує: «Поки працюю - живу».
Матуся завжди була залюблена у квіти. Пам’ятаю
з дитинства квітучі підвіконня, заставлені не типовими
калачиками, а вишуканими глоксиніями, примулами чи
гіпеаструмами, щоправда іншомовні назви мама замінювала
іменами людей, які подарували пагінець тієї квітки. І нині тішать
око на маминому підвіконні вишукані орхідеї, ніжні фіалки і все

*
© Чух  Г. П.

32
ті ж звабливі глоксинії та яскраві примули. Тому щоразу,
приїжджаючи додому, дарую маленьку квіткову радість.
Мої діти завжди, ще змалку, люблять приїжджати до бабусі.
І я помічала, що вони після таких відвідин стають іншими:
добрішими, щирими, справжніми. Бо ж замість вічної зайнятості
й надмірної вимогливості батьків безвідмовно діяли методи
бабусиної педагогіки: ніяких занудних повчальних сентенцій,
натомість безкінечні оповідки про панський сад, про проклятого
дуба, про чудні історії з повоєнного дитинства під розлогою
яблунею біля старої хати; бувальці про сусідів, чиї хати вже
стали пусткою на нашій вулиці; про те, як «посадили» півмішка
картоплі у проваллі, не донісши його з городу у далекій
Дігтярині; як ще юною дівчиною упустила бідончика з молоком
і сполохала коней, і ті понесли, бо ж задрімала на возі,
повертаючись із пасовиська у Вільному; про поїздки до Києва,
де любила бувати щороку; і ще, і ще, і ще… І бабусине
виховання було, здавалось, від усього: від води зі старого
колодязя; від курчати, що заплуталось у спориші; від духмяної
суміші запахів любистку, кануперу і флокс; від лелеки, що
неполохано походжає на сусідському сінокосі. Навіть від
«особливих» страв, які ніколи не будуть такими смачними, як
у бабусі у Вороньках: каші ґуґулі, капусняку, пиріжків із сипцем,
білого киселю чи налисників.
Я вдячна мамі за щедроти душі й жертовність, за те, що її
мріями виткана моя доля, за те, що вона береже нас своїми
молитвами, щоб ми могли протистояти вітрам, за душевний
трепет від сімейних реліквій: намолених ікон, вицвілих від часу
світлин, поіржавілої підкови батькового коня, вишитої сорочечки
із моїх дитсадівських свят.
І я знову їду додому, у Вороньки, усвідомлюючи, яке це
щастя – мати таку можливість. Знаю, що, повертаючись до міста,
знову відчуватиму провину, бо знов нездійсненним став намір
«та ми ж переробимо всю Вашу вічну роботу», що будемо знову
«міряти наше життя в телефонних дзвінках». Я їду до мами, бо
мене береже молитва нені. Тож многії Вам літа та Божої ласки
при кожній миті буття, Мамо!

33
 Семенюк Меланія Іванівна*

Напевне в житті кожної

людини найчарівнішим,
найлагіднішим, наймелодійні
шим є слово МАМА. Із ним
пов’язані всі теплі, гарні,
світлі, ніжні й приємні
спогади. Спогади дитинства,
смак дитинства…
Матусенька, мамулічка,
масічка, а згодом бабусенька
або просто буся. Як тільки
ласкаво й ніжно не називав кожен із нас свою найдорожчу
у світі людину. Ту, яка подарувала життя й першу материнську
науку; яка була янголом-охоронцем і завжди підставляла своє
плече – тендітне й сильне, справедливе й любляче, безкорисне
й віддане. І як би надалі життя не визначало свої координати,
вона завжди поряд, є і буде!
«Твій материнський храм для мене, мов фортеця,
Де я захищена на довгії літа,
Де серце любляче твоє навік з моїм зрослося,
На всі часи, століття і віка!»
Мамочко, ці рядки пишу для тебе, і зараз у мене на очах
сльози, їх багато, але всі вони солодкі. Із вдячністю, любов’ю
і гордістю я пригадую ті часи, коли була ще твоєю маленькою
доцюнічкою. Галюня – так пестливо називали усі ви мене тоді.
Називаєте й зараз, і я знову поринаю у спогади, спогади мого
найчарівнішого у світі дитинства…
Як я любила хворіти. Так, так, хворіти. Адже тоді ти
залишалась зі мною на лікарняному, готувала мені смаколики,
багато читала. І тоді, не зважаючи на хворобу, я була така
щаслива, адже ТИ була поруч, МИ були разом.
А пам’ятаєш їжачків, яких виготовляли тоді з варених яєць?
Вони були такі чудернацькі, симпатичні й смакували по
особливому, адже були зроблені з любов’ю й турботою. І якось
та хвороба поступово минала, чи то від ліків, але напевне
більшою мірою від емоцій, якими ми насичували одна одну.
Чомусь на думку спав віршик, який ти любила мені розказувати
і який згодом я також залюбки читала вже своїй малечі. Давай
згадаємо разом:

*
© Гаврилюк  Г. М.

34
 «Есть такие вирусы – вирусы-вредилусы,
Попадут ребёнку в рот, заболит у них живот.
Вот какие вирусы, вирусы-вредилусы!»
А твої відрядження, довгострокові і не дуже… Із яким
нетерпінням я чекала твого приїзду, твоїх дивовижних
подарунків, лагідних обіймів і поцілунків.
Напевне не забула ти й мою улюблену казку? Так, це казка
про царя Гороха. Вона була дуже довга й така цікава! Ми разом
занурювались у фантастичний світ казкових героїв, уболівали за
долю царівни Кутаф`ї та її молодшої сестри Горошинки, а потім
раділи, що все так славно закінчувалось. Адже в казках завжди
буває гарний кінець. А от у житті не завжди…
Життя, багатогранне й розмаїте. Як жаль, що час так
швидко летить. Ні, не летить, несеться стрімкою блискавкою. Як
одна мить короткометражного фільму йде і наше з тобою життя.
Моє дитинство, наша найчарівніша у світі Українка, дідунічка
мій, тьотя Галя з дядею Іваном. Наш Шуменський. Це були
найкращі часи! Незважаючи на однокімнатну квартиру, ми
втрьох були там дуже щасливі, чи не так, мамо? А згодом
й Таврійський мікрорайон, новий, сучасний. А у ньому наша
величезна квартира, наше сімейне гніздечко. Цілий рік ремонту,
усе-привсе нове. Ура, в мене тепер є власна кімната! Приблизно
такі спогади залишились у моєму серці. Закінчення школи,
випускний. Пам’ятаєш мої довгі каштанові локони? В біленькому
атласному костюмчику й туфлях-лодочках із золотими
шпильками я була найстильнішою серед однокласниць.
Навчання в універі. Ти пригадуєш, як після вручення диплому
радів тато, немов він сам його отримав? Моє одруження. Яке
весілля ви мені влаштували, дякую вам за те все! Народження
нашого Іванка, первістка, вашої гордості й надії. Спадкоємець,
так називаємо його жартома. Мій найдорожчій чоловік, моя
надія. Робота у звичайній сільській школі. Моїх вихованців
і колег-педагогів я завжди згадую з теплотою в серці. Знову
переїзд до Херсона й нова цікава робота. Тепер я учитель
учителів, а це непросто, це відповідально, це постійна
нескінченна робота над собою. І знову чудо – тепер у мене
є доцюнічка, моя зірочка, моя золотоволоска з пухнастими
локонами, наша Владочка. Як вона нагадує мене у дитинстві.
Захист дисертації. Шість років безупинних досліджень,
публікацій, безсонних ночей. Але ми впорались. Усі разом, як
справжня родина, готова у потрібну мить підтримати, допомогти
й надихнути…

35
 Цікаве наше кіно, наше життя, матусю! Динамічне,
захопливе, інколи непередбачуване. Але воно триває. Ти
ж бачиш, що в кінці попереднього абзацу стоять три крапочки?
Так, попереду в нас із тобою ще багато цікавого. Знайдемо
«місце під сонцем» нашому Ванюшці, неодмінно знайдемо, вір
мені. Адже він мій, він такий як я і ти, навіть краще. Виховаємо
достойно Владюшу. Буде згодом у мене й своя оселя, і нові
звершення та розпочинання.
Низьковклінно дякую тобі, моя рідна за все, що маю
сьогодні й чим пишаюся в своєму житті! Я тебе люблю.

Худенко Надія Юхимівна*

Уперше за своє життя вирішила

написати мамі листа. Можливо, на
папері краще зможу передати все те,
що не вмію вголос.
Як ти часто зайнятий лиш собою
– Своїми радощами, своєю
любов’ю! А десь поруч по хаті та
ходить мати, Ладна тебе й
диханням зігрівати. Глянеш
нишком - і душу тобі обпалить
Її тиха, натомлена сивина.
То - невдачі твої, і злети, й
провали…
Ти молись їй: не вічна ж вона.
(В. Мирний)
Мамо, як мені пощастило: ти живеш поруч зі мною, я маю
змогу бачити, спілкуватися з тобою кожного дня. Але, не
зважаючи на це, чи часто говорю найріднішій людині слова
вдячності, теплоти, любові? Відверто кажучи, дуже рідко. Через
буденність нашого життя, постійну заклопотаність, неуважність,
забуваєш сказати найголовніше. Навіть цього разу все було
ніколи приділити увагу написанню листа. Але в останню мить
замислилась: «Невже ти не заслуговує на це?».
Звичайно, тобі не позаздриш, оскільки більшість сімейних
обов’язків саме на твоїх плечах. Наші негаразди, невдачі,
*
© Худенко  О.  М.

36
хвороби додали тобі багато сивих волосинок, думок-
переживань. Але таке життя: є в ньому прекрасні, щасливі
моменти, є такі, що згадувати про них не хочеться.
Пам’ятаєш, декілька років тому, коли всі ми йшли на
роботу, ти одна залишалася вдома і постійна скаржилася, що
тобі самотньо, ніхто з нас не зателефонує, не поцікавиться як
справи. А зараз усе змінилося: з’явилася маленька невгамовна
помічниця, онучка Арінка, яка у всьому готова допомагати
бабусі. Тепер тобі нудьгувати не доводиться.
Мамо, ти – найрідніша для мене людина, найкраща подруга
й порадниця. Твої любов і теплота супроводжують мене по
життю. Саме з тобою я ділюся найсокровеннішим і знаю, що
завжди можу розраховувати на допомогу й підтримку, розуміння
І пораду. Доземний уклін тобі, матусю. Дякую за все.
І найголовніше бажаю тобі міцного здоров’я, ще довго радувати
нас, дарувати нам своє тепло, турботу, готувати всілякі
смаколики. Цілую тебе. До зустрічі вдома.
З любов’ю, твоя донечка.

37
 ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ

Гаврилюк Галина Михайлівна – викладач кафедри теорії

і методики викладання природничо-математичних та
технологічних дисциплін.
Голобородько Євдокія Петрівна – доктор педагогічних
наук, професор, член-кореспондент Національної академії
педагогічних наук України, професор кафедри педагогіки,
менеджменту освіти й інноваційної діяльності КВНЗ «Херсонська
академія неперервної освіти».
Голобородько Ярослав Юрійович – доктор філологічних
наук, професор, завідувач кафедри теорії і методики викладання
гуманітарних дисциплін КВНЗ «Херсонська академія неперервної
освіти»., академік Академії педагогічних та соціальних наук,
Міжнародної Слов’янської Академії освіти ім. Я. А. Коменського.
Данилова Олена Іванівна – кандидат педагогічних наук,
доцент кафедри педагогіки, менеджменту освіти й інноваційної
діяльності КВНЗ «Херсонська академія неперервної освіти».
Ковальський Віталій Іванович – методист КВНЗ
«Херсонська академія неперервної освіти».
Кохановська Олена Вікторівна – кандидат педагогічних
наук, старший викладач кафедри теорії і методики викладання
природничо-математичних та технологічних дисциплін КВНЗ
«Херсонська академія неперервної освіти».
Кузьменко Василь Васильович – доктор педагогічних
наук, професор, завідувач кафедри педагогіки, менеджменту
освіти й інноваційної діяльності КВНЗ «Херсонська академія
неперервної освіти».
Кузьменко Юлія Василівна – доктор педагогічних наук,
доцент, доцент кафедри теорії і методики викладання
природничо-математичних та технологічних дисциплін КВНЗ
«Херсонська академія неперервної освіти».
Кузьміч Тетяна Олександрівна – кандидат педагогічних
наук, викладач кафедри теорії і методики виховання КВНЗ
«Херсонська академія неперервної освіти».
Марецька Людмила Петрівна – кандидат педагогічних
наук, старший викладач кафедри теорії і методики викладання
суспільствознавчих і  гуманітарних дисциплін КВНЗ «Херсонська
академія неперервної освіти»; завідувач науково-методичної

38
лабораторії української мови і літератури, завідувач відділу
суспільствознавчих і гуманітарних дисциплін.
Мироненко Марина  Петрівна – старший лаборант КВНЗ
«Херсонська академія неперервної освіти».
Пирог Владислав Олегович – учень Херсонського
фізико-технічного ліцею.
Примакова Віталія Володимирівна – доктор
педагогічних наук, доцент, професор кафедри педагогіки,
менеджменту освіти й інноваційної діяльності КВНЗ «Херсонська
академія неперервної освіти».
Рідкоус Олеся Володимирівна – старший викладач
кафедри педагогіки, менеджменту освіти й інноваційної
діяльності КВНЗ «Херсонська академія неперервної освіти».
Слюсаренко Ніна Віталіївна – доктор педагогічних наук,
професор, професор кафедри педагогіки, психології й освітнього
менеджменту Херсонського державного університету, професор
кафедри педагогіки, менеджменту освіти й інноваційної
діяльності КВНЗ «Херсонська академія неперервної освіти».
Худенко Ольга Миколаївна – кандидат педагогічних
наук, старший викладач кафедри теорії і методики викладання
суспільствознавчих й гуманітарних дисциплін КВНЗ «Херсонська
академія неперервної освіти».
Чух Ганна Павлівна – методист науково-методичної
лабораторії української мови й літератури КВНЗ «Херсонська
академія неперервної освіти».
Шамбір Наталія Володимирівна – завідувач науково-
методичної лабораторії дисциплін художньо-естетичного циклу
КВНЗ «Херсонська академія неперервної освіти».

39
 Художньо-документальне видання

Слово про маму

Упорядники: Кузьменко В. В., Слюсаренко Н. В.

Відповідальні за випуск – Ковальський В. І., Богданов В. П.

Технічний редактор – Мироненко М. П.
Дизайн обкладинки – Кохановська О. В.

Підписано до друку 03.05.17 р. Формат 60х84/16 (А-5)

Папір офсетний. Друк цифровий. Гарнітура Verdana
Умовн.друк.арк. 2,3. Наклад 100.
Друк здійснено з оригінал-макету
у видавництві КВНЗ «Херсонська академія неперервної освіти»
Свідоцтво ХС № 74 від 30.12.2011 р.
Адреса редакції й видавництва
вул. Покришева, 41
м. Херсон
73034
тел. (0552) 37-02-66
E-mail: info@academy.ks.ua

40