1

Мальцев Давид Сергійович

Факультет романської філології і перекладу, група МЛф 06-18
«Мої враження від творчості Ф. М. Достоєвського»

З творчістю Федора Михайловича вперше я познайомився ще в школі, – в

одинадцятому класі. Твір «Злочин та кара» був передбачений шкільною
програмою, але тому що більшість свого часу я проводив за підготовкою до
ЗНО – не було часу навіть на зарубіжну літературу, хоча читати я любив та
навіть хотів; але ще більше я хотів успішно скласти іспити, вступити до
лінгвістичного та почати вчити французьку, про що, власне кажучи, мріяв ще з
дев’ятого класу. Скорочений хрестоматійний варіант «Злочину та кари» мені
прочитати все ж таки вдалося, та головний герой одразу зацікавив мене своєю
ідеєю про людей «звичайних» та людей «особливих». Достоєвський аж занадто
влучно описував переживання юнака, ніби сам переживав його емоції – прямо
таки «пропускав» свого героя через себе самого (з біографією автора тоді я не
був добре знайомий).
Після вступу до університету в мене з’явилося значно більше вільного
часу, і тому я одразу почав «ковтати» книжки одну за іншою. Але до
Достоєвського я повернувся лише навесні, адже мені докучало почуття
незавершеності щодо геніального, тепер, на мою думку, «Злочину та кари».
Книга була прочитана мною дуже уважно, тижні за два, але цього разу
для мене відкрилися цілком нові грані розуміння цього, не побоюся сказати, –
шедевру російської та світової літератури, адже тепер я міг всього себе
присвятити саме йому.
Мене вразило підкорення головного героя роману – Родіона
Раскольнікова, своїй ідеї щодо розділення людей. Ідеї, через яку йому довелося
піти на жахливий злочин, винести чималі страждання та згодом покаятися та
понести справедливе, на мою думку, покарання.
Федір Михайлович, на мою думку, намагався донести до читача, що він
звинувачує Родіона Романовича не за його злочин, а за його ідею, – адже ніхто з
2

нас не має права посягнути на життя іншого, якою людиною він би не був.
Автор засуджує саме принцип розділення людей.
З творів Достоєвського можна зрозуміти, що той був релігійною
людиною, але, як і всі ми, він часто ставив під сумнів свої переконання, в тому
числі і щодо релігії, а твір «Злочин і кара» є яскравим цьому доказом.
Можливо, в глибині своєї душі він розумів та вірив в рівність між людьми, але,
спостерігаючи за деградацією російського народу та втрачаючи віру в нього,
автор мимоволі починав замислюватися над своїм положенням в суспільстві,
можливо навіть ставлячи себе вище за інших.
Звісно, кожен з нас може трактувати художні твори лише через призму
свого розуміння, і я роблю те саме. Роман, звісно, змусив мене замислитися не
на жарт, адже він лише підкріпив мої переконання про те, що люди, безперечно,
кардинально різняться між собою, але, в той же час, ніхто не може судити
інших, а тим паче виносити цей осуд на публічний рівень.
Після «Злочину та кари» мою увагу привернув роман Достоєвського
«Ідіот» 1868 року, що був одним з найулюбленіших творів письменника. Мені,
особисто, він сподобався своєю повнотою вираження морально-філософської
позиції Федора Михайловича та його художніх принципів.
Цей твір дивує саме відношенням героїв оповіді до головного героя
роману – князя Мишкіна Льва Миколайовича. Достоєвський зображує людину
чисту, людину не зіпсовану тогочасними упередженнями світського
російського суспільства, в оточення якого князь і потрапляє з найперших днів
свого перебування в Петербурзі.
Вражає саме, повторюся, ставлення суспільства до Льва Миколайовича,
яке складалося з вічних насмішок і показної поваги та розуміння. І все це лише
через їх знання про те, що князь більшу частину свого життя лікувався від
падучої (епілепсії) в Швейцарії і лише тоді повернувся до Росії, і беззаперечно,
на їх думку, досі залишався «ідіотом», хоча з його поведінки можна було казати
лише про його вихованість та безмежну повагу до думок та переконань
оточуючих, про його щирість з майже абсолютно незнайомими йому людьми.
3

Перейшовши до «Записок з мертвого дому» я і справді почав ставити собі

питання: «Як Достоєвський так точно та з розумінням описує все, про що
пише?». Почавши знайомитись з його біографією я дізнався, що він пережив
чотири роки каторги та цілком розумів предмет свого опису, – для мене все
одразу стало на свої місця.
Не міг також не згадати про те, як у Достоєвського виходить створювати
таких простих, і в той час цікавих героїв (наскільки парадоксально б це не
звучало), коли у автора є можливість «малювати» щось абсолютно
фантастичне. Як на мене, Федір Михайлович пише про людей та для людей.
Роман «Біси» – найбільш політизований твір автора, що був написаний
під враженнями від росту терористичного та радикального рухів серед
інтелігенції. В ординарних, на перший погляд, людей ніби вселялися «біси», так
само як і в біблійному сюжеті, що став епіграфом до роману:
«Тут на горе паслось большое стадо свиней, и они просили Его, чтобы
позволил им войти в них. Он позволил им. Бесы, вышедши из человека, вошли
в свиней; и бросилось стадо с крутизны в озеро, и потонуло. …И вышли жители
смотреть случившееся, и пришедши к Иисусу, нашли человека, из которого
вышли бесы, сидящего у ног Иисусовых, одетого и в здравом уме и
ужаснулись. Видевшие же рассказали им, как исцелился бесновавшийся»
(Євангеліє від Луки, Глава VIII, 32-36).
«Біси» входять в ряд російських антинігілістичних романів, в якому
критично розбираються ідеї лівого спрямування, в тому числі і атеїстичні, що
займали уми молоді того часу.
Як висновок можу сказати, що творчість Федора Михайловича
Достоєвського справила на мене найсильніше враження з усієї літератури, що
мені колись доводилось читати. Мені сподобалось усе – від структури, точності
та реалістичності викладання, до діалогів та манери розмов людей кінця XVIII
століття. Твори Достоєвського назавжди залишили свій відбиток на моєму
світосприйнятті, на відношенні до людей та на моїх життєвих принципах, які
мені довелося переосмислити після прочитання деяких його творів.