МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ М.П.ДРАГОМАНОВА

МОЛОДА НАУКА

СТУДЕНТСЬКА НАУКОВА КОНФЕРЕНЦІЯ

«СУХОМЛИНСЬКИЙ І СУЧАСНІСТЬ»

КИЇВ 2018
 1
Рекоментовано до друку рішенням Вченої ради Національного педагогічного університету

імені М.П.Драгоманова

Відповідальні за випуск Л.П.Вовк, доктор педагогічних наук, професор та О.С.Падалка, доктор

педагогічних наук, професор

Укладачі: А.Ф.Шевченко, кандидат педагогічних наук, доцент та О.В.Шикиринська, кандидат

педагогічних наук, доцент

Молода наука: Студентська наукова конференція: «Сухомлинський і сучасність» Статті / Мін-во

освіти і науки України, Нац.пед.ун-т імені М.П.Драгоманова; відпов. за випуск проф. Л.П.Вовк, проф.
О.С. Падалка; укл. доц. А.Ф.Шевченко, доц. О.В.Шикиринська – К.: Вид-во НПУ імені
М.П.Драгоманова, 2018. – 271 с.

Збірник укладено згідно матеріалів наукової студентської конференції за підсумками науково-

дослідної роботи у 2017-2018 навчальному році. Статті її учасників присвячені основним проблемам та
перспективам розвитку педагогічної науки, аналізу сучасного стану освіти, а також історико-
педагогічним дослідженням.

Представлені матеріали будуть цікавими та корисними для магістрів, аспірантів та студентів

різних наукових напрямів та спеціальностей.

© Вид-во НПУ імені М.П.Драгоманова, 2018

© Автори, 2018
 2

Патріотизм, як діяльна спрямованість свідомості, волі,

почуттів, діалектично пов'язаний з освіченістю, етичною,
естетичною, емоційною культурою, світоглядною
стійкістю, творчою працею. Виховання патріотичної
свідомості, почуттів і переконань неможливо відокремити
від складного цілісного процесу формування особистості.

В.Сухомлинський
 3

Шановні читачі!

Вашій увазі пропонується результат творчої співпраці викладачів,

студентів та магістрантів різних факультетів Національного педагогічного
університету імені М.П.Драгоманова.
Кафедра теорії та історії педагогіки як загальноуніверситетський
навчальний підрозділ виступає організатором студентської конференції
«Сухомлинський і сучасність» на якій розглядаються різні аспекти теорії та
історії педагогічної науки.
Як свідчить досвід проведення подібних справ, дослідно-наукова діяльність
студентів має стати невід’ємною складовою процесу підготовки фахівців, здатних
до розв’язання оперативних професійних завдань.
Яскраві виступи та їх жваве обговорення студентським середовищем,
створює умови для особистісного самовизначення: допомагає опанувати
методологією наукового пошуку; сприяє розвитку здібностей до наукової
творчості, самостійності та ініціативи.
Матеріали збірника містять тези доповідей студентів та магістрантів в
яких відображено різні аспекти організації освіти та педагогічної науки. Таке
різноманіття думок, ідей та теорій дало змогу визначитися з наступними
науковими напрямами досліджень:
1. Історія освіти та педагогічної думки.
2. Актуальні проблеми освіти та навчання.
3. Виховання як соціокультурне явище.
Процес та результат підготовки збірника свідчить про те, що публікації
результатів наукових розвідок є надзвичайно відповідальним та важливим кроком
дослідника-початківця. Самопрезентація власного наукового доробку приводить до
генерування оригінальних ідей та теорій, викликаючи певний інтерес наукової
спільноти.
Очевидно, що проведення подібних заходів має прискорити процес
налагодження тісної співпраці студентської громади з представниками наукових
шкіл різних галузей педагогічної науки, сприяти підвищенню ефективності
професійної підготовки вчителя, а отже, створенню належних умов для
самореалізації майбутнього фахівця.
Запрошуємо до творчого пошуку та обміну досвідом всіх, кому небайдужі
проблеми сучасної освіти, школи та педагогічної науки.

Оргкомітет
 4
ЗМІСТ

СЕКЦІЯ 1. ІСТОРІЯ ОСВІТИ ТА ПЕДАГОГІЧНОЇ ДУМКИ………….......7

Матвійчук Д. Педагогічна і літературна спадщина Софії Русової………….7
Ткачук Д. Ідея народності та природного виховання у притчі Григорія
Сковороди «Вдячний Еродій»..............................................................................12
Мовшук Ю. Мова – педагогічне коріння народу (за К.Ушинським)…………17
Поліщук В. Краєзнавче виховання на матеріалах Житомирщині…………..22
Шеіна А. Духовні цінності І. Огієнка в інтерпретації педагогічної
діяльності………………………………………………………………………..28
Варшавський П. Педагогічна спадщина діячів Прилуцького гуманітарно-
педагогічного коледжу………………………………………………………….32
Варшавський П. Історія прилуцького повітового училища (мале народне)..39
Норенко В. Сергій Єфремов – лицар педагогічної ниви………………………43
Дуда О. Трансформація поняття толерантності в історико-педагогічному
аспекті…………………………………………………………………………...51
Незбай Л. Місія сільської школи сьогодні (в контексті В.О.Сухомлинського).
……………………………………………………………………………………56
Супрунович В. Вища освіта в епоху національно- державного відродження
1917-1919 рр. 20 століття……………………………………………………..60
Мизюк А. Вплив «особи вихователя на молоду душу» має вирішальне
значення (К.Д.Ушинський)………………………………………………...........66
Ворон Н. Роздуми про працю В.О.Сухомлинського «Батьківська
педагогіка»............................................................................................................74
СЕКЦІЯ 2. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ОСВІТИ ТА НАВЧАННЯ………..79
Ющенко В. Раннє формування навичок читання у дітей дошкільного віку: за
чи проти?………………………………………………………………………..79
Савченко Н. Особливості інклюзивної освіти в Україні……………………..84
Клименко Л. Особливості мотивації дітей початкової школи в умовах
експериментального навчання………………………………………………….93
 5
Балабанов В. Новації на уроках музичного мистецтва……………….........99
Балабанов С. Педагогічна діагностика на уроках музики………………….109
Богданюк Б. Продуктивність сучасних технологій навчання……………..119
Дейнека М. Особливості подолання неуспішності учнів загальноосвітньої
школи……………………………………………………………………………125
Сало К. До проблеми гуманізації освіти (на матеріалах вивчення
філологічних дисциплін)………………………………………………………..133
Гаврись В. Професійна готовність вчителя загальноосвітньої школи до
впровадження інклюзивної освіти……………………………………………144
Наконечний П. Смартфон в учнів – інструмент навчання чи доступ до
розваг?…………………………………………………………………………..150
Мартинюк М. Соціальне партнерство в системі діяльності дошкільного
закладу…………………………………………………………………………..156
Поліщук А. Самоосвіта у системі формування педагогічної
компетентності вчителя……………………………………………………..166
Банак В. Педагогічна компетентність (на прикладі діяльності вчителя
математики)…………………………………………………………………..173
Нежива О. Нове видання В.Сухомлинського «Серце віддаю дітям»:
педагогіка та текстологія................................................................................176
Ошурко О. До питання про «педагогіку духовності» В. Сухомлинського…180
Єрмаченко Д. Демократизація освіти у вітчизняних та зарубіжних
навчальних закладах...........................................................................................184
Лавренова І. Використання новаторських ідей В.О.Сухомлинського у дитячому
хореографічному колективі.........................................................................................188
СЕКЦІЯ 3. ВИХОВАННЯ ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНЕ ЯВИЩЕ...................194
Гудована Н. Гуманізм у процесі вивчення української мови та літератури
…………………………………………………………………………………...194
Сидоренко М. Патріотичне виховання учнів початкової школи нa урокaх
іноземної мови………………………………………………………………….199
 6
Кравчина А. Стрес у міжособистісній виховній взаємодії як педагогічна
проблема………………………………………………………………………..205
Супрун А. Роль учнівського самоврядування в школі………………………..213
Кравець А. Участь батьків у виборі дітьми успішних життєвих стратегій
…………………………………………………………………………………...216
Куцан Д. Громада як провідний чинник патріотичного виховання молоді
…………………………………………………………………………………...229
Прищепа Д. Формування особистості учнів засобами естетичного
виховання……………………………………………………………………….235
Вовк К. Вплив сім'ї на всебічний розвиток особистості дитини
…………...............................................................................................................242
Багатиренко В. Роль колективу як фактору розвитку індивідуальних
якостей учня……………………………………………………………………248
Моргун В. Виховання впевненості у підлітків як психолого-педагогічна
проблема………………………………………………………………………..257
Яковчук Я. Актуальні проблеми патріотичного виховання на сучасному
етапі розвитку українського суспільства……………………………………264
Гараніна А. Засоби музичного мистецтва в естетичному вихованні учнів
загальноосвітньої школи………………………………………………………271
Худьо К. Самовиховання старшокласників у процесі занять
хореографією.......................................................................................................278
Козаченко Т. Організація самовдосконалення особистості засобами
музики…………………………………………………………………………...287
Шевченко Я. Виховання майбутнього громадянина: аксіологічний
аспект…………………………………………………………………………..293
Бартощук Б. Питання про ієрархічне виховання в сім'ї: спроба виключення
релігійного компонента...............................................................................................298
Кінаш Г. Педагогічна проблема зникнення особи вчителя: погляд на причини…303
 7
СЕКЦІЯ 1. ІСТОРІЯ ОСВІТИ ТА ПЕДАГОГІЧНОЇ ДУМКИ

Матвійчук Д.
Факультет іноземної філології
Науковий керівник:
доктор педагогічних наук,
професор Вовк Л.П.
Матвійчук Д.
ПЕДАГОГІЧНА І ЛІТЕРАТУРНА СПАДЩИНА СОФІЇ РУСОВОЇ

Стаття присвячена літературній і педагогічній діяльності Софії Русової,

спрямованої на проблеми дошкільного виховання та формування концепції
української національної системи освіти.
Ключові слова: педагогічна спадщина, літературна діяльність, система
освіти, дошкільне виховання.

Софія Русова, педагог-практик, вчений-теоретик, літературознавець,

керівник-організатор освітньої галузі, член Української Центральної Ради,
громадсько-політичний діяч, тісно пов'язала свою діяльність з справою
національного відродження нашого народу. Вона не була українкою за
народженням, але перейнялася українським духом, присвятивши все життя
служінню Україні. В історії українського сподвижництва вона стоїть поруч з
Оленою Пчілкою, Христиною Алчевською.
Творча спадщина С. Русової надзвичайно багата й різнопланова. У її працях
чітко вимальовується педагогічна концепція, погляди на різні аспекти розвитку
освіти і виховання. Її діяльність була спрямована на осмислення і узагальнення
великого досвіду: про соціалізацію, гуманізацію виховання, про дидактичні
принципи та методичні прийоми виховання та навчання, принцип самодіяльності
учнів, про навчання як гру тощо. Софія Русова - просвітитель, яка проявила себе у
процесі розбудови національної системи освіти і виховання [1].
Педагогічну діяльність Софія розпочала у 1871 році. П’ятнадцятирічною
дівчинкою разом із сестрою Марією організувала перший в Києві український
дитячий садок. З цього часу вона невтомно і наполегливо працювала на ниві
 8
українського шкільництва. Для неї завжди важливими були питання виховання і
освіти української молоді та дітей, яких вважала найдорожчим скарбом і постійно
піклувалася про майбутнє народу. Працюючи у Харкові у видавничому комітеті
«Общества грамонтости», відстоювала думку про необхідність просвітительської
роботи серед українських селян, ціллю якої є пробудження самосвідомості
народу [4].
С. Русова все своє життя присвятила пошукам шляхів організації системи
української національної школи. Прикладом творчого, мистецького розуміння
освітнього процесу є створені нею український буквар, читанка, географія Європи,
географія позаєвропейських країн тощо.
Перу Софії Русової належать фундаментальні праці з педагогіки:
«Дошкільне виховання», «Теорія і практика дошкільного виховання»,
«Дидактика», «Сучасні течії в новій педагогіці», «Роль жінки в дошкільному
вихованні», «Моральні завдання сучасної школи», «Єдина діяльна (трудова)
школа», «Нова школа» та багато інших, які на сьогодні виступають гарними
помічниками в підготовці до педагогічної діяльності [2].
Мета виховання, за С. Русовою, – виховати справжнього громадянина,
підготувати його до активної участі у соціально-політичному, культурному житті,
дати широкий, вільний розвиток усім духовним силам дитини та її здібностям,
розвинути в неї такі особистісні риси, які дадуть їй змогу стати найкращим
громадянином, „виробити з учня вільну людину, готову для служіння над
особовим завданням і реалізації найвищого гуманного ідеалу, що панує на той час
у громадянстві” [2, 277].
Педагог виступає за органічне поєднання в особистості рис
загальнолюдського та національного. Відтак основними рисами характеру
людини-громадянина вона визначає патріотизм, доброту, людяність, вимогливість,
правдивість, моральні якості законослухняного громадянина. Крім того, радить
розвивати в дітей працелюбство, сумлінність, відповідальність, охайність,
скромність, гордість і доброзичливе ставлення до інших людей. Такі якості мають
істотне значення у людському спілкуванні, дають змогу людині осягнути найвищі
моральні блага. Саме тому завданням морального виховання є „збагатити душу
 9
дитини враженнями правди, краси, викликати глибоке почуття, бажання
дотримуватися у своїй поведінці краси й правди” [5, 225].
Вона зазначає, що у минулому центром виховання дитини була сім’я. Участь
дітей у праці, їх самостійна діяльність, виступала основою набуття ними корисних
знань, орієнтації в оточуючому світі, була джерелом їх соціального виховання, бо
через пристосування до існуючого світу засвоювалися форми поведінки,
прагнення бути корисним членом суспільства. Залучення вихованців до
продуктивної, активної, розумової і фізичної праці формує у них такі якості як
самоповага, відповідальність, організованість, дає можливість переживати почуття
радості від творчості, власної цінності. [1]
Позитивну оцінку дала і такій виховній технології як шкільне
самоврядування, яке поширювалося на такі напрямки роботи школи як: активна
участь дітей у вирішенні питань внутрішньошкільного життя; випуск власної
шкільної газети (як правило, щотижня), у якій висвітлювалися новини шкільного і
міського (чи сільського) життя; організація учнівських клубів та об’єднань;
організація зв’язків із зовнішнім світом – зустрічі з вченими, державними і
громадськими діячами тощо. Практика показує, що участь вихованців у органах
самоврядування розвиває у них організаторські і лідерські якості, ініціативу,
формує відношення взаємної відповідальності, громадську думку. Історичний
досвід свідчить, що система учнівського самоврядування не виникає просто так, а
є кропіткою організаційно-педагогічною працею, що передбачає допомогу
вихованцям у визначенні найдоцільніших форм і структури учнівського
самоврядування, довіру, інструктаж і навчання активу, підтримку вчителів,
вихователів у виконанні прийнятих рішень і т.п. [1]
Як педагог-психолог С.Русова вважала, що діти-підлітки впливають один на
одного сильніше, ніж дорослі на дітей. Саме на цій ідеї, з її точки зору, має
будуватися діяльність дитячих закладів, організацій і об’єднань, Серед цінностей у
підлітків і юнаків високе місце посідають цінності молодіжної субкультури, тому
важливим аспектом є залучення їх до виховного процесу, педагогізувати їх. [1]
Вона вважала, що існують суттєві відмінності у розвитку дітей, але
водночас висловлювала думку, що всі діти від природи є здатними до навчання і
 10
виховання, до творчої діяльності. Так, С.Русова писала, що у нервовій системі
кожної дитини залишається велика кількість кліток нерозвинених, недозрілих,
залишаються невикористаними певні можливості, а може їх розвиток сприяв би
творенню генія. Різниця між мозком генія і звичайної людини не в кількості кліток
– а в їх розвитку, писала Русова [2].
Основою становлення творчої особистості є впровадження в практику
закладів освіти принципу свободи. Даним принципом цікавилися і займалися як в
Україні, так і за її межами. В Україні ці ідеї репрезентували С.Русова та її
однодумці. Утвердження в педагогічній науці положення про те, що особистість
формується у діяльності і що для формування певних рис особистості необхідно її
включити у діяльність, яка вимагає прояву цих якостей, настійливо вимагає
включення у навчально-виховний процес ситуацій свободи дій учнів, їх ініціативи,
самостійних рішень. Тільки таким чином може формуватися досвід творчої
діяльності. Звичайно у процесі формування власної думки, незалежності від інших
мають брати участь і батьки, розвиваючи ці якості ще змалку [2].
Не втратили свого значення й думки С.Русової щодо вимог до особистості
вчителя (педагога), його майстерності. Вихователь (вчитель), говорила С.Русова,
має бути людиною творчою, якщо він ремісник – то це найтяжче ремесло. Вона
казала, що вчитель має не лише вчити учнів, але й виховувати їх характер. А
найголовніше – зміцнювати їх волю і викликати свідоме відношення до своїх
обов’язків, почуття відповідальності. С.Русова ставила високі вимоги до
теоретичної підготовки вчителя. Адже згодом, йому доведеться це
використовувати і демонструвати іншим на практиці. Його науковим підгрунтям
мають бути знання з філософії, соціології та етики, психології, анатомії, фізіології
та антропології. Особливу роль вона відводила психології зазначаючи, що
більшість наших помилок у вихованні лежить у замалому знанні психології.
Вплив особи вчителя, за переконанням С.Русової, шириться далеко за стіни
школи [2].
Отже, як бачимо, великий просвітитель-педагог Софія Русова, дійсно,
зробила великий вклад в розвиток тодішньої, а тепер і сучасної педагогіки. Не
варто обходити стороною, залишаючи без уваги, великі праці цього великого
 11
педагога, потрібно цінувати, бути щасливими, і пишатися що наша історія
заповнена сторінками про такого педагога, як Софія Русова.

Використані інформаційні джерела:

1. Беднаржова Т. Софія Русова (до 60-річчя з дня смерті) // Пороги. - 2000.-
№1. - С. 12-13 - №2. - С. 10-11.
2. Вовк Л.П. Національна орієнтованість у системі науково-педагогічної
діяльності ХХ ст.Наук. збірник “Формування національної свідомості”.–К.,
1999.
3. Гураш. Л. Софія Русова — «апостол Правди і Науки» // Дошкільне
виховання. — 2001. — № 2. — с. 10 — 11.
4. Дворецька В. Присв'ячується Софії Русовій // Дошкільне виховання. — 2001.
— № 2. — с. 11.
5. Живодьор В. та ін. Видатні українські педагоги ХХ століття: Про
національні основи виховання та традиційні народні моральні заповіді //
Шкільна б-ка. — 2003. — № 7. — С.62-63.
6. Історія зарубіжної педагогіки Хрестоматія: Навчальний посібник / уклад. І
автори вступних статей Є.І.Коваленко., Н.І Бєлкіна. Заг. ред. Є.І.Коваленко.
– К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 664 с.
7. Русова С. Вибрані педагогічні твори. У 2 кн./За ред.Є.І.Коваленко; Упоряд.,
передм., прим. Є.І.Коваленко, І.М.Пінчук. – К.: Либідь,1997. Кн.2. – 320 с.
8. Енциклопедія освіти / Акад. пед. Наук України; гол. ред. В. Г. Кремень. – К.:
Юрінком Інтер, 2008. – 1040 с.
 12

Ткачук Д.
Факультет іноземної філології
Науковий керівник:
доктор педагогічних наук,
професор Вовк Л.П.
Ткачук Д.
ІДЕЯ НАРОДНОСТІ ТА ПРИРОДНОГО ВИХОВАННЯ У ПРИТЧІ
ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ «ВДЯЧНИЙ ЕРОДІЙ»

Стаття присвячена дослідженню творчості Григорія Сковороди, зокрема

його твору «Вдячний Еродій», в якому розкривається сутність ідеї народності та
природного виховання.
Ключові слова: народність, природне виховання, природовідповідність,
трудове виховання.

Сьогодні для нашого народу досить важливим аспектом життя є шанування

самобутньої української культури, а також удосконалення та відродження
слов’янських традицій чи звичаїв. Насамперед це стосується виховання, зокрема
національного, яке здавна базувалося на етнопедагогічних засадах. Для того, щоб
дитина могла ефективно реалізовувати себе в соціумі, необхідно забезпечити їй
можливість освоєння навколишнього середовища. Засобом освоєння як правило,
виступає народна етнічна спадщина. Тобто дитина, набуваючи соціального та
культурного досвіду, успадковує духовний скарб свого народу, одним із
складників якого є ідея народності та природного виховання у творчості
Г. Сковороди.
Григорій Савич Сковорода – видатний український просвітитель-гуманіст,
філософ, поет, педагог XVIII ст. Він перший в історії української педагогічної
думки започаткував ідею природного виховання, яке тісно переплітається з
природними процесами. Деякі свої педагогічні погляди стосовно виховання
молоді Г. Сковорода узагальнив у притчі-параболі «Вдячний Еродій». Назва твору
носить символічний характер: Еродій у перекладі з грецької означає
 13
«боголюбивий», це слово також означає птаха, відомого нам як чорногуз,
лелека, бузько – ворога усіх змій і жаб. Притча має форму діалогу між Еродієм
(простим птахом) і «госпожой Пишек» (пітек – мавпа) щодо питань навчання та
виховання, сімейних взаємостосунків між батьками і дітьми. У діалозі автор
викладає власні думки про «сродність», вдячність, важливість умінь
задовільнятися малим, само вдосконалюватися. Г. Сковорода пише: «Главизна
воспитания есть: 1) благо родить; 2) сохранить младое здравие; 3) научить
благодарности» [5]. Тобто основою морального виховання є досягнення вищих
чеснот.
Григорій Савич акцентує увагу на тому, що природні особливості дитини
повинні удосконалюватися та розвиватися протягом усього його життя, а
природне виховання значно допомагає в цьому і сприяє формуванню «істинної»
людини. Також він вважає, що пізнати ці особистісні «обдарування» необхідно ще
змалку, аби вдало розкрити їх шляхом навчання. Підтвердження цьому є ще один
приклад з притчі «Вдячний Еродій», де педагог-мислитель пише: «Хто захоче
чомусь навчитися, повинен до того зродитися. А хто зважиться без природи
навчати чи навчатися, хай затямить приказку: «Вовка в плуг, а він у луг» [3].
Щодо ідеї природовідповідності, Г. Сковорода вважає, що природа впливає
на формування особистості тільки позитивно і взагалі вона є началом виховання
дитини. І важливий той факт, що вчитель є лише служником природи, відповідно
до неї пов`язує навчання та виховання. Так у своїй притчі «Вдячний Еродій»
зазначає: «Природа блага — всьому початок, а без неї ніколи не бувало
благоcті» [5].
Освіту Григорій Савич вважав тільки засобом пізнання та удосконалення
вроджених нахилів особистості. Взагалі цей природній набір у кожного
індивідуальний і неповторний, і саме завдяки боротьбі внутрішньої натури
людини з брутальними пристрастями та потворними соціальними цінностями,
самопізнанню чи самовдосконаленню людина зможе реалізуватися у суспільстві і
визначити себе як індивідуальність. Тобто Сковорода обстоював ту незалежну,
вільнодумну людину, яка б протистояла впливові «цивілізованого» суспільства,
була б свідомим творцем власних ідеалів, вчинків [3]. Він прагнув до того, аби
 14
кожна людина пізнавала себе, свої вміння та направляла їх у правильне русло. І
саме в основі його педагогічних поглядів лежить висловлювання: «Будь людиною
і знайдеш благо» [2; с. 125].
Мислитель у своїх притчах, зокрема у «Вдячному Еродії», зневажає та
засуджує такі риси характеру, як неробство, аморальність, егоїзм та інші. Також
він негативно відгукувався і про систему освіти в Україні, яка, за його словами,
сповільнювала темп розвитку природних особливостей дитини. А він вважав, що
навчання має тільки допомагати дитині розкрити вроджені навички та свідомо
удосконалювати їх. Це ще одна думка педагога, яка яскраво прослідковується у
притчі «Вдячний Єродій»: ««Хто помірно, але постійно вивчає предмет, для нього
навчання не труд, а втіха».
Щодо народності, то для Г. Сковороди ключовим було трудове виховання, а
саме прививання дитині любові до праці, поваги до рідного народу, гідності за
свій край. На його думку, трудова діяльність є основою суспільного життя, адже
саме в праці особистість набуває необхідних їй корисних рис характеру, духовно
розвивається, поступово удосконалює свої навички, навчається гармонізації з
людьми та навколишнім середовищем. Як вважав Сковорода: «чим краще добро,
тим більшим трудом обкопалося воно як ровом, а хто труда не перейде, і до добра
той прийде» [4].
Г. Сковорода критикував і навіть глузував з тогочасної системи виховання,
яка готує лише «мавп» і «папуг», не здатних самостійно формувати думки, сприяє
розвитку паразитизму і егоїзму, пристосовництву, плебейської запопадливості
перед сильнішим, жадобу до багатства.
Таке виховання призводило до занепаду традицій, знецінення духовності
особистості, родинних стосунків та появі відчуття самотності людини у
суспільстві. Одна справа – багато розмовляти про вищі духовні цінності, і зовсім
інша – бути спроможним щось змінити у власному житті чи світогляді. Притча
символічно закінчується загибеллю родини Пішек, що відображає авторську
позицію про другорядність матеріальних благ по відношенню до духовних
надбань.
 15
Протистояння двох систем виховання, представниками яких стали мавпа
(сучасна Сковороді система виховання) і гайстер (система родинного виховання),
сфокусовано на філософських, морально-етичних і педагогічних положеннях.
Філософ звертається до дискусії з часів античності про те, що первинне – дух
(ідея) чи матерія. Персонажі обгрунтовують власні системи життєвих цінностей і
способи їх виховання у наступних поколінь, але не виключають права на
існування іншої системи виховання. Визначити правоту їх суджень, за задумом
автора, мало саме життя у розв’язці притчі. Послідовно викладаючи тези й
антитези, Г. Сковорода доводив, що у вихованні пріоритетним має бути
акцентація на духовних потребах, які спираються на природні задатки
особистості. Як послідовний ідеаліст, він був переконаний, що кожна людина
народжується на добро, оскільки має внутрішню, істинну натуру, і тільки
неправильне виховання, підміна істинних ідеалів, вірувань псує особистість.
Григорій Савич важливим вважає самостійність у навчанні, бажання
навчатися та отримувати нові знання. Адже, якщо дитина примусово вивчатиме
необхідні дисципліни, виконуватиме всі види роботи, то таким чином, особистість
не удосконалиться, не розвинеться в кращу сторону і не стане фахівцем своєї
справи. Знання мають поступати повільно та помірковано, а для учня головне –
отримувати їх з позитивом, з свідомим гарним настроєм, бажанням оволодіти
ними. Нові знання мають приносити користь і насолоду в першу чергу для самого
учня. До того ж, педагог підкреслює той факт, що після закінчення вищих
навчальних закладів особистості мають обирати свою професію, влаштовуватися в
суспільстві, прислухаючись до свого серця, згідно з своїми силами, вродженими
природніми особливостями, удосконаленими навичками та набутим досвідом.
Необхідно додати, що педагогічні погляди Григорія Сквороди, зокрема ідея
народності та природовідповідності, істотно вплинули на діяльність Кирило-
Мефодіївського братства, погляди Т. Шевченка, І. Франка, М.Коцюбинського.
Підводячи підсумки, можна зробити висновок, що ідея народності та природного
виховання – одна з центральних тем у педагогіці Григорія Савича. Він широко
розкрив ці поняття у своїх працях, аналізуючи приклади власних тверджень у
притчах чи байках. Головним для нього було повага до рідного народу, шана
 16
української культури та бажання розвивати не тільки себе, а й свою націю.
Праця – також вагома ланка виховання дитини, адже саме трудова діяльність несе
велике користь суспільству. І для того, аби майбутня особистість дійсно морально
удосконалила себе, насамперед їй необхідно мати непереборне бажання навчатися
та розвиватися у вибраній нею діяльності.
Таким чином, Григорій Сковорода в притчі «Вдячний Еродій» піднімає
головні проблеми виховання, а саме – що має бути в його основі – морально-
етичні принципи чи прагнення зайняти певне суспільне становище, досягти
матеріальних статків; значення і роль у вихованні дітей батьків та вчителів.
Мислитель стверджує, що справжнє виховання це формування християнських
цінностей на засадах моральних і етичних норм, які будуть своєрідною матрицею
для майбутнього життя і вчинків особистості.
Г. Сковорода визначає завдання педагогіки у тому, щоб навчити дитину
орієнтуватися у бурхливому життєвому потоці, допомогти їй відкрити і розвинути
у собі найкращі природні здібності. Метою виховання має бути побудова храму, в
якому живе Істина. А з нею поруч – любов до батьків, повага до старших,
шанування традицій рідного краю.
Використані інформаційні джерела:
1. Андрущенко В.П. Світанок Європи: Проблема формування нового учителя
для об’єднаної Європи ХХІ століття / В.П. Андрущенко. – К.: Знання
України, 2011. – 1099 с.
2. Вовк Л.П. Історія освіти і педагогіки в загальній, методологічній і
професійній культурі майбутнього вчителя: посібник-коментар із
пропедевтики вивчення історії педагогіки / Л.П. Вовк; Мін-во освіти і науки,
молоді та спорту України, Нац. пед. Ун-т імені М.П. Драгоманова. -К.: Вид-
во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2012. – 331 с.
3. Ідея народності та природовідповідності виховання Г. Сковороди //
http://www.pedahohikam.net/nervs-957-1.html
4. Сковорда Г.С. Твори: в 2 т. / Г.С. Сковорода. – К.: АТ «Обереги», 1994.
5. Педагогічні ідеї Г. С. Сковороди / За ред. О. Г. Дзеверіна. – К.: Вища школа,
1972. – 272 с.
 17

Мовшук Ю.
Факультет іноземної філології
Науковий керівник:
доктор педагогічних наук,
професор Вовк Л.П.
Мовшук Ю
МОВА – ПЕДАГОГІЧНЕ КОРІННЯ НАРОДУ (ЗА К.УШИНСЬКИМ)

Стаття присвячена аналізу робіт К. Ушинського, в яких розкривається

мета виховання, що визначалася ним як підготовка майбутнього покоління до
життя та праці, як формування в людини відчуття патріотизму та любові до
народу; значення мови народу.
Ключові слова: мова, педагогічне коріння, рідне слово, народна мова,
народність.

Сучасний етап розвитку історико-педагогічної науки однією з важливих

проблем виокремлює питання громадянського миру і національної консолідації
суспільства. Актуальним постає формування національної свідомості,
поглиблення знань з історії українського народу, навчання і виховання дітей та
молоді на засадах відродження традицій свого народу, збереження рідної мови.
Історія педагогіки свідчить, що у всі часи навчання і виховання поколінь на
засадах народних історичних надбань посідали одне з основних місць у роботах
відомих педагогів. Вони широко представлені і в педагогічній спадщині
Костянтина Ушинського — фундатора вітчизняної народної педагогіки. Він був
одним тих, хто грунтовно обстоював навчання і виховання на основі національної
ідеї, був основоположником народної школи, автором книг і статей, де провідним
є вчення про рідну мову, як основу гармонійного розвитку дитини.
К. Ушинський чудово знав і любив українську мову, називав її рідною,
«багатою, мелодійною, співучою», якою написана «така багата народна
література». Він вважав, що всі мають право відвідувати школу, в якій навчання
буде проводитись рідною мовою, негативно оцінював заборону української мови;
 18
був прихильником класно-урочної системи навчання, а також вважав важливим
врахування вікових і психологічних особливостей дітей; вказував на головну роль
школи і вчителя в житті і вихованні дітей.
У статті «Рідне слово», написаній у 1861 р. він висловлював свої погляди на
проблему виховання дитини, яка найкраще реалізується саме через рідне слово.
Він вважав, що дитина від народження повинна бути оточена чарівним світом
рідної мови, адже «мова народу - кращий, що ніколи не в’яне й вічно знову
розпускається, цвіт усього його духовного життя... У мові одухотворяється весь
народ і вся його батьківщина... весь слід свого духовного життя народ дбайливо
зберігає в народному слові. Мова – найважливіший, найбагатший і найміцніший
зв'язок, що віджилі, живущі і майбутні покоління народу в одно велике, історичне
живе ціле. Вона не тільки виявляє собою життєвість народу, а є якраз саме цим
життям» [8].
Педагог К. Ушинський вважав, що мова є найбільшим народним
наставником, адже раніше люди навчалися без книг, шкіл, а лише за допомогою
слова. Засвоюючи мову, дитина підсвідомо охоплює знання й думки минулих
поколінь. Також педагог зазначав, що рідне слово відкриває дитині природу,
історію, літературу, логічні поняття та філософські погляди просто, зрозуміло,
доступно, без спеціальних знань чи підготовки. Рідна мова навчає дитину
напрочуд легко, адже разом із засвоєнням слів, дитина засвоює словосполучення,
безліч понять, думок, почуттів, художніх образів. З її допомогою здобуваються
знання, розвивається мислення, спілкування з людьми. Поряд з трудовою
діяльністю та іншими чинниками виховання вона сприяє розвитку розумових сил
дитини, формує особистість [9. c.123-124]. “Рідне слово є основою будь-якого
розумового розвитку й скарбницею всіх знань; з нього починається будь-яке
розуміння, через нього проходить і до нього повертається” [6. - Т. 2, с. 114].
Великий педагог переймався подальшою долею української мови. Так, у
статті «Рідне слово», розкриваючи виховне й освітнє значення рідної мови, він
писав: “Коли зникає народна мова, - народу нема більше!... Поки жива мова
народна в устах народу, до того часу живий і народ. І нема насильства більш
нестерпного, як те, що хоче відняти в народу спадщину, створену незчисленними
 19
поколіннями його віджилих предків. Відберіть у народу все - і він усе може
повернути; але відберіть мову, і він ніколи більше вже не створить її; нову
батьківщину, навіть, може створити народ, але мови - ніколи: вимерла мова в
устах народу - вимер і народ...” [8].
Особливо в значенні рідної мови вчений виокремлює народність. Він
вважав, що мова кожного народу є неймовірно унікальною тому що створена
самим народом, а не кимось іншим. Із мови народжуються і великі поети, і
музиканти, і художники. Саме тому педагог закликав любити і ніколи не забувати
рідну мову. В мові він вбачав найтісніший живий зв’язок між минулим,
теперішнім і майбутнім поколіннями. Кожне покоління змінюється, але
результати їхнього існування передаються з року в рік. Ушинський вважав, що
мова і народ нерозлучні. Якщо зникне мова – зникне й народ. [6. - Т.1. – С.123].
У статті “Педагогічна подорож по Швейцарії” він писав про школу, яка має
бути місцем, куди хочеться повертатись знову й знову, щось світле, зрозуміле і
близьке серцю. З цього приводу він зазначав: “Що з дітьми починають навчання
тією самою говіркою, якою вони розмовляють вдома, це, безперечно, не тільки
дуже розумно, а й не менш гуманно. Слід докладати всіх зусиль, щоб школа
найприроднішим шляхом увійшла в життя дитини і щоб, непомітно для неї, узяла
під свій контроль частину її розумової і сердечної діяльності». 3
Духовне життя і навколишній світ стає зрозумілим для дитини завдяки
рідній мові, і також оточуюче середовище сприймає особистість через її мову,
тобто, рідна мова стає певним посередником, духовним провідником між
внутрішньою і зовнішньою дійсністю. К.Д. Ушинський акцентував на
пріоритетності рідної мови не тільки у початковій школі, але й у середніх
навчальних закладах, адже від рівня підготовки з рідної мови залежить увесь
наступний успіх у формуванні особистості і її подальшого життя. Оволодіння
рідною мовою сприяє розвитку дару слова, а найефективнішим засобом розвитку
дару слова є ознайомлення його з багатствами народної словесності через
вивчення історичної, літературної спадщини.
Рідна мова відкриває перед дитиною світ народної думки, народного
почуття, народного духу, вчить володіти формами і засобами народної мови.
 20
Літературні твори спонукають обгрунтовувати власну думку, описувати
виражені у творі емоції. Таким чином дитина поринає у сферу народного духу,
поезії, логіки. Вивчення поезії, казки чи пісні має бути спрямованим на розкриття
досі невідомої сторони народного життя. Це є природний шлях засвоєння
моральних норм, правил поведінки, формування характеру, все позитивне саме
говорить за себе, не потребуючи сентенцій. Сам літературний твір вже має
великий моральний вплив. Він спонукає дитину полюбити правильний вчинок,
позитивне почуття, послідовність думки у творі.
Вивчення рідної мови формує такі моральні риси, як любов до своєї
вітчизни, свого народу, чутливе ставлення до оточуючих, скромність,
працьовитість, прагнення до корисної суспільної діяльності. Головні шляхи
морального виховання - виховне навчання, переконання та роз'яснення, особистий
приклад дорослих, розумна організація праці, відпочинку і розваг, обмін думками
з моральних питань та інше.
Обгрунтовуючи необхідність навчання дітей рідною мовою, велику увагу
педагог приділяє наочності, оскільки дитина мислить формами, фарбами, звуками.
А найкращим помічником у цьому К. Ушинський вважав усну народну творчість:
казки, загадки, прислів’я, скоромовки, які ефективно розвивають відчуття рідної
мови, впливають на внутрішній світ дитини як формою, так і своїм змістом.
Народні прислів’я і приказки просто «дихають» життям, пробуджують паростки
рідного слова, насіння якого ще не усвідомлено корениться в душі дитини.
Зміст прислів’їв за К. Ушинським є надзвичайно важливим для початкового
періоду життя, адже в них відображається народне життя з його мальовничими
особливостями: побутовими, сімейними, польовими, лісовими, громадянськими;
його прагненнями, звичками; поглядами на природу, на людей, на значення усіх
явищ життя. Загадки, у свою чергу, збагачують дитяче мову порівняннями,
образними висловами, сприяють мисленню дитини, спонукають розмірковувати,
пояснювати предмети тощо.
Народні казки, на думку педагога, впливаючи на розвиток мовлення,
збагачують словник дитини. В народних казках часто повторюються ті самі
словосполучення, звороти, порівняння, які запам’ятовуються дитиною і надають її
 21
мовленню образності. Про народні казки К.Ушинський писав: «Це перші й
блискучі спроби народної педагогіки, і я не думаю, що хтось був спроможним
змагатися в ньому випадку з педагогічним генієм народу».
Рідна мова через вивчення надбань народного фольклору – пісень, музики,
музичних інструментів, танців, обрядових пісень є ефективним засобом розвитку в
дітях естетичних смаків, любові до творчості, мистецтва. Засвоєння переважної
більшості етнокультурної інформації відбувається, як правило, в ранньому віці та
на підсвідомому рівні. Тому досвід використання рідної мови з метою виховання
національної самосвідомості, формування національного менталітету і характеру
потрібно застосовувати вже на початкових етапах виховання і навчання дитини.
Отже, рідна мова, за К. Ушинським – скарбниця народної мудрості, досвіду
пізнавальної діяльності багатьох поколінь. У мові він бачив живий зв'язок, що
з'єднує минулі, сучасні і майбутні покоління в єдине ціле. За допомогою мови
народ закріплює в історії і передає у спадок нащадкам багатовіковий досвід своєї
трудової та розумової діяльності, результати духовного життя.
Мова також є засобом порозуміння між дитиною і оточуючим світом,
духовним поєднанням внутрішньо-особистого і зовнішньо-суспільного простору.
Оволодіння рідною мовою формує розвиток дару слова через вивчення словесної
народної історичної, літературної, фольклорної спадщини. Рідна мова – єдиний
інструмент, яким можна доторкнутися до найглибших закутків душі дитини,
найпотаємніших думок, виховати національно свідому особистість, справжнього
патріота своєї Батьківщини. Кожний народ має свій особливий виховний ідеал, що
відповідає його характеру, визначається його суспільним життям і формується
значною мірою через вивчення рідної мови та історично-літературної спадщини.
Використані інформаційні джерела:
1. Вовк Л.П. Історія освіти і педагогіки в загальній, методологічній і
професійній культурі вчителя : посібник-коментар із пропедевтики вивчення
історії педагогіки.К. : Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2012.
2. Марчук С.С. Проблеми всебічного розвитку і формування гармонійно
розвиненої особистості у педагогічній концепції К. Д. Ушинського / С. С.
Марчук // Пед. пошук.- 2011.- № 2.- С. 24-27;
 22
3. Скільський Д. М. Вчення К. Д. Ушинського про народність виховання / Д.
М. Скільський // Педагогіка і психологія .- 2012.- № 3.- С. 80-87;Ушинський
К.Д. «Педагогічна подорож по Швейцарії» - Т. ІІ. С.98 – 105
4. Рогова П. І. Бібліографія К. Д. Ушинського в контексті розвитку сучасної
педагогічної науки / П. І. Рогова, А. М. Доркену // Шлях освіти.- 2010.- № 4.-
С. 40-42.
5. Ушинський К.Д. Вибрані педагогічні твори : В 2-х т. Пер. з рос. / Редкол.:
В.М. Столєтов (голова) та інші. - К.: Рад. школа, 1983 - (Пед. б-ка).

Поліщук В.
Інженерно-педагогічний факультет
Науковий керівник:
кандидат педагогічних наук,
доцент Будняк Т.Г.
Поліщук В.
КРАЄЗНАВЧЕ ВИХОВАННЯ НА МАТЕРІАЛАХ ЖИТОМИРЩИНІ

У своєму дослідженні я звернулася до цікавої історичної знахідки у моєму

краї в селі Турчинівка Житомирської області. Це палац Уварової, спадкоємиці
родини Терещенків. Мене як студентку інженерно-педагогічного факультету
зацікавила ця архітектурна перлина, а разом з нею висока благодійність і
прекрасні духовні діяння людей, пов’язаних з нею.
Яскравою зіркою на небосхилі України сяяла упродовж 19-початку 20
століть знаменита родина Терещенків – підприємців і промисловців, меценатів і
благодійників. Створені ними заводи, цукрові плантації, побудовані за власний
кошт школи, училища, інститути, лікарні, музеї, храми є дотепер неоціненним
надбанням України. Помітний слід родина Терещенків залишила й на
Житомирщині.
Палац Уварової розташований у селі Турчинівка, що на Житомирщині. У
бесідах із земляками дізнаємося, що у Терещенків було 99 маєтків, а більше в
імперії дозволялося мати лише самому імператору. Терещенки були багаті люди,
 23
ймовірно, найбагатші в країні, і вони дійсно могли мати таку кількість маєтків. І
навіть якщо це правда, то маєток у Турчинівці був далеко не найгіршим,
недаремно він один із двох, які Терещенки збудували спеціально для себе. Решту
купили.
Історія цієї садиби почалась ще у другій половині 19 століття, коли
цукрозаводчик Федір Терещенко купив землю у Турчинівці. Планували тут
збудувати садибу, яка б належала наймолодшій дочці Федора Артемійовича –
Наталії. Хоч батько маленької Наталки помер, коли їй виповнилось тільки чотири
рочки, згідно з заповітом у 1899 році у Турчинівці почали будувати палац. Через
два роки у селі постав палац з червоної цегли у ренесансному стилі. Згодом у
садибі оселилась молода сім'я Уварових. Наталя одружилася з графом Сергієм
Уваровим.
Так що двадцятирічна молода Наталя та її чоловік, предводитель
Ізяславського (з 1911-го Бердичівського) дворянства Сергій Сергійович Уваров
отримали після весілля прекрасний зразок заміського палацового зодчества в
сорока п’яти верстах від Житомира.
Наталія, будучи освіченою господинею з високим художнім смаком, почала
облаштовувати територію навколо будинку. Палац оточували квіткові клумби, а
дно ставу вистелили дубовими дошками.
Комплекс Турчинівської садиби Уварових розкинувся серед парку площею в
одинадцять гектарів оточеного по периметру металевою огорожею, з мальовничим
ставом в південній частині. Він представляє дві будівлі: безпосередньо палац і
розташований паралельно нього із заходу господарський корпус з більш пізньою
прямокутною прибудовою радянського періоду. Добре збережена двоповерхова
будівля палацу являє собою прямокутник (24м х 18м) з теракотової цегли
фланкований круглою баштою під шпилем з південного сходу, еркером під
шатровим завершенням з північно-східного кута з орієнтацією по сторонах світу
та центральним входом зі сходу. Його центральний і західний фасади прикрашені
слабко вираженими ризалітами, які колись доповнювала нині закладена вбудована
веранда. При цьому основою декоративних елементів служить майстерна цегляна
кладка (складно профільна аркатура, лиштви, кронштейни, карнизи, коробові
 24
арки, бровки, замкові камені, “троянда” трикутнику щипца) з невеликими
доповненнями у вигляді ліпних елементів (герб Уварових, рослинний орнамент
підвіконних фільонок, кронштейни балкона, акант напівкруглих ніш та маскарон
еркера). Оздоблення цегляного асиметричного двоповерхового господарчого
корпуса з круглою баштою в південній частині вторить оформленню основної
будівлі з тією лише різницею, що остання має повноцінний третій ярус з арковими
віконними прорізами.
Терещенки-Уварови належали до найзаможніших дворянських родів. Вони
мали великі маєтки у Новоград-Волинському повіті, де знаходилися родинне
гніздо, винокурний та спиртоочисний заводи, маєток у Ворзелі та розкішний
особняк у Києві, в якому в основному і мешкала Наталя Уварова з дітьми та
чоловіком.
Віддаленість резиденції Уварових від київського столичного вищого світу,
де звик обертатися Сергій Сергійович, та й благодійні починання його дружини не
могли отримати в глибинці гідного розмаху (Наталія створила, утримувала і сама
виконувала акушерські функції в безкоштовному київському пологовому будинку
на Виноградній вулиці - нині Академіка Богомольця). Це призвело до того, що в
Турчинівці господарі бували лише зрідка. Прекрасний палац стояв порожнім.
Через сім років шлюб дав тріщину, а Жовтнева революція 1917 року розвела
долі Наталії та Сергія. Він з двома дітьми тікає до Парижу, а вона заховалась у
турчинівській садибі. Тут Наталя оселилася на самоті, розпустивши всю прислугу
і лише зрідка навідуючись до людей волаючих по її медичну допомогу.
З’їхавщі з глузду в пошуках наживи представники червоного терору
дісталися незайманої ще Турчинівки взимку 1918-го. Графиня Уварова слідом за
чоловіком і дітьми залишивши все своє майно втекла на захід, щоб вже ніколи не
повернутися до рідної домівки і України.
Місцеві мешканці розповідають, що в село приїздив Мішель Терещенко,
онук графині, нинішній мер Глухова. Він і розповів подробиці втечі бабці від
червоних. Після остаточного встановлення радянської диктатури в 1920-х
ґрунтовно розграбований Уварівський палац пристосували під потреби освіти,
розмістивши в його стінах спеціалізовану сільськогосподарську школу для
 25
реанімації паралізованого після експропріації та знищення господарсько-
економічних зв’язків села.
Серед жаху, вибухів, крові і сліз страшних років, спровокованої радами
Другої світової війни, маленькій житомирській перлині вдалося дивом вціліти,
щоб в голодні повоєнні стати притулком сільськогосподарського технікуму, який
в 1985-му змінить вивіску на профтехучилище №30 і продовжує перебувати тут і
донині.
Де насолоджувалися життям цукрозаводчики, тепер вивчають рідну мову і
англійську та бухгалтерську справу вихованці професійно-технічного училища.
Ну, принаймні, споруда вижила, а не розібрана на будівельний мотлох селянами.

А от сучасні нащадки славетної родини Терещенків проживають у Франції.

Один з нащадків Терещенків – француз за паспортом але українець за духом –
Мішель вирішив повернутися на батьківщину предків, щоб всіма силами
підтримувати зв`язок поколінь, відроджувати їх традиції. Він народився в Парижі
1954 року. Починав свою діяльність як дослідник підводних глибин. Створив
фірму, що вирощувала водорості на Філіппінах та Мадагаскарі.
 26
За часів незалежної України Мішель Терещенко зміг приїхати на історичну
батьківщину своєї родини і стати громадянином України. Він розвиває на
українських землях льонарство та медозбирання, підтримує малий бізнес,
запроваджує переробні та сільськогосподарські підприємства. Не забуває про
традиції меценатства, закладені поколіннями предків, дбаючи про духовність.
Так склалася доля, що Мішель став третім із роду Терещенків, що очолив
міську владу м. Глухова. «Я… прапраправнук Артемія Терещенка – бургомістра
Глухова та праправнук Миколи Терещенка – першого мера Глухова…» - такими
словами розпочав складання своєї присяги новообраний міський голова Глухова
Мішель Терещенко. Чи багато мерів мають можливість сказати подібне,
заступаючи на таку посаду? Мабуть, це унікальний випадок, коли місто очолює
третій представник однієї династії. Тим більша відповідальність лежить на ньому,
адже йому доведеться гідно продовжити справу своїх предків у виконанні девізу
«Прагнення суспільної користі».
Будучи нащадком традицій родини Терещенків і сповідуючи їхні ідеали
доброчинності та служіння людям, у 2012 році Мішель Терещенко ініціював
створення благодійного фонду, який дістав назву «Фундація спадщини
Терещенків». Мета фонду – збереження пам’яті про родину Терещенків, надання
допомоги бібліотекам, музеям, галереям, освітнім і медичним закладам,
збереження культурної спадщини родини Терещенків. Зокрема, утримання в
гідному стані і реставрація будівель й мистецтва, які належали у минулому цій
родині, а також підтримка талановитих українців, опікування долею сиріт, людей з
обмеженими можливостями, хворих дітей.
У 2012 році Мішель Терещенко видав свою першу книгу під назвою
«Перший олігарх». Книга була презентована ним у київському музеї Тараса
Шевченка - родовому будинку своїх предків. Це романізована біографія, яку внук
розповідає від імені свого діда Михайла, використовуючи його записи, свідчення
очевидців та архівні державні документів, за які підкреслено подякував на
презентації. Він подає захоплюючі події з життя родини на тлі європейської історії
кінця 19 – першої чверті 20 століття. На презентації автор зазначив, що книжка
 27
«Це моя правда, я так бачу тогочасні події, це як пригодницький роман про
життя мого визначного дідуся».
З нагоди виходу книжки пана Терещенка вітали представники музею
Ханенків, музею російського мистецтва, Національного торговельно-економічного
університету, підрозділ якого розташовується в будівлі, яку збудували Терещенки
для першої в Російської імперії жіночої торговельної школи.
Друга книжка Мішеля Терещенка «У пошуках скарбу родини» - це
документальна оповідь про те, як десять років тому французький громадянин зі
слов’янською душею повернувся на батьківщину своїх предків, як із труднощами і
перешкодами започаткував і розбудував свій бізнес, звикав до нових реалій,
вивчав мову.
Належати до роду Терещенків означало не тільки бути заможною людиною.
Багато поколінь цієї родини відрізнялися неабиякою освіченістю, працездатністю,
доброчинністю, турботою про все прекрасне. Всі вони сповідували неписаний
фамільний кодекс честі, якого дотримувались у житті, і всьому духовно високому
і прекрасному, як у своїй відданості мистецтву. Саме тому вони залишили після
себе так багато, як духовних, так і архітектурних пам’яток, які не здатні були
зруйнувати ані війни, ані революція. Унікальні твори мистецтва із зібрань
Терещенків і сьогодні є перлинами Національного художнього музею, музею
російського мистецтва, Національного музею історії України та інших.
Мене, як майбутнього вчителя захоплює той високий виховний потенціал,
який вони пронесли через своє життя, змінюючи навколо себе світ для добра і
краси.
Використані інформаційні джерела:
1. Терещенко М. Перший олігарх: М. І. Терещенко (1886-1956): Надзвичайна
історія життя мого діда, як її розповіла б мені моя бабуся/ Мішель
Терещенко: пер.з фр.-К.:Ніка-Центр, 2012р.-256с.
2. Концепція виховання дітей і молоді в системі національної освіти. - К., 1995
3. Вовк Л.П. «Громадсько-педагогічне сподвижництво в Україні (Етапи і
особливості). – К. :Просвіта, 1998.
 28

Шеіна А.
Інженерно-педагогічний факультет
Науковий керівник:
кандидат педагогічних наук,
доцент Будняк Т.Г.

Шеіна А.
ДУХОВНІ ЦІННОСТІ І. ОГІЄНКА В ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ
ДІЯЛЬНОСТІ

Процес духовного, національного відродження українського народу від

року до року стає все повнішим, багатограннішим, всеохоплюючим. Із небуття, а
точніше з спецфондів архівів широкому колу читачів повертаються сотні і тисячі
раритетів минулого, які таять в собі величезний потенціал правди, гідності,
самоусвідомлення і самоствердження кожного з нас як представника й достойної
кращої долі нації, які були десятки літ під особливою увагою і забороною
сталінського тоталітарного режиму.
Водночас відбувається надзвичайно болісний і суперечливий, але разом з
тим такий одухотворюючий процес переоцінки, переосмислення драматичних
подій і явищ тих часів. Відбувається також повернення багатьох імен духовних
провідників української нації, діяльність і помисли яких були сфальсифіковані,
перекручено, несправедливо оговорені або ж подано тенденційно чи засуджено
радянською офіційною пропагандою.
Серед таких несправедливо забутих величних імен, які уособлюють собою
хресний шлях українського народу до незалежності, демократичності, соборності,
омріяний і вистражданий багатьма поколіннями українців, ім’я Івана Івановича
Огієнка.
Сучасники називали його людиною енциклопедичних знань, праці і
обов’язку. І це не випадково. Адже свій природжений хист ученого, педагога,
державного, громадського, церковного і культурного діяча він однаковою мірою
успішно застосовував і як мовознавець та літературознавець, і як редактор та
видавець, і як перекладач та поет, і як ректор та міністр, і як православний
 29
митрополит та історик Української церкви. Це справді універсальна і унікальна
постать в історії України, надзвичайно обдарована, яка самовіддано і
саможертовно керувалася виключно інтересами української нації, служила
власному народу.
Він чесно і сповна служив українській справі, до останніх днів свого
довгого й важкого життя не полишав подвижницької діяльності на ниві
відродження нації.
Сьогодні в час реформ і потрясінь, кожен з нас освітян, задумається над
долею національної школи. Який повинен бути сучасний навчально-виховний
заклад як епіцентр творчості, радості, розвитку здібностей і самореалізації
особистості?
Безумовно, в епоху духовного відродження України визначальна роль
належить розвитку національної системи освіти і виховання, яка надає можливість
вийти незалежній українській державі на рівень розвинених країн світу. Ми
будуємо нову альтернативну освіту, яка в своїй основі повинна докорінно
відрізнятися від тоталітарної, догматичної. Це процес не легкий, довготривалий,
але перспективний. Життя потребує пошуку нових педагогічних ідей, які б
відповідали перетворенню в успіх сферах суспільного життя, в свідомості й
поведінці людини.
Пошук нових організаційних форм навчання і виховання, оновлення змісту
навчально- виховного процесу зумовлюють виникнення й розвиток навчальних
закладів інноваційного типу, які повинні відповідати вимогам сьогодення,
відродженню вітчизняних культурно-історичних і педагогічних виховних
традицій. Будуючи нову змістом освіту, необхідно враховувати не лише традиції
розвинених країн світу, але й національні педагогічні надбання, які ґрунтуються
на міцних підвалинах культури рідного народу минулих епох і сучасності,
сприяють розвитку освіченості та інтелігентності людини, формуванню духовного
потенціалу – найвищої цінності нації й держави.
До велетнів української педагогічної думки належить справжній
український син України, будівничий української культури й освіти професор Іван
Огієнко, ідеї якого, як ніколи, потрібні зараз, коли ми воскресаємо і
 30
самоутверджуємося, коли будуємо нову за змістом національну школу. Він, як
учений і дослідник, перекладач і мовознавець, державний і релігійний діяч,
професор і ректор університету, міністр освіти в уряді Української народної
Республіки в 20-ті роки зробив вагомий вклад у нашу науку, культуру і
духовність, про що свідчать понад тисячу його праць. Ідеї і думки, висловлені
ним, актуальні і зараз. Читаючи його мовознавчі, літературні, історичні праці,
дивуєшся далекозорості й розуму цієї геніальної людини. Будучи в 1919-20 роки
міністром освіти і віросповідань, він скеровує всю свою діяльність на відродження
національної школи, культури й мови. Готує й видає підручники для самоосвіти –
“Українське писання”, “Українська граматика для навчання в народних школах”,
“Порадник студентам, вчителям і всім тим, хто бажає навчатися української
мови”, “Вчімося рідної мови ”, “Граматика малої Лесі”. Дбаючи про відродження
української мови, школи, граматики, історії, українського правопису. Саме в цей
період І. Огієнко приділяє велику увагу школі, і в цьому допомагає його журнал
“Рідна мова”, який тоді був відомий за межами України. Так, з Торонто вчителів
однієї української школи звернулися до педагога за дозволом, щоб присвоїти їх
школі ім’я вченого. На що Огієнко відповів: “Дякую Вам сердечно з велику честь,
що робите мені своїм пропонуванням. Думав, що українська школа в Америці
могла б стати правдивоюй вільною кузнею щиро-національної освіти. Вільне
національне виховання – це найголовніша основа, що на ній духовно розвивається
й росте кожна нація, і власне, цього ми й не маємо. От тому й пильнуйте давати
своїм вихованцям щиро-національну освіту, защепіть їм найголовніші основи
правдивого українознавства. Уживайте в школі тільки соборної літературної мови
й навчіть вихованців своїх не тільки цієї мови, але й глибокої пошани до неї.
Нехай школа не плутається ні до якого партійництва, бо це зробить її слугою
партії й уб’є її науку. Провадьте школу так, щоб вона виховувала вірних синів
України і щоб усі емігранти без різниці партійної й віросповідної – могли
спокійно звати її своєю…”. В цьому листі, як бачимо І. Огієнко виклав цілу
програму навчання й виховання, якою ми повинні послугуватися при створенні
інноваційної національної школи сьогодні.
 31
Декілька слів хочеться сказати про працю “Наука про рідномовні
обов’язки …”, яка, на жаль, мало відома і вчителям і учням. Хоча дана книга
повинна бути настільною для учителя-словесника сучасної національної школи
для розвитку творчої обдарованості.
Хочеться особливу увагу звернути на її XII розділ “Школа й рідна мова”, де
автор викладає програму розвитку мови в національній школі:
Рідна мова – то найсильніше джерело вивчення й консервації своєї рідної
мови взагалі, а літературної зокрема.
Цілий народ мусить пильно дбати, щоб усі школи були тільки
рідномовні, бо тільки вони виховують свідому націю.
Ціле громадянство мусить пильнувати, щоб усі підручники по його школах
були писані тільки соборною літературною мовою, і то такого зразковою мовою,
щоб на ній мовно виховувалась молодь.
Ціле громадянство мусить добре пам’ятати , щоб тільки рідна школа
виховує національно сильні одиниці й морально міцні характери.
Кожна школа мусить закладати серед учнів “Гуртки плекання рідної
мови”.
Кожна школа мусить навчати своїх учнів і рідномовних обов’язків.
Кожна школа повинна подбати про зразковий добір книжок для шкільної
бібліотеки, обминаючи все, що писане нечистою літературною мовою.
Шкільне діловодство треба вести тільки літературною мовою.
Кожна рідна школа на еміграції або національно загородженій території
мусить щороку уряджувати “Свято рідної мови”.
Справді, ці думки І. Огієнка повинні втілюватися в життя і нашою
державною, і нашим урядом, і вчителями сучасної національної школи, бо наша
нація не може претендувати на поважне місце серед передових народів, якщо не
буде дбати про свою мову, про свою школу, про їх розвиток і функціонування.
Всебічно, глибоке й творче використання педагогічний ідей Івана Огієнка
допоможе нашій сучасній школі створити ту основу, яка найбільшою мірою
відповідатиме кардинальному завданню розвитку освіти незалежної України –
досягненню нею світового рівня.
 32
Використані інформаційні джерела:
1. Огнієнко І. Українська культура. – Факс. вид. К., 1991
2. Огнієнко І. Наука про рідномовні обов’язки. Рідномовний катехизис для
вчителів, робітників пера, духовенства, адвокатів, учнів і широкого
громадянства. – Факс. вид. – К., 1994
3. Іван Огнієнко ( Митрополит Іларіон) і виховання національно свідомої
особи – К., 1997
4. Концепція виховання дітей і молоді вчителем національної освіти. – К., 1995

Варшавський П.
Інженерно-педагогічний факультет
Науковий керівник:
кандидат педагогічних наук,
доцент Будняк Т.Г.
Варшавський П
ПЕДАГОГІЧНА СПАДЩИНА ДІЯЧІВ ПРИЛУЦЬКОГО ГУМАНІТАРНО-
ПЕДАГОГІЧНОГО КОЛЕДЖУ

Як випускник Прилуцького гуманітарного коледжу я зацікавився історією

створення рідного закладу і багатим навчально-виховним досвідом тих педагогів,
які в ньому працювали. Історія започаткування і розвитку цього закладу складна,
як і ті умови, в яких довелося працювати і навчатися тим поколінням людей.
Отже я прослідкував всі зміни, які відбувалися в ньому з моменту відкриття.
Ключові слова: технікум, училище, педагог, Прилуки.

Актуальність роботи. Створений заклад в 1915 як учительська семінарія,

випускники якої одержували атестати на звання учителя початкових шкіл. Буремні
20-і роки внесли зміни із вересня 1920 року було реорганізовано у пед школу, а
1921 педшкола реорганізована в Педагогічні курси вищі [2, с.492]. У цьому ж році
відбувся перший випуск – 38 студентів – відбувався 1921. Та вже у 1925 р.
педкурси реорганізовані в педагогічний технікум, його завідуючими з 1925 по
1933 були С.С. Порада і А.К. Коваленко. Це був період коли ще продовжувалися
 33
українізація, тому знаходим надзвичайно важливим подію у січні 1927 р.
технікуму присвоєно ім’я славетного І.Я. Франка. Дуже актуально зазначити, що
тоді вшановувався перший рік, як рік І. Франка, видатного митця і борця за дійсно
народну, по-справжньому демократичну й гуманістичну народну освіту. Мною
знайдено ще один цікавий факт, що було визначено першого стипендіата ім. І.Я.
Франка – Родзиковський [2. с.492].
Та важкі 30-і роки відобразилися на позашкільній діяльності закладу. У 1937
р. технікум знову реорганізовано в педагогічну школу, яка й проіснувала до 1941р.
Мені вдалося розшукати і такі цікаві дані, що впродовж 20-30 років дуже плідно
трудилися на викладацькій ниві професор М.І. Демков, який викладав психологію,
професор В.І. Маслов викладач російської літератури, викладач української мови
Є.І. Хоменко, який згодом став відомим письменником.
Після звільнення від фашистських загарбників школа відновлена відновила
роботу у грудні 1943р., і в наступному році була реорганізована в училище. У
післявоєнний період в нелегких умовах на чолі з директором Попович Ф.А. плідно
працювали викладачі працювали викладачі Маценко А.А., Панченко П.Г., Брунько
Я.О., Корінь Д.І., Лісогор М.К., Погребняк І.А [2, с.492]. та ін. Спочатку училище
мало тільки шкільний відділ, а потім було відкрито заочний, пізніше дошкільний. І
з 1957 р. почав функціонувати відділ праці та креслення. Плідним виявився
наступний період педагогічного колективу: починаючи з 1957 р. і впродовж
наступних 20 років училище випустила понад 1000 учителів праці та креслення.
Крім того, на курсах при училищі підвищили свою кваліфікацію 1210 учителів
практичного навчання.
Ще такі цікаві дані – на початок 80-х років було випущено понад 12 тис.
педагогів, вихователів. на стаціонарному відділенні навчалося 1056 студентів та на
заочному 450. Окремо на кінець 80-х років збільшується число студентів до 2000
студентів на стаціонарному та заочному відділеннях, працювало 135 викладачів.
Крім успішного навчально-виховного процесу в училищі діяло 11 предметних
гуртків, гуртки худ. самодіяльності, театр студентських мініатюр, укр. та рос.
самодіяльні театри, оркестр нар. інструментів і інші цікаві форми виховної роботи.
 34
На жаль починаючи з 2000 року зменшується кількість студентів і їх уже
навчалося 745 студентів, працювало 178 викладачів [2, с.493]. Труднощі
перебулов відобразилися і на діяльності на досліджуваного закладу.
Зупинившись коротко на славній і складні історії закладу, я більшою мірою
намагався дослідити діяльність педагогів, вклад яких у вихованні молоді, у
розвиток духовності важко переоцінити.
Маслов Василь Іванович (1885-1959). Український літературознавець і
педагог [3, с.414]. Народився в Києві. Восени 1920 переїздить до Прилук, де
протягом 10 років викладає російську та західно-європейську літературу на вищих
педагогічних курсах, а потім у педагогічному технікумі. За спогадами його
колишнього учня В.Є. Плошка, це «ентузіаст своєї професії, патріот міста
Прилуки… Лекції проводив мелодійним голосом, завжди науково обгрунтовуючи
кожен факт. Коли він читав щось із творів Пушкіна чи Лермонтова, в класі стояла
така напружена тиша, що чути, було коли муха пролетить. Цікаво було вчитися,
слухаючи такого викладача» [3, с.415]. Із січня 1927 – він завідував Прилуцьким
окружним музеєм. Багато сил і енергії професор доклав для його створення.
Пішки і на попутних підводах, він сходив і об’їздив всю територію прилуцької
округи. Завдяки його зусиллям було врятовані й зібрані в музеї унікальної
історичної реліквії, безцінні полотна художників Жемчужникова, Соколова,
Клода, Трутовського та багатьох інших відомих художників, твори народних
майстрів. Він добився дозволу в наркома освіти А.В. Луначарського на відбір
музейних експонатів у Державному музейному фонді РРФСР для поповнення
художньої колекції Прилуцького музею і в 1927 перевозить у Прилуки 250 творів
живопису, скульптури і декоративно-прикладного мистецтва з фондів
Ленінградського Державного Ермітажу [3, с.415]. У 1927-30 організовує і
проводить щорічні художні виставки, досліджує і нотує облік історичних і
архітектурних пам’яток, дбаючи їх збереження, дбає про збереження
Тростянецького дендропарку, унікальних споруд Густинського монастиря,
Сокиринського і Вейсбахтівського палаців, Яготинської садиби Репіних, про
увічення пам’яті філософа Г.С.Сковороди, письменника Є.П.Гребінки, історика
М.А.Маркевича та багатьох інших. Більше 50 наукових праць належать його перу.
 35
Автор праць з історії української та російської літератур і літературних взаємин,
розвідок з фольклору, етнографії, археології: «Літературна діяльність
К.Ф.Рилєєва», «Українська етнографія першої половини 19 століття», «Рільницьке
знаряддя і техніка за пам’ятками Райковецького городища феодальної епохи »,
«Пушкін і декабристи», «Народность и фольклор у декабристов» та ін.
Олександр Мусійович Щербина (1874-1934). Український учений,
викладач, психолог і професор [3, с.741].Коли йому не виповнилося й трьох
років, хлопчик упав в яму з вапном і отримав опіки не тільки всього тіла, але й
внутрішніх органів, ще й втратив зір. Воля до життя, допитливий природний
розум, виключна сила волі привели до того, що він зміг стати повноцінним членом
суспільства, але й людиною, певною мірою, видатною, яка принесла багато
користі іншим. Він у ранньому віці опанував грамоту, навчився читати завдяки
вирізаній із картону абетці, які виготовили для нього старші брати. У дружній
родині Щербин всіляко сприяли розумовому розвитку скаліченого хлопця. Він
швидко та досконало освоїв систему Брайля, за допомогою братів вивчив навіть
іноземні мови: німецьку, французьку, а згодом латинську і грецьку. Успішно
закінчив Прилуцьку класичну гімназію та потім із золотою медаллю закінчив
Київський університет ім. Св. Володимира. Працював на кафедрі філософії
Московського університету, де отримав звання доцента [3, с.741-741]. В
університеті він читав курси логіки, психології, етики, давньогрецької філософії.
1916 року Щербина вступив до Московського технічного товариства, де він
підготував проект працевлаштування воїнів, які втратили зір на фронтах війни. Всі
ці роки він виступав з доповідями та науково-популярними лекціями про нагальну
потребу спільної праці та навчання зрячих людей з не зрячими. Побував більш як
у 40 містах із своїми лекціями, які мали завжди великий успіх, та усі грошові
збори він передавав у фонд допомоги сліпим воїнам та сім’ям загиблих на фронтах
[3, с.742]. У цей час виходять друком його наукові праці: «Лекції з логіки і
методології естети», «Сліпий музикант», «Про сумісне навчання сліпих із
зрячими», «Про потреби сліпих» тощо. У 1918р. вчений встиг отримати звання
професора, а потім переїхав назад до Прилук і влаштувався на роботу
педагогічного технікуму. Там він створив тифлологічний гурток, де студенти
 36
навчалися за розробленим ним курсом тифлопедагогіки. В 1926-27 Олександр
Мусійович допомагав професору Маслову створювати історико-краєзнавчий
музей в Прилуках. З 1929 Щербина працює в Києві професором на
дефектологічному факультеті з тифлологічним відділенням Київського
педінституту. Діяльність вченого була шороко відомою, його не раз запрошували
на міжнародні з’їзди. Олександр Мусійович у 1932 році тяжко захворів і через 2
роки помер.
Михайло Іванович Демков (1859-1939). Український педагог, історик,
філософ, математик, фізик [3, с.381]. Народився на хуторі Скринному
Прилуцького повіту в дворянській сім’ї. 1870 вступив у другий клас Ніжинської
гімназії при історико-філологічному інституті князя Безбородька, яку закінчив із
срібною медаллю у 1877, в 1882 – фізико-математичний факультет Київського
університету. Працював викладачем фізики і природознавства у Чернігівській
гімназії, з 1885 – в Глухівському учительському інституті. Володів 10 іноземними
мовами. У 1905-11 працював директором Московського учительського інституту,
а потім директором народних училищ Володимирської губернії. У 1919 р.
повернувся на Україну, спочатку в Ніжин, а з 1920 і до кінця життя працював
викладачем Прилуцького педтехнікуму. В Прилуцькому пед технікумі працювали
його син Сергій, який викладав хімію, та дочка Тетяна – вчителька німецької
мови. Похований на центральному міському кладовищі. В 1895-1909 досліджував
проблеми історії педагогіки в трьох частинах, в якій намагається проаналізувати
нагромаджений іще з часів запровадження християнства на Русі досвід у справі
навчання та виховання дітей і молоді [3, с.382]. Ця робота була певною мірою
новаторською. Учений зібрав і опрацював величезну кількість документів,
архівних матеріалів, цінних і рідкісних рукописів з приватних колекцій. Наукова
діяльність Миколи Івановича цього періоду не обмежується історико-
педагогічною проблематикою. Його хвилюють проблеми виховання, дидактики,
утвердження педагогіки як науки. Бажаючи висловити власне ставлення до цих
проблем, він розпочинає велику працю „Система виховання”. Педагогічна система
за Демковим є лише засобом для досягнення певної мети. Залежно від поставленої
мети цей засіб може дати різні результати, зокрема –це і всебічно та гармонійно
 37
розвинена людина. Визначаючи мету своєї педагогічної системи, М.І. Демков
звертав увагу на гармонійний розвиток особистості. Він стверджував, що людину
необхідно виховувати для досягнення ідеалів „Істини, Добра й Краси”, беручи до
уваги при цьому індивідуальні і національні особливості.
Хоменко Євген Іванович (літер. псевдонім Євгеній Зневір’я). Український
літературознавець, поет [3, с.676]. Народився в с. Погреби Кременчуцького повіту.
У 20-х роках працював викладачем Прилуцького педтехнікуму. Навчався в
аспірантурі інституту літератури ім. Шевченка. Із 1922 друкувався в часописах
«Селянка України», «Знання», «Правда Прилуччини», «Плужанин» [3, с.676]. Був
членом «Плугу». Вивчав зв’язки Шевченка з Прилуччиною і опублікував розвідку
в Бюлетені Прилуцького окрмузею. 1928 розвідка вийшла окремою брошурою
«Шевченко на Прилуччині». У «Правді Прилуччини» друкував краєзнавчі статті.
Із поезіями виступав у журналах «Знання», «Плужанин» і в колективному
збірнику «Під загравою повстань» розділ: «Хвилі дум і настроїв».
Ревуцький Лев Миколайович (1889-1997). Український композитор,
педагог і музичний діяч, народний артист СРСР, академік АН УРСР,
нагороджений багатьма орденами і медалями, Герой Соціалістичної Праці, доктор
мистецтвознавства, лауреат Державної премії та премії ім. Т.Г [3, с.542].
Шевченка. Народився на Ічнянщині. Початкову освіту отримав у підготовчий
гімназії м. Прилуки і одночасно даруючи музичну освіту. У 1903 переїздить до
Києва, де навчався у приватній музичній школі М. Тутковського у фортепіанному
класі М. Лисенка. У 1907 р. вступив до Київського музичного училища. Уже в цей
час написав свої перші твори: соната в сі-мажор, вальси і прелюдії для фортепіано,
1-й концерт для фортепіано з оркестром [3, с.543]. У 1913-16 навчався на
композиторському факультеті Київської консерваторії в класі професора Р. Глієра.
У студентські роки створив ряд фортепіанних п’єс і почав працю над 1
симфонією. У 1916 р. був мобілізований до армії. У 1918-24 роках проживав у
Прилуках. Працював повітовим інструктором у музичній справах, діловодом в
амбулаторії станції Прилуки. Одночасно давав приватні уроки з фортепіанної гри
й теорії музики. У 1922 р. брав активну участь в організації музичної школи в
Прилуках, де й сам мав працювати як викладач. Однак, школу незабаром закрили.
 38
Коли в місті була організована філія музичного товариства ім. Леонтовича він
також брав участь у цій роботі, був головою Прилуцької філії [3, с.543]. Це дуже
плідний період у його житті. За цей час не раз виступав у різних концертах як
соліст і акомпаніатор, написав один з своїх кращих творів – кантату-поему
«Хустин» для хору, солістів і фортепіано, створив хорові і сольні обробки
українських народних пісень (збірки «Сонечко», «Козацькі пісні», «Галицькі
пісні» та ін.). У 1924 переїжджає до Києва на посаду викладача музично-
драматичного інституту. У 1927 на слова Т. Шевченка створив два мішані хори в
супроводі фортепіано – «Ой чого ти почорніло» й «У перетику ходила». В 1934
завершив монументальний 2-й концерт для фортепіано з оркестром. У післявоєнні
роки працював у пісенному жанрі, відредагував оперу «Тарас Бульба» М. Лисенка,
концерт для фортепіано з оркестром В. Косенка, працює на викладацькій роботі.
Він виховав багато українських композиторів В. Гомоляка, М. Дремлюга, Г.
Жуковський, Г. Майборода, П. Майборода та ін [3, с.544]. Він очолював спілку
композиторів України. Наш видатний земляк не поривав творчих зв’язків із
рідним краєм. У 1991 р. встановлено пам’ятну меморіальну дошку Л.М.
Ревуцькому.

Використані інформаційні джерела:

1. Конституція виховання дітей і молоді в системі національної освіти. К.,
1995. – 19 с.
2. Шкоропад Д.О., Савон О.А. Прилуччина, енциклопедичний довідник.
Аспект-Поліграф, 2007. – 560 с.
3. Савон О.А. Творці історії Прилуччини. Аспект-Поліграф, 2009. – 768 с.
4. Вовк Л.П. Громадсько-педагогічне сподвижництво в Україні (етапи і
особливості). К.: Просвіта, 1998. – 179 с.
 39

Варшавський П.
Інженерно-педагогічний факультет
Науковий керівник:
кандидат педагогічних наук,
доцент Будняк Т.Г.
Варшавський П
ІСТОРІЯ ПРИЛУЦЬКОГО ПОВІТОВОГО УЧИЛИЩА (МАЛЕ НАРОДНЕ)

Українське відродження заклало міцну основу української духовності

(шкільна справа, культура, мистецтво). Розвиток діяльності братств, козаків в
тих умовах царської неволі. Українські діячі міста Прилуки (багато з них
козацького роду) в тих умовах жахливої царської політики вкладали розум і
кошти в духовний, культурний, розвиток міста і краю, в розвиток шкільної
справи.
Отже, коли Україна стає фактично «губернією Російської імперії», шкільна
справа була загальмована і лише зрідка траплявся випадок відкриття якогось
закладу, і це було результатом зусиль української еліти. То ж вимагаючи
матеріали історичного музею міста Прилуки, я натрапив саме на такий випадок.
Ключові слова: училище, педагог, Прилуки.

Актуальність роботи. Дослідження історії розвитку шкільної справи в місті

Прилуки я дізнався, що Училище мале народне міське (Повітове)у Прилуках
засноване 14 жовтня 1789 року. Училище двокласне, з дворічним терміном
навчання, для непривілейованих станів. У матеріалах вказано, що першим
директором був призначений Почека, наглядачем – Ілля Григорович [2, с.488]. У
1-му класі училища викладали: азбучну таблицю для складів, російський буквар,
правила для учнів, скорочений катехізис, священну історію, правопис та
чистописання; у 2-му – великий катехізис, священну історію, «книгу о должностях
гражданина и человека», керівництво до чистописання, правопис та арифметику.
Відомі перші учителі: у 1-му класі Макар Сварика, у 2-му – Калембет, який знав
латинську, грецьку, французьку та німецьку мови. Училище містилося в палаці,
побудованому для відпочинку Катерини ІІ, на Квашинцях. Через рік училище
 40
переведене до приміщення подарованого останнім прилуцьким полковником
О.Я. Якубовичем біля старої Іванівської церкви. У 1793 р. учителями були: у 1-му
класі Йосип Адамович, який закінчив Переясловську бурсу, Київську академію та
Санкт-Петербурзьку учительську семінарію. Відомо, що за 6 місяців майже всіх
учнів він навчав читати й писати. У 2-му класі вчителював Іван Навроцький. У
1802 р. в училищі налічувалось 57 учнів. У 1804 р. для учнів училищ уведена
форма: однобортний каптан з темно-синього сукна з оксамитовим стоячим
коміром та білими металевими гудзиками без герба. У 1810 штатним наглядачем
училища призначений відставний капітан П.П. Білецький-Нойсенко. При ньому
училище збагатилося фізичним кабінетом та значною на той час бібліотекою. 15
вересням 1813 училище перетворене із народного в повітове, до нього було додано
3 клас. Починаючи з 1816 уведено викладання латині, яке проводилося до 1832.
1859 в училищі налічувалося 5 учителів, 2 наглядачі та 58 учнів, 1862 – 64 учні.
1867 при училищі відкрито пансіон для підготовки народних учителів.
Вихованцями його були винятково селянські, яких відбирали з числа кращих учнів
сільських училищ повіту. Утримувалися вони на кошти І.М. Скоропадського, який
давав їм житло, харчування та одяг [2, с.489]. 1878 училище реорганізовано у 2-
класне міське училище з 6-ти річним терміном навчання. Училище містилося в
казенному приміщенні. Почесним наглядачем з 1900 був Володимир Васильович
Тарновський. 1912 реорганізовано у 1 вище міське початкове 4-х класне училище.
1915 навчалося 185 учнів. Після 1918 перетворене в трудову школу. Училище
містилося в центрі міста, на Валу, між жіночою гімназією та училищем
однокласним міським парафіяльним чоловічим (приміщення не збереглись).
Отже я вирішив дізнатися про тих людей, завдяки яким функціонував цей
заклад.
Павло Павлович Білецький-Носенко (1774-1856). Український
письменник, педагог, поет, байкар, перекладач, фольклорист, живописець,
філолог, етнограф, лікар, економіст, автор першого українського словника [3.
с.45]. Народився в Прилуках в с. Лапинці у дворянській сім’ї, що походила з
давнього козацько-старшинського роду. 1801 був обраний підсумком до
Прилуцького повітового суду. Водночас у с. Замості в маєтку пансіона І. Я.
 41
Величка навчав групу дворянських дітей (викл. франц., нім. мови, поезію,
риторику, естетику, географію, природознавство, матиматику, геометрію та ін.).
Він дотримувався прогресивних поглядів: виховував гармонійно виховану
людину, розвиваючи природні здібності. З 1810 – штатний наглядач Прилуцького
повітового училища (на цій посаді перебував до 1847). 1818 подарував
Прилуцькому повітовому училищу з власної бібліотеки 584 томи на суму 854 крб.,
не враховуючи «карт, атласів та стереометричних тіл», тим самим поклав початок
заснуванню училищної бібліотеки [3, с.46]. Ним же був покладений початок
«училищного капіталу» на суму понад 2 тис. крб. і певна частина цих коштів
призначалася для утримання бідних учнів. Активну педагогічну діяльність він
поєднував з різнобічною науково-літературною роботою, був членом Товариства
наук при Харківському університеті Петербурзького вільного економічного
товариства, куди посилав свої статті [2, с.47]. Він написав десятки праць з різних
галузей знань. Займаючись педагогічною діяльністю, укладав підручники,
словники, перекладав з іноземних мов. Автор словника української мови,
бурлескно-травестійної поеми «Горпинида, чи Вхопленая Прозерпина»,
драматичного оповідання «Іван Золотаренко», роману «Зиновій Богдан
Хмельницький». Більшість творів опубліковано після смерті автора, такі як:
«Приказки»; «Гостинець землякам. Казки сліпого бандуриста», «Поезії».
Скоропадський Іван Михайлович (1805-1887). Український меценат,
громадський та культурний діяч, перший почесний громадянин Прилук [3, с.586].
Іван Скоропадський отримав освіту в приватному пансіоні знаменитого педагога
П.П. Білецького-Нойсенка в м. Прилуки. В 1825 почав службу юнкером.
Звільнившись, через 7 років, починає працювати чиновником, губернським
секретарем у Конотопській канцелярії предводителя дворянства, обирається
повітовим предводителем Прилуцького дворянства, головою училищної ради
Прилуцького повіту, почесним мировим суддею. За власні кошти організував
школи по підготовці народних учителів. Вихованцями цих шкіл були виключно
сільські діти, відібрані з числа кращих учнів сільських училищ Прилуцького
повіту [3, с.486]. У 1870 на свій кошт відкрив у Прилуках, І.М. Скоропадський
1863-1865 викупив маєток по вулиці Роменській (нині Київська), збудував тут
 42
гарний будинок із флігелем, посадив красивий парк. А потім віддав свою садибу
під гімназію. За цей благородний вчинок та за багато інших йому і було присвоєне
звання Почесного громадянина Прилук із встановленням портрета в міській
управі. Як відомо він створив у Прилуках ще одну гарну садибу – «Острівки», яка
на початку 20 століття належала його онукам Михайлу і Павлові (останньому
гетьмані Україні) Петровичам. Садиба площею 10 десятин із великим парком,
двома будинками, озерами, каналами, штучними острівцями, альтанками і
містками знаходилась на Скоропадській вулиці (сучасна Бособрода). Старожили
розповідали, що у вихідні дні цей чарівний куточок мав право відвідати кожний
прилучанин, відпочити, розважитись, покататись на човнах, попити зельтерської
води. Та най більшим його захопленням, якому він присвятив своє життя, було
створення шедевра садового-паркового мистецтва – дендропарку «Тростянець».
До кінця ХІХ століття парк являв собою високохудожній витвір садового-
паркового мистецтва з живописними пейзажами і глибоко продуманим
плануванням, площею 204,4 га, який нараховував біля 1500 видів дерев та кущів
[3, с.487]. Він був у числі перших ботанічних садів Європи. Тростянець став
центром культурного життя, куди з’їжджали поміщики, видатні люди: художники,
письменники, музиканти, артисти, які тут жили тривалий час. За Скоропадським у
Прилуцькому, Конотопському, Сосницькому і Глухівецькому повітах
нараховувалося 7000 дес. землі, мав кінній, вівчарний, 2 цукрових і винокурних
заводи. В його садибі цінувалося все українське, воно було дороге для нього. Дома
постійно співались українські пісні. Поважними гостями були бандуристи, які
співали свої думи і яких господар завжди їх щедро винагороджував. В оселі всюди
висіли портрети політичних і культурних діячів України, гетьманів. Читали і
обговорювали твори українських письменників, журнал «Київську Старину».
Родина Скоропадських суворо дотримувалася як релігійних, так і старих
українських обрядів у домашньому побуті.
Багато чого залежить від зусиль контролю якостей. Навіть в нелегкий
умовах можна досягти результатів.
 43
Використані інформаційні джерела:
1. Конституція виховання дітей і молоді в системі національної освіти. К.,
1995. – 19 с.
2. Шкоропад Д.О., Савон О.А. Прилуччина, енциклопедичний довідник.
Аспект-Поліграф, 2007. – 560 с.
3. Савон О.А. Творці історії Прилуччини. Аспект-Поліграф, 2009. – 768 с.
4. Вовк Л.П. Громадсько-педагогічне сподвижництво в Україні (етапи і
особливості). К.: Просвіта, 1998. – 179 с.

Норенко В.
Факультет української філології та
літературної творчості
імені А.Малишка
Науковий керівник:
кандидат педагогічних наук,
доцент Вишківська В.Б.
Норенко В.
СЕРГІЙ ЄФРЕМОВ – ЛИЦАР ПЕДАГОГІЧНОЇ НИВИ

У статті проаналізовано публікації Сергія Єфремова, присвячені освітнім

питанням. Статті письменника-педагога об’єднані спільною ідеєю –
необхідністю національної освіти для українців. АкадемікУкраїнської академії
наук Сергій Олександрович обґрунтовував необхідність рідної школи для
українців, важливість навчання рідною мовою у всіх ланках освіти та відзначав у
своїх публікаціях заслуги певних осіб у русі за національну школу.
Для розширення і поглиблення знань учнів про життєвий і творчий шлях
С.О.Єфремова, формування ціннісного ставлення до його постаті в історії,
публіцистиці та літературі, підвищенні інтересу до вивчення спадщини
письменника-педагога пропонується конкурс знавців «Найрозумніший. «Життя і
творчість С.Єфремова».
Ключові слова: національна школа, культурне здичавіння, навчання рідною
мовою, виховання української молоді
 44

"Питання освіти є топ-пріоритетом для нашої держави. Якщо визначати

пріоритизацію реформ в Україні, то, безумовно, реформа освіти є одним із перших
пріоритетів", - заявив Президент. Він наголосив, що освіта - це ніщо інакше, як
проектування та моделювання нашого майбутнього, майбутнього України.
Чи завжди питання освіти були пріоритетними в державній політиці нашої
держави? Шукаючи відповідь на дане питання я провів паралель з творчим
шляхом мого земляка – Сергія Єфремова.
Єфремов Сергій Олександрович (6 [18] жовтня 1876, Пальчик,
тепер Катеринопільського району Черкаської області — 10 березня 1939) —
український громадсько-політичний і державний діяч, літературний
критик, історик літератури, академік Української академії наук (з 1919), віце-
президент ВУАН (з 1922), дійсний член Наукового товариства
ім. Т. Шевченка у Львові, публіцист, один із творців української журналістики.
Публікації Сергія Олександровича привертали до себе увагу читачів
гарною українською літературною мовою, частим використанням народних
висловів, прислів'їв, приказок. Щирість, виразність, послідовність та ерудованість
робили їх цікавими для читачів, особливо для українського вчительства, яке за
допомогою автора знаходило відповіді на ті питання, що висувало перед ним саме
життя.Збірка статей, фейлетонів і заміток С. О. Єфремова «За рік 1912-й» (1913)
містила аналіз освітянських проблем («Вони не просять...», «З новим роком», «До
побачення», «Паперова гребля», «Кривенькою стежечкою», «Промовисте
німування», «Два протести», «Боротьба за освіту», «Небезпечні іграшки»,
«Наслідки обструкції», «За український університет», «Україножерна потіха»).
Однією з таких проблем було питання про рідну школу та вирішення його в
«громадських і державних інституціях».
В умовах існування України в складі Російської імперії та нав'язаної звідти
системи навчання й виховання українській молоді пропонувалося самотужки,
власними силами брати те, чого їй не дають у школі.
Обґрунтовуючи необхідність рідної школи для українців, письменник-
педагог говорить про наслідки освітньої політики Російської імперії, що
 45
виявились у надзвичайній відсталості українського народу, культурному
здичавінні та неписьменності. Навчання рідною мовою на близькому й
доступному матеріалі, причому не лише в початковій ланці, а й у середній та
вищій, запевняє він, допомогло б вирішити ці проблеми, бо така організація
навчання відповідає і законам педагогічної науки.
Освітнім питанням присвячені статті С. О. Єфремова «К истории
народного образования на Украине в первой половине XIX ст.», «В борьбе за
просвещение», надруковані в «Киевской старине», «О безграмотности» та «Об
украинизации средней и высшей школы», вміщені в «Украинской жизни» і
об'єднані однією спільною ідеєю: життєвою необхідністю національної освіти для
українців. Саме вона і привертала увагу сучасників до публікацій Сергія
Олександровича. Завдячуючи їм збільшувалася кількість бажаючих
впроваджувати цю ідею в життя.
С. О. Єфремов вважав за необхідне відзначити у своїх публікаціях заслуги
певних осіб у русі за національну школу, за встановлення національних засад в
окремих галузях, оцінити їхню діяльність з огляду на той внесок у загальну
національну справу, який вони зробили.
Для ознайомлення учнів з життєвим і творчим шляхом С.Єфремова
пропонується конкурс знавців.
СЦЕНАРІЙ ПРОВЕДЕННЯ КОНКУРСУ ЗНАВЦІВ
«НАЙРОЗУМНІШИЙ.«ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ С.ЄФРЕМОВА»
Мета: розширити і поглибити знання учнів про життєвий і творчий шлях
С.О.Єфремова; формувати в учнів ціннісне ставлення до постаті в історії,
публіцистиці та літературі; розвивати логічне мислення, інтерес до вивчення
спадщини С.Єфремова.
Хід змагань
І тур ШИФРУВАЛЬНИК
Село, де народився Сергій Єфремов
5249744
 46

ІІ тур.
Учням на табло пропонуються 6 категорій:
 С.Єфремов і українська революція
 Політична діяльність
 Відомі про С.Єфремова
 Літературно-публіцистична діяльність
 Франкініана С.Єфремова
 Шевченкіана Сергія Єфремова
Почерговість виступу визначається туром шифрувальник.
Результати фіксує журі.
Пропоновані теми:
І. С.ЄФРЕМОВ І УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ
1. Назвіть останнього гетьмана України, якого Єфремов так жорстко критикував?
/П.Скоропадський/
2. Кому С.Єфремов написав «Лист без конверта»? /Ю.Коцюбинському/
3. Яку посаду обіймав Єфремов як член Центральної Ради? /заступник голови,
комісар у справах преси/
4. Яку посаду обіймав С.Єфремов з утворенням Генерального Секретаріату?
/генеральний секретар міжнаціональних справ/
5. Щодо чого вів переговори Єфремов у складі делегації ЦР і Військового
Генерального комітету? /автономії України/
 47
6. В який період, за словами журналіста М.Цимбалюка «Сергій Олександрович
у своїй творчості органічно поєднував інформаційну, політичну та національно-
патріотичну складові»? /у бурхливі дні революції 1917 року/
На фото, зробленому у 1917 році:
сидять справа наліво: С.
Петлюра, О. Єфремов, В.
Винниченко, Х.
Барановський, І. Стеценко.
Стоять: Б. Мартос, М.
Стасюк, П. Христюк.
Що це за фото?
/Фото Першого Генерального Серкетаріату Української Центральної Ради/
ІІ. ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ
1. Ким за освітою був С.Єфремов? /юрист/
2. Де сферою безпосередньої відповідальності Єфремова були «міжнаціональні
справи»?/у Генеральному секретаріаті Центральної Ради/
3. Якими «трофеями» революції займався С.Єфремов? /досліджував архіви
Київського головного жандармського управління та охоронного відділення/
4. «Пора, коли розпадалася Російська імперія і зароджувалась українська
державність», - ці слова належать самому Єфремову, тільки сказані вони були про
що? /книжку його приятеля Олександра Саліковського «Нова Україна», видану
1919 року/
5. Яким було «почуття цензурно дозволеного» у Єфремова за А. Ніковським:
«За старих часів скільки було не кажи С.О. Єфремову, що ось де цензура може
причепитися, ось це різке, ось цього ніхто не зважується власним іменем
називати…»/атрофованим/
6. Дайте назву хутора, де влітку 1919-го Є.Єфремов разом із А. Ніковським та
П. Стебницьким переховувався на околиці Києва, «на Преварці», у якогось
знайомого «хуторянина» /хутір Чорного Мини/
7. Про який політичний режим писав С.О.Єфремов у статті «З хвиль кипучих»?
/денікінщину/
 48
ІІІ. ВІДОМІ ПРО С.ЄФРЕМОВА
1. Хто називав С.Єфремова «школою політичного думання»? /І.Франко/
2. У працях, присвячених якому письменнику, темперамент Єфремова –
дослідника чи не найяскравіше, проявився за твердженням Е.Соловей?
/Кобзареві/
3. «З його не платонічний був тільки словесник, але до певної міри й борець за
слово, і тому так часто міняє він дослідницьке знаряддя на перо публіциста й
популяризатора» - ці слова Сергія Єфремова з його посмертної згадки про якого
академіка цілком підходять і до самого їхнього автора? /Миколу Сумцова/
4. Чим за словами Є. Чикаленка наділив С.Єфремова Бог, що «На Вас лежить
велика місія. Ваше ім’я повинно стать рядом з Драгомановим, Франком, у Вас на
се є всі дані». / великим талантом /
5. Хто сказав так про С.Єфремова: «Він не мислив себе поза Україною,
перейшов з нею чесно усі складні перехрестя і злами, загинув, але не зломився.»?
/Л.Кореневич/
6. Письменник А.Болабольченко стверджує, що в діяльності Єфремова-
журналіста поєднувались які важко сумісні категорії? /політики та моралі/
7. Щодо участі в якій газеті В.Верстюк стверджував, що «Широка ерудиція,
блискучий інтелект, гостре перо, талант полеміста, розважливість і інтелегентність
єфремова одразу зробили газету впливовим масової інформації, до голосу якої
прислухалася широка читацька аудиторія»? /Нова рада/
ІV. ЛІТЕРАТУРНО-ПУБЛІЦИСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ
1. Протягом 1917–1919 рр. лише в якій газеті було опубліковано понад 900
матеріалів С.Єфремова з найактуальніших проблем того часу? /«Нова рада»/
2. Чому до Жовтневого перевороту в Петрограді С. Єфремов поставився
негативно? / вбачав у ньому небезпеку для українського національного руху/
3. Якими були погляди С.Єфремова щодо гетьманського перевороту 1918
р.?/засуджував його/
4. Для відстоювання власних переконань та ідеалів у жовтні 1918 року С.
Єфремов використовував яку свою єдину зброю? /слово/
 49
5. У яких статтях Сергій Олександрович викривав централізм російської
демократії? /Старим слідом/
6. Проти чого виступав С.Єфремов у статтях «Руйницькою стежкою», «На
вістря штиків»? /проти більшовиків і більшовицького терору/
7. Який початок мала стаття Єфремова «До характеристики творчості Івана
Франка» /Невиспівані співи/
V. ФРАНКІНІАНА С.ЄФРЕМОВА
1. Іван Франко, за С. Єфремовим, передусім чесний і самовідданий трудівник
на ниві утвердження яких загальнолюдських ідеалів /розуму та любови/
2. Співцем чого називає С.Єфремов у першій статті в «Раді» І.Франка /співцем
боротьби і контрастів/
3. Для С. Єфремова Іван Франко передусім «непохитний й сміливий борець за
вселюдські ідеали», які він де хоче прищепити? /на рідному ґрунті/
4. В якому році опубліковано в «Раді» статтю Сергія Єфремова «Герой наших
днів. Основи творчості Івана Франка»? /1913/
5. Єфремов констатує: «В поті чола» — афоризм цей можна поставити за
епіграф до чого? /до всіх Франкових творів/
6. С. Єфремова співставив твори І.Франка з життя галицького робочого люду
з панорамним зображенням життя французького люду в популярній серії романів
«Ругони — Маккар» якого письменника? /Еміля Золя/
7. Яку назву мала стаття, присвячена аналізу поетичної творчості І. Франка під
кутом зору втілення в ній мотиву протидії діяльного, цілеспрямованого життя
сіренькому животінню та байдужості. /Співець боротьби/
VI. ШЕВЧЕНКІНІАНА СЕРГІЯ ЄФРЕМОВА
1. Назвіть Перший друкований орган, де почали з'являтися окремі статті та
коротенькі замітки С. Єфремова про Шевченка? /«Літературно-науковий вісник»/
2. Твори Т. Шевченка С. Єфремов вважав неперевершеними щодо чого?
/всебічного зображення народного життя/
3. С. Єфремов - один із тих дослідників, хто в кінці ХІХ - на початку ХХ століття
у коротких замітках, оглядах, рецензіях ставив питання про доцільність і
 50
важливість застосування Шевченкових ідей у процесі чого? /формування
української державності/
4. Яку назву мала публікація С.О.Єфремова про взаємостосунки кирилівського
поміщика В. Фліорковського з Т. Шевченком та його родичами-кріпаками? /Поет і
плантатор/
5. Вкажіть назву публікації С.Єфремова про долю російських повістей Т.
Шевченка? /Спадщина Кобзаря Дармограя/
6. Яку назву мали четвертий та третій томи Повного зібрання творів Т. Шевченка
(1927 – 1929 рр.) з коментарями та примітками С. Єфремова? /„Журнал” та
„Листування”/
7. Чому присвячена публікація С. Єфремова Пушкін contra Шевченко?” (1899)
/взаєминам Т. Шевченка із російською літературою./
Троє учасників, що набрали найбільшу кількість балів виходять в фінал.
ФІНАЛ
Питання присвячені вшануванню пам’яті С.О.Єфремова. Учасники дають
одночасно відповіді на питання письмово. Переможцем визначають того, хто
набрав найбільшу кількість балів.
1. Яка скульптурна композиція, присвячена Єфремову міститься у вестибюлі
Педагогічного музею? /барильєф/
2. За часів незалежності в Україні видано скільки книжок С.Єфремова? /5/
3. Якого кольору корпус, де розташована персональна меморіальна дошка
С.Єфремова Національного університету імені Шевченка?/жовтого/
4. Назвіть рідне село, де вченому встановлений пам'ятник. /Пальчик/
5. Яка протяжність вулиці, що носить ім’я С. Єфремова в м.Київ? /1,3 км/
6. В якому обласному центрі розташована вулиця Академіка Сергія Єфремова?
/м.Черкаси/
7. В якому місті знаходиться вулиця Сергія Єфремова, що до 1923 року мала
назву Потьомкинська? /Дніпро/
Нагородження учасників: учасники отримують дипломи, переможець –
грамоту. За можливості учасники можуть бути нагородженні подарунками.
Підсумкове слово вчителя.
 51

Використані інформаційні джерела:

1. Незабутні постаті / [Авт.-упор. О. Матвійчук, Н. Струк ; Ред. кол.: В.В.
Скопенко, О.В. Третяк, Л.В. Губерський, О.К. Закусило, В.І. Андрейцев,
В.Ф. Колесник, В.В. Різун та ін.]. - Київ : Світ Успіху, 2005. - С. 180-181
2. Постать Сергія Єфремова – публіциста українській пострадянській
гуманістиці[електронний ресурс]. Режим доступу: http: //biography .nbuv.
gov.ua/data/vidannya/10/JRN/pdf/19.pdf
3. Наталія Бойко. Сергій Єфремов – представник української політичної еліти
початку ХХ століття. [електронний ресурс]. Режим доступу: http:// national.
org.ua/library/jefremow.html
4. Національна Парламентська бібліотека України. Календар знаменних дат. .
[електронний ресурс]. Режим доступу: http:// www. nplu. org/ storage /images/
NBV/Kalendar2(2016).pdf
5. Шевченкознавство Сергія Єфремова. [електронний ресурс]. Режим доступу:
http://bo0k.net/index.php?p=achapter&bid=1233&chapter...
6. Педагогічне краєзнавство. С.Єфремов. [електронний ресурс]. Режим
доступу:http://kraeznavstvo.at.ua/news/2009-08-29-21
7. Ювілейна Франкіана Сергія Єфремова | Газета «День». [електронний
ресурс]. Режим доступу: https: // day.kyiv.ua/uk/ article / ukrayina-incognita /
yuvileyna-frankiana-sergiya-iefremova.
Дуда О.
Факультет іноземної філології
Науковий керівник:
старший викладач Дубрівна Г.М.
Дуда О.
ТРАНСФОРМАЦІЯ ПОНЯТТЯ ТОЛЕРАНТНОСТІ В ІСТОРИКО-
ПЕДАГОГІЧНОМУ АСПЕКТІ

В роботі описано формування терміну толерантності, під впливом

педагогічних засад та поглядів провідних філософів та педагогів. Витоки
поняття, зміни змісту впродовж віків та рушійні сили впливу на них.
Ключові слова : толерантність, гуманізм, терпимість.
 52

Сьогодні термін « толерантність» ми чуємо звідусіль, проте на теренах

України він почав набувати популярності зовсім нещодавно, в школах проводили
спеціалізовані свята ( 16 листопада - Міжнародний день толерантності
(терпимості) був оголошений ЮНЕСКО в листопаді 1995 року з нагоди 50-річного
ювілею цієї організації і відзначається щорічно в цей день [6]), соціальні проекти
майоріли закликами поширення, напевно, саме тому, за досить короткий час – ідея
шанування толерантності стала настільки загальновідомою. Але, щоб зрозуміти
глибину – хочеться повернутися до витоків та проаналізувати етимологію, щоб
краще розуміти зміст та особливості становлення даного поняття, що і являється
нашою метою.
Ідеологія «толерантності» зародилася у підвалинах гуманізму Стародавніх
філософів. Найяскравішого висвітлення набула у вченнях Конфуція, Демокрита,
Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура, Лукреція, Цицерона, Марка Аврелія,
Сенеки. Варто зазначити, що у самому девізі конфуціанства бачимо яскраві
заклики проявів ідентифікації, яка зараз є дуже актуальним принципом
толерантності: «Не роби іншому того, чого не хочеш собі» [2, с. 142]. Філософ
робить акцент на проблемах суспільства, саме моральності відносин, що бачимо в
іншому лозунгу: «Якщо не можеш бути прихильним і вибачати іншого навіть у
дрібницях, то можеш зіпсувати велику справу» [2, с. 114].
Аналізуючи погляди Сократа, варто акцентувати саме на проявах
раціоналізму. Філософ вважав, що добро витікає зі знань, тобто якщо людина
освічена, має розуміння понять «добро», «терпіння», «порядність», то вона просто
не зможе проявити негуманність по відношенню до інших, а, насамперед, до себе.
[5] Найглибиннішим поняттям для філософа було самопізнання, яке і повинно
приборкувати пристрасті, нагороджуючи свого власника основними чеснотами :
стриманістю та справедливістю.
Для Платона - "толерантність" – це "інтелектуальний самозахист", тобто
прояв самозбереження за рахунок власного інтелекту, що і було підвалинами
співжиття особистостей. Тобто Сократ і Платон вбачали терпимість в
самостражданні, яке загартовувало мужність, стійкість та незламність характеру.
 53
А саме «терпимість» як взірець толерантності і вважалася центром мудрості [1;
29].
Арістотель завжди намагався знайти поміркованість, побороти крайнощі та
прямувати до «золотої середни» у діях, бажаннях та думках. Терпимість розумів
як «рівноцінне існування речей та людей» [4, с.23]. Також є цікаві погляди
філософа на бачення відмінності «дружби» та «дружелюбності» саме у відсутності
прив’язаності у другому понятті, тобто людина слідуватиме однаковій моделі
поведінки, незважаючи на присутність чи відсутність певних додаткових емоцій,
що є однією з ранніх категорій саме бачення «толерантності». «А це значить, що
буде вона себе поводити однаково з незнайомими та знайомими, з близькими та
чужими, хоча, звісно, так, як слід у кожному окремому випадку… така людина
буде спілкуватися з усіма, як потрібно, а співвідносячи усе з моральною красою і
корисністю, буде намагатись не причиняти страждань чи принести задоволення»
[4, с. 138].
Підтримав та продовжив думку стоїків і давньоримський філософ та
політичний діяч Цицерон, яка вбачалась у доброзичливості, людяності та
цивілізованості людських відносин. Варто наголосити, що філософ вбачав рівність
людей від природи, тому і цінність кожного, що і зумовлює його «одинакове»
ставлення.
Луций Анней Сенека пояснює своє бачення моральності через перелік
чеснот: «і справедливість, і відвагу, і терпеливість, і розумність, і скромність, і
витриманість, і терпимість, і людськість як її найвище благо» [3, c. 239].
Зауважимо наявність понять «терпеливість» і «терпимість» , які у різні періоди
становили зміст толерантності. Сенека вважав, що наша сила – в нашій єдності, і
ми повинні жити спільно, знаходити компроміс та взаєморозуміння. Особливої
уваги варте уміння вислухати, адже важливо не тільки слухати, а й рахуватися з
думкою інших. Також на сторінках праць філософа знаходимо категоричне
заперечення примусу: «доброчинність нічого не робить через необхідність» [3, c.
159], адже толерантність може лише з власної волі бути принципом життя.
Бачення гідності як любові до своїх кривдників – розуміння гуманізму
Марка Аврелія, давньоримського імператора та філософа. Як і більшість
 54
стародавніх філософів, він теж вбачає почуття обов’язку, як найвищий критерій
моральності і у трактаті «Наодинці з собою» радить: «Намагайся впливати на
людей переконанням. Якщо вони не слухають, не гріши сам проти закону
справедливості» [1, с. 102].
Епоха Середньовіччя залишила вагомий слід на змісті толерантності,
змінивши його з поміркованості на смиренність, тобто відмову та засудження
усього тілесного. Основна ідея – рівність усіх перед Богом, що і зумовлює
терпимість, як страх невідомого потойбіччя. Філософи даного часу Фома
Аквінський , Роджер Бекон, та інші вбачали принцип моральності саме в
терпимості.
Морально-етичні вчення також були надзвичайно популярні в Київській
Русі. Прослідковуються тенденції до гуманізації відносин. Володимир Мономах у
своєму «Повчанні дітям» закликав допомагати нужденним, не забувати убогих,
поважати і старих, і молодих, а щонайбільше гостя, байдуже, простого чи
вельможного. "Повість врємєнних літ" Нестора, "Слово о полку Ігоревім"
спрямовують особистість на гуманістичний світогляду, охоплюючи питання добра
і зла, любові й ненависті, життя й смерті та інших. Далі педагогічні бачення у
братських школах, наголошували на честі, совісті, моральності, демонструючи
першість людини.
Гуманісти Відродження та Реформації (Ф. Вольтер, Г. Лейбніц) закликали до
толерантності та миру. Г. Лейбніц завжди активно пропагував толерантність,
проте, на жаль, не залишив жодних праць про це. Ф. Вольтер активно підтримував
релігійну свободу, адже це був саме час міжрелігійних суперечок, які згубно
впливали на людину. Вважав толерантність найважливішою умовою життя без
насильства, досягнення миру, що є наслідком людяності.
Неможливо оминути увагою нашого співвітчизника, всесвітньо відомого
поета, байкаря, філософа та мандрівника Г. Сковороду, який завжди широко
пропагував толерантність. Його душа рвалась на шматки від дисгармонії світу,
тому радив самопізнаватись і удосконалюватися через набуті знання. Філосов
вбачав толерантність в гармонії протиріч, закликаючи любити ближнього, адже
«любов виникає з любові».
 55
Ж.-Ж. Руссо , французький філософ та письменник, піднімав питання
соціальної рівності та закликав вирішувати проблеми толерантності через
прийняття народом законів самостійно, вважаючи, щ це буде гарантією їх
дотримання.
В 1789 року у Франції прийняли Декларацію прав людини і громадянина, що
стала передвісником захисту прав особистості.
Підсумовуючи, зазначаємо, що даний історико-педагогічний аналіз наочно
продемонстрував, що засади толерантності сягають далеких віків. Поняття
виникає в результаті моральних переконань провідних філософів Середньовіччя,
Відродження, Реформації. Постійно розвиваючись, доповнюючись новим змістом,
удосконалюючи першопочаткові засади, набувається сучасне розуміння, яке є
щоденною нормою кожного громадянина.
Перспективу вбачаємо в розгляданні міжособистісної толерантності на
різних етапах становлення.
Використані інформаційні джерела:

1. Асмус В.Ф. Античная философия / Валентин Фердинандович Асмус. –

Москва: Высшая школа, 2001. – 544 с
2. Попов П.С. Изречения Конфуция, учеников его и других лиц / Павел
Степанович Попов; [пер. с кит]. – СПб : Мысль, 1910. – 236 с.
3. Сенека Л.А. Нравственные письма к Луцилию; Трагедии / Пер с латин. С.
Ошерова; Сост. и науч. подготовка текста М. Гаспарова; Комент. С.
Ошерова и Е. Рабинович. – М. : Художественная литература, 1986. – 543
с.465
4. Аристотель. Никомахова этика / Аристотель : [общ. ред. А.И. Доватура]. –
Сочинения в 4-х томах. – Т. 4 . – М. : Мысль, 1984. – 138 с.
5. Матеріалісти Стародавньої Греції / Под ред. М.А. Дынника.- М.: Госиздат,
1955.
6. Міжнародний День терпимості (толерантності)/ Електнонний ресерс: https://
www.dilovamova.com/index.php?page=10&holiday=294&year=2016
 56

Незбай Л.
Факультет іноземної філології
Науковий керівник:
старший викладач Дубрівна Г.М.
Незбай Л.
МІСІЯ СІЛЬСЬКОЇ ШКОЛИ СЬОГОДНІ
(В КОНТЕКСТІ В.О.СУХОМЛИНСЬКОГО)

Стаття присвячена сучасній ролі сільської школи та особливостям умов

розвитку учнів в такому закладі. У ході аналізу педагогічної спадщини В.
Сухомлинського виокремлено його вагомі думки щодо ролі сільської школи та її
особливого впливу на екологічне та трудове виховання особистості. Зосереджено
увагу на необхідності виховання педагогічної культури батьків.
Ключові слова: сільська школа, батьківська громадськість, екологічне
виховання, трудове виховання, В.О.Сухомлинський.

Сучасна стратегія розвитку освіти має враховувати реальні глобальні й

локальні виклики, адекватні відповіді на які можливі лише на основі наукового
підходу. Директорський досвід В.О.Сухомлинського може стати гідним
орієнтиром у справі будівництва нової школи України ХХІ століття. На Другому
Форумі ректорів педагогічних університетів Європи, який відбувся у травні 2013
року у м. Франкфурт-на-Майні, була прийнята «Педагогічна Конституція
Європи»: учасники заходу засвідчили високу повагу до України як до країни
«глибокої педагогічної традиції (А.Макаренко, В.Сухомлинський), що має велике
гуманітарне значення для народів Європи». За таких умов гуманістична
педагогічна спадщина Василя Олександровича Сухомлинського набуває
величезної ваги.
За підсумками 2015/16 навчального року 67,8% закладів загальної середньої
освіти розташовані у сільській місцевості. В них навчаються близько 1,2 млн
українських учнів. Це майже третина всіх учнів у країні (3,7 млн всього). Сільська
школа завжди відігравала і відіграє особливу роль у суспільстві. Вона не тільки
 57
освітній заклад, це центр культурного життя сільських мешканців, гарант
розвитку громади.Велику роль сільської школи підкреслював вітчизняний вчений
і педагог В.О. Сухомлинський. У своїх працях він писав: „Сільська школа далеко
не те, що школа міська. На неї тепер покладається зовсім особлива місія. Сільська
школа – найважливіший, головний, іноді, в силу умов, що складаються, єдиний
осередок культури. Вона задає тон всьому інтелектуальному, культурному і
духовному життю села.... Підвищити якість знань у сільській школі просто
неможливо без піднесення культурного, духовного рівня життя всієї школи і
особливо сільської сім’ї” [1, c. 418-419. Т.5].
Цей вислів актуальний і зараз, коли в умовах децентралізації сільська школа
повинна дати учням не тільки певні вміння та навички, а й виховати соціально-
адаптовану та громадсько-орієнтовану особистість, яка після закінчення школи
знайде своє місце в житті, зможе творити позитивні зміни у суспільстві,
допомагати людям змінювати на краще життя своєї громади.Сприяючими
обставинами у посиленні освітньої, розвивальної і виховної функцій сучасної
сільської школи можна вважати остаточне знання вчителем сім’ї-родини, в якій
виховується певна дитина. «У сім’ї, де батько розуміє свої обов’язки лише як
забезпечення матеріальних потреб дітей, і мати не стала центром їх духовного
життя, дітей оточує атмосфера духовної порожнечі, убозтва… серцям цих дітей
незнайомі й недоступні тонкі людські почуття, передусім ласка, співчутливість,
жаль, милосердя. Щодо цих дітей виховний обов’язок школи особливо великий:
вони мають пройти в стінах навчально-виховного закладу спеціальну школу
виховання почуттів».
Батьківську громадськість В. А. Сухомлинский вважав повноцінним
суб’єктом освітнього процесу. Він стверджував, що обов’язок школи - учити матір
і батька виховувати своїх дітей, бо без турбот про педагогічну культуру батьків
неможливо розв’язати жодного завдання, що стосується навчання і виховання.
Гарним прикладом в цьому сенсі може слугувати педагогічна школа для батьків
при Павлиській школі, до якої батьки записувалися за два роки до вступу їх
дитини до школи і займалися регулярно аж до закінчення дітьми школи. Програма
школи охоплювала усі основні розділи теорії виховання і педагогічної психології.
 58
Особлива увага приділяється характеристиці вікових етапів розвитку дитини,
фізичному, розумовому, моральному, естетичному і трудовому вихованню дітей.І
це відіграло істотну роль в підвищенні рівня культури сімейного виховання.
Перевага сільської щколи і в природній наближеності дитини до землі,
природного оточення, які оптимізують процес виховання.«Людина була і завжди
залишиться сином природи, і те, що ріднить її з природою, повинно
використовуватися для її залучення до багатств духовної культури, – казав
Сухомлинський. – Світ, що оточує дитину, це, насамперед, світ природи з
безмежним багатством явищ та невичерпною красою. Я бачу виховний сенс у
тому, щоб дитина бачила, розуміла, відчувала, переживала, осягала велику
таємницю життя в природі...» [1, ст. 12].
На думку педагога дитину виховує як саме спостереження природи так і
активна взаємодія з нею. Спілкування з природою привчає дітей до
емоційновдумливого спостереження; активізує обдумування і відкриття причин,
наслідків, зв’язків між явищами природи; привчає до турботи про живе і
прекрасне; збагачує практичний досвіт дитини та формує життєві компетенції.
«Світ природи стає невичерпним джерелом знань завдяки тому, що знання
надходять у дитячу душу складним шляхом: через руки, через працю, через
взаємовідносини з іншими людьми, через почуття і переживання, які забарвлюють
діяльність» [1, ст. 537-538]. Розроблена Василем Сухомлинським система
екологічного виховання направлена на формування дбайливого і виваженого
ставлення до природи, що у сучасну добу є питанням першочергової ваги у сенсі
збереження життя і здоров’я людства.
Гармонійний розвиток творчої особистості в сільській місцевості не
можливий без фізичного вдосконалення і посильної фізичної праці. Впродовж
усієї історії людства праця була засобом формування в особистості кращих
якостей. Праця розвиває координацію рухів тіла, силу, витривалість. У процесі
виконання корисної справи в дітей формуються риси відповідальності,
громадянського обов’язку, працелюбства. «Працелюбство, – вважав В.О.
Сухомлинський, – не вроджена якість людини, вона виховується і прищеплюється
їй з дитинства. Тому вся система виховання повинна будуватись на прищепленні
 59
дитині працелюбства. Праця мусить бути своєрідним вольовим гартом» –
зазначає автор [1, с. 581].
Дитяча праця в спадщині В. Сухомлинського — це «широке, багатогранне
поняття, це - напруження фізичних, духовних, вольових, моральних сил,
напруження, в якому людина виявляє й утверджує себе, визначає свою позицію в
боротьбі добра проти зла».Організовувати трудове виховання потрібно так, щоб
вихованці отримували від праці задоволення, тобто «радість праці» - «той
складний духовний стан, коли людина з подивом і захопленням бачить витвір
своїх рук, знаходить у ньому саму себе, своє напруження, години одноманітної,
нічим не примітної праці», адже «без здорової втоми людині не може бути повною
мірою доступна насолода відпочинком». То ж для повноцінного розвитку дитини
в умовах сільської школи, потрібно постійно дбати про змістовне, насичене, цікаве
життя кожної дитини, забезпечувати реальні умови для вибору та реалізації
індивідуальних здібностей, інтересів, талантів та інших якостей. У своїй праці
«Серце віддаю дітям» педагог радив учителям: "умійте відкрити перед дитиною у
навколишньому світі щось одне, але відкрити так, щоб шматочок життя заграв
перед дітьми усіма фарбами веселки". Він також писав: "буду піклуватимуся про
те, щоб кожен мій вихованець ріс мудрим мислителем і дослідником, щоб кожен
крок пізнання ушляхетнював серце і загартовував волю".Двадцятитрьохрічний
плідний директорський досвід В.О. Сухомлинського в сільській школі
переконливо довів, що школа у селі спроможна на високому рівні виконувати
освітні функції, створювати умови для повноцінного фізичного, духовного,
інтелектуального розвитку і саморозвитку дитини, бути дієвим освітньо-
культурним центром села.
Використані інформаційні джерела:
1. Сухомлинський В. О. Вибрані твори: в 5-ти т./ В.О.Сухомлинський.- К.: Рад.
школа, 1977.
2. Мелешко В.В. Розвиток педагогічної системи сільської початкової школи у
контексті гуманістичних ідей В.О.Сухомлинського [Електронний ресурс]
/В.В.Мелешко. - Режим доступу: http:// nbuv.gov.ua/ UJRN/ peddysk_
2011_10_82 (дата звернення: 04.12.2017).-Назва з екрана.
 60
3. Сухомлинський В.О. Сто порад учителеві. [Електронний
ресурс]/В.О.Сухомлинський. - Режим доступу: http:// mala. storinka.
org/василь-сухомлинський-сто-порад-учителеві.html (дата звернення:
04.12.2017). - Назва з екрана.
4. Збірник інформаційно-статистичних матеріалів серпневої конференції
[Електронний ресурс] / Режим доступу: http:// mon. gov. ua/ content /Новини
/2016/08/17/konf20161.pdf (дата звернення: 04.12.2017).-Назва з екрана.

Супрунович В.
Факультет іноземної філології
Науковий керівник:
старший викладач Дубрівна Г.М.

ВИЩА ОСВІТА В ЕПОХУ НАЦІОНАЛЬНО- ДЕРЖАВНОГО

ВІДРОДЖЕННЯ 1917-1919 рр. XX СТОЛІТТЯ

Стаття присвячена аналізу стану вищої освіти на території України у

1917-1919 рр. в контексті суспільних та політичних трансформацій. Стисло
розглянуто ключові напрями політики кожного з тодішніх українських урядів, а
також підкреслено їх головні здобутки та втрати у галузі освіти. Не менш
важливим є інше питання, висвітлене у статті, про підготовку національних
педагогічних кадрів даного періоду, розширення мережі саме учительських
закладів на тлі загальної перебудови вищої педагогічної освіти.
Ключові слова: національно-визвольна революція, Українська Народна
Республіка, українізація, освітня політика, Центральна Рада, дерусифікація,
педагогічна освіта, педагогічні кадри, Гетьманат, Директорія.

Вища освіта, в тому числі і педагогічна, та досягнений нею рівень розвитку

виступає головною передумовою становлення високоосвіченого громадянина,
педагога, яка підлягає вивченню, передусім, на її тлі. Сучасна Україна, взявши
курс на європейський розвиток і реформування як державних інституцій, так і
 61
практично всіх сфер суспільного життя, проводить давно назрілі зміни, зокрема,
у сфері вищої освіти. При цьому прийнятий у 2014 р. Закон України «Про вищу
освіту», який відповідає високим світовим критеріям, не ігнорує національну
складову у підготовці фахівців [3]. У будь-якому разі, навіть орієнтуючись на
зарубіжні надбання, державна політика має зберігати і розвивати досягнення та
прогресивні традиції національної вищої школи.
Варто наголосити, що в історії вищих навчальних закладів України мали
місце неодноразові спроби держави реформувати їх відповідно до виробленої
парадигми. Проте, на жаль, не всі реформаторські заходи призводили до
очікуваних результатів (уроки яких важливі для врахування у вдосконаленні
сучасної освітньої політики), що, зокрема, можна сказати про посягання і спроби
трансформації вищої школи в епоху національно-визвольних змагань 1917-1919
рр.
Тому метою даної статті є дослідження і аналіз спроб та результатів
трансформації вищої школи та освіти в контексті політики українських
національних урядів епохи 1917-1919 рр.
Незважаючи на те, що окремі питання становлення шкільної та вищої освіти
в епоху національно-визвольних змагань, загальнопедагогічної підготовки піднята
у працях таких дослідників як Ротар Н. Ю., Майбороди С., Вовк Л. П., Зубалій О.
Д., Рященко Д. С., Дем’яненко Н. М. та інших науковців, процес вивчення вищої
освіти періоду української революції 1917-1919 рр. залишається відкритим і в той
же час незавершеним, в чому і полягає актуальність даної статті.
Епоху 1917-1919 рр. справедливо називають одним із складних і
суперечливих періодів розвитку української державності, економіки, освіти і
культури. Це — епоха «української національно-визвольної революції», доба
суверенітету й незалежності Української Народної Республіки, чотирьох її
Універсалів, українізації, початку відродження рідної мови, культури, з одного
боку; хаосу, анархії, жорстокої міжусобної боротьби, громадянської війни — з
іншого [4]. Як бачимо, складність суспільної ситуації зумовлювала і складність
перебудови, чи точніше, створення державної системи освіти, зокрема вищої.
 62
С. Постернак, автор книги "Із історії освітнього руху на Україні за часи
революції 1917—1919 pp." виділяє за ці три роки десять різних періодів [4], що
характеризуються або зміною влади, або зміною її ставлення до розвитку
української освіти.
Не можна заперечити, що 1917 рік для України став початком відродження
національної ідеї, набуття нею реальних форм [4]. Було поставлено на порядок
денний створення нової школи з новими педагогічними кадрами. Таким чином,
Україна робила перші кроки до підготовки національних педагогічних кадрів.
Тому з особливим піднесенням зустріла ці події українська інтелігенція, зокрема
вчителі. Об'єднавшись у Всеукраїнську учительську спілку, вони здебільшого
підтримали процес розбудови української державності, виступили з програмою
суттєвих перетворень у галузі освіти і виховання.
Починаючи з 1 березня 1917 p. в Україні активно розгорнулося відновлення
діяльності "Просвіти", клубів, видання україномовних газет. Ознакою того часу
стало відкриття українських шкіл. Відбувалися зміни і у галузі вищої освіти.
Питання освіти вирішувалися на рівні Генерального Секретаріату, де освітніми
справами в той час керував Генеральний Секретаріат освіти, очолюваний І.
Стешенком. З часу проголошення УНР були розроблені численні освітні реформи,
серед яких «Проект українізації вищої школи» – документ, який у разі
затвердження урядом і Центральною Радою, мав стати відправним для
радикальної перебудови системи вищої освіти в Україні [3]. Отже, в разі реалізації
цієї реформи у вищій освіті мали відбутися істотні революційні зміни, пов’язані
передусім із запровадженням української мови викладання. Робимо висновок, що
передбачувані заходи відбивали історичні прагнення українців мати свою вищу
школу – основу національної культури. Проте, як зазначає Завальнюк, ця реформа
не принесла результатів, оскільки з невідомих причин навіть не набула юридичної
сили.
В той же час це не означає, що реформація вишів України припинилася, на
тодішні університети був направлений курс українізації, точніше дерусифікації,
особливо на університет св. Володимира.
 63
З метою ефективнішого проведення освітньої роботи з ініціативи голови
Центральної Ради М. Грушевського у квітні 1917 р. в Києві було проведено
перший, а в серпні — другий Всеукраїнські учительські з'їзди, які виробили
програму перебудови системи освіти в Україні.
Перебудова вищої педагогiчної освiти періоду 1917-1919 рр. пов’язувалась
здебiльшого з реконструкцiєю вчительських iнститутiв шляхом їх злиття з
вищими педагогiчними курсами [1]. В перші місяці активної роботи
Всеукраїнської Вчительської спілки, її діяльність була спрямована на створення
курсів для перепідготовки вчителів. Таким чином у цей час було засновано:
Київський український народний університет, якого очолив І.М.Ганицький (5
жовтня 1917 р.), Київська Педагогічна академія для підготовки вчителів
українознавства (7 листопада 1917 р.) [6]. З метою підготовки українських
педагогічних кадрів взято курс на українізацію Фребелівського інституту, залучені
також були «Просвіти» та інші культурно-освітні заклади та організації.
Отже завдяки наполегливій діяльності Центральної Ради та громадсько-
освітніх кіл українського суспільства вже до листопада 1917 р. були українізовані
сотні початкових шкіл; було розширено мережу навчальних закладів; відкрилися
перші українські гімназії, запрацював перший в історії молодої нації український
народний університет, але варто також вказати, що на систему вищої освіти, яка
на той час була російською, українська влада мала найменший вплив, тому в
цьому аспекті реформування там практично не відбулося. Повільним також був
процес українізації існуючих вищих навчальних закладів.
Наприкінці квітня 1918 р. політична ситуація в Україні знову різко
змінилася. Центральна Рада остаточно втратила владу. На нашу думку, аналізуючи
питання освіти, обов’язково потрібно враховувати цю зміну в політичному житті
країни.
У перші дні приходу гетьмана П. Скоропадського до влади, Міністерство
освіти в своїй діяльності керувалося освітніми документами попереднього уряду,
при цьому міністром освіти став професор Київського університету М. Василенко.
Ним було видано ряд документів щодо регламентації діяльності педагогічних
навчальних закладів.
 64
Гетьманський уряд продовжив лінію Центральної Ради на українізацію
школи. З кінця квітня по грудень 1918 p., тобто лише за 7,5 місяців правління
гетьманського уряду було відкрито 150 українських гімназій [4], відкривалися
вищі навчальні заклади, зокрема Український державний університет у Києві та
Український університет у Кам'янці- Подільському, Український історико-
філологічний факультет у Полтаві, українське відділення Фребелівського
педагогічного інституту, були засновані Українська Академія наук, Український
історичний музей, Українська національна бібліотека.
Однак незабаром гетьман змінив орієнтацію, увійшов у тісний контакт з
російськими добровольчими формуваннями, які проголошували ідею "єдиної і
неділимої Росії" [4]. На зміну широкому самоврядуванню приходить
централізація системи освіти. Уникнути повстання не вдалося, таким чином був
обраний новий уряд – Директорія.
Цей період можна назвати повернення або ж відновленням курсу
Центральної Ради. Головною заслугою нового уряду в галузі освіти стало
прийняття Закону «Про державну українську мову» (січень 1919 р.), який
визначив українську мову мовою викладання в навчальних закладах та державних
інститутах. Багато в цьому напрямку було зроблено другим Міністром освіти
І.І.Огієнком.
Як і в попередні роки, чи не найголовнішою проблемою реформування
освіти залишалася нестача підготовлених педагогічних кадрів [5]. Тому вживалося
чимало заходів аби розширити мережу учительських закладів. Так, на приклад,
перші курси для підготовки учителів для вищих початкових шкіл були створені в
Кам’янець-Подільському університеті. Досить результативно діяли і створені
раніше трьохмісячні учительські курси.
Потрібно наголосити, що за такої політичної ситуації, попри
неоднозначність тих чи інших заходів, Директорії вдалося створити належну базу
підготовки педагогічних кадрів. Не втратила своєї популярності також ідея
створення народних університетів [5]. Адже, за умов, коли на території Директорії
залишився лише один державний університет, інтелігенція намагалася хоч якось
покращити ситуацію з доступністю вищої освіти.
 65
Саме за таких обставин 1 листопада 1919 р. відкрився Кам’янець-
Подільський народний університет у складі гуманітарного та природничого
факультетів. Восени 1919 р. аналогічний навчальний заклад було створено і у
Вінниці, хоч проіснував він зовсім недовго. [5]
В січні 1919 р. була утворена “Комісія у справах щодо вищих шкіл та
наукових інституцій”[5], метою якої було «очищення» університетів від
русифікованих кадрів.
Віддаючи належне зусиллям Директорії у справі національного
реформування системи вищої освіти, потрібно усвідомлювати, що на практиці
мало що було зроблено, особливо, порівнюючи з періодом гетьманату, хоча й
розроблялися масштабні проекти українізації вищої школи. За браком часу уряд
мало що встиг реалізувати. Після її вимушеного від’їзду з Києва на початку
лютого 1919 р. основним форпостом національного реформування вищої школи
був Кам’янець-Подільський державний український університет [5].
Отже, підбиваючи підсумки, говоримо, що діяльність Директорії було
останнім кроком на шляху до реформування національної системи вищої освіти. В
освітній політиці усіх режимів періоду 1917-1919 рр. простежується розуміння
того, що без створення національної школи, зусилля побудувати незалежну
Україну будуть марними.
Таким чином, враховуючи усі неоднозначності і суперечності подій епохи
національно-визвольних змагань, вони, безумовно, дали могутній поштовх
національно-культурному відродженню українського народу, а в його руслі –
розвитку національної освіти.
Використані інформаційні джерела:
1. Вища освіта в Україні в період визвольних змагань 1917–1920 рр. //
https://xreferat.com/35/381-1-visha-osv-ta-v-ukra-n-v-per-od-vizvol-nih-zmagan-
1917-1920-rr.html
2. Вовк Л. П., Падалка О. С. З історії наукових студій викладачів НПУ імені
М.П. Драгоманова. – Київ: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2014. – 361
с.
 66
3. Завальнюк О. Підготовка університетської реформи в Україні за
Центральної Ради (листопад 1917-квітень 1918 рр.) // Історичні науки. -2016.
– Т. 26. – С. 375-383
4. Зубалій О. Д., Рященко Д. С. Освітній рух в Україні у добу національно
державного відродження (1917—1920рр.) // http://history. org.ua/ JournALL/
journal/1998/3/2.pdf
5. Купрійчук В. М. Доба Директорії УНР: від мовної українізації до
українознавчого змісту освіти http://www.academy .gov.ua/ej/ej14/ txts/
Kupriychuk.pdf
6. Організаційно-педагогічні передумови становлення Фребелівського
педагогічного інституту в системі вищої освіти України початку ХХ ст.//
http://npu.edu.ua/!ebook/book/html/D/ispu_kiovst_Ist.vuschoi%20zinoch.osvitu%
20v%20Ykraini/10.html

Мизюк А.
Факультет української філології та
літературної творчості імені А.Малишка
Науковий керівник:
старший викладач Дубрівна Г.М.
Мизюк А.
ВПЛИВ «ОСОБИ ВИХОВАТЕЛЯ НА МОЛОДУ ДУШУ» МАЄ
ВИРІШАЛЬНЕ ЗНАЧЕННЯ (К.Д.УШИНСЬКИЙ)

У статті проаналізовано вплив вчителя на виховання дитини, формування

її внутрішнього світу, роль педагога у становленні молодої душі, досліджено
особистість учителя в педагогічній системі К. Д. Ушинського, з’ясовано вплив
сучаного вчителя на учнів, охарактеризовані ознаки педагога-професіонала.
Ключові слова: виховання, вплив вчителя, учень, формування дитини.

«Встановлений в дитячому колективі дух

взаєморозуміння, дружби, взаємодопомоги,
 67
чуйності повністю залежить від вчителя, від
гуманності його спілкування з школярами.
Лише на цьому тлі засвоювані знання будуть
надавати ту виховну і розвиваючу дію, яка
передбачена програмами і підручниками »
Ш. А. Амонашвілі
На сьогодні система освіти зіткнулась з проблемою прискорення й
непередбачуваності економічно-соціального і технологічного розвитку людства.
Історично так склалося, що система освіти готувала підростаюче покоління до
життя, адаптувала їх до існуючих вимог суспільства. Головну роль в цьому
процесі відігравав вчитель. Тому не дивно, що вимоги до професійного рівня
учителів постійно нарощуються і трансформуються. Саме ці передумови
активізують посильну увагу до вивчення й використання багатої вітчизняної та
зарубіжної історико-педагогічної спадщини. Безкрайнє море мудрості щодо
образу, ролі, місії вчителя, його моральних і професійних якостей знаходимо на
сторінках класиків педагогічної думки, зокрема у Ш. Амонашвілі, Г. Ващенка, В.
Вернадського, А. Макаренка, М. Пирогова, С. Русової, В. Сухомлинського, Л.
Толстого та ін.
Безцінний внесок у теорію і практику підготовки вчительських кадрів
зробив видатний педагог-новатор Костянтин Дмитрович Ушинський. По собі він
залишив великий педагогічний доробок, ось деякі найвідоміші його праці: «Про
народність і суспільне виховання» (1856 р.), «Про користь педагогічної
літератури» (1857 р.), «Про народність у громадському вихованні» (1857 р.), «Три
елементи школи» (1857 р.), «Праця в її психічному і виховному значенні» (1860
р.), «Проект учительської семінарії» (1861 р.), «Дитячий світ» (1861 р.), «Рідне
слово» (1864 р.), «Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної
антропології» (2 т., 1868-1869 р.) та інші.
У своїх творах науковець високо підносить роль педагогіки, вказує джерела і
шляхи її розвитку. Педагогіку називає найвищим мистецтвом, бо вона задовольняє
найвищу із потреб особистості – удосконалення людської природи: «Вихователь –
є художник, вихованець – художній твір; школа – майстерня, де з грубого куска
 68
мармуру виникає подібність божества» [4]. Він переконує, що виховання має
свої об’єктивні закони і педагогу необхідно знати ці закони. «Що сказали б ви про
архітектора, який, закладаючи нову будівлю, не зумів би відповісти вам на
запитання, що він хоче будувати... Те саме повинні ви сказати і про вихователя,
який не зуміє чітко й точно визначити вам мету своєї виховної діяльності», – пише
він [7, c. 242]. Ушинський вважав, що педагогіка може стати наукою лише за умов
тісного взаємозв’язку із життям та задоволення потреб суспільства, а тому
повинна спиратися на наукові дані про людину. Тільки знання наукових основ
педагогіки дадуть можливість педагогу творчо розв’язувати складні проблеми
формування особистості: «якщо педагогіка хоче виховувати людину у всіх
відношеннях, то вона повинна передусім узнати її також у всіх відношеннях [3, c.
34]. Неодноразово у своїх працях К. Ушинський наголошував на тому, що знання
педагогіки полягає не в засвоєнні певних правил і рецептів навчання і виховання, а
у вивченні природних явищ і душі людської, на яких можуть бути побудовані
педагогічні правила і поради [3, с. 48].
Відправним пунктом педагогічної системи К. Ушинського, є ідея
гуманістичної спрямованості особистості вчителя й педагогічної діяльності. Вся
система діяльності вчителя повинна будуватися на високих принципах любові,
глибокої поваги до особистості дитини, його людської гідності. У зв’язку з цим він
писав: «Вихователь не чиновник; а якщо він чиновник, то він не вихователь, і коли
можна виконувати ідеї інших, то проводити чужі переконання неможливо»[2].
Слушним є нагадати позицію К. Ушинського, що справжній педагог
повинен працювати на майбутнє, випереджаючи свій час, а тому, – на думку К.
Ушинського, – педагогічна професія стає творчою місією. Робота вчителя
нетворчою не буває, оскільки нетворча не є по суті педагогічною, вона не виховує,
не розвиває, не формує, не творить особистість. Відповідно до специфіки
педагогічної творчості формується і творча особистість учителя. Формування
творчої індивідуальності педагога означає вироблення у нього особливого
ставлення до професійної діяльності як способу життя, усвідомлення себе як
творця в педагогічному процесі, сприймання вихованця як особистості в
педагогічному процесі (як суб’єкт і об’єкт виховання), усвідомлення власної
 69
творчої індивідуальності. Творчість є основою формування педагогічної
талановитості особистості вчителя. Без творчості неможливі ні виховний, ні
навчальний процеси.
У педагогічній системі К. Ушинського важливе місце займають питання
виховання, у яких він спирався на ідею гармонійного розвитку особистості. Тому
серед основних вимог до особистості вчителя К. Ушинський пріоритетною виділяє
морально-етичну культуру педагога: «хоч як далеко заховав би вихователь або
наставник свої найглибші моральні переконання, але якщо тільки вони в нього є,
то вони виявляються, можливо, невидимо не тільки для начальства, а й для нього
самого, в тому впливі, який матимуть на душі дітей, і діятимуть тим сильніше, чим
більш приховані» [2]. Основними рисами, що мають бути притаманні вчителю, він
вважав високу моральність, віру в дитину і щира любов до неї.
К. Ушинський був глибоко переконаний у тому, що вчитель, його особистий
приклад могутній фактор виховного впливу на дитину. «...Без особистого
безпосереднього впливу вихователя на вихованця справжнє виховання, що
проникає в характер, неможливе. Тільки особистість може діяти на розвиток і
визначення особистості, тільки характером можна формувати характер. Причини
такого морального магнетизування приховані глибоко в природі людини» –
переконує К. Ушинський [6, с. 123-124]. Особистий приклад вчителя для учнів –
це взірець для наслідування, яке впливає на почуття, прагнення і дії майбутнього
громадянина. А тому «у вихованні все повинно базуватися на особі вихователя,
тому що виховна сила виливається тільки з живого джерела людської особистості.
Ніякі статути і програми, ніякий штучний організм закладу, хоч би як хитро він
був придуманий, не може замінити особистості у справі виховання» [6]. Більш
того він був переконаний, що «вплив особи вихователя на молоду душу становить
ту виховну силу, якої не можна замінити ні підручниками, ні моральними
сентенціями, ні системою покарань та заохочень»[6, с. 41]. Завдяки спілкуванню з
дітьми педагог виховує не тільки словом, а й усіма якостями своєї особистості.
«...Якщо медикам ми ввіряємо наше здоров’я, то вихователям ввіряємо
моральність і розум дітей наших, ввіряємо їхню душу, а разом з тим і майбутнє
нашої вітчизни» [2]. «Золотим правилом» педагогіки вважав К. Ушинський тезу:
 70
«Вчителеві треба бути таким, якими він хоче бачити своїх вихованців» [1, с.
415]. Отже, весь процес повинен відбуватися за безпосередньою участю та під
керівництвом педагога.
Продуктивність професійного життя педагога обумовлена інтелектуальним
зростанням, постійним збагаченням, оновленням, поповненням, поглибленням і
удосконаленням знань з навчальної дисципліни, педагогіки, фізіології та
психології. Отже, одна з вимог класика до особистості вчителя – це систематичне
нарощення професійної компетентності.
Як основоположник педагогічної психології закликав вчителів добре знати
психологію й володіти прийомами психологічного впливу. У роботі «Людина як
предмет виховання» докладно розглянув питання: розвитку почуттів, сприймання,
пам’яті, уваги, уявлення, мислення, емоцій, мови тощо. Психічне життя дитини,
розглядав у русі, в зв’язку з розвитком суспільства. У своїй статті «Праця в її
психічному і виховному значенні» К. Ушинський вказував на велике значення
фізичної праці не тільки у вихованні дітей та молоді, а й у розвитку суспільства
взагалі. «Виховання, якщо воно бажає щастя людині повинно виховувати її не для
щастя, а готувати до трудового життя» [6, c. 113].
Як дидакт від вчителя вимагав вміти викладати свій предмет, здійснювати
виховні заходи не тільки переконливо, дохідливо, а й цікаво. Вихователь не
повинен забувати азбучної істини, що примусові навчання і виховання, позбавлені
будь-якого інтересу, вбивають в учневі прагнення до знань і наслідування
позитивного прикладу [3, с. 44]. Більш того головною заслугою педагога вважав
уміння виховувати своїм предметом. Особливого значення в особі вчителя набуває
зацікавлене ставлення до свого предмета, кругозір, глибина знань, особисті
захоплення, почуття, переживання за результат своєї роботи. Окрім того К.
Ушинський був переконаний, що педагог повинен знати фізіологічні особливості
дитячого організму і враховувати їх в навчальному процесі.
Як педагог-новатор виділяв важливою ознакою вчительської професії
педагогічну майстерність, яка передбачає наявність таких специфічних якостей
особистості вчителя: педагогічний такт, культуру мовлення, уміння одягатися,
стежити за своїм зовнішнім виглядом, здатність володіти мімікою, жестами,
 71
уміння керуватися основами психотехніки (розуміння власного психологічного
стану, уміння керувати собою та контролювати свої емоції), здатність до
розуміння внутрішнього стану дітей і адекватного впливу на них. Без
педагогічного такту учитель, як би він не вивчав теорію, ніколи не буде добрим
вихователем-практиком. Вважав недопустимим безтактовність: «докоряти дитині
за почуття, що відбилися на її обличчі, або в її голосі так само раціонально, як
докоряти їй за те, що її щоки рум’яні» [7].
Як педагог-практик радив постійно дбати про піднесення свого
загальнокультурного рівня, розширення кругозору, вдосконалення педагогічної
майстерності, відчувати потребу в обміні кращим досвідом, в консультаціях
наукових працівників, у підтримці і порадах з боку старших, більш освічених
педагогів. Самовдосконалення особистості проходить все життя, а вчителя – весь
час роботи в навчальному закладі. Воно відбувається під час індивідуальної та
колективної роботи (самоосвіта, робота в методичних об’єднаннях різного рівня,
прийняття участі під час проведення семінарів, майстер класів тощо). Він
переконував, що тільки той педагог досягне високих результатів, який постійно
працює над вдосконаленням власної професійної діяльності, постійно шукає
шляхи розв’язання педагогічних проблем і їх творчого втілення в практику школи,
уміє відійти від стандарту, пізнає себе і світ поступово стаючи педагогом-митцем,
педагогом-творцем.
Як філософ-просвітитель говорив про отримання задоволення від обраної
професії – від всього того, що вчитель робить разом із дітьми; про віру в
необмежені можливості особистості; про те, щоб бути щасливою людиною і
приносити користь своїм служінням людству. Для К. Ушинського, як
громадянина, характерними були насамперед радість, щастя, життєрадісне
світовідчуття, вірне служіння Батьківщині. Власним прикладом він закликає
вчителів до самовідданого служіння людям. Із юнацького щоденника Костянтина
Ушинського: «…Будемо працювати для потомків… висунемо вимоги, визначимо
розумну мету, відшукаємо засоби, направимо енергію, – справи з’являться самі».
Він мріяв про той розквіт справи виховання і про ту могутність виховного впливу,
що настануть разом із розвитком педагогічної науки [5].
 72
Аналіз теоретичної спадщини видатного педагога К. Ушинського дає
підстави стверджувати, що він глибоко дослідив професію вчителя і виділив
ознаки педагога-професіонала: любов до дітей, професійно-педагогічна
спрямованість, наукова підготовленість, висока культура, усвідомлення
важливості самоосвіти і самовдосконалення, побудова своєї діяльності на
передових досягненнях педагогічної теорії, служіння людям. Як людина із
вселенським баченням він високо підносив роль учителя і зазначав, що у
світовому просторі вчительська професія належить до найбільш відповідальних.
Педагогічна концепція К. Ушинського побудована на засадах гуманізму,
дитиноцентризму, загальнолюдських цінностях, стала орієнтиром розвитку
педагогіки ХІХ століття і на сьогодні набуває особливого значення, про що
свідчить постійне звернення педагогів до його невичерпного джерела педагогічної
мудрості.
К. Ушинський – педагог світового масштабу, а тому теоретично
обґрунтовані та практично випробовані положення та висновки вченого можуть
бути творчо використані кожним вчителем і сьогодні.
Спираючись на досвід роботи в школі, а саме з дітьми початкової школи,
можу у повній мірі підтвердити слова великого педагога «вплив особи вихователя
на молоду душу становить ту виховну силу, якої не можна замінити ні
підручниками, ні моральними сентенціями, ні системою покарань та заохочень»
[6, с. 41]. Фактом є те, що саме перший учитель має більший авторитет і визнання
в 6-9 річної дитини, ніж батьки. І часті слова дітей у сторону батьків: «Мама (тато)
ти не правильно показуєш (робиш)! Нас у школі вчать по-іншому!». І всі
батьківські прагнення «обрубують» на корені. В той час як у дошкільному
дитинстві майже кожен може пригадати як в пісочниці, на гральному килимку і
навіть у дитсадку батьки могли говорити іншим дітям і дорослим «Так мама (тато)
говорить ...». Батько - це перше, єдине і незаперечне джерело інформації. Проте
вже в школі роль авторитета істотно змінюється.
Практично всі першокласники «фанатично» закохані в свою першу
вчительку і беззаперечно їй вірять, і посилаються на її слова і правила. Для учнів
молодших класів важливіше і вагоміші слова вчителя, ніж батьків. Діти
 73
намагаються наслідувати свого вчителя у манері спілкуватися, одягатися,
запам’ятовують певні жести, слова. І це не дивно, адже більшість свого часу діти
проводять у школі, де своєрідним зразком ідеалу є вчитель.
Вплив учителя на дитину такий, що формує «юне бажання» ходити до
школи. Також, подача матеріалу в молодших класах і заохочення за виконану
роботу формує майбутній інтерес до наук. Любов до мови, математики та інших
предметів виникає саме на даному етапі розвитку дитини. Якщо дитина через
вчинки вчителя відчуває повагу, любов, турботу до себе, то вона виховується на
даних якостях.
Учитель – прозоре, чисте скло, через яке учень дивиться на життя. Учитель
має на своїх учнів величезний вплив. Підхід учителя відображає систему його
припущень і поглядів про сутність та завдання освіти в цілому, а це визначає
характер повсякденної навчальної практики. Цінності, переконання і переваги
вчителя повідомляються учням з дивовижною силою і можуть вплинути на їхнє
подальше життя. Таким чином, особистий приклад вчителя служить виховною
метою. Що б учитель не робив, він постійно повинен пам'ятати про важливість
свого особистого прикладу.
Для того щоб зблизитися з учнями, вчитель повинен породити таке
необхідне для процесу виховання почуття, як прихильність. Він не тільки виховує
своїх учнів, але також стає люблячим другом, який піклується про них і приймає
їх.
Вчителі мають справу з найскладнішим, безцінним, найдорожчим, що є в
житті, - з людиною. Від вчителя, його вміння, майстерності, мистецтва, мудрості
залежить життя, здоров'я, розум, характер, воля, громадянське й інтелектуальне
обличчя вихованця, його місце і роль у житті, її щастя. І тому першорядне
значення на виховання і становлення особистості учня відіграє авторитет вчителя.
Використані інформаційні джерела:
1. Волкова Н. П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних
закладів. – К. : Видавничий центр «Академія», 2002. – 576 с.
 74
2. Висловлювання про вчителів, їх педагогічний такт, ерудицію,
учительський хист, здібності, слова вчителя, вплив на подальшу долю
дитини, професію. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: //konserg.
ucoz.ua/index/0-54
3. Грищенко М. М. К. Д. Ушинський (до 150-річчя з дня народження). – К. :
Товариство «Знання» Української РСР, 1974. – 60 с.
4. Ромашина Е. Ю. Педагогика. // Екатирина Юрьевна Ромашина.
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tsput. ru/res/ped/ romashina/
tema_1.htm
5. Струминский В. Константин Дмитриевич Ушинский – великий педагог. –
Источник: Великие русские люди. Сборник / Составитель В. Володин. –
Москва: Молодая гвардия, 1985. – С. 183-222. [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://lestvica.com.ua/struminskii-great-teacher-constantine-
ushinsky/
6. Ушинський К. Д. Праця в її психологічному і виховному значенні // Вибр.
пед. твори: В 2-х т. – Т. 1. – К. : Рад. школа, 1983.
7. Ушинський К. Д. Твори в 6-ти томах. – Т. 1. – К., «Радянська школа», 1954-
1955.

Ворон Н.
Інститут історичної освіти
Науковий керівник
кандидат педагогічних наук, професор
Шкурко І.І.

РОЗДУМИ ПРО ПРАЦЮ В.О.СУХОМЛИНСЬКОГО «БАТЬКІВСЬКА

ПЕДАГОГІКА»

У статті розглядається праця В.О.Сухомлинського «Батьківська

педагогіка». Розкриваються основні ідеї сімейного виховання, аспекти
формування особистості, їх важливість та актуальність.
 75
Ключові слова: «Батьківська педагогіка», сімейне виховання, батьківська
влада.

Педагогічна творчість українського педагога, вченого-дослідника Василя

Олександровича Сухомлинського (1918-1970 рр.) багатогранна і невичерпна.
Одним з аспектів його дослідження було сімейне виховання. «Сім’я, – зазначав
В.Сухомлинський, – це те середовище, де закладаються основи особистості,
формування характеру, моральні почуття. Тільки спільними зусиллями сім’ї,
школи і громадськості можна досягти успіху у вихованні молодого покоління» [4].
В.Сухомлинський розробив енциклопедію сімейного ви ховання –
«Батьківська педагогіка». На жаль, він не встиг підготувати до друку задуману
працю. Після його смерті вдалося зібрати рукописні та деякі надруковані статті й
підготувати зазначене видання у 1978 році. До нього увійшли незакінчена і
неопублікована праця «Батьківська педагогіка» (перший розділ «Що ми
залишаємо в серцях своїх синів, батьки?»), а також статті, написані в 1965-1970
роках, частину з яких не було опубліковано (розділи ІІ – VI) [2]. Другий розділ має
назву «Батьківський авторитет», третій – «Виховувати і навчати», четвертий –
«Батько – двічі громадянин», п’ятий – «Сім’я і школа», шостий – «Ми
продовжуємо себе в наших дітях». Із назв розділів можна зробити висновок про
основні напрямки сімейного виховання.
Вважаємо, що рецензована праця «Батьківська педагогіка» — захоплююча і
хвилююча поетична розповідь про найважливіший, священний обов'язок батьків
щодо своїх дітей. Це пристрасний гімн благородній душі дитини, її сподіванням,
устремлінням, людському сімейному щастю. Водночас, як вважають деякі
дослідники творчості В.Сухомлинського, – це гірка правда про те, як батьківська
нерозсудливість, сліпа потворна любов до дітей, духовне зубожіння та інші вади
сімейного життя частини наших громадян призводять до трагічних наслідків —
спотворення душі дитини, появи дармоїдства, марнотратства, споживацької
психології, дитячої злочинності» [5].
Переконані, що однією з провідних в «Батьківській педагогіці» є
надзвичайно важлива ідея про те, що Батьківщина починається з сім’ї. Зачатки
 76
патріотизму ми отримуємо в сім’ї. Діти не лише продовження роду, але це
майбутнє країни, її розквіт і розвиток. Важливо, які духовні цінності візьме
молодь від свої батьків. Звернемо увагу і на те, що В.Сухомлинський високо
цінував роль звичаїв і традицій у формуванні патріотизму.
Іншим важливим аспектом є моральне виховання дитини. І
Сухомлинський, як і Макаренко вважав, що розпочинати його потрібно у
дошкільному віці, коли дитина особливо інтелектуально і соціально
активна, коли порівняно легко виховати елементарні моральні почуття і
правила поведінки: слухняність і доброзичливість, чесність і правдивість.
Василь Олександрович вважав, що несформовані й незакріплені в
ранньому дитинстві такі елементарні моральні правила життя і поведінки
дитини, як «можна не можна», «треба», «не треба», «дозволено», «заборонено»,
відсутність елементарних почуттів обов'язку і відповідальності ускладнюють
дальший процес виховання особистості в наступних вікових періодах. Наш
невеликий педагогічний досвід свідчить про те, що дитина легко піддається
зовнішнім впливам. Саме цим, думаємо, мають користуватися батьки, виховуючи
високоморальну особистість. При цьому, Василь Олександрович Сухомлинський
неодноразово наголошував, що необхідно знаходити час на задоволення інтересу
дитини, давати відповіді на поставлені запитання.
У праці «Батьківська педагогіка» показано, що у підлітковому і
юнацькому віці інтенсивно формуються світоглядні і морально-вольові
якості особистості, ідейні переконання, патріотичні ідеали, громадянська
зрілість. Сухомлинський назвав цей вік періодом становлення громадянина,
світоглядним віком, періодом формування вольових якостей і характеру
молодої людини. Василь Олександрович акцентував увагу, що батькам
необхідно знати не тільки вікові та індивідуальні особливості розвитку
дитини, а й ті умови, за яких успішно формуються й виховуються в тому чи
іншому віковому періоді найбільш значущі риси і якості особистості.
Своєчасність виховного впливу, переконаний досвідчений педагог, запорука
успіху у вихованні молодої людини.
 77
Василь Олександрович неодноразово наголошує, що не варто
забувати й про те, що діти наслідують поведінку своїх батьків, є їх
віддзеркаленням.
У рецензованій праці висвітлено найтиповіші вади сімейного
виховання. Однією з найшкідливіших, на думку Сухомлинського, є
споживацький характер способу життя багатьох вихованців. Деякі батьки
вважають, що живуть вони і працюють лише заради щастя своїх дітей і
створюють для них максимальний матеріальний достаток, тепличні умови,
задовольняючи всі необмежені бажання і примхи. Діти в таких сім'ях, як
правило, виростають, не знаючи обов'язків і відповідальності. До вад
сімейного виховання В.Сухомлинський відносив також невміння батьків
користуватися батьківською владою. Педагог вважав, що примус
усвідомлюється і переживається дитиною «як зла сила, яка пригнічує її
волю» [6].
В розглянутій праці розроблено класифікацію «згубної» батьківської
любові: любов-відкуп, любов-деспотична, любов-замилування. Така любов,
вважає Василь Олександрович, приводить до негативних наслідків: діти
досить часто стають егоїстами, жорстокими.
«Батьківська любов повинна бути такою, щоб у дитині
пробуджувалась чулість серця до навколишнього світу, до всього, що
створює людина і, звичайно, насамперед до самої людини» – зазначає
Василь Олександрович [7].
В.Сухомлинський акцентує увагу, що середня школа не реалізує
найголовнішого, що має робити, – не вчить жити. І сьогодні є правдивими і
актуальними ці слова. З власного життєвого досвіду автор стверджує, що
навчаючись в школі, ми здобуваємо знання з математики, фізики, історії,
хімії… Водночас молодь достатньо не готується до того, як створювати
сім’ю.
В.Сухомлинський запропонував ввести в школі етичний курс «Сім’я,
шлюб, любов, діти». За його визначенням, цей курс – «не менш важливий,
ніж будь-який предмет загальноосвітньої школи. Якщо не найважливіший.
 78
Не всім бути фізиками, математиками, а чоловіком і дружиною – всім,
батьком і матір’ю – всім» [8].
Василь Олександрович наголошує, що виховання майбутніх батьків –
одне з найважливіших завдань школи.
Пріоритетною ідеєю рецензованої праці є те, що у вихованні дітей
школа і сім’я мають бути у злагодженій взаємодії. Український педагог
писав: «Ні школа без сім’ї, ні сім’я без школи не можуть впоратись з
найтоншими, найскладнішими завданнями становлення людини» [9].
У «Батьківській педагогіці» вчений характеризує зразки родинного
виховання молоді з урахуванням етнічних засад українського народу, по-
новому осмислює взаємозв’язки родини й навчального закладу на засадах
глибокого народного підґрунтя. Спираючись на народні бувальщини,
легенди, оповіді, вчений розкриває найліпші здобутки народної педагогіки у
вихованні майбутніх батьків. У «Листі до дочки» вчений дає суттєві поради
з підготовки молоді до родинного життя [3].
Сказане вище свідчить про те, що сімейне виховання – важлива ланка,
яка чи не найбільше впливає на формування людини. Для себе я зробила
висновок, що батьківство – це ніби професія, якої треба вчитися.
Використані інформаційні джерела:
1. Бойчук П.М. Педагогічний аналіз концепцій сімейного виховання
А.С.Макаренка та В.О.Сухомлинського [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http://web.znu.edu.ua/herald/issues/2008/ped_2008_1 / 2008-26-06/
boychuk. pdf
2. Бондар Л.С. Питання співдружності школи і сім’ї у творчій спадщині
В.О.Сухомлинського та О.А.Захаренка // Педагогіка і психологія. – 2010. –
№2 – С. 79-87.
3. Герасименко Т.В. Елементи педагогічної спадщини В.О.Сухомлинського як
виховні інновації у формуванні особистості студента – майбутнього
сім’янина // Педагогіка і психологія. – 2009. – №4 – С. 57-66.
4. Сухомлинський В.О. Батьківська педагогіка (Підгот. до вид. текст і
написав вступ. Статтю В.Ф. Шморгун). – К.: Радянська школа, 1978. – С.234
 79
5. Там само. – С.6
6. Там само. – С.142
7. Там само. – С.145
8. Там само. – С.187
9. Там само. – С.235

СЕКЦІЯ 2. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ОСВІТИ ТА НАВЧАННЯ

Ющенко В.
Факультет іноземної філології
Науковий керівник:
кандидат педагогічних наук,
доцент Шикиринська О.В.
Ющенко В.
РАННЄ ФОРМУВАННЯ НАВИЧОК ЧИТАННЯ У ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО
ВІКУ: ЗА ЧИ ПРОТИ?

У статті описана методика з навчання читання Глена Домана, сенситивні

періоди розвитку мовлення та наведені цитати спеціалістів з приводу раннього
розвитку навичку читання.
Ключові слова: ранній розвиток, читання, зона найближчого розвитку,
сенситивні періоди.

Актуальність роботи. У ХХ столітті біло написано багато книг з раннього

дитячого розвитку, в яких описувалися різні концепції, погляди та методики. Їхня
провідна ідея – від народження і до 5-6 років відбувається стрімкий психічний та
фізичний розвиток дитини, отже цей період є найсприятливішим для навчання
[1,3,4]. Очевидно, що він не припадає на період навчання у школі, який
починається з 7 років, отже батьки вимушені брати ініціативу та займатися раннім
розвитком самостійно або віддавати дитину у садок, який спеціалізується на
певній методиці. Серед навичок, які дитина може здобути під час раннього
навчання є вміння швидко запам’ятовувати матеріал, малювати, грати на
 80
музичних інструментах [3]. Проте навичком, який, мабуть, викликає найбільше
суперечок, є читання серед дітей раннього дитинства та дошкільного віку.
«Старше двох років навчання читанню дається важче і важче рік від року.
Так, якщо вашій дитині 5, то все-таки легше навчити її читати, ніж якби їй було 6.
В 4 роки набагато легше, ніж в 5, а в 3 ще легше. Напевно, найкращим часом для
того, щоб почати, є 1 рік. Це займе найменший обсяг часу і не буде віднімати дуже
багато енергії у вас» - пише у своїй книзі Глен Доман, директор Інституту
розвитку потенційних можливостей людини, лікар-фізіотерапевт, автор
відновлюючих методик для дітей з ураженнями нервової системи та навчальних
методик для всіх дітей. [1]. Автор пропонує простий спосіб навчити дітей
читанню: протягом секунди дитині демонструються картки зі словами. Перші дні
занять включають 3 сеансу показу по 15 слів - іменників. Потім кількість сеансів
зростає до 9. На наступних етапах занять також зростає кількість слів і додається
показ декількох слів (словосполучень, пропозицій) одночасно. Ці картки мають
бути 15 см заввишки і 60 см завдовжки. Літери повинні бути приблизно 12 х 10 см
з відстанню близько 1 см між ними, написані червоним фломастером і
друкованими літерами.
Метод неодноразово піддавався під сумнів, стверджувалося, що він
базуються на застарілих і спрощених уявленнях про психологію розвитку [8,9], а
деякі фахівці вважають, що діти не читають, а просто запам’ятовують зображення
картки [6].
Усього Гленом Доманом було написано шість популярних книг про
розвиток дітей, які до сих пір є бестселерами:«Як навчити дитину читати», «Як
навчити вашу дитину математиці», «Як дати вашій дитині енциклопедичні
знання», «Як навчити дитину бути фізично розвиненою», «Як примножити
інтелект вашої дитини». Більшість з них орієнтована на отримання нових знань та
запам’ятовування інформації, проте чи є дане навчання таким, що розвиває?
Постає питання співвідношення навчання та розвитку, яке було одним із
центральним у працях Виготського [2]. Він виділив три основні підходи до
вирішення цього питання:
 81
 Нативізм – напрям, що постулює незалежність розвитку і
навчання. Розвиток забезпечує дозрівання психологічних здібностей, а
навчання використовує можливості, що надаються розвитком
 Біхевіоризм – напрям, який ототожнює розвиток з навчанням, за
принципом «кожний крок у навчанні є кроком у розвитку»
 За Коффкою, існує дві форми розвитку – розвиток як дозрівання
і розвиток як навчання. Будь-яке навчання дає специфічний та
неспецифічний ефекти. Специфічний ефект - це знання, вміння і навички;
неспецифічний проявляється в тому, що в результаті навчання ми стаємо
більш успішними у вирішенні нових завдань, більш здатними до
подальшого навчання.

Для того, щоб навчання було таким, що розвиває, воно має бути здійснене в
зоні найближчого розвитку. Виготський вважав, що в діагностиці слід
враховувати динамічний аспект - не тільки вже досягнутий дитиною рівень
розвитку, але і наступний. Зона найближчого розвитку - це розбіжність між рівнем
розвитку, що виявляється в самостійній діяльності дитини, тобто рівнем його
актуального розвитку і рівнем, якого він досягає у співпраці з дорослим і який
стане актуальним в найближчому майбутньому, тобто рівнем його потенційного
розвитку. Це поняття ставить питання про сенситивні періоди, як про періоди
максимальної чутливості дитини до певного роду впливів. Сенситивність задає
оптимальне співвідношення навчання і розвитку, визначаючи зміст навчання і
способи його організації.
Сенситивним періодами називають періоди особливої здатності до
сприймання дітей до тих чи інших способів, видів діяльності; до способів
емоційного реагування, поведінки.
Марія Монтессорі, лікар, педагог та автор методики раннього розвитку,
виділяла наступні сенситивні періоди розвитку мови [4]:
 У віці від 0 до 4,5 місяця: діти вчаться наслідувати звуки;
 У віці близько 1 року дитина свідомо вимовляє перше слово,
вперше в його житті відбувається словесне вираження думки, але одночасно
 82
дитина потрапляє в ситуацію фрустрації: чудово уявляючи, що мова щось
означає, він не може скористатися цим «знанням» через брак слів. Вихід з
даної ситуації виглядає природним - з зазначеного віку і приблизно до 2-2,5
років відбувається лавиноподібне наростання словника дитини.
 У віці близько 1,5 років: дитина починає висловлювати свої
почуття, бажання. Дитина в стані сприймати граматичні норми мови і
здатний граматично точно сформулювати пропозицію.
 У віці 2,5-3 років дитина часто розмовляє сам з собою.
 У віці 3,5-4 років дитина починає вживати мова цілеспрямовано і
усвідомлено. Дитина усвідомлює силу власної думки, грамотно вираженої за
допомогою мови і тому зрозумілою оточуючим; діти цього віку жваво
цікавляться символічним позначенням звуків - літерами, із задоволенням
обводять літери з шорсткою папери;
Тому у віці 4-4,5 років виглядає цілком природним наступний
серйозний крок в мовному розвитку дитини: він починає спонтанно писати
окремі слова, цілі речення і короткі оповідання.
 Нарешті, у віці близько 5 років дитина без примусу і самостійно
вчиться читати: до цього веде його логіка мовного розвитку.

Отже з огляду на сенситивні періоди розвитку мовлення, навчання дитини

читанню у невідповідний час – до настання сприятливого періоду – є
щонайменше недоцільним, а по більшій мірі може завдати шкоди ще не
сформованій психіці. Зокрема, А.В. Семенович зауважує, що [5]: «... Якщо
завдання, пропонована соціумом дитині, входить в протиріччя з актуальною для
його мозку ситуацією або просто випереджає її, відбувається енергетичне і
інформаційне обкрадання. Найбільш шкідливо це позначається на статусі тих
процесів, які в цей конкретний момент часу активно розвиваються. Яскравим
прикладом такого неадекватного перерозподілу церебральної енергії є раннє (2-3
роки) навчання дитини буквах і цифрам ... Багаторазово емпірично доведено, що в
цьому випадку реакція, яка може бути і відстроченої за часом, виявляє себе в
різного роду емоційно-особистісних девіаціях, схильності до частих захворювань,
 83
алергічних явищах, елементах логоневрозу, дизартрії, тиках і нав'язливих рухах.
... Випереджувальна навантаження на кортикальні відділи мозку, яка неминуча
при навчанні читання, письма або рахунку, в силу своєї енергоємності
«виснажила» знаходяться в сенситивного періоді розвитку субкортикальні освіти
... останні завершують свій морфофункціональний розвиток дуже рано і, таким
чином, не мають достатніх ресурсів для реадаптації ..»
Дитячий психолог наголошує на тому, що якщо дитину інтенсивно навчати
читання в 3-4 роки, це призведе: до енергетичного виснаження мозку, обкрадання
ділянок, що забезпечують рух тіла і сприйняття простору. Дефіцит енергії також
може викликати заїкання, порушення мовного розвитку, порушення емоційної
сфери (примхливість, агресивність). Серед інших наслідків також є те, що образи
букв, сформовані без належної опори на моторику і просторове сприйняття, довго
залишатимуться малюнками, а не символами, і, отже, перехід до швидкого
читання затягнеться [7].
У висновку слід зазначити, що для того, щоб дитина розвивалась
гармонійно, батькам та педагогам слід знати та враховувати сприятливі періоди
розвитку певних сфер. Зокрема, навчання дитини читанню, що не досягла певного
віку, може спричинити наслідки у психічній та фізіологічній сфері. Проте, не
буває двох однакових дітей і не можна ставити жорсткі рамки, тому слід
ураховувати індивідуальні особливості і обирати методику та діяльність з огляду
на конкретну дитину, її інтереси та побажання, рівень розвитку, отримані навички.
Використані інформаційні джерела:
1. Гленн Д. Как научить ребенка читать. Ласковая революция / Перевод
Галины Кривошеиной. — М: АСТ, Астрель, 2004. — 256 с.
2. Карабанова О.А. Возрастная психология М.: Айрис-пресс, 2005. – 238 с.
3. И. Масару. После трех уже поздно / Масару Ибука;[пер. с англ. — Н.
Перовой]. — М.: Альпина нон-фикшн, 2011.— 126 с.
4. М. Монтессори. Помоги мне сделать это самому / Сост., вступ. статья М.В.
Богуславский, Г.Б. Корнетов. –М.:Издат. дом «Карапуз», 2000. – 272 с, ил. -
(Педагогика детства) Научный редактор С. В. Лыков
 84
5. Семенович А. В. Введение в нейропсихологию детского возраста: Учебное
пособие. — М.: Генезис, 2005. — 319 с.: ил.
6. http://larrysanger.org/2010/12/today-show-reviews-ybcr/
7. http://mamazanuda.ru/vred-rannego-razvitiya/
8. http://pediatrics.aappublications.org/content/70/5/810
9. http://pediatrics.aappublications.org/content/104/5/1149.full

Савченко Н.
Факультет іноземної філології
Науковий керівник:
кандидат педагогічних наук,
доцент Шикиринська О.В.
Савченко Н.
ОСОБЛИВОСТІ ІНКЛЮЗИВНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

У статті подані основні проблеми впровадження та розвитку інклюзивної

освіти в Україні, та запропоновані оптимальні шляхи їх вирішення.

Актуальність роботи. Сьогодні в умовах ринкової економіки та

демократизації системи соціально-політичного облаштування України відповідно
до прийнятої європейської моделі освіти набувають поширення ідеї гуманізації
освіти, де основним пріоритетом стає сама особистість. У зв’язку з цим
висуваються нові вимоги як до системи освіти в цілому, так і до освіти осіб з
порушеннями психофізичного розвитку в аспекті забезпечення їхніх рівних прав і
реалізації можливостей для отримання освіти та подальшої активної участі в житті
суспільства. [3; 9]
Ключові слова: інклюзія, інклюзивна освіта, діти з особливостями
психофізичного розвитку, інтеграція, самореалізація, діти з вадами розвитку.
Даний напрям освіти називається інклюзією, основною ідеєю якої є повне
включення дітей з особливими освітніми потребами в шкільне життя, через
створення оптимального шкільного середовища для всіх учнів, при цьому не
 85
виключаючи надання дітям з особливими освітніми потребами спеціальної
допомоги і підтримки на уроках. [6;388]
Сьогодні не лише в Україні, а й в усьому світі кількість дітей, які
потребують корекційного навчання, стрімко зростає. Внаслідок неухильного
розвитку науково-технічного прогресу, різкого погіршення екології, а також
мутаційних процесів змінюється хромосомний набір людини, деформується або
зазнає змін сама структура ДНК, а також внаслідок інтоксикацій, інфекцій, травм,
гормональних розладів , резусної несумісності груп крові матері та дитини, впливу
медичних препаратів, алкоголю, наркотичних та отруйних речовин, різноманітних
шкідливих впливів на організм дитини під час народження та у наступні періоди
розвитку (механічні ушкодження плоду, тяжкі пологи, пологова асфіксія,
крововиливи у мозок, інфекційні захворювання тощо) виникають різного роду
дефекти, які на даному етапі сприймаються людьми як щось страшне, непоправне,
а їхніх носіїв одразу записують до неповноцінних членів суспільства, які не мають
ніякого майбутнього і ніякої користі для держави не несуть. Ця думка тліє в
голові кожного на підсвідомому рівні і є нашою найбільшою проблемою,яка
гальмує процес інклюзії. [4;37]
Інклюзивна освіта як педагогічна інновація переживала і переживає на
шляху становлення чимало труднощів. Починаючи з 70-х років ХХ століття в
передових країнах Західної Європи вже відбувалася перебудова спеціальної
освіти. Зокрема, інтегроване та інклюзивне навчання дітей з особливостями
розвитку визначено як основну форму здобуття освіти для дітей з вадами
розвитку. Вже в 1977 році в Італії були розроблені додатки до «Закону про
освіту», які визначали, що діти з особливостями розвитку мають ходити до школи
поблизу домівки та навчатися у класах разом зі своїми однолітками. [4;12]
У той час як вітчизняне дослідження цієї проблеми почалось лише з 90-х
років ХХ століття.Серед дослідників можна виділити І. Іванову та Л. Борщевську,
які вказували на те, що, хоча сім’я є основним середовищем формування людини,
вона не повинна бути єдиним агентом впливу, оскільки особлива дитина потребує
спілкування з іншими членами суспільства і не повинна замикатися в домашньому
оточенні, а І. Бех, В. Бондар, Т. Власова, Є. Мастюкова вивчали проблеми
 86
виокремлення основних груп дітей, які потребують створення специфічних умов
для реабілітації та соціальної адаптації. З’ясовувалися також специфіка змісту,
особливості навчання та підготовки до життя дітей з обмеженими можливостями
(Т. Білоус, І. Дмитрієва, В. Золотоверх, І. Ванова, В. Липа, Л. Одинченко, В.
Тарасун та ін.). [7; 2-3]
Проте, остаточно інклюзивна освіта почала підтримуватися законодавчою
базою України з 2010 року, коли до Закону України «Про загальну середню
освіту» були внесені зміни, згідно з якими загальноосвітні навчальні заклади
могли повноправно створювати спеціальні та інклюзивні класи для навчання дітей
з особливими потребами. [7; 2]
І хоча сьогодні законодавство декларує права дітей з особливими потребами
на розвиток, здобуття освіти та соціальну інтеграцію, запроваджує дистанційну та
індивідуальну форми навчання, визначає поняття «особа з особливими освітніми
потребами» та «інклюзивне навчання» , але все-таки повною мірою не вказує на
практичні механізми їх реалізації.
Так, новий закон про інклюзивну освіту, ухвалений Верховною Радою 23
травня 2017 року,який передбачає створення інклюзивних класів в усіх школах, в
яких хоче навчатися така дитина і, за яким жодна школа тепер не має права
відмовити дитині з особливостями розвитку у прийомі її на навчання, змогли
реалізувати лише у 9% шкіл. Багато шкіл все ж відмовляються приймати дітей з
особливими потребами, мовляв: «Все дуже добре придумали, але самі кадри вони
не встигли перекваліфікувати. Закон пішов трішечки вперед, але не готові самі
школи». [10]
До того ж, багато батьків бояться, що перебування в одному класі чи
спілкування з психічно або фізично хворими дітьми негативно вплине на
розвиток їхньої дитини (можна взяти до уваги той факт, що дитині властиве
наслідування поведінки і, що оточення здійснює значний вплив на її виховання та
розвиток). Але, насправді, таке товариство допоможе виробити в дитині правильні
морально-ціннісні установки, допоможе не дивитися на людей з вадами з жалістю
чи презирством, а сприймати їх як подібних собі, які, як і кожна людина,
 87
потребують трішки допомоги, а також попередить виникнення расистських та
нацистських начал.
Формування інтегрованих класів з наповнюваністю не більше п’ятнадцяти
- двадцяти дітей, двоє або четверо з яких матимуть певні вади дозволить дітям з
особливостями психофізичного розвитку, знаходячись в середовищі здорових,
спостерігати та наслідувати їхню модель поведінки, та сформує в них думку, що
вони також є повноцінними людьми і допоможе пристосуватись до життя в
суспільстві, не зациклюючись лише на своїй хворобі.
До того ж перебування дітей з особливими потребами в звичайному закладі
матиме позитивні аспекти і в навчанні. Так, діти з затримкою психічного розвитку
починають краще спілкуватися, використовують в мові речення, та навіть
вивчають невеличкі вірші. [8] А створення, спираючись на досвід Австрії, дещо
видозмінених класів взаємодії, де здорові та хворі діти братимуть участь у
спільних заходах, спілкуватимуться не лише під час навчального процесу, а й
поза ним, вчитимуться розуміти та допомагати один одному, допоможе дітям як з
вадами розвитку, так і здоровим знищити усі комплекси та бар’єри, сприятиме
вільному спілкуванню з іншими однолітками та посилюватиме процес
самоствердження особливої дитини як повноцінної людини.
До того ж, інтегроване навчання матиме позитивні наслідки і для батьків.
Так, в батьків дітей з особливими потребами , які зазвичай замикаються в своєму
горі і надто чутливо ставляться до найменшої критики в адресу своєї дитини,
з’явиться почуття рівноваги та усвідомлення, що суспільство прийняло їхню сім’ю
та їхню дитину; з’являться можливості краще зрозуміти свою дитину, її соціальну
сутність та не окутувати її гіперопікою; почне руйнуватися комплекс
неповноцінності, пов’язаний з народженням дитини з особливими потребами та
з’являться можливості взаємодіяти з іншими родинами, ділячись досвідом. А в
батьків здорових дітей, з прийняттям інтегрованого навчання , почне руйнуватися
егоцентричне ставлення до світу, з’явиться розуміння проблем інших,
сформуються нові, гуманніші морально-ціннісні установки, які здійснюватимуть
позитивний вплив на виховання їхніх дітей. Таким чином ми поступово
наближатимемося до дійсно гуманного суспільства, де високо цінуватиметься
 88
людська особистість незважаючи на її особливості та зітруться усі межі, які
розділяють людей та спричиняють непорозуміння, конфлікти і війни. [5; 29-30].
Батьки мають стати членами навчальної команди та працювати в тісному
контакті з учителями, і бути їхніми партнерами під час розроблення та реалізації
навчальних планів, організовувати класи взаємодії, різні ігри та заходи, більше
часу проводити з дітьми, щоб бути активними учасниками навчально-виховного
процесу дітей з метою їхньої підтримки та для забезпечення успішного розвитку
інклюзивної освіти. [2;11].
Серед головних перешкод на шляху розвитку інклюзії є й неготовність
вчителів до роботи з дітьми з особливостями психофізичного розвитку у
загальноосвітній школі. Вони бояться з ними взаємодіяти через малу професійну
підготовку, брак досвіду, переживання , як все це сприймуть здорові діти, щоб
дитина з вадами розвитку не стала об’єктом глузування та приниження з одного
боку, а об’єктом надмірної уваги, співчуття та гіперопіки – з іншого. [2;11]
Саме тому процес підготовки вчителів до професійної діяльності в умовах
інклюзивної освіти слід починати з формування мотиваційно-ціннісних орієнтацій
педагогів таких, як: готовності визнати цінність дитини і прийняти її незалежно
від особливостей, розуміння необхідності залучення учнів з особливими
потребами в загальноосвітнє середовище, усвідомлення власної відповідальності
за процес формування і розвитку особистості з особливостями психофізичного
розвитку, а також зі здобуттям спеціальних знань, умінь та навичок, необхідних
для роботи з дітьми з вадами розвитку. [2;12]
Доцільним було б створення спеціальних курсів для підготовки вчителів до
роботи з такими учнями, на яких фахівці в галузі спеціальної освіти , в галузі
інклюзивної освіти, а також психологи, дефектологи, лікарі, соціальні працівники
та соціальні педагоги ділилися б досвідом та надавали цінні поради у розробці
методів та індивідуального підходу. Проведення тренінгів, семінарів, круглих
столів, спілкування з фахівцями спеціальних закладів освіти, центрів інклюзивної
освіти, обмін досвідом між педагогами-практиками, а також спостереження за
навчально-виховним процесом в таких закладах та спілкування з дітьми з
особливостями психофізичного розвитку в цих закладах допоможуть вчителям
 89
позбутися страху перед роботою з ними в загальноосвітній школі та визначити
правильні орієнтири у підборі чи створенні форм, методів та засобів навчання і
виховання. Обов’язковою є співпраця вчителів ще й з медиками, психологами,
дефектологами та іншими фахівцями, які допоможуть, визначивши потреби
дитини, розробити високоякісні навчальні програми на основі інформації про
розвиток дитини та сприятимуть успішному навчанню в інтегрованих класах.
Академічна перевантаженість навчальних програм, які важко адаптувати до
освітніх потреб дітей з вадами розвитку, а також низький рівень методичного
забезпечення, адже більшість методів спрямовані на навчання та виховання таких
дітей лише в спеціалізованих школах, серед їм подібних, є ще однією перешкодою
на шляху до реалізації інклюзивного навчання, яка тягне за собою й іншу - як
варто оцінювати дітей з особливостями розвитку в інтегрованих класах і чи варто
взагалі їх оцінювати. Зрозуміло, що загальний підхід до оцінювання знань учнів в
умовах інклюзивної освіти неможливий. До того ж, необхідно пам’ятати, що у
дітей з обмеженими можливостями часто сформована занижена самооцінка, тому,
якщо й оцінювати, то під час цього процесу слід фіксувати не лише помилки, а й
позитивні, вдалі моменти. [2;13] Це стимулюватиме таких дітей до роботи,
похвала завжди приноситиме їм радість та бажання продовжувати навчання, але
на помилки чи якісь невдачі слід вказувати з обережністю. Краще
використовувати метод Василя Олександровича Сухомлинського, за яким він, у
разі погано виконаної роботи, проробляв з учнем цю ж роботу кілька разів, доки
той її не засвоїть.
Дуже важливо аналізувати виконання завдань, що дасть можливість
диференціювати специфічні помилки і труднощі, пов’язані з особливостями
психофізичного розвитку і вже на основі цього удосконалювати індивідуальний
план, під час складання якого потрібно враховувати результати проведеної
комплексної оцінки дитини та пам’ятати, що його головною метою є з’ясування
педагогічних поглядів на дитину, які центруються на найважливіших сторонах її
навчання, а не фіксування усього того, що дитина має вивчити в школі . Необхідно
також фіксувати, коли знижується увага, змінюється настрій, зникає активність
дитини з особливостями розвитку. Це дасть можливість вчасно скоригувати
 90
процес подальшого навчання з максимальною користю для особливого учня.
[2;13]; [6;389]
Процес інклюзії висуває серйозні вимоги ще й до матеріально-технічного
забезпечення шкіл, а також до створення відповідного безбар’єрного середовища,
яке пристосоване для перебування в ньому дітей із порушеннями опорно-рухового
апарату, сенсорними дефектами та іншими вадами розвитку, чого, нажаль, немає
в переважній більшості українських шкіл. [1;57]
Для безпеки і можливості рухатися без перешкод шкільною територією для
дітей з особливими потребами, передусім, варто передбачити рівне, асфальтоване
покриття пішохідних доріжок і в кількох місцях створити спеціальний з’їзд з
нахилом (не більш 1:10, ширина – не менш 90 см). Для дітей з порушенням
опорно-рухового апарату, які використовують під час пересування інвалідний
візок, тростинки, милиці чи інші засоби, необхідно продублювати сходи пологим
пандусом(10-12 градусів). Для дітей зі зниженим зором потрібно пофарбувати
крайні сходинки, а також вхідні двері у контрастні кольори. Оптимальними для
маркування вважаються яскраво-жовтий, яскраво-помаранчевий та яскраво-
червоний кольори. Обов’язково потрібні бильця по обидва боки сходів на висоті
70 і 90 см , а для дітей молодших класів – 50 см, і такі ж бильця в приміщенні
вздовж коридорів, щоб дитина, яка погано ходить або орієнтується в просторі,
могла рухатися школою, тримаючись за них. Всі школи мають бути обладнані
ліфтами або підйомниками, щоб діти з особливими потребами могли піднятися на
верхні поверхи. Ще одним вирішенням проблеми пересування сходами дитини з
особливими потребами може бути організація чергування старшокласників, які по
черзі допомагатимуть учневі на сходах. Таким чином мають бути обладнані також
їдальні, класні кімнати, вбиральні, спортзали, гардероб та читацькі зали в
бібліотеках. Необхідно звернути увагу на освітлення робочого місця дитини.
Написане на дошці слід завжди озвучувати для того, щоб учень міг отримати
повну інформацію. Парта дитини зі зниженим зором має розташовуватися в місці,
визначеним офтальмологом, а посібники, які використовуються на різних уроках,
мають бути не лише наочними, а й рельєфними чи зі збільшеним шрифтом. Для
того, щоб діти з порушеннями слуху краще орієнтувалися, у класі варто
 91
встановити сигнальні лампочки, що сповіщатимуть про початок і кінець уроку
[9] З цих вимог випливає й інша проблема – неналежне фінансування шкільних
закладів та небажання щось змінювати.
Дуже важливо, щоб уряд усвідомив, що інклюзивна освіта є не
«мейнстрімом», а серйозним кроком в житті держави та суспільства і до
вирішення інтеграції дітей з вадами в загальний соціум треба ставитися з усією
серйозністю, та реалізовувати цю інтеграцію всіма можливими способами :
фінансуванням на устаткування, на навчання, на розроблення методик,
організацією спеціальних безкоштовних курсів для вчителів, активним
співробітництвом з європейськими інклюзивними закладами, запозиченням
їхнього досвіду, створенням в класі таких умов, щоб всі діти відчували свою
цінність і могли брати активну участь в усіх шкільних справах та багатьма
іншими. Лише тоді адміністрації шкіл, вчителі та суспільство будуть зацікавлені в
подальшому розвитку інклюзивної освіти та мотивовані на її удосконалення.
Лише тоді ми зможемо побачити прогресивні зміни в нашій державі та
наблизимось до дійсно гуманного суспільства.
Добре та правильно організована система інклюзивної освіти допоможе по-
новому подивитись на людей з вадами розвитку та явище інтеграції в цілому.
Надасть докази, що люди з особливостями психофізичного розвитку не шкодять
суспільству, а навпаки, реалізувавши себе як повноцінну особистість, сприяють
його розвитку та удосконаленню.
Використані інформаційні джерела:
1. Бойчук Юрій. Професіограма вчителя в умовах впровадження інклюзивної
моделі навчання [Текст] /Ю. Бойчук// Імідж сучасного педагога. – 2012. -№
10. – с.57-59.
2. Волкова К.С. Підготовка вчителів до роботи в інклюзивному закладі як
шлях подолання перепон у навчанні особливих дітей /К.С. Волкова//.
Класному керівнику. Усе для роботи. – 2017.- №1. – с.10-13.
3. Здрагат С. Г. Інклюзивна освіта в Україні: рівень готовності керівників
масових шкіл [Текст] / С. Г. Здрагат // Український соціум. – 2016. - №1. – с.
8-18.
 92
4. Колупаєва А.А., Савчук Л.О. Діти з особливими освітніми потребами та
організація їх навчання. Видання доповнене та перероблене: наук.-метод.
посіб. / А.А. Колупаєва, Л.О. Савчук, К.: Видавнича група «АТОПОЛ»,
2011. – 274 с
5. Маслей О. Працюємо з дітьми з особливими потребами: тренінг для
педагогів / О. Маслей // Дитина з особливими потребами. Інклюзивна освіта.
Дефектологія. Корекційна робота. – 2017.-№2. – с. 24-31.
6. Сак Т. В., Процюк, Р. Г. Проблема реалізації корекційного навчання учнів з
особливими освітніми потребами в інклюзивному класі / Сак Т. В., Процюк
Р. Г // Науковий Часопис НПУ імені М.П. Драгоманова. Серія 19.
Корекційна педагогіка. Зб. Наукових праць. – К.:НПУ імені М.П.
Драгоманова, 2013. - №23.
7. Ашиток Надія Проблеми інклюзивної освіти в Україні // http:// ddpu.
drohobych.net/pedagogics/arhiv/33_1_2015/3.pdf
8. Інтеграція дітей з особливими потребами// http://dnz189. dnepredu. com/ uk/
site/vprovadzhennya-inkliuzivn.html
9. Слободянюк Н.Г., Софій Н.З., Найда Ю.М. Пристосування шкільних
приміщень до потреб дітей з особливостями психофізичного розвитку. //
http://www.ussf.kiev.ua/iearticles/80/
10. Фруктова Тетяна ПОНАД 90% УКРАЇНСЬКИХ ШКІЛ ПРОІГНОРУВАЛИ
ЗАКОН ПРО ІНКЛЮЗИВНУ ОСВІТУ// https://tsn.ua/ukrayina/ponad-90-
ukrayinskih-shkil-proignoruvali-zakon-pro-inklyuzivnu-osvitu-990405.
 93

Клименко Л.
Факультет іноземної філології
Науковий керівник:
кандидат педагогічних наук,
доцент Шикиринська О.В.
Клименко Л
.ОСОБЛИВОСТІ МОТИВАЦІЇ ДІТЕЙ ПОЧАТКОВОЇ ШКОЛИ В УМОВАХ
ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНОГО НАВЧАННЯ

У статті проведено порівняльний аналіз стосовно підвищення мотивації у

дітей молодшого шкільного віку на основі експериментального навчання.
Проведено опитування, підкреслено ключові методи, що спираються на вікові
особливості учня.
Ключові слова: навчання, мотивація, діти, молодший шкільний вік.

Актуальність роботи. Проблемою мотивації у навчання займались такі

визначні педагоги як Лозова В.І., Маркова А.К., Амонашвілі Ш.А.,
Сухомлинський В.О. Але у ХХІ ст., коли увага дітей захоплена сучасними
гаджетами, новітніми приладами і повністю залежить від технічного прогресу,
дуже важко втримати учня за партою класичними методами дидактики. Звичайний
виклад матеріалу, пошук інформації із підручників та посібників, мотивація за
допомогою ведення рейтингу- не працюють із середньостатистичними дітьми
сьогодення. Кожна друга дитина вважає, що школа- це місце, для спілкування, а
не навчання, оскільки будь-яку інформацію можна знайти на різноманітних
Інтернет ресурсах і про це нам повідомляє статистика. Щороку діти у ЗНЗ
вивчають більше, порівняно із минулими роками, програма не стає легше, а
бажання вивчати щось складне не виникає. А отже, повна відсутність мотивації
учнів призводить до зменшення рівня знань учнів.
Мета. Обґрунтувати переваги використання експериментального навчання
на прикладі дітей молодшого шкільного віку. Збільшення мотивації до вивчення
іноземних мов.
 94
Виклад основного матеріалу. Мотивація- система мотивів або стимулів,
яка спонукає для конкретних форм діяльності або поведінки. Мотиви-
спонукальна сила навчально-пізнавальної діяльності, що стимулює оволодіння
дітьми змісту освіти. Їх поділяють на пізнавальні, навчально-пізнавальні, соціальні
та мотиви самоосвіти, так зазначає В.І. Лозова у «Теоретичних основах виховання
та навчання» (Лозова В.І., Троцко Г.В. // Лозова В.І., Троцко Г.В. Теоретичні
основи виховання і навчання:Навч.посібник для студентів. - Харків,1997. - С.400)
Стимулювання мотивації безпосередньо пов’язане із віковими особливостями
дітей, у даному разі молодшого шкільного віку. Сенситивний період
характеризується формуванням уваги, сприймання та мислення. Переважають
процеси збудження, а мислення спрямоване від емоційного-образного до
абстрактного із нестійким сприйманням. Для цього віку характерна нестійка,
мимовільна, обмежена за об’ємом увага. До основних якостей можна віднести
піддатливість, довірливість та схильність до наслідування авторитету. Відповідно
до цього, слід впливати на широкі пізнавальні та навчально-пізнавальні мотиви,
чинниками яких є задоволення від засвоєння нових знань, орієнтація на способи
добування знань, задоволення від самого процесу навчання. Головним завданням
вчителя є зацікавлення учня до роботи з перших днів занять. Окрім створення
позитивної, доброзичливої атмосфери важливими є методи та засоби управління
вихованням. Серед них можна виділити методи управління стимулюванням та
мотивацією діяльності і поведінки та методи управління формуванням свідомості
особистості.
Проте як зазначалося вище, для дітей сьогодення учорашні дидактичні
прийоми стають все менш дієвими. Тому, на власному досвіді я перевірила
дієвість експериментального індивідуального навчання дітей молодшого
шкільного віку. Великий психологічний словник (Великий психологічний словник. -
М.: Прайм-ЄВРОЗНАК. Під ред. Б. Р. Мещерякова, акад. В. П. Зінченко. 2003.)
трактує так експериментальне навчання: «Експериментальне навчання
(англ. experimental education) - один із сучасних методів дослідження психолого-
дидактичних проблем. Розрізняють 2 види Е. н. - індивідуальний навчальний
експеримент, вже міцно увійшов в науку, і колективне Е. н., яке широко стало
 95
використовуватися в психології і педагогіці лише в 1960-х років. Навчальний
експеримент дозволяє не тільки констатувати вже сформовані особливості
психічних процесів у людини, але й цілеспрямовано формувати їх, досягаючи
певного рівня і якості». Дане дослідження було проведено із дітьми віком від 5 до
11 років протягом 5 місяців. Було зафіксовано результати до та після застосування
експериментального навчання під час уроків з іноземної мови. Проведення
власного соціологічного опитування дало змогу зрозуміти, що сьогодні цікавить
дітей молодшого шкільного віку та визначити рівень їх зацікавленості до
навчання. Нище наведено таблицю (табл.1) із результатами дослідження дітей
молодшого шкільного віку. (Імена дітей змінено з етичних міркувань) Це
опитування було проведено з дозволу батьків до початку застосування
експериментального індивідуального навчання. Усі діти розуміли сутність питань,
термін «мотивація» для кожного має своє значення, проте для більшості -це
бажання навчатися безкорисно, не заради оцінок та без дорікань батьків, це
потреба нових знать. Можна зробити невеликий висновок про те, що деякі діти
цього віку вже не бажають вивчати першу іноземну мову в умовах
індивідуального навчання , навіть попри те, що предмет їм подобається. Як метод
управління стимулюванням діяльності було застосовано накопичувальну систему
балів. Відповідно до бажань та інтересів учня вчитель нагороджує його
наліпкою/картинкою/пазлом, які в повному обсязі дадуть цілісну
картинку/створюють цілісну казку, яку дитина може розказати за отриманими
картинками. Якщо розглядати наліпки, то це накопичення суконь для ляльок або
автомобілів до власного автопарку. Під час отримання нової винагороди учень
вже відомими іноземними словами описує те, що з’явилось у його колекції, таким
чином ми повторюємо пройдене, згадуємо щойно вивчене, зацікавлюємо дитину у
тому, щоб отримати наступний приз. При введенні даного заохочення це викличе
бажання працювати краще. На прикладі моєї роботи це працювало так: діти,
особливо 4-6 років оцінюють це як заохочення, як гарну оцінки. Коли дитина у
«Паспорті наліпок» спостерігає за поповненням колекції, то це викликає бажання
займатися іще й іще. Ця колекція є віддзеркаленням учнівської праці та
старанності. Але не слід забувати, що головною метою навчання є засвоєння
 96
знань, умінь, навичок, а не отримання балів або іграшкових еквівалентів. Тому,
звертаючи увагу на важливість авторитету для дитини створюємо власний
приклад для наслідування і знайомимо із новими кумирами. До методів
управління формуванням свідомості належить приклад. Це допомагає на прикладі
зрозуміти важливість навчання. Один раз на тиждень учні «Йдуть у гості до
зірок», 15 хвилин виділяється на перегляд завчасно підготованого відео із
найцікавішими моментами біографії відомих дітям акторів, телеведучих, співаків.
Це саме ті моменти, де розкрито бажання та наслідки вивчення іноземних мов, але
оскільки це урок іноземної мови, спершу відео переглядають більш скорочено
англійською, учень намагається повідомити про те, що він почув і далі із
субтитрами іноземною мовою переглядає те ж відео російською. Головне
завдання- не переклад, а засвоєння фонетичних особливостей поряд із впливом
через наслідування. Сьогодні неможливо уявити життя без сучасних приладів, а
саме комп’ютерів та телефонів. Діти молодшого шкільного віку користуються
ними зазвичай у цілях гри та пошуку інформації, тож доцільно поєднати це із
вивченням мови. На щастя, існує велика кількість програм/комп’ютерних
ігор/онлайн тестів для вивчення англійської мови, перш за все, де можливо бачити
свої результати та прогрес. Це допомагає у навчання як додатковий носій
інформації, а відображення не заангажованості результатів підбурює учня на нові
звершення. Повідомивши батьків, про те, що двічі на тиждень дитині слід
заходити до певної програми та проходити рівень гри або тест ми, таким чином,
скорочуємо час проведення за комп’ютером, бо денний ліміт учень витрачає на
онлайн-навчання. Так дитина відчуває, що задовольнила потреби і не помічає, як
здобула або перевірила свої знання, виховується певна самостійність та
самодисципліна. Для контролю даної роботи учневі слід виписувати результати
тестів у зошит для відстеження власного прогресу, а про проходження рівнів вона
може Вам особисто повідомляти на початку заняття. Такі короткі діалоги
зближують вчителя та учня, забезпечивши відсутність дистанції.
Варто пам’ятати, що жодна робота не може бути примусовою. Усе що
робить учень має задовольняти його потреби, створювати гарний настрій і не
перенапружувати, інакше це викличе лише відразу, а не змотивує на нові
 97
звершення. Проте застосування даних конкретних методів та прийомів не
допоможе досконало у майбутньому опанувати предмет без класичних принципів
дидактики. Це лише зацікавить учня до подальшого розвитку.
Іще декілька століть тому новаторами та експериментаторами у сфері
педагогічних наук вважалися Сухомлинський В.О., Шаталов В.Ф.,
Амонашвілі Ш.А.. Але сьогодні їх доробки не використовують у більшості
навчальних закладів, що являється великою помилкою, на мою думку.
Ознайомившись із деякими працями даних педагогів, я вирішила застосувати
об’єднання методик на сучасних дітях-центеіалах. Результати такого навчання
мене більш усього приголомшили. Наслідуючи «Школу Радості» Сухомлинського
ми виховуємо естетику, розвиваємо творчі здібності, мислення, допомагаємо
осягнути знання через природу. Амонашвілі показував шляхи до пізнання,
наштовхував дітей до самостійних висновків. Шаталов пояснював матеріал
якомога простіше, без зарозумілих слів, без книжкових правил, максимально
просто та швидко, так щоб кожен опанував новий матеріал. Сьогодні діти
використовують сучасні технології для пізнання світу, проте природа вже не
займає провідне місце. Тому, для засвоєння нових знань з іноземної мови я почала
використовувати досвід вже згаданих вище педагогів. Найцікавіше для дітей
виявилось вивчення навколишнього світу: квіти у вазонах, дерева за вікном, птахи
на підвіконні, домашні улюбленці. Під час описів та обговорень вчитель говорить
іноземною мовою, перекладаючи деякі, важкі слова. Учні змальовують кожен урок
певний предмет із навколишнього світу. Наступного уроку він вже частково
описує його, розказує цікаві факти. Після кількох тижнів із такими завданнями
декілька дітей запитало : «Чому ми не вчимо слова та нові правила, але можемо
говорити простими реченнями і наші малюнки стають красивішими із кожним
разом?». Пізніше усе сказане було записано і так ми почали читати, літера за
літерою. Потім кожну букву малювали на окремих аркушах і скрадали назви
нашим малюнкам. Батьки ніколи не були проти таких робіт, навпаки – раділи.
Таким чином, ми не нав’язуємо знання, не пояснюємо складних тем та алгоритмів,
а дитина вже поступово починає говорити, що є найскладнішим в опануванні
мови. Головна думка, яка заставила мене об’єднати методики Сухомлинського,
 98
Амонашвілі, Шаталова це те, що вони ставились до дітей будь якого віку як до
дорослих, а Василь Олександрович вважав, що у моральному плані нам до них іще
рости і рости.
Якщо кожного для учнів створювати із занять своєрідну казку, то одного
разу дітям не захочеться її лишити, а отримані знання- забути. Моє
експериментальне навчання дало свої плоди, яким я неймовірно зраділа, оскільки
це перший досвід подібної роботи. За 6 місяців кожен учень збільшив рівень своїх
знань, хоч у кожного він різний. Змінам зраділи не лише батьки, а й діти, які тепер
хочуть знати іноземну мову і не одну. Працювати із тими, хто налаштований на
плідну роботу та отримання нових знань та умінь набагато приємніше та цікавіше.
Зміни, про які повідомили самі учні зазначені у таблиці (табл.2). Показник
мотивації зріс, проте деякі діти повідомили, що заняття у навчальних закладах для
них не дуже цікаві, тому цей показник зменшився, але не у всіх.
На мою думку, дітьми постійно потрібно займатись, вони не можуть зрости
яскравим соняшником, якщо уже життя були будяками. Кожен день батьки та
вчителі виховують своїх маленьких учнів і лише від нас, від оточуючих, залежить
будуть це будяки чи яскраві соняшники на Українській землі.
Використані інформаційні джерела:
1. Амонашвили Ш.А. Здравствуйте, дети!: Пособие для учителя/ Предисл. А.В.
Петровского -- М.: Просвещение, 1983. - 208 с.
2. Лозова В.І., Троцко Г.В. // Лозова В.І.,Троцко Г.В. Теоретичні основи
виховання і навчання:Навч.посібник для студентів. - Харків,1997.
3. Маркова А.К. Формирование мотивации учения в школьном возрасте. - М.,
1983.
4. Подласый И. П. Педагогика- М.,1999.- Кн. 1.
5. Великий психологічний словник. - М.: Прайм-ЄВРОЗНАК. Під ред. Б. Р.
Мещерякова, акад. В. П. Зінченко. 2003
 99

Балабанов В.
Факультет мистецтв
імені Анатолія Авдієвського
Науковий керівник:
кандидат педагогічних наук,
доцент Шикиринська О.В.
Балабанов В.
НОВАЦІЇ НА УРОКАХ МУЗИЧНОГО МИСТЕЦТВА

У статті акцентовано на важливості використання вчителем новацій на

уроках музичного мистецтва (емоційно-смислова драматургія художніх образів,
використання ігор) та інноваційних уроків у ефективному сприйманні учнями
музичних творів.
Ключові слова: музика, новації, урок.

Урок музичного мистецтва – це основна форма музичної освіти учнів

загальноосвітніх шкіл, яка покликана реалізувати мету та завдання музичного
виховання. На сьогодні методика музичної освіти, музично-педагогічна практика
зібрали багатий досвід здійснення різних підходів до шляхів та засобів визначення
змісту та організації уроків музики (Е. Абдуллін, О. Апраксіна, В. Алієв, Н.
Гродзенська, Н. Гумінська, Д. Кабалевський, О. Крітська, Е. Печерська, О
Ростовський, Л. Школяр).
Поняття нестандартного уроку досліджували С. Антипова, В. Паламарчук,
Д. Рум'янцева, особливості нестандартного уроку визначали Е. Печерська, О.
Митник, В. Шпак, класифікації нестандартних уроків подавали І. Малафіїк, М.
Вашуленко.
Не дивлячись на це аналіз педагогічної практики показує, що питання
використання новацій на уроках музичного мистецтва вивчено ще недостатньо.
В цілому як педагогічну інновацію можна розглядати нестандартний урок.
Існує кілька поглядів на сутність нестандартних уроків. Так, Н. Мойсеюк визначає
«Нестандартний урок – це імпровізоване навчальне заняття, що має нестандартну
структуру» [7, с. 343]. А І. Подласий причиною появи нестандартних уроків
бачить бажання вчителя підвищити інтерес учнів до навчання. На його думку,
 100
нестандартний урок – це імпровізоване навчальне заняття, що має
нетрадиційну (невстановлену) структуру [8, c. 530].
Отже, нестандартний урок як педагогічна інновація – це результат
модифікації й удосконалення традиційного уроку шляхом внесення змін у його
структурну побудову, методичне орієнтування, форму взаємодії учителя й учнів,
що сприяє підвищенню пізнавальної активності і самостійності учнів, посиленню
їхньої суб’єктної позиції в навчальному процесі.
В навчальній програмі «Мистецтво», яка була затверджена Наказом
Міністерства освіти і науки України від 07.06.2017 № 804, зазначено, що
«Мистецтво - особлива форма відображення дійсності, естетичний художній
феномен, який передає красу навколишнього та внутрішнього світу людини через
осмислення фундаментальних категорій «краса», «гармонія», «ритм»,
«пропорційність», «довершеність» та ін. Особливості опанування мистецтвом в
школі пов’язані з його багатогранним впливом на свідомість і підсвідомість
людини, її емоційно-чуттєву сферу, мислення й потреби. Мистецтво сприяє
художньо-естетичному розвитку людини та стимулює готовність особистості
брати участь у різних формах культурного життя суспільства. Таким чином,
здійснюється виховання в учнів ціннісно-світоглядних орієнтацій у сфері
мистецтва, розвиток комплексу ключових, міжпредметних і предметних
компетентностей у процесі опанування художніх цінностей і способів художньої
діяльності, формування потреби у творчому самовираженні та естетичному
самовдосконаленні. [5, с.9].
В організації музично-виховного процесу вирішального значення набувають
питання побудови уроку музичного мистецтва. Уявлення вчителя про майбутній
урок знаходять своє відображення в плані чи методичній розробці уроку. У
свідомості вчителя урок живе не стільки як схема, але як образ, в якому вербальне
осмислення збагачене емоційно-образними уявленнями про нього, а також
передбачуваними варіантами його педагогічного результату, яке залежить від
того, який відгук він знайде в учнів.
Загальновідомим є факт, що безпосереднє спілкування дітей з музикою
завжди вносить свої корективи в заздалегідь продуманий та вибудуваний план
 101
учителя. Тому продуманість та імпровізаційність (як вид інновації) – це дві
взаємопов’язані складові будь-якого уроку, тому що реальної життєздатності він
набуває в процесі його проведення.
Відтворити урок згідно заздалегідь складеного плану найчастіше
неможливо. Адже і реакція дітей кожного класу, і емоційний стан вчителя, його
енергетика, яка здатна «повести» за собою учнів, буде іншою.
Кожен урок музичного мистецтва має орієнтуватися на “відкриття” та
засвоєння учнями загальнолюдських, національних та особистісних цінностей, що
можливо за умови діалогічного, ігрового та поліінтонаційного підходів,
відповідних технологій та методів викладання. В діалогічному навчанні знання
про музику, людину та світ учні самостійно відкривають в спільній художній
діяльності через активну участь у різноманітних діалогах музики з творами інших
видів мистецтва, культурою, історією, сучасністю.
Як одну з інновацій на уроках музики можна розглядати ігри. Ігровий підхід
в музичному навчанні не вичерпується кількістю ігор, які використовує вчитель.
Він реалізується в багатокомпонентній системі організації музично-освітнього
процесу, структурними елементами якого є: сценарна побудова уроку, яка
включає захоплюючу постановку навчальної теми, сюжетну фабулу, рольову
“партитуру”, артистизм учителя; метод емоційно-смислової драматургії художньо-
комунікативних ситуацій, за допомогою якого створюється сценарій уроку; ігрові
методи; ігровий репертуар [6, с.34].
Сучасні програми з музичного мистецтва спрямовують вчителя на
застосування ігрового підходу через образні формулювання тем; наявність
діяльнісно-комунікативної основи: композитор – виконавець – слухач;
різноманітність дидактичних та художніх ігор. Зміст навчальних тем дає підґрунтя
для розробки сюжетної драматургії, сценаріїв уроків, їх варіативного
репертуарного втілення.
Ігровий підхід полегшує дітям процес вивчення музики як живого
мистецтва, робить його захоплюючим, виступає формою художнього спілкування
дітей на інтонаційній мові з творами мистецтва, з учителем, один з одним. Як
свідчить досвід, ігровий підхід актуальний як для молодших школярів, так і для
 102
дітей підліткового віку. Однак, у відповідності до дорослішання учнів, набуття
ними досвіду музичних знань, умінь та навичок, зміни ігрових пріоритетів його
компоненти наповнюються новим змістом.
Використання розвивальних технологій музичної освіти опирається на
поліінтонування, тобто моделювання художнього образу та творчого процесу за
допомогою виражальних елементів різних видів мистецтва. За допомогою творів
різних видів мистецтва на уроці створюється емоційно-естетичне середовище
художнього сприйняття, яке забезпечує створення адекватної естетичної
установки на зустріч з художнім образом.
Отже, очевидно, що кожен урок – це витвір педагогічного, музичного та
режисерського мистецтва вчителя. Створюючись за законами мистецтва, урок не
може не поєднувати в собі елементи театральної педагогіки. Тому-то, крім плану,
в якому чітко з’ясовані мета, завдання та методи їх досягнення, для уроку музики
необхідний сценарій, який передбачає сюжетний розвиток уроку, емоційно-
смислові контрасти і кульмінації, драматургію (взаємодію) художніх образів,
видів діяльноті, рольову партитуру. Як і для театрального спектаклю, для уроку
музики необхідне надзавдання – головна морально – естетична ідея, роздуми над
якою часто важливіші за ті знання та вміння, яких набувають учні.
В цілісному усвідомленні музичного мистецтва особливе значення відіграє
живе сприйняття музики. Учні повинні вчитися слухати музику протягом всього
уроку: під час співу, під час гри на музичних інструментах, і в моменти, які
вимагають найбільшої уваги, зосередженості та мобілізації душевних сил, коли
вони виступають в ролі слухача. Наблизитися до рівня спілкування з музикою як з
мистецтвом діти зможуть в тому випадку, коли досвід спілкування з музикою
стане для них звичним та необхідним.
На жаль, в масовій педагогічній практиці часто переважає технократизм
управління освітнім процесом, який виявляється в монологізмі, інформаційному
перевантаженні, орієнтуванні на запам’ятовування, а не на роздуми,
репродуктивну, а не на пошуково-творчу діяльність, авторитарності та
формалізації педагогічної взаємодії з учнями.
 103
Особистісне спілкування на уроках музики має свою специфіку і є
художньо-педагогічним. Його учасники – не лише вчитель - учень; учень – учень;
учень – творча група; творча група – класний колектив; але й так звані
квазісуб’єкти: композитори, виконавці, персонажі. Засоби художньо-
педагогічного спілкування також специфічні. Вони не вербальні, інтонаційно-
виражальні: темп, динаміка, тембр, регістр, смислові акценти, паузи образного
словесного мовлення, вокальної та інструментальної музичної мови, виразність
жестів, міміки, рухів, погляду, кольору та композиції.
За умови діалогічного характеру музичного навчання, учні на уроці
знаходяться в активних рольових позиціях композиторів, виконавців, слухачів,
артистів тощо. Художньо-педагогічне спілкування не може здійснюватися без
артистизму вчителя. Саме він є автором та виконавцем кожного уроку, виконуючи
творчі функції мистецтвознавця, сценариста, режисера, артиста, комунікатора,
критика. Вчитель музики не лише провідник музичних та загальнокультурних
знань, але й творець найтоншої культури – стану душі учня.
Артистизм учителя – це вміння створювати тишу, яка прирівнюється з
глибиною та висотою творчої думки. В такій тиші і народжується жива душа – і у
дітей, і в учителя.
Одна справа, коли урок лише додає нових слухових вражень до музичного
досвіду, і зовсім інша, якщо він стає особливою, неповторною зустріччю з
мистецтвом. Вчитель може створити такий урок, якщо постійно пов’язує усе
проспіване, зігране, з власним внутрішнім світом, життєвим досвідом, глибоко
пережитим особистісним ставленням до музики, яка звучить.
Розкриваючись разом з музикою назустріч дітям, вчитель стає ініціатором
художньо-педагогічного спілкування і отримує доступ до духовного світу своїх
учнів. Найважливішою передумовою духовного спілкування на уроці є чуйність та
душевна відкритість учителя, його готовність зрозуміти учня, прийняти його
точку зору, почути музику з його позиції і прийняти її, навіть коли вона незвична,
відповісти щирістю на щирість учнів.
Якщо морально-естетичну ідею уроку сформулювати декількома словами і
так повідомити її учням, то існування ідеї на цьому завершиться. Важливо
 104
розбудити в учнів відчуття, переживання ідеї під час спілкуванням з художнім
твором на уроці. Пережита та осмислена ідея буде висловлена самими учнями,
стане їхнім духовним відкриттям [6, с.61].
Єдність внутрішнього та зовнішнього в мистецтві проведення уроку
виявляється у виразності погляду вчителя, його міміки, жесту, вокальній,
інструментальній та диригентській виконавській інтонації. Вчителю необхідно
знайти інтонаційно адекватну форму вираження власних художніх переживань та
розуміння художніх образів.
Осмислену художню ідею необхідно уміти передати словами, жестами,
мімікою, а також побачити її відображення в творах інших видів мистецтва.
Власне співставлення аналогічних, співзвучних образів в різних видів
мистецтва допомагає учням самостійно розкрити художню ідею, зробити
смислове узагальнення.
Сучасний урок музики вибудовується за принципом емоційно-смислової
драматургії художніх образів, контрасту та схожості художньо-педагогічних
ситуацій. Тому орієнтовні музичні знання та опорні вміння засвоюються в процесі
уроку на різних музичних образах і в різноманітній музичній діяльності.
«Вільне від схеми, творче комбінування складових частин уроку в єдине
музичне заняття дає можливість в носити в урок будь-які контрасти, необхідні для
підтримування уваги учнів, атмосфери творчої зацікавленості» – підкреслював
Д.Б. Кабалевський. «Нехай вчитель буде вільним від влади схеми, що вимагає від
нього стандартного графіка проведення уроку. Але відсутність стандарту, штампу,
трафарету не означає відсутності системи, а творча свобода вчителя не
рівнозначна свавіллю, хаосу, анархії» [3, с. 21].
Отже, конструювання уроку передбачає: аргументований вибір його типу,
інтригуюче формулювання теми, вибір морально-естетичної ідеї та художніх
текстів, за посередництвом яких вона може розкритися, осмислення динаміки
розвивальних художньо-дидактичних завдань та способів їх діалогічного
розв’язання, створення системи можливих діалогічних зв’язків навчально-
художнього матеріалу, мобілізацію стимулів музично-пізнавального інтересу
 105
учнів, розробку сценарію чи композиційного плану уроку музичного мистецтва
за законами художньо-педагогічної драматургії.
Кожний шкільний предмет має, як відомо, свою специфіку. Головним
завданням одних є озброєння учнів науковими знаннями, інших – допомога у
оволодінні певними способами діяльності.
Музика – це предмет, основною метою якого є формування досвіду
емоційно-ціннісних відносин між людьми. Саме ця особливість предмету
зумовлює необхідність спеціально організовувати пізнавальну діяльність учнів
початкової школи на уроках музичного мистецтва. Окрім цього, як відомо, на
уроках культурологічних, мистецьких дисциплін якнайкраще формується бажання
і вміння навчатися, отримувати радість від самого процесу пізнання й від
безпосередньої участі у різних видах творчості. Звичка вчитися й пізнавати або
навпаки не вчитися, стати байдужим до самого процесу отримання знань, впливає
в подальшому на все життя й професійну діяльність уже дорослої людини.
Завданням шкільного колективу є формування інтересу до навчання в
цілому, а вчитель музичного мистецтва повинен використовуючи усі надбання
педагогічної науки сприяти активізації пізнавальної діяльності учнів засобами
музики.
Зауважимо, що навчальні завдання будь-якої складності можливо
вирішувати за допомогою традиційних й інноваційних типів уроків музичного
мистецтва. Не зупиняючись на перераховуванні традиційних типів музичних
занять, що були рекомендовані до впровадження Д. Кабалевським у 70-х роках ХХ
ст., ми зробимо спробу перелічити й охарактеризувати нові цікаві та нетрадиційні
типи уроків, до яких належать:
- Урок-вікторина, урок-концерт проводяться в кінці півріччя з метою
підсумувати знання учнів.
- Урок-подорож вибудовується на відображенні в музиці картин природи
(«Подорож по горах і лісах», «Подорож по Україні» і ін.).
- Урок - «круглий стіл» - це насамперед слухання музики і бесіда про неї.
- Урок-вікторина має на меті перевірку знать учнів і може проводитися після
завершення вивчення якогось навчального матеріалу чи теми.
 106
- Урок-конкурс - це творче змагання учнів на краще виконання пісні чи
музичного твору.
- Урок-оркестр розвиває в учнів почуття колективної творчості. Граючи на
простеньких дитячих музичих інструментах - таких як сопілочка, тамбурин,
дзвіночки, діти вчаться музикувати у колективі [3, с.86].
Безперечно, що цей перелік можна продовжувати, доповнювати,
розширювати. Кожен може внести щось своє, оригінальне, нове у проведення
уроку музичного мистецтва. Важливо при цьому не ставити собі за мету втілення
нової форми лише заради форми. Адже ці оригінальні нетрадиційні форми
проведення уроків повинні мати на меті покращення засвоєння учнями
навчального матеріалу, стимуляцію пізнавальної діяльності в мистецькій галузі.
Т. Раструба вважає, що інноваційна організація пізнавальної та практичної
музичної діяльності учнів у системі особистісно орієнтованого підходу може
здійснюватися шляхом використання нестандартних форм навчання (діалог,
дискусія, «скарбничка почуттів», опитування-тести, методика незакінченого
речення, визначення тематики міні-творів, складання "тезаурусу мудрих думок
про музику", "щоденник музичних вражень", складання "словника почуттів
музичних творів", імітація організації естетичної творчої діяльності (урок-
мандрівка по музичному театру, урок-мандрівка по картинній галереї, урок-
народної творчості, урок-фольклорного свята, урок-книжковий ярмарок, уроки-
кіностудії і т. п.), урок-концерт, урок-репортаж з художньої виставки, урок-
рецензія, урок-репетиція, урок-спектакль, уроки, які спираються на видуманих
казкових героїв; методів (інтерактивні, ігрові, проблемно-пошукові, аудиторної
передачі, візуальної демонстрації, кінестетичного сприйняття та передачі
естетичної інформації, методи художнього виконання, синектики, художньо-
творчих аналогій, навчально-критичного вираження, вживання в естетичний
об’єкт; прийомів (створення яскравих образно-наочних уявлень, ситуацій успіху,
взаємодопомоги, спонукання до пошуку альтернативного рішення, прийоми
полімодального уявлення естетичної інформації ("музичних люстерок",
пластичного моделювання, зорової стимуляції, синкретичного занурення в
 107
художній образ), рефлексивні прийоми – ранжування, емфатичного слухання та
здійснення самостійних художньо-творчих проектів [4, с.33].
Відзначимо також, що проведені нетрадиційно уроки стимулюють музичну
творчість не тільки вихованців, а й самого вчителя, створюють сприятливі умови
для співробітництва в учнівському колективі.
Порядок дій щодо планування, підготовки та проведення нестандартного
уроку з музичного мистецтва.
1. Давати завдання учням для попередньої підготовки:
- прочитати,
- обміркувати,
- виконати самостійні підготовчі завдання.
2. Вибирати для уроку або заняття такі інтерактивні вправи, які дали б учням
"ключ" до засвоєння теми.
3. Під час інтерактивних вправ давати учням час подумати над завданням.
4. На одному уроці використовувати 1-2 інтерактивні вправи, а не їх
калейдоскоп.
5. Кожну інтерактивну технологію необхідно попередньо обговорити з учнями
і переконатися у тому, що вони засвоїли процедуру її виконання.
6. Враховувати психологічний клімат певного учнівського колективу, вікові
особливості, загальну спроможність виконувати поставлені завдання.
Підготовка до нестандартного уроку може здійснюватися за алгоритмом
колективної творчої діяльності: формулювання мети уроку, планування,
підготовка, проведення уроку, підсумковий аналіз. Нехтування елементами цієї
структури зводить нанівець зусилля педагога. Доцільно розглянути стратегію,
тактику організації колективної творчої діяльності учнів на кожному з етапів.
Звичайно, будь-яка діяльність починається з підготовки, інакше кажучи,
урок спочатку «народжується» в думках педагога й лише потім реалізується на
практиці, аналізується, вдосконалюється. У цілому підготовка до проведення
уроків музичного мистецтва здійснюється у декілька етапів.
 108
Використані інформаційні джерела:
1. Бесшапошникова Т. В. Розвиток емоційності школярів засобами музичного
мистецтва / Т. В. Бесшапошникова, С. Я. Школьнік // Вісник Харківської
державної академії дизайну і мистецтв . Мистецтвознавство. Архитектура. -
2012. - № 2. - С. 120-122.
2. Гумінська О. Формування творчої компетентності вчителя у процесі
моделювання уроку музичного мистецтва / О. Гумінська // Нова педагогічна
думка. - 2017. - № 1. - С. 98-101.
3. Кабалевский Д. Б. Воспитание ума и сердца: Книга для учителя. / Д. Б.
Кабалевский .- М.: Просвещение, 1984. – 206 с.
4. Раструба Т. В. Використання інноваційних технологій на уроках музичного
мистецтва загальноосвітніх навчальних закладів: виклики XXI століття / Т.
В. Раструба // Наукові записки [Ніжинського державного університету ім.
Миколи Гоголя]. Психолого-педагогічні науки. - 2015. - № 2. - С. 123-126.
5. Мистецтво: навчальна програма для ЗНЗ /затверджена Наказом Міністерства
освіти і науки України від 07.06.2017 № 804.
6. Мілюкова, Н. П. Нетрадиційні уроки музичного мистецтва / Н. П. Мілюкова
// Мистецтво в школі (Музика. Образотворче мистецтво. Художня культура).
- 2013. - № 5. - С. 2.
7. Мойсеюк Н. Є. Педагогіка: навч. посіб. / Неля Євтихіївна Мойсеюк. – К.:
8. 2007. – 656 с.
9. Подласый И. П. Педагогика. Новый курс: учебник для студентов пед. вузов:
в 2-х кн / И. П.Подласый. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1999. – Кн. 1:
Общие основы. Процесс обучения. – 576 с.
10. С.Л.Панасюк. Художня специфіка сучасного уроку музичного мистецтва.
Електроний ресурс – Режим доступу http://esnuir.eenu. edu.ua/ bitstream/
123456789/11461/3/345.pdf
11. Горбенко, Н. Музичні ігри на уроці музичного мистецтва / Н. Горбенко //
Музичний керівник. - 2012. - № 12. - С. 11-14.
 109

Балабанов С.
Факультет мистецтв
імені Анатолія Авдієвського
Науковий керівник:
кандидат педагогічних наук,
доцент Шикиринська О.В.
Балабанов С.
ПЕДАГОГІЧНА ДІАГНОСТИКА НА УРОКАХ МУЗИКИ

У статті зазначено важливість педагогічної діагностики на уроках

музичного мистецтва та розглянуто деякі тести на виявлення почуття ритму
та звуковисотного почуття.
Ключові слова: педагогічна діагностика, музичне мистецтво, музичні
здібності.

Масова музична освіта і виховання в школі покликані вирішувати завдання

музичного розвитку школярів, які дозволили б сформувати універсальні здібності
особистості. На думку вітчизняних педагогів, до таких здібностей слід віднести:
здатність до концептуального образного мислення, тобто цілісного бачення світу
крізь призму самореалізації; здатність до «співпереживання» загальному благу,
діяльнісного «співчуття» природі, людині, суспільству; здатність втілювати своє
цілісне уявлення про світ в осмисленої творчої діяльності.
Музичний розвиток учнів необхідно розглядати як цілісний процес, в якому
повинні органічно поєднуватися такі елементи: а) розвиток музикальності дитини;
б) формування музично-слухового досвіду школярів; в) освоєння учнями
основних закономірностей музичного мистецтва (інтонаційну природу музики, її
мову, жанри, стиль і ін.); г) розвиток креативних якостей особистості; д)
становлення емоційно-морального ставлення до музичного мистецтва.
Правильний підхід до вивчення будь-якого предмету, зокрема, музичного
мистецтва, передбачає вміння педагогом вести безперервну діагностику як
навчальних здібностей учнів, так і їхнє індивідуальне ставлення, бачення та
можливість розвитку в рамках предмету. Відповідно до сучасних вимог навчання
дітей в контексті нової української школи, навчання музичного мистецтва
 110
повинно максимально відповідати високій якості та результативності. В цьому і
полягає актуальність нашого дослідження.
Аналіз наукових досліджень і публікацій свідчить, що питанням
педагогічної діагностики присвячені праці І. Беха, Н. Бібік, Л. Ващенко, І. Зязюна,
Н. Кузьміної, А. Маркової, Т. Руденко, О. Савченко, В. Сластьоніна, Л. Хоружої,
А. Хуторського та інших. Питання вдосконалення музично-естетичної підготовки
учнів розкрито в роботах Е. Абдулліна, Л. Арчажникової, Л. Масол, О. Олексюк,
Г. Падалки, О. Ребрової, О. Рудницької, Г. Нейгауза, Г. Тарасова, О. Щолокової та
ін. Окремим питанням з проблеми розвитку музично-пізнавальнї діяльності та
діагностиці навчальної діяльності учнів присвячені наукові дослідження І.
Бондарчук, Е. Валіт, Н. Васильєвої, Л. Гусейнової, А. Козир, М. Михаськової, С.
Олійник, Т. Підварко, І. Полубояриної, Т. Пляченко, Т. Юник та ін.
Поняття педагогічної діагностики вивчається спеціалістами різних
дисциплін з метою врахування усіх особливостей її проведення та застосування
результатів. Загалом сутність педагогічної діагностики полягає у вивченні
результативності навчально–виховного процесу у школі з урахуванням змін – як у
рівні вихованості учнів, так і в зростанні педагогічної майстерності вчителів.
Сутність педагогічної діагностики визначає її предмет: кого виховувати
відповідно до поставлених цілей і завдань навчання (об'єкт навчального процесу,
критерії навчання того чи іншого предмету), за яких умов (навчально-виховна
ситуація), хто й що повинен зробити (визначення функцій суспільства, сім'ї,
школи, класного колективу, самої дитини), якими засобами, шляхами, методами
впливати на вчителів та учнів (діяльність суб'єктів виховання) [8, с. 96].
Діагностика будується на матеріалістичному розумінні зв'язків людини з
довкіллям. Особистість свідомо чи несвідомо адаптується до соціального
середовища, до умов життя і навчально-виховним вимогам. Цей процес прийнято
називати пристосуванням. Проте існує ще й свідома зміна себе чи соціальних
обставин. Саме для цього використовується також педагогічна діагностика: щоб
вчасно вплинути на процес змін.
Об’єктом педагогічної діагностики виступає школяр, а також виховні
можливості зони його найближчого соціального оточення. Незважаючи на те, що
 111
типових проявів психіки чимало – від темпераменту до типу пам’яті,
комбінація цих же типових проявів у кожного своєрідна, і це значною мірою
визначає як загальні, так і конкретні характеристики особистості учня. Усе це дає
можливість педагогам єдиними педагогічними методиками вивчати різних дітей.
Власне вивчення особистості кожного учня, індивідуальні здібності під час
вивчення того чи іншого предмету відбувається на основі порівняння отриманих
результатів із певними суспільними еталонами, які допомагають розподілити риси
дітей та пристосувати їх до вирішення поставленої проблеми.
Як ми вже згадували, окрім самої особистості учня, об’єктом педагогічної
діагностики виступає також сам навчально-виховний процес. Для процесу
навчання важливо знати не лише навчальні можливості учнів, але й зовнішні
умови, педагогічні можливості дитячого колективу, сім’ї, вчителів, громадських
вихователів. Тому питання педагогічної діагностики самого навчального процесу є
дуже важливим. Причому критеріями якості навчально-виховної роботи мають
виступати ті параметри життя школи, які визначають здатність навчатися,
вихованість, ставлення учнів до процесу навчання, виховання, до навчального
закладу та педагогів. Вважається, що вихованість учня є основним показником
ефективної роботи самого навчального закладу. Саме така установка є відправною
точкою сучасної педагогічної діагностики [1, с. 12].
Отже, ми окреслили загальне поняття педагогічної діагностики та її
основних об’єктів. Тепер поговоримо про класифікацію педагогічної діагностики,
її види та етапи.
За однією із класифікацій, виділяють такі види педагогічної діагностики:
- Вхідна;
- Проміжна;
- Часткова.
Метою вхідної діагностики є виявлення рівня знань чи вихованості дітей на
початку виконання тої чи іншої роботи, на початку вивчення дисципліни, при
складанні плану роботи гуртка тощо
Мета проміжної діагностики: оцінка ефективності педагогічних впливів,
своєчасна корекція програм розвитку, складання подальшого плану роботи.
 112
Мета часткової діагностики: виявлення досягнутого рівня розвитку
здібностей, екстрена необхідна корекція для дітей випускних класів, комплексна
оцінка школи.
Найбільш широкою у часі та по можливості планування власне педагогами
є проміжна діагностика. В її контексті виділяють такі види:
- контрольний зріз;
- тестові завдання;
- ведення щоденника спостереження за дитиною;
- конкурси;
- виставки робіт тощо.
При проведенні будь-якого виду педагогічної діагностики важливо
дотримуватися наступних принципів:
1. Стислість – наприклад, діагностування пізнавальних здібностей дітей
початкових класів вважається доцільним аналізувати всього 5-6 умінь.
2. Комплексність методик – під час діагностування кожної конкретної
здібності треба бачити систему, наприклад, діагностуючи спостережливість можна
казати про пам'ять, увагу, гнучкість мислення, особливості сприйняття тощо.
3. Наступність –дотримується принцип наступності між досліджуваними
групами по віку, отримана у результаті інформація може використовуватись у
майбутньому плануванні роботи із дітьми.
У педагогічній діяльності можна виділити такі аспекти педагогічної
діагностики:
1. Вивчення
- Збір даних
- Порівняння
- Інтерпретація
- Аналіз
2. Прогнозування
3. Доведення до учнів результатів діагностичної діяльності [8, с. 44].
Спостереження соціологів, психологів, музикознавців, педагогів свідчать
про те, що музичне мистецтво стає важливим способом духовного освоєння
 113
людиною світу, спрямоване на формування і розвиток її здібностей творчо
перетворювати світ і себе за законами краси. Творчий процес органічно
пов’язаний з розвитком естетичної свідомості і самосвідомості особистості.
Основною рушійною силою творчості є прагнення особистості до
самоактуалізації, до реалізації свого творчого потенціалу, прагнення виражати і
активізовувати свої здібності. Розвиток обдарованої особистості, її творчої
індивідуальності та забезпечення реалізації самобутності дитини стає
пріоритетним завданням у системі музичної освіти. Тому набуває великого
значення механізм діагностики музичних здібностей.
Розглядаючи проблему діагностики музичних здібностей, необхідно дати
визначення «музичні здібності». Музичні здібності – індивідуальні психологічні
властивості людини, що зумовлюють сприйняття, виконання, написання музики,
здатність до навчання в галузі музики. Тією чи іншою мірою музичні здібності
виявляються у людей. Яскраво виражені музикальні здібності, що проявляються
індивідуально, називають музичною обдарованістю. Іноді сукупність музикальних
здібностей позначають загальним поняттям «музичності». За визначенням
Б.М.Теплова, музичність є комплексом індивідуально-психологічних
особливостей, необхідних для занять музичною діяльністю і, в той же час,
пов’язаних з будь-яким видом музичної діяльності. Однак таке визначення
музикальності не враховує деяких більш тонких якісних характеристик цього
явища [4, с. 21].
З психологічної точки зору музична обдарованість ширше музичності,
оскільки включає не тільки музичні, а й інші властивості особистості, наприклад:
активність уяви, багатство зорових образів і їх тісний зв’язок зі слуховою сферою,
тонкість слухорухової реакції, емоційну реактивність тощо. Людей, які володіють
музичністю, набагато більше, ніж музично обдарованих. Немає потреби
ототожнювати поняття «музичність» і «музичний талант». Людина може бути
музичною, але не володіти талантом музиканта. Можливий і зворотний варіант,
коли володіння яскравими виконавськими здібностями поєднується зі слабо
вираженою музичністю.
 114
У даному питанні ми окреслимо практичні розробки різноманітних видів
педагогічної діагностики на уроках музики, які викорстовуються для дітей
дошкільного або молодшого шкільного віку, оскільки це послугує грунтовною
основою для розробки специфічної методики педагогічної діагностики під час
підготовки конспекту уроку музики із застосуванням вищевказаних методів у 5
класі. Матеріалом, з якого ми почерпали конкретні види педагогічної діагностики
на уроках музики стали підшивки журналів видавництва «Шкільне життя» та
«Основа», роки видавництва від 2015 по 2017. Бібліографічних описів журналів не
додаємо, оскільки є користувачами офіційних сайтів та користуємося
електронними версіями
За словами В.Сухомлинського, “пізнання світу почуттів неможливе без
розуміння й переживання музики, без глибокої духовної потреби слухати музику й
діставати насолоду він неї.”
Разом з літературою та образотворчим мистецтвом музика складає
естетичний цикл, отже, вони знаходяться в тісному зв'язку. Тому твори
образотворчого мистецтва, художнє слово допомагають передати глибину
почуттів, які втілені в музиці. У свою ж чергу музика здатна викликати нстрій,
переживання та хвилювання, співзвучні багатьом творам живопису та літератури.
Педагогічна діагностика на уроках музики покликана визначити музичні
здібності дітей, знайти шляхи їх доцільного застосування, при потребі
зорієнтуватися у шляхах удосконалення, корекції. Отож, розглянемо основні та
найбільш поширені методи діагностики музичних здібностей дитини.
Важливо зазначити, що музичні здібності - це сукупність (система)
психомоторних, чуттєво-емоційних і раціональних функціональних властивостей
індивіда, що проявляються в його емоційної чуйності на музику і успішної
реалізації музичної діяльності.
У вивченні музичності необхідно застосовувати не тільки специфічні
(власне музичні) методи, але і загально-психологічний інструментарій
дослідження властивостей особистості.
Пропоновані методичні рекомендації діагностики музичних здібностей дітей
являють собою систему ігрових тестів, спрямованих на вивчення структурних
 115
компонентів музикальності: звуковисотного, темпо-метроритмічного,
тембрового, динамічного, гармонійного (ладового), формотворчого почуття;
емоційної чутливості на музику як головного компонента музикальності, а також
когнітивного, операційного та мотиваційного компонентів музично-естетичних
смаків дітей.
Переваги пропонованих тестів полягають у тому, що вони:
1) спираються не тільки на оцінку знань, але і на вивчення пізнавальної
діяльності в цілому (в нашому випадку, специфіки музично-розумової діяльності);
2) застосовні для масового дослідження;
3) дають порівнювані між собою результати.
Рекомендована методика діагностики музичних здібностей дітей може
використовуватися як індивідуально, так і в групах до 7-9 чоловік. Мотивуючим
аспектом організації виконання тестових завдань виступає ігрова форма їх
пред'явлення. До пред'явлення музичних ігор-тестів педагог повинен встановити
довірчі відносини з дитиною, використовуючи "нейтрально-розважальний"
ігровий матеріал і, лише потім, залучити дитину в діагностичну ситуацію.
Необхідно пам'ятати, що педагог повинен переконатися в тому, що дитина
зрозуміла суть завдання.
При будь-якому результаті виконання діагностичних завдань педагог
повинен уникати оціночних суджень, підкріплюючи прагнення дитини грати в
запропоновану йому музичну гру своєї зацікавленістю в його діях.
При груповому обстеженні дітей педагогу буде необхідна допомога
асистента. Тут ще раз слід зазначити, що атмосфера під час тестування має бути
спокійною, виключно доброзичливою, психологічно комфортною.
Розглянемо деякі практичні діагностичні тести.
1. Діагностика відчуття темпу і метро ритму
Гра-тест на виявлення рівня розвитку почуття метра "Справжній музикант"
Тест дозволяє визначити реактивно-метричні здібності. Всі завдання
пред'являються в розмірі 4/4 в помірному темпі в обсязі чотирьох тактів.
Гра передбачає залучення дитини до виконання на музичних інструментах,
наприклад на фортепіано (можливо, на металофоні), простих мелодій.
 116
Мета: виявлення рівня розвитку почуття темпу і метричної моторної регуляції
відповідно до мінливих темпів.
Якщо дитина погоджується пограти на інструменті (необхідно створити
доброзичливу атмосферу), йому пропонується наступна інструкція: "Давай
спочатку виберемо, яку музику ми будемо виконувати (називається ряд простих
дитячих пісеньок)". Після визначення дитиною вподобаного йому твори
(наприклад, "В траві сидів коник" в ля-мінорі) дитина двома руками рівномірно
чергує виконання звуків мі третьої і мі четвертої октави. Після проби своєї "партії"
дитина грає "вступ" (два такти), а потім до гри підключається педагог (він виконує
мелодію з акомпанементом). Педагогу рекомендується мелодію завершити, навіть
якщо дитина зупинилася або помилилася. Обов'язково слід похвалити дитину за
виконання пісеньки.
У разі правильного виконання мелодії в помірному темпі, дитині далі
пропонується зіграти про "пустотливого коника" в швидкому темпі (80-90 ударів
на хвилину), і про "ледачого коника" в повільному темпі (50-60 ударів).
Після успішного виконання необхідно "посадити коника в поїзд" і прокатати його
з прискоренням і уповільненням. Критерії оцінки: адекватне виконання дитиною
своєї партії в помірному, швидкому і повільному темпах, а також з прискоренням і
уповільненням фіксується як високий рівень темпо-метричної регуляції; адекватне
виконання всіх восьми тактів тільки в двох темпах (наприклад, помірному і
швидкому або помірному і повільному) відповідає середньому, нормативному
рівню розвитку почуття темпу;ситуативно-плутане, але завершене виконання
пісеньки тільки в помірному темпі (допускаються аметричні помилки в 2-4 тактах)
показують слабкий рівень рухового досвіду моторної регуляції; плутане і
незавершене дитиною виконання - низький рівень.
2. Тест - гра на вивчення почуття ритму "Долоньки" Мета: виявлення рівня
сформованості метроритмічних здібностей. Стимулюючий матеріал
1. Дитяча пісня "Дін-дон"
2. Дитяча пісня "Півник"
3. М. Красія "Ялинка"
 117
Педагог пропонує дитині заспівати пісню і одночасно прогавили в долоні
її метричний малюнок. Потім дитині пропонується "заховати" голос і "заспівати"
одними долоньками.
Критерії оцінки: точне, безпомилкове відтворення метричного малюнка
одними долоньками протягом усіх 8 тактів - високий рівень;
відтворення метра з одним-двома метричними порушеннями і з деякою
допомогою голосу (проспівування пошепки) - середній рівень;
адекватне метричний виконання з співом 4 -5 тактів - слабкий рівень
нерівне, плутане метричний виконання і за допомогою голосу - низький рівень.
1. Діагностика звуковисотного почуття (мелодійного і гармонійного
слуху) "Гармонійні загадки"
Мета: виявити ступінь розвитку гармонійного слуху, тобто здатності
визначати кількість звуків в інтервалах і акордах, а також характер звучання в
ладових співзвуччях.
Педагог виконує співзвуччя (інтервал або акорд) і потім пропонує дитині
відгадати скільки звуків "сховалося" в ньому, а також визначити як звучить
співзвуччя: весело або сумно. Слід виконати 10 співзвуч.
Критерії оцінки:
слабкий рівень - вгадано дитиною 1-3 співзвуччя;
середній рівень - вгадано дитиною 4-7 співзвуч;
високий рівень - вгадано дитиною 8-10 співзвуч.
"Повтори мелодію"
Мета: визначити рівень розвитку довільних слухо-моторних уявлень:
вокального типу, тобто можливостей управляти м'язами голосових зв'язок у
відповідності зі слуховими уявленнями інтонаційного еталона мелодії;
інструментального типу, тобто можливості підбирати по слуху на інструменті
(фортепіано) мелодійний зразок.
Стимулюючий матеріал можуть скласти прості поспівки або пісеньки.
Дитині пропонується: заспівати будь-яку відому йому пісеньку;
повторити голосом мелодію, зіграну педагогом на інструменті;
підібрати по слуху на інструменті запропоновану мелодію.
 118
Критерії оцінки: слабкий рівень - послідовне виконання звуків вгору або
вниз у напрямку до тонічного звуку в діапазоні терції;
середній рівень - оспівуваняя тоніки і послідовне виконання тетрахорду (вгору -
вниз у напрямку до тоніці) в зручному для дитини діапазоні;
високий рівень - оспівування, послідовне і стрибкоподібне (на кварту, квінту,
малу або велику сексти) виконання мелодійних ліній в діапазоні октави і більше.
Використані інформаційні джерела:
1. Игненкамп К. Педагогическая диагностика: Пер. с нем./Карлхайнц
Ингенкамп. — М.: Педагогика, 1991. — С.12.
2. Кірсанов В. В. Психолого-педагогічна діагностика: Підручник. /Кірсанов
Володимир Володимирович. - К. : «Альтерпрес», 2002. – С.117.
3. Концепція педагогічної компетенції [Електронний ресурс] / Банашко Л. В.,
Севастьянова О. М., Крищук Б. С., Тафінцева С. І. // Режим доступу:
http://www.kgpa.km.ua/?q=node/233.
4. Кузьмінський А. І., Омеляненко В. Л. Педагогіка у запитаннях і відповідях:
Навч. посіб. / А. І. Кузьмінський, В. Л. Омеляненко. – К. : Знання, 2006. –311
с.
5. Петрушин В. А. Музыкальная психология: Учебное пособие для студентов и
преподавателей / В. А. Петрушин. – М. : Гуманитарный издательский центр
ВЛАДОС, 1997. – 384 с.
6. Подымова Л. С. Теоретические основы подготовки учителя к инновационной
деятельности: автореф. дисс. ... д-ра пед. наук. спец.: 13.00.08 – «Теория и
методика профессионального образования» / Л. С. Подымова. – М., 1996. –
42с.
7. Психологические тесты / Под ред. А. А. Карелина: В 2-х т. – М. : ВЛАДОС,
2003. – Т. 2. – 248 с.
8. Реброва О. Є. Методологія та методи досліджень педагогіки мистецтва:
навчально-методичне видання для студентів і магістрантів інститутів
мистецтв педагогічних університетів / О. Є. Реброва. – К. : Вид-во НПУ ім. М.
П. Драгоманова, 2012. – 127 с.
 119

Богданюк Б.
Фізико-математичний факультет
Науковий керівник:
Кандидат педагогічних наук,
доцент Кушнірук С.А.
Богданюк Б.
ПРОДУКТИВНІСТЬ СУЧАСНИХ ТЕХНОЛОГІЙ НАВЧАННЯ

У статті проаналізовані деякі з видів сучасних технологій навчання.

Показано, що організація навчального процесу вимагає поєднання різних
технологій, щоб активізувати і певною мірою полегшити сприймання матеріалу.

На сучасному етапі розвитку України відбуваються значні зміни в системі

освіти. Запровадження нових реформ дає змогу зосередитись на пошуку нових
технологій навчання, які зможуть забезпечити учням їхній всебічний розвиток, а
також сприятимуть формуванню освіченої та творчої особистості. Це стосується
не лише нових технічних засобів, форм та методів викладання, а й цілком нового
підходу до структури й організації процесу навчання.
Розвиток освіти, її роль та місце в суспільстві є однією з ключових
тенденцій розвитку суспільства в умовах глобалізації. Тому, сьогодення вимагає
від вчителя майстерності й професіоналізму, адже його основні завдання
полягають в тому, щоб знайти підхід до кожної дитини, зацікавити її, дати
можливість виявляти свою активність та творчість, а також створити комфортні
умови для вивчення певного предмету. І саме безперервне оновлення освіти
сприяє полегшенню праці вчителя, адже наука та техніка весь час рухається
вперед, з’являються такі технології та засоби викладу інформації, які дають
можливість збільшити інтерес молоді до навчання. Тому можна говорити не лише
про теоретичне, а й про практичне значення впровадження інформаційних
технологій в систему освіти [7].
Слово «технологія» означає «знання обробки інформації». Воно включає в
себе мистецтво оволодіння певним процесом, який полягає у виконанні певної
послідовності операцій. Поняття «технологія навчання» визначається як
 120
сукупність методів, прийомів та засобів, що спрямовані на організацію
навчального процесу. В сучасних загальноосвітніх навчальних закладах
використовують як традиційні, так і нові технології навчання. До традиційних
зазвичай відносяться такі технології як пояснювально-ілюстративна, проблемна,
програмована, диференційована та інші [4]. Відповідно нові технології навчання
включають в себе особистісно-орієнтовану, групову, розвивальну, модульно-
рейтингову технології, а також технологію навчання як дослідження та
інформаційні технології [4].
Розглянемо детальніше новітні технології навчання.
 Особистісно-орієнтована технологія навчання
Особистісно орієнтоване навчання – один з видів навчання, в центрі якого
постає особистість дитини, її самобутність та самоцінність. Основні завдання
даної технології - підтримка та розвиток природніх якостей учня, його
індивідуальних здібностей, сприяння самовизначенню та самореалізації
особистості [5].
Ефективність особистісно-орієнтованої технології навчання певним чином
залежить від правильно спланованого змісту, до якого висуваються наступні
вимоги:
 навчальний матеріал повинен забезпечувати індивідуальні
навчальні можливості учня;
 виклад вчителем інформації повинен бути спрямований на
перетворення суб’єктивного досвіду учня;
 стимулювання до самоосвіти, саморозвитку, самовираження
учня у процесі отримання знань;
 можливість учня самостійно обирати вид та форму виконання
завдань;
 оцінювання результатів процесу навчання [10].
Реалізація особистісно-орієнтованого навчання відбувається за допомогою
спілкування між викладачами та учнями.
 Технологія групової навчальної діяльності учнів
 121
Реалізується в невеликих групах, які об’єднані загальною
навчальною метою. Оптимальна кількість учасників - чотири особи. В процесі
такої діяльності вчитель контролює роботу кожного учня, перевіряючи завдання,
запропоновані всій групі.
Використання групової технології навчання:
– сприяє розвитку пізнавальних сил учнів;
– стимулює творчі процеси їхньої діяльності;
– знімає фізичну втому;
– створює сприятливу атмосферу навчальної діяльності;
– сприяє розвиткові інтересу до навчання [2].
Мета технології групової навчальної діяльності – розвиток дитини як
суб’єкта навчальної діяльності [11].
Основними завданнями є:
 розвиток навиків співпраці учнів в процесі виконання групового
завдання;
 формування вміння доводити і відстоювати свою думку;
 розвиток організаторських якостей та комунікативних вмінь.
Групова форма навчання має певні переваги, до них відносяться: виконання
більшого обсягу роботи за один і той же проміжок часу; висока результативність
засвоєння знань, формування пізнавальних навичок та мотивації до навчання.
 Розвивальна технологія навчання
В основу даної технології покладено ідею про розвиток дитини як суб’єкта
особистої діяльності [3]. Тому головна мета навчання полягає в забезпеченні
розвитку пізнавальних можливостей учня, яке можливе за рахунок того, що учень
самостійно або з допомогою вчителя буде осмислювати навчальний матеріал.
Розвивальна технологія навчання може застосовуватись на різних уроках та на
різних етапах навчання.
Використовуючи даний тип навчання вчитель повинен насамперед виконати
всю навчальну програму, а потім надати можливість учневі займатися тими
видами діяльності, якими він захоплюється найбільше. Причому учень сам
 122
вибирає обсяг своєї діяльності, а вчитель лише допомагає йому
використовувати різні методи і прийоми її виконання.
 Модульно-рейтингова технологія навчання
Складається з послідовних етапів засвоєння навчального матеріалу певними,
цілісними, логічно впорядкованими частинами (модулями), результати яких
визначають місце учня в рейтингу. Кожний модуль за своїм змістом певним чином
пов'язаний з попереднім та наступним і може бути поділений на менші структурні
елементи. Учень самостійно або з певною допомогою вчителя досягає поставленої
мети в навчальному процесі.
Залежно від змісту та навчального предмету кожен модуль має окрему мету,
передбачає обсяг навчального матеріалу, який необхідний учневі для навчання
разом із вчителем та самостійно, а також перелік теоретичних та практичних
завдань, які він має розглянути.
Кожен модуль передбачає кілька видів контролю: тестування, семінар,
навчальну практику, колоквіум, реферат тощо [8].Результати будь-якого з них
оцінюються відповідними балами, кількість яких залежить від виду контролю та
обсягу навчального матеріалу. Модульно-рейтингова оцінка є сумою показників
учня за всі види робіт, що входили в даний модуль.
Перевагою цієї технології навчання є те, що учень вчиться самостійно
працювати з джерелами інформації для здобуття знань, користуючись
методичними порадами та настановами педагога. Але на відміну від інших
технологій навчальної діяльності, модульно-рейтингова система потребує значних
затрат часу на перевірку виконання завдань модуля.
 Технологія навчання як дослідження
Ще одним різновидом сучасних технологій в навчальній діяльності є
використання дослідницьких методів та прийомів, що сприяють кращому
засвоєнню знань, формуванню інтересу до пізнавальної діяльності, а також
відкриттю нових знань в певній сфері.
Дана технологія полягає в тому, що в учнів в умовах здійснення
систематичних досліджень формуються особистісні якості. Самостійний пошук, в
результаті якого встановлюються певні зв’язки між предметами та явищами
 123
призводить до набуття учнями досвіду роботи з науковими статтями, текстами,
внаслідок чого розвиваються їх індивідуальні здібності та творчий потенціал.
Застосування даної технології вимагає від вчителя всебічного знання
навчального матеріалу. Він повинен вміти адаптувати методи науки до рівня
навчально-дослідної діяльності учнів[5].
 Інформаційні технології навчання
Інформаційні технології навчання з кожним роком набувають все більшої
популярності серед педагогів й ґрунтуються на використанні новітніх електронних
засобів. Саме останні відкривають учням доступ до нових, збагачених джерел
інформації, сприяють підвищенню ефективності самостійної роботи, відкривають
школярам нові можливості для творчості, дозволяють реалізувати нові методи і
форми навчання [1].
Мета даної технології: формування вмінь учнів працювати з інформацією,
підготовка особистості «інформаційного суспільства» [9].
Перше місце серед усіх сучасних засобів інформаційних технологій посідає
комп’ютер (ЕОМ). Безліч професій з використанням комп’ютера дедалі зростає.
Використання ЕОМ в навчальній діяльності підвищує інтерес та мотивацію учнів
до навчання, захоплює своїми можливостями швидко здобувати та передавати
інформацію, активізує учіння завдяки широкому використанню різних форм
подання інформації. Але використовуючи дану технологію, вчитель повинен
пам’ятати, що робота учнів з комп’ютером призводить до їх швидкого стомлення,
погіршення зору, а в окремих випадках і до розладу нервової системи.
Таким чином, розглянувши деякі з сучасних технологій навчання, ми
зробили висновок, що жодна з них не може бути універсальною. Поєднання різних
технологій та творчого підходу до їх використання – головна вимога організація
навчального процесу в сучасних умовах. Впровадження в навчальному процесі
інноваційних технологій має перевагу над класичною освітою, адже модернізація
освіти забезпечує підвищення якості підготовки майбутніх спеціалістів.
Використані інформаційні джерела:
1. Інноваційні технології сприяння креативності у молодшого школяра.
[Електронний ресурс]. Режим доступу: http://asyan.org/potrf/main.html
 124
2. Кушнірук С. А. Педагогіка. Курс лекцій. Навчальний посібник для
студентів педуніверситетів / С. А Кушнірук. – К.: НПУ, 2011. – 472 с.
3. Нові технології навчання. [Електронний ресурс]. Режим доступу:
http://subject.com.ua/psychology/psyho_pedagog/100.html
4. Особистісно орієнтоване навчання у вищій школі. [Електронний ресурс].
Режим доступу: http://npu.edu.ua/!e-
book/book/html/D/ispu_kiovist_Ficyla_Pedagogika_VSh/790.html
5. Павленко В.В. Розвиток креативності молодших школярів як педагогічна
проблема // Проблеми освіти: Наук-метод. зб. / Інститут інноваційних
технологій і змісту освіти МОН України. – Київ, 2015. – Вип. 85. – С. 152-
158. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://eprints.zu.edu.ua/
6. Стрельніков В. Ю. Сучасні технології навчання у вищій школі : модульний
посібник для слухачів авторських курсів підвищення кваліфікації викладачів
МІПК ПУЕТ / В. Ю. Стрельніков, І. Г. Брітченко. – Полтава : ПУЕТ, 2013. –
309 с.
7. Сучасні освітні технології. [Електронний ресурс]. Режим доступу:
http://metodvitalnya.at.ua/444/navigator_pedtekhnologij.pdf
8. Сучасні технології навчання. [Електронний ресурс]. Режим доступу:
http://uchni.com.ua/informatika/2228/index.html
9. Технології групової навчальної діяльності. [Електронний ресурс]. Режим
доступу: http://www.novapedahohika.com/noloms-1249-1.html
10. Технології навчання в сучасній школі. [Електронний ресурс]. Режим
доступу: http://klasnaocinka.com.ua/uk/article/tekhnologiyi-navchannya-v-
suchasnii-shkoli.html
11. Технологія навчання як дослідження Автори-розробники — В.Бухвалова,
М.Кларін, Є.Коршак, Д.Левітас, О.Пехота та ін. [Електронний ресурс].
Режим
доступу:http://school158.edukit.kiev.ua/shkola_suchasnogo_pedagoga/pidvische
nnya_profesijnoi_kompetentnosti/suchasni_osvitni_tehnologii-2/
 125

Дейнека М.
Факультет української філології
та літературної творчості імені А.Малишка
Науковий керівник:
кандидат педагогічних наук,
доцент Вишківська В.Б.
Дейнека М.
ОСОБЛИВОСТІ ПОДОЛАННЯ НЕУСПІШНОСТІ УЧНІВ
ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ ШКОЛИ

У статті розглядаються деякі аспекти проблеми подолання учнівської

неуспішності. Автор надає характеристику сучасним засобам підвищення
успішності учнів .Викладаються думки відомих вчених про основні шляхи
подолання неуспішності .
Ключові слова: неуспішність, індивідуальні властивості, диференціація,
індивідуалізація, колектив, опорні таблиці.

Школа - це зовсім новий етап у житті кожної дитини, тому проблема гарного
засвоєння знань та успішність їх застосування на практиці є дуже важливою. На
жаль, за сучасними показниками ЗНО ми можемо помітити, що неуспішність
учнів була і є актуальною темою сьогочасного суспільства. Під поняттям
неуспішність маємо на увазі систематичні учнівські відставання у рівні засвоєння
освітнього змісту в порівнянні з передбаченою навчальною програмою й
освітніми стандартами, в результаті яких подальше повноцінне навчання стає
неможливим.
К. Ушинський казав, що учень – це не посудина, яку потрібно заповнити, а
факел, який треба запалити. Саме про те, чому цей факел може диміти, але так і не
розгорітися і піде далі мова.
Проблема подолання неуспішності школярів в психолого-педагогічній
літературі не є новою. У роботах вчених представлені різні підходи вирішення
даного питання.
 126
Але перед тим як почати окреслювати шляхи роботи з педагогічно
занедбаними дітьми звернемо увагу на причини їхнього слабкого навчання. П.П.
Блонський, М.А. Данилов, В.С. Цетлин, Ю.К. Бабанський, А.М. Гельмонт та інші
вчені вивчали та досліджували учнівську неуспішність. Бабанський і Цетлин, на
мою думку, найбільш вдало виділили причини неуспішності, які вони розділили
на зовнішні і внутрішні. Зовнішні причини зумовлюються тим, що у суспільстві
немає цінності освіти; недостатньо стабільна система освіти; навчальний процес
організований на низькому рівні, через що в учнів не сформовані навички
діяльності у навчанні, наявні недостатньо усвідомлені моменти у вивченому;
індивідуальний підхід відсутній, що спричиняє незацікавленість учнів в уроках;
негативний вплив середовища (сім’я, засоби масової інформації, вулиця). До
внутрішніх належать: низький рівень фізичного здоров’я учнів; поганий розвиток
інтелекту (зацікавленість дітей не книгами, а уявним світом комп’ютерних
мереж); невмотивованість учнів до навчальної роботи; відсутність розвинутої волі
школярів [2, c.31]. Інші дослідники називали такі причини слабкої успішності :
нездатність до узагальнення, слабка усвідомленість розумової діяльності;
інертність, відсталість, пасивність, явна невідповідність між рівнями інтуїтивно-
практичного і словесно-логічного мислення, недоліки у мисленні, не вироблені
прийоми учіння (Н.А. Менчінська, З.І. Калмикова ті інші) [7, c.60].
Також потрібно не забувати, що неуспішність школярів може залежати і від
вчителя. Візьмемо за взірець Сухомлинського, який стверджував, що програми та
підручники усі школи мають однакові, проте різниця в школах велика. Вона
зумовлена індивідуальністю кожного вчителя. За ним школа і є учитель.
Особистість учителя — наріжний камінь виховання. Саме тому до особистості
вчителя звернувся Б.П. Єсипов, який виокремив такі прогалини вчительської
діяльності щодо учнів : погана організація обліку учнівської роботи, незнання
вчителем свого предмета і методики його викладання, невміння бути вимогливим,
малі знання про індивідуальні особливості учнів, неправильність встановлення
шляхів з родиною. Отже, Б.П. Єсипов вважав, що для того щоб попередити
неуспішність потрібно звертати увагу на індивідуальний підхід до дітей, який
 127
спирається на знання кожного учня і правильну організацію домашньої
самостійної роботи школяра[10, c.154].
Окресливши основні причини неуспішності, можна узагальнити та зробити
певні висновки, що неуспішність – це низький рівень вихованості (слабка сила
волі, відсутність почуття обов’язку та відповідальності, не стійкий досвід
позитивної поведінки, який регулюється вимогами старших та іншими зовнішніми
стимулами та побудниками, при цьому саморегуляція і самоорганізація
ситуативні); недостатній фізичний і психологічний розвиток (слабке здоров’я,
швидка втомлюваність, нерозвинута пам’ять і мислення, відсутність навичок
навчальної праці); недоліки в діяльності школи (відсутність мотиваційних
стимулів у діяльності вчителя щодо учнів, недоліки в методиці викладання,
недостатня матеріальна та технічна база, байдужість і слабка підготовка вчителя);
негативність чи байдужість з боку сім’ї (низький матеріальний рівень життя сім’ї,
погане ставлення батьків до школи, відрив дітей від навчальної праці та ін.)
Визначивши причини учнівської неуспішності, переходимо до розгляду
деяких аспектів їх подолання. Л.С. Славіна вважає, що неуспішність учнів тісно
пов’язана з відсутністю дисципліни. А індивідуальний підхід в роботі з
недисциплінованими школярами полягає перш за все в знаходженні причини, що
викликала неврівноважену поведінку даного учня, а потім в розробці заходів
педагогічного впливу, спрямованих на усунення саме цієї причини та на
подолання тим самим такої поведінки. У свою чергу Шацький вказував, що тільки
вплив на умови їх суспільного життя буде ефективним засобом у рішенні
неуспішності. Проте Скрипченко зазначав, що відставання учнів у навчанні може
бути не тільки із зовнішніх, соціальних причин, а й внутрішніх. Тому, щоб змінити
зовнішні умови життя, навчання школярів повинно відбуватися лише з
урахуванням у розвитку школярів індивідуальних властивостей. Саме до
диференційованого підходу навчання дітей в масовій школі зверталися такі вчені,
як М.Н. Волокітіна, Л.С. Славіна та інші. До визначення поняття
«диференційоване навчання» існує безліч підходів. Так, І.Г. Самігулін та І. А.
Попова вказують, що диференційованим навчанням є систематичне поєднання
індивідуальних та колективних форм групової роботи із врахуванням просунення
 128
учнів. За своїми дослідженнями І.Е. Унт називав диференційоване навчання –
роботою за різними підручниками та програмами, які розраховуються на різні
рівні обдарованості дітей. Дуже влучно трактує І. М. Чередов диференційоване
навчання. Він доводить, що це процес навчання, у якому повинне бути вивчення
індивідуальних особливостей учнів не поверхневе, а глибоке. Ці особливості
потрібно класифікувати за типологічними групами й необхідно організовувати
роботу цих груп для виконання спеціальних навчальних завдань, які сприяють їх
розумовому розвитку[3, c.58]. Отже, як ми переконалися, для того, щоб подолати
неуспішність потрібно використовувати диференціацію в навчанні, яка є
безпосереднім засобом здійснення індивідуалізації і являє собою врахування
відмінностей між гомогенними або гетерогенними групами учнів за різними
інтересами, рівнем розвитку, знань тощо. Індивідуальна робота з дітьми, які мають
певні фізичні чи психічні вади є обов'язковою. Тому що саме такі діти найбільше
піддаються педагогічному впливу і його недоліки можуть призвести до
неуспішності. Якщо у функціонуванні нервової системи є якісь вади, то більш
складними є проблеми навчально-пізнавальної діяльності. Оскільки у таких дітей
нервові процеси характеризуються інертністю або їхні функціональні процеси
працюють з недоліками, то ми можемо побачити затримку у розвитку мовлення,
запам’ятовуванні й відтворюванні інформації, недостатньо розвинуте мислення та
погану координацію рухів. Я погоджуюся, що з такими дітьми варто працювати
ще на початку навчання, щоб не сформованість певних функцій не призвела до
неуспішності у навчанні. Таких дітей необхідно навчати у класах з меншою
наповнюваністю, адже лише тоді у вчителя буде можливість опрацьовувати
матеріал з кожною дитиною індивідуально.
Велику роль у подоланні неуспішності відіграють класи вирівнювання, на
які спирався й А.А. Бударний, який навіть створив змістове підґрунтя та розробив
методику роботи в класах вирівнювання, у яких повинен бути однорідний склад
учнів, близька шкільна зрілість. Викладачі можуть вільно користуватися
матеріалом згідно з випадками, які утворилися під час розгляду певної теми;
інколи через відставання вчитель може на деякий час уповільнити швидкість
засвоєння шкільної програми як цілим класом, так і окремим учнем. Проте
 129
основне – це гарне оволодіння матеріалом кожним учнем, виключення
прогалин у знаннях, створення фундаменту для стрімкого розвитку, під час якого
усувається відставання. У цих класах повинні працювати учителі високої
кваліфікації, які мають творчий підхід до учнів, котрих має бути не більше
двадцяти [8, c.183].
Блонський стверджував, що робота з педагогічно занедбаними дітьми
можлива лише при наявності кваліфікованої особистості педагога та відповідних
організаційних умов[4, c.118]. Його підтримував і Ральф Емерсон, який казав, що
секрет успішного виховання лежить у повазі до учня. Тому вчитель не має права
принижувати особисту гідність школяра, зловживати оцінками через власну
неприязнь, тиснути на дитину через її родину, зловживати довірою школяра,
обговорювати своїх колег та інше.
Найяскравішим прикладом роботи педагога з педагогічно занедбаними
дітьми є автобіографічна поема А.С. Макаренка. У своїй «Педагогічній поемі»
автор втілює ідею колективу, як засобу формування і впливу на свідомість учнів.
Йому вдається перевиховати малолітніх злочинців і створити зовсім нових людей.
Макаренко доводить, що вчителю необхідно долучитися до створення
гармонійного учнівського колективу, в якому взагалі не повинно виникати
поняття неуспішності. Для того, щоб створити учнівський колектив класному
керівнику необхідно звернутись до сучасних теорій його розвитку. На першій
стадії потрібно створити учнівський колектив. Знайомство класного керівника з
учнями не може бути поверховим і не систематичним. Потрібно познайомити
учнів з вимогами, правилами й режимом школи. Саме на цьому етапі потрібно
формувати органи самоврядування : незалежне учнівське обрання старости,
активістів тощо. На другій стадії необхідно збільшити вплив активістів та
поширити його на весь клас. Активні учні повинні розуміти як педагога, так і
потреби колективу. Вчитель залучає неуспішних і пасивних учнів до громадського
життя. На третій стадії в усіх учнів повинне бути усвідомлення себе як частинки
колективу, яка має вагоме значення та усвідомлення громадської думки. На
четвертій стадії відбувається самовиховання. На кожній з цих стадій, на думку
А.С. Макаренка, є вибір цілей. Перспективою, він назвав практичну мету, яка
 130
може об'єднати учнів. Під час своєї виховної робити він виділяв такі
перспективи: близьку(висувалась на будь-якій стадії розвитку колективу і
спиралась на зацікавленість особистості), середню(проект колективної дії) і
далеку(найбільша мета, що потребує чималих зусиль для досягнення).Також
широко відомий принцип паралельної дії А.С. Макаренка, де він стверджує, що на
вихованця повинно впливати хоча б три сили: вихователь, актив і сам колектив[6,
c.121-154].
Е. А. Аркін, А. Б. Залкінд вважали, що подолання неуспішності неможливе
без втручання у родину дитини. Гармонійне створення сім’ї було актуальним у
працях таких вчених, як О. Бодальова і В. Століна. Вчені стверджують, що для
попередження неуспішності бажано починати займатися з дітьми дошкільного
віку. Тому з дітьми, що мають труднощі спілкування, дезадаптацію, певні
невротичні реакції, необхідно здійснювати лише психологічну корекцію. Автори
наводять певні види корекційної роботи : діяльність ігрової дитячої групи, мета
якої – усунути відхилення в особистісному й психічному розвиткові дитини,
перетворення несприятливих стереотипів поведінки в адекватно нові; семінар з
батьками, який має завдання розширити психологічний багаж батьків про
взаємини в родині під час лекції; праця батьківської групи, яка несе корекцію
негативного досвіду стосунків у сім’ї і побудову нової взаємодії з дитиною;
вправи в ігровій формі батьків з дітьми, які закріплюють попередню роботу та
показують, що відсутні фактори попереднього неблагополуччя. У результаті такої
роботи виникає можливість відновлення оптимальних стосунків у родині та
запобігання неуспішного навчання в школі[5, c.15-20].
Важливе значення у подоланні неуспішності відіграють наочні посібники та
інноваційні технічні засоби. На думку Л. Шведа дуже ефективними є опорні схеми
та інтерактивні методи. Адже вони базуються на досягненнях сучасної методики
вивчення наукових основ у загальноосвітній школі [1] . За допомогою вченого
можна зробити висновок, що користуючись опорними схемами вчитель не лише
найкраще передає і розкриває свій творчий потенціал, а й зацікавлює, оживляє
роботу з класом. Користування інтерактивними методами дає неабияку
 131
варіативність у шкільній роботі. Для наочності наведемо декілька прикладів
опорних таблиць(з посібника С.Л, Губаної «Історія України в таблицях і схемах»).

Від себе хочеться додати, що за допомогою таких таблиць також можна

заповнити прогалини у знаннях або відновити в пам’яті пройдений матеріал.
Як висновок можна навести слова Бєлінського, який наголошував, що немає
настільки поганої людини, яку б добре виховання не зробило кращою.
Обґрунтувавши деякі аспекти подолання учнівської неуспішності, можна
ствердити, що для того, щоб покращити учнівські знання можна користуватися
багатьма способами. Проте, я погоджуся з такими дослідниками (Г.Кумаріною,
В.Онищуком, В.Римаренком та іншими), які найкращим способом боротьби з
відставанням обрали індивідуалізацію і диференціацію навчання. Адже
фронтально-колективні та групові роботи не будуть ефективними якщо не
 132
звертати уваги на унікальність та індивідуальність кожного учня, який як той
самий факел горить своїм неповторним полум’ям.
Використані інформаційні джерела:
1. Афоніна Е.А. Деякі шляхи подреолання неуспішності // Початкова школа,
2011. - N 6. - С. 26-27.
2. Бабанський Ю.К. Вибрані педагогічні праці // Академія педагогічних наук
СРСР. - М.: Педагогіка, 1989.- С.558.
3. Бурда М.І., Мацько Н.Д. Диференційоване навчання // Рад. школа, 1990. - N
9. - С. 59.
4. Гельмонт А.М. Про причини неуспішності та шляхи їх подолання // А.М.
Гельмонт. - М.: Просвещение, 2004. - С.326.
5. Занков Л.В. Навчання і розвиток // Л.В. Занков.-М.: Педагогіка, 1992.
6. Максимюк С.П. Педагогіка: навчальний посібник. – К.: Кондор, 2009. -С.
670.
7. Негрич О.І. Психолого-педагогічний підхід до вивчення проблеми шкільної
неуспішності// Актуальні проблеми психологічного знання. - М.- 2010. – №
3. – С. 58-61.
8. Онуфрієв А.Ф., Костроміна С.М. Як визначити труднощі в навчанні дітей:
психодіагностичні таблиці, методики; корекційні вправи //А.Ф. Онуфрієв,
С.М. Костроміна. - М .: Видавництво "Ось-89", 1997. - С. 224.
9. Пальчевський С.С. Педагогіка// С.С. Пальчевський. - К.: Каравела, 2007. - С.
576.
10. Шевченко С.Г. Діагностика і корекція затримки психічного розвитку у дітей
//С.Г. Шевченко. – М.: Аркти, 2001.
 133

Сало К.
Факультет української філології
та літературної творчості імені А.Малишка
Науковий керівник:
кандидат педагогічних наук,
доцент Вишківська В.Б.
Сало К.
ДО ПРОБЛЕМИ ГУМАНІЗАЦІЇ ОСВІТИ (НА МАТЕРІАЛАХ ВИВЧЕННЯ
ФІЛОЛОГІЧНИХ ДИСЦИПЛІН)

У статті з’ясовано зміст понять «гуманізація» та гуманітаризація».

Розглянуто проблему запровадження гуманізації та гуманітаризації освіти.
Запропоновано імовірні шляхи реалізації цього процесу.
Ключові слова: гуманізація, гуманітаризація, суспільство, виховання,
педагог, одухотворення обставин життя, національне виховання.

Відповідно до діючого закону України «Про освіту», який передбачає 11-

річну середню освіту, варто погодитись, що дитина проводить у школі той
відрізок життя, який є найбільш сприятливим і фундаментальним для формування
системи людських цінностей. Ні для кого не є секретом, що в епоху надзвичайно
активного і бурхливого технічного прогресу суспільство стало переживати низку
проблем, які ризикують перерости в глобальну катастрофу. Це і емоційна
нестабільність, яка згодом може перетворитись у ворожість до всього людського,
байдужість та пасивність, які стають визначальними факторами у відчуженні від
суспільства, зміна орієнтирів та пріоритетів не на користь моральності, що згодом
призведе до зникнення останніх залишків гуманності у відносинах між людьми, а
як результат і зникнення нормального суспільства загалом.
Від самих витоків педагогічної науки зазначається, що такі категорії, як
виховання та навчання є нерозривно пов’язаними. Але останнім часом стала
просліджуватися така сумна тенденція, як механічне «накачування» дітей
інформацією без урахування будь-яких виховних аспектів. Цей процес поклав
початок кризи системи освіти і звів нанівець одну з її основних функцій–
прилучення молоді до загальнолюдських цінностей.
 134
Подолання такої однобічності відбувається дуже невпевнено упродовж
тривалого часу, залишаючись незавершеним і на початку ХХІ століття. Серед
основних причин такого стану речей – не тільки вади системи освіти, а й
відсутність фундаментальних досліджень у сфері філософії та методології науки,
які покликані запропонувати найбільш ефективні шляхи розв’язання цієї
проблеми на теоретичному рівні.[2]
У світлі таких негативних проявів постає доцільне питання: як же боротися з
цими проблемами і який шлях обрати для їх докорінного знищення? Вже не один
десяток років дослідники з різних сфер науки (психології, педагогіки, філософії,
соціології та ін.) намагаються дати відповідь на це питання. І найбільш
поширеною останнім часом є думка про необхідність гуманізації та
гуманітаризації освіти.
Саме поняття «гуманізація» походить від терміну «гуманізм». В загальному
плані гуманізмом прийнято вважати світогляд, в центрі якого знаходиться ідея
людини як найвищої цінності. Гуманізм стверджує цінність людини як
особистості, її право на свободу, розвиток, вільний прояв своїх здібностей. Отже,
гуманізація — один із нових соціально-педагогічних принципів, який відображає
спрямованість розвитку освіти на гуманні стосунки в суспільстві як
загальнолюдську цінність. Спосіб побудови освітнього середовища на основі
цього принципу, в широкому педагогічному значенні, становить собою зміну
стилю педагогічного спілкування – від авторитарного до демократичного.
Заперечується будь-яке маніпулювання свідомістю вихованців, нав’язування їм
непорушних стереотипів мислення, догм, які не підлягають критиці . Гуманізація
націлена на посилення тих положень вітчизняної й зарубіжної педагогіки, які
орієнтують на повагу до особистості вихованця, формування в нього
самостійності, встановлення гуманних, довірливих стосунків між ним і
вихователем. [3]
Що ж до гуманітаризації, то більшість дослідників визначає цей процес як
один із способів гуманізації, який передбачає підвищення статусу гуманітарних
наук і гуманітарно-орієнтованого вивчення всіх без винятку навчальних
предметів–історії й літератури, фізики й математики, біології й географії тощо.
 135
Головним завданням, яке ставиться перед гуманітаризацією освіти, є
взаємозбагачення та взаємо доповнення знань з окремих предметів, що має
посприяти створенню єдиного образу світу. Така освіта повинна бути спрямована
на розвиток глибоких і дійових знань, мисленнєвих операцій, досвіду творчої
діяльності. Гуманітаризація – це перш за все діалогізація освіти. Лише у такому
випадку освіта буде виконувати своє основне завдання – пристосування до
культури, адже, як вважав М. Бахтін, пристосуватися до культури – означає
вступити у діалог соціальних мов і на основі цього зуміти сказати своє слово.
Одними з перших про гуманітаризацію української освітньої системи (1995)
стали писати С.Гончаренко та Ю.Мальований, яким належить таке її трактування:
«Гуманітаризація передбачає повернення освіти до цілісної картини світу, і перш
за все, світу людини, світу живого і цілісного, до всебічної культури, до
олюднення знань».
Сьогодні освітянам пропонуються два шляхи розв’язання проблеми
гуманізації та гуманітаризації освіти. Перший – суто механічний, екстенсивний,
який зводиться винятково до включення у навчальні плани і програми більшої
кількості гуманітарних і суспільно-політичних предметів. Цей шлях обрали
більшість вищих навчальних закладів України, а також пострадянських країн.
Інший шлях, який, на думку більшості дослідників, є більш плідним, передбачає
докорінні зміни в самому процесі викладання. Досі це було вивчення систем
законів, принципів, формул, основних тверджень, хронології подій і т.д., з якого у
процесі викладання фактично зникала людина (більшою мірою, звісно, це
стосується природничих і технічних наук, хоча досить часто це притаманне і
соціо-гуманітарним наукам). Однак будь-яка наука, і про це не слід забувати, є
історією злетів людського генія, трагедією помилок і оман, результатом
суперництва та співпраці. Тому важливим є не лише донесення до суб’єкта
навчального процесу головних результатів науки, а й можливість розкрити
значення людини в її творенні, а також значення науки у житті людини.[6]
Необхідно так будувати педагогічний процес, щоб вихователь керував
діяльністю дитини, організовуючи його активне самовиховання шляхом
здійснення самостійних і відповідальних вчинків. Педагог-вихователь може і
 136
зобов'язаний допомогти маленькій людині пройти шлях морально-етичного і
соціального розвитку. Виховання не є пристосуванням дітей, підлітків, юнацтва до
готівкових форм соціального буття, до певного стандарту. У результаті
привласнення суспільно вироблених форм і способів діяльності відбувається
подальший розвиток - формування орієнтації дітей на певні цінності,
самостійності у вирішенні складних моральних проблем.
Взагалі, питання гуманізації та гуманітаризації освіти є досить проблемним.
На мою думку, його не можна вирішити ні за день, ні за тиждень, ні за місяць.
Його розв’язання потребує тривалих зусиль, які на сьогоднішній день під силу
здійснити лише освіті. Здійснюючи виховний вплив на підростаюче покоління,
вона закладає фундамент майбутнього гуманного суспільства, про яке в наш час
залишається лише мріяти. Також складність полягає у тому, що гуманізація освіти
– це багатопланове явище, яке здійснюється одночасно на декількох рівнях: у
рамках сімейного і суспільної системи виховання у сфері різноманітних
педагогічних процесів і систем, у практичній діяльності конкретних працівників
освітніх установ.
Досліджуючи проблему гуманізації та гуманітаризації освіти, вчені
виділяють безліч способів вдалого впровадження цього принципу в практику.
Цікавою є думка І. К. Матюші, який однією з необхідних умов реалізації цього
процесу вважає одухотворення обставин життя та найближчого шкільного
середовища.
На жаль, серед значної частини нашого суспільства, ще спостерігається
низький рівень свідомості, а їх дії та вчинки не відповідають народній моралі,
через що рівень духовності в суспільстві бажає кращого. Це, безперечно,
негативно позначається на вихованні молодого покоління. Намітилася тенденція
до морального розкладу. Скажемо прямо: сучасне суспільне середовище морально
й духовно спустошує людей, не сприяє духовному вихованню молодих поколінь.
Оскільки школа є початковим інститутом виховання, саме вона повинна
розібратися в цих складних перипетіях. Педагоги повинні ясно бачити у нашій
повсякденності те, що спричиняє розвиток зла і шукати в житті ті шляхи, які
унеможливлять його існування і відкриють широкі та світлі перспективи.
 137
Боротьба за гуманізацію обставин і суспільного середовища –
невідкладна справа школи і всієї громадськості, настійна вимога нашого часу. В
основі всього змісту навчально-виховної роботи сучасної школи має бути її
стремління зробити обставини й найближче середовище, що оточує дитину,
людяним, гуманним.
Зміст шкільного й позашкільного життя дітей повинен бути не просто
відображенням плану роботи на навчальний рік і на перспективу, а має
відображати глибокі роздуми педагогічного колективу про те, як турбуватися про
духовне збагачення вихованців у школі та найближчому до неї суспільному
середовищі.
Шкільний колектив учителів та учнів має стати наступальною, активно
діючою силою гуманізації та одухотворення навколишнього середовища з тим,
щоб істотно оновити його аж до самих підвалин і утверджувати омріяні людьми
морально-гуманістичні ідеали. Потрібно боротися з різними проявами зла,
причинами що їх породжують, творити добрі справи, благородні діла. Адже від
того, що увійшло в розум і серце дітей з оточуючого середовища вирішальною
мірою залежить, якою людиною стане сьогоднішня дитина.[1]
Я вважаю, що цей аспект у процесі гуманізації освіти посідає надзвичайно
важливе місце. Адже дитина не проводить весь свій час в шкільних класах та
коридорах під наглядом вчителів. В її житті також присутні родина, друзі, знайомі
та й просто чужі люди, які можуть справляти на неї не завжди хороший вплив.
Тому школа повинна приділяти якомога більше уваги тому, в якому середовищі
ростуть її вихованці за межами освітнього закладу і прикладати всіх зусиль, щоб
воно справляло виключно позитивний вплив на становлення майбутнього
гуманіста. Як варіант, за спосіб гуманізації найближчого середовища дитини,
можна використати позакласну роботу. Це можуть бути і різні акції, типу
«Допоможи пенсіонерові», «Благодійність замість квітів» тощо., і зустрічі з
видатними людьми, які займаються суспільно важливими справами, і створення
учнівських організацій, спрямованих на спільну діяльність, і т. п. Оскільки людина
є істотою соціальною, то гуманне оточення є необхідною умовою її духовного
 138
становлення. А позитивно спрямована діяльність самої ж людини є найкращим
способом для створення цього ж гуманного оточення.
Освіта має зв’язок з усіма сферами суспільного життя. Реалізується цей
зв'язок безпосередньо через особистість, включену в економічні, політичні,
духовні, інші соціальні зв'язки. Освіта є єдиною спеціалізованою підсистемою
суспільства, цільова функція якої збігається з метою суспільства. Якщо різні
сфери і галузі господарства виробляють певну матеріальну і духовну продукцію, а
також послуги для людини, то система освіти займається «виробленням» самої
людини, впливаючи на її інтелектуальний, моральний, естетичний і фізичний
розвиток. Це визначає провідну соціальну функцію освіти - гуманістичну.
У питаннях гуманістичної педагогіки досить плідними є праці В. О.
Сухомлинського. Вони ґрунтуються на положенні про самоцінність людини, її
праві на свободу і гідність як неповторної індивідуальності. Він висунув і
розвинув концепцію відносної автономії конкретної особи, її права на вибір на
основі власної совісті.
Одним з найважливіших і водночас найскладніших завдань вихователя, на
думку видатного педагога, є вміння доручити дитину самій собі, допомогти їй у
розвитку власного внутрішнього бачення і на цій основі сприяти становленню її
рефлексивних здатностей. Основою його концепції є повага та довіра до
вихованця та його поглядів, визнання його унікальності та права на власну думку
та вибір.
Здорове, гуманне суспільство, можуть створити лише мудрі, гуманні люди і
закономірно, що таких людей може виховати лише гуманізм. У працях
Сухомлинського головним його джерелом виступає саме постать вчителя.
Вчителя, який вболіває за дитину, її здоров’я, внутрішній світ, життєві ситуації,
що є проявом любові вихователя до вихованця. Така любов дає змогу збагнути
внутрішню сутність дитини, оцінити її поведінку, визначити методи впливу на неї.
Справжній учитель-гуманіст, який зможе виховати своїх учнів у дусі
людинолюбства та моральності, має сам любити дитину незалежно від її
зовнішності, здібностей, поведінки, очікувань від неї в майбутньому.
 139
Це створює атмосферу співпереживання
радості та надії, відіграє важливу роль у
духовному становленні особистості.
Гуманістична основа педагогічної системи В. Сухомлинського полягає у
визнанні цінності людини, її індивідуальної свободи і гідності, права на щасливе ж
иття і творчість, у створенні умов для всебічного гармонійного розвитку
кожної особистості.
Тож В. Сухомлинський визначає такі основні вимоги до виховного процесу:
*любов до кожної дитини;
*повага до дитини як особистості;
*віра в талановитість дитини та її добре начало;
*знання дитини, її душі, прагнень, можливостей;
*піклування про всебічний розвиток особистості;
*розуміння дитини;
*розвиток почуття власної гідності дитини;
*навчання дитини гуманним взаєминам з іншими людьми .[5]
Тож аналізуючи погляди Сухомлинського випливає, що суть гуманізації не
зводиться лише до прямого зв’язку з навчальними предметами. Цей процес в
першу чергу реалізується через стосунки педагога та учня. Якщо вчитель сам не
буде носієм загальнолюдських цінностей, то ніякі вітчизняні чи зарубіжні
методології не допоможуть йому виховувати учнів у дусі гуманізму. Перш за все,
педагог повинен бути достойним прикладом для вихованців. Через свою
поведінку, світоглядні позиції через стосунки з учнями та і взагалі з людьми, він
на практиці має показати, що таке гуманізм. Лише такий вчитель може створити в
класі атмосферу людинолюбства, довіри та взаєморозуміння. І лише такому
вчителю вдасться досягти мети освіти в дусі гуманізму.
Процес гуманізації навчання тісно пов'язаний з гуманітаризацією
національної системи освіти, яка зумовлена не тільки новим її баченням, а також
певними аспектами розвитку сучасного світу в цілому, покликана формувати в
учнів цілісну картину світу, духовність, культуру особистості. Вона також
передбачає глибоке вивчення національної історії, народних традицій, культури
 140
українського народу та їх сприйняття й усвідомлення. Основні напрями
гуманізації та гуманітаризації освіти визначені у Концепції національного
виховання. Відповідно до цього напрямку гуманізації доцільно розглянути
погляди І. Огієнка.
Гуманістичний напрям педагогічної спадщини цього вченого найтісніше
пов’язаний із історією і культурою України. Він глибоко вірив у майбутнє нашого
народу і підкреслював це під час своїх виступів, лекцій, у цілому ряді наукових
праць. Особливої уваги вчений надавав вихованню дітей в родині, яка є джерелом
прищеплення національного духу, високої свідомості і моралі. В праці "Навчаймо
дітей своїх української мови" Огієнко відмічає: "Чого батько та мати навчать у
родині, з тим і в світ піде дитина." Особливу роль у вихованні дітей, вважає
вчений, мають взаємовідносини в сім’ї, любов і доброта, шана старших, повага до
законів. І в цьому найголовніша заслуга матері. Рідна мова в родині, оформлення
житла, одяг, дотримання національних традицій – все це виховує дитину як
справжнього українця.
У школі дитина продовжує формуватись, а для цього треба, щоб вчителі і
батьки були партнерами, постійно допомагали один одному і підтримували у
різних ситуаціях. В школі дитина повинна почувати себе комфортно, радіти тому,
що просувається вперед, відчувати радість від своєї розумової праці.
У гуманістичному вихованні молоді особливу увагу вчений звертає на
рідну мову: "Мова – це не тільки простий символ розуміння, бо вона витворюється
в певній культурі, в певній традиції. В такому разі мова – це найясніший вираз
нашої психіки, це найперша сторожа нашого психічного я... І поки живе мова –
житиме й народ, яко національність" .
Навчання та виховання учнів рідною мовою – необхідна умова людяного
підходу до дітей. І.Огієнко високо цінував і використовував у своїй педагогічній
роботі народні пісні, козацькі думи, щедрівки, прислів’я та приказки. Адже був
глибоко впевнений у тому, що духовність учнів успішно формується тоді, коли всі
види виховання – розумове, моральне, естетичне, трудове та інші – ґрунтуються
на основі національних традицій і звичаїв, культурно-історичного досвіду рідного
народу.
 141
Досліджуючи історію нашого народу, його культури і вірувань І.Огієнко
спрямував результати своїх досліджень на виховання підростаючих поколінь на
традиціях минулих епох. А ознайомлення вихованців з правдивою історією давало
йому можливість формувати у них як словами, так і власними вчинками, протидію
тим факторам, негативність дії яких на виховання він переконливо довів.
Найважливішим у вихованні підростаючого покоління він вважав
усвідомлення ще з раннього віку понять добра і зла. Адже світ, на його думку,
щасливий тоді, коли він наповнений добром, і нещасний при перевазі зла. А
відділити добро від зла може лише сумління, яке І.Огієнко вважав центром
внутрішнього світу особистості, та совість – "сторож вчинків людини". Він вважав
більш вартісною ту людину, у якої розвинуті совість і почуття національної
самосвідомості, аніж інтелігента без цих якостей. Зрадники свого рідного, на його
думку, завжди нещасливі, бо не мають спокійної совісті. Тому будь-які обставини
не можна вважати поважними для зради народу.
Взагалі варто зазначити, що І.Огієнко велику роль у виховному процесі
відводив позитивному прикладу старших. Він радив батькам робити добрі справи
на очах дітей, тобто навчати їх милосердю власним прикладом.[4]
Національно-патріотичне виховання є невід’ємним компонентом гуманізації
освіти. Адже не можна виховати гуманну особистість, не виховуючи в неї любові
до національних традицій, мови, культури історії, менталітету. Це є основою
формування ціннісного ставлення особистості до своєї Батьківщини і, власне,
формування гуманіста та демократа, готового до успадкування духовно-
культурних надбань свого народу.
Важко собі уявити людину, яка переймається проблемами інших, відстоює
справедливість та правду, але взагалі не цінує духовних надбань свого народу,
його мову, традиції. Це просто не можливо, адже на основі любові до минулого,
теперішнього і майбутнього власної держави і формується любов до всього
людяного.
Отже, з огляду на кількість проведених досліджень та написаних праць і
статей присвячених проблемі гуманізації та гуманітаризації освіти, можна прийти
до висновку, що на сьогоднішній день це питання є чи не найактуальнішим в сфері
 142
педагогічних досліджень. І не даремно, адже формування в дитини духовних
цінностей, поваги до прав та поглядів іншої особистості, утвердження моральності
в її поведінці є передумовою того, що вона стане повноцінним членом здорового
суспільства і зможе передати свій досвід іншим. І хто як не школа та вчителі
повинні стати першими провідниками на цьому шляху. Володіючи відповідними
знаннями у сфері педагогіки та психології саме вони, в першу чергу, сприяють
гармонійному та всебічному розвитку особистості.
У процесі виховання гуманіста, вчитель відіграє надзвичайно важливу роль.
І саме на його плечі лягає відповідальність за правильне спрямування учня в
процесі навчання. І за те, чи вдасться йому закінчити навчальний заклад не просто
з набором сухої інформації в голові, а й із системою загальнолюдських цінностей,
сформованих на основі цієї інформації. Тому, задля успішності процесу
гуманізації освіти, необхідно готувати не просто вчителів-носіїв теорії свого
предмету, а справжніх майстрів виховання, які стануть достойним прикладом для
своїх підопічних.
Дослідниками вже визначено ряд необхідних передумов, які забезпечать
вдалу реалізацію процесу гуманізації та гуманітаризації освіти. Але, на жаль цього
не достатньо. По-перше, цей процес не можна зводити до якихось окремих
прийомів, методів чи технологій. В його основі, як вже було сказано, має лежати
зміна особистісних установок вчителя чи вихователя. Крім виконання
універсальних програм, необхідно формувати механізми самонавчання та
самовиховання, враховуючи індивідуальність дитини. А по-другу це питання має
вирішуватись на загальнодержавному рівні. Адже воно вимагає перегляду мети
освіти, способів її реалізації, внесення змін в її зміст та структуру. Хоча, перші
кроки на цьому шляху вже зроблені. Наприклад, Міністерством освіти і науки
України у 2015р. було затверджено концепцію національно-патріотичного
виховання, яка покликана на формування у нинішнього і прийдешніх поколінь
прагнення до власного особистісного розвитку, що спирається на ідеї гуманізму,
соціального добробуту, демократії, свободи, толерантності, справедливості. Але,
звичайно, цього дуже мало для повноцінного впровадження та існування освіти на
 143
гуманістичних засадах. Це рішення влади допомагає реалізувати лише один з
десятків компонентів вдалого здійснення процесу гуманізації навчання.
Спостерігаючи за станом сучасного суспільства, який великою мірою є
наслідком недосконалості системи освіти, стає очевидним, що гуманізація освіти є
нагальною потребою сьогодення і вимагає негайного впровадження в практику.
Адже виховання у підростаючого покоління світоглядних позицій, за якими
людина є найвищою цінністю, здатною до необмеженого розвитку і
самовдосконалення є основою формування здорового суспільства, яке житиме за
законами справедливості, взаємодопомоги і правди. А покласти початок цьому
має не що інше, як правильно організована, гуманізована система освіти.
Використані інформаційні джерела:
1. Матюша К. Одухотворення суспільного середовища – постійна вимога
сьогодення//Гуманізація виховання і навчання в загальноосвітній школі:
навчальний посібник – К. 1995. - С. 140-146.
2. Вовк О. Провідні тенденції гуманізації освіти: теоретичний аналіз//Наукові
записки. Серія «Психолого-педагогічні науки»(Ніжинський державний
університет ім. М. Гоголя) – 2014.- №1. -С. 30-33.
3. Скляр П., Уманська Т.О. Гуманізація» та гуманітаризація: поняття,
співвідношення та шляхи впровадження//http://novyn.kpi.ua/2007-
1/08_Sklyar.pdf – 2006.
4. Мішкурова В.Ф., М. І. Пащенко, Д. І. Пащенко Іван Огієнко про гуманізацію
навчально-виховного процесу//http://novyn.kpi.ua/2007-1/08_Sklyar.pdf – 2001.
5. Кузьмич В. Гуманістичне виховання особистості у педагогічній спадщині А.
Макаренка та В. Сухомлинського//Витоки педагогічної майстерності – 2013.
Випуск 13. - С. 163-167.
6. Радзиняк Т.І. Процеси гуманізації та гуманітаризації освіти\\Матеріали ІХ
МНПК «Гуманізм та освіта»\\ http://conf. vntu.edu. ua/humed /2010/ txt/ radzinak.
php - 2008.
 144

Гаврись В.
Факультет історичної освіти
Науковий керівник:
Кандидат педагогічних наук,
старший викладач Ремньова А.Г.
Гаврись В.
ПРОФЕСІЙНА ГОТОВНІСТЬ ВЧИТЕЛЯ ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ ШКОЛИ
ДО ВПРОВАДЖЕННЯ ІНКЛЮЗИВНОЇ ОСВІТИ

У статті досліджуються питання готовності вчителів загальноосвітньої

школи до інклюзивної освіти, способи підвищення їх рівня компетентності для
роботи з особливими дітьми; розглядаються переваги і недоліки інклюзивної
освіти
Ключові слова: інклюзивна освіта, діти з особливими потребами,
професійна готовність вчителя, переваги та недоліки інклюзивної освіти,
інклюзивний клас.

Інклюзивна освіта – це система освіти, яка покликана надавати можливість

кожній дитині навчатися в загальноосвітньому закладі та створювати максимально
комфортні умови для її навчання, не дивлячись на різного роду фізичні
особливості дитини. Запровадження інклюзивного навчання відкидає усталені
норми освіти, спонукаючи розробляти нові методики, які б поєднували у собі
підходи до навчання і виховання всіх дітей. Організація інклюзивної освіти
пов'язана зі змінами у сучасному суспільстві на рівні моралі і цінностей, у
соціальній сфері та у ставленні до людей з особливими потребами. Завдання
інклюзивного навчання – соціалізація дітей з особливими потребами зі
звичайними дітьми-однолітками, створення належних умов для їх повноцінного
навчання та виховання, надання їм повної загальної середньої освіти на високому
рівні. Запорука успішності інклюзивного навчання – обізнаність вчителя у тій
справі, яку він робить. Тому сьогодні є актуальним питання про підготовку
кваліфікованих педагогів, знавців своєї справи, які б могли адаптувати дитину з
 145
особливими потребами до життя в сучасному світі з усіма його позитивними та
негативними сторонами [1;6].
Проблема готовності вчителя до роботи в системі інклюзивної освіти
постала нещодавно. Але навіть з часу прийняття Постанови Кабінету міністрів
України від 15 серпня 2011 р. № 872 «Про затвердження порядку організації
інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах» [7], питання
якісної роботи вчителя у цьому напрямку залишалося на другому плані. Тільки
тоді, коли з системою інклюзії почали поодиноко працювати, стала очевидною не
підготовленість звичайних вчителів до такого нововведення.
Підтвердженням тому є результати емпіричних досліджень щодо готовності
педагогічних колективів до інклюзивного навчання, які було проведено на базі
Інституту перепідготовки та підвищення кваліфікації Національного
педагогічного університету імені М.П. Драгоманова у 2013- 2014 рр. У
дослідженні брали участь 112 слухачів, які здобували другу вищу освіту.
Більшість опитаних (90,18%) були не готові сприйняти інклюзивне навчання, як
необхідне нововведення, що принесе користь не тільки дітям з особливими
потребами, а й змінить життя всього суспільства. Відповідаючи на поставлене
запитання: «Які складнощі відчувають педагоги у роботі з особливими дітьми в
умовах інклюзивного навчання?» опитані зазначили, що не мають достатнього
рівню знань з корекційної педагогіки, тому мало знайомі з моделями
інклюзивного навчання.[2]
Дослідженням проблеми інклюзивного навчання в останні роки займалися
вітчизняні та зарубіжні вченні, зокрема українські: В.Андрущенко, І.Зязюн,
В.Кремень, Н.Ничкало, В.Олійник, Л.Пуховська, А.Сбруєв, Т.Сорочан,
І.Титаренко; російські: Л.Анциферова, А.Деркач, Е.Зеєр, А.Маркова, Л.Мітіна,
В.Сластьонін, В.Шадріков; американські: Е.Віллегас-Раймерс, Т.Гансер, Т.Гаскей,
Л.Дарлінг-Хаммонд, Т.Коркорен, Дж.Літтл. Але водночас ця проблема є
недостатньо вивченою і потребує подальших теоретичних розробок та аналізу
набутого практичного досвіду у сфері інклюзивного навчання.
 146
Метою статті є розкриття проблеми готовності вчителя до роботи в
системі інклюзивної освіти, розгляд можливих способів професійної підготовки до
інклюзивного навчання, узагальнення інформації про інклюзивну освіту.
Учитель розвиває та удосконалює знання, вміння та навички у процесі своєї
роботи, тому компетентність вчителів у галузі інклюзивного навчання сьогодні
розглядають як суму знань, умінь та навичок у широкому значенні, які вони
набувають у процесі безперервної освіти, як спеціально організованої (через
систему додаткової освіти), так і мимовільної освіти (життєвий досвід, практика).
Дослідники вважають, що впевненість вчителя у правильному навчанні і
вихованні особливих дітей, а також наявність власного досвіду сприятимуть
підвищенню професійної компетентності.
Можна виокремити декілька критеріїв щодо професійної роботи вчителя в
інклюзивній освіті. Найпершим критерієм готовності вчителя до інклюзивної
освіти є інформаційна обізнаність – вчитель має володіти якомога більшим
обсягом інформації про ту структуру освіти в якій працюватиме; володіння
педагогічними методиками – уміння знаходити індивідуальний підхід до кожної
дитини з урахуванням її фізичних особливостей; знання основ корекційної
педагогіки є найважливішим критерієм, бо саме корекційна педагогіка має
широкий спектр знань про роботу з дітьми з особливими потребами; знання
індивідуальних відмінностей дітей з особливими потребамита моральна
налаштованість, адже людина, яка психологічно не готова працювати з
незвичайними дітьми, не зможе повноцінно навчати їх. Також вчитель, який
працює в умовах інклюзивної освіти, повинен бути готовим до моделювання
уроку, використовуючи різні варіанти у процесі навчання та професійній взаємодії
з дітьми з особливими потребами/
Досягнути високого рівня підготовки педагогів для роботи в системі
інклюзивної освіти можна кількома способами:
 індивідуальні – консультації (відділи освіти залучають спеціалістів–
дефектологів для надання методичної допомоги вчителям загальноосвітніх
шкіл);
 147
 групові – майстер-класи (демонстрація фахівцями своєї роботи
групі вчителів, під час якої відбувається обмін ідеями, технологіями та
прийомами роботи);
 масові – семінари, практикуми, конференції (виступи та обговорення,
під час яких вчителі знаходять відповіді на свої запитання).
Успіх підготовки та навчання залежить від розуміння подальшого виду
діяльності, якому вони передували. Учитель не може починати роботу в
інклюзивному класі без чіткого знання його особливостей.[3;5].
Навчання в системі інклюзивної освіти є досить своєрідним, ця своєрідність
проявляється в потребах особливих дітей до навчального плану, індивідуального
способу подачі інформації задля якіснішого засвоєння знань. Всі ці потреби ведуть
за собою норми такого навчання, які відрізняють інклюзивну освіту від інших
систем освіти.
Головними відмінностями інклюзивного навчання є навчальна програма та
підручники для дітей з особливими потребами. Програма для навчання має бути
розроблена індивідуально для кожного з «особливих» учнів, завдання мають
відповідати інтелектуальним можливостям дитини, великий обсяг завдань може
бути альтернативно замінений. Певні вимоги висуваються до підручників:
загальноосвітні школи мають бути забезпеченими підручниками на основі
системи Брайля, також підручники повинні мати аудіо – дублювання, щоб учні
могли водночас читати та слухати один і той самий текст.
У інклюзивному класі для особливих учнів має бути своєрідна система
оцінювання, яка передбачає: використання індивідуальної шкали оцінок у
співвідношенні досягнень і затраченої сили, виставлення щоденних оцінок за
роботу на уроці, акцентування уваги на хороших оцінках, надання можливості
учневі виправити негативну оцінку. Також невід’ємною частиною інклюзивного
навчання є робота в класі, яка вимагає: індивідуальних правил поведінки для
учнів, оцінки організації класу, відсутності в класі відволікаючих предметів,
збереження достатнього місця між партами та підтримка дружньої атмосфери між
учнями. Все це неможливе без участі учителя, так як саме учитель є гарантом
вимог інклюзивного навчання.[1;6].
 148
Досліджуючи проблему інклюзивного навчання варто розглянути його
позитивні та негативні сторони для кожного з учасників цього процесу –
особливих учнів та вчителів. Інклюзивне навчання за своєю ідеологією зроблено
таким чином, що здається ніби мінусів у ньому немає, але якщо почати
безпосередньо працювати в цій системі, то можна відшукати кілька
недосконалостей. Суттєвими недоліками інклюзивного навчання в нашій країні є
відсутність професійних умов розвитку та недостатність фінансування цієї
системи, недостатнє матеріально-технічне забезпечення навчальних закладів.
Окрім правової та фінансової сторони цього питання, можливо, найвагомішим
мінусом системи є непідготовленість суспільства (яка уособлюється в класному
колективі) до прийняття особливих дітей. Якою б дієвою не була реформа,
сприйняття учнями особливої дитини відбувається не одразу, цей процес займає
великий обсяг часу, який може піти не на краще особливій дитині (однолітки
можуть насміхатися з особливого учня, не сприймати його як повноцінного члена
класу). Це в подальшому може вплинути на нестійку психіку «особливої» дитини
та стати приводом для невиважених вчинків.
Окрім суттєвих недоліків система інклюзивної освіти має не менш вагомі
переваги для всіх учасників інклюзивного навчання. Перш за все хочеться
зосередити увагу на таких позитивних зрушеннях для учнів з особливими
освітніми потребами у системі інклюзивного навчання:
 інклюзія допомагає особливій дитині привчитися до звичайного життя,
всебічно розвиватися;
 відбувається встановлення товариських стосунків з ровесниками, піднесення
морального стану цих дітей;
 у дитини з особливими потребами формується позиція рівноправного
громадянина;
 покращується стан здоров’я дітей з особливими потребами.
Важливо також те, що процес навчання за інклюзивної системи спирається
на домінуючі інтереси дитини, її здібності та якості. Таким чином, особлива
дитина може стати повноцінною складовою соціуму, включитися у громадське
життя класу та школи.
 149
Свої переваги інклюзивне навчання має і для вчителів: працюючи в
інклюзивному класі вчитель набагато глибше зрозуміє потреби особливих дітей,
зможе практично застосувати різноманітні педагогічні методи, набути безцінного
досвіду у роботі з дітьми з особливими потребами.[4] Також важливим плюсом
роботи у інклюзивному класі є постійний рух до змін та удосконалення своїх
підходів до навчання, адже у роботі з особливими дітьми не можливо зупинятися
на досягнутому, потрібно розвивати свої навички і кваліфікаційні вміння.
Висновки. Дослідивши проблему готовності вчителя загальноосвітньої
школи до роботи в інклюзивній освіті, ми дійшли висновку, що сьогодні вчителі
мають недостатній рівень професійної готовності для роботи в інклюзивному
класі.На це впливає кілька факторів:
1) недосконалість матеріально-технічної бази та недостатнє фінансування
шкіл, що гальмує розвиток інклюзивної освіти;
2) неналагоджена структура перепідготовки досвідчених вчителів до роботи
в інклюзивному класі, бо саме через незнання та невміння вчитель не може якісно
працювати з «особливими» дітьми;
3) не сформована європейська ментальність людей, адже не всі члени
нашого суспільства можуть прийняти «особливих» дітей, тому що обмежується
упередженим ставленням до них, навіть, не підозрюючи про можливості таких
дітей та їх внесок у суспільство.
З огляду на поступове зародження інклюзивного навчання в Україні, є
сподівання, що ця система удосконалиться, способи професійної підготовки
вчителів примножаться та інклюзивна освіта стане провідною в українських
школах.
Використані інформаційні джерела:
1. Алёхина С.В. Готовность педагогов как основной фактор успешного
инклюзивного процесса в образовании // Психологическая наука и
образование.- 2011.- №1 – с.31-54
2. Бобрицька В.І. Актуальні проблеми інклюзивної освіти в Україні //
Педагогічний процес: теорія і практика.- 2015. − № 5-6 (50-51) – с.9
 150
3. Захарчук М.Є. «Проблеми формування професійної компетентності
викладача в умовах впровадження інклюзивної освіти в Україні». -[Точка
доступу] http://gnpu.edu.ua/files/naukovi%20chitanny/pedagogika/Zaharchuk-
Kluchkovska.htm
4. Інклюзивна освіта: основні положення .-[Електронний ресурс]-
http://www.ussf.kiev.ua/ie_inclusive_education/
5. Колупаєва А.А. Інклюзивна освіта: реалії та перспективи: монографія / А.А.
Колупаєва. – К.: « Самміт - Книга»,2011. – 272 с.
6. На пути к инклюзивной школе – пособие для педагогов. - [Точка доступу] -
https://perspektiva
inva.ru/userfiles/education/publication/na_puti_k_ink_shkole.pdf
7. Про затвердження порядку організації інклюзивного навчання у
загальноосвітніх навчальних закладах: Постанова Кабінету Міністрів
України від 15 серп. 2011р. № 872 // Офіційний вісник України. – 2011. - №
62 – ст. 2475

Наконечний П.
Факультет історичної освіти
кандидат педагогічних наук,
старший викладач Ремньова А.Г.
Наконечний П.
СМАРТФОН В УЧНІВ – ІНСТРУМЕНТ НАВЧАННЯ ЧИ ДОСТУП ДО
РОЗВАГ?

Порушено питання впливу сучасних гаджетів на навчальний процес в

школах. Досліджено позитивні й негативні сторони наявності смартфона в учнів
і можливості його використання.З’ясовано вплив сучасних телефонів на здоров`я
дітей. Зроблено висновок, що варто шукати нові шляхи комунікації дітей з
вчителями, застосовуючи позитивні сторони смартфону.
Ключові слова:смартфон, гаджет, можливості застосування, потенціал,
додатки, інформатизація, прогрес.
 151
В даний час важко уявити людину без мобільного телефону. Ще зовсім
недавно мобільний телефон мали тільки одиниці. Зараз смартфон для багатьох
набув важливого значення. Жодна технологія ще не була настільки популярною:
статистика показує, що близько чотирьох з половиною мільярдів людей
використовують мобільний пристрій. Сьогодні мобільний телефон це не просто
засіб зв'язку. У деяких моделей комунікаторів він максимально наближений за
своїми можливостями до комп'ютера, а у деяких перевершує ПК. Прогрес не
зупинити і ми навіть не помічаємо як швидко ці пристрої займають одне з
провідних місць у нашому житті. З одного боку, смартфон — це ключ до безлічі
розваг, з іншого — суперкомп’ютер у кишені, який має надзвичайний потенціал
саме з освітньої точки зору. Для батьків гаджет – це можливість постійно бути на
зв`язку з дитиною. Та основна проблема не в самому пристрої, а в його
використанні.
Проблема використання сучасних телефонів дітьми з`явилась не так давно.
Починаючи з кінця 20-го - на початку 21-го століття це питання розглядали в своїх
наукових працях С.Батурин, Ю. Бабина, В. Зайцева, В.Маєр, О.Шишов та багато
інших вітчизняних і зарубіжних вчених. У більшості наукових праць вчені
наголошували на шкідливості для здоров`я телефонних пристроїв, а щодо
проблемивідволікання від навчального процесу згадували мало. До того ж така
точка зору є доволі однобокою, адже крім негативних впливів смартфон має
багато корисних функцій, які дозволяють спростити навчальний процес для учня і
вчителя, аледля цього треба вміти правильно ним користуватися.
З огляду на це в даній статті ми спробуємо з`ясувати позитивні й негативні
сторони застосування смартфону в начальному процесі, визначити його вплив на
здоров`я дітей та обґрунтувати доцільність використання сучасних гаджетів в
закладах освіти.
Діти не завжди можуть свідомо прийняти рішення користуватись телефоном
за потребою і це стає справжньою проблемою у школах, де увага на уроках
прикута до гаджетів, а не до вчителів та навчального процесу. Перевагою розвитку
інформаційних технологій часто називають різноманітні додатки і програми, які
дозволяють швидко отримати необхідну інформацію і спрощують вирішення
 152
завдань. Але є ще й інший нюанс: учні, які не докладають особливих зусиль до
навчання, завдяки програмам, що автоматично вирішують завдання з точних наук,
просто відпрацьовують оцінки, але не здобувають реальні знання (не кажучи вже
про те, що таким чином інформація майже не засвоюється).
Безумовно, є діти, які здатні використовувати телефон як інструмент
навчання, але більшість учнів цілковито ігнорує широкі можливості свого
гаджету.Хоча сучасний телефон дає доступ до величезної кількості інформації і
має потенціал для подолання прогалин у загальному рівні освіченості та
успішності, в реальності все відбувається інакше.Навчання вимагає, щоб учні
синтезували інформацію і залишалися при цьому зосередженими на уроці і словах
вчителя. Діти, які мають низький рівень успішності, зазвичай використовують
смартфони виключно для розваг, а не з освітньою метою. Дана тенденція
цілковито знищує всі позитивні переваги від дозволу на використання телефонів у
школі. За словами деяких педагогів дозвіл на смартфони для дітей у класі схожий
на рівноцінний доступ підлітків до цукерок та цигарок: на жаль не вся молодь
достатньо освічена, щоб свідомо використовувати смартфон лише для потреб
навчання.
За даними досліджень Лондонської школи економіки та політичних наук,
практика заборони використання мобільних гаджетів дитиною у школах дозволяє
підвищити успішність навчання в учнів приблизно на 7%[6,с.3]
В Україні заборону на мобільні телефони запровадили у 2007 році, але через
сім років скасували з метою поширення використання інформаційно-
комунікаційних технологій. Учні в середніх класах використовують смартфон як
засіб самоствердження, вихваляючись перевагами свого телефону перед іншими.
Частими стали випадки відео зйомки вчителів під час уроку, глузування з
однокласників за допомогою різноманітних додатків. Телефонні ігри забирають у
дітей вільний час, який вони проводять пасивно і у віртуальному світі. До того ж
«ігри негативно впливають на психіку, викликаючи у дітей жорстокість і
злість»[2,c.84].
Дитина не здатна самостійно усвідомити шкідливість портативних
комп`ютерів. Тому сама наявність мобільного телефону слугує великим
 153
відволікаючим фактором, що суттєво ускладнює навчальний процес і засвоєння
інформації.
Спробуємо розглянути, яким чином смартфон впливає на здоров’я
дитини.Мобільний зв'язок кардинально змінив наше життя. Смартфони активно
займають провідне місце в житті дитини, підлітка, тобто молодого зростаючого
організму, тому вирішувати проблему шкідливого впливу мобільного телефону на
здоров’я просто необхідно. З`ясовуючи вплив сучасних гаджетів на здоров`я дітей
необхідно визначити доцільність їх використання.
За даними дослідників Маєра В.А., Батурина С.О., Бабиної Ю.В., діти
піддаються більш жорсткому і великому електромагнітному впливу, ніж дорослі.
Тканина мозку дітей має більшу провідність, діти мають меншу голову і тонший
череп. Саме тому мозок дітей має більшу схильність до накопичення
несприятливих реакцій в умовах постійних і систематичних опромінень
електромагнітними хвилями. Електромагнітне поле впливає на формування
процесів вищої нервової діяльності.
На даний момент діти користуються мобільними телефонами з раннього
віку, а так як вони будуть використовувати їх і в дорослому віці, то відповідно
термін контакту дітей з електромагнітним випромінюванням буде значно вищим,
ніж у сучасних дорослих.[1,с.6]
Тому викликає особливу тривогу вплив телефону на дитячий організм.
Недостатній розвиток імунної системи є причиною особливо сильного
випромінювання на організм дитини. Величезна шкода завдається мозку дитини,
так як його клітини тільки почали розвиватися і отримувати потрібну для нього
інформацію, а радіохвилі ускладнюють кровообіг, викликають підвищений
кров`яний тиск, скорочення числа червоних кров`яних клітин і руйнування клітин
головного мозку. Таким чином, мобільний телефон завдає відчутних ударів
головному мозку і серцево-судинній та нервовій системам, що безумовно
позначається на успішності учнів.[3,с.7]
Дані дослідники радять дітям і підліткам обмежувати час користування
телефонами, оскільки їхній мозок і нервова система все ще знаходяться в процесі
формування.
 154
Аналіз сучасної літератури з проблеми переваг використання смартфонів
у навчальному процесі свідчить, що багато психологів і педагогів закликають не
боротись з цією проблемою, а направити її у правильне русло. Забравши щось –
потрібно запропонувати цікавіше взамін. Інакше учень і так знайде чим
відволіктись. Краще кожному вчителю вибудовати з класом не заборони, а
домовленості. Проблема, не в тому, що вчитель конкурує за дитячу увагу з
смартфоном, а в тому, що цю конкуренцію забороняють [6,с.4].
Вчитель тепер не єдине джерелом інформації, тому його роль змінюється.
Інтернет дає дітям доступ до безмежної кількості джерел, які потрібно вміти
знайти і критично аналізувати та перевіряти.
Необхідність впровадження інтерактивних технологій є очевидною.
Сучасним вчителям слід бути готовим до кардинальних змін у системі освіти і
покращувати свій рівень технічного розвитку.
На думку американського дослідника Пауля Барвнела з наукового журналу
«The Atlantis» смартфон дає величезний доступ до успішного навчання. Учні
можуть редагувати тексти через мобільні додатки, деякі викладачі дозволяють
своїм студентам використовувати соціальні мережі для створення навчальних груп
з метою колективної роботи над завданнями, для створення презентацій та відео
для наукових експериментів і домашніх завдань. Впроваджуючи смартфони в
освітній процес – кожен учень сприяє світовому технологічному прогресу. Адже
смартфон є дешевшим, доступнішим та дуже часто не менш потужним, ніж
ноутбук чи настільний ПК, і він завжди під рукою [6, с. 4].
На думку вченого Батурина Ю.В проведення уроку повинно орієнтуватись
на забезпечення комфорту для вчителя і учня. Саме тому до переваг використання
смартфону у освітньому процесі слід додати підвищення мотивації учнів до
вивчення предметів під час дистанційного навчання; збільшення можливостей в
отриманні додаткової інформації поза межами навчального закладу; підвищення
інформаційної культури вчителя і продуктивності його роботи внаслідок переходу
до відносин «учень-гаджет-вчитель» [2,с.93].
 155
Проаналізувавши працю Шишова О.В., ми знаходимо ще одну вагому
перевагу смартфону – створення електронних бібліотек. Без сумнівів новий
формат бібліотеки замінить її колишній аналог, адже це:
– можливість доступу до інформації практично в будь-якому місці –
вдома, в навчальній аудиторії, в громадському транспорті та ін..;
– мобільні пристрої в силу розвиненості їх графічних засобів надають
широкі виразні можливості;
– вдале проектування додатку електронної бібліотеки розширює
можливості вивчення і перевірки своїх знань шляхом тестування, або виконання
вправ [5,с.16].
Запропонована методика створення мобільної бібліотеки має кілька переваг.
Для вчителя практично неможливо видати власний навчальний посібник в силу
різних суб`єктивних вимог, які висуваються видавництвами. Використовуючи
мобільний додаток, ми отримуємо продукт з досить привабливими споживчими
якостями: мобільний, зручний, естетичний, багатофункціональний, який через
свою новизну пробуджує мотивацію до навчання. В результаті, кожен вчитель
зможе легко випустити зібрання своїх творів, поповнюючи і редагуючи його в
міру коригування навчальної програми.
Висновки. Динаміка сучасного розвитку цивілізації, прогнозування його
перспектив приводять до висновків, що освітня система, навчальний заклад,
педагогічний колектив, педагог, які ігноруватимуть у своїй діяльності
інноваційний чинник, не тільки будуть відставати від суспільних процесів,
тенденцій, а й формувати підґрунтя розвитку особистості на застарілих
інтелектуальних, духовних, соціальних позиціях. Педагог, який байдужий до
пізнання і використання нового у навчальному процесі, не має майбутнього у
сучасному світі.
Інформатизація є незворотнім процесом, і для того, щоб максимально
виграти від цього, потрібно перебудувати сучасні стереотипи діяльності вчителя.
З стрімким розвитком цивілізації (створенням нових технологій, ускладненням
нових соціальних зв`язків, знань,систем комунікацій) постійно оновлюються
вимоги до якості освіти, одним з найважливіших засобів забезпечення якої є
 156
інноваційність освітнього процесу. Тому варто знайти компроміс:
використовувати переваги смартфону, але водночас слідкувати за його доцільним
використанням. Найпродуктивнішим і оптимальним для вирішення навчальних,
педагогічних і виховних завдань уроку є використання активних методів навчання,
саме тому актуальними сьогодні є сучасні освітні технології, які спрямовані на
організацію діяльності учнів, на розвиток через цю діяльність їх умінь, якостей,
компетенції для активного використання в сучасному інформаційному просторі.
Використані інформаційні джерела:
1. Бабина Ю.В. Электромагнитные излучения: будем ли мы платить за их
вредные воздействия? / Ю.В. Бабина. – Воронеж : Экосинформ, 1999, –13с.
2. Батурин С.О. Сучасні інноваційні технології в шкільній освіті / С.О.
Батурин. – Київ : Фоліо, 2009. – 156 с.
3. Зайцева В.М. Дети и мобильник / В.М. Зайцева. – Москва : Здоровье детей,
2008. – 16 с.
4. Майер В.А. Мобильная связь и ее воздействие / В.А. Майер – Москва:
Знание, 1999. – 84 с.
5. Шишов О.В. Современные технологии и технические средства
информатизации / О.В. Шишов. – Москва : Инфра-М, 2013. – 32 с.
6. Paul Barnwell. Do Smartphones Have a Place in the Classroom? / Barnell Paul. –
The Atlantis, 2016. – 22 с.

Мартинюк М.
Факультет корекційної педагогіки та психології
кандидат педагогічних наук,
старший викладач Ремньова А.Г.
Мартинюк М.
СОЦІАЛЬНЕ ПАРТНЕРСТВО В СИСТЕМІ ДІЯЛЬНОСТІ ДОШКІЛЬНОГО
ЗАКЛАДУ

У статті розглянуто питання соціального партнерства дошкільного

закладу з освітніми установами та соціальними інститутами, визначені
 157
напрямки співпраці дошкільного закладу з іншими установами, проаналізовано
досвід соціальної взаємодії дитячого ясла-садка №27 міста Кам’янського з
різними освітніми і соціальними установами міста та вплив цієї взаємодії на
ефективність виховного процесу в дошкільній установі.
Ключові слова: соціальне партнерство, соціальна взаємодія дошкільний
заклад, виховний процес, принципи соціального партнерства.

Постановка проблеми у загальному вигляді.Проблема соціального

партнерства дошкільного закладу з іншими освітніми установами і соціальними
інститутами є не достатньо вивченою в українській педагогіці. Дошкільні
установи традиційно здійснюють партнерство з найвагомішим соціальним
інститутом - сім'єю дитини. Інші ж соціальні інститути, що володіють величезним
освітнім, культурним, інформаційним потенціалом, залишаються без належної
уваги. Активна соціальна взаємодія дошкільного закладу з позашкільними
установами, загальноосвітніми закладами, закладами культури (міською
бібліотекою, музичною школою) значно б підвищила рівень освітньої та виховної
діяльності у дитячих садках.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Сучасні вчені розробляють
проблему соціального партнерства, але для системи освіти України це явище
досить нове. Аналіз літератури показав, що більшість робіт присвячені питанням
організації, змісту й формам роботи з соціального партнерства шкіл, установ
початкової професійної освіти, вищих навчальних закладів. А проблема
соціального партнерства дошкільних освітніх установ залишається ще мало
дослідженою.
Вагомий внесок в розробку проблеми залучення соціальних партнерів в
сферу дошкільної освіти зробили такі науковці, як Т.І. Андрєєва, Є.П. Арнутова,
Г.В. Атаманчук, Л.А. Боровцов, Г.В. Глушко та ін. Заслуговує на увагу праця
Л.В.Коломійченко, у якій зазначено, що «дошкільним освітнім установам, щоб
успішно вирішувати наявні проблеми у вихованні, освіті, соціалізації дітей, із
«закритої» автономної системи, якою вона було довгі роки, необхідно перейти на
новий рівень взаємодії з середовищем (соціумом), вийти за межі територіальної
 158
обмеженості своєї установи, стати «відкритою системою»[2]. Вчені Т.М.
Захарова, О.Д. Нікольська, І.М. Реморенко, З.А. Ярочкіна у своїх працях
наголошували на тому, що соціальне партнерство дошкільного закладу з іншими
установами сприяє позитивним змінам: підвищенню якості дошкільної освіти,
соціалізації дитини, розвитку особистості дошкільника[1;3;4;5].
Впровадження соціального партнерства освітніх установ і соціальних
інститутів з дошкільними закладами, пошук шляхів визначення соціальних
партнерів дошкільного закладу, розробка форм ефективної співпраці з ними – це
актуальні питання, які потребують вивчення в межах даної проблеми.
Метою статті є визначити напрямки соціального партнерства дошкільного
закладу з іншими установами, проаналізувати досвід соціальної взаємодії
дитячого ясла-садка №27 міста Кам’янського Дніпропетровської області з різними
освітніми і соціальними установами міста, з’ясувати вплив цієї взаємодії на
ефективність виховного процесу в дошкільній установі та на створення
позитивного іміджу дошкільного навчального закладу в місті чи районі.
Виклад основного матеріалу дослідження. Соціальне партнерство у різних
сферах, зокрема й в освіті, нині є потребою часу, коли зрештою прийшло
усвідомлення, що поодинці складно досягти очікувано вагомих результатів.
Поняття соціального партнерства було застосоване спершу в галузі трудового
права як визначенняспівпраці роботодавців, профспілок, громадських об’єднань
тощо. Але згодом межі застосування цього терміну були розширені.
У дошкільній освіті соціальне партнерство може сприяти досягненню
позитивних результатів завдяки тісній співпраці між учасниками освітнього
процесу, органами місцевого самоврядування та виконавчої влади, громадськими
організаціями тощо. Важливо, щоб при цьому всі сторони соціального партнерства
усвідомлювали відповідальність за результати такої співпраці та враховували
наступні принципи взаємодії: взаємовигідності; відкритості; добровільності;
відповідності спільної діяльності нормативній базі кожної із установ-партнерів;
різноманітності застосовуваних технологій.
Визначення соціальних партнерів. Щоб визначити потенційних партнерів
дошкільного навчального закладу, необхідно скласти схему мікрорайону і знайти
 159
на ній установи, організації, заклади, що працюють поблизу та можуть
надавати дитячому садку корисні послуги в освітній та виховній діяльності. Потім
слід запропонувати обраним установам взаємодію. Якщо установи і заклади –
потенційні партнери погоджуються на пропозицію дошкільного закладу, з ними
потрібно укласти угоду про співпрацю, скласти план спільної діяльності. Важливо,
що для реалізації укладених угод та планів узгоджених дій партнерам не потрібно
створювати щось нове. Вони можуть опиратися на власний напрацьований досвід,
дещо видозмінивши його з огляду на конкретні потреби. При цьому головним має
бути визначення загальних цілей та обрання форм взаємодії між соціальними
партнерами.
Таким шляхом пошуку партнерів та залучення до спільної діяльності
установ освіти і культури пішли на Дніпропетровщині в комунальному закладі
«Дошкільний навчальний заклад (ясла-садок) – центр розвитку дитини № 27
«Орлятко» Кам’янської міської ради (завідуюча Н.В.Мартинюк). У 2009 році,
вивчивши карту мікрорайону, в якому функціонує заклад, адміністрація закладу
звернулась із пропозицією про співпрацю до наступних установ: середня
загальноосвітня школа № 40 Кам’янської міської ради, позашкільний заклад
«Станція юних техніків» Кам’янської міської ради, початковий спеціалізований
мистецький навчальний заклад «Дитяча музична школа №6» Кам’янської міської
ради, бібліотека-філія №8 центральної бібліотечної системи м. Кам’янського.
Звичайно, певна спільна робота даного дитячого садка з вказаними закладами
велася й раніше, але вона не була цілеспрямованою і систематичною, носила
епізодичний характер.
Співпраця із загальноосвітньою школою. Будь-який дошкільний і
загальноосвітній заклади, які функціонують поруч,завжди мають на меті створити
умови щодо забезпечення наступності дошкільної та початкової шкільної освіти.
Саме в цій справізавдяки соціальному партнерству стає можливим вирішення
таких завдань:
 підготовка дітей старшого дошкільного віку до шкільного навчання;
 здійснення моніторингу адаптаційних процесів дітей — випускників
дошкільного навчального закладу;
 160
 коригування розвитку дітей старшого дошкільного віку за результатами
аналізу моніторингових досліджень у загальноосвітньому навчальному
закладі;
 налагодження діагностико-корекційної діяльності спеціалістів вузького
профілю між дошкільним закладом компенсуючого типу та школою.
Однією із найбільш важливих форм співпраці дошкільного закладу
загального чи компенсуючого типу із загальноосвітнім закладом може бути
спільна робота соціально-психологічної та корекційної служб. Так, з метою
наступності у роботі практичного психолога, соціального педагога, вчителів
логопедів і дефектологів дошкільного закладу – центру розвитку дитини №27
«Орлятко» і середньої загальноосвітньої школи №40 м. Кам’янського
Дніпропетровської області постійно проводяться спільні психолого-медико-
педагогічні консиліуми, де кожен із присутніх фахівців дошкільної установинадає
в межах своїх повноважень інформацію щодо фізичних і психологічних
особливостей вихованців – майбутніх першокласників, динаміки їх розвитку,
ділиться власним досвідом (методами, прийомами виховної роботи з конкретними
дітьми, які дають найкращі результати).
З метою ознайомлення дітей старшого дошкільного віку зі школою, з
правилами поведінки в класі, вихователь-методист школи і заступник директора з
навчально-виховної роботи початкової ланки школи організовують екскурсії для
майбутніх першокласників до школи. Такі екскурсії проводяться в присутності
батьків, щоб заспокоїти тих мам і тат, які занадто хвилюються за перехід своєї
дитини із дитсадка до першого класу, не можуть визначитись, чи потрібно дитині
йти до школи з шести років, чи залишитись у дошкільному закладі до семирічного
віку.
Якщо у школі є краєзнавчий музей чи музей історії школи, то дитсадок і
школа можуть організувати екскурсії до нього для дошкільнят. Такі екскурсії
щороку проводять для малечі вищезазначеного ДНЗ-ЦРД № 27 «Орлятко» учні
середньої загальноосвітньої школи № 40 м. Кам’янського. Як правило,
екскурсоводами у школі є учні. Вони у доступній для дітей-шестирічок формі
 161
знайомлять старших дошкільнят з цікавими подіями, які відбувалися протягом
останніх десятиліть у школі та місті.
Разом зі школою дошкільний заклад може брати участь і в заходах, які
організовує міська рада, адміністрація району. Наприклад, коли у Дніпровському
районі м. Кам’янського міська рада відкривала дитячий ігровий майданчик,
підготовкою до його відкриття займалися спільно ДНЗ-ЦРД № 27 «Орлятко» та
СЗШ № 40. Садок і школа разом готували сценарій відкриття, поряд виступали
малеча дитсадочка і школярі. На саме свято відкриття було запрошено батьків і
вихованців дошкільного закладу, а також учнів школи.
ДНЗ-ЦРД № 27 «Орлятко» й СЗШ № 40 завжди разом готують роботи на
виставки-ярмарки, які проходять в Дніпровському районі міста, спільно беруть
участь в концертах-поздоровленнях ветеранів війни до Дня пам’яті та
примирення, у заходах до Дня Прапора, Дня незалежності, Дня міста.
Соціальне партнерство із музичною школою. Оскільки в кожному
дошкільному навчальному закладі і, зокрема в закладі компенсуючого типу,
значна увага приділяється музичному, художньо-естетичному, мовленнєвому
розвитку дітей, то тісне соціальне партнерство необхідно налагоджувати з
музичною школою.Співпраця з музичною школою може бути проведена за
кількома напрямками.
По-перше, це розвиток музичних здібностей дошкільнят, ознайомлення їх з
музичними інструментами, формування у малят вмінь слухати і розуміти музику,
захоплюватися красою звучання дитячих класичних і сучасних музичних творів.
Цю роботу можливо здійснювати шляхом проведення у дитячому садочку
музичних розваг, які підготують педагоги і вихованці музичної школи. Також
можливе відвідування дошкільнятами уроків та концертів у музичній школі.
По-друге, важливим елементом співпраці має стати робота з батьками.
Проведення батьківських зборів, під час яких доповіді, майстер-класи,
розігрування ситуацій для обговорення, підготовлені педагогами дошкільного
закладу, будуть перемежовуватись з вікторинами, анкетами, конкурсами знавців
музики, які запропонують батькам учителі музичної школи; музичні виступи,
підготовлені спільно дошкільним закладом і музичною школою, - з однієї сторони
 162
підвищують імідж дитсадка і закладу культури, з іншої – викликають у батьків
бажання залучити свою дитину до занять музикою і співами.
По-третє, у тісній співпраці з музичною школою дошкільний заклад на
більш високому рівні зможе підготувати свята і розваги. Наприклад, у ДНЗ-ЦРД
№ 27 «Орлятко» разом з ПСМНЗ «ДМШ № 6» м. Кам’янського знайшли своє
визнання і стали традиційними програмові (осінні, новорічні, весняні) заходи, які
педагогічні колективи цих закладів спільно готують і проводять у дитячому
садочку - День дошкілля (до Дня працівників дошкільної освіти України), День
Доброти (до Міжнародного Дня людей з інвалідністю), музично-театралізовані
розваги до Дня захисту дитини; а у музичній школі - Свято Стрітення, спільний
звітний концерт для батьків і громадськості наприкінці навчального року.
Спільна діяльність з міською бібліотекою. Одним із завдань дошкільного
закладу є виховання дітей на кращих зразках дитячої художньої літератури, перше
ознайомлення дошкільнят з письменниками і поетами, їх життєвим і творчим
шляхом, надання знань батькам про методи і прийоми, за допомогою яких у
дитини можна викликати інтерес до книги та читання. Вірними помічниками
дошкільному закладу у цій справі можуть стати працівники міської (сільської)
бібліотеки чи її філії. З метою залучення майбутніх читачів до відвідування
бібліотеки її співробітники можуть запросити вихованців разом з вихователями на
літературні читання для малят, присвячені визначним датам, цікавим подіям,
відомим людям.
У дошкільному закладі – центрі розвитку дитини №27 «Орлятко»
Кам’янської міської ради вихователі груп разом з працівниками бібліотеки-філії
№8 міської центральної бібліотечної системи згідно заздалегідь складеного плану
проводять заняття з художньої літератури, організовують літературні вечори для
батьків та їх дітей, готують виставки в дитячому садочку до знаменних дат.
Великою допомогою від бібліотеки може бути участь її працівників у
підготовці і проведенні Тижнів безпеки, Місячника вивчення правил дорожнього
руху. Разом працівники дошкільної установи і бібліотеки проведуть вікторини,
конкурси малюнків. Для прикладу, вихователі ДНЗ-ЦРД №27 «Орлятко» і
співробітники бібліотеки-філії ЦБС №8 м. Кам’янського щороку в жовтні та квітні
 163
під час проведення Тижнів безпеки спільно організовують з дітьми перегляд
слайдів і мультфільмів означеної тематики, готують театралізовані дійства на тему
безпечного поводження з вогнем, небезпечними предметами, незнайомими
людьми. Звичайно, всі ці форми роботи могли б підготувати і провести самі
педагоги дошкільного закладу, але з допомогою соціальних партнерів така
діяльність організовується яскравіше, краще запам’ятовується дітям, викликає
задоволення і подяку батьків.
Співпраця дошкільного і позашкільного закладів. З метою виконання
одного із пріоритетних завдань сучасних дошкільних закладів - патріотичного
виховання дітей, формування у дошкільнят знань про історію рідного краю,
ремесла і заняття прадідів, прищеплення любові до рідної землі дошкільна
установа може співпрацювати з позашкільним закладом, який діє у місті чи в
районі. В такому напрямку тісно співпрацює з позашкільним закладом «Станція
юних техніків» Кам’янської міської ради (далі - СЮТ) педагогічний колектив
ДНЗ-ЦРД № 27 «Орлятко». Спочатку, коли адміністрація дошкільного закладу
звернулась до позашкільної установи з пропозицією про співпрацю, виникало
питання: яким чином можна спільно діяти цим двом установам, адже в дитячому
садку виховуються діти до 6 (7) років, а позашкільний заклад має програми для
організації роботи гуртків учнів початкової та середньої школи. Але шлях для
співпраці знайшли. Колективи уклали угоду про соціальне партнерство і у плані
на навчальний рік зазначили, що основними видами спільної діяльності протягом
початкового етапу соціальної взаємодії будуть екскурсії для дошкільнят та їх
батьків на виставки робіт вихованців станції юних техніків, майстер-класи
педагогів СЮТ для педагогічних працівників дитсадка, вивчення думки
батьківської громадськості дошкільного закладу щодо напряму діяльності гуртка
від позашкільної установи в дитячому садочку.
Протягом першого року співпраці дошкільна й позашкільна установи разом
підбирали програми відповідно до запиту батьків дошкільнят щодо організації
діяльності гуртка для дітей 5-6 років, розробляли план роботи гуртка на рік.
Напередодні наступного навчального року вихователь-методист ДНЗ-ЦРД № 27
«Орлятко» і заступник директора СЮТ узгодили програму і план роботи гуртка
 164
прикладного спрямування «Умілі долоньки» для дітей 5-6-річного віку в
міському управлінні освіти і науки. На початку нового навчального року заклади
спільно провели батьківські збори і повідомили батьків, що гурток в дитсадку
діятиме виключно на безоплатній основі згідно угоди про співпрацю.
Графік роботи гуртка був спланований адміністраціями двох закладів так,
аби його діяльність не заважала організовувати в другу половину дня самостійну
ігрову, трудову, колективну діяльність дітей в групах, надавала можливість
вихованцям закріпити уміння і навички, здобуті під час занять з аплікації,
ліплення, конструювання з вихователями, і отримати в гуртку новий досвід роботи
з папером, покидьковим матеріалом, не передбачений програмовими вимогами.
Окрім того, розкладом дошкільного закладу було передбачено, що під час
діяльності гуртка вихователі матимуть можливість організувати індивідуальну
роботу з тими дітьми, які залишаться в групі. Така організація другої половини
дня в дошкільній установі виявилась зручною в роботі вихователів з дітьми, що
потребують індивідуальної допомоги педагогів.
Надзвичайно позитивним у цій спільній роботі стало те, що батьки були
задоволені додатковою діяльністю дітей в садочку і виявили вдячність
дошкільному і позашкільному закладам за небайдужість, бажання знайти нові
цікаві форми роботи з дітьми, безкорисливість цієї важливої для формування
маленької особистості справи.
Висновки.У діяльності сучасного дошкільного навчального
закладуособливе місце належить створенню умов для співпраці колективу
установи з іншими закладами міста чи району з метою підвищення ефективності
виховного процесу. Адміністрація і колектив дошкільної установи мають
усвідомити, що завдяки ефективній співпраці з іншими навчальними закладами та
установами культури можна значно примножити успіхи і досягнення всіх
учасників соціального партнерства. Звичайно, результати соціального партнерства
стануть помітними у дошкільному закладі не одразу, а через певний час. Проте, на
прикладі ДНЗ-ЦРД №27 «Орлятко» (завідуюча Мартинюк Н.В.) міста
Кам’янського Дніпропетровської області можемо стверджувати, що на кожному
етапі співпраці з партнерами є можливим досягати цілісного бачення подальшої
 165
діяльності, визначати, якому напряму роботи приділяти більше уваги. Від такої
систематизованої, цілеспрямованої спільної роботи кількох установ в місті (селі),
районі виграють усі учасники соціального партнерства. Дошкільний заклад, який
матиме соціальних партнерів, отримає їх підтримку, вирізнятиметься серед інших
дошкільних установ формуванням і впровадженням нової концепції діяльності. До
такого дитячого садочка батьки вестимуть дитину з впевненістю, що виховання їх
маляти шляхом різноманітних, цікавих спільних форм роботи закладу з іншими
установами у цьому дитсадку буде ефективнішим і подарує вихованцям чимало
приємних емоцій та знань.
Використані інформаційні джерела:

1. Бєлкіна В.М., Захарова Т.М. Освітній простір дошкільного закладу як

фактор соціалізації дошкільника (Електронний ресурс).- Режим доступу:
https://elibrary.ru/item.asp?id=25897772
2. Коломийченко Л.В. Социальное развитие детей дошкольного возраста в
культурологической парадигме образования. – Пермь. – 2008. – 404 с.
3. Нікольська О.Д. Організація соціально-педагогічного партнерства як
фактора підвищення якості дошкільної освіти: автореферат дисертації:
автореферат дисертації на здобуттявченого ступеня кандидата педагогічних
наук: (Електронний ресурс). – Режим доступу: http:// revolution. allbest. ru/
sociology/00697662_1.html
4. Реморенко И.М. «Социальное партнерство» в образовании: понятие и
деятельность// Новый город: образование для изменения качества жизни. -
М.; СПб.: Югорск, 2003. – 128 с.
5. Ярочкіна З.А. Соціальне партнерство як спосіб соціалізації дитини
(Електронний ресурс) / З.А. Ярочкина. - Режим доступу: http:// www.
ayalyalakansko.kz/ru/fands/31.shtml.
 166

Поліщук А.
Факультет історичної освіти
Кандидат педагогічних наук,
старший викладач Ремньова А.Г.
Поліщук А.
САМООСВІТА У СИСТЕМІ ФОРМУВАННЯ ПЕДАГОГІЧНОЇ
КОМПЕТЕНТНОСТІ ВЧИТЕЛЯ

У статті розглядаються проблеми розвитку професійної компетентності

вчителя. Аналізуються особливості розвитку самоосвіти та самонавчання у
педагогічній професії.
Ключові слова: вчитель, педагогічна компетентність, самоосвіта,
самовиховання, навчання, педагог.

Постановка проблеми у загальному вигляді. Проблема розвитку

професіоналізму вчителя належить до розряду «вічних» проблем. Аналіз наукової
літератури підтверджує, що своїми коренями вона сягає далекого минулого. Ще
античні філософи вказували на важливість роботи вчителя,зокрема Платон писав:
«... ця посада набагато вагоміша за найвищі посади в державі» [3]. Видатний
український педагог В.О. Сухомлинський підкреслював значущістьособистості
вчителя: «Я сказав би, що пізнання дитячого світу починається з пізнання людини,
а людина відкривається перед дитиною в образі матері, батька й вчителя»[5]. У
наш час залишається актуальним питання про конкурентоздатність спеціалістів у
сфері педагогіки в умовах ринкової економіки. Одним зі шляхів вирішення даної
проблеми є підвищення рівня знань вчителя. Основи професійної компетентності
педагога мають ґрунтуватися на ідеї гуманізації та гуманітаризації освіти. Це
дозволить підготувати інтелігентного вчителя, здатного зацікавити дітей
навчальним матеріалом, ефективно їх навчати та при цьому виховувати в учнів
позитивні якості своєю особистістю.
Актуальність даної теми обумовлена тим, що якісна освіта неможлива без
особистісного зростання, прагнення до розширення власної обізнаності,
 167
вдосконалення умінь і навичок, які в педагогічній діяльності стануть
провідними в роботі з учнями та в навчальному колективі. Проблема розвитку
людини в сучасних умовах неможлива без самостійної продуктивної праці, бо з
плином часу світ розвивається, тому вчителю необхідно встигати слідкувати за
тенденціями розвитку науки. Учні мають здобувати нові знання, знайомитися з
сучасними науковими досягненнями і лише компетентний та обізнаний вчитель
може це забезпечити.
Аналіз дослідженьі публікацій, в яких започатковано розв’язання даної
проблеми. Останнім часом проблема професійної компетентності вчителя
перебуває в центрі дослідження науковців. Питання професійної компетентності
були предметом наукового пошуку вчених Н. Бабенко, О. Болгар, Л. Буркова, А.
Веремчук, Г. Мешко, С. Ніколаєнко, А. Радченко, Л. Савченко, З. Шевців та
інших. Статті та навчальні підручники, які написані вказаними авторами для всіх
категорій учителів розкривають дану тему, висвітлюють етапи та результати
професійного саморозвитку педагогів. Але в суспільному житті нашої держави та
в освіті відбуваються постійні зміни, що потребують теоретичного осмислення та
аналізу набутого вчителями практичного досвіду в сфері педагогічної
компетентності.
Мета статті полягає у тому, щоб розглянути питання педагогічної
компетентності вчителя та роль самоосвіти педагога у його професійній
підготовці, визначити джерела і результати самоосвіти вчителя.
Виклад основного матеріалу. Компетентність — знання та досвід, якими
володіє майстер у своїй професійній справі. Компетентним може бути тільки той,
хто вміло і правильно виконує певні функції.
Педагогічна компетентність учителя — це єдність його теоретичної та
практичної готовності до здійснення педагогічної діяльності, володіння
теоретичними знаннями та вміннями, які забезпечують наставника вдалою
формою роботи [6]. А також компетентний педагог – це такий спеціаліст, котрий
володіє широкими знаннями з будь-якого предмета шкільного курсу навчання.
Самоосвіта — самостійний розвиток людини під час якого вона поглиблено,
ефективно й наполегливо вивчає науку, яка їй необхідна [3]. Одним із показників
 168
педагогічної компетентності вчителя є прагнення до збагачення та розвитку.
Кожен вихователь, який поважає себе і власну справу, пам’ятає,що освіта, яку він
отримав, являється лише закладеним фундаментом до початку тривалого навчання
протягом усього життя.
Педагог — професія багатогранна. Він не може розбиратися тільки в чомусь
одному. Школярі, яких він навчає, прагнуть до пізнання найменших деталей,
закономірностей, причин та функцій сучасного світу. Ось це і вимагає від
наставника постійного збагачення, щоб його учні навіть не сумнівалися у його
знаннях. Тому самонавчання — показник педагогічної компетентності, який
виявляється в прагненні до зростання, збагачення, розвитку своєї особистості.
''Найкраща освіта — це самоосвіта'' — слова великого педагога Василя
Сухомлинського залишаються сьогодні актуальними.
Зміст понять самоосвіта, самовиховання і саморозвиток вже закладений в
коренях цих дефініцій: людина щось робить самостійно, без допомоги інших. Сам
себе навчає і розвиває. Ці два процеси є найбільш актуальними, вдалими та
ефективними способами осягнення цього світу, одначе далеко не всі це розуміють.
Самовиховання — систематична безперервна праця індивіда, націлена на
створення і вдосконалення позитивних якостей та подолання негативних, яка бере
свій початок ще у підлітковому віці, коли дитина починає усвідомлювати себе як
особистість, розуміє, що вона являється частиною суспільства,аналізує свою
поведінку і вчинки. Самовиховання нерозривно пов'язане з самостійним
оцінюванням та самоаналізом, що покладає перший крок до розвитку самого себе.
Воно може бути направлене на виховання власного інтелекту, сили волі та
почуттів. Один з елементів самовиховання є регулювання свого внутрішнього
світу, що спрямованена його пізнання та вивчення самого себе, на те, щоб зробити
себе кращим та досконалішим. Самовиховання — це основний компонент у
власному вихованні. Воно розпочинається на основі розуміння своїх теперішніх
можливостей та перспектив, які повинні з'явитися у педагога як у професіонала і
знавця власної справи. Кожному вчителю важливо усвідомити, яким є ''Я —
реальний'' і ''Я — майбутній'', тобто ким ти є зараз і ким хочеш бути.
 169
Для педагога праця над собою — один із головних чинників набуття і
збереження професіоналізму. Він повинен розуміти, що ефективність його роботи
залежить від уміння ''збирати всі свої сили в кулак'' для постійної інтелектуальної
праці. Він має навчитися поетапно вибудовувати свою діяльність, удосконалювати
свою майстерність, вгамовувати свої негативні емоції під час неперервної
діяльності та підготовки до майбутнього уроку, керувати своїм психічним станом.
Кожен вчитель мусить усвідомлювати наслідки власної поведінки: що він сказав,
зробив, чи ту інтонацію вжив при розмові з колегами та людьми, яких він навчає,
стримує він свої негативні емоції під час дебатів, дискусій, суперечок на
педагогічних радах, семінарах або ні. А.С. Макаренко стверджував, що для нього,
в його практиці та й для інших педагогів «стали вирішальними такі "дрібниці", як
стояти, сидіти, підвестися зі стільця, з-за стола, як підвищити голос, усміхнутися,
подивитись»[1].
Люди, що нас оточують, постійно оцінюють кожну нашу дію, кожне наше
слово. Особливо це стосується вихованців. Вони хочуть бачити в поведінці
вчителя ті якості, які б кожен міг собі перейняти. Справді, Антон Семенович
неодноразово підкреслював необхідність для вчителя володіти формами
організації власної поведінки та впливу на учня. Він увів для позначення цього
явища поняття "педагогічна техніка", яке має нагадувати педагогові про
необхідність дбати не лише про сутність нашої діяльності, а й про форму вияву
власних намірів, свого духовного потенціалу. Адже «вихованець сприймає вашу
душу та думки не тому, що знає ваш внутрішній світ, а тому, що бачить вас,
слухає вас»[1].
Існують випадки, коли педагоги щойно розпочавши свою педагогічну
діяльність, виявляють байдужість до самовиховання і навчання. Така тенденція
збільшується щороку. Вони не вмотивовані, їх пригнічують проблеми на роботі:
виснаження сил на уроках, невміння розпоряджатися власним часом,
незадоволення працею керівництва та ін. Тому вони навіть не замислюютьсяпро
самоосвіту. Без цього компоненту людина як вчитель згасає, адже навчання дітей
стоїть поруч з власним вдосконаленням. Головним є те, що потенційний запас сил
у людини надзвичайно широкий. Навіть звичайний працівник у сфері
 170
вчителювання і викладання, маючи лише бажання, може розвивати ці здібності
отримуючимаксимальний ефект та результат.
Кожен вихователь повинен прагнути досягти вершин професіоналізму,
ідеалів культури та творчої самореалізації. Важливо проводити постійний аналіз
власної роботи, розуміти чи відбувається він ефективно, впевнено і вдало. Для
того, щоб наблизити свою роботу до максимального ефекту треба мати вміння
керувати власним розвитком. Чи стане вчитель справжнім майстром у
педагогічній діяльності залежить від його вміння вдосконалювати власніпотреби,
установки та інтереси, а також від того, чи поставив він за мету розвиватися,
вдосконалюватися, поглиблювати свою мудрість щоразу, як тільки випадає
можливість. Треба розвивати ті здібності, які формують спеціаліста, професіонала,
справжнього фахівця своєї справи. Самовиховання має бути головною частиною
життя вчителя.
Однією із провідних складових самовиховання є самопізнання – процес
цілеспрямованого отримання інформації про розвиток якостей своєї особистості,
складна психологічна дія, якої треба спеціально навчатися. «Пізнай себе — і ти
пізнаєш світ», — говорили давні мислителі, підкреслюючи важливість і складність
цього процесу. Через самоспостереження, самоаналіз, самооцінку, людина
постійно пізнає себе.
На даний момент проблема самоосвіти вчителя стала особливо актуальною.
Педагогам пропонується великий спектр послуг отримання різноманітної
інформації: підвищення кваліфікації в різних навчальних закладах, семінари,
лекції, наукова література. Вчитель постійно здобуває знання з різноманітних
джерел, використовує здобуту інформацію в своїй професійній діяльності, для
розвитку свого інтелекту, духовності та життєдіяльності. Приклади джерел
самоосвіти: конференції, семінари, курси різних напрямків (як педагогічних, так і
з викладання свого предмету), курси підвищення телекомунікації, заочне навчання
в навчальному закладі, телебачення, газети, інтернет, відео, аудіо інформація на
електронних носіях, екскурсії в музеї, відвідування виставок, наукова
література.[2]Самоосвіта є доступною, але не легкою. Тільки цілеспрямований та
вмотивований педагог зможе навчитися самостійній освіті. Це повинно бути
 171
звичкою, стилем життя, адже якщо самостійне навчання ввійде в
повсякденність як обов’язкова її частина, то з кожним днем вчитель ставатиме на
одну сходинку вище і через певний час, він зрозуміє, що не стоїть на місці, тим
самим може показати приклад всьому навколишньому суспільству. Постійна
самоосвіта — це та форма навчання, яка допоможе вчителю не відстати від
локомотива сучасності. «Якщо не хочеш відставати, мусиш рухатись вперед».
Будь яка діяльність не може мати сенсу, якщо в ній не планується кінцевий
продукт. Тому вчитель повинен мати список власних результатів та досягнень, які
сприяють особистісному і професійному зростанню. Він повинен контролювати
свої дії й систематично їх оцінювати. Самоусвідомлення дій, процесів єодним з
етапів контролю над самим собою, щоб досягти конкретних цілей. Результати
самоосвіти та власного збагачення можуть бути такими: написання статей з
відкриттями певних педагогічних процесів задля полегшення роботи вчителя;
написання статей на наукові теми; відкриті виступи перед викладачами,
науковцями, діячами мистецтва; проведення тренінгів, семінарів, конференцій,
відкритих уроків перед широким загалом вчителів; участь у дебатах; створення
власних педагогічних розробок.
Самоосвіта може бути продуктивною, якщо педагог володіє можливостями
аналізувати власні вчинки та діяльність; активно розвивати в собі позитивні
якості: цілеспрямованість, організованість, впевненість; раціонально
використовувати свій час; вгамовувати свої негативні емоції, які виникають під
час небажання продовжувати роботу над собою; прагне кращого і вмотивованість
його ніколи не покидає. Варто пам'ятати, що самоосвіта являється важливим
фактором завдяки якому розвивається уява, пам'ять, мислення, а також є
необхідною умовою зростання рівня кваліфікації вчителя.
Професійна діяльність супроводжується змінами в особистості педагога –
відбувається прискорений розвиток власних якостей, що сприяють успішній
педагогічній діяльності. Позитивний вплив професії на особистість педагога
виявляється у формуванні професійної самосвідомості, педагогічного мислення,
оволодінні педагогічною майстерністю. Результат вдосконалення самого себе
повинен впливати на позитивну динаміку роботи учнів, адже завдання вчителя —
 172
це збагатити дитину розумом і духовністю. Вчитель розвивається разом зі
своїми дітьми. Розвиток учня повністю залежить від його наставника. Чим
багатший вчитель, тим і дитина розумніша. Суспільство чекає людей, які ввібрали
б у себе знання, набуті попередніми поколіннями, і були готові розвивати
виробництво, науку і мистецтво далі. Такими людьми є Вчителі.
Висновки. Професіоналізм вчителя не може обмежуватися тільки знаннями
з того предмету, що він викладає.Педагог повинен постійно вдосконалювати
власні якості, регулювати внутрішній світ, проводити аналіз виконаної роботи,
дій, систематично працювати над собою. Самоосвіта — стрижнева частина
педагогічної роботи. Провідні вчені відводять їй перше місце в педагогічній
компетентності, адже без розвитку власних якостей покращувати свою
педагогічну майстерність неможливо. Тому розвиток наукових здібностей,
прагнення бути на сходинку вище, поглиблення набутих знань – це дорога до
педагогічної вершини. Шляхом постійного розвитку інтелектуальних здібностей
вчитель вдосконалює та розвиває вже набуті риси або здобуває нові. Він повинен
пам'ятати, що без особистісного зростання він не зможе реалізовувати власну
педагогічну діяльність. Самоосвіта педагога — ефективний засіб забезпечення
якості освіти. Тому їй має бути відведене належне місце у формуванні
педагогічної компетентності вчителя.
Використані інформаційні джерела:
1. Макаренко А.С. Деякі висновки з мого педагогічною досвіду/ А.С.
Макаренко. — Москва: Радянська книга, 1972. — 99 с.
2. Мешко Г.М. Вступ до педагогічної професії: Навчальний посібник / Г.М.
Мешко. – К.: «Академвидав», 2012. – 132 с.
3. Російський педагогічний словник / [уклад. Броніков А.П.]. — К. : Радянська
книга, 1993. — 254 с.
4. Сухомлинський В.О. 100 порад учителеві / В.О. Сухомлинський. — Москва:
Радянська школа, 1988. — 202 с.
5. Сухомлинський В.О. Серце віддаю дітям / В.О. Сухомлинський — Москва:
Радянська школа, 1988. — 167 с.
 173
6. Український педагогічний словник / [уклад. Гончаренко С.У. та ін.]. —
К.: Либідь, 1997. — 186 c.

Банак В.
Фізико-математичний факультет
Науковий керівник:
кандидат педагогічних наук,
доцент Кушнірук С.А.
Банак В.
ПЕДАГОГІЧНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ (НА ПРИКЛАДІ ДІЯЛЬНОСТІ
ВЧИТЕЛЯ МАТЕМАТИКИ)

Кожен із нас має своїх кумирів. Досить часто, такими кумирами стають
люди, з якими ми безпосередньо спілкуємось. Це можуть бути батьки, родичі,
хтось із друзів чи знайомих, і звісно ж – вчителі, педагоги.
Причому останні, окрім можливості стати авторитетом для своїх учнів,
відіграють одну з найважливіших ролей у формуванні та розвитку їхньої
особистості. Вони можуть безпосередньо впливати на перетворювальні процеси та
становлення особистості кожного із своїх підопічних. Саме тому, вчителі – одні з
найважливіших людей у нашому житті.
Звісно ж, люди бувають різні – різними бувають і педагоги. Тому важливо
знати й розуміти те, яким же повинен бути сучасний учитель, щоб стати
улюбленим для учнів, ідеальним вчителем – ідеалом учителя XXI століття.
Спробуємо все це пояснити.
Для початку, варто зазначити, що усе вище сказане слід відносити до
поняття професійної компетентності вчителя. Що ж це таке? Професійна
компетентність - це рівень обізнаності, авторитетності педагога, що дозволяє йому
продуктивно вирішувати навчально-виховні завдання, що виникають у процесі
формування особистості іншої людини. Основою компетенції є готовність до
постійного підвищення своєї кваліфікації, мобільність професійних функцій [1; 2].
 174
Структуру професійної компетентності можна поділити на: суспільно-
політичну обізнаність, психолого-педагогічну ерудицію, педагогічну техніку,
вміння і навички за тематикою та інше [4].
Окрім того, в даному контексті потрібно враховувати й відомі типи
учителів.
Як стверджував Н.В. Сорока-Росинський – в школі слід виділяти дві групи
педагогів. Ті, які мають власну (характерну) особистість – «породисті» і без
особистості – «безпородні». Породистих він поділив на наступних: вчителі-
теоретисти, педагоги-реалісти, педагоги-утилітаристи, педагоги-артисти
(натхненники, інтуїтивісти). Хоч у кожної з вище перерахованих категорій, які
віднесено до «породистих» педагогів є певні недоліки, у них також є і величезна
перевага – те, що вони особистості. «[…]Його особистість завойовує йому повагу,
вплив, силу. Всюди цінність школи дорівнює цінності її вчителя» (А. Дистервег)
[2].
Януш Корчак визначав таких вчителів: тиран, благочестивий, розумний.
Існує також типізація за переважаючою направленістю особистості вчителя:
організатор, предметник, комунікатор, інтелігент [2].
Тому проілюструємо у віршовій формі, яким на нашу думку повинен бути
сучасний вчитель.
Мій улюблений учитель, тільки кілька раз прийшов
Адже любить він, як завжди, влаштувати з пари шоу.
Замість того, щоб приходить, і проводить з нами пари,
Вчитель наш, ну сильно любить, щоб ми все самі учили.
Ну а щоб оце здійснити, не на слові - а на ділі,
Треба звісно ж щось цікаве, щоби ми отак хотіли.
І найкраще, як не дивно, презентацію створити,
Щоб не просто там якась, а щоб весело дивитись.
Ну а як це вже зробити, кожен має і так знати,
Адже PowerPoint в школі, всі повинні вже вивчати.
Лиш проблема полягає, щоби так зробить як хочеш,
А не ледве про це знаєш, й слайди в купу добавляєш.
 175
Ну а вчитель зрозуміло, вміє слайди формувати,
Кожен раз, коли в нас пара, може щось нам показати.
І не просто показати, щоби факт, що це було,
Але й так оце зробити, щоби нас це затягло.
Звісно може хтось сказати, що насправді це все просто,
Та задумайтесь хоть трішки, скільки так робити хоче?
Скільки вчителів вже бу́ло, щоби вас отак учили,
Щоб не просто розказати, а щоб ви хоть щось навчились.
Тож я хочу вам сказати, щоби ви́ всі точно знали,
Якщо є така можливість - щось завжди нове вивчали.
Адже потім на заняттях, нудно коли дітям бу́де,
Ви завжди буде́те мати, розпові́сти щось цікаве.
І тим самим, швидше всього, буде в вас нова можливість,
Подолати в свого класу, «підлу» рису – це лінивість.
Компетентність ваша стане, для усіх дітей відома,
Будуть в школі вчитись краще, хоч та що там – навіть і вдома.
Всім удачі, й пам’ятайте, треба завжди добрим бути -
Вчителем щоб бути гарним, треба б ще дітей почути…

Сподіваємось, що цей невеликий віршик, стане для всіх нас (майбутніх

учителів) справжнім поштовхом у розумінні того, що означає бути вчителем XXI
століття. А також підкаже, що потрібно робити, аби стати улюбленцем учнів, а не
просто черговим «посереднім учителем», який, навіть щойно закінчивши ВНЗ,
набувши низку фахових компетенцій не може знайти спільної мови зі «своїми»
вихованцями.
Загалом, педагогічна компетентність і фахова компетентність вчителя в
цілому, це те що можна набути у процесі навчання у ВНЗ, але набагато краще,
якщо вона закладена у нас від народження. То ж слід шукати професію «собі до
смаку», а разом з тим і ту, яка й насправді відповідає природним задаткам
майбутнього вчителя. І в такому випадку наша професійна компетентність як
 176
майбутніх учителів по-справжньому буде на високому рівні. Хто знає, можливо
й на нас хтось рівнятиметься…
Що ж на цьому ми завершим, і хотілось б ще сказати,
Не важливо бути першим – краще ж просто бути кращим…
Використані інформаційні джерела:
1. Кушнірук С. А. Педагогіка. Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів
педуніверситетів / С. А Кушнірук. – К.: НПУ, 2011. – 472 с.
2. Педагогіка : підручник для академічного бакалаврату / Г. М. Коджаспирова.
- 4-е вид., перераб. і доп. - М : Видавництво Юрайт, 2015. -719 с. - Серія :
Бакалавр. Академічний курс.
3. http://osvita.ua/school/method/9170/
4. http://ukrbukva.net/page,8,10865-Professionalizm-pedagoga-i-psihologicheskie-
zakonomernosti-ego-stanovleniya-kak-professionala.html

Нежива О.
Факультет іноземної філології
Керівник
кандидат педагогічних наук, доцент
Шикиринська О.В.

Нежива О.
НОВЕ ВИДАННЯ В.СУХОМЛИНСЬКОГО «СЕРЦЕ ВІДДАЮ
ДІТЯМ»: ПЕДАГОГІКА ТА ТЕКСТОЛОГІЯ

У статті розглядається взаємозв’язок текстологічних та історико-

педагогічних досліджень, завдяки яким сучасний педагог О. Сухомлинська
підготувала унікальне видання видатної праці талановитого українського
педагога Василя Сухомлинського «Серце віддаю дітям», визначила її основний
текст. Йдеться також про антагонізм між численними ідеологемами радянської
педагогіки й національним корінням педагогіки Василя Сухомлинського.
Ключові слова: текстологія, основний текст, ідеологеми, радянська
педагогіка, національне коріння.

Здавалося ці дві науки не поєднанні між собою,адже текстологія вивчає і

встановлює історію тексту творів фольклору,писемності,рукописних та
 177
друкованих документів з метою їх верифікації, подальшого дослідження,
тлумачення, походження, атрибуції та публікації.
Але без глибокого текстологічного аналізу ми не зможемо повною мірою
зрозуміти значення однієї з найвидатніших праць Василя Сухомлинського «Серце
віддаю дітям» для національної педагогіки. Отже, йдеться про нове видання
(Сухомлинський В.О. Серце віддаю дітям. – К.: Акта, 2012. – 537 с.), яке
підготувала до друку донька вченого, сучасний педагог, академік НАПН Ольга
Василівна Сухомлинська. Упорядник провела значну текстологічну роботу,
обґрунтувала структуру видання, визначила основний текст: «Книга «Серце
віддаю дітям» друкується за архівними першоджерелами. Зміни та доповнення,
внесені Василем Олександровичем до пізніших варіантів через «побажання»
рецензентів і видавництва, а також ті, що ввійшли в текст 1969 р., подано у
примітках. Їх уміщено в структурі тексту на парних сторінках і наведено
дрібнішим шрифтом. Той матеріал, що у процесі редагування був вилучений,
відновлено на своєму місці й позначено письмівкою» [1, c. 21]. Сторінки, поява
яких зумовлена вимогами тодішньої заідеологізованої радянської педагогіки,
упорядник подала іншим шрифтом, щоб читач зміг краще усвідомити абсурдність
та не потрібність всього того, що стояло на заваді для справжнього пізнання
національних духовних цінностей. Важливо те, що вона в першу чергу звернулася
до автографу книжки, який зберігся після багатьох редакційних виправлень і
доповнень, а тепер став основою для обґрунтування основного тексту цієї
визначної педагогічної праці.
Головне в цьому текстологічному дослідженні – наявність збереженого
автографа. Навіть сама побудова цього видання є переконливим свідченням
редакторського свавілля у підготовці до друку праць видатного педагога В.О.
Сухомлинського. У книжці подано численні редакційні документи, внутрішні
рецензії, де наголошується на доповненні поданого тексту догмами радянської
педагогіки, а саме: комуністичне виховання, інтернаціональна дружба, класова
боротьба, переваги соціалізму над капіталізмом, революційні, бойові, трудові
традиції радянського народу, тощо. Редактори повністю змінюють головне
спрямування книжки, адже в автографі Василь Олександрович наголошує на
традиціях народної педагогіки, гуманному вихованні дитини, яка насамперед має
бути патріотом рідної землі, мови, культурного надбання, знати й шанувати
власний родовід. Сухомлинський В.О. вважав, що дитинство – це незвичайний
світ, в якому залишається місце тільки любові й доброті до дітей. Дитинство – це
найкраща пора, щоб навчитися любити рідний край. Він наголошував, що
природа – дерева, квіти, птахи, синє небо рідної землі, а ще казка, в роки
дитинства є тією духовною силою, яка виховує священне почуття любові до
Батьківщини. Однак працівники редакції та рецензенти, дотримуючись
ідеологічних вимог радянської педагогіки, висловили чимало критичних
 178
зауважень до рукопису, що на їх думку не відповідав критеріям комуністичного
виховання. Тому багато сторінок було викреслено та замінено іншими. Василь
Сухомлинський прагнув до того, щоб діти мали естетичні смаки, а їх
світосприйняття розвивалося на основі пізнання довкілля, народної творчості,
справжнього мистецтва, а не збіднювалося ідеологічними штампами, тому й
знайомив дітей не з радянськими героями, а знаходив приклади для наслідування
в рідному селі.
Діти слухали музику А. Моцарта, М. Римським-Корсакова «Казка про царя
Салтана», «Політ Джмеля», П. Чайковського «Осінню пісню», твори Е. Ґріга, Ф.
Шумана, Ф. Шуберта. «Музичне виховання – це не виховання музиканта, а перш
за все виховання людини», – писав мудрий педагог. Майбутні першокласники
мали можливість розвиватися та мислити як образами так і поняттями, що є дуже
важливим для виховання і навчання. Однак в редакційному відділі зауважили, що
в репертуарі музичних творів і хорових пісень школи радості немає жодної
революційної пісні, творів про партію, жовтеняцьких і піонерських пісень. Також,
у «школі радості» багато уваги В. Сухомлинський приділяв літературі, однак
свідомо обмежував знайомство із розповідями про вождів та піонерів-героїв.
Тематично й жанрово вона була дуже різноманітна, бо насамперед знайомила із
творами класичної української та світової літератури: О. Пушкіна, М. Лермонтова,
Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, А. Міцкевича, Й. Шиллера, П. Беранже,
Г. Гайне, А. Андерсена, Братів Грімм, В. Гюго, В. Короленка, Я. Корчака,
Л. Толстого, М. Коцюбинського. Діти не тільки читали найкращі зразки
літератури, що увійшли до світової скарбниці, але й знаходили натхнення для
творчості, відчували красу рідної мови. Але такі твори не задовольняли
видавництво, вони зауважували, що Василь Сухомлинський, знайомлячи дітей із
народними казками, не згадує жодної про радянську дійсність, не пов’язує з
трудовою діяльністю радянського народу. Тому й виникали подібні звинувачення:
«На «Солом’яному бичку» й інших згаданих автором казках важко виховати
почуття радянського патріотизму, тим більше, що абстрактні ідеї цих казок важче
сприймаються учнями початкових класів, аніж казки на сучасну тему. Більш того,
діти читають тільки класичну російську, зарубіжну і давньогрецьку літературу. А
де ж радянська література?» [2, с. 524].
Особливої критики зазнав розділ, де автор розповідав про громадянське
виховання. Його погляди знову не збігалися із тодішньою ідеологією, тому
редакція замінила частину тексту. Наприклад: «Найбільше зло наших днів – це
імперіалізм, залишки колоніалізму, підбурювачі війни. Виховання ненависті до
імперіалізму – шляхетне завдання вихователя» [2, с. 372].
Однак у рукописі Василя Сухомлинського читаємо: «Людська байдужість –
небезпечна й огидна, дитяча ж байдужість страшна. Я прагнув того, щоб кожен
мій вихованець у роки дитинства пережив шляхетне почуття глибоко особистої
 179
турботи про долі інших людей – далеких, таких, що, може бути, живуть десь в
іншому кінці земної кулі. Це почуття – слушний засіб проти байдужості, ліки
проти крижинки в серці – небезпечного насіння обивательщини» [2, с. 373].
Василь Сухомлинський ставив собі за мету виховати в дитині милосердя і
співчуття. Він виховував своїх учнів так, щоб кожен став Людиною у жорстокому
світі, де є місце найпрекраснішим людським почуттям, виховував правильне
бачення добра і зла. Однак. на думку видавництва, виховання моральних якостей у
дітей недостатньо пов'язано з ідейно-політичним вихованням.
Видатний педагог прагнув показати найважливіші аспекти громадянського
виховання без домінування політики, вважаючи, що завдання вчителя показати
дитині велич своєї країни та прищепити любов до Батьківщини, а не проводити
лекції з політичної теорії. Василь Сухомлинський вважав, що педагоги мають
пробуджувати в кожній дитині силу власної думки.
Історія цієї книжки почалася ще в 1963 році. З ідеологічних причин видання
готувалося так довго, що вперше книжка «Серце віддаю дітям» побачила світ у
Німецькій Демократичній Республіці 1968 року. Тільки в наступному її змогли
читати й українські педагоги. Відтоді книжка видавалася п’ятдесят п’ять разів
тридцятьма мовами світу.
Врешті-решт з’явилося й це незвичайне видання, яке повертає нас до
пізнання національних духовних цінностей, тобто до справжньої думок,
розмислів, мрій і сподівань видатного українського педагога Василя
Олександровича Сухомлинського.

Список використаних джерел:

1. Сухомлинська О. У пошуках справжнього / Ольга Сухомлинська //
Сухомлинський В.О. Серце віддаю дітям. – К.: Акта, 2012. – С. 5 – 22.
2. Сухомлинський В.О. Серце віддаю дітям / В.О. Сухомлинський. – К.: Акта,
2012. – 537 с.
3. Ткаченко А.О. Мистецтво слова. Вступ до літературознавства: Підруч. для
студ. гуманіт. спец. вищ. навч. закл. – 2-е вид., випр. і доповн. / Ткаченко
А.О. – К.: ВПЦ «Київський університет», 2003. – 448 с.
 180

Ошурко О.
Факультет соціально-психологічних наук
та управління
Науковий керівник:
кандидат педагогічних наук, доцент
Шевченко А.Ф.

Ошурко О.
ДО ПИТАННЯ ПРО «ПЕДАГОГІКУ ДУХОВНОСТІ»
В. СУХОМЛИНСЬКОГО

У статті автор привертає увагу до педагогічної спадщини

В.Сухомлинського. Серцевиною цієї спадщини є педагогіка духовності, сутність
якої полягає у формуванні морального ідеалу особистості, який виробляється в
активній діяльності, що одухотворена мрією чи ідеєю.
Ключові слова: педагогіка духовності, моральний ідеал, радість, краса,
активна праця, самовдосконалення.

Сучасний світ загалом, й українське суспільство зокрема, переживають

деструктивні процеси, пов'язані з посиленням агресивності, екстремізму,
тероризму та нетерпимості в різних її видах (національної, етнічної, релігійної,
особистісної). У даній ситуації особливого значення набуває духовно-моральне
виховання, яке базується на принципах гуманізму.
Для здійснення духовно-морального виховання в сучасному освітньому
процесі ми не повинні нехтувати позитивним педагогічним досвідом,
накопиченим в історії вітчизняної освіти, який є гуманістичною основою для
сьогодення і майбутнього розвитку педагогічної науки.
Незважаючи на великий масив досліджень спадщини В.Сухомлинського,
тим не менше, нашу увагу привернули праці С. Заволоки, Б. Тартаковського,
І. Цюпи, а також безпосередньо його твори: «Листи до сина», «Народження
громадянина» та ін.
Аналіз історико-педагогічної літератури свідчить про те, що зразком
гуманізму є педагогічна система В. Сухомлинського, яка ґрунтувалася на
національних цінностях в єдності з загальнолюдськими ідеалами. Автор
педагогічної системи, здійснюючи в своїй діяльності процес збереження і передачі
культури молодому поколінню, здійснив спробу реально повернути сенс поняттю
«духовність» в сім'ю, школу, педагогічну діяльність.
 181
В. Сухомлинський, безперечно, є важливою особистістю для становлення
гуманістичних принципів у навчально-виховному процесі. Але як пояснити те, що
він, прихильник комуністичної ідеї, мав такі прогресивні гуманістичні погляди
щодо життя загалом та виховання зокрема. Щоб відповісти на це запитання,
потрібно лише поглянути на його життєвий шлях, і тоді все стає зрозумілим.
Родинне виховання, на нашу думку, залишає найпомітніший відбиток у
формуванні будь-якої особистості і Василь Олексадрович не став винятком. Він
виховувався у звичайній сільській українській родині де окрім нього були іще троє
дітей. Не зважаючи на тяжку роботу, батьки прищеплювали своїм дітям любов до
книги. Саме завдяки книжкам у В.Сухомлинського почали зароджуватися
погляди, які знайдуть своє відображення у його численних працях. Як згадує його
мати, коли вона навідувала сина, то в нього в кімнаті було безліч книг і майже
жодного стільця на що Василь Олександрович їй відповідав: «Книжки… Ви ж нас
із батьком навчали, що вони мудрості додають, а стільці людину ледачою
роблять» [ 1,с. 33].
Війна – смерть, кров, втрата друзів. Увесь жах війни пережив на власному
досвіді В.Сухомлинський. Ми вважаємо, що саме цей досвід наклав
найпомітніший відбиток і допоміг усвідомити йому важливість любові до
оточуючих його людей, взаємоповаги та доброти з дитячих років. Зі спогадів
відомо, що одразу після повернення з фронту Василь Олександрович приступив до
вчительської практики, довго ходив у солдатській шинелі й чоботях, а свою
зарплатню витрачав на глобуси, підручники, зошити, чорнильниці [1].
Варто відзначити, що відомий вчитель-практик важливе значення надавав
необхідності уважніше ставитися до дітей, до їхнього духовного світу, потреб та
інтересів, адже лише враховуючи ці чинники, можна досягти найякісніших
результатів у формуванні особистісних якостей у дітей, якостей, які необхідні для
здорового функціонування суспільства [1] .
Емоційному вихованню та поняттю любові в працях Василя Олександровича
відводиться особливе місце. Він вважав, що егоїзм отруює любов і що той, хто
закоханий у себе, не здатний на справжню любов по відношенню до інших [5].
Оцінки, для відомого вчителя, не є головним критерієм, який визначає
рівень знань учнів. Він наголошував на тому, що «двійка» це інструмент, який
справді хороший учитель тримає в кишені і користується ним дуже рідко, і якщо
вчитель ставить багато двійок, особливо у молодших класах, то він сам
розписується у своєму безсиллі змінити ситуацію [5].
Варто відзначити, що великий вплив на формування гуманістичних поглядів
В. Сухомлинського мали праці радянського педагога А. Макаренка, він не
одноразово згадував слова «свого вчителя», які вже стали крилатими : «Якомога
більше вимоги до людини, але разом із тим якомога більше до неї поваги» [6,
с. 34].
 182
Процес виховання та процес навчання повинні бути двома складовими
єдиної системи, що доповнюють одне-одного. Під час проведення своїх уроків
Василь Олександрович дуже часто виходив із класом на вулицю, учив дітей
любити природу й людей без чого немислиме життя, адже вважав, що дитина
передовсім повинна навчитися відчувати красу, захоплюватися нею «тоді в її серці
сіється добре насіння любові. Бо краса – це плоть і кров людяності, добрих
почуттів, сердечних взаємин» [6, с.115].
На противагу покаранням за дрібні вчинки учнів, В. Сухомлинський
пропонував радикально інші засоби для вирішення ситуації, відмінні від тих, що
зазвичай використовують вчителі на своїх уроках. Він зазначав, що не варто
присоромлювати учня, який вчинив проступок, перед усім класом, адже такі дії не
завжди ведуть до позитивних наслідків. Кожна дитина унікальна, тому до кожної
потрібно шукати унікальний підхід, Василь Олександрович говорив : «Переді
мною 31 дитина – це 31 всесвіт» [6, с.118].
В. Сухомлинський вважав, що в першу чергу вчитель повинен поважати
своїх учнів, любити їх та враховувати їхні індивідуальні особливості під час
побудови навчально-виховного процесу. Вчитель може дати прекрасний урок із
методичної ти педагогічної точки зору, але урок буде вважатися провальним, якщо
вчитель при цьому байдуже поставився до слаборозвиненого учня, або проявив
грубість до надто рухливого, швидкого й допитливого. Таку поведінку вчителя
відомий педагог називав дрімучою педагогічною безкультурністю [1].
З огляду на вищезазначене, можна зробити висновок, що найважливішим у
вихованні В. Сухомлинський вважав любов до дітей, він часто говорив, що легше
любити весь світ ніж одну дитину, любов до дітей у нього виявлялась у
внутрішньому потягу до дитини. Все, що робиться в школі повинно робитися для
дитини, потрібно докладати усіх зусиль, щоб збагачувати внутрішній світ дитини,
робити її людяною, гуманною, доброю [2].
Серед напрямків виховання В.Сухомлинський виділяв спеціальну «духовну
діяльність», яка передбачала творчо-активну спрямованість особистості на
освоєння культури суспільства, людських ідеалів, для того щоб згодом втілитися в
духовне багатство окремої людини, ставши його внутрішніми цінностями, що
мають благородну мету. «Справжньою людиною, – писав він, – стає тільки той, у
кого в душі виникають, затверджуються благородні бажання, які стимулюють
поведінку, породжують пристрасті і вчинки, в яких людина самостверджується»
[4, с.200-202].
Важливо підкреслити, що, кажучи про духовність, педагог-гуманіст не
виключав з цієї сфери релігію, хоча це не вписувалося в ідеологічні установки
радянського періоду. Він писав, що «підлітки повинні зрозуміти релігію як
відображення навколишнього світу в складному, суперечливому духовному
життю людини» [4, с.178]. Для Василя Олександровича релігія – це частина
 183
людської культури, «одна з форм суспільної свідомості», тому він вважав
«примітивізмом і невіглаством просто оголошувати релігію тьмою» [4, с.178].
Наказ В. Сухомлинського синові «Не забувай, хто ти і звідки ти» [3, с. 9]
звернений до всіх молодих людей, які розпочинають свій життєвий шлях. На наш
погляд, в цьому батьківському «повчанні» педагога розкриваються два важливих
сенси – пам’ятай, що ти людина і пам'ятай (люби) свою Батьківщину.
На його думку, у людини майбутнього головним має бути «відчуття людини,
духовна потреба в іншій людині ... вміння цінувати, поважати, любити саме
безцінне в нашому житті – людину» [3, с.117].
«У людському світі безліч чеснот, але є одна доблесть, що є вершиною
людяності – це почуття власної гідності» [4, с.216].
Відмінною рисою «педагогіки духовності» В. Сухомлинського було
морально-емоційне світосприйняття – «радість творення добра для людей» та
естетична насолода життям, що виявляється не тільки в захопленні красою
природи, але і в красі моральних вчинків і в красі праці, яка повинна бути
«натхненна ідеєю творення краси для людей». «Закоханість у працю,
самовираження людини в праці», незалежно від того, праця це механізатора,
доярки, інженера, вчителя, лікаря або письменника, для Василя Олександровича
становили сенс людського буття, були засобом самопізнання і самовдосконалення.
Гуманістичні ідеї відомого педагога, публіциста, письменника, не були
прийняті офіційною радянською педагогікою, яка була наскрізь пронизана ідейно-
матеріалістичними поглядами. Але, незважаючи на це, ім'я В. Сухомлинського
увійшло в плеяду класиків вітчизняної освіти і педагогічної науки. Його
«педагогіка духовності» випереджала час.

Використані інформаційні джерела:

1. Спогади про В. О. Сухомлинського / упоряд. С. П. Заволока – Рад. шк., 1990
– 223 с.
2. Сухомлинський В.О. Вибрані твори. В 5Т. – К., 1976-1977. – Т1. – 234 с.
3. Сухомлинський В.О. Листи до сина. К: Книга – 1987. – 150 с.
4. Сухомлинський В.О. Народження громадянина. К. : ГРАМОТА , 1971 –
252 с.
5. Тартаковский Б. Повесть об учителе Сухомлинском. Смерть и жизнь рядом:
повести / Борис Тартаковский. К.: Дніпро, 1983. – 406 с.
6. Цюпа И. Василий Сухомлинский: Добротворец. – 2-е изд., с изм. – К. : Рад.
шк. 1985 – 216 с.
 184

Єрмаченко Д.,
Інститут іноземної філології,
Науковий керівник:
кандидат педагогічних наук, доцент
Шикиринська О.В.

ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ ОСВІТИ У ВІТЧИЗНЯНИХ ТА ЗАРУБІЖНИХ

НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ

Дана стаття присвячена проблемі гуманізації освіти. Визначено термін

«гуманізація освіти», проаналізовано складові даного процесу, проведено певні
аналогії демократизації навчання в Україні та закордоном.
Ключові слова: гуманізація, демократизація, виховання, навчання, педагоги.

Одним із основних соціально-педагогічних принципів, спрямованих на

становлення і подальший розвиток гуманних стосунків у суспільстві, є гуманізація
освіти. Гуманізація націлена на побудову стосунків учасників освітнього процесу
на основі поваги до людської особистості, уваги до кожної окремо взятої людини і
доброзичливе ставлення до неї. За твердженням В. О. Сухомлинського
«Найголовнішою рисою педагогічної культури має бути осягнення духовного
світу кожної дитини, здатність приділити кожному стільки уваги й духовних сил,
скільки потрібно для того, щоб дитина відчула, що про неї не забувають, її горе, її
образи і страждання розділяють» [1, с. 50].
Поняття гуманізму, як системи ідей і поглядів на людину як на найбільшу
соціальну цінність, вперше з'явилось в епоху Відродження. Заперечуючи
середньовічні норми життя із його жорстокістю людей один до одного, до
природи, міждержавними війнами, нова епоха була покликана створити ідеологію,
за якою всі люди визнавалися рівними у соціальних, фінансових та інших
відносинах. Саме в закріпленні людяності в суспільстві полягає основна ідея
гуманізму. Як стверджував німецький філософ І.Кант, виділяючи дві основні
складові людяності в суспільстві: «Людина робить сама себе людиною, по-перше,
поважаючи в собі людину і, по-друге, поважаючи людину в іншій особі».
Гуманізація освіти загалом полягає в «олюдненні» педагогічного процесу –
переходу від авторитарного до демократичного стилю спілкування, становленню
гуманних, довірливих стосунків між вихователем і вихованцями. Основними
вимогами до принципу гуманізації виховання за І. Подласим є [2 , с. 51]:
1) гуманне ставлення до особистості вихованця;
 185
2) повага її прав і свобод;
3) пред'явлення вихованцю посильних і розумно сформульованих вимог;
4) повага до позиції вихованця навіть тоді, коли він відмовляється
виконувати вимоги, що пред'являються;
5) повага права людини бути самою собою;
6) доведення до свідомості вихованця конкретних цілей його виховання;
7) ненасильницьке формування необхідних якостей;
8) відмова від тілесних чи будь-яких інших покарань, які принижують честь
і гідність особистості;
9) визнання права особистості на повну відмову від формування тих
якостей, які з якихось причин суперечать її переконанням (гуманітарним,
релігійним та ін).
Багато уваги вивченню принципу гуманізму приділяли видатні педагоги
минулого та сучасності: Сократ («Виховання – справа важка, і поліпшення її умов
– один зі священних обов'язків кожної людини, бо немає нічого більш важливого,
як освіта самого себе і своїх ближніх»), Платон («Виховання повинно виявитися в
силах зробити і тіла і душі найкращими та найпрекраснішими»), А.С. Макаренко
(«Наша методика виховання має ґрунтуватися на загальній організованості життя,
на підвищенні культурного рівня, на організації тону і стилю всієї роботи,
організації здорової перспективи, ясності, особливо ж на увазі до окремої людини,
до її успіхів і невдач, до її труднощів, особливостей, прагнень» [ 3, с. 282]), В.О.
Сухомлинський («Ставлення людини до людини, її суспільне життя
розкриваються перш за все у праці на благо людей. У тому, як людина працює для
інших, виражається її гуманізм» [1, с. 31]) та інші.
Процес гуманізації освіти багатогранний та довготривалий. Аналіз наукових
досліджень останніх років свідчить про зростаючий інтерес до демократизації
навчання – поступово відбувається процес створення необхідних умов задля
самореалізації особистості у сучасному просторі, що сприяє розкриттю її творчого
потенціалу, формуванню моральних якостей, ціннісних орієнтацій і критичного
мислення.
Згідно з твердженнями Р.А. Бєланової про процес гуманізації освіти [5, с.
216]), можна виділити такі його складові:
1) національна спрямованість освіти;
2) відкритість системи освіти;
3) перехід від репродуктивного навчання до продуктивного;
4) самоствердження особистості за умов педагогічної підтримки;
5) особистісно-рівноправні позиції вихователя і вихованця;
6) творча спрямованість навчального процесу;
7) перехід від регламентовано-контрольованих способів організації
навчального процесу до активно-розвиваючих;
 186
8) наступність та неперервність освіти.
Будучи прихильником емансипації дитини, її самостановлення й пошани до
її прав, відомий польський педагог Януш Корчак якось висловив ідею «про
повноцінність і самобутність дитинства, про необхідність «підніматися», а не
«опускатися» до розуміння дитини» [6, с. 8]. Одним із найяскравіших прикладів
втілення даної думки є приватна школа Summerhill, заснована у Великобританії у
1921 році Олександром Сазерлендом Ніллом. Головна її ідея полягає у тому, що
«школа має підлаштовуватися під дитину», а не навпаки.
Summerhill являє собою демократичну спільноту: всі питання, що
стосуються керування школою, вирішуються на шкільних зборах, які є, фактично,
законодавчим і судовим органом. На них присутні всі учні і працівники школи,
при цьому кожен має рівний голос. Відповідно до принципу Нілла «Свобода, а не
сваволя», усі члени спільноти можуть чинити, як їм завгодно, доки їх дії не
спричиняють шкоди іншим людям. На мою думку, успішна реалізація даного
принципу можлива лише за умови побудови відкритих та доброзичливих
стосунків у колективі, які ґрунтуються на прочуттях взаємоповаги,
взаємопідтримки та взаєморозуміння.
У класах можуть навчатися діти різного віку, оскільки адміністрація школи
не хоче, щоб комусь довелося підлаштовуватися під чужі стандарти. У Summerhill
учні самі вибирають, які уроки відвідувати, тому покарання за прогулювання, а
також будь-яка система оцінювання, відсутні. За словами директора школи Зої
Нілл Редхед: «Summerhill – це реальне місце, а не утопія. Звичайно, жити в
громаді приблизно із сотні осіб не завжди легко. Але це скоріше сім'я, а не школа,
бо сповнена дружнього спілкування, сміху і неповторних вражень. Для багатьох
учнів Summerhill стає найважливішим досвідом у житті».
Канадська альтернативна початкова школа демократичного навчання
ALPHA (A Lot of People Hoping for an Alternative) була заснована у 1972 році за
ініціативою батьків та підтримки Ради з освіти Торонто. Це «школа без
дисципліни», у якій панує вічне свято неслухняності: немає ні оцінок, ні суворого
розкладу, ні домашніх завдань. Класи формуються не за віком, а за інтересами:
поряд із математикою та граматикою передбачені заняття із ліплення, кулінарії і
навіть елементарної філософії. Навчання тут невіддільне від інших аспектів життя
дитини: спілкування, творчості та гри. Я вважаю, що ефективна реалізація
принципів зв’язку навчання і виховання із життям має позитивний вплив на
особистість, і у подальшому сприятиме її прискореній адаптації і самореалізації у
відповідних життєвих умовах.
Основою ALPHA є демократія – повага до індивідуальності кожного учня і
виховання поваги до індивідуальності інших, вміння думати про інших людей, як
про самих себе. Майже кожен день проводяться загальні збори, під час яких діти
нарівні з дорослими мають право обговорити шкільні справи, питання і проблеми.
 187
Конфлікти також вирішуються шляхом обговорення на зборах, головне
завдання яких – знайти рішення, яке сподобається усім.
Як стверджував у своїй праці В.О. Сухомлинський: «У виховній роботі було
багато спеціально створених, передбачених, «побудованих» людських стосунків,
які мали своєю метою затвердити в душах вихованців повагу до людини як до
вищої цінності, щоб з дитинства людина була другом, товаришем, братом для
іншої людини» [4, с. 92].
За зразком західних демократичних шкіл, яких у світі нараховується вже
більше тисячі, із ініціативи приватного підприємця Ярослава Коваленка, у 2010
році в Україні було відкрито альтернативну демократичну школу Dixi. У цій школі
немає класів – замість них маленькі різновікові групи до 8 чоловік, а у всій школі
– не більше 40 дітей 5-16 років. Тут немає оцінок і домашніх завдань, а замість
розкладу – особисті навчальні плани.
Характерною особливістю Dixi, як і інших демократичних шкіл, є спільне
прийняття рішень учнями та вчителями. Раз на тиждень відбуваються загальні
збори, де розглядаються різні питання шкільного життя і обговорюються правила.
Діти можуть висувати свої пропозиції, оскільки голос дитини дорівнює голосу
дорослого. Януш Корчак у своєму творі «Як любити дитину» стверджує думку
про те, що «Перше безперечне право дитини – висловлювати свої думки, активно
брати участь у наших міркуваннях і висновках про неї. Коли ми доростемо до її
поваги і довіри, коли вона повірить нам і скаже, яких прав потребує, – менше
стане і загадок, і помилок» [7, с. 38].
У Dixi учні називають вчителів на «ти» і мають з ними рівні права, але
поважають і слухають їх навіть більше, ніж у звичайних школах. Я гадаю, що
даний підхід є доволі нестандартним для української системи навчання, але
враховуючи отриманий результат, можна зробити висновок, що демократизація
стосунків «учитель»-«учень» позитивно впливає на формування моральних
якостей особистості та сприяє ефективному розвитку міжособистісних стосунків.
«Найважливіше джерело виховання почуттів педагога – це багатогранні емоційні
стосунки з дітьми в дружньому колективі, де вчитель не тільки наставник, а й
друг, товариш» [1, с. 22], – стверджував В.О. Сухомлинський.
На сьогоднішній день проблема гуманізації освіти в Україні має нагальне
значення, оскільки демократизація системи навчання сприятиме не лише
підвищенню рівня знань учнів, а й розвитку держави в цілому.

Використані інформаційні джерела:

1. Сухомлинський В. А. Вибрані твори в 5 томах. Том 3 - Серце віддаю дітям /
В. О. Сухомлинський. – К.: Радянська школа, 1974 г. - 288 с.
2. Подласий І. П. Педагогіка у 2 томах. Том 2 – Процес виховання. /
І. П. Подласий – М.: Владос, 1999. – с.256.
 188
3. Макаренко А. С. Спілкування з важкими дітьми / А. С. Макаренко. – М.:
АСТ, 2015. – с. 320.
4. Сухомлинський В. А. Народження громадянина. / В. О. Сухомлинський. –
М: Молода гвардія, 1971. – с. 245.
5. Бєланова Р.А. Гуманізація та гуманітаризація освіти в класичних
університетах (Україна-США) / Бєланова Р. А. – К.: Центр практичної
філософії, 2001. – с. 216.
6. Сухомлинська О. В. У пошуках справжнього / Сухомлинський В. А. Серце
віддаю дітям (нове прочитання) / В. О. Сухомлинський. – К: Акта, 2012. – с.
563.
7. Януш Корчак. Як любити дитину / Януш Корчак. – М.: АСТ, 2014. – с. 213.
8. http://www.summerhillschool.co.uk
9. http://alphaschool.ca/about/
10. http://www.parkschool.com.ua/

Лавренова І.
Факультет мистецтв
імені Анатолія Авдієвського
Науковий керівник:
канд.пед.наук, доцент
Будняк Т.Г

ВИКОРИСТАННЯ НОВАТОРСЬКИХ ІДЕЙ

В.О. СУХОМЛИНСЬКОГО У ДИТЯЧОМУ ХОРЕОГРАФІЧНОМУ
КОЛЕКТИВІ

У статті поглиблено уявлення про значення методів виховання колективу

В.О.Сухомлинським, для розвитку особистості у системі виховання в дитячому
хореографічному колективі. Підкреслено порівняння методів і принципів
виховання особистості в колективі за Сухомлинським і визначені найкращі,
найточніші саме для хореографічного колективу.
Ключові слова: колектив, індивідуальність, особистість, виховання,
хореографія, хореографічний колектив, мистецтво танцю.
 189
На сьогоднішній день уявити своє життя без речей, які нам в край
необхідні, а їх немає де купити, неможливо. Адже на вулиці ХХІ століття,
науково-технічний прогрес пішов дуже далеко, наша країна, і не тільки,
розвивається в найрізноманітніших напрямках. Все, що нам потрібно для роботи,
навчання і найелементарнішого людського існування можна без труднощів
придбати. Люди постійно працюють, будуються нові будинки, підприємства і
здавалося, що нібито все добре і проблем як таких, які потребують обговорення і
негайного вирішення не має. Але все це омана.
Найважливішим питанням, завжди, незважаючи на те, який зараз час,
економічний або соціальний розвиток країни, завжди на першому місці буде і
залишається гідне виховання, освіта, які в майбутньому будуть опорою для
створення чесної, доброї, розумної нації, яка відкриє для нас багато наукових,
мистецьких звершень не тільки в рамках певної держави, а й суспільства в цілому.
Людина не може існувати ізольовано від суспільства. Вона постійно
знаходиться у русі, здобуває нові знання і обмінюється інформацією з
оточуючими. Протягом часу життя та існування людини постійно змінюється, у
неї формуються нові погляди та інтереси. Ще з самого дитинства, з народження
людину оточує сім’я, яка виховує в неї почуття поваги та любові і поступово
відкриває шлях у дорослий світ.
У житті зрілої людини колектив також відіграє суттєву роль. Роки
студентства формують в неї почуття відповідальності, самостійності та
відвертості. Формування особистості відбувається безпосередньо за участі
колективу. Він безсумнівно впливає на її становлення та відіграє важливу роль і
від того, в якому оточенні перебувала людина, які поради та настанови вона
отримувала, залежатиме її життя.
І мені, як майбутньому педагогу-хореографу стало цікаво розглянути
питання виховного впливу на розвиток особистості в колективі, а саме
хореографічному. Адже в моєму житті саме хореографічний колектив буде
супроводжувати мене всюди тому, що це - моя майбутня професія. Хореографічні
колективи бувають різні і це залежить від дітей та їхнього вчителя. Виховання і
методика викладання кожного вчителя може бути різною. У когось це жорстка
 190
дисципліна, у інших - це взаєморозуміння, добрі та приятельські стосунки. І в
розкритті проблематики цього питання мені допоможуть думки, праці педагога-
новатора, людини, яка відчувала в собі вчительське покликання, присвятивши
майже 35 років свого життя викладанню, раз і назавжди віддавши своє серце дітям
– Василь Олександрович Сухомлинський.
Виховний вплив колективу, за роздумами Сухомлинського, розвивається в
різних напрямках. Передусім він реалізується у колективній діяльності учнів, у
якій видно успіхи та невдачі кожного вихованця, їх причини. Згуртований
колектив одразу вживає необхідних заходів, схвалюючи або засуджуючи
діяльність учня. Успіхи кращих стають прикладом для наслідування. І це є для
дитини поштовхом для індивідуального розвитку, особистих звершень у мистецтві
танцю.
У процесі різних видів діяльності в дитячому колективі встановлюються
міжособистісні зв'язки і взаємини. Цей розвиток, між особистістю і колективом,
розвивається за такими моделями.
По-перше, особистість підкоряється колективу (конформізм). Тобто своїми
власними силами руйнує свою індивідуальність, припиняє розвиток і
підкорюється думкам та діям маси. По-друге, особистість і колектив перебувають
в оптимальних стосунках (гармонія). Тобто відбувається спільна праця, яка не
тільки приносить свої плоди колективу, який діє заради спільної мети, а ще й
допомагає і розвиває кожного учасника цієї маленької «сім’ї». І по-третє,
особистість підкоряє собі колектив (нонконформізм). У кожній з цих моделей
простежуються різноманітні лінії відносин: колектив відштовхує особистість; а
вона нехтує колективом; співіснування за принципом невтручання та ін. Кожен
вид стосунків по-своєму впливає на формування особистості в колективі.
На думку Сухомлинського висока виховна ефективність взаємин між
особистістю і колективом досягається, якщо "це гуманні, людські взаємини між
учнями, між вихователями і вихованцями, і на цій основі єдині поняття про добро
і зло". Для гуманних стосунків між членами колективу характерний постійний
дружелюбний тон, увага один до одного, готовність допомогти товаришеві. У
такому колективі всі вихованці відчувають себе частиною цілого, немає
 191
"ізольованих", відкинутих, групового егоїзму та групової поруки. Це сприяє
формуванню гуманної людини, хорошого товариша, друга.
Василь Олександрович стверджував, що вагому роль у вихованні
особистості в колективі відіграє громадська думка. Вона впливає на учня не лише
під час зборів колективу або через критику в стінній газеті, а й у щоденному його
житті та діяльності. У згуртованому колективі учні засуджують негідні вчинки
товаришів, не чекаючи зборів.
"Яким би сильним інструментом не був вплив колективу на особистість, -
писав В. Сухомлинський, - цей інструмент не є всемогутнім. Більше того, саме
тому, що цей інструмент сильний, гострий, часто-густо він виявляється дуже
небезпечним не тільки в руках невігласа, але і в руках досвідченого педагога. Чим
успішніше він застосовується, чим глибше-проникає у серце, тим більша
небезпека "перегнути палицю", перетворюючи громадську думку колективу на
засіб розправи над людиною.
Також, одним із найважливіших засобів виховання особистості в колективі є
критика і самокритика. Критика допомагає позбутися недоліків у поведінці,
запобігти можливим негативним вчинкам. Справедлива, доброзичлива критика
спонукає порушника до роздумів і усвідомлення неправомірності своєї поведінки,
до самокритичності.
Але для того, щоб колектив виховував особистості і ні в якому разі не
шкодив їхньому розвитку треба пам’ятати, що найважливішу роль у духовному
житті колективу та особистості відіграє вчитель, а особливо в хореографічному
колективі. І у зв’язку з цим В.О.Сухомлинський зазначав, що колектив - це дуже
чутливий інструмент, який творить музику виховання, необхідну для впливу на
душу кожного вихованця, - творить тільки тоді, коли цей інструмент настроєно. А
настроюється він лише особистістю педагога, вихователя, точніше: настроюється
він тим, як дивляться вихованці на педагога як на людину, що вони в ньому бачать
і відкривають... Якщо ми говоримо про те, що колектив - велика виховна сила, то,
образно кажучи, ми маємо на увазі квітучу й зелену крону дерева, яку живить
глибоке й непомітне з першого погляду коріння, і цим корінням є духовне
багатство виховника".
 192
Всі ці пункти і думки митця Сухомлинського безперечно вірні і мають
бути присутні, але чи можуть ці правила існувати у хореографічному колективі.
Безперечно поняття «колектив» має єдине значення, але кожен колектив
індивідуальний, як і особистість, і має свої єдині цілі, до яких він прагне. І в цьому
колективному вирії подій, існування, вирішення купи проблем і питань може бути
все: і підвищений тон, і заздрість, агресія – це моя суб’єктивна думка і вона може
безперечно когось не влаштовувати і хтось може думати по-іншому.
Тому підкреслюючи мету моєї роботи, а саме визначити найкращі і
найточніші методи виховання особистості в дитячому хореографічному колективі,
переглядаючи і перечитуючи всі вище перечисленні пункти, то перше, що
зачепило мій погляд, це роль громадської думки, адже вона робить щось не
зрозуміле з людиною, міняє не тільки людину, а і її світогляд. Особисто я дуже
згодна з думкою Сухомлинського про те, що можна дуже сильно перегнути
палицю і перетворити громадську думку в засіб розправи над дитиною, у якої
нервова система ще не готова до такого відношення суспільства. Але звичайно
існують такі діти, які стають ще сильнішими і починають діяти і розвиватися так
кажучи «на зло ворогам». В більшості випадків у них спрацьовує власне Я, яке не
може змиритися з тим, що вона слабкіша і не успішніша за когось. Можливо це
добре і кожен повинен так діяти, але чи принесе це в майбутньому цій дитині гарні
плоди у стосунках з соціумом. Зараз в наш час діти і дорослі дуже жорстокі і може
відбутися все що завгодно.
Аналізуючи матеріал далі, я наткнулась на такі поняття, як «критика» і
«самокритика». Як на мене це дуже важливий момент, який може мати безліч
«підводних каменів», тому що критика має невимовне значення. Повертаючись до
індивідуальності кожної дитини це поняття для когось може бути стимулом росту
та розвитку. А для когось тягарем в повсякденному житті. І з кожним роком
дитина може настільки за гнобити і довести себе, що це може привести до
нервового зриву, низької самооцінки в майбутньому, а в декількох випадках із
тисячі – суїцид, як вихід із ситуації нерозуміння і не любові до свого існування в
цьому світі і суспільстві. Що стосується самокритики. То це дуже непогана риса в
житті кожного індивіда. Адже це наштовхує тебе на правильний саморозвиток,
 193
аналізування своїх вчинків. Але все ж таки бувають крайнощі в які люди
впадають, критикуючи себе і ставлячи перед собою завдання і цілі.
І неможливо підкреслити роль вчителя у вихованні не тільки великої родини
під назвою колектив, але й кожної дитини, особистості окремо.
В.О.Сухомлинський дуже чітко виділив, що колектив дуже чутливий інструмент,
який творить музику виховання, необхідного для кожного вихованця. І тільки від
педагога залежить на скільки це буде успішно і прогресивно.
Підсумувавши всі мої роздуми, проаналізувавши виховний вплив колективу
на особистість за педагогічною роботою і методикою Сухомлинського, я можу
зробити такий висновок, що для дитячого хореографічного колективу необхідна
не тільки трудова дисципліна, щоб виховати справжнього професіонала своєї
справи, але й прояв любові і взаєморозуміння. Для того, щоб знайти підхід до
кожної дитини і не зашкодити їй, необхідно дослідити дитину і поставитися до
небі індивідуально.
Взагалі то ця тема, як на мою думку, дуже цікава, різнопланова і для себе з
цього я підкреслила, що в своїй майбутній роботі буду намагатися це
використовувати і пам’ятати, що кожна дитина - це індивідуальність і вона така
яка вона є – це білий аркуш паперу, на якому відбиваються реалії сьогодення і
відношення, виховання батьків. Педагоги мабуть не змінять дитину повністю, але
допомогти їй обрати правильний шлях – обов’язок кожної людини, яка відчула в
собі покликання бути вчителем. І як вже було зазначено великим майстром своєї
справи В.О.Сухомлинським: «Якщо цей світ відкривається перед Вами, якщо в
кожній дитині Ви відчуваєте її індивідуальність, якщо у Ваше серце постукають
радощі і прикрощі кожної й відізвуться вашими думками, турботами, тривогами, -
Ви знайдете... радість колективу».
Використані інформаційні джерела:
1. Вовк Л.П. Концепція історико-педагогічної підготовки вчителя в контексті
загальних і професійних знань / Л. П. Вовк // Наукова сесія, присвячена 175-
річчю Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова: За
версією і сприянням ректора університету В. П. Андрущенка / М-во освіти і
 194
науки України, Нац. пед. ун-т ім. М. П. Драгоманова. –К.: Вид-во НПУ
ім. М. П. Драгоманова, 2010. – Кн.2. – С.88-98.
2. Іванов В. Педагогічна віра В. Сухомлинського – погляд у сьогодення //
Початкова школа. – 2000. – №9. – С.8 - 9.
3. Сметанський М., Галузяк В. Проблема виховання особистості в колективі в
теоретичній спадщині А. Макаренка та В. Сухомлинського. // Рідна школа. –
2002. – №8 – 9. С.16 – 18.
4. Сухомлинський В. О. Вибрані твори: в 5-ти томах.-К., 1979 – 1980.
5. Сухомлинський В.О. і сучасність: Науково-методичний збірник.-В.І.-К.,
1994.
6. Г.Березова. Хореографічна робота з дошкільнятами. – К.: ”Муз. Україна”,
1989. – 208 с.

СЕКЦІЯ 3. ВИХОВАННЯ ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНЕ ЯВИЩЕ

Гудована Н.
Факультет української філології та
літературної творчості А.Малишка
Науковий керівник:
кандидат педагогічних наук,
доцент Шикиринська О.В.
Гудована Н
ГУМАНІЗМ У ПРОЦЕСІ ВИВЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА
ЛІТЕРАТУРИ

У статті розглянуті приклади засобів, за допомогою яких вчителю

української мови та літератури вдасться реалізувати принцип гуманізації
виховання на уроках.
Ключові слова: гуманізм, виховання, фольклор.

Відродження національних освітніх традицій і створення на цій основі

якісно нової системи освіти в Україні, виведення її на європейський і світовий
 195
рівень неможливий без головного її суб’єкта – вчителя. Лише його
психологічна перебудова, бажання та вміння реалізувати гуманістичний підхід до
учнів можуть гарантувати успіх тих перетворень, які плануються у сфері освіти.
Проблема реалізації принципу гуманізації виховання є особливо актуальною
для вчителя української мови та літератури, оскільки від його професійної
діяльності залежить не тільки майбутнє нашої держави, а й окремо взятої
особистості, яка є невід’ємним компонентом морально здорової нації. Також саме
вчитель української мови та літератури є потужним рушієм національної
самосвідомості, саме він постає яскравим взірцем правильності мовлення,
володінням відчуттям мови, постійного стеження за змінами, які відбуваються в
мовленнєвих нормах; впливає на розвиток усного і писемного мовлення учнів,
культивує прагнення постійно вдосконалювати і збагачувати словник рідної та
іноземних мов, дбати про мовну нормативність, орфоепію і мелодичність.
Сутність гуманізму, особливості прояву гуманності та самоствердження
особистості вивчали ще мислителі Античності (Квінтіліан, Лукрецій, Протагор,
Сократ, Фалес); питання теорії та практики впровадження гуманних взаємин у
процес виховання висвітлено в наукових доробках відомих педагогів Б. Грінченка,
М. Драгоманова, А. Макаренка, С. Русової, Г. Сковороди, В. Соловйова,
М. Стельмаховича, В. Сухомлинського, К. Ушинського, Є. Фромма, С. Шацького,
П. Юркевича та ін.
З позиції життєтворчості особистості виховання гуманних та морально-
ціннісних стосунків вивчають Ш. Амонашвілі, І. Бех, Л. Вовк, Є. Гармаш,
І. Єрмаков, В. Киричок, Л. Макрідіна, В. Назаренко, Н. Ничкало, О. Павленко,
Г. Сагач, Л. Сохань, В. Тихонович, К. Чорна та інші.
Перехід до нинішнього суспільства інформаційного типу передбачає
створення передумов для розвитку гуманного способу життя, праці, навчання та
виховання підростаючого покоління, формування його ціннісно-духовних основ.
К. Чорна у своєму дослідженні розуміє гуманізм як породження світової
культури, символ і ознака людської присутності в світі, могутній багатовіковий
напрям зі своєю історією осмислення буття та екзистенціального положення
людини в ньому [7].
 196
Коротка філософська енциклопедія [3] поняття “гуманність” визначає
таким чином: людяність, людинолюбство, ідеал різноманітних течій гуманізму:
головна мета: гармонійний розвиток притаманних людині ціннісних здібностей,
почуттів і розуму, вищий розвиток людської культури і моралі та відповідної їй
поведінки у ставленні до інших людей й до усього створіння.
Психологічний тлумачний словник містить таке визначення поняття
“гуманність”: це обумовлена моральними нормами і цінностями система
установок особистості на соціальні об’єкти (людину, групу, живу істоту),
представлена у свідомості співпереживанням і реалізована в спілкуванні й
діяльності – в актах сприяння, співучасті та допомоги [8, с. 86 ].
Гуманізм у вихованні, на думку І. Д. Беха, – це певна світоглядна позиція,
яка в центр буття ставить людину, і тому все в цьому світі набуває значення
смислу і цінності лише у співставленні з нею, розміщується навколо неї як
найвищої цінності [1, с. 23].
Принцип гуманізації у педагогічному процесі (що включає процеси
навчання, виховання та розвитку особистості) передбачає повагу права школяра
бути самим собою, відмову від тілесних та інших, що принижують честь та
гідність покарань, повагу до позиції учня навіть тоді, коли він відмовляється
виконувати поставлені вимоги. У такій ситуації педагог має керуватися тим, що
кожна особистість автономна і є не лише носієм, а й гарантом моральності. У
реалізації вчителем принципу гуманізму присутнє вболівання за дитину, її
здоров'я, внутрішній світ, життєві ситуації та є справжнім виявом любові
вихователя до вихованця. Любов дає змогу збагнути духовну сутність дитини,
іноді ототожнитися з нею.
В. Сухомлинський зазначав: "Педагог без любові до учня – це все одно, що
співець без голосу, музикант без слуху, живописець без відчуття кольору" [6, ст.
112]. Почуття любові позбавляє корисливості, передбачає здатність вибачатися,
толерантність, терпеливість.
Аналізуючи історичні уроки минулого, необхідно подбати про формування
покоління українців нової генерації – людей вільних, цілеспрямованих, гордих,
гуманних, сповнених національної гідності. На мою думку, потрібно вибудовувати
 197
свою національну систему освіти на засадах гуманізму, людиноцентризму,
спираючись на джерела української народної педагогіки, на ментальність
українського народу, на його традиції та цінності. У Національній доктрині
розвитку освіти цій проблемі присвячено окремий розділ. У ньому визначено:
"Освіта має гуманістичний характер і ґрунтується на культурно-історичних
цінностях українського народу, його традиціях і духовності [9]. Принцип
гуманізму є іманентною рисою менталітету українського народу з давніх-давен.
Повага та любов до своєї Вітчизни починається з рідного слова (фольклор),
літератури, історії рідного краю. Фольклор є невичерпним джерелом, з якого
людина бере гуманістичні уявлення й поняття, що були вироблені впродовж віків
народною мудрістю і не дозволяють народному басейну висохнути, покритися
баговинням. Фольклор є засобом ідентифікації, приналежності до певної нації.
Сила фольклору виявляється в органічному поєднанні впливу на розум,
свідомість, почуття особистості. Різноманітним жанрам народної творчості
(казкам, приказкам і прислів’ям, пісням, думам, переказам, загадкам, скоромовкам
тощо) характерна художня образна форма, яка збільшує силу їх впливу, полегшує
розуміння й запам’ятовування думки і змісту, сприяє емоційному сприйманню їх.
Саме тому літературні твори, малі прозові та поетичні жанри слугують засобами
реалізації вчителем української літератури принципу гуманізму.
Прислів’я, приказки та загадки, як народно-педагогічний засіб навчання
формують світоглядну систему дітей та сприяють засвоєнню етнічних стереотипів
поведінки через знайомство із провідними видами господарської діяльності
людей, їхнього побуту протягом значного історичного періоду, процесом
удосконалення засобів виробництва, системою моральних норм та правил тощо.
Наприклад, прислів’я та приказки розкривають знання з народної метеорології
(“багато снігу – багато хліба”, мокрий май – буде хліба урожай”), з народної
медицини та гігієни (“пар кісток не ломить”, “держи голову в холоді, а ноги в
теплі – будеш жити вік на землі”) тощо. Прислів’я, приказки та загадки виражають
певні точки зору на широке коло моральних проблем, формуючи в дитини
позитивні риси характеру: чемність та ввічливість (“у чужому домі будь
привітним, а не примітним”, “знай пожартувати, знай перестати” тощо),
 198
працьовитість (“хто дбає, той і має”, “де руки і охота, там скора робота”),
товариськість (“одна бджола мало меду носить”, “дружній череді і вовк не
страшний”) тощо, а також засіб у боротьбі проти негативних рис: “ні колода, ні
пень – лежить цілий день” (Ледар) тощо [2].
Вчитель-філолог також не може обійтися без застосування на уроці
скоромовок. Їх ефективність будується на навмисному утрудненні вимови певного
тексту, викликаному відповідним розташуванням звуків. Вони сприяють
формуванню мовного апарату учня, привчаючи до складних поєднань звуків.
Якщо, скажімо, в учня і наявна проблема з мовленням, вчитель за допомогою цих
малих фольклорних жанрів може подолати які-небудь незручності учня у
мовленнєвому плані, реалізувавши при цьому принцип гуманізації виховання.
Фольклор допомагає формувати патріотичне виховання на життєвих
стереотипах українського народу, що узгоджуються з народними уявленнями про
високі виміри морального, етичного, духовного, гуманістичного, відображають
національний менталітет.
Творчі зусилля кожного сучасного вчителя-філолога, на мою думку, мають
бути спрямовані на те, щоб підвищити виховний рівень сучасного уроку та його
творчий потенціал, створити оптимальні можливості для розвитку самостійного
творчого мислення учнів, активізації їхньої пізнавальної діяльності, формування
патріотичних почуттів під час вивчення літератури, що буде можливим за умови
використання ним принципу гуманізму.
Використані інформаційні джерела:
1. Бех І. Д. Гуманізм у вихованні підростаючої особистості / І.Д. Бех // Рідна
школа. – 1995. – №9. – С. 23–25.
2. Довженок Г. В. Український дитячий фольклор / Г. В. Довженок. – К. :
Наукова думка, 1981. – 171 с.
3. Краткая философская энциклопедия. – М. : Прогресс, 1994. – 576 с.
4. Скутіна В. За традиціями української народної педагогіки / В. Скуті на //
Початкова школа. – 1993. – № 7. – С. 22–24.
5. Стельмахович М. Народна педагогіка / М. Стельмахович. – К. : Радянська
школа, 1985. – 312 с.
 199
6. Сухомлинсъкий В.О. Проблеми виховання всебічно розвиненої
особистості // Вибрані твори: В 5 т. — Т. 1. — К.: Рад. шк., 1976.
7. Чорна К.І. Сутність гуманізації виховного процесу як пріоритетної умови
становлення культури гідності зростаючої особистості / К.І. Чорна //
Педагогічний вісник: науково-методичний журнал. – 2012. – №3. – С. 6 – 7.
8. Шапар В.Б. Психологічний тлумачний словник. / В. П. Шапар. – Х.: Прапор,
2004. – 640 с.
9. Національна доктрина розвитку освіти. [Електронний ресурс]. Режим
доступу:http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/347/2002

Сидоренко М.
Факультет іноземної філології
Науковий керівник:
кандидат педагогічних наук,
старший викладач Ремньова А.Г.
Сидоренко М.
ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ УЧНІВ ПОЧАТКОВОЇ ШКОЛИ НA
УРОКAХ ІНОЗЕМНОЇ МОВИ

У статті розглядається питання патріотичного виховання молодших

школярів на уроках іноземної мови, особливості, етапи, форми та методи роботи
з виховання патріотизму; показана роль вчителя aнглійської мови у
пaтріотичному виховaнні школярів почaткової лaнки.
Ключові слова: патріотичне виховання, патріотизм, молодші школярі,
іноземна мова, гра; вчитель англійської мови.

Постановка проблеми у загальному вигляді. Проблема пaтріотичного

виховання була, є і буде однією з провідних у системі виховання. Дуже важливим
є те, аби дитина вже змалечку розуміла, що таке патріотизм. Аби в неї не виникало
хибних суджень щодо того, як це – бути патріотом своєї держави. Тобто вже з
юних років дитині необхідно прищепитилюбов до рідної країни, ознайомити з
культурою, історією, звичаями і традиціями свого народу, навчити рідного слова,
 200
поширити ідею рівності всіх народів, a не переважання певного народу над
рештою, проводити бесіди екологічної спрямованості. Оскільки вихованці
більшість свого часу проводять у школі, саме там відбуваються процеси
формування їх як особистості, тому ця установа відіграє важливу роль у
пaтріотичному виховaнні. Особливо це стосується дітей початкової ланки. Вже з
раннього шкільного віку в учнів починає формуватися світогляд, з’являються
певні життєві цінності. Тому дуже важливо, щоб вчителі спрямували ці процеси у
правильне русло.
В наш час все більше уваги приділяється вивченню іноземних мов. Це
обумовлено тим, що в процесі навчання іншої мови дитина отримуєдосвід
спілкування, відкриває для себе нові культурні аспекти. Серед багатьох предметів
у школі англійська мова посідає важливе місце. На уроках англійської мови учні
усвідомлюють значення чужої мови – вона є не тільки засобом спілкування, а й
засобом отримання нових знань. Викладання іноземної мови (зокрема,
aнглійської) в сучасній школі надає вчителю широкі можливості щодо виховання
громадянськості й патріотизму. Цьому сприяє комунікативна складова предмету,
його спрямованість на вивчення побуту, звичаїв, традицій і, насамперед, мови
іншого народу. Тому вивчення іноземної мови є тим засобом, за допомогою якого
можна виховати справжнього патріота.
Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано
розв’язання даної проблеми. Минуло трохи більше півстоліття з того часу, як
побачили світ неперевершені праці великого українського педагога Василя
Олександровича Сухомлинського, який поряд з іншими проблемами виховання
досліджувавпроблему пaтріотичного виховання, надавав поради як батькам, так і
вчителям у питаннях виховання патріотизму.
Значний внесок у висвітлення проблеми патріотизму зробили вчені
В.Андрущенко, І.Бех, І.Підласий, С.Рашидов, Г.Сорока, О.Сухомлинська,
О.Стьопін, Л.Чупрій.
Проблемам пaтріотичного виховання на уроках іноземної мови присвячені
наукові праці багатьох педагогів та вчених, зокремаН.Бориско, А.Гордієнко,
 201
В.Ідзвьо, В.Как-Каліка, Л.Лісової, В.Мачуського, С.Молчaнової, І.Онопрієнко,
Ю.Пaсова, В.Сaфонової, О.Сaзіної, Н.Торбінa, І.Тімкінa, І.Черновa тa інших.
Ця тема залишається актуальною і потребує подальшого вивчення у
сучасній українській педагогіці, адже сьогодні існує чимало недосліджених
аспектів цього питання.
Метою даної статті є розглянути етапи пaтріотичного виховання молодших
школярів нa урокaх іноземної мови; описати деякі методи, форми та засоби, які
сприяють формуванню патріотизму учнів; визначити роль вчителя aнглійської
мови у пaтріотичному виховaнні школярів почaткової лaнки.
Виклад основного матеріалу дослідження. Тлумачний словник дає таке
визначення патріотизму – «це якість особистості, що характеризує вищий ступінь
її духовного розвитку й самосвідомості, що виражається в ціннісному ставленні до
своєї Батьківщини, її історії, культури й готовності до самопожертви в ім’я
інтересів Батьківщини»[1]. За Сухомлинським патріотичне виховання – «це сфера
духовного життя, яка проникає в усе, що пізнає, робить, до чого прагне, що
любить і ненавидить людина, яка формується [4]». Проаналізувавши ці два
визначення, можна зробити висновок, що «патріотизм» за Сухомлинським - це
частина людської духовності, що супроводжує всю її діяльність. Разом з тим,
більшість сучасних дослідників розкривають сутність поняття патріотизму лише
черезлюбов і відданість до Батьківщини, знання її історії, культури, звичаїв та
традицій.
Патріотичне виховання є складним і важливим процесом, внаслідок якого
діти набувають знань, необхідних для подальшого життя в суспільстві, для того,
щоб стати свідомим і відповідальним громадянином своєї держави. Молодший
шкільний вік є сенситивним для формування такої якості як патріотизм, адже
«віковими особливостями дітей 1-4 клaсів можна вважати: незначний соціальний
та моральний досвід, підвищену емоційність, вразливість і водночас пластичність
до морально-етичних впливів, імпульсивність та безпосередність поведінки
дитини, бажання постійно розширювати коло спілкування [5]».
Комунікативна спрямованість предмету «іноземні мови» надає вчителю
певні можливості у виховaнні громадянської позиції, патріотизму, високих
 202
моральних якостей особистості. Деякі з дослідників вважають, що формування
патріотизму на уроках англійської мови слід проводити поетапно. Так, наприклад,
О. Сазіна виокремлює 3 етапи патріотичного виховання:
Перший етап. Патріотизм зароджується разом із формуванням родинних
почуттів до своєї сім’ї, матері, батька, бабусі, дідуся, родичів.
Вже в першому класі школярі отримують знання про те, як буде звучати їхня
Батьківщина англійською або іншою іноземною мовою, як сказати, хто вони за
національністю. У другому-четвертому класах учні поглиблюють свої знання і
засвоюють нову інформацію про географічне положення своєї країни, її звичаї та
традиції. Таким чином, вивчаючи іноземну мову, вони водночас вивчають
культуру, побут та географію своєї Батьківщини.
Другий етап. Виховання любові до своєї малої батьківщини – села, міста,
учнівського колективу, до місцевих традицій та історії рідного краю.
В наш час учні використовують сучасні засоби комунікації і це надає їм
змогу спілкуватися з людьми з інших країн. Оскільки англійську мову вважають
«універсальною» мовою, то цей обмін є можливим. Школярі можуть розповісти
про своє місто чи село, про культурні пам’ятки рідного краю, про місцеві традиції
та свята.
Третій етап. Формування власне патріотизму, виховання любові до України
як до своєї Батьківщини.
Нa даному етапі учні можуть репрезентувати свою державу в світі,
розповісти загальні відомості про країну, її культурно-духовні надбання, про
відомі постаті в історії.
Задля успішного засвоєння матеріалу та виховання такої якості, як
патріотизм на уроках іноземної мови вчитель має поєднувати різноманітні форми і
методи навчання та виховання, використовувати сучасні засоби. Важливо
пам’ятати, щодосить поширеним і ефективним для такого віку є метод гри. У
процесі гри відсутнє зубріння, учні засвоюють новий матеріал легко і з
задоволенням. Крім того, можна використати підручні матеріали (розмальовки,
іграшки, олівці), засоби наочності (алфавіт, карта, схеми), проведення тематичних
уроків (наприклад, до Дня Святого Миколая з дотриманням певних традицій).
 203
Найголовніше завдання для вчителя – зацікавити учнів у вивченні,
сконцентрувати їхню увагу на матеріалі. Також доцільним буде використання
анімаційних навчальних фільмів, аудіозаписів під час уроків. Саме через гру
можна виховати справжнього патріота. Граючи з дітьми, вчитель має змогу
знайомити дітей з історією, звичаями, традиціями, відомими постатями,
географією їхньої Батьківщини; вчити їх берегти рідну землю та поважати інші
народи.
Існують певні вимоги до вчителя згідно з поставленим завданням
патріотичного виховання. І він має відповідати цим вимогам. Перш за все, він має
бути сам щирим патріотом своєї країни. Вся його робота має йти від серця, з
чистих помислів. По-друге, він має любити дітей і свою роботу, бути відданим їм.
По-третє, бути терплячим, адже знайти спільну мову з дітьми, навчити їх і
виховати дуже складно. Окрім того, варто додати такі риси як чесність, почуття
власної гідності, милосердя, креативність, неординарність і професіоналізм.
Вчитель-словесник виступає посередником між зовнішнім світом і дитиною. Саме
він супроводжує вихованця увесь час, керує процесами навчання і виховання,
впливає на формування його світогляду і ставлення до навколишнього світу. Саме
від нього залежить процес інтеріоризації у дітей набутих знань про державу.
Вчитель має прищепити дитині гуманні цінності, які є характерними для
справжнього патріота своєї країни.
Висновки. Вивчення іноземної мови неможливе без вивчення культури.
Отримуючи нову інформацію, учні порівнюють її з уже набутою. Вони знаходять
спільні та відмінні риси своєї та іншої культур. Це дає їм змогу побачити «сильні»
і «слабкі» сторони їхньої країни. Також посилюється почуття національної
гідності, адже учні можуть вільно розповідати іноземцям про свій дім, рідний
край, культуру, наукові досягнення. Саме уроки іноземної мови дають підґрунтя
для таких складних когнітивних операцій.
Умовно патріотичне виховання на уроках іноземної мови можна поділити на
три етапи:1) етап, під час якого формуються родинні почуття до сім’ї; 2) етап,
коли виховується любов до рідного краю; 3) етап, під час якого виховується любов
до України як до Батьківщини.
 204
Лише за умови доцільного використання форм навчання можна
досягнути третього етапу патріотичного виховання. Провідною формою навчання
та виховання на уроках іноземної мови у початковій ланці є гра. Саме через гру
діти пізнають світ, навчаються розрізняти добро і зло, виховують в собі риси
гуманістичної особистості, відкривають нове.
Великий вплив на формування справжнього патріота і особистості в цілому
вносять вчителі. Лише та людина, яка виконує свою роботу від серця, яка сама є
щирим патріотом і не тримає нічого злого всередині може це зробити.
Таким чином, вихованню патріотизму на уроках іноземної мови сприятиме
знайомство учнів з культурою, історією, звичаями, традиціями рідного краю та з
культурою і мовою інших держав. Під час цих уроків учні зможуть навчитися
поважати один одного, усвідомити рівність людей і те, що кожен має право
висловлювати власну думку. А це і має бути результатом патріотичного
виховання.

Використані інформаційні джерела:

1. Гончарова Н.В. Патріотичне виховання на уроках англійської мови,
використання регіонального компонента на уроках англійської мови як
засобу підвищення комунікативної компетенції учнів // Таврійський вісник
освіти. – 2016. - №3. – С. 9-14.
2. Кучерук О.А. Концепція системи методів навчання мов в основній школі //
Українська мова і література в школі. – 2008. - №7-8. – С. 10-16.
3. Сазіна О.В. Упровадження концепції національно-патріотичного виховання
в навчально-виховний процес загальноосвітніх навчальних закладів району.
– Вінниця, 2016. – С. 5-12.
4. Сухомлинський В.О. Серце віддаю дітям / В.О. Сухомлинський // Вибрані
твори : в 5 т. – К., 1977. – Т. 3. – С. 79.
5. Шерстюк О.М. Сучасні підходи щодо викладання іноземних мов // Іноземні
мови. – 2000. – №1. – С. 65-67.
 205

Кравчина А.
Факультет фізичного виховання та спорту
Науковий керівник:
кандидат педагогічних наук,
доцент Шевченко А.Ф.
Кравчина А.
СТРЕС У МІЖОСОБИСТІСНІЙ ВИХОВНІЙ ВЗАЄМОДІЇ ЯК
ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА

Наявність стресогенних ситуацій характеризує буденність нашого

життя. У виховній взаємодії існування таких ситуацій можлива лише за умови їх
підконтрольності дорослими. Моделювання педагогічних ситуацій подібних до
стресових дає можливість зростаючій особистості набути досвіду адекватної
поведінки у невизначених і складних життєвих обставинах.
Ключові слова: виховна взаємодія, стресогенні ситуації соціального
характеру, стресори, ефекти стресу, освітній процес, методи виховної взаємодії.

Стрес, якого нині достатньо у людських взаємовідносинах, спричинений

різноманітними суб’єктивними та об’єктивними чинниками, є і залишається
ознакою конфліктної культури в суспільстві та захисною реакцією на зовнішні
подразники та виклики. Якщо для дорослої людини наслідки стресогенної
ситуації непередбачувані, то що казати про дитину – зростаючу особистість: її
причини тривожного стану, нервового зриву, депресії або навіть появи
суїцидальних думок.
В цьому контексті стають в нагоді ті явища дійсності, які обумовлюють
розвиток індивіда у процесі цілеспрямованої діяльності суспільства. Такі явища,
як відомо, пов’язані з освітнім процесом та відповідними міжособистісними
взаємовідносинами, породженими виховною взаємодією.
На думку І.Беха, виховна взаємодія – є складними за своєю організацією
явищем, де досягнення виховних завдань зумовлено як адекватною оцінкою
вікових закономірностей вихованців, так і станом розвитку міжособистісних
стосунків її суб’єктів [3].
 206
Виховна взаємодія створює відповідне середовище самореалізації
дитини, де вона має всі шанси вчитися спілкуватися, доводити власну позиції, у
творчому суперництві досягати результату, одним словом, набувати досвіду діяти
в будь-яких стресогенних ситуаціях: попереджати чи виходити з них з
найменшими емоційними втратами.
Розкриття даної проблеми неможливий без розгляду поняття «стресу» у
психолого-педагогічній та суто спеціалізованій літературі. Так, дослідник
В. Апчел [2], переконаний, що створені цивілізацією і науково-технічним
прогресом гіподинамія й гіпокінезія не тільки негативно впливають на системи
кровообігу, дихання, обмін речовин, опорно-руховий апарат, нервові та
гуморальні регуляторні механізми, але й призводять до зниження реактивності
організму і зростанням, так званих, «хвороб стресу». Вважається, що до них
відносяться різні психосоматичні захворювання – невротичні розлади,
захворювання серцево-судинної системи, кишково-шлункові проблеми,
порушення мозкового кровообігу, злоякісні новоутворення та ін.
Вперше термін «стрес» в фізіологію і психологію ввів у 1932 році Волтер
Бредфорд Кеннон у своїх класичних роботах з універсальної реакції «боротись чи
втікати» (англ. «fight-or-fight response») [13]. Досить часто авторство терміну
передають відомому канадському фізіологу Гансу Сельє, проте використовувати
саме поняття стрес він почав лише у 1946 році для пояснення загальної
адаптаційної напруги [13].
На думку Г. Сельє, стрес є неспецифічна відповідь організму на будь-яку
пред'явлену йому вимогу [9].
М. Филипов дає таке тлумачення стресу: «стрес – система реакцій організму
на будь-який біологічний, хімічний, фізичний, психологічний вплив, що має
пристосувальне значення» [12, с.124].
Центральними положеннями в концепції стресу, запропонованій ще в 1936
р. Гансом Сельє, є гомеостатична модель самозбереження організму та мобілізація
ресурсів для реакції на стресор [8]. Стресор – чинник, який викликає стан
стресу [13].
 207
Розрізняють стресори як фізіологічні (біль, голод, спрага, надмірне
фізичне навантаження, висока і низька температура тощо), так і психологічні
(небезпека, загроза, втрата, обман, образа, інформаційне перевантаження тощо).
Останні, у свою чергу, поділяються на емоційні та інформаційні [1].
Усі дії на організм Г. Сельє розділив на специфічні та стереотипні
неспецифічні ефекти стресу, які проявляються у вигляді загального адаптаційного
синдрому [8]. Цей синдром у своєму розвитку проходить три стадії: тривоги;
резистентності; 3) виснаження [ 6 ].
В даний час «термін» стрес використовується для позначення цілого ряду
явищ: сильний, несприятливий, що негативно впливає на організм; сильна
несприятлива для організму фізіологічна або психологічна реакція на дію
стресора; сильні як сприятливі, так і несприятливі для організму реакції різного
роду; неспецифічні риси (елементи) фізіологічних і психологічних реакцій
організму при сильних, екстремальних на нього впливах, що викликають
інтенсивні появи адаптаційної активності; неспецифічні риси (елементи)
фізіологічних і психологічних реакцій організму, що виникають при будь-яких
реакціях організму [4].
Таким чином, стрес являє собою неспецифічний компонент адаптації, який
відіграє мобілізуючу роль і зумовлює залучення енергетичних і пластичних
ресурсів для перебудови організму.
У контексті міжособистісної виховної взаємодії, вельми уважним є
акцентування уваги на психоемоційній реакції суб'єкта стосовно стресорів, що
характеризується комплексом неспецифічних вегетативних і гормональних
проявів [12]. В сукупності своїй, подібна реакція породжує у людини
різноманітну гамму позитивних та негативних емоцій та почуттів.
І це природно, оскільки більшість людей стикається з різними стресовими
ситуаціями практично щодня й інтуїтивно намагається з ними боротися
доступними способами. Одні намагається шукати в собі причини виникнення
стресогенної ситуації, а інші – перекладають всі свої негаразди на дії та вчинки
інших, треті знаходять розраду у зміні діяльності та «розслабляються» в
 208
спортивному залі, четверті потребують психологічної допомоги та ін. Все це –
реалії сьогодення, що позначається та темпі та ритмі людського життя.
Разом з тим, це не властиво освітньому процесу, основною позицією якого є
створення умов для самореалізації зростаючої особистості. Подібна професійно-
педагогічна діяльність вимагає пошуку таких форм співпраці, які б моделювали
виховні ситуації, надаючи учневі ніби «програти» подію, пережити її, або ж
виходити з меншими емоційними втратами.
Аналіз психолого-педагогічної та спеціальної літератури свідчить про
достатній арсенал «методів дотику» до зростаючої особистості. Так,
А. Пушкарьов [7], досліджуючи посттравматичний стресовий розлад, пропонує
різні напрямки такої роботи. Серед них: терапевтичний, освітній, холістичний,
соціальний. В контексті аналізу проблеми, звертає на себе освітній напрям, що
передбачає інформаційну підтримку людини, через обговорення відеосюжетів,
книг і статей та ін., знайомство з основними концепціями фізіології, психології,
самоусвідомлення власних дій та вчинків. Заслуговує на увагу і холістичний
напрям, який спрямований на пропагування здорового способу життя,
формування проблеми та відповідним ставленням до неї. Наприклад, як зауважує
автор, здатність з гумором ставитися до багатьох подій нашого життя, створює
основу для відновлення після важких травматичних подій, а також сприяє
продовженню активного та щасливого життя. Вельми цікавий для нашого
дослідження є соціальний напрям, що інтегрує в собі діяльність різних соціальних
інституцій, оцінюючи роль громадських організацій в наданні необхідної
підтримки та використанні форм організації соціальної роботи.
Важливим, з точки зору виховної взаємодії, підібрати такі методичні
прийоми, які дали змогу мінімізувати негативний вплив, що виходить зі стресових
ситуацій соціального характеру. І в цьому зв’язку звернемо увагу на працю
М. Філіпова [12], виділяючи основні методи корекції стресової перенапруги, а
саме: музичний; когнітивний; поведінковий; сугестивний; особистісно-
орієнтований.
Музичний метод – являє собою сукупність прийомів мистецької терапії, що
ефективна у поєднанні з іншими способами коригування емоційної рівноваги.
 209
Мистецька терапія сприятливо впливає на емоційний стан людини, завдяки
професійно підібраним музичним композиціям.
Когнітивний – орієнтований на усвідомлення людиною проблеми. Такий
спосіб взаємодії дозволяє розробити власну траєкторію позбавлення від
стресового порушення, сприяючи змінам в розумінні навколишнього світу і
самого себе у ньому.
Поведінковий метод коригування сприяє розвитку соціальних умінь,
допомагаючи долати шкідливі звички, позбавлятися від емоційних травм та
упереджень.
Сугестивний метод здійснюється за допомогою навіювання та роз'яснення у
відкритих та відвертих діалогах, тобто через такі прийоми, що спрямовані на
формування позитивного й адекватного ставлення до себе.
А ось особистісно-орієнтований метод потрібний для індивідуального,
групового, або сімейного коригування психологічної стресової перенапруги.
Все це свідчить про те, що в умовах виховної взаємодії, на ситуацію,
подібної до стресової, необхідно обов’язково реагувати. У протилежному
випадку, якщо людина не змінює свою поведінку або зовсім нічого не робить, то
виникає одна з двох поширених реакцій на стрес: агресія або тривога. Відчуття
тривоги, знервованість заважає нормальній адаптації до життя. Чим більше
тривожності, тим більше неприємностей, дискомфорту та емоційного болю.
Сильна і тривала тривога веде до душевних захворювань, депресивних
невротичних станів та ін. [11].
У цьому контексті, скористаємось рекомендаціями дослідника
Л. Наугольник, з приводу істотного зниження наслідків стресогенних подій
соціального характеру [5]. Автор переконаний, що є всі можливості істотно
знизити негативні наслідки стресу, якщо індивід буде перебувати у гарній
фізичній формі. Важливо, чи навіть необхідно, дотримуватися режиму праці та
відпочинку, правильно харчуватися, займатися спортом. Доречно піклуватися про
власний емоційний комфорт і приділяти більше часу приємним справам. І саме
головне, не ізолюватись, «не замикатись» в собі і не уникати спілкування. Треба
 210
частіше перебувати серед людей, приносити користь іншим. Активне соціальне
життя допоможе відчути душевний комфорт.
Аналізуючи готовність школяра адекватно діяти в умовах стресогенної
ситуації соціального характеру, розуміємо, що без самої особи, без її самооцінки,
самодопомоги та самоконтролю ми не обійдемось. В цьому контексті
пригадуються слова В. Сухомлинського, що справжнє виховання – це
самовиховання, а потім і питання семінарських занять з педагогіки, пов’язаних із
процесом вдосконалення особистості та її самореалізацією.
Вивчення та узагальнення педагогічного досвіду на заняттях з дисциплін
психолого-педагогічного циклу, дозволило нам визначити такі основні завдання
самоконтролю зростаючої особистості: навчиться впливати на когнітивні процеси;
привчитися ідентифікувати різні емоції, надавати їм вплив або не піддаватися їм;
навчиться керувати власною поведінкою в складних психологічних ситуаціях для
досягнення найближчого результату.
Очевидним стає те, що для життя людини, її психічного та фізичного
здоров'я, її щастя важливим є уміння долати наслідки стресогенної ситації
соціального характеру. Його подолання, так чи інакше, пов’язані з мінливими
психічними та поведінковими зусиллями, якими людина відповідає на стресогенні
обставини. І в цьому разі варто говорити про те, що кожній людині сьогодні конче
необхідно вчитися управляти стресом, адже це не тільки допомагає вийти з такої
ситуації з найменшими емоційними втратами, але й зрозуміти, що це природній
життєвий етап, який спонукає до відповідних висновків у взаємовідносинах з
оточенням.
Звертаючи увагу на самоконтроль, в першу чергу виходили з тієї тези, що
реакція на стрес у кожного з нас різна, а адекватна оцінка самого себе, дає
підстави говорити про виважені кроки в невизначених ситуаціях.
Аналіз спеціалізованої літератури дозволяє звернути на такі шляхи
подолання стресу: свіже повітря та відверта розмова з друзями – сприяють
ефективнішій боротьбі зі стресом; вельми необхідно зайнятися чимось корисним,
наприклад, улюбленим хобі; послухати приємну музику, яка зможе не тільки
заспокоїти, але й відволікти від проблеми – гарний засіб релаксації; зробити
 211
фізичні вправи помірного навантаження для зменшення гормону адреналіну;
біг, танці, їзда на велосипеді (фізичні вправи), плач, сміх (фізичні прояви) дуже
важливі для підтримки здоров'я і зменшення наслідків стресу.
Вище викладене свідчить про те, що стрес в сучасному людському житті є
природним явищем, він є наслідком відповідного темпу та ритму розвитку
інформаційно-комунікаційного суспільства. Його не можна уникнути, але
необхідно формувати готовність діяти в подібних ситуаціях з найменшими
емоційними втратами.
Для педагогічної науки стає цікавим стресогенні ситуації соціального
характеру, оскільки в умовах виховної взаємодії у зростаючої особистоті є всі
можливості вчитися аналізувати взаємини з оточенням, цілеспрямовано діяти,
досягати поставлених результатів, вирішувати проблемні завдання. Все це має
відбуватись в оточенні дорослих – педагогічних працівників, які моніторять
подібні ситуації, тим самим, управляють процесом самореалізації зростаючої
особистості. Моделювання педагогічних ситуацій, подібних до стресогенних,
дозволяє набути необхідного досвіду життєдіяльності вихованцям, а отже, не
уникати «незручних» ситуацій, а навчитися з ним боротися, адже «зустрічі» з
подібними загрозами змушують нас замислюватися над життям, формуючи в собі
терпіння, стриманість, мужність, волю, і врешті-решт, самоудосконалюватися.

Використані інформаційні джерела:

1. Абабков В.А. Адаптация к стрессу. Основы теории, диагностики, терапии
[Текст] / В. А. Абабков, М. Перре. // СПб.: Речь, 2004. – 166 с.
2. Апчел В.Я. Стресс и стрессоустойчивость человека [Текст] / В.Я. Апчел,
В.Н. Цыган – СПб.: – 1999. – 86с.
3. Бех І. Майстерність педагога у виховній взаємодії / І.Бех. [Електронний
ресурс] – Режим доступу: http://osvita.ua/school/method/upbring/760/Освіта.ua
15.04.2008
4. Марютина Т. М. Психофизиология [Электронный ресурс]: электронный
учебник / Марюнина Т. М., Кондаков И. М.; Московский гор. психолого-
 212
пед. ун-т, Упр. информ. технологий и дистанционного обучения. –
Москва : МГППУ, 2005. – 1 электрон. опт. диск (CD-ROM): зв., цв.; 12 см.
5. Наугольник Л. Б. Психологія стресу [Текст]: підручник / Л. Б. Наугольник. –
Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2015. – 324 с.
6. Профілактика посттравматичних стресових розладів: психологічні аспекти
[Текст]: методичний посібник / Упор.: Д. Д. Романовська, О. В. Ілащук. -
Чернівці: Технодрук, 2014. – 133 с.
7. Пушкарев А. Л. Посттравматическое стресовое расстройство: диагностика,
психофармакотерапия, психотерапия [Текст] / А.Л.Пушкарев,
В.А.Доморацкий, Н.Г.Гордеева // Изд. Института психотерапии, - М., 2000.
– 128 с.
8. Селье Г. Очерки об адаптационном синдроме [Текст] / Пер. с англ. – М.:
Медицина, 1960. – 254 с.
9. Селье Г. Стресс без дистресса: перевод с английского А. Н. Лука,
И. С. Хорола – М.: «Прогресс» – 1982. [Електронний ресурс] – Режим
доступу:https: // royallib. Com / read/ sele_ gans/ stress _ bez _ distressa.html#0
10. Станкин М.И. О стрессе надо знать [Текст] / Станкин М.И. // Физическая
культура в школе. - 2000.-№4. - С.72-75.
11. Терещенко Л. Підвищуємо рівень стресостійкості дітей [Текст] /
Л.Терещенко // Практичний психолог: Школа. – 2014. – №8. – С.25-35.
12. Филипов М.М. Психофизиология функциональних состояний [Текст]:
учебное пособие / М.М. Филипов. – К.: МАУП. – 2006. – 240 с.
13. Cannon W.B. The wisdom of the body / W.B. Cannon. – New York: W.W.
Norton, 1932.
 213

Супрун А.
Факультет іноземної філології
Науковий керівник:
кандидат педагогічних наук,
доцент Шикиринська О.В.
Супрун А
РОЛЬ УЧНІВСЬКОГО САМОВРЯДУВАННЯ В ШКОЛІ

Статтю присвячено учнівському самоврядуванню, його ролі на формування

особистості. На основі аналізу та узагальенння наукових джерел було висвітлено
сьогочасні недоліки учнівського самоврядування так запропоновано шляхи їх
подолання. Зроблені у статті висновки можуть бути використані під час
практичної розробки методик організації діяльності школярів.
Ключові слова: учнівське самоврядування, обов’язки учнів, діяльність
школярів.

Виховуючи дітей,нинішні батьки виховують майбутню історію нашої країни,а значить і

історію світу.
А.С.Макаренко

Виховання,як одне з головних завдань школи,має формувати в учнів

чітку громадську позицію,готувати до майбутньої діяльності,максимально
сприяти реалізації творчих здібностей.
Сьогодні аспект учнівських можливостей значно розширився і дозволяє
учням здобувати управлінські уміння;аналізувати та застосовувати їх у конкретній
ситуації. Cаме тому учнівське самоврядування відіграє важливу роль у
формуванні особистості школяра. Це,по суті,його перша система
повноважень,прав і можливостей.
Учнівське самоврядування це форма організації діяльності дітей у школі.
Структура самоврядування не постійна,вона періодично оновлюється,або
поповнюється новими кадрами,що дає значній частині школярів набути
 214
організаторських здібностей. В умовах самоврядування шкільним апаратом
учні створюють певну ієрархію відносин,членами якої є самі.
Сучасні навчальні заклади в умовах гуманізації повинні діяти на
замовлення людини,її потреб та переконань. Тема є актуальною,оскільки в наші
дні часто зустрічаємо недостатню компетентність даної організації;її формальність
та лояльність. Хоча,насамперед,учнівське самоврядування це своєрідний місток
між потребами учнів та можливостями реалізації адміністрацією школи. Така
організація діяльності учнів представляє інтереси дітей перед
вчителями,батьками,органами освіти. Ряд науковців,зокрема таких як Набока
Б.С.,Шикова Ю.О.,Уманський Л.І досліджують особливості та роль учнівського
самоврядування як фактору,що впливає на формування шкільної особистості.
Робота учнівського самоврядування має головним чином наслідувальний
характер. Погоджуючися із думкою Шикової Юлії Олександрівни,кандидата
педагогічних наук Вінницького державного педагогічного університету
ім.Михайла Коцюбинського,хочеться наголосити,що дійсно таки самоврядування
сприяє переходу від організації діяльності учнів ззовні (з боку дорослих) до
самоорганізації, що забезпечує розвиток їх ініціативи та самостійності.
Особистість стає не дише об’єктом виховних впливів, але й суб’єктом цього
процесу [3,с.49], а тому для продуктивнішої ефективності цих процесів слід
зазначити,що сучасна система діяльності учнів потребує корекції та змін. Логічно
продовжуючи попередню думку пропоную ряд змін для учнівських органів
самоврядувань у сучасних закладах освіти,що на мій погляд, значно розширять
компетенцію та можливості таких органів
 створення реальних прав та обов’язків для учнів. Це сприятиме
ефективності роботи школярів, бо конкретно націлюватиме на роботу і
вказуватиме сфери активної учнівської діяльності.
 важливість думки у.с. у прийнятті загальношкільних рішень. Зміна
націлена на можливість дитини створити або змінити щось власноруч,взяти на
себе відповідальність за прийняття важливого рішення,від якого буде залежати
майбутнє закладу та освіти загалом. Слід актуалізувати вище зазначений факт про
те,що робота учнівського самоврядування має наслідувальний характер і
 215
відповідно обмежується,або корегується впливом вчителів,з цього твердження
формуємо наступний пункт
 допуск членів у.с.на окремі збори школи та педагогічні ради
колективу,що допоможе визначити основні орієнтири колаборації учнів та школи
зсередини. Допускатися мають авторитетні члени самоврядування,з думкою яких
би погодилися учні,та рішення б якого підтримала школа вцілому. При цьому у
процесі прийняття активом самоврядування рішення роль педагога має бути в
першу чергу консультуюча та ненав’язлива.
 забезпечення постійного розширення організації,створення нових
відділів,залучення нових людей та застосування їх роботи на практиці. Це
забезпечить повноосяжність діяльності школярів,а значить гарантовано
супроводжуватиметься виховними функціями педагогіки та системи освіти.
Саме вищезазначені зміни(а для багатьох закладів освіти України
НОВОВВЕДЕННЯ) і сприятимуть реалізації важливої функції самоврядування,як
каталізатора між дитинством та дорослим життям. Своєрідним девізом цього
процесу цілком справедливо можуть стати слова відомого американського
психолога Сильви Хозе:“Стратегічною метою шкільного самоврядування є
підготовка, формування особистості до активної, свідомої діяльності, участі
в житті країни.”
Таким чином,проаналізувавши наукові праці із зазначеної теми,можна
зробити висновок,що роль і участь школярів у органах шкільного самоврядування
може і буде сприяти їхній успішній соціалізації,кращому засвоєнню соціального
та життєвого досвіду та морально-ціннисним орієнтирам,за умови ефективно
організованої адміністрацією школи системи діяльності самоврядування,
максимальної зосередженості педагогів на рішеннях активу, постійної орієнтації
на задоволення шкільних потреб,які будуть формуватися під колективно,
суспільнозначущо створеним шаблоном – орган учнівського самоврядування
українського закладу освіти.
Використані інформаційні джерела:
1. Набока Б. С. Перспективи розвитку самоврядування в українській школі / Б.
С. Набока // Позакласний час. – 2001. – №22. – С. 17–19.
 216
2. Учнівське самоврядування: свобода і відповідальність в контексті
громадянського виховання / Ю. О. Шикова // Наукові записки Вінницького
державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського.
Серія : Педагогіка і психологія. - 2012. - Вип. 37. - С. 47-50.
3. Уманский Л. И. Психология организаторской деятельности школьников:
Учеб. пособие для пед.– М.: Просвещение, 1980.– 160 с.
4. http://journal.osnova.com.uaН. П. Степчина. Роль учнівського самоврядування
у створенні єдиної системи корпоративної культури школи цінностей.
/ Виховна робота в школі | № 12 (109).
5. http://vesele-dnz.edu.kh.ua/filosofsjki_vislovi_pro_ditej/

Кравець А.
Факультет іноземної філології
Науковий керівник:
кандидат педагогічних наук,
доцент Шикиринська О.В.

УЧАСТЬ БАТЬКІВ У ВИБОРІ ДІТЬМИ УСПІШНИХ ЖИТТЄВИХ

СТРАТЕГІЙ

Наші діти — це наша старість.

Правильне виховання — це
наша щаслива старість,
погане виховання — це
наше майбутнє горе,
це наші сльози, це наша
провина перед іншими людьми.
Антон Семенович Макаренко

У статті подані основні проблеми родинного виховання, розглянуто шляхи

формування особистості та вплив батьків на успішне майбутнє своїх дітей.
Ключові слова: сім’я, батьки та діти, родинне виховання, успішність,
любов, неправильне родинне виховання.
 217

Актуальність роботи. З кожним роком ми все більше зіштовхуємось з

проблемою неправильного виховання дітей у сім’ї: є сім’ї, які взагалі не
виховують своїх дітей і байдуже ставляться до них, є й такі, де спостерігається
«гіперопіка», або ж щось середнє між цими двома типами сімей – це такі, які
хочуть виховати гарну повноцінну особистість, проте їм бракує багажу знань для
цього. І нарешті, на жаль, найменший відсоток сімей, які дійсно правильно
виховують своїх дітей. Варто відзначити, що з кожним роком їх стає все менше і
менше. Тому слід звертати на це увагу аби зупинити «вимирання» правильного
родинного виховання.
Сім’я – найдревніша і найстійкіша соціальна спільність. Виникнувши на
зорі людства, вона пройшла через багатовікову історію, являючи собою унікальну
опору суспільства.
Сім’я відновлює духовні та фізичні сили людини, заряджає її енергією для
активної участі в суспільному житті. В ній відбувається не тільки фізичне
народження, але і первинна соціалізація і виховання, духовне дозрівання
особистості [4].
90% сімей, які взнають про майбутнє народження дитини, вже з того
моменту починають мріяти про те, яким буде їхній малюк. Звісно, кожному
хочеться аби їх дитина була успішною серед інших, мала таланти і досягла чогось
у житті. Проте, не всі батьки втілюють свою мрію в реальність. Багато сімей не
задумуються про те, що саме від них залежить доля їхньої малечі. Адже саме вони
обирають їй наставника, тренера, педагога. Саме вони подають приклад своїм
дітям. І саме вони можуть посприяти з формуванням досвіду у дітей, досвіду, який
допоможе їм у дорослому житті.
Виховувати – не значить говорити дітям гарні слова, наставляти, а,
насамперед, самому жити по-людськи. Хто хоче виконати свій борг щодо дітей,
залишити в них про себе добру пам'ять, яка служила б їм завітом, як жити, той
повинний почати виховання із самого себе. Виховання дітей вимагає самого
серйозного тону, найпростішого і щирого. У цих трьох якостях повинна полягати
гранична правда життя [4].
 218
Звичайно, доля людини – це сама людини. І тільки від неї залежить, яким
буде її життя.
Опра Уїнфрі, Кіану Рівз, Джекі Чан, Демі Мур – це люди з якими
асоціюються слова «слава», «успішність», «гроші», «шанувальники». Проте їх
об’єднує ще дещо:
Опра Уїнфрі перетворила злиденне життя на натхнення для заснування
багатомільярдної імперії.
Опра шість років жила з бабусею і носила сукні, зшиті з мішковини. Після
докучань з боку родичів і друга сім’ї, вона втекла з дому. Їй тоді було 13 років.
Коли їй було 14 років, вона завагітніла і народила дитину, яка померла незабаром
після народження. Тоді ж засмучена мати відправила її жити в Нешвілл (Теннессі)
до батька.
Опра вчилася в коледжі, і коли вона перемогла в конкурсі краси, тоді її і
знайшла перша слава на радіостанції. Ця слава так і залишилася з нею. Капітал
Опри Уїнфрі, за версією Forbes, оцінюється в $2,7 млрд.[9].
Демі Мур. Рідний батько акторки залишив їх, коли Демі була ще в утробі
матері і та почала пити, навіть будучи вагітною. Вітчим також був алкоголіком зі
стажем і тому батьки постійно пиячили не приділяючи уваги дитині, влізаючи в
борги і постійно переїжджаючи з місця на місце. Життя дівчинки також
погіршувала вроджена косоокість. У 1980 році вітчим акторки покінчив життя
самогубством і 16-річна Демі була змушена піти зі школи і заробляти гроші, щоб
покрити борги матері.[2]
Джекі Чан .Він народився в бідній китайській родині. Його батьки були
настільки бідними, що хотіли продати власну дитину, щоб зводити кінці з
кінцями, за 26 доларів британському акушеру, який приймав пологи. Коли йому
було сім років, його батьки попрямували до Австралії в пошуках роботи,
залишивши його в школі-інтернаті в Гонконзі. Тут він отримав нове прізвисько -
Великий ніс, після того, як розгніваний шкільний учитель зламав тростиною йому
ніс. У школі він навчився акробатики, акторській майстерності, східним
єдиноборствам.[2]
 219
Кіану Рівз. Батько Кіану Рівза кинув сім'ю, коли акторові було три роки.
Його мати часто подорожувала і змінювала чоловіків, тільки за дитинство Кіану
вона встигла змінити 4 чоловіка. Через це Рівза і його сестер виховували батьки
матері і няньки. Протягом п'яти років він змінив чотири школи, звідки його
постійно виключали, пізніше він кинув вчитися так і не отримавши атестат про
повну загальну середню освіту.[2]
Отож, крім слави, цих успішних знаменитих людей об’єднують і злидні, і
батьки-алкоголіки, і робота з самого дитинства.
Якщо подивитись на кількість названих імен, то їх одиниці. Так, звісно, такі
люди трапляються, але мало кого зможуть загартувати такі умови. Для мільярдів
людей визначну роль грає все-таки правильне родинне виховання.
Виховання дітей – одна з найважливіших функцій родини. Вона забезпечує
належні матеріальні та педагогічні умови для фізичного, морального й духовного
розвитку дитини, становлення особистості.
Родинне виховання – це виховання дітей в сім'ї батьками, родичами,
опікунами або особами, що замінюють батьків. Специфічною особливістю
родинного виховання є те, що воно здійснюється в контексті життя самої сім'ї, на
основі внутрішньо родинних стосунків, трудових та опікунських обов'язків і
родинно-побутової культури. Його визначальна роль обумовлена, як ми вже
зазначали, глибинним впливом на весь комплекс фізичного і духовного життя
дитини.
Метою родинного виховання є формування якостей і властивостей
особистості, які допомагають гідно долати труднощі й перепони, що трапляються
на життєвому шляху. Досвід численних поколінь засвідчує, що до таких якостей й
властивостей належить фізичне здоров'я, розвинутий інтелект, працьовитість,
моральність, духовність, готовність до сімейного життя. Саме вони й складають
головну мету родинного виховання.
Зміст виховання в родині обумовлений метою виховання в
демократичному суспільстві і специфікою родинного виховання. Тому його
складовими компонентами є відомі напрями виховання – фізичне, інтелектуальне,
моральне, трудове, художньо-естетичне, екологічне, статеве.
 220
Фізичне виховання виступає сьогодні на перший план, бо пріоритет
здоров'я є найвищим. У сім'ї фізичне виховання учнів забезпечується створенням
здорового способу життя, правильною організацією розпорядку дня, заняттями
спортом, загартуванням організму і под.
Інтелектуальне виховання передбачає зацікавлену участь батьків у
розвитку пізнавальних інтересів, здібностей, нахилів і талантів дітей; формуванні
свідомого ставлення до знань і постійного їх оновлення, прагненні до освіти й
творчого самовдосконалення.
Моральне виховання в сім'ї плекає гуманістичні основи особистості:
любов, повагу, співпереживання, милосердя, доброту, совість, чесність,
порядність, справедливість, гідність, обов'язок. У родині зберігається і шанується
рідна мова, свобода, незалежність, єдність роду, народу, демократизм стосунків,
самостійність та ініціативність.
У сім'ї формуються всі складові справжнього громадянства. Вона є
першою спільнотою дитини, що виховує суспільні якості, вчить проявляти свою
особистість відповідно до суспільних вимог, для спільного добра. Родина виховує
члена суспільства, національно свідомого громадянина.
Трудове виховання в українській родині закладає основи майбутнього
життя учнів. Воно забезпечує розуміння праці як вищої цінності людини і
суспільства, повагу до людської праці, формує працьовитість, господарність,
бережливе ставлення до суспільної і приватної власності, природних багатств,
готовність до життєдіяльності в умовах ринкових відносин.
Художньо-естетичне виховання в сім'ї закладає основи естетичної
культури учнів. У родині відбувається перше естетичне сприйняття прекрасного в
природі і навколишній дійсності; формуються естетичні смаки і почуття;
створюються умови для оволодіння надбаннями національного мистецтва, музики,
побуту, ремесл тощо; виховується потреба створювати навколо себе прекрасне;
розвиваються таланти і обдарування учнів. [4]
Сім'я - таке ємке слово: 7- я. Такою вона й була протягом багатьох століть.
Вона об'єднує подружжя, дітей і батьків; включає два, три, а іноді і чотири
покоління.
 221
Союз двох людей ще не складає повноцінну сім'ю; такою вона стає тільки
з народженням дітей. І ось дитина народилася. Разом з народженням дитини
виникають проблеми виховання.
Ми починаємо любити своїх дітей ще до їх народження. Представляємо,
якими будемо батьками, читаємо розумні журнали і слухаємо поради досвідчених
мам. Коли малюк з'являється на світ, любов до нього збільшується в багато разів. І
у відповідь ми чекаємо того ж. Кажуть, що кохання багато не буває. А ось і буває.
Як не «перелюбити» дитину і не зіпсувати надмірною любов'ю маленьку людину?
Трапляється, що дитина стає сенсом існування його батьків. Певною мірою
так і повинно бути, адже, народивши малюка, ви взяли на себе відповідальність за
його життя і долю. Поганий той батько, який жахливо ставиться до своїх
обов'язків, імпульсивний в питаннях виховання і годиться на оточуючих або
природу: «Як-небудь виросте!».
Та тільки плачевні наслідки має й інша крайність - самопожертва. Мати
кладе на сімейний вівтар своє життя, приносить в жертву дітям свої інтереси. Її
спонукання шляхетні: «Моя дитина повинна мати все, чого не було у мене, вкладу
в неї максимум своєї любові й уваги, щоб вона була щасливою». Але, материнська
жертовність має в основі невротичний стан глибоко захованої депресії і
нездатність правильно розставляти акценти.
Віддаючи життя дитині чи родині, мати демонструє їй, в першу чергу
нелюбов до себе, нехтування своїми правами та інтересами. Психоаналітики
вказують на приховану деструктивність в такій поведінці. І не дивно, що така мати
в результаті не отримує віддачі. Або ж малюк виростає таким же «зобов'язаним»,
але нещасним.
Урок істинної любові і поваги можуть викласти лише ті батьки, які люблять
не тільки дітей, а й себе. Дитина не повинна стати винятковим центром уваги і
турботи в родині, принаймні після 2-х років. В центрі уваги правильних, з точки
зору сімейної психології, відносин повинна бути мама. Вона піклується про всіх, і
всі, в силу можливості піклуються про неї.
Психологами давно виведена така формула: «Любимо того, про кого
піклуємося, дбаємо про тих, кого любимо». Любов і повага між батьками і дітьми
 222
не формується тільки на кровних узах. Це важка щоденна праця. Батьківська
любов дасть дитині відчуття захищеності, опори в житті, робить її впевненішою.
Якщо малюка любити, він і сам буде здатний любити. Ось тільки піклуючись про
дітей, не слід забувати вчити їх дбати про вас (батьків) і інших членів родини.
Взагалі, турбота про інших вважається вищою формою людського існування. Не
варто чекати від дітей, які звикли тільки отримувати увагу і турботу, якихось
проявів ніжності надалі. Необхідно навчити їх віддавати і жертвувати, інакше, ні
діти, ні батьки не будуть щасливими.
Сліпа батьківська любов робить з дитини кумира, його примхам покірно
потурають, захвалюють, і тим самим формують у маленької людини неадекватну
самооцінку. Залюблена дитина виростає егоїстом, що вимагає до себе виняткової
уваги та догляду. Вона приймає турботу про себе і прояв любові як належні. Поки
дорослі потурають дитині, вона ласкава, коли виникають заборони - стає грубою.
Це породжує конфлікти з однолітками, проблеми в колективі, нерозуміння з
батьками. Вимогливі до оточуючих і поблажливі до себе - такий тип дитини,
розпещеної любов'ю і турботою рідних. Життя з часом змусить її зняти рожеві
окуляри і подивитися на себе реалістичним поглядом, але якою ціною?
Є й інша сторона «зверх любові» - критичність і завищені вимоги.
Батьки впевнені, що їх дитина найрозумніша і найталановитіша. І, відповідно,
намагаються довести це оточуючим і собі самим. А якщо малюка осягають
невдачі, то батьківське розчарування - прямий шлях до дитячих неврозів.
Найголовніше у вихованні - оцінка того, що відбувається. Дитина оцінює себе,
свої дії тільки очима і словами батьків. Тому, в черговий раз не виправдати
очікування мами і тата - один з найбільших дитячих підсвідомих страхів. З часом
це призведе до страху не виправдати очікування соціуму, тобто до паралічу волі,
творчого потенціалу та неможливості будувати своє життя згідно зі своїми
інтересами і бажанням, а тільки так, як «треба».
Сліпа любов гальмує розвиток і дитини і батьків. Як же хочеться позбавити
доньку чи синочка від проблем, вирішити за нього\ неї конфліктні ситуації,
зробити його\її життя максимально комфортним і безхмарним, принести все «на
блюдечку». Як люблять говорити сучасні батьки - «дати дитині все». Це велика
 223
помилка. Їй не треба все. Треба дати лише основи для хорошого старту в будь-
якому віці, навчити самостійності, допомогти у вирішенні проблем. Станьте для
дітей порадником і опорою, але не намагайтеся прожити їхнє життя замість
них.[5]
Отже, виділяють кілька типів неправильного виховання:
Бездоглядність, безконтрольність - зустрічається, коли батьки надмірно
зайняті своїми справами і не приділяють належної уваги дітям. У підсумку діти
надані самі собі і проводять час у пошуку звеселянь, потрапляють під вплив
"вуличних" компаній.
Гіперопіка - життя дитини знаходиться під пильним і невпинним наглядом,
він чує весь час суворі накази, численні заборони. У результаті стає нерішучим,
безініціативною, боязким, невпевненим у своїх силах, не вміє постояти за себе, за
свої інтереси. Поступово наростає образа за те, що іншим "все дозволено". У
підлітків все це може вилитися в бунт проти батьківського засилля: вони
принципово порушують заборони, тікають з дому. Інший різновид гіперопіки -
виховання за типом "кумира" сім'ї. Дитина звикає бути в центрі уваги, її
бажання, прохання беззаперечно виконуються, їм захоплюються, а в результаті,
подорослішавши, він не в змозі правильно оцінити свої можливості, подолати свій
егоцентризм. У колективі його не розуміють. Глибоко переживаючи це, він
звинувачує всіх, тільки не себе, виникає істеріодна акцентуація характеру, що
приносить людині безліч переживань у всьому подальшому житті.
Виховання по типу Попелюшки, тобто в обстановці емоційної знедоленості,
байдужості, холодності. Дитина відчуває, що батько або мати її не люблять,
обтяжуються їм, хоча стороннім може здаватися, що батьки досить уважні і добрі
до неї. "Немає нічого гіршого удаваності доброти, - писав Л. Толстой, - удавання
доброти відштовхує більше, ніж відверта злість". Дитина переживає особливо
сильно, якщо когось іншого з членів сім'ї люблять більше. Така ситуація сприяє
появі неврозів, надмірної чутливості до негод або озлобленості дітей.
"Жорстке виховання" - за найменшу провину дитини суворо карають, і він
росте в постійному страху. К. Д. Ушинський вказував, що страх - саме рясне
джерело пороків (жорстокість, озлобленість, пристосуванство, догідництво
 224
виникають на основі страху). Виховання в умовах підвищеної моральної
відповідальності - з малих років дитині нав'язується думка, що він обов'язково
повинен виправдати численні честолюбні надії батьків або ж на нього
покладаються недитячі непосильні турботи. У результаті у таких дітей з'являються
нав'язливі страхи, постійна тривога за благополуччя своє і близьких. Неправильне
виховання спотворює характер дитини, прирікає його па невротичні зриви, на
важкі взаємовідносини з оточуючими.
Одним з найбільш неприпустимих методів виховання, що використовуються
в сім'ї, є метод фізичного покарання, коли на дітей діють за допомогою страху.
Фізичне покарання викликає фізичні, психічні, моральні травми, які зрештою
ведуть до зміни поведінки. Так, у кожного другого підлітка( до якого
застосовують метод покарання) виникають складнощі в адаптації, пристосуванні
його до колективу хлопців, майже у всіх цих дітей пропадає бажання до навчання.
Вчені виділили це явище в особливий феномен і назвали його СНПЗД -
синдром небезпечного поводження з дітьми. У різних країнах в законодавствах є
пункти про відповідальність осіб, які знали, але не повідомили про СНПЗД.
Найчастіше фізичному покаранню піддаються хлопчики. Згодом вони самі
нерідко стають жорстокими. Їм починає подобатися принижувати інших, бити,
знущатися.
Причини СНПЗД криються в соціально-економічному статусі сім'ї та
характері міжособистісних відносин. До фізичним покаранням частіше вдаються в
сім'ях з низьким статусом батька, зі старими "ремінними" традиціями,
ущемленими матерями, з низькими заробітками.
Найбільш сприятливий варіант взаємин батьків з дітьми, коли вони
відчувають стійку потребу у взаємному спілкуванні, проявляють відвертість,
взаємна довіра, рівність у взаєминах, коли батьки вміють зрозуміти світ дитини, її
вікові запити. Поменше наказів, команд, погроз, читання моралі, а побільше
вміння слухати і чути один одного, прагнення до пошуку спільних рішень,
доводів, спостережень.
Досить хороший варіант взаємин, коли батьки намагаються вникати в
інтереси дітей і діти діляться з ними; але вже можливі деякі "тріщинки" у
 225
взаєминах, якщо батьки не володіють необхідною чуйністю і тактом, недбало
ставляться до секретів дітей, не встигають за динамізмом розвитку дітей,
"фальшиві" в тоні розмови.[6]
Видатний представник російської педагогіки кінця XIX - початку XX ст.
П.Ф. Лесгафт, якого по праву слід вважати корифеєм сімейного виховання,
визначив умови, при яких кожна дитина може стати "ідеальною нормальною
особистістю".
1 Атмосфера любові і взаємної поваги. Людина, позбавлена подібної
атмосфери, не здатна поважати своїх близьких, співгромадян, Батьківщину,
робити людям добро. При цьому автор книги "Сімейне виховання дитини і його
значення" попереджав, що сліпа нерозумна материнська любов, "забиває дитину
гірше, ніж різки", робить людину аморальним споживачем або честолюбним
кар'єристом.
2 Наявність такого високоморального вихователя, який вчить дитину
міркувати, бути правдивим, прагнути до того, щоб слово не розходилося з
ділом. Найкраще, якщо цю роль виконує мати, але це може бути і нерідний
вихователь, під опікою якого повинно бути не більше 6-7 дітей. (Сучасні
психологи встановили, що саме з такою кількістю дітей вихователь може
одночасно підтримувати емоційний контакт.)
3 Регулярна радісна суспільно-корисна праця у присутності дитини.
Постійно спостерігаючи за працею дорослих, дитина починає імітувати її в грі, а
потім і сама включається в процес праці спочатку як асистент, а потім як
самостійний виконавець.
4 Виключення так званих додаткових подразників з життя дитини:
розкоші, злиднів, надмірних ласощів, безладної їжі, тютюну, алкоголю,
азартних ігор тощо У дитини, яка звикла відчувати задоволення від впливу на
його мозок "додаткових подразників", не виробляється здатність до
цілеспрямованої діяльності, а це означає, що ще одна творча особистість похована,
не встигнувши навіть народитися.
5 Гармонійний розвиток усіх здібностей дитини. Слухання казок, музики,
пісень повинно змінюватися фізичними вправами, рухливими іграми, роботою в
 226
саду, ігри зі збірними іграшками - читанням віршів, гра в шахи - малюванням,
ліпленням. Це пояснюється тим, що ніхто не знає, в якій області людської
діяльності може проявитися особливий талант, даний природою тільки цього
дитині. Значить, він повинен стикатися з максимумом занять, щоб з часом
визначити своє покликання. Слід пам'ятати, що "ведмежу послугу" надають дитині
ті батьки, які по своєму свавіллю заздалегідь програмують його життєвий шлях.
6 Дотримання принципу поступовості і послідовності. Вихователь
повинен постійно стежити за тим, щоб дитина брався тільки за ті справи, які в
даний час для нього посильні, інакше він втратить інтерес до занять, з'явиться
лінь. По мірі росту і розвитку дитини заняття повинні ставати все більш важкими і
складними.
7 Огорожа дитини від контактів з аморальними людьми.
Найважливішим методом оволодіння дитиною знаннями і досвідом є імітація.
Інстинкт змушує імітації дитини намагатися відтворити всі дії і вчинки оточуючих
його людей. Відтворив - значить освоїв. Приблизно в 7 років дитина виробляє свої
власні "моральні основи" і може оцінювати поведінку і вчинки оточуючих людей.
Саме тому дорослі, які люблять дитину і бажають йому добра, повинні строго
контролювати кожен свій крок, щоб не послужити йому прикладом аморального
поведінки.[1,Глава 5]
Окрім цих 7-ми умов, одним з найважливіших факторів є Авторитет
батьків.
У своїй праці "Про батьківський авторитет" А.С. Макаренко наводить
приклади таких видів негативного авторитету батьків: авторитет придушення,
який базується на примусі, залякуванні, і як наслідок – формування у дітей
брехливості, жорстокості, агресивності; авторитет віддалі – батьки намагаються
тримати дітей на відстані від себе, розмовляють з ними зверхньо, холодно;
авторитет чванства, коли батьки вихваляються своєю винятковістю, принижуючи
при цьому своїх колег чи опонентів; авторитет педантизму – батьки вимагають
кожне мовлене ними слово вважати наказом, карають за найменшу провину;
авторитет резонерства – батьки вдаються до моралізування з будь-якого приводу;
авторитет любові – так звана сліпа любов, усепрощення, надмірні пестощі;
 227
авторитет доброти – батьки в усьому поступаються дітям, готові на будь-які
жертви, аби їм було добре; авторитет дружби – відповідна поведінка дитини чи дії
оплачуються подарунками, обіцянками. Цим не вичерпується перелік фальшивих
авторитетів, на які можна натрапити в сімейному вихованні.
Справжнім авторитетом користуються батьки, які сумлінно відносяться до
праці, сімейних обов'язків, активні в громадському житті. Такі батьки уважні до
дітей, люблять їх, цікавляться їхніми шкільними та поза навчальними справами,
поважають їх людську гідність, водночас виявляючи до них належну
вимогливість.[3,с 268-277]
Висновок
Доля людини – це сама людина , доля вашої дитини – це дзеркало ваших
зусиль, опіки, любові, старань, тобто ваше виховання!
Батьки, сім’я, родина мають найсильніший вплив на розвиток дитини,
формування її характеру, стилю поведінки. Саме вони стають прикладом для
наслідування, закладають фундамент подальшої соціалізації дитини у суспільстві.
За твердженням Сухомлинського В. А. «Всі шкільні проблеми стоять і перед
сім'єю, усі труднощі, які виникають у складному процесі шкільного виховання,
сягають своїм корінням у сім'ю» [7, с.4].
Важливість впливу родини на фізичне і духовне становлення особистості
недооцінювати не тільки легковажно, але й шкідливо. Саме родина має перевагу в
вихованні – вона стає носієм цінностей, які в подальшому буде наслідувати
дитина[3,с 3].
А. С. Макаренко, звертаючись до батьків писав: «Ваша власна поведінка —
вирішальна річ. Не думайте, що ви виховуєте дитину тільки тоді, коли з нею
розмовляєте, виховує дитину кожний момент вашого життя, навіть тоді, коли вас
немає дома. Як ви одягаєтеся, як ви розмовляєте з іншими людьми і про інших
людей, як ви радієте або сумуєте, як ви поводитеся з друзями і ворогами, як ви
смієтесь, читаєте газету, — в тоні дитина бачить або відчуває, всі повороти вашої
думки доходять до неї невидимими шляхами, ви їх не помічаєте. А якщо вдома ви
грубі або хвастливі, або ви пиячите, а ще гірше, якщо ви ображаєте матір, вам уже
 228
не треба думати про виховання: ви вже виховуєте своїх дітей і виховуєте
погано, і ніякі найкращі поради й методи вам не допоможуть» [3, с 260].
Використані інформаційні джерела:
1. Аверченко, Л. К. Психология и педагогика / Л. К. Аверченко, Т. В.
Андрюшина, А. А. Булыгина и др.; Отв. ред. В. М. Николаенко. - М.-
Новосибирск : ИНФРА-М-НГАЭиУ, 1998. - 175с.
2. Знамениті голлівудські актори з бідних сімей: фото і біографія // https://
bdzhola.com/news/znameniti-gollivudski-aktori-z-bidnih-simej-foto-i-biografija
3. Макаренко А. С. Книга для батьків. Пер. з рос. / А.Макаренко. – К.:
Радянська школа, 1980 рік. – 327 с.
4. Петренко І.В. Родинне виховання та його вплив на формування особистості
учня// http://licey-cv.com/metodichna-rabota/krashh-napraczyuvannya-pk/587-
rodinne-vixovannya-ta-jogo-vpliv-na-formuvannya-osobistost-uchnya-
metodichna-rozrobka
5. Сліпа батьківська любов – як не зашкодити // https:/ /www.obozrevatel.
com/mamaclub/roditeli-i-deti/ material/ slipa_ batkivska_ lyubov__ yak_ne_
zashkoditi-6562.html
6. Столяренко, Л. Д. Психология и педагогика : учебник для академического
бакалавриата / Л. Д. Столяренко, В. Е. Столяренко. — 4-е изд., перераб. и
доп. — М. : Издательство Юрайт, 2016. — 509 с.
7. Сухомлинський В. О. Батьківська педагогіка. / В. Сухомлинський. – К.:
Радянська школа, 1978 рік. – 263 с.
8. Ушинський К.Д. Про сімейне виховання. / К. Ушинський. – К.: Радянська
школа, 1974 рік. – 151 с.
9. 20 історій людей, які вийшли з грязі в князі // http://news.finance.ua/ua/news/-
/294067/20-istorij-lyudej-yaki-vyjshly-z-gryazi-v-knyazi
 229

Куцан Д.
Факультет фізичного виховання та спорту
Науковий керівник:
кандидат педагогічних наук,
доцент Шевченко А.Ф.
Куцан Д
ГРОМАДА ЯК ПРОВІДНИЙ ЧИННИК ПАТРІОТИЧНОГО
ВИХОВАННЯ МОЛОДІ

Стаття присвячена проблемі патріотичного виховання сучасної молоді. На

думку, автора, активна соціально-значуща діяльність громади, що об’єднує в собі
школу, громадські організації, дитячі та молодіжні об’єднання, володіє
величезним виховним потенціалом. Досвід малих громад у розв’язанні завдань
патріотичного виховання доцільно перенести до великих міст-мегаполісів.
Ключові слова: патріотичне виховання, громада, екологічне виховання,
національна свідомість, соціальна відповідальність, особливості виховання.

Інтенсивний взаємовплив всіх інституцій виховання можливий, насамперед,

в реально діючих громадах, оскільки у такому мезосередовищі значно легше
згуртуватися ніж у мегаполісах, де населення не взаємодіє між собою настільки
інтенсивно.
Саме в маленьких громадах мешканці гуртуються для вирішення низки
питань, які впливають на рівень благоустрою та добробуту кожного мешканця.
При цьому важливо є те, що до подібної співпраці завжди залучені школярі:
різного віку, статі, соціального достатку та життєвого досвіду. Подібна активна
співпраця дітей та дорослих дозволяє вирішувати комплексні виховні завдання,
формувати позитивне ставлення до власної мови, до малої батьківщини, до
батьків, до природи, до себе, врешті-решт. До речі, про це пише
В. Сухомлинський, стверджуючи при цьому, що патріотичне виховання школярів
має здійснюватись на загальнолюдських та національних цінностях, основу яких
мають складати: любов до рідної землі, сім'ї, родини, рідної мови, шанобливе та
 230
дбайливе ставлення до культури народу, його духовного та матеріального
надбання та ін. [2].
Серед провідних завдань патріотичного виховання молоді [3], якими має
займатися громада, на перший план виходить екологічне виховання. Ставлення до
навколишнього природного середовища як простору життєдіяльності, або ж навіть
точніше, життєтворчості – є і залишається педагогічною проблемою. Не
випадково на заняттях з педагогіки ми розглядали питання екологічного
виховання в контексті формування основ екологічної культури особистості.
Як зазначає Г. Пантелей: «дбайливе ставлення до природи виявляється в
особистісній причетності й відповідальності за збереження і примноження
природних багатств, виробленні вміння співіснувати з природою, в нетерпимості
до її губителів, усвідомленні необхідності вирішення екологічних проблем» [6].
Ось, на прикладі громади селища Коцюбинське [далі «Громада»] можна
простежити реальний процес активного залучення молоді до спільних селищних
справ, так званих «толок» та висадки «іменних» дерев.
Під час прибирання лісу дітей та молодь привчають сортувати сміття і
роз’яснюють скільки століть чи тисячоліть розпадається скло, пластик, а також,
яку шкоду наносять природі неправильно утилізовані батарейки.
Як показав практичний досвід, ті молоді люди які кілька разів брали учать у
«толоках», через деякий час починають самі пояснювати новим учасниками
спільних справ, зокрема молодшим дітям, як правильно під час прибирання
сортувати сміття. Окрім того, новачкам вони розказують, навіщо це робити і яку
шкоду для природи може становити сміття.
Після 10 років регулярних толок сміття у лісі поблизу селища стало значно
менше що свідчить про те, що системна робота зі школярами та їхніми батьками
вплинула на чистоту довкілля. Спрацювала так звана теорія «розбитих вікон» [6],
коли є одне розбите вікно і його не засклити, то поруч з’явиться ще одне, тощо.
Таким чином, якщо у лісі буде чисто, то психологічно кожному буде незручно
кидати сміття, а коли вже є сміттєзвалище, то воно інтенсивно зростає, якщо його
вчасно не вивести.
 231
Так, на місці стихійного сміттєзвалища, завдяки громадським активістам,
школярам та волонтерам, створений парк, розростаються дерева. Вже кілька років
на цьому місці немає жодного пакету зі сміттям.
Висаджування дерев треба не тільки на території стихійних звалищ, а й на
місці рубок сухостою. Оскільки лісове господарство потребує санітарних рубок,
то виникає загроза незаконної забудови на місці, де лісники проводять санітарні
рубки. Після таких рубок члени Громади ініціювали висадку іменних дерев.
Мешканці селища охоче купували накопані в лісі саджанці, щоб разом з
дітьми висадити дерева. Таким чином, прищеплюється не лише культура
озеленення, у людей з'являється розуміння що ліс – це їхнє багатство та спільна
власність. Громада, яка висаджувала ліс, сприймає його як свій. З високою
імовірністю ці ж громадяни не дадуть його знищити забудовникам. Зібрані кошти
з продажу саджанців ініціатори акції використали для закупівлі лед-ламп, що
також є частиною розвитку екокультури задля поширення ідеї про
енергоощадження.
Важливо також зауважити, що в системі практичної виховної роботи
Громади конче необхідно окреслити коло завдань, пов’язаних з розвитком
національної свідомості зростаючої особистості.
Аналіз психолого-педагогічної літератури з даної проблематики, дає
підстави стверджувати, що національна свідомість – це, в першу чергу,
усвідомлення себе часткою національної (етнічної) спільноти, носієм
національних цінностей. Вона ґрунтується на відповідній ідентифікації себе серед
інших, передбачає віру в духовні сили своєї нації, її майбутнє, почуття
відповідальності перед своєю нацією; вміння осмислювати моральні та культурні
цінності, історію, звичаї, обряди, символіку [1].
У селищній Громаді для розвитку національної свідомості активно
працюють з молоддю: проводять патріотичний вишкіл юнаків та юначок (уроки
цивільної оборони, правила поведінки зі зброєю та ін.), організовують на фронтові
передачі та посилки, плетуть маскувальні сітки та шиють білизну, залучають
дітей для написання листівок та оформлення новорічних ліхтарів із національною
символікою. На День незалежності та свято Покрови залучають учнівську молодь
 232
до виступів на патріотичні теми. Школярі у День пам’яті беруть участь у
туристичному поході «Біличанським лісом» де є знак-згадка про спалений
німцями хутір Любка, в якому жили партизани.
У лісі під час походу молодим людям показують довготривалі точки
оборони часів Другої Світової війни й розповідають, як тоді і як зараз українці
боронять свою землю.
Окрім екологічного та національного виховання, до якого активно залучені
школи, дитячі та громадські організації, важливо показувати, як представники
місцевого бізнесу реально та діяльно проявляють свої національно-патріотичні
почуття.
Під час організації свят, представники малого бізнесу за допомогою
активістів Громади, організовують благодійний збір коштів, наприклад, на
закупівлю енергоощадливого електроприладдя, на допомогу хворим та немічнім
та ін. Важливо, що до цієї роботи на добровільних засадах залучаються школярі,
які збирають гроші або ж для розпису графіті сірих парканів у селищі на
екозахисну тематику чи то на підтримку притулку для тварин, де діти та підлітки
беруть активну участь.
Отже, залучаючи учнівську молодь та їхніх батьків до соціально-значущої
діяльності Громади, різні соціальні інституції мають змогу розв’язувати комплекс
виховних завдань, формуючи відповідне позитивне ставлення до рідного краю,
плекаючи любов до своєї малої батьківщини.
Але для Громади важливо усвідомлювати не лише те, що вони можуть
змінювати якість життя в населеному пункті, а й те, що саме вони, як джерело
влади, можуть і мають контролювати обраних ними представників влади й
вимагати належним чином виконувати представницьку функцію.
Адже, як справедливо зауважує Н. Мойсеюк, громадянська культура – це, не
що інше, як глибоке усвідомлення своєї належності до певної держави, почуття
громадянської гідності, відповідальності й обов'язку, здатність рішуче
відстоювати суспільно-державні завдання в складних ситуаціях [4].
Громадські активісти у Коцюбинському запрошують та залучають членів
територіальної громади для до контролю депутатської діяльності завдяки
 233
самвидаву та соцмережам та участі у сесійних засідання. Виборці завдяки
просвітницькій роботі знають, що є доручення виборців депутату і воно є
обов’язкове до виконання. Завдяки активності громадських активістів та молоді
члени територіальної громади мають усі шанси ініціювати процедуру відкликання
депутата у зв’язку із невиконанням доручення виборців. Окрім того, Громада
вивчає декларації депутатів, зіставляючи рівень їхніх доходів та видатків. Це
дозволяє зрозуміти, чи може бути депутат незалежним, чи є в нього конфлікт
інтересів і чи може він голосувати в інтересах громади, а не лобіювати інтереси
власного бізнесу. Все це зразок для наслідування молодим поколінням, як маються
вирішуватися різні проблеми та суперечності, як жити у відкритому суспільстві –
спільноті вільних та відповідальних людей.
Подібно до самоврядування у Громаді, варто поширювати демократичні
традиції у різних інституціях виховання, зокрема у школі та позашкільних
закладах, дитячих об’єднаннях та організаціях. Досвід залучення дітей та молоді
до самоврядування, дозволить, в майбутньому, зростаючим особистостям діяти
цілеспрямовано та відповідально на користь свого народу, а і в підсумку, на
добробут власної держави.
З огляду на вищевикладене можна зробити висновок, що патріотичне
виховання молоді є складним, багатогранним та довготривалим процесом. Серед
особливостей, що ускладнюють процес виховання необхідно назвати:
багаточинниковість, комплексність, концентризм, стохастичність та ін. З огляду на
цю обставину, діяльність конкретної Громади, дає можливість максимально
врахувати вище означені особливості виховання, надати йому мобільності,
наблизитися до реальних результатів.
І в цьому зв’язку, надзвичайно важливим є залучення юнаків та юначок до
різноманітних соціально-значущих справ та заходів, які природним чином
впливають на ефективність виховання соціальної відповідальності, створюючи
умови для самореалізації зростаючих особистостей.
У малих громадах цей розвиток може відбуватися швидше завдяки
інтенсивності та безпосередності контактів їхніх мешканців. У великих
мегаполісах розв’язати подібні завдання складніше. Але, на нашу думку, і у
 234
великому місті, Громада може стати рушієм розвитку суспільних відносин та
чинником патріотичного виховання молоді, коли буде спиратися на активність
дитячих чи молодіжних організацій, залучати юнаків та юначок до суспільно-
значущої діяльності.

Використані інформаційні джерела:

1. Боришевський М. Й. Національна самосвідомість у громадянському

становленні особистості [Текст] / М.Й. Боришевський – К.: Беркут, 2000. –
63 с.
2. Історія української школи і педагогіки [Текст]: хрестоматія / М-во освіти і
науки України; упоряд. О. О. Любар; ред. В. Г. Кремень. – Київ: Знання,
2003. – 766 с. – С. 494-507.
3. Карпенко Т. В. Формування національної свідомості та патріотизму
засобами народних традицій [Текст] / Т. В. Карпенко // Виховна робота в
школі: Науково-методичний журнал. – 2017. – №10. – С. 2-7.
4. Мойсеюк Н.Є. Виховання громадянської культури [Текст] / Мойсеюк Н.Є. //
Мойсеюк Н.Є. Педагогіка: Навчальний посібник – К., 2001. – 608 с. – С.405-
411.
5. Пантелей Г.Г. Виховання ціннісного ставлення до природи як важлива
умова розвитку творчої особистості. [Електронний ресурс] – Режим доступу:
http:// klasnaocinka. com. ua / ru / article / vikhovannya-tsinnisnogo-stavlennya-
do-prirodi--y.html. – Назва з екрана. – Дата публікації: 05.04.2013. – Дата
перегляду: 20.12.2017.
6. Kelling, George L.; Wilson, James Q. Broken windows: the police and
neighborhood safety. Atlantic Monthly. 1982 Mar https: //www. theatlantic.
com/magazine/ archive/ 1982/03/broken-windows/304465/
 235

Прищепа Д.
Факультет української філології та
літературної творчості імені А.Малишка
Науковий керівник:
доктор педагогічних наук,
професор Шпак О.Т.
Прищепа Д
ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ УЧНІВ ЗАСОБАМИ ЕСТЕТИЧНОГО
ВИХОВАННЯ

У статті розглядається проблема естетичного виховання у школі та його

вплив на становлення особистості. Зосереджується увага на важливості
формування правильного естетичного смаку в дитини; здійснюється аналіз
шляхів формування естетичного смаку особистості від наймолодшого віку ;
розглядаються способи виявлення у дитини естетичної потреби у шкільні роки, а
також проблеми естетичної освіти у сучасний час.
Ключові слова: естетичне виховання, естетичний смак, естетична освіта,
духовна культура, формування естетичних почуттів.

На сьогодні питання естетичного виховання дуже гостро стоїть перед

педагогами. Адже під естетичною освітою ми розуміємо не лише ознайомлення з
творами мистецтва, а, безпосередньо, систематичний розвиток органів
почуття,творчих можливостей кожної людини, що допомагає їй краще пізнати
світ,зрозуміти себе, насолоджуватися красою життя і створювати цю красу, яка
веде до гармонії та щастя. Естетичне виховання ставить перед собою дійсно
значущу мету:навчити кожного розрізняти добро від зла, прекрасне від
потворного, істинне від фальшивого, благородне від вульгарного. Цього можна
досягти, в першу чергу,з авдяки творам мистецтва, які образно відображають наш
світ. Зокрема, від цього і назва - образотворче мистецтво. Художнє начало
присутнє в житті на кожному кроці, але саме мистецтво може найповніше його
спроектувати.
На жаль, існує така проблема, як недооцінка естетичного виховання, яка і
гальмує розвиток цієї галузі педагогіки. Адже дуже часто мистецтво
 236
розглядається як заняття тих, хто лише і тільки займається цим професійно.
Але чи можемо ми уявити собі учня, який заявляє, що він не прагне стати в
подальшому письменником, а тому на уроки літератури він не бачить потрібності
ходити? У книзі Кабалевського «Краса породжує добро» розглядалося дуже
цікаве питання : « Чи потрібен інженерові Чайковський?»,де продовженням
слугували такі слова : «Чи повинен інженер бути культурною людиною» [5, с.9].
Насправді,треба усвідомлювати,що сучасність вимагає від людини бути всебічно
розвиненою, з багатим внутрішнім світом, загалом, кожен, хто бажає
реалізуватися в житті має бути у найширшому значення цього слова творцем.
Карл Маркс говорив, що людина будує своє життя «за законами краси».
На мою думку, зараз це проблема соціального характеру, яка тягне корені
ще з історичної України, коли за часів війни, бруду, розбрату та крові не було
надано належного естетичного виховання. Ще однією проблемою, яка певним
чином пов’язана з попередньою, є недостатня кількість вчителів-професіоналів,
які б могли дати якісні знання та пробудити творчий потенціал, естетичне
сприйняття світу. Тому так часто в сучасних освітніх закладах викладання
дисциплін образотворчого мистецтва доручається людям, які не мають досвіду і
спеціальної підготовки у цьому ареалі. Для того, щоб учні були гармонійно та
всебічнорозвинені, треба, щоб вчителі та вихователі ,в першу чергу, були такими.
Але вже сьогодні саме життя вимагає від нас створення нових форм організації
ініціативи в галузі культури та мистецтва. Потрібно викорінювати з культурного
життя людей вульгарність та несмак, які в подальшому можуть зіпсувати не лише
мистецьку сферу життя народу, а і духовну культуру. Адже естетичне виховання-
то основа моральності, бо воно впливає на весь духовний світ людини. А
оточуючи себе поганню, треба пам’ятати, що погань стає рисою натури. Звісно,
для людини з уже сформованим смаком, з певним досвідом низькоякісні продукти
мистецтва, як наприклад, беззмістовна книжка чи то вульгарна пісня, не завдадуть
шкоди, адже вона вже може розрізнити добре від поганого,потрібного від
некорисного, а тому зможе зосередитися на чомусь більш світлому і доречному.
Але що робити з зовсім юним, дитячим баченням світу? Розглянемо нижче.
 237
Естетику сприймають як красу, науку про прекрасне. Ще Платон
розрізнив і виділив красу земну та духовну. Він відстоював думку про те,що
правильно естетично вихована людина здатна у своєму розвитку переходити від
тілесної краси значно глибше-до небесної або духовної.[1,с.4] Це приходить до
людини з часом і притомно розуміється не одразу. Але необхідно пам*ятати, що
естетична освіта-це, в першу чергу, виховання-процес, який триває все життя,
починаючи від дитинства.
У наймолодші роки життя джерелом естетичного виховання є колискова
пісня, яка, можливо, ще не в повній мірі усвідомлюється немовлям, але її мелодія
заспокоює та зворушує. Окрім цього,колискова пісня виховує любов не лише до
матері, як носія та виконавця, а ще й до рідних українських мелодій.
Дещо пізніше, коли дитина починає володіти словесно-образним
апаратом,необхідним засобом естетичного виховання є казки, які моралізують та
відображають навколишній світ, виконують не лише естетичну, а й дидактичну
функцію. Потрібно примітити,що необхідно обирати ті казки, в яких би добро
перемагало над злом, уникати страшних казок, які можуть негативно повпливати
на стан дитини. Якщо вже говорити про виховання здорового естетичного смаку у
дитини, то треба не забувати і про оточення та побув, в якому перебуває маленька
людина. Приміщення має бути охайне, прибране, окультуризоване(тобто мають
бути присутні картини, образи, книги і т.д),зі смаком та естетикою. Ще одним
засобом естетичного виховання є гра,яка,розпочинається з перших років
життя,коли маленька дитина вже отримує якусь роль, продовжується й далі, проте
вже зі зміною ролей. Гра розвиває фізичні та психологічні здібності, стає
джерелом задоволення. А однією з головних ознак естетичного виховання - є
гедонізм як джерело подальшого натхнення. Окрім цього, гра є наслідуванням
дорослого. А тут потрібно бути обережним, щоби не навчити дитину чогось
неправильного.
Ще з дошкільного віку необхідно ознайомлювати дитину з різними творами
мистецтва :пісня,кіно,вірш і так далі, щоби пробудити естетичну потребу.
Формування естетичного ставлення до праці відбувається за рахунок
надання дитині певних домашніх обов’язків, залучення її до різних видів
 238
діяльності: це, наприклад, може бути не тільки прибирання своєї кімнати, а ще і
спроби її естетично прикрасити разом з дорослими. Батькам варто пам’ятати , що
естетичне ставлення до праці дитини деякою мірою залежить від того, як вони
самі сприймають працю. Адже головною формою поведінки дітей цього віку є
наслідування. А тому необхідно подавати правильний приклад, щоб показати
цінність та значення праці у житті людини.
У школі головною формою життєдіяльності є навчання. А тому тут
потрібно, щоби в ході здобуття нових знань,дитина продовжувала естетично
збагачуватися і бачити красу у кожному шкільному предметі.
Ушинський,розглядаючи естетичне питання в щкільній освіті, зазначив: «У будь-
якій науці більшою чи меншою мірою є естетичний елемент,передачу якого учням
повинен мати на увазі наставник… Астрономія, ботаніка, історія, математика,
якщо їх зміст цілком відповідає формі, художні найвищою мірою».[7,с.610]
От Ейнштейн бачив красу математики у симетрії, пропорційності,
лаконічності форм, з яких вилучили все зайве, але, тим не менше, завдяки
мінімуму засобів виражають цілу систему ідей та законів.
Естетика фізики у красі природних явищ .Наприклад, у блискавці чи веселці.
Стосовно хімії Мендєлєєв казав,що щоб дослід був не лише повчальним і
правильним, але навіть красивим і привабливим. Адже, дійсно, як цікаво
наглядати за хімічними сполуками, які можуть змінюватися в кольорі та відтінку,
які дивують своєю мінливістю.
Вивчення природознавства, біології чи курсу «Я і Україна» потрібно для
того, щоб ознайомити дитину з красою навколишнього світу, з довершеністю
форм, гармонією кольорів та відтінків, звуків природи та ароматів. Все це сприяє
розвитку, біологічному та духовному збагачення, адже людина-теж істота
біологічна.
Однією з форм формування естетичного смаку, яка неодмінно пов’язана з
курсом природознавства, є екскурсії, спостереження за навколишнім світом. Все
це сприяє розширенню естетичного смаку, розвитку естетичного сприйняття
довкілля.
 239
Естетика фізичної культури у гнучкості форм ,у гімнастичних вправах і
комбінаціях, краси рухів, зміцненню здоров’я, а ще заняття спортом сприяють
поліпшенню естетичного вигляду тіла.
Естетична цінність трудового навчання в тому, щоб з зовсім безформених,
безцінних матеріалів створити шедевр, речі широкого вжитку та побутового
використання. Саме на таких уроках дитина починає поважати свою працю і
розуміє її користь.
Естетичний аспект літератури та інших видів мистецтва заключається в
тому, що через свої твори письменники, літератори, діячі кіно і театру
розкривають істину життя.
Квятковський запевняв, що на уроках літератури інформація про світ має не
просто сухо податися вчителем, а бути донесена в такій формі, щоби це сприяло
образному мисленню учня, його особистісному розвитку, а також розвитку усної
та писемної мови, формуванню естетичного ставлення до дійсності. Квятковський
виділив три рівні впливу літературного і художнього твору на людину: перший-
емоційне сприйняття, другий - інтелектуальне розуміння, бачення картин,
змальованих у творі, третій - усвідомлення і критична оцінка, осмислення моралі
та психології твору.
О.Я. Савченко у своїх роботах з педагогіки пише : «Діти можуть усвідомити
і найскладніші речі, якщо письменник говорить з ними мовою доступних
художніх образів»[3, с.18]. Тому і потрібно обирати до ознайомлення такі твори
мистецтва, які б відповідали віковим та індивідуальним особливостям дитини.
Конкретно такі види мистецтва сприяють збагаченню емоційної палітри
особи, закладають основи емпатії.
Спостерігаючи за реакціями, виявленими дитиною емоціями та почуттями
під час ознайомлення з художнім твором, можна визначити ступінь естетичного
начала в душі дитини, довідатися про її уподобання і смаки, щоби пізніше
направити їх у потрібне русло. Виховна сила мистецтва зосереджена на тому,
щоби створити таких героїв, такі характери, які б хотілося наслідувати. Тому
завданням митців, безпосередньо, і буде створення такого образу, а батьки та
вчителі мають відбирати тільки досконалі твори мистецтва. Адже мистецтво
 240
завжди спрямоване на емоції людини, а тому відіграє значну роль у формуванні
духовного світу особистості. Особливо важливо звертати увагу на емоційний
спектр у молодшому віці, якщо ви дійсно прагнете сформувати здоровий
естетичний смак у дитини. Бо дуже часто трудність заключається саме в тому, що
навчити дітей по-справжньому любити мистецтво, займатися ним неможливо без
впливу на них емоційно.
Мистецтво можна розділити на легке та важке. Легке мистецтво слугує для
відпочинку, для розваг. А от важке-збагачує духовний світ. І не грає ролі, про яке з
видів мистецтв ми говоримо, воно, як би там не було, все одно впливає на людину.
Тому треба, щоб навіть легка музика була найвищої якості. Якість у мистецтві
передо всім, бо ми говоримо про формування духовності та моралі у людині. Тут
прослідковується глибокий зв’язок між красивим і добрим, адже прекрасною може
бути не лише картина, а ще і думка, вчинок.
При формуванні естетичного ставлення до творів мистецтва, суспільний
досвід засвоюється значно якісніше. Адже можливість подорожувати часом у
художніх творах, підкріплена емоціями, робить зображувані картини більш
реальними і цінними.
Надзвичайно важливим чинником у вихованні естетичного смаку займає
позашкільна діяльність. Необхідно зосередити її в мистецьке русло. Таким чином,
сім’я, а потім вже і школа покликана прищепити дитині естетичну потребу: дати
базу естетичної культури, сформувати вміння бачити красу, оцінювати все, що її
оточує за критеріями естетики, а також виробити навички створювати цю красу
навколо себе і в собі. Адже естетика неодмінно пов’язана з мораллю та духовною
красою. Важливо застерегти в школі від однобічності сприйняття естетичної
культури, недооцінки естетичного виховання. Естетична освіта не визначається
кількістю відвіданих культурних закладів. Необхідно, щоб у дитини формувалося
естетичне бачення, естетичне ставлення до навколишньої дійсності - це і є
показник справжнього і правильного естетичного виховання.
Недоцільна естетична освіта може призвести до антисоціальних вчинків. Як
було зазначено в підручнику Коваль «Естетичне виховання»,- за 18 років свого
життя дитина бачить 18000 екранізованих убивств, які породжують у поведінці
 241
ненависть, грубість та жорстокість. А тому необхідно фільтрувати всю
інформацію, яка потрапляє в поле сприйняття із зовнішнього світу, бути
обережним, щоб аморальність, яка робить дитину нечутливою до добра, не
потрапила у її свідомість, бо, як відомо, однією і тією ж зброєю можна врятувати
життя і позбавити його.
Культурне виховання має грунтуватись на народній, класичній та сучасній
культурі. На жаль, треба зазначити, важливість класичної культури недооцінена.
Класичне вважається нудним та немодним. Коли, як раз, класика, в більшій мірі,
висвітлює питання вічного характеру та формує основні морально-етичні цінності.
Мистецтво володіє багатогранністю жанрів і видів, які відповідають
різноманітності життя, але тільки за умови єдності можна досягти того впливу на
людину, який пробуджує почуття прекрасного.
В.О.Сухомлинський казав: “Краса-могутній засіб виховання чутливої душі.
Це вершина, з якої ти можеш побачити те, чого без розуміння і почуття
прекрасного, без захоплення і натхнення ніколи не побачиш. Краса - це яскраве
світло, що осяває світ. При цьому світлі тобі відкривається істина, правда, добро.
Краса вчить розпізнавати зло і боротися з ним» [8,с.23]. А, отже, можна зробити
висновок, що формування естетичного смаку сприяє розвитку духовності людини,
краси її внутрішнього світу. Саме тому необхідно надавати якісну естетичну
освіту, адже вона – основа моральності та добра у душі людини.
Використані інформаційні джерела:
1. Ващенко Григорій. Основи естетичного виховання. - Лондон, 1957. – 46 с.
2. Ничкало Світлана. Естетичне виховання школярів у контексті викликів
сучасності //Рідна школа. - 2016 -№1.- С.14-18.
3. Коваль Л.Г. Естетичне виховання школярів. - Київ: Знання,1984. -34 с.
4. Скільський Дмитро. До питань естетичного виховання школярів у
навчальному процесі» //Рідна школа. -2012. - №3. - С.41-44.
5. Кабалевський Д. Б. Прекрасне пробуджує добре: статті, доповіді, виступи. -
Київ:Муз.Україна,1978-291с.
6. Удосконалення змісту форм і методів естетичного виховання у школі :
Методичні рекомендації/НДІ педагогіки УРСР.Київ,1980 -144 с.
 242
7. Ушинський К.Д. Збірник творів у 10 т.-Т.10-М.,1950.- С.610.
8. Сухомлинський В. О. Серце віддаю дітям / В. О. Сухомлинський // Вибрані
твори: в 5-ти т. − Т. 3. – К. : Радянська школа, 1977. – С. 7-283.

Вовк К.
Факультет української філології та
літературної творчості імені А.Малишка
Науковий керівник:
доктор педагогічних наук,
професор Шпак О.Т.

ВПЛИВ СІМ'Ї НА ВСЕБІЧНИЙ РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ ДИТИНИ

У статті висвітлено актуальні питання про важливість сім’ї у житті

кожної людини, про те як вона впливає на всебічний розвиток особистості
дитини, які повинні виконуватися правила під час виховання, які основні завдання
повинна виконувати сім’я, щоб дитина могла вільно жити в суспільстві. Також
розповідається про те, що дитина має жити та розвиватися у повноцінній сім’ї,
що допомагає розвивати у дітей хороші навички. Викладено думки вчених про
важливість сім’ї у житті дитини, використані народні мудрості про виховання
для того, щоб краще зрозуміти як правильно потрібно виховувати дітей.
Ключові слова: особистість, сім’я, виховання, повноцінна сім’я, педагогічно
неспроможні сім’ї, педагогічно-пасивні сім’ї, антипедагогічні сім’ї.

Особистість — це соціально-психологічне поняття; людина, яка

характеризується із соціально-психологічного погляду насамперед рівнем
розвитку психіки, здатністю до засвоєння соціального досвіду, можливістю
спілкування з іншими людьми. Новонароджена дитина є, безперечно, людиною,
але не особистістю. Якщо сказати точніше, вона лише потенційно може бути
названа особистістю. У ній закладені передумови формування тих чи інших
якостей. У формування особистості дитини відіграє роль багато факторів:
біологічна спадковість, фізичне оточення, культура, груповий досвід, унікальний
 243
індивідуальний досвід. Але одна з найважливіших ролей відводиться саме
сімейному вихованню, яке є однією із форм виховання дітей, за допомогою якої
дитина стає готовою до життя в соціумі, отримує необхідні знання, уміння та
навички, які допоможуть їй у подальшому нормальному розвитку. Адже
недаремно саме сім’я вважається колискою майбутньої особистості.
Відомо дуже багато підручників, наукових статей, дисертацій, в яких автори
намагаються розкрити важливість сім’ї у розвитку дітей. До цієї теми звертають
увагу багато вчених. Зокрема, питання про вплив сімейного виховання на
формування особистості дитини знайшло відображення у роботах О.Кононко,
Н.Стародубової. Пізніше сімейне виховання відобразилося у працях К.
Ушинського, М. Шелгунова, П. Лесгафта. ІІ пол. ХХІ ст. характеризується
експериментальним вивченням сім’ї: Є. Арнаутова, Т. Маркова, В. Титаренко та
ін. Праці сучасних учених присвячені проблемі психології сім’ї, тактиці
домашнього виховання (А. Кошелєва, А. Співаковська та ін.).
Що ж стосується поняття «сім’я», то воно має багато тлумачень у
наукових працях. «Сім’я — це геніальне творіння природи й суспільства. Зв’язок
двох осіб різної статі, що називається шлюбом, — це не просто природний союз і
не просто цивільний договір, а передусім моральний союз, який виникає на основі
взаємної любові, на довірі й перетворює подружжя в єдине ціле. Двоє людей, які
поєднали свої долі, мають над мету — рід людський, народити й виховати
дитину.» [1,с.21]. Або «сім’я – суспільний механізм відтворення людини, мала
група, заснована на стосунках: взаємини між чоловіком і дружиною, батьками й
дітьми, члени якої пов’язані спільністю побуту, взаємною моральною
відповідальністю і взаємодопомогою» [2, с. 236].
Сім’я здійснює виховний вплив на дитину з перших днів народження.
Засоби догляду й годування, загальний режим формують у дитини перші звички,
від яких залежить подальша її поведінка. Завдання батьків полягає в розвиткові
мислення й мови дітей, активності й витримки, самостійності в різних виявах
життєдіяльності, прищепленні навичок самообслуговування тощо. У шкільному
віці, коли основним змістом життя стає навчальна діяльність і формується
характер, важливо, щоб родина підтримувала тісний зв’язок зі школою,
 244
заохочувала дітей до посильної праці й участі в громадській роботі, привчала їх
до чіткого режиму дня. Завдання батьків – допомагати дітям виробити твердий
характер, розумно розширюючи самостійність, підвищуючи їхню роль у житті
домашньому і шкільному, в обранні майбутньої професії тощо [2, с. 236].
Як зазначено вище, вже з перших днів народження сім’я повинна
виховувати свою дитину. Проте, як зазначає Ж.-Ж. Руссо, «величезна помилка при
вихованні — це надмірна поспішливість» [1,с.22]. Це справді так, адже від того як
батьки будуть допомагати дітям розвиватись і скільки часу будуть на це
витрачати, може залежити якість розвитку. Важливим моментом при вихованні
дитни є відносини в сім’ї. Спираючись на багатовіковий досвід виховання народна
мудрість говорить: «Якщо дитина живе серед добра й чуйності — вона вчиться
бути доброю й чуйною, турбуватися про інших. Якщо дитина відчуває заохочення
— вона пізнає свою цінність. Якщо дитина знаходить розуміння — вона стає
терплячою. Якщо дитина живе серед ворожнечі — вона вчиться “воювати”. Якщо
дитина зустрічається з насміхом — вона стає не сміливою. Якщо дитина
приневолена соромитися — вона почувається винною. Якщо дитину оточують
жорстокість, насилля — вона схильна до вияву подібної жорстокості й насилля.
Якщо дитина живе в атмосфері радості, мажору (бадьорості) — вона виявляє
життєрадісність у своїх діях» [1,с.35].
Важливим у сімейному вихованні є те, наскільки родина живе інтересами
всього народу, інтересами держави. Діти прислухаються до розмов батьків, є
свідками їхніх вчинків, радіють їхнім успіхам чи співчувають невдачам. Виховний
вплив сім'ї зростає, якщо батьки цікавляться не лише навчанням, а й діяльністю
своїх дітей поза навчанням. За таких умов інтереси сім'ї збігаються з інтересами
суспільства, формується свідомий громадянин країни. А.С. Макаренко в «Книзі
для батьків» доводить, що за виховання дітей батьки насамперед відповідають
перед суспільством: “Виховання дітей – найважливіша галузь нашого життя. Наші
діти – це майбутні громадяни нашої країни і громадяни світу. Вони творитимуть
історію. Наші діти це майбутні батьки і матері, вони теж будуть вихователями
своїх дітей. Наші діти повинні вирости прекрасними громадянами, хорошими
батьками і матерями. Але це – не все: наші діти – це наша старість. Правильне
 245
виховання – це наша щаслива старість, погане виховання – це наше майбутнє
горе, це – наші сльози, це – наша провина перед іншими людьми, перед усією
країною”. Сім’я – це модель суспільства на конкретному етапі формування та
розвитку особистості. Саме завдяки батькам формуються особистісні якості
дитини. Дивлячись на батьків, на їх поведінку в конкретних життєвих ситуаціях,
на їх ставлення до оточуючих, діти як губка вбирають побачене та почуте. І в
подальшому житті це зробить великий відбиток на їх сприйняття навколишнього
світу. Тому дуже важливо, щоб батьки правильно розуміли свою роль у
формуванні дитини як особистості. Часто батьки допускають типових помилок у
вихованні. Щодо цього П.Ф . Лесгафт писав «Як правило, надто побоюються будь-
яких перешкод, на які дитина може натрапити у своїй діяльності, й тому
намагаються усунути їх і полегшити їй роботу. Цим, навпаки, цілком знищують
те, чого бажали досягти даною роботою, а саме: вміння долати перешкоди»
[1,с.35]. Існує міф, що для того, щоб діти були щасливі, потрібно відгородити їх
від будь-яких неприємних чи сумних подій, тобто постійно захищати їх від
величезного і страшного навколишнього світу. Коли дитина росте серед надмірної
любові та опіки, вона зовсім не готова до реального життя. І проблеми, які для
більшості вважаються буденними, для них стають надскладними перешкодами і
закладають початок руйнування особистості. Такі діти виростають розпещеними,
із заниженою самооцінкою, невпевненими у собі. У подальшому житті їх
переслідує страх самостійно приймати рішення та пробувати щось нове.
Важливо, щоб дитина виховувалася у повноцінній сім’ї, де є і батько, і мати.
Адже роль обох батьків у формування особистості однаково важлива. Мати вчить
дитину почувати, так скажемо, серцем, а батько допомагає формувати розум,
волю, характер дитини. Основне завдання матері сповнити дитяче серце добром та
любов’ю. Наполеон стверджував: «Усе, чого я добився в житті, завдячую
вихованню своєї матері. І взагалі, я такого переконання, що добра або зла
поведінка дорослої людини завжди є наслідком материного виховання у дитячі
роки». Батько ж навпаки, є для дитини прикладом мужності, джерелом
упевненості та авторитету, джерелом пізнання про світ, працю і техніку. Він
допомагає дитині у виборі майбутньої професії, відіграє важливу роль у
 246
формуванні уявлення про оточуючий світ. Основна мета матері дати дитині
можливість відчути інтимність людської любові, батька – провести малюка по
дорозі до людського суспільства. Також важливу роль у вихованні відіграють
дідусі та бабусі, саме вони вчать дітей поважати людей похилого віку. Тому дуже
важливо під час виховання майбутньої особистості поєднувати виховний вплив
батьків та життєвий досвід дідусів та бабусь. Тому очевидно, що одним з
негативних факторів виховання дітей є неповна сім’я. У такому випадку діти
більшість часу залишаються без нагляду, знаходяться на вулиці, контактують з
аморальним людьми [4].
Часто навіть у повноцінній сім’ї неможливе нормальне виховання
особистості. Родини, які продукують так званих педагогічно занедбаних дітей, з
точки зору педагогіки можна поділити на три групи: педагогічно неспроможні,
педагогічно пасивні та антипедагогічні.
До педагогічно неспроможних можна віднести сім’ї, які намагаються, але з
певних причин не можуть правильно виховувати своїх дітей. У них здебільшого не
вистачає педагогічних знань і під час виховання користуються власним досвідом,
беручи приклад зі своїх батьків, тому часто припускаються типових помилок:
погрози, покарання, обмеження свободи, надмірна вседозволеність, потурання
примхам.
Педагогічно пасивні – це сім’ї, які навіть не намагаються правильно
виховувати своїх дітей. Зазвичай у таких сім’ях напружені стосунки між батьками,
часті конфлікти. І за цими негараздами вони не знаходять часу на виховання дітей,
втрачаючи над ним контроль.
До третьої групи можна віднести неблагополучні сім’ї, у яких повністю
нехтуються всі правила моралі та вимоги закону. Такі сім’ї характеризуються
аморальним та антипедагогічним вихованням дітей.
Під час виховання особистості дитини слід дотримуватися основних правил.
По-перше, слід пам’ятати, що дитячий мозок найкраще сприймає та засвоює
інформацію в ранньому віці, пізніше засвоювати знання набагато важче.
Необхідно розвивати в дитини такі здібності, прищеплювати такі навички, котрі б
 247
вирізняли її з-поміж інших, викликали б повагу ровесників і дорослих. Діти
мають знати, що успіх, майбутній добробут залежить від них самих.
Одним із завдань батьків є навчити дитину спілкуватися. Є шість умов від
американського психолога доктора Віктора Клайна, за яких у дитини
виробляються корисні навички: щира любов до батьків (дає відчуття захищеності);
приязне ставлення до навколишніх (не лише до близьких та рідних); зовнішня
привабливість (одяг, манери); можливість спостерігати правильне спілкування
(поведінка батьків, учителів, ровесників); висока самооцінка, а звідси –
впевненість у собі; середній (як мінімум) запас слів; вміння підтримувати
розмову. Слід пильнувати, щоб дитина не стала теле або комп’ютероманом. Бо ці
види діяльності гальмують в дітей розвиток лівої півкулі головного мозку. А нею
визначається розвиток мови. Отже, з часом у дитини можуть виникнути проблеми
у спілкуванні. Ще з самого маличку дитину потрібно навчити цінувати сім’ю. Діти
мають бачити, що йдучи на роботу чи повертаючись додому, тато і мама
цілуються – це сімейний ритуал. Важливим моментом у вихованні є здатність
привчити дитину до праці, але без примусу. Для цього потрібно подбати, щоб
вони набули трудових навичок, щоб їхнє життя було наповнене цікавими та
корисними справами. І одне з найголовніших правил – не потрібно перекладати на
дітей свої колишні невдачі. Часто батьки, не досягнувши чогось самі, намагаються
зробити все можливе, щоб цього досягли їх діти. Наприклад, колись батько мріяв
стати лікарем, але з певних причин це не вийшло. І він робить все можливе, щоб
лікарем став його син. Цим самим батьки позбавляють дитину права вибору і не
дають можливості вчитися на власних помилках.
Отже, сім’я – це найперший та найголовніший інститут у житті людини,
який повинна закінчити кожна особистість. Сім’я у житті кожної дитини займає
найважливіше місце. Саме від неї залежить, якою виросте дитина, як вона буде
сприймати навколишню дійсність, як буде поводити себе у соціумі. Той вплив,
який завдає родина, на виховання та розвиток дитини буде тривати все життя, тож
потрібно не помилитися у тому як потрібно виховувати. Тільки, якщо
дотримуватись вище перечислених правил та порад, батьки зможуть виховати
всебічно розвинену особистість.
 248
Використані інформаційні джерела:
1. Кузьмінський А. І. Педагогіка родинного виховання : навчальний посібник /
Анатолій Іванович Кузьмінський, Віталій Лукич Омеляненко. – К. : Знання,
2006. – 324 с.
2. Соціолого-педагогічний словник / за ред. В. В. Радула. – К. : «ЕксОб», 2004.
– 304 с.
3. Фіцула М. М. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих
педагогічних закладів освіти.- 3-тє вид., перероб. І доп.- Тернопіль:
Навчальна книга - Богдан, 2005. – 232с.
4. Фурсова С. Роль батька у вихованні дітей. http://vrk3.org.ua/batkam/porady-
dlja-batkiv/62-desyat-zolotix-pravil-vixovannya-shhaslivix-ditej.html
5. http://ukped.com/statti/teorija-vihovannja/28-.html

Багатиренко В.
Факультет української філології та
літературної творчості імені А.Малишка
Науковий керівник:
доктор педагогічних наук,
професор Шпак О.Т.
Багатиренко В
РОЛЬ КОЛЕКТИВУ ЯК ФАКТОРУ РОЗВИТКУ ІНДИВІДУАЛЬНИХ
ЯКОСТЕЙ УЧНЯ

Стаття містить основні відомості про колектив та його складові, а

також про види колективів. Розкриваються необхідність та особливості
розвитку особистості у системі колективних відносин. Ці знання необхідні для
розуміння значення колективу в житті кожного індивіда.
Ключові слова: колектив, особистісь, індивідуальність, індивідуальні
якості, самоствердження.
В умовах сучасного суспільства важливим є входження людини в колектив.
Там відбувається взаємодія особистості з іншими представниками суспільства, її
 249
духовний, моральний та інтелектуальний розвиток, розвиток комунікативних
здібностей та формування світогляду.
Дуже важливим за таких умов є вміння знайти баланс між запозиченням
чужих поглядів, якостей характеру тощо та розвитком своїх власних.
Виховання - процес цілеспрямованого, систематичного формування
особистості з метою підготовки її до активної участі у громадському,
виробничому та культурному житті. У цьому сенсі виховання здійснюється в
процесі організованої спільної діяльності сім'ї та школи, дошкільних та
позашкільних установ, дитячих і молодіжних організацій, громадськості.
А. С. Макаренко у своїх працях неодноразово зазначав, що першою метою
виховання має бути саме колектив. За його висловом, "не може бути особистості
поза колективом і тому не може бути особистої долі й особистого шляху до щастя,
протиставлених долі й щастю колективу" [7; 13].
В. О. Сухомлинський у свою чергу не погоджувався з таким твердженням
Макаренка. На його думку, "зовсім не відповідає дійсності те, що особистість
формується, розкривається тільки в колективі, що не може бути особистості поза
колективом. Духовний світ колективу і духовний світ особистості формуються
завдяки взаємному впливові. На особистість здійснює величезний вплив колектив,
але і колективу нема, якщо немає багатогранного, духовно багатого світу
особистостей" [7; 15].
Я вважаю, що погляди В. О. Сухомлинського більш сучасні та близькі до
дійсності. Колектив - це cукупність людей, об'єднаних спільною діяльністю,
спільними інтересами, метою, проектом. Для досягнення спільної мети кожен член
колективу має мати власні переконання, які допомагатимуть йому у
прогресивному розвитку цього ж колективу та наближення його до поставленої
мети.
Саме тому, я переконана, що одним з головних завдань колективу є
виховане кожного свого члена як особистості, що здатна на проходження власного
життєвого шляху. Відокремлення певної людини від колективу може стати на
заваді її особистісного розвитку. Це матиме негативний вплив на психіку людини,
її соціальну значущість. Варто розуміти також те, що колектив є джерелом
 250
всебічного розвитку людини, формування її принципів, стереотипів, навичок
спілкування тощо.
У найзагальнішому вигляді розвиток особистості можна уявити як процес її
входження в нове соціальне середовище та інтеграцію в ньому. Етапи розвитку
особистості у відносно стабільній спільності називаються фазами розвитку
особистості. Першою є фаза становлення особистості, що передбачає активне
засвоєння діючих у спільності норм і оволодіння відповідними формами і
засобами діяльності. Принісши з собою в нову групу все, що становить його
індивідуальність, суб'єкт не може здійснити потреба проявити себе як особистість
раніше, ніж освоїть діючі в групі норми (моральні, навчальні, виробничі), і
оволодіє тими прийомами і засобами діяльності, якими володіють інші члени
групи. На наступній фазі наростає пошук засобів і способів для позначення своєї
індивідуальності, її фіксації.
У вихованні не допустиме так зване впадання у крайнощі: культивування
колективізму або індивідуальності заперечує всебічний розвиток окремого члена
колективу.
Первинним колективом можна назвати такий колектив, в якому окремі його
члени знаходяться в постійному діловому, дружньому, побутовому й
ідеологічному об'єднані. Колективне виховання не може здійснюватися лише
через первинний колектив. Тільки через великий колктив, інтереси якого
витікають не зі звичайного спілкування, а з більш глибокого соціального синтезу,
можливий перехід до всебічного виховання кожного його члена.
Варто зазначити, що кожен член колективу приходить у нього вже з набором
певних поглядів, переконань, соціальним досвідом, який має примножуватись.
Індивідуальні якості особистості відіграють вирішальну роль у визначенні її
положення в колективі. Тут особливу роль відіграють як особистісні якості, так і
моральні принципи. Певні з них налаштовують членів колективу проти певної
особистості, інші ж навпаки налаштовують на дружні колективістські стосунки.
Дитячий колектив виступає і як об'єкт виховного формуючого впливу педагога, і
як суб'єкт власного розвитку і формування особистості кожного свого члена.
 251
Різні типи колективу мають різний вплив на особистість та її
індивідуальний розвиток. Наприклад, величезне значення має так званий сімейний
колектив, який об'єднує членів однієї родини. Він склався історично і має певні
умови для існування. До сімейного колективу мають входити представники різних
поколінь і щонайменше дві-три дитини. На основі власного досвіду можу сказати,
що наявність у дитини братів чи сестер має позитивний вплив на розвиток її
особистості (звісно, за умови правильного виховання з боку батьків). Мої власні
спостереження говорять про те, що діти, народженні в багатодітних сім'ях мають
меншу схильність до розвитку егоїстичних рис характеру та поглядів на
навколишнє оточення. І навпаки, діти, які не мали сестер чи братів звикають до
того, що все завжди дістається лише їм, що однозначно негативно позначається на
розвитку їх особистісних якостей. Ці діти, в більшості випадків, виростають не
здатними до певної самопожертви та самостійного життя в соціумі. Звісно,
бувають винятки, коли батьки з раннього дитинства створювали необхідні умови
для того, щоб їхня дитина розвивалася всебічно і була готова до самостійного
існування в суспільстві. Не можу не погодитись з висловом А. С. Макаренка, який
писав: "Нема братів і сестер — ні старших, ні молодших, — нема, отже, ні досвіду
піклування, ні досвіду гри, любові й допомоги, ні наслідування, ні пошани, нема,
нарешті, досвіду розподілу спільної радості і спільного напруження, — просто
нічого нема, навіть сучасного сусідства... Небезпечний шлях виховання єдиної
дитини в сім'ї кінець кінцем зводиться до того, що сім'я втрачає якості колективу"
[3; 106]. Батьки повинні не просто вчити дітей "на словах", а й показувати їм
правильний приклад та впливати на емоції.
Важливим є взаєморозуміння, взаємоповага і підтримка в сімейному
колективі, адже дитина в першу чергу бере приклад із членів родини старшого
покоління. Непорозуміння та сварки в сім'ї негативно впливають на особистість.
Індивід може стати замкнутим в собі, егоїстичним і навіть небезпечним для
суспільства (якщо, наприклад, батько постійно б'є мати, дитині може здаватися це
нормальним і в майбутньому вона буде здатною до подібних чи навіть гірших
вчинків).
 252
Необхідно знайти баланс між контролем і довірою. Дитині просто
необхідно давати можливість розвивати свою незалежність, тому задля уникнення
конфліктів управляти нею потрібно обережно та тактично. Якщо батьки занадто
контролюють свою дитину, вона стає більш впертою та нервово нестабільною. Не
можна оточувати дитину надмірною турботою та увагою, адже це призупиняє її
психологічний, моральний, емоційний розвиток, що стає на заваді подальшої
соціалізації індивіда.
Відсутність у дитини одного з батьків також може мати негативний вплив на
особистість. У такому випадку той з батьків, хто залишився у дитини, має
намагатися максимально заповнити цю відсутність. Тут важливу роль грає
поведінка матері чи батька. Не варто закриватися в собі, показувати свою
дратівливість, демонструвати наскільки тобі самотньо і зриватися на дитині.
Також варто звернути увагу на інший не менш важливий тип колективу.
Учні в школах мають бути об'єднані в колектив, мати власні органи
самоуправління. Шкільний колектив - це певна організована група вихованців, що
мають спільну соціально значиму мету, об'єднані діяльністю, спрямовану на
досягнення цієї мети. Кожен член такого колективу має безумовну значимість для
його розвитку, вони рівні в правах та обов'язках, мають однаковий рівень
відповідальності за будь-які зміни, позитивні чи негативні, в колективі. Шкільний
колектив має нагромаджувати і примножувати традиції, внутрішні норми життя та
діяльності, що, можливо, навіть відрізнятиме одну школу від іншої.
Таким чином, шкільний колектив має невід'ємну роль у соціалізації
особистості. Людина - соціальна істота, тому починаючи з ранніх років життя вона
повинна вчитися взаємодіяти з представниками різних поколінь та соціальних
прошарків. Ідеальним місцем для створення таких зв'язків є школа, різні секції та
гуртки, які й складають шкільний колектив. Але за таких умов важливо не просто
вміти вливатись в колектив і знаходити спільну мову з іншими його членами, а й
розвивати в собі певні індивідуальні, можливо навіть лідерські якості.
Індивідуальними є ті неповторні риси, що відрізняють людину від інших. Вони
формуються під впливом різних зовнішніх і внутрішніх, об'єктивних і
суб'єктивних чинників. У дитини постійно розвивається мислення, уява, що
 253
допомагає їй краще сприймати та аналізувати інформацію, що надходить до неї
з навколишнього середовища, і перетворювати її на соціальний досвід.
Розвинутий дитячий колектив є необхідною умова самоствердження
особистості. Йому притаманні спільність цілей і адекватність мотивів предметно-
практичної спільної діяльності, спрямованої на користь суспільства, турбота про
загальний результат, певна організація і характер спілкування, широка система
колективних зв'язків. Найбільш розвинені форми взаємовідносин дітей
створюються в процесі цілеспрямованої організації їх соціально-схвалюваної
діяльності: навчальної, організаційно-громадської, трудової, художньої,
спортивної та ін. При цьому надання основних типів діяльності дітей певної
цільової спрямованості, соціальної значущості дозволяє не тільки формувати
відносини дітей всередині вікових груп, але і будувати їх на єдиній основі.
Поєднання взаємовідповідальності, з одного боку, а з іншого - необхідність прояву
самостійності в організації та здійснення соціальної діяльності забезпечує умови
для розвитку справжньої самостійності. Максимальний розвиток самодіяльності
дітей виступає визначальною ознакою розвинутого дитячого колективу. Соціально
визначена діяльність як засіб формування дитячого колективу та певних відносин
його членів може бути реалізована в тому випадку, якщо вона відповідним
образом організована.
А. С. Макаренко і В. О. Сухомлинський вважали, що шкільний колектив не
можна розподіляти на учнівський та педагогічний. Вони існують у взаємозв'язку і
доповнюють один одного. "Шкільний колектив, — писав Сухомлинський, — це не
тільки учні школи. Він включає в себе також педагогічний персонал. Учнівський і
педагогічний колектив — окремі об'єднання, які живуть своїм життям, кожний з
них має свої закономірності становлення і розвитку. Між ними не можна провести
якоїсь грані, вони не відокремлені один від одного якоюсь стіною, вони в своїй
єдності становлять шкільний колектив, разом з тим вони й не зливаються в єдине
ціле" [7; 24]. Задля досягнення максимальної користі з обох сторін учителі мають
не просто вчити учнів певної науки, а й виховувати їх в моральному, духовному
плані, показувати правильний приклад, існувати у взаємозв'язку. При чому учні
 254
мають проявляти творчість та ініціативність, але керівна роль повинна
залишатись за педагогом.
Безперечно, для розвитку творчого потенціалу й особистості кожного його
члену важливим є те, щоб в центрі уваги були не лише інтереси колективу.
Повинна бути присутня віра в сили кожного, перспективи розвитку колективу.
Колектив лише тоді є сприятливим середовищем для індивідуального розвитку
тієї чи іншої дитини, коли її становище в колективі є сприятливим, коли статус її
доволі високий, коли колектив бачить в ній яскраву, оригінальну, цікаву
особистість. Якщо ж вона не приймається колективом, є приниженою в колективі
або займає „штучне” , вимушене положення, клас перестає бути по відношенню до
неї повноцінним фактором індивідуального розвитку.
Також, необхідно сказати про особливості у формуванні та діяльності
колективу вихователів та педагогів. Жоден вихователь не має права діяти
самостійно, брати відповідальність лише на себе на власний страх і ризик. Не
можливе існування педагогічного колективу без злагодженої роботи усіх його
членів, спільного плану роботи та підходу до учнів. За відсутності усіх цих умов
неможливий виховний процес. Правильно виховувати дітей і мати на них
позитивний вплив здатен лише той колектив, у якому всі об'єднані спільними
поглядами, переконаннями, здатні на щиру допомогу один одному, вміють радіти
успіхам інших, не заздрять маленьким перемогам своїх колег, не женуться за
прихильністю з боку інших членів колективу, органів управління та вихованців.
Вчитель, працюючи з дитячим колективом, повинен організовувати його
діяльність таким чином, щоб враховувати індивідуальні особливості усіх учнів, що
стосується як фізіологічного аспекту, так і певних інтересів. Кожна дитина має
вродженні схильності, які необхідно розвивати. Завдання педагога — вміти
зацікавити кожну дитину, працюючи одночасно з усією групою чи класом. Така
робота з дітьми матиме позитивний вплив на розвиток індивідуальності кожного.
К. Д. Ушинський стверджував: “Вихователь не повинен забувати, що
навчання, позбавлене будь-якого інтересу і взяте тільки силою примусу, хоч би
вона черпалася з найкращого джерела — з любові до вихованця, - вбиває в учневі
бажання до навчання, без якого він далеко не піде, а навчання, що грунтується
 255
тільки на інтересі, не дає можливості зміцніти самовладанню й волі учня, бо не
все навчання цікаве, і прийде багато такого, що потрібно буде взяти силою волі”
[8; 208].
Необхідною умовою для прогресивного розвитку особистості є багатство
емоційного життя колективу та широкий спектр діяльності. Головними
факторами, які підвищують значущість впливу колективу на розвиток
індивідуальності його членів, є організація різносторонньої діяльності дітей,
насичення колективної життєдіяльності творчістю, озброєння школярів
різноманітними комунікативними навичками. Все це забезпечує підростаючій
особистості можливість накопичення досвіду успішної творчої діяльності,
спілкування. В. О. Сухомлинський наголошував на тому, що “Колектив – це
багатство індивідуальностей, і чим більше самодостатніх індивідуальностей буде в
кожному колективі, тим багатшим він буде. Треба враховувати особистість, якщо
вона щось вміє, щось знає і може цим поділитися. Чим більше буде таких дітей,
тим більш діяльнішим буде колектив” [7; 22]. Колектив — це необхідна умова для
саморозвитку особистості. Негативний вплив колективу може нанести значущих
змін в людській свідомості та стати фактором, що сприятиме деградації
особистісного росту індивіда. Отже, лише в атмосфері здорового колективу
можлива плідна діяльність кожного індивіда, створюються реальні умови для
всебічного розвитку здібностей людини і застосування їх в різних сферах трудової
діяльності.
В колективі формуються певні еталони та приклади поведінки. Людина сама
обирає на кого з власного оточення їй варто рівнятися. Тому для позитивного
розвитку індивідуальності необхідно вміти правильно обирати певний колектив.
Безумовним прикладом для кожного члена колективу є його лідер та управляюча
верхівка. Тому лідер повинен мати не просто здатність до управління групою
людей, а й вміння йти на компроміс, знаходити спільну мову з підданими, шукати
креативні шляхи розв'язання конфліктів та виконання поставлених завдань.
Можна також сказати, що це має бути відкрита, дружелюбна і щира людина, до
думки якої хочеться прислухатися.
 256
У житті конкретної людини як індивіда, як окремого представника
людської спільності його особистість і психіка представлені в нерозривній єдності.
Індивід володіє психікою, але в той же час індивід виступає як особистість,
будучи суб'єктом міжлюдських, громадських за своєю природою взаємин.
Детермінантою розвитку особистості є діяльнісно-опосередкований тип взаємин,
які складаються у людини з найбільш значущою для неї групою в цей період. Ці
взаємини опосередковуються змістом і характером діяльності, які задає ця група, і
спілкування, яке в ній складається. Виходячи з цього можна зробити висновок, що
розвиток групи виступає як фактор розвитку особистості в групі. Відповідно до
концепції персоналізації індивід характеризується потребою бути особистістю.
Отже, формування особистості людини вимагає організації системи
багатопланового дитячого колективу, саме системи, а не неорганізованого
поєднання класів, груп, гуртків, бригад тощо.
Основною метою виховання, вважав А.В.Луначарский, має бути всебічний
розвиток такої особистості, яка вміє жити в гармонії з іншими, яка пов'язана з
іншими співчуттям і думкою. Ми хочемо, - писав він, - виховати людину, яка була
б колективістом нашого часу, жив би суспільним життям набагато більше, ніж
особистими інтересами [9]. У той же час він відзначав, що тільки на основі
колективу можуть бути розвинені найбільш повно особливості людської
особистості. Виховуючи індивідуальність на базі колективізму, необхідно
забезпечити єдність особистої і громадської спрямованості.
Отже, колектив — основне джерело формування та всебічного розвитку
особистості. Для цього кожен індивід повинен взаємодіяти з членами колективу,
до якого він належить, переймати у них соціальний досвід, беручи до уваги власні
переконання та схильності. За таких умов розвиток індивідуальних якостей
особистості буде найбільш повним та різноманітним.
Використані інформаційні джерела:
1. Макаренко О. С. Книга для родителей.— Л.: Лениздат, 1981.—320 с.
2. Федь А. М. Эстетика поведения и быта школьников. Учебно-методическое
пособие.—К., Радянська школа, 1981.
3. Макаренко О. С. О воспитании / Сост. и авт. вступит. статьи В. С.
 257
Хелемендик. — М.: Политиздат, 1988. — 256 с.
4. Спок Б. Ребенок и уход за ним.— Киев: Наук. Думка, 1991.— 448 с.
5. Дыалоги про виховання: Книга для батьків. Пер. со 2-го рус. изд. / Сост. О.
Г. Свердлова; Редкол.: В. М. Столетов (отв. Ред.) и др.— К.; Рад. Шк,
1986.— 304 с.
6. Фельдштейн Д.І. Формування особистості дитини в підлітковому віці, 1972.
7. В. Сухомлинський. Йти вперед! //Рідна школа. -2002. -№ 5.
8. Ушинський К.Д. Вибрані педагогічні твори: В 2-х т. / Редкол.: В.Н. Столєтов
(голова) та ін. - Т 2. - К.: Рад. школа, 1983. - 359 с.
9. Луначарский А. В. Игра “А. В. Луначарский о воспитании и образовании”. –
М.:“Педагогика”, 1976. – 640 с.

Моргун В.
Факультет української філології та
літературної творчості імені А.Малишка
Науковий керівник:
кандидат педагогічних наук,
доцент Вишківська В.Б.
Моргун В
ВИХОВАННЯ ВПЕВНЕНОСТІ У ПІДЛІТКІВ ЯК ПСИХОЛОГО-
ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА

Стаття присвячена визначенню ключових аспектів формування

впевненості у дітей підліткового віку та дослідженню впливів формування
невпевненості на подальший розвиток людини. Розглядається також роль
батьків та педагогів у вихованні цієї якості. Значна увага приділяється
розкриттю проблем виховання впевненості та на основі їх характеристики
пропонуються можливі шляхи вирішення.
Ключові слова: виховний вплив; підлітковий період; впевненість,
невпевненість особистості, гармонійний розвиток, самореалізація.
«Виховання – велика справа: воно вирішує долю людини»[1]
(Бєлінський В. Г.)
 258
Наразі ще більшу увагу психологи та педагоги приділяють поняттю
«виховання», що являє собою систему виховних впливів, спрямованих на
формування особистості. Виховання, як зазначав дослідник Констянтин
Ушинський, задовольняє одну з найважливіших потреб людини – її прагнення до
вдосконалення, тому воно повинно формувати людину всебічно розвинену.
Сьогодні все складнішим стає виховання саме підліткового покоління, адже
це кризовий період життя людини, який нерідко супроводжується
психоемоційною нестабільністю. Не поодинокими в підлітковому віці є: емоційні
зриви, роздратованість, депресивність, неприйняття себе і оточуючого світу,
бажання виразити свою індивідуальність за допомогою поганих вчинків,
деструктивна поведінка, тощо. Все це – результат неправильного та
неефективного виховання, тому надзвичайно важливим є цілеспрямований вплив
батьків та педагогів на становлення фізіологічно, розумово і психічно здорової
особистості.
Існує велика кількість проблем (як зовнішніх, так і внутрішніх), що не дають
підлітку вдосконалювати свої навички, задовольняти пізнавальні інтереси,
підтримувати нормальні стосунки з однолітками та отримувати насолоду від
життя. Однією з таких проблем є проблема впевненості особистості, що, за
визначенням С. Мельничука «є базовою властивістю особистості та основою
соціальної компетентності» [2]. Ця риса є одним із ключових аспектів досягнення
успіху. Коли людина впевнена у собі й своїх силах, вона знає, що зможе досягти
поставленої мети, сприймаючи це, як безсумнівний факт. Той, хто не має такої
риси, увесь час задається питаннями «Чи зможу я?», «Чи варто?», значно
уповільнюючи процес розвитку.
Всі ми розуміємо, що говорячи про це почуття, я не маю на увазі лише
окремі його зовнішні вияви, мова йде також про внутрішній стан. Доречно згадати
слова Зігмунда Фрейда "Ти не перестаєш шукати сили і впевненість зовні, а
шукати слід у собі. Вони там і завжди там були" [3]. А й справді, впевненість
завжди повинна послуговуватися внутрішнім стрижнем людини, який
пробуджуватиме її на нові досягнення.
 259
Звичайно, батьки повинні виховувати впевненість своєї дитини протягом
всіх етапів становлення її як особистості. Проте чому ж велику увагу варто
приділити саме підліткам? Тому що ця вікова категорія здебільшого відчуває себе
незахищеною. Підлітки вже починають інтенсивне переосмислення себе, своєї
ролі та призначення у цьому житті, вони свідомо визначають майбутні плани
відповідно до своїх можливостей. Варто зауважити на тому, що не
задовольняються кінцевим результатом не лише невпевнені, а й самовпевнені у
собі підлітки. Нераціональна оцінка своїх сил може спотворювати реальні
можливості людини, і, як результат – недосягнення бажаного (у випадку
завищеної самооцінки) та розчарування чи нереалізація власного потенціалу (при
наявності низького рівня самооцінки і черезмірної самокритичності). Саме тому
впевненість підлітка у собі грає важливу роль у постановці життєвих цілей.
Для ефективного виховання такої якості у підлітків, батькам варто зважати
на анатомо-фізіологічні та соціально-психологічні особливості цього періоду,
який ще називають «кризовим». Часто проблема невпевненості виражається у
дитини саме через зовнішній вигляд, що спричинене рядом фізіологічних змін,
таких як: зміни в ендокринній системі організму, результатом чого стає
непропорційне зростання маси тіла, а також розвиток кістково-м`язової та статевої
системи. Особливої уваги останній надають представники так званого
біологізаторського руху, які всі якісні зміни у психіці людини пов`язували з
особливостями фізіологічного розвитку. На думку досвічених психоаналітиків А.
Фрейда та З. Фрейда, статевий розвиток, зростання сексуальної енергії у підлітка
призводять до порушення психічної рівноваги, що у свою чергу спричиняють
неоднорідність та нестабільність мислення, зумовлюючи невпевненість у собі.
У цьому випадку батькам варто запевнити свою дитину, що зовнішність – не
головне. Оточуючі сприймають людину в цілому, звертаючи увагу і на манери, і
на різносторонність, і на риси особистості, і на вміння триматися у суспільстві та
вчасно постояти за себе. Сприйняття людини іншими залежить також від
темпераменту, типу мислення та навіть від її перманентного настрою. Це не
говорить про те, що батьки повинні стимулювати лише внутрішній розвиток
особистості. Безсумнівно, їм варто привчати дитину дотримуватись правил гігієни,
 260
слідкувати за собою, навантажувати організм не тільки розумово, а й фізично.
Великої уваги лікарі приділяють збалансованому харчуванню та повноцінному,
здоровому сну. Ці чинники допомагають нормалізувати роботу нервової та
імунної системи, зміцнюючи організм.
Але ж не можна забувати про те, що не лише внутрішній стан впливає на
впевненість людини: це також і сукупність певних знань, умінь та навичок у
певній сфері, якими вона володіє на достатньо високому рівні. Як наголошував
Рут Міншул: «Впевненість сама по собі – це розуміння. Невпевненість – це
незнання. Коли хто-небудь сумнівається, він просто не знає. Він не впевнений.
Люди, які знають, впевнені. Люди, які не знають, вірять в удачу.» [4].
На мою думку, незнання - це одна із найважливіших причин розвитку
невпевненості у підлітків, яка часто стає непотрібним баластом протягом
подальшого життя. Далеко не всі сучасні підлітки можуть похизуватися своєю
обізнаністю в різноманітних сферах життя, підтримати розмови як на культурні,
морально-етичні, так і на наукові теми. Але ті, що все ж таки змогли виховати в
собі жагу до знань, до саморозвитку, як правило, мають широкий кругозір і з
легкістю можуть підтримувати дружні стосунки з людьми різних вікових і
соціальних категорій. Вони самостверджуються не за рахунок своєї зовнішності,
своїх чи (як це часто буває) навіть не своїх, а батьківських матеріальних статків, а
за рахунок власних знань. Нерідко такі багатогранні індивідуальності отримують
схвалення з боку інших людей, що ще більше підсилює їхню впевненість у своїй
значимості.
А що ж інші? Чому, маючи фактично рівні можливості, лише одиниці
можуть раціонально використати свій час та отримати необхідні знання?
Це питання піднімали багато дослідників. Справа в тому, що більшість
підлітків, навіть тих, які прагнуть гарно навчатися, послуговується лише
зовнішніми мотивами, серед яких часто виступають саме ті, що зумовлені
безпосередньо матеріальною вигодою, або спонукальними впливами батьків чи
вчителів, і, на жаль, лише одиниці мають на меті задовольнити свої пізнавальні
інтереси.
 261
Певна річ, всього знати неможливо, і замість того, щоб бути профаном в
декількох сферах, краще визначитися з однією – з тією, до якої «лежить душа»,
кожного дня поповнюючи свій багаж знань та вдосконалюючи свої навички в цій
справі. Хтось прагне займатися дослідженням навколишньої природи, хтось –
співати чи танцювати, хтось – малювати; хтось визначився зі своїм улюбленим
ділом ще з дитячих років, а хтось – змінював інтереси, хобі протягом багатьох
років і тільки у зрілому віці зміг знайти «своє», але ж, все це – наше життя і наш
досвід, і краще половину життя шукати себе, і знайти, аніж потім жалкувати про
свій неправильний вибір. Якщо підліток буде розуміти це – він ніколи не «покине»
справу пошуку свого істинного призначення та, що не менш важливо, буде
сприймати невдачі, як цінний життєвий досвід, що посилює впевненість у собі,
робить людину мудрішою та досвіченішою.
Зазвичай батьки або не цікавляться навчанням своєї дитини, вважаючи, що
вони таким чином виховують в ній самостійність, або ж намагаються впливати на
свідомість учнів, примушуючи чи стимулюючи меркантильні мотиви дитини. В
результаті підліток втрачає інтерес до навчання, не говорячи вже й про самоосвіту.
Як на мене, цю проблему можна і треба вирішувати іншими способами. По-
перше, варто все ж таки цікавитися успіхами у навчанні своєї дитини,
пробуджувати в ній жагу до знань, постійно обговорювати різноманітні теми і
випрацьовувати у підлітка емоційно-ціннісного ставлення до знань. По-друге,
якщо дитина цього потребує, потрібно допомогти їй визначитися із заняттям,
видом діяльності чи сферою, в якій би вона хотіла розвиватися.
Безумовно, коли підліток протягом довгого проміжку часу не може
визначитися, чим би він хотів займатися, не зайвим буде запропонувати пройти
тест на проф. орієнтацію, разом обговоривши результати. У такому разі, дитина
обов`язково відчує підтримку батьків, що є не мало важливим у її подальшому
становленні.
Ні в якому разі не можна нав`язувати власну думку, адже задача батьків –
повідати дитині різноманітність і багатогранність сучасного світу, за-для того,
щоб вона сама прагнула розкрити та пізнати його. Все що може робити дорослий –
це наштовхувати підлітку на правильний шлях, не залишаючи його без вибору.
 262
Говорячи про роль батьків та педагогів у розвитку впевненості такої
складної вікової категорії, як підлітків, не можна не зауважити на їх власному
прикладі й авторитеті. Не має сенсу говорити «будь різностороннім» або
«розвивай свої задатки», якщо ти сам не приділяєш належну увагу своєму
розвитку. Тому для того, щоб когось виховати, перш за все, треба зайнятися своїм
вихованням. Якщо підліток дійсно ставитиме за авторитет не негативний приклад
однолітків, батьків та вчителів, він буде рівнятися на них, поступово розвиваючи в
собі потрібні риси та якості.
Хоча і в цьому питанні батьки можуть допуститися грубої помилки. Вони
виступають надто суворим авторитетом, намагаючись підпорядкувати собі волю
підлітка. Черезмірна вимогливість батьків значно послаблює впевненість дитини.
Це сковує її дії, тому що вона розуміє, що буде покарана за будь-який
неправильний вчинок. У голові такої людини постійно працює установка «краще
не зробити, аніж зробити неправильно», яка може діяти протягом усього
подальшого життя. І тільки у пізньому віці людина, вже здатна раціонально
оцінити свої діі та вчинки, починає про це жалкувати, розуміючи, що вона чинила
неправильно, не використовуючи своїх можливостей повністю. Шкода, що люди
усвідомлюють це, коли вже надто пізно для того, щоб кардинально змінити своє
життя. Тому, якщо батьки не бажають своїй дитині такого майбутнього, їм варто
вчитися бути не суворими й черезмірно вимогливими, а розуміючими й
толерантними.
Треба також дати підлітку зрозуміти, що ти поважаєш його, як особистість,
його рішення та погляди. Ніколи не варто бути критичним, навіть, якщо ти не
погоджуєшся з особистою думкою своєї дитини. Потрібно розуміти той факт, що
підліток може мислити суб`єктивно, і навіть, якщо здається, що його точка зору
невірна й неправдива, не варто намагатися це довести. Іноді значно простіше
просто маючи своє власне бачення, просто прийняти протилежну позицію. В
іншому випадку, коли дорослі зневажають підлітка, критикують його власні
міркування чи погляди, вони значним чином впливають на його самооцінку.
Спочатку дитина перестає ділитися найвідвертішими роздумами з батьками,
згодом вона, аби уникнути критики з боку батьків, перестає висловлювати свою
 263
думку з приводу питань, які її цікавлять. Наступним етапом є те, що вона не
може висловлювати свою позицію іншим оточуючим (друзям, одноліткам,
знайомим), боячись тієї ж критики з їхньої сторони. Якщо вчасно не зупинити цей
процес, дитина стане невпевненою, самокритичною, замкнутою у собі, морально
слабкою, вона не зможе ділитись своїми почуттями і відстоювати власні
світоглядні позиції. Це все може спричинити прояв неповаги по відношенню до
підлітка зі сторони батьків чи вчителів.
Підсумовуючи вищесказане, можна зробити висновок, що впевненість –
одна з найважливіших якостей людини. Вона (або її відсутність) здебільшого
формується у підлітковому віці та допомагає (або шкодить) протягом подальшого
життя людини. Це, фактично, те, що дає нам змогу розвиватись вільно, тому
важливо виховувати цю якість у підлітків, щоб уникнути багатьох проблем
особистісного розвитку. Доклавши певних зусиль за-для виховання впевненості у
своєї дитини, батьки прирікають її на гармонійний розвиток, почуття любові до
себе й оточуючих та отримання задоволення від життя.
Використані інформаційні джерела:
1. http://www.ukrlib.com.ua/encycl/viraz/printout.php?id=4
2. С. Мельничук. Роль впевненості у собі як складова гармонійно розвиненої
особистості – 2017 – с.1-3
3. https://www.depo.ua/ukr/life/15-tayemnic-rozumu-vid-zigmunda-freyda-
20170427563261/amp
4. Р. Міншул. Чудеса за сніданком. Як зробити своїх дітей щасливими? –
К.2014 - с.22.
5. К.Ушинський. Людина, як предмет виховання. – 1867 – 2т. – с. 2-8.
6. Л.Виготський. Педологія підлітка. – М. 1994 – с. 200-244.
7. Высоцький А. До розвитку наполегливості у підлітків // Проблеми
психології волі: материали IV научн. конференції. – Рязань, 1974. – С. 100-
102
8. http://hplztp.ks.ua/vikhovna-robota/poradi-psikhologa/176-10-porad-batkam-
pidlitkiv
9. http://psychologis.com.ua/uverennost_v_sebe.htm
 264
10. https://sites.google.com/a/kubg.edu.ua/psihologia-pilitkovogo-viku/poradi-
batkam-pidlitka

Яковчук Я.
Факультет української філології та
літературної творчості імені А.Малишка
Науковий керівник:
кандидат педагогічних наук,
доцент Вишківська В.Б.
Яковчук Я.
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ НА
СУЧАСНОМУ ЕТАПІ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

У цій статті викладено думки з приводу важливості і необхідності

патріотичного виховання та проблеми, які можуть виникнути на шляху його
реалізації в сьогоденні. Проаналізовано значення таких понять, як «патріотизм»,
«патріот». Також висвітлено концепції патріотичного виховання найвідоміших
та найавторитетніших на пострадянському просторі вчених-педагогів.
Ключові поняття: патріотизм, патріот, патріотичне виховання,
патріотична свідомість, Батьківщина, розвиток і становлення особистості.

На мою думку, сьогодні проблема патріотичного виховання є дуже

нагальною і найактуальнішою. Можливо, це все через те, що зараз наша країна
переживає нелегкі часи, на Сході України ще досі триває війна, та й без цього
становище нашої держави бажає кращого. Ми маємо цілу низку проблем майже в
кожній зі сфер життя: освіта, медицина, культура, мистецтво тощо. І причиною
цьому частково є і те, що більшість населення України не є «синами Вітчизни»,
тобто не є щирими патріотами своєї країни. Звідси і випливають всі ті проблеми,
які ми зараз маємо. Щоб детальніше розібратися в цьому питанні треба з’ясувати
власне що ж таке «патріотизм» і що це за людина, яка є «патріотом», і розглянути
чому патріотичне виховання є дуже важливою складовою навчально-виховного
процесу, спираючись на думки відомих вчених, які працювали в цій царині.
 265
Отже, з академічного тлумачного словника української мови в 11 томах
дізнаємося:
«Патріотизм» - любов до своєї Батьківщини, відданість своєму народові,
готовність для них йти на жертви й подвиги. А «патріот» - той, хто любить свою
батьківщину, відданий своєму народові, готовий для них на піти жертви й
подвиги. [1]
Тобто ми можемо побачити, що суть явища патріотизму включає не лише
емоційний аспект (глибокі почуття, любов і небайдужість до рідного краю,
вболівання за нього всією душею), а й діяльнісний – тобто вимагає від людини
робити корисні справи заради блага своєї Батьківщини і своїх співвітчизників.
Можу з впевненістю сказати, що більшість населення України забуває про
аспект діяльності і послуговується лише емоційною сферою. Але також є і люди,
які справді роблять для нашої рідної нені неймовірні речі: в приклад можу
поставити наших славних воїнів, що з мужністю боронять терени України,
волонтерів і звичайних людей, які всіляко їм надають допомогу. Отже, можна
стверджувати, що ці люди є абсолютними патріотами.
Щоб збагнути всю важливість проблеми патріотизму, слід сказати, що це
питання турбувало вчених ще з античності.
Так, наприклад, давньогрецький філософ Аристотель у своїй праці
«Політика» також звертався до проблеми патріотичного виховання. Аристотель
уважав, що формуванню людської спільноти сприяє виховання, адже воно
допомагає побудувати згуртований суспільний колектив громадян. Воно
призводить не лише до утворення держави, й гарантує його стабільність. Процес
виховання громадянина-патріота мав консервативний характер. На думку
мислителя, виховання підростаючого покоління мало відповідати пануючому
державному ладові. Кожному суспільству, кожній формі правління притаманна
конкретна система виховання. Тому першочерговим завданням державної влади
було створення системи освіти та виховання громадян. Для повного розуміння та
розкриття ідеалу патріотичного виховання античного громадянина необхідно
з’ясувати важливу складову політики – природу управління. Аристотель був
переконаний у тому, що для досягнення щастя і повноцінного життя у державі
 266
потрібно, щоб всі громадяни брали участь в її управлінні. Кожен громадянин,
на думку мислителя, повинен уважати, що він належить місту – державі, і тому
турботи про кожного стають турботами про всіх членів суспільства. Тобто
Аристотель вважав, що справжнім патріотом може бути лише та людина, яка
залучена до процесу управління державою. [7]
Питанням патріотичного виховання займалося і багато вчених радянського
періоду, найавторитетніші з них: В.О. Сухомлинський, А.С. Макаренко, К.Д.
Ушинський, працями яких ми послуговуємося й досі.
Тож зараз детальніше розглянемо їх думки та концепції з цього приводу.
В. Сухомлинський писав: виховання патріотичної свідомості, почуттів і
переконань нерозривно пов’язане з розумовим, моральним, трудовим, ідейно-
світоглядним, естетичним, емоційним розвитком і становленням людини як
особистості. Патріотичне виховання – це сфера духовного життя.
Патріотизм пов’язаний з освіченістю, етичною, естетичною, емоційною
культурою, світоглядною стійкістю, творчою працею.
Отже, патріотичне виховання на думку В. Сухомлинського, повинно мати
на меті формування патріотичносоціально-активних молодих людей.
Таким чином, патріотизм визначають як одне з найглибших громадянських
почуттів, змістом якого є любов до Батьківщини, до свого народу,
відповідальність за долю Вітчизни, готовність служити її інтересам.
Особливу увагу В. Сухомлинський приділяв школі як осередку патріотизму
і культури. Проте цю роль, на його думку, вона може виконати лише за умови,
що в її діяльності пануватимуть чотири культи: Батьківщини, Людини, Матері й
рідного Слова.
Першим проявом патріотизму як основного вияву патріотичного виховання
для учнівської молоді є наполегливе навчання, оволодіння знаннями та
передовими відкриттями. Зрозуміло, що на сьогоднішній день це загальне
положення потребує суттєвого уточнення, а саме: оволодіння знаннями з
метою їх застосування на благо Вітчизни. Виховання у підростаючого покоління
патріотичних почуттів передбачає усвідомлення ними необхідності
самовіддано працювати для народу, піклуватися про його майбутнє, дбати про
 267
зміцнення своєї Батьківщини. Патріотичне виховання школярів повинно мати
на меті і становлення їх як громадян, що глибоко усвідомлюють свої завдання
в розбудові нашої держави.
У своїх працях В. Сухомлинський створив ідеал справжньої соціально-
активної людини патріота, якій притаманні такі риси характеру: відданість рідній
землі, рідному народові, обов’язок перед ним, любов до рідної мови, повага
до старших, любов до матері й батька, бережливе ставлення до природи, доброта,
працелюбність. Джерелами патріотичного виховання є рідне
слово, культ Матері та Батька, рідна домівка, героїчне минуле народу,
конкретна діяльність особистості щодо матеріального та культурного
збагачення своєї країни. [2,3]
Отже можна сказати, що погляди Сухомлинського є класичними та
ідентичними до поглядів на цю проблему, які існують в суспільстві зараз. До
поняття «патріотизм» вчений зараховує всім звичні категорії.
Другою розглянемо концепцію Макаренка. У спадщині цього вченого-
педагога є також чимало праць, присвячених проблемі патріотичного виховання.
А. Макаренко розглядав поняття «патріотизм» як звичку: «Коли мова йде
про виховання таких якостей, як терпіння, уміння долати тривалі перешкоди,
брати перешкоди не ривком, а тиском, скільки б ви не створювали правильних
уявлень про те, що потрібно робити, але, якщо ви не виховаєте звички долати
тривалі труднощі, я маю право сказати, що ви нічого не виховали. Одним словом,
я вимагаю, щоб дитяче життя було організовано як досвід, що виховує певну
групу звичок». Вчений говорив, що діяльність школярів, якщо вона приносить
користь, без сумніву можна вважати умовою становлення його як патріота( тобто
також особливу увагу приділяє саме аспекту діяльності».
Вихованням патріотизму педагог називав цілеспрямовану й систематичну
діяльність з формування в підростаючого покоління патріотичної свідомості,
почуття вірності своїй Батьківщині. Патріотичне виховання здійснюється в єдності
з іншими напрямками виховної роботи. Він вважав взаємопов’язаними
патріотичне і трудове виховання, і виключав існування першого без другого, бо
 268
його педагогічна система була спрямована на формування особистості через
працю, трудову діяльність.
Основними елементами патріотизму в педагогічній системі А. Макаренка є
моральна й правова культура, виражені в почутті власної гідності й
дисциплінованості, внутрішній свободі особистості, у повазі й довірі до інших
громадян, у почутті обов’язку перед Батьківщиною, відповідальності, честі.[4]
Отже, можна сказати, що підхід в вихованні патріота у Макаренка має
яскравий діяльнісний характер, оскільки на його думу патріотом може зватися
лише той, хто слугує своїй Батьківщині.
Останньою проаналізуємо концепцію Ушинського, який проголосив про
ідею народності у вихованні. Ця ідея тісно пов’язана з рухом «народників», які
пропагували народні цінності, звичаї та традиції і наполягали на єдності
інтелігенції з простим народом.
Ідея народності у вихованні була основою педагогічної системи
К.Д. Ушинського. Він зазначав, що народність є „досі єдиним джерелом життя
народу в історії”, а народне виховання є „живим органом в історичному процесі
народного розвитку”. Кожен народ має свою роль в історії. „Народ без народності
– тіло без душі, якому лишається тільки піддатися законові розкладу і знищитися в
інших тілах, що зберегли свою самобутність”. Педагог говорив про те, що почуття
народності досить сильне у кожної людини, воно гине останнім. Він вважав, що
народність живуча у тілі людини і якщо виховання не хоче бути безсилим, то воно
має бути народним.
Складником виховання дітей на ідеї народності є рідна мова. За
К.Д. Ушинським мова кожного народу створена самим народом. К. Ушинський
вважав мову не лише „найповнішим і найвірнішим літописом” життя народу, але й
„найбільшим народним наставником”. І саме тому, кожний народ має право на
навчання своєю мовою. [5,6]
Тобто вчений звертав більше уваги саме на емоційну і психологічну сферу у
формуванні людини-патріота, наголошував на нерозривності понять «виховання»
та «народність».
 269
Але, слід зазначити, що патріотичне виховання є досить складним
процесом, не зважаючи на його зрозумілість. І в його реалізації ми маємо цілий
ряд проблем.
По-перше, не всі люди усвідомлюють його необхідність і потребу в ньому.
Здебільшого люди вважають, що вони і так є патріотами своєї держави від
народження і просто не бачать в ньому сенсу, не бажають витрачати на це свій
час.
По-друге, певна частина нашого суспільства взагалі вважає таке поняття як
«патріотизм» вигадкою, бо послуговуються ідеями космополітизму або ж живуть
лише для себе, свого блага, що характеризує їх як егоїстів.
По-третє, на разі ми не маємо чинного законодавства, яке б проголошувало
про пріоритетність і важливість патріотичного виховання.
По-четверте, сьогодні не існує програми реалізації такого виховання і в
змісті освіти не існує спеціальних дисциплін, покликаних на виховання в учнів
патріотичної свідомості.
По-п’яте, деякі люди живуть лише думками, як скоріш виїхати з України, бо
не бачать перспектив своєї самореалізації в межах рідної країни.
По-шосте, зараз в навчально-виховному процесі цій проблемі приділяють
замало часу, бо основна увага приділяється саме знаннєвому аспекту (тобто щоб
діти мали якомога більше знань з різних галузей).
По-сьоме, патріотичне виховання не визнають за спосіб формування кращих
якостей особистості, і не розуміють його як важливу складову гармонійного
розвитку і становлення особистості в суспільстві.
Як висновок, хотілось би сказати, що патріотичне виховання дійсно дуже
важливе, воно допомагає людині зрозуміти своє місце в світі, розвиває особливі
почуття до свого рідного краю, своєї Батьківщини, вчить щиро та всім серцем
любити її, вболівати за її успіхи, бути відданим їй та своєму народові, любити
рідну мову, змушує людину бути активною в громадському житті і робити щось
насправді корисне і вартісне.
 270
Патріотичне виховання – історично зумовлена сукупність ідеалів,
поглядів, переконань, традицій, звичаїв та інших форм соціальної поведінки,
спрямованих на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь.
Патріотичне виховання також ґрунтується на соціально-педагогічних
засадах які передбачають вагомі знання конституційних і правових норм,
державної політики, сформованість патріотичних думок та дієвих заходів з
відстоювання національних форм життєдіяльності і поведінки в усіх сферах
суспільного життя, що в свою чергу передбачає успішну соціалізацію
особистості, яка здатна реалізувати свій патріотичний потенціал
на благо Батьківщини.
І слід завжди пам’ятати про те, що таке виховання забезпечує гармонійний
розвиток особистості, формує в неї найкращі людські якості і риси, які
співвідносяться з національним ідеалом.
Тому треба прагнути до того, щоб кожен член нашого суспільства був
носієм патріотичної свідомості. Тільки в такий спосіб ми зможемо зберегти
незалежність нашої країни, захистити її від зовнішніх і внутрішніх ворогів,
зберегти ту неосяжно велику культурну і духовну спадщину, що залишили по собі
наші предки.
Використані інформаційні джерела:
1. Словник української мови: в 11 томах. — Том 6, 1975. — Стор. 97.
2. Сухомлинський В. Вибрані твори: В 5 т. /В.Сухомлинський – К.: Рад. шк.
1976. – Т.1. – 448 с.
3. Скрипник М. Уроки мислення В. Сухомлинського/ М. Скрипник //
Педагогіка і психологія. – 1996. – №3. – С. 71 – 77.
4. Макаренко А. С. Трудове виховання. Взаємини, стиль тон у колективі / А. С.
Макаренко // Макаренко А. С. Твори: У 7 т. – К.: Рад. школа, Т. 5. – 1954. –
С. 173 – 205.
5. Ушинський К.Д. Про народність у громадському вихованні // Ушинський
К.Д. Вибрані педагогічні твори: В 2-х т. – К.: Рад. школа, 1983. – Т.1. – С.43-
103.
 271
6. Ушинський К.Д. Загальний погляд на виникнення наших народних шкіл
// Ушинський К.Д. Вибрані педагогічні твори: В 2-х т. – К.: Рад. школа, 1983.
– Т.2. – С.191-202.
7. Аристотель. Політика / Аристотель; пер. з давньогр. та передм.
О. Кислюка. — К.: Основи, 2003. — 239 с.

Гараніна А.
Факультет мистецтв імені Анатолія Авдієвського
Науковий керівник:
кандидат педагогічних наук
доцент Шикиринська О.В.
Гараніна А.
ЗАСОБИ МУЗИЧНОГО МИСТЕЦТВА В ЕСТЕТИЧНОМУ ВИХОВАННІ
УЧНІВ ЗАГАЛЬНООСВІТНЬОЇ ШКОЛИ

У статті акцентовано на залежності впливу музичного мистецтва

(зокрема, естетичного осягнення твору) вiд зaгaльнoї культуpи учня, йoгo
музичнoгo дocвiду, умiнь i нaвичoк музичнoї дiяльнocтi.
Ключові слова: естетичне виховання, музичне мистецтво, засоби.

Пpoблeмa естетичного виховання школярів засобами музичного мистецтва

poзpoблялacя Д.Aхшapумoвим, A.Вaхнянинoм, C.Людкeвичeм, В.Мaтюкoм,
C.Миpoпoльcьким, П.Coкaльcьким, тa iн. Caмe вoни, уcвiдoмлюючи вaжливicть
музичнoгo миcтeцтвa у вихoвaннi пiдpocтaючoгo пoкoлiння, зpoбили вaгoмий
внecoк у poзвитoк тeopiї музичнoгo вихoвaння, якa ґpунтувaлacя нa peзультaтaх
глибoкoгo вивчeння icтopикo-культуpних нaдбaнь нaшoгo нapoду, щo
зaбeзпeчувaлo вихoвaння дiтeй тa мoлoдi нa нaцioнaльнoму ґpунтi.
Вceбiчний гapмoнiйний poзвитoк ocoбиcтocтi нe мoжнa уявити бeз її
ecтeтичнoї вихoвaнocтi. Ecтeтичнe вихoвaння пepeдбaчaє poзвитoк в людини
пoчуттiв пpeкpacнoгo, фopмувaння вмiнь i нaвичoк твopити кpacу у нaвкoлишнiй
дiйcнocтi, вмiти вiдpiзняти пpeкpacнe вiд пoтвopнoгo, жити зa зaкoнaми духoвнoї
кpacи.
 272
Вихoвaння пoтpeбує ocoбливoї opгaнiзaцiї cпiлкувaння мoлoдi з cучacнoю
музичнoю культуpoю, i вoнo вихoдить дaлeкo зa paмки зaгaльнoocвiтньoгo
пpoцecу. Цe ocoбливo aктуaльнo cьoгoднi, кoли пpoблeми вихoвaння учнiвcькoї
мoлoдi, її coцiaльнoї aдaптoвaнocтi й, вoднoчac, вихoду нa мoжливocтi
пepeтвopювaльнoї дiяльнocтi нaбувaють ocoбливoгo знaчeння у зв’язку з
фopмувaнням coцiaльнo вiдпoвiдaльнoї тa ecтeтичнo вихoвaнoї ocoбиcтocтi.
Вихoвнa кpизa щe бiльшe зaгocтpюєтьcя нaявнicтю cупepeчнocтeй мiж пpoцecoм
caмoвихoвaння ocoбиcтocтi i cиcтeмoю aвтopитapних впливiв, нaцiлeних нa єдинi
cтaндapти; пoтpeбaми твopчoгo poзвитку i знижeнням зaгaльнoї культуpи мoлoдi;
нaявнicтю у нeї iнтeлeктуaльних пoтeнцiй тa їх нeзaтpeбувaнicтю cуcпiльcтвoм;
нeoбхiднicтю cтвopeння iннoвaцiйнoї шкoли, якa мaє бути ocepeдкoм poзвитку
дeмoкpaтiї, ocoбиcтicнoї cвoбoди i вiдпoвiдaльнocтi, дiaлoгу i cпiвpoбiтництвa, тa
кoнcepвaтизмoм змicту тpaдицiйних фopм i мeтoдiв вихoвaння. Виpiшити
виoкpeмлeнi пpoтиpiччя мoжливo, ocмиcлюючи пeдaгoгiчний фeнoмeн музичнo-
ecтeтичнoгo вихoвaння, щo мaє opiєнтувaти нa фopмувaння твopчoї coцiaльнo
цiннoї ocoбиcтocтi.
Варто зазначити, що еcтeтичнe вихoвaння тicнo пoв'язaнe з культуpoю
нapoду. З oднoгo бoку, вoнo вiдoбpaжaє нaдбaння культуpи, a з дpугoгo - cтимулює
пoдaльший poзвитoк культуpи кoнкpeтнoгo нapoду, aктивнo впливaє нa твopeння
нoвих духoвних цiннocтeй, миcтeцьких витвopiв. Paзoм з тим ecтeтичнe вихoвaння
мaє бути cпpямoвaнe нa фopмувaння cвiдoмocтi людeй у дуci пoвaги i пpиязнi,
тoвapиcькocтi тa дpужби.
Метою еcтeтичного вихoвaння є фopмувaння ecтeтичнoгo дocвiду ocoби,
нeoбхiднoгo для її caмocтвepджeння як у cпpиймaннi, тaк i в твopчiй дiяльнocтi.
Зacoби ecтeтичнoгo вихoвaння – цe пpиpoдa, миcтeцтвo, нaукa, cвiт мiжлюдcьких
вiднocин тoщo. Cфopмoвaний ecтeтичний дocвiд зумoвлює cтaвлeння i poзвитoк
cвiтoглядних пepeкoнaнь людини, її eтичних нopм пoвeдiнки.
Cуб'єктивнa cтopoнa ecтeтичнoгo - oтpимaння нacoлoди вiд peзультaтiв
твopчoї дiяльнocтi в уciх гaлузях cуcпiльнoгo i влacнoгo життя (у пpaцi,
вiднocинaх, культуpi тoщo).
 273
Ecтeтичнi пoчуття ocoбиcтocтi дoпoмaгaють визнaчити кopиcть aбo
шкoду тoгo чи iншoгo явищa, вoни збуджують peaкцiї пoвeдiнки. Зaкoхaнa в кpacу
людинa, нacoлoджуєтьcя нeю, нaбувaє пoтpeби виcoкoї мopaльнocтi. Тaкий piвeнь
мopaльнocтi пoчинaєтьcя, кoли пoвeдiнкoю ocoбиcтocтi кepують нe cтiльки
пpимуcoвi мopaльнi пoчуття, чи знaння пoвeдiнкoвих нopм, cкiльки ecтeтичнi
iдeaли, cмaки, oцiнки; кoли гapний вчинoк cтaє нe мoмeнтoм caмoзaкoхaнocтi, a
пpинocить ecтeтичну paдicть, кoли жити тaк cтaє пpocтo пpиємнiшe i нeoбхiднiшe
для нeї caмoї.
Гoлoвнi зaвдaння мopaльнo-ecтeтичнoгo poзвитку ocoбиcтocтi:
- oпaнувaння духoвнoю культуpoю як пoєднaнням мopaльнo-ecтeтичнoгo
знaння i уявлeння, бeз яких нe мoжe виникнути пoтяг, iнтepec дo знaчущих
пpeдмeтiв i явищ;
- фopмувaння i poзвитoк, здiбнocтeй їх cпpийняття, нa ocнoвi oтpимaних
знaнь, якi зaбeзпeчувaтимуть людинi мoжливicть eмoцiйнo пepeживaти i
oцiнювaти пpeдмeти i явищa з тoчки зopу мopaлi i кpacи;
- вихoвaння, poзвитoк пoтpeб i здiбнocтeй, якi пepeтвopюють ocoбиcтicть в
aктивнoгo твopця мopaльнo-ecтeтичних цiннocтeй, дoзвoляють їй нe лишe
нacoлoджувaтиcя кpacoю cвiту, aлe й aктивнo cлужити їй [3, с.22].
В пoшукaх тaких мopaльних тa ecтeтичних opiєнтиpiв дoцiльнo звepнутиcь
дo миcтeцтвa, якe aкумулює cиcтeму зaгaльнoлюдcьких цiннocтeй тa iдeaлiв i якi
мoжуть пocлужити змicтoм духoвнoгo poзвитку, гумaнiзaцiї ocoбиcтocтi. Caмe пiд
ecтeтичним впливoм миcтeцтвa нaйпoвнiшe пpoкидaєтьcя i aктивiзуєтьcя
мopaльний пoтeнцiaл людини з її пoчуттями, знaннями, пepeкoнaннями, мoтивaми,
нopмaми пoвeдiнки.
Музичнe миcтeцтвo є потужним зacобом poзвитку eмoцiйнoгo cвiту
ocoбиcтocтi. Cутнicть eмoцiйнoгo впливу музичнoгo миcтeцтвa нa людину пoлягaє
в тoму, щo пpи її cпpийняттi aктивiзуютьcя iнтуїтивнi уявлeння пpo eмoцiї, щo й
зaбeзпeчує poзумiння eмoцiйнoгo хapaктepу музики. Aктуaлiзaцiя в музичнiй
пeдaгoгiцi мeтoдiв i пpийoмiв cтимулюють твopчe, iнтуїтивнe poзумiння музики,
щo poзвивaє вмiння iнтoнaцiйнoгo ocягнeння музичних твopiв, aктивiзує пpoцec
худoжньoгo cпpийняття ocoбиcтocтi, poзвивaє її худoжньo-oбpaзнe миcлeння.
 274
Cилa впливу музики зaлeжить вiд зaгaльнoї культуpи cлухaчa, йoгo
музичнoгo дocвiду, умiнь i нaвичoк музичнoї дiяльнocтi, бeз яких нeмoжливe
пoвнoцiннe ecтeтичнe ocягнeння твopу. Цих умiнь i нaвичoк нe мoжнa нaбути бeз
чacтoгo cпiлкувaння з музикoю, тoбтo пoзa музичним cпpиймaнням. «Мapнo
гoвopити пpo будь-який вплив музики нa духoвний cвiт дiтeй i пiдлiткiв, якщo
вoни нe нaвчилиcя вiдчувaти музику як змicтoвнe миcтeцтвo, якe нece в coбi
пoчуття й думки людини, життєвi iдeї тa oбpaзи», - гoвopив Д.Б.Кaбaлeвcький.
Мoжливicть пepeдaвaти думки тa eмoцiї людини зacoбaми музичнoгo
миcтeцтвa oбґpунтoвуєтьcя фiзичнo тa бioлoгiчнo зумoвлeним зв'язкoм звукoвих
пpoявiв людини з її пcихiчнoю дiяльнicтю (ocoбливo eмoцiйнoю), a тaкoж
aктивнocтi звуку як пoдpaзникa тa cигнaлу дo дiї. В дeякoму ceнci музикa
ввaжaєтьcя aнaлoгiчнoю дo мoвлeння людини, кoли її внутpiшнiй cтaн тa
cтaвлeння дo чoгocь виpaжaєтьcя чepeз змiну хapaктepиcтик звучaння гoлocу пpи
виcлoвлювaннi.
Вплив миcтeцтвa (кoли вoнo викликaлo глибoкe худoжнє вpaжeння) знaчнo
пoжвaвлює пcихiчнi пpoцecи ocoбиcтocтi. Aктуaлiзуютьcя влacтивi людинi
мopaльнi й ecтeтичнi oцiнки життєвих явищ, вiдoбpaжaютьcя її пpиcтpacтi,
пoгляди, пepeкoнaння. У peзультaтi виникaє peaкцiя нa пoчутe, пoбaчeнe i
пpoчитaнe, щo є виpaжeнням уcьoгo мopaльнo-ecтeтичнoгo дocвiду ocoбиcтocтi. Цi
зpушeння у пcихiчних функцiях людини, пoв’язaнi з ecтeтичними пepeживaннями,
cпpияють пepeтвopeнню pиc ocoбиcтocтi гepoя у пepeкoнaння i влacтивocтi
cлухaчa, читaчa й глядaчa. У тaкoму пepeтвopeннi ecтeтичнi пoчуття вiдiгpaють
poль «бeзумoвнoгo пiдкpiплeння».
У пpoцeci cпpиймaння музики вмикaєтьcя дocвiд пepeживaння i poздумiв,
який фopмуєтьcя пiд впливoм музичнoгo миcтeцтвa, a тaкoж худoжнiй дocвiд,
пoв’язaний з викoнaнням музики. Цe дaє мoжливicть poзглядaти музичнe
cпpиймaння як ocнoву зacвoєння шкoляpaми втiлeнoгo в музичнoму миcтeцтвi
дocвiду eмoцiйнo-ecтeтичнoгo cтaвлeння дo дiйcнocтi, пpиpoдний cпociб
зaлучeння людини дo худoжньoгo cвiту музичнoгo твopу.
Вплив миcтeцтвa на людину здiйcнюєтьcя нa тpьoх взaємoпoв’язaних piвнях:
 275
Пepший piвeнь пoв’язaний з aвтopcькими уявлeннями пpo дiйcнicть.
Ocягaючи їх, людинa cтaє cпocтepiгaчeм й cпiвучacникoм aвтopcьких cтaвлeнь дo
пoдiй, вiдoбpaжeних у твopi.
Дpугий piвeнь впливу. Кoмпoзитop i пoeт пepeдaють нaм cвoє cтaвлeння дo
пoдiй, якe нiби пpиcвoюєтьcя нaми, cтaє нaшим влacним cтaвлeнням.
Тpeтiй piвeнь - пepeживaння й poздуми нaд пoчутим, пpoчитaним,
пoбaчeним. Тут peзультaт худoжньoгo впливу кoнкpeтизуєтьcя, нaбувaє ocoбливих
iндивiдуaльних pиc, щo вiдпoвiдaють cвoєpiднocтi ocoбиcтocтi кoжнoгo.
Cпeцифiкa ecтeтичнoгo впливу музики нa шкoляpiв пoлягaє в тoму, щo вoнa
викликaє у них вiдпoвiднi ecтeтичнi пepeживaння, динaмiчнi, нacичeнi oбpaзи й
acoцiaцiї, cпoнукaє дo aктивнoї мipкувaльнoї дiяльнocтi, opгaнiзoвує вiдпoвiднe
нaлaштувaння їхньoгo духoвнoгo cвiту. Ocoбливa eфeктивнicть впливу музики
пoлягaє в тoму, щo у piзних cлухaчiв aктуaлiзуютьcя piзнi, cуттєвi для кoжнoгo з
них пepeживaння. Ocoбиcтicть людини нe пpocтo вихoвуєтьcя, a poзвивaєтьcя у
нaйбiльш знaчимoму для нeї нaпpямi. Вихoвaння музикoю мaє нaйтoчнiшe,
нaйдoцiльнiшe cпpямувaння нa poзвитoк духoвнoгo cвiту кoжнoї ocoбиcтocтi. Цe
нe iзoльoвaний пpoцec, вихoвaння музикoю пoв’язaнe з coцiaльним i зaгaльним
пcихiчним poзвиткoм учня, здiйcнюєтьcя у cтaнoвлeннi цiлicнoї ocoбиcтocтi
людини.
Caмe музикa i музичнe вихoвaння нaдaє вeлику дoпoмoгу в пoвнoцiннoму
poзвитку дитини. Пiд впливoм музики, музичних впpaв тa iгop пpи умoвi
викopиcтaння пpaвильнo пiдiбpaних пpийoмiв poзвивaютьcя пcихiчнi пpoцecи i
влacтивocтi ocoбиcтocтi в пoзитивнoму нaпpямку, мoвa cтaє чиcтiшoю i
гpaмoтнiшoю.
Зазначимо зaгaльнi зaвдaння музичнoгo вихoвaння:
1) вихoвувaти любoв i iнтepec дo музики;
2) збaгaчувaти музичними вpaжeннями, знaйoмлячи дiтeй з piзнoмaнiтними
твopaми;
3) poзвивaти нaвички у вciх видaх музичнoї дiяльнocтi: cпiвi, cлухaннi,
музичнo-pитмiчних pухaх, гpi нa музичних iнcтpумeнтaх;
4) cпpияти вихoвaнню тa фopмувaнню музичнoгo cмaку;
 276
5) впливaти нa вceбiчний poзвитoк дитини, викopиcтoвуючи вci види
музичнoї дiяльнocтi; 6) poзвивaти твopчу aктивнicть у вciх дocтупних дiтям видaх
музичнoї дiяльнocтi.
Мeтoди i пpийoми естетичного вихoвaння засобами музичного мистецтва
будуютьcя нa ocнoвi aктивнoї взaємoдiї дopocлoгo i шкoляpa. В цьoму пpoцeci
гoлoвнa poль вiддaєтьcя дopocлoму, який, opгaнiзoвує та спрямовує його
дiяльнicть, вpaхoвуючи iндивiдуaльнi пoтpeби, iнтepecи i дocвiд шкoляpa. Мeтoди
cпpямoвaнi нa вихoвaння ecтeтичнoгo cтaвлeння дo музики, eмoцiйнoгo вiдгуку,
музичнoї чутливocтi, oцiннoгo cтaвлeння, виpaзнoгo викoнaння.
Ocнoвними мeтoдами естетичного вихoвaння є:
1. Пepeкoнaння.
2. Пpивчaння, впpaви.

Мeтoд пepeкoнaння зacoбaми музики.

Мeтoд пepeкoнaння мoжнa зacтocувaти під час естетичного вихoвaння учнiв

зacoбaми музичнoгo миcтeцтвa. Пpoцec вихoвaння – бeзпocepeднє cпiлкувaння з
музикoю. Викoнaння її пoвиннo бути яcкpaвим, тeмпepaмeнтним i виpaзним.
Тiльки в тaких умoвaх мoжнa викликaти в учнiв eмoцiйний вiдгук, ecтeтичнi
пepeживaння, дocягнути пoтpiбнoгo пeдaгoгiчнoгo eфeкту. Тaким чинoм, виpaзнe
викoнaння музики є нeoбхiднoю умoвoю дoнeceння дo cлухaчa ocoбливocтeй
музичнoгo твopу.
У свою чергу зaдля виpaзнoгo, щиpoгo i дocтупнoгo викoнaння, тpeбa дoбpe
знaти твip, пpoдумaти йoгo змicт, ocмиcлити хapaктep, вiдчути йoгo нacтpiй. Цe
дoпoмoжe зpoбити пoпepeднє знaйoмcтвo з твopoм у бaгaтopaзoвoму пpoгpaвaннi.
Викoнaння, якe є ocмиcлeним, потужно дiє нa шкoляpiв, викликaє у них piзнi
пoчуття, збaгaчує вpaжeннями. Шкoляp мaє poзумiти, пpo щo poзпoвiдaє музикa i
вiдчути, якi ж пepeживaння вoнa викликaє, тaкoж вiн мaє вмiти пepeдaти cвoє
вpaжeння iншим.
Ecтeтичнi пepeживaння – єднicть eмoцiйнoгo тa cвiдoмoгo. Тoму
пepeкoнaння мaє бути нe лишe чepeз бeзпocepeднiй вплив музики, aлe й чepeз
 277
opгaнiзaцiю цiлecпpямoвaнoї увaги, poз’яcнeння тeми, змicту, виpaжaльних
музичних зacoбiв.
Музикa — “мoвa пoчуттiв”. Вoнa cтвopює пeвний нacтpiй, викликaє
вiдпoвiднi думки, змушує миcлити. Тoму дужe вaжливo пiдcилити пepeживaння
дiтeй пoяcнeнням, cлoвoм. Тaкoж нeoбхiднo вpaхoвувaти, щo кoжeн poзумiє
музику пo-cвoєму.
Мeтoд пepeкoнaння cпpияє poзвитку блaгopoдних пoчуттiв, хopoшoгo cмaку,
пpaвильнoгo poзумiння музичних твopiв.
Мeтoд пpивчaння, впpaви.
Зaдля poзвитку ecтeтичнoгo cтaвлeння дo музики, викликaння iнтepecу дo
нeї, пoтpeби cпiлкувaння iз музичними oбpaзaми, їх виявлeння i poзумiння,
пoтpiбнo нaвчити шкoляpiв aктивнo дiяти, увaжнo cлухaти, poзpiзняти i
пopiвнювaти хapaктepнi ocoбливocтi звучaння, cвoєpiднicть pитму, нaвчити
влoвлювaти piзнoмaнiтнi нюaнcи. Oвoлoдiння пoчaткoвими нaвичкaми
cпpиймaння i викoнaння збaгaчує пoчуття пpeкpacнoгo, poзвивaє iнiцiaтиву,
бaжaння дiяти caмocтiйнo.
Бaтьки, пpивчaючи учнiв дo ecтeтичнoгo cпpиймaння музики, пoвиннi
дoклacти бaгaтo зуcиль, виявити тepпимicть i нaпoлeгливicть. I якщo дитинa
зaцiкaвиться, цe oзнaчaє, щo дopocлий ввiв дитину у cвiт музики, у cвiт думoк,
пoчуттiв, щo дoпoмoжe їй в мaйбутньoму cтaти дoбpoю i чутливoю, твopчo
aктивнoю людинoю.
Мeтoди музичнoгo вихoвaння пepeдбaчaють пepeкoнaння i cиcтeмaтичнi
впpaви в уciх видaх дiяльнocтi, якi дoпoмaгaють музичнoму poзвитку i вихoвaнню
шкoляpiв.
Отже, ефeктивнicть естетичного вихoвaння засобами музичного мистецтва
знaчнoю мipoю зaлeжить вiд ocoбиcтocтi вчитeля, йoгo cвiтoгляду i пpoфeciйнoї
пiдгoтoвки, пeдaгoгiчнoгo тaлaнту i мaйcтepнocтi, бaгaтcтвa iнтeлeкту i душeвнoї
чуйнocтi, гpoмaдянcькoї пoзицiї.
Використані інформаційні джерела:
1. Aпpaкcинa O. A. Мeтoдикa музыкaльнoгo вocпитaния в шкoлe. – М.:
Пpocвeщeниe, 1983. – 224 c.
 278
2. Пaдaлкa Г. М. Пeдaгoгiкa миcтeцтвa. Тeopiя i мeтoдикa виклaдaння
миcтeцьких диcциплiн / Г. М. Пaдaлкa. – К. Ocвiтa Укpaїни. – 2008. – 272 c.
3. Ecтeтичнe вихoвaння: Дoвiдник / В.C.Гopcький тa iн. — К.: Пoлiтвидaв
Укpaїни, 1989. - 211 c.
4. Peвa В. Ecтeтичнe вихoвaння шкoляpiв у пpoцeci cпpийняття музики
//Миcтeцтвo тa ocвiтa. - 1999. - № 1. - C. 4-8

Худьо К.
Факультет мистецтв імені Анатолія Авдієвського
Науковий керівник:
кандидат педагогічних наук
старший викладач Вознюк О.В.
Худьо К
САМОВИХОВАННЯ СТАРШОКЛАСНИКІВ У ПРОЦЕСІ ЗАНЯТЬ
ХОРЕОГРАФІЄЮ

Самоактуалізація, самореалізація й самоутвердження особистості

відбувається протягом усього життя. Важливим шляхом їх здійснення є
самовиховання [3, с.28]. Самовиховання – це цілеспрямована свідома,
систематична діяльність особистості з метою вироблення в собі бажаних
духовних, інтелектуальних, моральних, естетичних, фізичних та інших
позитивних рис й усунення негативних [1, с.6].
Головною метою самовиховання на сучасному етапі є досягнення
вихованцем згоди із самим собою, пошуку смислу життя, самоактуалізація і
самореалізація потенційних можливостей та активне самоутвердження у
суспільному житті. Мотивами самовиховання є життєві устремління вихованця,
потреба діяти згідно з нормами загальнолюдської моралі та професійними
вимогами, розуміння необхідності переборення труднощів особистісного і
професійного становлення тощо [2, с.52].
Питанням самовиховання людської особистості займався відомий
український мислитель і педагог XVIII ст. Г.С.Сковорода. Він був переконаний,
що в основі самовдосконалення лежить психічне пізнання людиною самої себе.
 279
Кожен, на його думку, незалежно від віку, соціального походження
повинен вдосконалювати власні розумові здібності за допомогою читання книжок,
екскурсій, мандрівок, гуртків.
Подальший розвиток проблема самовиховання особистості знайшла у
творчості К.Д.Ушинського. У своїй багатогранній спадщині він розглядав цей
процес як основний закон людської психіки, а своє завдання, як педагога, вбачав у
правильному методичному керівництві ним із врахуванням вікових особливостей
вихованців. Прагнення до самовдосконалення у школярів, на думку вченого,
краще виховувати змалку, а основною формою збудження і розвитку в них
активності є гра.
Самовиховання розглядається вченими як специфічна діяльність людини,
метою якої є удосконалення власної особистості, більш повна самореалізація в
житті та професійній діяльності. Зміст самовиховання включає його напрями –
розумове, професійне,моральне, естетичне, фізичне, а також основні способи його
здійснення самопізнання, самоставлення, саморегуляцію. Мета і завдання
самовиховання обумовлюються, з одного боку, вимогами суспільства, а з іншого –
духовними потребами особистості, її прагненням до самореалізації в житті.
Танець як вид мистецтва своїми джерелами сягає періоду цивілізаційного
розвитку. Оскільки мистецтво є образною моделлю людської життєдіяльності, то
танець як його потужна складова здатний до висвітлення джерел, що
відображають історію самовиховання.
Багатогранність хореографічного мистецтва здійснює вплив на виховання
молоді, завдяки поєднанню музичного, пластичного, спортивно-фізичного,
етичного та естетичного засобів. Воно сформувала цілу систему специфічних
засобів і прийомів, що сприяють розвитку, навчанню і вихованню мистецтвом,
орієнтованим на всебічний розвиток особистості, що розширює можливості для
активного формування і вдосконалення творчих якостей.
Цінність хореографічного мистецтва як засобу виховання полягає у тому,
що воно часто зображає ті сторони дійсності, побачити які людина не має змоги і
незважаючи на те, що у наш час танцювальне мистецтво залишається однією з
найбільш популярних і поширених форм естетичного виховання, суспільство, що
 280
дбає про культуру людей, намагається якнайповніше використати для цієї мети
різні форми і методи.
Сучасна система освіти робить спробу належним чином забезпечити
процес самовиховання учнівської молоді, створити педагогічні умови, які б
сприяли підвищенню рівня їхньої естетичної вихованості. Вирішення цих завдань
можливе за умов залучення молоді до хореографічної діяльності, яка має значні
можливості у вихованні підростаючого покоління, оскільки танець не лише
розвиває розумові й фізичні здібності дітей, а й їхні почуття і творчу фантазію, а
відтак відбувається емоційно-чуттєвий, культурно-творчий розвиток особистості.
Варто зауважити і той факт, що процес хореографічного виховання добре
впливає на подолання труднощів у стосунках між юнаками і дівчатами. Спільне
виконання танців, зокрема парних, вчить їх доброзичливому та уважному
ставленню один до одного, формує риси гуманності, людяності. Емоційно
забарвлена музика, різноманітність видів танців зацікавлюють і приваблюють
молодь.
Нині хореографічне мистецтво є вагомим засобом виховання особистості.
Значення танцю виявляється у його можливості приносити естетичну
насолоду,виховувати естетичні смаки, потреби, формувати емоційність,
чутливість,позитивне ставлення до навколишнього світу.
Ще в Стародавній Греції вважали, що в процесі навчання дітей такі
дисципліни, як музика і танці, не менш важливі, ніж точні науки. Вчителі того
часу були твердо переконані, що для формування творчої, гармонійно розвиненої
особистості необхідна всебічна освіта. На початку XX століття швейцарський
композитор і педагог Еміль Жак Далькроз розробив систему музично-ритмічного
виховання дітей, яка до цих пір є однією з найбільш відомих і популярних
методик музичної освіти у світі. Далькроз справедливо вважав, що за допомогою
спілкування з музикою і танцями діти вчаться пізнавати світ і самих себе, а
заняття танцями не тільки розвивають музикальність, а й допомагають виховати
увагу, волю і комунікабельність.
У формуванні естетичної та художньої культури особистості хореографічне
мистецтво є найважливішим аспектом естетичного виховання. Хореографія – це
 281
світ краси руху, звуків, кольорових фарб, костюмів, тобто світ чарівного
мистецтва. Діти прагнуть побачити це на балетних виставах, в художніх альбомах,
відеофільмах. Уроки з хореографії виховують і розвивають не тільки художні
навички виконання танців різних жанрів, а й вироблення у дитини звички і норми
поведінки у відповідності сформованим законам краси.
Заняття хореографічним мистецтвом сприяють фізичному розвитку дітей та
збагачують їх духовно. Це гармонійне заняття приваблює і дітей, і батьків.
Дитина, що володіє балетної поставою, захоплює оточуючих. Але її формування -
процес тривалий, що вимагає багатьох якостей від дітей.
Дисциплінованість, працьовитість і терпіння – ті властивості характеру, які
необхідні не тільки в хореографічному класі, але й в побуті. Ці якості роками
виховуються педагогами-хореографами і визначають успіх у багатьох справах.
Почуття відповідальності, таке необхідне в житті, рухає дітей, що
займаються хореографією, вперед. Не можна підставити того, хто стоїть поруч у
танці, не можна запізнитися, тому що від тебе залежать інші, не можна не вивчити,
не виконати, не допрацювати.
Акуратність в хореографічному виконавстві, охайність форми в
хореографічному класі переноситься і на зовнішній вигляд дітей у школі. Вони
виділяються не тільки своєю поставою, а й зачіскою, чистотою і елегантністю
носіння буденного одягу.
Виховання етикету є однією зі сторін на заняттях з хореографії. Приємно
бачити, що діти з хореографічного класу ніколи не пройдуть попереду старшого,
хлопчики подадуть руку при виході з автобуса, сумки та портфелі дівчаток - в
руках у хлопчиків. Увага і турбота про інших – необхідна якість в характері дітей,
і заняття хореографією вирішують ці завдання.
Хореографічне мистецтво для дитини є доповненням і продовженням його
реального життя, збагачуючи його. Заняття цим мистецтвом приносять йому такі
відчуття і переживання, яких він не міг би отримати з будь-яких інших джерел.
Творча особистість – найважливіша мета як усього процесу навчання, так і
естетичного виховання. Без нього, без формування здатності до естетичного
творчості, неможливо вирішити найважливіше завдання всебічного і гармонійного
 282
розвитку особистості. Цілком очевидно, що кожен педагог за допомогою
естетичного виховання готує дітей до перетворювальної діяльності . Педагог –
хореограф повинен сформувати, розвинути і зміцнити у дітей потребу в
спілкуванні з мистецтвом, розуміння його мови, любов і гарний смак до нього.
Виховна робота в художньому колективі – процес складний,
багатогранний. Він пов'язаний з реалізацією великої програми організаційно -
педагогічних та художньо-виконавських заходів. Кожен напрям у практиці
педагога-керівника має свою внутрішню логіку, свої закономірності і принципи
реалізації. Без їх пізнання, критичного аналізу неможлива ефективна організація
не тільки художньо-творчої, навчальної, освітньо-репетиційної діяльності, а й
забезпечення педагогічного процесу в цілому.
Батьки віддають дітей в хореографічні колективи для занять танцями, що
зміцнюють здоров'я, збільшують загальний культурний і художній кругозір, що є
формою задоволення духовних потреб, засобом розвитку естетичного смаку. Тому
ставлення дітей до занять носить індивідуальний і суворо вибірковий характер.
Дитина сприймає, запам'ятовує і виконує те, що її цікавить, приваблює.
Виховна робота повинна проводитися систематично, тільки тоді вона
приведе до позитивних результатів. Складність виховної роботи визначається тим,
що в колективі зустрічаються діти різного рівня культури і виховання. Зосередити
їх інтереси інколи нелегко. При цьому педагогу-хореографу доводиться проявляти
такт, чуйність, застосовувати індивідуальний підхід до дітей. Він повинен
зацікавити дітей, використовувати в роботі можливості кожної дитини, її
перспективи.
У поводженні з дітьми необхідно прояв симпатії, шанобливого інтересу до
їхніх успіхів та невдач, до їхніх труднощів у житті. Тому педагогу необхідно
розуміти стосунки дітей, їх внутрішній світ. Дитина, вступаючи в світ знань з
хореографії, повинна знати, що кожне заняття є обов'язковим. Пропуски без
поважних причин не можливі в силу специфіки хореографічного мистецтва. Діти
просто не зможуть виконувати ті завдання, з якими вони стикаються. Справа
навіть не в досягненні результатів, а в понятті обов’язку, його виробленні та
 283
розвитку. Те, чим почав займатися, має бути виконане сумлінно і доведене до
кінця.
Схильність дітей кидати розпочату справу на півдорозі в майбутньому
перетворюється на незібраність вже дорослої людини, тому всю виховну роботу в
колективі педагог повинен будувати за принципом інтересу, він є основним і
визначальним. Він підтримується постійним вивченням нового хореографічного
матеріалу (рух, танцювальна комбінація, танцювальний етюд, номер, підготовка
або проведення якогось заходу і т.д.). Все це викликає позитивні емоції у дітей,
впливає на моральний настрій і розвиток їхньої естетичної культури.
Спеціалісти вважають, що переваг занять танцями перед деякими видами
спорту просто не перелічити. В танці працює все тіло, від пальців рук і ніг до
хребта, а окремі види спорту тренують лише певні групи м’язів. Коли дитина
займається танцями, підвищується кардіо-респіраторна витривалість (зміцнення
серцевого м'яза і збільшення обсягу легень), поліпшується координація,
удосконалюються пропорції тіла, формується гарна постава та гнучкість. Не варто
забувати і про позитивний вплив танців на психологічне здоров'я дитини.
Сором'язливість, незграбність, похмурість зникають у дітей вже після кількох
занять, таких дітей не турбуватимуть комплекси щодо своєї зовнішності, не буде
скутості у спілкуванні з протилежною статтю.
Науковці виявили, що діти, які займаються танцями, активніше
розвиваються, ніж їхні однолітки, які танцями не займаються. Учені та лікарі
зійшлися на думці, що танці – це саме та форма фізичних вправ, які потрібні дітям
для правильного фізичного розвитку. Такий висновок стосується і дітей раннього
віку (від п’яти років), адже саме у цьому віці дітям ще не рекомендується
займатися фізичними вправами, призначеними для росту м’язів, за рахунок
зростання і розвитку тіла, а танці – саме те, що потрібно дитині для набуття гарної
фізичної форми, отримання заряду бадьорості і здоров’я.
Отже, заняття дітей в хореографічному колективі є прекрасним засобом
виховання, оскільки:
- організовують дітей, розширюють у них художньо-естетичний кругозір,
привчають до акуратності, зібраності, підтягнутості;
 284
- займаючись в колективі, діти розвивають в собі особливо цінну якість -
відчуття «ліктя», почуття відповідальності за спільну справу;
- привчають дітей чітко розподіляти свій вільний час, допомагають більш
організовано продумувати свої дії;
- допомагають виявити найбільш обдарованих дітей, які пов'язують свою
долю з професійним мистецтвом;
- визначають педагогічні та організаторські здібності дітей .
Виховання в хореографічному колективі повинно відбуватися так, щоб
дитина відчувала себе шукачем і відкривачем знань. Тільки за цієї умови
одноманітна, втомлива, напружена робота забарвлюється радісними почуттями.
Характерною особливістю танцю є згуртування, враховуючи
індивідуальність кожного старшокласника. Так як навчальний процес відбувається
в колективі, то заняття хореографією значно розвивають почуття відповідальності.
Слід зазначити, що сучасні старшокласники, займаючись хореографією
розвивають інтелектуальні здібності, адже інтелект формує засади раціонального
пізнання світу. Наявність у школяра цілісної системи пізнавальних можливостей
свідчить про високорозвинений інтелект, притаманний обдарованим
особистостям. Обдарованість може забезпечувати певний загальний рівень
розвитку особистості. Заняття танцем сприяє розвитку здібностей до
розумової діяльності, яскраво виражених рис темпераменту, глибоких почуттів,
оригінальних рис творчої діяльності.
Розвиток зазначених здібностей ми пов’язуємо з унікальними
можливостями хореографічного мистецтва.
Наприклад, сучасний старшокласник може володіти унікальними
пластичними можливостями, гнучкістю тіла, водночас властивістю до
запам’ятовування, вдосконалення інтелектуальної культури, що в сукупності
формує рівень самовиховання.
Робота над вправами класичного танцю, як основою хореографічної
грамоти є необхідною умовою для розвитку виконавської майстерності,
координації рухів та пластичності. Тому саме вчитель є провідником учнів до
самооволодіння та виховання найкращих рис людства.
 285
Оволодіння класичним танцем, подальше його використання як
виразного засобу в процесі створення хореографічних композицій вимагає
розвитку уяви,що опирається на емоційну і образну пам’ять і є необхідною
складовою розвитку творчої особистості.
Навчаючись на другому курсі я тільки ознайомлююся з особливостями
особистого самовиховання чим і займаюся на даний момент. Я не тільки
навчаюсь, а й удосконалюю свої здібності, риси характеру, особисті якості,
змінюю себе та прагну до саморозвитку, вважаючи це одним з найважливіших
завдань в педагогічній діяльності.
Моя практика базується на вихованні дітей молодшого та дошкільного
віку і хоч я і не працюю із старшокласниками, так як ще не маю такої можливості,
але я прагну привити бажання розвиватись дітям значно молодшим, привити їм
любов до танцю, прагнення до удосконалювання себе, з метою покращення
діяльності дітей, їх особистих якостей, намагаюсь розкрити в них талант і їх
відповідні здібності до мого виду діяльності, побачити в них те, чого не бачать
інші.
Самовиховання – це процес в ході якого дитина навчається пізнавати та
розуміти себе, коли вона відмічає свої недоліки і намагається їх виправити, коли
вона розуміючи всю повноту і потрібність своєї улюбленої діяльності правне
досягти ідеалу, що і є рушійною силою в моїй професії і чого я прагну досягти.
Спілкуючись з дошкільнятами, з якими я працюю, я кожного разу пояснюю
і виховую їх в дусі прагнення до саморозвитку та самовиховання, щоб я була
поштовхом в творчій діяльності малюків і передавала їм всю повноту власних
знать. Але нажаль, досягти мені цього значно складніше, адже вони ще тільки
починають цей життєвий та непростий шлях в особистому розвитку та навчанні.
На мою думку, цього піку можна досягти в роботі з дітьми старшого
шкільного віку. Коли вони самі вже розуміють необхідність особистого
саморозвитку та роботи над собою. Коли вони прагнуть змінити себе та
визначити, яким буде їх наступний крок у майбутнє і якою буде їх подальша
діяльність.
 286
За допомогою вмілого підходу педагога, можна досягти в цьому
неабияких результатів, він може вказати вірний шлях і напрям, в якому має
рухатись учень та допомогти йому в досягненні особистих цілей. Проводячи
заняття вчитель хореографії має звертати увагу на недоліки вихованця, але таким
чином аби не образити його, а навпаки сприяти саме бажанню учня виправити свої
помилки; варто давати завдання та запитання які зацікавлять дитину у пошуку
відповіді на них швидкому та вмілому їх розв’язанню; також кожне заняття має
нести певний сенс, щоб дитина могла винести для себе певний урок,зробити
необхідні висновки і взяти те, що їй потрібно.
Якщо вчитель може зацікавити дитину в спільній та плідній співпраці, то
вона кожного разу захоче скоріше повертатися до нього і з нетерпінням буде
чекати кожного наступного уроку. Суть самовиховання полягає не тільки в
інтересі до певного виду чи роду діяльності, вона полягає в любові до себе і
прагненні бути краще, ніж ти був вчора. Безперечно цього можна досягти в будь-
якому з напрямів виховання, але саме хореографія є поштовхом до розвитку не
тільки фізичного тіла, його краси та витривалості, а й духовного,що є передовим у
самовихованні, адже ми вчимося бачити красу у всіх її проявах і прагнемо
передати це наступним поколінням.
Тому, виховуючи старшокласників, ми маємо навчитися не тільки
зацікавити їх предметом чи стати першочерговим прикладом, а сприяти їх
самостійному вихованню в рамках своєї діяльності та далеко поза її межами.
Використані інформаційні джерела:
1. Вітенко І.С., Борисюк А.С., Вітенко Т.І. Основи психології. Основи
педагогіки: Навчально-методичний посібник. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2006.
– 200 с.
2. Основи психології і педагогіки : навчальний посібник / О. М. Степанов, М.
М. Фіцула. - 2-ге вид., виправ., доп. - Київ : Академвидав, 2006. - 520 с
3. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. - К., 1995.
4. Сухомлинський В. О. Сто порад учителеві // Вибр. твори: В 5 т. — К.,1976.
— Т. 2. — С.426.
 287
5. Кобенко О.А. Самовиховання – шлях до педагогічної культури / Кобенко
О.А. // Педагогічна культура. За ред. проф. Л.С. Нечипоренко. – Х.:
Харківський державний університет. – С. 133-144.
6. Синельников В.М. Самовиховання як діяльність і його психологічні
особливості / Синельников В.М. // Педагогіка і психологія. – 2005. – № 3
(48). – С. 34-41./ http://novyn.kpi.ua/2009-3-2/01_Bojko.pdf/

Козаченко Т.
Факультет мистецтв імені Анатолія Авдієвського
Науковий керівник:
кандидат педагогічних наук,
доцент Шикиринська О.В.

ОРГАНІЗАЦІЯ САМОВДОСКОНАЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ

ЗАСОБАМИ МУЗИКИ

В статті акцентується на необхідності самовдосконалення вчителя

музики, як необхідної умови розбудови української національної школи. Наведені
приклади з особистого досвіду автора, що підтверджують таку необхідність.
Ключові слова: самовдосконалення, вчитель, музична культура

В.Сухомлинський розглядав особистість вчителя як наріжний камінь

навчання та виховання, а його професійну і педагогічну майстерність пов'язував із
рівнем психологічної культури, психолого-педагогічних знань, розмаїттям засобів
естетико-психологічного впливу на учнів. Він був переконаний, що вчитель для
вихованців може бути одночасно другом і наставником [7, с. 59].
Проблемі самовдосконалення вчителя присвячено багато монографій і
статей. І, звичайно, розглядається постать вчителя музики, який покликаний своїм
прикладом сприяти самовдосконаленню учня, творчій, естетичній самореалізації
та само ідентифікації учнів. Одним із засобів творчого залучення дітей до
 288
загальнонаціональних традицій освіти та виховання постає музика.
Розробці теорії творчості та проблемі формування творчої особистості
присвячені праці вітчизняних та зарубіжних педагогів і психологів (В.І. Андрєєв,
В.С. Біблер, А.В. Брушлінський, Л.П.Вовк, С.С. Гольдентріхт, В.І. Лозова, Б.Ф.
Ломов, С.О. Сисоєва та ін.). Концептуальні положення про мотиви творчого
оволодіння професійною діяльністю, закономірності формування потреб,
інтересів, установок та ціннісних орієнтацій особистості розглядаються у працях Б
. Г. Ананєва, Л.С. Виготського, Г.С. Костюка, О.М. Леонтьєва, С.Л. Рубінштейна
та ін.
ХХІ століття висуває нові вимоги до особистості, накреслює плани на
майбутнє, істотно підвищує роль освіти у нашому суспільстві. Саме зараз
професійно-педагогічна освіта у відповідності до основних своїх завдань
покликана формувати і відстоювати потенціал кваліфікованого працівника.
Розбудова української національної школи вимагає від майбутнього вчителя
високої педагогічної культури і методичної майстерності. Особливого значення це
питання набуває при підготовці вчителя музики у зв’язку з багатогранністю його
діяльності як педагога, вихователя і виконавця.
Сучасні концепції музичного виховання в більшій чи меншій мірі звернені
до основних положень прогресивної педагогіки, яка акцентована на креативності
навчання, на використанні в музичних заняттях різних форм діяльності (гри на
інструментах, співів, рухів під музику тощо) [3,4].
Навіть, якщо дивитися на практичний досвід, то в моїй роботі з дітьми
(дитячий хор молодшого і середнього шкільного віку) я розумію, що не достатньо
зараз дітям давати, наприклад, лише гру на фортепіано, чи лише вокал, їм
потрібно паралельно розвиватися і у теорії музики і у сольфеджіо і десь посеред
уроку потанцювати під музику.
Без цього? Так, звичайно, можна обійтися, але той урок буде вже не таким
ефективним. І це дійсно можна обґрунтувати, наприклад, не знаючи сольфеджіо
вони не все зрозуміють фортепіанну гру, не пограючи в активні ігри, дітям важко
буде зосередитись довго на навчанні, оскільки у них і до цього були уроки в
школі.
 289
Час іде і йде швидко, система навчання нині набагато щільніша і важча
по складності ніж раніше, тому нам у нашій сфері, як викладачам музики, у моєму
випадку, потрібно пристосовуватися. Адже покоління рухається, не стоїть на
місці, йде загальний прогрес в плані технічному, науковому, тому нам, у музичній
сфері тим паче необхідно також рухатися далі, так як це загалом, якщо дивитися
об’єктивніше, ширше, впливає на культурний розвиток країни, на рівень освіти.
Якщо об’єктивно досліджуєш вітчизняну музичну культуру і педагогіку, то
розумієш, що вона дещо актуальна і сьогодні, але не у всьому, на мою думку. На
рахунок музичного виконавства, високої моральності, взагалі ознаки музичного
мистецтва – так. А якщо ж дивитися на педагогіку, то не можу сказати, що вона
актуальна 100-но і сьогодні, так як часи змінилися, діти зовсім інші, відповідно
потрібен зовсім новий підхід та нові кадри, котрі мають свої розробки, методики
тощо на рахунок цього. Нині поглиблюється інтерес до теоретичних і методичних
питань педагогіки та виконавства в кожній із фахових музичних галузей.
Формування такого необхідного зараз шкільного вчителя музики
здійснюється під час навчання на музично-педагогічних факультетах вузів та
педагогічних коледжів. Весь комплекс фахових дисциплін музично-педагогічного
факультету, крім навчальних завдань, вирішує проблему розвитку естетичного
смаку, розвитку ерудиції майбутнього вчителя, без чого неможливо прищепити
дітям любов до музики. Міцна теоретична база, знання та творча мотивація
(пізнавальний інтерес до професійних знань, потреби у самоосвіті та
самоствердженні, здібності до емоційно-творчого підйому в роботі з дітьми)
будуть міцним підґрунтям необхідних вмінь та навичок.
На своєму досвіді можу засвідчити, що дійсно для того, щоб зрозуміти як
навчитися проводити достойний урок з дітьми, привести їх до самовдосконалення
дійсно потрібна гарна підготовка, і мені справді допомогла базова освіта
музичного коледжу. Але, звісно, цього не достатньо, має бути і практика і
паралельний розвиток в цьому направленні. Зараз, як я уже говорила, у мене вже є
така практика. І я думаю, що в цьому процесі розвиваються не лише діти, а і я
сама.
Вдосконаленню школярів за допомогою музики, в позаурочній роботі
 290
сприяють заняття хоровим співом. Співаючи в хорі, школярі сприймають
музику, активно її переживаючи, що активізує емоційну сферу і полегшує аналіз
музики, поглиблює знання. Основне завдання керівника хору – виховання
колективних виконавських умінь: ансамблевої культури, чистоти інтонування,
штрихового одноманіття, точності у виконанні динамічних відтінків та інших
вказівок, що містяться в тексті твору. Колективна форма роботи вчить уважно
слухати партнерів, підкорятися єдиному задуму; спостерігати за диригентськими
жестами, точно виконуючи усі художні завдання. Все це загалом сприяє творчій
дисципліні, виховує швидкість реагування, увагу, що допомагає зрозуміти закони
виконання музики. Саме тому я працюю з дитячим хором.
На думку вчителів різних художніх дисциплін, саме хоровий спів може
забезпечити кваліфіковане музичне виховання і навчання одночасно великої
кількості дітей. Спільна праця, залежність результатів від особистих зусиль
кожного, спільні інтереси допомагають пов'язати музичне виховання з вихованням
почуття відповідальності за спільну справу, уваги до оточуючих, здатності до
емпатії завдяки співпраці і співпереживанню. Відчуття спільної справи, яке
виникає на колективних заняттях, об'єднує дітей навколо музики. Успішні виступи
хору сприймаються як досягнення, в яких кожен відчуває власну значущість.
Так як же нам, викладачам, практично організувати самовдосконалення
учнів за допомогою засобів музики? У розвитку дітей, приведення їх до
самовдосконалення, можна і потрібно використовувати такі методи: Працюючи за
інноваційними технологіями особливу увагу я намагаюсь приділяти
інтерактивному навчанню. Використовую інтерактивні методи навчання:
«Мікрофон», «Ланцюжок», «Коло», «Аукціон» і т.д.
У ході інтерактивного навчання учні вчаться робити вибір, шукати і
аналізувати інформацію, захищати свою точку зору, добирати найбільш
переконливі аргументи. При цьому навчальний процес відбувається за умов
постійної, активної взаємодії всіх учнів, вони обмінюються думками, ідеями,
пропозиціями. Інтерактивні методи навчання сприяють формуванню навичок і
вмінь, виробленню цінностей, створенню атмосфери співпраці та більш високому
рівню засвоєння матеріалу учнями.
 291
Поступово на кожному уроці я розвиваю в учнів музичний слух, музичну
пам’ять, почуття ритму, творчу уяву, фантазію, вокально-хорові навички, вміння і
знання мистецтва. Я постійно намагаюся підвищувати свій методичній і
теоретичний рівень відвідуючи відкриті уроки колег та сам проводячи відкриті
уроки та заходи.
Потрібно загалом обговорювати з учнем на теми мистецтва, розповідати
про музику, так як це може привити любов учня до неї і також конкретно
потрібно розповідати про інструмент, з яким учень має справу, в моїй практиці це
діти, котрі займаються вокалом і хоровим спів, їм потрібно розповідати про наші з
ними спільні цілі, також про пісню та як вона на нас впливає, про голосові
зв’язки, апарат, діафрагму і т. д. Я думаю, що потрібно пам’ятати , що кожне наше
слово важливе для учнів.
Такі словесні методи дозволяють у короткий строк передати велику по
об`єму інформацію, поставити проблеми та, головне, вказати шляхи їх рішення,
зробити висновки. За допомогою слова вчитель може викликати в розумі дітей
картини минулого, сучасного та майбутнього.
«Слово вчителя, - писав В. А. Сухомлинський, - інструмент, який нічим не
можна замінити і який діє на душу дитини. Мистецтво виховувати - це мистецтво
спілкування, звертаючись до людського серця…» [7, с. 91]
Але постійне звертання вчителя до слова та пояснення музики формує у
дітей, з одного боку недовіру до особистих можливостей, з другої – сумнів щодо
змісту музичної мови. Діти повинні навчитися самі сприймати, переживати і
розуміти музику. Ми маємо лише «дати їм вудочку», а діти вже самі почнуть
слухати музику і фантазувати, а при цьому буде йти аналіз. Слово, воно лише як
орієнтир дає напрямок, в якому розвивається творчі уявлення дитини.
Важливо також, на мою думку, не втратити головний орієнтир естетичного
сприйняття, осягнення краси інтонаційного висловлювання людини. Спілкування
педагога з учнями має бути спрямоване на формування естетичних ідеалів
музичного сприйняття, на опосередковане, а не безпосереднє його коригування.
Позиції вчителя та учня, як рівноправних учасників творчого процесу сприйняття,
уточнюються в діалозі з приводу почутого, під час аналізу здобутих вражень,
 292
обміну думками.
Такий рівень спілкування з дитиною допомагає зрозуміти, які умови мають
бути створені для саморозвитку її музичного сприймання, які аспекти змісту
музики ще не дістали належного відображення в її життєвому досвіді, через
актуалізацію якого, власне, і можливе співробітництво учня з педагогом як
ціннісна взаємодія між ними.
Використані інформаційні джерела:
1. Гумінська О.О. Уроки музики в загальноосвітній школі: Методичний
посібник – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2004. – 104 с.
2. Лясковська Л.П. Творча постать вчителя //Мистецтво в школі:
науковометодичний журнал. – Харків: Основа. – 2010. – червень, №6(18). –
С. 32 –33.
3. Окса М.М. Етнопедагогічна спрямованість загально педагогічної підготовки
студентів // державна етнонаціональна політика. – Запоріжжя, ЗНТУ, 2005. –
С. 201 – 205.
4. Олексюк О.М. Діалог у музичнопедагогічній аксіосфері //Сучасна мистецька
освіта: реалії та перспективи; Зб. наук. праць. – КиївСуми: СумДПУ ім. А.С.
Макаренка, 2004. – С. 101 – 108.
5. Рікер Поль. Естетичний досвід./ з кн. “Критика та переконання” (перекл. з
фр. Антон Водяний) – http://www.duhilitera kiev.ua/duhilitera/ 1516/
5_print.htm
6. Ростовський О.Я. Проблеми і перспективи музично-педагогічної освіти в
Україні // Педагогічні науки. Збірник наукових праць. – Суми: Сум ДПУ ім.
А.С. Макаренка, 2001. – С. 83 – 89.
7. Сухомлинський В.О. Серце віддаю дітям / В.О. Сухомлинський. – К.: Акта,
2012. – 537 с.
8. Харченко П.В. Музика як впливовий чинник творчого розвитку особистості
// Сучасна мистецька освіта: реалії та перспективи; Зб . на ук . пра ць . – Ки
їв Су ми : Су мД ПУ ім. А.С. Макаренка, 2004. – С. 175 – 182.
 293

Шевченко Я.
Інститут корекційної педагогіки і психології
Науковий керівник:
кандидат педагогічних наук,
доцент Вишківська В.Б.

ВИХОВАННЯ МАЙБУТНЬОГО ГРОМАДЯНИНА: АКСІОЛОГІЧНИЙ

АСПЕКТ

У статті автор пропонує будувати громадянське виховання на системі

духовних, моральних, естетичних та інших цінностей, які через культуру,
традиції, філософію, релігію формують особистість.
Ключові слова: громадянин, громадянськість, громадянські цінності,
громадянська свідомість.

Загальновідомо, що незалежність та процвітання будь-якої держави

залежить, в першу чергу, від людей які в ній проживають – її громадян. І сьогодні,
в досить складний для України час, коли триває війна в східних її регіонах, де
справжні патріоти відстоюють суверенність своєї держави, проблема виховання
справжнього громадянина і патріота рідної землі набуває актуального значення
для теорії та практики педагогіки.
Проблема формування громадянськості у підростаючого покоління не нова.
Особливого значення їй надавали відомі українські діячі минулого, а саме:
М.Драгоманов, М. Грушевський, С. Русова, Б.Грінченко, В.Сухомлинський та
багато інших.
Зокрема В. Сухомлинський людяність і гуманізм вважав основою
громадянськості, а першочерговою умовою формування рис громадянина –
організацію емоційно насиченого, діяльного (з трудовою основою) життя школи,
розвиток громадянської активності кожного індивіда в контексті діяльного життя
шкільного колективу. Він визначив підлітковий вік як особливо важливий для
 294
формування громадянина і твердив, що риси громадянина виховуються
безліччю впливів педагогічного характеру й некерованими соціальними
впливами [7].
Очевидно, що формування почуття громадянськості майбутнього покоління –
важливе завдання сучасних закладів освіти. Громадянськість передбачає
усвідомлення кожним громадянином своїх прав і обов’язків щодо держави,
суспільства; почуття відповідальності за їхнє становище та важлива риса
морального обличчя людини.
Сьогодні поняття громадянськості поєднує в собі:
 розуміння своїх прав і свобод та вміння користуватися ними на практиці.
Реалізація особистістю своїх прав і свобод відбувається в межах поваги прав і
свобод інших громадян;
 особисту відповідальність за свій вибір і свою поведінку. Це, у свою чергу,
вимагає від індивіда усвідомлення необхідних юридичних і моральних зобов’язань
перед суспільством та державою, а не тільки стосовно нього;
 критичне ставлення до соціальної реальності на основі вільного вибору,
моральних переконань і спонукань;
 здатність вести позитивний діалог з владою, іншими громадянами та
громадськими об’єднаннями;
 усвідомлення своєї громадянської ідентичності. Самоідентифікація
особистості; розуміння приналежності до країни, суспільства й держави, їх
правового, культурного й мовного простору, сприяє становленню молодої людини
як громадянина-патріота своєї держави і світу в цілому [6].
Як вказує Г. Ломакіна, процес виховання громадянськості досить складний,
та його має пройти і проходить кожна поважаюча себе людина, тому що
громадянськість дозволяє особі бути політично, морально, юридично, соціально
дієздатною. Процес виховання громадянськості включає в себе безліч методів і
способів. Під час формування громадянськості необхідно виховати такі якості
особистості: колективізм, дисциплінованість, відповідальність, цілеспрямованість,
трудову активність, розвинуте почуття обов’язку.
 295
Громадянськість – це стрижень особистості, навколо якого будуються всі
її інші параметри (І. Бех, Г. Ломакіна, В.Сухомлинський та ін.). Для становлення
особистості як громадянина, молодій людині необхідно отримати систему
політичних цінностей, ідей, в які вона може вірити, й орієнтації в політичному
середовищі, які дозволять їй адаптуватися в суспільстві. Таким чином, важливе
місце в системі виховання громадянськості у підростаючого покоління належить
його аксіологічному аспекту, тобто формуванню у майбутнього громадянина
певної системи цінностей.
Проблема цінностей та ціннісних орієнтацій найчастіше в науковій літературі
розглядається у зв'язку із соціалізацією особистості, процес якої залежить як від
зовнішніх соціальних, так і від внутрішніх особистісних факторів (І. Бех, М.
Боришевський, Т. Бутківська та ін.). Крім того, у процесі соціалізації людина
активно засвоює соціальний досвід і перетворює його у власні цінності, установки,
орієнтири. Таким чином, цінності спрямовують, організовують, орієнтують
поведінку людини на визначення цілей діяльності. Людина пізнає світ через призму
цінностей, і протягом усього життя вони регулюють її соціальну поведінку.
Ціннісні орієнтації будь-якого суспільства формуються не за один день, а в
процесі його історичного розвитку. Так, ціннісні орієнтації українців відрізняються
від системи демократичних цінностей західних народів, оскільки їх формування
залежало від культури, ментальності, традицій та звичаїв, зокрема політичних і
правових. Але з іншого боку – існують загальновизнані усіма народами цінності –
розум, моральна свідомість, патріотизм, служіння Вітчизні, милосердя, здатність до
співчуття, справедливість, толерантність до інших народів, людей, культур,
вірувань та переконань [4].
Досліджуючи психологічні закономірності виховання громадянської
свідомості особистості, М. Боришевський побудував концептуальну модель зрілої
особистості-громадянина, в яку він включає і певні громадянські цінності:
патріотизм (самовіддана любов до рідної землі, її народу, держави, вболівання за
долю батьківщини, потреба віддавати всі свої сили, талант служінню
співвітчизникам, почуття відповідальності за сучасне й майбутнє нації, держави);
інтерес до історії рідного краю, його минулого; шана до видатних людей, героїв
 296
нації; діяльна участь у збереженні та примноженні традицій народу, його
культури, мистецтва, науки; розвинена національна свідомість; прагнення до
ідентифікації зі своїм етносом, нацією; національна гідність [3].
Таким чином, громадянське виховання необхідно будувати на системі
духовних, моральних, естетичних та інших цінностей, які через культуру, традиції,
філософію, релігію вказують на вектор виховних зусиль, і як результат – формують
особистість.
Система громадянських цінностей включає:
 патріотичну самосвідомість, громадянську відповідальність і мужність,
суспільну ініціативність й активність, готовність трудитися для розвитку
Батьківщини, захищати, підносити її авторитет;
 повагу до Конституції, законів України, прийнятих у ній правових норм,
сформованість потреби в їх дотриманні, високу правосвідомість;
 досконале знання і володіння державною мовою, постійна турбота про
піднесення її престижу й функціонування в усіх сферах суспільного життя і побуту;
 повагу до батьків, свого родоводу, до традицій та історії рідного народу,
усвідомлення своєї належності до нього як представника, спадкоємця і наступника;
 дисциплінованість, працьовитість, завзятість, творчість, почуття
дбайливого господаря своєї землі, піклування про її природу, екологію;
 фізичну досконалість, моральну чистоту, високу художньо-естетичну
вихованість;
 гуманність, шанобливе ставлення до культури, традицій, звичаїв
національних меншин, що проживають в Україні, високу культуру
міжнаціонального спілкування [4].
Процес виховання громадянськості поєднує триєдину мету: освітню, що
полягає в тому, щоб розкрити учням загальногромадянські, політичні цінності
суспільства, озброїти їх уміннями політичного діалогу та культурного ведення
дискусії; виховну – становлення громадянськості відбувається через включення
школярів до посильної й доступної суспільно-громадянської діяльності,
формування почуттів патріотизму й інтернаціоналізму, морально-політичної
порядності у відносинах з людьми, а також свідомої дисциплінованості,
 297
відповідальності, здатності виправляти свої помилки; розвивальну – фізичний і
духовний розвиток особистості.
Виховати громадянина – означає ввести його в систему цінностей демократії.
Ця система виводиться зі сутності громадянського суспільства як усієї сукупності
суспільних стосунків, що не е державними, не контролюються державою і
перебувають поза сферою її впливу і регламентації. Громадянське суспільство —
це звільнена від держави царина спонтанного самовияву вільних індивідів, їх
добровільної організації. В цьому сенсі воно самодостатнє і втілюється у
приватному житті, у приватній власності, в ринкових стосунках, у вільному обміні
духовними, політичними, моральними і релігійними вартостями. Європейські
громадянські суспільства будуються на волевиявленні громадян і мають своїм
загальним орієнтиром традиційно-християнську систему вартостей. Але в цій
системі є специфічні ідеали і норми, що відображають внутрішню сутність
демократичного устрою. В їхній ієрархії чільне місце посідають права, свободи і
обов'язки людини; рівність громадян, зокрема і перед законом;
самовідповідальність; верховенство закону над волею людини; суверенітет особи;
етнічна, соціальна, расова, конфесійна тощо толерантність; повага до
демократичних виборів і до демократично обраної влади як вияв відповідальності
виборця; прагнення до соціальної гармонії; культура соціальних стосунків тощо.
Усі ці та інші вартості демократії втілюються в культурі, в стосунках людей,
становлять основу демократичного виховання молоді, що розпочинається
вивченням змісту цих вартостей і завершується вірою у відповідні ідеали і
готовність їх відстоювати.
Крім того, слід прагнути того, щоб духовними наставниками, вчителями
сьогоднішнього покоління були видатні громадяни нашої Батьківщини і ті кращі
сини людства, образ яких для нас є зразком відданого служіння інтересам народу,
тобто є ідеалом.
Таким чином, сьогодні, у пору активних демократичних перетворень, ми
маємо змогу реалізовувати у виховній практиці ті громадянські надбання, які
будуть сприяти вибору активної життєвої позиції та свідомого формування
громадянського світогляду нашої молоді.
 298
Використані інформаційні джерела:
1. Бех І.Д. Духовні цінності розвитку особистості / Педагогіка і психологія:
науково-теоретичний та інформаційний журнал Академії пед. наук України.
– 1997 – №4. (14) – С.124-129.
2. Болотіна В.Ю. Моральні цінності підростаючого покоління // Цінності
освіти і виховання: Наук.-метод. зб. – К., 1997. – С. 19-21.
3. Боришевський М.Й. Духовні цінності в становленні особистості
громадянина // Педагогіка і психологія. – 1997. – № 1. – С. 144-150.
4. Ігнатенко П.Р., Поплужний В.Л., Косарєва Н.І., Крицька Л.В. Виховання
громадянина: Психолого-педагогічний і народознавчий аспекти: Навчально-
методичний посібник. – К.: Інститут змісту і методів навчання, 1997. – 252 с.
5. Бутківська Т.В. Проблема цінностей у соціалізації особистості // Цінності
освіти і виховання. – К., 1997. – С. 27-31.
6. Ломакіна Г. І. Громадянськість як якість суб’єкта громадянського
суспільства: [Електронний ресурс] – Режим доступу: http: // www.
rusnauka.com /27_NPM_2012/ Pedagogica/3_117001.doc.htm.
7. Сухомлинський В.О. Бесіди про громадянськість // Вибр. Тв..: У 5-т. - К.:
Рад. Шк.., 1976. – Т.1. – С. 428-447.

Бартощук Б.
Факультет української філології та
літературної творчості імені А. Малишка
Науковий керівник:
старший викладач Дубрівна Г.М.
Бартощук Б.
ПИТАННЯ ПРО ІЄРАРХІЧНЕ ВИХОВАННЯ В СІМ'Ї: СПРОБА
ВИКЛЮЧЕННЯ РЕЛІГІЙНОГО КОМПОНЕНТА

У статті розкрито міркування щодо ієрархічного принципу виховання в

сім’ї. Акцентовано, що традиційне потрактування ієрархічності як складової
виховання вимагає переорієнтації з релігійної точки зору. Автор розглядає цю
концепцію як філософську.
Ключові слова: ієрархічність, виховання в сім’ї, релігійний компонент.
 299

Питання доцільності ієрархічного виховання досліджували багато вчених: В.

Жуковський, ігумен Георгій Шестун, І. Ільїн та інші. Однак усі вони не виходили
за межі релігії щодо цієї теми. Це і зумовлює актуальність і новизну нашого
дослідження.
Як стверджував Антон Семенович Макаренко, один із засновників системи
дитячо-підліткового виховання, справжній новатор у педагогічній науці:
«Цілісність і єдність сімейного колективу – неодмінна умова гарного виховання.
Хто хоче справді правильно виховати своїх дітей, той повинен берегти єдність.
Вона необхідна не тільки для дітей, а й для батьків…» [3, с.30]. Проте, на нашу
думку, цілісності та єдності неможливо досягти без певного злагодженого
функціонування, систематизації, підпорядкування, а, отже, і без ієрархії.
Однак спробуймо спочатку з’ясувати для себе поняття ієрархічності.
Ієра́рхія (грец. ίεράρχίά, від ίερσς — священний, та άρχή — влада) — поділ на
вищі й нижчі посади, чини; суворий порядок підлеглості нижчих щодо посади або
чину осіб вищим [6, с. 354]. В ієрархії між її членами діють вертикальні зв'язки —
відносини субординації. У ширшому розумінні слова ієрархія — це розташування
частин або елементів цілого в певному порядку від вищого до нижчого. Термін
використовується для описання багатьох явищ, переважно у суспільно-
політичних, але інколи і в точних науках. Проте нас цікавить соціальна конотація,
бо говоримо про ієрархічний принцип виховання в сім’ї.
Переважно, коли йде мова про підпорядкування в родині, то реакція
співрозмовника миттєва – це, звичайно ж, релігія (у нашому випадку
християнство). Багато священиків, ігуменів, протоієреїв та й узагалі людей із
глибоким почуттям віри висловлювали свої думки про позитивність такого
виховання. Так, розглядаючи ієрархічну структуру сім'ї, протоієрей Борис
Ничипора починає опис з першої особи – батька. Батько має властивість
народжувати дітей і по плоті, і духовно. Батько знає унікальність кожної дитини.
Друга особа – син. Син завжди менший від батька. Навіть якщо він і більший від
батька, він все одно про це не знає. Справжня ієрархічність благодатна, але і не без
певної строгості. Бо у хорошого батька завжди є задача приготувати сина до
 300
труднощів у цьому житті, тому він завжди суворий. Покараний і навіть
ображений син містично завжди знає, що батько любить його. Відносини батька і
сина завжди ієрархічні.
Неможливо з цим не погодитися. Зате сім’ї, що не сповідують жодної з
релігій теж слідують за принципом ієрархічності.
Припустимо, сім’я (нехай буде) Петренків налічує п’ять осіб: батько Максим
(47 років), мати Ольга (46 років), діти: Софія (15 років), Дмитро(10 років) й
Олесь(19 років). Усі вони атеїсти. Проте і тут дотримуються принципу
ієрархічності – отець-ненька мають більше влади, однак права й обов’язки мають і
молодше покоління, і старше. Це фізіологічно зумовлено – діти безпорадні з
самого народження на світ: їм потрібна їжа, тепло, догляд, ласка, - і це все
забезпечують батьки, котрі покладають на своє чадо великі сподівання.
Менші слухають старших, однак і ті, і ті мають свої обов’язки та права.
Щоб навчитися виживати у цьому жорстокому світі, діти просто змушені
дослухатися до порад батьків, бо останні мають більше досвіду. Саме тато і мама
вчать нас ходити, говорити, тримати ложку й робити більшість повсякденних
операцій. Виховання – це система передавання досвіду. А кожна злагоджена
система має головні й залежні елементи, – значить ієрархічна.
Тому висловлюємо думку про те, що ієрархічність у вихованні не можна
розглядати тільки з одного боку (зі сторони релігії), варто подивитися на неї з
філософської точки зору.
Розглядаючи основи духовно здорової сім'ї, філософ І. Ільїн говорив про те,
що в сім'ї дитина вчиться вірного сприйняття авторитету. В особі природного
авторитету батька і матері вона вперше зустрічається з ідеєю рангу і вчиться
сприймати вищий ранг іншої особи, схиляючись, але не принижуючи, і вчиться
миритися з властивим йому самому нижчим рангом, не впадаючи ні в заздрість, ні
в ненависть, ні в озлоблення. Вона вчиться витягати з початку рангу й авторитету
всю їхню творчу та організаторську силу, в той же час звільняє себе духовно від їх
можливого "гніту" за допомогою любові та поваги. Бо тільки вільне визнання
чужого вищого рангу допомагає переживати свій нижчий ранг без приниження, і
тільки улюблений і шанований авторитет не гнітить душу людини [7].
 301
Вона починає розуміти, що авторитет духовно старшої людини зовсім не
покликаний пригнічувати або поневолювати підлеглого, нехтувати його
внутрішньою свободою і ламати його характер, але, навпаки, він покликаний
виховувати в людині внутрішню свободу.
Сім'я є перша і природна школа свободи. У ній дитина повинна вперше, але
не востаннє в житті, знайти шлях до внутрішньої свободи, прийняти через любов і
повагу до батьків всі їх накази і заборони у всій їх уявній строгості, поставити собі
в обов'язок їх дотримання, добровільно підкоритися їм і забезпечити своїм
власним поглядам і переконанням вільне і спокійне дозрівання в глибині душі.
Завдяки цьому сім'я стає ніби початковою школою для виховання вільної і
здорової правосвідомості.
Не можна не згадати і про ідеї великого українського педагога Василя
Олександровича Сухомлинського. Він бачив виховання особистості можливим
лише через тріаду: школа – сімя – громадськість, вважав, що «справжньою
школою виховання щедрості, духовності та чуйності є сім'я: ставлення до батька,
матері, дідуся, бабусі, братів, сестер є випробуванням людяності. Сім'я – це
джерело, водами якого живиться ріка нашої держави» [5].
У кінці 60-х років ХХ століття у працях Сухомлинського («Народження
громадянина», «Сто порад учителю», «Розмова з молодим директором школи»,
«Мудра влада колективу») помічаємо перехід від домінантної установки на
формування усебічно розвиненої особистості до ідеї ієрархічності виховання
дитини. Центральна тепер у педагога – духовність, яка підпорядковує собі інші
людські цінності. У тлумачному словнику бачимо: «духовний – пов'язаний із
внутрішнім психічним життям людини, її моральним світом; не матеріальний, не
тілесний» [6, с. 272]. Загальна дефініція не має жодного слова, що стосувалося би
релігії. Щодо цього доцент педагогічний наук, профессор, дослідник творчості В.
О. Сухомлинського Михайло Вікторович Богуславський писав: «У Сухомлинского
определённо начинает формироваться целостная и самобытная философско-
педагогическая система интегрального характера» (а не релігійна система) [1].
 302
Тут знову згадаймо слова І. А. Ільїна: «Самое важное в воспитании – это
духовно пробудить ребёнка. Воспитать ребенка значит заложить в нём основы
духовного характера и довести его до способности самовоспитания» [2, с. 380].
Основне завдання всіх учасників сімейного союзу полягає у створенні
емоційно рівних, вільних, зате дружніх і конструктивних взаємовідносин.
Віднайти правильну позицію в сімейній ієрархії означає створити необхідне
емоційно позитивне тло для виховання дитини [4, с. 97].
Отже, з цього видно, що принцип ієрархічного виховання в сім’ї може мати
не лише релігійне, а й філософське спрямування. Через те, що вітчизняна
початкова, середня і вища школи відокремлені від релігії і є світськими,
пропонуємо можливість ознайомлення з теорією ієрархічного виховання в сім’ї як
філософської теорії в освітніх закладах.
Використані інформаційні джерела:
1. Богуславский М. В. Жизнь и бессмертие Василия Сухомлинского // Историко-
педагогический альманах ВЛАДИ. 2010. №3 (4). С. 55 – 60. (http :// gumanpedagog.
org.ua)
2. Ильин И. А. Путь духовного обновления. // О воспитании национальной элиты.
388 с.
3. Макаренко А.С. Книга для батьків. Пер. з рос. — К.: Рад. школа, 1980 - 327с.
4. Спиваковская А.С. Психотерапия: игра, детство, семья. Том 2 М.: ООО Апрель
Пресс, ЗАО Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2000. - 464 с.
5. Сухомлинський В. О. Вибрані твори: в 5 т. / Василь Олександрович
Сухомлинський. — К.: Рад. Школа, 1977. — Т. 5 — 640 с.
6. Сучасний тлумачний словник української мови: 100 000 слів/ За заг. ред. д-ра
філол. наук, проф. В. В. Дубічинського. — Х.: ВД «ШКОЛА», 2009. — 1008 с.
7. Шестун Г. Ієрархічне улаштування сім’ї [Електронний ресурс] / Г. Шестун —
Режим доступу:
8. http://ur.co.ua/78/1071-1-ierarhicheskoe-ustroenie-sem-i.html . — Назва з екрана
 303

Кінаш Г.
Факультеут української філології та
літературної творчості імені Андрія Малишка
Науковий керівник:
старший викладач Дубрівна Г.М.

ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА ЗНИКНЕННЯ ОСОБИ ВЧИТЕЛЯ:

ПОГЛЯД НА ПРИЧИНИ

У статті зосереджено увагу на практичній проблемі, яка постала перед

сучасною системою освіти: зникнення Вчителя як центрального носія базових
ознак навчально – виховного процесу сучасної школи.
Ключові слова: інноватика, програма, методика, вчитель.

Педагогічна проблема зникнення особи вчителя у сучасній школі

відноситься до важливої психолого-педагогічної категорії, що виокремлюється як
доцентрова на сучасному етапі співфункціювання вчителя й учня. Наднормова
кількість допоміжних технічних навчальних матеріалів нівелює роль Вчителя у
навчальній системі. Поруч із цим маємо на меті зауважити, що не лише ITН, а й
низький рівень самопізнання молодого вчителя продукує зникнення його особи у
системі навчально-виховних заходів. Важливість вивчення подібних питань
полягає у практичній нормалізації високого рівня впливу предметної сторони
інноватики сучасної школи.
На сьогоднішній день основна мета освіти полягає у ефективній підготовці
молодого покоління до майбутнього, до появи нових можливостей у житті та їх
раціонального використання [9, с.1].
В дослідженнях та публікаціях М. Антонець, А. Борисовського, Ю.
Новгородської, М. Мухіна, І. Прокопенко розкриваються різноманітні аспекти
творчої особистості вчителя як основи педагогічної системи В.Сухомлинського
[6, с.2]. Побіжно про роль особистості Вчителя у педагогічному процесі читаємо у
В. Біблера, Д. Богоявленської, Л. Виготського, Г. Костюка, О. Леонтьєва, В.
 304
Моляко, В. Теплова, О. Тихомирова. Варто зазначити, що навіть у таких
ґрунтовних працях дуже поверхнево йде мова про порушену у статті проблему.
К. Ушинський стверджував, що вчитель – найважливіший елемент у
педагогічному процесі: «…вплив особистості вихователя на молоду душу
становить ту виховну силу, яку не можна замінити ні підручниками, ні мораль-
ними сентенціями, ні системою покарань і заохочень» [8, с. 160].
К. Ушинський зауважував: «…важливо розвивати у вчителя здатність і
готовність до постійного розширення свого наукового й педагогічного кругозору»
[7, с.3].
Однак стрімкий розвиток науково-освітніх технологій припиняє творчу
дотикову передачу знань від учителя до учня. Наприклад, педагогічні погляди К.
Ушинського щодо професійної підготовки вчителя є актуальними і в сучасній
системі освіти, однак вони потребують суттєвого доповнення й коригування.
За відносно короткий час у суспільстві відбуваються суттєві зміни. Людина,
а тим більше, майбутній педагог має відповідно та своєчасно реагувати на них.
Суперечність проявляється в тому, що людина дуже часто буває не готова до
цього [9].
Сучасна школа (та й і будь-яка школа, відома нам з погляду
компаративістики, або ж власного досвіду) пропагує нам (як майбутнім вчителям і
педагогам) прагнення до якісного навчання і виховання. Радянська школа (в
особах її звичайних вчителів) завжди сподівалася на введення якоїсь інноватики;
дозвіл зміни структури уроку на користь практичної діяльності поза межами
класу, якщо цього вимагала тема заняття; додаткові технічні матеріали для
кожного учня, які допомагали б не лише у навчанні, а й у розвитку. Вчителі
прагнули змін на краще для своїх учнів. Ніхто про себе не думав, бо поняття
«самореалізації» тоді мало дещо інше значення. Якщо Твої учні успішні, - Ти
Вчитель, що заслуговує на повагу. Значить, Ти реалізувався не лише у
професійному, а й у людському аспекті. Досягнув мети свого життя. Тоді
педагогам здавалося, що маючи бодай один аспект із вище перерахованих, і вони, і
їхні вихованці будуть щасливими (щастя тут – добра вихованість, освіченість і
успішність ).
 305
Школа ХХІ століття має всі ці категорійні показники, що нині
вважаються нормою: інноватика, нестандартні уроки, а про додаткові допоміжні
матеріали годі й говорити: нетбуки, планшети, ай-пади, комплекси мультимедіа та
програмування, гаджети із програмним забезпеченням, що дозволяють доступ до
будь-якої світової спільноти через мережу Інтернет. Мрія тогочасних вчителів
здійснилася, але шкода, що багато з них вже нікого не вчитимуть. А ті, хто
продовжує плідно працювати на педагогічному поприщі, дуже часто не встигають
за темпом і класифікацією «нового» сьогодні і «нового» завтра.
То що ж стає причиною зникнення Вчителя як центрального носія базових
ознак навчально – виховного процесу сучасної школи?
По – перше, варто торкнутися теми інноватики, об’єднавши її з великою
кількістю нових типів матеріально – технічного забезпечення змісту уроків та
виховної роботи, що, на переконання багатьох їхніх винахідників та левової
частки користувачів, абсолютно здатні до пояснення, уточнення, трансформації,
перевірки набутих ознак за певною кваліфікаційною темою ( у галузі навчання чи
виховання ). Безперечно, ніхто не відкидає якості типових програм, що пройшли
перевірку. Ніхто не спростує думку про те, що це неабияка зручність як для
вихованця, так і для вихователя. Але давайте відверто про ряд технічних помилок,
що продукують зникнення Вчителя. Розберемося за допомогою найпростішого
прикладу: програма – самовчитель англійського читання для дітей шестирічного
віку з яскравими ілюстраціями, звуковим супроводом, нескладною аналогією. Все
враховано. Нас ж насторожує момент поки що технічної відсутності педагога у
цьому процесі. До дитини говорить комп’ютерний голос, не жива людина. Ніхто
не посміхається, не бере за руку, не дає можливості відпочити. Але це ще півбіди.
Найбільша проблема починається тоді, коли комп’ютерна програма дає збій.
Дитина починає нервуватися через невдачу і вишукує коло проблем, що її
продукували. Серед проблем вона знаходить і цього вчителя, що просить слухати
його, повторяти за ним, читати з ним. І, може, для когось це не суттєво, але саме
тут відшуковуємо перший крок до неповаги особи вчителя у подальших етапах
навчання і виховання.
 306
По – друге, інноваційна система навчання передбачає впровадження
нових методик у цей процес. Проблема починає назрівати для двох типів вчителів
– молодого і досвідченого. Досвідчений вчитель звик працювати за перевіреними,
структурованими правилами, він має в них упевненість. І перелагодження на
щось, так би мовити, екзотичне, викликає низку труднощів. Учень, який у
світовому технічному прогресі, як риба у воді, на підсвідомому рівні ховає певну
недовіру до особи вчителя, коли бачить, як той намагається розібратися у новому
гаджеті. Молодому вчителю бракує творчого осмислення завдань, котрі він має
виконати перед своїми учнями через відсутність якраз досвіду. У нього є запал,
активність і момент «вміння розбиратися у програмках». Учні позиціонують цього
педагога як «свого». Маркують його вміння, поведінку і накладають на свої,
відшуковуючи різко типові і різко антагоністичні риси.
Якраз тут і назріває основна, наріжна проблема, – надмірна «рівність»
сучасного вчителя і учнів. Це абсолютний край. Зрозуміло, що факту дружби,
співробітництва через співпрацю ніхто не забороняє. Така діяльність вітається,
мало того, - вона всіляко заохочується, бо якісне навчання базується на довірі, а
довіра, - показник, у найпершому значенні, якраз дружніх відносин.
Проаналізувавши дві попередні тези, можемо дійти висновку, що вихованець буде
позиціонувати особу вчителя як рівного собі абсолютно за всіма ознаками (віком,
рівнем освіченості, поведінкою). Зрозуміло, що педагогічний процес такого не
допускає, бо вчитель – це найперше наставник, а вже потім – друг.
Надмірна «рівність» може навіть змінити розподіл ролей у парадигмі
«Вчитель – учень», де особа Вчителя знову зазнає втрат.
Отже, Вчитель починає зникати ще там, де вже є найменші варіанти його
заміни, що часто не лише зініційовані зовнішніми факторами, а й ним самим. І тут
ще одна причина зникнення, але вже особистісна: направду, більшість
сьогочасних студентів не може ґрунтовно пояснити, чому вони навчаються саме в
педагогічних вищих навчальних закладах. Не знайшовши себе ще до початку
років студентства, або у крайньому випадку під час навчання, Вчителеві буде
дуже важко це зробити, а ще важче, – встояти перед цим зникненням.
 307
Обраний нами напрям дослідження буде мати своє продовження. Наше
подальше дослідження буде спрямоване на детальну дефініцію кожної з складових
системи психолого-педагогічних освітніх координат у системі «Учитель – учень –
інноватика».
Використані інформаційні джерела:
1. Ягупов В.В. Педагогіка. Зміст виховання як педагогічна проблема.
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://eduknigi. com/ped_ view.
php?id=265
2. Зязюн І.А. Педагогіка добра. – К., 2001. – 306 с.
3. Левківський М.В. Історія педагогіки / Михайло Васильович Левківський. –
К: Центр навчальної літератури, 2008. – 190 с.
4. Сухомлинский В.А. Как воспитать настоящего человека (Советы
воспитателям) / Василий Александрович Сухомлинский. – К.: Радянська
школа, 1975. – 235 с.
5. Лозова В.І., Троцко Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання:
Навчальний посібник / Харк. держ. пед. ун-т ім.. Г.С. Сковороди. – 2-е вид.,
випр. і доп. – Харків: «ОВС», 2002. – 400 с.
6. Білюк О.В. Творча особистість вчителя в педагогічній спадщині В.
Сухомлинського та К. Ушинського . [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http://lib.chdu.edu.ua/pdf/naukpraci/pedagogika/2008/97-84-26.pdf
7. Полякова О.В. Педагогічна діяльність вчителя: погляди К.Д. Ушинського.
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: //elibrary. kubg. edu.ua/ 4567/1/
O_Polyakova_02_14_IPPO.pdf
8. Ушинский К.Д. Педагогические сочинения : в 6 т. / К.Д. Ушинский.– М. :
Педагогика, 1988. – Т. 1. – 416 с.
9. Гончарова О.А. Креативний компонент інноваційної діяльності майбутнього
вчителя. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// lib. mdpu. org. ua/
nvsp/6/12.pdf