Медична і біологічна фізика

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА ТВЕРДОТІЛЬНОЇ ЕЛЕКТРОНІКИ
Панаіт Т. І., Пуга Г. Д., Різак В. М.
«Медична і біологічна фізика»
Методичні вказівки до лабораторних робіт для

студентів медичного факультету
Ужгород 2007
ББК 77.58
УДК 378.661.r35
Панаіт Т. І., Пуга Г. Д., Різак В. М. Медична і біологічна фізика: Методи-

чні вказівки до лабораторних робіт для студентів медичного факультету. ―
Ужгород, 2007. ― 224 с.
ISBN 966–7619–42–7
Рецензенти: професор кафедри факультетської терапії, доктор медичних

наук М. І. Фатула;
Завідувач відділом фотоядерних процесів ІЕФ НАНУ,
доктор фізико-математичних наук, професор В. Т. Маслюк
Технічний редактор: проф. В. М. Різак

Верстка: асп. Ю. Е. Зізда
ББК 77.58
УДК 378.661
ISBN 966–7619–42–7 © Панаіт Т. І., Пуга Г. Д.,

Різак В. М., 2007
2
Зміст
Розділ 1. Метрологія і біометрія .............................................................................................. 5

1.1. Лабораторна робота № 1.
Використання в медико-біологічних дослідженнях розподілу Гаусса ..................... 17
1.2. Лабораторна робота № 2. Кореляційний аналіз зв’язків між випадковими
змінними величинами в медицині ...................................................................................... 27
Розділ 2. Основи біомеханіки і молекулярних явищ..................................................... 35
2.1. Лабораторна робота № 1. Вимірювання параметрів періодичних процесів ....... 36
2.2. Лабораторна робота № 2. Заняття спектральної характеристики слуху
аудіограми — на порозі чутності ............................................................................................ 42
Визначення коефіцієнта в’язкості рідини за допомогою капілярного віскозиметра 52
Визначення коефіцієнта поверхневого натягу рідини методом відриву краплини..... 64
2.5. Лабораторна робота № 5. Визначення параметрів оточуючого середовища ....... 72
2.6. Лабораторна робота №6. Визначення тиску крові людини......................................... 77
Розділ 3. Електродинаміка та електронна медична апаратура ................................ 84
3.1. Лабораторна робота № 1. Дослідження роботи випрямляча змінного струму.... 87
3.2. Лабораторна робота № 2. Вивчення роботи транзисторного підсилювача.......... 95
3.3. Лабораторна робота № 3. Вивчення роботи електронного осцилографа ............ 106
3.4. Лабораторна робота № 4. Вивчення роботи електрокардіографа ........................ 115
3.5. Лабораторна робота № 5. Дослідження апарата для УВЧ-терапії ...................... 123
3.6. Лабораторна робота № 6. Вивчення роботи реографа.............................................. 130
3.7. Лабораторна робота № 7. Вивчення електронної діагностичної апаратури для
реєстрації неелектричних процесів ....................................................................................... 137
Вивчення апаратів електростимуляції на базі імпульсної техніки.............................. 140
3
Розділ 4. Квантовооптичні явища ..................................................................................... 147
4.1. Лабораторна робота № 1. Вивчення фізичних основ мікроскопії ............................ 148
4.2. Лабораторна робота № 2. Вивчення фізичних основ рефрактометрії ................. 156
4.3. Лабораторна робота № 3. Вивчення основ спектрометричних вимірювань ....... 162
Визначення концентрації цукру у розчині поляризаційним методом ........................... 170
4.5. Лабораторна робота № 5. Вивчення фізичних основ дифрактометрії ................. 179
Визначення концентрації розчину за допомогою фотоелектроколориметра ......... 189
Література .............................................................................................................................. 195
Додаток 1.1.1...................................................................................................................... 196
Додаток 1.2.1...................................................................................................................... 210
Основні фізичні константи .......................................................................................... 217
4
Розділ 1
МЕТРОЛОГІЯ І БІОМЕТРІЯ
Даний розділ практикуму охоплює основи сучасної мет-

рології та біометрії. При його вивченні студенти повинні ово-
лодіти системним підходом до біофізичних вимірів, різною ме-
дичною апаратурою та методами обробки результатів медико-
біологічної інформації. До кожного лабораторного заняття не-
обхідно вивчити: теоретичний матеріал по темі роботи; мето-
дику виконання лабораторної роботи.
Основи метрології та біометрії

Сьогодні є реальністю використання обчислювальної техні-
ки в медицині, впровадження автоматизованих систем керування
в лікувальних закладах, нагромаджений певний досвід викорис-
тання ЕОМ в медицині та охороні здоров’я, в області наукової
інформації та прогнозування науки. Сучасні методи діагностики і
терапії немислимі без медичної техніки ― апаратури для реєст-
рації, передачі та обробки інформації (електро- і реокардіографи,
електро- і реоенцефалографи), засобів активної дії на людину (фі-
зіотерапевтична апаратура), комплексів рентгенівського облад-
нання, автоматичного лабораторного обладнання. Тому сучасно-
му лікарю необхідний високий рівень фізико-технічної
підготовки у вузі, який сприяв би постійному вдосконаленню
знань в області медичної техніки.
Методи та засоби вимірювань, що використовуються у
медицині, діагностична і лікувальна апаратура вимагають від
медика спеціальних метрологічних знань та вмінь при вимірю-
ванні і оцінці точності отриманих результатів.
Метрологія і біометрія — методики вимірів медико-
біологічних величин за допомогою спеціальних технічних за-
собів та використання цих вимірів стосовно вивчення живих
організмів — визначають своєрідність медицини як науки.
5
Мета будь-якого дослідження — встановити зв’язок між
різними явищами і параметрами. Кількісну залежність між дос-
ліджуваними величинами отримують при вимірюваннях.
Вимірювання — це процес отримання та обробки інфор-
мації про вимірювану величину з метою визначення кількісно-
го результату при її порівнянні з відповідною одиницею вимі-
рювання.
Існує багато методів фізичних вимірів, які можна класи-
фікувати за деякими ознаками:
Прямі виміри полягають в безпосередній взаємодії
об’єкта та вимірювального пристрою і відліку вимірюваної ве-
личини по шкалі приладу.
Посередні виміри полягають у визначенні шуканої вели-
чини за вимірами величини з похибкою, що має розмірність
досліджуваної величини.
Порогові виміри встановлюють тільки факт наявності ве-
личини. Якщо виміри виконані одноразовим спостереженням,
їх називають звичайними, а при багаторазових спостереженнях
— статистичними.
Динамічні виміри — це такі, при яких вимірювана вели-
чина змінюється з часом.
6
Статичні виміри характеризуються незмінними або усеред-
неними по часу фізичними величинами. Поряд із наведеною кла-
сифікацією виміри можна класифікувати і за іншими ознаками.
Особливості методів оцінки медичної інформації

В біології та медицині параметри досліджень, результати
вимірів залежать від великої кількості факторів. Однак, не див-
лячись на варіювання медичних явищ та ознак, особливо важ-
лива правильна оцінка результатів вимірів.
В наш час розроблений математичний апарат, оснований
на методах теорії ймовірностей та математичної статистики,
який дає змогу робити логічний і кількісний аналіз відповідних
медико-біологічних показників. Його використання в медицині
має порівняно велику історію.
До початку XVII століття належать перші спроби ство-
рення теорії страхування, основаної на аналізі закономірностей
в таких масових випадкових явищах, як захворюваність, смер-
тність, статистика нещасних випадків і т. д.
Поняття середніх показників росту і ваги людини вико-
ристовував Кетле в своїх роботах ще в 1835 році. Особливо
цінні середні дані для росту, ваги дітей. Якщо ці показники си-
льно відрізняються від середніх, необхідно вияснити, чи здоро-
ва дитина. Відомо, однак, що криві росту окремих індивідуумів
можуть сильно відрізнятися від середніх.
Середні показники цікаві тим, що по ним можна прослід-
кувати закономірності випадкових подій. Теорія ймовірностей
і математична статистика знайшли використання в теорії епі-
демій, в розробці математичних методів медичної діагностики,
в організації охорони, здоров’я і т. д. Реальні явища здебільшо-
го занадто складні, і закони випадкових явищ затушовані
ускладнюючими факторами. Тому спочатку ці закони вивча-
лись на іграх, які є простими моделями випадкових явищ.
7
Основними елементами використаного математичного
апарату є: теорія вибіркового методу; методи вивчення розпо-
ділу чисельностей; математично-статистична оцінка значимос-
ті відмінностей середніх величин і статистичних рядів; методи
кореляції; дисперсійний аналіз.
Використання статистичних методів в медико-біологіч-
них дослідженнях поширюється не тільки на вимірювані озна-
ки та явища (ШОЕ, частота пульсу, вага), але і на такі, що не
підлягають кількісному визначенню (інтенсивність жовтухи,
симптоми гіпертонії, важкість клінічного перебігу хвороб).
Методологічні основи використання кількісних методів в
медицині і охороні здоров’я передбачають дотримання ряду
вимог, які відносяться до всіх фізичних методів вимірів, оцінок
похибок, до всіх математико-статистичних закономірностей,
показників оцінки.
Попереднім етапом вивчення варіюючих сукупностей
(ознак, явищ) в медицині є їх розбиття на окремі групи, які від-
повідають науковому принципу групування (наприклад, за фо-
рмами хвороби, за віком і т. д.). При цьому межі не повинні пе-
рекриватися (наприклад, у вікову групу 3–6 років включаються
всі діти, які досягли 3 років і не досягли 7 років); групова сере-
дня величина вираховується як півсума величин початку дано-
го і наступного інтервалу:
37 3 6
 5 , а не  4,5 .
2 2
Вибірковий метод статистичного дослідження є основ-

ним в більшості математичних методів обробки даних медико-
біологічної інформації. В основі цього методу лежить предста-
влення про генеральну сукупність та вибірку з неї.
Генеральна сукупність — це повний набір значень, які
може приймати випадкова величина. В теорії ймовірностей
окремі значення вимірюваної величини називають варіантою.
8
На практиці частіше, ніж методом суцільного спостере-
ження, користуються методом вибіркового спостереження, за-
снованого на достатньому представництві (репрезентативності)
вибіркових даних. Перевага вибіркового методу в тому, що він
скорочує час та затрати праці, а головне — дозволяє отримува-
ти інформацію про такі групові об’єкти, суцільні обстеження
яких практично не можливі або не доцільні.
Існує два основні способи відбору варіант з генеральної
сукупності — повторний і безповторний.
Повторний відбір роблять за схемою “повернення“ вра-
хованих одиниць в генеральну сукупність, так що одна і та ж
одиниця може попасти в вибірку повторно.
При безповторному відборі враховані одиниці не повер-
таються в генеральну сукупність: кожна відібрана одиниця ре-
єструється тільки один раз. У практиці здебільшого використо-
вують безповторний випадковий відбір. Так, якщо вимірюють
ріст чоловіків призовного віку, то, вимірявши одного з них, по-
вторно його вже не вимірюють.
Числові показники, що характеризують генеральну суку-
пність, називають параметрами, а числові показники, що ха-
рактеризують вибірку — вибірковими характеристиками або
статистиками.
Вибіркові характеристики — це наближені оцінки гене-
ральних параметрів — випадкові величини, варіюючі навколо
своїх параметрів.
Оцінки генеральних параметрів по вибірковим харак-
теристикам можуть бути точковими та інтервальними.
Точність вибіркового спостереження (тобто розмір похи-
бки репрезентативності) повинна бути такою, щоб із заданою
ймовірністю і точністю забезпечити отримання достовірних
висновків відносно всього досліджуваного явища або процесу
(всієї генеральної сукупності).
9
Оцінка достовірності показників в медицині.
Елементи теорії похибок
Результат вимірів завжди має деяку похибку, величина
якої визначається точністю калібровки вимірювального прила-
ду, властивостями досліджуваного об’єкта, вибором методики
та іншими ознаками. Задача вимірів не тільки знайти числове
значення вимірюваної величини, але і оцінити допущені при
вимірах похибки.
Метрологічна термінологія:
Істинне значення вимірюваної величини — це ідеальне її
значення без похибок вимірювання.
Дійсне значення — отримане в результаті виміру, завжди
має деяку похибку.
Абсолютна похибка: xi  x  xi ,
де x — середнє значення вимірюваної величини; хі — резуль-

тат окремого виміру.
Відносна (середня) похибка:
n
x
 ( x ) i
x  100% , де  x  i 1
x n
— середня абсолютна похибка.

Зведена похибка (або клас точності вимірювального приладу):
x
x зв   100% ,
x max
де хmах — максимальне значення вимірюваної величини.
10
Результат виміру величини х представляють із враху-
ванням похибок у вигляді:
x  x  x .
Систематичні похибки вимірів (зберігають величину та

знак або змінюються по певному закону) враховують і, по мо-
жливості, вилучають при обробці результатів вимірів.
Грубі похибки або промахи — тобто очевидні помилкові
виміри - вилучають з результатів вимірювань.
Випадкові похибки, залежні від недосконалості наших ор-
ганів чуття, неточності вимірювальних пристроїв, впливу ото-
чуючих середовищ, не можна вилучити, однак спеціальними
методами та математичною обробкою результатів вимірів по-
винні зводитись до мінімуму. Математичний апарат для враху-
вання випадкових похибок — теорія випадкових похибок ви-
мірів. Можна привести класифікацію похибок:
11
Методи оцінки медичної інформації
Особливістю медицини і біології є вар’ювання кількісних
показників організму, залежність їх від багатьох факторів.
Рядом розподілу називають впорядкований перелік варі-
юючих властивостей. Аналіз розподілу варіюючих властивос-
тей та явищ дозволяє медикові приймати рішення про терміни
ізоляції інфекційних хворих, тривалість лікування, зробити ви-
сновки про частоту та характер можливих ускладнень і т. д. За-
стосування ймовірнісних оцінок до об’єктів та явиш пов'язане з
закономірністю повторюваності, стабільністю їх розподілу (по
належності до груп крові, складу білків плазми, елементів кро-
ві і т. д.).
Зручно представляти розподіли явищ або властивостей у
вигляді ряду (або таблиці), графічно (гістограма, крива, полі-
гон) або у вигляді алгебраїчного виразу. Побудову ряду розпо-
ділу починають з групування експериментальних даних за пев-
ним значенням признака, на основі ретельної оцінки числа
інтервалів та його величини.
У практиці медичних досліджень найбільш часто для ха-
рактеристики розподілу використовують наступні узагальню-
ючі числові характеристики.
Середнє арифметичне:
n
xi
x ,
i 1 n
де n — число (об’єм) досліджуваної сукупності; хі — ва-

ріанти, значення величин.
Особлива властивість x — сума відхилень від цієї вели-
чини окремих варіант (в “+” або “–”) дорівнює 0, а сума квад-
ратів цих відхилень від середньої величини менша, ніж сума
квадратів відхилень від довільної іншої варіанти.
12
Середнє квадратичне (стандартне) відхилення:
 (x 1  x) 2
 i 1
,
n 1
характеризує розсіювання, відхилення від середньої величини

ряду, а 2 називають дисперсією ряду розподілу.
Графічні методи зображення рядів розподілу зручні для
ілюстрації аналізу експериментальних даних — до них нале-
жить побудова гістограм та полігонів розподілу випадкових
величин.
Нехай маємо деяку випадкову величину Х, яка в результаті
n вимірів приймає неперервний ряд значень. Отримані результати
можна представити наочно, побудувавши діаграму, яка показує,
як отримувались при вимірах ті або інші значення Х. Для цього
весь діапазон виміряних значень, відкладених по осі Х, розбива-
ють на рівні інтервали, шириною Х. Потім підраховують число
m значень виміряної величини, які попали в кожен інтервал, і на
кожному інтервалі будують прямокутник з основою, рівною ши-
рині інтервалу, і висотою, рівною числу значень вимірюваної ве-
личини, які потрапили в даний інтервал.
В результаті отриму-
ється даграма (рис. 1), яку
називають гістограмою.
Площа кожного прямокут-
ника дорівнює частоті приз-
нака для даного інтервалу
Гістограму можна побуду-
вати інакше: по осі у відкла-
дати m/n — тобто відносне
число значень Х, що попали
Рис.1. Гістограма. в інтервал Х.
13
Така гістограма на вигляд
подібна до розглянутої
(рис.1). Якщо число вимірів
n велике, а х дуже мале, то
в границі замість гістограми
отримують плавну криву
(рис. 2), яка характеризує
долю повного числа вимірів
випадкової величини, зна-
чення якої попадають у ко-
жен інтервал. Така крива
Рис.2. Крива розподілу називається кривою розпо-
випадкової величини. ділу випадкової величини, а
функція у = f(х), що описує цю криву, — густиною ймовірності

даного розподілу даної величини.
Полігон розподілу — має варіанти по осі абсцис та абсо-
лютні значення частот по осі ординат. Точки перетину відпові-
дних координат з'єднують прямими лініями (рис. 3).
В медицині часто бувають випадки, коли лише при дос-
лідженні множини випадкових і незалежних подій проявляєть-
ся закономірність, притаманна досліджуваній події вцілому.
Чим більше буде виконано дослідів, тим стійкішою буде часто-
та — ймовірність прояву певної події.
Багатогранність і випадковість більшості явищ і процесів
в медицині та охороні здоров’я зумовлюють застосування до
них теорії ймовірностей для встановлення законів їх розподілу
та подальшій математичній обробці на ЕОМ, а також моделю-
вання з допомогою засобів сучасної обчислювальної техніки.
Аналіз ряду розподілу чисельностей (таблиць або гістог-
рам) дає ряд ймовірностей можливих значень випадкової вели-
чини.
14
В медицині та біології розподіли
чисельностей різноманітні, однак
частіше інших їх можна співста-
вити з одним із основних теоре-
тичних розподілів: розподілом
показників, який характеризує
частоту признака або явища —
так званим біноміальним розпо-
Рис. 3. Полігон розподілу. ділом (розподіл Бернуллі або
розподіл Пуассона — для дуже рідкісних явищ), і розподілом
величин біологічних об’єктів, інтенсивність їх властивостей і
результатів вимірів — законом так званого нормального роз-
поділу (розподіл Гаусса). Як розподіл Бернуллі, так і розподіл
Пуассона, застосовують у випадку дискретних випадкових ве-
личин (що приймають в певному інтервалі лише цілочисельні
значення).
Числовими характеристиками дискретних випадкових
величин є:
а) ймовірність Рі того, що випадкова величина прийме
значення хі;
б) математичне сподівання М випадкової величини (сере-
днє значення ), під яким розуміють суму добутків всіх можли-
вих значень випадкової величини на ймовірність цих значень:
n
M   xi  Pi .
i 1
в) дисперсія або середнє квадратичне відхилення - рівна

сумі квадратів відхилень окремих значень хі випадкової вели-
чини х від її математичного очікування М:
15
n
Д   2   ( xi  M ) 2  Pi .
i 1
Числові характеристики неперервних випадкових вели-

чин будуть розглянуті пізніше.
Біологічні об’єкти відрізняються різноманітністю власти-
востей для однорідної сукупності об’єктів. Часто виявляється
певний зв’язок між варіаціями за різними ознаками. Напри-
клад, чим більший ріст людини, тим більша її вага.
Кореляційною або статистичною називають залежність,
при якій зміна однієї величини веде до зміни розподілу іншої.
Лініями регресії називають графічні представлення коре-
люючих ознак.
16
1.1. Лабораторна робота № 1
Використання в медико-біологічних дослідженнях

розподілу Гаусса
Мета роботи: навчитися використовувати нормальний

розподіл при аналізі медико-біологічних показників, що уворю-
ють невпорядкований статистичний ряд варіюючих величин.
Обладнання: ПК, мікрокалькулятор.
Теоретичні відомості
Нормальний закон має важливе значення в медико-

біологічних спостереженнях та експериментах. При дії великої
кількості випадкових факторів, кожен з яких сам по собі, неза-
лежно від інших, виявляє незначну дію на випадкову величину,
остання описується нормальним розподілом Гаусса.
Практичне завдання лікаря — це створення раціональної
та ефективної профілактики захворювання. При цьому лікар
або науковий дослідник має справу з широким варіюванням
ознак, явищ та подій і зобов’язаний обгрунтовано реалізувати
медичне втручання.
Відомо, що одним із плідних методів опису характеру ва-
ріювання є використання відповідного розподілу, який визна-
чає ймовірність того, що результат виміру параметра індивіду-
ума, вибраного випадково, буде мати задане значення або
лежатиме в певному інтервалі значень.
Закон розподілу випадкової величини — це математичний
вираз, який дає зв’язок між можливими значеннями випадкової
величини та ймовірностями їх прояву. Він досить часто вико-
ристовується при визначенні термінів ізоляції або тривалості
інкубаційного періоду інфекційних захворювань, при вивченні
розподілу людей по групам крові, по складу білків плазми, клі-
тинних елементів крові і т. д.
17
Для опису випадкових неперервних величин (варіант), які
в заданому інтервалі можуть приймати неперервний ряд зна-
чень (наприклад, вага тіла, ріст людини, тиск крові, температу-
ра тіла, вміст гемоглобіну в крові і т. д.), використовують нор-
мальний закон (розподіл Гаусса).
Закон розподілу неперервної випадкової величини х нази-

вається нормальним, якщо щільність розподілу дорівнює:
( xa )2
1
f ( x)  e 2 2
. (1.1.1)
 2
Графік розподілу Гаусса описується симетричною відно-

сно  = М(х) кривою (рис. 1.1.1),  має зміст середньоквадра-
тичного відхилення:
  Д (х ) .
При х =  ордината кривої нормальної густини ймовірно-

сті дорівнює
1
f ( x)  .
  2
При зменшенні  ця ордината необмежено зростає і крива

пропорційно витягується вздовж осі ординат так, що її площа
залишається рівною одиниці (рис.1.1.2).
Тобто „розкид” можливих значень випадкової величини х
зменшується при зменшенні .
Теорія ймовірностей дозволяє виразити параметри розпо-
ділу неперервних випадкових величин через такі їх числові ха-
рактеристики:
18
1) ймовірність того, що випадкова неперервна величина прий-
має якесь значення в інтервалі (а, b):
b
Pa , b   f ( x)dx ;
a
2) математичне сподівання (середнє значення) випадкової не-

перервної величини:

M ( x)   x  f ( x)dx ;

3) дисперсія неперервної випадкової величини:


D( x)   [ x  M ( x)]2  f ( x)dx ;

4) умова нормування для неперервної випадкової величини:


 f ( x)  dx  1 .

Щільність розподілу f(x) зображає повну сукупність ва-

ріюючих величин, має мах при х=М. Для практичного викори-
стання зручніша так звана нормована крива.
Суть нормування: вся площа під нормованою кривою
прирівнюється одиниці, початок координат переноситься в
центр розподілу, а справа та зліва від 0 відкладаються нормо-
вані відхилення змінної х, виражені в одиницях стандартного
відхилення, від середнього значення х=М.
При нормованому розподілі між відстанню від середньої
величини, вираженою в одиницях стандартного відхилення, та
відносною величиною площі, обмеженої нормованою кривою,
19
іcнує співвідношення: частина площі в межах від – до + скла-
дає 68,3% від числа всіх членів сукупності; в межах від –28 до
+28 — 95,5%; від –38 до +38 — 99,7 % всіх членів сукупності
(рис. 1.1.3).
Рис.1.1.1. Крива нормального розподілу.
Рис.1.1.2. Крива нормального розподілу

при різних значеннях .
20
Рис.1.1.3. Нормована крива розподілу Гаусса
Відрізки площі під нормованою кривою виражають, ра-

зом з відносними частотами подій, їх ймовірність. Варіанти,
що відрізняються від x більше, ніж 2, зустрічаються в 5% ви-
падків.
Отже, ймовірність отримати в виборці з даної сукупності
варіанти такої величини рівна 0,05. Якщо мова йде про ймовір-
ності відхилення тільки в одну сторону (+ або –), ймовірність
вдвічі менша і рівна 0,025. Це ж стосується і варіанти, що від-
різняється від x на 3 — її ймовірність 0,003 при оцінці двос-
тороннього відхилення та 0,0015 при односторонньому. Поряд
з щільністю ймовірності в математиці використовують функ-
цію розподілу неперервної величини:
  ( xa )2
1 
F ( x)   f ( x)dx  
 2
 e

2 2
 dx . (1.1.2)
21
Ця функція рівна ймовірності того, що випадкова вели-
чина хі менша наперед заданого значення х:
F(x) = P(xi<x).
Як і будь-яка ймовірність, функція розподілу не може бу-

ти від’ємною і більшою за одиницю:
O  F ( x)  1 .
Знаючи величину щільності розподілу (1.1.1), можна ви-

значити ймовірність попадання випадкової величини в деякий
інтервал (а, b). Ця ймовірність виражається через різницю двох
нормованих функцій розподілу Ф(Z), значення яких приведені
в спеціальних таблицях [Ф(Z) — функція Лапласа]:
bM aM
Р(a<x<b) = Ф(Z2) — Ф(Z1), де Z 2  ; Z1  .
 
Ляпунов А. А. — спеціаліст в області теорії функцій і ма-

тематичних питань кібернетики — вперше пояснив причини
значного поширення нормального закону. Він показав, що як-
що випадкова величина може розглядатись як сума великого
числа маленьких доданків, то при достатньо загальних умовах
закон розподілу цієї випадкової величини близький до норма-
льного незалежно від того, які закони розподілу окремих дода-
нків. А оскільки практично всі випадкові величини є результа-
том накладання великого числа різних причин, то нормальний
закон є найбільш поширеним законом розподілу.
Серед емпіричних розподілів часто спостерігаються аси-
метрія розподілу і ексцес. Графічно асиметрія проявляється в
вигляді скошеної варіаційної кривої, вершина якої може знахо-
дитись лівіше (правостороння або додатня асиметрія) або пра-
віше (лівостороння або від’ємна асиметрія) відносно осі симет-
рії Хс (рис.1.1.4 а, б).
22
Рис.1.1.4. Правостороння додатня асиметрія (а)
та (б) лівостороння від’ємна асиметрія.
Рис.1.1.5. а) Додатній ексцес розподілу —

гостровершинна крива (1) порівняно з нормальною кривою (2)
та б) від’ємний ексцес розподілу — плосковершинна крива (1)
порівняно з нормальною кривою (2).
Поряд з асиметричними мають місце гостровершинні та

плосковершинні розподіли. Гостровершинність кривої розпо-
ділу спостерігається тоді, коли різко зростає частотність варі-
ант в центральних класах варіаційного ряду — в результаті ве-
ршина варіаційної кривої сильно підіймається вгору (рис.1.1.5,
а) — має місце додатний ексцес розподілу.
23
Окрім одновершинних зустрічаються дво- та багатовер-
шинні криві, плосковершинні та двогорбі криві, що свідчить
про наявність від’ємного ексцесу (рис.1.1.5, б). Величина аси-
метрії та ексцесу може бути різною, тому важливо її не тільки
виявити, але і виміряти та врахувати при оцінці відповідних
показників.
Послідовність виконання роботи
1. За завданням викладача використати дані медико-

біологічної статистики (додаток 1.1.1). Результати занести в
таблицю 1.1.1, складаючи простий статистичний ряд.
2. Простий статистичний ряд перетворити у впорядкова-
ний ряд. Для цього в таблиці 1.1.1 знайти mах та mіn значення
варіанти хі і весь діапазон від хmіn до хmах, розбити, напри-
клад, на 5 рівних інтервалів, шириною х:
x max  x min
x  . (1.1.3)
5
Верхні межі кожного з п’яти інтервалів вирахувати за

формулою:
х*mах = хmіn + іх, де і = 1,2,3,4,5. (1.1.4)
3. Знайти число попавших в інтервал варіант (mi) (часто-

тність), ймовірність (перша формула) та середнє арифметичне
значення варіант, які попали в даний інтервал (друга формула):
mi  xi (в інтервалі)
Pi  ; xi  .
50 mi
Групову середню величину можна вирахувати як півсуму

величин початку даного і наступного інтервалу. Результати за-
нести в а таблицю 1.1.2.
24
Таблиця 1.1.1
n xi n xi n xi N xi n xi
1 11 21 31 41
2 12 22 32 42
3 13 23 33 43
4 14 24 34 44
5 15 25 35 45
6 16 26 36 46
7 17 27 37 47
8 18 28 38 48
9 19 29 39 49
10 20 30 40 50
Таблиця 1.1.2.
Нижня Верхня
№ інтервалу mi Рі хі
межа хmіn межа хmах
1
2
3
4
5
∑ – – 50 1 –
4. На основі отриманих результатів побудувати графік

розподілу.
5. Написати висновок про достовірність вибраного мето-
ду досліджень.
25
Контрольні запитання
1. Які основні поняття теорії ймовірностей

та математичної статистики використовуються при
медико-біологічних дослідженнях?
2. Неперервні випадкові величини та їх числові
характеристики.
3. Коли використовують розподіл Гаусса?
4. Проаналізувати особливості закону розподілу
випадкової величини.
5. Пояснити суть нормування кривої Гаусса.
6. Який зв’язок між щільністю ймовірності
та функцією розподілу?
26
Кореляційний аналіз зв’язків між випадковими змінни-

ми величинами в медицині
Мета роботи: вивчити основи кореляційного аналізу,

встановити кореляційний зв’язок між вар’юючими медико-
біологічними величинами, визначити кількісно міру цього
зв’язку та його достовірність.
Обладнання: ПК, мікрокалькулятор.
Ще Гіппократ в VI ст. до н. е. звернув увагу на наявність

зв’язку між статурою та темпераментом людей, між будовою
тіла та схильністю до тих чи інших захворювань. Перші види
подібного зв’язку виявлені також в тваринному і рослинному
світі. Наявність зв’язків між варіюючими признаками виявля-
ється на всіх рівнях організації живого. Тому потрібно вміти
використовувати цю закономірність в інтересах людини і оці-
нювати її кількісно.
Теоретично розрізняють такі форми прояву кількісних
зв’язків між явищами (процесами, признаками): функціональну
залежність та кореляційну залежність.
Функціональна залежність — це такий тип співвідно-
шення між двома признаками, коли кожному певному значен-
ню одного з них відповідає певне, часто заздалегідь відоме
значення іншого.
Наприклад, об’єм кулі залежить від її радіуса [V = f(R)],
опір металу залежить від температури [R = f(Т)], об’єм куба
однозначно визначається довжиною одного з його ребер [V =
f(l)] і т. д. Як правило, функціональні зв’язки вивчаються в фі-
зико-хімічних процесах і прийняті як абстракції в математич-
них дисциплінах.
27
Однак однозначні, або функціональні, зв’язки між змін-
ними величинами зустрічаються далеко не завжди. В медичних
спостереженнях, при антропометричних вимірах хоча і фіксу-
ють наявність залежності між явищами, ці залежності уже не
функціональні. Наприклад, відомо, що у людини із збільшен-
ням росту зростає вага. Але далеко не у всіх людей збільшення
ваги пропорційне збільшенню росту: при однаковому рості,
наприклад, дуже часто спостерігається різна вага тіла.
Між рівнем температури тіла у людини та числом скоро-
чень міокарда в хвилину при ряді захворювань існує безпереч-
на залежність: як правило, з підвищенням температури зростає
частота скорочень міокарда. Але індивідуальні коливання
пульсу у різних людей при однаковому підвищенні температу-
ри тіла спостерігаються постійно. Це ж спостерігається і в які-
сних признаках: блондини, як правило, мають блакитні очі, а
брюнети — карі. Однак з цього правила існують винятки — зу-
стрічаються кароокі блондини та брюнети з блакитними очима.
Причиною таких „винятків” є те, що кожна біологічна ознака
представляє собою функцію багатьох змінних: на неї вплива-
ють і генетичні фактори, і фактори середовища, і т. д. Тому за-
лежність між біологічними ознаками має не функціональний, а
статистичний характер.
Кореляційною залежністю (або кореляцією) називають
такий тип співвідношень між двома явищами, коли значенню
однієї ознаки буде відповідати уже не одне єдине значення ін-
шої, а множина суміжних значень іншої ознаки, які варіюють
біля середньої величини.
За допомогою кореляційного аналізу розв’язують задачі
встановлення обґрунтованого діагнозу, терапії певного захво-
рювання. Оскільки всі системи живого організму взає-
мозв’язані, встановлення кореляції між різними показниками
стану хворого та впливу їх змін на життєдіяльність організму,
впливу на них різних зовнішніх втручань — важлива задача
лабораторних і клінічних досліджень, діагностики та терапії.
28
Рис.1.2.1. Кореляційне поле: а) додатня (пряма) кореля-
ція; б) від’ємна зворотня кореляція; в) зв’язок відсутній.
Нехай в результаті експерименту отримані випадкові зна-

чення одночасно вимірюваних величин (х) і (y). Вибірка (х)
складається із значень х1, х2, ... хn, а вибірка (y) з y1, y2, ... yn.
Якщо попарно нанести на площину точки, що відповідають (х)
і (y) в першій, другій, n-ій реалізації, то вони займуть певну
область, яка називається кореляційним полем. Якщо між (х) і
(y) є зв’язок, кореляційне поле має вигляд еліпса із згущенням
точок навколо головної осі і з малим числом цих точок на пе-
риферії (рис 1.2.1 а, б). Якщо зв’язок виражений слабо або
практично відсутній, точки розкидані (рис.1.2.1. в).
За формою кореляцію поділяють на пряму (додатню) та
зворотню (від’ємну): обидві вони можуть бути лінійними і
криволінійними. При лінійній додатній кореляції із зростанням
значення одного признака середні значення іншого признака
також зростають (наприклад, температура і частота скорочень
міокарда у хворих). При зворотній кореляції із зростанням од-
ного признака середні значення іншого неперервно спадають
(наприклад, рівень сили в руці (динамометрія) з виявленим за-
хворюванням серед обстежених груп).
Оцінюють величину зв’язку, задаючи рівняння лінії ре-
гресії. Регресією називають співвідношення числової зміни од-
нієї величини до числової зміни іншої. Якщо лінія регресії
пряма, між вимірюваними признаками існує лінійний кореля-
ційний зв’язок.
29
Якщо б розсіювання точок навколо умовного центру до-
рівнювало нулю, то цей центр мав би координати, рівні серед-
нім значенням:
n n
x i y i
x i 1
; y i 1
, (1.2.1)
n n
де хі і yі — значення варіант; n — їх кількість. При реа-

льних кореляціях між (х) і (y) мірою розсіювання є дисперсія
або середні квадратичні відхилення:
n n
 ( xi  x) 2 (y i  y) 2
x  i 1
; y  i 1
, (1.2.2)
n 1 n 1
де x і y —середні значення варіант.

Найпростішою характеристикою зв’язку між (х) і (y) є
математичне сподівання добутку відхилень х і y від умовного
центру:

Gx, y  M x  x  y  y .   (1.2.3)
Ця характеристика називається коваріацією або момен-

том зв’язку і для вибірки з n — реалізацій вираховується як
G x, y 
1 n

 xi  x  y i  y .
n  1 i 1
  (1.2.4)
Коваріація (cov) — це усереднена величина добутків

  
xi  x  yi  y відхилень кожної пари спостережень від їх се-
редніх значень.
30
Очевидно, що величина цього показника буде залежати
від того, наскільки часто в загальному ряді добуток
  
xi  x  yi  y матиме один знак — плюс або мінус. У першо-
му випадку пари варіант повинні відхилятись від своїх серед-
ніх в одному напрямку (тобто xi  x і y i  y або xi  x і
y i  y ). В іншому випадку, якщо знак мінус xi  x , то y i  y
або навпаки. При цьому перевага величин одного знаку сприяє
більшому абсолютному значенню коефіцієнта кореляції R, бо
величини з різними знаками в сумі дають меншу абсолютну
величину. Середнє значення всіх добутків показує, в якій мірі
більшим (або меншим) значенням хі відповідають більші (або
менші) значення yі. Недолік коефіцієнта кореляції — не врахо-
вує випадки, коли корелюючі ознаки вимірюються різними
одиницями. Наприклад, маса тіла може корелювати з його лі-
нійними розмірами, довжина колосків — з масою наявних в
них зерен і т. д. Цей недолік можна усунути, якщо замість від-
  
хилень xi  x  yi  y використати їх відношення до середніх
квадратичних відхилень х і y. У результаті отримується без-
розмірний показник, який називають емпіричним коефіцієнтом
кореляції R:
G x, y
R . (1.2.5)
 x  y
Він кількісно характеризує зв’язок між випадковими ве-

личинами або процесами. При додатньому зв’язку R може
приймати довільні значення від 0 до +1. При від’ємному R ви-
ражається від’ємним числом і знаходиться в межах від 0 до –1.
Чим ближче R до +1 або –1, тим тісніший прямий або зворот-
ній зв’язок. Якщо R=0 — кореляційний зв’язок відсутній. Оці-
нити величину кореляції можна згідно значень величини кое-
фіцієнта лінійної кореляції (табл. 1.2.1).
31
Значення R при наявності
Оцінка кореляції
Прямого зв’язку Зворотнього зв’язку
Мала (слабка) 00,29 0 -0,29
Середня (помірна) 0,300,69 -0,30 -0,69
Велика (сильна) 0,701,00 -0,70 -1,00
Критерієм близькості точок кореляційного поля до лінії

регресії є мінімум суми квадратів відхилень точок від цієї лінії,
заданої рівнянням лінії регресії:
y = a  x + b. (1.2.6)
Коефіцієнти „a” і „b” визначаються в статистичній теорії

випадкових величин і процесів через x, y,  x ,  y , та R :
x
a  R ; b  y ax. (1.2.7)
y
Обчисливши (1.2.7), по рівнянню (1.2.6) можна отримати

конкретний вираз прямої регресії.
При статистичних оцінках зв’язку випадкових величин
(х) і (y) по заданим вибіркам з n реалізацій математичні споді-
вання можна замінити середніми арифметичними та визначити
коефіцієнт кореляції за формулою:
1 n n
 ( xi  x )  ( y i  y )
n  1 i 1
 (x i  x )  ( yi  y)
R  i 1 .
 x  y n n
 (x
i 1
i  x ) 2   ( yi  y) 2
i 1
(1.2.8)
32
R надійно характеризує зв’язок випадкових величин (х)
та (y) лише тоді, коли розподіли реалізацій (х) та (y) описують-
ся нормальним законом розподілу Гаусса.
Оскільки в більшості випадків R визначається в сукупно-
стях, число спостережень в яких буває обмеженим, для дотри-
мання правил якісного представництва порівнюваних даних
потрібно оцінити точність та надійність коефіцієнта кореляції.
Для цього визначають середню похибку коефіцієнта кореляції
mR. При великому числі спостережень (більше 50) mR визнача-
ється за формулою:
1 R 2
mR  , (1.2.9)
n
а при малих вибірках (з числом спостережень до 30):
1 R2
mR  . (1.2.10)
n 1
Величина R вважається достовірною, якщо не менш, ніж

в три рази перевищує свою середню похибку.
Критерієм значимості R є відношення R до його стандар-
тної похибки mR
R
: t?
mR
величина якого оцінюється по таблиці Стьюдента.
1. За завданням викладача вибрати групу медико-статис-

тичних даних додатку 1.2.1.
33
Виміри 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
хі
yi
2. В таблицю 1.2.2 записати значення проміжних показ-

ників. Ці значення ввести в ЕОМ та записати отримані резуль-
тати досліджень.
3. Побудувати лінію регресії (1.2.6).
4. Написати висновок про наявність, величину, тип коре-
ляційного зв’язку та достовірність знайденого R.
1. Які зв’язки називаються функціональними?

2. Кореляційні залежності, приклади.
3. В чому суть і де застосовується кореляційний аналіз?
4. Який зміст коваріації та коефіцієнта кореляції?
5. Які бувають типи кореляційних залежностей?
6. Що таке лінія регресії і яку інформацію можна
за нею отримати?
34
Розділ 2
ОСНОВИ БІОМЕХАНІКИ І МОЛЕКУЛЯРНИХ ЯВИЩ
Багатьом процесам, що відбуваються в біосистемах, влас-

тива періодичність. Вона спостерігається у функціональній ді-
яльності серця, легенів, шлунка. Деякі процеси у живих органі-
змах можна вважати коливальними: коливання стінок судин
при поширенні пульсових хвиль, коливання тиску крові у су-
динах, об’єму повітря у легенях і т.д. Для визначення норми
або патології того чи іншого органа застосовують графічний
запис періодичних процесів, а закономірності коливальних
процесів найпростіше вивчати на прикладі механічних коли-
вань.
Закономірності акустики є основою звукових методів діа-
гностики. Методи визначення таких молекулярних параметрів
рідин, як коефіцієнт в’язкості і коефіцієнт поверхневого натягу
використовують в діагностиці ряду захворювань. Тому знання і
розуміння основних законів гідродинаміки є необхідними для
майбутніх лікарів. Оскільки параметри оточуючого середови-
ща сильно впливають на організм людини і, зокрема, на тиск,
їх потрібно вміти визначати.
35
Вимірювання параметрів періодичних процесів
Мета роботи: засвоїти метод реєстрації затухаючих ко-
ливань та визначити їх параметри.
Обладнання: кімограф, мікрокалькулятор.
Більшість процесів, що відбуваються в біосистемах, є пе-

ріодичними. Періодичним процесом описується функціональна
діяльність серця, шлунку, легенів і т. д. Деякі з них можна роз-
глядати як коливальні — наприклад, коливання тиску крові у
судинах, об’єму повітря у легенях, коливання стінок судин при
поширені пульсових хвиль, значень біопотенціалів у різних то-
чках тіла людини.
Для діагностики стану того чи іншого органу вивчають
періодичні процеси, які супроводжують його функціональну
діяльність, з подальшим його аналізом, визначенням парамет-
рів досліджуваних величин. Щоб розв’язати такі задачі, потрі-
бно знати загальні закономірності, притаманні коливальним
процесам. Закономірності, властиві коливальним процесам,
найпростіше вивчати на прикладі механічних затухаючих ко-
ливань.
Коливальний рух — це рух, який повторюється через пев-
ні проміжки часу. Розглянемо механічні коливання тіла масою
m з одним ступенем вільності (рис. 2.1.1). Оскільки коливаль-

ний процес здійснюється при наявності сил тертя ( F Т ) реаль-
 
них систем, сил пружності ( k x ) та сили тяжіння m g , механіч-
на енергія системи зменшується і коливання затухають.
Затухаючими називають коливання, які відбуваються за
законом sin або cos і амплітуда яких зменшується з часом.
36
Згідно другого закону Нью-
тона, закон руху реальної коливаль-
ної системи можна записати у ви-
гляді:
d 2x n
m
dt 2
 
i 1
Fi . (2.1.1)
В цьому рівнянні m — маса колива-

Рис. 2.1.1. Механічні ко- d 2x
ливання тіла масою m. льного тіла, 2 – прискорення, з
dt
n
яким воно рухається, F
i 1
i — сума сил, що діють на коливальну
систему — це сила пружності Fпр. = -kx, де k — коефіцієнт пруж-

dx
ності пружини, х — її зміщення; сила тертя FT  r  , де r —
dt
dx
коефіцієнт тертя; — швидкість коливальної системи.
dt
Рис 2.1.2. Затухаючі коливання.
37
Тоді (2.1.1) прийме вигляд:
d 2x dx d 2x dx
m 2
  kx  r  або 2
 2   02 x  0 , (2.1.2)
dt dt dt dt
k
де  02  — кругова частота власних коливань систе-
m
r
ми, 2 = — коефіцієнт затухання.
m
Вираз (2.1.2) називають диференціальним рівнянням зату-
хаючих коливань. Якщо 02   2 , розв’язок рівняння 2.1.2 за-
дається виразом (2.1.3),
x  A  e  t  cos(t   0 ) , (2.1.3)
де  — кругова частота затухаючих коливань ( 2  02   2 ) ;
А – початкова амплітуда — max відхилення від положення рів-
новаги; 0 — початкова фраза; A  e  t — амплітуда в момент
часу t.
Графік залежності x = f(t) зображений на рис 2.1.2. Якщо
0   2 , коливань немає і рух буде аперіодичним.
2
Крім коефіцієнта затухання, для характеристики затуха-

ючих коливань вводять логарифмічний декремент затухання
, чисельно рівний ln відношення двох амплітуд, що відрізня-
ються на період Т:
At
  ln (2.1.4)
A(t T )
e  t
або   ln   ( t T )
 ln e T    T ,
e
38
звідки

 . (2.1.5)
T
Патологія в організмі людини описується затухаючими

коливаннями, а нормальні процеси життєдіяльності організму
— автоколиваннями.
Автоколивання — це незатухаючі коливання, які існують
в будь-якій системі при відсутності змінної зовнішньої дії. А
системи, які автоматично регулюють подачу енергії від зовні-
шнього джерела, називають автоколивальними.
В багатьох випадках автоколивальні системи можна пред-
ставити слідуючою структурною блок-схемою (рис. 2.1.3). Класи-
чний приклад механічної автоколивальної системи є пружинний
годинник. Такі біологічні системи як серце, легені є автоколиваль-
ними. Характерний приклад електромагнітної автоколивальної си-
стеми — генератор електромагнітних коливань.
Опис установки
Кімограф — це найпростіший самописець — реєструю-

чий пристрій, який автоматично записує зміни вимірюваної ве-
личини з часом. Він складається з барабана, який обертається і
служить для запису коливань на закріпленому на ньому аркуші
паперу спеціальним чорнильним писчиком або олівцем.
Коливальна
Джерело система
Регулятор
енергії
Зворотній зв’язок
Рис.2.1.3. Автоколивальна система.
39
Коливальна система складається із стального кронштей-
на, стальних пружин, вантажу і з’єднаного з ним записуючого
пристрою. Прикріплюючи до пружини вантажі різної маси,
можна змінювати період коливань системи.
1. Записати затухаюче коливання з допомогою кімографа:

а) закріпіть на барабані аркуш паперу;
б) увімкніть кімограф;
в) відведіть вантаж від положення рівноваги. Ввімкніть
тумблер обертання барабана, одночасно відпустивши вантаж.
При цьому необхідно виміряти секундоміром час t початку та
кінця коливання.
2. Обробити отриманий запис коливання:
а) на кривій затухаючого коливання провести осі коорди-
нат так, щоб графік відповідав рівнянню х = А0ехр(-t)cos t;
t
б) обчислити період T  коливань;
n
в) за графіком виміряти 3-5 послідовних амплітуд, які відрі-
зняються на період , і побудувати графіки залежностей A = f(t);
г) обчисліть логарифмічний декремент затухання  ( за
рівнянням 2.1.4);
д) обчисліть коефіцієнт затухання  (рівняння 2.1.5);
е) визначте зміщення х1 по формулі 2.1.3. через час t = 2,5
Т (див. 2.1.3); значення А взяти з графіка;
ж) аналогічно знайдіть зміщення х2 через час t=2,5 Т за
графіком і порівняйте.
4. Результати всіх вимірів і обчислень занесіть в таблицю
2.1.1.
5. Написати висновок на основі одержаних результатів.
40
№ t, c n  T, c , c-1 х1, мм х2, мм
1
2
3
1. Який процес називають коливальним?

2. Назвіть основні типи коливань та дайте їм визначення.
3. Основні параметри затухаючих коливань.
4. Які коливання можуть описувати роботу
деяких внутрішніх органів людини?
5. Які процеси називають автоколивальними?
(Навести приклади).
6. Пояснити блок-схему автоколивального процесу.
41
Заняття спектральної характеристики слуху-
аудіограми — на порозі чутності
Мета роботи: засвоїти один із методів звукової діагнос-
тики — аудіометрію.
Обладнання: аудіометр.
Звук — це коливання частинок пружного середовища, які

поширюються у вигляді хвиль і сприймаються органами слуху
людини в інтервалі частот від 16 до 20000 Гц. Хвилі з частотою
<16 Гц називають інфразвуковими, з частотою 20*103<<109 Гц
— ультразвуковими, а з частотою >109 Гц — гіперзвуковими.
Інфразвук негативно діє на організм людини – інфразву-
кові коливання великої амплітуди дуже шкідливі, оскільки де-
які процеси в організмі людини відбуваються в інтервалі інф-
развукових частот. Наприклад,-ритми головного мозку мають
частотний інтервал 9–13 Гц і дія інфразвукових хвиль може
викликати шкідливі резонансні явища в мозку людини. Інфраз-
вук викликає головний біль, підвищує втомлюваність. Інфраз-
вук частотою 7 Гц негативно діє на серце.
Високоінтенсивні виробничі шуми і вібрації, що мають
складний неперіодичний характер, також є шкідливими для
людини. Шумомірами вимірюють рівень інтенсивності цих
звуків. Встановлено, що гранично дозволений рівень інтенсив-
ності низькочастотних шумів та вібрацій L = 100  Б, тоді як їх
нормальним рівнем вважається значення L = 50  Б.
Ультразвукове коливання отримують за допомогою
п’єзоелектричних перетворювачів, які працюють на явищі зво-
ротнього п’єзоелектричного ефекту.
42
На відміну від звукових хвиль, мають значно більшу енер-
гію, можливість зміни інтенсивності в широких межах, високу
напрямленість. Ультразвук сильно поглинається повітрям та ін-
шими газами, менше — рідинами і ще менше - твердими тілами.
Завдяки короткій довжині хвилі ультразвук можна сконцентрува-
ти на малій ділянці. У рідинах під впливом ультразвуку виника-
ють змінні напруження стиску та розтягу. Вони перевищують си-
ли, що втримують молекули, і тоді між частинками утворюються
мікроскопічні порожнини (кавітація). При цьому виділяється зна-
чна енергія. Щодо дії на біооб’єкти можна виділити такі основні
механізми: а) механічна дія (зумовлена кавітацією); б) хімічна дія
— радіоліз води, утворюються реакційно здатні речовини Н+,
ОН–; в) теплова дія — залежить від інтенсивності ультразвуку; г)
бактерицидна дія. В медицині ультразвукові хвилі використову-
ють в таких напрямках:
— Терапія — прогрівання при радикулітах та невритах;
для лікування дерматозів та бронхіальної астми і т.д. — в ос-
нові терапевтичного впливу лежить прискорення фізіологічних
процесів у клітинах. У терапії переважно використовують уль-
тразвук з частотою 800 кГц та інтенсивністю порядку 1 Вт/м2.
— Ультразвукова хірургія та ультразвуковий остеосин-
тез — для руйнування різного роду новоутворень та зварюван-
ня тканин і кісток за рахунок значного підвищення в них шви-
дкості процесів дифузії. У хірургії використовують ультразвук
великої інтенсивності (І>106 Вт/м2) та великої частоти — ульт-
развукова “пила“( = 2050 кГц).
— Ультразвукова діагностика — тут важливу роль відіг-
рає не інтенсивність, а мала довжина хвилі , що дає змогу
створювати гостронаправлені пучки звуку і використати відби-
вання звуку для виявлення внутрішніх дефектів. Використову-
ють “ехо-метод” для визначення руху клапанів серця та швид-
кості кровотоку (ультразвукова кардіографія), в гінекології
(ультразвукова інтроскопія), ультразвукова голографія, ультра-
звукова енцефалографія і т. д.
43
Методи ультразвукової діагностики ґрунтуються на тому,
що здатність тканин поглинати ультразвук залежить від їхньої
густини: здорова та хвора тканини мають різну густину, а тому
і різну здатність до поглинання.
— Фармацевтична промисловість — використовують
кавітаційні процеси, що виникають під дією ультразвукової
хвилі великої інтенсивності, для диспергування твердих і рід-
ких матеріалів з метою отримання лікарняних порошків та
емульсій.
Швидкість поширення звукових хвиль залежить від влас-
тивостей середовища. У повітрі швидкість звуку за нормальних
умов  = 332 м/с. При зростанні температури повітря  збіль-
шується приблизно на 0,6 м/с на кожен градус. У тканинах
людського організму швидкість поширення звуку становить
приблизно 1500 м/с.
Для лікарів вчення про звук представляє інтерес як з діа-
гностичної точки зору, так і з точки зору методів впливу на ор-
ганізм. Робота серця, легенів та інших органів супроводжуєть-
ся звуковими явищами. Прослуховування цих звуків
використовують у медицині для діагностики захворювань та
для визначення меж розташування того чи іншого органу.
Існують такі методи звукової діагностики:
Аускультація — це прослуховування і аналіз тонів та
шумів, що виникають під час функціонування внутрішніх ор-
ганів. Для прослуховування звуків використовують фонендос-
коп або стетоскоп.
Фонокардіографія — графічна реєстрація тонів і шумів
серця з діагностичною метою. Відповідний прилад — фонока-
рдіограф.
Перкусія — це аналіз перкуторних звуків, що виникають
при постукуванні молоточком по плесиметру або кінчиком зіг-
нутого пальця однієї руки по фаланзі пальця другої руки, при-
кладеної до певної ділянки тіла хворого.
44
При постукуванні резонують порожнини всередині орга-
нізму: по-різному реагують на звук молоточка або пальця
м’які, пружні, тверді та порожнисті органи. Добрий резонанс
дають порожнини тіла, заповнені повітрям, кістки та еластичні
перетинки.
Аудіометрія — метод вимірювання гостроти слуху з діа-
гностичною метою.
Існують фізичні та фізіологічні характеристики звукової
хвилі. Як фізичне явище, звук характеризується частотою, ін-
тенсивністю (силою), звуковим тиском та акустичним спект-
ром. Інтенсивність звуку — це енергія, перенесена звуковою
хвилею за одиницю часу через одиничну площу, перпендику-
лярну до напрямку поширення хвиль:
E Дж Вт
I  ; [ I]   2. (2.2.1)
S t м с м
2
Звуковий тиск — ефективне значення тиску, надлишко-

вого над атмосферним, який утворюється в місцях згущення
частинок середовища при поширенні хвилі. Інтенсивність
пов’язана зі звуковим тиском співвідношенням:
Pеф2 .
I  , (2.2.2)
2 
де  — густина середовища, — швидкість поширення

хвилі.  — називають звуковим опором (імпедансом).
Акустичний спектр — результат розкладання складного
тону на прості гармонійні коливання з визначеними частотами
та інтенсивностями. Спектр музичного тону — лінійчатий, а
шуму — суцільний. Коливання з найменшою частотою (0) у
спектрі називають основним тоном, а усі інші — обертонами з
частотами 2 0, 30 і т. д.
45
До фізіологічних характеристик звукової хвилі (або
суб’єктивних ) належать: гучність звуку, яка залежить від інте-
нсивності та частоти і характеризує рівень слухового відчуття;
висота тону — визначається частотою звукових коливань;
тембр звуку — визначається його спектральним складом. Фізі-
ологічні характеристики звуку тісно зв’язані з фізичними.
Частота  Висота тону

Інтенсивність  Гучність
Гармонічний спектр  Тембр
Для порівняльної оцінки сприйняття гучності звуку зруч-

ніше брати звуковий тиск р (Па). Для плоскої хвилі
p 2  2     I , (2.2.3)
де p — середня амплітуда звукового тиску.

Фізіологічні характеристики відчуття звуку залежать від
фізичних характеристик звукової хвилі. Висота тону залежить
від частоти. Тембр звуку залежить від його акустичного спект-
ру. Рівень гучності звуку залежить від частоти та інтенсивності.
Розглянемо залежність рівня гучності LE від інтенсивнос-
ті і частоти. Нехай  = const. Для кількісної оцінки зміни інтен-
сивності введемо логарифмічну величину Lі, рівну логарифму
безрозмірного відношення даної інтенсивності до вихідної і
названу рівнем інтенсивності
Lі = lg I/I0. (2.2.4)
I0 відповідає порогу чуття на частоті 1000 Гц (I0 = 10-12

Вт/м2). Рівень гучності характеризує відносну зміну гуч-
ності звуку.
46
Вебер і Фехнер отримали психофізичний закон, згідно
якого
I
LE  K  ln . (2.2.5)
I0
У практичних вимірах рівень інтенсивності замінює-

мо на рівень звукового тиску, натуральний логарифм на десят-
ковий, а “к“ приймемо рівним 1. Тоді маємо формулу (2.2.6), де
Р0 = 21 0 - 5 Па при  = І000 Гц і відповідає порогу чуття.
P
LE  2  lg
P0 . (2.2.6)
Рівні інтенсивності, звукового тиску і гучності є ло-

гарифмічними величинами і вимірюються в позасистемних лога-
рифмічних одиницях — белах (Б), децибелах (дБ). з добавкою
дБ РІ (рівень інтенсивності) або дБ РЗТ (рівень звукового тис-
ку), рівень гучності вимірюється в дБ РГ (рівень гучності). 1дБ
РГ називають фоном, він чисельно співпадає з 1 дБ РЗТ.
При зміні частоти від 16 до 3000 Гц рівень гучності знижу-
ється, біля 3000 Гц — мінімальний, від 3000 до 4000 Гц — дещо
підвищується, вище 4000 Гц — зростає. Залежність LE = f(,P)
відображена на графіку кривих рівнів гучності (ізофон) —
рис.2.2.1. Нижня крива відповідає 0 фон, тобто порогу чуття на
різних частотах, верхня крива — 130 фон, тобто больовому ві-
дчуттю. Користуючись сімейством ізофон, можна визначити РІ
по даному рівню звукового тиску (РЗТ) і частоті.
При погіршенні слуху крива порогу чуття підіймається
вище норми, тобто той самий РГ відповідає більшому РЗТ. Різ-
ниця між РГ на порозі чуття на даній частоті в нормі і при за-
хворюванні називається втратою слуху LЕ.
47
Рис.2.2.1. Криві рівнів гучності.
Втрата слуху оцінюється за різницею порогу чуття РЗТ

при нормі і захворюванні. Є різні методи оцінки втрати слуху,
в т.ч. аудіометричні.
Для норми РЗТ існує ГОСТ (13655-75).

Аудіограма — це графік, який показує втрату слуху (у
фонах) в залежності від частоти коливань.
Розглянемо аудіограму (рис.2.2.2). На верхньому рис.
(2.2.2) знаходимо різницю РЗТ в нормі (ГОСТ) і при захворю-
ванні на кожній частоті.
Потім у тому ж масштабі перенесемо різницю РЗІ на ни-
жній графік (2.2.2), так щоб LE = LPH – LPП.
Втрату LE відкладемо від горизонтальної лінії, яка
приймається за лінію порогу чуття отологічно нормальної лю-
дини (ГОСТ). З’єднаємо кінці відрізків ламаними лініями і
отримаємо аудіограму.
Аудіометр являє собою звуковий генератор чистих тонів
різної частоти і інтенсивності. Структурна схема аудіометра
приведена на рис. 2.2.3.
48
Рис.2.2.2. Криві порогу чуття.
Рис.2.2.3. Структурна схема аудіометра.
Основною частиною приладу є генератор електричних

коливань звукової частоти 2, напруга на який подається від ме-
режі через блок живлення 1. Перемикач частот 4 дозволяє
отримати гармонічні коливання фіксованої частоти в діапазоні
від 125 до 8000 Гц.
49
Рівень інтенсивності змінюється дискретно регулятором
3 з інтервалом 5 дБ на кожній частоті в діапазоні від 0 до 80 дБ.
В навушниках 6 відбувається перетворення електричних коли-
вань у звукові. Перемикач навушників 5 дозволяє подавати си-
гнал роздільно на правий і лівий навушник.
1. Одягніть на “пацієнта” навушники і ввімкніть аудіометр.

2. Подайте сигнал на один із навушників.
3. Встановіть частоту коливань 125 Гц і, збільшуючи інтенсив-
ність звуку від 0 дБ, зафіксуйте значення рівня інтенсивності,
при якому “пацієнт” почує звук.
4. Аналогічно визначте для всіх заданих частот ГЗ.
5. Дані вимірювань і обчислень занесіть у таблицю 2.2.1.
6. Подайте сигнал на другий навушник і повторіть дії завдань
п. 3–5.
7. Побудуйте аудіограми для правого і лівого вуха.
8. Побудуйте в напівлогарифмічному масштабі залежність
U2 = f(lg ).
9. Запишіть висновки.
U, мB п. в.
л. в.
2 2
U , мB п. в.
л. в.
, Гц
lg 
50
1. Які коливання називаються звуковими, інфразвукови-

ми, ультразвуковими? Назвіть фізичні та фізіологічні характе-
ристики звуку.
2. Властивості, дія та використання в медицині ультраз-
вукових та інфразвукових коливань.
3. Який зв’язок між фізичними та фізіологічними харак-
теристиками звукової хвилі?
4 .Основні методи звукової діагностики.
5. Що називається аудіометрією , з яких частин склада-
ється аудіометр?
6. Сформулюйте закон Вебера-Фехнера.
51
Визначення коефіцієнта в’язкості рідини за
допомогою капілярного віскозиметра
Мета роботи: ознайомитися та засвоїти один із методів
визначення коефіцієнта в’язкості.
Обладнання: капілярний віскозиметр Оствальда, розчини
спирту різної концентрації, секундомір, резинова груша, дис-
тильована вода, термометр.
Рух рідких середовищ (крові, лімфи, інтеранціальних та

клітинних рідин) у біологічних системах відіграє важливу
роль, забезпечуючи умови нормальної життєдіяльності різних
фізіологічних систем. Однією з найважливіших властивостей
рідини є в’язкість, яка виникає при течії реальних рідин.
В’язкість характеризується силами тертя між шарами рідини,
що переміщуються паралельно один до одного з різними за
модулем швидкостями. З боку шару, що рухається швидше, на
шар, який рухається повільніше, діє прискорююча сила. На-
впаки, шар, що рухається повільно, гальмує шари, які рухають-
ся швидше.
Ньютон встановив, що сила тертя між шарами рідини, які
рухаються з різними швидкостями, залежить від площі дотику
шарів S та зміни швидкості при переході від одного шару до
dV
іншого — градієнта швидкості :
dx
dV
Fm    S . (2.3.1)
dx
52
Це рівняння Ньютона, з якого видно фізичний зміст кое-
фіцієнта в’язкості :
Fт
 . (2.3.2)
dV
S
dx
H дин
В системі СІ [ ]  1
= Пас; в СГС [ ]  2 1 =
c м 2
cм  с
Пуаз (П): 1 Пас = 10 П. Відношення коефіцієнта динамічної
в’язкості () до густини рідини () називається кінематичною
в’язкістю ():

 , [] = м2/с. (2.3.3)

В медицині користуються безрозмірним коефіцієнтом

в’язкості, який називають відносною в’язкістю (відн.), яка до-
рівнює відношенню  даної рідини до  дистильованої води
при одній і тій самій температурі:

 відн.  . (2.3.4)
 води
На значення  рідин впливає і температура, і тиск, і, в де-

яких рідинах, градієнт швидкості. З ростом температури (Т)
в’язкість рідин зменшується за законом
 = А  еr/T, (2.3.5)
де А — стала величина, r — радіус труби, по якій проті-

кає рідина. В’язкість рідин зростає з ростом тиску. Вийняток
— вода при кімнатній температурі, в якої  спочатку спадає з
ростом тиску, а потім зростає як у звичайних рідин.
53
Ньютонівськими називають рідини, в яких коефіцієнт
в’язкості рідини залежить від природи рідини та температури
(наприклад, вода, різні розчини, низькомолекулярні органічні
сполуки, розплавлені метали). Такі рідини описують форму-
лою Ньютона і називають нормальними (або ньютонівськими).
Неньютонівські (або аномальні) — це рідини, в яких 
залежить від природи рідини, температури та режиму течії —
тиску і градієнта швидкості (наприклад, високомолекулярні
полімери, суспензії, емульсії, кров і т. д.). Кров за своїми влас-
тивостями нагадує суспензію деформованих частинок. Це —
органічна складна система — вона є суспензією формених
елементів (еритроцитів, лейкоцитів, тромбоцитів) у водному
колоїдному розчині — плазмі, яка на 6–9% складається з біл-
ків. В’язкість крові сильно залежить від її складу, що визнача-
ється показником гематокриту Не:
Vф.ел .
He  , (2.3.6)
Vпл.
де Vф.ел. — об’єм формених елементів, Vпл. — об’єм плаз-

ми крові.
Оскільки Vф.ел. в основному припадає на еритроцити, то
Не характеризує вміст еритроцитів у крові. Залежність відн. =
f(He) показує, що в’язкість крові змінюється в широкому діапа-
зоні відносно норми. Вона зростає при поліцитемії і зменшу-
ється при анемії. Збільшується відн. при зростанні фізичного
навантаження та деяких інфекційних захворюваннях. Однак
при тифі та туберкульозі — зменшується. Фізіологічно виправ-
даним є зменшення в’язкості крові при її переході з венозного
русла в артеріальне.
На рис.2.3.1 наведена залежність  крові від градієнта
dV
швидкості .
dx
54
Рис. 2.3.1. Залежність коефіцієнта в’язкості крові від гра-
дієнта швидкості.
Як видно з рисунку 2.3.1, при великих градієнтах швид-

кості (наприклад, в артеріальних судинах) в’язкість крові (кри-
ва 2) наближається до в’язкості ньютонівської рідини (крива
dV
1), а при малих в’язкість крові різко зростає.
dx
Виміри  мають не тільки діагностичне значення — це
зручний метод спостереження за розщепленням ДНК нуклеа-
зами: дійсно, по мірі розщеплення ДНК її молекулярна маса
зменшується і, отже, зменшується  . Ці виміри і виміри пог-
линання на довжині хвилі 260 нм взаємно доповнюються і до-
зволяють слідкувати за плавленням (або денатурацією) ДНК.
Загалом рух крові у судинній системі вивчається в розділі
біомеханіки-гемодинаміці. Рух крові у судинах, зміну тиску
протягом судинного русла, а також енергію рухомої крові з по-
вним наближенням можна описувати такими основними рів-
няннями гідродинаміки:
1) Рівнянням неперервності струмини:
SV = const, (2.3.7)
55
тобто при стаціонарній течії ідеальної рідини добуток
швидкості течії V на площу поперечного перерізу трубки S є
величина стала для будь-яких перерізів. На цьому ґрунтується
робота шприців для ін’єкцій.
2) Рівнянням Бернуллі:
V 2
   gh  p  const , (2.3.8)
2
тобто при установленому русі ідеальної нестисливої рі-

V 2
дини сума динамічного ( ), гідростатичного (gh) і статич-
2
ного (р) тисків є величиною сталою для будь-якого перерізу
потоку.
Принцип Бернуллі справедливий і для реальної рідини:
під час руху крові в судинах за рахунок сил внутрішнього тер-
тя виникає опір. Щоб подолати цей опір, витрачається енергія,
яка частково іде на створення статичного тиску у рідині. Ста-
тичний тиск спадає пропорційно до опору судин, зменшується
і потенціальна енергія, частково перетворюючись у кінетичну,
і компенсує втрати енергії на тертя.
3) Формулою Ньютона (2.3.1) для визначення сили тертя
між рухомими шарами рідини.
4) Формулою Стокса, яка показує залежність сили опору
(Fт) при русі у в’язкій рідині від швидкості руху та розмірів ті-
ла сферичної форми:
Fm  6  r  V  , (2.3.9)
де r — радіус тіла сферичної форми, V — його швидкість

руху,  — коефіцієнт в’язкості рідини, в якій тіло рухається.
5) Формулою Пуазейля, яка визначає середню швидкість
V руху ньютонівської рідини в циліндричній посудині
56
( p1  p 2 ) R 2 R 2 dP
V    , (2.3.10)
l 8  8 dl
dP
де R – радіус судини, — градієнт тиску.
dl
6) Формулою Гашена–Пуазейля, яка визначає кількість
рідини Q, що протікає через переріз судини за час t:
R 4 dP
Q  V  S  t  V  4R  t 
2
 t (2.3.11)
8 dl
7) Числом Рейнольдса — рівне відношенню кінетичної

енергії рідини до витрати її, обумовленої роботою сил в’язкого
тертя на характерній довжині:
 V  Д
Re  , (2.3.12)

де Д — діаметр посудини (або її характерний розмір).

При малих числах Re течія в’язких рідин є ламінарною, при ве-
ликих перетворюється в турбулентну. Для рідини, що тече по
певній судині, можна визначити значення швидкості Vкр., при
якій рух із ламінарного перетворюється у турбулентний.
При цьому
  Vкр. Д
Re кр.  . (2.3.13)

Сукупність методів вимірювання  називають віскозиме-

трією, а відповідні прилади — віскозиметрами. Основними
методами віскозиметрії є:
1) Метод капілярного віскозиметра Оствальда, оснований
на законі Гагена-Пуазейля.
57
Рис 2.3.2. Падіння кульки у в’язкому середовищі.
Якщо взяти дві рідини (наприклад, воду і спирт) і виміря-

ти час витікання однакових об’ємів цих рідин через один і той
же капіляр (одинакові R і l), то, згідно формули (2.3.11), буде-
мо мати:
  P0  R  4
V0   t0 , (2.3.14)
8 0  l
де V0 — об’єм води, яка витекла за час t0; 0 — в’язкість

води при даній температурі.
Аналогічно для досліджуваної рідини:
  P1  R 4
V1   t1 , (2.3.15)
81  l
де V1 — об’єм спирту, який витікає за час t1; 1 —

в’язкість спирту. Поділивши (2.3.15) на (2.3.14) і перетворивши
отримане співвідношення відносно 1, будемо мати:
58
t1 P1
1   0   . (2.3.16)
t 0 P0
Якщо рідини витікають під дією сили тяжіння, то
P1 1
 , (2.3.17)
P0  0
де 1 і 0 — густини спирту та води і співвідношення

(2.3.16) можна записати у вигляді:
1 t1
1   0   . (2.3.18)
0 t0
Співвідношення (2.3.18) — це і є робоча формула даного

методу.
2) Метод Стокса — оснований на формулі Стокса. При
падінні кульки у в’язкому середовищі на неї діють три сили
(рис. 2.3.2):
4
а) сила тяжіння — Fm = mg = r 3   g, де r — радіус ку-
3
льки,  — її густина;
4
б) архімедова сила — FA = p  g  V = r 3 p  g, де V —
3
об’єм витісненої кулькою рідини, p — густина рідини.
б) Fm — сила тертя, що визначається за формулою Сток-
са. Сила опору при русі кульки буде зменшуватись до тих пір,
доки рух стане рівномірним. Тобто
  
m  g  Fa  Fm  0 (2.3.19)
або
59
4 4
  r 3   g    r 3  p  g  6  r  V  , (2.3.20)
3 3
де V — швидкість кульки під час рівномірного руху.

З наведеного рівняння:
2 r  g (   p )
2
 . (2.3.21)
9 V
За методом Стокса-Панченкова визначають швидкість

осідання еритроцитів (ШОЕ), яка є діагностичним показником.
ШОЕ вказує на наявність запальних процесів в організмі лю-
дини. Для жінок ШОЕ у нормі становить 7–12 мм/год, у чоло-
віків 3–9 мм/год. Метод Стокса використовують у гігієні, ви-
значаючи швидкість осідання пороху, диму та інших відходів.
3) Метод віскозиметра Гесса — використовують в клініці
для визначення відносного коефіцієнта в’язкості крові. Його
схема представлена на рис 2.3.3
Два одинакові капіляри А1В1 та А2В2 з’єднані з двома тру-
бками 1 і 2. Втягуючи повітря через патрубок 4, по черзі, за-
вдяки трійнику з краном 4, заповнюють капіляр А1В1 і трубку 1
до поділки 0 дистильованою водою, а капіляр А2В2 і трубку В2
— досліджуваною кров’ю.
Рис.2.3.3.Схема капілярного віскозиметра Гесса.
60
Таким же методом одночасно переміщують обидві рідини
за один і той же час, поки кров не досягне цифри 1, а вода —
іншої відмітки в своїй трубці. Оскільки умови протікання води
і крові одинакові, то переміщення рідин обернено пропорційне
їх в’язкості.
4) Метод ротаційного віскозиметра — визначають
в’язкість різних масел, розплавлених силікатів і металів, висо-
ков’язких клеїв і лаків, глиняних розчинів.
1. Промити віскозиметр (рис.2.3.4) дистильованою водою.

2. Прилад закріпити у вертикальному положенні на штативі.
3. Наповнити віскозиметр дистильованою водою (12–15 см3).
4. Воду у віскозиметрі з допомогою резинової груші Г
перетягнути в резервуар С (необхідно слідкувати, щоб в капі-
лярі не утворювалися бульбашки повітря).
5. Виміряти секундомі-
ром час t0, протягом якого во-
да з резервуару С опуститься
від мітки Д до мітки Е.
6. Виміри (пункти 4 і 5)
повторити 3 рази.
7. Промити, а потім на-
повнити віскозиметр дослі-
джуваним розчином спирту
(12-15 см3).
8. Виміряти час t1 (як у
пункті 5) для досліджуваної
Рис.2.3.4. Схема капілярного рідини 3 рази.
віскозиметра Оствальда.
61
9. Визначити коефіцієнт в’язкості за формулою (2.3.18),
взявши значення 0, 1 і 0 з таблиць.
10. Аналогічно визначити коефіцієнти в’язкості розчинів
спирту різної концентрації та побудувати графік залежності =
f(С%).
  
11. Знайти середнє значення в’язкості ( 1 , 2 , 3 ), серед-
  
ню абсолютну ( 1 ,  2 , 3 ) та середню відносну похибку
( 1 ,  2 , 3 ).
12. Результати вимірів і обчислень записати в таблицю.
13. Кінцевий результат для певної температури і однієї
концентрації записати формулою
 
1  1  1 ;    100% .

14. Записати висновки.
№ C 0  0 t0 t 1 1 2  2 3 3 
% г/ г/ Спуаз с с Спуаз Спуаз Спуаз Спуаз Спуаз Спуаз %

см3 см3
1
2
3
Ср -
62
1. Коли виникають сили внутрішнього тертя?

2. Записати і пояснити рівняння Ньютона для течії в’язкої рі-
дини.
3. Які рідини є ньютонівськими і неньютонівськими?
4. Що розуміють під гематокрітом і від чого він залежить?
5. Назвати та пояснити основні закони гемодинаміки.
6. Основні методи віскозиметрії.
7. Проаналізувати метод капілярного віскозиметра.
63
Визначення коефіцієнта поверхневого натягу рідини
методом відриву краплини
Мета роботи: засвоїти метод відриву краплини для ви-
значення коефіцієнта поверхневого натягу.
Обладнання: сталагмометр, розчини спирту різної конце-
нтрації, дистильована вода, резинова груша, термометр, хіміч-
ний стакан.
Поверхневий натяг відіграє важливу роль у природі та ме-

дицині. Для життєдіяльності живих істот велике значення мають
властивості поверхневого шару рідини, який знаходиться в спе-
цифічному стані натягу. Якщо в судину попадають бульбашки
повітря, поверхневий шар рідини є причиною закупорки судин.
Значення коефіцієнта поверхневого натягу біологічних
рідин може служити діагностичним показником. Так, напри-
клад, при захворюванні на жовтяницю поверхневий натяг сечі
різко зменшується внаслідок наявності у ній жовчних кислот.
При діабеті та деяких інших захворюваннях підвищується
вміст ліпази у крові, а від її концентрації залежить коефіцієнт
поверхневого натягу. На поверхнях розділу рідини та її наси-
ченої пари, двох незмішуваних рідин, рідини і твердого тіла
виникає сила, зумовлена різною міжмолекулярною взаємодією
на межі цих середовищ. Кожна молекула всередині рідини рів-
номірно оточена сусідніми молекулами і взаємодіє з ними. Але
рівнодійна цих сил рівна нулю. На молекулу, яка знаходиться
поблизу межі двох середовищ, діє сила, не скомпенсована ін-
шими молекулами рідини. Виникає напружений стан поверх-
невого шару рідини, який називають поверхневим натягом (він
обумовлений силами взаємодії між молекулами цього шару).
64
Векторна сума сил притягання, які діють на контур, що
обмежує поверхню рідини, називається силою поверхневого
натягу F. Вона пропорційна числу молекул, прилягаючих до
контуру, яке, в свою чергу, пропорційне його довжині l:
F =   l, (2.4.1)
де  — коефіцієнт пропорційності, який називається кое-

фіцієнтом поверхневого натягу:
F
 , (2.4.2)
l
тобто, коефіцієнт поверхневого натягу рідини чисельно

дорівнює силі поверхневого натягу, прикладеній до одиниці
довжини контуру, що обмежує поверхню рідини.
В СІ розмірність:
Н Дн
[ ]  , в СГС [ ]  .
м см
Поверхневий натяг може бути визначений і енергетично:

для переміщення молекул з об’єму в поверхневий шар необ-
хідно виконати роботу. І тоді поверхневий натяг визначається
роботою, витраченою на створення деякої поверхні рідини при
сталій температурі, до площі цієї поверхні:
A
 . (2.4.3)
S
Дж Ерг
В системі СІ розмірність [ ]  , в СГС [ ]  2 .
м 2
см
65
Зміна температури сильно впливає на значення коефіціє-
нта поверхневого натягу. Поблизу критичної температури зна-
чення  спадає лінійно із зростанням температури. На значення
 дуже впливають і домішки, що знаходяться в рідині. Речови-
на, що зменшує  рідини, називається поверхнево-активною.
Для води поверхнево-активними є спирт, ефір, нафта, ми-
ло і т. д. Це явище пояснюється молекулярною теорією будови
речовини: сили притягання між молекулами рідини більші від
сил притягання між молекулами рідини і поверхнево-
активними домішками. Тому молекули поверхневого шару рі-
дини притягаються усередину рідини сильніше, ніж молекули
домішок — причому молекули поверхнево-активної речовини
витісняються на її поверхню. Деякі речовини збільшують  рі-
дини. Стосовно води прикладами такого роду домішок є цукор
і сіль.
Очевидно, що молекули таких домішок будуть втягнуті
усередину рідини і в поверхневому шарі залишаться переважно
молекули рідини. Для визначення коефіцієнта поверхневого
натягу існують такі методи:
1. Метод підрахунку краплин — найбільш часто викорис-
товується в медицині. При повільному витіканні рідини з вузь-
кої вертикальної трубки на її нижньому кінці утворюються
краплини. Краплина відривається в той момент, коли її вага (Р)
стає рівною силі поверхневого натягу (Fн): Р = Fн. Згідно ви-
значення, сила поверхневого натягу F =   l.
Довжина контуру l, вздовж якого діють сили поверхнево-
го натягу, для краплини рівна:
l  2  r ,
де r — радіус шийки капіляра. Тоді рівняння (2.4.4) мож-

на записати у вигляді:
P  2  r   . (2.4.4)
66
 V
Вага однієї краплини: P  , де  — густина рідини, n
n
— число краплин в даному об’ємі V. Підставивши значення Р в
(2.4.4), одержимо:
 V
 2  r   ,
n
звідки
 V
 . (2.4.5)
2  r  n
Цією формулою зручно користуватися для визначення ві-

дносного коефіцієнта поверхневого натягу.
Якщо маємо дві різні рідини і підра-
хуємо кількість краплин n0 та n1, утворених
при витіканні однакових об’ємів цих рідин
через один і той же капіляр (однакове r), то,
згідно формули (2.4.5), для першої і другої
рідини одержимо:
0 V 1  V
a0  ; a1  .
2  r  n0 2  r  n1
Рис 2.4.1. Ста-
лагмометр. Поділивши перше рівняння на друге, одер-
жимо:
 0  0 n1
  . (2.4.6)
 1 1 n 0
Звідси коефіцієнт поверхневого натягу досліджуваної рі-

дини буде рівний:
67
1  n0
1  0 . (2.4.7)
 0  n1
Це і є робоча формула даного методу. А відповідний при-

лад називається сталагмометром (рис. 2.4.1).
2. Метод капілярних трубок — рідина, стикаючись з тве-
рдим тілом, або його змочує, або не змочує. Якщо скляну труб-
ку з малим (капілярним) отвором опустити в посудину з ріди-
ною, поверхня рідини приймає в капілярі ввігнуту (при
змочуванні — рис. 2.4.2, а) або опуклу (при незмочуванні —
рис. 2.4.2, б) форму. За рахунок викривлення поверхні рідини
виникає додатковий тиск Р. Цей тиск визначається за форму-
лою Лапласа:
2
P  , (2.4.8)
R
де R — радіус кривизни поверхні рідини,  - її коефіцієнт

поверхневого натягу. Рівень рідини в капілярі підіймається при
змочуванні або опускається при незмочуванні на висоту h над
рівнем у посудині. Підняття або опускання рідини в капілярі
відбувається до такої висоти h, на якій гідростатичний тиск рі-
дини gh зрівноважує додатковий тиск Р, тобто:
2
  g h . (2.4.9)
R
При повному змочуванні радіус кривизни поверхні рідини в

капілярі R дорівнює радіусу капіляра r : R = r. Знаючи густину
рідини, висоту її підняття в капілярі і радіус r капіляра, можна
обчислити коефіцієнт поверхневого натягу за формулою:
r
   g h. (2.4.10)
2
68
а б
Рис 2.4.2. Підняття (а) та опускання (б) води в капілярі.
3. Метод відриву кільця — оснований на вимірюванні си-

ли Fn, необхідної для відриву тонкого кільця, яке своїм торцем
торкається поверхні рідини і утримується силою поверхневого
натягу, що діє по зовнішньому та внутрішньому обводам кіль-
ця: l =   Д1 +   Д2,де Д1 — внутрішній, а Д2 — зовнішній ді-
аметр кільця. Тоді Fn =   (Д1 + Д2), звідки коефіцієнт повер-
хневого натягу
Fn
 . (2.4.11)
  ( Д1  Д 2 )
Рис.2.4.3. Схема методу Ребіндера.

69
Силу Fn визначають з допомогою торзійних терез.
4. Метод Ребіндера (або максимального тиску бульбашки).
При цьому в посудину з досліджуваною рідиною опускають на не-
велику глибину капілярну трубку Т радіусом r, з’єднану з резино-
вою грушею Г і чутливим водяним манометром М (рис. 2.4.3).
Обережно нагнітаючи грушею в трубку повітря, добива-
ються утворення на її кінці бульбашки П. В момент відриву
бульбашки по манометру фіксують Р, який зрівноважує дода-
тковий тиск під криволінійною поверхнею бульбашки. Цей
2
тиск Р  (радіус бульбашки прирівнюється до радіуса r
r
r  P
трубки). Звідси   . Цим методом можна також визна-
2
чити коефіцієнт поверхневого натягу, який виникає на межі ро-
зділу двох незмішуваних рідин.
1. Наповнити резервуар М (рис.2.4.1) дистильованою водою до

верхньої мітки А.
2. Знявши резинову грушу, почати відраховувати краплини до
тих пір, поки вода не опуститься до мітки Б. Це буде n0.
3. Проробити те ж саме з досліджуваними рідинами – розчи-
нами спирту різної концентрації – підрахувати n1, n2, n3.
4. За формулою (2.4.7) обчислити коефіцієнти поверхневого
натягу 1, 2, 3 досліджуваних рідин (значення 0, 1, 2, 3 і
0 взяти з таблиць).
5. Результати вимірів і обчислень записати в таблицю 2.4.1.
6. Розрахувати середню абсолютну похибку у визначенні 1
досліджуваної рідини  1 . Відповідь записати у вигляді
 д1  1  1 .
70
№ C 0  0 n0 n 1, 2, 3, 1, 1,
% г/см3 г/см3 дн/см штук штук дн/см дн/см дн/см дн/см %
Ср
1
7. Розрахувати відносну похибку 1  100%.
1
8. Побудувати залежність  = f(C%) та записати висновки.
1. Як виникає поверхневий натяг?

2. Фізичний зміст коефіцієнта поверхневого натягу
та його одиниці виміру.
3. Від чого залежить коефіцієнт поверхневого натягу?
4. Методи визначення коефіцієнта поверхневого натягу.
5. Навести приклади значення коефіцієнта поверхневого
натягу в біології та медицині.
6. Роль коефіцієнта поверхневого натягу при діагностиці
захворювань.
71
Визначення параметрів оточуючого середовища
Мета роботи: визначити параметри повітря та вивчити
прилади для їх вимірювання.
Обладнання: психрометр Августа або Асмана, барометр,
склянка з дистильованою водою, піпетка, психрометричні таблиці.
Такі параметри оточуючого середовища, як вологість, те-

мпература, тиск мають велике значення для життєдіяльності
організму — від них залежить швидкість випаровування воло-
ги з його поверхні. Швидкість випаровування води (поту) з по-
верхні шкіри, наприклад, залежить від відносної вологості по-
вітря. Випаровування води з поверхні альвеол в легенях
залежить від абсолютної вологості повітря, так як з легенів ви-
дихається повітря, майже повністю насичене паром при темпе-
ратурі 30С. Кількість пари, якою повітря насичується в леге-
нях, очевидно, залежить від абсолютної вологості повітря, яке
вдихається. Нормальним для життя людини вважається атмос-
ферне повітря з відносною вологістю від 40 до 60%.
Вивченню впливу метеорологічних і кліматичних факторів на
людський організм відводиться велике місце у практичній ме-
дицині. Вологість повітря характеризується такими величина-
ми:
1. Парціальний тиск водяного пару в повітрі — РП.
При випаровуванні вологи температура поверхневого шару
завжди менша від температури повітря. Це пояснюється тим, що
випаровування пов'язано із втратами тепла, які компенсуються при-
током тепла з оточуючого середовища. Чим більша різниця між те-
мпературою повітря і температурою поверхні випаровуваної рідини,
тим більший приток тепла з оточуючого середовища.
72
Температура поверхневого шару, при якій приток тепла з
оточуючого середовища дорівнює втратам тепла при випаро-
вуванні, називається температурою межі охолодження або те-
мпературою мокрого термометра. Позначимо її tm. Очевидно,
різниця t – tm пропорційна швидкості випаровування.
З іншого боку, швидкість випаровування прямо пропор-
ційна різниці між пружністю насиченої пари при температурі
поверхні випаровування P' Н і парціальним тиском (пружніс-
тю) водяної пари в оточуючому просторі — РП і обернено про-
порційна величині атмосферного тиску В, тобто:
1 P ' Н  PП
t  tm   , (2.5.1)
K В
де 1/К — коефіцієнт пропорційності. Якщо P' Н , РП і В

виміряні в мм. рт. ст., то в умовах експерименту для психроме-
тра Асмана К = 0,310-3 град-1, для психрометра Августа К =
1,2810-3 град-1. Знаючи t, tm, В, P' Н , можна визначити парціа-
льний тиск (пружність) водяної пари — РП за формулою:
РП = P' Н – К  (t – tm)  В. (2.5.2)
2. Абсолютна вологість — П.

Абсолютна вологість — маса водяної пари в 1 м3 повітря,
виражена в грамах. Абсолютна вологість визначається з рів-
няння Клапейрона:
PП
П  103  (г/м3), (2.5.3)
RП  Т
де РП — парціальний тиск (пружність) водяної пари в

кГ/м2; Т — абсолютна температура вологого термометра; RП —
47,06кГм/кгград — газова стала для водяної пари.
73
При малих значеннях П числове значення абсолютної во-
логості мало відрізняється від величини пружності (парціально-
го тиску) водяної пари РП, тому абсолютну вологість прийнято
називати пружністю водяної пари і виражати в мм. рт. ст.
3. Відносна вологість — р.
Відносна вологість характеризує ступінь насичення пові-
тря водяними парами:
PП
p   100% , (2.5.4)
PH
де РН — пружність насиченої водяної пари при темпера-

турі повітря t (знаходиться з таблиць).
4. Точка роси — tр .
Точкою роси називається температура, при якій вологе
повітря стає насиченим. Знаючи РП, точку роси можна визна-
чити за таблицею пружності насиченої водяної пари.
5. Питома вага вологого повітря — .
Питома вага визначається як сума П + і, де і — вага су-
хого повітря, що припадає на 1 м3 вологого повітря:
B  PП
i  . (2.5.5)
RB  T
Тут В — РП — парціальний тиск (пружність) сухого пові-

тря в кГ/м3; Т — абсолютна температура сухого термометра, RВ
= 29,27 кГм/кгград — газова стала для сухого повітря:
 = П + і. (2.5.6)
6. Вологовміст — X.
74
Кількість (г) водяних парів в 1 кг сухого повітря називаєтеся
вологовмістом:
Х = П/і (г/кг). (2.5.7)
1. При вимірюванні стаціонарним психрометром (псих-

рометр Августа): а)змочити батистову матерію термометра ди-
стильованою водою — одним кінцем матерії обгорнути кульку
термометра, а другий — опустити в воду; б) обмахуючи псих-
рометр аркушем паперу (4–5 хв.), створити рух повітря навко-
ло вологого термометра; в) записати температуру вологого
термометра tm; г) записати температуру сухого термометра t.
2. При вимірюванні аспіраційним психрометром (псих-
рометром Асмана): а) ввести піпетку з водою в трубку, де зна-
ходиться термометр, і змочити батист, яким обгорнутий резер-
вуар термометра; б) завести пружину вентилятора (обережно,
щоб не зірвати її); в) записати температуру сухого термометра t
і вологого tm на 4-ій хвилині після пуску вентилятора.
3. За барометром записати атмосферний тиск В.
4. За таблицями визначити: а) пружність насиченої водяної
при температурі вологого термометра P' Н ; б) пружність насиче-
ної водяної пари при температурі сухого термометра РН;
5 .Вирахувати парціальний тиск РП водяної пари за фор-
мулою (2.5.2).
6. Знаючи значення РП, вирахувати відносні параметри
вологого повітря. В формулах (2.5.3) і (2.5.5) РП і В потрібно
виражати в кГ/м2.
7. За допомогою психрометричної таблиці визначити від-
носну вологість Т і порівняти її з вирахуваною Р.
8. Результати вимірювань і розрахунків записати в таблицю,
зробити висновки.
75
B PH P' Н РП 
t tm мм мм мм tp П Р 1 
№ мм г/
С С рт. рт. рт. рт. С кг/м3 % кг/м3 кг/м3
ст. ст. ст. кг
ст.
1
2
3
ср.
1. Яке значення має вологість для організму людини?

2. Які види вологості існують?
3. Чому вологий термометр психрометра показує меншу
температуру, ніж сухий?
4. Яка пара називається насиченою?
5. Що називається точкою роси?
6. Що розуміють під парціальним тиском водяної пари в
повітрі?
76
2.6. Лабораторна робота №6
Визначення тиску крові людини
Мета роботи: вивчити фізичні основи методів вимірю-
вання тиску крові. Навчитися вимірювати систолічний і діас-
толічний тиск крові методом Короткова.
Обладнання: сфігмоманометр мембранний (тонометр),
стетофонендоскоп, барометр.
Значення кров'яного тиску — це діагностичний показник

життєдіяльності організму. Його періодична зміна обумовлена
роботою серця, дією сил пружності стінок аорти. Розрізняють
максимальний (систолічний) тиск — це тиск крові на стінки арте-
рії під час систоли (скорочення) шлуночків серця, і мінімальний
(діастолічний) тиск — те ж саме під час діастоли (розслаблення)
шлуночків. Різницю між ними називають пульсовим тиском. Як-
що знайти середнє значення всіх миттєвих значень кров'яного ти-
ску за час серцевого циклу, дістанемо ще один важливий показ-
ник гемодинаміки — середній тиск. Він характеризує затрати
енергії на підтримання реальних значень кров'яного тиску протя-
гом кардіоциклу.
Виміряти тиск в кровоносній судині можна прямим (або ін-
вазивним) методом — шляхом введення в судину порожнистої
голки, з'єднаної резиновою трубкою з манометром. Такий метод
використовують лише в експериментах на тваринах. В хірургіч-
ній практиці вимірювання тиску в порожнинах серця виконують
методом катетеризації, тобто введенням через одну із великих су-
дин тонкого поліетиленового зонда, на кінці якого знаходиться
мініатюрний манометр.
77
У клініці для визначення тиску крові використовують не-
прямий метод (неінвазивний), відомий під назвою методу Ко-
роткова. Початковий тиск, необхідний для руху крові по су-
динній системі, створюється роботою серця. Серце являє
собою ритмічно працюючий насос, у якого робоча фаза (ско-
рочення м’яза — систола) чергується з холостою фазою (розс-
лаблення м’яза — діастола). При кожному скороченні лівого
шлуночка серця в аорту, заповнену кров'ю, під відповідним ти-
ском виштовхується ударний об'єм крові, ≈ 60–70 мл.
Після цього клапани аорти закриваються. Додатковий
об’єм крові, який надійшов в аорту, підвищує в ній тиск і ви-
кликає розтяг стінок судин, збільшуючи їх об’єм. Цей тиск в
аорті називається систолічним. Хвиля підвищеного тиску крові
швидко розповсюджується вздовж артеріальної частини су-
динної системи і викликає коливання її стінок. Ця хвиля тиску
називається пульсовою хвилею, її швидкість залежить від пруж-
ності та густини стінок судин і дорівнює 6–8 м/с.
Під час діастоли стінки аорти поступово скорочуються до
вихідного положення і при цьому виштовхується додатковий
об'єм крові в навколишні артерії. Стінки цих судин проштов-
хують кров у наступні ланки судинної системи. В результаті
потік крові набуває неперервного характеру зі швидкістю в ве-
ликих судинах порядку 0,3–0,5 м/с.
Рис 2.6.1. Зміна швидкості та тиску крові

на різних ділянках судинної системи.
78
Кількість крові, яка протікає через поперечний переріз
судини за одиницю часу, називається об’ємною швидкістю
кровотоку. Вона залежить від різниці тисків на початку і в кін-
ці ділянки судинної системи та загального опору потоку крові.
Об’ємну швидкість визначають за формулою Пузазейля, хоча
опір потоку крові в судинній системі більший, ніж врахований
у формулі, внаслідок втрат енергії під час деформації її еласти-
чних стінок, а також турбулентної течії в місцях розгалуження.
Зміна швидкості та тиску крові на різних ділянках судин-
ної системи показана на рис.2.6.1.
В артеріолах і капілярах кров'яний тиск сильно падає, що
зумовлено великим опором R внаслідок тертя в артеріолах і
капілярах. У венозних судинах з площею поперечного перері-
зу, приблизно в два рази більшою від площі перерізу артерій,
швидкість течії крові невелика і спад тиску незначний. У ши-
роких венах тиск біля серця стає на декілька мм рт.ст. нижчим
від атмосферного, при цьому кров рухається за рахунок прис-
моктувальної дії грудної клітки під час вдиху.
Рух крові по судинам та розподіл її між різними ділянка-
ми судинної системи залежить не тільки від роботи серця, але і
від перерізу судин, їх еластичності, кількості циркулюючої
крові, її реологічних властивостей, тонусу судин і регулюється
центральною нервовою системою.
В нормі судинна система замкнена і не сполучена з атмо-
сферою. Судини розміщені в різних напрямках, причому арте-
ріальні і венозні судини, якими кров рухається в протилежних
напрямках, в основному паралельні. Вважають, що в артеріа-
льних і венозних судинах, сполучених капілярами, гідростати-
чний тиск крові взаємно зрівноважується.
Якщо стінки судин пошкоджуються, то може бути сполу-
чення судини з атмосферою і тоді проявляється дія гідростати-
чного тиску крові. Відомо, наприклад, що для послаблення
кровотечі з пораненої судини кінцівки їй потрібно надати під-
вищене положення.
79
Течія крові в судинній системі в нормальних умовах ламіна-
рна. Вона може переходити в турбулентну при порушенні цих
умов, наприклад, при різкому звуженні просвіту судини, при непо-
вному відкритті або закритті серцевих або аортальних клапанів.
При цьому виникають звуки, які називають серцевими шумами.
Прослуховування звуків, які супроводжують турбулентну
течію при проходженні крові по штучно стисненій артерії, ви-
користовується при вимірюванні артеріального тиску методом
Короткова: ми прослуховуємо звукові явища плечової артерії,
коли вона стиснута манжеткою, в яку накачане повітря. Тиск
повітря через м’які тканини плеча передається на стінки пле-
чової артерії. Вони повністю стискуються і не пропускають
кров, якщо тиск повітря в манжетці перевищує тиск крові в
плечовій артерії. При стискуванні плечової артерії її стінки де-
формуються і приходять в напружений стан.
При випусканні за допомогою крана з манжетки повітря
стискування стінок плечової артерії зменшується настільки, що
під час систоли (скорочення) лівого шлуночка невеликий об'єм
крові зможе пройти, розштовхнувши стиснені і напружені стінки
артерії, примушуючи їх короткий час коливатися з звуковою час-
тотою подібно до того, як це відбувається з натягнутою струною,
якщо її торкнутися. Це відбувається тоді, коли тиск повітря в ма-
нжетці на артерію дорівнює тиску крові в артерії. Коливання сті-
нок плечової артерії — це коливання звукової частоти і прослу-
ховуються у вигляді окремих тонів при кожній систолі лівого
шлуночка. Отже, при прослуховуванні першого тону можна ви-
міряти систолічний (максимальний) тиск крові. В момент появи
першого тону, тобто проходження першої порції крові, тиск крові
в артерії дорівнює тиску повітря в манжетці, величину якого по-
казує прилад манометр, який сполучений з манжеткою.
При подальшому випусканні повітря з манжетки стиску-
вання стінок плечової артерії зменшується, об’єм крові, який
проходить через артерію, збільшується, амплітуда коливань ще
напружених стінок артерії зростає, тони стають голоснішими.
80
Після появи перших тонів до них приєднуються шуми. Їх
інтенсивність може бути досить велика, а тому тони (звукові
удари) можуть не прослуховуватись, хоч і будуть існувати.
Походження шумів зовсім інше, ніж тонів.
Коли кров у достатньому об'ємі проходить через звуже-
ний просвіт артерії, то швидкість течії рідини обернено пропо-
рційна площі поперечного перерізу судини: у звуженому місці
артерії течія крові прискорюється і стає турбулентною, що су-
проводжується виникненням шумів.
Коли просвіт плечової артерії досягає нормальної вели-
чини, шуми зникають і знову чітко прослуховуються тони. В
момент різкого послаблення тонів або в момент зникнення
останнього тону тиск в манжетці, а, отже, і покази манометра,
дорівнюють мінімальному тиску крові (діастолічному).
Таким чином, метод Короткова ґрунтується на фіксації
початку та кінця турбулентної течії, а характер течії визнача-
ється числом Рейнольдса.
Прилад для вимірювання артеріального тиску складається
з трьох частин: манжети, вентиля і манометра. Прилад з ртут-
ним манометром називається сфігмоманометром; прилад з
мембранним манометром — сфігмотонометром.
1. На плече накласти манжетку таким чином, щоб її сере-

дня частина знаходилась проти внутрішньої частини плеча,
там, де проходить плечова артерія. Манжетка обвивається по-
дібно бинту навколо плеча, а її кінець (шлейф) підкладається
під останній її оберт. Накладати манжетку не туго: під неї ві-
льно повинен проходити кінчик вказівного пальця; руки не по-
винні синіти, пульс на променевій артерії не повинен зникати.
2. Пальцем руки прощупати місце пульсації артерії в об-
ласті ліктьової ямки з її внутрішньої сторони і до цього місця
прикласти стетофонендоскоп.
81
3. Частими, але не сильними стискуваннями гумового ба-
лона накачати повітря в манжетку до того часу, поки через фо-
нендоскоп перестануть прослуховуватися звукові явища. Мож-
на також орієнтуватися на зникнення пульсу на променевій
артерії.
4. За допомогою вентиля поступово випускати повітря з
манжетки і манометра. Тиск в системі починає падати. Поміти-
ти поділку, на якій встановлюється стрілка тонометра при поя-
ві першого тону, що відповідає максимальному (систолічному)
тиску, і в момент різкого послаблення звукових явищ, послаб-
лення тонів, що відповідає мінімальному (діастолічному) тис-
ку.
5. Вимірювання кров'яного тиску провести три рази з
проміжком 4–5 хв. між вимірюваннями, щоб дати час на вста-
новлення нормального кровообігу в руці. Результати вимірю-
вань записати у таблицю 2.6.1.
6. Знайти абсолютні і відносні похибки вимірювання мак-
симального і мінімального тисків.
7. Визначити пульсовий тиск, віднімаючи від середнього
значення максимального тиску середній мінімальний.
8. Барометром виміряти абсолютний тиск Н.
9. Обчислити повний максимальний і мінімальний тиски,
виміряні сфігмоманометром і барометром, за формулами:
Рmах повн. = P mах + Н; Pmin повн. = P min + Н.
82
№ Рmах Pmin ∆Pmax ∆Pmin  Pmax  Pmin %
мм рт. мм рт. мм рт. мм рт. %
ст. ст. ст. ст.
1
2
3
ср
1. Методи вимірювання тиску крові.

2. Що розуміють під пульсовим тиском?
3. Особливості протікання крові по судинах різного
перерізу.
4. Проаналізувати графіки рис. 2.6.1.
5. Від яких параметрів залежить об’ємна швидкість
кровотоку?
83
Розділ 3
ЕЛЕКТРОДИНАМІКА ТА ЕЛЕКТРОННА МЕДИЧНА
АПАРАТУРА
Електромагнітні явища використовують в медицині і біо-

логії в трьох основних напрямках:
1) розуміння електричних процесів, які відбуваються в
організмі, а також знання електричних і магнітних властивос-
тей біосердовищ. Наприклад, фізичні основи електрокардіог-
рафії, електропровідність біологічних тканин та рідин, фізичні
основи реографії і т. д.;
2) пов’язаний із розумінням механізму дії електромагніт-
них полів на організм. Ця дія може бути лікувальною, може
виникати на виробництві, як кліматичний фактор;
3) приладовий, апаратний. Електродинаміка є теоретичною
основою електроніки і, зокрема, медичної електроніки. Дуже час-
то неелектричні параметри біосистем перетворюють в електричні
сигнали, зручні для передачі, реєстрації і вимірювання.
Можна виділити два основних класи електронної медич-
ної апаратури: діагностична і фізіотерапевтична.
Діагностична призначається для:
— реєстрації біопотенціалів (прилади — електрокардіог-
раф, електроенцефалограф і т. д.);
— реєстрації неелектричних величин (фонокардіограма,
сфігмограма, балістокардіограма, тощо);
— передачі медичної інформації на відстані (ендо- і те-
леметрична апаратура);
— отримання рентгеноконтрастних зображень;
— ультразвукового сканування органів і тканин;
— радіоізотопного дослідження функцій органів і систем.
84
Фізіотерапевтична електронна медична апаратура вико-
ристовується для терапевтичної дії на органи і тканини різни-
ми фізичними факторами. Є такі її основні типи:
— апаратура, в якій використовується дія постійного фі-
зичного поля (апарати для гальванізації, електрофорезу, фран-
клінізації);
— низькочастотна електронна медапаратура (апарати для
електростимуляції, електроімпульсації — частота до 20 кГц);
— високочастотна електронна медапаратура (частота 70
кГц — 30 МГц; апаратура для дарсонвалізації, діатермії, індук-
тотермії);
— ультрависокочастотна (частота 30-300 МГц; апарати
для УВЧ-терапії);
— надвисокочастотна і крайньовисокочастотна (частота
понад 300 МГц, НВЧ-апарати, апарати КВЧ-терапії).
У фізіотерапії також використовують апарати для отри-
мання рентгенівського і -випромінювання, потоків елементар-
них частинок, ультразвукового і лазерного випромінювання —
їх застосовують для дії на патологічні ділянки органів і тканин.
Електронна техніка широко використовується також в ек-
спериментальній медицині і наукових дослідженнях, в органі-
зації охорони здоров’я і профілактичній медицині, у навчаль-
ному процесі.
Правила техніки безпеки при

виконанні робіт даного розділу
Людина при певних умовах є провідником, опір якого

змінюється в широких межах. Наприклад, вологість, забруд-
нення шкіри зменшують опір тіла людини. Струм величиною
більше, ніж 0,05 А, може смертельно травмувати людину про-
тягом 0,1 с. Оскільки сила струму залежить від напруги і опо-
ру, то, згідно правил техніки безпеки, напруга, більша ніж 24
В, вважається небезпечною для людини.
85
Кожен студент, виконуючи лабораторні роботи з елект-
родинаміки, повинен строго дотримуватись наступних мір за-
побігання:
1. Зібрану електричну схему представити викладачу (ла-
боранту) для перевірки.
2. Перед виконанням лабораторної роботи всі вимірюва-
льні прилади ввімкнути на відповідні межі вимірювань і забез-
печити найменшу напругу в колі.
3. Після перевірки схеми і ввімкнення джерел живлення
не дозволяється торкатися руками до затискачів і провідників,
які знаходяться під напругою.
4. Якщо в колі виявляться несправні прилади або в режимі
роботи виникнуть якісь несправності, необхідно від'єднати дже-
рело живлення і повідомити про це викладача або лаборанта.
5. Якщо студент залишає своє робоче місце або виходить
з лабораторії, необхідно вимкнути джерело живлення.
6. Результати вимірювань представити викладачу і тільки
після їх затвердження розібрати схему, попередньо вимкнувши
джерело живлення і розрядивши спеціальним розрядником
конденсатори (якщо вони є в колі).
7. Категорично забороняється самостійне перемикання на
загальних розподільних щитах.
86
Дослідження роботи випрямляча змінного струму
Мета роботи: вивчити елементну базу напівпровідниково-
го випрямляча та одержати його вольт-амперну характеристу.
Обладнання: напівпровідникові діоди, міліамперметри,
вольтметри, з’єднувальні провідники, джерело ЕРС.
У клінічній практиці із засобів електротерапії найбільш

широко застосовується постійний електричний струм, який ви-
користовується у неперервному та імпульсному режимах у ви-
гляді гальванізації, медикаментозного електрофорезу, електро-
сну, електроіонофорезу, електроанальгезії, електростимуляції,
діадинамотерапії, діадинамофорезу, електропунктури.
Так, застосування гальванічного струму з лікувальною
метою називають гальванізацією. Методика полягає в тому, що
до організму за допомогою електродів підводять постійний
електричний струм малої сили (50 мА) і низької напруги (30–
80 В). В основі лікувального впливу гальванічного струму ле-
жать первинні фізико-хімічні і біофізичні зрушення у шкірі і
підшкірній клітковині.
До них відносять: накопичення коло мембран протилеж-
но заряджених іонів, зміна кількісного і якісного співвідно-
шення іонів, більша кількість біля катода одновалентних катіо-
нів, а біля анода — двовалентних аніонів, що призводить до
підвищення збудливості нервових закінчень біля катода і зни-
ження — біля анода.
Медикаментозний електрофорез — метод базується на
комплексній дії постійного струму та іонів лікарської речови-
ни, що вводяться ним у тканини.
87
Теоретичною основою методу є вчення про електроліти-
чну дисоціацію — властивості складних речовин розпадатися в
розчині на позитивно та негативно заряджені частинки (іони),
які під дією гальванічного струму набувають спрямованого ру-
ху до анода чи до катода.
Біооб’єкти мають властивості як провідників, так і діеле-
ктриків. Наявність вільних електронів в клітинах і тканинах
зумовлює хорошу провідність цих об’єктів. Діелектричні влас-
тивості біооб’єктів і величина діелектричної проникності виз-
начається структурними компонентами та явищами поляриза-
ції. Біорідини є електролітами, електропровідність яких подіб-
на до електропровідності металів. Тому закон Ома для
біорідини можна записати у вигляді:
 
I  n  q    (     )  E , (3.1.1)

де I — густина струму, n — концентрація молекул елек-
троліту, q — величина заряду іону,  — коефіцієнт дисоціації,

  ,   — рухливості іонів, E — напруженість зовнішнього
електричного поля. При підвищенні температури рухливість
іонів зростає і зростає електропровідність.
При пропусканні постійного струму через живі тканини
було встановлено, що сила струму не лишається постійною в
часі, хоча прикладена напруга не змінюється. Сила струму не-
перервно спадає і через деякий час встановлюється на постій-
ному рівні. При цьому вона зменшується в сотні і навіть тисячі
разів порівняно з початковим значенням (рис. 3.1.1). Зменшен-
ня струму з часом зумовлено явищем поляризації, яке відбува-
ється в тканині.
ЕРС поляризації тканини зменшує прикладену до біо-
об’єкта ефективну ЕРС, що і веде до зменшення струму. ЕРС
поляризації є функцією часу (Р(t)).
88
Рис. 3.1.1. Рух зарядженої ча-
стинки у зовнішньому елект-
ричному полі; а — значення
струму при відсутності поля-
ризації; б — при наявності
поляризації.
Тоді закон Ома для постійного струму для біотканин має вигляд
U  P(t )
I  , (3.1.2) ,
R
де R — опір біотканини. Виникнення Р(t) пов’язане із

здатністю живих клітин накопичувати заряди при проходженні
через них струму, тобто з їх ємнісними та діелектричними вла-
стивостями. Для проведення методик гальванізації та електро-
форезу застосовують апарати типу АГН, “Потік-1”, ГР. Ви-
вчення принципу дії цих апаратів зв’язане з необхідністю
дослідити роботу одного із блоків апаратів — напівпровідни-
кового випрямляча.
Елементною базою випрямляча є напівпровідниковий ді-
од, принцип дії якого наступний. Розрізняють власну і доміш-
кову провідність напівпровідникових матеріалів. Електропро-
відність чистих напівпровідників, у яких концентрація вільних
електронів (n) і дірок (р) однакова, називають власною.
Домішки створюють у напівпровідниках надлишкову кі-
лькість носіїв заряду — від’ємного (n–тип) або додатнього (р-
тип). Тонкий шар напівпровідника , в якому має місце просто-
рова зміна типу провідності від електронної до діркової, нази-
вається n-р переходом. В результаті цього в р-області залиша-
ються негативно заряджені акцепторні атоми, а в n-області —
позитивно заряджені донорні атоми.
89
Оскільки ці атоми нерухомі, на межі
а n-р переходу виникає подвійний
шар просторового електричного за-
ряду, що називається запираючим
шаром. Він створює контактне еле-
ктричне поле Ек, що протидіє дифу-
зії основних носіїв.
Струм через n-р перехід дорівнює
нулю. Різницю потенціалів, якою
характеризується контактне поле,
б називають висотою потенціально-
го бар’єра. Зовнішнє електричне
поле змінює висоту бар’єра.
Електропровідність n-р переходу
залежить від напрямку струму: в
одному напрямку (прямому) вона
велика, в іншому (зворотньому)
— мала. Розглянемо n-р перехід за
відсутності зовнішнього поля
в
(рис.3.1.2а).
Вільні електрони дифундують із
n-області в р-область, де їх конце-
нтрація менша і там рекомбінують
з дірками.
Якщо зовнішнє електричне поле
Е0 має напрямок, протилежний до
контактного Ек, то висота потен-
Рис 3.1.2. P-n перехід за від-
ціального бар’єра зменшується
сутності зовнішнього поля
(рис.3.1.2в). Через контакт іде
(а); при прикладеному зовні-
струм, величина якого залежить
шньому електричному полі
від величини Е0. Цей напрям на-
(б); при прикладеному зов-
зивають прямими або пропуск-
нішньому полі у проти-
ним.
лежному напрямку (в).
90
Рис. 3.1.3. Вольт-амперна ха-
рактеристика напівпровідни- Рис. 3.1.4. Умовне позначення
кового діода. напівпровідникового діода.
Якщо напрямок зовнішнього електричного поле Е0 збіга-

ється з напрямком Ек, це призводить до збільшення контактної
різниці потенціалів (або висоти потенціального бар’єра).
Струм через контакт дорівнює нулю. Такий напрямок поля на-
зивають зворотнім (рис. 3.1.2 б). Таким чином, електронно-
дірковий перехід має односторонню провідність, що викорис-
товується для випрямлення змінного струму. Прилади, дія яких
основана на цій властивості, називаються напівпровідникови-
ми діодами.
На рис.3.1.3 показана залежність сили струму, що проті-
кає через n-р перехід, від напруги. Кривій ОА відповідає пря-
мий струм, що обумовлений рухом основних носіїв електрич-
ного заряду. Сила прямого струму залежить від напруги —
вона збільшується із збільшенням напруги. Сила зворотнього
струму від напруги практично не залежить. Якість напівпрові-
дникового діода оцінюється коефіцієнтом випрямлення k, який
дорівнює відношенню сили прямого струму до зворотнього,
виміряних при однаковій напрузі
91
Рис. 3.1.5 Схема двопівперіодного випрямляючого містка.
Рис. 3.1.6. Зміна напруги в колі випрямляча.
I пр
k . (3.1.2)
І зв
Ділянка СД, на якій виконується закон Ома, є робочою

для напівпровідникового діода і на ній визначають такі його
основні параметри:
I
1) крутість S  ;
U
U
2) диференційний (внутрішній) опір R  ;
I
3) потужність Р = UI.
Елементною базою випрямлячів є і лампові діоди, які та-
кож мають односторонню провідність і аналогічні параметри.
92
Умовне позначення напівпровідникового діода показано
на рис.3.1.4. Діоди є елементною базою двопівперіодного ви-
прямляючого містка, який використовується в медичній апара-
турі як джерело постійного струму. Схема зображена на
рис.3.1.5. Вона містить міліамперметри (mA), вольтметри (V1,
V2), діоди (Д1, Д2, Д3, Д4) і активні навантаження (Л1, Л2, Л3).
Зміна напруги та її форми після перетворень в колі ви-
прямляча показана на рис.3.1.6. Після випрямляча напруга пос-
тійна за напрямком, але має пульсації.
В методиках електротерапії вони не потрібні і сигнал
Uвипр подається на згладжуючий фільтр і отримується Uеф, яке
подається на електроди.
1. Встановити на блоці живлення перемикач “ЛАТР” в

положення (0-250 В).
Л1 Л1+Л2 Л1+Л2+Л3
Uвх
І1 вих U1вих I2 вих U2 вих I3 вих U3 вих
(В)
(mA) (B) (mA) (B) (mA) (B)
0
80
100
120
140
160
2. Зібрати схему згідно рис. 3.1.5.
93
3. Змінюючи вхідну напругу Uвх, зняти вольт-амперну ха-
рактеристику двопівперіодного випрямляча при різних наван-
таженнях. Результати вимірювань занести в таблицю.
4 .За даними таблиці побудувати графіки залежності ве-
личини сили струму на виході від напруги : Івих = f(Uвих).
5. Зробити висновки.
1. Які типи провідності напівпровідникових матеріалів?

2. Властивість n-р переходу.
3. Характеристики напівпровідникового діода.
4. Принцип роботи випрямляча.
5. Первинна дія постійного струму на тканини організму.
6. Гальванізація та електрофорез.
94
Вивчення роботи транзисторного підсилювача
Мета роботи: вивчити принцип роботи підсилювача на-
пруги на транзисторі, зняти амплітудну і частотну характерис-
тики підсилювача.
Обладнання: макет підсилювача напруги на транзисторі,
джерело живлення, мілівольтметр, генератор ЗГ, провідники.
Підсилювачами електричних сигналів називають при-

строї, які збільшують ці сигнали за рахунок енергії сторонньо-
го джерела. Залежно від призначення розрізняють підсилювачі
напруги, сили струму, потужності.
Підсилювач – важлива частина електронних медичних
приладів (прилади для реєстрації біопотенціалів). При підси-
ленні біоелектричних сигналів необхідно враховувати специ-
фіку електричних сигналів, які знімаються електродами з бі-
об’єкта:
1) вихідний опір біологічної системи необхідно узгодити
з опором електродів;
Рис.3.2.1. Структурна схема транзистора “p-n-р” типу

(зліва) і умовні позначення в електричних колах (справа).
95
Рис.3.2.2. Структурна схема транзистора “n-p-n” типу
(зліва) і умовні позначення в електричних колах (справа).
2) біопотенціали — сигнали з малою частотою;

3) біопотенціали — сигнали, малі по величині.
Правильний підбір відповідної конструкції підсилювача,
його елементної бази, зменшення спотворень підсиленого сиг-
налу дає можливість достовірно і стабільно знімати електричні
сигнали з біоб’єкту.
Елементною базою підсилювача є транзистор. Транзис-
тор — це напівпровідниковий тріод, який складається з трьох
шарів напівпровідників з різним типом домішкової провіднос-
ті. Між сусідніми шарами напівпровідників утворюються p-n
переходи. Розрізняють транзистор “p-n-р” типу (рис.3.2.1) та “
n-p-n” типу (рис.3.2.2).
Стрілка на умовному позначенні транзистора показує на
напрямок струму. Області транзистора називають емітер, база,
колектор. Розглянемо транзистор “p-n-р” типу (рис.3.2.1). До
кожної області транзистора припаюються електроди. “P-n” пе-
рехід між емітером і базою називається емітерним, на нього
подається пряма (підсилююча) напруга Uвх порядку кількох де-
сятих долей вольта. “P-n” перехід між колектором і базою на-
зивається колекторним, на нього подається зворотня (запірна)
напруга Uк порядку декількох вольт. Робота транзистора базу-
ється на тому, що напруга та струм емітерного переходу впли-
вають на струм в колі колектора.
96
Рис.3.2.3, Рис.3.2.4. Вхідні характеристики транзистора.
Рис. 3.2.5. Схема підсилювача на транзисторі.
Якщо збільшувати напругу між емітером і базою, буде

збільшуватися сила струму в колі емітера, що призведе до зро-
стання сили струму колектора.
Транзистори характеризуються сукупністю вхідних і ви-
хідних статичних характеристик:
1. Вхідні характеристики відображають залежність вхід-
ного струму від вхідної напруги: Іб = f(Uбе) при Uке = const
(рис. 3.2.3).
97
2. Вихідні характеристики відображають залежність вихі-
дного струму від вихідної напруги при сталому вхідному стру-
мі: Ік = f(Uке) при Іб = const (рис.3.2.4).
Елементарна схема підсилювача напруги на транзисторі “
n-p-n” типу, увімкненому за схемою зі спільним емітером, по-
казана на рис.3.2.5.
Перехідна характеристика колекторного струму Ік від на-
пруги між базою і емітером Uб показана на рис.3.2.6.
Колекторний струм при зростанні базової напруги не мо-
же зростати більше величини, що визначається напругою дже-
E
рела живлення Ек і опором R: Ік  к . На ділянці поблизу точ-
R
ки А (рис.3.2.6 вгорі зліва) перехідну характеристику можна
вважати лінійною. При більшій напрузі ця лінійність порушу-
ється. Вхідний сигнал створює змінну напругу між базою Б і
емітером Е транзистора . Вхідний конденсатор Свх відділяє
джерело підсилюваного сигналу від кола живлення підсилюва-
ча і не пропускає на вхід підсилювача постійної складової вхі-
дної напруги.
Рис. 3.2.6. Перехідна характеристика транзистора.

98
Дільник напруги R1 і R2 створює постійну додатню на-
пругу (“зміщення“) між базою і емітером. Напруга зміщення
Uзм необхідна для того, щоб змінна напруга вхідного сигналу
не виходила за межі лінійної ділянки перехідної характеристи-
ки: Uб = Uвх + Uзм повинна бути більше нуля, щоб Ік  0.
На рис. 3.2.6. за допомогою графіка перехідної характе-
ристики показано, як змінна напруга Uвх, подана на базу тран-
зистора (рис.3.2.6 вгорі зліва і внизу), викликає зміну в часі ко-
лекторного струму (рис.6 в). вісь часу “t” на рис. 6 б
направлена вертикально, вона відповідає осі часу “t” на рис. 6
вгорі справа.
На рис.3.2.7 показані графіки, які пояснюють принципи
підсилення змінної напруги в схемі на рис. 3.2.5.
Змінний сигнал Uвх (рис.3.2.7 а) додається з Uзм (рис. 3.2.7
б), Uб = Uвх + Uзм створює пульсацію колекторного струму ІК
(рис. 3.2.7 г), що призводить до зміни напруги на опорі R в колі
колектора UR = ІК  R (рис. .3.2.7 д). Вихідну напругу знімають
не з опору R в колі колектора, а з транзистора, напруга на яко-
му UК (рис. 3.2.5). Оскільки сума спадів напруг на резисторі R і
на транзисторі UК завжди рівна напрузі джерела живлення (UК
+ UR = ЕК), то збільшення UR призводить до зменшення UК і
навпаки. Зміна колекторної напруги (рис. 3.2.7 е) з часом від-
бувається в протифазі зі змінами спаду напруги UR, а отже зі
змінами вхідної напруги Uвх:
 UК = - UR = -ІКR.
Коефіцієнт підсилення підсилювача – величина, яка пока-

зує, у скільки разів амплітудне значення напруги на виході під-
силювача більше амплітудного значення на вході:
U вих
K . (3.2.1)
U вх
99
Рис.3.2.7. Принципи підсилення змінної напруги.
Для підсилювача на транзисторі, де  — коефіцієнт під-

I
силення транзистора по струму,   К , R — опір колектор-
I Б
ного кола транзистора, Rвх — вхідний опір транзистора:
R
K  , (3.2.2)
Rвх
100
Підбираючи параметри транзистора , R, Rвх, можна отри-
мати підсилення вхідної напруги в десятки разів. Для багатокас-
кадного підсилювача (послідовне з’єднання) коефіцієнт підси-
лення визичається як добуток коефіцієнтів кожного каскаду:
Кзаг. = К1К2К3...Кn. (3.2.3)
Підсилюючи напругу в задане число разів, підсилювач не

повинен спотворювати форму сигналу. Спотворення форми си-
гналу в підсилювачі на транзисторі можуть бути, в основному,
двох видів: амплітудні (нелінійні) і частотні (лінійні).
Амплітудні створення виникають, якщо напруга на базі
транзистора виходить за межі прямолінійної ділянки перехідної
характеристики (рис.3.2.8). З рис 3.2.8 видно, що форма графіка ІК
= f(t) (рис.3.2.8 в) Uвих = f(t) (рис.3.2.8 г) не відповідає формі гра-
фіка Uвх = f(t) (рис.3.2.8 б). Щоб уникнути амплітудних спотво-
рень, необхідно подавати на вхід підсилювача напругу Uвх, мен-
шу деякого граничного значення Uгр. На практиці Uгр знаходять
за амплітудною характеристикою підсилювача Uвих = f(Uвх) при
постійній частоті ( = const). На рис.3.2.9 показано, як за типовою
амплітудною характеристикою визначається Uгр.
Частотними спотвореннями називають спотворення фо-
рми негармонійного сигналу внаслідок залежності коефіцієнта
підсилення гармонічних складових сигналу від частоти. Будь-
яке негармонічне коливання, згідно теореми Фур’є, можна
представити як суму гармонічних коливань з різними частота-
ми і амплітудами (гармонічний спектр). Через залежність кое-
фіцієнта підсилення від частоти різні гармонічні складові під-
силюються по-різному. В результаті цього в підсиленій напрузі
співвідношення амплітуд складових виявляється не таким, як у
вхідній напрузі, і графік Uвих(t) буде за формою відрізнятися
від графіку Uвх(t). Залежність коефіцієнта підсилення від час-
тоти пояснюється залежністю від частоти індуктивних і ємніс-
них опорів у колі підсилювача.
101
Рис.3.2.8. Амплітудні спотворення транзистора.
Рис.3.2.9. Амплітудна характеристика підсилювача.
Рис.3.2.10. Частотна характеристика підсилювача.
102
Повністю усунути частотні спотворення неможливо, але
можна звести їх до мінімуму правильним вибором підсилюва-
ча. Для цього треба знати частоти головних складових гармо-
нічного спектру підсилюваного сигналу, які практично визна-
чають його форму, і вибрати підсилювач з відповідною
частотною характеристикою.
Частотна характеристика підсилювача — це залежність
U
коефіцієнта підсилення K  вих від частоти гармонічної вихі-
U вх
дної напруги при постійних значеннях амплітуди вхідної на-
пруги: К= f() при Uвх = const.
Частотну характеристику зручно будувати в напівлога-
рифмічному масштабі, тобто частоту відкладати по горизонта-
льній осі в логарифмічному масштабі, а коефіцієнт підсилення
– по вертикальній осі в лінійному масштабі (рис. 3.2.10).
Смугу пропускання прийнято визначати як інтервал час-
тот 1<<2, в якому зменшення коефіцієнта підсилення у по-
рівнянні з його найбільшим значенням Кmax не перевищує:
K max
K  0,7 K max . (3.2.3)
2
Для мінімізації частотних спотворень необхідно, щоб ча-

стоти головних гармонічних складових сигналу попадали в
смугу пропускання підсилювача.
1. Зібрати схему експериментальної установки (рис. 3.2.11)

2. Увімкнути прилади.
3. На генераторі виставити частоту 1000 гц.
103
Рис.3.2.11. Блок-схема експериментальної установки.
4. Змінюючи напругу на вході підсилювача від 0 до мак-

симуму (заданого викладачем), виміряти Uвх і відповідне Uвих
(5–10 вимірів).
5. Результати записати в таблицю 3.2.1 .
6. Побудувати амплітудну характеристику підсилювача
Uвих = f(Uвх) і за графіком знайти значення вхідної напруги Uгр,
при якому не спостерігається спотворень.
7. Зняти частотну характеристику підсилювача, встанови-
вши на вхід підсилювача напругу з амплітудою, визначеною
при виконанні попереднього завдання.
8. Не змінюючи амплітуди напруги Uвх = const на вході
підсилювача, виміряти і записати в таблицю значення Uвих при
зміні  частоти сигналу. Записати дані в таблицю 3.2.2.
Порахувати коефіцієнт підсилення при Uвх = const
9. Побудувати графік частотної характеристики і за ним
знайти смугу пропускання.
10. За отриманими графіками написати висновки.
№ 1 2 3 4 5 6
Uвх
Uвих
104
№ 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
, Гц
Uвих,
К
lg
1. Який принцип дії транзистора p-n-p i n-p-n?

2. Характеристики транзистора.
3. Будова і принципи дії підсилювача напруги
на транзисторі.
4. Види і причини спотворень підсиленого сигналу.
5. Використання підсилювачів у медицині.
6. Основні параметри підсилювача.
105
Вивчення роботи електронного осцилографа
Мета роботи: вивчити основні елементи електронного
осцилографа, визначити основні характеристики приладу та
напрямки використання в медицині.
Обладнання: електронно-променевий осцилограф, звуко-
вий генератор, потенціометр.
У багатьох електронних системах (осцилограф, телевізор,

електронний мікроскоп, прискорювач) управління електронами
чи іншими зарядженими частинками здійснюється дією на них
електричним і магнітним полями. Результуюча сила в цьому
випадку дорівнює:
     
F  Fe  Fм  qE  q  [v  B ] , (3.3.1)

де E — напруженість електричного поля , q — електрич-
 
ний заряд, v — швидкість руху заряду, B — магнітна індукція
 
магнітного поля, [v  B] — векторний добуток, який є векто-
ром, модуль якого дорівнює v∙B∙sin, де , — кут між цими ве-
кторами, а напрям визначається за правилом свердлика.
Сила, що діє з боку магнітного поля на електричний заряд
q, що рухається зі швидкістю v, називається силою Лоренца:
Fм = q∙v∙B∙sin.
Сила Лоренца є причиною виникнення ефекту Холла. Ефе-

ктом Холла називають появу поперечної різниці потенціалів, що
виникає у провіднику зі струмом, внесеному у магнітне поле, ве-
ктор індукції якого перпендикулярний до напрямку струму.
106
Однорідне електричне
поле(рис.3.3.1) з напруженіс-
тю E відхиляє заряджену ча-
стинку q, яка влітає в це поле
 
зі швидкістю v0  E , а сила
 
електричного поля Fел  q  E

надає їй прискорення а , яке
можна визначити, записавши
Рис.3.3.1.Рух зарядженої частин- другий закон Ньютона:
ки у зовнішньому електричному    
полі. F  m  a , Fел  q  E , звідки:

   qE
m  a  qE або a  , (3.3.2)
m
q
де — питомий заряд частинки — її головна характе-
m
V
ристика. Траекторія руху частинки — парабола, де tg  H .
V0
Отже зовнішнє електричне поле може прискорити, спові-
льнити та відхилити рухомий заряд.
Розглянемо застосування описаних вище явищ .
Мас-спектрографія. Для визначення питомого заряду і
маси іонів використовують сумісну дію електричного і магніт-
ного полів. Прилади, призначенні для точних вимірювань пи-
томих зарядів (мас) ізотопів хімічних елементів, називають
мас-спектрометрами. Атоми речовини іонізуються, а потім за
допомогою електричного та магнітного полів сортуються та
q
реєструються окремо залежно від їхнього питомого заряду .
m
107
Електромагнітні вимірювачі швидкості крові. Якщо ар-
терію діаметром d помістити між полюсами магніту, то на од-
новалентні іони діє сила Лоренца. Під її впливом іони різних
знаків рухатимуться до протилежних стінок артерії і створять
вздовж вертикалі різницю потенціалів U, тобто електричне по-
U
ле з напруженістю E  . Концентрація зарядів на стінках в
d
артерії зростає, поки Fел = qE не скомпенсує сила Лоренца. З
рівності Fл = Fел можна знайти:
U
V . (3.3.2)
d B
Отже, швидкість руху крові пропорційна напрузі (різниці

потенціалів при ефекті Холла, яка виникає поперек артерії, як-
що внести її в магнітне поле).
Електронний осцилограф — прилад, який використову-
ється для дослідження періодичних та аперіодичних процесів
електричних сигналів з частотою 1 гц м 5 мГц, тривалістю ім-
пульсу 0,1 мкс — 1,5 с. За його допомогою можна спостерігати
криві періодичного процесу, вимірювати напругу, частоту, фа-
зу, глибину модуляції.
Рис.3.3.2. Блок-схема електронного осцилографа.
108
Рис.3.3.3. Електро-променева трубка осцилографа.
Блок-схема осцилографа представлена на рисунку 3.3.2 і

містить: електронно-променеву трубку (ЕПТ), блок живлення
(БЖ), генератор горизонтальної розгортки (ГР), який подає пи-
лкоподібну напругу, підсилювач вертикального відхилення
(Підс Y), який дозволяє збільшувати амплітуду досліджуваного
сигналу, блок синхронізації (БС), дільники напруги.
До складу електронно-променевої трубки, яка являє со-
бою вакуумну колбу, входить електронна гармата, ряд елект-
родів, котрі фокусують пучок на екрані трубки і надають елек-
тронам необхідну швидкість (рис. 3.3.3). У трубці знаходяться
вертикально (Y) і горизонтально (Х) відхилюючі пластини, а
також електрод А3, завдяки якому відводяться електрони, що
накопичуються на екрані.
Блок синхронізації. Частота генератора не стабільна за ра-
хунок флуктуації напруги. Джерела досліджуваних сигналів не
стабільні – це призводить до нестійкості осцилограми. Для
усунення цього недоліку генератор горизонтальної розгортки
узгоджують з досліджуваним сигналом.
Блок живлення. Забезпечує необхідну постійну напругу
на електродах електронно-променевої трубки. До катода труб-
ки прикладається негативна напруга ~ 1000В, а до анода — по-
зитивна напруга до 5 кВ, блок забезпечує також живлення нит-
ки розжарення електронно-променевої трубки.
109
Генератор розгортки. Для ви-
явлення на екрані електронно-
променевої трубки осцилограм
необхідно на горизонтальний
вхід осцилографа подати пил-
коподібну регульовану за амп-
літудою і частотою напругу.
На рис.3.3.4 показана така на-
Рис. 3.3.4. пруга: t1 — час наростання на-
Пилкоподібна напруга. пруги, t2 — час спаду напруги,
Т — період коливання.
Для спостереження синусоїдальних коливань служить

неперервна розгортка. Якщо спостерігаються процеси, які по-
вторюються через неоднакові проміжки часу, то тривалість ро-
згортки повинна бути трохи більшою, ніж тривалість дослі-
джуваного сигналу. Такі розгортки називаються очікуючими
чи одноразовими. Генератори такої розгортки приводяться в
дію за допомогою зовнішнього пускового сигналу, під дією
якого генератор очікуючої розгортки створює тільки один пил-
коподібний імпульс.
Генератор міток часу. Сучасні осцилографи мають гене-
ратор міток часу або калібратор тривалості. Короткі імпульси
цього генератору певної частоти підсилюються і подаються на
модулятор. Позитивний потенціал модулятора утворює на ос-
цилограмі ряд яскравих точок, негативний – ряд менш яскра-
вих, ніж осцилограми, точок.
Генератор калібрувального сигналу. Щоб вимірювати на-
пругу, необхідно порівняти досліджуваний сигнал із сигналом
калібрувальної напруги – тобто такої , що має точно визначену
величину. Для її отримання в осцилографі існує спеціальний
генератор, який працює від стабілізатора напруги. За допомо-
гою калібрувального сигналу визначають ціну поділки
110
U к ( В)
Z
Ак ( мм)
або, якщо сітка екрана проградуйована, перевіряють пра-

вильність роботи приладу.
Отримання осцилограм. На екрані електронно-проме-
невої трубки буде видно вертикальну світлу лінію, якщо на ве-
ртикально відхилюючі пластини (Y) подати змінну напругу.
Якщо подати на горизонтально відхилюючі пластини (Х), то на
екрані буде горизонтальна лінія.
Якщо ж змінну напругу одночасно подати на вертикально
та горизонтально відхилюючі пластини, то на екрані буде ос-
цилограма, вигляд якої залежатиме від співвідношення частот,
амплітуд і фаз сигналів, які подані на пластини (YX).
Основними параметрами ЕО є:
1) Чутливість S електронно-променевої трубки – відно-
шення зміщення променя (в мм) до величини напруги (у воль-
тах) на відхилюючих пластинах, якою викликане це зміщення:
Y  мм  Х  мм 
Sy   ; Sх   . (3.3.3)
Uy  В  Uх  В 
2) Коефіцієнт підсилення по напрузі К, який дорівнює ві-

дношенню амплітуди напруги на виході до амплітуди вхідного
сигналу відповідного підсилювача (Y чи Х):
U вих
K . (3.3.4)
U вх
3) Частотна смуга пропускання підсилювачів.
111
1. Для визначення чутливості осцилографа необхідно зіб-

рати схему, приведено на рисунку 3.3.5.
2. Подати на «Вх.У» змінну напругу.
3. Відрегулювати потенціометрами розгорток по вертика-
лі та горизонталі симетричне відносно центру екрану зобра-
ження сигналу.
4. Зробити рисунок досліджуваної змінної напруги в ко-
ординатах: U = f(t).
5. При наявності приладу (вольтметру), який контролює
змінну напругу, пам’ятати, що він вимірює ефективне значення:
U max
U еф  .
2
(вкажіть на рисунку -0,7Umax = Uеф).

6. Вимкнути розгортку Y, отримати вертикальну лінію Y.
7. Розрахувати чутливість трубки осцилографа за форму-
лою:
Y  мм 
Sy   .
Uy  В 
Рис.3.3.5. Блок-схема експериментальної установки.

112
7. Вимірювання напруги Uy здійснити на різних масшта-
бах реєстрації.
8. Дані по лабораторній роботі записати в таблицю 3.3.1
S y
( S %   100%)
Sy
9. Для перевірки градуювання генератора звукових частот

зібрати схему згідно рис.3.3.6. Ввімкнути схему.
10. Встановити вихідну напругу звукового генератора 20-30В.
11. Обертаючи ручку частот звукового генератора, отри-
мати на електронно-променевій трубці осцилографа фігури Лі-
сажу. Вважаючи частоту промислової мережі 50 Гц еталонною,
перевірити градуювання звукового генератора.
12. Замалювати форму фігур Лісажу, які відповідають на-
веденим у таблиці 3.3.2 відношенням частот.
S y (мм S y S y %
№ Uy(В) Y(мм) Sy(мм/В) Sy(мм/В)
/В) (мм/В)
1
2
3
50:50 50:100 50:150 50:200 50:300
№ U, B
Гц(1:1) Гц(1:2) Гц (1:3) Гц (1:4) Гц (1:6)
113
Рис. 3.3.6. Блок-схема експериментальної установки для
досліджень фігур Лі сажу.
14. Написати висновки по отриманим результатам.
1. Поясніть дію електричного поля на рухомі заряди.

2. Яка дія магнітного поля на рухомі заряди?
3. Назвіть основні блоки осцилографа.
4. Що таке калібрувальний сигнал і для чого він викорис-
товується?
5. Будова та принцип роботи електронно-променевої
трубки.
6. Що таке чутливість приладу?
7. Осцилограми — фігури Лісажу.
114
Вивчення роботи електрокардіографа
Мета роботи: вивчити фізичні основи електрокардіог-
рафії, набути навички роботи з електрокардіографом.
Обладнання: поліграф ПП 44-01 з блоком ЕК, плоскі еле-
ктроди, гумові смужки для кріплення електродів, марлеві про-
кладки, розчин кухонної солі.
Живі клітини і тканини є джерелами електричних потен-

ціалів (біопотенціалів). Потенціали мають іонну природу і ви-
никають у зв’язку зі змінами концентрації відповідних іонів по
різні сторони мембран клітин. Реєстрація біопотенціалів тка-
нин і органів з діагностичною метою називається електрогра-
фією, а реєстрація біопотенціалів серцевого м’яза при його
збудженні — електрокардіографією (ЕКГ).
Електрокардіограма — графічне зображення зміни сума-
рного електричного потенціалу, який виникає під час збуджен-
ня в сукупності міокардіальних клітин за кардіоцикл.
Основою методу реєстрації біопотенціалів є теорія Ейнт-
говена. І концепція — серце як електричний диполь.
Рис.3.4.1. Серце як електричний диполь.
115
Рис.3.4.2. Трикутник Ейнтговена.
1) Серце являє собою диполь. Збуджена ділянка міокарду

заряджена негативно по відношенню до незбудженої ділянки
(рис.3.4.1). Такий розподіл заряду еквівалентний дипольній си-
стемі зарядів, яку можна характеризувати інтегральним елект-
  
ричним вектором серця: P  q  l (q – величина заряду, l - до-
вжина диполя).
2) Диполь розміщений в однорідному діелектрику. Вели-
чина потенціалу у кожній точці середовища ( r>>l) дорівнює:
P  cos
a  . (3.4.1)
4 0 r 2
3) Вибір системи відведень. Ейнтговен запропонував зні-

мати різницю потенціалів між вершинами рівностороннього

трикутника, в центрі якого знаходиться вектор P (рис. 3.4.2) .
У цьому випадку різниці потенціалів між вершинами

трикутника пропорційні до відповідних проекцій вектора P на
сторони трикутника:
І : ІІ : ІІІ = Рab : Рac : Рbc. (3.4.2)

116
За термінологією фізіологів різницю біопотенціалів, яка
реєструється між двома точками тіла, називають відведенням.
Розрізняють:
І відведення: ліва рука — права рука;
ІІ відведення: ліва нога — права рука;
ІІІ відведення: ліва нога — ліва рука.
ІІ концепція — серце як сукупність струмових електрич-
них генераторів, які знаходяться в електропровідному середо-
вищі.
1) Еквівалентна схема струмового генератора представ-
лена на рисунку 3.4.3. Тут RГ і Rc — внутрішній опір генерато-
ра і опір зовнішнього середовища. Для струмового генератора

RГ >> Rc, отже I  , тобто величина струму не залежить від
RГ
опору середовища.
2) Струмовий дипольний момент Д = І∙L, де І — сила
струму, L — вектор, який з’єднує полюси диполя. Позитивний
полюс називають джерелом (витоком), негативний — відто-
ком. Напрямок вектора Д показано на рис.3.4.5.
Рис.3.4.3. Еквівалентна схема струмового генератора (зліва).

Рис.3.4.4. Потенціал поля струмового уніполя в однорідному
середовищі (у центрі).
Рис.3.4.5. Напрямок вектора струмового дипольного моменту
серця (справа).
117
3) Потенціал поля струмового уніполя в однорідному се-
редовищі  = const (рис.3.4.4):
 I
  , (3.4.3)
4 R
де R — радіус сфери,  — питомий опір середовища.

4) Потенціал електричного поля, створеного струмовим
диполем. Використовуючи принцип суперпозиції, знайдемо
потенціал точки як суму потенціалів двох уніполів (джерела та
відтоку):
I 1 1 
a     . (3.4.4)
4  r r1 
5) Збуджений міокард розглядається як сукупність стру-

мових диполів Ді, кожен з яких призводить до виникнення ди-
польного потенціалу а в точці а.
6) Потенціал електричного поля серця складається з по-
тенціалів, створених окремими елементарними диполями:
 n
a    Д і  cos i ,
4r 2 i 1
(3.4.5)
n — загальна кількість диполів,

r — відстань від центру струмового диполя до точки від-
ведення,
ρ — питомий опір середовища.
118
Рис.3.4.6. Графічне зображення електрокардіограми у ІІ-
му відведенні.
Форма кривої ЕКГ під час синхронного запису з різних

ділянок тіла (в різних відведеннях) буде різною. Зубці та хвилі
ЕКГ характеризують значення, знак і локалізацію потенціалів
серця. На рис.3.4.6. показана ЕГК (у ІІ-му відведенні) здорової
людини при частоті пульсу 66 ударів за хвилину (період робо-
ти серця Т = 0,9 с). Зубці ЕКГ мають назви: P, Q, R, S, T, U,
QRS — комплекс.
Відрізки ЕКГ, розміщенні між зубцями, називають сегме-
нтами, а відрізки, що складаються з сегмента і зубця — інтер-
валами. Горизонтальні ділянки сегментів вказують на відсут-
ність різниці потенціалів на поверхні тіла. Зубці і хвилі,
спрямовані вершиною вгору від нульової лінії, вважаються до-
датніми, вниз — від’ємними.
Величина зубців визначається в мм і порівнюється з калі-
бровочним сигналом в мВ. Величина найбільшого зубця R : UR
= 2,5 мВ. Тривалість зубців та інтервалів ЕКГ визначають по
спеціальній сітці діаграмної стрічки при встановленні необхід-
ної швидкості її руху, вимірюється в секундах. Тривалість од-
ного кардіоциклу ~0,8–0,9 с, найбільш короткочасний зубець
— соті частки секунди.
119
Збудження передсердь відображає зубець Р. Комплекс QRS
та зубець Т зумовлені виникненням і поширенням збудження в
шлуночках. Сегмент S-T вважають відображенням фази деполя-
ризації міокарда шлуночків. Зубець U — формується із-за спові-
льнення процесу реполяризації на окремих ділянках шлуночків
серця. Весь серцевий цикл реєструється інтервалом R–R.
Векторкадіографія — метод динамічного просторового
відображення біоелектричної активності серця.
Теоретичною основою методу векторкардіографії є:
1) Електричну активність міокарда в кожен момент мож-
на подати як значення і напрям вектора серця.
2) Результуючий вектор починається в електричному
центрі серця, який упродовж серцевого циклу не змінює свого
положення в просторі.
3) У результаті зміни напрямку і значення результуючого
вектора утворюється поверхня обертання, параметри якої да-
ють повну характеристику вектора серця. Динамічна реєстра-
ція значення і напрямку електричного вектора серця в просторі
за серцевий цикл утворює векторну діаграму (рис. 3.4.7 зліва).
Рис.3.4.7. Вектор-кардіограма.
120
За повний цикл роботи серця кінець електричного векто-
ра серця описує три петлі, що відповідають зубцям електрока-
рдіограми Р, Т, комплексу QRS (рис. 3.4.7 справа).
Векторкардіограму отримують як результат додавання
напруг з двох взаємно-перпендикулярних відведень. Прилад
називають векторкардіоскопом.
Загальна схема зняття ЕКГ:
де x — біопотенціали роботи серця,

y — зареєстрована підсилена величина цього потенціалу.
1. Ознайомитись з будовою електрокардіографа. Підготу-

вати прилад до роботи. Підключити кабель відведень.
2. Провідники кабеля відведень приєднати до електродів:
R (червоний) — на правій руці, L (жовтий) — на лівій ру-
ці, F (зелений) — на лівій нозі, N (чорний) — на правій нозі.
3. Записати електрокардіограму. Записати калібровочний
сигнал. За калібровочним сигналом визначити масштаб напруги.
4. Знаючи масштаб напруги і висоту зубців, визначити
Е.Р.С. зубців. За швидкістю руху стрічки визначити масштаб
часу. За масштабом часу і відстанню між зубцями визначити
часові інтервали зубців.
5. Результати амплітудних і часових значень зубців та ін-
тервалів ЕКГ занести в таблиці 3.4.1 і 3.4.2.
6 .Записати ритм роботи серця – часовий інтервал “t” між
зубцями R-R. Обчислити частоту серцевих скорочень (ЧСС) за
формулою:
121
Таблиця 3.4.1. Вимірювання амплітуди зубців.
Калібровочний Амплітуда зубців

сигнал
Р Q R S T
Норма, мВ 0,25 0,6 2,5 0,6 0,6
Висота зубців,
мм
Е.Р.С. зубців,
мВ
Таблиця 3.4.2. Вимірювання часових інтервалів.

P-Q Q-R R-S S-T P-T R-R
Норма ,с 0,2 0,05 0,05
Відстань, мм
Тривалість, с
60
ЧСС = ,
t
де t — значення часового інтервалу в с.
7. Написати висновки.
1. Біопотенціали та їх природа.
2. Фізичні основи теорії Ейнтговена.
3. У чому полягає відмінність між двома розглянутими
концепціями ЕКГ?
4. Визначення електрокардіограми і векторкардіаграми.
5. Принцип роботи електрокардіографа.
122
Дослідження апарата для УВЧ-терапії
Мета роботи: вивчити основи взаємодії електричного
поля ультрависокої частоти з тканинами організму, а також бу-
дову та принцип роботи генератора УВЧ.
Обладнання: апарат УВЧ, посудини з електролітом і діе-
лектриком, два термометри.
Одним з найбільш розповсюджених фізіотерапевтичних

методів є метод УВЧ — терапії, суть якого полягає в дії на тка-
нини і органи змінним електричним полем ультрависокої час-
тоти (30-30мГц), що відповідає довжині хвилі від 10 до 1 м. Фі-
зіологічна дія електричного поля УВЧ ґрунтується на дії
змінного електричного поля на молекули та іони в тканинах
організму. В результаті в тканинах виділяється значна кількість
теплоти, що призводить до активізації біохімічних і фізіологіч-
них процесів. Жива тканина є складною системою, яка містить
елементи типу електролітів (кров, міжм’язова рідина, лімфа),
які проводять електричний струм і характеризуються електро-
провідністю (омічний опір), так і елементи, які є діелектриками
(шкіра, жирова тканина) і характеризуються деякими значен-
нями діелектричної проникності . Під дією електричного поля
в перших виникає струм провідності. При високочастотних
полях іони, які входять в систему живої тканини, переміщу-
ються в одному напрямку мало і під його впливом виникає
зміна напрямку руху іона, тобто виникає коливання іона. Цей
процес супроводжується виділенням значної кількості теплоти
в тканинах. У діелектриках в електричному полі виникає змі-
щення позитивних і негативних зарядів молекули (утворення
електричних диполів) або орієнтація уже існуючих в діелект-
рику диполів вздовж силових ліній поля.
123
У високочастотному полі проходить неперервна періоди-
чна зміна орієнтації полюсів диполя з відповідною частотою.
Таке зміщення електричних зарядів в середині діелектрика, яке
проявляється в утворенні диполів або їх обертань у змінному
електричному полі, називається струмом зміщення.
Цей процес в літературі називають поляризацією — змі-
щення зв’язаних зарядів в діелектриках під дією зовнішнього
електричного поля в межах атома або молекули. В залежності
від структури діелектрика поляризація буває:
1) електронна — це зміщення електронів на своїх орбітах
відносно (+) зарядженого ядра в атомах та іонах. При цьому
атом або іон перетворюється в індукований, наведений диполь
з напрямком, протилежним зовнішньому полю (напр., Н2, О2);
2) іонна — зміщення іонів відносно кристалічної гратки
під дією зовнішнього електричного поля (напр., Na+, Сl-);
3) дипольна орієнтація – спостерігається в діелектриках з
полярними молекулами(напр., Н2О, молекули білків);
4) спонтанна — спостерігається в діелектриках з домен-
ною структурою — сегнетоелектриках. Кількість теплоти, яка
виділяється в одиниці об’єму електроліту за одиницю часу під
дією УВЧ хвиль, визначається за формулою:
Q1 = к1∙Е2. (3.5.1)
Для діелектрика ця залежність записується у вигляді:
Q2 = к2∙∙0∙E2 tg , (3.5.2)
де к1, к2 — коефіцієнти пропорційності, Е — напруже-

ність електричного поля,  — електропровідність електроліту, 
— відносна діелектрична проникність діелектрика, 0 — діеле-
крична стала,  — кут, який визначає відставання по фазі ко-
ливань молекулярних диполів від коливань напруженості елек-
тричного поля,  — циклічна частота.
124
До складу організму входять тканини, які володіють вла-
стивостями як електролітів, так і діелектриків, тобто під дією
поля УВЧ в тканинах виділяється теплота:
Q = Q1 + Q2.
При частоті електричного поля, яка рівна 40,63 мГц, на-

грівання діелектриків проходить інтенсивніше, ніж електролі-
тів. Кількість виділеної теплоти в окремих структурах, ділян-
ках тканини буде залежати від співвідношення об’ємів, які
займають електроліти або дипольні діелектрики.
Крім теплового впливу на тканини, електричне УВЧ –
поле чинить високоефективну специфічну дію на зміни певних
біохімічних процесів у клітині за рахунок коливальної і коли-
вально-обертальної дії на молекулярні структури, що в кінце-
вому результаті призводить до змін швидкості метаболічних
реакцій і функцій клітинних структур і органів у цілому.
Основні частини приладу: ламповий генератор з конту-
ром Lк, Ск, що налагоджений на  = 40,68 мГц, контур зво-
ротнього зв’язку Lоз для керування роботою ламп. Потужність
електричних коливань регулюється напругою на аноді ламп
(перемикач П-«потужність» у блоці живлення (БЖ)) змінює
напругу на виході блоку живлення). Спрощена схема апарата
УВЧ зображена на рис.3.5.1.
Рис.3.5.1. Спрощена схема апарата УВЧ.
125
Завдяки індуктивному зв’язку електромагнітні коливання
через проміжний контур ПК передаються у контур пацієнта (L,
C, Ce). Такий зв’язок забезпечує безпеку пацієнта по відношен-
ню до низькочастотної напруги у колах генератора УВЧ.
Контур пацієнта складається з котушки індуктивності L і
змінної ємності С (перемикач «налагодження»). В ємність кон-
тура пацієнта входить також і міжелектродна ємність Се. Знят-
тя максимальної потужності з контуру генератора досягається
при виконанні умов резонансу, тобто при
LкСк=L(С+Се).
Ємність контуру пацієнта (КП) змінюється при кожній

процедурі. Змінюючи величину С, можна постійно підтриму-
вати резонанс, при якому відбувається максимальна передача
електромагнітної енергії контуру тканин пацієнта. Ступінь на-
лагодження терапевтичного контуру у резонанс з коливальним
контуром генератора визначається за яскравістю лампочки. Зо-
внішній вигляд передньої панелі апарата наведено на рис.3.5.2.
Рис.3.5.2. 1 — вмикач електричного кола і регулятор вхі-

дної напруги; 2 — кнопка індикації величини вхідної напруги;
3 — регулятор потужності УВЧ — випромінювання; 4 — регу-
лятор налагодження кола пацієнта; 5 — індикатор налагоджен-
ня з червоним сектором для регулювання вхідної напруги.
126
Рис.3.5.3. Установка для дослідження теплової дії коли-
вань на діелектрик та електроліт.
На правій боковій стінці корпусу знаходяться тримачі

електродів, які мають шарнірні з’єднання і дозволяють встано-
влювати електроди в будь-якому положенні. Дископодібні еле-
ктроди входять до складу терапевтичного контуру.
Установка для дослідження теплової дії УВЧ коливань

(рис.3.5.3.) складається з двох посудин, в одній із яких знахо-
диться електроліт, а в іншій — діелектрик. Температура розчи-
нів посудин вимірюється за допомогою термометрів. Обидві
посудини з рідинами поміщаються між електродами апарата
УВЧ, між посудинами знаходиться теплоізолятор.
1. Посудини з досліджуваними рідинами розмістити між

електродами апарата. Виміряти початкову температуру рідин у
посудинах.
2. Підготувати апарат до роботи: поставити ручки управ-
ління апаратом у вихідне положення: перемикач «Потужність»
в положення «0», перемикач «Напруга» в положення «Викл».
127
3. Увімкнути прилад в мережу. Перемикач «Напруга» по-
ставити в положення, що відповідає напрузі, необхідній роботі
генератора, при цьому стрілка індикаторного апарата повинна
встановитися на середині червоного сектора.
4. Встановити перемикач «Потужність» на задане значен-
ня і ручкою «Настройка» добитися максимального відхилення
стрілки індикатора.
5. Протягом всього експерименту необхідно слідкувати за
відхиленнями стрілки індикатора, за необхідністю проводити
підстроювання апарату.
6. Відмічати покази термометрів через кожні 2 хв протя-
гом 15 хв, результати вимірювань записати в таблицю3.5.1.
7. Побудувати графік залежності температури досліджу-
ваних рідин від часу дії на них електричного поля УВЧ та зро-
бити висновки.
Пам’ятайте, що при роботі з УВЧ-апаратом заборонено:
а) приступати до роботи, не ознайомившись з інструкці-
єю з експлуатації;
б) під’єднувати або відключати заземлення, замінювати
будь-які частини і елементи при увімкненому апараті;
в) підносити до проводів і електродів апарата металеві
предмети.
Електроліт
(ТС)
Діелектрик
(ТС)
Час (t, хв.) 0 2 4 6 8 10 12 14
128
1. Будова і принцип роботи коливного контуру.

Формула Томпсона.
2. Генератор незатухаючих електричних коливань.
3. Терапевтичний контур і його призначення.
4. Первинні механізми дії УВЧ поля на тканини організму.
5. Чому терапевтичний контур з’єднаний з коливним ін-
дуктивним зв’язком?
129
Вивчення роботи реографа
Мета роботи: вивчити фізичні основи реографії, набути
навички роботи з реографом, зняти та обробити реограму.
Обладнання: поліграф П 44-01 з блоком РП, електроди,
гумові смужки для кріплення електродів, марлеві прокладки,
розчин кухонної солі, самописець.
Кожній клітині, окрім омічного опору, властивий також

ємнісний, зумовлений накопиченням іонів протилежного знаку
біля клітинних мембран. Вимірювання електричних параметрів
біологічних об’єктів зручніше проводити з використанням
змінного струму. Проходження змінного стуму через повне ко-
ло описується законом Ома:
U
I , (3.6.1)
Z
де Z — повний опір кола (імпеданс), а U — сума напруг.

Електрична модель об’єкта може бути подана різними комбі-
націями ємностей і омічних опорів — різними еквівалентними
електричними схемами (рис.3.6.1.)
Рис.3.6.1. Електричні моделі біологічних об’єктів.

130
При послідовному з’єднанні активного опору R і ємності
С повний опір (імпеданс) дорівнює
2
 1 
Z  R2    , (3.6.2)
 C 
а при паралельному
1 1
–   i  C , де i   1 . (3.6.3)
Z R
Тангенс кута зсуву фаз між струмом і напругою визнача-

ється відношенням напруги на ємнісному і активному опорах.
Під час послідовного з’єднання сила струму однакова, тому:
U C IRC RC 1
tg     , (3.6.4)
UR IR R RC
де величини Z і tg — відіграють головну роль під час

дослідження електричних властивостей живих клітин і тканин.
У результаті досліджень встановлено:
1) Опір біологічного об’єкта при змінному струмі мен-
ший, ніж при постійному.
2) Опір (імпеданс) зменшується під час збільшення час-
тоти змінного струму до деякого значення, після чого залиша-
ється практично сталим. Це явище називається дисперсією ім-
педансу.
Дисперсія імпедансу зумовлена залежністю ємнісного
 1 
опору від частоти  RC   , а також поляризаційними про-
 C 
цесами, які, внаслідок інерції іонів, послаблюються при висо-
ких частотах.
131
3) За певної частоти опір біологічного об’єкта залишаєть-
ся сталим, якщо не змінюється його фізіологічний стан. Під час
пошкодження тканини опір її зменшується до певного мініма-
льного значення, яке досягається при її відмиранні.
На рис.3.6.2. наведено криві залежності опору рослинної
тканини від частоти струму.
Метод вимірювання імпедансу використовується у меди-
чних дослідженнях. Наприклад виявлено, що при запальних
процесах на перших стадіях хвороби спостерігається збіль-
шення опору тканини (клітина набрякає, міжклітинні проміжки
зменшуються і активний опір збільшується). На наступних
стадіях запального процесу змінюється структурний та хіміч-
ний склад клітин, що веде до зменшення опору та ємності.
Виявлено, що на різних стадіях утворення злоякісних пу-
хлин ємнісний опір тканини змінюється, цей показник можна
використати для ранньої діагностики захворювання. Під час
відмирання тканини, а також під дією пошкоджуючих факторів
(радіація, ультразвук, температура) збільшується проникність
мембран, збільшуються іонні потоки — послаблюється ефект
поляризації на межі їх розділу.
Рис.3.6.2. Криві залежності імпедансу рослинної тканини

від частоти: 1 — жива тканина; 2 — під час нагрівання тканини
до 50С протягом 2 хв; 3 — кипіння протягом 20 хв.
132
Це зумовлює зменшення опору та ємності об’єкта при ни-
зьких частотах, а при високих – поляризація на межі розділу
практично відсутня, тому високочастотний опір майже не змі-
нюється. Для оцінки життєвості тканини вводять коефіцієнт
поляризації:
R(10 4 гц )
R , (3.6.5)
R(106 гц )
де R104 гц — опір тканини при низькій частоті, R10 6 гц —

опір тканини при високій частоті. Коефіцієнт поляризації за-
лежить від інтенсивності обміну речовин у тканинах. Під час
відмирання тканин коефіцієнт поляризації зменшується, а для
мертвої — прямує до одиниці.
У клінічній практиці вимірювання імпедансу використо-
вують для дослідження кровонаповнення органів.
Метод реєстрації зміни імпедансу органів під час їх кро-
вонаповнення називають реографією. Використовуючи багато-
канальні реографи, можна досліджувати перерозподіл крові
між органами в нормі і патології.
Основні положення реографії («рео» — течу, «графо» —
пишу) наступні :
1) Зміна об’єму ділянки V пропорційна зміні її електри-
чного опору R:
V~R. (3.6.6)
2) Зміну кровонаповнення органу (ділянки) можна знайти

з рівняння нерозривності струменя для нестаціонарного потоку
рідини, враховуючи об’ємну швидкість притоку Qin(t) та відто-
ку Qout(t) рідини для даної ділянки:
133
V   [Qin (t )  Qout (t )]dt . (3.6.7)
3) Величина об’ємної швидкості рідини визначається рів-

нянням Гагена-Пуазейля:
P(t )
Q(t )  , (3.6.8)
X (r , )
де Р(t) - зміна тиску, X(r, ) – гідравлічний опір, який

залежить від радіуса судини r та в’язкості рідини .
Певні клінічні методики дозволяють за змінами опору R
судити про зміни об’єму V. Широко поширена в клініці мето-
дика А.А.Кедрова, яка використовує рівність відношень:
V R
 , (3.6.9)
V R
де R — опір ділянки, V — її об’єм, R і V — величини їх

змін. Ототожнюючи величину зміни V з ударним об’ємом се-
рця Vm, яка є пропорційна до ваги тіла Р=k∙ Vm, знаючи значен-
ня Р і R, визначають величину ударного об’єму серця (УО) за
такою формулою:
 R 
УО = k  P , (3.6.10)
 R 
де k — емпіричний коефіцієнт.
Принципи вимірювання опору ділянки тіла. Вимірювання
змін опору ділянки тіла проводять спеціальним реографом,
який містить у собі вимірювальний міст. В одне із плечей мос-
та увімкнено вимірювальний опір Rx, в друге — магазин опорів
R1 та R2. Генератор високої частоти (ГВЧ) використовують для
живлення моста.
134
Рис.3.6.3. Спрощена схема реографа.
Підсилювач (Пісд) підвищує рівень сигналу на виході з

моста, демодулятор (ДМ) виділяє низькочастотну складову си-
гналу змін опору. Зміною величин опорів R1 і R2 досягається
рівновага моста, тобто рівень потенціалів а = b (рис.3.6.3).
Для зйому медико-біологічної інформації при реєстрації
реограми використовують електроди (пластинчаті, точкові,
стрічкові тощо).
1. Увімкнути прилад в мережу.

2. Попередньо настроїти прилад.
3. Налагодити реограф для зняття реограми.
4. Вивести на екран реограму,
встановити необхідну чутливість каналу реографа.
5. Зняти реограму на стрічку,
розрахувати період слідування та
амплітуду певних однакових сигналів.
135
1. Що розуміють під імпедансом біотканин?

2. В чому особливості реактивного опору
у колі змінного струму?
3. Як відрізняються між собою реограми різних судин
(артерій, артеріол, венул, вен)?
4. Яким чином здійснюється налагодження
вимірювального моста реографа?
5. Основні положення реографії.
6. Записати закон Ома для змінного струму
для біотканини.
136
Вивчення електронної діагностичної апаратури для
реєстрації неелектричних процесів
Мета роботи: вивчити роботу датчиків для зйому нееле-
ктричних характеристик. Зняти фонокардіограму та сфігмог-
раму і визначити їх параметри.
Обладнання: датчики, поліграф П4Ч-0,1, блоки ФК і СФ,
самописець.
Датчиком називають пристрій, який перетворює неелект-

ричну величину, що вимірюється чи спостерігається, в сигнал,
зручний для передачі (як правило, електромагнітний сигнал).
Датчики поділяються на генераторні та параметричні.
Генераторні (або активні) — це датчики, які під дією ви-
мірювального сигналу генерують напругу або струм. Основні
типи цих датчиків і явищ, на яких вони працюють:
п’єзоелектричні — п’єзоелектричний ефект, термоелектричні –
термоелектрика, індукційні — електромагнітна індукція, фото-
електричні — фотоефект.
Параметричні (або пасивні) — це датчики, в яких під ді-
єю вимірювальної величини змінюється деякий електричний
параметр. Основні їх типи: ємнісні, індуктивні, омічні. Зміню-
ється відповідно — ємність, індуктивність, омічний опір.
В залежності від енергії, яка є носієм інформації, датчики
діляться на механічні, акустичні, температурні, оптичні та ін-
ші. Датчик характеризується функцією перетворення, тобто
функціональною залежністю вихідної величини Y від вхідної Х,
яка задається або аналітично Y = f(x), або графічно.
Чутливість датчика показує, якою мірою вихідна величи-
на реагує на зміну вхідної:
137
Y
Z . (3.7.1)
X
Вона, в залежності від виду датчика, виражається в

(ом/мм), (мВ/К). Датчики є технічні аналоги рецепторів біоло-
гічних систем. При роботі з датчиками потрібно враховувати
можливі їх недоліки:
1) температурну залежність функції перетворення;
2) нестабільність в часі функції перетворення;
3) інерційність датчика;
4) зворотню дію з боку датчика на біооб’єкт.
Фонокардіографія — метод реєстрації звукових процесів
в серці. Треба пригадати, що звукове супроводження може ма-
ти турбулентна, а не ламінарна течія рідин. Реєстрація ФКГ
здійснюється від стандартних точок, в яких найкраще прово-
диться шум (наприклад, п’яте міжребер’я по лівій середній лі-
нії вершка серця та інші).
Перетворювачем (датчиком) звуку при ФКГ є мікрофон.
Мікрофон розміщують на тілі пацієнта та кріплять спеціальни-
ми пасами та затискувачами.
Примітка: Ознайомтеся з методикою користування фо-
нокардіографом поліграфа. На ФК знаходяться частотні кана-
ли: 35±10 Гц (Н) — низька; 7015 Гц (С) — середня 1; 140 ± 25
Гц (С2) — середня 2; 250 ± 25 Гц (В) — висока, перемикання
яких дозволяють оцінити частотний характер шумів. Запис ве-
дуть на швидкості стрічки 25мм/с.
Блок-схема фонокардіографа.
138
Блок-схема сфігмографа. Д — датчик, ємнісний перетво-
рювач (механ. коливань в низькочаст. зміни ємності С); ГВЧ –
генератор високої частоти; > — підсилювач; ЧД – частотний
дискримінатор; РП — реєструючий пристрій.
Сфігмографія (СФ) — метод реєстрації механічних коли-

вань стінки артерії, які виникають при походженні пульсової
хвилі. Для реєстрації механічних коливань стінок артерій ви-
користовують перетворювач (датчик) механічної енергії в еле-
ктричний сигнал, який реєструють стандартним методом, тоб-
то неелектричну величину перетворюють на електричну. Перед
встановленням датчика треба пальпацією знайти точку пульса-
ції артерії (сонної, стегнової, тощо), датчик закріпити ремінцем
або на штативі.
1. Ознайомитись з елементами блоку ФК і СФ.

2. Здійснити реєстрацію фонокардіограми та сфігмограми.
3. Визначити період слідування та амплітуду сигналів фо-
нокардіограми та сфігмограми. Зробити висновки.
1. Назвіть основні параметри, якими характеризується датчик.

2. Що таке фонокардіограма?
3. Який датчик використовується при реєстрації сфігмограми?
4. Типи датчиків.
5. Що розуміють під сфігмографією?
6. Назвіть основні типи реєструючих пристроїв.
139
Вивчення апаратів електростимуляції
на базі імпульсної техніки
Мета роботи: вивчення генераторів електричних імпу-
льсів, дослідження методів формування електроімпульсів та
визначення їх параметрів.
Обладнання: стенд УСІТ — 69Т з імпульсної техніки, ос-
цилограф, дефібрилятор (по паспорту).
У фізіотерапевтичних кабінетах, в реанімаційних відді-

леннях широко використовуються імпульсні струми — це еле-
ктростимуляція, електросон, електронаркоз, діадинамотерапія і
т.д. Дія електроімпульсів на організм залежить від їх парамет-
рів та форми. Найбільш часто в фізіотерапії використовують
імпульсний струм прямокутної, трикутної, експоненціальної та
більш складної форми. Основні параметри імпульсного струму
(рис.3.8.1):
Рис.3.8.1. Імпульси прямокутної форми (зліва).

Рис.3.8.2. Форма реального імпульсу (справа).
140
1) Тривалість імпульсу і.
2) Амплітуда імпульсу А = Umax.
3) Пауза — час відсутності імпульсу n.
4) Період імпульсів Т.
T
5) Скважність Q = .
i
1
6) Частота наповнення К = .
Q
0,8U max
7) Крутість фронту S  .
ф
Оскільки реальні імпульси відмінні від прямокутних
(рис.3.8.2), вводять тривалість переднього  ф1 і заднього фрон-
ту —  ф2 імпульсу.
Генераторами називають пристрої, які перетворюють
енергію джерела постійної напруги в енергію електромагніт-
них коливань різної форми.
Рис.3.8.3. Інтегруючий ланцюг.
Рис.3.8.4. Диференціюючий ланцюг.

141
За принципом роботи розрізняють генератори з самозбу-
дженням (автоколивні системи) і генератори з зовнішнім збу-
дженням (підсилювачі потужності високої частоти). За фор-
мою електроімпульсів, які вони виробляють, генератори
діляться на генератори гармонічних коливань та релаксаційних
(імпульсних) коливань. Основними елементами генераторів є
лінійні ланцюжки RC (інтегруючі) або СR (диференціюючі),
які змінюють форму та параметри сигналу.
RC — інтегруючий ланцюжок. Схема (рис.3.8.3): на вхід
подаються прямокутні імпульси (Uвх), вихідна напруга (вгорі
рис 3.8.3) — це напруга на конденсаторі (Uвс): Uвих = UC. Ве-
личина її визначається за формулою:
1
RС 
U вих  U вх  dt . (3.8.1)
Часова залежність імпу-

льсу UС(t) показана на рис.
а 3.8.5, б. СR — диференціюю-
чий ланцюжок.
б Схема (рис.3.8.4) на вхід
(а) подаються прямокутні ім-
пульси, вихідна напруга на
опорі: Uвих = UR. Величина її
в визначається за формулою:
dU вх
U вих  RC  (3.8.2)
dt
Рис.3.8.5. Вхідні та вихідні ім- Часова залежність UR(t) пока-

пульси. Формування імпульсів зана на рис.3.8.5в. (3.8.2).
RC-кола.
142
Основним блоком електротерапевтичної апаратури для
лікування імпульсним струмом є мультивібратор, який формує
електричні сигнали, близькі до прямокутної форми.
Мультивібратор — це двокаскадний підсилювач з RC —
зв’язком, в якому вихід першого каскаду (Т1) ввімкнений на
вхід другого каскаду (Т2), а вихід другого — на вхід першого
(рис.3.8.6).
Якщо параметри транзисторів Т1 і Т2 однакові, а R1 = R2,
R3 = R4, С1 = С2, то такий мультивібратор називають симетри-
чним. Але за рахунок флуктуації в деякий момент часу колек-
торний струм одного з транзисторів може змінитися, цього до-
статньо, щоб вивести всю систему з рівноваги — транзистор Т1
запирається, а Т2 переходить в режим насичення; С1 зарядже-
ний до max, а С2 практично розряджений. Такий стан системи
також не стійкий — С1 поволі розряджається, а С2 заряджаєть-
ся — це відповідає формуванню імпульсу вихідного струму.
При зарядці С2 знижується потенціал бази Т1, і цей тран-
зистор відкривається. Схема швидко перекидається, тобто Т1
переходить в режим насичення, а Т2 — в режим запирання. Та-
ким чином формуються електричні імпульси прямокутної фо-
рми, які знімаються з колекторного навантаження одного з
транзисторів.
Рис.3.8.6. Схема мультивібратора.
143
Рис.3.8.7. Схема блокінг-генератора.
Структурна схема дослідження:

Мультивібратор  ЕО, ЕО - електронний осцилограф.
Для симетричного мультивібратора період повторення

імпульсів визначається формулою:
Т = 1,4 С1∙ R3 = 1,4 С2∙ R4. (3.8.3)
Блокінг-генератор — це релаксаційний генератор корот-

кочастотних імпульсів напруги форми, близької до прямокут-
ної з можливістю регулювання частоти та тривалості в широ-
ких межах. Його основа — однокаскадний підсилювач з
трансформаторним зворотнім зв’язком. Особливість — висока
скважність генерації (>10103) короткочастотних (до декількох
наносекунд) імпульсів. Принципова схема блокінг-генератора
представлена на рис.3.8.7.
В початковий момент зміщення на базі Т створюється за
рахунок базового струму від джерела живлення через резистор
Rб, імпульс колекторного струму утворюється і підтримується
потенціалом бази, створеним за рахунок е.р.с. індукції в транс-
форматорі. При цьому С заряджається і Т буде запертим (–) по-
тенціалом на базі. Наступає пауза, протягом якої С заряджаєть-
ся через Rб (опір джерела живлення).
144
Рис.3.8.8. Зовнішній вигляд дефібрилятора.
Струк- БГ  ЕО турна схема

дослідження
В результаті розрядки конденсатора Т відпирається, і

цикл утворення імпульсу колекторного струму повторюється.
Дефібрилятор — генератор потужних високовольтних
електричних імпульсів, які використовуються при тяжких по-
рушеннях серця. Дефібрилятор складається з накопичувача
енергії (конденсатора), пристрою заряду конденсатора та роз-
рядного ланцюжка. На рис.3.8.8. показаний зовнішній вигляд
приладу.
1. З’єднати вихід генератора прямокутних імпульсів

з входом RC-кола.
2. Замалювати з екрана осцилографа графік залежності
UC(t) і визначити параметри імпульсу.
3. З’єднати вихід генератора прямокутних імпульсів
з входом СR-кола.
145
Назва напруг Т, mс , mc A, V
Uвих
UR
Uб
4. Замалювати з екрана осцилографа графік залежності

UR(t) і визначити параметри імпульсу.
5. Зняти часові залежності напруг мультивібратора:
Uвих(t), UR(t), Uб(t). Дані внести в таблицю 3.8.1.
6. Зробити аналіз результатів.
7. Одержати часову залежність напруги на виході
блокінг-генератора: Uвих(t). Замалювати.
8. Визначити параметри імпульсу. Зробити висновки.
9. В лабораторії по паспорту ознайомитись
з роботою дефібрилятора.
1. Який механізм дії імпульсних струмів на біотканини?

2. Параметри імпульсів.
3.Принцип дії мультивібратора.
4. Принцип роботи блокінг-генератора.
5. Функції RC та СR — ланцюжків.
6. Особливості імпульсів дефібрилятора
та їх використання.
146
Розділ 4
КВАНТОВООПТИЧНІ ЯВИЩА
На лабораторних заняттях даного розділу вивчається бу-

дова оптичної апаратури, методика фізичних вимірювань, яка
використовується в медицині і біології, закономірності випро-
мінювання, поглинання і поширення світла. Оптичні методи
знаходять широке використання в теоретичній і практичній
медицині. Мікроскопи, рефрактометри, поляриметри, нефело-
метри, фотоелектричні колориметри, спектрофотометри, лазе-
ри — це далеко не повний перелік оптичних приладів, що за-
стосовуються в клініках, санітарно-епідеміологічних станціях,
лабораторіях медико-біологічного профілю.
Квантовооптичні явища, що відбуваються під дією світла,
є теоретичною основою молекулярної і квантової біофізики.
Багато процесів в організмі людини відбуваються на молекуля-
рному і атомному рівні, пов’язані із зміною станів атомів мо-
лекул, і для їх вивчення знання закономірностей квантовооп-
тичних явищ є необхідними.
Розуміння природи світла, його основних властивостей,
законів взаємодії з речовиною і біооб’єктами для медиків та бі-
ологів важливе в двох основних напрямках:
— вивчення процесів, які відбуваються в біосистемах при
поглинанні променевої енергії (фотобіологічні процеси);
— використання оптичних приладів для вивчення біо-
об’єктів, терапії та діагностики.
147
Вивчення фізичних основ мікроскопії
Мета роботи: вивчити будову мікроскопа, навчитися визнача-
ти його збільшення (кратність) і геометричні розміри мікрооб’єктів.
Обладнання: біологічний мікроскоп, окулярний мікро-
метр, об’єктний мікрометр, мікрооб’єкти.
Мікроскоп (від грецького micros — маленький тa skopio

— дивлюсь) — оптичний пристрій для одержання збільшених
зображень об’єктів або деталей їх структури. Використовують
для визначення та дослідження бактерій, органічних клітин,
рахунку формених елементів крові та інших об’єктів, розміри
яких менші за мінімальну роздільну здатність ока (zmin0,1 мм).
Мікроскоп дає змогу розрізняти структури, відстань між еле-
ментами яких порядка 0,2 мкм.
Вивчення принципу дії мікроскопа та його можливостей
дозволить студентам грамотно використовувати цей прилад в
біології, мікробіології, гістології, анатомії і т. д. При цьому ви-
користовують ряд методів оптичної мікроскопії, а саме:
а) мікропроекція та мікрофотографія — якщо окуляр
пересунути так, щоб зображення об’єктива попадало далі фо-
кусної відстані окуляра, то він даватиме дійсне зображення
предмета, яке можна спроектувати на екран (мікропроекція)
або на фотоплівку (мікрофотографія);
б) метод темного поля — найбільш поширений метод
оптичної мікроскопії нефіксованих і незабарвлених об’єктів.
Спостереження таких об’єктів в прохідному світлі не дає ба-
жаних результатів із-за відсутності контраста між елементами
структури об’єкта, а також між об’єктом і оточуючим середо-
вищем.
148
В цих випадках використовують метод спостереження в
темному полі, яке отримують за допомогою особливого кон-
денсора;
в) фазово-контрастний метод — використовують для
спостереження малоконтрастних об’єктів, оснований на вико-
ристанні різниці фаз, яка виникає при проходженні світла через
різні структури досліджуваного об’єкта;
г) капіляроскопія — широко використовується в клініці
для спостереження капілярів в шкірі живої людини;
д) рахунок формених елементів крові — для цього вико-
ристовують спеціальну камеру (напр. камера Горяєва), в яку
поміщають краплину розбавленої в 100 разів крові;
е) визначення величини предмету — робиться за допомо-
гою окулярного і об’єктивного мікрометрів.
У мікроскопі розрізняють три основні системи: механі-
чну, освітлювальну і оптичну.
Механічна складається з штативу, на якому кріпиться
предметний столик, макрометричних і мікрометричних гвинтів
— для переміщення трубки мікроскопа.
Освітлювальна система мікроскопа складається із плоско-
го вгнутого дзеркала, конденсора та діафрагми. Для освітлення
препарата використовують як сонячні промені, так і штучні
джерела світла. Для спостереження об’єктів у монохроматично-
му світлі використовують світлофільтри. Головними частинами
оптичної системи мікроскопа є об’єктив і окуляр.
Прості об’єктиви часто мають два недоліки — хроматич-
ну і сферичну аберації. В складних об’єктивах ці недоліки в
значній мірі усунені. Такими об’єктивами є ахроматичні, апох-
роматичні і флюоритові об’єктиви. Основні характеристики
об’єктиву — це фокусна відстань і апертура. Фокусна відс-
тань виражається в міліметрах або дюймах. Чим коротша фо-
кусна відстань об’єктиву, тим більше його збільшення.
149
Числовою апертурою називається добуток показника за-
ломлення середовища (n) між предметом і об’єктивом на синус
половинного кута  (апертурний кут), утвореного променями з
місця розташування об’єкта (лежить на осі симетрії) до кінців
діаметра лінзи об’єктива:

А=n∙sin . (4.1.1)
2
Важлива характеристика об’єктива — його роздільна

здатність z, тобто здатність зображати найдрібніші деталі
спостережуваного об’єкта як окремі. Роздільна здатність
об’єктива визначається найменшою відстанню — межею роз-
ділення , при якій, наприклад, два тоненькі штрихи (розта-
шовані поруч) спостережуваного об’єкта зображаються
об’єктивом роздільно. Для прозорого предмету, освітлюваного
паралельними світловими променями, з врахуванням теорії
Аббе, ця відстань визначається згідно формули:
1 A
 =  , (4.1.2)
z 0,5
де  — довжина світлової хвилі.

З формули (4.1.2) видно шляхи збільшення роздільної
здатності мікроскопа:
1) збільшенням величини апертурного кута  — в сучас-
них короткофокусних об’єктивах цей кут рівний майже 90 ;
2) збільшенням показника заломлення n між об’єктивом і
предметом — цей простір може бути заповнений маслом (на-
приклад, кедрове) з n = 1,5 (такі системи називають імерсійни-
ми);
3) зменшенням  — метод називають ультрафіолетова
мікроскопія.
150
Рис.4.1.1. Хід променів в мікроскопі.
Таким чином із (4.1.2) видно, що досяжна роздільна здат-

ність оптичного мікроскопа буде рівна для  = 0,6 мкм:
0,6 мкм
z min   0,2 мкм .
2  1,5
Отже, оптичним мікроскопом можна розрізняти деталі,

взаємно віддалені не менш, ніж на 0,2 мкм.
При роботі з мікроскопом суттєве значення має його збі-
льшення (або кратність). Для визначення цього параметру ро-
зглянемо хід променів в мікроскопі (рис.4.1.1). З рисунку вид-
но, що в мікроскопі, як в оптичному приладі, лінзи
розташовані так, що збільшене системою лінз (об’єктивом) зо-
браження предмета ще раз збільшується з допомогою другої
системи лінз (окуляра). Об’єктив (О1) дає збільшене, дійсне і
обернене зображення А1В1 предмета АВ (рис.4.1.1).
Збільшення (кратність) об’єктива дорівнює відношенню
величини зображення (А1В1) до величини предмета (АВ):
A1 B1 n  l
К1 = або К1 = , (4.1.3)
AB Fоб .
151
де n — показник заломлення середовища між предметом і
об’єктивом (повітря); Fоб — головна фокусна відстань
об’єктива, l — відстань між заднім фокусом об’єктива і пе-
реднім фокусом окуляра (довжина тубуса мікроскопа рівна по-
рядка 160 мм). Спостерігач розглядає зображення предмета,
збільшене об’єктивом, з допомогою окуляра.
Окуляр складається з двох плоскоопуклих лінз, поверну-
тих своїми опуклими сторонами до об’єктива. Окуляр дає збі-
льшене, уявне і пряме зображення А2В2 зображення А1В1 від
об’єктива або збільшене, уявне, обернене зображення спосте-
режуваного предмета АВ (рис.4.1.1).
Збільшення окуляра (або кратність окуляра) рівне:
A2 B2 L
K2  або K 2  , (4.1.4)
A1 B1 Fок
де L — відстань найкращого зору для спостерігача (для

нормального ока L = 25 см), Fок — головна фокусна відстань
окуляра.
Повне збільшення мікроскопа (Y) дорівнює добутку крат-
ностей об’єктива і окуляра. Його можна визначити і як відно-
шення величини зображення окуляром до величини предмета:
A1 B1 A2 B2 A2 B2
Y  K1  K 2    . (4.1.5)
AB A1 B1 AB
Або, використовуючи (4.1.3) і (4.1.4):
n  l  L
Y  K1  K 2  . (4.1.6)
Fоб  Fок
Щоб виміряти величину малих об’єктів, потрібно знати

збільшення об’єктива і мати окулярний мікрометр.
152
Окулярний мікрометр — це плоскопаралельна скляна пласти-
нка з нанесеними на неї дрібними поділками. Ціна поділки (l2), тоб-
то відстань між двома сусідніми штрихами шкали, здебільшого до-
рівнює 0,1 мм. Окулярний мікрометр розміщують всередині
окуляра між переднім фокусом і оптичним центром. Тоді спостері-
гач побачить у полі зору окуляра чітке зображення шкали, суміщене
з зображенням предмета. Знаючи ціну поділки (l2) окулярного мік-
рометра і число поділок (а2), які вкладаються в зображення предме-
та, знаходимо величину зображення
А1В1 = а2∙l2 (мм) .
Очевидно, величина предмета з формули (4.1.3):
A1 B a 2  l 2
AB   , (4.1.7)
K1 K1
де К1 — збільшення об’єктива. Щоб визначити збільшення

об’єктива, необхідно мати ще один об’єктний мікрометр — мі-
крометр з відомою ціною поділки.
Об’єктний мікрометр також являє собою мікрометричну
шкалу, нанесену на скляну пластинку (або металеву при спосте-
реженнях не в прохідному, а у відбитому світлі). Пластинку роз-
міщують перед об’єктивом на предметному столику мікроскопа.
Ціна поділки (l1) об’єктивного мікрометра 1мм. Якщо замість
предмета АВ перед об’єктивом покладемо об’єктний мікрометр,
отримаємо збільшене об’єктивом зображення його шкали, сумі-
щеної з зображенням шкали окулярного мікрометра. Розмістив-
ши обидві шкали паралельно одна одній так, щоб вони частково
накладалися, відмічаємо якісь дві точки А і В (див. рис.4.1.2), в
яких поділки обох шкал суміщаються (штрих однієї шкали злива-
ється із штрихом другої шкали). На рис.4.1.2 у відрізку АВ розмі-
стилося а1 = 4 цілих поділок об’єктивної шкали і а2 = 7 цілих по-
ділок окулярної шкали. Очевидно, в одній поділці об’єктивної
шкали (а1) поміщається в 4 рази менше поділок (а2).
153
Значить, збільшення об’єкти-
ва:
a2  l 2
K1   l1 . (4.1.8)
a1
Збільшення мікроскопа
буде більше в К2 разів, тобто
Рис. 4.1.2. Суміщення шкал
a2  l2
об’єктивного та окулярного Y  K1  K 2   K2 , (
мікрометрів. a1  l1
4.1.9)
де К2 — кратність окуляра (вказується на окулярі).
1. Встановити в мікроскоп об’єктив і окуляр.

2. Закріпити об’єктний мікрометр у центрі предметного
столика мікроскопа. Спостерігаючи в окуляр, освітити поле зо-
ру мікроскопа, повертаючи дзеркало освітлювача.
3. Опустити тубус мікроскопа майже до співдотику об’єк-
тива з об’єктивним мікрометром. Піднімаючи тубус мікроско-
па з допомогою кремальєри, добитися чіткого зображення
шкали об’єктного мікрометра.
4. Витягнути окуляр з тубуса мікроскопа і вкласти в ньо-
го окулярний мікрометр так, щоб його поділки можна було чі-
тко побачити в полі зору окуляра. Вставити окуляр на місце,
встановити поділки шкали окулярного і об’єктивного мікроме-
трів паралельно одна одній.
5. Зробити відліки а1 і а2, тобто підрахувати, скільки цілих
поділок (а2) окулярної шкали в (а1) цілих проділках об’єктивної
154
шкали (див. рис.4.1.2). За формулами (4.1.8) і (4.1.9) розрахувати
кратність об’єктива К1 і збільшення мікроскопа Y.
№ l1 l1 a1 a2 K1 K2 Y
мм мм поділок поділок
1
2
3
1. Вимірювання провести з об’єктивами

із різним збільшенням.
2. Результати вимірів і обчислень записати в таблицю 4.1.1.
3. За завданням викладача визначити реальні
розміри мікроскопованого об’єкта.
1. Нарисувати та пояснити хід променів в мікроскопі.

2. Роздільна здатність мікроскопа та методи її збільшення.
3. Межа розділення мікроскопа.
4. Апретурний кут об’єктива мікроскопа і його
числова апертура.
5. Вивести формулу збільшення мікроскопа.
6. Пояснити сферичну і хроматичну аберації.
155
Вивчення фізичних основ рефрактометрії
Мета роботи: вивчити будову і принцип роботи рефрак-
тометра, явище заломлення світла, навчитися визначати конце-
нтрацію прозорих рідин з допомогою рефрактометра.
Обладнання: рефрактометр, пробірки з розчинами саха-
рози різної концентрації, дистильована вода, піпетки, вата або
фільтрувальний папір.
Встановлено, що швидкість поширення світла в різних

прозорих середовищах різна і менша, ніж швидкість поширен-
ня світла в вакуумі. На межі поділу двох різних оптично одно-
рідних середовищ відбувається відбивання і заломлення світла.
Для цих явищ встановлені відомі закони геометричної оптики і
такі поняття:
1. Кут падіння, відбивання, заломлення — це кут між від-
повідним променем і перпендикуляром, опущеним в точку па-
діння променя.
2. Показник заломлення — n.
а) Абсолютний показник заломлення показує, у скільки
разів швидкість світла в певному середовищі (V) менша швид-
кості світла в вакуумі (С):
c
n . (4.2.1)
V
Це безрозмірна величина, рівна для вакууму одиниці і рі-

зна для різних речовин. Нижче наведені значення абсолютних
показників заломлення для деяких речовин при освітленні їх
жовтим світлом (довжина хвилі  = 589 нм):
156
Речовина Показник заломлення n
Повітря 1,0003
Вода 1,333
Спирт етиловий 1,362
Гліцерин 1,47
Кедрове масло 1,52
Канадський бальзам 1,53
Скло (легкий крон) 1,57
Алмаз 2,42
б) Відносний показник заломлення n2-1 другого середови-

ща (n2) відносно першого (n1) — враховує, що показники зало-
млення середовищ обернено пропорційні швидкостям поши-
рення світла в цих середовищах:
n2 C  V1 V1 sin 
n21     , (4.2.2)
n1 V2  C V2 sin 
де  — кут падіння променя,  — кут заломлення.
Рис.4.2.1. Хід променів на межі поділу

двох середовищ (n1>n2).
157
При проходженні променя світла з оптично густішого се-
редовища n1 (рис.4.2.1 зліва) в менш оптично густе середовище
n2, (із скла в воду), згідно закону заломлення, кут падіння 
менший від кута заломлення  . При деякому значенні кута па-
діння  = А (рис.4.2.1 у центрі) кут заломлення  стане рівним
90, тобто заломлений промінь не входить у друге середовище,
а ковзає на межі поділу середовищ. Кут падіння А, якому від-
повідає кут заломлення  = 90, називається граничним. При
значеннях кута  більших кута А світло буде повністю відби-
ватися в перше середовище; таке явище називається повним
внутрішнім відбиванням (рис.4.2.1 справа).
Згідно закону заломлення:
sin Aгр n2

  n21 або sin Aгр  n21 .
sin 90 n1
Це означає, що за виміряним значенням граничного кута

Агр можна визначити відносний показник заломлення, а при ві-
домому показнику заломлення одного з середовищ можна ви-
значити абсолютний показник заломлення другого середови-
ща. Слід відзначити, що показник заломлення є важливою
характеристикою рідини, який визначається її хімічною струк-
турою, концентрацією в ній тих чи інших складників і густи-
ною досліджуваного розчину. Значення n шлункового соку, се-
чі, білка, спинномозкової рідини є діагностичними.
Оптичний прилад, в якому використовується явище пов-
ного внутрішнього відбивання і який служить для визначення
показників заломлення різних речовин, називається рефрак-
тометром. Рефрактометр широко використовується в медици-
ні для лабораторних досліджень при діагностиці захворювань
(визначають склад білків в сироватці крові, гемоглобіну в ери-
троцитах, склад солей в лікувальних грязях). В фармації ре-
фрактометри використовуються для визначення концентрації
речовин у розчинах.
158
Рис.4.2.2. Оптична схема рефрактометра.
На залежності показника заломлення від концентрації ос-

нований метод кількісного аналізу. Оптична схема рефракто-
метра складається з двох скляних призм (І,ІІ, рис.4.2.2), вста-
новлених у спеціальній камері (І), яка відкривається. Верхня
призма має матову відкриту грань і використовується як освіт-
лювальна. Крізь неї проходить світло від освітлювача через бі-
чне віконце у стінці камери.
Досліджувану рідину поміщають між гранями призм І і
ІІ. Вимірювальна призма ІІ виготовлена із скла з показником
заломлення, більшим, ніж показник заломлення досліджуваної
рідини. В окуляр можна спостерігати межу поділу середовищ -
досліджуваної рідини і вимірювальної призми.
Переміщенням окуляра в вертикальному прорізі рефрак-
тометра знаходять положення, в якому добре видно освітлене
відбитим світлом середовище (вимірювальна призма ІІ) при
повному внутрішньому відбиванні. Відповідне цьому поло-
женню значення граничного кута А однозначно визначає вели-
чину показника заломлення (n) досліджуваної рідини, оскільки
для вимірювальної призма показник заломлення відомий і пос-
тійний. В полі зору окуляра розташована шкала, проградуйо-
вана в значеннях показника заломлення.
На явищі повного внутрішнього відбивання основана во-
локонна оптика — розділ оптики, в якому розглядають пере-
дачу світла і зображення по світлопроводам. Світло, попадаю-
чи всередину прозорого волокна, оточеного речовиною з
меншим показником заломлення, багаторазово відбивається і
поширюється вздовж цього волокна (рис.4.2.3).
159
Для передачі великих
світлових потоків і збереження
гнучкості світлопровідної си-
стеми окремі волокна збира-
ються в пучки (жгути) — світ-
ловоди. В медицині світловоди
Рис. 4.2.3. Хід променів у волокні. використовують для розв’язку
двох задач:
1) передачі світлової енергії для освітлення холодним сві-

тлом внутрішніх порожнин і 2) передачі зображення.
Це сучасні методи ендоскопічної діагностики внутрішніх
порожнин (шлунка, бронхів, сечового міхура, прямої кишки і т.
д.) — відповідні прилади: гастроскопи, бронхоскопи, трахос-
копи. Сучасні методи оперативного втручання у відповідні
органи — прилади лапароскопи.
З метою лікувальної дії на пухлини з допомогою світлово-
дів передається лазерне випромінювання у внутрішні органи.
Слід відзначити, що сітківка ока людини є високоорганізованою
волоконно-оптичною системою, яка складається з 130∙106 воло-
кон. Це найбільш складна волоконно-оптична система.
1. Направити світло від освітлювача в вікно камери І.

2. Перевірити настройку рефрактометра, для чого потрібно: а)
відкрити камеру І, на грань призми помістити 1-2 краплі дистильо-
ваної води і закрити камеру; б) настроїти окуляр на різке зображен-
ня шкали поля зору; в) обертаючи маховик компенсатора, усунути
дисперсійне (райдужне) забарвлення межі світлої і темної зон поля
зору; г) вертикальним переміщенням окуляра сумістити штрихи з
лінією межі темної і світлої зон поля зору; д) переконатися, що лінія
межі зон проходить через значення показника заломлення n = 1,333
при температурі дистильованої води 20°.
160
Досліджувана рідина Показник заломлен- % вміст цукру
ня
1
2
3
4
5
3. Якщо виявиться розходження, рефрактометр потрібно

відрегулювати (потрібно звернутися до викладача). Фільтрува-
льним папером (або м’якою тканиною) насухо протерти при-
зми і піпеткою (не шкрябаючи поверхні призми) нанести 1-2
краплі досліджуваної рідини.
4. Закрити камеру з призмами, встановити окуляр анало-
гічно п.2 (б,в,г). Записати в таблицю 4.2.2 значення показника
заломлення і концентрацію цукру в розчині.
5. Повторити рефрактометрування для всіх прозорих роз-
чинів різної концентрації по п. 3, 4, 5. Побудувати графік зале-
жності n = f(C%) та визначити концентрацію невідомого роз-
чину. Оцінити похибки вимірів та записати висновки.
1. Фізичний зміст абсолютного показника заломлення.

2. Фізичний зміст відносного показника заломлення.
3. Умови спостереження явища повного
внутрішнього відбивання.
4. Принципи роботи та оптична схема рефрактометра.
5. Рефрактометрія в медицині.
6. Прилади з волоконною оптикою та їх використання.
161
Вивчення основ спектрометричних вимірювань
Мета роботи: вивчити будову монохроматора, програ-
дуювати його шкалу та освоїти методику проведення спектра-
льного аналізу.
Обладнання: універсальний монохроматор УМ-2, неонова
лампа, спиртівка, сіль NaCl.
Світло, яке випромінюють різні світні тіла, не однакове за

своїм спектральним складом. Спектральний склад світла від рі-
зних джерел можна проаналізувати з допомогою спектрального
приладу.
Його основні вузли: коліматор А, зорова трубка В. Колі-
матор складається з оптичної труби, в якій окуляр замінений
щілиною. Щілина знаходиться в головному фокусі об’єктива 0
(рис.4.3.1), тому промені, які ідуть з неї, виходять паралельни-
ми. Ширину щілини можна змінювати з допомогою гвинта.
Після заломлень у призмі Д світло різних довжин хвиль
фокусується об’єктивом зорової труби В на шкалу (екран) у
вигляді спектра. Оскільки скло, з якого виготовлена тригранна
призма Д, має нормальну дисперсію, кут відхилення фіолетово-
го променя (ф) буде більший, ніж для червоного (r).
Рис.4.3.1. Оптична схема спектрального приладу.
162
Кут  між променями, відповідними крайнім кольорам
дисперсійного спектра, визначає ширину спектра і називається
кутом дисперсії:
 = ф-r = (nф – nr) ∙ , (4.3.1)
де nф і nr — показники заломлення скла призми для фіо-

летового і червоного кольору відповідно, — заломлюючий
кут призми.
Однією з основних характеристик спектрального приладу
є його роздільна здатність або роздільна сила.
Роздільна здатність приладу (так як і дифракційної ґрат-
ки) характеризує здатність приладу розділяти випромінювання,
які відрізняються по довжині хвилі на величину . Чим мен-
ший цей інтервал, тим більша роздільна здатність приладу. Ро-
здільну здатність приладу виражають через безрозмірну вели-
чину, рівну:

R . (4.3.2)

За зовнішнім виглядом розрізнять три типи спектрів: су-

цільні, смугасті і лінійчаті.
Розжарені тверді і рідкі тіла дають суцільні спектри, ви-
промінюючи промені різних довжин хвиль. Якщо поступово
підвищувати температуру холодного твердого тіла (наприклад,
поступово збільшувати розжарення нитки освітлювальної лам-
пи), то спочатку воно буде випромінювати лише невидимі інф-
рачервоні промені, а потім, з підвищенням температури, в спе-
ктрі виникають все більш короткохвильові промені —
спочатку червоні, потім оранжеві, жовті, зелені, голубі, сині,
фіолетові і, нарешті, при самих високих температурах, вини-
кають ультрафіолетові промені.
163
Смугасті спектри складаються з великої кількості тон-
ких кольорових ліній, згрупованих в окремі смуги, і мають мо-
лекулярну природу. Лінійчаті спектри складаються з окремих
вузьких ліній, число яких невелике порівняно з смугастими
спектрами (від однієї до декількох десятків лівій). Лінійчаті
спектри парів і газів мають атомарну природу, тобто утворю-
ються випромінюванням окремих атомів і іонів, а не цілими
молекулами.
Випромінювання певної довжини хвилі пояснюється еле-
ктронною структурою атомів випромінюючої речовини. Якщо
атому ззовні надати достатню кількість енергії, він переходить
у збуджений стан, його електрони переходять на більш відда-
лені від ядра енергетичні рівні. На них вони перебувають у не-
стійкому стані протягом дуже короткого часу, порядка 10-8 с, і
самодовільно переходять на нормальний або проміжний рі-
вень; електрон при цьому випромінює квант світлової енергії
відповідної величини - виникає спектральна лінія певної дов-
жини хвилі і частоти коливань.
Кожен атом у даний момент може випромінювати проме-
ні лише однієї довжини хвилі, але оскільки будь-яка речовина
складається з великого числа атомів одного і того ж елемента і
їх електрони переходять при збудженні атома на різні енерге-
тичні рівні, то однорідні атоми дають не одну, а ряд спектраль-
них ліній, які утворюють спектр даного елемента.
Спектри випромінювання можна отримати різними метода-
ми, змінюючи умови збудження свічення: нагріванням, іонізацією
з допомогою електричного поля, опроміненням світлом іншої до-
вжини хвилі (флуоресценція і фосфоресценція), збуджуючи сві-
чення хімічним шляхом (хемілюмінесценція) і т.д. Зміна умов збу-
дження спектра викликає тільки збільшення або зменшення
інтенсивності (яскравості) спектральних ліній. Окремі лінії (і ціла
серія їх) можуть "збуджуватися" або, навпаки, згасати, але зміщен-
ня спектральних ліній із займаних ними місць у спектрі (тобто змі-
на довжини хвилі) при цьому не спостерігається.
164
Спектр, властивий елементу, є характерний лише для да-
ного елемента і ніколи не повторюється в іншого. На цій влас-
тивості елементів оснований якісний спектральний аналіз.
Кількісний аналіз оснований на залежності між потужніс-
тю випромінювання певної довжини хвилі і кількістю відпові-
дного елемента в пробі, якщо всі інші умови лишаються по-
стійними.
За допомогою спектрального аналізу можна виявити
майже всі елементи. Мінімальна кількість речовини, необхідна
для її виявлення, для більшості елементів знаходиться в межах
10-8 – 10-9 г. За допомогою спектрального аналізу, наприклад,
було встановлено, що живі організми містять у незначній кіль-
кості ряд металів — кобальт, хром, титан та інші. Спектраль-
ний аналіз дозволяє встановити сліди крові (судова медицина),
мікродомішки металів у консервованих продуктах (харчова гі-
гієна).
Для дослідження молекулярного складу органічних речо-
вин використовують абсорбційну спектроскопію; при цьому
досліджувану речовину розчиняють у воді, яка не має спектру
поглинання в області видимого світла. З допомогою абсорб-
ційної спектроскопії, наприклад, був встановлений молекуляр-
ний склад багатьох вітамінів, гормонів.
Якщо світло від джерела із суцільним спектром пропус-
тити, наприклад, через розріджений газ, то на його спектрі ви-
никнуть чорні лінії (або смуги), які відповідають спектру ви-
промінювання даного газу. Такий спектр називається спектром
поглинання. Спектри поглинання описуються законом Кірхго-
фа, який стверджує, що речовина поглинає ті лінії спектра, які
вона сама випромінює.
Промені видимого світла мають довжину хвилі в діапазоні
приблизно від 350 (фіолетові промені) до 780 (червоні) наномет-
рів. Відомо, що світлові промені здатні проходити через прозорі
тіла. Але немає тіл, які були б прозорими для всіх довжин хвиль.
165
Так, наприклад, віконне скло непрозоре для ультрафіолетових
променів, вода непрозора для інфрачервоних променів.
Розчин мідного купоросу в воді пропускає всі промені
видимого спектра, крім червоних і оранжевих, завдяки чому
розчин має синьо-зелений колір. Розчин перманганата калію
поглинає промені декількох певних довжин хвиль зеленої ді-
льниці спектра, пропускаючи червоні, сині і фіолетові промені,
що надає йому малинового кольору. Таким чином, за рахунок
поглинання променів певних довжин хвиль, білий колір змінює
свій спектральний склад, тобто перестає бути білим. Його спектр
(можна спостерігати за допомогою того ж спектрального прила-
ду) є спектром поглинання відповідної речовини або розчину.
Прикладом спектра поглинання може бути спектр поглинання
сонячного світла атмосферою: на суцільному спектрі випроміню-
вання Сонця виразно видні чорні лінії поглинання, які назива-
ються фраунгоферовими.
Взаємне розташування спектральних ліній, які можна
спостерігати в спектральному приладі, можна встановити з до-
помогою шкали, яку видно в полі зору спектрального приладу.
Шкала має здебільшого довільну ціну поділок. Щоб мати змо-
гу визначити певну довжину хвилі спектральної лінії, шкалу
необхідно проградуювати в одиницях довжин хвиль.
Для градуювання шкали приладу необхідно мати: джерело
світла з відомими довжинами хвиль спектральних ліній. В ролі
таких джерел користуються ртутними лампами (спектр випромі-
нювання парів ртуті), водневими лампами, спектром заліза і т.п.
В наших умовах доцільно використати неонову лампу. Спектр
неону має достатню кількість ліній, довжини хвиль яких точно
відомі. Градуюють спектральний прилад таким чином. Отримав-
ши чітке зображення спектра неону, суміщене з шкалою приладу,
записують у таблицю положення на шкалі характерних ліній спе-
ктра і дають їм характеристику: колір, яскравість (приблизно, на
око). Наприклад, яскрава зелена, перша із серії зелених або оран-
жева, дублет (дублетом називають дві близько розташовані лінії,
166
по шкалі фіксують положення середини дублета або положення
кожної лінії дублета окремо).
За цими даними будують графік, по осі абсцис якого від-
кладають довжини хвиль спектральних ліній, а по осі ординат
— їх положення на шкалі. Отримані на графіку точки, коорди-
нати яких відповідають довжинам хвиль і положенню на шкалі
спектральних ліній неону, з’єднують плавною кривою. Маючи
цю градуйовочну криву, можна визначити довжину хвилі дові-
льної спектральної лінії невідомої речовини по її положенню
на шкалі спектрального приладу. Довжину світлових хвиль ви-
ражають у нанометрах (1 нм =10-9 м) або в ангстремах (1 Ǻ =
10-10 м).
1. Ознайомитися з будовою і роботою призмового монох-

роматора УМ-2.
2. Щілину монохроматора освітити джерелом світла з лі-
нійчатим спектром і з відомими довжинами хвиль  спектраль-
них ліній (використати ртутну або неонову лампи).
3. Встановити максимальну яскравість і різкість спектра і
відмітити положення спектральних ліній на виході монохрома-
тора по покажчику, фіксуючи поділки барабана n, що відпові-
дають спектральним лініям, підведеним до покажчика.
4. Записати довжини хвиль спектральних ліній, для яких
робився цей відлік. Для цього використати таблиці довжин
хвиль  для спектральних ліній ртуті або неону (табл. додають-
ся). Дослід повторити кілька разів і отримані результати занес-
ти в таблицю 4.3.1.
5. Побудувати градуйовочну криву приладу n = f() на
міліметровому папері, відкладаючи по осі X поділки барабана,
а по осі Y -  відповідних ліній.
6. Перед вхідною щілиною приладу розмістити полум’я
спиртівки, у яке ввести досліджувану речовину.
167
7. Записати, на яких поділках шкали барабана n спостері-
гаються відповідні спектральні лінії.
Спектральні лінії
Джерело світла поділка Довжина
колір
барабану хвилі, мкм
Колір лінії спе- Покази бараба- Довжина хвилі
Назва елемента
ктра на n , мкм
8. Користуючись градуйованою кривою приладу, визна-

чити довжини хвиль спостережуваних ліній.
9. Зіставити отримані дані з довжинами хвиль за табли-
цею спектральних ліній і визначити, якому елементу вони на-
лежать. Результати спектрального аналізу представити в таб-
лиці 4.3.2.
1. Дисперсія світла, дисперсія речовини — пояснити.

2. Пояснити на графіку нормальну і аномальну диспер-
сію.
3. Які спектри називаються спектрами поглинання і спек-
трами випромінювання?
4. Які бувають види спектрів і яка їх природа?
5. Що розуміють під спектральним аналізом речовини?
168
6. Використання спектрального аналізу
в медико-біологічних дослідженнях.
169
Визначення концентрації цукру у розчині поляриза-
ційним методом
Мета роботи: поглибити знання студентів про явище
поляризації, навчити їх визначати концентрацію цукру у роз-
чині поляризаційним методом.
Обладнання: поляриметр, поляриметричні трубки, водні
розчини цукру різної концентрації.
Видиме світло являє собою електромагнітні хвиля, які є

поперечними, оскільки напрямки коливання векторів напруже-
 
ності електричного E і магнітного H полів перпендикулярні
до швидкості поширення світла і один до одного та постійно
змінюють своє положення у просторі. Таке випромінювання
називається природним.
Джерелами природного світла є Сонце, лампи розжарю-
вання, випромінювання нагрітих тіл. На рис.4.4.1. показані

проекції векторів напруженості електричного поля E в приро-
дному світлі на площину, перпендикулярну променю r(a), на
дві перпендикулярні площини А та В (б) та умовне позначення
природного світла (в).
Рис. 4.4.1. Умовне позначення природного світла.
170
Рис.4.4.2. Умовне позначення поляризованого світла.

Випромінювання, в якому коливання вектора E відбува-
ються лише в одному напрямку, називаються поляризованими
(наприклад, випромінювання електрона в поодиночному акті).

Площина, в якій розташовані вектор E та вектор r, що визна-
чає напрямок поширення випромінювання, називається пло-
щиною поляризації. На рис.4.4.2 наведені умовні позначення
повністю поляризованого світла в різних площинах (зліва, у
центрі) та частково поляризованого світла (справа).
Співвідношення символічних позначень ↕ та ○ характери-
зує ступінь поляризації. Поляризоване світло можна отримати
з природного за допомогою приладів, які називаються поляри-
заторами. Світло може поляризуватися при відбиванні, залом-
ленні та розсіюванні. Око людини не відрізняє поляризованого
світла від природного, тому для дослідження поляризації світ-
ла використовують поляризаційні прилади — поляриметри.
Поляризація світла при відбиванні та заломленні
Рис.4.4.3. Поляризація світла при відбиванні.
171
Рис. 4.4.4. Подвійне промене-
заломлення в анізотропному Рис.4.4.5. Поляризація світла
кристалі. за допомогою призми Ніколя.
Якщо природне світло падає на відбиваючу поверхню ді-

електрика (скла, слюди) під кутом , який задовольняє умові
Брюстера tg  = n, то відбита хвиля виявляється плоскополяри-
зованою, кут  називають кутом повної поляризації, заломле-
ний промінь є частково поляризованим у площині падіння
(рис.4.4.3 зліва). Недоліком поляризації при відбиванні є мала
частка відбитого від діелектрика випромінювання (3-5 %). На
практиці використовують багатократне відбивання від стопи
пластинок (рис.4.4.3 справа).
Поляризація при подвійному променезаломленні в кристалах
Встановлено, що поляризація відбувається при прохо-
дженні природного світла через деякі одновісні кристали (ісла-
ндський шпат, кварц, турмалін, алмаз) і двовісні (слюда, араго-
ніт, топаз). Поляризація світла в таких кристалах супровод-
жується подвійним променезаломленням — роздвоєнням
променя при переході в кристалічне середовище на два окремі
промені, які поширюються в кристалі в різних напрямках, тоб-
то мають різні коефіцієнти заломлення, а, отже, і різні швидко-
сті поширення (рис.4.4.4). Для незвичайного променя е не ви-
конуються закони заломлення світла, а для звичайного 
виконуються закони заломлення.
172
Один з найбільш досконалих приладів для одержання по-
ляризованого світла — це призма Ніколя (рис. 4.4.5). З кристала
ісландського шпату вирізають дві призми, а потім склеюють їх
канадським бальзамом, показник заломлення nк.б якого має зна-
чення, проміжне між значеннями показників заломлення ісланд-
ського шпату для звичайного nо та незвичайного nе променів:
nе< nк.б< no (ne = 1,186, nк.б = 1,556, no = 1,658).
Кути в призмі підібрані таким чином, щоб звичайний

промінь на поверхні канадського бальзаму зазнав повне внут-
рішнє відбиття і відхилився вбік.
Незвичайний промінь проходить прошарок канадського

бальзаму і виходить з кристала (для нього не виконується умо-
ва повного внутрішнього відбивання, так як nк.б> ne). Якщо на
шляху світлового променя розмістити дві призми Ніколя, щоб
площини головних перерізів обох призм були паралельними
(рис.4.4.6), то поляризоване світло з ніколя Р пройде крізь ні-
коль А. Якщо площини головних перерізів ніколей Р і А роз-
ташувати взаємно перпендикулярно, поляризоване світло ніко-
ля Р не пройде крізь ніколь А (рис.4.4.6).
Проміжне положення між паралельним і взаємно перпен-
дикулярним розташуванням площин головних перерізів буде
характеризуватися зміною інтенсивності світла, яке пройшло
через ніколь А: від найяскравішого при куті між площинами
ніколей, рівному 0, до найслабшого при 90 (закон Малюса).
Перший ніколь Р називається поляризатором, другий ніколь А
— аналізатором, прилад — поляриметр (сахариметр). Якщо
порівняти амплітуду електричного вектора Е поляризованого
світла і амплітуду електричного вектора світлової хвилі, яка
пройшла через аналізатор, то можна встановити її зменшення
(рис.4.4.7):
173
Рис.4.4.7.
Зміна амп-
літуди Е
світла при
прохо-
Рис.4.4.6. Хід променів через поля- дженні че-
рез аналі-
ризатор П і аналізатор А.
затор.
Е = Е0 ∙ cos. (4.4.1)
Оскільки інтенсивність світла пропорційна квадрату амп-

літуди електричного вектора Е, то:
І = І0 ∙ cos2. (закон Малюса), (4.4.2)
де І0 — інтенсивність світла, падаючого на аналізатор, І –

інтенсивність світла на виході із аналізатора.
Обертання площини поляризації оптично

активними речовинами
Деякі речовини — кварц, розчин цукрів, вуглеводи, амі-
нокислоти — мають властивість повертати площину поляриза-
ції поляризованого світла, яке проходить через них. Ці речови-
ни називаються оптично активними. Розрізняють праве
обертання (+), коли речовина обертає площину поляризації за
годинниковою стрілкою, і ліве (-) – при обертанні площини
поляризації проти годинникової стрілки.
Поляриметрія — фізичний метод дослідження, основа-
ний на обертанні площини поляризації оптично активними ре-
човинами.
174
Поляриметричний метод визначення концентрації оптич-
но активних речовин широко використовується в усіх лабора-
торіях, де досліджуються оптично активні речовини.
Зокрема, цей метод широко використовується в медицині
для визначення концентрації цукру в сечі. Величина кута обер-
тання  площини поляризації, виражена в дугових градусах,
залежить не тільки від природи речовини, але і від ряду умов:
1) довжини шляху, пройденого поляризованим світлом в
даній речовині;
2) концентрації оптично активної речовини;
3) довжини хвилі падаючого світла;
4) природи розчинника. У випадку розчину можна записати:
 =  ∙ с ∙ l, (4.4.3)
де  — кут повороту площини поляризації, град; l — до-

вжина ходу променя у розчині, дм; с — концентрація речовини
у розчині, %;  — питоме обертання речовини (чисельно рівне
куту повороту площини поляризації шаром розчину одиничної
товщини, що містить 1 г речовини на 100 см3 розчину).
Величина  залежить від довжини хвилі (закон Біо), від
роду речовини, від вибора розчинника:
1
 . (4.4.4)
2
На практиці в медицині для швидкого визначення конце-

нтрації цукру в розчині використовують метод порівняння, а
саме: невідому концентрацію визначають за формулою:
x
Сх = C , (4.4.5)

175
де Сх — невідома концентрація розчину, %; С — відома конце-
нтрація розчину, %; х — кут обертання площини поляризації
розчину невідомої концентрації, град.;  — кут обертання
площини поляризації розчину відомої концентрації, град.
Опис поляриметра СУ-4
Оптична схема дана на рисунку 4.4.8. Світло від лампоч-

ки (1) проходить через матове скло (3), розсіююче світло. За-
мість матового скла можна використовувати світловий фільтр
(2). Далі світло проходить через конденсорну лінзу (4), попадає
в поляризатор (5). Після поляризатора отримуємо поляризова-
не світло. За поляризатором знаходяться два захисних скла (6,
7), між якими розташована поляриметрична трубка з досліджу-
ваним розчином. Рухомий кварцовий клин (8), скляний контр-
клин (9) і нерухомий кварцовий клин (10) складають кварцо-
вий компенсатор.
За його допомогою можна компенсувати поворот площи-
ни поляризації, зумовлений оптично активною речовиною. За
кварцовим компенсатором стоїть аналізатор (11). Зорова труб-
ка, що складається із лінзового об’єктива (12, 13), окуляра (14),
сфокусована на вихідну грань аналізатора.
Рис 4.4.8. Оптична схема поляриметра СУ-4.

176
За допомогою зорової труби розглядається у збільшеному
вигляді лінія розподілу поля зору приладу. Цифри поділки
шкали і ноніуса розглядаються у збільшеному вигляді за допо-
могою лупи, що складається із лінз (19, 20).
1. Увімкнути прилад в електричну мережу. Установити

пластину з світлофільтром. Переконатися у відсутності в каме-
рі приладу поляриметричної трубки.
2. Настроїти окуляр зорової труби і лупу шкали відліку.
Для цього обертають оправи окулярів так, щоб через окуляр
зорової труби було чітко видно вертикальну лінію, що розділяє
поле зору на дві половинки, а через окуляр лупи — поділки і
цифри шкали відліку. Обертаючи у нижній частині приладу
кремальєру і дивлячись в окуляр зорової труби, добиваються
однакової освітленості обох половин поля зору. Перевіряють,
чи зійшовся нуль ноніуса (верхня шкала) з нулем основної
шкали (нижня шкала). Якщо ні, то цю поправку необхідно вве-
сти при визначенні кута повороту площини поляризації.
3. Для визначення кількості поділок шкали по яким визна-
чають величину кута обертання площини поляризації, потрібно:
а) знайти відлік цілих поділок шкали від нуля цієї шкали
до нуля шкали ноніуса; б) порядковий номер шкали ноніуса,
що сходиться з довільною основною поділкою, вказує на кіль-
кість часток градусу, які додаються до цілих одиниць значень
основної шкали.
4. Помістити в камеру приладу поляриметричну трубку (l
= 1 дм) з одним із розчинів цукру ( = +66,58 град./дм2/г). Про-
вести відповідні вимірювання n (поділок шкали), як і в п.4.
5. Знайти кут обертання площини поляризації для даного
розчину () і записати в таблицю. Врахувати, що ціна поділки
шкали дорівнює 0,35, тобто  = n∙0,35.
6. Порахувати концентрацію цукру за формулою:
177
  100
C .
 l
7. Повторити аналогічні виміри з наявними розчинами.

Розрахувати концентрацію Сх другого розчину методом порів-

няння: Cx  x  C

8. Результати розрахунків занести в таблицю 4.4.1.
9. Побудувати графік залежності кута повороту площини
поляризації від концентрації цукру в розчині.
10. Зробити висновки.
№ n  С  l
град дм
поділ град г/мл дм
г
1
2
3
1. Яке світло називається поляризованим?

2. Що таке поляризація, назвіть її види?
3. Подвійне променезаломлення.
4. Призма Ніколя, хід променів у ній.
5. Будова поляриметра.
6. Формула Малюса, Закон Біо.
7. Які речовини називають оптично-активними?
8. Призначення поляриметричних досліджень в медицині.
178
Вивчення фізичних основ дифрактометрії
Мета роботи: вивчити будову та принцип дії газового
лазера, по явищу дифракції на дифракційній гратці знайти до-
вжину хвилі лазерного випромінювання, а також лінійні розмі-
ри еритроцитів.
Обладнання: гелій — неоновий лазер, дифракційна грат-
ка, екран, міліметрова лінійка, гістологічні препарати еритро-
цитів крові людини.
Атоми і молекули знаходяться в певних стаціонарних

станах, кожному з яких відповідає певне значення енергії. При
переході на вищий енергетичний рівень атоми поглинають
енергію, при переході на нижній — випромінюють її.
Індуковане (вимушене) випромінювання — випроміню-
вання світла збудженими атомами при переході їх з вищих
енергетичних рівнів з енергією Е2 на нижчі з енергією Е1 під
дією зовнішнього опромінювання з частотою:
E 2  E1
  , (4.5.1)
h
де h — стала Планка. Дія лазерів ґрунтується на вимуше-

ному випромінюванні. В роботі використовується квантовий
генератор ЛГН-І08 (гелій-неоновий лазер).
Розглянемо будову і принцип його дії. Основним його
елементом є розрядна трубка, заповнена сумішшю газів - гелію
і неону. Парціальний тиск гелію 1 мм. рт.ст., неону — 0,1
мм.рт.ст.
179
Рис.4.5.1. Енергетична схема ге- Рис. 4.5.2. Структурна схема
лій-неонового лазера. гелій-неонового лазера.
Атоми неону є випромінюючими (робочими), атоми ге-

лію — допоміжними, необхідними для створення інверсної за-
селеності атомів неону. На рис. 4.5.1 зображені енергетичні рі-
вні атомів неону і гелію. При електричному розряді у трубці
збуджуються атоми гелію і переходять у стан 2. Перший збу-
джений рівень 2 гелію співпадає з енергетичним рівнем 3 ато-
мів неону. Тому при зіткненнях з атомами неону атоми гелію
передають їм свою енергію і переводять їх у збуджений стан 3.
Таким чином, у трубці створюється активне середовище, яке
складається з атомів неону з інверсною заселеністю.
Стан речовини, коли концентрація атомів речовини на
верхніх енергетичних рівнях, відповідних збудженому стану,
більша, ніж на нижніх, називається інверсною заселеністю.
Спонтанний перехід окремих атомів неону з енергетичного рі-
вня 3 на рівень 2 веде до виникнення фотонів. При дальшій
взаємодії цих фотонів із збудженими атомами неону виникає їх
індуковане когерентне випромінювання і в трубці виникає на-
ростаючий потік фотонів з енергією h.
Щоб збільшити потужність випромінювання, трубку по-
міщають у дзеркальний резонатор. Відбиваючись від дзеркал,
потік фотонів багатократно проходить вздовж осі трубки; при
цьому в процесі індукованого випромінювання бере участь все
більше число атомів неону і інтенсивність генерованого ви-
промінювання зростає (рис.4.5.2).
180
Розрядна трубка з торців закрита плоскопаралельними
пластинами 4, вставленими під відповідним кутом до осі труб-
ки. Для створення електричного розряду в трубку введені два
електроди 2 і 3. Резонатор складається з плоского 5 і вгнутого 6
дзеркал з багатошаровим діелектричним покриттям. Коефіці-
єнт відбивання цих дзеркал становить 99%.
Індуковане випромінювання газового лазера є висококо-
герентним, виключно монохроматичним, плоскополяризова-
ним, строго направленим. На цих властивостях засноване ви-
користання лазерів. Лазери широко використовуються в різних
галузях медицини. Вперше з лікувальною метою лазер був ви-
користаний в офтальмології.
Експерименти на тваринах показали, що дія променів ла-
зера невеликої енергії (соті і десяті долі Джоуля) викликає за-
палення між внутрішніми оболонками ока з наступним утво-
ренням з’єднувального рубця. Офтальмологи використовують
лазер перш за все для лікування відшарування сітківки. Про-
мінь лазера дозволяє «приварювати» відшаровану сітківку до
судинної оболонки, яка лежить під нею. Промені лазера успіш-
но використовують і для лікування деяких початкових форм
пухлин ока без видалення очного яблука.
Винятковий інтерес представляє можливість використан-
ня лазера в хірургії. Промінь лазера дозволяє абсолютно стери-
льно «світловим скальпелем» розтинати тканини і проводити
операції без кровотеч. Пояснюється це тим, що при розтині
променем лазера дрібні і середні судини спаюються і лише ве-
ликі судини необхідно перев'язувати.
Використання лазера дозволило робити хірургічні опера-
ції на паренхіматозних органах. Руйнівна дія променя лазера
використовується для лікування пігментних плям, бородавок і
пухлин. Використання гнучких світловодів дозволило викори-
стовувати лазерне випромінювання для одержання голограм
деяких внутрішніх органів, а також для внутрішньої коагуляції.
181
Рис.4.5.3. Схема утворення тіні при огинанні світлом
непрозорого тіла або екрану з отвором.
Рис.4.5.4. Дифракція на дифракційній гратці.
Для визначення довжини хвилі лазерного випромінюван-

ня використовується властивість електромагнітних хвиль диф-
рагувати на дифракційній гратці. Якщо на шляху світлової
хвилі розташовані непрозорі тіла або екрани з отворами, то за
ними утворюється область тіні, котру можна окреслити геоме-
трично, вважаючи, що промені — прямі лінії (рис.4.5.3).
Огинання світловою хвилею границь непрозорих тіл з
утворенням інтерференційного перерозподілу енергії по різних
напрямках називається дифракцією світла. Можливість спо-
стереження дифракції залежить від співвідношення між дов-
жиною хвилі  та розмірами d перешкоди або отвору. Кут, на
який відхиляються промені дифрагуючої хвилі від початкового
напрямку, називається кутом дифракції .
182
Існує закономірність: /d, тобто кут дифракції тим бі-
льший, чим менші лінійні розміри d перешкоди при даній дов-
жині хвилі .
Дифракційна гратка — оптичний пристрій, що становить
сукупність великої кількості паралельних вузьких щілин. Грат-
ка створюється шляхом нанесення штрихів (подряпин) на
скляну платівку.
Проміжок між штрихами — це щілини, що пропускають
світло. Позначимо ширину щілини а, а проміжок між щілина-
ми — b. Величину d = а + b називають періодом дифракційної
гратки.
При падінні світла на дифракційну гратку у всіх щілинах
виникають вторинні когерентні хвилі, які, внаслідок дифракції,
утворюють у фокальній площині лінзи інтерференційну карти-
ну (рис.4.5.4), що складається з великої кількості максимумів і
мінімумів різної інтенсивності.
Розглянемо симетричні промені, що йдуть з сусідніх щі-
лин. Якщо різниця ходу  цих променів дорівнює цілому числу
довжин хвиль, на екрані, в результаті інтерференції цих хвиль,
виникає максимум:
d sin  = ±k, (4.5.2)
де k – порядок максимуму (k = 0,1,2). Це співвідношення

називають формулою дифракційної гратки. Характеристиками
дифракційної гратки є кутова дисперсія Д і роздільна здатність
R. Кутова дисперсія чисельно дорівнює першій похідній від
кута відхилення променів по довжині хвилі:
d
Д= . (4.5.3)
d
183
Рис.4.5.5. Схема експе-
риментальної установ-
ки.
Кутова дисперсія визначає ширину спектру. Роздільна

здатність дорівнює відношенню довжини хвилі до найменшого
інтервалу довжин хвиль, котрі можуть бути розрізнені:

R . (4.5.4)

В лабораторній роботі для визначення довжини хвилі ви-

промінювання лазера використовується схема установки, пред-
ставлена на рис.4.5.5. Дифракційну гратку та екран необхідно
розташувати перпендикулярно до вісі лазера. Переміщуючи
екран, отримати чітке зображення дифракційної картини. Якщо
нам відомі значення d, к та k, то довжину хвилі випро-
мінювання визначають за формулою:
d sin  к
 , (4.5.5)
R
hк
sin  к  , (4.5.6)
h  l2
2
к
d  hк
к  . (4.5.7)
k l 2  hк2
184
Явище дифракції світла при проходженні його через тон-
кий шар мазка крові, який служить дифракційною граткою, ви-
користовується для знаходження лінійних розмірів еритроци-
тів. Дифракційна картина має при цьому вигляд концентрич-
них темних і світлих кілець (рис.4.5.6).
З дифракційної теорії Гюйгенса — Френеля випливає, що
при дифракції паралельних променів на круглій перешкоді те-
мні кільця отримуються при умові:
  
sin  1  0,61 ; sin  3  1,11 ; sin  6  1,62  ,
r r r
де  — довжина хвилі світла; r — радіус перешкоди;  — ку-

товий радіус кільця (рис.4.5.6).
Умови одержання світлих кілець:
 
sin  2  0,82  ; sin  4  1,34  .
r r
Таким чином, використовуючи дифракційну картину,

можна визначити розміри частинок, на яких відбувається диф-
ракція:
m
r , (4.5.8)
sin 
де m — відповідний даному кільцю коефіцієнт
Рис.4.5.6. Схема диф-

ракції на мазку крові.
185
Оскільки, як правило, кути дифракції  є малими:
Д
sin   tg  , (4.5.9)
2L
де Д— діаметр дифракційного кільця, який визначається за

формулою:
Д1  Д 2
Д= , (4.5.10)
2
деД1 і Д2 — зовнішній і внутрішній його діаметри. Значення

m береться відповідно номеру кільця (кільця нумеруються від
першого темного, яке оточує центральне світле коло).
1. Увімкнути блок живлення лазера і після 5-6 хв. прогрі-

ву натиснути кнопку «пуск».
2. Виставити дифракційну гратку і отримати чітку дифра-
кційну картину на екрані.
3. Виміряти положення перших, других і третіх максиму-
мів дифракції (відрахувати відстань від головного максимуму
вправо (hк) і вліво (h’к)).
4. Результати вимірювань занести в таблицю 4.5.1.
5. Визначити довжину хвилі випромінювання лазера, ене-
c
ргію кванта випромінювання Е = h∙ ( E  h ) і порахувати ві-

дносну похибку.
6. Зіставити отриманий результат із значенням довжини
хвилі випромінювання з технічних даних приладу.
7. Зробити висновки відносно похибки досліду.
186
№ Порядок hк  h ' к
Період h
пп
спектру,
гратки
hк l   
К к 2
d, мм мм мм мм мм мм мм %
1
2
3
Сер.
Номер
дифр. m L,мм Д1,мм Д2,мм Д,мм tg sin r,мм r ,мм
кільця
8. Виставте мазок крові і отримайте чітку дифракційну

картину на екрані. Виміряйте зовнішній Д1 і внутрішній Д2 ді-
аметри першого темного кільця і обчисліть діаметр кільця Д за
формулою (4.5.10).
9. Обчисліть tg 1 за формулою (4.5.8) і по таблиці знай-
діть sin 1.
10. Обчисліть розмір еритроциту r1 за формулою (4.5.7): а)
зробіть аналогічні виміри і обчислення для наступних світлих і
темних кілець; б) обчисліть середній розмір еритроциту r1 ; в) ре-
зультати вимірювань і обчислень занесіть у таблицю 4.5.2.
11. Зробити висновки по лабораторній роботі.
187
1. Будова і принцип дії гелій-неонового лазера.

2. Основні властивості лазерного випромінювання.
3. Механізм виникнення індукованого випромінювання.
4. Застосування лазерів у медицині.
5. Дифракційна гратка — оптичний пристрій.
6. Дифракція на гратці.
7. Як визначити розмір еритроцита по явищу
дифракції на мазку крові?
188
Визначення концентрації розчину за допомогою
фотоелектроколориметра
Мета роботи: вивчити будову і принцип роботи фотое-
лектроколориметра, визначити концентрації забарвлених роз-
чинів.
Обладнання: фотоелектроколориметр ФЕК-56, набір роз-
чинів.
При пропусканні світла через шар речовини його інтен-

сивність зменшується. Зменшення інтенсивності є наслідком
взаємодії світлової хвилі з електронами речовини, в результаті
якої частина світлової енергії передається електронам. Це яви-
ще називається поглинанням світла (рис.4.6.1). Нехай через
однорідну речовину проходить пучок паралельних монохрома-
тичних променів, довжиною хвилі . Виділимо елементарну
дільницю шару речовини, товщиною dх (рис.4.6.2).
При проходженні світла через таку дільницю його інтен-
сивність І послаблюється. Зміна інтенсивності dІ пропорційна
інтенсивності падаючого світла і товщині шару dх:
dІ = -kIdx, (4.6.1)
де k — монохроматичний показник поглинання, який за-

лежить від властивостей середовища і не залежить від товщини
шару dх. Знак «-» означає, що інтенсивність світла зменшується.
Знайдемо інтенсивність І світла, яке пройшло шар речо-
вини, товщиною l, якщо інтенсивність світла, яке входить у се-
редовище, І0.
189
Рис 4.6.1. Зменшення інтенсив-
ності світла І при пропусканні Рис. 4.6.2. Схема доведення за-
через речовину, товщиною l. кону поглинання.
Для цього проінтегруємо вираз (4.6.1), попередньо розді-

ливши змінні:
I l
dI
I I   k 0 dx .
0
В результаті отримаємо:
I
ln   kl ,
I0
звідки
І = I 0 e  kl . (4.6.2)
Це закон Бугера. Він показує, що інтенсивність світла

зменшується в геометричній прогресії, якщо товщина шару
зростає в арифметичній прогресії. Натуральний монохро-
матичний показник поглинання k є величиною, оберненою від-
стані, на якій інтенсивність світла зменшується за рахунок пог-
линання в середовищі в е разів.
190
Монохроматичний натуральний показник поглинання ро-
зчину поглинаючої речовини в непоглинаючому розчиннику
пропорційний концентрації С розчину (закон Бера):
k   kl  C , (4.6.3)
де kl — натуральний показник поглинання, віднесений до

концентрації розчину. Закон Бера виконується тільки для роз-
бавлених розчинів. В концентрованих розчинах він порушуєть-
ся внаслідок впливу взаємодії між близько розташованими мо-
лекулами поглинаючої речовини. Підставляючи вираз (4.6.3) в
(4.6.2), отримуємо закон Бугера–Ламберта–Бера:
I l  I 0 e  k Cl (4.6.4)
Il
Відношення T  є коефіцієнтом пропускання. Оптич-
I0
на густина речовини рівна:
1 I
Д = lg  lg 0 . (4.6.5)
T Il
З виразів (4.6.4) і (4.6.5) отримуємо:
Д = k C l . (4.6.6)
Закон Бугера–Ламберта–Бера є основою концентраційної

колориметрії — фотометричний метод визначення концентрації
речовини в зафарбованих розчинах. В концентраційній колори-
метрії використовуються методи, пов’язані з тією або іншою фо-
рмулою фотометрії, тобто зміною інтенсивності світла. Для цього
використовують дві групи приладів: об’єктивні (фотоелектроко-
лориметри) і суб’єктивні або візуальні (фотометри).
191
Рис.4.6.3. Оптична схема фотоелектроколоримера ФЕК-56.
В клінічній практиці цей метод використовується для:

вимірювання процентного вмісту оксигемоглобіну в крові; ви-
значення мікроелементів у крові; залишкового азоту, сечовини
і креатину в крові і амінокислотах: фосфору, ліпідів у біологіч-
них тканинах; цукру в крові та сечі.
В нашій лабораторній роботі використовується фотоелек-
троколориметр ФЕК — 56. Оптична схема представлена на
рис.4.6.3. В основі принципу роботи приладу покладено метод
вимірювання двох світлових потоків шляхом зміни одного з
них з допомогою діафрагми із змінним отвором.
Світло від джерела 1 з допомогою дзеркал 2 і конденсорів
3 розділяється на два пучки. Пучок 1 проходить через кювету 4
з досліджуваним розчином і систему оптичних клинів 5. Пучок
світла 2 проходить через кювету 6 з розчинником і щілинну ді-
афрагму 7.
Потім обидва пучки світла попадають на фотоелементи 8
і 9. Гальванометр 10 реєструє різницю фотострумів. За допо-
могою оптичних клинів зрівнюються світлові потоки, які попа-
дають на фотоелементи при відсутності розчинів. При цьому
стрілка гальванометра встановлюється на 0.
192
Якщо на шляху пучка 1 поставити кювету з досліджува-
ним розчином, а на шляху пучка 2 — з розчинником, рівність
світлових потоків порушиться за рахунок різних оптичних гус-
тин і покази гальванометра будуть відрізнятися від 0.
Щоб відтворити порушену рівновагу, потрібно змінити
інтенсивність пучка світла 2 за допомогою щілинної діафраг-
ми. Розмір щілини діафрагми регулюється барабаном 2, на
шкалі якого нанесені значення оптичної густини (і коефіцієнта
пропускання). Щоб виміри проводити в монохроматичному
світлі, на шляху обох пучків ставляться світлофільтри 12.
1. Дослідити залежність оптичної густини розчину від йо-

го концентрації:
а) ввімкніть прилад у мережу; б) встановіть світлофільтри
з ефективною довжиною хвилі еф; в) на шляху обох світлових
пучків розмістіть кювети з розчинником; г) досягніть однако-
вої освітленості обох половин поля зору фотометра (встановіть
стрілку гальванометра ФЕК на 0) при повністю відкритих діа-
фрагмах; при цьому значення оптичної густини на шкалах ба-
рабанів рівна 0; д) замініть кювету з розчинником на шляху
світлового пучка 1 на кювету з досліджуваним розчином кон-
центрації С; е) обертаючи вимірювальний барабан, на шляху
світлового пучка 2 досягніть однакової освітленості двох поло-
вин поля зору фотометра (встановіть стрілку гальванометра
ФЕК на 0); є) запишіть покази оптичної густини Д досліджува-
ного розчину при довжині хвилі ; ж) виконайте виміри оптич-
ної густини розчинів різної концентрації аналогічно п.г (-е) за-
вдання 1; з) результати вимірів і обчислень занесіть в таблицю
4.6.1; и) побудуйте графіки залежностей Д = f(C%) і T = f(C%).
193
с, % Д T, %
2. Визначити невідому концентрацію розчину:

а) на шляху світлового променя 2 розмістіть кювету з до-
сліджуваним розчином невідомої концентрації Сх; б) визначте
оптичну густину Дх даного розчину; в) визначте по графіку за-
вдання 1 концентрацію цього розчину; г) визначте графічну
похибку Сх вимірів концентрації.
1. В чому полягає явище поглинання світла?

2. Що називається коефіцієнтом пропускання
і оптичною густиною речовини?
3. Сформулюйте закон Бугера–Ламберта–Бера.
4. В чому полягають методи концентраційної
колориметрії?
194
Література
1. Биофизика / Под общ. ред. Костюка П. Г. — К.: Гл. изд

«Высшая школа», 1988. — 504 с.
2. Биофизика / Под ред. Антонова В. Д. — М.: Гуманим.
Изд.центр ВЛАДОС, 1999. — 288 с.
3. Владимиров Ю. А., Рощупкин Д. И., Потапенко А. Я.,
Деев А. И. Биофизика. — М.: Медицина, 1983. — 272 с.
4. Волькенштейн М. В. Биофизика. — М.: «Наука», 1981.
— 576 с.
5. Ємчик Л. Ф., Кміт Я. М. Медична і біологічна фізика. —
Львів: вид. «Світ», 2003. — 579 с.
6. Ємчик Л. Ф., Кміт Я. М. Медична біофізика. — Львів,
1998. — 215 с.
7. Лакін Г. Ф. «Биометрия», Москва, «Высшая школа», гл.
3. — 1990. — 348 с.
8. Ливенцев Н. М. Курс физики. Москва, «Высшая шко-
ла», 1974. — 645 с.
9. Левтов В. А., Регирер С. А., Шадрина Н. Х. Реологія
крові. — М.: «Медицина», 1982. — 272 с.
10. Москаль Д. М., Дідух В. Д., Ладика Р. Б. Лабораторний
практикум з фізики. — Тернопіль: вид. «Укрмедкнига»,
2001. — 188 с.
11. Ремизов А. Н. «Медицинская и биологическая физика».
– М.: «Высшая школа», 1987. — 638 с.
12. Тиманюк В. А, Животова Е. Н. Биофизика. — Киев: изд.
«Профессионал», 2004, — 702 с.
13. Чалий О. В., Агапов Б. Т., Меленєвська А. В., Мурашко
М. І., Радченко Н. Ф., Стучинська Н. В., Цехмістер Я. В.
«Медична і біологічна фізика», том 1, Київ, 1999. —
424 с.
195
ДОДАТКИ
Додаток 1.1.1
1. Розподіл по росту (в см) групи дівчат 14 років
№ інтервалу Нижня границя хmin Верхня границя xmax mi
1 133,0 136,9 3
2 137,0 140,9 15
3 141,0 144,9 17
4 145,0 148,9 41
5 149,0 152,9 52
6 153,0 156,9 42
7 157,0 160,9 18
8 161,0 164,9 5
9 165,0 168,9 4
∑ – – =197
2. Вага тіла (кг) для групи санаторних хворих (вік 35 років)

1 45 49 1
2 50 54 3
3 55 59 7
4 60 64 10
5 65 69 19
6 70 74 15
7 75 79 12
8 80 84 6
9 85 89 3
∑ – – =76
196
3. Дані складу білірубіна в крові ( в мг%)
для групи хворих крупозною пневмонією
1 0,6 1,0 6
2 1,1 1,5 14
3 1,6 2,0 27
4 2,1 2,5 17
5 2,6 3,0 15
6 3,1 3,5 8
7 3,6 4,0 5
∑ – – =93
4. Віковий розподіл групи жінок з хворобами статевих органів

1 0 4 1
2 5 9 4
3 10 14 5
4 15 19 9
5 20 24 17
6 25 29 20
7 30 34 42
8 35 39 23
9 40 44 15
10 45 49 8
11 50 54 3
12 55 59 2
13 60 64 1
∑ – – =150
197
5. Добовий діурез (вл) хворих гіпертонічною хворобою
n xi n xi n xi n xi n xi
1 1,8 11 1,9 21 1,9 31 1,7 41 1,8
2 2,0 12 1,8 22 1,7 32 2,0 42 1,9
3 1,6 13 1,9 23 1,8 33 2,1 43 1,9
4 1,8 14 1,7 24 1,8 34 1,7 44 1,8
5 1,9 15 1,8 25 1,8 35 1,6 45 1,8
6 1,8 16 1,7 26 1,7 36 1,7 46 1,8
7 1,7 17 1,6 27 1,8 37 1,8 47 1,8
8 1,8 18 1,8 28 1,9 38 1,7 48 1,8
9 1,8 19 1,8 29 1,8 39 1,8 49 1,6
10 2,0 20 1,8 30 1,9 40 1,8 50 1,9
6. Трансмембранний градієнт для натрію

у хворих гіпертонічною хворобою
1 7,5 11 9,3 21 7,7 31 7,8 41 7,8
2 8,0 12 9,8 22 8,4 32 8,4 42 7,5
3 8,5 13 8,0 23 9,7 33 8,0 43 8,3
4 9,2 14 7,1 24 10,2 34 7,7 44 7,6
5 8,5 15 7,5 25 7,7 35 8,5 45 9,5
6 9,1 16 7,8 26 7,4 36 8,1 46 9,3
7 9,2 17 8,6 27 8,9 37 7,4 47 8,2
8 9,7 18 9,0 28 8,2 38 8,0 48 7,9
9 7,7 19 7,9 29 8,1 39 7,5 49 8,6
10 8,1 20 7,7 30 8,7 40 9,2 50 8,0
198
7. Трансмембранний градієнт для калію
у хворих гіпертонічною хворобою
1 21,6 11 20,0 21 19,3 31 22,6 41 23,6
2 24,7 12 20,9 22 22,0 32 26,3 42 25,7
3 23,0 13 22,6 23 20,3 33 14,1 43 17,2
4 23,5 14 23,4 24 25,0 34 13,1 44 17,0
5 21,2 15 21,6 25 18,6 35 19,2 45 20,4
6 23,3 16 21,7 26 16,8 36 20,3 46 22,0
7 19,5 17 18,9 27 19,2 37 20,0 47 23,7
8 21,5 18 22,8 28 21,1 38 20,2 48 24,0
9 22,1 19 21,3 29 22,3 39 24,9 49 21,5
10 22,8 20 19,4 30 21,1 40 27,2 50 21,5
8. Вміст калію (в м-екв/л) в плазмі крові

хворих гіпертонічною хворобою
1 3,8 11 3,6 21 4,2 31 3,9 41 3,9
2 3,0 12 3,5 22 3,5 32 3,5 42 3,5
3 3,6 13 3,9 23 3,9 33 5,6 43 4,6
4 3,4 14 3,5 24 3,6 34 6,0 44 4,3
5 4,2 15 3,8 25 4,2 35 3,8 45 4,8
6 4,0 16 3,5 26 4,0 36 3,5 46 4,6
7 4,1 17 4,4 27 4,0 37 4,1 47 3,7
8 4,0 18 3,5 28 3,8 38 3,8 48 3,5
9 3,8 19 4,6 29 3,6 39 3,7 49 4,1
10 3,5 20 5,0 30 3,5 40 3,6 50 4,0
199
9. Молярний коефіцієнт К/Na в сечі
1 0,20 11 0,10 21 0,07 31 0,10 41 0,17
2 0,30 12 0,07 22 0,07 32 0,10 42 0,10
3 0,10 13 0,10 23 0,09 33 0,09 43 0,09
4 0,09 14 0,09 24 0,05 34 0,08 44 0,09
5 0,10 15 0,10 25 0,08 35 0,10 45 0,15
6 0,07 16 0,09 26 0,07 36 0,07 46 0,17
7 0,08 17 0,10 27 0,10 37 0,10 47 0,10
8 0,06 18 0,06 28 0,08 38 0,07 48 0,13
9 0,10 19 0,10 29 0,09 39 0,08 49 0,16
10 0,10 20 0,08 30 0,05 40 0,06 50 0,05
10. Молярний коефіцієнт Na/К в слині

1 0,5 11 0,4 21 0,4 31 0,3 41 0,7
2 0,6 12 0,3 22 0,2 32 0,3 42 0,7
3 0,6 13 0,6 23 0,4 33 0,6 43 0,4
4 0,4 14 0,6 24 0,3 34 0,5 44 0,2
5 0,6 15 0,5 25 0,6 35 0,3 45 0,8
6 0,5 16 0,6 26 1,1 36 0,2 46 0,9
7 0,4 17 0,4 27 0,4 37 0,4 47 0,3
8 0,3 18 0,3 28 0,3 38 0,4 48 0,3
9 0,5 19 0,6 29 0,3 39 0,4 49 0,4
10 0,8 20 0,6 30 0,3 40 0,3 50 0,4
200
11. Залишковий азот в крові (мг %)
1 25,00 11 23,75 21 20,00 31 20,00 41 26,25
2 21,25 12 23,75 22 23,75 32 27,50 42 32,50
3 30,00 13 20,00 23 30,00 33 22,50 43 30,00
4 30,00 14 20,00 24 30,00 34 28,75 44 18,70
5 18,70 15 26,25 25 28,75 35 33,75 45 21,25
6 21,25 16 21,25 26 20,00 36 31,25 46 23,75
7 33,75 17 18,70 27 32,50 37 21,25 47 21,25
8 33,75 18 21,25 28 32,50 38 27,50 48 21,25
9 31,25 19 26,25 29 28,75 39 31,25 49 27,50
10 31,25 20 33,75 30 27,50 40 31,25 50 26,25
12. Хлориди (в м-екв/л) в добовій сечі

1 18,0 11 19,0 21 22,0 31 19,7 41 16,0
2 19,5 12 27,1 22 34,8 32 22,4 42 19,2
3 17,0 13 19,6 23 18,0 33 16,8 43 18,6
4 16,0 14 23,7 24 18,0 34 17,0 44 17,7
5 19,4 15 16,0 25 18,0 35 18,6 45 18,0
6 23,0 16 16,3 26 15,5 36 17,3 46 21,6
7 19,6 17 16,0 27 19,0 37 16,0 47 18,0
8 23,4 18 20,0 28 17,1 38 25,0 48 20,2
9 17,0 19 18,3 29 23,0 39 16,8 49 19,6
10 19,9 20 19,8 30 30,6 40 14,9 50 23,4
201
13. Хлориди (в м-екв/л) в сиворотці крові
1 94,0 11 102,0 21 98,0 31 101,0 41 98,0
2 91,8 12 100,9 22 100,0 32 95,1 42 100,0
3 102,0 13 118,0 23 102,0 33 112,8 43 106,0
4 104,0 14 130,0 24 100,0 34 116,8 44 100,0
5 91,0 15 120,0 25 91,0 35 98,0 45 92,0
6 80,0 16 99,2 26 89,7 36 95,8 46 81,0
7 93,0 17 106,0 27 91,0 37 101,0 47 98,0
8 90,8 18 95,1 28 89,6 38 99,2 48 95,9
9 94,0 19 94,0 29 96,0 39 94,6 49 112,0
10 97,1 20 80,0 30 89,9 40 89,9 50 106,4
Вміст хімічних елементів в ґрунті

с. Олександрівна Хустського району (1960-1987 рр.).
14. Вміст Na (в мг на 1 кг сухого ґрунту)
1 5 11 3,2 21 11,6 31 7,5 41 6,2
2 3,2 12 2,5 22 4,8 32 9,2 42 6,8
3 4,6 13 2,7 23 7,9 33 10,1 43 4,3
4 3,3 14 4,6 24 8,6 34 6,3 44 2,7
5 5,2 15 3,2 25 9,5 35 8,6 45 3,4
6 3,5 16 4,2 26 4,3 36 5,4 46 2,1
7 4,2 17 2,2 27 11,2 37 3,8 47 3,2
8 2,3 18 2,1 28 9,7 38 6,9 48 3,6
9 4,2 19 1,9 29 7,5 39 7,1 49 2,1
10 4,4 20 2,4 30 9,1 40 7,3 50 2,8
202
15. Вміст Cu
1 0,6 11 0,14 21 0,3 31 0,5 41 1,0
2 0,9 12 0,16 22 0,4 32 0,6 42 0,5
3 0,5 13 0,21 23 0,4 33 0,6 43 0,6
4 0,4 14 0,5 24 0,9 34 0,7 44 0,7
5 0,9 15 0,7 25 0,8 35 0,1 45 0,6
6 1,0 16 0,5 26 1,1 36 0,5 46 0,5
7 1,3 17 0,7 27 0,7 37 0,6 47 0,5
8 0,8 18 0,5 28 0,9 38 1,4 48 1,6
9 0,7 19 0,8 29 0,5 39 1,5 49 0,4
10 0,7 20 0,6 30 0,6 40 0,1 50 0,6
16. Вміст азоту

1 7,6 11 7,0 21 11,6 31 7,5 41 8,6
2 9,8 12 4,3 22 4,8 32 9,2 42 8,7
3 5,2 13 9,6 23 7,9 33 10,1 43 6,3
4 9,4 14 7,4 24 8,6 34 6,3 44 7,2
5 11,8 15 8,6 25 9,5 35 8,6 45 9,4
6 5,6 16 9,9 26 4,3 36 5,4 46 5,8
7 9,4 17 7,4 27 11,2 37 3,8 47 4,2
8 12,1 18 2,9 28 9,7 38 6,9 48 7,6
9 4,3 19 6,3 29 7,5 39 7,1 49 5,1
10 5,1 20 9,1 30 9,1 40 7,3 50 9,3
203
17. Вміст кальцію
1 2,3 11 4,2 21 2,4 31 2,9 41 2,2
2 4,2 12 3,8 22 3,1 32 2,1 42 2,5
3 4,3 13 2,9 23 1,6 33 3,0 43 3,1
4 3,1 14 5,4 24 2,6 34 2,8 44 2,7
5 2,7 15 3,4 25 3,2 35 3,1 45 3,1
6 3,0 16 4,0 26 2,9 36 2,5 46 4,0
7 2,4 17 3,7 27 3,4 37 3,4 47 3,5
8 1,9 18 3,1 28 4,7 38 4,1 48 3,8
9 3,5 19 3,1 29 5,2 39 3,2 49 4,7
10 5,6 20 3,2 30 4,1 40 4,1 50 2,0
18. Вміст фосфору

1 4,1 11 2,4 21 2,4 31 3,1 41 4,2
2 4,9 12 3,1 22 1,9 32 3,0 42 7,3
3 4,4 13 5,4 23 2,9 33 3,2 43 8,0
4 5,8 14 6,5 24 3,0 34 4,6 44 6,1
5 2,1 15 3,7 25 3,8 35 5,8 45 6,4
6 2,7 16 4,3 26 2,5 36 3,2 46 2,5
7 2,5 17 4,6 27 3,1 37 3,6 47 2,7
8 3,1 18 5,1 28 4,1 38 2,1 48 4,1
9 3,7 19 5,8 29 4,8 39 2,9 49 4,5
10 4,2 20 7,6 30 2,5 40 3,5 50 3,1
204
19. Вміст калію
1 5,7 11 3,7 21 4,0 31 4,2 41 4,9
2 4,6 12 3,0 22 4,3 32 4,0 42 3,1
3 4,3 13 2,9 23 3,8 33 6,5 43 7,1
4 3,5 14 3,9 24 3,8 34 5,3 44 5,6
5 7,8 15 2,7 25 3,0 35 3,8 45 3,6
6 6,1 16 4,4 26 7,6 36 2,1 46 2,3
7 5,9 17 4,0 27 6,4 37 3,4 47 4,2
8 5,2 18 3,1 28 3,9 38 1,8 48 3,7
9 4,1 19 2,5 29 3,0 39 3,1 49 6,4
10 3,7 20 5,1 30 4,2 40 2,3 50 3,7
20. Вміст амонію

1 11,0 11 8,8 21 8,5 31 12,1 41 7,2
2 12,0 12 11,8 22 8,8 32 16,4 42 8,6
3 10,6 13 9,8 23 9,7 33 12,6 43 7,6
4 14,5 14 12,1 24 16,7 34 17,5 44 10,3
5 12,3 15 14,1 25 18,4 35 9,8 45 10,2
6 13,2 16 15,4 26 11,2 36 14,9 46 11,2
7 10,7 17 9,5 27 12,6 37 5,1 47 4,3
8 12,6 18 12,9 28 12,3 38 6,7 48 5,4
9 12,1 19 6,7 29 18,6 39 4,6 49 8,0
10 14,3 20 7,9 30 7,5 40 5,8 50 8,4
205
21. Вміст Na2O
1 13,1 11 9,5 21 5,9 31 7,1 41 8,6
2 7,0 12 4,7 22 4,2 32 26,5 42 24,0
3 20,0 13 7,0 23 7,4 33 22,8 43 7,8
4 17,0 14 7,1 24 4,2 34 37,5 44 16,8
5 4,7 15 8,6 25 4,7 35 8,6 45 6,2
6 5,9 16 23,0 26 4,2 36 10,2 46 10,2
7 9,8 17 5,9 27 14,2 37 7,8 47 8,2
8 8,2 18 8,2 28 7,1 38 5,4 48 8,2
9 7,1 19 7,8 29 5,9 39 15,9 49 8,4
10 5,9 20 4,0 30 8,6 40 4,6 50 9,0
22. Вміст К2О

1 65,7 11 17,2 21 31,8 31 18,8 41 61,3
2 67,2 12 18,6 22 25,7 32 20,5 42 66,2
3 64,1 13 67,8 23 21,2 33 22,5 43 60,0
4 37,7 14 47,0 24 18,5 34 61,2 44 54,3
5 34,0 15 62,0 25 26,6 35 60,2 45 41,2
6 50,0 16 62,4 26 62,7 36 54,8 46 16,7
7 56,9 17 60,0 27 8,2 37 20,7 47 62,8
8 74,9 18 42,9 28 10,1 38 38,6 48 49,4
9 81,8 19 23,0 29 68,2 39 42,5 49 18,5
10 66,4 20 17,0 30 79,4 40 40,5 50 26,5
206
23. Вміст Р2О5
1 0,5 11 1,3 21 0,4 31 3,8 41 7,1
2 0,5 12 2,6 22 2,9 32 1,1 42 0,9
3 1,1 13 5,3 23 0,8 33 3,5 43 3,5
4 3,8 14 10,9 24 0,7 34 1,4 44 4,9
5 3,5 15 3,0 25 0,8 35 1,2 45 1,6
6 1,4 16 0,4 26 0,9 36 1,3 46 2,4
7 1,2 17 2,8 27 1,4 37 0,4 47 0,9
8 1,3 18 0,7 28 1,8 38 1,9 48 4,2
9 0,9 19 2,8 29 10,4 39 2,8 49 3,8
10 1,9 20 7,1 30 3,0 40 3,0 50 10,7
24. Вміст кобальту

1 1,26 11 0,78 21 1,15 31 0,82 41 1,00
2 0,89 12 1,26 22 0,78 32 1,06 42 1,10
3 1,16 13 0,94 23 1,25 33 0,94 43 0,80
4 0,76 14 1,29 24 1,00 34 1,39 44 0,52
5 1,24 15 0,80 25 1,18 35 0,97 45 1,25
6 0,85 16 1,43 26 0,83 36 1,42 46 1,15
7 1,20 17 0,79 27 1,25 37 1,05 47 0,81
8 0,82 18 0,20 28 1,08 38 0,82 48 0,15
9 1,18 19 1,16 29 1,36 39 0,91 49 0,75
10 0,54 20 1,18 30 1,13 40 0,93 50 1,21
207
25. Вміст нікелю
1 19,3 11 30,8 21 21,3 31 25,9 41 27,8
2 25,4 12 34,5 22 28,6 32 17,4 42 23,6
3 20,8 13 20,3 23 19,4 33 13,2 43 21,2
4 26,3 14 25,6 24 19,1 34 34,5 44 29,4
5 17,5 15 18,9 25 22,3 35 28,9 45 24,2
6 21,8 16 16,8 26 18,7 36 33,2 46 28,3
7 19,4 17 21,4 27 24,5 37 32,6 47 26,3
8 25,0 18 21,0 28 22,1 38 18,7 48 32,4
9 21,2 19 25,4 29 29,3 39 31,2 49 19,8
10 30,2 20 32,8 30 19,7 40 18,5 50 18,7
26. Вміст свинцю

1 6,8 11 6,6 21 4,8 31 7,1 41 6,3
2 5,6 12 5,8 22 3,9 32 6,5 42 6,8
3 6,2 13 7,8 23 5,9 33 6,4 43 5,3
4 5,8 14 6,9 24 5,1 34 5,3 44 6,2
5 6,1 15 6,8 25 6,1 35 6,0 45 6,8
6 7,2 16 7,0 26 5,8 36 5,8 46 5,0
7 4,9 17 5,3 27 7,1 37 4,8 47 5,6
8 4,3 18 4,8 28 5,4 38 6,8 48 4,9
9 5,9 19 5,1 29 4,8 39 5,0 49 6,2
10 6,0 20 6,4 30 6,2 40 6,5 50 6,5
208
27. Вміст хрому
1 61,5 11 72,0 21 75,4 31 79,8 41 76,8
2 68,8 12 71,3 22 60,2 32 66,4 42 62,4
3 62,1 13 65,2 23 56,8 33 68,4 43 56,8
4 68,3 14 65,9 24 75,2 34 71,5 44 76,8
5 56,2 15 70,4 25 71,0 35 60,6 45 65,4
6 61,5 16 60,3 26 78,8 36 69,2 46 79,7
7 60,8 17 61,4 27 69,5 37 58,4 47 65,8
8 60,3 18 68,9 28 71,4 38 75,4 48 66,2
9 65,8 19 65,4 29 68,3 39 81,2 49 58,4
10 52,9 20 72,9 30 71,4 40 69,5 50 81,6
28. Вміст молібдену

1 0,23 11 0,12 21 0,29 31 0,20 41 0,19
2 0,16 12 0,24 22 0,34 32 0,23 42 0,25
3 0,31 13 0,19 23 0,40 33 0,19 43 0,29
4 0,26 14 0,33 24 0,35 34 0,14 44 0,23
5 0,27 15 0,26 25 0,27 35 0,30 45 0,24
6 0,21 16 0,32 26 0,25 36 0,24 46 0,19
7 0,32 17 0,27 27 0,20 37 0,31 47 0,32
8 0,11 18 0,25 28 0,30 38 0,26 48 0,26
9 0,22 19 0,21 29 0,25 39 0,22 49 0,30
10 0,19 20 0,18 30 0,24 40 0,18 50 0,17
209
Додаток 1.2.1
1. Залізо в крові в мг % (хі) і гемоглобін по Саллі в % (yi)
хі 57 50 54 48 58 54 53 49 48 46
yi 71 68 70 65 72 70 70 68 68 65
2. Число червоних кров’яних тілець ( в млн. на 1 мл крові) (хі) і

гліколітичний індекс (в мг глюкози на 100 мл крові) (yi)
хі 0,83 1,20 1,27 1,38 1,80 1,81 1,98 2,27 2,90 2,92
yi 2,8 5,0 2,8 6,4 5,8 7,4 13,4 6,6 7,2 7,8
3. Максимальний артеріальний тиск (в середньому)

(хі) і мінімальний артеріальний тиск (в середньому) (yi) у гру-
пи чоловіків 25 років
хі 103 108 113 118 123 128 133 148 140 142
yi 63,0 65,50 75,10 75,97 78,45 81,12 90,86 91,33 92,0 92,8
4. Вік матері (хі) і лактація (yi)

хі 15 18 21 24 27 30 33 36 39 42
yi 110 100 105 110 105 90 95 90 85 80
5. Кількість йоду у воді і продуктах (хі)

і пораження населення Закарпатської області зобом в % (yi)
хі 201 190 178 160 155 154 126 81 75 71
yi 0,2 0,3 0,6 0,8 1,1 0,8 2,5 4,4 6,2 16,9
6. Температура тіла хворого (С)

(хі) і частота пульсу за 1 хв. (yi)
хі 36,6 36,8 37,2 37,5 37,8 38,2 38,8 39,5 39,8 40,1
yi 72 73 76 80 87 91 95 100 110 120
210
7. Добове виділення NaCl з сечею у хворих
гіпертонічною хворобою (хі) і солевою гіпертонією (yi)
хі 8,0 9,2 11,8 11,9 12,0 12,2 14,0 14,5 15,0 16,0
yi 9,0 14,0 20,3 20,8 21,0 21,5 21,8 22,0 22,3 22,5
8. Показники клубочкової фільтрації хворих гіпертонічною

хворобою (хі) і солевою гіпертонією (yi) (мл. сек) а) І стадія
хі 100,0 100,5 100,5 102,0 102,5 103,0 103,5 103,6 103,7 103,9
yi 127,0 128,0 130,0 119 115 100 92 82 71 68
9. б) ІІ — ІІІ стадії
хі 105 100 98 90 85 80 75 70 65 62
yi 146 138 130 119 115 100 92 82 71 68
10. Загальний периферійний опір хворих гіпертонічною

хворобою (хі) та солевою гіпертонією (yi) (динсек/см5)
хі 1500 1600 1650 1700 1800 1900 200 2080 2200 2600
yi 1700 1900 2050 2200 2400 2500 2800 2900 3100 3200
11. Опір кровотоку в судинах нирок у хворих гіпертонічною

хворобою (хі) і солевою гіпертонією (yi) (динсек/см5)
хі 6500 7100 7900 8000 9000 9200 9500 9800 10500 11800
yi 9200 10000 10500 11000 12100 12600 13000 13300 14000 16000
12. Ефективний нирковий кровотік у хворих гіпертонічною

хворобою (хі) і солевою гіпертонією (yi) (млсекм2)
хі 1125 1120 1118 1100 1090 1085 1050 1025 1020 1000
yi 1650 1600 1500 1485 1400 1375 1350 1300 1190 1125
211
13. Об’єм еритроцитів у хворих гіпертонічною хворобою
(хі) і солевою гіпертонією (yi) (мл/кг ваги)
хі 37,8 37,0 36,5 36,2 36,0 35,8 35,0 34,8 34,5 35
yi 32,5 32,8 32,5 32,4 32,0 32,0 32,0 31,9 32,0 32
14. Об’єм плазми хворих гіпертонічною хворобою (хі) і

солевою гіпертонією (yi) (мл/кг ваги)
хі 38,0 38,2 38,3 38,3 38,7 39,0 39,1 39,2 39,1 39
yi 39,0 39,8 40,7 41,0 40,8 40,5 40,3 40,5 40,8 41
15. Сила тиску кисті правої руки (хі) та лівої руки (yi)
у 10 студентів, виміряна динамометром
хі 105 104 102 101 100 99 98 96 93 92
yi 101 103 100 98 95 96 104 92 97 99
16. Кореляція між ростом (в см) (хі) і вагою (в кг)

(yi) у чоловіків 20-25 років
хі 157,5 161,5 165,5 169,5 173,5 177,5 181,5 185,5 187,5 191,5
yi 54 59 64 69 74 79 84 89 91 93
17. Результати визначення цукру в сечі

у групи хворих діабетом: а) до початку лікування інсуліном —
дні (хі), цукор в г (yi)
хі 2 4 6 8 10 12 14 16 18 20
yi 23,3 24,5 32,0 31,0 33,5 35,5 36,2 36,7 37,2 39,2
18. б) в період лікування інсуліном

хі 2 4 6 8 10 12 14 16 18 20
yi 38,5 34,0 32,0 31,5 31,0 28,5 24,5 21,0 18,5 15,0
212
19. Зв’язок між дозами вітаміну Д (хі) і прибавкою
у вазі тварин (yi) (хі і yi представлені в умовних одиницях)
хі 150 250 350 450 550 600 650 700 750 850
yi 175 325 475 625 775 810 925 1050 1075 1225
20. Зв’язок між масою тіла малят макак-резусів (хі)

з їх віком (yi) в перший рік їх життя
хі 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12
yi 0,53 0,71 0,79 0,98 1,06 1,13 1,25 1,43 1,51 1,59 1,65 1,77
21. Дані по відсотку відмінних оцінок (yi),

отриманих студентами на екзаменаційних сесіях по курсу дар-
вінізму протягом 10-річного періоду навчання (хі)
хі 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
yi 22 28 16 28 34 22 30 41 35 33
22. Залежність між масою тіла гамадрилів-матерів

(хі) та їх новонароджених дітей (yi)
хі, кг 10,0 10,8 10,0 11,1 11,3 13,5 14,5 13,4 15,6 15,8
yi, кг 0,70 0,73 0,70 0,65 0,70 0,70 0,70 0,78 0,85 0,86
23. Дані про жирномолочність (%) корів (хі)

та їх 10 одновікових дочірних осіб (yi)
хі,% 3,10 3,17 3,76 3,61 3,27 3,80 3,65 3,65 3,45 4,05
yi, % 3,65 3,11 3,57 3,61 3,44 3,61 3,98 3,89 3,45 3,79
24. Дані по довжині тіла (хі) і обхватом грудної

клітки (yi) групи чоловіків 40-ка років
хі,см 175,5 173,5 171,5 169,5 167,5 165,5 163,5 161,5 159,5 157,5
yi,см 176,5 174,5 172,5 170,5 168,5 166,5 164,5 162,5 160,5 158,5
213
25. Зв’язок між удоєм (yi) і терміном лактації
(хі) у корів ярославської породи
хі,міс 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
yi,цент 18,2 20,1 23,4 24,6 25,6 25,9 23,6 22,7 19,2 18,9
26. Залежність основного обміну (yi),

вираженого в кілоджоулях на 1 кг маси тіла (хі) мавп за 24 год.,
характеризується наступними величинами
хі, кг 1,4 2,2 2,3 2,6 3,6 4,1 4,4 5,8 6,0 6,3
yi, 673 489 451 405 485 330 288 268 272 281
Коефіцієнти Стьюдента t n
(n — число вимірювань, Р — довірча імовірність)
n P=0,90 P=0,95 P=0,98 P=0,99 n P=0,90 P=0,95 P=0,98 P=0,99
3 2,920 4,303 6,965 9,920 19 1,734 2,101 2,552 2,878
4 2,353 3,182 4,541 5,841 21 1,725 2,086 2,528 2,845
5 2,132 2,776 3,747 4,604 23 1,717 2,074 2,508 2,819
6 2.015 2,571 3,365 4,032 25 1,711 2,064 2,492 2,797
7 1,943 2,447 3,143 3,707 27 1,706 2,056 2,479 2,779
8 1,895 2,365 2,998 3,499 29 1,701 2,048 2,467 2,763
9 1,860 2,306 2,896 3,355 31 1,697 2,043 2,457 2,750
10 1,833 2,262 2,821 3,250 40 1,680 2.020 — 2,700
11 1,812 2,228 2,764 3,169 60 1,670 2,000 — 2,660
13 1,782 2,179 2,681 3,055 80 1,665 1,990 — 2,640
15 1,761 2,145 2,624 2,977 120 1,660 1,980 — 2,620
17 1,746 2,120 2,583 2,921  1,645 1,960 2,326 2,576
214
Густина ймовірності нормального розподілу
f z   (1 / 2 )e  z / 2
2
z f(z) z f(z) z f(z) z f(z)

0,0 0,3989 1,0 0,2420 2,0 0,0540 3,0 0,0044
0,1 0,3970 1,1 0,2179 2,1 0,0440 3,1 0,0033
0,2 0,3910 1,2 0,1942 2,2 0,0355 3,2 0,0024
0,3 0,3814 1,3 0,1714 2,3 0,0283 3,3 0,0017
0,4 0,3683 1,4 0,1497 2,4 0,0224 3,4 0,0012
0,5 0,3521 1,5 0,1295 2,5 0,0175 3,5 0,0009
0,6 0,3332 1,6 0,1109 2,6 0,0136 3,6 0,0006
0,7 0,3123 1,7 0,0940 2,7 0,0104 3,7 0,0004
0,8 0,2897 1,8 0,0790 2,8 0,0079 3,8 0,0003
0,9 0,2661 1,9 0,0656 2,9 0,0060 3,9 0,0002
Значення коефіцієнта К в залежності від довірчої

ймовірності Р і відношення  / S ( x) — середньоквадратичних
відхилень систематичної  і випадкової S(x)
складових сумарної похибки ( x)  K ( сис   вип )
 / S ( x) 0,75 0,80 1 2 3 4 5 6 7 8
Р=0,95 0,77 0,76 0,74 0,71 0,73 0,76 0,78 0,79 0,80 0,85
Р=0,99 0,85 0,84 0,82 0,80 0,81 0,82 0,83 0,83 0,84 0,85
215
Значення нормованої функції Лапласа
z
1
e dz; P  p( x0  Z  x  x0  Z )  2 F ( Z )  
z2 / 2
F ( z) 
2 0
Z F(Z) Z F(Z) Z F(Z) Z F(Z) Z F(Z)

0,0 0,00000 0,9 0,31594 1,8 0,46407 2,7 0,49653 3,6 0,49984
0,1 0,03983 1,0 0,34134 1,9 0,47128 2,8 0,49744 3,7 0,49989
0,2 0,07926 1,1 0,36433 2,0 0,47725 2,9 0,49813 3,8 0,49993
0,3 0,11791 1,2 0,38493 2,1 0,48214 3,0 0,49865 3,9 0,49995
0,4 0,15542 1,3 0,40320 2,2 0,48610 3,1 0,49903 4,0 0,49997
0,5 0,19146 1,4 0,41924 2,3 0,48928 3,2 0,49931 4,5 0,49999
0,6 0,22575 1,5 0,43319 2,4 0,49180 3,3 0,49952 — —
0,7 0,25804 1,6 0,44520 2,5 0,49379 3,4 0,49966 — —
0,8 0,28814 1,7 0,45543 2,6 0,49534 3,5 0,49977 — —
216
Основні фізичні константи
Константи Позначення Значення
Швидкість світла у вакуумі С 299792458 м/c
Стала Авогадро NA 6,02217·1023 моль -1
Універсальна газова стала R 8,3143 Дж.моль·К
Стала Больцмана k 1,3806·10-23 Дж/моль
Елементарний заряд e 1,601·10-19 Кл
Маса спокою протона mp 1,67261·10-27 кг
Маса спокою електрона me 9,10955·10-31 кг
Маса спокою електрона mn 1,675·10-27 кг
Питомий заряд електрона e/me 1,75880·1011 Кл/кг
Діелектрична стала 0 8,84·10-12 Ф/м
Магнітна стала 0 12,57·10-7 Гн/м
Стала Фарадея F  NA e 9,648·104 Кл/моль
Стала Планка h 6,6262·10-34 Дж·с

Стала Стефана-Больцмана  5,67·10-8 Вт/м2·К4
Стала зміщення Віна b 2,9·10-3 м·К

Магнетон Бора MБ 9,2741·1024 Дж/Тл
Число”Пі”  3,14159
Основа натурального логарифма e 2,711828
Логарифм натуральний Ln10 2,3
Фактор Ланде для електрона ge 2,002
Фактор Ланде для протона gr 5,585
217
Співвідношення між одиницями
1 a.о.м.=1,6605·10-27кг
1(а.о.м.) ·с2=931,481 MeB,c — швидкість світла у вакуумі
1еВ=1,602·10-13 Дж
1 Тл=1Вб/м2=104Гс
1 ккал=14186 Дж
Швидкість поширення звуку в різних речовинах, м/с:

Вода (20ºС) 1482
Повітря 331
Водень 12,84
Гліцерин (20ºС) 1923
Кисень 3,16
Лід (0ºС) 3980
Спирт етиловий (20ºС) 1165
Тканини організму 1540
Кварц (20ºС) 5200
Інтенсивність різних звуків по частоті 1Кгц, Вт/м2:

Поріг чутності 10-12
Серцеві тони через стетоскоп 10-11
Шепіт 10-10
Тиха розмова 10-8
Голосна розмова 10-6
Шум вулиці 10-5
Крик 10-4
Шум мотоцикла 10-2
Шум реактивного двигуна, грім 1
Поріг больового відчуття 10
218
Відношення інтенсивностей (сил) звуку, виражені в дб:
I2/I1 B  10 lg( I 2 / I 1 ) I2/I1 B  10 lg( I 2 / I 1 )
1 0 6 7,78
2 3,01 7 8,45
3 4,77 8 9,03
4 6,02 9 9,54
5 6,99 10 10,00
Густина деяких речовин, кг/м3:

Бензол (0ºС) 899
Бром рідкий 3120
Вода (4ºС) 1000
Повітря за нормальних умов 1,29
Золото 19300
Шкіра суха 860
Кров 1050
Плазма крові 1030
Спирт етиловий 789
Новокаїн 1120
Кісткова тканина 1700/2000
 суміші  Св  в  Ссп  сп , де Св — концентрація води; Ссп —

концентрація спирту;  в — густина води, cп — густина спирту.
219
Коефіцієнт в’язкості  і коефіцієнт поверхового натягу
 води при різних температурах
tºC  , C Пуаз  , Дин/см
14 1,17 73,4
15 1,14 73,3
16 1,11 73,1
17 1,08 73,0
18 1,06 72,8
19 1,03 72,7
20 1,005 72,5
21 0,98 72,4
22 0,96 72,2
23 0,94 72,0
24 0,91 71,9
25 0,89 71.8
26 0,87 71,7
27 0,85 71,6
Психрометрична таблиця
Покази вологого
термометра
Різниця показів сухого і вологого термометрів
0 0,5 1 1,5 2 2,5 3 3,5 4 4,5 5 5,5 6 6,5 7

0 100 90 81 73 64 57 50 44 36 31 26 20 16 11 7
1 100 90 82 74 66 59 52 45 39 33 29 19 16 11 7
2 100 90 83 75 67 61 54 47 42 38 31 25 21 17 14
220
Продовження психометричної таблиці
0 0,5 1 1,5 2 2,5 3 3,5 4 4,5 5 5,5 6 6,5 7
3 100 90 83 76 69 63 56 49 44 39 34 29 26 21 17
4 100 91 84 77 70 64 57 51 46 41 36 32 28 24 20
5 100 91 85 78 71 65 59 54 48 43 33 34 30 27 23
6 100 92 85 78 72 66 61 56 50 45 41 35 33 22 26
7 100 92 86 79 73 67 62 57 52 47 43 39 35 31 38
8 100 93 86 81 75 70 65 60 55 51 47 43 39 35 32
9 100 93 87 82 76 71 66 61 57 53 48 45 41 38 34
10 100 94 87 82 76 71 66 61 57 53 48 45 41 40 34
11 100 94 88 82 77 72 67 62 58 55 50 47 43 42 36
12 100 94 88 82 78 73 68 63 59 56 52 48 44 43 38
13 100 94 88 82 78 73 68 64 61 61 61 53 50 45 40
14 100 94 89 83 79 74 69 66 62 58 54 51 47 46 41
15 100 94 89 84 80 75 70 67 63 59 55 52 49 44 48
16 100 95 90 84 80 75 71 67 64 60 57 53 50 48 44
17 100 95 90 84 81 76 73 68 65 61 58 54 52 49 46
18 100 95 90 85 81 76 74 69 66 62 59 56 53 50 47
19 100 95 91 85 82 77 74 70 66 63 60 57 54 51 48
20 100 95 91 86 82 78 75 71 67 64 61 58 55 53 48
21 100 95 91 86 83 79 75 71 68 65 62 59 56 54 51
22 100 95 91 87 83 79 76 72 68 65 63 60 57 55 52
23 100 96 91 87 83 80 76 72 69 66 63 61 58 56 53
24 100 96 91 87 83 80 76 72 69 66 63 61 58 56 52
25 100 96 92 88 88 81 77 74 70 68 65 63 59 58 54
221
Тиск і густина насиченої пари при різних температурах
t,oC P (мм.рт.ст)  (г/см3) t,oC P (мм.рт.ст)  (г/см3)
-5 3,01 3,24 17 14,53 14,5
-4 3,28 3,51 18 15,48 15,4
-3 3,57 3,81 19 16,48 16,3
-2 3,88 4,13 20 17,54 17,3
-1 4,22 4,47 21 18,65 18,3
0 4,58 4,84 22 19,83 19,4
1 4,93 5,22 23 21,07 20,6
2 5,29 5,60 24 22,33 21,8
3 5,69 5,98 25 23,76 23,0
4 6,10 6,40 26 25,21 24,4
5 6,54 6,84 27 26,74 25,8
6 7,01 7,30 28 28,35 27,2
7 7,51 7,80 29 30,04 28,7
8 8,05 8,30 30 31,82 30,3
9 8,61 8,80 31 33,70 32,1
10 9,21 9,40 32 35,66 33,9
11 9,84 10,0 33 37,63 35,7
12 10,52 10,7 34 39,90 37,6
13 11,23 11,4 35 42,18 39,6
14 11,99 12,1 36 44,50 41,8
15 12,79 12,8 37 47,07 44,0
16 13,63 13,6 38 49,69 46,3
222
Ефект дії струму різної сили (мA)
на організм людини при частоті 50 Гц
Сила струму, (мA) Ефект дії
0...0,5 Відсутній
0,5...2 Втрата чутливості
2...10 Біль, м’язове скорочення, 6 мА – Людина не мо-
же звільнитися від електродів
10...20 Зростає дія на м’язи, деяке їх ушкодження
20...100 Параліч дихання
100...3000 Смертельна шлуночкова фібриляція, якщо дуже
швидко не відбудеться реанімація
Понад 3 А Зупинка серця. Якщо шок був короткочасний, то
серце ще можна реанімувати
Характеристики різних видів

електромагнітного випромінювання
Вид випромінювання Характерна до- Частота, Гц Енергія
вжина хвилі (м) фотона
-випромінювання 10-13 31021 12 МеВ
-11
Рентгенівське 10 310 19
120 КеВ
Ультрафіолетове 10-7 31015 12 еВ
Видиме світло (жовте) 610-7 31014 2 еВ
-5
Інфрачервоне (теплове) 10 31013 0,12 еВ
ультракороткохвильове 10-2 31010 1,210-4 еВ
223
Довжина хвиль деяких яскравих ліній в спектрі неону
Лінія Відносна Довжина Лінія Відносна Довжина
яскравість хвилі, Å яскравість хвилі, Å
(візуальна (візуальна
оцінка) оцінка)
Червона 1 6717,0 Червоно- 5 6143,1
оранжева
3 6678,3 3 6096,2
5 6598,9 4 6074,3
5 6532,9 2 6030,0
5 6506,5 2 5975,5
Яскраво- 10 6402,2 3 5944,8
червона
10 6383,0 4 5881,9
5 6334,4 Жовта 10 5852,5
2 6304,8 3 5764,4
8 6266,5 Зелена 10 5400,6
3 6217,3 5 5341,1
5 6163,6 3 5330,8
2 5031,3
Синьо- 5 4827,3
зелена
224
Питоме обертання оптично-активних речовин
Назва речовини , град/г
Сахароза + 66,58
Глюкоза + 52,50
Фруктоза - 91,50
Мальтоза + 138,50
Лактоза (кристалогідрат) + 52,58
Лактоза (ангідрит) + 55,30
Інвертний цукор -13,50
Крохмал + 196,4
Сахарин - 34,20
Винна кислота - 14,03
Аскорбінова кислота + 24,00
225

Медична і біологічна фізика

Uploaded by

Document Information

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Медична і біологічна фізика

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Панаіт Т. І., Пуга Г. Д., Різак В. М.

«Медична і біологічна фізика»

Методичні вказівки до лабораторних робіт для

Панаіт Т. І., Пуга Г. Д., Різак В. М. Медична і біологічна фізика: Методи-

Рецензенти: професор кафедри факультетської терапії, доктор медичних

Технічний редактор: проф. В. М. Різак

ISBN 966–7619–42–7 © Панаіт Т. І., Пуга Г. Д.,

Розділ 1. Метрологія і біометрія .............................................................................................. 5

Даний розділ практикуму охоплює основи сучасної мет-

Основи метрології та біометрії

Особливості методів оцінки медичної інформації

Вибірковий метод статистичного дослідження є основ-

де x — середнє значення вимірюваної величини; хі — резуль-

— середня абсолютна похибка.

де хmах — максимальне значення вимірюваної величини.

Систематичні похибки вимірів (зберігають величину та

де n — число (об’єм) досліджуваної сукупності; хі — ва-

характеризує розсіювання, відхилення від середньої величини

функція у = f(х), що описує цю криву, — густиною ймовірності

в) дисперсія або середнє квадратичне відхилення - рівна

Числові характеристики неперервних випадкових вели-

Використання в медико-біологічних дослідженнях

Мета роботи: навчитися використовувати нормальний

Нормальний закон має важливе значення в медико-

Закон розподілу неперервної випадкової величини х нази-

Графік розподілу Гаусса описується симетричною відно-

При х =  ордината кривої нормальної густини ймовірно-

При зменшенні  ця ордината необмежено зростає і крива

2) математичне сподівання (середнє значення) випадкової не-

3) дисперсія неперервної випадкової величини:

4) умова нормування для неперервної випадкової величини:

Щільність розподілу f(x) зображає повну сукупність ва-

Рис.1.1.1. Крива нормального розподілу.

Рис.1.1.2. Крива нормального розподілу

Відрізки площі під нормованою кривою виражають, ра-

Як і будь-яка ймовірність, функція розподілу не може бу-

Знаючи величину щільності розподілу (1.1.1), можна ви-

Ляпунов А. А. — спеціаліст в області теорії функцій і ма-

Рис.1.1.5. а) Додатній ексцес розподілу —

Поряд з асиметричними мають місце гостровершинні та

Послідовність виконання роботи

1. За завданням викладача використати дані медико-

Верхні межі кожного з п’яти інтервалів вирахувати за

х*mах = хmіn + іх, де і = 1,2,3,4,5. (1.1.4)

3. Знайти число попавших в інтервал варіант (mi) (часто-

Групову середню величину можна вирахувати як півсуму

4. На основі отриманих результатів побудувати графік

1. Які основні поняття теорії ймовірностей

Кореляційний аналіз зв’язків між випадковими змінни-

Мета роботи: вивчити основи кореляційного аналізу,

Ще Гіппократ в VI ст. до н. е. звернув увагу на наявність

Нехай в результаті експерименту отримані випадкові зна-

де хі і yі — значення варіант; n — їх кількість. При реа-

де x і y —середні значення варіант.

Ця характеристика називається коваріацією або момен-

Коваріація (cov) — це усереднена величина добутків

Він кількісно характеризує зв’язок між випадковими ве-

Критерієм близькості точок кореляційного поля до лінії

Коефіцієнти „a” і „b” визначаються в статистичній теорії

Обчисливши (1.2.7), по рівнянню (1.2.6) можна отримати

а при малих вибірках (з числом спостережень до 30):

Величина R вважається достовірною, якщо не менш, ніж