СУЧАСНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР

Театр в усі часи був для народів великою цінністю, яка мала моральне,
культурне і громадське значення. Український театр, його становлення і
розвиток став невід’ємною складовою української національної культури, і є
унікальним явищем у багатовіковому розвитку українського мистецтва. Театр
засвідчував «нерозривність духовного життя народу». Театр - це освітній
заклад, який розвиває націю. Сам феномен театрального мистецтва пов'язаний
з осмисленням художньої спадщини минулого, з творчими пошуками,
прагненням філософськи осмислювати світ і намаганням розкрити проблеми
суспільства, а також – людини, як особистості, основного персонажа, який
знаходиться в стані вічного конфлікту зі світом.
Театр - насправді це відображення нашого реального життя. Він
з'являється тому, що ми живемо: є один з одним, маємо проблеми, вирішуємо
їх, переживаємо емоції… Через усе це виникає бажання ділитись, створювати,
відкривати, ставити наголоси і запитання. Так з'являється щось, де в
конкретний момент є люди, які хочуть ділитись, і люди, які готові приймати. В
театрі мають ставити питання, проблеми. Вистава – апгрейд для глядача, після
неї він має виходити кращим, і з розумінням як він має жити далі. Недарма
існує фраза про те, що в «партері збирається нація». І дуже показовим на
сьогодні є те, що в театрах аншлаги, квитки продаються, люди прагнуть
виходити із своїх зон комфорту і наповнювати своє життя духовним культурним
контентом..
Театр як мистецтво є синтетичний продукт, котрий поєднує в своїй
сукупності багато складових, залучає і використовує інші види мистецтв,
потребує майстерної взаємодії багатьох засобів сценічної виразності і являється
складним симбіозом різних галузей. Можна сміло стверджувати, що театр на
сьогодні є найскладнішим і найвитратнішим як в матеріальному плані, так і в
плані співпраці багатьох фахівців як творчих, так і технічних. З плином часу,
зміни епох і поколінь театр використовує все більше і більше нових технологій у
творчому пошуку, щоб залишатись цікавим і видовищним. Але разом з тим
творці вистав вкладають в свої сценічні роботи особливий зміст і сенс, щоб
викликати певні реакції, думки, запитання і роздуми у сучасного глядача.
Український глядач пережив трансформацію. Театр – це модно.
Український глядач став молодим. Тож контент повинен задовольняти потреби
молоді. Мовою маркетингу: клієнт диктує. У нас він інтелектуально розвинений.
Йому не треба нафталіну. Сьогоднішня вибаглива публіка потребує все нових
емоцій, яскравих вражень і разом з тим хоче відпочити від буденності,
шаленого темпу життя, «розвантажити голову», переключитися на особливу
хвилю духовного пізнання, задуматися про щось більш вагоме ані ж хліб
насущний, перосмислити свої життєві цінності і знайти відповіді на вічне
запитання про таїну людської душі. Але переважно люди приходять до театрів
тому, що прагнуть саморозвитку, їм подобається атмосфера закладу, ця
особлива магічна аура. Серед усіх художніх компонентів театральної вистави
найбільше захоплення викликає гра акторів. Зараз в українському театрі все
більше і більше стає популярних артистів на яких ходить глядач, хоча це стало
можливим завдяки розвитку вітчизняного кінопродукту. Глядач переносить
свою зацікавленість тим чи іншим актором з екрану телевізора в театр. Йому
цікаво, яки й же цей актор в театрі, як він грає там, які образи він будує на сцені.
І в кінці кінців це справжнє , живе спілкування актора і глядача у просторі
певного театрального закладу. Серед таких зірок театру - Станіслав Боклан,
Олександр Вертинський, Наталя Сумська, Дмитро Суржиков, Олександр
Довженко, Олеся Журахівська, Леся Самаєва, Олеся Власова, Володимир
Горянський та інші.
Але завжди все починається з ідеї, теми чи проблеми. Режисер є
головним автором вистави. Саме він обирає літературний матеріал,
драматургію, чи певний сюжет для відображення теми яка турбує сьогодні
суспільство. І саме режисер народжує ідею і в творчому тандемі з художником,
композитором, хореографом, акторами та іншими творцями починає розвивати
і втілювати свій задум.
Стрімкий розвиток і поширення нових інформаційних і
телекомунікаційних технологій набуває сьогодні характеру глобальної
інформаційної революції, що призводить до зростання впливу на всі сфери
життя суспільства, і зокрема на культуру. В епоху цієї атаки новітніх технологій
позначається в цілому на соціокультурній ситуації, не залишаючи поза впливом
і мистецтво, зокрема сценічне. В усіх своїх різновидах та жанрах сучасний
театр зараз активно починає застосовувати в постановках останні інноваційні
сценічно-технічні засоби, використовувати об’ємні декорації, відеопроекції,
голографічне проектування, 3D-проектування та інші аудіо-візуальні технології,
новітні розробки науки і техніки, які доповнюють і посилюють саме візуальне
сприйняття театрального продукту і являються сучасними засобами художньої
виразності. Адже у конкуренції з іншими видовищами, ХХІ століття широко
оперує саме зоровими, а не вербальними образами, і театру варто відшукати
свою естетичну нішу. Інакше він ніколи не виграє боротьбу за глядача ні у
грандіозних спортивних матчів, ні у галасливої велелюдності естрадних шоу, ні
у технічних трюків кінематографа. Зате театр має унікальну і неперевершену
зброю – безпосередній енергетично-смисловий обмін між індивідуумом у залі і
особою на сцені . Але треба зауважити, що на жаль, сьогодні сучасний
український театр не може собі дозволити застосовувати новітні технології в
тому об’ємі , який має зарубіжне мистецтво, оскільки це доволі дороге
устаткування, і потребує додаткового ресурсу для обслуговування. Тут потрібні
зусилля цілої спільноти фахівців, у тому числі звукорежисерів, відеорежисерів,
режисерів зі світла, фахівців зі спецефектів, з комп’ютерних технологій та ін. Їх
роль значна. Багатьом театрам залишається тільки мріяти про можливість
використання унікальних технічних засобів, якими в світі вже давно
користуються.
 Який складний технологічний шлях проходить театральна постановка
перед тим як народитися на сцені. Які складові і ресурси застосовуються у
цьому процесі, скільки праці передує появі на сценічному майданчику образу
вистави. Скільки часу триває творчий процес, і скільки людей приймає участь у
ньому. Простий глядач ніколи не замислюється над цими питаннями. Ціна за
квиток часто є дуже символічною відносно затрат, які були закладені в бюджет
тої чи іншої постановки. Театр ніколи не був прибутковою галуззю культури,
оскільки він має по своїй суті абсолютно інше завдання. Театр не є і не може
бути інституцією економічною. Театр був, є і буде закладом мистецьким, де
вирішуються надзвичайно важливі питання, пов’язані з духовністю нації. Також
фахівці вважають, що зусилля у вирішенні економічних завдань увінчаються
успіхом лише тоді, коли, як кажуть, кінь стоятиме поперед воза. Таким конем
повинні бути культура і духовність. І допоки держава не буде робити належних
інвестицій в розвиток культури і, зокрема, театру, як важливої складової, доти
наша країна не буде мати свідомого, патріотичного, високоінтелектуального
покоління, яке зможе підняти країну з руїн пострадянських рудиментів.
Нині в Україні функціонують як державні: академічні, комунальні театри,
так і приватні театри: антрептризи, експериментальні студії, тощо. В Україні
налічується більше 300 театрів, з яких - понад 130 професійних театрів. Це -
національні, академічні, драматичні, театри опери і балету, музично-
драматичні театри, оперети, театри драми і комедії, юного глядача, ляльок,
театри-студії, та інші. Середня кількість прем’єр на рік становить від 4 до 6 на
кожний театр.
На жаль, мистецтво не стоїть на передових позиціях у стратегії держави.
Тому всі театри балансують у своїй діяльності між своїми матеріальними
можливостями і творчим поривом. Адже мистецтво не терпить компромісів. А
як випускати в світ вистави, попри не належну підтримку з боку держави, або
просто за її відсутності. Державні театри (національні, обласні, муніципальні)
одержують хоч якісь мінімальні кошти з державного бюджету відповідного
рівня, у той самий час приватні театри практично не мають можливості
отримувати фінансову підтримку від держави. Законодавчо не має механізму
рівного доступу до бюджетних коштів для всіх гравців культурного поля. Звісно
це спонукає активізувати театральний менеджмент і шукати нові джерела
підтримки театру як мистецтва. Часто театри, особливо, приватних форм
власності вдаються до колаборації, і фандрейзингу, щоб втілити свій
театральний проект. І все ж таки роблять його не тільки самоокупним, але і
мистецько-конкурентним.
Приватні театри не обтяжені рамками театральних традицій, тому саме
на їхніх майданчиках часто спостерігається відображення дуже відвертої, часто
навіть шокуючої дійсності, перебільшеної, насиченої нервом і сильними
емоціями. Недержавний театр в Україні стрімко професіоналізувався та із суто
аматорського та комерційного перетворився у своїх естетичних здобутках на
серйозного конкурента театру зі сталою системою фінансування та
налагодженою інфраструктурою. Тенденція до активізації та професіоналізації
недержавних театрів зазнала очевидного розвитку протягом останніх семи
років і хронологічно збігається у своїй динаміці з періодом, відлік якого можна
вести від Революції Гідності 2013-2014 років. Найбільш успішними проектами
цієї форми можна вважати київські театри «Дикий театр» та «PostPlayТеатр»,
харківський театр «НЄФТЬ», «Театральний простір ТЕО» в Одесі та львівський
феномен, людину-театр Сашка Браму. Розвиток театральних формацій у
недержавному секторі призвів до необхідності створення об’єднань, учасники
яких прагнули лобіювати свої інтереси і здобути право на інфраструктурну, чи
фінансову підтримку з боку державних та муніципальних органів влади. Так
виникла Гільдія незалежних театрів та Асоціація «Український незалежний
театр». Зараз цей «бум» альтернативних театрів увійшов у свою критичну фазу:
багато колективів, що постали у час постреволюційного піднесення та
пробудження громадянської та креативної свідомостей і досить довгий час
існували на хвилі творчого ентузіазму, згортають діяльність через невирішену
проблему інфраструктури. Попри те, що питання фінансування проектного
виробництва частково вирішує Український культурний фонд, проблема
інфраструктури та забезпечення сталості існування і розвитку (наявність
доступних репетиційних приміщень, цехів тощо) досі актуальна. Назріла
колосальна необхідність створення вільних сцен, лояльних до малобюджетних,
чи то експериментальних проектів,(що можуть не мати за мету створення
продукту, але є важливими для практичного освоєння нових методологій). 
Але загалом у сучасних українських театрах, поруч із альтернативними,
проривними виставами молодих та досвідчених режисерів, які працюють у
різних театральних колективах, ідуть в репертуарі витончені класичні та
перевірені часом спектаклі. Всі театри, прагнуть насамперед, працювати з
цікавими текстами, намагаються надихати на дискусію. Але і існують
постановки, в котрих навпаки – форма занадто проста, легка і ненав’язлива,
розрахована суто на відпочинок глядача.
Важливим фактором у розвитку сучасного українського театру стала
поява нової української драми, цілого гурту цікавих, досвідчених а також
молодих драматургів і авторів, які вдихнули у театр нові гострі теми. Але
реалізація на сцені літературних доробків сучасних українських авторів, все ж
таки дуже слабка, хоча глядач досить зацікавлено сприймає сучасну п’єсу і її
соціальних героїв, адже вони - сучасники.
Репертуарна політика театрів за роки незалежності, з одного боку,
зазнала кардинальних змін, з іншого ж – лишилася у руслі певних тенденцій.
Про це говорить феномен класичної драматургії, бо саме класика починає
відігравати все більш важливу роль у театральному житті України ХХІ ст., а
суспільство з величезною зацікавленістю стежить за характером діалогу "театр
– класика" та за його результатами. Глядач ходить на світову і вітчизняну
класику, яка становить десь третину зведеної репертуарної афіші театрів
України.
 Ця доленосна зацікавленість суспільства класикою цілком зрозуміла, –
бо, як відомо, ми звертаємося і небезсторонньо допитуємо минуле задля того,
аби воно пояснило нам, що ж відбувається нині і, бодай натякнуло на майбутнє.
Треба зазначити, що класику сучасні режисери ставлять особливо, надають їй
нових сенсів, перевертають її з ніг на голову, і вишукують якісь потаємні,
приховані підтексти, нові глибокі образи, часто дуже сучасні і абстрактні. Багато
української класики зазвучало із сцени по іншому.
Що ж до сучасної української драматургії, то вона, як вже зазначалося,
не визначає обличчя театрів, здебільшого існуючи на околиці їхніх інтересів.
Театр сьогодні майже відірваний від модерної української літератури, хоча саме
в ній останнім часом якраз і відбуваються цікаві й плідні процеси. Мабуть
режисерам ще потрібний час, щоб знайти і прочитати весь новітній
письменницький доробок і оцінити потенціал сучасної української драми.
Рятівним ковтком свіжого повітря в цей час стає мультиартовий
фестиваль «Гогольфест» започаткований у 2007 році харизматичним лідером та
візіонером Владиславом Троїцьким. Саме завдяки міжнародній театральній
програмі фестивалю українці мали нагоду побачити актуальні на той час
експерименти з театральною формою. 
Фестиваль перетворився на щорічний професійний нетворкінг, що
великою мірою виконує виховну функцію не лише щодо професіоналів театру,
але і впливає на формування глядацьких смаків – формується нове покоління
вибагливих до якості театру молодих людей. Кожен рік Гогольфест генерує нове
гасло та концепцію-маніфест, що, використовуючи театр (та інші супутні форми
мистецтва) в якості медіа-каналу, апелює до суспільства і з хірургічною точністю
реагуючи на градус, форму та колір його больових зон. 
Зовсім інший за своїм характером і наповненістю є щорічний фестиваль
«Тернопільські театральні вечори. Дебют», який має назву створеного Лесем
Курбасом в 1915 році театру в Тернополі. Це всеукраїнський фестиваль молодої
режисури, творче змагання професійних театрів із України, ближнього і
далекого Зарубіжжя, який започаткований у 1999році і присвячений
вшануванню пам’яті Леся Курбаса. Фестиваль має на меті пошук талановитої,
новаторської молодої режисури, та проходить наприкінці вересня щороку.
Одним із завдань фестивалю є обмін творчими здобутками театрів учасників
фестивалю, розширення культурних зв’язків , сприяння інтеграції національного
театрального мистецтва до світового культурного простору.
Загалом, український театр тримається на непоганому рівні в світі, саме
завдяки акценту на актора, як основного персонажа. Майстерність українських
акторів вражає своєю глибиною і професійністю, багатогранністю і талантом.
Національна театральна школа паралельно з цим зможе вбирати в себе
відкриття таких відомих майстрів вітчизняної і зарубіжної театральної сцени, як
Курбас, Крушельницький, Данченко, Любімов, Брехт, Брук та ін. Акторського
мистецтва на сцені навчають українські університети не тільки в Києві. Акторські
групи випускаються щороку у багатьох містах, і поповнюють театральні
колективи новим молодим поколінням, яке думає вже по іншому, сприймає
дійсність з іншого ракурсу, намагається змінити застарілий світ, цікавиться
багатьма сферами і є активним у суспільстві. Знайомство з постановками і
методами виховання театральної молоді відомими майстрами театральної
сцени обов’язково приведе до розширення горизонтів професійного мислення,
до нових відкриттів в українському сучасному театрі.
Сучасний український театр сьогодні переживає зміну театральних
поколінь. Це означає, що активно змінюються лідери театрального процесу, а
отже, і стратегії щодо розвитку театрів, створення нового театрального
продукту, введення нових менеджерських і комунікаційних можливостей.
Говорячи про український театр, варто сказати, що сьогодні, на щастя,
починає мінятися ставлення до культури в суспільстві. Держава тільки починає
будуватися. Вважаю, що тон в ній задаватимуть гуманітарні та гуманістичні
цінності.
Театральний центр поступово переміщується на периферію і розширює
географію. Набирають творчого злету театри Харкова, Одеси, Черкас, але
театральне мистецтво дихає поволі, йому потрібен час на «стратегічні
роздуми».
Отож, можна говорити про потенціал сценічного мистецтва, драматургії
в нашій країні. Період сучасного розвитку театру в Україні цікавий і
суперечливий. Він був відзначений політичними, соціальними змінами і війною
на сході країни, які наклали відбиток на творчість драматургів і, відповідно, на
театр. Розширилися можливості театрального мистецтва, автори стали шукати
нові форми для втілення, концентруючи увагу на процесі творчості і його
динаміку, пробуючи застосовувати новітні технологічні засоби для сценічної
виразності, переосмислюючи і сучасно прочитуючи класику, аналізуючи
естетичні смаки публіки і роблячи акцент все ж таки на Людині, як основному
персонажі.
 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. https://www.culturepartnership.eu/ua/article/ua-theatre
2. https://lb.ua/culture/2019/12/25/445743_ukrainskiy_teatr_poshukah_sensu.
html
3. https://studfile.net/preview/5043665/page:20/