Зміст

Тема 1. Поняття, предмет, методи та принципи сімейного права............2

Тема 2. Сімейні правовідносини................................................................13
Тема 3. Поняття шлюбу. Порядок укладення шлюбу..............................33
Тема 4. Недійсність шлюбу........................................................................47
Тема 5. Припинення шлюбу.......................................................................56
Тема 6. Особисті немайнові права та обов'язки подружжя.....................81
Тема 7. Майнові відносини подружжя......................................................88
Тема 8. Особисті права та обов'язки батьків і дітей..............................108
Тема 9. Позбавлення та обмеження батьківських прав.........................132
Тема 10. Аліментні зобов'язання.............................................................140
Тема 11. Влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського
піклування............................................................................................................169
 Тема 1. Поняття, предмет, методи та принципи сімейного права
План
1. Поняття, предмет та методи сімейного права
2. Принципи сімейного права
3. Система та джерела сімейного права
4. Дія сімейного права за часом, у просторі та по колу осіб.
Взаємодія сімейного права з іншими галузями права

Анотація
The purpose of this lecture is to familiarize yourself with the basic concepts,
principles and tasks of family law; questions of the general theory of family law;
Relations with other branches of law. It is based on the Family Code of Ukraine, as
well as other legal acts.

Література
1. Закон „Про охорону дитинства” від 26.04.01 р.,/ [Електронний
ресурс]. – Режим доступу: [https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2402-14].
2. Закон „Про попередження насильства в сім'ї” від 15.11.01 р., /
[Електронний ресурс]. – Режим доступу:
[https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2789-14].
3. Закон „Про державну допомогу сім'ям з дітьми” від 22. 03. 01 р /
[Електронний ресурс]. – Режим доступу:
[https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2811-12].
4. Підзаконний нормативні акт: Правила реєстрації актів цивільного
стану/[Електронний ресурс]. – Режим доступу:
[https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1100-03].
5. Підзаконний нормативні акт: Правила опіки та піклування/
[Електронний ресурс]. – Режим доступу:
[https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/n0001323-71].
 6. Конституція України / [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
[https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80].
7. Сімейний кодекс України / [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: [https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/2947-14].

1. Поняття, предмет та методи сімейного права

Під час розгляду поняття сімейного права слід звернути увагу на
застосування цього терміну в кількох значеннях: як галузі права, правової
науки та навчальної дисципліни.
Змістом навчального курсу є сімейне право як галузь права –
сукупність правових норм, які регулюють особисті немайнові та такі, що
випливають з них, майнові відносини людей, що виникають на основі шлюбу
та сім'ї.
Предметом сімейного права є суспільні відносини, які виникають зі
шлюбу, юродства та прийняття дітей на виховання в сім'ю; чи суспільні
відносини, що виникають на ґрунті шлюбу та сім'ї. Це, зокрема, відносини
між подружжям, відносини між батьками і дітьми, відносини між іншими
близькими родичами та членами сім'ї, відносини усиновлення, відносини
опіки та піклування, патронату над дітьми тощо.
Всі відносини в сімейному праві можна поділити на особисті немайнові
та майнові. Але потрібно зазначити, що значна група особистих немайнових
сімейних відносин, таких як взаємоповага, кохання, дружба, взагалі не
підлягає під сферу правового регулювання.
Стаття 1 Сімейного кодексу України передбачає такі завдання:
1. Сімейний кодекс України визначає засади шлюбу, особисті
немайнові та майнові права і обов'язки подружжя, підстави виникнення,
зміст особистих немайнових і майнових прав та обов'язків батьків і дітей,
усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім'ї та родичів.
2. Регулювання сімейних відносин здійснюється цим Кодексом з
метою:
 - зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб;
- утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими
членами сім'ї;
- побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях
взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки;
- забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю
духовного та фізичного розвитку.
Метод сімейного права – сукупність засобів, за допомогою яких
норми сімейного права впливають на суспільні сімейні відносини.
Метод сімейного права характеризується диспозитивністю (наприклад:
укладення шлюбного договору не є обов'язковою вимогою законодавства,
також це стосується і договору про сплату аліментів, договору про передачу
дитини на виховання в сім'ю), однак це не виключає наявності імперативного
(обов'язкового) засобу впливу діючого законодавства на сімейні відносини
(законодавець розробляє умови укладення шлюбу, визнання його недійсним
та ін.). Тому метод сімейного права можна охарактеризувати як
диспозитивно-імперативний.
Особливості даного методу:
1. Юридична рівність – виявляється у відсутності владного
підкорення, суб'єктами сімейного права є лише фізичні особи – специфіка
сімейного права.
2. Наявність автономії волі – воля одного з учасників сімейних
правовідносин не залежить від волі іншого, а держава не має права
нав'язувати свою волю.
3. Посилення диспозитивного начала – це пов'язано із соціально-
економічними змінами у суспільстві.
4. Притаманне індивідуально-ситуаційне регулювання відносин.
Усі засоби поділяють на: заборону, дозвіл, правила пояснення та
примуси до здійснення відповідних дій.
 Так, засіб заборони характеризується тим, що норми права мають
точність, чітко визначені у правовому акті та застосовуються до конкретних
дій, осіб.
Дозвіл передбачає можливість здійснення дій, які містяться в нормах
сімейного права.
Правила пояснення – дається пояснення дій, які повинні зробити
суб'єкти сімейного права.

2. Принципи сімейного права

Принципи сімейного права – це основні засади, керівні ідеї, відповідно
до яких нормами сімейного права здійснюється правове регулювання
особистих немайнових та майнових відносин.
Усі принципи сімейного права поділяються на:
1. Конституційні ті – які містяться в Конституції України;
2. Галузеві, які містяться в Сімейному кодексі України.
Принципи сімейного права:
I. Державна охорона сім'ї, материнства, батьківства, дитинства (ст.
51, 52 КУ і ст. 5 СК).
Ст. 51 КУ: Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються
державою.
Ст. 52 КУ: Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація
переслідується за законом.
Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського
піклування, покладається на державу. Держава заохочує і підтримує
благодійницьку діяльність дітей.
Ст. 5 СК: Держава охороняє сім'ю, дитинство, материнство,
батьківство, створює умови для зміцнення сім'ї. Держава створює людині
умови для материнства та батьківства, забезпечує охорону прав матері та
батька, матеріально і морально заохочує і підтримує материнство та
батьківство.
 Держава бере під свою охорону кожну дитину-сироту і дитину,
позбавлену батьківського піклування.
Державна охорона сім'ї означає:
1. Опрацювання законодавства, яке утверджувало б сім'ю як
особисту та суспільну цінність.
2. Забезпечення умов для повної реалізації його положень.
3. Посилення виховного впливу на подружжя, батьків та дітей.
4. Вироблення і утвердження „сімейної ідеології”.
5. Створення соціально-економічних умов, необхідних і достатніх
для виконання сім'єю важливих соціальних функцій.
II. Недопустимість державного або будь-якого іншого втручання в
сімейне життя (ст. 32 КУ, ст.5, 7 СК).
Ст. 32 КУ: Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і
сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Ст. 7 СК ч.3: Сімейні відносини регулюються лише у тій частині, у
якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та
інтересів суспільства.
Ч.4: Регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права
на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту
свободу та недопустимості свавільного втручання у сімейне життя.
ІІІ. Визнання шлюбу зареєстрованого тільки органом РАЦС (ст. 21
СК)
Поняття шлюбу
1. Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у
органі державної реєстрації актів цивільного стану.
2. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є
підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
3. Релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у жінки
та чоловіка прав та обов'язків подружжя, крім випадків, коли релігійний
обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення органів державної
реєстрації актів цивільного стану.
ІV. Добровільність шлюбу (ст. 24 СК, ст. 51 КУ)
Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування
жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.
Реєстрація шлюбу з особою, яка визнана недієздатною, а також з
особою, яка з інших причин не усвідомлювала значення своїх дій і (або) не
могла керувати ними, має наслідки, встановлені статтями 38-40 СК. Дружина
та чоловік мають рівне право на повагу до своєї індивідуальності, своїх
звичок та уподобань.
V. Одношлюбність (ст. 25 СК)
Жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі
та мають право на повторний шлюб лише після припинення попереднього
шлюбу.
VІ. Рівність учасників сімейних відносин (ст. 21, ч.5, 6, ст. 7 СК)
Учасник сімейних відносин не може мати привілеїв чи обмежень за

ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших

переконань, етнічного та соціального походження, матеріального стану,

місця проживання, за мовними та іншими ознаками.

Жінка та чоловік мають рівні права і обов'язки у сімейних відносинах,

шлюбі та сім'ї.

VІІ. Рівність подружжя (ст. 51 КУ, ч. 6, ст. 7 СК)

Жінка та чоловік мають рівні права і обов'язки у сімейних відносинах,
шлюбі та сім'ї. . Дружина та чоловік мають рівне право на повагу до своєї
індивідуальності, своїх звичок та уподобань.
VІІІ. Пріоритет сімейного виховання дітей, турбота про їх розвиток
(ч. 3 ст. 5 СК)
Держава забезпечує пріоритет сімейного виховання дитини.
 ІХ. Забезпечення захисту непрацездатних членів сім'ї (ч.8 ст. 7 СК)
Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально
можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї.
Х. Свобода розірвання шлюбу під наглядом держави (Гл. 11 СК)
Стаття 104. Підстави припинення шлюбу
1. Шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя або
оголошення його померлим.
2. Шлюб припиняється внаслідок його розірвання.
3. Якщо один із подружжя помер до набрання чинності рішенням суду
про розірвання шлюбу, вважається, що шлюб припинився внаслідок його
смерті.
4. Якщо у день набрання чинності рішенням суду про розірвання
шлюбу один із подружжя помер, вважається, що шлюб припинився внаслідок
його розірвання.
Стаття 115. Державна реєстрація розірвання шлюбу
1. Розірвання шлюбу, здійснене в порядку, передбаченому статтями
106 і 107 цього Кодексу, повинно бути зареєстроване в органі державної
реєстрації актів цивільного стану.
2. Рішення суду про розірвання шлюбу після набрання ним законної
сили надсилається судом до органу державної реєстрації актів цивільного
стану за місцем ухвалення рішення для внесення відомостей до Державного
реєстру актів цивільного стану громадян та проставлення відмітки в
актовому записі про шлюб.
3. Розірвання шлюбу, здійснене органами державної реєстрації актів
цивільного стану, засвідчується Свідоцтвом про розірвання шлюбу, зразок
якого затверджує Кабінет Міністрів України.
Документом, що засвідчує факт розірвання шлюбу судом, є рішення
суду про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили.
 3. Система та джерела сімейного права
Система сімейного права відображена в Сімейному кодексі України,
який складається із загальної та особливої частин.
Загальна частина містить норми, що поширюються на всі сімейні
правовідносини. Це норми про предмет, законодавство, мету і завдання,
принципи, про суб'єктів сімейних правовідносин тощо.
Особлива частина регулює визначені різновиди сімейних відносин:
порядок укладення і припинення шлюбу, особисті та майнові відносини
подружжя, особисті й майнові правовідносини батьків і дітей, усиновлення,
опіку та піклування над дітьми і т. д.
Джерела сімейного права – зовнішні форми виразу правотворчої
діяльності держави, за допомогою яких воля законодавця є обов'язковою для
виконання.
Всі джерела сімейного права за юридичною силою поділяються на:
1. Закони,
2. Підзаконні нормативні акти.
І. Джерелом сімейного права є Конституція України (Розділ ІІ, ст.
51, 52).
ІІ. Кодифікований закон – Сімейний кодекс України, який
складається із 7 розділів, включає 22 глави та 287 статті.
Крім СК України сімейні правовідносини можна врегулювати
Цивільним кодексом України за наявності таких вимог:
1. Якщо сімейні правовідносини не врегульовані сімейним
законодавством або згодою сторін.
2. Якщо застосування норм цивільного законодавства не суперечить
сутності сімейних відносин.
ІІІ. Звичайні закони: «Про охорону дитинства» від 26.04.01 р.,
«Про попередження насильства в сім'ї» від 15.11.01 р.,
«Про державну допомогу сім'ям з дітьми» від 22. 03. 01 р. та інші.
 ІV. Підзаконні нормативні акти: Правила реєстрації актів
цивільного стану від 03. 09. 03 р., Правила опіки та піклування й інші.
Для правильного тлумачення норм та застосування норм сімейного
права велике значення мають також роз'яснення Верховного Суду України.
Джерелом сімейного права також є міжнародні договори, згода на
застосування яких надана ВР України (ратифіковані Україною). Якщо в
міжнародному договорі України, укладеному в установленому порядку,
містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом сімейного
законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору
України.
Сімейним кодексом України, у статті 11, передбачається Врахування
звичаїв при вирішенні судом сімейних спорів, так при вирішенні сімейного
спору суд за заявою заінтересованої сторони може врахувати місцевий
звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать сторони або
одна з них, якщо вони не суперечать вимогам СК, інших законів та
моральним засадам суспільства.

4. Дія сімейного права за часом, у просторі та по колу осіб.

Взаємодія сімейного права з іншими галузями права
На сьогодні в Україні не існує закону, який би регулював питання
прийняття, набрання чинності, оприлюднення законів України, тому
процедура відбувається на основі Конституції України та Регламенту ВР
України.
Дія сімейного права у часі.
1. За загальним правилом закон може набирати чинності:
1. Через 10 днів після офіційного оприлюднення.
2. З моменту оприлюднення.
3. З моменту чітко визначеного в законі.
4. У день державної реєстрації, якщо нормативний акт не може бути
оприлюднений.
 Нормативний акт припиняє свою дію за загальним правилом:
1. Якщо в нормативному акті встановлено термін, він втрачає
юридичну силу тоді, коли цей термін настає.
2. Якщо термін не визначений, то він припиняє свою дія з моменту
прийняття нового нормативного акту, який регулює теж питання або у разі
скасування, або якщо настала така подія, у зв'язку з якою він втрачає
чинність.
На жаль, у СК України чіткого визначення дії закону у часі немає.
Дія сімейного права у просторі.
1. Стосовно даного питання можна визначити декілька існуючих
правил:
2. Дія закону поширюється на всю територію України;
3. Нормативний акт місцевої влади поширюється на певну
місцевість;
4. Якщо нормативний акт місцевих органів влади суперечить
загальним нормам сімейного законодавства, то застосовується загальне
законодавство.
Дія сімейного права за колом осіб.
Сімейне право поширюється на всіх громадян України. Крім того діє
положення статті 26 Конституції України: іноземці та особи без
громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах,
користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі
обов'язки, як і громадяни України, – за винятками, встановленими
Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Взаємодія сімейного права з іншими галузями права.

Сімейне право взаємодіє з такими галузями права, як:
1. Цивільне право України – з даною галуззю права у сімейного
права найбільш тісний взаємозв'язок. Так стаття 8 СК України передбачає,
що якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками
та дітьми, іншими членами сім'ї та родичами не врегульовані СК, вони
регулюються відповідними нормами Цивільного кодексу України, якщо це не
суперечить суті сімейних відносин.
2. Конституційне право України – мета та принципи правового
регулювання сімейних відносин пов'язані з положеннями Конституції
України, які визначають основні права і свободи громадян.
3. Адміністративне право України – вимоги щодо державної
реєстрації відповідної групи юридичних фактів, які породжують або
припиняють сімейні правовідносини, забезпечується застосуванням
адміністративних норм.
4. Трудове право України – наприклад, в аліментних
зобов'язаннях необхідним є застосування понять: непрацездатність, заробітна
плата, нужденність та інші, які застосовуються у трудовому праві.
5. Фінансове право України – так, всі платежі здійснюються
через установи фінансової системи (банківської системи).
6. Кримінальне право України – саме дана галузь права
забезпечує захист прав та інтересів.
 Тема 2. Сімейні правовідносини
План
1. Поняття, елементи та види сімейних правовідносин
2. Визначення поняття „сім'я”
3. Юридичні факти в сімейному праві
4. Строки в сімейному праві. Позовна давність
5. Здійснення сімейних прав та виконання сімейних обов'язків.
Захист сімейних прав та інтересів
Анотація

This lecture discusses the peculiarities of family relationships, the definition

of participants in family relationships. Classifications of family relationships and
legal facts on various grounds.
The purpose of the lecture is to form students of the system of knowledge
about family relationships.
Література

8. Сімейний кодекс України / [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: [https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/2947-14].

1. Поняття, елементи та види сімейних правовідносин.

Сімейні правовідносини – суспільні правовідносини, врегульовані
нормами сімейного права, які виникають із шлюбу, юродства, усиновлення
або іншої форми влаштування дітей, які залишилися без піклування батьків.
Можна виділити такі особливості сімейних правовідносин:
1. Чітко визначений суб'єктивний склад, але він не носить
вичерпного характеру.
2. Усі сімейні правовідносини носять довготривалий характер.
3. Базуються сімейні правовідносини на безоплатній основі.
 4. Сімейні правовідносини породжуються, змінюються та
припиняються на підставі специфічних юридичних фактів. Усі ці юридичні
факти передбачені законом.
Що стосується елементів сімейних правовідносин, то це: суб'єкт, об'єкт
та зміст.
На відміну від цивільних, учасником (суб'єктом) сімейних відносин
може бути лише людина, яка у сімейних відносинах має свій додатковий
статус – дружини, чоловіка, матері, батька, дитини тощо. Називати людей,
які є учасниками сімейних відносин, фізичними особами не прийнято.
Юридичні особи у сімейних відносинах участь не беруть.
Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немайнові та
майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами
та усиновленими, між матір'ю та батьком дитини щодо її виховання,
розвитку та утримання.
Також СК України регулює сімейні особисті немайнові та майнові
відносини між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками,
рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком.
Стаття 2 СК України регулює сімейні особисті немайнові та (або)
майнові відносини між іншими членами сім'ї, визначеними у ньому.
І зазначимо, що СК України не регулює сімейні відносини між
двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком та племінницею,
племінником та між іншими родичами за походженням.
Учасниками сімейних відносин є подружжя, тобто особи, шлюб між
якими зареєстрований відповідно до закону. Між нареченими в період
заручин, сімейні відносини не виникають. І у разі розірвання заручин
матеріальні розрахунки між ними здійснюються за нормами ЦК України. Але
зазначимо, що якщо наречені спільно проживають до шлюбу, сімейний
характер їхніх відносин випливає із факту створення сім'ї, а не з факту
подання заяви про реєстрацію шлюбу.
Стаття 14. Здійснення сімейних прав
 1. Сімейні права є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не
можуть бути передані іншій особі.
2. Якщо дитина або особа, дієздатність якої обмежена, не може
самостійно здійснювати свої права, ці права здійснюють батьки, опікун або
самі ці особи за допомогою батьків чи піклувальника.
Стаття 28. Заява про реєстрацію шлюбу
1. Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком до
будь-якого органу державної реєстрації актів цивільного стану за їхнім
вибором.
Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, вважаються
нареченими.
Учасниками сімейних відносин є родичі, які поділяються на 2
групи: ті, що є у прямій лінії споріднення, й ті, що є у побічній (боковій)
лінії споріднення.
У прямій лінії споріднення перебувають ті родичі, які походять один
від одного. Наприклад, прабаба, прадід → баба, дід → мати, батько → я →
донька, син → внучка, внук → правнучка, правнук. Причому, „Я” має
родичів прямої лінії споріднення як по лінії матері, так і по лінії батька.
Родичами ж побічної лінії споріднення є ті, які мають спільного предка.
Наприклад:

донька син

син
син донька донька

син донька
 І усі вони є побічними родичами, оскільки їхнім спільним предком є
„Я” .
Також родичі поділяються на висхідних та низхідних залежно від того,
про кого йдеться : тих, хто вище від «Я», чи тих, хто нижче від „Я”.
Зобразимо схему:
Прабаба, прадід прабаба, прадід прабаба, прадід прабаба,
прадід

Баба, дід баба, дід баба, дід баба, дід

Мати Батько

донька син

Внучка внук внучка внук

Правнучка Правнучка Правнук Правнук

Родичі прямої та побічної лінії споріднення на генеральному дереві

розміщені за ступенями. Ступінь прямої чи побічної лінії споріднення
визначається за кількістю народжень, які потрібні для виникнення кровного
споріднення „Я” з іншими особами чи інших родичів між собою. При цьому
народження особи, з якої починається відлік, тобто „Я”, до уваги при
підрахунку не береться.
З числа побічних родичів СК наділяє особистими немайновими та
майновими правами і обов’язками лише рідних братів та сестер. Двоюрідних
братів та сестер, рідних тітку, дядька, племінника, племінницю СК такими
правами та обов’язками не наділяє, а до них спрямована лише заборона
шлюбу, встановлена у ч. 3 ст. 26.
 Стаття 26. 
1. У шлюбі між собою не можуть перебувати особи, які є родичами
прямої лінії споріднення.
2. У шлюбі між собою не можуть перебувати рідні (повнорідні,
неповнорідні) брат і сестра. Повнорідними є брати і сестри, які мають
спільних батьків. Неповнорідними є брати і сестри, які мають спільну матір
або спільного батька.
3. У шлюбі між собою не можуть перебувати двоюрідні брат та сестра,
рідні тітка, дядько та племінник, племінниця.
4. За рішенням суду може бути надане право на шлюб між рідною
дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми,
які були усиновлені ним.
5. У шлюбі між собою не можуть бути усиновлювач та усиновлена ним
дитина.
Шлюб між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною може бути
зареєстровано лише в разі скасування усиновлення.
Поряд з кровним спорідненням сімейні відносини можуть виникати з
факту свояцтва, народженого шлюбом. Так, у відносинах свояцтва перебуває
дружина та родичі чоловіка, чоловік та родичі дружини. З-поміж відносин,
заснованих на свояцтві, СК регулює лише відносини між мачухою, вітчимом
та пасинком, падчеркою. Відносини ж з іншими свояками СК не регулює,
оскільки перебування цих осіб у відносинах свояцтва ні на що не впливає, а,
отже, не має правового значення. СК врегулював майнові відносини між
жінкою та чоловіком, які спільно проживають без реєстрації шлюбу, і цим
розширив коло учасників сімейних відносин. Також сімейними є відносини
між дитиною та особою, яка взяла її у свою сім’ю.
Стаття 17. Надання органом опіки та піклування допомоги особам у
здійсненні ними своїх сімейних прав та виконанні сімейних обов'язків
 1. Орган опіки та піклування надає допомогу особі у здійсненні нею
своїх сімейних прав та виконанні сімейних обов'язків в обсязі та в порядку,
встановлених цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами.

Перейдемо до наступного елементу сімейних правовідносин -

об'єкта. Об'єктом у даному випадку виступає дія та майно. Найбільш
поширеним серед названих об'єктів є дія, як наслідок діяльності людини і
поділяється на:
1. Позитивні – тобто ті, що відповідають нормам закону (наприклад,
реєстрація шлюбу, укладення шлюбного договору і т. п.)
2. У формі стримання (наприклад, батьки не повинні здійснювати дії,
які будуть завдавати шкоди дитині і т. п).
Майно – річ чи сукупність речей, сукупність майнових прав особи, а
також майнових обов'язків особи.
Зміст – сукупність суб'єктивних прав та обов’язків, при цьому
суб'єктивні права – це юридично обумовлена міра поведінки зобов'язаної
особи, яка містить у собі необхідність здійснення відповідних дій чи
утримання від них.
Зазначимо також те, що у сімейному праві існує поняття сімейної
правоздатності та сімейної дієздатності.
Сімейна правоздатність – це здатність мати особисті немайнові та
майнові права і нести обов'язки. Сімейною правоздатністю володіє кожен з
учасників сімейних правовідносин.
Сімейна дієздатність – це здатність своїми діями набувати та
здійснювати права, створювати для себе обов'язки та виконувати їх. Але
важливим є те, що обмеження в дієздатності у сімейному праві носить
специфічний характер, тобто в сімейному праві можна обмежити в
дієздатності лише щодо виконання деяких прав і обов'язків, а не взагалі.
Сімейні правовідносини можна класифікувати в залежності від
критерій їх поділу на види.
 І. За змістом сімейні правовідносини поділяються на :
1. Особисті немайнові;
2. Майнові.
ІІ. За суб'єктивним складом сімейні правовідносини поділяються
на :
1. Сімейні правовідносини між батьками та дітьми.
2. Сімейні правовідносини між подружжям.
3. Сімейні правовідносини між братами та сестрами.
4. Сімейні правовідносини між усиновлювачами та усиновленими.
ІІІ. За характером захисту сімейні правовідносини є таких видів:
1. Відносні сімейні відносини з абсолютним характером захисту. Тобто
законодавець чітко встановив суб'єктний склад відносин, права та обов'язки
суб'єктів, та забезпечив захист з боку держави від порушень з боку
невизначеного кола осіб.
2. Абсолютні правовідносини з деякими ознаками відносності.
3. Відносні сімейні правовідносини, які не мають особливого характеру
захисту, тобто законодавець чітко встановив осіб, які мають права і осіб, які
мають обов'язки.

2. Визначення поняття «сім'я»

Правила поведінки, традиції, звичаї – це необхідний елемент суспільної
культури. Культура об'єднує в собі здобутки людства в різних галузях,
зокрема в галузі права. Тому, не знаючи або не поважаючи історичні
надбання нашого суспільства, неможливо будувати правову державу та
формувати громадянське суспільство.
Саме вирішення цих двох проблем необхідне сьогодні Україні.
Наявність і функціонування таких інститутів у нашій державі буде
перепусткою в майбутньому до Європейського Союзу. Існування правової
держави та дієвість громадського суспільства свідчить не лише про зрілість і
досконалість державного устрою (можливість демократичним шляхом
вирішувати будь-які проблеми в державі, панування законності в державі), а
й про те, що головною цінністю держави є людина, її інтереси, права та
свободи. У такому суспільстві панують економічна свобода громадян,
рівноправність і захищеність усіх форм власності, ідеологічна та політична
свободи, надійна система соціального захисту кожного громадянина.
Говорячи про державу, ми маємо на увазі насамперед її громадян, а
найбільш вдалою формою спільного угрупування людей, що доведено
історичним досвідом, є сім'я. Це найбільш давній соціальний інститут, що
виник ще в надрах первісного суспільства, значно раніше класів, націй,
держави.
Важливість сім'ї як соціального інституту зумовлена функціями
відтворення життя, виховання дітей, формування їх індивідуальної
свідомості, тобто відтворення майбутнього будь-якої держави.
На сучасному етапі розвитку Україні слід визнати, що сім'я є найбільш
вразливим елементом нашого суспільства, що потребує політичного,
економічного та соціального захисту як на державному, так і на суспільному
рівнях. СК України закріпив у ч. 1 ст. 3 положення про те, що сім'я є
первинним та основним осередком суспільства, але разом з тим СК не
розкриває ані змісту сім'ї, ані її ознак, а лише вказує на місце сім'ї у
суспільстві: первинний та основний осередок суспільства ,ч. 2 ст. 3 СК:
сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом,
мають взаємні права та обов'язки.
Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з
навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми
та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до
сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.
Поняття сім'ї дається у кодексі через формулювання її ознак. Однією із
ознак сім'ї є спільне проживання двох чи більше осіб: подружжя, батьків та
дітей, братів, сестер тощо.
 Припинення спільного проживання засвідчує кількісні зміни у складі
сім'ї або навіть її розлад. Виняток встановлений лише щодо подружжя та
дітей.
Припинення спільного проживання дружини та чоловіка з
поважної причини не є підставою для припинення їхньої сім'ї.
Віднесення дитини до сім'ї своїх батьків за всіх ситуацій є
підтвердженням сили батьківського статусу, який дає право кожному з них –
матері, батькові – зажадати повернення дитини. Але це правило має свої
винятки, пов'язані з реєстрацією шлюбу до досягнення повноліття, а також з
виходом дитини, якій виповнилося 14 років із сім'ї батьків.
На спільний побут як ознаку сім'ї зверталася увага в народознавчій
літературі. Зазначена ознака не лише не дозволяє визначити поняття сім'ї, а й
ще більше розмиває його. Тлумачення поняття „побут” настільки розширене,
що не може внести ясність у зміст поняття „сім'я” . Вважаючи, що „побут”є
важливою соціологічною категорією, фахівці змушені визнати, що наукове
визначення цього поняття відсутнє.
У юридичній літературі термін „побут” використовується порівняно
рідко, можливо, через недостатню визначеність та неясність складових його
елементів. Спільний побут передбачає наявність спільного життя і постійне
спільне проживання подружжя чи родичів, які складають сім'ю, тому при
роздільному проживанні спільний побут неможливий. Але навряд чи
правильна його переоцінка. Відсутність спільного побуту – це ще не
свідчення відсутності сім'ї. І навпаки, спільний побут може пов’язувати осіб,
які не є сім'єю, тобто не пов'язані ні родинністю, ні шлюбом, ні іншими,
передбаченими законом, відносинами (зокрема, між сусідами у готелі чи
гуртожитку). Спільний побут слід розуміти як розподіл обов'язків щодо
ведення домашніх справ і тим самим як певну турботу один про одного.
Юристи використовували термін „ведення спільного господарства”.
Однак він не міг беззастережно стосуватися усіх життєвих ситуацій, оскільки
з немовлям чи паралізованим батьком спільно господарювати неможливо.
Тому в СК вжито саме „сімейний побут” як категорію універсальну.
Ознакою сім'ї є наявність між її членами взаємних прав та обов'язків.
Взаємність сімейних прав і обов'язків характеризується не тим, наприклад,
що права і обов'язки дитини стосовно матері, батька та батьків щодо дитини
виникають й існують одночасно. А тим, що після виконання батьками своїх
обов'язків перед дитиною у сина чи доньки виникне «зворотній» обов'язок
щодо матері та батька.
Члени сім'ї наділені цілою системою прав та обов'язків, які зумовлені
їхнім спільним проживанням.
Відповідно до Хартії прав сім'ї, сім'я – це щось більше, ніж просто
правова, суспільна чи економічна одиниця, це спільнота любові і
солідарності, це те місце, де зустрічаються різні покоління і допомагають
один одному зростати у людській мудрості та узгоджувати індивідуальні
права з іншими вимогами суспільного життя.
СК також говорить про те, що права члена сім'ї має одинока особа.
Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а
також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать
моральним засадам суспільства.
Проблематичним завжди було питання про підстави створення
(виникнення) сім'ї. Традиційними були: шлюб, кровне споріднення,
усиновлення та взяття до себе дитини, позбавленої батьківського піклування.
Але у СК зазначено, що сім'я може виникнути і з інших підстав, які не
заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Так, в
Україні одностатеві пари не вважатимуться сім'єю не лише тому, що такою є
позиція Європейської комісії, яка при розгляді справи про одностатеву пару
зробила наголос, що мова може йти про приватне, а не сімейне життя, а
головним чином тому, що це суперечить пануючим моральним засадам
українського суспільства.
 Також положення ст. 3 СК дає підстави визнати сім'єю жінку та
чоловіка, які спільно проживають, але без зареєстрованого шлюбу.
Стаття 3. Сім'я
1. Сім'я є первинним та основним осередком суспільства.
2. Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним
побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з
навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми
та з інших поважних причин не проживають спільно.
Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не
проживає.
3. Права члена сім'ї має одинока особа.
4. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення,
усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких,
що не суперечать моральним засадам суспільства.
З особливою гостротою проблема відсутності легального визначення
сім'ї постає у правознавстві. Розглянемо аргументи вчених, які вважають
відсутність легального визначення сім'ї абсолютно виправданим, оскільки
поняття «сім'я» має не правовий, а соціологічний характер, а потім думки
наукових опонентів, які вважають це однією з невирішених проблем
сімейного законодавства.
На недоцільність створення легального визначення сім'ї в учбовій
літературі вказує А. Сергєєв, на думку якого закріплення легального
визначення сім'ї може викликати більше негативних наслідків, ніж переваг.
По-перше, воно неадекватно відображало б таке багатоманітне
соціальне явище, як сім'я; по-друге, цілком виправданий різний підхід до
поняття «сім'я» в окремих галузях і правових інститутах залежно від завдань,
що стоять перед ними. Тим більше, що сім'я не розглядається законодавством
як самостійний суб'єкт права. Він вважає, що законодавець не лише не прагне
до того, щоб розкрити поняття „сім'я”, а й свідомо намагається уникнути
його надмірної формалізації . Визначаючи шляхи взаємодії сім'ї та права, А.
Сергєєв зазначає, що основною метою правового регулювання відносин, які
виникають у сфері сім'ї та шлюбу, є соціальний інститут сім'ї.
Учені по-різному пояснюють відсутність легального визначення
поняття „сім'я” у законодавстві. На думку одних, поняття „сім'я” не можна
визначити в законі тому, що правом не охоплюються всі грані такого
складного соціального утворення, як сім'я, і будь-який варіант легального
визначення поняття „сім'я” був би незадовільним. Інші виходять з того, що
поняття „сім'я” завжди було настільки невизначеним, що його неможливо
навіть закріпити в законодавстві.
Прихильники іншої точки зору стоять на позиції закріплення єдиного
поняття «сім'я», визначаючи по-різному лише сферу його застосування. На
думку Є. Ворожейкіна, поняття „сім'я” повинно бути єдиним для різних
галузей, а Р. Мазанкова пропонує сформулювати єдине поняття в рамках усіх
суспільних наук, предметом вивчення яких є сім'я. Основними аргументами і
тих, і інших є наявність ускладнень у правозастосовчій практиці, коли
зачіпаються питання сім'ї як цілісного утворення чи окремих її суб'єктів.
На думку І. Жилінкової, поняття «сім'я» в праві може бути єдиним.
Найбільш придатним для цього вважається використання сімейно-правового
визначення, відповідно до якого сім'я – це коло осіб, які пов'язані між
собою спільністю життя, а також правами та обов'язками, що
випливають із шлюбу, спорідненості, усиновлення та інших форм
прийняття дітей на виховання.
Невизначеність легального поняття «сім'я» породжує труднощі
практичного характеру, пов'язані із законотворчістю і правозастосуванням.
Законодавцеві через цю прогалину кожного разу доводиться давати
визначення поняття «сім'я» стосовно житлових, цивільних відносин по
соціальному забезпеченню та інших правовідносин. І тому напрошується
висновок про те, що, якщо в кожній галузі права є своє поняття сім'ї, то це
різні поняття, які і позначатися повинні відповідно різними термінами.
 Викладене свідчить про необхідність подальшого вивчення перспектив
формулювання поняття «сім'я» в юридичній науці.

3. Юридичні факти в сімейному праві

Юридичні факти – це реальні життєві обставини, які відповідно до
діючого законодавства є підставою для виникнення, зміни чи припинення
сімейних правовідносин.
Класифікація юридичних фактів:
І. За вольовою ознакою:
1. Дії – реальні життєві факти, які є наслідками свідомої діяльності
людини. Вони є правомірними (тобто відповідають приписам правових норм)
і поділяються:
- юридичні акти – це дії, які направлені на встановлення, зміну або
припинення сімейних відносин. Наприклад, заява про укладення, розірвання
шлюбу;
- юридичні вчинки – правомірні дії, які породжують правові наслідки
незалежно від волі особи. Наприклад, утримання пасинка в майбутньому
надає право вітчиму вимагати утримання від пасинка.
2. Неправомірні (такі юридичні факти, які суперечать нормам
права):
- злочинні – неправомірні дії, які порушують норми права, і за що
передбачено кримінальну відповідальність;
- проступки – це всі інші неправомірні дії, крім злочинів
(адміністративні, дисциплінарні тощо).
3. Події – юридично значущі обставини, які відбуваються поза
волею суб'єктів сімейного права. Вони поділяються на:
- абсолютні (взагалі не залежать від волі людини, наприклад, смерть);
- відносні (виникають за бажанням особи, але потім не залежать від її
волі, наприклад, народження особи).
ІІ. За строками існування:
 - тривалі – існують досить тривалий час та періодично породжують
правові наслідки, наприклад. Родинні зв'язки, стан нужденності та ін.
- короткочасні – існують нетривалий час, наприклад, факт реєстрації
шлюбу, народження, смерть.
ІІІ. За правовими наслідками:
1. Правопороджуючі – це такі юридичні факти, настання яких тягне за
собою виникнення сімейних правовідносин.
2. Правозмінюючі – це юридичні факти, з якими норми діючого
законодавства пов'язують зміну сімейних правовідносин. Наприклад,
укладення подружнього шлюбного договору.
3. Правоприпиняючі – це юридичні факти, з настанням яких норми
сімейного права пов'язують припинення сімейних правовідносин. Наприклад,
розірвання шлюбу, позбавлення батьківських прав, скасування усиновлення.
4. Правоперешкоджуючі – це юридичні факти, наявність яких
перешкоджає виникненню чи розвитку сімейних правовідносин. Наприклад,
відповідно до СК чоловік не може подати позов про розірвання шлюбу в
період вагітності та протягом 1 року після народження дитини.
5. Правовідновлюючі – юридичні факти, з настанням яких закон
пов'язує відновлення прав та обов'язків раніше втраченого. Наприклад,
поновлення шлюбу, поновлення батьківських прав тощо.

4. Строки в сімейному праві. Позовна давність

Строк – це момент або проміжок часу, з настанням або припиненням
якого закон пов'язує відповідні правові наслідки.
У сімейному праві існує 2 групи строків:
1. Строки існування прав та обов'язків.
2. Забороняючи, дозволяючи та зобов'язуючі строки.
До дозволяючих можна віднести ч. 1 ст. 32 СК України, тобто
вказується місячний термін, після спливу якого з моменту подачі заяви про
реєстрацію шлюбу, орган РАЦС реєструє шлюб.
 Стаття 32. Час реєстрації шлюбу
1. Шлюб реєструється після спливу одного місяця від дня подання
особами заяви про реєстрацію шлюбу.
За наявності поважних причин керівник органу державної реєстрації
актів цивільного стану дозволяє реєстрацію шлюбу до спливу цього строку.
2. У разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також якщо є
безпосередня загроза для життя нареченої або нареченого, шлюб
реєструється у день подання відповідної заяви або у будь-який інший день за
бажанням наречених протягом одного місяця.
3. Якщо є відомості про наявність перешкод до реєстрації шлюбу,
керівник органу державної реєстрації актів цивільного стану може відкласти
реєстрацію шлюбу, але не більш як на три місяці. Рішення про таке
відкладення може бути оскаржене до суду.
До забороняючих можна віднести ч. 2 ст.110 СК.
Стаття 110. Право на пред'явлення позову про розірвання шлюбу
1. Позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із
подружжя.
2. Позов про розірвання шлюбу не може бути пред'явлений протягом
вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, крім
випадків, коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить
ознаки кримінального правопорушення, щодо другого з подружжя або
дитини.
3. Чоловік, дружина мають право пред'явити позов про розірвання
шлюбу протягом вагітності дружини, якщо батьківство зачатої дитини
визнане іншою особою.
4. Чоловік, дружина мають право пред'явити позов про розірвання
шлюбу до досягнення дитиною одного року, якщо батьківство щодо неї
визнане іншою особою або за рішенням суду відомості про чоловіка як
батька дитини виключено із актового запису про народження дитини.
 5. Опікун має право пред'явити позов про розірвання шлюбу, якщо
цього вимагають інтереси того з подружжя, хто визнаний недієздатним.
До зобов'язуючих – ч. 1 ст. 144. Батьки зобов'язані невідкладно, але не
пізніше одного місяця від дня народження дитини, зареєструвати народження
дитини в державному органі РАЦСу.
Також класифікувати строки можна в залежності від того, ким
вони встановлені:
1. Законом.
2. Учасниками сімейних правовідносин.
3. Судом.
4. Органами опіки та піклування.
Нагадуємо, що порядок обчислення і перебіг строків у сімейному праві
здійснюється за правилами ЦК України.
За загальним правилом у сімейному праві не існує строків позовної
давності, виключення з цього правила передбачає ст. 20 СК:
1. Ч. 2 ст. 72 СК: до вимоги про поділ майна, заявленої після
розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у 3 роки. Позовна
давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг
дізнатися про порушення свого права власності.
2. Ч. 2 ст. 129 СК: до вимоги про визнання батьківства застосовується
позовна давність в 1 рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або
могла дізнатися про своє батьківство.
3. Ч. 3 ст. 138 СК: до вимоги матері про внесення змін до активного
запису про народження дитини встановлюється позовна давність в 1 рік, яка
починається від дня реєстрації народження дитини.
4. Ч. 3 ст. 139 СК: до вимоги про визнання материнства
встановлюється позовна давність в 1 рік, яка починається від дня, коли особа
дізналася або могла дізнатися, що є матір'ю дитини.
 5. Здійснення сімейних прав та виконання сімейних обов’язків.
Захист сімейних прав та інтересів
Дане питання міститься у СК, а саме у главі 2, яка включає 7
статей.
1. Сімейні права є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не
можуть бути передані іншій особі.
2. Якщо дитини або особа, дієздатність якої обмежена, не може
самостійно здійснювати свої права, ці права здійснюють батьки, опікун або
самі ці особи за допомогою батьків чи піклувальника.
3. Сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не
можуть бути перекладені на іншу особу.
4. Якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов'язок особистого
немайнового характеру припиняється у зв'язку з неможливістю його
виконання.
5. Майновий обов'язок недієздатної особи за її рахунок виконує опікун.
6. Якщо в результаті психічного розладу, тяжкої хвороби або іншої
поважної причини особа не може виконувати сімейного обов'язку, вона не
вважається такою, що ухиляється від його виконання.
7. Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може
бути підставою для застосування наслідків, встановлених СК або
домовленістю (договором) сторін.
Ст. 16 СК передбачає, що якщо мати, батько, дитина є
неповнолітніми, баба, дід дитини з боку того з батьків, хто є неповнолітнім,
зобов'язані надавати йому допомогу у здійсненні ним батьківських прав та
виконанні батьківських обов'язків. Реєстрація шлюбу з неповнолітнім, запис
неповнолітньої особи матір'ю, батьком дитини є, відповідно до ч. 2 ст. 34 ЦК
України, підставою для набуття ними повної цивільної дієздатності. Але,
ставши повністю дієздатною, особа не стає повнолітньою. Тому обов'язок
батьків з її виховання та утримання не припиняється. Більше того, їм уже, як
бабі та дідові, додається новий обов'язок, який завдяки ст. 6 СК стає не лише
морально-етичним, а й юридичним.
Ст. 17 СК: Орган опіки та піклування надає допомогу особі у
здійсненні нею своїх сімейних прав та виконанні сімейних обов'язків в обсязі
та в порядку, встановлених СК та іншими нормативно-правовими актами.
Необхідність допомоги у здійсненні своїх сімейних прав та виконанні
сімейних обов'язків може виникнути насамперед у тих, хто є неповнолітнім.
Допомога таким особам з боку органу опіки та піклування може бути
різноманітною: у формі юридичної консультації, бесіди з батьками та
іншими особами, з ким проживає дитина, звернень до відповідних органів
державної влади чи місцевого самоврядування, проведення циклів
навчальних занять з теми: «Молоді батьки», надання тимчасового притулку
тощо. Орган опіки та піклування має право сам звернутися до суду з позовом
про стягнення аліментів, відібрання дитини, позбавлення батьківських прав
тощо. Також він повинен контролювати стан виховання, умови проживання
дітей у, так званих, неблагополучних сім'ях, а також умови життя
недієздатного і вживати відповідних заходів у разі виявлення порушень
вимог закону.

Захист сімейних прав та інтересів

Ст. 18 СК: Кожен учасник сімейних відносин, який досяг
чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за
захистом свого права або інтересу.
СК передбачив суб'єктів, які вправі здійснювати захист сімейних
прав та інтересів (членів сім'ї):
1. Члени сім'ї: закон їм надав можливість представляти власні інтереси
та права інших членів сім'ї.
2. Органи опіки і піклування наділені спеціальними повноваженнями,
їх права і обов'язки чітко встановлені СК (ст. 19).
3. Органи правосуддя.
 4. Прокурор наділений повноваженнями з охорони та захисту прав тих
суб'єктів, права яких порушені або проти яких в сім'ї вчинені злочинні дії.
5. Правозахисник (адвокат).
6. Нотаріус.
7.Державні виконавці: у випадку, коли необхідне безпосереднє
виконання рішень суду.
Ч. 2 ст. 18 СК: Суд застосовує способи захисту, які встановлені
законом або домовленістю (договором) сторін.
Способами захисту сімейних прав та інтересів зокрема є:
1. Встановлення правовідношення.
2. Примусове виконання добровільно не виконаного обов'язку.
3. Припинення право відношення, а також його анулювання.
4. Припинення дій, які порушують сімейні права.
5. Відновлення право відношення, яке існувало до порушення права.
6. Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо це
передбачено цим Кодексом або договором.
7. Зміна право відношення.
8. Визнання незаконним рішень, дій чи бездіяльності органу державної
влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого
самоврядування, їх посадових і службових осіб.
Стаття 19. Участь органу опіки та піклування у захисті сімейних прав
та інтересів
1. У випадках, передбачених цим Кодексом, особа має право на
попереднє звернення за захистом своїх сімейних прав та інтересів до органу
опіки та піклування.
2. Рішення органу опіки та піклування є обов'язковим до виконання,
якщо протягом десяти днів від часу його винесення заінтересована особа не
звернулася за захистом своїх прав або інтересів до суду, крім випадку,
передбаченого частиною другою статті 170 цього Кодексу.
 3. Звернення за захистом до органу опіки та піклування не позбавляє
особу права на звернення до суду.
У разі звернення з позовом до суду орган опіки та піклування припиняє
розгляд поданої йому заяви.
4. При розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні
дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з
реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право
користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення
батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені
батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на
підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини,
скасування усиновлення та визнання його недійсним обов’язковою є участь
органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.
5. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо
розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження
умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з
дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів,
які стосуються справи.
6. Суд може не погодитися з висновком орга

Сімейно-правова відповідальність – це встановлений сімейним

законодавством засіб державного впливу на винного правопорушника, який
проявляється в позбавленні його суб'єктивного права або в додаткових
майнових наслідках.
 Тема 3. Поняття шлюбу. Порядок укладення шлюбу.
План
1. Історичні форми укладення шлюбу
2. Поняття та юридичні ознаки шлюбу
3. Умови укладення (вступу) до шлюбу
4. Державна реєстрація шлюбу

Анотація
This lecture describes the historical forms of marriage, the main signs of
marriage and the conditions for marriage according to some articles on the Family
Code of Ukraine.
Література
9. Сімейний кодекс України / [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: [https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/2947-14].

1. Історичні форми укладення шлюбу.

Україна – держава з багатим історичним досвідом, самобутньою
історією. Землі України протягом тривалого часу перебували у складі різних
держав, що вплинуло на її політичний і соціально-економічний розвиток. Все
це призвело до формування регіональних типів традиційно-побутової
культури. У свою чергу, саме це позначилося на шлюбно-сімейних звичаях,
які відрізнялися особливим різноманіттям.
Однак все ж таки можна зазначити, що для всієї України існували єдині
цінності сімейного життя. Так, сам факт укладення шлюбу підвищував
авторитет людини у суспільстві. Неодружений чоловік, якого б віку він не
був, вважався парубком, і до нього ставилися несерйозно. До тих, хто взагалі
не хотів одружуватися, ставилися зневажливо, навіть обмежували в
спадщині.
В основі укладення шлюбу в Україні впродовж ХVІ – ХІХ ст. був
договір (змовини), який укладався між двома сторонами: батьками й
родичами молодого та батьками й родичами молодої. Як свідки виступали
довірені особи – сват чи сваха. Спочатку шлюбний договір укладався усно, а
з ХVІІ ст. набула поширення і письмова форма, особливо коли молодим у
придане передавали землю. Письмова форма, як бачимо, є характерною і для
сучасних вимог укладення шлюбу. Із загостренням земельної проблеми
письмове оформлення шлюбного договору стало обов'язковим і дістало назву
шлюбний, або виновний, лист. Важливою умовою шлюбного договору було
наділення молодих землею, причому обмежень у розподілі землі зазнавала
лише молода, оскільки землю вона отримувала лише в окремих районах.
Однією з особливостей внутрішньо-сімейних майнових відносин того
часу можна вважати надання молодій материзни – частини землі, яка
передавалась у спадщину лише по жіночій лінії. Молода могла за власним
бажанням розпоряджатися доходом з неї.
За умов патріархальних відносин участь молоді у вирішенні питання про
одруження була незначною, адже в договорі йшлося не про любов молодих, а
про майно, яке належало батькам. І лише при демократизації суспільства та
егалітаризації (рівноправності членів сім'ї) зростає роль молоді у
самостійному вирішенні питання про своє майбутнє. Особливість також
полягала і втому, що шлюб брали лише з односельцями або ж сусідами із
ближчих поселень, це пояснювалося соціально-економічними перевагами і
бажанням бути знайомими з майбутніми родичами. При укладені шлюбу
рівність за соціальним станом відігравала важливу роль. Звичаєве право
українців обмежувало укладення нерівних шлюбів, особливо між багатими та
бідними.
Лише інколи з метою поліпшення матеріального становища батьки
силоміць віддавали дітей у заможну сім'ю, наслідком чого було приймацтво
– поселення зятя в господарстві тестя.
Історично в Україні було поширено три види приймацтва:
1. За волею батьків – в основі його лежав меркантильний розрахунок
батьків, у результаті чого приймак вважався за чужого і якщо він мав
залишити сім'ю, то з ним розраховувалися як з найманим робітником. Лише
після 10 років спільного життя він отримував право на одержання певної
частини майна;
2. За бажанням – добровільне оселення зятя в родині тестя;
3. За запрошенням – особливо був поширений у Київській,
Полтавській областях, де приймак вважався ніби усиновленим і його
прирівнювали в майнових правах до інших членів родини. Було характерним
для сімей, де не було синів, або коли сім'ю очолювала удовиця. Історія
свідчить, що саме цей вид приймацтва схвалювався та поважався
суспільством.
Своєрідність і самобутність розвитку України сприяли поширенню
різних видів шлюбу, але необхідно зазначити, що лише один вид шлюбу був
офіційно визнаним – це шлюб за згодою. Окрім шлюбу за згодою були
поширені в Україні й інші види.
Порівнюючи із сучасністю, можна помітити певну схожість, адже на
сьогодні в Україні існує три види шлюбу:
1. Шлюб за згодою, зареєстрований у державних органах реєстрації
актів громадянського стану.
2. Релігійний обряд шлюбу.
3. Цивільний шлюб.
Проте згідно з чинним законодавством офіційним, що породжує
шлюбні правовідносини, є лише перший вид – шлюб за згодою.
З ХVІ – ХVІІ ст. укладення шлюбу було зосереджено під контролем
церкви, яка оголосила шлюб таїнством, і лише шляхом вінчання шлюб
набував законності. Серед українців був поширений шлюб, укладений на
основі договору та відзначений весільною обрядовістю. Шлюб із вінчанням,
але без весілля вважався недійсним. На противагу втручанню церкви виник
шлюб „на віру” – без вінчання, але з весіллям. Як правило. До таких шлюбів
вдавалася біднота й ті, хто не мав згоди батьків. Крім того, існували шлюби
„уводом” та „уходом”. Перший вид був викраденням дівчини, як правило з її
згоди. Про викрадення не знали лише батьки. Шлюб „уходом” був
поширений в Україні, оскільки до нього вдавалися ті, хто не мав змоги
влаштувати весілля.
З плином часу система традиційних шлюбних звичаїв істотно
змінюється. Початок ХХ ст. в історії України запам'ятався різними,
передусім політичними, подіями, розбудовами, революціями. Саме в цей час
закладалися підвалини сучасного цивільного, сімейного, кримінального
права. У той час уряд Центральної Ради був змінений Гетьманщиною,
Гетьманщина – Демократією, яку з часом змінили Українська Народна
Республіка, далі – ЗУНР.
При революційних змінах режимів нові уряди звичайно скасовували
попереднє законодавство повністю або частково. Так, у ЗУНР взагалі
залишилося в силі майже все австрійське законодавство. Радянський уряд
декларував скасування законодавства всіх попередніх урядів і рядом
постанов вводив у дію на території УРСР законодавчі акти Російської
Федерації.
Сімейні відносини цього періоду регулювалися чинним на той час
законодавством, поряд з яким діяло і звичаєве право, яке є основою
сучасного законодавства.

1. Поняття та юридичні ознаки шлюбу

У попередньому питанні ми розглянули історичні форми, способи

укладення шлюбу на теренах української землі. Але на сьогодні дане питання
врегульовано СК України. І саме у ст. 21 СК дається поняття шлюбу.
Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у
державному органі реєстрації актів цивільного стану. У законодавчому
понятті шлюбу лаконічно сформульовані основні ознаки шлюбу:
 1. Шлюб – це союз жінки та чоловіка. Слово „союз” підкреслює
законодавче визнання теорії договірної природи шлюбу, яка зумовлює його
наступну ознак – добровільний характер.
2. Це добровільний союз.
3. Це союз рівноправний.
4. Це союз, який укладається з додержанням правил, що чітко окреслені
законом.
5. Мета, з якою укладається шлюб – це створення сім'ї.
6. Шлюб як правило, укладається безстроково. Зазначимо, що у шлюбі
можуть бути лише особи різної статі. (жінка і чоловік).
Стаття 21. Поняття шлюбу
1. Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі
державної реєстрації актів цивільного стану.
2. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є
підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
3. Релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у жінки та
чоловіка прав та обов'язків подружжя, крім випадків, коли релігійний обряд
шлюбу відбувся до створення або відновлення органів державної реєстрації
актів цивільного стану.
Релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у жінки та
чоловіка прав та обов'язків подружжя, крім випадків, коли релігійний обряд
шлюбу відбувся до створення або відновлення державних органів реєстрації
актів цивільного стану (ч. 3 ст. 21 СК). Відповідно до іншого законодавства
релігійний обряд шлюбу не має правового значення. Пропозиція про надання
правового значення вінчанню, тобто канонічній формі шлюбу, не була
підтримана при опрацюванні проекту СК України. Це означає, що релігійний
обряд шлюбу, як і раніше, не створювали прав та обов'язків подружжя,
залишаючись особистою справою жінки та чоловіка.
Особи, які після вінчання спільно проживають без реєстрації шлюбу,
мають статус сім'ї, але не мають правового статусу подружжя.
 Український період нашої історії і в даний час релігійний обряд шлюбу
(вінчання) має правове значення, якщо він відбувся до створення або
відновлення державних органів РАЦСУ.
У західних областях УРСР церковні шлюби визнавалися лише, якщо
вони були здійснені до 5 травня 1940 року, в Закарпатській області – до 25
січня 1946 року, в окремих регіонах Чернігівської області, Акерманському та
Ізмаїльському районах Одеської області – до 2 серпня 1940 року.

2. Умови укладення (вступу) до шлюбу

Державній реєстрації шлюбу передує процедура вивчення умов

укладення шлюбу. При цьому під умовами розуміють такі обставини, за
наявності яких шлюб може бути зареєстрований та буде мати правову силу.
До таких умов відносять:
1. Наявність добровільної згоди на укладення шлюбу.
2. Можливість укладення шлюбу лише між чоловіком та жінкою.
3. Досягнення шлюбного віку.
4. Відсутність перешкод до укладення шлюбу.
Розглянемо кожну з даних умов більш детально. Так, право на шлюб
мають особи, які досягли шлюбного віку.
Згідно зі ст. 22 СК: Шлюбний вік для жінки та чоловіка встановлюється
у вісімнадцять років. Особи, які бажають зареєструвати шлюб, мають досягти
шлюбного віку на день реєстрації шлюбу.
Ст. 23 СК (ч.2): За заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за
рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено,
що це відповідає її інтересам.
Питання про те, з якою дією має пов'язуватися досягнення шлюбного
віку, було спірним. Деякі вважали, що особа має досягти шлюбного віку на
момент подання заяви про реєстрацію шлюбу: не може подати заяву той, хто
ще не має право на шлюб. Інші, навпаки, наполягали на тому, аби досягнення
шлюбного віку пов'язувати з днем реєстрації шлюбу.
Хоча аргументи прихильників першої позиції були вагомими,
законодавче закріплення одержала друга . Отже, досягнення віку (шлюбного)
пов'язується з днем реєстрації шлюбу. У зв'язку з цим заява про реєстрацію
шлюбу може бути подана особою, яка ще не досягла шлюбного віку.
Закон не встановлює максимального шлюбного віку, також не має
правового значення вікова різниця між особами, які бажають одружитися.
Досягнення шлюбного віку є юридичним фактом, який породжує у
особи право на шлюб. Особа ж, яка досягла 16 років має право подати заяву
до суду про надання їй права на шлюб. У цій ситуації суд здійснює
контрольну функцію: його обов'язком є з'ясування наявності підстав для
задоволення заяви. Про подання такої заяви суд має повідомити батьків або
піклувальника, оскільки вони зобов'язані захищати дитину, а, отже, мають
володіти інформацією про її життєві наміри. Але заперечення батьків чи
опікуна не може бути підставою для відмови у задоволенні заяви.
Суд може викликати в судове засідання ту особу, з якою неповнолітній
має намір зареєструвати шлюб. У заяві про надання права на шлюб має бути
назване ім'я особи, з якою передбачається реєстрація шлюбу.
У своєму рішенні про надання права на шлюб, суд вказує саме тих осіб,
які бажають зареєструвати шлюб. Це означає, що, одержавши право на шлюб
з певною особою, заявник не може зареєструвати шлюб з іншою, а якщо у
нього виникне таке бажання, то йому належить знову звернутися із заявою до
суду. Якщо обидві сторони, які бажають укласти шлюб, не досягли
шлюбного віку, то кожному з них належить подати до суду окремі заяви.
Для того, щоб зробити висновок про те, що ранній шлюб відповідатиме
інтересам дитини, суду належить подати відповідні докази. Якщо така заява
не пов'язана з вагітністю або народженням дитини, суд може зажадати
висновок закладу охорони здоров'я про стан здоров'я заявника.
 Особа, якій надано право на шлюб, може відмовитися від реєстрації
шлюбу. Дана обставина, а також сплив певного часу не є підставою для
припинення цього права. Юридичне значення рішення суду про надання
права на шлюб триває до досягнення особою шлюбного віку.
Добровільність шлюбу (ст. 24 СК): Шлюб ґрунтується на вільній згоді
жінки та чоловіка. Примушування до шлюбу не допускається. „Вільна” згода
охоплює не лише волю до шлюбу з певною особою, а й знання про неї як про
особу, яка також діє вільно, не є одруженою, не є родичем, досягла
шлюбного віку, має відповідний стан здоров'я.
Відповідно до ч. 2 ст. 24, реєстрація шлюбу з особою, яка визнана
недієздатною, а також особою, яка з інших причин не усвідомлювала
значення своїх дій і (або) не могла керувати ними, має наслідки, встановлені
статтями 38 – 40 СК (недієздатність шлюбу).
Діяти вільно може лише той, хто усвідомлює суть та значення своїх дій,
бажає шлюбу з конкретною особою та володіє можливістю керувати своїми
діями. Недієздатний, а також той, хто позбавлений можливості
усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними з інших причин, не може діяти
вільно. Недієздатний взагалі не має права на шлюб.
Особа, яка перебуває у стані алкогольного, токсичного, наркотичного
сп'яніння або не може діяти вільно під впливом хвороби чи каліцтва, має
право на шлюб, але не має можливості його реалізувати до тих пір, поки
перебуває у такому стані. Не вважається „вільною” згода на шлюб
недієздатного, а також того, хто формально був дієздатним, але в момент
реєстрації шлюбу внаслідок хвороби, алкогольного, наркотичного чи
токсичного сп'яніння не усвідомлював значення своїх дій і (або) не міг
керувати ними.
Кодекс також забороняє примушувати до шлюбу – це значить
добиватися певної поведінки від особи за допомогою фізичного або
психічного насильства.
 Ст. 25 СК передбачає: Жінка та чоловік можуть одночасно перебувати
лише в одному шлюбі. Жінка та чоловік мають право на повторний шлюб
лише після припинення попереднього шлюбу. З цього положення випливає,
що жінка та чоловік можуть упродовж життя перебувати у декількох
шлюбах. Але право на новий, повторний шлюб виникне тільки у разі
припинення попереднього шлюбу у зв'язку зі смертю одного з подружжя чи
розірвання шлюбу.
Якщо перший шлюб був недійсним, то наступний – не можна вважати
повторним.
Одношлюбність є фундаментальною засадою християнської моралі, а
Україна – християнська держава.
Поряд з умовами вступу до шлюбу існують і перешкоди, якими є такі
обставини, за наявності яких шлюб не може бути зареєстрований.
До них належать:
1. Наявність іншого зареєстрованого шлюбу (ст. 25 СК) – ця перешкода
є безумовною забороною. Це положення не поширюється на фактичні
шлюбні відносини, оскільки законодавство не наділяє їх юридичною силою.
2. Наявність близького родства (ст. 26 СК). Заборона шлюбів між
родичами за походженням спрямована на запобігання кровозмішення, отже й
створення додаткової гарантії для народження повноцінного потомства.
Стаття 26:
1. У шлюбі між собою не можуть перебувати особи, які є родичами
прямої лінії споріднення.
2. У шлюбі між собою не можуть перебувати рідні (повно рідні,
неповно рідні) брат і сестра. Повно рідними є брати і сестри, які мають
спільних батьків. Неповно рідними є брати та сестри, які мають спільну матір
або спільного батька.
3. У шлюбі між собою не можуть перебувати двоюрідні брати і сестри,
рідні тітка, дядько та племінник, племінниця.
 4. За рішенням суду може бути надане право на шлюб між рідною
дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми,
які були усиновлені ним.
5. Недієздатність особи, яка укладає шлюб (хоча б 1 з них). Неможливе
укладення шлюбу, якщо особу було визнано недієздатною до реєстрації
шлюбу або на момент реєстрації шлюбу. Якщо ж – після реєстрації, то шлюб
вважається укладеним і його можна тільки припинити.
6. Не дозволяється укладення шлюбу між усиновлювачем і
усиновленою ним дитиною (ч. 5 ст. 26 СК). Шлюб між усиновлювачем та
усиновленою дитиною може бути зареєстровано лише у разі скасування
усиновлення.

3. Державна реєстрація шлюбу

Дане питання регулює Глава 4 СК України.

Реєстрацію шлюбу в Україні на державному рівні здійснюють державні
органи реєстрації актів цивільного стану.
Значення державної реєстрації:
1. Реєстрація шлюбу має правопороджуюче значення, оскільки саме з
моменту реєстрації у осіб виникають взаємні особисті та майнові права та
обов'язки.
2. Реєстрація шлюбу дозволяє виділити відносини подружжя із
загальної маси суспільних відносин, тим самим відбувається контроль з боку
держави умов укладення шлюбу.
3. Реєстрація дозволяє застосувати засоби захисту, а також накладати
санкції на учасників сімейних правовідносин.
Державна реєстрація шлюбу встановлена для забезпечення стабільності
відносин між чоловіком та жінкою, охорони прав та інтересів подружжя,
їхніх дітей, а також в інтересах держави та суспільства.
 Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком до будь-
якого державного органу реєстрації актів цивільного стану за їхнім вибором.
Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, вважаються нареченими.
Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком особисто.
Якщо жінка і (або) чоловік не можуть через поважні причини особисто
подати заяву про реєстрацію шлюбу до державного органу реєстрації актів
цивільного стану, таку заяву, нотаріально засвідчену, можуть подати їх
представники. Повноваження представника мають бути нотаріально
засвідчені.
Якщо реєстрація шлюбу у визначений день не відбулася, заява про
реєстрацію шлюбу втрачає чинність спливу трьох місяців від дня її подання.
Орган державної реєстрації актів цивільного стану зобов'язаний
ознайомити наречених з їхніми правами та обов'язками як майбутніх
подружжя і батьків та попередити про відповідальність за приховання
перешкод до реєстрації шлюбу. Органи РАГСу можуть це здійснювати у
різних формах: шляхом усного роз'яснення відповідних положень СК
України та КК України, наданням їм витягів з цих законодавчих актів,
створення можливості придбання спеціальної літератури тощо.
Відповідно до ст. 30 СК:
1. Наречені зобов'язані повідомити один одного про стан свого
здоров'я.
2. Держава забезпечує створення умов для медичного обстеження
наречених.
3. Порядок здійснення медичного обстеження наречених встановлює
Кабінет Міністрів України.
4. Результати медичного обстеження є таємницею і повідомляються
лише нареченим.
5. Приховування відомостей про стан здоров'я одним з наречених,
наслідком чого може стати (стало) порушення фізичного або психічного
здоров'я іншого нареченого чи їхніх нащадків, може бути підставою для
визнання шлюбу недійсним.
Стаття 31 СК:
Особа, яка відмовилася від шлюбу, зобов'язана відшкодувати іншій
стороні затрати, що були нею понесені у зв'язку з приготуванням до
реєстрації шлюбу та весілля. Такі затрати не підлягають відшкодуванню,
якщо відмова від шлюбу викликана протиправною, аморальною поведінкою
нареченої, нареченого, прихованням нею, ним обставин, що мають для того,
хто відмовився від шлюбу, істотне значення (тяжка хвороба, наявність
дитини, судимість тощо).
У разі відмови від шлюбу особи, яка одержала подарунок у зв'язку з
майбутнім шлюбом, договір дарування за вимогою дарувальника може бути
розірваний судом. У разі розірвання договору особа зобов'язана повернути
річ, яка була їй подарована, а якщо вона не збереглася відшкодувати її
вартість. За загальним правилом шлюб реєструється після спливу одного
місяця від дня подання особами заяви про реєстрацію шлюбу. Але час
реєстрації шлюбу може бути зменшено, збільшено та перенесено. За
наявності поважних причин керівник державного органу реєстрації актів
цивільного стану дозволяє реєстрацію шлюбу до спливу цього строку.
У разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також якщо є
безпосередня загроза для життя нареченої або нареченого, шлюб
реєструється у день подання відповідної заяви або у будь-який інший день за
бажанням наречених протягом одного місяця.
Якщо є відомості про наявність перешкод до реєстрації шлюбу, керівник
державного органу реєстрації актів цивільного стану може відкласти
реєстрацію шлюбу, але не більше як на три місяці. Рішення про таке
відкладення може бути оскаржене до суду. Шлюб реєструється у приміщенні
державного органу реєстрації актів цивільного стану. За заявою наречених
реєстрація шлюбу проводиться в урочистій обстановці. Реєстрація шлюбу в
урочистій обстановці може бути проведена в будь-якому місці на прохання
наречених. Фантазія наречених, звичайно, вирішального значення мати не
буде. Останнє слово все ж належить посадовій особі органу РАЦС.
Реєстрація може бути проведена в урочистій обстановці у самому
приміщенні органу РАЦС, якщо для цього є можливість.
За заявою наречених реєстрація шлюбу може відбуватися за місцем
проживання, за місцем надання стаціонарної медичної допомоги або в
іншому місці, якщо вони не можуть з поважних причин прибути до
державного органу реєстрації актів цивільного стану. Але дане положення, у
його виконанні, є дещо проблематичним, оскільки відомчі нормативно-
правові акти забороняють посадовій особі органу РАЦС виносити гербову
печатку, актові книги із службового приміщення.
Присутність нареченої та нареченого в момент реєстрації їхнього шлюбу
є обов'язковою. Реєстрація шлюбу через представника не допускається.
Стаття 35 СК:
1. Наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне
прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами.
2. Наречена, наречений мають право приєднати до свого прізвища
прізвище нареченого, нареченої. Якщо вони обоє бажають мати подвійне
прізвище, за їхньою згодою визначається з якого прізвища воно буде
починатися. Складення більше двох прізвищ не допускається, якщо інше не
випливає із звичаю національної меншини, до якої належить наречена і (або)
наречений.
3. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченої, нареченого
вже є подвійним, вона, він має право замінити одну із частин свого прізвища
на прізвище другого.
Стаття 36 СК:
1. Шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
2. Шлюб не може бути підставою для надання особі пільг чи переваг, а
також для обмеження її прав та свобод, які встановлені Конституцією і
законами України.
 Сімейним кодексом України (ст. 37) було введено такий термін, як
право згідність шлюбу. Так, свідоцтво про шлюб засвідчує відповідність
шлюбу вимогам закону, його право згідність.
 Тема 4. Недійсність шлюбу.
План
1. Поняття та підстави визнання шлюбу недійсним
2. Порядок визнання шлюбу недійсним
3. Юридичні наслідки визнання шлюбу недійсним

Анотація
This lecture provides the basics, procedure and legal consequences of
invalidating a marriage, presented by their respective articles.

Література
1. Сімейний кодекс України / [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
[https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/2947-14].

1. Поняття та підстави визнання шлюбу недійсним

Недійсність шлюбу – це форма відмови держави у визнанні
зареєстрованого шлюбу в якості юридичного акту, виражена у постанові
органу РАГС, або у рішенні суду, у зв'язку з поширенням визначених
законом умов укладення шлюбу та є, з одного боку, санкцією, а з іншого –
мірою захисту.
Нагадаємо, що умовами укладення шлюбу є:
1. Досягнення шлюбного віку.
2. Добровільність шлюбу.
3. Одношлюбність.
4. Відсутність близького кровного споріднення або споріднення,
заснованого на усиновленні.
5. Взаємна обізнаність про стан здоров'я.
Підстави визнання шлюбу недійсним:
1. Порушення умов укладення шлюбу (ст. 22, 23, 24 СК).
 2. Наявність перешкод до реєстрації шлюбу (ст. 25, 26 СК).
3. Приховання тяжкої хвороби або хвороби небезпечної для другої
сторони, або їх нащадків (ч. 5 ст. 30).
4. Укладення фіктивного шлюбу (ч. 2 ст. 40 СК).
Стаття 22. Шлюбний вік
1. Шлюбний вік для чоловіків та жінок встановлюється у вісімнадцять
років.
2. Особи, які бажають зареєструвати шлюб, мають досягти шлюбного
віку на день реєстрації шлюбу.
Стаття 23. Право на шлюб
1. Право на шлюб мають особи, які досягли шлюбного віку.
2. За заявою особи, яка досягла шістнадцяти років, за рішенням суду їй
може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її
інтересам.
Стаття 24. Добровільність шлюбу
1. Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка.
Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.
2. Реєстрація шлюбу з особою, яка визнана недієздатною, а також з
особою, яка з інших причин не усвідомлювала значення своїх дій і (або) не
могла керувати ними, має наслідки, встановлені статтями 38-40 цього
Кодексу.
Стаття 25. Одношлюбність
1. Жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному
шлюбі.
2. Жінка та чоловік мають право на повторний шлюб лише після
припинення попереднього шлюбу.
Стаття 26. Особи, які не можуть перебувати у шлюбі між собою
1. У шлюбі між собою не можуть перебувати особи, які є родичами
прямої лінії споріднення.
 2. У шлюбі між собою не можуть перебувати рідні (повнорідні,
неповнорідні) брат і сестра. Повнорідними є брати і сестри, які мають
спільних батьків. Неповнорідними є брати і сестри, які мають спільну матір
або спільного батька.
3. У шлюбі між собою не можуть перебувати двоюрідні брат та сестра,
рідні тітка, дядько та племінник, племінниця.
4. За рішенням суду може бути надане право на шлюб між рідною
дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми,
які були усиновлені ним.
5. У шлюбі між собою не можуть бути усиновлювач та усиновлена ним
дитина.
Шлюб між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною може бути
зареєстровано лише в разі скасування усиновлення.
Стаття 30 ( 5 п). Взаємна обізнаність наречених про стан здоров'я
5. Приховування відомостей про стан здоров'я одним з наречених,
наслідком чого може стати (стало) порушення фізичного або психічного
здоров'я іншого нареченого чи їхніх нащадків, може бути підставою для
визнання шлюбу недійсним.
Стаття 40 (2п ). Шлюб, який визнається недійсним за рішенням суду
2. Шлюб визнається недійсним за рішенням суду у разі його
фіктивності.

Жодна інша обставина, окрім тих, що визначені в законі, не може бути

підставою для недійсності шлюбу. Наприклад, не може викликати
недійсність шлюбу приховування віку, судимості, наявності дітей, важкого
матеріального стану тощо. Навіть за умови, що, знаючи про наявність цих
обставин, жінка чи чоловік відмовилися б від шлюбу.
Від недійсних шлюбів слід відрізняти неукладені, які були укладені з
порушенням процедури реєстрації.
 Стаття 48 СК передбачає, що шлюб, зареєстрований у відсутності
нареченої і (або) нареченого вважається неукладеним. Запис про такий шлюб
у державному органі реєстрації актів цивільного стану анулюється за
рішенням суду за заявою заінтересованої особи, а також за заявою
прокурора.
Фіктивним вважається шлюб, якщо його укладено жінкою чи чоловіком,
або одним із них без наміру створення сім'ї та набуття прав та обов'язків
подружжя. Наявність фіктивного шлюбу довести дуже важко, але якщо у
наявності є факти одержання якихось пільг, відповідної реєстрації майна у
зв'язку із реєстрації шлюбу, то є можливість поставити питання про визнання
такого шлюбу недійсним.

2. Порядок визнання шлюбу недійсним

СК України передбачає 2 порядки визнання шлюбу недійсним:
1. Адміністративний;
2. Судовий.
Адміністративний порядок визнання шлюбу недійсним
(передбачений ст. 39 СК) – шлюб визнається таким органом РАЦС за
наявності таких підстав:
1. Наявності іншого зареєстрованого шлюбу (ч. 1 ст. 39 СК).
2. Наявності близького юродства (ч. 2 ст. 39 СК).
3. Якщо один з подружжя був недієздатним на момент укладення
шлюбу (ч. 3 ст. 39 СК).
Подати заяву про визнання шлюбу недійсним може зацікавлена особа
(будь-яка особа, права якої порушені у зв'язку з укладенням такого шлюбу).
За заявою зацікавленої особи орган державної реєстрації актів цивільного
стану анулює актовий запис про шлюб, зареєстрований з особами,
зазначеними у частинах першій – третій ст. 39 СК.
Якщо шлюб зареєстровано з особою, яка вже перебуває у шлюбі, то в
разі припинення попереднього шлюбу до анулювання актового запису щодо
повторного шлюбу повторний шлюб стає дійсним з моменту припинення
попереднього шлюбу (ч. 5 ст. 39 СК). Повернемося трохи вперед і зазначимо,
що у ст. 39, 40 СК закріплена теорія поділу правових актів, укладених
(вчинених) з порушенням вимог закону, на абсолютно недійсні (нікчемні) та
відносно недійсні (оспорюванні). Відповідно до цієї теорії шлюби, укладені
всупереч вимогам закону, а також шлюби, щодо яких виникла така
підозра, поділені на три категорії:
1. Шлюб є недійсним.
2. Шлюб визнається судом недійсним.
3. Шлюб може бути визнаний судом недійсним.
Визнання шлюбів абсолютно недійсними (нікчемними) ми вже
розглянули на початку розгляду другого питання даної лекції (здійснюється в
адміністративному порядку). Визнання шлюбів недійсними двох наступних
категорій віднесено до компетенції суду, тобто здійснюється в судовому
порядку.
Стаття 39. Шлюб, який є недійсним
1. Недійсним є шлюб, зареєстрований з особою, яка одночасно
перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі.
2. Недійсним є шлюб, зареєстрований між особами, які є родичами
прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою.
3. Недійсним є шлюб, зареєстрований з особою, яка визнана
недієздатною.
4. За заявою заінтересованої особи орган державної реєстрації актів
цивільного стану анулює актовий запис про шлюб, зареєстрований з особами,
зазначеними у частинах першій - третій цієї статті.
5. Якщо шлюб зареєстровано з особою, яка вже перебуває у шлюбі, то в
разі припинення попереднього шлюбу до анулювання актового запису щодо
повторного шлюбу повторний шлюб стає дійсним з моменту припинення
попереднього шлюбу.
 6. Актовий запис про шлюб анулюється незалежно від смерті осіб, з
якими було зареєстровано шлюб (частини перша - третя цієї статті), а також
розірвання цього шлюбу.

СК визначив перелік осіб, які мають право звернення до суду з

позовом про визнання шлюбу недійсним (ст. 42 СК).
Право на звернення до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним
мають дружина або чоловік, інші особи, права яких порушені у зв'язку з
реєстрацією цього шлюбу, батьки, опікун, піклувальник дитини, опікун
недієздатної особи, прокурор, орган опіки та піклування, якщо захисту
потребують права та інтереси дитини, особи, яка визнана недієздатною, або
особи, дієздатність якої обмежена.
Звернемося до СК України.
Стаття 40. Шлюб, який визнається недійсним за рішенням суду
1. Шлюб визнається недійсним за рішенням суду, якщо він був
зареєстрований без вільної згоди жінки або чоловіка.
2. Згода особи не вважається вільною, зокрема тоді, коли в момент
реєстрації шлюбу вона страждала тяжким психічним розладом, перебувала у
стані алкогольного, наркотичного, токсичного сп'яніння, в результаті чого не
усвідомлювала сповна значення своїх дій і (або) не могла керувати ними, або
якщо шлюб було зареєстровано в результаті фізичного чи психічного
насильства.
3. Шлюб визнається недійсним за рішенням суду у разі його
фіктивності. Шлюб є фіктивним, якщо його укладено жінкою та чоловіком
або одним із них без наміру створення сім'ї та набуття прав та обов'язків
подружжя.
4. Шлюб не може бути визнаний недійсним, якщо на момент розгляду
справи судом відпали обставини, які засвідчували відсутність згоди особи на
шлюб або її небажання створити сім'ю.
 Стаття 41. Шлюб, який може бути визнаний недійсним за рішенням
суду
1. Шлюб може бути визнаний недійсним за рішенням суду, якщо він
був зареєстрований:
- між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною з порушенням
вимог, встановлених частиною 5 ст. 26 цього Кодексу;
- між двоюрідними братом та сестрою, між тіткою, дядьком та
племінником, племінницею;
- з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну
для другого з подружжя і (або) їхніх нащадків;
- з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано права
на шлюб.
2. При вирішенні справи про визнання шлюбу недійсним суд бере до
уваги, наскільки цим шлюбом порушені права та інтереси особи, тривалість
спільного проживання подружжя, характер їхніх взаємин, а також інші
обставини, що мають істотне значення.
3. Шлюб не може бути визнаний недійсним у разі вагітності дружини
або народження дитини у осіб, зазначених пунктами 1, 2, 4 частини першої
цієї статті, або якщо той, хто не досяг шлюбного віку, досяг його або йому
було надано право на шлюб.
Санація недійсного шлюбу (відновлення) відбувається:
1. Якщо шлюб був укладений без вільної згоди чоловіка та жінки, але
потім така згода була одержана (ч. 3 ст. 40 СК України).
2. Якщо був укладений фіктивний шлюб, але подружжя фактично
створило сім'ю (ч.3 ст. 40 СК).
3. Якщо шлюб було укладено з особою, яка не досягла шлюбного віку,
то санація (відновлення) шлюбу здійснюється у разі досягнення нею
шлюбного віку або надання права на шлюб (ч. 3 ст. 41).
4. За наявності іншого зареєстрованого шлюбу – якщо інший шлюб
припинено (ч. 5 ст. 39 СК).
 5. У разі наявності обставин, передбачених п. 1, 2 ч. 1 ст. 41 СК – шлюб
не може бути визнаним недійсним, якщо дружина вагітна або народилася
дитина.
Але санації не буде:
1. Якщо шлюб був укладений недієздатним.
2. Якщо хтось із подружжя приховав свою хворобу або хворобу,
небезпечну для другого подружжя і (або) їхніх нащадків.
3. Якщо шлюб було укладено між родичами прямої лінії споріднення.

4. Юридичні наслідки визнання шлюбу недійсним

Юридичні наслідки визнання шлюбу недійсним:
1. Загальні (ст.. 45 СК);
2. Спеціальні (ст. 46 СК).
Стаття 45. Правові наслідки недійсності шлюбу
1. Недійсний шлюб (ст. 39 цього Кодексу), а також шлюб, визнаний
недійсним за рішенням суду, не є підставою для виникнення у осіб, між
якими він був зареєстрований, прав та обов'язків подружжя, а також прав та
обов'язків, які встановлені для подружжя іншими законами України.
2. Якщо протягом недійсного шлюбу особи набули майно, воно
вважається таким, що належить їм на праві спільної часткової власності.
Розмір часток кожного з них визначається відповідно до їхньої участі у
придбанні цього майна своєю працею та коштами.
3. Якщо особа одержувала аліменти від того, з ким була в недійсному
шлюбі, сума сплачених аліментів вважається такою, що одержана без
достатньої правової підстави, і підлягає поверненню відповідно до
Цивільного кодексу України, але не більш як за останні три роки.
4. Особа, яка поселилася у житлове приміщення іншої особи у зв'язку з
реєстрацією з нею недійсного шлюбу, не набула права на проживання у
ньому і може бути виселена.
 5. Особа, яка у зв'язку з реєстрацією недійсного шлюбу змінила своє
прізвище, вважається такою, що іменується цим прізвищем без достатньої
правової підстави.
6. Правові наслідки, встановлені частинами 2 – 5 цієї статті,
застосовуються до особи, яка знала про перешкоди до реєстрації шлюбу і
приховала їх від другої сторони і (або) від державного органу реєстрації актів
цивільного стану.
Стаття 46. Особливі правові наслідки недійсності шлюбу
1. Якщо особа не знала і не могла знати про перешкоди до реєстрації
шлюбу, вона має право:
1) на поділ майна, набутого у недійсному шлюбі, як спільної сумісної
власності подружжя;
2) на проживання у житловому приміщенні, в яке вона поселилася у
зв'язку з недійсним шлюбом;
3) на аліменти відповідно до статей 75, 84, 86 і 88 цього Кодексу;
4) на прізвище, яке вона обрала при реєстрації шлюбу.
СК України однак закріплено таку важливу норму, яку містить ст. 47:
Недійсність шлюбу не впливає на обсяг взаємних прав та обов'язків батьків і
дитини, яка народилася у цьому шлюбі.
 Тема 5. Припинення шлюбу
План
1. Поняття, підстави та порядок припинення шлюбу
2. Припинення шлюбу внаслідок його розірвання. Державна
реєстрація розірвання шлюбу
3. Розірвання шлюбу органом ДРАЦСу
а) Розірвання шлюбу органом ДРАЦСу за заявою обох з подружжя
б) Розірвання шлюбу органом ДРАЦСу за заявою одного з
подружжя
4. Розірвання шлюбу у судовому порядку
5. Залежно від обставин два способи розірвання шлюбу
6. Правові наслідки припинення шлюбу. Поновлення шлюбу
7. Режим окремого проживання подружжя
8. Розірвання шлюбу в порядку окремого провадження

Анотація
This lecture covers the issue of termination of marriage, grounds for its
termination, types of divorce by state bodies and in court. The legal consequences
of marriage termination and the possibility of its renewal are considered.

Література
1. Сімейний кодекс України/ [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2947-14
2. СІМЕЙНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ N 2947-III від 10 січня 2002
року редакція від 03.07.2018 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://code.leschishin.org/fc/fc11.php
3. Борисова В.І., Жилінкова І.В. Сімейне право України, К., 2006.
4. Брамінський М.Н., Вітрянський В.В., Договорное право. Книга 1
общ. Положение – М., 2001г.
 5. Ворожейкін В.М. Семмейное правоотношение в СССР – М., 1971
г.
6. Васильченко В.В. Цивільне та сімейне право України – Д., 2003 г.
С. 345.
7. Гопанчук В.С. Сімейне право України, К., 2006.

1. Поняття, підстави та порядок припинення шлюб

Припинення шлюбу – припинення право відносин між подружжям на
майбутнє у зв'язку з настанням певних юридичних фактів:
1. Шлюб припиняється
внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим.
2. Шлюб припиняється
внаслідок його розірвання.
Даний перелік є вичерпним. Чоловік або дружина можуть бути
оголошені померлими відповідно до ст. 46 ЦК. Підставою для цього є
відсутність відомостей про особу в місці її постійного проживання протягом
щонайменше трьох років. Якщо особа брала участь у бойових діях або
перебувала в районі їх проведення, оголошення її померлою можливе лише
після спливу двох років з моменту припинення цих дій. Даною статтею також
передбачено зменшення цього терміну до шести місяців.
У випадку смерті одного з подружжя або оголошення його померлим,
органи РАЦС видають свідоцтво про смерть, в І-му випадку – на основі
медичної довідки, в ІІ – му – на підставі рішення суду. З моменту видачі
свідоцтва про смерть шлюб вважається припиненим, ніяких додаткових
документів для підтвердження припинення шлюбу не потрібно.
 2. Припинення шлюбу внаслідок його розірвання. Державна
реєстрація розірвання шлюбу
Розірвання шлюбу – юридичний акт, який припиняє, крім випадків,
встановлених у законі, права та обов'язки, які виникають із шлюбних
відносин між подружжям.
Подавати клопотання про державну реєстрацію розірвання шлюбу
може як один із подружжя, так і спільно, а також опікун.
Реєстрація розірвання шлюбу проводиться за місцем проживання
подружжя або одного з них, або ж у місці реєстрації шлюбу. Розірвання
шлюбу засвідчується свідоцтвом про розірвання шлюбу, зразок якого
затверджує КМ України.
Підстави для державної реєстрації розірвання шлюбу:
1. Спільна заява
подружжя, яке не має дітей (ст. 106 СК).
2. Заява про розірвання
шлюбу одного з подружжя та рішення суду, що набрало законної сили про
визнання одного з подружжя недієздатним, безвісно відсутнім чи вирок суду
про засудження другого з подружжя, за вчиненням злочину, до позбавлення
волі терміном не менше як на три роки.
3. Рішення суду про
розірвання шлюбу.
Працівник органу РАЦС приймає документи та в кінці актів цивільного
стану робить запис з наступними відомостями:
І. 1. Прізвище як до, так і після розірвання шлюбу
2. Прізвище, ім'я, по-батькові, дата та місце народження
3. Громадянство, національність – за бажанням, місцем проживання
кожної з осіб, які реєструють розірвання шлюбу.
ІІ. Дата та номер запису про реєстрацію шлюбу, а також назва органу,
де відбулася така реєстрація.
 ІІІ. Відомості про документи, який є підставою для розірвання шлюбу
(рішення суду, заява).
ІV. Дата припинення шлюбу.
V. Відомості про документи, що посвідчують громадян, які реєструють
розірвання шлюбу.
VІ. Серія та номер свідоцтва про розірвання шлюбу.

3. Розірвання шлюбу органом ДРАЦСу

Нагадаємо, що розірвання шлюбу органом ДРАЦСу може
здійснюватися за заявою обох з подружжя або ж за заявою одного з
подружжя.

а) Розірвання шлюбу органом ДРАЦСу за заявою обох з подружжя

Якщо проаналізувати положення СК, то можна зробити висновок, що
адміністративний порядок розірвання шлюбу прийнятий за основу. Але, все
ж таки, у складних випадках розірвання шлюбу відбувається у суді. Ст. 106
СК України – шлюб може бути розірваний за спільною заявою подружжя за
наявності 2-х умов:
1) взаємної згоди подружжя на розірвання шлюбу у письмовій формі;
2) відсутність спільних неповнолітніх дітей.
Стосовно першої умови, то у поданій спільній заяві про розірвання
шлюбу мають бути в наявності підписи подружжя та вказана дата складання
такої заяви.
Ст. 106 СК стосується подружжя, яке взагалі не має спільних дітей або
їхні діти досягли повноліття і відповідно до ст. 6 СК втратили правовий
статус дитини. Це також стосується дитини, яка була усиновлена, оскільки
відповідно до ст. 232 СК усиновлені діти по відношенню до усиновлювачів
прирівнюються до родичів за походженням як в особистих, так і в майнових
правах. Тому такому подружжю надано ніким і нічим необмежене право на
розлучення. Службова, посадова особа не може відмовити їм у здійсненні
цього права, не уповноважена вона й на з'ясування причин надання заяви про
розірвання шлюбу.
Якщо один із подружжя через поважну причину не може особисто
подати заяву про розірвання шлюбу до державного органу реєстрації актів
цивільного стану, таку заяву, нотаріально засвідчену або прирівняну до неї,
від його імені може подати другий з подружжя. Державний орган реєстрації
актів цивільного стану виносить постанову про розірвання шлюбу після
спливу одного місяця від дня подання такої заяви, якщо вона не була
відкликана.
Шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям
майнового спору. Як зазначено у пункті 5.14 Правил реєстрації актів
цивільного стану в Україні, реєстрація розірвання шлюбу за взаємною
згодою передбачає особисту присутність подружжя або одного з них.

б) Розірвання шлюбу органом ДРАЦСу за заявою одного з

подружжя
Розірвання шлюбу органом ДРАЦС за заявою одного з подружжя
регулюється ст. 107 СК.
Шлюб розривається державним органом реєстрації актів цивільного
стану за заявою одного з подружжя, якщо другий із подружжя:
1) визнаний безвісно відсутнім;
2) визнаний недієздатним;
3) засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк
не менш як три роки.
Нагадаємо собі, що відповідно до ст. 43 ЦК, особа може бути визнана
судом безвісно відсутньою, якщо, за загальним правилом, про неї немає
відомостей у місці її постійного проживання не менше одного року; а також
може бути визнана недієздатною, якщо вона в результаті психічного розладу
здоров'я не усвідомлює значення своїх дій і (або) не може керувати ними.
 У передбачених ситуаціях право на розірвання шлюбу виникає з
моменту набрання чинності відповідним рішенням або вироком суду. Однак,
це не означає про обов'язкову необхідність реалізації цього права. Один з
подружжя має право подати заяву про розірвання шлюбу до органу РАЦСу,
якщо другий з подружжя відбуває покарання у виді позбавлення волі на день
її подання. Така заява може бути подана в останній день відбуття покарання.
Тобто не має правового значення те, скільки часу залишилося до звільнення
засудженого. Отже, важливими є два моменти:
1) один з подружжя засуджений за злочин не менше як на три роки
позбавлення волі;
2) в день подання другим із подружжя заяви про розірвання шлюбу
засуджений перебував у місцях позбавлення волі. У разі розірвання шлюбу
державним органом реєстрації актів цивільного стану шлюб припиняється у
день реєстрації розірвання шлюбу.

4. Розірвання шлюбу у судовому порядку

У випадку, коли подружжя має неповнолітніх дітей, або один з
подружжя заперечує проти розірвання шлюбу, шлюб може бути
розірваний лише у судовому порядку. Справи про розірвання шлюбу
розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними
судами в порядку позовного провадження. За подання позовної заяви про
розірвання шлюбу сплачується судовий збір у розмірі 0,4 розміру
прожиткового мінімуму на одну працездатну особу.
У разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання
чинності рішенням суду про розірвання шлюбу. Якщо шлюб розривається
через суд, свідоцтво про розірвання шлюбу не видається.
У судовому порядку розглядаються справи:
1. За спільною заявою подружжя, яке має дітей – ст. 109 СК.
2. За заявою одного з подружжя – ст. 110 СК.
 Справи про розірвання шлюбу розглядаються лише в порядку
позовного провадження, відповідно до норм ЦПК.
Під час розгляду справи в суді найголовніше питання – це про долю
дитини, тобто суд повинен вирішити:
- З ким із батьків буде проживати дитина (визначити місце майбутнього
проживання). Після 14 років дитина бере участь у розгляді питання про її
місце проживання.
- Яку участь у вихованні дитини буде брати другий з подружжя, який
буде проживати окремо.
- У якому порядку і в якій спосіб будуть стягуватися аліменти на
утримання одного з подружжя, якщо це необхідно, і дитини.
СК встановив низку диспозитивних норм:
1) батьки можуть укладати письмовий договір про те, з ким із них
будуть проживати діти;
2) батьки можуть укладати договір про сплату аліментів з
обов'язковим нотаріальним посвідченням.
Стаття 109. Розірвання шлюбу за рішенням суду за спільною заявою
подружжя, яке має дітей.
1. Подружжя, яке має дітей, має право подати до суду заяву про
розірвання шлюбу разом із письмовим договором про те, з ким із них будуть
проживати діти; яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з
батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права
на особисте виховання дітей.
2. Договір між подружжям про розмір аліментів на дитину має бути
нотаріально посвідчений. У разі невиконання цього договору аліменти
можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.
3. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде
встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі
дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні
особисті та майнові права, а також права їхніх дітей.
 4. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу
одного місяця від дня подання заяви. До закінчення цього строку дружина і
чоловік мають право відкликати заяву про розірвання шлюбу. Також у
судовому порядку здійснюється розірвання шлюбу за заявою одного з
подружжя (ст. 110 СК).
Стаття 110. Право на пред'явлення позову про розірвання шлюбу
1. Позов про
розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя.
2. Позов про
розірвання шлюбу не може бути пред'явлений протягом вагітності дружини
та протягом одного року після народження дитини, крім випадків, коли один
із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину,
щодо другого з подружжя або дитини.
3. Чоловік, дружина
мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу протягом вагітності
дружини, якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою особою.
4. Чоловік, дружина
мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу до досягнення дитиною
одного року, якщо батьківство щодо неї визнане іншою особою або за
рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини виключено із
актового запису про народження дитини.
5. Опікун має право
пред'явити позов про розірвання шлюбу, якщо цього вимагають інтереси того
з подружжя, хто визнаний недієздатним.
При розгляді справи суд зобов'язаний з'ясувати фактичні взаємини
подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги
наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя
подружжя.
Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде
встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу
суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне
значення. Але СК передбачив у ст. 111 таке положення: суд вживає заходів
щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам
суспільства. Термін примирення може бути встановлений не більше, як на 6
місяців. У разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання
чинності рішення суду про розірвання шлюбу. Розірвання шлюбу, здійснене
за рішенням суду, має бути зареєстровано в державному органі РАЦСу, за
заявою колишньої дружини або чоловіка.

5. Залежно від обставин два способи розірвання шлюбу

Залежно від обставин українським законодавством передбачено два
способи розірвання шлюбу. Якщо у подружжя немає спільних дітей і вони
обидва згодні на розлучення, воно проводиться через ДРАЦС. Якщо у
подружжя є діти або один з них не згоден розривати шлюб, розлучення
відбувається через суд.
Подружжя не має спільних неповнолітніх дітей і обоє згодні
розірвати шлюб
Найлегше в Україні розлучитися тим подружжям, які прийняли спільне
рішення та не мають спільних неповнолітніх дітей і дружина не вагітна.
Для оформлення розлучення подружжю необхідно звернутися до
ДРАЦСу за місцем реєстрації (прописки) чоловіка або дружини з паспортами
і подати спільну заяву про реєстрацію розірвання шлюбу. Ця заява
складається з двох частин - кожен з подружжя заповнює свою.
Якщо хтось з подружжя є внутрішньо переміщеною особою, то така
особа має можливість звертатися до ДРАЦСу за місцем фактичного
проживання. Статус внутрішньо переміщеної особи підтверджується
відповідною довідкою переселенця.
Згідно із законодавством між подачею заяви про розлучення і
розірванням шлюбу повинен пройти місяць. Протягом цього місяця
подружжя має право відкликати свою заяву. Якщо за місяць ніхто з
подружжя не передумав, вони повинні з'явитися в ДРАЦС в призначений час
для реєстрації розірвання шлюбу.
Визнання розірвання шлюбу фіктивним
За заявою зацікавленої особи суд може визнати фіктивним розірвання
шлюбу, здійснене ДРАЦСом, якщо було встановлено, що дружина та чоловік
продовжували жити однією сім'єю і не припиняли шлюбні відносини.
Розірвання шлюбу за участю одного з подружжя
Якщо один із подружжя визнаний безвісно відсутнім або недієздатним,
в ДРАЦС для розірвання шлюбу може звернутися один з подружжя.
Якщо один з подружжя через поважну причину (закордонне
відрядження, важка хвороба і т.д.) не може з'явитися в ДРАЦС для подачі
заяви на розлучення, він повинен самостійно заповнити свою частину заяви і
передати її другому з подружжя. Справжність підпису засвідчується
нотаріусом. У ДРАЦСі інший член подружжя заповнює свою частину заяви і
передає обидві частини співробітникам ДРАЦСу.
Працівник ДРАЦСу повідомить дату і час, коли обоє повинні з'явитися
для розірвання шлюбу. Якщо чоловік або дружина заздалегідь знає, що не
зможе з'явитися в ДРАЦС, про це потрібно повідомити в самій заяві про
розлучення або направити в ДРАЦС додаткову заяву. Важливо вказати саме
таке формулювання: «Я згоден на реєстрацію розірвання шлюбу під час моєї
відсутності».
Якщо обоє з подружжя не можуть з'явитися в ДРАЦС в призначений
час, їм потрібно подати в ДРАЦС заяву з проханням перенести на інший день
реєстрацію розірвання шлюбу. Згідно із законом шлюб повинен бути
розірван не пізніше ніж через рік, після подачі заяви в ДРАЦС. Врахуйте це,
якщо переносите дату розлучення.
Подружжя має дітей і обоє згодні розірвати шлюб
Коли в родині є неповнолітні діти, розлучення відбувається через суд.
Подружжя готують і подають до суду такі документи:
  Копії паспортів
подружжя.
 Копію Свідоцтва про
шлюб.
 Копії Свідоцтв про
народження дітей.
 Спільну заяву про
розірвання шлюбу.
 Копію договору
«Про виховання і забезпечення дитини після розірвання шлюбу батьків».
Цей договір укладається між подружжям, без нього суд не прийме
заяву про розлучення. Так держава зобов'язує подружжя прийняти рішення з
приводу подальшої долі дітей.
У договорі вказується:
 з ким буде жити
дитина;
 яку участь у його
вихованні братиме той з подружжя, який житиме окремо;
 як другий із
подружжя братиме участь в забезпеченні дитини.
Також в цьому договорі можна прописати аліменти. Це істотно
зручніше і вигідніше, ніж укласти окрему угоду «Про розмір аліментів на
дитину», що передбачено Сімейним кодексом України.
Якщо прописати положення про аліменти в договорі «Про виховання і
забезпеченні дитини після розірвання шлюбу батьків», то зобов'язання по їх
сплаті виникають з моменту укладення договору. Вам не потрібно буде
звертатися в суд для визначення розміру аліментів. Для стягнення аліментів
(у разі їх несплати) буде достатньо виконавчого підпису нотаріуса.
Один з подружжя проти розірвання шлюбу
 Якщо один з подружжя проти розлучення, інший може ініціювати
розлучення через суд.
Для цього потрібно підготувати і подати в суд такі документи:
 Копію свого
паспорта.
 Копію Свідоцтва про
шлюб.
 Копії Свідоцтв про
народження дітей.
 Позовну заява про
розірвання шлюбу.
Для складання позовної заяви Вам потрібно знати адресу реєстрації
(прописки) другого з подружжя чи адресу установи, в якій він працює.
Одночасно з позовом про розірвання шлюбу позивач може заявити і
інші вимоги:
 про визначення
(зміну) місця проживання дитини;
 про стягнення
забезпечення (аліментів) на дитину або на одного з подружжя;
 про розподіл майна,
яке є спільною сумісною власністю подружжя;
 про витребування
речей, які є особистою власністю одного з подружжя;
 про виконання
обов'язку за шлюбним договором;
 про позбавлення
батьківських прав.
Рекомендується подавати окремо позов про розірвання шлюбу та інші
позовні вимоги. Справи про розірвання шлюбу розглядаються судами
відносно швидко, а справи щодо поділу майна можуть затягнутися на місяці і
роки. Так відбувається тому, що потрібно проводити експертизи щодо
вартості майна, викликати і допитувати свідків та ін.
При будь-яких обставинах майнові та інші спори, що виникають під
час шлюбу, можуть бути передані на розгляд судів і після розірвання шлюбу
з дотриманням строків позовної давності.
Позов про розірвання шлюбу не приймається судом:
в разі вагітності дружини;
протягом одного року після народження дитини.
Але навіть в цих випадках є винятки:
один із подружжя вчинив стосовно іншого чи їхньої дитини
протиправний вчинок, який має ознаки злочину;
інший чоловік визнав батьківство зачатої дитини;
відомості про батька дитини виключено з актового запису про
народження дитини.
Процес розлучення у суді
Суддя призначає дату судового засідання, не раніше ніж через місяць з
дня подачі заяви про розірвання шлюбу. Подружжя сповіщають про дату, час
і місце засідання. Якщо один з подружжя не з'явився в суд (і немає
відомостей про його сповіщення), розлучення відкладається. Також розгляд
справи переноситься, якщо суд визнає поважними причини неявки людини
на перше засідання.
Кожен з подружжя має право просити суд надати їм можливість для
примирення. Суддя задовольнить запит, якщо примирення не суперечить
інтересам другого з подружжя або дитини.
Якщо буде встановлено, що подальше спільне проживання подружжя і
збереження сім'ї суперечать інтересам одного з них або інтересам їхніх дітей,
суд ухвалить рішення про розірвання шлюбу. Рішення може бути оскаржене
в апеляційному суді протягом 10 днів. Після цього часу рішення суду набуває
законної сили.
 Суд направляє рішення про розірвання шлюбу в ДРАЦС за місцем
винесення рішення. В актовому записі про шлюб ДРАЦС робить відмітку
про його розірвання. Відмітки про розірвання шлюбу за рішенням суду також
робляться в паспортах розведених осіб, в разі їх звернення до ДРАЦСу.
Рішення суду про розірвання шлюбу є єдиним документом, який
підтверджує розлучення подружжя. Свідоцтво про розірвання шлюбу вже не
видається.
Розлучення з іноземцем
Обидва з подружжя є громадянами України, проте один або обидва
проживають за кордоном
Припинення шлюбу та його правові наслідки визначаються правом тієї
держави, громадянами якої є обоє з подружжя, тобто України. Якщо шлюб
розривається в судовому порядку між подружжям, які проживають за
межами України, то судовий орган в Україні, який буде розглядати справу
про розірвання шлюбу, визначається Верховним Судом України.
Для розірвання шлюбу в позасудовому порядку подружжя може
звернутися до консульської установи України за кордоном, якщо між
Україною і цією державою укладено договір про правову допомогу та
правові відносини у цивільних і сімейних справах.
Подружжя - громадяни різних держав
Шлюб розривається по праву держави, в якому у подружжя було
останнє спільне місце проживання, за умови, що хоча б один з подружжя все
ще має місце проживання в цій державі. Наприклад, якщо чоловік і дружина
спільно проживали в Україні і на момент розірвання шлюбу хоча б один з
них продовжує тут жити, то розлучення здійснюється по законодавству
України.
Якщо подружжя не має спільного місця проживання або вони жили в
третій країні, громадянами якої є, вони можуть вибрати право, яке буде
застосовано до їх розлучення, згідно свого громадянства.
Зміна прізвища в зв'язку з розлученням
 Чоловік або дружина, що змінили своє прізвище у зв'язку з реєстрацією
шлюбу, мають право після розірвання шлюбу і далі носити це прізвище або
повернути своє дошлюбне прізвище. Детальніше про зміну прізвища - тут.
Один із подружжя помер
Шлюб може бути припинений внаслідок смерті одного з подружжя
(або визнання померлим в судовому порядку). При цьому реєструвати
припинення шлюбу в органах ДРАЦСу не потрібно, реєстрації підлягає лише
сам факт смерті. При вступі у повторний шлюб удові (удівцю) необхідно
пред'явити свідоцтво про смерть попереднього шлюбного партнера.
Примирення подружжя і скасування процесу розлучення
Розглядаючи справу про розлучення, суд вживає заходів для
примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам
суспільства. Сімейний кодекс України не містить переліку таких заходів, але
в п. 5 ст. 191 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що
суд може зупинити розгляд справи про розірвання шлюбу і призначити
подружжю строк для примирення (не більше шести місяців).
Після цього суд з'ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини
розлучення, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда, а
також інші істотні обставини, які можуть перешкоджати розірванню шлюбу.
Якщо подружжя вирішило зберегти шлюб, то той з подружжя, хто
подавав позовну заяву до суду, повинен до початку засідання подати до
канцелярії заяву про відмову від позову або про залишення позову без
розгляду. Також можна під час судового засідання заявити усно про відмову
розлучатися - цього достатньо. В такому випадку суд закриває провадження у
зв'язку з відмовою від позовних вимог позивача. Якщо подружжя написали
спільну заяву про розірвання шлюбу в ДРАЦС, вони можуть відкликати цю
заяву або просто не прийти в призначений день для реєстрації розлучення.
Особливості розірвання шлюбу для внутрішньо переміщених осіб
Документи, які видаються органами управління, установами в зоні
проведення антитерористичної операції (АТО) на окупованій території
(органами ДНР, ЛНР, АР Крим), (наприклад, свідоцтво про шлюб або його
розірвання) є нелегітимними і не визнаються на території України.
Особливістю розірвання шлюбу для внутрішньо переміщених осіб є
можливість звертатися до суду або ДРАЦС за місцем фактичного
проживання, а не за адресою реєстрації (прописки).
При цьому статус внутрішньо переміщеної особи підтверджується
довідкою переселенця.

6. Правові наслідки припинення шлюбу. Поновлення шлюбу

Наслідком припинення шлюбу є припинення взаємних прав та
обов'язків подружжя, які існували під час шлюбу, крім випадків,
передбачених законом.
Ст. 116 СК: Після розірвання шлюбу та одержання Свідоцтва про
розірвання шлюбу особа має право на повторний шлюб.
Повторним для особи є шлюб, який зареєстрований з нею після
припинення попереднього. У разі недійсності першого „шлюбу”, другий,
зареєстрований після цього, не може вважатися ні новим, ні повторним. Він є
першим, оскільки те, що було перед ним, не було шлюбом. Право на
повторний шлюб виникає лише з моменту припинення попереднього. Тому,
якщо попередній шлюб розірвано, особа може подати до органу РАЦСу заяву
про реєстрацію повторного шлюбу в той же день, в який вона одержала
Свідоцтво про розірвання шлюбу. У разі смерті дружини або чоловіка особа
має формальне юридичне право подати таку заяву і в день одержання
свідоцтва про смерть. Однак, поряд із законом є й інші соціальні норми, на
які особі, котра розраховує на повагу в суспільстві, слід вважати.
Законодавством передбачено декілька варіантів поновлення шлюбу:
1. Якщо особа, яка була оголошена померлою, з'явилася, і відповідне
рішення суду скасовано та актовий запис про смерть анульовано, її шлюб з
іншою особою поновлюється за умови, що ніхто з них не перебуває у
повторному шлюбі. (ч. 1 ст. 118)
 2. Якщо особа, яка була визнана безвісно відсутньою, з'явилася, і
відповідне рішення суду скасоване, її шлюб з іншою особою може бути
поновлений за їхньою заявою, за умови, що ніхто з них не перебуває у
повторному шлюбі. (ч. 2 ст. 118)
У цьому випадку державний орган РАЦСу анулює актовий запис про
розірвання шлюбу та відповідне свідоцтво, видане на його підставі.

7. Режим окремого проживання подружжя

У СК України як новела правового регулювання шлюбних відносин
передбачена можливість застосування режиму окремого проживання
подружжя, саме як механізму збереження сімї та шлюбу. Відповідно до ст.
119 СК, за заявою подружжя або позовом одного з них суд може
постановити рішення про встановлення для подружжя режиму окремого
проживання у разі неможливості чи небажання дружини і (або) чоловіка
проживати спільно.
Такий режим відомий під назвою “сепарація” системам права багатьох
країн Європи, наприклад, Франції, Швейцарії, Бельгії, Іспанії, Португалії,
Данії, Фінляндії, Норвегії, Польщі. Застосовується він також у деяких країнах
Південної Америки та окремих штатах США. Інститут сепарації визнається і
канонічним правом. Так, у 1563 році Тридентський собор Римської
католицької церкви остаточно заборонив розлучення: “Того, що зєднав
Господь, не може розєднати людина”. Замість розірвання шлюбу було
дозволено “відлучення від столу і ложа”, або сепарацію, як його зараз
називають у світі. Згідно з нашим законодавством (ч. 2 ст. 119 СК), режим
окремого проживання припиняється у разі поновлення сімейних відносин або
за рішенням суду на підставі заяви одного з подружжя.
Стаття 120 СК передбачила правові наслідки встановлення режиму
окремого проживання подружжя:
1.Встановлення режиму окремого проживання не припиняє прав та
обовязків подружжя, які встановлені СК, і які дружина та чоловік мали до
встановлення цього режиму, а також прав та обовязків, які встановлені
шлюбним договором.
2.У разі встановлення режиму окремого проживання:
1) майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не
вважатиметься набутим у шлюбі;
2) дитина, народжена дружиною після спливу десяти місяців, не
вважатиметься такою, що походить від її чоловіка.
Щодо правових наслідків встановлення режиму окремого проживання,
то треба зазначити, що згідно з імперативною вказівкою ст. 120 Сімейного
кодексу при цьому права та обовязки подружжя не припиняються. Сепарація
не є різновидом припинення шлюбу. Встановлення режиму окремого
проживання не означає, що один з подружжя повинен виїхати з помешкання,
у якому вони спільно проживали, або попередньо має відбутися поділ
помешкання. Сепарація може бути встановлена щодо подружжя, яке займає
однокімнатну квартиру, і за умови, що ніхто з них не має наміру виселитися з
неї.
Вимагати встановлення режиму окремого проживання може і один із
подружжя. Володіючи правом на особисту свободу, він може вимагати
сепарацію і тоді, коли другий з подружжя не бажає подавати спільну заяву
про сепарацію або заперечує проти неї.
У разі подання одним з подружжя позову про встановлення режиму
окремого проживання другий з подружжя має право предявити зустрічний
позов про розірвання шлюбу і, навпаки. Який з цих позовів задовольнити –
на дане питання суд шукатиме відповіді з урахуванням відносин між
подружжям, глибини і тривалості конфлікту між ними, а також з
урахуванням інтересів дітей. Режим окремого проживання може бути
обмежений певним строком або може бути встановлений без зазначення
терміну.
За національним законодавством інститути окремого проживання та
розірвання шлюбу мають самостійний характер, оскільки рішення про
розірвання шлюбу суд приймає, якщо його подальше збереження суперечить
істотним інтересам одного з подружжя чи їхніх дітей, а підставою для
встановлення режиму окремого проживання подружжя є згідно зі ст. 119
Сімейного кодексу неможливість чи небажання дружини і (або) чоловіка
проживати спільно. За відсутності взаємної згоди подружжя на встановлення
сепарації волевиявлення одного з них має бути обґрунтованим. Наприклад,
перебування одного з подружжя у тривалому відрядженні, на заробітках,
його навчання в іншому населеному пункті не може слугувати
обґрунтуванням вимоги про застосування судом розглядуваного інституту.
Суд може постановити рішення про встановлення для подружжя режиму
окремого проживання, якщо виявить розлад подружніх стосунків у духовній,
фінансовій та фізичній площинах або хоча б в одній з них. Запозичення цього
інституту з канонічного права обумовило застосування для тлумачення у
судовій практиці зазначеного розладу таких підстав, окреслених церквою, як
чужолооозтво (зрада одного з подружжя); реальна загроза життю та здоровю
одного з подружжя (бійки, знущання, інші ситуації); загроза душі одного з
подружжя чи їхніх дітей (наприклад, перебування іншого з подружжя у секті,
примушування ним інших членів сімї до цього); небезпека для спільних
дітей (наприклад, знущання над ними, примушування їх до бродяжництва,
безвідповідальне ставлення до них); інші підстави, які випливають із канонів.
Оцінюючи можливість задоволення прохання подружжя чи одного з них, суд
повинен встановити, чи не зашкодить таке рішення істотним інтересам
спільних дітей цих осіб. Це, перш за все, випливає з принципу охорони
дитинства.
Суд також повинен встановити фактичні взаємини сторін і
переконатись у доцільності встановлення для подружжя режиму окремого
проживання ще й для того, щоб сепарація не стала формальним засобом
вирішення спірних майнових питань. Наприклад, у тому разі, якщо один із
подружжя з метою одержання значних доходів і набуття у власність цінного
майна для уникнення режиму спільності звертається до суду з позовом про
встановлення режиму окремого проживання на певний час чи безстроково і
це є єдиним обґрунтуванням звернення, суд повинен відмовити у задоволенні
позову.
У позовній заяві про встановлення режиму окремого проживання
позивач може також поєднати вимоги щодо визначення місця проживання
дітей, спільного житла чи виселення зі свого житла другого з подружжя, який
вселився у це житло у зв'язку з укладенням шлюбу, надання утримання йому
чи спільним дітям подружжя. Якщо вести мову про процесуальні моменти, то
треба визнати, що поряд із загальними положеннями позовного провадження
у даній категорії справ доцільною є вимога суду щодо обов'язкової особистої
явки обох сторін у судове засідання для з'ясування.
У ст. 119 Сімейного кодексу передбачена можливість встановлення
судом сепарації не тільки за позовом одного з подружжя, а й за заявою
подружжя, яке досягло спільної згоди. Уявляється, що за наявності у
подружжя спільних дітей у Кодексі треба закріпити вимоги до змісту такої
заяви. Для визначення вимог можна застосувати аналогію закону. Зокрема, за
аналогією зі ст. 109 Сімейного кодексу сторони мали б подавати до суду
договір про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у їх вихованні
братиме той з батьків, хто проживатиме окремо, або викладати шляхи
спільного вирішення цього питання у заяві. Крім того, за наявності спільного
житла у заяві мали б бути викладені міркування щодо порядку користування
ним або того, хто з подружжя залишиться проживати в ньому. Інакше треба
вважати, що між сторонами існує спір і вони не дійшли остаточної згоди
щодо встановлення режиму окремого проживання. На зазначені питання суд
обов'язково має дати відповідь у рішенні. Режим окремого проживання може
бути обмежений певним терміном або може бути встановлений без
зазначення терміну.
Відповідно до ст. 119 Сімейного кодексу режим окремого проживання
припиняється у разі поновлення сімейних відносин або за рішенням суду на
підставі заяви одного з подружжя. Та, оскільки для припинення сепарації
достатньо фактичного поновлення шлюбних відносин, це, однак, при
виникненні спору може не мати достатніх доказів на підтвердження цієї
обставини. Тому, припинити режим окремого проживання можна лише за
рішенням органу, який його встановив. Формальна сепарація повинна
припинятися формально, а фактична – фактично. Це сприятиме уникненню
непорозумінь і різного тлумачення законодавства на практиці. Розглядуваний
режим може бути припинений судом від дня подання заяви або, за згодою
подружжя з іншого дня.
Безперечно, виникають проблеми зі співвідношенням розглядуваного
інституту з розірванням шлюбу, триватимуть дискусії щодо доцільності
запровадження зазначених норм у національне законодавство. Але якщо цей
інститут дозволить вберегти хоча б якийсь відсоток одружених від прийняття
поспішних, не виважених рішень розірвати шлюб, це стане незаперечним
обґрунтуванням необхідності правового регулювання механізму
функціонування поряд з іншими ще й такого нового елементу свободи
шлюбу, як сепарація.

8. Розірвання шлюбу у порядку окремого провадження

У порядку окремого провадження розглядаються справи про
розірвання шлюбу за спільною заявою подружжя, яке має дітей, за заявою
будь-кого з подружжя, якщо один з нього засуджений до позбавлення волі.
Справа про розірвання шлюбу за заявою особи, засудженої до позбавлення
волі, може бути розглянута судом за участю представника такої особи.
При розірванні шлюбу за спільною заявою подружжя обов'язковою є
наявність згоди між дружиною та чоловіком щодо розірвання шлюбу. Суд
постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що
заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що
після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а
також права їхніх дітей. У разі невиконання цього договору аліменти можуть
стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.
 Особливостями судової процедури в порядку окремого провадження є
те, що, суд не з’ясовує причини розлучення, не вживає заходів щодо
примирення подружжя, але при цьому суд повинен перевірити відповідність
умов Договору інтересам дитини, а також пересвідчитись, що умови
Договору не порушують засади рівності прав батьків дитини. Враховуючи
вимоги положень цивільного та сімейного законодавства, можна
стверджувати, що у Заяві про розірвання шлюбу має бути зазначено дату і
місце реєстрації шлюбу, мотиви розірвання шлюбу та наявність від такого
шлюбу неповнолітніх дітей. Також варто зазначити, що суд постановляє
рішення про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання
Заяви. До закінчення цього строку дружина і чоловік мають право відкликати
Заяву про розірвання шлюбу.
Договори, які подружжя подає під час розгляду справи про розірвання
шлюбу
1) Разом зі спільною заявою в порядку окремого провадження
подружжя, яке має дітей, має право подати до суду заяву про розірвання
шлюбу разом із письмовим договором про те: з ким із них будуть проживати
діти; яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто
буде проживати окремо; умови здійснення ним права на особисте виховання
дітей.
2) Договір між подружжям про розмір аліментів на дитину має бути
нотаріально посвідчений та передбачати:
 способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину тим з
них, хто проживає окремо від дитини;
 порядок, умови та форми (грошова і (або) натуральна) надання
утримання одним з батьків.
Вартість
За подання заяви про розірвання шлюбу в порядку окремого
провадження особа повинна сплатити судовий збір у розмірі 0,2 розміру
прожиткового мінімуму для працездатних осіб (підпункт 3 пункту 1 частини
другої статті 4 Закону України "Про судовий збір") крім випадків, коли особа
звільнена від сплати судового збору.
Строк розгляду
Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу одного
місяця від дня подання заяви . До закінчення цього строку дружина і чоловік
мають право відкликати заяву про розірвання шлюбу.
Розірвання шлюбу в порядку позовного провадження
У порядку позовного провадження судами загальної юрисдикції (за
зареєстрованим місцем проживання/перебування позивача або за
домовленістю за місцем проживання/перебування позивача/відповідача)
розглядаються справи про розірвання шлюбу у випадках, коли один з
подружжя заперечує проти розірвання шлюбу або ухиляється від подання
спільної заяви подружжя до органу реєстрації актів цивільного стану чи суду.
Провадження у справі відкривається судом на підставі позовної заяви
поданої одним з подружжя у встановленому порядку.
Суд з'ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про
розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини з
інвалідністю та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення
про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя
подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них,
інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.
Вартість
За подання позовної заяви про розірвання шлюбу в порядку позовного
провадження особа повинна сплатити судовий збір у розмірі 0,4 розміру
прожиткового мінімуму для працездатних осіб (підпункт 3 пункту 1 частини
другої статті 4 Закону України "Про судовий збір") крім випадків, коли особа
звільнена від сплати судового збору.
Строк для примирення
У справі про розірвання шлюбу суд може зупинити розгляд справи і
призначити подружжю строк для примирення, який не може перевищувати
шести місяців (частина сьома статті 240 Цивільного процесуального кодексу
України).
Вжиття судом заходів щодо примирення подружжя застосовується у
випадку відсутності згоди фодного з них на розірвання шлюбу за ініціативою
однієї зі сторін або суду у формі відкладення розгляду справи слуханням та
надання сторонам строку на примирення (пункт десятий Постанови Пленуму
Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику
застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб,
розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна
подружжя").
Якщо після закінчення призначеного судом строку примирення
подружжя не відбулося і хоча б один з них наполягає на припиненні шлюбу,
суд вирішує справу по суті.
Розірвання шлюбу за правилами спрощеного позовного провадження
З 08.02.2020 року, відповідно до Закону України "Про внесення змін до
Господарського процесуального кодексу України, Цивільного
процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства
України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розірвання
шлюбу в судовому порядку може здійснюватися за правилами спрощеного
позовного провадження.
Для того, щоб розірвання шлюбу здійснювалося за правилами
спрощеного позовного провадження, потрібно подати клопотання у
письмовій формі одночасно із поданням позовної заяви, або таке клопотання
може міститися у позовній заяві (частина перша статті 276 Цивільного
процесуального Кодексу України).
Зміна спрощеного провадження на загальне позовне провадження
За наслідками розгляду клопотання про розірвання шлюбу за
правилами спрощеного позовного провадження, суд може його задовольнити
і одночасно надати відповідачу строк для подання заяви із запереченням
щодо розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження. Якщо
відповідач вчасно подасть обґрунтовані заперечення і суд знайде підстави
для їх задоволення, то порядок розгляду справи може бути змінений на
загальний ( стаття 277 Цивільного процесуального Кодексу України).
Строк
Відповідно до статті 275 Цивільного процесуального Кодексу України,
справи в порядку спрощеного позовного провадження розглядаються судом
протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття
провадження у справі.
Позов про розірвання шлюбу не може бути пред'явлено
Позов про розірвання шлюбу не може бути пред'явлений будь-ким з
подружжя у випадках: вагітності дружини; протягом одного року після
народження дитини.
Винятки:
1) позов може бути подано у разі, коли один з подружжя вчинив
протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з
подружжя або дитини (право на розірвання шлюбу за таких обставин не
пов'язується з винесенням судом обвинувального вироку);
2) позов про розірвання шлюбу протягом вагітності дружини може
бути подано, якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою особою у
встановленому порядку шляхом подання заяви про визнання батьківства;
3) чоловік або дружина мають право пред'явити позов про розірвання
шлюбу до досягнення дитиною одного року, якщо батьківство щодо неї
визнане іншою особою або за рішенням суду відомості про батька дитини
виключено із актового запису про народження дитини.
 Тема 6. Особисті немайнові права та обов'язки подружжя
План
1. Поняття особистих немайнових прав та обов'язків подружжя
2. Види особистих немайнових прав подружжя
3. Особисті немайнові обов'язки подружжя

Анотація
Lecture examines personal non-property rights and obligations of spouses,
types of personal non-property rights of spouses, personal non-property
responsibilities of spouses.

Література
1. Сімейний кодекс України/ [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2947-14
2. Особисті немайнові права та обов’язки подружжя. Майнові
правовідносини подружжя [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://obljustif.gov.ua/tlvmach/43518-2/
3. Правове регулювання особистих немайнових та майнових
відносин між суб’єктами сімейних правовідносин [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: https://minjust.gov.ua/m/str_35982
4. Семерак О.С., Семерак І.О. Основи правознавства: Навч. посіб. -
К.: Знання, 2008. - 480 с. - (Вища освіта XXI століття).

1. Поняття особистих немайнових прав та обов'язків подружжя

Реєстрація шлюбу є правопороджуючим юридичним фактом, тому саме
з моменту державної реєстрації у подружжя виникають права та обов'язки.
Сімейне законодавство поділяє усі права та обов'язки на:
- особисті немайнові;
- майнові.
 Особисті немайнові права та обов'язки – це такі права та обов'язки, що
стосуються особистих інтересів подружжя (дружини та чоловіка), та не
можуть бути скасовані чи обмежені шляхом укладення угод між ними.
Для всіх особистих немайнових прав та обов'язків притаманні такі
ознаки, як:
1. Відсутність економічного змісту та не
супроводжуються грошовим еквівалентом.
2. Вони не можуть бути предметом будь-яких право генів.
3. Їх не можна виділити від їх носіїв.
4. Вони виникають лише з моменту державної реєстрації
шлюбу.
Особисті немайнові права та обов'язки подружжя врегульовані
сімейним законодавством, вони ґрунтуються на загально-конституційних
правах людини (ст. 24, 43, 47, 33, 51 Конституції України).

2. Види особистих немайнових прав подружжя

СК передбачені такі права подружжя:
І. Право на материнство (ст. 49 СК) – це забезпечена законом
можливість жінки здійснити репродуктивну функцію, належним чином
утримувати та виховувати своїх дітей. Деякі автори розглядають материнство
в широкому значенні, а саме, це є врегульовані законодавчими нормами
суспільні відносини, спрямовані на захист інтересів матері та дитини, їх
майнову і моральну підтримку. Народження дитини є природною і водночас
найважливішою соціальною функцією жінки, яку, крім неї, ніхто здійснити
не може. Відповідно, право на материнство є одним з фундаментальних
природних прав жінки взагалі та жінки, яка перебуває у шлюбі, зокрема.
У ч. 3 ст. 51 Конституції України материнство названо предметом
державної охорони.
Стаття 49. Право на материнство
1. Дружина має право на материнство.
 2. Небажання чоловіка мати дитину або нездатність його до зачаття
дитини може бути причиною розірвання шлюбу.
3. Позбавлення жінки можливості народити дитину
(репродуктивної функції) у зв'язку з виконанням нею конституційних,
службових, трудових обов'язків або в результаті протиправної поведінки
щодо неї є підставою для відшкодування завданої їй моральної шкоди.
4. Вагітній дружині мають бути створені у сім'ї умови для
збереження її здоров'я та народження здорової дитини.
5. Дружині-матері мають бути створені у сім'ї умови для поєднання
материнства із здійсненням нею інших прав та обов'язків.
ІІ. Право на батьківство (ст. 50 СК) – це встановлення факту
походження дитини від певного чоловіка, що юридично посвідчений записом
в державних органах РАЦСу. Мати дітей – природна потреба і природне
право чоловіка. Відповідно до ч. 2 ст. 54 СК: „Усі найважливіші питання
життя сім'ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності.
Дружина, чоловік мають право противитись усуненню їх від вирішення
питань життя сім'ї”.
Основи законодавства України про охорону здоров'я не вимагають
згоди чоловіка на проведення аборту. Однак необхідність такої згоди прямо
випливає з норми ч. 2 ст. 54 СК.
Батьківство чоловіка проголошується від моменту зачаття дитини, а не
від моменту її народження. З цих міркувань він, як батько, має брати участь у
винесенні смертного вироку своїй дитині або, навпаки, категорично
заперечувати проти аборту. Проведення штучного переривання вагітності
належить до найважливіших питань життя сім'ї, а тому може відбуватися
лише за спільно прийнятим рішенням. Якщо таке рішення дружина прийняла
одноособово, її поведінка, відповідно до ч. 2 ст. 54 СК, має вважатися
протиправною. У відповідь на порушення права на батьківство чоловік міг би
не лише вимагати розірвання шлюбу, а й відшкодування моральної шкоди.
 Охорона батьківства була вперше задекларована у ст. 51 Конституції
України.
Стаття 50. Право на батьківство
1. Чоловік має право на батьківство.
2. Відмова дружини від народження дитини або нездатність її до
народження дитини може бути причиною розірвання шлюбу.
3. Позбавлення чоловіка можливості здійснення репродуктивної
функції у зв'язку з виконанням ним конституційних, службових, трудових
обов'язків або в результаті протиправної поведінки щодо нього є підставою
для відшкодування завданої йому моральної шкоди.
ІІІ. Право дружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності (ст.
51 СК) – неповторність, своєрідність людини. Дружина та чоловік мають
рівне право на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань.
Це право є засобом захисту психологічно і (або) матеріально слабшого у
шлюбі від психічного диктату чи навіть агресії дружини, чоловіка або іншої
особи. Воно схиляє до толерантності, терпимості у шлюбі, спрямовує
кожного з них на спокійне, інтелігентне залагодження колізії індивідуальних
рис характеру, життєвих звичок.
Необхідно також зазначити, що у нормі (ст. 51 СК) таке право
проголошено, але нічого не сказано, що звички та уподобання можуть бути
як позитивними, так і негативними, і перш за все вони не повинні шкодити
інтересам сім'ї.
ІV. Право дружини та чоловіка на фізичний та духовний розвиток (ст.
52 СК). Дружина та чоловік мають рівне право на фізичний та духовний
розвиток, на здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для
праці та відпочинку.
Фізичний розвиток – це процес, спрямований на зміцнення здоров'я, а
також гармонічне удосконалення форм і функцій організму.
Духовний розвиток – це діяльність, спрямована на пізнання духовних
багатств, накопичених людством. Можуть бути різні напрямки такого
пізнання – здобуття освіти, поглиблення релігійного світогляду,
удосконалення природних здібностей та інше.
V. Право дружини та чоловіка на розподіл обов'язків та спільне
вирішення питань життя сім'ї (ст. 54 СК).
Стаття 54. Право дружини та чоловіка на розподіл обов'язків та
спільне вирішення питань життя сім'ї
1. Дружина, чоловік мають право розподілити між собою обов'язки
в сім'ї. Дружина, чоловік повинні утверджувати повагу до будь-якої праці,
яка робиться в інтересах сім'ї.
2. Усі найважливіші питання життя сім'ї мають вирішуватися
подружжям спільно, на засадах рівності. Дружина, чоловік мають право
противитися усуненню їх від вирішення питань життя сім'ї.
3. Вважається, що дії одного з подружжя стосовно життя сім'ї
вчинені за згодою другого з подружжя.
Ч. 2 ст. 54 СК скеровує подружжя до спільного вирішення сімейних
проблем, спільної відповідальності за всі сімейні невдачі, до спільного
розподілу похвал за успіхи. Ця стаття спрямована проти диктатури в сім'ї з
боку одного з подружжя, нехтування думкою другого з подружжя.
VІ. Право дружини та чоловіка на зміну прізвища (ст. 53 СК)
Стаття 53. Право дружини та чоловіка на зміну прізвища
1. Якщо при реєстрації шлюбу дружина, чоловік зберегли дошлюбні
прізвища, вони мають право подати до державного органу реєстрації актів
цивільного стану, який зареєстрував їхній шлюб, або відповідного органу за
місцем їхнього проживання заяву про обрання прізвища одного з них як
їхнього спільного прізвища або про приєднання до свого прізвища другого
подружжя.
2. У разі зміни прізвища державний орган реєстрації актів
цивільного стану видає нове Свідоцтво про шлюб.
VІІ. Право дружини та чоловіка на свободу та особисту недоторканість
(ст. 56 СК):
 А) Дружина та чоловік мають право на вільний вибір місця свого
проживання.
Б) Кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини. У
даному випадку це право має специфіку:
- для припинення шлюбу недостатньо волевиявлення подружжя,
необхідно ще рішення компетентного органу;
- компетентний орган повинен перевірити волевиявлення подружжя та
захищеність інтересів інших учасників сімейних стосунків.
В) Право на вжиття заходів, які не заборонені законом і не суперечать
моральним засадам суспільства щодо підтримання шлюбних стосунків.
Ч. 4 ст. 56 СК: Примушування до припинення шлюбних стосунків,
примушування до їх збереження, в тому числі примушування до статевого
зв'язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням
права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканність і може
мати наслідки, встановлені законом.
3. Особисті немайнові обов'язки подружжя
СК передбачив лише 1 статтю, де передбачені немайнові обов'язки
подружжя – це ст. 55, де мова йде про обов'язок подружжя турбуватися про
сім'ю.
1. Дружина та чоловік зобов'язані спільно піклуватися про побудову
сімейних стосунків між собою та іншими членами сім'ї на почуттях взаємної
любові, поваги, дружби, взаємодопомоги.
2. Чоловік зобов'язаний утверджувати в сім'ї повагу до матері.
Дружина повинна утверджувати повагу до батька.
3. Дружина та чоловік відповідальні один перед одним, перед
іншими членами сім'ї за свою поведінку в ній.
4. Дружина та чоловік зобов'язані спільно дбати про матеріальне
забезпечення сім'ї.
Таким чином, закон зобов'язує і дружину, і чоловіка до активної
щоденної праці, до спільних турбот про духовний та матеріальний добробут
сім'ї. Зміст цієї статті встановлює взаємну звітність дружини та чоловіка за
свою поведінку у сім'ї, передбачаючи тим самим право на з'ясування
стосунків, право на осуд і каяття як основний вид сімейної відповідальності.
Крім духовної основи, сім'я повинна мати й матеріальну: житло, різні
речі побутового призначення, одяг, продукти харчування тощо. Дбати про
матеріальне забезпечення сім'ї – обов'язок кожного з подружжя. Матеріальні
потреби забезпечуються не лише доходами від праці на виробництві чи
установі, а й працею по веденню домашнього господарства. Не зменшуючи
значення матеріального, не можна не бачити пріоритетів духовного: турбота,
пестощі, любов, відданість, самопожертва.
 Тема 7. Майнові відносини подружжя
План
1. Законний режим майна подружжя:
а) право особистої приватної власності дружини та чоловіка
б) право спільної сумісної власності
в) термін виникнення прав подружжя на спільне майно
г) порядок володіння, користування, розпорядження спільної
сумісної власності
д) припинення спільної сумісної власності
2. Договірний режим майна подружжя
3. Боргові зобов'язання подружжя

Анотація
The lecture covered the legal regime of property of the couple. The right of
private private property of the wife and the husband, the right of joint ownership,
terms of the matrimonial right to joint property, the procedure of ownership, use,
disposal of joint ownership. An example of the contractual regime of property of
the spouses and considered the obligations of the spouses.

Література
1. Сімейний кодекс України/ [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2947-14
2. Курило Т. В. Сімейне право України: навчальний посібник / кол.
авторів; за ред. Т. В. Курило. – Львів: Львівський державний університет
внутрішніх справ, 2015. – 316 с.
3. Правознавство. Навчальний посібник - К. Кондор, 2011. - 474 с.
4. Жилонкова Н.В. Брачный контракт – Х., 1995 г. С. 95.
5. Жилонкова Н.В. Брачный договор – Х., 2005 г. С. 174.
 1. Законний режим майна подружжя:
Майнові відносини подружжя можуть визначатися як законом, так і
договором. Законний правовий режим регулювання відносин подружжя із
приводу їхнього майна застосовується в тих випадках, коли він не змінений
договором між подружжям.

а) Право особистої приватної власності дружини та чоловіка

Право особистої приватної власності дружини та чоловіка у СК
регулює Глава 7.
Реєстрація шлюбу не припиняє права власності на майно, яке належало
дружині та чоловікові до цього моменту. Це значить, що шлюб не
перетворює особисту власність дружини (чоловіка) у спільну власність
подружжя. Майно, яке належить кожній фізичній особі, незалежно від
перебування в шлюбі, є її приватною власністю.
Ч. 1 ст. 57 СК: Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:
1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;
2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору
дарування або в порядку спадкування;
3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй,
йому особисто.
Особистою власністю дружини (чоловіка) є насамперед речі, набуті
нею (ним) до шлюбу, причому з будь-яких правових підстав.
Наступну групу об'єктів права особистої власності дружини (чоловіка)
складають речі, набуті нею (ним) після реєстрації шлюбу:
а) одержані нею (ним) за договором дарування;
б) одержані в порядку спадкового правонаступництва;
в) придбані нею (ним) за кошти, які належали їй (йому) особисто.
Йдеться, зокрема, про речі, куплені за кошти, які були внесені як вклад у
банківську (кредитну) установу до шлюбу або під час шлюбу.
 Згідно ч. 2 ст. 57 СК: Особистою приватною власністю дружини та
чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності,
навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя.
Зауважимо, що якщо коштовності були придбані не для індивідуального
користування дружини чи чоловіка, а для накопичення капіталу, вони мають
вважатися спільною власністю подружжя. Кожна річ, призначена виключно
для задоволення потреб когось із подружжя, незалежно від її цінності, є
особистою власністю дружини чи чоловіка.
Ст. 57, ч. 3.Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є
премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги. Суд може
визнати за другим подружжям право на частку цієї премії, нагороди, якщо
буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства,
виховання дітей тощо) сприяв її одержанню.
Ст. 57, ч. 4. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є
кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй,
йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної
шкоди.
Ст. 57, ч. 5. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є
страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим особистим страхуванням, а
також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески
сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю
кожного з них.
Відповідно до ч. 2 ст. 61 СК, заробітна плата, стипендія, пенсія, не
внесені до сімейного бюджету, є особистою власністю дружини, чоловіка.
Ст. 57, ч. 6. Суд може визнати особистою приватною власністю
дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого
проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.
Ст. 57, ч. 7. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і
кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно
до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.
 Стаття 58. Право на плоди та доходи від речей, що є особистою
приватною власністю дружини, чоловіка
1. Якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає
приплід або дохід (дивіденди), він є власником цих плодів, приплоду або
доходу.
Стаття 59. Здійснення дружиною, чоловіком права особистої
приватної власності
1. Той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим
володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед
дітей.
2. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов'язані
враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відповідно до закону
мають право користування ним.

б) Право спільної сумісної власності

Спільна сумісна власність – є законним режимом майна подружжя. При
цьому набуття майна під час шлюбу створює презумпцію виникнення
спільної сумісної власності. А це означає, що ні дружина, н чоловік не
зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно,
набуте в шлюбі.
Стаття 60. Підстави набуття права спільної сумісної власності
подружжя.
1. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та
чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з
них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього
господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку
(доходу).
2. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей
індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності
подружжя.
 Якщо майно, придбане під час шлюбу, але реєстрація відбулася лише
на ім'я одного з подружжя, це не спростовує презумпцію належності його до
спільної сумісної власності подружжя. СК конкретизує деякі види об'єктів,
що належать до права спільної сумісної власності.
Стаття 61. Об'єкти права спільної сумісної власності
1. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути
будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
2. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата,
пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.
3. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то
гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим
договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
4. Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка,
лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя,
є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Стаття 62. Виникнення права спільної сумісної власності подружжя на
майно, що належало дружині, чоловікові
1. Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося
у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат
другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду
об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
2. Якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав
участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в управлінні цим
майном чи догляді за ним, то дохід (приплід, дивіденди), одержаний від
цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об'єктом
права спільної сумісної власності подружжя.
Стаття 74. Право на майно жінки та чоловіка, які проживають однією
сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому
шлюбі
 1. Якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не
перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно,
набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної
сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між
ними.
2. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки
та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в іншому шлюбі,
поширюються глави 8 цього Кодексу.

в) Термін виникнення прав подружжя на спільне майно

Теоретиками та практиками у галузі сімейного права було
запропоновано 3 варіанти вирішення питання про строки виникнення прав
подружжя на спільне майно:
1) Нагорода за працю стає спільною власністю подружжя з моменту
виникнення в подружжя права на таку нагороду.
2) З моменту, коли один з подружжя фактично отримав винагороду.
3) З моменту, коли він доставив дохід в сім'ю (тільки невикористану
частину).
г) Порядок володіння, користування, розпорядження спільної
сумісної власності
Порядок володіння, користування, розпорядження спільною сумісною
власністю регулюється ст. 63 – 67 СК.
Стаття 63. Здійснення подружжям права спільної сумісної власності
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і
розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності,
якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Сенс права спільної сумісної власності полягає у тому, що частки
співвласників не виділені, а тому кожен з них має рівне право на володіння,
користування та розпорядження майном. Такі ж рівні можливості щодо
здійснення права спільної сумісної власності мають дружина та чоловік,
незалежно від того, що зарплата одного з подружжя є більшою, як і від того,
що один з подружжя продовжує навчання чи є інвалідом. Нездійснення
одним із подружжя права спільної сумісної власності не припиняє його прав
на подружнє майно.
Стаття 64. Право подружжя на укладення договорів між собою
1. Дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх
договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою
приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної
сумісної власності подружжя.
2. Договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з
подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя може
бути укладений без виділу цієї частки. Тобто, подружжя має право
добровільно визначати частки кожного із них і тут же укласти договір щодо
розпорядження ними.
Стаття 65. Право подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом
права спільної сумісної власності подружжя
1. Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права
спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.
2. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він
діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення
до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений
другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі
дрібного побутового.
3. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують
нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів
стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана
письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального
посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
 4. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює
обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором,
використане в інтересах сім'ї.
Стаття 66. Право подружжя на визначення порядку користування
майном
1. Подружжя має право домовитися між собою про порядок
користування майном, що йому належить на праві спільної сумісної
власності.
2. Договір про порядок користування житловим будинком,
квартирою, іншою будівлею чи спорудою, земельною ділянкою, якщо він
нотаріально посвідчений, зобов'язує правонаступника дружини та чоловіка.
Стаття 67. Право на розпорядження часткою у майні, що є об'єктом
права спільної сумісної власності подружжя
1. Дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір
купівлі-продажу, дарування, довічного утримання (догляду), застави щодо
своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її
визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном.
2. Дружина, чоловік мають право скласти заповіт на свою частку у
праві спільної сумісної власності подружжя до її визначення та виділу в
натурі.
д) Припинення спільної сумісної власності
Спільна власність подружжя припиняє своє існування лише у разі її
поділу, при чому подружжя може поділити майно:
- перебуваючи у шлюбі;
- під час розірвання шлюбу;
- після розірвання шлюбу.
Подружжя можуть поділити майно:
1. Добровільно – за взаємною згодою. Якщо поділу підлягає
нерухомість, договір про поділ повинен бути нотаріально посвідчений та
підлягати державній реєстрації.
 2. Шляхом звернення до суду за спільною заявою чи колишнього
одного з подружжя.
Під час поділу майна суддя встановлює:
1) Склад майна, яке має бути поділено;
2) Відсутність прав третіх осіб на це майно;
3) Майно, що не може бути поділене;
4) Інші обставини, які мають істотне значення.
Під майном, що не може бути поділене розуміють: майно дитини;
майно, що придбане для особистого користування, навчання, розвитку та
виховання дитини. І лише після врахування цього майна з усього,
відбувається розподіл майна за ст. 70 -71 СК.
Стаття 70. Розмір часток майна дружини та чоловіка при поділі майна,
що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя
1. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної
власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше
не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
2. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від
засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення,
зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї,
приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду
інтересам сім'ї.
3. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути
збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні
повнолітні син, донька, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують,
недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та
лікування.
Стаття 71. Способи та порядок поділу майна, що є об'єктом права
спільної сумісної власності подружжя
1. Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності
подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не
домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом.
При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші
обставини, що мають істотне значення.
2. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше
не визначено домовленістю між ними.
3. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя,
хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей
враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.
4. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість
його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на
житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його
згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України.
5. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе
за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової
суми на депозитний рахунок суду.

2. Договірний режим майна подружжя

Як уже зазначалося, майнові відносини подружжя можуть визначатися
не лише законом, а й договором.
Стаття 64 СК України містить загальне правило про те, що дружина та
чоловік мають право на укладення між собою всіх договорів, які не
заборонені законом, щодо як спільного, так і роздільного майна. До
договорів, що тягнуть за собою виникнення договірного режиму майна
подружжя, можна віднести:
 Договір про відчуження одним із подружжя на користь
другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності без
виділу цієї частки (ч. 2 ст. 64 СК);
 Договір про порядок користування майном (ст. 66 СК);
 Договір про виділ частки нерухомого майна одного з
подружжя із складу усього майна (ч. 2 ст. 69 СК);
  Договір про надання утримання (ст. 78 СК);
 Договір про припинення права на утримання взамін набуття
права власності на майно (ст. 89 СК);
 Шлюбний договір (ст. 92 – 103 СК).
Шлюбний договір як зовсім новий для сімейного законодавства
України правовий інститут уже кілька років привертає до себе значну увагу.
Спробуємо з'ясувати сутність поняття ”шлюбний договір”, його істотні
умови.
Стаття 92 СК:
1. Шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву
про реєстрацію шлюбу, а також подружжям.
2. На укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо
його стороною є неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або
піклувальника, засвідчена нотаріусом.
Стаття 93 СК передбачає зміст шлюбного договору:
1. Шлюбним договором регулюються майнові відносини між
подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки.
2. Шлюбним договором можуть бути визначені майнові права та
обов'язки подружжя як батьків.
3. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини
подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми.
4. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які
встановлені СК, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне
матеріальне становище.
5. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному
з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній
реєстрації.
Отже, шлюбний договір може надавати відповідні майнові права не
лише дружині чи чоловікові, а й їхнім дітям та іншим родичам. Тобто
шлюбний договір може мати елементи договору на користь третьої особи.
Законодавство визначає форму шлюбного договору. Згідно із ст. 94 СК
шлюбний договір укладається у письмовій формі та нотаріально
посвідчується. Шлюбний договір має особистий характер, саме тому
законодавець виключає можливість укладення цього договору через
представника. Існують деякі особливості укладення шлюбного договору,
суб'єктом якого є неповнолітня особа. Для його укладення потрібна письмова
згода батьків або піклувальника неповнолітнього, посвідчена нотаріусом (ч.
2 ст. 92 СК). Закон вимагає посвідчення шлюбного договору нотаріусом.
Жодна інша службова чи посадова особа посвідчити такий договір в Україні
не може. Стаття 94 СК не визначає наслідків недотримання вимоги про
нотаріальне посвідчення договору. У цій ситуації підлягатиме субсидіарному
застосуванню норма ст. 220 ЦК України.
Якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає
чинності у день реєстрації шлюбу.
Якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у
день його нотаріального посвідчення (ст. 95 СК).
Момент укладення шлюбного договору і початок його дії можуть не
збігатися. Не виключено, що початок дії шлюбного договору або частини
його умов сторони можуть пов'язати з відкладальною обставиною (це може
бути: розірвання шлюбу, окреме проживання та ін.).
У статті 96 СК йдеться про термін дії шлюбного договору: може бути
встановлено загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих
прав та обов'язків. У шлюбному договорі може бути встановлена чинність
договору або окремих його умов і після припинення шлюбу. У СК України
три основних майнових відносин, які можуть регулюватися шлюбним
договором. Сторони у шлюбному договорі можуть визначити: правовий
режим майна (ст. 97 СК); порядок користування житлом (ст. 98 СК); право
на утримання (ст. 99 СК).
Стаття 97. Визначення у шлюбному договорі правового режиму майна
 1. У шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина,
чоловік передає для використання на спільні потреби сім'ї, а також правовий
режим майна, подарованого подружжю у зв'язку з реєстрацією шлюбу.
2. Сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте
ними за час шлюбу, положень статті 60 СК і вважати його спільною
частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них.
3. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу
майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу.
4. У шлюбному договорі сторони можуть передбачити
використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення
потреб їхніх дітей, а також інших осіб.
5. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші
умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним
засадам суспільства.
Стаття 98. Визначення у шлюбному договорі порядку користування
житлом
1. Якщо у зв'язку з укладенням шлюбу один із подружжя вселяється
в житлове приміщення, яке належить другому з подружжя сторони у
шлюбному договорі можуть домовитися про порядок користування ним.
Подружжя може домовитися про звільнення житлового приміщення тим з
подружжя, хто вселився в нього, в разі розірвання шлюбу, з виплатою
грошової компенсації або без неї.
2. Сторони можуть домовитися про проживання у житловому
приміщенні, яке належить одному з них чи є їхньою спільною власністю,
їхніх родичів.
Найбільш проблематичним при погіршенні подружніх стосунків є їхнє
спільне проживання в одному помешканні. За ст. 156 ЖК члени сім'ї
власника житлового будинку, квартири, які проживають разом з ним,
користуються помешканням нарівні з власником, якщо при їх вселенні не
було іншої угоди про порядок користування ним. Розірвання шлюбу не
припиняє право колишнього(-ої) чоловіка (дружини) на подальше
проживання в помешканні. Це правило, про яке багато людей не знає,
призводить до того, що один з подружжя часто жалкує, що знехтував
можливістю укладення шлюбного договору.
Стаття 99. Визначення у шлюбному договорі права на утримання
1. Сторони можуть домовиться про надання утримання одному з
подружжя незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній
допомозі на умовах, визначених шлюбним договором.
2. Якщо у шлюбному договорі визначені умови, розмір та строки
виплати аліментів, то в разі невиконання одним із подружжя свого обов'язку
за договором аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису
нотаріуса.
3. Шлюбним договором може бути встановлена можливість
припинення права на утримання одного з подружжя у зв'язку з одержанням
ним майнової (грошової) компенсації.
Відповідно до ст. 75 СК, право на утримання викликає у того з
подружжя, хто є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги. Але у
шлюбному договорі право на утримання може бути і для того, хто є
працездатним, а також прав одного із подружжя на аліменти незалежно від
його матеріального стану. Але тут це може залежати від інших додаткових
обставин: тривалості спільного проживання, наявністю дітей, продовженням
навчання тощо. Сторони можуть включати до шлюбного договору й інші
умови. Однак у ньому не може бути умови, за якою особа позбавляється того
права на утримання, яке вона має за законом, або іншим чином порушуються
її інтереси. Такі умови не будуть вважатися дійсними. Характерною ознакою
шлюбного договору є тривалість його дії. Це може викликати необхідність
зміни його умов. У СК закріплене загальне правило щодо цього. Згідно з ч. 1
ст. 100 СК одностороння зміна умов шлюбного договору не допускається. Це
можливо лише у разі, якщо на таку зміну дають згоду обидві сторони. У ч. 2
ст. 100 СК сказано, що шлюбний договір може бути змінено подружжям. У
зв'язку з тим, що шлюбний договір підлягає нотаріальному посвідченню, всі
внесені в нього зміни також мають бути посвідчені нотаріально. СК також
передбачає можливість зміни умов договору за рішення суду (ч. 3 ст. 100
СК). Той із подружжя, хто вимагає у судовому порядку зміни умов
шлюбного договору, пред 'являє перетворювальний позов. Для його
задоволення, як зазначає М. Антокольська, необхідно, щоб обставини
настільки істотно змінилися, що виконання умов договору призвело б до
заподіяння значної шкоди сторонам (стороні) і щоб ці обставини на момент
укладення договору не можна було передбачити.
Як і інші подружні правочини, шлюбний договір у силу певних підстав
може бути визнаний недійсним. Підстави для цього, в основному, ті самі, що
й для інших цивільно-правових право чинів. Відповідно до ст. 103 СК
шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та
інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за
рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України.
Таким чином, при визнанні шлюбного договору недійсним він є
недійсним з моменту його укладення, тому необхідно погодитись із позицією
І. Жилінкової, яка виділяє такі основні підстави визнання шлюбного
договору недійсним:
- порушення нотаріальної форми договору, а також укладення
шлюбного договору неповнолітніми не емансипованими особами, які беруть
шлюб без згоди їх батьків або піклувальника;
- неналежний суб'єктний склад (укладення договору недієздатними
особами, або такими, що не мають необхідного обсягу дієздатності);
- зменшення обсягу прав дитини, передбачених СК України;
- включення умов, які ставлять одного з подружжя у надзвичайно
невигідне матеріальне становище;
- укладення договору під впливом обману або насильства;
- помилка однієї із сторін договору;
- порушення шлюбним договором норм закону тощо.
 Також в СК передбачено у ст. 102: На вимогу одного з подружжя
шлюбний договір може бути розірваний за рішенням суду з підстав, що
мають істотне значення, зокрема в разі неможливості його виконання. Для
більш повного сприйняття шлюбного договору та з метою створення чіткого
уявлення про його структуру пропоную загальний зразок шлюбного
договору.
 Шлюбний договір (контракт)
М. __________ “_________ “__________ 200____ р.
Громадянин ________________________________________________
(громадянство)
_____________________________________________________________ , з однієї сторони,
(прізвище, імя, по батькові)
та громадянка _________________________________________________________________
(громадянство)
______________________________________________________________,з іншої сторони,
(прізвище, імя, по батькові)
надалі “подружжя”, добровільно, за взаємною згодою уклали цей договір про таке:
1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
1.1. Подружжя уклали шлюбний договір із метою врегулювання своїх майнових прав і
обовязків як під час шлюбу, так і на випадок його розірвання.
1.2. Подружжя зобовязуються за взаємною згодою виконувати необхідні дії для досягнення
поставленої мети
протягом_________________________________________________________
Подружжя в цьому пункті можуть передбачити загальний строк дії шлюбного договору.
Наприклад, досягнення поставленої мети протягом шлюбу (або пяти років з моменту
укладання договору тощо).
2. ПРЕДМЕТ ДОГОВОРУ
2.1. Подружжя, знаючи положення чинного законодавства, які регламентують їх майнові
права та обовязки, встановлюють відмінний від законного правовий режим майна.
2.2. Майно
подружжя________________________________________________________________
____________________________________________________________________________
(форма власності)
Подружжя в цьому пункті можуть вказати той режим, який відповідає їх інтересам.
Зокрема, встановити, що все майно (набуте під час шлюбу, а також належне їм до шлюбу
на праві особистої приватної власності) є їх спільною сумісною власністю, або
встановити, що все майно, незалежно від часу його придбання, належить кожному з них на
праві особистої приватної власності чи ін.
2.3. До спільного майна подружжя
належать:_____________________________________________
____________________________________________________________________________
2.4. Майно, яке належить на праві особистої приватної власності:
Чоловікові: __________________________________________________________________
____________________________________________________________________________
Дружині: ____________________________________________________________________
____________________________________________________________________________
2.5. Особливості правового режиму окремих видів майна:
_________________________________
________________________________________________________________________________
___
У цьому пункті може бути встановлена приналежність цінних паперів, банківських вкладів,
прикрас, антикваріату, дорогоцінних речей та ін.
3. ДОДАТКОВІ УМОВИ
3.1.
Громадянин(ка)__________________________________________________________________
(Прізвище, ім'я, по батькові)
надає
громадянину(ці)_______________________________________________________________
(Прізвище, ім'я, по батькові)
право
користування__________________________________________________________________
________________________________________________________________________________
___
3.2. Відповідальність одного з подружжя за угодами, укладеними іншим із подружжя.
3.3. Право на утримання.
Подружжя можуть встановити порядок надання утримання одному з подружжя (або
іншим членам сім'Ї), зокрема, передбачити умови, строки, розмір виплат, а також
обумовити підстави припинення права на утримання.
3.4. Порядок використання належного подружжю (або кожному з них) майна для
забезпечення
потреб__________________________________________________________________________
___
____________________________________________________________________________
Сторони можуть домовитися про порядок використання їх майна для забезпечення потреб
дітей, родичів, а також інших членів сім'ї.
4. ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ
1.1. Цей договір набирає
чинності______________________________________________________
Встановлюється залежно від часу укладання договору. Так, якщо договір укладено до
державної реєстрації шлюбу, то він набирає чинності з моменту державної реєстрації
шлюбу, а якщо цей договір укладено подружжям, то – з моменту нотаріального
посвідчення.
1.2. Подружжя мають право за взаємною згодою у будь-який момент внести зміни до цього
договору, уклавши додаткову угоду. Одностороння відмова від шлюбного договору
неприпустима.
1.3. Усі спірні питання, які можуть виникнути під час дії договору, вирішуються сторонами
шляхом переговорів. У разі недосягнення подружжям згоди зі спірних питань вони
вирішуються в судовому порядку відповідно до чинного законодавства, яке має бути
застосоване при вирішенні спорів із приводу майнових правовідносин подружжя.
1.4. Витрати, пов'язані з посвідченням цього договору,
сплачує_____________________________________________________________________
___
____________________________________________________________________________
Подружжя можуть передбачити, що витрати на посвідчення шлюбного договору нестиме
один із них або встановити рівну частку внесків, або ін.
1.5. Цей договір складено у _________________________примірниках
(кількість примірників)
____________________________________________________________
(місцезнаходження кожного примірника)
____________________________________________________________
____________________________________________________________

Підписи сторін:
______________________ ( ______________________ )
______________________( _______________________ )
 Висновки
Зазначимо, що серед договорів, що тягнуть за собою виникнення
договірного режиму майна подружжя, шлюбний договір посідає особливе
місце. По-перше, цей договір має найбільш комплексний характер і може
мати різні умови, що стосуються майна подружжя або надання утримання
одному з них. По-друге, шлюбний договір, на відміну від усіх інших
договорів, може укладатися стосовно майбутнього майна подружжя. По-
третє, суб'єктами шлюбного договору можуть бути не лише подружжя, а й
особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу.

3. Боргові зобов'язання подружжя

Питання боргового зобов'язання у сімейному праві регулюються
статтею 73СК.
Стаття 73. Накладення стягнення на майно, що є об'єктом права
спільної сумісної власності подружжя.
1. За зобов'язаннями одного з подружжя стягнення може бути
накладено лише на його особисте майно і на частку у праві спільної сумісної
власності подружжя, яка виділена йому в натурі.
2. Стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною
сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був
укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї і те, що було одержане за
договором, використано на її потреби.
3. При відшкодуванні шкоди, завданої злочином одного з подружжя,
стягнення може бути накладено на майно, набуте за час шлюбу, якщо
рішенням суду встановлено, що це майно було придбане на кошти, здобуті
злочинним шляхом.
Дружина або чоловік чи подружжя спільно можуть бути учасниками
різних майнових зобов'язань договірного, не договірного (деліктного),
аліментного характеру. Одним з процесуальних способів забезпечення
виконання їхнього правового обов'язку є можливість звернення стягнення на
майно боржника.
У ч. 1 ст. 73 СК звернення стягнення на частку одного з подружжя у
спільному майні може відбутися лише у разі виділення її в натурі. Цією
нормою віддана перевага інтересам другого з подружжя. За погодженням з
кредитором, йому може бути передана в натурі певна річ безпосередньо від
боржника, що вважатиметься одним із способів залагодження заподіяних
кредитором збитків (шкоди).
Ч. 2 ст. 73 СК стосується примусового виконання зобов'язання
боржниками, у якому є подружжя. Таке зобов'язання може виникнути з
договору, укладеного спільно дружиною і чоловіком, а також з договору,
укладеного одним з подружжя в інтересах сім'ї. Існує низка договорів, які
можуть бути укладені одним з подружжя лише з письмового дозволу. Якщо
такого дозволу не було, на другого з подружжя не можуть покладатися
обов'язки за цим договором.
Той з подружжя, хто заподіяв шкоду, відповідає самостійно, своїм
майном.
 Тема 8. Особисті права та обов'язки батьків і дітей
План
1. Встановлення походження дитини
2. Добровільне встановлення батьківства
3. Встановлення батьківства в судовому порядку. Встановлення
факту визнання батьківства (материнства)
4. Права та обов'язки батьків
5. Права дітей
6. Сурогатне материнство

Анотація
The topic of this lecture is to provide yourself with knowledge of the rights
and responsibilities of parents and children in the family; rules of paternity; rules
of origin of the child and legal regulation of surrogacy.

Література
1. Сімейний кодекс України/ [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2947-14
2. Конвенція про права дитини/ [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_021
3. Красницька Л. Визначення походження дитини при застосуванні
форм репродуктивної медицини за законодавством України Підприємництво,
господарство та право. —2004. — № 7;
4. Медичне право України: правовий статус пацієнтів в Україні та
його законодавче забезпечення (генезис, розвиток, проблемиі перспективи
вдосконалення). Матеріали II Всеукраїнської науково практичної
конференції 17—18.04.2008, м. Львів. «ПРАВОВІ АСПЕКТИ
СУРОГАТНОГО МАТЕРИНСТВА: УКРАЇНА ТА США» - Сопель Марта
Вікторівна. – с. 314-318.
 5. С. В. Антонов - «Правове регулювання застосування допоміжних
репродуктивних технологій і захист прав їх учасників в Україні та за
кордоном»

1. Встановлення походження дитини

Підставою виникнення прав та обов'язків батьків і дітей є походження
дітей від батьків, засвідчене в установленому законом порядку. Таке
положення стосується не лише дітей, народжених у шлюбі, але й дітей, що
народилися у осіб, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах.
Державна реєстрація народження дитини проводиться в порядку,
передбаченому правилами реєстрації актів цивільного стану, а також
розділом 5 КШС. Реєстрація проводиться протягом 1 місяця з дня
народження дитини за місцем народження дитини або за місцем проживання
батьків, але у Свідоцтві про народження місцем народження записується
фактичне місце народження дитини.
Якщо дитина народилася на морському чи повітряному судні, в
потязі чи на іншому транспортному засобі, державна реєстрація
народженої дитини проводиться органом РАЦСу за місцем проживання
батьків чи відповідним органом за маршрутом слідування транспортного
засобу. У даному випадку місцем народження дитини вважається місце його
державної реєстрації. Підставою для державної реєстрації народженої
дитини для жінки є документ про народження дитини закладу охорони
здоров'я, де відбулися пологи незалежно від його організаційно-правової
форми. У випадку народження дитини поза закладом охорони здоров'я для
реєстрації народження дитини необхідне свідчення двох свідків, а також
медична довідка 303, де буде спостерігатися дитина.
Підставою для державної реєстрації народженої дитини для
чоловіка є:
- свідоцтво про шлюб (діє презумпція батьківства, незалежно від того,
хто є біологічним батьком дитини);
 - спільна заява жінки та чоловіка;
- заява чоловіка про визнання себе батьком дитини, якщо мати з
встановлених причин законом не має можливості подати таку заяву.
Крім документів, які підтверджують факт походження дитини,
необхідно також подати:
- заяву про проведення реєстрації народження;
- документ, що посвідчує особу батьків (особу заявника та
підтвердження його повноваження).
Сімейним законодавством передбачена можливість народження дитини
при штучному заплідненні та імплантації зародка. За наявності таких
обставин при реєстрації народженої дитини батьками її записується
подружжя. У випадку, коли жінка та чоловік, які перебувають у шлюбі, не
бажають, щоб батьком дитини був записаний чоловік, вони можуть подати
спільну заяву до органів РАЦС про невизнання чоловіка батьком дитини.
Презумпція батьківства діє також:
А) протягом 10 місяців після припинення шлюбу;
Б) протягом 10 місяців після визнання шлюбу недійсним.
Виключення: якщо жінка до спливу 10 місяців уклала новий шлюб (ч. 1
ст. 124).
Стаття 124. Визначення походження дитини від батька у разі
реєстрації повторного шлюбу з її матір'ю
1. Якщо дитина народилася до спливу 10 місяців від дня припинення
шлюбу або визнання шлюбу недійсним, але після реєстрації повторного
шлюбу її матері з іншою особою, вважається, що батьком дитини є чоловік її
матері у повторному шлюбі.
Батьківство попереднього чоловіка може бути визначене на підставі
його спільної заяви з чоловіком у повторному шлюбі або рішенням суду.
 2. Добровільне встановлення батьківства
Добровільне встановлення батьківства проводиться органом РАЦСу у
таких випадках:
1) на підставі спільної заяви, якщо жінка та чоловік не перебувають між
собою у шлюбі (ст. 126 СК).
Стаття 126. Визначення походження дитини від батька за заявою
жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою
1. Походження дитини від батька визначається за заявою жінки та
чоловіка, які перебувають у шлюбі між собою. Така заява може бути подана
як до, так і після народження дитини до державного органу реєстрації актів
цивільного стану.
2. Якщо заява про визнання себе батьком дитини подана
неповнолітнім, державний орган реєстрації актів цивільного стану
повідомляє батьків, опікуна, піклувальника неповнолітнього про запис його
батьком дитини. У разі якщо повідомити батьків, опікуна, піклувальника
неповнолітнього неможливо, державний орган реєстрації актів цивільного
стану повинен повідомити орган опіки та піклування про запис
неповнолітнього батьком дитини.
3. Якщо заява про визнання батьківства не може бути подана
особисто, вона може бути подана через представника або надіслана поштою,
за умови її нотаріального засвідчення. Повноваження представника мають
бути нотаріально засвідчені.
2) за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини, якщо
отримати згоду матері неможливо у випадку:
- смерті матері;
- оголошення її померлою;
- визнання її недієздатною чи безвісно відсутньою;
- позбавлення її батьківських прав;
- не проживання з дитиною більше 6 місяців, якщо вона не проявляє до
дитини материнської турботи та піклування (без поважних причин).
 3. Встановлення батьківства в судовому порядку. Встановлення
факту визнання батьківства (материнства)
Встановлення батьківства в судовому порядку відбувається в порядку
позовного провадження за правилами ЦПК. Відповідно до ст. 128 СК, позов
про встановлення батьківства може подати:
- мати дитини;
- опікун чи піклувальник дитини;
- особа, яка утримує чи виховує дитину;
- особа, яка вважає себе батьком дитини;
- сама дитина, яка досягла повноліття.
Стаття 128. Визнання батьківства за рішенням суду
1. За відсутності заяви, право на подання якої встановлено статтею 126
цього Кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням
суду.
2. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що
засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до
Цивільного процесуального кодексу України.
3. Позов про визнання батьківства може бути пред'явлений матір'ю,
опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а
також самою дитиною, яка досягла повноліття.
Позов про визнання батьківства може бути пред'явлений особою, яка
вважає себе батьком дитини.
4. Позов про визнання батьківства приймається судом, якщо запис про
батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до частини
першої статті 135 цього Кодексу.
Стаття 135. Запис про батьків дитини, якщо батьківство,
материнство не встановлене
1. При народженні дитини у матері, яка не перебуває у шлюбі, у
випадках, коли немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду,
запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень провадиться за
прізвищем та громадянством матері, а ім'я та по батькові батька дитини
записуються за її вказівкою.
У разі смерті матері, а також за неможливості встановити місце її
проживання чи перебування запис про матір та батька дитини провадиться
відповідно до цієї статті, за заявою родичів, інших осіб або уповноваженого
представника закладу охорони здоров'я, в якому народилася дитина.
2. Якщо батьки дитини невідомі, державна реєстрація її народження
проводиться за рішенням органу опіки та піклування, яким визначається
прізвище, власне ім'я, по батькові дитини і відомості про батьків.
Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що
засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК
України ( у тому числі і відомості генетичної експертизи):
1. Спільне проживання та ведення спільного господарства до
народження дитини;
2. Спільне виховання та утримання дитини;
3. Показання свідків та ін. докази.
Відповідно до п. 14 Постанови Пленуму ВС України № 16 від 12
червня 1998 р. „Про застосування судами деяких норм КПРС” – у справах
про встановлення батьківства суди не мають права затверджувати мирові
угоди. Якщо відповідач виявить бажання добровільно подати заяву в органи
РАЦС, суд відкладає розгляд справи або оголошує перерву для проведення
реєстрації, а при наданні нового свідоцтва про народження дитини – закриває
провадження у справі.
Сімейним законодавством допускається можливість встановлення
факту батьківства та факту материнства. Ці справи розглядаються у
порядку окремого провадження, на відміну від встановлення факту
батьківства, материнство передбачає необхідність двох умов:
1. Не перебування батьків дитини у шлюбі;
2. Смерть чоловіка чи жінки.
 Заяву про встановлення факту батьківства (материнства) може
подати:
1. Батько, мати дитини;
2. Опікун, піклувальник дитини;
3. Особа, яка виховує та утримує дитину;
4. Сама дитина, що досягла повноліття.
Суд враховує, що в даному випадку така особа не бере участі у справі,
тому бере до уваги лише ті обставини, які є незаперечними доказами того, що
померла особа визнавала себе батьком (матір'ю) дитини. СК України
передбачає можливість оспорювання батьківства (материнства) у таких
випадках:
А) Оспорювання батьківства особою, яка записана батьком дитини (ст.
136 СК).
Стаття 136. Оспорювання батьківства особою, яка записана
батьком дитини
1. Особа, яка записана батьком дитини відповідно до статей 122, 124,
126 і 127 цього Кодексу, має право оспорити своє батьківство, пред'явивши
позов про виключення запису про нього як батька з актового запису про
народження дитини.
2. У разі доведення відсутності кровного споріднення між особою, яка
записана батьком, та дитиною суд постановляє рішення про виключення
відомостей про особу як батька дитини з актового запису про її народження.
3. Оспорювання батьківства можливе лише після народження дитини і
до досягнення нею повноліття.
4. Оспорювання батьківства неможливе у разі смерті дитини.
5. Не має права оспорювати батьківство особа, записана батьком
дитини, якщо в момент реєстрації себе батьком дитини вона знала, що не є її
батьком, а також особа, яка дала згоду на застосування допоміжних
репродуктивних технологій відповідно до частини першої статті 123 цього
Кодексу.
 6. До вимоги чоловіка про виключення запису про нього як батька з
актового запису про народження дитини позовна давність не застосовується.
Оспорювати батьківство можна лише:
1. Після народження дитини і до досягнення нею повноліття.
2. Оспорювати батьківство неможливо у разі смерті дитини. Не має
права оспорювати батьківство особа, записана батьком дитини, якщо в
момент реєстрації себе батьком дитини вона знала, що не є її батьком, а
також особа, яка дала згоду на застосування допоміжних репродуктивних
технологій відповідно до ч. 1 ст. 123 СК.
До вимоги чоловіка про виключення запису про нього як батька з
актового запису про народження дитини позовна давність не застосовується.
Стаття 123. Визначення походження дитини, народженої в
результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій
1. У разі народження дружиною дитини, зачатої в результаті
застосування допоміжних репродуктивних технологій, здійснених за
письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини.
2. У разі перенесення в організм іншої жінки ембріона людини,
зачатого подружжям (чоловіком та жінкою) в результаті застосування
допоміжних репродуктивних технологій, батьками дитини є подружжя.
3. Подружжя визнається батьками дитини, народженої дружиною після
перенесення в її організм ембріона людини, зачатого її чоловіком та іншою
жінкою в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій.
Б) Оспорювання батьківства після смерті особи, яка записана батьком
дитини (ст. 137 СК)
Стаття 137. Оспорювання батьківства після смерті особи, яка
записана батьком дитини
1. Якщо той, хто записаний батьком дитини, помер до народження
дитини, оспорити його батьківство мають право його спадкоємці, за умови
подання ним за життя до нотаріуса заяви про невизнання свого батьківства.
 2. Якщо той, хто записаний батьком дитини, помер після пред'явлення
ним позову про виключення свого імені як батька з актового запису про
народження дитини, позовну заяву можуть підтримати в суді його
спадкоємці.
3. Якщо через поважні причини особа не знала про те, що записана
батьком дитини, і померла, оспорити батьківство можуть її спадкоємці:
дружина, батьки та діти.
4. До вимоги про виключення запису про особу як батька дитини з
актового запису про народження дитини позовна давність не застосовується.
В) Оспорювання батьківства матір'ю дитини (ст. 138)
Стаття 138. Право матері дитини на оспорювання батьківства
свого чоловіка
1. Жінка, яка народила дитину у шлюбі, має право оспорити
батьківство свого чоловіка, пред'явивши позов про виключення запису про
нього як батька дитини з актового запису про народження дитини.
2. Вимога матері про виключення запису про її чоловіка як батька
дитини з актового запису про народження дитини може бути задоволена
лише у разі подання іншою особою заяви про своє батьківство.
3. До вимоги матері про внесення змін до актового запису про
народження дитини встановлюється позовна давність в один рік, яка
починається від дня реєстрації народження дитини.
Г) Оспорювання материнства (ст. 139 СК)
Стаття 139. Спір про материнство
1. Жінка, яка записана матір'ю дитини, може оспорити своє
материнство.
2. Жінка, яка вважає себе матір'ю дитини, має право пред'явити позов
до жінки, яка записана матір'ю дитини, про визнання свого материнства.
Оспорювання материнства не допускається у випадках, передбачених
частинами другою та третьою статті 123 цього Кодексу.
 3. До вимоги про визнання материнства встановлюється позовна
давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла
дізнатися, що є матір'ю дитини.
Д) Оспорювання батьківства, материнства особи, яка сплачує аліменти
за рішенням суду (ст. 140 СК)
Стаття 140. Оспорювання батьківства, материнства особи, яка
сплачує аліменти за рішенням суду
1. Стягнення з особи, яка записана батьком, матір'ю, аліментів на
дитину не є перешкодою для звернення до суду з позовом про виключення
відомостей про неї як батька, матері дитини з актового запису про її
народження.

4. Права та обов'язки батьків

Права та обов'язки батьків дитини ретельно прописані в СК України.
Ст. 141 СК говорить про рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини.
Так, мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від
того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між
батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і
не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Особисті немайнові права та обов'язки батьків:
1. Обов'язок батьків забрати дитину з пологового будинку або іншого
закладу охорони здоров'я (ст. 143 СК).
1. Мати, батько дитини, які перебувають у шлюбі, зобов'язані забрати
дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я.
2. Мати, яка не перебуває у шлюбі, зобов'язана забрати дитину з
пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я.
Батько, який не перебуває у шлюбі з матір'ю дитини, батьківство якого
визначено у свідоцтві про народження дитини або визнано за рішенням суду,
зобов'язаний за повідомленням служби у справах дітей, що здійснюється у
порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, забрати дитину для
утримання та виховання з пологового будинку або з іншого закладу охорони
здоров'я, якщо цього не зробила мати дитини. У разі якщо батько не
перебуває у шлюбі, він набуває статусу одинокого батька.
3. Дитина може бути залишена батьками у пологовому будинку або в
іншому закладі охорони здоров'я, якщо вона має істотні вади фізичного і
(або) психічного розвитку, а також за наявності інших обставин, що мають
істотне значення.
4. Якщо батьки не забрали дитину з пологового будинку або з іншого
закладу охорони здоров'я, забрати дитину мають право її баба, дід, інші
родичі з дозволу органу опіки та піклування.

2.а) Обов'язок батьків зареєструвати народження дитини в

державному органі реєстрації актів цивільного стану (ст. 144 СК)
1. Батьки зобов'язані невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня
народження дитини, зареєструвати народження дитини в органі державної
реєстрації актів цивільного стану.
Невиконання цього обов'язку є підставою для покладення на них
відповідальності, встановленої законом.
2. У разі смерті батьків або неможливості для них з інших причин
зареєструвати народження дитини реєстрація провадиться за заявою родичів,
інших осіб, уповноваженого представника закладу охорони здоров'я, в якому
народилася дитина або в якому на цей час вона перебуває.
3. Реєстрація народження дитини провадиться органом державної
реєстрації актів цивільного стану з одночасним визначенням її походження та
присвоєнням прізвища, імені та по батькові.
4. Реєстрація народження дитини засвідчується Свідоцтвом про
народження, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України.
Реєстрація народження дитини – складний за значенням правовий
акт. Він засвідчує походження дитини шляхом зазначення імені матері та
батька дитини, індивідуалізує дитину шляхом присвоєння їй прізвища, по
батькові власного імені.
Свідоцтво про народження – важливий документ, який засвідчує
походження дитини. І в цьому його право підтверджуюче значення. Воно
індивідуалізує людину, і в цьому його правовстановлююче значення.
б) Визначення прізвища дитини (ст. 145 СК):
1. Прізвище дитини визначається за прізвищем батьків.
Якщо мати, батько мають різні прізвища, прізвище дитини
визначається за їхньою згодою.
2. Батьки, які мають різні прізвища, можуть присвоїти дитині подвійне
прізвище, утворене шляхом з'єднання їхніх прізвищ.
3. Спір між батьками щодо прізвища дитини може вирішуватися
органом опіки та піклування або судом.
в) Визначення імені дитини (ст. 146 СК):
1. Ім'я дитини визначається за згодою батьків.
Ім'я дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, у разі
відсутності добровільного визнання батьківства визначається матір'ю дитини.
2. Дитині може бути дано не більше двох імен, якщо інше не випливає
із звичаю національної меншини, до якої належать мати і (або) батько.
3. Спір між батьками щодо імені дитини може вирішуватися органом
опіки та піклування або судом.
Зазначимо, що традиція присвоєння дитині двох власних імен існує
віддавна. Вона була породжена, головним чином, необхідністю дотримання
канонічної вимоги: дитина, народжена у день відповідного свята, мала
одержати його ім'я для покровительства. Але часто батьки давали їй й інше
ім'я, яким називали щоденно. Наприклад, Іван-Олексій, Роман-Ярослав,
Надія-Любов та ін.
г) Визначення по батькові дитини (ст. 147 СК):
1. По батькові дитини визначається за іменем батька.
 2. По батькові дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі,
за умови, що батьківство щодо дитини не визнано, визначається за іменем
особи, яку мати дитини назвала її батьком.
д) Зміна прізвища дитини її батьками (ст. 148 СК)
1. У разі зміни прізвища обома батьками змінюється прізвище дитини,
яка не досягла семи років.
2. У разі зміни прізвища обома батьками прізвище дитини, яка досягла
семи років, змінюється за її згодою.
3. У разі зміни прізвища одного з батьків прізвище дитини може бути
змінене за згодою обох батьків та за згодою дитини, яка досягла семи років.
4. За заявою батьків або одного з них, якщо другий помер, оголошений
померлим, визнаний недієздатним або безвісно відсутнім, дитині, яка не
досягла чотирнадцяти років та якій при реєстрації народження присвоєне
прізвище одного з батьків, може бути змінено прізвище на прізвище другого
з батьків.
5. У разі заперечення одним із батьків щодо зміни прізвища дитини
спір між ними щодо такої зміни може вирішуватися органом опіки та
піклування або судом. При вирішенні спору беруться до уваги виконання
батьками своїх обов'язків щодо дитини, а також інші обставини, які
засвідчують відповідність зміни прізвища інтересам дитини.
е) Зміна по батькові дитини (ст. 149 СК):
1. У разі, якщо батько змінив своє ім'я, по батькові дитини, яка досягла
чотирнадцяти років, змінюється за її згодою.

3. Права та обов'язки батьків щодо виховання та розвитку дитини (ст.

150, 151 СК).
Стаття 150. Обов'язки батьків щодо виховання та розвитку дитини
1. Батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та
свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї
Батьківщини.
 2. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний,
духовний та моральний розвиток.
3. Батьки зобов'язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної
середньої освіти, готувати її до самостійного життя.
4. Батьки зобов'язані поважати дитину.
5. Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від
обов'язку батьківського піклування щодо неї.
6. Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини.
7. Забороняються фізичні покарання дитини батьками, а також
застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність
дитини.
Стаття 151. Права батьків щодо виховання дитини
1. Батьки мають переважне право перед іншими особами на
особисте виховання дитини.
2. Батьки мають право залучати до виховання дитини інших осіб,
передавати її на виховання фізичним та юридичним особам.
3. Батьки мають право обирати форми та методи виховання, крім
тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства.

4. Права батьків на спілкування з дитиною, якщо це не суперечить її

інтересам (ст. 153 СК)
Стаття 153. Права батьків та дитини на спілкування
1. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування
між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.

5. Права батьків по захисту дитини (ст. 154 СК)

1. Батьки мають право на самозахист своєї дитини, повнолітніх дочки
та сина.
2. Батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади,
органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом
прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законні
представники без спеціальних на те повноважень.
3. Батьки мають право звернутися за захистом прав та інтересів дітей і
тоді, коли відповідно до закону вони самі мають право звернутися за таким
захистом.

6. Право батьків на визначення місця проживання дитини (ст. 160

СК):
1. Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається
за згодою батьків.
2. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за
спільною згодою батьків та самої дитини.
3. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка
досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

7. Право батьків на відібрання малолітньої дитини від інших осіб (ст.

163 СК)
1. Батьки мають переважне право перед іншими особами на те, щоб
малолітня дитина проживала з ними.
2. Батьки мають право вимагати відібрання малолітньої дитини від
будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду.
3. Суд може відмовити у відібранні малолітньої дитини і переданні її
батькам або одному з них, якщо буде встановлено, що це суперечить її
інтересам.
Неповнолітні батьки мають такі ж права та обов'язки щодо дитини, які
мають і повинні здійснювати самостійно.

5. Права дітей
По-перше, права дитини передбачені Конвенцією про права дитини від
20 листопада 1989 року. Звичайно ж їх містить і СК України.
 Права дитини:
1) Дитина має право на життя (ст. 6 Конвенції);
Стаття 6
1. Держави-учасниці визнають, що кожна дитина має невід'ємне право
на життя.
2. Держави-учасниці забезпечують у максимально можливій мірі
виживання і здоровий розвиток дитини.
2) Має право на реєстрацію свого народження (ст. 7 Конвенції, ст.
144 СК);
Стаття 7
1. Дитина має бути зареєстрована зразу ж після народження і з моменту
народження має право на ім'я і набуття громадянства, а також, наскільки це
можливо, право знати своїх батьків і право на їх піклування.
2. Держави-учасниці забезпечують здійснення цих прав згідно з їх
національним законодавством та виконання їх зобов'язань за відповідними
міжнародними документами у цій галузі, зокрема, у випадку, коли б інакше
дитина не мала громадянства.
3) Має право на ПІБ і набуття громадянства (ст. 7 Конвенції, ст. 145
– 149 СК);
4) Має право на виховання та розвиток (ст. 18 Конвенції, ст. 150 152
СК).
Стаття 18
1. Держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб
забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох
батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках
законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток
дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
2. 3 метою гарантування і сприяння здійсненню прав, викладених у цій
Конвенції, Держави-учасниці надають батькам і законним опікунам належну
допомогу у виконанні ними своїх обов'язків по вихованню дітей та
забезпечують розвиток мережі дитячих установ.
3. Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для
забезпечення того, щоб діти, батьки яких працюють, мали право
користуватися призначеними для них службами й установами по догляду за
дітьми.
Зокрема, ст. 152 СК містить положення щодо забезпечення права
дитини на належне батьківське виховання:
1. Право дитини на належне батьківське виховання забезпечується
системою державного контролю, що встановлена законом.
2. Дитина має право противитися неналежному виконанню батьками
своїх обов'язків щодо неї.
3. Дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів до
органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів
місцевого самоврядування та громадських організацій.
4. Дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів
безпосередньо до суду, якщо вона досягла чотирнадцяти років.
5)Право на особистий захист (ст. 19 Конвенції, ст. 152 ч. 3 СК)
Стаття 19
1. Держави-учасниці вживають всіх необхідних законодавчих,
адміністративних, соціальних і просвітніх заходів з метою захисту дитини від
усіх форм фізичного та психологічного насильства, образи чи зловживань,
відсутності піклування чи недбалого і брутального поводження та
експлуатації, включаючи сексуальні зловживання, з боку батьків, законних
опікунів чи будь-якої іншої особи, яка турбується про дитину.
2. Такі заходи захисту, у випадку необхідності, включають ефективні
процедури для розроблення соціальних програм з метою надання необхідної
підтримки дитині й особам, які турбуються про неї, а також здійснення інших
форм запобігання, виявлення, повідомлення, передачі на розгляд,
розслідування, лікування та інших заходів у зв'язку з випадками жорстокого
поводження з дитиною, зазначеними вище, а також, у випадку необхідності,
для порушення початку судової процедури.
6) Право знати своїх батьків (ст. 7 Конвенції)
7) Право дитини на спілкування з батьками (ст. 10 Конвенції, ст. 153
СК)
Стаття 10
1. Відповідно до зобов'язання Держав-учасниць за пунктом 1 статті 9
заява дитини чи її батьків на в'їзд у Державу-учасницю або виїзд із неї з
метою возз'єднання сім'ї повинна розглядатися Державами-учасницями
позитивним, гуманним і оперативним чином. Держави-учасниці надалі
забезпечують, щоб подання такого прохання не призводило до
несприятливих наслідків для заявників та членів їх сім'ї.
2. Дитина, батьки якої проживають у різних державах, має право
підтримувати на регулярній основі, за виключенням особливих обставин,
особисті відносини і прямі контакти з обома батьками. 3 цією метою і
відповідно до зобов'язання Держав-учасниць за пунктом 2 статті 9 Держави-
учасниці поважають право дитини та її батьків залишати будь-яку країну,
включаючи власну, і повертатися в свою країну. Щодо права залишати будь-
яку країну діють лише такі обмеження, які встановлені законом і необхідні
для охорони державної безпеки, громадського порядку (order public), здоров'я
чи моралі населення або прав і свобод інших осіб і сумісні з визнаними в цій
Конвенції іншими правами.
8) Право вільно висловлювати свої думки та формулювати свої
погляди, що стосується виховання дитини (ст. 160, 171, 218 СКУ)
Стаття 171. Врахування думки дитини при вирішенні питань, що
стосуються її життя
1. Дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими
членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а
також питань сім'ї.
 2. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при
вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця
проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських
прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її
майном.
3. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо
цього вимагають її інтереси.
Стаття 218. Згода дитини на усиновлення
1. Для усиновлення дитини потрібна її згода, якщо вона досягла такого
віку та рівня розвитку, що може її висловити.
Згода дитини на її усиновлення дається у формі, яка відповідає її вікові
та стану здоров'я.
2. Дитина має бути проінформована про правові наслідки усиновлення.
3. Усиновлення провадиться без згоди дитини, якщо вона у зв'язку з
віком або станом здоров'я не усвідомлює факту усиновлення.
4. Згода дитини на усиновлення не потрібна, якщо вона проживає в
сім'ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками.
Статтею 142 СК передбачена рівність прав та обов'язків дітей щодо
батьків: діти мають рівні права та обов'язки щодо батьків, незалежно від
того, чи перебували їхні батьки у шлюбі між собою.

6. Сурогатне материнство
Актуальність дослідження проблеми сурогатного материнства полягає
в тому, що правове забезпечення сурогатного материнства є одним із
найскладніших і погано врегульованих питань сімейного права України.
Звичайно, що відсутність правового регулювання деякою мірою пов’язана з
не достатнім поширенням застосування методів штучного запліднення, але
водночас у сучасному світі помітне зниження репродуктивного здоров’я
населення, падіння народжуваності, що у свою чергу все частіше привертає
увагу до правових питань які стосуються даного методу. У більшості країн
Європи сурогатне материнство заборонено, у деяких країнах воно просто
ніяк не регламентується в законі, у інших воно дозволене в окремих
випадках. У цьому питанні, можна сказати Україна має певний досвід, і може
служити прикладом для інших. На жаль, українське законодавство не містить
чіткого визначення терміну «сурогатне материнство», однак достатньо добре
врегульовує численні юридичні аспекти, пов’язані з цією специфічною
медичною процедурою. Дослідження потребує: перелік прав ненародженого
плоду, питання того, в якому випадку сурогатна мати має право перервати
вагітність, які мають бути взаємні права та обов’язки між сурогатною
матір’ю та генетичними батьками.
Сурогатне материнство – запліднення за допомогою
репродуктивних клітин, отриманих від подружньої пари. Розвинуті ембріони,
отримані в результаті такого запліднення, переносять у порожнину матки
іншої жінки, так званої «сурогатної матері», яка виношує та народжує дитину
для цієї подружньої пари. Сурогатне материнство є досить суперечливим з
етичної точки зору методом допоміжних репродуктивних технологій. Саме
тому цей метод потрапив до поля зору юристів практично із самого початку
його застосування.
Виділяють два види сурогатного материнства:
• Повне сурогатне материнство(без генетичного зв’язку), за якого
статеві клітини(гамети) беруть у подружжя і сурогатна мати виношує
ембріон біологічних батьків.
• Часткове сурогатне материнство (з генетичним зв’язком), за
якого сурогатна мати надає власні гамети.
Перша програми сурогатного материнства була успішно реалізована у
США. Відомо, що першу процедуру повного сурогатного материнства,
завершеного народженням дитини, було проведено в 1986 році в Енн Арбор
у США. Сурогатною матір’ю для подружжя (у 37-річної жінки було видалено
матку) погодилася стати їх 22-річна подруга, яка мала своїх дітей.
 Перша програма сурогатного материнства в Україні була успішно
реалізована в 1995 році в Харкові. Сурогатною матір’ю стала жінка, яка
виносила дитину своєї дочки з вродженою відсутністю матки, ставши, таким
чином, і мамою і бабусею одночасно.
Потреба у правовій допомозі при застосуванні ДРТ уперше з’явилася
саме внаслідок реалізації програми сурогатного материнства , коли у 1980
році після народження в Луїсвілі (США) сурогатною матір’ю хлопчика
потрібно було зафіксувати факт її відмови від дитини в місцевому суді.
Відтоді застосування цієї репродуктивної технології тісно пов’язане з
юриспруденцією.
Регулювання сурогатного материнства в Україні здійснюється
нормами медичного, сімейного та цивільного права. Перш за все слід
відзначити, що життя людини визнається Конституцією України найвищою
цінністю. Народження нової людини можливо як природним шляхом, так і за
допомогою сучасних медичних технологій, що можуть бути застосовані за
визначених в нормативно-правових актах умов. Незалежно від факту
застосування тих чи інших медичних технологій кожна дитина має право на
життя.
Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»
визначає, що: «Застосування штучного запліднення та імплантації ембріона
здійснюється згідно з умовами та порядком, встановленими Міністерством
охорони здоров’я України, за медичними показаннями повнолітньої жінки, з
якою проводиться така дія, за умови наявності письмової згоди подружжя,
забезпечення анонімності донора та збереження лікарської таємниці».
На сьогодні питання сурогатного материнства регулюється
Сімейним Кодексом України (далі — СК).
У ст. 123 СК передбачено порядок визначення походження дитини від
батька, матері при штучному заплідненні та імплантації зародка. У ч. 2 ст.
123 СК України у разі імплантації в організм іншої жінки зародка, зачатого
подружжям, батьками дитини є подружжя. Якщо зародок, зачатий чоловіком,
який перебуває у шлюбі, та іншою жінкою, імплантовано в організм його
дружини, дитина вважається такою, що походить від подружжя [6, с. 98].
Таким чином законодавчо в Україні дозволено застосування такої форми
репродуктивної медицини як сурогатне материнство.
Положеннями статті 139 Розділу III СК передбачено можливість
оспорювання материнства жінкою, записаною матір’ю дитини, або жінкою,
яка вважає себе матір’ю дитини, але не записана нею. Проте не допускається
оспорювання материнства біологічної матері сурогатною матір’ю. Зазначене
положення регламентовано законодавчо, щоб попередити претензії та
намагання сурогатної матері залишити дитину собі. Вітчизняне
законодавство не потребує відмови сурогатної матері від дитини та
засвідчення цього факту в суді, іншому державному органі чи у нотаріуса.
Єдиним застереженням можна назвати положення пункту 10 Правил
реєстрації актів громадянського стану в Україні, затверджених наказом
Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 р. № 52/5, про письмову
згоду сурогатної матері при реєстрації дитини. Пунктом 10 цих Правил
визначено, що в разі народження дитини жінкою, якій в організм було
перенесено ембріон людини, зачатий подружжям у результаті застосування
ДРТ, реєстрація народження провадиться за заявою подружжя, яке дало
згоду на таке перенесення. Цим же пунктом передбачено обов’язок
отримання від сурогатної матері письмової згоди на запис подружжя
батьками дитини. Така згода засвідчується нотаріально та подається разом із
документом, що підтверджує факт народження дитини сурогатною матір’ю.
При цьому в графі «Для відміток» робиться відповідний запис: матір’ю
дитини згідно з медичним свідоцтвом про народження форми № 103/о є
громадянка (прізвище, ім’я, по батькові).
Міністерство охорони здоров’я України видало наказ «Про
затвердження Інструкції про порядок застосування допоміжних
репродуктивних технологій» від 23 грудня 2008 р. № 771 (далі — Інструкція
№ 771). При підготовці Інструкції № 771 було враховано пропозиції юристів
до проекту постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження
Порядку застосування лікувальних програм допоміжних репродуктивних
технологій методом сурогатного материнства», який було викладено для
обговорення навесні 2008 року. Найбільш критичним його положенням була
вимога до іноземних громадян надавати довідки з Міністерства закордонних
справ і посольства (консульства) відповідної держави про легітимність ДРТ
методом СМ у цій країні. Тобто ставилася під сумнів можливість
застосування програм ДРТ для пацієнтів з Італії, Німеччини, Швейцарії й
інших країн, які найчастіше звертаються до українських центрів
репродуктивних технологій.
Затверджена Міністерством охорони здоров’я України Інструкція №
771 регламентує порядок й умови застосування ДРТ, їх найпоширеніші
методи, зокрема, контрольовану стимуляцію яєчників (КСЯ), інсемінацію
гамет і культивування ембріонів in vitro, внутрішньоматкову інсемінацію
(ВМІ) спермою чоловіка (ІСЧ) чи спермою донора (ІСД), ін’єкцію одного
спермія у цитоплазму гамети (IКСІ), перенесення гамет, зигот або ембріонів
до фаллопієвої труби (ГІФТ, ЗІФТ і ЕІФТ відповідно), СМ тощо. Зазначеною
Інструкцією визначено також питання донації та використання гамет або
ембріонів. Розділом 1 Інструкції № 771 визначено, що ДРТ можуть
застосовуватися виключно в акредитованих закладах охорони здоров’я (п. 3)
незалежно від форми власності. Такі методи використовують спеціалісти з
необхідними професійними навичками при медичних показаннях за
письмово оформленою добровільною згодою пацієнтів та заявою пацієнта
щодо застосування ДРТ.
Особливу увагу в Інструкції № 771 приділено одному з
найпоширеніших методів ДРТ — СМ(сурогатне материнство), змінено
вимоги до жінки, яка може бути сурогатною матір’ю. Так, нею може стати
повнолітня дієздатна жінка за умови наявності її добровільної письмово
оформленої згоди, власної здорової дитини, а також за відсутності медичних
протипоказань (п. 4 розд. 7 Інструкції № 771). У розділі 7 Інструкції № 771
визначено умови здійснення патронажу та спостереження за дітьми, яких
народжують сурогатні матері. Нині про таку дитину телефоном інформують
дитячу поліклініку (за місцем проживання дитини) у день виписки з
пологового будинку/відділення. У випадку коли батьки дитини, народженої
сурогатною матір’ю, іноземні громадяни, то вони повинні повідомити адресу
тимчасового проживання до моменту оформлення документів і виїзду з
країни для здійснення патронажу та спостереження спеціалістами з педіатрії.
Комплекс наведених вище норм законодавства України слугує
гарантією, що відіграє ключову роль у всьому процесі застосування
сурогатного материнства, допомагає уникнути численних кримінальних
посягань.
Підсумовуючи наведене вище, слід визнати, що в цілому інститут
сурогатного материнства належним чином врегульований національним
законодавством, яке, в багатьох питаннях відповідає найбільш сучасним
концепціям. На законодавчому рівні виключена небезпека для біологічних
батьків, що потенційно, в силу людської природи, загрожує їм в зв’язку з
відмовою сурогатної матері віддати дитину, чітко надано право як для
батьків, так і для медичного закладу проводити всі пов’язані з сурогатним
материнством процедури. Одночасно, подальшому вдосконаленню
підлягають питання врегулювання багатосторонніх договірних
правовідносин, що виникають між батьками, медичним закладом та
сурогатною матір’ю. Проблема відповідальності сурогатної матері за
неправдиву медичну інформацію про себе, проведення аборту, неналежні дії,
що потенційно можуть призвести до каліцтва майбутньої дитини,
відповідальності медичного закладу за підбір сурогатної матері та її повне
попереднє медичне обстеження, порядок та умови сплати компенсацій
сурогатній матері, тощо. Незважаючи на складність процедури, сурогатне
материнство на фоні зростання кількості безплідних родин набуває
подальшого розвитку, що змушує медичне право докладно вивчати
міжнародний та національний досвід його законодавчого врегулювання.
 Тема 9. Позбавлення та обмеження батьківських прав
План
1. Поняття та підстави позбавлення батьківських прав
2. Наслідки позбавлення батьківських прав
3. Поновлення батьківських прав
4. Обмеження батьківських прав (відібрання дитини від батьків без
позбавлення батьківських прав).

Анотація
The lecture covered the legal regime of property of the couple. The right of
private private property of the wife and the husband, the right of joint ownership,
terms of the matrimonial right to joint property, the procedure of ownership, use,
disposal of joint ownership. An example of the contractual regime of property of
the spouses and considered the obligations of the spouses

Література
1. Сімейний кодекс України/ [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2947-14
2. Курило Т. В. Сімейне право України: навчальний посібник / кол.
авторів; за ред. Т. В. Курило. – Львів: Львівський державний університет
внутрішніх справ, 2015. – 316 с.
3. Позбавлення і обмеження батьківських прав (поняття, наслідки)
[Електронний ресурс]. – Режим доступу:
https://stud.com.ua/89793/pravo/pozbavlennya_obmezhennya_batkivskih_prav_po
nyattya_naslidki
4. Правознавство. Навчальний посібник - К. Кондор, 2011. - 474 с.

1. Поняття та підстави позбавлення батьківських прав

Поняття позбавлення батьківських прав можна розкрити через такі 2
ознаки:
 1 – це є захист прав та інтересів дитини. У кожному випадку можна
виявити та оцінити позитивний результат долі дитини, який має настати.
2 – це є мора сімейно-правової відповідальності – санкції за
протиправну поведінку матері або батька, яку можна вважати юридичною
відповідальністю.
Позбавлення батьківських прав носить виключно індивідуальний
характер навіть тоді, коли батьківських прав позбавляють обоє батьки, суд
розглядає справу щодо кожного з них. Індивідуальний характер проявляється
також щодо дитини, тобто позбавлення батьківських прав відбувається по
відношенню до кожної дитини, навіть коли їх в сім'ї декілька.
Оскільки батьківські права тривають до повноліття дитини,
позбавлення батьківських прав після його настання закон не допускає.
Підстави для позбавлення батьківських прав містить ст. 164 СК, які подані
вичерпно.
Ч. 1: Мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав,
якщо вона, він:
1) Не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу
охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не
виявляли щодо неї батьківського піклування;
2) Ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини.
Ухилення від виконання юридичних обов'язків – це завжди акт
свідомої поведінки, оскільки особа має реальну можливість виконати його,
але не вчиняє відповідних дій, тобто батько чи мати дитини будуть
вважатися такими, що ухиляються від обов'язків по вихованню дитини, якщо
вони не спілкуються з дитиною, не проявляють до неї батьківської чи
материнської турботи, хоча мають таку можливість.
3) Жорстоко поводяться з дитиною. Це може виявлятися у фізичному
чи психічному насильстві застосування недопустимих методів виховання,
приниження людської гідності, у тому числі замах на їх статеву
недоторканість.
 4) Є хронічними алкоголіками або наркоманами (мають бути
підтверджені відповідними медичними висновками).
5) Вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до
жебракування та бродяжництва. Конвенція про права дитини у ст. 32, 34, 36
забороняє економічну, сексуальну та інші види експлуатації дитини, які
завдають шкоду будь-якому аспекту добробуту дитини. Про експлуатацію
дитини може йти мова у разі залучення її до непосильної роботи, заняття
проституцією чи злочинної діяльності. Одним із видів експлуатації дитини є
примушування до жебракування.
6) Засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.
Не можуть бути позбавлені батьківських прав:
1) Неповнолітні батьки з підстав, передбачених п. 2, 4, 5 ч. 1 ст.
164 СК.
2) Особи, які не виконують своїх батьківських обов'язків
внаслідок душевної хвороби, недоумства чи ін. психічного хронічного
захворювання або з інших незалежних від них причин.
Відповідно до п. 26 ч. 2 Постанови Пленуму ВС України № 16: у
цьому випадку суд вирішує питання про відібрання дитини у таких батьків,
тому що залишення дитини є небезпечним для неї.
Позбавлення батьківських прав проводиться лише в судовому порядку.
Мати, батько можуть бути позбавлені батьківських прав щодо усіх своїх
дітей або когось із них. Якщо суд при розгляді справи про позбавлення
батьківських прав виявить у діях батьків або одного з них ознаку злочину, він
порушує кримінальну справу.
З позовом про позбавлення батьківських прав можуть звертатися:
- один з батьків;
- опікун, піклувальник;
- особа, в сім'ї якої проживає дитина;
- заклад охорони здоров'я або навчальний заклад, у якому перебуває
дитина;
 орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла
14 років.
У даному випадку, введення справ, де позивачем є дитина, вимагає від
суду і учасників процесу відповідного такту. Під час підготовки справи до
судового розгляду, суддя визначає її обставини, які мають значення,
звертаючи увагу на ті з них, що характеризують особисті якості батьків.
Справи починають розглядатись за наявності висновку органу опіки та
піклування, де зазначені:
1. Умови проживання дитини;
2. Умови навчання та духовного розвитку;
3. Загальна характеристика батьків, місце їх роботи, а також акт
обстеження умов проживання батьків, які бажають займатися вихованням
дитини.
Під час винесення рішення про позбавлення батьківських прав суд
вирішує питання про подальше влаштування дитини. Мета такого
влаштування – порятунок дитини від впливу матері чи батька, а також
створення можливості для подальшого влаштування.
Стаття 167. Влаштування дитини, батьки якої позбавлені батьківських
прав
1. Якщо дитина проживала з тим із батьків, хто позбавлений
батьківських прав, суд вирішує питання про можливість їхнього подальшого
проживання в одному житловому приміщенні.
2. Суд може постановити рішення про виселення того з батьків, хто
позбавлений батьківських прав, з житлового приміщення, у якому він
проживає з дитиною, якщо буде встановлено, що він має інше житло, у яке
може поселитися, або постановити рішення про примусовий поділ житла чи
його примусовий обмін.
3. Дитина за бажанням другого з батьків може бути передана йому.
4. Якщо дитина не може бути передана другому з батьків,
переважне право іншими особами на передання їм дитини мають, за їхньою
заявою, баба та дід, повнолітні брати та сестри, інші родичі дитини, мачуха,
вітчим.
5. Якщо дитина не може бути передана бабі, дідові, повнолітнім
братаи та сестрам;іншим родичам, мачусі, вітчиму, вона передається на
піклування органу опіки та піклування.
6. Дитина, яка була передана родичам, мачусі, вітчиму, органові
опіки та піклування, зберігає право на проживання у житловому приміщенні,
в якому вона проживала, і може у будь-який час повернутися до нього.
7. Порядок відібрання і передання дитини встановлюється законом.
Процедура відібрання дитини та виконання рішення суду відбувається
відповідно до Закону України „Про виконавче провадження”. Батьки,
позбавлені батьківських прав, мають право звернутися до суду з заявою про
надання їм права побачення з дитиною. Суд може дозволити разові,
періодичні побачення з дитиною, якщо це не завдасть шкоди її життю,
здоров'ю та моральному вихованню, за умови присутності іншої особи. Якщо
ж вік дитини дозволяє їй бути відносно чи повністю самостійною, то вона
може сама визначити доцільність побачень. Рішення суду про позбавлення
батьківських прав після набрання ним законної сили суд надсилає
державному органу реєстрації актів цивільного стану за місцем реєстрації
народження дитини.

2. Наслідки позбавлення батьківських прав

Рішення про позбавлення батьківських прав не тягне за собою втрату
родинних зв'язків, але тягне за собою втрату тих відносин чи прав, які
можуть виникнути зараз чи у майбутньому, виходячи з факту юродства з
дитиною.
Наслідки позбавлення батьківських прав поділяються на 2 види:
1. Ті, які будуть наступати відразу після набрання чинності рішення
суду (п. 1, 2, 3, 6 ч. 1 ст. 166 СК);
2. Ті, що набрали чинності на майбутнє (п. 4, 5 ч. 1 ст. 166 СК).
 Стаття 166. Правові наслідки позбавлення батьківських прав
1. Особа, позбавлена батьківських прав:
1) втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється
від обов'язків щодо її виховання;
2) перестає бути законним представником дитини;
3) втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються
сім'ям з дітьми;
4) не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником;
5) не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов'язаних
із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (право на
утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі
втрати годувальника, право на спадкування);
6) втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною.
2. Особа, позбавлена батьківських прав, не звільняється від обов'язку
щодо утримання дитини.
Одночасно з позбавленням батьківських прав суд може на вимогу
позивача або за власною ініціативою вирішити питання про стягнення
аліментів на дитину. Ці кошти перераховуються на спеціальний рахунок
дитини, який відкривається в Ощадбанку України і ,яким дитина може
розпоряджатися після досягнення нею повноліття. Особа, позбавлена
батьківських прав, може бути притягнута у якості відповідача у
кримінальному чи цивільному процесі, якщо її дитина заподіяла шкоди.

3. Поновлення батьківських прав

Стаття 169 СК передбачає можливість поновлення батьківських прав,
якщо:
1 – вони змінили свою поведінку;
2 – зникли ті обставини, що були підставою для позбавлення
батьківських прав.
 Мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають право на звернення
до суду з позовом про поновлення батьківських прав. Поновлення цих прав
неможливе, якщо дитина була усиновлена і усиновлення не скасоване або не
визнане недійсним судом. Поновлення батьківських прав неможливе, якщо
на час розгляду справи судом дитина досягла повноліття. Суд перевіряє,
наскільки змінилася поведінка особи, позбавленої батьківських прав, та
обставини, що були підставою для позбавлення батьківських прав, і
постановляє рішення відповідно до інтересів дитини. При вирішенні справи
про поновлення батьківських прав одного з батьків суд бере до уваги думку
другого з батьків, інших осіб, з ким проживає дитина.
Рішення суду про поновлення батьківських прав після набрання ним
законної сили суд надсилає державному органу реєстрації актів цивільного
стану за місцем реєстрації народження дитини.
У разі відмови в позові про поновлення батьківських повторне
звернення із позовом про поновлення батьківських прав можливе лише після
спливу одного року з часу набрання чинності рішенням суду про так відмову.

4. Обмеження батьківських прав (відібрання дитини від батьків без

позбавлення батьківських прав).
Дане питання у Сімейному кодексі розкривається у ст. 170.
Стаття 170. Відібрання дитини від батьків без позбавлення їх
батьківських прав
1. Суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків
або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадках,
передбачених 2 – 5 частини першої статті 164 цього Кодексу, а також в інших
випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров'я
і морального виховання. У цьому разі дитина передається другому з батьків,
бабі, дідові, іншим родичам – за їх бажанням або органові опіки та
піклування.
 2. У виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або
здоров'я дитини, орган опіки та піклування або прокурор мають право
постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків. У цьому
разі орган опіки та піклування зобов'язаний негайно повідомити прокурора та
у семиденний строк після постановляння рішення звернутися до суду з
позовом про позбавлення батьків чи одного з них батьківських прав або про
відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав. З
таким позовом до суду має право звернутися прокурор.
3. Якщо відпадуть причини, які перешкоджали належному
вихованню дитини її батьками, суд за заявою батьків може постановити
рішення про повернення їм дитини.
4. При задоволенні позову про відібрання дитини від матері, батька
без позбавлення їх батьківських прав суд вирішує питання про стягнення з
них аліментів на дитину.
5. Положення частин першої-третьої цієї статті застосовуються до
відібрання дитини від інших осіб, з якими вона проживає.
 Тема 10. Аліментні зобов'язання
План
1. Аліментні зобов'язання батьків та дітей
2. Аліментні відносини подружжя
3. Аліментні зобов'язання інших членів сім'ї
4. Порядок сплати та стягнення аліментів
5. Договір про сплату аліментів
6. Чи стане «закон про аліменти» дієвим?

Анотація
The purpose of this lecture is to provide knowledge of the alimony
obligations of family members towards each other; also examining the rights about
the alimony payment procedure and the alimony payment agreement.

Література
1. Сімейний кодекс України/ [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2947-14
2. Закон України «Про виконавче провадження» / [Електронний
ресурс]. – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1404-19
3. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів
України щодо створення економічних передумов для посилення захисту
права дитини на належне утримання» / [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2475-19
4. Кривецький О. Чи стане «закон про аліменти» дієвим? [Електронний
ресурс] / О. Кривецький // Громадська думка про правотворення. – 2018. – №
5 (149). – С. 32–33. – Режим доступу:
http://nbuviap.gov.ua/images/dumka/2018/5.pdf.
5. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів
України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання
шляхом удосконалення порядку стягнення аліментів» / [Електронний ресурс].
– Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2037-19

1. Аліментні зобов'язання батьків та дітей

Одним із обов'язків батьків є надання утримання своїм дітям. Як
правило, цей обов'язок виконується батьками добровільно, без застосування
примусу, тобто батьки самостійно вирішують для себе яким чином вони
будуть утримувати дитину. Якщо один з батьків відмовляється від надання
утримання, виникає питання про аліментні зобов'язання.
Ознаки аліментів:
1. Є одним із джерел існування дитини
2. Мають мету – утримання неповнолітнього
3. Є періодичними платежами
4. Як правило, це обов'язок кожного з батьків, незалежно від
майнового становища
5. Носять обов'язковий характер
6. Сплачуються з моменту народження дитини до досягнення нею
повноліття
7. Сплачуються на кожну неповнолітню дитину, незалежно від того,
де вона перебуває
8. Аліменти зберігаються при позбавленні батьківських прав та
обмеження батьківських прав.
9. Є сімейно-правовим обов'язком, невиконання якого тягне
застосування сімейно-правової відповідальності, а у разі ухилення від їх
виплати – кримінальна відповідальність.
Підставами виникнення аліментних зобов'язань батьків по
відношенню до дітей виступають:
1) Наявність юридичного зв'язку між батьками та дітьми.
2) Другим суб'єктом аліментних правовідносин є неповнолітня
дитини.
 Важливим є таке положення: обов'язок батьків щодо утримання
дитини не залежить від віку, працездатності, дієздатності, матеріального
забезпечення. Якщо той з батьків, хто зобов'язаний надавати утримання є
недієздатним, його обов'язок виконує опікун, але за рахунок коштів
підопічного. Якщо у батьків немає коштів на утримання, їх не можуть знайти
або з інших причин вони не можуть надавати утримання, то державою
призначається тимчасова допомога. А в майбутньому, коли батько (мати)
з'явиться або у нього з'являться кошти, то держава стягує кошти на свою
користь.
Утримувати дітей зобов'язані батько та мати, незалежно від того чи
перебувають вони між собою у шлюбі, а також, якщо шлюб визнаний
недійсним. Важливе значення має лише кровне юродство. Якщо вимога про
стягнення аліментів подається одночасно з позовом про встановлення
батьківства, то питання про стягнення аліментів може позитивно вирішитися
лише після встановлення батьківства та присуджуються з моменту подання
позову.
Відповідно до ст. 181 СК: Способи виконання батьками обов'язку
утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За
домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від
дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній
формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти)
присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій
грошовій формі. Під час розгляду справи, суд повинен врахувати наступні
обставини, що будуть впливати на розмір аліментів:
1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини;
2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів;
3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних
чоловіка, дружини, батьків, доньки, сина;
4) інші обставини, що мають істотне значення.
 Стаття 181. Способи виконання батьками обов'язку утримувати
дитину
1. Способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину
визначаються за домовленістю між ними.
2. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає
окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або)
натуральній формі.
3. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти)
присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій
сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини,
разом з яким проживає дитина.
Спосіб стягнення аліментів, визначений рішенням суду, змінюється за
рішенням суду за позовом одержувача аліментів.
4. У разі виїзду одного з батьків за кордон на постійне проживання у
державу, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги,
аліменти стягуються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
5. Якщо після виконання аліментних зобов'язань згідно з частиною
четвертою цієї статті один з батьків не виїхав на постійне проживання у
державу, з якою Україна не має договорів про правову допомогу, та
залишився або повернувся для постійного проживання в Україну, порядок
стягнення аліментів з урахуванням сплаченої суми встановлюється
законодавством.
6. Якщо після набрання рішенням суду законної сили, згідно з яким з
одного із батьків стягуються аліменти, він виїжджає для постійного
проживання у державу, з якою Україна не має договору про правову
допомогу, з нього за рішенням суду до його виїзду за межі України може
бути стягнуто аліменти за весь період до досягнення дитиною повноліття.
7. Якщо після набрання законної сили рішенням суду про сплату
аліментів за весь період до досягнення дитиною повноліття особа, з якої
стягуються аліменти, продовжує постійно проживати в Україні або
повертається в Україну для постійного проживання та змінюються
обставини, які вплинули на визначення розміру аліментів, у судовому
порядку може бути встановлено періодичне стягнення аліментів з
урахуванням сплаченої суми.
8. Якщо місце проживання чи перебування батьків невідоме, або вони
ухиляються від сплати аліментів, або не мають можливості утримувати
дитину, дитині призначається тимчасова державна допомога з урахуванням
матеріального стану сім’ї, у якій виховується дитина. Виплата тимчасової
державної допомоги здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету
України.
9. Порядок призначення та виплати тимчасової державної допомоги, її
розмір визначається Кабінетом Міністрів України.
Роботу щодо призначення та виплати тимчасової державної допомоги
дітям, батьки яких ухиляються від сплати аліментів, не мають можливості
утримувати дитину або місце проживання їх невідоме, організовує
центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної
політики у сфері усиновлення та захисту прав дітей.
10. Суми наданої дитині тимчасової державної допомоги підлягають
стягненню з платника аліментів до Державного бюджету України у судовому
порядку.
Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим,
ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, за
винятком випадків, передбачених статтею 184 цього Кодексу (ч. 2 ст. 182
СК).
Стаття 182. Обставини, які враховуються судом при визначенні
розміру аліментів
1. При визначенні розміру аліментів суд враховує:
1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини;
2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів;
 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних
чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина;
31) наявність на праві власності, володіння та/або користування у
платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та
нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати
інтелектуальної діяльності, корпоративних прав;
32) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому
числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує
десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо
платником аліментів не доведено джерело походження коштів;
4) інші обставини, що мають істотне значення.
2. Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення
гармонійного розвитку дитини.
Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може
бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини
відповідного віку.
Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину
становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і
може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу)
платника аліментів.
3. Суд не обмежується розміром заробітку (доходу) платника аліментів
у разі встановлення наявності у нього витрат, що перевищують його
заробіток (дохід), і щодо яких таким платником аліментів не доведено
джерело походження коштів для їх оплати.
Стаття 184. Визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі
1. Суд за заявою одержувача визначає розмір аліментів у твердій
грошовій сумі.
2. Розмір аліментів, визначений судом або домовленістю між батьками
у твердій грошовій сумі, щорічно підлягає індексації відповідно до закону,
якщо платник і одержувач аліментів не домовилися про інше. За заявою
одержувача аліментів індексація може бути здійснена судом за інший період.
3. Той із батьків або інших законних представників дитини, разом з
яким проживає дитина, має право звернутися до суду із заявою про видачу
судового наказу про стягнення аліментів у розмірі 50 відсотків прожиткового
мінімуму для дитини відповідного віку.
Законодавством не встановлена частка заробітку, яка буде стягуватися
як аліменти, така частка визначається судом. СК передбачає можливість
сплати аліментів у твердій грошовій сумі, якщо:
1. Платник аліментів має нерегулярний, мінливий дохід, частину
доходу одержує в натурі.
2. За наявності інших обставин, що мають істотне значення. Розмір
аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, підлягає індексації
відповідно закону. Той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на
дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була
подана, зобов'язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що
викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її
хворобою, каліцтвом тощо). Розмір участі одного з батьків у додаткових
витратах на дитину в разі спору визначається за рішенням суду, з
урахуванням обставин, що мають істотне значення.
3. додаткові витрати на дитину можуть фінансуватися наперед або
покриватися після їх фактичного понесення разово, періодично або постійно.
Оскільки йдеться про нанесені та передбачені витрати, вони мають
визначатися у твердій грошовій сумі. Відповідно до ст. 188 СК, батьки
можуть бути звільнені від обов'язку утримувати дитину, якщо дохід дитини
набагато перевищує дохід кожного з них і забезпечує повністю її потреби.
Батьки можуть бути звільнені від обов'язку утримувати дитину лише за
рішенням суду. Якщо дитина перестала отримувати дохід або її дохід
зменшився, зацікавлена особа має право звернутися до суду з позовом про
стягнення аліментів. Батьки зобов'язані утримувати не лише своїх
неповнолітніх дітей, але й неповнолітніх непрацездатних доньку, сина, які
потребують матеріальної допомоги, однак, якщо ж вони можуть таку
матеріальну допомогу надавати (ст. 198 СК). Цей обов'язок може
виконуватися добровільно, а може бути укладений договір про сплату
аліментів. Потреба у матеріальній допомозі означає нестачу коштів, при
цьому враховується як задоволення повсякденних потреб, так і потреб у
лікуванні, додатковому харчуванні, сторонньому догляді.
Стаття 199. Обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина,
які продовжують навчання
1. Якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим
потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до
досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати
матеріальну допомогу.
2. Право на утримання припиняється у разі припинення навчання.
3. Право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів має
той з батьків, з ким проживає дочка, син, а також самі дочка, син, які
продовжують навчання.
Стаття 202. Підстави виникнення обов'язку повнолітніх дочки,
сина утримувати батьків
1. Повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є
непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.
2. Якщо мати, батько були позбавлені батьківських прав і ці права не
були поновлені, обов'язок утримувати матір, батька у дочки, сина, щодо яких
вони були позбавлені батьківських прав, не виникає.
Стаття 204. Звільнення дочки, сина від обов'язку утримувати
матір, батька
1. Дочка, син можуть бути звільнені судом від обов'язку утримувати
матір, батька та обов'язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде
встановлено, що мати, батько ухилялися від виконання своїх батьківських
обов'язків.
 Дочка, син звільняються судом від обов’язку утримувати матір, батька
та обов’язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що
мати, батько не сплачували аліменти на утримання дитини, що призвело до
виникнення заборгованості, сукупний розмір якої перевищує суму
відповідних платежів за три роки, і така заборгованість є непогашеною на
момент прийняття судом рішення про визначення розміру аліментів на
батьків.
У виняткових випадках суд може присудити з дочки, сина аліменти на
строк не більш як три роки.
2. Несплата аліментів на утримання дитини, що призвела до
виникнення заборгованості, сукупний розмір якої перевищує суму
відповідних платежів за три роки, підтверджується довідкою, виданою
органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем у порядку,
встановленому законом.
Як передбачено ст. 205 СК суд визнає розмір аліментів на батьків у
твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) з урахуванням
матеріального та сімейного стану сторін. При визначенні розміру аліментів
та додаткових витрат суд бере до уваги можливість одержання утримання від
інших дітей, до яких не пред'явлено позову про стягнення аліментів,
дружини, чоловіка та своїх батьків. Якщо способом про стягнення аліментів
батьки звертаються по відношенню до одного з дітей, суд має право залучити
інших дітей та визначити розмір аліментів, який буде стягуватися на
утримання батьків з кожної дитини. Аліментні зобов'язання дітей по
відношенню до своїх батьків не є ні солідарними, ні частковими. У
виняткових випадках, якщо мати, батько є тяжко хворими, інвалідами, а
дитина (ст. 6 цього Кодексу) має достатній дохід (заробіток), суд може
постановити рішення про стягнення з неї одноразово або протягом терміну
коштів на покриття витрат, пов'язаних з лікуванням та доглядом за ними.
 2. Аліментні відносини подружжя
Подружжя має певні права та обов'язки по утримуванню один одного.
Ст. 75 СК: дружина, чоловік повинні матеріально підтримувати один одного.
Для виникнення такого зобов'язання необхідні такі умови:
1. Непрацездатність того з подружжя, який бажає одержувати
аліменти
2. Потреба у матеріальній допомозі
3. Можливість надавати таку матеріальну допомогу
Непрацездатними вважається той з подружжя, який досяг пенсійного
віку, встановленого законом, або є інвалідом І. ІІ чи ІІІ групи.
Один із подружжя є таким, що потребує матеріальної допомоги якщо
заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не
забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Права на утримання не має той із подружжя, хто негідно поводився у
шлюбних відносинах, а також той, хто став непрацездатним у зв'язку із
вчиненням умисного злочину, якщо це встановлено судом.
Той із подружжя, хто став непрацездатним у зв'язку з протиправною
поведінкою другого з подружжя, має право на утримання незалежно від
права на відшкодування шкоди відповідно до ЦК України.
Аліментні зобов'язання після розірвання шлюбу можуть породжувати
своє існування.
Стаття 76. Право на утримання після розірвання шлюбу
1. Розірвання шлюбу не припиняє права особи на утримання, яке
виникло у неї за час шлюбу.
2. Після розірвання шлюбу особа має право на утримання, якщо вона
стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від
дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній
чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу.
Особа має право на утримання і тоді, коли вона стала особою з
інвалідністю після спливу одного року від дня розірвання шлюбу, якщо її
інвалідність була результатом протиправної поведінки щодо неї колишнього
чоловіка, колишньої дружини під час шлюбу.
3. Якщо на момент розірвання шлюбу жінці, чоловікові до досягнення
встановленого законом пенсійного віку залишилося не більш як п'ять років,
вона, він матимуть право на утримання після досягнення цього пенсійного
віку, за умови, що у шлюбі вони спільно проживали не менш як десять років.
4. Якщо у зв'язку з вихованням дитини, веденням домашнього
господарства, піклуванням про членів сім'ї, хворобою або іншими
обставинами, що мають істотне значення, один із подружжя не мав
можливості одержати освіту, працювати, зайняти відповідну посаду, він має
право на утримання у зв'язку з розірванням шлюбу і тоді, якщо є
працездатним, за умови, що потребує матеріальної допомоги і що колишній
чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу.
Право на утримання у цьому випадку триває протягом трьох років від
дня розірвання шлюбу.
Також право на утримання мають:
Стаття 84. Право дружини на утримання під час вагітності та у разі
проживання з нею дитини
1. Дружина має право на утримання від чоловіка під час вагітності.
2. Дружина, з якою проживає дитина, має право на утримання від
чоловіка – батька дитини до досягнення дитиною трьох років.
3. Якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку, дружина,
з якою проживає дитина, має право на утримання від чоловіка до досягнення
дитиною шести років.
4. Право на утримання вагітна дружина, а також дружина, з якою
проживає дитина, має незалежно від того, чи вона працює, та незалежно від її
матеріального становища, за умови, що чоловік може надавати матеріальну
допомогу.
5. Аліменти, присуджені дружині під час вагітності, сплачуються після
народження дитини без додаткового рішення суду.
 6. Право на утримання вагітна дружина, а також дружина, з якою
проживає дитина, має і в разі розірвання шлюбу.
Стаття 86. Право чоловіка на утримання у разі проживання з ним
дитини
1. Чоловік, з яким проживає дитина, має право на утримання від
дружини – матері дитини до досягнення дитиною трьох років.
2. Якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку, чоловік, з
яким проживає дитина, має право на утримання від дружини до досягнення
дитиною шести років.
3. Право на утримання чоловік, з яким проживає дитина, має незалежно
від того, чи він працює, та незалежно від його матеріального становища, за
умови, що дружина може надавати матеріальну допомогу.
4. Право на утримання чоловік, з яким проживає дитина, має і після
розірвання шлюбу.
Стаття 88. Право на утримання того з подружжя, з ким проживає
дитина з інвалідністю
1. Якщо один із подружжя, в тому числі і працездатний, проживає з
дитиною з інвалідністю, яка не може обходитися без постійного стороннього
догляду, і опікується нею, він має право на утримання за умови, що другий з
подружжя може надавати матеріальну допомогу.
Право на утримання триває протягом всього часу проживання з
дитиною з інвалідністю та опікування нею і не залежить від матеріального
становища того з батьків, з ким вона проживає.
2. Розмір аліментів тому з подружжя, з ким проживає дитина з
інвалідністю, визначається за рішенням суду відповідно до частини першої
статті 80 цього Кодексу, без урахування можливості одержання аліментів від
своїх батьків, повнолітніх дочки або сина.
СК України передбачив також і права позбавлення права на утримання
та припинення права на утримання.
Стаття 82. Припинення права одного з подружжя на утримання
 1. Право одного з подружжя на утримання, а також право на
утримання, яке особа має після розірвання шлюбу, припиняється у разі
поновлення його працездатності, а також реєстрації з ним повторного
шлюбу.
Право на утримання припиняється від дня настання цих обставин.
2. Якщо після припинення права на утримання виконання рішення суду
про стягнення аліментів буде продовжуватися, всі суми, одержані як
аліменти, вважаються такими, що одержані без достатньої правової підстави,
і підлягають поверненню у повному обсязі, але не більш як за три роки.
3. Право одного з подружжя на аліменти, які були присуджені за
рішенням суду, може бути припинене за рішенням суду, якщо буде
встановлено, що:
1) одержувач аліментів перестав потребувати матеріальної допомоги;
2) платник аліментів неспроможний надавати матеріальну допомогу.
4. Право одного з подружжя на утримання припиняється у випадках,
передбачених статтями 83, 85, 87 і 89 цього Кодексу.
Стаття 83. Позбавлення права на утримання або обмеження його
строком
1. Рішенням суду може бути позбавлено одного з подружжя права на
утримання або обмежено його строком, якщо:
1) подружжя перебувало в шлюбних відносинах нетривалий час;
2) непрацездатність того з подружжя, хто потребує матеріальної
допомоги, виникла в результаті вчинення ним умисного злочину;
3) непрацездатність або тяжка хвороба того з подружжя, хто потребує
матеріальної допомоги, була прихована від другого з подружжя при
реєстрації шлюбу;
4) одержувач аліментів свідомо поставив себе у становище такого, що
потребує матеріальної допомоги.
2. Положення цієї статті поширюються і на осіб, у яких право на
аліменти виникло після розірвання шлюбу.
 Стаття 85. Припинення права дружини на утримання
1. Право дружини на утримання, передбачене статтею 84 цього
Кодексу, припиняється в разі припинення вагітності, народження дитини
мертвою або якщо дитина передана на виховання іншій особі, а також у разі
смерті дитини.
2. Право дружини на утримання припиняється, якщо за рішенням суду
виключено відомості про чоловіка як батька з актового запису про
народження дитини.
Стаття 87. Припинення права чоловіка на утримання
1. Право чоловіка на утримання, передбачене статтею 86 цього
Кодексу, припиняється, якщо дитина передана на виховання іншій особі, а
також у разі смерті дитини.
2. Право чоловіка на утримання припиняється, якщо за рішенням суду
виключено відомості про дружину як матір з актового запису про
народження дитини.
Стаття 89 СК: подружжя, а також особи, шлюб між якими було
розірвано, мають право укласти договір про припинення права на утримання
взамін набуття права власності на житловий будинок, квартиру чи інше
нерухоме майно або одержання одноразової грошової виплати. Договір, за
яким передається у власність нерухоме майно, має бути нотаріально
посвідчений. Право власності на нерухоме майно, що передається за таким
договором, виникає з моменту державної реєстрації цього права відповідно
до закону. Якщо особи домовилися про припинення права на утримання у
зв'язку з одержанням одноразової грошової виплати, обумовлена грошова
сума має бути внесена на депозитний рахунок нотаріальної контори до
посвідчення договору. На майно, одержане на підставі договору про
припинення права на утримання, не може бути звернене стягнення.
Стаття 91 СК. Право на утримання жінки та чоловіка, які не
перебувають у шлюбі між собою
 1. Якщо жінка та чоловік, які не перебувають у шлюбі між собою,
тривалий час проживали однією сім'єю, той з них, хто став непрацездатним
під час спільного проживання, має право на утримання відповідно до ст. 76
цього Кодексу.
2. Жінка та чоловік, які не перебувають у шлюбі між собою, мають
право на утримання в разі проживання з нею, ним їхньої дитини, відповідно
до частин 2-4 ст. 84 та ст. 86 і 88 цього Кодексу.
3. Право жінки та чоловіка на утримання припиняється з підстав,
встановлених пунктами 2 і 4 ст. 83, ст. 85, 87, 89 цього Кодексу.

3. Аліментні зобов'язання інших членів сім'ї

До інших членів сім'ї, на яких може бути накладений обов'язок
сплати аліментів чи надання утримання, закон відносить:
- бабу, діда;
- прабабу, прадіда;
- внуків, правнуків;
- сестер, братів;
- мачуху, вітчима, падчерку, пасинка;
- осіб, які виховували дитину та особу, яка перебувала на вихованні
(фактичні вихователі та вихованці).
У теорії сімейного права аліментні зобов'язання інших членів сім'ї
віднесені до зобов'язань другої черги і викликають вони лише тоді, якщо
неможливо одержати утримання від осіб, які за законом можуть його
надавати.
Стаття 265 СК передбачила, що баба, дід зобов'язані утримувати своїх
неповнолітніх, малолітніх внуків, якщо у них немає матері, батька або якщо
батьки не можуть з поважних причин надавати їм належного утримання, за
умови, що баба, дід можуть надавати матеріальну допомогу. Баба, дід можуть
бути суб'єктами аліментного обов'язку щодо внука незалежно від свого віку
та працездатності. Якщо баба і дід є матеріально забезпеченими, аліменти за
рішенням суду мають бути присуджені з кожного з них окремо, оскільки
обов'язок по утриманню внука і їхнім індивідуальним, а не солідарним
обов'язком.
Стаття 266 СК містить положення про обов'язок внуків, правнуків
утримувати бабу, діда, прабабу, прадіда
Повнолітні внуки, правнику зобов'язання утримувати непрацездатних
бабу, діда, прабабу, прадіда, які потребують матеріальної допомоги і якщо у
них немає чоловіка, дружини, повнолітніх доньки, сина або ці особи з
поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що
повнолітні внуки, правнуки можуть надавати матеріальну допомогу.
Стаття 267. Обов'язок по утриманню братів та сестер
1. Повнолітні брати, сестри зобов'язані утримувати малолітніх,
неповнолітніх братів та сестер, які потребують матеріальної допомоги і якщо
вони не мають батьків, чоловіка, дружини або ці особи з поважних причин не
можуть надавати їм належного утримання, за умови, що повнолітні брати та
сестри можуть надавати матеріальну допомогу.
2. Повнолітні брати і сестри зобов'язані утримувати непрацездатних
повнолітніх братів і сестер, які потребують матеріальної допомоги, якщо
вони не мають чоловіка, дружини, батьків або повнолітніх дочки, сина, за
умови, що повнолітні брати та сестри можуть надавати матеріальну
допомогу.
Також у ст. 268 СК закріплене положення про обов'язок мачухи,
вітчима утримувати падчерку, пасинка. Умовами такого обов'язку є:
- Неповноліття пасинка, падчерки, які з ними проживають;
- Відсутність осіб, які повинні за законом їх утримувати (батьки, брат,
сестра);
- Можуть надавати (мачуха, вітчим) таку матеріальну допомогу.
Суд може звільнити вітчима, мачуху від обов'язку по утриманню
падчерки, пасинка або обмежити його певним терміном, зокрема у разі:
1) нетривалого проживання з їхнім матір'ю, батьком;
 2) негідної поведінки у шлюбних відносинах матері, батька дитини.
У статті 269 СК говориться про обов'язок інших осіб утримувати
дитину, зокрема це стосується фактичних вихователів.
Умовами настання такого обов'язку для них є:
1. Дитина була прийнята в сім'ю на виховання, протягом певного
часу виховувалася у ній, перебувала на утриманні і проживала як член
родини. Фактичні вихователі можуть бути як родичами, так і сторонніми
особами, які досягли повноліття.
2. У цієї дитини немає батьків, бабусі, діда, повнолітніх братів,
сестер. Які повинні їх утримувати.
3. Зобов'язані особи можуть надавати таку допомогу.
У п. 18 Постанови Пленуму ВС України № 16, 1998 р. говориться, що
при розгляді справ про стягнення аліментів на неповнолітню дитину з осіб,
які фактично її виховували і утримували, суд має всебічно перевірити чи
справді відповідач взяв дитину на постійне проживання, а потім відмовився
від виконання цього обов'язку.
Стаття 271. Обов'язок особи утримувати тих, з ким вона
проживала однією сім'єю до досягнення повноліття
1. Якщо особа до досягнення повноліття проживала з родичами або
іншими особами однією сім'єю, вона повинна утримувати непрацездатних
родичів та інших осіб, з якими проживала не менше як 5 років, за умови, що
ця особа може надавати матеріальну допомогу.
Цей обов'язок виникає, якщо у того, хто потребує матеріальної
допомоги, немає дружини, чоловіка, повнолітніх доньки, сина, братів, сестер
або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного
утримання.

4. Порядок сплати та стягнення аліментів

Якщо відсутній договір про сплату аліментів, якщо батьки добровільно
не надають утримання, аліменти стягуються в судовому порядку. При цьому
звернутися з позовом про стягнення аліментів можуть лише ті особи, яким це
право надане та в той час, поки це право існує.
Відповідно до статті 191 СК, аліменти на дитину присуджуються за
рішенням суду від дня пред'явлення позову, а в разі подання заяви про
видачу судового наказу – із дня подання такої заяви. Аліменти за минулий
час можуть бути присуджені, якщо позивач подасть суду докази того, що він
вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх
одержати у зв'язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі суд
може присудити аліменти за минулий час, але не більш як за десять років.
Стаття 192. Зміна розміру аліментів
1. Розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовленістю
між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду
за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або
сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров'я когось із них та в
інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Стаття 194 СК передбачила можливість стягнення заборгованості по
аліментах.
Стаття 194. Стягнення аліментів за минулий час та заборгованості
за аліментами
1. Аліменти можуть бути стягнуті за виконавчим листом за минулий
час, але не більш як за десять років, що передували пред'явленню
виконавчого листа до виконання.
2. Якщо за виконавчим листом, пред'явленим до виконання, аліменти
не стягувалися у зв'язку з розшуком платника аліментів або у зв'язку з його
перебуванням за кордоном, вони мають бути сплачені за весь минулий час.
3. Заборгованість за аліментами, які стягуються відповідно до статті
187 цього Кодексу, погашається за заявою платника шляхом відрахувань з
його заробітної плати, пенсії, стипендії за місцем їх одержання або
стягується за рішенням суду.
 4. Заборгованість за аліментами стягується незалежно від досягнення
дитиною повноліття, а у випадку, передбаченому статтею 199 цього Кодексу,
– до досягнення нею двадцяти трьох років.
5. Положення частин першої – третьої цієї статті, а також статей 195-
197 цього Кодексу застосовуються і до стягнення аліментів іншим особам,
які визначені цим Кодексом.
14. За наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір
якої перевищує суму відповідних платежів за один рік, виконавець виносить
постанову про накладення на боржника штрафу у розмірі 20 відсотків суми
заборгованості зі сплати аліментів.
Стаття 1831. Несплата аліментів
Несплата аліментів на утримання дитини, одного з подружжя, батьків
або інших членів сім’ї, що призвела до виникнення заборгованості, сукупний
розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців з дня
пред’явлення виконавчого документа до примусового виконання, – тягне за
собою виконання суспільно корисних робіт на строк від ста двадцяти до
двохсот сорока годин.
Несплата аліментів на утримання дитини з інвалідністю, дитини, яка
хворіє на тяжкі перинатальні ураження нервової системи, тяжкі вроджені
вади розвитку, рідкісне орфанне захворювання, онкологічні,
онкогематологічні захворювання, дитячий церебральний параліч, тяжкі
психічні розлади, цукровий діабет I типу (інсулінозалежний), гострі або
хронічні захворювання нирок IV ступеня, або на утримання дитини, яка
отримала тяжкі травми, потребує трансплантації органа, потребує
паліативної допомоги, що призвела до виникнення заборгованості, сукупний
розмір якої перевищує суму відповідних платежів за три місяці з дня
пред’явлення виконавчого документа до примусового виконання, – тягне за
собою виконання суспільно корисних робіт на строк від ста двадцяти до
двохсот сорока годин.
 Повторне протягом року вчинення правопорушення, передбаченого
частинами першою або другою цієї статті, – тягне за собою виконання
суспільно корисних робіт на строк від двохсот сорока до трьохсот шістдесяти
годин.
Примітка. Під повторним вчиненням правопорушення у цій статті слід
розуміти невжиття особою заходів щодо сплати аліментів протягом двох
місяців з дня відбуття адміністративного стягнення у виді суспільно
корисних робіт, призначеного з підстав, передбачених цією статтею.
За наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої
перевищує суму відповідних платежів за два роки, виконавець виносить
постанову про накладення на боржника штрафу у розмірі 30 відсотків суми
заборгованості зі сплати аліментів.
За наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої
перевищує суму відповідних платежів за три роки, виконавець виносить
постанову про накладення на боржника штрафу у розмірі 50 відсотків суми
заборгованості зі сплати аліментів.
У подальшому постанова про накладення штрафу у розмірі,
визначеному абзацом першим цієї частини, виноситься виконавцем у разі
збільшення розміру заборгованості боржника на суму, сукупний розмір якої
перевищує суму відповідних платежів за один рік.
Суми штрафів, передбачених цією частиною, стягуються з боржника у
порядку, передбаченому цим Законом, і перераховуються стягувачу.
Стаття 199. Обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина,
які продовжують навчання
1. Якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим
потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до
досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати
матеріальну допомогу.
2. Право на утримання припиняється у разі припинення навчання.
 3. Право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів має
той з батьків, з ким проживає дочка, син, а також самі дочка, син, які
продовжують навчання.
Якщо платник аліментів не працював на час виникнення
заборгованості, але працює на час визначення її розміру, заборгованість
визначається із заробітку (доходу), який він одержує.
Якщо платник аліментів не працював на час виникнення заборгованості
і не працює на час визначення її розміру, вона обчислюється із середньої
заробітної плати працівника відповідної кваліфікації або некваліфікованого
працівника для даної місцевості.
Розмір заборгованості за аліментами обчислюється державним
виконавцем, а у разі спору – судом. З урахуванням матеріального та
сімейного стану платника аліментів суд може відстрочити або розстрочити
заборгованості за аліментами. За позовом платника аліментів суд може
повністю або частково звільнити його від сплати заборгованості за
аліментами, якщо вона виникла у зв'язку з його тяжкою хворобою або іншою
обставиною, що має істотне значення.
Суд може звільнити платника аліментів від сплати заборгованості,
якщо буде встановлено, що вона виникла внаслідок непред'явлення без
поважної причини виконавчого листа до виконання особою, на користь якої
присуджено аліменти.
Стаття 196. Відповідальність за прострочення сплати аліментів,
оплати додаткових витрат на дитину
1. У разі виникнення заборгованості з вини особи, яка зобов’язана
сплачувати аліменти за рішенням суду або за домовленістю між батьками,
одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі
одного відсотка суми несплачених аліментів за кожен день прострочення від
дня прострочення сплати аліментів до дня їх повного погашення або до дня
ухвалення судом рішення про стягнення пені, але не більше 100 відсотків
заборгованості.
 У разі застосування до особи, яка зобов’язана сплачувати аліменти за
рішенням суду, заходів, передбачених частиною чотирнадцятою статті 71
Закону України "Про виконавче провадження", максимальний розмір пені
повинен дорівнювати різниці між сумою заборгованості та розміром
застосованих заходів примусового виконання, передбачених частиною
чотирнадцятою статті 71 Закону України "Про виконавче провадження".

5. Договір про сплату аліментів

Договір про сплату аліментів може укладатися між батьками про
сплату аліментів на дитину, а також існує договір подружжя про надання
утримання.
Якщо дані питання не врегульовані сторонами добровільно, то
вирішення цих питань здійснюється у судовому порядку.
Договір подружжя про надання утримання регулює ст. 78 СК:
1. Подружжя має право укласти договір про надання утримання одному
з них, у якому визначити умови, розмір та строки виплати аліментів. Договір
укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.
2. У разі невиконання одним із подружжя свого обов'язку за договором
про надання утримання аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого
напису нотаріуса.
СК також передбачено припинення права на утримання за
домовленістю подружжя (ст. 89 СК).
Подружжя, а також особи, шлюб між якими було розірвано, мають
право укласти договір про припинення права на утримання взамін набуття
права власності на житловий будинок, квартиру чи інше нерухоме майно або
одержання одноразової грошової виплати.
Договір, за яким передається у власність нерухоме майно, має бути
нотаріально посвідчений. Право власності на нерухоме майно, що
передається за таким договором, виникає з моменту державної реєстрації
цього права відповідно до закону.
 Якщо особи домовилися про припинення права на утримання у зв'язку
з одержанням одноразової грошової виплати, обумовлена грошова сума має
бути внесена на депозитний рахунок нотаріальної контори або приватного
нотаріуса до посвідчення договору.
На майно, одержане на підставі договору про припинення права на
утримання, не може бути звернене стягнення.
Стаття 189. Договір між батьками про сплату аліментів на дитину
1. Батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину,
у якому визначити розмір та строки виплати. Умови договору не можуть
порушувати права дитини, які встановлені цим Кодексом.
Договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.
2. У разі невиконання одним із батьків свого обов'язку за договором
аліменти з нього можуть стягуватися на підставі виконавчого напису
нотаріуса.
Стаття 190. Припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з
набуттям права власності на нерухоме майно
1. Той із батьків, з ким проживає дитина, і той із батьків, хто проживає
окремо від неї, з дозволу органу опіки та піклування можуть укласти договір
про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права
власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку
тощо).
Такий договір нотаріально посвідчується. Право власності на нерухоме
майно за таким договором виникає з моменту державної реєстрації цього
права відповідно до закону.
Якщо дитина досягла чотирнадцяти років, вона бере участь в укладенні
цього договору.
2. Набувачем права власності на нерухоме майно є сама дитина або
дитина і той із батьків, з ким вона проживає, на праві спільної часткової
власності на це майно.
 У разі укладення такого договору той із батьків, з ким проживає
дитина, зобов'язується самостійно утримувати її.
3. Укладення договору не звільняє того з батьків, хто проживає окремо,
від обов'язку брати участь у додаткових витратах на дитину.
4. На майно, одержане за договором відповідно до частини першої цієї
статті, не може бути звернене стягнення.
5. Майно, одержане дитиною за цим договором, може бути відчужене
до досягнення нею повноліття лише з дозволу органу опіки та піклування.
6. Договір, укладений відповідно до частини першої цієї статті,
визнається судом недійсним за вимогою відчужувача нерухомого майна у
разі виключення його імені як батька з актового запису про народження
дитини.
У разі визнання договору недійсним у відчужувача відновлюється
право власності на нерухоме майно.
7. За позовом відчужувача нерухомого майна договір, укладений
відповідно до частини першої цієї статті, може бути розірваний у разі
невиконання тим із батьків, з ким проживає дитина, обов'язку по її
утриманню.

6. Чи стане «закон про аліменти» дієвим?

17.05.2017 в Україні прийнято Закон України «Про внесення змін до
деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на
належне утримання шляхом удосконалення порядку стягнення аліментів».
Цей документ спрямовано на забезпечення належного виконання
рішень про стягнення аліментів. Закон дозволить зменшити
заборгованість щодо сплати аліментів, а також забезпечить належне
утримання осіб, які їх одержують. Законом внесено зміни до Кодексу
України про адміністративні правопорушення, до Сімейного кодексу,
Цивільного процесуального кодексу України і до низки інших законів,
зокрема, до закону про дорожній рух та про порядок виїзду за кордон і в’їзду
до України.
За інформацією Мінюсту, понад 500 тис. українських дітей є жертвами
ухилення від сплати аліментів з боку батьків. В Україні також часто-густо
трапляються випадки, коли недобросовісний батько, аби не виконувати
рішення суду про стягнення аліментів, переписує майно на родичів або
знайомих. У результаті забрати таке майно у рахунок боргу за аліменти до
цього часу було практично неможливо. Відтепер же платник зобов’язаний
буде розкрити джерело доходів і розповісти, звідки у нього кошти на
дорогі покупки, навіть якщо майно належить не йому, а, наприклад, його
новій дружині. Документом також встановлено, що до стягнення на користь
однієї дитини передбачено одну чверть доходу одного з батьків, на двоє дітей
– одну третину, а на троє і більше дітей – половину заробітку платника
аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на кожну дитину. А у
разі стягнення аліментів у твердій грошовій сумі мінімально можна
претендувати на 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
Документом введено й нові засоби примусового виконання рішень
відносно боржників, які мають заборгованість зі сплати аліментів у розмірі,
що сукупно перевищує суму відповідних платежів за шість місяців. Зокрема,
законом встановлюється тимчасове обмеження таких осіб у праві виїзду за
межі України, у праві керування транспортними засобами, користування
вогнепальною мисливською та пневматичною зброєю. Однак, щодо
обмеження права користування автомобілем передбачено винятки. Зокрема,
ця санкція не буде застосовуватися, якщо неплатник заробляє на життя за
допомогою транспортного засобу, утримує інваліда, проходить строкову
військову службу або мобілізований, а також якщо проходить службу в
районі проведення АТО. Також закон передбачає додаткові заходи задля
примусового стягнення грошей з боржників. Основне нововведення
полягає в тому, що відтепер такі заходи застосовуватимуться державними
виконавцями без участі суду. Крім того, вводиться такий новий вид
адміністративних стягнень, як суспільно корисні роботи, які, на відміну
від громадських робіт, є платними і дозволяють боржникові, шляхом їх
виконання, поступово погашати наявну заборгованість. У разі ухилення від
соціальних робіт, суд може зобов’язати боржника відбувати
адміністративний арешт на термін до 15 діб. У такому разі одна доба арешту
дорівнюватиме 15 год. невідбутих соцробіт. Соціальні роботи не
призначаються особам, визнаним інвалідами I або II групи, вагітним жінкам,
жінкам старше 55 років і чоловікам старше 60 років.
«Думаю, таким чином ми зможемо вирішити і соціальну проблему
кожної територіальної громади щодо нестачі працівників робітничих
професій за допомогою використання громадян, які не сплачують аліменти
своїм дітям. Це буде непоганою мотивацією для дієздатних чоловіків аби
влаштуватися офіційно на роботу і сплатити борг», – вважає міністр юстиції
України П. Петренко.
Втім, обмеження не будуть застосовувати завжди, протягом усього
життя боржника, а виключно на той період, поки той з батьків, який має борг,
не погасить його повністю перед своєю дитиною.
Ще один плюс: тепер подання позовів про визнання батьківства, зміну
місця проживання тощо, що дотепер активно використовувалося задля
затягування розгляду спорів про стягнення аліментів, не буде основою для
зупинки судових процесів. Це істотно скоротить терміни розгляду таких
спорів.
«Заповнено і ряд законодавчих прогалин, наприклад, звільнення від
сплати судового збору у спорах, похідних від стягнення аліментів, порядок
стягнення неустойки у разі заборгованості за аліментами», – відзначив
керівний партнер АТ «Suprema Lex» адвокат В. Мороз. За цього,
неповнолітня дитина може відтепер самостійно отримувати гроші та
розпоряджатися ними. Раніше нормами Сімейного кодексу прописувалося,
що аліменти є власністю того з батьків, на ім’я якого вони виплачуються.
Проте, зазначають юристи, залишається не зовсім зрозуміло, що робити з
аліментами, які вже стягаються за рішенням суду на користь батьків.
Серед новацій, які вводяться з набранням чинності закону, є й норма,
за якою той з батьків, хто ухиляється від сплати аліментів, втрачає на цей
період право на ненадання згоди іншому з батьків на виїзд дитини на
короткий термін за кордон на навчання, лікування чи відпочинок. Так, якщо
планується виїзд дитини на строк до одного місяця, то дозвіл другого з
батьків не потрібен узагалі. Якщо ж є потреба вивезти дитину на строк більш
як один місяць, то депутати пропонують надати таку можливість за наявності
довідки про заборгованість зі сплати аліментів у другого з батьків у розмірі,
що сукупно перевищує суму відповідних платежів за шість місяців. «Це теж
буде хороша мотивація для таких батьків, і в першу чергу, для мам – не
просити, не принижуватися, аби дитина отримала дозвіл. З цього приводу ми
проведемо роботу з нашими центрами безоплатної правової допомоги для
того, аби роз’яснити нашим мамам у першу чергу, яким чином користуватися
цією новацією і яким чином правильно отримати постанову державного
виконавця та виїхати зі своєю дитиною за кордон на короткий період часу», –
зазначають у департаменті юстиції. Втім, ця норма викликає у фахівців
менше схвалення. Відзначається, що законотворці, порушуючи принцип
рівності батьків, пропонують надати право самостійно вирішувати питання
тимчасового виїзду дитини за межі України тому з батьків, з яким за
рішенням суду визначено її місце проживання.
Як відомо, питання надання дозволу на виїзд дитини за кордон – чи то
за нотаріальною згодою, чи то за рішенням суду – є предметом більшості
спорів між батьками з метою маніпулювання можливістю участі у вихованні
дитини того з батьків, який проживає окремо від дитини. Тому, дане питання
виїзду дитини за кордон, особливо у термінових випадках, викликаних
особливими потребами дитини, потребує належного законодавчого
врегулювання та комплексного підходу, уникаючи за цього порушення права
кожного на вільне пересування та батьківських прав того, хто лише бере
участь у вихованні дитини.
«Новим законом визначено, що розмір аліментів має бути достатнім
для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Проте довести, що саме є
для дитини необхідним, повинен стягувач аліментів», – відзначила юрист
судового департаменту АТ «AVER LEX» О. Гайченя. Тож доцільно було б
визначити критерії рівня благополуччя дитини, за яких вона матиме належні
умови для гармонійного розвитку. Матеріальне становище платника
аліментів часто є нестабільним, мінливим і абсолютно не гарантованим. Тому
право платника аліментів на перегляд щомісячних виплат має бути
гарантовано і забезпечено державою та взято до уваги одержувачем
аліментів.
Ризики нового закону активно обговорювались фахівцями та
користувачами соціальних мереж в контексті справи українського
телеведучого А. Мухарського, який вирішив залишити Україну внаслідок
його прийняття: «… За три з половиною роки мною сплачено один мільйон
гривен аліментів, але, незважаючи на це, в оплату якихось фіктивних боргів з
аукціонів продають моє майно. Адже, за контрактом, я повинен заробляти 24
300 грн, на які щомісячно нараховується пеня. А ще на мені старі батьки і
комунальні платежі ...Я не можу заробити такі гроші в країні, де йде війна. І
доки в Україні не буде відрегульовано цей механізм належним чином,
громадяни від’їжджатимуть звідси за кордон!», – повідомив артист, що мав
тривалий конфлікт із екс-дружиною, у зв’язку із ухваленням закону.
Існують і інші застороги: в практиці мають місце випадки, коли
чоловіки не отримують рішення про призначення аліментів за відсутності
повісток. «На жаль, буває так, що людина своєчасно сплачує аліменти, а
йому, за цього, не дає дозволу на побачення з дитиною екс-дружина. А це
питання у даному законі не прописано», – констатує адвокат із сімейного
права О. Простибоженко. Отже, на думку юриста, в Україні створено лише
тільки версію правового регулювання призначення аліментів, яка потребує
ще удосконалення.
 Тема 11. Влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених
батьківського піклування
План
1. Поняття усиновлення, умови і порядок усиновлення, правові
наслідки усиновлення
2. Скасування усиновлення та визнання усиновлення недійсним
3. Поняття опіки та піклування
4. Патронат над дітьми
5. Поняття прийомної сім'ї
6. Дитячий будинок сімейного типу

Анотація
The purpose of this lecture is to study and understand the concept of
adoption, guardianship and care; the concept of patronage over children; foster
family concept and family-type orphanage.

Література
1. Сімейний кодекс України/ [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2947-14

1. Поняття усиновлення, умови і порядок усиновлення, правові

наслідки усиновлення
Усиновлення – це прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на
правах доньки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду. Усиновлення
дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та
гармонійних умов її життя. Підставою для виникнення відносин
усиновлення є декілька фактів:
1. Бажання усиновити;
2. Рішення суду про усиновлення дитини.
Відповідно до ст. 208 СК, особи, які можуть бути усиновлені:
 А) дитина (ст. 6 СК);
Б) у виняткових випадках суд може постановити рішення про
усиновлення повнолітньої особи, яка не має матері, батька або була
позбавлена їхнього піклування. У цьому разі суд бере до уваги сімейний стан
усиновлювача, зокрема відсутність у нього своїх дітей, та інші обставини, що
мають істотне значення.
Перелік осіб, які можуть бути усиновлювачами, передбачено ст. 211
СК:
1. Усиновлювачем дитини може бути дієздатна особа віком не молодша
двадцяти одного року, за винятком, коли усиновлювач є родичем дитини.
2. Усиновлювачем може бути особа, що старша за дитину, яку вона
бажає усиновити, не менш як на п'ятнадцять років.
У разі усиновлення повнолітньої особи різниця у віці не може бути
меншою, ніж вісімнадцять років.
3. Усиновлювачами можуть бути подружжя, а також особи, зазначені у
частинах п'ятій та шостій цієї статті.
Усиновлювачами не можуть бути особи однієї статі.
4. Особи, які не перебувають у шлюбі між собою, не можуть усиновити
одну і ту ж дитину.
Якщо такі особи проживають однією сім'єю, суд може постановити
рішення про усиновлення ними дитини.
5. Якщо дитина має лише матір, вона не може бути усиновлена
чоловіком, з яким її мати не перебуває у шлюбі.
Якщо дитина має лише батька, вона не може бути усиновлена жінкою,
з якою він не перебуває у шлюбі.
Якщо такі особи проживають однією сім'єю, суд може постановити
рішення про усиновлення ними дитини.
6. Якщо дитина має лише матір або лише батька, які у зв'язку з
усиновленням втрачають правовий зв'язок з нею, усиновлювачем дитини
може бути один чоловік або одна жінка.
 7. Кількість дітей, яку може усиновити один усиновлювач, не
обмежується.
Стаття 213. Особи, які мають переважне перед іншими право на
усиновлення дитини
1. За наявності кількох осіб, які виявили бажання усиновити одну і ту ж
дитину, переважне право на її усиновлення має громадянин України:
1) в сім'ї якого виховується дитина;
2) який є чоловіком матері, дружиною батька дитини, яка
усиновлюється;
3) який усиновлює кількох дітей, які є братами, сестрами;
4) який є родичем дитини.
2. Крім осіб, зазначених у частині першій цієї статті, переважне право
на усиновлення дитини має подружжя.
У СК також було включено перелік осіб, які не можуть бути
усиновлювачами (ст. 212 СК):
1. Не можуть бути усиновлювачами особи, які:
1) обмежені у дієздатності;
2) визнані недієздатними;
3) позбавлені батьківських прав, якщо ці права не були поновлені;
4) були усиновлювачами (опікунами, піклувальниками, прийомними
батьками, батьками-вихователями) іншої дитини, але усиновлення було
скасовано або визнано недійсним (було припинено опіку, піклування чи
діяльність прийомної сім'ї або дитячого будинку сімейного типу) з їхньої
вини;
5) перебувають на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чи
наркологічному диспансері;
6) зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами;
7) не мають постійного місця проживання та постійного заробітку
(доходу);
 8) страждають на хвороби, перелік яких затверджений центральним
органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у
сфері охорони здоров'я;
9) є іноземцями, які не перебувають у шлюбі, крім випадків, коли
іноземець є родичем дитини;
10) були засуджені за злочини проти життя і здоров'я, волі, честі та
гідності, статевої свободи та статевої недоторканості особи, проти
громадської безпеки, громадського порядку та моральності, у сфері обігу
наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, а
також за злочини, передбачені статтями 148, 150, 150-1, 164, 166, 167, 169,
181, 187, 324, 442 Кримінального кодексу України, або мають непогашену чи
не зняту в установленому законом порядку судимість за вчинення інших
злочинів;
11) за станом здоров'я потребують постійного стороннього догляду;
12) є особами без громадянства;
13) перебувають у шлюбі з особою, яка відповідно до пунктів 3-6, 8 і 10
цієї статті не може бути усиновлювачем.
2. Крім осіб, зазначених у частині першій цієї статті, не можуть бути
усиновлювачами інші особи, інтереси яких суперечать інтересам дитини.
З метою здійснення влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених
батьківського піклування, законодавством передбачено ведення обліку
категорії даних дітей, які можуть бути усиновлені, передані під опіку,
піклування чи на виховання в сім'ї громадян (ст. 214 СК). А також
здійснюється ведення обліку осіб, які бажають усиновити дитину (ст. 215
СК). Разом з тим законодавець передбачив можливість збереження юродства
при виникненні відносин стосовно усиновлення (ст. 209, 210 СК).
Стаття 214. Облік дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського
піклування, які можуть бути усиновлені, передані під опіку, піклування
чи на виховання в сім'ї громадян
 1. Керівники закладів, у яких перебувають діти, які можуть бути
усиновлені, передані під опіку, піклування чи на виховання в сім'ї громадян,
службові особи органів опіки та піклування, а також інші особи, яким стало
відомо про дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування,
зобов'язані протягом семи робочих днів подати інформацію про них до
відповідних відділів та управлінь районних, районних у містах Києві та
Севастополі державних адміністрацій, виконавчих комітетів міських,
районних у містах рад.
2. Районні, районні в містах Києві та Севастополі державні
адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах рад, якщо не
виявилося осіб, які бажали б усиновити дитину або взяти її під опіку чи
піклування, протягом одного місяця від дня надходження відомостей про них
зобов'язані подати відповідну інформацію до Ради міністрів Автономної
Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських
державних адміністрацій.
3. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та
Севастопольська міські державні адміністрації, якщо не виявилося осіб, які
бажали б усиновити дитину або взяти її під опіку чи піклування, протягом
одного місяця від дня надходження інформації про дітей, які можуть бути
усиновлені, передають її для централізованого обліку до центрального
органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері
усиновлення та захисту прав дітей.
4. Порядок здійснення централізованого обліку дітей-сиріт і дітей,
позбавлених батьківського піклування, які можуть бути усиновлені, передані
під опіку, піклування чи на виховання в сім'ї громадян, та порядок передачі
дітей на усиновлення встановлюються Кабінетом Міністрів України.
5. За невиконання вимог, встановлених у частинах першій - третій цієї
статті, подання недостовірних відомостей, а також за дії, пов'язані з
приховуванням дитини від усиновлення, керівники закладів, у яких
перебувають діти, інші службові особи несуть відповідальність, встановлену
законом.
Стаття 215. Облік осіб, які бажають усиновити дитину
1. Облік осіб, які бажають усиновити дитину, ведеться відділами та
управліннями районних, районних у містах Києві та Севастополі державних
адміністрацій, виконавчих комітетів міських, районних у містах рад, на які
покладається безпосереднє ведення справ щодо опіки та піклування, органом
виконавчої влади Автономної Республіки Крим у сфері сім’ї та дітей,
структурними підрозділами обласних, Київської та Севастопольської міських
державних адміністрацій, а також центральним органом виконавчої влади,
що реалізує державну політику у сфері усиновлення та захисту прав дітей, у
порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
2. Облік громадян України, які проживають за межами України, та
іноземців, які бажають усиновити дітей, ведеться виключно центральним
органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері
усиновлення та захисту прав дітей, у порядку, встановленому Кабінетом
Міністрів України.
Стаття 209. Усиновлення дитини, яку не забрали з пологового
будинку чи підкинули, або яка була знайдена
1. Дитина, покинута в пологовому будинку, іншому закладі охорони
здоров'я або яку відмовилися забрати з них батьки, інші родичі, може бути
усиновлена після досягнення нею двомісячного віку.
2. Дитина, яку було підкинуто чи знайдено, може бути усиновлена
після спливу двох місяців з часу її знайдення.
Стаття 210. Усиновлення братів та сестер
1. Якщо на обліку для можливого усиновлення перебувають рідні брати
та сестри, вони не можуть бути роз'єднані при їх усиновленні.
За наявності обставин, що мають істотне значення, суд за згодою
органу опіки та піклування може постановити рішення про усиновлення
когось із них або усиновлення їх різними особами.
 2. Якщо усиновлення для дитини не є таємним, брат та сестра мають
право знати про нове місце її проживання.
Для здійснення усиновлення необхідно:
І. Мати згоду батьків на усиновлення дитини (ст. 217 СК).
Усиновлення дитини здійснюється за вільною згодою її батьків. Згода
батьків на усиновлення дитини має бути безумовною. Угода про надання
усиновлювачем плати за згоду на усиновлення дитини батькам, опікунам чи
іншим особам, з якими вона проживає, є нікчемною. Згода батьків на
усиновлення може бути дана ними лише після досягнення дитиною
двомісячного віку. Якщо мати чи батько дитини є неповнолітніми, крім
їхньої згоди на усиновлення потрібна згода їхніх батьків. Письмова згода
батьків на усиновлення засвідчується нотаріусом. Мати, батько дитини
мають право відкликати свою згоду на усиновлення до набрання чинності
рішенням суду про усиновлення.
Статтею 219 передбачена можливість усиновлення дитини без згоди
батьків.
1. Усиновлення дитини провадиться без згоди батьків, якщо вони:
1) невідомі;
2) визнані безвісно відсутніми;
3) визнані недієздатними;
4) позбавлені батьківських прав щодо дитини, яка усиновлюється;
5) протягом двох місяців після народження дитини не забрали її на
виховання до себе в сім'ю та запис про них у Книзі реєстрації народжень
вчинено відповідно до статті 135 цього Кодексу.
2. Усиновлення дитини може бути проведено без згоди повнолітніх
батьків, якщо судом буде встановлено, що вони, не проживаючи з дитиною
понад шість місяців без поважних причин, не проявляють щодо неї
батьківської турботи та піклування, не виховують та не утримують її.
ІІ. Мати згоду дитини на усиновлення (ст. 218 СК)
 Для усиновлення дитини потрібна її згода, якщо вона досягла такого
віку та рівня розвитку, що може її висловити. Згода дитини на її усиновлення
дається у формі, яка відповідає її вікові та стану здоров'я. Дитина має бути
проінформована про правові наслідки усиновлення. Усиновлення
провадиться без згоди дитини, якщо вона у зв'язку з віком або станом
здоров'я не усвідомлює факту усиновлення. Згода дитини на усиновлення не
потрібна, якщо вона проживає в сім'ї усиновлювачів і вважає їх своїми
батьками.
ІІІ. Мати згоду другого з подружжя на усиновлення (ст. 220 СК)
На усиновлення дитини одним із подружжя потрібна письмова згода
другого з подружжя, засвідчена нотаріально. Усиновлення дитини може бути
проведене без згоди другого з подружжя, якщо він визнаний безвісно
відсутнім, недієздатним, а також за наявності інших обставин, що мають
істотне значення.
ІV. Згода опікуна, піклувальника на усиновлення дитини (ст. 221 СК)
На усиновлення дитини, над якою встановлено опіку або піклування, а
також на усиновлення дитини, над батьками якої встановлено опіку або
піклування, потрібна письмова згода опікуна або піклувальника, незалежно
від згоди батьків. Якщо опікун або піклувальник не дав згоди на усиновлення
дитини, така згода може бути дана органом опіки та піклування.
Усиновлення може бути проведене без згоди опікуна, піклувальника або
органу опіки та піклування, якщо суд встановить, що усиновлення дитини
відповідає її інтересам.
V. На усиновлення дитини, яка не має батьків і перебуває у закладі
охорони здоров'я або навчальному закладі, потрібна письмова згода цього
закладу. Усиновлення може бути проведене без згоди цього закладу, якщо
суд встановить, що усиновлення дитини відповідає її інтересам (ст. 222 СК).
VІ. Заява про усиновлення дитини (ст. 223 СК)
Особа, яка бажає усиновити дитину, подає до суду заяву про
усиновлення. Подання такої заяви через представника не допускається. Заява
про усиновлення може бути відкликана до набрання чинності рішенням суду
про усиновлення.
VІІ. Рішення суду про усиновлення (ст. 224 СК)
Суд, постановляючи рішення про усиновлення дитини, враховує
обставини, що мають істотне значення, зокрема:
1) стан здоров'я та матеріальне становище особи, яка бажає усиновити
дитину, її сімейний стан та умови проживання, ставлення до виховання
дитини;
2) мотиви, на підставі яких особа бажає усиновити дитину;
3) мотиви того, чому другий із подружжя не бажає бути
усиновлювачем, якщо лише один із подружжя подав заяву про усиновлення;
4) взаємовідповідність особи, яка бажає усиновити дитину, та дитини, а
також те, як довго ця особа опікується вже дитиною;
5) особу дитини та стан її здоров'я;
6) ставлення дитини до особи, яка бажає її усиновити.
При дотриманні всіх умов, встановлених цим Кодексом, здатності
особи, яка бажає усиновити дитину, забезпечити стабільні та гармонійні
умови для життя дитини суд постановляє рішення, яким оголошує цю особу
усиновлювачем дитини. Суд не може відмовити особі в усиновленні на тій
підставі, що вона вже має або може народити дитину. Суд, постановляючи
рішення про усиновлення повнолітньої особи, враховує мотиви, на підставі
яких особи бажають усиновлення, можливість їхнього спільного проживання,
їхній сімейний стан та стан здоров'я, а також інші обставини, що мають
істотне значення.
Усиновлення вважається здійсненим у день набрання чинності
рішенням суду про усиновлення. За бажанням усиновлювача державний
орган реєстрації актів цивільного стану видає на підставі рішення суду
Свідоцтво про усиновлення, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів
України.
 У зв'язку із фактом встановлення усиновлення, відповідно до СК
України в усиновлених та усиновлювачів виникають взаємні права та
обов'язки. Також виникають права, які пов'язані з фактом усиновлення:
1) Стаття 226. Право на таємницю усиновлення (Особа має право на
таємницю перебування на обліку тих, хто бажає усиновити дитину, пошуку
дитини для усиновлення, подання заяви про усиновлення та її розгляду,
рішення суду про усиновлення. Дитина, яка усиновлена, має право на
таємницю, в тому числі і від неї самої, факту її усиновлення. Особа, яка була
усиновлена, має право після досягнення нею чотирнадцяти років на
одержання інформації щодо свого усиновлення.);
2) Стаття 227. Право на приховання факту усиновлення від
дитини, яка усиновлена (Усиновлювач має право приховувати факт
усиновлення від дитини, яка ним усиновлена, і вимагати нерозголошення цієї
інформації особами, яким стало відомо про неї як до, так і після досягнення
дитиною повноліття. Усиновлювач має право приховувати від дитини факт її
усиновлення, якщо розкриття таємниці усиновлення може завдати шкоди її
інтересам. Якщо усиновлюється дитина, яка не досягла семи років, службові
особи при виявленні її згоди на усиновлення зобов'язані вживати заходів
щодо забезпечення таємниці усиновлення від самої дитини.);
3) Стаття 228. Забезпечення таємниці усиновлення (Особи, яким у
зв'язку з виконанням службових обов'язків доступна інформація щодо
усиновлення (перебування осіб, які бажають усиновити дитину, на обліку,
пошук ними дитини для усиновлення, подання заяви про усиновлення,
розгляд справи про усиновлення, здійснення нагляду за дотриманням прав
усиновленої дитини тощо), а також інші особи, яким став відомий факт
усиновлення, зобов'язані не розголошувати її, зокрема і тоді, коли
усиновлення для самої дитини не є таємним. Відомості про усиновлення
видаються судом лише за згодою усиновлювача, крім випадків, коли такі
відомості потрібні правоохоронним органам, суду у зв'язку з цивільною
справою чи кримінальним провадженням. Таємниця усиновлення
забезпечується також відповідно до статей 229-231 цього Кодексу. Особи, які
розголосили таємницю усиновлення, несуть відповідальність, встановлену
законом.);
4) Стаття 229. Право усиновлювача бути записаним матір'ю,
батьком дитини (Особа, яка подала заяву про усиновлення, може виявити
бажання бути записаною у Книзі реєстрації народжень матір'ю, батьком
дитини або повнолітньої особи. Якщо усиновлюється дитина, яка досягла
семи років, то для запису усиновлювача матір'ю, батьком потрібна згода
дитини, крім випадку, передбаченого частиною четвертою статті 218 цього
Кодексу. Суд задовольняє таку заяву усиновлювача у рішенні про
усиновлення, якщо це відповідає інтересам дитини.);
5) Стаття 230. Право усиновлювача на зміну відомостей про місце
народження та дату народження дитини (Особа, яка подала заяву про
усиновлення, може виявити бажання змінити відомості про місце
народження та дату народження дитини. Дата народження дитини може бути
змінена не більш як на шість місяців. У рішенні про усиновлення суд змінює
відомості про місце народження та дату народження дитини, якщо це
відповідає її інтересам.);
6) Стаття 231. Зміна прізвища, імені та по батькові особи, яка
усиновлена (Якщо усиновлювачами є одночасно жінка та чоловік і якщо
вони записуються батьками дитини, відповідно змінюються прізвище та по
батькові дитини. За заявою усиновлювачів може бути змінено ім'я дитини.
Для такої зміни потрібна згода дитини. Така згода не вимагається, якщо
дитина живе в сім'ї усиновлювачів і звикла до нового імені. Якщо
усиновлювач записується батьком дитини, відповідно змінюється по батькові
дитини. Якщо усиновлюється повнолітня особа, її прізвище, ім'я та по
батькові можуть бути змінені у зв'язку з усиновленням за заявою
усиновлювача та усиновленої особи. Про зміни, передбачені у цій статті, суд
зазначає у рішенні про усиновлення.);
 7) Стаття 234. Збереження прав дитини, які вона мала до
усиновлення (Дитина, яка усиновлена, зберігає права на пенсію, інші
соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою
годувальника, які вона мала до усиновлення.).
Орган опіки та піклування здійснює нагляд за утриманням прав дітей,
які усиновлені і проживають в Україні. Такий нагляд здійснюється до
досягнення усиновленнями повноліття.

2. Скасування усиновлення та визнання усиновлення недійсним

СК України передбачає ситуацію недійсності усиновлення. Залежно від
порушень закону, які перебували рішенню суду про усиновлення, виділено
дві ситуації:
1. усиновлення визначається недійсним;
2. усиновлення може бути визнано недійсним.
Перша ситуація передбачає, що:
1. Усиновлення визнається недійсним за рішенням суду, якщо воно
було проведене без згоди дитини та батьків, якщо така згода була
необхідною.
2. Усиновлення визнається недійсним за рішенням суду, якщо
усиновлювач не бажав настання прав та обов'язків, які виникають у
результаті усиновлення (фіктивне усиновлення).
Усиновлення може бути недійсним за рішенням суду:
1. якщо воно було проведене на підставі підроблених документів;
2. у разі відсутності згоди на усиновлення таких осіб: другого з
подружжя, опікуна, піклувальника дитини, закладу охорони здоров’я або
навколишнього закладу.
3. Якщо одним із подружжя усиновлена дитина другого з
подружжя, усиновлення може бути визнане недійсним за рішенням суду,
якщо буде встановлено, що на момент усиновлення другий із подружжя не
мав наміру продовжувати з ним шлюбні відносини.
 Правові наслідки визнання усиновлення недійсним (ст.237 СК).
1. Усиновлення, визнане недійсним, анулюється з моменту його
здійснення.
2. У разі визнання усиновлення недійсним припиняються права та
обов'язки, які виникли раніше і встановлені законом для усиновлювача, його
родичів та усиновленої дитини.
3. У разі визнання усиновлення недійсним відновлюються права та
обов'язки між дитиною, її батьками та іншими родичами за походженням.
4. У разі визнання усиновлення недійсним дитина, яка не досягла
чотирнадцяти років, за бажанням батьків або інших родичів передається їм.
У разі визнання усиновлення недійсним щодо дитини, яка досягла
чотирнадцяти років, місце її подальшого проживання визначається за її
згодою.
У разі якщо передання дитини батькам або іншим родичам неможливе,
вона передається на опікування органу опіки та піклування.
5. У разі визнання усиновлення недійсним відновлюються прізвище,
ім'я та по батькові дитини, які вона мала до усиновлення.
За бажанням дитини вона має право надалі іменуватися прізвищем,
ім'ям та по батькові, які вона одержала у зв'язку з усиновленням.
6. Суд може постановити рішення про стягнення аліментів на дитину з
особи, яка була її усиновлювачем, на строк не більш як два роки, якщо
дитина не має батьків або батьки не мають змоги її утримувати, за умови, що
усиновлювач може надавати матеріальну допомогу.
Також СК включає в себе таке поняття, як скасування усиновлення.
Усиновлення може бути скасоване за умови, що воно було проведено
відповідно до закону але в даний момент суперечить інтересам дитини і (або)
усиновлювача.
Усиновлення може бути таким, що:
1) суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейного виховання;
 2) дитина страждає недоумством, на психічну чи іншу тяжку
невиліковну хворобу, про що усиновлювач не знав і не міг знати на час
усиновлення;
3) між усиновлювачем і дитиною склалися, незалежно від волі
усиновлювача, Стосунки, які роблять неможливими їхнє спільне
про¬живання і виконання усиновлювачем своїх батьківських обов'язків.
Скасування усиновлення не допускається після досягнення дитиною
повноліття.
Усиновлення може бути скасоване після досягнення дитиною
повноліття, якщо протиправна поведінка усиновленого, усиновлювача
загрожує життю, здоров'ю усиновлювача, усиновленого або інших членів
сім’ї.
Усиновлення повнолітньої особи може бути скасовано судом за
взаємною згодою усиновлювача і усиновленого або на вимогу одного з них,
якщо сімейні відносини між ними не склалися.
Усиновлення скасовується від дня набрання чинності рішенням суду.
Ст. 240 СК визначає перелік осіб, які мають право на звернення до
суду з позовом про скасування усиновлення або визнання усиновлення
недійсним:
1. батьки;
2. усиновлювач, усиновлена дитина, яка досягла 14 років;
3. опікун, піклувальник;
4. органи опіки та піклування;
5. прокурор.
Правові наслідки скасування усиновлення (ст. 239 СК)
1. У разі скасування усиновлення припиняються на майбутнє права та
обов'язки, що виникли у зв'язку з усиновленням між дитиною та
усиновлювачем і його родичами.
2. У разі скасування усиновлення відновлюються права та обов'язки
між дитиною та її батьками, іншими родичами за походженням.
 3. У разі скасування усиновлення дитина передається за бажанням
батьків або інших родичів їм, а якщо це неможливо, - вона передається на
опікування органові опіки та піклування.
4. У разі скасування усиновлення з підстави, зазначеної у пункті 1
частини першої статті 238 цього Кодексу, якщо дитина не передається
батькам, за нею зберігається право на проживання у житловому приміщенні,
в якому вона проживала після усиновлення.
5. У разі скасування усиновлення дитина має право на збереження
прізвища, імені та по батькові, які вона одержала у зв'язку з усиновленням. За
бажанням дитини їй присвоюється прізвище, ім'я, по батькові, які вона мала
до усиновлення.
6. У разі скасування усиновлення з підстави, зазначеної у пункті 1
частини першої статті 238 цього Кодексу, якщо дитина не передається
батькам, суд може постановити рішення про стягнення аліментів на дитину з
особи, яка була її усиновлювачем, за умови, що останній може надавати
матеріальну допомогу.
Після набрання чинності рішенням суду про визнання усиновлення
недійсним або скасування усиновлення суд у місячний строк зобов'язаний
надіслати копію рішення до державного органу реєстрації актів цивільного
стану за місцем реєстрації народження дитини.
Державний орган реєстрації актів цивільного стану на підставі рішення
суду про скасування усиновлення або визнання його недійсним вносить
відповідні зміни до актового запису про народження дитини.

3. Поняття опіки та піклування

Опіка, піклування встановлюється над дітьми-сиротами і дітьми
позбавленими батьківського піклування.
Опіка встановлюється над дитиною яка не досягла чотирнадцяти
років, а піклування – над дитиною у ВІЦІ ВІД чотирнадцяти до
вісімнадцяти років.
 Опіка, піклування над дитиною встановлюється органом опіки та
піклування, а також судом у випадках, передбачених Цивільним кодексом
України.
Якщо дитина є сиротою, або через різні обставини змушена проживати
окремо від батьків, над нею може бути встановлена опіка чи піклування.
Однак встановлення опіки та піклування не є обов’язковим. Так, якщо дитина
проживає з бабусею, остання наділена правом здійснювати захист дитини, в
тому числі звертатися до суду з позовами на їх захист, без встановлення над
дитиною опіки і без призначення її опікуном. Але за певних життєвих
обставин (наприклад: при потребі продати будинок 10-річної внучки)
встановлення над нею опіки та призначення опікуна буде передумовою
нотаріального посвідчення договору.
Опікуном, піклувальником дитини може бути за її згодою повнолітня
дієздатна особа.
При призначенні дитині опікуна або піклувальника опіки та піклування
враховуються особисті якості особи, її здатність до виховання дитини
ставлення до неї, а також бажання самої дитини.
Не може бути опікуном, піклувальником дитини особа, не зловживає
спиртними напоями, наркотичними засобами, особа позбавлена батьківських
прав, а також особа, інтереси якої суперечать інтересам дитини.
Якщо дитина постійно проживає у закладі охорони здоров'я,
навчальному або іншому дитячому закладі, функції опікуна та піклувальника
не покладаються на адміністрацію цих закладів.
Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право:
1) на проживання в сім'ї опікуна або піклувальника, на піклування з
його боку;
2) на забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти/ виховання і
на повагу до її людської гідності;
 3) на збереження права користування житлом, у якому вона проживала
до встановлення опіки або піклування. У разі відсутності житла така дитина
має право на його отримання відповідно до закону;
4) на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника.
Встановлення опіки та піклування не припиняє права дитини на аліменти,
пенсії, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку з
втратою годувальника.
Законодавством окремо передбачено:
Права дитини-сироти і дитини, позбавленої батьківського піклування,
яка проживає у закладі охорони здоров'я, навчальному або іншому дитячому
закладі, прийомній сім'ї:
1) на всебічний розвиток, виховання, освіту, повагу до її людської
гідності;
2) на збереження права користування житлом, у якому вона раніше
проживала. У разі відсутності житла така дитина мас право на його
отримання відповідно до закону;
3) на пільги, встановлені законом, при працевлаштуванні після
закінчення строку перебування у зазначеному закладі.
Влаштування дитини до зазначеного закладу не припиняє права дитини
на аліменти, пенсії, інші соціальні виплати, а також на відшкодування
шкоди у зв'язку з втратою годувальника.
Стаття 249. Права та обов'язки опікуна, піклувальника щодо
дитини
1. Опікун, піклувальник зобов'язаний виховувати дитину, піклуватися
про її здоров'я, фізичний, психічний, духовний розвиток, забезпечити
одержання дитиною повної загальної середньої освіти.
Опікун, піклувальник має право самостійно визначати способи
виховання дитини з урахуванням думки дитини та рекомендацій органу опіки
та піклування.
 2. Опікун, піклувальник має право вимагати повернення дитини від
будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду.
3. Опікун, піклувальник не має права перешкоджати спілкуванню
дитини з її батьками та іншими родичами, за винятком випадків, коли таке
спілкування суперечить інтересам дитини.
4. Цивільні права та обов'язки опікуна, піклувальника встановлюються
Цивільним кодексом України.
5. Підстави для виникнення права на оплату послуг опікуна та
піклувальника, її розмір і порядок виплати встановлюються Кабінетом
Міністрів України.
Орган опіки та піклування контролює умови утримання, виховання,
навчання дитини, над якою встановлено опіку або піклування.
Статтею 250 СК зазначено:
Опіка, піклування над дитиною припиняється у випадках, встановлення
правил Цивільним кодексом України.
Опіка над дитиною може бути припинена за рішенням органу опіки
піклування у разі появи матері чи батька дитини, тобто якщо дитина буде
повернуте батьківське піклування. Смерть дитини припиняє опіку над нею.
У разі досягнення дитиною 14 – річного віку опіка автоматично
перетворюється у піклування.
Піклування припиняється у разі появи матері, батька дитини, які
бажали б спілкування нею, на підставі рішення органу опіки та піклування.
Піклування припиняється автоматично у разі реєстрації шлюбу з підопічною
особою.
Звільнення опікуна та піклувальника дитини їх обов'язків (ст.251
СК)
Особа може бути звільнена від обов'язків опікуна або піклувальника
дитини у випадках, передбачених Цивільним кодексом України, а також тоді,
коли між опікуном, піклувальником та дитиною склалися стосунки, які
перешкоджають здійсненню ними опіки, піклування.
 Якщо припинення опіки та піклування означає одночасне звільнення
опікуна і піклувальника від їх обов’язків, то звільнення опікуна чи
піклувальника не завжди є результатом припинення опіки та піклування.
Оскільки немає примусового призначення ні опікуна, ні піклувальника,
небажання їх виконувати надалі свої повноваження є підставою для
звільнення кожного з них від цього.
Якщо, наприклад, у результаті контролю з боку органу опіки і
піклування виявилося, що опікун чи піклувальник неналежно виконує свої
обов’язки, він може бути звільнений від своїх обов’язків.

4. Патронат над дітьми

Патронат – це договірні сімейні відносини, за якими дитина-сирота
або дитина, позбавлена батьківського піклування, передається органам опіки
та піклування на виховання у сім’ю іншої особи (патронатного вихователя)
до досягнення нею повноліття, за плату.
Патронат має подібні риси з опікою та піклуванням, але все ж
патронат це не є опіка і не піклування, оскільки відносини по ним виникають
на підставі рішення суду або рішення органу державної виконавчої влади, а
відносини патронату – на підставі договору.
Між назвами правових інститутів є спільна риса – це мета – врятувати
дитину від без притуленості, забезпечити її сімейним оточенням.
Договір про патронат – різновид сімейного договору.
Перш ніж укласти договір орган опіки та піклування зобов’язаний
обстежити умови проживання сім’ї.
Кінцевим строком дії договору є досягнення дитиною повноліття.
Дитина, звичайно, може залишитися і після цього у сім’ї колишнього
патронатного вихователя, але вже на іншій правовій підставі. Договір про
патронат може бути укладений не обов’язково на весь період неповноліття
дитини.
Договір про патронат не є перешкодою до усиновлення дитини. У свою
чергу, усиновлення дитини є підставою для припинення цього договору.
Ст. 252 СК не встановлює особливих вимог щодо форми договору.
Тобто не означає, що достатньо письмового викладу його умов, підпису
сторін та відповідної печатки органу опіки та піклування.
Стаття 252. Патронат над дитиною
1. Патронат над дитиною – це тимчасовий догляд, виховання та
реабілітація дитини в сім’ї патронатного вихователя на період подолання
дитиною, її батьками або іншими законними представниками складних
життєвих обставин.
2. Сім’я патронатного вихователя – це сім’я, в якій за згоди всіх її
членів повнолітня особа, яка пройшла спеціальний курс підготовки, виконує
обов’язки патронатного вихователя на професійній основі.
3. Патронатний вихователь – це особа, яка за участю членів сім’ї надає
послуги з догляду, виховання та реабілітації дитини у своїй сім’ї.
4. Патронатним вихователем не можуть бути особи, зазначені у статті
212 цього Кодексу.
5. До сім’ї патронатного вихователя можуть бути одночасно
влаштовані тільки діти, які є між собою рідними братами та сестрами, або
діти, які виховувалися в одній сім’ї.
6. Термін перебування дитини в сім’ї патронатного вихователя
встановлюється органом опіки та піклування і не може перевищувати трьох
місяців.
У разі наявності обставин, що обґрунтовують необхідність і
доцільність перебування дитини в сім’ї патронатного вихователя понад
зазначений термін, орган опіки та піклування може його продовжити.
Загальний термін перебування дитини в сім’ї патронатного вихователя
не може перевищувати шість місяців.
 7. Порядок створення та діяльності сім’ї патронатного вихователя,
влаштування, перебування дитини в сім’ї патронатного вихователя
затверджується Кабінетом Міністрів України.
На передачу дитини у сім'ю патронатного вихователя потрібна згода
дитини, якщо вона досягла такого віку, що може її висловити.
За виховання дитини патронатному вихователю встановлюється
оплата, розмір якої визначається за його домовленістю з органом опіки та
піклування. (ст. 254 СК).
Стаття 254. Права дитини, яка влаштовується в сім’ю
патронатного вихователя
1. Для влаштування дитини в сім’ю патронатного вихователя потрібна
згода дитини, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може її
висловити.
2. Влаштування дитини в сім’ю патронатного вихователя здійснюється
за письмовою згодою її батьків, інших законних представників. У разі якщо
мати чи батько дитини є неповнолітніми, крім їхньої згоди на влаштування
дитини в сім’ю патронатного вихователя потрібна згода їхніх батьків.
3. Влаштування дитини в сім’ю патронатного вихователя здійснюється
без згоди батьків, інших законних представників у разі відібрання у них
дитини, відсутності відомостей про місце їх перебування, а також за
наявності безпосередньої загрози життю чи здоров’ю дитини.
4. На період перебування дитини в сім’ї патронатного вихователя за
нею зберігається право на аліменти, пенсію, інші соціальні виплати, а також
на відшкодування шкоди у зв’язку з втратою годувальника, які вона мала до
влаштування в сім’ю патронатного вихователя.
5. Дитина, влаштована в сім’ю патронатного вихователя, має право
підтримувати особисті контакти з батьками та іншими родичами.
6. Дитина, влаштована в сім’ю патронатного вихователя, має інші
права, визначені законодавством.
 Договір про патронат – це сімейний договір. Розмір плати має
визначитися у договорі з урахуванням віку, стану здоров’я дитини та інших
обставин, які мають істотне значення.
Обов'язки патронатного вихователя (ст.255 СК)
1. Патронатний вихователь зобов’язаний:
1) забезпечити дитину житлом, одягом, харчуванням тощо;
2) створити дитині умови для навчання, фізичного та духовного
розвитку;
3) співпрацювати з батьками, іншими законними представниками
дитини задля подолання складних життєвих обставин у межах та у спосіб,
визначені органом опіки та піклування;
4) забезпечити надання чи доступ до послуг, визначених договором про
патронат над дитиною;
5) сприяти контактам дитини з батьками, іншими законними
представниками, родичами, крім випадків, коли батьки позбавлені
батьківських прав або в судовому порядку обмежені у праві спілкування з
дитиною.
Вважається патронатний вихователь, як і опікун чи піклувальник, не
зобов’язаний утримувати дитину за рахунок своїх, власних коштів. Він
зобов’язаний забезпечити дитину всім необхідним за рахунок її майна чи
інших, спеціально виділених для цієї мети коштів. Плата за виховання,
обслуговування дитини, тобто за виконану роботу та надані послуги, і кошти
на утримання дитини – це різні речі.
Стаття 256. Оплата послуг із здійснення патронату над дитиною
1. Оплата послуг патронатного вихователя та виплата соціальної
допомоги на утримання дитини в сім’ї патронатного вихователя
здійснюються за рахунок коштів місцевих бюджетів у розмірі та порядку,
визначених Кабінетом Міністрів України.
2. При влаштуванні дитини в сім’ю патронатного вихователя її батьки
не звільняються від обов’язку щодо утримання дитини.
 Припинення договору про патронат
1. Договір про патронат припиняється у разі відмови від нього
вихователя або дитини, яка досягла чотирнадцяти років.
До призначення дитині нового вихователя або передання дитини іншій
особі, навчальному закладові, закладові охорони здоров'я або соціального
захисту вихователь, який відмовився від договору, зобов'язаний піклуватися
про дитину.
2. Договір про патронат може бути розірваний за згодою сторін або за
рішенням суду в разі невиконання вихователем своїх обов'язків або якщо між
ним та дитиною склалися стосунки, які перешкоджають виконанню
обов'язків за договором.
У разі досягнення дитиною повноліття договір про патронат
припиняється у зв’язку із досягненням своєї мети, тобто в зв’язку з його
виконанням. Договір про патронат припиняється у разі появи матері, батька і
повернення їм дитини.
Договір буде припинений у разі смерті патронатного вихователя,
оскільки цей договір має особистий характер, а тому правонаступництво тут
неможливе.

5. Поняття прийомної сім'ї

Статус прийомної сім’ї може мати і одна особа – дане положення
вимагає у законодавства.
Стаття 2562. Прийомні батьки
1. Прийомні батьки – подружжя або особа, яка не перебуває у шлюбі,
які взяли для спільного проживання та виховання дітей-сиріт і дітей,
позбавлених батьківського піклування.
2. Прийомні батьки несуть обов'язки по вихованню та розвитку дітей,
передбачені статтею 150 цього Кодексу.
3. Прийомними батьками не можуть бути особи, зазначені в статті 212
цього Кодексу.
 4. Прийомні батьки є законними представниками прийомних дітей і
діють без спеціальних на те повноважень як опікуни або піклувальники.
Прийняття дітей у сім’ю не є їх усиновленням, а тому прізвище, ім’я по
батькові дітей не змінюються.
Стаття 2563. Прийомні діти
1. Прийомні діти – діти-сироти і діти, позбавлені батьківського
піклування, влаштовані на виховання та спільне проживання до прийомної
сім'ї.
2. На влаштування дитини-сироти і дитини, позбавленої батьківського
піклування, до прийомної сім'ї потрібна згода дитини, якщо вона досягла
такого віку та рівня розвитку, що може її висловити.
Згода дитини на її влаштування до прийомної сім'ї з'ясовується
службовою особою закладу, в якому вона перебуває, у присутності
прийомних батьків і представника органу опіки та піклування, про що
складається відповідний документ.
3. Прийомні діти проживають і виховуються у прийомній сім'ї до
досягнення 18-річного віку, а в разі навчання у професійно-технічних, вищих
навчальних закладах I-IV рівнів акредитації – до його закінчення.
4. За прийомними дітьми зберігається право на аліменти, пенсію, інші
соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою
годувальника, які вони мали до влаштування до прийомної сім'ї.
5. Прийомні діти мають право підтримувати особисті контакти з
батьками та іншими родичами, крім випадків, коли це може завдати шкоди
їхньому життю, здоров'ю та моральному вихованню.
Звертаємо увагу, що статтею 2563 (ЧЗ) визначено кінцевий строк
проживання дітей в прийомних сім’ях. Але цю норму слід сприймати у тому,
що проживання у сім’ї можливе і понад встановлені строки, але вже без
оплати з боку держави.
 Між прийомними батьками та органом, який прийняв рішення про
створення прийомної сім'ї, на основі типового договору укладається договір
про влаштування дітей до прийомної сім'ї.
Орган, який прийняв рішення про створення прийомної сім'ї,
зобов'язаний контролювати виконання прийомними батьками своїх
обов'язків щодо виховання та утримання дітей.
Положення про прийомну сім'ю та типовий договір про влаштування
дітей до прийомної сім'ї затверджуються Кабінетом Міністрів України.

6. Дитячий будинок сімейного типу

Дитячий будинок сімейного типу – окрема сім'я, що створюється за
бажанням подружжя або окремої особи, яка не перебуває у шлюбі, для
забезпечення сімейним вихованням та спільного проживання не менш як
п'яти дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.
Дитячі будинки, школи-інтернати, підпорядковані органами державної
влади, незалежно від рівня їх матеріального забезпечення, кваліфікації
педагогів, кількості іграшок, якості їжі – це все ж казарма, яка нищить
індивідуальні особливості дитини. Тому законодавець робить акцент на
необхідності створення таких сімей, в яких на кожну дитину вистачало б
батьківської ласки та турботи.
Законодавець дитячий будинок сімейного типу назвав окремою сім’єю.
І ця конструкція також не є науково виваженою.
Різниця між прийомною сім’єю та дитячим будинком сімейного
типу – лише в кількості дітей, що можуть бути взяті на виховання. У
дитячому будинку сімейного типу – їх не менше 5.
Максимальна кількість може бути встановлена у положення про
дитячий будинок. Реально вона визначається розміром житлового будинку чи
квартири, що будуть передані дитячому будинку. Дитячий будинок
сімейного типу не наділений правами юридичної особи.
 Батьки-вихователі – подружжя або окрема особа що не перебуває у
шлюбі, які взяли дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування,
для виховання та спільного проживання.
Батьки-вихователі несуть обов'язки по вихованню та розвитку дітей
передбачені статтею 150 СК.
Стаття 150. Обов'язки батьків щодо виховання та розвитку дитини
1. Батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та
свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї
Батьківщини.
2. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний,
духовний та моральний розвиток.
3. Батьки зобов'язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної
середньої освіти, готувати її до самостійного життя.
4. Батьки зобов'язані поважати дитину.
5. Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від
обов'язку батьківського піклування щодо неї.
6. Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини.
7. Забороняються фізичні покарання дитини батьками, а також
застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність
дитини.
Батьками-вихователями не можуть бути ті ж особи, які не можуть бути
прийомними батьками – ч.3 ст. 2562.
Батьки-вихователі є законними представниками дітей і діють без
спеціальних на те повноважень як опікуни або піклувальники.
Батькам-вихователям для потреб дитячого будинку сімейного тилу
позачергово надається обладнаний індивідуальний житловий будинок або
багатокімнатна квартира за нормами, встановленими законодавством.
Вихованцями дитячого будинку сімейного типу є діти-сироти і діти,
позбавлені батьківського піклування.
 На влаштування дитини-сироти і дитини, позбавленої батьківського
піклування, до дитячою будинку сімейного типу потрібна згода дитини,
якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може її висловити.
Згода дитини на влаштування її до дитячого будинку сімейного типу
з'ясовується службовою особою закладу, в якому вона перебуває у
присутності батьків-вихователів і представника органу опіки та піклування,
про що складається відповідний документ.
Вихованці проживають і виховуються у дитячому будинку сімейного
типу до досягнення 18-річного віку, а в разі продовження навчання у
професійно-технічному, вищому навчальному закладі І—IV рівнів
акредитації – до його закінчення.
За вихованцями дитячого будинку сімейного типу зберігається право
на аліменти, пенсію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування
шкоди у зв'язку з втратою годувальника, які вони мали влаштування до
дитячого будинку сімейного типу.
Вихованці мають право підтримувати особисті контакти з батьками та
іншими родичами, крім випадків, коли це може завдати шкоди їхньому
життю, здоров'ю та моральному вихованню.
Створення дитячого будинку сімейного типу (ст.2568 СК)
1. Рішення про створення дитячого будинку сімейного типу
приймається районною, районною в містах Києві та Севастополі державними
адміністраціями, виконавчим комітетом міської (міст республіканського
Автономної Республіки Крим і міст обласного значення) ради в порядку,
встановленому Кабінетом Міністрів України.
2. Між батьками-вихователями та органом, який прийняв рішення про
створення дитячого будинку сімейного типу, на основі типового договору
укладається договір про організацію діяльності дитячого будинку сімейного
типу.
 3. Орган, який прийняв рішення про створення дитячого будинку
сімейного типу, зобов'язаний контролювати виконання батьками-
вихователями своїх обов'язків щодо виховання та утримання дітей.
4. Положення про дитячий будинок сімейного типу і типовий договір
про організацію діяльності дитячого будинку сімейного типу затверджуються
Кабінетом Міністрів України.