МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ

ДНІПРОВСЬКИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра Психології

РЕФЕРАТ
з дисципліни «Анатомія та еволюція НС»
на тему:
«Сенсорна система зору .Характеристика та розташування рецепторів
,провідні шляхи ,центри у корі великих півкуль »

Студентки 2 курсу ,групи П-21

спеціальності 053”Психологія”
студентки Ботнаренко В.С.
Керівник: Алещенко О.В.

м.Дніпро , 2022 р.
 План:

1.Зорова сенсорна система та її значення

2. Будова та функції зорового аналізатору
3.Рефрація зору
4.Сприймання світла,кольору, предметів в просторі та руху.
5.Зорова кора: визначення та значення
6.Пошкодження зорової кори
Зорова сенсорна система та її значення. Зорова сенсорна система- це
функціональна система анатомічних утворів, яка спеціалізується на
сприйманні світлових подразнень і формуванні зорових відчуттів. Людське
око (лат. ocolus) здатне сприймати лише видиме світло зі спектра
електромагнітного випромінювання в діапазоні хвиль від 380 до 770 нм. За
допомогою зорової сенсорної системи людина отримує понад 90 %
інформації про навколишнє середовище. Це в 30 разів більше за інформацію,
що сприймається слухом. У людини, порівняно з іншими тваринами, зорова
система є досконалішою. Завдяки розвинутій зоровій зоні кори півкуль
людина може навчатись краще сприймати зорову інформацію, накопичувати
її та запам’ятовувати для майбутнього застосування.
Із різноманітних ознак і властивостей предметів навколишнього світу за
допомогою зорової сенсорної системи відображаються колір, форма,
розміри предметів та визначаються відстань, розташування, об’ємність
предметів. Велику роль відіграє система у формуванні зорових відчуттів та
емоцій. Саме ці прояви викликають у людини яскраві та глибокі емоції, коли
вона милується красою природи чи витвором мистецтва. Зорова система
бере участь майже в усіх видах людської діяльності. За допомогою зору
формується мовлення людини та забезпечується спілкування.
Око людини - орган чуття, що забезпечує зір людини. Цей чутливий утвір має
кулясту форму, що сприяє його рухам в межах очної ямки черепа (орбіти).
Складається орган зору людини з двох частин: очного яблука й допоміжного
апарата. Око людини є периферичною частиною зорової сенсорної системи й
містить всередині зорові рецептори (фоторецептори). Ці клітини називаються
паличками й колбочками, їх багато, вони живі й потребують захисту та
живлення. Окрім того, око здійснює проведення світлових променів до
внутрішньої оболонки ока - сітківки, де розташовані ці зорові чутливі клітини.
Важливе значення для ока мають його зовнішні та внутрішні м’язи, що
здійснюють рухи всього очного яблука, звуження зіниці, зміну кривизни
кришталика.
Будова та функції зорового аналізатора. Зорова сенсорна система як і інші
сенсорні системи, складається з трьох відділів: периферичного (око, а саме
його рецепторний апарат – палички і колбочки сітківки); провідникового
(чутливий зоровий нерв, зоровий тракт, що міститься в головному мозку,
таламус) і центрального (потиличні ділянки кори великих півкуль головного
мозку)
Око людини розташовано в заглибині черепа — очній ямці та складається з
очного яблука і допоміжного апарату.
Допоміжний апарат ока — це система його захисту і руху, до якої входять
брови, верхня і нижня повіки з віями, слізні залози, рухові м'язи (рис. 19).
Очне яблуко ззаду оточене жировою клітковиною, яка відіграє роль м'якої
еластичної подушки.
Над верхнім краєм очної ямки лежить смужка шкіри, вкрита волоссям —
брови. Волосся брів затримує піт, що виділяється на лобі. Спереду очне
яблуко прикривають верхня і нижня повіки, які захищають око спереду і
сприяють його зволоженню. Вздовж переднього краю повік росте волосся —
вії, подразнення яких викликає захисний рефлекс — змикання повік.
Внутрішня поверхня повік і передня частина очного яблука, за винятком ро-
гівки, вкрита слизовою оболонкою — кон'юнктивою. Між повіками і оком
знаходиться вузька щілина – верхній та ніжній кон'юктивні мішки.
Слізний апарат утворюється слізною залозою та сльозновивідними шляхами.
Слізна залоза розташована коло зовнішнього краю очної ямки. Вона виділяє
слізну рідину у верхній кон'юктивний мішечок та омиває всю передню
поверхню очного яблука, це охороняє око від висихання та забезпечує
чистоту склери і прозорість рогівки. Рівномірному розподілу слізної рідини на
поверхні ока сприяє мигання повік. Біля медіального кута ока на верхній і
нижній повіках можна побачити слізні крапки – отвори слізних канальців, які
відкриваються у слізний мішечок. Через носослізний канал слізна рідина
поступає в порожнину носу.
Якщо слізної рідини дуже багато, сльоза не встигає відтікати у слізний
мішечок і витікає через край нижнього повіка на обличчя.Прикладом цього
може бути стан, коли людина плаче.
Рухи ока здійснюються шістьма зовнішніми очними м’язами, які іннервуються
трьома черепно-мозковими нервами: окоруховим (ΙΙΙ), що іннервує
внутрішній, нижній і верхній прямі і косі м’язи; блоковим нервом (ΙV), що
іннервує верхній косий м’яз; відвідним нервом (VΙ), що іннервує зовнішній
прямий м’яз.
Око, або очне яблуко має кулясту форму. У новонародженого форма очного
яблука більш куляста, що надає у 80-90 % випадків далекозору рефракцію. У
дорослої людини очний діаметр 24 мм, маса 7-8 г, у новонародженого
діаметр близько 16 мм.
Ріст очного яблука здійснюється після народження, інтенсивніше воно
зростає впродовж перших років життя, найповільніше до 9-12 років.
Поверхня очного яблука має три оболонки: зовнішню — білкову або склеру,
середню — судинну і внутрішню — сітківку (рис. 20).
Зовнішня оболонка — білкова оболонка, або склера — непрозора міцна
сполучна тканина білого кольору, товщиною 1 мм, яка забезпечує оку певну
форму та захист. Склера у дітей тонше, більш еластична та має підвищену
розтяжність. Спереду склера переходить у прозору частину — рогівку, яка
захищає від пошкодження внутрішні частини ока та пропускає світло. Рогівка
не містить кровоносних судин, живиться за рахунок міжклітинної рідини.
Рогівка новонародженого більш товста та випукла, у 5 років її товщина
зменшується, а радіус кривизни з віком майже не змінюється. Із віком вона
стає більш щільною і сила її заломлення зменшується.
Після травмування ока чи його запалення, у літніх людей може виникнути
помутніння рогівки, або більмо.
Унаслідок цього погіршується або зовсім припиняється потрапляння до ока
світла, і людина стає сліпою. Єдиним методом лікування більма є
пересаджування рогівки.
Першим у світі таку операцію запропонував видатний вітчизняний
офтальмолог В.П. Філатов (1875-1956).
Під склерою міститься середня оболонка — судинна (товщина її 0,2-0,4 мм), в
якій велика кількість кровоносних судин. Її функція пов'язана із живленням
інших оболонок та утворів ока. Ця оболонка багата на пігмент, який надає їй
темного забарвлення. У передньому відділі очного яблука судинна оболонка
переходить у війкове тіло і райдужну оболонку. У війковому тілі міститься
м'яз, який зв'язаний з кришталиком і регулює його кривизну. Тканина
райдужної оболонки містить пігмент — меланін, від кількості якого колір
райдужки може бути від блакитного до чорного. За відсутністю меланіну,
проміні світла можуть проникати до ока не тільки скрізь зіницю, а й тканину
райдужки. Людей з такими очами називають альбіносами. У альбіносів очі
мають червоний відтінок, а недостатність пігменту в райдужної оболонці
частіше поєднується з недостатньою пігментацією шкіри та волосся. Такі
люди мають погіршений зір.
У центрі райдужки є округлий отвір – зіниця. Діаметр зіниці змінюється
залежно від рівня освітлення: більше світла навколо зіниця вужча, менше —
ширша, дуже широка — у повній темряві. Діаметр зіниці змінюється
рефлекторно (зіничний рефлекс) завдяки скороченням непоемугованих
м'язів райдужної оболонки, одні з яких іннервуються симпатичною
(розширюють), а інші парасимпатичною нервовою системою (звужують).
Зіниці новонародженого вузькі, у дітей віком 6-8 років стає ширше у наслідок
переважання тонусу симпатичних нервів, які іннервують м’язи райдужки. У 8-
10 років зіниця знову стає вузькою та дуже швидко реагує на світло. У 12-13
років швидкість та інтенсивність реакції зіниці на світло стають такими як у
дорослого.
Внутрішня оболонка ока (сітчаста) — сітківка, товщина якої 0,1-0,2 мм,
усередині прилягає до судинної оболонки.
У сітківки розрізняють дві частини: задню зорову та передню війкову і
райдужну. Передня частина сітківки (сліпа) прилягає до війкового тіла і
райдужки, не має світлочутливих клітин. В задній зоровій частині знаходяться
світлочутливі клітини ― фоторецептори (рис. 21). Зорова частина сітківки
складається з двох шарів: внутрішнього світлочутливого і зовнішнього –
пігментного. Пігментний шар, утворений епітелієм, що містить пігмент
фуксин, поглинає світло і тим перешкоджає його віддзеркаленню та
розсіюванню, а це сприяє чіткості зорового сприйняття. Внутрішня частина
сітківки уявляє собою три шари нервових клітин: зовнішній, що прилягає до
пігментного шару, - фоторецепторний, середній – асоціативний, внутрішній –
гангліозний. Дископодібні структури паличкоподібних і колбочкоподібних
нейроцитів (125 млн. паличок і 6-8 млн. колбочок) містять молекули
фотопігментів: у паличках – чутливі до чорно – білого світла, у колбочках –
чутливі до червоного, зеленого та синього кольорів. Палички сприймають
інформацію за форму та освітленість предметів, а колбочки за їх кольори.
Рогівка новонародженого більш товста та випукла, у 5 років її товщина
зменшується, а радіус кривизни з віком майже не змінюється. Із віком вона
стає більш щільною і сила її заломлення зменшується.
Після травмування ока чи його запалення, у літніх людей може виникнути
помутніння рогівки, або більмо.
Унаслідок цього погіршується або зовсім припиняється потрапляння до ока
світла, і людина стає сліпою. Єдиним методом лікування більма є
пересаджування рогівки.
Першим у світі таку операцію запропонував видатний вітчизняний
офтальмолог В.П. Філатов (1875-1956).
Під склерою міститься середня оболонка — судинна (товщина її 0,2-0,4 мм), в
якій велика кількість кровоносних судин. Її функція пов'язана із живленням
інших оболонок та утворів ока. Ця оболонка багата на пігмент, який надає їй
темного забарвлення. У передньому відділі очного яблука судинна оболонка
переходить у війкове тіло і райдужну оболонку. У війковому тілі міститься
м'яз, який зв'язаний з кришталиком і регулює його кривизну. Тканина
райдужної оболонки містить пігмент — меланін, від кількості якого колір
райдужки може бути від блакитного до чорного. За відсутністю меланіну,
проміні світла можуть проникати до ока не тільки скрізь зіницю, а й тканину
райдужки. Людей з такими очами називають альбіносами. У альбіносів очі
мають червоний відтінок, а недостатність пігменту в райдужної оболонці
частіше поєднується з недостатньою пігментацією шкіри та волосся. Такі
люди мають погіршений зір.
У центрі райдужки є округлий отвір – зіниця. Діаметр зіниці змінюється
залежно від рівня освітлення: більше світла навколо зіниця вужча, менше —
ширша, дуже широка — у повній темряві. Діаметр зіниці змінюється
рефлекторно (зіничний рефлекс) завдяки скороченням непоемугованих
м'язів райдужної оболонки, одні з яких іннервуються симпатичною
(розширюють), а інші парасимпатичною нервовою системою (звужують).
Зіниці новонародженого вузькі, у дітей віком 6-8 років стає ширше у наслідок
переважання тонусу симпатичних нервів, які іннервують м’язи райдужки. У 8-
10 років зіниця знову стає вузькою та дуже швидко реагує на світло. У 12-13
років швидкість та інтенсивність реакції зіниці на світло стають такими як у
дорослого.
Внутрішня оболонка ока (сітчаста) — сітківка, товщина якої 0,1-0,2 мм,
усередині прилягає до судинної оболонки.
У сітківки розрізняють дві частини: задню зорову та передню війкову і
райдужну. Передня частина сітківки (сліпа) прилягає до війкового тіла і
райдужки, не має світлочутливих клітин. В задній зоровій частині знаходяться
світлочутливі клітини ― фоторецептори (рис. 21). Зорова частина сітківки
складається з двох шарів: внутрішнього світлочутливого і зовнішнього –
пігментного. Пігментний шар, утворений епітелієм, що містить пігмент
фуксин, поглинає світло і тим перешкоджає його віддзеркаленню та
розсіюванню, а це сприяє чіткості зорового сприйняття. Внутрішня частина
сітківки уявляє собою три шари нервових клітин: зовнішній, що прилягає до
пігментного шару, - фоторецепторний, середній – асоціативний, внутрішній –
гангліозний. Дископодібні структури паличкоподібних і колбочкоподібних
нейроцитів (125 млн. паличок і 6-8 млн. колбочок) містять молекули
фотопігментів: у паличках – чутливі до чорно – білого світла, у колбочках –
чутливі до червоного, зеленого та синього кольорів. Палички сприймають
інформацію за форму та освітленість предметів, а колбочки за їх кольори.
Рефракція зору. Заломлювальна здатність ока при спокої акомодації, тобто
коли кришталик максимально сплощений, називається рефракцією.
Розрізняють 3 види рефракції ока: нормальна (пропорційна), далекозора (80
– 90% новонароджених дітей мають далекозору рефракцію) і короткозора.
В оці з нормальною рефракцією паралельні промені, що ідуть від предметів,
пересікаються на сітківці, що забезпечує чітке бачення предмета.
Далекозоре око має слабку заломлювальну здатність. В такому оці
паралельні промені, які ідуть від далеких предметів перетинаються за
сітківкою, тому що поздовжня вісь коротка. Для переміщення зображення на
сітківку далекозоре око повинне посилити свою заломну здатність за рахунок
збільшення кривизни кришталика уже при розгляданні віддалених
предметів. Якщо акомодація не в змозі забезпечити одержання на сітківці
далекозорого ока зображень предметів, гострота зору зменшується. При
далекозорості призначають окуляри з двоопуклими збиральними лінзами,
які збільшують заломлення світла, завдяки чому промені фокусуються на
сітківці.
У короткозорому оці паралельні промені, які йдуть далеко від далеких
предметів, перетинаються спереду сітківки, не доходячи до неї, це пов’язано
із надто довгою поздовжньою віссю ока, або з більшою, ніж нормальна,
заломлювальною силою середовища ока. При короткозорості призначають
окуляри з розсіюючими двоввігнутими лінзами, які зменшать заломлення
променів, що потрапляють в око, таким чином, зображення предмета
фокусуватиметься на сітківці.
Астигматизм — неможливість сходження всіх променів в одній точці, фокусі.
Це спостерігається при неоднаковій кривизні рогівки у різних її меридіанах.
Якщо більше заломлюється вертикальний меридіан, астигматизм прямий,
якщо горизонтальний — зворотний. Нормальні очі мають невеликий ступінь
астигматизму, бо поверхня рогівки не цілком сферична. Різні ступені
астигматизму, що порушують зір, виправляють за допомогою циліндричних
скелець, які розташовуються на відповідних меридіанах рогівки.
Гострота зору — здатність розрізняти найменшу відстань між двома точками,
що досягається, коли між двома збудженими колбочками є одна
незбуджена. Мірилом гостроти зору є кут, який утворюється між променями,
що йдуть від двох точок предмета до ока — кут зору. Чим менший цей кут,
тим вища гострота зору. Оптимальним для гостроти зору є діаметр зіниці
приблизно 3 мм.
Нормальний зір здійснюється двома очима (бінокулярний зір). Це дає змогу
відчувати рельєфне зображення предметів, бачити глибину і визначати
відстань предмета від ока.
Людина сприймає предмет як єдине ціле. Це відбувається тому, що
зображення предмета виникає на ідентичних точках сітківки. Ідентичними
точками сітківки двох очей називають зони центральних ямок і всі точки,
розташовані від неї на однаковій відстані і в одному й тому ж напрямку.
Точки сітківки, які не збігаються, називаються неідентичними. Якщо промені
від предмета, що розглядається, потрапляють на ідентичні точки сітківки, то
зображення предмета буде роздвоєним.
Збудливість зорового аналізатора залежить від кількості світлореактивних
речовин у сітківці. Під час дії світла на око внаслідок розпаду
світлореактивних речовин збудливість ока знижується. Це пристосування ока
до світла — світлова адаптація. В темряві у зв’язку з відновленням
світлореактивних речовин збудливість ока до світла зростає. Це — темнова
адаптація. Збудливість колбочок зростає у темряві в 20 – 50 разів, а паличок в
200 – 400 тис. разів.
Крім світлової, є ще кольорова адаптація, тобто падіння збудливості ока при
дії променів, які викликають колірні відчуття. Чим інтенсивніший колір, тим
швидше падає збудливість ока. Найшвидше знижується збудливість при дії
синьо-фіолетового подразника, найменше і повільніше — зеленого.
Сприйняття світла,кольору, предметів в просторі та руху. Ми сприймаємо
світло завдяки тому, що його промені проходять через оптичну систему ока,
заломлюються і потрапляють на сітківку - внутрішню оболонку ока. Там
збудження обробляється й передається до кори кінцевого мозку. Сітківка - це
складна оболонка ока, що містить кілька шарів клітин, різних за формою і
функцією.
Перший (зовнішній) шар - пігментний, складається із щільно розташованих
епітеліальних клітин, які містять чорний пігмент фусцин. Він поглинає світлові
промені, сприяючи чіткішому зображенню предметів. Другий шар -
рецепторний, утворений світлочутливими клітинами - зоровими
рецепторами - фоторецепторами: колбочками іпаличками. Вони сприймають
світло і перетворюють його енергію на нервовий імпульс.
У сітківці людини нараховують близько 130 млн паличок і 7 млн колбочок.
Розміщені вони нерівномірно: у центрі сітківки розташовані переважно
колбочки, далі від центру - колбочки і палички, а на периферії переважають
палички.
Колбочки забезпечують сприймання форми і кольору предмета. Вони
малочутливі до світла, збуджуються лише при яскравому освітленні.
Найбільше колбочок навколо центральної ямки. Це місце скупчення
колбочок називають жовтою плямою. Жовту пляму, особливо її центральну
ямку, вважають місцем найкращого бачення. У нормі зображення завжди
фокусується оптичною системою ока на жовтій плямі. При цьому предмети,
які сприймаються периферичним зором, розрізняються гірше.
Палички мають видовжену форму, колір не розрізняють, але дуже чутливі до
світла і тому збуджуються навіть при малому, так званому сутінковому,
освітленні. Тому ми можемо бачити навіть у погано освітленій кімнаті або в
сутінках, коли контури предметів ледь вирізняються. Завдяки тому, що
палички переважають на периферії сітківки, ми здатні бачити «куточком
ока», що відбувається навколо нас.
Отже, фоторецептори сприймають світло і перетворюють його енергію на
нервовий імпульс, який продовжує свій шлях у сітківці та проходить через
третій шар клітин, утворений з'єднанням фоторецепторів із нервовими
клітинами, що мають по два відростки (їх називають біполярними). Далі
інформація зоровими нервами через середній і проміжний мозок
передається до зорових зон кори великого мозку. На нижній поверхні мозку
зорові нерви частково перехрещуються, тому частина інформації від правого
ока надходить у ліву півкулю, і навпаки.
Місце, де зоровий нерв виходить із сітківки, позбавлене фоторецепторів, у
ньому світло не сприймається, і називається це місце сліпою плямою.
Предмети, зображення яких потрапляє на цю ділянку, ми не бачимо. Сліпу
пляму можна легко виявити за допомогою простого досліду. Площа сліпої
плями (в нормі) становить від 2,5 до 6 мм2.
Багатоколірність сприймається завдяки тому, що колбочки реагують на
певний спектр світла (довжину хвилі) ізольовано. Існуєтри типи колбочок.
При ізольованій дії хвиль різної довжини колбочки кожного типу
збуджуються неоднаково. Внаслідок цього кожна довжина хвилі
сприймається як особливий колір. Колбочки першого типу реагують
переважно на червоний колір, другого - на зелений і третього - на синій. Ці
кольори називають основними. Наприклад, коли ми дивимося на райдугу, то
найпомітнішими для нас є основні кольори (червоний, зелений, синій).
Оптичним змішуванням основних кольорів можна одержати всі кольори та
їхні відтінки. Якщо всі три типи колбочок збуджуються водночас і однаково,
виникає відчуття білого кольору.
У деяких людей колірний зір порушений. Розлад колірного зору називають
дальтонізмом (від прізвища англійського вченого Дж. Дальтона, який у 1794
р. уперше описав це явище). Це переважно розлад сприймання червоного і
зеленого кольорів через відсутність певних типів колбочок у сітківці ока.
Люди, які страждають на дальтонізм, не можуть працювати водіями,
льотчиками тощо. Дальтонізм не лікується.
Правильна оцінка розташування предметів у просторі та відстані до них
досягається окоміром. Його можна поліпшити, як і будь-яку властивість.
Окомір особливо важливий для пілотів, водіїв. Підвищення сприйняття
предметів досягається завдяки таким характеристикам, як поле зору, кутова
швидкість, бінокулярний зір і конвергенція.
Поле зору - це простір, який можна охопити оком при фіксованому стані
очного яблука. Полем зору можна охопити значну кількість предметів, їхнє
розташування на певній відстані. Часто в літературі є вираз «неосяжний
простір». Проте зображення предметів, які перебувають у полі зору і
розташовані ближче, частково накладаються на зображення тих, що за ними.
З віддаленням предметів від ока зменшуються їхні розміри, рельєфність
їхньої форми, різниці тіней на поверхні, насиченість кольорів тощо, аж поки
предмет зовсім не зникне з поля зору.
У просторі багато предметів рухається, і ми маємо змогу сприймати не лише
їхній рух, а й швидкість руху.
Швидкість руху предметів визначають на підставі швидкості переміщення їх
по сітківці, так званої кутової швидкості. Кутова швидкість близько
розташованих предметів змінюється більшою мірою, ніж далеко
розташованих. Наприклад, вагони поїзда, що рухається, проносяться повз
спостерігача з великою швидкістю, а літак у небі зникає з поля зору повільно,
хоча швидкість його набагато більша від швидкості поїзда. Це тому, що поїзд
розташований щодо спостерігача ближче, ніж літак. Таким чином, близько
розташовані предмети зникають з поля зору раніше, ніж віддалені, оскільки
їхня кутова швидкість більша. Проте рух предметів, які переміщаються
надзвичайно швидко (куля) і занадто повільно (рух годинникової стрілки),
око не сприймає.
Точній оцінці просторового розташування предметів, їхнього руху сприяє
також бінокулярний зір (співдружня робота обох очей). Це дає змогу не
тільки сприймати об'ємне зображення предмета, оскільки одночасно
охоплюється і ліва, і права частина об'єкта, але й визначати місце
розташування у просторі, відстань до нього. Це можна пояснити тим, що коли
в корі великого мозку об'єднуються відчуття від зображень предметів у
лівому і правому оці, в ній відбувається оцінка послідовності розташування
предметів, їхньої форми.
Якщо заломлення в лівому і правому оці неоднакове, це призводить до
порушення бінокулярного зору (бачення обома очима) - косоокості. Тоді на
сітківці виникає різке зображення від одного ока і розпливчасте від іншого.
Спричинюється косоокість порушенням іннервації м'язів ока, природженим
або набутим зниженням гостроти зору на одне око тощо.
Ще одним із механізмів просторового сприйняття є сходження очей
(конвергенція). Осі правого і лівого ока за допомогою окорухового м'яза
сходяться на предметі, що розглядається. Чим ближче розташований
предмет, тим сильніше скорочуватимуться прямі внутрішні і
розтягуватимуться прямі зовнішні м'язи ока. Це дає змогу визначити
віддаленість предметів.
Зорова кора:визначення та значення . Зорова кора відома як частина кори
головним чином присвячена обробка зорової стимуляції від фоторецепторів
сітківки. Це одне з найбільш представлених органів чуття на рівні кори, яке
обробляє більшу частину потиличної частки та невелику частину тім’яних
часток.
Візуальна інформація передається від очей до бічного колінчастого ядра
таламуса і до верхнього колікулу, іпсилатерально, щоб нарешті дістатись до
кори головного мозку для обробки. Опинившись, різна інформація,
захоплена приймачами, опрацьовується та інтегрується, щоб надати їм сенс і
дозволити нам реальне сприйняття такі основні аспекти, як відстань, колір,
форма, глибина або рух, і нарешті, щоб надати їм спільного значення.
Однак повна інтеграція зорової інформації (тобто останній етап її обробки)
відбувається не в зоровій корі, а в мережах нейронів, розподілених по всій
іншій корі головного мозку.
Зорова кора не складається з єдиної однорідної структури, а навпаки включає
різні ділянки мозку та шляхи. У цьому сенсі ми можемо знайти первинну
зорову кору (або V1) і екстрастріальну кору, яка в свою чергу поділяється на
різні ділянки (V2, V3, V4, V5, V6).
Первинна зорова кора, яка також називається поперечно-смугастою, є
першою зоною кори, яка отримує зорову інформацію та виконує її першу
обробку. Він складається як з простих клітин (які реагують лише на стимуляції
з певним розташуванням у зоровому полі та аналізують дуже конкретні
поля), так і з складних (які охоплюють ширші зорові кампуси), і в загальній
складності складається з шести шарів. Найактуальнішим з них є номер 4,
оскільки він отримує інформацію від ядра колінчастого.
На додаток до вищесказаного, слід враховувати, що ця кора організована в
гіперколонки, що складаються з функціональні стовпчики комірок, які
фіксують подібні елементи візуальної інформації. Ці колони фіксують перше
враження про орієнтацію та окулярне домінування, глибину та рух (те, що
відбувається в колонах, що називається interblob), або перше враження про
колір (у колонах або регіонах blob, також відомих як плями або краплі).
На додаток до вищесказаного, яке первинна зорова кора починає обробляти
сама, слід зазначити, що в цій області мозку є ретинотопне зображення ока,
топографічна карта зору, подібна до гомункулуса Пенфілда з точки зору
соматосенсорної та рухової системи.
На додаток до первинної зорової кори ми можемо знайти різні асоціативні
зони мозку, що мають велике значення при обробці різних характеристик та
елементів зорової інформації. Технічно існує близько тридцяти областей, але
найбільш релевантними є кодовані з V2 (пам’ятайте, що первинна зорова
кора відповідала б V1) у V8. Частина інформації, отриманої при обробці
вторинних областей, згодом буде повторно проаналізована у первинній
області, що підлягає повторному аналізу.
Їх функції різноманітні, і вони обробляють різну інформацію. Наприклад,
область V2 отримує від областей кольорову інформацію та інформацію про
міжблоки щодо просторової орієнтації та руху. Інформація проходить через
цю область перед тим, як перейти до будь-якої іншої, утворюючи частину всіх
зорових шляхів. Область V3 містить зображення нижнього поля зору і він має
спрямовану вибірковість, тоді як вентральна задня область має його чудове
поле зору, що визначається з вибірковістю за кольором та орієнтацією.
V4 бере участь у обробці інформації у вигляді стимулів та їх розпізнаванні.
Область V5 (також звана медіальна скронева область) в основному бере
участь у виявленні та обробці руху і глибини стимулу, будучи основною
областю, відповідальною за сприйняття цих аспектів. V8 має функції
сприйняття кольорів.
Однак, щоб краще зрозуміти, як працює зорове сприйняття, доцільно
проаналізувати передачу інформації різними способами.
Обробка візуальної інформації не є чимось статичним, скоріше відбувається
по різних зорових шляхах у мозку, в якому передається інформація. У цьому
сенсі виділяються вентральний та спинний шляхи.
Вентральний шлях, також відомий як "що", є одним з основних зорових
шляхів мозку, який йшов би від V1 у напрямку до скроневої частки. Такі
райони, як V2 і V4, є його частиною і в основному відповідають за
спостереження за формою та кольором предметів, а також за сприйняття
глибини. Коротше кажучи, це дозволяє нам спостерігати те, що ми
спостерігаємо.
Так само саме в цьому шляху подразники можна порівняти зі спогадами,
коли вони проходять через нижню частину скроневої частки, як, наприклад, у
таких областях, як веретеноподібна форма у випадку розпізнавання обличчя.
Щодо спинного шляху, він проходить через верхню частину черепа,
прямуючи до тім’яної. Його називають маршрутом "де", оскільки він працює
особливо з такими аспектами, як рух та просторове розташування. Це
підкреслює участь у ньому зорової кори V5, що відіграє велику роль у цьому
типі обробки. Це дозволяє візуалізувати, де і на якій відстані знаходиться
подразник, рухається він чи ні, і його швидкість.
Пошкодження зорової кори. Зорова кора є для нас важливим елементом,
але іноді можуть траплятися різні травми, які можуть змінити та загрожувати
її функціональності.
Пошкодження або відключення первинної зорової кори породжує так зване
кортикальне сліпоте, при якому, незважаючи на те, що очі суб'єкта
функціонують правильно і отримують інформацію, мозок не може обробляти
його, що не досягається. Сприйняти. Так само геміанопія може виникнути,
якщо пошкодження відбувається лише в одній півкулі, з’являється сліпота
лише у візуальному геміфілді
Травми інших областей мозку можуть спричинити різні порушення зору.
Поразка вентрального тракту, ймовірно, породжує певний тип зорової агнозії
(будь то аперцептивної, коли вона не сприймається, або асоціативною, в якій,
хоча вона сприймається, не пов'язана з емоціями, поняттями або спогадами),
оскільки не може розпізнати предмети та подразники, які нам представлені.
Наприклад, це може спричинити просопагнозію або відсутність ідентифікації
облич на свідомому рівні (хоча і не обов’язково на емоційному рівні).
Пошкодження спинного тракту може спричинити ацинетопсію, неможливість
візуально виявити рух.
Інша вірогідна зміна - наявність проблем у конгруентному сприйнятті
простору, неможливості свідомо сприймати частину зорового поля. Це те, що
відбувається у вищезазначеній геміанопії або квадрантопії (у цьому випадку
ми зіткнулися б із проблемою в одному з квадрантів).
Крім того, проблеми із зором, такі як труднощі у сприйнятті глибини або
затуманення зору (подібно до того, що відбувається з проблемами очей,
такими як короткозорість та далекозорість). Також можуть з’являтися
проблеми, схожі на дальтонізм (давайте поговоримо про монохроматизм
або дихроматизм) або відсутність розпізнавання кольору.

Джерела:
1.Грегори Р. Л., Глаз и мозг. Психология зрительного восприятия, пер. с англ.,
М., 1970
2.Глезер В. Д. Зрение и мышление, Л., 1985;
3.Механизмы работы клеточных элементов сетчатки, под ред. М. М.
Каримова, М., 1984;
4.Нагель А. «Аномалії, рефракції і акомодації ока» (1881, переклад з
німецького д-ра Добровольського); Longmore, «Керівництво до дослідження
зору для військових лікарів» (перероблене Лаврентьєвим, 1894);
5.Аветисов Э. С., Розенблюм Ю. З. Оптическая коррекция, М., 1981;
6. Унгерлейдер Л. Г., Мішкін М. (1982). Дві кіркові зорові системи. У Ingle DJ,
Goodale MA, Mansfield RJ. Аналіз зорової поведінки. Бостон: MIT Press
7. фон дер Гейдт, Р.; Петерганс, Е; Баумгартнер, Г (1984). Ілюзорні контури та
відповіді нейронів кори.
8. Ліндеберг Т. Часо-каузальні та рекурсивні в часі просторово-часові
рецептивні поля. Журнал математичного зображення та зору