ЗАВДАННЯ

ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ДИСТАНЦІЙНИХ ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТЬ

З ДИСЦИПЛІНИ «ФІЗІОЛОГІЯ»
Студентам груп 1-Ма, 2-Мг, 2-Мд
На період 12.05-22.05.2020р (відповідно до розкладу занять)

1. Опрацювати теоретичний матеріал за наданим опорним конспектом та за

підручником
2. В робочому зошиті дати відповіді на теоретичні запитання

Відповіді надіслати кожному студенту особисто на електронну адресу

викладача ilchenko.tatjana@ukr.net

1-Ма 12.05.2020р
ТЕМА: «ФІЗІОЛОГІЯ СПИННОГО І ГОЛОВНОГО МОЗКУ»

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ ДО ТЕМИ

Нервова система людини і вищих тварин поділяється на центральну
нервову систему і периферичну. До центральної нервової системи входять
головний і спинний мозок. До периферичної нервової системи входять нерви,
розташовані на периферії та нервові вузли (ганглії).
Спинний мозок – це відділ ЦНС, розташований у спинномозковому
каналі. По аферентних нервових волокнах у спинний мозок проводиться
збудження від екстерорецепторів та пропріорецепторів шиї, тулуба й
кінцівок, а також від вісцерорецепторів (за виключенням тих, які мають
прямий зв’язок з ЦНС через блукаючі нерви). Аксони еферентних нейронів
спинного мозку іннервують усі скелетні м’язи, крім м’язів обличчя, і
утворюють прегангліонарні волокна вегетативної нервової системи.
Аферентні і еферентні нейрони, об’єднані у рефлекторні дуги, самостійно чи
через інтернейрони забезпечують рефлекторну функцію спинного мозку. За
участю спинного мозку здійснюються рухові й судинні рефлекси, рефлекси
сечостатевої системи і прямої кишки, а також рефлекси, що регулюють
тканинний обмін. Колатералі (відгалуження) аксонів аферентних і аксони
інтернейронів формують висхідні провідні шляхи спинного мозку. По
висхідних шляхах інформація від рецепторів проводиться у головний мозок.
Від нейронів головного мозку відходять аксони у спинний мозок і утворюють
низхідні шляхи.
Сегментарна будова тіла живих організмів, що виникла на ранніх етапах
еволюційного розвитку, збереглася у вищих тварин і в людини. Тому у
спинному мозку людини розрізняють 31 сегмент. Кожний сегмент має одну
пару задніх і одну пару передніх нервових корінців. Кожен корінець іннервує
свій і обидва сусідніх метамери, тобто три метамери. Саме тому при
ушкодженні одного сегменту спинного мозку чутливість і рухи у
відповідному сегменті тіла зовсім не зникають, а тільки послаблюються.
Задні корінці спинного мозку складаються з аферентних нервових волокон
і вони проводять збудження від рецепторів у спинний мозок, а всі еферентні
волокна виходять з спинного мозку у складі передніх корінців.
Спинний мозок людини має 13,5 млн нейронів. З них близько 3 %
еферентні, інші 97 % - вставкові, або інтернейрони. Серед еферентних
нейронів альфа- і гама-мотонейрони, прегангліонарні нейрони вегетативної
нервової системи. У нормальних умовах рефлекторна діяльність спинного
мозку контролюється і координується різними відділами головного мозку.
Головний мозок розташований у порожнині мозкового черепа. До його
складу входять: довгастий, задній, середній, проміжний і кінцевий мозок.
Функції довгастого мозку можуть бути об’єднані у дві групи –
провідникова та рефлекторна. У довгастому мозку розташовані центри
рефлекторної регуляції найважливіших функцій організму. Через довгастий
мозок здійснюються рефлекси смоктання, ковтання, блювання, кашлю,
чихання, моргання. Ці рефлекси виникають у відповідь на подразнення
аферентних волокон язико-глоткового, слухового, вестибулярного,
трійчастого і блукаючого нервів. Так, подразнення чутливих закінчень
трійчастого нерва при дотику до губів дитини викликає смоктальні рухи.
Еферентні імпульси до м’язів, що беруть участь в акті смоктання, надходять
у складі лицевого і під’язикового нервів.
Аферентні шляхи рефлексу ковтання йдуть у складі трійчастого, язико-
глоткового і блукаючого нервів; по еферентних волокнах трійчастого,
під’язикового, язико-глоткового нервів до виконавчих органів.
У довгастому мозку розташовані центри регуляції дихання, діяльності
серцево-судинної системи, травлення, потовиділення.
До заднього мозку належать міст і мозочок. Волокна моста належать до
пірамідних шляхів. Задня частина моста утворює ромбовидну ямку, під її
дном беруть початок V–VIII пари черепних нервів. Основними функціями
мозочка є координація рухів, подолання тяжіння та інерції, нормальний
розподіл м’язового тонусу тощо. При ураженні мозочка розвиваються
порушення рухової активності (нерівна хода, розмашисті неточні рухи,
тремор кінцівок, асинергія рухів, порушення м’язового тонусу) і вегетативні
розлади.
До складу середнього мозку входять чотиригорбикове тіло і ніжки мозку.
Основні центри середнього мозку: червоне ядро, чорна субстанція, ядра
окорухового і блокового нервів. Середній мозок є підкірковим регулятором
м’язового тонусу, центром зорових і слухових орієнтувальних рефлексів, а
також деяких складних рухових рефлекторних актів – ковтання і жування.
Вплив середнього мозку на тонус скелетних м’язів здійснюється через
червоне ядро. До нього сходяться імпульси від кори великих півкуль,
підкоркових ядер і мозочка, а також від ретикулярної формації стволової
частини мозку. Пошкодження (виключення) червоного ядра приводить до
різкого підвищення тонусу скелетної мускулатури. Перерозподіл м’язового
тонусу при зміні положень тіла і при переміщеннях у просторі здійснюється
при сумісній роботі середнього і проміжного мозку. З функцією середнього
мозку пов’язана регуляція рухових орієнтувальних рефлексів. Передні горби
чотиригорбикового тіла є первинними зоровими центрами: вони регулюють
поворот очей і голови у бік подразника. Задні горби чотиригорбикового тіла
є рефлекторними центрами слухових орієнтувальних рефлексів: при
подразненні слухових рецепторів відбувається насторожування і поворот
голови у бік звуку.
Проміжний мозок – частина переднього відділу мозкового стовбура. До
проміжного мозку відносяться таламічний мозок та гіпоталамус. Через
таламічний мозок здійснюється зв’язок рецепторів організму з корковими
кінцями відповідних аналізаторів. У численних ядрах таламуса
переключаються аферентні шляхи шкірної, мязово-суглобової, нюхової та
зорової чутливості. Від нього чутливі шляхи йдуть частково у підкіркові
ядра, частково – безпосередньо у кору. У сірому горбі гіпоталамуса
закладено ядра сірої речовини, які є вищими вегетативними центрами, що
регулюють температуру тіла, водний, жировий, вуглеводний та інші види
обміну, діяльність серця, судин, травних та ендокринних органів.
Ушкодження таламічного мозку супроводжується повною втратою
чутливості або зниженням її з протилежного боку, розладом слуху, зору.
Кінцевий мозок складається з двох півкуль, вкритих мозковим плащем
(корою), до яких входять нюховий мозок, базальні (центральні) ядра і бокові
шлуночки мозку. У корі великих півкуль містяться 14–17 млрд нервових
клітин, які об’єднані в цілісний апарат регуляції функцій організму.
Відростки клітин з’єднують різні відділи кори між собою і з розташованими
нижче структурами ЦНС. Базальним ядрам півкуль належить важлива роль у
регуляції складних рухових актів, гемодинаміки, орієнтувальних реакцій
тощо.
Уявлення про локалізацію функцій у корі великих півкуль пов’язане з
поняттям про кірковий центр (мозковий кінець аналізатора). Подразнення із
зовнішнього та внутрішнього середовища сприймаються рецепторами. В них
енергія подразнення перетворюється на енергію нервового імпульсу, яка
відповідними нервами і провідними шляхами мозку надходить у мозковий
центр, або кірковий кінець аналізатора. Кірковий кінець аналізатора
представлений високо спеціалізованими нервовими клітинами, здатними
здійснювати аналіз і синтез інформації, що надходить. Тут виникають
відчуття та уявлення про навколишній світ. Уся кора мозку являє собою
поверхню, що сприймає сукупність кіркових кінців аналізаторів.
Моторна зона міститься у передцентральній звивині та ділянках,
розташованих поблизу неї. Тут замикаються рухові умовні рефлекси: верхні
ділянки цієї зони пов’язані з мускулатурою нижніх кінцівок, середні – з
мускулатурою тулуба, нижні – з мускулатурою голови. Кірковий кінець
шкірного аналізатора знаходиться у постцентральній звивині, при цьому тіло
проектується «догори ногами». Ядро зорового аналізатора (зоровий центр)
розміщене в потиличній частці півкуль, тут спроектована сітківка ока.
Кірковий слуховий центр розташований у верхній висковій звивині кори
великих півкуль; ядро смакового аналізатора розташоване у нижній частині
постцентральної звивини. Кірковий нюховий центр розташований у крючку
медіальної звивини гіпокампа та нижньої поверхні півкуль. У нижній лобовій
звивині лівої півкулі розташований руховий аналізатор артикуляції мови (при
його ураженні мова утруднена або неможлива); сенсорний центр мови
знаходиться у верхній висковій звивині.
У тім’яній частці кори півкуль розміщені клітини, які сприяють
встановленню зв’язків між різними аналізаторами і відіграють велику роль у
формуванні рефлекторних дуг умовних рефлексів.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ
1. Особливості будови спинного мозку: сіра та біла речовини, передні,
задні та бокові роги, сегментарність, потовщення.
2. Висхідні та низхідні провідні шляхи спинного мозку. Особливості
функціонування пірамідного тракту.
3. Спинномозкові рефлекси: розтягнення, ритмічні, тонічні, шкірні.
Спінальний шок, видові особливості.
4. Особливості будови довгастого мозку та мосту.
5. Види черепномозкових нервів, функції.
6. Рефлекторна функція заднього мозку: статичні та статокінетичні
рефлекси, тонічні лабіринтні та шийні рефлекси.
7. Особливості будови середнього мозку.
8. Децеребраційна ригідність.
9. Статичні, статокінетичні, орієнтовні та сторожові рефлекси.
10. Функціональна організація кори великого мозку. Сенсорні, моторні та
асоціативні зони кори, їхня роль у регуляції функцій та зв’язок зі
структурами ЦНС. Роль кори у формуванні системної діяльності
організму.
11. Функціонально-структурна організація мозочка, його аферентні та
еферентні зв’язки, їхня фізіологічна роль.
12. Роль мозочка в програмуванні, ініціації та контролюванні рухів.
Наслідки видалення або ураження мозочка.
13. Функціонально-структурна організація лімбічної системи: гіпокампу,
мигдалин, гіпоталамусу, лімбічної кори. Їхня роль у забезпеченні
емоцій.
 1-Ма 12.05.2020р

Тема: «НЕРВОВА РЕГУЛЯЦІЯ ВЕГЕТАТИВНИХ ФУНКЦІЙ»

Контрольні запитання до теми

1. Особливості вегетативної нервової системи.

2. Рефлекторна дуга вегетативного рефлексу.
3. Структурні особливості ПСНС.
4. Структурні особливості СНС.
5. Вплив ПСНС на внутрішні органи: серце, судини, ШКТ, бронхи,
видільні органи, зіницю, сльозні залози.
6. Вплив СНС на внутрішні органи: серце, судини, ШКТ, бронхи,
видільні органи, зіницю, метаболічні процеси.
7. Взаємовідносини між СНС і ПСНС.
8. Значення вегетативної нервової системи.
9. Значення метасимпатичної нервової системи.
10. Особливості метасимпатичної нервової системи.
11. Особливості передачі збудження у вегетативних синапсах.
12. Вегетативні рефлекси.
13. Роль різних відділів ЦНС в регуляції вегетативних функцій.
14. Конституційні типи людей взалежності від функціональної активності
ВНС.

Вегетативна нервова система (ВНС) забезпечує регуляцію діяльності

внутрішніх органів, здійснює іннервацію гладеньких м’язів внутрішніх
органів, судин, залоз, серця, а також трофічну іннервацію скелетних м’язів,
рецепторів і самої нервової системи.
На початку 20 сторіччя англійський фізіолог Ленглі запропонував
поділити ВНС на три відділи : симпатичний, парасимпатичний і
ентеральний. Оскільки автономія властива не тільки кишковику, а й іншим
органам, у вітчизняній літературі термін „ентеральна” замінений на
„метасимпатична”.
Таким чином, вегетативна нервова система складається з 3-х відділів:
 Симпатична нервова система (СНС);
 Парасимпатична нервова система (ПСНС);
 Метасимпатична нервова система (МСНС).

ВЕГЕТАТИВНА НЕРВОВА СИСТЕМА

 СИМПАТИЧНА ПАРАСИМПАТИЧНА МЕТАСИМПАТИЧНА

Система ерготропної Система трофотропної Система місцевої

регуляції,яка забезпечує
мобілізацію всіх ресурсів
організму для його
діяльності,пристосування
до напружених ситуацій
регуляції,яка забезпечує (внутрішньо-органної)
підтримку гомеостазу в регуляції
стані спокою та його
відновлення після
напруженої ситуації

В аспекті еволюційної вегетології парасимпатичний відділ є старішим.

Він регулює діяльність органів, які відповідають за підтримку гомеостазу.Він
є більш автономним, немає тісної залежності від ЦНС і ендокринної
системи. Симпатичний відділ з’явився пізніше. Під його впливом
змінюються умови внутрішнього середовища організму і функціонування
органів відповідно до тих функцій, які вони виконують. Він широко
представлений в усіх органах, його функції залежать від регулюючого впливу
кори головного мозку і ендокринної системи.
Ерготропна регуляція СНС проілюстрована цілою низкою
експериментів. Доведено: якщо у тварини видалити периферичний відділ
СНС, то не відбудеться важких порушень життєдіяльності організму в
нормальних сталих умовах існування. Проте, така тварина не зможе
пристосуватися до екстремальних навантажень (збільшення температури
навколишнього середовища, фізичне навантаження), оскільки в неї відсутні
механізми швидкого постачання кисню, глюкози, вільних жирових кислот до
головного мозку, серця, м’язів, за які відповідає СНС.
Л.А.Орбелі назвав цю функцію СНС адаптаційно-трофічною.
Л.А.Орбелі і А.Г.Гінецинський провели наступний дослід. Вони
подразнювали ефектричним струмом передні корінці спинного мозку жаби,
що призводило до скорочення литкового м’язу. Поступово амплітуда
скорочень зменшувалась, оскільки у м‘язі розвивалося втомлення. При
подразненні симпатичних нервів втомлення зникало, і м’яз скорочувався з
вихідною силою. Вчені зробили висновок про те, що СНС чинить трофічний
вплив на м’язи. Ймовірно, під впливом СНС розширюються судини м’язів,
зростає надходження крові до них, посилюється постачання кисню і
видалення метаболітів, збільшується обмін речовин.

ОСОБЛИВОСТІ ВЕГЕТАТИВНОЇ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ

1. Автономність. Вегетативні реакції як правило свідомо не

контролюються,є не
залежними від кори великих півкуль. Але багаточисельні досліди
довели, що
кора великих півкуль регулює діяльність всіх органів і уявлення про
автоном
ність вегетативної нервової системи є умовними. Всім відомо, що після
спеціальних цілеспрямованих тренувань, наприклад, за системою
індійських
йогів, можливо свідомо керувати вегетативними функціями (свідомо
змінюва
ти частоту і силу серцевих скорочень, артеріальний тиск, шлункову
секрецію).

2.Велика площа іннервації. Всі тканини та органи організму мають

вегетативну
іннервацію. При чому більшість з них мають подвійну або навіть
потрійну ін
нервацію (симпатичну, парасимпатичну і метасимпатичну).

3. Локалізація ядер в ЦНС.

4. Несегментарний вихід нервових волокон з ЦНС. Волокна

вегетативної
нервової системи виходять із обмежених ділянок стовбуру мозку,
шийно
го,тороко-люмбального і сакрального відділів спинного мозку.

5. Відсутність чіткої сегментації в розподілі нервових волокон на

периферії.

6. Невеликі розміри нейронів і відносно невеликий діаметр їх аксонів.

У зв’язку з чим по вегетативним волокнам збудження поширюється
повільно.
 7. Наявність вегетативних гангліїв на периферії. Фактично, робота
виконавчих органів регулюється імпульсами від ефекторного нейрона,
який винесений на периферію. Саме ця обставина і забезпечує відносну
автономію вегетативної нервової системи.

8. Двохнейронна будова еферентної ланки рефлекторної дуги.

Еферентна ланка вегетативної рефлекторної дуги складається з двох
нейронів : прегангліонарного (тіло якого знаходиться в ЦНС) і
постгангліонарного (тіло якого знаходиться у вегетативному ганглії).

СХЕМА РЕФЛЕКТОРНОЇ ДУГИ

соматичного рефлексу вегетативного рефлексу

1 – рецептор
2 – аферентний шлях
3 – центр
4 – еферентний шлях :
А – прегангліонарний нейрон
В – вегетативний ганглій
С – постгангліонарний нейрон
5 – робочий орган

СТРУКТУРНІ ОСОБЛИВОСТІ ВНС

ПСНС СНС

Центри 1) краніальні 1)тороколюмбальні

(тіла прегангліонарних центри (стовбур центри (бічні роги всіх
нейронів) мозку) грудних і верхніх
2) сакральні центри поперекових сегментів
(крижові сегменти спинного мозку(Т1-12-
спинного мозку S2- L1-3)
S4)
Аксони 1)із середнього мозку із спинного мозку ідуть
прегангліонарнихнейронів ідуть волокна у волокна у складі
складі: - передніх корінців ;
-окорухового нерва (3 - білих сполучних
пара) гілок
2)із довгастого мозку
ідуть волокна у
складі:
- лицевого нерва (7
пара)
-язикоглоткового
нерва (9 пара)
-блукаючого нерва(10
пара)
3)із спинного мозку у
складі
- тазових нервів Короткі,мієлінізовані
типа В
Довгі, мієлінізовані
типа В
Ганглії (тіла 1)Парамуральні 1) Парні
постгангліонарних - розташовані біля (паравертебральні)
нейронів) органів (у ділянці - розташовані по
голови і таза) обидва боки від хребта
Наприклад, і утворюють 2
ресничний вузол (g симпатичні стовбури.
.ciliare), вушний вузол 2) Непарні
(g. oticum). (преверткебральні)
2)Інтрамуральні -розташована далеко
- розташовані в від хребта, однак
органах далеко і від органів
(в інших ділянках (сонячне
тіла) сплетення,серцеве
сплетення, брижові
вузли, верхній і нижній
брижові).

I синапс (між закінченням Аксон Аксон

прегангліонарного нейрону прегангліонарного прегангліонарного
і тілом постгангліонарного нейрону виділяє нейрону виділяє
нейрону в ганглії) медіатор ацетилхолін, медіатор ацетилхолін,
який взаємодіє з Н- який взаємодіє з Н-
холінорецептором. холінорецептором.

Аксони
постгангліонарних Короткі, Довгі , немієлінізовані
нейронів немієлінізовані типа типа С.
С.

II синапс (між закінченням Аксон Аксон

постгангліонарного нейрону постгангліонарного постгангліонарного
і ефекторною клітиною) нейрону вивільнює нейрона вивільнює
медіатор ацетилхолін, медіатори
який взаємодіє з М- - норадреналін, який
холінорецептором взаємодіє з α або β
адренорецепторами;
- адреналін, який
взаємодіє з α або β
адренорецепторами;
- ацетилхолін, який
взаємодіє з М-
холінорецептором.
Ефектори - гладенькі м’язи і -гладенькі м’язи:
залози ШКТ;  судин;
- видільні органи;  органів черевної
- статеві органи; порож
- легені;  нини;
- передсердя;  видільних
- сльозні залози; органів;
- слинні залози;  легенів;
- очні м’язи  зіниці;
НЕ ІННЕРВУЄ : - серце;
- більшість судин; - потові залози;
- потові залози; - слинні залози;
- матку; - травні залози;
- наднирники; - жирова тканина;
- ЦНС; - печінка;
НЕ впливає на - наднирники;
метаболізм у - лімфатичні утворення
печінці,жировій ( вилочкова залоза,
тканині, на секрецію селезінка, пейєрові
інсуліну
 підшлунковою бляшки, лімфатичні
залозою. вузли)

ФУНКЦІОНАЛЬНІ ЕФЕКТИ ПСНС

 Зменшення частоти і сили серцевих скорочень.
 Розширення судини деяких органів ( слинних залоз, язика, статевих
залоз і статевих органів).
 Стимуляція моторики ШКТ.
 Посилення секреції ШКТ.
 Звуження бронхів.
 Скорочення м’язів видільних органів.
 Звуження зіниці.
 Посилення секреції сльозних залоз.

ФУНКЦІОНАЛЬНІ ЕФЕКТИ СНС

 Збільшення частоти і сили серцевих скорочень.
 Звуження судин.
 Пригнічення моторики ШКТ.
 Зменшення секреції ШКТ.
 Розширення бронхів.
 Розслаблення м’язів видільних органів, скорочення сфінктерів.
 Розширення зіниці.
 Посилення глікогенолізу, глюконеогенезу, ліполізу.
 Пригнічення секреції інсуліну.

ВПЛИВ ПАРАСИМПАТИЧНИХ І СИМПАТИЧНИХ НЕРВІВ НА

ЕФЕКТОРНІ ОРГАНИ (за Р.Шмідтом і Г.Тевсом)

СТИМУЛЯЦІЯ
АДР Симпатичних
Орган чи ЕНО нервів
Парасимпатичних
система РЕЦ
нервів
ЕП
ТОР
 зменшення частоти β  Збільшення
Серце α β
скорочень; частоти скорочень;
  зменшення сили β  Збільшення сили
скорочень скорочень.
(передсердь).
α  Звуження судин;
- Розширення судин
Кровоносні судини: статевих органів, язика,
β  Розширення
слинних залоз.
судин

α β  Послаблення
ШКТ:  Посилення моторики; моторики;
α
 Продольні і
циркулярні м’язи;  Розслаблення;  Скорочення;
 Сфінктери;
 Посилення виділення
серозного секрету; -Незначне
 Слинні залози;
виділення
- Посилення секреції. слизового секрету
 Травні залози.
- Зниження
секреції
або ефект відсутній
Сприяє виділенню сечі; Сприяє наповненню
Сечовий міхур:
міхура;
- Скорочення. β
 Детрузор;
- Розслаблення α - Розслаблення;
 Сфінктер.
- Скорочення.
Бронхи:
 Скорочення β  Розслаблення
 М’язи;
(звужує бронхи); (розширює
 Посилення - бронхи).
 Залози.
секреції. ?

Внутрішні очні
м’язи:

М’яз, що розширює - Скорочення

зіницю (m.dilatator α (розширення зіниці –
pupillae) мідріаз);
 Сфінктер зіни -
ці (m.sphincter  Скорочення
pupillae) (звуження зіниці – - -
міоз);

 Скорочення β Незначне
Циліарний м’яз;
(акомодація) розслаблення
 Посилення - -
Сльозні залози
секреції.
- Посилення секреції
Потові залози - (через М-
холінорецептори).
Метаболізм:
- β Глікогеноліз;
 Печінка;
- β Глюконеогенез;
 Жирові
Лі поліз;
клітини;
-
 Секреція α Зниження секреції.
інсуліну.

ВЗАЕМОВІДНОСИНИ МІЖ СНС І ПСНС

1. Антагонізм. Вплив СНС і ПСНС на роботу внутрішніх органів дуже часто

носить протилежний характер. Так, активація СНС призводить до збільшення
частоти і сили скорочень серця, розширення бронхів, пригнічення моторики
шлунково-кишкового тракту. Активація ж ПСНС , навпаки , сприяє
зменшенню частоти і сили серцевих скорочень ,звуженню бронхів,
посиленню моторики ШКТ. У фізіологічних умовах діяльність органу
залежить від переважання тих чи інших впливів.

2. Функціональна синергія ( однонаправленість).Функціональні зміни у

певних органах пов’язані зі зміною активності як симпатичної , так і
парасимпатичної ланок регуляції. Наприклад , збудження барорецепторів
судин внаслідок зростання артеріального тиску призводить до зменшення
частоти і сили серцевих скорочень.Цей ефект обумовлений як із
підвищенням активності парасимпатичних серцевих волокон, так і зі
зменшенням активності симпатичних волокон.

3. Взаємодія. Для досягнення певних функціональних ефектів відбувається

активація як СНС , так і ПСНС. Так, обидва відділи регуляції посилюють
секрецію слинних залоз : СНС сприяє виділенню невеликої кількості
слизового секрету, а ПСНС – великої кількості серозного секрету.

ПЕРЕДАЧА ЗБУДЖЕННЯ В СИНАПСАХ ВНС

 *Роль гангліїв ВНС

Важливу роль у проведенні, розподілі та переробці імпульсів відіграють

вегетативні ганглії. За структурою і функціями їх вважають нервовими
центрами, винесеними на периферію. Можна виділити наступні спільні
ознаки вегетативних гангліїв и нервових центрів :
 відсутність сполучної тканини;
 незначний позаклітинний простір;
 численні гліальні елементи;
 щільний синоптичний контакт;
 однобічне проведення збудження;
 дивергенція і конвергенція збуджень;
 сумація;
 оклюзія;
 трансформація ритму та ін.
Разом з тим вони мають і деякі особливості:
 довготривала синоптична затримка ( до 30 мсек);
 тривалий ЗПСП;
 тривала слідові гіперполяризація.
Внаслідок цих особливостей частота імпульсів,які можуть генерувати
нейрони вегетативних гангліїв,порівняно невелика ( не перевищує 10-15
імпульсів за сек..)
Для вегетативних гангліїв характерне явище мультиплікації. У
симпатичних гангліях кожне пресинаптичне волокно іннервує велику
кількість ( до 30 ) постгангліонарних нейронів. Тому збудження . яке
надходить до ганглію, при поширенні на периферію носить генералізований
характер. У парасимпатичних гангліях прегангліонарне волокно контактує
лише з 3-4 постгангліонарними нейронами.

*Нейромедіатори ВНС

Збудження від прегангліонарних нейронів до постгангліонарних і від

постгангліонарних до ефекторних клітин передається за допомогою хімічних
медіаторів.
Механізм медіаторної передачі у периферичному відділі ВНС
аналогічний такому у нервово-м’язовому або центральному синапсах. Однак
характер синапсів ВНС, їхня варіабельність і густина інші,
Основними медіаторами ВНС є ацетилхолін, адреналін і норадреналін.

1.Ацетилхолін.

СН3
СН3 – С – СН2 – СН2– N - СН3
 О СН3

Вивільнюється закінченнями:
 Прегангліонарних симпатичних волокон;
 Прегангліонарних парасимпатичних волокон;
 Постгангліонарних парасимпатичних волокон;
 Симпатичних холінергічних постгангліонарних волокон ( іннервують
потові залози).
Дія ацетилхоліну на постсинаптичну мембрану постгангліонарних
нейронів може бути відтворена нікотином, а дія ацетилхоліну на ефекторні
клітини - мускарином (токсин мухомора, Amanita muscaria). З чим і пов’язана
назва двох типів рецепторів: Н-холінорецептори і М-холінорецептори.
2. Норадреналін і адреналін.

OH
OH Норадреналін і адреналін –
катехоламіни, похідні
HO - CH фенілаланіна.

CН

CH2

NH2

Норадреналін

Адреналін

Вивільнюються закінченнями:
 Постгангліонарних симпатичних волокон;
 Мозковою речовиною наднирників.
Дія адреналіна і норадреналіна на ефекторні органи пов’язана з існуванням
двох типів рецепторів : α- і β-адренорецепторів.

3. Інші медіатори:
 Дофамін;
 Серотонін;
 АТФ;
 Гістамін та ін.

*Блокатори передачі збудження в синапсах

 Існують препарати, які вибірково блокують той чи інший вплив. Ці
препарати конкурують з медіатором за зв’язування з рецептором і
перешкоджають його дії.
Речовини, які блокують нікотиноподібну дію ацетилхоліну на
постгангліонарні нейрони, називаються гангліоблокаторами (наприклад,
бензогексоній, пірилен).
Речовини, які блокують мускариноподібну дію ацетилхоліну –
парасимпатолітики (атропін – отрута красавки).
Речовини, які діють на ефекторні клітини аналогічно ацетилхоліну -
парасимпатоміметики.

Н-холінорецептори М-холінорецептори
Холіноміметики (стимулятори)
Ацетилхолін, нікотин Ацетилхолін, мускарин
Холінолітики (блокатори)
Гангліоблокатори
Атропін
(бензогексоній)

Речовини, які діють на ефекторні клітини аналогічно норадреналіну

називаються симпатоміметики (альфа-адреноміметики, бета-
адреноміметики).
Речовини, які блокують дію норадреналіна на ефекторні клітини
називаються симпатолітиками.
Альфа-адренорецептори Бета-адренорецептори
Адреноміметики (стимулятори
Адреналін, норадреналін, Адреналін, норадреналін,
серотонін, мезотрон, нафтизин. серотонін, ефедрин.
Адренолітики (блокатори)
Фентоламін, сальбутамол. Анаприлин, обзидан.

СИМПАТО-АДРЕНАЛОВА СИСТЕМА (САС)

САС – це функціональне об’єднання симпатичної нервової системи і
мозкової речовини наднирників. Мозкова речовина наднирників являє собою
видозмінені симпатичні ганглії. З онтогенетичної точки зору хромафінні
клітини гомологічні постгангліонарним симпатичним нейроном.
Прегангліонарні симпатичні волокна – утворюють на цих клітинах
збуджуючі холінергічні синапси. Тому виділення катехоламінів
наднирниками регулюється виключно нервовим механізмом.
СПИННИЙ МОЗОК

ПРЕГАНГЛІОНАРНЕ ВОЛОКНО
 При збудженні прегангліонарних волокон у людини в кровоток
вивільнюється суміш катехоламінів – 80% адреналіну,20 % норадреналіну.
Катехоламіни, що вивільнюються мозковою речовиною наднирників,
впливають на ті самі ефекторні органи що й постгангліонарні волокна.
Проте, в нормі, ймовірно, вони мають вплив в більшій мірі на ті органи, які
не іннервуються або слабо іннервуються симпатичними нервами (наприклад,
середня оболонка артерій). У людини в стані спокою наднирники
вивільнюють 8-10 нг/кг маси * хв. катехоламінів. Виділення катехоламінів
посилюється більше ,ніж у 10 разів при :
- екстремальних станах (крововтрата, гіпотермія, гіпоглікемія, гіпоксія,
опіки, фізичне навантаження), - емоційних стресах.
 Катехоламіни мозкової речовини наднирників на органи-мішені чинять
такий самий вплив , як і СНС. Однак, в більшій мірі, вони впливають на
регуляцію обмінних процесів (посилюють ліполіз у жировій тканині,
глюконеогенез і глікогеноліз у печінці).

МЕТАСИМПАТИЧНА НЕРВОВА СИСТЕМА ( МСНС )

МСНС – це система місцевої внутрішньо органної регуляції, яка

властива деяким вісцеральним органам (серця – інтракардіальна система,
ШКТ – ентеральна система).

Значення МСНС:
1. Забезпечує автоматію органів.
2. Забезпечує саморегуляцію роботи органів.
3. Забезпечує локальний кровообіг.

Особливості МСНС:
1. Не підкоряється контролю свідомості, не пов’язана з ЦНС.
2. Має власні рефлекторні дуги.
3. Має симпатичні і парасимпатичні входи.
4. Ганглії розташовані інтрамурально.
5. Нейрони вивільнюють різні медіатори: ацетилхолін, адреналін, АТФ,
гістамін, серотонін, простагландін Е.

ВЕГЕТАТИВНІ РЕФЛЕКСИ

Вегетативні рефлекси – це рефлекси, які здійснюються за участю

вегетативної нервової системи.

Класифікація вегетативних рефлексів.

1. Вісцеровісцеральні рефлекси – це рефлекси, які виникають при
подразненні рецепторів внутрішніх органів і призводять до зміни стану
того самого або іншого внутрішнього органу.
Наприклад: гастрокардіальний синдром.
У хворих на виразку шлунка та дванадцятипалої кишки часто
виникають напади стенокардії, зумовлені недостатністю коронарного
кровообігу.

2. Вісцеродермальні – це рефлекси, які виникають при подразненні

рецепторів внутрішніх органів і призводять до змін шкірної чутливості,
потовиділення на певних ділянках (дерматомах).
Наприклад: при стенокардії біль відображається у ліву лопатку, ліву руку;
при виразці шлунка – у надчеревну ділянку зліва.
3. Вісцеромоторні рефлекси – це рефлекси, які виникають при подразненні
рецепторів внутрішніх органів і призводять до скорочення або
розслаблення м’язів.
Наприклад: при апендициті, перитоніті, холециститі виникає скорочення
м’язів черевної стінки, яке відоме під назвою „гострий живіт”.

4. Дерматовісцеральні рефлекси – це рефлекси, які виникають при

подразненні рецепторів шкіри і призводять до зміни стану внутрішніх
органів.
На цих рефлексах ґрунтується застосування лікувальних процедур
(фізіотерапії, рефлексотерапії).

5. Моторно вісцеральні рефлекси – це рефлекси, які виникають при

подразненні рецепторів м’язів і призводять до зміни стану внутрішніх
органів.
Ці рефлекси є основою лікувальної фізкультури.

6. Місцеві периферичні рефлекси – це рефлекси за участю МСНС.

Наприклад: регуляція перистальтики кишковика.

7. Аксон-рефлекс – це рефлекс, який здійснюється на рівні нервових

терміналей.
Наприклад: почервоніння шкіри при механічному або больовому
подразненні.

ЦЕНТРАЛЬНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВЕГЕТАТИВНИХ ФУНКЦІЙ

У регуляції вегетативних функцій організму беруть участь різні відділи
ЦНС:
 спинний мозок;
 стовбур головного мозку;
 передній мозок

Спинний мозок. У спинному мозку ( в бокових і частково взв’язки

передніх рогах) розташовані спінальні сегментні симпатичні і
парасимпатичні “центри” І порядку. Вони забезпечують елементарні
вегетативні рефлекторні реакції : судинорухливі, потовидільні, сечовивідні,
дефекації, статеві (ерекція статевого члена і клітора, еякуляція тощо.). У
здійсненні спінальних вегетативних рефлексів беруть участь як симпатична,
так і парасимпатична система.
Стовбур головного мозку. До вегетативних “центрів” стовбура
головного мозку належать розташовані в середньому і продовгувастому
мозку парасимпатичні ядра черепномозкових нервів (ІІІ, VІІ, ІX, X пари) –
парасимпатичні центри І порядку, а також спеціалізовані ділянки
ретикулярної формації стовбура головного мозку (симпатичні центри ІІ
порядку). Вони забезпечують такі життєво важливі вегетативні функції
організму, як дихання і кровообіг. Там же містяться і центри ковтання та ін.
Ретикулярна формація сполучається із спинним мозком ретикулоспінальним
шляхом. Ядра ретикулярної формації (їх близько 40) беруть участь у
регуляції дихальної, серцево-судинної систем мозку, до яких входять
лімбічні утворення і нова кора.
Гіпоталамус є вищім центром регуляції вегетативних функцій, які
відповідають за стан внутрішнього середовища організму. Він є важливим
інтегративним центром вегетативних, соматичних і ендокринних функцій.
Гіпоталамус – центральний відділ проміжного мозку. Він лежить
вентральніше від таламуса. Нижньою межею таламуса служить середній
мозок,,,,, а верхньою – кінцева пластинка, передня спайка і зоровий
перехрест. У ньому нараховується близько 48 пар ядер. У гіпоталамксі
виділяють такі ділянки: 1) преотичну, 2) передню групу, 3) середню групу, 4)
зовнішню групу, 5) задню групу. Серед ядер виділяють специфічні і
неспецифічні. Специфічні ядра сполучені з гіпофізом і здатні до нейрокринії,
тобто синтезу і виділення ряду гормонів.
Ядра гіпоталамусу не є ні симпатичними, ні парасимпатичними, хоча
прийнято вважати, що в задніх ядрах гіпоталамуса містяться групи нейронів,
сполучені переважно із симпатичною системою, а в передніх його ядрах –
нейрони, які регулюють функції парасимпатичної системи. гіпоталамус
регулює функції обох частин вегетативної нервової системи залежно від
характеру і рівня аферентації, яка надходить до його ядер. Він утворює
двобічні (аферентні і еферентні) зв’язки із різними відділами головного
мозку – верхніми відділами стовбура мозку, центральною сірою речовиною
середнього мозку, із структурами лімбічної системи таламуса, ретикулярною
формацією, підкірковими ядрами і корою. Аферентні сигнали надходять у
гіпоталамус від поверхні тіла і внутрішніх органів, а також від деяких
відділів головного мозку. В медіальній ділянці гіпоталамуса є особливі
нейрони (осмо-, глюко-, терморецептори), які контролюють важливі
параметри крові (водно-електролітний склад плазми, температуру крові
тощо.) і спинномозкової рідини, тобто “стежать” за станом внутрішнього
середовища організму. Через нервові механізми медіальна ділянка
гіпоталамуса керує діяльністю нейрогіпофіза, а через гуморальні механізми –
аденогіпофіза.
Гіпоталамус регулює водно-електролітний обмін, температуру тіла,
функції ендокринних залоз, статеве дозрівання, діяльність серцево-судинної,
дихальної систем, органів травлення, нирок. Він бере участь у формуванні
харчового, статевого захисту, в регуляції циклу сон – бадьорість тощо. Тому
будь-яка дія на гіпоталамус супроводжується комплексом реакцій багатьох
систем організму, що виражається у вісцеральних, соматичних та психісних
ефектах.
У разі ушкодження гіпоталамуса (пухлини, травматичні і запальні
ураження) спостерігаються розлади енергетичного і водного балансів,
терморегуляції, функцій серцево-судинної системи, органів травлення,
ендокринні порушення, емоційні реакції.
 На вегетативні функції організму істотний вплив чинять лімбічні
структури мозку.
Лімбічна система, або “вісцеральний мозок”, складається з
філогенетично старих відділів головного мозку: мамілярних тіл гіпоталамусу,
передніх ядер таламусу, мигдалеподібного тіла, септальних ядер, гіпокампу,
поперечної звивини кори великого мозку та ін. Лімбічна система –
функціонально єдиний комплекс названих нервових структур, який
відповідає головним чином за механізми формування і реалізації емоційної
поведінки ссавців, у прояві якої добре виражені вегетативні реакції.
Аферентні і еферентні зв’язки структур лімбічної системи різноманітні.
Найбільшою мірою виражені морфофункціональні зв’язки між лімбічною
системою, гіпоталамусом і ретикулярною формацією. Через ці структури
мозку лімбічна система впливає на вегетативні функції.
Важливу роль у регуляції вегетативних функцій відіграє ретикулярна
формація стовбура головного мозку, яка підвищує активність вегетативних
нервових центрів, тонізує їх.
У регуляції вегетативних функцій організму беруть також участь
мозочок, підкіркові ядра (смугасте ядро) і нова кора, особливо передні її
відділи (лобні частки великого мозку). Так, якщо досліджуваному дати
можливість за допомогою зорових або слухових сигналів стежити за ритмом
свого серця, то незначні зміни ритму в потрібному напрямі можуть відіграти
роль підкріплення і стимулювання спроби ще більш його змінити. Це метод
біологічного зворотного зв’язку. Він дуже перспективний, оскільки з його
допомогою можна впливати на порушені функції організму без застосування
лікарських препаратів. Він ефективний при лікуванні аритмії серця,
головного болю, спричиненого розумовою перевтомою, мігрені тощо.
У разі ураження кори великого мозку виникають різноманітні
вегетативні розлади, зокрема, регуляції функцій серцево-судинної системи,
органів травлення та ін.

Контрольні запитання до теми

15. Особливості вегетативної нервової системи.

16. Рефлекторна дуга вегетативного рефлексу.
17. Структурні особливості ПСНС.
18. Структурні особливості СНС.
19. Вплив ПСНС на внутрішні органи: серце, судини, ШКТ, бронхи,
видільні органи, зіницю, сльозні залози.
20. Вплив СНС на внутрішні органи: серце, судини, ШКТ, бронхи,
видільні органи, зіницю, метаболічні процеси.
21. Взаємовідносини між СНС і ПСНС.
22. Значення вегетативної нервової системи.
23. Значення метасимпатичної нервової системи.
24. Особливості метасимпатичної нервової системи.
25. Особливості передачі збудження у вегетативних синапсах.
26. Вегетативні рефлекси.
27. Роль різних відділів ЦНС в регуляції вегетативних функцій.
28. Конституційні типи людей взалежності від функціональної активності
ВНС.

19.05.2020р 1-Ма
Тема «ФІЗІОЛОГІЯ СЕНСОРНИХ СИСТЕМ»

Питання для підготовки:

1. Поняття про сенсорні системи (аналізатори).

2. Загальні принципи будови і основні функції аналізаторів.
3. Властивості аналізаторів.
4. Класифікація рецепторів, їх функції.
5. Функції провідникового і центрального відділів аналізаторів.
6. Структурно-функціональна організація сомато-сенсорної системи
(шкірної та пропріоцептивної чутливостей).
7. Фізіологічні основи болю. Ноцицепція, фізіологічна характеристика
та класифікація ноцицепторів.
8. Ноцицептивна або больова система, її структурно-функціональна
організація, провідні шляхи та рівні обробки інформації. Фізіологічне
значення болю.
9. Антиноцицептивна система, її структурно-функціональна організація,
опіатні та неопіатні механізми, фізіологічна роль. Фізіологічні основи
знеболювання.
10. Структурно-функціональна організація смакової сенсорної системи.
Види смаків, механізми їх сприйняття, фізіологічна роль.
11.Структурно-функціональна організація нюхової сенсорної системи.
12. Структурно-функціональна організація зорового аналізатора.
13. Оптична система ока. Механізм рефракції і акомодації .
14. Зіничний рефлекс, його фізіологічне значення.
15. Рецепторний апарат зорового аналізатору. Структура і функції окремих
шарів сітківки
16. Фотохімічні та електричні явища в сітківці ока.
17. Світлова та контрастна чутливість органів зору. Поняття про адаптацію
зору.
18. Сучасні уявлення про механізми сприйняття кольору. Основні форми
порушення сприйняття кольору.
19. Основні зорові функції та фізіологічні основи методів їх дослідження.
 20. Загальна характеристика слухового аналізатора.Функції зовнішнього та
середнього вуха.
21. Структурно-функціональна організація внутрішнього вуха. Механізми
сприйняття звуків.
22. Структурно-функціональна організція вестибулярного аналізатора.
Вестибулярні реакції.

Опорний конспект з теми

Центральна нервова система безперервно одержує інформацію про всі

зміни оточуючого організм середовища, а також про стан процесів, що
перебігають у його тканинах і органах. Ця інформація сприймається
особливими фізіологічними апаратами — сенсорними системами. Завдяки
тому, що подразнення багатьох з них викликає певні почуття, уявлення,
тобто різні форми чуттєвого відображення навколишнього світу, вони
одержали назву органів чуттів. Проте чутливі утворення, які сприймають
подразнення, є лише частиною фізіологічного апарату, який виконує складну
функцію оцінки якісних і кількісних характеристик цих подразнень. Тому І.
П. Павлов, підкреслюючи необхідність урахування всіх ланок, які
сприймають подразнення, передають їх у відповідні зони кори великого
мозку і аналізують одержану інформацію, запропонував назвати їх
аналізаторами. Аналізатор складається з трьох частин: периферичної
(рецепторів), провідникової (нервових клітин і волокон) і центральної
(скупчення нейронів у корі великого мозку).
Рецептори — це чутливі нервові структури, які трансформують різні
види енергії (світлову, механічну, теплову) у нервовий імпульс, їх
класифікують за різними ознаками. Так, залежно від їх розташування,
виділяють дві групи: зовнішні і внутрішні. Зовнішні рецептори — це
екстерорецептори, вони сприймають подразнення від предметів і явищ
зовнішнього світу. Внутрішні —інтерорецептори посилають імпульси, які
сигналізують про стан внутрішніх органів (вісцерорецептори) або про
положення і рухи тіла чи окремих його частин (пропріорецептори,
вестибулорецептори).
Залежно від фізичної природи подразника, до якого рецептор має високу
чутливість, розрізняють механорецептори, фонорецептори, фоторецептори,
терморецептори, хеморецептори, баро,рецептори.
Рецептори, які сприймають подразнення від предметів, що знаходяться
на певній відстані від них. називаються дистантними (рецептори зору, слуху,
нюху). А рецептори, які збуджуються при безпосередньому контакті з
предметами, відносять до контактних.
За структурою чутливого утворення рецептори ще поділяють на
первинні і вторинні. До первинних відносять ті рецептори, які сприймають
подразнення безпосередньо закінченнями волокон чутливих нейронів. Ці
рецептори знаходяться в шкірі, органах нюху та ін. Вторинні рецептори — це
такі, в яких подразнення сприймається спеціальними рецепторними
клітинами, а потім збудження, що виникає в них, передається на волокна
чутливого нейрона (рецептори смаку, зору, слуху).
Провідникова система аналізаторів представлена складним ланцюгом
нейронів. За допомогою тонких гістологічних і електрофізіологічних методик
зараз в основних рисах уже встановлена будова шляху, яким збудження від
рецепторів досягає відповідних центрів у головному мозку. Перший
чутливий нейрон розташований поза центральною нервовою системою — у
міжхребцевих спинномозкових гангліях і гангліях черепномозкових нервів.
Другий нейрон знаходиться у спинному, довгастому або середньому мозку.
Третій міститься у згір'ї. Центральна частина аналізатора представлена
нейронами проекційної зони кори великого мозку.
Аналіз подразників відбувається в усіх ланках аналізатора, починаючи з
рецепторів, які є високоспеціалізованими структурами і сприймають тільки
той вид подразників, до якого пристосувались у процесі еволюції. Так,
рецептори ока реагують на світло, смакові цибулини — на хімічні речовини
та ін. Більш складний аналіз здійснюється в нейронах провідникової системи,
в яких можуть оцінюватись окремі характеристики подразників, наприклад
їхня інтенсивність.
Вищий аналіз і формування відчуттів відбуваються у корі великого
мозку. Слід зазначити, що аналіз подразників у сенсорній системі
здійснюється не тільки поетапно, послідовно, а й при паралельній діяльності,
взаємодії нейронів, розташованих у різних відділах центральної нервової
системи. В спинному, довгастому і середньому мозку збудження
переключається на нервові шляхи, що йдуть у ретикулярну формацію,
мозочок. З ретикулярної формації по неспецифічних шляхах збудження
надходить у всі відділи кори великого мозку. Про це свідчать досліди з
подразненням рецепторів і реєстрацією збудження в корі великого мозку.
При подразненні одного рецептора потенціал дії спочатку виникає у
відповідній ділянці проекційної зони півкуль великого мозку (первинна
відповідь), а через кілька мілісекунд з'являється і в інших зонах (вторинна
відповідь).
Значення аналізаторів для нормальної діяльності організму.
Підтримання діяльного стану центральної нервової системи, а також і
організму в цілому, можливо тільки при певному мінімумі подразнення
рецепторів. При повному виключенні всіх аналізаторів людина впадає в сон.
Як виявилось, в умовах тривалого космічного польоту внаслідок
зменшення кількості подразників (так званий «сенсорний голод») різко
знижується функціональна активність великого мозку. Про це свідчить
зменшення здатності космонавтів концентрувати увагу, виконувати розумові
задачі. Тому приймають різні заходи, направлені на компенсацію
недостатньої кількості подразників і адаптацію організму до дефіциту їх.
Роль аналізаторів у пізнанні зовнішнього світу. Подразнення рецепторів
— єдине джерело інформації, яку одержує нервова система про предмети і
явища зовнішнього світу. Збудження рецепторного апарату сенсорних систем
розповсюджується по всіх їхніх ланках і суб'єктивно проявляється у
відчуттях. Між предметом, який викликав збудження рецептора, і відчуттям
існує прямий причинний зв'язок. Таким чином, наші відчуття відбивають
(відображають) об'єктивну реальність, тобто те, що існує незалежно від
нашої свідомості. Відчуття — суб'єктивний образ об'єктивного світу. У
відчуттях є деякий елемент суб'єктивності. Але відчуття — це найбільш
елементарний психічний акт. У людей воно нерозривно пов'язане з
мисленням і є його основою. Відчуття відображає лише окремі властивості
речей. Встановлення зв'язків між предметами і явищами — це більш висока
форма психічної діяльності — мислення. Матеріальним суб'єктом мислення є
мозок. Образи, які виникають у процесі мислення, це не символи або
ієрогліфи, застосовані людьми для «зручності» позначення, як стверджують
представники ідеалістичної теорії пізнання Й. Мюллер, Г. Гельмгольц і їхні
послідовники, а копії суб'єктивно відображених, реально існуючих
предметів. У вірності цього висновку ми постійно переконуємося на
практиці. Практика — критерій істини. Шлях пізнання людиною істини, як
вказував В. І. Ленін, йде від чуттєвого споглядання до абстрактного
мислення, а потім до практики. При цьому людина використовує не тільки
свій особистий досвід, а практику всього суспільно-історичного розвитку
людства. Тому пізнання—відображення людиною природи сенсорними
системами — відбувається у неї повніше і глибше, ніж у тварин.
Загальні властивості аналізаторів. Аналізатори мають ряд характерних
загальних властивостей: висока чутливість, адаптація, контрастність,
ритмічна активність, відтворення послідовних образів.
Рецептори всіх аналізаторів надзвичайно чутливі до адекватних, тобто
специфічних для даного органу чуттів, подразників. Так, у рецепторах
зорового аналізатора збудження виникає при дії світлової енергії, яка
дорівнює 2,5Х10-14 кДж (2—3 кванти світлової енергії), у рецепторах
слухового аналізатора —1,6Х10-15 кДж. Терморецептори сприймають зміни
температури в 0,001°С. Механізм перетворення енергії подразника в
нервовий імпульс: неодинаковий у різних рецепторах, але завжди він
пов'язаний із зміною проникності мембрани і виникненням рецепторного
потенціалу (РП). Рецепторний потенціал за своїми характеристиками
подібний до місцевих потенціалів нервових волокон, тобто він зберігається
протягом всього часу дії подразника не розповсюджуючись. Величина його
залежить від сили подразника. Він здатний до сумації. В первинних
рецепторах під впливом РП у найближчому вузлі нервового волокна виникає
потенціал дії, тому його назвали генераторним потенціалом (ГП). У вто-
ринних рецепторах ГП викликає виділення медіатора, а далі йдуть такі самі
процеси, що і в звичайних нервових синапсах.
Збудливість рецепторів вимірюється їхнім порогом. Розрізняють
абсолютний поріг, який характеризується мінімальною енергією, здатною
викликати збудження, і поріг розрізнення (диференціальний), що
характеризується різницею сили двох подразників.
 Ритмічна активність. У відповідь на дію подразника рецептори
генерують серію ритмічних розрядів — імпульсів. Чим сильніший подразник,
тим частіша імпульсація. Таким чином, рецептори інформують центральну
нервову систему про силу подразника.
Спонтанна імпульсація. Для деяких рецепторів характерна самостійна
активність без нанесення подразників, яка дістала назву спонтанної
імпульсації. Вона є також одним з важливих механізмів оцінки сили
подразника, оскільки забезпечується зміна імпульсації рецептора в двох
напрямках — підвищення і зниження його активності. Безперервна ритмічна
активність рецепторів підтримує діяльний стан ретикулярної формації.
Адаптація — пристосування аналізаторів до постійно діючого
подразника. В деяких аналізаторах при тривалій дії подразника зникає його
відчуття. Такі аналізатори, як нюховий і дотиковий, адаптуються досить
швидко. Вестибуло- і пропріорецептори взагалі не здатні до адаптації.
Фізіологічні механізми адаптації полягають у зменшенні частоти імпульсів,
які надходять у центральну — нервову систему від рецепторів.
Контрастність. Це явище полягає в тому, що подразник тієї самої сили
викликає різні відчуття при зміні умов його сприймання. Наприклад, навіть
слабкий звук відчувається значно сильніше на фоні повної тиші. В основі
явища контрасту лежать процеси одночасної і послідовної індукції.
Слідові процеси в аналізаторах. Для всіх аналізаторів характерним є
відтворення послідовних образів. Це проявляється в тому, що відчуття не
зникають-після припинення дії подразника. При цьому переривчасті
подразнення сприймаються як неперервні, виникає цілісне відчуття.
Взаємодія аналізаторів. Вплив різних факторів зовнішнього
середовища, як правило, сприймається не одним, а кількома аналізаторами.
Тому вони між собою завжди взаємодіють. У результаті цієї взаємодії
відчуття стають більш повними, а суб'єктивні образи більш адекватними
реальним предметам.
РУХОВИЙ АНАЛІЗАТОР.
М'язова система є джерелом численної сенсорної імпульсації. До складу
нервів, що іннервують м'язи, входить від ЗО до 50% аферентних волокон.
Рецепторний апарат м'язів і суглобів сигналізує в нервову систему про
ступінь напруження м'язових волокон, положення суглобів і різних частин
тіла однієї відносно інших. Ця зворотна інформація необхідна для автоматич-
ної регуляції постави і рухових актів. При порушеннях рухового аналізатора
людина не може ні ходити, ні стояти. Імпульси від рухового аналізатора
необхідні також для підтримання тонусу м'язів і тонкого пристосування
вегетативних функцій до умов м'язової роботи.
Будова периферичної частини рухового аналізатора. Рецепторна
частина аналізатора представлена нервово-м'язовими веретенами,
пластинчастими тільцями (тільцями Фатера—Пачіні) і вільними чутливими
закінченнями, які розташовані у зв'язках, сумках суглобів і фасціях м'язів.
Нервово-м'язове веретено складається з пучка м'язових волокон (від 2 до
12), які розміщені в сполучній сумці. Його довжина 4 ... 11 мм, діаметр — 80
... 200 мкм. М'язи з високою функціональною активністю мають більше
веретен (до 100), з меншою — менше. М'язове веретено одним кінцем
прикріплюється до перимізію звичайних м'язових волокон, а другим — до
сухожилків м'язів. Волокна м'язового веретена називають інтрафузальними, а
звичайні волокна скелетних м'язів—екстрафузальними. Центральна частина
інтрафузальних волокон розширена і називається ядерною сумкою. Навколо
неї спіральне закручуються чутливі нервові волокна. Інтрафузальні волокна
мають рухову іннервацію від і гамма-мотонейронів спинного мозку.
Імпульси, що надходять по еферентних волокнах, викликають скорочення
інтрафузальних м'язових волокон, а це призводить до посилення потоку
аферентних імпульсів від розтягування ядерної сумки. Активність гамма-
мотонейронів у свою чергу регулюється ретикулярною формацією се-
реднього мозку.
Чутливі нервові закінчення веретен збуджуються при розтягненні м'язів.
Досить розтягнення м'язу всього на 10 мкм, щоб у них виник генераторний
потенціал. У м'язових веретенах виявлено спонтанну імпульсацію, яка зникає
під час скорочення м'язів у міру послаблення натягу інтрафузальних волокон.
Сухожилкові та інші рецептори рухового аналізатора збуджуються при
рухах у суглобах, скороченнях м'язів. Таким чином, аферентні імпульси від
рецепторів рухового аналізатора надходять у | центральну нервову систему
постійно при будь-якому положенні м'язів. Ця імпульсація є відповіддю
м'язів на вплив мотонейронів, тому рецептори м'язової системи назвали
пропріорецепторами (власними рецепторами) рухового апарату.
|Збудження, що виникає в рецепторах на аферентних волокнах, передається в
перший нейрон, розташований у спинному ганглії, і далі на другий нейрон,
що міститься в довгастому мозку, і на третій — у згір'ї. Вищий відділ
рухового аналізатора знаходиться в передній центральній звивині кори
великого мозку.
Вплив фізичних вправ на розвиток пропріорецептивної чутливості. Різні
параметри руху м'язова сенсорна система сприймає з різним ступенем
точності. Людина чіткіше сприймає різницю в просторових переміщеннях
тіла, ніж різницю в напруженні м'язів. У результаті багаторазового виконання
вправ поліпшується м'язово-сенсорна чутливість, тобто знижуються
абсолютні і диференціальні пороги подразнення. Людина починає відчувати
переміщення частин тіла на мінімальні кути, точно оцінювати масу
утримання тягарів та інтервали між послідовними подразниками.
В цьому полягає одна з причин покращення координації рухів при
заняттях спортом.
На збудливість кіркових нейронів рухового аналізатора впливають
імпульси від інших сенсорних систем. Тому термінова інформація про
просторові і часові параметри руху сприймається слуховим 1 і зоровим
аналізаторами і покращує координацію рухових актів.
Вікові особливості рухового аналізатора. Руховий, аналізатор
структурно повністю формується ще до народження. Але його морфологічне
і функціональне удосконалення закінчується в 12...15 років. У цей період
збільшуються діаметр м'язових веретен, довжина інтрафузальних волокон,
кількість ядер у них. В інших рецепторах рухового аналізатора після
народження відбувається в основному розширення сітки розгалужень
нервових волокон.
У шкільному віці функціонально удосконалюється центральна частина
аналізатора—встановлюються численні умовнорефлекторні зв'язки як у
межах зони самого рухового аналізатора, так і з іншими сенсорними
системами. Це проявляється в утворенні великої кількості рухових навичок і
встановленні тонкої координації між роботою рухового апарату і
внутрішніми органами, діяльність яких забезпечує постачання м'язів всіма
необхідними поживними речовинами, киснем і видалення продуктів обміну.
Період дитинства певною мірою є особливим періодом розвитку рухового
аналізатора. В цей період умовнорефлекторні зв'язки рухового аналізатора з
іншими сенсорними системами встановлюються легко і міцно, тоді як після
завершення цього періоду утворення зв'язків відбувається важко.
Звідси зрозуміло, яке важливе значення має правильна система
фізичного виховання, що зумовлює формування рухових навичок і розвиток
вегетативних систем організму.

БУДОВА ПЕРИФЕРИЧНОЇ ЧАСТИНИ ЗОРОВОГО АНАЛІЗАТОРА.

Очне яблуко розташоване в очній ямці, яка надійно захищає його від зовні-
шніх пошкоджень. Воно має три оболонки: волокнисту, судинну і внутрішню
.
Волокниста оболонка або склера, спереду переходить у прозору рогівку.
Судинна оболонка переходить у війкове тіло і райдужну оболонку. Райдужна
оболонка забарвлена. В центрі райдужки міститься отвір - зіниця, через яку
промені світла попадають на кришталик. Внутрішня оболонка складається з
світлочутливих і нервових клітин, аксони яких, збираючись, утворюють
зоровий нерв. У місці виходу зорового нерва з очного яблука відсутні
світлочутливі клітини. Це місце називають сліпою плямою. На дні ока
поблизу його оптичної вісі світлочутливих клітин найбільше. Це пляма
(жовта пляма) - місце найкращого бачення.
Оптична система ока. Чітке зображення предметів на сітківці
забезпечується оптичною системою ока. Вона складається з рогівки,
водянистої вологи, кришталика і склистого тіла. Промені світла, переходячи
з одного середовища в інше, заломлюються. Заломлююча сила оптичної
системи виражається в діоптріях. Одна діоптрія (Д)-це заломлююча сила
лінзи з фокусною відстанню 1 м. Заломлююча сила оптичної системи ока
знаходиться в межах 60...70 Д (рогівки - 43 Д, кришталика - 19...33 Д).
Акомодація. Для чіткого сприйняття предметів необхідно, щоб їхнє
зображення завжди фіксувалося на сітківці, в її центрі. Люди здатні чітко
розрізняти предмети, які знаходяться на різній відстані від ока, завдяки
здатності кришталика змінювати свою кривизну. При цьому змінюється
заломлююча сила, а зображення завжди фокусується на сітківці. Ця здатність
ока називається акомодацією.
 Кришталик - еластичне прозоре тіло, має форму двоопуклої лінзи. Він
знаходиться в еластичній тонкостінній сумці, зв'язаній з коловою війчастою
зв'язкою, яка прикріплена до війчастого м'яза. При переведенні погляду з
далеко розташованих від ока предметів на близько розташовані цей м'яз
скорочується, ослаблюється війчаста зв'язка і кришталик, внаслідок
еластичних властивостей, стає більш опуклим. При цьому збільшується його
заломлююча сила і зображення фокусується на сітківці. Таким чином, від
напруження війчастого м'яза залежить форма кришталика. Коли напруження
м'яза зменшується, зв'язка натягується і сумка кришталика стискує його. Від
цього кривизна його та заломлююча сила зменшуються. Це відбувається при
віддаленні предмета від ока. Скорочення війчастого м'яза починається тоді,
коли предмет наближається на відстань 65 см, і стає максимальним, коли він
знаходиться на відстані 7...14 см. При дальшому наближенні предмета чітке
його бачення стає неможливим. Найменша відстань предмета від ока, при
якій зображення предмета ще чітке, одержало назву найближчої точки ясного
бачення. З віком еластичність кришталика знижується і ця точка віддаляється
(з 7 см в 10 років до 14 см в З0 років). Після 40 років, як правило, настає різке
зменшення акомодаційної здатності кришталика і людина не може розрізняти
предмети на близькій відстані. Це явище називають пресбіопією, або
старечою далекозорістю. Акомодація регулюється рефлекторно.
Короткозорість і далекозорість. У нормальному оці чітке зображення
віддалених предметів можливе при повному розслабленні акомодаційного
механізму. Але в багатьох людей внаслідок збільшення поздовжньої вісі ока
або перенапруження війкового м'яза паралельні промені від предметів
фокусуються перед сітківкою, тому зображення предмета розпливається. Це
порушення нормального заломлення (рефракції) променів називають ко-
роткозорістю.
У далекозорому оці промені віддалених предметів заломлюються за
сітківкою. Це відбувається внаслідок зменшення поздовжньої вісі ока. Для
корекції порушень перед короткозорим оком розміщують ввігнуту
(розсіюючу) лінзу, а перед далекозорим - двоопуклу, збільшуючу заломлення
променів лінзу.
Зіничний рефлекс. У райдужній оболонці міститься два гладеньких м'язи:
коловий (циркулярний) і радіальний. Циркулярний м'яз іннервується
парасимпатичними волокнами окорухового нерва, радіальний -
симпатичними. При зменшенні освітленості, психічних збудженнях зіниця
рефлекторно звужується або розширюється, тим самим регулюючи
інтенсивність потоку світла в око.
Сприйняття світла і кольору. Промені світла через оптичну систему ока
попадають на сітківку ока. Сітківка складається з: кількох шарів клітин
різних за формою і функцією. Зовнішній шар епітеліальних клітин містить
чорний пігмент-фусцин, який поглинає промені, сприяючи більш чіткому
зображенню предметів. Наступний шар представлено світлочутливими
клітинами - паличками і колбочками, за якими знаходиться шар біполярних і
далі шар гангліозних нервових клітин. Відростки гангліозних клітин
утворюють зоровий нерв.
У сітківці людини нараховується приблизно 130 млн. паличок і 7 млн.
колбочок. Розташовані вони нерівномірно. В центрі сітківки (у плямі)
містяться в основному колбочки, а на її периферії - палички.
Фоторецептори містять зоровий пурпур: палички-родопсин, колбочки -
йодопсин. Це речовини, які в своєму складі мають білок опсин і окислений
вітамін А - ретинен. Механізм перетворення енергії світла на нервовий
імпульс являє собою досить складний ланцюг фізико-хімічних процесів.
Схематично їх послідовність можна описати таким чином. Родопсин і
йодопсин перебувають у фоторецепторах у неактивній формі. Під впливом
енергії сонячних променів вони переходять в активну форму, здатну
змінювати проникність мембран фоторецепторів для іонів натрію і тим
самим викликати рецепторний потенціал, який далі генерує збудження в
нейронах сітківки. При цьому родопсин розщеплюється на білок опсин і
вітамін А. Ресинтез родопсину відбувається через ряд біохімічних реакцій.
Чутливість паличок до світла в тисячу разів більша, ніж у колбочок. Вони
включаються в основному у сутінках. Палички сприймають широкий спектр
світлових променів (від 300 до 800 нм). Тому при збудженні їх виникає
відчуття білого світла (безкольорове відчуття).
Колбочки реагують тільки на певну довжину хвилі і цим самим
зумовлюють виникнення кольоровості предметів. Існують три типи
колбочок. Одні з них реагують переважно на червоний колір, другі - на
зелений і треті - на фіолетовий. Оптичним змішуванням основних кольорів
можна одержати всі кольори спектра і їхні відтінки.
У деяких людей можуть бути відсутні колбочки, які сприймають один, два
або навіть всі три основні кольори. Все оточуюче для таких людей здається
сірим. Таке відхилення сприйняття кольорів називають дальтонізмом. Воно
зустрічається у 8% чоловіків і 0,5% жінок.
Гострота зору. Мінімальний кут, при якому на площині дві точки
сприймаються роздільно, характеризує гостроту зору. Нормальною гострота
зору вважається тоді, коли цей кут дорівнює одній кутовій хвилині. Такий зір
прийнято за одиницю. Якщо дві точки розрізняються при куті дві хвилини, -
гострота зору дорівнює 0,5, при 10 кутових хвилинах - 0,1.
Сприйняття простору. Існує кілька фізіологічних механізмів, за
допомогою яких зоровий аналізатор людини сприймає простір, оцінює
глибину, розмір і відстань між предметами, рух предметів у просторі.
Простір, який охоплюється оком при фіксованому стані очного яблука,
називається полем зору. Предмети, зображення яких падає на пляму, ми
сприймаємо центральною частиною сітківки, на інші місця сітківки -
периферичною частиною. В області плями гострота зору найбільша, тому на
об'єктах, зображення яких падає на цю область сітківки, чітко розрізняються
навіть найдрібніші деталі. Ця ділянка сітківки називається ще аналізатором
розрізнення. На периферичній сітківці розташовані палички, які, як
з'ясувалось, збуджуються при русі предметів, появі або зникненні їх. Ці
рецептори називають детекторами руху.
Оцінка відстані (глибини) здійснюється як одним оком (монокулярний зір),
так і двома очима (бінокулярний зір). Монокулярні фактори оцінки глибини
такі: 1) предмети, розташовані ближче, частково накладаються на предмети,
розташовані за ними, і закривають їх; 2) розміри предметів з їх віддаленням
зменшуються; 3) з віддаленням предметів зменшується рельєфність їх форми,
різниці тіней на поверхні, насиченість кольорів. У міру віддалення всі
кольори наближаються до сірого; 4) розрізнення зміни кутової швидкості
рухомих предметів, які знаходяться на різній відстані від спостерігача.
Кутова швидкість близько розташованих предметів змінюється більшою
мірою, ніж далеко розташованих. Наприклад, вагони поїзда, що рухаються
близько, проносяться повз спостерігача з великою швидкістю, літак, що
летить далеко, зникає з поля зору повільно, хоч швидкість його набагато
більша від швидкості поїзда. На цій підставі ми робимо висновок, що поїзд
розташований ближче, ніж літак. Такий самий ефект проявляється при
повороті голови. Близько розташовані предмети зникають з поля зору рані-
ше, ніж віддалені предмети, оскільки їхня кутова швидкість руху більша.
Бінокулярний зір дозволяє оцінити простір з більшою точністю. Цьому
сприяють кілька факторів. Зображення виникає на ідентичних ділянках
сітківок обох очей. Ідентичними точками сітківок очей називаються ділянки
центральних ямок і всі точки, розташовані від них на однаковій відстані в
тому самому напрямку. При об'єднанні в корі великого мозку відчуттів від
зображення предметів у правому і лівому очах проводиться оцінка
послідовності розташування предметів, їхньої форми.
Конвергенція. Вісі правого і лівого очей за допомогою окорухового м'яза
зводяться на предметі, що розглядається. Це явище називають
конвергенцією. Чим ближче розташований предмет, тим сильніше повинні
скорочуватись прямі внутрішні і розтягуватись прямі зовнішні м'язи ока.
Ступінь збудження пропріорецепторів цих м'язів дає уявлення про силу
їхнього скорочення, а таким чином, і про віддаленість предметів.
Вікові особливості зорового аналізатора. З віком відбуваються зміни у
всіх ланках зорової сенсорної системи. Ще до народження дитини зоровий
аналізатор морфологічно готовий до діяльності. Але у зв'язку з малими
передньо-задніми розмірами очного яблука промені від віддалених предметів
у новонароджених сходяться за сітківкою. Тому новонароджені мають
природжену далекозорість. З віком це явище проходить, але збільшується
кількість короткозорих дітей. У дітей кришталик має велику еластичність і
тому здатний приймати сильно опуклу форму, забезпечуючи цим велику
акомодаційну здатність. Сила акомодації з віком зменшується. Велика
акомодаційна здатність кришталика дозволяє дітям добре бачити предмети
при дуже близькій відстані від ока. Але при цьому сильно напружуються
акомодаційні м'язи. Якщо це відбувається часто (читання при поганому осві-
тленні, лежачи, неправильна посадка за партою), ці м'язи гіпертрофуються.
Постійний тиск їх на очне яблуко призводить до його сплющення і тим
самим збільшення оптичної вісі. При такій формі очного яблука промені від
віддалених предметів сходяться перед сітківкою, що є характерним для
короткозорості.
Гострота зору з віком підвищується з 0,98 в 10...11 років до 1,15 в 14...15
років. У цей же час у дітей з порушенням рефракції гострота зору знижується
у далекозорих з 0,73 до 0,68; у короткозорих з 0,32 до 0,28.

ФІЗІОЛОГІЯ ЧУТЛИВОСТІ ШКІРИ.

Шкіра є величезним рецепторним полем. Розташовані в ній рецептори
приймають три основних види впливів: механічні (тиск, дотик, вібрацію),
температурні (тепло, холод) і больові. Мікроскопічні дослідження показали,
що рецептори шкіри представлені нервовими закінченнями, які бувають
вільними або знаходяться в капсулах. Існує гіпотеза, згідно якої специфічні
відчуття зумовлюються специфічністю рецепторів, які реагують на певний
вид енергії, тобто кожний вид подразника сприймається якимось єдиним
типом нервових закінчень.
Холодові подразнення сприймаються колбами Краузе, теплові—
тільцями Руффіні, дотикові—цибулиноподібними тільцями (тільцями
Гольджі—Маццоні), дотиковими менісками (дисками Маркеля) і дотиковими
тільцями (дисками Мейсснера). Больові відчуття виникають при подразненні
вільних нервових закінчень.
Але існує також думка, що в основі розрізнювальної здатності шкіри
лежить не вибіркова активація специфічних рецепторів, а просторовий і
часовий розподіли імпульсів у рецепторах. Всі види відчуттів (дотик, тепло,
холод, біль) можна одержати, подразнюючи тільки вільні нервові закінчення.
Очевидно, що рецептори шкіри специфічні лише певною мірою.
Сприймання дотику. Рецептори, які реагують на механічні подразнення,
розташовані в шкірі всього тіла, слизовій оболонці губ, язика. Але
просторова чутливість у різних ділянках шкіри неоднакова. Так, дотик двома
ніжками циркуля розрізняється як дві самостійні точки на відстанях: кінчик
язика — 1,1 мм, кінчик пальців руки — 2,2, середина долоні — 8,9, а середня
лінія спини — 67 мм. Очевидно, це пояснюється тим, що кількість
рецепторів, зв'язаних з однією нервовою клітиною, неоднакова на різних й
ділянках шкіри. .
Центральна частина аналізатора розташована в задній центральній
звивині кори великого мозку.
Температурна чутливість забезпечується двома типами рецепторів. Для
людини (без одягу) нейтральна температура, при якій не відчувається ні
тепла, ні холоду, знаходиться в межах +29... +32°С. При підвищенні
температури шкіри вище цієї межі збуджуються клітини Руффіні і
цибулиноподібні тільця, при зниженні — колби Краузе.
Рецептори температурної чутливості розташовані також в оболонках
носа, рота, гортані і внутрішніх органів.
 Больові відчуття виникають при подразненні чутливих нервових
закінчень, а також найрізноманітніших рецепторів при досить сильному
подразненні їх.
Фізіологія нюху і смаку. Рецептори нюхового аналізатора містяться у
слизовій оболонці верхнього носового , ходу. Вони мають надзвичайно
високу чутливість, деякі речовини відчуваються при вмісті в кубометрі
повітря лише однієї молекули. Кірковий відділ нюхового аналізатора
знаходиться у борозні та закрутці морського коника.
Рецептори смакової чутливості локалізовані на кінчику, бокових
поверхнях і корені язика, на задній частині глотки і поверхні , піднебіння.
Вони мають складну будову і реагують вибірково на солодке (кінчик язика),
кисле (краї язика), гірке (корінь язика), І солоне (кінчик і краї язика).
Смаковий поріг різний для різних |; речовин. Цукор, наприклад, відчувається
в концентрації 0,01 М, а соляно-кислий хінін —10-7 М.
Кірковий кінець смакового аналізатора розташований в області закрутки
морського коника. Нюховий і смаковий аналізатори швидко адаптуються до
дії подразників.
Інтерорецептивний аналізатор. В регуляції функцій внутрішніх
органів беруть участь розташовані в них рецептори — інтерорецептори. Вони
поділяються на ті, що реагують на зміну тиску (барорецептори), механічні -
(механорецептори), термічні (терморецептори) і хімічні (хеморецептори).
Для всіх інтерорецепторів характерною є мала здатність до адаптації.
Сприймаючи всі зміни, які відбуваються в організмі, інтерорецептори
забезпечують підтримання гомеостазу, саморегуляцію вегетативних систем
організму. Інтерорецептивна сигналізація має важливе значення ,в
узгодженні діяльності вегетативних систем під час м'язової і роботи.
 22.05.2020р 1-Ма
ТЕМА: «ФІЗІОЛОГІЯ ВИЩОЇ НЕРВОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ»

Питання для підготовки:

1. Загальна характеристика вроджених і набутих форм поведінки.

2. Порівняльна характеристика умовних і безумовних рефлексів.
3. Умовні рефлекси : загальна характеристика, властивості, умови
утворення і збереження. Механізм замикання тимчасового зв’язку.
4. Гальмування умовних рефлексів, види гальмування, їх фізіологічне
значення.
5. Пам'ять. Види та механізми пам’яті.
6. Структура цілісного акту поведінки (за П.К.Анохіним).
7. Роль мотивацій у здійсненні поведінкових реакцій.
8. Механізм формування і біологічне значення емоцій.
9. Сон, його фаза, механізми розвитку і біологічне значення для
організму.
10. Поняття про першу і другу сигнальні системи
11. Функції нової кори головного мозку й вища нервова діяльність людини
12. Функціональна асиметрія кори великих півкуль головного мозку,
концепція домінантної півкулі, функції недомінантної півкулі,
взаємодія півкуль.
13. Мова. Функції мови. Фізіологічні основи її формування. Вікові аспекти
вищої нервової діяльності у людини.
14. Типи вищої нервової діяльності, їх класифікація, фізіологічні основи,
методи дослідження. Роль виховання.
15. Типи нервової системи у людини, методи їх дослідження.
16. Мислення. Роль мозкових структур у процесі мислення. Свідомість.

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ З ТЕМИ

«Фізіологія вищої нервової діяльності»

Основи вчення про вищу нервову діяльність закладені в працях

І. М. Сєченова і І. П. Павлова. За допомогою методу умовних рефлексів
І. П. Павлов виявив важливі закономірності вищої нервової діяльності.
Вища нервова діяльність є фізіологічною функцією ЦНС, що забезпечує
взаємодію організму і середовища. У вищих тварин і людини ця взаємодія
знаходиться під контролем кори великих півкуль головного мозку. Кінцевим
актом вищої нервової діяльності людини є поведінкові реакції, спрямовані на
отримання корисного пристосувального результату. У поведінкових актах
умовні і безумовні рефлекси представляють єдність уродженого і набутого.
Безумовні й умовні рефлекси мають єдину матеріальну основу – нервовий
процес. Тому безумовні рефлекси так швидко входять до складу нових
набутих рефлексів. У процесі індивідуального розвитку відбувається не
тільки набуття нових рефлексів, а й «дозрівання» вроджених.
Взаємовідносини умовних і безумовних рефлексів – складні процеси
взаємного підсилення або гальмування – удосконалюються в процесі
індивідуального досвіду. Умовні рефлекси можуть гальмувати безумовні, або
безумовні рефлекси можуть знімати дію умовних. Наприклад, сильний голод
може загальмувати у собаки реакцію на команди господаря.
Перша і друга сигнальні системи. І. П. Павлов, вивчаючи умовні
рефлекси, розробив вчення про сигнальні системи. Сигналами він назвав усі
подразники (звук, світло, тиск тощо), що впливають на рецептори (органи
чуття) і викликають ті чи інші рефлекси. Діяльність кори головного мозку
полягає в аналізі та синтезі безпосередніх сигналів предметів або явищ
зовнішнього світу (виникнення рефлексів внаслідок безпосереднього
контакту тварин і людини з різними подразниками навколишнього
середовища), що приходять від різних рецепторів (зорових, слухових та ін.),
які Павлов назвав першою сигнальною системою. Перша сигнальна система
є у тварин і в людини. Діяльність цієї системи проявляється в умовних
рефлексах, що формуються на будь-які подразники зовнішнього середовища,
за виключенням слова. Отже, умовні рефлекси першої сигнальної системи
виникають як результат безпосереднього контакту тварин і людини з
великою кількістю різноманітних подразників зовнішнього середовища.
Перша сигнальна система проявляється у формі конкретного наочного
мислення (відчуття й сприйняття). Дійсність сприймається першою
сигнальною системою безпосередньо у чуттєво-конкретних образах. У
людини, яка знаходиться у певних соціальних умовах, перша сигнальна
система має соціальну забарвленість.
Умовні рефлекси першої сигнальної системи утворюються в результаті
діяльності клітин кори головного мозку, крім лобової області і області
мозкового кінця мовно-рухового аналізатора.
Внаслідок того, що у першій сигнальній системі дійсність сприймається
безпосередньо у чуттєво-конкретних образах, у тварин і людини можливе
здійснення предметного конкретного мислення.
На відміну від тварин пусковим механізмом вироблення умовних
рефлексів у людини можуть бути не тільки предмети і явища, а й мовні
позначення (слово). Діяльність кори великого мозку, що пов’язана з мовою,
словом, і проявила себе в людині в процесі трудової діяльності і соціального
розвитку, була названа Павловим другою сигнальною системою. Діяльність
другої сигнальної системи проявляється у речових умовних рефлексах. Ці
рефлекси узагальнено, відсторонено сигналізують людині про оточуючу
дійсність. За І. П. Павловим, слово є «сигналом сигналів». Мовні рефлекси
другої сигнальної системи формуються завдяки активності нейронів лобової
області і області мозкового кінця мовно-рухового аналізатора. Периферичний
відділ цього аналізатора представлений рецепторами, що розташовані в
органах, які вимовляють слова (рецептори гортані, м’якого піднебіння, язика
та ін.). Від рецепторів імпульси надходять по аферентних шляхах у мозковий
відділ мовно-рухового аналізатора. Мовно-руховий аналізатор являє собою
складну структуру, до якої входять декілька зон кори головного мозку.
Функція мовно-рухового аналізатора особливо тісно пов’язана з діяльністю
рухового, зорового і звукового аналізаторів.
Утворення умовного рефлексу на основі мовної діяльності є якісною
особливістю вищої нервової діяльності людини. З другою сигнальною
системою тісно пов’язана особливість вищої нервової діяльності людини –
здатність до абстрагування і узагальнення. Сигнальне значення слова
пов’язано з його змістовним наповненням.
Між першою та другою сигнальними системами існують тісні
функціональні взаємозв’язки. У фізіологічних умовах друга сигнальна
система дещо гальмує активність першої сигнальної системи. З появою
другої сигнальної системи з’являється новий принцип нервової діяльності –
виділення і узагальнення незчисленних сигналів, що надходять у мозок. Цей
принцип обумовлює безмежну можливість орієнтування людини у
навколишньому світі. Друга сигнальна система є вищим регулятором різних
форм поведінки людини у природничому та соціальному середовищі. Але
друга сигнальна система правильно відображає зовнішній об’єктивний світ
тільки у випадку, якщо постійно зберігається її узгоджена взаємодія з
першою сигнальною системою.
Типи вищої нервової діяльності. Під типом нервової системи розуміється
сукупність властивостей нервових процесів, які обумовлені набутими у
процесі індивідуального життя і успадкованими особливостями організму.
В основу поділу нервової системи на типи І. П. Павлов поклав три
властивості нервових процесів збудження і гальмування: силу,
врівноваженість і рухливість.
Під силою нервових процесів розуміють здатність клітин кори головного
мозку зберігати адекватні реакції на сильні і надсильні подразники.
Під врівноваженістю нервових процесів розуміють однакове за силою
проявляння процесів збудження і процесів гальмування. Нервові процеси
можуть бути врівноваженими, збалансованими, або один з них може
переважати інший. Частіше процесом, що переважає, є збудження.
Рухливість нервових процесів характеризує швидкість переходу процесу
збудження у процес гальмування, і навпаки.
За результатами дослідження особливостей нервових процесів Павлов
виділив основні типи нервової системи: два крайніх і один центральний.
Крайніми є сильний неврівноважений і слабкий загальмований.
Сильний неврівноважений тип характеризується сильними,
неврівноваженими і рухливими нервовими процесами; процес збудження
переважає процес гальмування.
 Слабкий загальмований тип характеризується слабкими неврівноваженими
нервовими процесами, переважає процес гальмування.
Центральному типу властиві сильні і врівноважені нервові процеси, в
залежності від їх рухливості цей тип поділяється на сильний врівноважений
рухливий та сильний врівноважений інертний типи.
Сильний врівноважений рухливий – нервові процеси сильні, рухливі,
врівноважені.
Сильний врівноважений інертний – нервові процеси сильні, врівноважені,
але малорухливі.
При визначенні типів характеру людини необхідно враховувати якісні
особливості вищої нервової діяльності людини, наявність у неї двох
сигнальних систем і їх взаємодію. В залежності від цього І. П. Павлов
поділив людей за рисами характеру на чотири типи:
 холерик – збудливий тип. Нервові процеси сильні, рухливі,
неврівноважені, переважає збудження. Це дуже енергійні, запальні люди;
 меланхолік – людина зі слабкими, неврівноваженими, малорухливими
нервовими процесами, в яких переважає гальмування;
 сангвінік – нервові процеси сильні, врівноважені, рухливі. Це
життєрадісні люди;
 флегматик – нервові процеси сильні, врівноважені, але малорухливі,
інертні.
Враховуючи особливості взаємодії першої та другої сигнальних систем,
Павлов додатково виділив три істинно людських типи.
Художній тип. У людей цієї групи за ступенем розвитку перша сигнальна
система переважає другу. Люди цього типу у процесі мислення часто
використовують чуттєві образи навколишнього світу. До них належать
художники, письменники, тобто люди творчих професій.
Розумовий тип. У осіб цієї групи друга сигнальна система значно
переважає першу. Люди цього типу здатні до відстороненого, абстрактного
мислення, часто за професією є математиками, філософами.
Середній тип. Цей тип характеризується однаковим значенням першої і
другої сигнальних систем. Більшість людей належать до цього типу.

13.05.2020р 2-Мг
15.05.2020р 2-Мд

ТЕМА: «ФІЗІОЛОГІЯ СПИННОГО І ГОЛОВНОГО МОЗКУ»

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ
1. Особливості будови спинного мозку: сіра та біла речовини, передні,
задні та бокові роги, сегментарність, потовщення.
 2. Висхідні та низхідні провідні шляхи спинного мозку. Особливості
функціонування пірамідного тракту.
3. Спинномозкові рефлекси: розтягнення, ритмічні, тонічні, шкірні.
Спінальний шок, видові особливості.
4. Особливості будови довгастого мозку та мосту.
5. Види черепномозкових нервів, функції.
6. Рефлекторна функція заднього мозку: статичні та статокінетичні
рефлекси, тонічні лабіринтні та шийні рефлекси.
7. Особливості будови середнього мозку.
8. Децеребраційна ригідність.
9. Статичні, статокінетичні, орієнтовні та сторожові рефлекси.
10. Функціональна організація кори великого мозку. Сенсорні, моторні та
асоціативні зони кори, їхня роль у регуляції функцій та зв’язок зі
структурами ЦНС. Роль кори у формуванні системної діяльності
організму.
11. Функціонально-структурна організація мозочка, його аферентні та
еферентні зв’язки, їхня фізіологічна роль.
12. Роль мозочка в програмуванні, ініціації та контролюванні рухів.
Наслідки видалення або ураження мозочка.
13. Функціонально-структурна організація лімбічної системи: гіпокампу,
мигдалин, гіпоталамусу, лімбічної кори. Їхня роль у забезпеченні
емоцій.

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ ДО ТЕМИ

Нервова система людини і вищих тварин поділяється на центральну
нервову систему і периферичну. До центральної нервової системи входять
головний і спинний мозок. До периферичної нервової системи входять нерви,
розташовані на периферії та нервові вузли (ганглії).
Спинний мозок – це відділ ЦНС, розташований у спинномозковому
каналі. По аферентних нервових волокнах у спинний мозок проводиться
збудження від екстерорецепторів та пропріорецепторів шиї, тулуба й
кінцівок, а також від вісцерорецепторів (за виключенням тих, які мають
прямий зв’язок з ЦНС через блукаючі нерви). Аксони еферентних нейронів
спинного мозку іннервують усі скелетні м’язи, крім м’язів обличчя, і
утворюють прегангліонарні волокна вегетативної нервової системи.
Аферентні і еферентні нейрони, об’єднані у рефлекторні дуги, самостійно чи
через інтернейрони забезпечують рефлекторну функцію спинного мозку. За
участю спинного мозку здійснюються рухові й судинні рефлекси, рефлекси
сечостатевої системи і прямої кишки, а також рефлекси, що регулюють
тканинний обмін. Колатералі (відгалуження) аксонів аферентних і аксони
інтернейронів формують висхідні провідні шляхи спинного мозку. По
висхідних шляхах інформація від рецепторів проводиться у головний мозок.
Від нейронів головного мозку відходять аксони у спинний мозок і утворюють
низхідні шляхи.
 Сегментарна будова тіла живих організмів, що виникла на ранніх етапах
еволюційного розвитку, збереглася у вищих тварин і в людини. Тому у
спинному мозку людини розрізняють 31 сегмент. Кожний сегмент має одну
пару задніх і одну пару передніх нервових корінців. Кожен корінець іннервує
свій і обидва сусідніх метамери, тобто три метамери. Саме тому при
ушкодженні одного сегменту спинного мозку чутливість і рухи у
відповідному сегменті тіла зовсім не зникають, а тільки послаблюються.
Задні корінці спинного мозку складаються з аферентних нервових волокон
і вони проводять збудження від рецепторів у спинний мозок, а всі еферентні
волокна виходять з спинного мозку у складі передніх корінців.
Спинний мозок людини має 13,5 млн нейронів. З них близько 3 %
еферентні, інші 97 % - вставкові, або інтернейрони. Серед еферентних
нейронів альфа- і гама-мотонейрони, прегангліонарні нейрони вегетативної
нервової системи. У нормальних умовах рефлекторна діяльність спинного
мозку контролюється і координується різними відділами головного мозку.
Головний мозок розташований у порожнині мозкового черепа. До його
складу входять: довгастий, задній, середній, проміжний і кінцевий мозок.
Функції довгастого мозку можуть бути об’єднані у дві групи –
провідникова та рефлекторна. У довгастому мозку розташовані центри
рефлекторної регуляції найважливіших функцій організму. Через довгастий
мозок здійснюються рефлекси смоктання, ковтання, блювання, кашлю,
чихання, моргання. Ці рефлекси виникають у відповідь на подразнення
аферентних волокон язико-глоткового, слухового, вестибулярного,
трійчастого і блукаючого нервів. Так, подразнення чутливих закінчень
трійчастого нерва при дотику до губів дитини викликає смоктальні рухи.
Еферентні імпульси до м’язів, що беруть участь в акті смоктання, надходять
у складі лицевого і під’язикового нервів.
Аферентні шляхи рефлексу ковтання йдуть у складі трійчастого, язико-
глоткового і блукаючого нервів; по еферентних волокнах трійчастого,
під’язикового, язико-глоткового нервів до виконавчих органів.
У довгастому мозку розташовані центри регуляції дихання, діяльності
серцево-судинної системи, травлення, потовиділення.
До заднього мозку належать міст і мозочок. Волокна моста належать до
пірамідних шляхів. Задня частина моста утворює ромбовидну ямку, під її
дном беруть початок V–VIII пари черепних нервів. Основними функціями
мозочка є координація рухів, подолання тяжіння та інерції, нормальний
розподіл м’язового тонусу тощо. При ураженні мозочка розвиваються
порушення рухової активності (нерівна хода, розмашисті неточні рухи,
тремор кінцівок, асинергія рухів, порушення м’язового тонусу) і вегетативні
розлади.
До складу середнього мозку входять чотиригорбикове тіло і ніжки мозку.
Основні центри середнього мозку: червоне ядро, чорна субстанція, ядра
окорухового і блокового нервів. Середній мозок є підкірковим регулятором
м’язового тонусу, центром зорових і слухових орієнтувальних рефлексів, а
також деяких складних рухових рефлекторних актів – ковтання і жування.
Вплив середнього мозку на тонус скелетних м’язів здійснюється через
червоне ядро. До нього сходяться імпульси від кори великих півкуль,
підкоркових ядер і мозочка, а також від ретикулярної формації стволової
частини мозку. Пошкодження (виключення) червоного ядра приводить до
різкого підвищення тонусу скелетної мускулатури. Перерозподіл м’язового
тонусу при зміні положень тіла і при переміщеннях у просторі здійснюється
при сумісній роботі середнього і проміжного мозку. З функцією середнього
мозку пов’язана регуляція рухових орієнтувальних рефлексів. Передні горби
чотиригорбикового тіла є первинними зоровими центрами: вони регулюють
поворот очей і голови у бік подразника. Задні горби чотиригорбикового тіла
є рефлекторними центрами слухових орієнтувальних рефлексів: при
подразненні слухових рецепторів відбувається насторожування і поворот
голови у бік звуку.
Проміжний мозок – частина переднього відділу мозкового стовбура. До
проміжного мозку відносяться таламічний мозок та гіпоталамус. Через
таламічний мозок здійснюється зв’язок рецепторів організму з корковими
кінцями відповідних аналізаторів. У численних ядрах таламуса
переключаються аферентні шляхи шкірної, мязово-суглобової, нюхової та
зорової чутливості. Від нього чутливі шляхи йдуть частково у підкіркові
ядра, частково – безпосередньо у кору. У сірому горбі гіпоталамуса
закладено ядра сірої речовини, які є вищими вегетативними центрами, що
регулюють температуру тіла, водний, жировий, вуглеводний та інші види
обміну, діяльність серця, судин, травних та ендокринних органів.
Ушкодження таламічного мозку супроводжується повною втратою
чутливості або зниженням її з протилежного боку, розладом слуху, зору.
Кінцевий мозок складається з двох півкуль, вкритих мозковим плащем
(корою), до яких входять нюховий мозок, базальні (центральні) ядра і бокові
шлуночки мозку. У корі великих півкуль містяться 14–17 млрд нервових
клітин, які об’єднані в цілісний апарат регуляції функцій організму.
Відростки клітин з’єднують різні відділи кори між собою і з розташованими
нижче структурами ЦНС. Базальним ядрам півкуль належить важлива роль у
регуляції складних рухових актів, гемодинаміки, орієнтувальних реакцій
тощо.
Уявлення про локалізацію функцій у корі великих півкуль пов’язане з
поняттям про кірковий центр (мозковий кінець аналізатора). Подразнення із
зовнішнього та внутрішнього середовища сприймаються рецепторами. В них
енергія подразнення перетворюється на енергію нервового імпульсу, яка
відповідними нервами і провідними шляхами мозку надходить у мозковий
центр, або кірковий кінець аналізатора. Кірковий кінець аналізатора
представлений високо спеціалізованими нервовими клітинами, здатними
здійснювати аналіз і синтез інформації, що надходить. Тут виникають
відчуття та уявлення про навколишній світ. Уся кора мозку являє собою
поверхню, що сприймає сукупність кіркових кінців аналізаторів.
 Моторна зона міститься у передцентральній звивині та ділянках,
розташованих поблизу неї. Тут замикаються рухові умовні рефлекси: верхні
ділянки цієї зони пов’язані з мускулатурою нижніх кінцівок, середні – з
мускулатурою тулуба, нижні – з мускулатурою голови. Кірковий кінець
шкірного аналізатора знаходиться у постцентральній звивині, при цьому тіло
проектується «догори ногами». Ядро зорового аналізатора (зоровий центр)
розміщене в потиличній частці півкуль, тут спроектована сітківка ока.
Кірковий слуховий центр розташований у верхній висковій звивині кори
великих півкуль; ядро смакового аналізатора розташоване у нижній частині
постцентральної звивини. Кірковий нюховий центр розташований у крючку
медіальної звивини гіпокампа та нижньої поверхні півкуль. У нижній лобовій
звивині лівої півкулі розташований руховий аналізатор артикуляції мови (при
його ураженні мова утруднена або неможлива); сенсорний центр мови
знаходиться у верхній висковій звивині.
У тім’яній частці кори півкуль розміщені клітини, які сприяють
встановленню зв’язків між різними аналізаторами і відіграють велику роль у
формуванні рефлекторних дуг умовних рефлексів.

19.05.2020р 2-Мд
22.05.2020р 2-Мд

Тема: «НЕРВОВА РЕГУЛЯЦІЯ ВЕГЕТАТИВНИХ ФУНКЦІЙ»

Контрольні запитання до теми

1. Особливості вегетативної нервової системи.

2. Рефлекторна дуга вегетативного рефлексу.
3. Структурні особливості ПСНС.
4. Структурні особливості СНС.
5. Вплив ПСНС на внутрішні органи: серце, судини, ШКТ, бронхи,
видільні органи, зіницю, сльозні залози.
6. Вплив СНС на внутрішні органи: серце, судини, ШКТ, бронхи,
видільні органи, зіницю, метаболічні процеси.
7. Взаємовідносини між СНС і ПСНС.
8. Значення вегетативної нервової системи.
9. Значення метасимпатичної нервової системи.
10. Особливості метасимпатичної нервової системи.
11. Особливості передачі збудження у вегетативних синапсах.
12. Вегетативні рефлекси.
13. Роль різних відділів ЦНС в регуляції вегетативних функцій.
 14. Конституційні типи людей взалежності від функціональної активності
ВНС.

Вегетативна нервова система (ВНС) забезпечує регуляцію діяльності

внутрішніх органів, здійснює іннервацію гладеньких м’язів внутрішніх
органів, судин, залоз, серця, а також трофічну іннервацію скелетних м’язів,
рецепторів і самої нервової системи.
На початку 20 сторіччя англійський фізіолог Ленглі запропонував
поділити ВНС на три відділи : симпатичний, парасимпатичний і
ентеральний. Оскільки автономія властива не тільки кишковику, а й іншим
органам, у вітчизняній літературі термін „ентеральна” замінений на
„метасимпатична”.
Таким чином, вегетативна нервова система складається з 3-х відділів:
 Симпатична нервова система (СНС);
 Парасимпатична нервова система (ПСНС);
 Метасимпатична нервова система (МСНС).

ВЕГЕТАТИВНА НЕРВОВА СИСТЕМА

СИМПАТИЧНА ПАРАСИМПАТИЧНА МЕТАСИМПАТИЧНА

Система ерготропної Система трофотропної Система

регуляції,яка забезпечує
мобілізацію всіх ресурсів
організму для його
діяльності,пристосування
до напружених ситуацій
регуляції,яка забезпечує місцевої
підтримку гомеостазу в (внутрішньо-
стані спокою та його органної)
відновлення після регуляції
напруженої ситуації

В аспекті еволюційної вегетології парасимпатичний відділ є старішим.

Він регулює діяльність органів, які відповідають за підтримку гомеостазу.Він
є більш автономним, немає тісної залежності від ЦНС і ендокринної
системи. Симпатичний відділ з’явився пізніше. Під його впливом
змінюються умови внутрішнього середовища організму і функціонування
органів відповідно до тих функцій, які вони виконують. Він широко
представлений в усіх органах, його функції залежать від регулюючого впливу
кори головного мозку і ендокринної системи.
Ерготропна регуляція СНС проілюстрована цілою низкою
експериментів. Доведено: якщо у тварини видалити периферичний відділ
СНС, то не відбудеться важких порушень життєдіяльності організму в
нормальних сталих умовах існування. Проте, така тварина не зможе
пристосуватися до екстремальних навантажень (збільшення температури
навколишнього середовища, фізичне навантаження), оскільки в неї відсутні
механізми швидкого постачання кисню, глюкози, вільних жирових кислот до
головного мозку, серця, м’язів, за які відповідає СНС.
Л.А.Орбелі назвав цю функцію СНС адаптаційно-трофічною.
Л.А.Орбелі і А.Г.Гінецинський провели наступний дослід. Вони
подразнювали ефектричним струмом передні корінці спинного мозку жаби,
що призводило до скорочення литкового м’язу. Поступово амплітуда
скорочень зменшувалась, оскільки у м‘язі розвивалося втомлення. При
подразненні симпатичних нервів втомлення зникало, і м’яз скорочувався з
вихідною силою. Вчені зробили висновок про те, що СНС чинить трофічний
вплив на м’язи. Ймовірно, під впливом СНС розширюються судини м’язів,
зростає надходження крові до них, посилюється постачання кисню і
видалення метаболітів, збільшується обмін речовин.

ОСОБЛИВОСТІ ВЕГЕТАТИВНОЇ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ

1. Автономність. Вегетативні реакції як правило свідомо не

контролюються,є не
залежними від кори великих півкуль. Але багаточисельні досліди
довели, що
кора великих півкуль регулює діяльність всіх органів і уявлення про
автоном
ність вегетативної нервової системи є умовними. Всім відомо, що після
спеціальних цілеспрямованих тренувань, наприклад, за системою
індійських
йогів, можливо свідомо керувати вегетативними функціями (свідомо
змінюва
ти частоту і силу серцевих скорочень, артеріальний тиск, шлункову
секрецію).

2.Велика площа іннервації. Всі тканини та органи організму мають

вегетативну
іннервацію. При чому більшість з них мають подвійну або навіть
потрійну ін
 нервацію (симпатичну, парасимпатичну і метасимпатичну).

3. Локалізація ядер в ЦНС.

4. Несегментарний вихід нервових волокон з ЦНС. Волокна

вегетативної
нервової системи виходять із обмежених ділянок стовбуру мозку,
шийно
го,тороко-люмбального і сакрального відділів спинного мозку.

9. Відсутність чіткої сегментації в розподілі нервових волокон на

периферії.

10. Невеликі розміри нейронів і відносно невеликий діаметр їх аксонів.

У зв’язку з чим по вегетативним волокнам збудження поширюється
повільно.

11. Наявність вегетативних гангліїв на периферії. Фактично, робота

виконавчих органів регулюється імпульсами від ефекторного нейрона,
який винесений на периферію. Саме ця обставина і забезпечує відносну
автономію вегетативної нервової системи.

12. Двохнейронна будова еферентної ланки рефлекторної дуги.

Еферентна ланка вегетативної рефлекторної дуги складається з двох
нейронів : прегангліонарного (тіло якого знаходиться в ЦНС) і
постгангліонарного (тіло якого знаходиться у вегетативному ганглії).

СХЕМА РЕФЛЕКТОРНОЇ ДУГИ

соматичного рефлексу вегетативного рефлексу

 1 – рецептор
2 – аферентний шлях
3 – центр
4 – еферентний шлях :
А – прегангліонарний нейрон
В – вегетативний ганглій
С – постгангліонарний нейрон
5 – робочий орган

СТРУКТУРНІ ОСОБЛИВОСТІ ВНС

ПСНС СНС

Центри 1) краніальні 1)тороколюмбальні

(тіла прегангліонарних центри (стовбур центри (бічні роги всіх
нейронів) мозку) грудних і верхніх
2) сакральні центри поперекових сегментів
(крижові сегменти спинного мозку(Т1-12-
спинного мозку S2- L1-3)
S4)
Аксони 1)із середнього мозку із спинного мозку ідуть
прегангліонарнихнейронів ідуть волокна у волокна у складі
складі: - передніх корінців ;
-окорухового нерва (3 - білих сполучних
пара) гілок
2)із довгастого мозку
ідуть волокна у
складі:
- лицевого нерва (7
пара)
-язикоглоткового
нерва (9 пара)
-блукаючого нерва(10
пара)
3)із спинного мозку у
складі
- тазових нервів Короткі,мієлінізовані
типа В
Довгі, мієлінізовані
типа В
Ганглії (тіла 1)Парамуральні 1) Парні
постгангліонарних - розташовані біля (паравертебральні)
нейронів) органів (у ділянці - розташовані по
голови і таза) обидва боки від хребта
Наприклад, і утворюють 2
ресничний вузол (g симпатичні стовбури.
.ciliare), вушний вузол 2) Непарні
(g. oticum). (преверткебральні)
2)Інтрамуральні -розташована далеко
- розташовані в від хребта, однак
органах далеко і від органів
(в інших ділянках (сонячне
тіла) сплетення,серцеве
сплетення, брижові
вузли, верхній і нижній
брижові).

I синапс (між закінченням Аксон Аксон

прегангліонарного нейрону прегангліонарного прегангліонарного
і тілом постгангліонарного нейрону виділяє нейрону виділяє
нейрону в ганглії) медіатор ацетилхолін, медіатор ацетилхолін,
який взаємодіє з Н- який взаємодіє з Н-
холінорецептором. холінорецептором.

Аксони
постгангліонарних Короткі, Довгі , немієлінізовані
нейронів немієлінізовані типа типа С.
С.

II синапс (між закінченням Аксон Аксон

постгангліонарного нейрону постгангліонарного постгангліонарного
і ефекторною клітиною) нейрону вивільнює нейрона вивільнює
медіатор ацетилхолін, медіатори
який взаємодіє з М- - норадреналін, який
холінорецептором взаємодіє з α або β
адренорецепторами;
- адреналін, який
взаємодіє з α або β
адренорецепторами;
- ацетилхолін, який
взаємодіє з М-
холінорецептором.
Ефектори - гладенькі м’язи і -гладенькі м’язи:
залози ШКТ;  судин;
- видільні органи;  органів черевної
- статеві органи; порож
- легені;  нини;
- передсердя;  видільних
- сльозні залози; органів;
- слинні залози;  легенів;
- очні м’язи  зіниці;
НЕ ІННЕРВУЄ : - серце;
- більшість судин; - потові залози;
- потові залози; - слинні залози;
- матку; - травні залози;
- наднирники; - жирова тканина;
- ЦНС; - печінка;
НЕ впливає на - наднирники;
метаболізм у - лімфатичні утворення
печінці,жировій ( вилочкова залоза,
тканині, на секрецію селезінка, пейєрові
інсуліну бляшки, лімфатичні
підшлунковою вузли)
залозою.

ФУНКЦІОНАЛЬНІ ЕФЕКТИ ПСНС

 Зменшення частоти і сили серцевих скорочень.
 Розширення судини деяких органів ( слинних залоз, язика, статевих
залоз і статевих органів).
 Стимуляція моторики ШКТ.
 Посилення секреції ШКТ.
 Звуження бронхів.
 Скорочення м’язів видільних органів.
 Звуження зіниці.
 Посилення секреції сльозних залоз.

ФУНКЦІОНАЛЬНІ ЕФЕКТИ СНС

 Збільшення частоти і сили серцевих скорочень.
 Звуження судин.
 Пригнічення моторики ШКТ.
 Зменшення секреції ШКТ.
 Розширення бронхів.
  Розслаблення м’язів видільних органів, скорочення сфінктерів.
 Розширення зіниці.
 Посилення глікогенолізу, глюконеогенезу, ліполізу.
 Пригнічення секреції інсуліну.

ВПЛИВ ПАРАСИМПАТИЧНИХ І СИМПАТИЧНИХ НЕРВІВ НА

ЕФЕКТОРНІ ОРГАНИ (за Р.Шмідтом і Г.Тевсом)

СТИМУЛЯЦІЯ
АДР Симпатичних
Орган чи ЕНО нервів
Парасимпатичних
система РЕЦ
нервів
ЕП
ТОР
 зменшення частоти β
 Збільшення
скорочень;
частоти скорочень;
Серце α β  зменшення сили β
 Збільшення сили
скорочень
скорочень.
(передсердь).
α  Звуження судин;
- Розширення судин
Кровоносні судини: статевих органів, язика,
β  Розширення
слинних залоз.
судин

α β  Послаблення
ШКТ:  Посилення моторики; моторики;
α
 Продольні і
циркулярні м’язи;  Розслаблення;  Скорочення;
 Сфінктери;
 Посилення виділення
серозного секрету; -Незначне
 Слинні залози;
виділення
- Посилення секреції. слизового секрету
 Травні залози.
- Зниження
секреції
або ефект відсутній
Сечовий міхур: Сприяє виділенню сечі; Сприяє наповненню
міхура;
 Детрузор; - Скорочення. β
 Сфінктер. - Розслаблення α - Розслаблення;
 - Скорочення.
Бронхи:
 Скорочення β  Розслаблення
 М’язи;
(звужує бронхи); (розширює
 Посилення - бронхи).
 Залози.
секреції. ?

Внутрішні очні
м’язи:

М’яз, що розширює - Скорочення

зіницю (m.dilatator α (розширення зіниці –
pupillae) мідріаз);

Сфінктер зіни -
ці (m.sphincter  Скорочення
pupillae) (звуження зіниці – - -
міоз);

 Скорочення β Незначне
Циліарний м’яз;
(акомодація) розслаблення
 Посилення - -
Сльозні залози
секреції.
- Посилення секреції
Потові залози - (через М-
холінорецептори).
Метаболізм:
- β Глікогеноліз;
 Печінка;
- β Глюконеогенез;
 Жирові
Лі поліз;
клітини;
-
 Секреція α Зниження секреції.
інсуліну.

ВЗАЕМОВІДНОСИНИ МІЖ СНС І ПСНС

1. Антагонізм. Вплив СНС і ПСНС на роботу внутрішніх органів дуже часто

носить протилежний характер. Так, активація СНС призводить до збільшення
частоти і сили скорочень серця, розширення бронхів, пригнічення моторики
шлунково-кишкового тракту. Активація ж ПСНС , навпаки , сприяє
зменшенню частоти і сили серцевих скорочень ,звуженню бронхів,
посиленню моторики ШКТ. У фізіологічних умовах діяльність органу
залежить від переважання тих чи інших впливів.

2. Функціональна синергія ( однонаправленість).Функціональні зміни у

певних органах пов’язані зі зміною активності як симпатичної , так і
парасимпатичної ланок регуляції. Наприклад , збудження барорецепторів
судин внаслідок зростання артеріального тиску призводить до зменшення
частоти і сили серцевих скорочень.Цей ефект обумовлений як із
підвищенням активності парасимпатичних серцевих волокон, так і зі
зменшенням активності симпатичних волокон.

3. Взаємодія. Для досягнення певних функціональних ефектів відбувається

активація як СНС , так і ПСНС. Так, обидва відділи регуляції посилюють
секрецію слинних залоз : СНС сприяє виділенню невеликої кількості
слизового секрету, а ПСНС – великої кількості серозного секрету.

ПЕРЕДАЧА ЗБУДЖЕННЯ В СИНАПСАХ ВНС

*Роль гангліїв ВНС

Важливу роль у проведенні, розподілі та переробці імпульсів відіграють

вегетативні ганглії. За структурою і функціями їх вважають нервовими
центрами, винесеними на периферію. Можна виділити наступні спільні
ознаки вегетативних гангліїв и нервових центрів :
 відсутність сполучної тканини;
 незначний позаклітинний простір;
 численні гліальні елементи;
 щільний синоптичний контакт;
 однобічне проведення збудження;
 дивергенція і конвергенція збуджень;
 сумація;
 оклюзія;
 трансформація ритму та ін.
Разом з тим вони мають і деякі особливості:
 довготривала синоптична затримка ( до 30 мсек);
 тривалий ЗПСП;
 тривала слідові гіперполяризація.
Внаслідок цих особливостей частота імпульсів,які можуть генерувати
нейрони вегетативних гангліїв,порівняно невелика ( не перевищує 10-15
імпульсів за сек..)
Для вегетативних гангліїв характерне явище мультиплікації. У
симпатичних гангліях кожне пресинаптичне волокно іннервує велику
кількість ( до 30 ) постгангліонарних нейронів. Тому збудження . яке
надходить до ганглію, при поширенні на периферію носить генералізований
характер. У парасимпатичних гангліях прегангліонарне волокно контактує
лише з 3-4 постгангліонарними нейронами.

*Нейромедіатори ВНС

Збудження від прегангліонарних нейронів до постгангліонарних і від

постгангліонарних до ефекторних клітин передається за допомогою хімічних
медіаторів.
Механізм медіаторної передачі у периферичному відділі ВНС
аналогічний такому у нервово-м’язовому або центральному синапсах. Однак
характер синапсів ВНС, їхня варіабельність і густина інші,
Основними медіаторами ВНС є ацетилхолін, адреналін і норадреналін.

1.Ацетилхолін.

СН3
СН3 – С – СН2 – СН2– N - СН3
О СН3

Вивільнюється закінченнями:
 Прегангліонарних симпатичних волокон;
 Прегангліонарних парасимпатичних волокон;
 Постгангліонарних парасимпатичних волокон;
 Симпатичних холінергічних постгангліонарних волокон ( іннервують
потові залози).
Дія ацетилхоліну на постсинаптичну мембрану постгангліонарних
нейронів може бути відтворена нікотином, а дія ацетилхоліну на ефекторні
клітини - мускарином (токсин мухомора, Amanita muscaria). З чим і пов’язана
назва двох типів рецепторів: Н-холінорецептори і М-холінорецептори.
4. Норадреналін і адреналін.

OH
OH Норадреналін і адреналін –
катехоламіни, похідні
HO - CH фенілаланіна.

CН

CH2

NH2

Норадреналін

Адреналін
Вивільнюються закінченнями:
 Постгангліонарних симпатичних волокон;
 Мозковою речовиною наднирників.
Дія адреналіна і норадреналіна на ефекторні органи пов’язана з існуванням
двох типів рецепторів : α- і β-адренорецепторів.

5. Інші медіатори:
 Дофамін;
 Серотонін;
 АТФ;
 Гістамін та ін.

*Блокатори передачі збудження в синапсах

Існують препарати, які вибірково блокують той чи інший вплив. Ці

препарати конкурують з медіатором за зв’язування з рецептором і
перешкоджають його дії.
Речовини, які блокують нікотиноподібну дію ацетилхоліну на
постгангліонарні нейрони, називаються гангліоблокаторами (наприклад,
бензогексоній, пірилен).
Речовини, які блокують мускариноподібну дію ацетилхоліну –
парасимпатолітики (атропін – отрута красавки).
Речовини, які діють на ефекторні клітини аналогічно ацетилхоліну -
парасимпатоміметики.

Н-холінорецептори М-холінорецептори
Холіноміметики (стимулятори)
Ацетилхолін, нікотин Ацетилхолін, мускарин
Холінолітики (блокатори)
Гангліоблокатори
Атропін
(бензогексоній)

Речовини, які діють на ефекторні клітини аналогічно норадреналіну

називаються симпатоміметики (альфа-адреноміметики, бета-
адреноміметики).
Речовини, які блокують дію норадреналіна на ефекторні клітини
називаються симпатолітиками.
Альфа-адренорецептори Бета-адренорецептори
Адреноміметики (стимулятори
Адреналін, норадреналін, Адреналін, норадреналін,
 серотонін, мезотрон, нафтизин. серотонін, ефедрин.
Адренолітики (блокатори)
Фентоламін, сальбутамол. Анаприлин, обзидан.

СИМПАТО-АДРЕНАЛОВА СИСТЕМА (САС)

САС – це функціональне об’єднання симпатичної нервової системи і
мозкової речовини наднирників. Мозкова речовина наднирників являє собою
видозмінені симпатичні ганглії. З онтогенетичної точки зору хромафінні
клітини гомологічні постгангліонарним симпатичним нейроном.
Прегангліонарні симпатичні волокна – утворюють на цих клітинах
збуджуючі холінергічні синапси.

При збудженні прегангліонарних волокон у людини в кровоток

вивільнюється суміш катехоламінів – 80% адреналіну,20 % норадреналіну.
Катехоламіни, що вивільнюються мозковою речовиною наднирників,
впливають на ті самі ефекторні органи що й постгангліонарні волокна.
Проте, в нормі, ймовірно, вони мають вплив в більшій мірі на ті органи, які
не іннервуються або слабо іннервуються симпатичними нервами (наприклад,
середня оболонка артерій). У людини в стані спокою наднирники
вивільнюють 8-10 нг/кг маси * хв. катехоламінів. Виділення катехоламінів
посилюється більше ,ніж у 10 разів при :
- екстремальних станах (крововтрата, гіпотермія, гіпоглікемія, гіпоксія,
опіки, фізичне навантаження), - емоційних стресах.

Катехоламіни мозкової речовини наднирників на органи-мішені чинять

такий самий вплив , як і СНС. Однак, в більшій мірі, вони впливають на
регуляцію обмінних процесів (посилюють ліполіз у жировій тканині,
глюконеогенез і глікогеноліз у печінці).

МЕТАСИМПАТИЧНА НЕРВОВА СИСТЕМА ( МСНС )

МСНС – це система місцевої внутрішньо органної регуляції, яка

властива деяким вісцеральним органам (серця – інтракардіальна система,
ШКТ – ентеральна система).

Значення МСНС:
1. Забезпечує автоматію органів.
4. Забезпечує саморегуляцію роботи органів.
5. Забезпечує локальний кровообіг.

Особливості МСНС:
6. Не підкоряється контролю свідомості, не пов’язана з ЦНС.
7. Має власні рефлекторні дуги.
8. Має симпатичні і парасимпатичні входи.
9. Ганглії розташовані інтрамурально.
10. Нейрони вивільнюють різні медіатори: ацетилхолін, адреналін, АТФ,
гістамін, серотонін, простагландін Е.

ВЕГЕТАТИВНІ РЕФЛЕКСИ

Вегетативні рефлекси – це рефлекси, які здійснюються за участю

вегетативної нервової системи.

Класифікація вегетативних рефлексів.

8. Вісцеровісцеральні рефлекси – це рефлекси, які виникають при
подразненні рецепторів внутрішніх органів і призводять до зміни стану
того самого або іншого внутрішнього органу.
Наприклад: гастрокардіальний синдром.
У хворих на виразку шлунка та дванадцятипалої кишки часто
виникають напади стенокардії, зумовлені недостатністю коронарного
кровообігу.

9. Вісцеродермальні – це рефлекси, які виникають при подразненні

рецепторів внутрішніх органів і призводять до змін шкірної чутливості,
потовиділення на певних ділянках (дерматомах).
Наприклад: при стенокардії біль відображається у ліву лопатку, ліву руку;
при виразці шлунка – у надчеревну ділянку зліва.

10. Вісцеромоторні рефлекси – це рефлекси, які виникають при подразненні

рецепторів внутрішніх органів і призводять до скорочення або
розслаблення м’язів.
Наприклад: при апендициті, перитоніті, холециститі виникає скорочення
м’язів черевної стінки, яке відоме під назвою „гострий живіт”.

11. Дерматовісцеральні рефлекси – це рефлекси, які виникають при

подразненні рецепторів шкіри і призводять до зміни стану внутрішніх
органів.
На цих рефлексах ґрунтується застосування лікувальних процедур
(фізіотерапії, рефлексотерапії).

12. Моторно вісцеральні рефлекси – це рефлекси, які виникають при

подразненні рецепторів м’язів і призводять до зміни стану внутрішніх
органів.
Ці рефлекси є основою лікувальної фізкультури.

13. Місцеві периферичні рефлекси – це рефлекси за участю МСНС.

Наприклад: регуляція перистальтики кишковика.

14. Аксон-рефлекс – це рефлекс, який здійснюється на рівні нервових

терміналей.
Наприклад: почервоніння шкіри при механічному або больовому
подразненні.

ЦЕНТРАЛЬНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВЕГЕТАТИВНИХ ФУНКЦІЙ

У регуляції вегетативних функцій організму беруть участь різні відділи
ЦНС:
 спинний мозок;
 стовбур головного мозку;
 передній мозок

Спинний мозок. У спинному мозку ( в бокових і частково взв’язки

передніх рогах) розташовані спінальні сегментні симпатичні і
парасимпатичні “центри” І порядку. Вони забезпечують елементарні
вегетативні рефлекторні реакції : судинорухливі, потовидільні, сечовивідні,
дефекації, статеві (ерекція статевого члена і клітора, еякуляція тощо.). У
здійсненні спінальних вегетативних рефлексів беруть участь як симпатична,
так і парасимпатична система.
Стовбур головного мозку. До вегетативних “центрів” стовбура
головного мозку належать розташовані в середньому і продовгувастому
мозку парасимпатичні ядра черепномозкових нервів (ІІІ, VІІ, ІX, X пари) –
парасимпатичні центри І порядку, а також спеціалізовані ділянки
ретикулярної формації стовбура головного мозку (симпатичні центри ІІ
порядку). Вони забезпечують такі життєво важливі вегетативні функції
організму, як дихання і кровообіг. Там же містяться і центри ковтання та ін.
Ретикулярна формація сполучається із спинним мозком ретикулоспінальним
шляхом. Ядра ретикулярної формації (їх близько 40) беруть участь у
регуляції дихальної, серцево-судинної систем мозку, до яких входять
лімбічні утворення і нова кора.
Гіпоталамус є вищім центром регуляції вегетативних функцій, які
відповідають за стан внутрішнього середовища організму. Він є важливим
інтегративним центром вегетативних, соматичних і ендокринних функцій.
Гіпоталамус – центральний відділ проміжного мозку. Він лежить
вентральніше від таламуса. Нижньою межею таламуса служить середній
мозок,,,,, а верхньою – кінцева пластинка, передня спайка і зоровий
перехрест. У ньому нараховується близько 48 пар ядер. У гіпоталамксі
виділяють такі ділянки: 1) преотичну, 2) передню групу, 3) середню групу, 4)
зовнішню групу, 5) задню групу. Серед ядер виділяють специфічні і
неспецифічні. Специфічні ядра сполучені з гіпофізом і здатні до нейрокринії,
тобто синтезу і виділення ряду гормонів.
Ядра гіпоталамусу не є ні симпатичними, ні парасимпатичними, хоча
прийнято вважати, що в задніх ядрах гіпоталамуса містяться групи нейронів,
сполучені переважно із симпатичною системою, а в передніх його ядрах –
нейрони, які регулюють функції парасимпатичної системи. гіпоталамус
регулює функції обох частин вегетативної нервової системи залежно від
характеру і рівня аферентації, яка надходить до його ядер. Він утворює
двобічні (аферентні і еферентні) зв’язки із різними відділами головного
мозку – верхніми відділами стовбура мозку, центральною сірою речовиною
середнього мозку, із структурами лімбічної системи таламуса, ретикулярною
формацією, підкірковими ядрами і корою. Аферентні сигнали надходять у
гіпоталамус від поверхні тіла і внутрішніх органів, а також від деяких
відділів головного мозку. В медіальній ділянці гіпоталамуса є особливі
нейрони (осмо-, глюко-, терморецептори), які контролюють важливі
параметри крові (водно-електролітний склад плазми, температуру крові
тощо.) і спинномозкової рідини, тобто “стежать” за станом внутрішнього
середовища організму. Через нервові механізми медіальна ділянка
гіпоталамуса керує діяльністю нейрогіпофіза, а через гуморальні механізми –
аденогіпофіза.
Гіпоталамус регулює водно-електролітний обмін, температуру тіла,
функції ендокринних залоз, статеве дозрівання, діяльність серцево-судинної,
дихальної систем, органів травлення, нирок. Він бере участь у формуванні
харчового, статевого захисту, в регуляції циклу сон – бадьорість тощо. Тому
будь-яка дія на гіпоталамус супроводжується комплексом реакцій багатьох
систем організму, що виражається у вісцеральних, соматичних та психісних
ефектах.
У разі ушкодження гіпоталамуса (пухлини, травматичні і запальні
ураження) спостерігаються розлади енергетичного і водного балансів,
терморегуляції, функцій серцево-судинної системи, органів травлення,
ендокринні порушення, емоційні реакції.
На вегетативні функції організму істотний вплив чинять лімбічні
структури мозку.
Лімбічна система, або “вісцеральний мозок”, складається з
філогенетично старих відділів головного мозку: мамілярних тіл гіпоталамусу,
передніх ядер таламусу, мигдалеподібного тіла, септальних ядер, гіпокампу,
поперечної звивини кори великого мозку та ін. Лімбічна система –
функціонально єдиний комплекс названих нервових структур, який
відповідає головним чином за механізми формування і реалізації емоційної
поведінки ссавців, у прояві якої добре виражені вегетативні реакції.
Аферентні і еферентні зв’язки структур лімбічної системи різноманітні.
Найбільшою мірою виражені морфофункціональні зв’язки між лімбічною
системою, гіпоталамусом і ретикулярною формацією. Через ці структури
мозку лімбічна система впливає на вегетативні функції.
Важливу роль у регуляції вегетативних функцій відіграє ретикулярна
формація стовбура головного мозку, яка підвищує активність вегетативних
нервових центрів, тонізує їх.
У регуляції вегетативних функцій організму беруть також участь
мозочок, підкіркові ядра (смугасте ядро) і нова кора, особливо передні її
відділи (лобні частки великого мозку). Так, якщо досліджуваному дати
можливість за допомогою зорових або слухових сигналів стежити за ритмом
свого серця, то незначні зміни ритму в потрібному напрямі можуть відіграти
роль підкріплення і стимулювання спроби ще більш його змінити. Це метод
біологічного зворотного зв’язку. Він дуже перспективний, оскільки з його
допомогою можна впливати на порушені функції організму без застосування
лікарських препаратів. Він ефективний при лікуванні аритмії серця,
головного болю, спричиненого розумовою перевтомою, мігрені тощо.
У разі ураження кори великого мозку виникають різноманітні
вегетативні розлади, зокрема, регуляції функцій серцево-судинної системи,
органів травлення та ін.