Фізіологія

Лекція №1 «КРОВ»
План.
1. Склад.
2. Властивості.
3. Функції формених елементів крові.
4. Гемостаз.
5. Групи крові.

МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.

Кров є засобом транспорту речовин. Разом із лімфою та міжклітинною рідиною належить до
внутрішнього середовища організму.
За допомогою крові клітини організму отримують усі необхідні для життєдіяльності
речовини, звільняються від метаболітів.
Завдяки своїм властивостям кров одночасно бере участь у забезпеченні гомеостазу, без чого
неможливе функціонування жодної системи організму. Майбутнім медичним працівникам
знання з цієї теми необхідні під час вивчення клінічних дисциплін.

МЕТА ЗАНЯТТЯ.
Знати: кількість, склад, властивості та функції крові, основні фізіологічні константи систем
крові, гемостаз.
Уміти: давати оцінку загальному аналізу крові людини.

ІНФОРМАЦІЙНИЙ МАТЕРІАЛ.
Кров (sanguis) – різновид сполучних тканин. Вона становить 1/13, або 5-9%, маси тіла
людини масою 70 кг дорівнює приблизно 5,0-5,5 л. Об’эм циркулюючої крові (ОЦК) у
судинному руслі э однією з констант організму, проте цей об’єм не є постійною величиною,
він залежить від віку, статі, функціонального стану органів конкретної людини. Так,
наприклад, у новонароджених ОЦК – понад 10% маси тіла; у жінок у судинному руслі
циркулює трохи менше крові, ніж у чоловіків.

Кров

Плазма Формені елементи

55-60% (клітини крові)
40-45%

Функції крові різноманітні, але всі вони пов’язані з циркуляцією її кровоносними судинами.
Завдяки цьому кров виконує загальну транспортну функцію:
 дихальна забезпечується шляхом переносу кисню і вуглекислого газу;
 трофічна полягає у перенесенні поживних речовин;
 екскреторна пов’язана з транспортом продуктів метаболізму до органів виділення;
 гуморальна забезпечується шляхом транспорту гормонів та інших біологічно активних
речовин;
  терморегуляторна: кров переносить тепло від енергоємних органів та зігріває органи, що
втрачають його;
 забезпечення водно-електролітного обміну: в артеріальній частині більшості капілярів
рідина й електроліти надходять у тканини, у венозній – вони повертаються в кров;
 гомеостатична полягає у підтриманні сталості внутрішнього середовища організму;
 захисна визначається забезпеченням гуморального і клітинного імунітету.

Фізико-хімічні властивості крові.

В’язкість крові зумовлена наявністю білків і формених елементів крові, порівняно з водою
більша в 5 разів, а з в’язкістю плазми – у 1,7-2,2 разу. Вона підвищується при згущенні крові,
наприклад, при проносах, посиленому потовиділенні, збільшенні кількості еритроцитів.
Густина крові дещо більша, ніж води, за рахунок розчинених речовин і становить 1,050-
1,060 г/см3.
Реакція крові (рН) зумовлена співвідношенням вмісту в ній водневих (Н+) іонів. Реакція
крові має важливе значення, оскільки нормальна діяльність клітин може здійснюватися тільки
при певній реакції.
За нормальних умов життєдіяльності навіть у разі досить великих кількостей основ і кислот,
які надходять у кров, її реакція суттєво не змінюється. Сталість реакції підтримується на
відносно постійному рівні завдяки буферним властивостям крові, діяльності нирок, потових
залоз і легенів. Буферні властивості крові забезпечуються наявністю в ній так званих
буферних систем. Вони перешкоджають зсуву реакції крові у разі надходження в кров кислот
та основ і тим самим підтримують реакцію крові на одному рівні (рН артеріальної крові
становить 7,4, венозної – 7,36).
До буферних систем крові належать:
 бікарбонатна (вугільна кислота і натрію бікарбонат);
 буферна система гемоглобіну – на її частку припадає понад половину буферної ємкості
крові;
 фосфатна, яка утворена неорганічними фосфатами крові (NaH2PO4 – Na2HpO4);
 буферна система білків плазми крові (у кислому середовищі реагують як основи,
зв’язуючи кислоти, в основному – навпаки, реагують як кислоти, зв’язуючи основи).
Зсув реакції крові в кислий бік має назву ацидоз, а в основний – алкалоз.
Максимально можливі межі коливання рН – від 7,0 до 7,8, але ці коливання не повинні бути
тривалими, бо порушення рН може привести до загибелі організму.

Осмотичний та онкотичний тиск крові.

Осмотичним тиском називається тиск, який зумовлений електролітами і деякими

неелектролітами з низькою молекулярною масою (наприклад, глюкоза). Чим вища
концентрація таких речовин у розчині, тим вищий осмотичний тиск. Осмотичний тиск
плазми в основному залежить від концентрації мінеральних солей, до 60% всього
осмотичного тиску становлять солі натрію.
Тиск, зумовлений білками, які здатні утримувати воду, має назву онкотичного.
Осмотичний й онкотичний тиск мають важливе значення в розподілі води і розчинених у ній
речовин між кров’ю і тканинами. Вони регулюють обмін води між плазмою крові і
форменими елементами. У разі змін осмотичного або онкотичного тиску в плазмі можуть
змінюватися функції клітин крові і тривалість їхнього життя. Так, унаслідок зниження
осмотичного тиску плазми вода буде надходити в клітини крові, що призведе до розриву
їхньої оболонки – осмотичного гемолізу. Навпаки, підвищення осмотичного тиску плазми
зумовлює вихід води з клітин, втрату ними пружності, зморщування їх. Стабільність
онкотичного тиску визначається активністю процесів біосинтезу білків у печінці, їхнім
використанням або виділенням. Так, наприклад, при ураженні нирок, коли виведення з
організму білків порушується, виникають набряки.
У клінічній практиці часто виникають ситуації, коли вкрай необхідно переливання
кровозамінників. Для цього використовують ізотонічні й ізоонкотичні розчини, тобто
розчини, осмотичний і онкотичний тиск яких однаковий з тиском крові. Розчин, осмотичний
тиск якого перевищує осмотичний тиск плазми крові, має назву гіпертонічного, а з меншим
осмотичним тиском – гіпотонічного.
ШОЕ – швидкість осідання еритроцитів. Якщо до крові, яка міститься в скляній трубочці,
додати натрію цитрат (речовина, яка запобігає згортанню крові), то через деякий час
відбувається згортання еритроцитів. У нормі в чоловіків ШОЕ становить 1-10 мм/год, у жінок
– 2-15 мм/год. Величина ШОУ залежить від властивостей плазми крові, вмісту в ній
великомолекулярних білків. У клініці досліджують ШОЕ з метою діагностики патологічних
змін. Так, при запальних процесах ШОЕ збільшується. При вагітності ШОЕ може сягати 40-
50 мм/год, що пояснюється збільшенням вмісту великомолекулярного білка фібриногену в
крові в 2 рази. Визначають ШОЕ за методом Панченкова.

Плазма крові.

Плазма крові

Вода Сухий залишек

90-92% 8-10%

білки вуглеводи жири вітаміни ферменти гормони мінеральні

речовини

Білки плазми крові становлять близько 7% об’єму плазми. Переважна кількість їх надходить у
кровоносне русло з печінки – основного органа біосинтезу білків плазми крові. Білки плазми
поділяють на: альбуміни (близько 4,5%), глобуліни (2-3,5%),фібриноген (0,2-0,4%). Велике
практичне значення має співвідношення кількості альбумінів та глобулінів (норма альбуміно-
глобулінового коефіцієнта від 1,5 до 2,3). Білки плазми крові виконують транспортну,
трофічну, захисну функції, створюють онкотичний тиск, беруть участь у процесі
згортання крові, у підтримані постійної реакції крові.
Небілкові сполуки, до складу яких входить азот (амінокислоти, сечовина, сечова кислота,
аміак, креатинін), також входять до складу плазми крові. Загальна кількість небілкового азоту
в плазмі крові (так званого залишкового азоту) становить 11-15 ммоль/л (30-40 мг%),
половина якого припадає на частку сечовини. При порушені видільної функції нирок
кількість залишкового азоту різко збільшується.
У плазмі крові містяться і без азотисті органічні речовини: глюкоза 3,33-5,55 ммоль/л; (80-
120 мг%), нейтральні жири, ліпіди.
Неорганічні речовини плазми крові становлять 0,9-1%, переважно містяться Na+, К+, Са2+,
Сl-, HCO3-, HPO42-. Вміст деяких мінеральних речовин дуже незначний, їх називають
мікроелементами (наприклад, мідь, залізо тощо). Рівень органічних і неорганічних речовин
плазми крові відносно постійний, що забезпечується за рахунок діяльності різних
регулювальних систем організму.

Формені елементи крові.

Еритроцити, або червоні кров’яні тільця (червонокрівці), мають форму двовгнутих дисків.
Завдяки такій формі еритроцити мають відносно велику поверхню, а оскільки зрілий
еритроцит не має ядра, ємність його збільшується.
Форма еритроцитів може змінюватися, тоді говорять про пойкілоцитоз (коли еритроцити
мають плоску поверхню, кулясту форму, шипи тощо). Коли змінюються розміри еритроцитів,
то це явище має назву анізоцитозу. 95% сухого залишку становить гемоглобін. Гемоглобін –
це складний білок, побудований з білкової частини – глобіну та небілкової групи – гему, що
містить залізо. Гемоглобін – це пігмент, який надає крові червоного кольору. Він здатний
легко приєднувати кисень, утворюючи нестійку сполуку – оксигемоглобін, який легко
розпадається і віддає кисень тканинам. Частково гемоглобін зв’язується з вуглекислотою,
утворюючи карбогемоглобін. Гемоглобін також легко утворює сполуку з чадним газом, яка
має назву карбоксигемоглобіну. При деяких отруєннях у крові утворюється міцна сполука
гемоглобіну – метгемоглобін, де залізо стає тривалентним. У тих випадках, коли в крові
накопичується велика кількість метгемоглобіну, транспорт кисню стає неможливим і людина
помирає.
Утворюються еритроцити в червоному кістковому мозку, середній термін життя еритроцитів
у людини – 120 діб. У крові чоловіків міститься 4,5-5,0 х 1012/л, у жінок – 3,9-4,5 х 1012/л.
Зниження кількості еритроцитів порівняно з нормою називається еритропенією (анемією),
збільшення – еритроцитозом.
Кількість гемоглобіну в чоловіків 140-160г/л (14-16г%), у жінок – 120-140г/л (12-14г%).

Функції еритроцитів:
Дихальна Трофічна Захисна Ферментативна Буферна система
гемоглобіну
За рахунок Полягає в Визначається Пов’язана з тим, що Бере участь у підтримці
гемоглобіну, який адсорбуванні на їхньою вони є носіями сталості рН.
здатний поверхні здатністю різноманітних
приєднувати та еритроцитів зв’язувати ферментів.
віддавати кисень і амінокислот, які токсини.
вуглекислий газ. транспортуються
до клітин
організму від
органів травлення.
У гематологічній клініці визначають колірний показник, норма якого перебуває в межах
0,86-1,05. Збільшення чи зменшення його свідчить про порушення насичення еритроцитів
гемоглобіном.

Гемоліз – руйнування оболонки еритроцита і вихід гемоглобіну в плазму крові. Така кров
стає прозорою і має назву «лакова кров».
Види гемолізу:
Осмотичний Хімічний Механічний Термічний Біологічний
Пов’язанний із Відбувається під Виникає при Спостерігається Розвивається при
зменшенням впливом речовин, механічних впливах внаслідок переливанні несумісної
осмотичного які руйнують на кров, наприклад, заморожування та крові за групою, резусом,
тиску плазми оболонку при струшуванні розморожування при укусі отруйними
флакона з кров’ю. зміями тощо.
крові. еритроцита. крові.
 Лейкоцити, або білі кров’яні тільця (білокрівці), - це клітини крові, які, на відміну від
еритроцитів, містять ядро і всі цитоплазматичні органели; не містять пігменту, здатні до
виходу із судин і активного пересування шляхом утворення псевдоподій (діапедезу).

Лейкоцити

Агранулоцити
Гранулоцити
(не мають зернистість)
(мають зернистість)
Базофільні

Еозинофільні
Лімфоцити Моноцити
Нейтрофільні

Юні Сегментоядерні

Поличкоядерні

Співвідношення між окремими видами лейкоцитів у відсотках має назву

лейкоцитарної формули:
Вид Нейтрофільні гранулоцити Еозино- Базо- Лімфо- Моно-
лейко фільні фільні цити цити
юні паличко- сегменто-
цита грану- грану-
ядерні ядерні
лоцити лоцити
% 0-1 1-5 47-72 1-5 0-1 20-40 2-10

Нейтрофільні гранулоцити утворюються в червоному кістковому мозку і циркулюють у

крові в середньому близько 8 годин, потім вони виходять із русла крові та протягом кількох
діб перебувають серед сполучнотканинних елементів більшості органів. Тут вони здатні
захоплювати і перетравлювати (фагоциту вати) мікроорганізми, які потрапляють у тканини,
тому їх ще називають мікрофагами. Нейтрофіли беруть участь також в утворенні
інтерферону – речовини, що діє на віруси. Відповідно до віку клітини визначають три види
нейтрофілів. Юні нейтрофільні гранулоцити є наймолодшими формами, ядро в них має
форму боба. Паличкоядерні нейтрофільні гранулоцити мають ядро у вигляді зігнутої
палички, яка нагадує літеру S. Сегментоядерні нейтрофільні гранулоцити – це зрілі форми,
їхнє ядро складається з кількох сегментів.
Співвідношення трьох типів нейтрофільних гранулоцитів має певне діагностичне значення і
використовується в клініці. Наприклад, збільшення кількості юних і паличкоядерних форм у
сполученні зі збільшенням загальної кількості лейкоцитів свідчить про наявність в організмі
вогнища запалення.
Еозинофільні гранулоцити – утворюються в червоному кістковому мозку і циркулюють у
крові близько 2 год, після чого мігрують переважно у покривні тканини, вміст їх у тканинах
приблизно у 100 разів більший, ніж у кровотоці. Еозинофільні гранулоцити рухливі, здатні до
фагоцитозу, однак їхня фагоцитарна активність нижча, ніж у нейтрофілів. Вони беруть участь
у захисних реакціях організму (на чужорідний білок), в алергійних реакціях. Збільшення
їхньої кількості має назву еозинофілії (спостерігається при алергійних захворюваннях, деяких
інфекціях, гельмінтозах).
Базофільні гранулоцити – утворюються в червоному кістковому мозку. Ядро
забарвлюється менш інтенсивно, ніж зернистість, унаслідок чого остання вкриває ядро,
«маскує» його. Базофільні гранулоцити – малорухливі клітини, майже не здатні до
фагоцитозу. Їхня функція полягає в метаболізмі гістаміну та гепарину. Гістамін зумовлює
різке розширення судин, підвищує проникність стінок капілярів, появу набряків тощо.
Базофільні гранулоцити є також джерелом утворення брадикініну, серотоніну та ряду
ферментів. Гепарин – це активний антикоагулянт, тому базофіли беруть участь у регуляції
процесу згортання крові. Таким чином, базофіли беруть участь в алергійних реакціях,
сприяють розвитку запалення, а після ліквідації патологічного процесу – у розсмоктуванні
вогнища запалення. Базофілія (збільшення кількості базофілів) є однією з ознак
сенсибілізації організму при алергії.
Лімфоцити – клітини крові, розміри яких значно варіюють, тому виділяють малі, середні та
великі лімфоцити. Великі лімфоцити виявляють у крові новонародженних та дітей, у
дорослих вони відсутні. Утворюючись у кістковому мозку, лімфоцити виходять у кровотік.
Але більшість із них повторно дозрівають у лімфоїдних органах. Розрізняють первинні та
вторинні лімфоїдні органи. Одним із первинних органів є тимус, а вторинними –
лімфатичні вузли, селезінка, скупчення лімфоїдних тканин у слизових оболонках шлунка,
кишок дихальних шляхів.
За походженням (розвитком) та імунними функціями лімфоцити поділяють на два основні
різновиди – Т- і В-лімфоцити. Т-лімфоцити забезпечують реакції клітинного імунітету та
регулюють гуморальний імунітет. В-лімфоцити забезпечують гуморальний імунітет.
Моноцити – за діаметром найбільші серед лейкоцитів. Ядро найчастіше бобоподібне, але
може бути й іншої форми (у вигляді вісімки тощо). Моноцити перебувають у крові недовго –
від 36 до 104 годин, після чого виходять із судин і в тканинах перетворюються на тканини
макрофаги, які є кінцевою стадією диференціації цих клітин крові. Моноцити, таким чином,
належать до макрофагальної системи організму. Специфічною функцією макрофагів і
моноцитів є фагоцитоз бактерій, ушкоджених та старих клітин, вони беруть участь у
продукції інтерферону, виділяють у кровотік ендогенний піроген (білок, що синтезується під
час фагоцитозу, під його впливом змінюється рівень терморегуляторних процесів в організмі,
внаслідок чого в разі потрапляння в організм інфекції температура тіла підвищується). Окрім
того, макрофаги беруть участь у реакціях клітинного імунітету, у регуляції процесів
кровотворення.
У крові здорових людей у стані спокою кількість лейкоцитів становить 4-9х109/л.
Збільшення їхньої кількості називається лейкоцитозом, а зменшення – лейкопенією.
Лейкоцетоз, який виникає після їди, під час м’язової роботи, сильних емоцій, має назву
фізіологічного, а збільшення лейкоцитів при інфекційних і деяких інших захворюваннях
називається патологічним.
Тромбоцити, або кров’яні тільця, - це фрагменти цитоплазми гігантських клітин кісткового
мозку – мегакаріоцитів. Тромбоцити позбавлені ядра і більшості субклітинних структур.
Вони циркулюють у крові протягом 8-12 діб. Потім вони руйнуються в селезінці, печінці,
легенях або прилипають до ендотелію кровоносних судин. Тромбоцити вільно циркулюють у
периферійній крові, частина їх міститься в депо – печінці, селезінці, кістковому мозку.
Тромбоцити виконують такі функції:
• ангіотрофічну, при якій відбувається посилення проліферації ендотеліальних та
непосмугованих м’язових клітин кровоносних судин. Ця функція яскраво проявляється при
недостатній кількості тромбоцитів, коли ендотеліальні клітини судин починають пропускати
через свою цитоплазму навіть цілі еритроцити;
• беруть участь у зупинці кровотечі;
• беруть участь у згортанні крові;
• транспортну, пов’язану з переносом на мембранах різних біологічно активних речовин.
Кількість тромбоцитів – 200-400х109/л. Збільшення кількості тромбоцитів має назву
тромбоцитозу, а зменшення – тромбоцитопенії.
 Гемостаз.

Гемостаз (грец. haima – кров+stasis – стояння) – складний комплекс фізіологічних і

біофізичних процесів, які спрямовані на зупинку кровотечі при пошкодженні стінки судини.
Гемостатичні процеси здійснюються трьома взаємодіючими елементами – кровоносними
судинами, клітинами крові (в основному тромбоцитами) та факторами, що містяться в плазмі
крові. У плазмі крові є понад 40 різних факторів, які беруть участь у забезпеченні гемостазу.
Ці сполуки можна розподілити на дві групи; ті, які забезпечують процес згортання крові
(коагулянти), і ті, що руйнують тромб (антикоагулянти).
Участь у процесах зупинки кровотеч усіх вищеперерахованих компонентів дозволила
виділити два механізми гемостазу: судинно-тромбоцитарний гемостаз і згортання крові
(коагуляційний гемостаз).
Судинно-тромбоцитарний, або мікроциркуляторний, гемостаз здіснюється за участю
судин мікроциркуляторного русла (артеріол, прекапілярів і венул), при пошкодженні яких
кровотеча може самостійно припинитись. Але при ушкодженні великих судин цього
механізму недостатньо.

Етапи судинно-тромбоцитарного гемостазу.

Рефлекторний спазм судин розпочинається зразу після ушкодження судин і зумовлений
місцевими рефлекторними реакціями на вазоактивних сполук, що утворюються в ушкодженій
ділянці. Спазм судин приводить лише до короткочасної зупинки кровотечі, яка через кілька
хвилин поновлюється. Тому через 1-2 секунди після травми тромбоцити починають
приклеюватися до місця ушкодження. Цей етап називається адгезією. Одночасно тромбоцити
починають «склеюватися» один з одним (по 10-20) і приліпати в такому виді до стінки
судини, внаслідок цього формується первинний, так званий білий, тромб, який повністю
закриває ушкоджену судину і кровотеча зупиняється. Білий тромб ще не щільний і може
пропускати плазму крові. Цей стан має назву зворотної агрегації (скупчення) тромбоцитів.
Агрегація тромбоцитів відбувається обов’язково за наявності АДФ, адреналіну, фосфоліпідів
тощо, які утворюються при руйнуванні тромбоцитів.
Далі настає необоротна агрегація тромбоцитів – наступний стан перетворення білого
тромбу під впливом тромбіну, внаслідок чого тромб стає непроникним для крові. І останній
стан – ретракція тромбоцитарного тромбу, який полягає в тому, що тромб ущільнюється і
закріплюється в місці ушкодження судини. В агрегації тромбоцитів також беруть участь
небілкові (Са2 +, Мg2 +) і білкові (альбумін, фібриноген та ін.) плазмові кофактори.
Усі ці зміни відбуваються порівняно швидко, і кровотечі з невеликих ран (садна, порізи
шкіри та ін.) зупиняються протягом кількох хвилин.

Коагуляційний гемостаз.
Судинно-тромбоцитарні реакції забезпечують гемостаз лише в мікроциркуляторних судинах
з низьким кров’яним тиском. Ці реакції відбуваються й у великих судинах, але
тромбоцитарний тромб не витримує високого тиску крові і при зменшенні реакції
рефлекторного спазму може вимиватися. Тому в таких судинах формується справжній тромб,
його утворення здійснюється за участю ферментативних коагуляційних механізмів, перебігає
в три фази за типом послідовного каскаду.

І фаза (найдовша) пошкодження судини

попередник тромбопластину + Са2+

фактори плазми крові тромбопластин.
 тромбопластин + Са2+
ІІ фаза (миттєва) протромбін тромбін.

тромбін + Са2+
ІІІ фаза фібриноген фібрин.

Фібриноген – розчинний білок крові.

Фібрин – нерозчинний білок крові.

Фібрин випадає у вигляді м’якого клубка ниток, в який заплутуються тромбоцити,

еритроцити та лейкоцити, що призводить до їхнього руйнування. Це сприяє місцевому
збільшенню концентрації факторів згортання крові та фосфоліпідів, а звільнений з
еритроцитів гемоглобін надає тромбові відповідного кольору. Далі відбувається ретракція
згустку, яка завершується протягом 2-3 годин під впливом тромбостеніну, який виділяється
під час руйнування тромбоцитів. Згусток стає компактним і не пропускає навіть сироватку
крові. За відсутності тромбоцитів згусток довгий час залишається нещільним.
У здоровому організмі згусток (тромб) утворюється тільки в місці пошкодження судинної
стінки. Виконавши гемостатичну функцію, він розчиняється. Цей процес носить назву
фібринолізу. У процесі розщеплення фібрину утворюється протеолітичний фермент плазмін,
він міститься в крові у вигляді неактивного плазміногену, який активується під дією
спеціальних механізмів. Після активації плазмін швидко зникає з кровотоку, блокуючись
ферментом антиплазміном. Тому він діє місцево (у згусткові крові).
У нормі рідкий стан крові та відсутність внутрішньо судинного згортання забезпечується й
іншими речовинами, які отримали назву антикоагулянтів. До них належать гепарин, анти
тромбін тощо.
Антикоагулянтна система крові відіграє провідну роль у збереженні рідкого стану крові.
Порушення процесу згортання крові може призвести до тяжких патологічних станів – або
гіперкоагуляції (прискорення згортання крові), або до гіпокоагуляції (затримка згортання
крові).

Групи крові.

Еритроцитам, як і ядерним клітинам, притаманна специфічність, за якою визначають групу

крові. У клінічній практиці найбільше значення мають антигени системи АВО. Якщо змішати
на склі кров, яку взяли від двох людей, то у більшості випадків спостерігається склеювання
(аглютинація) еритроцитів, після цього настає їхній гемоліз. Аглютинація відбувається
внаслідок реакції антиген – антитіло. За назвою реакції антигени мають назву
аглютиногенів і позначаються А і В, а антитіла – аглютинінів ( α, β). У природних умовах у
крові людини не можуть одночасно міститись однойменні антиген та антитіло, наприклад В
і β або А і α. Це може призвести до аглютинації еритроцитів. Але за відсутності аглютиногени
А або В в еритроциті у сироватці крові обов’язково є аглютинін до нього.
За співвідношенням цих факторів кров усіх людей може бути розділена на 4 групи:
група антигени антитіла
аглютиногени аглютиніни
І О αβ
ІІ А β
ІІІ В α
ІV АВ О
 Визначення групи крові можна здійснювати за допомогою стандартних сироваток або
цоліклонів, що мають високий титр антитіл до досліджуваних антигенів еритроцитів.
Стандартна сироватка – це очищена плазма крові донорів різних груп, що не містить
фібриногену та має високу концентрацію антитіл до одного або кількох антигенів однієї
групової системи.
Цоліклони анти-А і анти-В являють собою порошок, що містить аглютиніни, які діють
проти групових антигенів А і В.
У цоліклонах містяться антитіла тільки однієї специфічності. Це означає, що вони вступають
у реакцію лише з одним антигеном, тобто не зумовлюють неспецифічної полі аглютинації, що
є перевагою порівняно зі стандартними сироватками.
Під час переливання крові на сучасному етапі рекомендують використовувати лише
одногрупну кров.
Але визначення групи крові за системою АВО недостатньо, необхідно визначати ще й резус-
належність. У більшості (до 85%) людей в еритроцитах є антиген, який отримав назву резус-
фактор (така назва була дана тому, що вперше він був виявлений в одного з видів мавп –
макак резус). У 155 людей немає вищезгаданого антигену, тому їхня кров називається резус-
негативною (Rh-), а кров людей, які мають резус-фактор, - резус-позитивною (Rh+). Резус-
фактор має значення під час переливання крові та при вагітності, а саме: якщо в кровоносне
русло резус-негативного реципієнта повторно ввести кров резус-позитивного донора, то
відбувається гемоліз еритроцитів, то відбувається гемоліз еритроцитів, тобто в крові
реципієнта утворюються анти резус-антитіла, які спричинюють руйнування еритроцитів.
Гемоліз еритроцитів є причиною розвитку гемотрансфузійного шоку, визначальним фактором
якого є порушення функції нирок.
Особливе значення мають ті випадки, коли резус-позитивний плід розвивається у резус-
негативної жінки., при цьому резус-фактор дифундує через плаценту в кровоносне русло
матері, що призводить до утворення в її організмі анти резус-антитіл. Останні, потрапляючи в
кров плода, зумовлюють зміни його еритроцитів, внаслідок чого спостерігаються відповідні
ускладнення (розвиток гемолітичної хвороби, викидні, випадки мертвонародженості тощо).
Ці ускладнення, як правило, розвиваються на при першій вагітності, а при повторних
вагітностях. Так, уже після першої вагітності імунізується 10% жінок.
Перед переливанням крові необхідно визначати групу крові та резус-належність крові
донора та реципієнта, поставити пробу на індивідуальну та біологічну сумісність крові.