Посібник Цюха з медицини

Хмельницьке училище підвищення кваліфікації
та перепідготовки персоналу
Державної кримінально-виконавчої служби України
НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ ПОСІБНИК
З МЕДИЧНОЇ ПІДГОТОВКИ ТА ОСНОВ
ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ
За загальною редакцією кандидата психологічних наук О.В. Сахнік
Хмельницький
2016
2
Схвалено та рекомендовано до друку рішенням педагогічної ради
Хмельницького училища підвищення кваліфікації та перепідготовки персоналу
Державної кримінально-виконавчої служби України як навчально-методичний
посібник з основ здорового способу життя для слухачів училища категорій
«молодші інспектори відділів нагляду і безпеки кримінально-виконавчих
установ ДПтС України» та «молодші інспектори-кінологи відділів режиму і
охорони слідчих ізоляторів та відділів охорони установ виконання покарань
ДПтС України» (протокол від 31.08.2016 р № 12).
Автор - Цюх В.І., начальник циклу спеціальних дисциплін Хмельницького

училища підвищення кваліфікації та перепідготовки персоналу ДКВС України
Цюх В.І. Навчально-методичний посібник з медичної підготовки та основ

здорового способу життя: курс лекцій / В.І. Цюх; за заг. ред. канд. псих. наук
О.В.Сахнік. – Хмельницький: Хмельницьке училище підвищення кваліфікації
та перепідготовки персоналу ДКВС України, 2016. – 131 с.
Навчально-методичний посібник з медичної підготовки та основ здорового

способу життя (курс лекцій) підготовлений відповідно до навчально-
професійної програми підвищення кваліфікації слухачів категорії «молодші
інспектори відділів нагляду і безпеки кримінально-виконавчих установ ДПтС
України» та навчально-професійної програми первинної професійної
підготовки слухачів категорії «молодші інспектори-кінологи відділів режиму і
охорони слідчих ізоляторів та відділів охорони установ виконання покарань
ДПтС України», у відповідності з якими здійснюється навчально-виховний
процес у Хмельницькому училищі ПКПП ДКВС України.
Комп’ютерна верстка: М.О. Ососков
©Хмельницьке училище ПКПП ДКВС України, 2016

ББК
3
ЗМІСТ
Вступне слово………………………………………………………………….4
Надання першої медичної допомоги у разі виникнення опіків,

відморожень, отруєнь, кровотеч та травм……………………….………...5
СНІД, його профілактика. Умови тримання ВІЛ-інфікованих та хворих на

СНІД засуджених та осіб, узятих під варту...…………….….22
Інфекції, що передаються статевим шляхом. Вірусні гепатити А, В та С.

Причини виникнення. Заходи профілактики………………...………49
Туберкульоз: ознаки, шляхи передач, профілактика та лікування......76
Хімічні залежності……………………………………………………….....98
Висновки…………………………………………………………………….123
Нормативні документи та література…………………………………...124

4
Вступне слово
На теперішній час у країнах світу, у тому числі і в Україні, відбувається

активна боротьба з інфекційними захворюваннями, які стрімко поширюються
по територіях держав і все більше вражають здорових людей. Установи
виконання покарань та слідчі ізолятори є скупченням різних категорій
засуджених і ув’язнених, значна кількість з яких є носіями ВІЛ/СНІДу,
інфекційних гепатитів А, В, С, туберкульозу, інфекцій, що передаються
статевим шляхом. В даних умовах існує підвищений ризик поширення
соціально-небезпечних інфекцій, що може негативно впливати на розвиток
епідемічного процесу як в УВП, так і в регіоні, на території якого вона
знаходиться.
Саме тому всім працівникам Державної кримінально-виконавчої служби
України необхідно озброїтись відповідними знаннями для забезпечення
безпеки власного життя і здоров’я в місцях позбавлення волі (зокрема, при
здійсненні особистих чи загальних обшуків приміщень та засуджених),
проведення упереджуючих, профілактичних заходів щодо даних захворювань
із засудженими (ув’язненими).
Також у даному навчально-методичному посібнику йдеться про правила
надання першої медичної допомоги у разі виникнення опіків, відморожень,
отруєнь, кровотеч та травм. Особлива увага читача зосереджується на
питаннях, що стосуються профілактики та розповсюдження наркоманії в
умовах ув’язнення, інших форм хімічної залежності (від тютюну, алкоголю),
надання медичної допомоги в’язням, хворим на психічні захворювання,
алкоголізм та наркоманію.
Добре засвоєна слухачами інформація, викладена у навчально-
методичному посібнику, допоможе глибше поглянути на викладені у ньому
проблеми, оперативно орієнтуватися у випадках виникнення нештатних
ситуацій, а також запобігати випадкам інфікування, травмування, поширення
різного роду залежностей у місцях позбавлення волі.
5
Надання першої медичної допомоги у разі

виникнення опіків, відморожень, отруєнь, кровотеч
та травм
ЗМІСТ
1. Загальні положення про охорону праці. Профілактика травматизму та
професійних захворювань.
2. Поняття про надання першої медичної допомоги.
3. Порядок надання першої медичної допомоги у разі виникнення опіків,
відморожень, отруєнь.
4. Види кровотеч. Засоби зупинки кровотеч.
5. Перша медична допомога при травмах.
6
1. Загальні положення про охорону праці. Профілактика травматизму
та професійних захворювань
Охорона праці – система правових, соціально-економічних,

організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних
засобів та заходів, спрямованих на збереження здоров’я і працездатності
людини в процесі праці.
В Україні в перше серед країн СНД 14 жовтня 1992р. був прийнятий
Верховною Радою Закон України «Про охорону праці».
Даний закон ґрунтується на основних положеннях з реалізації
конституційних прав робітників на охорону їх життя і здоров’я в процесі
здійснення трудової діяльності.
Згідно із ст. 27 Закону України «Про охорону праці» до нормативно-

правових документів з охорони праці належать такі документи: правила, норми,
регламенти, положення, стандарти, інструкції та інші документи, обов’язкові
для виконання особою, яка займається будь-якою трудовою діяльністю.
Положення про організацію охорони праці та порядок розслідування
нещасних випадках у навчально-виховних закладах затверджено наказом
Міносвіти України від 30 листопада 1993р № 429.
Будь-який працівник зобов’язаний:

 дбати про особисту безпеку і здоров’я, а також про безпеку і здоров’я
оточуючих людей в процесі виконання всіх робіт, під час перебування на
території підприємства (установи);
 знати і виконувати вимоги нормативно-правових актів з охорони праці,
правила поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими
засобами виробництва, користуватися засобами колективного та
індивідуального захисту;
7
 проходити у встановленому законодавством порядку попередні та
періодичні медичні огляди.
Працівник несе безпосередню відповідальність за порушення зазначених
вимог.
Основні заходи по запобіганню травматизму передбачені:

 в системі нормативно-технічної документації з безпеки праці;
 в організації навчання і забезпечення працюючих безпечними засобами
захисту;
 в прогнозуванні виробничого травматизму;
 в раціональному плануванні коштів, процедурі визначення економічної
ефективності тих чи інших запланованих заходів.
Всі заходи по запобіганню виробничого травматизму можна поділити на
організаційні та технічні:
- організаційні заходи сприяють запобіганню травматизму, вони
передбачають проведення якісних інструктажів та навчання робітників,
залучення їх до роботи за спеціальністю, здійснення постійного керівництва та
нагляду за роботою, правильну організацію режиму праці і відпочинку,
забезпечення робітників спецодягом, спецвзуттям, особистими засобами
захисту;
- технічні заходи включають прийняття раціональних архітектурно-
планувальних рішень при проектуванні і будівництві виробничих будівель
згідно затверджених санітарних і протипожежних норм і правил, створення
безпечного технологічного і допоміжного обладнання, правильний вибір і
компонування обладнання у виробничих приміщеннях відповідно до норм і
правил безпеки та виробничої санітарії, створення надійних технічних засобів
запобігання аваріям, вибухам і пожежам на виробництві.
8
Види інструктажів з техніки безпеки:

За характером і часом проведення інструктажі з питань охорони праці
поділяються на вступний, первинний, повторний, позаплановий та цільовий.
Вступний інструктаж проводиться:
- з усіма працівниками, які приймаються на постійну або тимчасову
роботу, незалежно від їх освіти, стажу роботи;
- з працівниками інших організацій, які прибули на підприємство і беруть
безпосередню участь у виробничому процесі;
- з учнями та студентами, які прибули для проходження виробничої
практики.
Первинний інструктаж проводиться до початку роботи безпосередньо на
робочому місці:
- з новоприйнятим працівником на підприємстві;
- з працівником, який переводиться з одного місця роботи на інше;
- з працівником, який буде виконувати нову для нього роботу.
Повторний інструктаж проводиться з працівниками на робочому місці в
терміни, визначені відповідними чинними галузевими нормативними актами
або керівником підприємства з урахуванням конкретних умов праці, але не
рідше: на роботах з підвищеною небезпекою – 1 раз на 3 місяці, для решти
робіт – 1 раз на 6 місяців.
Позаплановий інструктаж проводиться з працівниками на робочому
місці або в кабінеті з охорони праці при введенні в дію нових або переглянутих
нормативних актів про охорону праці, а також при внесенні змін та доповнень
до них.
Цільовий інструктаж проводиться з працівниками, яких залучають до
робіт, не пов’язаних з їхніми службовими обов’язками, або для проведення
разових робіт.
9
2. Поняття про надання першої медичної допомоги
Перша медична допомога – це комплекс екстрених заходів, що

проводяться по відношенню до постраждалого на місці пригоди або в період
транспортування його до медичного закладу.
Перш ніж перейти до розбору окремих ситуацій, потрібно освіжити знання

анатомії людини.
Основу людського тіла, його каркас, становить кістковий скелет. Знання
кісткової системи знадобляться при визначенні переломів кісток при різних
травмах. Внутрішні органи людини захищені кістковим скелетом і м’язами. В
центрі кровообігу людини знаходиться серце, яке виштовхує кров в аорту, далі
ідуть артерії, що розносять кров до кожного органу, розгалужуючись на
маленькі капіляри, по ним “відпрацьована” кров збирається до вен, по яким
вона знову стікається (через печінку, через легені) до лівого відділу серця.
Як при незначних травмах (укол, подряпина, гематома), так і при
серйозних пошкодженняхь (рвані рани, опіки, переломи) людина відчуває біль
різного ступеню, що залежить від типу її нервової системи. Від найменших
нервових клітин в шкірі чи органі людини при будь-якій травмі сигнал
поступає в головний мозок, викликаючи біль, як захисну реакцію організму.
10
3. Порядок надання першої медичної допомоги у разі
виникнення опіків, відморожень, отруєнь
Опіки бувають: термічними, сонячними, хімічними, радіаційними,

електрострумом.
Термічні опіки виникають внаслідок попадання на шкіру та слизові

оболонки гарячої рідини, полум’я або контакту з гарячими предметами.
В залежності від температури і тривалості її дії на шкіру виникають опіки
різних ступенів:
 опік І ступеню - пошкодження верхніх шарів шкіри.
Ознаки: почервоніння обпечених ділянок шкіри, набряк, біль.
 опік ІІ ступеню - пошкодження верхніх шарів шкіри.
Ознаки: почервоніння обпеченої шкіри, набряк, біль, поява на шкірі
водянистих пухирців.
 опік ІІІ ступеню - пошкодження глибоких шарів шкіри.
Ознаки: набряк, сильний біль, утворення на шкірі сухого струпу.
 опік IV ступеню - обвуглювання шкіри та глибоких тканин.
Ознаки: почорніння шкіри та її відмирання.
11
Перша допомога при опіках.
Опіки І – ІІ ступеню:
 накласти холодний компрес;
 обробити опік спиртом або протиопіковим препаратом (пантенол, лівіан,
мазь «Рятівник»);
 накласти на місце опіку стерильні або просто чисті пов’язки з
підручного матеріалу (при опіках ІІ-го ступеню).
Опіки ІІІ – ІV ступеню:
 винести потерпілого з вогню;
 загасити полум’я (накинути ковдру, засипати піском, облити водою);
 положити або посадити потерпілого в зручне положення;
 перевірити присутність ознак життя;
 накласти стерильні або просто чисті пов’язки з підручного матеріалу;
 при сильних болях дати знеболювальне (анальгін або 100 гр. горілки).
Хімічні опіки - виникають при дії на шкіру та слизові оболонки
хімічних речовин.
Опіки кислотами - глибоке ураження тканин з виникненням на ній сухого
струпу.
Перша допомога:
 необхідно скинути намочений кислотою одяг;
 промити опік під проточною водою;
 обробити його 2% розчином питної соди або мильною водою;
 накласти суху пов’язку.
Опіки лугами - глибоке ураження тканин з виникненням на ній вологої
рани.
Перша допомога - та ж, що і при опіку кислотою, лише нейтралізацію
лугів проводять 2% розчином борної кислоти, лимонної кислоти або столового
оцту.
12
При попаданні хімічних речовин на слизову оболонку очей, потрібно
промити очі під проточною водою та НЕГАЙНО ЗВЕРНУТИСЬ ДО ЛІКАРЯ.
Відмороження - виникають при тривалій дії холоду, як правило в
результаті низької температури повітря.
Розрізняють чотири ступеня відморожень:
 відмороження І ступеню – почервоніння шкіри, набряк, біль;
 відмороження ІІ ступеню – почервоніння шкіри, набряк, біль,
виникнення на шкірі водянистих пухирців;
 відмороження ІІІ ступеню – побіління шкіри та виникнення на ній
сухого струпу;
 відмороження IV ступеню – почорніння шкіри та її відмирання.
13
 занести потерпілого в тепле приміщення;
 виконати розтирання відморожених ділянок тіла (руками, шерстяною
тканиною, спиртом або горілкою);
 дати випити потерпілому гарячого чаю, кави або 100 гр. горілки;
 закутати постраждалого в теплі речі та залишити у спокої.
Отруєння – патологічний стан, обумовлений дією отрути на організм.

Причинами отруєння можуть бути недоброякісні харчові продукти,
отруйні рослини, різні хімічні речовини, лікарські препарати і т.п. Отрута діє на
організм, як місцево, так і в загальному плані, що залежить від характеру
отрути, шляху попадання її в організм.
Харчове отруєння
Ознаки: почервоніння, потім побіління обличчя, холодний піт, нудота,
блювота, втрата свідомості.
 дати випити потерпілому велику кількість води (до 3-х літрів);
 викликати блювоту та повернути хворого на бік, щоб під час блювоти
блювотні маси не попали у дихальні шляхи, потім прочистити від блювотних
мас ротову порожнину і носоглотку;
 дати понюхати вату з нашатирним спиртом;
 дати випити солодкого чаю або слабкого солоного розчину.
14
Отруєння чадним газом.
Ознаки: шум у вухах, головний біль, запаморочення, різка слабкість, бліде
обличчя, посиніння губ, галюцинації, втрата координації рухів та свідомості.
 винести потерпілого на свіже повітря;
 перевірити наявність ознак життя;
 виконати непрямий масаж серця або інгаляцію киснем.
Отруєння при укусах змій та комах.
Ознаки: слід від укусу, посиніння в місці укусу, параліч нервової,

серцево-судинної та дихальної систем.
 видавити з рани декілька краплин крові;
 перетиснути кінцівку джгутом на 10-15 см вище укусу;
 покласти під джгут записку з часом накладення джгута;
 накласти давлючу пов’язку та терміново відправити постраждалого до
лікарні.
15
4. Види кровотеч. Засоби зупинки кровотеч
Існують такі види кровотеч: артеріальна, венозна, внутрішня, змішана,

капілярна.
Артеріальна кровотеча виникає при пошкодженні великих артерій (кров

світло-червоного кольору, з місця рани б’є фонтаном).
 притиснути судину пальцем або декількома пальцями до кістки;
 підняти кінцівку доверху;
 на невеликі артерії накладають давлючу пов’язку, на великі – джгут або
закрутку;
 покласти під джгут записку з часом накладення джгута.
16
Обидва кінці джгута намотують поверх накладеної пов’язки і фіксують,
але не більше двох годин, бо може омертвіти кінцівка. При першій можливості
джгут знімають. Якщо немає такої можливості, то через 1,5-2 години потрібно
дещо відпустити джгут на 1-2 хв. (до почервоніння шкіри), але, якщо
відновилась кровотеча, її потрібно зупинити іншими методами. Потім
необхідно знову затягнути джгут. Окрім джгута можна використовувати
закрутку або поясний пасок.
Венозна кровотеча - кров темно-червоного кольору, витікає з рани

повільно.
Перша допомога :
17
 підняти кінцівку до верху або максимально зігнути кінцівку в суглобі;
 накласти джгут нижче від поранення на 5-10 см;
 накласти давлючу пов’язку;
 покласти під джгут записку з часом накладення джгута.
Капілярна кровотеча характеризується тим, що кров просочується з
пошкоджених тканин невеликими краплями. Вона добре зупиняється давлючою
пов’язкою.
Після зупинки кровотечі шкіру навколо рани обробляють розчином йоду,
спиртом, горілкою, одеколоном; марлею змоченою в одній з цих рідин, шкіру
змочують від краю рани назовні. Не потрібно заливати їх в рану, бо вони
пошкодять тканини у рані і заживання буде відбуватися повільніше. Потім
накладають стерильну пов’язку (стерильний бинт, чисту хустину), не
торкаючись руками до матеріалу, що прилягає до рани. Пошкоджену кінцівку
потрібно зафіксувати.
18
5. Перша медична допомога при травмах
Вивихи - зміщення кінців кісток в суглобах.
Ознаки: сильний біль, набряк, нерухливість суглоба, зміна його форми.

 забезпечити суглобу спокій;
 накласти шину або тугу пов’язку;
 забезпечити кінцівці нерухомість.
Розтяги та розриви виникають у результаті різких і швидких рухів, які

перевищують фізіологічну еластичність м’язів та зв’язок.
19
Ознаки: біль, набряк, обмеження рухливості кінцівки, гематома.
 забезпечити спокій кінцівці;
 накласти тугу пов’язку;
Забиття - ушкодження тканини та органів, при яких не порушена

цілісність шкіри та кісток.
Ознаки: біль, набряк, гематома.
 накласти тугу пов’язку;
Забиття головного мозку

Ознаки: запаморочення, втрата координації рухів та свідомості, нудота і
блювання.
 положити потерпілого в горизонтальне положення та надати йому
спокій;
 накласти на голову холодний компрес;
 викликати лікарів або як найшвидше транспортувати його у лікарню.
20
Переломи кісток - часткове або повне порушення цілості кістки в
результаті її удару, стиску, здавлювання, перегину.
Після повного перелому відломки кістки зміщуються, при неповному –
кістка ушкоджується частково – виникає надлом, тріщина.
Переломи бувають:
 закриті (без ушкодження шкіри);
 відкриті (з порушенням цілості шкіри);
 ускладнені роздробленням кістки та розривами навколишніх тканин.
Закритий перелом
Ознаки: біль, набряк, обмеження рухливості та зміна форми кінцівки,
«хруст» відламків.
 накласти на місце перелому холодний компрес;
 накласти на кінцівку шину або тугу пов’язку;
 транспортувати потерпілого до лікарні.
Відкритий перелом
Ознаки: біль, набряк, обмеження рухливості та зміна форми кінцівки,
«хруст» відламків, кровотеча.
 зупинити кровотечу;
 накласти на кінцівку шину;
Ускладнений перелом
Ознаки: біль, набряк, обмеження рухливості та зміна форми кінцівки –
«симптом зайвого суглобу» (провисання кінцівки в місці перелому), «хруст»
відламків, кровотеча.
 зупинити кровотечу;
 накласти на кінцівку шину;
Перелом хребта
Ознаки: біль, втрата свідомості, нерухомість кінцівок.
21
 допомога надається не менш, як трьома рятівниками;
 потерпілий піднімається з землі так, щоб хребет при цьому не
прогинався;
 транспортування потерпілого відбувається на твердих, жорстких ношах;
 самому, навіть вдвох чіпати такого потерпілого категорично
ЗАБОРОНЕНО!
22
СНІД, його профілактика. Умови тримання ВІЛ-

інфікованих та хворих на СНІД засуджених та осіб,
узятих під варту
23
ЗМІСТ
1. Ситуація з ВІЛ-інфекцією в Україні. Міжнародний комплексний пакет з

профілактики, лікування та догляду у зв’язку з ВІЛ-інфекцією в
пенітенціарному секторі (15 ключових заходів).
2. Шляхи передачі, ознаки, профілактика і лікування ВІЛ-інфекції та
СНІДу. Алгоритм раннього виявлення груп підвищеного ризику та залучення
до програми профілактики та лікування.
3. Подолання стигми та дискримінації, негативного ставлення до людей,
які живуть з ВІЛ, та споживачів ін’єкційних наркотиків.
4. Умови тримання ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД засуджених та
осіб, узятих під варту.
5. Соціальний захист ВІЛ-інфікованих осіб. Безпека персоналу органів і
установ виконання покарань, слідчих ізоляторів при проведенні обшуків та
оглядів. Постконтактна профілактика. Порядок організації волонтерської
роботи.
24
1. Ситуація з ВІЛ-інфекцією в Україні. Міжнародний
комплексний пакет з профілактики, лікування та догляду у
зв’язку з ВІЛ-інфекцією в пенітенціарному секторі (15 ключових
заходів)
ВІЛ-інфекція - це інфекційна хвороба, яка розвивається в результаті

багаторічного знаходження в клітинах людини Вірусу Імунодефіциту Людини
(ВІЛ) і характеризується повільним пошкодженням імунної (захисної) системи,
що приводить до СНІД (Синдрому Набутого Імунодефіциту).
ВІЛ-інфекція - це незвичайна хвороба, тому що людина може бути
інфікована багато років і здаватися при цьому абсолютно здоровою. Але вірус
імунодефіциту поступово розмножується в клітинах організму і, зрештою,
знищує можливість людини боротися проти будь-якої інфекції, вбиваючи
захисні клітини крові, що є частиною імунної (захисної) системи. Якщо людина
ВІЛ-інфікована - це ще не означає, що в неї відразу розвинеться СНІД. Вірус
може знаходитись в організмі роки і десятиліття, перш ніж носій відчує які-
небудь ознаки захворювання. Протягом цього періоду людина може виглядати і
почувати себе абсолютно здоровою, але при цьому може передавати цей вірус
іншим.
Сьогодні Україна - це держава, де ВІЛ-інфекція/СНІД є соціальною
проблемою. Але якщо такі темпи розповсюдження ВІЛ-інфекції/СНІД
збережуться й надалі, то в Україні епідемія ВІЛ/СНІД може призвести до
національної катастрофи.
25
Близько 1% населення України інфіковано на ВІЛ/ СНІД. Україна має
найвищий в світі показник за темпами поширення цієї інфекції.
СНІД – одна з найжахливіших проблем, яка постала перед людством
останнім часом, торкнувшись соціальної, культурної, економічної, медичної та
багатьох інших сфер життя людини. Порівняти СНІД можна хіба що з чумою,
жертвами якої в минулому стали десятки мільйонів людей.
СНІД - синдром набутого імунодефіциту:
 синдром - це ряд симптомів чи ознак, що вказують на наявність хвороби;
 набутий - виниклий у наслідок зараження, а не переданий генетичним
шляхом;
 імунний - уражається захисна система організму;
 дефіцит - відсутність захисної реакції імунної системи на попадання в
організм будь-якої інфекції.
СНІД викликається вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ).
Протягом кількох років з часу інфікування ВІЛ руйнує імунну систему й
призводить до стану, коли організм не спроможний самостійно боротися з
інфекційними чи пухлинними хворобами. Такий стан людини кваліфікується,
як СНІД.
СНІД – захворювання, про яке повідомляють хворого, як тільки клінічна
підозра підтверджується лабораторно.
На сьогодні у світі зареєстровано декілька мільйонів хворих на СНІД,

більшість із них померли. ВІЛ- інфікованих набагато більше – їх понад 30
мільйонів. Інфіковані люди ще не хворі, вірус у їхньому організмі тільки
26
приживається, освоює нову територію, захоплює клітинні плацдарми. Стан
таких людей п’ять і більше років залишається нормальним.
Людина заражена, але не хвора. Вчені стверджують, що інфіковані вірусом
СНІДу захворюють не завжди. Проте кількість на СНІД невпинно зростає.
Стаціонарне лікування їм показано тільки на період явно виражених клінічних
проявів під час загострення хвороби.
У США уперше виявлено СНІД влітку 1981 року. У кількох молодих
людей з ослабленим імунітетом знайшли онкозахворювання – саркому Капоші,
а також запалення легенів, яке було викликане не звичайною коковою
мікрофлорою, а пневмоцистою, що найчастіше спостерігається у педіатричній
практиці. Цей збудник хвороби, як правило, вражає легені в ослаблених,
недоношених дітей. Нерозпізнані випадки подібного захворювання траплялись
і набагато раніше. Ретроспективно дослідивши аналізи захворювань із
незрозумілим зниженням захисних сил, дійшли висновку, що СНІД в Америці
з’явився ще в середині 70-х років. В Африці, як згодом з’ясувалось, люди
вмирали від СНІДу з давніх-давен.
Першими хворими на СНІД були гомосексуалісти, тож можливий шлях
передачі збудника хвороби став очевидним.
Через деякий час у хворих, які мали статеві контакти з вихідцями із
Західної Африки, виділили новий різновид вірусу, що викликає імунодефіцит.
Те, що від зараження до клінічних проявів СНІД має тривалий
інкубаційний період, фактор, власне кажучи, не позитивний. ВІЛ-інфіковані
почувають себе здоровими, але можуть бути заразними для тих, з ким
контактують, заражені є також джерелом інфекції. Вважають, що на одного
хворого СНІДом припадає понад 300 вірусоносіїв.
Відомо, що ВІЛ послаблює захисні сили організму (до їх знищення), все
решта – як наслідок. Однак, кілька років тому встановлено, що збудник СНІДу
може долати біологічні перепони, які охороняють ЦНС від проникнення
мікробів і токсинів, і діяти безпосередньо на нервові клітини, викликаючи
менінгіт, енцефаліт і т.п.
27
Відкрив СНІД у 1983 р. професор Люк Монтаньє (інститут Пастера у

Парижі). Також, неоціненний внесок у це відкриття зробив професор Роберт
Галло з Національного інституту раку (США).
Є й інша думка: СНІД – це нове захворювання, збудник якого сформувався
впродовж останніх десятиліть. Є всі підстави вважати, що спочатку ВІЛ виник
у Центральній Африці. Доказом тому є те, що у Заїрі, досліджуючи зразок
сироватки крові, замороженої ще у 1959 році, виявили антитіла до вірусу
імунодефіциту людини. Отже, логічно припустити, що ВІЛ виник внаслідок
природної еволюції.
СНІД – інфекція хронічна. Вірус розвивається в організмі людини
роками. Тому така людина через незнання чи зловмисно може заразити не одну
людину. Разом з тим, даний факт не є приводом для того, щоб переслідувати
людей, хворих на СНІД.
Відомо, що ВІЛ уповільнює вироблення антитіл. Але він не настільки
всемогутній, щоб відразу паралізувати протидію організму. Логічно
припустити, що людина найбільше заразна тоді, коли вироблення антитіл у неї
мінімальне, або вони ще не встигли сформуватися. Експерименти показали, що
вироблення захисних антитіл триває від трьох тижнів до трьох місяців. Отже,
саме в цей період хворий найбільш заразний. Друге підвищення ступеня
зараженості можливе у розпал захворювання, коли кількість вірусних тіл (титр)
максимальна.
Особливе занепокоєння серед населення, яке не належить до групи ризику,
викликає думка про можливість зараження СНІДом через кровососних комах.
ВІЛ може проникати всередину клітин комах, але там, всередині, він не
розмножується. Спрацьовує якийсь невідомий блокуючий механізм. Отже,
приводу для побоювання поки що немає.
28
Сьогодні кількість ВІЛ-інфікованих в Україні щонайменше в 10 разів
перевищує кількість офіційно зареєстрованих носіїв інфекції, і СНІД реально
загрожує кожному українцю. У той час як українська статистика на 01.06.2010
повідомляє про понад 130 тисяч офіційно зареєстрованих носіїв вірусу, за
даними Всесвітньої організації охорони здоров'я темпи ураження СНІД в
Україні наближаються до країн африканського континенту, а реальна кількість
ВІЛ-інфікованих становить близько 500-700 тисяч. Носії інфекції являють
собою реальну загрозу для всіх оточуючих, оскільки рівень профілактичної
роботи та медичне обслуговування не спроможні захистити інших членів
суспільства від загрози ураження СНІД.
На масштаби епідемії ВІЛ/СНІД впливають чинники, які
поглиблюють критичну соціально-економічну ситуацію в країні, а саме:
 економічна нестабільність;
 зростання безробіття;
 наркотизація молоді;
 поширення проституції;
 знецінення інституту сім'ї;
 недостатність профілактичних заходів, інформаційна необізнаність
широкого загалу населення.
Розвиток епідемії призводить до накопичення в суспільстві її негативних
наслідків, що спільно з демографічною кризою (депопуляція та старіння
населення), а також погіршенням стану здоров'я населення та генофонду нації
негативно впливає на добробут населення, національну безпеку і престиж
країни.
Аналіз особливостей розвитку епідемічного процесу засвідчив, що
епідемія в Україні характеризується стрімким зростанням кількості ВІЛ-
інфіковних в наслідок вживання ін’єкційних наркотиків; останніх три роки
переважає ВІЛ-інфікування через статеві стосунки. Спостерігається суттєве
збільшення частки жінок серед ВІЛ-інфікованих - з 25% у 1997 р. до 38% у
2006 р. Це призводить до зростання кількості ВІЛ-позитивних серед вагітних
жінок і внаслідок цього серед народжених ними дітей. Щороку кількість ВІЛ-
інфікованих вагітних жінок складає 600-800 осіб. Протягом останніх трьох
років вони народили понад 2000 дітей. Лише невелика частина цих жінок
пройшла профілактичну терапію.
Серед причин, що сприяють поширенню ВІЛ серед населення України, є
швидке поширення комерційного сексу, безладні статеві стосунки і відносно
низький рівень використання презервативів. Не слід забувати, що за кордоном
працює 5-7 млн. громадян України, які потенційно можуть користуватися
послугами повій.
29
За даними Українського Центру профілактики і боротьби зі СНІДом, в
Україні кожного місяця реєструється в середньому 600 нових випадків
інфікування. Розповсюдженість ВІЛ-інфекції в Україні складає 73,4 особи на
100 тис. населення, найбільша розповсюдженість зареєстрована в Одеській,
Миколаївській, Дніпропетровській, Донецькій областях та в Автономній
Республіці Крим. В цих регіонах особливістю ВІЛ-інфекції є те, що найбільша
кількість ВІЛ-інфікованих реєструється у віковій групі 20-29 років (63%). Але
останнім часом ВІЛ-інфекція все частіше реєструється у молоді 15-19 років.
За соціологічними опитуваннями Українського інституту соціальних
досліджень проблемі СНІД молодь відводить четверте рейтингове місце серед
28 злободенних проблем сучасного українського суспільства. Зокрема, дана
проблема ставиться вище проблеми зубожіння населення, незадовільного стану
економіки, низького рівня заробітної плати, стану довкілля та інших. Проблему
СНІД як один із найтривожніших симптомів сучасності визнають 33% від
кількості всіх осіб, серед яких відбувається опитування, 20% з них негативно
ставляться до хворих на СНІД. Вважають цю хворобу найнебезпечнішою 25%
респондентів з «дуже низьким» рівнем добробуту та 45% - з «вищим за
середній».
Міжнародний комплексний пакет з профілактики, лікування та

догляду у зв’язку з ВІЛ-інфекцією в пенітенціарному секторі:
1. Інформація, навчання та комунікація.
2. Тестування на ВІЛ та консультування (Т&К).
3. Лікування, догляд і підтримка для ВІЛ-ув'язнених.
4. Профілактика передачі ВІЛ від матері до дитини.
5. Розповсюдження презервативів.
30
6. Профілактика та лікування ІПСШ.
7. Профілактика сексуального насильства.
8. Лікування наркотичної залежності.
9. Розповсюдження шприців.
10. Пост-контактна профілактика.
11. Попередження інфікування під час медичних та стоматологічних
процедур.
12. Попередження інфікування під час татуювання, пірсингу та інших
форм пошкодження шкіри.
13. Захист персоналу від можливого зараження інфекціями в ході
виконання службових обов'язків.
31
2. Шляхи передачі, ознаки, профілактика і лікування ВІЛ-
інфекції та СНІДу. Алгоритм раннього виявлення груп
підвищеного ризику, залучення до програми профілактики та
лікування
Вже в перші роки після виявлення нової інфекції було встановлено, що

ВІЛ може поширюватися від зараженої людини до здорової тільки трьома
шляхами:
 через кров (парентеральний шлях);

 при статевому контакті;
 від жінки до плоду через плаценту та від матері до дитини через грудне
молоко.
На сьогодні в світі найчастіше має місце перший шлях передачі ВІЛ - при
статевих контактах (гетеросексуальний - між чоловіком та жінкою,
гомосексуальний - між людьми однієї статі) через сперму та жіночі виділення.
Найбільша ймовірність зараження СНІД буває в тих випадках, коли
людина веде безладне статеве життя та має незахищений секс, і це зовсім не
залежить від того, який секс людина практикує. Тому єдиним захистом від ВІЛ-
інфекції/СНІД, інших захворювань, що передаються статевим шляхом, та
небажаної вагітності є латексний презерватив.
Другий шлях ВІЛ-інфікування пов'язаний із зараженою кров'ю:

 при переливанні крові та її препаратів;
32
 при трансплантації (пересадці) органів;
 при медичних парентеральних маніпуляціях, якщо недотримані
протиепідемічні правила (під час ін'єкцій, уколів, при проведенні операцій, в
стоматологічних та гінекологічних кабінетах);
 при ін'єкційному споживанні наркотиків;
 при використанні спільних приладь для гоління, манікюрних наборів,
зубних щіток;
 при татуюваннях та пірсингу.
Жодна з діагностичних чи лікувальних процедур, виконаних медичним
працівником за правилами, не представляють небезпеки для хворого і не
можуть бути причиною поширення вірусу СНІДу. Це забезпечується термічною
обробкою (стерилізацією) будь-якого медичного інструменту, дезінфекцією і
широким використанням одноразових шприців, голок, іншого медичного
інструменту.
Третій шлях - передача ВІЛ від матері до дитини може мати місце під час
вагітності, під час пологів та при годуванні дитини материнським молоком.
Загальний ризик інфікування дитини від ВІЛ-позитивної матері складає 25-
30%. Але в Україні всі ВІЛ-інфіковані вагітні отримують профілактичне
лікування, і тоді ризик передачі ВІЛ дитині складає не більше 5%.
СНІД (Синдром Набутого Імунодефіциту) - це заключна стадія ВІЛ-
інфекції, коли імунна система людини не може протистояти інфекційним та
раковим захворюванням, що приводить до смерті ВІЛ-інфікованої людини.
Синдром придбаного імунодефіциту (СНІД) - це руйнування імунної
системи організму, що захищає його від інфекцій.
ВІЛ – це вірус, що вражає імунну систему, а СНІД – це комплекс
захворювань, які виникають у людини з ВІЛ на фоні низького імунітету.
Ознаки СНІДу:
 як правило, людина, уражена вірусом СНІДу, відчуває постійну втому, -
втрачає вагу, швидко стомлюється;
 довго може триматися висока температура;
 з’являються підвищена пітливість;
 діарея;
 спостерігаються сухий кашель і задишка;
 біль у суглобах;
 у хворих СНІДом можуть початися пневмонія, коліт, герпес, грибкова
інфекція в порожнині рота, горлі, стравоході і прямій кишці;
 вірус СНІДу також може пошкодити головний мозок, викликаючи
недоумство, може розвинутися рак;
33
 у хворих на тілі або в порожнині рота, носа з’являються безболісні
синяки від червоного до рожевого кольору або болячки (саркома Капоши).
Зазвичай саркома Капоши - досить рідкісна, відносно доброякісна форма раку
шкіри. Проте у хворих СНІДом вона розповсюджується швидко і може вражати
шкіру, лімфатичні вузли і внутрішні органи;
 хворі СНІДом також більш уразливі відносно раку лімфатичних вузлів,
губ.
Виявлено, що СНІД передається тільки за допомогою прямого контакту
рідин організму - крові, сперми, грудного молока. Він не може передаватися по
повітрю або через предмети. Навіть тривалий тісний контакт з хворим СНІДом
не приводить до передачі інфекції членам сім’ї. СНІД має тривалий
інкубаційний період.
Стадія інкубації – від моменту проникнення вірусу до організму людини та
появи реакції організму у вигляді клінічних проявів гострої інфекції, і
вироблення антитіл – триває від 3 тижнів до 3 місяців, у поодиноких випадках
може затягнутися до року. Після цього, захворювання переходить у другу фазу
– безсимптомну інфекцію, яка характеризується відсутністю будь-яких
клінічних проявів. Ця стадія може тривати 7-10 років.
По мірі прогресування захворювання з’являються симптоми, що свідчать
про поглиблення ураження імунної системи та ВІЛ-інфекція переходить у
стадію вторинних захворювань.
Треба пам'ятати, що антитіла можуть з'явитися через 3-12 місяців після
ВІЛ-інфікування. Тому, в цей час при наявності вірусу в організмі тест на ВІЛ
буде негативний (відсутні антитіла). Цей проміжок часу називається «періодом
вікна», але людина вже ВІЛ-інфікована і може інфікувати інших, не
підозрюючи про це.
Сучасне лікування вимагає комбінованої терапії – одночасного
застосування двох, трьох або більшої кількості противірусних препаратів.
34
Дуже активні комбіновані препарати, що використовуються в даний час,

впливають на обидва білки, що входять до складу вірусу імунодефіциту
людини. Такі ліки від СНІДу дозволяють буквально повертати до життя
пацієнтів з важкими формами СНІДу і пригнічувати активність вірусу до
такого ступеня, що його не може виявити навіть найвідчутніший аналіз. Разом
з безперечними позитивними властивостями, противірусні препарати, на жаль,
мають і істотні недоліки. Серед них і висока вартість лікування, яка робить ці
лікарські засоби недоступними для багатьох тисяч хворих, і виникнення
важких побічних ефектів, і, нарешті, поступовий розвиток так званої
резистентності, тобто звикання вірусу до препарату.
Діагностика ВІЛ-інфекції включає в себе добровільне консультування та
тестування на ВІЛ.
Лабораторна діагностика (тестування) ВІЛ-інфекції передбачає:
 виявлення антитіл до вірусу або його окремих антигенів,
 виявлення антигенів або ДНК,
 виявлення культури ВІЛ (використовується в наукових цілях).
Методи діагностики: серологічні, молекулярно-генетичні, вірусологічні.
Основним компонентом лікування та допомоги при ВІЛ/СНІДі є
антиретровірусна терапія (АРТ).
Цілі антиретровірусної терапії:
- клінічні: подовження життя та покращення його якості;
35
- імунологічні: кількісне і якісне відновлення імунітету для попередження
опортуністичних інфекцій;
- вірусологічні: максимально можливе зменшення вірусного навантаження
з метою вповільнення прогресування хвороби;
- епідеміологічне: зниження частоти або попередження передачі ВІЛ.
Загальні принципи антиретровірусної терапії:
- призначення лікування ВІЛ-інфікованим особам в обласних (міських)
центрах СНІДу (АРТ-терапію);
- проведення АРТ може включати стаціонарний та амбулаторний етапи;
- проведення лабораторного моніторингу (загальний аналіз крові,
біохімічний аналіз крові, визначення СД4 та вірусного навантаження).
Прихильність до АРТ:
 вчасне приймання ліків;
 приймання ліків у необхідній, призначеній лікарем дозі;
 дотримання рекомендацій щодо дієти та здорового способу життя.
Втім, медицина не зупиняється на досягнутому, розробка ліків проти
СНІДу триває, не зупиняючись ні на день. Але навіть зараз якість життя хворих
ВІЛ-інфекцією стала значно вищою, все частіше мова йде про те, що з
однозначно смертельної хвороби СНІД стає хворобою хронічною, в усякому
разі такою, що піддається лікуванню і допускає багаторічне повноцінне життя
хворих.
Профілактика ВІЛ-інфекції в УВП зводиться до наступних

заходів:
1. Особі, позбавленій волі, не слід використовувати чужих предметів
гігієни.
2. При сексуальних контактах необхідно використовувати засоби
контрацепції.
3. Велика роль відводиться інформуванню засуджених (ув’язнених)
шляхом показів науково-документальних фільмів про СНІД, в яких йдеться про
способи передачі інфекції та його профілактики.
4. Необхідно проводити виховні бесіди з приводу попередження передачі
СНІДу серед засуджених.
5. Потрібно закликати осіб, позбавлених волі, до дотримання правил
санітарії та гігієни.
6. Лікарям, що працюють у місцях позбавлення волі, необхідно посилити
пильність при переливанні крові від донорів, по можливості використовувати
лише одноразовий медичний інструментарій, а в разі використання
«багаторазового» - піддавати його ретельній стерильній обробці.
36
3. Подолання стигми та дискримінації, негативного
ставлення до людей, які живуть з ВІЛ, та споживачів ін’єкційних
наркотиків
Віл-інфіковані – особлива група людей. В зв’язку із хворобою у них часто

проявляються депресивні стани, пригнічене самопочуття у поєднанні з
проявами агресії. Вони потребують уваги до себе, в тому числі і практикуючих
психологів.
Стигма має багато негативних наслідків, наприклад, заперечення людьми
своєї хвороби або намагання приховати її від знайомих чи сім’ї, на місці роботи
чи навчання.
У масштабі держави стигматизація і дискримінація призводять до втрати
контролю над поширенням епідемії через побоювання людей, що їх причетність
до проблеми стане відомою, і їх зарахують до стигматизованої групи.
Для забезпечення ефективних заходів щодо протидії стигмі і дискримінації
у зв’язку з ВІЛ/СНІДом, роботу слід вести одночасно по декількох напрямках,
якими є:
- інформація і освіта для досягнення кращого розуміння проблеми;
- правовий захист людей, що живуть з ВІЛ/СНІДом;
- наявність послуг, за допомогою яких людина мала би можливість
дізнатися про свій серологічний статус, надання підтримки під час розкриття
свого статусу іншим;
- забезпечення дотримання у медичних установах професійних і етичних
норм. У разі виникнення порушень професійної етики слід передбачити
адекватні форми відшкодування постраждалим моральних та інших збитків;
- організація навчання медичних, соціальних працівників з питань
ВІЛ/СНІДу з метою кращого розуміння ними проблеми, забезпечення
конфіденційності в їх роботі і зменшення необґрунтованих страхів;
- забезпечення ширшого доступу осіб, які потребують допомоги, до
медичних препаратів і їх використання для лікування;
- надання допомоги людям в розумінні того, що з ВІЛ/СНІДом можна
жити, і що сучасні досягнення в області лікування дають реальну надію
інфікований людині на майбутнє.
Дискримінація людей, що живуть з ВІЛ/СНІДом або тих, кого в цьому
підозрюють, є порушенням прав людини. Всі люди мають право на пошану і
гідність незалежно від стану здоров’я.
Віл-інфіковані не повинні бути «ізгоями» в суспільстві. Існують правила
спілкування з даною категорією громадян:
1. При спілкуванні до них варто ставитися як до повноцінних членів
суспільства. В жодному випадку не слід робити акценти на хворобі, в разі
37
потреби – підтримувати, переконувати у необхідності лікування. Головне – не
нашкодити ще більше самопочуттю такої людини та не зробити невиправної
помилки.
2. Не слід також давати безпідставних надій, використовувати
інформацію про ВІЛ як інструмент зведення особистих рахунків або вирішення
будь-яких міжособистісних проблем. Варто пам’ятати, що ця проблема може
торкнутися кожного.
3. Є міцне табу на розголошення джерела отриманої інформації,
відомостей переданих конфіденційними шляхами. Спілкуючись із хворими,
особливо з дітьми, слід враховувати, які наслідки можуть мати сказані слова та
повідомлення.
4. Не слід торкатися тем особистого горя. Необхідно ставитися з
повагою до особистого життя хворого, його родини.
5. Завжди слід пам’ятати, що ВІЛ побутовим шляхом не передається,
тому зовсім безпечно спілкуватися з ВІЛ-інфікованою людиною на робочому
місці, у побуті, доторкатися до нього, користуватися загальними громадськими
місцями й навіть посудом. ВІЛ - таке ж хронічне захворювання, як і багато
інших. І утискати в правах і свободах ВІЛ-інфікованих людей або дітей тільки
тому, що вони хворі - просто жорстоко.
Для налагодження ефективної боротьби зі стигмою державні програми та
державну політику слід спрямувати на відокремлення поняття «ВІЛ статусу»
від делікатних соціальних проблем, пов'язаних з його передачею, а саме від
теми про статеві стосунки та ін’єкційне вживання наркотиків. Успішно
пояснювати, як ВІЛ передається/не передається, можна за допомогою
викладення нейтральних фактів, які не мають емоційного відтінку. Зменшити
стигматизацію можна також, демонструючи власне неупереджене,
справедливе та рівноправне ставлення до даної категорії населення.
38
4. Умови тримання ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД
засуджених та осіб, узятих під варту
Особи, що взяті під варту, чи засуджені, у яких виявлений ВІЛ/СНІД,

тримаються в слідчих ізоляторах і виправних установах на загальних підставах.
Адміністрація слідчих ізоляторів і колоній зобов'язана забезпечити
конфіденційність відомостей щодо осіб, які є ВІЛ-інфікованими, та незалежно
від наявності в установі ВІЛ-інфікованих забезпечити умови, що
сприяють зниженню ризику інфікування. Особливості такої роботи
полягають у наступному:
 тестування на ВІЛ та консультації лікаря мають бути легкодоступними
протягом всього терміну ув’язнення на засадах конфіденційності;
 позитивні ув’язнені мають бути переадресовані до відповідних
медичних та соціально-психологічних послуг;
 повинна бути забезпеченою доступність засобів контрацепції для
користування ув'язненими;
 ув’язнені мають забезпечуватися у необхідній кількості засобами
особистої гігієни, зокрема тими, що гарантують безпечність при голінні, та
дезінфікуючими засобами;
 в установі мають постійно вживатися заходи, спрямовані на
недопущення розповсюдження ВІЛ-інфекції медичним шляхом;
 лікування, догляд і підтримка для ВІЛ-інфікованих в установах
ДПтС України мають надаватися у відповідності до національних стандартів.
Адміністрація установи виконання покарань (слідчого ізолятору)
зобов'язана створити відповідні умови для забезпечення санітарно-
протиепідемічного режиму, забезпечити в достатній кількості медичні
підрозділи установ хірургічним, гінекологічним, стоматологічним
інструментарієм та допоміжними засобами захисту (гумовими рукавичками,
захисними екранами), що використовуються при наданні медичної допомоги
заарештованим і засудженим незалежно від наявності в них ВІЛ-інфекції чи
СНІДу. Також, вона зобов'язана забезпечити проведення санітарно-освітньої
роботи серед заарештованих і засуджених для підвищення їх обізнаності про
способи передачі ВІЛ-інфекції, про перестороги щодо уникнення інфікування,
а також доведення інформації про необхідність дезінфекції ін'єкційного
обладнання чи його одноразового використання.
Приміщення для утримання хворих у закладах охорони здоров'я
кримінально-виконавчої служби повинні бути сухими, вентильованими,
чистими, з достатнім рівнем захисту (металеві двері, вікна з решітками). Стіни
та підлога приміщень фарбуються для зручності обробки їх дезінфекційними
засобами.
39
Доступ у приміщення, де зберігаються антиретровірусні препарати, мають
тільки відповідальні особи, призначені наказом по установі виконання
покарань (слідчому ізолятору чи лікарні).
Здійснення постконтактної профілактики в установах системи виконання
покарань має відбуватись у відповідності до механізмів та стандартів МОЗ
України.
Медичний персонал й інші посадові особи несуть не тільки моральну, але і
юридичну відповідальність за розголошення лікарської таємниці.
Медична допомога засудженим та підслідним надається лікувально-
профілактичними закладами установ, міжобласними соматичними та
протитуберкульозними лікарнями.
Психологічна підтримка уражених ВІЛ осіб, позбавлених волі, відіграє чи
не найважливішу роль у справі забезпечення їх психоемоційної рівноваги та
благополуччя, збереження позитивного соціального статусу.
Часто саме з приводу появи депресивних станів інфіковані звертаються
до лікаря установи, де у них і виявляють ознаки ВІЛ/СНІДу. Тривога
супроводжується панікою, ідеями самозвинувачення або почуттям
безвихідності, печалі, суму, безпорадності, провини, соціальної самоізоляції й
гніву. ВІЛ-позитивна людина стикається, як правило, відразу з рядом медичних
та соціальних проблем й в силу пригніченого психоемоційного стану не бачить
виходу з ситуації, що склалася. Їй складно розібратися навіть у власних
почуттях і бажаннях, не під силу протистояти явищу соціальної ізоляції. У
таких випадках необхідні досвід і допомога інших людей, зокрема
кваліфікованих фахівців, які здатні надати психологічну підтримку та
актуальну для ВІЛ-позитивних осіб медико-правову інформацію.
Психологічну підтримку ВІЛ-інфікованим в умовах установ кримінально-
виконавчої системи (за згодою пацієнта) мають надавати:
• психотерапевти;
• психологи;
• лікарі-консультанти, лікарі-інфекціоністи, які здійснюють диспансерний
нагляд і лікування таких пацієнтів та мають відповідну професійну підготовку.
Метою такого психологічного супроводження є надання ВІЛ-позитивним
людям:
• безпосередньої емоційної, психологічної підтримки;
• сприяння корекції їх негативної, руйнівної поведінки щодо себе,
оточення та суспільства, формування позитивної, життєстверджуючої позиції;
• роз’яснення їх прав та обов’язків, ознайомлення із заходами
індивідуальної профілактики для запобігання інфікування контактних осіб;
інформування про обов’язкову відмову від донорства крові та (чи) її
40
компонентів і кримінальну відповідальність за завідоме поставлення в
небезпеку зараження та зараження іншої особи (осіб) ВІЛ.
Інформація про захворювання, шляхи інфікування, форми поведінки,
яких повинна дотримуватися інфікована особа, має викладатися зрозумілою
людині мовою (без зловживання науковою термінологією) і бути об’єктивною,
конкретною, логічною та послідовною. Фахівець має висловлюватися
відповідально, оскільки практично постійно при роботі з ВІЛ-інфікованими
виникає необхідність в обговоренні питання щодо їх прав та обов’язків, а також
інших юридичних проблем.
Як правило, більшість людей, які живуть з ВІЛ, — це молоді люди, які
раніше не мали досвіду довгострокового лікування й щоденного прийому
лікарських препаратів. Деяких з них лякає думка про нездатність імунної
системи самостійно боротися з вірусом, інших — складність прийому ліків й
можливість появи побічних проявів лікування. Залишаючись зі своїми
проблемами сам на сам, ВІЛ-інфіковані особи, позбавлені волі, відчувають себе
ізгоями суспільства, що ускладнює і без того їх гірке соціальне становище.
Важлива психологічна проблема, з якою часто зустрічаються ВІЛ-
позитивні, хворі СНІДом засуджені (ув’язнені), — це повна соціальна ізоляція
як у стінах установ виконання покарань (слідчих ізоляторів), так і по виходу у
вільне суспільство. Як правило, у таких осіб часто розпадаються родини, від
них відмовляються родичі та друзі. Навіть у медичній частині УВП вони часто
відчувають «стіну» між собою й навколишніми: персонал виправної колонії,
навіть лікарі й медичний персонал, розмовляють з ними «на відстані
простягнутої руки», намагаються до них не доторкатися, іноді відверто
виражають свою огидливість, відмовляються виконувати необхідні медичні
маніпуляції. Подібні дії викликають у інфікованих негативну реакцію,
зумовлюють розвиток реактивних психічних розладів, спонукають до
здійснення ними різних асоціальних вчинків. Дискримінація, пов’язана з ВІЛ,
обмежує можливості інфікованих людей і призводить до їхньої соціальної
вразливості. Крім того, психологічні та соціальні проблеми надзвичайно
ускладнюють життя ВІЛ-позитивних в умовах ув’язнення та підвищують ризик
пенітенціарного суїциду.
Таким чином, не дивлячись на те, що в Україні створено законодавчу
базу, за допомогою якої слід проводити роботу у напрямку правового та
соціального захисту ВІЛ-інфікованих людей, у тому числі в умовах ув’язнення,
на практиці спостерігається ігнорування її положень. Такий стан справ
обертається погіршенням самопочуття проблемних осіб, призводить до
виникнення невиправних наслідків.
Навчитися жити з ВІЛ — складне завдання, яке вимагає чимало часу й
зусиль як з боку інфікованої особи, так і з боку фахівців різних профілів:
41
психологів, лікарів – психотерапевтів, лікарів - інфекціоністів. ВІЛ-позитивна
людина має навчитися усвідомлювати, що ВІЛ-інфекція не є вироком, та
впевнитися у тому, що навіть с такими проблемами у стані здоров’я можна
підтримувати нормальні стосунки з іншими людьми, знайти своє достойне
місце у суспільстві. Наявність ВІЛ не свідчить про зникнення потреби у
встановленні нових соціальних контактів. Навпаки, криза у зв’язку з ВІЛ
повинна спонукати людину до пошуку нових значущих соціальних цілей.
Таким чином першочерговими задачами для ДПтС України у напрямку
організації роботи із засудженими (ув’язненими) з ВІЛ-позитивним статусом є:
- забезпечення збереження медичної таємниці про ВІЛ-позитивний статус
проблемних осіб;
- забезпечення комплексної психологічної підтримки таких осіб, яка
повинна надаватися кваліфікованими медичними працівниками та
психологами;
- систематичне проведення роз’яснювальної роботи в колективах
працівників пенітенціарної служби та серед засуджених (ув’язнених) щодо
особливостей спілкування з ВІЛ-інфікованими особами з метою збереження їх
психоемоційного благополуччя та позитивного соціального статусу.
Консультування має бути доступним, але його слід проводити на
добровільних засадах. Тиск або примушування до тестування на ВІЛ є
неприпустимими. Будь-яке обстеження слід проводити анонімно із суворим
забезпеченням (без жодних винятків) конфіденційності отриманої інформації.
Під час тестування має бути забезпечена технічна досконалість – як при
проведенні забору крові, так і самого лабораторного дослідження.
Конфіденційність, доступність, доброзичливість, терпимість,
співпереживання, повага до людини, мобілізація ресурсів – загальні принципи,
які повинні бути основою у роботі з інфікованими ВІЛ та хворими на СНІД
засудженими (ув’язненими).
Упровадження нових принципів, насамперед конфіденційності та
доступності медичної допомоги ВІЛ-інфікованим та хворим на СНІД, їх
утримання на загальних засадах повинні сприяти зменшенню напруги у
стосунках між засудженими та персоналом УВП (СІЗО), формуванню більш
доброзичливого ставлення до ВІЛ-інфікованих, підвищенню рівня знань про
ВІЛ-інфекцію та СНІД, шляхи передачі інфекції та засоби запобігання.
Важливою складовою забезпечення здоров’я та особистої безпеки
засуджених є встановлений порядок відбування призначеного судом покарання
(режим). Режим, поряд із забезпеченням правопорядку та дисципліни, відіграє
значну роль у прищепленні засудженим корисних соціальних навичок, які
дозволяють зберегти здоров’я. Відповідно до статті 102 Кримінально-
виконавчого кодексу України режим має зводити до мінімуму різницю між
42
умовами життя в колонії і на свободі, сприяти підвищенню відповідальності
засуджених за свою поведінку і усвідомленню людської гідності. До речі, ця
вимога Кодексу повністю відповідає положенням Європейських в’язничних
правил.
Певний час антиретровірусна терапія відносно осіб, позбавлених волі, не
проводилась через її високу вартість та відсутність лабораторної бази для
оцінки ефективності проведеного лікування. На сьогодні порядок організації
обстежень засуджених і осіб, узятих під варту, на наявність ВІЛ-інфекції,
надання медичної допомоги хворим на ВІЛ-інфекцію/СНІД, здійснюється у
відповідності до вимог спільного Наказу МОЗ України, МВС України,
Міністерства юстиції України від 05.09.2012 №692/775/1311/5 «Про
затвердження Порядку взаємодії закладів охорони здоров’я, територіальних
органів внутрішніх справ, установ виконання покарань і слідчих ізоляторів у
частині забезпечення наступності диспансерного спостереження за ВІЛ-
позитивними особами, здійснення клініко-лабораторного моніторингу за
перебігом хвороби та проведення антиретровірусної терапії».
Державна пенітенціарна служба України є відкритою для налагодження
продуктивної протидії епідемії ВІЛ/СНІДу в умовах ув’язнення. Разом з тим,
існує перелік проблем, які перешкоджають успішній організації роботи за
даним напрямком. Зокрема, в закладах, що надають медичну допомогу особам,
позбавленим волі, передбачено ведення спеціального журналу з реєстрації
випадків контакту з кров’ю. Нажаль, ризикові ситуації, що трапляються з
особами, позбавленими волі, в ньому, як правило не реєструються, а тому
засуджені та ув’язнені позбавляються можливості отримання постконтактної
профілактики. Відсутнім є і нормативно-правовий акт, що детально
регламентував би проведення заходів з постконтактної профілактики в
пенітенціарних закладах. Такий стан справ призводить до того, що засуджені
та ув’язнені фактично позбавлені можливості отримати захист від ураження
вірусом при імовірному контакті з інфікованими біологічними рідинами.
Ускладнює процес боротьби із поширенням небезпечної інфекції і відсутність
посад лікарів-інфекціоністів в установах виконання покарань та СІЗО, запасу
АРТ - препаратів саме для забезпечення постконтактної профілактики. Також
не проводиться належна інформаційно-роз’яснювальна робота щодо
можливості отримання постконтактної профілактики особами, позбавленими
волі. Винятком є лише ті установи виконання покарань, в яких благодійні
організації продовжують впроваджувати відповідні проекти з профілактики
ВІЛ-інфікування.
43
5. Соціальний захист ВІЛ-інфікованих осіб. Безпека
персоналу органів і установ виконання покарань, слідчих
ізоляторів при проведенні обшуків та оглядів. Постконтактна
профілактика. Порядок організації волонтерської роботи
Передання ВІЛ-інфекції від особи, яка позбавлена волі, до персоналу у

звичайних обставинах практично виключена. Є теоретичний ризик інфікування
при уколі забрудненою голкою, при попаданні інфікованої крові до рани
працівника під час фізичного опору.
Вірус імунодефіциту людини нестійкий у зовнішньому середовищі і
швидко гине під дією дезінфікуючих засобів або під час кип’ятіння.
Профілактика зараження ВІЛ полягає у ретельному додержанні правил
гігієни, що спрямовані на уникнення тих дій, які можуть призвести до
інфікування – незахищений (без презервативу) секс, внутрішньовенне введення
наркотиків. Жодна людина, яка внутрівенно вводить власноручно виготовлені
наркотики забрудненими (нестерильними) інструментами, не користується
презервативами, не може бути впевненою у тому, що вона не є ВІЛ-
інфікованою.
Основною стратегією запобігання інфікуванню є усвідомлення того, що
будь-яка рідина або субстанція організму ув’язненого може бути потенційно
інфікованою. Предмети, які можна знайти у заарештованих чи засуджених (леза
для гоління, які зашиті у відвороті одягу, приклеєні під столами, сховані у
шматках мила, у книгах, шпильки та голки, що сховані у лацканах одягу;
інструментарій для ін’єкцій, схований у кулькових авторучках, у середині
різних труб тощо) можуть стати засобами поранення шкіри або слизових
оболонок.
Головними ризиками інфікування персоналу, що проводить обшук, є:
- укол голкою або іншим гострим предметом, який може містити на собі
залишки крові;
- та попадання крові або інших біологічних речовин до відкритої рани чи
садно на шкірі або на слизовій оболонці.
Саме тому, працівнику до проведення обшуку необхідно:
 накрити пластиром усі порізи та садна на шкірі;
44
 на час обшуку вдягти шкіряні рукавички, особливо у разі обшуку тих
місць, де можливим є ризик порізу шкіри;
 одягати додатково гумові рукавички у разі, якщо існує можливість
контакту з кров’ю або іншими біологічними рідинами та субстанціями другої
людини;
 якщо можна «використовувати очі, а не руки» – дивитись, але не
торкатись. Наприклад, коли під столом приклеєний якийсь предмет, то
спочатку його потрібно уважно роздивитись і лише потім торкатись руками;
 особливо обережно слід оглядати одяг. Там, де це можливо,
запропонувати засудженому самому звільнити свої кишені і показати білизну.
Запропонувати засудженому своїми руками промацати свій одяг;
 усі вилучені речі, у першу чергу – гострі, з ознаками забруднення
кров’ю, необхідно з усіма належними мірами обережності помістити у
контейнер для подальшої утилізації. Бажано, щоб указані предмети поміщав
сам ув’язнений. Забороняється використовувати целофановий пакет, як
контейнер.
Заходи обережності при насильницьких діях

У випадку акту насильства ризик інфікування може виникнути під час
ударів, укусів, уколів гострими предметами. Необхідно пам’ятати, що ризик
заразитись ВІЛ від уколу або від крові, яка пролилась, є досить малим, але все
ж таки він існує. Тому важливо, щоб працівники установ, які мають справу з
актами насильства та залучаються до проведення обшуку, захищали себе за
допомогою наступних заходів:
 необхідно завчасно оцінити можливість виникнення ризику;
 у разі виникнення ситуації, що призвела до конфлікту з фізичними
наслідками, - покликати на допомогу;
 використати спеціальні засоби, спорядження для контролю за
поведінкою засудженого (ув’язненого) та запобігання насильству;
 уникати контакту з кров’ю та біологічними рідинами іншої людини;
 у разі розлиття крові потерпілого під час припинення насильницьких
дій, спроби самогубства тощо, ізолювати це місце з подальшим забезпеченням
його дезінфікування та прибирання.
У разі виникнення ситуації, яка може призвести до виникнення ризику
інфікування (поранення шкіри чи слизової оболонки, попадання крові або
інших рідин у рани), працівник повинен ужити таких заходів:
 зняти рукавички робочою поверхнею усередину;
 видавити кров із рани;
 ушкоджене місце обробити одним із дезінфектантів (70 % розчином
етилового спирту, 5% настоянкою йоду, 3% перекисом водню);
45
 ретельно вимити руки з милом під проточною водою, а потім протерти
їх 70% розчином етилового спирту;
 на рану накласти пластир;
 при потребі продовжувати роботу - одягти нові гумові рукавички;
 терміново повідомити керівництво та медичну частину установи
виконання покарань, слідчого ізолятора про даний випадок для його реєстрації
та проведення екстреної профілактики ВІЛ-інфекції.
У разі забруднення покровів шкіри кров'ю, біологічними рідинами

чи біологічними матеріалами без її ушкодження необхідно:
 обробити місце забруднення одним із дезінфектантів (70% розчином
етилового спирту, 3% розчином перекису водню, 3% розчином хлораміну);
 промити шкіру водою з милом і вдруге обробити спиртом.
Соціальний захист ВІЛ-інфікованих осіб

У відповідності до статей розділу ІV Закону України «Про запобігання
захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний
захист населення» від 12.12.1991 №1972-12 ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД
громадяни України користуються всіма правами та свободами, передбаченими
Конституцією та законами України, іншими нормативно-правовими актами
України. Крім загальних прав і свобод, вони також мають право на:
 відшкодування збитків, пов'язаних з обмеженням їх прав, яке мало місце
внаслідок розголошення інформації про факт зараження цих осіб вірусом
імунодефіциту людини;
 безоплатне забезпечення ліками, необхідними для лікування будь-якого
наявного у них захворювання, засобами особистої профілактики та на
психосоціальну підтримку;
 безоплатний проїзд до місця лікування і у зворотному напрямку за
рахунок лікувальної установи, яка видала направлення на лікування;
 користування ізольованою жилою кімнатою.
Участь ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД осіб у випробуваннях
медичних засобів і методів, науковому вивченні або навчальному процесі,
фотографуванні, відео та кінозйомках проводиться тільки за їх згодою.
Використання крові та інших біологічних матеріалів ВІЛ-інфікованих або
хворих на СНІД осіб для наукових досліджень провадиться лише за їх згодою і
передбачає компенсацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів
України.
Згідно розділу ІV Закону України «Про запобігання захворюванню на
синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення»
від 12.12.1991 № 1972-12:
46
Стаття 18. Забороняється відмова у прийнятті до лікувальних закладів, у
поданні медичної допомоги, ущемлення інших прав осіб на підставі того, що
вони є ВІЛ-інфікованими чи хворими на СНІД, а також ущемлення прав їх
рідних і близьких на цій підставі.
Стаття 19. Неправомірні дії посадових осіб, які порушують права ВІЛ-
інфікованих та хворих на СНІД, їх рідних і близьких, можуть бути оскаржені до
суду.
Стаття 20. Особи, зараження яких ВІЛ-інфекцією сталося внаслідок
виконання медичних маніпуляцій, мають право на відшкодування в судовому
порядку завданої їх здоров'ю шкоди за рахунок винної особи.
Стаття 21. Батьки дітей, інфікованих вірусом імунодефіциту людини або
хворих на СНІД, та особи, які їх заміняють, мають право на:
 спільне перебування в стаціонарах з дітьми віком до 14 років із
звільненням на цей час від роботи з виплатою допомоги по тимчасовій
непрацездатності у зв'язку з доглядом за хворою дитиною;
 збереження за одним із батьків у разі звільнення його з роботи у зв'язку з
доглядом за дитиною віком до 16 років безперервного трудового стажу для
нарахування допомоги по тимчасовій непрацездатності за умови влаштування
на роботу до досягнення дитиною зазначеного віку.
Стаття 22. Матері, які мають дітей віком до 16 років, заражених вірусом
імунодефіциту людини або хворих на СНІД, мають право на одержання
щорічної відпустки у літній чи інший зручний для них час. У разі відсутності
матері та виховання такої дитини батьком або іншою особою це право
надається зазначеним особам.
Стаття 23. Дітям віком до 16 років, інфікованим вірусом імунодефіциту
людини або хворим на СНІД, призначається щомісячна державна допомога у
розмірі, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Стаття 24. ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД іноземці та особи без
громадянства, які постійно проживають чи на законних підставах тимчасово
перебувають на території України, мають право на соціальний захист у порядку
та обсягах, визначених законодавством України та відповідними міжнародними
договорами України.
У відповідності до статей розділу V Закону України «Про запобігання
захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний
захист населення» від 12.12.1991 №1972-12 медичні працівники та інші
особи, виконання професійних обов'язків яких пов'язане з ризиком
інфікування вірусом імунодефіциту людини, мають право на соціальний
захист, зазначений у наступних статтях:
47
Стаття 25. Зараження вірусом імунодефіциту людини медичних і
фармацевтичних працівників при виконанні ними професійних обов'язків
належить до професійних захворювань.
Стаття 26. Працівники, зайняті наданням медичної допомоги населенню,
проведенням лабораторних і наукових досліджень з проблем ВІЛ-інфекції,
виробництвом біологічних препаратів для діагностики, лікування і
профілактики ВІЛ-інфекції та СНІДу, підлягають обов'язковому страхуванню
за рахунок власника (уповноваженого ним органу) закладу охорони здоров'я на
випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини при виконанні ними
службових обов'язків, а також на випадок настання у зв'язку з цим інвалідності
або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції.
Категорії працівників, які підлягають обов'язковому страхуванню, та
порядок страхування встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Стаття 27. Медичні працівники, які були заражені вірусом імунодефіциту
людини або захворіли на СНІД внаслідок виконання професійних обов'язків,
мають право на щорічне безкоштовне одержання путівки для санаторно-
курортного лікування в спеціалізованих оздоровчих закладах міністерств та
інших центральних органів виконавчої влади, до сфери управління яких
належать відповідні медичні служби, а також право на щорічну відпустку
загальною тривалістю 56 календарних днів з використанням її у літній або
інший зручний для них час.
Стаття 28. Медичні працівники, які були заражені вірусом імунодефіциту
людини або захворіли на СНІД внаслідок виконання професійних обов'язків,
мають право на першочергове поліпшення житлових умов у порядку,
встановленому законодавством України.
Стаття 29. Працівникам, зайнятим наданням медичної допомоги особам,
інфікованим вірусом імунодефіциту людини або хворим на СНІД,
лабораторною діагностикою ВІЛ-інфекції, проведенням наукових досліджень з
використанням інфікованого матеріалу, виробництвом біологічних препаратів
для діагностики, лікування та профілактики СНІДу, встановлюється доплата до
заробітної плати, надається право на пенсію за віком на пільгових умовах та
щорічну додаткову відпустку в порядку, встановленому законодавством
України.
Стаття 30. Власник (уповноважений ним орган) закладу охорони здоров'я,
персонал якого проводить діагностичні дослідження на ВІЛ-інфекцію, надає
лікувальну допомогу ВІЛ-інфікованим та хворим на СНІД, а також контактує з
кров'ю та іншими матеріалами від інфікованих осіб, зобов'язаний забезпечити
працівників необхідними засобами захисту згідно з переліком та нормативами,
встановленими Кабінетом Міністрів України, а також умови для проходження
48
за бажанням таких працівників медичних оглядів з метою виявлення зараження
ВІЛ-інфекцією.
При проведенні робіт, зазначених у частині першій цієї статті, працівники,
виконання професійних обов'язків яких пов'язане з ризиком інфікування
вірусом імунодефіциту людини, зобов'язані користуватися відповідними
засобами захисту.
Віл-інфіковані особи безкоштовно проходять лікування в амбулаторних
санчастинах та лікувальних закладах.
Персонал установ держава безкоштовно забезпечує гумовими
рукавичками та різними засобами індивідуального захисту.
Волонтерська діяльність провадиться шляхом:

а) надання допомоги особам, які перебувають у складних життєвих
обставинах: за місцем проживання особи; у стаціонарних інтернатних
установах та закладах; у реабілітаційних установах та закладах; в установах та
закладах денного перебування; у територіальних центрах соціального
обслуговування; в установах та закладах тимчасового або постійного
перебування та в інших закладах соціальної підтримки (догляду);
б) залучення пенсіонерів, дітей та молоді до участі у волонтерській
діяльності;
в) встановлення зв'язків з міжнародними волонтерськими організаціями.
Волонтерські організації (об'єднання), волонтери можуть залучатися
соціальними службами до надання соціальних послуг, серед яких:
 придбання і доставка медикаментів, продовольчих, промислових та
господарських товарів, книг, газет, журналів, гарячих обідів;
 приготування їжі, годування;
 допомога у проведенні заходів особистої гігієни;
 прибирання приміщень, прання білизни;
 обробіток присадибних ділянок;
 виконання ремонтних робіт;
 відвідування хворих у стаціонарних медичних закладах;
 читання художньої літератури, преси, написання листів;
 організація дозвілля тощо.
49
Інфекції, що передаються статевим шляхом.

Вірусні гепатити А, В та С. Причини виникнення.
Заходи профілактики
50
ЗМІСТ
1. Вірусні гепатити А, В та С, шляхи передачі, ознаки та їх профілактика.

Вакцинація від вірусних гепатитів.
2. Інфекції, що передаються статевим шляхом (ІПСШ): сифіліс, гонорея,
хламідіоз, трихомоніаз, герпес.
3. Ознаки ІПСШ та їх профілактика. Профілактика сексуального
насильства, державні програми щодо розповсюдження презервативів.
4. Безпечне татуювання та пірсинг.
1. Вірусні гепатити А, В та С, шляхи передачі, ознаки та їх

профілактика. Вакцинація вірусних гепатитів
Вірусні гепатити є інфекційними хворобами, які вражають печінку,

призводять до цирозу печінки і загальної інтоксикації організму.
Серед захворювань, що викликаються вірусами, одне з найбільш
небезпечних  вірусний гепатит, або, як його ще називають, хвороба Боткіна. В
даний час відомі кілька видів цього захворювання, які викликаються різними
вірусами, мають різні механізми розвитку і протікання.
Вірусні гепатити - це важке інфекційне захворювання печінки, викликане
вірусами. Залежно від того, яким вірусом викликана хвороба, розрізняють
гепатити А , В, С , D ( з часом алфавіт гепатитів поширився - є ще Е , F , G , але
ці захворювання до кінця не вивчені). Всі ці віруси можна умовно поділити на
два типи:
- віруси А і Е можуть передаватися через слину і з фекаліями – фекально-
оральний шлях зараження (хвороба «брудних рук»);
- а В, С, D - через кров – парентеральний шлях зараження, сперму та
вагінальні виділення – статевий шлях.
Найменшу небезпеку для організму являє вірус гепатиту А (його
прийнято називати інфекційним гепатитом, «жовтухою») - це гостра вірусна
інфекція, зазвичай не переходить у хронічну форму.
Гепатит А (хвороба Боткіна) викликається дрібним вірусом, який
потрапляє в організм людини через рот з брудною водою, забрудненою їжею
або за допомогою брудних рук.
На сьогодні самим розповсюдженим гепатитом є вірус гепатиту А, який ще
називають хворобою брудних рук. Збудник вірусного гепатиту А виключно
нечутливий до впливу тепла, холоду, кислотності, різноманітних розчинників.
Потрапивши в сприйнятливий організм, вірус протягом 7-50 днів (в
середньому 30 днів) розмножується, головним чином, в печінці, і в цей період
не проявляє своєї дії. Потім з’являються перші провісники захворювання -
51
лихоманки. Озноб, головний біль, загальна слабкість, ломота, болі в м’язах і
суглобах. Ще через кілька днів спостерігається втрата апетиту, нудота,
блювота, іноді болі в області печінки. Такі симптоми характерні і для деяких
інших захворювань, тому на даній стадії гепатит А часто не розпізнають і
приймають або за гостре респіраторне захворювання, або за гостре харчове
отруєння. Однак, незабаром з’являються інші симптоми, характерні для
вірусного гепатиту: темніє сеча (вона набуває кольору темного пива),
знебарвлюється кал (за кольором нагадує віконну замазку). Слідом за цим
жовтіють білки очних яблук, а потім і шкіра.
Протікає вірусний гепатит А, як правило, в легкій і середній тяжкості
формах, однак, спостерігаються і випадки важкого перебігу хвороби. Але
гепатит А може протікати і не помітно в безжовтяничній або стертій формах,
які нерідко лишаються не виявленими. Тим часом, слід пам’ятати, що при будь-
якій формі гепатиту А хворий становить велику небезпеку для оточуючих, тому
що з його фекаліями виділяється величезна кількість вірусів, особливо в період
від перших ознак захворювання до розвитку жовтяниці.
При температурі від -20 до -70 С0 вірус зберігає життєдіяльність протягом

декількох років, при +40С0 – декілька місяців, а в діапазоні від +50 С 0 до +600С
– протягом години. Дезактивується він кип’ятінням протягом 5 хвилин,
ультрафіолетовим опроміненням протягом 60 секунд, автоклавуванням,
високими концентраціями хлору (1мг/л) або рH середовища протягом 30
хвилин.
Шляхи передачі вірусного гепатиту А:
 через воду;
 контактно-побутовий;
 орально-фекальний.
Інкубаційний період при вірусному гепатиті А продовжується 10-45 діб.
52
Початковий (переджовтяничний) період складає в середньому від 3 до 8
діб, інколи може подовжуватись до 9-12 діб або скорочуватися до 1-2 діб.
В більшості випадків захворювання починається з підвищення
температури тіла до 38-390С, симптомів інтоксикації. Хворі скаржаться на тупі
болі в правому підребер’ї, відчуття важкості у животі, темний колір сечі.
Період розгорнутої клінічної картини (жовтяничний період).
Жовтяниця поширюється поступово. Спочатку жовтіють склери та слизові
оболонки твердого піднебіння, під’язичної області, потім шкіра тулуба, пізніше
– кінцівок. При вірусному гепатиті А жовтяниця наростає досить швидко –
протягом 1-2 днів. З її появою самопочуття хворих значно покращується –
практично зникають симптоми інтоксикації. Жовтяниця зберігається в
середньому 7–14 діб. В період максимального ступеня жовтяниці печінка
збільшена, край її твердий, часто загострений.
Окрім типової жовтяничної форми вірусного гепатиту А останнім часом

все частіше зустрічаються так звані безжовтяничні та субклінічні форми
захворювання. Для безжовтяничної форми гепатиту А характерним є
підвищення температури тіла, поява диспепсичних розладів у вигляді нудоти,
блювоти, болю у животі.
В 95-99% випадків гепатит А перебігає в легкій або середньо-важкій
формі. Здебільшого захворювання закінчується повним одужанням без
можливого хронічного процесу. У 1-5% хворих реєструється тяжка форма
вірусного гепатиту А. Тяжкі форми вірусного гепатиту А у 0,01-0,5% випадків
можуть ускладнюватись розвитком гострої печінкової недостатності.
В типових випадках вірусний гепатит А має гострий циклічний перебіг,
однак в 3-20% випадків може бути рецидивним або затяжним. Частіше такий
53
варіант перебігу хвороби зустрічається в осіб віком від 20 до 40 років. Рецидив
гепатиту виникає між 4-м та 15-м тижнями захворювання.
Виділяючись з організму хворого, вірус забруднює навколишні предмети,
грунт і воду. Оскільки він стійкий до різних впливів, то може тривалий час
зберігатися у зовнішньому середовищі.
Особливо небезпечне потрапляння вірусу в водогінну мережу і відкриті
водойми (річки, озера, ставки), де зараження людей може статися під час
купання. Крім того, вірус здатний накопичуватися в водних організмах,
наприклад, в молюсках. Так, у країнах Західної Європи нерідко реєструються
спалахи вірусного гепатиту А, пов’язані з споживанням устриць.
Для гепатиту А характерна сезонність: найбільша кількість хворих
реєструється восени і взимку.
Хворого гепатитом слід в обов’язковому порядку і якнайшвидше
госпіталізувати в інфекційну лікарню. Це необхідно для того, щоб ізолювати
його від оточуючих, не допустити поширення інфекції і створити необхідний
режим догляду. Режим при захворюванні гепатитом повинен бути максимально
щадним, хворий повинен більшу частину дня лежати, уникати фізичних і
нервових напружень.
Дієта включає головним чином, молочно-рослинні продукти. Особливо
корисні нежирний сир, відварена або печена картопля, фрукти, компоти, киселі.
Протягом захворювання рекомендується пити настій з шипшини.
З перших же днів хвороби хворий повинен отримувати достатню кількість
вуглеводів у вигляді цукру, білого хліба (краще вживати черстві або в міру
підсушені сухарі), рисову, манну, вівсяну каші, мед, фрукти.
Категорично забороняється споживання будь-яких алкогольних напоїв, у
тому числі і пива.
Слід уникати переохолодження та перегрівання.
Усім, хто є хворим на гепатит, необхідно в цей період дотримуватися
строгої дієти. Забороняється вживати всі види смажених, копчених,
маринованих продуктів, консерви, соління, свинину, баранину, м’ясо гусей і
качок, гострі приправи (гірчицю, хрін, перець, оцет), редьку, цибулю, часник,
гриби, горіхи, щавель, кондитерські вироби, какао, натуральну каву, морозиво,
квасолю, боби.
Дозволяється вживати молоко, кисломолочні продукти, відварне і парове
нежирне м’ясо, рибу, страви та гарніри з овочів, каші і макаронні вироби, хліб,
печиво, вироби з нездобного тіста та ін.
При дотриманні зазначених рекомендацій організм досить швидко
відновлює нормальне функціонування.
Ті, хто хворіли вірусним гепатитом А повинні знаходиться під постійним
контролем лікаря. При найменшому погіршенні стану здоров’я до лікаря
54
необхідно звертатися негайно, тому що можливе загострення захворювання, а
також різні ускладнення з боку печінки.
Рецидиви і ускладнення часто виникають в результаті порушення
пацієнтами рекомендованого щадного режиму, особливо в тих випадках, коли
людина після виписки з лікарні починає споживати спиртні напої. Ще раз варто
підкреслити, що алкоголь, шкідливий сам по собі, для тих, хто хворів вірусним
гепатитом А, є смертельно небезпечним. Діючи на ослаблену печінку, він
викликає масову загибель печінкових клітин, що призводить до тяжких
ускладнень та печінкової недостатності.
Вірусний гепатит - серйозне захворювання, тому його профілактика має
вкрай важливе значення.
Якщо не бажаєте захворіти на вірусний гепатит А:
 ретельно мийте руки перед їжею, після відвідування місць
громадського користування (туалету), прийшовши додому з вулиці;
 не їжте немиті овочі та фрукти, ретельно промивайте їх проточною
водою;
 не пийте воду з відкритих водойм, попередньо її не прокип’ятивши
(не менше 5 хвилин);
 не купайтеся в забруднених водоймах;
 не споживайте в сирому або напівсирому вигляді прісноводних та
морських молюсків (мідій, устриць тощо);
 знищуйте мух і тарганів;
 якщо хто-небудь в сім’ї захворів на вірусний гепатит, хворого слід
якнайшвидше госпіталізувати, а до госпіталізації необхідно по можливості його
укласти в ліжко, виділити йому окремий посуд, який після використання миють
у 2 - процентному розчині соди, після чого кип’ятять 30 хвилин;
 постільна, натільна білизна хворого, рушники, носові хустки
кип’ятять 15 хвилин в розчині будь-якого миючого засобу;
 особи, які доглядають за хворими, і всі члени сім’ї повинні ретельно
мити руки після кожного контакту з хворим і перед їжею.
З огляду на те, що вірусний гепатит А є багатостороннім процесом, котрий

має циклічний перебіг виникнення та розвитку симптомів, кожному періоду
захворювання має відповідати патогенно зумовлена та адекватна терапія.
Традиційна базисна терапія вірусних гепатитів включає режим, дієту та
вживання достатньої кількості рідини. При всіх формах гепатиту А хворі
повинні зберігати постільний режим до початку «сечового кризу» –
відновлення кольору сечі. Під час гострого періоду хвороби призначають
дієтичне харчування. В раціоні обов’язково мають бути присутні рослинні
жири, білкові продукти, які мають ліпотропну дію (вівсяна каша,
55
кисломолочний сир, нежирні сорти риби), вуглеводи (мед, фрукти, компоти,
морси). Вживання жирної, смаженої та гострої їжі, грибів, консервантів,
шоколаду, часнику, кремів може значно погіршити перебіг захворювання.
Необхідною частиною лікування є вітамінотерапія. Потреба в вітамінах
при типовому перебігу гепатиту А збільшується у зв’язку з порушенням їх
всмоктування та синтезу у печінці.
Медикаментозна терапія застосовується при середньо-тяжких та тяжких
формах гострого гепатиту. При наявності симптомів токсикозу застосовують
інфузійну терапію, котра забезпечує виведення метаболітів, корекцію водно-
електролітного та кислотно-лужного балансу. Показанням до її призначення є
наростання важкості стану пацієнта, посилення жовтяниці, зниження
протромбінового індексу. Перевага надається ізотонічному розчину та 5%
розчину глюкози.
Фізіологічним та безпечним методом детоксикації є застосування
ентеросорбентів, які сприяють виведенню токсичних продуктів білкового
обміну, посилюють евакуацію жовчних кислот, попереджають їх всмоктування.
Жовчогінні препарати при всіх формах гепатиту А призначають лише у
періоді реконвалесценції, тому що їх раннє призначення може призвезти до
загострення болю у жовчовивідних шляхах.
Самими тяжкими видами гепатитів є вірусні гепатити В та С.
Гепатит В. Вірус, що викликає гепатит В, провокує як гострі, так і
хронічні форми гепатиту. Хронічний гепатит розвивається у 10% дорослих
хворих, які перенесли гепатит В. Передача вірусу здійснюється парентерально
(тобто через кров), статевим шляхом та від матері до дитини (можлива передача
інфекції під час пологів від хворої матері до дитини або трансплацентарне
зараження плоду під час вагітності). Парентеральний шлях передачі інфекції
реалізується при переливанні зараженої крові або її компонентів, при
використанні нестерилізованих хірургічних або стоматологічних інструментів,
шприців і т. ін.
Гепатит В (HBV )  самий заразний і найпоширеніший з усіх вірусних
гепатитів; він заразніше, ніж ВІЛ у 100 разів. Основні шляхи передачі:
• через заражену кров - ймовірність зараження близько 100%. Зараження
відбувається при переливанні крові, пересадці органів, через нестерильні
шприци та інший медичний інструментарій;
• статевий - ймовірність зараження при незахищеному статевому контакті
40%;
• від матері до дитини - ймовірність зараження 20-30%. Зараження
відбувається під час вагітності, пологів, годування материнським молоком;
• побутовий (через загальні предмети гігієни) - ймовірність зараження
низька. Зараження може відбутися в активний період хвороби. Серед людей, що
56
вживають наркотики ін’єкційно, 80% інфіковані вірусом гепатиту В. Вірус
гепатиту В дуже стійкий - в сприятливому зовнішньому середовищі, наприклад,
в шприці з інфікованою кров’ю, він живе кілька тижнів, і тільки кип’ятіння
протягом 45 хвилин вбиває вірус. Інкубаційний період розвитку хвороби триває
від 1,5 до 6 місяців. Якщо на цьому етапі, званому «серонегативним вікном»,
зробити аналіз, то виявити антитіла до вірусу в крові неможливо. Розмноження
вірусу відбувається в клітинах печінки (гепатоцитах), де у величезній кількості
виробляється поверхневий антиген HBsAg (його часто називають
«австралійським антигеном», так як він був відкритий в крові австралійських
аборигенів - носіїв вірусу В). Присутність австралійського антигену свідчить
про зараження. Організм людини реагує на вторгнення сторонніх агентів: на
кожен антиген імунна система виробляє відповідні антитіла. Вірус гепатиту
розмножується дуже швидко, вражаючи нові клітини печінки - імунна система
виявляється не в змозі самостійно впоратися з вірусом. При такому перебігу
хвороба, залишена без уваги, набуває хронічного характеру, що має небезпечні
наслідки для багатьох органів, особливо для печінки. Хронічний гепатит, якщо
його не лікувати, може призвести до серйозних ускладнень, включаючи цироз і
рак печінки. При правильному лікуванні вірус гепатиту В гине, організм
виробляє специфічний імунітет на період близько п’яти років. У 10-15%
випадків хвороба протікає без видимих симптомів і відчутних болів.
Абсолютно непомітно для людини вона може перейти в хронічну форму,
зазвичай для цього достатньо півроку з моменту початку активізації вірусу
(тобто відразу після інкубації). Перші симптоми гіпатиту, які найбільш часто
зустрічаються, - це пожовтіння вуздечки під язиком, білків очей, жовтий наліт
на язику і потемніння сечі.
Ознаки зараження гепатитом В:
 жовтий колір шкіри і білків очей;
 потемніння сечі і світлий колір калу;
 втрата апетиту, нудота, блювота, запори;
 головний біль, швидка стомлюваність, слабкість;
 болі в правому підребер’ї.
Лікування вірусного гепатиту В проводиться медикаментозно.
Заходом профілактики вірусного гепатиту В є імунізація (проведення
щеплень). Профілактичні щеплення проти вірусного гепатиту В проводять
вакцинами. Вакцинація проти вірусного гепатиту В здійснюється закладами
охорони здоров’я, або можна придбати вакцину через мережу фармацевтичних
установ.
Профілактичні щеплення проти вірусного гепатиту В проводяться, як
правило, новонародженим дітям, дітям у віці 3-6 місяців, дорослим 18-35 років,
57
які не були щеплені раніше, а також особам, що входять до груп ризику, до
яких може бути віднесений і персонал ДПтС України.
В даний час існує шість вакцин проти гепатиту В, які випускаються
різними виробниками з використанням технологій генної інженерії.
Вакцину проти вірусу гепатиту В вводять за схемою двох, трьох або
чотирьох доз. Мінімального віку для щеплення не існує. Найчастіша схема
включає три ін’єкції протягом декількох місяців. Другу ін’єкцію слід зробити
не раніше, ніж через один місяць після першої, останню ін’єкцію слід ввести,
принаймні, через два місяці після другої, але не раніше ніж чотири місяці після
першої.
Вакцина забезпечує захист у 85-90 % осіб протягом 25 років. Побічні
ефекти, пов’язані з введенням вакцини, як правило, є легкими і швидко
минають, а третина імунізованих дорослих взагалі не відзначають ніяких
побічних явищ.
Гепатит С (в даний час описується як системна HCV- інфекція)
передається при контакті із зараженою кров’ю, від матері до дитини та
статевим шляхом. Гепатит С може призводити до розвитку хронічного
гепатиту, що завершується цирозом печінки і раком печінки. Групи ризику,
перш за все, пов’язані з переливанням крові та її препаратів, хірургічними
операціями, ін’єкціями наркотиків з використанням загальних шприців,
незахищені статеві контакти, при загальному користуванні в побуті
манікюрним приладдям.
Вірус гепатиту С передається тими ж шляхами, що і вірус гепатиту В.
Подібними є й ознаки прояву захворювання. Через заражену кров - основний
спосіб передачі. Саме тому гепатит С так поширений в середовищі споживачів
наркотиків. Ризик зараження статевим шляхом становить 5%. Від матері до
дитини - 5-6%. Інкубаційний період - 3-6 місяців. Гепатит С не даремно
називають «ласкавим вбивцею»: його небезпека в тому, що в 60-70 % випадків
хвороба протікає взагалі без симптомів (у споживачів наркотиків це
відбувається в 95% випадків). Це пов’язано з біологічною особливістю
розвитку самого вірусу. Поки імунна система пізнає його і починає виробляти
до нього антитіла, вірус вже змінив свою структуру, і ці антитіла на нього не
діють. Так як вірус продовжує змінюватися протягом усього часу хвороби, він
не дає змогу імунній системі захистити організм і руйнує клітини печінки. Так
само непомітно гепатит С переходить в хронічну форму (близько 70 %).
Гепатит С стає хронічним через півроку з моменту зараження.
Вірус гепатитів В і С зберігає свою інфекційність роками як у крові, так і в
її препаратах (плазмі, ерітроцитній масі і т.д.).
Усі хворі на гострий вірусний гепатит В та С, а також хворі з хронічною
його формою у період загострення підлягають обов’язковій госпіталізації.
58
У стаціонарах для госпіталізації хворих на вірусний гепатит В та С слід
дотримуватись необхідного протиепідемічного режиму. Білизна, посуд,
медичний інструментарій, предмети догляду за хворим підлягають
знезаражуванню.
Інкубаційний період вірусних гепатитів В та С становить від 2 до 8 тижнів,
а при гепатиту С може подовжуватись до 26 тижнів.
Профілактика вірусних гепатитів В та С:

 використання стерильного медичного інструменту;
 використання презервативів;
 відмова від нанесення татуювань;
 уникнення незахищених статевих контактів.
Вірусний гепатит С є небезпечний тим, що практично ніколи не

проявляється яскраво вираженими ознаками. Але через півроку захворювання
переходить в хронічну форму і далі, дуже часто, в цироз і рак печінки.
Лікування хворих на вірусні гепатити В та С проводиться в інфекційних
лікарнях. Лікування симптоматичне (полегшення стану хворого),
дезінтоксикаційне, патогенетичне та противірусне. Хворим гострим гепатитом
у середньо-важкій та важкій формах, а також при вираженому загостренні
хронічного гепатиту необхідний спокій. Навіть після виписки зі стаціонару
протягом 1-3 місяців необхідно виключити важку домашню роботу і будь-які
фізичні перевантаження. Необхідне дотримання дієти: обмеження
екстрактивних речовин, виключення алкоголю. Для лікування використовують
такі препарати, як інтерферон та рібарвін.
2. Інфекції, що передаються статевим шляхом (ІПСШ):

сифіліс, гонорея, хламідіоз, трихомоніаз, герпес
59
Хвороби, що передаються статевим шляхом (ІПСШ) - це хвороби, що
виникають після сексуального контакту з людиною, що уже заражена якоюсь з
них. Збудниками ІПСШ являються дрібні організми (віруси або бактерії), що
живуть у різноманітних рідинах людського організму.
Спочатку до венеричних відносили п'ять захворювань: гонорею, сифіліс,
м'який шанкр, паховий лімфогранулематоз та венеричну гранулему. У 1960-і
роки було доказано, що статевим шляхом передаються і деякі інші хвороби.
Термін «захворювання, що передаються статевим шляхом» на сьогодні

поєднує більш великий ряд захворювань, що включає не тільки згадані вище,
але і хламідіоз (збудником якого є Chlamydіa trachomatіs), герпес,
цитомегаловірусну інфекцію, зараження стрептококом групи В, гепатит,
вагініт, інфекції органів черевної порожнини, гостроконечну кондилому і
зоопаразитарні хвороби. Синдром набутого імунодефіциту (СНІД), що
призводить до смерті внаслідок різних інфекцій, передається як при статевих
контактах, так і іншими шляхами.
Під час Другої світової війни і відразу після неї частота захворювань, що
передаються статевим шляхом, у більшості країн зросла. Потім у зв'язку із
застосуванням пеніциліну вона зменшилася. Однак, починаючи з 1950-х років
частота захворюваності на гонорею і сифіліс знову почала стрімко рости, й у
1970-і роки в багатьох країнах світу досягла рівня епідемії. У 1980-і роки
головне побоювання стало викликати поширення генітального герпесу та
СНІДу.
60
Поширеність таких хвороб зростає в силу цілого ряду факторів. Один з них
полягає в тому, що в даний час молодь починає статеве життя раніше і вступає
в статеві стосунки з більшою кількістю партнерів, ніж це було прийнято колись.
Другий фактор – зміна засобів запобігання вагітності, зокрема, все частіше
почали використовуватися протизаплідні таблетки замість презервативів, що
збільшує ризик зараження.
Сифіліс - хронічне венеричне захворювання, яке вражає шкіру, слизові
оболонки, внутрішні органи (серцево-судинну систему, шлунок, печінку),
кістково-суглобну та нервову системи. Є загальним інфекційним
захворюванням і за відсутності лікування або неадекватної терапії протікає
тривало, роками. Характеризується хвилеподібним перебігом зі зміною періодів
загострення прихованими періодами. Сифіліс по рівню захворюваності, загрозі
здоров'ю населення, певним труднощам у лікуванні займає особливе місце не
тільки серед венеричних хвороб і інфекцій, що передаються статевим шляхом,
але і серед усіх інфекційних захворювань.
Збудник - бліда спірохета. Вона дуже легко може проникати в організм
через слизові оболонки і навіть через неушкоджену шкіру. Залежно від
використаного виду сексуальної активності спірохета може впровадитися куди
завгодно, в будь-які частини тіла (рот, статеві органи, пальці, анус тощо).
Бліді спірохети поширюються в організмі по лімфатичній системі, активно
розмножуються і періодично струмом крові заносяться в різні органи і тканини,
що викликає ті чи інші прояви захворювання. З часом число блідих спірохет в
організмі хворого зменшується, однак реакція тканин на збудника стає більш
бурхливою, що обумовлює зміну клінічних симптомів протягом хвороби.
З лімфою і кров’ю збудник розноситься по всьому організму, проникаючи
в усі органи і тканини, включаючи шкіру, слизові оболонки, внутрішні органи,
кістки і нервову систему. У тому місці, де спірохета проникла в організм, через
3-4 тижні з’являється виразка, яку називають «твердий шанкр».
Вона маленька, кругла, зовсім безболісна, з щільною підставою і дуже
заразна, тому що на її поверхні багато cпірохет. Таким чином, інкубаційний
період сифілісу становить 3-4 тижні (іноді він продовжується до 3-6 місяців).
Джерело зараження - хвора сифілісом людина, що має активні прояви свіжого
сифілісу на шкірі і слизових оболонках.
61
Гонорея – одна з найстарших хвороб людства. Китайські автори згадували

її ще 5000 років тому. Зв'язок гонореї зі статевими контактами був виявлений
тільки в середині минулого століття. Якийсь час сифіліс і гонорея вважалися
різними стадіями того самого захворювання, і тільки в 1838 французький лікар
Ф. Рікор розділив ці хвороби. Він уводив гній хворих гонореєю декільком
сотням людей, і в жодного з них не розвився сифіліс. Німецький лікар
А.Нейссер у 1879 показав, що збудником гонореї є бактерія гонокок, яка під
мікроскопом виглядає як бобова зернятко. Він розташовується внутріклітинно
(у протоплазмі лейкоцитів), швидко гине в кислому середовищі, при висиханні,
від впливу навіть слабких розчинів антисептиків.
Практично у всіх випадках гонорея передається при прямому контакті, як
правило при незахищених статевих контактах, і не залишає після себе
імунітету. Інкубаційний період триває від одного дня до 2- 3 тижнів (звичайно
3-5 днів).
Гонокок в організмі знаходиться тільки на слизових оболонках (статеві
органи, кишківник, сечовидільна система, рот і горлянка, очі), легко
поширюючись по всій їх площі. Збудник ніколи не проникає в кров, лімфу та
інші рідини організму. Ця інфекція дуже заразна, часто поєднується з
трихомонозом, сифілісом та іншими ІПСШ.
Хламідіоз - збудник захворювання – Chlamіdіa trachomatіs, бактерія, що
носить назву «хламідія трахоматіс».
Приблизно в 50% випадків хламідіоз протікає разом з гонореєю чи
трихомонозом. Шлях передачі – статевий. Хвороба передається при
незахищених статевих стосунках, рідко - забрудненими хламідіями руками,
білизною, засобами особистої гігієни.
62
Хворий хламідіозом після контакту з ураженими статевими органами може
занести хламідійну інфекцію в очі, що спровокує кон’юнктивіт.
Хвороба поширена повсюдно. В основному хворіють люди, що
знаходяться в піку своєї сексуальної активності – чоловіки 19-28 років і жінки
26-40 років.
Хламідії вкрай нестійкі у зовнішньому середовищі. В організмі людини
хламідії можуть перебувати тільки на слизових оболонках, за якими інфекція
легко поширюється. Даних про можливість проникнення в кров, лімфу та інші
рідини організму немає, тому вважається, що хламідійна інфекція вражає
переважно сечостатеву систему, хоча можливий розвиток запального процесу
на слизовій очей, дихальних шляхів, суглобах. Хламідіозом однаково часто
хворіють і чоловіки, і жінки. Прихований період становить від 5 до 30 днів.
Вкрай рідко хламідіоз буває ізольованим, частіше він поєднується з іншими
ІПСШ і, в першу чергу, з трихоманозом.
Часто хламідіоз є причиною патології вагітності та пологів. При аналізі
причин жіночого безпліддя з’ясовано, що у 70% його викликає хламідійна
інфекція. Вважається, що хламідія може бути причиною запалення в маткових
трубах і черевній порожнині, де утворюються спайки, які перекривають просвіт
маткових труб.
Трихомоніаз - захворювання, що характеризується ураженням
сечостатевої систами, займає 2-3 місце серед венеричних захворювань (після
гонореї і хламідіозу), що найчастіше зустрічаються. Свою назву хвороба
отримала від свого збудника - трихомонади вагінальної. Це одноклітинний
найпростіший організм, який не може існувати поза людського організму.
Трихомонади представляють собою дуже рухливі одноклітинні
мікроорганізми, що мають джгутики, і паразитують у сечостатевому тракті
людини. У жінок живе в піхві, у чоловіків – у простаті та сіменних пухирцях.
Сечівник може уражатися в обох статей.
Трихомонади мають грушоподібну чи веретеноподібну форму.
Розмножуються шляхом подовжнього розподілу, не розвиваються при
нормальному pH-середовищі піхви (у діапазоні 4,0-5,5).
Установлено, що тріхомонади здатні поглинати інші патогенні
мікроорганізми, що зберігають свої життєві функції в організмі трихомонад
(наприклад, гонококи). Найчастіше (у 70% випадків) трихомоноз поєднується з
іншими ІПСШ (гонореєю, сифілісом, хламідіозом тощо).
Інкубаційний (прихований) період триває в середньому 10 днів, але може
подовжуватися до 6 місяців.
Герпес. Герпетична інфекція статевих шляхів - вірусне захворювання, що
має тенденцію до поширення. Наприклад, у США це захворювання носить
характер епідемії (нараховується до півмільйона первинних випадків у рік).
63
Збудник герпетичної інфекції статевих шляхів - вірус простого герпесу
(Herpes sіmplex vіrus - HSV). Зараження вірусом герпесу відбувається при
статевому контакті і при поцілунку.
Поширення інфекції відбувається при генітальних, орогенітальних і

анальних статевих контактах, а також під час пологів, коли зараження
немовляти походить від інфікованої матері. Також можливе зараження вірусом
герпесу під час прямого контакту з виділеннями хворих через різні предмети.
Зараження може відбутися від інфікованого пацієнта як при наявності
симптомів захворювання, так і при їхній відсутності. Розрізняють два види
вірусу простого герпесу:
- HSV-1 звичайно вражає порожнину рота;
- HSV-2 вражає статеві органи (генітальний герпес).
Більшість людей контактують з вірусом герпесу 1-го типу з раннього
дитячого віку, тоді як «знайомство» з вірусом герпесу 2-го типу відбувається в
молодих людей тільки з початком статевого життя.
Генітальний герпес викликається вірусом простого герпесу, який з
однаковим успіхом може з’являтися як в області статевих органів, так і на
губах. Ця інфекція дуже заразна. Зараження відбувається один раз в житті.
Після цього вірус назавжди залишається жити в організмі людини, навіть після
одужання. Інкубаційний період - 3-7 днів.
Папіломовірусна інфекція (ПВІ) викликається вірусом папіломи людини
(ВПЛ). В організмі вірус може знаходитися тільки на поверхні шкіри і слизових
оболонок. Але навіть у шкірі він не може проникнути глибше сітчастого шару.
Тому для цього захворювання неможливо зараження, наприклад, через кров.
Інкубаційний період - від 1 до 9 місяців (в середньому 3 місяці). Хвороба
проявляється у вигляді бородавчастих розростань на слизовій статевих органів і
64
прилеглих ділянках шкіри. Ці розростання, які називають папіломами, швидко
збільшуються в розмірах і в кількості, поступово набуваючи вигляду цвітної
капусти або півнячих гребенів, або залишаються плоскими і малопомітними.
Просуваючись по поверхні слизової статевих органів, вірус може долати
плацентарний бар’єр, тому небезпечний для дитини, що знаходиться в утробі
матері. Папіломи часто поєднуються або можуть служити причиною раку
шийки матки і яєчника. Ні в якому разі не можна видаляти папіломи
самостійно. Якщо залишиться хоча б маленька частинка, все розростеться ще
більше.
Уреаплазмоз (мікоплазмоз) викликається мікробами: мікоплазмами і
уреаплазмами. У 5-15% випадків мікоплазмоз та уреаплазмоз виявляється у
практично здорових людей. У 70% захворювання зустрічається спільно з
трихомонозом, гонореєю, хламідіозом і тощо. Єдиним носієм інфекції є
людина. Ці мікроби нестійкі у зовнішньому середовищі і в організмі
розташовуються тільки на слизових оболонках, не проникаючи в кров, лімфу,
інші рідини організму, і не долають будь-які тканинні бар’єри (у тому числі
плаценту), тому зараження відбувається переважно статевим шляхом. Однаково
часто хворіють чоловіки і жінки, хоча найбільшу небезпеку захворювання
становить для чоловіків. Зрадницький характер захворювання полягає в тому,
що основна маса пацієнтів вважає себе здоровими (у зв’язку з відсутністю
виражених проявів інфекції) і тому зберігають звичний стиль життя.
Прихований період інфекції від 3 днів до 5 тижнів. Помічено, що чим
активнішими є прояви захворювання, тим коротшим є цей період. Людина
може періодично скаржитися на свербіння в області статевих органів, незначні
виділення зі статевих органів, болі невизначеного характеру, слизові нитки в
сечі. Іноді інфекція, що протікає без явних симптомів, активізується під час
вагітності та пологів, при переохолодженні, різних стресових ситуаціях і стає
причиною важких ускладнень: септичного аборту, запальних процесів плоду
або новонародженого, а також запальних процесів сечостатевих органів. Як
результат - можливе формування безпліддя. У жінок це ускладнення
зустрічається рідше. Безпліддя чоловіків при уреаплазмозі може бути
результатом не тільки запальних процесів у статевих органах, а й впливу
уреаплазм безпосередньо на сперматозоїди. У жінок запалення внутрішніх
статевих органів розвивається швидше і частіше, оскільки мікоплазми
прикріплюються до сперматозоїдів, і ними переносяться.
Список основних симптомів ІПСШ може виглядати приблизно так:
 зміна кольору шкіри, висип, шишки, бородавки навколо геніталій;
 часті позиви до сечовипускання;
 свербіж (печіння) при сечовипусканні;
 свербіж, печія в області геніталій;
65
 помітна біль в області органів тазу (у жінок);
 виділення зі статевих органів;
 неприємний запах від геніталій;
 запалені гланди і жар.
При їх виявленні особа повинна обов’язково звернутися до лікаря.
3. Ознаки ІПСШ та їх профілактика. Профілактика

сексуального насильства, державні програми щодо
розповсюдження презервативів
Звичайно після зараження сифілісом спостерігається класичний плин

сифілітичної інфекції з характерною періодизацією симптомів. У активній
формі він проявляється на шкірі, слизових оболонках та внутрішніх органах.
Для прихованого періоду сифілісу характерна відсутність клінічних ознак, він
характеризується тільки позитивними серологічними реакціями крові.
Твердий шанкр - перший клінічний прояв сифілісу. Він заживає
(рубцюється) через 6-7 тижнів після своєї появи. На місці загоєння утворюється
ніжний білуватий рубчик. Протягом цих 6-7 тижнів людина починає відчувати
нездужання, підвищується температура тіла, лімфатичні вузли збільшуються в
розмірах (але не запалюються і не болять). Лікування, проведене в цей період,
призводить до повного одужання без будь-яких ускладнень.
З моменту загоєння твердого шанкра починається другий період перебігу
хвороби. Він може тривати до 2 і більше років. Як буде далі проявлятися
захворювання, залежить від того, де знаходиться спірохета в певний час. Якщо
спірохета затримується в крові і не заноситься знову в шкіру і слизові
оболонки, сифіліс називається «латентним» тобто прихованим. У цьому
випадку інфекція може передаватися від однієї людини до іншої через кров і від
матері до дитини (внутрішньоутробно), тому що спірохета з крові матері легко
проникає в кров дитини через тканину плаценти. Якщо спірохета з кров’ю
знову потрапляє в шкіру і слизові оболонки, на шкірі і слизових з’являються
різні висипи, порушується пігментація шкіри, випадає волосся. На цьому етапі
можуть пошкоджуватися внутрішні органи, нервова, ендокринна, кісткова
системи. Висипання носять тимчасовий характер, можуть зникати безслідно
навіть без усякого лікування, що не говорить про одужання. Якщо лікування не
проводиться, то періоди активних проявів можуть багаторазово змінюватися
періодами спокою.
Протягом усього вторинного періоду дослідження крові дають позитивний
результат, проте з кожним наступним рецидивом кількість антитіл в крові
знижується. І до початку третинного періоду результати аналізів можуть стати
сумнівними, бо в ході вторинного періоду спірохети можуть проникати в
66
спинний і головний мозок, де найчастіше виявляються недоступними для
звичайних антибіотиків. Після проведеного лікування пацієнт обов’язково
спостерігається у спеціаліста не менше 6 місяців.
Якщо лікування не проводилося або виявилося недостатнім, сифіліс
переходить у третинний період, який триває 10 і більше років. У цю фазу
захворювання переходить через 5-10 років, іноді пізніше. Третинний період
розвивається не завжди, навіть якщо пацієнт не лікується зовсім. На цьому
етапі спірохети заносяться в кров і в деякі внутрішні органи. Зазвичай
уражаються шкіра, слизові оболонки, нервова, ендокринна системи, внутрішні
органи (серце, аорта, печінка), очі, органи чуття. Виникаючі в них зміни ніколи
не проходять безслідно. А розпад кісток, шкіри, нервової системи, внутрішніх
органів може призвести до смерті.
Сифіліс по рівню захворюваності, загрозі здоров'ю населення, певним
труднощам у лікуванні займає особливе місце не тільки серед венеричних
хвороб і інфекцій, що передаються статевим шляхом, але і серед усіх
інфекційних захворювань.
Збудник - бліда спірохета. Джерело зараження - хвора сифілісом людина,
що має активні прояви свіжого сифілісу на шкірі і слизових оболонках.
Шляхи передачі:
 статевим шляхом;
 контактно-побутовим шляхом;
 через кров;
 особиста гігієна.
Ознаки сифілісу:
 збільшення лімфатичних вузлів;
 поява на шкірі твердого шанкеру;
 поява на шкірі виразок.
Інкубаційний період триває в середньому 20-40 днів. Можливо як
укорочення його (1-5—7 днів), так і подовження (3-5 міс).
Лікування сифілісу проводиться у відповідності з інструктивними
вказівками, затвердженими МОЗ України. Використовують антибіотики
(пеніцилін, біцилін-3, біцилін-5, еритроміцин), іноді в комплексі із препаратами
вісмуту (бційохінол, бісмоверол). Препарати застосовують безперервно
(перманентно) чи окремими курсами. Кількість і тривалість лікування, разові і
курсові дози залежать від стадії сифілісу, маси тіла хворого, наявності супутніх
захворювань. Застосовують також неспецифічну терапію (пірогенні речовини,
вітаміни, біогенні стимулятори, імуномодулятори), особливо при рецидивному
і латентному сифілісі. Лікування починають у стаціонарі. По закінченні
67
лікування усі хворі підлягають тривалому медичному нагляду (від 1 року до 5
років).
Профілактика сифілісу:
 уникнення випадкових статевих контактів;
 використання презервативу;
 використання стерильного медичного інструменту.
Гонорея характеризується в основному гнійним запаленням слизових
оболонок. Інкубаційний період гонореї - 3-7 днів. Потім з’являються набряк і
гнійні жовто-зелені виділення з сечовипускального каналу, різі та біль при
сечовипусканні у чоловіків, печіння в уретрі. Гонорея у чоловіків проявляється
більш яскраво, ніж у жінок. При попаданні збудника на інші слизові оболонки
аналогічно може проявлятися гонорея на слизовій очей, порожнини рота,
кишківника. Гонорея у жінок найчастіше одночасно вражає як
сечовипускальний канал, так і піхву, а часто і пряму кишку. При цьому
пред’являються скарги на гнійні виділення зі статевих шляхів, печіння і біль
неясної локалізації, прискорене сечовипускання, рідше болі внизу живота. У
зв’язку з особливостями анатомічної будови статевих органів у жінок легше
розвивається гонорея внутрішніх статевих органів із втягуванням в запальний
процес матки, маткових труб, яєчників і тазової черевини. Зазвичай, навіть без
усякого лікування, активні прояви захворювання зникають або слабшають до
кінця другого тижня, що не означає одужання. Самостійного лікування гонореї
не буває. Як у чоловіків, так і у жінок гонорея може призвести до безпліддя,
сепсису, ураження суглобів, прямої кишки, слизової очей. А гонорея очей може
призвести до сліпоти.
 від матері до дитини.
Зараження в чоловіків відбувається винятково статевим шляхом, причому
первинно уражається уретра. Гонококи поширюються по слизистій оболонці
сечостатевих органів, проникають в сполучну тканину, у лімфатичні судини,
іноді в кров'яне русло.
Ознаки гонореї:
 набряк статевих органів;
 біль при сечовипусканні;
 гнійні виділення із статевих органів.
Як у чоловіків, так і в жінок гонокок може проникати в кров і,
поширюючись в організмі, уражати суглоби (артрит), головний мозок і навіть
68
серце. Оскільки в багатьох жінок гонорея протікає відносно без симптомів,
вони мимоволі стають джерелом інфекції.
У залежності від давнини процесу виділяють ранню (до 2 міс.) і хронічну
(більш 2 міс.) гонорею. Варіабельність плину гонореї залежить від опірності і
реактивності організму, звичайно зв'язаних з віком хворого і наявністю в нього
супутніх захворювань. Виникненню ускладнень гонореї у чоловіків сприяють
статеві порушення, затягнутий і перерваний статевий акт, гостра їжа, фізична
перенапруга, алкоголізм.
Профілактика гонореї здійснюється шляхом:
 дотримання особистої гігієни;
 уникнення випадкових статевих контактів.
Хламідіоз - захворювання, що характеризується в основному гнійним
запаленням слизових оболонок. Пацієнти можуть скаржитися на пінисті
виділення з неприємним запахом, виражений свербіж або відчуття печіння в
області статевих органів, порушення сечовипускання. Останнім часом
трихомоноз часто протікає без зовнішніх проявів і виявляється випадково при
обстеженні статевих партнерів хворого або при обстеженні з приводу
ускладнень.
У чоловіків в 1/3 випадків захворювання супроводжується порушенням
статевої потенції (послабленням ерекції, оргазму, передчасним виверженням
сімені), безпліддям, яке може викликатися як запаленням внутрішніх статевих
органів, так і порушенням процесу утворення сперматозоїдів. Запалення
передміхурової залози і яєчок зустрічається у 46% хворих. У жінок під час
статевого акту хламідії, прикріплюючись до сперматозоїдів, можуть досягати
не тільки маткових труб, викликаючи їх непрохідність, але і потрапляти в
черевну порожнину, що може призводити до захворювань внутрішніх органів:
печінки, селезінки, черевної порожнини і розвитку спайкового запального
процесу. Хламідіоз очей у дорослих виникає, як правило, при перенесенні
інфекції з сечостатевих органів і нерідко є першою ознакою хвороби у пацієнта
або його статевого партнера. Проявами хламідіозу також є: набряк статевих
органів, неприємні відчуття, рідше свербіж, біль в уретрі або піхві, мізерні
слизові (гнойні) виділення зі статевих органів, що нагадують клей, можливо
прискорене сечовипускання. Всі явища зазвичай короткочасні, але можуть
повторюватися. Можливі ускладнення при хламідіозі практично такі ж, як при
трихоманозі.
 контактно-побутовим шляхом.
69
Після 20-30 днів інкубації в жінки розвивається картина вагініту,

запалення шийки матки, можуть спостерігатися скудні гнійно-слизуваті
виділення з піхви, ерозії шийки матки, можливі тягнучі болі у нижній частині
живота, запалення сечівника з неприємними відчуттями під час
сечовипускання, запалення маткових труб і яєчників.
Під час хвороби може зникнути почуття задоволення від статевого життя
(оргазм).
У чоловіків хвороба протікає у вигляді невираженого запалення сечівника.
Характерна наявність вранці на виході із сечівника краплі гною. Можливі
неприємні відчуття при сечовипусканні, зудіння в уретрі, кров'янисті виділення
наприкінці сечовипускання чи еякуляції.
У більшості немовлят уроджений хламідіоз виявляється у вигляді
запалення очей – кон’юнктивіту, що з'являється через 7-14 днів після
народження дитини. Рідше в термін від 2 місяців до півроку може розвинутися
пневмонія хламідійної етіології, ураження суглобів.
Лікування проводиться комплексно, довгостроково. Лікуватися повинні всі
партнери. Використовуються антибіотики тетрациклінового ряду, макроліди та
фторхинолони.
70
Шляхи профілактики хламідіозу:

Трихомоніаз може мати серйозні ускладнення:
 у чоловіків інфекція часто вражає передміхурову залозу, яєчки і його
придатки, сечовий міхур, що ускладнює лікування і не дозволяє гарантувати
100 % одужання. В результаті можуть виникнути проблеми з потенцією і
дітонародженням;
 у жінок інфекція часто вражає шийку і внутрішній шар матки, труби,
яєчники і навіть іноді викликає перитоніт (запалення черевної порожнини). Це
ускладнює встановлення діагнозу (іноді плутають з апендицитом), вимагає
більш тривалого і дорогого лікування і може викликати безпліддя (тому що
залишаються спайки);
 частіше у чоловіків, але іноді і у жінок, трихомонади разом з хламідіями
викликають хворобу Рейтера (уражаються уретра, суглоби і слизові оболонки
71
очей). Лікування дуже важке і довготривале. Хвороба часто призводить до
інвалідності, особливо якщо на неї пізно звернули увагу.
Тріхомонади можуть служити провідниками інфекції у верхні відділи
статевих шляхів і навіть у черевну порожнину.
 контактно-побутовим шляхом.
Основний шлях передачі трихомонад – статевий. Можливе зараження
через забруднені рушники, медичний інструментарій, діти можуть бути
інфіковані під час пологів від матері.
У жінок трихомонади вражають зовнішні статеві органи, піхву, шийку
матки. Частота захворювань у жінок, що ведуть активне статеве життя, складає
50-70%.
У чоловіків тріхомонади можуть уражати простату, сіменні пухирці,
придатки яєчок і уретру. Чоловіки також частіше занедужують у період
максимальної статевої активності.
Тріхомонадна інфекція може протікати по типу безсимптомного носіння.
При цьому латентний перебіг зустрічається у чоловіків частіше, ніж у жінок.
Тріхомонади, як правило, виявляються у статевих партнерів хворої жінки. Без
симптомний перебіг захворювання в жінок дуже часто супроводжується
важкими ушкодженнями епітелію шийки матки, що виявляються при
кольпоскопії. Ураження матки тріхомонади, як правило, не викликають, хоча і
можуть служити провідниками поширення інфекції у верхні статеві шляхи.
Безплідність унаслідок трихомонадної інфекції зумовлена інфікуванням
чоловіка (статевого партнера) і не зв'язана з наявністю трихомонад у жінок.
Дослідники звернули увагу на те, що успішне лікування жінки не призводить
до настання вагітності, тоді як після лікування чоловіка вагітність у його
партнерки настає.
Присутність трихомонад у спермі може викликати зміну рухливості
сперматозоїдів і їхньої життєздатності, особливо при високій концентрації
мікроорганізмів.
Інкубаційний період при урогенітальному трихомоніазі дорівнює від 2-5
днів до 30-60 днів. Трихомоніаз може протікати по типу гострого, підгострого
та хронічного запального процесу.
Клінічно трихомоніаз виявляється у виді кольпиту, вульвіту, циститу,
уретриту, простатиту й інших форм запальних реакцій.
72
Ознаки трихомоніазу:
 зуд статевих органів;
 біль в області статевих органів;
 пінисті виділення із статевих органів.
Найбільше часто у жінок (80-90% випадків захворювання) діагностують
тріхомонадний кольпит. При цьому ознаками трихомоніазу є скарги на зудіння
в області статевих органів.
Одночасно з цим з'являються у статевих органах і болі, пінисті виділення
сірувато-жовтого кольору з неприємним запахом. При обстеженні виявляється
картина вульвовагініту.
У чоловіків найбільше часто розвивається уретрит. Скаргами в чоловіків є
відчуття печіння і зудіння в сечівнику, скудні сірі чи білуваті водянисті
виділення.
Терапії підлягають хворі тріхомоніазом як з наявністю запальних явищ, так
і з відсутністю таких, як хворі носії, так і контактні особи.
Видужання спостерігається не у всіх пацієнтів, у деяких хворих після
лікування залишаються пост тріхомонадні запальні явища, що вимагають
додаткового лікування.
Лікуванню підлягають обидва статеві партнери. Контроль результатів
лікування проводять через 7-10 днів після лікування, а потім ще двічі з
інтервалом у місяць.
Лікування вагітних протитріхомонадними засобами рекомендується
проводити в другому триместрі вагітності.
Шляхи профілактики трихомоніазу:
73
Генітальний герпес - вірусне захворювання, що характеризується
ураженням статевих шляхів. Після зараження в області статевих органів
з’являється почервоніння, а також відчуття печіння та свербежу, особливо при
сечовипусканні, підмиванні, ходьбі. Потім виникають дрібні бульбашки, які
швидко розкриваються, залишаючи хворобливі ранки. Формується скоринка,
виразкова поверхня гоїться протягом декількох днів, не залишаючи рубця.
Везикули на слизовій оболонці скоринкою не покриваються, а затягуються
сірувато-жовтою плівкою.
У цей час може помітно погіршитися самопочуття (нездужання, головний
біль, підвищена температура). Збільшуються лімфовузли. Пухирці, неприємні
відчуття проходять протягом 1-2 тижнів, але оскільки вірус залишається в
організмі, хвороба може проявитися знову в разі серйозного ослаблення
захисних сил організму.
Ознаками герпесу також можуть бути поява на шкірі сухого струпу,
збільшення та печія в області пахових лімфатичних вузлів.
Лікування генітального герпесу спрямоване на зменшення болю і
запобігання рецидивів.
Можливі ускладнення:
 у жінок герпес статевих органів часто призводить до мимовільних
абортів, передчасних пологів, інфікування плода та, рідше, до вроджених
аномалій розвитку дитини;
 захворювання може ускладнитися ураженням центральної нервової
системи;
 ураження слизової очей може призводити до втрати зору;
 достовірно виявлено зв’язок між наявністю у пацієнта герпесу і раку
статевих органів.
У чоловіків герпесетичні ураження статевих органів звичайно
розвиваються на статевому члені і внутрішній поверхні крайньої плоті. У
деяких випадках вони розташовуються на мошонці, в уретрі чи на промежині.
Процес часто супроводжується місцевими болями, лихоманкою,
ущільненням пахових лімфатичних вузлів. Загостренню захворювання можуть
передувати поколювання чи відчуття печіння.
Несвоєчасне лікування герпесу може призвести до виникнення загострення
захворювання.
Загостренню захворювання сприяють різні фактори:
 ультрафіолетове опромінення при тривалому перебуванні на сонці;
 надмірне охолодження;
74
 перевтома;
 менструація;
 стресові фактори та ін.
Шляхи профілактики герпесу:
Профілактика сексуального насильства, державні програми щодо

розповсюдження презервативів
Відповідно до міжнародних стандартів, що знайшли відображення в
національному законодавстві, адміністрація органів і установ виконання
покарань несе відповідальність за безпеку осіб, позбавлених волі, що включає в
себе протидію таким видами сексуальної агресії, як зґвалтування та сексуальна
експлуатація осіб, які належать до уразливих груп. З цією метою чинне
законодавство передбачає роздільне тримання деяких категорій засуджених та
ув’язнених. Окрім того, певні функції щодо запобігання виникненню
сексуального насилля передбачені в роботі деяких служб та відділів. В слідчих
ізоляторах передбачено роздільне тримання осіб, які потенційно можуть
зазнати сексуального насилля, від загальної маси ув’язнених та засуджених:
зокрема чоловіки, які практикували гомосексуальні стосунки в якості пасивних
партнерів, або не відповідають деяким загальноприйнятим нормам неофіційної
злочинної моралі.
Незважаючи на наявність нормативного регулювання щодо превенції
сексуального насилля та захисту осіб, позбавлених волі від такого поводження,
подібна практика все ще зберігається в установах. Як правило, дане явище
найбільш поширене в слідчих ізоляторах та серед молоді, яка має незначний
досвід перебування в установах виконання покарань.
За оціночними даними певне число осіб, позбавлених волі, мали
гомосексуальні стосунки під час перебування в установах виконання покарань
та СІЗО. Деякі особи, маючи відповідну сексуальну орієнтацію, в період
відбування покарання ведуть доволі активне статеве життя, де які з них
надають сексуальні послуги іншим засудженим. Однак, незважаючи на таку
розповсюдженість статевих контактів, адміністрація, як правило не охоче
визнає таку реальність та необхідність впровадження заходів з відповідної
профілактики, внаслідок чого засудженні та ув’язнені обмежуються в доступі
до засобів профілактики. Єдиним виключенням є установи, в яких благодійні
організації реалізують профілактичні програми за кошти Глобального фонду
для боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією. Однак ефективність
таких програм залишається доволі сумнівною, оскільки навіть у разі
75
надходження презервативів до установи виконання покарань, її адміністрація
часто не забезпечує вільного доступу до них для засуджених. Держава участі у
фінансуванні таких програм не приймає.
4. Безпечне татуювання та пірсинг
Незважаючи на розповсюдженість практики татуювань, в органах та

установах ДКВС України відсутня системна робота щодо зниження ризиків
інфікування осіб, які практикують такий вид ризикової поведінки.
При цьому наявність заборон щодо татуювань та зберігання пристроїв для
їх нанесення призводить до того, що ув’язненні та засуджені займаються цим у
вкрай небезпечних щодо інфікування умовах, адже інструментарій не
дезінфікується, а засуджені не інформуються о можливих ризиках.
З метою запобігання інфікуванню в результаті спільного
використання нестерильного інструментарію під час нанесення
татуювань міжнародний досвід пропонує наступні способи:
 надання хлоровмісного розчину для стерилізації голок та машинок для
нанесення татуювань;
 проведення навчань та інформаційних заходів щодо ризиків та
можливостей запобігання інфікуванням.
В даний час ці напрямки в деяких установах реалізуються лише
благодійними організаціями.
76
Туберкульоз: ознаки, шляхи передач,

профілактика та лікування
77
ЗМІСТ
1. Епідеміологія туберкульозу. Шляхи передачі, ознаки, діагностика та
профілактика туберкульозу.
2. Лікування хворих на туберкульоз. Безпека персоналу органів, установ
виконання покарань та слідчих ізоляторів, які працюють з хворими на
туберкульоз.
1. Епідеміологія туберкульозу. Шляхи передачі, ознаки, діагностика та

профілактика туберкульозу.
Туберкульоз у перекладі на українську мову означає «бугорчатка» -

горбок. Наука про туберкульоз називається фтизіатрією. Дана хвороба (більш
рання назва - сухоти) супроводжує людство протягом багатьох століть. Це
захворювання відомо із глибокої стародавності й протягом століть було широко
розповсюдженим. В одному з перших в історії медичної науки джерел -
трактаті «Веди» (ІІІ тис. до н.е.) також містяться деякі зведення про
туберкульозний процес. У вавилонських законах Хамурапі (початок II тис. до
н.е.) повідомлялося про право на розлучення з жінкою, хворою на туберкульоз,
а в Древній Індії взагалі заборонялося одружуватися на такій жінці. Зведення
про це захворювання маються також і в древніх китайських рукописах (IV в. до
н.е.). Гіппократ (460—377 р. до н.е.) описав загальні ознаки легеневого
туберкульозу. Однак причину і патогенез туберкульозу Гіпократ розумів
неправильно, тому що усе зводив до змішування слизу в головному мозку, що,
на його думку, попадає в легені і запалюється. Він вважав, що туберкульоз є
спадковим захворюванням.
Дуже незначні відомості про туберкульоз містяться в працях учених
середньовіччя. Тільки починаючи з другої половини XVII сторіччя, наука про
туберкульоз знову зазнає свого розвитку. Цьому сприяли дозвіл на розкриття
трупів, а також введення в деяких країнах медичної статистики. При розкритті
померлих від передбачуваного туберкульозу лікарі помітили характерні зміни в
легенях.
Великий внесок у розвиток науки про туберкульоз зробили вчені XIX
сторіччя. Зокрема, професор Н.В. Постніков запропонував кумисолікування і
вперше застосував санаторне лікування хворих на туберкульоз. Однак, видатне
за своїм значенням відкриття збудника туберкульозу належить Роберту Коху,
що виділив його в чистому вигляді у всіх випадках туберкульозу і не знайшов
його при інших захворюваннях. Він же установив основні властивості мікроба.
Своє повідомлення про збудник туберкульозу Роберт Кох зробив у Берліні 24
березня 1882 р. Мікроб був названий його ім'ям – (скорочено РК). Відкриття
78
збудника туберкульозу ознаменувало собою початок нової епохи у розвитку
фтизіатрії.
Туберкульоз – це інфекційна хвороба, що викликається паличкою Коха і
здатна вражати всі системи та органи людини (найчастіше легені).
Щорічно у світі занедужують туберкульозом більше 8 млн. чоловік і

близько 2 млн. помирають. Туберкульоз є найпоширенішим у світі інфекційним
захворюванням та посідає перше місце за рівнем смертності серед інфекційних
захворювань. Епідемія поширюється й стає усе більше небезпечної, особливо з
урахуванням епідемії ВІЛ.
Відміною якістю збудника туберкульозу є кислотостійкість, він стійко
зберігається при дії кислот, лугів, спирту. Для нього є характерною стійкість до
дії різних фізичних та хімічних факторів.
При впливі прямих сонячних променів мікробактерії туберкульозу гинуть
через 1-1,5 години (час залежить від інтенсивності сонячного світла), при
ультрафіолетовому опроміненні - через 2-3 хвилини. Розсіяне сонячне світло
вбиває мікробактерію туберкульозу через 40-80 днів. При нагріванні до 600С
мікробактерії туберкульозу гинуть протягом 30-50 хвилин, до 80 0С - протягом 5
хвилин, кип'ятіння вбиває мікробактерію туберкульозу протягом декількох
хвилин. У той же час, сухе гаряче повітря (100 0С) убиває мікобактерії
туберкульозу тільки через 1 годину. Висушування, гниття та низькі
температури мікробактерії туберкульозу переносять дуже добре. При
температурі -230С вони зберігаються до 7 років. Найбільш ефективними
дезінфікуючими засобами є препарати, що містять хлор.
79
Мікробактерії туберкульозу реагують на зміни умов існування і відповідно
«перебудовуються», тобто змінюються їх якості і властивості. Однією з форм
адаптації мікробактерії туберкульозу являється виникнення стійкості до ліків,
антибактеріальних препаратів.
В 1993 році Всесвітня організація охорони здоров’я проголосила

туберкульоз глобальною проблемою. Основними причинами росту
захворюваності на туберкульоз у світі є бідність населення країн та поширення
епідемії ВІЛ - інфекції.
З 90-х років ХХ століття в Україні спостерігається погіршення
епідеміологічної ситуації з туберкульозу на тлі соціально-економічної кризи та
скорочення кількості протитуберкульозних заходів.
З 1995 року в Україні проголошена епідемія туберкульозу –
захворюваність на туберкульоз стрімко збільшилась і перевищила
епідеміологічний поріг – 50 випадків на 100 тис. населення, тобто рівень
захворюваності на туберкульоз збільшився майже удвічі і в 2005 році, коли
зареєстрували найвищий рівень цього показника, становив – 84,1 випадків на
100 тис. населення. В результаті реалізації Загальнодержавної програми
протидії захворюванню на туберкульоз на 2007-2011 роки протягом 4 років в
Україні досягли суттєвих позитивних зрушень щодо епідеміологічної ситуації з
туберкульозу. З 2006 року відзначається повільне зменшення показників
захворюваності та смертності. У 2011 році захворюваність на туберкульоз
становила 67,2 випадків на 100 тис. населення, смертність від туберкульозу –
15,3 на 100 тис. населення.
80
Водночас, на фоні поступової стабілізації епідемічного процесу, на
сьогодні загрозу становить поширення мультирезистентного туберкульозу. За
даними ВООЗ, в Україні мультирезистентний туберкульоз мають 16% хворих,
яким вперше встановили діагноз «туберкульоз», та 44% хворих із рецидивом
захворювання.
З 1997 по 2015 роки в Україні захворюваність на туберкульоз збільшилася
в 1,6 рази. Щодня в Україні занедужує 101 чоловік та 29 хворих вмирають.
Фактори, що сприяють поширенню туберкульозу в Україні:
 економічна криза;
 скорочення фінансування на потребі охорони здоров'я;
 труднощі в отриманні медичної допомоги соціально-уразливими
групами населення (бездомні; мігранти; біженці; особи, що звільнилися з місць
позбавлення волі; особи, що мешкають віддалено від лікувальних установ);
 міграція населення із країн з несприятливою ситуацією за
туберкульозом;
 соціальна криза (безробіття, алкоголізм, наркоманія, тютюнопаління,
бідність, стреси);
 наростання епідемії ВІЛ-інфекції;
 відсутність механізму примусового лікування;
 поширення туберкульозу із множинною стійкістю до ліків.
Шляхи проникнення мікобактерії туберкульозу в організм людини:

 аерогенне зараження (через повітря);
 через хворих тварин.
Туберкульоз може протікати без симптомів, але в більшості хворих є
характерна симптоматика, що змушує їх звернутися до лікаря. Зазвичай
туберкульоз розвивається поступово, і до моменту звертання хворого до лікаря
деякі симптоми присутні вже протягом декількох тижнів або навіть місяців.
Найбільш характерним симптомом туберкульозу легенів є кашель
протягом 2-3 та більше тижнів, частіше з виділенням мокротиння.
Всі особи, у яких є цей симптом, повинні якнайшвидше здати мокротиння
на дослідження.
У зв'язку з тим, що серед осіб, позбавлених волі, переважна більшість є
прихильниками паління, поширеними є супутні хронічні захворювання легенів
(хронічні бронхіти й т.п.), цей симптом зустрічається дуже часто, особливо в
холодну пору року в період масових гострих респіраторних захворювань. У
такому випадку потрібно звертати увагу на посилення кашлю у хворого (на
відміну від звичайного кашлю курця) і обов'язково проводити контроль за
ефективністю лікування бронхо-легеневих захворювань: обов'язковий
81
рентгенологічний контроль після лікування пневмонії, контрольний огляд і
обстеження після лікування загострень хронічних бронхітів і т.п.
Інші симптоми прояву туберкульозу залежать від ураженого органа,
наприклад:
 при поразці лімфатичних вузлів відзначається їхнє збільшення, іноді з
утворенням свищів із гнійним відокремлюваним;
 при ураженні суглобів - біль і збільшення їх розмірів;
 при туберкульозному менінгіті відзначається головний біль, лихоманка,
ригідність потиличних м'язів, сонливість і інша неврологічна симптоматика,
характерна для поразки оболонок мозку.
Ознаки туберкульозу органів дихання:
 висока температура (37-38 °C);
 сильне нічне потіння, лихоманка;
 швидка втрата ваги;
 сильний кашель з виділенням мокроти;
 кашель з частим кровохарканням.
Профілактика туберкульозу:
 загальна та особиста гігієна;
 здоровий спосіб життя;
 посилене калорійне харчування;
 профілактичні щеплення;
 імунізація;
 вітамінізація.
Морфологічні зміни при туберкульозі є багатогранними, вони обумовлені
особливостями мікобактерій, імунологічним станом організму, факторами
зовнішнього середовища, впливом на протікання паталогічного процесу різних
ліків.
Після попадання збудника в організм, утворюється туберкульозний
бугорок – ділянка запалення, на місці якого виникають різної величини
вогнища. Для туберкульозу характерний хвилеподібний характер перебігу, що
проявляється клінічними фазами загострення (інфільтрація, розпад) і затихання
(ущільнення, рубцювання, кальцинація, розсмоктування).
Фокус специфічного запалення в місці вторгнення і осідання збудника
називається первинним ефектом, потім виникає первинний туберкульозний
комплекс.
Імунітет до туберкульозу обумовлений сукупністю всіх спадково
отриманих і індивідуально придбаних організмом пристосувань, що
перешкоджають проникненню та розмноженню в ньому мікобактерії
туберкульозу.
82
З усіх органів і систем найчастіше уражаються легені. Успіх лікування
залежить від того, як рано виявлено туберкульозний процес. Чим раніше
встановлено діагноз, тим успішніше в більшості випадків буде лікування.
Хворим з запущеним хронічним туберкульозом необхідно більш тривале
лікування, частина з них, не зважаючи на високу ефективність сучасних
методів і засобів лікування, не одужують. Хворі на довгий період втрачають
працездатність, часто потребують повторної госпіталізації, а деякі хворі з
негативними процесами в легенях вмирають.
Основними методами діагностики туберкульозу є:

 рентгенологічний метод (оглядова та бокова рентгенографія органів
грудної клітки, томографія уражених відділів легенів);
 туберкулінова проба Манту;
 дослідження мокротиння (мікроскопія).
Найчастіше для активного виявлення туберкульозу використовується
рентгенологічний метод. На сьогоднішній день існують суперечливі оцінки
різних стратегій боротьби з туберкульозом, доцільності проведення масових
профілактичних флюорографічних обстежень.
83
Первинне флюорографічне обстеження грудної клітини у підслідних в

СІЗО здійснюється не пізніше як через 10 діб після їх прибуття. У разі прибуття
до виправної колонії осіб, які не пройшли такого обстеження протягом
попередніх шести місяців, по відношенню до них вживаються заходи для
проведення обстеження в найкоротший час. Подальші флюорографічні
обстеження грудної клітини проводять один раз на рік. Особи, які мають в
легенях зміни, характерні для захворювання на туберкульоз, негайно
ізолюються від здорового контингенту.
В установах виконання покарань даний метод виявлення туберкульозу є
основним, що пов'язано з наявністю умов для 100% обстеження спец.
контингенту, високого рівня ризику захворювання на туберкульоз в умовах
ізоляції, великого процентного співвідношення виявлених хворих по
відношенню до обстеженого контингенту. Також цей метод дозволяє виявляти
захворювання на ранніх стадіях розвитку, коли ще немає виділення
мікобактерії туберкульозу, тобто хворий є епідемічно менш небезпечним для
оточуючих, що особливо важливо в умовах колективного проживання та
скупченості.
Незаслужено недооцінюється в установах виконання покарань (слідчих
ізоляторах) активний метод виявлення туберкульозу за допомогою опитування
на наявність симптомів захворювання. Особливо важливий цей метод у період
між плановими профілактичними флюорографічними обстеженнями.
Туберкулінова діагностика за допомогою постановки проб Манту має
значення при відсутності умов або неможливості проведення за якимись
причинами рентгенологічного та мікроскопічного обстеження, а також при
обстеженні контактних та ВІЛ-інфікованих осіб. Виражена позитивна (розмір
папули більше 14 мм) або гіпералергічна реакція на туберкулін (розмір папули
84
більше 21 мм, везікули, некроз, реґіонарний лімфаденіт) дають можливість
вчасно припустити наявність туберкульозу.
Існують такі види туберкульозу:
1. Первинний туберкульозний комплекс характеризується
специфічними змінами в легеневій тканині та в регіональних лімфатичних
вузлах, частіше спостерігається у дитячому віці, значно рідше - у осіб віком 18 -
25 років.
2. Туберкульоз внутршньогрудинних лімфатичних вузлів уражає
лімфатичні вузли кореня легенів за відсутності змін у легенях. Ця форма
туберкульозу частіше спостерігається в юнацькому віці.
3. Дисемінований туберкульоз легень поєднує процеси, що розвинулися
внаслідок поширення туберкульозної інфекції гематогенними, лімфогенними та
бронхогенними шляхами. Мікобактерії туберкульозу виявляються переважно за
наявності розпаду. Несвоєчасно виявлені і поліковані дисеміновані форми
можуть прогресувати і через фазу інфільтративного спалаху перейти надалі у
фіброзно-кавернозний туберкульоз легень. Для дисемінованого туберкульозу є
характерним розвиток пневмонії після легеневої кровотечі, прорив в бронхи
кавернозного вмісту лімфовузла.
4. Вогнищевий туберкульоз легень характеризується наявністю окремих
або численних осередків різної давнини, що локалізуються в одному або двох
легенях і займають 1-2 легеневих сегменти. До вогнищевих форм належать ті,
що виникли недавно - так звані м'яко-вогнищеві процеси з розміром осередків
до 10 мм, та більш давні фіброзно-вогнищеві утворення з явно вираженими
клініко-рентгенологічними ознаками активності процесу. При
рентгенологічному виявленні фіброзно-вогнищевих утворень слід провести
ретельне обстеження для ліквідації активності процесу. За відсутності
активності процесу цих осіб слід зараховувати до групи вилікуваних від
туберкульозу.
5. До інфільтративного туберкульозу легень відносять усі
інфільтративно-пневмонійні процеси, що виникли головним чином на фоні
фіброзних або вогнищевих змін. У більшості хворих ця форма туберкульозу
має гострий або підгострий початок, одним із симптомів може бути легенева
кровотеча.
6. Туберкуломи легень об'єднують різноманітні інкапсульовані осередки
розміром більше як 1-1,5 см у діаметрі. При численних і великих туберкуломах
(понад 4 см в діаметрі) спостерігається їх прогресування у вигляді розпаду та
обсіменіння, легеневої кровотечі, їх завжди слід відрізняти від інших
пухлинних уражень легенів. Дрібні туберкуломи (1,5 - 2 см в діаметрі), що
мають перебіг без клінічних проявів, після багаторічних спостережень (не
менше як три роки) можуть бути віднесені до клінічно виліковних.
85
7. Кавернозний туберкульоз характеризується наявністю сформованої
каверни, як правило без наявного запалення та фіброзних змін у навколишній
легеневій тканині. Частіше діагноз кавернозного туберкульозу ставиться в
процесі проведення антибактеріального лікування хворих інфільтративним,
дисемінованим, вогнищевим туберкульозом, при розпаді туберкулом, коли під
його виливом проходить ліквідація перифокальних змін і виявляється
сформована каверна.
8. Фіброзно-кавернозний туберкульоз характеризується наявністю
фіброзної каверни та значного фіброзу в навколишній легеневій тканині. При
відсутності лікування або його неефективності перебіг хвороби набуває
хвилеподібного характеру, процес прогресує з постійним чи періодичним
виділенням мікобактерій туберкульозу.
9. Циротичний туберкульоз легень характеризується розростанням
грубої сполучної тканини в легенях і плеврі, внаслідок інволюції фіброзно-
кавернозного туберкульозу легенів та ураження плеври. Він зберігає клінічні
ознаки активності процесу такі, як наявність туберкульозної інтоксикації,
схильність до періодичних загострень кровохаркання та незначного
бациловиділення.
10. Туберкульозний плеврит рідко буває самостійним захворюванням,
частіше він супроводжує легеневий та позалегеневий туберкульоз і виникає як
ускладнення дисемінованого, первинного туберкульозу та інших форм, тому
такий діагноз слід ставити лише після ретельного клініко-рентгенологічного
обстеження.
В системі протиепідемічних заходів при туберкульозі особливе значення
має дезінфекція. При туберкульозі проводять щоденну, періодичну і заключну
дезінфекцію, яка проводиться за допомогою фізичних методів та хімічних
засобів.
Завдання медичної служби СІЗО та виправних колоній з питань організації
протитуберкульозної допомоги полягає у проведенні профілактичних заходів,
виявленні та лікуванні туберкульозу серед підсудних та засуджених.
Категорично забороняється утримувати серед здорового контингенту
хворих на активну форму туберкульозу. В СІЗО та виправних колоніях хворі на
туберкульоз утримуються в окремих палатах-ізоляторах. В цьому разі на них
поширюються всі права щодо осіб, які лікуються від туберкульозу.
Щоб заразитися і захворіти на туберкульоз має бути три компоненти
епідемічного процесу:
1) джерело туберкульозної інфекції;
2) механізм передачі туберкульозної інфекції;
3) сприйнятливість організму людини чи тварини до туберкульозної
інфекції.
86
Джерелом туберкульозної інфекції може бути хвора людина, більше 55
видів сільськогосподарських тварин, птахів, риб, а також заражені
мікобактеріями продукти тваринного і рослинного походження, ґрунт,
органічні й неорганічні речовини, в яких живуть, розмножуються чи
зберігаються збудники туберкульозу. Один хворий за рік інфікує 20-35 людей.
Механізм передачі туберкульозної інфекції – це шляхи і способи
зараження. Слід зазначити, що те місце, де відбувається первинний контакт
організму з мікробом, називають вхідними воротами інфекції.
Повітряно-крапельний або повітряно-пиловий (аерогенний) спосіб

зараження виглядає наступним чином. При кашлі, чханні, розмові хворий
виділяє заражені збудниками краплини. Вони перебувають у вигляді аерозолю,
який швидко висихає. Частина крапель, багатих мікобактеріями, довго
знаходяться у зваженому стані в повітрі та при вдиханні людиною легко
досягають легень. Більші краплі осідають, змішуються з пилом, потім пил
піднімається, і його вдихає людина. Дрібніший пил досягає дрібних бронхів,
альвеол, де мікобактерії починають розмножуватися.
Зараження можливе також при вживанні молока і молокопродуктів від
хворих на туберкульоз корів, кіз, від хворої матері до плоду під час вагітності.
Інші шляхи передачі мікобактерій в здоровий організм є такими: через
кон’юнктиву ока, шкіру, статеві органи тощо. Зараження можливе також при
поцілунках, допалюванні чужих цигарок, через книжки, пошкоджену шкіру,
посуд.
Є наступні групи ризику на розвиток туберкульозу:
- хворі на ХНЗЛ;
- хворі із повторними пневмоніями;
- хворі на цукровий діабет;
- хворі на виразкову хворобу шлунка і 12-палої кишки;
87
- травматичні хворі;
- хворі після важких і травматичних операцій;
- наркомани;
- курці;
- алкоголіки;
- люди із різноманітними сексуальними збоченнями;
- хворі, що тривало вживають гормони;
- хворі, що тривало вживають цитостатики;
- вагітні;
- хворі із природженими чи надбаними імунодефіцитами;
- ВІЛ - інфіковані;
- емігранти із країн з високою захворюваністю на туберкульоз;
- люди із віражем туберкулінової проби чи негативною пробою Манту.
Відзначимо, що серед вперше виявлених хворих, таких, що відносяться до
групи ризику, не менше 90%. Даний факт слід враховувати при проведенні
диференціальної діагностики і призначенні лікування. Оскільки немає такого
органу людини (тварини), який би не уражався туберкульозом, то залежно від
місця ураження мікобактерії туберкульозу можуть виділятися від хворого
різними шляхами.
Мікобактерії туберкульозу виділяються з харкотинням при туберкульозі

органів дихання. Це найчастіший спосіб передачі збудника хвороби (близько
95,0% випадків зараження). Також збудники туберкульозу виділяються з калом
при туберкульозі шлунково-кишкового тракту, із сечею при туберкульозі
сечостатевої системи, з молоком при годуванні дітей матерями, що страждають
88
на туберкульоз молочної залози, із сльозами при туберкульозі очей, з виразок
при туберкульозі шкіри тощо.
Поширення туберкульозу шляхом прямого контакту можливе при
неохайності хворого, коли його руки забруднені мокротинням, наприклад, при
рукостисканні, поцілунках. Так найчастіше заражаються діти.
Непрямий контактно-побутовий шлях передачі туберкульозної інфекції
відбувається при зустрічі людини із зараженим одягом, білизною, рушником,
посудом, зубною щіткою, носовою хусткою тощо.
Більшість контактних осіб захворюють на туберкульоз в перші 6 – 12
місяців від початку контакту, хоча частина членів родини можуть захворіти й
через 9–12 років спільного проживання з хворим.
Збудник туберкульозу. Відомо більше 120 видів мікобактерій.
Найнебезпечнішими з них є такі:
- мікобактерії туберкульозу людського виду, до яких сприйнятливі людина,
мавпи й деякі інші види тварин;
- мікобактерії туберкульозу бичачого виду можуть спричинити хворобу у
людини, великої рогатої худоби, свиней, кіз, коней, овець, оленів, маралів,
борсуків, м’ясоїдних тварин тощо;
- мікобактерії туберкульозу пташиного виду небезпечні для курей, фазанів,
людини, великої рогатої худоби. Свині легко заражаються мікобактеріями
туберкульозу людського, бичачого, пташиного, мишачого видів;
- мікобактерії туберкульозу рибного виду уражають акваріумних, річкових,
морських риб, найчастіше карпових, лососьових, харацинових та інших риб.
Інколи спостерігається повальна загибель риб від туберкульозу.
Мікобактерії туберкульозу дуже стійкі в навколишньому середовищі. Так,
у молочних продуктах вони живуть до 240-300 днів, у пилу, в тому числі
вуличному, до шести місяців, на сторінках книг – протягом двох-трьох місяців.
Вони добре витримують нагрівання до 85 0 С і охолодження до низьких
температур. Збудник туберкульозу зберігає життєздатність у замороженому
м’ясі – 1 рік; у вершковому маслі (якщо воно зберігається в холодильнику) – до
300 днів, в молоці – від 14 до 18 діб. Мікобактерії живуть у річковій воді до 5
місяців, в ґрунті – 1–2 місяці, у фекаліях і на пасовищах – більше 1 року. При
температурі -23°С мікобактерії туберкульозу не гинуть 7 років, а сонце їх
вбиває лише через 7–10 хвилин (пряме), через 2 – 6 годин (розсіяне).
Шляхи зараження туберкульозом:
1. Аерогенний – при кашлі, чханні, розмові хворий виділяє
швидкосохнучий аерозоль. Крупнодисперсні краплі осідають у верхніх
дихальних шляхах, а звідти війчастим епітелієм бронхів евакуюються назовні.
Тому при здоровій слизовій оболонці бронхів крапельний шлях зараження
поступається пиловому. Краплі мокроти висихають і нерідко змішуються з
89
пилом, утворюючи ядра, які довго перебувають у підвішеному стані в повітрі і
при вдиханні легко потрапляють в кінцеві відгалуження дихальних шляхів -
бронхіоли і альвеоли. Вхідними воротами інфекції найчастіше є альвеоли,
позбавлені місцевого захисту, рідше - пошкоджені бронхи (наприклад, у курців
при постійному вдиханні пилу). У подібних випадках збудник може
проникнути на рівні верхніх дихальних шляхів, у тому числі на рівні мигдалин і
лімфатичних вузлів ротоглотки.
2. Аліментарне зараження може відбутися при вживанні, насамперед,
молока (і молочних продуктів ) від хворих на туберкульоз корів.
3. Контактна (зустрічається значно рідше ) - в результаті прямого
контакту через руки хворого (при рукостисканні, поцілунках, контакті з
зараженим одягом , білизною, рушником, посудом). Контактне зараження
можливе при пошкодженні цілісності слизової оболонки або шкіри; воно буває
у людей, що працюють з хворими тваринами, а також у обслуговуючого
медперсоналу тубзакладів.
4. Трансплацентарний, коли плід заковтує інфіковані навколоплідні води,
або через кров при ураженні туберкульозом плаценти.
При тривалому контакті з бактеріовидільником інфікується до 50% людей,
однак, на щастя, хворіють тільки 10-15% з них, в той час як інші набувають
стійкий імунітет і залишаються здоровими.
Після проникнення МБТ в організм людини через вхідні ворота, вони
поширюються в ньому гематогенним, лімфогенним, бронхогенним та іншими
шляхами.
Вже біля вхідних воріт, через які проникає збудник, повинні почати діяти
складні механізми захисту, коли ж ці механізми не спрацьовують, то збудники
розмножуються, виділяючи руйнівні для клітин організму ензими, ендо-та
екзотоксини.
Туберкульоз характеризується великою різноманітністю клінічних форм.
Вихід хвороби залежить від її протікання (прогресуючого або регресуючого),
ефективності лікування і оборотності змін.
Для туберкульозу є характерним поступовий початок. Навіть при гострій
хворобі (фебрильна температура, кровохаркання, легеневі кровотечі) можна
встановити, що за кілька тижнів (місяців) до цього у пацієнтів спостерігалися
слабкість, пітливість, зниження апетиту, зменшення маси тіла. Тут важливе
значення мають наявність туберкульозу у членів сімей, контакт з хворими на
туберкульоз.
В Україні здійснюється обов’язкова госпіталізація в стаціонар хворих з
вперше виявленим туберкульозом, рецидивом захворювання і загостренням
хронічного процесу. У стаціонарі проводиться контрольована антибактеріальна
терапія до припинення виділення мікробактерій туберкульозу (МБТ) і загоєння
90
каверн. Основний курс лікування завершується в амбулаторних умовах або в
санаторії, а потім відбувається амбулаторно.
Вирішальне значення в комплексному лікуванні хворих на туберкульоз
належить антимікробній терапії.
Основний курс протитуберкульозної терапії складається з 2 етапів.
Перший - це інтенсивне лікування. Його мета - зупинити розмноження
МБТ і значно зменшити їх популяцію в організмі хворого.
Другий етап лікування - це підтримуюча терапія, яка проводиться для
закріплення досягнутих результатів. Її мета  забезпечення стійкого клінічного
ефекту і попередження загострення процесу.
Хворі з вперше виявленим туберкульозом протягом 23 місяців
піддаються інтенсивній терапії, що поєднує 4 препарати, а потім 
підтримуючого лікування із щоденним застосуванням 2 препаратів, або 2  3
рази на тиждень протягом 45 місяців. Тривалість основного курсу лікування
становить 68 місяців.
Враховуючи шляхи зараження туберкульозом (повітряно - крапельний та
пиловий), можна стверджувати, що в повсякденному житті головну роль
грають санітарна профілактика і суворе дотримання хворим правил особистої
гігієни.
У хворого повинні бути окремі посуд, рушник, постільна білизна, яка
систематично знезаражується. Книги, зошити та інші предмети повсякденного
вжитку теж повинні бути індивідуальними. Всі речі хворого повинні
зберігатися окремо, щоб ніхто не міг випадково ними скористатися.
Найбільш небезпечним інфекційним матеріалом є мокрота хворого, тому
особливу увагу слід звернути на її знезараження. Хворих необхідно забезпечити
2-ма кишеньковими плювальницями, на чверть заповненими 5% розчином
хлораміну: в одну він повинен збирати мокротиння, а інша в цей час
дезінфікується. Хворому потрібно систематично нагадувати, що він повинен
суворо дотримуватися правил відкашлювання мокроти, не забруднювати нею
одяг, постіль, взуття, приміщення, в якому він знаходиться, грунт,
водосховища, продукти харчування, предмети загального користування.
Як правило, більшість хворих на туберкульоз за межами лікувального
закладу кишеньковими плювальницями не користуються. Тому потрібно
порекомендувати їм мати вставні кишені, які відстібаються, в які кладуть
носові хустки. Ці кишені разом з хустками замочують у 5% розчині хлораміну в
емальованій ємності. Через 6 годин вміст цієї ємності слід злити в каналізацію.
Перші симптоми туберкульозу
Насамперед - це кашель, який триває понад 2 тижні, підвищена
температура тіла, утруднене дихання, біль у грудях, поганий апетит, постійна
слабкість, безпричинна втрата ваги, підвищена пітливість (особливо вночі),
91
кровохаркання. Варто зазначити, що на ранніх стадіях хвороби кашель може
бути відсутній.
Також можуть проявлятися і локальні симптоми позалегеневого
туберкульозу: припухлість лімфатичних вузлів, біль та припухлість суглобів,
головний біль, ригідність задніх шийних м'язів, кров у сечі, сонливість.
З метою профілактики туберкульозу слід:

1. Уникати прямих контактів з хворими на туберкульоз людьми і
тваринами, бездомними тваринами.
2. Користуватися лише особистими предметами гігієни.
3. Вести здоровий спосіб життя: регулярно відпочивати, виконувати
фізичні вправи, не палити, не вживати алкоголю, наркотиків. Якщо ви все ж
таки палите, в жодному разі не докурювати цигарок після інших курців, що
може призвести до зараження мікобактеріями.
4. Дотримуватись принципів раціонального харчування: вживати поживну
їжу, багату на вітаміни, білки, жири і вуглеводи, мінеральні речовини для
підвищення імунітету.
5. Не купувати продукти на стихійних ринках, бо вони можуть бути
зараженими мікобактеріями туберкульозу.
92
6. Регулярно провітрювати житло, робити вологе прибирання, не
допускати накопичення пилу в приміщенні.
Корисними є також загартовування, заняття спортом. Варто уникати
фізичних перевантажень, негативних емоцій, недосипання та перевтоми.
Якщо в родині є хворий на туберкульоз, то ті, хто мешкає разом з ним,
повинні знати, що:
- хворий, якій виділяє палички Коха, є заразним і повинен бути
ізольованим (в стаціонарі, окремій кімнаті);
- слід ізолювати всіх дітей від контакту з хворим;
- у помешканні санітарно-епідеміологічна станція повинна провести
дезінфекцію дезінфекційними розчинами. Посуд слід кип’ятити протягом 30 хв.
в 2 % розчині соди, або 2 % розчині хлорного вапна (20 г хлорного вапна + 1 л
води);
- слід обстежити на туберкульоз всіх членів родини. Обстеження осіб, що
перебували у тісному контакті з людиною, хворою на туберкульоз, є
обов’язковим, що дозволяє виявити захворювання на ранніх стадіях або при
наявності показань провести профілактичне лікування.
Хворий повинен:
– дотримуватися елементарних правил гігієни;
– користуватися окремим посудом, ретельно мити його, а після миття
обливати окропом;
– користуватися окремим рушником, мати окрему кімнату, ліжко (якщо у
хворого немає окремої кімнати, то його ліжко слід відгородити ширмою);
– виварювати свої рушники і білизну;
– слідкувати за чистотою навколо себе, так як мікобактерії туберкульозу є
в слині та мокротинні;
– плювати тільки в плювальницю (на дно плювальниці треба налити 3–5
мл 5% розчину хлораміну);
– виділене харкотиння прокип’ятити протягом 15 хв. у 2% розчині соди,
або спалити на вогні, не можна його виливати у каналізацію;
– двічі на рік білити стіни і стелю гашеним вапном з додаванням 20%
розчину формаліну або фарбувати їх олійною фарбою, щоб потім мати
можливість мити щіткою з милом; кімнату, в якій мешкає хворий, не можна
обклеювати шпалерами;
– своє житло і кімнату щоденно прибирати вологою ганчіркою з милом або
содою;
– відчиняти квартирку в будь-яку пору року, а взимку якомога довше.
Отже, туберкульоз – це інфекційна, соціально небезпечна хвороба, яка
вимагає тривалого (від 6–8 місяців і більше, інколи все життя) комплексного
лікування та реабілітації хворих.
93
Жодний відомий народний засіб не може вилікувати туберкульоз. Народні
засоби можна використовувати як доповнення до основного лікування після
консультації з лікарем. Але втрачати час на спроби вилікуватися народними
методами при туберкульозі не можна ні в якому разі. Це може призвести до
виникнення ускладнень, небезпечних для життя.
Повне одужання можливе при умові раннього початку та суворого
дотримання режиму лікування і рекомендацій лікаря. При ускладнених формах
туберкульозу лікування є більш складним та тривалим, але повне одужання теж
є можливим. Головне — вчасно звернутися за допомогою.
2. Лікування хворих на туберкульоз. Безпека персоналу органів,

установ виконання покарань та слідчих ізоляторів, які працюють з
хворими на туберкульоз.
Нагляд та лікування засуджених, які хворіють на активний туберкульоз (І,

ІІ, V, ГДО), здійснюють лікарі - фтизіатри туберкульозних лікарень (відділень)
і спеціалізованих протитуберкульозних колоній. Засуджені, які відносяться до
III, VВ і VII ГДО, утримуються у виправних колоніях залежно від режиму на
загальних засадах, де для них проводиться диспансерний нагляд та
протирецидивне лікування. Усі неповнолітні засуджені, хворі на туберкульоз, в
залежності від активності, фази процесу, строків нагляду та лікування, є в одній
із семи груп диспансерного обліку, що не відрізняються від груп диспансерного
обліку дорослих. В VI ГДО на обліку є підлітки, інфіковані туберкульозом, які
не мають локальних змін у легенях. Лікування та обстеження їх здійснюється
під контролем лікарів-фтизіатрів.
94
Групи диспансерного обліку хворих на туберкульоз (ГДО):

 до І ГДО належать хворі на активний туберкульоз органів дихання. Вони
потребують проходження повного курсу комплексної хіміотерапії, а при
наявності показань - хірургічного втручання в умовах стаціонару до стабілізації
процесу;
 до ІІ ГДО належать хворі на активний туберкульоз органів дихання, що
затихає. Вони потребують 2-3 місячних повторних профілактичних курсів
хіміотерапії 2 рази на рік в амбулаторних умовах;
 до ІІІ ГДО належать особи, які були вилікувані від туберкульозу. Вони
потребують проведення 2-місячних протирецидивних курсів із застосуванням
туберкулостатичних препаратів 2 рази на рік в амбулаторних умовах;
 до ІV ГДО належать особи, які перебувають у побутовому контакті з
людиною, яка виділяє бацили. Цим особам проводять хіміопрофілактику
туберкулостатичними препаратами на протязі 2 місяців;
 до V ГДО належать хворі на позалегеневий туберкульоз. По відношенню
до них слід вживати лікувально-профілактичні заходи до повного одужання;
 до VІ ГДО належать особи з великими залишковими змінами в легенях.
Вони перебувають під наглядом у цій групі довічно. Для них проводять курси
хіміопрофілактики при наявності чинників, що послаблюють опір;
 До ГДО належать особи з туберкульозними змінами в легенях, що
потребують уточнення активності процесу. Для них необхідно зробити
протягом 3 місяців повторне клініко-рентгенологічне та лабораторне
обстеження, а після уточнення активності процесу - проводити необхідні
95
лікувально-профілактичні заходи залежно від того, до якої ГДО вони належать.
Питання про переведення хворих з однієї групи диспансерного обліку до
іншої та зняття з обліку слід вирішувати на комісії в кожному конкретному
випадку за участю лікаря-фтизіатра та начальника туберкульозної лікарні
(відділення) з аргументованим підтвердженим відповідним обстеженням і
записом в амбулаторній карті (історії хвороби) за належною схемою. Хворі з І
ГДО переводяться до ІІ ГДО після закінчення ефективного основного курсу
хіміотерапії чи хірургічного втручання при відсутності бациловиділення і
порожнини розпаду, підтвердженою клініко-рентгенологічними та
лабораторними даними. Особи, які мають малі форми туберкульозу легенів без
розпаду і бациловиділення, при повній ліквідації осередків чи невеликих
залишкових змін можуть бути переведені з І ГДО безпосередньо до ІІІ ГДО,
минаючи ІІ ГДО. Тривалість обліку в II ГДО хворих з малими залишковими
змінами повинна становити не менше одного року. За більших залишкових
змін, недостатнього лікування свіжого процесу і після хронічних
деструктивних туберкульозних процесів строк нагляду в цій групі збільшується
до 2 -3 років.
Хворі з туберкуломами більше ніж 4 см у діаметрі залишаються під
багаторічним наглядом. Строки нагляду в ІІІ ГДО залежать від форми процесу,
установленої при його виявленні. У випадку виявлення туберкульозного
процесу без розпаду та бациловиділення - строк нагляду становить до 3 років,
при достатньо поширеному хронічному деструктивному туберкульозі - до 5
років.
Лікування хворих на туберкульоз має важливе значення як для самих
пацієнтів, так і для всього населення. Вчасно почате та правильно проведене
лікування хворого дозволяє попередити інвалідність, можливі ускладнення, а
також летальний результат. Крім того, лікування туберкульозу дозволяє
знизити масштаби поширення захворювання, що надзвичайно значимо для
суспільства.
Мета протитуберкульозної хіміотерапії складається з лікування випадків
туберкульозу та запобігання розвитку медикаментозної резистентності
(стійкості) мікобактерії туберкульозу.
Основні принципи лікування туберкульозу:

 лікування туберкульозу є комплексним (відбувається одночасне
призначення декількох протитуберкульозних препаратів) з метою
попередження розвитку лікарської стійкості та проводиться за стандартними
схемами. Монотерапія при лікуванні туберкульозу неприпустима, тому що
сприяє розвитку лікарської стійкості;
 лікування туберкульозу проводиться не менш 6 місяців (ціль -
96
попередження розвитку рецидиву).
Без лікування протягом 5 років гинуть близько 50% хворих легеневим
туберкульозом, 25% одужують (наступає спонтанне видужання завдяки сильній
імунній системі), а в інших 25% розвивається хронічний туберкульоз.
Згідно Закону України від 05.07.2001 р. №2586-III «Про боротьбу із
захворюванням на туберкульоз» медичні та інші працівники
протитуберкульозних закладів мають наступні пільги та соціальний захист:
1. Захворювання на туберкульоз будь-якої локалізації медичних та
інших працівників, які надають медичну допомогу хворим на туберкульоз,
працюють із живими збудниками туберкульозу чи матеріалами, що їх містять,
визнається професійним, і заподіяна їх здоров'ю шкода компенсується у
встановленому законом порядку.
2. Працівники протитуберкульозних закладів, які надають медичну
допомогу хворим на активні форми туберкульозу, працюють із живими
збудниками туберкульозу чи матеріалами, що їх містять, мають право на
щорічне безоплатне одержання путівки для санаторно-курортного лікування, а
також на щорічну відпустку тривалістю не менш як 36 календарних днів.
3. Працівники протитуберкульозних закладів, які захворіли на
туберкульоз внаслідок виконання службових обов'язків, мають право на
першочергове поліпшення житлових умов у порядку, встановленому
законодавством, на щорічне безоплатне одержання путівки для санаторно-
курортного лікування в спеціалізованих санаторіях, а також на щорічну
відпустку загальною тривалістю 45 календарних днів з використанням її у
літній або інший зручний для них час.
4. Власники або уповноважені ними органи закладів охорони
здоров'я, які проводять діагностичні дослідження на туберкульоз і надають
лікувально-діагностичну допомогу хворим, зобов'язані забезпечити працівників
зазначених закладів необхідними засобами захисту та проведення відповідних
систематичних медичних обстежень цих працівників.
5. Медичним та іншим працівникам протитуберкульозних закладів,
які надають медичну допомогу хворим на туберкульоз, працюють із живими
збудниками туберкульозу чи матеріалами, що їх містять, надається право на
пенсію за віком на пільгових умовах у порядку, встановленому пенсійним
законодавством.
6. Працівники, які надають медичну допомогу хворим на туберкульоз,
працюють із живими збудниками туберкульозу чи матеріалами, що їх містять,
проводять діагностичні дослідження на туберкульоз і надають лікувально-
діагностичну допомогу хворим, підлягають обов'язковому державному
соціальному страхуванню на випадок професійного захворювання за рахунок
власника або уповноваженого ним органу закладу охорони здоров'я. Категорії
97
працівників, які підлягають обов'язковому страхуванню, та порядок
страхування встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Безпека персоналу органів, установ виконання покарань та слідчих
ізоляторів, які працюють з хворими на туберкульоз засудженими
(ув’язненими), знаходиться в їх власних руках. У першу чергу цю безпеку
забезпечують знання про дану хворобу, шляхи зараження та профілактику
подібних випадків. По-друге, працівник кримінально-виконавчої системи
повинний пильно слідкувати за станом власного здоров’я та за наявності самих
незначних симптомів, що можуть свідчити про ураження туберкульозом,
негайно звертатися за консультацією до лікаря – фтізіатра.
98
Хімічні залежності
99
ЗМІСТ
1. Наркоманія. Етапи формування наркотичної залежності. Основні види
наркотичних речовин.
2. Лікування наркотичної залежності, профілактика наркоманії.
3. Хронічний алкоголізм. Вплив алкоголю на організм людини. Види
алкогольних психозів.
4. Форми та методи подолання тютюнової залежності.
5. Особливості надання медичної допомоги хворим на психічні
захворювання, алкоголізм та наркоманію в установах виконання покарань.
5. Наркоманія. Етапи формування наркотичної залежності. Основні види

наркотичних речовин
Наркоманія – вживання наркотичних та токсичних речовин з метою
отримання задоволення.
До наркотиків відносяться опіум і його похідні (морфін, героїн, діонін,
кодеїн та ін.), кокаїн, препарати індійських конопель (гашиш, анаша та ін.), а
також деякі снодійні (веронал, люмінал, барбаміл та ін.). Ці наркотичні
речовини в разі потреби використовуються в медицині, так як тимчасово
послабляють біль, заспокоюють, поліпшують сон, а іноді дають збудливий
ефект.
При підвищенні терапевтичних доз, зміні способу введення наркотиків в

організм вони викликають особливий стан ейфорії.
100
Ейфорія — хворобливе підвищення настрою. Поряд з підйомом настрою
з'являється легкий ступінь затьмарення свідомості (оглушення), перекручене
сприйняття складних і простих явищ, погіршуються увага та процеси мислення,
порушується координація рухів.
Як правило, уже після декількох прийомів наркотичних речовин у людини
з'являється сильний потяг до одурманеного стану. Надалі розвивається і більш
глибока, так звана фізична залежність. По мірі вживання наркотиків вони усе
тісніше включаються в обмін речовин в організмі, саме тому при їхній
відсутності виникають значні порушення, що називають абстинентним
синдромом - «синдромом скасування». З'являється занепокоєння,
дратівливість, страх, сильні головні болі, м'язове тремтіння і судороги,
блювота, оніміння кінцівок і т.п. Настає, як говорять наркомани, «ламання».
При цьому виникає нескориме бажання будь-якою ціною дістати наркотик.
У цьому стані абстинентного синдрому наркомани, відчуваючи найтяжкі
психічні і фізичні розлади, зневажаючи всіма моральними нормами, готові піти
на будь-які дії та злочини, аби знову добути і вжити наркотик. Після прийому
наркотику тимчасово поліпшується психічний стан і фізичне самопочуття. Але
це лише тимчасове явище, через кілька годин дія наркотиків припиняється і
знову з'являються найтяжкі симптоми абстинентного синдрому, нескориме
бажання прийняти наркотик. Так, у результаті психічної і фізичної залежності
від наркотиків людина поступово стає їхнім рабом.
Багато транквілізаторів (седуксен, еленіум, тазепам та ін.) застосовуються
для лікування різних нервових і психічних розладів. Однак, у процесі
неправильного лікування чи при самолікуванні може виникати звикання до
цих препаратів і бажання приймати їх постійно. Після припинення прийому
можуть спостерігатися симптоми фізичної залежності: занепокоєння, почуття
страху, безсоння, пітливість, тремтіння рук тощо. Тому з метою профілактики
наркоманії лікування транквілізаторами потрібно завжди проводити під
строгим контролем лікаря.
При прийомі значних доз снодійних - барбамілу, фенобарбиталу можуть
з'явитися побічні відчуття: хочеться сміятися, активно діяти. Через деякий час
почуття веселості змінюється дратівливістю. Через 2-3 години настає сон
тривалістю 3-4 години. Стан після сну характеризується млявістю, розбитістю,
дуже подібною до «оглушення».
Останнім часом підлітки стали викликати ефект наркотичного сп'яніння,
вдихаючи різні летучі хімічні препарати – аерозолі, ацетон, лаки, фарби,
розчинники. Через 3-4 місяці в них з'являються ознаки токсикоманії -
своєрідної сестри наркоманії. Встановлено, що хлопці «зі стажем» ледве не
насильно привчають підлітків «нюхати» усякого роду сурогати й отрутні
засоби побутової хімії. Наслідки є плачевними. Спочатку настає слабка ейфорія
101
і пустотливість, потім сплутаність свідомості, втрата координації рухів, нудота.
Деякі речовини можуть викликати марення, втрату самоконтролю. Зі
збільшенням дози настають судоми, а потім смерть. Одним із трагічних
наслідків, зв'язаних із вживанням летючих розчинників, є смерть від задухи.
Якщо при вдиханні, наприклад, клею, налитого в мішок, підліток знепритомніє,
то задуха може наступити в момент, коли обличчя прикрите поліетиленом.
Існує декілька форм наркоманії:
 компенсована (легка) – працездатність не порушена, стан внутрішніх
органів без значних відхилень від норми;
 субкомпенсована (середньої важкості) - працездатність знижена,
порушення роботи внутрішніх органів;
 декомпенсована (важка) – працездатність повністю втрачена, фізичне
виснаження, деградація особистості.
Наркоманію можна діагностувати за наступними ознаками:

 знижена працездатність, сонливість, бажання підвищити дозу;
 абстинентний синдром (спітнілість, біль у м’язах, диспептичні розлади,
судоми);
 наркотична залежність (постійна необхідність в наркотичних
речовинах).
Наркотична залежність - одна з найпоширеніших залежностей і її
подолання являє собою складний процес, який, крім іншого, включає в себе і
необхідність надання психологічної допомоги людині, яка прийняла рішення
позбавитися від залежності.
Залежність - нав’язлива, неконтрольована потреба, що відчувається
людиною і підштовхує її на вчинення будь-яких дій.
102
Психологічна (емоційна залежність) - нав’язлива потреба людини в
здійсненні певних дій.
Хімічна залежність - залежність від вживання психоактивних речовин, які
поділяються на легальні (тютюн, алкоголь, ліки) і нелегальні наркотики (кокаїн,
похідні конопель, опіати та ін.).
Загалом залежність від психоактивних речовин є проявом адиктивної
поведінки, тобто однієї з форм деструктивної поведінки, яка проявляється в
прагненні до відходу від реальності шляхом зміни свого психічного стану через
прийом певних речовин або постійної фіксації уваги на певних предметах та
видах діяльності, що супроводжується розвитком інтенсивних емоцій.
У людини, яка використала психоактивну речовину для досягнення
бажаного психологічного стану, з часом обраний засіб (алкоголь або наркотик)
перетворюється на мету і все життя підкорюється непереборному бажанню
продовжувати вживати цю речовину.
Серед проблем, спричинених зловживанням наркотиків, можна виділити:
а) проблеми соціального характеру (зміна соціального оточення,
зменшення кола соціальних зв’язків та якості цих зв’язків, поступова втрата
поваги та визнання у значущому соціальному оточенні тощо);
б) проблеми ефективності (погіршення дієздатності, втрата роботи, втрата
здатності забезпечувати певний рівень достатку тощо);
в) проблеми із здоров’ям (хронічні захворювання, інтоксикація, інфекції,
асоційовані захворювання через певні зміни норм поведінки тощо);
г) проблеми із законом (кримінальне переслідування, притягнення до
відповідальності за адміністративні правопорушення тощо).
До факторів ризику формування залежності від психоактивних
речовин відносять:
– генетичну схильність: наукові дані, отримані на підставі вивчення
близнюків та прийомних дітей, підтверджують роль спадковості у розвитку
алкогольної залежності;
– фактори зовнішнього середовища: вплив оточення та наявність доступу
до наркотиків можуть сприяти формуванню залежності;
– фізичний (психологічний) біль та схильність до самолікування:
причиною початку споживання наркотичних засобів з метою самолікування
можуть стати наслідки соматичних захворювань (депресія, фрустрація,
больовий синдром);
– наявність психічних захворювань та специфічних рис характеру:
встановлено високий рівень психічних захворювань серед тих, хто зловживає
психоактивними речовинами, найчастіше до них відносяться депресія,
соціопатія та межові психічні стани. Характерними рисами характеру, що
спонукають до вживання наркотиків, здебільшого є імпульсивність, нарцисизм,
103
залежність, тривога, іпохондрія. Наркозалежні особи часто проявляють
протилежні за спрямованістю особистісні якості: різкі коливання настрою,
нестійкість інтересів, сенситивність, переоцінка своїх можливостей,
одночасний прояв полярних якостей психіки, таких як самовпевненість і
вразливість, розв’язність і сором’язливість, ніжність і жорстокість, а також
підвищена рефлексія й здатність до самоаналізу;
– соціальні та культурні фактори: етнічне середовище, стать, культура, вік,
рід діяльності, соціальний статус, субкультура, релігія.
У розвитку залежності виділяють окремі стадії вживання
психоактивних речовин:
1. Початок експериментування: одноразове вживання, зумовлене бажанням
спробувати.
2. Соціальне вживання: за компатію.
3. Вживання, що увійшло в звичку: періодичне вживання хімічної
речовини.
4. Надмірне вживання: вживання наркотиків навіть тоді, коли це є
небезпечним для життя та призводить до певних проблем із законом.
5. Хвороблива пристрасть (аддикція): тривале вживання хімічної речовини,
не зважаючи на постійні або регулярні соціальні та міжособистісні проблеми,
набуття синдрому наркотичної залежності.
Залежність - це властивість характеру або поведінки, яку можна описати
так:
 процес людиною не контролюється, він контролює людину. Людина
відчуваєте, що не маєте вибору, окрім як робити ЦЕ, брати ЦЕ, робити так, як
вимагає ЦЕ. Слід тільки сформуватися шкідливій звичці, як людина відразу
потрапляєте під її владу;
 ця звичка настільки вкорінюється у житті, що стає непомітною;
 наркотики вживаються все частіше, людина намагається викликати
більш сильний їх вплив;
 людина починає робити ЦЕ регулярно, коли передчуває неприємні
відчуття, подібні до нудьги, самотності, фізичного болю;
 людина відчуває, що вже не може впоратися з життєвими проблемами
без ЦЬОГО;
 на ЦЕ йдуть всі гроші, час, енергія на шкоду чомусь більш корисному, в
результаті людина починає ненавидите себе за ці безглузді витрати;
 втрачається самоповага, сили, виникає загроза руйнування всього
життєвого укладу (сім’ї, кар’єри, уход друзів), фізичного та душевного
здоров’я;
- деяких ЦЕ, зрештою, вбиває !
Слід пам’ятами, що залежності:
 засновані на низькій самооцінці і втраті самоповаги;
104
 на деякий час виводять із заціпеніння і притупляють відчуття
діскомфорту, страху, болю;
 спотворюють дійсність і створюють ілюзії;
 шкодять фізичному та психологічному благополуччю;
 обмежують особисті, професійні та соціальні можливості;
 викликають «синдром красивого самопочуття», що маскує справжні
негативні емоції;
 підтримують ілюзію існування нормальних стосунків з іншими людьми.
Залежності дають помилкове відчуття щастя, задоволення, ейфорії, але з
часом незмінно призводять до загострення відчуття нудьги, туги і самотності.
Депресія, дратівливість, тривожність і спустошеність - ось що відчуває
кожен, коли закінчується дія залежності. При цьому відчувається необхідність
знову підкоритися поганій звичці, щоб знову «літати», після чого неминуче
настає чергове «падіння».
В основі цього процесу лежать відчуття «втечі від дійсності». Фактично
після того, як дія відповідного допінгу припиниться, негативні емоції тільки
посиляться, проблеми так і залишаться невирішеними, а почуття самотності
охопить знову, оскільки повернення на землю буде відчуватися набагато
болючішим після «польоту» в хмарах.
Класифікація наркотичних речовин виглядає наступним чином:
 опіати (макова соломка, героїн, метадон);
 препарати кокаїну (листя коки, кокаїн, крек);
 препарати конопель (маріхуана, гашиш);
 амфетаміни (фенамін, ефедрон);
 галюциногени (ЛСД, лізергінова кислота);
 седативно-гіпнотичні препарати (трамадол, дімедрол);
 легкі розчинники (клей, ацетон, толуол).
Кількість наркоманів зростає в усьому світі, в тому числі і в Україні.
Наркоманія в Україні, на думку спеціалістів, давно набула ознак епідемії.
Кількість людей, які вживають наркотики, близько 100 тисяч (за офіційними
даними). Реальна цифра людей, що вживають наркотики, за оцінками МВС
України, є у 10-12 разів більшою, і складає 800-900 тисяч, а тенета наркобізнесу
ловлять все нові жертви. За даними Інтерполу, в Україні зареєстровано 65 тисяч
розповсюджувачів наркотиків.
Наркоманія – це насамперед проблеми молоді. Соціологічні дослідження
показали, що середній вік початку прийому наркотиків 13-15 років, а в деяких
містах нашої країни є ще меншим - 9-13 років. Наркоманія – це важка хвороба,
яка дуже швидко розвивається.
105
Середня тривалість життя людини після початку регулярного прийому
наркотиків становить 7 років. Наркомани рідко доживають до 30-річного віку.
Часто вживати наркотики починають зовсім випадково, через цікавість.
Згідно з Класифікацією ВООЗ десятого перегляду (1989р.) у перелік
наркотичних речовин включено: алкоголь; канабіс; седативи (гіпнотичні);
кокаїн; стимулятори (у тому числі кофеїн); галюциногени; тютюн; легкі летючі
речовини; неідентифіковані речовини, що приймаються з наркотичною метою.
Головна ознака наркотичних речовин – наявність визначеного або
невизначеного психоруйнівного (психоделічного) ефекту.
Структура наркотизації неповнолітніх в Україні представлена
наркотичними речовинами різних видів і груп.
Марихуана – найпоширеніший наркотик серед підлітків, які починають
експериментувати з наркотичними речовинами. Фахівці відзначають, що,
незважаючи на те, що марихуана відома людству більше як 5 тисяч років, це
найменш досліджений з усіх наявних у природі наркотиків. Вона впливає на
настрій і процес мислення. Може призводити до виникнення незначних
галюцинацій. Куріння марихуани підвищує ризик таких захворювань як
бронхіт, емфізема та рак легенів. Куріння марихуани в 4 рази швидше
призводить до раку легенів, ніж куріння тютюну (один «косяк» маріхуани
прирівнюється до 25 цигарок). Крім того, погіршується розумова діяльність,
зростає неуважність, знижується імунітет організму, ушкоджуються статеві
органи. Продукти розпаду маріхуани відкладаються в печінці, легенях, мозку,
селезінці, лімфатичних тканинах і статевих органах. Цей наркотик містить
речовину, що гальмує мозкову діяльність і залишається в мозку протягом
місяця після куріння лише однієї цигарки з марихуаною. Після вживання
марихуани підлітки, як правило, переходять до більш «важких» наркотиків.
106
Гашиш. При вживанні гашишу абстинентний синдром дуже слабкий або
навіть повністю відсутній, що стало причиною поширення думки, що це
слабкий, а тому нібито безпечний наркотик. Однак тривале вживання цього
наркотику призводить до формування таких психічних захворювань як
шизофренія, органічне ураження або параліч мозку. Крім того, куріння гашишу
дуже часто стає передумовою вживання більш «важких» наркотиків, оскільки,
відчувши незвичайні відчуття одного разу, людина бажає відчути їх знов, а
потім – підсилювати.
Стероїди. Поширеним є міф про те, що вживання стероїдів підвищує
продуктивність фізичної діяльності, тому їх потрібно вживати для досягнення
значних спортивних результатів. Справді, стероїди збільшують вагу і масу
м’язів, проте водночас спричиняють тяжкі наслідки для організму людини.
Вони можуть призвести до погіршення настрою від «качання м’язів»,
агресивної поведінки, запалень і прищів на шкірі, ушкодження кісток,
зниження потенції.
Кокаїн. Кокаїн – здавна відомий наркотик. Здебільшого він має вигляд

порошку яскраво-білого або темнувато-сірого кольору. Внаслідок формування
залежності від цього наркотику людина не може контролювати потребу
збільшення дози. На перших етапах вживання кокаїн нібито активізує
діяльність людини, але дієздатність швидко знижується, й людина, хвора на
кокаїнову наркоманію, не усвідомлює своєї хвороби або не вірить у неї,
оскільки кокаїн одурманює розум: хворому здається, що все чудово.
107
Під дією психостимуляторів (кокаїн, фанамін, ефедрин, фенциклідин)
людина часто вчиняє безглузді акти насильства, проявляє нічим не вмотивовану
озлобленість, бажання завдати болю іншому, познущатись.
Транквілізатори. Належать до групи ліків, які застосовуються для
розслаблення або заспокоєння центральної нервової системи. Вживання
препаратів цієї групи може викликати ціаноз – нестачу кисню в крові.
Барбітурати. Лікарські препарати, які використовуються медициною як
снодійні засоби, є не менш шкідливими наркотиками, ніж опій. У багатьох
країнах їхнє призначення перебуває під таким самим суровим контролем, як
призначення препаратів опійної групи. При вживанні цих речовин
короткочасний стан розслаблення тривалістю 1-2 хв. змінюється станом
збудження, який характеризується суттєвим зниженням самоконтролю,
гальмуванням рухів, різкими змінами настрою; з’являється страх
переслідування. Внаслідок такої дії барбітуратів наркомани іноді називають їх
«скаженими таблетками». Смерть може настати від зупинки серця.
В Україні більш поширені наркотичні речовини опіатної групи. Їй

отримують з олійного та опійного маку. За допомогою різноманітних
технологій (від кустарних до наукомістких) виготовляють як примітивні суміші
(кухнар), так і морфій, героїн тощо. Підлітків приваблює їх порівняно невисока
ціна та значний ейфорійний ефект. Ці речовини синтезуються на основі
лікарских препаратів.
108
2. Лікування наркотичної залежності, профілактика наркоманії
У місця позбавлення волі потрапляють люди з різними видами

залежностей. Серед засуджених велика кількість алкоголіків, наркоманів,
гравців.
Лікування та диспансерний облік наркозалежних проводиться в порядку,
який визначається МОЗ України. Надання наркологічної допомоги засудженим
в установах ДКВС Укроїни має здійснюватись відповідно до наказу МОЗ
України від 21.09.2009 №681 «Про затвердження клінічних протоколів надання
медичної допомоги зі спеціальності «наркологія».
У наказі МОЗ України від 10.11.2008 № 645 «Про затвердження
методичних рекомендацій «Замісна підтримувальна терапія в лікуванні із
синдромом залежності від опіоїдів» наведені основні поняття, які
використовуються під час роботи з наркозалежними особами:
а) замісна підтримувальна терапія (ЗПТ) – довгострокове (6 місяців і
більше) застосування постійних доз ЗПТ у комплексному лікуванні залежності
від опіоїдів з метою стабілітації психічного стану хворого, зменшення медичних
і соціальних наслідків уживання незаконних наркотиків, створення передумов
для реабілітації та лікування інших хвороб;
б) детоксикація за допомогою замісних препаратів – лікування
призначеною ЗПТ у постійно зменшуваних дозах з метою мінімізації прояву
синдрому відміни опіоїдів та забезпечення повної відмови від уживання
наркотичних речовин.
У разі відсутності умов для продовження ЗПТ лікар-нарколог призначає
узятим під варту та засудженим, які отримували ЗПТ, проведення детоксикації
та визначає найближчий за місцезнадходженням заклад охорони здоров’я
(наркологічний диспансер, центральну районну чи міську лікарні), на базі якого
слід провести детоксикацію.
109
У 59 установах виконання покарань, що входять до сфери управління ДПтС

України, діють наркологічні кабінети, якими має надаватись профілактична,
лікувально-діагностична та реабілітаційна допомога. За твердженням ДПтС
України, засуджені, які потребують надання наркологічної допомоги,
отримують загальне підтримувальне лікування. Однак, зазвичай наркологічна
допомога, що надається наркозалежним засудженим, є поверхневою та
неефективною. За даними Національного превентивного механізму -
незалежного національного органу, який створений і діє відповідно
до Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань з метою
проведення регулярного моніторингу усіх місць несвободи, попередження у них
жорстокого поводження з людьми, які там утримуються, таке лікування
зводиться лише до надання настою валеріани.
Проблемними питаннями у сфері наркології залишаються обмежені
видатки на реалізацію профілактичних і реабілітаційних програм, а також на
створення належної матеріально-технічної бази лікувально-профілактичних
закладів. На вирішення проблем, пов’язаних з лікуванням наркотичної
залежності, спрямовуються й окремі ініціативи громадських активістів, якими
організовується робота груп підтримки, популяризуються послуги центрів
реабілітації для хімічно залежних осіб.
110
3. Хронічний алкоголізм. Вплив алкоголю на організм людини. Види
алкогольних психозів
Хронічний алкоголізм – систематичне зловживання спиртними напоями з

виникненням паталогічної пристрасті до алкоголю, яке супроводжується
психічними та фізичними розладами та виникненням залежності.
Проблема непомірного вживання алкоголю вийшла далеко за межі
алкоголізму окремо взятої людини, вона лягає тяжким ярмом на державні
органи охорони здоров’я, соціального забезпечення та правопорядку. По своїй
дії на людський організм алкоголь можна віднести до токсичних речовин. При
введенні алкоголю зазвичай розвивається інтоксикація, ступінь вираженості
якої залежить від дози, шляху і швидкості його надходження в організм, статі,
віку та стану здоров’я людини. Алкоголю притаманна аналгезуюча
(болезаспокійлива), ейфоризуюча (патологічне піднесення настрою) та
наркотична дія.
У клінічній картині хронічного алкоголізму можна знайти симптоми, що

свідчать про токсичне враження центральної нервової системи, як правило,
головного мозку. Воно може протікати як у вигляді незначних функціональних
порушень, так і у вигляді явно вираженої токсичної енцифалії.
Алкоголь (етиловий чи винний спирт) відноситься до наркотичних
речовин. Розглядаючи механізм дії алкоголю, особливу увагу варто звернути на
111
його наркотичну дію, що викликає короткочасне зниження рівня
життєдіяльності нервових клітин за рахунок порушення ферментативних і
окисних процесів. Алкоголь гальмує передачу імпульсів через нервові волокна,
що призводить до виникнення порушення обміну речовин у нервових клітинах
та супроводжується падінням рівня споживання кисню.
Алкоголь починає всмоктуватися в кров вже в шлунку, в початкових
відділах тонкого кишечнику. Концентрація алкоголю в крові швидко наростає,
через 1—1,5 години досягає максимуму, потім поступово зменшується. Чим
вищою є концентрація алкоголю в крові, тим тяжчим є стан сп'яніння.
Особливо несприятливо діє алкоголь, навіть у невеликих дозах, коли він
прийнятий на пустий шлунок.
З крові алкоголь переходить в органи і тканини. У ході наукових
досліджень встановлено, що в крові алкоголь знаходиться порівняно недовго.
Зате накопичується і затримується до 5—20 днів (навіть після однієї випивки) у
мозку, печінці, серці, шлунку й інших життєво важливих органах. Повторні
випивки затримують алкоголь у цих органах на ще більш тривалий термін.
Від впливу алкогольної отрути страждають всі органи і системи людського
організму. Під його ударами найбільші втрати несе центральна нервова
система.
Встановлено, зокрема, що більше всього алкоголю накопичується в
тканинах головного мозку. Якщо зміст алкоголю в крові прийняти за одиницю,
то в головному мозку він буде складати 1,75, а в печінці — 1,45.
У невеликих дозах алкоголь викликає оманне (ілюзорне) почуття
полегшення, відчуженість від турбот, розслаблення, поліпшення настрою. Ці
приємні відчуття (так звана ейфорія) і є в основному причиною широкого
вживання алкоголю. Разом з цим у людини відзначаються і зміни
психологічного характеру: з'являються зайва самовпевненість, вразливість,
губиться почуття міри в усьому, зниає критичне відношення до себе. У стані
сп’яніння різко знижуються розумова і фізична працездатність.
Нагнітаюча дія алкоголю на центральну нервову систему при більш
значних його дозах підсилюється і поширюється на найважливіші нервові
центри. Під впливом алкоголю людина погано орієнтується в навколишньому
оточенні, у неї різко порушується координація рухів, заплітається мова. Вона
легко дратується, виявляє агресивність: свариться, є схильною до прояву
фізичних форм агресії. В такому стані легко перейти через границі дозволеного,
вчинити протиправні дії. Судова практика свідчить: зі зловживанням алкоголю
пов'язана половина нещасних випадків зі смертельними наслідками на
транспорті і половина всіх скоєних вбивств. До 90 відсотків осіб, що
притягуються до відповідальності за хуліганство, вчинили злочин
(адміністративне правопорушення), будучи нетверезими. Варто підкреслити,
112
що законодавцем стан алкогольного сп’яніння розглядається як обставина, що
обтяжує провину.
Серйозні порушення виникають при зловживанні алкоголем у
функціонуванні серцево-судинної системи. Відбуваються функціональні і
морфологічні порушення в роботі серця, що призводить до виникнення
ішемічної хвороби чи гіпертонії. В осіб, які зловживають алкоголем, ці хвороби
зустрічаються у 3 рази частіше, ніж серед іншого населення. У алкоголіків в 4
—5 разів частіше уражаються судини серця і головного мозку, наслідком чого є
інфаркти та інсульти.
Інша уразлива мішень у осіб, надмірно вживаючих алкоголь, - печінка. Цей
орган розташований на шляхах, що несуть кров від шлунка, кишечника,
підшлункової залози і селезінки до серця, не випадково називають «живою
лабораторією». Кожна клітина печінки бере участь у переробці великої
кількості «сировини» і випускає численні продукти, необхідні для нормальної
життєдіяльності організму. Отже, алкоголь - смертельна отрута для клітин
печінки.
Під впливом алкоголю печінка поступово збільшується в розмірах, її
функції різко порушуються. Розвивається хронічний гепатит, а надалі - цироз
печінки, при якому значна частина її клітин заміщається сполучною тканиною,
а сама печінка як би скорочується. Цироз печінки, як відомо, веде до
летального кінця.
Згубною є дія алкоголю і на статеву сферу. Поступово порушується робота
статевих залоз. Розвивається статева слабкість (імпотенція), на яку страждають
близько 30% чоловіків, що зловживають алкоголем.
Серед причин смертності і хвороб алкоголізм займає третє місце,
уступаючи тільки серцево-судинним захворюванням і злоякісним утворенням.
Систематичне зловживання алкоголю зменшує середню тривалість життя
людини приблизно на 20 років.
Актуальність проблеми пияцтва, алкоголізму, алкогольних психозів
визначається ступінем їх розповсюдження, різнобічністю нанесеної людині і
суспільству шкоди.
Соціально-медичне значення пияцтва визначається прямою,
безпосередньою шкодою, що наноситься здоров’ю самого хворого та
оточуючих, а також шкодою економічного, соціального та психологічного
характеру, що наноситься самому собі, сім’ї, робочому колективу, суспільству в
цілому. В даний час проблема вживання алкоголю та наркотиків набула
загальнодержавного характеру.
113
Під час діагностування хронічного алкоголізму враховується
наявність таких його стадій:
І стадія констатується тоді, коли вживання алкогольних напоїв
відбувається з найменшого приводу, вживання супроводжується втратою
контролю за кількістю випитого, появами в громадських місцях та на роботі у
стані сп’яніння.
ІІ стадія констатується тоді, коли є порушення у роботі головного мозку
та внутрішніх органів (виникають гострі хронічні алкогольні психози,
абстинентний синдром).
ІІІ стадія виникає тоді, коли з’являється повний розлад у психічній
діяльності, функціонуванні внутрішніх органів, що супроводжується запоями,
деградацією особистості.
У хворих на хронічний алкоголізм через певний проміжок часу

можуть виникати наступні види алкогольних психозів:
 алкогольний делірій «біла гарячка» – триває 3-4 дні, характеризується
буйством та появою галюцинацій;
 алкогольний галюциноз – триває від 2-х днів до 2-х тижнів,
характеризується появою слухових галюцинацій;
 алкогольний параноїд - виникає при вживанні алкоголю, триває до 10
годин, характеризується страхом, тривогою, манією переслідування;
 корсаківський психоз - виникає при вживанні алкоголю, триває до 6-8
годин, характеризується грубими порушеннями пам’яті та розладами в
запам’ятовуванні;
114
 дипсоманія (запій) - виникає при вживанні алкоголю, триває від
декількох днів до декількох місяців, характеризується відсутністю апетиту,
розладами настрою та сну.
Хворі на алкоголізм, у яких виявлені супутні захворювання та які
потребують термінового спеціалізованого стаціонарного лікування,
протиалкогольну терапію продовжують після одужання.
Примусове лікування засуджених від алкоголізму, строки перебування
яких в установах виконання покарань менше шести місяців, слід проводити з
максимальною активізацією лікувального процесу. Особливу увагу в цих
випадках приділяють психотерапії з метою вироблення у засуджених установки
на продовження протиалкогольного лікування в наркологічних установах
системи органів охорони здоров'я.
4. Форми та методи подолання тютюнової залежності
Куріння тютюну має майже 500-річну історію. Відкриття Христофором

Колумбом в 1492 році Америки пов’язано з відкриттям європейцями багатьох
нових для них рослин, серед яких був і тютюн. Незважаючи на заборону
великого мореплавця, деякі з його моряків таємно привезли листя та насіння
тютюну в Європу.
Шкідлива звичка - це властивість поведінки людини, певна залежність
організму, внаслідок чого людина втрачає контроль над собою, не у змозі
відмовитися від пагубного задоволення.
Тютюнопаління - один з найбільш поширених видів побутової
токсикоманії, сама найпоширеніша у всьому світі шкідлива звичка. Залежність
від тютюну внесено в Міжнародну класифікацію хвороб.
Нікотин є своєрідним стимулятором нервової системи, що має
патологічний вплив на організм, викликаючи ракові хвороби.
Паління - вдихання різних тліючих рослинних продуктів. Тютюновий дим
містить канцерогенні речовини: нікотин, чадний газ, аміак, синильну кислоту,
ціанистий водень, ацетон і значну кількість речовин, які спричиняють
утворення злоякісних пухлин.
Палінням спричинені 30% усіх смертей від онкологічних захворювань.
Воно зумовлює розвиток раку органів дихання, включаючи порожнину рота і
верхніх дихальних шляхів, стравоходу, підшлункової залози. Доза нікотину
60мг є смертельною, в одній цигаркі в середньому 0,5 мг нікотину.
За даними ВООЗ в світі понад 1,1 млрд людей, що мають цю шкідливу
звичку. Проблема тютюнопаління вкрай актуальна для України, яка входить до
групи із 11 країн Європи з найбільшим рівнем поширеності цієї шкідливої для
здоров'я звички. У нашій країні в 2003 році нараховувалося більше 9,9 млн.
115
курців - третина всього працездатного населення України. За даними 2000 року
в місті Києві палило 650 тисяч чоловіків і 150 тисяч жінок. Щорічно ці цифри
зростали у середньому на 7-8%. Найбільший відсоток осіб, що палять, припадає
на вікові групи 20-29 років (60% чоловіків і 19% жінок) та 30-39 років (57% і
22% відповідно). Жителі нашої країни випалюють за рік приблизно 234 млрд.
цигарок.
За даними Міністерства охорони здоров'я України в сучасних умовах в
жіночій популяції нашої країни кожна п’ята жінка - активний курець.
Особливою повинна бути занепокоєність тим, що ця шкідлива звичка припадає
на вік людей до 35 років. За статистикою, щорічно від захворювань,
спричинених тютюнокурінням, у світі помирає понад 4 млн. людей, в країнах
СНД - 500 тисяч, в Україні - 110 тисяч, в місті Києві - 5,5 тисяч осіб, які
насолоджувалися тютюновим димом.
При курінні відбувається суха дистиляція і неповне згоряння висушених

тютюнових листків в незалежності від того, чи використовуються вони в
натуральному вигляді (скручені в трубочку, тютюн у курильній трубці), чи у
вигляді промислової цигарки. При повільному згорянні виділяється дим, що
являє собою неоднорідну (гетерогенну) суміш, що складається в середньому з
60% різних газів і 40% мікроскопічних дьогтьових крапель (аерозолі).
В газовій фракції диму міститься, крім азоту (59%), кисню (13,4%), ще й
оксид вуглецю (13,6%), оксид вуглецю (4%), водяна пара (1,2%), ціаністий
водень (0,1%), оксиди азоту, акролеїн та інші речовини. Аерозольна фракція
116
диму включає воду (1,4%), гліцерин та спирти (0,1%), альдегіди і кетони (0,1%),
вуглеводи (0,1%), феноли (0,003%), нікотин (0,002%) та ін.
За основною дією шкідливі речовини, що містяться в тютюновому

димі, об’єднані в 4 групи:
1) канцерогенні речовини;
2) подразнюючі речовини;
3) отруйні гази;
4) отруйні алкалоїди.
Канцерогенні речовини - ароматичні вуглеводи, бензопірен, феноли,

органічні сполуки (нітрозамін, гідразин, вінілхлорид, толуідин та ін.),
неорганічні сполуки миш’яку та кадмію, радіоактивний полоній, олово та
вісмут – 210.
Подразнюючі речовини - ненасичений альдегід–пропеналь (акролеїн),

оксид вуглецю.
Отруйні гази - оксид вуглецю, сірководень, ціаністий водень та ін.
117
Отруйні алкалоїди – нараховується їх всього 12 (нікотин, норнікотин,
нікотирин, нікотеїн, нікотимін та ін.).
Нікотин являється одним із самих сильних з відомих нам отрут, які
впливають на нервову систему. При згорянні цигарки він руйнується тільки
частково, приблизно на 25%. Вміст нікотину в диму головної струї цигарки від
0,4 до 3 мг – лише 20% від спільної кількості нікотину в сигареті. В недокурку
залишається біля 5% нікотину, а інші 50% потрапляють в повітря приміщенні,
де курять.
Фізична та психологічна залежність від нікотину розвивається набагато
швидше, ніж від алкоголю.
Тютюнопаління дуже негативно впливає на організм:
 найбільше страждає від тютюнопаління репродуктивна функція людини.
Згідно досліджень англійських вчених 120 тисяч англійців у віці від 30 до 40
років стали імпотентами саме через тютюновий дим. У сім’ях, де вживали
тютюн під час вагітності, природжені каліцтва у дітей трапляються вдвічі
частіше (до 70% природжених вад та дефектів обличчя), народжуються
неповноцінні та мертвонароджені діти, мають місце викидні. Є дані про
віддалені у часі наслідки тютюопаління. Матері, які палили під час вагітності,
мають дітей з відхиленою від норми поведінкою, ці діти гірше вчаться в школі і
частіше розпочинають вживання наркотичних препаратів. Паління під час
вагітності збільшує ризик викиднів, знижує масу тіла новонароджених,
збільшує частоту внутрішньоутробних випадків смерті плоду, є причиною
гальмування фізичного і розумового розвитку новонародженої дитини. Воно
також зменшує здатність до дітонародження у жінок і порушує спермо-
утворення у чоловіків;
 вживання тютюну відбувається через органи дихання. Тому перш за все
страждає легенева система: повітряні шляхи і легенева тканина. Легені у 80%
курців чорного кольору. Якщо починати курити у віці 12-13 років, то у 67% у
тридцятирічному віці можна мати таке захворювання як емфізема легенів.
Тютюнопаління є причиною 90% усіх випадків захворювань на рак легенів;
 деякі інгредієнти тютюнового диму розчиняються в слині і з нею
потрапляють у шлунок, цим самим викликаючи виразку шлунка, яка виникає у
осіб, що палять, у 10 разів частіше;
 особливо негативно систематичне отруєння впливає на серцево-судинну
систему. У всіх, хто палить, частота скорочень серця є частішою у 2-2,5 рази,
таким чином скорочується час відпочинку для серця, і воно швидше
зношується. У курильщиків у 12-13 разів частіше трапляються серцеві
захворювання: серцева недостатність, інфаркт міокарду, стенокардія, звуження
судин. До 40% усіх смертних випадків констатується в наслідок ішемічної
хвороби серця, інфаркту та інсульту, пов’язаних з палінням цигарок;
118
 паління призводить до руйнування головного структурного елементу
шкіри - колагену. Поступово втрачає свою еластичність шкіра та слизові
оболонки. З’являються зморшки, обличчя набуває вигляду вижатого лимону.
Страждають голосові зв’язки, голос стає низьким та хриплим.
Негативно впливає пасивне тютюнопаління на здоров’я оточуючих. В
приміщенні з курцем протягом лише 1 години людина, яка не палить, пасивно
спалює половину цигарки. Тютюновий дим у таких випадках спричиняє
головний біль, нездужання, зниження працездатності, швидку втому,
загострення хвороб верхніх дихальних шляхів. Особливо небезпечним є
пасивне паління для дітей.
Із кожних 100 курців 53 намагається кинути палити, але лише 13-м це
вдається. Викурюючи пачку сигарет на день, людина за рік «вживає» кавову
чашку нікотину.
Нікотинова залежність має три стадії:
 перша стадія - епізодичне паління не більше 5цигарок на день, що
викликає незначні зміни у діяльності нервової системи;
 друга стадія - постійне паління від 5 до 15 цигарок на день, при цьому
виникає незначна фізична залежність, та при припиненні паління розвивається
стан, важкий як фізично, так і психічно, його знімає паління чергової цигарки;
 третя стадія - постійне викурювання від однієї до півтори пачки
цигарок на день, виробляється звичка палити відразу після їжі або серед ночі,
звикання є дуже сильним. Припинення паління викликає тяжкий фізичний стан,
виражені зміни у нервовій системі і внутрішніх органах, токсичне руйнування
організму.
Засоби зікування:
 ванна з коріння дягелю - успішно виводить нікотин із організму;
 таблетки АЦЦ знижують нанесену палінням шкоду, адже допомагають
вивести харкотиння з бронхів;
 «Корида плюс» - єдиний російський препарат проти паління без
протипоказань;
 Лазеротерапія;
 нікотинові інгалятори, пластирі, жувальні гумки;
 найкращі ліки - сила волі проти цієї шкідливої звички.
5. Особливості надання медичної допомоги хворим на психіатричні

захворювання, алкоголізм та наркоманію у виправних колоніях
При надходженні до виправних колоній засуджених, яким призначено

примусове лікування від алкоголізму чи наркоманії, протягом трьох днів їх має
оглянути лікар психіатр-нарколог, який під час першої розмови ознайомлює
119
хворого з основними положеннями організації та проведення примусового
лікування у виправних колоніях. На кожного засудженого даної категорії
заводиться контрольна картка диспансерного нагляду за психічним хворим та
медична картка амбулаторного наркологічного хворого.
Усі хворі на хронічний алкоголізм та наркоманію проходять лабораторні
обстеження: загальний аналіз крові і сечі, серологічне обстеження крові
(реакція Вассермана). Обов'язковими є рентгеноскопія або флюорографія,
електрокардіографія.
Лікування повинно бути безперервним протягом усього періоду
пробування в установі. Не рекомендується здійснювати планове специфічне
протиалкогольне чи протинаркоманійне лікування осіб, які утримуються в
приміщеннях камерного типу. Відносно таких осіб продовжується планове
лікування після переведення з приміщень камерного типу.
При виявленні в засудженого, який проходить примусове лікування,
протипоказань щодо його проведення медична комісія у складі начальника
медичної частини виправної колонії, лікаря психіатра-нарколога та лікаря-
терапевта вирішує питання про припинення лікування. Рішення приймається
після ретельного обстеження хворого. Матеріали про припинення лікування
передаються комісією адміністрації виправних колоній для направлення до
суду.
Відмова від лікування є серйозним порушенням режиму утримання. Після
того, як всі методи психотерапевтичного впливу вичерпані, а засуджений
продовжує відмовлятися від лікування, до нього вживають заходів
дисциплінарного впливу правами начальника колонії на підставі подання
начальника медичної частини.
Щодо засуджених, які припустилися зривів у лікуванні, застосовують
протирецидивну терапію. Під зривом лікування слід розуміти вживання
засудженим, який проходить примусове лікування, алкоголю, його сурогатів
або наркотичних речовин.
Переведення засуджених, які не закінчили курс примусового
протиалкогольного лікування, із спеціалізованої виправної колонії до іншої
може бути здійснене лише у разі крайньої потреби. При цьому слід зробити
детальний епікриз про стан хворого та проведене лікування.
Питання про переведення засуджених, які страждають на наркоманію, із
спеціалізованих виправних колоній до загальних вирішується після припинення
судом рішеня про примусове лікування.
При виявленні в засудженого, якому судом не було призначено примусове
лікування, хронічного алкоголізму та наркоманії йому пропонується пройти
курс протиалкогольної (протинаркоманійної) терапії у добровільному порядку.
120
Після завершення курсу примусового лікування засуджені повинні бути
представлені медичній комісії медичної частини виправної колонії, що оцінює
хід лікування та досягнуті результати, розглядає питання про потребу його
закінчення чи продовження, дає рекомендації про строки та методи подальшого
лікування. Якщо засуджений пройшов курс протиалкогольної чи
протинаркоманійної терапії без порушень, то адміністрація установи, на
підставі висновку медичної комісії, надсилає до суду подання про припинення
примусового лікування.
У разі систематичного порушення засудженим порядку проходження
примусового лікування (ухилення від лікування, вживання алкоголю, сурогатів,
речовин, що викликають одурманення тощо), у результаті чого заходи
лікувально-виховного впливу не дали позитивних наслідків, такій особі
призначається повторний курс лікування, після чого вирішується питання про
припинення примусового лікування.
Хворі, які страждають на активний туберкульоз та хронічний алкоголізм,
наркоманію, комплексну терапію проходять під наглядом лікаря-фтизіатра та
психіатра-нарколога за індивідуальними для кожного хворого схемами та
методиками. Для стаціонарного лікування зазначених осіб у туберкульозних
лікарнях (відділеннях) виділяються окремі палати, амбулаторне лікування
здійснюється в окремих секціях протитуберкульозних виправних колоній. У
спеціалізованих виправних колоніях для лікування та утримання
туберкульозних хворих (на правах лікувальних установ) за потреби
створюється наркологічний кабінет, де здійснюється протиалкогольне,
протинаркоманійне лікування як амбулаторних, так і стаціонарних хворих.
Медична допомога особам, які перебувають у СІЗО та виправних колоніях,
надається згідно з діючим законодавством. Обмеження прав осіб з психічними
розладами, які перебувають у СІЗО та виправних колоніях, відбувається лише у
порядку, передбаченому у законах. Лікар-психіатр несе повну відповідальність
за надання особі необхідної психіатричної допомоги. Він незалежний у своїх
рішеннях щодо вибору методів роботи з хворим та керується лише законом,
вимогами медичної етики та своїми професійними переконаннями.
Забороняється втручання у дії лікаря-психіатра будь-яких посадових осіб за
винятком випадків, передбачених законодавством.
Прийняття рішень щодо вибору методів та видів обстеження, встановлення
психіатричного діагнозу, початку або припинення надання психіатричної
допомоги, проведення спеціального лікування є виключно компетенцією
лікаря-психіатра.
За потреби до роботи з комісії з питань надання психіатричної допомоги
залучаються лікарі-психіатри системи Міністерства охорони здоров’я України з
відповідною оплатою їх праці.
121
Усі рішення, що приймаються у зв’язку з наданням особі психіатричної
допомоги, занотовуються у медичній документації встановленого зразка та
посвідчуються особистим підписом лікаря, який надає психіатричну допомогу.
Надання психіатричної допомоги відбувається на прохання чи за свідомою
згодою проблемної особи за винятком випадків примусового лікування.
Добровільність надання психіатричної допомоги посвідчується
відповідним записом та підписом пацієнта у медичних документах.
Забороняється розголошення конфіденційних відомостей про стан
психічного здоров’я пацієнта, надання йому психіатричної допомоги, особисте
життя без його на те згоди. Медичні працівники, інші посадові особи несуть
персональну відповідальність за збереження конфіденційності вказаних
відомостей та їх використання згідно з чинним законодавством.
Психіатрична допомога, що надається в медичних частинах СІЗО та
виправних колоній, вважається амбулаторною. Стаціонарною вважається
психіатрична допомога, що надається в психіатричних відділеннях чи в
психіатричній лікарні.
Психіатрична допомога може надаватись епізодично чи систематично.
Систематична психіатрична допомога на добровільних засадах надається у
видах та у терміни, узгоджені з пацієнтом. У разі порушення пацієнтом
обумовленого з ним порядку надання допомоги, лікар-психіатр має право
відмовитись від подальшого її надання за винятком випадків надання
невідкладної психіатричної допомоги.
Примусова психіатрична допомога та примусове лікування здійснюється
незалежно від згоди пацієнта, на розсуд лікаря-психіатра. У будь-якому
випадку пацієнт інформується про призначене йому лікування, можливі при
цьому відчуття, про очікуваний результат та тривалість лікування, заходи, що
можуть уживатися при відмові від лікування.
Лікар-психіатр має право ознайомлюватись з відомостями про пацієнта,
що містяться в його особистій справі або іншій документації, за потреби
подавати запити про надання додаткової інформації.
При підозрі на наявність в особи психіатричного розладу лікарі інших
профілів або інші посадові особи установи повідомляють про це лікаря-
психіатра письмово, з викладенням фактів, на яких ґрунтуються припущення
про наявність хвороби.
Диспансерний (динамічний) нагляд за пацієнтом, якому надається
недобровільна психіатрична допомога, установлюється лише на період до
зникнення підстав для надання недобровільної психіатричної допомоги. У
період нагляду записи про психічний стан пацієнта робляться на розсуд лікаря-
психіатра, але не рідше одного разу на 7 днів. Не рідше одного разу на 3 місяці
122
пацієнт оглядається комісією лікарів-психіатрів для визначення наявності
підстав для подальшого надання недобровільної психіатричної допомоги.
Лікування психічнохворих у СІЗО та виправних колоніях можна
здійснювати амбулаторно або у стаціонарі медичної частини. Лікувальні заходи
щодо осіб, яким призначена судово-психіатрична експертиза, здійснюється
лише при гострому психічному стані, наявності нападів та тяжких
декомпенсацій. Хворих з психічними розладами, які перебувають у стаціонарі
медичної частини СІЗО та виправних колоніях, оглядає лікар-психіатр установи
щоденно. При виписуванні хворого із стаціонару складається докладний
епікриз, який міститься в амбулаторній медичній картці.
Під час надання стаціонарної медичної допомоги до виходу хворого з
гострого стану захворювання записи про нього ведуться щоденно, а потім не
рідше 1 разу на 3 дні. Під час виписування хворого з лікарні (відділення)
складається докладний остаточний епікриз з обов’язковими медичними
рекомендаціями щодо його амбулаторного нагляду, лікування та раціонального
працевлаштування. Розв’язання питання про дострокове звільнення
засудженого від подальшого відбування покарання у зв’язку з наявністю
хронічної душевної хвороби проводиться комісією лікарів-психіатрів після
поглибленого та всебічного обстеження хворого в умовах психіатричного
стаціонару. Дана категорія хворих перебуває у психіатричному стаціонарі до
остаточного вирішення питання судовими органами в установленому порядку.
У разі застосування до хворого примусових заходів медичного характеру у
лікарні з суворим або посиленим наглядом його етапують туди в
установленому порядку з урахуванням попереднього місця проживання.
Особливості надання медичної допомоги хворим на хронічний
алкоголізм та наркоманію у виправних колоніях:
 засуджені, які підлягають примусовому лікуванню від алкоголізму та
наркоманії, повинні утримуватися в спеціалізованих виправних колоніях, що
призначені для цього;
 лікування засуджених хворих на хронічний алкоголізм та наркоманію,
які перебувають в установах виконання покарань максимального рівня безпеки
та у в'язницях, здійснюється за місцем їх утримання;
 примусове лікування хворих на алкоголізм та наркоманію здійснюється
на підставі рішення суду в медичній частині виправних колоній лікарем
психіатром-наркологом;
 у медичній частині спеціалізованих виправних колоній створюються
кабінети лікаря психіатра-нарколога, умовно-рефлекторної терапії, гіпнозу
(психотерапії), обладнується біохімічна лабораторія.
123
ВИСНОВКИ
Враховуючи специфіку функціонування установ виконання покарань та

слідчих ізоляторів, їх віддаленість від великих населених пунктів, соціальні та
медичні характеристики осіб, що потрапляють за грати, медична підготовка та
знання з основ здорового способу життя є життєво важливими для працівників
кримінально-виконавчої служби. Щоденно представники пенітенціарного
персоналу зустрічаються з випадками, що вимагають вмінь надати першу
медичну допомогу, обережного та розсудливого підходу до виконання
професійних обов’язків з огляду на необхідність збереження власного здоров’я
у потенційно небезпечному за медичними показниками середовищі.
Інформація, викладена у даному навчально-методичному посібнику, надає
уявлення про разголуженість проблем медичного характеру, з якими може
зустрітись працівник установи виконання покарань (СІЗО) у своїй професійній
діяльності. Обізнаність у даних проблемах, готовність до зустрічі з ними є
важливим кроком на шляху до професіоналізації пенітенціариста, який в силу
ввіреної йому компетенції зможе вчасно та правильно відреагувати у складних
ситуаціях, оперативно прийняти рішення, важливі для підтримання
(збереження) життя та здоров’я осіб, позбавлених волі.
Під час засвоєння викладеного навчального матеріалу слухачу надається
можливість зайвий раз задуматися над цінностями людського буття,
поміркувати над хибністю думок про безпечність незахищеного сексу, паління,
вживання алкоголю та «легких» наркотиків. Нічого немає ціннішого за
здоров’я, берегти яке, як мовить народне прислів’я, слід з молоду.
124
Нормативні акти та література:
1. Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 року.
2. Кримінально-виконавчий кодекс України (із змінами і доповненнями) від
11.07.2003 № 1129-ІV.
3. Закон України (із змінами і доповненнями) від 12.12.1991 №1972-12 «Про
запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та
соціальний захист населення».
4. Закон України (із змінами і доповненнями) від 05.07.2001№ 2586-III «Про
протидію захворюванню на туберкульоз».
5. Закон України (із змінами і доповненнями) від 24.02 1994 №4004-XII «Про
забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення».
6. Закон України (із змінами і доповненнями) від 05.07.2001 №2586-III «Про
протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини
(ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ».
7. Закон України (із змінами і доповненнями) від 23.06.2005 №2713-ІV «Про
Державну кримінально-виконавчу службу України».
8. Закон України від 22.11.2005 №1404/11684 «Про удосконалення
добровільного консультування і тестування на ВІЛ-інфекцію».
9. Закон України (із змінами і доповненнями) від 05.07.2012 №5081-VI «Про
екстрену медичну допомогу».
10. Декларація про відданість справі боротьби з ВІЛ/СНІДом від 27.06.2001
року.
11. Декларація про прихильність справі боротьби з ВІЛ/СНІДом від
23.12.2005 року.
12. Мінімальні стандартні правила ООН поводження з в’язнями від
30.08.1955 року.
13. Принципы медицинской этики, относящиеся к роли работников
здравоохранения, в особенности врачей, в защите заключенных или
задержанных лиц от пыток и других жестоких, бесчеловечных или унижающих
достоинство видов обращения и наказания (резолюция 37/194 Генеральной
Ассамблеи ООН, приложение).
14. UNODC, UNDP, World Health Organization, UNAIDS. Краткая
информация для выработки политики: комплексный пакет по профилактике,
лечению и уходу в связи с ВИЧ-инфекцией в пенитенциарном секторе.
15. Ларс Мёллер и др. Здоровье в исправительных учреждениях -
Руководство ВОЗ по основным аспектам охраны здоровья в местах лишения
свободы (Копенгаген, Всемирная организация здравоохранения, Европейское
региональное бюро, 2011 год). - [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
www.euro.who.int/data/assets/pdf_file/0009/99018/E90174.pdf.
125
16. Управление Организации Объединенных Наций по наркотикам и
преступности и Объединенная программа Организации Объединенных Наций
по ВИЧ/СПИДу, «Женщины и ВИЧ-инфекция в местах лишения свободы»
(2008 год).
17. Управление Организации Объединенных Наций по наркотикам и
преступности, Всемирная организация здравоохранения и Объединенная
программа Организации Объединенных Наций по ВИЧ/СПИДу, ВИЧ/СПИД в
местах заключения: Сборник методических пособий для разработчиков
политики, администрации тюрем, тюремного персонала и охранников и
медико-санитарного персонала (Вена, Управление Организации Объединенных
Наций по наркотикам и преступности, 2008 год). - [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : www.unodc.org/documents/hivaids/V0855768.pdf.
18. Всемирная организация здравоохранения, Управление Организации
Объединенных Наций по наркотикам и преступности и Объединенная
программа Организации Объединенных Наций по ВИЧ/СПИДу, Меры по
профилактике ВИЧ-инфекции в тюрьмах. Профилактика передачи инфекции
половым путем. Аргументы в пользу действий. Серия аналитических обзоров
(Женева, Всемирная организация здравоохранения, 2007 год).
19. Всемирная организация здравоохранения, Управление Организации
Объединенных Наций по наркотикам и преступности и Объединенная
программа Организации Объединенных Наций по ВИЧ/СПИДу, Меры по
профилактике ВИЧ-инфекции в тюрьмах: уход, лечение и поддержка при ВИЧ-
инфекции. Аргументы в пользу действий. Серия аналитических обзоров
(Женева, Всемирная организация здравоохранения, 2007 год).
20. Программное заявление ЮНОДК/ВОЗ/ЮНЕЙДС: Вич-тестирование и
консультирование в тюрьмах и учреждениях закрытого типа // Австрия. -V.10-
54780-August 2010-200.
21. ВОЗ/ЮНЕЙДС. Руководство по вопросам ВИЧ-тестирования и
консультирования по инициативе медицинских работников в лечебно-
профилактических учреждениях. - Женева, ВОЗ, 2007 год.
22. ВОЗ. Клинический протокол для Европейского региона ВОЗ.5
ВИЧ/СПИД у потребителей инъекционных наркотиков: лечение и помощь,
2006 г.
23. Мадридская рекомендация: защита здоровья в местах лишения свободы
как важный компонент общественного здравоохранения, принятая на
совещании, проходившем в Мадриде 29 и 30 октября 2010 года.
24. Указ Президента України вiд 12.12.2007 № 1208/2007 «Про додаткові
невідкладні заходи щодо протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу в Україні» (зі змінами).
25. Постанова Кабінету Міністрів України від 16.09.1998 №1642 «Про
затвердження Порядку та умов обов'язкового страхування медичних
126
працівників та інших осіб на випадок інфікування вірусом імунодефіциту
людини під час виконання ними професійних обов'язків, а також на випадок
настання у зв'язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених
розвитком ВІЛ-інфекції, і переліку категорій медичних працівників та інших
осіб, які підлягають обов'язковому страхуванню на випадок інфікування
вірусом імунодефіциту людини під час виконання ними професійних
обов'язків, а також на випадок настання у зв'язку з цим інвалідності або смерті
від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції».
26. Постанова Кабінету Міністрів України (із змінами і доповненнями) від
29.11.2001 №1620 «Про утворення Українського фонду боротьби з ВІЛ-
інфекцією і СНІДом».
27. Розпорядження Кабінету Міністрів України вiд 21.05.2008 №728-р «Про
схвалення Концепції Загальнодержавної цільової програми забезпечення
профілактики ВІЛ-інфекції, лікування, догляду та підтримки ВІЛ-інфікованих і
хворих на СНІД на 2009-2013 роки».
28. Наказ МОЗ України від 15.04.2003 №173 «Про удосконалення лікування
хворих на ВІЛ-інфекцію та СНІД».
29. Наказ МОЗ України від 19.08.2005 №415 «Про удосконалення
добровільного консультування і тестування на ВІЛ-інфекцію».
30. Наказ МОЗ України від 12.09.2014 №643 «Про затвердження
Комплексного плану розширення доступу населення до профілактики ВІЛ-
інфекції, діагностики, лікування, догляду та підтримки хворих на ВІЛ-
інфекцію/СНІД в Україні у IV кварталі 2014 року - I - IV кварталах 2015 року».
31. Наказ МОЗ, МВС, Міністерства юстиції України від 22.10.2012
№821/937/1549/5/156 «Про затвердження Порядку взаємодії закладів охорони
здоров’я, органів внутрішніх справ, слідчих ізоляторів і виправних центрів
щодо забезпечення безперервності лікування препаратами замісної
підтримувальної терапії».
32. Наказ МОЗ, Міністерства юстиції України від 10.02.2012 №239/5/104
«Про затвердження Порядку взаємодії закладів охорони здоров’я Державної
кримінально-виконавчої служби України із закладами охорони здоров’я з
питань надання медичної допомоги особам, узятим під варту».
33. Наказ МОЗ, МВС, Міністерства юстиції України від 05.09.2012
№692/775/1311/5 «Про затвердження Порядку взаємодії закладів охорони
здоров’я, територіальних органів внутрішніх справ, установ виконання
покарань і слідчих ізоляторів у частині забезпечення наступності
диспансерного спостереження за ВІЛ-позитивними особами, здійснення
клініко-лабораторного моніторингу за перебігом хвороби та проведення
антиретровірусної терапії».
127
34. Наказ МОЗ України від 10.07.2013 №585 «Про затвердження нормативно-
правових актів з питань вдосконалення організації медичної допомоги людям,
які живуть з ВІЛ».
35. Наказ МОЗ України від 22.05.2013 №410 «Про затвердження форм
облікової документації та звітності стосовно реєстрації випадків контакту осіб з
кров’ю чи біологічними матеріалами людини, забрудненими ними
інструментарієм, обладнанням чи предметами, та проведення постконтактної
профілактики ВІЛ-інфекції», який зареєстровано в Міністерстві юстиції
України 06 червня 2013 року за №902/23434.
36. Наказ МОЗ України від 17.03.2015 №148 «Про затвердження Порядку
підтвердження зв’язку зараження ВІЛ-інфекцією з виконанням працівником
своїх професійних обов’язків», зареєстрований в Міністерстві юстиції України
03 квітня 2015 р. за № 377/26822.
37. Наказ МОЗ України від 15.08.2014 №1348/5/572 «Про затвердження
Порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення
волі».
38. Вказівка ДПтС України від 02.01.2013 №5/3-58-Сд-2-13 «Форми науково-
обґрунтованих інтервенцій щодо профілактики, лікування та догляду при ВІЛ
для вразливих груп».
39. Політична декларація по ВІЛ/СНІДу, прийнята резолюцією від 02.06.2006
року.
40. ВІЛ/СНІД та права людини у пенітенціарній системі. – К., 2011.
41. Кіт О.М. Перша долікарська допомога / О.М. Кіт, О.Л. Ковальчук, І.С.
Вардинець, А.О. Боб. – Тернопіль: ТДМУ, 2008. – 336 с.
42. Скачко Б.Г. Туберкульоз / Б.Г. Скачко. – К.: Медицина, 2006. – 120 с.
43. Основи здорового способу життя: навчальний посібник / Н.Є.
Кожан, Д.С. Пасічник, С.М. Єрмак, О.М. Мірошніченко та ін.– К.: 2014. – 110 с.

Посібник Цюха з медицини

Uploaded by

Document Information

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Посібник Цюха з медицини

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

Хмельницьке училище підвищення кваліфікації

За загальною редакцією кандидата психологічних наук О.В. Сахнік

Автор - Цюх В.І., начальник циклу спеціальних дисциплін Хмельницького

Цюх В.І. Навчально-методичний посібник з медичної підготовки та основ

Навчально-методичний посібник з медичної підготовки та основ здорового

Комп’ютерна верстка: М.О. Ососков

©Хмельницьке училище ПКПП ДКВС України, 2016

Надання першої медичної допомоги у разі виникнення опіків,

СНІД, його профілактика. Умови тримання ВІЛ-інфікованих та хворих на

Інфекції, що передаються статевим шляхом. Вірусні гепатити А, В та С.

Туберкульоз: ознаки, шляхи передач, профілактика та лікування......76

Нормативні документи та література…………………………………...124

На теперішній час у країнах світу, у тому числі і в Україні, відбувається

Надання першої медичної допомоги у разі

Охорона праці – система правових, соціально-економічних,

Згідно із ст. 27 Закону України «Про охорону праці» до нормативно-

Будь-який працівник зобов’язаний:

Основні заходи по запобіганню травматизму передбачені:

Види інструктажів з техніки безпеки:

Перша медична допомога – це комплекс екстрених заходів, що

Перш ніж перейти до розбору окремих ситуацій, потрібно освіжити знання

Опіки бувають: термічними, сонячними, хімічними, радіаційними,

Термічні опіки виникають внаслідок попадання на шкіру та слизові

Отруєння – патологічний стан, обумовлений дією отрути на організм.

Отруєння при укусах змій та комах.

Ознаки: слід від укусу, посиніння в місці укусу, параліч нервової,

Існують такі види кровотеч: артеріальна, венозна, внутрішня, змішана,

Артеріальна кровотеча виникає при пошкодженні великих артерій (кров

Венозна кровотеча - кров темно-червоного кольору, витікає з рани

Вивихи - зміщення кінців кісток в суглобах.

Ознаки: сильний біль, набряк, нерухливість суглоба, зміна його форми.

Розтяги та розриви виникають у результаті різких і швидких рухів, які

Забиття - ушкодження тканини та органів, при яких не порушена

Забиття головного мозку

СНІД, його профілактика. Умови тримання ВІЛ-

1. Ситуація з ВІЛ-інфекцією в Україні. Міжнародний комплексний пакет з

ВІЛ-інфекція - це інфекційна хвороба, яка розвивається в результаті

На сьогодні у світі зареєстровано декілька мільйонів хворих на СНІД,

Відкрив СНІД у 1983 р. професор Люк Монтаньє (інститут Пастера у

Міжнародний комплексний пакет з профілактики, лікування та

Вже в перші роки після виявлення нової інфекції було встановлено, що

 через кров (парентеральний шлях);

Другий шлях ВІЛ-інфікування пов'язаний із зараженою кров'ю:

Дуже активні комбіновані препарати, що використовуються в даний час,

Профілактика ВІЛ-інфекції в УВП зводиться до наступних

Віл-інфіковані – особлива група людей. В зв’язку із хворобою у них часто

Особи, що взяті під варту, чи засуджені, у яких виявлений ВІЛ/СНІД,

Передання ВІЛ-інфекції від особи, яка позбавлена волі, до персоналу у

Заходи обережності при насильницьких діях

У разі забруднення покровів шкіри кров'ю, біологічними рідинами

Соціальний захист ВІЛ-інфікованих осіб

Волонтерська діяльність провадиться шляхом:

Інфекції, що передаються статевим шляхом.

1. Вірусні гепатити А, В та С, шляхи передачі, ознаки та їх профілактика.

1. Вірусні гепатити А, В та С, шляхи передачі, ознаки та їх

Вірусні гепатити є інфекційними хворобами, які вражають печінку,

При температурі від -20 до -70 С0 вірус зберігає життєдіяльність протягом

Окрім типової жовтяничної форми вірусного гепатиту А останнім часом

З огляду на те, що вірусний гепатит А є багатостороннім процесом, котрий

Профілактика вірусних гепатитів В та С:

Вірусний гепатит С є небезпечний тим, що практично ніколи не

2. Інфекції, що передаються статевим шляхом (ІПСШ):

Термін «захворювання, що передаються статевим шляхом» на сьогодні

Гонорея – одна з найстарших хвороб людства. Китайські автори згадували