Кому жити комфортніше – оптимістам чи песимістам?

Почну з того, що всього є три типи людей за характером сприйняття життя: песимісти,
реалісти та оптимісти. На мою думку, оптимізм і песимізм – дві сторони однієї монети:
передня –  світла і радісна, а задня – похмура і сіра. Я не можу чітко дати відповідь на
дане запитання, адже у кожного темпераменту є свої плюси та мінуси, свої труднощі в
житті.

Проте, я більше схиляюсь до того, що оптимістам життя дається трохи легше. У той
час, як песиміст закриється у собі після чергової невдачі, то другий усвідомить свою
помилку та буде рухатися далі до своєї мети. Також, вони завжди бачать лише погане
навіть там, де його не може бути. До того ж, вони самі ускладнюють собі життя
різноманітними проблемами, що легко вирішуються.

У зв'язку з порушеною проблемою хочеться згадати головного героя твору Панаса

Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", а саме Чіпку, який, на мою думку, з
самого дитинства був песимістом. І з часом його невдоволення поширилося на все:
владу, суспільство, близьких. Такий спосіб мислення не привів його ні до чого
хорошого, а можливо і був причиною усіх скоєних ним злочинів.

Говорячи про оптимістів, не можна не згадати Тараса Григоровича Шевченка –

видатного чоловіка, відомого не тільки на всю Україну, а й на весь світ. Ця людина все
своє життя присвятила літературі та мистецтву, і не зважаючи на утиски влади та
арешти, продовжувала творити. Чи, наприклад, Лесю Українку, яка з дитинства
хворіла на туберкульоз кісток, проте не здавалась та продовжувала грати на піаніно та
писати твори. Хіба вони не чудові приклади оптимістів?

На завершення свого роздуму, підсумую: я не можу точно відповісти на запитання

кому легше жити у цьому світі. Адже і оптимісти, і песимісти здатні робити помилки,
щось не передбачити, не вгадати, недооцінити. Однак, самовдосконалення дає більше
шансів на те, що такі зміни не пройдуть безслідно, і це вселяє надію на краще.