«Пам’ятки створюють особливий світ, являються важливою складовою

культурного, ідеологічного середовища, в якому, так само, як в природному, живе

людина, вони пов’язані з далеким минулим, революційними та воєнними
подіями. Вулиці, площі, канали, будинки, парки – нагадують…. творіння минулого,
в які вкладені талант їх творців і любов поколінь, входять в людину, стають
мірилом прекрасного. Якщо людина байдужа до пам’я ток своєї країни, вона
байдужа і до своєї країни» – писав академік Д.С.Ліхачов, який одним з перших
підняв проблему зв’язку «пам’яті історії народу» і культурної спадщини
Лихачев Д. Память истории священна (Беседа с директором Государственного музея А.С.Пушкина в
Москве М.М.Бариновым) // Прошлое – будущему. Очерки и статьи. Ленинград: Наука, 1985. – С. 83- 84,
98; його ж. Экология культуры // Прошлое – будущему. Очерки и статьи. Ленинград: Наука, 1985. – С. 50-
51.

Свідомість людей, життя яких з дитинства проходила переважно в умовах

«типової забудови» часто позбавлена конкретного образу батьківщини,
психологічного тяжіння до рідного краю, патріотичних почуттів 4
Візуальний компонент історичної пам’яті українського народу протягом ХХ ст.
неодноразово зазнавав великих втрат та ідейних переорієнтацій. Найбільш
характерним став Ленінський план монументальної пропаганди, згідно з яким
знищувалися пам’ятники однієї епохи і увічнювалася пам’ять про державних і
партійних діячів доби тоталітаризму. Масова руйнація релігійних архітектурних
пам’яток прокотилася країною в 30-ті роки ХХ ст. Лише в монастирях Північного
Лівобережжя України було знищено 6 пам’яток архітектури XVII ст., 16 – XVIII ст., 14
– XIX ст. В 1929-1930 рр.
Нова ідеологія глобалізму, наприклад, має тенденцію будувати пам’ятники на
честь відомих діячів сусідніх і не тільки країн. Звичайною практикою стає «обмін»
пам’ятниками визначним діячам, коли Україна за свій кошт споруджує пам’ятник
видатному діячеві в іншій країні, натомість остання будує в Україні пам’ятник особі
свого національного та не тільки значення.

після Помаранчевої революції настали певні зрушення до утвердження символів, які персоніфікують
Україну

26 листопада 1998 р. Президент України Л.Кучма підписав Указ «Про встановлення Дня пам’яті жертв
Голодомору» у четверту суботу листопада щороку [26], які стали об’єднавчим заходом для всіх, Днем
пам’яті про невинно убієнних мільйонів українців. Запалені свічки на площах і вулицях, на місцях
поховань, у кожній родині – це свідчення про спільну колективну пам’ять
Потрібно за прикладом посткомуністичних європейських країн створити окремі місця зберігання
пам’ятників тоталітарної доби, за прикладом Музею Української революції – меморіал і Музей діячів
української землі [38]. Такий пантеон одразу став би візитівкою Києва, місцем екскурсійного
паломництва.

In an even more influential posthumous essay, “Historical Memory and Collective

Memory” (1950), published after his death in a Nazi concentration camp, Halbwachs
insisted on a distinction between history and collective memory: history aims for a
universal, objective truth severed from the psychology of social groups while “every
collective memory requires the support of a group delimited in space and time.”

Almost everyone now agrees with American historian Michael Kammen’s assertion,
made in his magisterial volume Mystic Chords of Memory (1991) that “societies in fact
reconstruct their pasts rather than faithfully record them, and that they do so with the
needs of contemporary culture clearly in mind – manipulating the past in order to mold
the present.”

“We speak so much of memory because there is so little of it left,” French scholar
Pierre Nora has famously argued (Realms of Memory, orig. 1984).

Throughout the book Young argued that monument building is a living process, in some
sense always unfinished; no matter how much a monument may pretend to be eternal
and unchanging, its meaning always evolves as its viewers bring new concerns and
understandings to it. (James E. Young’s book The Texture of Memory (1993))
Vietnam Veterans Memorial – google

Fittingly, one of the most frequently cited books on American public memory, John Bodnar’s Remaking
America: Public Memory, Commemoration, and Patriotism in the Twentieth Century (1992), began with a
discussion of the Vietnam Veterans Memorial. Bodnar, an eminent social historian of ethnic and immigrant
communities, was dissatisfied with the all too frequent assumption that commemorations were topdown
affairs imposed by ruling elites on a passive populace. The success of the Vietnam Veterans Memorial
demonstrated to him that commemoration interwove what he called “official” and “vernacular” memory,
official memory driven by the need of the state to mythologize itself and maintain the loyalty of its citizens and
vernacular memory driven by the need of ordinary people to pursue their social and political concerns in their
local communities. Surveying a broad range of local commemorations including monuments and anniversaries,
Bodnar argued that national patriotism worked to “mediate” or reconcile the competing interests of official
and vernacular memories. While Bodnar’s distinction between official and vernacular can break down in
practice, his book has helped establish that commemoration “involves a struggle for supremacy between
advocates of various political ideas and sentiments.” – translate

Доречно, що одна з найбільш часто цитованих книг про американську

суспільну пам’ять, Джона Боднара «Перетворення Америки: громадська
пам’ять, вшанування пам’яті та патріотизм у ХХ столітті» (1992), розпочалася
з обговорення меморіалу ветеранів В’єтнаму. Боднар, видатний соціальний
історик етнічних та іммігрантських спільнот, був незадоволений надто частим
припущенням про те, що вшанування пам’яті були справою «зверху»,
нав’язаною правлячими елітами пасивному населенню. Успіх Меморіалу
ветеранам війни у В’єтнамі продемонстрував йому, що вшанування
переплітає те, що він назвав «офіційною» та «народною» пам’яттю, офіційною
пам’яттю, що керується потребою держави міфологізувати себе та
підтримувати лояльність своїх громадян, і народною пам’яттю, що керується
потреба звичайних людей вирішувати свої соціальні та політичні проблеми в
місцевих громадах. Досліджуючи широкий спектр місцевих святкувань,
включаючи пам’ятники та ювілеї, Боднар стверджував, що національний
патріотизм працював на «посередництво» або примирення конкуруючих
інтересів офіційної та народної пам’яті. Хоча відмінність Боднара між
офіційною та народною мовами може зруйнуватися на практиці, його книга
допомогла встановити, що вшанування пам’яті «включає боротьбу за
перевагу між прихильниками різних політичних ідей і настроїв».
Цим часто і відрізняються меморіальні споруди в демократіях від меморіальних
споруд тоталітарних режимів. В перших дуже часто зустрічаємо політ думки,
великий простір для фантазій, інтерпретацій – вільна людина вільна давати будь-
яку оцінку цьому монументу. Водночас у тоталітарізмі простежується відсутність та
дуже велика вузькість інтерпретацій. Популярні меморіали в демократичних
країнах, які користуються популярністю, такі як «Меморіал убиєнним жидам
Європи» в Берлині або «Меморіал Вієтнамських Ветеранів» у Вашингтоні дуже
сильно відокремлюють зміст від форми. Це мені дуже подобається не тільки як
людині, яка любить архітектуру, але і людині, яка відмежуючись від метафізичних
понять свободи, так само вірить, що демократичні режими здатні впроваджувати
більшу свободу в найширшому розумінні, ніж тоталітарні.

Подібного комплексу в Києві... Немає. Процес конкурсу та взагалі створення

подібного меморіалу в Києві супроводжувався гучними скандалами, сварками і
незадоволенням. З тих пір якось цю ідею відклали.