Диктант з української мови для 10 класу

Зелена долина
Ось ви виїхали на невисоку гору. Синім змієм плазує шлях з гори в долину поміж
зеленою травою безкрайого степу. Ясне сонце геть підбилося вгору, розсіває своє золоте
марево по зеленій долині. Ні пером не списати, ні словом не сказати тієї несподіваної
краси, якою до вас усміхнулася долина!
Зелена трава горить-палає огнем, на її листочках грає й сяє, мов самоцвітне каміння,
чиста роса: то стрельне у вічі тоненькою голочкою жовтого цвіту, то зачервоніє круглою
горошиною, то засиніє самоцвітом, то посипле зеленими іскорками… І то ж по праву руч і
по ліву руч. Куди ви не повернетесь – усе горить-палає, уся долина пишається, мов зверху
веселками вкрита!
Ви дивитесь і дивуєтесь, вам здається, що ви йдете не по битій дорозі зеленого степу, а
якимсь невідомим краєм краси й чару вільного пахучого повітря. Вам легко дихається,
легко живеться. Усе, що вас колись давило та смуток будило, зникло. Із самого глибу серця
виринають думки непримітні, гадки легкокрилі самі мчаться й вас мчать за собою… Куди?
Не питайте! Не шукайте.

(165 слів) За Панасом Мирним

 Диктант з української мови для 10 класу
Вересень
Літо збігло, як день, і з невлежаного туману вийшов синьоокий, золоточубий вересень.
Він причепив до свого бриля червоний з вологістю кетяг калини й нитку бабиного літа,
заглянув до нашої школи, завзято вдарив у дзвін та й пішов поміж садами в степи крутити
крила вітряків.
Я нетерпляче ждав, коли вересень сполохає над селом ранковий сон чи напівсон отим
дзвоном, що пробивається навіть на хутори. І от над хатами урочисто, густо обізвалася
мідь, вона злякала на позолочених церковних хрестах гайвороння і всюди-всюди
порадувала босоноге школярство.
Ні, це не дзвін, а мої надії бентежно запасмились наді мною і в мені. Вони тепло
вихоплюють малого з подвір’я на лебедині крила та й несуть через діброви, села, ріки до
того казкового міста, де скільки хочеш читай книжок і вчися аж на вчителя.
Ураз усе покращало біля мене: і ясени з блакитними тінями й зеленим шумом, і
нагорблена клуня з чотирма вітрами, і скрипливі ворота, од яких піде в щось гарне моя
дорога, і маківки, що бринять і бринять на городі, і навіть ледачі гарбузи, що повдягали
різнобарвні сорочки та й, лежачи, вихваляються ними.

(180 слів) За М. Стельмахом

 Диктант з української мови для 11 класу
Свято Івана Купала
В Україні свята Івана Купала завжди чекали з нетерпінням. Дівчата збиралися ввечері
шостого липня і, співаючи, розмовляючи, жартуючи, плели віночки з квітів, які назбирали
вдень, щоб потім заквітчати ними хату, криницю, ворота й подвір’я. Прибрані вдосвіта хати
виглядали такими само красивими й святковими, як і їхні господині. Уранці, ідучи до
церкви, люди розглядали заквітчані обійстя сусідів.
Святкування розпочиналося переважно біля річок. Запашне шовкове зілля, розквітле на
берегах річок та озер, увібрало в себе всю силу землі, таємничість високого неба. На березі
робили опудало Купала й підпалювали його. Обов’язково розкладали велике вогнище,
через яке стрибали дівчата й хлопці поодинці або в парі. Так, згідно з віруваннями, вони
очищалися від злих духів. Адже вогонь завжди вважався символом очищення. Потім
хлопці переходили на протилежний берег річки, а дівчата пускали на воду сплетені
власноруч віночки.
Однак найважливішим атрибутом свята Івана Купала є так звана квітка щастя – цвіт
папороті, який, за повір’ям, з’являється саме в Купальську ніч. Рівно опівночі ця
легендарна квітка, розкриваючись, палахкотить, наче полум’я, і міниться різними
кольорами веселки. Той, хто побачить її, стане щасливим і мудрим. Така людина зможе
передбачати майбутнє й допомагати громаді.

(188 слів) За О. Хромейчук

 Диктант з української мови для 11 класу
Осінній мотив
Жовтогаряча осінь стоїть над селом, розкинувши над землею блакитні небеса. По садах
загуляли молоді падолисти, та ще срібне павутиння літає в повітрі, снує свою дивну пряжу
над перелазами. І вони, оплетені тоненькими ниточками павутиння, стоять прикрашені
осінню-чарівницею й ніби чекають казкових подарунків.
Настала лагідна пора бабиного літа; останні сонячні дні такі ласкаві, оповиті сріблястим
мереживом, мрійним смутком, прощальним ячанням журавлів, що відлітають і вирій.
На городах уже зібрано гарбузи, викопано картоплю, зрізано капусту. Тільки де-не-де
стоїть соняшничиння й тихо шурхотить, нагадуючи про гарячі дні літа, коли воно цвіло
жовтими решетами на городах, просіваючи сонячний пил. Зів’яли, поникли від нічних
приморозків квіти, тільки одні високі синенькі стоять. Їх у народі називають морозом,
може, через стійкість до холоду, а може, через цвітіння, що нагадує голубуватий іній
раннього приморозку.
Під стріхами хат дбайливі господині розвішали золотаві качани кукурудзи, жовті
гвоздики й кетяги червоної калини. Здалеку, коли глянеш, стоїть така хатина, як молода в
осінньому вінку. Стоїть і жде весілля. Може, і справді завітають до такої старости, адже
осінь – то найкраща пора для сватання. Щонеділі прокочуються по селу весільною
перезвою дружки й бояри, гудуть бубни, лунає весільна музика.

(186 слів) За І. Цюпою