1.

За трипільсько-арійською версією, українці є прямими нащадками трипільців та аріїв, які проживали в

Україні близько 6 тис. років тому.. . Трипільські племена, у лісостеповому Подніпров'ї місцева
людність перейшла до скотарства. Нова продуктивна галузь первісного господарства швидко
поширилася з півдня України степовою зоною Євразії на захід у Подунав'я і на схід до Монголії. Разом
зі скотарством поширювалися мова та культура народу, який перший опанував і був носієм цієї
форми економіки, — праіндоєвропейців.

В етнокультурному відношенні індоєвропейські степовики були своєрідними антиподами

землеробському населенню Балкан, зокрема його північно-східному форпостові — трипільській
культурі. Землеробський трипільський та скотарський індоєвропейський світи принципово різнилися
за походженням, типом економіки, матеріальною та духовною культурою, антропологічним типом
населення та іншими етновизначальними ознаками. Наприклад, якщо трипільці були невисокими,
тендітними, темнопігментованими східними середземноморцями, то перші скотарі за своєю
антропологією наближалися до північних європеоїдів — високий зріст, масивний скелет, очевидно,
світла пігментація.

Отже, з визнання згаданих вище найдавніших скотарів індоєвропейців випливає, що їхні антиподи
трипільці, як і вся балканська протоцивілізація VII—IV тис. до н. е., не були індоєвропейськими. А
якщо так, то українці, що належать до індоєвропейської сім'ї народів, не могли бути прямими
нащадками трипільців, як це стверджується останнім часом у деяких науково-публіцистичних статтях.

Чому саме трипільська культура вибрана на роль пращура українців, адже протягом останніх 5 тис.
років на українських теренах розвивалося в різні часи не менше сотні стародавніх етносів, слідами
яких є численні археологічні культури? До речі, повним аналогом Трипіллю України є синхронна їй
культура Яншао Китаю. Отже, формально людність останньої ми також повинні визнати
праукраїнцями, якби не дані антропології, які свідчать, що носії китайського аналогу Трипілля були
типовими монголоїдами.

Культурні надбання сотень стародавніх народів, які проживали на українських землях до появи тут
українців, стали, безумовно, складовою частиною культури останніх. Проте це не означає, що
трипільців, праарійців, кіммерійців, скіфів, сарматів слід вважати українцями. Певний вплив на
етногенез останніх, зокрема на антропологічний тип, справила і трипільська людність.

На принципову різницю між "вірменоїдним" трипільським та українським антропологічними типами

вказували послідовники видатного українського антрополога Федора Вовка — В. Щербаківський і В.
Петров. Так український антропологічний тип є наслідком змішування трипільців з найдавнішими
індоєвропейськими скотарями, які 5—6 тис. років тому рухалися з лісостепового Подніпров'я на
Дунай. Як зазначалося вище, трипільці були носіями так званого вірменоїдного близькосхідного
антропологічного типу, який характеризувався темною пігментацією, низьким зростом, тендітністю,
великим горбатим носом, скошеним чолом, коротким черепом. Антропологи — послідовники Ф.
Вовка — вважали, що відносно високий зріст та міцна статура більшості українців — це спадщина
індоєвропейських скотарів, а "чорнії брови, карії очі" — трипільців.

Про змішування тендітних трипільців з масивними степовиками-індоєвропейцями свідчить поступове

зменшення масивності їх скелета, простежене сучасними українськими антропологами по кістках
найдавніших скотарів півдня України. Внаслідок цього змішування і постав український
антропологічний тип, до якого належить 70 % сільського населення сучасної України. Він
характеризується відносно високим зростом, міцною статурою, темною пігментацією, круглим
черепом, прямим носом, вузьким або середньої ширини обличчям. Цими особливостями
відзначалося корінне населення лісостепової та лісової України протягом останніх 3 тисяч років.

Якщо українці не є безпосередніми нащадками трипільців, то, можливо, вони прямі спадкоємці
арійців, пращури яких 5 тис. років тому рушили з українських степів на схід, а 3,5 тис. років тому
завоювали східну Індію та Іран? Значно більший, ніж українці, ступінь спорідненості з арійцями мали
скіфи, які 2,7 тис. років тому прийшли в Україну з Ірану (країни аріїв). Нащадками аріїв можна вважати
й інші народи східної індоіранської гілки індоєвропейців — таджиків та саків Середньої Азії, носіїв
мови хінді та уруду Індії, пуштунів Афганістану, персів Ірану, сарматів, аланів та осетинів півдня
Східної Європи та Кавказу тощо. Переважна більшість учених визнають спорідненість згаданих
народів з аріями, але вважає останніх своєрідними, окремими народами. Не вдаючись до подробиць,
зазначимо, що арії для нас є такими ж далекими родичами, як, наприклад, англійці, греки чи вірмени,
з якими українці пов'язані дуже давнім спільним походженням від найдавніших індоєвропейських
скотарів лісостепового Подніпров'я.

Отже, немає ніяких серйозних наукових підстав вважати українцями ні трипільську людність
Правобережної України, ні стародавніх аріїв Індії та Ірану.

За так званою трипільською версією, український етнос існував уже за часів трипільської
археологічної культури, тобто 7—5 тис. років тому. Українська історія зразу стає винятком із
загальноєвропейської, адже більшість народів Європи має вік 1 —1,5 тис. років. Лише італійці можуть
опускати свої національні корені в глибину віків на 2,5 тис. років, а греки — 3,5 тис. років.

Прихильниками такого незвичайно давнього віку українців є, як правило, аматори, а не фахівці. Адже
історики розуміють неможливість довести безперервність культурно-історичного розвитку на
українських теренах від трипільської культури до історичних українців, оскільки саме безперервність є
необхідною умовою встановлення віку будь-якого суспільно-історичного явища (держави, народу,
міста, культурно-історичного регіону) методами історії чи археології.

Трипільсько-арійська версія етногенезу українців — типовий приклад історичної міфотворчості,

оскільки надто погано аргументується науковими фактами. Вона є породженням щирого патріотизму,
недовіри до офіційної науки, аматорства й пост колоніального комплексу меншовартості. Користь
Українській державі від цього жанру сумнівна, а шкода — очевидна: дезорієнтується громадськість,
дискредитується українська історична наука у боротьбі з ідеологічними противниками незалежності
України.

Такі екзотичні та слабо аргументовані версії походження українців, як трипільсько-арійська,

виникають внаслідок невизначеності предмета дослідження. Вивчаючи історичні витоки українського
етносу, слід твердо визначити, що ми шукаємо — наших пращурів чи найдавніших українців, які були
першими носіями праукраїнського етнокультурного комплексу. Якщо говорити про пращурів, то ними
були тією чи іншою мірою всі народи, що у давнину проживали на українській землі (сармати, скіфи,
кіммерійці, фракійці, хозари, татари, трипільці, праарійці та багато інших), адже їхні культурні та мовні
надбання стали складовими української культури та мови. Однак генетична спорідненість —
недостатня підстава для твердження.

2.

Пізньосередньовічна. Її суть полягає у доведенні гіпотези, що в ІХ-ХІІІ ст. існувала єдина давньоруська
(«древнерусская») народність, яка утворилася й розвинулася в часи Київської Русі на базі т. зв.
східнослов’янських літописних племен, проте зі зникненням Давньої Русі з геополітичної карти світу,
внаслідок монгольської агресії та анексії більшості її земель Польським королівством і Великим
князівством Литовським, єдина давньоруська народність хоча і припинила своє існування, але стала
тим спільним коренем, із якого в післямонгольські часи почали розвиватися три братні народи –
російський, український і білоруський. Щодо українців, то довготривалий процес виокремлення їх як
самобутнього етносу розпочався у ХІІХІІІ ст., а завершився лише не раніше XIV-XVI ст. Комуністичні
ідеологи планували створити нову «прогресивну» етнічну спільноту людей т. зв. «радянську», за
своєю глибинною сутністю – комуністичноімперську, й для того шукали схожі прецеденти в
минулому. Саме тому існування т. зв. «давньоруської народності», її розпад і наступне об’єднання
спочатку в Московському царстві, потім у Російській імперії, й, врешті-решт, у СРСР трактувалося як
прогресивне явище в ім’я утвердження тоталітарної імперії за допомогою покірних виконавців –
радянських людей.

Витоки цієї концепції сягають ще часів Російської імперії, коли в другій половині ХІХ ст. представники
великодержавницької школи стали трактувати у своїх працях малоросів (українців) як субетнос
російського із незначними регіональними відмінностями від останнього, тим самим заперечуючи їх
самобутність і неповторність. У середовищі науковців ця заідеологізована гіпотеза була знана як
«теорія колбочки». Друге дихання вона отримала в радянські часи, спочатку в 30-х, а вже в 50-х рр. ХХ
ст. ця теорія утвердилася остаточно як офіційно визнана в науці і суспільстві тогочасними
комуністичними ідеологами. Цьому визнанню посприяла публікація в 1954 р. офіційного партійного
документу «Тези ЦК КПРС до 300-річчя возз’єднання України з Росією», який призупинив будь-які
наукові досліди щодо давньоруської народності. Головним її творцем був В. Мавродін, який у низці
своїх праць, зокрема у монографії «Образование древнерусского государства и формирование
древнерусской народности». – М., 1971, обґрунтував основні положення цієї концепції. У другій
половині ХХ ст. вона набула офіційної теорії етнонаціонального розвитку східнослов’янських народів
(росіян, українців і білорусів), і саме на її фундаменті, опираючись на ідею інтернаціоналізації,
комуно-радянська влада намагалася реалізувати на практиці теорію створення єдиної історичної
спільності людей – «радянський народ», що мав сформуватися шляхом злиття всіх соціалістичних
націй. Після ліквідації СРСР, концепція давньоруської народності залишається панівною в академічних
колах Російської Федерації і Білорусі та й в Україні вона має багатьох прихильників (П. Толочко, М.
Котляр, О. Моця та ін.). У своїй монографії «Древняя Русь» у 1987 р. П. Толочко так характеризував
давньоруську народність (цитуємо мовою оригіналу): «Древнерусская народность была настолько
монолитным этническим образованием, что даже в условиях чужеземного господства – сначала
монголотатарских ханов, а затем литовских князей, польских и венгерских королей – в разных частях
бывшей территории Древней Руси сохранялось очень много общего в языке, культуре, быте,
обычаях, традициях. Восточнославянские народы – русский, украинский и белорусский, этнической
основой которых явилась древнерусская народность, в одинаковой степени унаследовали черты
блестящей культуры Древней Руси ІХ-ХІІІ вв.»1 . В іншій своїй книзі «Київська Русь», але вже в
суверенній Україні, у 1996 р. підсумовуючи етнічний розвиток Русі ІХ-ХІІІ ст., він писав: «1. У межах
державної території Київської Русі ІХ-ХІІІ ст. склалася відносно єдина східнослов’янська спільність, яка
продовжувала існувати навіть після розгрому Русі монголо-татарами. 2. Ядром цієї етнокультурної
спільності була Русь у вузькому значенні цього слова, або «внутрішня Русь», згідно з термінологією
іноземних джерел. 3. Народ, його держава і територія розселення мали єдину назву «Русь». Єдиною
була і мова – руська, що надовго пережила Київську Русь, в умовах існування якої вона
сформувалася»2 .

Отже, зникла з геополітичної карти світу держава – СРСР, відновила свою незалежність інша –
Україна, а знаний вчений П. Толочко залишився при своїх переконаннях, хоча і ніде правди діти, дещо
їх підкорегувавши у зв’язку з політичними змінами, ймовірно, тому що – послідовний!

А тепер ми хочемо надати слово опонентам цієї концепції. Так, В. Баран наголошує: «Питання
існування давньоруської народності не втрачає своєї актуальності й сьогодні. При цьому воно, як і
раніше, несе політичне навантаження. Прихильники ідеї споконвічної єдности східних слов’ян і
давньоруської народности нерідко підміняють поняття державно-політичного утворення поняттям
етнічної єдности, хоч ці поняття можуть визначати і в цьому випадку визначають зовсім різні історичні
процеси».

А Л. Залізняк додає: «Ще складнішими для прибічників теорії існування в Київській Русі єдиного
давньоруського етносу виглядають проблеми, і що постають через неузгодженість їхніх поглядів на
походження східних слов'ян (у т. ч. й українців) з універсальними принципами етнічного розвитку
середньовічної Європи. Адже більшість великих етносів Європи в зоні впливу Римської імперії
народилися після її розпаду в V-VІІ ст., а в ІХ-Х ст. вони створили свої перші держави. Ця загальна
схема підтверджує правоту М. Грушевського, який виводив походження українців з раннього
Середньовіччя і вважав Київську Русь їх першою державою. Незрозуміло, чому українці мають бути
винятком з правила і народитися не в ранньому (VІ-ІХ ст.), а в пізньому (ХІV-ХVст.) середньовіччі.
Цікаво, як прибічники теорії пізньосередньовічного походження українців можуть пояснити, чому
поляки народилися в VI-VII ст., а їхні східні сусіди українці лише в XV ст. ? Чим вони пояснюють, що
згідно з їхньою теорією, етноісторичні процеси на західному березі річки Сян випереджали аналогічні
процеси на протилежному березі на 700 р.? Пізньосередньовічна (XIV-XV ст.) версія походження
українців суперечить засадничим принципам сучасної етнології щодо етнічної історії народів Європи,
що є переконливим свідченням сумнівності головних постулатів офіційної радянської версії
етногенезу українців, білорусів та росіян. За своєю суттю ця версія є черговою трансформацією
російського історичного міфу, головною метою якого здавна було ідеологічне виправдання та
обґрунтування імперської експансії».

Отже, проаналізувавши основні положення пізньосередньовічної концепції походження українського

етносу, всі аргументи її прихильників і опонентів, бачимо, що виводячи етногенез українців з т. зв.
давньоруської народності (ІХХІІІ ст.), а тим більше з пізнього середньовіччя (XIV-XVI ст.), йдуть хибним
шляхом – це не правомірно, бо цим самим повністю нехтується і заперечується колишній
довготривалий процес його зародження, формування та й сам україногенез стає одним із унікальних
євразійських феноменів.

3.

Ранньослов'янська концепція походження українців найбільш переконлива. Головним аргументом

на її користь є безперервність етноісторичного розвитку на українських етнічних землях із середини І
тис. до нашої ери. Перш ніж говорити про історичні витоки українського народу, слід визначити, що
мається на увазі під поняттям "народ".

Переважна більшість дослідників вважають, що народ, або етнос, — це людська спільнота, яка
відрізняється від інших власною самосвідомістю, окремою етнічною територією (батьківщиною),
своєрідною мовою, культурою, характером, специфічними формами господарського життя. Щоб
встановити час формування українського народу, слід визначити його найсуттєвіші вищезгадані
ознаки й простежити з допомогою різних наук, як глибоко в минуле сягають корені українського
етнокультурного комплексу, включаючи особливості темпераменту, характеру, антропологічного
типу, самосвідомості, специфічних форм господарювання, культури, мови.

Отже, суть етносу визначає комплекс різноманітних ознак, а не окремі його елементи. Останні, як
правило, не є оригінальними, властивими тільки одному якомусь етносу. Окремі з них можуть
входити до культурного комплексу різних народів. Але кожному етносу властива своєрідна
комбінація цих культурних ознак.

Етнос народжується, коли формується кістяк його етнічного комплексу. Цей етнологічний нюанс дуже
важливий для з'ясування питання про походження того чи іншого народу.

Для визначення часу появи українського етносу на історичній арені корисний досвід, набутий
істориками та археологами при визначенні віку українських міст. Історія міста починається не з появи
перших людей на його території, а з поселення, безперервний розвиток якого привів до постання
даного міста. Так, стоянка мисливців на мамонтів на Кирилівських висотах у Києві була залишена
понад 15 тис. років тому. Однак історію Києва як міста починають з ранньослов'янського поселення
культури Корчак, яке виникло близько 1,5 тис. років тому на Старокиївській горі. Маленьке
землеробсько-ремісниче поселення поступово переросло у велике місто, столицю могутньої держави
Русь.

За цією методикою історичного дослідження, часом народження якогось народу можна вважати
період, з якого простежується неперервний і поступовий розвиток його головних етновизначальних
ознак. Безперервний розвиток слов'янської людності на українських етнічних територіях (Волині,
Прикарпатті, Поділлі, Київщині) простежується саме від празької людності V—VII ст., яка, на думку
академіка П. Толочка, започаткувала Київ 1,5 тис. років тому.

Цьому періоду передувала глобальна перебудова етнополітичної карти Європи, пов'язана з Великим
переселенням народів та падінням Римської імперії. Історичний процес на території України був
перерваний спочатку навалою готів, а потім гунів. Лише з кінця V ст. ситуація стабілізувалася І до
нашого часу включно в північно-західній Україні не було суттєвих змін населення. Отже, на
українських етнічних землях між київським Подніпров'ям, східними Карпатами та Прип'яттю протягом
1,5 тис. років розвивався один етнос, який з пізнього середньовіччя носить назву українського. Це і
дало підстави багатьом історикам, насамперед М. Грушевському, простежувати історичні корені
українського народу із середини І тис. н. е.

Витоки українського народу тісно пов'язані з проблемою походження слов'янства. Показово, що

прабатьківщина слов'ян територіально збігається з ядром українських етнічних територій і займає
північно-західну Україну (Волинь, Прикарпаття, Поділля, Київщину).

Оскільки українці належать до слов'ян, то очевидно, що з'явилися вони не раніше появи слов'янства
взагалі. Сучасна наука дає можливість говорити про праслов'янські племена з початку нашої ери, а
про справжніх слов'ян — лише з V ст. Отже, є всі наукові підстави стверджувати, що праукраїнці
з'явилися на історичній арені не раніше появи слов'янства, у середині І тис. н. е.

Наприкінці V ст. на Волині чи в Прикарпатті постала перша достовірно слов'янська етнічна спільнота,
відома археологам під назвою празької культури, а візантійським хроністам — склавинів. У VI ст. ця
людність просунулася на Середню Віслу. Тут вона дала початок пращурам поляків — дзедзицькій
культурі. З Волині та Прикарпаття долинами Дністра та Пруту склавини рушили у Подунав'я та на
Балкани, давши початок південному слов'янству. Піднімаючись вверх по Дунаю, вони дійшли до його
витоків і заселили басейн Лаби. Так почалася історія лужицьких сербів. Пращурами словаків, моравів,
чехів було теж празьке населення, яке у VI—VII ст. прийшло у Центральну Європу з українського
Прикарпаття.

Південніше склавинів у лісостепах між Прутом та Дінцем у V—VII ст. проживали слов'янські племена
антів (пенківська культура). Північна частина їх злилася зі склавинами, західна пішла на Балкани, а
східна просунулася на північ у балтійське середовище, на Десну та Верхній Дніпро. В V—VII ст. тут
виникла балто-слов'янська колочинська спільнота. Наступного століття під впливом нових
переселенців з Київщини вона трансформувалася в літописні племена кривичів та радимичів —
безпосередніх пращурів білорусів та далеких прапращурів росіян.

На українських етнічних землях між Середнім Дніпром, Прип'яттю та Східними Карпатами у VIII ст.
празька культура трансформувалася в культуру Лука-Райковецька. Її пам'ятки залишили праукраїнські
племена літописних волинян, хорватів, деревлян, полян, уличів, тиверців. Ця людність була
безпосереднім підґрунтям Київської Русі IX—X ст. Безперервність історичного розвитку від
найдавніших склавинів Волині до сучасних українців дає підстави вважати, що корені українського
етногенезу сягають кінця V ст. н. е.

Отже, археологічно простежується розселення слов'ян у VI—VII ст. зі своєї прабатьківщини,

обмеженої на сході Середнім Дніпром, на заході Карпатами, на півночі Прип'яттю, на півдні
середніми течіями Дністра та Бугу. Розпад єдиної слов'янської спільноти ще у V тис. до н. е.
підтверджують мовознавці. Російський філолог О. Шахматов вважав, що єдина праслов'янська мова
розпалася в VI—VIII ст. Тому коли в IX ст. стародавній Київ почав об'єднувати в єдину державу Русь
навколишні землі, на них проживали споріднені, але вже різноетнічні східнослов'янські племена.
Розмовляли вони на споріднених східнослов'янських діалектах. Єдиної давньоруської, або
східнослов'янської, мови на той час уже не було, бо вона розпалася раніше [133].

Звертає на себе увагу величезний масив української лексики у сербській та лужицькій мовах (вилиця,
гай, ґазда, голота, злочин, квочка, комин, корисна, ватра, плахта, торба, шкодити і багато інших).
Враховуючи походження балканських та лужицьких сербів з території північно-західної України,
можна припустити, що склавинська людність між Карпатами і Дніпром у V—VIII ст. розмовляла
мовою, яка містила велику кількість слів, властивих сучасній українській мові. Інакше кажучи, українці
є прямими спадкоємцями мовних особливостей ранньослов'янської спільноти. Значна частина
лексики останньої стала навіть визначальною для української мови. Пояснюється це тим, що ядро
українських етнічних земель збігається зі слов'янською прабатьківщиною, охоплює землі між
Прип'яттю та Середнім Дніпром, з одного боку, та Східними Карпатами — з іншого.

Виникає питання, чи не слід розглядати слов'яногенез як відгалуження окремих слов'янських народів

від праукраїнського генетичного дерева, яке з кінця V ст. розвивалося на етнічних українських землях
з центром на Волині.

Отже, маємо певні підстави говорити, що праукраїнці, з одного боку, і праросіяни та прабілоруси — з
іншого розвивалися власними історичними шляхами з початкових стадій формування цих етносів у
першій половині І тис. н. е. Не випадково українці належать до іншого антропологічного типу, ніж
білоруси та росіяни. Відтак твердження про те, що долі східнослов'янських народів розійшлися лише
в пізньому середньовіччі внаслідок розгрому татарами Русі, не відповідає даним археології. Вони
розійшлися ще до постання держави Київська Русь.

Переконливу схему етногенезу східнослов'янських народів останнім часом запропонував Я.

Дашкевич. Археологічні дані дають змогу дещо деталізувати її. Балто-слов'янська колочинська
спільнота V—VII ст. сформувалася в басейнах Десни та Верхнього Дніпра внаслідок просування
праслов'ян з київського Подніпров'я в балтське середовище. У VIII ст. на цьому підґрунті постали
літописні кривичі та радимичі — пращури білорусів. Псковсько-новгородський східнослов'янський
субетнос постав за участю нащадків тих самих слов'яно-балтів Верхнього Дніпра. Формування
російського субетносу почалося пізніше, у XI—XII ст., коли слов'яно-балти Верхнього Дніпра (кривичі,
радимичі) та словени Новгородщини разом з мігрантами з Південної Русі просунулися на схід у
басейни Оки та Верхньої Волги, споконвіку заселені угро-фінами.