Professional Documents
Culture Documents
Efekt Lyucifera Chomu Horosh Lyudi Chinyat Zlo
Efekt Lyucifera Chomu Horosh Lyudi Chinyat Zlo
https://www.yakaboo.ua/ua/search/?cat=&q=%D0%95%D1%84%D0%B5%D0%BA%D1%82+%D0%9B%D1%8E%D1
%86%D0%B8%D1%84%D0%B5%D1%80%D0%B0
«ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло»: Yakaboo Publishing; Київ; 2017
ISBN 978-966-97633-6-5
Аннотация
Легендарний американський психолог Філіп Зімбардо через майже 40 років повертається
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 2
THE
LUCIFER
EFFECT
Understanding How Good People Turn Evil
PHILIP ZIMBARDO
Філіп Зімбардо
ЕФЕКТ
ЛЮЦИФЕРА
Чому хороші люди чинять зло
ВСТУП
«Ефект Люцифера» було опубліковано наприкінці березня 2007 року, відтоді я дав понад
сто інтерв’ю в медіа, виступав з лекціями в коледжах і на конференціях, прочитав багато
рецензій на мою книжку і відповідав на численні відгуки читачів. У перебігу я дізнався, що
стосовно моїх поглядів існують певні хибні уявлення, які я спробую тут виправити. Крім того, у
мене з’явилися деякі нові ідеї, які хотів би роз’яснити, перш ніж як ви почнете читати книжку.
Насамперед, що таке «Ефект Люцифера»? Багато різноманітних, проте пов’язаних між
собою явищ. Спочатку була історія про велике перетворення – перетворення улюбленого Богом
ангела, Люцифера (також відомого як «Ранкова зоря») на Сатану, Диявола, тому що він скоїв
подвійний гріх: непокори Богові й гордині («що і спричинило падіння»). Згідно зі стародавніми
писаннями, Бог створив Пекло як місце, яке охопить усіх занепалих ангелів і людей, що з часом
піддаватимуться спокусі.
Ця трансформація є найграндіознішою, яку тільки можна уявити. І вона створила контекст
мого дослідження менших перетворень добрих, пересічних людей (а не ангелів) у винуватців
зла внаслідок згубного впливу ситуативних сил. Ці сили, що існують у багатьох звичних
поведінкових контекстах, можуть спотворювати нашу, зазвичай добру, природу, штовхаючи до
девіантних, деструктивних чи злих вчинків. Особливо коли ми опиняємось у новому і
незнайомому оточенні, де звичні форми мислення, почуття і взірці поведінки не в змозі бути
нашим моральним компасом, на який ми з певністю могли покладатися в минулому.
Я підважую традиційний і дуже часто одинокий підхід до розуміння внутрішньої природи
і відчуттів інших людей, який ґрунтується на оцінці особистісних рис, схильностей і характеру.
Натомість я прагну довести, що більшість людей більшість часу є добрими, проте їх легко
втягнути в те, що вважатиметься егоїстичним, антисоціальним і деструктивним щодо до інших.
Таке зваблювання чи ініціювання злом можна зрозуміти, визнаючи, що ми не є поодинокими
акторами, які ведуть імпровізовані монологи на порожній сцені життя. Швидше, ми оточені
ансамблем різних митців на сцені, де постійно змінюються реквізити, костюми, сценарії,
вказівки від продюсерів і режисерів. Усі ці елементи мають важливі ситуативні особливості, які
нам слід брати до уваги, адже вони впливають на нашу поведінку і можуть кардинально її
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 3
змінити. Щоб зрозуміти силу тих, хто впливає на життєву драму, перебуваючи не на сцені, а за
кулісами, наш аналіз слід поширити на систему. Таким чином, «Ефект Люцифера» є закликом
до аналізу людської поведінки на трьох рівнях: внесок індивідуальних акторів, вплив на акторів
ситуативних сил, а також створення і підтримка ситуації системою.
Більшість інститутів у будь-якому суспільстві, де дотримуються індивідуалістично
орієнтованого підходу, сприймають людину як грішника, винуватця, страждальця,
божевільного чи особу ірраціональну. Програми змін, що випливають із класичної моделі
медицини1, базуються на індивідуальній реабілітації, терапії, медикаментозному лікуванні, а
ширше – на перевихованні, покараннях і стратах. Усі ці програми приречені на провал, якщо
основним збудником є ситуація чи система, а не просто індивід. «Ефект Люцифера» закликає до
зміни парадигми у два способи. Перше, щоб запобігати «соціальним хворобам», як-от зло,
жорстокість, подружнє насильство, цькування, упередження й інші, ми мусимо застосувати
модель соціальної медицини 2 , здійснити щеплення, а не ліквідовувати негативні наслідки в
поодиноких, індивідуальних випадках. Друге – необхідно переглянути теорію права,
приділяючи більше уваги впливам ситуативних чинників і систем під час винесення вироків.
Хоча більша частина цієї книжки детально описує, як легко для звичайних людей почати
чинити злодіяння або ставати пасивно байдужими до страждань інших, її глибше послання є
позитивним. Якщо розумітимемо, як і чому виникає зло, ми всі зможемо краще його
розкривати, захищатись від нього, боротись, перемагати. Стаючи більш «тямущими в злі», ми
вибудовуємо непорушну стійкість нашого морального компасу до негативних проявів. Із цього
огляду, «Ефект Люцифера» відзначає людську здатність до вибору доброти замість
жорстокості, турботи замість байдужості, творчого замість деструктивного і героїзму замість
лиходійства. Як на мене, найважливіша частина мандрівки, до якої ви збираєтесь приступити,
розпочинається в самому кінці. Розділ 16 запрошує вас спершу розглянути засадничі стратегії
опору небажаним соціальним впливам, способи протидії соціальним спокусам, перед якими ви
регулярно постаєте. Потім він вводить поняття пересічних чи повсякденних героїв,
запрошуючи вас приєднатися до цієї зростаючої групи громадян, які діють від імені інших тоді,
коли ті інші чинять зло чи нічого не роблять, щоб зло зупинити. Я пропоную таку ж ситуативну
перспективу для героїзму як і для лиходійства: та сама ситуація, що може декого з нас
підштовхнути до лиходійства, чи до зла, може відкрити героя в інших. Моєю новою місією є
поширення цієї концепції, навчання людей, особливо дітей, думати про самих себе як про
«героїв в очікуванні», готових до героїчних дій у конкретній ситуації, яка одного разу може
виникнути в їхньому житті.
Настав час розпочати нашу мандрівку в саме серце пітьми.
Як італійці кажуть, Andiamo!
9 листопада 2007 року.
ПЕРЕДМОВА
Я хотів би сказати, що ця книжка є плодом любові, проте це неправда. Протягом двох
років, які знадобилися щоб закінчити цю роботу, не було жодного такого моменту. Перш за все,
було емоційно боляче переглядати всі ці відео-записи із Стенфордського в’язничного
експерименту та знову і знову перечитувати розшифровки записів. Час затьмарив мою пам’ять
про міру зла багатьох охоронців, про глибину страждання багатьох ув’язнених і про ступінь
моєї пасивності, зла бездіяльності, що тривало так довго.
Також я забув, що першу частину цієї книжки розпочав писати тридцять років тому в
рамках контракту з іншим видавництвом. Проте відразу після початку я це припинив, тому що
не був готовий знову пережити експеримент, після якого минуло так мало часу. Сьогодні я
1 Модель медицини, що розглядає хворобу на індивідуальному рівні і лікує кожного хворого окремо.
радий, що тоді не змушував себе продовжувати роботу, адже тепер настав кращий для цього
час. Тепер я мудріший і здатний додати зріліше бачення цього і так непростого завдання. Тим
паче, що паралелі між порушеннями в Абу-Ґрейб і подіями під час Стенфордського в’язничного
експерименту надали нашому дослідженню вагомості, і це сприяє кращому розумінню
психологічної динаміки страхітливих знущань, що відбувались у реальній в’язниці.
Другою важливою емоційною перешкодою в написанні стало моє повне особисте,
інтенсивне залучення у вивчення зловживань і тортур у в’язниці Абу-Ґрейб. Як свідок-експерт
для одного з тюремних охоронців з військової поліції, я із соціального психолога перетворився
радше на журналіста-розслідувача. Я намагався дізнатися все, що міг про цього молодого
чоловіка: проводив глибинні інтерв’ю, розмовляв і листувався з ним та членами його родини,
збирав інформацію про службу у війську і роботі у тюрмі, спілкувався з іншими військовими,
які з ним служили. Я намагався відчути, як це бути в його шкірі у блоці 1-А у нічну зміну, з
16:00 по 4:00, щодня, протягом сорока діб без перерви.
Як свідок-експерт я свідчив у суді про ситуативні впливи на вчинені ним зловживання.
Мені надали доступ до декількох сотень цифрових фотографій цих аморальних вчинків. Це
було огидне і неприємне заняття. Додатково, мені надали всі доступні на той час звіти з різних
військових і цивільних слідчих комітетів. Позаяк мені повідомили, що в суді не дозволяють
користуватись будь-якими нотатками, я мав вивчити напам’ять так багато критичних висновків,
скільки зміг. Цей когнітивний виклик додався до колосальної емоційної напруги, що тільки
посилювалася після винесення суворого вироку сержанту Айвену «Чіпу» Фредеріку, а я став
неформальним психологом-порадником для нього та його дружини Марти. Згодом я став для
них «Вуйком Філом».
Я був і розчарованим, і злим, насамперед через небажання військових прийняти жодну з
пом’якшувальних обставин, вплив яких на жорстоку поведінку підсудного я детально описав на
суді, що мало би зменшити вирок. Прокурор і суддя відмовилися взяти до уваги ідею, що
ситуативні впливи можуть визначати поведінку людини. Вони підтримували стандартну
концепцію індивідуалізму, яку визнає більшість людей нашої культури. Вона полягає в тому,
що вина повністю «диспозиційно» лежить на сержанті Чіпі Фредеріку, адже він свідомо і
раціонально прийняв рішення вчинити зло. Моє розчарування зростало ще й через те, що багато
«незалежних» слідчих звітів вказували на провину старших офіцерів, на їхню бездіяльність і
некомпетентність. Ці звіти, підготовлені генералами і урядовими посадовцями високого рангу,
чітко показували, що саме військове й цивільне командування збудували «діжку дьогтю», в якій
хороші солдати перетворювалися на «ложку дьогтю».
Якби я писав цю книжку одразу після завершення Стенфордського в’язничного
експерименту, я детальніше описав би способи, у які ситуативний вплив стає більш значущим у
формуванні нашої поведінки, і то значно частіше, ніж ми думаємо чи усвідомлюємо. Проте я
випустив би всю картину – більш значущий вплив систем, велику силу створення зла з добра,
комплекс потужних чинників, що формують ситуацію. Велика кількість даних із соціальної
психології підтримують твердження, що в конкретному контексті ситуативні чинники є
сильнішими за риси особистості. Я посилаюсь на ці дані у кількох розділах. Проте більшість
психологів не звертали увагу на глибші джерела впливів, притаманні політичним, економічним,
релігійним, історичним і культурним матрицям, які формують ситуації, легітимізують або
делегітимізують ці ситуації. Повне розуміння динаміки людської поведінки потребує розуміння
ступенів і обмежень впливу сил особистості, сил ситуації та сил системи.
Щоби змінити або запобігти небажану поведінку окремих осіб або груп, необхідно
розуміти які переваги, чесноти та ризики вони привносять у певну ситуацію. Потім слід
повніше розпізнати комплекс ситуаційних сил, які діють у певному поведінковому контексті.
Змінюючи ці сили, або навчившись, як їх уникати, можна отримати більший вплив на
зменшення небажаних індивідуальних реакцій, ніж використовуючи виправні заходи
спрямовані на зміну тільки людей в ситуації. Це означає прийняття соціальної моделі медицини
замість класичної, що в ній лікують тільки хвороби та недуги індивидів. Однак, поки ми не
станемо сприйнятливими до реальної влади Системи, яка часто лишається невидимою, і в
повній мірі не зрозуміємо її набір правил, зміна поведінки буде тимчасовою, а зміна ситуації –
ілюзорною. Упродовж усієї книги я повторюю мантру, що спроба зрозуміти ситуаційний і
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 5
випадковим чином ролі в’язнів або охоронців у в’язничній симуляції, що стала аж надто
реальною. Розділ за розділом, у кінематографічному форматі, представлено хронологію подій.
Наратив ведеться від першої особи в теперішньому часі, а психологічну інтерпретацію зведено
до мінімуму. Лише після завершення дослідження, яке було припинене достроково, ми
розглядаємо, чого воно нас навчило, описуємо й аналізуємо отримані дані, та обговорюємо
залучені психологічні процеси.
Один з головних висновків Стенфордського в’язничного експерименту свідчить, що
повсюдна і невловна влада ситуативних змінних може опанувати волю індивіда. Про цей
висновок поміркуємо більше в наступних розділах, де розглядаються різні дослідження цього
феномену в соціальних науках. Ми побачимо, як ряд досліджуваних-добровольців, інших
студентів чи пересічних громадян підкоряться та з готовністю виконуватимуть речі, яких не
могли би й уявити, перебуваючи поза впливом конкретних ситуативних сил. Тут описано набір
динамічних психологічних процесів, які можуть схилити хороших людей до злих вчинків.
Серед них: деіндивідуалізація, підпорядкування авторитету, пасивність перед лицем небезпеки,
самовиправдовування і раціоналізація. Дегуманізація є одним з центральних процесів
перетворення звичайних, нормальних людей на байдужих або навіть на бездумних злочинців.
Дегуманізація, як катаракта, затьмарює мислення, стимулює сприйняття інших як недолюдей,
яких, отже, можна вважати ворогами, що заслуговують на муки, тортури і знищення.
Володіючи цим набором аналітичних інструментів, ми перейдемо до розгляду причин
жахливих зловживань і тортур ув’язнених у в’язниці Абу-Ґрейб в Іраці, вчинених охоронцями –
військовою поліцією США. Твердження, що ці аморальні вчинки були наслідком виключно
садистських схильностей кількох баламутних солдат підважено дослідженням подібностей
ситуативних сил і психологічних процесів до тих, що спостергіали під час Стенфордського
в’язничного експерименту. Тут ми поглиблено досліджуватимемо місце, особу та ситуацію,
щоби зробити висновки про причини та сили, які зумовили жорстоку поведінку, що її
зображено на низці зроблених військовими «трофейних фотографій», що фіксують процес
катування в’язнів.
Тоді настане час перейти вверх ланцюгом пояснень від особи до ситуації, та від ситуації
до системи. Спираючись на півдесятка звітів розслідувань цих зловживань та інші докази з
різноманітних юридичних і правозахисних джерел, я стану на прокурорську позицію, щоби
поставити перед судовим процесом Систему. Скориставшись з обмеження нашої судової
системи, яке вимагає, що підсудними можуть бути тільки окремі особи, а не ситуації чи
системи, я висуну звинувачення проти квартету старших військових чинів, а потім доведу
співучасть також і цивільного керівництва з адміністрації Буша. Читачі у ролі присяжних
вирішать, чи цих доказів достатньо, щоб обвинувачених було визнано винними.
Ця радше похмура подорож у серце і розум пітьми переміниться в останньому розділі.
Настане час для хороших новин про людську природу, про те, що ми як особистості можемо
зробити, щоби кинути виклик ситуативній і системній владі. У всіх цитованих дослідженнях і в
прикладах з реального життя завжди був хтось, хто опирався та не піддався спокусі. Від зла їх
вберегла не якась внутрішня, притаманна тільки їм магічна доброта, а скоріше розуміння, хай
лише інтуїтивне, психічних і соціальних тактик опору. Я окреслив набір таких стратегій і
тактик, щоб допомогти будь-кому бути більш здатним протистояти небажаним соціальним
впливам. Цей порадник базується на поєднанні власного досвіду та мудрості моїх колег –
соціальних психологів, які є експертами у сфері впливу і переконування. (Розширена та
доповнена версія порадника доступна на сторінці книжки www.lucifereffect.com.)
Коли більшість піддалася, і лише кілька осіб витримали, то останніх можна вважати
героями опору потужним силам, що змушують до послуху, конформізму та поступливості. Тож
ми починаємо думати про них як про особливих героїв, здатних на сміливі вчинки та
самопожертву, на відміну від нас, простих смертних. Фактично, такі особи існують, але є
винятком у рядах героїв, і лише декотрі йдуть на такі жертви. Вони є особливими, наприклад,
ті, хто присвячує своє життя допомозі іншим. На відміну від них, більшість тих, кого ми
вважаємо героями, є героями хвилі, які діють у відповідь на заклик служіння. Тож мандрівка
«Ефекту Люцифера» закінчується позитивною нотою, звеличенням пересічних героїв, які
живуть посеред нас. На противагу «банальності зла», яке свідчить, що звичайні люди можуть
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 7
ПОДЯКИ
Ця книжка не відбулася би без великої допомоги на кожному етапі впродовж довгого
шляху від задуму до його реалізації у цій, остаточній, версії.
ЕМПІРИЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ
Усе розпочалося із планування, проведення й аналізу результатів експерименту, який ми
здійснили в Стенфордському університеті в серпні 1971 року. Безпосередній поштовх для цього
дослідження вийшов з проекту студентів щодо психології ув’язнення, на чолі з Дейвидом
Джаффе, який пізніше став начальником у нашій Стенфордській в’язниці. Під час підготовки до
проведення експерименту, щоб краще зрозуміти менталітет в’язнів і виправного персоналу, а
також щоб дослідити критичні властивості психологічного досвіду будь-якого позбавлення
волі, я проводив літню школу, яка розкривала цю тематику. Моїм співвикладачем був Карло
Прескотт, який, відбувши кілька довготермінових покарань у в’язницях Каліфорнії, перед тим
отримав умовно-дострокове звільнення. Карло став нашим безцінним консультантом і
динамічним головою комісії з умовно-дострокового звільнення. Двох аспірантів, Курта Бенкса
та Крейґа Гейні було залучено на кожному етапі здійснення цього незвичайного дослідницького
проекту. Крейґ використав цей досвід як трамплін у надзвичайно успішну кар’єру на перехресті
психології та права: став чільним захисником прав ув’язнених й автором багатьох статей і
дописів, часто у співавторстві зі мною, на різноманітні теми, пов’язані з інституцією в’язниці. Я
дякую кожному з них за їхній інтелектуальний внесок у дослідження та в його практичні
наслідки. Крім того, я вдячний кожному зі студентів-добровольців, які зголосилися отримати
досвід, що його декотрі з них все ще не можуть забути, десятиліття по тому. Як я пишу нижче,
знову прошу у них вибачення за всі пережиті страждання під час і після цього дослідження.
ПОВТОРНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ
Завдання перевести архівні відео в’язничного експерименту у формат DVD, щоби згодом
можна було зробити стенограми, впало на плечі Сіна Бруйча і Скотта Томпсона, двох
виняткових студентів Стенфорда. До того ж, щоби підкреслити важливі епізоди в матеріалі, Сін
і Скотт допомогли зібрати широкий масив різноманітних супровідних матеріалів, що постали у
перебігу дослідження.
Таня Зімбардо і Марісса Аллен допомагали зібрати й організувати великий об’єм
матеріалів із медіа-записів, моїх нотаток і вибраних статей.
сержанта Фредеріка, не тільки протягом довгого часу брав участь в цій справі, не беручи
винагороду, але й надав мені доступ до всіх матеріалів та інформації, на підставі чого я міг
зрозуміти ту складну ситуацію. Адам Зімбардо запропонував проникливий аналіз сексуальної
природи «трофейних фото», ніби наслідків «просто розваг та ігор» нічної зміни в блоці 1-А.
Розділяючи мої подяки, значну частину віддаю Бобу Джонсону (мій колега і співавтор
нашого спільного ввідного в психологію підручника, «Психологія: основні концепції»). Боб
прочитав увесь рукопис і запропонував безмежно цінні поради, як його покращити, так само як
Саша Любомирські, який допомагав координувати інформації від Боба та Роз Зімбардо. Роз є
почесним професором англійської літератури, вона прослідкувала, щоб кожне речення у було
написане так, щоб передати послання книжки широкому грону читачів. Дякую кожному з них
за те що виконали марудну працю з грацією і здоровим глуздом.
Також дякую Уїллові Мерфі, моєму редактору із видавництва Random House, за його
рідкісне у наші дні, мистецтво і відважні спроби обмежити тематику до найголовнішого. Лін
Андерсон чудово та проникливо виконала завдання технічного редактора, додаючи разом із
Вінцентом ЛаСкала послідовності та ясності моєму повідомленню. Джон Брокман був
агентом-ангелом-охоронцем книжки та її просування.
Наприкінці мушу згадати, що після писання по кільканадцять годин денно і нощно моє
зболіле тіло поверталось до наступного раунду дякуючи моїм масажистам Джеррі Губеру із
Healing Winds Massage із Сан- Франциско і Анн Оллінсвот із Gualala Sea Spa, коли я працював,
сховавшись у ранчо над морем.
Кожному з цих помічників, родичам, друзям, колегам і студентам, які допомогли мені
перетворити думки на слова, і на рукопис, і на цю книжку, мої найщиріші подяки,
Сіао,
Філ Зімбардо
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 9
M.C. Escher's "Circle Limit IV" © 2006 The M.C.Escher Company-Holland. All right reserved,
www.mcescher.com
РОЗДІЛ 1
Психологія зла: ситуативні трансформації характеру
Сам розум є в собі; тому зробити Він може з пекла рай, а з раю – пекло.
(Джон Мільтон, «Втрачений рай»5)
6 John Milton, Paradise Lost, in John Milton: Complete Poems and Major Prose, ed. M. Y. Hughes (New York:
Odyssey Press, 1667/1957). Цитата з книги 1, c. 254. Опис «чортячої ради» у книзі 2, с. 44-389.
всього, що ми зазвичай вважаємо людським. Сатана пробуджує щось більше, ніж жадібність,
заздрість, хтивість, гнів, які ми ототожнюємо з нашими найгіршими імпульсами; щось більше,
ніж те, що називаємо звірством, що уподібнює людей до тварин («скотини»)... Він змушує нас
вірити, що зло в його найгіршому прояві пов’язане з надприродним – із тим, у чому ми зі
здриганням бачимо диявольську зворотну характеристику Бога як «цілковито іншого», про
якого говорив Мартін Бубер8.
Ми боїмося зла, але водночас і зачаровані ним. Ми створюємо міфи про замисли диявола і
починаємо вірити в них так, що готові мобілізувати всі сили на боротьбу зі злом. Ми
відкидаємо «Інше» як чуже і небезпечне, тому що воно невідоме, але при цьому сексуальна
розбещеність і аморальність тих, хто не схожий на нас, розбурхує нашу уяву. Професор
релігієзнавства Дейвид Франкфуртер закінчує свої пошуки «втілення Зла» роздумами про
соціальний конструкт цього лихого Іншого:
Уявлення про «соціально Іншого» як про дикуна-людожера, демона, чаклуна, вампіра – чи
про все це разом – склалося з усталеної символіки збочення. Плітки, які ми розповідаємо про
людей, у підтексті свідчать про їхню дикість, розпущені звички і потворність. Безперечно,
поєднання жаху й задоволення, з яким ми споглядаємо цю Іншість і яке стало однією з причин
жорстокості колонізаторів, місіонерів та армій, що завойовували землі цих Інших, впливає на
нас і на рівні індивідуальних фантазій9.
8 Elaine Pagels, The Origin of Satan. New York: Random House, 1995.–C. xvii.
9 D. Frankfurter, Evil Incarnate: Rumors of Demonic Conspiracy and Satanic Abuse in History. Princeton, NJ:
Princeton University Press, 2006.–C. 208-209.
10 Книжки, які варто прочитати, щоб дослідити інші психологічні перспективи зла: R. F. Baumeister, Evil: Inside
Human Cruelty and Violence. New York: Freeman, 1997; A. G. Miller, ed. The Social Psychology of Good and Evil.
New York: Guilford Press, 2004; M. Shermer. The Science of Good & Evil: Why People Cheat, Gossip, Care, Share and
Follow the Golden Rule. New York: Henry Holt, 2004; E. Staub, The Roots of Evil: The Origins of Genocide and Other
Group Violence. New York: Cambridge University Press, 1989; J. Waller, Becoming Evil: How Ordinary People Commit
Genocide and Mass Killing. New York: Oxford University Press, 2002.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 12
11 Стрімко зростає кількість літератури з психології культури, де порівнюється поведінка, цінності та інші
характеристики суспільств, які можна поділити на такі, що заохочують індивідуалізм або колективізм. Добрим
текстом для початку ознайомлення з тематикою є: Н. Markus, S. Kitayama, Models of Agency: Sociocultural Diversity
in the Construction of Action, y: Nebraska Symposium on Motivation, ed. V. Murphy-Berman, J. Berman, Cross-Cultural
Differences in Perspectives on Self Lincoln: University of Nebraska Press, 2003.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 13
13 Конструктивний підхід до роботи з такою агресією в школі можна знайти в праці мого колеги Елліотта
Аронсона. Він використовує сили психологічних знань і пропонує дорожню карту змін соціального середовища
школи так, щоб співпраця і співчуття замінили суперництво і несприйняття:
Е. Aronson, Nobody Left to Hate: Teaching Compassion After Columbine. New York: Worth, 2000.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 14
14 Heinrich Kramer, Jakob Sprenger, The Malleus Maleficarum of Kramer and Sprenger.
The Witches’ Hammer (зредаговано та перекладено: Rev. Montague Summers.York: Dover, 1486/1948). Твір
написав німецький чернець-домініканець. Цікавий скорочений виклад і коментарі Стефані де-Баррі (1994) (режим
доступу: http://web.archive.org/web/20050323085727/http://www.users.bigpond.net.au/greywing/Malleus.htm).
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 15
15 Цю химерну теологію слід розглядати крізь призму загальноприйнятного тоді насильства щодо жінок.
Історик Анна Бартсов показує, наскільки воно було поширеним, системним та суспільно сприйнятним, що й дало
поштовх цьому «відьомському божевіллю»: A. L. Barstow, Witchcraze: A New History of European Witch Hunts. San
Francisco : HarperCollins, 1995.
16 C. Wright Mills, The Power Elite. New York: Oxford University Press, 1956.–C. 3-4.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 16
17 Sam Keen, Faces of the Enemy: Reflections on the Hostile Imagination (доповнене видання: NewYork: Harper &
Row, 1986/2004). Також варто переглянути потужний фільм за цією працею, знятий режисером Білом Джерсі та
Семом Кіном. Докладніше див.: www.samkeen.com.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 17
їх в утробі ще носять! Нехай в Іліоні без похорону безслідно усі пропадуть вони разом!»18 Ці
ниці слова промовив громадянин однієї з найбільш цивілізованих політичних націй того часу,
батьківщини філософії, юриспруденції та класичної драми.
Ми живемо у «столітті масових убивств». Понад 50 мільйонів людей систематично
винищено за урядовими указами, що їх із готовністю виконували військові та цивільні сили.
Починаючи з 1915 року, турки Османської імперії вирізали півтора мільйона вірмен. У середині
XX століття нацисти знищили не менше ніж шість мільйонів євреїв, три мільйони радянських
військовополонених, два мільйони поляків і сотні тисяч представників «небажаних» народів.
Радянський Союз Сталіна знищив 20 мільйонів своїх громадян; державна політика Мао
Цзедуна призвела до ще більшої кількості смертей – близько 30 мільйонів китайців. У
Камбоджі комуністичний режим червоних кхмерів знищив 1,7 мільйона жителів власної країни.
Партію Саддама Хусейна «Баас» звинувачують в убивствах 100 тисяч курдів в Іраку. А 2006
року в суданській провінції Дарфур вибухнув геноцид, який було проігноровано усім світом19.
Зауважмо, що майже ті самі слова, які вимовив Агамемнон три тисячоліття тому,
прозвучали в наш час у далекій африканській країні Руанді, коли представники панівного
етносу – гуту – розпочали знищення своїх сусідів, які належали до меншини тутсі. Одна жінка,
жертва цього геноциду, згадує, як один із її мучителів сказав їй: «Ми збираємося вбити всіх
тутсі – згодом діти гуту не знатимуть, як виглядали діти тутсі».
ЗҐВАЛТУВАННЯ В РУАНДІ
Миролюбний народ тутсі в Руанді в Центральній Африці відчув на собі, що смертельно
ефективною зброєю масового знищення може виявитися простий ніж-мачете, якщо ним
орудувати ефективно. Систематичне винищення тутсі розгорнулося по всій країні впродовж
кількох весняних місяців 1994 року. Протягом декількох місяців геноцид охопив усю країну.
Бригади смерті, озброєні мачете і цвяхованими довбнями, вбивали тисячі невинних чоловіків,
жінок та дітей. У звіті Організації Об’єднаних Націй сказано, що приблизно за три місяці було
вбито від 800 тисяч до 1 мільйона руандійців. Ця різанина стала найжорстокішою за всю
історію Африки. Три чверті всього населення тутсі було стерто з лиця землі.
Гуту по команді різали колишніх друзів і найближчих сусідів. Один убивця-гуту в
інтерв’ю десять років потому сказав: «Найгіршим епізодом у цій різанині було вбивство мого
сусіда: ми часто випивали разом, його худоба паслася на моїй землі. Він був мені як родич».
Мати-гуту описала, як вона позабивала дітей із сусідського дому, які дивилися на неї широко
розплющеними від здивування очима, тому що вони підтримували добрі взаємини й усе життя
дружили. Вбивця посвідчила, що хтось із уряду сказав, що тутсі були їхніми ворогами. Потім їй
дали кийок, а її чоловікові мачете, щоб вони могли боротися з загрозою. Жінка виправдовувала
свої дії тим, що зробила дітям «послугу» – якби вона їх не вбила, вони залишилися б немічними
сиротами, адже з їхніми батьками було вже покінчено.
Донедавна систематичним зґвалтуванням руандійських жінок як тактиці терору і
духовного пригнічення майже не приділяли уваги. За деякими даними, зґвалтування почалися з
того, що лідер гуту, майор Сильвестр Кекумбібі, спочатку зґвалтував дочку свого колишнього
друга-тутсі, а потім віддав її на поталу іншим чоловікам. Потім дівчина посвідчила, що він
сказав: «Ми не витрачатимемо на тебе кулі; ми тебе зґвалтуємо, і це буде набагато гірше».
В історії були схожі випадки. Наприклад, зґвалтування китайських жінок японськими
солдатами в Нанкіні (далі ми детальніше про це поговоримо). Але тоді деталі цього жахіття
згубилися через брак швидкої реакції на подію і небажання китаянок згадувати пережите,
розповідаючи це стороннім. Натомість про психологічні чинники, що спричинили зґвалтування
19 L. W. Simons, «Genocide and the Science of Proof», National Geographic за січень 2006 року, c. 28-35. Також
див. проникливий аналіз масових убивств у розділі: D. G. Dutton, Е. О. Doyankowski, М. Н. Bond, Extreme Mass
Homicide: From Military Massacre to Genocide, y: Aggression and Violent Behavior, вип. 10, травень–червень 2005
року. – С. 437-473.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 18
20 Декотрі з цих сумних історій про використання ґвалтування як знаряддя терору щодо незгідних крутиться
довкола однієї жінки, яку Петер Лендесман у своєму розслідуванні назвав «Міністром зґвалтувань» у своєму звіті
для журналу: Р. Landesman, «А Woman’s Work», The New York Times за 15 вересня 2002 року (c. 82-ff.l31). Всі
наступні цитати походять звідси.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 19
21 J. Hatzfeld, Machete Season: The Killers in Rwanda Speak. New York: Farrar, Straus and Giroux, 2005.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 20
Я й раніше знала, що людина може вбити іншу людину. Таке відбувається повсякчас.
Тепер я знаю, що навіть людина, з якою ви ділилися їжею, з якою ви разом спали, – навіть вона
може вас убити просто так. Найближчий сусід може перегризти вам горлянку: ось чого мене
навчив геноцид, і мої очі більше не дивляться на світ так, як раніше.
У книжці «Ручкання з Дияволом» 22 генерал-лейтенант Ромео Даллер, командувач
миротворчих сил ООН у Руанді, наводить яскраві описи того, що він бачив. Завдяки своїй
героїчній винахідливості він зміг урятувати тисячі людей, але цей видатний командир
почувається спустошеним, тому що не зміг добитися дієвої допомоги від ООН, щоб запобігти
багатьом іншим злочинам. У результаті в нього розвинувся важкий посттравматичний
стресовий розлад – психологічний наслідок різанини23.
22 R. Dallaire, B. Beardsley, Shake Hands with the Devil: The Failure of Humanity in Rwanda. New York: Carroll and
Graf, 2004.
23 Психолог Роберт Джей Літтон, автор праці «The Nazi Doctors», аргументує, що на війні ґвалтування є часто
умисним знаряддям, мета якого–надзвичайно принизити і спричинити страждання не лише конкретній жертві, а й
усьому її оточенню. «Жінка є символом чистоти, довкола якого повстає сім’я. Тому брутальний напад на нього
стигматизує всіх. Це приниження відлунює серед уцілілих і в усіх їхніх сім’ях. У цей спосіб ґвалт є гіршим, ніж
смерть» (Landersman, с. 125. Також див.: A. Stiglmayer, ed. Mass Rape: The War Against Women in
Bosnia-Herzegovina. Lincoln: University of Nebraska Press, 1994).
24 I. Chang, The Rape of Nanking: The Forgotten Holocaust of World War II. New York: Basic Books, 1997.–C. 6.
25 A. Badkhen, «Atrocities Are a Fact of All Wars, Even Ours», San Francisco Chronicle за 13 серпня 2006 року. –
C. E1-E6; D.Nelson and N. Turse, «А Tortured Past», Los Angeles Times за 20 серпня 2006 року. -C. Al, ff.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 21
27 Цитата зі статті в New York Times про дослідження відмкнення моралі серед пов’язаних із виконанням
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 22
смертної кари пенітенціарних працівників. Benedict Casey, «In the Execution Chamber the Moral Compass Wavers»,
The New York Times за 7 лютого 2006 року. Також див.: M.J. Osofsky, A. Bandura, Р. G. Zimbardo, «The Role of
Moral Disengagement in the Execution Process», Law and Human Behavior, 29 (2005). –C. 371-393.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 23
сексуальне приниження; в’язні, що переживають неймовірний стрес. Деякі кадри, зняті під час
мого експерименту, майже достоту повторювали фотографії, зроблені в тій далекій
сумнозвісній іракській в’язниці Абу-Ґрейб.
Студенти коледжу, які грали ролі охоронців і в’язнів в експериментальній в’язниці, яку ми
створили в Стенфордському університеті влітку 1971 року, ніби відбилися в образах реальних
охоронців у реальній іракській в’язниці у 2003 році. І я не лише все бачив на власні очі – я ніс
відповідальність за створення умов, у яких такі злодіяння могли розцвісти буйним цвітом. Як
науковий керівник проекту я розробив експеримент, у рамках якого серед нормальних,
здорових, інтелектуально розвинутих студентів коледжу випадково розподіляли ролі охоронців
і в’язнів у цілком реалістичній експериментальній «в’язниці», де вони мали провести декілька
тижнів. Ми з моїми асистентами Крейґом Гейні, Куртом Бенксом і Дейвидом Джаффе хотіли
краще зрозуміти деякі мотиви, що керували психологією в тюремних умовах.
Як звичайні люди звикають до облаштування такого закладу? Як дисбаланс влади між
охоронцями і в’язнями відбивається на їхній повсякденній взаємодії? Якщо помістити хороших
людей у погане місце, що переможе – люди чи місце? Чи можна уникнути насильства, звичного
для більшості різних тюрем, у в’язниці, де перебувають хороші хлопці з середнього класу? Ось
деякі питання, на які ми хотіли знайти відповіді у перебігу експерименту, що починався як
звичайний дослід тюремного життя.
28 Я недавно розкривав цю тему в моїй промові під час отримання нагороди Фундації Гавела VIZE 97 (5 серпня
2005 року, в день народження Гавела, колишнього президента Чехії та героїчного лідера революції). Див.: Philip G.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 24
РОЗДІЛ 2
Несподівані недільні арешти
Навряд чи ця група молодих незнайомців усвідомлювала, що дзвони у церкві Пало-Альто
били по них і що скоро їхнє життя абсолютно неочікувано зміниться.
Неділя, 14 серпня 1971 р., 9:55. Температура повітря приблизно 25°С, вологість, як
завжди, низька, видимість – чудова; ясно-блакитне безхмарне небо над головою. В Пало-Альто
(Каліфорнія) розпочинається новий погожий, наче на листівці, літній день. Інших тут ніби не
існує, принаймні згідно з рекламними буклетами міста. Недосконалості та безладу в цьому
західному раю не терплять, як і сміття на вулицях або бур’яну в саду сусіда. Приємно
почуватися живим у такий день, у такому місці.
Це Едем, де американська мрія стає реальною, крайня точка фронтиру. Населення
Пало-Альто становить приблизно 60 000 мешканців, а головна особливість полягає в тому, що
Zimbardo, Liberation Psychology in a Time of Terror, Prague: Havel Foundation, 2005. (Режим доступу:
http://zimbardo.com/downloads/Havel%20Award%20Lecture.pdf)
30 Це раннє дослідження і теорія знеособлення були підсумовані в розділі: «The Human Choice: Individuation,
Reason, and Order Versus Deindividuation, Impulse, and Chaos», 1969 Nebraska Symposium on Motivation, ed. W. J.
Arnold, D. Levine. Lincoln: University of Nebraska Press, 1990. – Crop. 237-307. Свіжішу статтю про вандалізм можна
знайти в: Р. G. Zimbardo, U. Decay, Vandalism, Crime and Civic Engagement, in Schrumpfende Stadte / Shrinking Cities,
ed. F. Bolenius. Berlin: Philipp Oswalt, 2005.
31 Лідером дослідницької команди в Бронксі був аспірант Скотт Фрейзер, а його відповідником у
Пало-Альто–Еббі Еббесен.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 26
віддавав накази: мамі слід обчистити багажник, синові – зазирнути у бардачок, поки він знімає
акумулятор.
Потім люди, які проходили або проїжджали повз, зупинялися й тягнули щось із нашої
покинутої напризволяще машини, здираючи геть усе, що становило якусь вартість, а відтак
почали розбирати на запчастини. За цим епізодом послідував парад вандалів, які методично
обдирали і розтягали наше беззахисне нью-йоркське авто.
Журнал Time опублікував цю сумну розповідь про анонімність, що побутує в містах, під
заголовком «Щоденник покинутого автомобіля» 32 . За декілька днів ми зареєстрували 23
випадки вандалізму, вчиненого щодо нещасного олдсмобіля в Бронксі. Вандали виявилися
звичайними місцевими мешканцями. Всі вони були білі, гарно вдягнуті дорослі люди, які за
інших обставин просять поліцію посилити охорону, перестати панькатися зі злочинцями та
«цілком згідні» з твердженням анкети щодо необхідності укріплювати закон і порядок.
Усупереч очікуванню, лише один з актів вандалізму було здійснено дітьми, які просто
віддалися радощам руйнування. Ще більше здивувало те, що все це відбувалося серед білого
дня, і нам навіть не знадобилась інфрачервона фотоплівка. Звичка до анонімності не потребує
темряви.
Яка ж була доля покинутої машини в Пало-Альто, яка для злодіїв виглядала не менш
привабливо? Протягом цілого тижня щодо неї не було вчинено жодного акту вандалізму! Люди,
які проходили та проїжджали повз, дивилися на неї, але ніхто не торкався. Ну, не зовсім.
Одного дощового дня турботливий джентльмен закрив капот. (Не дай Боже, щоб двигун
намок!). Коли я повертав авто назад у Стенфордський кампус, троє сусідів зателефонувало до
поліції, щоб повідомити про можливе викрадення покинутої машини 33 . Це моє робоче
визначення «спільноти»: люди настільки небайдужі, що готові вжити заходів, поставши перед
незвичайною або, можливо, кримінальною ситуацією на їхній території. Я вірю, що така
просоціальна поведінка походить з припущення про взаємний альтруїзм і про те, що інші також
зробили б те саме, щоб захистити їхню власність чи іншу людину.
Висновком із цього маленького експерименту є те, що ситуації, в яких ми почуваємось
невідомими – коли інші нас не знають або не переймаються тим, що ми робимо, – часто
сприяють антисоціальній, егоїстичній поведінці. Інше, більш раннє дослідження висвітлило, що
маскування ідентичності спонукає дати волю агресивним діям супроти інших людей у
ситуаціях, які дають дозвіл порушувати звичні табу щодо міжособистісного насильства.
Польовий експеримент із покинутими авто розширив ці висновки й показав, що анонімність є
передумовою порушення суспільного порядку.
Цікаво, що ця демонстрація стала єдиним емпіричним доказом, який підтвердив
концепцію злочинності (яка називається «теорія розбитих вікон»), що ставить громадський
безлад як ситуативний стимул до злочину поряд із наявністю злочинців34. Будь-яке становище,
яке дає змогу людям залишатись анонімними, послаблює відчуття особистої та громадянської
відповідальності за свої дії. Ми спостерігаємо таке в багатьох організаціях – у школах, офісах,
армії, в’язницях. Прихильники «теорії розбитих вікон» стверджують, що якщо район привести
до ладу – забрати з вулиць покинуті машини, стерти графіті та повставляти нові шибки, то
таким чином можна зменшити кількість злочинів на міських вулицях. Є докази, що такі
попереджувальні заходи виявилися досить дієвими у деяких містах, як-от у Нью-Йорку (проте
не були такими ж ефективними в інших містах).
Дух спільноти розцвітає в тихих, упорядкованих місцях, як-от Пало-Альто. Тут люди
турбуються про фізичну та соціальну якість їхнього життя, а також мають достатньо ресурсів,
33 Ми мусили погодити з місцевою поліцією проведення цього польового дослідження, тож вони мені
повідомили про занепокоєння сусідів, що покинуту машину тепер вкрадено–злодієм вважали мене.
34 «Теорію розбитих вікон» уперше представлено в: J. Q. Wilson, G. L. Kelling, «The Police and Neighborhood
Safety», The Atlantic Monthly за березень 1982 року.–Стор. 22-38.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 27
36 Перша з цих сутичок між поліцією й студентами мала місце в університеті Вісконсину в жовтні 1967 року.
Студенти почали протестувати проти проведення на території університету вербування до Dow Chemical, творця
сумнозвісних напалмових бомб, якими випалювали землю та людей у В’єтнамі.
Там також ректор університету діяв у поспіху і, намагаючись стримати студентів, поклався на міську поліцію,
яка натомість зупинила їх сльозогінним газом, побила кийками та покалічила. Я пригадую особливо яскравий
образ у пресі, де з десяток копів б’є одного поваленого на землю студента. Більшість поліцейських не можна
розпізнати, оскільки вони в протигазах або зняли нумеровані куртки. Анонімність плюс влада становлять рецепт
катастрофи. Наслідком цього стала мобілізація студентів по всій території США. Більшість із них не цікавились
політикою та ніколи не брали участь у подібних заходах, на відміну від їхніх європейських колег, які дослівно
пішли на барикади, обороняючи перед обмеженнями уряду вільний доступ до освіти, та запобігаючи іншим
несправедливостям.
У травні 1970 року студенти Кентського університету (Огайо) почали протестувати проти розпалювання
Ричардом Ніксоном та Генрі Кіссинджером В’єтнамської війни у Камбоджі. Деякі студенти підпалили будівлю
корпусу підготовки офіцерів запасу (КПОЗ). Тисяча національних гвардійців отримала наказ окупувати
університетський кампус, обробляючи студентів сльозогінним газом. Губернатор штату сказав на телебаченні:
«Ми збираємось викоренити проблему, а не лікувати симптоми». Це злощасне висловлювання створило основу для
крайніх дій гвардійців стосовно студентів, що нібито створювали проблему, яку необхідно «викоренити», без
переговорів та примирення.
Коли групка неозброєних студентів зібралась 4 травня і рушила в бік сімнадцяти гвардійців із зарядженими
рушницями, один із військових запанікував і вистрелив просто в них. Миттєво більшість гвардійців почали
стріляти в студентів. Протягом трьох секунд зроблено шістдесят сім пострілів. Чотирьох осіб убито, вісьмох
поранено. Серед них були й такі особи, як Сандра Шоєр, яка проходила поряд на відстані 120 метрів, або Білл
Шредер–за іронією, студент КПОЗ,–які не брали участь у протесті та які стали «супутніми жертвами».
Один із військових пізніше сказав: «Мій розум казав мені, що це неправильно, але я вистрелив». Ніхто не поніс
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 28
У Стенфордському звіті було зафіксовано рівень насильства, якого раніше ніколи не було
в цьому буколічному кампусі. Поліцію викликали в студентське містечко щонайменше
тринадцять разів, проведено понад сорок арештів. Найсерйозніші демонстрації відбулися 29 і 30
квітня 1970 року, після того як стало відомо, що американці вторгайся в Камбоджу. Викликали
поліцейських аж із Сан-Франциско, студенти кидалися каменями, і протягом тих двох ночей,
які ректор Пітцер описав як «трагічні», в кампусі вперше використано сльозогінний газ.
Постраждало приблизно 65 осіб, у тому числі й багато поліцейських.
Між спільнотою Стенфордського університету, з одного боку, і поліцією Пало-Альто та
мешканцями міста, з іншого, виникла серйозна напруга. Це був дивний конфлікт. Я ніколи не
бачив таких амбівалентних стосунків між студентами Єльського університету і мешканцями
Ньюгейвена, коли раніше там навчався.
Новий шеф поліції, капітан Джеймс Цуркер, якого обрали керівником відділу в лютому
1971 р., намагався розсіяти ворожість, яка виникла внаслідок дій його попередника під час
студентських страйків, і прихильно поставився до мого прохання співпрацювати в програмі
«деполяризації» міської поліції й стенфордських студентів37. Молоді комунікабельні офіцери
проводили студентам екскурсії новою блискучою будівлею поліцейського управління, а
студенти натомість запрошували поліцейських пообідати в студентській їдальні та послухати
лекції. Згодом я навіть приохотив зацікавлених новобранців-поліцейських брати участь у
деяких наших дослідженнях. Це був ще один знак того, що розумні люди можуть знаходити
розумні рішення навіть тоді, коли соціальні проблеми виглядають нерозв’язними. Проте саме
так я наївно допоміг створити нове пристановище зла в Пало-Альто. Капітан Цуркер погодився,
що було б цікаво дослідити, як люди соціалізуються в ролі поліцейських і які чинники
допомагають новачкові перетворитися на «хорошого поліцейського». Чудова ідея, відповів я,
але це потребуватиме великого гранту, якого у мене не було. Проте у мене був невеликий
науковий грант, спрямований на дослідження тюремних охоронців. Це, щоправда, вузька
відповідальність за ці вбивства. Хрестоматійне фото цього нещастя показує молоду дівчину, яка з жахом кричить
над тілом убитого студента. Це збудило ще більші антивоєнні настрої в США.
Менш відомий, ніж стрілянина в Кентському університеті, але подібний випадок трапився лише десятьма днями
пізніше в Джексонівському коледжі в Міссісіпі, де трьох студентів застрелено та дванадцятьох поранено, коли
національна гвардія окуповувала університетський кампус.
На противагу цим смертельним зіткненням, більшість дій протягом загальнодержавного студентського страйку в
травні 1970 року мали відносно мирний характер, проте часами вибухало насильство. У багатьох випадках уряди
штатів ужили заходів, щоб запобігти насильству. В Каліфорнії губернатор Роналд Рейґан закрив усі двадцять вісім
університетських кампусів на чотири дні. Гвардійців прислали в кампуси університетів Кентуккі, Південної
Каліфорнії, Іллінойсу (в Урбані) та Вісконсину (в Медисоні). Протистояння відбулися в Берклі (університеті
Меріленду). В коледжі Фресно в Каліфорнії запальною бомбою знищено комп’ютерний центр вартістю мільйон
доларів.
37 Цю програму розпочали Стенфордський факультет психології та група студентів, що отримали підтримку від
міської ради Пало-Альто, перед сесією якої я виступав зі спонукою проактивного примирення.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 29
KRON із Сан-Франциско зняти захопливу подію – несподівані арешти студентів – для сюжету
вечірньої програми новин. Я розраховував на те, що присутність медіа пом’якшить
адміністративний спротив, а заманлива перспектива опинитися на телеекрані схилить
поліцейських на мій бік.
«Дуже шкода, сержанте, що ми не зможемо сьогодні зробити те, що планували і на що
розраховував капітан. У нас тут є телевізійний кінооператор з Четвертого каналу, і все готове,
щоб знімати арешти для сьогоднішніх вечірніх новин. Це був би добрий піар для відділку... але,
може, ваш шеф не буде дуже засмучений тим, що ви вирішили не дозволити нам зробити
заплановане».
«Послухайте, я не казав, що я проти, я просто не певен, що будь-хто з моїх людей захоче
це зробити. Я ж не можу знімати їх з чергування, розумієте?»
38 Цей опис підготовки до недільних арештів у поліцейському відділку базується не на документальних записах
нашої взаємодії, а швидше на моїх спогадах, перемішаних з бажанням створити логічну сюжетну лінію. Мій опис
експериментальних процедур та теоретичного підґрунтя випливає з того, що я перед тим пояснював капітанові
Цуркеру та директорові телебачення (заохочуючи співпрацю при арештах), операторові перед входом до відділку і
поліцейським перед від’їздом. У такий спосіб я спробував передати важливу інформацію, не заплутуючи читача
педантичним звітом. Причини цього дослідження базуються на ширшому теоретичному підґрунті: перевірці
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 31
Ми покидаємо кабінет сержанта, щоб зійти вниз і перевірити кімнату допитів, – Джо, Боб,
Крейґ, кінооператор Білл і я. Все сяє новизною: цей блок головного місцевого офісного центру
Пало-Альто було щойно побудовано. Він розташований досить близько, проте водночас і
достатньо далеко від старої в’язниці, яка руйнується, але не від переповнення, а просто від
старості. Я хотів, щоб офіцери й кінооператор залишалися втягнутими в процес від першого
арешту до останнього, щоб якомога чіткіше дотриматися стандартної процедури арешту. Ще
перед тим я пояснив телевізійникові мету експерименту, але зробив це коротко, бо був зайнятий
переговорами з сержантом. Мені спало на думку те, що я маю викласти їм усім деякі з
процедурних деталей дослідження, а також причини для проведення експерименту такого роду.
Це допомогло б укріпити командний дух і показати їм, що я достатньо уважний і готовий
відповісти на всі запитання.
«Ці хлопці знають, що їх заарештують? Ми мусимо їм сказати, що це все експеримент, чи
як?»
«Джо, вони всі добровільно викликались вивчати тюремне життя. Вони прийшли за
оголошенням, яке ми опублікували в газетах: запросили студентів коледжу заробити
п’ятнадцять доларів на день за участь у двотижневому експерименті з психології ув’язнення
і...»
«Ви хочете сказати, що ці хлопці отримуватимуть по п’ятнадцять баксів щодня ні за що –
просто за сидіння у в’язниці протягом двох тижнів? Може, й ми з Джо взяли б участь. Виглядає
на легкі гроші».
«Можливо. Може, це і легкі гроші, і якщо в дослідженні буде якийсь цікавий поворот, то
ми його повторимо, використовуючи деяких офіцерів поліції в ролях ув’язнених і охоронців, як
я й казав вашому шефові».
«Ну, ви можете на нас розраховувати».
«Як я вже сказав, дев’ять студентів, яких ви маєте заарештувати, є частиною великої
групи, що складалася з сотні чоловіків, які зацікавилися нашим оголошенням у газетах Palo Alto
Times та The Stanford Daily. Ми відсіяли явно ненормальних, тих, хто в минулому був
заарештований з різних причин, і тих, у кого були проблеми зі здоров’ям або психікою. Після
години психологічного оцінювання та глибинних інтерв’ю, які проводили мої асистенти –
Крейґ Гейні та Курт Бенкс, – із тих, хто залишився, ми відібрали 24 особи, які стануть нашими
об’єктами дослідження».
«15 доларів помножити на 24 і на 14 – це доведеться заплатити багато грошей. Це ж не з
вашої кишені, так, док?»
«Сума становить 5040 доларів, але наше дослідження підтримується грантом уряду з
Управління морських досліджень. Я отримав його для вивчення антисоціальної поведінки, тож
мені не доведеться платити учасникам самому».
«І всі студенти хотіли бути охоронцями?»
«Та ні, взагалі-то ніхто не хотів бути охоронцем: вони всі віддавали перевагу ролі в’язня».
«Тю, чого? Мені здається, бути наглядачем веселіше і не такий геморой, як бути в’язнем.
Ну, як на мене. Інша справа, отримувати п’ятнадцять баксів за те, що цілодобово прикидаєшся
в’язнем, – це мало. Краще платити охоронцям, які працюють у звичайну зміну».
«Правильно, охоронці працюватимуть у восьмигодинну зміну, по три команди з трьох
охоронців, які цілодобово пильнуватимуть дев’ятьох ув’язнених. Але причиною, чому студенти
хочуть бути в’язнями, є те, що вони можуть колись таки опинитись у в’язниці, наприклад за
ухилення від призову, порушення правил дорожнього руху чи за участь у страйках за
громадянські права або в антивоєнних виступах. Більшість із них сказали, що ніколи не могли
уявити себе у ролі тюремного наглядача, – вони не йшли в коледж, щоб у подальшому стати
охоронцями. Втім, хоча вони беруть у цьому участь головним чином через оплату, деякі з них
також хочуть дізнатися щось про те, як зарадити собі в нових тюремних реаліях».
«А як ви визначали, хто буде охоронцями? От точно, ви ж вибрали найздоровіших
пацанів?»
«Ні, Джо, ми розподілили добровольців на дві групи завдяки випадковому вибору. Це
було те саме, що підкинути монетку. Якщо випадав герб – доброволець буде наглядачем, якщо
решка – в’язнем. Охоронці лише вчора дізналися, яка роль їм випала. Вони прийшли в нашу
маленьку в’язницю в підвалі факультету психології Стенфордського університету, щоб
допомогти нам із закінченням підготовки. Ми хотіли, щоб вони роздивилися на місці. Кожен
вибрав собі уніформу в місцевому магазині військових товарів, і зараз вони чекають, коли все
почнеться».
«Чи ви їх якось готували на охоронців?»
«Хотілося б мені мати на це час. Проте ми лише вчора провели для них короткий
інструктаж. Вони не мали ніяких особливих навчань, як діяти. Головне для них – підтримувати
закон і порядок, не виявляти жодного насильства щодо в’язнів і не дозволити їм утекти. Я
також намагався пояснити їм особливості психології мислення ув’язнених, що переживають
відчуття безсилля, яке ми хочемо створити у в’язниці. Тих, кого ви маєте заарештувати, ми
попросили чекати вдома, в гуртожитку або в якомусь іншому домовленому місці, якщо вони
живуть далеко, і ми їм сказали, що сконтактуємося з ними сьогодні вранці».
«Ну, ось вони і дочекаються, Джо, нє? Ми покажемо їм правду жизні».
«Мене трохи турбують деякі речі».
«Звісно, кажіть, Джо, і ти, Білле. Якщо є щось, що ви хотіли би дізнатися, щоб потім
допомогти передати це режисерові вечірніх новин, то запитуйте».
«Я маю таке запитання, док: який сенс проходити через усі ці неприємності, створювати
саморобну в’язницю у підвалі в Стенфорді, заарештовувати всіх цих студентів, витрачати
стільки грошей, якщо ми й так маємо достатньо в’язниць і злочинців? Чому просто не
спостерігати, як воно у державній в’язниці чи у Сен-Квентіні? Чи це б не показало вам те, що ви
справді хочете дізнатися про охоронців і в’язнів у справжніх тюрмах?»
Джо поцілив просто в яблучко. Зненацька я опинився у звичній ролі професора, який
прагне донести свою думку до зацікавлених слухачів.
«Мені цікаво досліджувати, що психологічно означає бути в’язнем чи наглядачем. Які
зміни відбуваються з людиною в процесі зживання з цією новою роллю? Чи можна за короткий
час – лише за два тижні – набути нової ідентичності, яка відрізняється від чийогось звичного
“я”?
Соціологи і кримінологи вже досліджували реальне тюремне життя, однак їхня робота має
декілька серйозних недоліків. Цим дослідникам ніколи не вдавалося простежити всі стадії
тюремного життя. Їхні спостереження зазвичай обмежені рамками, їм заборонено прямий
доступ до в’язнів і особливо – до охоронців. Оскільки у в’язницях перебуває лише два класи
людей – персонал і ув’язнені, – всі дослідники просто сторонні, і ті, хто у в’язниці, ставляться
до них із підозрою, а то й з недовірою. Науковці могли бачити лише те, що їм було дозволено
побачити на екскурсіях. Їм рідко вдавалося зазирнути глибше за поверхневу картину тюремного
життя. Ми б хотіли краще зрозуміти глибинні структури стосунків між охоронцями й в’язнями,
відтворивши психологічне середовище в’язниці, а отже, мати змогу спостерігати, записувати і
документувати весь процес просякнення звичайних людей психологією в’язнів або наглядачів».
«Так, у цьому щось є, що ви кажете, – втрутився Білл. – Але є велика різниця між вашою
стенфордською моделлю і реальними в’язницями: тамтешні наглядачі та в’язні відрізняються
від ваших. У справжніх в’язницях ми маємо справу з кримінальниками, з жорстокими людьми,
які тільки й думають, як напасти на охоронця або утнути щось незаконне. Треба мати жорстких
охоронців, які могли би їх тримати в рамках і скрутити шию за потреби. Ваші солодкі
стенфордські хлопчики не злобні і не жорсткі, ані в’язні, ані наглядачі жодного разу».
«Можна я ще свої п’ять копійок вставлю, – каже Боб. – Звідки ви такі впевнені, що ці
студентики, знаючи, що отримуватимуть по п’ятнадцять баксів щодня на халяву, просто не
провтикають там два тижні, розважаючись і забавляючись за ваш рахунок, професоре?»
«По-перше, дозволю собі зауважити, що студентами Стенфордського університету є не всі
наші піддослідні, а лише деякі з них. Інші ж походять зі всієї країни або навіть з Канади. Як ви
знаєте, влітку в район Затоки приїжджає багато молодих людей, тож ми приймали в команду
тих, хто щойно закінчив літню школу в Стенфорді або в Берклі. Але ви були праві, коли казали,
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 33
39 Наступні три сценарії створено на основі доступної інформації щодо трьох наших несправжніх в’язнів:
початкових анкетних даних і пізніших інтерв’ю, разом зі спостереженнями, вчиненими під час ранкових арештів.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 34
«Мамочко, матусю, там за дверима поліцейський, він хоче арештувати Ґаббі!» – злякано
кричала наймолодша дівчинка в сім’ї Уїттлоу.
Місіс Декстер Уїттлоу не добре розчула слова, проте з крику Ніни зрозуміла, що
трапилась якась біда і потрібна присутність батька.
«Будь ласка, попроси батька, хай розбереться!» – місіс Уїттлоу зайнята, на душі в неї
неспокійно: вона щойно повернулася з церкви, і у неї погане передчуття щодо планованих там
нововведень. Останнім часом вона думала і про Ґаббі, готуючись бачити свого білявого
синьоокого красунчика лише двічі на рік. Вона молилася за нього, але в його від’їзді до
коледжу є і позитивний момент: ця розлука явно охолодить занадто очевидну пристрасть Ґаббі
до його шкільної подружки. Для чоловіка хороша кар'єра повинна бути важливіше поспішного
одруження. Вона часто йому це повторює.
Єдиний недолік, який вона бачить в своїй чудовій дитині, полягає в тому, що він іноді
занадто захоплюється, коли зустрічається з друзями. Наприклад, минулого місяця вони жартома
розмалювали дах школи, а недавно перевернули і зірвали кілька дорожніх знаків. «Це просто
нерозумно і по-дитячому, Ґаббі, це може погано скінчитися!»
«Ма-ам, тата немає вдома, він поїхав грати в гольф з містером Марсденом, а Ґаббі внизу, і
його забирає поліцейський!»
«Ґаббі Уїттлоу, ви звинувачуєтеся за статтею 459 Кримінального кодексу, крадіжка зі
зломом. Я відвезу вас в поліцейське управління, щоб зареєструвати ваше затримання. Перш ніж
я вас обшукаю і одягну на вас наручники, я повинен повідомити вам про ваші права». Джо
пам'ятає, що телекамера записує для нащадків цю класичну сцену арешту. Він тримається як
справжній суперкопом, говорить прохолодно і без поспіху, цілком як детектив Джо Фрайді з
серіалу «Облава».) Дозвольте мені дещо прояснити: ви маєте право зберігати мовчання і не
зобов’язані відповідати на будь-які запитання. Все, що ви скажете, може бути використано
проти вас у суді. Ви маєте право на консультацію з адвокатом перед тим, як відповідати на
запитання, й адвокат може бути присутнім під час допиту. Якщо у вас немає коштів, щоб
найняти адвоката, вам буде наданий громадський захисник, який буде представляти вас на всіх
етапах слухань. Ви зрозуміли свої права? Добре. Керуючись цими правами, я забираю вас до
Центрального Управління скласти протокол про затримання. А тепер спокійно пройдіть зі
мною до патрульної машини».
Звичайно, я трохи творчо підійшов до завдання побудови цих уявних сценаріїв. Проте, як ви побачите пізніше, в
них існує багато паралелей з поведінкою хлопців у змодельованій в’язниці.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 35
РОЗДІЛ 3
Неділя.
Хай розпочнеться ритуал приниження
40 Там, де не зазначено інакше,–усі розмови в’язнів і наглядачів узято з розшифровки відео- та аудіозаписів
експерименту Імена в’язнів і наглядачів змінено, щоб приховати їхні справжні особи. Матеріали щодо
Стенфордського в’язничного експерименту, на які є посилання в цій книжці, а також усі оригінальні дані й
результати дослідження зберігаються в Архіві історії американської психології в Акроні (Огайо). Усі майбутні
матеріали також передадуть і вони зберігатимуться в цьому Архіві як доробок Філіпа Зімбардо. Для отримання
інформації щодо матеріалів звертайтеся: www.uakron.edu або ahap@uakron.edu. СВЕ став предметом багатьох
дискусій у медіа, і декотрі з учасників відкрили свої справжні дані. Проте тут я уперше так детально описую
експеримент широкому загалу, тому вирішив змінити імена всіх в’язнів і наглядачів, щоб приховати їхні особисті
дані.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 40
«Ви вже, мабуть, знаєте, що я ваш начальник. Ви всі вже продемонстрували, що нездатні
уживатися зовні, у реальному світі, з тієї чи іншої причини. Вам чомусь бракує почуття
відповідальності, як у всіх хороших громадян країни. У цьому виправному закладі ми,
працівники, плануємо допомогти вам усвідомити вашу відповідальність як громадян цієї
країни. Правила ви вже почули. Незабаром у кожній камері вивісять копію цих правил. Ми
чекаємо, що ви вивчите їх і зможете процитувати кожен пункт. Якщо ви дотримуватиметеся
правил, не заподіюватимете далі зла, розкаєтеся за свої проступки і відповідно поводитиметеся,
то ми з вами уживемося. Сподіваюся, що ми не зустрічатимемося з вами надто часто».
Це була дивовижна імпровізація. Далі пролунав наказ охоронця Маркуса, який уперше
озвався: «Подякуйте начальнику за його прекрасну промову». Дев’ять ув’язнених хором
вигукнули «дякуємо», але без особливої щирості.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 41
41 Ці правила були розширеним варіантом правил, розроблених Джаффе з однокурсниками для проекту в
рамках мого курсу «Соціальна психологія в дії» минулої весни. У межах цього курсу студенти вибирали з-поміж
десяти запропонованих мною експериментів, кожен з яких досліджував різні аспекти функціонування осіб в
інституціях (як-от будинки для літніх людей) чи сектах і соціалізацію в ролях в’язня й охоронця. Джаффе з
десятком колег створили модель в’язниці в своєму гуртожитку упродовж вихідних–з драматичним, подібним до
теперішнього експерименту результатом. Я давав деякі поради цим студентам, проте не знав, що вони пережили
перш, ніж представили результати свого проекту наступного дня після в’язничних вихідних. Я був вражений
інтенсивністю їхніх відкрито представлених перед великою лекційною групою почуттів: злості, фрустрації,
сорому, а також збентеженням їхньою поведінкою в нових ролях (як своєю, так і друзів). Після того я провів для
них усіх дебрифінг, на якому стало зрозуміло, що ця ситуація породила в них проблеми. Але з огляду на те, що
вони добирали учасників серед друзів і самі розподіляли ролі, не було впевненості, чи це в них самих відбувалося
щось незвичне, чи у в’язничному середовищі. Тільки контрольований експеримент із випадковим поділом на ролі
в’язнів і охоронців зможе відділити диспозиційні та ситуативні причини. Це стало одним із поштовхів для
планування і проведення наступного літа СВЕ.
Кінцевий звіт Джаффе було представлено 15-16 травня 1971 року під простою назвою: «Змодельована в’язниця»
(його не було опубліковано.–Стенфордський університет, весна 1971 року).
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 42
камері, хворіючи чи потребуючи уваги. У нашому випадку друга мета перекличок – саме для
в’язнів – зжитися зі своїми новими пронумерованими ідентичностями. Ми хочемо, щоб вони
почали думати про себе й про інших як про ув’язнених із номерами, а не про людей з іменами.
Дивовижно, як природа перекличок з часом перетворилася з рутинного запам’ятовування і
перераховування ідентифікаційних номерів на відкриті зібрання, де охоронці мали змогу
демонструвати свою абсолютну владу над ув’язненими. З тим як обидві групи
студентів-учасників дослідження, що спочатку були взаємозамінними, вживаються у свої ролі,
переклички забезпечують наочну демонстрацію їхньої трансформації в охоронців та
ув’язнених.
Нарешті в’язнів відправляють у камери запам’ятовувати правила і знайомитися з їхніми
новими співмешканцями. Облаштовані так, щоби наголошувати на всебічному знеособленні в
тюремному житті, камери – насправді перероблені маленькі офіси завбільшки три на три з
половиною метри. Офісні меблі ми замінили трьома розкладними ліжками, зсунутими докупи.
Камери повністю очистили від будь-яких інших меблів, за винятком камери №3, де є
умивальник. Кран ми перекрили, але охоронці можуть його відкрити, якщо захочуть відзначити
хороших ув’язнених, помістивши їх в цю спеціальну камеру. Офісні двері замінено на
спеціально виготовлені чорні двері з вбудованими вряд залізними ґратами донизу вікна
посередині. На дверях видно номер кожної камери.
Камери тягнуться вздовж правого боку Двору – так воно виглядає з нашого місця поза
екраном одностороннього спостереження. Двір – довгий вузький коридор, завширшки 2,7 метра
і завдовжки 12 метрів. Тут немає вікон, лише непряме неонове освітлення. Єдиний вхід і вихід –
аж у північному кінці коридору – навпроти нашої стіни спостереження. Оскільки вихід лише
один, ми тримаємо під рукою декілька вогнегасників на випадок пожежі – відповідно до наказу
Комісії з контролю залучення осіб до експериментальних досліджень у Стенфордському
університеті, яка перевірила і схвалила наше дослідження. (Однак вогнегасники також можуть
стати зброєю.)
Вчора охоронці розмістили покажчики на стінах Двору, де написано, що це
«Стенфордська окружна в’язниця». Інший знак забороняє куріння без дозволу, а третій зловісно
вказує на місце розташування карцеру: «Яма». Одиночною камерою слугує маленька комірка у
стіні навпроти камер. Її використовували для зберігання речей – коробки з паперами займають
весь простір, окрім клаптика площею приблизно один кубічний метр. Це місце, де неслухняні
в’язні проводитимуть свій час як покарання за різні дисциплінарні проступки. У цьому
маленькому просторі ув’язнені стоятимуть, сидітимуть навпочіпки або на підлозі в абсолютній
темряві упродовж визначеного охоронцем часу. Вони зможуть чути все, що відбувається
назовні в Дворі, і чутимуть аж надто добре, коли хтось грюкатиме у двері Ями.
Ув’язнених відводять до їхніх довільно визначених камер: камера №1 – для в’язнів 3401,
5704 і 7258; камера №2 – для в’язнів 819, 1037 і 8612, а в камеру №3 посадили в’язнів 2093,
4325 і 5486. У певному сенсі це більше схоже на ситуацію з військовополоненими, у якій
противників захоплено й ув’язнено радше як підрозділ, а не на цивільну в’язницю з наявною
тюремною спільнотою, де кожен новий мешканець соціалізується, і куди ув’язнені постійно
вливаються і звідки їх умовно-достроково звільняють.
Загалом у нашій в’язниці людяніше ставилися до в’язнів, ніж у більшості таборів для
військовополонених, і, безсумнівно, вона була зручнішою, чистішою і краще впорядкованою,
ніж військова в’язниця суворого режиму в Абу-Ґрейб (яку, до речі, Саддам Хусейн зробив
сумнозвісною своїми тортурами і вбивствами задовго до нещодавніх дій американських
військових). Однак попри порівняний «комфорт», Стенфордська в’язниця перетвориться на
місце розгортання злодіянь, що стануть страхітливими провісниками зловживань, які
чинитимуть в Абу-Ґрейб армійські резервісти з військової поліції роки потому.
ВЖИВАННЯ В РОЛІ
Вживання в свої ролі охоронців потребує певного часу. Зі звітів охоронців наприкінці
кожної з трьох змін ми дізнаємося, що Венді почувається неспокійно, сумнівається в тому, чи
розуміє, що означає бути хорошим охоронцем. Він хоче, щоб ми влаштували для нього якийсь
тренінг, хоча вважає помилкою надто добре ставлення до ув’язнених. Джефф Лендрі,
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 44
молодший брат Джея Лендрі, повідомляє про почуття провини під час принизливих ритуалів
збезчещення, під час яких в’язнів змушували протягом тривалого часу стояти голими в
незручних позах. Йому шкода, що він не спробував припинити деякі речі, яких не схвалював.
Замість того, щоб висловити протест, він просто виходив з Двору якомога частіше, аби
уникнути цих неприємних переживань. Охоронець Арнетт, старшокурсник факультету
соціології, на кілька років старший за інших, сумнівається в тому, що настанови ув’язненим
дають очікуваний ефект. Він вважає, що безпека на його зміні підтримується погано і що інші
охоронці надто люб’язні. Навіть після цієї короткої зустрічі першого дня Арнетт може
виокремити ув’язнених, які є потенційними порушниками, і тих, які є «стерпними». Він також
вказує на те, що ми проґавили у своїх спостереженнях, а офіцер Джо зауважив під час арешту
Тома Томпсона, – занепокоєння щодо ув’язненого 2093.
Арнеттові не подобається той факт, що Том (2093) «надто старанний» у «суворому
дотриманні всіх наказів і правил»42. (Справді, номер 2093 згодом отримає від інших ув’язнених
прізвисько «Сержант» саме через свою армійську манеру покірно виконувати накази. Він
привніс деякі важливі цінності в нашу ситуацію – щось, що може перерости в конфлікт з
охоронцями, щось, на що потрібно звернути увагу далі. Згадайте, що поліцейський офіцер
також зауважив це у Тома ще під час арешту.)
Натомість ув’язнений 819 вважає всю ситуацію доволі «кумедною»43. Перша перекличка
видалася йому радше приємною («такий собі жарт»), і він відчув, що дехто з охоронців так само
це сприймав. Ув’язнений 1037 зауважив, що з іншими обійшлися в такий самий принизливий
спосіб, як і з ним. Однак він відмовився сприймати будь-що серйозно. Його більше цікавило те,
наскільки він зголоднів, з’ївши лише легкий сніданок, і сподівався втамувати голод ситним
обідом, який так і не подали. В’язень припустив, що обіду не було через чергове примхливе
покарання з боку охоронців, попри той факт, що більшість ув’язнених добре поводилися.
Насправді ж ми просто забули заїхати по обід, тому що арешти забрали надзвичайно багато
часу і у нас було багато справ – включно з відмовою в останній момент одного зі студентів,
призначеного на роль охоронця. На щастя, ми взяли заміну з початкового резерву
протестованих кандидатів на нічну зміну – охоронця Бардена.
закінчують, решта троє сідають їсти те, що залишилося. Ув’язнений 8612 одразу ж намагається
підбурити інших на сидячий страйк проти «неприйнятних» тюремних умов, але всі вони надто
голодні і втомлені, щоб робити це зараз. 8612-й – тямущий хлопець на ім’я Даґ Карлсон, який
опирався копам під час арешту.
Ув’язнені повертаються до своїх камер. Їм наказують зберігати тишу, але 819-й і 8612-й
не підпорюються, голосно розмовляють, сміються і їм це сходить з рук – поки що. В’язень 5704,
найвищий серед усіх, до цього моменту поводився тихо, але нікотинова залежність дойняла
його, і він вимагає, щоб йому повернули цигарки. Натомість йому говорять, що він заслужить
право покурити, якщо буде хорошим в’язнем. 5704-й оскаржує цей принцип, зазначаючи, що це
порушення правил, але безрезультатно. За правилами експерименту будь-який учасник може в
будь-який момент піти, але схоже, що роздратовані ув’язнені забули про це. Вони могли б
скористатися погрозою покинути експеримент як тактикою для поліпшення своїх умов або
зменшення безглуздих знущань, які їм доводиться терпіти, але вони цього не зробили, дедалі
глибше повільно занурюючись у свої ролі.
Фінальним офіційним завданням дня для начальника Джаффе є повідомити в’язнів про
вечори відвідин, що відбудуться невдовзі. Будь-який ув’язнений, який має друзів або родичів в
околицях, може написати їм і попросити навідатися. Джаффе описує порядок написання листів
і дає кожному, хто потребує ручку, поштовий папір Стенфордської окружної в’язниці й конверт
із маркою. В’язні мають закінчити свої листи й повернути матеріали, перш ніж сплине
«відведений на написання час». Джаффе дає зрозуміти охоронцям, що у них повна свобода дій
вирішувати, чи забороняти комусь писати листа (оскільки він не дотримувався правил, не знав
свого номера чи з будь-якої іншої причини, яка може з’явитися в охоронця). Як тільки листи
написано й передано охоронцям, ув’язненим наказують вийти з камер для першої переклички
на нічній зміні. Звісно, персонал перечитує кожен лист заради безпеки, а також робить копії для
матеріалів справи, перш ніж надіслати їх. Питання вечорів відвідин і листування згодом стане
інструментом, який охоронці використовуватимуть інстинктивно й ефективно, аби посилити
контроль над ув’язненими.
гри в карти у своїй кімнаті охоронці нічної зміни і начальник розробляють план для першої
переклички ранкової зміни – нове випробування для в’язнів. Заступивши на зміну, охоронці
одразу підійдуть близько до камер і будитимуть своїх підопічних голосним різким свистом. Це
також швидко дасть новій зміні охоронців заряд енергії, щоб вжитися в їхні ролі й водночас
порушить сон ув’язнених. Лендрі, Бардену і Гельманну – усім їм подобається цей план, і вони
продовжують обговорювати, як їм стати ліпшими охоронцями наступної ночі. Гельманн
вважає, що все це «весело й цікаво». Він вирішує віднині діяти як «старанний працівник»,
«грати ще владнішу роль», як під час посвячення у братство або ж як у фільмах про в’язниці на
кшталт «Холоднокровного Люка»49.
Барден як охоронець перебуває в критичному становищі – ніби свінґмен у баскетболі,
тобто опиняється на роздоріжжі в цій нічній зміні. Джефф Лендрі розпочав як сильний гравець,
але за ніч підкорився креативним вигадкам Гельманна і врешті-решт поступився його владній
манері. Згодом Лендрі вживеться у роль «доброго охоронця» – з доброзичливим ставленням до
арештантів – і не принижуватиме їх. Якби Барден став на бік Лендрі, то разом вони могли б
затьмарити Гельманнову зірку успіху. Але якщо Барден буде заодно з крутим хлопцем, то
Лендрі стане третім зайвим і зміна поверне у лиховісному напрямку. У своєму
ретроспективному щоденнику Барден пише, що він почувався схвильованим, коли йому
раптово зателефонували о 6-й вечора, щоб тієї ночі він прибув на чергування якнайшвидше.
Одягнувши уніформу у військовому стилі, Барден почувався по-дурному: з нею
контрастували надто густе чорняве волосся і борода, отже він боявся, що в’язні з нього
насміхатимуться. Барден свідомо вирішив не дивитися їм в очі, не усміхатися і не ставитися до
сценарію як до гри. На відміну від Гельманна і Лендрі, які були самовпевнені у своїх нових
ролях, він не такий. Він вважає їх «ветеранами», хоч вони і приступили до роботи лише за
кілька годин до його прибуття. Найбільше у його формі Барденові подобається носити великий
кийок, який додає відчуття сили і безпеки, коли Барден розмахує ним, проводить ним з
гуркотом по ґратах, грюкає у двері карцера або просто поплескує ним по руці, що стає його
типовим жестом. Неформальне групове обговорення наприкінці зміни з новими приятелями
зробило його більше схожим на себе колишнього, аніж на сп’янілого від влади охоронця. Він,
однак, виголошує перед Лендрі гарячу промову про те, що їм необхідно працювати як команда,
щоб підтримувати порядок у лавах ув’язнених і не терпіти жодної непокори.
в’язниці, начальник Дейвид Джаффе описав деякі з процедур та обов’язків охоронців. Тим
часом я, Крейґ Гейні і Курт Бенкс як консультанти-психологи надали детальну інформацію про
особливості недільних арештів та ознайомлення нових ув’язнених з нашою тюрмою.
Описуючи мету експерименту, я сказав їм, що переконаний, що всі в’язниці є своєрідними
фізичними метафорами втрати свободи, яку всі з нас відчувають у різний спосіб і з різних
причин. Як соціальні психологи, ми хочемо зрозуміти психологічні бар’єри, побудову яких між
людьми зумовлює в’язниця. Звісно, існують певні межі, до яких ми можемо дійти в
експерименті, використовуючи лише «модель в’язниці». В’язні знали, що їх ув’язнено лише на
порівняно короткий період – два тижні, на відміну від довгих років у справжній в’язниці. Вони
також знали, що існують межі, за які ми не можемо виходити в поводженні з ними в
експериментальних умовах, на відміну від справжніх тюрем, де ув’язнених можуть побити,
вдарити електрошокером, піддати груповому зґвалтуванню, а іноді навіть убити. Я чітко дав
зрозуміти, що в жодному разі ми не можемо фізично знущатися з наших «в’язнів».
Я також пояснив, що попри ці обмеження, ми хочемо створити психологічну атмосферу,
яка охоплювала б основні істотні характеристики багатьох в’язниць, які я вивчав раніше.
«Ми не можемо фізично знущатися з них або мучити їх, – сказав я. – Ми можемо
забезпечити нудьгу. Ми можемо спричинити відчуття фрустрації. Ми можемо вселити у них
страх – певною мірою. Ми можемо впровадити принцип свавілля, який керуватиме їхніми
життями, принцип свавілля, який повністю контролюватиметься нами, системою, тобою, мною,
Джаффе. Їх взагалі позбавлять приватності, буде постійний нагляд – ніщо з того, що вони
зроблять, не залишиться непоміченим. Вони не матимуть свободи дій. Вони не зможуть нічого
зробити чи сказати, якщо ми цього не дозволимо. Ми нівелюватимемо їхню індивідуальність у
різні способи. Вони носитимуть уніформи, і ніхто в жодному разі не називатиме їх на ім’я.
Вони отримають номери і їх зватимуть лише за номерами. Загалом усе це має вселити в них
відчуття безпорадності. Ми маємо абсолютну владу в цій ситуації. Вони ж не мають жодної.
Питанням дослідження є те, що вони зроблять, щоб повернути собі владу, відновити певний
рівень своєї індивідуальності, здобути трохи свободи та інтимності. Чи ув’язнені справді підуть
проти нас, аби повернути собі хоч щось з того, що вони мають, перебуваючи на свободі поза
межами в’язниці51?»
Я зауважив цим новонабраним охоронцям, що ув’язнені будуть схильні ставитися до
всього цього, як до «розваг та ігор», але саме від нас, тюремного персоналу, залежить те, чи
виробиться в ув’язнених необхідний психологічний стан упродовж усього дослідження. Ми
мусимо зробити так, щоб вони почувалися наче у в’язниці. Ми в жодному разі не можемо
покликатися на це як на дослідження або експеримент. Після відповідей на різноманітні
запитання від цих новоспечених охоронців я в загальних рисах описав спосіб, у який їх
відповідно до побажань розподілять між трьома змінами – по троє в кожній. Я дав зрозуміти,
що нічна зміна, вочевидь найменш приваблива, найімовірніше, виявиться найлегшою, оскільки
ув’язнені спатимуть принаймні половину часу. «У вас буде порівняно небагато роботи, хоч ви і
не зможете спати. Ви маєте бути там про всяк випадок, раптом вони затіватимуть щось». Попри
моє припущення, що в нічної зміни буде зовсім мало роботи, наприкінці експерименту вона
діяла найактивніше і найжорстокіше поводилася із в’язнями.
Я маю ще раз зазначити, що спершу мене більше цікавили ув’язнені та їхня адаптація у
цій ситуації, схожій на життя у в’язниці. Охоронці були просто гравцями загальної дії, які мали
б допомогти в’язням сформувати певний спосіб мислення – усвідомлення того, що їх
позбавлено волі. Гадаю, що я мав таку перспективу, бо походив із неблагополучних районів, що
змушувало мене більше ототожнювати себе з в’язнями, аніж з охоронцями. На це, безперечно,
вплинули інтенсивні персональні контакти з Прескоттом та іншими колишніми в’язнями, з
якими я нещодавно познайомився. Тому мою промову під час інструктажу було сформульовано
так, аби викликати в охоронців «почуття єдності», за допомогою загального опису чільних
ситуативних і психологічних процесів у функціонуванні типових в’язниць. Невдовзі для нас
стало очевидним, що поведінка охоронців була так само цікавою, а іноді навіть цікавішою за
51 Розшифровки відеозапису з інструктажу охоронців. Див.: DVD Quiet Rage: The Stanford Prison Experiment.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 51
поведінку ув’язнених. Чи був би таким самим результат без цього інструктажу, якби ми
дозволили лише поведінковий контекст і відігравання ролей? Як ми згодом побачимо, попри
нашу спонукальну довідку, охоронці спочатку не надто переймалися потрібними відносинами
та поведінкою, щоб створити такі негативні умонастрої в ув’язнених. Пройшло трохи часу,
перш ніж нові ролі та ситуативні сили змінили їх настільки, що вони почали зловживати
поводженням з ув’язненими – Зло, за створення якого у цій «Стенфордській окружній в’язниці»
зрештою відповідальний я.
З іншого боку, вони не проходили жодних формальних тренувань для охоронців – їм
сказали перш за все підтримувати закон і порядок, не дозволяти ув’язненим утекти і в жодному
разі не застосовувати проти них фізичну силу. Крім того, їх в загальних рисах проінструктували
щодо негативних аспектів психології ув’язнення. Процедура схожа на більшість систем
ознайомлення охоронців із виправною системою, в якій тренування обмежено. Там зазначають
лише, що їм дозволено застосовувати будь-яку силу, необхідну в разі загрозливих обставин.
Список правил, зачитаний і виданий ув’язненим начальником та охоронцями, і мої інструкції
охоронцям відображають внесок Системи у створення початкових умов ситуації, що кидають
виклик цінностям, ставленню й особистим схильностям, що їх учасники експерименту
привнесли з собою. Невдовзі ми побачимо, як вирішується конфлікт між могутністю ситуації й
могутнію людини.
Охоронці Ув’язнені
Денна зміна (10:00 – 18:00): Камера № 1:
Арнетт, Маркус, Лендрі (Джей) 3401 – Ґленн
5704 – Пол
Нічна зміна (18:00 – 2:00): 7258 – Габбі
Гельманн, Барден, Лендрі (Джефф) Камера № 2:
819 – Стюарт
Ранкова зміна (2:00 – 10:00): 1037 – Річ
Ворниш, Венді, Керос 8612 – Даґ
Камера № 3:
Охоронці в резерві: 2093 – Том «Сержант»
Морісон, Пітерс 4325 – Джим
5486 – Джеррі
РОЗДІЛ 4
Понеділок. Повстання в'язнів
Понеділок, понеділок – журба за журбою, туга за тугою для всіх нас після надто довгого
першого дня і начебто безкінечної ночі. І знову пронизливе вищання свистків вириває
ув’язнених зі сну рівно о шостій ранку. В’язні виходять зі своїх камер з помутнілим поглядом,
поправляючи панчохи на голові, розгладжуючи сорочки і розплутуючи кайдани на щиколотках.
Вони страшенно пригнічені. Згодом 5704-й сказав, що його гнітила думка про новий день, коли
знову доведеться пережити «те саме лайно, а можливо, ще й гірше»52.
Охоронець Керос силоміць підводить пониклі голови – особливо 1037-го, схожого на
сновиду. Він штурхає ув’язнених у плечі, щоб випрямити їх, і насилу вирівнює поставу
згорблених арештантів. Керос схожий на матір, що готує своїх сонних дітей до першого дня в
52 Цитати з цього і наступних розділів, що описують СВЕ, походять з різноманітних джерел даних, які я
намагатимуся вказувати (особливо коли це корисно). Серед цих архівних даних є: розшифровки відео- і
аудіозаписів експерименту, написані наприкінці змін звіти охоронців, інтерв’ю учасників наприкінці дослідження,
надані після проведення певного часу вдома (зазвичай протягом кількох тижнів) кінцеві оцінки та ретроспективні
щоденники учасників, аудіозаписи проведених телепрограмою Chronolog NBC інтерв’ю (вересень 1971 року, ефір
в листопаді 1971 року), й особисті спостереження і спогади безпосередньо по завершенні досліду, які Крейґ Гейні,
Кристина Маслач і я опублікували в статті. Ця цитата походить з фінальної оцінки.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 52
школі, тільки значно грубіший. Настав час краще вивчити правила і провести вранішню зарядку
перш, ніж подадуть сніданок. Венді перебирає на себе командування: «Тож ми навчатимемо вас
правил, поки ви їх всі не завчите напам’ять»53. Його енергійність передається Керосу, і той
проходжується вздовж шеренги ув’язнених, загрозливо вимахуючи кийком. Аж втративши
терпіння, він уже кричить: «Ще! Ще!», коли в’язні не повторюють правила достатньо швидко.
Керос поплескує кийком по відкритій долоні, лунає ляпання – звук стримуваної агресії.
Венді кілька хвилин у цілковитій тиші виголошує інструкції щодо вбиральні – коли і як
нею дозволено користуватися – і змушує в’язнів багато разів їх повторювати, доки ті не
задовольняють його вимог. «819- му здається це смішним. Треба вигадати щось особливе для
819-го!» Охоронець Ворниш стоїть осторонь і не втручається. Керос і Венді міняються ролями.
В’язень 819 продовжує усміхатися і навіть реготати над абсурдністю ситуації. «Не смішно,
номер 819».
Далі Венді з Маркусом увесь час змінюють один одного, зачитуючи правила.
Керос: «Повторюйте голосніше! Ув’язнені повинні повідомляти про всі порушення
правил охоронцям». Арештантів змушують проспівувати правила, і після стількох повторень
вони, вочевидь, їх всі вивчили. Далі йдуть інструкції, як належить, по-військовому доглядати за
ліжками. «Відтепер ви мусите згортати ваші рушники й охайно складати їх у ногах на ваших
ліжках. Охайно складати, а не розкидати довкола, ясно?» – каже Венді.
Ув’язнений 819 починає вередувати. Він відмовляється далі виконувати вправи. Решта
також зупиняються, доки 819-й не приєднається до них. Охоронець наказує йому
продовжувати, і той підпорюється заради своїх приятелів.
«Непогана спроба, номер 819, а тепер посидиш в Ямі», – наказує Венді. 819-й іде в карцер
із зухвалим виглядом.
Систематично проходжаючи перед в’язнями у Дворі, високий охоронець Карл Венді
починає насолоджуватися відчуттям домінування.
«Гаразд, який сьогодні день?» – Відповіді нерозбірливі.
«Голосніше. Чи всі щасливі?»
«Так, пане наглядачу».
Намагаючись приєднатися до розваги, аби бути крутим, Ворниш, запитує: «Чи всі тут
справді щасливі? Щось я вас двох не чув».
«Так, пане наглядачу».
«Номер 4325, який сьогодні день?»
«Гарний день, пане нагля...»
«Ні. Сьогодні чудовий день!»
«Так, пане наглядачу!»
Вони починають хором співати: «Сьогодні чудовий день, пане наглядачу».
«4325, що за день сьогодні?»
«Гарний день».
Венді: «Неправильно! Сьогодні чудовий день!»
«Так, сер. Сьогодні чудовий день».
«А тобі як, номер 1037?»
1037-й відповідає з бадьорою, саркастичною інтонацією: «Сьогодні чудовий день».
Венді: «Думаю, ви в порядку. Повертаємось до камер, за три хвилини прибираємо на
глянц. Потім стати струнко біля своїх ліжок». Він дає інструкції Ворнишеві, як перевіряти
камери. За три хвилини охоронці заходять до кімнат, а в’язні виструнчуються на військовий
манір біля своїх ліжок.
ПОВСТАННЯ НАЗРІВАЄ
Без сумніву, в’язні вже роздратовані, не розуміючи, як їм сприймати таке ставлення
охоронців. Ба більше, вони голодні і втомлені через нестачу спокійного сну минулої ночі.
53 Якщо не зазначено інше, всі діалоги між в’язнями й охоронцями взято з розшифровки відеозаписів
експерименту.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 53
Однак продовжують гру і застеляють ліжка, досить добре виконуючи це – але недостатньо
добре для Венді.
«Це ти називаєш прибрати, 8612? Це бардак, перероби як треба». З цими словами
охоронець зриває й кидає на підлогу ковдру та простирадло, 8612-й мимоволі кидається на
нього з криком: «Ти що робиш, я щойно все прибрав!».
Захоплений зненацька, Венді відштовхує і б’є кулаком в’язня в груди. Кличе
підкріплення: «Охорона, критична ситуація в другій камері».
Усі охоронці оточують 8612-го і силоміць тягнуть його до Ями. Там він приєднується до
819-го, який досі сидів тихо. У темному і незручному місці, наші бунтарі разом починають
планувати революцію. Але вони пропускають нагоду скористатися вбиральнею, коли інших
парами відводили туди. Стримування стає болісним, тож вони вирішують поки що не
створювати проблем і почекати найближчої нагоди. Цікаво, як Керос опісля повідомив, що
йому було важко підтримувати образ охоронця, коли він лишався із в’язнем сам на сам,
супроводжуючи того до вбиральні, бо там не було тюремного приладдя, на яке він міг би
покладатися. Він і більшість інших розказали, що, аби не піддатися тенденції до послаблення
режиму за межами в’язниці, вони діяли жорсткіше і поводилися вимогливіше з арештантами
дорогою до вбиральні. Виконувати роль «суворого охоронця» значно важче, коли ти сам на сам
із в’язнем. І ще з’являлося почуття сорому, що його, дорослу людину, понизили до ролі
туалетного патруля54.
Сидячи у карцері, дует бунтівників пропускає й сніданок, який подають рівно о восьмій
ранку на свіжому, так би мовити, повітрі у Дворі. Одні їдять, сидячи на долівці, а інші стоять.
Вони порушують «правило мовчання», спілкуючись і обговорюючи можливість оголосити
голодування, щоб продемонструвати солідарність ув’язнених. Усі погоджуються, щоб показати
свою силу, їм потрібно почати вимагати більшого, як-от: повернути окуляри, ліки, книжки і
припинити вправи. Доти мовчазних в’язнів, зокрема й 3401-го – нашого єдиного учасника
азійського походження, – тепер підбадьорює відкрита підтримка.
Після сніданку 7258-й і 5486-й перевіряють план, відмовляючись виконати наказ і
повернутися до камер. Це змушує трьох охоронців заштовхувати їх силоміць до їхніх кімнат. За
звичних обставин така непокора коштувала б їм Ями. Але карцер уже переповнений – більше
ніж дві особи там ніяк не помістяться. Крізь дедалі більшу метушню я з подивом чую, що в’язні
з третьої камери зголошуються добровільно прибрати посуд. Цей жест загалом відповідає
зговірливій поведінці їхнього співкамерника Тома (2093), але водночас йде врозріз зі стратегією
тих приятелів, які постановили бунтувати. Можливо, вони сподівалися згладити гостроту
ситуації й послабити напруження, що поступово зростало.
За дивним винятком арештантів з третьої камери, в’язні виходять з-під контролю. Трійця
охоронців з ранкової зміни думає, що в’язні вважають їх занадто м’якими, і це заохотило
непослух. Вони вирішують, що настав час закрутити гайки. Спочатку оголошують ранкові
роботи, що сьогодні означає драїти стіни і підлогу. Далі, як перший крок своєї колективної
творчої помсти, охоронці забирають ковдри з першої та другої камер, виносять їх надвір і
волочать по чагарях, доки на них не налипне і не вчепиться різне сміття. Якщо в’язні не хочуть
поранитися об гострі колючки, то мусять провести годину чи й більше, старанно виймаючи
кожну з них. В’язень 5704 втрачає самоконтроль, починає кричати про беззмістовну дурість
цього виснажливого заняття. Він поціляє в яблучко. Беззмістовні, дурні завдання – це необхідні
складники для утвердження влади наглядачів. Вони хочуть покарати непокірних і забезпечити
безумовний послух. Відмовляючись спочатку, 5704-й раптом погоджується – він прагне у такий
спосіб задобрити Кероса й отримати цигарку. Тому й починає чемно вибирати сотні колючок.
Мета цієї нудної роботи – порядок, контроль і влада для тих, хто це мав і прагнув цього.
Наглядач Керос питає: «У цій в’язниці тільки найкраще, чи не так?»
В’язні щось бурмочуть на згоду.
«Ви цілком праві, пане наглядач», – лунає голос із камери №3.
Проте у в’язня 8612, якого щойно випустили з карцеру, інша думка: «Іди ти в жопу, пане
57 Цей викрик в’язня 8612 є одним із найдраматичніших моментів всього дослідження. Щоб симуляція вдалася,
кожен мусить погодитися діяти так, ніби це реальна в’язниця, а не експериментальна модель тюрми. В певному
сенсі це вмикає групову самоцензуру, що передбачає мовчазну згоду прибирати всі події у в’язничні, а не в
експериментальні метафори. Тобто кожен знає, що це лише експеримент, але поводиться так, ніби це була
справжня в’язниця. 8612-й розбиває цю згоду, кричачи, що це не в’язниця, а всього лиш експериментальна
симуляція. Коли він додав конкретне, хоча й дивне пояснення–у справжній в’язниці вони так не роблять, не
забирають ліжка та одежу,–посеред довколишнього хаосу запанувала тиша. Тоді інший в’язень відкрито підважив
його твердження, просто заперечуючи: «Роблять». Після цього обміну правила самоцензури зміцнилися, і решта
в’язнів, охоронців та персоналу продовжили накладати самообмеження на очевидну правду. Про повне
висвітлення механізмів самоцензури див.: D. Miller, An Invitation to Social Psychology: Expressing and Censoring the
Self. Belmont, CA: Thomson Wadsworth, 2006.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 56
Яму, куди можна буде посадити 1037-го. Виймаючи звідти коробки, вони тягнуть його по
підлозі назад до камери зі все ще скутими ногами.
Наглядачі Арнетт і Лендрі радяться й вирішують простим способом навести порядок у
цьому безладі: почати перекличку. Перекличка завжди допомагає встановити порядок. Навіть
попри те, що в шерензі лише четверо в’язнів, наглядачі наказують їм назвати свої номери.
«Мій номер – 4325, пане наглядач».
«Мій номер – 2093, пане наглядач».
Перекличка триває, хоча участь у ній беруть тільки троє «чемних» із камери №3 та 7258-й,
голий, з рушником, зав’язаним на талії. Цікаво, що 8612-й також викрикує свій номер із
карцеру, хоча й глузливим тоном.
Наглядачі знову тягнуть 1037-го в комірчину, яку перетворили на другий карцер. Тим
часом 8612-й продовжує кричати до суперінтенданта в’язниці: «Гей, Зімбардо, давай вали
сюди!». Я вирішую не втручатися, але поспостерігати за протистоянням і спробами охоронців
відновити законність і порядок.
У ретроспективних щоденниках в’язнів (дописаних по завершенню експерименту) можна
знайти цікаві коментарі.
Пол (5704) пише про перші сліди викривленого сприйняття часу, яке вплине на мислення
в’язнів. «Після того, як ми забарикадувалися, я заснув, бо погано спав уночі. Коли ж
прокинувся, то думав, що вже настав ранок наступного дня, але навіть ще обіду не було!» Він
заснув ще раз по обіді, а коли прокинувся, то вважав, що вже ніч, хоча була тільки п’ята година
вечора. Викривлення часу помітив і 3401-й, який зголоднів і злився, що вечерю ще не подали.
Він думав, що вже дев’ята чи десята година вечора, хоча була лише п’ята.
Хоч охорона придушила бунт і використала його як привід для посилення контролю над
«небезпечними» тепер в’язнями, багато ув’язнених почувалися задоволеними тим, що їм
вистачило відваги кинути виклик системі. Номер 5486 зауважив, що «настрій був хороший, усі
разом були готові влаштувати справжнє пекло. Ми вигадали “Бунт проти стрибків”. Більше не
буде фокусів, стрибків, мовчазного послуху». Він додав, що відчував власну залежність від
того, чи підтримають його дії в’язні з «чемної камери». Якби він був у камері №1 чи камері №2,
то «вчинив би так само, як вони», тому й бунтував жорсткіше. Наш найменший,
найделікатніший в’язень, Ґленн (3401), студент азійсько-американського походження, пройшов
бойове хрещення під час бунту: «Я запропонував посунути ліжка до дверей, щоб охоронці не
змогли зайти. Зазвичай я спокійний, але мені не подобається, коли зі мною так поводяться. Для
мене було важливо допомагати організовувати бунт і брати в ньому участь. Це додало мені
впевненості. Я відчував, що це найкраща подія в моєму житті. Це було щось на кшталт
самоствердження, після барикади я краще зрозумів себе»58.
викрутку, щоб викрутити замок дверей камери. Один з них прикинеться хворим. Коли
охоронець поведе його в туалет, той відкриє головні вхідні двері. Другий вискочить з камери,
коли йому просигналять свистом. Вони зіб’ють охоронця з ніг і втечуть на волю! Як у
справжній в’язниці, в’язні проявляють дивовижні творчі здібності у виготовленні зброї з
будь-яких підручних засобів, вигадуючи геніальні плани втечі. Час і пригнічення – батьки всіх
бунтівних винаходів.
Але доля їм не всміхається: Джон Лендрі під час звичного обходу повертає ручку дверей
камери №1, і вона падає на землю з голосним глухим звуком. Починається паніка. «На
допомогу! – кричить Лендрі. – Втеча!» Арнетт і Маркус поспішають до нього, вриваються туди,
блокують двері, далі дістають наручники й сковують утікачів-невдах разом, лишивши їх на
підлозі камери. Звісно, 8612-й був одним із найактивніших порушників спокою, тож він вкотре
опиняється у карцері.
ЗУСТРІЧ З РЕАЛЬНІСТЮ
Вдень я вирішив влаштувати перший візит до в’язниці нашого консультанта Карло
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 60
Прескотта. Він допоміг мені передбачити багато аспектів експерименту, щоб максимально
відтворити справжні тюремні умови. Недавно Карло умовно-достроково звільнився з
Сенквентінської в’язниці штату Каліфорнія, відсидівши там сімнадцять років. До того він сидів
у в’язницях Фолсом і Вакавілл, переважно за збройне пограбування. Я зустрів його кілька
місяців тому під час одного проекту, яким займалися мої студенти з курсу соціальної психології
на тему поведінки людини в інституційному середовищі. Один з моїх студентів запросив Карло,
щоб той поділився з учасниками проекту своїми враженнями від життя за ґратами.
Карло вийшов лише чотири місяці тому і був переповнений гнівом на несправедливість
в’язничної системи. Він проклинав американський капіталізм, расизм, темношкірих
колаборантів, що воюють проти своїх же братів, мілітаристів і багато іншого. Але він виявився
на диво мудрим і проникливим, чудово розуміючи суть соціальної взаємодії, до того ж
винятково красномовним власником глибокого баритону, здатним годинами говорити без
упину. Я був заінтригований поглядами цього чоловіка, крім того, ми були майже однолітками
– мені було тридцять вісім, а йому сорок, – і ми обидва з ґетто: зі Східного й Західного
узбережжя. Але коли я вчився в коледжі, Карло сидів у в’язниці. Ми швидко заприятелювали. Я
став його довіреною особою, терплячим слухачем його довгих монологів,
психологом-консультантом і «агентом» для його робіт і лекцій. Першою його роботою було
співвикладання зі мною нового курсу літньої школи в Стенфордському університеті з
психології тюремного ув’язнення. Карло не тільки розказав студентам про свій досвід у
найдрібніших деталях, а й посприяв тому, що інші колишні в’язні розказали про власний.
Також ми запрошували в’язничних наглядачів, юристів й інших обізнаних в американській
тюремній системі людей. Досвід й активна участь Карло допомогли надати нашому невеликому
експериментові своєрідної достовірності, яка не мала аналогів у жодному схожому
соціально-науковому дослідженні.
На годиннику майже сьома година вечора. Я і Карло переглядаємо відеозапис однієї з
сьогоднішніх перекличок. Потім ми йдемо до мого кабінету обговорити, як ідуть справи і як
провести завтрашній день відвідин. Раптом до кабінету вривається начальник в’язниці Джаффе
і доповідає, що в’язень 8612 зовсім неконтрольований, наполягає на виході з експерименту і
хоче зустрітися зі мною. Джаффе не може точно сказати, чи номер 8612 просто хоче обманом
вийти з в’язниці й влаштувати нам неприємності опісля, чи він і справді захворів. Джаффе
наполягає на тому, щоб я сам розібрався в цій ситуації, а не він.
«Звісно, приведіть його, щоб я з’ясував проблему», – кажу я.
У мій кабінет заходить похмурий, непокірний, розлючений і збентежений молодий
чоловік.
«У чому там проблема, хлопче?»
«Я більше не витримую: наглядачі виводять мене, вони обрали мене жертвою, глузують,
постійно садять у карцер і...»
«З того, що я бачив, – а я бачив усе, – то ви самі провокуєте їх. Ви – найнепокірніший у
цій в’язниці, найбільший бунтівник».
«Мені пофіг, ви всі порушили контракт, я не чекав, що зі мною будуть так поводитися,
ви...»60
«Ти, хіпоблуд, рот закрий! – Карло люто кидається на 8612-го. – Чого ти не можеш
витримати? Віджимань, стрибків, що наглядачі кричать на тебе? Тебе, сука, “виводять”? Не
перебивай. На пару годин закрили в кладовку? Слухай, мажор: у Сан-Квентині ти не
протримався би день. Ми всі відчули би, як ти пахнеш страхом і слабкістю. Наглядачі били б
тебе по голові, а перед тим, як посадити в карцер, – це, щоб ти знав, це холодна бетонна яма, я в
такій сидів тижні і тижні, – віддали би тебе нам. Снаффі або хтось інший з ворів, купив би тебе
за дві, ну три, пачки сигарет, і задницю тобі розірвали би на німецький хрест – початок, сука,
твого шляху підараса».
60 Не зовсім зрозуміло, який «контракт» він має на увазі. Дивіться сторінку, присвячену дослідженню
(www.prisonexp.org), щоб знайти отриманий учасниками опис дослідження, підписану ними згоду та заявку Комісії
з контролю залучення осіб до експериментальних досліджень Стенфордського університету.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 61
Номер 8612 заціпенів від лютого наїзду Карло. Мені треба якось рятувати ситуацію, бо я
відчуваю, що Карло от-от вибухне. Наша обстановка, яка так нагадувала справжню в’язницю,
повертає його думки до років мук, що закінчилися лише кілька місяців тому.
«Карло, дякую, що змалював цю реалістичну картину. Проте перш ніж ми продовжимо,
мені потрібно дізнатися дещо у в’язня. 8612-й, ви розумієте, що я маю вплив на охоронців і
можу зробити так, аби вони вас не зачіпали, якщо ви залишитеся і співпрацюватимете. Вам
потрібні гроші? Ви недоотримаєте їх, якщо вийдете з експерименту раніше».
«Звісно, так, але...»
«Добре, тоді хай буде так: охоронці більше не зачіпатимуть вас, ви залишаєтесь і
заробляєте гроші, а натомість усе, що вам треба робити, – це час від часу співпрацювати, час від
часу ділитися зі мною деякою інформацією, яка була б корисною для процесу управління
в’язницею».
«Ну, я не знаю...»
«Поміркуйте над моєю пропозицією, а після доброї вечері, якщо ви все одно вирішите
піти, то все гаразд: вам заплатять за той час, який ви тут провели. Утім, якщо вирішите
продовжувати й отримати всі гроші, не впадати в істерики і співпрацювати зі мною, то ми
забудемо проблеми, що виникли першого дня, і почнемо спочатку. Так?»
«Може, але...»
«Ви не повинні вирішувати це зараз, подумайте над моєю пропозицією і прийміть рішення
пізніше, ввечері. Добре?»
Номер 8612 спокійно вимовляє: «Ну, добре», – і я проводжаю його до кабінету начальника
в’язниці по сусідству, аби його повернули назад у Двір. Я повідомляю Джаффе, що він поки що
думає, чи залишитися, і озвучить рішення пізніше.
Я придумав цю Фаустову угоду просто-таки на ходу. Я поводився як злий адміністратор
в’язниці, а не як добродушний професор, яким звик себе вважати. Як суперінтендант я не хочу,
щоб 8612-й покинув експеримент, бо це може негативно вплинути на решту в’язнів, а також я
думав, що можна спонукати його співпрацювати, якщо охоронці будуть поблажливішими до
нього. Проте я запропонував 8612-му, лідерові повстання, стати «сукою», інформатором, який
би видавав мені інформацію за окремі привілеї. Згідно з «кодексом в’язня», сука – це найнижча
форма тваринного життя, і його часто тримають одного в карцері, аби його просто не вбили,
якщо дізнаються, чим він займається. Згодом я і Карло йдемо до ресторану Рікі, де я намагаюся
хоч на якийсь час забути про цю огидну ситуацію і насолодитися новими історіями Карло за
порцією лазаньї.
Його голос обривається, і залишається незрозумілим, що він хоче сказати. Решта в’язнів
починають хихотіти. Номер 8612 стоїть навпроти шеренги, ігноруючи вимогу стати до стіни.
Здається, він вразив приятелів своєю поведінкою. Він продовжує викрикувати своїм високим
плаксивим голосом: «Я не зміг вийти! Вони не дозволили мені! Ніхто не може звідси вийти!».
Хихотіння ув’язнених перетворюється на нервовий сміх. Охоронці ігнорують 8612-го,
продовжуючи шукати ключі від наручників. Вони хочуть одягти наручники на 8612-го і знову
відправити його в карцер, якщо він не перестане блазнювати.
Один в’язень запитує 8612-го: «Тобто ти не можеш розірвати контракт?».
Інший у відчаї запитує, ні до кого конкретно не звертаючись: «Я можу розірвати свій
контракт?!».
Арнетт обриває: «Розмови у шерензі! Потім ще поговорите з 8612-м».
Слова одного з шанованих лідерів бунту – значний удар по рішучості й упевненості
ув’язнених. Пізніше Ґленн (3401) казав про ефект, який справили слова 8612-го: «Він сказав, що
ми не можемо піти. Ми відчули себе справжніми в’язнями. Можливо, ти грав роль в’язня в
експерименті Зімбардо, і, можливо, тобі за це платили, але, блін, ти був в’язнем. Справжнім
в’язнем»61.
Він починає вигадувати найгірші подальші сценарії: «Думка про те, що ми віддали на два
тижні своє життя – своє тіло і душу, – жахала до смерті. Раптом виявилося, що ми – справжні
в’язні, і втекти неможливо, принаймні без якихось рішучих заходів, що потягнуть за собою
низку невідомих наслідків. Можливо, нас знову заарештує поліція Пало-Альто? Чи заплатять
нам? Як мені повернути мій гаманець?»62.
Річа (1037), який весь день створював проблеми охоронцям, також приголомшила ця
новина. Пізніше він повідомив: «Мені сказали, що я не можу піти. Я відчув, що це справжня
в’язниця. Я не можу передати, що відчував у той момент. Я почувався абсолютно безпорадним.
Таким безпорадним, як ніколи раніше»63.
Для мене було очевидно, що 8612-й загнав себе в пастку одразу кількох складних дилем.
Він розривався між бажанням залишитися крутим лідером і небажанням бути жертвою
наглядачів, бажанням залишитися й отримати всі гроші, які йому потрібні, і небажанням
ставати моїм інформатором. Мабуть, він планував стати подвійним агентом: брехати мені або
вводити мене в оману щодо того, що стосувалося в’язнів, але не був упевненим, чи витримає
цей обман. Він мусив би одразу відмовитися від моєї пропозиції – привілеї в обмін на статус
офіційного стукача, – проте не зробив цього. Якби він тієї миті наполіг на тому, щоб піти, мені
довелося б його відпустити. Знов-таки, можливо, йому стало соромно, що він так швидко
обламався перед Карло та його насмішками. Усе це були ігри розуму, в які він грав, щоб
вирішити власний внутрішній конфлікт, сказавши іншим, що це я не дозволив йому піти, і
звинувативши у цьому систему.
Ніщо не має такого трансформаційного впливу на в’язнів, як раптова звістка, що в цьому
експерименті вони втратили свободу вийти з нього за бажання. І Стенфордська
експериментальна «в’язниця» перетворилася на реальну Стенфордську в’язницю – і не через
офіційні заяви «згори», а через заяви «знизу» одного з в’язнів. Так само, як повстання в’язнів
змінило думки охоронців про в’язнів як небезпечних, заява в’язня про те, що ніхто не зможе
вийти, кардинально змінила ставлення наших умовних в’язнів до свого нового статусу
безпорадних.
на варту. Гельманн і Барден прогулюються у Дворі, чекаючи, доки денна зміна залишить пост.
Вони розмахують кийками, викрикуючи щось до камери №2, погрожують 8612-му,
наполягаючи на тому, щоб той відійшов від дверей, вказуючи на вогнегасник і голосно
запитуючи, чи не хочуть в’язні ще трохи прохолодного вуглекислого душу.
В’язень запитує Джеффа Лендрі: «Пане наглядачу, у мене прохання. Сьогодні в одного з
нас день народження. Ви дозволите його привітати?».
Перш ніж Лендрі встигає відповісти, Гельманн вигукує позаду: «Ми заспіваємо “Happy
Birthday” під час переклички. А зараз час вечеряти, по троє!». В’язні сидять за столом,
накритим у центрі двору, і їдять свою вбогу вечерю. Розмовляти не можна.
Переглядаючи відеозаписи тієї зміни, я бачу, як Барден заводить через головні двері
одного з в’язнів. Він щойно пробував утекти, а тепер стоїть струнко в центрі Двору поруч з
обіднім столом. У нього зав’язані очі. Лендрі запитує у нього, як той збив замок із дверей, а він
відмовляється викрити таємницю. Коли з його очей знімають пов’язку, Джефф погрозливо
попереджає: «Ще раз побачимо тебе біля цього замка, 8612-й, отримаєш тягла». Це Даґ (8612) –
ось хто пробував утекти! Лендрі заштовхує його назад у камеру, звідки 8612-й знову починає
голосно лаятися, голосніше, ніж раніше, й потік матюків затоплює Двір. Гельманн змучено
промовляє в бік камери №2: «8612-й, харош вимахуватися, вже всіх дістало. Ну от дістало. Не
смішно».
Охоронці спішать до обіднього столу перервати заборонену розмову 5486-го зі
співкамерниками. Джефф Лендрі кричить на 5486-го: «Гей, ти! Ми не можемо залишити тебе
зовсім без вечері, але заберемо те, що залишилося. Ти ж вже щось з’їв. Начальник каже, що ми
не можемо позбавляти вас їжі, але ти вже мав якусь частину вечері. Решту ми точно можемо
забрати».
Далі він звертається до всіх: «Хлопці, здається, ви забули про ті привілеї, які ми можемо
вам надати».
Він нагадує їм про завтрашній час відвідин, який, звісно, можна відмінити, якщо в’язень
буде в одиночній камері. Ті, хто досі їдять, кажуть, що не забули про відвідини у вівторок, о
сьомій годині вечора, і з нетерпінням чекають їх.
Джефф Лендрі наполягає на тому, щоб 8612-й знов одягнув панчохи на голову, які зняв
під час вечері. «Ми ж не хочемо, щоби щось з твоєї голови потрапило тобі в їжу і ти захворів
через це».
8612-й відповідає дивакувато, наче втрачає зв’язок із реальністю: «Я не можу вдягти це на
голову, воно затісне. У мене болітиме голова. Що? Я знаю, що так не прийнято. Саме тому я
намагаюся звідси вибратися... Вони продовжують казати “ні, голова в тебе не болітиме ”, але я
знаю, що вона розболиться».
Річ (1037) також виглядає похмурим і пригніченим. У нього застиглий погляд, говорить
повільно і монотонно. Він лежить на підлозі своєї камери, безперервно кашляє, наполягає на
зустрічі з суперінтендантом. (Я зустрічаюся з ним, повернувшись після вечері, даю йому
таблетки від кашлю і кажу, що він може піти, якщо відчуває, що не може більше терпіти, проте
краще не витрачати стільки часу і сил на спроби бунту. Він повідомляє, що йому краще, і обіцяє
постаратися.)
Потім наглядачі переходять до Пола (5704), який починає поводитися самовпевненіше,
наче хоче зайняти місце колишнього лідера бунтівників Даґа (8612). «Ти щось нещасливий,
5704-й», – каже Лендрі, а Гельманн починає проводити кийком туди-сюди по ґратах у дверях
камери, лунає голосне пронизливе брязкання. Барден додає: «Як думаєш, їм сподобаються ці
звуки після відбою, наприклад, сьогодні вночі?»
Номер 5704 пробує віджартуватися, але наглядачі не сміються, хоча дехто із в’язнів
посміюється. Лендрі каже: «О, чудово-чудово. Продовжуй, справді. Нам уже стає смішно. Я не
чув таких смішних жартів уже років з десять».
Наглядачі стоять у впевнених позах, в один ряд, пильно вдивляються в 8612-го, який
повільно їсть на самоті. Одну руку вони тримають на поясі, а другою дратівливо розмахують
кийками, і цим показують, що виступають єдиним фронтом.
«У нас тут зграя бунтівників і революціонерів!» – вигукує Лендрі.
Раптом 8612-й вискакує з-за столу, біжить до задньої стіни й зриває чорну тканину, яка
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 64
закривала відеокамеру. Наглядачі хапають його, відтягують назад і знову садять у Яму. Він
саркастично каже: «Мені шкода, хлопці!»
Відповідає один з охоронців: «Тобі шкода? Скоро ми тобі щось покажемо, ось тоді тобі
справді буде шкода».
Гельманн і Барден починають стукати в двері Ями кийками, а 8612-й кричить, що від
такого оглушливого звуку в нього ще більше болить голова.
Даґ (8612) волає: «Блін, припиніть, чуваки, у мене болять вуха!»
Барден: «Може, наступного разу будеш думати перед тим, як щось викинути і знову
опинитися в карцері, 8612-й».
Номер 8612 відповідає: «Та йди ти на***, мудак! Я тобі говорю: наступного разу двері
виб’ю!». (Він погрожує вибити двері у свою камеру чи вхідні двері, а може, він має на увазі
стіну, за якою розташована камера спостереження.)
Хтось із в’язнів питає, чи їм покажуть увечері фільм. Коли їм описували умови утримання
у в’язниці, то обіцяли кіносеанси. Хтось із наглядачів відповідає: «Я не знаю, чи узагалі у вас
буде фільм коли-небудь!».
Охоронці голосно обговорюють наслідки пошкодження тюремного обладнання. Гельманн
бере копію тюремних правил і зачитує правило про завдання пошкоджень тюремній власності.
Притулившись до одвірка першої камери і граючись кийком, він, здається, з кожною миттю
стає дедалі впевненішим і насолоджується своєю владою. Гельманн звертається до колег:
замість того, щоб показати в’язням фільм, ми змусимо їх усе прибрати й відремонтувати.
Гельманн: «Гаразд, хвилину уваги, будь ласка. Сьогодні ми підготували для вас нові
розваги. Камера №3, ви відпочиваєте й відновлюєте сили, можете робити що захочете, бо ви
помили свої тарілки і добре попрацювали. Камера №2, вам доведеться трохи попрацювати. А
ви, камера №1... у нас для вас великі ковдри, і вам доведеться витягнути з них усі колючки.
Пане наглядач, принесіть постіль і дайте їм – хай камера №1 добре попрацює, якщо хочуть
спати під ковдрами без колючок».
Лендрі вручає Гельманнові кілька ковдр з колючками. «Яка краса, чи не так?» Він
продовжує монолог: «Тільки погляньте на цю ковдру, леді та джентльмени! Погляньте на
ковдру! Чи це не шедевр? Я хочу, щоб ви витягли з неї всі колючки, бо вам доведеться під нею
спати».
Хтось із в’язнів каже: «Ми краще будемо спати на підлозі».
Лендрі відповідає просто: «Спіть як хочете».
Цікаво спостерігати, як Джефф Лендрі вагається між роллю «суворого» і «доброго»
охоронця. Він усе ще не повністю поступився контролем Гельманнові. Намагаючись досягти
хоча б приблизно такого самого домінування, Лендрі все ж відчуває більше співчуття до
в’язнів, аніж Гельманн. (В інтерв’ю після експерименту розсудливий в’язень Джим (4325)
описує Гельманна «поганим» охоронцем і прозиває його «Джоном Вейном». Він описує обох
братів Лендрі як «добрих» охоронців, та інші в’язні здебільшого згодні, що саме Джефф Лендрі
був скоріше «добрим», ніж «поганим».)
В’язень із камери №3 запитує, чи можна отримати якісь книжки. Гельманн пропонує
видати кожному «примірник правил» як літературу для читання перед сном. Настав час для ще
однієї переклички.
«Тож ніхто сьогодні ввечері не клеїть дурня, пам’ятаєте? Почнемо перекличку із 2093-го,
щоб як слід потренуватися», – каже він.
Барден прагне слави: він походжає просто перед обличчями в’язнів і приказує: «Ми не
вчили вас так розраховуватися. Голосно, чітко, швидко! 5704-й, таки занадто повільно говориш!
Починай знову зі стрибків».
Наглядачі починають карати всіх підряд: для покарання їм уже не потрібна причина.
5704-й не зважає на наказ: «Я не збираюся цього робити!»
Барден намагається примусити його, в’язень присідає, але не досить низько.
«Нижче, хлопче, нижче!» – Барден пхає його кийком у спину.
«Гей, не штовхай мене!»
«Ти сказав “не штовхай”?» – насміхаючись перепитує Барден.
«Так я й сказав, не штовхай!»
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 65
Попри погану поведінку 5704-го, Гельманн нарешті м’якшає і дає йому подушку.
Не бажаючи бути повністю відсунутим на задній план Гельманном, Барден каже 5704-му:
«Подякуй як слід».
«Дякую».
«Скажи ще раз. Скажи: “Здоров’я вам, пане наглядач”».
Сарказму – хоч вухами жуй.
Гельманн з успіхом відокремлює 5704-го від друзів-революціонерів, просто змушуючи
просити подушку. Примітивні особисті інтереси починають брати верх над солідарністю
в’язнів.
інтерв’ю ми дізналися, що він був лідером серед антивоєнних активістів у своєму університеті
ще тільки рік тому. Як він міг «зламатися» лише за 36 годин?
Номер 8612 був дійсно розгубленим. Пізніше він сказав нам: «Я сам не міг зрозуміти, чи
це тюремний досвід довів мене до зриву, чи я викликав у себе ці реакції свідомо».
Згодом у своєму аналізі Крейґ Гейні, який мав прийняти рішення самостійно (коли я
обідав), яскраво описав свій внутрішній конфлікт:
Хоча зараз, при погляді в минуле, ця ситуація здається нескладною, тоді вона мене
налякала. Я був аспірантом другого року навчання, ми вклали в цей проект величезну кількість
часу, сил і грошей, і я знав, що, відпустивши учасника раніше, ми поставимо під загрозу весь
план експерименту, який так ретельно складали і виконували. Жоден з нас, як
експериментаторів, не очікував таких подій, і, звісно, ми не мали плану дій на випадок таких
непередбачуваних обставин.
З іншого боку, очевидним був той факт, що хлопець просто дуже гостро переживає свій
короткий досвід перебування в Стенфордській в’язниці, чого ми не очікували від жодного
учасника навіть до кінця цих двох тижнів. Тож я вирішив звільнити 8612-го, віддавши перевагу
етичним, гуманним інтересам супроти інтересів експерименту64.
Крейґ сконтактувався з дівчиною 8612-го, яка швидко приїхала і забрала його самого і
його речі. Крейґ нагадав їм обом, що раптом зранку Даґ і далі буде в стресі, то зможе
звернутися до студентської поліклініки, бо ми домовилися з її працівниками про допомогу у
разі схожих реакцій.
На щастя, Крейґ прийняв правильне рішення на гуманних і правових засадах. Це було
правильне рішення, бо ж враховувало можливість негативного впливу на працівників установи і
в’язнів, якби 8612-й і далі залишався у в’язниці у стані емоційного розладу. Втім, коли Крейґ
повідомив Куртові й мені, що вирішив відпустити 8612-го, ми сприйняли цю новину скептично
і вирішили, що він став жертвою акторського таланту 8612-го. Тільки після довгого
обговорення всіх наявних фактів ми погодилися, що консультант учинив правильно. Але тоді
нам потрібно було пояснити, чому ця надзвичайна реакція виникла так раптово майже на
самому початку двотижневої пригоди. Хоча психологічні тести й не виявили у 8612-го жодного
натяку на психічну нестабільність, ми запевнили себе, що його емоційний зрив став
результатом надмірної чутливості натури і надто сильної реакції на штучні тюремні умови. Я
разом із Крейґом та Куртом улаштував щось на кшталт мозкового штурму, і ми дійшли
висновку, що в процесі відбору учасників, мабуть, був недолік, внаслідок якого тестування
змогла пройти «травмована» людина. Ми відкинули іншу можливість: що ситуативні чинники,
які діяли в нашій в’язниці, виявилися для 8612-го непереборними.
Що ж означав наш висновок? Ми опинилися посеред експерименту, розробленого з метою
продемонструвати, що ситуативні чинники важливіші за диспозиційні, і ми все ж зробили вибір
на користь диспозиційного підходу!
Пізніше Крейґ сформулював нашу похибку: «Тільки потім ми помітили очевидний
парадокс, що першу дійсно неочікувану і незвичну демонстрацію ситуативного чинника в
нашому експерименті ми “пояснили диспозиціями”, звернувшись до тої теорії, яку збиралися
розкритикувати»65.
Ми все ще не розуміли, чи є в поведінці 8612-го якісь приховані мотиви. З одного боку,
він міг справді втратити контроль над собою через надто сильне напруженням, і тоді, звісно,
його потрібно було відпустити. З іншого боку, спочатку він міг зіграти «божевільного», знаючи,
що за умови вдалої гри ми його відпустили б. Чи, можливо, раптово для себе він дійшов до
тимчасового «божевілля», не витримавши власної гри. Згодом у звіті 8612-й ускладнює прості
причини своїх дій: «Я пішов, а мав залишитися. Це було дуже погано. Революція не може бути
64 Цитата з нашого розділу-спогаду СВЕ: Р. G. Zimbardo., С. Maslach, and С. Haney. Reflections on the Stanford
Prison Experiment: Genesis, Transformations, Consequences, y: ed. T. Blass, Obedience to Authority: Current Perspectives
on the Milgram Paradigm. Mahwah. NJ: Erlbaum, 1999. - C. 193-237.
розвагою, і я повинен це розуміти. Я мав залишитися, бо фашистам тільки на руку, якщо вони
думають, що [революційні] лідери дезертирують за перших же труднощів, що вони просто
маніпулятори. Я повинен був боротися за те, що вважав правильним, не дбаючи про власні
інтереси»66.
Невдовзі після того, як 8612-й вийшов на свободу, один з охоронців підслухав, як в’язні з
камери №2 обговорювали план, за яким Даґ мав повернутися наступного дня разом із групою
приятелів, щоб розгромити в’язницю і звільнити в’язнів. Мені ця чутка здалася геть
неправдоподібною, поки наступного ранку один з охоронців не доповів, що бачив 8612-го, який
крадькома пробирався коридором факультету психології. Я наказав охоронцям зловити його і
повернути у в’язницю, адже він, найімовірніше, не був хворим, а просто обманув нас. Тепер я
точно знав, що потрібно бути готовим до нападу на нашу в’язницю. Як ми могли запобігти
насильницькому протистоянню? Що робити, щоб в’язниця змогла функціонувати і – о, так! –
щоб експеримент продовжувався?
РОЗДІЛ 5
Вівторок.
Подвійна проблема: відвідувачі й бунтівники
Хай там як, Маркус і Ворниш, що належать також до меншості в нашому експерименті,
залишилися порівняно пасивними, значно тихішими і менш активними, ніж їхні колеги. Я
просив начальника змусити їх бути напористішими. Брати Лендрі – теж дуже цікава пара.
Джефф Лендрі трохи вищий за Гельманна і постійно змагається з ним за домінування на нічній
зміні. Проте він зовсім не годиться для вигадливих прикростей, які постійно придумує наш
талановитий молодий «Джон Уейн». Лендрі то починає віддавати накази і командувати
ув’язненими, то відступає та кудись зникає знов і знов, виявляючи своєрідну нерішучість, не
притаманну жодному з охоронців. Сьогодні ввечері у нього в руках узагалі не було кийка.
Пізніше він навіть зняв сонцезахисні дзеркальні окуляри, що вважається грубим порушенням
наших правил. Його брат Джей нижчий на зріст, він жорстокіше поводиться з ув’язненими,
однак завжди «дотримується букви закону». Він не такий агресивний, як Арнетт, але зазвичай
підтримує боса, віддаючи впевнені й змістовні накази.
Всі ув’язнені майже однакові на зріст (від 172 до 177 см), за винятком найнижчого Ґленна
(3401), чий зріст становить лише 157 см, і найвищого Пола (5704) зі зростом 188 см. Цікаво, що
5704-й поступово стає лідером серед в’язнів. Останнім часом він став упевненішим у собі й
непохитнішим у своїх протестах. Його приятелі помітили цю зміну, тож обрали його головою
комісії з розгляду скарг арештантів Стенфордської в’язниці, який уже проводив зі мною
переговори щодо укладеного з ними договору і прав ув’язнених.
«А як щодо решти?»
«Сержант»: «Чудово, пане наглядачу!»
«Послухаєм це від вас усіх, ну! Ви можете краще! Голосніше!»
«Просто чудово, пане наглядачу».
«Голосніше! Котра година?»
«Година переклички, пане наглядачу», – тихо відповідає хтось67. Ув’язнені вишикувані
обличчями до стіни, руками вперті в стіну, ноги на ширині плечей. Вони повільні й сонні, бо
спали лише кілька годин.
Зміна охоронця Бардена закінчилася, але він усе ще командує, вигукує накази,
розмахуючи своєю довгою палицею. Він витягує з ряду першого-ліпшого в’язня.
«Гаразд, хлопче, відіжмись кілька разів для мене!» – кричить.
Уперше голос подає Ворниш: «Ну, давайте, повторимо наші номери. Почнемо справа.
Поїхали!». Можливо, він почувається впевненіше серед численної групи охоронців.
Потім вступає Джефф Лендрі: «Хвилинку, цей хлопець, 7258-й, навіть не знає свого
номера справа наліво!». Але чому Джефф командує? Адже його зміна вже закінчилася. Він
ходить, тримаючи руки в кишенях, – радше як безтурботний турист, ніж тюремний охоронець. І
взагалі чому ця зміна все ще тут швендяє після довгої виснажливої ночі? їм давно вже час
лягати спати. Їхня присутність створює плутанину і непевність у тому, хто повинен віддавати
розпорядження. Перекличка продовжується за тим самим сценарієм, що й раніше, і це стає
досить нудним: розрахунок на перший-другий, за номерами, у зворотному порядку,
виспівування номерів. Гельманн вирішує, що йому нема до цього діла, якийсь час мовчки
спостерігає, а потім тихенько йде.
Повторюються старі правила, їх теж потрібно проспівати. Венді наказує ув’язненим
співати правила гучніше, швидше і чіткіше. Стомлені в’язні підкоряються, хоча співають не до
ладу. Прийшов час для чогось нового, тож охоронці, з власної ініціативи, додають кілька
правил:
«Ув’язнені повинні брати участь у всіх тюремних заходах. Тобто в перекличках!»
«Ліжка мають бути застеленими, а особисті речі – охайними і впорядкованими!»
«Підлога має блищати!»
«Ув’язнені не повинні зрушувати, пошкоджувати, вимазувати або ламати стіни, стелі,
вікна, двері чи будь-яке інше тюремне майно!»
Ворниш упевнено продовжує муштру, щоб арештанти як слід зрозуміли правила – як то
кажуть, і дух, і букву. Якщо в’язні відповідають без ентузіазму, він просто змушує їх знову
повторювати правила з варіаціями, що притуплюють розум.
Ворниш: «Ув’язнені ніколи не повинні змінювати освітлення в камерах!»
Ув’язнені: «Ув’язнені ніколи не повинні змінювати освітлення в камерах».
Венді: «Коли ув’язненим дозволяється змінювати освітлення в камері?»
Ув’язнені (тепер ідеально в унісон): «Ніколи».
У всіх виснажені голоси, але відповіді чіткіші і голосніші, ніж учорашньої ночі. Ворниш
стає лідером – він керує декламуванням правил, вимагаючи від ув’язнених досконалості,
демонструє владу й зарозумілість. Оголошується нове правило. Очевидно, його мета –
познущатися з Пола (5704), нашого затятого курця.
Ворниш: «Куріння – це привілей!»
Ув’язнені: «Куріння – це привілей».
«Що таке куріння?»
«Привілей».
«Що?»
«Привілей».
«Курити дозволено після прийомів їжі або на розсуд охоронця».
Ворниш: «Занадто монотонно, а давайте на тон вище».
67 Якщо не зазначено інше, усі діалоги між в’язнями й охоронцями взято зі стенограм відеозаписів, зроблених
під час експерименту.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 71
активний – він дуже втомився, бо майже не спав. Але йому приємно бачити, що в’язні повністю
вжилися в свої ролі: «Вони вже не сприймають це як експеримент. Для них це реальність, і
тому вони намагаються зберегти гідність. Єдине, що нам весь час потрібно, – нагадувати їм, хто
тут головний».
Венді повідомляє, що почувається дуже владно, і теж починає забувати, що це лишень
експеримент. Він зазначає, що «хоче карати тих, хто не слухається, щоб показати іншим
в’язням, як потрібно поводитися».
Знеособлення в’язнів і загальне зростання дегуманізації впливають і на Венді: «Стаючи
щоразу дедалі агресивнішим, я припинив піддавати сумніву свою поведінку. Я не міг
дозволити, щоб це якось впливало на мене, і чимдуж глибше ховався за роллю. Це був єдиний
спосіб не відчувати болю. Я вже не розумів, що відбувається, але навіть не думав про те, щоб
піти геть».
Працівники в’язниці почали дедалі частіше звинувачувати самих жертв у їхньому
жалюгідному становищі, хоча насправді це ми не змогли забезпечити їх нормальними умовами
– душем і туалетом. Ми бачимо, як схильність звинувачувати жертв проявляється у звіті Венді:
«Мені набридло бачити брудний одяг в’язнів, відчувати, як від них відгонить немитим тілом і
як постійно смердить у в’язниці»70.
лунає дзвінок з поліційного управління. Він розтоплює наш ентузіазм: ніхто нікуди не їде!
Хтось на керівній посаді в міській адміністрації висловив занепокоєння, що учасники
експерименту можуть постраждати, перебуваючи в будівлі, що належить місту. Крім того, було
порушено питання й про фальшиве ув’язнення. Я прошу сержанта дати мені змогу переконати
цього чиновника, що такі страхи безпідставні. Я намагаюся вмовити його допомогти,
нагадуючи про свою дружбу з його шефом, капітаном Цуркером. Я благаю, щоб той зрозумів:
хтось може постраждати хіба що в разі нападу на наш майже не захищений підвал. «Будь ласка,
хіба ми не можемо вирішити це питання?» – «Шкода, але відповідь – ні. Мені неприємно
лишати вас у біді, проте нічим не можу допомогти». Я втратив законну можливість перевезти
в’язнів, що було б розумним кроком, і зрозуміло, що вже втрачаю тверезий погляд на світ.
Що той поліцейський мав подумати про професора психології, який вважає себе
суперінтендантом в’язниці й страшенно боїться якогось нападу на «його в’язницю»? Що він
втратив здоровий глузд? Що він перегинає палицю? Напевно, що він – «психолог-псих».
І знаєте що? Я сказав собі: мене не хвилює, що він думає. Потрібно рухатися вперед, час
підтискає. Якщо один план провалився, переходимо до наступного: передусім, потрібно знайти
інформатора, щоб отримувати достовірну інформацію про загрозу бунту. Потім спантеличити
нападників, якщо вони увірвуться, зробимо вигляд, ніби дослідження закінчено. Ми розберемо
тюремні камери, щоб склалося враження, ніби в’язні вже порозходилися по домівках. Я скажу
«визволителям», що ми вирішили припинити дослідження, тому їхній героїзм нікому вже не
потрібен – нехай повертаються туди, звідки прийшли.
Коли нападники підуть, у нас буде час, щоб укріпити в’язницю і знайти інші можливості.
На верхньому поверсі будівлі факультету психології ми виявили величезну комору, куди
переведемо ув’язнених одразу після відвідин – звісно, якщо не нападуть якраз під час побачень.
Потім уночі ми повернемо їх у камери і обладнаємо в’язницю, щоб вона витримала будь-який
напад. Наш слюсар уже почав укріплювати вхідні двері, ми встановили зовнішню камеру
спостереження і підсилили охорону в’язниці деякими додатковими способами. Такий план
видається резонним, чи не так?
Мене явно захопила шалена думка про гіпотетичний наскок на «мою в’язницю».
ЗАСИЛАННЯ ІНФОРМАТОРА
Щоб отримувати точнішу інформацію про ймовірний напад, я вирішив підсадити
інформатора на місце звільненого в’язня. Дейвид Ґ. – мій студент, у нього дуже аналітичний
склад розуму, і це піде нам на користь.
Його велика густа борода і недбалий зовнішній вигляд швидко переконають ув’язнених,
що він – такий самий, як вони. Дейвид уже допомагав нам з відеозйомкою на початкових
стадіях дослідження, підміняючи Курта, тож місце подій і те, що відбувається, йому вже
знайомі. Дейвид погодився стати ув’язненим на кілька днів і повідомляти нам будь-яку
інформацію, яка може виявитися корисною. Час від часу під яким-небудь приводом ми
відряджатимемо його до когось із персоналу, кому він видаватиме секрети.
Дейва швидко ознайомлюють з новою доктриною охоронців, яку один з них озвучує
прямим текстом: «У хороших в’язнів не буде проблем, у порушників не буде спокою». Майже
всі ув’язнені починають розуміти, що немає сенсу грати роль бунтарів, постійно конфліктуючи
з наглядачами. Вони приймають свою долю і просто день за днем покірливо терплять усе, що з
ними відбувається, бо «перспектива втратити сон, їжу, ліжко і ковдру на два тижні – вже
занадто реальна». Але Дейв зауважує, що через чутки про можливу втечу з’являються настрої,
яких раніше не було. Згодом він скаже: «Тут параноя висіла в повітрі»71.
Сама поява Дейвида справді ні в кого не викликає запитань, проте йому здається, ніби
охоронці знають, що він відрізняється від інших в’язнів. Насправді вони точно не знають, що
він тут робить. Вони не знають його справжньої ролі й ставляться до нього так само, як до
інших, – жахливо. Скоро Дейвида починає дратувати усталена практика користування
туалетом:
«Мені довелося справити велику нужду за п’ять хвилин, мочитися з зав’язаними очима, і
при цьому охоронець підказував мені, де пісуар. І я не зміг цього зробити, тобто не зміг навіть
помочитися в пісуар. Мені довелося зайти в кабінку і закрити двері, щоб переконатися, що на
мене ніхто не наскочить!»72
Він заприятелював з Річем (1037), сусідом по камері №2. Вони швидко зближуються.
Навіть занадто швидко. Через кілька годин Дейвид, наш довірений інформатор, стає іншою
людиною і вдягає уніформу Даґа (8612). Дейв повідомляє, що «почувався винним через те, що
підісланий шпигувати за цими хорошими хлопцями, і відчував полегшення, коли дійсно не мав
чого розповісти»73. Але чи й справді не було інформації?
В’язень 1037 говорить Дейвидові, що ніхто не може вийти з експерименту за своїм
бажанням. Потім радить тому не пручатися так, як сам робив на перших перекличках. Зараз
треба поводитися так, щоб спланувати втечу, звіряється 1037-й, тобто потрібно «грати за
правилами охоронців, а потім вдарити їх у найслабше місце».
Пізніше Дейвид сказав нам, що у 8612-го не було жодного плану втечі. А ми витратили
стільки часу і сил на підготовку до нападу! «Звісно, хтось із хлопців мріє, що на відвідини
прийдуть друзі й звільнять їх або що вони втечуть під час візиту в туалет, – говорив він, – але
цілком зрозуміло, що це лише мрії: так потопельник хапається за соломинку»74.
Ми поступово розуміємо, що Дейвид порушує нашу усну домовленість і дедалі менш
охоче грає роль інформатора в цій надзвичайній ситуації. Коли того самого дня хтось краде
ключі від наручників, Дейвид каже нам, що поняття не має, де вони. Як ми дізналися з його
звіту наприкінці експерименту, він тоді брехав: «Я швидко дізнався, де ключі від наручників,
але вирішив не говорити про це, принаймні доти, доки це мало якесь значення. Я повинен був
сказати, але не хотів зраджувати цих хлопців просто у них на очах».
Це досить раптове і дивовижне перетворення на справжнього в’язня стало ще
очевиднішим з інших слів Дейвида. Він відчув, що впродовж двох днів перебування в нашій
в’язниці нічим не відрізнявся від інших, «окрім того, що я знав, коли вийду, але навіть це
знання ставало чимраз менш певним, бо я залежав від людей ззовні, які могли й не випустити
мене. Я зненавидів це становище». Вже наприкінці першого дня, проведеного в Стенфордській
в’язниці, Дейвид сказав: «Цієї ночі я заснув, почуваючись брудним, винним і нажаханим».
ВИПУСТИТИ ПАРУ
Поки я домовлявся з міською поліцією, три представники комісії вирушили до Курта
Бенкса з довгим списком скарг. Та сама обрана більшістю в’язнів трійця на чолі з 5704-м і
разом з 4325-м та 1037-м, з якими я зустрічався раніше. Курт із повагою вислуховує їхні
претензії. В’язні скаржаться на антисанітарні умови у зв’язку зі скороченням кількості
відвідувань туалету; на нестачу чистої води для миття рук перед їдою; на відсутність душу; на
небезпеку заразних інфекцій; на тісні наручники і ланцюги на ногах, що спричиняють синці й
садна. Ув’язнені просять також про відправлення богослужінь по неділях. Крім того, вони
запитують про можливість перевдягати кайдани з однієї ноги на іншу, робити фізичні вправи,
вимагають виділити час для відпочинку, видати чисту уніформу, дозволити спілкуватися з
ув’язненими з інших камер, хочуть дізнатися, чи буде додаткова оплата за роботу в неділю і чи
взагалі є можливість займатися чимось кориснішим, ніж просто вбивати час.
Курт спокійно слухає – у своїй звичайній манері, не проявляючи жодних емоцій. Уїльям
Кертіс Бенкс – афроамериканець зі світлою шкірою, йому під тридцять, у нього двоє дітей, він
аспірант другого року навчання і пишається тим, що вступив на найкращий факультет
психології у світі. Він працьовитий і амбітний, як і будь-який інший студент, з яким мені
75 Еміліано Сапата (1879-1919)–національний герой Мексики, один із лідерів Мексиканської революції проти
диктатури Порфіріо Діаса 1910 року. Його ім’ям названо житлові комплекси, вулиці, міста у всій країні. Час від
часу його зображують на мексиканських банкнотах різної номінальної вартості.–Прим. ред.
76 УВМД надало цей грант з метою вивчення деіндивідуалізації (див. Розділ 13), з нього було покрито витрати
в’язничного експерименту. Номер гранту УВМД N001447-A-0112-0041.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 77
ще від 1966 року, коли організував один з перших у країні нічних страйків у Нью-Йоркському
університеті. Я також був одним з організаторів виходу з зали чималої кількості людей на
церемонії вручення дипломів Нью-Йоркського університету – на знак протесту проти того, що
університет присвоїв почесний науковий ступінь міністрові оборони Робертові МакНамарі77. А
за рік до того у Стенфорді я організував продумані багатотисячні виступи студентів проти
продовження війни. Тож я співчуваю політичним поглядам 5704-го, але не його наївній дитячій
революційності.
Лист Пола починається так: «Я домовився з Tribe і Berkeley Barb [незалежні радикальні
газети], що напишу для них матеріали, коли вийду звідси». Потім 5704-й хвалиться новим
статусом у нашому невеликому тюремному товаристві: «Сьогодні я був на зустрічі комісії з
розгляду скарг, яку я очолюю. Завтра планую створити кредитну спілку, щоб захищати наші
фінансові інтереси». Далі Пол описує, чим йому корисний цей досвід: «Я багато дізнаюся про
революційну тактику в місцях позбавлення волі. Охоронці безсилі, бо моральний дух старого
упоротого придушити неможливо. Майже всі ми тут старі упороті, і я не думаю, що хтось
здасться раніше, ніж усе це закінчиться. Деякі починають вислужуватися, але вони не
впливають на інших». Підпис великими розмашистими літерами: «Твій в’язень 5704».
Я вирішую не розповідати про цей лист охоронцям, адже вони можуть помститися
5704-му. Але мені неприємно, коли мене підозрюють у тому, що мій грант на проведення
досліджень – інструмент військової машини, крім того, я всіма доступними способами
підтримую протестний рух студентських активістів. Спочатку цей грант було видано для
підтримки практичних і теоретичних досліджень впливу знеособлення, умов деіндивідуалізації
і міжособистісної агресії. Коли виникла ідея в’язничного експерименту, я переконав агенцію з
надання грантів розширити фінансування, щоб оплатити і це дослідження без додаткового
фінансування з інших джерел. Я злюся, що Пол і, ймовірно, його приятелі з Берклі поширюють
явну брехню про моє дослідження.
Хай там що керувало Полом – раптова зміна настрою, нікотинова ломка, бажання
отримати цікавий матеріал для дебюту в журналістиці, – ув’язнений 5704 створює нам усім
багато труднощів, і саме сьогодні, коли ми повинні владнати так багато справ. За допомогою
співкамерників він зігнув ґрати на дверях камери №1, і за це його відправили в Яму. В карцері
вибив перегородку між відділеннями, за що його позбавили обіду і подовжйли час перебування
в Ямі. Під час вечері Пол усе ще продовжує бунтувати. Очевидно, він засмутився, що ніхто не
прийшов його відвідати. На щастя, після вечері він зустрівся з начальником в’язниці, добре від
нього отримав, і ми зауважили, що поведінка 5704-го змінилася на краще.
77 Роберт МакНамара (анг. Robert McNamara) (1916-2009)–американський політик, колишній міністр оборони
США. Американці вважають його головним ідеологом війни у В’єтнамі (1959-1975).–Прим. ред.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 78
Настав час підготовки: ув’язнені миють підлоги і камери, ми забираємо табличку «Яма» з
карцеру, всюди розпорошується дезінфекційний засіб з ароматом евкаліпта, щоб усунути запах
сечі. Ув’язнені голяться, обтираються губками і, як можуть, приводять себе до ладу. Панчохи і
рушники раптом зникають з голів. Насамкінець начальник в’язниці попереджає, що будь-які
скарги призведуть до передчасного завершення побачення. Ми просимо охоронців денної зміни
попрацювати понаднормово до дев’ятої вечора, щоб стежити за відвідувачами – ну і, звісно,
якщо раптом припущення про бунт справдяться. Для повної впевненості я також запрошую всіх
наших охоронців з резерву.
Потім ми подаємо в’язням їхню найкращу гарячу вечерю – рагу з куркою, для всіх
гурманів передбачено добавку і подвійну порцію десерту. Поки вони їдять, у Дворі лунає
приємна музика. Охоронці з денної зміни подають вечерю, а з нічної – спостерігають. Без
звичних насмішок і хихикання атмосфера стає на диво цивілізованою і доволі нормальною.
Гельманн сидить на чолі столу, розслаблено відкинувшись назад, але й далі бавиться
кийком, демонстративно прокручуючи його в руці та звертаючись до ув’язнених: «2093-й, що,
ніколи раніше так смачно не їв?».
2093-й відповідає: «Ні, ніколи, пане наглядач».
«Тож твоя мати ніколи не давала тобі добавки?»
«Не давала, пане наглядачу», – покірно відповідає той.
«От бачиш, як тут добре, 2093-й?»
«Так, пане наглядачу».
Гельманн бере трохи їжі з тарілки «Сержанта» і йде, зневажливо посміхаючись. Ворожість
між ними наростає.
Тим часом у Дворі перед входом ми закінчуємо готуватися до візиту відвідувачів. Через
них у нас можуть виникнути серйозні проблеми, і ми цього боїмося. Навпроти стіни, за якою
розташовані кімнати охоронців, начальника в’язниці й суперінтенданта, ми ставимо дванадцять
розкладних стільців для відвідувачів, де ті чекатимуть своєї черги. Коли відвідувачі спустяться
у підвал, сповнені цікавості до нових, незвичних відчуттів, ми, за нашим планом, обережно
встановимо систематичний ситуаційний контроль за їхньою поведінкою. Ми дамо їм зрозуміти,
що вони – наші гості, яким надано привілей зустрітися з синами, братами, друзями і коханими.
Чарівна С’юзі Філіпс, яка у нас на рецепції, тепло вітає відвідувачів. Вона сидить за
великим столом, на якому стоїть букет із запашних червоних троянд. С’юзі – ще одна моя
студентка, з основною спеціалізацією в психології. Крім того, вона танцює у стенфордській
команді чірлідерок Stanford Dollies, а туди відбирають за зовнішністю і спортивними
здібностями. Вона записує ім’я кожного відвідувача, зазначає час прибуття, послідовність у
черзі, ім’я та номер в’язня, до якого вони прийшли. С’юзі інформує про правила, яких їм
потрібно дотримуватися сьогодні ввечері. По-перше, кожен відвідувач або група відвідувачів
повинні зустрітися з начальником в’язниці. Потім, коли їхній родич або друг закінчить
вечеряти, вони зможуть увійти до самої в’язниці. При виході вони повинні зустрітися з
суперінтендантом, щоб обговорити будь-які проблеми, які у них можуть виникнути, або
поділитися враженнями. Відвідувачі погоджуються з цими умовами, сідають і починають
чекати, слухаючи музику, що лунає з динаміків.
С’юзі просить вибачення перед відвідувачами, яким доводиться довго чекати, пояснюючи,
що ув’язнені сьогодні вечеряють довше, ніж зазвичай, оскільки насолоджуються подвійною
порцією десерту. Деяким відвідувачам це не подобається, адже вони мають й інші справи. Вони
нервуються, опинившись у такому незвичайному місці, й хочуть швидше побачити своїх
в’язнів.
Порадившись із начальником в’язниці, С’юзі повідомляє відвідувачам, що ув’язнені
занадто довго вечеряють, тому нам доведеться обмежити час візитів до десяти хвилин і
допустити до кожного в’язня не більше двох осіб. Відвідувачі незадоволені: засмучені такою
нерозважливістю своїх дітей і друзів. «Чому лише двох?» – запитують вони.
С’юзі відповідає, що в тюрмі дуже мало місця, до того ж існує закон про пожежну
безпеку, за яким регулюється кількість людей, що можуть одночасно перебувати в приміщенні.
І ніби між іншим додає: «Хіба ваш син чи друг, запрошуючи вас, не говорив, що до нього
можуть прийти не більше як дві особи?».
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 79
явно турбує зовнішній вигляд сина. Джей Лендрі тиняється поблизу і починає балачку з
Барденом. Обидва стоять досить близько, щоб чути розмову гостей і ув’язненого. 1037-й не
згадує про те, що охоронці забрали його ліжко і тому він спить на підлозі.
«Дякую, що прийшли», – розчулено говорить 1037-й.
«Була рада тебе побачити... скоро побачимося, напевно, післязавтра». (Мама затримується
– 1037-й просить її зателефонувати комусь від його імені.)
«Будь молодчиною і дотримуйся правил», – умовляє вона сина.
Тато обережно проводить її до дверей. Він знає, що якщо їхній візит затягнеться, інші
ризикують утратити можливість поспілкуватися.
Усі охоронці пожвавлюються, коли у Двір входить чарівна дівчина ув’язненого Габбі
(7258). Вона несе коробку капкейків, якими здогадалася їх пригостити. Охоронці охоче беруть і
топчуть капкейки з гучним плямканням, нахваляючи здобич. 7258-му дозволяють з’їсти одну
штуку. Вони з дівчиною жваво розмовляють. Здається, вони наполегливо намагаються не
зважати на те, що охоронці буквально дихають їм у шиї. Барден увесь час тупцює поруч,
вибиваючи стаккато кийком по столу.
У приміщенні звучить хіт Rolling Stones «Time Is on My Side» 78 . Але відвідувачі, які
приходять і йдуть після коротких побачень, здається, не помічають іронії.
«Скажи, а яка незалежна змінна у вашому дослідженні?». Мені варто було б просто сказати, що
це розподіл – випадковий, звісно, розподіл – попередньо відібраних добровольців за ролями
ув’язнених і охоронців. Замість цього я починаю злитися.
Переді мною стоїть загроза тюремного бунту. Безпека моїх людей і надійність моєї
в’язниці тримаються на волосині, а мені доводиться сперечатися з цим академічним
тюхтієм-лібералом, розніженим професором, якого цікавлять тільки сміховинні дрібниці на
зразок незалежних змінних! Я розмовляю з ним і думаю: зараз він запитає, чи є у мене програма
реабілітації! Оце лох. Я швиденько позбуваюся його і повертаюся до майбутнього нападу. Я все
чекаю й чекаю.
Нарешті до мене доходить, що це були лише чутки. Вони ні на що не спиралися. Ми
витратили купу часу і сил, плануючи, як ми відбиватимемося від вигаданого нападу. Я як
дурень благав про допомогу поліцію; ми звільнили брудну комору нагорі, розібрали в’язницю
на частини і перевели в’язнів. А ще прикріше – витратили даремно безцінний час. І, нарешті,
наш найбільший гріх як дослідників: ми цілий день не вели систематичних спостережень. І все
через одну людину, яка професійно досліджує поширення чуток і дезінформації і регулярно
демонструє студентам це явище. Всі смертні бувають жахливо дурними, особливо коли наші
емоції беруть гору над холодним розумом.
Ми ставимо на місце двері камер і приводимо ув’язнених назад з жаркої, задушливої
комори без вікон, де вони без будь-якого сенсу просиділи три години. Яке приниження я
відчував! До кінця дня ми з Крейґом, Куртом і Дейвом не можемо звести один на одного очей.
Ми мовчки погоджуємося залишити це все при собі й не згадувати про «божевілля доктора З.».
РОЗДІЛ 6
Середа.
79 Див.: Leon Festinger, A Theory of Cognitive Dissonance, Stanford, CA: Stanford University Press, 1957. Також
дивіться видання моїх студентів, колег із Нью-Йоркського університету, під моєю редакцією: Philip G. Zimbardo,
ed., The Cognitive Control of Motivation, Glenview, IL: Scott, Foresman, 1969.
80 Див.: Irving Janis, Leon Mann, Decision Making: A Psychological Analysis of Conflict, Choice, and Commitment,
New York: Free Press, 1977
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 83
ГОЛОВОЛОМКА ЗІ СВЯЩЕНИКОМ
Отець МакДермотт – статний чоловік зростом приблизно 188 см. Він підтягнутий і
доглянутий. Схоже, що він регулярно відвідує тренажерний зал. Лисина відкриває більше
простору рум’яному обличчю з широкою усмішкою й носом правильної форми. Капелан ходить
і сидить виструнчившись і має чудове почуття гумору. МакДермотт – католицький священик
ірландського походження, йому далеко за сорок, має досвід роботи духовним наставником у
в’язниці на Східному узбережжі81.
З колораткою і в старанно випрасуваному чорному костюмі він ніби кіношний варіант
жвавого, але непохитного парафіяльного священика. Я вражений плинністю, з якою він
переходить від однієї ролі до іншої. Зараз він серйозний науковець, за мить – професійний
співрозмовник, проте завжди повертається до провідної ролі турботливого священика.
У кабінеті суперінтенданта ми обговорюємо довгий список посилань з анотаціями, які я
підготував для нього, щоб допомогти в його доповіді на тему міжособистісного насильства. Він
явно вражений тим, що я присвячую йому стільки часу, і дуже задоволений зі списку
літератури, тому запитує: «Що я можу зробити, чим я можу вам допомогти?».
Я відповідаю: «Я хочу, щоб ви поговорили зі студентами-учасниками експерименту в
зручний для вас час. А потім з огляду на те, що вони розкажуть і що ви побачите, дайте вашу
чесну оцінку, наскільки реалістичним видається вам їхній досвід ув’язнення».
«Звісно, з радістю допоможу. Для порівняння скористаюся своїм досвідом роботи з
ув’язненими у Вашингтоні, у виправному закладі, до якого я був приписаний кілька років», –
каже отець.
«Чудово. Мені дуже цінна ваша допомога».
Тепер настав час і мені змінити роль. «Начальник запропонував записатися тим
ув’язненим, хто хоче зустрітися з духівником. Дехто з них прагне поговорити з вами, а інші
просили про участь у недільному богослужінні тут. Тільки один в’язень, номер 819,
почувається хворим і хоче ще поспати, тому не розмовлятиме з вами».
«Гаразд, ходім. Буде цікаво», – говорить отець МакДермотт.
Начальник поставив стільці для священика й ув’язнених уздовж стіни між камерами №2 і
№3. Я приношу ще один для себе, щоб сісти біля отця. Джаффе виглядає дуже серйозним і
81 Усі діалоги між охоронцями, в’язнями, співробітниками і священиком подано зі стенограм відеозаписів,
доповнено моїми нотатками й особистими спогадами. Ім’я священика змінено, але все інше–інформація про нього і
його спілкування з в’язнями і мною–передано якнайточніше.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 84
82 У статті 459 КК США йдеться про незаконне проникнення в чуже приміщення або на територію з метою
заволодіння майном чи заподіяння шкоди.–Прим. ред.
83 «Сутінкова зона» (англ. The Twilight Zone)–популярний в 1960-х телесеріал, в якому реальність у химерний
спосіб перемішується з фантастикою.–Прим. пер.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 85
хлопці такі самі студенти, як і ти. Тож час іти додому, Стюарте. Ходімо зі мною. Давай».
Стюарт перестає ридати, витирає сльози, випростовується і дивиться мені в очі. Він
схожий на маленьку дитину, яка щойно прокинулася від кошмару і яку батьки запевняють, що
це не справжнє чудовисько і що все буде добре – хай-но він повністю усвідомить реальність.
«Стю, ходім». (Я розбив його ілюзії, але мої все ще тримаються.)
Дорогою по його одежу та під час завершення формальностей звільнення я пригадую, що
день Стю почався з неприємностей, які заклали основу для цього емоційного зриву.
819-й не піддавався, аж у в’язнів закінчилися сили, і їхні руки попадали. Його знову
замкнули в Ямі, де він у темряві з’їв свій сніданок, відмовившись від яйця. Його звільнили від
обов’язків миття голими руками туалетів і тривалого безцільного пересування порожніх ящиків
з місця на місце, хоча всі інші в’язні робили це. Повернувшись до камери, 819-й замкнувся там.
Він відмовився зчищати налиплий бруд з ковдри, яку йому вкинули досередини. Його
співкамерників, 4325-го та заміну 8612-му, змусили виконувати додаткову роботу, доки той не
послухається. Вони пересували ящики з одного місця в інше і назад, і щораз більше гнівалися
на 819-го за його впертість, через яку страждали.
Керос у рапорті по завершенні зміни повідомляє: «Ув’язнений замкнувся в камері. Ми
дістали кийки і намагалися його витягнути, проте він не піддавався. Ми змусили всіх стати
вздовж стіни й підняти руки, а той у камері ліг та розсміявся. Я не думав, що він послухається, і
ми піддалися. Решта в’язнів нас зненавиділа. Я тільки усміхався і виконував свою роботу».
Ворниш у своїй доповіді зазначає психологічну важливість поведінки цього ув’язненого:
«Очевидна байдужість 819-го до проблем своїх колег-в’язнів їх засмучує». Ворниш й далі
нарікає в своїй доповіді на нестачу чітких інструкцій, як чинити з ув’язненими. «Я почувався
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 89
невпевнено, не знав, наскільки сильно ми могли тиснути. Така нестача зрозумілих правил мене
турбувала»84.
Венді повідомляє про іншу реакцію: «З кожним днем я брав дедалі активнішу участь.
Допікати в’язням о пів на третю ночі було приємно. Це задовольняло мої садистські схильності,
мені подобалося їх принижувати». На це зауваження потрібно звернути увагу. Впевнений, що
він ніколи так не сказав би ще чотири дні тому.
Суворий охоронець Арнетт додає до свого звіту: «Я відчув, що не можу належним чином
грати свою роль, лише з 819-м і 1037-м, коли їм було занадто тяжко. А я не був таким строгим,
як повинен»85.
«Загалом у в’язничному досвіді дійсно найгнітючіше, що ти весь час цілковито залежиш
від милості інших людей, які намагаються зробити все, щоб тобі було якомога тяжче і нудніше,
– згодом сказав мені Стю (819). – Я просто не витримую приниження від інших. Я плекав
власне обурення фашистським норовом одних охоронців, натомість інших любив за співчуття.
Мені дуже подобалося бунтарство декого з ув’язнених, а задоволення та послух інших дуже
злили. Також змінилося моє сприйняття часу: дні у муках видавалися значно довшими, ніж
якби я провів їх з насолодою. Найгіршим було відчуття повної зневіри, породжене постійними
знущаннями, і шляхів виходу я не бачив. Найкращим стало те, що мене нарешті звільнили»86.
84 Ми побачимо таку саму реакцію в Розділі 14, коли реальний охоронець, штаб-сержант Фредерік в Абу-Ґрейб,
скаржиться на нестачу чітких інструкцій щодо поводження з в’язнями.
час у Ямі, а 4325-й [Джим] – зануда, що не любить багато говорити. Під час прийомів їжі, коли
з’являється нагода порозмовляти з усіма в’язнями про те, як опиратися наглядачам, розмови
заборонені. Знаєте, це так, ніби енергія кумулюється всередині організму без можливості
перерости в дію. Мене охопив відчай, коли інший в’язень сказав: «Я хочу отримати
умовно-дострокове, не заважай. Хочеш скрутити собі в’язи – круто, а я не збираюся!»87.
Дейвид не надав нам жодних «розвідданих» – які плани втечі чи де переховують ключі від
наручників. Проте з його особистих роздумів очевидно, що потужний ситуаційний вплив на
психіку в’язнів придушував групову самооборону проти утисків. Ув’язнені почали
зосереджуватися на собі, егоїстично думаючи тільки про те, що допоможе їм вижити поодинці і
якнайшвидше заробити умовно-дострокове звільнення.
ХТО НА НОВЕНЬКОГО?
Щоб поповнити поріділі ряди, ми допускаємо заміну – нового в’язня з номером 416. Цей
новоприбулий незабаром зіграє важливу роль. Спочатку на відеозаписі ми бачимо його в кутку
Двору. До в’язниці його завели з пакетом на голові, а потім Арнетт роздягнув його догола. Він
дуже худий, «немов тріска», як говорила моя мама, – можна порахувати всі його ребра з
триметрової відстані. Він виглядає жалюгідно і ще не зрозумів, що його чекає.
Арнетт повільно і систематично сприскує все його тіло нібито дезінфекційним порошком.
Першого дня це робилося швидко, бо охорона мала обробити ним багато новоприбулих в’язнів.
Тепер же через надмір часу Арнетт робить із цього спеціальний ритуал омивання. Він надягає
416-му сорочку через голову, прив’язує кайдани до щиколотки й натягує на голову панчохи.
Вуаля! Новий в’язень готовий. На відміну від інших, які поступово, впродовж кількох днів,
пристосовувалися до свавільної та агресивної поведінки охорони, 416-го штовхають у це
божевілля стрімголов – нема часу на адаптацію.
Я був приголомшений процедурою арешту. Я цього не очікував, як інші учасники
експерименту. Зателефонувала секретарка і сказала принести документи в приймальню
факультету психології до полудня. Я дуже стішився, що отримав роботу, такий шанс.
[Пам’ятаєте, цих добровольців запрошували на двотижневу оплачувану роботу.] Поки я чекав,
до мене підійшов охоронець, і щойно я назвався, він одразу одягнув на мене наручники,
накинув паперовий мішок на голову, повів сходами вниз і наказав чекати з приставленими до
стіни руками. Я й гадки не мав, що відбувається. Я погодився на приниження, але все було
набагато гірше, ніж я очікував.
Я не був готовим, що одразу після приходу мене роздягнуть, обсипатимуть чимось від
вошей і битимуть кийком по ногах.
Я вирішив, що триматимуся психічно якнайдалі від наглядачів, не так, як інші в’язні, що
грали в ці соціальні ігри. Я пообіцяв собі, що зроблю все можливе, аби витримати, проте з
часом забув, чому сюди потрапив. Я прийшов сюди з думкою, що заробляю гроші. Та раптом я
став 416-м – надзвичайно пригніченим і засмученим в’язнем88.
89 «Велика благодать» (англ.)–відомий християнський гімн, автором якого є проповідник Джон Ньютон.– Прим.
ред.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 91
Наглядачі ставляться до мене дуже добре. Усі вони – крутезні хлопці і сподобалися б тобі,
мамо. Немає потреби провідувати мене, тут ніби на сьомому небі. І додайте внизу ім’я, яке
дістали від мами, яким би воно не було.
Щиро, твій любий син
Охоронець Маркус збирає листи, які пізніше вишлють, звісно, спершу все перечитавши в
пошуках забороненої інформації чи скарг. Ув’язнені миряться з такою нісенітницею, бо
побачення стали надзвичайно важливими для них, хоч вони не бачили родичів і друзів якихось
кілька днів. Такий зв’язок із зовнішнім світом потрібно оберігати, він стає гарантією, що окрім
підвалу, на світі ще щось існує.
Поломка дверного замка в камері №1 завдає нових клопотів. Розумник 5704-й, який
раніше безсоромно стрельнув цигарку у священика, і далі відкриває двері, демонструючи, що
може вільно входити і виходити будь-коли. Охоронець Арнетт, і бровою не повівши, впевнено
й спокійно зв’язує мотузкою двері першої та другої камер. Вузли заплутує так методично,
неначе старається отримати бойскаутську відзнаку. Він насвистує вальс «Блакитний Дунай» –
що ближче до завершення, то голосніше. Тепер в’язні не зможуть самі вийти з обох камер. У
полі зору з’являється Джон Лендрі й кийком перевіряє натяг линв. Обидва охоронці схвально
всміхаються один одному – добра робота. Тепер ніхто з цих камер не вийде і не ввійде до них,
доки охоронці не придумають, як закріпити замок, найімовірніше збитий 5704-м.
«Ніяких цигарок, 5704-й, допоки двері камер заблоковано. Якщо виберешся, сидітимеш у
карцері».
Річ (1037) загрозливо волає з камери №2: «У мене є зброя!».
Арнетт відрубає його: «Немає в тебе ніякої зброї. От якщо ми зараз відкриємо камеру».
Хтось кричить: «У нього голка!».
«Не пощастило. Доведеться конфіскувати заборонений предмет і відповідно покарати
порушника». Лендрі грюкає кийком у двері, демонструючи, хто тут господар. Арнетт також
ударяє по ґратах, майже розбиваючи руки одного з в’язнів, який ледве встигає відстрибнути.
Далі, як і під час бунту другого дня, Лендрі починає поливати камеру №2 вуглекислим газом з
вогнегасника. Лендрі й Маркус проштовхують кийки крізь ґрати вглиб камери, аби втримати
в’язнів подалі від дверей, проте одному із в’язнів вдається вкрасти кийок. Усі вони починають
глузувати з охоронців. Тепер, коли у арештантів є зброя, може розгулятися новий бунт.
Арнетт не втрачає самоконтролю, і після короткої наради охоронці вирішують узяти
замок із вільної кімнати і встановити його на дверях камери №1. «Чуваки, це вам нічого не
дасть. Ви програєте – це просто питання часу», – терпляче звертається Арнетт до в’язнів.
Зрештою гору знову беруть охоронці: наводять лад в обох камерах і волочать великого
поганця 5704-го назад у карцер. Тепер йому цього не спускають і зв’язують спершу руки й ноги
знятим із дверей шнуром.
Через повстання всіх позбавляють привілею обіду. Для новенького 416-го це погано. Він
випив лише горнятко кави й з’їв тістечко на сніданок. Нічим не завинивши, голодний в’язень
тільки з подивом спостерігає за розгортанням подій довкола. Він думає, що добре було б з’їсти
щось гаряче. А замість обіду ув’язнених вишиковують обличчям до стіни. Пола (5704)
витягують з карцеру, але не розв’язують, і він безпорадно валяється на підлозі у Дворі. Це урок,
щоб і не думав бунтувати далі.
Маркус наказує стрибати «ноги разом – ноги порізно» та наспівувати мотив «Row, Row,
Row Your Boat»90.
«Якщо ви сьогодні в голосі, то заспіваєм “Amazing Grace”, – каже Арнетт. – Тільки один
куплет, не хочу зловживати Божою довірою». Усі в’язні зайняли позицію для віджимань, 416-й
зволікає, за що отримує перше публічне зауваження: «Ти теж, 416-й, і краще тобі це
запам’ятати. О дивна милість, – ти спасла негідного мене! Був втрачений, та ти знайшла.
Сліпий, та бачу вже. В чудесний час, як Бог прийшов, одразу вільним став я.91
Арнетт відкидає зауваження про помилкові слова «в чудесний час, як Бог прийшов,
одразу вільним став я», яке зробив Пол (5704) з підлоги. «Ви будете співати, як я кажу. Ці
рядки, може, й не точні, але ви заспіваєте їх саме так». Потім він з незрозумілих причин змінює
їх на «відколи Бог прийшов, одразу вільним став я».
Вочевидь знаючи, що є хорошим свистуном, Арнетт насвистує «Amazing Grace» від
початку до кінця з ідеальною мелодикою. Ув’язнені, схвалюючи його талант, починають
спонтанно аплодувати, попри його жорстокість у поводженні з ними. Лендрі та Маркус
розвалилися на кріслах, в’язні співають пісню, але не в унісон і фальшивлять. Арнетт
засмучений: «Хіба ми нашкребли їх на вулицях ґетто у Сан-Франциско? Давайте ще раз».
Неслухняний 5704-й робить ще одну спробу виправити помилку, але Арнетт голосно ставить
його на місце. «Звісно, є розбіжності, бо ви виконуєте тюремну версію ‘Amazing Grace”. І це
неважливо, адже охоронці завжди праві. Номер 416, вставай, решта на підлогу. 416-й, усі
віджимаються, а ти співаєш “Amazing Grace”, як я показував».
Лише через кілька годин після ув’язнення Арнетт виштовхує 416-го на середину сцени,
що ізолює його від інших в’язнів, і змушує виконувати безглузде завдання. Відео фіксує цей
сумний момент: худющий новачок писклявим голосом виводить хвалу духовній свободі. Його
опущені плечі й погляд свідчать про надмірний дискомфорт, що далі накриває, коли його
поправляють і примушують повторити пісню, доки інші в’язні віджиматимуться. Номер 416 не
зламує іронія долі, що йому наказали співати пісню про свободу в гнітючій атмосфері примусу,
де кожне повторення продовжує безглузді віджимання. Він клянеться не дати себе розчавити
ані Арнетту, ані будь-якому іншому охоронцеві.
Не дуже зрозуміло, чому Арнетт виокремив його у такий спосіб. Можливо, це просто
тактика, аби швидше взяти ув’язненого під контроль. Або щось в зовнішньому вигляді
кістлявого й нікчемного 416-го провокувало педантичного і завжди добре вдягнутого охоронця.
«Тепер, коли ви вже налаштувалися на спів, 416-й співатиме про човен, решта лежатимуть
на спинах із піднятими догори ногами. Співай голосно, щоб улюбленець 5704-го – Річард
Ніксон92 – почув це, де б він, мать його, не був. Ноги вгору! Вище, ще! Послухаєм кілька разів,
особливо наголоси останній рядок: “Бо життя – це сон”».
В’язень Габбі (7258), все ще здатний іронізувати, запитує, чи можна співати «бо життя в
тюрмі – це сон». Ув’язнені буквально кричать цей рядок в пісні, на кожному слові їхні груди
високо здіймаються. Життя тут стає ще дивнішим.
ПОВЕРНЕННЯ ТЕЛЕОПЕРАТОРА
У другій половині дня до нас завітав телеоператор з місцевого телеканалу KRON у
Сан-Франциско. Його направили зробити короткий огляд як продовження недільного запису,
що викликав певне зацікавлення. Я обмежив його зйомкою лише через наше вікно
спостереження і розмовою про перебіг дослідження тільки з начальником і зі мною. Я не хотів,
щоб стороннє втручання збило динаміку, яка вже сформувалася між охоронцями і в’язнями.
Через безліч нагальних справ я так і не зміг подивитися ввечері програму з матеріалом про
нас93.
93 Заради цікавості додам, що обговорювані мною в цій передачі питання дегуманізації в’язнів і влади
охоронців бачив адвокат відомого ув’язненого темношкірого політика-радикала Джорджа Джексона. Я отримав від
нього листа в суботу пополудні (21 серпня 1971 року), в якому мене запросили стати експертом захисту в процесі,
де Джексона звинувачено у вбивстві охоронця за справою Братів із тюрми Соледад. Він хотів, щоб я поспілкувався
з його клієнтом, що перебував неподалік, в одиночці Санквентинської в’язниці, яку іронічно називали «Центр
максимального виправлення» (можливо, запозичення з роману Джорджа Орвелла «1984»). На жаль, я не зміг цього
зробити, бо тієї суботи Джексона вбили під час буцімто втечі з в’язниці. Проте я брав активну участь як експерт у
різних справах згодом. В одній з них Федеральний суд назвав Центр виправлення місцем «жорстоких і
ненормальних покарань». Крім того, я був експертом на другому слуханні, яке стало відомим як процес про змову
з метою вбивства Санквентинської шістки. Слухання відбувалося в елегантній будівлі суду округу Меріленд,
спроектованій Френком Ллойдом Райтом, що представляло майже комічний контраст із будівлями Центру
виправлення.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 93
щасливий, що прийшла його красуня-дівчина. Вона розказує новини про друзів, він уважно
слухає, схиливши голову на руки. Весь цей час Барден сидить над ними на столі, звично
постукуючи маленьким білим кийком (позичені великі й чорні ми повернули в місцевий
відділок поліції). Барден явно вражений її красою і часто встряє в розмову з питаннями та
коментарями.
Габбі каже Мері-Енн, що важливо «старатися тримати себе в руках, тут не так погано,
якщо просто співпрацювати».
Дівчина: «А ти співпрацюєш?».
Номер 7258 (сміється): «Так, вони мене змушують».
Барден втручається: «Ну... у них була невеличка спроба втечі».
Дівчина: «Я про це чула».
Номер 7258: «Мені зовсім не сподобалося, як це закінчилося. У нас не було нічого, навіть
ліжок». Він розповідає їй про те, як мусив відчищати від налиплого сміття постіль і займатися
іншими неприємними справами. Утім, настрій у нього піднесений, він усміхається і тримає її за
руку впродовж усіх десяти хвилин відвідин. Барден проводжає її до виходу, а в’язень сам
повертається до своєї камери.
Інший ув’язнений, що заслужив побачення, – «Сержант», до якого прийшов батько.
В’язень вихваляється цілковитим дотриманням правил. «Тут сімнадцять правил... Я їх
запам’ятав. Найважливіше – підкорятися охоронцям».
Батько: «Вони можуть змусити робити будь-що?».
«Сержант»: «Так. Ну, майже будь-що».
Батько: «А звідки у них право так робити?». Він потирає чоло і, здається, переймається
становищем сина. Це другий щиро занепокоєний відвідувач. Він дуже схожий на матір
ув’язненого Річа (1037). У неї були підстави хвилюватися, адже той зламався наступного дня.
Проте «Сержант», здається, зроблений з міцнішого матеріалу.
Він каже: «Вони керують в’язницею».
Батько запитує про громадянські права, і тут жорстко втручається Барден: «У нього нема
ніяких громадянських прав».
Батько: «Ну, думаю, що є, можливо...» (Ми не можемо добре розчути його аргументи
Барденові, який не боїться цього цивільного.)
Барден: «Люди у в’язниці позбавлені громадянських прав».
Батько (роздратовано): «У всякому разі, скільки у нас часу на розмову?», «Лише десять
хвилин», – відповідає Барден.
Батько сперечається щодо того, скільки часу залишилося. Барден змилостивлюється і дає
їм ще п’ять хвилин. Батько хоче приватнішої атмосфери. Барден відповідає, що так не
дозволено для відвідувачів цієї тюрми. Батько дужче засмучується, але, дивно, що теж
дотримується правил і приймає це зазіхання на свої права з боку хлопця, який грається в
охоронця.
Батько розпитує більше про правила, «Сержант» розказує про пере клички, «вправи»,
співання і вимкнення світла.
Батько: «Саме цього ти очікував?».
«Сержант»: «Я чекав гіршого».
Батько, не ймучи віри, викрикує: «Гіршого? Як гіршого?».
Барден знову перебиває. Його небажана присутність уже явно дратує батька. Охоронець
розказує, що спочатку було дев’ять в’язнів, але нині лишилося тільки п’ять. Батько запитує,
чому.
«Сержант»: «Двох звільнено достроково, а двоє перебувають під макси мальною
охороною»96.
96 Раніше, в середу, було засідання комісії з умовно-дострокового звільнення, що в деталях буде описано в
наступному розділі. Проте жодного в’язня не звільнено умовно-достроково, і я не зовсім упевнений, що саме
«Сержант» має на увазі, мабуть, він говорить про двох випущених через нервовий зрив. Можливо, охорона сказала
решті, що їх звільнили достроково, щоб підтримувати в них надію. Під «максимальною охороною» розуміється,
що вони перебувають у карцері.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 96
Гельманн іде вздовж шеренги, очікуючи відповіді, 7258-й каже: «Не знаю, може, ми
просто гівнюки, пане наглядачу».
«Сержант» відповідає: «Справді не знаю, пане наглядачу».
Гельманн бачить іще один шанс повернути колишні перемоги над «Сержантом»: «Це ти
гівнюк?»
«Як скажете, пане наглядачу».
«Як я скажу? Я хочу, щоб ти це сказав».
«Сержант» непорушний: «Мені прикро, пане наглядач, але я відмовляюся вживати такі
слова. Не можу цього сказати».
Встряє Барден: «Щойно ти казав, що не можеш говорити такі речі іншим людям, 2093-й.
Але ж це зовсім інше. А собі ти можеш таке сказати?».
«Сержант» відповідає: «Я вважаю себе людиною, пане наглядач».
Барден: «Тобто ти для себе інша людина?».
«Сержант»: «Я казав, що не можу сказати такого іншій людині».
Барден: «І це включно з самим собою?».
«Сержант» відповідає врівноважено і ретельно формулює думки. Він ніби на
університетських дебатах, а не жертва насильства в цій ситуації. «Заява спершу не включала
мене, пане наглядачу. Я не подумав би заявити це собі. Причина в тому, що я б...». Він зітхає,
далі починає щось бурмотіти і замовкає. Тепер він емоційно розбитий.
Гельманн: «Так це значить, що ти гівнюк, чи не так?»
«Сержант»: «Ні, пане...»
Гельманн: «Так, ти гівнюк!»
«Сержант»: «Як скажете, пане наглядачу».
Барден: «І про маму свою ти погано говорив би, ось що ти робив би, 2093-й».
Барден вочевидь хоче брати активну участь у дійстві, але Гельманн веде самостійну гру і
не звертає уваги на ці слова.
Гельманн: «Хто ти? Хто? Ти гівнюк?»
«Сержант»: «Так, пане наглядачу».
Гельманн: «Чудово, тепер хочу це від тебе почути».
«Сержант»: «Вибачте, пане наглядачу, але я цього не скажу».
Гельманн: «Якого хрєна ти цього не скажеш?»
«Сержант»: «Бо я не вживаю лайливі слова».
Гельманн: «То чому ж ти приписав їхній зміст собі? Хто ти?»
«Сержант»: «Я буду всім, чим ви захочете, щоб я був, пане наглядачу».
Гельманн: «Якщо вже ти погоджуєшся з тим, що ти гівнюк, то просто скажи про це!».
«Сержант»: «Вибачте, пане наглядачу, але я не скажу цього».
Гельманн відчуває, що втратив ще один шанс, і повертається до техніки «розділяй і
володарюй», яка виявилася такою ефективною раніше: «Що ж, чуваки, ви ж хочете добре
сьогодні виспатися?».
Усі говорять: «Так, пане наглядачу!»
Гельманн: «Ну, мусимо трохи почекати, дозволимо 2093-му подумати, який він гівнюк, і,
можливо, тоді він нам усім про це розкаже».
(Несподівана ця боротьба між найсильнішим і найспраглішим влади, з одного боку,
охоронцем, а з іншого – досі найслухнянішим в’язнем, якого через це недолюблювали і в’язні й
охоронці. Його навіть почали прозивати «Сержантом», бо вважали лишень примітивним
військовим роботом. І тут він раптом доводить, що має ще одну чудову рису характеру –
виявляється людиною принципів.)
«Сержант»: «Думаю, ви абсолютно правильно мене засуджуєте, пане наглядачу».
Гельманн: «О, я знаю, що правильно».
«Сержант»: «Але я не можу вимовити це слово, пане наглядачу».
Гельманн: «Вимовити що?»
«Сержант»: «Я нізащо не вимовлю слова “гівнюк”».
Дзвони, свистки, гарматні постріли, фанфари.
Барден кричить від нестримної радості: «Він сказав це!»
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 100
Гельманн: «Ну, слава! Ну, нарешті! Він дійсно сказав це, 5704-й?»
Номер 5704: «Так, пане наглядачу».
Гельманн: «Вважаю, що переможець у нас є».
Барден: «Хтозна, може, ці хлопці навіть потраплять у ліжко сьогодні?».
Попри часткову перемогу, Гельманн повинен продемонструвати всю повноту влади: «За
вживання лайки, 2093-й, на підлогу, і десять віджимань».
«Дякую, пане наглядачу», – говорить «Сержант» і робить зразкові віджимання, попри своє
очевидне виснаження.
Барден засмучений тим, що «Сержант» усе ще в гарній формі, і вимагає ще ідеальнішого
виконання вправи: «2093-й, як думаєш, де ти зараз? У літньому таборі?».
Тепер Джефф Лендрі повільно встає зі стільця, на якому він розвалився за останню
годину: «Зроби ще десять». Для глядачів додає: «Ви всі вважаєте, що це хороші віджимання?».
Вони відповідають: «Так, хороші». Великий Лендрі недоречно демонструє свою владу –
може, аби просто переконати себе, що в їхніх очах він усе ще її має.
«Помиляєтеся. 2093-й, зроби ще п’ять».
Розповідь «Сержанта» про ці протистояння викладено в цікавий безособовий спосіб:
Охоронець наказав мені назвати «гівнюком» спершу іншого в’язня, а потім себе. Раніше я
ніколи не виконав би другого, бо через це постав би логічний парадокс, який заперечив би
перше.
Він почав, як завжди, погрожувати, що покарає всіх в’язнів за мій непослух. Щоб
уникнути цього покарання і водночас не виконати наказу, я сказав: «Я нізащо не вимовлю слова
“гівнюк”», – даючи і йому, і собі вихід із ситуації97.
Тут «Сержант» постає людиною з непохитними принципами, а не сліпо послужливим,
яким видавався раніше. Пізніше він розказує нам дещо цікаве про прийняту ним стратегію
мислення у в’язничних умовах: «Коли я переступив поріг тюрми, то вирішив бути самим собою
так близько, як я себе знаю. Моя філософія в’язниці полягала в тому, щоб не стати причиною чи
частиною погіршення загального становища і свого, і своїми діями не призвести до покарань
інших в’язнів».
ворога – в’язня 416. Він наказує йому самому п’ятнадцять разів віджатися: «Лише для мене і
дуже швидко».
Номер 416 опускається на підлогу і починає виконувати вправу. Проте він такий слабкий і
дезорієнтований, що це навряд чи можна назвати віджиманням. Загалом він просто піднімає
таз.
Гельманн не може повірити в те, що бачить. «Що він робить?» – кричить з недовірою в
голосі.
«Крутить сракою», – говорить Барден.
Лендрі прокидається зі сплячки й додає: «Ми ж наказали віджиматися».
Гельманн кричить: «Хіба це віджимання, 5486-й?».
В’язень відповідає: «Гадаю, що так, пане наглядачу».
«Аж ніяк. Це не віджимання».
Джеррі (5486) погоджується: «Якщо ви так кажете, то це не віджимання, пане наглядачу».
Барден встряє: «Він просто виляє задом, так, 2093-й?».
«Сержант» покірно погоджується: «Як скажете, пане наглядачу».
Барден: «Що він робить?».
Номер 5486 відповідає: «Виляє задом».
Гельманн змушує Пола (5704) продемонструвати 416-му, як робити віджимання.
«Бачиш це, 416-й? Він не виляє задом. Він не трахає дірку в підлозі. Тепер зроби це
правильно!»
Номер 416 намагається повторити за 5704-м, але не в змозі так зробити, в нього просто не
вистачає сил. Барден додає спостереження: «Хіба не можеш тримати тіло прямим, 416-й? Ти
схожий як американські гірки чи щось подібне».
Гельманн рідко використовує фізичну агресію. Він віддає перевагу словесному
домінуванню, сарказмові й креативним садистським іграм. Гельманн завжди усвідомлює
обмеження своєї ролі охоронця – він імпровізує, але не втрачає контролю. Проте цієї ночі він не
витримав. Гельманн стоїть поруч із 416-м, що лежить на підлозі у вихідній позиції, й наказує
йому повільно виконувати віджимання. А сам ставить свою ногу на спину 416-го і, коли той
піднімається, сильно штовхає донизу. Всі інші виглядають здивованими цим фізичним
насильством. Через пару віджимань крутий охоронець знімає ногу зі спини і відправляє в’язня
назад до Ями, голосно гримаючи дверима й замикаючи їх.
Спостерігаючи за цим, я пригадую змальованих в’язнями нацистських охоронців з
Аушвіца, які роблять те саме – наступають ув’язненим на спини, коли ті виконують
віджимання.
погодився:
«Він самовпевнений мудакуватий моралізатор».
«Самовпевнений мудакуватий моралізатор, пане наглядачу».
«Так, самовпевнений мудакуватий моралізатор».
Зрадівши, що хоча б у цьому вузькому колі погоджуються з його поглядом, Гельманн
каже «Сержантові»: «Шкода, але чотири проти одного – ти програв».
«Сержант» відповідає, що важливо тільки те, що він сам про себе думає.
«Ну, якщо ти вважаєш інакше, то в тебе дуже серйозні проблеми. Бо живеш ти не в
реальному світі. Ти втратив зв’язок із реальністю і живеш у брехні, ось що ти робиш. Мене від
тебе нудить, 2093-й!»
«Вибачте, пане наглядачу».
«Ти такий самовпевнений мудакуватий моралізатор, що мене тягне блювати».
«Мені шкода, що я змушую вас так почуватися, пане наглядачу». Барден примушує його
нахилитися, торкнувшись руками ступень, і стояти в такій позиції, щоб вже не було потреби
споглядати його обличчя.
98 «Холоднокровний Люк»–американський художній фільм 1967 року, де зображено життя в’язнів у тюрмі в
Флориді. Приниження і жорстоке поводження там стають звичайним явищем. Фільм знято за мотивами
однойменного роману 1965 року американського письменника й журналіста Дона Пірса.–Прим. ред.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 103
Дворі. Гельманн повільно сідає на стіл, розташований між нашим пунктом спостереження і
карцером, і дає нам змогу зблизька споглядати за розгортанням дійства. Він прихиляється до
стіни, схрещує ноги в позі лотоса; одна рука звисає між ногами, інша – спочиває на столі.
Голова нічної зміни – чисто портрет влади в стані спокою. Охоронець повільно повертає голову
з боку в бік. Ми бачимо його довгі, аж до підборіддя бакенбарди. Ретельно підбираючи слова,
він облизує товсті губи і вимовляє їх з підкресленою південною манерою розтягування звуків.
Він вигадав новий макіавеллівський план і викладає свої умови для випуску 416-го з
одиночної камери. Це не його рішення – чи тримати цього роздовбая всю ніч у карцері, чи
випустити. Він, навпаки, запрошує всіх в’язнів разом вирішити, чи випускати 416-го тепер, чи
залишити аж до ранку в Ямі.
Цієї миті добрий охоронець Лендрі починає повільно прогулюватися Двором. З висотою
під метр дев’яносто і вагою приблизно вісімдесят п’ять кілограмів він найбільший серед
охоронців та ув’язнених. Як зазвичай, одну руку тримає в кишені, а в іншій – цигарка.
Сонцезахисних окулярів, як бачимо, немає. Він приходить в епіцентр подій, зупиняється,
виглядає знервованим, хмуриться. Схоже, що він збирається втрутитися, але нічого не робить і
тільки пасивно спостерігає, як «Джон Уейн» продовжує шоу.
«Тепер у вас кілька шляхів вирішення, залежно від того, що ви хочете зробити. Якщо
416-й не хоче їсти своїх сосисок, то ви здаєте мені ваші ковдри й спите лише на матраці. Або ви
можете лишити ковдри собі, і тоді 416-й проведе ще один день у карцері. Тож яке ваше
рішення?»
«Я лишу собі ковдру, пане наглядачу!» – одразу викрикує 7258-й (Габбі недолюблює
416-го).
«А що інші скажуть?»
«Лишаю ковдру собі», – говорить Пол (5704), наш колишній лідер бунтівників.
«Як щодо 5486-го?»
Відмовляючись поступитися соціальному тискові, 5486-й демонструє симпатію до
засмученого 416-го. Він воліє лишитися без ковдри, щоб 416-му не довелося залишатися в
одиночній камері ще на один день.
Барден кричить на нього: «Нащо нам твоя ковдра!».
«Тепер вам потрібно дійти якогось спільного рішення».
Барден, що зайняв позицію пихатого маленького авторитету, береться в боки і,
помахуючи кийком якомога частіше, походжає вздовж кожної з камер. Він повертається до
камери «Сержанта» і питає: «Що ти про це думаєш?».
На подив, «Сержант» спускається з моральної висоти, що тепер обмежується тільки
невживанням матюків, і говорить: «Якщо двоє інших хочуть лишити собі ковдри, то я також
лишаю». Його зрадницький голос виявляється вирішальним.
Барден вигукує: «У нас три проти одного!»
Гельманн повторює це повідомлення голосно і виразно, щоб усі почули. «У нас три проти
одного». Він зіскакує зі стола і кричить у Яму: «416-й, ти проведеш там ще якийсь час, тож
звикай!»99.
Гельманн гордо переходить Двір, за ним слухняно йде Барден і неохоче плентається
Лендрі. Здобуто очевидну перемогу в безкінечній війні між охоронцями й організованим
спротивом в’язнів. Справді, для охоронців це був важкий робочий день, але тепер вони можуть
насолоджуватися смаком перемоги в цій битві волі та розуму.
РОЗДІЛ 7
99 Коли я вкотре переглядаю цю сцену на відеозаписі, я раптом розумію, що цей охоронець, розігруючи свою
версію ролі Стротера Мартина–жорстокого наглядача в «Холоднокровному Люку», виглядає і поводиться як актор
Пауерс Бут у ролі сумнозвісного Джима Джонса в фільмі «Гаянська трагедія». Тільки ця страшна трагедія
відбудеться через шість років. (Йдеться про фільми «Холоднокровний Люк» (1967, сценарій Дона Пірса, режисер
Стюарт Розенберґ, Пол Ньюман у ролі Люка Джексона) і «Гаянська трагедія» (1980, режисер Уільям Ґрем).)
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 104
який керує процесом. Порядок розгляду справ – Джим (4325), Ґленн (3401), Річ (1037) і
врешті-решт Габбі (7258). Виступивши перед комісією, кожен по черзі повертається на лавку в
передпокої, де сидить скутий наручниками і з пакетом на голові, доки не завершиться засідання
комісії і всіх ув’язнених не відведуть назад, до в’язниці у підвалі.
Перед появою першого ув’язненого я перевіряю якість відеозапису. Найдосвідченіший з
нас, Карло починає знайомити новачків з деякими основними нюансами діяльності комісії з
умовно-дострокового звільнення. (Його монолог у додатку 100 .) Курт Бенкс, відчувши, що
Карло наміряється виголосити одну з тих довгих промов, що ми часто чули під час курсу в
літній школі, поважно заявляє: «Починаймо, час спливає».
100 Карло Прескотт розпочав засідання таким монологом перед членами комісії: «Комісії з
умовно-дострокового звільнення відомі тим, що відхиляють прохання ідеальних кандидатів (тобто хлопців, які
здобули у в’язниці освіту, корекцію чи консультації). Вони відкидають цього хлопця тому, що він бідний,
рецидивіст, з поганого району, або його батьки померли, чи у нього немає заробітку, тільки тому, що їм не
подобається його обличчя, або він підстрелив поліцейського в палець. Вони беруть якогось чудового хлопця, що
ніколи не створював жодних проблем... ідеального в’язня і відмовляють йому три, чотири, п’ять, шість разів.
Молоді хлопчаки, які мають найбільше шансів повернутися до в’язниці, які настільки змінені й сформовані
в’язничними умовами, що навряд чи адаптуються до суспільства,–таких випустити для комісії є найкращим
варіантом. Варіантом значно кращим, ніж звільнення зрілих чоловіків, які поводяться натурально, які ніколи не
створювали жодних проблем і можуть триматися від крадіжок й афер достатньо далеко, щоб не потрапити знову за
ґрати. Хоча це й звучить безглуздо, так відбувається, бо в’язниці–величезний бізнес. Тюрми потребують в’язнів.
Люди, які потрапили сюди і повкладали все у своїх головах, після виходу звідси вже не повернуться–на волі надто
багато речей, якими вони можуть зайнятися. Але ті, хто потрапили сюди на невизначений термін... коли ви
говорите їм [як комісія з умовно-дострокового звільнення]: “У мене достатньо можливостей, щоб грати в ці
ігри”–ви говорите, що, по суті справи, комісія з умовно-дострокового звільнення не мусить розглядати
найочевидніші обставини, якими є...»
101 Якщо не зазначено інше, усі діалоги в’язнів і охоронців взято зі стенограм відеозаписів, зокрема й розмова
під час слухань комісії з умовно-дострокового звільнення.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 107
З великою повагою ваш 3401-й. Запам’ятайте мене, будь ласка, як взірцевий приклад.
Рекомендації охоронців разюче відрізняються:
3401-й постійно проявляє себе як дрібний порушник спокою.
І не тільки – він просто послідовник, що не бачить сенсу розвиватися самому Він легко
наслідує поганий приклад.
Я не рекомендую звільняти його достроково. Підпис: охоронець Арнетт.
Я не бачу причин, чому 3401-й заслуговує дострокового звільнення. І навіть не бачу
нічого спільного з ув’язненим 3401, як я його знаю, і тим, як його описано в проханні. Підпис:
охоронець Маркус.
3401-й не заслуговує на дострокове звільнення, і його власний саркастичний опис це
підтверджує. Підпис: охоронець Джон Лендрі.
Тож приводять ув’язненого 3401 з паперовим пакетом на голові, й Карло просить цей
пакет зняти, щоб він міг побачити обличчя цього «маленького хіпоблуда». Він та інші члени
комісії здивовані, дізнавшись, що 3401-й (Ґленн) – американець азійського походження, єдиний
з відібраних для експерименту не належить до європеоїдної раси. Ґленн, усупереч типажу,
поводиться у своєму бунтарському легковажному стилі. Фізично ж він цілком підпадає під
поширений стереотип: невисокий, нижчий за 160 см, худорлявий, але мускулистий, з
гарненьким личком і лискучим смоляно-чорним волоссям.
Крейґ починає допитуватися в’язня про його роль у повстанні, коли арештанти з його
камери забарикадували двері. Що він робив, аби це зупинити?
Номер 3401 заявляє доволі наївно: «Я й не зупиняв, а заохочував це!» Члени комісії
розпитують його про цю ситуацію, а номер 3401 й далі відповідає у саркастичному тоні, що
дуже відрізняється від поведінки в’язня 4325: «Я вважаю, що мета цієї інституції – виправляти
в’язнів, а не викликати протидію у них, і я відчув, що унаслідок наших дій...»
Начальник в’язниці Джаффе, який сидів збоку, не за столом комісії, не втримався:
«Мабуть, ти не дуже розумієш, що таке виправляти. Ми намагаємося навчити вас бути
високопродуктивними членами суспільства, а не будувати барикади в камерах!».
Прескоттові вже набридли ці відступи. Він знову входить у роль великого боса: «Як
мінімум двоє громадян заявляють, що бачили, як ти втікав з місця злочину». (Він це щойно
вигадав.) Карло продовжує: «Суперечити свідченням трьох осіб – це ніби казати, що всі люди
сліпі! Хіба не ти писав: “Бог, віра та братерство все ще непохитні”. І це по-братськи – брати
чуже майно?».
Потім Карло вирішує відверто розіграти расову карту: «Із вас, азійців, дуже мало хто
потрапляє до в’язниці... насправді вони переважно дуже хороші громадяни... А ти – постійний
порушник, смієшся з тюремних умов, а потім приходиш сюди і говориш про виправлення так,
ніби це тобі доручили керувати в’язницею. Сидиш тут, за столом, перебиваєш начальника
в’язниці, типу все сказане тобою важливіше, що міг би сказати він. Чесно, я не дозволив би
звільнити тебе достроково, навіть якби ти був тут останнім в’язнем. Для мене ти – найгірший
кандидат на дострокове звільнення, як тобі?».
«У вас є право на власну думку», – каже 3401-й.
«Моя думка в цьому конкретному місці щось важить!» – сердито заявляє Карло.
Прескотт й далі ставить запитання, не даючи змоги в’язневі відповісти на них, і зрештою
засуджує та відхиляє кандидатуру 3401-го: «Не думаю, що є сенс далі витрачати час. На мою
думку, оцінка охорони і ставлення до комісії виразно показують позицію цього в’язня... у нас є
графік, і я не бачу потреби навіть обговорювати це. Перед нами лише хуліган, який уміє писати
гарні промови».
Перед ніж піти, в’язень розповідає комісії, що в нього висип на шкірі, який прогресує, і це
його дуже хвилює. Прескотт запитує, чи був той у лікаря, чи пройшов медичний огляд, чи
зробив щось, аби подбати про своє здоров’я. Коли в’язень відповідає, що нічого не робив,
Карло нагадує, що комісія з умовно-дострокового звільнення зовсім не медична комісія, а потім
суворо додає: «Ми намагаємося знайти причини для умовно-дострокового звільнення кожного,
хто звертається. І якщо вже ти потрапив до в’язниці, то тільки тобі вирішувати, як поводитися,
щоб показати нам, що здатен адаптуватися до нормального життя в суспільстві... Я хотів би,
щоб ти задумався над написаними у твоєму зверненні словами. Ти розумний чоловік і добре
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 109
володієш мовою. Думаю, що ти можеш змінитися. Може, у майбутньому в тебе і буде шанс
змінитися».
Карло повертається до охоронця і жестом просить вивести в’язня. Тепер розчарований
малий хлопчина повільно простягає свої руки, щоб вдягнули кайданки, і його виводять. Він
збагнув, що його легковажна поведінка дорого йому обійшлася. Він зрозумів, що не був
готовий до такої серйозності слухання і тиску з боку комісії з умовно-дострокового звільнення.
У моїх нотатках зазначено, що ув’язнений 3401 є складнішою людиною, ніж здавалося
спочатку. Він продемонстрував цікавий набір рис характеру. Зазвичай досить серйозний і
ввічливий у спілкуванні з охоронцями у в’язниці, він написав саркастично-гумористичне
прохання на дострокове звільнення, покликаючись на виправлення, згадуючи духовність і
називаючи себе взірцевим в’язнем. Охоронцям, здається, він не подобається, як видно з їхніх
суворих відгуків про нього. Його зухвале прохання разюче контрастує з його поведінкою –
молодик, якого ми бачимо в цій кімнаті, виглядає слухняним, навіть переляканим. «Тут не
можна жартувати». Комісія, особливо Прескотт, накинулася на нього, і він не ви тримав такого
натиску. Під час слухання він ставав дедалі замкненішим і пасивнішим. Цікаво, чи добуде він ці
два тижні.
БУНТІВНИК ЛАГІДНІШАЄ
Наступний – ув’язнений 1037, Річ, чия мати дуже розхвилювалася вчора ввечері,
побачивши, як жахливо виглядає син. Саме він забарикадувався у камері №2 сьогодні вранці.
До того ж часто гостює у Ямі. Заява 1037-го цікава, та щось втрачається, коли Курт Бенкс
швидко її читає монотон ним, стриманим голосом:
Я б хотів отримати умовно-дострокове звільнення, щоб провести останні роки моєї юності
зі старими друзями.
У понеділок мені виповниться 20 років. Визнаю, що працівники в’язниці вказали мені на
багато моїх недоліків. У понеділок я почав протестувати, оскільки вважав, що зі мною погано
повелися. Однак того вечора я усвідомив, що, на жаль, не заслужив кращого ставлення. Відтоді
я докладаю максимум зусиль, аби співпрацювати, і знаю, що кожен з працівників в’язниці
зацікавлений тільки у благополуччі моєму й інших в’язнів. Попри мою жахливу неповагу до
них та їхніх вимог, працівники в’язниці поводилися і поводяться зі мною добре.
Я глибоко ціную їхню здатність підставити іншу щоку і вірю, що завдяки їхній доброті я
виправлюся і стану кращою людиною. З повагою, номер 1037.
Троє охоронців написали колективну рекомендацію, яку Курт зачитує вголос:
Після бунтівної фази поведінка в’язня 1037 стає кращою, але я вважаю, що він мусить ще
попрацювати над собою, перш ніж постати перед суспільством як продукт нашого виправного
закладу. Погоджуюся зі складеною іншими охоронцями оцінкою ув’язненого 1037 та з заявою
самого номера 1037 про те, що він стає значно кращим, але ще не досяг потрібного рівня.
В’язень 1037 мусить ще багато чого в собі змінити перед звільненням. Я не рекомендую
умовно-дострокове звільнення.
Коли Річ (1037) увійшов до кімнати, то постав у вигляді дивної суміші молодої енергії й
початкової стадії депресії. Він одразу починає говорити про свій день народження як про
єдиний привід для дострокового звільнення. Видається, що це дуже важливо для нього, та він
забув про свято, коли зголошувався взяти участь у цьому експерименті. Річ так захопився цією
темою, що не може відповісти на запитання начальника. Адже відповідь або ускладнить його
перебування у в’язниці, або знищить його аргументи на звільнення: «Ти не думаєш, що наша
в’язниця здатна влаштувати вечірку на честь твого дня народження?».
Прескотт хапається за можливість: «У тебе вже достатньо досвіду навіть на твій вік. Ти
знаєш правила. Ти мусиш розуміти, що в’язниця існує для людей, які порушили правила, і саме
ти своїми діями поставив інших під загрозу. Хлопче, я бачу, що ти змінюєшся, тут так і
написано, і справді думаю, що ти поводишся значно краще. Однак ти сам власноруч написав:
“попри мою жахливу неповагу до них та їхніх вимог...”. Жахливу неповагу! Ти не можеш не
поважати людей та їхнє майно. А якби всі громадяни країни проявляли неповагу до майна
інших людей? То, мабуть, вони повбивали б одне одного!».
Карло вдає, що «читає» справу ув’язненого з блокнота (все ще чистого), і зупиняється на
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 110
тому місці, де буцімто з’ясував щось важливе: «Я тут бачу, що під час арешту ти дуже пручався
і до тебе застосовували силу. Ти міг поранити когось з офіцерів або й гірше. Я дуже вражений
твоїм прогресом і думаю, що ти починаєш визнавати незрілість своєї поведінки,
нерозсудливість і відсутність уваги до інших людей. Ти перетворюєш людей на предмети –
змушуєш їх почуватися об’єктами для твого використання. Ти маніпулюєш людьми! Виглядає,
що все своє життя ти маніпулюєш людьми, усі звіти повідомляють про твою байдужість до
закону та порядку. Періодично ти, напевно, не контролюєш свою поведінку. Чому ж ти
вважаєш себе хорошим претендентом на дострокове звільнення? Що ти нам скажеш? Ми лише
намагаємося тобі допомогти».
В’язень 1037 не готовий до такого персонального натиску. Він буркотить нерозбірливе
пояснення про вміння відступити в ситуації, яка схиляє його до насильства. І продовжує про те,
як цей досвід перебування у в’язниці допоміг йому: «Ну, я тепер бачу різні реакції людей на
різні ситуації, як вони проявляють повагу до інших, наприклад, у розмовах зі співкамерниками,
їхні різні реакції на однакові ситуації. У трьох змінах різні охоронці, як я зауважив, по-різному
реагують у схожих ситуаціях».
Номер 1037 й далі з цікавістю порушує тему своєї «слабкості», особливо роль агітатора у
повстанні в’язнів у понеділок. Він став абсолютно покірним: звинувачував себе у відкритій
непокорі охоронцям і зовсім не критикував їхнє зловживання та постійні знущання. (Перед
моїми очима – ідеальний приклад промитих мізків. Таке явище нагадує американських
військовополонених у Корейській війні 102 , які публічно зізнавалися своїм китайським
утримувачам-комуністам у використанні біологічної зброї й інших порушеннях воєнних
договорів.)
Раптово Прескотт перебиває обговорення слабкості в’язня наполегливим запитанням:
«Вживаєш наркотики?».
Коли 1037-й відповідає заперечно, йому дозволяють далі вибачатися, доки знову не
перебивають. Тепер Прескотт помічає чорний синець на руці в’язня і запитує, як той отримав
його, такого великого. Хоча він, очевидно, з’явився після однієї з численних сутичок з
охоронцями, ув’язнений 1037 заперечує появу синця унаслідок насильницького приборкання чи
затягування до одиночної камери, навіть додаючи, що охоронці поводилися якнайласкавіше.
Він вважає, що сам спричинив його появу непокорою наказам охоронців.
Карло подобається це «з моєї вини»: «Будеш хорошим хлопчиком, да?».
Номер 1037 каже, що думав би про дострокове звільнення, навіть якщо б це означало
позбавлення зарплатні. (Це таки занадто не отримати тепер нічого, з огляду на те, через що
йому довелося пройти.) Загалом він компетентно відповідає на запитання комісії, але його
депресія просто ширяє темною хмарою над головою, як зазначить Прескотт після слухання.
Цей стан свідомості в’язня схвилював його матір ще під час відвідин, і вона на це
поскаржилася, коли прийшла до мене в кабінет суперінтенданта. Та номер 1037 намагався
протриматися якнайдовше, щоб довести свою мужність, – можливо, своєму батькові? Він дає
декілька цікавих відповідей про здобутий досвід у в’язниці, але здебільшого вони звучать
поверхово і як вигадані для задоволення комісії.
камінь».
Зрештою Прескотт радить таке: «Я долучаюся до ідей решти і пропоную відпускати по
кілька ув’язнених час від часу, щоб змусити їх розбиратися у тому, що потрібно зробити, щоб
вибратися. Також звільнення кількох в’язнів дасть надію решті й послабить у них відчай».
Схоже, усі зійшлися на тому, щоб звільнити невдовзі першого в’язня, «Великого Джима»
(4325), згодом третього з черги, Річа (1037), можливо, замінюючи їх ув’язненими зі списку
запасних. Змішані почуття панують стосовно того, кого звільняти наступним, 3401-го чи
7258-го (якщо їх узагалі звільняти).
Через стрес у нього розвинувся висип по всьому тілу. Студентська медична служба надала
потрібну підтримку, і його відправили додому для консультацій із власним терапевтом. Висип
був способом його організму випустити пару, як, власне, і раптова втрата контролю над своїми
емоціями у Даґа (8612).
103 Я відвідав багато слухань комісій з умовно-дострокового звільнення у Вакавіллській в’язниці (Каліфорнія) у
межах проекту громадського захисту, на чолі з адвокатськими бюро Сиднея Волінського з Сан-Франциско. Проект
розроблено з метою оцінки функціонування комісій з умовно-дострокового звільнення в системі невизначених
термінів, яку на той час хотів відмінити Каліфорнійський пенітенціарний Департамент. У цій системі судді могли
замість фіксованого терміну обмеження волі встановити межі терміну покарання, наприклад, від 5 до 10 років.
Проте зазвичай ув’язнені відсиджували верхні межі покарання.
Мені було лячно і сумно спостерігати, як кожен в’язень відчайдушно намагається переконати комісію з двох
людей, що він заслуговує на дострокове звільнення,–і він має вкластися в кілька хвилин відведеного на його
справу часу. Один з членів комісії навіть не звертав уваги, бо читав файл наступного ув’язненого зі щоденного
довгого списку претендентів, а інший, можливо, вперше пробігав очима досьє цього в’язня. Якщо в достроковому
звільненні відмовлено, то найчастіше в’язень мусив чекати цілий рік до наступного слухання своєї справи. Мої
нотатки показали, що основним індикатором імовірності дострокового звільнення була тривалість розмови, що
залежало від першого запитання. Якщо воно стосувалося минулого–подробиць злочину, потерпілого, суду чи
проблем у в’язниці,–дострокового звільнення не буде. Проте якщо питали, що в’язень робить нині для того, щоб
вийти на волю, чи які його плани після звільнення, то шанси на дострокове звільнення зростали. Можливо, член
комісії вже прийняв рішення і тепер тільки влучними запитаннями несвідомо акцентує увагу на минулому злочині,
щоб зробити очевидним те, чому цей в’язень не заслуговує виходу на волю. Проте якщо в справі в’язня він
знайшов щось, що йому сподобалося, то зосередженість на майбутньому в’язня дає тому кілька хвилин для
підтвердження позитивного враження.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 115
початкової школи, коли пояснювала своїм учням суть упереджень і дискримінації, пов’язавши
колір очей дитини й високий чи низький статус. Коли блакитнооким надавали привілейованого
статусу, вони з готовністю брали на себе панівну роль у ставленні до їхніх карооких
однокласників, навіть ображали їх фізично і вербально. Ба більше, їхній новонабутий статус
впливав на поліпшення їхніх когнітивних функцій. Коли блакитноокі були на висоті, то
поліпшували свої результати з математики та правопису (статистично вагомо, згідно з моїм
аналізом оригінальних даних Елліотт). Такою ж значною мірою результати тестів «нижчих»
карооких знижувалися.
Та найбільш приголомшливий аспект експерименту із третьокласниками з Райсвілла
(штат Айова) – це зміна статусів, яку вчителька запропонувала наступного дня. Місіс Елліотт
сказала класові, що припустилася помилки. Насправді істинним є протилежне твердження: карі
очі кращі, ніж блакитні! Це був шанс для тих, хто досі зазнавав усіх негативних наслідків
дискримінації, проявити милосердя. Нові результати тестів показали вже кращі результати у
карооких і гірші – у блакитнооких. А як щодо уроку милосердя? Чи зрозуміли новопіднесені
кароокі біль загнаних, менш успішних, тих, хто опинився у становищі підлеглого, в якому вони
були ще день тому?
Жодного розуміння не було! Кароокі віддавали сповна, що отримали. Вони домінували,
принижували, ображали колишніх блакитнооких кривдників104. Схожим чином історія показує
безліч ситуацій, коли більшість тих, хто втік від релігійних переслідувань, потрапляючи в
приязне і безпечне середовище, починають виявляти нетолерантність до представників інших
релігій.
104 Дослідження описане в книжці: W. Peters, A Class Divided, Then and Now. Expanded Edition. (New Haven, CT:
Yale University Press, 1971/1985). Пітере брав участь у відеозйомках обох відзначених нагородами документальних
фільмів–ABC News «The Eye of the Storm» (доступний з Guidance Associates, New York) і його продовження PBS
Frontline «А Class Divided» (доступний онлайн: www.pbs.org/wgbh/frontline/film/class-divided).
ГОЛОДУВАННЯ НЕ СПРАЦЮВАЛО
Перший у списку – нещодавно прибулий ув’язнений 416, який досі голодує. Курт Бенкс
зачитує дисциплінарні звинувачення, подані декількома охоронцями. Арнетт особливо
розлючений на 416-го. Він й інші охоронці не впевнені, що з ним робити: «Так недовго тут, а
вже абсолютно непіддатливий, порушує наш порядок і режим».
В’язень одразу погоджується і не оскаржуватиме звинувачення. Наполягає, що почне їсти
те, що подають у в’язниці, лише після призначення юридичного представника. Прескотт
прискіпується до його ультиматуму щодо «юридичної допомоги», вимагає роз’яснення.
Ув’язнений 416 відповідає якось дивно: «Я у в’язниці з сумнівною практичною метою, бо
підписав угоду, підписувати яку не маю юридичного права через свій вік». Іншими словами, ми
або повинні викликати адвоката, який візьметься за його справу і виклопоче звільнення, або
ув’язнений й далі голодуватиме, доки не захворіє. І тоді, він пояснює, адміністрація в’язниці
змушена буде звільнити його.
Цей кістлявий молодик поводиться перед комісією так само, як і перед охоронцями:
вважає себе розумним, незалежним і вольовим. Проте його обґрунтування незаконності
ув’язнення – ніби він не досягнув потрібного для підписання угоди віку, даючи інформовану
згоду на участь у дослідженні, – з погляду права і обставин, видається дивним для особи, що
діяла, керуючись ідеологічними принципами. Попри змарнілий і скуйовджений вигляд, щось у
поведінці 416-го не викликає симпатії у співрозмовників – чи то охоронців, чи то інших
ув’язнених або членів комісії. Він більше схожий на вуличного безхатька, який викликає у
перехожих радше відчуття провини, ніж співчуття.
Коли Прескотт запитує в’язня 416, за що його посадили, той відповідає: «Звинувачення
немає, мені його не висунули. Поліція Пало-Альто мене не заарештовувала».
Прескотт розлючено запитує, чи не помилково часом його ув’язнили. «Я був у списку
запасних, я...» – Прескотт тепер просто закипає від люті й збентеження. Я усвідомлюю, що не
поінформував його про те, як номер 416 відрізняється від інших, що він – нещодавно прибулий
«запасний гравець».
«Ти що, на філософа вчишся? – Карло повільно закурює і, певно, задумує нову лінію
натиску. – Ти тут філософію розводиш, як тільки з’явився».
Коли один із секретарів сьогоднішньої комісії пропонує спортивні тренування як вид
дисциплінарних заходів, а 416-й скаржиться, що його й так змушують занадто багато
тренуватися, Прескотт коротко кидає: «Він виглядає сильним, думаю, тренування – ідеальний
варіант». Він оглядається на Курта і Джаффе, щоб вони записали це до плану дій.
Нарешті, коли поставили підступне запитання – чи відмовився б він добровільно від
зароблених грошей, якби йому надали дострокове звільнення, – 416-й одразу зухвало
відповідає: «Так, звісно. Адже я відчуваю, що ця оплата не варта проведеного тут часу».
Для Карло цього вже досить: «Заберіть його». 416-й робить точнісінько те, що
автоматично робили до нього й інші: без додаткового наказу він піднімається, простягнувши
руки для наручників. Мішок на голову – і його супроводжують до виходу.
Цікаво, що він не вимагає, щоб комісія негайно припинила виконання ним, вимушеним
добровольцем, ролі. Він не хоче ніяких грошей – то чому ж просто не скаже: «Я залишаю
експеримент. Ви повинні віддати мої одяг і речі, я йду!».
Ім’я в’язня – Клей, але з ним не так просто що-небудь поклеїти. Він непохитно впевнений
у власних принципах і наполегливий в обраних стратегіях. Утім він надто вжився в роль в’язня,
і тепер, поки його виводять з кімнати слухання справи, не може поглянути на ситуацію збоку і
зрозуміти, що ключі від волі у нього тут і зараз – треба лише заявити комісії з
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 117
листів він перетворив на жарт і загалом не співпрацює з охоронцями». Коли його попросили
пояснити свої дії, ув’язнений 5486 відповідає: «Я знав, що цей лист несправжній... він таким і
не виглядав...».
Охоронець Арнетт, який до цього тихо спостерігав за процесом, не може не перервати:
«Охоронці сказали тобі написати листа?». Номер 5486 ствердно відповідає, й Арнетт
продовжує: «Хочеш сказати, що охоронці сказали тобі написати листа не від свого імені?».
Номер 5486 здає позиції: «Ну, може, я не так висловився...».
Та Арнетт не здається. Він зачитує свій звіт комісії: «Поведінка 5486-го поступово
погіршувалася... Він став жартівником і блазнем».
«Тобі це все смішно?» – наполегливо запитує Карло.
«Усі [в кімнаті] усміхнулися. Я не усміхався, поки вони не почали», – захищається 5486-й.
Карло зловісно заявляє: «Усі, крім тебе, можуть усміхатися – вони ж удома
ночуватимуть». Проте він все одно намагається не бути таким конфліктним, як учора, і ставить
низку провокативних запитань: «Якби ти був на моєму місці, з наявними доказами, зі звітом
працівників, що ти зробив би? Як вчинив би? Як діяв би? Що, думаєш, було би правильним для
тебе?».
В’язень відповідає ухильно, не зачіпаючи прямо ці складні нюанси. Після ще декількох
запитань від інших членів комісії роздратований Прескотт відпускає його: «Думаю, ми
достатньо побачили, і ми знаємо, що робити. Не бачу сенсу витрачати час».
Ув’язнений дивується, що його так різко відпускають. Очевидно, він справив погане
враження на тих, кого мав переконати підтримати його позицію – якщо вже не на цьому
слуханні, то на наступному. Цього разу йому не вдалося діяти у своїх найкращих інтересах.
Курт наказує одягнути йому наручники й мішок на голову і посадити на лавку в коридорі
чекати закінчення розгляду наступної (і останньої) справи, а потім усіх відведуть у підвал, і
в’язничне життя триватиме далі.
того, як я відходив літню чверть у Стенфорд і ночував на задньому сидінні авто, мені трохи
важко було спати тут першої ночі, бо в’язничне ліжко надто м’яке, і їв я тут краще, ніж останні
два місяці, і мав більше часу відпочити, ніж останні два місяці. Дякую, сер».
Ого! Як сильно цей молодик руйнує наші очікування! Його гідність і кремезна статура
контрастують зі згадкою про голодування й відсутність місця для ночівлі на період літньої
школи. Усіх нас шокувало, що жахливі умови життя в нашій в’язниці можуть бути кращими,
ніж у когось зі студентів.
Певною мірою 2093-й виглядає найнепохитнішим у поглядах і бездумно покірним
порівняно з іншими в’язнями групи, але водночас він логічно мислить, розсудливий і морально
цілісний. Мені спадає на думку, що єдина проблема цього молодика походить із зобов’язання
дотримуватися абстрактних принципів, не знаючи, як продуктивно взаємоіснувати з людьми, як
просити про підтримку – фінансову, особисту й емоційну. Сержант виглядає таким зв’язаним
своєю визначеністю всередині і військовою поставою зовні, що ніхто насправді не може
дістатися до його почуттів. Врешті-решт його, цілком можливо, чекає важче життя, ніж решту
хлопців.
106 Ця розширена цитата Карло походить із записаного у вересні 1971 року інтерв’ю NBC Chronolog (продюсер
Леррі Ґольдштейн). На жаль, його не використали в фінальній версії програми в ефірі. Розшифрувала мій секретар
Розенн Сауссотт.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 121
заглушать те, що каже їхня свідомість. Вони сміються, щоб запевнити себе в тому, що не
налякані, наче забобонна людина, яка насвистуватиме чи наспівуватиме радісну мелодію, коли
проходить повз кладовище107.
РОЗДІЛ 8
Четвер. Зіткнення з реальністю
У четвер в’язниця – юдоль скорботи, однак нам доведеться ще багато чого пройти, перш
ніж наш експеримент завершиться...
Посеред ночі я прокидаюся від страшного сну: у дивному містечку мене госпіталізують
після автокатастрофи. Я намагаюся пояснити медсестрі, що повинен повернутися до своєї
роботи, але вона не розуміє мене, наче я розмовляю незнайомою мовою. Я кричу, щоб мене
відпустили: «Мене мусять звільнити!» Натомість вона вдягає на мене гамівну сорочку і заклеює
рота. Це було щось на кшталт «усвідомленого сну»: ще не прокинувшись, уже розумієш, що
перебуваєш у сні108. Те, що ще стояло мені перед очима, повернуло мене назад до тюремних
наглядачів. Вони задоволені, що відколи суперінтендант – «чутливий ліберал» – уже не стоїть
на заваді, у них розв’язані руки поводитися із «небезпечними в’язнями» як завгодно, аби лиш
підтримувати закон і порядок.
І це справді мене лякає. Уявіть, що може трапитись у підвалі, якщо тюремні наглядачі
зрозуміють, що можуть дозволити собі абсолютно все. Уявіть, до чого вони дійдуть, коли
зрозуміють, що немає жодного контролю і спостереження за їхніми таємними іграми в
домінування і підкорення. Ніхто не втрутиться в їхні маленькі «експерименти над свідомістю»,
які вони можуть проводити, потураючи своїй уяві й примхам. Я зістрибую з розкладного ліжка
в моєму кабінеті нагорі, вмиваюся, одягаюся і повертаюся назад у підвал, радіючи, що переміг
нічне жахіття й відстояв особисту свободу.
Зараз пів на третю ночі, нічна перекличка у розпалі. Сім стомлених в’язнів, знову
розбуджених гучними різкими свистками і гуркотом кийків об ґрати брудних порожніх камер,
вишикувані обличчям до стіни. Наглядач Венді зачитує обрані правила, а потім перевіряє, чи
пам’ятають їх ув’язнені, призначаючи різноманітні покарання за провали в пам’яті.
Наглядач Керос хоче, щоб усе виглядало як сувора військова тюрма, тож змушує в’язнів
марширувати на місці, наче вони в армії. Після короткого обговорення двоє наглядачів
вирішують, що ув’язнені повинні бути дисциплінованішими і усвідомити значимість правильно
заправлених по-військовому ліжок. В’язням наказали познімати зі своїх ліжок постільну
білизну і перестелити їх якомога охайніше, а потім стати поруч для перевірки. Як зазвичай
відбувається на військових навчаннях, ніхто з семи в’язнів не впорався, тож їх змусили
повторювати завдання, поки ця забава не набридла охороні. Ворниш додав свої п’ять копійок:
«Ну, ліжка заправивили, а тепер спіть у них до наступної переклички». Нагадаю, що минає
лише п’ятий день експерименту.
НАСИЛЬСТВО У ДВОРІ
Посеред ранкової переклички, коли від ув’язнених вимагають лише порівняно
безневинного наспівування, раптово відбувається вибух насильства. Втомлений нестачею сну і
роздратований тим, що майже всі зміни обирають його за мішень, в’язень Пол (5407) завдає
удару в відповідь. Він відмовляється присідати, як наказують наглядачі. Керос наполягає на
тому, щоб інші ув’язнені виконували це завдання, допоки 5704 не пого диться приєднатися до
107 George Jackson, Soledad Brother: The Prison Letters of George Jackson (New York: Bantam Books, 1970), c.
119-120.
108 Усвідомлений сон–стан напівсвідомості, коли людина розуміє, що їй сниться сон, і навіть може
контролювати його перебіг. Чудовий опис цього явища можна знайти в книжці мого колеги: S. LaBerge, Lucid
Dreaming: A Concise Guide to Awakening in Your Dreams and in Your Life. Boulder, CO: Sounds True Press, 2004.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 122
них. Лиш тоді, коли Пол підкориться, він зупинить це нестерпне для інших знущання. Однак
в’язень не заковтує гачка.
У розлогому інтерв’ю з Куртом Бенксом Пол так описує свою позицію в цьому інциденті
й ворожість, яка в ньому назрівала:
«У мене слабкі м’язи стегон, мені не можна розтягувати їх. Я сказав про це наглядачам,
але вони відповіли: “Заткнися і присідай!”. Я йому: “Йди в сраку, дебіл!”, і все ще лежу на
землі. Коли мене піднімали, щоб знову кинути до Ями, він [Керос] притис мене до стіни. Ми
зчепилися, штурхали один одного і кричали. Я хотів розмахнутися і вдарити його в обличчя,
але тоді б це перетворилося на бійку... А я пацифіст, ви знаєте, і досі не думаю, що зміг би так.
Коли ми борюкалися, я поранив ногу, і наполягав, щоб мене відвели до лікаря. А мене замкнули
в Ямі. Я погрожував, що надеру Керосові сраку, коли вийду звідти, тому вони залишили мене
там, поки інші снідали. Коли мене нарешті випустили, я був розлючений й намагався його
вдарити.
Мене втихомирювали два наглядачі. Потім мене відвели в ізольовану кімнату для
сніданку на самоті. Я скаржився на біль у нозі й вимагав лікаря. Але не дозволив наглядачам
оглянути її. Хіба вони в цьому розбираються?
Я поїв сам, але все-таки вибачився перед Ворнишем – він був найменш ворожо
налаштованим проти мене. Врізати по-справжньому хотілося “Джонові Вейну”, цьому хлопцеві
з Атланти. Я буддист, а він постійно обзивав мене комуністом, аби спровокувати. І йому
вдавалося. Тепер я думаю, що деякі наглядачі – наприклад, Великий Лендрі [Джефф] –
ставилися до мене добре, бо їм так наказали»109.
Наглядач Джон Лендрі пише у своєму щоденнику, що 5704-й створював найбільше
проблем – ну, чи «принаймні саме його найчастіше карали»:
Після кожного випадку він (5704-й) впадав у депресію, але його дух, який він називав
“ментальністю схибленого”, й далі зміцнювався. Пол – один з найвольовіших в’язнів. Він також
відмовлявся мити посуд після обіду, тож я порекомендував давати йому гіршу їжу і заборонити
курити, а він страждав від цієї шкідливої звички.
Візьміть під увагу, зовсім інше бачення – глибокий змістовний звіт Кероса про цей
серйозний інцидент і психологію ув’язнених загалом:
Один з в’язнів, 5407, абсолютно не хотів співпрацювати, тож я вирішив посадити його в
Яму. Досі це було звичайною практикою. Однак цього разу він розгнівався, і я мусив
захищатися (не як звичайна людина, а як наглядач). Він просто ненавидів мене в ролі наглядача.
Болісно реагував на уніформу й проектував на мене цей образ. Я відчував це, тож мені довелося
захищати себе у цій ролі. Крім того, мене здивувало, що інші наглядачі не поспішили мені на
допомогу. Усі були ошелешені.
І я усвідомив, що став таким самим в’язнем, як і вони. Лише реакцією у відповідь на їхні
почуття. У них було більше свободи вибору в діях. Не думаю, що ми мали таку свободу. Усі ми
були розчавлені своїм становищем, але у нас, наглядачів, склалася ілюзія свободи. Я не
зауважував цього тоді, інакше пішов би.
Ми всі потрапили в рабство грошей. В’язні стали нашими рабами, а всі разом ми
залишалися рабами грошей. Лиш потім я усвідомив це: ми всі були ув’язненими у цьому
закритому середовищі. Ми сприймали це все як “просто експеримент”, і не чинили нікому
шкоди в реальності. Це й була ілюзія свободи.
Я міг піти, але не пішов, бо не розумів цього тоді»110.
В’язень Джим (4325) теж погоджується, що в тому середовищі було щось рабське:
«Найгірше в експерименті – розписане до хвилини життя й аб солютне підкорення наглядачам.
Найгірше – це приниження, що ми ста ли майже рабами охорони»111.
Утім, Керос не дозволяв цьому відчуттю – схопленого у пастку своєї ролі – заважати йому
проявляти владу. Він зазначав: «Я обожнював мучити їх. Бентежило, що «Сержант» (2093) був
таким сумирним. Я сім разів змушував його чистити мої черевики, і він жодного разу не
поскаржився»112.
У своїх рефлексіях наглядач Венді зізнається, як дегуманізація в’язнів вплинула на його
сприйняття: «У четвер вони були дуже слухняними, якщо не враховувати тієї штовханини між
Керосом і 5704-м. Цей сплеск насилля мені геть не сподобався. Я сприймав в’язнів як овець, і
мене абсолютно не хвилював їхній стан»113.
У своїх підсумкових оцінках Керос пропонує інший погляд на те відчуття дегуманізації,
що виникало у наглядачів стосовно в’язнів:
Кілька разів я забував, що в’язні – це люди, але постійно ловив себе на цій думці. Я просто
вважав їх “в’язнями” без чогось людського. Це траплялося в короткі проміжки часу, коли я
зазвичай віддавав накази. Я втомився, і мені було паскудно – то був мій звичний стан. Я з усіх
сил намагався дегуманізувати їх, бо так мені ставало легше114.
Увесь наш персонал погоджується, що зі всіх наглядачів саме Ворниш діяв, найбільше
дотримуючись правил. Він – один з найстарших наглядачів, йому як і Арнеттові, 24 роки. Обоє
аспіранти, тож ніби зріліші за інших учасників експерименту: Керосові, Венді й Джонові
Лендрі було найменше років (лише по 18).
Щоденні звіти зі зміни Ворниша найдетальніші й найдовші, у них описано окремі випадки
непідкорення в’язнів. Хоча він рідко коментує дії наглядачів, і в жодному з цих звітів нема
відчуття впливу психологічних чинників. Ворниш карає в’язнів тільки за порушення правил і
ніколи не сваволить. Його рольова поведінка повністю інтерналізована, у в’язниці він –
довершений наглядач. Він поводиться не так ефектно і жорстоко, як інші (наприклад, Арнетт і
Гельманн). З іншого боку, не намагається сподобатися в’язням, як Джефф Лендрі. Він просто
виконує свою роботу – спокійно й наполегливо. Однак самому Ворнишу, як видно з додаткової
інформації, часом здається, що він поводиться егоцентрично і до того ж схильний до
догматизму.
«Час від часу поставала виразна тенденція звести до мінімуму зусилля, щоб не так діймати
в’язнів, як ми могли б», – звітує Ворниш.
Як ролі беруть верх не лише над емоціями, а й над мисленням, цікаво розкрито у
самоаналізі Ворниша після експерименту:
На самому початку я думав, що зможу діяти так, як вимагає дослідження, але з тим, як
воно просувалося, я відкривав у собі відчуття, яких раніше навіть не зауважував. Я почувався
як справжній тюремний наглядач, хоча вважав, що нездатний на таку поведінку. Я був
здивований... ні, я був стривожений тим, що можу грати так, як ніколи й подумати не міг. І в
той час у мене не було ані жалю, ані почуття провини. Лише після всього, що я зробив, я почав
розмірковувати над своєю поведінкою і зрозумів, що раніше просто не зауважував у собі
цього115.
115 Інтерв’ю в NBC Chronolog (грудень 1971 року). Ворниш був студентом третього курсу факультету
економіки.
відбувається довкола. Важко повірити в те, що його можна вибити з колії або вивести з себе:
Я був трохи здивований власною холоднокровністю, яка супроводжувала мене впродовж
усього експерименту.
Я відчував гнів лише один раз через різкий удар, коли Пол (5704) відчинив замок від
дверей і ткнув мене в живіт кийком, яким я перед тим тицьнув у нього. У всіх інших випадках я
почувався розслабленим. Ніколи не мав жодного відчуття влади чи ейфорії від покарань або
наказів іншим117.
У тюремних умовах Арнетт зміг зрозуміти результати деяких соціальних досліджень:
Раніше я читав, що нудьгу й інші аспекти тюремного життя можна використати, аби
дезорієнтувати людей, позбавивши їх відчуття власного “Я”. Тому в’язнів примушують
виконувати нудну, монотонну роботу, за погану поведінку одного карають одразу всіх,
вимагають ідеального виконання звичних спортивних вправ. Я завжди був чутливим до влади
тих, хто вміє керувати соціальними установками, тож намагався відсторонитися від в’язнів,
використовуючи деякі з цих методів. Однак я не зловживав ними, щоб не бути надміру
жорстоким118.
Заперечуючи умовно-дострокове звільнення в’язня 5704, Арнетт писав комісії: «Важко
перелічити всі порушення 5704-го за цей час: він систематично проявляє непокору і хамить, у
нього бувають напади люті й похмурого настрою. Окрім цього, він постійно намагається
схилити інших в’язнів до непокори й відмовляє їх від співпраці з охоронцями. Пол поводиться
жахливо, навіть знаючи, що за його вибрики покарають інших в’язнів. Дисциплінарна комісія
повинна відреагувати на це з усією суворістю й серйозністю».
119 «Ти можеш звільнити номер, коли заманеться, але виїхати не зможеш ніколи» (англ.)–Прим. пер.
416-й вирішив піти швидким шляхом, відмовившись від їжі. Тож він фактично усунув
один із важелів впливу наглядачів на в’язнів. Я дивився на його худе тіло й нерозвинену
мускулатуру (61 кілограм при 172 сантиметрах зросту) і думав, що він уже виглядає як жертва
голодомору.
У певному сенсі, перший день у Стенфордській в’язниці вплинув на Клея (416) набагато
сильніше, ніж на інших в’язнів. Це можна простежити у його особистому (а втім
знеособленому) аналізі:
Я почав відчувати, що втрачаю свою ідентичність. Втрачаю того, кого називаю “Клеєм”,
хто привів мене сюди, хто добровільно пішов у цю в’язницю, а це й справді була в’язниця для
мене й досі залишається нею. Я не дивився на це, як на експеримент чи симуляцію. Це в’язниця,
якою керували психологи, а не держава. Моя ідентичність – людина, якою я був перш, ніж піти
сюди, – почала віддалятися від мене, і врешті-решт я перестав бути собою. Я став номером 416.
Я й справді був номером, і в’язню 416 потрібно було вирішити, що робити далі. Саме тому
обрав голодування. Я вирішив так, бо їжа була єдиною нагородою, яку нам давали наглядачі.
Тож я перестав їсти.
Я отримав певну владу над ними, бо знайшов єдину річ, яку вони не можуть змінити. Це
голодування просто принижувало їх121.
Спочатку Клей відмовився торкатися свого обіду. Арнетт доповідав, що чув, як 416-й
розповідав співкамерникам, ніби намірився не їсти, доки не отримає консультації юриста.
В’язень сказав, що десь за 12 годин голодування він, імовірно, втратить свідомість і наглядачам
доведеться поступитися. Сам Арнетт не бачить нічого благородного в цьому страйку. Він
вважає 416-го лише гострим на язик хамлом.
Новий в’язень приступив до свого сміливого плану непокори, і це стало прямим викликом
владі охоронців. Цей акт міг зробити з 416-го справжнього героя, який використовував
ненасильницькі методи боротьби і навколо якого згуртувалися б інші в’язні. Подібно до
Махатми Ганді, 416-й міг би вивести їх зі ступору сліпого підкорення. Натомість очевидно, що
насильницькі дії 5704-го, який не взяв до уваги, що всі ресурси влади належать системі, нічого
не дадуть. Я щиро сподівався, що 416-й вигадає інший план і залучить до голодування своїх
співкамерників й інших в’язнів, щоб використати масове голодування як протест проти грубого
поводження з боку охоронців. Проте мене занепокоїло, наскільки 416-й замкнувся в собі, і тому
не усвідомлює потреби залучити до протесту й інших людей для масштабного опору.
на небезпеку» (цей вислів нині широко цитують). Він здобув велику популярність, завдяки якій втрапив на посаду
віце-президента, а згодом і президента США. Схожий випадок стався у 1969 році в поліційному управлінні
Атланти, коли союз поліцейських (Fraternal Order of Police) використовував схожу на італійський страйк тактику.
Тоді поліцейські ухвалили неофіційне, але загальноприйняте правило не затримувати активістів-хіппі й ставитися
до них дуже поблажливо. У такий спосіб вони, між іншим, виступали за підвищення зарплат і покращення умов
праці. Поліцейські почали виписувати хіппі й іншим дрібним правопорушникам величезну кількість штрафів, чим
перевантажили адміністративну систему і паралізували роботу майже всіх правоохоронних органів. Така ситуація
викликала серйозні побоювання сплеску злочинності, і поліцейські отримали бажані зміни. Див.: М. Levi,
Bureaucratic Insurgency: The Case of Police Unions. Lexington, MA: Lexington Books, 1977; та: International
Association of Chiefs of Police, Police Unions and Other Police Organizations. New York: Arno Press and The New York
Times, 1971 (Bulletin no. 4, September 1944).
межами Двору. Я сказав, що йому краще негайно отримати умовно-дострокове звільнення. Він
дуже здивувався і зрадів гарній новині. Я допоміг йому переодягнутися у звичайний одяг, але
Річ іще якоюсь мірою сумнівався. Тому я повідомив, що він отримає суму, передбачену за
повну участь в експерименті, і що я зв’яжуся з ним та іншими студентами найближчим часом,
щоб оприлюднити результати цього дослідження, провести фінальні опитування й віддати
гроші учасникам.
Згодом в’язень 1037 сказав: «Найгірша частина експерименту – миті, коли дії наглядачів
викликали відчуття, ніби вони висловлюють свої справжні емоції, а не просто грають роль.
Наприклад, коли ми робили фізичні вправи, кілька разів нас, в’язнів, доводили до порогу
реального відчуття болю. Інколи здавалося, що деякі охоронці насолоджуються нашими
муками»122.
Коли батьки Річа прийшли забрати його, новина про умовно-дострокове звільнення
1037-го засмутила 4325-го. Він впав у глибший стрес, ніж ми всі очікували. «Великий Джим»,
як прозвала його наша дослідницька команда, виглядав сильним і впевненим хлопцем, у якого
оцінка за всіма показниками на попередніх відбіркових тестах перебувала в межах норми. Але в
цей день він просто здався:
Після засідання комісії з умовно-дострокового звільнення я сподівався, що зможу
залишити експеримент. Але коли звільнення отримав Річ (1037), а я ні, то занепав духом.
Ця новина так вплинула на мене, що я просто впав у відчай.
Я “зламався”. Я усвідомив, що мої емоції набагато сильніші, ніж мені здавалося, і
зрозумів, яке чудове в мене життя.
Якщо в’язниця в реальності насправді схожа на те, через що я пройшов, то не знаю, кому
вона взагалі допомагає123.
Я сказав Джимові те саме, що говорив і 1037-му, а саме, що ми збиралися звільнити його
за хорошу поведінку і якщо він хоче, то може піти раніше. Я подякував йому за участь і
вибачився, що експеримент виявився таким жорстоким. Також запросив його згодом
обговорити результати експерименту. Я хотів, щоб усі студенти повернулися сюди поговорити
про свої реакції вже після дослідження. «Великий Джим» зібрав свої речі й спокійно пішов,
засвідчивши, що йому не потрібна зустріч з психологом-консультантом зі студентської
поліклініки.
У журналі тюремного начальника записано: «4325-й виглядає зле і його потрібно
звільнити до 18:30, адже у нього з’являються сильні реакції, як були у 819-го (Стюарта) і
8612-го (Даґа)». Там також додано цікавий факт: ніхто з в’язнів і наглядачів навіть не згадав
про звільнення 4325-го. Якщо ти пішов, тебе забули. Спочивай з миром. Мабуть, у
виснажливому випробуванні на витривалість мають значення лише присутні, а не ті, хто були
тут раніше. «Очі не бачать – серце не болить».
Третій наглядач денної зміни, Джон Лендрі, також був незадоволений діями 5486-го. «Він
почав знущатися з листів, ніби в такий спосіб висловлював небажання співпрацювати з нами. Я
пропоную як покарання змусити його написати 15 листів».
124 Алюзія на розділ з книжки Льюїса Керрола «Аліса в Країні чудес», в якому Аліса зустрічає Капелюшника на
подвір’ї Шаленого зайця, де персонажі цілими днями п’ють чай. Капелюшник розповідає Алісі, що для нього час
назавжди зупинився о 6-й годині вечора, саме під час чаювання. Таку кару він отримав за необачне виконання на
святі Чирвової королеви пісні про «вбивство часу».–Прим. ред.
125 Посилання на популярну на початку 1970-х років пісню Едді Флойда «Каліфорнійська дівчина» (англ.
«California Girl»)–зізнання в довічному коханні дівчині, яка уособлює собою втілення «американської мрії».
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 129
126 «У порту» (англ. «On the waterfront»)–американська драма Еліа Казана 1954 року про корупцію у
профспілках портових вантажників.–Прим. ред.
127 Тактику голодування як політичне знаряддя досліджувала історик і політолог Шейла Говард. Вона відкрила,
що першим її використав Теренс МакСуїні, член парламенту і мер міста Корк. Добиваючись визнання статусу
політичного в’язня, він помер унаслідок добровільного голодування. Джеррі Адамс, лідер партії Шинн Фейн, в
передмові до книжки Боббі Сендса зазначає, що МакСуїні безпосередньо надихнув Махатма Ганді (інформація про
книжку наприкінці примітки). Упродовж 1976-1981 років було багато випадків добровільного голодування серед
ірландських політичних в’язнів, останнє з яких стало найвідомішим, бо в його результаті померло 10
голодувальників, серед них 7 членів ІРА, зокрема один із її лідерів–Боббі Сендс, та 3 члени ІНВА (Ірландської
національно-визвольної армії). В’язні ІРА/ІНВА оголосили голодування в тюрмі Лонґ-Кеш (знаної як «Мейз») на
південь від Белфаста. Серед інших форм непокори впродовж голодування був також «ковдряний протест»: в’язні
відмовилися носити тюремну уніформу, бо та символізувала статус кримінального злочинця, і натомість
загорталися у ковдри, щоб зігрітися під час голодування.
Перебуваючи у в’язниці, Боббі Сендс написав серію натхнених поем й інших творів. Вони принесли йому
міжнародну підтримку серед окупованих народів, особливо в Ірані та Палестині, на Близькому Сході. І так само, в
ірланському місті Деррі чи в околицях Белфаста, де мешкають переважно католики/націоналісти/республіканці, в
багатьох домівках поряд з ірландським прапором можна побачити палестинський.
Див.: Sheila Howard, Britain and Ireland 1914-1923. Dublin: Gill and Macmillan, 1983; Gerry Adams, Foreword to
Bobby Sands Writings from Prison. Cork: Mercier Press, 1997; та Michael Von Tangen Page, Prisons, Peace, and
Terrorism: Penal Policy in the Reduction of Political Violence in Northern Ireland, Italy, and the Spanish Basque Country,
1968-1997. New York: St. Martin’s Press, 1998.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 130
ліжка. Тоді я відчував, що переміг – моя воля виявилася сильнішою за ситуацію. Тієї ночі я спав
дуже добре.
коли думаєш, що когось розкусив, то раптом усвідомлюєш, що знаєш лише маленьку частинку
його внутрішнього світу, опираючись на інформацію з обмежених особистих чи
опосередкованих контактів. Як тільки я теж почав поважати Клея (416) за його силу волі перед
лицем настільки сильної опозиції, то дізнався, що той далеко не Будда. У підсумковому
інтерв’ю Клей поділився своїми думками про страждання інших ув’язнених, спричинені його
голодуванням: «Якщо я намагаюся вибратися й наглядачі створюють важку для інших людей
ситуацію, бо я намагаюся вибратися, то мені глибоко пофіг».
Його друг Джеррі представляє захопливе бачення складних ігор розуму, у які він грав – і
програвав – у цій в’язниці.
Що довше тривав експеримент, то частіше я міг виправдовувати свої дії словами “Це
лише гра, і я знаю про це. Я можу досить легко її продовжувати, і вони не зможуть затьмарити
мій розум, тож я пройду через ці випробування”. Це мене влаштовувало. Я насолоджувався
перебігом подій, підраховував гроші й планував утечу. Я почувався досить зібрано, і вони не
могли вивести мене з рівноваги, бо ставши спостерігачем я відмежувався від цього всього. Але
тепер я усвідомлюю, що не важить, наскільки я сам вважав себе зібраним, – у в’язниці я часто
менше контролював свою поведінку, ніж мені здавалося.
Не важить, чи я був щирим і дружнім з іншими ув’язненими, я все одно поводився як
відокремлена, егоцентрична особистість, будучи скоріше розсудливим, ніж співчутливим.
Я добре ладнав з іншими – у свій відособлений спосіб, – але зараз я усвідомлюю, як часто
мої дії завдавали болю іншим.
Аніж відповідати їхнім потребам, я припускав, що вони були так само відокремлені, як і я.
У такий спосіб я раціоналізував власну егоїстичну поведінку.
Найкращий приклад того вечора, коли Клей [416] сидів у карцері зі своїми сосисками...
Ми з Клеєм були друзями, він знав, що я був на його боці впродовж того інциденту з
голодуванням. Мені видалося, що я якось допоміг йому за столом під час вечері, коли інші
ув’язнені намагалися змусити його їсти. Та коли його відправили до карцеру і нам сказали
кричати і гупати в двері, я вчинив так, як інші. Я легко виправдовував це, кажучи собі: “Це
тільки гра. Клей знає, що я за нього. Мої дії нічого не змінять, тому я й далі догоджатиму
наглядачам”. Потім я усвідомив, що Клеєві насправді було складно пережити крик і гупання.
Тож я знущався з хлопця, якому найбільше симпатизував. Я виправдовував це словами “Я
пройду через це, і вони не контролюватимуть мій розум”.
Коли щось і справді було важливим, то це думка іншого хлопця. Що він думав? Як на
нього впливали мої дії? Я не бачив значення своїх дій, несвідомо перекладаючи
відповідальність на наглядачів. Я відокремив свій розум від своїх дій. Я вчиняв би навіть щось,
що завдавало би фізичного страждання ув’язненому, допоки міг би перекладати
відповідальність на наглядачів.
І ось що зараз думаю: мабуть, неможливо так чітко відокремити розум від дій, як я це
робив упродовж експерименту. Я сам пишався тим, який зосереджений мій розум, – я не
зламався, не дозволяв їм себе контролювати. Проте озираючись на зроблене мною тоді,
розумію, що вони доволі сильно, хоч і невловимо, контролювали мою свідомість133.
де була помічницею в офісі Крейґа Гейні, і готувалася до своєї нової роботи асистентки
професора психології в Каліфорнійському університеті в Берклі. Слід зазначити, що в мене
саме були романтичні стосунки з Філом Зімбардо, і ми навіть розглядали можливість
одруження. Хоча я вже чула від Філа й інших колег про плани щодо цього в’язничного
експерименту, я не брала участі ні в підготовці, ні в перших днях симуляції. Можливо, мене б
він зацікавив і я взяла б активнішу участь, але саме переїжджала на нове місце і готувалася до
своєї першої викладацької роботи. Утім я погодилася, коли Філ попросив мене про послугу –
допомогти провести інтерв’ю з учасниками експерименту...
Спустившись униз, до підвалу, де розташовувалася в’язниця... я перейшла коридором в
інший бік туди, де наглядачі входили у двір. Там була кімната відпочинку, де наглядачі
проводили час після чергувань. Я поспілкувалася з одним із охоронців, який чекав початку
зміни. Він був дуже ґречним, ввічливим і дружнім. Такою людиною, яку всі вважають справді
товариською.
Згодом один із наукових працівників порадив знову визирнути у Двір, бо прийшла нова,
нічна зміна, – та сама сумнозвісна зміна “Джона Вейна”. “Джон Уейн” – прізвисько
найпідлішого й найжорстокішого з усіх охоронців. Його репутація передувала йому – я чула
про нього вже багато різного. Звісно, мені було цікаво побачити, хто він такий. Я була
приголомшена, побачивши, що “Джон Уейн” і був тим милим і товариським хлопцем, із яким я
щойно спілкувалася. Тільки тепер він перетворився на когось іншого. Він не лише рухався
інакше, він і розмовляв інакше – з південним акцентом...
Охоронець кричав і лаявся на ув’язнених, змушуючи їх робити перекличку, грубо і
жорстоко. Це була разюча переміна людини, з якою я щойно спілкувалася. Зміна, що відбулася
за лічені хвилини, коли він переступив межу між зовнішнім світом і тюремним Двором.
Одягнений в уніформу у військовому стилі, з кийком у руках, сонцезахисними дзеркальними
окулярами, щоб приховати очі... цей хлопець повністю захопився справою, він був
найсправжнісіньким тюремним наглядачем134.
Саме тоді я спостерігав, як з останнім за день візитом до вбиральні група в’язнів
ланцюжком проходила повз відчинені двері мого кабінету. Як завжди, на щиколотках кайдани,
на головах великі паперові пакети, кожен тримався рукою за плече попередника. Наглядач,
“великий” Джефф Лендрі, вів процесію.
«Глянь, Крис!» – вигукнув я. Вона глянула, а потім опустила очі додолу. «Бачила? Що
скажеш?»
«Я вже це бачила». І знову відвела погляд.
Я був дуже здивований її вдаваною байдужістю.
«Тобто? Ти розумієш, що це тигель людської поведінки, ми споглядаємо те, чого досі
ніхто в такій ситуації не бачив. Що з тобою?» Курт і Джаффе також підтримали мою думку.
Вона не могла відповісти, бо була надто емоційно зворушена. Сльози покотилися по її
щоках. «Я пішла. Забудь про вечерю. Я йду додому».
Я вибіг за нею. Ми сварилися на сходах перед Джордан-холом, перед будинком
факультету психології. Я закидав їй, що вона не зможе стати успішною дослідницею, якщо
впадає в такі емоції від самої процедури дослідження. Я сказав їй, що безліч людей спускалося
до цієї в’язниці, але ні в кого не було такої реакції, як у неї. Вона розлютилася. Їй було байдуже,
чи думає хтось у цьому світі, що зроблене мною правильне. Це просто було неправильно.
Хлопці страждали. На мені як головному до сліднику лежала відповідальність за їхні
страждання. Вони не були ні ув’язненими, ні піддослідними експерименту, вони були
хлопцями, мо лодими людьми, яких дегуманізували і принижували інші хлопці, зі зби тими
через цю ситуацію моральними орієнтирами.
Її спогади про це напружене протистояння сповнені перлинами му дрості й співчуття, але
134 Цю розширену, а також наступну цитати запозичено з ессе, який написали ми разом з Кристиною Маслач і
Крейґом Гейні: Р. G. Zimbardo, С. Maslach, С. Haney, «Reflections on the Stanford Prison Experiment: Genesis,
Transformations, Consequences» y: Obedience to Authority: Current Perspectives on the Milgram Paradigm, ed. T. Blass.
Mahwah, NJ: Erlbaum, 1999.–crop. 193-237. Цитати взяті зі сторінок 214-216.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 134
водночас це був ляпас мені в обличчя, тривожний дзвоник, який розбудив мене серед нічного
жахіття, у якому я жив день і ніч упродовж останнього тижня.
Ось що писала у спогадах Кристина:
Приблизно об одинадцятій вечора, перед відбоєм ув’язнених відвели до вбиральні. Туалет
розміщувався поза в’язницею, що становило певну проблему для дослідників, позаяк вони
прагнули, щоб ув’язнені перебували у “в’язниці” цілодобово (як у реальності). Вони не хотіли,
щоб ув’язнені споглядали зовнішній світ, бо це зруйнувало б усю атмосферу, яку вони
намагалися створити. Тому звичайною справою для візиту до вбиральні стало вдягати паперові
пакети на голови ув’язнених, аби вони нічого не бачили, з’єднувати їх ланцюгом і так і вести їх
до вбиральні та з неї окружними дорогами через котельню.
Це створювало враження ніби між Двором в’язниці й туалетами величезна відстань, хоча
насправді вони були досить близько.
Кристина пише про цю вирішальну ніч зустрічі з реальністю:
Коли в’язні йшли до вбиральні ввечері того четверга, Філ радісно попросив мене відірвати
погляд від якогось звіту, який я читала у той момент: “Швидше! Подивись, що зараз
відбувається!”. Я подивилася на ланцюжок скутих в’язнів, що човгали з паперовими пакетами
на головах, і наглядачів, які викрикували їм накази, – і швидко відвернула свій погляд. Мене
спантеличило це нудотно-жахливе відчуття. “Ти це бачиш? Ну, поглянь – дивовижно просто!”
Я не могла більше дивитися, тому знову огризнулася: “Я вже це бачила!”. Тому Філ (й інші
присутні там працівники) почали гнівно питати, що зі мною не так. Це ж приголомшливий
приклад розгортання людської поведінки, а я, вчена-психолог, навіть не могла на це дивитися?
Вони не могли повірити в мою реакцію, яку сприйняли як брак зацікавленості, їхні коментарі й
докучання змушували мене почуватися слабкою і дурною жінкою, що опинилася не на своєму
місці у світі чоловіків. До того ж мене дійсно ледь не знудило від побаченої повної
дегуманізації цих хлопців.
Вона згадує нашу суперечку та примирення:
Невдовзі після того, як ми покинули приміщення в’язниці, Філ спитав мене, що я думаю
про експеримент загалом.
Я впевнена, він очікував від мене своєрідної інтелектуальної дискусії про експеримент і
про події, свідком яких я нещодавно була. Натомість отримав занадто емоційний спалах гніву
(зазвичай я стримана людина). Я була наляканою, розлюченою, я розплакалася. Я сказала щось
таке: “Жахливо, що ти таке робиш із цими хлопцями!”.
Між нами розгорілася жахлива суперечка. Це особливо мене лякало, бо Філ здавався мені
тієї миті не тим чоловіком, якого я знала, – тим, що любив студентів і дбав про них так, що вже
став легендарним в університеті. Він був тоді не тим, кого я покохала, не лагідним і чуйним до
потреб ближніх (і, звісно, моїх). Ми ніколи доти так завзято не сварилися. Аніж бути в
близькості й гармонії, натомисть ми, здавалося, опинилися по різні боки глибочезної прірви.
Якоюсь мірою перетворення Філа (і моє також) й загроза розладу наших стосунків стали
разючою несподіванкою. Я не пам’ятаю, як довго тривала наша сутичка, але я відчувала, що
була вона надто довгою і надто болісною.
Точно я знаю лише, що врешті-решт Філ зрозумів, про що я говорю, вибачався, як мене
тоді сприйняв, усвідомив, що насправді коїться з ним і всіма іншими під час цього
експерименту. Усі вони засвоїли низку руйнівних тюремних цінностей, які віддалили їх від
власних людських рис. Відтоді він узяв відповідальність на себе як на творця цієї в’язниці і
прийняв рішення завершити експеримент. Уже було далеко за північ, тому Філ вирішив це
зробити наступного ранку, коли сконтактується зі звільненими напередодні в’язнями і збере всі
зміни наглядачів для повного розбору пілотажу охоронців, ув’язнених, а потім і всіх разом. Він
звільнив від великого тягара себе, мене і наші особисті стосунки135.
перервати експеримент. Я не міг дочекатися, щоб поділитися но виною з Куртом Бенксом, який
сумлінно виконував свій обов’язок – по стійно спостерігав за охороною і вдень, і вночі та
записував на відео найважливіше, попри те що також мусив дбати про сім’ю. Курт також зрадів
і сказав, що через побачене за моєї відсутності збирався порадити мені завершити експеримент
якомога швидше. Прикро, що поруч не було Крейґа, щоб поділитися з ним цією звісткою про
завершення гри.
Спокійна поведінка, якої дотримувався Клей (416), розлютила Гельманна. Він виливає
всю злість на перекличці о першій ночі, як виявилося згодом, останній. Сумні поріділі лави
учасників – їх лишилося лише п’ять (416-й, 2093-й, 5486-й, 5704-й і 7258-й) – втомлено
шикуються під стіною, щоб вигукнути свій номер, правила і проспівати пісні. Не важить, як
добре вони виконують свої обов’язки, когось із них неминуче в якийсь спосіб покарають. На
них кричать, матюкають, змушують казати образливі речі одне на одного. «Скажи йому, що він
**й!» – кричить Гельманн, і один ув’язнений повертається до іншого, щоб це сказати. А потім
сексуальні приниження, які почалися минулого вечора, продовжуються у цьому переповненому
тестостероном просторі.
Гельманн кричить їм усім: «Бачите дірку в землі? Зробіть 25 віджимань, трахніть її! Усі
чули?». Один за одним ув’язнені виконують наказ, а Барден штовхає їх ногою вниз, доки вони
віджимаються.
Після короткої розмови між «Джоном Вейном» і його поплічником, Барденом, нову
сексуальну гру придумано. «Окей, а зараз слухайте. Троє з вас стануть тьолками. Бігом сюди,
нахиляйтеся, тримайтеся за землю. (Коли вони нахиляються, то видно оголені сідниці, – під
сорочками ж немає білизни.) Гельманн продовжує з тріумфом у голосі: «А ви двоє – бики.
Ставайте позаду і нагніть їх».
Барден регоче з двозначності цього наказу. Попри те, що їхні тіла жодного разу не
торкаються, безпомічні ув’язнені імітують гомосексуальний статевий акт. Охоронці
розпускають їх по камерах і усамітнюються у своїй кімнаті, впевнені, що заробили свою нічну
платню. Моє жахіття минулої ночі стає реальним. Я радий, що зараз можу це все обірвати, адже
експеримент припиниться завтра.
Важко уявити, що таке сексуальне приниження могло відбутися вже за п’ять днів. До того
ж усі молоді люди знали, що це симульований в’язничний експеримент. Ба більше, ці хлопці від
початку знали, що «інші» – такі самі студенти, як і вони. За умови, що розподіл цих
протилежних ролей відбувався за випадковим принципом, між двома цими категоріями не було
жодних спадкових відмінностей. Усі учасники на початку виглядали приємними людьми.
«Наглядачі» знали, що якби монета впала іншим боком, вони самі могли носити сорочки й
опинитися під контролем тих, хто зараз потерпає від їхнього насильства. Також вони знали, що
ув’язнені не вчинили жодного порушення, аби заслужити цей низький статус. Попри це деякі
наглядачі перетворилися на винуватців зла, а інші стали пасивними помічниками зла через
свою бездіяльність. Натомість інші нормальні, здорові молоді люди, коли стали ув’язненими,
взагалі зламалися під тиском ситуації, а ті, хто залишився, перетвори лися на доходяг136.
136 Бруно Беттельхайм повідомляє про схоже явище серед ув’язнених у концентраційному таборі нацистів,
куди його інтернували ще на перших стадіях Голокосту,–до того, як концентраційні табори стали таборами смерті.
Він розповідає, як деякі ув’язнені відмовилися від спроб вижити і ставали схожими до зомбі. Його зворушливий
опис виживання і піддавання в жахливих умовах варто долучити в повному обсязі. Це частина з його ессе
«Власники свого обличчя» з книжки: Surviving and Other Essays. NewYork: Alfred A. Knopf, 1979: «Моє прочитання
вірша Пауля Целана сформувалося під впливом власного досвіду в таборах, де я спостерігав за іншими й самим
собою: навіть найгірше грубе поводження з боку СС не могло погасити жагу до життя, тобто бажання людини й
надалі підтримувати почуття власної гідності.
Тоді знущання може навіть посилити рішення не дозволити смертельному ворогові знищити власне бажання
вижити і залишатися вірним самому собі настільки, наскільки це можливо в певних умовах. У такій людині дії СС
збуджували нестямну лють, що давало ще сильніше відчуття життя. Воно змушувало таку людину до більшої жаги
життя, щоб мати змогу одного дня знищити ворога.
...Усе це діяло лише до певного моменту. Якщо не існувало ніяких або майже ніяких вказівок, що хтось чи світ
загалом переймається долею в’язня, його здатність надавати позитивні значення знакам від зовнішнього світу
зрештою зникала, і така особа відчувала себе покинутою,–зазвичай з катастрофічними наслідками для її волі і
здатності вижити. Лише явна демонстрація, що людину не покинуто,–але СС докладали зусиль, щоб такі нагоди
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 136
РОЗДІЛ 9
П'ятниця. Западання в темряву
Нам потрібно розібрати «в’язницю» за кілька годин, і це вимагає багато роботи. Курт,
Джаффе і я вже виснажені від щойно пережитих неспокійних дня і ночі. До того ж у нічні
години ми продумували всі деталі завершення – підсумкові зустрічі й оцінювання, грошові
виплати, видачу особистих речей. Треба було скасувати запланований на вечір візит колег. За
планом вони мали допомогти нам опитати кожного учасника експерименту. Ще нам потрібно
було скасувати замовлення в їдальні, повернути орендовані в університетській поліції ліжка,
наручники і т. ін.
Ми усвідомлюємо, що нас чекає удвічі більше роботи. Потрібно спостерігати за подіями у
Дворі, виспатися і впорядкувати логістику на останній день. Ми оголосимо про завершення
експерименту одразу після запланованого на ранок візиту державного захисника – саме нагода
згорнути дослідження. Вирішуємо не попереджати охорону – цю радісну для в’язнів звістку я
повідомлю особисто. Припускаю, що передчасне завершення експерименту розсердить
охорону, особливо тепер, коли все взято під контроль: вони очікують попереду легкий тиждень
і прихід кількох нових в’язнів. Вони вже навчилися бути «наглядачами». Вочевидь, їхня крива
навчання сягнула вершини.
Джаффе встановить контакт із п’ятьма звільненими раніше в’язнями і запросить їх опівдні
на дебрифінг й отримання повної оплати за тиждень. Я попрошу всі зміни охоронців прийти
або почекати до опівдня, коли відбудеться «особливий захід». Вони знають про заплановані на
п’ятницю інтерв’ю з особами ззовні, але, напевно, очікують на введення нових елементів, а не
на різке закінчення співпраці.
Якщо все піде за планом, то підведення підсумків із в’язнями закінчиться о першій.
Стільки ж часу займе спілкування з охоронцями, після чого проведемо спільну зустріч. Доки
одні підводитимуть підсумки, інші заповнюватимуть форму для фінального опитування,
отримуватимуть винагороду і матимуть нагоду повернути або залишити на пам’ять
використовувану під час експерименту уніформу. Якщо забажають, зможуть забрати на пам’ять
різноманітні таблички й знаки, які ми розмістили у Дворі й в Ямі. Також організуємо спільний
прощальний обід і домовимося з кожним про проведення індивідуальної зустрічі з переглядом
відеозаписів та обговоренням їхньої поведінки «на свіжу голову».
Перш ніж лягти подрімати в моєму кабінеті на розкладному дивані, де я неспокійно спав
упродовж останнього тижня, наказую ранковій зміні дати змогу в’язням виспатися вночі й
мінімізувати в подальшому прояви агресії. Охоронці знизують плечима і поводяться як сини,
яким батько забороняє бавитися на подвір’ї.
траплялися дуже рідко, а в таборах смерті взагалі ніколи,–відновлювала надію (хоча б на мить!) навіть тим, хто за
великим рахунком уже її втратив. Але досягнувши граничного стану депресії й розпаду, перетворившись на ходячі
трупи, бо їх покинула жага життя, так звані «бусурмани» не могли вже повірити, що про них ще хтось пам’ятає»
(стор. 105-106).
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 137
проводяться інші нешкідливі ритуали. Добрий гарячий сніданок подано п’ятьом «уцілілим»
в’язням. Як і очікувалося, Клей (416) відмовляється від їжі, навіть коли інші ув’язнені його
ввічливо заохочують.
Попри мою вказівку лагідно поводитися із в’язнями, охоронці зриваються через непокору
Клея. «Усі на підлогу! Віджатися 50 разів, доки 416-й не почне їсти сніданок». Клей (416), ані
поворухнувся, тільки дивиться на свою тарілку з їжею. Венді й Керос намагаються його
насильно погодувати: пхають їжу в рота, але він її випльовує. Вони кличуть на допомогу
5704-го і 2093-го, але це не діє. Клея (416) відправляють назад до своєї камери і змушують
«кохатися» із сосисками. Керос наказує їх гладити, обнімати і цілувати. 416-й усе виконує.
Проте він лишається вірний своєму слову і не з’їдає жодного шматочка.
Венді засмучений зухвалою поведінкою 416-го і водночас дріб’язковістю своїх колег. У
ретроспективному щоденнику він написав: «Відмова 416-го від їжі дуже мене розлютила. Їжу в
його горлянку не можна було запхати навіть за допомогою інших ув’язнених. Андре [Керос]
змусив його провести із сосискою всю ніч, а потім ще й обнімати, гладити та цілувати її. На
мою думку, це було недоречно. Я ніколи не змусив би в’язня так чинити»137.
Що ж сам Керос розкаже про свою поведінку? У його ретроспективному щоденнику
записано: «Я вирішив змусити його їсти, але він не їв. Їжа розмазалася по його обличчю, і я не
міг повірити, що таке роблю. Я ненавидів себе, що змушую його їсти. Я ненавидів його за те,
що він не їсть. Я ненавидів реалії людської натури»138.
Денна зміна заступила, як завжди, о десятій. Я попросив старшого охоронця Арнетта
поводитися спокійно і стримано через запланований прихід юридичного представника. Звіт
Арнетта про інциденти під час денної зміни показав, що Клей (416) переживає дивну зміну,
попри зовнішній спокій і практику дзен-медитації. У цьому звіті Арнетт повідомляє: 416-й був
дуже збуджений. Він здригнувся, щойно я зняв мішок з його голови у вбиральні. Його довелося
волокти по дорозі до вбиральні й назад, навіть попри мої слова, що я не збираюся силувати його
[що часто на зло робили інші охоронці]. 416-й переживав, що його покарали. Я тримав його
сосиски, коли він зайшов до туалету. Він намагався забрати їх у мене, бо інший охоронець
наказав завжди їх носити з собою139.
138 Керос був вісімнадцятирічним першокурсником, який обдумував можливість стати соціальним
працівником.
140 Якщо не зазначено інше, усі діалоги в’язнів і охоронців взято зі стенограм відеозаписів експерименту.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 139
141 Адресований мені лист державного захисника (29 серпня 1971 року).
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 140
підтримувати.
Справді, Кристина Маслач мала рацію: було жахливо, що я дозволяв робити таке з цими
невинними хлопцями. Це сталося не через безпосередній наказ від мене, а через мою
неспроможність зупинити насильство, через мою підтримку системи довільних правил,
регулювання і процедур, що потурали насильству. Я був холоднокровним убивцею – на кшталт
Крижаної людини142 – у цьому спекотному домі нелюдяності.
Система включає ситуацію, проте є тривалішою й масштабнішою. Вона охоплює широкі
мережі людей, їхні сподівання, норми, зразки поведінки і, можливо, законодавство. З плином
часу системи отримують історичне підґрунтя, інколи також політичну й економічну владні
структури, що керують і спрямовують поведінку багатьох людей у сфері свого впливу. Системи
– механізми створення ситуацій, що спричиняють поведінкові контексти, які впливають на дії
людей під їхнім контролем. У певний момент система може стати окремою сутністю,
незалежною від тих, хто її започаткував, чи навіть від тих, хто перебуває в її владній структурі.
Кожна система виробляє власну культуру, а багато систем разом творять культуру суспільства.
Безумовно, саме ситуація принесла найгірше у життя багатьох студентів-добровольців,
перетворивши деяких на лиходіїв, а інших – на патологічних жертв, але мене більше
трансформувала система. Мої підопічні були ще дітьми, недосвідченими юнаками. Я ж був
загартованим дослідником, зрілим чоловіком, який виріс на вулицях Бронкса, із потрібним для
виживання в ґетто вмінням тверезо оцінювати ситуацію й передбачати сценарії поведінки.
Проте минулого тижня я поступово перетворився на Великого начальника в’язниці. Я
ходив і говорив, як він. Кожен, хто опинявся поряд, відповідав мені, наче йому. Тобто я став
одним із них. Я злився воєдино з образом авторитарного, зарозумілого начальника, якому все
життя протистояв і навіть ненавидів. Я втілив цю абстракцію в життя. Я міг би
виправдовуватися, що як добрий начальник обмежив застосування охоронцями фізичного
насильства. Однак це дало їм змогу спрямувати свою енергію в бік винахідливішого психічного
насильства.
Безсумнівно, це була моя помилка – поєднувати ролі головного науковця і
суперінтенданта. Адже їхні різні, часом конфліктні, інтереси створювали плутанину в моїй
ідентичності. Водночас обидві ролі посилювали мою владу, що впливала навіть на багатьох
«сторонніх», які контактували з нами, але не були частиною Системи: батьків, друзів,
працівників, поліцейських, священика, представника преси й адвоката. Вочевидь, опинившись у
центрі Системи, неможливо оцінити її вплив на трансформацію почуттів, дій і мислення. У
пазурах Системи особа просто прямує вперед, реагуючи у природний спосіб на виклики часу і
місця.
Якщо ви опинилися у дивній, новій і жорстокій Ситуації всередині могутньої Системи,
навряд чи ви вийдете із цієї Ситуації тією самою людиною, що увійшла у цей тигель людської
натури. Ви не впізнаєте своє звичне відображення, якщо вам покажуть його поруч із теперішнім
вашим відображенням у дзеркалі. Усім хочеться вірити у свою внутрішню силу, відчуття
суб’єктності, наснагу протистояти зовнішнім впливам, на кшталт тих, що діяли під час
Стенфордського в’язничного експерименту. Для декого ця віра виявиться правдою. Зазвичай
таких осіб небагато, це рідкісні птахи, яких я опишу згодом. Для більшості ж з нас віра в
спроможність протистояти силам ситуації й системи – лише ілюзія власної невразливості.
Парадоксально, але ця ілюзія знеохочує нас бути пильними і робить ще вразливішими до
маніпуляцій.
пояснити й охоронцям, і в’язням, що крайнощі поведінки під час дослідження свідчать про
патологію ситуації, а не особистості кожного. Я хотів нагадати, що їх обрали якраз тому, що всі
вони були нормальними і здоровими. Ніхто з них не привніс власних пороків у функціонування
в’язниці. Це умови в’язниці спричинили екстремальні ситуації, свідками яких ми стали. Не
вони були «ложками дьогтю» – «діжкою дьогтю» виявилася Стенфордська окружна в’язниця,
що спричинила такі яскраві трансформації. Зрештою, було надважливо використати цю
можливість для моральних уроків. Дебрифінг став засобом дослідити моральний вибір, якими
скористалися учасники. Ми обговорювали, що охоронці могли чинити якось інакше, щоб
менше знущатися з в’язнів, а в’язні – чинити щось, щоб відвернути насильство. Я виразно дав
зрозуміти, що відчуваю особисту відповідальність, що багато разів під час дослідження не
втручався, коли насильство сягало крайніх меж. Хоча я намагався стримувати фізичну агресію,
однак нічого не зробив, щоб змінити чи зупинити інші форми приниження, коли мусив це
зробити. Моя провина – гріх упущення, зло бездіяльності або нестача забезпечення належного
нагляду, коли виникала потреба.
жертв травматичних стресів: як-от терористичні акти, стихійні лиха, зґвалтування та інші прояви насильства.
Однак нещодавні емпіричні дані поставили під сумнів його терапевтичну цінність, а в деяких випадках виявили,
що він навіть може призвести до зворотних результатів, підсилюючи і продовжуючи негативну емоційну складову
стресу. Примушування людей висловлювати свої емоції в деяких випадках зміцнює, а не послаблює негативні
думки. Деякі посилання на тему: В. Litz, М. Gray, R. Bryant, A. Adler, «Early Intervention for Trauma: Current Status
and Future Directions», Clinical Psychology: Science and Practice 9 (2002) - C. 112-134; R. McNally. R. Bryant, A.
Ehlers, «Does Early Psychological Intervention Promote Re covery from Posttraumatic Stress?» Psychological Science in
the Public Interest 4 (2003).–стор. 45-79.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 142
в’язням маленькі поступки, постійно дистанціював себе від агресивних дій інших членів нічної
зміни і навіть припинив носити сонцезахисні окуляри й військову уніформу. Згодом він
зізнався, що обмірковував можливість попроситися стати в’язнем, бо ненавидів бути частиною
системи, що в такий жорстокий спосіб трактує людей.
Маркус не настільки перейнявся стражданнями ув’язнених, але ми дізналися про декілька
випадків, коли на початку він дарував в’язням свіжі фрукти, аби урізноманітнити їхнє мізерне
харчування. Коли начальник дорікнув йому, що той не проявляє достатньо активності на зміні,
Маркус, лишаючись осторонь придушення бунту, почав кричати на в’язнів і навіть писати на
них нищівні характеристики до комісії з умовно-дострокового звільнення. Між іншим, почерк у
Маркуса гарний, майже каліграфічний, і він ним трішки хизувався, спростовуючи клопотання
в’язнів про дострокове звільнення. Він любить активний відпочинок, довгі прогулянки, намети
та йогу, тому особливо ненавидів проводити стільки часу в нашому підвалі.
Становище між «добрими» і «поганими» охоронцями зайняли ті, хто діяв суворо за
правилами, виконував свою роботу, грав роль, караючи за порушення, але дуже рідко
застосовуючи надмірне насильство. До таких належали Ворниш, резервні охоронці Морісон і
Пітерс і часом молодший Лендрі. Проявлену Ворнишем на початку відчуженість і
відстороненість від подій у Дворі можна пов’язати з його сором’язливістю. З його анкети
випливає, що в нього «небагато близьких друзів».
Джон Лендрі виконував роль того, хто вагається: він іноді був жорстоким напарником
Арнетта, обидва рази атакував бунтівних в’язнів вогнегасником, випускаючи холодний діоксид
вуглецю. В інших випадках дотримувався «букви закону», і ув’язнені здебільшого зазначали у
звітах, що він їм подобався. Джон, зрілий вісімнадцятирічний юнак, вирізнявся мужньою
красою, прагнув стати письменником, був частим гостем каліфорнійських пляжів й активно
залицявся до дівчат.
У Джеффа і Маркуса, «добрих охоронців», була спільна риса: вони ніколи не протистояли
насильницьким діям «поганих» ані під час зміни у Дворі, ані під час приватних розмов у
приміщенні для охорони, наскільки ми змогли це простежити. Потім ми поміркуємо, чи можна
їхню пасивність вважати за прояв «зла бездіяльності».
Один із найпослідовніших бунтарів, Пол (5704), розказав про свою реакцію на
оголошення про завершення експерименту:
Коли нам сказали, що експеримент завершено, на мене нахлинуло відчуття полегшення й
меланхолії. Я справді зрадів, що дослідження завершилося, але був би щасливішим, якби воно
тривало два тижні. Гроші – єдина причина, чому я брав у ньому участь. Проте мене
переповнювала радість вийти переможцем, і я весь час усміхався, аж поки не дістався Берклі.
Провівши там кілька годин, я все забув і нікому не розповів про експеримент144.
Пригадуєте, серед усіх в’язнів саме Пол пишався, що став головою комісії з розгляду
скарг арештантів, і саме він планував написати кілька статей про експеримент для
«андеґраундних» газет у Берклі. У них викривалося б, як за державні кошти досліджують
способи контролю студентів-інакодумців. Ці плани Пол також цілком забув – він так цього й не
зробив.
виконуваної ними ролі. Я визнав і власну величезну провину: я замало втручався, і в такий
спосіб неявно дозволяв дійти до допущених охоронцями крайнощів. Якби вертикаль влади
працювала краще, зловживань можна було б уникнути.
Більшість охоронців з легкістю зазначили, що бунт на другий день став поворотною
подією у їхньому сприйнятті ув’язнених: ті раптом виявилися «небезпечними», і повстання
потрібно було придушити. Охоронців обурювало, що під час бунту в’язні їх обзивали і
матюкали. Це вони розцінили як приниження, що потребувало відплати.
Важким моментом під час дебрифінгу також стали пояснення охоронцями своїх дій. Було
складно відокремлювати справжні причини від виправдань чи відмазок щодо зловживання,
ворожої і навіть садистської поведінки. Для наглядачів завершення експерименту також
означало кінець задоволення, яке вони отримували від нововідкритої для себе влади. Як
зазначив Барден у щоденнику, «коли Філ оголосив про завершення експерименту, я зрадів, але
водночас був вражений, що дехто з охоронців розчарувався – почасти через зменшення
винагороди, а почасти й через кінець доброї забави»145.
145 Ретроспективний щоденник охоронця. Учасникам заплатили за один тиждень, а за другий (через
завершення дослідження)–ні. За кожен день і охоронці, і в’язні отримували по 15 доларів.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 144
У РОЛІ УВ'ЯЗНЕНОГО
Клей (416): «Хороший ув’язнений – той, хто знає, як стратегічно об’єднатися з іншими
в’язнями, не позбавляючи себе можливості діяти. Приклад хорошого в’язня – мій співкамерник
Джеррі [5486]. Завжди існують в’язні, які прагнуть боротися за волю, але є й такі, хто цього не
хоче. Ті, хто не протестують, повинні навчитися захищати свої права, не перешкоджаючи тим,
хто бореться. Поганий в’язень – той, хто не вміє так робити, хто дбає лише про себе»147.
Джеррі (5486): «Найпоказовіша зауважена мною річ – як більшість людей у цьому
дослідженні виводили власне відчуття ідентичності й добробуту зі свого безпосереднього
оточення, а не з самих себе. Саме тому вони зазнали краху – просто не змогли витримати тиску,
бо не мали нічого з собою, на що опиралися би проти цього всього»148.
Пол (5704): «Те, як нам довелося принижуватися, справді мене зламало, саме тому до
кінця дослідження всі ми стали слухняними. Я здався і перестав бунтувати, бо нічого не
змінилося унаслідок такого мого ставлення і поведінки. Після виходу Стюарта й Річа [819-го і
1037-го] я почав думати, що самотужки не зможу все змінити... Це друга причина, чому я
втихомирився: щоб здійснити заплановане, мені потрібна була допомога інших. Я пробував
поговорити з іншими в’язнями про страйк чи щось таке, але вони не хотіли брати в цьому
участь, бо їх вже покарали за перший бунт»149.
Охоронець Арнетт: «Я був глибоко здивований і вражений реакцією більшості
стати в’язнем. Я відчував, що не хочу бути частиною машини, що нищить інших людей, змушує
їх до послуху і знущається над ними. Я охочіше став би переслідуваним, ніж
переслідувачем»159.
У такому контексті набуває цікавого значення, що в середу цей охоронець повідомив
начальникові про затісну сорочку, яка подразнює шкіру, тому він її не вдягатиме. Звісно, на
початку він сам її вибрав, приміряв і носив чотири дні без жодних скарг, тож проблема була
більше психічною, ніж фізичною. Коли ми запропонували Джеффові більший розмір, той
неохоче погодився. Крім того, він почав постійно знімати сонячні окуляри, а коли його
запитували, чому не виконує інструкцію щодо зовнішнього вигляду охоронця, не міг пригадати,
де їх залишив.
Охоронець Керос: «Я ненавидів цей грьобаний експеримент. І просто вийшов за двері,
коли він закінчився. Все це стало для мене надто реальним»160.
161 Стенограма інтерв’ю для: Quiet Rage: The Stanford Prison Experiment.
над іншими. Вирішуємо зіграти на солідарності в’язнів: кажемо новачкові, якщо він не їстиме
вечерю, то усім іншим заборонять відвідини. Проходячи поряд, грюкаю кийком у двері
карцеру... Я дуже на нього злий: він створює дискомфорт і проблеми іншим. Я вирішив змусити
його їсти, але він не їв. Їжа розмазалася по його обличчю, і я не міг повірити, що таке роблю. Я
ненавидів себе, що змушую його їсти. Я ненавидів його за те, що він не їсть».
Шостий день: «Експеримент завершено, я зрадів, але водночас був вражений, що дехто з
охоронців розчарувався – почасти через зменшення винагороди, а почасти й через кінець доброї
забави... Говорити на детоксикаційній зустрічі було дуже важко, все видавалося натягнутим і
незручним... Я скочив на свій велосипед і помчав, купаючись у сонячному промінні, додому. Як
офігенно добре було звідти втекти».
Кількома тижнями потому: «Однозначна жорстокість цього випадку (рішення
Гельманна замкнути 416-го на всю ніч у Ямі) ще кілька тижнів мене не зачіпала, але це – як і
багато інших речей такого штибу – все-таки мусило надто вразити Філа [Зімбардо], [що він
вирішив перервати експеримент]»164.
На іншу цікаву трансформацію характеру лише частково пов’язаної з нашим
експериментом людини натрапляємо серед «додаткових дрібниць» у журналі начальника.
Пригадуєте мого поважного колегу-психолога, який сперечався зі мною посеред божевільної
спроби ввести в оману ймовірних нападників, удаючи, ніби дослідження перервано? Він
вимагав дізнатися, «якою є незалежна змінна».
У нотатках Джаффе знаходимо: «У вівторок увечері, коли в’язні перебували в коморі на
п’ятому поверсі, прийшов доктор Б. Він разом з дружиною піднявся нагору, щоб побачити
в’язнів. Його дружина роздавала їм тістечка, а доктор Б. мінімум двічі їх висміяв, критикуючи
їхній одяг і нарікаючи на сморід. Схожою була реакція входження в “нашу гру” майже усіх
відвідувачів».
Поки дружина піднімала в’язням настрій печеньками, мій зазвичай стриманий колега
раптом двічі їх дегуманізував, чим, імовірно, викликав у них почуття сорому.
165 Прізвисько Гельманна–«Джон Уейн»–відкриває цікаву паралель, про яку я дізнався від мого колеги Джона
Штайнера. Джон Штайнер, почесний професор соціології в Сономаському державному університеті, пережив
Голокост, у підлітковому віці декілька років перебував у концтаборі Бухенвальд. Коли він дізнався, що наші в’язні
прозвали одного з найгірших охоронців «Джоном Вейном», то повідав про паралель із власного досвіду: «Ну, всі
охоронці в таборі для нас були анонімами. До них ми зверталися лише “Herr Lieutenant” чи “Пане офіцере СС”, але
ми не знали їхніх імен. Проте одному з охоронців, який був найгіршим з усіх, ми також дали прізвисько. Він без
причини стріляв у людей, убивав, карав і штовхав на електричну огорожу. Його жорстокість нагадувала ковбоїв з
Дикого Заходу. Тож ми називали його “Том Мікс”, але тільки поза очі». Том Мікс–актор, який зіграв жорстокого
ковбоя у фільмах 1930-х років, а згодом схожими ролями вславився Джон Уейн.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 150
Гельманн: «Я не знав, чим саме завдавав болю. Це було негідно – і це частина мого
власного маленького експерименту: побачити, як я можу, еее...».
Клей (з недовірою): «Твого власного маленького експерименту? Чому ти не розповів про
це раніше?».
Гельманн: «Я сам проводив маленький експеримент».
Клей: «Як цікаво! Розкажи про свої маленькі експерименти».
Гельманн: «Окей. Я лише хотів зрозуміти, після яких словесних принижень люди почнуть
захищатися, почнуть відповідати тим самим. І мене здивувало, що ніхто мене не зупиняв. Ніхто
не сказав: “Афігєть, ти не можеш цього говорити мені, це ненормально, ти псих”. Ніхто такого
не сказав, вони просто терпіли все, що я говорив. Я говорив: “Піди і скажи тому чоловікові, що
він останній гівнюк”, – і вони це робили без заперечень. Так само, без заперечень, віджималися,
сиділи в Ямі, обзивали один одного. Тут, у тюрмі, вони мали б триматися купи, як одне ціле,
але вони принижували один одного, бо я так сказав, і жоден із них не піддав сумніву мою
владу. Це справді мене шокувало [на його очах виступають сльози]. Чому ніхто з вас нічого
мені не сказав, коли я почав принижувати людей? Я почав ставати гидким, і все одно ніхто мені
нічого не сказав. Чому?».
І справді, чому?..
РОЗДІЛ 10
Зміст і значення Стенфордського в'язничного експерименту: алхімія перетворень
характеру
Ми всі – піддослідні морські свинки в лабораторії Бога...
Людство – лише проект у стадії розробки.
Теннессі Вільямс, «Каміно Реаль» (1953)
нагадує феномен під назвою «набута безпорадність» 169 – відчуття безнадії та покори, що
з’являється внаслідок нездатності контролювати повторювані невдачі або покарання, особливо
коли ті здаються свавільними і непов’язаними з поведінкою особи.
Половину студентів-ув’язнених довелося звільнити раніше через важкі емоційні та
когнітивні розлади, швидкоплинні, проте інтенсивні. Більшість з тих, хто залишився, стали
поводитись як зомбі, бездумно виконуючи дедалі жорстокіші примхи наглядачів.
Як і кілька «добрих» наглядачів, були ув’язнені, які не піддавалися тискові. Наприклад,
Клей (416) героїчно протистояв, й хоча його героїчний пасивний опір варто було підтримати,
інші в’язні цькували «порушника спокою». Вони обрали вузький диспозиційний погляд,
нав’язаний наглядачами, замість виробити власний широкий метапогляд на голодування Клея
як на дороговказ їхньої спільної непокори авторитетові.
«Сержант» так само час від часу поводився героїчно, відмовляючись матюкатися та
обзивати товаришів за наказами наглядачів, але поза тим він був взірцево слухняним в’язнем.
Джеррі (486) виявився найбільш урівноваженим, але, як він сам пізніше зізнався, йому це
вдалося тільки тому, що він замкнувся в собі й не допомагав іншим, хоча його підтримка могла
б бути корисною для них.
Коли ми почали експеримент, ми мали вибірку досліджуваних, чиї характеристики за
всіма наявними критеріями не відхилялися від пересічного рівня людей із середньою освітою.
Ті, кому випадково дісталася роль «наглядача», точно так само могли вжитися в роль
«ув’язненого». Жодна з груп до початку експерименту не мала проблем із законом, емоційних,
інтелектуальних або фізичних проблем, та навіть соціальних викликів, які могли вказувати на
відмінність між наглядачами і в’язнями чи в’язнями і рештою суспільства.
Завдяки тому, що розподіл ролей був випадковим, а також тому, що ми провели
попередній порівняльний аналіз психічних особливостей досліджуваних, я можу стверджувати,
що ці молоді люди не мали схильностей до будь-яких патологій, які могли б «запуститися» в
ході експерименту. На початку експерименту в’язні та наглядачі нічим не відрізнялися, але
менше ніж через тиждень між ними вже не було нічого спільного. Тож буде резонно зробити
висновок, що патології були спричинені низкою ситуативних чинників, з якими учасники
зіткнулися в умовах штучної в’язниці. Більше того, саме я, створюючи Систему, схвалив цю
Ситуацію і намагався її підтримувати. Для цього я спершу зустрівся з наглядачами, щоб надати
їм психологічну орієнтацію, а потім ми з колегами розвинули інші методи і процедури, які
стали частиною експерименту.
Ні охоронців, ні в’язнів не можна назвати «ложкою дьогтю», бо «дьогтем» вони стали під
нездоланним впливом умов «діжки». Сукупність властивих цій «діжці» ознак урухомила
ситуативні чинники та створила поведінковий контекст: ролі, правила, норми, деперсоналізація,
дегуманізація, конформізм, групова ідентичність і багато іншого.
169 «Концепція набутої безпорадності» вперше прийшла з досліджень під проводом Мартіна Селігмана над
тваринами. У цих експериментах собаки отримували електроудари, від яких не могли втекти. З часом вони
піддавались і переставали чинити опір. Тепер вони не пробували втекти, навіть якщо отримували нагоду легко
уникнути удару. Пізніші дослідження показали паралелі з людьми, які, чуючи неприємний звуковий шум, з яким
нічого не могли вдіяти, швидко переставали пробувати його змінити, навіть якщо така нагода випадала. Паралелі
також є очевидними в клінічній депресії, у підданих насильству дітей чи жінок, військовополонених чи деяких
мешканців старечих будинків. Деякі посилання з теми: М.Е.Р. Seligman, Helplessness: On Depression, Development
and Death (San Francisco: Freeman, 1975); D. S. Hiroto, «Loss of Control and Learned Helplessness», Journal of
Experimental Psychology 102 (1974),– C. 187-193; J. Buie, «Control' Studies Bode Better Health in Aging», АРА Monitor,
липень 1988 року.– C. 20.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 153
Аналізуючи дані, ми постали перед деякими проблемами: обсяг вибірки був порівняно
малим, відео- та аудіозаписи були вибірковими, а не постійними, через обмежені можливості
бюджету та нестачу людей і через наше стратегічне рішення сфокусуватися на найважливіших
аспектах (таких, як переклички, прийоми їжі, відвідини і слухання комісії з питань
умовно-дострокового звільнення). До того ж, динамічна взаємодія між в’язнями й наглядачами
різних робочих змін ускладнювали пошуки причинно-наслідкових зв’язків. Кількісний аналіз
даних поведінки окремих учасників експерименту був спотворений через очевидний вплив
взаємодії між групами, а також чинник часу. До того ж, на відміну від традиційного
експерименту, ми не порівнювали учасників з контрольною групою, яка б не зазнала
експериментального впливу (розподілу ролей і входження в образ), а лише оцінювали їх до і
після експерименту. Ми не робили цього, тому що планували просто продемонструвати
феномен, як в оригінальному експерименті Мілґрема, а не встановлювати причинно-наслідкові
зв’язки. Ми планували провести порівняння контрольної й експериментальної груп у
майбутньому, за умови отримання цікавих результатів. Саме тому наша незалежна змінна була
дуже простою – поділ на ролі в’язнів і наглядачів.
Проте ми виявили деякі закономірності, що розширюють межі викладеного у попередніх
розділах якісного наративу. Ці відкриття дали змогу поглибити розуміння сутності
незвичайного психологічного середовища та його впливу на молодих людей. Детальніші
результати обробки цих даних, а також їх статистичний аналіз ви можете знайти в науковій
статті у Міжнародному журналі з питань кримінології та пенології 170 на сторінці
www.prisonexp.org.
ТЕСТУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ
За декілька днів перед початком експерименту ми дослідили кожного учасника,
використовуючи три методики оцінки індивідуальних відмінностей. Для вимірювання
схильностей до авторитаризму ми використали F Шкалу, стратегій маніпулювання іншими –
шкалу Макіавеллі, а ще – особистісний опитувальник Комрея.
F Шкала 171 . Цей тест вимірює прихильність до традиційних цінностей і покірне й
некритичне ставлення до влади. До початку експерименту не виявлено статистично значущих
відмінностей між групами: середній бал наглядачів – 4,8, а в’язнів – 4,4. Однак ми виявили
разючі відмінності між п’ятьма ув’язненими, які залишилися до кінця експерименту, і п’ятьма
ув’язненими, які були звільнені достроково. Ті, хто протримався до кінця в авторитарному
середовищі нашого дослідження, показали результати більш ніж удвічі вищі (середній бал
становив 7,8), ніж їхні товариші, які вийшли з експерименту достроково (середній бал 3,2).
Дивовижно, але якщо посортувати ці значення в порядку за рангом від найнижчих до
найвищих, то найбільша кореляція спостерігається з кількістю днів, проведених у нашій
в’язниці (коефіцієнт кореляції становить 0,9). Ув’язнений, імовірно, тим довше залишався в
експерименті, чим більше підлаштовувався під авторитарне тюремне середовище і чим вищі
його показники з критеріїв жорстокості, прихильності до прийнятих у в’язниці цінностей і
послуху перед авторитетом – рис, притаманних створеному нами середовищу. На противагу їм
ув’язнені, які найменше могли пристосуватися до цього тиску, мали найнижчі показники за F
Шкалою, що свідчить на їхню користь.
170 Найкращим довідником із зібраних нами даних та їх статистичного аналізу є наша перша наукова стаття:
Craig Haney, Curtis Banks, Philip Zimbardo, «Interpersonal Dynamics in a Simulated Prison», International Journal of
Criminology and Penology 1 (1973),–C. 69-97. Оскільки цей журнал уже не існує, PDF статті можна знайти на
www.prisonexp.org і www.zimbardo.com. Див. також: Р. G. Zimbardo, С. Haney, W. С. Banks, D. Jaffe, «The Mind is a
Formidable Jailer: A Pirandellian Prison», The New York Times Magazine, April 8, 1973, –C. 36ff; ma P. G. Zimbardo,
«Pathology of Imprisonment», Society 6 (1972),–C. 4, 6, 8.
171 T. W. Adorno, E. Frenkel-Brunswick, D. J. Levinson, R. N. Sanford. The Authoritarian Personality, New York:
Harper, 1950.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 154
Шкала Макіавеллі 172, як можна зрозуміти з її назви, дає оцінку тому, наскільки людина
здатна використовувати стосунки з іншими заради власної вигоди. Однак ми не виявили
значущих відмінностей між середнім значенням цього показника у наглядачів (7,7) і в
ув’язнених (8,8). Передбачити тривалість участі в експерименті за допомогою цієї пікали також
неможливо. Ми припускали, що люди, схильні до маніпулювання іншими, відповідно
проявлять себе в стосунках з іншими учасниками експерименту. Проте двоє в’язнів із
найнижчими показниками за шкалою Макіавеллі були пристосовані до тюремного середовища
так само добре, як і двоє з найвищими показниками.
Особистісний опитувальник Комрея 173 , перелік запитань для самооцінювання,
складається з восьми шкал, які ми використовували, щоб передбачити диспозиційні відмінності
між наглядачами і в’язнями. Серед цих особистісних шкал були такі, як довірливість,
організованість, конформізм, активність, стабільність, екстравертність, маскулінність та
емпатія. За цією шкалою за цим опитувальником, середні показники в’язнів і наглядачів були
практично однаковими й відмінності навіть не наближалися до межі статистично значущих.
Більше того, середні значення за кожною окремою шкалою коливалися від 40% до 60%, що за
даними Комрея є нормальним для середньостатистичного молодого чоловіка. Це відкриття ще
раз підтверджує те, що досліджувані в обох групах були «нормальними» або «пересічними».
Крейґ Гейні та Курт Бенкс упоралися зі своїм завданням: усі студенти-волонтери були
«звичайними людьми». Крім того, не було попередніх диспозиційних тенденцій, які відповідно
вирізняли би учасників, які грали ролі наглядачів і в’язнів.
Деякі цікаві, хоча й незначущі, відмінності були виявлені між в’язнями, які вийшли з
експерименту достроково, і тими, хто витримав до кінця. Ті, хто витримав весь експеримент,
показували вищі показники конформізму («прийняття суспільства таким, яким воно є»),
екстраверсії та співчутливості (готовність допомагати, емпатія, щедрість), ніж ті, кого через
гострі реакції на стрес звільнили раніше.
Якщо ж ми простежимо за тими в’язнями й наглядачами, показники яких найбільше
відрізнялися від середніх (стандартне відхилення 1,5 чи навіть більше), то зможемо помітити
цікаві закономірності.
Для початку давайте розглянемо деякі особистісні характеристики окремих в’язнів. Моє
враження від в’язня Джеррі (5486), як «найбільш зібраного», було підкріплено тим, що він був
найбільш урівноваженим з-поміж інших в’язнів, і всі інші його показники були наближені до
прийнятих норм. Якщо за якимись показниками він відхилявся від інших, то це завжди було в
позитивний бік. Також Джеррі мав найвищий показник маскулінності («його нелегко довести
до сліз, не цікавиться любовними історіями»). Стюарт (819), який розгромив свою камеру,
засмутивши співкамерників, які мали прибирати за ним увесь цей безлад, мав найнижчий
показник організованості (ступінь педантичності, акуратності, а також стурбованості чистотою
й охайністю). Нехай правила вимагали протилежного – він не зважав. Угадайте, хто мав
найвищий показник активності (з любов’ю до фізичної активності, важкої праці та тренувань)?
Так, справді, це був «Сержант» (2093). Довірливість – це віра в засадничу чесність і добрі
наміри інших, і Клей (416) взяв першість за цим показником. І, нарешті, – з огляду на особисті
справи в’язнів, – як ви здогадуєтеся, хто отримав найвищий бал за конформізм (віра в
правоохоронні органи, прийняття суспільства таким, як воно є, обурення непокірністю інших)?
Хто найбільш різко реагував на опір Клея (416) вимогам наглядачів? Це був не хто інший, як
наш парубок-красень Габбі (7258)!
Серед наглядачів було всього кілька цікавих показників особистості, «нетипових»
порівнянно з їхніми колегами. Для початку ми бачимо, що якраз «добрий наглядач» Джон
Лендрі – а не його брат Джефф – мав найвищий показник співчутливості. Наглядач Ворниш мав
найменший показник співчутливості й довірливості, але найвищий – стурбованості чистотою й
охайністю. Він також мав найвищий показник за шкалою Макіавеллі серед інших наглядачів. У
172 R. Christie, F. L. Geis, eds. Studies in Machiavellianism, New York: Academic Press. 1970.
173 A. I. Comrey, Comrey Personality Scales, San Diego: Educational and Industrial Testing Service, 1970.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 155
СХЕМА 10174
Попервах в’язні чинили опір наглядачам – особливо в перші дні, а також пізніше, коли
Клей (416) почав голодування. В’язні, як правило, викорис товували позитивні характеристики
інших, запитували про них, надава ли один одному інформацію, і рідко коли їхня поведінка
стосовно інших була негативною, на відміну від наглядачів, для яких така поведінка була
звичною справою. Повторюсь, що так було тільки на початках експери менту. З іншого боку,
протягом цих шести днів найбільш нетиповою по ведінкою була індивідуалізація інших та
допомога іншим. Допомогу за фіксовано лише один раз поміж двома в’язнями.
Відеозаписи ще раз кількісно підкреслюють те, що ми спостерігали протягом усього
експерименту: дратівливість наглядачів щодо в’язнів постійно наростала. Якщо порівняти два
перші випадки взаємодії між в’язнем і наглядачем і два останні випадки, то ми помітимо, що за
той самий проміжок часу на початку експерименту не було виявлено деіндивідуалізації, але це
траплялося в середньому 5,4 раза наприкінці. Точно так само на початку експерименту
наглядачі ображали в’язнів у середньому 0,3 раза, тоді як в останній день за той самий
проміжок часу це трапилося 5,7 раза.
В’язні з кожним днем усе менше і менше проявляли ініціативу. Поведінкова активність
знизилася за всіма категоріями протягом цього часу. Арештанти щодня ставали пасивнішими.
174 Figure 16.1, «Guard and Prisoner Behavior», у: P. G. Zimbardo, R.J. Gerrig, Psychology and Ijfe, 14th ed., New
York: HarperCollins, 1996.–C. 587.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 158
Аналіз відео також чітко показав, що нічна зміна «Джона Вейна» була для в’язнів важчою,
ніж дві інші. Поведінка наглядачів цієї зміни була грубою та жорстокою і значно відрізнялася
такими особливостями: віддавання більшої кількості наказів (у середньому 9,3 раза, коли в
інших наглядачів за цей самий проміжок часу показник становив 4,0), частота образ в’язнів
більш ніж удвічі різнилася з іншими змінами (5,2 і 2,3 відповідно). Крім того, зміна Гельманна
частіше вдавалася до жорстоких покарань. У цьому аналізі не зареєстровано більш витонченої
вербальної агресії Арнетта.
Аналіз аудіозаписів. Час до часу ми вели прихований аудіозапис розмов між в’язнями й
наглядачами, а також між в’язнями в їхніх камерах. Для окреслення характеру вербальної
поведінки ми створили дев’ять категорій аналізу. Класифікацію за цими категоріями знову ж
таки проводили незалежні експерти, які доти не мали стосунку до дослідження.
Крім уже згаданих категорій постановки запитань, надання інформації та командування,
було додано такі категорії, як критицизм, позитивне / негативне ставлення до ситуації,
позитивна / негативна самооцінка, індивідуалізація / деіндивідуалізація, прагнення
продовжувати експеримент / припинити його достроково, наміри в майбутньому поводитися
позитивно або негативно.
Ми були здивовані, відкривши те, що більшість наглядачів негативно оцінювали ситуацію
і мали низьке почуття власної гідності, мало чим відрізняючись від в’язнів. Фактично, «добрий
наглядач» Джефф Лендрі виявив найнижчу самооцінку (навіть порівняно з в’язнями) і більше
песимізму, ніж усі інші учасники, крім Даґа (8612). Наші інтерв’ю з в’язнями показали, що вони
загалом негативно налаштовані, у них низька самооцінка, самоповага й негативні наміри (перш
за все намір бути агресивними та загальний негативний погляд на ситуацію).
Ці інтерв’ю показали різницю впливу ситуації на емоції тих, хто протримався весь
експеримент, і тих, хто покинув його раніше. Ми порівняли середні значення негативного
погляду на ситуацію, негативних емоцій, негативної самооцінки та намірів бути агресивними в
цих двох групах. В’язні, які були звільнені раніше, показали більше негативних очікувань,
емоцій, негативної самооцінки та в чотири рази вищий рівень агресії, ніж ті, хто залишився до
кінця експерименту. Ці цікаві тенденції близькі до статистичної значущості.
Таємне спостереження за тюремними камерами дало нам змогу дізнатися, про що
розмовляли між собою в’язні в вільний від перекличок час, під час виконання чорної роботи та
інших подій. Не забувайте, що троє співмешканців у кожній камері на початку експерименту не
були знайомими між собою. Тому камери були єдиними місцями усамітнення, де вони могли
коротко поговорити, позаяк у публічних місцях розмови було заборонено. Ми припускали, що
вони намагатимуться знайти спільну мову, бо ж мусили жити разом у цих тісних приміщеннях
протягом двох тижнів. Ми сподівалися почути розмови про їхнє навчання в коледжі,
спеціальність, дівчат, улюблені спортивні команди, музичні смаки, зацікавлення, про те, чим
вони займуться до кінця літа, коли експеримент закінчиться, або, можливо, що вони зробили б
із заробленими грошима.
Нічого подібного! Майже нічого, з того, що я перелічив, не було згадано. 90% розмов
стосувалися в’язниці. І лише 10% були пов’язаними з їхнім життям, а не з експериментом.
В’язні зосереджувалися на їжі, домаганнях наглядачів, створенні комісії, обдумуванні плану
втечі, відвідинах і поведінці в’язнів з інших камер. Коли у них була можливість хоча б на
короткий час відсторонитися від наказів наглядачів, вийти за межі своєї ролі й стати собою,
вони цього не робили. Їхня роль переважала над тим, ким вони були насправді. Тюремне
середовище вплинуло на учасників експерименту; вони цілком занурилися в турботи цього
короткого проміжку часу. Для них уже не важило, чи спостерігають за ними, чи ні.
Усе, що в’язні знали один про одного, ґрунтувалося на їхніх спостереженнях за
поведінкою під час експерименту. Вони не мали можливості скласти думку про людину на
основі її розповідей про минуле чи очікувань від майбутнього. Вони просто не спілкувались. А
позаяк ув’язнені мали змогу проявити себе хіба що під час перекличок та інших «тюремних»
справ, то враження їхні були здебільшого негативні. Ці спостереження були єдиним, на чому
базувалися їхні уявлення про інших учасників експерименту. Ці негативні образи
підкріплювалися також станом в’язнів, які були повністю заглиблені в довколишню ситуацію.
Упоратися з негативними ситуаціями людям вдається, коли вони відмежовують теперішнє,
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 159
ЧЕСНОТИ НАУКИ
З одного боку, Стенфордський в’язничний експеримент не повідомив нам нічого нового
про в’язниці, чого не можна було би почути від соціологів, криміналістів чи колишніх
ув’язнених раніше. В’язниця – це жорстоке місце, де проявляються найгірші риси людської
природи. Те, що рецидиви злочинів трапляються у понад 60% випадків, свідчить, що в’язниця
не допомагає людям переосмислити своє життя. Що Стенфордський в’язничний експеримент
додає до нашого розуміння ідеї в’язниць, цього невдалого суспільного експерименту, як
інструменту контролю за злочинністю? Я думаю, що відповідь криється в базовому протоколі
СВЕ.
У реальних в’язницях ґанджі тюремної ситуації й пороки ув’язнених тісно переплітаються
між собою. Згадайте мою першу розмову з сержантом поліції Пало-Альто, коли я пояснював,
чому ми проводимо це дослідження замість провести спостереження в реальній в’язниці. Цей
експеримент було проведено для того, щоб оцінити вплив штучного тюремного середовища на
людей, які в нього потрапили. Завдяки тому, що ми контролювали умови перебігу
175 B. Bettelheim, The Informed Heart: Autonomy in a Mass Age, Glencoe, IL: Free Press, 1960).
176 J. Frankel, «Exploring Ferenczi’s Concept of Identification with the Aggressor: Its Role in Trauma, Everyday Life,
and the Therapeutic Relationship», Psychoanalytic Dialogues 12 (2002).–C. 101-139.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 160
178 K. Lewin, Field Theory in Social Science (New York: Harper, 1951). K. Lewin, R. Lippitt, R. K. White, «Patterns of
Aggressive Behavior in Experimentally Created
“Social Climates”», Journal of Social Psychology 10 (1939). – C. 271-299.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 161
влади, розуміючи становище в’язнів. Іноді вони навіть могли поділитися з кимось із в’язнів
яблуком чи цигаркою.
Існує цікава паралель між нацистськими лікарями СС із концтабору Аушвіц і наглядачами
Стенфордського в’язничного експерименту (хоча зрозуміло, що це непорівнювані речі за своїми
масштабами). Як і наглядачів нашого експерименту, цих лікарів можна розділити на три групи.
У книжці «Нацистські лікарі» Роберт Джей Ліфтон зазначає, що серед них були «фанатики, які
з радістю брали участь у процесі винищення і робили навіть більше, ніж від них вимагали; ті,
хто виконував усе чітко, не більше і не менше, ніж потрібно; і ті, хто робив це всупереч власній
волі»179.
У нашому експерименті бути добрим охоронцем, виконуючи свою роботу неохоче,
означало бути «добрим за замовчуванням». Невеликі добрі справи, вчинені для в’язнів, дуже
виділялися на фоні диявольської поведінки інших наглядачів. Як було зазначено раніше, жоден
з них не намагався зупинити «поганих охоронців», які знущалися з в’язнів, жоден не
поскаржився персоналові в’язниці, не пішов зі зміни раніше й не запізнився на роботу, не
відмовився працювати понаднормово, коли була така необхідність. Ба більше, ніхто з них
навіть не зажадав додаткової оплати за роботу, яка могла би здатися неприємною. У них усіх
був синдром «Злої бездіяльності», про який ми докладніше розповімо згодом.
Візьміть до уваги, що найдобріший наглядач, Джефф Лендрі, працював у нічні зміни
разом із найжорстокішим наглядачем, Гельманном, і він жодного разу навіть не спробував
сказати Гельманнові, що варто охолонути, тому що це «тільки експеримент», що немає потреби
завдавати стільки болю хлопцям, які лише грають роль «в’язнів». Навпаки, Джефф, про що
можна судити з його власних оцінок ситуації, страждав мовчки – разом з іншими в’язнями.
Якби він скеровував свою енергію від докорів совісті в конструктивні дії, то це могло б значно
пом’якшити вплив щоразу більшого насильства під час його нічних змін.
Упродовж багатьох років викладання в різних університетах я помітив, що студенти рідко
переймаються владою як такою, адже ми живемо в світі, де інтелект і сумлінна праця дають
можливість досягати поставлених цілей. Влада стає проблемою, коли люди або мають надмір
влади, або прагнуть встановити владу, або мають недостатньо і прагнуть здобути більше. Однак
для багатьох влада стає самоціллю, адже відкриває перед нами так багато можливостей.
Колишній державний службовець, Генрі Кіссинджер, описує цю спокусу як «афродизіак
влади». Молоді та чарівні жінки часто вважають літніх і некрасивих чоловіків привабливими
тільки через те, що ті наділені владою.
ПАТОЛОГІЇ В'ЯЗНІВ
Хоч де б людина перебувала проти своєї волі – це для неї в'язниця.
Епіктет, «Бесіди» (II ст. по Р. Хр.)
Нашою первинною метою було не так дослідити поведінку наглядачів, як оцінити змогу
в’язнів адаптуватися до свого нового і безправного статусу. Того літа я цілковито занурився в
психологію тюремного середовища і був одним із викладачів цієї дисципліни в
Стенфордському університеті. Я був на боці в’язнів. Карло Прескотт вразив нас яскравими
історіями про зловживання владою і приниження від рук наглядачів у справжніх тюрмах. Від
інших колишніх ув’язнених ми з перших уст почули реальні страшні історії про сексуальне
насильство одних в’язнів над іншими та протистояння між тюремними «бандами». Саме тому
Крейґ, Курт і я глибоко в душі співчували в’язням, сподіваючись, що вони зможуть встояти
проти тиску наглядачів і зберегти власну гідність, попри падіння статусу, з яким їм доведеться
змиритися. Я уявляв себе самого в ролі мудрого і сильного в’язня з кінофільму Пола Ньюмена
«Холоднокровний Люк». Та уявити себе в ролі його наглядача я не зміг би180.
Ми були приємно здивовані тим, як швидко в’язні почали бунтувати і протестувати проти
179 Robert Jay Lifton, The Nazi Doctors: Medical Killing and the Psychology of Genocide, New York: Basic Books,
1986.–C. 194.
180 Фільм «Холоднокровний Люк» вийшов на екрани США в листопаді 1967 року.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 162
181 Р. G. Zimbardo, С. Maslach, С. Haney, «Reflections on the Stanford Prison Experiment: Genesis, Transformations,
Consequences», y: Obedience to Authority: Current Perspectives on the Milgram Paradigm, ed. T. Blass, Mahwah, NJ:
Erlbaum, 1999,–C. 193-237, цитата на c. 229.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 163
прикидався... Я був злий на того чорного хлопця. Як його ім’я? Картер? Я був злий і на вас,
докторе Зімбардо, за те, що ви підписали зі мною цей контракт, щоб використати як якогось
раба... і те, як ви повелися зі мною потім. Але що вам залишалося? Ви і ваша команда мусили
продовжувати експеримент182.
183 R. J. Lifton, Thought Reform and the Psychology of Totalism, New York: Harper, 1969.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 164
подумати. Деякі обставини можуть змусити нас поводитись так, як ми і не могли очікувати184.
Сила обставин найбільш помітна в нових умовах, де люди не можуть керуватися
звичними моделями поведінки. За таких обставин звичні системи винагород не спрацьовують, і
очікування не справджуються. Під впливом цих умов особистісні змінні не особливо
допоможуть передбачити поведінку людини. Будь-які наші уявлення про те, як ми зреагуємо в
тій чи тій ситуації, базуються на досвіді аналогічних ситуацій у минулому але рідко в
ситуаціях, коли вам доводиться стати в’язнем чи наглядачем.
Саме тому, якщо ми хочемо знайти пояснення дивній і незвичній поведінці, ми повинні
почати з аналізу ситуації. Диспозиційний аналіз (спадковість, особистісні риси, патології й таке
інше) ми можемо застосовувати тільки тоді, коли знайти ситуативну причину не вдалося. Мій
колега Лі Росс, додає, що такий підхід заохочує нас практикувати «атрибутивне милосердя».
Він має на увазі, що замість того, щоб звинувачувати людину в її діях, нам слід спершу
проаналізувати ситуацію, яка їх спричинила.
Хоча атрибутивне милосердя зрозуміле в теорії, на практиці його важко застосувати.
Кожен з нас має потужне упередження – «фундаментальну помилку атрибуції», – що не дає нам
змоги раціонально оцінювати людей 185 . Суспільства, які пропагують індивідуалізм (як-от
США та багато інших країн Західного світу), вірять у те, що особистісні якості важать більше,
ніж обставини. Пояснюючи поведінку, ми надто сильно наголошуємо на особистості й,
навпаки, применшуємо роль ситуативного впливу. Я сподіваюсь, що після прочитання цієї
книжки ви почнете помічати цей дуальний принцип у власних діях і в рішеннях інших людей.
Давайте розглянемо деякі аспекти нашого експерименту, які доводять, що обставини мають
значення.
184 L. Ross, R. Nisbett, The Person and the Situation, New York: McGraw-Hill, 1991.
185 L. Ross, «The Intuitive Psychologist and His Shortcomings: Distortions in the Attribution Process», Advances in
Experimental Social Psychology, vol. 10, ed. L. Berkowitz, New York: Academic Press, 1977.–C. 173-220.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 165
кидати гівно через паркан сусіда на його земельну ділянку. Комік описав створення поліції,
функцією якої є нагляд за дотриманням правила «ніякого гівна в моєму дворі». Правила та
люди, що стежать за їх дотриманням, є невилучними складниками ситуативної влади. Проте
саме Система наймає поліцію і створює тюрми для засуджених порушників правил.
НАГЛЯДАЧ ГЕЛЬМАНН
Коли актори вживаються в роль вигаданих персонажів, вони повинні виконувати ролі, які
є відмінними від їхної особистої ідентичності. Вони вчаться говорити, ходити, їсти і навіть
думати й відчувати так, як цього вимагає роль, яку вони грають. Їхня професійна підготовка дає
їм можливість зберігати відстань між роллю і власною особистістю, щоби тримати своє «я» на
задньому плані під час виконання ролі, яка може кардинально відрізнятись від того, ким вони є
насправді. Проте бувають періоди, коли навіть у досвідчених професіоналів розмиваються ці
кордони і «ролі беруть верх», навіть коли завісу опущено і світло камер вимкнуто. Глибина ролі
поглинає їх і виходить за рамки сцени, щоб управляти їхнім закулісним життям. Глядачі більше
не важливі, адже роль заполонила розум актора.
Чудовий приклад такого ефекту, коли роль стає «надто реальною», можна було побачити
в британському телешоу «Садиба едвардіанської епохи». У цьому реаліті-шоу брали участь 19
людей, яких було обрано з 8000 кандидатів. Від чоловіка, якого обрали на роль головного
шафаря, відповідального за прислугу, очікували дотримання жорстких ієрархічних правил того
часу, він був сам наляканий легкістю, з якою став начальником-диктатором. Цей 65-річний
архітектор не був готовий до того, що так легко вживеться в роль, яка дасть йому змогу
практикувати необмежену владу над слугами, що він ними керував: «Раптово ти розумієш, що
тобі не потрібно говорити. Все, що мені було потрібно, – підняти палець угору, і вони
замовкали. І це жахлива думка – вона лякає». Молода жінка, яка виконувала роль покоївки, а в
реальному житті була працівником туристичної компанії, почала почуватися невидимкою.
Жінка описувала, як вона та інші швидко адаптувались до своїх ролей слуг: «Спочатку я була
здивована, а потім налякана тим, як нас розчавили. Ми швидко вивчили, що ти не можеш
заперечувати, ти почуваєшся підпорядкованим»186.
Зазвичай ролі прив’язані до конкретних ситуацій, роботи, обов’язків, як-от: професор,
швейцар, таксист, міністр, соціальний працівник чи порноактор. Ми граємо ролі, коли
потрапляємо в певні ситуації, – вдома, в школі, в церкві, на заводі чи на сцені. Людина
припиняє грати роль, коли повертається до іншого «нормального» життя. Проте деякі ролі
підступні – не просто сценарії, за якими ми граємо час від часу, а те, що стає нашою сутністю
більшість часу. Вони приживаються в нас, навіть якщо на початку ми розцінювали їх як штучні,
тимчасові та ситуативні. Ми стаємо батьком, матір’ю, сином, донькою, сусідом, начальником,
працівником, помічником, цілителем, повією, солдатом, жебраком, злодієм і т. ін.
Проблема ще більше ускладнюється тим, що всі ми маємо грати кілька ролей, з яких певні
можуть конфліктувати між собою, а декотрі можуть бути викликом для наших усталених
цінностей і переконань. Так само і Стенфордський в’язничний експеримент розпочався «лише
виконуванням ролей», але нездатність відрізнити роль від реальної особистості може мати
глибокий вплив, особливо коли рольова поведінка нагороджується. «Клоун у класі» привертає
до себе увагу, яку йому не вдається отримати, проявляючи свої таланти в навчанні, але потім
уже ніхто не сприймає його всерйоз. Навіть сором’язливість може бути роллю, яку спочатку
186 Більше про ці перетворення ролей див: Sarah Lyall, «То the Manor Acclimated», The New York Times, 26
травня 2002.–C. 12.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 166
в’язні, поки вони ще не вжились у свої нові дивні ролі. Проте вже дуже скоро наші учасники з
легкістю оговтались і різниці у повноваженнях у межах відносин наглядач – в’язень стали
чіткими.
Основою початкових сценаріїв відігрування ролей були особистий досвід сили та
безсилля учасників експерименту, їхні спостереження за взаємовідносинами між батьками
(зазвичай батько виконує роль наглядача, а матір – в’язня), їхні реакції на владу лікарів,
учителів, начальників та образи, побачені у фільмах. Вишкіл і навчання замість нас здійснило
суспільство. Нам залишилося лише фіксувати те, як учасники імпровізують і виконують свої
ролі.
Існує істотна кількість доказів того, що більшість наших досліджуваних час від часу
переживали щось більше, ніж просто гру. Вони глибоко занурилися у психологію тюремного
середовища. На початках поведінку деяких наглядачів зумовлювали наші настанови, за
допомогою яких ми намагалися створити атмосферу справжньої в’язниці. Але якими не були би
наші вимоги, вони могли би бути просто «добрими акторами», поводячись інакше в той час,
коли, як вони думали, за ними не спостерігали.
Післяексперименальні звіти дають нам зрозуміти, що деякі наглядачі були найбільш
брутальними наодинці з в’язнями поза межами зони спостереження – наприклад, у туалеті,
штовхаючи їх у пісуар чи на стіну. Найбільш садистська поведінка проявлялася пізно ввечері
або рано-вранці, коли спостереження, на думку наглядачів, було відсутнім. Крім того, це
насилля ставало щодня сильнішим, попри те, що в’язні не чинили спротиву і навіть були
вочевидь пригніченими. В одному інтерв’ю наглядач зі сміхом пригадує, як у перший день
просив у в’язня пробачення за те, що штовхнув його, тоді як на четвертий день не бачив нічого
поганого у приниженні інших.
Проникливий аналіз Крейґа Гейні показує, як влада змінювала наглядачів. Давайте
розглянемо зустріч з одним із них, яка відбулася всього лише через кілька днів після початку
експерименту:
Перед початком експерименту я взяв інтерв’ю в усіх в’язнів і в усіх наглядачів. Я вважав,
що зумів зрозуміти їх як людей, хоч і не дуже глибоко. Можливо, саме тому я не відчував до
них неприязні протягом експерименту, хоча їхня поведінка з кожним днем ставала все більш
жорстокою. Однак для мене було очевидним, що наглядачі вважали мене зрадником, оскільки я
наполягав на приватних зустрічах-«консультаціях» із в’язнями, а також нагадував наглядачам
про те, що не потрібно бути надміру жорстокими. Один із наглядачів навіть написав про мене в
своєму щоденнику: «Психолог Крейґ Гейні докоряє мені, що перш ніж вивести в’язня з кімнати
[комісії], я заковую його і вдягаю йому на голову пакет. Я обурююся, що це запобіжний захід і
моя робота. Авжеж, він мене послав. У цій дивній круговерті подій мене поставили на місце за
те, що я не стежив за виконанням правил штучного середовища, яке сам і допоміг
створити»188.
Якщо настанови про поведінку могли мати якийсь вплив на наглядачів, то в’язні взагалі
не одержали жодних інструкцій. Що вони робили, коли залишалися наодинці з собою і могли
уникнути приниження, яке постійно переживали в експерименті? Замість познайомитись один з
одним і поговорити на теми, які не стосуються в’язниці, вони були одержимі обставинами
мінливої ситуації, в яку потрапили. Вони занурилися в роль в’язня замість постаратися не
ідентифікувати себе з нею. Те саме і з нашими наглядачами: готуючись до того, щоб прийняти
чи здати зміну, вони рідко ділились особистою інформацією, яка не стосувалася б
експерименту. Натомість обговорювали «проблемних в’язнів», події, які мають незабаром
відбутись у в’язниці, ставлення до організаторів експерименту – і ніколи не порушували звичні
студентські теми, як, наприклад, під час перерви між парами. Охоронці не розповідали
анекдотів, не сміялися, не ділились один з одним почуттями, хоча це могло б суттєво
«розрядити» ситуацію і допомогти на якийсь час забути про свою роль. Пригадайте слова
Кристіни Маслач, яка говорила про переміну чуйного, милого хлопця на брутального «Джона
Вейна», як тільки він вдягнув уніформу й відчув смак влади.
188 Zimbardo, Maslach, Haney, «Reflections on the Stanford Prison Experiment».– C. 226.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 168
професора Зімбардо гарним виконанням ролей 189 . Чи такий варіант можна припустити?
Можливо, однак мені це більше нагадує японський фільм «Расьомон», де кожен по-своєму
розумів те, що відбувається.
АНОНІМНІСТЬ І ДЕІНДИВІДУАЛІЗАЦІЯ
На додачу до сили правил і ролей ситуація була підкріплена тим, що всі носили уніформи,
костюми та маски – все, що нівелює наш звичний зовнішній вигляд, сприяє анонімності та
звільняє від особистої відповідальності. Коли діє принцип анонімності й люди розуміють, що
ніхто не знає їх особисто (і таким чином усім байдуже), то вони легше можуть дозволити собі
поводитись асоціально. Особливо сильно це виявляється тоді, коли обставини дають змогу
потурати імпульсам і виконувати накази й настанови, якими у звичних умовах ми би
знехтували. Одним з інструментів, який ми використовували для досягнення такого ефекту,
були окуляри зі сріблястим покриттям, які відбивають усе, як дзеркало. Таким чином наглядачі,
начальник в’язниці і я почувалися більш віддаленими та «знеособленими» у поводженні з
в’язнями. Однострій давав наглядачам узагальнену ідентичність – так само, як і необхідність
звертатися до них не на ім’я, а абстрактно («пане наглядачу»).
Величезна кількість досліджень (про які ми поговоримо в наступних розділах) показує, як
деіндивідуалізація сприяє насильству, вандалізмові і крадіжкам як серед дітей, так і серед
дорослих, коли ситуація сприяє таким антисоціальним діям. Ви можете натрапити на цей
феномен у літературі, як-от у «Володарі мух» Вільяма Ґолдінґа. Коли всі члени якоїсь групи
позбавлені своєї ідентичності, у них починає змінюватися мисленнєве функціонування:
розтягується відчуття теперішнього, а минуле і майбутнє здаються далекими й незначними.
Почуття переважають над розумом, а дії – над думками. У такому стані у людей відключаються
звичні когнітивні та мотиваційні процеси, які в звичному стані змушують їх стримуватися та
контролювати свою поведінку відповідно до соціально усталених норм. Натомість їхня
аполлонівська раціональність і відчуття порядку поступаються діонісійській нерозважливості та
навіть хаосові. І тоді почати війну стає так само легко, як закохатися, коли не думаєш про
наслідки своїх дій.
Я пригадую в’єтнамський вислів, який приписують буддійському монахові Тхіть Нят
Ханю: «Щоб воювати один з одним, курчата однієї курки розмальовують свої обличчя в різні
кольори». Це досить оригінальний спосіб продемонструвати, як деіндивідуалізація сприяє
насильству. Варто згадати, як один з наглядачів сумнозвісного блоку 1А в осередку тортур
Абу-Ґрейб розмалював своє лице у срібний і чорний кольори в стилі рок-групи Insane Clown
Posse, коли був при виконанні службових обов’язків і позував для багатьох фото, які
показували насильство над в’язнями. Пізніше ми детальніше розглянемо деіндивідуалізаційні
процеси у в’язниці Абу-Ґрейб.
189 A. Zarembo, «А Theater of Inquiry and Evil», Los Angeles Times, 5 липня 2004 p.–C. Al, A24-A25.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 170
190 L. Festinger, A Theory of Cognitive Dissonance, Stanford, CA: Stanford University Press, 1957; P. G. Zimbardo, M.
R. Leippe, The Psychology of Attitude Change and Social Influence, New York: McGraw-Hill, 1991; P. G. Zimbardo, The
Cognitive Control of Motivation, Glenview, IL: Scott, Foresman, 1969).
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 171
191 R. Rosenthal and L. F. Jacobson, Pygmalion in the Classroom: Teacher Expectation and Pupils' Intellectual
Development, New York: Holt, 1968.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 172
193 H. I. Lief, R. C. Fox, «Training for “Detached Concern” in Medical Students», y: The Psychological Basis of
Practice, ed. H. I. Lief, V. F. Lief, N. R. Lief, New York: Harper & Row, 1963; C. Maslach, «“Detached Concern” in
Health and Social Service Professions», доповідь представлена на з’їзді Американської асоціації психологів
(Монреаль, Канада) 30 серпня 1973 року.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 173
195 Р. G. Zimbardo, «Mind Control in Orwell’s 1984: Fictional Concepts Become Operational Realities in Jim Jones’
Jungle Experiment», y: 1984: Orwell and Our Future, eds. M. Nuss baum, J. Goldsmith, A. Gleason, Princeton, NJ:
Princeton University Press, 2005.–C. 127-154.
196 Цитата з додатку рапорту перед комісією Роджера в справі трагедії Challenger. Перегляд поглядів Фейнмана
в цій дискусії можна знайти в другому томі його автобіографії: R. Р. Feynman, What Do You Care What Other People
Think? further Adventures of a Curious Character, New York: Norton, 1988.
197 G. Ziemer, Education for Death: The Making of the Nazi. New York: Farrar, Stausand Giroux, 1972.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 176
РОЗДІЛ 11
Стенфордський в'язничний експеримент: етика і подальші міркування
Ми дісталися задалеко, керовані лише інерцією; ми ліниво рухаємося в бік вічності, без
можливості відстрочення чи надії на пояснення.
Том Стоппард, «Розенкранц та Гільденстерн мертві» (1967), дія 3
198 E. Kogon, J. Langbein, A. Ruckerl, eds., Nazi Mass Murder: A Documentary History of the Use of Poison Gas, New
Haven, CT: Yale University Press, 1993.–C. 5, 6.
200 Поняття «цілісної ситуації» як такої, що чинить потужний вплив на функціонування людини,
використовував Ервінґ Ґофман для опису впливу інституцій на психічнохворих пацієнтів і в’язнів, а також Роберт
Джей Ліфтон для опису допитів у комуністичному Китаї. Цілісні ситуації є такими, в яких особа фізично і
психічно обмежена настільки, що вся інформація та нагороди походять від обмежувальної структури. Крейґ Гейні і
я розширили це поняття на загальноосвітні школи, які іноді діють подібно до тюрем.
Див.: Е. Goffman, Asylums: Essays on the Social Situation of Mental Patients and Other Inmates. New York:
Doubleday, 1961; R. J. Lifton, Thought Reform and the Psychology of Totalism. New York: Norton, 1969; C. Haney, P. G.
Zimbardo, «Social Roles, Role-playing and Education: The High School as Prison», Behavioral and Social Science
Teacher, vol. 1 (1973): 24-45
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 177
201 P. G. Zimbardo, Psychology and Life, 12th ed. Glenview. IL: Scott, Foresman, 1989 (таблиця «Ways We Can Go
Wrong» на c. 689).
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 178
аморально і незаконно, мусять нести від повідальність за свою співучасть і злочини. Проте у
визначенні тяжко сті покарання слід враховувати ситуативний і системний чинники, які
впливали на поведінку цих осіб202.
У наступних двох розділах ми вийдемо поза контекст Стенфордського в’язничного
експерименту, щоби розглянути велику сукупність психо логічних досліджень, які доповнюють
і розширюють викладені на цей момент аргументи про потужність ситуативних сил у
формуванні люд ських думок і дій. Перш ніж рушити далі, ми маємо повернутись і розі братися
з кількома фінальними засадничими питаннями, що їх порушив наш експеримент. Перше і
найважливіше: чи було страждання варте того? У тому, що люди страждали під час
експерименту, немає жодного сумніву. Ті, хто спричиняв ці страждання, також мусили
розібратися з усвідомленням того, що вони перевищили вимоги своїх ролей, коли завдавали
болю і принижували інших годинами, днями. Тому етичність цих та інших досліджень потребує
особливої уваги.
Доброчесність, як показує Данте у «Пеклі», – це не лише пасивне утримання від гріха. Це
– дія. Тут я порушуватиму питання того, як у Стенфордському в’язничному експерименті
відбувалося утримання від дії. У наступному розділі я ширше розглядатиму наслідки
неспромож ності діяти на користь суспільству (наприклад, пасивні спостерігачі не можуть
втрутитися, коли безперечно потрібна допомога).
На додаток до розгляду етичних помилок та упущень абсолютної етики ми мусимо
зосередитися на глибині релятивістської етики, яка скеровує більшість наукових досліджень.
Баланс між шальками реляти вістської етики потребує зрівноваження втрат і набутків. Чи було
відшко довано той біль, якого зазнали учасники цього експерименту, набутками для науки і
суспільства? Іншими словами, чи виправдовує наукова мета методи експерименту? І хоча є
багато позитивних наслідків цього дослі дження, читачам віддається право вирішувати для
себе, чи варто було цьому дослідженню взагалі відбутися.
Дослідження, яке стимулює роздуми, породжує інші експерименти і поглиблення
досліджень, так сталося і зі Стенфордським в’язничним екс периментом. Поміркувавши про
етичність Стенфордського в’язничного експерименту, ми коротко оглянемо деякі спроби
повторення експери менту і застосування цього дослідження в ширших контекстах, що під
креслює його значущість.
ЕТИКА ВТРУЧАННЯ
Кожне втручання в життя індивіда, групи, середовища є етичним питанням (радикальний
202 L. Ross, D. Shestowsky, «Contemporary Psychology’s Challenges to Legal Theory and Practice», Northwestern
Law Review 97 (2003): 108-114.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 179
психолог Роналд Д. Лейнґ сказав би, що це «політичне рішення»). Психологи, хірурги, радники,
експериментатори, освітяни, планувальники міст, архітектори, соціальні реформатори,
працівники сфери охорони здоров’я, лідери культів, продавці вживаних автомобілів і наші
батьки – усі ці різноманітні групи людей мають спільні цілі. Ось деякі з них: зцілення,
коригування поведінки, рекомендації щодо дій, тренування, навчання, перебудова свідомості,
контроль, зміни, розподіл коштів, побудова чи дисципліна – загалом різні форми втручання, які
впливають на наше життя прямо або опосередковано (через зміни у середовищі).
Більшість суб’єктів втручання спочатку мають на меті вигоду для об’єктів втручання
та/або суспільства. Проте саме їхні суб’єктивні цінності визначають співвідношення витрат і
прибутків і порушують украй важливі етичні питання. Ми приймаємо за належне цінність
потужних соціальних впливів, які здійснюють батьки, коли формують «Я» дитини для
досягнення соціального, політичного та релігійного ідеалу. Чи варто нам переживати, що
батьки роблять так без усвідомленої згоди дитини?
Це питання виглядає непотрібним, поки не згадуються батьки, які залучали своїх дітей до
«груп ненависті» (як-от Ку-клукс-клан), деструктивних культів, терористичних груп,
проституції.
Щоб розставити всі крапки над і: «сфера впливу батьків» зазвичай не ставиться під
питання, навіть коли вони вчать дітей нетолерантної поведінки і упереджень, – лише тоді, коли
вони роблять це у надмірно жорстокі способи. Утім що ми можемо сказати про ситуацію, де
батько хотів виховати з сина патріота? Це бажання є прийнятним у всіх суспільствах. Та батько
написав лікареві, який вів колонку порад у національному журналі: «Я люблю свою країну і
хочу, щоб мій хлопчик теж її любив. Чи можу я виголосити підбадьорливу промову синові у
вухо, поки він спить? Нічого особливого, лише кілька патріотичних заохочень».
З одного боку, батько запитує, чи ця тактика спрацює; чи є докази, що навчання уві сні
може бути ефективним інструментом для вкладання у підсвідомість нав’язливих повідомлень?
(Відповідь – немає доказів, що це ефективно.) З іншого боку, батько порушує етичне питання:
чи це етично – навіювати ідеї беззахисному сонному синові в такий спосіб? Чи було б це
етично, якби дитина була при свідомості і він використав матеріальне заохочення або суспільне
схвалення замість цієї сумнівної технології? Що саме – батькова мета чи спосіб – може
вважатись етично неприйнятним? Чи не було би краще для цього стурбованого батька
покластися на непомітні навіювання, такі, як «освіта» у школі: національний прапор,
зображення національних лідерів, національні гімни, молитви, примус читати історичні оповіді
та географічні й громадянські тексти, які часто подають суб’єктивний погляд на історію і
створені суспільством як пропаганда задля збереження статусу кво?.. Суть тут у тому, що ми
повинні плекати нашу колективну сприйнятливість до великого набору щоденних ситуацій, у
яких втручання виникають як «природний» процес соціального життя, а порушення етики
проходить непоміченим через його поширеність.
АБСОЛЮТНА ЕТИКА
Лише задля лаконічності ми говоримо про дві категорії етики – «абсолютну» й
«релятивістську». Коли поведінка керується абсолютними етичними стандартами, може бути
проголошено моральний принцип вищого порядку, який не залежить від обставин свого вжитку
– часу, ситуацій, людей, доцільності. Така абсолютна етика вкладена у загальні правила
поведінки. У засадах цих правил часто є дотримання низки недвозначних принципів, як у
Десяти Заповідях чи Біллі про права. Така абсолютна етика не дозволяє ні на краплю
виправдовувати методи чи обставини, а також скасування чи видозміни етичних принципів. У
крайніх випадках жодні пом’якшувальні обставини не можуть виправдати відмову від етичних
норм.
Абсолютна етична норма постулює, що позаяк людське життя – це святе, то в жодному
разі воно не може зазнавати приниження, навіть ненавмисно. У випадку проведення
дослідження немає ніякого виправдання стражданню в межах експерименту. З такої позиції
абсолютно доцільно вважати, що дослідження у межах психології чи медицини не слід
проводити, якщо воно порушує біологічну чи психологічну недоторканність людини,
незважаючи на користь, яку – можливо або точно – принесе дослідження для суспільства
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 180
загалом.
Ті, хто приймає цю позицію, наголошують, що навіть коли дії, які спричиняють
страждання, вчинено в ім’я науки, заради чистого знання, «національної безпеки» або іншої
високої абстракції – вони неетичні. У межах психології саме ті, хто глибоко ідентифікує свою
діяльність із гуманною традицією, найголосніше переконували, що турбота про людську
гідність повинна отримати пріоритет над зазначеними цілями науки, а саме передбаченням і
контролем поведінки.
203 S. Milgram, Obedience to Authority. New York: Harper & Row, 1974.
204 D. Baumrind, «Some Thoughts on Ethics of Research: After Reading Milgram’s “Behavioral Study of Obedience”»,
American Psychologist 19 (1964): 421-423.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 181
РЕЛЯТИВІСТСЬКА ЕТИКА
Більшість досліджень дотримуються утилітарної етичної моделі. Коли етичний принцип
визнає умовність застосування, його стандарт відносний і його слід судити за прагматичними
критеріями, зваженими відповідно до утилітарних принципів. Очевидно, такій моделі слідувало
це дослідження, як і більшість психологічних експериментів. Але які елементи враховуються у
рівнянні втрат і переваг? Як пропорційно зважити втрати і здобутки? Хто оцінить, чи вигода
перевищує втрати? Є набір питань, з якими потрібно розібратись, якщо позиція релятивістської
етики взагалі вважається етичною.
Деяких розв’язань досягнуто на засадах загальноприйнятих уявлень, тобто поточного
стану відповідних знань, прецедентів у схожих ситуаціях, соціального консенсусу, цінностей і
сприйнятливості конкретного дослідника і рівня свідомості, який переважає в певному
суспільстві у певний момент. Дослідницькі інститути, фонди й уряд також встановили суворі
принципи і заборони на всі медичні та немедичні дослідження людини.
В основі етичної дилеми для суспільного дослідника таке питання: чи може дослідник
створити баланс між тим, що, на його думку, необхідне для проведення суспільно чи
теоретично корисного дослідження, і тим, що вважається необхідним для добробуту та гідності
суб’єктів дослідження? Оскільки схильність до самоствердження може підштовхнути
дослідника до першого більше, ніж до другого, зовнішні спостерігачі, зокрема наглядачі за
ґрантовими коштами та інституційні експертні ради, мусять служити захисниками для
порівняно вразливих суб’єктів дослідження. Проте ці зовнішні наглядачі повинні також діяти й
в інтересах науки і суспільства, коли визначають, чи взагалі (і якщо так, то наскільки) можуть
бути дозволені обман, емоційне напруження та інші неприємні прояви у цьому дослідженні.
Вони працюють, допускаючи, що будь-який негативний вплив таких дій короткочасний і не
схильний розвиватися за межами експерименту. Розгляньмо далі, як такі протилежні інтереси
205 H. B. Savin, «Professors and Psychological Researchers: Conflicting Values in Conflicting Roles», Cognition 2
(1973): 147-149. Моя відповідь: P. G. Zimbardo, «On the Ethics of Intervention in Human Psychological Research: With
Special Reference to the Stanford Prison Experiment», Cognition 2 (1973): 213-256.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 182
Наш метод був формою «дебрифінгу процесу»207, в якому ми побачили, що деякі впливи і
переконання, розвинені експериментом, можуть актуалізуватися й за його межами. Ми
пояснювали, чому це не є бажаним у нашому конкретному випадку. Я наголошував на тому, що
ми аналізували вплив негативного середовища в’язниці, а не конкретно їхні особи. Я нагадав,
що їх було уважно відібрано, саме за те, що вони були здорові та нормальні, а розподіл у дві
категорії ролей був випадковим. Вони не привнесли патологій у це місце, швидше це місце
створило патології в них. Додатково я поінформував їх про те, що ніхто з колег і в’язнів не
зробив нічого, що вважалося б принизливим і порушувало порядок. Також це була правда і про
охоронців, які знущалися з в’язнів. Вони так само грали роль.
Водночас я намагався проаналізувати експеримент як моральний урок, відкрито
обговорюючи моральні конфлікти, які постали перед нами впродовж дослідження. Піонер
теорії морального розвитку Леррі Колберґ стверджував, що такі обговорення моральних
конфліктів є засадничим, а можливо, й єдиним шляхом до зростання рівня морального
розвитку208.
Пригадайте, що дані самооцінювання настрою показали, що і в’язні, і охоронці після
дебрифінгу повернулися до збалансованого, передекспериментального емоційного стану.
Порівняно коротка тривалість негативного впливу цього важкого досвіду на учасників може
бути обґрунтована трьома чинниками: по-перше, усі ці юнаки мали тверді психологічні та
особистісні засади, до яких повернулися по закінченню дослідження; по-друге, досвід був
унікальним і вкладався у межі часу, місця, костюмів і сценарію, а все це можна залишити
позаду як частину пакету «пригоди Стенфордського в’язничного експерименту», яка не
повториться в майбутньому; по-третє, наш детальний дебрифінг звільнив охоронців і в’язнів від
провини за погану поведінку й означив ситуації, які на це вплинули.
207 Див.: L. Ross, М. R. Lepper, М. Hubbard, «Perseverance in Self-Perception and Social Perception: Biased
Attributional Processes in the Debriefing Paradigm», Journal of Personality and Social Psychology 32 (1975): 880-892.
208 L. Kohlberg, The Philosophy of Moral Development. New York: Harper & Row, 1981.
209 Див. дослідження Ніла Міллера як приклад того, як базові дослідження можуть дати прикладні дивіденти:
N. Е. Miller, «The Value of Behavioral Research on Animals», American Psychologist 40 (1985): 423-440; N. E. Miller,
«Introducing and Teaching Much-Needed Understanding of the Scientific Process», American Psychologist 47 (1992):
848-850.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 184
210 P. G. Zimbardo, «Discontinuity Theory: Cognitive and Social Searches for Rationality and Normality–May Lead to
Madness», y: Advances in Experimental Social Psychology, vol. 31, ed. M. Zanna. San Diego: Academic Press, 1999.–C.
345-486.
211 Деталі про фільм «Тиха лють»: Р. G. Zimbardo (автор і продюсер), К. Musen (співавтор та співпродюсер),
Quiet Rage: The Stanford Prison Experiment (відео). Stanford, CA: Stanford Instructional Television Network, 1989.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 185
отримав ступені доктора права та доктора філософії. Тепер він професор Каліфорнійського
університету Санта-Крус, де читає відомі курси з права і психології, а також з психології
інституцій. Крейґ став одним із провідних консультантів країни з в’язничних умов і одним із
тих рятівних експертів із психології, які працювали з адвокатами над колективними позовами у
США. Він ґрунтовно й глибоко писав про різні аспекти злочину, покарання, смертної кари,
виправної системи. Ми співпрацювали над низкою професійних статей, книжок і
спеціалізованих професійних журналів 213 . Слова Крейґа про вплив, який мав на нього
Стенфордський в’язничний експеримент, переконливо свідчать про цінність експерименту:
Стенфордський в’язничний експеримент змінив мене і мою кар’єру. Я щойно закінчив другий
рік магістратури з психології у Стенфорді, коли Філ Зімбардо, Курт Бенкс та я почали
планувати це дослідження. Мої інтереси у прикладному застосуванні соціальної психології до
питань злочину і кари лишень почали викристалізовуватися, з благословіння й за підтримки
Філа Зімбардо... Невдовзі після закінчення роботи над Стенфордським в’язничним
експериментом я почав вивчати реальні в’язниці і зрештою зосередився також на соціальній
передісторії, яка сформувала життя ув’язнених там людей. Проте я ніколи не втрачав бачення
перспективи інституцій, яке здобув завдяки спостереженням та оцінці результатів шести днів
цієї імітації в’язниці214.
Кристина Маслач, просто героїня Стенфордського в’язничного експери менту, тепер
професорка психології в Університеті Берклі (Каліфорнія), ві це-ректорка бакалаврських
програм, декан напрямів гуманітарних, при родничих і точних наук. Фонд Карнеґі нагородив її
відзнакою Заслуженої професорки року. Її короткий, але вирішальний досвід у Стенфордському
в’язничному експерименті мав також позитивний вплив на її кар’єрні рі шення, як вона
зазначила у такій ретроспективній замітці215:
Для мене важливим спадком в’язничного експерименту стало те, чого я навчилася на
власному досвіді, і те, як він допоміг мені окреслити подальші професійні зацікавлення
психологією.
Що я усвідомила безпосередньо, то це психологія дегуманізації: як по суті хороші люди
можуть почати сприймати інших і поводитися з ними настільки жахливо; як легко вдається
людині поводитися погано з тими, хто розраховує на її допомогу чи добру волю, сприймати їх
меншовартісними, тваринами, нижчими, не вартими поваги чи рівності.
Цей досвід Стенфордського в’язничного експерименту привів мене до новаторського
дослідження професійного вигорання – психологічних ризиків емоційно виснажливої праці з
людьми, які можуть спонукати від початку відданих і турботливих працівників до дегуманізації
та принижень тих, кому вони мали би служити. Моє дослідження спробувало пролити світло на
причини і наслідки вигорань у різних професійних ситуаціях, а також було спробою
застосувати ці здобутки на практичному рівні. Я також закликаю до аналізу та змін
ситуативних чинників вигорання на противагу фокусові на індивідуальних схильностях
працівників. Тому моя особиста історія Стенфордського в’язничного експерименту – не лише
роль, яку я зіграла у передчасному припиненні дослідження, а й поштовх до нової
дослідницької програми, натхненної моїм особистим досвідом у цьому унікальному
213 С. Haney, «Psychology and Legal Change: The Impact of a Decade», Law and Human Behavior 17(1993):
371-398; C. Haney, «Infamous Punishment: The Psychological Effects of Isolation», National Prison Project Journal 8
(1993): 3-21; C. Haney, «The Social Context of Capital Murder: Social Histories and the Logic of Capital Mitigation»,
Santa Clara Law Review 35(1995): 547-609; C. Haney, Reforming Punishment: Psychological Limits to the Pain of
Imprisonment (Washington, DC: American Psychological Association, 2006); C. Haney, P. G. Zimbardo, «The Past and
Future of U.S. Prison Policy: Twenty-five Years After the Stanford Prison Experiment», American Psychologist 53 (1998):
709-727.
214 P. G. Zimbardo, C. Maslach, C. Haney, «Reflections on the Stanford Prison Experiment: Genesis, Transformations,
Consequences», y: Obedience to Authority: Current Perspectives on the Milgram Paradigm, ed. T. Blass. Mahwah, NJ:
Erlbaum, 1999. Цитати зі c. 221, 225.
дослідженні216.
Щодо іншого виміру процесів деіндивідуалізації, таких сильних у Стенфордському
в’язничному експерименті, можу додати, що Кристина також була новаторкою у дослідженні
протилежної теми – індивідуалізації, того, як люди прагнуть унікальності217.
Філ Зімбардо. Прийшов час на мене. (Щодо Курта Бенкса і Дейвида Джаффе див.
нотатки218.) Тиждень Стенфордського в’язничного експерименту змінив моє життя з багатьох
оглядів – і професійно, і особисто. Результати, які можна побачити у неочікувано позитивних
наслідках, що їх цей досвід спричинив, були колосальними. Мої дослідження, викладання та
особисте життя потрапили під величезний вплив експерименту. Я став агентом суспільної зміни
– поіпшення умов в’язниць та висвітлення інших форм зловживань інституціалізованою
владою.
Фокус моїх досліджень упродовж тридцяти років з того часу перебував під впливом
різноманітних ідей, здобутих з цієї імітації в’язниці. Вони спонукали мене до вивчення
сором’язливості, перспективи часу та божевілля. Це також змінило мій підхід до викладання.
Будь ласка, дозвольте мені в цей момент дати розширене пояснення цих трьох пов’язаних
напрямків досліджень і змін у моїй викладацькій практиці, усі з яких були спровоковані
Стенфордським в’язничним експериментом. На додачу я розкрию трохи більше про те, як
експеримент також допоміг моєму особистому життю.
216 C. Maslach, «Burned-out», Human Behavior, вересень 1976 p., c. 16-22; C. Maslach, Burnout: The Cost of Caring.
Englewood Cliffs, NJ: Prentice-Hall, 1982; C. Maslach, S. E. Jackson, M. P. Leiter, The Maslach Burnout Inventory, (3rd
ed.). Palo Alto, CA: Consulting Psychologists Press, 1996; C. Maslach, M. P. Leiter, The Truth About Burnout. San
Francisco: Jossey-Bass, 1997.
217 C. Maslach, J. Stapp, R. T. Santee, «Individuation: Conceptual Analysis and Assessment», Journal of Personality
and Social Psychology 49 (1985): 729-738.
218 Курт Бенкс побудував видатну академічну кар’єру, отримавши ступінь доктора філософії в Стенфорді
всього за три роки. Він став першим афроамериканцем на посаді штатного професора психології в
Принстонському університеті. Потім він переїхав викладати в Університет Говарда, а також виконував цінні
послуги для Educational Testing Service та став головним редактором Journal of Black Psychology. На жаль, він
передчасно помер від раку в 1998 році.
Дейвид Джаффе аналогічним чином перейшов від СВЕ до видатної кар’єри в медицині; в наші дні він є
директором департаменту з надзвичайної медицини в дитячій лікарні Сент-Луїса та професором педіатрії в
Університеті Вашингтона (Сент-Луїс, штат Міссурі).
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 188
219 Р. G. Zimbardo, «The Stanford Shyness Project», у: Shyness: Perspectives on Research and Treatment, ed. W. H.
Jones, J. M. Cheek, S. R. Briggs. New York: Plenum Press, 1986, c. 17-25; P. G. Zimbardo, Shyness: What It Is, What to
Do About It. Reading, MA: Addison-Wesley, 1977; P. G. Zimbardo, S. Radi, The Shy Child. New York: McGraw-Hill,
1986; P. G. Zimbardo, P. Pilkonis, R. Norwood, «The Silent Prison of Shyness», Psychology Today, травень 1975 p, c.
69-70, 72; L. Henderson, P. G. Zimbardo, «Shyness as a Clinical Condition: The Stanford Model», y: International
Handbook of Social Anxiety, L. Alden, R. Crozier (eds.). Sussex, UK: John Wiley & Sons.–C. 431-447.
221 A. Gonzalez, Р. G. Zimbardo, «Time in Perspective: The Time Sense We Learn Early Affects How We Do Our
Jobs and Enjoy Our Pleasures» Psychology Today, March 1985, pp. 21-26; P. G. Zimbardo,]. N. Boyd, «Putting Time in
Perspective: A Valid, Reliable Individual-Differences Metric», Journal of Personality and Social Psychology 77 (1999):
1271-1288.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 189
Життя більшості людей перебуває під впливом перевикористання меж одного часу –
минулого, теперішнього чи майбутнього – і недооцінки інших часових вимірів, які вони мали
би гнучкіше та збалансованіше залучати, залежно від вимог тієї чи тієї ситуації. Коли необхідно
щось зробити, потрібна дисципліна з її орієнтацією у майбутнє. Коли прагнемо зв’язку з
родиною і друзями, варто поринути у глибини позитивного минулого. Коли бажаємо
задовольнитися чуттєвими насолодами життя і шукаємо нових пригод, найкращим нашим
другом є зосередженість на теперішньому. Багато чинників і позитивно, і негативно впливають
на упередження людей щодо надмірної орієнтації на теперішнє (чи то чинники гедоністичні, чи
то фаталістичні), на майбутнє або на минуле. Серед цих чинників є культурні впливи, освіта,
релігія, суспільний клас, структура сім’ї і власний досвід. Стенфордський в’язничний
експеримент зробив очевидним те, що сприйняття часу не є винятково особистою рисою чи
кількісним виміром результату, а насправді може бути зміненим через досвід ситуацій, які
розширюють чи стискають час.
Щодо вивчення інституцій також стало зрозумілим, що сприйняття часу грає велику, але
приховану роль у формуванні мислення тих, хто стає «інституціалізованим»: чи то у в’язницях,
чи будинках для людей похилого віку, чи в стаціонарах для хронічних хворих. Нескінченна
рутина і нерозрізнення щоденних занять створюють видиму повторюваність часу – він просто
пливе, не виділений у смислові почергові одиниці, продовжує повзти, як мурашка стрічкою
Мебіуса. Серед своїх осяянь про значення ув’язнення у «Братах з тюрми Соледад» Джордж
Джексон розмірковує про час і його викривлення:
Час вислизає від мене... Від нього не можна відпочити, навіть уночі... Дні, щобільше –
тижні переходять один в один, нескінченно один в один. Кожний день приходить і відходить
так само, як попередній222.
222 G. Jackson, Soledad Brother: The Prison Letters of George Jackson. New York: Bantam Books, 1970.–C. 111.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 190
223 P. G. Zimbardo, S. Andersen, L. G. Rabat, «Induced Hearing Deficit Generates Experimental Paranoia», Science
212 (1981) .1529-1531; P.G. Zimbardo, S. LaBerge L. Butler, «Physiological Consequences of Unexplained Arousal: A
Posthypnotic Suggestion Paradigm», Journal of Abnormal Psychology 102 (1993): 466-473.
224 P. G. Zimbardo, «А Passion for Psychology: Teaching It Charismatically. Integrating Teaching and Research
Synergistically, and Writing About It Engagingly», y: Teaching Introductory Psychology: Survival Tips from the Experts,
ed. R. J. Sternberg. Washington, DC: American Psychological Association, 1997.–C. 7-34.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 191
Стенфордський в’язничний експеримент змінив моє життя з багатьох оглядів, але одна з
найнесподіваніших змін була наслідком виступу у підкомісії Палати представників США.
Раптом я змінив роль – від ученого-дослідника до захисника суспільних змін. На цих слуханнях
в’язничної реформи у жовтні 1971 року підкомісія зажадала не лише аналізу, а й також
рекомендацій до реформи. У моїй заяві у Звіті Конгресу я відкрито підтримав втручання
Конгресу в структуру в’язниць задля покращення умов для в’язнів і працівників виправної
системи225.
Моя адвокація цього питання за великим рахунком зосередилася на підвищенні
усвідомлення необхідності закінчити такий «соціальний експеримент», як в’язниця, бо, як
показує рівень рецидивізму, він не є вдалим. Ми повинні знайти причини невдачі, провести
глибший аналіз системи і запропонувати альтернативу позбавленню волі. Також ми повинні
розбити спротив осмисленій реформі в’язниць. Моє друге свідчення перед підкомісією
Конгресу (у вересні 1973 року), зосереджене на позбавленні волі неповнолітніх, просунуло
мене далі на шляху суспільної адвокації. Я окреслив дев’ятнадцять окремих рекомендацій для
поліпшення ставлення до засуджених неповнолітніх 226 . Я з радістю дізнався, що було
затверджено декілька федеральних законів – частково під впливом мого свідчення. Сенатор
Бірч Бай, який був на чолі цього розслідування, допоміг внести в закон правило про заборону
поселення неповнолітніх під час попереднього затримання разом з дорослими з метою
запобігання насильству. Стенфордський в’язничний експеримент, власне, був про насильство
щодо неповнолітніх протягом досудового позбавлення волі. (Звісно, ми наплутали з
проведенням слухань з умовно-дострокового звільнення, які в реальному житті мають місце
лише після суду і виголошення вироку.)
Я зрозумів сильний юридичний вплив Стенфордського в’язничного експерименту під час
участі у федеральному судовому процесі Спейн та ін. проти Прокуньєр та ін. (1973). В’язнів
«Шістки з Сен-Квентіна» утримували в ізольованих одиночних камерах упродовж понад трьох
років за підозрою участі у вбивстві охоронців і в’язнів-інформаторів під час спроби втечі
Джорджа Джексона 21 серпня 1971 року. Як свідок-експерт я оглянув приміщення центру
утримання максимального рівня безпеки Сен-Квентіна та декілька разів брав інтерв’ю в шести
в’язнів. Підготовлена мною доповідь і дводенні свідчення в суді завершилися заявою, що всі ці
в’язничні умови насильного, тривалого і невизначеного утримання в негуманних умовах
становлять «жорстоке та надзвичайне покарання» і, відповідно, мають бути змінені. Суд дійшов
такого самого рішення. До того ж я був консультантом-психологом для команди адвокатів
позивачів.
Цю та іншу діяльність, до якої я долучався після Стенфордського в’язничного
експерименту, супроводжувало відчуття етичної місії. Щоб збалансувати рівняння
релятивістської етики, я відчував необхідність компенсувати біль, завданий учасникам
Стенфордського в’язничного експерименту, максимізацією переваг дослідження для науки та
суспільства. Мої ранні спроби підсумовано у книжковому розділі, написаному в 1983 році:
«Перетворення експериментального дослідження на просування соціальних змін»227.
225 P. G. Zimbardo, «The Power and Pathology of Imprisonment», Congressional Record, serial no. 15. October
25,1971, Hearings Before Subcommittee No. 3 of the Committee on the Judiciary, House of Representatives, Ninety-Second
Congress, First Session on Corrections, Part n, Prisons, Prison Reform and Prisoner's Rights: California (Washington,
DC: U.S. Government Printing Office, 1971).
226 P. G. Zimbardo, «The Detention and Jailing of Juveniles» (Hearings Before U.S. Senate Committee on the Judiciary
Subcommittee to Investigate Juvenile Delinquency, September 10,11, and 17,1973) (Washington, DC: U.S. Government
Printing Office, 1974).–C. 141-161.
227 P. G. Zimbardo, «Transforming Experimental Research into Advocacy for Social Change», y: Applications of
Social Psychology, eds. M. Deutsch, H. A. Hornstein. Hillsdale, NJ: Erlbaum, 1983.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 192
228 P. G. Zimbardo (консультант та доповідач), Larry Goldstein (продюсер), and Garrick Utley (кореспондентГ);
«Prisoner 819 Did a Bad Thing: The Stanford Prison Experiment,» Chronolog, NBC-TV, 26 листопада, 1971 p.
229 P. G. Zimbardo (доповідач), Jay Kernis (продюсер), Lesley Stahl (кореспондент), «Experimental Prison: The
Zimbardo Effect,» 60 Minutes, NBC-TV, August 3, 1998; P. G. Zimbardo (доповідач), «The Stanford Prison Experiment
Living Dangerously» series, National Geographic TV, травень 2004.
230 Alex Gibney (сценарист, продюсер) «The Human Behavior Experiments,» Jigsaw Productions, 1 червня 2006 p.,
канал Sundance.
231 J. Newton, P. G. Zimbardo, «Corrections: Perspectives on Research, Policy, and Impact,» неопублікована
доповідь, Stanford University, ONR Technical Report Z-13, лютий 1975 p. (Also published in Adolescence 23 (76)
[Winter 1984]: 911).
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 193
232 C. Pogash, «Life Behind Bars Turns Sour Quickly for a Few Weil-Meaning Napa Citizens,» San Francisco
Examiner, 25 березня 1976 p.–C. 10-11.
233 Особисте електронне листування з Ґленном Аламсом, 4 травня 2004 року (надруковано за згодою).
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 194
ВІДТВОРЕННЯ І РОЗВИТОК
До завершення нашого вивчення Стенфордського в’язничного експерименту як
соціального феномену ми підходимо з коротким оглядом шляхів, якими його результати
повторювали, відтворювали і поширювали у різних сферах. Поза використанням у соціальних
науках Стенфордський в’язничний експеримент зайшов далеко в інші сфери: публічне
обговорення у телевізійних шоу, комерційному кіно і навіть мистецьких проектах. Його основні
знахідки щодо легкості, з якою люди можуть перетворитися на породження зла, коли їхня
інституціалізована влада не обмежується, знайшли застосування у деяких соціальних і
військових програмах з метою запобігання таким трансформаціям.
Позаяк для нас так важливо рухатися далі до розгляду повного діапазону психологічних
досліджень, які підтверджували і розширювали висновки Стенфордського в’язничного
експерименту, у цей момент доцільним є просто окреслити ці відтворення та розвиток. Повніша
презентація цих матеріалів з детальними коментарями і довідками доступна на
www.lucifereffect.com.
234 S. Н. Lovibond, X. Mithiran, W. G. Adams, «The Effects of Three Experimental Prison Environments on the
Behaviour of Non-Convict Volunteer Subjects», Australian Psychologist (1979): 273 -287.
намагалися втекти, двоє занурилися в себе, двоє неконтрольовано ридали, один майже дійшов
до нервового зриву. Більшість відчули загальне зростання напруження, тривоги, роздратування
і відчаю. Абсолютна більшість «пацієнтів» (понад 75%) повідомляли про почуття власної
неважливості, наче ніхто їх не слухає, не ставиться як до людей, не турбується про них; вони
забули, що це експеримент, і почувалися справжніми пацієнтами. Один із піддослідних
вистраждав це випробування і поділився таким прозрінням: «Раніше я ставився до пацієнтів, як
до худоби; я ніколи раніше не знав, через що вони проходили»236.
Позитивним результатом цього взорованого на Стенфордський в’язничний експеримент
дослідження було започаткування організації працівників, які співробітничали з теперішніми і
колишніми пацієнтами. Свою діяльність вони присвятили підвищенню рівня свідомості
персоналу лікарень щодо несправедливого ставлення, якого зазнають пацієнти, а також роботі
над поліпшенням ставлення персоналу до пацієнтів, а пацієнтів – до персоналу. Вони
усвідомили силу «всеохопної ситуації», яка трансформує поведінку пацієнтів і працівників у
неприйнятну, тож могли спрямувати її у доволі конструктивний спосіб.
236 N. J. Orlando, «The Mock Ward: A Study in Simulation», y: Behavior Disorders: Perspectives and Trends, 0.
Milton and R. G. Wahlers, eds. (3rd ed., Philadelphia: Lippincott, 1973).–C. 162-170.
237 D. Derbyshire, «When They Played Guards and Prisoners in the US, It Got Nasty. In Britain, They Became
Friends», The Daily Telegraph, 3 травня 2002, c. 3.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 196
238 M. G. Bloche, J. H. Marks, «Doing unto Others as They Did to Us», The New York Times, November 4, 2005.
239 J. Mayer, «The Experiment», The New Yorker, 11 та 18 липня, 2005.–C. 60-71.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 197
240 Gerald Gray, Alessandra Zielinski, «Psychology and U.S. Psychologists in Torture and War in the Middle East»,
Torture 16 (2006): 128-133, цитата зі c. 130-131.
241 The Schlesinger Report, y: The Torture Papers, eds. K. Greenberg, J. Dratel. UK: Cambridge University Press,
2005, pp. 970-971. Ми набагато більше розкажемо про результати цього незалежного розслідування у Розділі 15.
242 Richard Alvarez, review of Stanford Prison Experiment, Cover, вересень 1995.–C. 34.
243 Philip French, review of «Das Experiment», The Observer, online, 24 березня 2002 p.
244 Peter Bradshaw, review of «Das Experiment», The Guardian, online, 22 березня 2002 p.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 198
Американський кінокритик Роджер Еберт виокремив один цінний урок із цього фільму, який
можна застосувати і до Стенфордського в’язничного експерименту: «Можливо, уніформи
перетворюють нас на зграї, керовані альфа-самцями. Тільки деякі можуть цьому опиратись»245.
Польський митець, Артур Змієвський, створив сорокахвилинний фільм «Репетиція», який
висвітлює сім днів, що їх найняті добровольці провели у цій псевдов’язниці. Фільм
демонструвався щогодини великій аудиторії у липні 2005 року у польському павільйоні
Венеціанської бієнале, найстарішої світової мистецької події, а також фільм демонструвався на
арт-майданчиках Варшави та Сан-Франциско.
Як писав один із оглядачів, цей фільм «висуває ідею, що експеримент Зімбардо, який
настільки інтуїтивний, наскільки і науково-методичний у своєму задумі, можливо, був проявом
чистого мистецтва... В імітованій в’язниці, тим не менш, естетична складова невдовзі
залишається позаду. “Гра” досягає моменту, коли рухається по інерції, повністю затягуючи
гравців у свою динаміку, добираючись до їхнього нутра. Охоронці стають більш брутальними й
авторитарними. Непокірних – у карцер; усі голови поголені. У цей момент в’язні, замість
розглядати це все як надокучливу, але гру, з якою можна примиритися (за 40 доларів у день),
сприймають її як глибинно порочну ситуацію та покидають “експеримент” назавжди»246.
245 Roger Ebert, review of «Das Experiment», Chicago Sun-Times, online, 25 жовтня 2002 p.
246 Blake Gopnik, «А Cell with the Power to Transform», The Washington Post, 16 червня 2005.–C. C1, C5.
РОЗДІЛ 12
Дослідження суспільної динаміки: влада, конформізм і підпорядкування
Я переконаний, що в усіх людей у певні періоди життя, а в багатьох навіть упродовж
всього життя – від народження до пізньої старості, одним із найважливіших рушійних
елементів є бажання бути всередині свого кола і жах опинитися поза ним... Серед усіх
пристрастей саме прагненню перебувати у внутрішньому колі найкраще вдається ще не таку
вже й погану людину схилити до дуже поганих речей.
К. С. Льюїс, «Внутрішнє коло» (1944)249
248 W. Mares, The Marine Machine: The Making of the United States Marine. New York: Doubleday, 1971.
249 К. С. Льюїс (1898-1963), професор англійської мови і літератури Середньовіччя й епохи Відродження в
Кембриджському університеті, також новеліст, автор дитячих книжок, популярний спікер на моральні й релігійні
теми. У своїй найвідомішій книжці «Листи Крутеня» (1944, укр. 1994, вид. Свічадо) він персоналізує досвідченого
чорта з Пекла, який пише листи на землю до чорта-початківця, заохочуючи до тяжчої праці. «Внутрішнє
коло»–лекція, виголошена в Королівському коледжі Лондонського університету в 1944 році.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 200
Мотиви й потреби зазвичай нам допомагають, але можуть звести нас на манівці, особливо
коли їх породжують, підсилюють або ними маніпулюють ситуативні чинники, силу яких ми не
усвідомлюємо. Саме тому зло проникає усюди. Воно спокушає зробити лише маленьке
відхилення, невеликий крок убік із життєвої стежки і, мов плямка на дзеркалі заднього бачення,
призводить до катастрофи.
Намагаючись зрозуміти трансформації характерів хороших юнаків, учасників
Стенфордського в’язничного експерименту, я вже коротко описав кілька психічних процесів,
що стали підґрунтям для спотворення їхніх думок, відчуттів, спостережень і дій. Ми
спостерігали, як основна потреба у приналежності, контактуванні й прийнятті іншими, що так
багато важить для розвитку суспільства й сім’ї, під час Стенфордського в’язничного
експерименту перекинулася покірністю новоствореним нормам, і це дало змогу охоронцям
ображати в’язнів 250 . Також ми побачили, як основний мотив – узгодити внутрішні
переконання і зовнішні прояви – давав змогу вирішити внутрішні конфлікти й раціоналізувати
застосування насильства до ближніх251.
Я представлю докази, що найдраматичніші приклади керованої зміни поведінки і
«контролю свідомості» з’явилися не через екзотичні техніки впливу (гіпноз, психотропні
речовини, «промивання мізків»), а радше через систематичні маніпуляції найбуденнішими
аспектами людської природи в умовах тривалого обмеження свободи252.
Саме у цьому сенсі я підтримую думку англійського науковця Льюїса – потужний чинник,
що змінює людську поведінку і штовхає за межу між добром і злом, виникає із засадничої
потреби бути «в», а не «поза». Якщо ми уявимо чинники суспільного впливу у вигляді кіл, де
зовнішнє означатиме найменш важливу суспільну сферу, а внутрішнє, центральне, –
найважливішу, стане зрозуміло, чому Льюїс надає такого вагомого значення доцентровій
притягальній силі другого. «Внутрішнє коло» Льюїса – ілюзорний Камелот253 приналежності
до особливої групи, привілейованої касти, що підвищує наш статус і зміцнює ототожнення. Для
більшості з нас ця спокуса очевидна – хто не хоче бути членом групи «обраних»? Хто не хоче
відчувати, що пройшов випробовування і визнаний гідним увійти у нове, ексклюзивне
суспільне коло?
Вплив ровесників – одна з найпотужніших суспільних сил. Часто цей вплив змушує
людей, особливо підлітків, робити дивні речі – усе можливе, аби тільки бути прийнятим. Проте
жага увійти до «внутрішнього кола» народжується всередині нас. Зовнішні впливи не настільки
потужні, як внутрішнє бажання бути прийнятим. Саме через це люди часто погоджуються на
болісну і принизливу ініціацію під час вступу до братств, сект, клубів чи війська. Саме це
змушує багатьох людей усе життя пнутися кар’єрною драбиною.
Ця мотиваційна сила подвоюється тим, що Льюїс називає «жахом опинитися поза». Цей
страх перед відторгненням, коли так потребуємо прийняття, може паралізувати ініціативність і
знищити особисту незалежність. Він здатен перетворити людей – суспільних тварин – на
250 R. F. Baumeister, М. R. Leary, «The Need to Belong: Desire for Interpersonal Attachments as a Fundamental
Human Motivation», Psychological Bulletin 117 (1995).–C. 427-529.
251 R. B. Cialdini, M. R. Trost, J. T. Newsome, «Preference for Consistency: The Development of a Valid Measure and
the Discovery of Surprising Behavioral Implications», Journal of Personality and Social Psychology 69 (1995).–C. 318-28.
Також див.: L. Festinger, A Theory of Cognitive Dissonance, Stanford, CA:
Stanford University Press, 1957.
252 P. G. Zimbardo, S. A. Andersen, «Understanding Mind Control: Exotic and Mundane Mental Manipulations,» in
Recovery from Cults, ed. M. Langone, New York: W. W. Norton, 1993. Також див.: A. W. Scheflin, E. M. Opton, Jr., The
Mind Manipulators: A Non-Fiction Account, New York: Paddington Press, 1978.
253 Камелот–легендарний замок короля Артура. В ідіоматичному значенні вживається для підкреслення
ідеалізованої краси, спокою і просвітлення в певному місці чи в певний проміжок часу.–Прим. ред.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 201
несміливих інтровертів. Уявна загроза опинитися «поза» інколи може змусити робити що
завгодно, аби тільки уникнути жахливого покарання. Влада може отримати абсолютну
покірність не через нагороди й покарання, а лише за допомогою двосічного меча: спокуси
прийняття і загрози відторгнення. Ця людська мотивація є настільки сильною, що навіть
незнайомці отримують над нами владу, обіцяючи особливе місце за своїм столом, де подають
спільні таємниці – «тільки між нами»254.
Нещодавно ми спостерігали огидний приклад такої соціальної динаміки, коли було
засуджено сорокадвохрічну жінку. Упродовж року вона мала сексуальні відносини з п’ятьма
старшокласниками, а на щотижневих секс-вечірках у себе вдома давала їм та іншим підліткам
алкоголь і наркотики. Вона сказала поліції, що вчинила так через бажання бути «класною
мамою». У своїх свідченнях «класна мама» зізналася слідству, що ніколи не була популярною
серед ровесників у школі, організація секс-вечірок дала змогу їй «почуватися частиною
групи»255. На жаль, вона обрала не те внутрішнє коло.
Льюїс продовжує описувати майстерний процес ініціації, індоктринації добрих людей до
внутрішнього кола, що має жахливі наслідки й перетворює їх на «негідників». Я процитую
довгий уривок, тому що він красномовно описує, як наділені владою особи можуть непомітно
використовувати цей основний мотив, надаючи або забороняючи доступ до свого внутріш
нього кола. Хай це буде початком нашої екскурсії по лабораторних експе риментах і польових
дослідженнях, у яких глибоко вивчали це явище.
У дев’ятьох із десяти випадків ваш вибір, що може призвести до підлості, не
виблискуватиме драматичними барвами. Майже зі стопроцентною впевненістю я можу сказати,
що не буде однозначно поганої людини, небезпечного злодія чи підлого хабарника. За чашкою
кави чи іншим напоєм між двома невинними жартами із вуст малознайомого, але привабливого
чоловіка або жінки – у момент найбільшого вашого страху здатися необтесаним, наївним чи
занудним – ви відчуєте прихований за маскою тривіальності натяк. Натяк на щось, що не
узгоджується з формальними принципами чесної гри, щось, чого невіглас, простолюдин чи
мрійник-ідеаліст ніколи не зрозуміє. Щось, що обурить тільки невдах із вашого оточення, але
це те, говорить ваш новий друг, що «ми» (на слові «ми» ви намагаєтеся не червоніти від
приємного очікування) – «ми завжди робимо». І ви втягнетеся. Ви втягнетеся не через бажання
заробітку чи вигоди, а тільки тому, що чашка так близько до губ, і ви не можете дозволити собі
знову опинитися у зовнішньому холодному світі. Адже так жахливо було би знову побачити, як
обличчя співрозмовника – це геніальне, дружнє, витончене обличчя – раптом наповнюється
холодом і зневагою, і дізнатися, що вам відмовили, коли ви намагалися потрапити до
внутрішнього кола. А потім, якщо ви втягнулися, через тиждень буде ще щось віддалене від
правил, а через рік – уже взагалі далеке від них, але однаково у такому ж найпіднесенішому і
найдоброзичливішому дусі. Це може закінчитися аварією, скандалом, ув’язненням або
мільйонними статками, отриманням звання чи нагороди від вашої старої школи. Але ви все
одно будете підлою людиною.
254 Крім нормативного соціального тиску погодитися з іншими, існують також раціональні сили–люди можуть
служити цінним джерелом мудрості й інформації. М. Deutsch, Н. В. Gerard, „А Study of Normative and Informational
Social Influence upon Individual Judgement”, Journal of Abnormal and Social Psychology 51 (1955).–C. 629-36.
255 Associated Press (26 червня 2005), «’Cool Mom’ Guilty of Sex with Schoolboys: She Said She Felt Like ‘One of
the Group’». Звіт про її участь у вечірках з наркотиками і сексуальними оргіями з жовтня 2003 року по жовтень
2004 року в містечку Голден, Колорадо.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 202
Група втягує нас робити речі, які ми ніколи б, мабуть, не робили самі, проте часто її вплив
непрямий. У ній моделюється нормативна поведінка, яку бажано наслідувати, і надалі її
дотримуватися. Для порівняння, владний вплив – прямий і беззаперечний: «Роби те, що я тобі
кажу». Вказівка настільки відверта і безпосередня, що людина може вирішити не коритися і не
слухатися лідера. Щоб зрозуміти, що я маю на увазі, поміркуйте над таким запитанням: допоки
пересічна добра людина чинитиме спротив авторитету, який вимагає скривдити невинного
незнайомця або навіть убити його? Це провокативне запитання лягло в основу
контроверсійного експерименту щодо сліпого підпорядкування носієві влади. Дослідження
стало дуже популярним через «приголомшливі» результати, і, мабуть, ви про нього вже чули.
Проте нас цікавлять не тільки результати, а й процедура, яку ми розглянемо ближче, щоб краще
зрозуміти, чому добрих людей вдається схилити до вчинення зла. Ми переглянемо спроби
повторення і різні версії цього класичного експерименту і ще раз поставимо важливі для таких
досліджень запитання: у чому його зовнішня значимість, які паралелі існують між реальним
світом і демонстрацією в лабораторних умовах владного впливу?
257 E. Pronin, J. Kruger, K. Savitsky, L. Ross, «You Don’t Know Me, but I Know You: The Illusion of Asymmetric
Insight», Journal of Personality and Social Psychology 81 (2001).–C. 639-56.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 203
258 M. Sherif, «А Study of Some Social Factors in Perception,» Archives of Psychology 27 (1935).–C. 210-11.
259 S. E. Asch, «Studies of Independence and Conformity: A Minority of One Against a Unanimous Majority»,
Psychological Monographs 70 (1951).– C. 416; S. E. Asch, "Opinions and Social Pressure", Scientific American, листопад
1955 p.–C. 31-35.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 204
суспільному натиску? Щоб відповісти на це запитання, дозвольте мені поставити вас на місце
типового учасника експерименту.
Вас запрошено на експеримент, де досліджується зорове сприйняття. Спершу ви
порівнюєте відносну довжину ліній. Вам показують картку, де зображено три лінії різної
довжини. Потрібно визначити, довжина якої з цих трьох ліній дорівнює довжині лінії для
порівняння на іншій картці. Одна лінія довша, друга – коротша, а третя – така сама, як на іншій
картці. Ви маєте назвати вголос лінію того самого розміру. Виконати таке завдання дуже
просто! Ви, як і більшість учасників, припускаєтеся кількох помилок (менше 1%). Проте
завдання ви виконуєте не самі. В експерименті бере участь ще група з сімох однолітків, ви –
восьмий. Спочатку все гаразд, ваші відповіді збігаються. Потім починають відбуватися дивні
речі. У певних спробах всі учасники по черзі вказують на найдовшу або найкоротшу лінію, як
на рівну. (Ви про це не знаєте, але семеро інших учасників – працівники Аша, чиїм завданням є
давати неправильні відповіді в певних «критичних» спробах.) Коли приходить ваша черга
відповідати, ви дивитеся на картку з відрізками, а всі учасники – дивляться на вас. Безсумнівно,
ви бачите щось інше, ніж решта групи, але чи скажете ви це вголос? Чи втримаєте позицію і
назвете побачене, чи погодитеся із тим, що всі інші вважають слушним? Із вісімнадцяти спроб
загалом у дванадцятьох група дає хибну відповідь, в інших шести, перемішаних з попередніми,
– відповідь групи правдива.
Якщо ви схожі на більшість із 123 реальних учасників експерименту, у 70% випадків ви
підкоритеся загальній думці щодо деяких фальшивих оцінок. Тридцять відсотків підкорилися у
більшості спроб і лише четверта частина учасників змогли залишитися незалежними впродовж
всього дослідження. Частина учасників повідомляли, що були свідомі відмінностей між тим, що
бачили, і тим, що відповідала група, але відчували, що простіше буде погодитися. В інших
розбіжності створили внутрішній конфлікт, який вони розв’язували вірою, що група має рацію,
а вони самі – помиляються. Усі ті, хто піддалися впливу, недооцінили ступінь свого
конформізму і згадували, що значно рідше піддавалися тиску групи, ніж це відбувалося
насправді. Вони були впевнені у власній незалежності, хоча їхня поведінка свідчила про
протилежне.
Додаткові експерименти показали, що, коли учасник має справу лише з однією особою,
що дає фальшиву відповідь, то відчуває занепокоєння, але лишається незалежним. Коли ж
мусить суперечити думці більшої кількості – трьох осіб, – кількість помилок збільшується до
32%. Однак крихта оптимізму присутня. Аш винайшов дієвий спосіб зберігати незалежність.
Якщо у досліджуваного з’являється партнер, чиї оцінки збігаються з його власними
спостереженнями, вплив більшості суттєво послаблюється. Така підтримка зменшує кількість
помилок до однієї четвертої порівняно з тестами без партнера. Цей ефект незалежності
продовжує діяти, навіть коли партнер виходить з кімнати.
Можна краще зрозуміти, чому люди аж так підпорюються, якщо поглянути на результати
дослідів, що підкреслюють два базові механізми соціального конформізму260. По-перше, ми
підпорядковуємося через інформаційні потреби: інші люди часто мають ідеї, погляди, точки
зору і знання, що дають змогу краще керувати кораблем нашого життя, особливо коли ми
заходимо в нові порти чи незнані моря. Другий механізм пов’язаний із нормативними
потребами: інші з більшою вірогідністю приймуть нас за «своїх», коли ми поділятимемо їхні
погляди, ніж коли не погоджуватимемося з ними. Тож ми підкоряємося їхнім поглядам,
керовані потужною потребою приналежності, замінюючи відмінності спільним.
260 M. Deutsch, H. B. Gerard, “A Study of Normative and Informational Social Influence upon Individual Judgement”,
Journal of Abnormal and Social Psychology 51 (1955).–C. 629-36.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 205
263 S. Moscovici, C. Faucheux, «Social Influence, Conformity Bias, and the Study of Active Minorities», in Advances
in Experimental Social Psychology, vol. 6, ed. L. Berkowitz, New York: Academic Press, 1978.–C. 149-202.
265 C.J. Nemeth, «Differential Contributions to Majority and Minority Influence», Psychological Review 93 (1986).– C.
23-32.
266 S. Moscovici, «Social Influence and Conformity.» in The Handbook of Social Psychology, 3rd. ed., eds. G. Lindzey
and E. Aronson (New York: Random House, 1985).–C. 347-412.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 207
впливом і занепокоєння мого покоління, особливо нас, євреїв, автократіями Другої світової
війни... Вплив Голокосту на мою психіку підсилив власне зацікавлення покірністю і визначив
форму дослідження цього явища»267.
Я би хотів відтворити для вас ситуацію, перед якою поставав типовий учасник
дослідження. Потім я підсумую результати і коротко опишу десять важливих висновків, що
допоможуть зрозуміти зміни поведінки в повсякденному житті. На завершення ми
ознайомимося із модифікаціями парадигми, на прикладі аналогій з реального світу (див. в
примітках коментарі щодо моїх особистих відносин зі Стенлі Мілґремом268).
Оголошення
ЗАПЛАТИМО 4.00$
ЗА ГОДИНУ ВАШОГО ЧАСУ
Потрібні особи для дослідження пам’яті
Для участі в науковому дослідженні пам’яті й процесу навчання запрошуємо 500
чоловіків. Дослідження проводиться у Єльському університеті.
Кожному учаснику заплатимо 4.00$ (плюс 50 центів на дорогу) приблизно за одну годину
часу. Ви нам потрібні лише на одну годину – без жодних подальших зобов’язань. Можете
вибрати зручний для вас час (ввечері, в будні чи вихідні).
-Відсутні вимоги щодо особливої підготовки, освіти чи досвіду. Нам потрібні:
Робітники заводів
Службовці
Некваліфіковані
Перукарі
Бізнесмени
Клерки
Кваліфіковані фахівці
Телефоністи
Будівельники
Продавці
267 T. Blass, Obedience to Authority: Current Perspectives on the Miligram Paradigm, Mahwah, NJ: Erlbaum,
1999.–C. 62.
268 У 1949 році Стенлі Мілґрем сидів поруч зі мною в школі ім. Джеймса Монро в Бронксі, Нью-Йорк. Ми
обидва були худорлявими дітьми, сповненими амбіцій і бажання когось із себе зробити, щоби втекти із нашого
гетто. Стенлі був маленьким і мудрим, до нього ми зверталися за авторитетною думкою. Я був високим і
популярним усміхненим хлопцем, до якого інші діти горнулися за життєвими порадами. Навіть тоді ми вже були
маленькими друзями-ситуацістами. Я щойно перевівся до школи Монро після жахливого року в школі Північного
Голівуду, де мене уникали і ніхто зі мною не дружив (бо, як я згодом дізнався, ходили чутки, буцімто я пов’язаний
із сицилійською мафією), а тут мене обрали «Джиммі Монро»–найпопулярнішим хлопцем старших класів. Одного
разу ми зі Стенлі обговорювали, як могло дійти до такої зміни. Ми дійшли висновку, що змінився не я, а ситуація.
Коли ми зустрілися роки потому в Єльському університеті, у 1960 році ще як початківці: асистенти професорів–він
у Єльському, а я в Нью-Йоркському університеті,–виявилося, що насправді Стенлі хотів бути популярним, а
я–мудрим. Ось і все щодо невтілених бажань.
Хочу поділитися нещодавнім відкриттям, що ще в нас зі Стенлі було спільного. Виявляється, я побудував
лабораторію, в якій він пізніше провів свій експеримент із покірності перед носієм влади (бо не міг вже далі
користуватися елегантною інтерактивною лабораторією соціолога О.К. Мура). За кілька років до того ми з Ірвіном
Сарноффом тестували Фройдові передбачення щодо різниці між страхом і тривогою та їхніх впливів на соціальну
приналежність. Я облаштував маленьку лабораторію у підвалі будинку, де ми викладали основи психології, з
чудовою британською назвою–Linsly-Chittenden Hall. Також цікаво, що обидва експерименти–його і мій
Стенфордський в’язничний експеримент, проводилися в підземеллях.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 208
покарання» – дослідник звертається до вас обох. Руку учня прив’язують і до правого зап'ястя
прикріплюють електрод. Електрогенератор у сусідній кімнаті передаватиме електричні удари
учню у разі його помилки. Ви спілкуєтеся через гучномовець, а експериментатор стоїть поруч з
вами. Вам завдають удару третього рівня потужності – 45V, що відчувається як незначне
болісне поколювання, тож тепер ви уявляєте, як виглядають рівні струму. Експериментатор
подає сигнал розпочинати «дослідження вдосконалення пам’яті».
Спершу ваш учень упорується добре, але потім починає помилятися, і ви натискаєте
важелі потужності. Учень скаржиться, що удар стає болісним. Ви дивитеся на
експериментатора, який кивком голови велить продовжувати. Зі збільшенням рівня потужності
учень вже кричить, що хоче припинити дослідження. Ви сумніваєтеся, але експериментатор
наполягає, що у вас немає вибору і ви мусите це робити.
Тепер учень починає скаржитися на слабке серце і ви демонструєте спротив, але
експериментатор наполягає на продовженні. Помилки множаться, ви благаєте учня
сконцентруватися і давати правильні відповіді, бо не хочете його кривдити струмом високої
потужності. Проте ваші поради не допомагають – учень знову й знову помиляється. Зі
збільшенням інтенсивності він викрикує: «Я не можу більше, випустіть мене звідси». Потім до
експериментатора: «Ви не маєте права тримати мене тут! Випустіть мене!». З вищим рівнем він
волає: «Я відмовляюся відповідати! Заберіть мене звідси! Ви не можете мене тут тримати! Ой,
як заболіло серце!».
Вочевидь, ви вже не хочете мати нічого спільного з цим експериментом. Ви повідомляєте
експериментатора, що відмовляєтеся продовжувати. Ви не той, хто в такий спосіб кривдить
інших. Вам хочеться вийти. Але експериментатор і далі наполягає, щоби ви продовжували.
Нагадує вам про контракт, вашу згоду на повну участь у дослідженні. Ба більше, він бере на
себе відповідальність за наслідки ваших дій. Після ввімкнення 300V ви промовляєте наступне
слово, але учень мовчить. «Він не відповідає», – кажете експериментатору. Просите його піти в
кімнату і перевірити, чи з учасником все гаразд. Той безпристрасний і не йде перевіряти стан
учня, а каже вам: «Відсутність відповіді упродовж певного часу – приблизно п’ять секунд –
прирівнюється до помилки», тому що є правило: мовчання карається так само, як помилка.
Коли ви переходите до ще небезпечніших рівнів, з кімнати учня не чути жодного звуку.
Мабуть, він знепритомнів, або й гірше! Ви у відчаї і хочете припинити, але жоден аргумент не
переконує дослідника перервати експеримент. Вам кажуть дотримуватися правил і
продовжувати ставити запитання і вмикати зворотній зв’язок на відповіді.
Тепер уявіть усю свою поведінку в ролі вчителя. Я переконаний, що ви скажете:
«Неможливо, аби я так повівся!». Вочевидь, ви би запротестували, збунтувалися і залишили
експеримент. Ви ніколи б не продали душу за чотири бакси! А якби ви справді пройшли весь
шлях, усі 30 рівнів електричних ударів, а експериментатор вимагав би натиснути важіль з
написом «XXX» ще двічі додатково – для ліпшого вимірювання, ви точно зрозуміли би, у що
вляпалися. Ні, прошу пана, ні за що, ви грюкнете дверима! Я правий? Тож як, на вашу думку,
ви поводитиметеся – скільки важелів натиснете, перш ніж відмовитися? Як далеко зайде
пересічна людина з маленького містечка?
ПРИГОЛОМШЛИВА ПРАВДА
Насправді, в експерименті Мілґрема до максимальної потужності струму 450V доходило
двоє із кожних трьох учасників (65%). Переважна більшість людей, «вчителів», ударяли
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 211
струмом свого «учня-жертву» знову і знову, попри дедалі розпачливіші прохання зупинитися.
А тепер розв’яжіть таку головоломку: скільки осіб відмовилися продовжувати
експеримент, коли потужність струму досягла 330V і в сусідній кімнаті запанувала тиша, тобто
обґрунтовано припускали, що «учень» знепритомнів? Хто продовжував би у такій ситуації?
Кожна розумна людина перервала б експеримент і відмовилася виконувати вимоги
експериментатора й далі вдаряти людину струмом, чи не так?
Ось як один із «учителів» описав власну реакцію: «Я не розумів, що за фігня коїться. Я
подумав: а, може, я вбиваю цього хлопця. Я сказав експериментаторові, що не відповідатиму
далі за дослідження, і крапка». Коли ж експериментатор запевнив, що вся відповідальність на
ньому, занепокоєний вчитель послухався й далі робив все до кінця269.
Майже кожен, хто дійшов до цього рівня, вчинив так само. Як таке можливо? Якщо
зайшли вже так далеко, то навіщо вони продовжували до жахливого кінця? Одна з причин
надзвичайної покірності може бути пов’язана з тим, що «вчитель» не знав про інші наявні
варіанти завершити експеримент, знав лише, що повинен слухатися експериментатора.
Більшість учасників час від часу протестували, хотіли залишити експеримент, але дослідник не
дозволяв їм цього, обґрунтовував і підштовхував продовжувати тестування нещасного учня.
Зазвичай протест спрацьовує і ви можете вибратися із неприємної ситуації, але у випадку з
безпристрасним експериментатором до нього не доходять жодні ваші аргументи. Він наполягає
на продовженні. Ви дивитеся на генератор і усвідомлюєте, що найкоротший шлях – дійти до
кінця з важелями струму. Кілька швидких натисків, без суперечок з експериментатором і без
стогонів тепер вже тихого учня. Вуаля! 450V – найлегший спосіб припинити цей жах, і не
треба вступати в конфлікт з авторитетом чи виправляти вже завдані жертві страждання. Все
просто: кілька натискань – і ви вільні.
269 Т. Blass, The Man Who Shocked the World (New York: Basic Books, 2004).–C. 116.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 212
270 Див. P. Чалдині, Психологія впливу (Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2015, укр. переклад– М.
Скоробагатова).
271 J. L. Freedman, S. С. Fraser, «Compliance Without Pressure: The Foot-in-the-Door Technique», Journal of
Personality and Social Psychology 4 (1966).–C. 195-202. Також див.: S. J. Gilbert, «Another Look at the Milgram
Obedience Studies: The Role of the Graduated Series of Shocks», Personality and Social Psychology Bulletin 4(19 81).–C.
690-95.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 213
272 E. Fromm, Escape from Freedom, New York: Holt, Rinehart and Winston, 1941.
У США страх перед загрозою національній безпеці з боку терористів, підсилюваний офіційною владою,
дозволив багатьом громадянам, Пентагону і державним лідерам прийняти катування в’язнів як допустимі методи
здобуття інформації, що може допомогти запобігти майбутнім терористичним атакам. Таке мислення, як я
доводитиму в 15 розділі, спричинило насильство з боку військових поліцейських у в’язниці Абу-Ґрейб.
273 Н. С. Kelman, V. L. Hamilton, Crimes of Obedience: Toward a Social Psychology of Authority and Responsibility
(New Haven, CT: Yale University Press, 1989).
274 Blass, The Man Who Shocked the World, Appendix C, «The Stability of Obedience Across Timeand Place».
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 214
275 C. L. Sheridan, R. G. King, «Obedience to Authority with an Authentic Victim,» Proceedings of the Annual
Convention of the American Psychological Association, vol. 7(Part 1), 1972–C. 165-66.
276 M. T. Orne, C. H. Holland. «On the Ecological Validity of Laboratory Deceptions,» International Journal of
Psychiatry 6 (1968).– C. 282-93.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 215
окремої особи.
КОРИТИСЯ АЖ ДО СМЕРТІ
Потенційний вплив носіїв влади на своїх підлеглих може мати катастрофічні наслідки в
багатьох життєвих сферах. Одним із прикладів є динаміка послуху в кабінах пілотів
комерційних авіакомпаній, який призвів до багатьох авіакатастроф. У типовому комерційному
літаку капітан є головним керівником для першого офіцера і часом для бортового інженера.
Вплив такої влади може посилювати військове минуле більшості пілотів, норми і правила
польоту, що роблять капітана безпосередньо відповідальним за все, що відбувається на борту.
Така влада може призводити до помилок, коли весь екіпаж почувається змушеним приймати
«авторитетне розуміння ситуації», навіть коли головний пілот помиляється.
Дослідження тридцяти семи серйозних авіакатастроф з доволі якісним звуковим записом
277 C. K. Hofling, E. Brotzman. S. Dalrymple, N. Graves, C. M. Pierce, «An Experimental Study in Nurse-Physician
Relationships», Journal of Nervous and Mental Disease 143 (1966).–C. 171-80.
278 A. Krackow, T. Blass, «When Nurses Obey or Defy Inappropriate Physician Orders: Attributional Differences»,
Journal of Social Behavior and Personality 10 (1995).– C. 585-94.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 216
виявило, що у 81% випадків перший офіцер недостатньо стежив за капітаном, або не надто
заперечував капітану, коли той помилявся. Аналізуючи більшу вибірку з сімдесяти п’яти
авіакатастроф у контексті оцінки деструктивної покірності, автор дослідження стверджує:
«Якщо ми припустимо, що недостатній моніторинг і заперечення помилок належать до
надмірного послуху, то можемо дійти висновку, що надмірний послух є причиною 25% усіх
авіакатастроф»279.
279 E. Tarnow, «Self-Destructive Obedience in the Airplane Cockpit and the Concept of Obedience Optimization», in
Obedience to Authority, ed. T. Blass.–C. 111-23.
280 W. Meeus, Q. A. W. Raaijmakers, «Obedience in Modern Society: The Utrecht Studies», Journal of Social Issues
51 (1995).–C. 155-76.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 217
перебіг експерименту за кілька тижнів до проведення, щоб мати достатньо часу обдумати свою
потенційно неприязну роль.
Як нам спонукати до непокори в такій ситуації? Можна вибрати з кількох варіантів:
влаштувати бунт кількох осіб перед учасником експерименту, як у дослідженні Мілґрема. Або
повідомити учасника про особисту юридичну відповідальність у разі, якщо відібраний
кандидат-жертва подасть позов до суду проти університету. Або знівелювати тиск носія влади,
який змушує дійти до кінця, як було зроблено в контрольній групі експерименту: там взагалі
ніхто не послухався.
втягнули у такий страшний телефонний розіграш, і через це її звільнили. Вона висловлює одну
з головних думок «Ефекту Люцифера» про силу ситуативних чинників: «Дивлячись на це
ззовні, ти заявляєш: я би цього не зробила. Але якщо опинилася б у тій ситуації, в той момент,
хіба ти знаєш, як би вчинила? Не знаєш»281.
У своїй книжці «Готуючи фастфуд: з вогню у полум'я» канадська соціологиня Естер
Рейтер доходить висновку, що покірність перед начальством – найцінніша риса серед
працівників закладів швидкого харчування. Нещодавно в інтерв’ю вона сказала: «На конвеєрній
роботі працівників навмисно відучують думати аби приймати рішення. Вони мусять бути
додатками до машини». Ден Яблонські, спеціальний агент ФБР у відставці, приватний детектив,
який розслідував деякі випадки цього шахрайства, каже «Ми з вами можемо тут сидіти і
засуджувати цих людей, називати їх повними ідіотами. Але вони не проходили тренінгів із
вмикання здорового глузду. Їх вчили говорити і думати: «Чим я можу вам допомогти?»282.
281 Стенограма з: The Human Behavior Experiments, розшифрувала: Sundance Lock, 9 травня, 2006, Jig Saw
Productions.–C. 20. Стенограма доступна на: www. prisonexp.org/pdf/HBE-transcript.pdf.
282 Цитати й інформацію про шахрайство із особистим обшуком взято з інформаційної статті: A. Wolfson, "A
Hoax Most Cruel", The Courier-Journal, 9 серпня 2004, доступ онлайн: http://www.courier-journal.com/story/news/
local/2005/10/09/a-hoax-most-cruel-caller-coaxed-mcdonalds-managers-/28936597.
283 Цитата із телевізійного інтерв’ю 1979 року: Robert V.Levine, "Milgram's Progress," American Scientist Online,
липень-серпень 2004. Взято із Blass, Obedience to Authority.–C. 35-36.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 219
284 R. Jones, «The Third Wave», in Experiencing Social Psychology, ed. A. Pines and C. Maslach (NewYork: Knopf,
1978), –стор. 144-52. Також див. статтю Рона Джонса про його досвід, доступ онлайн:
http://web.archive.org/web/20020803153645/http://pteradactyl.vaniercollege.qc.ca/Auxiliary/Psychology/Frank/Thirdwave
.html
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 220
285 «The Wave», телевізійна документальна драма, режисер Alexander Grasshoff, 1981
286 W. Peters, A Class Divided, Then and Now, Expanded Edition. (New Haven, CT: Yale University Press,
1971/1985). Пітерс брав участь у зйомках в обох нагороджених документальних фільмах: ABC News “The Eye of
the Storm” (доступний у Guidance Associates, New York) і наступного PBS Frontline “A Class Divided” (доступ
онлайн www.pbs.org/wgbh/frontline/film/class-divided).
287 H. H. Mansson, «Justifying the Final Solution», Omega: The Journal of Death and Dying 3 (1972).–C. 79-87.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 221
викладач описує загрозу для суспільства, яку створює швидке збільшення кількості фізично і
психічно непристосованих осіб. Проблему було переконливо представлено як важливий проект,
схвалений науковцями, що має на меті добро для людства. Вас просять допомогти в
«застосуванні наукових процедур для знищення інтелектуально і фізично непристосованих». Ба
більше, викладач обґрунтовує потребу вчиняти дії, аналогічні смертельним покаранням, аби
стримати брутальні злочини. Він просить вас висловити свої думки, бо ви разом з іншими
зібраними тут особами маєте високий рівень інтелекту, гарну освіту і визнаєте високі етичні
цінності. Вам приємно думати, що ви належите до цієї обраної групи. (Пригадайте описану К.С.
Льюїсом приманку «Внутрішнього кола».) Щоби остаточно розвіяти сумніви, викладач
запевняє, що, перш ніж вчинити будь-які дії з непристосованими людськими створіннями, буде
проведено значно ретельніші дослідження.
Зараз йому потрібні лише ваші погляди, рекомендації та особисті думки, якими ви
поділитеся разом з іншими студентами в аудиторії, заповнивши просту анкету. Ви починаєте
відповідати на запитання, вас переконали, що це нова, життєво важлива проблема, для
вирішення якої важить ваш голос. Ви старанно відповідаєте на кожне з семи запитань і
виявляєте, що існує певна схожість між вашими відповідями і відповідями інших осіб з групи.
Дев’яносто відсотків згодні, що завжди одні особи будуть пристосованішими для
виживання, ніж інші.
Щодо знищення непристосованих: 79% хочуть, щоб одна людина відповідала за
прийняття рішення про смерть, а друга його виконувала. 64% воліють забезпечити анонімність
тим, хто натискав би кнопку, де лише б одна кнопка спрацьовувала серед багатьох одночасно
натиснутих. 89% вважають, що використання безболісного наркотику було б найефективнішим
і найгуманнішим способом спричинити смерть.
Якби закон вимагав участі, 89% допомогли б у прийнятті рішення, тимчасом як 9% краще
б допомогли з виконанням рішення, або з обома процесами. Лише 6% студентів відмовилися
відповідати.
Найнеймовірніше, що 91% респондентів (студентів) погодилися з висновком, що «за
надзвичайних обставин слушною справою стало би знищення всіх визнаних небезпечними для
загального добробуту!».
Зрештою несподівано, що 29% підтримали б це «остаточне розв’язання», навіть якщо воно
застосовувалося би до членів їхніх родин288!
Ці американські студенти (вечірнє відділення, а отже вони старші за звичайних студентів)
були готові схвалити план вбивства всіх інших, кого би якийсь носій влади визнав менш
пристосованими до життя, ніж вони самі – і це лише після короткої презентації їхнього
впливового вчителя. Тепер нам зрозуміліше, як звичайні, і навіть освічені, німці могли охоче
підтримати «остаточне розв’язання» Гітлера щодо євреїв, яке повторювалося багато разів під
час навчання і підсилювалося систематичною державною пропагандою.
288 J. Carlson, «Extending the Final Solution to One’s Family», неопублікований звіт. University of Hawaii, Manoa,
1974.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 222
289 C. R. Browning. Ordinary Men: Reserve Police Battalion 101 and the Final Solution in Poland, New York:
HarperCollins, 1993.–C. xvi.
290 Будинки, що належали консульствам нейтральних держав (Швеції, Швейцарії, Іспанії, Португалії,
Ватикану) і Міжнародному комітету Червоного Хреста, на які не поширювалося нацистське антиєврейське
законодавство.–Прим. пер.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 223
291 E. Staub, The Roots of Evil: The Origins of Genocide and Other Group Violence New York: Cambridge University
Press, 1989.–C. 126, 127.
292 J. M. Steiner, “The SS Yesterday and Today: A Sociopsychological View,” in Survivors, Victims, and Perpetrators:
Essays on the Nazi Holocaust, ed. J. E. Dinsdale Washington, DC: Hemisphere Publishing Corporation, 1980.–C.
405-56; цитати зі стор. 433. Також див: A. G. Miller. The Obedience Experiments: A Case Study of Controversy in Social
Science New York: Praeger, 1986.
293 D. J. Goldhagen, Hitler’s Willing Executioners NewYork: Knopf, 1999. Також див. рецензію: Christopher Reed,
«Ordinary German Killers», in Harvard Magazine, березень-квітень 1999, – стор. 23.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 224
БАНАЛЬНІСТЬ ЗЛА
У 1963 році соціальна філософиня Ханна Арендт опублікувала класичну нині працю –
«Банальність зла, Суд над Айхманом в Єрусалимі». Вона провела детальний аналіз судового
процесу проти Адольфа Айхмана, нациста, який особисто відповідав за організацію вбивств
мільйонів євреїв. Лінія захисту дій Айхмана була схожою на свідчення інших нацистських
лідерів: «Я тільки виконував накази». Як це окреслила Арендт: «...а що стосується сумління, він
[Айхман] чудово пам’ятав, що відчував би докори, лише якби не виконав отриманих наказів,
тобто не відправив би мільйони чоловіків, жінок і дітей на смерть із великим завзяттям і
найпедантичнішою ретельністю»294.
Проте в представленому Арендт описі Айхмана найбільш вражає те, що він зусібіч
видається повністю пересічним.
Півдюжини психіатрів визнали його «нормальним». «У будь-якому разі нормальнішим,
ніж я почуваюся після його обстеження», – так начебто заявив один із них, а інший виявив, що
Айхманів внутрішній світогляд і його ставлення до дружини та дітей, матері й батька, братів,
сестер і друзів було «не лише нормальним, а й взірцевим» (с. 53).
За результатами проведеного аналізу справи Айхмана Арендт доходить свого відомого
висновку:
Клопіт з Айхманом полягав саме в тому, що існувало так багато людей, схожих на нього,
більшість з яких не були ані збоченцями, ані садистами, і в тому, що вони були і залишаються
неймовірно і водночас жахливо нормальними. З погляду наших правових інституцій і наших
моральних стандартів судження, ця нормальність лякала набагато більше за усі жахи разом
узяті, бо з неї випливало... що цей новий тип злочинця... вчиняє свій злочин за умов, які роблять
майже неможливим для нього знати чи відчувати, що він чинить зло (с. 321).
Так, наче в ті останні хвилини [Айхманового життя] він підсумовував урок, якого навчила
нас ця тривала історія людських злодіянь – урок моторошної, сформованої думками і словами,
банальності зла (с. 295).
Використане Арендт словосполучення «банальність зла» лишається актуальним і нині –
геноцид вибухає в різних куточках світу, а тортури і тероризм ніде не поділися. Ми воліємо не
думати про цю фундаментальну істину, вважати божевілля лиходіїв і безглузде насильство
тиранів наслідком їхніх персональних схильностей. Цей спосіб мислення першою піддала
сумніву Арендт, спостерігаючи гнучкість, з якою соціальні сили можуть довести нормальних
людей до страшних вчинків.
294 X. Арендт, Банальність зла. Суд над Айхманом в Єрусалимі. Пер. А. Котенко, Київ: Дух і Літера, 2013.–С.
53, 295, 321. Подальші цитати з цього джерела.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 225
295 М. Huggins, М. Haritos-Fatouros, Р. G. Zimbardo, Violence Workers: Police Torturers and Murders Reconstruct
Brazilian Atrocities, Berkeley: University of Califrornia Press, 2002.
296 Режим полковників або Чорні полковники–військова диктатура в Греції, яка була встановлена 1967 року і
протрималася до 1974 року.–Прим. ред.
297 M. Haritos-Fatouros, The Psychological Origins of Institutionalized Torture, London: Routledge, 2003.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 226
про те, що агенти ЦРУ інтенсивно брали участь у навчанні бразильської поліції методам
застосування тортур 298 . Така інформація збігається із відомими даними про систематичні
курси проведення допитів і застосування тортур в «Школі Америк», де навчалися агенти і
поліцейські з країн-партнерів по боротьбі зі спільним ворогом – комунізмом299.
Проте ми із колегами вважаємо, що такі дії можуть повторитися будь-якої миті в
будь-якій країні, де виникає одержимість ідеями національної безпеки. Перед страхами і
ексцесами сучасної «війни з тероризмом» у багатьох великих містах велася інша, безкінечна
«війна зі злочинністю». У відділі поліції Нью-Йорка ця війна породила феномен «Командос
департаменту поліції Нью-Йорка» (NYPD). Цій поліцейській команді дали свободу дій у
відстежуванні ймовірних ґвалтівників, злодіїв і грабіжників. Вони носили футболки з
особливим гаслом: «Немає кращого полювання, ніж полювання на людину». Їхній бойовий
клич звучав: «Ніч – наша». Ця професійна культура нагадувала культуру досліджуваних нами
бразильських поліцейських, які застосовували тортури. Одним із найвідоміших їхніх звірств
було вбивство мігранта з Африки (Амаду Діалло із Гвінеї), в якого всадили понад 40 куль, коли
він намагався дістати гаманець, щоб показати документи 300 . Інколи «трапляється жахлива
ситуація», але зазвичай можна ідентифікувати ситуативні механізми і системні сили, що до неї
призвели.
299 Офіційний сайт School of the Americas–www.ciponline.org/facts/soa.htm. Також див. сайт із критикою:
www.soaw.org/new.
300 F. Morales, «The Militarization of the Police», Covert Action Quarterly 67, весна-літо 1999.– C. 67.
301 Для зацікавлених літературою про терористів-смертників, рекомендую: Ariel Мегагі, «Suicide Terrorism in
the Context of the Israeli-Palestinian Conflict», Institute of Justice Conference, Washington. DC, серпень 2004; Ariel
Мегагі, «Israel Facing Terrorism», Israel Affairs 11 (2005).– C. 223-37; Ariel Мегагі, "Suicidal Terrorism", in
Assessment, Treat ment and Prevention of Suicidal Behavior, eds. R. I. Yufitand D. Lester, New York: Wiley, 2005.
302 M. Sageman, «Understanding Terrorist Networks», 1 листопада 2004 p., доступ онлайн:
http://faculty.maxwell.syr.edu/rdenever/internationalsecurity/sageman.pdf. Також див: M. Shermer, „Murdercide: Science
Unravels the Myth of Suicide Bombers”, Scientific American, січень 2006.–C. 33; A. B. Krueger, "Poverty Doesn't Create
Terrorists", The New York Times, 29 травня 2003 p.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 227
303 T. Joiner, Why People Die by Suicide. Cambridge, MA: Harvard University Press, 2006; Scott Atran, „Genesis of
Suicide Terrorism”, Science 299 (2003).– C. 1534-39; Mia M. Bloom, "Palestinian Suicide Bombing: Public Support,
Market Share and Outbidding", Political Science Quarterly 119, no. 1 (2004).–C. 61-88; Mia Bloom, Dying to Kill: The
Allure of Suicide Terrorism, New York: Columbia University Press, 2005; Dipak K. Gupta, Kusum Mundra, „Suicide
Bombing as a Strategic Weapon: An Empirical Investigation of Hamas and Islamic Jihad”, Terrorism and Political
Violence 17 (2005).– C. 573-98; Shaul Kimi, Shemuel Even, "Who Are the Palestinian Suicide Bombers?" Terrorism and
Political Violence 16 (2005).– C. 814- 40; Ami Pedhahzur, "Toward an Analytical Model of Suicide Terrorism–A
Comment", Terrorism and Political Violence 16 (2004).–C. 841-44. Robert A. Pape, "The Strategic Logic of Suicide
Terrorism", American Political Science Review 97 (2003).– C. 343-61; Christopher Reuter, My Life as a Weapon: A
Modern History of Suicide Bombing, Princeton, NJ: Princeton University Press, 2004; Andrew Silke, „The Role of Suicide
in Politics, Conflict, and Terrorism”, Terrorism and Political Violence 18 (2006).– C. 35-46; Jeff Victoroff, "The Mind of
the Terrorist: A Review and Critique of Psychological Approaches", Journal of Conflict Resolution 49, no. 1 (2005).–C.
3-42.
304 А. Мегагі, «Psychological Aspects of Suicide Terrorism», in Psychology of Terrorism, eds. B. Bongar, L. M.
Brown, L. Beutler, P. G. Zimbardo, New York: Oxford University Press, 2006.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 228
мізків були діти, які всередині лишалися дуже добрими і так сильно вірили, що мусили вчинити
щось величне»305.
Самогубство чи вбивство будь-якої молодої особи є глибокою раною на тілі людської
сім’ї, і ми, дорослі з усіх країн, маємо об’єднатися, щоб запобігти цьому. Жертва життям
молодих людей з ідеологічних причин має вважатися неприпустимим загальнолюдським злом.
305 Jonathan Curiel, «The Mind of a Suicide Bomber», San Francisco Chronicle, 22 серпня 2006.– C. El, 6; цитата зі
стор. 6.
306 T. McDermott. Perfect Soldiers: The Hijackers: Who They Were, Why They Did It, New York: HarperCollins,
2005.
307 M. Kakutani, «Ordinary but for the Evil They Wrought», The New York Times, 20 травня 2005.–C. B32.
308 Z. Coile, «’Ordinary British Lads’», San Francisco Chronicle,14 червня 2005.–C. Al, A10.
309 A. Silke, «Analysis: Ultimate Outrage,» The Times (London), 5 травня 2003.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 229
було в старшій школі «Колумбайн»310 у США, ті, хто завжди думав, що добре знає злочинця,
зазвичай говорять: «Він був таким хорошим хлопцем, із гарної родини... неможливо повірити,
що він це зробив». Це повертає нас до питання, яке я поставив у першому розділі – як добре ми
насправді знаємо інших людей? І як наслідок – чи знаємо ми себе настільки добре, щоб бути
впевненими у тому, як поведемося у новій ситуації, під сильним ситуаційним тиском?
310 Стрілянина відбулася 20 квітня 1999 року. Двоє старшокласників поранили 37 осіб, із них 13
загинуло.–Прим. ред.
311 Я заглибився в цей досвід, познайомившись із братом людини, якій з небагатьох вдалося врятуватися в тому
масовому вбивстві,–Діані Луі. Її хлопець Річард Кларк також врятувався. Коли вони повернулися до
Сан-Франциско, я запропонував їм консультації, і багато дізнався з перших вуст про жахіття. Згодом я став
експертом захисту Ларрі Лейтона, звинуваченого у змові з метою вбивства конгресмена Райана, і через нього
подружився з його сестрою Деббі Лейтон, іншою героїнею спротиву свавіллю Джима Джонса. Ми дізнаємося
більше про них в останньому розділі, де обговорюється героїзм.
РОЗДІЛ 13
313 Стенограма Джонсової останньої промови від 18 листопада 1978 року, відома як «смертельна плівка» (FBI
no. Q042), безкоштовно доступна в інтернеті, завдяки Джонстаунському інституту в Оакланді, штат Каліфорнія,
розшифрована Марі МакКормік Маага: http://jonestown.sdsu.edu/?page_id=29083.
314 М. Banaji, «Ordinary Prejudice», Psychological Science Agenda 8 (2001).–C. 8-16; цитата зі стор. 15.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 231
Либонь Свіфтова повна осуду оцінка нашого людського роду – роду єгу – трохи
перебільшена, але ви лише подумайте, що цю критику було написано за кілька століть до
геноцидів по всьому сучасному світі, задовго до Голокосту. Його погляди відображають
основний мотив західної літератури: великого падіння людства з початкового стану
досконалості, яке почалося із непослуху Адама перед Богом, коли він піддався спокусі Сатани.
Соціолог і філософ Жан-Жак Руссо розвинув тему згубного впливу суспільних сил. Він
змальовує людину як «благородного первісного дикуна», чиї чесноти змарніли внаслідок
контакту із зіпсованим суспільством. Протилежний погляд трактує людей не як невинних жертв
всесильного і згубного суспільства, а вважає їх злими від народження – генетично поганим
насінням. Наш вид керується розпусними потребами, надмірним апетитом і ворожими
імпульсами, доки освіта, релігія і родина не перетворять його представників на раціональних,
розумних і співчутливих осіб або доки держава своєю владою не нав’яже їм дисципліну.
Який погляд підтримуєте ви у цій дискусії, що триває багато століть? Ми народжуємося
добрими, і нас псує зле суспільство, чи ми народжуємося лихими – і добре суспільство нас
виправляє? Перш ніж віддати голос, розважте альтернативну точку зору. Можливо, кожен з нас
може стати святим або грішником, альтруїстом або егоїстом, лагідним або жорстоким,
покірним або бунтівником, злочинцем або жертвою, в’язнем або охоронцем. Можливо,
соціальні обставини, у яких ми опиняємося, вирішують, які саме з багатьох психічних рис і
можливостей нам розвивати. Досліджено, що стовбурові клітини ембріона можуть
перетворитися майже у будь-які види клітин і тканин, а звичайні клітини шкіри можна
перетворити у стовбурові. Ідея розширити ці біологічні дані й те, що нам відомо про
еластичність людського мозку, до концепції «еластичності» людської природи видається
заманливою316.
Якими ми є, визначають ширші системи, що керують нашим життям – заможність і
бідність, географія і клімат, історична епоха, культурні, політичні й релігійні впливи, а також
ситуації, в яких ми опиняємося щодня. Ці сили зі свого боку взаємодіють із нашими базовими
особистісними і біологічними чинниками. Раніше я стверджував, що можливість відхилень
притаманна багатогранному людському розуму. Імпульс до зла й імпульс до добра разом
утворюють найфундаментальніший дуалізм нашої природи. Така концепція пропонує
складніший і повніший образ причин людських учинків.
Раніше ми дослідили вплив групового конформізму і підпорядкування носієві влади, що
може опанувати і знищити ініціативність особи. Настав час розглянути важливі результати
досліджень, пов’язаних з деіндивідуалізацією, дегуманізацією й апатією свідка або «злом
бездіяльності». Ця інформація доповнить засади розуміння того, як пересічну добру людину,
можливо, навіть вас, любі читачі, можна спонукати до заподіяння зла іншим, і навіть до таких
поганих вчинків, що це не вкладається в будь-які межі порядності чи моралі.
315 Джонатан Свіфт, Мандри Гуллівера, переклад Ю. Лісняка (Київ, Дніпро, 1983).
316 R. Weiss, «Skin Cells Converted to Stem Cells», The Washington Post, 22 серпня 2005 року.–Стор. A01.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 232
317 Вільям Ґолдінґ, Володар Мух, переклад С. Павличко, Київ, Молодь, 1988.–-Стор. 58, 63.
318 Р. G. Zimbardo, «The Human Choice: Individuation, Reason, and Order Versus Deindividuation, Impulse, and
Chaos,» in 2969, Nebraska Symposium on Motivation, eds. W. J. Arnold, D. Levine, Lincoln: University of Nebraska
Press, 1970.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 233
319 M. H. Bond, D. G. Dutton, «The Effect of Interaction Anticipation and Experience as a Victim on Aggressive
Behavior,» Journal of Personality 43 (1975).–Стор. 515-27.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 234
почуваються знеособленими, коли ніхто не знає або не хоче знати, ким вони є, зменшують
відчуття особистої відповідальності, і тим самим формується потенціал до поганих вчинків. Це
робиться особливо помітним у поєднанні зі ще одним чинником – коли ситуація чи якась
інституція надає людям дозвіл на антисуспільні чи агресивні дії стосовно інших осіб, як в
описаних тут дослідженнях, то люди готові братися за зброю. Натомість, якщо ситуація,
завдяки знеособленню, провадить тільки до зменшення зосередженості на собі й заохочує
просоціальну поведінку, люди готові любити одне одного (на вечірках знеособлене сприйняття
один одного часто сприяє спілкуванню). Тож з психологічного погляду спостереження Вільяма
Ґолдінґа щодо знеособлення й агресії є правильним, хоча вони пов’язані у дещо складніший і
цікавіший спосіб, аніж він зобразив.
«Певно, мій одяг думку цю мені навіяв»
Вільям Шекспір, «Зимова казка»320
Знеособленням можна наділяти інших не лише за допомогою масок, а й через трактування
людей в окремій ситуації. Коли люди ставляться до вас не як до унікальної особистості, а лише
як до когось «іншого» або як до гвинтика системи, коли вас ігнорують, також з’являється
відчуття знеособлення. Відсутність особистої упізнаваності також стимулює антисоціальну
поведінку. Коли дослідник ставився до одних студентів-добровольців людяно, а до інших як до
«піддослідних морських свинок», вгадайте, хто його обікрав, коли той вийшов з кімнати? Після
дослідження студенти залишалися на якийсь час на самоті в кабінеті професора, де стояла
повна ваза монет і ручок. Ті, до яких ставилися знеособлено, набагато частіше щось цупили з
неї, ніж ті, до кого ставилися людяно 321. Доброзичливість може бути чимось більшим, ніж
просто нагородою.
320 Шекспір В., Зимова казка // Шекспір В. Зібрання творів у 6-ти томах. Том 6.- Пер. з англ. В.
Коптілова.–Київ: Дніпро, 1986.–838 с.–С. 286-365.
321 R. J. Kiernan, R. M. Kaplan, «Deindividuation, Anonymity, and Pilfering», paper presented at the Western
Psychological Association Convention, San Francisco, квітень 1971.
322 S. C. Fraser, «Deindividuation: Effects of Anonymity on Aggression in Children,» unpublished report, University of
Southern California, 1974; P. G. Zimbardo, Psychology and Life, 10th ed., Glenview IL: Scott, Foresman, 1974. На жаль,
це чудове дослідження ніколи не опублікувалося, позаяк дані й використані матеріали згоріли в пожежі, що
знищила багато будинків на пагорбах Малібу в Каліфорнії в 1996 році.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 235
діти перевдягалися в різних кімнатах і завдяки цьому ставали знеособленими. По тому вони
змагалися в тих самих іграх, але вже в костюмах. У третій фазі діти знімали костюми (нібито
аби передати їх дітям на іншій вечірці), і далі бавилися. Кожна частина тривала приблизно
годину.
Результати показують приголомшливу силу знеособлення. Щойно діти вдягли костюми,
агресивність серед них істотно зросла. Загальна тривалість агресивних ігор, порівняно з
неагресивними, подвоїлася (з 42% в А до 86% у В). Також цікавий ще один результат: агресія
не оплачується. Що більше часу дитина витратила на такі забави, то менше жетонів вона
зібрала впродовж цього етапу вечірки. Участь в агресивній забаві забирає більше часу, ніж у
неагресивній, і лише один гравець виграє. Зрештою ті діти, які грали в агресивні ігри, отримали
загалом менше нагород. Проте це не мало значення для переодягнених і знеособлених дітей. На
другому, переодягненому і найагресивнішому, етапі було здобуто найменше жетонів: у
середньому тільки 31 жетон, порівняно з 56 жетонами у першій фазі.
Третій важливий результат – високий рівень агресивності не переносився із фази В до
останнього A-етапу, показники якого збігалися з результатами на першій стадії експерименту.
Відсоток агресивної поведінки зменшився до 46%, а кількість здобутих жетонів зросла до 79 на
одну дитину. Отже, ми можемо дійти висновку, що спричинена знеособленням зміна поведінки
не викликала диспозиційних внутрішніх змін чи схильностей, а лише стала відповіддю на
зовнішні чинники. Змініть ситуацію – і поведінка одразу попрямує за нею. Використання
процедури А-В-А також зробило очевидним, що знеособлення було істотним для різкої зміни
поведінки в кожному часовому інтервалі. Знеособлення сприяло агресії, навіть коли її наслідки
не допомагали дістати нагороду – збільшити кількість жетонів для отримання кращого
подарунку. Агресивність стала нагородою самій собі. Віддалені цілі програли миттєвому
задоволенню (ми побачимо схожий феномен, розбираючи деякі зловживання в Абу-Ґрейб).
У схожому польовому дослідженні виявлено, що діти, які під час Хелловіну в саморобних
костюмах відвідують сусідів із пропозицією «ласощі чи капості», більше схильні красти
дрібниці у знеособленому вигляді, аніж коли їх можна упізнати. Друзі дослідника розмістили на
вулиці вази з цукерками або монетами і підписали їх «візьми одну». Крадіжкою вважалося
недотримання обмеження. Деякі діти приходили самі, інші з друзями. Господар або навмисно
не цікавився іменами прихованих під масками дітей (знеособлення), або вітався і просив
сказати, хто ховається за ними (упізнаваність)323.
У такому природному середовищі досліджено поведінку понад семисот дітей. Найбільше
порушень виявлено в знеособлених групах (57%), далі йшли знеособлені одинаки й упізнавані
групи (по 21%), найменше серед упізнаваних дітей, які ходили самі (8%). Вочевидь, що навіть
для останніх спокуса легких грошей і солодощів була надто сильною. Проте додавання лише
одного чинника – знеособлення, перетворило поодиноку спокусу на надмірну жагу більшості
дітей привласнити чуже добро.
323 Е. Diener, S. С. Fraser, A. L. Beaman, R. Т. Kelem, «Effects of Deindividuation Variables on Stealing Among
Halloween Trick-or-Treaters», Journal of Personality and Social Psychology 33 (1976).–Стор. 178-83.
324 R. J. Watson, Jr., “Investigation into Deindividuation Using a Cross-Cultural Survey Technique,” Journal of
Personality and Social Psychology 25(1973).–Стор. 342-45.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 236
зберігаються звіти про різні культури світу, надані антропологами, місіонерами, психологами та
ін. Уотсон зіставив відомості про спільноти, де воїни змінювали або не змінювали зовнішній
вигляд, перш ніж йти на війну, із обсягами вбивств, катувань чи каліцтв їхніх жертв –
безсумнівно, жахливі й єдині в своєму роді залежні змінні.
Результати однозначно підтверджують гіпотезу – знеособлення сприяє деструктивній
поведінці, якщо надається дозвіл на заборонені в мирному житті прояви агресії. Війна сприяє
узаконенню дозволу вбивати чи ранити противників. Уотсон дізнався, що серед 23 спільнот із
доступними даними щодо двох змінних воїни змінювали зовнішній вигляд лише у п’ятнадцяти.
Ці спільноти були найдеструктивнішими – аж 80% (12 з 15) із них дуже жорстоко поводилися з
ворогами. На відміну від них, у семи із восьми суспільств, де воїни не змінювали зовнішній
вигляд перед битвою, не було зафіксовано такої агресивної поведінки. Іншими словами, у 90%
випадків, коли воїни жорстоко вбивали, катували чи калічили жертв, вони попередньо
змінювали свій зовнішній вигляд і неособлювалися.
Мудрість культури навчає: головним чинником, під дією якого зазвичай неагресивні
молоді люді перетворюються на воїнів, готових убивати за наказом, є зміна їхнього
зовнішнього вигляду. Здебільшого війна – це коли старші чоловіки переконують молодих
кривдити і вбивати інших молодих людей. Робити це простіше молодикам, коли вони спершу
змінять свій зовнішній вигляд, вдягнувши військову форму чи маску або розмалювавши
обличчя. Отримавши в такий спосіб знеособлення, вони позбуваються звичного внутрішнього
співчуття і бажання непокоїтися про інших. Після виграної війни культура наказує воїнам
повернутися до свого мирного статусу. Ця зворотна зміна супроводжується зняттям уніформи,
масок, змиванням фарб і поверненням до своєї колишньої особистості й мирної поведінки. У
певному розумінні вони брали участь у моторошному соціальному ритуалі, де несвідомо
використовується парадигма А-В-А, яку застосував Фрейзер у хелловінському експерименті.
Коли упізнавані – мирні, потім знеособлені – убивають, а коли знову стають упізнаваними –
знову мирні.
Певні середовища викликають відчуття тимчасового знеособлення у тих, хто в них живе
чи діє, навіть без зміни зовнішності. Щоб продемонструвати, як навколишні умови
знеособлюють і сприяють міському вандалізмові, моя дослідницька команда провела просте
польове дослідження. Я згадував про нього у першому розділі. Ми залишили дві машини: одну
в Бронксі, біля кампусу Нью-Йоркського університету, другу – біля Стенфордського
університету в Пало-Альто. Ми фільмували і фотографували акти вандалізму щодо цих машин,
вигляд яких виразно вказував на їхню покинутість (зняті номери, піднятий капот). У
знеособленому середовищі Бронксу за 48 годин кілька десятків осіб, минаючи автомобіль
пішки чи за кермом, затримувалися й нівечили його. Здебільшого це були доволі добре вбрані
дорослі люди, які знімали з машини цінні речі чи просто нищили її – і все це серед білого дня. У
Пало-Альто, навпаки, за тиждень жоден перехожий не вчинив жодного акту вандалізму над
покинутим автомобілем. Цей приклад став єдиним емпіричним доказом, процитованим на
підтримку теорії міської злочинності, відомої як «Теорія розбитих вікон». Умови середовища
викликають у декого з членів суспільства відчуття знеособлення, адже ніхто в наявній спільноті
не знає, хто вони такі, тому й не пізнає особу й її людські риси. Коли так відбувається, ми
сприяємо їхньому перетворенню на потенційних вандалів і вбивць.
325 Деяка література щодо деіндивідуалізації: Е. Diener, «Deindividuation: Causes and Consequences», Social
Behavior and Personality 5 (1977).–Стор. 143-56; E. Diener, «Deindividuation: The Absence of Self-Awareness and
Self-Regulation in Group Members”, in Psychology of Group Influence, ed. P. B. Paulus, Hillsdale, NJ: Erlbaum,
1980).–Стор. 209-42; L. Festinger, A. Pepitone, T. Newcomb, «Some Consequences of De-individuation in a Group»,
Journal of Abnormal and Social Psychology 47 (1952).–Стор. 382-89; G. Le Bon, The Crowd: A Study of the Popular
Mind, London: Transaction, 1995 [1895]; T. Postmes, R. Spears, «Deindividuation and Antinormative Behavior: A
Meta-analysis», Psychological Bulletin 123(1998).–Стор. 238-59; S. Prentice-Dunn, R. W. Rogers, ‘’Deindividuation in
Aggression», in Aggression: Theoretical and Empirical Reviews, eds. R. G. Geen, E. I. Donnerstein, New York: Academic
Press, 1983.–Стор. 155-72; S. Reicher, M. Levine, «On the Consequences of Deindividuation Manipulations for the
Strategic Communication of Self: Identifiability and the Presentation of Social Identity”, European Journal of Social
Psychology 24 (1994).–Стор. 511-24; J. E. Singer, C. E. Brush, S. C. Lublin, «Some Aspects of Deindividuation:
Identification and Conformity», Journal of Experimental Social Psychology 1 (1965).–Стор. 356-78; C. B. Spivey, S.
Prentice-Dunn, «Assessing the Directionality of Deindividuated Behavior: Effects of Deindividuation, Modeling, and
Private Self-Consciousness on Aggressive and Prosocial Responses», Basic and Applied Social Psychology 4
(1990).–Стор. 387-403.
326 Марді Ґра–свято напередодні Великого посту. У цей день відбувається карнавал. Аналог запусту Масниці,
Колодія.–Прим. пер.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 238
розгнузданості і жаги до бійок. Панування Діоніса охоплює всі стани людини, пов’язані з
утратою самосвідомості, розсудливості, розладами усвідомлення лінійності часу і відмовою від
власного «Я» в потуранні тій частині людської природи, що відкидає моральні кодекси
поведінки і громадянську відповідальність.
Марді Ґра сягає корінням язичницьких, дохристиянських обрядів, нині римо-католицька
церква відзначає цей день в останній вівторок напередодні Великого посту («Жирний вівторок»
чи «Масляний вівторок»), день перед попільною середою 327 . Це церковне свято знаменує
початок християнського богослужбового періоду постування з його жертовністю і
поміркованістю, що закінчиться через 46 днів на Великдень. Марді Ґра розпочинається на 12-й
день після Різдва, коли три царі відвідали новонародженого Ісуса Христа.
На практиці Марді Ґра – це свято нестриманості й пошуків миттєвих задоволень, свято
«вина, жінок і співу». Турботи й обов’язки забуваються, доки святкувальники догоджають своїй
чуттєвій природі на спільних гульбищах. Це вакханальне гуляння звільняє від звичних
обмежень поведінки і думок про наслідки своїх учинків. Однак всередині всі усвідомлюють, що
це святкування минуще і з приходом посту його замінить ще суворіше, ніж зазвичай,
стримування своїх потреб і вад. Ефект Марді Ґра – це тимчасова відмова від традиційних
когнітивних і моральних обмежень особистої поведінки, коли група гуляк-однодумців вирішує
веселитися тут і зараз, не думаючи про наслідки і обов’язки. Це і є деіндивідуалізація в групі.
327 У римо-католиків перший день Великого посту, коли священнослужитель, на знак покути, посипає попелом
голови вірян.–Прим. пер.
328 E. Goffman, Stigma: Notes on the Management of Spoiled Identity, Englewood Cliffs, NJ: Prentice-Hall, 1963.
329 Див. C. Maslach, P. G. Zimbardo, «Dehumanization in Institutional Settings: ‘Detached Concern’ in Health and
Social Service Professions; The Dehumanization of Imprison-ment», доповідь представлено на з’їзді Американської
психологічної асоціації, Монреаль, Канада, 30 серпня 1973 року.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 239
330 R. Ginzburg, 200 Years of Lynching, Baltimore: Black Classic Press, 1988. Також див. фотографії лінчувань,
оформлених в листівки: J. Allen, Н. Аіі, J. Lewis, L. R Litwack, Without Sanctuary: Lynching Photography in America,
Santa Fe, NM: Twin Palms Publishers, 2004.
331 Див. H. C. Kelman, «Violence Without Moral Restraint: Reflections on the Dehumanization of Victims and
Victimizers», Journal of Social Issues 29 (1973).–Стор. 25-61.
332 В. Herbert, «‘Gooks’ to ‘Hajis.’ «The New York Times, 21 травня 2004 року.
333 A. Bandura, B. Underwood, M. E. Fromson, «Disinhibition of Aggression Through Diffusion of Responsibility and
Dehumanization of Victims», Journal of Research in Personality 9 (1975).–Стор. 253-69.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 240
відчуття власної гідності. Люди вчаться застосовувати санкції до самих себе, аби не допустити
негуманних дій і сприяти гуманним вчинкам. Такі механізми саморегуляції не є незмінними чи
статичними стосовно персональних моральних стандартів. Радше це схоже на динамічний
процес, в якому моральні самообмеження здатні вибірково активуватися для прийнятної дії, чи
навпаки вимикатися у разі негідного вчинку. Просто відключивши в певні моменти, в певних
місцях чи з певною метою свої звичні етичні норми, особи і групи можуть забезпечити відчуття
наявності моральних стандартів. Це відбувається так, ніби моральність перемикається на
нейтральну передачу і люди рухаються за інерцією, не думаючи, що можуть збити пішохода, аж
доки знову не увімкнуть «вищу» передачу і не повернуться до усвідомлення моральних норм.
Концепція Бандури заглиблюється далі в роз’яснення специфічних психологічних
механізмів, які запускає особа, вибірково відключаючи самообмеження поведінки, щоб
конвертувати свої шкідливі вчинки в морально прийнятні. Цей процес для людей надзвичайно
важливий, і Бандура переконує, що він допомагає пояснити не лише політичне, військове
насильство чи терористичні акти, а й «повсякденні ситуації, в яких порядні люди заради
власних інтересів зазвичай вчиняють шкідливі для інших дії»334.
Кожен із нас може морально відключитися від будь-яких своїх деструктивних чи лихих
вчинків, скориставшись чотирма когнітивними механізмами.
По-перше, ми можемо змінити визначення нашої поведінки зі шкідливої на благородну.
Наприклад, сформувати виправдання за дії, сприйнявши їх як моральний обов’язок, що освячує
насильство. Або провести корисні порівняння, де нашим, праведним, діям протиставляється
лиха поведінка ворогів (ми їх лише катуємо, а вони нас убивають). Або використовуємо
евфемізми, аби вибілити реальність, сповнену жорстоких дій. («Супутні втрати» означає, що
цивільне населення було стерто на порох під час бомбардування, а «дружній вогонь» – що
солдата вбили через недбальство або злий умисел приятелів.)
По-друге, ми можемо мінімізувати відчуття безпосереднього зв’язку між нашими діями й
їхніми шкідливими наслідками, розмиваючи або витісняючи особисту відповідальність. Нас не
діймає совість, якщо ми не сприймаємо власні вчинки як злочини проти людства.
По-третє, ми можемо змінити спосіб, в який ми думаємо про шкоду, завдану нашими
діями. Ми можемо ігнорувати, спотворювати, мінімізувати або не вірити в негативні наслідки
нашої поведінки.
Насамкінець, ми можемо змінити наше сприйняття жертв, змальовуючи їх як тих, хто
заслуговує покарання, звинувачуючи їх у наслідках, і, звісно, дегуманізуючи їх – вони ж не
заслуговують людського ставлення.
334 Для кращого зрозуміння відключення моралі див. об’ємні праці Альберта Бандури, зокрема: A. Bandura,
Social Foundations of Thought and Action: A Social Cognitive Theory, Englewood Cliffs, NJ: Prentice-Hall, 1986); A.
Bandura, «Mechanisms of Moral Disengagement», in Origins of Terrorism: Psychologies, Ideologies, Theologies, States of
Mind, ed. W. Reich, Cambridge, UK: Cambridge University Press, 1990.–Стор. 161-91; A. Bandura, «Moral
Disengagement in the Perpetration of Inhumanities», Personality and Social Psychology Review (Special Issue on Evil and
Violence) 3 (1999).–Стор. 193-209; A. Bandura. «The Role of Selective Moral Disengagement in Terrorism», in
Psychosocial Aspects of Terrorism: Issues, Concepts and Directions, ed. F. M. Mogahaddam, A. J. Marsella, Washington,
DC: American Psychological Association Press, 2004.–Стор. 121-50; A. Bandura, C. Barbaranelli, G. V Саргага, C.
Pastorelli, «Mechanisms of Moral Disengagement in the Exercise of Moral Agency», Journal of Personality and Social
Psychology 71 (1996).–Стор. 364-74; M. Osofsky, A. Bandura, P. G. Zimbardo, «The Role of Moral Disengagement in the
Execution Process», Law and Human Behavior 29 (2005).–Стор. 371-93.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 242
інтересами. Але один нещодавній випадок такої спрощеної диспозиційної оцінки змусив би
посміхнутися навіть суддів-інквізиторів.
Держсекретар Кондоліза Райс – професор політичних наук Стенфордського університету,
спеціалізується на радянських військах. Її освіта мусила би зробити її чутливою до системного
аналізу складних політичних проблем. Проте під час інтерв’ю із Джимом Лерером у його
передачі NewsHour (28 липня 2005 року) ця перспектива не лише провалилася, а й Райс стала
чемпіонкою з використання догматичного спрощено-диспозиційного підходу. Після запитання
ведучого, чи раптом закордонна політика США не сприяє тероризму більше, ніж прибирає
його, Райс пішла в наступ. Вона назвала таке мислення «спекулятивним виправдовуванням». До
того ж наголосила, що тероризм пов'язаний із «поганими людьми»: «Коли ми вже припинимо
виправдовувати терористів і говорити, що їх хтось до цього змушує? Ні, вони просто погані
люди, які прагнуть вбивати. І вони хочуть вбивати в ім’я збоченої ідеології, яка насправді не є
ісламом. Її подають як якусь образу. Мова йде не про якусь образу. Це спроба знищення, а не
побудови. І допоки всі в світі не називатимуть це зло на ім’я, і не перестануть їх
виправдовувати, ми матимемо проблеми».
335 . P. Leyensetal et al., «The Emotional Side of Prejudice: The Attribution of Secondary Emotions to In-groups and
Out-groups», Personality and Social Psychology Review 4 (2000).–Стор. 186-97.
336 N. Haslam, P. Bain, L. Douge, M. Lee, B. Bastian, «More Human Than You: Attributing Humanness to Self and
Others», Journal of Personality and Social Psychology 89 (2005).–Стop. 937-50; цитата зі стор. 950.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 243
перемоги ворога337. Цей страх переростає у ненависть, і люди готові до будь-яких дій, аби
тільки зменшити загрозу. У боротьбі з ворожою небезпекою вони готові відправити на смерть
власних дітей.
У книжці «Обличчя ворога» Сем Кін 338 розповідає, як за допомогою візуальної
пропаганди створюються архетипи ворогів. Держави здебільшого використовують їх проти тих,
кого визнають небезпечними, «іншими», «чужими», «ворогами». Такі візуальні образи
створюють одностайну суспільну параною, зосереджену на ворогах, що завдають шкоди
жінкам, дітям, домівкам, Богові, способу життя, знищують засадничі вірування й цінності. Таку
пропаганду повсякчас використовують в усьому світі. Попри національні відмінності, цю
пропаганду можна віднести за категорією до методик, що допомагають створити образ homo
hostilis (ворожої людини). Коли у свідомості членів праведного племені формується образ
нового злого ворога, то він водночас є і агресором, і безликим, і ґвалтівником, і безбожником, і
варваром, і жадібним, і злочинцем, і катом, і терористом, й абстрактним або дегуманізованим
звіром. Малюються жахливі картини, де власний народ пожирають страшні звірі: змії, щурі,
павуки, комахи, ящери, величезні горили, восьминоги і навіть «англійські свині».
Остаточними наслідками дегуманізації обраних інших може бути наша готовність чинити
з ними немислимі речі, щойно їх офіційно оголосять небажаними ворогами. Понад 65 000
громадян США насильно стерилізували упродовж 1920-40 років, коли прихильники євгеніки
використали наукові аргументи для очищення людської раси, бажаючи звільнити її від усіх осіб
із небажаними рисами. Хотілося би вірити, що такі погляди мав лише Адольф Гітлер, а не один
із найшанованіших американських юристів – Олівер Уенделл Холмс. Він стверджував (у 1927
році), що закон про примусову стерилізацію не суперечить Конституції, і є цінним для
суспільства:
Краще для цілого світу, замість чекати, доки покарають деградоване потомство за вчинені
злочини, чи воно саме помре з голоду через свою імбецильність, дати суспільству запобігти
продовженню роду тих, хто явно непристосований. Трьох поколінь імбецилів вже
достатньо339.
Пригадайте наведені у 12 розділі дослідження за участі студентів Гавайського
університету, які були готові схвалити у разі потреби «остаточне вирішення» – знищити
непристосованих, і навіть членів власної родини.
І Сполучені Штати, і Англія довгий час провадили таку «війну зі слабкими». В обох
країнах були свої красномовні й впливові прихильники євгеніки, науково обґрунтовані плани
щодо позбавлення свого народу від непристосованих, і надання привілеїв
«найпристосованішим»340.
337 В одному з випусків служби новин Reuters тридцятип’ятирічна матір гуту на ім’я Муканквая розказала, що
вона разом з іншими жінками оточили дітей своїх сусідів тутсі, яких вважали за «ворогів». З моторошною
рішучістю вони забили дітей до смерті великими палицями. «Вони не кричали, бо вони нас знали,–повідомила
вона.–Вони просто витріщалися на нас. Ми забили стількох, що не могли і порахувати». Її відключення моралі
ґрунтувалося на вірі, що вона разом з іншими жінками-вбивцями «робили дітям послугу»: для них буцімто було
краще померти тієї миті, аніж залишитися сиротами, бо їхніх батьків чоловіки-гуту вже забили мачете, а матерів
ще й зґвалтували перед смертю. На дітей чекало тяжке життя, тож вона й інші матері-гуту дійшли висновку, що
краще забити дітей до смерті, аби ті уникнули такої важкої долі.
338 Див. S. Keen, Faces of the Enemy: Reflections on the Hostile Imagination, San Francisco, CA:
HarperSanFrancisco, 2004 [1991]. Також варто переглянути DVD як додаток до книжки (2004).
339 Із Harry Bruinius, Better for All the World: The Secret History of Forced Sterilization and America ‘s Quest for
Racial Purity, New York: Knopf, 2006.
340 Див: F. Galton. Hereditary Genius: An Inquiry into Its Laws and Consequences, 2nd ed., London: Macmillan, 1892;
Watts and Co. 1950; R. A. Soloway, Democracy and Denigration: Eugenics and the Declining Birthrate in England,
1877-1930, Chapel Hill: University of North Carolina Press, 1990; Race Betterment Foundation, Proceedings of the
ThirdRace Betterment Conference, Battle Creek, MI: Race Betterment Foundation, 1928; E. Black, War Against the Weak:
Eugenics and America’s Campaign to Create a Master Race, New York: Four Walls Eight Windows, 2003; E. Black, IBM
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 244
and the Holocaust: The Strategic Alliance Between Nazi Germany and America ‘s Most Powerful Corporation, New York:
Crown, 2001.
341 M. L. King, Jr., Strength to Love, Philadelphia: Fortress Press, 1963.–Стор. 18.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 245
зрозуміти, що в самій ситуації гальмує просоціальну поведінку пересічних людей. У той час і
Бібб Латане, і Джон Дарлі342 були професорами відповідно Колумбійського і Нью-Йоркського
університетів, тож опинилися в епіцентрі подій. Вони провели польові дослідження в
різноманітних місцях: метро, перехрестях вулиць, а також у лабораторіях.
Результати їхніх досліджень непередбачувані: що більше свідків ситуації, то менше
шансів, що будь-хто з них поспішить на допомогу. Пасивні учасники великої групи
спостерігачів вважають, що хтось інший може допомогти або допоможе. Тож коли людина сама
або ще з кимось одним, вона почувається більше зобов’язаною допомогти. Сама присутність
інших розмиває почуття особистої відповідальності. Особистісні тестування учасників не
показали істотного зв’язку між будь-якими рисами особистості й швидкістю чи ймовірністю
надання допомоги343.
Мешканці Нью-Йорка, Лондона чи будь-якого іншого великого міста будь-де в світі
допоможуть із вищою ймовірністю, якщо їх безпосередньо попросити про це, або коли вони
перебуватимуть самі чи лише з кількома іншими особами. Що більше присутніх, які можуть
допомогти, то сильніше наше переконання, що на допомогу поспішить хтось інший, а отже, ми
не мусимо діяти і якось ризикувати собою. Відсутність допомоги виникає не стільки через
бездушність, а радше через страх за власне життя в агресивних умовах. Водночас цей хтось не
вважає ситуацію серйозною, боїться зробити помилку і видатися ідіотом чи просто не бажає
втручатися «не в свою справу». Також з’являється нова групова норма невтручання.
342 В. Latane and J. M. Darley, The Unresponsive Bystander: Why Doesn ‘t He Help?, New York:
Appleton-Century-Crofts, 1970.
344 T. Moriarity, «Crime, Commitment, and the Responsive Bystander: Two Field Experiments,» Journal of Personality
and Social Psychology 31 (1975).–Стор. 370-76.
345 D. A. Schroeder, L. A. Penner, J. F. Dovidio, J. A. Pilliavan, The Psychology of Helping and Altruism: Problems
and Puzzles, New York: McGraw-Hill, 1995. Також див. C. D. Batson, «Prosocial Motivation: Why Do We Help
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 246
Others?» in Advanced Social Psychology, ed. A. Tesser, New York: McGraw-Hill, 1995 ).–Стор. 333 - 81; E. Straub,
«Helping a Distressed Person: Social, Personality, and Stimulus Determinants», Advances in Experimental Social
Psychology, vol. 7, ed. L. Berkowitz, New York: Academic Press, 1974).–Стор. 293-341.
346 J. M. Darley, C. D. Batson, «From Jerusalem to Jericho: A Study of Situational Variables in Helping Behavior»,
Journal of Personality and Social Psychology 27 (1973).–Стор. 100-8.
347 C. D. Batson et al. «Failure to Help in a Hurry: Callousness or Conflict?», Personality and Social Psychology
Bulletin 4 (1978).–Стор. 97-101.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 247
348 «Abuse Scandal to Cost Catholic Church at Least $2 Billion, Predicts Lay Leader,» Associated Press, 10 липня
2005 року. Див. також документальний фільм «Deliver Us from Evil» про отця Олівера О’Ґрейді, звинуваченого в
постійних сексуальних домаганнях до маленьких хлопчиків і дівчаток упродовж двох десятиліть у північній
Каліфорнії. Обізнаний у численних скаргах, кардинал Роджер Магоні не звільнив О’Ґрейді, а періодично
переводив цього залежного від сексу отця в нові парафії, де він мав змогу кривдити щораз нових дітей-жертв.
(Режисерка–Емі Берґ, дистриб’ютор Lionsgate Films, жовтень 2006 року).
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 248
потому більша частина міста все ще перебувала в занепаді: спустошені повністю квартали,
тисячі зруйнованих будинків. Поїздка цими опустілими районами краяла мені серце. Критики
стверджують, що причиною бездіяльності системи стали расові й класові питання. Вціліли
здебільшого афроамериканці з нижчого класу, і їх не змогли евакуювати. Це зло бездіяльності
відповідальне за смерті, відчай і розчарування багатьох мешканців Нового Орлеану, можливо,
навіть всіх тих, хто ніколи не повернеться додому349.
І ТИ, БРУТЕ?
Кожен із нас мусить поцікавитися, чи у відповідний момент нам вистачить мужності
дотриматися наших переконань і бути свідомими очевидцями? Чи діятимемо або битимемо на
сполох, побачивши, як хтось порушує чиюсь гідність? Проте ми вже бачили в попередніх
розділах, що існує величезний тиск підкоритися і стати командним гравцем, аби не розхитувати
човен. Ми переконалися, що значно легше не ризикувати отримати покарання і не кидати
виклик системі. Часто ці чинники подвоюються тиском з боку владних систем, які непрямо
намагаються переконати своїх працівників чи підлеглих, що за певних, особливих обставин,
неетичне і незаконне поводження є доцільним. І ці обставини визначають вони. Багато з
нещодавно висвітлених в пресі скандалів на найвищому рівні – в уряді, збройних силах і
бізнесових колах, – відкрили токсичну суміш «неофіційно» виставлених вимог підвладним, що
прагнули потрапити до «внутрішнього кола». Усі вони супроводжувалися мовчазною згодою
тисяч працівників.
«Токсичні лідери зачаровують багатьох. Здебільшого ми стверджуємо, що ненавидимо їх.
Утім, ми часто стаємо їхніми послідовниками або, щонайменше, толеруємо їх як наших
роботодавців, директорів, депутатів, духівників чи вчителів. Коли токсичні лідери не
з’являються самі собою, ми часто їх шукаємо. Інколи ми навіть їх створюємо, підштовхуючи
добрих лідерів до межі токсичності». У своєму проникливому аналізі динамічних відносин між
лідерами і їхніми послідовниками в книжці «Привабливість токсичних лідерів» Жан
Ліпман-Блюмен нагадує, що краще розпізнати ранні симптоми токсичності у керівників і
лікувати їх, ніж пасивно вбирати їхню спокусливу отруту350.
Упродовж віків саме бездіяльність тих, хто міг діяти; байдужість тих, хто повинен
знати краще; мовчання голосу справедливості тоді, коли він мав найбільше значення, сприяли
тріумфу зла.
Хайле Селассіє, останній імператор Ефіопії
349 D. Baum, «Letter from New Orleans: The Lost Year», The New Yorker, 21 серпня 2006 року.–Стор. 44-59; D.
Wiegand, «When the Levees Broke: Review of Spike Lee’s Documentary» (When the Levees Broke: A Requiem in Four
Acts, HBO-TV, 21, 22 серпня 2006 року), San Francisco Chronicle, 21 серпня 2006, – стор. F1-F4.
350 J. Lipman-Blumen, The Allure of Toxic Leaders: Why We Follow Destructive Bosses and Corrupt Politicians–and
How We Can Survive Them, New York: Oxford University Press, 2005, цитата зі стор. ix.
351 L. Ross, R. E. Nisbett, The Person and the Situation, Philadelphia: Temple University Press, 1991.
352 A. Bandura, Self-Efficacy: The Exercise of Control, New York: Freeman, 1997.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 249
СИТУАТИВНІ ІДЕНТИЧНОСТІ
Наші особисті ідентичності зумовлено суспільством. Ми залежимо від того, де живемо і
працюємо, що їмо, кого кохаємо. Дізнавшись комбінацію ваших «статусних чинників» –
етнічної групи, суспільного класу, освіти, релігії та місця проживання, можливо передбачити
широкий спектр ваших підходів і поведінки точніше, ніж просто знаючи ваші риси особистості.
Наше відчуття ідентичності здебільшого ґрунтується на тому, як інші ставляться до нас,
353 R. Kueter, The State of Human Nature, New York: iUniverse, 2005. Для перегляду психологічного впливу
культури див. R. Brislin, Understanding Culture ‘s Influence on Behavior, Orlando, FL: Harcourt Brace Jovanovich, 1993;
H. Markus, S.Kitayama, «Culture and the Self: Implications for Cognition, Emotion and Motivation», Psychological
Review 98 (1991).–Стор. 224-53.
354 L. Ross, D. Shestowsky, «Contemporary Psychology’s Challenges to Legal Theory and Practice», Northwestern
University Law Review 97 (2003).–Стор. 1081-1114; цитата зі стор. 1114. Також рекомедую прочитати розширений
огляд і аналіз ролі місця в юридично-економічній системі у роботах двох юристів-науковців: J. Hanson and D.
Yosifon, «The Situation: An Introduction to the Situational Character, Critical Realism, Power Economics, and Deep
Capture», University of Pennsylvania Law Review 129 (2003).–Стор. 152-346. Додатково статті мого колеги Крейґа
Гейні про необхідність ширшого залучення контекстуальних чинників у юридичну практику, див. С. Haney,
"Making Law Modern: Toward a Contextual Model of Justice", Psychology, Public Policy and Law 8 (2002).–Стор. 3-63.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 250
355 M. Snyder, «When Belief Creates Reality», in Advances in Experimental Social Psychology, vol. 1 8 . ed. L.
Berkowitz, New York: Academic Press. 1984.–Стор. 247-305.
356 D. L. Rosenhan, “On Being Sane in Insane Places”, Science 179 (1973).–Стор. 250-58.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 251
РОЗДІЛ 14
Знущання і тортури в Абу-Ґрейб: зрозуміння і персоніфікація жахіття
357 F. D. Richard, D. F. Bond, Jr., J. J. Stokes-Zoota, «One Hundred Years of Social Psychology Quantitatively
Described», Review of General Psychology 7(2003).–Стор. 331-63.
358 S. T. Fiske, L. T. Harris, A.J.C. Cudy, «Why Ordinary People Torture Enemy Prisoners», Science (Policy Forum)
306 (2004).–Стор. 1482-83; цитати зі стор. 1482. Також див. S. Fiske, Analyses in Social Beings, New York: Wiley,
2003.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 252
359 Підсумковий рапорт незалежної комісії щодо розслідування операцій із затримання. Повний рапорт
доступний на сторінці СВЕ: www.prisonexp.org/pdf/SchlesingerReport.pdf Рапорт видано 8 грудня 2004.
«Відверто кажучи, думаю, ми всі розчаровані діями цих кількох, – сказав бригадний
генерал Марк Кіммітт під час інтерв’ю в передачі “60 Minutes II”. – Щодня ми піклуємося про
наших солдатів, але щиро кажучи, не завжди пишаємося нашими солдатами». Дуже зручно –
знати, що лише кілька паскудних солдатів з-поміж усіх тих, хто служать охоронцями в безлічі
військових тюрем США, вдавалися до таких немислимих і безглуздих злодіянь361.
Хвилинку. Як міг Генерал Маєрс знати, що це був поодинокий випадок ще до завершення
ґрунтовного розслідування в системі військових тюрем в Іраку, Афганістані, Кубі? Справу
щойно викрито, і щоб дати таку оцінку, не вистачило би часу для проведення ретельного
розслідування. Було щось тривожне в цій авторитетній заяві, у цьому виправдовуванні Системи
і звинуваченні кількох на самому дні діжки. Його слова нагадують публічні заяви начальників
361 Існують докази, що генерал Маєрс особисто телефонував Дену Разеру за дев’ять днів до випуску «60
Minutes II» про насильство в Абу-Ґрейб із проханням відкласти ефір програми, аби уникнути небезпеки для «наших
сил» і «проведення місії». CBS виконало прохання і відклало трансляцію на два тижні. Канал прийняв рішення про
показ фотографій, тільки коли там дізналися, що журналіст з New Yorker Сеймур Герш готує до публікації
докладний репортаж на ту саму тему. Це прохання свідчить про те, що військове начальство було обізнане у
«візерункові проблеми», які повстануть унаслідок журналістських викриттів.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 254
362 Свідчення перед Конгресом: Доналд Рамсфелд, Federal Document Clearing House, 2004, доступно на:
www.highbeam.com/librarv/wordDoc.doc?docid=lPl:94441824; Свідчення Доналда Рамсфелда перед Сенатом;
доступне: http://www.globalsecurity.org/military/library/congress/2004_hr/040507-rumsfeld.pdf
363 Цитовано в A. Hochschild, What’s in a Word? Torture, The New York Times, 23 травня 2004 року. Сьюзан
Зонтаґ висловила елегантну критику твердження, що ці дії були лишень простим «зловживанням», а не
«тортурами»: S. Sontag, Regarding the Torture of Others, The New York Times Magazine, 23 травня 2004 року.– C. 25ff.
364 Міністр закордонних справ Ватикану, архієпископ Джованні Лайоло вважає інакше: «Тортури?
Серйозніший удар по США, ніж 11 вересня. З тією різницею, що цей удар завдали не терористи, а самі
американці»
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 255
365 «It’s Not About Us; This Is War!» The Rush Limbaugh Show, 4 травня 2004 року. Див:
http://www.sourcewatch.org/index.php/Rush_Limbaugh.
366 Ремарка сенатора Інхофа походить зі стенограм слухань сенатського комітету зі збройних сил 11 травня
2004 року, в якому генерал-майор Таґуба доповідав комітету про зловживання в Іраку, це його перше публічне
свідчення базувалося на 600 сторінках слідства (для якого знадобився місяць і дев’ять томів справи). Повна
стенограма доступна онлайн на сторінці Washington Post:
http://www.washingtonpost.com/wp-dyn/articles/A17812-2004May11.html.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 256
фотографій, що вже оббігли ввесь підрозділ, і дехто навіть поставив їх собі як заставку на
комп’ютері. Спершу світлини смішили Дарбі, було «досить забавно» бачити купу голих,
складених у піраміду іракських срак. Але що довше він роздивлявся, тим більше відчував
смуток через те, що бачив. «Я не міг перестати думати про це. Десь за три дні я прийняв
рішення заявити про ці фотографії», – повідомив Дарбі. Те рішення довело його до агонії, коли
він розривався між лояльністю до приятелів і докорами сумління. Дарбі був знайомий з Ліннді
Ігленд з часів проходження початкового вишколу. Проте, як він повідомив, побачене
«оскверняло все, у що я особисто вірив, і все, чому мене навчили про верховенство права».
Тож того дня в січні 2004 року Джо Дарбі вчинив гігантський стрибок для людської
моральності, уперше передаючи копію диску з анонімним написом на конверті агенту відділу
кримінальних розслідувань (ВКР). Згодом він відкрився спеціальному агенту Тайлору П’єрону
(начальнику військового ВКР в Абу-Ґрейб), що саме він помістив диск у конверт, і що хоче
поспілкуватися з ВКР відкритіше. Дарбі бажав лишатися анонімним стільки часу, скільки
працюватиме в Абу-Ґрейб, боячись помсти за донос на приятелів367.
Забити на сполох, знаючи, що це напевно спричинить проблеми зображеним на світлинах
приятелям з 372-ї роти, вимагало від Дарбі надзвичайної особистої відваги. Проте, коли інші
чинним неправильно, Дарбі вчинив правильно.
Також треба врахувати, що за військовим статусом Дарбі займав найнижчий ранг –
спеціаліст військового резерву. Він відкрито кидав виклик тому, що відбувалося в військовій
в’язниці. Як я згодом відкрив, особливій в’язниці, частиною якої був спеціальний центр
допитів, створений особисто Міністром оборони, задля викриття «готових до дій терористів і
заколотників». Виклик системі вимагав від Дарбі великої сили духу368.
367 Дарбі дав перше інтерв’ю про свою роль у розкритті зловживань Уїлу Хілтону, опубліковане в журналі GQy
вересні 2006 року під назвою «Полонений совісті». (Цитати Дарбі з цього джерела). Доступне онлайн:
http://men.stvIe.com/gq/features/landing?id=content_478S/.
368 Існує цікава паралель з іншим солдатом, Роналдом Райденауром, який вдарив на сполох через масове
вбивство в Сонґмі у В’єтнамі, 1968 року. Він теж був трохи аутсайдером, який ввійшов на сцену наступного дня,
після того як деякі з його колег по-звірячому вбили сотні в’єтнамських цивільних. Відчуваючи, що їхні дії
суперечать базовим принципам, за захист яких воювали США, Райденаур вирішив обнародувати справу. Його
неодноразові запити до вищих посадових осіб, і навіть до президента Ніксона і конгресменів, щодо розслідування
цієї різанини ігнорували або не вдовольняли понад рік.
І нарешті завзятість Райденаура окупилися. До нього приєднався молодий репортер-слідчий Сеймур Герш, який
описав історію в 1970 році у книжці «Му Lai 4: A Report on the Massacre and its Aftermath». Мабуть, це не
випадковість, що той самий репортер, тепер значно старший, розкрив зловживання в Абу-Ґрейб у своїй статті
для New Yorker (квітень 2004 року), і книжці «Chain of Command: The Road from 9/11 to Abu Ghraib» (2004).
Сумними наслідками зухвалого вчинку Дарбі було те, що декілька років він, разом із матір'ю і дружиною, були
змушені переховуватися, під захистом охорони, бо багато людей хотіли їх убити через його приниження армії.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 258
369 Я хотів зініціювати фонд героя Джо Дарбі, зібрати пожертви з усієї країни і передати їх йому, коли він
вийде з-під охорони. Репортерка USA Today Мерилін Еліас погодилася опублікувати історію про життя цього
«героя в підпіллі» і згадати в ньому фонд, якщо я зможу забезпечити рахунок, на який люди зможуть надсилати
пожертви. Впродовж багатьох місяців я намагався переконати різні організації створити такий рахунок, серед них
Amnesty International, банк рідного міста Дарбі, мій Union Bank у Пало-Альто, навіть асоціацію жертв тортур.
Щоразу отримував відмову, яка видавалася фальшивкою. Я переконав тодішнього голову Американської
психологічної асоціації Діану Галперін подати таку пропозицію на щорічному з’їзді, але надто багато членів Ради
директорів організації виступили проти. Для багатьох людей це було занадто політичним.
370 Цитата з «А Question of Torture,» PBS News Frontline, 18 жовтня 2005 року.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 259
372 В’язницю Абу-Ґрейб офіційно закрили 15 серпня 2006 року, всіх утримуваних там в’язнів перевели в
Кемп-Кроппер біля Багдадського аеропорту.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 261
373 Військова слідча Марсі Дрюрі інформувала мене про умови, які панували в Абу-Ґрейб, відколи військові
взяли це місце під свій контроль і доколи почалося розслідування зловживань у блоці 1А. В електронних листах
(16, 18 і 20 вересня 2005 року) і телефонному інтерв’ю (8 вересня 2005 року) вона з перших вуст розказала про
«жалюгідні, злиденні» умови як для охоронців, так і в’язнів. Вона служила в підрозділі, що займався
розслідуваннями злочинів, вчинених військовими США впродовж війни. Вона також була однією з перших осіб,
хто побачив диск із фотографіями. Її відділ завершив розслідування до лютого 2004 року. Вона сказала мені, що
хоче, аби світ побачив правду, що умови, які панували у в’язниці, мали вплив на поведінку охоронців.
374 Передача про Кемп-Даґлас «80 Acres of Hell», History Channel, 3 червня 2006 року.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 262
375 Janis Karpinski із Steven Strasser, One Woman’s Army: The Commanding General at Abu Ghraib Tells Her Story,
New York: Miramax Press, 2005.
376 Психологічна оцінка складалася із інтерв’ю з військовим психологом, доктором Елвіном Джонсом, 31
серпня і 2 вересня 2004 року, після якої проведено різні психологічні тести. Вони включали в себе Міннесотський
багатопрофільний опитувальник особистості (ММРІ-2); багатовимірний клінічний опитувальник Мільтона-ІІІ і
скорочену шкалу Уекслера. Офіційний звіт про психологічну консультацію та результати тестів надіслано 21
вересня мені і доктору Леррі Бойтлеру (директору докторської програми з психології в Університеті Пало-Альто).
Він провів незалежну сліпу інтерпретацію результатів тестів, не знаючи ані імені, ані статусу досліджуваного.
Також я провів інвентар вигорання Маслач під час інтерв’ю Чіпа в мене вдома, результати якого відправлено для
інтерпретації експерту із психології стресу праці–доктору Майклу Лейтеру із Центру організаційного розвитку в
Уолфвіллі, Канада. Його формальну оцінку я отримав 3 жовтня 2004 року. Він також не знав, хто заповнював
форму.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 263
він «порушував громадський спокій» – занадто голосно і довго кричав під час нічної забави в
«хованки», за що його затримали і довелося заплатити штраф на суму п’ять доларів. Він рідко
курить, випиває лише кілька пляшок пива на тиждень і ніколи не вживав заборонені препарати.
Себе він описує так: «Я дуже тихий, іноді сором’язливий, приземлений, м’якосердий,
злагідливий, загалом добра людина»377. Проте для нас важливо підкреслити деякі додаткові
риси: Чіп зазвичай боїться бути відкинутим іншими, тому в будь-яких суперечках він зазвичай
поступається, аби бути прийнятим. Він змінює свої погляди, підлаштовуючись під інших, щоби
вони «не злилися і не ненавиділи мене». Інші можуть впливати на нього, навіть якщо він вірить,
що сам прийняв рішення. Він не любить самотності, любить бути в оточенні інших людей,
почувається пригніченим, коли довго перебуває на самоті.
Деякі з моїх попередніх досліджень щодо сором’язливості дають емпіричні підтвердження
її зв’язку з конформізмом. Ми виявили, що сором’язливі студенти з більшою ймовірністю
поступляться і погодяться з суперечливими переконаннями інших, якщо їм загрожує відкрита
дискусія. Причому їхні погляди лишаються без змін, якщо їм не доводиться боятися відкритої
конфронтації378.
Фредерік надзвичайно патріотичний. Щодня він вивішує американський прапор у себе на
подвір’ї і на заході сонця його згортає. Він навіть дарує прапори друзям і родині. «Я купив
кілька прапорів, щоб подарувати родині чи колегам. Він підіймав їх у Кувейті, кожен з них.
Думаю, у мене було їх дев’ять чи десять. Вони майоріли, коли я був у Багдаді, і я надіслав їх
дружині», – розказував він під час нашої розмови. Чіп Фредерік відчуває як «по ньому бігають
мурашки» і «сльозяться очі», коли грає національний гімн. Останнім разом він написав мені зі
своєї в’язничної камери: «Я пишаюся, що більшість свого дорослого життя я служив своїй
країні. Я був готовим віддати життя за мою країну і моїх друзів... Я хотів бути тією особою, яка
змінить хід історії»379. (Мушу визнати, що таке по чуття видається трохи надмірним для тако
людини, як я – з обережні шим підходом до патріотизму).
Його сестра Мімі розказала про брата таке:
Рости з Чіпом було для мене радістю. Я майже на 11 років за нього старша. Чіп був
спокійною дитиною. Дбав про однолітків. Завжди дбав про почуття інших і не мав намірів
мститися. Чіп був простим хлопцем і любив розіграші. Завжди годував пса горіховим маслом, а
потім сміявся голосно, коли той крутився по землі! Займався спортом і був командним гравцем.
Його життєвою філософією є справедливість, він вірить у відповідальність, наші батьки йому
прищепили гарні звички і цінності. Я пам’ятаю, як в 17 років він пішов до війська, ще дитиною,
щоб повернутися дорослим, молодим чоловіком, що й далі сповідував ті самі цінності. Чіп у
вільний час любить рибалити і полювати. Він насолоджується спортом, автомобільними
перегонами (NASCAR), їздою на мотоциклах і часом із своєю полиною380.
378 Для див. мою книжку: Р. G. Zimbardo, Shyness: What It Is. What to Do About It, Reading, MA: Perseus Books,
1977.
380 Листування електронною поштою з Мімі Фредерік, 21 вересня 2005 року (надано дозвіл на цитування).
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 264
381 372-й батальйон військової поліції базувався в Крезаптауні, Меріленд. Більшість його членів походили з
маленьких, небагатих міст, де оголошення військових рекрутерів часто з’являлися в місцевій пресі. Вони часто
приєднувалися до війська ще підлітками, аби заробити і побачити світ, або просто щоб вирватися з міста, де
виросли. Члени 372-ї бригади були дуже дружніми. Див: Time magazine, Special Report, 17 травня 2004 року.
382 Моє інтерв’ю з Чіпом, 30 вересня 2004 року, та приватний лис, 12 червня 2005.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 266
Одним з показників зразкової служби Чіпа Фредеріка для свого народу є численні, здобуті
впродовж багатьох років нагороди. Серед них: медаль за досягнення (нагороджений тричі),
медаль за відмінну поведінку в складі резерву (нагороджений чотири рази), медаль за службу
національній обороні (нагороджений двічі), медаль за службу в резерві збройних сил із літерою
«М», відзнака сержантського складу за вдосконалення вмінь, відзнака за службу в армії,
відзнака за службу за кордоном (нагороджений двічі), медаль за участь у війні з тероризмом і
експедиційна медаль за війну з тероризмом. Крім того, він мав отримати Бронзову зірку за
ефективне вирішення інциденту зі стріляниною сирійського ув’язненого в Абу-Ґрейб, якою
його не нагородили через оприлюднення зловживань. Ось лишень деякі зі зразкових
характеристик цього військового, чому ж тоді військове керівництво назвало його
«пройдисвітом»?
ПСИХОЛОГІЧНЕ ТЕСТУВАННЯ383
Рівень IQ Чіпа, вимірюваний за стандартною вербальною й невербальною шкалою,
міститься в середніх значеннях.
Особистість й емоційність також досліджували трьома різними тестами, і їхні показники
також перебували в нормі. Чіп не виказував тенденцій ані до занадто позитивної, ані до
негативної самооцінки. Як підкреслюється у висновках: «Результат оцінювання вказує на те, що
пацієнт вважається морально доброчесною особою». Військовий психолог, що проводив цю
діагностику підсумовує, що Чіп Фредерік не має «садистичних чи патологічних тенденцій».
Такі висновки суттєво піддають сумнівам з’ясування поведінки «гнилим нутром» військового,
як це просували захисники владних структур. Фактично диспозиційні пояснення взагалі не
мають підстав.
Результати тестів вказують, що пацієнт потребує відносин з іншими людьми на засадах
турботи і взаємодопомоги.
Виявляє схильності до поступливості, слухняності і примирливості, й потребує відносин,
що забезпечать емоційну підтримку, любов і безпеку. Темперамент з найбільшою ймовірністю
– мирний, і він старатиметься уникати конфліктів. Загалом намагатиметься не виказувати
негативні емоції, щоб не образити інших. Проявлятиме надмірну потребу в безпеці,
прив’язаності й опіці, через що, правдоподібно, почуватиметься ніяково наодинці. На цих
характеристиках частково базується його тенденція слухатися і виконувати побажання інших,
аби підтримувати відчуття безпеки384.
Незалежне оцінювання особистості Чіпа Фредеріка, яке здійснив експерт з клінічної
психології доктор Леррі Бойтлер, підтримує висновки військового психолога. По-перше, він
зазначає, що «Результати оцінювання є вірогідними й дійсними показниками його [Фредеріка]
актуального психологічного функціонування»385. Доктор Бойтлер підкреслює «Також потрібно
зазначити, що немає доказів прогресування патології... [Він] не виказує поважних особистісних
і психічних патологій».
Це означає, що Чіп зовсім не проявляє ознак психопатичної особистості, яка схиляла б
його до жорстокості. Причини слід шукати в умовах його праці. Він також був «нормальним,
здоровим пересічним», без шизофренії, депресії, істерії, і всіх інших важливіших форм
психологічних патологій.
Проте Бойтлер висловлює занепокоєння, що, маючи такий перелік основних
психологічних рис, Чіп не зможе бути добрим лідером в складних, вимогливих ситуаціях, якраз
таких, з якими він зіткнувся в Абу-Ґрейб:
Ці [Фредерікові] симптоми радше перешкоджатимуть його можливостям реагувати на
383 Резюме звіту доктора Елвіна Джонса щодо інтерв’ю і низки психологічних тестів, 31 серпня 2004 року.
385 Цю й наступні цитати взято з «Інтерпретації тестування клієнта» 22 вересня 2004 року, проведеної доктором
Леррі Бойтлером, з письмового звіту для мене.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 267
нові ситуації і можуть знизити його гнучкість і здатність адаптуватися до змін. Найімовірніше,
він буде нерішучим, невпевненим і очікуватиме від інших допомоги в прийнятті рішень... Він
шукатиме самоствердження, й нагород за свої зусилля, а під час планування сильно залежатиме
від інших... Він легко піддається зовнішнім впливам, і через бажання «робити все правильно» з
великою ймовірністю його контролюватимуть обставини, авторитети чи оточення.
Ці звіти переконливо демонструють, що старший сержант Чіп Фредерік був би чудовим
«соціально-емоційним» лідером, але вже не аж так добрим «виконавчим лідером». Це
розділення впровадили дослідники, щоб виділити два різні типи лідерства.
Соціально-емоційний лідер дуже добре відчуває потреби учасників його групи і робить все, аби
поліпшити якість членства в групі. Виконавчий лідер більше концентрується на формальних
аспектах, визначає плани і стандарти, розподіляє завдання, і контролює виконання поставлених
цілей. В ідеалі керівник має поєднувати обидва стилі, але зазвичай робота ділиться між
кількома лідерами, кожен з яких є найкращим на своїй ділянці. У неоднозначних ситуаціях, із
мінливими вимогами та за браку явних цілей, групам більше потрібно виконавче, ніж емоційне
лідерство. Саме такою була ситуація нічної зміни в блоці 1А. Так само, як Чіп був чудовим
лідером у попередніх умовах, у цьому новому складному місці він просто був не тією людиною.
Також було проведено оцінювання професійного вигорання Фредеріка. Він заповнював
опитувальник щодо вигорання Маслач (МВІ), уявляючи в усіх деталях свою робочу ситуацію в
Абу-Ґрейб. Ця методика ідентифікує три аспекти ставлення працівника до специфічних умов
праці: емоційне виснаження, цинізм та особисту ефективність. Її створила Кристина Маслач
(пригадайте героїню Стенфордського в’язничного експерименту). Відповіді пізніше оцінив та
інтерпретував доктор Майкл Лейтер “в сліпу” (він не знав що оцінює відповіді Фредеріка)386.
З висновків Лейтера, відповіді Чіпа за трьома вимірами складаються в нетиповий взірець.
Зазвичай вигорання характеризується високим рівнем виснаження, піднесенням цинізму і
зменшенням особистої ефективності. Чіп же показав низький рівень цинізму й оцінки власної
ефективності, одночасно виказуючи крайнє емоційне виснаження:
Профіль вказує особу, яка відчуває крайнє виснаження, яке є головною ознакою
вигорання. Ця оцінка описує емоційно висушену і хронічно втомлену особу. Особу, яка має
недостатньо часу для відпочинку, не може освіжитися та відновити сили. Очевидним є те, що
теперішній стан суперечить самоідентичності, за якою особа впорується з важливими
вимогами, а зараз просто перевантажена обставинами... Підсумовуючи, цей профіль описує
особу, яка через специфічні умови праці професійно вигоріла. За інших обставин вона була б
продуктивним та ефективним працівником.
Дослідження з когнітивної психології засвідчують, що продуктивність у багатьох
завданнях залежить від умов, як-от хронічний стрес і багатозадачність, що надмірно обтяжує
психічні ресурси. За таких перевантажень страждають запам’ятовування, здатність вирішувати
проблеми, ясність суджень і спроможність приймати рішення387. Я доводитиму, що пересічний
рівень когнітивних здібностей Чіпа був перевантажений неймовірним зарядом нових
ситуативних вимог, з якими він щоночі стикався на своїй новій, непередбачуваній роботі.
З такими міркуваннями давайте перейдемо до «умов праці», на які посилався доктор
Лейтер. Як з позиції Чіпа виглядала праця в блоці 1А під час нічних змін? Я запрошую вас,
читачів, скористатися схожим підходом, як і в попередніх частинах нашої подорожі, коли ви
уявляли себе в ролі учасника різноманітних психологічних експериментів. Тепер спробуйте
побути у шкірі Чіпа Фредеріка на кілька місяців, від жовтня до грудня 2003 року.
386 Оцінка доктора Лейтера потрапила до мене 3 жовтня 2004, див: С. Maslach and М. Р. Leiter, The Truth About
Burnout (San Francisco: Jossey-Bass, 1997). Також див: M. P. Leiter and C. Maslach, Preventing Burnout and Building
Engagement: A Complete Package for Organizational Renewal, San Francisco: Jossey-Bass, 2000.
387 Існує багато психологічної літератури щодо когнітивного перевантаження, деякі посилання: D. Kirsh, «А
Few Thoughts on Cognitive Overload», Intellectica 30 (2000).–C. 19-51; R. Hester, H. Caravan, «Working Memory and
Executive Function: The Influence of Content and Load on the Control of Attention», Memory & Cognition 33 (2005).–C.
221-33; F. Pass, A. Renkl, J. Swelle, «Cognitive Load Theory: Instructional Implications of the Interaction Between
Information Structures and Cognitive Architecture», Instructional Science 32 (2004).–C. 1-8
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 268
388 Нотатки щодо саги про рядову Джессіку Лінч взято з телевізійного документального фільму на BBC 2, в
якому зазначалося, що армія США сфабрикувала і спотворила майже все з її «героїчного» наративу. Таке саме
створення псевдогероя сталося і в історії колишньої зірки NFL Arizona Cardinals, Пета Тіллмана, якого застрелили
свої ж, «дружнім вогнем», і це приховували, доки сім’я не добилася правди. Розслідування BBC щодо Джессіки
Лінч: «War Spin: The Truth About Jessica,» 18 травня 2003 p. (репортер Джон Кемпфнер). Розшифрування програми
можна знайти на: http://news.bbc.co.uk/2/hi/programmes/correspondent/3028585.stm. Справа Пета Тіллмана вийшла в
двох частинах в The Washington Post: S. Coll, «Barrage of Bullets Drowned Out Cries of Comrades: Communication
Breakdown, Split Platoon Among Factors of ‘Friendly Fire’«, The Washington Post, 6 грудня 2004 року.–C. A01; S. Coll,
«Army Spun Tale Around IU-Fated Mission», The Washington Post, 6 грудня 2004 року.–C. A01; Дві статті доступні
онлайн: http://www.washingtonpost.com/wp-dyn/articles/A35717-2004Dec4.html та
http://www.washingtonpost.com/wp-dyn/articles/A37679-2004Dec5.html. Батько Пета Патрік, юрист, продовжує
розслідувати смерть сина. Нещодавня стаття в New York Times відкриває нові деталі: М. Davey and S. Eric «Two
Years After Soldier’s Death, Family’s Battle is with Army», The New York Times, 21 березня 2006.–C. A01. Див. також
красномовну і потужну заяву під назвою «Після Петового дня народження» його брата Кевина, який у 2002 році
разом з Петом вступив до війська, і разом з ним служив в Іраку й Афганістані, доступна онлайн:
http://www.truthdig.com/report/item/200601019_after_pats_birthday.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 269
ВИШКІЛ І ПІДЗВІТНІСТЬ
Зімбардо: «Будь ласка, розкажи про свою підготовку до ролі наглядача, лідера наглядачів
у цій в’язниці»389.
Фредерік: «Не було. Не було ніякої підготовки до цього завдання. Коли нас мобілізували в
Форт-Лі, для нас провели заняття на тему культурних відмінностей, яке тривало, мабуть, із 45
хвилин, і загалом було про те, аби не дискутувати про політику, про релігію, аби не обзивати їх
“хачами”, “погоничами верблюдів”, “чурками”».
З: «Як опишеш нагляд, свою підзвітність і підтримку, яку ти отримував від старших за
званням?»
Ф: «Не було».
З: «Хто був твоїм безпосереднім командиром, перед ким звітував?»
Ф: «Сержант першого класу Снайдер. Я завідував чотирма блоками, він був
безпосередньо наді мною. Якщо йти далі по ланцюжку, то його начальником був капітан
Брінсон, далі – капітан Різ, і підполковник Філлабаум”.
Зміна Фредеріка розпочиналася о 16-й, і тривала до 4-ї ранку (12 годин). Він повідомив,
що ці офіцери майже ніколи не відвідували блок вночі. Він не мав жодного нагляду й підтримки
з боку сержанта Снайдера, бо той не мав ані професійного досвіду, ані пенітенціарного
вишколу. Проте час від часу саме Чіп рекомендував, чи пропонув зміни Снайдеру, Брінсону, та
Різу.
З: «Ти рекомендував зміни?»
Ф: «Так, щодо організації дій у в’язниці. Наприклад, не приковувати в’язнів кайданками
до дверей, не роздягати в’язнів догола, крім тих, хто сам себе ранить, не брати до в’язниці
психічно хворих... Найперше, що я попросив, коли туди потрапив, були правила і процедури дій
у в’язниці... Я утримував неповнолітніх, чоловіків, жінок, і психічнохворих в одному місці, це
порушувало військовий кодекс».
З: «Ти пробував повідомити про це начальство?»
Ф: «Я повідомляв це кожному, хто мені видавався хоча б з якимись повноваженнями...
Зазвичай вони відповідали “Просто дивись сам, що можеш зробити, щоб тримати все під
контролем” і так теж хотіли у військовій розвідці».
Іншим разом Чіп повідомив, що старші кепкували чи робили зауваження, що він занадто
нарікає. Враховуючи військові умови, він повинен просто викластися на всі сто. Безсумнівно,
він не у канзаській чи діллвинській в’язниці, тут немає часу на чіткі, письмові й офіційні
інструкції чи процедури. У цій найважливішій місії свого життя, Чіп, який хотів стати
389 Усі питання і відповіді взято із інтерв’ю від 30 вересня 2004 року, проведеного в мене вдома, записаного і
розшифрованого Меттом Естрада–моїм асистентом.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 270
взірцевим лідером, не отримав потрібної йому підтримки. Його самого кинули напризволяще.
Якщо виходити із розглянутої вище психологічної оцінки, це були найгірші з можливих умов
праці для нього. Це був впевнений рецепт на провал. І це був лише початок.
запропонувати корисні зміни, але це не приносило жодного результату. Багато інших людей,
без форми та без представлення, приходили й виходили з цих двох блоків. Нікому не дозволяли
встановлювати їхні особи, тож вони діяли в повній анонімності. Хоча це суперечить військовим
правилам, цивільні працівники давали накази військовій поліції, що треба зробити з окремими
ув’язненими, щоб приготувати їх до допитів. Військові на службі не можуть приймати накази
від цивільних. Це правило було надміру розмито, коли, намагаючись заповнити брак відвідного
військового персоналу в розвідці, почали підписувати контракти з цивільними.
Паперові й електронні листи Чіпа додому переконливо показують, що головне його
завдання, як і інших резервістів військової поліції, які служили в блоках 1 A/Б, полягало в
допомозі проводити допити ефективніше. «Військова розвідка нас заохочувала, і нам казали –
Добра робота!». «Вони зазвичай не дозволяють чужим спостерігати за допитами. Але відколи
їм сподобався спосіб, як я управляю в’язницею – вони зробили винятком». Він гордо
повідомляв, що його люди добре виконують накази, ламаючи затриманих, тож ті швидше
видавали потрібні зізнання на допитах. «Способом утримання ми допомагали їм розв’язувати
язики... Ми мали дуже високі показники зізнань. Зазвичай вони здавалися лише за кілька
годин».
Чіпові повідомлення додому неодноразово показують, що члени ВР, офіцери ЦРУ,
перекладачі чи найняті для проведення допитів цивільні координували більшість дій, що мали
місце у тій в’язниці. Він розказав мені, що не міг би ідентифікувати жодного з тих, хто
проводив допити, бо вони умисно лишалися знеособленими. Вони рідко називали свої імена, не
мали ідентифікаційних даних на уніформі, фактично більшість з них навіть не носила
військової форми. Звіти Чіпа збігаються з інформацією, яку подавала преса, щодо створеної
генералом Санчесом атмосфери, що заохочувала секретність і використовування екстремальних
методів для отримання зізнань затриманих.
Деякі правила військового персоналу США у в’язниці дозволяють ухилятися від
відповідальності за свої дії. Цей чинник також міг спонукати до знущань. Відповідно до
«інструкції поведінки», без дати, у блоці 1А заборонялося вживати акронім МІ (військова
розвідка).
«Додатково рекомендовано, щоби ввесь військовий персонал доклав зусиль з дотримання
анонімності в очах затриманих. Рекомендується вживання «стерильних» уніформ [тобто без
будь-яких розпізнавальних знаків]. Перебуваючи в блоці, працівники не можуть звертатися
один до одного, використовуючи справжні імена й ранг»390.
Внутрішнє військове розслідування підтвердило правдивість описів Фредеріка. Виявлено,
що слідчі заохочували працівників в’язниці, наглядачів із резерву військової поліції, «готувати»
в’язнів до допитів, фізично й психічно391. Традиційне розмежування обов’язків, де військова
поліція займається винятково утримуванням, а розвідка – допитами й розслідуваннями,
затерлося, коли від перших почали очікувати участі у підготовці ув’язнених до примусових
допитів. Також працівники військової розвідки були винні в деяких із найстрашніших знущань.
Наприклад, щоб отримати інформацію від одного іракського генерала, слідчі роздягнули його
шістнадцятирічного сина, вимазали брудом і виставили на холод. Сержант Семюел Провенанс
390 R.J. Smith and J. White, «General Granted Latitude at Prison: Abu Ghraib Used Aggressive Tactics», The
Washington Post, June 12, 2004, c. A01. Доступ:
http://www.washingtonpost.com/wp-dyn/articles/A35612- 2004Junll.html.
391 Ветеран, військовий слідчий, розказав мені, що, на його думку, слідчі маніпулювали військовими
поліцейськими, щоб ті допомагали збирати інформацію: «Саме тут заритий собака. Недобросовісні слідчі, (в
низхідному порядку: молодші військові, контрактники чи спів робітники ЦРУ), охоче грали на вірі відданих їм
людей. Я мав досвід управління персоналом, що утримував в’язнів (у тому випадку це була рота піхоти, яким
доручили в’язницю), і вони почали ставитися до мене так, якби я був втіленням усіх американських стереотипів
«слідака». Проте коли я пояснив їм, чому не чинитиму так, вони не лише зрозуміли мене, а й «погодилися
добровільно змінити свою поведінку. Контроль однієї людини над іншою є надзвичайною відповідальністю, і йому
треба навчитися і зрозуміти, а не просто віддавати накази». Отримано 3 серпня 2006, джерело бажає залишитися
анонімним.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 272
ЧИННИК СТРАХУ
У стінах цієї в’язниці було багато страху не тільки серед ув’язнених, а й серед охорони.
Як і з більшістю тюрем, в’язні, маючи час і винахідливість, майструють зброю буквально з
усього, що потрапить до рук. Тут виробляли зброю із кусків відламаного з ліжок чи вікон
металу, розбитого скла, загострених зубних щіток. В’язні з меншою винахідливістю, але з
готівкою, могли підкупити іракських охоронців і отримати він них ножі, пістолети, багнети й
амуніцію. За хабар ці охоронці також передавали листи і повідомлення сім’ям. Хлопці із 72-ї
роти військової поліції, яких замінив Чіп із колегами, попередили про жахливу корупцію серед
іракських працівників. Вони займалися контрабандою наркотиків чи навіть допомагали при
спробах втеч, надаючи інформацію, мапи тюрми, одежу і зброю. Хоча Чіп номінально і був
їхнім начальником, вони відмовлялися обходити камери в своїх блоках і зазвичай сиділи на
дворі, де курили й теревенили. Це треба додати до всіх інших причин постійного стресу й
фрустрації Фредеріка на новій посаді.
В’язні регулярно нападали на охорону словесно і фізично. Деякі кидалися екскрементами,
інші довгими нігтями дряпали обличчя. Один із найжахливіших конфліктів у цьому блоці
раптово стався 4 листопада 2003 року. Іракська охорона пронесла пістолет, амуніцію та багнети
в камеру, де перебував затриманий, якого підозрювали в організації повстання. Невелика група
підопічних Чіпа вступила в перестрілку. Хоча в’язня вдалося приборкати не вбиваючи, цей
випадок наповнив кожного постійним страхом перед смертельним нападом і змусив до
неустанної пильності.
В’язні бунтували через брак харчування, часто ще й неїстивного. Вірогідність бунтів
393 Синхрон Кена Дейвиса був частиною документального фільму «The Human Behavior Experiments», показано
на телеканалі Sundance 1 червня 2006 року.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 274
394 I. Janis, «Groupthink», Psychology Today, листопад 1971.–C. 43-46. Висновки слідочої комії Сенату доступні:
http://web.archive.org/web/20050305175913/http://intelligence.senate.gov/conclusions.pdf.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 275
395 S. Т. Fiske, L. Т. Harris, A. J. Cuddy, «Why Ordinary People Torture Enemy Prisoners», Science 306 (2004).– C.
1482-83; цитата зі стор. 1483.
396 Особисте листування електронною поштою від 30 серпня 2006 року, з дозволом на друк. Автор зараз
працює в Міністерство торгівлі США.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 276
Чіп Фредерік пригадує, що форми знущань виникали в такій послідовності: 1-10 жовтня
2003: Роздягання до гола, приковування наручниками до дверей камер, носіння жіночої
білизни. Це перейняли від попередників – 72-го батальйону військової поліції.
1-25 жовтня: Сексуальні пози (в присутності слідчих сковування голих докупи
кайданками). Крім того, був незнайомий військовий, що представився працівником Ґуантанамо.
Він показав Ґренеру деякі стресові пози, які в них використовувалися.
8 листопада: Бунт у відділені Ґансі [один із таборів у межах Абу-Ґрейб]. Сімох затриманих
перевели в блок 1А. Вони заволоділи зброєю, планували взяти охоронця в заручники і вбили
одну військову. Це була ніч пірамід, побиття, сексуальних поз, примусової мастурбації. Тоді
також з’явилися собаки.
Після ретельного розслідування у доповіді генерала Антоніо Таґуби міс титься довгий
перелік знущань і тортур, приписаних різним військо вим, які охороняли блоки 1А та 1Б. У
цьому рапорті зазначено підозри у скоєнні:
а) розривання хімічних ліхтарів і виливання фосфорної рідини на в’язнів;
б) залякування в’язнів зарядженим 9-мм пістолетом;
в) обливання голих в’язнів холодною водою;
г) побиття в’язнів держаком мітли і кріслом;
ґ) залякування в’язнів-чоловіків зґвалтуванням;
д) дозвіл на зшивання охоронцем рани, отриманої внаслідок падіння на стіну;
є) ґвалтування ув’язнених хімічними ліхтарями і, можливо, держаком мітли;
ж) використання військових собак для залякування і збивання в’язнів у натовп; погрози
спустити собаку, яка таки один раз вкусила ув’язненого.
Умисне жорстоке поводження із затриманими з боку працівників вій ськової поліції
полягало у таких діях:
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 277
що представники військової розвідки і слідчі інших служб США вимагали від наглядачів
створити сприятливі для допитів психічні та фізичні умови.
Звіт із розслідування генерал-майора Джорджа Фея йде ще далі, звинувачуючи військову
розвідку в тому, що впродовж семи місяців «персонал військової розвідки приховано вимагав,
заохочував і, підтримував, чи підбурював персонал військової поліції [резервістів-охоронців
нічної зміни] знущатися над затриманими, та/або брати участь у знущаннях над затриманими,
та/або порушувати встановлені законом процедури проведення допитів»398. Ми ще розглянемо
звіти обох генералів у наступному розділі, який фокусується на проблемах системи і співучасті
командування.
ЧИННИК ҐРЕНЕРА
Капрал резерву Чарлз Ґренер відігравав таку саму роль в Абу-Ґрейб, що й наглядач «Джон
Уейн» у Стенфордському в’язничному експерименті. Обидва прискорювали ці події. «Джон
Уейн» вийшов далеко за межі наданої йому ролі, проводячи «свої маленькі експерименти».
Капрал Ґренер надміру перевершив свої повноваження, знущаючись із затриманих як фізично,
так і психічно. Важливо, що обидва були харизматичними персонажами, випромінювали
впевненість і цілеспрямованість, на противагу відчуттю безнадії, яке огорнуло було більшість
їхніх колег. Хоча штаб-сержант Фредерік був керівником, реальну владу в блоці 1А мав Ґренер,
навіть у присутності Чіпа. Видається, що оригінальна ідея фотографування належала йому, і
багато світлин було зроблено його апаратом.
Ґренер, резервіст морської піхоти, без інцидентів прослужив наглядачем під час війни в
398 В наступному розділі ми більше розкажемо про доповідь генерал-майора Джорджа Фея, співавтором якого є
генерал-лейтенант Джонс. Частина їхньої доповіді представлена в: S. Strasser, ed.. The Abu Ghraib Investigations:
The Official Reports of the Independent Panel and the Pentagon on the Shocking Prisoner Abuse in Iraq, New York: Public
Affairs, 2004). Повний текст рапорту доступний: http://news.findlaw.com/hdocs/docs/dod/fay82504rpt.pdf.
399 Fifth Estate, «А Few Bad Apples: The Night of October 25, 2003,» Canadian Broadcast Company Television News,
16 листопада, 2005, доступ:
http://web.archive.org/web/20070210234335/http://www.cbc.ca/fifth/badapples/resource.html
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 279
Перській затоці. Під час операції «Буря в пустелі» близько шести тижнів працював у
найбільшому таборі для військовополонених, знову без інцидентів. «Він був одним із тих
хлопців, хто підтримував у нас дух» – згадує один із працівників. Інший колега описує Ґренера,
як «кумедного хлопця, товариського і швидкого на жарти», додаючи «з побаченого мною у
нього не було недоброзичливих сторін». Проте, за словами іншого члена підрозділу, конфлікту
між деякими військовими, зокрема Тренером, й іракськими військовополоненими вдалося
уникнути лише завдяки суворій дисципліні й контролю, накинутими польовим командиром.
Давній сусід, який знав Ґренера тридцять років, надав тільки позитивні відгуки: «Він був
дуже хорошим хлопцем. Про Чака я можу сказати лише хороше. Він ніколи нікого не
скривдив». Його мати висловила свою гордість у випускному альбомі школи: «Ти завжди робив
так, щоб ми з батьком пишалися тобою. Ти найкращий»400.
Проте з іншого боку, існує Ґренер, якого звинувачували у фізичних знущаннях над
дружиною, яка врешті-решт з ним розлучилася. Також преса знайшла кілька доган, які він
отримав, коли працював у в’язниці суворого режиму.
У нічну зміну блоку 1А всі зовнішні обмеження Ґренерової антисоціальної поведінки
зникали. Хаос і випадкові інтимності замінили військову дисципліну, будь-якої подоби сильної
владної структури ніде не було видно, і постійне заохочення військової розвідки й цивільних
слідчих «готувати затриманих до допитів», тож він легко піддався спокусі.
Чарлз Ґренер був помішаний на сексі і потрапив у це оточення, що сприяло насильству.
Він мав сексуальні стосунки із Ліннді Інґленд і фіксував це багатьма фотографіями. Він
змушував іракських жінок-ув’язнених показувати груди та геніталії, щоб він сфотографував їх.
Повідомляють, що Ґренер змусив групу ув'язнених до мастурбації і наказав оголеним
в’язням-чоловікам повзати «так, що їхні геніталії волочились по підлозі», в той час як він
кричав, що вони були «сраними педиками»401. Крім того, саме Ґренер вигадав укладати в’язнів
у піраміди. І коли група голих в’язнів з мішками на головах була змушена мастурбувати перед
охороною, чоловіками й жінками, Ґренер жартома сказав Ліннді Інґленд, що «ця шеренга
мастурбувальників була подарунком на її день народження»402.
Після завершення судового процесу Чіп Фредерік написав мені про Ґренера: «Я не
переношу всю провину на нього. Він просто вмів показати, що все гаразд. Мені дуже соромно
за мої вчинки. Якби я міг перенестися в жовтень 2003 року, я би вчинив інакше. Якби я був
сильнішим...»403.
Спеціаліст Меттью Уїздом, який перший повідомив начальству про зловживання в
листопаді 2003 року (хоча його скаргу проігнорували), свідчив у судовому процесі проти
Ґренера. Він розповів, що б'ючи ув'язнених Ґренер насолоджувався. Ба більше, чинячи
насильство, він сміявся, насвистував і співав. Коли спеціаліст Джо Дарбі запитав Ґренера про
стрілянину, що сталася в їхньому блоці, той вручив два диски, заповнені викривальними
фотографіями. Вражений аморальністю зображених сцен Дарбі запитав, що вони значать для
Чарлза. Той відповів: «Християнин в мені говорить, що це неправильно, але мій внутрішній
пенітенціарний офіцер говорить, що мені приємно змусити когось дорослого обмочитися».
Чіп Фредерік досі шкодує, що потрапив під вплив Ґренера. Тут ми бачимо підтвердження
валідності передбачень щодо його особистості. Пригадайте висновки його психологічного
оцінювання: Чіп зазвичай боїться бути відкинутим іншими, через це в багатьох розбіжностях
схильний визнати рацію іншої сторони і піддатися. Він змінює свою думку, підлаштовуючи її
400 M. A. Fuoco, E. Blazina, C. Lash, «Suspect in Prisoner Abuse Has a History of Troubles», Pittsburgh Post-Gazette,
8 травня 2004 року.
402 Умова про визнання провини, справа США проти Фредеріка, 5 серпня 2004 року.
під інших, боячись, що вони «злитимуться чи ненавидітимуть» його. Інші можуть впливати на
нього, навіть коли він вважає, що самостійно приймає рішення. Шкода, що його розум був
підмитий стресом, страхом, виснаженням і впливом Ґренера.
404 Guard «Неlhnann» on «The Human Behavior Experiments», 1 червня 2006 року.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 281
405
406 Там само. Рапорт Кена Дейвиса в The Human Behavior Experiments.
ЦИФРОВА ВЛАДА
Найпростіша відповідь – нові цифрові технології перетворюють кожного на миттєвого
фотографа. Немає потреби чекати на проявлення плівки, результат отримуємо одразу. Зникає
певна цензура сервісу фотопослуг, ба більше – одразу можна поділитися світлинами онлайн.
Позаяк камери мають зручний малий розмір і відносно недорогі, вони настільки всюдисущі, що
кожен з легкістю може зробити сотні знімків за раз. Так само блоги чи особисті
онлайн-трансляції дають змогу пересічним людям пережити мить плинної слави за умови, що
вони опублікують неймовірні матеріали, які розлетяться по всьому світу.
Візьміть під увагу, скажімо, аматорський порносайт, який закликав відвідувачів-чоловіків
публікувати у вільному доступі фотографії своїх голих дружин і дівчат в обмін на
безкоштовний доступ до порнографічних відео 409 . Військові отримали пропозицію такого
самого безкоштовного доступу до порно в обмін на фотографії із зони бойових дій, і багато хто
скористався з цього. Деякі з цих фото зображували мертвих або частини трупів. Наприклад,
група усміхнених військових на фоні палаючих решток іракця, з підписом «Гори, малий,
гори»410.
410 «Burn, baby! Burn!»–вірш американького поета Мервіна Екс (Marvin X), написаного невдовзі після
масштабних заворушень у Лос-Анджелісі 1965 року, відомих як повстання Уоттс. Фраза згодом набула численних
алюзій в американській поп-культурі, зокрема у популярній музиці.–Прим. ред.
411 Allen et al., Without Sanctuary: Lynching Photography in America (див: http://withoutsanctuary.org).
413 Janina Struk, Photographing the Holocaust: Interpretations of the Evidence, New York: Palgrave, 2004.
414 www.armenocide.net
415 Детальнішу інформацію про трофейні фотографії Тедді Рузвельта з сином Кермітом див: “On Safari with
Theodore Roosevelt, 1909”, доступно на: www.eyewitnesstohistory.com/tr.htm. Цікаво, що хоча метою експедиції
оголосили «збір» різних видів тварин, насправді це було полювання, в якому вбили 512 тварин, серед яких 17
левів, 11 слонів і 20 носорогів. Цікаво, що онук Теодора Рузвельта Керміт-молодший був керівником операції ЦРУ
в Ірані під назвою «Аякс», яка увінчалася успішним переворотом і відстороненням від влади (демократично
обраного) прем’єр-міністра Мохаммеда Моссадика в 1953 році. Причиною цієї операції стало занепокоєння ЦРУ,
що уряд Моссадика зблизиться з комуністами. За словами Стівена Кінзера, журналіста-«ветерана» New York
Times, ця операція стала зразком для наступної половини століття, коли США і ЦРУ успішно вчинили або
підтримали державні перевороти в Гватемалі (1954), потім в Кубі, Чилі, Конго, В’єтнамі, і (що має
безпосереднє відношення до нашої історії) в Іраку. Кінзер також зазначає, що часто ці країни після перевороту
переживали нестабільність, цивільні конфлікти і безліч насильства. Наслідки цих операцій відчутні й сьогодні.
Спричинені цим величезна вбогість і страждання переповнили ворожістю до США цілі регіони світу. Також США
хотіли вчинити ще один переворот в Ірані, а можливо навіть планувало розпочати війну. Сеймур Герш, знаний вже
нам журналіст із The New Yorker, який розслідував злочини в Сонгмі й Абу-Ґрейб, висвітлив таку інформацію:
http://web.archive.org/web/20050203211406/http://www.newyorker.com/fact/content/?050124fa_fact; S. Kinzer, All the
Shah’s Men: An American Coup and the Roots of Middle East Terror, Hoboken. NJ: Wiley, 2003; S. Kinzer, Overthrow:
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 284
трофейні фотографії були публічною заявою про силу людини, яка перемогла диких бестій
завдяки майстерності, мужності і технічним навичкам. Цікаво, що переможці тут зображені
досить похмурими, вони рідко усміхаються. Вони перемогли грізного супротивника. У певному
сенсі вони позують як молодий Давид щойно із пращі влучив гігантського Голіафа.
America’s Century of Regime Change from Hawaii to Iraq, New York: Times Books, 2006.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 285
Існує одна проста причина трофейних фотографій – військові і цивільні слідчі просили
про них. Офіцер у відставці Дженіс Карпінскі і дехто з обвинувачених повідомили, що спочатку
такі постановочні фото планувалося використовувати під час допитів для залякування. «Вони
показували фотографії, щоб, не витрачаючи часу, отримувати зізнання, – сказала Дженіс під час
відкритої дискусії в Стенфордському університеті, 4 травня 2006 року. – Вони відкривали
лептопи, показували фото і говорили в’язням – починай говорити або завтра будеш з самого
низу піраміди – так робили навмисно і методично»416.
Безсумнівно, деякі з фотографій явно позовані, із усміхненими охоронцями, що дають
п’ятірню, показуючи на що варто звернути увагу. Дегуманізуюче фото, де Ліннді Інґленд тягне
на прив’язі в’язня, ймовірно, має таке саме походження. Навряд чи вона вирушила до Іраку із
собачим ременем у торбі. Проте офіційний дозвіл хоча б на одне таке фото дав потрібний
поштовх для подальших принижень і насильства. Після запуску вже не було видно кінця, тому
що це «випускало пару», зменшувало нудьгу і бажання помсти, давало змогу виказувати
майстерність, веселило і сексуально задовольняло охорону. Аж доки Джо Дарбі не припинив це
шоу.
Фотографії як відображення чільних цінностей
Професорка порівняльного літературознавства Джудит Батлер пропонує нам переглянути
значимість цих фото. Вона стверджує, що це не просто примхи конкретних охоронців, а,
ймовірніше, охоронці фотографуючи відобразили чільні для військових цінності – гомофобію,
мізогінію, домінування над всіма ворогами417.
Статус і помста
Давайте визнаємо загалом низький статус резервістів у військовій ієрархії, а в цьому
випадку його додатково занижували жахливі умови та нічна зміна. Охоронці розуміли, що
перебувають на самому дні, отримують накази від цивільних і кинуті напризволяще
командуванням, яке не цікавиться, що з ними відбувається. Єдиними особами із нижчим
статусом в тому оточенні були в’язні.
Тож як характер, так і документація порушень служили однозначному соціальному
ствердженню вищості кожного охоронця над в’язнями. Тортури і насильство свідчили про
владу, демонстрували абсолютний контроль перших над останніми. А фотографії були цьому
підтвердженням. Також расизм міг відіграти свою роль і через загальне негативне ставлення до
арабів як зовсім «інших», і через ворожість унаслідок 11 вересня 2001 року.
Більш безпосереднім мотивом для багатьох було бажання відплатити за колег, убитих або
серйозно поранених іракськими повстанцями. Цілком очевидно, що саме помста привела до
знущань над ув’язненими, які бунтували, або яких підозрювали у зґвалтуванні хлопця.
Наприклад, сімох в’язнів, що їх уклали у піраміду, перевели у блок 1А після заворушень в
таборі Ґансі, коли поранили жінку-охоронця. Приниження і побої були «уроком» щодо
наслідків бунту. Єдиного в’язня, на якого Чіп Фредерік підняв руку, сильно вдаривши в груди,
підозрювали в тому, що той поранив жінку каменем. Змушування в’язнів до мастурбації чи
імітації орального сексу перед жінками-охоронцями і фіксування цього приниження було
чимось більшим, ніж просто тактикою залякування. Це був спосіб відплати в’язням, які, на
думку охорони, перейшли межу дозволеного.
Деіндивідуалізація і ефект Марді Ґра
Проте, як зрозуміти Ліннді Інґленд, для якої все це було просто «веселою забавкою»?
416 Цитата походить із моїх нотаток дискусії 4 травня 2006 року (яку я модерував): «Злочини проти людства,
вчинені адміністрацією Буша», в якій Карпінскі брала участь. Досвідчений слідчий сумнівається в тому, що
військовий слідчий просив охоронців зробити такі фото: «Я не вірю, що “дозвіл” надходив від слідчих, якщо
взагалі був чий-небудь дозвіл. За мою майже 20-літню кар’єру слідчого і керівника розслідувань, я вивчив усі
можливі “підходи”, і я не вірю, що слідчий не тільки свідомо втягнув би людину в нелегальну дію із сумнівною
цінністю для слідства, але й що він увійшов із іншим у змову і таким чином став від нього залежним». Отримано 3
серпня 2006 р., джерело бажає залишитися анонімним.
417 Judith Butler, «Torture, Sexual Politics, and the Ethics of Photography.» Lecture presented at Stanford University
symposium Thinking Humanity After Abu Ghraib (20 жовтня 2006 p.).
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 286
Думаю, тут задіяна деіндивідуалізація. Знеособлення людини і місця, які ми вже зазначали
вище, можуть створити змінений стан свідомості, який у поєднанні з розмитою
відповідальністю призводить до деіндивідуалізації. Крім того, учасники настільки заглибилися
у свої вимогливі завдання, що втратили можливість раціонального планування чи роздумів про
наслідки. Минуле і майбутнє поступилися негайному теперішньому, гедоністичній часовій
перспективі. Це стан розуму, де емоції керують здоровим глуздом і послаблюють стримування
пристрастей.
Це і є «ефект Марді Ґра», життя моментом, за маскою, що приховує ідентичність і дає
волю розпусним, насильницьким і егоїстичним імпульсам, зазвичай стримуваним. Тепер
поведінка вибухає, відповідаючи ситуативним вимогам, а не внаслідок змови чи зловмисної
передбачливості. Ми бачили, що сталося, коли цей феномен «Володаря мух» проник в мою
лабораторію, в якій деіндивідуалізовані жінки дедалі сильніше били струмом невинних жертв.
Також його відтворили деякі охоронці Стенфордського в’язничного експерименту. У ситуації
Абу-Ґрейб стандартні суспільні обмеження агресії й антисоціальної поведінки розмилися, і
люди відчули розширення меж дозволеної поведінкової свободи.
Ані я, ані військове командування не заохочували своїх охоронців діяти садистично, чи
чинити сексуальне насильство над ув’язненими. Проте в обох випадках переважала загальна
норма вседозволеності. Охоронці не несли особистої відповідальності, ніхто особливо за ними
не наглядав. У такому контексті традиційні моральні судження звужуються, теперішні дії
стають важливішими від давно вивчених уроків, а діонісійські імпульси пригнічують
аполонівську раціональність. Відключення моральності змінює психічний та емоційний пейзаж
тих, хто потрапив у ці тенета.
Схожі зловживання з боку британськихвійськових й елітних підрозділів армії США
Якщо ці соціально-психологічні принципи були, як я стверджую, не особистісними, а
ситуативними, нам потрібно знайти приклади схожого жорстокого поводження, здійсненого
зовсім іншими військовими в схожих умовах у тій самій зоні бойових дій. Дійсно, є принаймні
два перевірені приклади такої поведінки – обидва з них американська преса ледь помітила.
Британські солдати, дислоковані у Басрійській в’язниці в Іраку, також застосовували
сексуальне насильство щодо затриманих, яких повністю оголювали і змушували симулювати
содомію. Їхні фотографії шокували британську громадськість, яка не могла повірити, що молоді
британці коли-небудь могли робити такі жахливі вчинки, а потім ще й фіксувати їх. Той факт,
що одного із насильників нагородили званням героя в попередніх боях, ще більше обурив
очікування британців. Справа виявилася ще гіршою, коли на BBC News 29 червня 2004 року
повідомили: «Британські військові обмінювалися фотографіями насильства». Підзаголовок
додавав: «Солдати обмінювалися сотнями фотографій, на яких зображено звірства проти
іракських полонених». Кілька військових, що служили в елітному королівському
Ланкаширському полку передали деякі зі світлин Daily Mirror. На одній із них зображено в’язня
із мішком на голові, якого вдаряють прикладом, на якого мочаться і якому до голови
прикладають дуло. Солдати стверджували, що мали значно більше подібних фотографій,
отриманих завдяки «культурі товарообігу фотографій». Проте військове командування знищило
їх усі, перевіряючи багаж під час перевірці багажу під час повернення з Іраку.
12 травня 2004 року, в телепередачі «60 Minutes II» Ден Разер показав аматорське відео,
зроблене американським військовим, яке виявляло, що умови в Кемп-Букка та Абу-Ґрейб були
схожими. Уривок відео показує, як молода жінка-солдат принижує іракських ув’язнених. Вона
каже: «У нас уже двоє в’язнів вмерло... але кого це обходить? Мінус два до моїх клопотів».
Кілька інших військових, що служили в Букка, і їх звинувачували в жорстокому поводженні з
в’язнями, сказали Разеру «проблеми почалися через накази від тих самих осіб, що управляли
Абу-Ґрейб, коли там фотографували тортури»418.
Інші документальні підтвердження стосуються членів 82-ї повітрянодесантної дивізії, яка
базувалася на передовій оперативній базі Меркюрі недалеко від Фаллуджі. У цьому місці
Через цю подібність вони вирішили їх спалити. Дослівно цитую їхні слова: “Вони
[військові з Абу-Ґрейб] мали неприємності за ті самі речі, які нам казали робити, тож ми
знищили зображення”»419.
Ми ще зустрінемо цього капітана в наступному розділі, де детальний опис зловживань
його підрозділу збігається з тим, що мало місце в блоці 1А, за винятком сексуального
насильства.
419 Це свідчення та багато інших доступні у звіті «Поразка керівництва: свідчення з перших рук про завдання
тортур армією США іракським затриманим», 24 вересня 2005 р., на сторінці Human Rights Watch:
http://pantheon.hrw.org/reports/2005/us0905.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 288
ПРОЦЕС
Судовий процес над Фредеріком відбувся 20 і 21 жовтня 2004 року в Багдаді, попри
прохання захисту перенести засідання в США. Позаяк я відмовився їхати в таке небезпечне
місце, я давав свідчення в режимі відеоконференції із військово-морської базі в Неаполі, Італія.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 289
Умови були незручними, бо через затримки в передачі даних мої свідчення переривалися і
часто зависало відео із зали суду. Ситуацію ускладнювало й те, що я спілкувався з екраном
телевізора, а не взаємодіяв безпосередньо з суддею. Ускладнювало ситуацію і те, що під час
свідчення мені не дозволили використовувати нотатки. Це означало, що я мусив утримувати в
пам’яті сотні сторінок із рапортів п’яти різних ретельно вивчених слідств, плюс ввесь масив
іншої, зібраної мною інформації про Фредеріка й умови в блоці 1А.
З огляду на те що Фредерік уже визнав себе винним, мої свідчення зосередилися
винятково на виокремленні ролі ситуативних і системних чинників, які вплинули на його
поведінку, на впливі ненормальних умов на дуже нормального молодого чоловіка. Я також
підкреслив результати психологічної діагностики, мого інтерв’ю й інші позитивні оцінки, які
він отримував до потрапляння в блок 1А. У такий спосіб я пробував показати, що він не вніс
жодних патологій у той поведінковий контекст. Ба більше, я аргументував, що це ситуація
спричинила девіантну поведінку, до якої він долучився, за що відчував сором і почуття
провини.
Я підкреслюю, що, намагаючись зрозуміти, як на вчинки Фредеріка вплинули ситуація та
соціальна динаміка, ми не займаємося «виправдологією», а тільки концептуальним аналізом,
який зазвичай не проводять під час винесення вироків. Крім того, як науковець, що має
стосунок до тематики, я показав основні аналогії між Стенфордським в’язничним
експериментом і середовищем насильства в Абу-Ґрейб. (Повний текст моїх свідчень міститься
на сторінках 294-330 зі стенограми процесу сержанта Айвена Чіпа Фредеріка. На жаль, вони не
доступні онлайн).
Прокурор, майор Майкл Голлей, заперечив доцільність моїх ситуативних аргументів. Він
стверджував, що Фредерік був у стані відрізнити погане від доброго, отримав адекватний
завданню вишкіл, і по суті зробив раціональний вибір на користь неморальної, шкідливої
поведінки, у чому його й звинувачено. Тож прокурор поклав усю провину на особу Фредеріка,
який свідомо вчинив зло, і відкинув будь-які ситуативні чи системні впливи. Він також
стверджував, що Женевська конвенція ще діяла, тож ці військові повинні були усвідомлювати
власні обмеження. Це неправда. Як ми побачимо в наступному розділі, президент Джордж Буш
і його радники з правових питань змінили визначення цих затриманих і тортур у низці
підзаконних актів, що, фактично призупинили дію Женевської конвенції впродовж цієї «війни з
тероризмом».
ВИРОК
Військовому судді полковнику Джеймсу Полу знадобилася лише одна година на
винесення обвинувального вироку за всіма пунктами. Фредеріка засуджено до восьми років
ув’язнення. Моє свідчення, мабуть, мало мінімальний вплив на суворість вердикту, зрештою як
і палка промова захисника Гері Маєрса. Усі ситуативні та системні чинники, які я виявив, не
були цінними на встановленій адміністрацією Буша і військовим керівництвом арені
міжнародних відносин. Потрібно було показати світові й іракським громадянам «жорстоку
боротьбу із злочинами» і швидке покарання цих кількох негідних військових, «ложку дьогтю» в
«діжці меду» армії США. Тільки їхнім засудженням і покаранням можна змити цю пляму на
американському війську420.
Чарлз Ґренер відмовився визнати свою провину і отримав десять років в’язниці. Ліннді
Інґленд після кількох складних судових розглядів було засуджено до трьох років позбавлення
волі. Джеремі Сівітс отримав один рік, в той час як Джавал Дейвис – шість місяців. Сабріна
Харман відбулася легким терміном у шість місяців завдяки доказам її доброго ставлення до
іракців до потрапляння в Абу-Ґрейб. І нарешті Меґан Амбюл звільнили з лав армії без
в’язничного терміну.
420 Восьмирічний термін ув’язнення було скорочено на шість місяців наказом командуючого генерала і ще на
вісімнадцять місяців військовою комісією з умовно-дострокового звільнення і помилування (серпень 2006 року),
зважаючи на численні прохання про пом’якшення покарання мого й інших авторства.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 290
421 Стрес, який Чіп переживав ночами в блоці 1А і потім під час ув’язнення, може мати значний вплив на
функціонування мозку і зміни в емоціях і поведінці, див. Robert М. Sapolsky, «Why Stress Is Bad for Your Brain».
Science 273 (1996).–C. 749-50.
ПРИКІНЦЕВІ ЗАУВАЖЕННЯ
У наступному розділі наш аналіз зсунеться із окремих осіб, спійманих у тенета
нелюдських умов, до ролі, яку відіграла Система у створенні умов, що спонукали до тортур і
насильства, в Абу-Ґрейб і багатьох інших військових в’язницях. Дослідимо багатовимірність
системних впливів, які створюють, управляють, і підтримують «культуру знущань». Спершу
переглянемо різні незалежні військові розслідування цих порушень, і оцінимо, якою мірою в
423 Е. Aronson and J. Mills, «The Effect of Severity of Initiation on Liking for a Group,» Journal of Abnormal and
Social Psychology 59(1959), c.177-81.
426 Darius М. Rejali, Torture and Modernity: Self, Society, and State in Modem Iran (Boulder, CO: Westview Press,
1994). Також див. його есе, доступ: http://www.salon.com/2004/06/18/torture_l і
http://www.salon.com/2004/06/21/torture_algiers
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 293
них звертають увагу на головні системні змінні, як-от помилки керівництва, відсутність або
неналежну підготовку персоналу, нестачу ресурсів і пріоритет допитів. Потім дослідимо
доповіді від Human Rights Watch про інші схожі інциденти, і навіть такі, що стосуються гірших
випадків насильства, як зголошене офіцерами елітного повітрянодесантного 82-го підрозділу.
Потім ми розширимо наше дослідження до способів, якими військове командування й уряд
створюють такі ситуації у військових тюрмах у всьому світі заради ефективнішої «війни з
тероризмом» і «війни з бунтівниками». Це зробимо за допомогою інтерв’ю й аналізів,
розміщених у документі PBS Frontline «Питання тортур» (18 серпня 2005 року), які
розкривають роль адміністрації Буша і військового командування у санкціонуванні схожих
тортур у Ґуантанамо з подальшим експортом до Абу-Ґрейб і далі.
Я зміню роль – від дослідника поведінки, який проводить психологічне
дослідження-репортаж у цьому розділі, до ролі прокурора в наступному. Я оскаржуватиму
вибраних членів військового командування, які зловживали владою і допустили тортури в
Ґуантанамо, а пізніше перенесли ганебні тактики в Абу-Ґрейб. Вони дали дозвіл військовій
поліції і військовій розвідці використовувати тактики тортур в покращених умовах і не змогли
забезпечити відповідне керівництво, нагляд, підзвітність і відповідний вишкіл, необхідний для
праці в блоці 1А. Я стверджуватиму, що саме вони є винними в гріхах як дії, так і бездіяльності.
Поставивши систему перед гіпотетичним судом, ми зрештою дійдемо до президента
Буша, його радників і їхньої ролі в переозначуванні тортур як прийнятної і потрібної тактики у
всеохопній і сумнівній війні з тероризмом. На них також відповідальність за позбавлення
захоплених повстанців і всіх «іноземців» із військових таборів захисту, передбаченого
Женевською конвенцією. Міністер оборони Рамсфелд відповідає за створення осередків
дізнання, де «затриманих» піддавали екстремальним знущанням із сумнівною метою отримання
зізнань й інформації. Він, імовірно, також відповідає за іншу наругу над американськими
моральними стандартами, як-от «аутсорсинг тортур», коли цінних в'язнів перевозили в інші
країни за урядовою програмою «надзвичайної передачі».
Я маю намір показати, що Система, від президента Буша до Чейні й міністра Рамсфелда і
далі вниз за ієрархією, заклала підґрунтя для цих зловживань. Якщо це так, то ми як
демократичне суспільство мусимо багато зробити для запобігання майбутнім зловживанням,
змушуючи Систему змінити структуру і процедури в осередках дізнання.
Ми завершимо наступний розділ на мажорній ноті, бо завдяки Абу-Ґрейб було реалізовано
план поліпшення вишколу охоронців, працівників військової розвідки і слідчих. Мій
колега-психолог, полковник Леррі Джеймс, вирушив у цю в'язницю 2 травня 2004 року, і
встановив новий набір процедур, які стримуватимуть описане у цьому розділі насильство.
Особливий інтерес становить положення, згідно якого всі охоронці й інші відповідальні особи в
межах навчання мають переглянути записи Стенфордського в’язничного експерименту. Як це
навчання відбуватиметься і які наслідки матиме, може стати добрими новинами з цього
похмурого місця.
Це позитивне бачення підведе нас до останнього розділу. У ньому я спробую
врівноважити негатив, з яким ми мали справу під час нашої тривалої мандрівки, пропонуючи
дві обнадійливі перспективи – вивчення способів опору небажаним впливам та відзначення
героїв і героїзму.
Врешті я визнаю, що деяким читачам паралелі між маленькою імітацією в’язниці в
Стенфордському в’язничному експерименту і реаліями небезпечної в’язниці в зоні бойових дій
можуть видатися натягнутими. Але головними є не фізичні відмінності, а базові процеси
психологічної динаміки, які можна порівняти в обох місцях427. Я хотів би також зазначити, що
кілька незалежних дослідників зробили такі самі порівняння. Це можна знайти як в доповіді
Шлезінґера (цитовано на початку цього розділу), так і в доповіді колишнього
військово-морського криптолога Алана Хенслі, який у своєму аналізі причин насильства
дійшов висновку:
427 Один військовий офіцер сказав мені: «Я сам говорив: “це Стенфорд”, описуючи незвичну садистичну
поведінку з боку тих, хто командує іншими».
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 294
РОЗДІЛ 15
Обвинувачуючи Систему: співучасть командування
428 Хенслі є дипломованим експертом із травматичного стресу, членом Американської академії експертів із
травматичного стресу, радником із психологічних й антитерористичних операцій при федеральному уряді.
Докторант в університеті Капелла зі спеціаліза цією на ПТСР, вивчав знущання в Абу-Ґрейб. Хенслі також
зазначає: «Достовірність тверджень, висловлених у цьому документі, може бути встановлено з використанням
аналогічного аналізу репрезентативної вибірки з боку відповідачів. Позитивна кореляція схожих даних може
вказувати на валідність ефекту Зімбардо у в’язниці Абу-Ґрейб, що пояснює девіантну поведінку (стор. 51). A. L.
Hensley, «Why Good People Go Bad: A Psychoanalytic and Behavioral Assessment of the Abu Ghraib Detention Facility
Staff.» A strategic courts-martial defense strategy presented to the Area Defense Council in Washington, D.C., 10 грудня
2004 p.
429 R. Norland, «Good Intentions Gone Bad»,Newsweek, 13 червня 2005 року.–C. 40.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 295
430 Заключна промова, 21 жовтня 2004 року, виголошена майором Майклом Голлі під час слухання справи
сержанта Айвена Фредеріка, Багдад, і 21 жовтня, 2004 року.–С. 353-54.
431 Моя спонтанна заключна промова, 21 жовтня, 2004 року, стор. 329.
432 Алюзія на п’єсу Луїджі Піранделло «Шість персонажів у пошуках автора», в якій зображено соціальну
трагедію людей, безсилих проти нав’язаної їм «маски».–Прим. ред.
433 «Адміністративне зло» виникає, коли члени організації фокусуються на розробці процедур, і способів
отримання найефективнішого результату, не звертаючи уваги на те, що засоби осягнення мети є неморальними,
нелегальними чи неетичними. Їм вигідно залишатись сліпими на реальність наслідків їхніх дій. Винними в
адміністративному злі можуть бути корпорації, поліція, пенітенціарна система, військові та урядові центри, як і
радикальні революційні групи.
років назад ми бачили його в «аналітичному» підході Роберта МакНамари до війни у В’єтнамі. Використовуючи
«науково-аналітичний» спосіб мислення разом із «технічно-раціонально-юридичним» підходом для вирішення
суспільних чи політичних проблем, дає змогу організаціям і їхнім членам творити приховане зло. Бувають
ситуації, коли держава дає змогу громадянам чинити зло, як це було при Голокості, чи інтернування
американських мешканців японського походження впродовж Другої світової війни, що є також прикладами
адміністративного зла. Я доводжу, що програма тортур, як частина введеної адміністрацією Буша «війни з
тероризмом», є таким же прикладом. Проникливе поняття «адміністративного зла» запропонував Гай Адамс та
Денні Белфор у своїй провокативній книзі: Adams G. В., Balfour D. L. Unmasking Administrative Evil. Revised ed.
(New York: M. E. Sharpe, 2004).
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 296
434 Добрий збір в одному місці всіх інформації про хронологію подій в Абу-Ґрейб можна знайти:
http://www.globalsecurity.org/intell/world/iraq/abu-ghurayb- chronology.htm
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 297
прикриттям»435.
435 Журналіст-розслідувач Сеймур Герш першим розповів про знущання та тортури в Абу-Ґрейб: S. М. Hersh,
Torture at Abu Ghraib. American Soldiers Brutalize Iraqis: How Far Up Does the Responsibility Go?, The New Yorker,
May 5, 2004.–C. 42, доступний на: http://web.archive.org/web/20080311215848/http://www.
notinourname.net/war/torture-5may04.htm.
статуту або інших документів, де було б викладені ці правила або стандартні процедури, мені
про них тільки усно говорили. За 1А відповідав капрал Ґренєр [sic]. Він стверджував, що агенти
і солдати військової розвідки давали йому різні завдання, але не було нічого письмового, на що
він міг би послатися [sic]». Коли я запитав сержанта Дейвиса, чому правила в блоках 1А і 1Б
відрізнялися від правил в інших корпусах в’язниці, він заявив: «В інших корпусах сидять
звичайні в’язні, а в блоках 1А і 1Б – ті, кого тримає там військова розвідка». Коли ж я запитав,
чому він не доповів про зловживання вищим за званням офіцерам, сержант Дейвис заявив: «Бо
я думав, що якби вони робили те, що не відповідає встановленим процедурам або правилам, то
хтось про це сказав би. [Тут ми знову можемо спостерігати зло бездіяльності]. Крім того, блок
1А перебуває у розпорядженні військової розвідки, і мені здавалося, що працівники військової
розвідки схвалюють зловживання». Сержант Дейвис також заявив, що чув, як працівник
військової розвідки заохочував охоронців жорстко поводитися із в’язнями. На запитання, що
саме говорив працівник військової розвідки, він відповів: «Розговоріть цього хлопця.
Влаштуйте йому поганеньку ніч.
Нехай він отримає як слід». Він стверджував, що ці коментарі було адресовано капралові
Ґренєру [sic] і сержанту Фредеріку. Зрештою сержант Дейвис сказав, що «працівники
військової розвідки, як я зрозумів, хвалили Ґренєра [sic] за те, як він поводиться із затриманими,
що перебувають у розпорядженні військової розвідки. Наприклад, вони казали: “Чудово, вони
ламаються дуже швидко. Відповідають на всі запитання. Дають нам потрібну інформацію”.
Щось таке».
Заява Джейсона Кеннела з 372-ї роти військової поліції нагадала мені, як під час
Стенфордського в’язничного експерименту за порушення правил наші охоронці відбирали у
в’язнів матраци, ковдри, одяг і подушки:
«Я бачив, що вони голі, але працівники військової розвідки просили нас забрати у них
матраци, ковдри та одяг». Кеннел не міг згадати, хто саме із працівників військової розвідки
просив це зробити, але зазначив: «якщо вони хотіли, щоб я це робив, то повинні були надати
мені відповідні документи». Згодом йому повідомили, що «ми не повинні робити нічого, що
принижує гідність ув’язнених».
Це лише один приклад постійних протиріч між реальною ситуацією зі зловживаннями і
негласним заохоченням військової розвідки й інших служб ображати затриманих цього блоку. З
одного боку, охоронцям наказували продовжувати зловживання, а з іншого – офіційно публічно
заявляли, що «ми не миритимемося зі зловживаннями або чим-небудь, що не можна назвати
гуманним поводженням». Такий підхід давав змогу оскаржувати будь-які ймовірні майбутні
звинувачення охоронців.
У звіті Таґуби зазначено, що старші офіцери, які знали про надзвичайно жорстоке
поводження із затриманими, рекомендували винних віддати під військовий суд, але цього так
ніколи і не зробили. Бездіяльність командирів, які знали про зловживання, підтверджувала
здогад, що ніхто і не відповість за знущання з ув’язнених.
Проблеми взаємодії, навчання і лідерства
Таґуба наводить безліч свідчень і прикладів, що солдати і резервісти військової поліції не
пройшли вишкіл і їх не забезпечили ресурсами й інформацією, потрібними для виконання такої
складної справи, як охорона в’язнів у в’язниці Абу-Ґрейб. У звіті написано:
Серед службовців 800-ї бригади військової поліції та її підрозділів спостерігається
загальна нестача знань, навичок й інформації про базові юридичні, нормативні, теоретичні та
командні вимоги...
Поводження із затриманими і кримінальними злочинцями після оформлення дуже
відрізнялося між різними місцями ув’язнення, корпусами, таборами, і навіть на різних змінах
охоронців із тієї самої 800-ї бригади військової поліції». [Курсив додано для привертання
уваги до відмінностей в методах денної і нічної змін охоронців в блоці 1А]
У звіті також зазначено:
Чисельність ув’язнених в Абу-Ґрейб і в Кемп-Букка значно перевищує максимально
допустиму місткість, а штат охоронців не добрали і ресурсів бракує. Такий дисбаланс сприяв
незадовільним умовам утримання, втечам і відсутності відповідальності в різних відділеннях.
Переповненість місць утримання також не дає змоги виявити й ізолювати лідерів, які могли б
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 299
437 Частина звіту Фея/Джонса представлена в: Steven Strasser and Craig R. Whitney eds., The Abu Ghraib
Investigations: The Official Reports of the Independent Panel and the Pentagon on the Shocking Prisoner Abuse in Iraq
(New York: Public Affairs, 2004). Повний звіт доступний: http://news.findlaw.com/hdocs/docs/dod/fay82504rpt.pdf.
Також див: Strasser and Whitney The 9/11 Investigations: Staff Reports of the 9/11 Commission: Excerpts from the House
Senate Joint Inquiry Report on 9/11: Testimony from Fourteen Key Witnesses (New York: PublicAffairs. 2004).
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 301
розслідування заяв про те, як 205-а бригада військової розвідки причетна до зловживань із
затриманими в Абу-Ґрейб. Вони також хотіли з’ясувати, чи були причетні до цих зловживань
будь-які організації або інші старші офіцери, а не тільки командири бригади438. Хоча їхній звіт
ґрунтується на стандартному диспозиційному підході і покладає всю провину на тих, хто
безпосередньо брав участь у зловживаннях, – на ту ж «невелику групу аморальних солдатів і
цивільних осіб», але він все ж описує деякі ситуативні й системні чинники.
«Події в Абу-Ґрейб не можливо розглядати у вакуумі» – ця вихідна теза звіту Фея-Джонса
допомагає окреслити те, як «наявне оточення» сприя ло зловживанням. Висновки звіту
збігаються з даними мого соціально психологічного аналізу, причому звіт містить докладний
опис потужних ситуативних і системних чинників, що діяли усередині і навколо пове дінкового
оточення. Давайте розглянемо їхню значимість, викладену в трьох наступних абзацах звіту:
Генерал-лейтенант Джонс виявив, що старші офіцери не брали безпосередньої участі у
зловживаннях в Абу-Ґрейб, утім вони відповідальні за відсутність належного керівництва, за те,
що не змогли вчасно відреагувати на повідомлення Міжнародного комітету Червоного Хреста і
надати роз’яснення підлеглим, забезпечивши би при цьому відповідний постійний нагляд на
тактичному рівні.
Генерал-майор Фей виявив, що з 25 липня 2003 року по 6 лютого 2004 року 27
працівників бригади військової розвідки, згідно з низкою показань, вимагали, заохочували,
потурали або прямо просили солдатів військової поліції ображати затриманих, та/або брати
участь у зловживаннях стосовно затриманих, та/або порушувати встановлений порядок
допитів, чинні закони й інструкції щодо проведення дізнань в Абу-Ґрейб.
Командири розташованих в Абу-Ґрейб підрозділів чи ті, хто здійснював нагляд за
солдатами й цими підрозділами, були не в змозі контролювати підлеглих або забезпечити
безпосередній контроль за виконанням ними своїх завдань. Ці командири не спромоглися
належним чином підтримувати дисципліну своїх солдатів, робити висновки зі своїх помилок і
проводити роз’яснювальну роботу щодо покладених на них обов’язків...
Через запізніле виявлення неналежного керівництва не було вжито своєчасних заходів,
щоб запобігти випадкам насильства і сексуальних зловживань, а також інцидентам із
неправильним тлумаченням і нерозумінням прохань представників деяких служб... Зловживань
не сталося б, якби офіцери дотримувалися чільних принципів статуту армії і забезпечили
потрібне для виконання місії навчання (курсив для наголошення).
Спільний звіт цих генералів підсумовує безліч чинників, які, як вони ви явили, сприяли
зловживанням у в’язниці Абу-Ґрейб. Сім із них названо головними причинами зловживань:
• «злочинні нахили окремих військовослужбовців» (диспозиційні особливості резервістів
військової поліції);
• «неефективне керівництво» (системні чинники);
• «порушення субординації в бригаді й вищих ешелонах командування» (системні
чинники);
• «участь безлічі управлінь і організацій в діяльності, пов’язаній із допитами в Абу-Ґрейб»
(системні чинники);
• «нездатність ефективно відбирати, навчати, а потім інтегрувати в процес слідчих,
аналітиків і лінгвістів-контрактників»
(системний чинник);
• «відсутність виразного розуміння військовою поліцією і фахівцями військової розвідки
своїх ролей і обов’язків щодо проведення дізнань» (ситуативні та системні чинники);
• «відсутність системи безпеки» (ситуативні та системні чинники).
Тож, шість із семи зазначених у звіті Фея-Джонса чинників є системними або
ситуативними, і лише один із них належить до диспозиційних. Потім звіт докладно описує ці
чинники, приділяючи основну увагу численним прикладам неефективності системи, що стала
438 Повідомлялось, що керівник Центрального штабу Збройних сил США генерал Джон Абізаїд вимагав, щоб
розслідування очолював офіцер вищого чину ніж генерал-майор Фей, тому що він не мав права допитувати вище
військове керівництво, що був в змозі робити генерал-лейтенант Джонс.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 302
440 Steven Н. Miles, Oath Betrayed: Torture, Medical Complicity, and the War on Terror (New York: Random House,
2006).
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 304
відповідальності. Керн заявив журналістам: «Ми не вважаємо генерала Санчеса винним, але ми
вважаємо його відповідальним за те, що відбулося чи не відбулося»441. І тут ми бачимо дуже
витончену гру слів: генерал Санчес не «винен», він просто «відповідальний» – і все! Ми будемо
не настільки поблажливі до цього офіцера, коли влаштуємо наш уявний суд.
Тепер ми звернемося до спеціального розслідування, проведеного за наказом Рамсфелда,
під керівництвом не просто чергового генерала, а самого Джеймса Шлезінґера, колишнього
міністра оборони. Комісія, яку він очолив, не проводила нових, незалежних розслідувань, а
поспілкувалася з вищим командуванням Збройних сил і Пентагону. Звіт комісії містить багато
важливих даних на підтримку наших міркувань.
441 Eric Schmitt, «Abuses at Prison Tied to Officers in Military Intelligence,» The New York Times, August 26, 2004.
442 Незалежна група оцінки операцій із затримання МО [Міністерство оборони], створеної Міністром оборони
Рамсфелдом, підготувала кінцевий звіт 24 серпня 2004 року. Чотири члени групи: колишній міністр оборони
Гаролд Бровн; колишній конгресмен Тіллі Фловер; Генерал Чарлз А. Ґорнер; і колишній міністр оборони Джеймс
Р. Шлезінґер, голова групи. Повний звіт, включно з додатком G, можна знайти:
www.prisonexp.org/pdf/SchlesingerReport.pdf.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 305
443 Див: www.hrw.org. Інше вартісне джерело–звіт СВС в програмі Fifth Estate, A Few Bad Apples, яку показано
16 листопада 2005 року. Тут розглядається динаміка подій в блоці 1А вночі, 25 жовтня 2003 року, коли кілька
військових катували іракських в’язнів, а інші за цим спостерігали. Цей інцидент згадується в 14 розділі, його
причиною була плітка що ці в’язні зґвалтували хлопчика, що виявилось не правдою. Доступно:
http://web.archive.org/ web/20121107130947/http://www.cbc.ca/fifth/badapples/resource.html
444 Див:
http://web.archive.org/web/20090118002956/http://www.whitehouse.gov/news/releases/2004/05/20040506-9.html
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 307
вказує, що були віддані під суд тільки військові поліцейські найнижчого рангу. Ніхто з тих, хто
створював принципи, забезпечував ідеологію і давав дозвіл на всі ці зловживання, не зазнав
ніякого покарання. У звіті Human Rights Watch сказано:
У ті місяці, коли велося слідство, з’ясувалося, що тортури і зловживання відбувалися не
лише в Абу-Ґрейб, але і в десятках місць ув’язнення у всьому світі, і в багатьох випадках
зловживання призводили до смерті або тяжких травм. Їхні жертви найчастіше були мирними
жителями і не мали ніякого відношення до Аль-Каїди або тероризму.
Є докази зловживань на «секретних об’єктах» за кордоном, а також свідчення того, що
влада відправляла підозрюваних у в’язниці в країни третього світу, де, найімовірніше,
відбувалися катування. Проте наразі покарання понесли тільки військовослужбовці найнижчого
рангу. Але ситуація вимагає більшого. Архітекторів принципів, які створили модель і
можливість зловживань, досі оточує стіна безкарності.
Як показує цей звіт, існує безліч свідчень того, що високопоставлені цивільні і військові
лідери, зокрема Міністр оборони Доналд Рамсфелд, колишній директор ЦРУ Джордж Тенет,
колишній командувач коаліційними силами в Іраку генерал-лейтенант Рікардо Санчес і
колишній командувач таборами для військовополонених у затоці Ґуантанамо генерал-майор
Джеффрі Міллер ухвалювали рішення і створювали умови, що сприяли серйозним і широко
поширеним порушенням закону. Обставини свідчать про те, що вони знали або мали знати, що
внаслідок їхніх дій відбувалися такі порушення. Крім того, існує достатньо даних про те, що
коли їм представили переконливі докази зловживань, вони не вжили ніяких заходів, щоб їх
припинити.
Примусові методи, схвалені вищим керівництвом і широко використовувані в останні три
роки, включають методи, які Сполучені Штати неодноразово засуджували, називаючи
варварством і тортурами, коли до них вдавалися інші країни.
Навіть Військовий статут Збройних сил засуджує деякі з цих методів і визнає їхні
тортурами.
Хоча багато відповідних доказів досі засекречені, ряд викривальних матеріалів за останні
12 місяців, наведених тут, вже провокує справді незалежне розслідування заяв вищого
керівництва, їхніх дій, поінформованості й реакції на розповсюдження зловживань.
Якими б обурливими не були фотографії зловживань і тортур в блоці 1А за участі
охоронців нічної зміни, вони поступаються фактам безлічі вбивств затриманих солдатами,
агентами ЦРУ і працівниками цивільних служб. «Якщо Сполучені Штати хочуть стерти зі своєї
репутації абу-ґрейбську пляму, вони мають провести повне і незалежне розслідування дій
керівників вищої ланки, які віддавали накази або потурали зловживанням, і визнати, що все це
відбувалося з відома президента, – говорить Рід Броуді, спеціальний консультант Human Rights
Watch. – Вашингтон має раз і назавжди припинити жорстоке поводження із затриманими в ім’я
війни з тероризмом»445.
445 «Abu Ghraib Only the ‘Tip of the Iceberg’», Human Rights Watch Report, April 27, 2005.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 308
до квітня 2006 року, коли опублікували звіт, приблизно 260 справ було закрито або їхній статус
невідомий446. Кінолога, сержанта Майкла Сміта, було засуджено до шести місяців позбавлення
волі за залякування в’язнів собакою без намордника. Він стверджував, що «виконував наказ
підготувати в’язнів до допиту». Кажуть, що він заявив: «Солдати не повинні бути м’якими і
ввічливими», – і він вже точно таким не був447.
Станом на 10 квітня 2006 року не було жодних доказів того, що Збройні сили робили
спроби висунути звинувачення хоча б проти одного офіцера згідно з доктриною командної
відповідальності за співучасть у зловживаннях або за зловживання своїх підлеглих. За даними
звіту про всі зловживання, що стали об’єктом розслідування, тільки п’ять офіцерів отримали
звинувачення у кримінальних злочинах, але жоден – згідно з доктриною командної
відповідальності. Одного капітана було звинувачено у недбальстві, внаслідок чого загинули 2
в’язні в Афганістані, звинувачення знято. Лейтенанта звинуватили в нападі та недбальстві,
внаслідок чого загинув «в’язень-примара» Манадель аль-Джамаді, і виправдали. Трьох інших
офіцерів – лейтенанта, капітана і майора звинувачено у знущанні над в’язнями з летальними
наслідками, в яких вони або безпосередньо брали участь, або наказували підлеглим це робити.
Один отримав 45 днів ув’язнення, інший – два місяці, і третього виправдано. Військове
командування досить поблажливо ставиться до недбайливих офіцерів. Вони отримують лише
дисциплінарні й адміністративні стягнення, які зазвичай накладаються у зв’язку з дрібними
порушеннями, і отримують легкі покарання. Так сталося у понад 70 випадках серйозних
зловживань, включно з десятьма вбивствами та двадцятьма випадками заподіяння тілесних
ушкоджень. Така поблажливість поширюється також на агентів ЦРУ (принаймні в 10-ти
випадках зловживань) і на 20 цивільних контрактників, які працювали на ЦРУ чи армію. Тож,
стає очевидно, що зловживання відбувалися не лише в Абу-Ґрейб. Крім того, армія не готова
використовувати принцип командної відповідальності щодо всіх цих випадків зловживань і
тортур. (Повний текст звіту про зловживання і відсутність покарань для офіцерів див. у
примітках448.)
446 E. Schmitt, «Few Punished in Abuse Cases», The New York Times, 27 квітня 2006, p. A24. Це резюме базується
на повному звіті, приготовленому центру прав людини і глобального правосуддя Нью-Йоркого університету разом
з Human Rights Watch та Human Rights First. Це розслідування зібрало статистичні дані з біля 100,000 документів,
отриманих завдяки праві на публічний доступ до інформації. Вони зазначають що 2/3 надуживань відбулись в
Іраці.
447 «Abu Ghraib Dog Handler Gets 6 Months,» CBS News Video Report, 22 травня 2006. Доступне:
http://www.cbsnews.com/news/abu-ghraib-dog-handler-gets-6-months.
тим самим він запрошує інші країни наслідувати свій приклад. Довіру, таку необхідну
Вашингтону як прихильнику прав людини, було підірвано свідченнями про тортури.
Якщо тортури продовжуватимуться, при повній безкарності політиків, довіра падатиме і
далі 449 .
450 Свідчення Міністра оборони Рамсфелда перед Сенатом. Hearing of the Senate Armed Services Committee on
Mistreatment of Iraqi Prisoners, Federal News Service, 7 травня 2004.
затриманими до того, як він скасував своє рішення застосовувати їх без особливого дозволу.
Воно також має визначити, чи схвалив міністр оборони Рамсфелд секретну програму, яка
заохочувала фізичну жорстокість і сексуальні приниження стосовно іракських в’язнів, як
припускає журналіст Сеймур Герш. Якщо якесь із цих звинувачень виявиться обґрунтованим,
то міністр оборони Рамсфелд, крім командної відповідальності, має взяти на себе
відповідальність за підбурювання до злочинів проти затриманих.
Рамсфелд схвалив список методів допитів, які порушують Женевські конвенції і
Конвенцію проти тортур стосовно затриманих в Ґуантанамо. Ці методи потім було перенесено в
інші військові в’язниці в Афганістані й Іраку. Серед директив Рамсфелда щодо підготовки до
допитів затриманих вказано такі методи:
• використання позицій, що викликають стрес (наприклад, змушування стояти) до
чотирьох годин, з ізоляцією тривалістю до 30 днів);
• під час транспортування і допиту на голову затриманого може бути одягнуто мішок;
• позбавлення світлових і звукових стимулів;
• вилучення всіх елементів комфорту (зокрема релігійного призначення);
• примусове гоління (гоління волосся на обличчі і т. д.);
• позбавлення одягу;
• використання фобій затриманих (наприклад, страх перед собаками), що викликають
стрес.
Крім того, стандартні методи давали змогу впливати на затриманих за допомогою
надмірного тепла, холоду, світла і шуму.
Міністерство оборони отримувало неодноразові попередження про тортури і зловживання
стосовно затриманих від Міжнародного комітету Червоного Хреста – в травні і липні 2003 року
(до початку скандалу, пов’язаного з в’язницею Абу-Ґрейб), а потім у лютому 2004 року452.
Міжнародний комітет Червоного Хреста повідомляв про сотні випадків зловживань
стосовно ув’язнених у багатьох військових в’язницях і закладах, неодноразово просив вжити
негайних заходів для їхнього припинення. Ці прохання було проігноровано, зловживання
збільшувалися, а інспекції Міжнародного комітету Червоного Хреста було припинено. У звіті,
складеному в лютому 2004 року і конфіденційно наданому посадовим особам коаліційних сил,
Міжнародний комітет Червоного Хреста перелічує такі порушення прав «затриманих,
позбавлених волі» під час інтернування їх силами коаліції:
• жорстоке поводження під час захоплення і попереднього ув’язнення, яке іноді
призводило до смерті або серйозних тілесних ушкоджень;
• фізичний або психологічний примус під час допитів з метою отримання потрібної
інформації;
• тривале одиночне ув’язнення в камерах, позбавлених світла;
• надмірне і невідповідне використання сили, що призводило до смерті або тілесних
пошкоджень під час інтернування.
Марк Деннер, професор журналістики Каліфорнійського університету в Берклі, вивчив усі
відповідні документи і проаналізував їх у книжці «Тортури і правда: Америка, Абу-Ґрейб і
війна з тероризмом». На підставі свого ретельного розслідування Деннер доходить такого
висновку: «з цих документів випливає, що міністр оборони Доналд Рамсфелд брав
безпосередню особисту участь у схваленні методів, що виходять за межі процедур, допустимих
з погляду військового права, і, відповідно, цивільного права, у поводженні з ув’язненими»453.
452 «Report of the International Committee of the Red Cross (ICRC) on the Treatment by the Coalition Forces of
Prisoners of War and Other Protected Persons by the Geneva Conventions in Iraq During Arrest, Internment and
Interrogation,» лютий 2004. Див: http://download.repubblica.it/pdf/rapporto_crocerossa.pdf.
порушень. Під його керівництвом і, за деякими даними, з його відома і дозволу агенти ЦРУ
«катували водою» затриманих (занурювали у воду, доки людина не починала захлинатися) і
позбавляли їх ліків. За деякими даними, ЦРУ використовувало й інші методи: удушення,
примус в’язнів перебувати в «стресових позиціях», вплив сильним світлом і шумом,
позбавлення сну, обман затриманих, ніби вони перебувають в руках уряду, що допускає
тортури. Під керівництвом директора Тенета ЦРУ «позичало» затриманих представників іншим
державам, які піддавали їх тортурам. Під керівництвом директора Тенета ЦРУ позбавляло
затриманих законного захисту, тримало їх у секретних в’язницях, де вони були позбавлені
захисту, матеріальних засобів або ліків, без контакту з зовнішнім світом, у повній владі
загарбників. Ці в’язні, які перебували на довгостроковому утриманні, були відрізані від
зовнішнього світу і просто «зникали».
Згадайте висновок звіту Фея-Джонса про те, що «методи, які застосовувало ЦРУ під час
затримання і на допитах, призводили до безвідповідальності, зловживань, перешкоджали
співпраці між відомствами, створювали умови нездорової секретності, що ще більше отруювало
атмосферу в Абу-Ґрейб». Тож ЦРУ діяло згідно з власними правилами і часто поза законом.
При директорові Тенеті ЦРУ також стало широко практикувати появу
затриманих-«примар». Скільки їх було? Ми ніколи не дізнаємося цього напевно, але генерал
Пол Керн, високопоставлений офіцер, який курував розслідування Фея-Джонса, повідомив
сенатському комітету зі Збройних сил: «Кількість [затриманих-примар] обчислюється
десятками, можливо, їх приблизно сотня». ЦРУ тримало багатьох затриманих в Абу-Ґрейб без
документів, приховуючи їх від Міжнародного комітету Червоного Хреста.
«Крижана людина»-убитий і викинутий
У звіті Фея-Джонса згадується один випадок з таким в’язнем-примарою. У листопаді
2003 року іракського затриманого на ім’я Манадель аль-Джамаді привів у в’язницю загін
«морських котиків». Його допитав агент ЦРУ, але офіційно цей ув’язнений ніколи не був
зареєстрований. Аль-Джамаді «закатували до смерті», але причина його смерті була прихована
у дуже винахідливий спосіб.
Журналістка Джейн Майєр, яка проводила журналістське розслідування цього випадку,
прояснює зловісну роль ЦРУ в цьому вбивстві і його жахливому прикритті. Її ніщівна стаття
«Смертельний допит» у журналі New Yorker (14 листопада 2005 року) порушує питання: «Чи
може ЦРУ на законних підставах убити затриманого?»
Випадок аль-Джамаді особливо показовий: він допомагає зрозуміти, яким був
поведінковий контекст в Абу-Ґрейб, в якому опинилися Чіп Фредерік та інші «негідні
військові». Вони виявилися замішані в ситуації, де затриманих-«примар» постійно катували,
принижували, а деяких навіть убивали. Вони були свідками того, як мучителям буквально все
сходило з рук. Порівняно з тим, що сталося з затриманим-«примарою» Манаделем аль-Джамаді
на прізвисько «Крижана людина», поводження агентів із пересічними затриманими, напевно,
справді було схоже на «забави». Охоронці знали, що аль-Джамаді побили, задушили, а його
труп потім заморозили.
Аль-Джамаді був так званим «особливим затриманим». Вважалося, що він володіє цінною
інформацією, тому що нібито постачав повстанцям вибухівку. Команда «морських котиків»
захопила його вдома, недалеко від Багдада, о другій годині ночі 4 листопада 2003 року. Ця
операція закінчилася синцем у нього під оком, подряпинами на обличчі, а можливо, і кількома
зламаними ребрами. «Морські котики» привезли аль-Джамаді до в’язниці ЦРУ в Абу-Ґрейб для
допиту, який проводив агент Марк Суоннер. Цей працівник ЦРУ в супроводі перекладача відвів
аль-Джамаді в окрему камеру, роздягнув його догола і почав кричати, щоб той сказав йому, де
вибухівка.
У статті Дж. Майєр в журналі New Yorker йдеться про те, що Суоннер наказав військовим
поліцейським відвести затриманого в блок 1А, в душову. Двом військовим поліцейським було
наказано (по суті, невідомою їм цивільною особою) прикувати в’язня до стіни, попри те, що він
до того часу не чинив ніякого опору. Їм наказали підвісити його за руки в позі для тортур,
відомій як «палестинське підвішування» (її винайшла ще іспанська інквізиція, тоді вона
називалася strappado). Вийшовши з душової, згадує один з охоронців, «ми почули гучний
крик». Менш ніж за годину Манадель аль-Джамаді був мертвий.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 312
Військовий поліцейський Уолтер Діаз, який служив охоронцем, сказав, що в цих тортурах
не було жодної потреби, тому що аль-Джамаді був у наручниках і не чинив опору. Коли
Суоннер наказав охоронцям зняти мерця зі стіни, «у нього з носа і з рота ринула кров, ніби кран
відкрили», – згадує Діаз.
У ЦРУ з’явилася нова проблема: що робити з трупом? Капітан Доналд Різ, офіцер
підрозділу військової поліції, і полковник Томас Паппас, командувач військової розвідки, були
поінформовані про цей «сумний інцидент». Але цим офіцерам не довелося хвилюватися, тому
що ЦРУ взяла справу в свої руки. Труп аль-Джамаді залишався в душовій до ранку, потім його
поклали в лід і загорнули в чистий поліетилен, аби затримати процес розкладання. Наступного
дня санітар увіткнув в руку «крижаної людини» крапельницю і виніс його із в’язниці на ношах,
зробивши вигляд, що це хворий арештант, щоб не лякати інших затриманих, яким сказали, що у
нього стався серцевий напад. Місцевий таксист відвіз труп в невідомому напрямку. Всі докази
було знищено. Не залишилося жодних документів, тому що затримання аль-Джамаді не було
офіційно зареєстроване. Дії «морських котиків» були визнані правомірними, особистість
санітара залишилася невідомою. І зараз, кілька років потому, Марк Суоннер продовжує
працювати в ЦРУ – проти нього не було висунуто жодних звинувачень! Цей випадок майже
забутий.
Серед інших жахливих знімків у цифровому фотоапараті капрала Ґренера було виявлено
кілька фотографій тієї самої «крижаної людини», зроблених для історії. На першому знімку
симпатична дівчина, спеціаліст Сабріна Хармен, з посмішкою схиляється над побитим тілом
аль-Джамаді і показує пальцями знак «перемога». Потім на знімках з’являється Ґренер, теж зі
схвальною усмішкою – потрібно було ловити момент, поки «крижаний чоловік» не розтанув.
Напевно, Чіп і інші охоронці нічної зміни знали, що сталося. Якщо тут могли так вправно
робити такі речі, то блок 1А справді був «дитячим майданчиком», де можна було творити що
завгодно. Якби охоронцям не спало на думку робити фотографії і якщо б Дарбі не підняв
тривогу, можливо, світ ніколи б не дізнався про те, що відбувалося в цій колись секретній
в’язниці.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 313
Утім ЦРУ продовжує діяти без уваги до законів, які повинні утримувати його агентів від
тортур і вбивств навіть під час глобальної війни з тероризмом. Як не дивно, Суоннер визнав, що
не отримав ніякої корисної інформації від цього вбитого затриманого-«примари».
454 Свідчення генерал-лейтенанта Рікардо Санчнса перед Сенатом, Senate Armed Services Committee, Hearing on
Iraq Prisoner Abuse, 19 травня 2004.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 314
455 Mark Danner, Torture and Truth: America, Abu Ghraib and the War on Terrorism (New York: The New York
Review of Books, 2004), c. 33.
456 Anis Karpinski, interview on «А Question of Torture,» PBS Frontline, 18 жовтня, 2005 p.
статуту Збройних сил, і їх застосування було ще екстремальнішим порівняно з тим, яке було
схвалено для Ґуантанамо. Меморандум Санчеса було оприлюднено у березні 2005 року. Це
сталося через рік після того, як генерал Санчес (у травні 2004 року) збрехав Конгресу під
присягою, ніби ніколи не впроваджував і не схвалював методів, пов’язаних з використанням
собак, позбавленням сну, управлінням шумом і залякуванням утриманих іншими методами. З
усіх цих причин він повинен постати перед судом.
Одне свідчення того, що військове командування безпосередньо заохочувало зловживання
проти затриманих, належить Джо Дарбі, нашому герою-викривачу: «Ніхто з командирів не знав
про зловживання, тому що ніхто з них не хотів про них знати. Справа саме в цьому. Буквально
все командування нічого не бажало знати, вони жили у власному маленькому світі. Так що це
була не змова – це була просто-напросто недбалість. Вони були абсолютно безпорадні»458 .
Через свою причетність до скандалу в Абу-Ґрейб генерал Санчес на вимогу вищого військового
керівництва 1 листопада 2006 року був змушений достроково піти у відставку. Він визнав: «Це
основна причина, єдина причина того, що я був змушений піти у відставку» (Guardian
Unlimited, 2 листопада 2006 року, U. S. General Says Abu Ghraib Forced Him Out).
459 У червні 2006 року біля 90 в’язнів в Ґітмо оголосили сухе голодування в знак протесту проти нелегального
ув’язнення. Командуючий ВМФ заявив, що ця акція всього лиш демонстрацією, щоб «привернути увагу». Щоб
в’язні не померли з голоду їх прийшлось примусово годувати через трубки в носі, для чого знадобилось мінімум
шість медпрацівників. Це само по собі пригадує тортури, але влада окреслює це як «безпечно і гуманно». Див: Ben
Fox, «Hunger Strike Widens at Guantanamo», Associated Press, ЗО травня 2006 року, та Andrew Selsky, «More
Detainees Join Hunger Strike at Guantanamo,» Associated Press, 2 липня 2006.
460 У попередніх розділах я вже розказував про голодування політичних в’язнів в Іралндії і інших місцях, щоб
привести паралелі з тактикою яку використовував наш в’язень Клей-416. Одним із найвідоміших учасників
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 316
голодування в Ірландії, внаслідок якого він і помер, був Боббі Сандс. Цікаво, що організатор голодування в Ґітмо,
Беніям Мухамед аль-Хабаші заявив, що він і інші учасники голодування доб’ються задоволення вимог, або
помруть як Боббі Сандс, який “мав відвагу переконань і помер за ідею. Ніхто ні на момент не повинен сумніватись,
що мої брати тут мають менше відваги”. Див: Kate McCabe, «Political Prisoners’ Resistance from Ireland to GITMO:
‘No Less Courage,’» www.CounterPunch.com, 5 травня 2006 p.
461 «GITMO Suicides Comment Condemned. U.S. Officials’ «Publicity Stunt» Remark Draws International Backlash,»
Associated Press, 12 червня 2006. чиновником був Колін Графі, Colleen Graffy, секретар відділу Державного
департаменту США. Офіцером ВМФ був Генрі Гарріс.
462 Janis Karpinski, інтерв’ю на «А Question of Torture,» PBS Frontline, 18 жовтня 2005 p. Також згадувалось в
«Iraq Abuse ‘Ordered from the Top,’« BBC, 15 червня 2004 р., доступне:
http://news.bbc.co.uk/2/hi/americas/3806713.stm. Коли Міллер прибув до Абу-Ґрейб, він сказав: «На мою думку, ви
ставитеся до в’язнів надто добре. В Ґуантанамо в’язні знають хто головний, і вони це розуміють із самого
початку». Він сказав: «Ви маєте відноситись до в’язнів як до собак, і якщо ви думаєте, чи відчуваєте інакше–ви
втратили контроль. Доступно на: http://truth-out.org/archive/component/k2/
item/60216:bush-on-trial-for-crimes-against-humanity.
463 Scott Wilson and Sewell Chan, «As Insurgency Grew, So Did Prison Abuse,» The Washington Post, 9 травня 2004.
Також див: One Woman’s Army (New York: Hyperion, 2005), c. 196-205.
464 Jeffrey R. Smith, «General Is Said to Have Urged Use of Dogs,» The Washington Post, 26 травня 2004.
466 Генерал-майор Джефрі Міллер подав у відставку 31 липня 2006 року. Він вирішив піти не пенсію не
чекаючи на підвищення, тому що його репутація була заплямована підозрами безпосередньої участі в тортурах в
Абу-Ґрейб та Ґітмо, згідно з джерелами в армії та конгресі.
467 Генерал Маєрс продовжує звинувачувати у всіх надуживаннях в Абу-Ґрейб тільки «виродків» з військової
поліції, ігноруючи або відкидачи всі докази з багатьох незалежних розслідувань, які розкривають присутність
активну співучасть багатьох із старшого командування, та багато системних помилок. Це свідчить або про його
впертість або невігластво. Доступно на: http://www. pbs.org/wgbh/pages/frontline/torture/etc/script.html
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 318
468 Більше 100 000 сторінок державних документів, що описують знущання і тортури над затриманими можна
знайти на сторінці АСШ в вільному доступі: https://www.thetorturedatabase.org/search/apachesolr_search.
Інформаційний бюлетень можна знайти: http://www.rawstory.com/news/2006/New_Army_
documents_reveal_US_knew_0502.html.
469 Eric Schmitt, «Outmoded Interrogation Tactics Cited,» The New York Times, 17 червня 2006 року.–C. All.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 319
влаштованої бійцями Tiger Force («Тайгер Форс») у В’єтнамі. Це елітний підрозділ залишило за
собою кривавий слід завдовжки сім місяців, вбиваючи беззбройних мирних жителів 470 . На
жаль, жорстокість війни, яка витікає з полів битв і заповнює мирні міста, знову проявилася в
Іраці471.
Військові експерти кажуть, що в ході асиметричних військових дій, коли солдатам
доводиться воювати з невловимим ворогом, їм стає важче й важче підтримувати дисципліну.
Військові злочини відбуваються під час будь-якої війни, окупаційні сили здійснюють їх майже
завжди, навіть дуже «високотехнологічні». «Бойові дії – це стрес, і злочини проти мирного
населення – класичний симптом військового стресу. Коли солдатів і бойових дій багато, хтось
обов’язково почне вбивати мирних жителів», – вважає один з керівників наукового центру армії
у Вашингтоні472.
Потрібно визнати, що солдати – це добре навчені вбивці, які успішно пройшли
інтенсивний вишкіл у тренувальних таборах, і їх випробувальним майданчиком було поле
битви. Вони повинні навчитися пригнічувати свої моральні принципи і забувати про заповіді
«Не убий». Військова підготовка призначена для «перепрограмовування» мозку, навчання його
вважати, що вбивства у воєнний час – це природна реакція. Ця наука називається
«вбивствологією». Цей термін ввів підполковник у відставці Дейв Гроссман, викладач
Військової академії у Вест-Пойнті. Теорія «вбивствології» описана в його книжці «Про
вбивство» і на його веб-сайті473.
Однак іноді «методи створення вбивць» виходять з-під контролю, і тоді вбивства стають
звичайною справою. Ось слова солдата, хлопця якому 21 рік, який щойно вбив мирного
мешканця Іраку, що відмовився зупинити машину для перевірки. «Нічого особливого. Тут
вбити людину – те саме, що розчавити мурашку. По-моєму, вбити людину – це все одно що
подумати: “А чи не час з’їсти піцу?” Я думав, що вбивство людини – це подія, яка змінює все
життя. А потім я це зробив і подумав: “Ну і що?”»474.
19 листопада 2005 року в іракському місті Хадіта біля дороги вибухнула міна. Був убитий
американський морський піхотинець і поранені ще двоє солдатів. За даними слідчої групи
470 Газета Toledo Blade із Огайо і її репортер отримав Путцерівську премію за розслідування злочинів вчинених
«Тайгер Форс» у В’єтнамі, де цей підрозділ протягом семи місяців вбивав цивільне населення і проводив погроми,
що протягом трьох десятків років приховувалось військовим командуванням. Цей підрозділ 101
повітряно-десантної дивізії був одним із найбільш заслужених у В’єтнамі. Армія розслідувала свідчення щодо
їхніх військових злочинів, тортур, вбивств, нападів на цивільне населення і дійшла висновку, що можна
звинуватити 18 військових, але жодних обвинувачень не було представлено. Див: «Buried Secrets, Brutal Truths,’«
http://www.toledoblade.com/. Експерти згідні, що якщо провести розслідування швидше–можна було б уникнути
різанини в Сонґмі, яка відбулась шість місяців пізніше.
471 Американський репортер Нір Розен, який протягом трьох років мешкав в Іраку, розмовляє арабською, навіть
на місцевому діалекті, повідомляє: «Окупація перетворилася на один розтягнений злочин проти іракського
населення, який, в більшості залишився непоміченим в американському суспільстві та ЗМІ. Див: Nir Rosen, «The
Occupation of Iraqi Hearts and Minds,» 27 червня ‘2006, доступне:
http://www.truthdig.com/dig/item/20060627_occupation_ iraq_hearts_minds. Також див. коментар репортера: Haifer
Zangana, «All Iraq is Abu Ghraib. Our Streets Are Prison Corridors and Our Homes Cells as the Occupiers Go About Their
Strategic Humiliation and Intimidation,» The Guardian, 5 липня 2006.
472 Anna Badkhen, «Atrocities Are a Fact of All Wars, Even Ours: It’s Not Just Evil Empires Whose Soldiers Go
Amok,» San Francisco Chronicle, 13 серпня 2006, pp. El, E6. Цитата Джона Пайка, директора GlobalSecurity.org, on р.
Е1
473 Dave Grossman, On Killing: The Psychological Cost of Learning to Kill in War and Society (Boston: Little, Brown,
1995). Grossman’s website is www.killology.com.
474 Vicki Haddock, «The Science of Creating Killers: Human Reluctance to Take a Life Can Be Reversed Through
Training in the Method Known as Killology,» San Francisco Chronicle, 13 серпня 2006 року.–C. El, E6. Цитата
колишнього рядового Стівена Ґріна–С. Е1.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 320
ВМФ, через кілька годин загинули 15 іракських мирних жителів – нібито від вибуху
саморобного вибухового пристрою. Справу було закрито, тому що від вибухів в Іраку майже
кожен день гине багато людей. Проте один з жителів Хадіта (Тахер Тхабет) зробив відеозапис
трупів цих іракців, і на них виразно видно кульові поранення. Він передав цей запис у бюро
журналу Time у Багдаді. Зрештою було проведено серйозне розслідування вбивства 24
цивільних осіб солдатами батальйону морської піхоти. Було з’ясовано, що морські піхотинці
увірвалися в будинки трьох місцевих жителів, методично розстріляли і закидали гранатами
майже всіх, хто там перебував, зокрема семеро дітей і чотирьох жінок. Крім того, вони
застрелили таксиста і чотирьох студентів, які зупинилися поряд.
Коли стало ясно, що ці вбивства мирних жителів не були нічим спровоковані, й солдати
порушили правила ведення бойових дій, керівництво морської піхоти зробило незграбну спробу
зам’яти справу. У березні 2006 року командир батальйону і два командира його роти були
звільнені від командування; кожен з них оголосив себе «жертвою політичних інтриг». Зараз по
цій справі ведеться ще кілька розслідувань, і зрештою перед судом можуть постати кілька
високопоставлених командирів. До цієї жахливої розповіді треба додати, що бійці роти «Кіло»
3-го батальйону 1-го полку морської піхоти були досвідченими солдатами, це була їхня друга
або третя бойова операція. Раніше вони брали участь у серйозних бойових діях у Фаллуджі, де
загинули або були серйозно поранені майже половина їхніх товаришів. І різанина в Хадіта стала
наслідком гніву і бажання взяти реванш475.
Війна – пекло для військових, але для мирних жителів усе ще гірше. Особливо для дітей,
які опинилися в зоні бойових дій, коли солдати втрачають моральні орієнтири і виявляють до
них жорстокість. Під час недавнього інциденту, по якому також йде слідство, американські
солдати вбили 13 мирних жителів в іракському селі Ішакі. Деякі з них були зв’язані і вбиті
пострілами в голову, в тому числі кілька дітей. Американські військові керівники визнали
вбивства «осіб, які не брали участі у військових діях», і назвали їх жертвами «супутніх збитків»
(ще один евфемізм, який пов’язаний з відключенням моралі)476.
Тільки уявіть, що відбувається, коли високопоставлений офіцер дозволяє солдатам яких
звинуватили у вбивстві трьох беззбройних іракців під час рейду в місті Тікріт, командир
бригади, полковник Майкл Стіл сказав «вбити всіх повстанців чоловічої статі, всіх цих
терористів». Військовому, який доповів про це нове правило ведення бойових дій, стали
загрожувати його товариші, які вимагали, щоб він мовчав про вбивства477.
Одне з найгірших страхіть війни – зґвалтування жінок, як це було під час різанини в
Руанді, коли ополченці-гуту ґвалтували жінок тутсі, про що йшлося в першій главі. Нові
свідчення не менш жахливої жорстокості виринули в Іраку. Федеральний суд розглядає
обвинувачення групи американських військових з 101-ї Повітрянодесантної дивізії у
зґвалтуванні чотирнадцятирічної дівчинки. Перед цим вони вбили її батьків і чотирирічну
сестру, а після зґвалтування вистрілили їй у голову і спалили тіло. Є неспростовні докази того,
що вони зробили цей кривавий злочин навмисно. Побачивши молоду дівчину на
контрольно-пропускному пункті, вони зняли форму (щоб їх не впізнали), а перед тим, як
зґвалтувати її, вбили всю її сім’ю. Армійське керівництво намагалося покласти відповідальність
за ці вбивства на повстанців478.
475 David S. Cloud. «Marines May Have Excised Evidence on 24 Iraqi Deaths,» The New York Times, 18 серпня 2006
року; Richard A. Oppel. Jr., «Iraqi Leader Lambasts U.S. Military: He Says There Are Daily Attacks on Civilians by
Troops,» The New York Times, 2 червня 2006 року.
476 D. S. Cloud and E. Schmitt, «Role of Commanders Probed in Death of Civilians,» The New York Times, June 3,
2006; L. Kaplow, «Iraqi’s Video Launched Massacre Investigation,» CoxNews Service, 4 червня 2006 року.
477 MSNBC.COM . «Peers Vowed to Kill Him if He Talked, Soldier Says,» Associated Press report, August 2, 2006.
available at http://www.nbcnews.com/id/14150285.
478 T. Whitmore, «Ех-Soldier Charged with Rape of Iraqi Woman, Killing of Family,» 3 червня 2006 року; Julie Rawe
and Aparisim Ghosh, «А Soldier’s Shame,» Time, 17 липня 2006 p.–C. 38-39.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 321
479 Roger Brokaw and Anthony Lagouranis, on «А Question of Torture,» PBS Frontline, October 18, 2005.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 322
врятуємо життя солдатів”. Я думаю, саме через це вони дивилися крізь пальці на дії слідчих і
військових поліцейських, які намагалися зламати затриманих».
Брокоу також повідомив, що заклик «зняти рукавички» поступово проникав вниз по
ланцюжку командирів, і по дорозі ця фраза набувала нового змісту480.
Брокоу: «Я чув цю фразу: “Знімаємо рукавички”. Полковник Джордан виголосив її
одного разу ввечері на одній з наших зустрічей. “Ми знімаємо рукавички. Ми збираємося
показати цим людям, що ми тут головні”. Він говорив про затриманих».
Повстання проти сил коаліції ставали все лютішими і більшими, і разом з цим зростав
тиск на фахівців військової розвідки і військової поліції, які повинні були здобути якусь
невловиму цінну інформацію.
Лаґураніс додає деякі деталі: «Це відбувається у всьому Іраку. Як я сказав, солдати
катують людей прямо у них вдома. Піхотинці катують людей у них вдома. Вони
використовують – я вже говорив про це, – наприклад, опіки. Вони ламають людям ноги. Вони
ламають кістки, ребра. Ви знаєте, це дуже серйозно». Він додає: «Коли солдати входять у
будинку і проводять ці рейди, вони просто катують цих людей, не виходячи з дому». Брокоу
був свідком подібних зловживань: “Я бачив підбиті очі й розбиті губи, деяких треба було
лікувати – вони мали рани на ногах і руках”.
Як далеко могли зайти фахівці військової розвідки і військової поліції в своїх пошуках
інформації?
Лагypaнic: «Почасти вони намагалися отримати інформацію, але почасти це був
чистісінький садизм. Ви просто давили, давили, давили і спостерігали, як далеко можете зайти.
Природно, це дуже дратує, коли ви сидите з цією людиною, яка, як вам відомо, цілком у вашій
владі, і не можете змусити її зробити те, що хочете. І ви займаєтеся цим цілими днями. І в
якийсь момент ставки піднімаються».
Що відбувається, якщо до цієї вибухонебезпечної суміші додати психологічні
каталізатори – страх і бажання взяти реванш?
Лагураніс: «Якщо ви по-справжньому злі, тому що вас весь час намагаються вбити – я
маю на увазі ракети, вони стріляють у нас з реактивних гранатометів, і ми нічого не можемо
зробити. І навколо гинуть люди, через цього невидимого ворога. І ви входите в кімнату для
допитів разом з цим хлопцем, який, як ви думаєте, теж міг у вас стріляти, і розумієте, що здатні
на все».
Як далеко можна було зайти насправді?
Лагураніс: «Я пам’ятаю одного старшого ворент-офіцера, який відповідав за приміщення
для допитів. Він чув, що “морські котики” обливали затриманих крижаною водою. Потім вони
засовували йому – ну, ви знаєте, вони вимірювали ректальну температуру людини, щоб
переконатися, що він не помер. Вони змушували його корчитися від гіпотермії». Якщо він
видавав потрібну інформацію, в нагороду вони не давали йому вмерти від холоду!
Це ще одна потужна психологічна тактика – «моделювання умов навколишнього
середовища». Одного разу цей слідчий використав її впродовж всієї ночі, в холодному
металевому контейнері, який служив камерою для допиту.
Лагураніс: «Ми тримали їх там, вони тремтіли від холоду, це називається “управління
умовами навколишнього середовища”, вмикали [дуже голосно] музику і пульсуюче світло. А
потім приводили службових собак і нацьковували їх на ув’язнених. І хоча собаки були в
намордниках і їх тримали на повідках, в’язні цього не знали, тому що у них були зав’язані очі.
Це великі німецькі вівчарки. Коли я ставив затриманим питання і мені не подобалася відповідь,
я подавав знак кінологу, і собака починала вити і кидатися на ув’язненого, але не могла його
вкусити... іноді вони мочилися прямо в свої комбінезони від страху, розумієте? Адже вони не
бачили, що відбувається. Вони не могли зрозуміти, що відбувається: ви знаєте, це дуже страшно
– бути в такому положенні. Мені наказували це робити, і я просив старшого воррент-офіцера
мовчати про все, що мене просили робити».
480 “Зняти рукавички” означає почати бити супротивника кулаком без додаткового захисту, який пом’якшує
удари, тобто почати бити сильніше, без правил.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 323
481 Т. R. Reid, «Military Court Hears Abu Ghraib Testimony: Witness in Graner Case Says Higher-ups Condoned
Abuse,» The Washington Post, 11 січня 2005 року.–C. A03. «Фредерів, штаб-сержант, якого понизили до рядового
після визнання винним в зловживаннях в Абу-Ґрейб, казав, що повідомляв шістьом старшим офіцерам, від
капітанів до полковників, про вчинки охоронців, і йому ніколи не сказали це припинити. Також Фредерік говорив,
що представник ЦРУ, до якого він звертався “агент Ромеро”, казав йому “підготовити” підозрюваного до допиту.
Агент сказав не перейматись тим що з ним зроблять охоронці, головне щоб не вбили» Свідчення Фредеріка.
Доступне: http://www.washingtonpost.com/wp-dyn/articles/A62597-2005Janl0.html.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 324
хроніку секретних допитів аль-Катані, які тривали цілий місяць 482 . Це суміш грубих,
жорстоких і досить витончених прийомів у поєднанні з абсолютно неефективними і дурними
методами. Можливо, будь-який досвідчений поліцейський детектив витягнув би з цього в’язня
більше інформації, не застосовуючи такі дикі й аморальні методи.
Вивчивши свідчення про ці допити, генеральний юрист-консультант ВМФ Альберто Мора
був приголомшений. Він назвав ці методи незаконними, негідними збройних сил і уряду, який
їм потурає. У промовистій заяві, яка пояснює, що значить потурати таким образливим тактикам
допиту, Мора пише:
Якщо жорстокість більше не є незаконною, а навпаки, перетворюється в елемент
політики, це змінює фундаментальне ставлення людини до держави. Це руйнує поняття прав
особистості. Конституція говорить, що людина має невилучне право на особисту гідність,
зокрема право бути вільною від жорстокого поводження, і це право не дарується державою або
законами, а належить їй від народження. Це стосується всіх людей, не лише в Америці – і навіть
тих, кого вважають «ворожими бойовиками». Якщо ви робите для них виняток, то руйнується
вся Конституція. Цей прецедент трансформує все483.
А тепер я прошу вас, дорогий читачу, зайняти місце присяжного, порівняти деякі з цих
спланованих прийомів з методами, які нібито народилися в «збочених умах» охоронців блоку
1-А і зображені на світлинах. Ми бачимо безліч фотографій затриманих з жіночими трусиками
на голові. Ми бачимо страхітливий образ Ліннді Інґленд, яка тягне по землі в’язня в собачому
нашийнику. Нам здається обґрунтованим, що і трусики на голові, і нашийник, і власне ці
сценарії дегуманізації насправді були запозичені – адже раніше їх використовували агенти ЦРУ
і спеціальні команди слідчих генерала Міллера в Ґітмо. Вони перетворилися в загальноприйняті
методи допитів по всьому району бойових дій. Лише їх не дозволялося фотографувати!
482 A. Zagorin, and М. Duffy, «Time Exclusive: Inside the Wire at Gitmo,» Time, доступне:
http://time.com/3624326/inside-the-interrogation-of-detainee-063.
483 Цитата з: Jane Mayer, «The Memo,» The New Yorker, 27 лютого 2006, c. 35.
484 Деталі інтерв’ю з капітаном Фішбеком і іншими двома сержантами містяться в звіті Human Rights Watch,
«Leadership Failure: Firsthand Accounts of Torture of Iraqi Detainees by the Army’s 82nd Airborne Division,» September
2005, vol. 17, no. 3(G), доступне на: https://www.hrw.org/reports/2005/us0905/l.htm. Повний лист Фішбека сенатору
опублікований у The Washington Post on 18 вересня 2005 року.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 325
485 Erik Saar and Viveca Novak, Inside the Wire: A Military Intelligence Soldier’s Eyewitness Account of Life at
Guantanamo (New York: Penguin Press, 2005).
486 Eric Saar, радіо інтерв’ю із Амі Ґудман: Amy Goodman, «Democracy Now,»Radio, 4 травня 2005 p., доступне
на: https://www.democracynow. org/2005/5/4/inside_the_wire_a_military_intelligence.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 326
New York Times Морін Дауд назвала сексуальні провокації з боку жінок-слідчих в Ґітмо
«еротичними тортурами». Вважалося, що такі методи можуть допомогти отримати потрібну
інформацію487. Давайте ж подивимося, на що були схожі такі допити.
Саар описує один особливо яскравий епізод, який можна назвати майже військовим
терміном: «вторгнення жінки на територію». Жертвою був уродженець Саудівської Аравії,
21-річний, «цінний» затриманий, який майже весь час молився у своїй камері. Перед початком
допиту слідчий-жінка на ім’я Брук і Саар «стерилізувалися», закривши свої імена на уніформі,
щоб залишитися анонімними. Потім Брук сказала: «Затриманий, з яким ми будемо говорити, –
шматок лайна, і нам доведеться трохи його розворушити», тому, як вона прямо сказала: «я
збираюся вибити з нього все лайно, тому що він не говорить. Сьогодні ввечері нам потрібно
спробувати що-небудь новеньке». Цей Саудівський затриманий нібито відвідував льотну школу
разом з терористами, які вчинили теракт 11 вересня. Тому він був дуже «цінним». Саар каже:
«Коли військові слідчі допитували затриманого, який не хотів співпрацювати, вони дуже
швидко “піднімали температуру”: починали кричати, тиснути, зображати “поганого
поліцейського”, але при цьому забували встановити з ним контакт».
Слідчий Брук продовжувала: «Мені потрібно, щоб він зрозумів, що йому треба зі мною
співпрацювати, і у нього немає інших варіантів. Я думаю, ми повинні змусити його відчути себе
брудним, щоб він не зміг повернутися до себе в камеру й знову провести цілу ніч на молитві.
Ми повинні створити бар’єр між ним і його Богом» 488 . І коли ув’язнений відмовився
відповідати на її питання, слідчий вирішила «підняти температуру».
«На мій подив, – продовжує Саар, – вона почала повільно розстібати блузку і дражнити
його, ніби стриптизерка, показуючи тісну коричневу майку, яка обтягувала її груди... Вона
повільно обійшла його і стала тертися грудьми об його плечі». Вона глузливо запитала: «Тобі
подобаються ці великі американські цицьки, Фарік? Я бачу, твій стає твердим. Як думаєш, як
поставиться до цього Аллах?» Потім вона сіла перед ним, поклала руки собі на груди і
продовжувала дражнити ув’язненого: «Хіба тобі не подобаються ці великі цицьки?» Коли
утриманий відвів погляд і подивився на Саару, вона глузливо запитала: «Ти що, гей? Чому ти на
нього дивишся?.. Ось він, наприклад, думає, що у мене класні цицьки. Правда?» (Саар ствердно
кивнув.)
В’язень розлютився і плюнув в неї. Слідчого це не збентежило, і вона продовжила
стриптиз. Розстібаючи брюки, вона запитала в’язня:
Фарік, ти знаєш, що в мене місячні? ...Як ти себе зараз почуваєш?
Адже я до тебе торкалася. [Вона засунула руку в труси і зробила вигляд, що на руці –
кров. Потім вона знову запитала його, хто наказав йому поступити в льотну школу, хто його
туди відправив]. «Негідник, – сичала вона, витираючи те, що він вважав кров’ю місячних по
його обличчю. – Що подумають твої брати, коли побачать у тебе на обличчі менструальну кров
американської жінки?» Брук сказала, піднімаючись: «До речі, ми відключили воду в твоїй
камері, і завтра ця кров все ще буде в тебе на обличчі». Потім ми вийшли з кімнати... Вона
думала, що це був хороший спосіб отримати інформацію, яку вимагало від неї начальство...
Чорт забирай, що я тільки що робив? Що, чорт візьми, ми всі тут робили?».
Так, це дуже хороше питання. Однак ні Саар, ні хто-небудь інший не отримав на нього
чіткої відповіді.
487 Maureen Dowd, “Torture Chicks Gone Wild”, The New York Times, 30 січня 2005.
малі діти, їх тримали поза межами головного табору. Допитувати їх не було сенсу, але тримали
їх довго». Ніхто ніколи не доповідав про дітей з Афганістану чи Іраку в таборі.
Перед візитами керівництва і спостерігачів, які повинні були спостерігати за «типовими»
допитами, влаштовували показуху. Створювали штучні камери, що здавалися цілком
нормальними. Це нагадує зразковий єврейський табір в концентраційному таборі Терезин в
Чехословаччині, з допомогою якого нацисти водили за ніс спостерігачів Міжнародного
Червоного Хреста і представників інших організацій, щоб їм здавалося, що ув’язнені цілком
задоволені своїм поселенням. Ерік Саар пише, що в «уявній» в’язниці створювалася видимість
повного порядку:
Коли я потрапив у команду розвідки, то швидко зрозумів, що якщо планується візит
важливих персон – якогось генерала, керівника державного органу, спецслужби або навіть
делегації Конгресу, слідчих просили знайти затриманого, який вже відповів на всі питання, і
привести його в кімнату для допиту При цьому перевіряльник перебував у кімнаті
спостереження. По суті, потрібно було знайти кого-небудь, хто був згоден говорити, з ким
можна було сісти за стіл і вести спокійну бесіду, хто в минулому вже дав цінну інформацію, і
повторити допит спеціально для перевіряльника.
По суті, для професійного розвідника це було принизливо. Чесно кажучи, я думаю, що
такі почуття переживав не тільки я – адже все життя розвідника підпорядкована тому, щоб
надати керівництву важливу інформацію, яка дасть йому можливість приймати правильні
рішення. Насправді розвідка для того і потрібна, щоб забезпечувати правдиву інформацію.
Створення таких фікцій, як Ґітмо, заради всіх цих відвідувачів, в той час як насправді все було
зовсім інакше, зводило нанівець все, що ми намагалися робити як професійні розвідники.
«АУТСОРСИНГ» ТОРТУР
Додаткові докази того, що таємні тортури були звичним засобом, що давав змогу
отримувати розвіддані від неговірких підозрюваних, були викриті у секретній програмі ЦРУ,
пов’язаній з передачею ув’язнених у в’язниці зарубіжних країн, які погодилися робити для
Сполучених Штатів «брудну роботу». Ця політика одержала назву «видачі», або «надзвичайної
видачі». Згідно з нею десятки, а можливо, й сотні «особливо небезпечних терористів»
перевозили до в’язниць зарубіжних країн, часто літаками комерційних авіакомпаній,
орендованих ЦРУ 489 . Абсолютно очевидно, що президент Буш доручив ЦРУ влаштовувати
так, щоб затримані «зникали» або «видавалися» у країни, де тортури є звичною практикою (це
підтверджено Amnesty International) 490 . Такі ув’язнені були відрізані від зовнішнього світу
впродовж тривалого часу і перебували у в’язницях «невстановленого місцезнаходження». В
процесі «зворотної видачі» представники інших країн заарештовували «підозрюваних» у
ситуаціях, не пов’язаних з військовими діями, і передавали їх в американські в’язниці, зазвичай
у в’язницю затоки Гуантанамо, без правового захисту, передбаченою міжнародним правом.
Президент Центру захисту конституційних прав Майкл Ратнер каже про цю програму:
Я називаю це аутсорсингом тортур. Це означає, що на основі так званої війни з
тероризмом ЦРУ заарештовує людей по всьому світу, скрізь, де хоче, і якщо ЦРУ самостійно не
бажає брати участі у тортурах чи допитах – як би це не називалося, воно відправляє
заарештованих в інші країни, з якими у наших спецслужб є контакти. Це може бути Єгипет, це
489 Див: А. С. Thompson and Trevor Paglen, «The CIA’s Torture Taxi,» San Francisco Bay Guardian, 14 грудня 2005
p.–C. 15,18. Це розслідування розкриває приватний літак Боїнг N31ЗР, який без перешкод приземлявся на будь
якому військовому аеропорту по всьому світі. Його слід виказує на викрадення німецьких громадян ліванського
походження, Халеда аль-Масрі. Підозрюється, що це був один з двадцяти шести літаків флоту ЦРУ, згідно зі
звітом експерта з прав людини, Стіва Ватта.
490 Див: Human Rights Watch, «The Road to Abu Ghraib,» червень 2004 року, доступне на:
https://www.hrw.org/reports/2004/usa0604. Також див: John Barry, Michael Hirsh, and Michael Isikoff, «The Roots of
Torture,» Newsweek, 24 травня 2004 p.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 328
493 Jan Silva, «Europe Prison Inquiry Seeks Data on 31 Flights: Romania, Poland Focus of Investigation into Alleged
CIA Jails,» Associated Press. 23 листопада 2005 року.
494 “21 Inmates Held Are Killed, ACLU Says”, Associated Press. 24 жовтня 2005 року; повний звіт ACLU,
«https://www.aclu.org/news/us-operatives-killed-detainees- during-interrogations-afghanistan-and-iraq?redirect=cpredirect/
21236.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 329
495 Див: M. Huggins, М. Haritos-Fatouros, and P. G. Zimbardo, Violence Workers:Torturers and Murderers
Reconstruct Brazilian Atrocities (Berkeley: University of California Press, 2002).
496 White House, President Bush Outlines Iraqi Threat: Remarks by the President on Iraq (October 7, 2002). Доступне:
https://georgewbush-whitehouse.archives.gov/news/releases/2002/10/20021007-8.html.
497 «Iraq on the Record: The Bush Administration’s Public Statements on Iraq,» підготовлено House of
Representatives Committee on Government Reform–Minority Staffs Special Investigations Division, 16 березня, 2004,
доступне: http://downingstreetmemo.com/docs/iraq_on_the_record.pdf
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 330
сказано: це був стандарт дій, який формував події і реакції адміністрації впродовж кількох
наступних років». Далі він зазначає, що, на жаль, неповороткий федеральний уряд не здатний
ефективно діяти в нових умовах, наприклад, пов’язаних з війною з тероризмом, в умовах
когнітивного дисонансу, викликаного непередбаченими заколотами і повстаннями підкорених
народів498.
Ще один метод насадження страху можна побачити в політизації системи сповіщення про
загрозу тероризму (заснованої на колірному коді), розробленої міністерством національної
безпеки США адміністрації Буша. Ймовірно, початкове призначення цієї системи полягало в
тому, щоб забезпечити мобілізацію громадян і готовність діяти у випадку реальної загрози. Це є
завдання будь-яких систем сповіщення. Проте з часом ці розмиті сповіщення не мали ніякої
корисної інформації для громадян. Якщо нас попереджають про ураган, то рекомендують
евакуюватися; якщо попереджають про торнадо, ми знаємо, що потрібно відправитися в
укриття; але попереджаючи щодо терористичних атак, які можуть статися коли-небудь,
де-небудь, нам радять просто «бути обережними», і, звичайно, займатися звичайними справами.
Жодна з цих численних загроз так і не виправдалася. Але після того, як всі ці численні тривоги
закінчувалися нічим, не було ніяких пояснень чи коментарів для громадян країни, хоча, як
повідомлялося, інформація про загрозу надходила з «надійних джерел». Мобілізація
національних сил для кожного підвищення рівня загрози коштує як мінімум мільярд доларів
щомісяця і викликає у населення невиправдані тривогу і стрес. До того ж демонстрація в пресі
колірних кодів рівнів загрози виявилася радше не надійною системою оповіщення, а
надзвичайно дорогим способом лякати американців терористами, при відсутності реальних
терористичних актів.
Французький філософ-екзистенціаліст і письменник Альбер Камю писав, що страх – це
метод. Терор вселяє страх, а страх заважає людям раціонально мислити. Він змушує нас
створювати абстрактні образи ворогів, терористів, повстанців, які нам загрожують і яких
відповідно потрібно знищити. Як тільки ми починаємо сприймати інших людей як певні
абстрактні сутності, вони перетворюються на «ворогів», і навіть у дуже мирних людей
прокидаються примітивні імпульси вбивати і катувати499.
Я вважаю ці «фантомні тривоги» неефективним і небезпечним методом. Однак заяви про
«загрозу національній безпеці» збільшували рейтинг Буша 500 . У підсумку, викликаючи і
підтримуючи страх перед «ворогом на вході», адміністрація Буша змогла перетворити
президента на всемогутнього головнокомандувача держави, яка перебуває у стані війни.
Назвавши себе «головнокомандувачем» і отримавши від конгресу надзвичайно широкі
повноваження, президент Буш разом зі своїми радниками повірили, що вони стоять вище
державного і міжнародного права, і тому будь-яка політика законна – просто тому, що її можна
виправдати згідно з новою офіційною юридичною інтерпретацією. Насіння зла, яке дало рясні
плоди у похмурій в’язниці Абу-Ґрейб, було посіяне адміністрацією Буша у створеному нею
диявольському трикутнику «загрози національній безпеці», страхів та безпорадності громадян і
допитів з тортурами, заради перемоги у війні з тероризмом.
498 Ron Suskind, «The One Percent Doctrine: Deep Inside America’s Pursuit of Its Enemies Since 9/11» (NewYork:
Simon & Schuster, 2006).–C. 10.
499 AdamGopnik, «Read It and Weep,» The New Yorker, 28 серпня 2006 року.– C. 21-22.
500 Philip Zimbardo and Bruce Kluger. «Phantom Menace: Is Washington Terrorizing Us More than Al Qaeda?»
Psychology Today, 2003, 34-36; Rose McDermott and Philip Zimbardo, «The Politics of Fear: The Psychology of Terror
Alerts,» in Psychology and Terrorism, eds. B. Bonger, L. M. Brown, L. Beutler, J. Breckenridge, and Philip Zimbardo
(New York: Oxford University Press, 2006), стор. 357-70.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 331
502 Заява Чейні про “темну сторону” зроблена на: Meet the Press with Tim Russert, 16 вересня 2001, at Camp
David, Maryland, повний текст можна знайти на:
https://georgewbush-whitehouse.archives.gov/vicepresident/news-speeches/speeches/vp20010916.html.
503 Процитовано в: Maureen Dowd, «System on Trial». The New York Times, 7 листопада 2005 p.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 332
504 James Risen, State of War: The Secret History of the CIA. and the Bush Administration (New York: Free Press,
2006).
505 Anthony Lewis, «Making Torture Legal,» The Washington Post, 17 червня 2004 року, доступне:
http://www.ufppc.org/index.php/component/content/article/14-us-a-world-news/921-commentary-anthony-lewis-on-abu-gh
raib.html. Меморандум Міністерства Оборони від 6 березня 2003 року, що рекомендує Рамсфелду тактики допитів
доступний: http://web.archive.org/web/20100706204238/http:// www.cdi.org/news/law/pentagon-torture-memo.pdf
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 333
506 K. J. Greenberg, and J. L. Dratel, eds., The Torture Papers: The Road to Abu Ghraib (NewYork: Cambridge
University Press, 2005).
507 Процитовано в: Anthony Lewis, in Introduction to The Torture Papers, c. xiii. Також варто зазначити, що мала
частина юристів із Відділу Справедливості збунтувала проти пропозицій адміністрації Буша легалізувати дослівно
необмежену свободу в шпигуванні за громадянами, і катуванні підозрюваних ворогів. Репортери Newsweek
описують цей бунт (Лютий 2006) як «достатньо драматичний героїзм». Декотрі з них заплатили високу ціну за
захист принципів верховенства права а не керівника–їх піддали остракізму, відмовили в підвищеннях і змушували
покинути службу.
508 В. Minutaglio, The President’s Counselor: The Rise to Power of Alberto Gonzales (New York: HarperCollins,
2006).
509 R. J. Gonzalez, Review of Minutaglio’s The President’s Counselor, San Francisco Chronicle, 2 липня 2006
року.–C. M1 і M2.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 334
510 «Gitmo Interrogations Spark Battle Over Tactics: The Inside Story of Criminal Investigators Who Tried to Stop the
Abuse,» MSNBC.COM, 23 жовтня 2006. Доступне: http://www.nbcnews.eom/id/15361458/ns/world_news-terrorism/t/
gitmo-interrogations-spark-battle-over-tactics.
511 «FBI Fed Thousands of Spy Tips. Report: Eavesdropping by NSA Flooded FBI, Led to Dead Ends,» The New York
Times, 17 січня 2006 року.
512 Eric Lichtblau and James Risen, «Spy Agency Mined Vast Data Trove, Officials Report.» The New York Times,
December 23, 2005. Також Adam Liptak and Eric Lichtblau, «Judge Finds Wiretap Actions Violate the Law,» The New
York Times, 18 серпня 2006 року.
513 Bob Herbert, «The Nixon Syndrome,» The New York Times, 9 січня 2006 року.
514 C. Savage, «Bush Challenges Hundreds of Laws.» The Boston Globe, ЗО квітня 2006 року.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 335
нормам міжнародного права. Газета New York Times пише: «Правлінню Буша притаманні дуже
серйозні невдачі і при цьому істотні розширення повноважень президента»515.
Парадоксально, але прагнучи позбавити світ від зла тероризму, адміністрація Буша сама
стала яскравим прикладом «адміністративного зла». Вона перетворилася на систему, яка несе
людям біль, страждання і смерть, навмисно використовуючи офіційні, раціоналізовані й ефектні
процедури, щоб замаскувати справжню суть своїх дій, – вона вважає, що будь-які її засоби
виправдані для досягнення того, що її творці вважають високими цілями516.
Іншими прикладами такого механізму адміністративного зла в дії є винищення євреїв
нацистами (Голокост), роль NASA у трагедії Challenger-a, реклама шкідливої продукції
американських тютюнових компаній за підтримки «наукових експертів», шахрайські
бізнес-практики Enron та інших компаній. Адміністративне зло – системне, тобто якщо вже
його практики прийняті, воно працює поза волею індивіда. Попри це я вважаю, що організації
повинні мати лідерів. І ті лідери повинні бути відповідальними за створення чи підтримку
такого зла.
Я вважаю, що система складається з агентів та агентств, що влада і цінності створюють
або змінюють правила й очікування щодо «схваленої поведінки» в межах своєї сфери впливу. З
одного боку, система є більшою, ніж сума її частин та її лідерів, які теж потрапляють під її
потужний вплив. З іншого боку, люди, які відіграють ключові ролі у створенні системи, яка
приймає участь в незаконних, аморальних і неетичних діях, повинні нести за це
відповідальність, незважаючи на будь-які ситуативні впливи.
515 L. Greenhouse, «Justices, 5-3, Broadly Reject Bush Plan to Try Detainees,» The New York Times, June 30, 2006;
New York Times editorial, «The Cost of Doing Your Duty,» New York Times, 11 жовтня 2006 року, стор. A26.
516 Guy В. Adams and Danny L. Balfour, Unmasking Administrative Evil (New York: M. E. Sharpe, 2004). Також
про негативні наслідки для Іраку через невідповідну політику Буша та заперечень воєнних реалій Пентагоном див:
Thomas Ricks, Fiasco: The American Military Adventure in Iraq (New York: Penguin Books, 2006).
517 Підполковник Джордан звинуватили в сімох злочинах, в тому числі в злочинному поводженні із в’язнями.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 336
РОЗДІЛ 16
Опір ситуативним впливам і вшанування героїзму
Кожен вихід – це вхід до іншого місця.
Том Стоппард «Розенкранц і Гільденстерн мертві»
Його звинуватили за сімома статтями Уніфікованого військового кодексу 26 квітня 2006 року. 28 серпня 2007 року
його виправдано в усіх обвинуваченнях крім невиконання наказу, за що йому назначено догану. Полковник Паппас
отримав імунітет від прокурора через згоду свідчити проти Джордана. Генерал-майор Джофрей Міллер
скористався конституційним правом не свідчити проти себе самого. Див: Richard A. Serrano and Mark Mazzetti,
«Abu Ghraib Officer Could Face Charges: Criminal Action Would Be First in Army’s Higher Ranks,» Los Angeles Times,
13 січня 2006 року.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 337
зрозуміти, як відбуваються такі перетворення. Хоча зло може існувати у будь-яких умовах, ми
детальніше розглянули, як воно шириться у в’язницях і на війні. Вони зазвичай стають тими
казанами, де нуртують авторитет, влада, домінування, і під прикриттям секретності підважують
засади людяності, позбавляють нас рис, які ми, люди, цінуємо найбільше: турботи, доброти,
співпраці та любові.
Переважно ми залишалися у зімітованій в’язниці, яку ми з колегами створили у підвалі
факультету психології Стенфордського університету. Лише за декілька діб наш рай –
Пало-Альто у Каліфорнії, Стенфордський університет – перетворився на справжнє пекло. У
здорових юнаків у ролі в’язнів з’явилися патологічні симптоми надзвичайного стресу,
фрустрованості й безпорадності. Їхні колеги, у випадковий спосіб призначені охоронцями,
постійно перетинали межу просто грайливого виконання своїх ролей і жорстоко знущалися над
«своїми в’язнями». Менш ніж за тиждень, маленький «експеримент», псевдо-в’язниця,
відсунулася на задній план нашої колективної підсвідомості й її змінила реальність в’язнів,
охоронців і персоналу, надто справжня для усіх нас. Це була в’язниця під керівництвом
психологів, а не держави.
Розпочате мною ретельне дослідження природи цих трансформацій уперше розгорнулося
настільки повно. Його мета – якнайбільше наблизити читачів до того особливого місця, в якому
можна протиставити силу особи силі інституції. Я намагався передати відчуття розвитку
процесів, у яких відносно малі ситуативні змінні (як соціальні ролі, правила, норми та
уніформа) справили потужний вплив на всіх, хто опинився в межах їхньої системи.
На концептуальному рівні я запропонував приділяти ситуативним і системним процесам
більше уваги і значення, ніж ми чинимо зазвичай, коли намагаємося зрозуміти аномальну
поведінку чи помітні зміни особистості. Людська поведінка завжди піддається ситуативним
впливам. Ба більше, поведінку і ситуацію вбудовано у ширший контекст, зазвичай, у систему
влади, яка розробляється так, щоб мати змогу утримувати та підтримувати себе. Традиційний
аналіз більшості спеціалістів, у тому числі у правоохоронних, релігійних і медичних
інституціях, зосереджено винятково на дійовій особі як єдиному агентові впливу. Як наслідок,
вони применшують чи ігнорують вплив ситуативних змінних і системних визначників, які
формують поведінкові наслідки і змінюють дійових осіб.
Сподіваюся, приклади і додаткова інформація у цій книжці кине виклик тривкій
засадничій помилці атрибуції, згідно з якою внутрішні риси людини є головними передумовами
її дій. Ми також хотіли підкреслити, що і сила обставин, і поведінкові рамки Системи
створюють і підтримують суспільний контекст.
У нашій подорожі ми пройшли від зімітованої в’язниці до жахливої реальності іракської
тюрми Абу-Ґрейб. Побачили дивовижні паралелі між соціально-психологічними процесами в
роботі обох в’язниць: псевдов’язниці і реальної. В Абу-Ґрейб наша увага зосередилась на
одному чоловікові. Сержант Айвен Чіп Фредерік пройшов подвійну трансформацію: від
хорошого солдата до поганого охоронця в’язниці, а потім до стражденного в’язня. Наш аналіз
виявив, що диспозиційні, ситуативні та системні чинники, подібні до тих у Стенфордському
в’язничному експерименті, зіграли провідну роль у потуранні знущанням і тортурам, які
Фредерік та інші військові чи цивільні застосовували проти реальних ув’язнених.
Тоді я перейшов від моєї позиції незаангажованого вченого-дослідника до ролі
обвинувача. Я викрив вам, читачам і суддям водночас, злочини військової верхівки та
адміністрації Буша, які роблять їх співучасниками у створенні умов, які своєю чергою зробили
реальністю широко розповсюджені необгрунтоване насилля і тортури по всіх військових
в’язницях США. Як вже багато разів повторювалося, мій погляд не заперечує ні
відповідальності, ні провини військових поліцейських. Пояснення та розуміння не
виправдовують, але швидше призведуть до проактивних змін і запобіганню поганої поведінки в
майбутньому. Самого покарання недостатньо. «Погані системи» створюють «погані
обставини», які спонукають до «поганих вчинків» – навіть хороших людей.
Давайте востаннє визначимо Особу, Ситуацію та Систему. Особа – це актор на сцені
життя, чия свобода у поведінці постає з різних складників – генетичних, біологічних, фізичних і
психологічних. Ситуація – поведінковий контекст, що за допомогою нагород і нормативних
правил визначає ролі та статус актора. Система складається з осіб і груп, які в межах свого
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 338
впливу, через ідеологію, цінності та владу, диктують ролі, створюють ситуації та очікування
щодо прийнятної поведінки.
У цій фінальній фазі подорожі ми розглянемо поради про те, як запобігти чи боротися зі
шкідливими ситуативними впливами, на які ми всі час від часу наражаємось, та як опиратися
небажаним чи непотрібним впливам, які сипляться на нас щодня. Ми не є невільниками
ситуативних впливів, натомість мусимо вивчити методи спротиву і протидії їм. У всіх
ситуаціях, які ми досліджували, завжди кілька осіб були винятком – меншість, яка твердо
стояла на своєму. Прийшов час спробувати збільшити їх кількість, замислившись їхньою
спроможністю до опору.
Якщо хоч якоюсь мірою я підштовхнув вас до розуміння, що у деяких обставинах ви
можете поводитися, як учасники описаних тут досліджень чи реальної в’язниці Абу-Ґрейб, то
зараз, я прошу вас поставити себе на місце героя. Тут ми звеличуватимемо хороше у
людській природі, героїв посеред нас та героїчні можливості кожного з нас.
518 Ці та пов’язані дані, що були знайдені в інформативній книзі та опубліковані Американською асоціацією
пенсіонерів (American Association of Retired People, AARP), базуються на масштабних дослідженнях соціального
психолога Антоні Пратканіса на базі сотень аудіозаписів шахраїв, де ті розказують як обманюють жертву. Ця
книжка містить багато порад як виявляти шахрайства і не піддатися обману: A. Pratkanis, D. Shadel, Weapons of
Fraud: A Source Book for Fraud Fighters, Seattle: AARP Press, 2005.
519 A. Wolfson, «А Hoax Most Cruel», The Courier-Journal, 9 жовтня 2005 року.
520 Цитата колишньої помічниці менеджера Донни Самерс в “The Human Behavior Experiments”, Jigsaw
productions, Sundance TV, 1 червня 2006 року.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 339
521 Грек Зорба – класична новела Нікоса Казандзакіса, написана в 1952 році. В 1964 на її основі режисер
Міхаліс Какоянніс зняв фільм, де роль Зорби зіграв Ентоні Квінн.
522 В. J. Sagarin, R. В. Cialdini, W. Е. Rice, S. В. Serna, «Dispelling the Illusion of Invulnerability: The Motivations
and Mechanisms of Resistance to Persuasion», Journal of Personality and Social Psychology 83 (2002).–C. 526-41.
523 Нормальний розподіл (крива Гауса)–статистична модель розподілу, яка описує більшість явищ в природі,
згідно з якою 95% явищ містяться в двох стандартних відхиленнях від центру. Автор має на думці, що ймовірність,
що читач міститься серед тих, хто не піддається на ситуативні впливи (хвіст) є дуже малою.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 340
напоїв, якщо вони без батьків ходили по крамницях. Також мене навчили, як продаючи від
дверей до дверей журнали, викликати жаль у співчутливих жителів, а отже, збільшувати
виручку. Пізніше я вже формально вивчав поліцейські тактики, які використовують з метою
добивання зізнань від підозрюваних, методи тортур, за допомогою яких призначені урядом
виконавці хай що вибивають зі своєї жертви, чи стратегії вербувальників до сект, якими ті
заманюють невинних в свої тенета. Моя стипендія дала можливість вивчати тактики контролю
свідомості, які використовував радянський уряд, і методи, які застосовували китайські
комуністи під час Корейської війни у широкомасштабних програмах реформування мислення.
Я також вивчав американські тактики, що застосовувалися ЦРУ для маніпулювання свідомістю,
підтримувану державою програму MKULTRA524, і смертельну владу харизми Джима Джонса
над його релігійними послідовниками (описану у попередніх розділах).
Я і консультував, і вчився від тих, хто пройшов через численні культи.
Додатково, я був долучений до пожиттєвого дослідження переконування, поступливості,
розладів та групових процесів. Серед моїх дописів на деякі з цих тем – тренувальний посібник
для мирних активістів проти В’єтнамської війни, а також декілька базових текстів про зміну
установок та соціальні впливи525. Ці досягнення викладено лише для підтвердження надійності
інформації, поданої нижче.
524 Програма MKULTRA таємно фінансувалась ЦРУ в 50-их та 60-их роках, добре описана в: J. D. Marks, The
Search for the Manchurian Candidate: The CIA and Mind Control, New York: Times Books, 1979. Більш розгорнуте
академічне висвітлення можна знайти в: A. W. Scheflin, Е. Opton, Jr., The Mind Manipulators, New York: Grosset and
Dunlap, 1978. Також для глибшого пізнання фінансованих ЦРУ технік див: A. Constantine, Virtual Government: CIA
Mind Control Operations in America, Los Angeles: Feral House, 1997).
525 Приклади моїх праць в так різних ділянках суспільного впливу можна знайти в цих публікаціях: R. Р.
Abelson, Р. G. Zimbardo, Canvassing for Peace: A Manual for Volunteers, Ann Arbor, MI: Society for the Psychological
Study of Social Issues, 1970; P. G. Zimbardo, «Coercion and Compliance: The Psychology of Police Confessions», in The
Triple Revolution Emerging, eds. R. Perruci, M.
Pilisuk, Boston: Little, Brown, 1971, C. 492-508; P. G. Zimbardo, E. B. Ebbesen, C. Maslach, Influencing Attitudes and
Changing Behavior, 2nd ed., Reading, MA: Addison- Wesley, 1977; P. G. Zimbardo, C. E. Hartley, «Cults Go to High
School: A Theoretical and Empirical Analysis of the Initial Stage in the Recruitment Process», Cultic Studies Journal 2,
Spring-Summer 1985.–C. 91-147; P. G. Zimbardo, S. A. Andersen, «Understanding Mind Control: Exotic and Mundane
Mental Manipulations”, Recovery from Cults, ed. M. Langone, New York: Norton Press, 1993) C. 104-25; P. G. Zimbardo,
M. Leippe, The Psychology of Attitude Change and Social Influence, New York: McGraw-Hill, 1991.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 341
526 Щоб більше дізнатись про принципи соціального впливу, див: Р. Чалдині, Психологія впливу, Харків: Клуб
Сімейного дозвілля, 2015, укр. переклад–М. Скоробагатова; A. R. Pratkanis, "Social Influence Analysis: An Index of
Tactics", in The Science of Social Influence: Advances and Future Progress, ed. A. R. Pratkanis, Philadelphia: Psychology
Press, 2007; A. R. Pratkanis, E. Aronson, Age of Propaganda: The Everyday Use and Abuse of Persuasion, New York: W.
H. Freeman, 2001; R. Levine, The Power to Persuade: How We (re Bought and Sold, New York: Wiley, 2003; Daryl Bern,
Beliefs, Attitudes, and Human Affairs, Belmont, CA: Brooks/Cole, 1970; R. Petty, J. Cacioppo, Communication and
Persuasion: Central and Peripheral Routes to Attitude Change, New York: Springer- Verlag, 1986; S. Hassan, Combatting
Cult Mind Control, Rochester, VT: Park Street Press, 1988; B. Sagarin, S. Wood, «Resistance to Influence» in The Science
of Social Influence: Advances and Future Progress, ed. A. R. Pratkanis, Philadelphia: Psychology Press, 2007).
527 J. M. Burger, «The Foot-in-the-Door Compliance Procedure: A Multiple-Process Analysis and Review»,
Personality and Social Psychology Review 3 (1999) C. 303-25.
528 J. Freedman, S. Fraser, “Compliance Without Pressure: The Foot-in-the-Door Technique”, Journal of Personality
and Social Psychology 4 (1966) C. 195-202.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 342
попросили мешканців передмість розмістити великий огидний знак «їздіть обережно» на їхніх
гарних подвір’ях. Погодились менше двадцяти відсотків. Тим не менш, три чверті
домовласників погодилися розмістити знак у своїх дворах, якщо двома тижнями раніше вони
зробили маленьку послугу, розмістивши на своїх вікнах ненав’язливий семисантиметровий
значок із закликом до безпечного водіння. Такий же підхід працює і з іншими суспільно
корисними вчинками. Для прикладу, дослідники виявили, що просте підписання петиції
збільшує фінансову пожертву на допомогу людям з особливими потребами. Заповнення
короткого опитування підвищує бажання людей стати донорами органів після смерті. Маленька
економія заохочує домовласників продовжувати заощаджувати щоразу більше енергії, а
невеличке публічне зобов’язання веде до збільшення повторного використання паперових
товарів529. Більше того, ефект НУД можна розширити, об’єднуючи кілька щоразу серйозніших
вимог, «ставлячи дві ноги у двері», як це описано у нашому уявному експерименті530.
У нашій альтруїстичній версії дослідження Мілґрема використовувались також соціальні
моделі для заохочення просоціальної поведінки. У Стенфордському в’язничному експерименті
та в’язниці Абу-Ґрейб розповсюдилися негативні моделі, які підтримували насильницьку
поведінку. Спрямовування сили соціальних моделей на доброчесну поведінку так само може
бути ефективним. І це підтверджено дослідженнями: завдяки соціальним моделям поведінки
зросли пожертвування на Армію порятунку; збільшилась готовність допомогти незнайомцям із
спущеною шиною, було знижено рівень агресії та розрекламовано ненасильницький спосіб
спротиву; зменшено засмічення вулиць, збільшено суми пожертв на допомогу бідним дітям та
бажання ділитись своїми ресурсами з іншими 531 . Тільки додам одну важливу пораду:
пам’ятайте, що варто самим практикувати те, що проповідуєте. Приклади поведінки
переконують краще, ніж слова. Наприклад, у низці дослідів діти могли бачити як дорослі
переконливо вихваляли жадібну чи щедру поведінку, або ж тільки поводилися так. Результати
показують, що діти частіше робили так як показував, а не розказував взірець532.
Раніше згадана мудрість знавців Талмуду збігається із іншим принципом соціального
впливу, який проходить червоною ниткою у нашому гіпотетичному експерименті: познач
когось бажаним міткою ідентичності, і ця особа почне поводитись згідно із вимогами наданого
529 Більше інформації про соціально-корисне використання техніки «ноги у дверях» див: J. Schwarzwald, A.
Bizman, М. Raz, «The Foot-in-the-Door Paradigm: Effects of Second Request Size on Donation Probability and Donor
Generosity», Personality and Social Psychology Bulletin 9 (1983) C. 443-5; B. J. Carducci, P. S. Deuser, “The
Foot-in-the-Door Technique: Initial Request and Organ Donation», Basic and Applied Social Psychology 5 (1984) C.
75-81; B. J. Carducci, P. S. Deuser, A. Bauer, M. Large, M. Ramaekers, «An Application of the Foot in the Door
Technique to Organ Donation», Journal of Business and Psychology 4(1989) C. 245-49; R. D. Katzev, T. R. Johnson,
«Comparing the Effects of Monetary Incentives and Foot-in-the-Door Strategies in Promoting Residential Electricity
Conservation», Journal of Applied Social Psychology 14 (1984) C. 12-27; T. H. Wang, R. D. Katsev, «Group Commitment
and Resource Conservation: Two Field Experiments on Promoting Recycling», Journal of Applied Social Psychology 20
(1990) C. 265-75; R. Katzev, T. Wang, «Can Commitment Change Behavior? A Case Study of Environmental Actions»,
Journal of Social Behavior and Personality 9(1994)) C. 13-26.
530 M. Goldman, C. R. Creason, C. G. McCall, «Compliance Employing a Two-Feet-in- the-Door Procedure», Journal
of Social Psychology 114(1981)) C. 259-65.
531 Більше інформації про ефекти позитивних соціальних моделей див: J. Н. Bryan, М. A. Test, «Models and
Helping: Naturalistic Studies in Aiding Behavior», Journal of Personality and Social Psychology 6 (1967)) C. 400-7; C. A.
Kallgren, R. R. Reno, R. B. Cialdini, «А Focus Theory of Normative Conduct: When Norms Do and Do Not Affect
Behavior», Personality and Social Psychology Bulletin 26 (2000)) C. 1002-12 ;R. A. Baron, C. R. Kepner, «Model's
Behavior and Attraction Toward the Model as Determinants of Adult Aggressive Behavior», Journal of Personality and
Social Psychology 14 (1970)) C. 335-44; M. E. Rice, J. E. Grusec, «Saying and Doing: Effects on Observer Performance»,
Journal of Personality and Social Psychology 32 (1975)) C. 584-93.
532 J. H. Bryan, J. Redfield, S. Mader, «Words and Deeds About Altruism and the Subsequent Reinforcement Power of
the Model», Child Development 42 (1971) C. 1501-8; J. H. Bryan, N. H. Walbek, «Preaching and Practicing Generosity:
Children's Actions and Reactions», Child Development 41 (1970) C. 329 - 53.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 343
ярлика. Коли ти кажеш людині, що вона доброзичлива, альтруїстична та люб’язна, вона більш
схильна проявляти доброзичливість, альтруїзм та люб’язність до інших. У Стенфордському
в’язничному експерименті ми випадковим чином призначали молодим людям мітки в’язня та
охоронця, і вони приймали манери та типи поведінки цих ролей. Тому, якщо ми кажемо комусь,
що він чи вона – доброзичлива людина, вона опанує манери та діятиме відповідно до цієї мітки.
До прикладу, дослідники виявили, що коли когось назвуть «щедрою людиною», підвищується
ймовірність, що ця людина погодиться дати пожертву на боротьбу із розсіяним склерозом.
Звертаючи увагу на раніше проявлену доброту людини, можна підвищити шанси її допомоги
нужденним. Особи, яким надано статус «почесного донора крові» більш схильні й надалі
віддавати свою кров незнайомцям533.
Одна з великих переваг нашого виду – це здатність досліджувати та розуміти наш
соціальний світ, і використовувати отримані знання, щоб зробити своє життя кращим. У цій
книжці ми повсюди бачимо силу обставин до поширення зла. Тепер я наполягаю на тому, що
ми можемо використовувати ті самі засади і вплив ситуації, щоби ширити добро. Я справді
боюся за майбутнє людства і тому сподіваюсь, що мої аргументи на цьому етапі не стануть
провальними і що мені вдасться донести їх до вас. Чи можу я запропонувати вам зробити
маленький крок у напрямку втілення експерименту Мілґрема навиворіт у вашому власному
житті? Я вважаю, що ви й є саме тією людиною, яка здатна стати зразком для інших, здатна
перетворити цей світ на місце із кращим майбутнім! Якщо не ви, то хто?
533 Більше інформації про маркування соціальної ідентичності, див: R. Е. Kraut, «Effects of Social Labeling on
Giving to Charity», Journal of Experimental Social Psychology 9 (1973).–C. 551-62; A. Strenta, W. Dejong, «The Effect of
a Prosocial Label on Helping Behavior», Social Psychology Quarterly 44(1981) C. 142-47; J. A. Piliavin, P. L. Callero,
Giving Blood, Baltimore: Johns Hopkins University Press, 1991.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 344
534 Robert S. McNamara et al.. Argument Without End: In Search of Answers to the Vietnam Tragedy, New York:
Perseus Books, 1999; R. S. McNamara, B. Van deMark, In Retrospect: The Tragic Lessons of Vietnam, New York:
Vantage, 1996; Також див. фільм: Errol Morris, The Fog of War: Eleven Lessons from the Life of Robert S. McNamara,
2003.
535 Коли в 1979 році вибухнула пожежа в супермаркеті Вулворт в Манчестері, більшість людей врятувалось,
проте десятеро загинули, не скориставшись можливістю втекти. Голова пожежників повідомив, що вони померли,
тому що продовжували слідкувати «ресторанному сценарію» а не «сценарію виживання». Вони закінчували
трапезу і чекали, щоб заплатити рахунок, оскільки ніхто не може покинути ресторану, не заплативши рахунок.
Ніхто не хотів встати першим і виділитись серед інших. Всі чекали і всі загинули.
537 D. F. Halpern, Thought and Knowledge: An Introduction to Critical Thinking, 4th ed., Mahwah, NJ: Erlbaum, 2003.
538 C. Poche, P. Yoder, and R. Miltenberger. «Teaching Self-Protection to Children Using Television Techniques»,
Journal of Applied Be havior Analysis, vol. 21 (1988) C. 253-61.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 345
539 D. Kahneman, A. Tversky, «Prospect Theory: An Analysis of Decision Under Risk,» Econometrica 47 (1979) C.
262-91; A. Tversky, D. Kahneman, «Loss Aversion in Riskless Choice: A Reference-Dependent Model», Quarterly Journal
of Economics 106 (1991) C. 1039-61.
540 G. Lakoff, Don't Think of an Elephant: Know Your Values and Frame the Debate, White River Junction, VT:
Chelsea Green, 2004; G. Lakoff, M. Johnson, Metaphors We Live By, 2nd ed., Chicago: University of Chicago Press, 2003.
541 P. G. Zimbardo, J. N. Boyd, «Putting Time in Perspective: A Valid, Reliable Individual Differences Metric»,
Journal of Personality and Social Psychology 77(1999) C. 1271-88.
542 A. Stein, Quiet Heroes: True Stories of the Rescue of Jews by Christians in Nazi - Occupied Holland, New York:
New York University Press, 1991.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 347
ПАРАДОКСИ ГЕРОЇЗМУ
Молода жінка кидає виклик авторитетові, набагато старшому за неї, змушуючи його
визнати свою причетність до ганебних дій, які відбуваються під його наглядом. Її протистояння
триває і допомагає припинити зловживання охоронців над невинними в’язнями. Чи можна
назвати цей вчинок «героїчним», враховуючи, що багато інших людей, які спостерігали за
стражданнями ув’язнених, жодним чином не спромоглися протистояти системі?
Ми схильні вшановувати героїзм і героїв як особливі вчинки особливих людей. Однак
майже всі, кого піднесли на цей п’єдестал, наполягають, що в їхніх діях не було нічого
особливого і що на їхньому місці так вчинив би кожен. Вони відмовляються вважати себе
«героями». Можливо, така реакція пов’язана з укоріненим переконанням, яке властиве всім
нам: буцімто герої – це суперчоловіки та супержінки, непересічні люди. Можливо, ми маємо
справу не лише з їхньою скромністю, а й з нашим хибним уявленням про героїв.
Розгляньмо найкращі прояви людської природи і трансформації звичного у героїчне. Ми
ознайомимося із альтернативними концепціями і визначеннями героїзму і запропонуємо спосіб
категоризувати різні види героїчних вчинків. Потім наведемо і детально проаналізуємо кілька
прикладів, що підпадають під ці категорії, і, нарешті, створимо таблицю протиставлень між
банальностями зла і банальностями героїзму. Але спочатку давайте повернемося до тієї людині
і тієї дії, з яких ми почали цей розділ, завдяки яким закінчився Стенфордський в’язничний
експеримент.
У восьмому розділі я розповідав про Кристину Маслач, яка незадовго перед тим захистила
дисертацію та отримала ступінь доктора філософії на факультеті психології Стенфордського
університету, з якою у мене виникли романтичні стосунки. Коли вона побачила колону в’язнів,
яких скували ланцюгом і яким вдягнули мішки на голови, щоб провести до туалету, як охоронці
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 348
543 Ця цитата із її роздумів над значенням СВЕ у спільно написаному розділі: Р. G. Zimbardo, С. Maslach, С.
Haney, «Reflections on the Stanford Prison Experiment: Genesis, Transformations, Consequences,» in Obedience to
Authority: Current Perspectives on the Milgram Paradigm, ed. T. Blass, Mahwah, NJ: Erlbaum, 2000, -C. 216-220.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 349
висловити красномовніше:
Що означало для класичного оригінального дослідження Мілґрема те, що третина
учасників постійно не підкорялися і відмовлялися? Припустімо, що це не був експеримент;
припустимо, що «легенда» Мілґрема була правдою, що дослідники дійсно вивчали роль
покарання у процесі навчання і вирішили протестувати близько тисячі учасників, на практиці
з’ясовуючи, як впливає розумно проведене покарання на ефективність навчання. Якщо б у такій
ситуації ви не підкорилися, відмовилися продовжувати, отримали свої гроші і мовчки пішли, то
ваш героїчний вчинок жодним чином не полегшив би долю інших 999 учасників, що зазнають
таких же страждань. Це була би просто окрема подія, що не має жодних соціальних наслідків
хіба що за цим пішов би наступний крок, а саме виклик всій структурі і гіпотезам дослідження.
Непокора окремої людини не може зводитись тільки до конкретної ситуації, а повинна
перетворитися у системну непокору, здатну змінити ситуацію або її творця. Зловмисникам дуже
легко режисувати ситуацію і звести нанівець добрі наміри дисидентів або навіть
героїв-повстанців: повісити їм медалі за заслуги і видати подарункові сертифікати за те, що
тримають свою думку при собі.
544 Альтернативні розуміння тероризму смертників можна знайти в психологічній книзі: F. Moghaddam, From
the Terrorists ‘Point of View: What They Experience and Why They Come to Destroy Us, New York: Praeger, 2006.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 350
545 Щоб дізнатися більше, заохочую почитати захопливу книгу: М. Wood, In the Footsteps of Alexander The
Great: A Journey from Greece to Asia, Berkeley: University of California Press, 1997. Також вартий уваги документ
BBC про мандрівку, режисер: Maya Vision (1997).
546 Багато з представлених в цьому розділі ідей повстали у співпраці із Зено Франко, наша спільна стаття: Z.
E.Franco, К. Blau, P.G. Zimbardo, Heroism: A conceptual analysis and differentiation between heroic action and altruism,
Review Of General Psychology, 15 (2011) C. 99-113.
547 M. Seligman, T. Steen, N. Park, C. Peterson, «Positive Psychology Progress,» American Psychologist 60 (2005) C.
41 - 21. Також див: D. Strumpfer, «Standing on the Shoulders of Giants: Notes on Early Positive Psychology
(Psychofortology)», South African Journal of Psychology 35 (2005) C. 21-45.
намагався упевнитися в тому, що читачі розуміють, як ці слова різняться одне від одного.
Хоробрість – це та твердість духу та піднесення душі, які зустрічають небезпеку без
страху. Сміливість – це зухвала та стрімка хоробрість, як у людини, яка, бачачи мету, виявляє
хоробрість у зухвалих діях. Стійкість завжди розуміли як «пасивну хоробрість» і складається із
звички наражати себе на небезпеку та переживати біль із непохитним і незламним духом.
Доблесть – це хоробрість, яка проявляється у війні (проти живих опонентів) і не може бути
використана до одинокого військового; цей термін ніколи не використовується фігурально.
Відвага – це тверда, непохитна хоробрість. Відчайдушність – це авантюристична хоробрість,
яка поборює небезпеку з високим та піднесеним духом.
Словник продовжує пояснювати, на прикладах у виносках, що людина може проявити
хоробрість, стійкість або доблесть як у звичних ситуаціях життя, як і на війні. Відчайдушність,
сміливість, відвага проявляються в стані війни. Відчайдушність відноситься лише до бойових
дій; сміливість може бути виявлена у сутичці один на один. Відвага – в атаці чи у захисті, але
врешті захист може перейти в атаку. Героїзм може виявлятися в усіх цих різновидах
хоробрості. Героїзм – зневага до небезпеки, але не через легковажність чи її нерозуміння, а
через благородну відданість великій меті і просто впевненість у своїй спроможності зустріти
небезпеку задля такої мети549.
ВОЄННІ ГЕРОЇ
З історично погляду більшості прикладів героїзму наголошується на сміливості, що
передбачає сміливість, відвагу і ризик отримання серйозних поранень або смерті. На думку
психологів Еліс Іглі і Селвина Беккера, комбінація хоробрості та благородності цілі, а не просто
сміливість, визначають, чи вважатиметься людина героєм 550 . Ідея благородства в героїзмі
часто невловима і не може бути виражена словами. Зазвичай, готовність ризикувати життям і
здоров’ям або йти на особисті жертви помітити набагато легше. Ідеал героя війни завжди
служив темою безлічі історій, від стародавніх епосів до сучасної журналістики.
Ахіллеса, який командував грецькими військами під час Троянської війни, часто
вважають архетипом героя війни 551 . Поведінкою Ахіллеса у бою рухала відданість
військовому кодексу, що визначило його дії як доблесні. Його дії були героїчними, його
головним бажанням було прагнення до слави і популярності, які назавжди зроблять його
безсмертним в пам’яті людей.
Історик Люсі Хьюз-Галлет стверджує, що «герой може пожертвувати собою заради того,
щоб інші могли жити, або щоб самому назавжди залишитися в пам’яті інших... Ахіллес віддасть
усе, навіть життя, щоб довести свою неповторність і таким чином наповнити своє життя сенсом
і уникнути забуття» 552 . Бажання ризикнути своїм фізичним буттям в обмін на пам’ять і
визнання наступних поколінь може здаватися пережитком іншої епохи, але і сьогодні це варто
із повною серйозністю розглянути в нашій оцінці сучасної героїчної поведінки.
Таке традиційне уявлення про героя передбачає, що у ньому є щось особливе.
550 A. Eagly, S. Becker, «Comparing the Heroism of Women and Men», American Psychologist 60 (2005) C. 343-44.
552 Ibid., -C. 17. Нам слід також пам’ятати, що після смерті, тінь Ахіллеса каже Одисеєві, що він волів би бути
живим слугою чи селянином, ніж мертвим героєм. Гомер не визначає героїзм як військове вміння чи відвагу, але
більше за соціальними ознаками: як вірність, відданість та дружбу між людьми.
Навіть свинопас може бути таким же героєм як Ахіллес (що й відбувається в поемі, коли Евмей дає прихисток
Одіссею), якщо дотримується правил увічливості та взаємної поваги. «Якщо Одіссей, мій отець благородний,
виконав слово яке, тобі обіцявши, чи діло в краї троянськім, де стільки, ахеї, ви горя зазнали, все це сьогодні згадай
і щиру скажи мені правду»,–такі слова каже Телемах, відвідуючи у пошуках свого батька героїв Троянської війни,
яким вдалося вижити. Гомерів погляд на героїзм дещо відрізняється від Хьюз-Галлет.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 352
ГРОМАДЯНСЬКІ ГЕРОЇ
Якщо Ахіллес – архетип героя війни, то Сократ посідає те ж місце серед цивільних героїв.
Його вчення було настільки небезпечним для афінських правителів, що він став жертвою
державної цензури, а відтак був засуджений до смерті, коли відмовився зректися своїх поглядів.
Якщо порівнювати воєнний героїзм Ахіллеса із цивільним героїзмом Сократа, стає зрозуміло,
що, хоча геройські вчинки зазвичай здійснюють заради інших людей або фундаментальних
моральних засад суспільства, герой часто перебуває в епіцентрі дій творчих і руйнівних сил.
Хьюз-Галлет вважає, що «крила можливості вкриті пір’ям смерті». На її думку, герої
наражають себе на смертельну небезпеку, щоби досягти безсмертя. І Ахіллес, і Сократ – яскраві
приклади героїзму, вони йдуть на смерть заради тих, унікальних для кожного із них, норм
поведінки, у відповідності з якими вирішили жити.
Вибір Сократа померти заради своїх ідеалів служить вічним нагадуванням про силу
громадянського героїзму. За переказами, в годину смерті Сократ змалював у свідомості образ
Ахіллеса, щоб відстояти своє рішення померти, але не підкоритися тим, хто намагався змусити
замовчати його голос проти системи. Його приклад нагадує схожий випадок героїзму патріота
Американської війни за незалежність Натана Гейла, чий незвичний виступ перед смертю буде
згодом використано для ілюстрації типу геройської поведінки.
553 Ibid., -С. 5-6. Це Арістотелівське визначення «трагічного» героя. В цьому розумінні героєм є Макбет, хоча й
поганим. Трагічний герой має впасти, тому що він вважає, «що він є правим», як це видно і в Креонт в Антигоні.
555 U.S. Code, Subtitle В–Army, Part II–Personnel, Chapter 357 – Decorations and Awards.
Візьміть до уваги героїчний вчинок «невідомого бунтаря», який став перед колоною із 17
танків, виведених на площу Тяньаньмень, щоби розігнати мітинг свободи під час
демократичного повстання в Пекіні 5 червня 1989 року. Цей юнак зупинив смертельний наступ
танкової колони на півгодини, а потім заліз на передній танк, і, за переказами, став кричати
танкістові: «Що ви тут робите? Моє місто в хаосі через вас. Повертайтесь назад, розверніться і
припиніть вбивати моїх людей». Цей хлопець, ім’я якого невідоме, миттєво став міжнародним
символом опору: він із честю пройшов остаточне випробування особистої хоробрості і
назавжди увічнив гордий образ людини, яка самотужки кидає виклик військовій могутності.
Його зображення облетіло весь світ і зробило його універсальним героєм. Існують суперечливі
історії про те, що з ним сталося після цього героїчного вчинку. Повідомляли, що його кинули у
в’язницю, стратили, і навіть, що йому вдалося таємно втекти. Але хай там що з ним трапилося,
його статус громадянського героя визнали усі. Журнал Time у квітні 1998 року включив
«невідомого бунтаря» у список 100 найвпливовіших людей XX століття.
Фізичний ризик, якого очікують від цивільних, які діють героїчно, відрізняється від
героїчних дій солдата чи рятівника, бо професіонали роблять так за обов’язком і кодексом
поведінки, відповідно до свого вишколу. Тому стандарти героїзму на основі обов’язку та поза
ним можуть відрізнятися, але стиль виконання і потенційна жертва, яких вимагає героїчна дія,
дуже схожі.
Громадянських героїв, які вчиняють дії, що передбачають негайну фізичну небезпеку,
вшановують нагородами, такими як Нагорода Героя Карнегі у США і Хрест Джорджа у Великій
Британії557. Британська та австралійська влада також відзначає групові геройські вчинки558.
Наприклад, Австралія у 2005 році визнала героями «групу учнів, які схопили та утримали
озброєного злочинця, коли той напав на їхнього товариша із арбалетом у школі Томарі в
Саламандері, штат Новий Південний Уельс», відзначивши групу відзнакою хоробрості.
Відзнака така: «За колективний акт хоробрості групи людей у надзвичайній ситуації, що є
гідним визнання». Знову ж таки, здавалося би просте поняття розширюється від поведінки
одинака до колективного героя, і це ми теж коротко розглянемо.
559 S. Becker, A. Eagly, «The Heroism of Women and Men», American Psychologist 59 (2004), -C. 163-78, цитата C.
164.
560 P. Martens, «Definitions and Omissions of Heroism,» American Psychologist 60 (2005), C. 34243.
561 J. McCain, M. Salter, Why Courage Matters, New York: Random House, 2004.–C. 14.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 355
562 D. J. Boorstin, The Image: A Guide to Pseudo-Events in America, New York: Vantage Books, 1992 [1961], -C. 45,
76.
563 D. Denenberg, L. Roscoe, 50 American Heroes Every Kid Should Meet, Brookfield, CT: Millbrook Press, 2001.
564 Псевдогероїзм в найгіршому вигляді можна побачити на прикладі безсоромного використання Армією
США рядової Джессіки Лінч. Завдяки перебільшенням і брехні, Лінч із пересічної, пораненої, несвідомої і
затриманої молодої військової перетворили у достойну Медалі Пошани героїню, яка нібито самотужки справилась
із брутальними ворогами. Повстав цілковито сфабрикований сценарій, тому що армія потребувала героя, тому що
занадто мало добрих новин приходило із Іраку. Документ BBC показує багато неправд та обманів, які
використались для створення цієї оманливої героїні. Проте справжня історія рядової Лінч була занадто цікавою,
щоб її не розкрили найвідоміші ЗМІ, і не розповіла сама Лінч у книзі, за яку отримала мільйон доларів завдатку.
Див: «Saving Pvt. Jessica Lynch,» BBC America documentary, 18червня 2003 року: R. Bragg, I Am a Soldier, Too: The
Jessica Lynch Story, New York: Vintage, 2003.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 356
місця події. З іншого боку, можна стверджувати, що деякі форми громадянського героїзму є
більш героїчними, ніж героїзм, пов’язаний із фізичним ризиком. Такі люди, як Нельсон
Мандела, Мартін Лютер Кінґ Молодший і доктор Альберт Швейцер, навмисно і свідомо
наражали себе на випробування героїчної суспільної діяльності день за днем впродовж майже
всього свого дорослого життя. У цьому сенсі ризик, який супроводжує героїзм, пов’язаний з
фізичною небезпекою, можна назвати саме загрозою, а ризик, пов’язаний із цивільним
героїзмом – жертовністю.
Жертовність має ціну, необмежену в часі. Зазвичай громадянські герої мають можливість
ретельно продумати свої дії і зважити наслідки своїх рішень. Кожен із них міг би відступити від
цілей, які захищав, бо ціна його вчинку занадто висока, але все ж вони цього не зроблять.
Кожен із цих людей ризикував своїми життєвими благами різною мірою. Їх діяльність мала
серйозні наслідки: арешт, ув’язнення, тортури, ризик для членів сім’ї і навіть замовне вбивство.
Повертаючись до визначення героїзму, яке сформулював Вебстер у 1913 році, ми можемо
сказати: продовжувати підтримувати найвищі громадянські ідеали перед лицем небезпеки і є
осердям концепції героїзму. Ризикнути фізичним здоров’ям – це лише один різновид небезпеки,
на яку можна наразитися, здійснюючи героїчний вчинок. Словник нагадує намє, що героїзм –
«це зневага до небезпеки не через незнання чи легковажність, а внаслідок благородної
відданості певній вищій меті [курсив Ф.З.] та виправданій впевненості у здатності постати
перед небезпекою заради такої мети». Небезпека для життя може бути прямою і
безпосередньою, або ж непрямою. Зверніть увагу на одну із заяв Нельсона Мандели,
виголошену на початку двадцятисемирічного ув’язнення, до якого його засудили за виступи
проти тиранії апартеїду:
Упродовж всього життя я присвячував себе боротьбі африканських народів. Я боровся
проти влади білих, я боровся проти влади чорних. Я плекав ідеал демократичного і вільного
суспільства, в якому всі люди співіснують у гармонії і мають рівні можливості. Це ідеал, заради
якого я сподіваюся жити і якого сподіваюся досягти. Але, якщо буде потрібно, заради цього
ідеалу я готовий померти565.
На підставі такого більш гнучкого визначення героїзму ми з Зено Франко створили робочу
класифікацію, яка містить 12 типів героїзму, у тому числі два типи героїзму, пов’язаного із
фізичним ризиком, і десять типів героїзму, пов’язаного з суспільним ризиком. Додатково у
класифікації вказано особливості кожного із 12 типів героїзму і пов’язаних із ними форм
ризику, і наведено кілька прикладів з історичних і сучасних джерел.
Ця класифікація була розроблена апріорі, на підставі аналізу та оглядів літератури. Вона
не має емпіричних підстав і не є остаточною. Це, швидше, робоча модель, відкрита до змін
внаслідок нових пошуків, досліджень та оцінок й доповнень читачів. Очевидно, що всю нашу
типологію, визначення, ризики та приклади істотною мірою зумовлено нашою культурою і
нашим часом. Вони відображають радше постмодерну точку зору дорослих представників
середнього класу європейського та американського походження. Залучення інших точок зору,
звісно, могло би їх розширити і збагатити.
ГРОМАДЯНСЬКИЙ ГЕРОЇЗМ:
565 A. Brink, «Leaders and Revolutionaries: Nelson Mandela,» режим доступу: www.
time.com/time/timelOO/leaders/profile/mandela.html.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 357
СОЦІАЛЬНИЙ ГЕРОЇЗМ:
Тип: Релігійні герої.
Визначення: Особа, віддана впродовж всього життя релігійній службі, яка втілює найвищі
принципи або відкриває нові релігійні/духовні межі. Часто є вчителем або публічним
прикладом у своїй службі.
Ризик / Самопожертва: Самопожертва в аскетизмі.
Приклади: Будда, Магомет, Св. Франциск Ассізький, Матір Тереза.
СОЦІАЛЬНИЙ ГЕРОЇЗМ:
Тип: Політико-релігійні герої.
Визначення: Релігійні лідери, які перейшли до політики, щоб чинити більші зміни, або
політики, які мають глибоку духовну систему переконань, яка збагачує політичну практику.
Ризик / Самопожертва: Убивство.
Приклади: Магатма Ганді, Мартін Лютер Кінг-мол., Нельсон Мандела, Архієпископ
Десмонд Туту.
Тип: Мученики
Визначення: Релігійні або політичні діячі, які усвідомлено (деколи навмисно) наражали
життя на небезпеку задля певної мети.
Ризик / Самопожертва: Певна або ймовірна смерть задля мети або ідеалу.
Приклади: Ісус, Сократ, Жанна Д'Арк, Хосе Марті, Стів Біко.
Тип: Викривачі.
Визначення: Особи, яким відомо про незаконну чи неетичну діяльність організації і які
повідомляють про це, не очікуючи винагороди.
Ризик / Самопожертва: Ризик кар'єрного краху добре збудованої кар'єри, професійний
остракізм, втрата суспільного статусу, фінансові збитки, втрата авторитету, фізична розправа.
Приклади: Рон Райденаур, Синтія Купер, Коулін Роулі, Дебора Лейтон, Кристина Маслач,
Джо Дарбі, Шерон Уоткінс.
ПРИКЛАДИ ГЕРОЇЗМУ
Докласти трохи плоті до кістяка героїзму – це й гуманізувати саму концепцію, і
проілюструвати її численні форми. Тож я наведу приклади десятка осіб, які є особливо
цікавими, або з якими я особисто знайомий. Показавши, що обставини створюють героїв, ми
можемо використати ситуативні маркери, щоб скомпонувати приклади цих ситуацій.
Наприклад, апартеїд, маккартизм, війни у В’єтнамі й Іраку.
Герої Апартеїду
В авангарді зусиль із розширення свобод і відстоювання людської гідності є особливий
тип героїв, які готові віддатися пожиттєвій боротьбі проти системного тиску. Не так давно
Магатма Ганді і Нельсон Мандела стали на стежку героїзму, які привели їх до розвалу двох
систем апартеїду. У 1919 році Ганді почав пасивний опір британській владі в Індії. Його було
ув’язнено на два роки. Наступні двадцять років він боровся за визволення Індії, за рівноправне
ставлення у класовій системі індуїзму та за релігійну толерантність. Друга світова війна
відтермінувала становлення країни, але 1948 року Індія нарешті відсвяткувала свою
незалежність від Британської корони. Ганді вбили невдовзі потому, і він став символом
ненасильницького опору утискам влади 566.
Південна Африка розробила легалізовану, формалізовану систему апартеїду у 1948 році, і
ця система переважала до 1994 року, по суті зробивши рабами місцеве чорне населення. 1962
року Нельсону Манделі було винесено вирок за під’южування до страйків, організацію
протестів та іншу діяльність. Він провів наступні двадцять сім років за ґратами у сумнозвісній
в’язниці на острові Роббен. За час ув’язнення Мандела та його політичні товариші-в’язні
використали в’язничну систему, щоб створити і реальний, і символічний опір, який був
поштовхом знищити систему апартеїду для народу Південної Африки і для світу. Манделі
566 D. Soccio, Archetypes of Wisdom, 2nd ed. Belmont, CA: Wadsworth, 1995.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 359
567 W. F. Cascio, R. Kellerman, Leadership Lessons from Robben Island: A Manifesto for the Moral High Ground
(підготовлений до друку рукопис).
568 G. A. Kimble, M. Wertheimer, C. L. White, Portraits of Pioneers in Psychology. Washington, DC: American
Psychological Association, 1991.
570 Я мав щастя провести кілька днів разом з Вацлавом Гавелом з нагоди отримання нагороди VIZE 97 за мої
дослідження і працю в жовтні 2005 року.
Рекомендую прочитати листи із в’язниці, які він надсилав дружині, Ользі, та наданий у вступі опис політичної
ситуації: Paul Wilson: Vaclav Havel, Letters to Olga: June 1979-September 1982, New York: Knopf, 1988.
572 S. Hersh, My Lai 4: A Report on the Massacre and Its Aftermath, New York:House, 1970. Одним із найкращих
звітів про різанину в Сонґмі, включно з фотографіями, переліком персоналу, та подіями, що довели до процесу над
Лейтенантом Вільямом Коллі є: D. Linder, Introduction to the My Lai Courts-Martial. Режим доступу:
http://law2.umkc.edu/faculty/projects/ftrials/mylai/myl_intro.html.
Фотографії вбитих у Сонґмі жінок, дітей, немовлят і літніх в’єтнамців, зняті американським військовим
фотографом, приділеним до роти «Чарлі», Роналдом Геберлі на особистий апарат 16 березня 1968 р. На другу,
офіційну військову камеру, він таких звірств не записував. Його світлини здемаскували легенду військових про те,
що вбиті були ворожими повстанцями, а не мирними жителями. Проте, на відміну від Абу-Ґрейб, на жодному із
зображень не було задокументовано військових США, які, вчиняючи звірства, позують до фото.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 361
поранених в’єтнамців. Він наказав припинити різню і пригрозив відкрити вогонь з кулеметів
гелікоптера по всіх американських військових, які не виконають наказу.
Хоча командири роти «Чарлі» перевищували Томпсона званнями, він не зважив на
ієрархію, захищаючи праведне діло. Коли він наказав звільнити цивільних зі сховища,
лейтенант відповів, що вони зроблять це лише гранатами. Відмовляючись відступати, Томпсон
відповів: «Я можу й по-іншому. Забери своїх людей. Мої кулемети націлені на вас». Тоді він
наказав ще двом гелікоптерам прилетіти для медичної допомоги і евакуації одинадцяти
поранених в’єтнамців. Потім ще повернувся, щоби врятувати немовля, яке вчепилося за вже
мертву матір. Лише після того, як Томпсон доповів про різанину керівництву, віддали накази
припинити вогонь573.
Через драматичність вчинку та широкий розголос у медіа, яке він отримав, Томпсон став
персоною нон-грата в армії, і як покарання його відряджали гелікоптером на найнебезпечніші
завдання, знову і знову. П’ять разів його підстрелили, він зламав кілька кісток у попереку і мав
численні психологічні травми від жахіть цього досвіду. Лише через тридцять років військове
керівництво визнало героїзм його вчинків і героїзм його товаришів, Гленна Андреотта і
Лоуренса Колборна. Їм трьом вручили Солдатську Медаль за героїзм, найвищу армійську
нагороду за хоробрість без прямого зіткнення із ворогом. Х’ю Томпсон помер у січні 2006 року.
(Парадоксально, але лейтенанта Коллі довго вважали героєм у деяких регіонах, а пісня на його
честь увійшла у Топ-40 чарту Billboard 1971 року574.)
Викривачі у війнах у В'єтнамі й до Іраку та жінки домашнього фронту
Менш драматичні форми героїзму постають, коли особа вголос висловлює протест
системі, промовляючи те, що система чути не хоче, у цьому випадку – причетність офіцерів і
військових до наруги над цивільними та до вбивств. Двоє таких героїв – солдати Рон
Райденоур, який викрив різанину Сонґмі, і Джо Дарбі, солдат резерву, чиї героїчні дії викрили
знущання і тортури в Абу-Ґрейб.
Хоча офіцери, які були причетні до ситуації у Сонґмі, шукали засобів приховати цю
історію, Рон Райденоур, двадцятидворічний рядовий, який щойно прибув до В’єтнаму, зробив
усе, що міг, аби їх викрити. Він почув про цю подію від п’яти свідків, присутніх на
кровопролитті. Він досліджував цю подію, поки був у В’єтнамі, і продовжив цей процес після
повернення додому. Райденоур відправив листи президентові Ніксону, членам Конгресу і
офіційним представникам Міністерства оборони й армії США, у яких наполягав, що необхідно
провести розслідування у справі різанини в Май Лай. У своїх листах Райденоур писав: «як
свідомий громадянин я не маю жодного бажання кидати тінь на імідж американських
військових у очах світу». Проте він наполіг, що розслідування необхідне (це було через рік
після події). Його відверто ігнорували, але він не зупинявся, поки його благий намір не визнали.
Райденоур показує принциповий героїчний стоїцизм у своїх листах офіційним особам: «Я досі
притримуюся переконання, що якщо ми з вами справді віримо у справедливість і рівноправ’я
для кожної, навіть маленької, людини, які формують скелет, що тримає нашу країну, тоді ми
повинні спільними зусиллями проштовхувати ідею докладного публічного розслідування цього
питання».575
Після викривальної статті молодого слідчого журналіста Сеймура Херша, який отримав
багато цінних матеріалів від Райденоура, був даний наказ провести детальне розслідування, і
573 Т. Angers, The Forgotten Hero of My Lai: The Hugh Thompson Story. Lafayette, LA: Acadian House Publishing,
1999.
574 Слова оди лейтенанту Коллі звучать так: «Сер, я виконував усі накази, і робив це якнайкраще/ Важко судити
ворога і казати про нього добре/ Проте серед нас нема того, хто б це не розумів» (Sir, I followed all my orders and
did the best I could. / It’s hard to judge the enemy and hard to tell the good. I Yet there’s not a man among us who would
not have understood)
575 Лист від 29 березня 1969 року, наведений в D. L. Anderson, ed.. Facing Му Lai: Moving Beyond the Massacre,
Lawrence: University of Kansas Press. -C. 201-6.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 362
його результати заповнили чотири томи Звіту Пірса, що був опублікований 14 березня 1970
року. Хоча двадцять офіцерів та осіб при виконанні обов’язків були визнані різною мірою
причетними до різанини, лише лейтенантові Вільяму Коллі-молодшому було винесено вирок і
засуджено до ув’язнення за злочини. Хоча спочатку йому дали пожиттєвий термін, покарання
обмежили легкою формою у вигляді трьох з половиною років домашнього арешту, а пізніше
його помилували у Секретаріаті Армії 576 . Випадковим чином Райденоур продовжив свою
кар’єру як журналіст, хоча розповідав мені, що завжди почувався не вартим довіри в очах
багатьох із Вашингтону, бо ж викрив різанину в Сонґмі.
На сьогодні ми надто добре знаємо про катування в’язнів у «безпечній зоні» Абу-Ґрейб,
блок 1А. Коли жахливі знімки тортур, знущань та насильства нарешті змусили військове
керівництво звернути увагу на ситуацію, яка склалася, всьому цьому було покладено кінець.
Увесь цей жах зупинив абсолютно звичайний юнак, який здійснив надзвичайний вчинок. Те, що
він зробив, як сказали мені багато військових, вимагало великої мужності, адже хлопець був
скромним солдатом резерву. Тим не менш, він не побоявся доповісти командуванню, що
відбувається щось жахливе.
Коли Дарбі вперше побачив фотографії на компакт-диску, який дав йому приятель Чарлз
Ґраннер, спочатку вони здалися йому досить кумедними. «По-моєму, піраміда з голих іракців,
коли бачиш її вперше, видається дуже смішною... Коли вона отак просто з’явилася на екрані, я
розсміявся», – згадує Дарбі в недавньому інтерв’ю577. Хоча потім, коли він побачив знімки –
сексуально відверті, ті, на яких були показані побиття, та інші – його враження змінилося.
«Мені все це здалося неправильним.
Я не міг викинути це з голови. Днів через три я прийняв рішення доповісти про ці
фотографії». Для Дарбі це було важке рішення, тому що він повністю усвідомлював, перед яким
моральним конфліктом опинився. «Зрозумійте: я не той, хто отак просто зрадить товаришів...
Але для мене це було занадто. Мені треба було вибирати між тим, що я вважав правильним з
моральної точки зору, і вірністю іншим солдатам. І те, і інше одночасно було неможливим»578.
Дарбі боявся помсти солдатів підрозділу, тому вирішив донести анонімно579. Він зробив
копію компакт-диска з фотографіями, написав листа, поклав усе у звичайний конверт і вручив
слідчому Кримінального відділу. Він сказав, що хтось просто залишив конверт у його робочому
приміщенні. Невдовзі після цього спеціальний агент Тейлер П’єрон змусив Дарбі визнати: «Так,
це я поклав ці знімки в конверт». Потім він дав свідчення під присягою. Йому вдавалося
зберігати анонімність доти, поки міністр оборони Доналд Рамсфелд несподівано не «видав»
Дарбі в 2004 році, під час слухань у Конгресі, присвячених цим зловживанням. У цей момент
Дарбі обідав разом із сотнею інших солдатів у спільній їдальні. Його швидко вивели, і кілька
наступних років він провів під охороною. «Але я жодного разу про це не пошкодував, –
нещодавно сказав Дарбі. – Перш ніж доповісти про фотографії, я прийняв виважене рішення. Я
знав: коли люди дізнаються, що це був я, мені буде непереливки».
Викриття привели до формальних розслідувань зловживань у тій в’язниці та в інших
військових в’язницях, де відбували термін полонені. Дії Дарбі загалом зупинили тортури та
насилля і привели до значних змін в управлінні в’язницею Абу-Ґрейб580.
576 M. Bilton, K. Sim, Four Hours in My Lai, New York: Penguin, 1993.
577 Джо Дарбі вперше виступив публічно після вибуху скандалу з Абу-Ґрейб тільки у вересні 2006 року в
інтерв’ю для журналу GQ (Цитати Дарбі звідси). W. S. Hylton, Prisoner of Conscience, режим доступу:
http://www.gq.com/story/joe-darby-abu-ghraib.
578 К. Zernike, Only a Few Spoke Up on Abuse as Many Soldiers Stayed Silent, The New York Times, 22 травня 2004
ррку, -C 1.
579 E. Williamson, One Soldier’s Unlikely Act: Family Fears for Man Who Reported Iraqi Prisoner Abuse. The
Washington Post, 6 травня 2004 року, -C. A16.
Але не всі вважають, що Дарбі вчинив правильно. Для багатьох, навіть у його рідному
місті в Аллеґанських горах, привернення уваги до цих зловживань називали непатріотичним,
антиамериканським, навіть у чомусь зрадою. «Герой подвійних доносів» – так звучав заголовок
газети New York Post. Навіть ті, хто не гнівався, дивувалися, чому його називають героєм, бо ж
він лише звичайний хлопець із бідної сім’ї, посередній учень, над яким навіть знущалися у
школі. Вчитель історії зі старшої школи Дарбі і його тренер з футболу, ветеран В’єтнаму Роберт
Евінг, красномовно підсумував такі реакції:
Деякі люди засмучені тим, що він зробив – видав товаришів – і також тим, що сталося із
тими контракторами, із відтинанням голів. Вони можуть сказати, що те, що робили охоронці,
блідне у порівнянні. Але... якщо ми як країна, як культура віримо у певні цінності, то
неможливо пробачити таку поведінку. Якщо я коли-небудь побачу його ще раз, я скажу, що
дуже пишаюся. Коли мине час, більше американців теж зрозуміють це 581 . Я допоміг
організувати надання Дарбі офіційної Президентської Подяки від Асоціації американських
психологів у 2004 році. Він не зміг прийняти цю нагороду особисто, бо він сам, його дружина
та мати, перебували під військовим захистом впродовж кількох років через велику кількість
погроз, які отримували. Дарбі нарешті визнали національним героєм, коли він отримав
нагороду ім. Джона Ф. Кеннеді за відвагу 2005 року. При нагородженні Керолайн Кеннеді,
президент Фонду бібліотеки Джона Ф. Кеннеді, сказала: «Люди, які можуть взяти особистий
ризик задля національних інтересів і підтримувати цінності американської демократії, мають
отримати визнання та заохочення в усіх гілках уряду. Наш народ у боргу перед спеціалістом
Армії Сполучених Штатів Джозефом Дарбі за те, що він стояв на своєму – на принципах, які ми
сповідуємо як нація».
Виклик авторитетам не має статі: жінки, як і чоловіки, можуть викривати злочини та
несправедливість. Журнал Time у 2002 році вшанував таких жінок у виборі «Осіб року» за гідне
протистояння масштабному шахрайству великих корпорацій і некомпетентністю ФБР. Синтія
Купер, внутрішній аудитор у компанії WorldCom, відповідала за викриття шахрайської
бухгалтерської практики – приховування 3,8 мільярда доларів. Після місяців детального
розслідування, яке вона часто проводила ночами, щоби ніхто не помітив, Купер і команда
викрили шахрайство, що спричинило звільнення та висунення обвинувачень верхівці
компанії582.
Шерон Уоткінс, віце-президент успішної корпорації Enron, також розкрила величезну
корупцію у своїй компанії. Там підставляли дані у звіти, щоби створити враження великого
успіху та приховати падіння. Колись серйозна бухгалтерська фірма Артура Андерсена також
виявилася причетною до великого скандалу583 . Адвокат зі штату ФБР Колін Роулі викрила
Бюро, його неспроможність відреагувати на заяву її відділу, в якій вона просила перевірити
осіб, яких ідентифікувала як потенційних терористів. І вони справді виявилися тими, хто був
долучений до змови терористичної атаки 11 вересня 2001 року. «Ці три жінки, які мають
звичайну манеру поведінки, але надзвичайний дух і чуття» дуже ризикували, кидаючи виклик
авторитарному осердю корпорацій584.
581 Н. Rosin, When Joseph Comes Marching Home: In a Western Mountain Town Ambivalence About the Son Who
Blew the Whistle at Abu Ghraib. The Washington Post, 17 травня 2004 року, -C. 1.
582 S. Pulliam, D. Solomon, How Three Unlikely Sleuths Exposed Fraud at WorldCom, The Wall Street Journal, ЗО
жовтня 2002 року, -C. 1.
583 M. Swartz, S. Watkins, Power Failure: The Inside Story of the Collapse of Enron. New York: Random House, 2003.
584 R. Lacayo and A. Ripley, Persons of the Year 2002: Cynthia Cooper, Colleen Rowley and Sherron Watkins, Time.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 364
Натан Гейл, Річард Ріскорла та Мати Тереза показують різні аспекти героїчного ідеалу.
Розбіжності між їхніми діями висвітлюють різноманітність дій, які відповідають стандартам
героїзму. Їхні дії внесені у нашу модель героїзму.
Четвертий вимір, який має бути доданим у модель, – часовий. Герої можуть проявитися
миттєвими діями, а можуть розвиватися з часом. Раптовий героїзм, той, який виявляється в
одній конкретній дії, описаний у контексті самооборони як хоробрість – акт сміливості у бою.
На противагу цьому постійний військовий героїзм, сміливість, яка проявляється знову і знову у
585 M. Grunwald, A Tower of Courage, The Washington Post, 28 жовтня 2001 року.–C. 1.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 366
битві, називають доблестю. Для соціального героїзму все ще немає відповідних слів, можливо
через драматичні риси героїзму, які продемонстровані у небезпечних ситуаціях, але не такі
видимі у соціальній сфері. Серед громадських героїв ми можемо протиставити тих, які
обмежені у часі (ситуативний героїзм, як, наприклад, серед викривачів інформації), і тих, хто
демонструє героїзм регулярно і постійно, шляхом служби людству (наприклад, героїзм Мартіна
Лютера Кінґа-молодшого).
До традиційного уявлення про те, що герої – якісь виняткові люди, ми можемо тепер
додати протилежну точку зору: деякі герої – це звичайні люди, які зробили щось надзвичайне.
Перший спосіб більш романтичний, до нього прихильні стародавні міфи і сучасні медіа. Він
припускає, що герой зробив щось, чого звичайна людина на його місці не могла би зробити. Ці
суперзірки, мабуть, народилися героями. Вони – виняток із правил.
Другий підхід полягає в тому, що «винятки підтверджують правило». Це спонукає нас
дослідити взаємодію між ситуацією і людиною, мотиви, що спонукали діяти героїчно в певний
час і в певному місці. Ситуація може стати каталізатором, спонукаючи до дій, або усунення
перешкод до дій, наприклад, формування колективної соціальної мережі підтримки. Примітно,
що в більшості випадків люди, які неодноразово здійснювали героїчні вчинки, як от Кристина
Маслач, не вважають себе героями.
Такі герої, як правило, кажуть, що просто зробили те, що в той момент здавалося їм
необхідним. Вони переконані, що на їхньому місці будь-хто вчинив би так само, або не можуть
зрозуміти, чому інші цього не зробили. Нельсон Мандела говорив: «Я був не месією, а
586 Рейс 93 United Airlines прямував до Сан-Франциско із Нью-Джерсі вранці, 11 вересня 2001 року, коли його
захопили Саудівські терористи. Докази, представлені комісією 9/11, свідчать, що пілот, бортпровідники, та
щонайменше семеро пасажирів розпочали боротьбу із чотирма викрадачами. Завдяки їхнім діям літак змінив курс
від потенційного курсу на Капітолій, чи Білий дім. Всі сорок чотири особи на борту загинули, коли літак впав на
пусте поле в околицях Шанксвіллу (Пенсильванія). Через величезну швидкість (біля 960-ти км/годину) повстав
кратер завглибшки 35 метрів. Драматичний фільм «Загублений рейс» було створено кінокомпанією Universal
Studios у 2006 році.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 367
звичайною людиною, я став лідером унаслідок надзвичайних обставин»587. Так часто говорять
різні люди з різних соціальних верств, які зробили героїчний вчинок: «У цьому не було нічого
особливого», «Я зробив те, що потрібно було зробити». Усе це – слова «звичайного» воїна,
нашого «банального героя». Давайте протиставимо цю позитивну банальність тому, що Ханна
Арендт навчила нас називати «банальністю зла».
588 X. Арендт, Банальність зла. Суд над Айхманом в Єрусалимі. Пер. А. Котенко. Київ: Дух і Літера, 2013. С.
53.
591 С. R. Browning, Ordinary Men: Reserve Police Battalion 101 and the Final Solution in Poland, New York: Harper
Perennial, 1992, C. xix.
592 E. Staub, The Roots of Evil: The Origins of Genocide and Other Group Violence, New York: Cambridge University
Press, 1989, C. 126.
593 Z. Bauman, Modernity and the Holocaust, Ithaca, NY: Cornell University Press, 1989.
594 J. Conroy, Unspeakable Acts, Ordinary People: The Dynamics of Torture, New York: Knopf, 2000.
595 M. Haritos-Fatouros, The Psychological Origins of Institutionalized Torture, London: Routledge, 2003.
596 M. Huggins, M. Haritos-Fatouros, P. G. Zimbardo, Violence Workers: Police Torturers and Murderers Reconstruct
Brazilian Atrocities, Berkeley: University of California Press, 2002.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 369
597 Ця концепція про банальність героїзму вперше була представлена у моєму есе протягом Edge Annual
Question 2006, щорічної події, що відбувається за підтримки Джона Брокмана, на яку запрошується велике коло
науковців, щоб відповісти на провокативні питання. Того року питанням було: «Яка ваша найнебезпечніша ідея».
Див: www.edge.org.
598 Див.: F. Rochat, A. Modigliani, «Captain Paul Grueninger: The Chief of Police Who Saved Jewish Refugees by
Refusing to Do His Duty»? in Obedience to Authority: Current Perspectives on the Milgram Paradigm, ed. T. Blass.
Mahwah, NJ: Erlbaum, 2000.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 370
599 S. Milgram, Obedience to Authority: An Experimental View, New York: Harper & Row, 1974. Також див: P.
Zimbardo, C. Haney, W. C. Banks, D. Jaffe, „The Mind Is a Formidable Jailer: A Pirandellian Prison”, The New York
Times Magazine, 8 квітня 1973 року C. 36ff.
600 Дослідження особистісних корелятів, які б розрізняли «послужних» від «непокірних» показують всього лиш
кілька істотних чинників. Ті, хто мав вищі результати на шкалі авторитарної особистості (F Шкала), були більш
схильними підпорядковуватись авторитетові, а непокірні отримували нижчі результати. Див: А. С. Elms, S.
Milgram, Personality Characteristics Associated with Obedience and Defiance Toward Authoritative Command, Journal of
Experimental Research in Personality 1 (1966), -C. 282-89.
Другою змінною, яка може впливати на тенденцію до послуху / непокори, є віра у внутрішній або зовнішній
контроль свого життя: особи із зовнішньою атрибуцією частіше є послужними. Подібно було серед
християн-учасників дослідження: ті, хто вірив у божественний контроль їхніх життів, частіше слухались
експериментатора. Див: Т. Blass, Understanding Behavior in the Milgram Obedience Experiment: The Role of
Personality, Situations, and Their Interactions, Journal of Personality and Social Psychology 60(1991), -C. 398-413.
601 E. Midlarsky, S. F. Jones, R. Corley, Personality Correlates of Heroic Rescue During the Holocaust, Journal of
Personality 73 (2005), -C. 907-34.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 371
Перелік ілюстрацій
М. Ешер, Ілюзія ангелів та демонів
Поліція затримує студента-учасника експерименту в ролі в’язня Стенфордський
602 Malcolm Gladwell, Personality Plus: Employers Love Personality Tests. But What Do They Really Reveal?. The
New Yorker (20 вересня 2004 року), - C. 42. Режим доступу: http://gladwell.com/personality-plus.
603 C. S. DePino, Heroism Is a Matter of Degree, El Dorado Times. 17 січня 2006 року.
605 Aleksandr I. Solzhenistyn, The Gulag Archipelago, 1918-1956. New York: Harper & Row, 1973.
Філіп Зімбардо: «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло» 372