АЛЬБЕР КАМЮ.

БУНТІВНА ЛЮДИНА
Євтушенко Ірина. Група 1-9
• З 40-тих роки XX століття і донині
Альбера Камю впевнено долучають до
лав екзистенціалістів. Насправді ж
філософ завжди публічно заперечував
такі закиди: «Ні, я не екзистенціаліст…
Сартр – екзистенціаліст, і єдина книга
ідей, яку я опублікував – «Міф про
Сізіфа», була направлена проти
філософів- екзистенціалістів.»

Міт Франції – новий спецпроект

•
журналу Артефакт, у якому ми
розповідатимемо про французську
культуру, літературу, філософію та
історію ХХ століття. Почнемо з Камю,
Сартра, Годара.
Хто такий Альбер
Камю?
• Французький романіст, філософ, естетик, есеїст. Його
доробку належить два романи, три повісті і понад два
десятки коротких прозових творів, що зустріли схвальні
відгуки як на літературній ниві, так і на філософському
поприщі. Але Камю важко віднести до якоїсь конкретної
філософської традиції, адже він завжди протидіяв будь-
якій школі, не визнавав жодну норму, аналітично
спростовував аргументи своїх сучасників і творив
власний «сенс». Упродовж написання есе «Міф про
Сізіфа», відкрито чи у вигляді алюзій, Камю розбиває
концепції таких філософів як К’єркегор, Ясперс,
Гуссерль, Хайдеггер об свою струнку систему причино-
наслідкових зв’язків. Його філософське вчення логічне і
виважене, і саме тому його можна умовно розділити на
блоки: «філософія абсурду» і «філософія бунту». І така
структура досить доцільна, адже не тільки відображає
два стрижневі принципи цілої світобудови для Камю, але
й прояснює індивідуальний життєвий шлях філософа.
Абсурдне світовідчуття
У формулювання своїх думок Камю завжди віддає
•
перевагу логіці перед поетикою. Саме тому його
філософія базується на чітко визначених поняттях, що
вступають у взаємодію, поєднуються і народжують
відношення. Показним прикладом є стрижневе поняття
для Камю – «абсурд». У визначенні «абсурду» саме як
«відношення» є велика необхідність. Камю розкриває це
поняття через дві опозиції: «світ» та «індивідуальність»,
їхнє взаємопроникнення. Філософ постулює:

• «…АБСУРД НЕ ҐРУНТУЄТЬСЯ НІ В ЛЮДИНІ, НІ У

СВІТІ, А В ЇХ СПІЛЬНІЙ ПРИСУТНОСТІ. НАРАЗІ ВІН
– ЦЕ ЄДИНИЙ ЗВ’ЯЗОК МІЖ НИМИ.»
• Камю протиставляє два феномени: людську всеохопну жагу
зрозуміти і абсолютну ірраціональність життя, що їй протидіє.
Абсурд у філософа народжується з факту безсумнівної
неможливості віднайти принципи світобудови. Будучи частиною
цілого, збагнути відсутність у цьому цілому будь-якого наперед
заданого сенсу – ось в чому проблема того, хто стикається з
відчуттям абсурду. Мить усвідомлення абсолютної байдужості
цього світу до людини – трагічна. Це призводить до відчуття
безплідності своїх намагань, відчуття абсурду.
Це відчуття народжується в нас
зненацька, воно зріє в умовах
повсякденного життя під час того, як
ми виконуємо абсолютно буденні
справи:
• «ВИДАТНІ ТВОРИ ПОЧАСТИ
НАРОДЖУЮТЬСЯ У ВУЛИЧНОМУ
ПОВОРОТІ ЧИ В ПЕРЕДПОКОЇ
РЕСТОРАНУ. ТАК САМО І АБСУРД.
СВІТ АБСУРДУ, ЯК НІЯКИЙ
ІНШИЙ, ВИТЯГАЄ СВОЇ ПРИНАДИ
ІЗ ЖАЛЮГІДНИХ ОБСТАВИН
ЗАРОДЖЕННЯ.»
 • Ми прокидаємось вранці,
снідаємо, поспішаємо на роботу,
заробляємо гроші і витрачаємо їх.
І життя минає повз нас поки ми
перебуваємо у вічному очікуванні.
Ми починаємо запитувати себе
про сенс нашого існування. Чого
ми чекаємо? Хіба смисл
відкриється нам в процесі
щоденних буденних справ? Чи
водночас зі смертю настане
прозріння про сенс нашого життя?
Відчуття абсурду захоплює нас і
несе роль початкового імпульсу.
Абсурд – це мить прозріння, що
цілком змінює наші пріоритети.
• Першочергово перед нами стає питання життя і
смерті. І це справді важливо. Камю постулює, що
найвагоміший вибір, який доводиться зробити
перед поглибленням у філософські питання, це
«вирішити, чи вартує життя бути прожитим чи
воно цього не вартує». Тобто питання, яке постало
перед абсурдною людиною, це: «Чи можна жити із
абсурдним світовідчуттям?» Для Камю вирішення
цього питання починається із, здавалось би простої
істини, яку він проголошує, цитуючи абата Гальяні:
• «ВАЖЛИВО НЕ СТІЛЬКИ ВИЛІКУВАТИСЯ,
СКІЛЬКИ НАВЧИТИСЯ ЖИТИ ЗІ СВОЇМИ
ХВОРОБАМИ.»
 • Тобто відчуття абсурду для філософа –
показник наявності в людини високого рівня
самосвідомості. Ми маємо визнати своє
безсилля і примиритися з ним. Адже втеча від
власних умовиводів – це зрада власної
природи. Та чи має абсурдна людина, у зв’язку
з очевидною невідповідністю свого
світовідчуття із реальністю, позбавити розум
своєї домінуючої ролі в процесі осягнення
світу? На це питання Камю дає беззаперечну
відповідь, що не підлягає ніяким сумнівам:
• «ДЛЯ ЛЮДИНИ АБСУРДУ РОЗУМ
БЕЗПІДСТАВНИЙ, АЛЕ НЕМА НІЧОГО
ВИЩЕ РОЗУМУ.»
 • Таким чином, впевнено постулюючи неусувну роль абсурду,
Камю так само обстоює необхідність розуму:
• «АБСУРД – ЦЕ ЯСНИЙ РОЗУМ, ЯКИЙ УСВІДОМЛЮЄ СВОЇ
МЕЖІ».
• Цікаво й те, що Камю, на противагу своїм
колегам – екзистенціалістам, трактує абсурд
цілком позитивно. Філософ прагне внести у
світовідчуття людини сенс, зміст, вирвати
індивід з кола буденності і каталізатором цього
процесу постає абсурд – поняття скоріше
життєстверджуюче, ніж фатальне. Людський
розум має сміливо входити в абсурд, приймати
його і примирятись з невідповідністю світу
власним очікуванням. Абсурдний герой не
чинить самогубство, він бунтує проти
трагічної долі, продовжує жити. І, як не дивно,
жити щасливо. Людина з абсурдним
світовідчуттям не очікує на те, що буде потім.
• Вона не прагне божественних нагород чи
покарань за свої вчинки і не мислить своє
життя як низку правильних чи хибних виборів.
Така людина живе тут і тепер. Вона все хоче
знати, ясно бачити, гостро відчувати. Камю
приходить до висновку, що абсурд звільняє
людину від її ілюзій, позбавляє її від марної
направленості на майбутнє і дозволяє жити у
плині часу. Отже, абсурд є причиною її щастя.
• Визнаючи дійсність очевидно
абсурдною Камю, поряд з тим
проголошував: “Людина для себе є
самоціллю… Кожна людина в певні
моменти свого життя відчуває себе
богорівною. В усякому разі так
прийнято говорити. Але це
трапляється тому, що одного разу в
певному просвітленні вона відчула
дивну велич людського духу.”[12]
Тому мисляча людина кидає виклик
Абсурдові, трагічно свідома того, що
остаточно подолати його вона ніколи
не зможе. І в цьому її велич та краса.
• Викликом Абсурдові є Бунт. І коли
людина перестає бути звичайною
людиною, кидаючи такий виклик,
вона стає Бунтівною Людиною.
 • В своїй праці “Бунтівна людина” Камю в притаманному йому стилі
мислення наводить широкі історичні аналогії, порівнюючі різні види
вбивств. Він приходить до наступних висновків, що: “… якщо ми хочемо
прийняти концепцію абсурду, ми повинні бути готові вбивати, скоряючись
логіці, а не совісті, яка буде уявлятись чимось ілюзорним … Але логіці
нема місця в концепції, що чергово подає вбивство припустимим та
неприпустимим. Оскільки, признавши вбивство етично нейтральним,
аналіз абсурду призводить в кінці кінців до його осуду, і це самий
важливий висновок. … Поза людського існування парі абсурду немислиме:
в цьому випадку відсутня одна з двох необхідних для спору сторін.
Заявити, що життя абсурдне, може лише жива людина, що має свідомість.
… Признавши, що життя будучи благом для тебе, є таким і для інших.
Неможливо виправдати вбивство, якщо відмовляєшся виправдати
самогубство. Розум, що засвоїв ідею абсурду, безоговірно допускає
фатальне вбивство, але не сприймає вбивства розсудливого.”
 •В історичних аналогіях, наведених в “Бунтівній людині”
Камю приходить до висновку, що революція неминуче
перероджується у тиранію, а колишні борці проти
гноблення в іще жорстокіших гнобителів – це вираження
фатального закону історії: одне насильство породжує інше.
Єдиним засобом протистояти насильству є постійне
бунтарство.
• Бунт у Камю є позитивним вираженням Абсурду, саме тому
Бунту нема, якщо нема відчуття правоти і автор постійно
шукає в людині ті сили, які піднімають її проти зла,
спрамовуючи на безкомпромісну боротьбу з ним Він
знаходить такі сили у моральній природі людини: “Будь-яка
мораль базується на думці, що вчинок має свої наслідки, які
його виправдовують чи перекреслюють. Дух, що
проникнений абсурдом, обмежується думкою, що про ці
наслідки необхідно судити спокійно. Він готовий за все
розплачуватись. Іншими словами для нього винних
винуватих, є лише ті, що несуть відповідальність. Саме
найбільше, на що він згоден, це використовувати минулий
досвід при обгрунтуванні майбутніх вчинків. Час викликає
до життя час, життя слугує життю.”
 • Бунт – це протест людини проти її
перетворення на річ, проти її низведення до
історії. Бунт – це ствердження загальної для
всіх людей природи, що спрямована проти
забуття і прагне до “безмежності в часі”.
Природа людини непідвладна світу сили:
“Можливо поработити живу людину, низвести
її до історичного рівня речі. Але, віддаючи
перевагу смерті замість рабства, вона
стверджує свою людську природу, що
непідвладна царству речей.”
• Світ сили, про який йде мова сповнений злом,
яке невід’ємне від самої людини та її існування,
і таким злом є вбивство, оскільки: “Якщо цей
світ позбавлений вищого сенсу, якщо людина
може знайти відгук лише в душі іншої людини,
то достатньо одному вигнати іншого з світу
живих, щоб самому опинитись поза ним.”
 Таким чином,
з викладеного в даній частині роботи видно, що:
1) Людина є самоціллю для самої себе, оскільки час від часу в постійній боротьбі з Абсурдом вона –
Людина – відчула себе богорівною;

2) Позитивним вираження невпинної боротьби людини з Абсурдом є Бунт, який в свою чергу є
протестом людини проти “її перетворення на річ” та усвідомлення того, що вищій сенс людського
буття людині невідомий.

3) Бунт не тотожній революції, оскільки остання заперечує живу істоту стільки разів, скільки їй це
необхідно, а таке заперечення призводить до того, що сучасна людина називає “Злочинами проти
людства” і вищім злом, яке може чинити людина є свідоме вбивство.

4) Розглянувши різні історичні ситуації, які наводить Альбер Камю у своїй праці “Бунтівна людина”
можна дійти висновку, що висловлювання: “Ціль виправдовує засоби” є невірним, оскільки невідомо,
що виправдовує саму ціль? Камю стверджує, що бунт дає відповідь на це питання і вона така: засоби
виправдовують саму ціль.

5) Сучасну історію не можна задовольнити міфом, тому на зміну Сізіфові приходить Бунтівна
Людина. Але без Сізіфа її поява в історії була би неможливою. Сізіфа покарали боги за несвідомість,
тому він і по сьогоднішній день терпить муки. Сучасній людині дається змога стати Бунтівною, тому її
праця не є Сізіфовою – вона кинула виклик Абсурду і це наповнює її життя сенсом.
Висновки
Розглянувши проблематику людини у філософії одного з
яскравіших предсттавників екзистенціальної течії у філософії –
Альбера Камю – слід відмітити наступн моменти. По-переше, Камю
як представник атеїстичного екзистенціалізму глибоко переконаний,
шо: “В кінці, не дивлячись ні на що, на нас чекає смерть. Ми це
знаємо. І ми також знаємо, що з нею все закінчується.” Це
переконання робить своєрідним світостпийняття Камю-філософом,
яке полягає в наступному:
• 1) Багаторазові спроби людини пошуків сенсу людського буття в
різні історичні епохи не дали людині відповіді: в чому полягає
його сенс. Тому Камю стверджує, що Абсурд людського існування
повинен бути прийнятий без пояснень. Але таке прийняття
Абсурдності світу не означає скорення, навпаки воно змушує
людину вдаватись до Бунту.
2) Визнати те, що життя абсурдне може
лише “жива людина, що має
свідомість”, оскільки зі смертю
припиняється “парі” Абсурду з
людиною. Таким чином Камю відкидає
можливість як вбивства, так і
самогубства.
3) Своїм світоглядом Камю вчення про
чужинність людини в світі і вбачав своє
гуманістичне завдання в тому, щоб
допомогти людині, яка перебуває у
відчаї зберегти життя. Відсутність сенсу
людського існування не можуть бути
доведена і тому має прийматись як
належне: в цьому і полягає відчуття
гідності людини.
 • 4) В історичних аналогіях народжується
висновок про те, революція неминуче
перероджується у тиранію, а колишні
борці проти гноблення в іще жорстокіших
гнобителів – це вираження фатального
закону історії: одне насильство породжує
інше. Єдиним засобом протистояти
насильству є постійне бунтарство.
• 5) Бунт у Камю є позитивним вираженням
Абсурду, саме тому Бунту нема, якщо
нема відчуття правоти і автор постійно
шукає в людині ті сили, які підіймають її
проти зла, спрямовуючи на
безкомпромісну боротьбу з ним Він
знаходить такі сили у моральній природі
людини.
 • 6) Бунт дає відповідь на питання чи
виправдовує ціль засоби і відповідь –
ні, оскільки самі ж засоби
виправдовують ціль.
• 7) Без Сізіфа поява Бунтівної Людини
в історії була б неможливою. Сучасна
людина має змогу стати Бунтівною,
тому її праця не є Сізіфовою – вона
кинула виклик Абсурду і це
наповвнює її життя сенсом.
Принаймні на відміну від Сізіфа вона
має вибір.
• Альбер Камю завжди прагнув залишатися повністю
незалежним і, перебуваючи в гущавині суспільно-
ідеологічної битви, не приставати до жодного із
суперницьких таборів. Світогляд письменника
знайшов яскраве відображення у двох його
найбільших філософських працях — «Міфі про
Сізіфа» (1942) та «Бунтівній людині» (1951), які
свідчать, за визначенням самого автора, про
перехід від «етапу абсурду» до «етапу протесту».
Якщо в основі «Міфу про Сізіфа» лежить
твердження абсурдності буття, уявлення про світ як
про царство хаосу і випадковості, то у «Бунтівній
людині», проаналізувавши великий історичний
матеріал, Камю дійшов висновку про неминучість
переродження революції у тиранію, перетворення
колишніх борців проти гноблення на значно
жорстокіших гнобителів.
Дякую за увагу!