Розкрийте основні ідеї Г. С. Сковороди?

Засновником української класичної філософії вважається мислитель Г. Сковорода (1722

—1794). Його мандрівний спосіб життя гармонійно поєднувався зі специфічним стилем
творчості, який природно «вписувався» в літературно-філософський стиль мислення —
бароко. Барокова спрямованість його думки виявилася у принципово
нераціоналістичному тлумаченні розумової діяльності людини. Сковорода уникав слова
«розум», лише подекуди вживав іронічний вислів «повзучий розум», а натомість бачимо
терміни «думка», «душа», «дух», які тісно пов’язані у нього з серцем. «Чисте серце... —
читаємо у Сковороди, — є Дух Святий, дух відання, дух благочестя, дух премудрості, дух
поради, дух нетлінної слави і камінь віри»; «Глибоке серце — людина є... а що є серце,
коли не душа? Що є душа, коли не бездонна думок безодня? Що є думка, коли не корінь,
сім’я і зерно всієї нашої плоті, крові, шкіри та зовнішності?».

Отже, серце є не просто дух, безодня думок, а й істинна людина, яка інтерпретується не
як «мислена» істота, а як специфічного роду духовно-сердечне буття. Це —барокова
позиція, яка виразно проявляється в сковородинському визначенні філософії: «Філософія,
або любов до мудрості, спрямовує все коло справ своїх на той кінець, щоб дати життя
нашому духові, благородство серцю, світлість думкам, як голові всього. Коли дух людини
веселий, думки спокійні, серце мирне, то все світле, блаженне, веселе. Оце є філософія».

Реальність, за Сковородою, не є ідеальним чи матеріальним буттям. Вона є гармонійною

взаємодією трьох світів: макрокосму, мікрокосму й символічного світу. «Перший є
всезагальний і світ населений, де живе все народжене. Цей, складений із незліченних
світів- є великий світ... Інші два часткові й малі світи. Перший — мікрокосм, тобто
світик, або людина. Другий світ символічний, тобто Біблія». Кожен з трьох світів
складається з двох «натур», двох своєрідних підпорядкованих світів «світ видимий і
невидимий, живий і мертвий, цілий і зруйнований. «Увесь цей світ складається із двох
натур, одна видима, а друга невидима. Видима зветься жива істота, а невидима — Бог. Ця
невидима натура, чи Бог, все живе проходить і утримує, скрізь завжди є, був і буде». Дві
натури вічні, існують ніби паралельно, а тому жодною не можна просто знехтувати, але
духовна натура ніколи не виявляється у видимій адекватно, тому між ними точиться вічна
боротьба. Макрокосм у своїй «видимій» постаті бачиться нами як природний світ
відчутних речей і явищ, як матерія, але насправді є «пустою видимістю», «місцем»,
«нікчемністю», «тінню» справжньої, але невидимої його натури — Бога.

Макрокосм єдиний, але єдність його специфічна, це «двоє в одному і одне із двох», вона
«нерозривна», але водночас «незілляна», тобто Бог — не сама природа, а її «джерело»,
«світло», «сонце». Існування матерії пов’язане з існування Бога, в цьому сенс її вічності.
«Доки яблуня, доти з нею й тінь її, — роз’яснює цю думку Сковорода, — тінь означає
місце, заступлене яблунею від сонця, та дерево вічності завжди зеленіє. І тінь її ні часом,
ні місцем не обмежена. Світ цей і всі світи, якщо вони незліченні, це тінь Божа. Вона
зникає з виду частинами, не стоїть постійно, і не перетворюється у різні форми, проте
ніколи не відлучаючись від свого живого дерева; і давно вже освічені сказали оцю річ:
materia aeterna — «речовина вічна», тобто всі місця й часи заповнила».
Так само й мікрокосм, людина є єдністю двох натур: «емпіричної» (тілесної) і
«внутрішньої» (істинної) людини. Екзистенційним є тлумачення Сковородою розмаїття
матеріально-тілесних виявів «внутрішньої» людини: «Стань, якщо хочеш, на рівному
місці і звели поставити навколо себе сотню дзеркал. Тоді побачиш, що один твій тілесний
бовван володіє сотнею видів, які залежать від нього одного. А як тільки забрати дзеркала,
раптом усі копії ховаються у оригіналі, наче гілки у зерні Однак наш тілесний бовван і сам
є лиш єдина тінь істинної людини… боввани то з’являються, то зникають, тоді як істина
Господня стоїть навіки непорушна, утвердивши своє діамантове обличчя, що вмішує пісок
наших тіней». Екзистенційний характер людського буття підсилюється тлумаченням:
«Істинною людиною є серце в людині, а глибоке серце, одному лише Богові пізнаване, є
ніщо інше, як необмежена безодня наших думок. Просто сказати: душа — це справжнє
єство,... і зерно наше, і сила, в якій тільки і є життя та існування наше». Душа за своєю
суттю є єдинлю та неподільною, найбільш цілісно являє себе у рухах людського серця

Великий світ (макрокосм) і Людина (мікрокосм), будучи відмінними світами, водночас

тісно між собою взаємодіють. Взаємодія ця гармонійна, але встановлюється гармонія не
автоматично, не сама собою: її ґрунт — творча життєва ініціатива людини. Для кожного
людського індивіда існує спосіб гармонізації з макрокосмом (природним і соціальним
буттям). І «інструментом» обрання правильного життєвого шляху є серце. Де живе
щастя людини? — запитує Сковорода. «Нема його ніде, але воно скрізь є... Яка користь,
коли ім’я твоє у списку надруковане, а дух істини, що сидить і судить у нутрощах твоїх,
не одобрює, дивиться не на обличчя, а на серце твоє?». Серце є засобом пізнання свого
«сродного» життєвого шляху, щасливої долі. Сродність підноситься серцю у
символічній формі й тому опосередковується третім «символічним» світом, Біблією
(означає не тільки «Святе Письмо», сам життєвий процес символізується
«прочитуванням» Книги життя).

Людське щастя втілюється не тільки у духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості,

а й у праці, яка приносить внутрішнє задоволення і душевний спокій, є обов’язковою
умовою самореалізації людини. А на шлях дійсного щастя людину підштовхує любов та
віра, які дають змoгy вийти за межі свого тлінного звичайного "Я", живлять душу,
наповнюють її творчою енергією. Протилежностями любові та віри, є поняття суму, туги,
нудьги, страху, тому запорука здоров'я душі - її радість, кураж.

У третьому світі також є дві натури: видима (предметна образність символу — літери,
слова) і невидима (сенс, «розшифрування» змісту). Розглядувана з боку видимої своєї
натури «Брехня і буйство Боже не в тому, щоб брехні нас навчати, та лиш у брехні
відпечатані сліди й шляхи, що ведуть повзучий розум до найвищої істини».

Головне джерело всіх бід людських — «несродність» (невміння чи небажання творчого

пошуку шляхів «сродності» зі світом). Відповідаючи на запитання Харківського
губернатора Є. О. Щербініна, чому Сковорода не хоче взятися за якусь «престижну»
роботу, мислитель сказав так: «Милостивий пане! Світ нагадує театр: щоб зобразити в
театрі гру з успіхом і похвалою, то беруть ролі за здібностями. Дійова особа в театрі не за
знатність ролі, а за вдалу гру взагалі хвалиться. Я довго міркував про це і після довгого
випробування себе побачив, що не можу представити у театрі світу вдало жодної особи,
крім низької, простої, безпечної, усамітненої: я цю роль вибрав, узяв і задоволений... лиш
людина є найблагородніше знаряддя, що має перевагу свободи й повну волю вибору, а
тому ціну і звіт за вживання цього права містить у собі».

У кожного — унікальний і неповторний спосіб «сродності»; водночас можливість для

всіх «сродної» праці і життя Сковорода розкриває в ідеї «нерівної рівності», яку ілюструє
притчею про водограй: «Бог подібний до багатого водограю, що наповнює різні посудини
відповідно до їхнього об’єму. Над водограєм напис: «Неоднакова для всіх рівність».
Ллються з різних рурок різні струмені у різні посудини. Менша посудина має менше, але
тим однакова вона з більшою, що так само повна. Боїмося голоду, забувши, що частіше
вмирають від переситу. Нерозумна туга сама не знає, чого хоче... Неспорідненість важча
від будь-якого неробства. І краще не повзати, ніж літати черепасі. Не повзаючи,
позбавляється прирожденої втіхи. А літаючи, страждає й від тягара неспорідненості».

Отже, згідно з представленнями Сковороди, все, що здійснюється в світі - макрокосмі,

знаходить своє завершення в людині - мікрокосмі. З позицій вчення Сковороди
можливості пізнання світу людиною нічим не обмежені. Прагнення людини до пізнання
ототожнюється з прагненням людини до Бога без посередників, бо Богом є сама природа,
а людина - її витвір, - пізнаючи Бога - пізнає самого себе.

Філософія Г.С.Сковороди є прекрасним прикладом існування філософії українського духу

як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи
поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності. Філософія
Г.С.Сковороди є своєрідним пошуком і визначенням українським народом свого місця в
суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і "сродної" людській природі дії.