МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра банківської справи

Аналітична записка з дисципліни

«Міжнародний агробізнес»
на тему:
«Особливості становлення агробізнесу в країнах Східної Європи »

Підготувала:
студентка 43 гр. ФМЕ
Стаматова О.М.

Науковий керівник:
Тарасевич Н.В.

Одеса-2022
ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………….3
I.Теоритичні основи та форми прояву аграрного бізнесу…………………4
II. Концепція багатофункціональності агропродовольчої галузі
та продовольча безпека в Європі……………………………………………12
III. Глобальна продовольча безпека у пріоритетах єдиної аграрної політики
Європейського Союзу……….........................................................................20
ВИСНОВОК……………………………………………………………………23
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………..24

ВСТУП
Сучасний світ вже неможливо уявити без сучасних технологій. Зараз велика
увага приділяється урбанізації та підтримці міста, але не варто забувати і про
аграрну сферу, оскільки їй під час нестабільної економічної ситуації, що
триває, відводять значуще місце.
Також розглянемо становлення агробізнесу в країнах Європи та продовольчу
безпеку в країнах Євросоюзу.

I.Теоритичні основи та форми прояву аграрного бізнесу

Виникнення концепції "аграрного бізнесу" припадає на кінець 50-х років
минулого століття в країнах Західної Європи та США. Концепція була
розроблена в працях американських дослідників Дж. Девіса і Р. Голдберга.
Вони визначили агробізнес, як суму всіх операцій пов’язаних з
виробництвом, зберіганням, транспортуванням, переробкою і розподілом
сільськогосподарської продукції та наданням послуг у сфері ресурсного
забезпечення сільського господарства [1].
У 1963 р. Дж. Сакс у книзі з питань аграрного бізнесу дав таке визначення
цього терміна: "Нині існують такі тісні взаємовідносини між сільським
господарством, промисловістю щодо його постачання і тими галузями, які
переробляють та реалізують сільськогосподарські продукти, що слово
"агробізнес" увійшло в нашу мову, щоб підкреслити ці відносини".
Польський економіст А. Вось зазначає, що "агробізнес є результатом
тривалого розвитку економіки". Історичний процес розвитку і становлення
агробізнесу автор, зокрема, пов’язує з:
- поглибленням суспільного поділу праці, виділенням з сільського
господарства ремісництва, переробної промисловості, торгівлі, зокрема,
міжнародної гуртової і;
- лібералізацією економічних відносин у національних економіках та
зовнішній торгівлі;
- посиленням стабілізуючого впливу фінансових інституцій.
Британська енциклопедія визначає агробізнес як частину сучасної економіки,
яка охоплює виробництво, переробку й дистрибуцію продуктів харчування та
іншої продукції сільськогосподарського походження. Заслуговує на увагу
бачення моделі агробізнесу А. Хоскінгом, а також спеціалістів Російської
академії менеджменту і агробізнесу, які поділяють його погляди.
По-перше, вони виділяють макросередовище агробізнесу, яке представляє
сфери діяльності бізнесу – економічні, правові, політичні, соціально-
культурні, технологічні, фізичні чи географічні умови діяльності.
По-друге, – мікросередовище агробізнесу, яке тісно пов'язане з
інституційною системою. Воно представляє органічно поєднану модель
взаємодії шести основних функцій бізнесу із зовнішніми блоками, а саме: 1)
ведення фінансів і обліку – з блоком "ринок грошей, банки, інвестори"; 2)
управління кадрами – з ринком робочої сили; 3) матеріально-технічне
забезпечення – з ринком сировини, добрив, насіння, машин, енергетичних
ресурсів; 4) маркетингу – з діяльністю інститутів розподілу, агентів з
маркетингу, реклами. Ці підсистеми забезпечують життєдіяльність п'ятої
функції – виробничої. Організацію і координацію оптимальної діяльності
забезпечує шоста функція – функція менеджменту [2].
В економічній літературі країн ЄС, крім поняття "агробізнес", трапляються і
такі поняття, як "харчовий (продовольчий) сектор", "продовольча система",
які вживаються як синоніми. Під усіма цими поняттями мається на увазі
сукупність взаємопов’язаних галузей з виробництва і забезпечення населення
продуктами харчування, починаючи із сільського господарства і закінчуючи
доведенням готових продуктів до споживача. Головними ланками
продовольчого господарства, чи агробізнесу, є сільське господарство,
харчова промисловість, гуртова торгівля, роздрібна торгівля, громадське
харчування. Таким чином, можна визначити, що концепція "агробізнесу"
розвинутих країн побудована на трисферійній моделі агропромислового
комплексу. І сфера – фондоутворювальні виробництва (висхідний сектор), ІІ
сфера – сільське господарство, ІІІ сфера – переробка сільськогосподарської
сировини, зберігання, транспортування і збут готової продукції (низхідний
сектор).
Під впливом досягнень НТП відбувалися суттєві зміни в участі кожної із
сфер у формуванні вартості кінцевого продукту комплексу. Так, на початок
90-х років ХХ ст. питома вага сільського господарства (ІІ сфери) у вартості
кінцевого продукту складала у США – 10,0 %; у ФРН – 12,6; у
Великобританії – 11,4 %, тоді як інших структурних елементів, відповідно
90,0 87,4 і 88,6 %. У той же час у колишньому СРСР дане співвідношення
складало від 45,8 до 54,2 %. Переважаюча частка ІІІ сфери у вартості
кінцевого продукту агропромислового комплексу західних країн свідчить про
високий рівень переробки сировини аграрного сектора і забезпечує повне
збалансування всіх сфер АПК. Отже, поняття "агробізнес", по суті, охоплює
всі функції, які включає термін "агропромисловий комплекс", проте
характеризується зовсім іншим типом економічних взаємовідносин.
Новизна економічних відносин в агробізнесі полягає у зміщенні акцентів з
виробництва і виробничих відносин з сільського господарства та його
економіки на цілий "продуктовий ланцюг" та маркетинг.
На думку Р. Слав’юка, аграрний бізнес – це справа, організована й
оформлена юридично одним чи декількома ефективними власниками у сфері
виробництва сільськогосподарської продукції, її переробки, реалізації, а
також у сфері агросервісного обслуговування процесу
сільськогосподарського виробництва з метою отримання прибутку.
Ефективним власником автор вважає тих підприємців, які безпосередньо, а
не опосередковано беруть участь в організації бізнесу і ставлять особисті
доходи в залежність від фінансових результатів діяльності створеної ними
підприємницької структури [3].
Міжнародна система бізнесу, являє собою багатогалузевий та
багатофункціональний глобальний комплекс, в якому поєднуються
виробництво, зберігання, транспортування та реалізація продовольчої
продукції у світовому масштабі. Економічні відносини в цьому комплексі
формуються на основі міжнародного поділу праці та глобалізації
регіональних продовольчих ринків. Найчастіше в сучасній економічній
літературі агробізнес визначається як: окрема складова народного
господарства – група галузей економіки; вид діяльності суб’єктів
підприємництва; галузь знань та наукових досліджень.
Агробізнес як складова економіки – це взаємно поєднані види діяльності
учасників аграрного ринку, які безпосередньо або опосередковано беруть
участь у виробництві кінцевих продуктів харчування і які пов’язані між
собою "продуктовим ланцюгом" (рис. 1) .

Рис. 1. Схема "продуктового ланцюга"

Агробізнес як вид підприємницької діяльності полягає в поєднанні таких її

різновидів:
- виробництво засобів виробництва та надання виробничих послуг для
сільського господарства і переробної галузі;
- виробництво сільськогосподарської сировини;
- переробка сільськогосподарської продукції;
- маркетинг та сервісне обслуговування зазначених видів діяльності.
У стані зародження перебувають такі напрями, як виробництво екологічно
чистих продуктів; наукове та інформаційне забезпечення; агротуризм і
рекреація.
Мета аграрного підприємництва – одержання доходу від організаційної
структури господарювання і економії за рахунок масштабу
сільськогосподарського виробництва, який ця структура забезпечує.
Основними його чинниками є: потенційна роль і обов’язки власника,
наявність робочої сили та початкового капіталу, матеріальні ресурси,
продуктивність сільськогосподарської техніки, реалізація функцій
планування, обліку та аналізу руху коштів. В умовах ринкових відносин
аграрне підприємництво має велике значення для структурної трансформації
економіки, розвитку вітчизняного товаровиробництва, конкуренції,
підвищення рівня зайнятості сільського населення. Діяльність суб’єктів
підприємництва в ринкових умовах базується на дотриманні таких
принципів: вільний вибір виду діяльності; залучення на добровільних засадах
для здійснення підприємницької діяльності майна та коштів фізичних і
юридичних осіб; самостійне формування програми діяльності; вільне
наймання працівників; вільне розпорядження прибутком, що залишається
після сплати обов’язкових платежів, встановлених законодавством;
самостійне здійснення зовнішньоекономічної діяльності.
Виділяють три основні функції суб’єктів підприємництва:
- ресурсну (формування і продуктивне використання капіталу, трудових,
матеріальних та інформаційних ресурсів);
- організаційну (організація виробництва, маркетингу та інших
господарських справ);
- творчу (новаторські ідеї, генерування й активне використання
ініціативи, вміння ризикувати).
Розрізняють виробниче, комерційне і фінансове підприємництво як складові
підприємницького бізнесу. Виробниче підприємництво представлене на
аграрному ринку різними товариствами, фермерськими господарствами,
кооперативами і фірмами з виробництва товарів, переробки
сільськогосподарської продукції. Комерційне підприємництво охоплює
заклади торгівлі і збуту. Фінансове підприємництво поширюється завдяки
банкам, кредитним спілкам і кооперативам та фондовим біржам. Усі ці види
діяльності є підприємництвом на різних стадіях обороту продукту або
коштів.
Виробниче підприємництво в аграрному секторі економіки є діяльністю,
скерованою на виробництво та переробку сільськогосподарської продукції,
проведення робіт та надання послуг, організацію та проведення наукових
досліджень і селекційної роботи. Комерційне підприємництво пов’язане з
процесом арбітражування, або перепродажу продукту виробничого
підприємництва. На відміну від виробничої підприємницької діяльності, тут
немає необхідності забезпечення виробничими ресурсами, пов'язаними з
випуском продукції. Вихідними пунктами тут є: що і де купувати, що і де
продавати.
Різновидом комерційного підприємництва є фінансове підприємництво. Саме
завдяки йому проходить продаж грошей у прямій чи опосередкованій формі.
Формою фінансового підприємництва є своєрідна емісія цінних паперів,
таких як власні акції, облігації, кредитні білети, комерційні цінні папери. Ці
цінні папери підприємець продає, розміщує за відповідних умов і зобов'язань.
Таким видом підприємництва займаються, як правило, підприємства, банки, а
не окремі особи.
Агробізнес як галузь знань і наукових досліджень забезпечує оцінку
потенціалу, методику впровадження і реалізації підприємницьких ініціатив.
Агробізнес також розглядають в трьох основних аспектах: організаційному,
галузевому і функціональному. В організаційному аспекті терміни
"агробізнес" і "агропромисловий комплекс" дуже схожі, практично
еквівалентні, з тією різницею, що агробізнес вживається для позначення
агропромислового комплексу країн з розвинутою ринковою економікою.
У галузевому аспекті термін "агробізнес" застосовують для означення
галузевих продовольчих підкомплексів, що функціонують у ринковому
середовищі. У цьому сенсі проблеми виробництва, переробки і маркетингу
певного виду сільськогосподарської продукції розглядаються в єдиному
комплексі. Тобто галузевий аспект агробізнесу підкреслює необхідність
вертикальних інтеграційних процесів у конкретній галузі.
Функціональний аспект агробізнесу розглядають у контексті розвитку
підприємництва в аграрній сфері. Він характеризується співпрацею,
врахуванням економічних інтересів усіх учасників продуктового ланцюга.
Таким чином, усі сучасні визначення агробізнесу підкреслюють, що:
- структурно агробізнес – це сукупність суб’єктів підприємницької
діяльності, які діють в аграрному секторі економіки країни. Сюди входить
підприємницька діяльність у виробництві засобів виробництва для сільського
господарства; власне сільськогосподарське виробництво; зберігання,
транспортування і переробка сільськогосподарської продукції та торгівля як
сировиною, так і переробленою продукцією. До агробізнесу також входять
усі види діяльності з обслуговування сільського господарства (агросервіс,
ринкова інфраструктура);
- функціонально агробізнес – це новий тип економічних відносин між
суб’єктами аграрного ринку, що характеризуються взаємовигідною
співпрацею з врахуванням економічних інтересів усіх його учасників.
Систему економічних відносин між суб’єктами агробізнесу можна подати у
вигляді схеми (рис. 2).
Рис. 2. Схема економічних взаємовідносин між суб’єктами аграрного бізнесу
Зі схеми видно, що всі учасники агробізнесу тісно пов’язані економічним
інтересом, успіх будь-якого з них є неможливим без успішного
функціонування всієї системи. Усі підприємства агробізнесу особливо тісно
пов’язані із сільськогосподарськими виробниками, оскільки саме сільське
господарство задає основні параметри діяльності, з одного боку, галузям з
виробництва засобів виробництва, а з іншого – галузям з переробки
сільськогосподарської продукції, а також суб’єктам інфраструктури
аграрного ринку. Тому ефективне та високопродуктивне сільське
господарство за агробізнесовою схемою організації базується на якісному
технічному, фінансовому, маркетинговому та науковому забезпеченні. Саме
завдяки агробізнесу сільське господарство економічно розвинутих країн
досягло значного прогресу.
Вирішальне значення у формуванні нового структурно завершеного
продовольчого підкомплексу за агробізнесовою схемою має агропромислова
інтеграція. Інтеграція – це поняття, яке охоплює широке коло різноманітних
явищ і процесів зближення, пристосування, узгодження діяльності та
об’єднання підприємств і організацій з метою адаптації до ринкового
середовища та підвищення на цій основі результатів господарювання.
Агропромислова інтеграція передбачає поглиблення технологічних,
економічних, організаційних та інших зв’язків між сільськогосподарськими і
промисловими підприємствами та розвиток різних агропромислових
формувань, які забезпечують раціональне і високоефективне використання
всього виробничого потенціалу.
Основними мотивами створення інтегрованих агропромислових підприємств
є концентрація капіталу з метою:
- встановлення стабільних виробничо-господарських зв’язків між
підприємствами технологічного ланцюга;
- зниження витрат на одиницю продукції за рахунок збільшення
масштабів виробництва і підвищення конкурентоспроможності продукції;
- створення умов для диверсифікації виробництва і можливості
маневрування ресурсами.
У розвинутих країнах використовують два основні види інтеграції:
вертикальну інтеграцію і контрактацію. Вертикальна інтеграція – це
комбінування двох або декількох стадій виробництва і збуту продукції в
межах єдиної власності.
Вертикальна інтеграція за напрямом може бути виробничою, маркетинговою
та комплексною. Виробнича інтеграція передбачає взаємодію
сільськогосподарських і переробних підприємств чи виробництв при
вирощуванні рослинницької і виробництві тваринницької продукції, яка в
подальшому надходить на промислову переробку. Предметом маркетингової
є збут виробленої продукції та постачання необхідних засобів виробництва.
Контрактна форма агропромислової інтеграції передбачає укладання
фермерами з промисловими, торговельними компаніями та кооперативами
відповідних угод на переробку і збут продукції. Типи контрактів можуть
бути різноманітними залежно від характеру продукту, місця знаходження
ферми, матеріальних і фінансових можливостей сторін угоди. Розрізняють
дві основні категорії контрактів: збутові і виробничі. Збутові стосуються
лише умов реалізації продукції, в них обумовлюють тип, сорт, якість
продукції, що постачається, ціну й умови поставки. Виробничі контракти
регламентують умови виробництва. Вони укладаються до початку
виробничого процесу і жорстко обумовлюють зобов’язання сторін. Як
правило, за умовами виробничого контракту, контрагент постачає фермі
засоби виробництва та матеріали (комбікорми для худоби і птиці, насіння,
саджанці, добрива тощо), надає кредит, консультаційні послуги. Обов’язком
фермера є виконання виробничих операцій.
Переваги контрактації для фірми-постачальника полягають у тому, що вона
має стабільне надходження продукції у необхідні терміни, а також має
можливість контролю за якістю. Сільгоспвиробник у свою чергу має
гарантований ринок збуту продукції за завчасно обумовленою ціною та
можливість користуватися кредитом. Вагоме місце в агробізнесі розвинутих
країн займають кооперативи. Сфера діяльності сільськогосподарської
кооперації дуже широка - постачання фермерам сільськогосподарської
техніки, обладнання, пального, будматеріалів, добрив, кормів, насіння,
надання фінансових послуг, реалізація сільськогосподарської продукції,
надання послуг зі збирання, зберігання, сушіння, переробки продукції. При
цьому відмінним від контрактації є те, що кооперація передбачає участь
членів-фермерів у спільній фірмі завдяки корпоративним правам на
власність.
Завдання доведення продукції агропромислового комплексу до споживача
розв’язують підприємства гуртової і роздрібної торгівлі, системи
громадського харчування. Важливою формою організації роздрібної торгівлі
продовольством є так звані "добровільні" ланцюги, які являють собою
об’єднання однієї чи кількох гуртових фірм, і групи, які обслуговуються
ними на підставі контрактів роздрібних торговців. Об’єднання координує
функції гуртової і роздрібної торгівлі, організовує спільну закупівлю і
рекламу товарів, використовуючи принципи єдиного господарського
керівництва при зберіганні юридичної і фінансової незалежності кожного
члена об’єднання. Роздрібні магазини, що входять до "добровільного"
ланцюга мають єдину назву, уніфікований асортимент, спільну збутову
політику, яку визначає головна гуртова фірма.
Протягом останніх десятиліть у країнах з розвинутою ринковою економікою
значно зросла питома вага галузей, що виробляють продукцію найвищого
ступеня готовності до споживання, а також тривалого терміну споживання.
Вирішальну роль у системі міжнародного агробізнесу розвинутих країн
відіграє така форма його організації, як міжнародні продовольчі компанії
(МПК). Основна частина перероблюваного продовольства та значна частина
сільськогосподарських продуктів, які надходять на міжнародний ринок,
виробляються в межах або під безпосереднім технологічним, фінансовим,
організаційним впливом МПК. Широкого розвитку в країнах, що
розвиваються, набирає агробізнес на основі інтеграції іноземного і
національного капіталів. При цьому роль держави в аграрному секторі
економіки здійснюється у досить широкому діапазоні – від "адміністративної
централізації" до так званого структурного врегулювання.
II. Концепція багатофункціональності агропродовольчої галузі та
продовольча безпека в Європі
Теоретико-методологічні основи дослідження агропродовольчого сектору
формуються на взаємозв'язку наступних чотирьох концепцій.
- Багатофункціональність АПС.
– Регіональна та міжкраїнова інтеграція виробництва та аграрних ринків.
- Стійкий розвиток сільських територій.
– Продовольча безпека окремих держав та світу загалом.
Охарактеризуємо коротко суть цих чотирьох наукових концепцій того, щоб
використовувати можливості їхнього об'єднання та використання в рамках
дослідження «АГРАРНА ЄВРОПА».
Багатофункціональність АПС
Ключове слово "багатофункціональність" стало використовуватися стосовно
аграрних проблем у період зростаючої зовнішньої торгівлі
сільськогосподарською продукцією. Волатильність ринкових цін
підвищувала ризики втрати значної частини прибутків виробників.
Очевидною стала потреба державної підтримки сільськогосподарських
підприємств та їх власників.
Підставою для реалізації такої потреби став доказ того, що сільське
господарство не лише покликане виробити продукцію для ринкової
реалізації, але має ще забезпечити збереження та підвищення продуктивності
природних ресурсів, насамперед родючості сільськогосподарських угідь,
збереження водних джерел та захисних лісонасаджень. До того ж сільське
господарство виконувало соціальні функції: зайнятості та доходів сільського
населення, поліпшення довкілля їхнього існування, збереження
агроландшафтів, а певною мірою забезпечення первинної охорони здоров'я
та шкільної освіти селян. Все це стало підставою для запровадження різних
форм державної підтримки аграрного сектора у більшості держав Європи ще
до утворення ЄЕС. А надалі почала формуватися Єдина аграрна політика
(ЄАП) у масштабах Європейського Союзу. Термін «багатофункціональність»
набув реального змісту стосовно аграрного сектору економіки та його
підприємств. Вимоги СОТ допускали підтримку, якщо вона прямого впливу
на ринкові відносини. Для цих форм підтримки було запроваджено поняття
«зелений кошик». До неї стали включати витрати на субсидування
соціальних та екологічних потреб, на підтримку наукових розробок
запровадження інноваційних проектів, освоєння нових технологій. В останні
7-8 років у США та Європі з'явилося чимало наукових праць, у яких
використовувалось поняття «multifunctional agriculture». У цьому дослідженні
поняття багатофункціональність використовується стосовно не тільки до
сільського господарства, а до всієї АПС (докладніше – після характеристики
суті інших трьох концепцій).
Регіональна та міжкраїнова інтеграція виробництва та аграрних ринків
Суть цієї концепції полягає у виявленні об'єктивних закономірностей
інтеграції виробничих та ринкових систем різних країн, зайнятих
виробництвом продовольчої продукції, її реалізацією та особливістю
інтеграції технологічних можливостей у АПС. Інтеграція відбувається у
різноманітних формах, починаючи з договірних відносин для проведення
спільних робіт у сільському господарстві, створення спільних підприємств та
закінчуючи великими проектами меліорації земель, будівництва великих
тваринницьких комплексів та промислових підприємств, що переробляють
сільськогосподарську сировину. В останній час інтеграційними стають
об'єкти інфраструктури АПС.
Інтеграція завжди має свої «плюси» та «мінуси». Отримуючи інвестиції, нові
технології та інше, слабкіші країни набувають нових можливостей розвитку,
проте ризикують втратити частину своєї самобутності та незалежності.
Країна-інвестор має переваги в кінцевому інтеграційному результаті, але
може мати справу з неприємностями при ускладненні політичної ситуації.
Ось чому теорія інтеграції пропонує обов'язково розраховувати можливі
ризики для обох сторін, знаходити способи управління цими ризиками.
Концепція сталого розвитку сільських територій
Сільською прийнято вважати територію, на якій постійно проживає
населення, зайняте переважно у сільському господарстві та інших сферах, які
обслуговують це населення. Сільська екологія та створення гармонійного
довкілля – одна з головних функцій АПС будь-якої країни. Виконання цієї
функції потребує значних витрат, посильних для країн із розвиненою
економікою. Навпаки, проблемні держави не можуть виділяти необхідні
ресурси для розвитку сільських територій, що призводить до відтоку
сільського населення до міст, до знелюднення сіл. На жаль, це особливо
притаманно багатьох регіонів України.
Продовольча безпека окремих держав та світу в цілому
Наукові дослідження проблем продовольчої безпеки особливо інтенсивно
розвивалися за останні два десятиліття.
Дано чітке трактування поняття «продовольча безпека». Це фізична та
економічна доступність необхідного обсягу та якості продовольства для всіх
соціальних груп населення; забезпечення автономності та економічної
самостійності національної продовольчої системи; її надійність та стійкість,
здатність розвиватися в режимі розширеного відтворення. Таке трактування
було надано в «Римській декларації про всесвітню продовольчої безпеки»,
прийнятої главами урядів, представлених ООН (1996 р.). Гострота
продовольчої проблеми визначається наступним показником: із 7 млрд чол.
Населення Землі хронічно голодують 1,1 млрд. чол. Тому до вирішення
продовольчої безпеки залучаються значні фінансові ресурси лінією ООН та
інших організацій. Велике значення має чинний моніторинг оцінки стану
продовольчої безпеки по країнах та континентах. Створено кілька
рейтингових систем щодо порівняльної оцінки продовольчого стану 150 і
більше держав. Розвиваються наукові засади та практичні програми надання
продовольчої допомоги бідним групам населення у багатьох країнах світу.
Коротка характеристика цих концепцій дозволяє оптимістично ставитися до
можливостей їх інтеграції в єдиний науковий напрям. Головним об'єктом
дослідження є АПС у державах Європи. Цільовим вектором розвитку АПС є
забезпечення необхідного рівня продовольчої безпеки.
Предметом дослідження є функції АПС країн Європи. Далі слід детальніше
розглянути характеристику сутності АПС, її відмінність від
агропродовольчого комплексу та, що особливо важливо, розкрити цільові
(базові) функції АПС та підтримуючі, що забезпечують їх функції.
Поняття «агропродовольча сфера», що вводиться, відрізняється від поняття
«агропромисловий комплекс» (АПК), що трактується як комплекс галузей та
видів діяльності, включаючи виробництво засобів виробництва для
сільського господарства (сільгоспмашинобудування, виробництво
мінеральних добрив та ін.); сільське господарство; переробка с/г сировини в
кінцеву продовольчу та непродовольчу продукцію; інфраструктури. У
трактуванні АПК головне – це міжгалузеві зв'язки. У той час як екологічні та
соціальні аспекти не є головними предметами дослідження поряд з
виробництвом та аграрною економікою.
АПС – це багаторівнева та багатофункціональна система, яка покликана
забезпечити продовольчу безпеку, тобто. такий рівень харчування, що
гарантує нормальне відтворення населення окремих країн та світу в цілому.
Це коротке визначення, яке можна розширити та конкретизувати після
додаткових пояснень. АПС охоплює соціальні, економічні та екологічні
аспекти, безпосередньо пов'язані із забезпеченням продовольчої безпеки. На
відміну від галузевого складу АПК в АПС пропонується не включати ті
галузі, які виробляють та постачають засоби виробництва для сільського
господарства та харчової промисловості. Це всі види сільськогосподарської
техніки, обладнання для харчової промисловості, виробництво мінеральних
добрив та ін. Всі ці галузі виробляють продукції та послуги для АПС, але
технологічно та організаційно належать до інших сфер суспільного
виробництва (машинобудування, хімічна промисловість, енергетика та ін.).
До АПС крім базової галузі – сільського господарства, мають входити
спеціалізовані структури просування сировини та продовольчої продукції до
кінцевого споживача. Це системи зберігання, транспортування та реалізації
продовольства.
Цільовий орієнтир функціонування АПС – забезпечення необхідного рівня
споживання продуктів збалансованого за всіма компонентами. Продовольча
безпека досягається в внаслідок узгодженого розвитку всіх ланок АПС,
виконання її функцій, досягнення конкурентоспроможності національної
АПС на внутрішніх та світових ринках.
Теоретико-методологічна концепція багатофункціональності АПС є базовим
інструментом проведення досліджень міждисциплінарного характеру для
виявлення тенденцій та обґрунтування стратегії її розвитку з метою
забезпечення сталої продовольчої безпеки.
Нині проблеми багатофункціональності тісно переплітаються з
багаторівневою інтеграцією АПС. Процеси формування світового,
національних та регіональних продовольчих ринків, міжгалузева інтеграція,
нарешті, інтеграція підприємств сільського господарства, переробної
промисловості, інфраструктури – це може бути ефективним за умови
одночасної реалізації принципів багатофункціональності АПС У науковій
літературі використовується термін поліфункціональність, який є синонімом.
Насамперед, необхідно визначити об'єктивно існуючі функції АПС. Якщо
виходити з місії цієї сфери, таких функцій щонайменше 7:
- Соціальна,
- Економічна,
- Екологічна,
- Інформаційна,
– Інноваційна.
- Інституційна,
- Інтеграційна.
Всі функції, що розглядаються, реалізуються, як правило, на декількох рівнях
(або масштабах) АПС. У цьому дослідженні перший – це могорівень (АПС
Європи). Другий – макрорівень окремих країн та їх інтеграційних формувань.
Третій – регіональний мезорівень: АПС у масштабі окремих територіальних
та адміністративних утворень окремої держави. Четвертий – мікрорівень:
підприємства та організації системи АПС, сільські території та ін.
Виникає цілком допустиме словосполучення: багаторівнева
багатофункціональність АПС.
Названі вище 7 функцій АПС набувають конкретних форм та організаційні
механізми реалізації у специфічних умовах кожного рівня (масштабу).
Соціальна функція
На мего- та макрорівнях це створення умов для повноцінного харчування
всіх верств населення завдяки виробництву та реалізації якісної вітчизняної
продукції. У свою чергу, це шлях до оздоровлення населення, покращення
демографічної ситуації, до вирішення соціальних проблем
працезабезпеченості народного господарства та ін.
Соціальна функція АПС на мезо- та мікрорівнях – це створення нормальних
умов життя сільського населення, його раціонального зайнятості та доходів,
розвиток соціальної інфраструктури; сприяння системі освіти, культурного
обслуговування; збереження та відродження самобутньої культури
сільського соціуму різних регіонів країни; розвиток сільського туризму та ін.
Перелічені аспекти цієї функції є змістом концепції сталого розвитку
сільських територій
Економічна функція
Реалізація цієї функції на мего- та макрорівнях (у масштабах Європи та
окремих країн) означає, перш за все, активний вплив АПС на міжгалузеву
балансацію народного господарства.
Завдяки визначенню реальної потреби країни у кінцевій продовольчої
продукції формується система міжгалузевих зв'язків, включаючи рух
матеріальних засобів виробництва та фінансових потоків. Це є передумовою
забезпечення продовольчої безпеки країни. Істотний аспект реалізації
економічної функції АПС на макрорівні – взаємодія його з державним
бюджетом: податкові надходження від АПС та отримання фінансових
ресурсів з бюджету на підтримку пріоритетних ланок АПС та компенсацію
збитків при форс-мажорних обставинах.
На мезорівні у реалізації економічної функції АПС посилюється роль
розвитку регіональної ринкової інфраструктури та формування
збалансованих продовольчих ринків за рахунок своєї продукції регіону,
міжрегіонального обміну, імпорту.
На мікрорівні головні економічні функції сільгосппідприємства, переробного
підприємства, великого агрохолдингу або фермерського господарства –
досягнення сталої конкурентоспроможності над ринком, підвищення
рентабельності виробництва та кредитоспроможності, освоєння економічно
ефективних технологій, застосування ефективних методів управління та ін.
Екологічна функція
На макро- та мезорівнях – забезпечення безпеки та покращення екологічного
середовища, в якому діє АПС Головне – це збереження найважливішого
природного надбання – сільськогосподарських земельних угідь, підвищення
їхньої ґрунтової родючості. Це участь у збереження та розвитку лісового та
водного господарства країни, регіонів, проведення всіх видів меліорації,
використання екологічних технологій.
Реалізація екологічної функції на мікрорівні пов'язана із природоохоронними
заходами на території виробничих комплексів, із забезпеченням екологічної
рівноваги сільських територій, збереженням та розвитком агроландшафтів,
запобіганням техногенним екологічним катастрофам.
Інформаційна функція
Інформаційна функція характеризується тим, що АПС під час виконання
раніше перерахованих функцій сама породжує (генерує, передає) інформацію
в інші сфери, а також отримує, переробляє та використовує великі потоки
інформації. Від своєчасності її отримання та передачі, від її достовірності
залежить якість управлінських рішень та виконання всіх функцій АПС.
Інформаційно-комунікаційні технології, що включають сучасні засоби
передачі та обробки даних, стають стрижнем для систем управління та
регулювання всіх рівнях АПС. На мего- та макрорівнях створюються
міжнародні та національні інформаційно-аналітичні системи, що
забезпечують функціонування органів управління. Дедалі більшу роль
відіграють і транснаціональні інформаційні системи (СОТ, ФАО, ОЕСР та
ін.). Реалізація інформаційної функції на мезо- та мікрорівнях представлена
регіональними інформаційно-довідковими та консультаційними системами, а
також локальними інформаційними структурами холдингів, агрофірм, різних
організацій АПС.
Інноваційна функція
Інноваційна функція відображає потреби та можливості використання
інноваційних технологій у сільськогосподарському виробництві та інших
секторах АПС. На мего- та макрорівнях це розвиток фундаментальних та
прикладних наук, що забезпечують розробку методів генної інженерії,
біотехнологій, засобів захисту біологічних об'єктів від хвороб та шкідників,
На мезо- та мікрорівнях в аграрному та промисловому виробництві
використовуються інноваційні технології, що забезпечують безпеку та якість
продукції. Інноваційна функція реалізується також у сфері управління та
економічного регулювання завдяки застосуванню прогресивних методів та
нових технічних можливостей.
Інституційна функція
Інституційна функція призначена для правового та організаційного
забезпечення всіх розглянутих раніше функцій. Конкретні форми реалізації
цієї функції: міжнародні документи, національні закони, постанови уряду,
національні та регіональні цільові програми, нормативна база планування та
прогнозування, особливого значення в умовах інтеграції набувають
законодавчі акти світових та регіональних об'єднань держав, особливо
стандарти, які у виробництві продовольства, правила міжнародної торгівлі та
інших.
Інтеграційна функція
Інтеграційна функція відноситься до функцій, що забезпечують АПС.
Призначення її - сприяти інтеграції аграрних ринків, галузевих систем,
створювати передумови та умови інтеграції, рівень та масштаби якої можуть
бути дуже різноманітними.
У реальній практиці ми спостерігаємо міжкраїнову інтеграцію аграрних
систем. Значних масштабів набули різні форми внутрішньорегіональної та
міжрегіональної інтеграції виробництва сільськогосподарської продукції.
Інтеграційні процеси відбуваються у сфері взаємодії наукових досліджень –
проектування, застосування нових технологій у виробництві. Масштаби та
глибина інтеграції визначаються закономірностями глобалізації економіки,
соціального розвитку, екологічними можливостями та обмеженнями.
Таким чином, багатофункціональність визначає специфіку АПС на всіх її
рівнях та в різних масштабах. У свою чергу, ця специфіка повинна знаходити
відображення у методології аналізу, прогнозування, планування та
регулювання АПС, а також у формуванні аграрних відносин та аграрної
політики.
Істотним аспектом концепції АПС має бути дослідження взаємозв'язку та
взаємодії функцій. Сутність такого взаємозв'язку полягає в тому, що кожна
функція може бути повною мірою реалізована при адекватної розвиненості
інших шести функцій. І навпаки, якщо хоча б одна функція не розвинена,
вона стає обмеженням у реалізації решти.
Наведемо приклад. Економічна функція покликана забезпечувати
продовольчу безпеку, що потребує нарощування виробництва продовольства,
підвищення його якості та зниження витрат. Для цього необхідний перехід на
інноваційні технології у виробництві та системах управління. Навіть за
наявності такого роду прикладних розробок їх практичне застосування
потребує кадрів, спеціально підготовлених для реалізації проектів у
виробництві. Проте саме кадровий дефіцит породжує ризики провалів під час
переходу до нових технологій. Як правило, кадрова проблема в аграрному
виробництві посилюється неприйнятними для фахівців житловими та іншими
соціальними умовами. Таким чином, провали у реалізації соціальної функції
визначають низьку ефективність реалізації решти функцій аграрної сфери
АПС.
III. Глобальна продовольча безпека у пріоритетах єдиної аграрної
політики Європейського Союзу
Єдина аграрна політика Євросоюзу (ЄАП) , заснована Римським Договором
1957, офіційно була створена для забезпечення гідного рівня життя для
фермерського класу ЄС та гарантованого якості продовольства за
доступними цінами. ЄАП покликана підтримувати ефективність
сільськогосподарського виробництва в Євросоюзі та продовольчу безпеку
шляхом залучення механізмів субсидій та стабілізації цін на продукти
харчування, у тому числі числі на мінімальному рівні.
ЄАП багато в чому відображає провідну роль ЄС у глобальному виробництві
продовольства та торгівлі сільгосппродуктами – ЄС припадає 17% світового
експорту продовольства. Союз займає друге місце як світовий експортер
молочних продуктів та свинини і третє місце як експортер птиці та зерна.
У ЄС сільськогосподарська політика визначається рамками ЄАП (Common
Agricultural Policy) і спирається на дві концепції (опори).
Концепція I (так звана виробничо-торговельна опора) служить для
регулювання заходів підтримки в рамках Спільного ринку та включає єдину
систему виплат (ЕСВ) та систему виплат на одиницю площі культивованої
землі (ЗВЕЗ). ЄСВ застосовується замість різних субсидій та визначає
ступінь підтримки на основі дотримання стандартних вимог, що
пред'являються в галузі природоохоронних заходів, продовольчої безпеки та
охорони здоров'я тварин і рослин. Ця програма фінансується Європейським
фондом сільськогосподарських гарантій (ЄФСГ).
Концепція II (так звана соціально-структурна опора) вирішує завдання
комплексного розвитку сільських територій, підвищення
конкурентоспроможності аграрного сектору ЄС, покращення довкілля та
якості життя на сільських територіях. У рамках цієї Концепції вживають
заходів щодо спільного фінансування держав-членів ЄС (виплати для менш
сприятливих районів, агроекологічні програми, інвестиційна допомога). З
цією метою використовуються кошти Європейського сільськогосподарського
фонду для розвитку сільських районів.
Слід зазначити, що від початку створення ЄАП, як центрального
інституційного ядра ЄС, було продиктовано прагненням забезпечити
насамперед продовольчу безпеку країн – учасниць Спільного ринку. Це
випливає з початкових цілей ЄАП, зафіксованих у статті 33 Римського
договору 1957:
1) збільшення продуктивності праці,
2) гарантія справедливих стандартів життя сільському населенню,
3) стабілізація ринків,
4) безпечний доступ постачання,
5) забезпечення споживачів продуктами харчування за прийнятними
цінами.
Пізніше, при переході очолення в ЄАП до Франції 2013 р., яка очолила в ЄС
процес подальшого реформування політики, цілі ЄАП були поставлені у
контекст викликів ХХІ ст. і більше чітко пов'язані з продовольчою безпекою.
У модернізованому вигляді 4 основні завдання ЄАП звучали так:
1) самозабезпеченість ЄС продовольством та безпека продуктів харчування,
2) участь ЄС у підтримці рівноваги на світовому ринку продовольства,
3) розвиток сільських регіонів ЄС,
4) протидія зміні клімату та покращення навколишнього середовища
середовища.
Ще більше зміщення акцентів у політиці ЄС на проблеми продовольчої
безпеки відбулося під впливом зростання цін на продовольство у 2007–2008
рр. та особливо у 2010 р. внаслідок різкої волатильності цін на пшеницю на
світовому ринку.
Логічним у цьому світлі видається позиція Європейської комісії та
Європейського парламенту, які схильні розглядати продовольчу безпеку як
ключову тему реформування ЄАП на період після 2013 р. В інформаційному
бюлетені Єврокомісії «ЄАП після 2013 р.» «особливо наголошувалося на
необхідності примноження аграрного потенціалу ЄС з метою
довгострокового та гарантованого забезпечення продовольчої безпеки
громадян Європи».
У більш розгорнутому вигляді ця теза зафіксована в Паризькій Декларації
щодо ЄАП ЄС, прийнятої з ініціативи Франції у грудні 2009 р. У ній
стверджувалося, що в умовах кліматичних змін, глобальної політичної та
продовольчої нестабільності, коливань цін на світових ринках та загострення
проблем зі здоров'ям населення планети лише всеохоплююча
континентальна політика може зберегти незалежність Європи. І для цього
необхідний широкий консенсус у ЄС щодо надання продовольчої безпеки
першорядного значення як головної мети ЄАП на найближчу перспективу vi.
Разом з тим, не слід вважати, що з появою ЄАП продовольча безпека
переросла межі національного суверенітету держав-членів ЄС і одночасно
почала розглядатися як міжнародно-правова проблема, тобто. у контексті
міжнародної продовольчої безпеки. Незважаючи на те, що Європейський
союз досяг вражаючих успіхів у забезпеченні свого населення
продовольством, модернізації аграрного виробництва та сконцентрував
величезні продовольчі резерви, продовольча безпека продовжує розглядатися
насамперед під кутом повномасштабного та стабільного забезпечення
продовольством населення ЄС. Це випливає практично з усіх основних
документів ЄАП, у тому числі наведених вище.
Інша річ, що ЄАП, будучи ще з 1960-х років. ядром інтеграції Західної
Європи, з самого початку набула міжнародного виміру, а її правові
установки, норми та стандарти вийшли за межі національного суверенітету і
пізніше задали тон формуванню глобальної продовольчої безпеки концепції.
Якщо говорити про причини цього явища, то можна погодитись що в основі
переходу ЄС до порядку денного глобальної продовольчої безпеки лежать
два важливі моменти: з одного боку, створення єдиного продовольчого ринку
ЄС вимагало його стабілізації та протекціоністських заходів захисту
інтересів найбільших аграрних країн Спільного ринку; з іншого – необхідно
було зняти проблеми, що загострилися. продовольчого забезпечення країн
«третього світу» з метою утримання цієї групи країн у рамках єдиної
економічної моделі та запобігання кризовим ситуаціям у вразливих регіонах
світi.
Насправді, незважаючи на всю риторику в ЄС навколо глобальної
продовольчої безпеки та боротьби з голодом у світі, головним завданням
ЄАП, як і раніше, залишається забезпечення продовольчої безпеки громадян
Європейського союзу. При цьому природна турбота про благополуччя свого
населення та тезу про захист «продовольчої незалежності» використовуються
часом політичною елітою та аграрним лобі в ЄС як сильне і, треба визнати, є
дієвим аргументом для виправдання заходів протекціонізму щодо сільського
господарства Євросоюзу.
Якщо аналізувати систему захисних заходів, які використовуються ЄАП, то
перш за все треба виділити інструменти підтримки фермерських господарств
(прямі субсидії з бюджету та єдиний аграрний платіж), а також різного роду
тарифи, мита та збори (інтервенційна ціна, гранична ціна, імпортний збір,
експортна субсидія і т.д.).
В результаті застосування ЄС цієї системи так званих «ринково-цільових»
інструментів аграрний бізнес у ЄС був надійно захищений від зовнішньої
конкуренції та дешевого імпорту з «третіх» країн.
Ціною величезних фінансових впливів було створено практично
«всепогодна» модель сільського господарства, що функціонує в багато в
чому незалежно від реального ринкового попиту (чого варті у цьому плані
хоча б неринкові (за своєю суттю заходи прямої підтримки фермерських
доходів) та ситуації на міжнародних продовольчих ринках. При цьому
жорсткий корсет тотального захисту сільського господарства ЄС
(регулювання внутрішніх цін та регулювання сільськогосподарської торгівлі
з «третіми» країнами), як і раніше, зберігається у своїх основних параметрах,
незважаючи на певні модифікації, проведені під час останніх етапів
реформування ЄАП .
 ВИСНОВОК
Підсумовуючи викладене можна зробити висновок, що агробізнес слід
розглядати як найбільш прогресивну і високоефективну форму спільної
організації виробництва продовольства, в якій усі його галузі заінтегровані в
одній структурно завершеній, збалансованій, технологічно, економічно та
організаційно пов’язаній системі, основне завдання якої полягає в
максимальному забезпеченні населення продовольчими товарами.
 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Крилатих Е.М. Забезпечення продовольчої безпеки: можливості,
ризики, загрози. М: ТОВ Технологія ЦД, 2011.
2. Крилатих Е.М. Багатофункціональність агропродовольчої сфери:
методологія досліджень для розробки стратегії розвитку, 2012.
3. The OECD-FAO agricultural outlook, 2008–2017 OECD. Paris, June 2008.