Культура України в умовах утвердження тоталітаризму 1930-х рр.

Тридцяті роки стали для української культури своєрідним хресним шляхом, пройденим з вини
антинаціональної сталінської політики. Процеси українізації було насильницьки припинено, її
ініціаторів та ідеологів репресовано, зве- дено майже під корінь представників національно
свідомої інтеліґенції незалежно від їхньої політичної орієнтації. На- прикінці 20-х – на почат. 30-х
рр. Сталін і його оточення усунули від партійного і державного керівництва т. зв. «опор-
туністістів» і започаткували масові політичні репресії. В цей час розпочалася цілеспрямована
боротьба проти українсь- кої інтеліґенції.
Характерною ознакою сталінізму було те, що він культивував недовіру до людей розумової
праці, знецінював їх до- свід, знання. Інтелігенцію раніше за інших почали огульно звинувачувати у
«шкідництві», антисоціалістичній діяль- ності. На багатьох наліплювали політичні ярлики. У
ставленні до інтелігенції простежувалась лінія на розкол, на роз- брат, на боротьбу. Нетерпимість
до ряду уявлень і норм поведінки інтелігенції, ідеологічний натиск на неї створювали хворобливу
обстановку в суспільстві. Жертвами терору ставали передусім люди найбільш духовно та
інтелектуально обдаровані. Трагічними були наслідки масових репресій серед художньої, наукової,
технічної інтелігенції.
«Шахтинська справа», викриття так званого «національного ухилу» в КП(б)У, міфічних «Спілки
визволення Укра- їни», «Українського національного центру», «Блоку українських націо-
налістичних партій», «Всеукраїнського бороть- бистського центру», «Троцькістсько-
націоналістичного блоку» – це далеко не повний перелік злочинів сталінщини в кінці 20-х – 30-ті
рр.
Аналізуючи загальну суспільно-культурну ситуацію 1930-х рр. в Україні, можна виділити такі
етапи в її розвитку:
1) 1930–1932 рр. Розкручується маховик штучно загостреної «класової боротьби», але в
національно-культурному житті зберігається позитивна інерція 1920-х рр. Поки ще продовжується
робота на ниві українізації преси, школи, куль- турно-пропагандистської діяльності, діловодства.
Зберігаються залишки лібералізму в культурній політиці. Все це іс- нує значною мірою завдяки
принциповій позиції Миколи Скрипника – теоретика національного питання, відомого дер-
жавного діяча України (наркома освіти).
2) 1933–1935 рр. Постанови ЦК ВКП(б) піддають нещадній критиці «помилки КП(б)У у
запровадженні колективі- зації та національному питанні». Для «зміцнення» керівництва в Україну
направлені П. Постишев та його помічники. Розпочинається масовий терор і спровокований
голодомор. Усунений зі своєї посади М. Скрипник кінчає життя само- губством. З арештом у травні
1933 р. письменника М. Ялового почалися репресії проти діячів культури столиці Укра- їни –
Харкова. Глибоко вражений арештом товариша, зацькований політичними звинуваченнями,
застрелився М. Хви- льовий. Заарештовано й відправлено в табори О. Вишню. Л. Курбаса,
звинуваченого в націоналізмі, виганяють з театру, ув’язнюють, згодом він гине в таборі. Жертвами
репресій стали художник М. Бойчук та його послідовники, драматург М. Куліш, письменники –
члени ВАПЛІТЕ, майстерні революційного слова «МАРС», неокласики, футуристи та ін. Ли- ше
письменників за цей час репресовано близько 500. Насамперед про них прийнято казати, що вони
уособлюють «розстріляне відродження» української культури. Потрапили під розгром ВУАН і
Всеукраїнська асоціація марксистсь- ко-ленінських інститутів, ліквідовано значну кількість
науково-дослідних інститутів, в першу чергу гуманітарного профілю, «проріджено» кадри націона-
льного учительства.
3) 1936–1938 рр. У 1936 р. хвиля репресій спадає, стабілізується економічне становище. Та вже в
1937–1938 рр. бу- ло репресовано майже всі керівні партійні, державні, військові та інші кадри на
всіх рівнях – у тому числі й ті, руками яких здійснювався терор 1933–1935 рр. Новий шквал
репресій захоплює багатьох ще уцілілих діячів культури. Тільки в кінці 1938 р. масовий терор
припиняється, зусилля концентруються на вирішенні практичних завдань, бо виникли ве- ликі
труднощі, викликані кадровими спустошеннями і погіршенням міжнародної ситуації.
Таким чином, 1930-ті рр. дають суперечливу картину культурного життя. Затверджена
тоталітарна політична мо- дель. Поруч з певними досягненнями спостерігалася втрата творчого
потенціалу, накопиченого в 1920-ті рр. Звузилася тематика і проблематика мистецтва, збідніла його
поетика; із засудженням т. зв. «формалізму» припинилися стильові пошуки. На перший план
виходить оспівування героїки соціалістичного будівництва, мистецтво намагаються перетво- рити
(не без успіху) на величезну пропагандистську установу, на виробництво естетизованих
ідеологічних стереотипів.
Одночасно держава продовжує централізовану політику навчання грамоті. В 1930 р. прийнято
постанову про оста- точну ліквідацію неписьменності серед населення віком від 7 до 35 років
протягом навчального року. За офіційними даними, в роки першої п’ятирічки навчилися грамоті
понад 5 млн. осіб. Але, застосовані в ході лікнепу адміністратив- но-командні методи зменшували
культурну вартість урядової політики. В багатьох випадках грамотність сільського населення була
поверховою, не спиралася на традиції національної культури і народної мудрості. Ті, хто закінчив
кур- си лікнепу мали вміти прочитати і передати зміст прочитаного; писати прості речення,
застосовувати при написанні початкові правила орфографії. Основну масу ліквідаторів
неграмотності складали комсомольці, що фактично витісни- ли професійних вчителів. При цьому
переважна більшість новоявлених освітян самі закінчили лише початкову школу.
Все це вело до низької якості знань і до рецидивів неграмотності. Ліквідація неграмотності
сприймалась як якась глобальна проблема перевиховання людини на основі комуністичної
ідеології. У школах лікнепу вводились політгоди- ни, а самі культармійці отримували відповідний
інструктаж у партійних органах. Це створювало ґрунт для поширення в Україні сталінської соціа-
льної міфології, давало можливість маніпулювати масами, використовувати їх в антинарод- них,
антигуманних і, по суті, антикультурних цілях.
Лікнеп вже через декілька років виявив свою безперспективність, бо не гарантував від рецидивів
неграмотності і не міг зупинити їх відтворення. Становище почало змінюватись з 1932 р. коли
система короткотермінових форм навчання поступово витіснялась державними загальноосвітніми
школами для дорослих, де знання давались як в обсязі початко- вої дворічної школи, так і за
чотирирічною программою. З другої половини 30-х рр. збільшилась кількість загальноос- вітніх
шкіл для дорослих. Проте, незважаючи на великі зусилля держави, завдання ліквідації
неграмотності серед до- рослого населення у довоєнний період так і не було повністю вирішено.
Радянська влада намагалася охопити всіх дітей шкільним навчанням. У 1930 р. Україна
включилася у похід за «все- обуч». Протягом другої п’ятирічки в основному завершено перехід до
обов’язкового початкового навчання на селі, а в містах – до загального семирічного навчання. Про-
тягом 1932–1934 рр. запроваджено загальносоюзну систему народної освіти з уніфікованими
програмами та підручниками. Українська школа втрачала своє національне обличчя, стиралися
місцеві особливості. В Україні розгорталася мережа культосвітніх закладів, які виступали в ролі
«активних провідників політики партії». Так, з 1928 по 1941 рр. кількість клубів в УРСР
збільшилася з 11 до 25 тис., а бібліотек – з 9 до 22 тис.
В УРСР працювали видатні наукові колективи, такі як математична школа Д. Граве, колектив
фізиків Українського фізико-технічного інституту (Харків), де працювали І. Курчатов та Д. Ландау.
Продовжували творити історики Д. Бага- лій, Д. Яворницький, М. Яворський. Кількісні покажчики
наукового потенціалу зростали: в 1928 р. у науково-дослід- них закладах республіки працювало 3,7
тис. науковців, а наприкінці 1930-х рр. – 19,3 тис. Але якісні показники вигля- дали катастрофічно.
Під гаслом боротьби з «буржуазним націоналізмом», «шкідництвом» наприкінці 20-х – на початку
30-х рр. почався погром української науки який тривав протягом наступного десятиріччя.
Переслідування наукової ін- телігенції набуло характеру масового терору. «Націоналісти»
викривалися в усіх установах ВУАН, їх праці оголошува- лися ворожими матеріалістичному
світогляду і політично небезпечними з усіма наслідками, що з цього випливали.
Розправа з вченими спустошувала наукові установи, нищила традиції і сам генофонд української
науки, а також розчищала шлях до неї людям типу горезвісного академіка Т. Лисенка.
Надзвичайних гонінь зазнали представники гуманітарної науки, в яких вбачали інтелектуальну
опозицію тоталітар- ній владі. Були майже повністю знекровлені Інститут української культури,
Інститути мовознавства, української літе- ратури, радянського права, польської культури та ін.
«Ворогів народу» вишукували і в музеях, бібліотеках, архівах.
Особливе несприйняття ідеологічних структур тоталітарної держави викликали будь-які спроби
торкатися в науко- вих дослідженнях національних особливостей культурного розвитку чи
соціально-економічних процесів. Наставляючи суспільствознавчі науки на «більшовицькі рейки»,
вони спрямовували науковців на розвінчання «буржуазно-націона- лістичної контрреволюції»,
інших «ворогів народу». Про наукову об’єктивність при цьому не йшлося.
І все ж поступово у суспільно-політичному та культурному житті посилюються національно-
патріотичні мотиви. У 1934 р. прийнято партійно-урядове рішення про обов’язкове вивчення в
загальноосвітній школі вітчизняної історії. В історичних дослідженнях, художній літературі, різних
мистецьких творах помітною стає тематика, пов’язана з бороть- бою українського народу за соці-
альне і національне визволення. Повертаються із забуття окремі діячі української наці- ональної
культури, визвольного руху. Але це відбувалося під прискіпливим партійним контролем, суворою
цензурою.
З кінця 1920-х – та 1930-ті роки наростають міфологізовані уявлення про радянську дійсність і
становище в ній лю- дини. Правлячий режим прагне підмінити у свідомості трудящих об’єктивні
уявлення про реальний стан суспільства рожевими легендами про нього. Над створенням таких
легенд, крім пропагандистського апарату партійних органів, ма- ли працювати всі сфери культури –
література, кіно, театр, образотворче мистецтво тощо. Це означало посилення полі- тичного й
ідеологічного контролю за культурою. Управління нею набуває форм директивних постанов.
Культурна творчість заганялася в рамки більшовицьких ідеологічних догм, мала відображати
світоглядні позиції правлячої партії.
Жорсткий ідеологічний і політичний контроль за інтелігенцією з боку влади, переважно силове
укорінення в масо- вій свідомості етичних цінностей більшовизму виробили певний тип суспільної
поведінки митця, орієнтованої на спро- щені критерії художньої творчості. Культура штучно
позбавлялася віковічних традицій, духовних начал, національних особливостей, загальнолюдських
цінностей.
Ідеологічною аксіомою стало сталінське визначення суті соціалістичної культури –
пролетарської за змістом, націо- нальної за формою. Все, що не вписувалося в рамки цього
визначення, оголошувалося ворожим, зазнавало утисків, го- ніння. Митці мали стати або
ідеологічними адептами режиму, або ж, звинувачені в усіх гріхах, вилучалися з творчого процесу, а
часто й втрачали життя. Запобігати інакомисленню у творчій сфері мали створені ще на початку
1920-х рр. органи цензури – Головліт, Головмистецтво, Головрепертком з їх розгалуженою
системою.
Почалося силове запровадження методу соціалістичного реалізму в художній творчості. Сам по
собі цей метод, як один із творчих напрямів, мав право на існування. Проте він був проголошений
єдиним творчим методом у літературі й мистецтві, і навіть гіпотетичні міркування щодо
можливості інших напрямів чи методів визнавалися крамольними. Підміна естетичних критеріїв
політико-ідеологічними призводила до того, що митець, творчість якого не вписувалась у
відповідні схеми, сприймався як ідейний ворог з відповідними для тих часів наслідками.
На основі постанови ЦК ВКП(б) про перебудову літературно-художніх організацій (1932) у
СРСР, а також у всіх со- юзних республіках було створено єдині творчі спілки радянських
письменників, художників та ін. Ця своєрідна колек- тивізація мистецьких сил сприяла їх інтеграції
в суспільно-політичну систему існуючого режиму. Разом з тим багато хто з інтелігенції схвально
сприйняв створення єдиних творчих спілок, У них вбачався свого роду запобіжний захід проти
ідеологічного терору «класово орієнтованих» мистецьких організацій, які громили аполітичні, з
їхнього погляду, літературно-художні угруповання. Доречно зауважити, що ні ваплітяни, ні
неокласики не заперечували зв’язок між лі- тературою і політикою. Проте вони не погоджувалися з
його вульгарним трактуванням, доводячи, що цей зв’язок не є прямим і безпосереднім, а отже,
відкидали наміри політизувати мистецтво і культуру в цілому.
Історія української культури 1920–30-х рр. дає приклади як жертовного служіння її ідеалам, так і
соціального кон- формізму. Багато митців, літераторів, діячів науки не поступилися принципами,
зазнаючи репресій, прийняли смерть у таборах. Проте значна частина літераторів, діячів театру,
кіно, інших видів мистецтва стала на шлях нагнітання соці- ально-класової непримиренності,
цькування «буржуазних націоналістів» й інших класово ворожих елементів.
Навіть кращі митці України, в цілому чесні в своїй творчості (М. Хвильовий, Г. Епік, М. Куліш),
піддавшись кампа- нії нагнітання політичного психозу, підтримали процес над Спілкою визволення
України, складаючи подяку органам ДПУ за розвінчання «академіко-бандитів». Не витримали
ідеологічного натиску і такі яскраві постаті української куль- тури як П. Тичина, М. Рильський, В.
Сосюра, Ю. Яновський та чимало інших.
Провідною в мистецтві стає так звана виробнича тематика. Поряд зі звеличенням людей праці у
творах про індуст- ріалізацію, колективізацію обов’язковими персонажами були консервативні
керівники, шкідники-спеціалісти, класово обмежені інтелігенти, яким протистоять «безгрішні»
партійні вожаки, «червоні спеціалісти», робітники і селяни – носії передової пролетарської
ідеології і моралі. Разом з тим у численних творах про соціалістичне перетворення села читач не
знаходив і згадки про трагедію українського села, пов’язану з голодомором 1932–1933 рр., з
винищенням його ос- новної виробничої сили під час розкуркулювання. Отже, певною мірою митці
робили свій внесок у створення культур- ної платформи ідеології сталінізму, допомагали роз-
кручувати маховик насильства, жертвою якого ставали й самі.
Про масштаби трагедії української культури свідчать хоча б такі дані: у 1930 р. друкувалося 259
українських пись- менників, після 1938 р. – лише 36 з них. За цей час померли своєю смертю лише
10 письменників. Аналогічна доля спіткала представників інших галузей української національної
культури. Погрому зазнали болгарська, грецька, єврей- ська, німецька, польська культури, культури
інших національностей, що проживали на території України.
Негативні наслідки мало примусове вилучення релігії зі сфери духовного життя народу.
Офіційна ідеологія оціню- вала релігію як світогляд, ворожий пролетарським цінностям.
Оголосивши релігію антиподом культури, влада повела проти неї боротьбу пропагандою
войовничого атеїзму та репресивними заходами. Зокрема, під тиском властей у 1930 р. припинила
своє існування Українська автокефальна православна церква. В 1930-ті рр. в Україні припинили
існування 75% церков. Вони були зруйновані, або передані під господарські потреби чи культурно-
просвітницькі заклади.
Антирелігійна політика в цілому, завдала непоправних деформацій духовному розвитку
українського народу, при- звела до втрати багатьох цінностей і моральних норм загальнолюдського
характеру. Поняття порядності, честі, спра- ведливості, благородства, милосердя, які здавна про-
повідувалися церквою, стали розглядатися як абстрактно-гуманіс- тичні, позбавлені класового
змісту категорії, необов’язкові для «будівників» соціалістичного суспільства. У їх свідо- мість
насаджувалися класові сурогати з відповідними критеріями добра і зла, справедливості, рівності,
свободи тощо.
Сталінська концепція соціалістичної культури – «пролетарської за змістом, національної за
формою» – набула фа- тального значення для розвитку національного мистецтва. Оригінальний
зміст, який спирався на національні традиції, оголошувався «націоналістичним» і переслідувався.
Натомість книжкові сторінки, театральні, концертні сцени заповнювали псевдофольклорні
підробки, відроджувався малоросійський гопаковий імідж, з яким передові діячі української
культури боролися ще в XIX – на поч. XX ст., або заохочувалося нетворче наслідування,
копіювання античних, рене- сансних, передвижницьких та інших традицій. Ця своєрідна «імітат-
культура» пропагувалася і під час декад та тижнів українського мистецтва, що з великою
помпезністю проходили в Москві і які так полюбляв Сталін.
Таким чином, історія розвитку вітчизняної культури у міжвоєнний період засвідчує, що
культура нації тісно пов'я- зана з її державним устроєм. Зберігати і вільно розвивати національну
культуру можна лише в умовах незалежної дер- жави. І навпаки, повноцінний розвиток культури
неможливий при політичному безправ’ї. Переконливим свідченням цього є доля української
культури 1920–1930-х рр. в умовах радянської дійсності.