1.

Початок 1920-х років для української культури був не-

сприятливий. Культурний потенціал народу був підірваний
руйнівними наслідками громадянських протистоянь у суспільстві
попередніх років, які не тільки руйнували духовні й матеріальні
надбання минулого, а й нищили інтелігенцію – основного творця
культурних цінностей. Проте і за цих умов українська культура
вижила, більше того, у 20-ті роки набула такого піднесення, яке
правомірно було названо українським культурним ренесансом,
національно-культурним відродженням. Причин тут багато. Це й
інерція позитивних процесів у національно-культурному творенні
часів української державності, й намагання національно свідомих
сил в українському суспільстві, у самій КП(б)У, особливо
«боротьбистів», попри всі труднощі використати можливості
офіційно проголошуваної більшовиками національно-культурної
політики. Центральне керівництво новоутвореного держав- ного
об’єднання – Радянського Союзу – намагалось запобігти можливим
національним ускладненням, добитись підтримки своєї політики з
боку керівництва республік та підтримати в очах міжнародної
громадськості репутацію СРСР як федерації рівноправних
республік. За цих та інших обставин і був започаткований новий
курс у національно-культурній політиці, що тривав близько 10
років і став найбільш плідним у розвитку української культури за
весь період існування радянської влади. Українізація швидко
переросла рамки дерусифікації освіти, апарату, створила те
сприятливе середовище, в якому розпочався бурхливий процес
національно-культурного відродження. Маючи конкретні класові
цілі — зближення зрусифікованого робітничого класу і
українського селянства, українізація разом з тим наповнювалась
конкретним національно-культурним змістом і вилилася в масовий
суспільний рух. У серпні 1923 р. уряд УСРР прийняв декрет про
українізацію, яким українську культуру фактично було визнано
державною в республіці. Отже, культуротворчий процес в
радянській Україні 1920-х – початку 1930-х років виявив чітко
виражені тенденції до національно-культурного відродження. На
цьому шляху, всупереч наростаючим ідеологічним перепонам і
політичним утискам, українська культура досягла успіхів світового
значення.
2. Аналізуючи загальну суспільно-культурну ситуацію 1930-х рр. в
Україні, можна виділити такі етапи в її розвитку:

1) 1930–1932 рр. Розкручується маховик штучно загостреної

«класової боротьби», але в національно-культурному житті
зберігається позитивна інерція 1920-х рр. Поки ще продовжується
робота на ниві українізації преси, школи, куль- турно-
пропагандистської діяльності, діловодства. Зберігаються залишки
лібералізму в культурній політиці. Все це іс- нує значною мірою
завдяки принциповій позиції Миколи Скрипника – теоретика
національного питання, відомого дер- жавного діяча України
(наркома освіти).

2) 1933–1935 рр. Постанови ЦК ВКП(б) піддають нещадній критиці

«помилки КП(б)У у запровадженні колективі- зації та на-
ціональному питанні». Для «зміцнення» керівництва в Україну
направлені П. Постишев та його помічники. Розпочинається
масовий терор і спровокований голодомор. Усунений зі своєї
посади М. Скрипник кінчає життя само- губством. З арештом у
травні 1933 р. письменника М. Ялового почалися репресії проти
діячів культури столиці Укра- їни – Харкова. Глибоко вражений
арештом товариша, зацькований політичними звинуваченнями,
застрелився М. Хви- льовий. Заарештовано й відправлено в табори
О. Вишню. Л. Курбаса, звинуваченого в націоналізмі, виганяють з
театру, ув’язнюють, згодом він гине в таборі. Жертвами репресій
стали художник М. Бойчук та його послідовники, драматург М.
Куліш, письменники – члени ВАПЛІТЕ, майстерні революційного
слова «МАРС», неокласики, футуристи та ін. Ли- ше письменників
за цей час репресовано близько 500. Насамперед про них прийнято
казати, що вони уособлюють «розстріляне відродження»
української культури. Потрапили під розгром ВУАН і
Всеукраїнська асоціація марксистсь- ко-ленінських інститутів,
ліквідовано значну кількість науково-дослідних інститутів, в першу
чергу гуманітарного профілю, «проріджено» кадри національного
учительства.

3) 1936–1938 рр. У 1936 р. хвиля репресій спадає, стабілізується

економічне становище. Та вже в 1937–1938 рр. бу- ло репресовано
майже всі керівні партійні, державні, військові та інші кадри на всіх
рівнях – у тому числі й ті, руками яких здійснювався терор 1933–
1935 рр. Новий шквал репресій захоплює багатьох ще уцілілих
діячів культури. Тільки в кінці 1938 р. масовий терор припиняється,
зусилля концентруються на вирішенні практичних завдань, бо
виникли ве- ликі труднощі, викликані кадровими спустошеннями і
погіршенням міжнародної ситуації.

Таким чином, 1930-ті рр. дають суперечливу картину культурного

життя. Затверджена тоталітарна політична мо- дель. Поруч з
певними досягненнями спостерігалася втрата творчого потенціалу,
накопиченого в 1920-ті рр. Звузилася тематика і проблематика
мистецтва, збідніла його поетика; із засудженням т. зв.
«формалізму» припинилися стильові пошуки. На перший план
виходить оспівування героїки соціалістичного будівництва,
мистецтво намагаються перетво- рити (не без успіху) на величезну
пропагандистську установу, на виробництво естетизованих
ідеологічних стереотипів.

Одночасно держава продовжує централізовану політику навчання

грамоті. В 1930 р. прийнято постанову про оста- точну ліквідацію
неписьменності серед населення віком від 7 до 35 років протягом
навчального року. За офіційними даними, в роки першої п’ятирічки
навчилися грамоті понад 5 млн. осіб. Але, застосовані в ході
лікнепу адміністратив- но-командні методи зменшували культурну
вартість урядової політики. В багатьох випадках грамотність
сільського населення була поверховою, не спиралася на традиції
національної культури і народної мудрості. Ті, хто закінчив кур- си
лікнепу мали вміти прочитати і передати зміст прочитаного; писати
прості речення, застосовувати при написанні початкові правила
орфографії. Основну масу ліквідаторів неграмотності складали
комсомольці, що фактично витісни- ли професійних вчителів. При
цьому переважна більшість новоявлених освітян самі закінчили
лише початкову школу.

Все це вело до низької якості знань і до рецидивів неграмотності.

Ліквідація неграмотності сприймалась як якась глобальна проблема
перевиховання людини на основі комуністичної ідеології. У школах
лікнепу вводились політгоди- ни, а самі культармійці отримували
відповідний інструктаж у партійних органах. Це створювало ґрунт
для поширення в Україні сталінської соціальної міфології, давало
можливість маніпулювати масами, використовувати їх в антинарод-
них, антигуманних і, по суті, антикультурних цілях.

3. Період хрущовської «відлиги» був характерний певним

відновленням історичної справедливості — поверненням в
українську культуру імен незаслужено забутих або несправедливо
репресованих. Та поряд з процесом «українізації» починається нова
хвиля русифікації. Поштовхом до неї стала освітня реформа.
Покоління митців «відлиги» не вписувалося у жорсткі ідеологічні
межі «будівника комунізму». Згодом це покоління митців отримало
назву «шістдесятники. «Шістдесятництво» - це рух творчої молоді,
яка сповідувала оригінальну тематику, нові думки, відмінні від
офіційних, й стала ядром інтелектуальної опозиції режиму в
Україні 60-х років.
Знаковим документом нової хвилі вітчизняного відродження стала
праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965). Цей
твір відомий український літератор старшого покоління Б.
Антоненко-Давидович влучно назвав референдумом покоління.
На формування світогляду «шістдесятників» значною мірою
вплинула гуманістична західна культура. Закономірним наслідком
цих впливів було відродження інтересу до багатств української
культури. Виникла потреба відшукати власне місце не поряд зі
«старшим братом», а в контексті загальносвітової культури.
Нині неможливо уявити українську літературу без імен
шістдесятників Василя Симоненка, Ліни Костенко, Миколи
Вінграновського, Івана Драча, Василя Стуса, Івана Дзюби, Євгена
Сверстюка, Івана Світличного. Творіння художників Алли
Горської, Панаса Заливахи, Людмили Семикіної, Галини Севрук
увійшли до золотої скарбниці українського малярства.
Своїми працями пробуджували інтерес до минулого України,
переконливо доводили, що українці - великий народ, гідний своєї
державності.
З посеред різних думок про подальшу долю України визрівала
вимога виходу її з СРСР та створення Української незалежної
держави. Але в клопотаннях про долю рідного народу та його
культуру партійні можновладці вбачали зазіхання на свою владу.
Так почалися переслідування й цькування шістдесятників.
Звільнення з роботи, арешти, ув'язнення, табори суворого режиму,
заслання, психіатричні лікарні, передчасні смерті - ось що чекало
чесних, талановитих людей, єдиною провиною яких була любов до
України.