2

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ.………………………………………………...3

ВСТУП…………………………………………………………………………………..4
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
СИСТЕМИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ……………………….……8
1.1. Поняття «соціального захисту»: визначення, генеза, зміст……………….….8
1.2. Етапи формування державної політики у сфері соціального забезпечення….16
1.3. Розвиток соціальної сфери життя суспільства в сучасних умовах………….22
Висновки за розділом 1……..………………………………………………………..24
РОЗДІЛ 2. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ
РИЗИКІВ В УКРАЇНІ…………………………………………………...…………….26
2.1. Інституціональні основи реалізації ризиків у суспільному розвитку……….26
2.2. Підходи до аналізу та оцінки соціальних ризиків в Україні………………...44
2.3. Ідентифікація проблем функціонування вітчизняного інституту соціального
захисту…………………………………………………...…………….………………50
Висновки за розділом 2……..………………………………………………………...54
РОЗДІЛ 3. НАПРЯМИ ПОДОЛАННЯ СОЦІАЛЬНИХ РИЗИКІВ ШЛЯХОМ
РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ…....56
Висновки за розділом 3………………………………………………………………61
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………...62
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…...…..…………………………………….64
ДОДАТКИ……………………………………………………………………………..71
 3

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ЗСУ – Збройні сили України;

ЗУ – Закон України;
ЄС – Європейський союз;
МОЗ – Міністерство охорони здоров’я;
МСПУ – Міністерство соціальної політики України;
НАТО – Північно-Атлантичний Альянс;
ООН – Організація Об’єднаних Націй;
ССЗ – Система соціального захисту;
США – Сполучені Штати Америки.
 4

ВСТУП

Актуальність дослідження. Поряд з управлiнням економiчними системами

i явищами, нормальне функцiонування та розвиток суспiльства вимагає
управлiння соціальними системами i процесами, що протiкають в однiй з
основних його сфер – соціальній. Характер i напрямок вiдповiдної дiяльностi
задаються соціальною полiтикою держави, а iнструментом реалiзацiї цiєї полiтики
виступає такий рiзновид управлiнської діяльності, як соцiальний. Практичне
втілення соцiальної полiтики здiйснюється через соцiальну роботу професiоналiв,
громадських та соцiальних iнститутiв.
Найважливiшою метою соцiальної полiтики є забезпечення більш повного
задоволення членами суспiльства своїх життєвих потреб, оскiльки саме з цього
приводу в першу чергу складаються соцiальнi вiдносини, i саме на цiй основi
вiдбувається соцiальне вiдтворення суспiльних груп i iндивiдiв.
При цьому, коли мова йде про забезпечення життєвих потреб людей у
рамках здiйснення соцiальної полiтики, мається на увазi їхнє задоволення не
шляхом власних зусиль членiв суспiльства. У соцiальнiй полiтицi втiлюється
турбота суспiльства про людей, що потребують пiдтримки i допомоги. Iншими
словами, соцiальна полiтика спрямована на надання допомоги, підтримки людям з
боку соцiальної системи, у яку вони входять, шляхом використання для цього
наявного у вiдповiдної соцiальної системи суспiльного потенцiалу.
Разом із тим, наразі суттєвим недоліком сучасної соціальної політики є
відсутність чіткої стратегії її реформування, що була б пов’язана з реальними
економічними можливостями країни. Найбільш важливі та актуальні проблеми
соціальної політики в Україні, які є загрозливими для економіки у цілому і,
особливо, для соціальної сфери: несприятлива ситуація на ринку праці;
погіршення статево-вікової структури населення; нестача коштів на соціальні
 5

потреби; занадто низька заробітна плата і доходи населення; загрозлива бідність

населення; кризовий стан в економіці; наслідки військових дій через російську
агресію; загрозлива міграція молоді й висококваліфікованих спеціалістів;
ризикована банківська система; погіршення правопорядку. Все це провокує
розвиток соціальних ризиків сьогодення.
Вирішення багатьох проблем соціальної політики пов’язане з
фінансуванням соціальної сфери, а зниження ризикованості заходів соціальної
політики майже повністю залежить від зростання економіки, оскільки лише
стійкий і тривалий розвиток економіки забезпечить можливості держави та інших
інституцій спрямовувати необхідну частину коштів на соціальні потреби.
Отже, виходячи з вищенаведеного, наше дослідження соціальних ризиків
сьогодення та напрямів її подолання є актуальним.
Мета та завдання дослідження. Метою роботи було проаналізувати
особливості розвитку системи соціального захисту в Україні, а також розробити
методичні рекомендації щодо мінімізації соціальних ризиків.
Завдання дослідження:
- розглянути теоретико-методологічні засади функціонування ССЗ;
- визначити етапи формування державної політики у сфері соціального
захисту;
- дослідити розвиток соціальної сфери життя суспільства в сучасних
умовах;
- визначити підходи до аналізу та оцінки соціальних ризиків в Україні;
- ідентифікувати проблеми функціонування ССЗ в Україні;
- розробити напрями подолання соціальних ризиків шляхом реформування
ССЗ.
Об’єкт дослідження – вітчизняна система соціального захисту.
Предмет дослідження – особливості функціонування та розвитку
вітчизняної системи соціального захисту населення.
Методи дослідження:
 6

- історичний, який дав можливість провести ретроспективний аналіз

розвитку та функціонування системи соціального захисту,
- системний, за допомогою якого вдалося визначити логічну складову
дослідження в аспекті опису нормативно-правового регулювання інституту
соціального захисту в Україні,
- статистичний, який дозволив встaновити конкретнi iсторичнi фaкти, що
виражалися у вигляді кiлькiсних показників,
- структурно-функціональний, який був застосований для чіткої
структурної побудови дослідження з метою об’єктивного розриття теми
дослідження,
- порівняльний, за допомогою якого було проведено порівняльну
характеристику функціонування ССЗ та соціальних ризиків у різних країнах.
Поряд з вищезaзнaченими методaми широко використовувaлися й тaкi
методи, як aнaлiз i синтез, iндукцiя i дедукція.
Теоретично-інформаційну базу роботи склали праці таких науковців, як
П. Антонбк, Н. Борецька, Є. Головаха, Л. Дідьківська, О. Іванова, Т. Коноплицька,
С. Корольов, О. Новікова, В. Онікієнко, С. Полякова,Т. Ріктор, О. Романюк, І.
Ярошенко та інших.
Наукова новизна дослідження полягає у конкретних пропозиціях щодо
з’ясування сучасної специфіки функціонування вітчизняної ССЗ та розробці
практичних рекомендаціїй щодо подолання соціальних ризиків.
Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що
дослідження ґрунтується на результатах поглибленого вивчення особливостей
функціонування та розвитку ССЗ в Україні в умовах російсько-української війни,
а його результати стануть в пригоді студентам, які вивчають юриспруденцію,
економіку, державне управління, військову справу та медицину.
Особистий внесок. Автором особисто проведений інформаційний пошук,
проаналізовано статистичні дані щодо аналізу особливостей розвитку ССЗ в
 7

Україні та світі. Автором систематизовано одержані дані, проаналізовано та

узагальнено отримані результати.
Структура та обсяг роботи. Дипломна робота складається із вступу, трьох
розділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг дипломної
роботи - 70 сторінок. Список використаних джерел складається із 60 найменувань.
 8

РОЗДІЛ 1.
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ СИСТЕМИ
СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ

1.1. Поняття «соціального захисту»: визначення, генеза, зміст

Соціальний захист, за визначенням дослідницького інституту соціального

розвитку при Організації Об’єднаних Націй (ООН), займається запобіганням,
управлінням і подоланням ситуацій, які негативно позначаються на добробуті
людей. Соціальний захист складається з політики і програм, спрямованих на
скорочення бідності і уразливості за рахунок просування ефективних ринків
праці, зменшення схильності людей до ризиків і підвищення їх здатності керувати
економічними і соціальними ризиками, такими як безробіття, ізоляція, хвороби,
інвалідність і старість [8].
Соціальний захист є невідʼємною частиною політики будь-якої держави, яка
в змозі нести відповідальність за добробут, розвиток і безпеку своїх громадян. Це
та складова, від ефективності якої залежить цивілізаційний розвиток будь-якого
суспільства. Дослідження сутності соціального захисту, його місця в соціальній
політиці держави становить значний інтерес в складних умовах сьогодення, адже
соціальний захист є засобом збереження фінансової рівноваги та добробуту у
суспільства.
Наразі вчені виділяють такі види соціального захисту [12]:
1. Втручання на ринок праці - це політика і програми, спрямовані на
сприяння зайнятості, ефективне функціонування ринків праці та захист
працівників.
 9

2. Соціальне страхування знижує ризики, пов’язані з безробіттям, поганим

здоров’ям, інвалідністю, виробничими травмами і старістю, наприклад, медичне
страхування або страхування від безробіття.
3. Соціальна допомога - це коли ресурси в грошовій або натуральній формі
передаються вразливим особам або домашнім господарствам, які не мають інших
засобів адекватної підтримки, включаючи батьків-одинаків, бездомних, осіб з
фізичними або розумовими вадами.
Традиційно соціальний захист використовувався в європейській державі
загального добробуту і інших частинах розвиненого світу для підтримки певного
рівня життя і вирішення проблеми тимчасової бідності. Одним з перших
прикладів соціального захисту, що забезпечується державою, виник під час
правління римського імператора Траяна, який розширив програму безкоштовного
зерна, включивши в неї більше бідних громадян імперії. Крім того, він заснував
державні фонди для підтримки бідних дітей.
Варто відмітити, що організоване соціальне забезпечення не було
звичайним явищем до кінця ХІХ-го і початку ХХ-го століть. Саме в цей період і в
Німеччині, і в Великобританії були створені системи соціального забезпечення,
орієнтовані на робітничий клас. Відомо, що під час Великої депресії, Сполучені
Штати Америки (США) надали надзвичайну допомогу тим, хто постраждав
найсильніше [53].
Вчені розглядають категорію «соціального захисту» в економічно-
юридичній площині. Так, О. Єрмоловська аналізує соціальний захист як фактор
стабілізації життєвого рівня населення в умовах трансформаційної економіки; Ю.
Шклярський розглядає питання удосконалення управління соціальним захистом
на регіональному рівні; В. Руденко присвятив своє дисертаційне дослідження
фінансово-правовим основам соціального захисту [33 ].
Досліджуючи сутність соціального захисту, можна звертатися до положень
Конституції України, норм національного законодавства, міжнародно-правових
 10

норм, довідкової та енциклопедичної літератури, іноземних джерел, досвід

зарубіжних країн у сфері соціального розвитку.
Поширеною є думка, що виникнення терміна і поняття «соціальний захист»
повʼязане із прийняттям закону США про соціальний захист (Social Security Act) у
1935 році. Його творцем став президент США Франклін Рузвельт. Водночас,
незважаючи на те, що сам термін «соціальний захист» уперше вжито у США, -
концепція системи соціального захисту сповна була втілена в новозеландському
законодавстві в 1938 році. Н. Болотіна ж стверджує, що пріоритет тут належить
Росії ‒ 31 жовтня 1918 року РНК у Росії затвердила Положення про соціальне
забезпечення трудящих. У будь-якому разі можна стверджувати, що від 30-х pp.
XX ст. термін «social security» став загальновживаним. До того ж термін «security»
вживається тут у значенні «безпека», «охорона», «захист», «забезпечення»,
«гарантування».
Слід зазначити, що своєрідне трактування соціального захисту наведено в
«The Encyclopedia Americana»: «соціальний захист, у загальному розумінні цього
поняття, означає безпеку й свободу від страху, спрямовані на суспільство як на
групи взаємоповʼязаних та залежних одне від одного людей». Економічні аспекти
соціального захисту підкреслено у «World Book Encyclopedia»: «соціальний
захист ‒ це урядова програма, яка допомагає працівникам, пенсіонерам та їхнім
сімʼям досягти рівня економічного забезпечення» [16].
Слід додати, що поняття «соціальний захист» у широкому розумінні
визначають як діяльність держави, спрямовану на забезпечення формування й
розвитку повноцінної особистості, виявлення й нейтралізацію негативних
факторів, що впливають на неї, створення умов для самовизначення і ствердження
у житті. У вузькому розумінні соціальний захист визначають як сукупність
економічних і правових гарантій, що забезпечують додержання найважливіших
соціальних прав громадян, досягнення соціальне прийнятного рівня життя [8].
Варто зауважити, що соціальний захист, на відміну від соціального
забезпечення, передбачає гарантії щодо охорони праці, здоровʼя, навколишнього
 11

природного середовища, оплати праці та інші заходи, необхідні для нормальної

життєдіяльності людини й функціонування держави. Соціальне забезпечення у
порівнянні із соціальним захистом є вужчим поняттям і позначає практику
виплати пенсій, соціальної допомоги, соціального догляду. Відповідно до
міжнародних стандартів соціальне забезпечення включає також право на медичну
допомогу, медичне страхування, державну підтримку сімʼї, материнства й
дитинства, утримання і виховання за державні кошти дітей-сиріт і дітей,
позбавлених батьківського піклування. Однак можна зустріти й ширше
тлумачення соціального забезпечення, що дозволяє говорити не лише про
розбіжності в поглядах науковців, а й про близьке смислове навантаження понять
«соціальний захист» та «соціальне забезпечення». Так, Б. Стичинський відносить
до предмета права соціального забезпечення такі види розподільчих відносин:
- забезпечення пенсіями;
- забезпечення допомогою різних категорій громадян;
- соціальне обслуговування осіб похилого віку й непрацездатних громадян;
- безплатне медичне обслуговування й лікуванння;
- санаторно-курортне лікування;
- соціальна допомога сімʼям, які мають дітей;
- забезпечення житлом за рахунок державного чи комунального житлового
фонду;
- надання освітніх послуг;
- надання безплатної чи пільгової можливості користуватися досягненнями
культури.
Спільним для зазначених відносин є те, що вони мають майновий характер,
виникають у звʼязку з обовʼязковим забезпеченням за рахунок держави осіб, які
цього потребують, і не передбачають взаємних зобовʼязань матеріального
характеру з боку громадян, їх сукупність і становить у цілому предмет права
соціального забезпечення [4].
Наведемо різні трактування терміну «соціальний захист».
 12

1. Соціальний захист населення - державна підтримка певних категорій

населення, які можуть зазнавати негативного впливу ринкових процесів,
забезпечення відповідного рівня життя шляхом надання правової, фінансової,
матеріальної допомоги окремим громадянам (найбільш вразливим верствам
населення), а також створення соціальних гарантій для економічно активної
частини населення, забезпечення прийнятних для країни умов життя та праці
громадян, у тому числі через установлення соціальних стандартів [8].
2. Система соціального захисту - це сукупність законодавчо визначених
економічних, соціальних, юридичних гарантій і прав, соціальних інститутів та
установ, що забезпечують їх реалізацію та створюють умови для підтримки
життєзабезпечення і діяльного існування різних соціальних верств і груп
населення, передусім соціально вразливих [28].
3. Соціальний захист ‒ це система державного гарантування прав громадян
України на матеріальне забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової
втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них
обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законодавством
України [42].
4. Соціальний захист – це комплекс організаційно-правових та економічних
заходів, спрямованих на захист добробуту кожного члена суспільства в
конкретних економічних умовах [30].
5. Соціальний захист – це певний механізм, за допомогою якого досягається
мінімальний життєвий рівень громадян, це система заходів і відповідних
інститутів, призначених для забезпечення нормального існування людини,
підвищення рівня задоволення її соціальних потреб, якості життя та перспектив.
Поняття «соціальний захист» у широкому розумінні визначають як
діяльність держави, спрямовану на забезпечення формування й розвитку
повноцінної особистості, виявлення й нейтралізацію негативних факторів, що
впливають на неї, створення умов для самовизначення і ствердження у житті. У
вузькому розумінні соціальний захист визначають як сукупність економічних і
 13

правових гарантій, що забезпечують додержання найважливіших соціальних прав

громадян, досягнення соціально прийнятного рівня життя. Ці визначення
відображають підходи різних авторів до сутності даного поняття, а об’єднує їх те,
що під соціальним захистом розуміється лише той обсяг соціальних гарантій, що
безпосередньо надається державою. В. Скуратівський, О. Палій, Е. Лібанова
підкреслюють, що «соціальний захист» - це комплекс організаційно-правових та
економічних заходів, спрямованих на захист добробуту кожного члена
суспільства в конкретних економічних умовах [63, с. 130].
Отже, соціальний захист населення ‒ це діяльність держави, направлена на
створення умов, сприятливих з економічної та правової точки зору для розвитку
та формування особистості, які є одними з найважливіших соціальних потреб.
Що ж до поняття «соціальне забезпечення», то слід зазначити, що воно
відноситься до числа найбільш багатогранних категорій. В правовій і економічній
літературі це поняття вживається в різних значеннях, серед яких, на думку
правознавця Р. Іванової [13]:
- суспільно-історичний тип матеріального забезпечення людей у старості і
непрацездатних;
- особлива форма розподільчих відносин;
- предмет соціальної політики;
- самостійна функція держави;
- правова форма матеріального забезпечення осіб, що мають соціально-
правові підстави для такого забезпечення;
- форма опосередкованого стимулювання активної участі громадян у
соціально-економічному житті суспільства;
- важливе соціально-економічне право громадян; галузь права.
На сьогодні система соціального захисту виконує дві основні функції. По-
перше, це зменшення негативних наслідків бідності шляхом надання
короткотермінової адресної допомоги бідним верствам населення; по-друге,
запобігання бідності шляхом створення умов для участі громадян у належно
 14

оплачуваній продуктивній праці та соціальному страхуванні в працездатний

період [55].
Метою соціального захисту є забезпечення людей необхідним мінімумом
для життя, надання кожному громадянину шансу вільно та безперешкодно
реалізовувати свої амбіціїї, втілювати у життя плани, розкриватися у професійній
сфері, відкривати та вдосконалювати свої здібності та навички, що у подальшому
буте нести суспільне благо. Політична сутність системи соціального захисту
виражена в її постійному функціонуванні, що, у свою чергу, забезпечує
стабільність у суспільстві, враховуючи аспект його постійного розвитку.
Соціальний захист характеризується компенсаційним характером, який
«застраховує» суспільство від фінансових ризиків, а тому і є показником
успішності останнього, відображаючи рівень злагоди та добробуту. За відсутності
такого елементу, як соціальний захист (за умови ефективного його
функціонування) зʼявляється ризик зубожіння населення, особливо маргінальних
мас населення, що є найбільш вразливою групою серед інших. Іншими словами,
соціальний захист можна назвати інструментом еволюційних процесів, оскільки
він виступає захисним барʼєром від втрати прибутків окремих осіб, а все
суспільство - від негативних економічних змін, особливо, що стосуються
виробничої сфери в умовах ринкової економіки.
У політичному сенсі соціальний захист є знаряддям, за допомогою якого
держава впливає на суспільство і здобуває підтримку урядового курсу. Політичне
значення соціального захисту, намагання партійно-упереджено використати його
гасла спостерігаємо під час виборчих кампаній.
Крім того, соціальний захист - один із пріоритетних напрямів діяльності
соціальної держави, де він є одним із завдань соціальної політики поряд із
забезпеченням зайнятості населення, охорони здоров’я, якісної освіти, наданням
житла і комунальних послуг.
Сучасна система соціального захисту громадян України включає
загальнообов’язкове державне соціальне страхування та надання соціальної
 15

допомоги. Загальнообов’язкове державне соціальне страхування – це система

прав, обов’язків та гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що
включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або
тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника; безробіття з незалежних
від них обставин, а також у старості та в інших випадках, внесків власником або
уповноваженим ним органом, громадянами, а також бюджетних та інших джерел,
передбачених законом. До другої групи законів України належить доволі велика
кількість законодавчих актів, розроблених в Україні протягом останніх років.
Реалізація принципів та основних напрямів соціальної політики
здійснюється через [46]:
- соціальний захист як систему гарантованих Конституцією України
економічних, соціальних та правових заходів щодо забезпечення особам, які
потрапили у складні життєві обставини, умов для подолання цих обставин та
можливості рівної участі у житті суспільства;
- соціальний захист надається через систему обов’язкового соціального
страхування та додаткової соціальної допомоги;
- соціальну допомогу як сукупність заходів щодо забезпечення соціального
захисту громадян шляхом надання додаткових до соціального страхування послуг
у вигляді матеріальної допомоги, соціального обслуговування – надання
спеціальними службами та кваліфікованими спеціалістами різних видів послуг,
необхідних особам, які недостатньо захищені у соціальному плані, для їх
адаптації до оточення та повноцінного життя у суспільстві.
При цьому реалізація соціальної політики досягається шляхом
запровадженням відповідних механізмів [48]:
- нормативно-правових, до яких належить законодавча система комплексної
системи соціальних стандартів, соціальний бюджет як складова частина
Державного та місцевих бюджетів;
- економічних – вирішення проблем розвитку національного ринку
споживчих товарів і послуг, захист вітчизняного виробника;
 16

- соціально-політичних – запровадження системи тристороннього

соціального партнерства,
- залучення до реалізації соціальних програм політичних партій і об’єднань
громадян.
Таким чином, соціальний захист ‒ це своєрідний інструмент, за допомогою
використання якого кожному громадянину державою гарантується мінімальний
рівень забезпечення матеріальних благ. Також соціальним захистом можна
назвати механізм держави, функціонування якого призначене для створення
нормальних умов життя, задоволення життєво необхідних потреб людини та
перспектив для її розвитку.

1.2. Етапи формування державної політики у сфері соціального забезпечення

Національне законодавство у сфері соціального захисту та соціального

забезпечення почало формуватися на початку1990 року і на даному етапі тільки
на рівні законів складається щонайменше із 58 документів, які безпосередньо
встановлюють ті або інші види пільг, соціальних та компенсаційних виплат, а
також соціальних послуг для різних категорій осіб. Так, з усього масиву
проаналізованих законів 27 передбачають різні заходи соціального захисту для
соціально вразливих категорій осіб, ще стільки ж встановлюють спеціальний
соціальний захист для представників певних професій, і всього 4 закони
передбачають різні заходи соціального захисту за певні заслуги (за соціальною,
професійною ознаками; за заслуги) [52].
Починаючи з 1990 року, у різні періоди законодавці використовували
різний інструментарій для розвитку системи соціального захисту та соціального
забезпечення в Україні. Так, у законодавчих актах різних періодів простежується
вплив принципово відмінних концептуальних підходів та моделей, серед яких
визначальними є радянська модель (домінування пільг та соціальних виплат, які
часто підміняють належний рівень заробітної плати та матеріального
 17

забезпечення) і європейська модель (домінування соціальних послуг та соціальної

роботи, спрямованих на підтримку найбільш соціально вразливих категорій та
осіб, що опинилися у складних життєвих обставинах). У більшості
проаналізованих актів чинного законодавства у сфері соціального захисту та
соціального забезпечення перевага надається нематеріальній (натуральній) формі
соціального захисту – пільгам та соціальним послугам. У свою чергу, пільги
більшою мірою притаманні радянській моделі й незаперечно домінують у
чинному законодавстві, а соціальні послуги – європейській, і на даний час вони
мало поширені (непоширеність соціальних послуг пояснюється тим, що ця форма
соціального захисту почала розвиватись порівняно недавно і найбільше
притаманна законодавчим актам, прийнятим упродовж 2004–2008 років). Разом з
тим, у чинному законодавстві використовується і грошова форма соціального
захисту у вигляді різноманітних соціальних та компенсаційних виплат – вона
широко застосовується як у радянській (матеріальна та грошова допомога,
доплати, надбавки, підвищення до заробітної плати тощо), так і в європейській
(соціальна допомога, адресні компенсації та відшкодування) моделі [32].
На думку науковців, становлення і розвиток українського законодавства у
сфері соціального захисту та соціального забезпечення умовно можна розділити
на декілька хронологічних періодів, кожному з яких притаманні особливі
характеристики й тенденції. Також ці періоди відрізняються використанням
різних підходів і моделей розвитку системи соціального захисту та соціального
забезпечення [33]:
1. Зародження української системи соціального захисту та соціального
забезпечення (1990-1993 роки) В цей період відбувалося зародження системи
соціального захисту і соціального забезпечення незалежної України. Здебільшого
прийняті в цей період акти законодавства мали на меті встановлення державних
соціальних гарантій щодо існуючих на той час пільгових, а також найбільш
соціально незахищених категорій населення (ветерани війни і праці, інваліди,
громадяни, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та інші). Акти
 18

законодавства, прийняті впродовж першого періоду, можна охарактеризувати як

такі, що використовують більшість підходів, притаманних радянській системі
соціального захисту та соціального забезпечення. Одним із найпомітніших актів
законодавства цього періоду, який значною мірою залишається актуальним і
сьогодні, є ЗУ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали
внаслідок Чорнобильської катастрофи». В цьому Законі акумульовано більшу
частину пільг, які зустрічалися і в інших актах законодавства радянського часу
(пільги на квартплату та оплату житловокомунальних послуг, безоплатне
забезпечення ліками, безоплатне санаторно-курортне лікування, безоплатний
проїзд у громадському транспорті тощо). Із плином часу частина норм цього
Закону, яка встановлювала ті або інші види пільг, застаріла – як, наприклад, право
на першочергове придбання промислових товарів підвищеного попиту, – проте
де-юре продовжує діяти й сьогодні. Попри все, більшість пільг, встановлених цим
Законом, були продубльовані в інших актах законодавства у пізніші періоди.
Таким чином, опираючись на традиції радянських часів, тогочасні законодавці
надали перевагу грошовій формі соціального захисту. За таких умов основним
видом соціального захисту, реалізованого у прийнятих впродовж першого періоду
актах законодавства, були пільги [19].
Водночас із радянських часів збереглася мережа дитячих будинків,
державних шкіл- та будинків-інтернатів для дітей-сиріт, будинків та інтернатів
для людей похилого віку, ветеранів війни, а також інших стаціонарних закладів,
які виконували функцію догляду та соціального забезпечення відповідних
соціально вразливих категорій громадян. Такий вид соціального захисту, як
утримання у спеціалізованих закладах соціального обслуговування, можна
віднести до негрошової (натуральної) форми соціального захисту. У зв’язку з тим,
що при виборі форми соціального захисту перевага була надана пільгам та
утриманню мережі державних закладів соціального спрямування, саме в цей
період започаткувалась тенденція, яка згодом призвела до непрозорості й низької
 19

ефективності системи соціального захисту та соціального забезпечення, що діє в

Україні сьогодні.
2. Становлення української системи соціального захисту та соціального
забезпечення (1996–2000 роки). Цей період розпочався з моменту прийняття
Конституції України 28 червня 1996 року і закінчився прийняттям ЗУ «Про
державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам» 16
листопада 2000 року. Найбільш важливою подією цього періоду стало прийняття
2000 року ЗУ «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»,
який став першим кроком у систематизації всієї діяльності держави у сфері
соціального захисту та соціального забезпечення населення. Конституція України
визначила основні права і свободи громадян України. На цій основі почала
формуватися система соціального захисту та соціального забезпечення, а відтак
були запроваджені й механізми реалізації соціальних прав громадян. На
виконання окремих положень Основного Закону була прийнята ціла низка законів
та підзаконних нормативно-правових актів. Фактично держава продовжила лінію,
взяту в 1991 році, приймаючи нові закони та вносячи зміни до вже діючих актів
законодавства. Так, у цей період було прийнято ряд актів законодавства, які
сформували декілька груп [46]:
1) законодавство, яке започаткувало процес формування власної системи
загальнообов’язкового державного соціального страхування (були прийняті
Основи законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування,
які врегулювали ряд питань матеріального забезпечення громадян у разі хвороби,
повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника,
безробіття, а також у старості та в інших випадках, на основі чого згодом була
сформована державна система загальнообов’язкового соціального страхування);
2) законодавство, що врегулювало деякі питання матеріального
забезпечення діяльності та соціального захисту представників окремих професій
3) законодавство, спрямоване на встановлення спеціального соціального
захисту щодо окремих категорій осіб, які мають певні заслуги (з метою
 20

вдосконалення правового регулювання питань щодо соціального захисту осіб, які

мають певні заслуги, здобуті в період професійної діяльності, 1998 року був
прийнятий ЗУ «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів
внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист»; таким чином
держава виявила піклування про осіб, які отримали статус ветерана,
розбудовуючи оборонну та правоохоронну системи української держави);
4) законодавство, спрямоване на соціальну підтримку неповнолітніх та
профілактику злочинності у їх середовищі. Основним видом соціального захисту,
який отримав розвиток у актах законодавства цього періоду, були пільги та
соціальні виплати.
Таким чином, прийняті впродовж другого періоду акти законодавства були
орієнтовані на формування системи загальнообов’язкового державного
соціального страхування, встановлення ряду пільг щодо матеріального та
соціального забезпечення представників певних професій, а також на створення
необхідної інфраструктури для соціальної захисту дітей і підлітків та
профілактики злочинності серед неповнолітніх.
3. Модернізація існуючої системи соціального захисту та соціального
забезпечення (2000–2003 роки). Точкою відліку для цього періоду є прийняття
2000 року вже згаданого ЗУ «Про державні соціальні стандарти та соціальні
гарантії», який створив основу для послідовного вдосконалення діючої системи
соціального захисту та соціального забезпечення згідно з європейською моделлю.
Проте найважливішою подією третього періоду все ж стало прийняття 19 червня
2003 року Закону України «Про соціальні послуги», який створив основу для
розвитку системи соціальних послуг як одного з нових видів соціального захисту.
4. Початок становлення нової системи соціального захисту та соціального
забезпечення (з 2004 – по теперішній час). Цей період характеризується
прийняттям низки актів законодавства з використанням як нових підходів до
розвитку системи соціального захисту та соціального забезпечення, спрямованих
на подальше розширення застосування соціальних послуг, так і застарілих
 21

радянських підходів, для яких традиційними формами соціального захисту є

пільги і соціальні виплати.
Виходячи із законодавчо встановлених у попередні періоди стандартів, у
нових актах законодавства передбачалося створення необхідних передумов та
інфраструктури для надання соціальних послуг різним категоріям громадян, що
опинилися у складних життєвих обставинах, в т. ч. дітям та молоді, дітям-сиротам
та дітям, позбавленим батьківського піклування, бездомним громадянам та
безпритульним дітям, інвалідам. Окрім того, в межах четвертого періоду було
прийнято закон, спрямований на вирішення проблеми соціальної та професійної
адаптації військовослужбовців, звільнених внаслідок скорочення ЗСУ, – ЗУ «Про
державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із
служби у зв’язку з реформуванням ЗСУ, та членів їхніх сімей».
Більшість прийнятих у четвертому періоді актів законодавства ґрунтувалися
на нових підходах і за своєю суттю стали поступальним кроком у розвитку
системи соціального захисту та соціального забезпечення, а також впровадили
нові форми соціального захисту. Ще частина актів законодавства (зокрема ЗУ
«Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та
інвалідам» і ЗУ «Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців,
які звільняються із служби у зв’язку з реформуванням ЗСУ, та членів їхніх
сімей») стала комбінацією новітніх та радянських підходів до розвитку системи
соціального захисту та соціального забезпечення: акти передбачали
запровадження соціального захисту як у грошовій (окремі види пільг та соціальні
виплати), так і в натуральній формі (нові види соціальних послуг).
Разом з тим, яскравим прикладом використання традиційних радянських
підходів до розвитку системи соціального захисту та соціального забезпечення в
четвертому періоді стало прийняття ЗУ «Про соціальний захист дітей війни» та
ЗУ «Про підвищення престижності шахтарської праці», які передбачили комплекс
соціальних гарантій та пільг для зазначених категорій осіб [8].
 22

Таким чином, аналіз особливостей функціонування сфери соціального

захисту та соціального забезпечення, до якої в Україні належать, перш за все,
пільги, соціальні та компенсаційні виплати, а також соціальні послуги,
виявляється через історично-хронологічний розвиток відповідного блоку
законодавства.

1.3. Розвиток соціальної сфери життя суспільства в сучасних умовах

Прогресивні зміни, що відбуваються сьогодні в суспільстві, з одного боку,

сприяють саморозкриттю, самовизначенню й самоствердженню людини, з іншого
– виявляють дефіцит добра i милосердя. Багато труднощів навколо нас саме через
безсердечність та байдужість до всього того, що на даному етапі нас не
стосується.
Прийняття Конституцiї Українистало важливим етапом становлення та
розвитку України як правової соцiальної держави. Основний Закон України
визнав людину найвищою соцiальною цiннiстю, а обов’язком держави –
утвердження i забезпечення її прав та свобод.
Змiни у суспiльствi змушують вести пошуки нових форм i методiв роботи у
соцiальнiй сферi, реформувати органiзацiйну структуру системи державного
управлiння з метою вжиття дiєвих заходiв, спрямованих на ефективне
забезпечення та реалiзацiю права на соцiальний захист. Особливо гостро постало
питання забезпечення соцiальних допомог. Захист працездатних осiб,
непрацездатних, людей похилого вiку, дiтей та пiдтримка кожної людини, яка
втратила джерела засобiв до iснування з незалежних вiд неї причин, є
загальновизнаною домінантою державотворення в цивiлiзованому суспiльствi i
знаходить своє правове закрiплення в законодавчих та iнших нормативно-
правових актах [45].
 23

Питання органiзацiї та здiйснення соцiальних допомог не є новими в

дiяльностi нашої держави, але вони не втрачають актуальностi: формуються новi
пiдходи до цього поняття, змiнюється роль держави, розвиваються нові iнститути
соцiального захисту.
В той же час нормотворча робота у цiй сферi йде шляхом вирiшення
окремих питань без необхiдного ступеня узагальнення. Сталiсть вiдносин у цiй
сферi унеможливлюється численними змiнами, що постiйно вносяться до чинних
законiв та iнших нормативно-правових актiв, кiлькiсть яких є занадто великою.
Це зумовлює потребу ґрунтовного наукового дослiдження проблеми соцiальних
допомог.
Науковi надбання у цьому напрямку, якi здобутi за радянських часiв, дещо
втратили свою актуальнiсть та значення. У сучасних наукових дослiдженнях
вiдсутнiй єдиний пiдхiд навiть щодо основних понять, до визначення самої
сутностi соцiального захисту. Недостатньо робiт, якi б обґрунтовували
органiзацiйно-правовi форми соцiальних допомог, розкривали питання
державного управлiння та системи органiв що їх здiйснюють.
Важливiсть i своєчаснiсть таких наукових дослiджень визначається
необхiднiстю вдосконалення сучасної системи державного управлiння ССЗ та
пристосування її до ринкових умов.
Слiд зазначити, що ССЗ виконує двi основнi функцiї: реабiлiтацiйну i
превентивну. Перша з них є методом пасивної підтримки бiдних верств
суспiльства, шляхом надання їм короткотермiнових адресних допомог, а друга –
активним заходом подолання бiдностi у зв’язку iз втратою працездатностi чи
самої роботи завдяки запровадженню методiв соціального страхування для
акумуляцiї на майбутнє [26].
У сферi реалiзацiї соцiальних допомог на сьогоднi придiляється увага
реформуванню та вдосконаленню структури системи соцiального захисту i сфери
соцiального обслуговування найуразливiших верств населення, перш за все -
малозабезпечених громадян, пенсiонерiв, iнвалiдiв, самотнiх осiб.
 24

Українське законодавство постiйно змiнюється та доповнюється,

ухвалюються новi законодавчi акти, нормативно-правовi документи, якi
забезпечують юридичнi основи для розв’язання рiзнопланових соціальних
проблем. Україна ратифiкувала чимало мiжнародних та європейських конвенцiй i
декларацiй, якi поки що здебiльшого не знайшли свого вiдображення в нормах
українського законодавства.
Разом з тим, слiд зазначити, що в умовах посилення децентралiзацiї
державного управлiння найбiльш чутливою до непередбачуваних змiн стає
система забезпечення соцiального захисту населення на регiональному рiвнi.
Виникає суперечнiсть мiж наявнiстю кадрового та аналiтичного потенцiалу
й браком коштiв, ефективних органiзацiйних структур, що спiвпрацюють у сферi
соцiального захисту. Реформування соцiальної сфери потребує перегляду та
посилення державної полiтики соцiального захисту, зокрема запровадження
системи раннього виявлення осiб та сiмей, якi перебувають у складних життєвих
обставинах, модернізації системи їх соціального обслуговування, підвищення
якості надання соціальних послуг за місцем проживання [34].
Соціальна політика має розглядатися як спосіб забезпечення відтворення
людського капіталу, а не як видатки на утримання непрацездатних або
неспроможних членів суспільства. Зазначені проблеми потребують відповідного
нормативно-правового обґрунтування, розвитку законодавства з питань
регулювання діяльності практичних соціальних працівників, визначення засад
щодо партнерства держави й недержавних організацій у соціальній сфері. Тобто
наразі, перш за все, необхідно виробляти власну модель соціального захисту
населення, продовжувати формування мережі соціальних служб у надання
якісних соціальних послуг населенню.

Висновки за розділом 1
 25

Отже, соціальний захист – це система гарантованих Конституцією України

економічних, соціальних та правових заходів щодо забезпечення громадянам, які
потрапили у складні життєві обставини, умов для подолання цих обставин та
можливості рівної участі у житті суспільства. Соціальний захист, на відміну від
соціального забезпечення, передбачає гарантії щодо охорони праці, здоровʼя,
навколишнього природного середовища, оплати праці та інші заходи, необхідні
для нормальної життєдіяльності людини й функціонування держави. Соціальне
забезпечення у порівнянні із соціальним захистом є вужчим поняттям і позначає
практику виплати пенсій, соціальної допомоги, соціального догляду.
На сьогоднішній день українське законодавство постiйно змiнюється та
доповнюється, ухвалюються новi законодавчi акти, нормативно-правовi
документи, якi забезпечують юридичнi основи для розв’язання рiзнопланових
соціальних проблем. Україна ратифiкувала чимало мiжнародних та європейських
конвенцiй i декларацiй, якi поки що здебiльшого не знайшли свого вiдображення
в нормах українського законодавства.
 26

РОЗДІЛ 2.
КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ РИЗИКІВ В
УКРАЇНІ

2.1. Інституціональні основи реалізації ризиків у суспільному розвитку

Управління соціальними ризиками (SRM) є концептуальною основою,

розробленою Світовим банком, зокрема його Сектором соціального захисту та
праці під керівництвом Роберта Хольцмана, з кінця 1990-х років. Метою SRM є
розширення традиційних рамок соціального захисту, включивши в них стратегії
запобігання, пом’якшення наслідків та подолання наслідків для захисту основних
засобів до існування та заохочення прийняття ризиків [25].
SRM приділяє особливу увагу бідним верствам населення, які найбільш
вразливі до ризику і з більшою ймовірністю постраждають перед економічними
потрясіннями. За допомогою своїх стратегій SRM прагне знизити вразливість
бідних верств населення та спонукати їх брати участь у більш ризикованих, але
більш прибуткових видах діяльності, щоб вийти із хронічної бідності.
Існує три важливі категорії, які допомагають класифікувати джерела
ризиків [13]:
1. Катастрофічні та некатастрофічні потрясіння: деякі події відбуваються з
низькою частотою, але мають серйозні наслідки для доходу, такі як старість,
смерть у сім’ї, нещасні випадки чи хвороби, що призводять до інвалідності,
 27

постійне безробіття та технологічна надмірність навичок. Ці катастрофічні події

можуть сильно вдарити по домогосподарствах і можуть вимагати безперервного
потоку трансфертів постраждалому домогосподарству, якщо воно не зможе
придбати достатні активи. На іншому кінці шкали знаходяться високочастотні
події з несерйозними наслідками для доходу, такі як минущі хвороби, втрати
врожаю та тимчасове безробіття.Захист від цих некатастрофічних подій не
обов’язково вимагає довгострокових чистих трансфертів потерпілому
домогосподарству. За наявності відповідних механізмів домогосподарства можуть
використовувати заощадження чи кредити без чистих трансфертів від інших із
часом.
2. Ідіосинкразичні шоки проти підступних шоків: деякі джерела призводять
до втрат лише в деяких домогосподарствах у співтоваристві, наприклад,
некомунікативні захворювання або фрикційне безробіття, тоді як інші торкаються
всіх домогосподарств одночасно, наприклад, посуха, інфляція або фінансова
криза. Перші відомі як ідіосинкразічні (або мікро) шоки, а другі - як підступні
(або макро) шоки. Існує набагато більше механізмів подолання ідіосинкразичних
шоків, ніж підступних шоків. Останнє може мати особливо руйнівні наслідки,
внаслідок чого домогосподарствам нема куди звернутися за допомогою.
Бідолашним та ізольованим домогосподарствам може бути важко впоратися
навіть з ідіосинкразічними потрясіннями.
3. Поодинокі і повторювані потрясіння. Третя відмінність стосується
потрясінь, що йдуть один за одним, таких як посуха, за якою йдуть хвороби і
смерть, і потрясінь, що відбуваються як поодинокі події. Перші відомі як
потрясіння, що повторюються, і з ними зазвичай важко впоратися неформальними
засобами.
Процес наукового аналізу ризиків в якості системного явища передбачає
широке використання концепції, що поєднує три парадигми: неокласичну
економічну теорію, еволюційну теорію, а також інституціоналізм. Останній з
напрямків є найменш розробленим, хоча не менш цінним у пізнанні наукової
 28

категорії ризику. Так, важко не погодитися з Дж. Ходжсоном, який висловлює

думку, що протягом останніх тридцяти років економічна тематика зазнала засилля
математичних формалістів, очевидно більше зацікавлених у тому, щоб
конвертувати роздуми в рівняння, ніж зрозуміти чи пояснити реальні економічні
структури і процеси [ 51 ].
Ситуація склалася таким чином, що «на початок 90-х років минулого
століття алгебра та економетрика домінували у понад 90% статей, що
публікувалися у провідних наукових виданнях світу». З приводу змістовного
наповнення цих робіт можна навести міркування В. Леонтьєва: «Сторінка за
сторінкою професійних економічних журналів заповнюються формулами, що
ведуть читача від набору більш-менш правдоподібних, але вільно взятих
припущень, до точно сформульованих недоречних теоретичних висновків».
Звичайно, що наведене ніяк не означає недоцільність застосування
математичних методів у дослідженнях економічних процесів. Разом з цим, мова
повинна йти, насамперед, про необхідність підпорядкування формальних методів
основним завданням економічної теорії. Розгляд соціальних ризиків через призму
інституціональної теорії є важливим з огляду на те, що відповідно до
домінуючого на сьогодні у науковій спільноті розуміння сутності інституту, воно
зводиться до правил, які структурують і організовують взаємовідносини між
людьми. Саме інститути виступають в якості систем із усталеними і
загальноприйнятними соціальними правилами, що структурують соціальні
взаємодії [48].
Прихильники інституціональної теорії приділяють основну увагу
проблемам розвитку реальної ринкової економіки, еволюції економічних систем,
пошуку взаємозв’язків між економікою, правом, політикою і культурою, а також
дослідженню соціальних факторів розвитку економіки. Невизначеність
економічної ситуації, в якій здійснюється вибір, виступає основною причиною
неможливості максимізації виграшу. Невизначеність вибору обумовлюється
обмеженістю можливостей отримання інформації щодо зовнішнього та
 29

внутрішнього соціально-економічного середовища. Невизначеність ситуації та

брак знань виступають однією з визначальних характеристик поведінки індивіду
за умов, коли він керується спеціальними орієнтирами-інститутами. Тут мова йде
про формальне закріплення системи правових норм і установ, таких як ринки,
фірми, банки тощо. Інша частина інститутів, яка представлена договорами і
добровільно прийнятими кодексами поведінки - традиції, стереотипи виступає
неформальними обмеженнями поведінки індивідів [55].
На думку Дж. Шекла, мотивом особистої відповідальності за прийняття
рішення в умовах невизначеності є необхідність здійснення діяльності у напрямку
порушення стану рівноваги. При цьому, в якості найважливіших функцій
науковцем виділяється подолання невизначеності і прийняття рішення. Останнє
здійснюється на інтуїтивному чи інстинктивному рівні з повною відповідальністю
за нього [12].
Невизначеність також виступає «станом розуму», чимось суб’єктивним,
однак, обмеженим можливостями, як особистими, так і навколишнього
середовища. Вона обумовлюється також тією обставиною, що керівництво фірми
повинне чітко усвідомлювати об’єм прийнятного ризику. Рівень сумарного
ризику постійно змінюється через динамічний характер зовнішнього середовища
фірми. Це примушує підприємця регулярно уточнювати своє становище на ринку,
оцінювати ступінь ризику тих чи інших подій і, відповідно, корегувати свою
поведінку у сфері управління ризиком. Вихід із вказаної ситуації, що загрожує
економічній діяльності господарського суб’єкта будь-якого рівня, як цілком
правомірно вважає О. Власюк, полягає у створенні інституціональних
амортизаторів ризику [6].
В інституціональній теорії в якості предмету аналізу можуть виступати як
економічні, так і неекономічні проблеми соціально-економічного розвитку. В
основу вчення покладено визначальну роль інститутів, еволюція яких є базою
економічного аналізу. Так, Д. Норт розглядає інститути в якості своєрідних
правил гри, за якими діють гравці (групи людей, об’єднані прагненням спільно
 30

досягти визначеної цілі). Інститути виступають спеціально створеними людиною

обмежувачами, метою яких є організація відносин між людьми. Дослідник цілком
справедливо зазначає, що сьогодення і майбутнє пов’язані з минулим
безперервністю інституціональної структури економічної системи. Дійсно, вибір,
який ми робимо сьогодні чи завтра, обумовлюється минулим. Однак минуле
можна пізнати лише в процесі інституціонального розвитку. Власне,
інституціональні зміни визначають, як ті чи інші економічні системи
розвиваються із плином часу, і таким чином, виступають основою розуміння
соціально-економічних процесів. Інституціональні зміни є доволі складним
процесом, що зумовлюють різного роду взаємодії між людьми в економіці,
політиці, соціальній сфері, а також визначають трансакційні та трансформаційні
витрати. У такому аспекті інституціональні перетворення, по-суті, виступають
граничними змінами. Вони можуть стати результатом еволюції у правилах,
неформальних обмеженнях, способах та ефективності примусу з метою
дотримання правил і обмежень.
Д. Норт також зазначає, що процес інституціональних змін, зазвичай,
носить інкрементний, а не дискретний характер. Докази того, як і чому
відбуваються інкрементні зміни і чому, навіть дискретні зміни (наприклад,
революції), ніколи не є абсолютно дискретними, виходять із того, що в
економічній системі завжди існують неформальні обмеження. Якщо формальні
обмеження (структури) можна змінити революційним шляхом за досить короткий
проміжок часу, то неформальні структури не завжди здатні до сприйняття такого
впливу. Тому вони не лише пов’язують минуле з сьогоденням і майбутнім
соціально-економічної системи, але й пояснюють історичний розвиток. Це
означає, що інституціональні зміни виступають основними детермінантами
соціально-економічного розвитку будь-якої економічної системи [58].
Основними базисними економічними інститутами теорії інституціоналізму
виступають: власність, влада, управління, праця. Інституціональна теорія прав
власності виходить із аксіоматичного положення, що будь-який акт обміну є
 31

обміном комплексом правомірностей. Характеризуючи інституціональний зміст

відносин економічної влади, її можна визначити, як поле впливу однієї сторони
вольового відношення до іншої сторони, що й детермінує її поведінку, виходячи з
легітимності виконання владних функцій.
Економічна влада є основою рентоорієнтованої поведінки - ключовим
поняттям у визначенні інституціонального змісту управління є організація.
Організація як функція суб’єкту управління, фіксує «свій результуючий слід» у
структурі його об’єкта, який у свою чергу, забезпечує зворотний, об’єктно-
суб’єктний, структурно-функціональний зв’язок в управлінських відносинах.
Інституціональна характеристика праці припускає можливість бачення в ній
особливого типу й особливої сфери діяльності, розмежовувати які принципово
необхідно. Сфери діяльності виявляються, в принципі, байдужими до того чи
іншого типу діяльності, тобто можуть «заповнюватися» будь-якими різними
типами діяльності [40].
Інститути представляють собою структуровані певним чином організаційні
системи, що формуються для виконання визначених цілей і функціонують на
основі окремих принципів чи правил. Інститути обумовлюють визначені
обмеження поведінки людей, однак одночасно й розширюють їх можливості,
відкривають нові варіанти вибору дій, створюють умови для нових устремлінь та
формують і змінюють самі прагнення. Інститути, одного боку, повністю залежать
від діяльності індивідів, з іншого - вони виступають головним її регулятором;
наявність означеного позитивного зворотного зв’язку сприяє ще більшому
укріпленню і увіковіченню інститутів [15].
Разом з цим, інститут виступаючи сукупністю взаємозв’язків і систем
поведінки, визначається, у кінцевому рахунку, потребами людей. У даному
контексті інститут можна розглядати, як своєрідну форму людської діяльності, що
ґрунтується на чітко розробленій ідеології, системі правил і норм, а також
розвиненому соціальному контролі за їх дотриманням. Інституціональна
діяльність здійснюється людьми, які організовані у групи чи асоціації із
 32

розподілом на статуси і ролі відповідно до потреб даної соціальної групи чи

суспільства у цілому. Інститути, таким чином, підтримують соціальні структури і
встановлений порядок у суспільстві.
У суспільствах перехідного типу, що знаходяться у трансформаційному
стані, ризик має свої особливості. Вони визначаються як процесом суспільного
виробництва, коли відбувається відмова від старих неефективних механізмів, так і
настанням нового етапу, коли необхідні соціально-економічні механізми ще не
сформувалися. Окрім того, часто нові фактори ризику для розвитку людського
потенціалу зумовлюються рішеннями та діями законодавчих і виконавчих органів
влади. Така ситуація може мати місце, коли в процесі реалізації управлінських
рішень зароджуються нові соціальні практики і технології, кожна з яких може
досить суттєво вплинути на різні сторони життєдіяльності людей.
Поняття ризику в теорії інституціоналізму пов’язується, в основному, із
нестабільністю структур системи державного управління. Якщо базовою
функцією інституту є необхідність зменшення невизначеності зовнішнього
середовища для економічних суб’єктів, то інституціональним ризиком виступає
неможливість виконання посередницької місії між сторонами контракту. Однією з
головних причин виникнення інституціонального ризику є неефективність
інституціональних механізмів, які повинні регулювати опортуністичну поведінку
суб’єктів ринку [23].
Категорія «інституціональний ризик» також активно використовується
міжнародними рейтинговими агенціями (Standard&Poor, Moody’s, Fitch) стосовно
нафтогазової промисловості та банківської справи. В аналітичних оглядах
інституціональні ризики обумовлюються специфікою впливу механізмів та
інститутів державного управління. В якості основних причин їх прояву
наводяться несприятливі умови ведення бізнесу, часті зміни законодавства,
неефективність регулювання та корпоративного управління, а також непрозорість
структури власності та бізнесу в банківській системі.
 33

Прихильники інституціональної теорії Г. Мюрдаля розглядають соціальні

ризики через призму механізмів їх мінімізації. В їх основі знаходиться соціальний
захист населення, який включає систему законодавчих, економічних, соціальних і
соціально-психологічних гарантій, інструментів, що надають працездатним
громадянам рівні умови для підвищення власного добробуту за рахунок
особистого трудового внеску, а для непрацездатних забезпечують створення
необхідного рівня життєзабезпечення та допомог. В концептуальні основи
реалізації політики соціального захисту покладено так звану «соціальну доктрину
Г. Мюрдаля», згідно з якою зусилля держави повинні зосереджуватися на:
забезпеченні високого прожиткового мінімуму та наданні матеріальної допомоги
тим, кому вона потрібна; скороченні привілеїв та пільг для тих, хто їх не
потребує; створенні умов, які дозволяють громадянам отримувати законними
способами доходи, що забезпечують достатній рівень освіти, медичного
обслуговування; удосконаленні умов праці для найманих працівників, їх захисті
від нестабільної ринкової економіки шляхом упровадження системи гарантій і
компенсацій; захисті громадянських прав, боротьбі зі злочинністю, виключенні
політичного переслідування і адміністративного свавілля; створенні сприятливого
соціально-психологічного клімату в суспільстві, формуванні ідеології
економічного і людського розвитку; максимальній стабільності суспільного
життя, що знаходить вираз у локалізації конфліктів у політиці, трудових
відносинах, між капіталом і працею; створенні системи компромісів у рамках
структур трипартизму «держава-працедавець-профспілка» [33].
Будь-яка соціальна система в основі трактування власних захисних
механізмів містить елементи дуалізму: з одного боку, мова йде про природні
механізми захисту, які виникають в системі завдяки її структурним якостям; з
іншого – це індуковані захисні механізми, які створюються суспільством, урядом і
мають на меті вирішення цілком конкретних соціальних завдань. В процесі
трансформації економіки індуковані інструменти соціального регулювання
 34

набувають особливої ваги, оскільки стосуються питань розподілу доходу,

справедливості, мотивації праці.
Адаптаційні механізми системи визначаються початковим рівнем
споживання, доходів та доступу до соціальних благ, а також наявністю чи
відсутністю почуття соціальної задоволеності. У будь-якому випадку адаптація
зводиться до реакції індивідів чи економічних агентів на впливи уряду або інших
агентів. Основним принципом створення та упровадження індукованих
механізмів соціального захисту є недопущення утисків з боку одного агента прав
інших агентів, а також багаторівневий характер розповсюдження дії цих
інструментів, включаючи органи місцевої влади. До них можна віднести: охорону
здоров’я населення та навколишнього середовища, скорочення безробіття і
бідності, ефективну політику захисту материнства, дитинства. До інструментів
індукованого механізму належить також макроекономічне регулювання, яке
забезпечує визначений об’єм і динаміку приватних інвестицій, стимулює грошові
заощадження населення, чим зменшує ймовірність різного роду дестабілізацій.
Уряд повинен вирішальним чином впливати на систему соціального захисту через
упровадження прямих інструментів державного стимулювання економіки у
вигляді державного замовлення і реалізації відповідних проектів [14].
Вплив людського фактору на інституціональний розвиток висвітлюється в
теорії «морального ризику», прояви якого є найбільш суттєвими на ринку праці.
Так, після підписання контракту у найманого працівника виникають стимули
діяти таким чином, щоб максималізувати власну корисність, не турбуючись про
корисність працедавця. Найманий працівник виходить з того, що, по-перше,
працедавець є некомпетентним, по-друге, у нього досить обмежені можливості
для контролю, по-третє, сам працівник, за необхідності, завжди може
виправдатися, посилаючись на несприятливу зовнішню кон’юнктуру, яка не
надала йому можливості для виконання контрактних зобов’язань. Типовим
прикладом можуть слугувати відносини менеджера і власника (акціонера). Вони
укладають угоду, відповідно до якої менеджер повинен розпоряджатися акціями
 35

власника в інтересах останнього. Акціонер, у більшості випадків, не володіє

повною інформацією щодо компетенції менеджера, перевірити ж його дії досить
складно. У результаті перед менеджером відкриваються широкі можливості для
упровадження опортуністичних стратегій [8].
Щодо ринку страхування, то інституціональна теорія пропонує розглядати
наступні форми морального ризику: нехтування ризиками, недобросовісна
поведінка і надмірне використання наданих послуг. Нехтування ризиками має
місце, коли людина повністю застрахувала себе, внаслідок чого її поведінка стає
більш ризиковою. Наприклад, знаючи, що всі витрати по частковій втраті
працездатності будуть компенсовані, людина менш відповідально відноситься до
дотримання правил безпеки на виробництві. Тобто, навіть якщо на стадії
підписання угоди, ризики були повністю оцінені і у цьому відношенні контракт,
запропонований страховою компанією був абсолютно ефективним, то на стадії
його виконання ніщо не заважає людині підвищити середній рівень ризику і тим
самим зменшити ефективність даного контракту. Несумлінна поведінка може
спостерігатися також у випадку, коли людина застрахована повністю – це
стимулює до шахрайства з метою провокування страхового випадку та отримання
відповідної компенсації.
Надмірне використання наданих послуг виникає, коли в результаті
страхування людина має право на безкоштовні послуги і вона починає зловживати
цим правом. Такі дії обумовлюють соціально негативний результат, оскільки
соціальні витрати перевищують вигоди від надання пільги. Звичайно, що така
опортуністична поведінка може бути врахована в контракті, однак це призведе до
його значного здорожчання. У результаті страхуватися будуть лише люди із
завідомо протиправними намірами, оскільки вигідним він буде лише для них. Для
інших він стане занадто дорогим, оскільки вони будуть розраховувати
скористатися ним лише у випадку настання страхового випадку.
Науковцями Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи
НАН України в контексті взаємозв’язку із соціальними ризиками виділяється так
 36

званий «ментальний чинник», який, на нашу думку, доцільно розглядати в рамках

морального ризику. Так, на сучасному етапі ринкових перетворень в Україні
однією з причин соціальних ризиків багатьох верств населення є недостатньо
ефективна соціально-економічна мотивація праці, недооцінка ролі і місця
трудового менталітету в реформах, що зачіпають соціально-трудову сферу.
Слабкість соціальної політики підсилює роль окремих негативних рис трудового
менталітету (неповага до закону, трудової дисципліни, збереження робочого часу,
патерналістські орієнтації, надії на утриманство держави та ін.), не стимулюючи
розвиток рис, що мають бути дійсно притаманні працівнику ринкового типу і є
необхідними для формування мотивації конкурентоспроможної праці.
Прорахунки соціальної та економічної політики, певною мірою, пов’язані з
необґрунтованістю управлінських рішень, які не опираються на оцінку
трансформацій трудової свідомості населення на етапі ринкових перетворень. В
умовах перехідної економіки для України, нажаль, притаманна проблема
формування еліти, нестачі інтелектуальних, ділових та духовних лідерів. Одна з
причин такої ситуації пов’язана з нашим менталітетом. Виявлені тенденції в
трансформації трудового менталітету, звичайно, можна оцінювати як негативні,
маючи на увазі низьку ефективність соціально-економічної мотивації,
незадовільне регулювання конкурентоспроможності робочої сили [19].
Разом з тим, вони свідчать не лише про мотиваційну кризу у сфері праці.
Перевага матеріальних орієнтацій над духовними (інтересу до змісту праці, її
значимості для суспільства, прагнення до новітніх знань), точніше, пригнічення
духовних інтересів свідчить про те, що в умовах ринкових перетворень
формується жорсткий тип моделі суто економічної людини, яка набуває в Україні
все більшого поширення.
Модель адитивної невизначеності Р. Лукаса виходить з необхідності вибору
інструментів економічної політики. Проблематика ризику в даній моделі
знаходить вираз через наукові категорії «очікування» та «невизначеність». На всіх
 37

стадіях діяльності уряду, як провідного державного інституту, виникає

невизначеність соціально-економічної політики, що пояснюється таким [2]:
- відсутність чітких уявлень про те, якими повинні бути коефіцієнти в
рівняннях, що пов’язують цілі та інструменти державної політики;
- невизначеність самих цілей і неясність застосування інструментів;
- наявність часових лагів впливу інструментів на цілі;
- невизначеність моделей економіки;
- вплив на показники значної кількості інших факторів і подій, які важко
прогнозуються.
Ключовим положенням даної моделі є припущення, що економічна та
соціальна політика формує суспільні очікування з кожного окремого питання,
однак існує такий вид очікувань, який не формується тією чи іншою дією. Так, за
всіх інших рівних умов, індивід розуміє, що у майбутньому його очікує старість і,
як наслідок, соціальний ризик втрати статусних переваг і доходів. Очікування, як
реакція на економічні дії, містять три можливі варіанти стереотипного уявлення
щодо майбутнього: адаптивні, екстраполяційні та раціональні. Наведені
очікування містять в основі не лише невизначеність щодо процесу їх формування
і змін, пов’язаних із загальним процесом соціально-економічного розвитку країни,
але й залежать від психологічних особливостей і установок людини [18].
В основі гіпотези адаптивного очікування лежить теза, що агенти змінюють
свої очікування пропорційно величині останньої помилки. Формування даної
теорії відбулося на основі припущення, що така модель поведінки характерна для
всіх економічних агентів, тобто модель поведінки та уявлення про майбутнє
формується внаслідок коригування власної поведінки.
Модель екстраполяційних очікувань передбачає повернення ситуації після
адаптації до нормального рівня. Дана модель не дає уявлення про те, яким чином
суб’єкт може врахувати фактор зовнішніх впливів на власні дії, наскільки є
можливим повернення до нормального рівня, а також яким може бути цей рівень.
Тут виникають труднощі з адекватністю гіпотези адаптивних очікувань, яка
 38

враховує миттєву адаптаційну реакцію індивідів, однак не у змозі пояснити зміни

економічної моделі поведінки суб’єктів залежно від тих чи інших обставин. Без
урахування інституціонального оточення, цілей, функцій, які є відносно
стабільними, у порівнянні з очікуваннями, доволі проблематично прогнозувати
зміни у поведінці агентів, залежно від упровадження тієї чи іншої моделі
соціально-економічної політики. Індивіди та економічні агенти навчаються і в
процесі цього навчання переглядають не лише власну поведінку, але й відповідні
очікування. У цьому полягає складність встановлення закону очікувань – ми
можемо лише припускати, як будуть змінюватися переваги та очікування. Разом з
цим, функції корисності чи споживання, що ґрунтуються на сприйнятті
екстраполяційного механізму, не дають змоги стверджувати, що на деякий
момент часу буде спостерігатися прогнозована, а не якась інша реакція. Зокрема,
навчання створює очікування, які важко передбачити внаслідок наявності
кумулятивного ефекту, властивого процесу навчання [16].
Раціональні очікування виникають тоді, коли агенти мають повну
інформацію щодо структури та динаміки соціально-економічного розвитку. У
цьому випадку суб’єктивні очікування окремих індивідів відповідають
об’єктивним очікуванням розвитку соціально-економічної структури. Однак, як
відомо, інформація не буває доступною у повному обсязі, а значить, окрім
існування інформаційних асиметрій, що пояснюють функціонування ринків та
ступінь державного регулювання, повинні існувати також й асиметричні
очікування, тобто очікування, обумовлені попередньою інформацією, і нею ж
викривлені [9].
Негативні очікування та оцінки досить суттєво впливають на свідомість
людей, що робить їх поширеним інструментом політичного дискурсу. Так, вони
дають змогу, користуючись домінуючими катастрофічними очікуваннями
населення, маніпулювати масовою свідомістю і таким чином досягати будь-яких
політичних цілей. Як влучно з цього приводу зазначає М. Дуглас: «Мова ризику
зарезервована в якості спеціалізованого лексикону для політичних розмов щодо
 39

небажаних результатів. Категорія «ризик» широко використовується у випадках

виступів проти зловживань влади. Обвинувачення у створенні обстановки ризику
– це засіб для усунення авторитетів, лінивих бюрократів, а також можливість
витребування відшкодування. Для всіх цих цілей слово «небезпека» було б
правильним, однак тривіальна «небезпека» не має аури науковості чи претензій на
можливі точні розрахунки» [13].
Вагомий контраргумент проти доцільності врахування очікувань у
соціально-економічній поведінці пов’язаний з тим, що їх досить проблематично
виміряти та практично неможливо дослідити. З цієї причини неможливо
ефективно використати те, що не піддається кількісній оцінці. Однак, ряд вчених-
економістів наполягає на тому, що більшість параметрів економічної динаміки не
лише доступні в інформаційному плані, але й можуть прогнозуватися. Дана
обставина дозволяє, через організацію відповідних опитувань, здійснювати
перевірку гіпотез та приймати їх до уваги в процесі розробки заходів соціально-
економічної політики.
Очікування агентів можуть справджуватись чи не збуватися, однак індивід
або економічний агент зовсім не обов’язково буде вести себе адекватно
очікуванню. Так, наприклад, економічний агент очікує, що його права повністю
захищені державною системою. Однак на практиці це далеко не так. Тоді він
вимушений просто купувати послуги державних чиновників, тим самим
забезпечуючи собі корупційні переваги в конкурентному середовищі. Очікування
ж законослухняного економічного агента пов’язані з чітким дотриманням норм
права, однак вони не відповідають очікуванням конкуруючої сторони, яка обрала
корупційну форму конкурентної боротьби, внаслідок чого законослухняний агент
усувається з ринку незаконними методами. Значить, різні групи індивідів чи
економічних агентів володіють різними очікуваннями і формують їх, виходячи з
власних цілей. Таке очікування створює модель їх поведінки, яка визначається
станом інститутів та їх ефективністю.
 40

Досить ілюстративним з точки зору очікування є процес навчання індивідів

та економічних агентів, що проходить у соціальному середовищі, яке
детерміноване інститутами і склалося на даний момент часу. Тут необхідно
враховувати відсутність будь-яких гарантій позитивного ефекту, оскільки з усіх
можливих альтернатив цілком можливим є засвоєння малоцінної чи негативної
інформації. Якщо ж раціональність є обмеженою, то і очікування будуть
формуватися на обмеженості [38].
Людина, як соціальна істота, на всіх етапах еволюційного процесу
вимушена вирішувати проблеми, пов’язані із ситуацією ризику. Для цього
створювалися та удосконалювалися різні інститути, які дозволяли зменшити
можливі наслідки реалізації негативних сценаріїв суспільного розвитку. Інститути
відтворюються людською спільнотою для спрощення обмінів та взаємодій і
виконують функцію загального суспільного блага. У зв’язку з цим можна
говорити про процес відтворення інститутів (норм, правил поведінки), які
формують визначену соціальну упорядкованість, що, у свою чергу, призводить до
зменшення ймовірності настання негативних подій.
Соціально-економічна політика держави має на меті, насамперед,
мінімізацію соціальних ризиків та загроз, вона вибудовується згідно прийнятих
правил і процедур, у зв’язку з чим повністю залежить від впливу
інституціональних ефектів. Так, соціально-економічна політика кейнсіанського чи
неокласичного типу, а також використання теорії раціональних або адаптивних
очікувань не дають змоги планувати заходи щодо мінімізації соціальних ризиків у
довготерміновій перспективі, оскільки події економічного розвитку, навіть на
коротких часових інтервалах, можуть значно зменшити цінність запланованих
урядом заходів [55].
У ситуаціях інституціонального вибору досить часто має місце зростання
невизначеності у взаємовідносинах інститутів та індивідів. Поведінкові стратегії,
які чітко не окреслені рамками законодавчих практик, призводять до зростання
хаотичних процесів у соціальній та економічній сферах. Таке зростання
 41

несанкціонованих практик можна також пов’язати із низькою ефективністю

діяльності інститутів, що зумовлює розширення сфери інституціональних ризиків.
Інституціональні ризики також можуть бути наслідком свідомо прийнятих
соціальними інститутами недалекоглядних рішень. Тому, на нашу думку, в основу
соціальних факторів інституціонального ризику доцільно покласти
ірраціональність функціонування соціальних інститутів, наслідками якої є
деформування соціальної структури суспільства та формування негативних
суспільних настроїв. Вони можуть призводити до дестабілізаційних процесів та
зростання девіантної поведінки. Більш пролонгованими результатами девіації
соціальних інститутів є деформація ринку праці та негативні тенденції розвитку
демографічних процесів.
На відміну від класичного та неокласичного підходів, для аналізу ризику в
інституціональній теорії справедливим є положення щодо первинності
інституціональної невизначеності по відношенню до інституціонального ризику
(такий стан інституціонального середовища, коли зробити прогнозну оцінку
неможливо). Так, інституціональна невизначеність, в основі якої знаходиться
ймовірність негативного результату від дій суб’єкта соціально-економічних
відносин, може стати фактором інституціонального ризику для цього ж суб’єкта
(ситуація причинно-обумовленої невизначеності).
Новелою інституціонального підходу в теорії ризиків можна вважати
обумовленість останніх наявністю так званої «інституціональної пастки», основу
якої складає неефективний інститут чи їх сукупність. Їх діяльність призводить до
викривлення соціально-економічних процесів та створює труднощі для
функціонування економічних агентів. Відповідно, інституціональні пастки
можуть формувати ризики значного зменшення очікуваного результату.
Таким чином, поняття «інституціональний ризик» на сьогодні не є
усталеною науковою категорією, його змістовне наповнення містить досить
різнопланові визначення. Авторська позиція полягає у тому, що його доцільно
розглядати у широкому та вузькому значенні. У першому випадку, під
 42

інституціональним ризиком доцільно розуміти ймовірнісну характеристику

порушення інституційної рівноваги, що передбачає таке співвідношення
інститутів, яке забезпечує баланс інтересів та максимальну ефективність
функціонування соціально-економічної системи внаслідок мінімізації
трансакційних витрат. У вузькому значенні в основі інституціональних ризиків
міститься прагнення людини, як головного суб’єкта владних інституцій,
встановити соціальний контроль за відхиленнями від звичних стандартів, а також
створити регуляторні механізми, які будуть у змозі зменшити невизначеність
наслідків ризикових дій.
На основі проведеного аналізу наукових джерел пропонується виділити
основні класифікаційні ознаки інституціональних ризиків, згрупувавши їх
наступним чином [18]:
- за характером - суб’єктивні (причинами можуть бути різні інтереси сторін,
асиметричність інформації, недосконалість контрактних відносин); об’єктивні
(основною причиною слугує відсутність чіткої нормативної регламентації
відносин сторін);
- за специфікою інститутів – ризики, що продукуються політикою органів
державної влади, та ризики внаслідок дії ринкових інститутів;
- за масштабами охоплення – міжнародні, національні, регіональні, галузеві,
місцеві;
- за сферою виникнення - зовнішні (виникають під впливом системних
зовнішніх інститутів); внутрішні (виникають внаслідок дії локально-
організаційних чи внутрішніх інституцій);
- за ступенем свободи вибору суб’єкта – добровільні та примусові;
- за соціальною сутністю – ризики, обумовлені формальними інститутами та
ризики, що зумовлюються соціокультурними особливостями країни, регіону,
місцевості.
Між соціальним та інституціональним ризиком існують як прямі
(інституціональні ризики виступають вторинною формою соціальних ризиків),
 43

так і зворотні зв’язки (концентрація регулюючого впливу на інституціональні

ризики формує сприйняття і управління соціальними ризиками). Найбільш
значимими передумовами домінування соціальної складової в
інституціональному ризику можуть виступати: переважно традиційний, на
відміну від інноваційного, характер ризик-рефлексії у професійній культурі та
науковому пізнанні; нехтування інституалізацією ризик-рефлексії; зникнення у
масовій свідомості грані між соціальною нормою і патологією [15].
У розрізі основоположних положень теорії інституціоналізму доцільно
виділити окремо моральні ризики. Під моральним ризиком розуміються дії
економічних агентів щодо максимального збільшення їх власної корисності на
шкоду іншим у ситуаціях, коли вони не повною мірою відчувають наслідки своїх
дій через невизначеності та неповноти контрактів, які перешкоджають
покладанню усіх збитків на відповідного агента. Ситуації, в яких виникає
моральний ризик, характеризуються поєднанням наступних умов [57]:
- інтереси виконавця і замовника не співпадають, виконавець переслідує
власні інтереси на шкоду інтересам замовника;
- виконавці застраховані від несприятливих наслідків своїх дій;
- замовник не у змозі здійснювати повний контроль і досконалий примус.
На окремі ресурси моральні ризики мають значно більший вплив, ніж інші.
Так, ресурси чи капіталовкладення називають пластичними, коли використання
ресурсу за призначенням важко проконтролювати, а законних способів його
застосування може бути декілька. Особа, яка управляє такого виду ресурсом, у
даному випадку, має значні можливості негласного впливу на результати. Якщо
контроль використання пластичного ресурсу потребує значних витрат, то у цьому
випадку виникає небезпека вагомого морального ризику. Ресурси, які не є
пластичними, контролю за використанням не потребують [29].
Взаємозв’язок морального та соціального ризику можна продемонструвати
на прикладі схеми обмеження ризиків задатком, запропонованої Е. Лейзером.
Фірми виплачують працівникам на початку їх кар’єри заробітну платню, яка є
 44

меншою за вироблений продукт, - по мірі наближення віку, коли починається її

виплата у більш високому розмірі, вона починає виконувати роль завдатку, який
працівник може втратити у випадку недобросовісного виконання своїх обов’язків.
Для забезпечення дієвості цього механізму повинні виконуватися наступні умови:
- по досягненню пенсійного віку працівники обов’язково мають йти на
пенсію, оскільки у похилому віці вони отримують заробітну платню, яка
перевищує цінність виробленого продукту;
- повинен діяти механізм довіри до фірми – ним може виступати принцип
урахування вислуги років при звільненні працівників, тобто для звільнення
працівника, який тривалий час пропрацював на фірмі, остання повинна звільнити
всіх тих працівників, які влаштувалися на роботу до нього.
Отже, на думку автора, основне розмежування підходів щодо дослідження
ризику в інституціональній та класичній і неокласичній школах можна зробити на
основі їх категоріальної відмінності. Так, категорія інституціонального ризику,
насамперед, визначається системою внутрішніх характеристик людини
(цінностей, цільових установок, стереотипів поведінки, звичок, релігійних
переконань тощо) і це засвідчує можливість самостійного вибору варіанту
рішення індивідом. Наступна особливість інституціонального ризику виходить з
попереднього – оскільки припущення щодо екзогенності системи обмежень є
невірним, то людина не має повного об’єму інформації для прийняття рішення, а
значить вона не може повно відобразити процеси суспільного життя. Процес
прийняття рішення щодо зменшення ризику необхідно звести до реалізації однієї
з поведінкових передумов – обмеженої раціональності чи опортунізму.

2.2. Підходи до аналізу та оцінки соціальних ризиків в Україні

Національні суспільства мають чітке розуміння взаємопов’язаних

політичних, соціальних, культурних та економічних аспектів мінливого
 45

оперативного середовища та властивих їм ризиків, що формує основу для

запобігання та управління цими ризиками.
У делікатних та небезпечних ситуаціях, включаючи збройні конфлікти та
внутрішні заворушення чи напруженість, певні групи чи окремі особи
контролюватимуть чи впливатимуть на вашу здатність швидко та безпечно
зв’язатися з нужденними людьми. Тому вкрай важливо розуміти оперативне
середовище та основні політичні, соціальні, культурні та економічні чинники, що
його визначають. Знання історії та корінних причин напруженості, динаміки сил і
того, хто з ким воює, чому, де і за допомогою якої зброї, має важливе значення,
якщо ви хочете забезпечити безпечну та ефективну відповідь [43].
Будь-яка ситуація, коли існують незадоволені гуманітарні потреби, дає
привід Національному Товариству (НС) задуматися про те, чи має мандат і
здатність реагувати.
Етапи оцінки, показані на схемі, є інтерактивними та динамічними, що
відбуваються одночасно і безперервно протягом усього заходу. Вкрай важливо
завжди мати чинний механізм оцінки контексту, щоб виявляти та передбачати
події та їх потенційні гуманітарні наслідки (рис. 2.1).
 46

Рис. 2.1 – Загальна схема оцінювання соціальних ризиків

Результати оцінки визначають рішення та дії національного суспільства та

дозволяють йому усувати ризики, а також краще інформувати, готувати та
навчати персонал та волонтерів безпечно реагувати на будь-які проблеми, з якими
вони стикаються.
Оцінка контексту та ризиків залежить від збору адекватної, точної та
надійної інформації та є основою всіх інших аспектів підтримки та підвищення
вашого визнання, безпеки та доступу.
Відправною точкою є організація процесу збору та аналізу історичної,
політичної, соціальної, культурної та економічної інформації, тенденцій та
 47

проблем з різних джерел, яка ляже в основу вашої контекстної оцінки. Цей процес
має бути безперервним, оскільки контекст постійно змінюється.
Подібності та відмінності між підготовкою до стихійних лих та реагуванням
на них, а також у чутливих та небезпечних ситуаціях, включаючи збройні
конфлікти, внутрішні заворушення та напруженість, розуміються щодо [40]:
(1) змінної оперативної обстановки;
(2) гуманітарні потреби; та
(3) характер реагування благодійних організацій; ці знання
використовуються для оновлення заходів щодо забезпечення готовності та
реагування.
Сьогоднішня реальність така, що майже у всіх сферах нашої повсякденної
роботи існують потенційні вразливості, які, особливо в умовах відсутності
безпеки, можуть поставити під загрозу нашу безпеку та доступ. Дуже важливо
завжди зберігати пильність, щоб можна було вжити відповідних заходів для
виявлення та подолання цих проблем. Коли присутні «брамники» (особи чи
групи, озброєні чи неозброєні, які впливають чи контролюють доступ та безпеку),
важливо знати, хто вони, їх керівництво та структуру влади, а також їх методи та
тактику. Це допоможе у розробці відповідних стратегій спілкування та
переговорів.
Збільшення джерел суспільної інформації та швидкий прогрес у галузі
інформаційних технологій збільшили необхідність краще розуміти складне
місцеве, регіональне та глобальне середовище, щоб уникнути несподіванок,
передбачати ризики та розробити відповідні оперативні заходи реагування та
комунікаційні стратегії. Сканування навколишнього середовища - один із
інструментів, що сприяють загальному аналізу контексту (рис. 2.2).
 48

Рис. 2.2 – Стратегія сканування на наявність соціальних ризиків

Сканування довкілля - це запобіжний процес відбору, аналізу та обміну

загальнодоступною інформацією підтримки прийняття оперативних чи
стратегічних рішень. Цей процес складається із семи етапів: оцінка потреб;
виявлення відповідних джерел; вибір відповідних інструментів; збір та відбір
ключових фрагментів інформації; синтез та аналіз інформації; обмін інформацією;
аналіз; та збір зворотного зв’язку.
 49

Інструменти моніторингу полегшують як сканування, так і збирання

відповідної інформації. Безкоштовні інструменти, такі як Netvibes та Hootsuite,
пропонують великі можливості для налаштування професійної системи
сканування навколишнього середовища, а платні підписки на Radian 6,
Brandwatch або Meltwater дозволяють проводити більш глибокий аналіз контенту
традиційних та соціальних мереж [6].
Оцінка контексту, що постійно розвивається, розробляється і підтримується,
щоб забезпечити повне розуміння оперативного контексту, а також зацікавлених
сторін і постраждалих людей і спільнот з їх конкретними потребами у допомозі та
захисті. Хоча дані, зібрані в процесі сканування навколишнього середовища,
значною мірою сприяють вашій оцінці контексту, існує безліч інших джерел
оперативної інформації, і їх необхідно враховувати у загальній оцінці. До них
відносяться [28]:
 ключові зацікавлені сторони, які можуть впливати або контролювати
вашу безпеку та доступ;
 внутрішні джерела/джерела руху;
 співтовариства та інші.
На додаток до загальної оцінки контексту та ситуації, у чутливих та
небезпечних ситуаціях потрібен конкретний та детальніший аналіз конфліктів та
насильства, щоб зрозуміти коріння напруженості, у тому числі, хто з ким воює, з
якої причини, коли і де. , чому та якими засобами (рис. 2.3).
 50

Рис. 2.3 – Джерела оцінки контексту

Це важливо, оскільки ви не можете ризикнути розгорнути свої групи

реагування в небезпечній ситуації, не знаючи якомога більше про характер події
та пов’язані з ним елементи, щоб ви могли вжити відповідних заходів щодо
запобігання, запобігання та пом’якшення ризиків.
Відповідно до оцінки контексту, що розвивається, і правової бази
національного суспільства проводиться постійна оцінка ризиків, яка включає
стратегії готовності і самозахисту співтовариств, щоб встановити стандартну
систему і підхід до управління ризиками оперативної безпеки.
 51

На основі інформації, зібраної та проаналізованої в ході процесів

сканування навколишнього середовища та оцінки контексту, наступним кроком у
створенні вашої системи управління ризиками операційної безпеки є отримання
чіткого розуміння загроз та ризиків.
Процес оцінки ризиків є невід’ємним компонентом етапу розробки вашого
проекту/програми. Для досягнення цілей проекту/програми необхідно знизити,
пом’якшити, уникнути або перенести схильність до ризику.
Загроза - це будь-яка загроза безпеці, захищеності або інша форма загрози
вашому персоналу, активам, організації, репутації чи програмам, що існують у
контексті вашої діяльності.
Ризик - це міра схильності або вразливості до загроз, що визначається
ймовірністю їх виникнення та рівнем впливу на ваш персонал, активи,
організацію, репутацію чи програми. Встановлена національними товариствами.

2.3.Ідентифікація проблем функціонування вітчизняного інституту

соціального захисту

Насамперед, необхідно виявити загрози. Загрози можуть мати чи мати

ніякого впливу організацію; іншими словами, вони можуть становити або не
становити ризик для її персоналу, активів, організації, репутації чи програм.
1.Ризики насильницького характеру:
 Цілеспрямований збройний напад.
 Нецільовий збройний конфлікт чи насильство.
 Викрадення.
 Тероризм.
 Вибухове насильство (міни, СВУ, вибухи).
 Викрадення автомобіля.
 Сексуальне насильство.
 Громадянські заворушення.
 52

 Релігійне насильство.
 Злочин.
2.Організаційні ризики:
 Репутаційний ризик
 Фінансовий ризик (банківська система, обмін валюти, крадіжки,
присвоєння)
 Корупція
 Юридичний ризик (дозволи на роботу, дотримання вітчизняного
законодавства)
 Політичний ризик
 Насильство чи дискримінація на робочому місці
 Культурні проблеми
3.Екологічні ризики:
 Природні небезпеки (погода, землетруси, повені).
 Медичні ризики (доступ до відповідного медичного лікування для
персоналу).
 Проблеми, пов’язані зі здоров’ям (їжа, вода, хвороби, стрес).
 Дорожні аварії.
 Інші нещасні випадки.
 Вогонь.
Після того, як загрози ідентифіковані, їх необхідно оцінити з точки зору
ймовірності їх виникнення та рівня впливу на організацію, її людей та активи, на
підставі чого визначається фактичний ризик для організації. Потім можуть бути
розроблені стратегії щодо зменшення, пом’якшення, запобігання або передачі цих
ризиків [22].
Простий приклад: Національне суспільство працює в тій частині світу, де
авіакомпанії мають дуже погані показники безпеки польотів, часті аварійні
ситуації та кілька інцидентів щороку, які призводять до людських жертв. Це
 53

загроза, що легко ідентифікується. Якщо національне суспільство не дозволяє

своїм співробітникам використовувати такі авіакомпанії для подорожей, вони
ефективно усувають цю загрозу і уникають ризику (рис. 2.4).

Рис. 2.4 – Матриця планування ризиків

 54

Отже, оцінка ризиків – це досить складна область, яка потребує ретельного

систематичного аналізу. Дані мають бути ретельно вивчені вищим керівництвом
та використані для прийняття оперативних рішень.
Що стосується України, то вітчизняна ССЗ – це багатогранна система
взаємопов’язаних з усіма законодавчими і виконавчими рішеннями різних рівнів
економічних, правових і соціальних гарантій реалізації найважливіших
соціальних прав кожного члена нашого суспільства незалежно від його місця
проживання, працездатності, статі, віку. У широкому розумінні соціальний захист
– це система організаційних, правових та економічних заходів щодо забезпечення
основних соціальних прав громадянина в Україні.
Структурно соціальний захист має такі складові:
а) державний соціальний захист – загальна система соціального захисту
(загальнообов’язкове державне страхування та державна соціальна допомога);
б) спеціальний соціальний захист;
в) додатковий соціальний захист і недержавне соціальне забезпечення
(недержавне пенсійне забезпечення та недержавні соціальні послуги).
В Україні спільно з МОП розроблено три Програми гідної праці в Україні,
Державна соціальна, цільова програма подолання та запобігання бідності в
Україні.
Кінцевою метою соціального захисту є надання кожному члену суспільства,
незалежно від соціального походження, національної або расової належності
можливості вільно розвиватися, реалізувати свої здібності. Інша мета -
підтримання стабільності в суспільстві, тобто попередження соціальної
напруженості, яка виникає у зв’язку з майновою, расовою, культурною,
соціальною нерівністю.
На державному рівні в системі соціального захисту чітко виділяються такі
групи проблем: недосконалість нормативно-правової бази щодо реформування
 55

системи соціального захисту населення; необхідність структурних змін у

програмах, спрямованих на підвищення адресності соціальної допомоги, в тому
числі за рахунок, скасування пільг, наданих багатьом категоріям громадян
незалежно від їх матеріального становища, або встановлення там, де можливо,
нового порядку надання соціальної допомоги, що базується на перевірці доходів;
відсутність взаємоузгодження різних програм соціальної допомоги, наприклад
програм дитячих допомог, житлових субсидій і соціальної допомоги родинам;
складність переходу до єдиної системи грошових трансфертів у рамках
мультипрограмної системи соціального захисту населення.
Сучасний стан соціального захисту в Україні можна охарактеризувати, як:
– різноманітні пільги, соціальні виплати та соціальні послуги в Україні
безпосередньо передбачені у 58 законах та більше ніж у 120 підзаконних
нормативно-правових актів;
– згідно з чинним законодавством, в Україні існує 120 категорій
пільговиків, з яких лише 45 відзначаються за соціальною відзнакою, а 57 за
професійною;
– в Україні налічується близько 130 категорій одержувачів різних
соціальних виплат, з яких лише 70 отримують за соціальною ознакою, а 50 – за
професійною;
– усі пільгові категорії мають право на більш як 120 видів пільг та понад 60
видів допомог;
– соціальний захист та соціальне забезпечення є найбільшою видатковою
статтею бюджету – навіть більшою ніж видатки на охорону здоров’я, освіту.

Висновки за розділом 2

Підсумовуючи слід зазначити, що сучасний розвиток системи соціального

захисту населення України потребує комплексного підходу при зміні принципів її
побудови, виходячи з ринкових реалій розвитку країни. Соціальне
 56

обслуговування, соціальне спонсорство, стимулювання надання послуг за

допомогою прямого бюджетного фінансування та залучення коштів недержавних
структур сприятиме підвищенню соціальних стандартів у державі та покращенню
матеріальних умов існування малозахищених верств населення.
 57

РОЗДІЛ 3.
НАПРЯМИ ПОДОЛАННЯ СОЦІАЛЬНИХ РИЗИКІВ ШЛЯХОМ
РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ

Сучасний напрям наукового пізнання сутності ризику наголошує на

необхідності негайного та ефективного реагування системи на ситуацію
імовірнісної природи. Своєчасна ідентифікація ризику та станів, до яких він може
призвести, дає можливість запобігати небажаним наслідкам, обирати більш
гнучку стратегію.
Незважаючи на збільшення обсягів соціальних виплат, розміру
прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати, більшість отримувачів
соціальних допомог не можуть задовольняти свої мінімальні потреби для життя.
Їхні потреби розглядаються за залишковим принципом, виходячи з обсягів
споживання соціальних трансфертів, а не в контексті відтворення трудового
потенціалу, в єдності з політикою зайнятості, пенсійного забезпечення та
податковою політикою.
Ризик як ймовірнісна обставина чи подія, що може призвести до
несприятливих наслідків інтерпретується науковцями по-різному в різних
ситуаційних контекстах. Кожна з позицій у тому чи іншому ступені може
вважатися об’єктивною за різних умов реалізації державної стратегії соціального
розвитку. На сьогодні виділяються три основні підходи до аналізу поняття «соціа-
льний захист» і його складових:
- політекономічний — припускає дослідження сутності відносин, що
входять у
дане поняття, їх взаємозв’язки, виділення принципів, видів і організаційно-
правових форм соціального захисту;
 58

- методологічний — передбачає розгляд соціального захисту як способу

забез-
печення соціальних прав і гарантій суспільства, регулювання соціальних
відносин. Він розглядає соціальні послуги як з позиції суспільного блага, так і з
точки зору товару.
Відповідно до першої концепції соціальний захист сприймається як
необхідне явище для всього суспільства, хоча видатки з соціального
обслуговування перекладаються на забезпечену частину суспільства. Згідно з
другою концепцією соціальні послуги можна купувати і продавати на ринку; -
інституційний - припускає дослідження соціальних відносин з точки зору
суспільного інституту, в рамках якого об’єкти можуть відстоювати власні
інтереси.
Конституція України визначає найважливіші засади організації суспільства,
а також встановлює права і свободи людини та їх гарантії, які, своєю чергою, ви-
значають зміст і спрямованість діяльності держави. Відповідно до Конституції
Україна, як соціальна держава, зміст і спрямованість діяльності якої визначають
права і свободи людини та їх гарантії, проголосила право громадян на соціальний
захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або
тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних
від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених
законом. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним
страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ та
організацій, бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; а також
створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів з догляду за
непрацездатними.
Основну роль у системі соціального захисту та соціального забезпечення в
Україні відіграє держава, водночас Закон України «Про соціальні послуги»
створив можливість залучати до надання соціальних послуг недержавні
організації та установи. До державних і комунальних суб’єктів закон відносить
 59

державні та комунальні спеціалізовані підприємства, установи та заклади

соціального обслуговування; до недержавних — створені відповідно до
законодавства юридичні особи, які не мають на меті отримання прибутку (тобто
громадські та благодійні організації, релігійні організації, непідприємницькі
товариства та установи).
Виходячи з проведеного аналізу, соціальні ризики пропонується
класифікувати наступним чином:
– особисті, тобто ризики, що зумовлені фізіологічною та соціальною
природою людини, вони можуть носити лише об’єктивний характер (тимчасова
непрацездатність; вагітність і пологи; необхідність догляду за тими, хто його
потребує; хвороба; інвалідність; старість; смерть годувальника; безробіття;
смерть);
– професійні, тобто ті, що є об’єктивним наслідком трудової діяльності
особи, у більшості випадків вони не можуть бути усунені шляхом поліпшення
умов праці та зумовлюють професійну непрацездатність особи;
– суспільні, тобто ті, які зумовлені комплексом економічних, технічних,
соціальних причин (техногенні катастрофи, стихійні лиха, війни, соціальні
катаклізми).
Серед ключових видів соціального захисту як об’єктивної умови
правовідносин по мінімізації соціальних ризиків можна виділити:
– соціальні гарантії, які передбачають необхідність регулювання відносин
між суспільством та конституційними правами особистості - правом на життя, на
працю, на відпочинок, на охорону здоров’я та освіту. Це встановлені законами
мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення,
соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені
законамита іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень
життя не нижчий від прожиткового мінімуму.
Соціальні гарантії розповсюджуються на:
 гарантії зайнятості;
 60

 регулювання мінімуму доходів;

 ресурсне забезпечення пільг;
 державний та суспільний контроль за дотриманням гарантованих прав;
 соціальне страхування, яке гарантує необхідний рівень життя. Державне
соціальне страхування є обов’язковим, його джерелом виступають обов’язкові
внески працедавців; розподіл допомоги відбувається залежно від потреб, без
врахування розмірів внесків та податків, які було сплачено раніше. Колективне
соціальне страхування реалізується як на обов’язкових, так і на добровільних за-
садах, джерелом його виплат служать страхові внески роботодавців та працівни-
ків; на відміну від державної, дана форма є субсидіарною, тобто враховує розмірів
попереднього внеску.
Система соціального страхування може включати наступні основні
елементи: пенсійне страхування; страхування по безробіттю; медичне
страхування; страхування від нещасних випадків на виробництві та від професій-
них захворювань; страхування по інвалідності; страхування по смерті;
– соціальне забезпечення передбачає комплекс соціально-економічних
заходів, спрямованих на відшкодування громадянам втраченого заробітку
внаслідок настання непрацездатності та їх державне забезпечення незалежно від
результатів їх праці. Система соціального забезпечення включає пенсії, допомоги
багатодітним та одиноким матерям, допомоги малозабезпеченим сім’ям з дітьми,
пільги інвалідам та багатодітним матерям, а також іншим категоріям населення,
які потребують допомоги;
– соціальну допомогу, змістом якої є надання одноразових виплат чи послуг
для ліквідації або нейтралізації критичних життєвих ситуацій. Може визначатися
як забезпечення в грошовій або натуральній формі, у вигляді послуг чи пільг, які
надаються з урахуванням державних гарантій по соціальному забезпеченню за ра-
хунок засобів місцевого бюджету, підприємств, позабюджетних та благодійних
організацій. Відмінність між соціальним страхуванням та соціальною допомогою
полягає у тому, що особа, яка отримує соціальну допомогу може не приймати
 61

участі у формуванні відповідного фонду;

– соціальну підтримку, яка передбачає реалізацію ряду державних програм,
що направлені на визначені групи населення, вона виступає своєрідною формою
соціального захисту економічно активного населення; може також направлятися
на підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів, тобто на підвищення
конкурентоспроможності особи на ринку праці;
– соціальні компенсації націлені на пом’якшення наслідків падіння рівня
життя у працюючих та збільшення доходів до рівня мінімального споживання у
непрацездатного населення. Можуть надаватися особам, які потребують цього у
зв’язку з високими темпами інфляції чи групам населення у зв’язку з нанесенням
шкоди їх здоров’ю;
– соціальні послуги виступають формою цільової допомоги, що призначена
для подолання чи пом’якшення дії несприятливих життєвих обставин і
відновлення повноцінного життєдіяльності людини. На сьогодні вони поки що не
адаптовані для окремих груп найбільш соціально незахищених категорій
громадян, однак, їх орієнтація на зниження вразливості та профілактику
соціальних ризиків, є досить дієвим та економічно виправданим механізмом
соціального захисту, ніж розширення обсягу різного роду недостатньо
обґрунтованих грошових допомог.
Державна система соціального захисту, забезпечує загальну доступність та
безоплатність соціальних гарантій. До найбільш значимих форм державного
соціального захисту можна віднести: забезпечення гарантій зайнятості; виплата
допомоги непрацездатним особам, інвалідам та іншим малозабезпеченим та
незахищеним категоріям населення; забезпечення нормального рівня життя
населення на основі доходу від трудової діяльності або допомоги, що надається;
гарантії мінімального рівного забезпечення житлом, послугами охорони здоров’я
та культури, отримання освіти, які необхідні для формування сучасної
висококваліфікованої робочої сили.
 62

Недержавні форми соціального захисту передбачають самоорганізацію

зайнятих та інших категорій громадян, які створюють для себе і своєї групи
систему соціального захисту в тій чи іншій сфері діяльності.

Висновки за розділом 3

Отже, існує нагальна потреба у розробці єдиних теоретичних засад щодо

поняття соціального ризику та законодавчого закріплення його в якості підстави
для виникнення суб’єктивного права особи на соціальне забезпечення. Окремі
нормативно-правові акти, що визначають державну соціальну політику носять
декларативний характер через застарілість та неефективністьдіючих
механізмівсоціального захисту, відсутність адресності, зрівняльний характер і
невідповідністьсистеми соціального захисту реальним потребам українського
суспільства,неефективність та непрозорість системи бюджетного фінансування
соціальних видатківдержави. Трансформація системи соціального захисту
повинна базуватися на законодавчому закріпленні соціальних ризиків, перелік
яких стане основою для виникнення забезпечувальних правовідносин в державі.

ВИСНОВКИ
 63

Підводячи загальні підсумки роботи, можемо констатувати наступне:

1. Cоціальний захист ‒ це своєрідний інструмент, за допомогою
використання якого кожному громадянину державою гарантується мінімальний
рівень забезпечення матеріальних благ. Також соціальним захистом можна
назвати механізм держави, функціонування якого призначене для створення
нормальних умов життя, задоволення життєво необхідних потреб людини та
перспектив для її розвитку.
2. В умовах посилення децентралiзацiї державного управлiння найбiльш
чутливою до непередбачуваних змiн стає система забезпечення соцiального
захисту населення на регiональному рiвнi. Виникає суперечнiсть мiж наявнiстю
кадрового та аналiтичного потенцiалу й браком коштiв, ефективних
органiзацiйних структур, що спiвпрацюють у сферi соцiального захисту.
Реформування соцiальної сфери потребує перегляду та посилення державної
полiтики соцiального захисту, зокрема запровадження системи раннього
виявлення осiб та сiмей, якi перебувають у складних життєвих обставинах,
модернізації системи їх соціального обслуговування, підвищення якості надання
соціальних послуг за місцем проживання.
3.Соціальна політика має розглядатися як спосіб забезпечення відтворення
людського капіталу, а не як видатки на утримання непрацездатних або
неспроможних членів суспільства. Зазначені проблеми потребують відповідного
нормативно-правового обґрунтування, розвитку законодавства з питань
регулювання діяльності практичних соціальних працівників, визначення засад
щодо партнерства держави й недержавних організацій у соціальній сфері. Тобто
наразі, перш за все, необхідно виробляти власну модель соціального захисту
населення, продовжувати формування мережі соціальних служб у надання
якісних соціальних послуг населенню.
4. Проведене дослідження засвідчило відсутність загальноприйнятних
підходів щодо сутності та виду соціальних ризиків, які потребують розробки
 64

відповідних механізмів соціального захисту. Тому існує нагальна потреба у

розробці єдиних теоретичних засад щодо поняття соціального ризику та
законодавчого закріплення його в якості підстави для виникнення суб’єктивного
права особи на соціальне забезпечення. Окремі нормативно-правові акти, що
визначають державну соціальну політику носять декларативний характер через
застарілість та неефективністьдіючих механізмівсоціального захисту, відсутність
адресності, зрівняльний характер і невідповідністьсистеми соціального захисту
реальним потребам українського суспільства,неефективність та непрозорість
системи бюджетного фінансування соціальних видатків держави.
5.Трансформація системи соціального захисту повинна базуватися на
законодавчому закріпленні соціальних ризиків, перелік яких стане основою для
виникнення забезпечувальних правовідносин в державі. Серед їх широкого
розмаїття пропонується виділити соціальні ризики у власному розумінні цього
поняття, тобто певні події в житті людини, які вимагають матеріальної підтримки
суспільства. Мова йде, насамперед, про погіршення матеріального становища
внаслідок втрати заробітку чи трудового доходу з об’єктивних соціально
значимих причин, а також у зв’язку з додатковими витратами, пов’язаними з
народженням і утриманням дітей чи інших членів сім’ї, які потребують допомоги,
а також із задоволенням потреб у соціальних та медичних послугах.У цьому
випадку той чи інший вид соціального ризику може виступати основою для
запровадження адекватного механізму соціального захисту. Такий підхід
дозволитьу межах одного закону закріпити вичерпний перелік соціальних ризиків,
які даватимуть право на соціальний захист з боку держави, а також
охарактеризувати всі форми та види соціального захисту, які держава гарантує
різним соціальним групам та категоріям населення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 65

1. Антонюк П.П. Соціальні ризики як детермінанта соціального захисту

населення / П.П. Антонюк // Вісник Хмельницького національного університету.
– 2008. – Т.2. – № 2. – С. 96–99.
2. Білий В. Я. Щодо необхідності та порядку залучення цивільних закладів
охорони здоров’я для медичного забезпечення військ / В. Я. Білий, А. В. Верба, В.
О. Жаховський, В. Г. Лівінський // Наука і оборона (науково-теоретичний та
науково-практичний журнал МОУ) – К., 2017. – 2017. – № 1. - С. 31-36.
3. Болотіна Н. Б. Соціальні права людини та їх державне забезпечення:
сучасні тенденції розвитку / Н. Б. Болотіна // Захист соціальних прав людини і
громадянина в Україні: проблеми юридичного забезпечення. – К.: МП Леся. –
2003. – С. 14–28.
4. Болотіна Н. Право людини на соціальне забезпечення в Україні:
проблеми термінів і понять / Н. Болотіна // Право України. – 2000. – №4. – С. 37–
39.
5. Борецька Н.П. Механізми управління ризиками у сфері охорони праці /
Н.П. Борецька // Огляд цін українського та світового товарних ринків: [бюлетень].
- К. : Держзовнішінформ. - 2007. - С. 164-167.
6. Борецька Н.П. Концептуальні основи соціального захисту населення /
Економічні проблемы і перспективи стабілізації економіки України. – Донецьк:
ІЕП НАН України, 1999. – С. 25-33.
7. Булах О. Ю. Актуальні питання реформування системи медичного
забезпечення ЗСУ на сучасному етапі / О. Ю. Булах, В. І. Стриженко,
М. І. Павленко, В. Г. Лівінський, Л. В. Булах // Проблеми військової охорони
здоров’я: зб. наук. пр. – Випуск № 33. – К.:УВМА, 2012. – С. 26-32.
8. Головаха Є. Динаміка соціального самопочуття населення України:
1995-2006 / Є. Головаха // Українське суспільство 1992-2006: соціологічний
моніторинг; за ред. В. Ворони, М. Шульги. - К.: Ін-т соціології НАН України,
2006. - С. 201-209.
9. Гончаров А. Поняття соціального захисту / А. Гончаров // Підприємство,
 66

господарство і право. - 2009. - № 10. - С. 126-130.

10. Дерега В. В. Шляхи вдосконалення системи соціального захисту в
Україні: політологічний аналіз / В. В. Дерега, М. О. Багмет // Сучасна українська
політика: політики і політологи про неї. – Київ, Миколаїв: Вид-во «Український
центр політичного менеджменту», 2009. – Вип. 17. – С. 250–258.
11. Державна політика з охорони громадського здоров’я в Україні: Навч.
посібник / За ред. І. М. Солоненка, Л. І. Жаліло. – К.: Вид-во НАДУ, – 2004. –
С. 88-102.
12. Державна політика у сфері охорони здоров’я: кол. моногр.: у 2 ч./ (кол. авт.;
упоряд. проф. Я. Ф. Радиш; передм. та заг. ред. проф. М.М. Білинської, проф. Я. Ф.
Радиша). – К.: НАДУ, 2013. – ч.1. – С. 303-344.
13. Державне управління реформуванням системи охорони здоров’я в
Україні: навч.-наук. вид. / авт. кол.: М. М. Білинська, Я. Ф. Радиш, І. В. Рожкова
та ін. ; за заг. ред. проф. М.М. Білинської. – К.; Львів : НАДУ, 2012. – С. 97-124.
14. Дєєва Н.М. Науково-методологічні основи формування, оцінки і
управління потенціалом соціалізації економіки України [Текст] : автореф. дис... д-
ра екон. наук: 08.00.03 / Дєєва Надія Миколаївна ; Дніпропетровський
національний ун-т. – Д. - 2007. - 36 с.
15. Дідківська Л. І. Соціальний захист населення в Україні / Л.І. Дідківська.
– К.: Знання-Прес, 2008. – 214 с.
16. Європейський кодекс соціального забезпечення. Рада Європи; Кодекс,
Міжнародний документ, Класифікація від 16.04.1964 ETS № 48 [Електронний
ресурс] / Верховна Рада України. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/
laws/show/994_329.
17. Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні
гарантії». [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://zakon2.
rada.gov.ua/ laws/show/2017-14.
18. Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне
страхування». [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу:
 67

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/77-19.
19. Звіт про науково-дослідну роботу «Механізм мінімізації соціальних
ризиків у суспільстві у контексті соціальної безпеки держави». – K. - 2007. – 835
с.
20. Іванова О. Л. Соціальна політика : теоретичні аспекти /О. Іванова. – К. :
Вид. дім «КМ Академія», 2003. – 107 с.
21. Інформаційне забезпечення державного та регіонального соціального
управління: Монографія / О.Г. Осауленко, О.Ф. Новікова, Н.С. Власенко, І.В.
Калачова та ін. / НАН України. Ін-т економіки пром-сті; Держкомстат України. –
Київ; Донецьк. - 2004. – 656 с.
22. Ільяшенко В. Загальна класифікація ризиків у системі прийняття та
реалізації державно-управлінських рішень: теоретико-методичний аспект
[Електронний ресурс] / В. Ільяшенко, М. Соболь – Режим доступу до ресурсу:
http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/putp/2010-1/doc/2/07.pdf.
23. Кірнос І. О. Реформування соціальної політики держави: виклики та
напрями / І. О. Кірнос // Регіональний розвиток - основа розбудови української
держави. - Секція 2. Ефективне державне управління: державотворення та
регіональна влада: наук.)практ. конф., 4-5 квітня, 2012 р., м. Донецьк. - Донецьк:
Донецький держ. Ун-т управління, 2012. - С. 171-174.
24. Коноплицька Т. О. Соціальні параметри ризиків : автореф. дис. на
здобуття наук. ступеня канд. соціол. наук : спец. 22.00.04 Спеціальні та галузеві
соціології / Т. О. Коноплицька. - К., 2007. - 18 с.,
25. Конституція України [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу:
http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр.
26. Корольов С.С. Проблеми соціального захисту населення та його стан
серед військовослужбовців на початковому етапі реформування Збройних Сил
України // Вісник Київського славістичного університету. – 2006. – № 27. – С. 77–
83.
 68

27. Корольов С.С. Соціальні гарантії військовослужбовців Збройних Сил

України в період їх реформування як проблема правового врегулювання // Вісник
Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. – 2006. – №
2. – С. 189–195.
28. Лазоришинець В. В., Лісневська Н. О., Ковальчук Л. Я., Слабкий Г. О.,
Голобчиков М. В., Дячук Д. Д., Шипко А. Ф. Охорона здоров’я України: стан,
проблеми, перспективи; За ред. В.В. Лазоришинця, спеціалізоване видання. –
Київ, 2014. – С. 584-602.
29. Лук’янова В.В. Економічний ризик / В.В. Лук’янова, Т.В. Головач. – К. :
Академвидав. - 2007. – 464 с.
30. Матюрін І. В. Пропозиції щодо вдосконалення механізмів державного
регулювання сфери соціального захисту військовослужбовців в Україні / І.В.
Матюрін // Державне управління: удосконалення та розвиток. - 2012. - № 10
[Електронний ресурс]. - Режим доступу до журналу: http: // www.dy.nayka.com.ua.
31. Матюрін І. В. Удосконалення державного регулювання соціального
захисту військовослужбовців в Україні / І.В. Матюрін // Механізми державного
управління економікою України: зб. наук. праць. - Сер. Державне управління. - Т.
XIV. - Вип. 249. - Донецьк: Донецький держ. Ун-т управління, 2012. - С. 315-326.
32. Москаленко В. В. Сутність соціального захисту та його місце в політиці
соціальної держави. [Електронний ресурс]. - Режим доступу:
http://ekmair.ukma.edu.ua/bitstream/handle/123456789/8399/Moskalenko_Sutnist.pdf.
33. Національна система загальнообов’язкового соціального страхування:
сучасні проблеми та стратегії розвитку / Е.М. Лібанова, В. М. Новіков, О.В.
Макарова, І.Я. Садова. – K.: Інститут демографії та соціальних досліджень НАН
України.- 2006. – 188 с.
34. Новікова О.Ф. Оцінка соціальних ризиків в регіонах України як підстава
для прийняття управлінських рішень щодо їх подолання [Електронний ресурс] /
О.Ф. Новікова – Режим доступу до ресурсу: http://old.niss.gov.ua/Monitor/
Juli08/08.htm.
 69

35. Новікова О.Ф. Соціальна безпека: організаційно-економічні проблеми і

шляхи вирішення. – Донецьк: ІЕП НАН України, 1997. – С.10-19.
36. Новікова О.Ф. Соціально-економічна захищеність особи в Україні:
проблеми виміру та шляхи розв’язання: Доповідь на національній конференції
“Соціально-економічна захищеність населення України”, м. Київ, 31 травня – 1
червня 2001 року. – Київ, 2001. – С. 71-78.
37. Онікієнко В.В. Пріоритети соціалізації ринку праці в умовах ринкової
стабілізації та глобалізації національної економіки України / В.Онікієнко //
Демографія і соціальна економіка. - № 2. - 2006. – С. 101-114.
38. Основні напрями оптимізації системи соціального захисту в Україні.
Аналітична доповідь. – НІСД, 2012 – [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: www. niss.gov.ua
39. Поживілова О. В. Науковий супровід реформування системи охорони
здоров’я України: стан і тенденції розвитку: Монографія / О. В. Поживілова. – К.,
2012. – С. 53-86.
40. Полякова С.В. Бідність населення за споживанням: нові виміри / С.В.
Полякова, Т.В. Новосільська // Демографія та соціальна економіка. – 2015. - № 1
(23). – С. 22-31.
41. Ріктор Т. Л. Ризик в умовах соціальної невизначеності (соціально-
філософський аналіз). [Текст]: автореф. дис... канд. філос. наук: 09.00.03/ Ріктор
Тетяна Леонідівна.; Донецький національний ун-т. – Донецьк. - 2005. - 14 с.
42. Романюк О. Фінансування соціального захисту в Україні/ О. Романюк //
Результати і потенціал України. – Міжнародний центр перспективних досліджень.
– Київ. – 2008. - 27 с.
43. Саєнко Ю. Соціальні ризики та шанси // Соціальні ризики. – Т.2 / Відп.
ред.: Ю.І. Саєнко, Ю.О. Привалов.- К.: ПЦ «Фоліант». - 2004. – С.12 - 51.
44. Саєнко Ю. Соціальні ризики / Ю. Саєнко // Соціальні ризики та
соціальна безпека в умовах природних і техногенних надзвичайних ситуацій та
катастроф / Ю. Саєнко. – K.: Стилос. - 2001. – С. 9–23.
 70

45. Семикіна М. В. Економічний ризик та методи його вимірювання/ М. В.

Семикіна, О. В. Скібіцька. - Кіровоград : КНТУ. - 2005. - 58 с.
46. Сінчук С. Теорія соціального ризику за правом соціального забезпечення
/ С. Сінчук. // Право України. – 2003. – №3. – С. 52 – 55.
47. Скопенко Н.С. Основні підходи до визначення ризику при формуванні
нових організаційних структур / Н.С. Скопенко // Збірник наукових праць
Національного авіаційного університету. – 2010. – № 27. – С. 184-189.
48. Скуратівський В.А. Соціальна політика як суспільний феномен і вид
практичної діяльності//Вісн. УАДУ.- 1997.- № 1.- С. 130-147.
49. Халецька А. А. Соціальний захист населення в Україні: теорія та
практика державного управління: монографія / А.А. Халецька. - Донецьк: Юго-
Восток, 2010. - 430 с.
50. Шамілева Л. Л. Визначення та інтегральна оцінка соціальних ризиків у
регіонах України / Л. Л. Шамілева. // Демографія та соціальна економіка. – 2008. –
№1. – С. 166–176.
51. Шевченко Л.С. Соціальні ризики найманих працівників у сфері оплати
праці / Л.С. Шевченко // Економічний простір. - 2008. - № 12/1. - С. 57-64.
52. Шевчук П. Соціальна політика. - Львів: Світ, 2003. - 400 с.
53. Шклярський Ю. Соціальний захист в економічній структурі
суспільства //Соціальний захист, 1998. - № 8. – С. 33-39.
54. Ярошенко І.С. Право соціального забезпечення : [навч. посіб.] / І.С.
Ярошенко. - К. : КНЕУ. - 2005. - 232 с.
55. Calwell, J., Caldwell, P. and McDonald, P. (2002). Policy responses to low
fertility and its consequences: A global survey. Journal of Population Research, 19(1),
pp.1-24.
56. Increasing the employment of older workers and delaying the exit from the
labour market. [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу:
http://www.google.com.ua/url?url=http://www.ueapme.com/docs/pos_papers/2004/
UEAPME%2520PP%2520Active%2520Ageing%2520final
 71

%2520en.doc&rct=j&q=&esrc=s&sa=U&ved=0CBgQFjAAahUKEwiGrM3n7r_HAhU
CqXIKHaU6CtI&usg=AFQjCNEFpKi67Svb1VX4k4fsQXEyIo6sDA.
57. Kardamanidis, K., Kemp, L. and Schmied, V. (2009). Uncovering
psychosocial needs: Perspectives of Australian child and family health nurses in a
sustained home visiting trial. Contemporary Nurse, 33(1), pp.50-58.
58. Manton, K. (1988). A Longitudinal Study of Functional Change and Mortality
in the United States. Journal of Gerontology, 43(5), pp.S153-S161.
59. Morales, M. and Munné-Bosch, S. (2014). Secret of long life lies
underground. New Phytologist, 205(2), pp.463-467.
60. Rving, Z. (2008). SOCIAL POLICY - Edited by John Baldock, Nick Manning
and Sarah Vickerstaff. Public Administration, 86(4), pp.1144-1146.
 72

ДОДАТКИ