16 жовтня 2020 рік | Суми, Україна | Молодіжна наукова ліга

DOI 10.36074/16.10.2020.v3.01
Поздняков Володимир Миколайович, здобувач вищої освіти Криворізького факультету
Національний університет «Одеська юридична академія», Україна
Науковий керівник: Чабаненко Юлія Станіславівна, асистент кафедри кримінально-
правових дисциплін
Національний університет «Одеська юридична академія», Україна

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ
Національна безпека як стан правової упорядкованості життя суспільства і держави є
ключовим фактором самозбереження українського суспільства. Реальність зміцнення
національної безпеки переважно залежить від раціонального переосмислення традиційних
догм і стереотипів в розумінні цього феномена, а також форм і методів його забезпечення
в поточних трансформаційних умовах. Це передбачає активізацію фундаментальних і
прикладних міждисциплінарних досліджень широкого кола проблем, пов'язаних із
забезпеченням національної безпеки.
Система державного управління у сфері забезпечення національної безпеки становить
складне поняття, яке охоплює наступні елементи: 1) суб'єктів державного управління,
тобто органи державної влади, а також недержавні інституції, які долучаються до процесу
формування державної політики у сфері національної безпеки; 2) об'єкти державного
управління, тобто сфера національної безпеки, що передбачає застосування означеними
суб'єктами необхідного інституційного інструментарію для забезпечення її необхідного
рівня; 3) відповідну управлінську діяльність.
У вітчизняному законодавстві нещодавно відбулися суттєві зміни – прийняття Закону
України «Про національну безпеку України» і Стратегія розвитку системи Міністерства
внутрішніх справ України до 2020 року. Зважаючи на це, потребують конкретизації
напрямки функціонування системи державного управління у сфері забезпечення
національної безпеки, та, вкрай необхідним видається формування та впровадження
ефективних напрямів удосконалення механізмів державного управління у сфері
національної безпеки в сучасних умовах.
Поняття «національна безпека» міцно увійшло в міжнародну політику і в громадське
життя та має офіційну характеристику стану, що дозволяє захистити особистість,
суспільство і державу від загроз внутрішнього і зовнішнього походження, що, у свою чергу,
уможливлює забезпечення громадських прав і свобод з конституційної точки зору, гідної
якості й рівня суспільного життя, суверенітету, територіальної цілісності та стабільного
розвитку, а також загальної безпеки й оборони держави.
До охоронюваних системою національної безпеки інтересів можна віднести такі:
1) особистість – її права і свободи; 2) суспільство – його матеріальні і духовні цінності;
3) державу – її конституційний лад, суверенітет і територіальну цілісність.
Поняття «механізм державної влади», або «механізм державного управління» є одним
з ключових у теорії державного управління. Воно є надбанням вітчизняної доктрини
державно-управлінської науки.
Фактично держава здійснює функції по забезпеченню національної безпеки через
функціонування органів законодавчої, виконавчої та судової влади. Суспільство в цілому
теж є суб'єктом забезпечення національної безпеки. Однак держава виступає як основний
суб'єкт, оскільки вона наділена спеціальними правами і повноваженнями та має відповідні
органи та інститути, які дозволяють здійснювати діяльність щодо забезпечення

19
Перспективні галузі наукових досліджень: динаміка та тренди | Том 3
.

національної безпеки [1].

На основі аналізу визначення поняття держави як основного суб'єкта забезпечення
національної безпеки пропонується розглянути змістовну сутність механізму державного
управління, який, у свою чергу, містить у собі категорію «механізм державного управління
у сфері національної безпеки».
Так, В. А. Козлов визначає механізм державного управління в якості системи, до якої
входить низка органів і установ, за допомогою яких забезпечується виконання державних
функцій зовнішнього та внутрішнього призначення [2].
Подібну точку зору підтримує М. І. Абдулаєв, розглядаючи механізм державного
управління як сукупність державних організацій, спрямовану на безпосередню реалізацію
державної влади, забезпечення управління суспільством [3].
До недавнього часу широке поширення мало визначення механізму державного
управління, запропоноване В. В. Копейчиковим: «Механізм державного управління
включає в себе всю систему державних організацій – різнохарактерних колективів людей,
сформованих державою, що забезпечують управління й безпосереднє здійснення
державних функцій. Державні організації, що утворюють у своїй сукупності механізм
державного управління, в залежності від завдань, що ставляться перед ними, та згідно їх
відмінностей стосовно внутрішньої структури, порядку утворення та компетенції,
поділяються на органи держави, а також підприємства й установи, що знаходяться у
відомстві держави» [4].
Автор М. І. Байтін визначає сучасний механізм державного управління в якості
системи державних органів, пронизаної єдиними принципами, що є законодавчо
закріпленими, заснованої на поділі влади і забезпеченої відповідними матеріальними
ресурсами, за допомогою яких здійснюються державні завдання та функції [5].
Під механізмом державного управління у сучасній літературі розуміють систему
органів і установ спеціального призначення, які уможливлюють реалізацію державного
управління суспільством і забезпечення захисту його ключових інтересів. Основним
структурним елементом механізму державного управління у сфері забезпечення
національної безпеки є система його органів і установ, що знаходяться у відомстві держави,
та забезпечують захист основних інтересів суспільного та державного рівня.
Як елементи механізму забезпечення державної безпеки виступають:
− державні органи й організації, здійснення функції забезпечення безпеки для
яких є основною;
− державні органи й організації, здійснення функції забезпечення безпеки для
яких є похідною і реалізується у випадку настання відповідних загроз;
− недержавні організації, що залучаються державою або безпосередньо
створюються суспільством для виконання функції забезпечення національної безпеки [6].
Важливим принципом державного управління у сфері забезпечення національної
безпеки є фокусування на державно-правовому механізмі протидії загрозам національній
безпеці та реалізація інтересів і цілей нації.
Основними напрямками діяльності держави і суспільства щодо забезпечення
національної безпеки України є такі: об'єктивний і всебічний аналіз і прогнозування загроз
національній безпеці у всіх сферах їх проявів; вироблення комплексу заходів і механізмів
забезпечення національної безпеки в області науки, економіки, інформаційних технологій,
зовнішньої і внутрішньої політики, військового будівництва, підтримки правопорядку,
зміцнення духовного стану суспільства; орієнтація всіх інститутів державної влади на
запобігання або ослаблення загроз національним інтересам; підтримання на необхідному
рівні стратегічних і мобілізаційних ресурсів держави.
При цьому основними принципами забезпечення національної безпеки є такі:
законність; централізм; системність; підконтрольність і підзвітність глави держави і вищим

20
 16 жовтня 2020 рік | Суми, Україна | Молодіжна наукова ліга
.

органам державної влади; незалежність від політичних структур суспільства; дотримання

балансу життєво важливих інтересів особистості, суспільства і держави; узаємна
відповідальність особистості, суспільства і держави за забезпечення безпеки; інтеграція з
міжнародними системами безпеки.
З метою створення і підтримки необхідного рівня захищеності об'єктів національної
безпеки державою мають: розроблятися система правових норм, що регулюють відносини
у сфері безпеки; визначатися основні напрямки діяльності органів державної влади в цій
сфері; формуватися або оптимізовуватися органи забезпечення такої безпеки;
створюватися механізми контролю та нагляду за їх діяльністю.
Систему державного управління у сфері забезпечення національної безпеки
приводить певний механізм, зокрема організаційний, представлений відповідними
інституціями – державними, регіональними, а також недержавного сектору.
Верховна Рада України є вищим органом законотворчості країни і складовою
частиною інституційної системи національної безпеки. Цей орган визначає пріоритети в
системі забезпечення такої безпеки, а також дає державну оцінку суспільно небезпечним
посяганням на конституційні засади України, визначаючи, які протиправні дії відносяться
до особливо небезпечних правопорушень.
Істотними правами у сфері забезпечення національної безпеки наділений Президент
України. Він спільно з ВРУ визначає стратегію внутрішньої і зовнішньої безпеки. Усі
структури безпеки (силові міністерства і відомства) знаходяться в його безпосередньому
підпорядкуванні. Президент України контролює і координує їх діяльність і в межах
визначеної Конституцією України компетенції приймає оперативні рішення з питань
забезпечення національної безпеки.
Значну роль у забезпеченні національної безпеки відіграє Уряд України і вся система
органів виконавчої гілки влади в цілому. У межах своїх повноважень він з урахуванням
сформульованих пріоритетів у сфері забезпечення безпеки країни координує діяльність
центральних органів виконавчої влади, а також органів виконавчої влади на місцях
(загальної та спеціальної компетенції), а також формує в установленому порядку статті
державного бюджету для реалізації конкретних цільових програм у цій галузі.
Законодавчою основою для розмежування компетенції у сфері забезпечення
національної безпеки в Україні є положення Розділу ІV Закону України «Про національну
безпеку України» (2018 р.) [7]. При цьому даний правовий документ визначає сили безпеки
й оборони, до яких входять такі інституції: Міноборони; ЗСУ; МВС; Нацгвардія;
Нацполіція; Держприкордонслужба; Державна міграційна служба; Державна служба з
надзвичайних ситуацій; СБУ; Управління держохорони; Держслужба спецзв'язку та
захисту інформації; Державна спеціальна служба транспорту; Апарат РНБО; розвідувальні
органи; центральний орган виконавчої влади щодо військово-промислової політики та інші
органи.
Згідно із Законом України «Про національну безпеку України» [7] (як і ВРУ і
Президент України) Кабінет Міністрів України здійснює цивільний контроль, зокрема за
діяльністю ЗСУ, Державної спеціальної служби транспорту України, Нацполіції України,
Нацгвардії України, Державної прикордонної служби України, ДСНС України, Державної
міграційної служби України, Державної служби спецзв’язку та захисту інформації України
та ін. органів, які входять до безпекового сектору.
Разом із тим, забезпечення національної безпеки в системі державної виконавчої
влади відноситься також до функціональної компетентності таких органів: Міністерства
закордонних справ України; Міністерства юстиції України; Міністерства економічного
розвитку і торгівлі України; Міністерства енергетики та вугільної промисловості України;
Міністерства інфраструктури України; – Міністерства охорони здоров’я України;
Міністерства соціальної політики України; Міністерства екології та природних ресурсів

21
Перспективні галузі наукових досліджень: динаміка та тренди | Том 3
.

України тощо, а, відтак, і підпорядкованих їм органів [8].

На підставі зазначеного пропонуємо внести зміни до Закону України «Про
національну безпеку України» щодо визначення в ньому цих інституцій серед складу
сектору безпеки й оборони України, у т. ч. під час здійснення цивільного контролю.
До інститутів безпосереднього забезпечення національної безпеки відносяться також
[7]: 1) Служба безпеки України; 2) Розвідувальні органи України; 3) Управління державної
охорони України; 4) Державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України;
5) Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну
військово-промислову політику.
Зважаючи на складові нацбезпеки (визначені в роботі вище), можемо стверджувати,
що головна мета діяльності всіх інститутів у сфері забезпечення національної безпеки – це
захист інтересів особистості, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх загроз.

Список використаних джерел:

1. Горбулін В. П., Качинський А. Б. (2010). Стратегічне планування: вирішення проблем
національної безпеки. Київ: НІСД.
2. Козлов В. А. (1989). Проблема предмета и методологии общей теории права. Л.: Изд-во
Ленинград. ун-та.
3. Абдулаев М. И. (2004). Теория государства и права. Москва: Финансовый контроль.
4. Колодій А. М. (2004). Теорія держави і права. В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков (ред.). Київ:
Юрінком Інтер.
5. Байтин М. И. (2002). О понятии государства. Правоведение, (3) (242). 4−16.
6. Домбровська С. М., Гусаров О. О., Дуднєва Ю. Е. (2014). Проблеми та перспективи розвитку
державного управління. Харків: УІПА.
7. Про національну безпеку України (Закон України). № 2469-VIII. (2018) Вилученко з
http://zakon.rada.gov.ua/go/2469-19.
8. Єдиний веб-портал органів виконавчої влади України. Вилучено з
https://www.kmu.gov.ua/ua/catalog.

22